Директиви ЄС про авторське право і суміжні права в цифровому ринку

Віртуальний бібліографічний дайджест

7 червня 2019 р. набрали чинності дві важливі Директиви Європейського Союзу у сфері авторського права і суміжних прав:

1) Директива (ЄС) 2019/789 Європейського парламенту і Ради від 17 квітня 2019 р., що встановлює застосування положень авторського права і суміжних прав щодо окремих онлайнових трансляцій організацій мовлення і ретрансляції радіо- і телепрограм та доповнює Директиву Ради 93/83/ЄЄС («Directive (EU) 2019/789 of the European Parliament and of the Council of 17 April 2019 laying down rules on the exercise of copy right and related rights applicable to certain online transmissions of broadcasting organisations and retransmissions of television and radio programmes. and amending Council Directive 93/83/EEC»);

2) Директива (ЄС) 2019/790 Європейського парламенту і Ради від 17 квітня 2019 р. про авторське право і суміжні права в єдиному цифровому ринку, яка доповнює Директиви 96/9/ЄС і 2001/29/ЄС (Directive (EU) 2019/789 of the European Parliament and of the Council of 17 April 2019 on copyright and related rights in the Digital Single Market and amending Directives 96/9/EС і 2001/29/EС).

Країни – члени Європейського Союзу мають два роки (до 7 червня 2021 р.) для імплементації положень вищевказаних документів у національне законодавство з питань авторського права і суміжних прав.

Обидві Директиви Європейського Союзу мають за мету суттєву модернізацію правового регулювання у сфері авторського права і суміжних прав у контексті настання цифрової ери і стрімкого поширення Інтернет-технологій, а також посилення боротьби з різноманітними проявами Інтернет-піратства.

Ухвалення 17 квітня 2019 р. Директиви ЄС 2019/790 про авторське право в єдиному цифровому ринку набуло широкого резонансу через вкрай політизований процес підготовки з демонстраціями, критикою її положень, компаніями в мережі Інтернет щодо обмежень у директиві свободи висловлювань та розповсюдження інформації.

Чи дійсно Директива передбачає вирішення комплексу питань охорони авторського права в умовах цифрового ринку та чи розв’язує завдання, визначені політичними документами Європейської комісії, а саме, повідомленнями: «Цифровий порядок денний для Європи» (19.05.2010 р.); «Єдиний ринок для прав інтелектуальної власності. Підтримка творчості та інновацій для забезпечення економічного зростання, високоякісних робочих місць та першого класу виробів та послуг у Європі» (24.05.2015 р.); «Стратегія єдиного цифрового ринку для Європи» (06.05.2015 р.), «До сучасних більш європейських умов охорони авторського права» (9.12.2015 р.) тощо? У чому власне була необхідність прийняття окремої Директиви? Чому не були реалізовані задекларовані раніше цілі кодифікації законодавства, інформаційної Директиви 2001 р., зокрема не доповнено відповідними положеннями? Якою мірою положення Директиви можуть безпосередньо застосовуватися державами-членами ЄС, або положення Директиви мають бути конкретизовані на національному рівні? Чи призведе це до дисгармонізації національного законодавства? Якою мірою положення Директиви можуть використовуватися третіми країнами, в тому числі Україною, які взяли на себе зобов’язання з наближення національного законодавства до законодавства ЄС? Чи є доцільним очікування винайдення відповідних механізмів її реалізації та інтерпретації державами-членами ЄС та Судом ЄС?

На ці питання дає вичерпні відповіді у своїх наукових розвідках Юрій Михайлович Капіца – доктор юридичних наук, директор Центру досліджень інтелектуальної власності та трансферу технологій НАН України

Капіца, Ю. М. Директива 2019/790/ЄС про авторське право в єдиному цифровому ринку та питання адаптації законодавства України [Електронний ресурс] / Ю. М. Капіца // Інформація і право. – 2019. – № 3. – С. 65–77.

Капіца, Ю. Директива ЄС про авторське право в єдиному цифровому ринку: нові виміри чи нові випробовування? [Електронний ресурс] / Ю. Капіца // Інтелектуальна власність. – 2019. – № 8. – С. 6–22.

Автор ретельно досліджує положення Директиви 2019/790/ЄС про авторське право в єдиному цифровому ринку та питання адаптації законодавства України до європейських норм. У першу чергу науковець звертає увагу на істотність її положень щодо виплати справедливої винагороди авторам та виконавцям за використання творів та виконань. Зокрема, ст. 18 Директиви визначає, що автори та виконавці, які надали ліцензію або передали виключні права для використання своїх творів та інших об’єктів (виконань, фонограм) мають отримувати належну та пропорційну винагороду («appropriate and proportionate remuneration»). При цьому, держави-члени мають забезпечити, щоб вказані особи регулярно та не менше одного разу на рік отримували точну, вичерпну, актуалізовану інформацію про використання творів та виконань від сторін, яким вони надали ліцензію або уклали договір про передання прав, або від правонаступників таких сторін, субліцензіатів, зокрема, що стосується способів використання, всіх отриманих доходів та відповідної винагороди («all revenues generated and remuneration de» (ст. 19). При необхідності отримання додаткової інформації – сторона, з якою автором чи виконавцем було укладено договір, має повідомити інформацію про осіб, яким були надані субліцензії на використання творів та інших об’єктів.

Ст. 20 визначає обов’язок держав-членів забезпечити право авторів та виконавців, їх представників вимагати від сторони, з якою було укладено договір, або від правонаступників такої сторони додаткової, належної та справедливої винагороди, якщо спочатку узгоджена винагорода виявляється непропорційно низькою порівняно з усіма наступними відповідними доходами, отриманими від використання творів та виконань.

Слід вказати, що положення Директиви не залишають у осіб, яким було передано право використання творів та виконань, можливостей уникнути виплати винагороди. Так, ст. 22 передбачено право відкликання раніше укладеного договору автором, виконавцем або скасування певних його положень, якщо використання творів та виконань відсутнє.

Детально розглянуто й питання використання творів, що знаходяться поза комерційним обігом, регламентовані даною Директивою. Здійснення масового оцифрування та надання широкого доступу до європейської культурної спадщини, винайдення для цього адекватних правових рішень набуло в ЄС у 2000–2010 рр. важливого політичного виміру, пов’язаного з цілями збереження європейської ідентичності та проблемою домінування США в інформаційному просторі. Основним бар’єром до оцифрування творів стала застаріла в умовах сучасного інформаційного суспільства концепція авторського права, що дозволяє використання творів лише за згодою авторів та їх правонаступників, та практика постійного продовження терміну охорони авторського права. Історично ця проблема вирішувалася по-різному.

Наприклад Статутом королеви Анни термін дії авторського права було встановлено 14 років – з моменту створення твору з можливістю продовження ще на такий же термін (1710 р., Велика Британія). Подібні положення були прийняті в США 1790 р. Бернська конвенція 1886 р. визначала строк дії авторського права протягом життя автора та 50 років після його смерті. В ЄС Директивою 2006/116/ЄС термін було збільшено до 70 років після смерті автора; у 1998 р. в США встановлено, що термін дії авторського права становить роки життя автора та 70 років після його смерті, а для творів, створених за наймом, авторське право діє 95 років від першої публікації або 120 років з дати створення.

У повідомленнях Європейської Комісії 2010–2015 рр. та пізніше прийнятих директивах визначалася необхідність вирішення трьох завдань, що уможливлюють оцифрування творів:

– запровадження механізму оцифрування та надання доступу до сирітських творів (Директива 2012/28/ЄC);

 – запровадження механізму оцифрування та доступу до творів, що є поза комерційним обігом (Директива 2019/790/ЄС);

– вирішення питань стосовно правового режиму використання цифрових копій творів, які перейшли до суспільного надбання.

Якщо метою Директиви 2012/28/ЄC при визнанні статусу «сирітського» було довести неможливість знайти автора такого твору або його правонаступника, то Директивою 2019/790/ЄС для доступу до творів, що знаходяться поза комерційним обігом знайти авторів творів, інших об’єктів та їх правонаступників не ставиться. Навпаки, запропоновано такий механізм:

– публікації відомостей щодо надання певним творам та іншим об’єктам статусу об’єкту позакомерційного обігу, з можливістю суб’єктам права при їх зацікавленості протягом певного часу повідомити про незгоду щодо надання доступу до таких творів;

– отримання публічно доступними бібліотеками, архівами, музеями, установами, що зберігають аудіозаписи та фільми, від організацій колективного управління (які мають спеціальний, визначений Директивою статус здійснювати діяльність з управління правами відносно таких творів та інших об’єктів) невиключних дозволів на відтворення, розповсюдження, публічне сповіщення, надання доступу для загального відома публіки таких творів та інших об’єктів. Або, якщо у відповідній державі-члені такі організації відсутні, – надання можливості використання творів, що є поза комерційним обігом через передбачення винятків з охорони авторського права;

– можливості заперечення суб’єктами авторського права використання творів після надання до них доступу.

Науковець висвітлює та висловлює власну думку щодо положень Директиви про нові права видавців та захист авторського права і суміжних прав у мережі Інтернет, які були в центрі загальноєвропейських дискусій та предметом політичних домовленостей (ст. 15 та 17). Ідея уведення нових прав видавців пов’язана з розвитком сервісів пошукових систем, Інтернет-агентств, які узагальнюють новини та іншу інформацію, опубліковану в онлайн газетах та журналах, та під різними добірками надають гіперпосилання до оригінальних текстів таких новин, також наводять інколи перші одне-два речення або анотації відповідного тексту. З точки зору видавців, такі дії призводять до отримання сервісами доходів від розміщення реклами тощо, тому видавці мають отримувати компенсацію за таке використання.

Важливим питанням, схарактеризованим та прокоментованим автором є положення зазначеної Директиви щодо прав і обов’язків провайдерів онлайн послуг та захист авторського права. Варто відзначити, що у цьому документі вперше в історії законодавчого регулювання надано визначення терміна «провайдер послуги з поширення онлайнового контенту», під яким розуміє провайдера послуги інформаційного суспільства, основною або однією з основних цілей якого витупає зберігання і надання публічного доступу до великого обсягу об’єктів авторського права та/або суміжних прав, що завантажуються користувачами, які такий провайдер організовує або промотує з метою отримання прибутку. Така ознака, як мета отримання прибутку, є визначальною для здійснення розмежування провайдерів. Перші варіанти визначення цього терміна згаданий критерій не містили, що й викликало шквал нищівної критики з боку науковців і пересічних громадян. Як приклад, висловлювалися побоювання, що прийняття Директиви спричинить закриття вільної Інтернет енциклопедії «Вікіпедія». Проте, другий абзац п. 6 ст. 2 Директиви ЄС щодо єдиного цифрового ринку прямо встановлює, що не підпадають під визначення терміна «провайдер послуги з поширення онлайнового контенту» наступні провайдери послуг: неприбуткові онлайн енциклопедії, неприбуткові учбові і наукові депозитарії, платформи з розробки і поширення програмного забезпечення з відкритим кодом, провайдери електронних телекомунікаційних послуг.

Відповідно до положень Директиви:

а) для того, щоб для творів та інших об’єктів, що завантажуються на платформи провайдерів користувачами, можливо було б надати доступ для загального відома публіки, а також здійснити публічне сповіщення, – провайдери мають отримати право на такі дії від суб’єктів майнових прав, наприклад через укладання з ними ліцензійного договору. Таким чином, або провайдери мають укласти договори зі всіма відомими у світі суб’єктами майнових прав на твори, інші об’єкти, з отриманням каталогів творів та майнових прав на них та введенням перевірки кожного завантаженого об’єкта на відповідність цим каталогам та, у випадку збігу, здійснювати заходи з обмеження використання таких об’єктів, або дозволити будь-яким суб’єктам авторського права і суміжних прав за певним невизначеним механізмом протягом певного часу після завантаження контенту перевіряти, чи має місце порушення прав відповідного суб’єкта, та, тільки після цього, надавати можливість використання таких об’єктів третіми особами.

б) у випадку, якщо провайдерами відповідний дозвіл від суб’єктів майнових прав не отримано, такий провайдер вважається відповідальним за здійснене без дозволу сповіщення публіки творів та надання доступу для загального відома. Така відповідальність може не наставати, якщо провайдер демонструє, що він:

– доклав максимум зусиль (best efforts) для отримання дозволу;

– доклав, відповідно до високих галузевих стандартів професійної ретельності, максимум зусиль для обмеження доступу до творів та інших об’єктів, стосовно яких суб’єкти майнових прав надали відповідну та необхідну інформацію; і в будь-якому випадку;

– діяв оперативно, отримавши достатньо обґрунтоване повідомлення від суб’єктів права, та обмежив доступ або видалив з вебсайтів твори, інші об’єкти або доклав максимум зусиль для запобігання їх майбутнього завантаження (п. 4 ст. 17).

в) при цьому держави-члени мають забезпечити, що під дію зазначених вище положень не підпадають нові сервіси з розповсюдження контенту, які були доступні публіці в ЄС не менше 3 років, з щорічним оборотом до 10 млн євро. Стосовно таких компаній відповідальність настає, якщо вони, після отримання достатньо обґрунтованого повідомлення, не забезпечили обмеження доступу до творів або інших об’єктів або не видалили їх з веб-сайтів (п. 6 ст. 17).

г) зазначені заходи не мають призводити до обмеження доступу до творів та інших об’єктів, що завантажують користувачі без порушення авторського права і суміжних прав, включаючи випадки, коли використання таких творів або інших об’єктів підпадає під винятки або обмеження з застосування авторського права.

Крім наведеної загальної норми, Директива визначає, що користувачі у кожній державі-члені ЄС можуть покладатися на будь-який з наступних винятків або обмежень під час завантаження та надання доступу до загального відома до контенту, створеного ними: – цитування, критика, огляди; – використання в цілях карикатури, пародії або стилізації (pastiche).

д) держави-члени мають забезпечити, щоб провайдерами було запроваджено ефективний та оперативний механізм подання скарг та відновлення контенту для користувачів у разі виникнення суперечок стосовно обмеження доступу чи вилучення творів, інших об’єктів.

Директива містить визначення трьох випадків винятків та обмежень стосовно використання творів та інших об’єктів, а саме:

– що стосується аналізування даних та тексту з метою наукових досліджень (ст. 3),

– використання творів та інших об’єктів у цифровій та транскордонній навчальній діяльності (ст. 5)

– збереження культурної спадщини (ст. 6).

Як зазначає автор, попри те, що положення Директиви ЄС 2019/790 про авторське право в єдиному цифровому ринку щодо прав видавців та захисту прав у мережі Інтернет викладено у надто загальному вигляді, без механізмів реалізації, врахування відповідного досвіду законодавчого врегулювання та судової практики в ЄС, США та інших країнах, прийняття її у 2019 р. стало реалізацією одного з низки заходів Європейської комісії, спрямованих на розвиток охорони авторського права і суміжних прав в умовах цифрової економіки.

У цьому контексті корисною є стаття І. А. Стройко, у якій детально проаналізовано основні новели Директиви (ЄС) 2019/789 Європейського парламенту і Ради від 17 квітня 2019 р., що встановлює застосування положень авторського права і суміжних прав щодо окремих онлайнових трансляцій організацій мовлення і ретрансляції радіо - і телепрограм.

Стройко, І. А. Адаптація законодавства України до новел законодавства Європейського Союзу у сфері авторського права і суміжних прав в Інтернет-середовищі [Електронний ресурс] / І. А. Стройко // Часопис Київського університету права. – 2019. – № 3. – С. 205–210.

Зокрема:

Стаття 3 Директиви ЄС щодо онлайнових трансляцій передбачає закріплення «принципу країни походження» («country of origin principle») до допоміжних онлайнових послуг, тобто у межах Європейського Союзу дозволи на використання авторського права і суміжних прав стосовно радіо - і телевізійних програм повинні надаватися тільки щодо країни основного місцезнаходження організації мовлення, а не будь-якої держави – члена Європейського Союзу, в якій мовник має намір організувати трансляцію цих програм. При цьому Директива містить застереження, що принцип країни походження не повинен застосовуватися до трансляцій спортивних заходів і об’єктів права інтелектуальної власності, що містяться у таких трансляціях.

Згідно з п. 2 ст. 3 Директиви ЄС щодо онлайнових трансляцій, держави – члени Європейського Союзу мають забезпечити, щоб при визначенні суми винагороди за права, що надаються відповідно до принципу країни походження, сторони угоди взяли до уваги всі аспекти допоміжної онлайнової послуги, такі як особливості надання послуги, включаючи, зокрема, тривалість надання доступу до телерадіопрограми у рамках такої послуги, аудиторію, на яку вона поширюється, і наявність кількох мовних версій послуги.

Стаття 4 передбачає, що правовласники, які є іншими, ніж організації мовлення, реалізовують своє право на надання дозволу чи відмову у наданні дозволу на ретрансляцію об’єктів авторського права і суміжних прав, що містяться у телерадіопрограмах, виключно через організації колективного управління. Таким чином, Директива вводить систему обов’язкового колективного управління у відношенні об’єктів авторського права і суміжних прав, що містяться у телерадіопрограмах, які раніше застосовувалася лише до кабельної ретрансляції відповідно до Директиви ЄС про супутникове і кабельне мовлення. На думку європейського законодавця, це має спростити процедуру видачі дозволів на використання об’єктів авторського права і суміжних прав та сприятиме стрімкому розвитку допоміжних онлайнових сервісів.

Ст. 5 Директиви ЄС щодо онлайнових трансляцій прямо встановлює, що положення щодо обов’язкового колективного управління не застосовуються до ретрансляції, яка здійснюється організацією мовлення щодо власних трансляцій, незалежно від факту передачі прав на ретрансляцію третім особам.

Порівнюючи чинне законодавство України з питань авторського права і суміжних прав, автор зазначає, що воно не відповідає новелам європейського законодавства щодо регулювання діяльності провайдерів послуги з поширення онлайнового контенту. Науковець рекомендує внести значні зміни до національного законодавства, зокрема щодо обмеження випадків використання процедури «Повідомлення і припинення» («Notice and Takedown Procedure») і встановлення прямої відповідальності Інтернет-провайдерів за порушення авторського права та суміжних прав у випадку розповсюдження контенту, у тому числі такого, що генерується користувачем, без дозволу правовласника. Потребує перегляду категорійний апарат, що використовується у Законі України «Про авторське право і суміжні права», зокрема слід привести у відповідність до європейських норм терміни «публічне сповіщення», «трансляція» і «ретрансляція». Чинне законодавство України у сфері авторського права і суміжних прав не містить поняття «допоміжні онлайнові послуги», регулювання яких тільки впроваджується у рамках Європейського Союзу. Український законодавець повинен уважно проаналізувати європейський досвід і передбачити правове регулювання новітніх аудіовізуальних послуг, як-от: «Catch-Up TV», послуг-на-замовлення («On-Demand Services»).

У статті кандидатки історичних наук, старшої наукової співробітниці, відділу архівознавства і документознавства Інституту архівознавства Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського Л. Ф. Приходько «Оцифрування об’єктів культурної спадщини за нормативно-правовими документами європейського союзу у сфері авторського права і суміжних прав» (Архіви України. 2020. Вип. 1. С. 102–126) досліджено тенденції розвитку авторського права і суміжних прав Європейського Союзу в умовах становлення інформаційного суспільства, модернізація його норм під впливом широкого розповсюдження цифрових технологій у життєдіяльності сучасного європейського соціуму, дедалі активного їх упровадження у сферах культури й культурної спадщини. Для реалізації мети автором проаналізовано низку джерел авторського права і суміжних прав, їх роль у формуванні системи охорони результатів творчої та інтелектуальної діяльності, гармонізація й уніфікація національного законодавства держав-членів ЄС. Основну увагу приділено актам вторинного права, зокрема, у формі директив і рекомендацій, що мають перспективне значення для побудови правової основи оцифрування об’єктів культурної спадщини, на які поширюються норми авторського права і суміжних прав ЄС, для вирішення питань удоступнення користувачів до легітимного цифрового контенту. У розвідці констатовано, що провідна роль у вирішенні цих питань належить Європейській комісії, яку справедливо називають «двигуном» європейської інтеграції, підкреслюючи її вагомий внесок у процеси гармонізації та уніфікації законодавства у сфері права інтелектуальної власності, у т. ч. авторського права і суміжних прав.

Радимо безпосередньо ознайомитися зі змістом цієї статті, в якій, через аналіз низки директив, репрезентовано історію становлення та сучасні напрацювання європейських країн, щодо регламентації та удосконалення нормативних документів, щодо авторського права і суміжних прав у цифрову добу.

Підготувала О. Кізян, зав. відділу наукової інформації та бібліографії

Поділитися:

Директиви ЄС про авторське право


Віртуальний бібліографічний дайджест

7 червня 2019 р. набрали чинності дві важливі Директиви Європейського Союзу у сфері авторського права і суміжних прав:

1) Директива (ЄС) 2019/789 Європейського парламенту і Ради від 17 квітня 2019 р., що встановлює застосування положень авторського права і суміжних прав щодо окремих онлайнових трансляцій організацій мовлення і ретрансляції радіо- і телепрограм та доповнює Директиву Ради 93/83/ЄЄС («Directive (EU) 2019/789 of the European Parliament and of the Council of 17 April 2019 laying down rules on the exercise of copy right and related rights applicable to certain online transmissions of broadcasting organisations and retransmissions of television and radio programmes. and amending Council Directive 93/83/EEC»);

2) Директива (ЄС) 2019/790 Європейського парламенту і Ради від 17 квітня 2019 р. про авторське право і суміжні права в єдиному цифровому ринку, яка доповнює Директиви 96/9/ЄС і 2001/29/ЄС (Directive (EU) 2019/789 of the European Parliament and of the Council of 17 April 2019 on copyright and related rights in the Digital Single Market and amending Directives 96/9/EС і 2001/29/EС).

Країни – члени Європейського Союзу мають два роки (до 7 червня 2021 р.) для імплементації положень вищевказаних документів у національне законодавство з питань авторського права і суміжних прав.

Обидві Директиви Європейського Союзу мають за мету суттєву модернізацію правового регулювання у сфері авторського права і суміжних прав у контексті настання цифрової ери і стрімкого поширення Інтернет-технологій, а також посилення боротьби з різноманітними проявами Інтернет-піратства.

Ухвалення 17 квітня 2019 р. Директиви ЄС 2019/790 про авторське право в єдиному цифровому ринку набуло широкого резонансу через вкрай політизований процес підготовки з демонстраціями, критикою її положень, компаніями в мережі Інтернет щодо обмежень у директиві свободи висловлювань та розповсюдження інформації.

Чи дійсно Директива передбачає вирішення комплексу питань охорони авторського права в умовах цифрового ринку та чи розв’язує завдання, визначені політичними документами Європейської комісії, а саме, повідомленнями: «Цифровий порядок денний для Європи» (19.05.2010 р.); «Єдиний ринок для прав інтелектуальної власності. Підтримка творчості та інновацій для забезпечення економічного зростання, високоякісних робочих місць та першого класу виробів та послуг у Європі» (24.05.2015 р.); «Стратегія єдиного цифрового ринку для Європи» (06.05.2015 р.), «До сучасних більш європейських умов охорони авторського права» (9.12.2015 р.) тощо? У чому власне була необхідність прийняття окремої Директиви? Чому не були реалізовані задекларовані раніше цілі кодифікації законодавства, інформаційної Директиви 2001 р., зокрема не доповнено відповідними положеннями? Якою мірою положення Директиви можуть безпосередньо застосовуватися державами-членами ЄС, або положення Директиви мають бути конкретизовані на національному рівні? Чи призведе це до дисгармонізації національного законодавства? Якою мірою положення Директиви можуть використовуватися третіми країнами, в тому числі Україною, які взяли на себе зобов’язання з наближення національного законодавства до законодавства ЄС? Чи є доцільним очікування винайдення відповідних механізмів її реалізації та інтерпретації державами-членами ЄС та Судом ЄС?

На ці питання дає вичерпні відповіді у своїх наукових розвідках Юрій Михайлович Капіца – доктор юридичних наук, директор Центру досліджень інтелектуальної власності та трансферу технологій НАН України

Капіца, Ю. М. Директива 2019/790/ЄС про авторське право в єдиному цифровому ринку та питання адаптації законодавства України [Електронний ресурс] / Ю. М. Капіца // Інформація і право. – 2019. – № 3. – С. 65–77.

Капіца, Ю. Директива ЄС про авторське право в єдиному цифровому ринку: нові виміри чи нові випробовування? [Електронний ресурс] / Ю. Капіца // Інтелектуальна власність. – 2019. – № 8. – С. 6–22.

Автор ретельно досліджує положення Директиви 2019/790/ЄС про авторське право в єдиному цифровому ринку та питання адаптації законодавства України до європейських норм. У першу чергу науковець звертає увагу на істотність її положень щодо виплати справедливої винагороди авторам та виконавцям за використання творів та виконань. Зокрема, ст. 18 Директиви визначає, що автори та виконавці, які надали ліцензію або передали виключні права для використання своїх творів та інших об’єктів (виконань, фонограм) мають отримувати належну та пропорційну винагороду («appropriate and proportionate remuneration»). При цьому, держави-члени мають забезпечити, щоб вказані особи регулярно та не менше одного разу на рік отримували точну, вичерпну, актуалізовану інформацію про використання творів та виконань від сторін, яким вони надали ліцензію або уклали договір про передання прав, або від правонаступників таких сторін, субліцензіатів, зокрема, що стосується способів використання, всіх отриманих доходів та відповідної винагороди («all revenues generated and remuneration de» (ст. 19). При необхідності отримання додаткової інформації – сторона, з якою автором чи виконавцем було укладено договір, має повідомити інформацію про осіб, яким були надані субліцензії на використання творів та інших об’єктів.

Ст. 20 визначає обов’язок держав-членів забезпечити право авторів та виконавців, їх представників вимагати від сторони, з якою було укладено договір, або від правонаступників такої сторони додаткової, належної та справедливої винагороди, якщо спочатку узгоджена винагорода виявляється непропорційно низькою порівняно з усіма наступними відповідними доходами, отриманими від використання творів та виконань.

Слід вказати, що положення Директиви не залишають у осіб, яким було передано право використання творів та виконань, можливостей уникнути виплати винагороди. Так, ст. 22 передбачено право відкликання раніше укладеного договору автором, виконавцем або скасування певних його положень, якщо використання творів та виконань відсутнє.

Детально розглянуто й питання використання творів, що знаходяться поза комерційним обігом, регламентовані даною Директивою. Здійснення масового оцифрування та надання широкого доступу до європейської культурної спадщини, винайдення для цього адекватних правових рішень набуло в ЄС у 2000–2010 рр. важливого політичного виміру, пов’язаного з цілями збереження європейської ідентичності та проблемою домінування США в інформаційному просторі. Основним бар’єром до оцифрування творів стала застаріла в умовах сучасного інформаційного суспільства концепція авторського права, що дозволяє використання творів лише за згодою авторів та їх правонаступників, та практика постійного продовження терміну охорони авторського права. Історично ця проблема вирішувалася по-різному.

Наприклад Статутом королеви Анни термін дії авторського права було встановлено 14 років – з моменту створення твору з можливістю продовження ще на такий же термін (1710 р., Велика Британія). Подібні положення були прийняті в США 1790 р. Бернська конвенція 1886 р. визначала строк дії авторського права протягом життя автора та 50 років після його смерті. В ЄС Директивою 2006/116/ЄС термін було збільшено до 70 років після смерті автора; у 1998 р. в США встановлено, що термін дії авторського права становить роки життя автора та 70 років після його смерті, а для творів, створених за наймом, авторське право діє 95 років від першої публікації або 120 років з дати створення.

У повідомленнях Європейської Комісії 2010–2015 рр. та пізніше прийнятих директивах визначалася необхідність вирішення трьох завдань, що уможливлюють оцифрування творів:

– запровадження механізму оцифрування та надання доступу до сирітських творів (Директива 2012/28/ЄC);

 – запровадження механізму оцифрування та доступу до творів, що є поза комерційним обігом (Директива 2019/790/ЄС);

– вирішення питань стосовно правового режиму використання цифрових копій творів, які перейшли до суспільного надбання.

Якщо метою Директиви 2012/28/ЄC при визнанні статусу «сирітського» було довести неможливість знайти автора такого твору або його правонаступника, то Директивою 2019/790/ЄС для доступу до творів, що знаходяться поза комерційним обігом знайти авторів творів, інших об’єктів та їх правонаступників не ставиться. Навпаки, запропоновано такий механізм:

– публікації відомостей щодо надання певним творам та іншим об’єктам статусу об’єкту позакомерційного обігу, з можливістю суб’єктам права при їх зацікавленості протягом певного часу повідомити про незгоду щодо надання доступу до таких творів;

– отримання публічно доступними бібліотеками, архівами, музеями, установами, що зберігають аудіозаписи та фільми, від організацій колективного управління (які мають спеціальний, визначений Директивою статус здійснювати діяльність з управління правами відносно таких творів та інших об’єктів) невиключних дозволів на відтворення, розповсюдження, публічне сповіщення, надання доступу для загального відома публіки таких творів та інших об’єктів. Або, якщо у відповідній державі-члені такі організації відсутні, – надання можливості використання творів, що є поза комерційним обігом через передбачення винятків з охорони авторського права;

– можливості заперечення суб’єктами авторського права використання творів після надання до них доступу.

Науковець висвітлює та висловлює власну думку щодо положень Директиви про нові права видавців та захист авторського права і суміжних прав у мережі Інтернет, які були в центрі загальноєвропейських дискусій та предметом політичних домовленостей (ст. 15 та 17). Ідея уведення нових прав видавців пов’язана з розвитком сервісів пошукових систем, Інтернет-агентств, які узагальнюють новини та іншу інформацію, опубліковану в онлайн газетах та журналах, та під різними добірками надають гіперпосилання до оригінальних текстів таких новин, також наводять інколи перші одне-два речення або анотації відповідного тексту. З точки зору видавців, такі дії призводять до отримання сервісами доходів від розміщення реклами тощо, тому видавці мають отримувати компенсацію за таке використання.

Важливим питанням, схарактеризованим та прокоментованим автором є положення зазначеної Директиви щодо прав і обов’язків провайдерів онлайн послуг та захист авторського права. Варто відзначити, що у цьому документі вперше в історії законодавчого регулювання надано визначення терміна «провайдер послуги з поширення онлайнового контенту», під яким розуміє провайдера послуги інформаційного суспільства, основною або однією з основних цілей якого витупає зберігання і надання публічного доступу до великого обсягу об’єктів авторського права та/або суміжних прав, що завантажуються користувачами, які такий провайдер організовує або промотує з метою отримання прибутку. Така ознака, як мета отримання прибутку, є визначальною для здійснення розмежування провайдерів. Перші варіанти визначення цього терміна згаданий критерій не містили, що й викликало шквал нищівної критики з боку науковців і пересічних громадян. Як приклад, висловлювалися побоювання, що прийняття Директиви спричинить закриття вільної Інтернет енциклопедії «Вікіпедія». Проте, другий абзац п. 6 ст. 2 Директиви ЄС щодо єдиного цифрового ринку прямо встановлює, що не підпадають під визначення терміна «провайдер послуги з поширення онлайнового контенту» наступні провайдери послуг: неприбуткові онлайн енциклопедії, неприбуткові учбові і наукові депозитарії, платформи з розробки і поширення програмного забезпечення з відкритим кодом, провайдери електронних телекомунікаційних послуг.

Відповідно до положень Директиви:

а) для того, щоб для творів та інших об’єктів, що завантажуються на платформи провайдерів користувачами, можливо було б надати доступ для загального відома публіки, а також здійснити публічне сповіщення, – провайдери мають отримати право на такі дії від суб’єктів майнових прав, наприклад через укладання з ними ліцензійного договору. Таким чином, або провайдери мають укласти договори зі всіма відомими у світі суб’єктами майнових прав на твори, інші об’єкти, з отриманням каталогів творів та майнових прав на них та введенням перевірки кожного завантаженого об’єкта на відповідність цим каталогам та, у випадку збігу, здійснювати заходи з обмеження використання таких об’єктів, або дозволити будь-яким суб’єктам авторського права і суміжних прав за певним невизначеним механізмом протягом певного часу після завантаження контенту перевіряти, чи має місце порушення прав відповідного суб’єкта, та, тільки після цього, надавати можливість використання таких об’єктів третіми особами.

б) у випадку, якщо провайдерами відповідний дозвіл від суб’єктів майнових прав не отримано, такий провайдер вважається відповідальним за здійснене без дозволу сповіщення публіки творів та надання доступу для загального відома. Така відповідальність може не наставати, якщо провайдер демонструє, що він:

– доклав максимум зусиль (best efforts) для отримання дозволу;

– доклав, відповідно до високих галузевих стандартів професійної ретельності, максимум зусиль для обмеження доступу до творів та інших об’єктів, стосовно яких суб’єкти майнових прав надали відповідну та необхідну інформацію; і в будь-якому випадку;

– діяв оперативно, отримавши достатньо обґрунтоване повідомлення від суб’єктів права, та обмежив доступ або видалив з вебсайтів твори, інші об’єкти або доклав максимум зусиль для запобігання їх майбутнього завантаження (п. 4 ст. 17).

в) при цьому держави-члени мають забезпечити, що під дію зазначених вище положень не підпадають нові сервіси з розповсюдження контенту, які були доступні публіці в ЄС не менше 3 років, з щорічним оборотом до 10 млн євро. Стосовно таких компаній відповідальність настає, якщо вони, після отримання достатньо обґрунтованого повідомлення, не забезпечили обмеження доступу до творів або інших об’єктів або не видалили їх з веб-сайтів (п. 6 ст. 17).

г) зазначені заходи не мають призводити до обмеження доступу до творів та інших об’єктів, що завантажують користувачі без порушення авторського права і суміжних прав, включаючи випадки, коли використання таких творів або інших об’єктів підпадає під винятки або обмеження з застосування авторського права.

Крім наведеної загальної норми, Директива визначає, що користувачі у кожній державі-члені ЄС можуть покладатися на будь-який з наступних винятків або обмежень під час завантаження та надання доступу до загального відома до контенту, створеного ними: – цитування, критика, огляди; – використання в цілях карикатури, пародії або стилізації (pastiche).

д) держави-члени мають забезпечити, щоб провайдерами було запроваджено ефективний та оперативний механізм подання скарг та відновлення контенту для користувачів у разі виникнення суперечок стосовно обмеження доступу чи вилучення творів, інших об’єктів.

Директива містить визначення трьох випадків винятків та обмежень стосовно використання творів та інших об’єктів, а саме:

– що стосується аналізування даних та тексту з метою наукових досліджень (ст. 3),

– використання творів та інших об’єктів у цифровій та транскордонній навчальній діяльності (ст. 5)

– збереження культурної спадщини (ст. 6).

Як зазначає автор, попри те, що положення Директиви ЄС 2019/790 про авторське право в єдиному цифровому ринку щодо прав видавців та захисту прав у мережі Інтернет викладено у надто загальному вигляді, без механізмів реалізації, врахування відповідного досвіду законодавчого врегулювання та судової практики в ЄС, США та інших країнах, прийняття її у 2019 р. стало реалізацією одного з низки заходів Європейської комісії, спрямованих на розвиток охорони авторського права і суміжних прав в умовах цифрової економіки.

У цьому контексті корисною є стаття І. А. Стройко, у якій детально проаналізовано основні новели Директиви (ЄС) 2019/789 Європейського парламенту і Ради від 17 квітня 2019 р., що встановлює застосування положень авторського права і суміжних прав щодо окремих онлайнових трансляцій організацій мовлення і ретрансляції радіо - і телепрограм.

Стройко, І. А. Адаптація законодавства України до новел законодавства Європейського Союзу у сфері авторського права і суміжних прав в Інтернет-середовищі [Електронний ресурс] / І. А. Стройко // Часопис Київського університету права. – 2019. – № 3. – С. 205–210.

Зокрема:

Стаття 3 Директиви ЄС щодо онлайнових трансляцій передбачає закріплення «принципу країни походження» («country of origin principle») до допоміжних онлайнових послуг, тобто у межах Європейського Союзу дозволи на використання авторського права і суміжних прав стосовно радіо - і телевізійних програм повинні надаватися тільки щодо країни основного місцезнаходження організації мовлення, а не будь-якої держави – члена Європейського Союзу, в якій мовник має намір організувати трансляцію цих програм. При цьому Директива містить застереження, що принцип країни походження не повинен застосовуватися до трансляцій спортивних заходів і об’єктів права інтелектуальної власності, що містяться у таких трансляціях.

Згідно з п. 2 ст. 3 Директиви ЄС щодо онлайнових трансляцій, держави – члени Європейського Союзу мають забезпечити, щоб при визначенні суми винагороди за права, що надаються відповідно до принципу країни походження, сторони угоди взяли до уваги всі аспекти допоміжної онлайнової послуги, такі як особливості надання послуги, включаючи, зокрема, тривалість надання доступу до телерадіопрограми у рамках такої послуги, аудиторію, на яку вона поширюється, і наявність кількох мовних версій послуги.

Стаття 4 передбачає, що правовласники, які є іншими, ніж організації мовлення, реалізовують своє право на надання дозволу чи відмову у наданні дозволу на ретрансляцію об’єктів авторського права і суміжних прав, що містяться у телерадіопрограмах, виключно через організації колективного управління. Таким чином, Директива вводить систему обов’язкового колективного управління у відношенні об’єктів авторського права і суміжних прав, що містяться у телерадіопрограмах, які раніше застосовувалася лише до кабельної ретрансляції відповідно до Директиви ЄС про супутникове і кабельне мовлення. На думку європейського законодавця, це має спростити процедуру видачі дозволів на використання об’єктів авторського права і суміжних прав та сприятиме стрімкому розвитку допоміжних онлайнових сервісів.

Ст. 5 Директиви ЄС щодо онлайнових трансляцій прямо встановлює, що положення щодо обов’язкового колективного управління не застосовуються до ретрансляції, яка здійснюється організацією мовлення щодо власних трансляцій, незалежно від факту передачі прав на ретрансляцію третім особам.

Порівнюючи чинне законодавство України з питань авторського права і суміжних прав, автор зазначає, що воно не відповідає новелам європейського законодавства щодо регулювання діяльності провайдерів послуги з поширення онлайнового контенту. Науковець рекомендує внести значні зміни до національного законодавства, зокрема щодо обмеження випадків використання процедури «Повідомлення і припинення» («Notice and Takedown Procedure») і встановлення прямої відповідальності Інтернет-провайдерів за порушення авторського права та суміжних прав у випадку розповсюдження контенту, у тому числі такого, що генерується користувачем, без дозволу правовласника. Потребує перегляду категорійний апарат, що використовується у Законі України «Про авторське право і суміжні права», зокрема слід привести у відповідність до європейських норм терміни «публічне сповіщення», «трансляція» і «ретрансляція». Чинне законодавство України у сфері авторського права і суміжних прав не містить поняття «допоміжні онлайнові послуги», регулювання яких тільки впроваджується у рамках Європейського Союзу. Український законодавець повинен уважно проаналізувати європейський досвід і передбачити правове регулювання новітніх аудіовізуальних послуг, як-от: «Catch-Up TV», послуг-на-замовлення («On-Demand Services»).

У статті кандидатки історичних наук, старшої наукової співробітниці, відділу архівознавства і документознавства Інституту архівознавства Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського Л. Ф. Приходько «Оцифрування об’єктів культурної спадщини за нормативно-правовими документами європейського союзу у сфері авторського права і суміжних прав» (Архіви України. 2020. Вип. 1. С. 102–126) досліджено тенденції розвитку авторського права і суміжних прав Європейського Союзу в умовах становлення інформаційного суспільства, модернізація його норм під впливом широкого розповсюдження цифрових технологій у життєдіяльності сучасного європейського соціуму, дедалі активного їх упровадження у сферах культури й культурної спадщини. Для реалізації мети автором проаналізовано низку джерел авторського права і суміжних прав, їх роль у формуванні системи охорони результатів творчої та інтелектуальної діяльності, гармонізація й уніфікація національного законодавства держав-членів ЄС. Основну увагу приділено актам вторинного права, зокрема, у формі директив і рекомендацій, що мають перспективне значення для побудови правової основи оцифрування об’єктів культурної спадщини, на які поширюються норми авторського права і суміжних прав ЄС, для вирішення питань удоступнення користувачів до легітимного цифрового контенту. У розвідці констатовано, що провідна роль у вирішенні цих питань належить Європейській комісії, яку справедливо називають «двигуном» європейської інтеграції, підкреслюючи її вагомий внесок у процеси гармонізації та уніфікації законодавства у сфері права інтелектуальної власності, у т. ч. авторського права і суміжних прав.

Радимо безпосередньо ознайомитися зі змістом цієї статті, в якій, через аналіз низки директив, репрезентовано історію становлення та сучасні напрацювання європейських країн, щодо регламентації та удосконалення нормативних документів, щодо авторського права і суміжних прав у цифрову добу.

Підготувала О. Кізян, зав. відділу наукової інформації та бібліографії