Історія мови – наша історія

Бібліографічний анонс

Відділ наукової інформації та бібліографії пропонує увазі користувачів нову книгу:

811.161.2 Р 15 Радевич-Винницький, Я. К. Історія української мови: іноетнічні персоналії / Я. К. Радевич-Винницький. – Львів : Апріорі, 2020. – 260 с. : портр.

Розглядаючи зовнішні впливи на розвиток української мови, автор книги наводить слова Митрополита Іларіона (професор Іван Огієнко) з дослідження «Історія української літературної мови»: «Пізно прийшла наша літературна мова до вершка свого сучасного розвою, пізно тому, що за останні двісті літ свого життя вона ніколи не знала волі і завсіди носила на собі найтяжчі ворожі цензурні кайдани, як ні одна мова в світі. Цензурні російські удари 1720, 1847, 1863, 1876, 1881, 1882, 1894, 1914, 1933 і ін. років дошкульно били наше слово й сильно тамували його розвій. А від 1933-го року пішли нові обмеження в розвою нашого слова, обмеження дошкульні й разючі, обмеження змісту писань, але вже за новою «демократичною» етикою – підступні, неписані... Обмеження лукаві й страшні, яких світ не чув і не бачив...».

Проте пропонована книга навпаки, присвячена особистостям, які більшою чи меншою мірою, в той чи інший спосіб позитивно причинилися до визнання, утвердження, розвитку української мови та її літературної форми, зробили помітний внесок у її об’єктивне наукове дослідження, захищали мовні права українців. До того ж у виданні йдеться лише про людей, які не були етнічними українцями, не мали українського походження. Ці шляхетні особистості з росіян, південних і західних слов’ян, німців, євреїв, скандинавів тощо, які в ім’я правди, справедливості, наукової об’єктивності, загальнолюдських цінностей, проукраїнських симпатій вважали за свій обов’язок підтримувати українців у їхньому прагненні та зусиллях жити повноцінним національно-мовним життям. Серед них:

Павел Йозеф Шафарик (1795–1861) – словацький і чеський поет, історик, філолог, засновник наукової славістики, який один із перших європейських учених обґрунтував самостійність української мови та зробив систематичний огляд української літератури, що в той час набуло значення захисту національної ідентичності українців;

Володимир Іванович Даль (1801–1872) – російський письменник, лексикограф, етнограф данського подження, який до свого «Толкового словаря живого великоруського языка», який, до речі, в авторському варіанті мав назву «Толковый словарь великорусского наречия русского языка» не вносив слів малоросійських, вважаючи, що «речь малороссов – это совсем особый язык»;

Ізмаїл Іванович Срезневський (1812–1880) – російський філолог, славіст, історик, етнограф, палеолог, письменник. Його стаття «Погляд на пам’ятники української народної словесності (1834) – перший друкований публічний виступ на захист української мови, її право на необмежене використання в літературі і науці.

Ян Бодуен де Куртене (1845–1929) – польський мовознавець світового рівня, публіцист, оборонець свободи розвитку всіх мов і незалежності народів. Як у царській Росії, так і Польщі він відстоював право українців на вільний розвиток їхньої окремої слов’янської мови, культури, право на шкільну і вищу рідномовну освіту, на власну, українську, назву своєї країни та її частин. Ці дражливі проблеми висвітлені у його працях: «Українське питання з поза національної точки зору» (1913), «Українські університети в Польській державі» (1922), «Кілька загальних фраз про об’єктивну та суб’єктивну відрубність України з погляду мовного, племінного, національного і державного» (1925).

Всього до книги вміщено 18 нарисів життя і діяльності видатних особистостей неукраїнського походження, які позитивно вплинули на визнання, утвердження і розвиток української мови та її літературної форми. 

Поділитися:

Історія мови - наша історія


Бібліографічний анонс

Відділ наукової інформації та бібліографії пропонує увазі користувачів нову книгу:

811.161.2 Р 15 Радевич-Винницький, Я. К. Історія української мови: іноетнічні персоналії / Я. К. Радевич-Винницький. – Львів : Апріорі, 2020. – 260 с. : портр.

Розглядаючи зовнішні впливи на розвиток української мови, автор книги наводить слова Митрополита Іларіона (професор Іван Огієнко) з дослідження «Історія української літературної мови»: «Пізно прийшла наша літературна мова до вершка свого сучасного розвою, пізно тому, що за останні двісті літ свого життя вона ніколи не знала волі і завсіди носила на собі найтяжчі ворожі цензурні кайдани, як ні одна мова в світі. Цензурні російські удари 1720, 1847, 1863, 1876, 1881, 1882, 1894, 1914, 1933 і ін. років дошкульно били наше слово й сильно тамували його розвій. А від 1933-го року пішли нові обмеження в розвою нашого слова, обмеження дошкульні й разючі, обмеження змісту писань, але вже за новою «демократичною» етикою – підступні, неписані... Обмеження лукаві й страшні, яких світ не чув і не бачив...».

Проте пропонована книга навпаки, присвячена особистостям, які більшою чи меншою мірою, в той чи інший спосіб позитивно причинилися до визнання, утвердження, розвитку української мови та її літературної форми, зробили помітний внесок у її об’єктивне наукове дослідження, захищали мовні права українців. До того ж у виданні йдеться лише про людей, які не були етнічними українцями, не мали українського походження. Ці шляхетні особистості з росіян, південних і західних слов’ян, німців, євреїв, скандинавів тощо, які в ім’я правди, справедливості, наукової об’єктивності, загальнолюдських цінностей, проукраїнських симпатій вважали за свій обов’язок підтримувати українців у їхньому прагненні та зусиллях жити повноцінним національно-мовним життям. Серед них:

Павел Йозеф Шафарик (1795–1861) – словацький і чеський поет, історик, філолог, засновник наукової славістики, який один із перших європейських учених обґрунтував самостійність української мови та зробив систематичний огляд української літератури, що в той час набуло значення захисту національної ідентичності українців;

Володимир Іванович Даль (1801–1872) – російський письменник, лексикограф, етнограф данського подження, який до свого «Толкового словаря живого великоруського языка», який, до речі, в авторському варіанті мав назву «Толковый словарь великорусского наречия русского языка» не вносив слів малоросійських, вважаючи, що «речь малороссов – это совсем особый язык»;

Ізмаїл Іванович Срезневський (1812–1880) – російський філолог, славіст, історик, етнограф, палеолог, письменник. Його стаття «Погляд на пам’ятники української народної словесності (1834) – перший друкований публічний виступ на захист української мови, її право на необмежене використання в літературі і науці.

Ян Бодуен де Куртене (1845–1929) – польський мовознавець світового рівня, публіцист, оборонець свободи розвитку всіх мов і незалежності народів. Як у царській Росії, так і Польщі він відстоював право українців на вільний розвиток їхньої окремої слов’янської мови, культури, право на шкільну і вищу рідномовну освіту, на власну, українську, назву своєї країни та її частин. Ці дражливі проблеми висвітлені у його працях: «Українське питання з поза національної точки зору» (1913), «Українські університети в Польській державі» (1922), «Кілька загальних фраз про об’єктивну та суб’єктивну відрубність України з погляду мовного, племінного, національного і державного» (1925).

Всього до книги вміщено 18 нарисів життя і діяльності видатних особистостей неукраїнського походження, які позитивно вплинули на визнання, утвердження і розвиток української мови та її літературної форми.