Ключову роль у становленні української науки та державності на початку XX століття відіграв видатний український вчений-історик, правознавець та державний діяч Микола Прокопович Василенко (1866–1935). Микола Прокопович народився 2 лютого 1866 р. в селі Есмань Глухівського повіту на Чернігівщині (тепер селище Червоне Глухівського району Сумської області) в родині дрібного службовця. В 1883 р. юнак закінчив Глухівську прогімназію, в 1885 р. – Полтавську гімназію, в 1890 р. – історико-філологічний факультет Дерптського (тепер Тартуський) університету. Того ж року, переїхав до м. Києва, де в Університеті св. Володимира (тепер Київський національний університет імені Тараса Шевченка) слухав цикл лекцій з історії українського козацтва В. Антоновича та з історії руського права М. Владимирського-Буданова. Паралельно вів дослідницьку роботу в архівах України. Микола Прокопович є автором майже 500 наукових праць, серед яких «Нариси з історії Західної Русі та України» та дослідження «Конституції Пилипа Орлика».

У 1918 році за часів Гетьманату Павла Скоропадського обіймав посади міністра народної освіти та мистецтв, а також голови Державного Сенату. Микола Василенко один із фундаторів та другий президент Української академії наук (нині НАН України). Його вважають родоначальником української історико-правничої науки.

У 1924 році був засуджений радянською владою до 10 років ув’язнення у сфабрикованій справі «Центру дій», проте згодом амністований під тиском наукової спільноти. Останні роки життя провів в атмосфері цькувань, займаючись виключно наукою.

Похований на Лук'янівському кладовищі у Києві. На його честь Національна академія наук України встановила премію імені М. П. Василенка за видатні роботи в галузі держави й права.

До 160-річчя від дня народження Миколи Василенка, працівники відділу рідкісних і цінних видань підготували виставку документів «Праці Миколи Прокоповича Василенка», на якій презентується наукова спадщина видатного науковця. Запрошуємо до перегляду!