Бібліографічний анонс

14 травня 2021 р. виповнюється 150 років від дня народження Василя Семеновича Стефаника (1871–1936) –  українського письменника, майстра експресіоністичної новели, громадського діяча, політика. Його творчість припала на кінець ХІХ – початок ХХ ст. Зміст життя цього періоду не лише в Україні, але й загалом у світі, характеризувалося прискоренням цивілізаційного розвитку, ущільненістю часо-просторових зв’язків. Ці процеси детерміновані передусім зміною соціально-економічних формацій, досягненнями науково-технічного прогресу, винайденням швидкісних видів транспорту, розвитком і здобутками у природничих і технічних галузях наукового знання, постулатами філософії позитивізму тощо. Відтак неабиякою сконцентрованістю позначено й особливості тогочасного духовного, культурного, зокрема й літературного життя. За таких обставин саме мала проза (й новела зокрема) виявилася найбільш оперативною та продуктивною «змістовою формою».

Пропонуємо увазі користувачів кілька статей, вміщених у наукових збірниках 2019–2020 рр., що розкривають унікальну творчу спадщину видатного українця, патріота, знавця нелегкого життя українського селянства.

Науковець Н. С. Голод у розвідці Трансформаційний потенціал малої прози в історико-літературному процесі (на матеріалі художньої творчості Василя Стефаника). (Прикарпатський вісник НТШ. Слово. 2019. № 3. С. 425–437) у цьому зв’язку зазначає, що вершиною у майстерності зображення «концентрації чуття» історики й теоретики літератури не безпідставно вважають новелістику Василя Стефаника. І не біда, що на змістовому, проблемно-тематичному, образному, мовному тощо рівнях вона концентрується на селянсько-народницькому дискурсі: «Візуальна, «скульптурна» символіка стефаниківських синів землі – хлібодарів, своєрідна внутрішня драматургія діалогів і монологів, задушевний, близький до народнопісенного ліризм, лапідарність стилю, не пригладженість «мужицького» говіркового слова – усе це в органічному сплаві надавало новелі особливої емоційної наснаги й полонило читача. Новела Стефаника стала своєрідним синтезом пошуків багатьох новелістів, які йшли у ритмі часу. Маючи свій індивідуальний світ і стиль, Марко Черемшина, Лесь Мартович, Михайло Яцків тяжіють до Стефаника. «Концентрація чуття» Василя Стефаника відбувалася навколо українського села як епіцентру драматичної, ба навіть трагічної екзистенції так званої «маленької людини». Хоч, власне, вся творчість письменника, його здатність помітити Шекспірівську велич цієї трагедійності, спростовувала саму можливість означувати поняття «людини» як «маленької». Тим більше, що за цією так званою «маленькою людиною» вгадувалося велике майбутнє. В одному із листів до Кирила Гаморака Василь Стефаник пише: «Цілий наш народ лежить тепер в муках, як жінка, що дитину плодить. Треба ті страждання і судороги при рожденю нових форм життя і нових ідеалів витесати на камінних хрестах, бо ся наша теперішня доба є великою добою народин». Загалом категорія трагічного в новелі «проявляється в надзвичайній події, в трагізмі ситуації та конфлікту, в характерах та емоційному настрої, кліматі новели, в її стилістичному оформленні».

Метою статті Козубенко, Л. М. Проблема екзистенції дітей і батьків у новелістиці В. Стефаника (Теоретична і дидактична філологія. Серія : Філологія. 2020. Вип. 33. С. 39–45) є дослідження проблеми екзистенції дітей і батьків у новелістиці В. Стефаника. Дослідник зазначає, що В. Стефаник – автор самобутніх, глибоких за змістом і мистецьки довершених соціально-психологічних новел про життя західноукраїнського селянства кінця ХІХ – початку ХХ ст. Йому належить почесне місце в історії української літератури. В. Стефаник багато зробив для примноження світової слави українського письменства, для широкого розголосу його здобутків за рубежем. Новелістику письменника високо цінувала критика за велику оригінальність, справжній демократизм, реалізм, правдивість, соціальну загостреність, психологічну заглибленість, особливий ліризм, винятковий лаконізм та художню вивершеність. Новели В. Стефаника, в яких розкривається тема тяжкої долі дітей і батьків, – це згусток гніву, ненависті до гнобителів, вияв синівської любові до народу і рідного краю. В цих творах постає вихоплена з життя сумна картина зубожілого галицького села, звучить схвильована розповідь про трагічну долю близьких серцю письменника людей. Автор відтворює глибину почуттів з вражаючою достовірністю, показуючи страшні реалії жахливої життєвої дійсності.

Проблемі тяжкої долі галицького селянства, зокрема темі дітей і батьків, В. Стефаник приділяє досить багато уваги у своїй новелістиці. Великого душевного болю завдавало письменникові жахливе становище дітей у бідняцьких родинах. Хоч як надривалися батьки на чужій роботі, вони не мали змоги забезпечити своїх дітей навіть хлібом та картоплею і зігріти їх узимку. Дітям з бідних родин присвятив В. Стефаник надзвичайно ліричні твори «Кленові листки», «Лан», «Похорон», «Новина», «Катруся», «Діточа пригода» та ін.

Наступна стаття присвячена вивченню новелістики Василя Стефаника в площині філософії екзистенціалізму.

Паньків, М. З. Ключові модуси екзистенціалізму крізь призму новел Василя Стефаника [Електронний ресурс]. (Прикарпатський вісник НТШ. Слово. 2019. № 3. С. 464–469.)

У літературі екзистенціалізм виявляється як певна конструкція людської долі і сенсу людського існування. Осмислення головних проблем людського буття українськими письменниками спонукає дослідників вести мову про екзистенційне філософування ХІХ ст. в Україні, що виступає предтечею екзистенціалізму ХХ ст. Його основна проблематика пов’язана з осмисленням існування людини в чужому для неї світі через екзистенціали страху, відчаю, кохання, любові, надії, туги, самотності, аналізування яких допомагало письменникам збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя.

Творчість у руслі цього напряму дослідники приписують Лесі Українці, Марку Черемшині, Ользі Кобилянській та іншим. Варто зазначити, що насправді ідеї, схожі до екзистенціалістських, висловлював ще Сковорода. Цілісно доктрину напряму втілював у власних творах Микола Хвильовий, Олег Ольжич та інші письменники. Проте не цілком заслужено у низці перерахованих авторів немає Василя Стефаника. Чому? Мабуть, причина полягає в тому, що у текстах письменника переважають експресіоністичні риси, на чому акцентують дослідники. Але якщо більш глибоко поринути в тематику його новел, можна помітити, що його герої, атмосфера творів, зображені обставини наштовхують читача на філософські роздуми стосовно сенсу життя, усвідомлення людини в світі, визначення її ролі в суспільстві і, врешті, щодо пошуків власного «Я». З цієї причини, на думку автора, можна стверджувати, що предтечею цього напряму в українській літературі був відомий експресіоніст, який лейтмотивно крізь усю свою творчість зреалізував такі ключові модуси, як проблема життя і смерті, людського вибору тощо. Видатний майстер слова своїми творами дозволяє читачеві поглянути на буденні проблеми людини іншими очима. В. Стефаник, показуючи українське село, збідоване, втоплене у болото страждань, занурене у страх і трагедію, не примітивізує своїх героїв. Розгортає нам почуття людей як книгу, яку варто почитати, щоб зрозуміти, наскільки вони є природними у «просвітку свого буття». Заслугою письменника є впевненість у тому, що страх, біль, відчуття самотності, деяка інтровертність – не дефект, а радше навіть вроджена властивістю людини. Василь Стефаник наче закликає не боятися цього, приймати це як фатум. Це і є підставою для того, щоб відійти від уже звичного образу прозаїка-експресіоніста, до Стефаника філософа, психолога людських душ – екзистенціаліста. Передусім слід розглянути кілька основних постулатів цього літературно-філософського напряму в літературі та відшукати їх прояви у творчості покутського новеліста.

Ферштей, В. В. Про відзначення 150-річчя від дня народження Василя Стефаника (стенограма наукової доповіді на засіданні Президії НАН України 20 січня 2021 р.). Вісник Національної академії наук України. 2021. № 2. С. 27–32.

Автор наукової доповіді – генеральний директор Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника НАН України, звертає увагу на те, що Верховна Рада України, враховуючи значний внесок Василя Стефаника у розвиток української літератури, культури та у суспільно-політичне життя України, постановила урочисто відзначити на державному рівні 150-річчя від дня його народження. В. Ферштей звернув увагу на історію стефаникознавства, яке пройшло кілька етапів у своєму розвитку. Він зазначає, що Львівською національною науковою бібліотекою України ім. В. Стефаника заплановано в червні 2021 р. проведення Міжнародної наукової конференції «Василь Стефаник в українському та світовому соціокультурному просторі». До організації цього наукового форуму має бути залучено Національний заклад імені Оссолінських (Вроцлав, Республіка Польща), Львівський національний університет імені Івана Франка (філологічний факультет), Наукове товариство імені Шевченка (Комісія з книгознавства та бібліографії). Під час цього форуму обговорюватимуться такі наукові проблеми:

1) бібліотечна стефаникіана (фонди, видання, заходи);

2) Стефаникова спадщина українською та іншими мовами;

3) рецепція творчості Василя Стефаника у міжвоєнних західноукраїнських та еміграційних виданнях;

4) Василь Стефаник в українській та європейській пресі;

5) архівна стефаникіана (епістолярій, рукописи, особові документи);

6) Василь Стефаник в образотворчому мистецтві (екслібриси, ілюстрації до творів, мистецькі рефлексії тощо).

Завдяки цій конференції передбачається започаткувати на базі Бібліотеки проведення щорічної міжнародної українознавчої конференції. Керівництво книгозбірні обговорює з Фундацією Антоновичів можливість вручення присуджуваних нею щорічних премій у межах проведення цих заходів.