Подолянин Яків Гандзюк

21 березня 2023 року виповнюється 150 років від дня народження українського військового діяча часів Перших визвольних змагань, отамана бригади Армії УНР Якова Григоровича Гандзюка.

Народився Яків Григорович 21 березня 1873 року (деякі історичні джерела вказують рік народження 1863, на меморіальній дошці на будинку, в якому він народився – 1874, але більшість – 1873) в селі Багринівці Літинського повіту Подільської губернії (нині Літинська СТГ, Вінницький район, Вінницька область) у селянській родині. Було в сім’ї ще четверо дітей: брати – Сазон, Іван та Петро, сестра Антоніна. Яків закінчив п’ять класів Вінницького реального училища, потім – Одеське піхотне юнкерське училище з відзнакою (1895 р.). Учасник російсько-японської війни (1904–1905 рр.). Першу світову війну починав у чині підполковника. За надзвичайну хоробрість, талант полководця, численні поранення та контузії в 1916 р. йому присвоїли звання полковника, а в 1917 р. – генерал-майора. Під його командуванням 104-та піхотна дивізія була українізована, стала 1-ю Українською дивізією у складі 1-го Українського корпусу генерала Павла Скоропадського. В грудні 1917 року П. Скоропадський подав у відставку й посаду командира корпусу обійняв Яків Гандзюк.

Як свідчать сучасники, Яків Григорович був гарним полководцем, був вимогливим, суворим до себе, чесним та вольовим. Не терпів зверхнього ставлення до рядових солдатів, тому підлеглі його поважали, мав якості добре освіченої людини – володів п’ятьма іноземними мовами, багато читав, добре розумівся у тонкощах тогочасної політики.

У січні 1918 року червоні війська під командуванням Муравйова захопили Київ, Український уряд поспішно переїхав до Житомира, але інформації про відступ генерал Гандзюк не отримав. 9 лютого без будь-якої охорони автомашина командувача вирушила до Києва. Крім командира корпусу, до Києва також вирушили начальник штабу генерал Я. Сафонов та керівник оперативного відділу полковник О. Гаєвський. За шість кілометрів від Києва генеральське авто стало здобиччю більшовиків. Генералів та полковника привели до резиденції М. Муравйова, який їм запропонував перейти на бік більшовиків, проте всі троє рішуче відмовились. У сутінках муравйовці повезли на розстріл полонених. «Як командувач українського корпусу виходжу на розстріл першим!» – звернувся генерал Яків Гандзюк до своїх друзів. Почувся залп зброї, всі троє упали. Яків Григорович помер не одразу, бо пізніше на його тілі нарахували 12 багнетних ран. Генерала, який помирав, матроси добивали по-звірячому.

Влітку 1918 року, вже при гетьманаті Павла Скоропадського, дружини страчених генералів за допомогою полковника Гаєвського, який дивом залишився живим і втік, змогли знайти тіла чоловіків у одній із братських могил і з почестями перепоховали їх на території Свято-Михайлівського Видубицького монастиря. За радянської доби могила була знищена.

Дружина Віра з 10-річним сином Георгієм емігрувала за кордон. На початку 1990-х років до Києва приїжджали його внуки і за власні кошти побудували пам’ятник на його могилі.

На сьогодні біля батьківського будинку в с. Багринівці встановлено меморіальну дошку, на честь нього названо вулиці в Києві, Вінниці, рідному селі. 59-й окремій мотопіхотній бригаді Збройних Сил України, що дислокується на Вінниччині, присвоєно ім’я генерала Армії УНР Якова Гандзюка.

До цієї дати фахівці відділу краєзнавства ВОУНБ ім. В. Отамановського організували книжкову виставку-ювілей «Подолянин Яків Гандзюк – один з перших творців армії Української Народної Республіки» та підготували бібліографічний покажчик «Подолянин Яків Гандзюк».

 

 

Поділитися:

Подолянин Яків Гандзюк


21 березня 2023 року виповнюється 150 років від дня народження українського військового діяча часів Перших визвольних змагань, отамана бригади Армії УНР Якова Григоровича Гандзюка.

Народився Яків Григорович 21 березня 1873 року (деякі історичні джерела вказують рік народження 1863, на меморіальній дошці на будинку, в якому він народився – 1874, але більшість – 1873) в селі Багринівці Літинського повіту Подільської губернії (нині Літинська СТГ, Вінницький район, Вінницька область) у селянській родині. Було в сім’ї ще четверо дітей: брати – Сазон, Іван та Петро, сестра Антоніна. Яків закінчив п’ять класів Вінницького реального училища, потім – Одеське піхотне юнкерське училище з відзнакою (1895 р.). Учасник російсько-японської війни (1904–1905 рр.). Першу світову війну починав у чині підполковника. За надзвичайну хоробрість, талант полководця, численні поранення та контузії в 1916 р. йому присвоїли звання полковника, а в 1917 р. – генерал-майора. Під його командуванням 104-та піхотна дивізія була українізована, стала 1-ю Українською дивізією у складі 1-го Українського корпусу генерала Павла Скоропадського. В грудні 1917 року П. Скоропадський подав у відставку й посаду командира корпусу обійняв Яків Гандзюк.

Як свідчать сучасники, Яків Григорович був гарним полководцем, був вимогливим, суворим до себе, чесним та вольовим. Не терпів зверхнього ставлення до рядових солдатів, тому підлеглі його поважали, мав якості добре освіченої людини – володів п’ятьма іноземними мовами, багато читав, добре розумівся у тонкощах тогочасної політики.

У січні 1918 року червоні війська під командуванням Муравйова захопили Київ, Український уряд поспішно переїхав до Житомира, але інформації про відступ генерал Гандзюк не отримав. 9 лютого без будь-якої охорони автомашина командувача вирушила до Києва. Крім командира корпусу, до Києва також вирушили начальник штабу генерал Я. Сафонов та керівник оперативного відділу полковник О. Гаєвський. За шість кілометрів від Києва генеральське авто стало здобиччю більшовиків. Генералів та полковника привели до резиденції М. Муравйова, який їм запропонував перейти на бік більшовиків, проте всі троє рішуче відмовились. У сутінках муравйовці повезли на розстріл полонених. «Як командувач українського корпусу виходжу на розстріл першим!» – звернувся генерал Яків Гандзюк до своїх друзів. Почувся залп зброї, всі троє упали. Яків Григорович помер не одразу, бо пізніше на його тілі нарахували 12 багнетних ран. Генерала, який помирав, матроси добивали по-звірячому.

Влітку 1918 року, вже при гетьманаті Павла Скоропадського, дружини страчених генералів за допомогою полковника Гаєвського, який дивом залишився живим і втік, змогли знайти тіла чоловіків у одній із братських могил і з почестями перепоховали їх на території Свято-Михайлівського Видубицького монастиря. За радянської доби могила була знищена.

Дружина Віра з 10-річним сином Георгієм емігрувала за кордон. На початку 1990-х років до Києва приїжджали його внуки і за власні кошти побудували пам’ятник на його могилі.

На сьогодні біля батьківського будинку в с. Багринівці встановлено меморіальну дошку, на честь нього названо вулиці в Києві, Вінниці, рідному селі. 59-й окремій мотопіхотній бригаді Збройних Сил України, що дислокується на Вінниччині, присвоєно ім’я генерала Армії УНР Якова Гандзюка.

До цієї дати фахівці відділу краєзнавства ВОУНБ ім. В. Отамановського організували книжкову виставку-ювілей «Подолянин Яків Гандзюк – один з перших творців армії Української Народної Республіки» та підготували бібліографічний покажчик «Подолянин Яків Гандзюк».