Сміливість бути собою

Сміливість бути собою

До 70-річчя від дня народження Валентини Степанівни Живко (09.04.1950-10.12.2018)

 

 

Про неї нагадають ці тарелі,

У виноградах вази й поставці, Казкові звірі – леви, баранці

Й такі вже милі, коники веселі…На всьому нині – сонця промінці…

Жанна Дмитренко

 

Весела, щира, добра, відкрита - такою була Валентина Живко, такими є її роботи, які лишились для нас як спомин про світлу людину, про її рідкісний талант бути справжньою в усьому.

Народилася Валентина Живко в Краснодоні на Луганщині. Цей факт багатьох дивує, бо й справді Валентина Степанівна, здається, плоть од плоті землі бубнівської. Загалом, так воно і є. Батьки Валентини, корінні бубнівчани, поїхали на Донбас не так за бажанням, як на заклик тодішньої влади. Отримали квартиру - батько працював на шахті, але робітниче містечко ніяк не ставало рідним Валиній мамі, і, коли доньці виповнилося 5 років, родина повернулась у рідне село. 

Життя в селі було нелегким, але в рідній хаті й стіни допомагають. Мама працювала в колгоспі, і Валя змалечку сапала з мамою норми буряків, допомагала в господарстві, доглядала меншу сестру. Часто з пів ночі і до самого ранку ходила рибалити з батьком, а тоді, не спавши, йшла до школи. Батько був людиною жорсткою - діставалося і мамі, і дітям.

Була в дівчинки одна віддушина, її дитячий прихисток, допомога і розрада - бабуся. Тут, у старенькій хаті, можна було забути про все - про городи і домашню роботу, про сварки і негаразди, про втому й образи. У бабусі Валя могла побути дитиною, яку люблять і бавлять. Дівчинка, яка так любила співати й танцювати, одягала бабусину вишиту сорочку, широку спідницю і влаштовувала собі концерти. А бабуся знала стільки пісень! А ще любила розповідати онучці казки, різні історії з життя. Ласкава, добра й турботлива - вона наповнила дитяче сердечко вірою в добро. 

Час ішов, Валя закінчила 8-й клас і поїхала вчитися на швачку. Одного разу під час канікул зустріла в рідному селі молодого красеня у військовій формі - солдатів відправили буряки возити. Поки врожай зібрали - вже й весілля зіграли. Чоловік був із Західної України і забрав молоду дружину до себе. На жаль, життя не стало легшим. Чоловік родиною мало переймався, а в сім’ї уже було троє малих хлопчиків. У чужому краї все було не так: тут не садили городів, не доглядали садки… Вирощували полуницю на продаж, і Валя мусила пристати на таку роботу. Садила, збирала ягоди, несла тяжкі кошики пішки до траси, автобусом на Трускавець і на базар, а тоді - назад. Допомоги ніякої, всі близькі - далеко… Терпіння скінчилося, і Валя, забравши дітей, повернулась у рідне село до батьків. Невдовзі й чоловік приїхав. 

З часом купили невеличку окрему хатину, завели господарство та почали хазяйнувати. Валя роботи ніколи не боялась, але тут доводилося працювати за двох і на п’ятьох… Вдень працювала в радгоспі, вночі сторожувала, а ще ж дома господарство, а ще ж троє хлопців росте - і все на її плечі. Щоб заробити на нову хату - вирощувала городину, свиней, їздила продавати аж в Одесу. Нову хату сини побудували самі - рік за роком, потроху. 

Таке, ніби звичайне, тяжке сільське життя, за яким і втома, і недоспані ночі, і нездійснені сподівання… 

В 90-х роках у Бубнівці була спроба відродити традиційне для цього села гончарство. Відкрили майстерні й запросили на роботу знамениту Фросину Міщенко - майстриню-гончариху із сусіднього села Новоселівка. Бабця Франя, як лагідно звали її в селі, з радістю працювала і вчила роботі з глиною тих, хто бажав. 

Одного разу зайшла до гончарної майстерні Валентина Живко… і з цього моменту можна розповідати про друге життя Валентини Степанівни. 

У глину вона закохалася з першого погляду, а точніше - з першої виліпленої пташечки, яку побачила в руках у бабці Франі. Вчилась у Фросини Міщенко завзято та натхненно. З часом вони стали рідними одна одній. Бабця Франя відразу зрозуміла, що з цієї учениці буде толк, - і не помилилась. Валентина опанувала гончарний круг, навчилася робити і миски, і куманці, і глечики. Але найбільше любила розписувати їх. Та, на жаль, творча робота не була в пошані. З майстринь вимагали робити план - встановлену кількість простих макітер та підвазонників, які йшли в продаж і за які платили копійки, а часто розраховувались й самими макітрами… Вона їздила спродувати макітри в Київ, але разом з тим дома робила, що душа бажала, - розписані миски та тарелі, круторогих баранців та гривастих коней, веселих пташечок та півників. Гончарні майстерні з часом занепали, але Валентина Степанівна глину не лишила, а продовжувала творити як вільний майстер. Її будинок, розташований у прегарній місцині на узвишші біля левади, перетворився на справжню оселю гончаря. Горщики і гладущики не тільки на паркані, а й на землі, під ногами. Так, це вражало кожного, хто приходив до Валентини Степанівни на подвір’я. Роботи, які їй не вдавались, які тріснули, були перепаленими чи побитими, вона без жалю кидала під ноги, бо ж ні асфальту, ні плитки не було… З-під ніг часто визирали веселі очки пташки, хвостик півника, частина писаного листочка… Не раз гості діставали із землі прекрасні черепки і просили забрати собі. Валентина Степанівна щиро дивувалася, сміялася з такої забаганки і пропонувала взяти щось з робіт цілих, нових. Так, саме взяти, бо дарувати їй завжди було набагато приємніше, ніж продавати. Тому й багато робіт її розлетілись по світу подарунками-подяками. 

Ця сторінка життя Валентини Живко навряд чи легша, ніж попередня, але щастя в ній набагато більше, бо можливість творити, спілкуватись з іншими митцями завжди додавала їй снаги. 

Майстриня відчувала, що саме на цьому шляху вона може бути собою, знайти відраду, як колись у бабусиній хаті. І не біда, що часто по глину вона йшла далеко за село, самотужки копала її і несла повен мішок додому, виминала, цідила, сушила - тяжка праця була звичною. Але радість творчості переповнювала її. І цим потрібно було ділитися. Валентина Степанівна почала вести гурток кераміки в школі. Учнів любила дуже, і вони їй відповідали тим же. Та й як було не любити цю вчительку - вона йшла на уроки, як на свято, приносила дітям цукерки та солодку воду (мабуть, те, чого їй у дитинстві не вистачало), а головне - готова була вислухати всі дитячі біди, підтримати, допомогти, розрадити. Роботи гуртківців несла додому, випалювала, віддавала дітлахам і раділа разом з ними кожному новому конику. 

Валентину Живко почали запрошувати на виставки, де вона знайомилася з іншими майстрами, з пошановувачами мистецтва. Такі поїздки були справжнім святом для майстрині. Вона могла годинами розповідати про виставки у Вінниці, Києві, Опішні. А яким святом був для неї кожен пленер гончарів у Бубнівці! Здавалося, що це Валентина Степанівна запросила всіх до себе на гостини - так вона переймалась, щоб усім було добре, щоб кожен був задоволений. Під час пленеру встигала і миску розписати, і майстер-клас дати (завжди з радістю ділилась усіма секретами гончарної справи), і збігати додому наліпити, наварити і принести гончарям у майстерню ще теплих вареників. А ввечері першою починала співати, і за нею підхоплювали всі. Усміхнена і весела - Валентина Живко завжди знаходила час на до-брі справи. Близькі називали Валентину Степанівну Валюшею, вкладаючи в це звертання любов, якою вона так щиро обдаровувала всіх навколо. 

Цікаво, що незважаючи на нові враження, на широке коло гончарів, з якими знайомилася майстриня, вона не змінила свій власний стиль, нічого не запозичила. Саме ця самобутність її робіт, їхня щирість приваблювала як мистецтвознавців, так і покупців. Вироби Валентини Живко були її дітьми, її думками, її мріями, нею самою. 

Вона зуміла зберегти всі ознаки місцевого бубнівського гончарства, створивши одночасно свій почерк, який ґрунтується на образності та сюжетності розписів, на чітко виваженій рослинній орнаментиці, яка відрізняється від традиційної рівно настільки, щоб не стати іншою і «чужою». Валентина Живко тяжіє до натуралістичного відтворення світу, разом з тим зберігаючи всі символічні елементи розпису, створеного і «відточеного» до неї бубнівськими майстрами. 

Її мальовані миски не перевантажені фляндрівкою, декоративними елементами та кольоровим наповненням. Замість цього вона ставить у центр пташку, півника, рибку, пару, які написані з використанням усього багатства бубнівського традиційного розпису. Такі роботи «живі», мають характер, настрій. Класичні форми глечиків, куманців майстриня доповнює фігурками баранців, пташок, коників. Вона «оживляє» кожну форму, створює особливий настрій кожної роботи. Чим більша площина виробу, тим багатший сюжет розташує на ньому Валентина Живко. І хоча вона додає власну фантазію в кожен виріб - ніколи не йде врозріз із традицією, ніколи не порушує гармонію кольору, форми, змісту. Можливо, тому, що її внутрішній світ створений і нероздільно пов’язаний з традицією рідної землі. 

Окремою любов’ю майстрині стала м’яка, пластична біла глина, з якої Валентина Степанівна зробила серію робіт в останні роки. Коники і баранці, зроблені з цього матеріалу, мають мінімум розпису, а деякі зовсім його позбавлені, але багато прикрашені декоративними елементами - грива, хвіст, прикраси на грудях і на ногах. Цей матеріал дав можливість майстрині втілити своє бачення у фактурних формах. І що цікаво, створюючи такі вироби з білої глини, Валентина Живко інтуїтивно позбавляє свої роботи вже звичної сюжетності (щоб не перевантажити) і робить основний акцент на фактурності. 

Унікальність майстрині саме в самобутності її робіт, у тих почуттях, які вкладені в кожен твір, у тому, що йде від самого серця. Опанувати технічно традиційний бубнівський розпис може кожен професійний гончар, а створити мистецький твір - тільки справжній талант. 

Ще один спосіб самовираження майстриня знайшла в малюванні. Ці, на перший погляд, прості картинки, насправді є втіленням світлої, щирої, щедрої душі Валентини Живко, яку не зіпсували ніякі життєві негаразди. Всі роботи настільки заквітчані, що квіти здаються загальним тлом, а не окремими елементами. Сонце, зазвичай, - стиглий сонях, повний зернят. Янгол, звичайно, у вишиванці, Ілля Громовержець везе повний віз горщиків. Її картини - це класичний приклад народного малярства, коли творчість позбавлена будь-яких правил, законів, упереджень, канонів. Тут лишається лише стан душі й фарба, максимальна відвертість без будь-яких запобіжників. Для такої роботи потрібно мати сміливість бути собою і відкритись світові… Валентина Живко мала сміливість прожити так все життя…

 

Ясне проміння радості й любові,

Неміряної ласки, доброти…

Душа майстрині в творчості, у слові,

Таких би нам хоч трохи берегти…

Жанна Дмитренко

 

 

Н. А. Сентемон

 

 

 

 

Поділитися: