Фундатор українського книгознавства Юрій Олексійович Меженко

(до 130-річчя від дня народження) 

З ім’ям видатного українського бібліографа, бібліотекознавця, книгознавця, літературного та театрального критика, бібліофіла Юрія Олексійовича Меженка (1892–1969) пов’язано створення найбільших бібліотечно-бібліографічних установ України – Головної книжної палати, Всенародної (Національної) бібліотеки України, Українського наукового інституту книгознавства. Ідеї, які він намагався реалізувати, залишаються актуальними до нашого часу. Насамперед це стосується організації вичерпного поточного обліку друкованої продукції України на основі Закону про обов’язковий примірник, укладання репертуару української книги, формування фонду «Україніка», вибору оптимальної системи бібліотечно-бібліографічної класифікації тощо. Народився Юрій Олексійович Меженко 18 червня 1892 р. в Харкові в родині земського лікаря. Його дитинство та юність минули в Чернігові, куди незабаром переїхала родина. Юнак був музично обдарованим, мав поетичний хист, захоплювався книгами, мистецтвом. Під час навчання на філологічному факультеті Московського університету на його подальше фахове становлення мав вагомий вплив відомий бібліограф та книгознавець М. М. Лісовський (1854–1920). У 1917 р., отримавши ґрунтовну підготовку з багатьох галузей гуманітарних наук, повертається до України.  Основною своєю науковою й організаційною діяльністю обирає вивчення й популяризацію української книги, підготовку та підвищення кваліфікації бібліотечних працівників, укладання навчальних посібників з питань бібліотекознавства. З 1918 р. працював у Бібліотечно-архівному управлінні Міністерства освіти й фактично став одним з фундаторів та керівників бібліотечно-бібліографічної справи. Одночасно керував секцією охорони бібліотек при Міністерстві. У січні 1919 р. Меженка призначили директором Головної книжної палати України, в період 1920–1923 pp. він був обраний головою Ради бібліотекарів при Всенародній бібліотеці України, фактично директором установи, яка за кілька років стала однією з найбільших книгозбірень України.

Перші друковані праці Ю. Меженка в основному стосувалися бібліотекознавства та окремих питань бібліографії. Серед них – «Міжнародна децимальна бібліографічна класифікація» (1919), «Бібліотечна техніка» (1921), «Децимальна міжнародна система та питання музикографії» (1923). Юрій Олексійович брав активну участь в літературному процесі 1920-х pp. Він був одним із засновників журналу «Музагет», який об’єднав найсильнішу мистецьку групу символістів. Активно співпрацював з періодичними виданнями, що підтримували національно-визвольні змагання українського народу, захищали гуманістичні та демократичні традиції національної культури, зокрема з часописами й збірниками «Шлях», «Книгар», «Гроно», «Літературно-критичний альманах». Меженка вважають одним із перших основоположників нової української критики. У його доробку низка статей про творчість В. Кобилянського, П. Тичини, М. Хвильового, Є. Плужника, а також рецензій на збірки творів Д. Загула, М. Рильського та інших письменників.

У серпні 1922 р. Ю. Меженка було призначено на посаду директора Українського наукового інституту книгознавства (УНІК). 1922–1931 роки стали для вченого періодом розквіту його наукової, просвітницької та видавничої діяльності. У той час він написав основні праці з питань українського книгознавства, державної бібліографії, уклав ґрунтовні бібліографічні покажчики, опублікував статті з історії українського театру, здійснив дослідження діяльності М. Кропивницького, П. Саксаганського та ін. Як редактор і автор критичної розвідки Ю. Меженко підготував до друку 11-томне зібрання творів І. С. Нечуя-Левицького. 

За редакцією Юрія Олексійовича УНІК видав 25 (21 випуск) номерів журналу «Бібліологічні вісті», чотири томи «Трудів» інституту (1926–1930) та шість випусків «Науково-популярної бібліотеки книгознавства» (1925–1926). Для участі в роботі журналу «Бібліологічні вісті» він залучив широке коло не лише вітчизняних фахових авторів, але й закордонних. Комплект одного з кращих книгознавчих часописів у наш час вважається бібліографічною рідкістю. 

 

У 1927 р. Ю. Меженко здобув членство в президії Бібліографічної комісії ВУАН. Як авторитетний бібліограф, він бере активну участь у редагуванні щомісячного літературно-художнього й громадсько-політичного журналу «Життя й революція». У фонді відділу рідкісних і цінних видань маємо також редаговану ним фундаментальну працю В. Ігнатенка «Бібліографія української преси: 1816–1916» (1930). 

1931 р. внаслідок розгорнутих радянською владою репресій проти української інтелігенції, зазнавши переслідувань від своїх же співробітників та учнів-аспірантів, Ю. О. Меженко переїздить до Харкова, де спочатку працює керівником бібліографічного кабінету Пресбюро іноземної наукової літератури Держтехвидаву, згодом – завідувачем бібліотечно-анотаційного сектору (1932–1933), пізніше – заступником директора Центрального бібліотечного колектора Всеукраїнського інституту техніко-економічної інформації (1933). Одночасно у 1933 р. працює консультантом Центральної наукової бібліотеки в м. Харків. Наприкінці 1934 р. через ті ж політичні обставини переїздить до Ленінграда. З грудня 1934 р. до червня 1945 р. він обіймає посаду головного бібліотекаря в консультативно-бібліографічному відділі Державної публічної бібліотеки ім. М. Є. Салтикова-Щедріна, де за його ініціативи й безпосередньої участі, під його керівництвом було створено кілька фундаментальних бібліографічних посібників. Після закінчення Другої світової війни Ю. Меженко повернувся до Києва підіймати з руїн Бібліотеку Академії наук УРСР. Перебуваючи на посаді директора в 1945–1947 рр., він використав свій давній задум для покращення стану національної бібліографії, об’єднавши зусилля бібліографів Бібліотеки АН УРСР у Києві й тодішнього її філіалу – Львівської академічної бібліотеки. За три роки в Києві та Львові було проведено ґрунтовну роботу в цьому напрямі: визначено основні джерела для поповнення репертуару (за 1798–1916 pp.), взято на картковий облік основну його частину, поповнено книжковий фонд «Україніка».

Однак у 1947 р. в Україні почалася чергова хвиля репресій проти діячів української культури. Меженка звинуватили в політичних помилках, заборонили випуск «Наукового збірника Бібліотеки АН УРСР», який виходив за його редакцією, влада віддала наказ щодо знищення надрукованих праць ученого. Після важкої хвороби Юрій Олексійович був змушений знову повернутись у Ленінград. Незважаючи на підірване здоров’я, він багато працював у наукових установах, а колекціонування книг допомагало йому створити власний світ. Певною мірою це був протест проти панівного в суспільстві цькування й приниження української культури. Юрій Олексійович зібрав унікальну та найповнішу у світі колекцію шевченкіани, яку згідно із заповітом передали до Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України.

На запрошення Головної редакції Української радянської енциклопедії (УРЕ) Юрій Олексійович востаннє приїхав в Україну в 1960 р. З УРЕ він не поривав зв’язків до кінця життя: писав та редагував статті, розшукував потрібні матеріали, давав консультації, продовжував працювати над шевченкіаною, збирав матеріали для словника бібліографів. Проблеми зі здоров’ям змусили вченого звузити поле діяльності, хоча цікавих задумів було ще багато. У 1962 р. він остаточно вийшов на пенсію, однак ні на мить не припиняв спілкування з книгознавцями та бібліографами, щедро передаючи їм свої знання та досвід.

Земний шлях Юрія Олексійовича Меженка завершився 24 листопада 1969 р. Похований видатний український бібліограф на Байковому цвинтарі в Києві. Він був однією з тих яскравих особистостей, які стояли біля джерел національної бібліотечної справи й українського наукового книгознавства. 

Підготувала бібліотекар І категорії відділу рідкісних і цінних видань Ірина Валігура

Поділитися:

Фундатор українського книгознавства


(до 130-річчя від дня народження) 

З ім’ям видатного українського бібліографа, бібліотекознавця, книгознавця, літературного та театрального критика, бібліофіла Юрія Олексійовича Меженка (1892–1969) пов’язано створення найбільших бібліотечно-бібліографічних установ України – Головної книжної палати, Всенародної (Національної) бібліотеки України, Українського наукового інституту книгознавства. Ідеї, які він намагався реалізувати, залишаються актуальними до нашого часу. Насамперед це стосується організації вичерпного поточного обліку друкованої продукції України на основі Закону про обов’язковий примірник, укладання репертуару української книги, формування фонду «Україніка», вибору оптимальної системи бібліотечно-бібліографічної класифікації тощо. Народився Юрій Олексійович Меженко 18 червня 1892 р. в Харкові в родині земського лікаря. Його дитинство та юність минули в Чернігові, куди незабаром переїхала родина. Юнак був музично обдарованим, мав поетичний хист, захоплювався книгами, мистецтвом. Під час навчання на філологічному факультеті Московського університету на його подальше фахове становлення мав вагомий вплив відомий бібліограф та книгознавець М. М. Лісовський (1854–1920). У 1917 р., отримавши ґрунтовну підготовку з багатьох галузей гуманітарних наук, повертається до України.  Основною своєю науковою й організаційною діяльністю обирає вивчення й популяризацію української книги, підготовку та підвищення кваліфікації бібліотечних працівників, укладання навчальних посібників з питань бібліотекознавства. З 1918 р. працював у Бібліотечно-архівному управлінні Міністерства освіти й фактично став одним з фундаторів та керівників бібліотечно-бібліографічної справи. Одночасно керував секцією охорони бібліотек при Міністерстві. У січні 1919 р. Меженка призначили директором Головної книжної палати України, в період 1920–1923 pp. він був обраний головою Ради бібліотекарів при Всенародній бібліотеці України, фактично директором установи, яка за кілька років стала однією з найбільших книгозбірень України.

Перші друковані праці Ю. Меженка в основному стосувалися бібліотекознавства та окремих питань бібліографії. Серед них – «Міжнародна децимальна бібліографічна класифікація» (1919), «Бібліотечна техніка» (1921), «Децимальна міжнародна система та питання музикографії» (1923). Юрій Олексійович брав активну участь в літературному процесі 1920-х pp. Він був одним із засновників журналу «Музагет», який об’єднав найсильнішу мистецьку групу символістів. Активно співпрацював з періодичними виданнями, що підтримували національно-визвольні змагання українського народу, захищали гуманістичні та демократичні традиції національної культури, зокрема з часописами й збірниками «Шлях», «Книгар», «Гроно», «Літературно-критичний альманах». Меженка вважають одним із перших основоположників нової української критики. У його доробку низка статей про творчість В. Кобилянського, П. Тичини, М. Хвильового, Є. Плужника, а також рецензій на збірки творів Д. Загула, М. Рильського та інших письменників.

У серпні 1922 р. Ю. Меженка було призначено на посаду директора Українського наукового інституту книгознавства (УНІК). 1922–1931 роки стали для вченого періодом розквіту його наукової, просвітницької та видавничої діяльності. У той час він написав основні праці з питань українського книгознавства, державної бібліографії, уклав ґрунтовні бібліографічні покажчики, опублікував статті з історії українського театру, здійснив дослідження діяльності М. Кропивницького, П. Саксаганського та ін. Як редактор і автор критичної розвідки Ю. Меженко підготував до друку 11-томне зібрання творів І. С. Нечуя-Левицького. 

За редакцією Юрія Олексійовича УНІК видав 25 (21 випуск) номерів журналу «Бібліологічні вісті», чотири томи «Трудів» інституту (1926–1930) та шість випусків «Науково-популярної бібліотеки книгознавства» (1925–1926). Для участі в роботі журналу «Бібліологічні вісті» він залучив широке коло не лише вітчизняних фахових авторів, але й закордонних. Комплект одного з кращих книгознавчих часописів у наш час вважається бібліографічною рідкістю. 

 

У 1927 р. Ю. Меженко здобув членство в президії Бібліографічної комісії ВУАН. Як авторитетний бібліограф, він бере активну участь у редагуванні щомісячного літературно-художнього й громадсько-політичного журналу «Життя й революція». У фонді відділу рідкісних і цінних видань маємо також редаговану ним фундаментальну працю В. Ігнатенка «Бібліографія української преси: 1816–1916» (1930). 

1931 р. внаслідок розгорнутих радянською владою репресій проти української інтелігенції, зазнавши переслідувань від своїх же співробітників та учнів-аспірантів, Ю. О. Меженко переїздить до Харкова, де спочатку працює керівником бібліографічного кабінету Пресбюро іноземної наукової літератури Держтехвидаву, згодом – завідувачем бібліотечно-анотаційного сектору (1932–1933), пізніше – заступником директора Центрального бібліотечного колектора Всеукраїнського інституту техніко-економічної інформації (1933). Одночасно у 1933 р. працює консультантом Центральної наукової бібліотеки в м. Харків. Наприкінці 1934 р. через ті ж політичні обставини переїздить до Ленінграда. З грудня 1934 р. до червня 1945 р. він обіймає посаду головного бібліотекаря в консультативно-бібліографічному відділі Державної публічної бібліотеки ім. М. Є. Салтикова-Щедріна, де за його ініціативи й безпосередньої участі, під його керівництвом було створено кілька фундаментальних бібліографічних посібників. Після закінчення Другої світової війни Ю. Меженко повернувся до Києва підіймати з руїн Бібліотеку Академії наук УРСР. Перебуваючи на посаді директора в 1945–1947 рр., він використав свій давній задум для покращення стану національної бібліографії, об’єднавши зусилля бібліографів Бібліотеки АН УРСР у Києві й тодішнього її філіалу – Львівської академічної бібліотеки. За три роки в Києві та Львові було проведено ґрунтовну роботу в цьому напрямі: визначено основні джерела для поповнення репертуару (за 1798–1916 pp.), взято на картковий облік основну його частину, поповнено книжковий фонд «Україніка».

Однак у 1947 р. в Україні почалася чергова хвиля репресій проти діячів української культури. Меженка звинуватили в політичних помилках, заборонили випуск «Наукового збірника Бібліотеки АН УРСР», який виходив за його редакцією, влада віддала наказ щодо знищення надрукованих праць ученого. Після важкої хвороби Юрій Олексійович був змушений знову повернутись у Ленінград. Незважаючи на підірване здоров’я, він багато працював у наукових установах, а колекціонування книг допомагало йому створити власний світ. Певною мірою це був протест проти панівного в суспільстві цькування й приниження української культури. Юрій Олексійович зібрав унікальну та найповнішу у світі колекцію шевченкіани, яку згідно із заповітом передали до Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України.

На запрошення Головної редакції Української радянської енциклопедії (УРЕ) Юрій Олексійович востаннє приїхав в Україну в 1960 р. З УРЕ він не поривав зв’язків до кінця життя: писав та редагував статті, розшукував потрібні матеріали, давав консультації, продовжував працювати над шевченкіаною, збирав матеріали для словника бібліографів. Проблеми зі здоров’ям змусили вченого звузити поле діяльності, хоча цікавих задумів було ще багато. У 1962 р. він остаточно вийшов на пенсію, однак ні на мить не припиняв спілкування з книгознавцями та бібліографами, щедро передаючи їм свої знання та досвід.

Земний шлях Юрія Олексійовича Меженка завершився 24 листопада 1969 р. Похований видатний український бібліограф на Байковому цвинтарі в Києві. Він був однією з тих яскравих особистостей, які стояли біля джерел національної бібліотечної справи й українського наукового книгознавства. 

Підготувала бібліотекар І категорії відділу рідкісних і цінних видань Ірина Валігура