Євген Петрушевич – постать на тлі доби

до 160-річчя від дня народження

(віртуальний бібліографічний список)

... Кличемо ще раз до Тебе Український Народе, до Вас мужі і жінки: Будьте бодрі духом, не упадайте у вірі в недалеку побіду Вашої справедливої справи. Ваша, Ваших батьків і дідів рідна земля буде Вашою.

Із відозви Євгена Петрушевича та представників Уряду Західноукраїнської Народної Республіки.

Чільне місце у колі засновників сучасної України належить Євгену Омеляновичу Петрушевичу. На думку Р. В. Тимченка, кандидата історичних наук, наукового співробітника Інституту історії України НАНУ, автора ряду статей про Є. Петрушевича: «Це діяч із цікавою, але дискусійною біографією, людина, котра залишила глибокий слід у житті не тільки Східної Галичини, а й усієї України. Одні його ідеалізують за патріотичну боротьбу за незалежність західноукраїнського краю, інші засуджують за зраду ідей соборності, сепаратну угоду з російськими білогвардійцями».

Народився Є. О. Петрушевич 3 червня 1863 р. у сім’ї греко-католицького священника в м. Буськ на Львівщині. На становлення його як особистості великий вплив справив батько, який був високоосвіченою людиною й місцевим політичним діячем, неодноразово обирався віце-маршалом повітової ради. Початкову освіту Є. Петрушевич здобув у народній школі, продовжив навчання в Академічній гімназії Львова, а по її закінченні записався на правничий факультет Львівського університету. Уже в молоді літа Євген виявив неабиякі інтелектуальні, організаторські й лідерські здібності. У 1896 р. спочатку у Львові, а через рік у м. Сокаль, заснував адвокатську канцелярію. За його безпосередньої участі у місті було засновано філію товариства «Просвіта», повітову касу ощадності, бурсу для дітей «Шкільна поміч», а також збудовано Народний дім. По всьому повіту відкривалися каси й читальні. Як адвокат, неодноразово захищав селян від свавілля властей.

На виборах 1907 р. Є. Петрушевича було обрано українським послом до Державної Ради (парламенту Австро-Угорської імперії). У Відні він став одним із лідерів Української парламентської репрезентації, його виступи із парламентської трибуни на захист галицьких українців мали широкий резонанс і гарячу підтримку. Паралельно його обирають послом до Галицького крайового сейму.

Будучи вправним оратором, маючи хист переконувати соратників, він поступово зайняв лідерські позиції серед українських депутатів. Невдовзі його обирають заступником голови Українського соймового клубу (об’єднання послів-українців у Галицькому сеймі 10-го скликання), де він розпочав активну боротьбу за права власного народу. В результаті безкомпромісного протистояння, йому вдалося добитися змін у виборчому законодавстві (квота українців у сеймі збільшилася до 62 депутатських місць із 241), а також отримати дозвіл австрійських властей на заснування українського університету у Львові.

У жовтні 1918 р. поразка австро-німецького блоку в Першій світовій війні та національно-визвольний рух поневолених народів викликали розпад монархії Габсбургів на кілька незалежних держав. За цих обставин рішучих заходів щодо відродження національної державності розпочало й українське населення Східної Галичини. 18–19 жовтня 1918 р. у Львові на зібранні українських депутатів австрійського парламенту, послів (депутатів) галицького і буковинського крайових сеймів, представників національних політичних партій Галичини й Буковини, духовенства і студентства було утворено Українську національну раду (УНРада), яка стала політичним представницьким органом українського населення Австро-Угорщини, а 19 жовтня, згідно з правом народів на самовизначення, УНРада проголосила Українську державу на всій українській етнічній території Галичини, Буковини й Закарпатської України та обрала президентом Ради Є. Петрушевича.

Невдовзі УНРада затвердила Конституційні основи новоствореної держави – «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої австро-угорської монархії». Нова держава отримала назву «Західноукраїнська Народна Республіка» (ЗУНР).

Через воєнні дії у Східній Галичині Є. Петрушевич довгий час не міг прибути до краю. Перебуваючи в столиці Австрії, він створив міністерства ЗУНР у Відні й Празі, дипломатичні представництва в Берліні та Будапешті, а також намагався якнайшвидшого повернення українських вояків із південних фронтів додому. Лише наприкінці 1918 р. йому вдалося приїхати в Україну, коли західноукраїнська влада вже змушена була залишити Львів і перебралася до Станіслава (Івано-Франківськ), який на певний час став столицею ЗУНР. 3 січня 1919 р. на першій сесії УНРади було схвалено закон про злуку із Українською Народною Республікою (УНР). Після урочистого проголошення у Києві Акта злуки, ЗУНР увійшла до складу Директорії. «Українська Національна Рада, виконуючи право самовизначення українського народу, проголошує торжественно з’єдиненє з нинішнім днем Західноукраїнської Народної Республіки і Української Народної Республіки».

З червня 1919 р. Є. Петрушевич поєднував обов’язки президента і голови уряду, отримавши спеціальні права Диктатора (найвищого військово-політичного очільника під час війни) ЗУНР. У липні 1919 р. разом із Українською Галицькою Армією (УГА) та урядовими структурами ЗУНР переїжджає до Кам’янця-Подільського – тимчасової столиці УНР. Там проявляється різниця поглядів Петлюри і Петрушевича, а саме: Євген Петрушевич категорично не сприймав ідеї союзу з Польщею, натомість схилявся до угоди з російськими білогвардійцями, яких підтримувала Антанта. Після союзу армії УГА з Денікіним та загрози захоплення Кам’янця-Подільського виїхав до Відня.

В еміграції продовжив боротьбу за відновлення незалежності ЗУНР, очолював уряд в екзилі. Після рішення в березні 1923 р. Ради послів країн Антанти про приналежність Східної Галичини до Польщі розпустив урядові структури ЗУНР і переїхав до Берліну, фактично припинивши активну громадсько-політичну діяльність.

У період «українізації» на підрадянській Україні повірив у можливість зміни національної політики радянського уряду. Однак ця ілюзія була швидко розвіяна масовими репресіями та терором органів ГПУ-НКВД в 1930-х рр.

Євген Петрушевич до останнього співпрацював з Українським національним об’єднанням, іншими емігрантськими організаціями. Соратники характеризували його як типового максималіста і безкомпромісного політика. «Євген Петрушевич виявляв велику енергію у найважливіші хвилини наших визвольних змагань. Поміж послами належав до діячів гострішого тону», – писав у спогадах Кость Левицький – один із найвизначніших політичних діячів Галичини.

Помер Євген Петрушевич 29 серпня 1940 р. у Берліні, 2002-го його прах перевезено до Львова та перепоховано на Личаківському цвинтарі.

Відділ наукової інформації та бібліографії пропонує користувачам добірку матеріалів про життя і діяльність Є. О. Петрушевича – великого патріота свого краю, свого народу, своєї держави, неординарної постаті, без якої не уявити розвиток Української революції, історію ЗУНР та намагання створити Соборну державу.

Підготувала провідний бібліограф О. Кізян

Поділитися:

Євген Петрушевич - постать на тлі доби


до 160-річчя від дня народження

(віртуальний бібліографічний список)

... Кличемо ще раз до Тебе Український Народе, до Вас мужі і жінки: Будьте бодрі духом, не упадайте у вірі в недалеку побіду Вашої справедливої справи. Ваша, Ваших батьків і дідів рідна земля буде Вашою.

Із відозви Євгена Петрушевича та представників Уряду Західноукраїнської Народної Республіки.

Чільне місце у колі засновників сучасної України належить Євгену Омеляновичу Петрушевичу. На думку Р. В. Тимченка, кандидата історичних наук, наукового співробітника Інституту історії України НАНУ, автора ряду статей про Є. Петрушевича: «Це діяч із цікавою, але дискусійною біографією, людина, котра залишила глибокий слід у житті не тільки Східної Галичини, а й усієї України. Одні його ідеалізують за патріотичну боротьбу за незалежність західноукраїнського краю, інші засуджують за зраду ідей соборності, сепаратну угоду з російськими білогвардійцями».

Народився Є. О. Петрушевич 3 червня 1863 р. у сім’ї греко-католицького священника в м. Буськ на Львівщині. На становлення його як особистості великий вплив справив батько, який був високоосвіченою людиною й місцевим політичним діячем, неодноразово обирався віце-маршалом повітової ради. Початкову освіту Є. Петрушевич здобув у народній школі, продовжив навчання в Академічній гімназії Львова, а по її закінченні записався на правничий факультет Львівського університету. Уже в молоді літа Євген виявив неабиякі інтелектуальні, організаторські й лідерські здібності. У 1896 р. спочатку у Львові, а через рік у м. Сокаль, заснував адвокатську канцелярію. За його безпосередньої участі у місті було засновано філію товариства «Просвіта», повітову касу ощадності, бурсу для дітей «Шкільна поміч», а також збудовано Народний дім. По всьому повіту відкривалися каси й читальні. Як адвокат, неодноразово захищав селян від свавілля властей.

На виборах 1907 р. Є. Петрушевича було обрано українським послом до Державної Ради (парламенту Австро-Угорської імперії). У Відні він став одним із лідерів Української парламентської репрезентації, його виступи із парламентської трибуни на захист галицьких українців мали широкий резонанс і гарячу підтримку. Паралельно його обирають послом до Галицького крайового сейму.

Будучи вправним оратором, маючи хист переконувати соратників, він поступово зайняв лідерські позиції серед українських депутатів. Невдовзі його обирають заступником голови Українського соймового клубу (об’єднання послів-українців у Галицькому сеймі 10-го скликання), де він розпочав активну боротьбу за права власного народу. В результаті безкомпромісного протистояння, йому вдалося добитися змін у виборчому законодавстві (квота українців у сеймі збільшилася до 62 депутатських місць із 241), а також отримати дозвіл австрійських властей на заснування українського університету у Львові.

У жовтні 1918 р. поразка австро-німецького блоку в Першій світовій війні та національно-визвольний рух поневолених народів викликали розпад монархії Габсбургів на кілька незалежних держав. За цих обставин рішучих заходів щодо відродження національної державності розпочало й українське населення Східної Галичини. 18–19 жовтня 1918 р. у Львові на зібранні українських депутатів австрійського парламенту, послів (депутатів) галицького і буковинського крайових сеймів, представників національних політичних партій Галичини й Буковини, духовенства і студентства було утворено Українську національну раду (УНРада), яка стала політичним представницьким органом українського населення Австро-Угорщини, а 19 жовтня, згідно з правом народів на самовизначення, УНРада проголосила Українську державу на всій українській етнічній території Галичини, Буковини й Закарпатської України та обрала президентом Ради Є. Петрушевича.

Невдовзі УНРада затвердила Конституційні основи новоствореної держави – «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої австро-угорської монархії». Нова держава отримала назву «Західноукраїнська Народна Республіка» (ЗУНР).

Через воєнні дії у Східній Галичині Є. Петрушевич довгий час не міг прибути до краю. Перебуваючи в столиці Австрії, він створив міністерства ЗУНР у Відні й Празі, дипломатичні представництва в Берліні та Будапешті, а також намагався якнайшвидшого повернення українських вояків із південних фронтів додому. Лише наприкінці 1918 р. йому вдалося приїхати в Україну, коли західноукраїнська влада вже змушена була залишити Львів і перебралася до Станіслава (Івано-Франківськ), який на певний час став столицею ЗУНР. 3 січня 1919 р. на першій сесії УНРади було схвалено закон про злуку із Українською Народною Республікою (УНР). Після урочистого проголошення у Києві Акта злуки, ЗУНР увійшла до складу Директорії. «Українська Національна Рада, виконуючи право самовизначення українського народу, проголошує торжественно з’єдиненє з нинішнім днем Західноукраїнської Народної Республіки і Української Народної Республіки».

З червня 1919 р. Є. Петрушевич поєднував обов’язки президента і голови уряду, отримавши спеціальні права Диктатора (найвищого військово-політичного очільника під час війни) ЗУНР. У липні 1919 р. разом із Українською Галицькою Армією (УГА) та урядовими структурами ЗУНР переїжджає до Кам’янця-Подільського – тимчасової столиці УНР. Там проявляється різниця поглядів Петлюри і Петрушевича, а саме: Євген Петрушевич категорично не сприймав ідеї союзу з Польщею, натомість схилявся до угоди з російськими білогвардійцями, яких підтримувала Антанта. Після союзу армії УГА з Денікіним та загрози захоплення Кам’янця-Подільського виїхав до Відня.

В еміграції продовжив боротьбу за відновлення незалежності ЗУНР, очолював уряд в екзилі. Після рішення в березні 1923 р. Ради послів країн Антанти про приналежність Східної Галичини до Польщі розпустив урядові структури ЗУНР і переїхав до Берліну, фактично припинивши активну громадсько-політичну діяльність.

У період «українізації» на підрадянській Україні повірив у можливість зміни національної політики радянського уряду. Однак ця ілюзія була швидко розвіяна масовими репресіями та терором органів ГПУ-НКВД в 1930-х рр.

Євген Петрушевич до останнього співпрацював з Українським національним об’єднанням, іншими емігрантськими організаціями. Соратники характеризували його як типового максималіста і безкомпромісного політика. «Євген Петрушевич виявляв велику енергію у найважливіші хвилини наших визвольних змагань. Поміж послами належав до діячів гострішого тону», – писав у спогадах Кость Левицький – один із найвизначніших політичних діячів Галичини.

Помер Євген Петрушевич 29 серпня 1940 р. у Берліні, 2002-го його прах перевезено до Львова та перепоховано на Личаківському цвинтарі.

Відділ наукової інформації та бібліографії пропонує користувачам добірку матеріалів про життя і діяльність Є. О. Петрушевича – великого патріота свого краю, свого народу, своєї держави, неординарної постаті, без якої не уявити розвиток Української революції, історію ЗУНР та намагання створити Соборну державу.

Підготувала провідний бібліограф О. Кізян