Вінницький театр у свічаді історії

Бібліографічний анонс

Театр має бути таким, яким суспільство завтра

Лесь Курбас

Відділ наукової інформації та бібліографії репрезентує ґрунтовне краєзнавче наукове дослідження працівників Вінницького обласного краєзнавчого музею – Л. І. Семенко, завідувачки науково-дослідного відділу новітньої історії та О. В. Логінова, старшого наукового співробітника, яке висвітлює майже невідому сторінку культурної минувшини краю, а саме – становлення і діяльність Вінницького міського театру від часу його будівництва у 1910 р. до руйнації – у 1944 і яким нещодавно поповнився фонд обласної книгозбірні.

Семенко, Л. Вінницький театр у свічаді історії (1910–1944) / Л. Семенко, О. Логінов. – Київ : Центр ДЗК, 2019. – 536 с.

Монографія є першою апробацією об’єктивного і комплексного вивчення складної і суперечливої театральної історії Вінниці, що написана, як зазначають автори, на тлі «духу епохи», «на зламі п’яти епох: царської, революційної, українського відродження, тоталітарної епохи та періоду окупації». Саме у цей найскладніший період історії України в цілому і Вінниччини зокрема, парадоксальним чином театр не лише пережив катастрофи, а й утвердився як високо професійний соціокультурний інститут, збагативши культурну скарбницю краю унікальними здобутками. Театральний процес міста у минулому часі розглянуто на матеріалах раніше не оприлюднених документів, спогадів, листування тощо. У межах поставлених завдань та наявних ресурсів історію міського театру систематизовано авторами за окремими періодами, що відповідали найважливішим подіям тогочасної епохи.

З особливою ретельністю досліджена історія театру періоду визвольних змагань (1917–1921 рр.) та українського культурного відродження 1920-х рр. Мало кому відомо, наприклад, що восени 1919 р. у Вінниці перебував один з найкращих і модерних на той час театрів – Новий Львівський театр, який залишив по собі глибокий слід в театральній історії Вінниці. У цей період Вінниця стала колискою зародження театру ім. І. Франка (режисер Г. Юра), який з 1920 до лютого 1923 рр., незважаючи на мандрівний період роботи, був тісно пов’язаний з містом.

Неупереджено висвітлено також діяльність вінницького театру під час нацистської окупації і специфіка його роботи в змінених умовах воєнного часу. Театр у цей період позбувся ідеологічного більшовицького контролю, відчув себе дещо вільнішим з художнього боку. Особливо цінним у його роботі стало утвердження на сцені образу українця, здатного вистояти в будь-яких складних ситуаціях. Про це свідчив репертуар Вінницького міського театру за період з липня 1941 до березня 1944 рр. до якого входили героїко-патріотичні вистави за п’єсами «Маруся Богуславка» М. Старицького, «Хмара» О. Суходольського, «Назар Стодоля» Т. Шевченка і П. Ніщинського, «Запорозький скарб» К. Ванченка-Писанецького тощо. То чи можна вважати працю місцевого театру за окупаційної влади культурним колабораціонізмом? На думку авторів монографії: «... у переважній більшості випадків ця праця була вимушеною з боку людей, поставлених на межу виживання. До того ж мистецька діяльність надавала і легальне прикриття для організації підпільного опору німцям, за що багато з майстрів поплатились власним життям».

Видання містить біографічні довідки цілої плеяди акторів, режисерів, організаторів театральної справи як знаменитих, так і мало відомих, а, можливо, й незаслужено забутих. Зокрема, повернуто із забуття титана театральної справи, талановитого актора і режисера театру Сергія Івановича Каргальського. Заслуговує на увагу і той факт, що у своїй монографії науковці чимало уваги приділили перебуванню у Вінниці в різні часи зірок світового значення: В. Холодної, М. Заньковецької, М. Садовського, О. Петрусенко, Л. Собінова та ін.

Велика джерельна база архівних та друкованих документів попередніх років видання, чимало з яких уперше введено до наукового обігу, свідчить про високу дослідницьку культуру авторів. Монографію супроводжують рідкісні світлини.

Завершують книгу корисні для науковців і також уперше систематизовані додатки: «Директори театру» і «Гастролі», де в хронологічному порядку вміщено прізвища директорів, які очолювали театр протягом досліджуваного періоду та перелік, хоча й неповний, театральних гастролей. Для зручності користування до монографії додано «Іменний покажчик».

На думку історика і бібліографа В. І. Попика, звернення до життєвого і творчого шляху видатних співвітчизників стало свідченням «пробудження суспільства від тривалого сну «безпам’ятства» і історичного нігілізму, прагнення людей до відновлення багато в чому втрачених зв’язків з віковим досвідом, гуманістичними традиціями і моральними принципами українства».

Поділитися: