Віртуальний бібліографічний анонс «Наукові акценти»

 «Наукові акценти юристам»

У контексті сучасних викликів, пов’язаних із воєнною агресією Російської Федерації проти України, питання правового регулювання, публічного адміністрування, захисту прав і свобод громадян, а також відновлення державної інфраструктури набувають особливої актуальності. Вітчизняна правнича наука оперативно реагує на виклики сьогодення, пропонуючи науково обґрунтовані підходи до вирішення нагальних проблем у сфері права, кримінальної політики, кібербезпеки та публічного управління.

Рекомендований список включає актуальні публікації 2024 року, що відображають доктринальні дослідження та практичні напрацювання провідних науковців і правознавців України. Матеріали можуть стати у пригоді науковцям, студентам юридичних факультетів, фахівцям галузі права, державним службовцям, а також усім зацікавленим у правовому розвитку держави в умовах воєнного стану та післявоєнного відновлення.

Бойко, Б. В. Публічне адміністрування у сфері мобілізаційної підготовки та мобілізації: ґенеза доктринального дослідження та нормативно-правового регулювання в Україні в 2014–2024 рр. [Електронний ресурс] / Б. В. Бойко // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія : Право. – 2024. – Вип. 85(2). – С. 248–257.

У статті на підставі узагальненого огляду ґенези доктринального дослідження та нормативно-правового регулювання публічного адміністрування у сфері мобілізаційної підготовки та мобілізації в 2014–2024 рр. в Україні, відзначено, що період часу з моменту анексії АРК, початку гібридної війни на Донбасі й до 23 лютого 2022 р., охарактеризувався значною трансформацією нормативно-правових актів та модернізацією порядку формування ЗСУ. У цей період яскраво простежується тенденція активізації доктринальних досліджень у цій сфері та спеціалізації наукового пошуку. Цей етап характеризується появою перших комплексних досліджень безпосередньо присвячених адміністративно-правовим засадам мобілізації та мобілізаційної підготовки. У поле зору дослідників також потрапляють окремі питання забезпечення правопорядку в ЗСУ, кримінальної відповідальності за ухилення від призову за мобілізацією, особливостей адміністрування проходження військової служби у ЗСУ, адміністративної відповідальності за порушення законодавства України про військовий обов’язок і військову службу тощо.

Дослідником встановлено, що після 24 лютого й до сьогодні було прийнято низку важливих нормативно-правових актів, у тому числі спрямованих на оперативне розгортання та запровадження механізму реалізації мобілізаційних заходів, а також удосконалення вказаного процесу та підвищення його ефективності у подальшому.

Трансформації стосувалася: удосконалення процедури військового обліку призовників, військовозобов’язаних та резервістів; призовного віку (його зменшення з 27 до 25 років); уточнення переліку осіб, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації; уточнення підстав відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації деяких категорій громадян; бронювання військовозобов’язаних на період мобілізації та на воєнний час, унормування окремих питань військово-транспортного обов’язку; вирішення спорів, що виникають у цій сфері у порядку адміністративного судочинства; соціального і правового захисту військовослужбовців та членів їх сімей тощо.

Відносно аналізу наукових розвідок у цій сфері автор зауважує, що активні бойові дії фактично поставили на паузу фундаментальні дослідження у цій сфері, оскільки жодних робіт монографічного рівня, безпосередньо присвячених порушеній проблематиці, за цей період опубліковано не було.

Діордіца, І. В. Правові напрями удосконалення діяльності Державного агентства відновлення та розвитку інфраструктури України [Електронний ресурс] / І. В. Діордіца, Я. М. Циганин // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія : Право. – 2024. – Вип. 85(2). – С. 316–321.

У статті автори здійснили системне дослідження правових напрямів удосконалення діяльності Державного агентства відновлення та розвитку інфраструктури України. Актуальність дослідження обумовлена тим, що на даному етапі діяльності Державного агентства виникає низка невирішених питань правового характеру, які потребують нормативного врегулювання, зокрема, встановлення «законодавчої рамки» щодо процесів відновлення, розподілу повноважень між ним, органами державної та місцевої влади й іншими учасниками в сфері відновлення, запровадження системи електронного документообігу від підрядника до казначейства, уніфікації процедури прийняття рішень в регіональних Службах відновлення і т. ін. З’ясовано, що компетенція Державного агентства була суттєво змінена після повномасштабного вторгнення російської федерації, зокрема у частині забезпечення ліквідації наслідків збройної агресії та відновлення інфраструктури. Державне агентство отримало та реалізує в умовах воєнного стану невластиві йому унікальні та особливі функції, що обумовлюють виконання державними службовцями нових завдань та функцій із суттєвим зростанням навантаження на них.

Саме тому, зважаючи на нетривалий період функціонування Державного агентства, авторами проведено аналіз ключових нормативно-правових актів щодо відбудови та безпосередньої діяльності цього органу, залучення міжнародної технічної допомоги до процесів відновлення в Україні та визначено напрямки удосконалення його діяльності відповідно до провідних міжнародних практик та стандартів. На підставі такого аналізу сфокусовано увагу на необхідності прийняття окремого закону щодо визначення статуту Державного агентства відновлення та розвитку інфраструктури України. Обґрунтовано, що стратегічно виваженим буде прийняття Закону України «Про основні засади відновлення України» (робоча назва), в якому передбачалося б надання спеціального статусу Державному агентству відновлення та розвитку інфраструктури України. Пропонується, що Кабінету Міністрів України необхідно прийняти рішення щодо збільшення штатної чисельність працівників Державного агентства до 190 та закріпити план спроможності та трансформації Державного агентства в програмних документах Уряду. Державному агентству рекомендується розробити цільову операційну модель ІТ стратегії Агентства та автоматизації бізнес-процесів Служб відновлення (зокрема ERP системи), системи документообігу.

Лихвар, В. В. Міжнародно-правове регулювання застосування реституції як форми матеріальної відповідальності держав [Електронний ресурс] / В. В. Лихвар // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія : Право. – 2024. – Вип. 85(4). – С. 288–293.

Метою статті є дослідження основ міжнародно-правового регулювання застосування в світі реституції, як форми міжнародної відповідальності. Для досягнення поставленої мети автор вирішує наступні завдання:

1) аналізує теоретичні положення щодо міжнародно-правового регулювання застосування реституції як однієї із форм матеріальної відповідальності згідно міжнародного права;

2) вивчає світовий досвід застосування реституцій на прикладі реальних кейсів, які відбувалися в Чеській Республіці, Південній Африці, Боснії та Гватемалі;

3) досліджує рекомендації щодо того, як краще спланувати, організувати та імплментувати програму реституції в умовах перехідного періоду, які влучно описав в своїх працях видатний науковець Mr. Rhodri C. Williams (URL: https://independent.academia.edu/RhodriWilliams).

Письменський, Є. О. Реалізація кримінально-правової політики України в умовах воєнного стану: дослідження негативних тенденцій [Електронний ресурс] / Є. О. Письменський // Науково-інформаційний вісник Івано-Франківського університету права імені Короля Данила Галицького. Серія : Право. – 2024. – Вип. 17. – С. 300–310.

Розкриваючи тему, автор зазначає, що загалом негативні тенденції в реалізації кримінально-правової політики переважають відповідні позитивні тенденції. Він доводить, що на сьогодні в Україні в умовах дії воєнного стану існують обставини, які уможливлюють низьку ефективність правозастосовної діяльності, гальмують її належне формування та впливають на збереження негативних тенденцій у реалізації кримінальноправової політики України в перспективі. Їх яскравими проявами є: помилкове та (або) неоднакове застосування кримінально-правових норм, які є недосконалими; нездатність тлумачити КК України, використовуючи всі належні для цього способи; невміння (небажання) установити співвідношення між буквальним юридичним текстом і справжнім змістом правових норм; намагання використовувати кримінальний закон для підігрування панівним настроям у суспільстві (яким властива репресивність з огляду на умови агресивної війни); орієнтація на формальні показники у протидії злочинності з концентрацією зусиль на простих випадках тощо. Забезпечити ефективність правозастосовної діяльності, здійснюючи системну і послідовну реалізацію кримінальноправової політики є можливим через здійснення низки першочергових дій на державному рівні. Дослідник звертає увагу на основні з них.

По-перше. Формування правозастосовної практики відбувається у суперечливий спосіб, наявні грубі помилки та прогалини в застосуванні кримінально-правових норм. За умов перевантаженості кримінально-правової системи у воєнний час простежуються такі ключові прояви, що підтверджують наявність відповідної риси у правозастосуванні:

1) Формальне застосування кримінального закону – коли не з’ясовується справжній зміст його норм, а перевага надається буквальному (зазвичай найбільш очевидному, спрощеному) його розумінню або / та здійснюється таке їх тлумачення, за якого фактично вчинений акт поведінки «підлаштовується» під юридичні ознаки певного складу кримінального правопорушення. У результаті справжній зміст кримінально-правової норми, яка до того ж може характеризуватися низкою законодавчих недоліків, лишається не встановлений. Прикладом такого стану застосування кримінального закону може бути ситуація із кваліфікацією порушень мобілізаційного законодавства та інших пов’язаних з цим діянь проти порядку комплектування військових формувань як посягань на основи національної безпеки України (за ст. 114-1 КК України, що передбачає відповідальність за перешкоджання законній діяльності Збройним Силам України та військовим формуванням). Починає формуватися неоднозначна практика, коли органи правопорядку намагаються здійснювати таке тлумачення кримінально-правової норми про відповідальність за перешкоджання законній діяльності Збройних Сил України та інших військових формувань, за якого спотворюється справжній зміст ст. 114-1 КК України. Не враховується, що він має відповідати призначенню зазначеної заборони, яка покликана забезпечувати охорону основ національної безпеки, а саме відповідальність за ст. 114-1 КК України повинна наставати не за перешкоджання будь-якій законній діяльності, до якої належать, зокрема, господарська або мобілізаційна, а лише такій діяльності, яка безпосередньо пов’язана із забезпеченням національної безпеки України.

2) Допущення усієї палітри кваліфікаційних помилок – за В. Навроцьким такими помилками є вирішення питань матеріального кримінального права на підставі не тих кримінально-правових норм, які регламентують певні правові ситуації: зокрема, це «підміна» статей КК України (їх частин, пунктів), «надлишкове» застосування статей КК України, безпідставне застосування статей КК України, «пропуск» статей КК України. Одним із прикладів, що ілюструє помилковість кваліфікації стабільно актуальних для України корупційних злочинів, є ситуація з наданням кримінально-правової оцінки безпідставного отримання народними депутатами України компенсацій вартості оренди житла або винайму готельного номеру (гарантії депутатської діяльності). Попри появу правової позиції Об’єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду з цього питання навряд чи можна вважати, що воно остаточно розв’язане. Суть же кваліфікаційної помилки полягає, на думку автора, в такому: переважно відповідні дії народних депутатів представники сторони обвинувачення кваліфікують за ст. 364 КК України, що є неправильним, оскільки ці депутати не використовують ані владу, ані службове становище народного депутата України для отримання всупереч інтересам служби відповідних гарантій своєї діяльності. Натомість вчинене за наявності підстав варто кваліфікувати за ст. 192 КК України як заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою. Користування чужим майном без оплати і заподіяння внаслідок цього майнової шкоди характеризують саме цей склад злочину.

Чимало помилок у кваліфікації можна простежити, вивчаючи практику застосування кримінально-правових норм про злочини проти основ національної безпеки України, зокрема щодо надання правової оцінки за ст. 111-1 КК України у випадках відсутності складу цього кримінального правопорушення або за наявності малозначності діяння. Іншими словами, поширеними є ситуації безпідставного застосування кримінальноправової норми про колабораційну діяльність

3) Двозначне тлумачення кримінального закону та як результат відсутність єдності правових позицій суб’єктів реалізації кримінально-правової політики з принципових питань (формування неоднакової практики застосування норм матеріального кримінального права). Зокрема, аналіз слідчої та судової практики дав змогу експертам виявити основні труднощі застосування ст. 111-1 КК України, які полягають у площині кримінальноправової кваліфікації. Вони стосуються відсутності належних критеріїв розмежування колабораційної діяльності та діянь, передбачених ст. ст. 111, 111-2 та 436-2 КК України, що зумовлює проблеми подвійної кваліфікації. Справді, на сьогодні правозастосовувачі надають кардинально різну кримінально-правову оцінку однакової поведінки. Наприклад, в одних ситуаціях дається кваліфікація наданню допомоги ворогові за ст. 111-1 КК України, а в інших – та сама допомога може оцінюватися згідно зі ст. 111-2 КК України.

4) Застосування заходів впливу до правопорушника, що не узгоджуються із санкцією кримінально-правової норми. З-поміж іншого така неадекватність може бути результатом помилкової пеналізації певних кримінальних правопорушень. Ідеться про ситуації, за яких законодавець, ігноруючи наукові підходи, конструює таким чином санкції кримінально-правових норм, що в підсумку вони встановлюють надмірно суворе покарання, яке не узгоджується з типовим рівнем суспільної небезпечності відповідного правопорушення. Наприклад, К. Новікова в статті «До питання караності кримінального правопорушення, передбаченого ст. 114-2 КК України: законодавство та практика застосування», проаналізувавши практику призначення покарання за вчинення несанкціонованого поширення інформації про направлення, переміщення зброї, озброєння та бойових припасів в Україну, рух, переміщення або розміщення Збройних Сил України чи інших утворених відповідно до законів України військових формувань (злочин, передбачений ст. 114-2 КК України, відповідальність за який установлена після запровадження режиму воєнного стану), дійшла висновку, що ця практика формується у спосіб масового звільнення від відбування покарання з випробуванням осіб, засуджених за вчинення цього злочину. Вона резонно констатує, що такий стан правозастосування відбиває сприйняття суддями невідповідності передбаченого КК України покарання реальному рівню суспільної небезпечності зазначеного кримінального правопорушення.

По-друге, механізм кримінально-правової охорони функціонує у спрощеному режимі, що призводить до імітування протидії злочинності. Практика подекуди показує, що вістря кримінального права спрямовується на тих, до кого воно може з легкістю дотягнутися. Кримінально-правові норми часто застосовуються у випадках, що не потребують надмірних зусиль, та / або навіть без мети досягти потрібного результату (створення «шумової завіси» заради громадського обговорення й схвалення тощо). Натомість, як відомо, кримінальне право має на меті забезпечення правопорядку та захисту громадян від усіх злочинних посягань. Для досягнення цієї мети, кримінальне право повинно виконувати низку функцій, з-поміж яких головною є охоронна. Однак забезпечити повноцінну та стабільну охорону найважливіших соціальних цінностей вдається не завжди. Посилаючись на дослідження М. В. Карчевського «Протидія злочинності в Україні (2013–2022): аналіз статистичних даних», автор зазначає: «За твердженням М. Карчевського, зазначені тенденції у правозастосуванні свідчать про примітивізацію відповідного рівня кримінально-правового регулювання, тобто, коли значна частина судових рішень, пов’язаних із засудженням осіб за певні кримінальні правопорушення, стосується найменш небезпечних форм таких правопорушень за умови фактичної відносної поширеності більш небезпечних форм цих правопорушень».

Самойленко, Г. В. Захист житлових прав громадян України в умовах збройної агресії рф проти України [Електронний ресурс] / Г. В. Самойленко, Д. С. Косирєв // Науково-інформаційний вісник Івано-Франківського університету права імені Короля Данила Галицького. Серія : Право. – 2024. – Вип. 17. – С. 204–214.

У статті запропоновано поділяти захист житлових прав за критерієм характеру порушень, оскільки вибір способів захисту прямо зумовлений характером порушення та здатністю певного способу захисту задовольнити мету захисту, зокрема: викликаних збройною агресією рф проти України чи викликаних іншими причинами; за критерієм територіальності: на підконтрольній Україні території, території безпосереднього ведення бойових чи на тимчасово окупованих територіях; за суб’єктом: фізичними, юридичними особами, державою Україна в особі органів державної влади чи рф, її органами, включно збройними силами рф.

Визначено, що порушення житлових прав у речових та зобов’язальних відносинах підлягають захисту традиційними і характерними для таких порушень способами захисту, крім випадків, ускладнених саме збройною агресією рф проти України.

Пропонується законодавче закріплення презумпції вини рф за порушення житлових прав фізичних осіб, викликаних збройною агресією рф проти України; покладання відповідальності на рф за шкоду, завдану житлу громадян України на підконтрольній території Україні, завдану діями збройних сил рф (пошкодження чи руйнування житла), а в зоні ведення бойових дій та на тимчасово окупованій території, – на рф за будь-які порушення житлових прав фізичних осіб, безвідносно суб’єкта безпосереднього порушника (фізичних, юридичних осіб, військовослужбовців чи державних службовців рф) оскільки: більшість порушень або зумовлені діями, які проводить рф на тимчасово окупованих територіях, або безпосередньо вчиняються нею; юрисдикційний захист порушених прав на таких територіях органами державної влади обмежено діями рф. Компенсація Україною шкоди, завданої житлу громадян України, яка є наслідком збройної агресії рф проти України, надає Україні право звернення стягнення в регресному порядку до рф як особи, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою (ст. 1191 ЦК України).

Юрисдикційний захист прав осіб, житло яких постраждало на тимчасово окупованих територіях, або у випадку інших порушень житлових прав осіб на таких територіях як з боку зс рф, так і інших осіб ускладнений в частині виконання судового рішення до моменту деокупації відповідних територій.

Чуваков, О. А. До питання кримінально-правової охорони кібербезпеки України в сучасних умовах [Електронний ресурс] / О. А. Чуваков // Науково-інформаційний вісник Івано-Франківського університету права імені Короля Данила Галицького. Серія : Право. –2024. – Вип. 17. – С. 311–317.

У процесі дослідження встановлено необхідність у вдосконаленні низки положень Особливої частини КК України, які дозволять посилити заходи кримінальної репресії щодо антидержавних посягань, що здійснюються шляхом кібератак, а відповідно, переорієнтувати методологічні засади існуючої кримінальної політики нашої держави щодо жорсткості заходів кримінальної репресії з метою локалізації таких антидержавних злочинних проявів у сучасних умовах. Дане положення дозволяє деякою мірою вдосконалити чинне кримінальне законодавство щодо протидії кібернетичним атакам на основи національної та військової безпеки України, а отже, суттєво підвищити ефективність боротьби з ними на сучасному етапі такої охорони об’єктів, що розглядаються.

Зокрема пропонується ч. 3 ст. 109 КК України – «Дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади» доповнити таким змістом: 3. Дії, передбачені частиною другою цієї статті, вчинені особою, яка є представником влади, або повторно, або організованою групою, або за допомогою засобів масової інформації, або вчинені шляхом здійснення кібератак, – Відповідно, ч. 2 ст. 110 КК України – «Посягання на територіальну цілісність та недоторканність України» пропонується доповнити аналогічним змістом: 2. Ті самі дії, якщо вони вчинені особою, яка є представником влади, або повторно, або за попередньою змовою групою осіб, або поєднані з розпалюванням національної чи релігійної ворожнечі, або вчинені шляхом здійснення кібератак.

Запропоновано наступну оновлену редакцію ст. 113 КК України: «Вчинення з метою ослаблення держави вибухів, підпалів, кібернетичних атак або інших дій, спрямованих на масове знищення людей, заподіяння тілесних ушкоджень або іншої шкоди їхньому здоров’ю, на руйнування чи пошкодження об’єктів, що мають важливе народногосподарське чи оборонне значення, а також здійснення з цією самою метою дій, спрямованих на радіоактивне забруднення, масове отруєння, поширення епідемій, епізоотій чи епіфітотій».

А також – внести зміни до нормативних приписів, закріплених у Розділі XX Особливої частини КК України – «Кримінальні правопорушення проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку». Зокрема, пропонується ч. 2 ст. 439 «Застосування зброї масового знищення» доповнити таким змістом: 2. Застосування зброї масового знищення, вчинене шляхом кібернетичної атаки».

Шевчук, Л. В. Обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина у зв’язку з військовою агресією російської федерації [Електронний ресурс] / Л. В. Шевчук // Науково-інформаційний вісник Івано-Франківського університету права імені Короля Данила Галицького. Серія : Право. – 2024. – Вип. 17. – С. 222–226.

В процесі даного дослідження, здійснено аналіз застосування в обмеженні конституційних прав і свобод людини і громадянина у зв’язку з військовою агресією російської федерації, а також результат впливу даних обмежень на звичайне життя пересічного українця, їх дієвість по відношенню до безпеки держави в цілому.

У відповідності до статті 3 Указу Президента України № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, у зв’язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30–34, 38, 39, 41–44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Указ Президента України акцентує увагу на тому, що із введенням воєнного стану можуть бути запроваджені певні тимчасові обмеження щодо конституційних прав і свобод людини і громадянина. Зокрема, мова йде про такі обмеження, як гарантування недоторканості житла, таємниця листування, заборони втручання в його особисте і сімейне життя, гарантування свободи пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування, право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом, право на працю, право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів, право на освіту.

З огляду на згадані права та свободи, які можуть бути в силу обставин воєнного стану обмежені, потрібно розуміти, що попри складну ситуацію в країні, державні владні структури жодним чином не повинні зловживати своїми можливостями, та виходити за межі конституційних прав. Адже, в іншому випадку це може спровоковано привести до загострення в суспільстві, що безумовно згубно може вплинути на безпекову ситуацію в державі.

Радимо ознайомитися з монографіями, що представлені у фонді сектору правової інформації Бібліотеки:

343.1 М 29 Мартовицька, О. В. Проблеми професійної правничої допомоги: теорія і практика : монографія / О. В. Мартовицька, О. О. Юхно ; МВС України, Харків. нац. ун-т внутріш. справ. – Київ : Факт, 2024. – 420 с. : портр. – (Бібліотека слідчого і детектива: проблеми кримінального процесу).

347.9 С 91 Сухонос, В. В. Кадри органів прокуратури: питання теорії і практики : монографія / В. В. Сухонос. – Суми : Університетська книга, 2024. – 159 с. : рис., портр.

342.7 Т 19 Тарасевич, Т. Ю. Реалізація соматичних прав людини в Україні та зарубіжних країнах: конституційно-правові засади : монографія / Т. Ю. Тарасевич ; Вінниц. держ. пед. ун-т ім. М. Коцюбинського. – Вінниця : Твори, 2024. – 416 с. : рис., табл.

Підготувала О. Кізян, провідний бібліограф

Поділитися:

Наукові акценти юристам


 «Наукові акценти юристам»

У контексті сучасних викликів, пов’язаних із воєнною агресією Російської Федерації проти України, питання правового регулювання, публічного адміністрування, захисту прав і свобод громадян, а також відновлення державної інфраструктури набувають особливої актуальності. Вітчизняна правнича наука оперативно реагує на виклики сьогодення, пропонуючи науково обґрунтовані підходи до вирішення нагальних проблем у сфері права, кримінальної політики, кібербезпеки та публічного управління.

Рекомендований список включає актуальні публікації 2024 року, що відображають доктринальні дослідження та практичні напрацювання провідних науковців і правознавців України. Матеріали можуть стати у пригоді науковцям, студентам юридичних факультетів, фахівцям галузі права, державним службовцям, а також усім зацікавленим у правовому розвитку держави в умовах воєнного стану та післявоєнного відновлення.

Бойко, Б. В. Публічне адміністрування у сфері мобілізаційної підготовки та мобілізації: ґенеза доктринального дослідження та нормативно-правового регулювання в Україні в 2014–2024 рр. [Електронний ресурс] / Б. В. Бойко // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія : Право. – 2024. – Вип. 85(2). – С. 248–257.

У статті на підставі узагальненого огляду ґенези доктринального дослідження та нормативно-правового регулювання публічного адміністрування у сфері мобілізаційної підготовки та мобілізації в 2014–2024 рр. в Україні, відзначено, що період часу з моменту анексії АРК, початку гібридної війни на Донбасі й до 23 лютого 2022 р., охарактеризувався значною трансформацією нормативно-правових актів та модернізацією порядку формування ЗСУ. У цей період яскраво простежується тенденція активізації доктринальних досліджень у цій сфері та спеціалізації наукового пошуку. Цей етап характеризується появою перших комплексних досліджень безпосередньо присвячених адміністративно-правовим засадам мобілізації та мобілізаційної підготовки. У поле зору дослідників також потрапляють окремі питання забезпечення правопорядку в ЗСУ, кримінальної відповідальності за ухилення від призову за мобілізацією, особливостей адміністрування проходження військової служби у ЗСУ, адміністративної відповідальності за порушення законодавства України про військовий обов’язок і військову службу тощо.

Дослідником встановлено, що після 24 лютого й до сьогодні було прийнято низку важливих нормативно-правових актів, у тому числі спрямованих на оперативне розгортання та запровадження механізму реалізації мобілізаційних заходів, а також удосконалення вказаного процесу та підвищення його ефективності у подальшому.

Трансформації стосувалася: удосконалення процедури військового обліку призовників, військовозобов’язаних та резервістів; призовного віку (його зменшення з 27 до 25 років); уточнення переліку осіб, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації; уточнення підстав відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації деяких категорій громадян; бронювання військовозобов’язаних на період мобілізації та на воєнний час, унормування окремих питань військово-транспортного обов’язку; вирішення спорів, що виникають у цій сфері у порядку адміністративного судочинства; соціального і правового захисту військовослужбовців та членів їх сімей тощо.

Відносно аналізу наукових розвідок у цій сфері автор зауважує, що активні бойові дії фактично поставили на паузу фундаментальні дослідження у цій сфері, оскільки жодних робіт монографічного рівня, безпосередньо присвячених порушеній проблематиці, за цей період опубліковано не було.

Діордіца, І. В. Правові напрями удосконалення діяльності Державного агентства відновлення та розвитку інфраструктури України [Електронний ресурс] / І. В. Діордіца, Я. М. Циганин // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія : Право. – 2024. – Вип. 85(2). – С. 316–321.

У статті автори здійснили системне дослідження правових напрямів удосконалення діяльності Державного агентства відновлення та розвитку інфраструктури України. Актуальність дослідження обумовлена тим, що на даному етапі діяльності Державного агентства виникає низка невирішених питань правового характеру, які потребують нормативного врегулювання, зокрема, встановлення «законодавчої рамки» щодо процесів відновлення, розподілу повноважень між ним, органами державної та місцевої влади й іншими учасниками в сфері відновлення, запровадження системи електронного документообігу від підрядника до казначейства, уніфікації процедури прийняття рішень в регіональних Службах відновлення і т. ін. З’ясовано, що компетенція Державного агентства була суттєво змінена після повномасштабного вторгнення російської федерації, зокрема у частині забезпечення ліквідації наслідків збройної агресії та відновлення інфраструктури. Державне агентство отримало та реалізує в умовах воєнного стану невластиві йому унікальні та особливі функції, що обумовлюють виконання державними службовцями нових завдань та функцій із суттєвим зростанням навантаження на них.

Саме тому, зважаючи на нетривалий період функціонування Державного агентства, авторами проведено аналіз ключових нормативно-правових актів щодо відбудови та безпосередньої діяльності цього органу, залучення міжнародної технічної допомоги до процесів відновлення в Україні та визначено напрямки удосконалення його діяльності відповідно до провідних міжнародних практик та стандартів. На підставі такого аналізу сфокусовано увагу на необхідності прийняття окремого закону щодо визначення статуту Державного агентства відновлення та розвитку інфраструктури України. Обґрунтовано, що стратегічно виваженим буде прийняття Закону України «Про основні засади відновлення України» (робоча назва), в якому передбачалося б надання спеціального статусу Державному агентству відновлення та розвитку інфраструктури України. Пропонується, що Кабінету Міністрів України необхідно прийняти рішення щодо збільшення штатної чисельність працівників Державного агентства до 190 та закріпити план спроможності та трансформації Державного агентства в програмних документах Уряду. Державному агентству рекомендується розробити цільову операційну модель ІТ стратегії Агентства та автоматизації бізнес-процесів Служб відновлення (зокрема ERP системи), системи документообігу.

Лихвар, В. В. Міжнародно-правове регулювання застосування реституції як форми матеріальної відповідальності держав [Електронний ресурс] / В. В. Лихвар // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія : Право. – 2024. – Вип. 85(4). – С. 288–293.

Метою статті є дослідження основ міжнародно-правового регулювання застосування в світі реституції, як форми міжнародної відповідальності. Для досягнення поставленої мети автор вирішує наступні завдання:

1) аналізує теоретичні положення щодо міжнародно-правового регулювання застосування реституції як однієї із форм матеріальної відповідальності згідно міжнародного права;

2) вивчає світовий досвід застосування реституцій на прикладі реальних кейсів, які відбувалися в Чеській Республіці, Південній Африці, Боснії та Гватемалі;

3) досліджує рекомендації щодо того, як краще спланувати, організувати та імплментувати програму реституції в умовах перехідного періоду, які влучно описав в своїх працях видатний науковець Mr. Rhodri C. Williams (URL: https://independent.academia.edu/RhodriWilliams).

Письменський, Є. О. Реалізація кримінально-правової політики України в умовах воєнного стану: дослідження негативних тенденцій [Електронний ресурс] / Є. О. Письменський // Науково-інформаційний вісник Івано-Франківського університету права імені Короля Данила Галицького. Серія : Право. – 2024. – Вип. 17. – С. 300–310.

Розкриваючи тему, автор зазначає, що загалом негативні тенденції в реалізації кримінально-правової політики переважають відповідні позитивні тенденції. Він доводить, що на сьогодні в Україні в умовах дії воєнного стану існують обставини, які уможливлюють низьку ефективність правозастосовної діяльності, гальмують її належне формування та впливають на збереження негативних тенденцій у реалізації кримінальноправової політики України в перспективі. Їх яскравими проявами є: помилкове та (або) неоднакове застосування кримінально-правових норм, які є недосконалими; нездатність тлумачити КК України, використовуючи всі належні для цього способи; невміння (небажання) установити співвідношення між буквальним юридичним текстом і справжнім змістом правових норм; намагання використовувати кримінальний закон для підігрування панівним настроям у суспільстві (яким властива репресивність з огляду на умови агресивної війни); орієнтація на формальні показники у протидії злочинності з концентрацією зусиль на простих випадках тощо. Забезпечити ефективність правозастосовної діяльності, здійснюючи системну і послідовну реалізацію кримінальноправової політики є можливим через здійснення низки першочергових дій на державному рівні. Дослідник звертає увагу на основні з них.

По-перше. Формування правозастосовної практики відбувається у суперечливий спосіб, наявні грубі помилки та прогалини в застосуванні кримінально-правових норм. За умов перевантаженості кримінально-правової системи у воєнний час простежуються такі ключові прояви, що підтверджують наявність відповідної риси у правозастосуванні:

1) Формальне застосування кримінального закону – коли не з’ясовується справжній зміст його норм, а перевага надається буквальному (зазвичай найбільш очевидному, спрощеному) його розумінню або / та здійснюється таке їх тлумачення, за якого фактично вчинений акт поведінки «підлаштовується» під юридичні ознаки певного складу кримінального правопорушення. У результаті справжній зміст кримінально-правової норми, яка до того ж може характеризуватися низкою законодавчих недоліків, лишається не встановлений. Прикладом такого стану застосування кримінального закону може бути ситуація із кваліфікацією порушень мобілізаційного законодавства та інших пов’язаних з цим діянь проти порядку комплектування військових формувань як посягань на основи національної безпеки України (за ст. 114-1 КК України, що передбачає відповідальність за перешкоджання законній діяльності Збройним Силам України та військовим формуванням). Починає формуватися неоднозначна практика, коли органи правопорядку намагаються здійснювати таке тлумачення кримінально-правової норми про відповідальність за перешкоджання законній діяльності Збройних Сил України та інших військових формувань, за якого спотворюється справжній зміст ст. 114-1 КК України. Не враховується, що він має відповідати призначенню зазначеної заборони, яка покликана забезпечувати охорону основ національної безпеки, а саме відповідальність за ст. 114-1 КК України повинна наставати не за перешкоджання будь-якій законній діяльності, до якої належать, зокрема, господарська або мобілізаційна, а лише такій діяльності, яка безпосередньо пов’язана із забезпеченням національної безпеки України.

2) Допущення усієї палітри кваліфікаційних помилок – за В. Навроцьким такими помилками є вирішення питань матеріального кримінального права на підставі не тих кримінально-правових норм, які регламентують певні правові ситуації: зокрема, це «підміна» статей КК України (їх частин, пунктів), «надлишкове» застосування статей КК України, безпідставне застосування статей КК України, «пропуск» статей КК України. Одним із прикладів, що ілюструє помилковість кваліфікації стабільно актуальних для України корупційних злочинів, є ситуація з наданням кримінально-правової оцінки безпідставного отримання народними депутатами України компенсацій вартості оренди житла або винайму готельного номеру (гарантії депутатської діяльності). Попри появу правової позиції Об’єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду з цього питання навряд чи можна вважати, що воно остаточно розв’язане. Суть же кваліфікаційної помилки полягає, на думку автора, в такому: переважно відповідні дії народних депутатів представники сторони обвинувачення кваліфікують за ст. 364 КК України, що є неправильним, оскільки ці депутати не використовують ані владу, ані службове становище народного депутата України для отримання всупереч інтересам служби відповідних гарантій своєї діяльності. Натомість вчинене за наявності підстав варто кваліфікувати за ст. 192 КК України як заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою. Користування чужим майном без оплати і заподіяння внаслідок цього майнової шкоди характеризують саме цей склад злочину.

Чимало помилок у кваліфікації можна простежити, вивчаючи практику застосування кримінально-правових норм про злочини проти основ національної безпеки України, зокрема щодо надання правової оцінки за ст. 111-1 КК України у випадках відсутності складу цього кримінального правопорушення або за наявності малозначності діяння. Іншими словами, поширеними є ситуації безпідставного застосування кримінальноправової норми про колабораційну діяльність

3) Двозначне тлумачення кримінального закону та як результат відсутність єдності правових позицій суб’єктів реалізації кримінально-правової політики з принципових питань (формування неоднакової практики застосування норм матеріального кримінального права). Зокрема, аналіз слідчої та судової практики дав змогу експертам виявити основні труднощі застосування ст. 111-1 КК України, які полягають у площині кримінальноправової кваліфікації. Вони стосуються відсутності належних критеріїв розмежування колабораційної діяльності та діянь, передбачених ст. ст. 111, 111-2 та 436-2 КК України, що зумовлює проблеми подвійної кваліфікації. Справді, на сьогодні правозастосовувачі надають кардинально різну кримінально-правову оцінку однакової поведінки. Наприклад, в одних ситуаціях дається кваліфікація наданню допомоги ворогові за ст. 111-1 КК України, а в інших – та сама допомога може оцінюватися згідно зі ст. 111-2 КК України.

4) Застосування заходів впливу до правопорушника, що не узгоджуються із санкцією кримінально-правової норми. З-поміж іншого така неадекватність може бути результатом помилкової пеналізації певних кримінальних правопорушень. Ідеться про ситуації, за яких законодавець, ігноруючи наукові підходи, конструює таким чином санкції кримінально-правових норм, що в підсумку вони встановлюють надмірно суворе покарання, яке не узгоджується з типовим рівнем суспільної небезпечності відповідного правопорушення. Наприклад, К. Новікова в статті «До питання караності кримінального правопорушення, передбаченого ст. 114-2 КК України: законодавство та практика застосування», проаналізувавши практику призначення покарання за вчинення несанкціонованого поширення інформації про направлення, переміщення зброї, озброєння та бойових припасів в Україну, рух, переміщення або розміщення Збройних Сил України чи інших утворених відповідно до законів України військових формувань (злочин, передбачений ст. 114-2 КК України, відповідальність за який установлена після запровадження режиму воєнного стану), дійшла висновку, що ця практика формується у спосіб масового звільнення від відбування покарання з випробуванням осіб, засуджених за вчинення цього злочину. Вона резонно констатує, що такий стан правозастосування відбиває сприйняття суддями невідповідності передбаченого КК України покарання реальному рівню суспільної небезпечності зазначеного кримінального правопорушення.

По-друге, механізм кримінально-правової охорони функціонує у спрощеному режимі, що призводить до імітування протидії злочинності. Практика подекуди показує, що вістря кримінального права спрямовується на тих, до кого воно може з легкістю дотягнутися. Кримінально-правові норми часто застосовуються у випадках, що не потребують надмірних зусиль, та / або навіть без мети досягти потрібного результату (створення «шумової завіси» заради громадського обговорення й схвалення тощо). Натомість, як відомо, кримінальне право має на меті забезпечення правопорядку та захисту громадян від усіх злочинних посягань. Для досягнення цієї мети, кримінальне право повинно виконувати низку функцій, з-поміж яких головною є охоронна. Однак забезпечити повноцінну та стабільну охорону найважливіших соціальних цінностей вдається не завжди. Посилаючись на дослідження М. В. Карчевського «Протидія злочинності в Україні (2013–2022): аналіз статистичних даних», автор зазначає: «За твердженням М. Карчевського, зазначені тенденції у правозастосуванні свідчать про примітивізацію відповідного рівня кримінально-правового регулювання, тобто, коли значна частина судових рішень, пов’язаних із засудженням осіб за певні кримінальні правопорушення, стосується найменш небезпечних форм таких правопорушень за умови фактичної відносної поширеності більш небезпечних форм цих правопорушень».

Самойленко, Г. В. Захист житлових прав громадян України в умовах збройної агресії рф проти України [Електронний ресурс] / Г. В. Самойленко, Д. С. Косирєв // Науково-інформаційний вісник Івано-Франківського університету права імені Короля Данила Галицького. Серія : Право. – 2024. – Вип. 17. – С. 204–214.

У статті запропоновано поділяти захист житлових прав за критерієм характеру порушень, оскільки вибір способів захисту прямо зумовлений характером порушення та здатністю певного способу захисту задовольнити мету захисту, зокрема: викликаних збройною агресією рф проти України чи викликаних іншими причинами; за критерієм територіальності: на підконтрольній Україні території, території безпосереднього ведення бойових чи на тимчасово окупованих територіях; за суб’єктом: фізичними, юридичними особами, державою Україна в особі органів державної влади чи рф, її органами, включно збройними силами рф.

Визначено, що порушення житлових прав у речових та зобов’язальних відносинах підлягають захисту традиційними і характерними для таких порушень способами захисту, крім випадків, ускладнених саме збройною агресією рф проти України.

Пропонується законодавче закріплення презумпції вини рф за порушення житлових прав фізичних осіб, викликаних збройною агресією рф проти України; покладання відповідальності на рф за шкоду, завдану житлу громадян України на підконтрольній території Україні, завдану діями збройних сил рф (пошкодження чи руйнування житла), а в зоні ведення бойових дій та на тимчасово окупованій території, – на рф за будь-які порушення житлових прав фізичних осіб, безвідносно суб’єкта безпосереднього порушника (фізичних, юридичних осіб, військовослужбовців чи державних службовців рф) оскільки: більшість порушень або зумовлені діями, які проводить рф на тимчасово окупованих територіях, або безпосередньо вчиняються нею; юрисдикційний захист порушених прав на таких територіях органами державної влади обмежено діями рф. Компенсація Україною шкоди, завданої житлу громадян України, яка є наслідком збройної агресії рф проти України, надає Україні право звернення стягнення в регресному порядку до рф як особи, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою (ст. 1191 ЦК України).

Юрисдикційний захист прав осіб, житло яких постраждало на тимчасово окупованих територіях, або у випадку інших порушень житлових прав осіб на таких територіях як з боку зс рф, так і інших осіб ускладнений в частині виконання судового рішення до моменту деокупації відповідних територій.

Чуваков, О. А. До питання кримінально-правової охорони кібербезпеки України в сучасних умовах [Електронний ресурс] / О. А. Чуваков // Науково-інформаційний вісник Івано-Франківського університету права імені Короля Данила Галицького. Серія : Право. –2024. – Вип. 17. – С. 311–317.

У процесі дослідження встановлено необхідність у вдосконаленні низки положень Особливої частини КК України, які дозволять посилити заходи кримінальної репресії щодо антидержавних посягань, що здійснюються шляхом кібератак, а відповідно, переорієнтувати методологічні засади існуючої кримінальної політики нашої держави щодо жорсткості заходів кримінальної репресії з метою локалізації таких антидержавних злочинних проявів у сучасних умовах. Дане положення дозволяє деякою мірою вдосконалити чинне кримінальне законодавство щодо протидії кібернетичним атакам на основи національної та військової безпеки України, а отже, суттєво підвищити ефективність боротьби з ними на сучасному етапі такої охорони об’єктів, що розглядаються.

Зокрема пропонується ч. 3 ст. 109 КК України – «Дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади» доповнити таким змістом: 3. Дії, передбачені частиною другою цієї статті, вчинені особою, яка є представником влади, або повторно, або організованою групою, або за допомогою засобів масової інформації, або вчинені шляхом здійснення кібератак, – Відповідно, ч. 2 ст. 110 КК України – «Посягання на територіальну цілісність та недоторканність України» пропонується доповнити аналогічним змістом: 2. Ті самі дії, якщо вони вчинені особою, яка є представником влади, або повторно, або за попередньою змовою групою осіб, або поєднані з розпалюванням національної чи релігійної ворожнечі, або вчинені шляхом здійснення кібератак.

Запропоновано наступну оновлену редакцію ст. 113 КК України: «Вчинення з метою ослаблення держави вибухів, підпалів, кібернетичних атак або інших дій, спрямованих на масове знищення людей, заподіяння тілесних ушкоджень або іншої шкоди їхньому здоров’ю, на руйнування чи пошкодження об’єктів, що мають важливе народногосподарське чи оборонне значення, а також здійснення з цією самою метою дій, спрямованих на радіоактивне забруднення, масове отруєння, поширення епідемій, епізоотій чи епіфітотій».

А також – внести зміни до нормативних приписів, закріплених у Розділі XX Особливої частини КК України – «Кримінальні правопорушення проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку». Зокрема, пропонується ч. 2 ст. 439 «Застосування зброї масового знищення» доповнити таким змістом: 2. Застосування зброї масового знищення, вчинене шляхом кібернетичної атаки».

Шевчук, Л. В. Обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина у зв’язку з військовою агресією російської федерації [Електронний ресурс] / Л. В. Шевчук // Науково-інформаційний вісник Івано-Франківського університету права імені Короля Данила Галицького. Серія : Право. – 2024. – Вип. 17. – С. 222–226.

В процесі даного дослідження, здійснено аналіз застосування в обмеженні конституційних прав і свобод людини і громадянина у зв’язку з військовою агресією російської федерації, а також результат впливу даних обмежень на звичайне життя пересічного українця, їх дієвість по відношенню до безпеки держави в цілому.

У відповідності до статті 3 Указу Президента України № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, у зв’язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30–34, 38, 39, 41–44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Указ Президента України акцентує увагу на тому, що із введенням воєнного стану можуть бути запроваджені певні тимчасові обмеження щодо конституційних прав і свобод людини і громадянина. Зокрема, мова йде про такі обмеження, як гарантування недоторканості житла, таємниця листування, заборони втручання в його особисте і сімейне життя, гарантування свободи пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування, право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом, право на працю, право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів, право на освіту.

З огляду на згадані права та свободи, які можуть бути в силу обставин воєнного стану обмежені, потрібно розуміти, що попри складну ситуацію в країні, державні владні структури жодним чином не повинні зловживати своїми можливостями, та виходити за межі конституційних прав. Адже, в іншому випадку це може спровоковано привести до загострення в суспільстві, що безумовно згубно може вплинути на безпекову ситуацію в державі.

Радимо ознайомитися з монографіями, що представлені у фонді сектору правової інформації Бібліотеки:

343.1 М 29 Мартовицька, О. В. Проблеми професійної правничої допомоги: теорія і практика : монографія / О. В. Мартовицька, О. О. Юхно ; МВС України, Харків. нац. ун-т внутріш. справ. – Київ : Факт, 2024. – 420 с. : портр. – (Бібліотека слідчого і детектива: проблеми кримінального процесу).

347.9 С 91 Сухонос, В. В. Кадри органів прокуратури: питання теорії і практики : монографія / В. В. Сухонос. – Суми : Університетська книга, 2024. – 159 с. : рис., портр.

342.7 Т 19 Тарасевич, Т. Ю. Реалізація соматичних прав людини в Україні та зарубіжних країнах: конституційно-правові засади : монографія / Т. Ю. Тарасевич ; Вінниц. держ. пед. ун-т ім. М. Коцюбинського. – Вінниця : Твори, 2024. – 416 с. : рис., табл.

Підготувала О. Кізян, провідний бібліограф