Творча доля видатного українського митця Григорія Давидовського

Історія нашого краю тісно пов’язана з життям та діяльністю видатних особистостей. Навічно в життя та долі багатьох діячів науки, культури, літератури та мистецтва увійшла подільська земля. Серед них – Григорій Митрофанович Давидовський – видатний хормейстер, композитор, фольклорист, педагог.

Своє натхнення, теми, образи для музичних творів митець черпав з українського пісенного фольклору. У багатьох його творах звучить нев’януча краса народної пісні, любов до якої була прищеплена ще з раннього дитинства.

Народився Г. Давидовський 18 січня 1866 р. в с. Мельня на Чернігівщині (нині Конотопського р-ну Сумської обл.) у багатодітній родині священника. Перший музичний досвід юнак здобув у колі родини. За допомоги батька та старшого брата, скрипаля-самоука Івана, він опанував нотну грамоту. У 1888 р. Григорій у своєму рідному селі організував перший хоровий колектив із сільської молоді, який проіснував до 1949 р.

Професійну музичну освіту як диригент і соліст-вокаліст здобув у Петербурзькій консерваторії – одному з кращих музичних навчальних закладів того часу. Під час навчання (1891–1904) брав участь в оперних виставах, керував консерваторськими пісенними колективами. Найбільший успіх мала організована Давидовським хорова капела, до якої входили студенти двадцяти вищих шкіл столиці імперії. У її репертуарі були духовні твори, обробки українських та російських пісень, світова класика. Концерти колективу завжди проходили в переповнених аудиторіях.

Неабияке враження справила хорова капела під керівництвом українця Г. Давидовського на французьку делегацію, очолювану президентом країни Емілем Франсуа Лубе. 15 травня 1902 р., згідно з рішенням міської Думи Санкт-Петербурга, капела мала взяти участь у концертній програмі на честь іменитих гостей. Виконання хором української фантазії «Бандура» викликало бурхливі овації в залі та захоплені відгуки преси.

Як одному з кращих випускників консерваторії, Давидовському запропонували організовувати російсько-український хор при російському посольстві у Франції. Невдовзі паризька газета «Figaro» за 23 березня 1903 р. писала: «Відбувся концерт російського хору під управлінням Г. Давидовського, лауреата Петербурзької консерваторії. Хор дуже сподобався слухачам. Особливе враження справили малоросійські пісні. Цей концерт треба назвати справді артистичним». А через тиждень інша газета про виступ хору помістила такий відгук: «30 березня відбувся чудовий концерт... Месьє Давидовський диригував з незаперечною силою. Хор досконалий щодо гармонії звуків. Усі розійшлися з приємною згадкою про це свято...».

Та, попри успіх, «…нудьга по Батьківщині в гострій формі (я втратив сон і апетит), примусила мене… повернутися додому, хоч французи пропонували мені подвійну зарплату» – згадував митець.

Після повернення з чужих країв Давидовський займався педагогічною діяльністю, що тісно переплелася з хормейстерською та композиторською. У музичних навчальних закладах Російської імперії викладав вокал та хоровий спів, готував на курсах нові диригентські кадри, радо створював хорові колективи, з якими гастролював країною. Загалом за своє життя маестро створив 35 хорів, підготував близько 500 хорових диригентів, дав понад 3 тисячі концертів не тільки на батьківщині, але й у багатьох європейських країнах.

1919–1923 рр. – час перебування Григорія Давидовського у Вінниці. У місті над Бугом він написав ряд оригінальних хорових творів, організував хорову капелу. Перший концерт вінницького колективу під орудою Давидовського відбувся в серпні 1919 р. в міському театрі. На ньому прозвучали твори (як зазначалося в афішах) «вільного художника Давидовського»: поема «Україна», сюїти «Бандура», «Кобза», сцени з опери «Під звуки рідної пісні» тощо. Віртуозний виступ хорової капели мав величезний успіх у слухачів, а місцева преса назвала його «перемогою духовної культури». Микола Садовський, Головноуповноважений у справах мистецтв уряду УНР, запропонував Давидовському здійснити турне Україною для «зміцнення свідомості українського народу і підвищення культури за допомогою пісні». Така мандрівна капела одночасно здобувала статус «мандрівної консерваторії», при якій планувалося готувати нові професійні кадри. Поїздка мала фінансуватися з коштів українського уряду. Після виконання такого завдання планували відрядити капелу і в закордонне турне. У жовтні 1919 р. колектив активно розпочав підготовку до гастролей. А вже наступного року хорова капела Давидовського своїми виступами радувала українську публіку.

У цей період композитор пише нові твори, зокрема романс «Моїй чарівниці» та оперу «Перемога пісні», що побудовані на подільському фольклорі. Опера відзначалася мелодійністю, ніжністю, простотою гармонії, ефектною хоровою звучністю. Особливо чудовими були обробки пісень «Ніч яка місячна», написаної на слова М. Старицького, «Вальс кохання», полька «Жарти Амура», марш «Смуток». За життя композитора його опери виконували лише на початку 1920-х рр., а потім вони були під таємною забороною, оскільки в написаних до революції лібрето часто траплялося слово «Бог». Зазнали такої ж долі й релігійні твори – «Милість миру», «Тобі співаємо», «Святий Боже», «Хваліть ім’я Господнє», «Світе тихий» та ін.

У січні 1921 р. капела Давидовського» повернулася з гастрольного турне до Вінниці. Але після одного з виступів колектив та його керівник потрапили під різку критику та нарікання з боку місцевої радянської преси. Критикували репертуар та техніку виконання. Додаткових труднощів додав Давидовському й конфлікт з місцевими музичними діячами, які гуртувалися навколо новоствореного Комітету вшанування пам’яті Леонтовича. Крім того, капела відчувала матеріальну скруту. Тож у жовтні 1922 р. Г. Давидовський змушений був залишити Поділля та переїхати до Києва. Але період цькування та шельмування творчості композитора не закінчився. Найкращі його твори «Кобза» і «Бандура» трактувалися як вияв «куркульської» ідеології в музиці, лірика Давидовського оголошувалася «малоросійщиною».

Однак, попри критику, хорові колективи Давидовського продовжували виступати у всіх куточках Радянського Союзу, маючи шалений успіх у слухачів.

Останні роки життя Григорія Митрофановича були пов’язані з Полтавою. 1945 р. він став керівником хорової капели Полтавської обласної філармонії. А в 1949 р. 83-річного композитора було звільнено з посади та відправлено на пенсію з 660 карбованцями на місяць. Однак жодні удари долі не могли зломити талант митця, і він продовжував творити. У 1950–1952 рр. написав п’єсу «Закарпатська Україна», польку «Полтавчанка» і низку вокальних творів. У 1951 р. Г. М. Давидовському було присвоєно звання заслуженого артиста України, а в 1952 р. його не стало.

Ім’я Григорія Митрофановича Давидовського в історії української музики стоїть поряд з іменами видатних майстрів хорового мистецтва. Консерваторська освіта й обізнаність з кращими зразками класичного хорового співу не завадили йому все своє життя присвятити збиранню, обробці та популяризації української народної пісні, створенню на її основі творів, які нині сприймаються як унікальне фольклорне надбання. Серед них особливо вирізняються хорові сюїти «Бандура» (1896) та «Кобза» (1910), побудовані на матеріалах українських народних пісень і міського побутового романсу. Слід зазначити, що ці твори здобули світове визнання, їх неодноразово виконували і видавали не лише в Україні, а й у країнах Західної Європи та США.

Відділ рідкісних і цінних видань має на зберіганні ці нотні друки, що вийшли за життя їхнього автора. Альбомного типу видання надруковане на папері кольору слонової кістки. Складається з двох частин, що мають різні титульні аркуші, але об’єднані однією саморобною паперовою оправою. Перша – «Бандура: фантазія на украинскія темы для хора a capella свободнаго художника Гр. Давидовскаго». На звороті титульного аркуша вміщено невелику передмову автора. Перед нотним текстом партій присвята: «Посвящаю моему хору».

Назву другої частини – «Кобза (продолжение «Бандуры»): фантазія на украинскія темы для хора a capella свободнаго художника Гр. Давидовскаго» – обрамляє кольоровий квітковий орнамент. «Значеніе украинских слов» подано з другого боку обкладинки; перед нотним текстом: «Посвящается народным учителям». На звороті видання міститься інформація про вихід з друку 5-го видання «Бандури» Г. Давидовського. Обидва збірники вийшли друком у Ростові-на-Дону з друкарні Г. М. Пуховича 1917–1918 рр. 

Підготувала провідний бібліограф відділу рідкісних і цінних видань

Тетяна Марчук

Поділитися: