760 років (1259) відтоді, як татарами було утворено Подільський улус, що складався з Подільської та Брацлавської тьми.

580 років (1439) з часу появи першої письмової згадки про с. Вербовець Мурованокуриловецького р-ну.

560 років тому (1459) вперше у джерелах з’явилася інформація про м. Бершадь як про фортецю на південному кордоні Великого князівства Литовського. Місто належало князям Збаразьким, згодом – Пясковським і Мошинським.

530 років (1489) відтоді, як відбулася битва між загонами польського короля Казимира ІV і татарами біля с. Копистирин (нині Шаргородський р-н).

450 років (1569) з часу появи першої письмової згадки про с. Ободівка Тростянецького р-ну.

430 років тому (1589) зведено Шаргородську синагогу – один із найдавніших іудейських храмів на території України. Під час турецького панування 1672–1699 рр. будівля використовувалась як мечеть.

425 років (1594) відтоді, як зʼявилася перша письмова згадка про с. Вишківці Немирівського р-ну.

390 років тому (1629) проведено перший перепис населення Брацлавщини.

390 років (1629) з часу появи першої письмової згадки про с. Сумівка Бершадського р-ну; села Білки, Неменка, Красненьке Іллінецького р-ну; с. Капустяни Тростянецького р-ну; м. Гнівань Тиврівського р-ну.

320 років від дня народження Мануїла Олександровича Козачинського (в чернецтві Михайло) (1699, м. Ямпіль – 15.08.1755, м. Слуцьк, нині Мінська обл., Білорусь), українського письменника, педагога, філософа, церковного та культурного діяча.

290 років (1729) з часу побудови Михайлівської церкви в с. Баланівка Бершадського р-ну.

270 років тому (1749) з’явилася перша письмова згадка про с. Пляхова Козятинського р-ну.

260 років (1759) від часу появи першої письмової згадки про с. Ширмівка Погребищенського р-ну.

250 років тому народився Антон Петрович Змійовський (Змієвський, Жмійовський) (1769–1834), український письменник, актор, театральний діяч. У діяльності митця слід виокремити період, коли він перебував на посаді режисера маєткового театру графа Станіслава Фелікса Потоцького в Тульчині. За різними даними, цей період тривав від 1799 (між 1800 і 1803?) до 1805 (або 1808) року.

240 років (1779) від часу заснування с. Селище Тиврівського р-ну.

230 років від дня народження Михайла Андрійовича Достоєвського (1789, с. Війтівці Брацлавського повіту (нині Липовецький р-н) – 1839), колезького асесора, відомого лікаря, батька російського письменника Ф. М. Достоєвського. 

230 років (1789) з часу появи в писемних джерелах першої згадки про с. Ворошилівка, нині Тиврівського р-ну.

230 років тому (1789) в Тульчині на кошти Потоцьких збудована Успенська церква – пам’ятник архітектури в стилі бароко.

225 років тому (1794) засновано с. Краснянка Тиврівського р-ну.

210 років тому (1809) в Немирові було збудовано цегельний завод.

190 років від дня народження М. П. Барбота де Марні (1829–1877), дослідника геології Поділля.

180 років (1839) з часу зведення Соборо-Богородичного храму в м. Хмільник та побудови й освячення храму Різдва Пресвятої Богородиці в с. Тараски Хмільницького р-ну.

175 років (1844) з часу заснування Вознесінського кам’яного храму в с. Широка Гребля Хмільницького р-ну (нині храм Вознесіння Господнього).

160 років тому (1859) в містечку Ладижин відкрито парафіяльну школу для хлопчиків. 

150 років (1869) з часу заснування приватної вінницької друкарні Й. Ваховича (нині ПрАТ «Вінницька обласна друкарня»).

150 років тому (1869) в Малій Жмеринці відкрито церковнопарафіяльну школу, у Великій Жмеринці – однокласну міністерську школу. 

150 років (1869) з часу відкриття церковноприходських шкіл у селах Чепелі, Війтівці Хмільницького р-ну.

150 років тому (1869) в Ямполі відкрито міське двокласне училище.

150 років тому (1869) при Різдвяно-Богородичному храмі (нині Різдва Пресвятої Богородиці) у м. Хмільник відкрито однокласне міністерське народне училище.

150 років від дня народження Федора Степановича Присяжнюка (1869, с. Грабівці (нині с. Червоне Барського р-ну) – 09.01.1949, там само), українського педагога, поета-аматора.

130 років від дня народження Герца Ізраїльовича Гойхмана (1889, м. Могилів-Подільський – 22.05.1954, м. Донецьк), ученого-геолога, професора.

130 років тому (1889) у с. Кропивна Хмільницького району відкрито церковноприходську школу грамоти (нині загальноосвітня школа І–ІІІ ст.) та в містечку Сальниця (тепер село цього ж району) – міністерське однокласне училище. У 1904 р. – двокласне міністерське училище.

130 років тому (1889) в Мурованих Курилівцях була побудована кам’яна п’ятикупольна церква з великою кількістю зовнішніх архітектурних прикрас. У ній зберігається Тихвінська ікона Божої матері, пожертвувана поміщицею Чихачовою. Церква освячена на честь Різдва Пресвятої Богородиці.

130 років тому (1889) на околиці містечка Гайсин споруджено паровий млин і цукровий завод, до якого прокладено вузькоколійну залізницю.

125 років від дня народження Леона Криштол (1894, м. Шаргород – 1959, м. Нью-Йорк, США), єврейського прозаїка, перекладача, журналіста.

125 років (1894) з часу відкриття міністерського народного училища у с. Терешпіль Хмільницького р-ну.

120 років (1899) з часу виходу у світ новели М. Коцюбинського «В путах шайтана».

120 років від дня народження Дмитра Петровича Шварца (1899, м. Ладижин Тростянецького р-ну – 1961), російського скульптора, педагога.

120 років тому (1899) в Мурованих Курилівцях відкрито сільську ремісницьку навчальну майстерню з 3-річним строком навчання, де здобували освіту діти заможних батьків.

120 років тому (1899) розпочало практичну діяльність Подільське товариство сільського господарства й сільськогосподарської промисловості. Воно активно працювало до 1918 р.

120 років тому (1899) було побудовано Юзефо-Миколаївський цукровий завод. Сьогодні це – Михайлинський цукровий завод ТзОВ «Юзефо-Миколаївська аграрно-промислова компанія». Продукція заводу – цукор-пісок, патока, жом, яку він продає в іноземні країни.

120 років тому (1899) у Жмеринці було відкрито друкарню.

115 років тому (1904) у м. Могилів-Подільський було засновано приватну бібліотеку М. І. Корценштейна. Нині це – Могилів-Подільська центральна районна бібліотека.

110 років з часу заснування (1909) ЗОШ № 1 м. Жмеринка; Паланської ЗОШ І–ІІ ст. Томашпільського р-ну.

110 років тому (1909) в Іллінцях на базі церковних шкіл було відкрито початкове двокласне чоловіче училище, перетворене 1913 р. на чотирикласне. 

110 років тому (1909) в Козятині почала функціонувати польська школа; поблизу Козятина відкрито агрошколу (перший випуск агрономів відбувся в 1912 р.). 

100 років (1919) відтоді, як засновано КЗ «Бершадська центральна районна бібліотека», Тиврівську центральну районну бібліотеку.

100 років (1919) відтоді, як в Іллінцях було відкрито аптеку, інфекційну лікарню, на базі якої створили дільничну лікарню.

100 років з часу (1919) створення Тульчинської народної аматорської хорової капели ім. М. Д. Леонтовича. Це славетний колектив, фундатором якого був сам Микола Дмитрович Леонтович.

95 років з часу (1924) заснування КЗ «Мурованоку-риловецька центральна районна бібліотека», КЗ «Тростянецька центральна районна бібліотека».

90 років тому (1929) члени Могилів-Подільського округового краєзнавчого товариства заснували Могилів-Подільський краєзнавчий музей. Сьогодні його музейна збірка налічує 25 тис. предметів. Щороку музей відвідують понад 6 тис. осіб.

90 років (1929) відтоді, як розпочав роботу щебеневий завод в с. Райгород Немирівського району; в м. Хмільник на річці Південний Буг побудовано електростанцію потужністю 140 кВт.

90 років тому (1929) в Тульчині було відкрито панчішну фабрику, м’ясозабійний пункт з переробними цехами, введено в дію маслосирзавод, птахоінкубаційну станцію, нову електростанцію, деревообробну артіль і артіль вишивальниць. 

85 років (1934) виповнюється Жмеринській міській бібліотеці для дітей. З 2012 року – Бібліотека сімейного читання м. Жмеринка.

80 років (1939) виповнюється Барській районній бібліотеці для дітей.

70 років (1949) виповнюється Крижопільській районній бібліотеці для дітей.

70 років тому (1949) засновано народний аматорський фольклорний ансамбль народної пісні Богданівського СБК Тульчинського р-ну.

70 років тому (1949) в Немирові було відкрито обласну школу майстрів сільськогосподарського виробництва. 

60 років (1959) виповнюється народному аматорському хору «Вінок Поділля» ім. В. І. Іжевського Іллінецького РБК.

60 років (1959) тому відкрито Навчально-виховний комплекс: загальноосвітня школа І–ІІІ ступенів – гуманітарно-естетичний колегіум № 29 Вінницької міської ради. 

50 років (1969) з часу заснування Барського коледжу транспорту та будівництва Національного транспортного університету.

50 років тому (1969) двом океанським суднам-теплоходам та риболовецькому траулеру було присвоєно назву «Козятин».

50 років (1969) відтоді, як у Хмільнику відкрито монумент Слави воїнам громадянської та Другої світової воєн.

45 років тому (1974) відкрито Вінницьку центральну міську бібліотеку ім. І. Бевза.

40 років (1979) з часу створення Літинського краєзнавчого музею ім. У. Кармалюка. Розміщений він у приміщенні колишньої в’їзної фортечної брами. Тривалий час у фортеці на околиці Літина утримували «державних злочинців». За архівними даними, впродовж 1813–1835 рр. у ній тричі був ув’язнений народний месник У. Кармелюк. Колекція нараховує понад 9 тис. предметів. Щорічно музей відвідують близько 17 тис. відвідувачів.

40 років (1979) з часу створення Краєзнавчого музею с. Ольгопіль Чечельницького району. Його організатором і першим директором став учитель історії місцевої школи Я. Кифоренко. У 1991 р. музею присвоєно звання народного. Колекція нараховує майже 2 тис. предметів. Щороку музей відвідують понад 6 тис. осіб.

Укрив дбайливо січень всі поля

Обрусом білим для гостей на свято.

І спочиває до весни земля,

І до Різдва прибралась кожна хата.

Наталя Струтинська

1 125 років від дня народження Василя Васильовича Максимця (01.01.1894, с. Багринівці Літин. р-ну – 10.10.1941, Новосибір. обл., нині РФ), поета, кооператора, секретаря Вінницької організації УСДРП (Українська соціал-демократична робітнича партія) (1919), члена Вінницької філії Спілки українських радянських селянських письменників «Плуг». Друкував свою поезію у вінницьких газетах «Шлях», «Селянська громада», «Червоне село». Безпідставно заарештований 2 серпня 1937 р. і засуджений на 10 років. Загинув на засланні. Реабілітований 1989 р. 

• 70 років тому народилася Алла Володимирівна Ліпська (01.01.1949, смт Тиврів), краєзнавець, етнограф, музеєзнавець. 1974 р. закінчила Вінницький державний педагогічний інститут ім. М. Островського (тепер ВДПУ ім. Михайла Коцюбинського). З 1976 р. працює у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї, нині – старший науковий співробітник науково-дослідницького відділу давньої історії. Досліджує історію конфесійних культур Поділля, сакральне мистецтво краю, культуру національних меншин Поділля. Автор ряду наукових розвідок. Брала участь у створенні низки краєзнавчих виставок.  

2 70 років від дня народження Олександра Тимофійовича Дробахи (02.01.1949, с. Оратів Іллінец. р-ну), художника, графіка, члена НСХУ (1990). Закінчив Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва у 1979 р. З цього ж року проживає і працює в Кишиневі (Молдова). Створює батик, абстрактні композиції. Його роботи неодноразово експонували в Україні, Молдові, Росії, Польщі, Румунії, Австралії. 

6 185 років від дня народження Степана Васильовича Руданського (06.01.1834, с. Хомутинці, нині Калинів. р-ну – 03.05.1873, м. Ялта), українського поета-класика, перекладача, фольклориста, громадського діяча. На Вінниччині щорічно проводяться заходи з вшанування пам’яті нашого славетного земляка. Починаючи з 1981 р., на його батьківщині, в с. Хомутинці, проходить щорічне районне свято сатири і гумору. Обласне свято ім. С. Руданського проводиться раз на два роки. Один раз на 5 років у м. Калинівка проходить Всеукраїнське літературно-мистецьке свято ім. С. Руданського. 1994 року засновано Всеукраїнську літературну премію його імені. З ініціативи відомого гумориста-сатирика А. Гарматюка в березні 1998 р. створено громадське творче об’єднання – Вінницький курінь гумористів ім. С. Руданського. 

• День народження Василя Семеновича Стуса (06.01.1938, с. Рахнівка Гайсин. р-ну – 04.09.1985, с. Кучино Чуховського р-ну Перм. обл., РФ, перепохов. 19.11.1989 у Києві), українського поета, прозаїка, критика та літературознавця, перекладача, правозахисника, лауреата Державної премії України ім. Тараса Шевченка (1991, посмертно), Героя України (2005, посмертно). Твори Стуса введено до шкільної програми української літератури. У с. Рахнівка йому відкрито меморіальну дошку й пам’ятник. З 1989 р. на Вінниччині в січні щорічно проводяться Стусівські читання. На початку вересня вшанування пам’яті В. Стуса відбувається біля пам’ятника, встановленого на майдані його імені (2002, Вінниця). У 2012 р. засновано премію імені Василя Стуса «Патріот України». Його ім’я присвоєно Донецькому національному університету, який у зв’язку з подіями російсько-української війни на Сході України нині працює у м. Вінниця.
• 80 років від дня народження Василя Васильовича Губарця (06.01.1939, с. Лука-Мелешківська Вінниц. р-ну), українського письменника, члена НСЖУ, заслуженого журналіста України (1989), лауреата премії НСЖУ «Золоте перо», доцента Інституту філології та масових комунікацій Університету «Україна». Найважливішим здобутком у навчально-методичній роботі є посібники: «Преса і книга діаспори» (2008), «Довкілля в Україні та людський фактор» (2011), «Видавнича справа та текстологія» (2012), «Редактор і переклад» (2012). Автор низки поетичних збірок. Тексти окремих його віршів покладено на музику. Відомий як перекладач. 

• 70 років тому народився Микола Володимирович Луків (06.01.1949, с. Куманівці Хмільниц. р-ну), український журналіст, поет, публіцист, заслужений діяч мистецтв України (1997), академік Української екологічної академії наук. Головний редактор журналу «Дніпро» (від 1984). Автор двох десятків поетичних збірок. Понад 300 віршів М. Луківа покладено на музику, зокрема композитором А. Горчинським. Вони стали популярними піснями. Лауреат низки премій, зокрема Міжнародної премії імені Григорія Сковороди. Член НСПУ (1974) (див. розширену довідку в кінці місяця). 

8 140 років тому народився Степан Васильович Васильченко (справж. – Панасенко) (08.01.1879, м. Ічня, нині Чернігів. обл. – 11.08.1932, м. Київ), український письменник і педагог. Неодноразово бував у Вінниці, зокрема в 1914 р. Цікавився місцевим літературним і культурно-мистецьким життям. Весною 1914 р. на Вінниччині гастролювала трупа М. Садовського, яка показала виставу за п’єсою письменника «На перші гулі». Вистави за п’єсами Васильченка ставили на Вінниччині також і в 20–30-ті рр., зокрема спектакль «Кармелюк». 1919 р. у вінницькому видавництві «Національна освіта» вийшла книжка письменника «Дві казки». 

• 80 років від дня народження Петра Казимировича Канінського (08.01.1939, с. Вербівка Літин. р-ну), вченого-економіста, доктора економічних наук (2006), заслуженого діяча науки і техніки України (2009), професора (2010). 1964 р. закінчив Житомирський сільськогосподарський інститут. Відтоді працював на підприємствах АПК Житомирської, Вінницької й Київської областей, у Національному науковому центрі «Інститут аграрної економіки». Більшу частину своєї наукової діяльності П. К. Канінський присвятив вирішенню проблем розвитку спеціалізації і кооперації сільськогосподарського виробництва та стратегії розвитку агропромислового комплексу України.  

9 100 років тому народився Наум Соломонович Квєтний (09.01.1919, с. Василевичі Речиц. р-ну Гомел. обл., Білорусь – 05.06.1991, м. Вінниця), історик, кандидат історичних наук (1948), педагог, краєзнавець. З лютого 1949 р. до останніх днів працював доцентом Вінницького державного педагогічного інституту. Досліджував історичне минуле Вінниччини ХХ ст., особливо події 1917–1920 рр. Багато часу віддавав поширенню краєзнавчих знань серед шкільної й студентської молоді та серед громадськості. 

• 95 років від дня народження Сергія Йосиповича Параджанова (09.01.1924, м. Тбілісі (Грузія) – 23.07.1990, там само; похов. у м. Єреван, Вірменія), українського та вірменського кінорежисера, сценариста, народного артиста України (з 1990), лауреата Державної премії України ім. Тараса Шевченка (1991, посмертно). Світову славу Параджанову приніс кінофільм «Тіні забутих предків» (1964), знятий за мотивами повісті нашого земляка Михайла Коцюбинського. Зазнав політичних репресій. Протягом 1974–1976 рр. відбував покарання у виправних установах поблизу Вінниці: у Губнику та Стрижавці. 

• 60 років тому народилася Катерина Іванівна Висоцька (09.01.1959, с. Михайлівка Шаргород. р-ну), історик, музеєзнавець, краєзнавець, заслужений працівник культури України. 1980 р. закінчила історичний факультет Вінницького державного педагогічного інституту ім. М. Островського. З 1983 р. працює у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї, з 2008 р. – директор закладу. Музей активно діє як науково-дослідницька установа області. На його базі відбуваються міжнародні та всеукраїнські науково-практичні конференції. Під керівництвом директора здійснюються проекти зі збереження та популяризації історико-культурної спадщини Подільського краю. Вона автор низки музейних експозицій, стаціонарних та пересувних виставок, серед яких – пересувні виставки «Сім чудес Вінниччини», «Видатні особистості Вінниччини», які презентували наш край у регіонах України та Польщі. К. І. Висоцька відповідальна за масштабну видавничу діяльність закладу. У музеї підготовлено ряд наукових видань і краєзнавчих розвідок, зокрема видано наукові збірники «Подільська старовина», «Музейний вісник», альбоми «Раритети Вінницького обласного краєзнавчого музею», «Сім чудес Вінниччини», «Визначні пам’ятки Вінниччини», «Подвиг землі Подільської», різноманітні буклети та путівники. Значні зусилля ювілярки були спрямовані на створення філій Вінницького обласного краєзнавчого музею: Історико-меморіального комплексу пам’яті жертв нацизму, Музею М. Д. Леонтовича, Музею «Битва під Батогом», Музею М. С. Грушевського та багатьох музеїв у районах Вінницької області. К. І. Висоцька – засновник та голова правління громадської організації «Асоціація музеїв Вінниччини». 

10 80 років (10.01.1939) відтоді, як Оратівський район увійшов до складу Вінницької області. 

• 80 років від дня народження Олександра Лаврентійовича Зозулі (10.01.1939, с. Павлівка Нехворощан. р-ну Полтав. обл. – 21.01.2008, м. Вінниця), ученого-селекціонера, педагога, доктора сільськогосподарських наук (1984), професора. У 1963 р. закінчив агрономічний факультет Полтавського сільськогосподарського інституту. Трудова, наукова та науково-педагогічна діяльність Олександра Лаврентійовича Зозулі пов’язана з Вінницьким державним аграрним університетом (тепер ВНАУ). Він автор понад 200 наукових праць. Створив колекцію (понад 1500) різноманітних за ознаками оригінальних самозапилених ліній, якими був поповнений генофонд Національного центру генетичних ресурсів рослин України. 

11 80 років від дня народження Івана Гнатовича Вихренка (11.01.1939, с. Баланівка Бершад. р-ну – 21.02.2004, м. Чернівці), художника, члена НСХУ (1990). Закінчив Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва (1968). Працював на Чернівецькому художньо-виробничому комбінаті (1968–1990). Став зачинателем монументально-декоративного мистецтва на Буковині. 

17 100 років від дня народження Степана Васильовича Антонюка (17.01.1919, с. Грушківці Калинів.  р-ну – 05.07.1982, м. Калинівка), Героя Радянського Союзу (1945). Відзначився в боях у січні – на початку лютого 1945 р. під час форсування р. Одер та утримання плацдарму на її лівому березі, розгрому угруповання противника в м. Штейнау (Польща), взяття в полон понад 600 гітлерівців. Після війни продовжив службу в Радянській армії до 1964 p. У званні полковника звільнився в запас. Мешкав у м. Калинівка. Відзначений державними нагородами. 

19 70 років від дня народження Тетяни Олександрівни Борковської (19.01.1949, с. Гнатівка Хмільниц.  р-ну), співачки, заслуженої артистки України (1995). По закінченні Київського музичного училища (1972) працювала солісткою провідних хорових колективів України: камерного хору Українського гастрольно-концертного об’єднання (1975–1984), Національного заслуженого академічного українського народного хору України імені Г. Г. Верьовки (1984–2000). Член Національної всеукраїнської музичної спілки (1992).

21 125 років з дня смерті Йосипа (Юзефа) Антонія Роллє (26.09.1830, хутір Генріхівка, нині селище Роля Шаргород. р-ну – 21.01.1894, м. Кам’янець-Подільський), польського історика, лікаря, письменника-краєзнавця, громадського діяча. Гімназійну освіту здобував у Немирові, Вінниці. Деякий час працював лікарем у с. Яришів біля Могилева-Подільського. 30 років свого життя присвятив дослідженню історії Поділля. Активно співпрацював із подільськими краєзнавцями Ю. Сіцінським, М. Яворовським. Автор наукових праць «Запровадження медицини і хвороби епідемічні в давньому Подільському воєводстві на початку XV ст.» (1872), «Записки подільські на кордонах молдавських» (1880), «Побожжя в XVII і XVIII ст.» (1890) та ін. 

• 80 років тому (21.01.1939) згідно з постановою Ради Народних Комісарів № 239 створено Вінницький обласний Будинок народної творчості, тепер Вінницький обласний центр народної творчості. За роки своєї історії заклад кілька разів змінював свою назву, зокрема з 1979 по 1994 рр. він називався обласним науково-методичним центром народної творчості і культурно-освітньої роботи, однак суть, напрямки і методи його діяльності були незмінними. Працівники ОЦНТ надають необхідну методичну та практичну допомогу керівникам аматорських об’єднань, фольклористам, етнографам, майстрам і всім, хто небайдужий до нетлінних духовних скарбів рідного народу, спрямовує свою діяльність на збереження, відродження та розвиток традиційної національної культури. 

• 40 років тому (21.01.1979) в смт Браїлів Жмеринського району було відкрито Музей П. І. Чайковського і Н. Ф. фон Мекк. Імена великого російського композитора Петра Ілліча Чайковського (1840–1893) та відомої меценатки Надії Філаретівни фон Мекк (1831–1894) тісно пов’язані з Браїловом: родина фон Мекк придбала тут у 1868 р. маєток, де композитор гостював на запрошення господині у 1878–1880 рр. Тут написані п’єси для скрипки та фортепіано «Спогад про дороге місце», присвячені Браїлову, а також романси «Средь шумного бала», «То было раннею весной», «Серенада Дон Жуана», закінчено оперу «Орлеанська діва». Музей розташований у палацовій споруді. У цьому приміщенні також функціонує Браїлівський професійний ліцей. Ініціаторами створення музею були директор училища М. Іванюк та викладачі Б. Коваль, В. Перепичай. Основою фонду стала тематична колекція, яку збирав з 1955 р. москвич П. Пляцек, уродженець Браїлова. У 1990 р. експозицію було оновлено. Першим директором музею стала Т. Алексєєва. Колекція нараховує понад 2,5 тис. предметів. Щороку музей відвідують близько 3,5 тис. осіб. На експозиції представлено особисті речі меценатки, передані до музею її нащадками (меблі, музичні інструменти, письмове приладдя), оригінали музичних видань ХІХ ст., копії фотографій з особистого альбому Н. фон Мекк, прижиттєві видання творів композитора, доробок провідних нотовидавців другої половини ХІХ ст. тощо. До річниць від дня народження Чайковського музей влаштовує щорічні травневі свята «Спогад про дороге місце» за участю відомих музикантів.  

23 100 років тому народився Аркадій Миколайович Коняєв (23.01.1919, селище Надєждинськ, нині м. Сєров Свердлов. обл. (РФ) – 30.11.1993, м. Вінниця), військовик, Герой Радянського Союзу (1944), учасник Другої світової війни. До квітня 1944 р. здійснив 150 бойових вильотів, у 49 повітряних боях збив 15 ворожих літаків. З 1946 р. жив і працював у м. Вінниця. 

24 80 років від дня народження Василя Михайловича Рудого (24.01.1939, с. Борщі Бар. р-ну – 14.09.2008, смт Тиврів), архівіста, журналіста, краєзнавця. Працював у барській, мурованокуриловецькій, тиврівській райгазетах. Займався громадсько-політичною роботою. З кінця 1980-х одним із перших у регіоні почав досліджувати голодомори, політичні репресії на Вінниччині, зокрема Тиврівщині. Результатом його краєзнавчих пошуків став вихід у світ книги «Тричі розіп’ята Тиврівщина». Був членом Асоціації дослідників голодоморів і політичних репресій в Україні, НСЖУ.

27 180 років від дня народження Павла Платоновича Чубинського (27.01.1839, хутір поблизу Борисполя (нині ця територія у межах міста), Київ. обл. – 26.01.1884, м. Бориспіль), видатного українського і російського етнографа, фольклориста, географа, краєзнавця, автора національного Гімну «Ще не вмерла Україна». Очоливши в 1870 р. етнографічну експедицію в Південно-Західний край, працював у Гайсинському, Ольгопільському, Балтському, Ямпільському, Могилівському, Летичівському, Літинському і Вінницькому повітах Поділля, де зібрав чимало фольклорно-етнографічних матеріалів. 

Цього місяця виповнюється:

• 70 років тому (січень, 1959) у райцентрі Вороновиця (нині смт Вінницького р-ну) була створена власна пожежна команда.

Микола Володимирович Луків народився 6 січня 1949 року в селі Куманівці Хмільницького району Вінницької області. Поет, журналіст, заслужений діяч культури України, член НСПУ із 1974 року, академік Української екологічної академії наук.

Закінчив Немирівське педагогічне училище імені Марка Вовчка (1968) , факультет журналістики Київського університету імені Т. Г. Шевченка (1974). Перші проби пера, як згадує сам Микола Луків, припали на період навчання в Немирові, кілька поезій опубліковано в часописі «Дніпро». Літературним редактором першої поетичної збірки «Ріка» (1973) був Абрам Кацнельсон, про що Микола Володимирович згадує вдячно. Останній його лист із Лос-Анжелеса був такий: «Я гордий і радий за Вас. Ви виправдали мої сподівання». 

По закінченні університету працює завідувачем відділу поезії газети «Літературна Україна». Із 1984 року був понад 30 років незмінним головним редактором журналу «Дніпро». 

Микола Луків – автор понад трьох десятків поетичних збірок, серед яких: «Ріка», «Шлях», «Політ», «Весняні дощі», «Отча земля», «Кущ осінньої калини», «Право на пам’ять», «Моя Україна», «Росте черешня в мами на городі», «Мелодії для матері й коханої».

«Ніхто й ніколи не знімає з поета високої місії бути носієм совісті й справедливості», – так в одному з інтерв’ю означив М. Луків власне високе кредо. Поет-академік Борис Олійник у передмові до збірки «Поезії» (1986) відзначив тематичну й образно-символічну близькість його поезії до народнопісенної: «У багатій поліфонії сучасної української поезії голос цього митця звучить по-особливому зворушливо, чисто й виразно. Гостре відчуття часу, уміння доступно й художньо переконливо говорити про найголовніше, найсокровенніше, свідома орієнтація на випробувану й перевірену віками народну етику й мораль, конкретна життєва основа й пісенний лад багатьох його творів принесли поетові заслужене визнання й завоювали гідне місце під читацьким сонцем».

Постійний образ, що його не оминає поет у жодній зі збірок, – сад. Це і філософський, ще вольтерівський образ, закодований сенс нашого буття: «Половина саду квітне, // Половина в’яне», і зримий сад дитинства, який росте побіля хати в Куманівцях. Автор створює своєрідну поетичну біографію саду:

«Ще день чи два – і зацвітуть сади, // Мій добрий батько вийде в сад розквітлий // й згадає брата, що під Курськом вбитий – // Колись із ним він яблуні садив». Цей сад має трудну долю, як і люди, що його ростили. Він пережив сталінський терор, коли люди змушені були рубати й нищити власні сади, тому «невеселі і болючі згадки // Кожна віть у пам’яті таїть». Сад у свідомості поета – місце спочинку й первозданного спокою, куди повсякчас прагне його душа: «На хвилинку забіжу туди, // Де стоять задумані сади», «Щасливо так, // Красиво й гірко, // Сади цвітуть, // Сади цвітуть». Автор розкриває читачеві таємницю власних снів, куди «щоночі сад приходить до вікна». Його сад «спинається навшпиньки», «сивіє сад осінній», «сад до ґанку пригорнувсь», «тільки світиться росами сад», «тоне сад у вечірнім серпанку». Нарешті, у збірці «Моя Україна» віднаходимо прекрасне олюднення цього образу: «Відчинімо двері. // Хай погріється, // Хай присяде тихо // Коло печі // Сад старезний, // Що тремтить при місяці, // В сиву хмару // загорнувши плечі». Життєве коло замикається. Початок і кінець буття – у нім. Тому-то «Сивий дід // Садить дерево. // Ледве тримає в руках лопату – // Садить». Щоб залишити слід у Вічності – розуміємо ми, читаючи поезію Миколи Луківа, вникаючи в таїну його саду.

Микола Луків – відомий поет-пісняр. У його творчому доробку понад три сотні пісень. Як зізнався автор, ніколи не писав навмисно текстів пісенних, композитори самі вибирали вірші й клали на музику. Найпопулярніші з пісень здобули найвищий статус – стали народними: «Росте черешня в мами на городі», «Мамина любов», «Приїжджайте частіше додому», «Половина саду квітне» та інші. До текстів М. Луківа писали музику визнані майстри цього жанру – О. Білаш, О. Морозов, П. Дворський, Л. Попернацький, М. Свидюк, О. Бурміцький та інші. Автором музики найпершого пісенного хіта «Росте черешня в мами на городі» був Анатолій Горчинський. Свою пісенну осанну рідній землі поет висловив у збірці «Величальна Україні» (2004). Пісні на слова Миколи Луківа можна почути всюди, де живуть українці – від Європи до США й Австралії.

Микола Луків – лауреат літературної премії імені Миколи Островського (1986), Міжнародної премії імені Григорія Сковороди, імені С. Гулака-Артемовського (1997), імені В. Вернадського (1994). Нагороджений державними орденами «За заслуги» ІІ, ІІІ ступеня; Святого Володимира І ступеня; церковними нагородами: Миколи Чудотворця «За примноження добра на землі», Святого архістратига Михаїла «За заслуги у відродженні духовності в Україні та утвердженні Помісної православної Церкви». 

В. А. Степанюк

 

Література

Луків, М. Матері залишаються з нами : поезії / Микола Луків. – Кременчук : ПОЛІКОМ, 1999. – 80 с. : фот.

Луків, М. Доля і час : вірші та поема / Микола Луків. – Київ : Дніпро, 2002. – 367 с.

Луків, М. Біля вечірнього багаття : поезії / Микола Луків. – Київ : Оріяни, 2004. – 256 с.

Луків, М. Величальна Україні : поезія / Микола Луків. – Київ : Дніпро, 2004. – 383 с.

Луків, М. Балада про брата : поезії / Микола Луків. – Київ : Дніпро, 2005. – 494 с.

Луків, М. Росте черешня в мами на городі : поезія / Микола Луків. – Київ : Криниця, 2015. – 576 с. : портр.

Луків, М. Я жив у двох тисячоліттях : [автобіографія] / Микола Луків // Собор. – 2014. – № 1. – С. 26–35 : фот.

 

Про поета

Дем’яненко, В. «Росте черешня в мами на городі...» : [про Миколу Луківа] / Вероніка Дем’яненко // Прибуз. новини. – 2014. – 6 лют. – С. 5 : фот.

Кугай, Ю. Урок літератури рідного краю за творчістю Миколи Луківа / Юлія Кугай // Методичний пошук учителя-словесника : до 100-річ. ювілею Вінниц. держ. пед. ун-ту ім. Михайла Коцюбинського / заг. ред. О. М. Куцевол ; упоряд. Л. І. Федчук. – Вінниця, 2011. – Вип. 3. – С. 215–219.

Подільські криниці : хрестоматія з літ. рід. краю / упоряд., авт. передм., біогр. довідок А. М. Подолинний. – Вип. 2. – Вінниця : АКВІЛОН, 2001. – 592 с. – Зі змісту: Луків, М. Автобіографія : [19.02.1994] / Микола Луків. – С. 530–531 : портр. ; Гордасевич, Г. Життя, як ріка : [про творчість М. Луківа. Скорочено] / Галина Гордасевич. – С. 532–542 ; Чуйко, В. Потрібним бути рідному народові : [про творчість поета М. Луківа. Скорочено] / Володимир Чуйко. – С. 543–551.

Сом, М. «Жменька слів і жменька звуків...» : Миколі Луківу, поетові-пісняру / М. Сом // Дніпро. – 2012. – № 1. – С. 87.

Степанюк, В. А. Первень поетової душі : на шістдесяті роковини Миколи Луківа / В. А. Степанюк // З мукою-любов’ю до землі / В. А. Степанюк. – Вінниця, 2011. – С. 134–137 : портр.

Яременко, В. Пісенна ріка Миколи Лукова / Василь Яременко // Літ. Україна. – 2009. – 22 січ. – С. 6 : фот.

1 130 років тому (01.02.1889), згідно з «Высочайшим утвержденным штатом сельской медицинской части», у Тульчині відкрилася лікарня. Першим її лікарем став Леонтій Степанович Багоцький. У лікарні було 15 ліжок, за перший рік діяльності надано допомогу 134 хворим. Сьогодні цей медичний заклад із широкорозгалуженою структурою забезпечує медичною допомогою жителів Тульчинського району. 

3 60 років від дня народження Анатолія Миколайовича Русначенка (03.02.1959, с. Осіївка Бершад.  р-ну), ученого-історика, доктора історичних наук (1999), професора, академіка АН ВШ України (2010). Закінчивши Чернівецький державний університет (1986), розпочав трудову діяльність у Барському педагогічному училищі. Активно займався громадською діяльністю. Згодом (з перервами) викладав у ряді ВНЗ Києва, зокрема в Київському міському педагогічному університеті ім. Б. Грінченка, де обіймав посаду професора кафедри історії України. Нині – професор Київського інституту соціальних та культурних зв’язків ім. княгині Ольги. Лауреат премії ім. Василя Стуса (2003). 

8 100 років від дня народження Федора Васильовича Собідка (08.02.1919, с. Червоне Немирів. р-ну – 23.05.1998, с. Чуків Немирів. р-ну), Героя Соціалістичної Праці (1977), колишнього голови правління КСП «Золота нива» с. Чуків Немирівського району, яке очолював 37 років. Неодноразово обирався депутатом Вінницької обласної Ради народних депутатів. З 2000 р. на пошану пам’яті патріарха подільської ниви одна з вулиць у Чукові названа його ім’ям. 

9 70 років тому народився Сергій Дмитрович Гальчак (09.02.1949, с. Сосни Літин. р-ну), доктор історичних наук, професор Вінницького ДПУ ім. Михайла Коцюбинського, член-кореспондент Української академії історичних наук, голова правління Вінницької обласної організації Національної спілки краєзнавців України, заслужений працівник культури України, почесний краєзнавець України (див. розширену довідку в кінці місяця). 

11 65 років від дня народження Степана Івановича Дровозюка (11.02.1954, с. Торків Тульчин. р-ну), педагога, доктора історичних наук (2006), професора (2007), ректора Вінницького обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників. Нині обіймає посаду директора Комунального вищого навчального закладу «Вінницька академія неперервної освіти». Свого часу працював на різних посадах у ВНЗ м. Вінниця. Досліджує різні аспекти історії Поділля 20–30-х рр. ХХ століття. 

13 110 років тому народився Віктор Михайлович Іванов (13.02.1909, м. Козятин – 18.06.1981, м. Київ), письменник, кінорежисер, сценарист, кінодраматург, заслужений діяч мистецтв України (1974), лауреат Державної премії України ім. О. Довженка (1999), член СПУ (1956), Спілки кінематографістів України. В. Іванов – постановник відомих кінофільмів «Шельменко – денщик», «Сто тисяч», «Ключі від неба», «Веселі Жабокричі», «За двома зайцями». На одному з приміщень кіностудії ім. О. Довженка встановлено бронзовий барельєф з портретом кінодраматурга та його кіноперсонажами. У рідному місті митця Козятині на будинку, в якому він народився, встановлено меморіальну дошку (2007). 

14 День народження Марії Оксентіївни Руденко (14.02.1915, с. Слобода-Яришівська, нині Могилів-Поділ. р-ну – 14.05.2003, там само), фольклористки, етнографа, краєзнавця, педагога, майстрині народного живопису та витинання. Передала в ІМФЕ АН України записи понад 1000 народних пісень, стільки ж прислів’їв і загадок, 200 казок та легенд, близько 200 повір’їв, чимало народних прикмет, голосінь, небилиць та ін. Частина її фольклорних зібрань увійшла до книг «Ігри та пісні», «Колядки та щедрівки», «Весілля», «Народні оповідання» тощо. Авторка ряду сценаріїв обрядових свят, зібрала 54 зразки народної вишивки, розмальовувала хати. Самобутня майстриня паперових витинанок, які були представлені на виставках в Україні та за її межами, відзначені нагородами. Учасниця всеукраїнських та обласних фольклористичних конференцій, ініціатор І Всеукраїнського свята витинанки (1993). Будинок Марії Руденко з численними фольклорно-етнографічними колекціями перетворено на народний музей. Заслужений працівник культури УРСР (1970), лауреат премії імені П. Чубинського (1992). На її честь Міжнародний центр малих планет при астрофізичному інституті США назвав відкриту кримським астрологом М. Черних зірку – «Горлиця» (за назвою очолюваного нею самодіяльного ансамблю). 

15 30 років тому (15.02.1989) було виведено радянські війська з Афганістану. 15 лютого – День вшанування учасників бойових дій на території інших держав. В Афганістані проходили службу 3193 уродженці Вінницької області. 168 з них не повернулися додому, двоє пропали безвісти, доля молодшого сержанта Сергія Гевенка залишається невідомою. 182 отримали поранення, 116 земляків стали інвалідами. 15 лютого 1993 р. у м. Вінниця відкрито Музей пам’яті воїнів Вінниччини, які загинули в Афганістані у 1979–1989 рр. З 1999 р. у м. Гайсин діє Народний музей ветеранів Афганістану. 7 травня 1994 р. у м. Вінниця відкрито пам’ятник «Перерваний політ» (архітектор Ю. Козерацький), на мармуровій стелі якого викарбувано імена загиблих подолян. Пам’ятники загиблим воїнам-«афганцям» встановлено у 23 районних центрах Вінниччини.

17 80 років тому народився Олексій Герасимович Лойко (17.02.1939, с. Городище Житомир. р-ну Житомир. обл. – 23.06.2009, м. Вінниця), історик, кандидат історичних наук (1971), професор (2006), краєзнавець. Завідував кафедрою історії України Вінницького ДПУ ім. М. Коцюбинського. Досліджував різні аспекти історії Поділля. Опублікував понад 50 праць з історії краю.

18 75 років від дня народження Василя Миколайовича Паламарчука (18.02.1944, с. Гончариха Старосиняв. р-ну Хмельниц. обл.), журналіста, заслуженого журналіста України (2004), члена НСЖУ (1976), краєзнавця (див. розширену довідку в кінці місяця). 

19 120 років від дня народження Тетяни Пилипівни Марцин (19.02.1899, с. Жабокрич, нині Крижопіл. р-ну – 14.02.1974, с. Голубече цього ж р-ну), новатора сільськогосподарського виробництва, двічі Героя Соціалістичної Праці (1948, 1958). З 1930 р. працювала в колгоспі «Третій вирішальний» с. Голубече Крижопільського району, з 1935 р. – ланковою. Образ невтомної трудівниці змальовано в книзі письменника П. О. Полинського «Тетяна Марцин». У Голубечому було знято й художній фільм «Доля Марини», прообразом героїні якого була Тетяна Пилипівна. У рідному селі їй ще при житті споруджено пам’ятник-погруддя. 

20 180 років від дня народження Івана Миколайовича Захар’їна (20.02.1839, м. Тамбов – 20.10.1906, м. Кисловодськ, нині РФ), юриста, літератора, мемуариста. У 1879–1880 рр. служив мировим суддею Літинського повіту Подільської губернії. Протягом 1880–1882 рр. працював мировим суддею в м. Хмільник. Друкувався в багатьох російських газетах і журналах. Автор дослідження «Мировой суд в Подолии».  

• 125 років тому народився Ярослав Івашкевич (20.02.1894, м. Кальник, нині село Іллінец. р-ну – 02.03.1980, Стависько, поблизу Варшави), польський письменник і громадський діяч. 

• 110 років від дня народження Михайла Юхимовича Шнайдермана (20.02.1909, м. Козятин – 24.06.1981, м. Київ), військовика, Героя Радянського Союзу (1945). У армії – з червня 1941 р. Відзначився в боях за населені пункти Пробстфельде, Бухенау, а також на заодерському плацдармі північніше від м. Ратибор (м. Рацібуж, Польща) в кінці січня – на початку лютого 1945 р. 

• День Героїв Небесної Сотні (Указ Президента України від 11.02.2015). Пам’ятну дату встановлено з метою гідного вшанування подвигу наших співвітчизників, які віддали своє життя під час Революції гідності (листоп. 2013 р. – лют. 2014 р.), захищаючи ідеали демократії, відстоюючи права і свободи людини, європейське майбутнє України. Згідно з Указом Президента України «Про присвоєння звання Герой України» (№ 890/2014 від 21.11.2014) звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно) присвоєно загиблим учасникам акцій протесту на Майдані, серед яких вінничани: Валерій Олександрович Брезденюк, Леонід Петрович Полянський, Максим Миколайович Шимко. 

Вінничани – Герої Небесної Сотні

Брезденюк Валерій Олександрович (17.06.1963, м. Жмеринка – 18.02.2014, м. Київ, загинув на Майдані), український художник, відомий своїми малюнками на воді. Він єдиний у нашій області, хто писав роботи в незвичній техніці – фарбами на воді. Став переможцем міського конкурсу «Жмеринка має талант», був фіналістом шоу «Україна має талант». Убитий пострілом у спину вночі під час мітингу на Майдані у Києві.

Полянський Леонід Петрович (24.10.1975, м. Жмеринка – 20.02.2014, м. Київ, загинув на Майдані). Працював залізничником у Жмеринці, останні роки мешкав у Києві. Брав активну участь в акціях протесту на Майдані Незалежності. Був членом Самооборони Майдану. З грудня 2013 р. належав до Барської роти. Загинув внаслідок вогнепального поранення снайпером в груди. Похований на римо-католицькому цвинтарі у м. Жмеринка.

Шимко Максим Миколайович (21.10.1979, м. Вінниця – 20.02.2014, м. Київ, загинув на Майдані), історик. Учасник Клубу історичної реконструкції «Білий вовк», козак 4-ї сотні Самооборони Майдану. Загинув від кульового поранення снайпером в голову на вулиці Інститутській під час того, як намагався врятувати пораненого. Похований на Центральному міському кладовищі м. Вінниця. 

• П’ята річниця (20.02.2014) початку російської збройної агресії проти України. Цю дату Верховна Рада визначила як день вторгнення російських військ в Україну. Також саме від цього часу надалі вестиметься відлік тимчасової окупації Криму. Ця неоголошена війна скалічила долі мільйонів людей України: тисячі загиблих, сиріт, переселенців, які вимушено покинули свої домівки; економічні втрати. Своїм чорним крилом події на Сході України торкнулися і Вінниччини. Шестеро вінничан-учасників антитерористичної операції (АТО) стали Героями України, п’ятеро з них – посмертно:

Коваленко Юрій Вікторович (16.07.1977, м. Бершадь – 15.07.2014, поблизу села Провалля, Луган. обл., похов. у с. Флорине Бершад. р-ну), український військовик, підполковник. Заступник командира загону спеціального призначення 3-го окремого полку спеціального призначення оперативного командування «Південь» Сухопутних військ Збройних Сил України. 

Майборода Дмитро Олександрович (17.04.1980, м. Вінниця (за іншими даними – м. Небіт-Даг, Красновод. обл., Туркменістан) – 14.07.2014, с. Давидо-Микільське Краснодон.  р-ну Луган. обл., похов. у м. Вінниця), український військовик, майор. Командир екіпажу літака АН-26 456-ї окремої бригади військово-транспортної авіації Повітряних Сил Збройних Сил України. 

Могилко Костянтин Вікторович (27.05.1978, м. Вінниця – 06.06.2014, м. Слов’янськ, Донец. обл., похов. у м. Вінниця), український військовик, підполковник. Командир літака, командир ескадрильї «Блакитна стежа» 15-ї окремої бригади транспортної авіації Повітряних Сил Збройних Сил України. 

Пікус Євгеній Михайлович (14.09.1979, м. Вінниця – 25.08.2014, селище Талове, Станично-Луган. р-н, Луган. обл., похов. на Центральному кладовищі м. Вінниця, на Алеї Слави), український військовик, полковник Державної прикордонної служби України. 

Семенов В’ячеслав Анатолійович (23.07.1969, м. Жмеринка – 17.02.2015, смт Фащівка, Перевал. р-н, Луган. обл., похов. у м. Жмеринка), старший лейтенант, заступник начальника першої прикордонної застави оперативно-бойової прикордонної комендатури Могилів-Подільського прикордонного загону. 

Собко Сергій Станіславович (11.07.1985, смт Літин), український військовик, підполковник Збройних Сил України.  Командир механізованого батальйону 30-ї окремої механізованої бригади 8-го армійського корпусу.

21 120 років тому народився Григорій Семенович Мокан (21.02.1899, с. Байрамча, нині с. Миколаївка-Ново-російська Одес. обл. – 1989), український учений-селекціонер, науковий співробітник Ялтушківської дослідно-селекційної станції (Барський район). Свої досліди з селекції сільськогосподарських культур проводив на Ситковецькій (нині Немирівський р-н), Немерчанській (нині Мурованокуриловецький р-н), а пізніше Ялтушківській (нині Барський р-н) селекційних станціях. Саме в Ялтушкові Г. С. Мокан у 1934 р. розпочав роботу з селекції одноросткового сорту цукрового буряка, яку продовжив у повоєнний час разом із відомим дослідником О. В. Поповим. У 1955 р. копітка праця вчених завершується створенням нового сорту буряка. Це досягнення ялтушківських селекціонерів було відзначено Ленінською премією (1960). 

22 80 років від дня народження Павла Мусійовича Ларіонова (22.02.1939, смт Літин), журналіста, журналіста-ветерана газети «Урядовий кур’єр», заслуженого працівника культури України. Понад п’ятнадцять років свого життя був важливою невід’ємною ланкою «Урядового кур’єра»: трудився відповідальним секретарем і керував кореспондентською мережею. Нині – спеціальний кореспондент, позаштатний керівник первинної організації НСЖУ. Відмінник народної освіти України. Нагороджений срібною медаллю А. С. Макаренка. 

23 70 років від дня народження Миколи Леонідовича Михальчука (23.02.1949, с. Голендри Калинів. р-ну), художника, скульптора. Працює в галузі декоративно-ужиткового мистецтва, різних техніках станкової скульптури. Різьбярству навчався в народного майстра С. М. Мельника. Учасник обласних та всеукраїнських виставок (з 1982 р.). Твори митця зберігаються в музеях та у приватних вітчизняних і зарубіжних колекціях.

24 55 років від дня народження Лариси Борисівни Сеник (24.02.1964, с. Жеребилівка Могилів-Подільського р-ну Вінницької обл.), директора Вінницької обласної універсальної наукової бібліотеки ім. К. А. Тімірязєва. 1986 року закінчила Київський державний інститут культури за фахом «Бібліотекар-бібліограф вищої кваліфікації». Працювала у Вінницькій обласній бібліотеці для дітей ім. І. Я. Франка на посаді зав. відділу мистецтв. З 1993 року працює у Вінницькій ОУНБ ім. К. А. Тімірязєва. Обіймала посади головного бібліотекаря відділу читальних залів, зав. відділу мистецтв. З 2000 року очолила новостворений відділ рідкісних і цінних видань, забезпечивши його повноцінне функціонування. У лютому 2012 року призначена на посаду заступника директора бібліотеки з основної діяльності, а з липня 2018 – директор «Тімірязєвки». Автор численних наукових публікацій, книгознавчих досліджень, бібліографічних покажчиків. Понад 10 років очолювала профспілкову організацію бібліотеки, була членом Президії обласного комітету профспілки працівників культури, а з 2014 до травня 2018 – заступником голови. Відзначена численними почесними грамотами Міністерства культури України, Вінницької обласної державної адміністрації та Вінницької обласної Ради, управління культури і мистецтв облдержадміністрації, Федерації профспілок України, занесена в Книгу трудової слави та на Дошку пошани Федерації профспілок Вінницької області. Має подяки ГО «Асоціація бібліотек Вінниччини» та інших громадських організацій. 

28 100 років тому народився Григорій Лук’янович Шимко (28.02.1919, с. Хрінівка Іллінец. р-ну – 26.05.2003, м. Київ), Герой Радянського Союзу (1946). У лавах Червоної армії – з 1940 р. Закінчив Луганську авіаційну школу пілотів (1943). На фронтах Великої Вітчизняної війни – з жовтня 1943 р.  До травня 1945 р. здійснив 203 бойові вильоти на штурмування військ противника, завдавши йому значних втрат.

Сергій Дмитрович Гальчак – знаний далеко за межами Вінниччини науковець, краєзнавець, журналіст, архівіст, громадський діяч. Він – доктор історичних наук, професор кафедри журналістики, реклами та зв’язків з громадськістю Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського, член-кореспондент Української академії історичних наук, керівник Вінницької філії Центру дослідження історії Поділля Інституту історії України НАН України при Кам’янець-Подільському національному університеті імені Івана Огієнка, член Президії правління Національної спілки краєзнавців України, голова правління Вінницького обласного краєзнавчого осередку, перший заступник голови правління Вінницької обласної організації Національної спілки журналістів України, заступник голови Вінницької обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, член правління Вінницької обласної організації Всеукраїнського товариства «Знання». Особистість неординарна, творчо обдарована, креативна, діяльна, пройнята почуттям відповідальності, патріотизму. Людина світлого розуму та неспокійного серця, осяяна талантом організатора, дослідника, майстра слова, життя якої ґрунтується на палкій любові до рідної землі, вікових традицій нашого народу, усім єством віддана Україні. В очах наукового загалу є найбільш глибоким і послідовним дослідником історії Вінниччини, зокрема періоду Другої світової війни. Його перу належать наукові праці про перебіг кривавих подій нацистської окупації краю, визволення Поділля від гітлерівських загарбників, про подільських остарбайтерів, а також про зародження та розвиток краєзнавства в регіоні, еволюцію його клімату. Він уміє професійно поринути в атмосферу минулих епох, відчути їхній подих, зрозуміти ідеологічні, моральні цінності того часу.

Народився 9 лютого 1949 року в с. Сосни Літинського району Вінницької області в родині службовців (батько Гальчак Дмитро Іванович, інвалід Другої світової війни, працював продавцем сільського магазину, мати Ганна Василівна – вихователькою в дитячих яслах). Навчався в Сосонській початковій, Городищенській восьмирічній школах Літинського району, Літинській середній школі № 2. У 1973 р. закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка, у 1979 – відділення журналістики Вищої партійної школи при ЦК КП України. У 2003 р. у Харківському національному університеті імені Василя Каразіна захистив дисертацію, здобувши науковий ступінь кандидата історичних наук, а в 2012 р.  в Інституті історії України НАН України (м. Київ) – докторську дисертацію.

Служив в армії (службу проходив у Північній групі військ у Польщі; майор у відставці), понад двадцять років працював у редакціях районних та обласних газет Вінниччини (завідувачем відділу – у літинській райгазеті «Радянське життя», обласній молодіжній «Комсомольське плем’я», заступником редактора обласної газети «Земля Подільська», редактором погребищенської райгазети «Колос», обласної культурно-мистецької газети «Камертон-ікс»), а також певний час на комсомольській та партійній роботі, в апараті секретаріату Вінницької обласної Ради народних депутатів (завідувачем прес-служби, сектору інформації та зв’язків з громадсько-політичними організаціями і об’єднаннями; завідувачем відділу по зв’язках із засобами масової інформації), директором Державного архіву Вінницької області (1996–2009 рр.). За сумісництвом працював асистентом кафедр історії (1996–1997 рр.), українознавства (1997–1998, 2001–2002 рр.) Вінницького національного технічного університету, старшим викладачем кафедри історії слов’янських народів та кафедри журналістики Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського (з 2004 р.). З 2009 р. доцент кафедри журналістики цього ж вузу, з 2012 р. – її завідувач, з 2014 р. – професор кафедри журналістики, реклами та зв’язків із громадськістю. Член учених рад факультету філології й журналістики імені Михайла Стельмаха Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського, Вінницької обласної універсальної наукової бібліотеки імені К. А. Тімірязєва. Підготував трьох кандидатів історичних наук, неодноразово виступав офіційним опонентом під час захисту кандидатських та докторських дисертацій.

Член редколегій видань «Книга Пам’яті України. Вінницька область», «Книга Скорботи України. Вінницька область», «Переможці: учасники бойових дій Другої світової і Великої Вітчизняної воєн, які померли в повоєнний період або проживають на території Вінницької області», «Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 рр. в Україні. Вінницька область», «Вінницький мартиролог. Книга пам’яті жертв політичних репресій на Вінниччині (20–50-ті рр. ХХ ст.)», «Дзвони Чорнобиля. Вінницька область», «Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Серія: Історія», всеукраїнського наукового журналу «Краєзнавство», всеукраїнського науково-краєзнавчого збірника «Хмельниччина. Дивокрай», літературно-мистецького журналу «Вінницький край» (2004–2009 рр.), наукових збірників «Журналістика й мистецтво слова», «Філологічні студії», краєзнавчого видання «Вінниччина: минуле та сьогодення. Краєзнавчі дослідження», збірників матеріалів вінницьких обласних та районних історико-краєзнавчих конференцій, обласної газети «Вінниччина» (27 червня 1992 р. – 28 грудня 1996 р.). Науковий редактор, рецензент низки наукових, науково-краєзнавчих видань.

Делегат ІІІ, IV, V позачергового, VI з’їздів Національної спілки краєзнавців України, VIII позачергового та XIV з’їздів журналістів України. Учасник та організатор численних міжнародних, всеукраїнських, регіональних наукових, історико-краєзнавчих конференцій.

Досліджує різні аспекти історичного минулого Поділля.  Автор понад двохсот наукових праць, у тому числі монографій «Східні робітники з Поділля у Третьому рейху», «Поділля: природа, людина – еволюція, історичний розвиток», «Украинские остарбайтеры Подольского региона», «На узбіччі суспільства: Доля українських остарбайтерів (Поділля, 1942–2007 рр.)», «Становище цивільних примусових робітників Райху в Україні (1945–2010 рр.): історичні, соціально-побутові, правові аспекти (на матеріалах Волині та Поділля)», «Визволення Вінниччини від нацистських загарбників», «Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі: ХІХ – поч. ХХІ ст.», «Поділля в роки Другої світової війни (1939–1945)», колективних монографій «Україна в Другій світовій війні: погляд з ХХІ ст.» (У 2 кн.), «Україна Тараса Шевченка», книг «Ступені мужності», «Земля над Россю», «Герої Поділля», «Поділля в найдавніші часи», «Археологічні культури Поділля», «Білі плями» скорботи»: причини Голодомору 1932–1933 та голоду 1946–1947 років на Поділлі», «Краєзнавці Вінниччини», «Голкою, ниткою, серцем і душею», «Село Сосни у плині часу: від давнини до початку ХХІ ст.», «Словом і багнетом: журналісти Вінниччини у Другій світовій війні», «Ратна слава Вінниччини: Час. Події. Особистості», «Жіноче обличчя війни: вінничанки на захисті Вітчизни (1941–1945)», «Український Прометей Т. Г. Шевченко і Вінниччина» та ін., упорядник, співупорядник збірників документів і матеріалів «В боях за Вінниччину», «Українське Куликове поле: на берегах Синюхи чи Сниводи? До 650-річчя битви на річці Сині Води», «Жизнь в оккупации. Винницкая область. 1941–1944 гг.», «У лещатах «нового порядку»: населення Вінниччини під нацистським окупаційним режимом», «Пам’ятки історії та культури Вінницької області. Вінниця», художніх книг «Неохайна ручка», «До високих орбіт», «Золота рибка», «В гостях у Пегаса», численних публікацій у періодичній пресі.

Обирався депутатом Погребищенської районної ради народних депутатів, а також депутатом Вінницької обласної Ради, головою ради редакторів Вінницької області, керівником, членом правління низки громадських організацій.

За вагомий внесок у розвиток краєзнавства, збереження національної історико-культурної спадщини удостоєний високих звань «Заслужений працівник культури України» та «Почесний краєзнавець України», подяки Прем’єр-міністра України. Лауреат Всеукраїнської премії імені Героя України, академіка Петра Тронька, обласних журналістських премій імені Костянтина Гришина, імені Олександра Гетьмана, «Золоте перо». Нагороджений також Почесним знаком Національної спілки журналістів України, Золотою медаллю української журналістики, почесною відзнакою Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка «За вагомий внесок у розвиток освіти та науки», медаллю «День працівника освіти» Інституту історичної освіти Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова, почесними грамотами Міністерства освіти України, Міністерства культури і мистецтв України, Державного комітету архівів України, Національної академії педагогічних наук України, Вінницької обласної державної адміністрації та обласної Ради, Інституту історії України НАН України, Центру дослідження історії Поділля Інституту історії України НАН України, Секретаріату Національної спілки журналістів України, правління Вінницької обласної організації Національної спілки журналістів України, Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського та іншими.

У 2017 р. удостоєний медалі Міжнародної асоціації почесних докторів, почесних професорів та почесних сенаторів, друзів і благодійників з Німеччини, Австрії, Польщі та Швейцарії «Europavirtutibusunita» («Європейська спілка гідності»).

Його ім’я занесено до книги «Почесні імена України – еліта держави» (Том IV), на Дошку пошани Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського.

З нагоди 70-річчя від дня народження щиро вітаємо дорогого ювіляра, зичимо міцного здоров’я, родинного затишку, всіляких життєвих гараздів, високого трудового навчально-педагогічного ритму й успішної реалізації нових, яскравих творчих проектів в ім’я розвитку історичної науки, процвітання рідної України.

П. І. Цимбалюк

Література

Видання останніх років

Гальчак, С. Ратна слава Вінниччини: Час. Події.  Особистості / Сергій Гальчак. – Вінниця : Меркьюрі-Поділля, 2015. – 608 с.

Гальчак, С. Жіноче обличчя війни: вінничанки на захисті Вітчизни (1941–1945) / Сергій Гальчак. – Вінниця : Меркьюрі-Поділля, 2015. – 460 с.

Гальчак, С. Герої Вінниччини / Сергій Гальчак. – Вінниця : Балюк І. Б., 2016. – 340 с.

З любов’ю до малої батьківщини: діяльність Вінницької обласної організації Національної спілки краєзнавців України : (записки з щоденника) / авт.-упоряд. Сергій Гальчак. – Вінниця : Балюк І. Б., 2016–2018.

[Кн. 1] : (2010–2015 рр.). – 2016. – 284 с. : іл. 48 с.

Кн. 2 : (2016–2017 рр.). – 2018. – 196 с. : іл. 8 с.

Гальчак, С. Словом і багнетом: журналісти Вінниччини у Другій світовій війні / Сергій Гальчак. – 3-тє вид., допов., перероб. – Вінниця : Балюк І. Б., 2016. – 136 с.

Гальчак, С. Орлята з «Буранового гнізда» : (жартома і всерйоз) / Сергій Гальчак, Василь Паламарчук. – Вінниця : Балюк І. Б., 2017. – 108 с.

Гальчак, С. Поділля в роки Другої світової війни (1939–1945) : монографія / Сергій Гальчак. – Вінниця : Меркьюрі-Поділля, 2018. – 656 с.

 

Матеріали регіональних конференцій за участю С. Гальчака

Перша Тиврівська науково-краєзнавча конференція, 1 груд.  2015 р. : [матеріали конф.] / голова редкол. С. Гальчак. – Вінниця : Балюк І. Б., 2015. – 316 с.

Перша Хмільницька наукова історико-краєзнавча конференція : матеріали конф., 23 верес. 2015 р., м. Хмільник / Хмільниц. райдержадмін. [та ін.] ; голова редкол. С. Гальчак. – Вінниця : Меркьюрі-Поділля, 2015. – 340 с.

П’ята Могилів-Подільська науково-краєзнавча конференція : матеріали конф., 16–17 жовт. 2015 р., м. Могилів-Подільський / голова редкол. С. Д. Гальчак. – Могилів-Поділь-ський ; Вінниця : Балюк І. Б., 2015. – 536 с.

Вінницька Катинь: (до 80-х роковин трагіч. подій на Вінниччині) = Winnicki Katyn : матеріали Міжнар. наук. історико-краєзнав. конф., 28–29 жовт. 2017 р., м. Бар / Бар. міська рада [та ін.] ; редкол.: С. Д. Гальчак [та ін.]. – Бар ; Вінниця : Балюк І. Б., 2017. – 112 с. : фот. + 1 дод.

Друга Мурованокуриловецька науково-краєзнавча конференція : матеріали конф., 22–23 верес. 2017 р., смт Муровані Курилівці / редкол.: С. Д. Гальчак [та ін.]. – Вінниця : Балюк І. Б., 2017. – 472 с.

Перша Чернівецька наукова історико-краєзнавча конференція, присвячена 100-річчю Української революції, 1917–1921 рр., 6 жовт. 2017 р., смт Чернівці / редкол.: С. Гальчак [та ін.]. – Вінниця : Балюк І. Б., 2017. – 396 с.

Синьоводська битва 1362 року і утвердження Коріатовичів на Поділлі – могутній поштовх до розвитку та європейської інтеграції краю : матеріали Міжнар. наук. конф., 24 листоп. 2017 р., м. Вінниця / Вінниц. облдержадмін. [та ін.] ; редкол.: С. Д. Гальчак [та ін.]. – Вінниця : Балюк І. Б., 2017. – 184 с. : іл. – Бібліогр. 

Шоста Могилів-Подільська науково-краєзнавча конференція : матеріали конф., 27–28 жовт. 2017 р., м. Могилів-Подільський / Могилів-Поділ. міськрада [та ін.] ; редкол.: С. Д. Гальчак [та ін.]. – Могилів-Подільський ; Вінниця : Балюк І. Б., 2017. – 436 с.

 

Про Сергія Гальчака

Гальчак Сергій Дмитрович // Почесні імена України – еліта держави. – Київ, 2017. – Т. 4. – С. 183. 

Гальчак, С. Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі: XIX – поч. XXI ст. : монографія / Сергій Гальчак. – 2-ге вид., допов. – Вінниця : Меркьюрі-Поділля, 2013. – 876 с. : портр. – Зі змісту: Гальчак Сергій Дмитрович : [корот. біогр. довідка, бібліогр. список]. – С. 507–512.

На крилах одержимості : до 65-річчя від дня народж.  Сергія Дмитровича Гальчака – науковця, краєзнавця, архівіста, журналіста, літератора, педагога, громад. діяча : [біобібліогр. покажч.] / Центр дослідж. історії Поділля Ін-ту історії України НАН України (та ін.) ; уклад.: В. М. Паламарчук, Т. В. Котуз. – Вінниця : Меркьюрі-Поділля, 2014. – 204 с. – Зі змісту:

Реєнт, О. У дружбі з наукою / Олександр Реєнт. – С. 7–14;

Баженов, Л. Літописець Подільського краю / Лев Баженов. – С. 15–19;

Слободянюк, П. Сумлінний хранитель вічності / Петро Слободянюк. – С. 20–24;

Паламарчук, В. Феномен Сергія Гальчака / Василь Паламарчук. – С. 25–27;

Подолинний, А. М. Сівач літературної ниви / А. М. Подолинний. – С. 28–29.

Безмежно вдячний долі за те, що вже понад півстоліття єднає мене із людиною з великої літери, неспокійним гарячим серцем, доброю й щирою душею, талановитим організатором й майстром слова Василем Миколайовичем Паламарчуком, за плечима якого чимало пережитого, безліч добрих справ.

Народився він, як записано в офіційних документах, 18 лютого 1944 року на хуторі Гончариха Старосинявського району Хмельницької області – уже давно неіснуючому, на жаль, населеному пункті. Дитинство провів у сусідньому селі Митинці Хмільницького району Вінниччини, що з давніх-давен розкинулося на витоках неповторно чарівної, мальовничої Сниводи, краса якої викликала в нього справжнє захоплення. Тому не випадково, готуючи до друку книгу про це мальовниче подільське село, яке стало для нього рідним, так захоплююче-поетично, по-синівськи щиро писав:

«Снивода, Сни-Вода, вода, як сни... Вслухаюся в два акорди слова – спокійну мелодію мого дитинства. Тільки мудрець, зачарований тихоплинною красою, у натхненні міг видихнути пісенне двослово. І навіки приросло воно до річки, народною пам’яттю увічнилося.

Голуба жилко рідного Поділля... На твоїх розлогих, росяних берегах, пізнавали ми світ, добро і зло. Хтось виріс на Дніпрі, хтось на Десні, Дністрі і щасливий тим. Ми ж виходили у дорогу від Сниводи. Нам вистачало твоєї води, трав, риби, співу птаства. Спасибі тобі, річечко, за щедрість. На твоїх берегах батьки нарізали торфу і взимку обігрівали оселі, варили немудру селянську їжу; ми ціле літо випасали корів і самі часто підпасалися, скубаючи щавель, шукаючи гнізда джмелів, їхній мед в маленьких земляних глечиках... Навіки зі мною поетичний образ маленької річки, духовний витік Батьківщини...».

Народився В. М. Паламарчук у бідній колгоспній родині з сімома дітьми. Дитинство видалося вкрай нелегким. Ще немовлям нацистські окупанти, шукаючи в оселі заховану народними месниками зброю, брутально автоматом викинули його з колиски. Лише дивом залишився тоді живим і не калікою. 

У найголодніші повоєнні роки, як відзначав незабутній товариш і друг Василя Миколайовича заслужений журналіст України Іван Степанович Волошенюк, батька на 15 літ послали сьорбати сталінську баланду на каторжних лісоповалах – за кілограм зернового посліду, принесеного в кишені з колгоспного току. Тоді це не було дивиною, так само, як не були дивиною і тотальні злидні в Паламарчуковій сім’ї. Цукерка чи свіже яблуко серед зими сприймалися за щастя.

Ця сувора, аскетична школа стала генною основою майбутнього характеру. З-поміж усіх найкращих якостей Василя Миколайовича треба виділити дві основних – співчутливість і доброту…

Так, саме серед прадавніх хліборобів він відкривав для себе мудрість високої християнської моралі – щиру довірливість одне до одного, співчутливість до чужої біди, милосердя до знедоленого, безвідмовний колективізм і взаємодопомогу, адже підлітком бачив, як люди громадою відбудовували післявоєнне село, усім селом страждали від похоронок і раділи поверненому солдатові… Вчився любити та поважати людей, відстоювати правду й справедливість. 

Власне, ці якості у поєднанні із нуртуючим, як березневий сік у стовбурах дерев, талантом митця стали визначальними у виборі майбутньої сфери діяльності – журналістики.

Ще в шкільні роки невтомно долав багатокілометровий шлях від Митинців до Уланова, систематично відвідуючи юнкорівський гурток, який вів талановитий молодий журналіст Василь Михайлович Лис, а закінчивши Хмільницьку середню школу № 1 та відслуживши в армії, вступив на заочне відділення факультету журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. У 1974 році отримав омріяний диплом про вищу освіту. Рівно через десять років також успішно закінчив журналістське відділення Вищої партійної школи при ЦК Компартії України, ставши, врешті, висококваліфікованим фахівцем.

Безпосередньо на журналістській роботі з 1967 року: в редакціях газет «Радянське життя» (смт Літин Вінницької області), «Хімік» (Вінниця), «Вінницька правда». Тривалий час працював власкором «Робітничої газети» по Вінницькій, Хмельницькій і Житомирській областях. Його численні публікації на злободенні теми завжди знаходили схвальний відгук читачів.

У 2000–2006 рр. – головний редактор обласної газети «Вінниччина». Цей відрізок часу, коли сповна проявилися творчі та організаторські здібності Василя Миколайовича, – особливо яскравий період у його житті. Згадуваний І. С. Волошенюк не без захоплення відзначав тоді:

«…Вся його душа, всі його найліпші поривання належать сьогодні головному дітищу – газеті «Вінниччина». Редактору не обов’язково виступати автором статей і репортажів, під його рукою – цілий авторський колектив. Він виступає в ролі командарма дивізій речень і слів, поданих авторами на його стіл. Ці автори, зазвичай, люди з амбіціями, здібностями, колом своїх читачів і прихильників. Керувати ними невдячна і, в принципі, дуже делікатна справа, бо кожен – творча особистість з власним почерком, ледь приховуваним або й відвертим переконанням, що саме він пише найкраще. А редактору, не посягаючи на ці самооцінки, треба і правити, і переробляти, або й відхиляти цілком, бо він відповідає за лінію і якість видання.

Владний, різкий, нетерплячий може сказати: «Хочеш – не хочеш, переробляй ось так! А не подобається, то це – твої проблеми. Газета пристосовуватись не буде, пристосовуйся до неї!» Такому редактору, поза всяким сумнівом, легше. Однак нормально функціонувати творчий колектив здатний тільки в атмосфері волі, розкутості і високої поваги до кожного, як до особистості. Це і відрізняє нашого редактора Василя Паламарчука від таких потужних його попередників, як Володимир Орлик, Владислав Бовкун, Дмитро Дудкевич. Не «пресуючи» владою і авторитетом, він має окремий підхід до кожного, і тому майже кожен переконаний, що до нього редактор ставиться по-особливому, що саме у нього з редактором найкращі стосунки. Наявність такої атмосфери робить колектив згуртованим, дружним, вищою мірою працездатним…

Перший номер «Вінниччини» новий редактор видав у лютому 2000 року, а 2002-го «Вінниччину» вже було визнано кращою обласною газетою України…». Значно зріс її тираж, помітно розширилося тематичне наповнення.

Було належно оцінено й копітку працю та високий професіоналізм самого Василя Миколайовича Паламарчука – в 2004 р. він удостоєний почесного звання заслуженого журналіста України.

Певний час працював на партійній роботі. Обіймав також посади помічника голови Вінницької обласної державної адміністрації, голови комітету преси та інформації Вінницької облдержадміністрації. 

У 2011 році обраний головою правління Вінницької обласної організації Національної спілки журналістів України. На цій відповідальній посаді трудиться й нині. Вміло координує діяльність журналістів Вінниччини, спільно з колегами успішно вирішує назрілі проблеми сьогодення. Обирався делегатом низки з’їздів Національної спілки журналістів України. Член її правління. Маючи добре неспокійне серце, завжди стоїть на сторожі справедливості, торжества добра над злом, загальнолюдських цінностей над невіглаством.

Разом з тим, сумлінно виконуючи громадські обов’язки керманича журналістів області, не обмежує й жаги до творчості. Він – автор художніх, художньо-документальних та краєзнавчих книг «Снивода», «Добридень», «Так довго кують зозулі» (у співавторстві з Олексієм Терещуком), «Йшла колона городом», «Босоніж по стерні», «Летять лелеки в рідні Маркуші» (у співавторстві з Миколою Дорошем, Василем Федоришиним), «На чистих плесах Сниводи-ріки» (у співавторстві з Миколою Дорошем). Лауреат літературної премії ім. М. Стельмаха, численних високих журналістських відзнак.

Від усієї душі хочеться побажати йому довголіття, нових творчих досягнень, щастя, добра, здоров’я, успіхів у добрих справах, у синівському служінні людям, народу, рідному Поділлю, матері-Україні. 

С. Д. Гальчак 

Література

Паламарчук, В. Як я редагував «Вінниччину» : [голова Вінниц. обл. орг. НСЖУ В. М. Паламарчук – про свою роботу на посаді голов. ред. газ. «Вінниччина» у 2000–2006 рр.] / Василь Паламарчук // Журналіст України. – 2017. – № 10. – С. 40–41.

Мазур, А. Супутниця його життя : [до 60-річчя голов. ред. газ. «Вінниччина» В. М. Паламарчука] / А. Мазур // Вінниц. газ. – 2004. – 17 лют. – С. 1 : фот.

Волошенюк, І. Про редактора з нагоди його 60-річчя : [В. Паламарчука, ред. газ. «Вінниччина»] / І. Волошенюк // Вінниччина. – 2004. – 17 лют. : фот.

Вдовцов, М. Статурний, сивочолий, в білих лляних одежах... : [з нагоди ювілею В. М. Паламарчука, колиш. ред. обл. газ «Вінниччина» ] / М. Вдовцов // Вінниччина. – 2010. – 17 лют. – С. 6 : фот. 

Гальчак, С. Паламарчук Василь Миколайович / Сергій Гальчак // Регіонознавча інституція Східного Поділля. Вінницька філія Центру дослідження історії Поділля (2006 – поч. 2010 рр.) / Сергій Гальчак. – Вінниця, 2010. – С. 114–115 : портр. – Бібліогр. в кінці ст.

Скрипник, В. У Спілки журналістів новий голова : [заслуж. журналіст України В. Паламарчук] / Віктор Скрипник // 20 хвилин. – 2011. – 30 листоп. – 1 груд. – С. 15 : фот.

Кимак, Л. Все починалося з любові : [журналісту В. М. Паламарчуку виповнюється 70] / Леонід Кимак // Вінниччина. – 2014. – 14 лют. – С. 3.

Михалиця, О. Все розпочалося з дідусевої скрині : [про колекціонера шевченкіани В. Паламарчука] / О. Михалиця // Життєві обрії. – 2014. – 24 січ. – С. 5.

Веремій, А. «Летять лелеки в рідні Маркуші» : [про нову кн.  В. Паламарчука, В. Федоришина, М. Дороша з історії с. Маркуші Хмільниц. р-ну] / А. Веремій // Я та місто. – 2015. – 5 листоп. – С. 6.

Вже через кригу, снігові завії

Земля дарує паростки життя.

Вже теплий вітер все частіше віє,

Приносить віру і надію в майбуття.

Ярослав Івашкевич  

1 День народження Явдохи Зуїхи (справж. – Явдоха Микитівна Сивак) (01.03.1855, с. Кущинці, нині Гайсин. р-ну – 19.01.1935, с. Зятківці того ж р-ну), народної співачки, етнографа, носія українського фольклору. З її уст Г. Танцюра записав 1008 народних пісень, близько 400 прислів’їв і приказок, 156 казок, велику кількість загадок і етнографічних матеріалів. 825 кращих пісень увійшли до академічного видання «Пісні Явдохи Зуїхи» (1965), виданого за сприяння М. Рильського. Її ім’ям в с. Зятківці названо вулицю, встановлено пам’ятник «Народній пісні жити». 

2 160 років від дня народження Шолом-Алейхема (Ш. Н. Рабиновича) (02.03.1859, м. Переяслав Полтав. губернії, нині Переяслав-Хмельницький Київ. обл. – 13.06.1916, м. Нью-Йорк, США), єврейського письменника-класика, творчість якого пов’язана з Вінниччиною. У своїх творах письменник описував побут євреїв так званої «межі осілості», до якої входило й Поділля. Він не раз бував у Вінниці, мандрував подільськими шляхами й стежками. Тому й окремі образи, сюжети, цілі твори були взяті із життя подолян. Одна з вулиць Вінниці називається ім’ям Шолом-Алейхема. Національно-культурні, гуманістичні традиції, плекані Шолом-Алейхемом, дбайливо підтримує та примножує місцева єврейська громада, а також проводить вечори його пам’яті. 

• 70 років від дня народження Ганни Василівни Секрет (Ляшенко) (02.03.1949, с. Новоживотів Іллінец. р-ну, тепер Оратів. р-н), культуролога, журналістки, тележурналістки, етнолога, краєзнавця, заслуженого журналіста України (2002). Здобувши освіту культуролога, була художнім керівником Іллінецького та Ставищенського (Київська обл.) районних будинків культури, працювала на телебаченні, у районних та обласних ЗМІ (1979–1982). З 1982 р. на Українському телебаченні вела програму «Сонячні кларнети», з 1991 р. працювала у Вінницькій обласній державній телерадіокомпанії «ВІНТЕРА». Створила понад півтори тисячі телепередач та документальних фільмів, була організатором і ведучою телепередач «Будьмо знайомі», «Дивоцвіти». У батьківській садибі, в c. Правилівка Оратівського р-ну, впродовж багатьох років організовувала своєрідні фольклорно-мистецькі заходи: «Липневі посиденьки під зорями», «Театр на городі», свята українського борщу та тернової хустки. Ініціювала проведення обласних дитячих фестивалів «На кордоні областей», присвячених Міжнародному дню захисту дітей. Г. В. Секрет – кавалер ордена княгині Ольги ІІІ ст., лауреат багатьох літературно-мистецьких премій, остання з яких – Всеукраїнська літературно-мистецька премія ім. Степана Руданського (2012). 

3 100 років від дня народження Миколи Павловича Сьомака (03.03.1919, с. Погребище (тепер м. Погребище) – 13.01.1944, м. Бердичів Житомир. обл.), Героя Радянського Союзу (1944, посмертно). У Червоній армії – з 1939 р. З листопада 1942 р. воював на Закавказькому, Північному, Північно-Кавказькому, 1-му Українському фронтах. Відзначився у боях за визволення рідного Поділля. Ціною власного життя сприяв виконанню ротою бойового завдання. 

6 80 років від дня народження Івана Гнатовича Коломійця (06.03.1939, с. Ободівка Тростянец. р-ну), українського співака, заслуженого артиста Української РСР (1979). Закінчив Вінницьке музичне училище, Київську державну консерваторію ім. П. І. Чайковського (1970). З 1970 р. був солістом Державної заслуженої капели бандуристів УРСР, разом з якою гастролював у багатьох країнах світу. Підтримує зв’язки зі своєю малою батьківщиною. Неодноразово виступав перед односельчанами під час відвідин рідного села. 

9 205 років від дня народження Тараса Григоровича Шевченка (09.03.1814, с. Моринці, тепер Звенигород. р-ну Черкас. обл. – 10.03.1861, м. Санкт-Петербург, перепохов. у Каневі на Чернечій горі (Черкас. обл.)), українського поета, художника, мислителя. 1846 р. у складі Археографічної комісії подорожував Поділлям. Український шевченкознавець, письменник, перекладач Петро Жур, який жив і працював у Петербурзі, простежив шлях поета по населених пунктах Вінниччини у своїй монографії «Дума про вогонь: з хроніки життя і творчості Т. Шевченка» (Київ, 1985). За кілька днів Шевченко перетнув Вінниччину з північного сходу на південний захід через поштові станції – Морозівку, Плисків, Брацлав, Шпиків, Джурин, Серби, Могилів-Подільський, Яришів, Муровані Курилівці. Далі маршрут його проліг до Кам’янця-Подільського. Вінниччина, її природа, люди, історія та культура залишили глибокий слід у творчості Т. Г. Шевченка. Ще в дореволюційні часи на Вінниччині склалася добра традиція відзначати Шевченківські дні як народне свято. 1991 р. на теренах області відбулося Міжнародне літературно-мистецьке свято «В сім’ї вольній, новій». Ім’ям поета названо тепер чимало сіл області, школи, бібліотеки, кінотеатри, вулиці в різних населених пунктах Вінниччини. Майже 20 років тому започатковано проведення традиційного обласного конкурсу читців «Кобзар і Україна», присвяченого пам’яті Т. Шевченка. У навчальних закладах, бібліотеках області щорічно проходять різноманітні заходи на пошану пам’яті Великого Кобзаря.

11 100 років від дня народження Прокопа Опанасовича Гонтара (11.03.1919, с. Дахталія Крижопіл. р-ну – 14.12.1989, м. Львів), літературознавця, перекладача, кандидата філологічних наук (1956), учасника Другої світової війни. Автор книги «Українсько-чеські літературні зв’язки в ХІХ столітті» (1956) та ряду статей, присвячених історії української, чеської літератури та літератур народів колишнього СРСР. 

14 75 років від дня народження Михайла Спиридоновича Мельника (14.03.1944, с. Ординці Погребищ. р-ну – 10.03.1979, с. Погреби Бровар. р-ну Київ. обл.), історика, правозахисника, поета, члена Української Гельсінської групи (УГГ). Здобувши педагогічну освіту, працював учителем. Навчався в аспірантурі Інституту історії АН УРСР, але був виключений з неї за 20 днів до захисту дисертації 1972 р. за читання своїх віршів біля пам’ятника Т. Шевченку в річницю його перепоховання в Україні. Наступного року його звільнили з учительської роботи і виключили з партії. Протестував проти переслідування українських письменників, політв’язнів. У ніч з 6 на 7 березня 1979 р. у с. Погреби Броварського р-ну Київської обл. відбувся обшук у будинку Мельника, під час якого вилучили весь його творчий і науковий архів – 15 течок. Пропали результати всієї його літературної та наукової діяльності. Щоб уникнути неминучого арешту, вночі з 9 на 10 березня 1979 р. М. Мельник наклав на себе руки. 

15 95 років тому (15.03.1924) за ініціативи директора Вінницької філії Всенародної бібліотеки України ВУАН В. Отамановського на її базі відкрито Кабінет виучування (вивчення) Поділля на громадських засадах. Він мав співпрацювати з комісією краєзнавства ВУАН, Українським комітетом краєзнавства при Укрнауці. Метою його організації стало здійснення краєзнавчих досліджень, об’єднання місцевих дослідників-краєзнавців, формування бібліотечно-бібліографічної бази для наукового студіювання регіону, популяризаційна та пам’яткоохоронна діяльність, підготовка та друк наукових праць, а також надання методичної та консультаційної допомоги краєзнавцям і краєзнавчим товариствам краю. Товариство спочатку очолював професор А. Ярошевич, згодом В. Рахинський, ученим секретарем з 1926 р. був Л. Тимошенко, а керівним органом – Рада наукових консультантів, здебільшого викладачів навчальних закладів. 

16 70 років від дня народження Галини Леонідівни Василенко (16.03.1949, м. Вінниця), кандидата філологічних наук (1978), доцента (1983), професора (1991). Здобувши освіту у Вінницькому державному педагогічному інституті (1970), свою викладацьку, наукову діяльність пов’язала з цим закладом до 1979 р. Упродовж 1981–2016 рр. була деканом підготовчого факультету для іноземних громадян ВНМУ ім. М. І. Пирогова. З 1981 р. – завідувач кафедри російської мови підготовчого факультету для іноземних громадян (нині кафедра українознавства). Автор понад 100 наукових праць, у т. ч. навчальних посібників, програм, методичних рекомендацій. 

18 70 років від дня народження Клавдії Федорівни Баріл (18.03.1949, с. Великі Солонці Полтав. р-ну Полтав. обл.), заслуженої артистки України (1993), заслуженої артистки Кабардино-Балкарії, народної артистки України (2004), актриси Вінницького обласного академічного українського музично-драматичного театру ім. М. К. Садовського (див. розширену довідку в кінці місяця). 

19 120 років від дня народження Аркадія Панасовича Любченка (19.03.1899, с. Старий Животів, нині Новоживотів Оратів. р-ну – 25.02.1945, Бад-Кіссінген, Німеччина), українського прозаїка, літературного критика. У 1918–1920 рр. брав участь у визвольній боротьбі українського народу. Протягом 1921–1922 рр. служив у війську, в пересувному театрі, що давав вистави у військових частинах, які дислокувалися в Черкасах, Проскурові, Жмеринці, Вінниці, Барі, Білій Церкві, на Донбасі й у Харкові. Активіст та член літературних об’єднань «Гарт», «Пролітфронт». Один із засновників і секретар «ВАПЛІТЕ» (Вільної академії пролетарської літератури). Автор ряду збірок оповідань, повістей, п’єс, рецензій на фільми «Злива», «Коліївщина», «Богдан Хмельницький» та інших. 

20 75 років тому (20.03.1944) військами 1-го Українського фронту Вінницю було звільнено від німецько-фашистських загарбників. Окупація Вінниці тривала з 19 липня 1941 р. – понад 970 днів (див. розширену довідку в кінці місяця). 

21 220 років від дня народження Францішека Ковальського (21.03.1799, с. Паволоч Попільнян. р-ну Житомир. обл. – 10.10.1862, м. Київ), польського письменника. З 1841 року жив на Поділлі. Упродовж 1849–1861 рр. служив архівістом магнатського роду Потоцьких у Тульчинському маєтку, був бібліотекарем. Написав кілька повістей для дітей та впорядкував низку збірок поезії. Окремі пісні на його вірші стали народними. 

• 70 років від дня народження Леоніда Володимировича Філонова (21.03.1949, с. Олександрівка Донец.  обл. – 27.07.2018, м. Вінниця), педагога, історика, журналіста, тележурналіста, краєзнавця, заслуженого працівника культури України (2006). З 1990 р. працював у Вінницькому національному технічному університеті. Автор першої в Україні навчальної програми з курсу «Українська культура» для студентів вищих технічних навчальних закладів (1991). У його творчому доробку – кілька книг та понад 80 наукових та науково-популярних статей, присвячених краєзнавству. Л. В. Філонов – автор відеофільмів «Савой. Маємо за честь!», «Мури: крізь віки», «Ямпіль на Дністрі», «Мій Хмільник», «УПА: маловідомі сторінки», телефільмів «Історія родини Кульматицьких», «Богунова Вінниця», «Непокараний злочин». Очолював обласне відділення товариства «Просвіта». Член НСЖУ. 

29 190 років від дня народження Івана Павловича Лазаревича (29.03.1829, м. Могилів-Подільський – 10.03.1902, м. Санкт-Петербург), відомого акушера-гінеколога. Створив ряд інструментів, які ввійшли в акушерську практику. За прямі акушерські щипці (1865) й атлас гінекологічних та акушерських інструментів був нагороджений золотою медаллю на міжнародній виставці в Лондоні (1873). 

Цього місяця виповнюється:

• 75 років (березень, 1944 р.) з часу визволення районних центрів Вінницької області від нацистських загарбників: 10 – смт Теплик; 11 – смт Оратів; 12 – м. Липовець, м. Іллінці; 13 – смт Тростянець; 14 – м. Бершадь, м. Гайсин, м. Калинівка; 15 – м. Немирів, м. Тульчин, смт Тиврів; 16 – смт Крижопіль, смт Томашпіль; 17 – смт Чечельник, смт Чернівці, м. Ямпіль; 18 – смт Піщанка, м. Хмільник; 19 – м. Могилів-Подільський; 20 – м. Жмеринка, смт Літин, м. Шаргород; 25 – м. Бар, смт Муровані Курилівці. (Назви населених пунктів подано відповідно до «Адміністративно-територіального розподілу за даними Державного комітету статистики України» станом на 07.07.2009). 

• 75 років (1944) з часу заснування Академічного ансамблю пісні і танцю «Поділля». У 1944 р. після звільнення Вінницької області від фашистських загарбників та відновлення роботи обласної філармонії розпочинається біографія її найстаршого колективу. До формування репертуару ансамблю тоді долучився фольклорист, педагог, композитор Родіон Скалецький, написавши пісню «Вітерець Поділля», яка згодом стала назвою колективу. У 1982 р. прийнято рішення про створення Ансамблю пісні і танцю «Поділля», штат розширено: передбачені хорова, оркестрова та хореографічна групи з власними репетиційними студіями. Протягом 1986–1995 рр. колектив очолював відомий диригент, нині народний артист України, професор, почесний громадянин м. Вінниця Віталій Газінський. З 1996 року його художній керівник і головний балетмейстер – заслужений артист України Анатолій Кондюк. Основу репертуару ансамблю становить подільський фольклор, зібраний і опрацьований збирачами й дослідниками народної творчості Настею Присяжнюк, Гнатом Танцюрою, Родіоном Скалецьким, Марією Руденко, Зоєю Чорною. Від 13 грудня 2012 р. колективу Ансамблю пісні і танцю «Поділля» Вінницької обласної філармонії надано статус академічного.

Вінницька Сара Бернар... Тендітна життєрадісна білявка... Ймовірно, секрет її молодості криється в любові? Так, у звичайній любові жінки, артистки театру, і, поза всяким сумнівом, дивовижних партнерів по сцені! Федір Верещагін, Віталій Селезньов, Анатолій Овчаренко, Нестор Кондратюк, Володимир Матковський, Валерій Прусс, Олександр Немченко, Володимир Тимошенко, Микола Сардаковський, Валерій Шалига... В оточенні чоловіків хіба можна бути непривабливою?

Клавдія Федорівна Баріл народилася 18 березня 1949 року в с. Великі Солонці Полтавського району Полтавської області. В ту чудову пору, коли сонце посилало на землю теплі весняні промінчики, пробуджуючи природу... У народі вважають, що краще народитися щасливою, ніж вродливою. Можливо, воно й так. Та кожна дівчинка-юнка-жінка мріє і про щастя, і про вроду. Природа наділила Клавдію Баріл вродою, вдихнула в неї любов до прекрасного. Доля ж подарувала їй талант, який, поєднавшись із працелюбністю, добротою, переріс у визнання. Вона відбулась як Актриса. Заслужена артистка України та Кабардино-Балкарії. Народна артистка України.

Клава Кущ прийшла до театру юною дев’ятнадцятирічною дівчиною. І її перші ролі, позначені тонким ліризмом, наділені щирістю та тремтливістю, заворожували не тільки вінницьких театралів, але й тих, хто аплодував нашому театру під час близьких і далеких гастролей. І талант, той високий рівень обдарованості юної артистки, зростав з кожною роллю. Поряд був суворий і мудрий Федір Верещагін, який, до речі, і запросив випускницю Дніпропетровського театрального училища до Вінниці й якого вона по праву вважає своїм сценічним батьком; вимогливий Віталій Селезньов, визнані майстри сцени Валерія Сироватко, Валентина Немченко, Георгій Тищенко, Володимир Матковський, Клавдія Норець; уже відомі на той час молоді обдаровані Анатолій Овчаренко, Нестор Кондратюк, пізніше і Володимир Тимошенко, і Микола Сардаковський, і Валерій Прусс, і Анатолій Вольський... Імен можна назвати багато, адже зрозуміло, що актор сам себе не творить. Це процес колективний. 

Клавдія назавжди зрозуміла, що глядач не пробачає фальшу, що до театру він йде не так за розвагами, як за ідеями, думками, відповідями. І народжувалися «Крихітка», «Блез», «Ігрок», «Гра на клавесині», «Привіт, синичко!», «Любов при свічках», «Продам чоловіка», «Мораль пані Дульської», «Ревізор», «Потрібен брехун», «Дім Бернарди Альби», «У неділю рано зілля копала...», «Народний Малахій», «Летюча миша»…

З кожним роком її героїні, не втрачаючи щиросердості почуттів і моральності, перетворювалися на чудових жінок, набирали повноти життя, його фарб і емоцій…

У цій тендітній жінці й талановитій артистці поєдналися й Інга з «Солов’їної ночі», і Андріетта з «Крихітки», і Баян Слу з «Поеми про любов», і Таня з «Любові при свічках», і Надія з «Йосипа та Надії», і Сара Бернар зі «Сміху лангусти», і Марселіна з «Одруження Фігаро», і Ніна з «Осінньої мелодії»... Клавдія Баріл вклала в них стільки власної душі, поглядів, що вони торкаються душ глядачів не тільки правдою зображення їхніх доль, але й живим смислом їхніх образів. 

Сильна та легко вразлива, чула натура і сьогодні намагається не просто натягати одяг ролі, а зливатися з нею і на очах глядача жити своєю героїнею. 

Художній керівник театру (1986–2016 рр.) народний артист України Віталій Селезньов завжди довіряв Клавдії, побачивши в ній «свою» артистку. У 1968 р. вони дебютували в театрі вдвох: він як режисер, вона ж як артистка у виставі «Кримінальне танго». До речі, її героїня Мурка повинна була закурити, на жаль, ця необхідність переросла у звичку. 

Клавдія Федорівна – драматична актриса, схильна до трагізму, така жінка-спокусниця, кохана, жадана, здатна на високі почуття. Її можна назвати яскравою представницею російської школи переживання. Віталій Євдокимович, знаючи, що вона може і розплакатися, готуючи роль, іноді приносив склянку зі словами: «Клаво, збери сльози у стакан – і розпочнемо репетицію!..». 

50 років на сцені Вінницького академічного українського музично-драматичного театру ім. М. К. Садовського віддані улюбленій справі, коли робота стає святом серця, чеканням дива... Це роки напруженої щоденної праці, нелегких пошуків, безсонних ночей і щовечірнього екзамену – на сцені... А ще гастролі, зустрічі... За 10 років співпраці з обласним радіо в парі з н. а. України Миколою Сардаковським підготували й озвучили понад 100 радіопередач.

Живучи для себе, митець живе для інших. Артистка Клавдія Баріл віддає своє мистецтво людям – і від цього щаслива. Будь-яке звершення об’єднує в собі мужність і працю, актора ж поготів. 

Англійський філософ Ф. Бекон вважав, що шлях до щастя схожий на Чумацький шлях, безліч крихітних зірок якого випромінюють світло. Побільше б таких зірок! Побільше б щасливих миттєвостей! І, перефразовуючи Ліну Костенко, хочеться додати:

Театр обрала собі сама...

І що з тобою вже сталося –

у тебе жодних претензій нема

до Долі – твоєї обраниці. 

Якось у нашій розмові артистка тихо промовила: «Я щаслива жінка...». І в ту хвилину її блакитні очі випромінювали любов до своєї родини, друзів, гордість за сина, ніжність до онучки. Хочеться лише додати: залишайтесь, Клавдіє-Клавочко-Клавусенько, щасливою та потрібною ще багато років!

Хай і надалі Вам таланить! А нові здобутки приносять благодать ще довгі роки у здоров’ї та бажанні жити, творити, любити!

С. В. Фицайло

Література

Кобильченко, О. «Живу любов’ю» : [про святкування у Вінниці Дня театру. З нагоди свята відбувся бенефіс нар. артистки України Клавдії Баріл «Живу любов’ю», присвяч. її 40-літ. сцен. діяльності] / Олена Кобильченко ; фото В. Кравченка // Вінниччина. – 2009. – 27 берез. – С. 16. – (Спец.  вип. газ. «П’ятниця»).

Фицайло, С. Вінницька Сара Бернар святкує свій ювілей : [до 60-річчя нар. артистки України Клавдії Баріл] / Світлана Фицайло // Місто. – 2009. – 20 берез. – С. 24.

Фицайло, С. Вічний роман з театром : [8 берез. театр ім. М. К. Садовського відзначає Міжнар. день театру. Серед інших акторів театру згадується нар. артистка України Клавдія Баріл] / Світлана Фицайло // Вінничанка. – 2014. – № 3. – С. 15–17 : кольор. фот.

Барил Клавдія Федорівна [Електронний ресурс] // Вікіпедія : вільна енциклопедія. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Барил_Клавдія_Федорівна (дата звернення: 03.05.2018), вільний. – Назва з екрана.

Селезньов, В. Барил Клавдія Федорівна // Енциклопедія Сучас. України (ЕСУ). – Київ, 2003. – Т. 2 : Б-Біо. – С. 253 : портр. – Бібліогр. в кінці ст. – Електрон. версія. – Режим доступу: http://esu.com.ua/search_articles.php?id=40543 (дата звернення: 03.05.2018), вільний. – Назва з екрана.

Советы дает народная артистка Украины, актриса Винницкого театра им. Садовского Клавдия Барил [Електронний ресурс] // 20minut.ua : сайт. – Режим доступу: https://vn.20minut.ua/ua-i-svit/sovetyi-daet-narodnaya-artistka-ukrainyi-aktrisa-vinnitskogo-teatra-im-10196320.html (дата звернення: 03.05.2018), вільний. – Назва з екрана.

Визволення Вінницької області розпочалося в ході Житомирсько-Бердичівської наступальної операції військами 1-го Українського фронту під командуванням генерала армії М. Ватутіна. Вже 28 грудня 1943 р. танкісти 1-ї танкової армії розпочали штурм Козятина, стратегічно важливого залізничного вузла. Золотою Зіркою Героя Радянського Союзу за визволення Козятина нагороджений командир танкової бригади І. Бойко, уродженець с. Жорнище Іллінецького району. За успішне командування і героїзм, проявлений під час форсування річок Дністер і Прут та в боях за м. Чернівці, гвардії підполковник І. Бойко нагороджений другою Зіркою Героя Радянського Союзу.

У ході Житомирсько-Бердичівської наступальної операції війська 1-го Українського фронту просунулися на 200 км, звільнивши Козятин, Погребище та ряд інших населених пунктів. 

Починаючи з 11 січня 1944 р. ініціатива на певний час перейшла до ворога. Внаслідок контрнаступу ворожої армії окремі населені пункти Немирівського, Липовецького, Іллінецького та Оратівського районів переходили з рук до рук по декілька разів. Особливо жорстокі бої розгорнулися з 24 по 29 січня 1944 р. на схід від Вінниці. Німецьким військам вдалося прорвати фронт знесилених радянських армій. 

Остаточні бої за визволення області розпочались у березні 1944 р. в ході Проскурівсько-Чернівецької та Умансько-Ботошанської наступальних операцій 1-го та 2-го Українських фронтів. 4 березня Перший Український фронт під командуванням маршала Г. Жукова розпочав Проскурівсько-Чернівецьку операцію. Вінниччину визволяли 18-а армія генерал-лейтенанта Є. Журавльова та 38-а армія генерал-полковника К. Москаленка. Дії військ фронту підтримувала авіація 2-ї повітряної армії генерал-полковника авіації С. Красовського. 5 березня війська 18-ї армії розпочали свій наступ з північної частини області на південь і 10 березня підійшли до Південного Бугу.

У цей же час на території теперішньої Черкаської області розпочалася Умансько-Ботошанська операція військ 2-го Українського фронту під командуванням маршала Радянського Союзу І. Конєва. Територію області визволяли такі армії: 40-а – генерал-лейтенанта П. Жмаченка, 27-а – генерал-лейтенанта С. Трофименка, 52-а – генерал-лейтенанта К. Коротєєва, 4-а гвардійська – генерал-лейтенанта І. Галаніна; три танкові армії: 2-а танкова – генерал-лейтенанта танкових військ С. Богданова, 6-а танкова – генерал-лейтенанта танкових військ А. Кравченка, 5-а гвардійська танкова – маршала бронетанкових військ П. Ротмістрова. З повітря війська фронту прикривала 5-а повітряна армія генерал-лейтенанта авіації С. Горюнова. У небі Вінниччини громили ворога тричі Герої Радянського Союзу І. Кожедуб, О. Покришкін, двічі Герой Радянського Союзу майбутній льотчик-космонавт СРСР Г. Береговий, Герой Радянського Союзу М. Каманін.

20 березня о 17 годині в результаті штурму та обхідного маневру з флангів війська 1-го Українського фронту оволоділи Вінницею. Бої за Вінницю безпосередньо вели 70-а гвардійська стрілецька Глухівська дивізія генерал-майора І. Гусєва, 211-а стрілецька Чернігівська дивізія генерал-майора М. Кичаєва, 221-а Маріупольска стрілецька дивізія полковника В. Кушнаренка, 241-а стрілецька дивізія генерал-майора П. Арабея, 183-я стрілецька Харківська дивізія полковника Л. Василевського та два самохідні артилерійські полки: 1890-й і 1899-й.

Особливо відзначилися бійці 241-ї стрілецької дивізії під командуванням П. Арабея. Рішенням № 77 виконкому Вінницької міської Ради депутатів трудящих від 25 лютого 1982 р. колишньому командиру 241-ї Вінницької орденів Червоної Зірки і Богдана Хмельницького стрілецької дивізії П. Арабею присвоєно звання «Почесний громадянин м. Вінниці».

26 березня 1944 р. Червона армія визволила всю територію області.

У боях за Вінниччину брали участь 13 армій: 6 загальновійськових, 5 танкових і 2 повітряні загальною чисельністю 500 тис. чол.

За відвагу, проявлену під час визволення краю, 125 воїнів удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Великий внесок у перемогу над загарбниками наших земляків: 123 вінничанина удостоєні звання Героя Радянського Союзу, 34 стали повними кавалерами ордена Слави. 

За успіхи у праці в роки війни нагороджено медалями та орденами понад 47 тис. уродженців області, І. Зальцман та О. Чухнюк удостоєні звання Героя Соціалістичної Праці. У русі Опору на території країн Західної Європи брали участь вінничани – Герой Радянського Союзу, Національний Герой Франції В. Порик, С. Яловий, Г. Томченко, М. Буянов. Не повернулися з фронтів майже 176 тис. наших земляків. 11 військовим частинам присвоєно почесні звання «Вінницьких», 4 – «Вапнярських», 4 – «Жмеринських» та 7 – «Дністровських». Крім того, багато військових частин і з’єднань були нагороджені орденами.

Звільнена від загарбників Вінниччина лежала в руїнах. Прямі збитки, заподіяні народному господарству області, становили 19,6 млрд крб (у довоєнних цінах). З 579 підприємств області зруйновано 376. Великої шкоди зазнали культосвітні установи та заклади охорони здоров’я: 433 школи, 22 технікуми, 29 лікарень, музеї, муздрамтеатр, центральна й дитяча бібліотеки, кінотеатри тощо. Але, незважаючи на втрати, жителі області енергійно взялися за відбудову зруйнованого господарства.

Українці свято шанують пам’ять про воїнів, партизанів і підпільників, які віддали своє життя за свободу й незалежність Вітчизни, про тих, хто прийняв мученицьку смерть у концтаборах, про мільйони мирних людей, що загинули від рук лютого ворога. Живим втіленням нетлінної пам’яті про них є меморіальні комплекси, пам’ятники, братські могили. Мовчазними свідченнями подій Другої світової війни стали на вінницькій землі 1495 пам’яток, з них 515 – братських та одиночних могил воїнів Червоної армії, 43 братські могили жертв нацизму, 985 пам’ятників воїнам-землякам. Пам’ять про них бережуть і людські серця. Нащадки із вдячністю та душевним щемом віддають шану вічно живим поборникам миру і справедливості.

С. С. Гареник, П. В. Мельник 

Література

1. Вінниччина: минуле та сьогодення. Краєзнав. дослідж. Вінниччина в роки Другої світової війни. 1939–1945 : матеріали Всеукр. наук. історико-краєзнав. конф., 10–11 жовт. 2014 р.  м. Вінниця / відп. ред. Ю. А. Зінько. – Вінниця, 2014. – 320 с. 
2. Вінниччина в роки Великої Вітчизняної війни (1941–1945 рр.): зб. док. і матеріалів / упоряд.: М. Л. Бабій [та ін.]. – Одеса : Маяк, 1971. – 307 с.
3. Вінниччина в роки Великої Вітчизняної війни: біль втрат і велич подвигів : альбом / Вінниц. обл. краєзнав. музей. – Кіровоград : Імекс-ЛТД, 2013. – 112 с. : іл.
4. Вінничани – творці Перемоги : альбом / ред. І. С. Гам-рецький. – Вінниця : Віноблдрук., 2005. – 96 с. : кольор. фот.
5. Вінниччина в роки Великої Вітчизняної війни: біль втрат і велич подвигів : альбом / Вінниц. обл. краєзнав. музей ; голова редкол. С. Нешик. – Кіровоград : Імекс-ЛТД, 2013. – 112 с. : іл., фот.
6. Гальчак, С.Визволення Вінниччини від нацистських загарбників (20 груд. 1943 р. – 28 берез. 1944 р.). – 2-ге вид., допов., перероб. / Сергій Гальчак. – Вінниця : Кн.-Вега, 2005. – 416 с. : фот.
7. Роки ідуть – пам’ять живе : [Електронний ресурс] : бібліогр. покажч. / Упр. культури і туризму Вінниц. облдержадмін., Вінниц. ОУНБ ім. К. А. Тімірязєва ; уклад.: Г. М. Авраменко, О. Ю. Антонюк, О. М. Зелена ; авт. передм. С. Д. Гальчак ; ред. С. В. Лавренюк ; відп. за вип. Н. І. Морозова. – Вінниця, 2015. – 368 с. – (До 70-ї річниці Перемоги над нацизмом у Європі та 70-ї річниці завершення Другої світової війни). – Режим доступу: http://www.library.vn.ua/publications/2015/roku_idyt_pamiat_guve.html (дата звернення 31.01.2018), вільний. – Назва з екрана.

2 75 років від дня народження Михайла Петровича Захараша (02.04.1944, с. Озеро Немирів. р-ну Вінниц. обл.), хірурга-проктолога, доктора медичних наук (1990), професора (1991), член-кореспондента НАМН України (2003), почесного академіка АМН Білорусі, академіка Міжнародної академії антропології, заслуженого лікаря України (1987). Автор 532 наукових праць, у т. ч. 40 підручників та монографій, 52 патентів, 5-томного підручника «Хірургія», який у 2012 р. удостоєний Державної премії України в галузі науки і техніки. Брав участь в укладанні «Російсько-українського словника медичної термінології» (1996) та «Російсько-українського медичного словника» (1997). Нагороджений багатьма державними та відомчими нагородами. 

4 90 років від дня народження Олександри Тимофіївни Меєр (04.04.1929, с. Лозова Шаргород. р-ну – 28.05.2012, там само), ланкової місцевого колгоспу. За досягнення її ланкою високих урожаїв жита в 1947 р. вона була удостоєна звання Героя Соціалістичної Праці. 

• 80 років від дня народження Володимира Івановича Смаровоза (04.04.1939, с. Женишківці Хмельниц. обл. – 03.09.2008, м. Вінниця), українського скульптора, заслуженого художника України (2002), члена НСХУ. Працював у царині станкової та монументальної скульптури. Творив переважно на Вінниччині. Його рукам належать такі відомі роботи, як пам’ятник-бюст Лялі Ратушної, пам’ятники січовим стрільцям, загиблим міліціонерам. Загалом у доробку митця понад 60 творів монументальної, садово-паркової та 300 творів станкової скульптури.  

5 110 років тому народився Дмитро Васильович Нагірняк (05.04.1909, с. Жолоби Томашпіл. р-ну – 25.08.1944, м. Тикуч (Румунія), похов. в м. Бельці), військовик, Герой Радянського Союзу (1944, посмертно). Відзначився під час боїв за визволення Румунії.

6 110 років тому народився Никифор Григорович Білоконь (06.04.1909, с. Букатинка, нині Чернівец. р-ну – 21.10.1975, м. Херсон), український поет. Працював на ниві ліквідації неписьменності. 1934 р. закінчив Херсонський педінститут. Протягом 1934–1947 рр. – художній керівник та режисер в обласних театрах Тюмені, Курська, Миколаєва, Херсона. З останнім і пов’язав свій подальший життєвий і творчий шлях. Почав друкуватися з 1951 р. Гуморески письменника визріли на букатинських враженнях. Розробляв жанр «щипавок» – сатиричних побутових малюнків дидактичного спрямування. 

10 70 років від дня народження Василя Васильовича Онопенка (10.04.1949, с. Великі Крушлинці Вінниц. р-ну), юриста, кандидата юридичних наук (1994), заслуженого юриста України (2005), громадсько-політичного діяча, народного депутата України III, IV, V скликань. 

16 60 років тому народився Олексій Андрійович Бакалець (16.04.1959, с. Давидківці Хмельниц. р-ну Хмельниц. обл.), історик, кандидат історичних наук (2007), доцент кафедри історії Глухівського НПУ ім. О. Довженка (2012), краєзнавець, нумізмат. По закінченні Вінницького ДПІ ім. М. Островського (1980) вчителював у Барському районі, з 1985 р. працює в Барському педагогічному училищі (тепер Барський гуманітарно-педагогічний коледж ім. М. Грушевського). Член Національної спілки краєзнавців України. Досліджує проблеми економіки та грошового обігу Гетьманщини і Поділля. Ініціатор проведення науково-практичних конференцій, присвячених діяльності М. С. Грушевського на Поділлі, та створення музею М. Грушевського в Барському гуманітарно-педагогічному коледжі його імені. 

19 100 років від дня народження Віталія Іовича Іжевського (19.04.1919, с. Шабельня Іллінец. р-ну – 29.12.1973, смт Іллінці), композитора, фольклориста, засновника і першого керівника Іллінецького народного хору «Вінок Поділля», який неодноразово здобував перемоги та отримував високі звання лауреата на всесоюзних та республіканських фестивалях хорового мистецтва. З 2009 р. хор називається іменем свого засновника. 

20 130 років від дня народження Миколи Михайловича Хращевського (20.04.1889, м. Кам’янець-Подільський – 06.11.1955, с. Пьострикове Коломнен. р-ну Москов. обл., нині РФ), українського літературознавця, мовознавця, краєзнавця Поділля. У 20-х рр. минулого століття працював старшим бібліотекарем Вінницької філії Всенародної бібліотеки ВУАН, у Кабінеті виучування Поділля цієї філії. Досліджував історію, особливості мови Поділля, життя і творчість письменників-подолян, зокрема С. Руданського, Д. Марковича, М. Коцюбинського, А. Свидницького. Опублікував понад 50 праць. Автор окремих видань: «Михайло Коцюбинський під час свого навчання в Бару» (Вінниця, 1929), «Вінницька державна друкарня ім. Леніна. Коротка історія та сучасний стан друкарства у Вінниці» (Вінниця, 1930) та ін. У післявоєнний час зазнав репресій. Реабілітований. 

• 130 років тому народився Вільгельм Мар’янович Яблонський (20.04.1889, м. Чечельник, нині смт – 14.04.1977, м. Київ), педагог, музикант, професор Київської консерваторії (1935–1975), засновник української трубної школи, заслужений діяч мистецтв УРСР (1969). Грав у кращих симфонічних та оперних оркестрах під керівництвом відомих музикантів зі світовим ім’ям. Був одним із організаторів Київського симфонічного оркестру без диригента Персимфанс (1926–1930), у якому виконував партію першої труби.  

22 100 років тому (22.04.1919) вийшов перший номер нині районної газети «Ямпільські вісті». «Ямпільський комуніст», «Червона Ямпільщина», «Прикордонна зірка», «Наддністрянський колективіст», «Слово хлібороба» – це шлях видання, яке створювало не одне покоління журналістів.

25 65 років від дня народження Василя Семеновича Федоришина (25.04.1954, с. Маркуші Хмільниц. р-ну), інженера-будівельника, економіста, заслуженого працівника сфери послуг України, начальника управління спільної комунальної власності територіальних громад Вінницької області. Був депутатом Ленінської, Хмільницької районних рад та Вінницької обласної Ради IV та VI скликань. Почесний громадянин Хмільницького району (від 28.05.2009). 

26 50 років з часу заснування Міського історичного музею (м. Жмеринка) (26.04.1969). Його музейна колекція нараховує майже 4 тис. предметів. Унікальними є роботи заслуженого майстра народної творчості України, мікромініатюриста М. Г. Маслюка, фотографії та листівки станції Жмеринка з краєвидами міста поч. ХХ ст. Щороку з матеріалами експозицій ознайомлюється 6 тис. жмеринчан та гостей міста. 

28 80 років від дня народження Анатолія Петровича Речмедіна (28.04.1939, с. Плисків, нині Погребищ. р-ну), літературознавця, журналіста, краєзнавця. 1961 р. закінчив Київський державний університет ім. Тараса Шевченка. Працював на різних посадах у редакціях регіональних районних газет, зокрема «Прапор Перемоги» (Калинівка), «Колос» (Погребище). Він створив справжні духовні пам’ятники таким велетам пера, якими були Валентин Речмедін (його рідний дядько), Анатоль Олійник, Ольга Кобилянська, видавши про них цілу низку книг, зокрема «Сівач краси і добра: родовід, життя, творчість письменника Валентина Речмедіна» (2004), «Братья Заянчковские: судьбы и книги. Художественно-документальные биографии. Статьи о литературе и поэзии» (2008), «Кланяясь в пояс отчему краю. Русские писатели – уроженцы Подолья» (2009) та ін.  

29 125 років від дня народження Івана Митрофановича Грабченка (29.04.1894, с. Слобода Барвінкова Ізюм. повіту Харків. губернії (нині м. Барвінкове Харків. обл.) – 08.07.1975, м. Вінниця), лікаря-хірурга, доктора медичних наук (1946), професора (1953). Заслужений діяч науки і техніки Української РСР (1967). З 1951 р. працював у Вінницькому державному медичному інституті ім. М. І. Пирогова (див. розширену довідку в кінці місяця).

Мешканці Вінниці пам’ятають, як щоранку з будинку на розі вулиць Козицького й Соборної виходив кремезний, охайно зодягнений чоловік. Тихо вітався. Хірург і професор Іван Митрофанович Грабченко поспішав на роботу…

Іван Митрофанович народився 29 квітня 1894 року в мальовничому селі Слобода Барвінкова, нині місто Барвінкове на Харківщині. Батьки спромоглися дати синові лише початкову освіту: закінчив церковноприходську школу й двокласне сільське училище. Іван не цурався ніякої роботи, чи то хатньої, чи то городньої, чи то на полі сіяти й збирати хліб. А ще тягнувся до знань: дуже любив читати. Якось примостився біля каганця й заглибився в читання. Батько Митрофан Терентійович з цікавості зазирнув у синове читання й остовпів: то була книжка німецькою мовою. 

• – І нащо воно тобі? Пасти корів чи поратися в полі – й церковноприходської школи вистачить. І почув таке, від чого защеміла душа й непрохані сльози навернулися на очі. Дати більшу освіту для простого селянина було нереально.
• – Тату! Я дуже хочу вчитися!

У 1912 році хлопець пережив велике й перше своє горе – померла мама, Агрипина Яківна. Її ім’ям у свій час він назве одну зі своїх чотирьох доньок. 

У 1913 році влаштувався прокатником на металургійний завод, який належав до бельгійського акціонерного товариства залізопрокатних заводів у с. Костянтинівка на Харківщині. Саме тут вперше побачив афішу кінофільму, від якої не міг відірвати зачарованого погляду. Рівно 20 копійок коштували найдешевші квитки в кінотеатр. Сягнув рукою до кишені – всього 20 копійок, на які ще треба жити два дні. І наважився – простягнув останні гроші касирові… А через два дні виснажений і голодний стояв перед лікарем.

• – Ми тебе не зможемо взяти на роботу. У тебе порок серця. Шукай роботу деінде. 

А ось для служби в армії Іван виявився придатним… У жовтні 1914 року був призваний на військову службу до Преображенського полку в Петрограді. Служив рядовим, згодом санітаром. У 1915 році його перевели до Миколаївського військового шпиталю. Став цікавитися медициною. Тут закінчив школу ротних фельдшерів. Згодом став помічником лікаря. У Північній Пальмірі використовував кожну вільну хвильку для самоосвіти. Мав добру пам’ять. Самотужки намагався опанувати французьку мову. Офіцери мали хлопця за дивака: «Ти ще за латинь візьмись, легше з своїми коровами порозумієшся!». Образа душила горло, пальці стискалися в кулаки, й від того глузування хотілося ще більше чогось досягти… З книжкою і олівцем у руках заставав світанок. Вмивався й біг до шпиталю. 

У 1916 року склав екзамени за шість класів гімназії при Петроградському навчальному окрузі. У 1917 р. закінчив екстерном 2-гу Петроградську гімназію, отримав атестат зрілості. Того самого року вступив на фізико-математичний факультет, але вже через рік перевівся на 1-й курс Військово-медичної академії в Ленінграді (нині м. Санкт-Петербург). Упродовж 1917–1918 рр. служив помічником лікаря 2-го партизанського санітарного загону в лавах Червоної армії, надавав допомогу бійцям під час штурму Зимового палацу. Після закінчення військово-медичної академії у 1924 р. працював у Харківському військовому шпиталі № 1, згодом – у Льотній школі авіації у м. Севастополь. З 1926 р. – у Ленінградському інституті онкології. У 1935 р. йому було присуджено науковий ступінь кандидата медичних наук.

Брав участь у радянсько-фінській і Другій світовій війнах. Під час блокади Ленінграда надавав хірургічну допомогу в хірургічному відділенні лікарні ім. І. І. Мечникова, був завідувачем хірургічного відділення Ленінградської міської лікарні ім. Куйбишева та хірургічного відділення евакошпиталю № 100. Був двічі поранений, отримав контузію, переніс важку дистрофію.

У 1942 р. блискуче захистив докторську дисертацію на тему «Carcinoma penis» («Рак статевого члена»). В основу дисертації лягла малодосліджена на той час галузь медичної науки й практики. Аплодували навіть опоненти. У 1946 р. йому було присуджено науковий ступінь доктора наук, а у 1953 р. – вчене звання професора. Упродовж 1945–1951 рр. працював завідувачем кафедри шпитальної хірургії Львівського медичного інституту. 

1951 р. І. М. Грабченко приїздить до Вінниці й очолює кафедру факультетської хірургії Вінницького медичного інституту. На цій посаді працює до 1970 р. Придiляв велику увагу практичним та науковим проблемам онкологiї. Напрямками наукових досліджень очолюваної ним кафедри були боротьба з раковими захворюваннями внутрішніх органів (шлунка, стравоходу, кишківника, легень, сечостатевої системи, молочної залози, прямої та ободової кишок), методи ранньої діагностики раку, передракових захворювань, лікування та профілактики раку. Науковець упровадив прогресивні методи діагностики та оперативного лікування раку. Під керiвництвом професора I. М. Грабченка в 1958 роцi на базi онкологiчного вiддiлення обласної лікарні ім. М. І. Пирогова було вiдкрито торакальне вiддiлення на 30 лiжок. Завдяки наполегливості Івана Митрофановича була запроваджена активна хiрургiчна тактика в лiкуваннi кровоточивої виразки шлунка та дванадцятипалої кишки. Ця робота сформувала передумови для створення в подальшому хірургічного центру шлунково-кишкових кровотеч на базі хірургічного відділення Вінницької обласної клінічної лікарні ім. М. І. Пирогова та кафедри госпітальної хірургії. 

І. М. Грабченко виховав плеяду видатних хірургів та онкологів Вінниччини й подільської хірургічної школи. Науковець був членом правління республіканських товариств хірургів та онкологів, членом редколегії журналу «Клиническая хирургия», головою Вінницького обласного хірургічного та Вінницького обласного онкологічного товариств. Доклав багато зусиль для вдосконалення онкологічної служби в області. Автор близько 100 наукових праць, зокрема 2 монографій. Підготував 20 кандидатів, 4 докторів наук. 

Нагороджений медалями «За оборону Ленинграда», «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.». Нагороджений орденом «Знак пошани». 

В останні роки працював науковим консультантом кафедри факультетської хірургії Вінницького медичного інституту. Відзначався ввічливістю та делікатністю. Любов до книги, до прекрасного, до мистецтва не полишала Івана Митрофановича протягом усього його життя. Часто подружжя Грабченків можна було побачити на різних концертах, на прем’єрах вистав у Вінницькому обласному музично-драматичному театрі. 

Науковець усе життя вдосконалював свої здібності й підвищував фаховий рівень. Чесно й сумлінно виконував свої обов’язки. Цінував свою роботу й свою родину. Івана Митрофановича обожнювали студенти. Пішов із життя 8 липня 1975 року. 

Вінничани пам’ятають ученого-хірурга, який врятував життя багатьом важкохворим. На будинку, де він мешкав у Вінниці, встановлено меморіальну дошку.

О. А. Юрчишина 

Література

1. Грабченко, І. М.Згадалось далеке минуле : [спогади проф. Вінниц. мед. ін-ту І. М. Грабченка] / І. М. Грабченко // Молодий медик. – 1967. – 5 листоп. (№ 35/36).
2. Вінницький державний медичний університет ім. М. І. Пирогова : матеріали з історії ун-ту / під ред. В. М. Мороза. – Вінниця, 1994. – Зі змісту: [Про Грабченка І. М.]. – С. 114.
3. Вінницький обласний клінічний онкологічний диспансер – 70 років (1945–2015) / авт. тексту Б. А. Болюх. – Вінниця, 2015. – Зі змісту: [Про Грабченка І. М.]. – С. 5 : портр.
4. Основные этапы и направления деятельности Винницкого медицинского института им. Н. И. Пирогова : (материалы юбилейн. науч. конф. ВМИ) / отв. ред. М. П. Рудюк. – Київ : Здоров’я, 1969. – Зі змісту: [Про Грабченка І. М.]. – С. 16, 70, 101–103, 105.
5. Павловський, М.Грабченко Іван Митрофанович / М. Павловський, С. Різничок // Зіменковський, Б. С. Професори Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького: 1784–2006 / Б. С. Зіменковський, М. Р. Гжегоцький, О. Д. Луцик. – Львів : Наутілус, 2006. – Зі змісту: Грабченко І. М. – С. 67 : портр.
6. Процек, О. Г.Грабченко Іван Митрофанович / О. Г. Процек // Енциклопедія Сучас. України / ред. М. Г. Железняк. – Київ, 2006. – Т. 6 : Го-Гю. – С. 360 : портр. – Бібліогр. в кінці ст. 
7. Процек, О.І. М. Грабченко – засновник хірургічної школи Вінницького медичного інституту в повоєнні роки / О. Процек // Тези доп. і повідомл. дев’ятнадцятої Вінниц. обл. історико-краєзнав. конф. 18 лют. 1999 р., м. Вінниця. – Вінниця, 1999. – С. 89–90. 
8. Руденко, В.Товариш професор / В. Руденко // Комсом.  плем’я. – 1967. – 26 лют. 
9. Сафронов, К. Лікар і громадянин / К. Сафронов // Вінницький альбом : літ.-худож. альм. – Вінниця, 2005. – Вип. 3. – С. 369–370.
10. Архів ВНМУ ім. М. І. Пирогова. Спр. № 879. Арк. 66–122 : фот.

2 100 років від дня народження Миколи Юхимовича Тарновського (02.05.1919, с. Олександрівка, нині Тростянец. р-ну – 27.11.2002, м. Львів), українського прозаїка.  Закінчив Тульчинський педагогічний технікум та Вищі літературні курси при Літературному інституті ім. М. Горького. До 1941 р. вчителював, служив у війську. Учасник Другої світової війни. Після демобілізації працював у редакціях газет «Вінницька правда», «Закарпатська правда», журналу «Жовтень». У 60–70 рр.  ХХ ст. мешкав у Вінниці, згодом у Львові. Надрукував кілька десятків романів, повістей, збірок оповідань та поезій. Член НСПУ з 1951 р. 

• 70 років від дня народження Григорія Миколайовича Калетніка (02.05.1949, с. Клембівка Ямпіл. р-ну), економіста, доктора економічних наук (2009), професора (2010), член-кореспондента УААН (2010), заслуженого економіста України, політика, народного депутата України кількох скликань. Голова Вінницької обласної Ради та Вінницької облдержадміністрації (1998–2005). З липня 2009 р. Григорій Миколайович – ректор Вінницького державного аграрного університету, який у 2010 році під його керівництвом здобув статус національного. З 2013 р. – президент Вінницького національного аграрного університету. У цьому ж році на базі Вінницького національного аграрного університету та Інституту біоенергетичних культур та цукрових буряків НААНУ створено Всеукраїнський науково-навчальний консорціум, президентом якого обрано Г. М. Калетніка. Він є автором понад 183 наукових і навчально-методичних праць, серед яких – 16 монографій, 17 навчальних посібників, 6 підручників та 144 наукових статті. Має 17 патентів на винаходи. Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (2012). 

3 180 років тому народився Тадеуш Ґрохольський (03.05.1839, с. П’ятничани, нині у складі м. Вінниця – 16.07.1913, с. Стрижавка, нині Вінниц. р-н), польський живописець, графік, громадський діяч. Був віце-президентом Подільського товариства хліборобів у Вінниці. Організовував сільськогосподарські виставки, заснував Селянський банк. Писав портрети сучасників, типів населення, релігійні образи для костелів у Стрижавці, Познані. 

6 120 років тому народився Лев Борисович Каплан (06.05.1899, м. Могилів-Подільський – 19.05.1972, м. Київ), український художник-графік. 1929 р. закінчив Харківський художній інститут. У 1919–1920 рр. брав участь у «Вікнах УкРОСТА». Автор фронтових замальовок (1941–1945). 1960 р.  ілюстрував збірку гумору «Україна сміється», пізніше малював агітплакати. Працював у сатиричних журналах «Червоний перець» (1927–1934), «Перець» (з 1943). 

7 День народження Петра Ілліча Чайковського (07.05.1840, селище при Камсько-Воткінському з-ді Вятської губернії, тепер м. Воткінськ, Удмуртія (РФ) – 06.11.1893, м. Петербург), російського композитора-класика. Його ім’я тісно пов’язане з смт Браїлів – легендарним містом в історії класичної музики. Саме тут під покровительством великої меценатки баронеси Надії фон Мекк розпочався шлях Чайковського до всесвітньої слави. Підтримуючи композитора, вона щорічно виплачувала йому субсидію в розмірі шести тисяч карбованців. Упродовж 1878–1888 рр. П. І. Чайковський періодично жив і працював у її маєтку в м. Браїлів (нині смт) та с. Сьомаки (нині Жмеринського р-ну). Тут він створив низку своїх безсмертних творів, зокрема оперу «Орлеанська діва», Симфонію № 4, ряд романсів, серед яких – шедевр «Средь шумного бала» та ін. На вшанування пам’яті композитора та його меценатки в Браїлові 1979 р. створено музей. У 1993 р. у Браїлові розпочалися музичні асамблеї, присвячені творчості геніального композитора. В обласному центрі щорічно в травні проходить Міжнародний музичний фестиваль ім. П. І. Чайковського та Н. Ф. фон Мекк.

8 280 років від дня народження Станіслава Трембецького (08.05.1739, Ястребніки (Сандомирські), Польща – 12.07.1812, м. Тульчин), польського поета, перекладача.  Народившись у Польщі, з 1802 р. проживав у Гранові (нині Гайсинського р-ну). Протягом 1804–1812 рр. мешкав у маєтку Потоцьких у Тульчині. Тут він написав найвідоміший свій твір – поему «Софіївка» (1806), у якому йдеться про знаменитий уманський парк та його власників Потоцьких. Її переклав К. Рилєєв (1821), А. Міцкевич написав до неї коментарі (1822).

9 75 років від дня народження Григорія Дмитровича Казьмірчука (09.05.1944, с. Кальник Іллінец. р-ну), українського історика, фахівця у галузі історіографії, декабристознавця, краєзнавця, Почесного краєзнавця України. Доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії для гуманітарних факультетів Київського національного університету імені Тараса Шевченка (2001–2016). Автор понад 550 наукових, науково-популярних, публіцистичних праць. Серед них – 35 монографічних досліджень, брошур та курсів лекцій з проблем історіографії, бібліографії, історії України, краєзнавства, поділлєзнавства. Учасник IV–VIII Вінницьких історико-краєзнавчих конференцій. Автор та співавтор низки видань про рідне село.

10 70 років від дня народження Олександра Петровича Реєнта (10.05.1949, с. Дяківці Літин. р-ну), історика, доктора історичних наук (1994), професора (1998), заслуженого діяча науки і техніки України (1997). З 2012 р. очолює Національну спілку краєзнавців України (див. розширену довідку в кінці місяця). 

12 100 років тому народився Зіновій Емануїлович Грузман (12.05.1919, с. Степанівка, нині Лугин. р-ну Житомир. обл. – 12.01.1999, м. Вінниця), літературознавець, педагог, кандидат філологічних наук (1959), професор (1998). По закінченні Київського державного університету, з 1947 р. працював у Вінницькому педагогічному інституті (нині Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського). Автор понад 90 наукових публікацій, присвячених переважно дослідженню творчості П. Тичини. Низку робіт присвятив Т. Шевченку, М. Бажану, Л. Левицькому та ін. (див. розширену довідку в кінці місяця).

14 110 років від дня народження Микити Яковича Діброви (14.05.1909, с. Голубече Крижопіл. р-ну – 29.01.2005, с. Красносілка Крижопіл. р-ну), новатора сільськогосподарського виробництва, колишнього голови колгоспу ім. К. Маркса с. Красносілка Крижопільського району, який він очолював у 1950–1985 рр., Героя Соціалістичної Праці (1958).  

• 75 років від дня народження Миколи Павловича Греська (14.05.1944, с. Липівка Томашпіл. р-ну), важкоатлета, майстра спорту (1969), майстра спорту міжнародного класу (1975), судді міжнародної категорії (2004). У 1977 р. закінчив Сімферопольський університет (1977). Виступав за команди спортивних товариств «Динамо», «Спартак», Збройних Сил України. 

15 70 років від дня народження Миколи Васильовича Джиги (15.05.1949, с. Ярове Шаргород. р-ну), генерал-полковника міліції, кандидата юридичних наук (2002), політичного діяча, народного депутата України V, VI, VII скликань. З 2010 до 2012 рр. – голова Вінницької обласної державної адміністрації. 

17 (30?) День народження Федора Григоровича Верещагіна (17(30?).05.1910, м. Миколаїв – 21.05.1996, м. Вінниця), режисера, заслуженого діяча мистецтв УРСР (1957), народного артиста СРСР (1977), фундатора, головного режисера Вінницького обласного музично-драматичного театру ім. М. К. Садовського (1948–1986 рр.). На фасаді театру на вшанування пам’яті митця встановлено меморіальну дошку. Поруч пролягає вулиця його імені. 

18 70 років від дня народження Сергія Івановича Кокряцького (18.05.1949, м. Вінниця – 31.08.1993, там само), педагога, природоохоронця, краєзнавця. Закінчив Вінницький педагогічний інститут ім. М. Островського та Вінницький політехнічний інститут. Ініціатор створення громадської природоохоронної та краєзнавчої експедиції Поділля. З 1984 p. він активно досліджував пам’ятки природи та історії Вінниччини, широко висвітлюючи результати досліджень у засобах масової інформації. Автор історико-краєзнавчих розвідок, що стосуються скіфського періоду, вірувань ранніх слов’ян. 

19 130 років від дня народження Миколи Євшана (справж. – Микола Йосипович Федюшка) (19.05.1889, містечко Войничів, нині смт Калус. р-ну Івано-Франків. обл. – 23.11.1919, м. Вінниця), українського літературознавця, публіциста, перекладача. Навчався в Станіславській гімназії (нині Івано-Франківськ), Львівському та Віденському університетах. Друкуватися почав з 1907 р. Досліджував творчість Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, О. Кобилянської, М. Коцюбинського, В. Стефаника. Учасник Першої світової війни. Останній період життя пов’язаний із Вінниччиною. Помер від тифу та похований у Вінниці, в братській могилі. Перед цим виступив перед вояками зі знаменитою промовою «Великі роковини України» з нагоди річниці проголошення ЗУНР (01.11.1919).  

• 110 років від дня народження Миколи Захаровича Брацюка (19.05.1909, с. Бритавка Чечельниц. р-ну – 23.07.1943, загинув у бою, хутір Суботинський, Орлов. обл. (РФ), де й похов. у брат. могилі), військовика, Героя Радянського Союзу (1944). Учасник боїв із японськими загарбниками біля озера Хасан. Відзначився в боях на Брянському фронті. 

• 100 років від дня народження Володимира Олексійовича Єгоровича (19.05.1919, смт Сутиски Тиврів. р-ну – 27.04.1953, м. Запоріжжя), Героя Радянського Союзу (1946).  Учасник Другої світової війни з квітня 1943 р. Воював на Північно-Кавказькому, 4-му Українському, 1-му та 3-му Білоруських фронтах. За 248 успішних бойових вильотів, участь у 71-му повітряному бою і особисто ним збитих 22 ворожих літаки В. О. Єгорович був удостоєний звання Героя Радянського Союзу.  

20 220 років тому народився Оноре де Бальзак (20.05.1799–18.08.1850), французький письменник-класик. Його доля тісно пов’язана з подолянкою – графинею Евеліною Ганською. Він двічі приїжджав в Україну, перебував у її маєтку в с. Верхівня з 13 вересня 1847 р. по 2 лютого 1848 р. і з 29 вересня 1848 по 25 квітня 1850 р. У березні 1850 р. відбулося вінчання Бальзака з Е. Ганською. У цьому ж році вони здійснили подорож до Немирова. Історичний роман «Шуани» Бальзака переклала українською мовою Т. М. Воронович, яка народилася в смт Піщанка на Вінниччині. 

22 140 років тому народився Симон Васильович Петлюра (22.05.1879, м. Полтава – 25.05.1926, м. Париж, Франція), український державний і політичний діяч, публіцист, літературний і театральний критик, організатор українських збройних сил, головний отаман військ УНР, голова Директорії УНР. Неодноразово перебував у Вінниці. Науковці доводять, що саме в період перебування у Вінниці Директорії на чолі з Симоном Петлюрою була проведена титанічна праця її урядів, спрямована на захист української державності, встановлення дипломатичних відносин з іншими державами світу. Великі зусилля були спрямовані на зміцнення армії, її боєздатності й організації воєнних дій. Приділялася увага розвитку освіти, культури, вирішенню земельного та національного питань. На честь Симона Петлюри названо вулицю у м. Вінниця. 14 жовтня 2017 р. 

у Вінниці відкрили пам’ятник Симону Петлюрі (автори – Володимир Оврах та його сини Роман і Андрій). Пам’ятник встановлено на подвір’ї обласного радіо (вул. Симона Петлюри, 15), де за часів УНР містилось Міністерство пошт і телеграфів, а пізніше перебувала Військово-похідна канцелярія головного отамана УНР. Пам’ятник Симону Петлюрі виготовлено з бронзи в натуральну величину. Симон Петлюра сидить на лавці, тримаючи у руках мапу України.  

24 День народження Михайла Панасовича Стельмаха (24.05.1912, с. Дяківці, нині Літин. р-ну – 27.09.1983, м. Київ), українського поета, прозаїка, драматурга, громадського діяча, академіка АН УРСР, Героя Соціалістичної Праці, лауреата Державної премії ім. Тараса Шевченка (1981), члена СПУ (1940). На батьківщині письменника 1989 р. відкрито бібліотеку-музей його імені. Щорічно проводяться літературно-мистецькі свята й дні пам’яті Михайла та Ярослава (сина) Стельмахів. Засновано літературну премію імені Михайла Стельмаха (2006).

• 100 років від дня народження Сергія Наумовича Сиротюка (24.05.1919, с. Уланів Хмільниц. р-ну – 29.01.1982, Кишинів, Молдова), Героя Радянського Союзу (1945). У Червоній армії – з 1940 р. У боях з гітлерівськими загарбниками – з червня 1941 р. Воював на багатьох фронтах війни. Відзначився в боях за угорську столицю.  

30 70 років тому народився Олександр Володимирович Кащенко (30.05.1949, с. Веселівка Теплиц. р-ну), архітектор, кандидат технічних наук (1985), професор (2005), дійсний член Української академії архітектури (2007), почесний професор Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури. 1973 р. закінчив Київський інженерно-будівельний інститут (нині Національний університет будівництва і архітектури), відтоді там і працює. Напрям його наукової діяльності – теорія зображень і формоутворень в архітектурі. 

Цього місяця виповнюється:

• 160 років з часу заснування (1859) у Вінниці цегельного заводу. 1996 р. створено ВАТ «Керамік» на базі однойменного орендного заводоуправління. На підприємстві виготовлялася керамічна цегла найбільш популярних і затребуваних марок, майолікові вироби (вироби з випаленої глини з використанням розписної глазурі). З 2010 року завод не працює. 

В України є чимало видатних синів і дочок, які стали її величчю, гордістю та славою. У цій чудовій когорті й Олександр Петрович Реєнт – доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України, заступник директора Інституту історії України НАН України, голова Національної спілки краєзнавців України.

Народився 10 травня 1949 р. в с. Дяківці Літинського району Вінницької області. Як і всі сільські працелюби, змалку звик трудитися, покладатися тільки на власні сили, копіткою працею перемагати складні обставини і проблеми, котрі так часто ставило перед ним життя, є прикладом непростої долі сільського хлопця, що прагнув знань і, незважаючи на труднощі, досяг своєї мети. 

Ще з юних літ засвоїв просту життєву мудрість, на якій не раз наголошував батько Петро Йосипович: «Шануй людей праці і знай всьому справжню ціну». Саме від батьків Олександр отримав свої перші уроки справедливості, навчився поважати гідність людини, цінувати її працю. Саме вони виховали сина в кращих традиціях українського народу, прищепили любов та повагу до культури, звичаїв, традицій рідного краю, до історії, котра згодом стала змістом його життя. 

Не випадково ще в шкільні роки історичне минуле рідних Дяківців, які беруть свій початок від ХІІІ ст., створювало в його уяві тремтливу ауру безперервності часу, нерозривного зв’язку минулого і сучасного. Тоді ж з’явилася стійка жага до нових знань про рідний край та буття всього українського народу. Тому, закінчуючи школу, у виборі не сумнівався – його вабила професія історика…

У 1970 р., відслуживши строкову службу в армії, вступив на історико-педагогічний факультет Київського державного педагогічного інституту ім. О. М. Горького (нині Національний педагогічний університет ім. М. П. Драгоманова).

Крім жаги до знань, у студентські роки проявив чималі організаторські здібності. Був обраний секретарем комсомольської організації ВНЗ, під час літніх канікул три роки очолював студентський будівельний загін «Славутич», що регулярно приїжджав із Києва в радгосп «Буревісник» Наурзумського району Кустанайської області (Казахська РСР).

Разом із студентами-однодумцями тоді ж, у ході кампанії за збереження пам’яток історії та культури України, виразно продемонстрував свою громадянську позицію: активно долучився до збору коштів на реставрацію Золотих Воріт, які нині стали однією з візитівок столиці, не шкодував на добру справу частини своєї скромної студентської стипендії…

У 1975 р. здобув омріяну вищу освіту, закінчивши ВНЗ із відзнакою. У 1975–1977 рр. працював у ньому викладачем. У 1977–1980 рр. був аспірантом, молодшим науковим співробітником Інституту історії АН УРСР. У 1981 р. став кандидатом історичних наук, 1991 р. – старшим науковим співробітником Інституту. В 1988–1995 рр. за сумісництвом також працював доцентом кафедри суспільних наук Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого, у 1995 р.  (теж за сумісництвом) – професором кафедри історії України Київського державного лінгвістичного університету.

Новий етап у житті Олександра Петровича розпочався 1994 р. після успішного захисту докторської дисертації, коли його було призначено в. о. заступника директора Інституту історії з наукової роботи (10 липня 1996 р. Президія НАН України затвердила О. П. Реєнта на цій посаді). 1994 року науковець став також заступником головного редактора «Українського історичного журналу», членом вченої та спеціалізованої вченої ради Інституту історії України НАН України. 

Найбільшою його якістю як організатора науки виявилося вміння вирізнити проблеми, знайти засоби для їхнього вирішення. Як відзначається у передмові до його книги «Україна ХІХ–ХХ століть. Роздуми та студії історика», «…О. П. Реєнт – організатор і керівник від Бога. Він, перебуваючи на посаді заступника директора Інституту історії України НАН України, не тільки вміло координує діяльність усіх підрозділів такої складної установи, якою є сучасний академічний інститут, але й [з 19 травня 1999 р.] вправно керує роботою одного з найбільших його відділів – історії України ХІХ – початку ХХ ст. Знаходячи персональний підхід до кожного зі своїх підлеглих, Олександр Петрович, наче добрий диригент (в українській народній традиції «регент», або ж «реєнт», тобто керівник церковного хору, яким був колись предок ювіляра, що й залишив своїм нащадкам прізвище), вміє не просто надихнути кожного на творче виконання індивідуальних завдань, але й згуртувати колектив для реалізації спільних проектів». 

У 1997 р. розпорядженням Президії НАН України включений до складу редколегії «Енциклопедії історії України», з 1998 р. – член авторського колективу науково-пошукового агентства «Книга Пам’яті України» – «Безсмертя»: Книга Пам’яті України (1941–1945 рр.)», з 2005 р. – заступник голови редакційної колегії книги «Реабілітовані історією. Київська область». У 2006 р.  розпорядженням Кабінету Міністрів України призначений головою Головної редакційної колегії «Книга пам’яті України». З 2000 р. – голова редколегії збірника наукових праць «Проблеми історії України ХІХ – поч. ХХ ст.». Багаторічний член редколегії наукового видання «Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцю-бинського. Серія: Історія».

У 1997–2001 рр. О. П. Реєнт – заступник голови, голова експертної ради ВАК України з історичних наук. З 2004 р. – член ДАК МОН України. У 2000 р. обраний член-кореспондентом Національної академії наук України. Академік Української академії історичних наук. 

Почесний доктор і професор Переяслав-Хмельницького державного університету ім. Г. Сковороди, почесний доктор Ізмаїльського гуманітарного університету, Прикарпатського національного університету та Кам’янець-Подільського національного університету ім. І. Огієнка. Почесний член Центру дослідження історії Поділля Інституту історії України НАН України при Кам’янець-Подільському національному університеті. 

Підготував 31 кандидата і 18 докторів наук.

В Україні та далеко за її межами відомий як талановитий учений, потужний науковець-історик. Спеціалізується на проблемах теорії та методології історичної науки, історіографії, націєгенезу та державотворення, соціально-економічного й політичного життя, національно-визвольних і суспільно-політичних рухів у ХІХ–ХХ ст. Автор понад 700 наукових публікацій, у т. ч. 30 монографій, низки навчальних посібників та брошур.

Ще в радянські часи брав участь у підготовці до видання VI тому «Истории Украинской ССР» та «Истории классов и социальных слоев Украинской ССР» (1984 р.). Підготував 17 статей до енциклопедичного довідника про громадянську війну в Україні (1984 р.). Співрозробник програми досліджень історії митної справи в Україні (для Академії митної служби), типової програми кандидатського іспиту із спеціальності 07.00.01 – історія України. Співавтор підручника з історії для учнів 9 і 10 класів загальноосвітньої школи. 

Та особливо його науковий талант проявився в роки незалежності України. Серед найбільш відомих праць О. П. Реєнта, написаних одноосібно чи в співавторстві, «Робітництво України і Центральна Рада», «Україна: на межі цивілізацій (історико-політологічні розвідки)», «Українська революція і робітництво: соціально-політичні та економічні зміни 1917–1920 рр.», «Українська національна ідея і християнство», «Українське наукове товариство. 1907–1921 роки», «У робітнях історичної науки», «Українські визвольні змагання», «Нариси з історії української революції», «Україна в імперську добу (ХІХ–ХХ ст.)», «Перша світова війна і Україна», «Українська революція: Історичні портрети», «Україна соборна. Наукові розвідки і рецензії», «Усі гетьмани України. Легенди. Міфи. Біографії», «Промислове виробництво в містах і селах Подільської губернії кінця XVIII – початку ХХ ст.», «Нариси життя Літинщини 1917–1921 рр.: революційні події та повсякденність», навчальні підручники з історії України і всесвітньої історії: «Українська революція: навчальний посібник», «Історія України: навчальний посібник для 9-го класу», «Історія України. Новітня історія: навчальний посібник для 10 класу», «Історія України: кінець XVIII – початок ХХ століття: навчальний посібник для 9 класу загальноосвітнього навчального закладу», «Історія України у 10 класі: навчально-методичний посібник для вчителів» та інші.

Усі його наукові праці позначені актуальністю проблематики, солідною джерельно-методологічною базою, структурованою логікою викладу, образним, легким стилем, свідчать, насамперед, про чітку громадянсько-патріотичну позицію автора, глибину внутрішньої культури, широту світогляду, велику працездатність.

Олександр Петрович Реєнт – один із провідних краєзнавців України, координаторів краєзнавчого руху в державі. У 80-х рр. був членом експертної комісії по пам’ятках республіканського Товариства охорони пам’яток історії та культури. У середині 1990-х коло його обов’язків розширилося: у грудні 1996 р.  обраний заступником голови Всеукраїнської спілки краєзнавців. Разом із академіком П. Т. Троньком відроджував краєзнавчий рух в Україні, наполегливо формував регіональні організації Спілки, жваво розробляв перспективні напрями та програмні положення діяльності краєзнавців. Як член редколегії взяв участь у підготовці видань «ІІ з’їзд Всеукраїнської спілки краєзнавців: Матеріали і документи» (1997 р.), «Історичне краєзнавство і культура: наукові доповіді та повідомлення VIII Всеукраїнської конференції» (у 2 ч., 1997 р.). Увійшов до складу редколегії науково-популярного журналу «Краєзнавство», очолив журі секції «Історичне краєзнавство» всеукраїнських конкурсів-захистів науково-дослідницьких праць учнів – членів Малої академії наук України. З 1999 р. – голова комісії з історії краєзнавства згаданої наукової установи. 

У січні 2012 р. на V (позачерговому) з’їзді Національної спілки краєзнавців України делегати одноголосно обрали його очільником Спілки. У січні 2017 р. на VI з’їзді НСКУ вони знову виявили йому високе довір’я.

Як голова Спілки, головний редактор журналу «Краєзнавство», невтомно пропагує збережену джерелами історію України, свого рідного краю, її призабуті або заборонені свого часу для широкого оприлюднення сторінки, її знаних і незнаних героїв у своїх численних наукових публікаціях, виступах на наукових форумах, у пресі, телерадіопередачах, шляхом організації документальних виставок. Користується глибокою повагою та заслуженим авторитетом серед численного краєзнавчого загалу країни.

За сумлінну працю та сподвижницьку діяльність удостоєний високих відзнак і нагород. Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (за цикл праць «Україна крізь віки»; 2001 р.), премії Президії НАН України ім. М. І. Костомарова (за цикл робіт з проблем історії та культури України; 2007 р.), премії ім. Д. Яворницького (2009 р.). Заслужений діяч науки і техніки України (за вагомий особистий внесок у розвиток краєзнавства і збереження національної історико-культурної спадщини; 1997 р.). Відмінник освіти України (за вагомий внесок у підготовку підручників, навчальних посібників та програм з історії України для закладів освіти; 1996 р.). Почесний краєзнавець України (за значний внесок у розвиток краєзнавчого руху, збереження національної історико-культурної спадщини та природних скарбів України; 2016 р.). Нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ та ІІ ст. (за вагомий особистий внесок у дослідження історичної спадщини українського народу, багаторічну плідну наукову і громадську діяльність; 2006, 2013 рр.), відзнаками Кабінету Міністрів України, Верховної Ради України, Національної академії наук України тощо.

Нехай Ваш науковий ужинок, здобутки на ниві громадської діяльності, шановний Олександре Петровичу, і надалі радують вагомим колосом, а Ваша особистість продовжує вбирати усі найкращі риси людини творчої, патріотичної, відповідальної за день завтрашній. Світлої Вам долі!

С. Д. Гальчак 

Література

Праці вченого

Реєнт, О. Ідея Соборності України у ХІХ – на початку ХХ ст.: духовне та культурне підґрунтя / Олександр Реєнт // Історія України. – 2013. – Січ. (№ 2). – С. 4–8.

Реєнт, О. «Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинцями, а українцями...» : (до 150-річчя від народж. І. Франка) / Олександр Реєнт // Історія в шк. – 2006. – № 10. – С. 1–5. – Бібліогр.: с. 5 (24 назви).

Реєнт, О. «Що в пам’яті малої батьківщини, тим і велика пророста» : [інтерв’ю з головою Нац. спілки краєзнавців України О. Реєнтом] / О. Реєнт ; бесіду вів М. Махінчук // Уряд. кур’єр. – 2013. – 1 лют. – С. 10.

Реєнт, О. П. Нариси життя Літинщини, 1917–1921 рр.: революційні події та повсякденність / О. П. Реєнт, В. П. Рекрут ; Нац. акад. наук України, Ін-т історії України, Нац. спілка краєзнавців України. – Київ : Ін-т історії України НАН України, 2017. – 298 с.

Реєнт, О. П. Перша світова війна і наслідки геополітичних катаклізмів початку ХХ ст. для України / О. П. Реєнт // Народи світу і Велика війна. 1914–1918 рр. : матеріали Всеукр. наук. конф. 3–4 квіт. 2015 р., м. Вінниця. – Вінниця, 2015. – С. 203–209. 

Реєнт, О. П. Україна між світовими війнами (1914–1939): Події. Люди. Документи : навч. посіб. / О. П. Реєнт, І. А. Коляда. – Київ : Школа, 2004. – 544 с. : іл. – Бібліогр.: c. 529–538.

Реєнт, О. П. Усі гетьмани України : легенди, міфи, біографії / О. П. Реєнт, І. А. Коляда. – Харків : Фоліо, 2007. – 415 с. – (Історичне досьє). – Бібліогр.

Рубльов, О. С. Українські визвольні змагання, 1917–1921 рр. : монографія / О. С. Рубльов, О. П. Реєнт. – Київ : Альтернативи, 1999. – 320 с. – (Україна крізь віки : в 15 т. ; т. 10).

Велика війна 1914–1918 рр. і Україна / НАН України, Ін-т історії України ; упоряд. Олександр Реєнт. – Київ : Кліо, 2013. – 784 с. : іл. – Бібліогр.: с. 711–753. 

Про нього

Гальчак, С. Реєнт Олександр Петрович / Сергій Гальчак // Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі : XIX – поч. XXI ст. : монографія / Сергій Гальчак. – 2-ге вид., допов. – Вінниця, 2013. – С. 730–733. 

Лисенко, О. Є. До 60-річчя члена-кореспондента НАНУ О. П. Реєнта : [уродженця с. Дяківці Літин. р-ну] / О. Є. Лисенко // Укр. іст. журн. – 2009. – № 3. – С. 230–234 : портр.

60-річчя члена-кореспондента НАН України О. П. Реєнта // Вісн. НАН України. – 2009. – № 5. – С. 65–66.

З плином часу та з відстані літ ще виразніше бачиться постать Зіновія Емануїловича Грузмана – ученого-літературознавця, критика, педагога, громадського діяча, кандидата філологічних наук, професора кафедри української літератури Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Понад 50 років сумлінної праці на кафедрі української літератури дають підстави сказати про Зіновія Емануїловича словами геніальної поетеси ХХ століття Ліни Костенко:

При майстрах якось легше

Вони – як Атланти:

Держать небо на плечах,

Тому і є висота.

Своєю педагогічною й громадською діяльністю Зіновій Емануїлович утверджував велич української літератури, мови, української пісні й думи, назавжди вписавши своє ім’я в історію кафедри, факультету, університету як людина непересічного розуму й великого серця, щедрий порадник для молодих викладачів і студентів. 

Зіновій Грузман народився 12 травня 1919 року в селі Степанівка на Житомирщині. Навчався в Лугинській середній школі Житомирської області, по закінченні якої вступив на філологічний факультет Київського університету. На жаль, навчання було перерване війною. Закінчувати університет довелося в лютому 1947 року. Одержавши по закінченні університету направлення у Вінницький педагогічний інститут, Зіновій Емануїлович до кінця свого життя тут працюватиме, дбаючи про українську літературу та любов до неї студентської молоді. Упродовж багатьох років Зіновій Емануїлович виконував обов’язки помічника ректора (з 1949 по 1955 та з 1993 по 1999), з 1961 по 1968 перебував на посаді декана загальнонаукового факультету.

У 1959 році З. Грузман захистив кандидатську дисертацію «Літературознавча і публіцистична діяльність П. Г. Тичини». Особисте знайомство з автором «Сонячних кларнетів» переросло у творчу багатолітню дружбу та написання монографії «Павло Тичина – літературознавець і критик» (Київ, 1961, 1975), у статті «Павло Тичина про Болгарію і болгарську літературу» (1958), «Співець чуття єдиної родини» (до 75-річчя від дня народження П. Г. Тичини)» (1966), «Образ Шевченка в творчості П. Тичини» (1982), «Павло Тичина і театр» (1988). Окрім того, у творчому доробку вченого понад 90 наукових публікацій, якими він намагався підтримувати українське літературознавство, закорінене в художнє слово. Науковий вишкіл З. Грузмана формувався у творчому діалозі з відомими вченими О. Білецьким, Л. Новиченком, Л. Коваленком та іншими.

Прагненням літературознавця глибоко та правдиво осягнути сутність і неповторність українського художнього слова, зокрема Т. Шевченка, М. Бажана, Л. Левицького, Л. Квітко та інших, позначені наукові студії «Микола Бажан – дослідник і пропагандист грузинської літератури» (1981), «Образ Шевченка в творчості П. Тичини», «Тарас Шевченко в творчій біографії Миколи Бажана» (1984), «Кого забути не можна», «Лев Квітко» та інші.

Плідною була участь З. Грузмана в підготовці та виданні історичного нарису «Вінницький державний педагогічний інститут» (1990), у збірниках «Наукові записки Вінницького державного педагогічного інституту», «Міжслов’янські літературні взаємини» (1964), «Збірник праць IV наукової шевченківської конференції» (Київ, 1982).

У часи активізації руху за незалежність України Зіновій Емануїлович як справжній український патріот першорядним бачив для ідентифікації нації та її розвитку українську словесність. Як проникливий аналітик, він умів дуже тонко відчувати художнє слово, мав чудовий естетичний «слух» і художній смак.

Зіновій Емануїлович був одним із тих, із ким можна було впродовж годин спілкуватися на різні літературні теми.

Читаючи студентам лекції з української літератури добірною і гарною мовою, він часто оживляв їх спогадами про зустрічі з письменниками, читанням віршів голосами їх авторів, виконуючи ту чи іншу українську пісню.

Зайшла за обрій зоря цієї світлої і доброї людини 12 січня 1999 року. Зіновій Емануїлович Грузман і сьогодні залишається зразком дослідницької виваженості, особистої вимогливості й відповідальності, незвичайної працьовитості, лекторської майстерності, людини, яка глибинно, усім серцем любила людей і свою справу. 

Н. С. Поляруш

Література

Грузман, З. М. Павло Тичина про літературу народів СРСР / З. М. Грузман // Наук. зап. : [збірник] // Вінниц. держ. пед. ін-т ім. М. Островського. – Вінниця, 1957. – Т. 7. – С. 96–117.

Грузман, З. М. Питання народнопоетичної творчості в статтях і вступах Павла Тичини / З. М. Грузман // Доп. та повідомл. / Вінниц. держ. пед. ін-т ім. М. Островського. – Вінниця, 1959. – Вип. 7. – С. 63–70.

Грузман, З. М. Вивчення композиції художнього твору / З. М. Грузман // Доп. та повідомл. каф. ін-ту на звіт. наук. сесії : (тези) / Вінниц. держ. пед. ін-т ім. М. Островського . – Вінниця, 1965. – Вип. 1. – С. 106–108.

Грузман, З. М. Внесок тичинознавства : [про книгу С. Тельнюка «Молодий я, молодий...» : поетич. світ Тичини, 1906–1925 (Київ, 1990)] / З. М. Грузман // Слово і час. – 1990. – № 1. – С. 69–70.

Грузман, З. М. Портретна деталь у змалюванні образу Михайла Коцюбинського у творах Павла Тичини / З. М. Грузман // Тези доп. 13-ї Вінниц. обл. історико-краєзнав. конф. 6 верес. 1994 р. – Вінниця, 1994. – С. 44–45.

Кимак, Л. Два золоті ювілеї : [про проф. Вінниц. пед. ін.-ту З. М. Грузмана з нагоди 50-річчя його наук. і викладац. діяльності] / Л. Кимак, Л. Кароєва // Панорама. – 1997. – 19 берез.

Хоменко, Б. В. Грузман Зиновій Мануйлович / Б. В. Хоменко // З-над Божої ріки : літ. біобібліогр. слов. Вінниччини. – 2-ге вид., перероб. і допов. – Вінниця, 2001. – С. 89.

Пахло літо травами і росами,

Чарувало голубим світанком,

Піснею дзвеніло над покосами

І всміхалось крилами туману.

 

Пахло літо грушами і медом,

Огірками і пахучим кропом.

Гралось у піжмурки з ожередом,

Гомоніло з дощовим потоком.

 

Пахло літо картоплями й стернями,

Ягодами щедро частувало,

Уклонилося доземно серпню,

Та й у вирій десь помандрувало.

Діана Кимак 

1 100 років від дня народження Дмитра Андрійовича Ковальчука (01.06.1919, с. Кидрасівка Бершад. р-ну – 30.04.1958, м. Салехард Тюмен. обл., РФ), Героя Радянського Союзу (1945). Учасник Другої світової війни. Воював на Калінінському, 1-му та 2-му Українських фронтах. Візначився в грудні 1944 р. під час форсування р. Дунай у районі населеного пункту Тьйокйоль на південь від Будапешта (Угорщина).  

3 70 років від дня народження Михайла Петровича Стрельбицького (03.06.1949, с. Майдан-Вербецький тепер Летичів. р-ну Хмельниц. обл. – 08.06.2018, похов. у рідному селі), кандидата філологічних наук (1976), українського поета, літературознавця, літературного критика, культурно-громадського діяча. Від 1981 р. мешкав у Вінниці. Був на творчій роботі. Працював старшим викладачем кафедри культурології Вінницького технічного університету. Автор низки збірок поезії, літературознавчих праць. Лауреат кількох літературних премій, зокрема Всеукраїнської літературної премії імені Михайла Коцюбинського (1989), Літературної премії імені Михайла Стельмаха журналу «Вінницький край» (2007). Член НСПУ (1979), почесний член НСЖУ. 

6 220 років від дня народження Олександра Сергійовича Пушкіна (06.06.1799, м. Москва – 10.02.1837, м. Санкт-Петербург), видатного російського поета, прозаїка, драматурга. Його життя й творчість позначені багатоманітними зв’язками з Україною, зокрема Поділлям. Протягом 1820–1824 рр. здійснив 19 подорожей Україною, в тому числі кілька разів відвідав Тульчин, а також Брацлав, Липовець, Борщагівку, Ольгопіль та інші подільські села й містечка. 

• 110 років тому народився Іван Михайлович Сікало (06.06.1909, с. Сосниця, тепер смт Чернігів. обл. – 24.03.1975, м. Вінниця), український актор, режисер, народний артист УРСР. У 1948–1964 рр. працював у Вінницькому обласному музично-драматичному театрі ім. М. К. Садовського.  

9 70 років від дня народження Антоніни Іванівни Сторожук (09.06.1949, с. Новосілка Мурованокуриловец. р-ну), педагога, кандидата мистецтвознавства (2001), доцента (2006), етнографа, фольклориста, відмінника освіти України, заступника директора Барського гуманітарно-педагогічного коледжу ім. М. Грушевського. У її творчому доробку – народознавчі збірки, навчальні, навчально-методичні посібники, краєзнавчі дослідження, численні статті, надруковані в збірниках ВАК України, педагогічних журналах та освітянській пресі. А. Сторожук – організатор самобутнього народного аматорського ансамблю автентичного співу «Голоси предків» (2003) при рідному коледжі. 

10 День народження Гната Трохимовича Танцюри (10.06.1901, с. Зятківці, нині Гайсин. р-ну – 12.11.1962, м. Гайсин), українського фольклориста, етнографа, педагога, краєзнавця Поділля. Спадщина його багата й різноманітна в жанровому плані. У 1950 р. упорядкував і передав ІМФЕ АН України 2650 народних пісень, понад 1000 з яких він записав у односельчанки Явдохи Зуїхи, 928 казок, 1536 прислів’їв, 615 загадок, 800 весільних пісень, 200 записів дитячого фольклору. Автор вагомої фольклористично-етнографічної праці «Весілля в селі Зятківцях» (1997. З його спадщини видано «Українські народні пісні в записах Гната Танцюри» (2001). У Гайсині функціонує музей-садиба його імені, традиційним стало обласне свято фольклору на приз Гната Танцюри. 

• 70 років тому народився Адам Степанович Дзюба (10.06.1949, с. Малі Коровинці Чуднів. р-ну Жито-мир. обл.), музикант, хормейстер, педагог, заслужений артист України (2000). Закінчив Вінницький педагогічний інститут (1975), де створив ансамбль пісні та танцю «Веснянка» та ансамбль «Дармограй» (з 1985 по 1993 р. – «Щедрик»). Працював художнім керівником Вінницької обласної філармонії. З 2002 року продовжив свою творчу діяльність у ВНАУ в центрі культури та дозвілля, створивши там нові колективи: театр пісні «Вишневий сад» («Вишня»), чоловічий вокальний квартет «Пасаж», інструментальну групу «Сад», квінтет «Поклик», народний театр пісні «Слов’янка». Зі створених ним понад 20 творчих колективів шістьом було присвоєно почесне звання «Народний аматорський». Нині він – начальник відділу з організації виховної та культурно-мистецької роботи студентів ВТЕІ КНТЕУ, художній керівник народного театру пісні «Слов’янка».

18 80 років від дня народження Володимира Григоровича Лисенка (18.06.1939, смт Муровані Курилівці – 11.06.2010, м. Вінниця), журналіста, краєзнавця. 1963 р. закінчив КДУ ім. Тараса Шевченка. Працював у часописах Києва, регіональних ЗМІ – «Колос» (Погребище), «Комсомольське плем’я». Був головним редактором вінницької газети «Південний Буг». Трудився на обласному радіо (Вінниця), у Вінницькому облвиконкомі та інших організаціях. Член НСЖУ. З 1988 р. працював на посадах секретаря, голови Вінницької обласної організації НСЖУ. Автор ряду документально-краєзнавчих книг. 

20 110 років тому народився Олександр Григорович Чорноморець (20.06.1909, с. Щурівці Гайсин. р-ну – 22.08.1975, похов. там само), військовик. З липня 1941 р. воював на фронтах Другої світової війни. Герой Радянського Союзу (1943). Відзначився під час битви за Дніпро у вересні 1943 р. З 1946 р. – в запасі. На початку 60-х сім’я Чорноморця переїхала до Гайсина, був директором радгоспу «Гайсинський». Останні роки життя пройшли в селі Кузьминці. Тут біля Будинку культури встановлено погруддя О. Чорноморця, а в селi Щурiвці одна з вулиць названа його іменем.

23 130 років від дня народження Анни Андріївни Ахматової (Горенко) (23.06.1889, м. Одеса – 05.03.1966, м. Домодєдово, РФ), російської поетеси. Її доля пов’язана з Поділлям, а саме з селом Слобідка-Шелехівська Деражнянського району Хмельницької області, де мешкало доволі багато її родичів по дідовій лінії. Анна Ахматова до революції часто бувала на Поділлі, навідувала їх. Останній її приїзд біографи зафіксували 1914 року. У 39-му Ахматова з’явилася в цих краях інкогніто і пробула на Поділлі кілька днів. У селі є літературно-меморіальний музей, а на одному з садибних будинків, де бувала Ахматова у 1896 і 1912 рр. встановлена меморіальна дошка. Серед багатьох портретів поетеси найкращим вважають портрет у синьо-жовтих тонах пензля нашого земляка художника Натана Альтмана.  

24 100 років від дня народження Трифона Григоровича Мазура (24.06.1919, с. Савинці Тростянец. р-ну – 30.01.1998, м. Пугачов Саратов. обл., РФ), військовика, Героя Радянського Союзу (1945). Відзначився 27 квітня 1945 р. під час вуличних боїв у Берліні. Після звільнення в запас мешкав у м. Пугачов, учителював. 

25 90 років тому народився Іван Остапович Гонтар (25.06.1929, с. Біляни Мурованокуриловец. р-ну – 15.03.1995, м. Київ), український поет. Закінчив факультет журналістики Українського поліграфічного інституту ім. І. Федорова. Займався видавничою діяльністю, працював науковим співробітником у Музеї історії України, в редакціях газет «На екранах України», «Літературна Україна», «Радянська освіта». Автор збірок поезій «Видюще дерево», «Джерело з-під каменя», а також публікацій у пресі. Член НСПУ з 1988. 

Цього місяця виповнюється:

• 75 років відтоді, як відкрито (1944) Гайсинську швейну фабрику. З вересня 1998 р. – КП «Гайсинська швейна фабрика “Віта”». Спеціалізується на пошитті чоловічого, жіночого та дитячого одягу, спецодягу, форменого одягу. Нині гайсинські швачки співпрацюють з іноземними інвесторами, піднімаючи своєю продукцією імідж Вінниччини у світі.

1 80 років від дня народження Галини Осіївни Шенк (01.07.1939, м. Свердловськ, нині м. Єкатеринбург, РФ), педагога, краєзнавця, дослідника історії Немирова, у якому вона мешкає з 1946 р. Автор книг «Нариси з історії Польщі. Поляки в Немирові» (2009), «Немирів крізь віки» (2011), «Власники Немирівського палацу» (початок ХVІІІ ст. – 1920 рік) (2011). Довгий час була головою краєзнавчого клубу «Немирівська старовина».  

• 70 років від дня народження Петра Марковича Гунька (01.07.1949, с. Прилуцьке Калинів. р-ну), вченого у галузі медицини, кандидата медичних наук, доцента, заслуженого лікаря України. Закінчив Вінницький медичний інститут ім. М. І. Пирогова (1979). Учасник бойових дій на території інших держав. Упродовж десяти років працював завідувачем відділення та головним лікарем санаторію «Хмільник». З 1992 р. – головний лікар Вінницької обласної клінічної лікарні ім. М. І. Пирогова. З 2010 р. призначений генеральним директором Національного музею-садиби М. І. Пирогова. 

2 125 років тому народився Мефодій Васильович Рябий (02.07.1894, с. Кукавка, нині Могилів-Поділ. р-ну – 29.05.1974, там само), український фольклорист, етнограф, крає-знавець. Налагодив зв’язки з науковими установами Києва та Вінниці. Зробив і передав етнографічній комісії ВУАН понад 300 записів народних пісень, багатьох обрядів. Займався археологією, написав історію свого села, досліджував історію перебування художника В. А. Тропініна в Кукавці. У 30-ті роки зазнав репресій. 1953 р. заснував у селі краєзнавчий музей.  

• 75 років тому народився Володимир Семенович Рабенчук (02.07.1944, с. Зозів Липовец. р-ну), поет, прозаїк, кінодраматург, журналіст, заслужений працівник культури України (2011) (див. розширену довідку в кінці місяця).
• 60 років від дня народження Анатолія Миколайовича Лукіянчина (02.07.1959, с. Гнатків Томашпіл.  р-ну), майстра з різьби по дереву, майстра народного мистецтва України (1992), члена Асоціації майстрів народної творчості і ремесел (з 1989 р.). Працює в техніці сухої виїмки і рельєфної різьби по дереву. Виготовив понад півтора десятка іконостасів для новозбудованих храмів. Від 1987 р. він постійний учасник обласних виставок та оглядів.  

3 80 років від дня народження Василя Тимо-фійовича Огородніка (03.07.1939, с. Жабокрич Крижопіл.  р-ну – 02.11.2011, смт Оратів), культпрацівника, журналіста, письменника, краєзнавця. Очолював Тиврівську районну бібліотеку, у 1980-х працював в Оратівській ЦРБ. Майже 15 років був відповідальним секретарем районної організації Товариства охорони пам’яток історії і культури. Автор низки книг краєзнавчої тематики. 

12 100 років від дня народження Івана Григоро-вича Склярова (12.07.1919, с. Щемилівка (тепер у межах м. Слов’янська) Донец. обл. – 15.08.1980, м. Козятин), військовика, льотчика-винищувача, учасника бойових дій Другої світової війни з березня 1943 р. Герой Радянського Союзу. До кінця війни І. Г. Скляров здійснив понад 220 бойових вильотів, провів 46 повітряних боїв, особисто збив 26 літаків противника. Після звільнення в запас мешкав у м. Козятин. У квітні 2005 року йому присвоєно звання «Почесний громадянин міста Козятин». Одна з вулиць міста названа його ім’ям. 

• 50 років тому (12.07.1969) в Тульчині відкрито пам’ятник видатному українському композитору М. Д. Леонтовичу (скульптор Г. Кальченко, архітектор А. Ігнащенко). 

13 110 років тому народився Володимир Олексан-дрович Соловйов (13.07.1909 м. Аладир Чуваської АРСР – 17.09.1979, м. Вінниця), військовик, льотчик-винищувач, Герой Радянського Союзу (1945). До вересня 1944 р. здійснив 120 бойових вильотів, завдавши ворогові значних втрат. З 1947 р. після звільнення в запас жив і працював у м. Вінниця.

16 130 років тому народився Абрам Ісакович Бетельман (16.07.1889, м. Брацлав, нині смт Немирів. р-ну – 02.05.1982, м. Київ), лікар-стоматолог, доктор медичних наук (1947), професор (1949). У 1914–1932 рр. працював лікарем-протезистом у Тульчині, Москві. Згодом викладав у кількох стоматологічних інститутах РФ. У повоєнний період (1949–1969) очолював кафедру ортопедичної стоматології Київського медичного інституту.  

19 100 років від дня народження Пилипа Петровича Марценюка (19.07.1919, с. Лозова Шаргород. р-ну – 24.06.1995, там само), учасника Другої світової війни, колишнього голови місцевого колгоспу «Прогрес», який очолював упродовж 24 повоєнних років (до 1970 р.). У 1948 р. удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці.  

20 120 років тому (20.07.1899) засновано перший часопис у Вінниці – «Справочный листок Подольского общества сельского хозяйства и сельскохозяйственной про-мышленности». Ініціатором і першим редактором видання був граф Дмитро Гейден. Часопис пропагував кращий агротехнічний досвід. З 1915 р. видання мало назву «Подольский хозяин».  

22 175 років тому народився Тадей Денисович Ганицький (22.07.1844, с. Чемериси Волоські, нині с. Журавлівка Бар. р-ну – 12.02.1937, м. Кам’янець-Подільський Хмель-ниц. обл.), український і польський музикант, педагог, композитор, диригент, музичний критик. 

• 150 років від дня народження В’ячеслава Арсеновича Камінського (22.07.1869, с. Косанове, нині Млинів. р-ну Рівнен. обл. – 1938), педагога, етнографа, краєзнавця. У 1921–1922 рр. жив у Вінниці, очолював тут Подільську губернську комісію з охорони пам’яток давнини, мистецтв і природи. На подільському народному ґрунті опублікував два дослідження: «Матеріали для характеристики малоруських говорів Подільської губернії» (Живая старина. – 1902. – Вып. 1. – С. 74–96) і «Етнографічні матеріали, записані в с. Будках Вінницького повіту Подільської губернії» (Киевская старина. – Т. 92. – С. 20–31). 

23 50 років від дня народження В’ячеслава Ана-толійовича Семенова (23.07.1969, м. Жмеринка – 17.02.2015, смт Фащівка, Перевал. р-н, Луган. обл., похов. у м. Жмеринка), старшого лейтенанта, заступника начальника першої прикордонної застави оперативно-бойової прикордонної комендатури Могилів-Подільського прикордонного загону Південного регіонального управління ДПСУ, Героя України (2016, посмертно). Його ім’я присвоєно Могилів-Подільському прикордонному загону. 30 червня 2017 року на території Одеського прикордонного загону В’ячеславу Семенову було встановлено пам’ятник. 

24 50 років тому (24.07.1969) засновано Вінницький завод радіотехнічної апаратури. У 1994 р. шляхом його реорганізації було створено ВАТ «Маяк». Гармонійне поєднання традицій оборонного підприємства, передової технології з сучасним дизайном дозволило йому стати сьогодні провідним підприємством в Україні у виробництві побутового опалювального обладнання і приладів під власною торговою маркою «Термія». Продукція підприємства широко експортується за кордон. 

29 170 років від дня народження Олени Пчілки (справж. – О. П. Драгоманова-Косач) (29.07.1849, м. Гадяч, нині Полтав. обл. – 04.10.1930, м. Київ), української письменниці, фольклористки, етнографа, громадської діячки, член-кореспондента АН України (з 1927 p.). Уперше відвідала м. Могилів-Подільський у 80 роках ХІХ століття. Протягом 1920–1924 рр. там жила й займалася культурно-просвітницькою роботою, писала художні твори: п’єси, оповідання, вірші, переклади, спогади, збирала народні пісні, читала лекції з української мови та літератури на вчительських курсах. Опублікувала етнографічні дослідження на подільському матеріалі «Українські народні легенди останнього часу». Мати відомої української письменниці Лесі Українки. 

30 105 років тому народився Павло Іванович Муравський (30.07.1914, с. Дмитрашківка, нині Піщан. р-ну – 06.10.2014 р., м. Київ), видатний український хоровий диригент, педагог, народний артист України, професор Національної музичної академії ім. П. І. Чайковського, лауреат Державної премії України ім. Тараса Шевченка та премії ім. В. І. Вернадського, Герой України (2009).  

• 80 років тому народився Микола Костянтино-вич Холодний (30.07.1939, хутір Стягайлівка, нині с. Карильське Коропського р-ну Чернігів. обл. – лютий, 2006, м. Остер Чернігів.  обл.), український поет-шістдесятник, літературознавець, активний автор самвидаву 1960-х років. 1972 р. за активну громадянську позицію його було заарештовано й вислано зі столиці до Вінниці. Тут протягом 1972–1976 рр. М. Холодний жив і працював у школі, в обласному краєзнавчому музеї. У ті роки багато писав, друкував вірші в ЗМІ, брав участь у літературному та громадському житті області. Зазнавав у Вінниці також арештів і необґрунтованих звільнень з роботи. Автор низки творів. У червні 1991 р. М. Холодний був реабілітований за справою 1972 р.  

• 75 років тому народився Анатолій Кононович Лисий (30.07.1944, м. Вінниця), історик, кандидат історичних наук (1984), педагог, краєзнавець, доцент (1990), член НСЖУ. Після закінчення ВНЗ учителював, працював у Вінницькому обкомі комсомолу, завідував відділом Вінницького обласного краєзнавчого музею, викладав у Вінницькому державному педагогічному університеті ім. М. Коцюбинського на кафедрі історії України. Член авторського колективу нової «Енциклопедії історії України». Досліджує проблеми економіки, історії цукрової промисловості на Поділлі 20–50-х рр.  ХХ ст., релігійного життя в краї, інші аспекти минулого регіону. Опублікував близько 200 наукових розвідок.

Народився В. С. Рабенчук 2 липня 1944 р. у с. Зозів Липовецького району Вінницької області. Закінчив факультет журналістики Львівського державного університету (1973), юридичний факультет Національної академії державної податкової служби України (2001).

Друкуватися розпочав під час служби в армії (1963–1966 рр.) в газетах Прикарпатського військового округу «Слава Родины» та Південної групи військ «Ленинское знамя». З 1966 р.  працював журналістом у газетах «Нове життя» (Липовець), «Колгоспна зоря» (Вінниця) (1970–1975), «Вінницька правда» (1982–1984), головним редактором редакції радіомовлення Вінницького радіотехнічного заводу (1976–1979), консультантом Вінницької обласної організації Спілки письменників України (1979–1985), головним редактором інформаційно-телевізійного агентства «ВІТА» (1995–1996). Популяризував українське художнє слово на посаді кореспондента Бюро пропаганди художньої літератури Спілки письменників України у Вінницькій області (1985–1992). Працював сценаристом і автором закадрових текстів на кіностудії «Укртелефільм» у Києві (1989–1996), обіймав посаду начальника відділу інформації та громадських зв’язків міської податкової інспекції у Вінниці (1997–2003), був головою Вінницької обласної організації НСПУ у 1992–1995 та 2005–2008 рр. 

Відомому українському поету, прозаїку, кінопубліцисту Володимиру Семеновичу Рабенчуку – 75! На високій творчій потужності, з повною саклею поетичних, прозових книг для дітей та дорослих, з кількома десятками документальних кінофільмів про Україну і її визначних синів та дочок, цей пагорб долає той, хто більше задивляється в синє дзеркало вічних небес, аніж розглядає себе у відображенні дзеркал заздрісної буденної минущості.

Сказати, що знаю Володимира Семеновича давно – це взагалі нічого не сказати. Перечитую його книги – і мені здається, що тою системою образів, якою він мислить, тими барвами, якими він малює світ і людей, – він у мені присутній завжди. Так я говорю лише про близьких по духу і мистецькому цеху людей. Скажімо, книгою про дуже мені дорогого товариша і побратима Володимира Забаштанського «Блискавка з темряви», яку з усієї України зібрав, відредагував, уклав і видав Володимир Семенович, він став мені ще ближчим і ріднішим тою жертовною працею і відчуттям морального обов’язку перед тими постатями попередників у неспинному літературному процесі, для кого Україна і доля українців – понад усе.

Що ж спадає на думку ще? А пригадується рання сонячна осінь на початку 80-х років минулого століття. Я із вінницькими поетами Ніною Гнатюк і Володимиром Рабенчуком виступаємо зі своєю поезією перед трудівниками ланів і садів славнозвісної Ямпільщини на Вінниччині. У Ямпіль за 45 хвилин ми прилетіли із Вінниці літаком, доволі намилувавшись з висоти красотами ландшафтів Поділля. Ми ще молоді, ще навіть не сорокарічні. Тому діставатися до віддалених бригад, ферм, польових станів пішки або на попутних бензовозах чи водовозах не тільки легко, а й романтично. Люди ще не розучились «слухати» поезію серцем і дивитися на письменника як на людину дуже важливої для суспільства духовної професії, тож на кожному виступі спрагло запитують – де можна придбати книгу, яка сподобалась… А у вільну годину, яких було не так багато, ми засмагали і навіть купались у древньому Тірасі, тобто в Дністрі, на паромній переправі в Ямполі.

Розмови наші на тій паромній переправі мені досі яскраво висвічуються в пам’яті. І, напевно, тому, що велись вони із яскравими самобутніми поетами, щиро залюбленими в цей край та його історію.

Ще на початку 5 століття від Різдва Христового, захоплено розповідає Володимир Рабенчук, тут проходив кордон з Римською імперією. І показує мені досить товсті і непіддатливі іржі металеві кільця в древній кам’яній брилі: до них, мовляв, швартувались римські галери, вивозячи з Придністров’я зерно. А два кумедних леви неподалік, пофарбованих срібною фарбою і розміщених на пляжі – це, мовляв, найвища нагорода Папи Римського на початку 17 століття ямпільського костелу за католизацію православного краю, яку активно проводили поляки. Дуже обережно вірячи словам поета-романтика, як же я був вражений, коли десь через рік після ямпільських зустрічей прочитав у пресі інформацію про тих левів. Виявляється, під шаром «сріблянки» справді були сховані два мармурових леви Папи Римського, які залишилися від розгромленого ямпільського костелу й валялись на пляжі. Сьогодні ці реліквії перебувають у місцевому музеї як безцінні експонати історії… А про цю частину Поділля Володимир Рабенчук розповів яскравими історичними епізодами у своєму документальному фільмі «Диво старого Тіраса», знятому на кіностудії «Укртелефільм» 1993 року, в якому згадуємось і ми з Ніною Гнатюк, та ще й місцева поетеса Галина Сіра з легендами часів Гетьманщини та пізніших епох. А знайомлячись з найновішими публікаціями ювіляра, зокрема, в «Українській літературній газеті» від 20 жовтня 2017 року, читаю: 

Ніби мігрантів з Америки,

виганяю з кімнати метеликів…

 

Бо звідкись я знаю,

чим воно кінчиться:

мігрант окупантом

через мій килим прокільчиться.

Кільця галерні імперії Римської

тільки про це мені

в Тірасі й зблискують;

а Кутлубугі красиві

нащадки носаті –

праяничарно! –

підтверджують це удесяте.

 

Як бачите, тема нашої розмови з Володимиром Рабенчуком на березі вічної ріки продовжується. А в передмові до її продовження – два з половиною десятки окремих видань його книг поезії і прози і майже стільки ж упорядкованих збірників, антологій та інших художніх і літературознавчих книг, на особливому місці серед яких – «Мріяння зорі» (2004), «Свята Тетяна мирроточить» (2008), «Сходження на вулкан» (2009), «Тінь перста вказівного» (2007), «Казка про найвидатнішого дурня» (2011), «Пригоди шилохвостої» (2010), «Ой, ходить слон коло вікон» (2012), «Продововчий магазин» (2013), «Трояндове серце» (2014), «Московська ікра» (2016), «Шевченко Вінницю бере» (2017), «Дерево, вище за смерть» (2018).

Заслужений працівник культури В. С. Рабенчук має звання лауреата дванадцяти всеукраїнських та міжнародних літературних премій. Найперше його лауреатство датується 1979 роком (премія Миколи Трублаїні), а «найсвіжіша» («Літературний олімп») – 2017.

А оце щойно я дізнався з преси, що в рідному селі Зозові Липовецького району (у березні 2018-го) відкрито літературний музей ДВОХ ПОЕТІВ – Володимира Рабенчука та Олекси Шеренгового, які за великий внесок у духовну скарбницю рідного краю ще й є почесними громадянами свого рідного села.

…Стрімка енергетика часу наповнює нас, протікає через нас, ніби ріка через каміння. Я цю фразу обтісую до форм якогось образу, прагнучи хоча б краєчком ока зазирнути в «механіку» змін і повторень цього незупинного світового «годинника», таємницю принципу дії якого люди поки що не викрали в Бога. То, може, й добре…

Так я роздумую, читаючи самобутню поетичну шевченкіану Володимира Рабенчука «Шевченко Вінницю бере», належним чином ще не прочитану суспільством, але вже високо оцінену критикою (Олег Василишин – Кременецька гуманітарно-педагогічна академія, Ігор Фарина «Джерелиця з Дзвінкової криниці Кобзаря», У.Л.Г. від 28 липня 2017 року). Переміщуючись у часі й просторі Шевченкової долі, автор дає можливість на сповідь Кобзареві саме від його особи, бо Тарас Григорович ще й через 205 літ після свого народження дивиться в наше сьогоднішнє і майбутнє набагато зіркіше, ніж ми самі. У вірші «Письмена багнетом на піску» це звучить так:

 

Одного польоту сірі птиці

вписані у небеса пусті

по ранжиру злодій і п’яниця

на мою рівняються рушницю

у шерензі, ніби на хресті…

 

В них обох подзенькують монети

на привалі по команді «Стой!»

Господи, тепер я знаю, де ти, –

щось пишу приєднаним багнетом

на піску, немов Ісус перстом…

 

Читаючи «молоду» енергетичну поезію і прозу Володимира Рабенчука, – радію, що такими яскравими, самобутніми і невтомними талантами родить українське Поділля. А письменнику бажаю, наче собі: довгої життєвої і творчої дороги під ногами та квітучого узбіччя, заспіваного бджолою і птахом! А решта – наздоженеться в дорозі! Власне, він і сам про народ свій і самого себе в дуже-дуже давньому вірші сказав так, ніби намалював:

 

Мама вдягла мене, як промінця,

що завертає на пашу худобу:

дрокова бобочка без комірця,

рапсова кепочка – сонцю подоба.

Ще кукурікає ранок лишень,

сонний спориш випаровує іскри;

навіть шпаки у смарагдах вишень

ще не проснулись – клювати і їсти…

 

Та озивається шлях із пилюч:

йде череда – її чути далеко.

Вслід їй вже й тріскає сонця обруч, –

ніби яйце витікає на деко.

 

Череду прудко вожачка веде,

а пастушок ледь встигає кумедно…

…Звідкись я знаю, що жити людей

саме худоба навчила – черЕдно!

А. І. Кичинський 

Література

Рабенчук, В. Мріяння зорі : вибране / Володимир Рабенчук. – Вінниця : Континент-ПРИМ, 2004. – 312 с.

Рабенчук, В. Тінь перста вказівного, або Дожити б до Івана Купала : худож. проза, публіцистика / Володимир Рабенчук. – Вінниця : Держ. картогр. ф-ка, 2006. – 304 с. : фот.

Рабенчук, В. Свята Тетяна мирроточить : поезії / Володимир Рабенчук. – Вінниця : Держ. картогр. ф-ка, 2008. – 192 с. : фот. 

Рабенчук, В.  Сходження на вулкан : поезії / Володимир Рабенчук. – Вінниця : Держ. картогр. ф-ка, 2009. – 224 с. : фот.

Рабенчук, В. З Ікаром у серці : худож.-док. роман / Володимир Рабенчук. – Вінниця : Рогальська І. О., 2012. – 294 с. : фот.

Рабенчук, В. Шевченко Вінницю бере... : поетич.  Шевченкіана / Володимир Рабенчук. – Вінниця : Нілан-ЛТД, 2017. – 72 с. : іл.

Всміхається Руданському нове тисячоліття : твори лауреатів Всеукр. літ.-мистец. премії ім. С. Руданського / упоряд.: Л. Куций, В. Рабенчук. – Вінниця : Держ. картогр. ф-ка, 2008. – 288 с.

На громах настояний скарбник : Анатолій Бортняк у спогадах сучасників та укр. літературознавстві : [збірник] / упоряд. В. С. Рабенчук. – Вінниця : Консоль, 2010. – 464 с. : іл.

Дерево вище за смерть : Іван Волошенюк з погляду вічності : зб. спогадів, літературознав. і критич. ст., недопис. творів письменника і його остан. публ. / упоряд., передм. та ред. В. С. Рабенчука. – Вінниця : Меркьюрі-Поділля, 2018. – 464 с. : фото з архівів родини Волошенюків, фото О. Гордієвича, В. Рабенчука.

 

Про поета

Володимир Рабенчук : [Біографія письменника.  Вірші.  Оповідання] // Квіт подільського слова : антол. творів сучас.  письменників Вінниччини. – Вінниця, 2006. – С. 189–214.

Володимир Рабенчук – український поет, прозаїк, публіцист і кінодраматург : до 70-річчя від дня народж. : бібліогр.

покажч. / Упр. культури і туризму Вінниц. облдержадмін., Вінниц. ОУНБ ім. К. А. Тімірязєва ; уклад.: О. М. Зелена, В. С. Рабенчук ; вступ. ст. О. Чорногуза «Тулиш лице до лиця – а не виходить народу»: роздуми над антиімперською поезією Володимира Рабенчука ; відп. за вип. Н. І. Морозова. – Вінниця : Балюк І. Б., 2014. – 100 с. : портр.

Зарицький, П. Кожним словом стверджуймо Україну : [У Козятин. район. б-ці для дітей відбулося дві зустрічі з відомим укр. письменником В. Рабенчуком] / Петро Зарицький // Вісн. Козятинщини. – 2017. – 20 квіт. – С. 5 : фот.

Стрельбицький, М. Журналіст від Бога, поет від традиції, кінематографіст з потреби [Володимир Рабенчук] / М. Стрельбицький // Вінницький альбом. 1999 : літ.-худож. та історико-краєзнав. альм. – Вінниця, 2000. – С. 112–115.

Яковенко, Т. Сходження на вершину совісті і болю : [про письменника, журналіста В. Рабенчука з нагоди 65-річ. ювілею] / Тетяна Яковенко // Вінниц. газ. – 2009. – 1 лип. – С. 5.

1 100 років тому народився Болеслав Адамович Буяльський (01.08.1919, м. Кіровоград, тепер Кропивницький – 22.09.2009, м. Вінниця), літературознавець, педагог, кандидат філологічних наук (1953), професор (1993). Учасник Другої світової війни (див. розширену довідку в кінці місяця). 

5 120 років від дня народження Бориса Дмитровича Антоненка-Давидовича (літературні псевдоніми – Богдан Вірний, Б. Антонович) (05.08.1899, м. Ромни Сумської обл. – 09.05.1984, м. Київ), письменника, публіциста, літературознавця, драматурга, мовознавця, критика, перекладача, громадського діяча, активного учасника національно-визвольних змагань 1917–1920 рр. та дисидентського руху опору. За свою літературну діяльність був репресований, повністю пізнавши пекло ГУЛАГу. 1947 р. письменника звільнено з ув’язнення. 1948 р.  він нелегально повернувся в Україну і до чергового арешту (6 липня 1951 р.) працював фельдшером у лікарні с. Білий Рукав Хмільницького району. 1957 р. письменник був реабілітований. У низці своїх творів Антоненко-Давидович змалював жахи сталінських концтаборів. У 1992 р. йому посмертно було присуджено Державну премію України ім. Тараса Шевченка. 

14 70 років тому (14.08.1949) у Вінниці було відкрито найбільший в області стадіон «Локомотив». На багато років він став центром спортивного життя області, справжнім вогнищем фізичної культури. Сьогодні це – комунальне підприємство «Центральний міський стадіон». 

15 100 років тому (15.08.1919) почала виходити щоденна газета Вінницького товариства «Просвіта» – «Шлях». Усього вийшло 99 номерів часопису (з 15 серпня до 21 грудня 1919 р.) (див. розширену довідку в кінці місяця). 

• 70 років тому народилася Алла Борисівна Дутковська (15.08.1949, м. Вінниця – 19.06.2004, м. Чернівці), художник-модельєр, сценограф, заслужений діяч мистецтв України (1998).  

16 80 років від дня народження Раїси Василівни Пасічник (16.08.1939, с. Нетребівка Томашпіл. р-ну – 02.05.2015), Героя Соціалістичної Праці (1966), колишнього депутата Верховної Ради УРСР 6–8 скликань. Трудовий шлях розпочала в колгоспі ім. ХХ з’їзду КПРС с. Марківка. У 70-ті роки в Томашпільському районі було засновано приз імені Героя Соціалістичної Праці Раїси Василівни Пасічник, яким відзначали молодих кукурудзоводів. 

20 90 років від дня народження Тараса Адамовича Кадощука (20.08.1929, с. Старий Миропіль Дзержин. р-ну Житомир. обл. – 24.03.2016, м. Вінниця), хірурга вищої категорії, одного з провідних фахівців-панкреатологів в Україні, доктора медичних наук (1983), професора (1985). Учасник Другої світової війни. У повоєнний час (1954) закінчив Вінницький медичний інститут (нині університет), де відтоді й працював. Обіймав посади клінічного ординатора, завідувача кафедри хірургії педіатричного факультету (1979–1988), завідувача кафедри факультетської хірургії і хірургії педіатричного факультету (1988–1994), професора кафедри загальної хірургії і хірургічних хвороб педіатричного факультету (з 1994 р.). Автор понад 430 наукових праць, 120 патентів на винаходи та раціоналізаторських пропозицій. 

• 80 років тому народився Віталій Євдокимович Селезньов (20.08.1939, м. Ізюм на Харківщині), народний артист України, художній керівник Вінницького обласного академічного українського музично-драматичного театру ім. М. К. Садовського (1986–2016 рр.), драматург, поет (див. розширену довідку в кінці місяця). 

23 100 років від дня народження Аріядни Арсенівни Шумовської-Стебельської (Аріядна Шум) (23.08.1919, м. Гнівань Тиврів. р-ну – 06.06.2002, м. Торонто, Канада), критика, мистецтвознавця, поетеси, скульптора, художника. Представниця української діаспори в Канаді. Науково-творчий доробок Аріядни Шумовської-Стебельської становить понад 300 публікацій, найбільше – у виданнях Канадського НТШ. Їй належать 23 дослідження, присвячені проблемам української літератури – від «Слова о полку Ігоревім» до творчості Василя Стуса (див. розширену довідку в кінці місяця). 

• 70 років від дня народження Євгена Митрофановича Таранюка (23.08.1949, с. Вербівка Іллінец. р-ну), журналіста, поета, прозаїка, члена НСЖУ (1980), НСПУ (2018). Закінчив філологічний факультет Київського університету ім. Тараса Шевченка. На журналістській роботі – з 1972. Тривалий час працював в іллінецькій райгазеті «Трудова слава», був власкором обласної газети «Вінниччина». Видав збірки віршів «Очі вічності» (1995), «Диктатура совісті» (1996), а також збірку оповідань «Хронопіль» (1996), сатиричну повість-казку «Тяпляндія» (1999), збірку новел і публіцистики «Майдан» (2009), кіноповість й новели «Іду на ви» (2013) та ін. 

24 125 років тому народився Богдан Володимирович Крижанівський (24.08.1894, м. Львів – 20.04.1955, м. Чернівці), український диригент, композитор, заслужений артист УРСР (1943). Закінчив Львівську (1916) та Віденську (1918) консерваторії. Один із організаторів Вінницького українського драматичного театру ім. І. Франка (1920). У 1919–1923 рр. жив і працював у Вінниці. 

• 60 років від дня народження Миколи Івановича Кучера (24.08.1959, с. Гордіївка Тростянец. р-ну), вченого-агронома, кандидата сільськогосподарських наук, заслуженого працівника сільського господарства України, депутата Вінницької обласної Ради (з 2010 р.), народного депутата України (2014). Трудову діяльність розпочав у 1981 р. голов-ним агрономом колгоспу с. Тростянчик Тростянецького району. Згодом працював начальником управління сільського господарства Тростянецької райдержадміністрації, заступником начальника управління сільського господарства і продовольства Вінницького облвиконкому. Протягом 1995–1999 – начальник управління агропромислового комплексу Вінницької облдержадміністрації. Працював у Державній акціонерній компанії «Хліб України». З серпня 2004 р. – директор ТОВ «Зернопродукт», реорганізованого у вересні 2007 р. у ЗАТ «Зернопродукт МХП», у квітні 2011 р. – у ПрАТ «Зернопродукт МХП». З 2013 р. – директор Департаменту виробництва продукції рослинництва і тваринництва ПАТ «Миронівський хлібопродукт». 

27 110 років від дня народження Михайла Ілліча Дуки (27.08.1909, с. Селище Козятин. р-ну – 11.10.1976, м. Брянськ, РФ), Героя Радянського Союзу (1942). Один із керівників партизанського руху на Брянщині в роки Другої світової війни. Брав участь в облозі Рейхстагу. На Параді Перемоги в Москві йому випала честь пронести по Червоній площі ключ від полеглого Берліна. 

• 110 років тому народився Цезар Самійлович Солодар (27.08.1909, м. Вінниця – 15.11.1992, м. Москва), прозаїк, публіцист, драматург. Учасник Другої світової війни. Як військовий кореспондент він був присутній при підписанні фельдмаршалом Кейтелем акту про беззастережну капітуляцію німецьких збройних сил. Критик сіонізму, діяч Антисіоністського комітету радянської громадськості. Широковідомою стала його книга «Дикая полынь».

29 125 років від дня народження Демида Григоровича Бурка (29.08.1894, с. Пирогів Тиврів. р-ну – 09.06.1989, м. Штутгарт, Німеччина), педагога, поета (псевдонім – Данило Святогірський), публіциста, церковного діяча. Закінчив Сутиську учительську (1909) та Вінницьку церковно-учительську (1913) школи, Кам’янець-Подільський університет, Інститут народної освіти. Працював у школі. Учасник Першої світової війни. Співпрацював із Всеукраїнською церковною радою. У січні 1918 р. Д. Бурко брав участь у бою під Крутами, про що через багато років напише вірш-спогад «На вічну пам’ять мученикам». 1920 р. у складі українського війська був у Польщі. Згодом, повернувшись на Батьківщину, вчителював у школах Вінниччини та Київщини. Був двічі ув’язнений, переховувався під чужим іменем. Під час Другої світової війни Бурко в Полтаві висвячується на священика. Відомо, що у 1943 р.  отець Демид брав участь у похороні 500 жертв більшовицького режиму у Вінниці (після розкопок у парку ім. М. Горького). Під час панахиди він виступив із промовою, в якій зазначив: «Нехай на їхніх могилах виростуть квіти кращого майбутнього».  

31 80 років від дня народження Анатолія Мартиновича Пачевського (31.08.1939, с. Борсків Тиврів. р-ну – 30.08.2017, похов. у с. Радівка Калинів. р-ну), колишнього директора ПП «Радівське» з виробництва сільськогосподарської продукції (Калинів. р-н) (з 2005), Героя України (2002), депутата Вінницької обласної Ради І, II, IV, V скликань, заслуженого раціоналізатора України (1985), почесного члена НААН, голови Всеукраїнської політичної партії «Діти війни» (2009), члена НСЖУ (з 1998). Лауреат Міжнародної премії ім. Г. Сковороди. Відзначений багатьма державними нагородами.

Коли нам, групі студентів-філологів Вінницького педагогічного, призначили доцента Болеслава Адамовича Буяльського керівником педпрактики, нашому розпачу не було меж. Це ж найсуворіший викладач філфаку! Він же, сидячи за останньою партою на відкритому уроці практиканта, підрахує всі його «е-е-е», «ну», «значить», врахує кожну кострубато збудовану фразу чи невиразно продекламовану цитату! А недайбо проявити педагогічну нечулість! Треба сказати, все так і було. Просто ми тоді не розуміли, що то був вияв турботи про нас і поваги до педагогічної праці. А також було й інше. Він направду щиро виявляв радість, захоплення, повагу, коли ми демонстрували педагогічно вдалі дії, елементарні, мікроскопічні, як здавалося нам, але не йому – педагогу-майстру! Наприклад, мені він із піднесенням говорив, яка я молодчина, бо зупинила на якомусь слові байдуже читання учня й продемонструвала, яку емоцію через оте слово можна було виразити. Я зробила те мимохідь, не замислюючись, а на думку Б. Буяльського, це була найцінніша мить мого уроку. У педагогічній праці немає дрібниць – ось який головний урок ми всі тоді отримали від нашого талановитого наставника, прискіпливого й проникливого, суворого й одночасно дбайливого. А головне, неймовірно щедрого у своєму наставництві. Рідкісна риса, за сьогоднішніми мірками.

Звідки такий високий професіоналізм і щедрість, я зрозуміла згодом, вже по смерті Б. Буяльського, читаючи в архіві його переписку зі своїм учителем, талановитим українським поетом, перекладачем, літературознавцем Григорієм Кочуром. Упродовж багатолітніх взаємин з Б. Буяльським та іншими учнями Г. Кочур здійснював свою наставницьку місію. З листів видно, як він шанобливо ставився до Б. Буяльського, завжди звертаючись на ім’я та по батькові, як філігранно застосовував критику й похвалу, як щедро радив, підказував, дарував ідеї. Таке ж ставлення до учнів передалося й Буяльському-педагогу. Болеслав Адамович ніколи не дозволяв собі, наприклад, звернутися до студента на «ти», вислуховував уважно й терпляче, не скупився ні на критику, ні на допомогу. Показово, що Г. Кочур, у свою чергу, теж був учнем знаменитого вчителя – Миколи Зерова. Ось воно: учитель народжується від учителя! Отож, як виявилося, я мала честь стати ланкою цієї «гуру-парампари». Але жанр енциклопедичної статті вимагає певної структури, тому перейдімо від емоційного вступу до висвітлення основних віх біографії, професійного шляху та аналізу науково-педагогічної спадщини.

Народився Болеслав Адамович Буяльський 1 серпня 1919 р. у м. Єлисаветград (нині Кропивницький). Уже у віці 14 років почав працювати помічником електромеханіка МТС на Вінниччині, потім радистом на радіовузлі. У 1935–1938 рр. навчався в Київському індустріальному робфаці. У 1938 р. вступив на філологічний факультет Вінницького педагогічного інституту.  У 1941 р., з перших днів війни студент-відмінник стає рядовим Червоної армії (237 стрілецької дивізії Шостої армії). Далі «на війні як на війні» – оточення, контузія, арешт, концтабір, втеча, життя на окупованій території, робота в підпільній типографії, знову фронт, важке поранення, інвалідність. У жовтні 1944 р.  Б. Буяльський поновлює навчання в інституті, одночасно працює директором вечірньої середньої школи. Талановитому випускнику пропонують залишитися в інституті на посаді викладача кафедри російської літератури. На цій кафедрі Б. А. Буяльський пропрацював до 1992 р. По тому ще кілька років працював доцентом кафедри педагогіки того ж інституту та професором кафедри історії та теорії культури Вінницького національного технічного університету, де викладав педагогічну майстерність та риторику. Полишивши викладання за станом здоров’я та віком, Б. Буяльський до останніх своїх днів продовжував наукові дослідження, публіцистичну творчість. Був одружений, виховав трьох дітей. Помер знаний український педагог 22 вересня 2009 р. 

Б. Буяльський прожив довге й дуже непросте професійне життя, життя педагога-гуманіста, педагога-борця за правду та справедливість. У радянській тоталітарній системі така позиція професіонала й громадянина була небезпечною. Зрозуміло, що, маючи такі потрібні для педагога, але зовсім неприйнятні для радянської системи якості, Б. Буяльський жив під постійним наглядом КДБ і зазнавав утисків у професійній діяльності. Так, подані до друку книги роками «маринувалися» у видавництвах. Не захищеною залишилася докторська дисертація, бо була написана українською мовою, в ній не було традиційних посилань на «класиків марксизму-ленінізму», та й здобувач докторського ступеня ніколи не був і не збирався бути членом КПРС. Не допущеними до друку залишилися навчальні посібники для студентів «Проблемный путь изучения зарубежной литературы епохи Возрождения» та «Виразне читання. Практикум». Незважаючи на це, бібліографія Б. Буяльського налічує десятки наукових, навчально-методичних, літературно-критичних, публіцистичних праць, у яких знайшли відображення найважливіші питання професійної діяльності педагога, учителя-філолога.

Б. Буяльський знаний не лише в Україні, а й на теренах усього колишнього Радянського Союзу та за його межами як теоретик і практик мистецтва виразного читання в школі. Його книги з виразного читання, що виходили 100-тисячними накладами, досі є чи не найбільш цитованими в цій галузі знань. Відомий радянський педагог Симон Соловейчик на початку 1970-х років прогнозував, що «проростає» нова школа, яка буде організована за В. Сухомлинським, математику й фізику в ній вивчатимуть за В. Шаталовим, а літературу – за Б. Буяльським. 

Результати аналізу джерел свідчать, що вивчення педагогічної спадщини Б. Буяльського фактично ще не розпочато. Попри наявність певної кількості праць, немає ані ґрунтовного цілісного дослідження про наукову й професійно-педагогічну діяльність Б. Буяльського, ані робіт, у яких досліджувалися б окремі педагогічні проблеми в науковому доробку вченого й педагога-практика. 

Статті в пресі С. Реп’яха, О. Філіна, І. Шульги, М. Холод-ного, Л. Єгурнової, В. Юхимовича, Л. Лисої, Л. Пастушенка мають скоріше епідейктичний характер, ніж науково-аналітичний, хоча вони дають можливість побачити постать талановитого педагога очима учнів та однодумців, що є важливим у визначенні сутності таких педагогічних понять, як «педагогічна майстерність», «педагогічна культура», «педагогічний ідеал». Зокрема, С. Реп’ях, український поет, прозаїк, перекладач, зазначає таке: «Б. Буяльського без перебільшення можна назвати видатним літературознавцем і педагогом. Володіючи унікальним аналітичним розумом, маючи велике і щедре серце, Болеслав Адамович сказав вагоме слово, яке, вірю, в недалекому майбутньому вважатимуть пророчим у царині вивчення літератури в школі».

Стислі оглядові статті Б. В. Хоменка про наукову й педагогічну діяльність Б. Буяльського містяться в кількох енциклопедичних виданнях. Посилання на ідеї Б. Буяльського щодо мистецтва виразного читання, на дидактичні положення, ним розроблені, можна знайти чи не в усіх статтях і книгах на цю тему, що засвідчує: вінницький автор книг з виразного читання вже півстоліття залишається визнаним авторитетом у цій царині. У висвітленні питань педагогічної техніки, зокрема техніки й виразності мовлення, та інших питань на «систему Б. Буяльського» посилаються автори найкращих українських підручників з педагогічної майстерності. Разом з тим ще не здійснено цілісного ґрунтовного дослідження цієї системи.

Тому скористаймося нагодою поміркувати тут над окремими постулатами педагогічної системи Б. Буяльського. 

Поняття педагогічної майстерності та мистецтва слова як її обов’язкової складової були для Б. Буяльського наріжними в розумінні сутності професії вчителя, викладача. «Професія учителя – творча, – писав він. – Вона здатна підтримувати його в прагненні до майстерності й вимагати від нього майстерності». Б. Буяльський суттєво уточнює поняття педагогічної майстерності, зауважуючи, що спрямованість учителя на зовнішню ефектність своєї діяльності не свідчить про його педагогічну майстерність: «Одна річ – коли вчитель обмежується ефектним здійсненням уроку, а інша – коли він піклується прагненням формувати особистість свідомого добродія-громадянина». 

Як науковець і педагог-практик, Б. Буяльський формулює «найважливіші принципи, здійснення яких може збуджувати прагнення стати професіоналом»: 1) не забувати про головну мету: формувати особистість майбутнього громадянина незалежної України; 2) самоаналіз, самоконтроль, критичне ставлення передусім до себе; 3) обмін досвідом з колегами; 4) щирість у взаєминах з учнями й колегами; 5) повага до учня, відсутність зверхності в ставленні до нього; 6) співробітництво з учнем; 7) турбота про поліпшення та збагачення його лексикону; 8) дотримання правил мовленнєвого етикету; 9) знання предмета, вільне володіння матеріалом, що вивчається; 10) пошуки результативних методів тлумачення навчального матеріалу; 11) не відступати перед труднощами; 12) бути готовим відверто визнати допущені помилки та зриви й вибачитись перед учнями.

Тут не зайвою буде ілюстрація-спогад одного з учнів Болеслава Адамовича, який прозвучав колись в ефірі вінницького радіо (В. Новицький, 1977): «Якось під час проходження педагогічної практики студентка провела урок неякісно, вийшла з нього і розплакалась. «Не смійте використовувати мокрого носовичка як білий прапор!» – сказав наставник і потім уміло та терпеливо вів бесіду з майбутньою вчителькою, розкриваючи їй мудрість педагогічної праці».

Особливу увагу Б. Буяльський приділяє педагогічному такту: «…Однак навіть «безнадійних» учитель не має ані морального, ані професійного права позбавляти своєї уваги та доброзичливості. Крім того, роздратування вчителя, його нервозність (страшні причепливі хвороби) не лише дратують учнів, а й пригнічують їх і вбивають в них бажання добувати знання й набувати вміння. Які б гіркі й неприємні істини не говорив учням вчитель, у його тоні мають переважати співчуття та щира доброзичливість».

Услід за К. Ушинським Б. Буяльський наголошує, що особистість може бути вихована тільки особистістю. «Щоб виховати нове покоління в розумінні гласності не як тимчасового подарунка властей, а як повітря, що необхідне для нормального розвитку особистості, учитель фахом своїм зобов’язаний, має сам бути особистістю, а не чиновною персоною, що на зорі радянщини іменувалася шкрабом». Один з розділів книги Б. Буяльського «Курс на майстерність» (1970) називається «Бути людиною». 

Б. Буяльський пропагував у радянські часи зовсім не «радянську» якість: «Щонайважливішою особливістю педагога слід вважати великодушність». 

«Величність душі – це властивість характеру, що виражається перш за все в здатності безкорисливо жертвувати своїми інтересами заради справи, якій служиш, у відсутності злопам’ятності, в розумній доброті серця». Ніхто не може зобов’язати кого б то не було бути великодушним. І було б важко і неприємно дізнатися, що акти великодушності учитель здійснює за обов’язком. Спроби грати роль великодушного також приречені на провал. Зачерствілій людині, якщо вона хоче залишатися учителем, залишається одне: переробляти себе з середини не тільки заради дітей, а й заради самого себе. Великодушність є основою для формування таких якостей учителя, як уміння розуміти й поважати учня, уміння розумно, у межах його можливостей і здібностей вимагати від нього. Великодушність – основа для розвитку педагогічного такту. Навпаки, бездушність, на думку педагога, найстрашніша, неприйнята риса учителя. «Бездушність – це каліцтво».

Дослідивши праці талановитого українського педагога, ми маємо змогу представити його ідеал педагога-майстра. За Б. Буяльським, учителю мають бути з необхідністю притаманні такі якості: правдивість і принциповість; працелюбність; щирість почуттів і слів; глибоке знання предмета; любов до свого предмета; ерудиція; уважність, чутливість до дитини, людини; дух добра, великодушність; спрямованість на учня, розвиток його особистості, формування духовності; «гармонія знань і моральності»; методична майстерність; критичне ставлення до себе й до інших; схильність до пошуку. 

Як фахівець з виразного читання Б. Буяльський зробив вагомий внесок у розробку проблем культури та мистецтва мовлення вчителя. Б. Буяльський виділяє такі якості педагога-майстра, як культуру мовлення; пошану до слова; здатність до словодії, володіння технікою мовлення. Він висував високі вимоги до професійного мовлення: «Дикційна чіткість та орфоепічна грамотність, логічна ясність і емоційно-образна виразність – такі ознаки живої мови культурних людей». І пропонував шляхи та методи вдосконалення мовленнєвої культури.

Висуваючи до учителя, викладача такі високі вимоги, Б. Буяльський сам їм відповідав повною мірою. Непересічна особистість, талановитий педагог-майстер, Б. Буяльський був взірцевим прикладом для своїх студентів і колег-однодумців. Авторка цієї статті, яка мала честь знати Б. Буяльського, бути його студенткою, а згодом колегою, з переконаністю підтверджує ці слова. 

Вочевидь, науковий, творчий доробок ученого, його життєвий шлях і професійна педагогічна діяльність мають виняткове значення для сучасної української педагогіки та нової української школи. Адже в них на чільному місці постає гуманістичний ідеал педагога-майстра, який усе своє життя обстоював і втілював у життя Болеслав Адамович Буяльський.

О. Б. Залюбівська 

Література

Буяльський, Б. А. Поезія усного слова : метод. матеріал / Б. А. Буяльський. – Вінниця : УНІВЕРСУМ-Вінниця, 2005. – 192 с. 

Буяльський, Б. А. Це чарівне спілкування : мовленнєвий етикет українського народу / Б. А. Буяльський, А. В. Оверчук. – Вінниця, 2005. – 20 с.

Буяльський, Б. А. Як ми спілкуємося : мовленнєвий етикет українського народу / Б. А. Буяльський, А. В. Оверчук. – Вінниця : ВЕЛЕС, 2001. – 96 с.

Буяльський, Б. А. Жертва і свідок більшовицького раю : спогади про 1937–1940 роки / Б. А. Буяльський, О. М. Трачук. – Вінниця, 2000. – 95 с.

Українська література. 9 клас : хрестоматiя / О. К. Ба-бишкiн, В. М. Борщевський, Б. А. Буяльський. – 27-ме вид. – Київ : Рад. шк., 1982 . – 656 с. 

* * *

Буяльський, Б. А. Хоч минули століття : до 350-річчя від дня народж. Жана Батиста Мольєра / Б. А. Буяльський // Вінниц. правда. – 1972. – 15 січ. – С. 4. 

Буяльський, Б. Він повернувся, щоб жити в пам’яті народній : [про поета, правозахисника В. Стуса] / Б. Буяльський // Слово педагога. – 2003. – Січ. (№ 1). – С. 1.

Буяльський, Б. А. Творчість Марії Конопницької в 80-ті роки ХІХ ст.: (тематика та провідні ідеї) / Б. А. Буяльський // Наук. зап. / Вінниц. держ. пед. ін-т ім. М. Островського. – Київ, 1951. – Вип. 2. – С. 80–102. 

Буяльський, Б. А. Критично мислячий історик : [В. П. Воловик, проф. Вінниц. ДПУ ім. М. М. Коцюбинського] / Б. А. Буяльський // Вінниччина: минуле та сьогодення : крає-знав. дослідж. : матеріали ХХ Вінниц. наук. історико-крає-знав. конф. 27–28 жовт. 2005 р. – Вінниця, 2005. – С. 16–17. 

Про вченого

Єгурнова, Л. Болеславу Буяльському – 90 / Л. Єгурнова // Вінниччина. – 2009. – 4 верес. – С. 8.

Залюбівська, О. Б. Педагогічна й риторична майстерність у творчій спадщині Болеслава Буяльського / О. Б. Залюбівська // Знання. Освіта. Освіченість : зб. матеріалів І міжнар наук.-практ. конф. 25–27 верес. 2012 р., м. Вінниця. – Вінниця, 2012. – С. 35–37. – Бібліогр. в кінці ст. ; Вісн. Вінниц. політехн. ін-ту. – 2013. – № 1. – С. 137–139.

Пастушенко, Л. Таємниця живого слова / Л. Пастушенко // Поділля. – 2005. – 26 лип. 

Хоменко, Б. В. Буяльський Болеслав Адамович / Б. В. Хоменко // Енциклопедія Сучас. України (ЕСУ). – Київ, 2004. – Т. 3. – С. 683.

Филин, А. К юбилею учителя / А. Филин // Независимый курьер. – 2009. – 5 серп. – С. 20.

Юхимович, В. Класик педагогіки з Вінниці / В. Юхимович // Освіта. – 1994. – 25 трав.

Реп’ях, С. Улюблений учень Григорія Кочура / С. Реп’ях // Літ. Україна. – 1999. – 16 верес. 

Архівні матеріали

Державний архів Вінницької області (далі – ДАВіО), ф. 5322, оп. 1, спр. 1. 

ДАВіО, ф 5322, оп. 1, спр. 13.

ДАВіО, ф. 5322, оп. 1, спр. 22, арк. 174.

ДАВіО, ф. 5322, оп. 1, спр. 24, арк. 414.

ДАВіО, ф. 5322, оп. 1, спр. 30, арк. 5.

ДАВіО, ф. 5322, оп. 1, спр. 36, арк. 12.

ДАВіО, ф. 5322, оп. 1, спр. 59, арк. 26.

Доба Української революції 1917–1920 рр. ознаменувалася пробудженням надії поневоленого громадянства на створення вільної, незалежної держави, очікуванням від перемоги можливості реалізувати своє право на самовизначення, а також утвердженням національної демократичної преси. На Поділлі, незважаючи на складні суспільно-політичні та економічні умови, військову боротьбу, процес формування друкованих видань був активним і бурхливим.

Підрахувати точну кількість газет, які виходили тоді, складно. Деякі існували тривалий період, деякі – тільки кілька тижнів. Як засвідчує історик Ю. Сіцінський, окремі часописи виходили один-два дні, бо рух був незвичайний [1, с. 30]. Крім того, окремі газети змінювали назву, хоча за змістом і складом редакторів залишались однаковими. Деякі видання взагалі не збереглися, від них залишилися лише згадки в різних джерелах. 

Протягом 1917–1920 рр. на теренах Поділля державна влада змінювалася кілька разів, і це одразу впливало на характер часописів. Траплялося навіть, що в одній частині Поділля була одна влада, в другій – інша, відтак зв’язок навіть між сусідніми районами часто був неможливий. За таких умов становище газет було досить складним. Усі часописи підлягали контролю військової цензури, яка не була звичайною формальністю. При кожній новій державній владі на території Поділля місцеві часописи або переходили на інше місце, або взагалі припиняли існування чи перетворювалися у звичайні інформаційні листки.

У добу Директорії УНР можна констатувати розквіт видавничої справи на Поділлі, адже преса розходилася великими тиражами й охоплювала все українське суспільство. Лише на Поділлі видавалося понад 250 українських часописів, зокрема в Кам’янці-Подільському – майже 40 [2, с. 39]. Сприяв цьому прийнятий закон «про державну мову в УНР», яким українська мова проголошувалася «державною і обов’язковою для вжитку» на всій території республіки [3]. Відтак газети випускали не лише державні органи, але й політичні партії та громадські організації. 

Зокрема, у Вінниці широкою політичною і культурно-освітньою роботою займалися місцеві осередки товариства «Просвіта». Задля популяризації ідей демократії та патріотизму, думок, настроїв різних прошарків і груп населення з питань національно-культурного життя у 1919 р. було створено щоденну газету «Шлях» (ред. В. Островський) [4]. 

Мета цього дослідження – охарактеризувати часопис «Шлях» як загальнополітичне, економічне та просвітницьке видання: особливості політичної трансформації в суспільстві, перебігу визвольної боротьби та їхнього відтворення засобами друкованого слова на шпальтах досліджуваного щоденника; зв’язок газети і соціального, культурно-освітнього та національно-патріотичного руху.

Ознайомившись із більшістю публікацій в означеному виданні, цілком безапеляційно можна констатувати, що його голов-ним завданням був захист України від московської агресії [5, с. 58]. На сторінках газети вміщено багато матеріалів про жорстокий терор, який здійснювали більшовики на Вінниччині, висловлювалася підтримка об’єднанню УГА і армії УНР у боротьбі з денікінськими військами: «Пам’ятаймо, що армія обороняє землю і волю українського народу від царських посіпак Денікіна і кривавих комуністів» [6, с. 3]. В одному із номерів «Шляху» вміщено обов’язкову присягу Українського війська, в якій теж звучав заклик «мужньо, до останньої краплі крові боротися супроти всякого ворога УНР та трудового люду, завжди поводитися так, як цього вимагають військові закони та честь воїна-лицаря, в цей спосіб і честю жити і честю умерти» [7, с. 42]. 

Опубліковані матеріали також розповідали про вплив представників свідомої частини сільських громад на піднесення українського руху. Так, за повідомленням невідомого дописувача газети «Шлях», в с. Ковалівці Брацлавського повіту активісти цукроварні на противагу пропольській та проденікінській пропаганді провели вечірку, на якій побували старшини української армії. Присутні виконали національний гімн, висловили палкі заздоровниці на честь усіх захисників рідного краю, лідерів української революції (Шлях. 1919. 20 жовт.). 

У багатьох кореспонденціях йшлося про народні збори та повітові селянські з’їзди, де обговорювалися проблеми української державності, діяльності уряду УНР, допомоги з боку селянства, питання шкільної та культурно-освітньої справи, засуджувалася поведінка тих селян, які вели антидержавну агітацію [8, с. 62].

Подільський часопис «Шлях» також висвітлював державницьку політику Директорії, публікував звернення провідників революції до народу, займався активною пропагандою культурно-мистецького життя подолян, національної освіти, передусім українізації та реорганізації шкіл. Останнього вимагали інтереси дітей, розвиток у них усвідомлення не тільки того, що учням потрібні знання, але й працездатності, вміння навчатись міркувати, бо тільки на цій основі можна було виховати вільну, розвинену особистість [9, с. 336]. Також розглядалися причини, напрями, зміст реформування шкільної освіти, чинники впливу, механізми проведення шкільних реформ, побудова єдиної трудової школи та ін.

Нелегкою і напруженою була тодішня праця Директорії: політичні прогнози та сподівання, поточні справи, висилання різноманітних місій до різних країн і головне – робота з армією, яка відступала під натиском більшовицьких військ. Крім законів, розпоряджень, інших документів, у Вінниці з’явилася і «Відозва Головного отамана вінницькій «Просвіті», Національному союзу, Союзбанку, Голові повітових народних управ». У цьому документі С. Петлюра звернувся до громадянства із проханням допомагати всім хворим та пораненим воякам, що, на його думку, повинно було «дати їм нові сили для подальшої боротьби з ворогом» [10]. 

Проте Директорія та її армія терпіли поразку за поразкою, і 18 березня 1919 р. до Вінниці вдерлися частини 1-ї Української радянської дивізії під командуванням М. Щорса. Другий вінницький період у діяльності Директорії закінчився [11, с. 160]. 

Після відходу армії УНР з Вінниці російсько-більшовицькі окупанти почали кривавий терор проти української інтелігенції міста. Вінницька газета «Шлях» подала свідчення очевидця: «Страшне місце. Люди-звірі, які вбивали збройною рукою беззбройних зв’язаних своїх політичних супротивників. Трупи скидали в ями в Грохольському лісі, а потім досипали землею» (Шлях. 1919. 15 серп.).

Однак у середині березня Українська армія перейшла в рішучий наступ та після жорстоких боїв розбила фронт Червоної армії. Визвольна боротьба тривала…

У серпні 1919 р. 6-а дивізія Запорозького корпусу та 10-а галицька бригада знову атакували Вінницю та захопили місто. Спільну перемогу над «більшовицькою гідрою» наддніпрянців і наддністрянців було названо символом «нероздільної, багатовікової мучениці-України», а також підкреслювалось, що пролита кров борців за волю і правду «затерла відокремлення силою політичних обставин від материнського лона однієї частини народу й закріпила навіки свідомість його єдності» (Шлях. 1919. 16 серп.). 

Уже вранці 11 серпня в місті над Бугом відновила свою роботу повітова управа. Матеріальне становище Вінницького земства було складним [12, с. 368]. Газета «Шлях» характеризувала його так: «Коштів у розпорядженні повітової управи немає і копійки, різні народні інституції (лікарні і т. п.) перебувають у скрутному стані, кінні пошти понищені, все земське майно, справи, архіви, машинки та багато інших речей розкидані по різних будинках Вінниці, де існували радянські установи» (Шлях. 1919. 15 серп.).

Зі звільненням Вінниці в української влади з’явилася можливість ширше вести державне будівництво. У декларації, яку розповсюдили серед населення урядовці, було викладено основні умови встановлення нового політичного устрою УНР. У документі наголошувалося на демократичному принципі із загальним виборчим правом до органів самоврядування і центрального парламенту, відкидався принцип класової диктатури і висувалися на передній план демократичні ідеали (Шлях. 1919. 19 серп.). 

Чільне місце в процесі реалізації ідей державотворення належало приватній ініціативі. У ній вбачалася рушійна сила, що «додасть потужних обертів усім частинкам складного механізму суспільного прогресу». Адже народ ніколи не був первісним фактором розвитку свого життя. Початок в усьому належав індивідуумам, які «миттєво підхоплюють розкидані в масах окремі думки, надії, устремління, вимоги, і, провівши синтез сучасного моменту, пропонують людям те, чого вони бажають. Однак приватна ініціатива сповна задовольнятиме народні бажання тільки тоді, коли ініціатори стоятимуть близько до громадянства» (Шлях. 1919. 31 серп.). Прикметно, що в Україні ситуація в цьому напрямі складалася позитивно: на захист інтересів демократії виступила інтелігенція.

До викорінення з лексикону широких верств населення нав’язаних комуністами неологізмів, ліквідації у їхній свідомості прогалин щодо національних орієнтирів вдалися представники вчительства. Їхнім обов’язком стало не лише морально підтримувати краян, але й розгорнути у відновленій «єдиній трудовій школі» просвітницьку діяльність, зокрема роз’яснювати завдання республіканської влади, спрямовані на закріплення здобутків визвольного руху, забезпечення подальшого духовного й економічного розвитку країни (Шлях. 1919. 3 верес.). З когорти вчителів до лав регулярного війська вливалися національно свідомі старшини й партизани. Разом з однодумцями вони бралися за зброю і «переможно несли рідний жовто-блакитний прапор» (Шлях. 1919. 14 верес.).

Зусиллями політичних партій та громадських організацій відновив свою діяльність Український Національний Союз, який «стоятиме на платформі української державності й відбиватиме устремління свідомого громадянства жити самостійним державним життям» (Шлях. 1919. 28 серп.). Право на лобіювання питань і відстоювання політичних інтересів своїх прихильників у цьому об’єднанні отримали українські соціал-революціонери, соціал-демократи, соціал-федера­лісти, соціал-самостійники, селянські, учительські спілки, товариства «Просвіта», повітові земства, кредитові, споживчі та сільськогосподарські кооперації. До президії увійшли: В. Козак, В. Мачушенко, А. Морський, В. Богуславський, В. Дудич (Шлях. 1919. 30 серп.).

Водночас очільникам республіки доводилося в складних умовах налагоджувати діяльність урядового апарату. Причини були очевидними: відступаючи у березні 1919 р. від Києва до Галичини, український уряд скорочував штат міністерств; після переїзду до Кам’янця-Подільського їхній склад був доведений до мінімуму. Коли ж знову виникли сприятливі умови для формування Ради Народних Міністрів, з’явилася проблема із забезпеченням відповідальними працівниками, брак часу і сил. 

Значну перепону нормальній життєдіяльності державних структур створили більшовики, які все зіпсували й знищили. Давалася взнаки повна руйнація засобів комунікації і зв’язку: залізниці, телефони й телеграфи перебували в занедбаному стані. Як свідчили документи страхового відділу губернської управи, за час перебування червоноармійських загонів лише в Кам’янецькому повіті непридатними для експлуатації залишилося 2383 житлових і 5267 господарських будинків (Шлях. 1919. 24 серп.).

Важлива роль у боротьбі з прибічниками комуністичної ідеології, формуванні громадської думки, висвітленні реальної політології, розробці важливих українських питань, що стосувалися боротьби за державну незалежність, відводилась тоді газетній періодиці. Преса Поділля перетворювала свої шпальти на гучномовець революційних процесів, вела хроніку крайових і республіканських подій. «Наша зброя – це слово, яким не руйнують, не палять, не вбивають, а тільки вінчають правду і катують брехню», – зазначалось у передовиці вінницького часопису «Шлях» (Шлях. 1919. 15 серп.). І цього найбільше боялися більшовики. Досить часто вони виривали пера з рук журналістів та надівали на них важкі кайдани мовчання. Однак невмирущий народний дух знову і знову руйнував перепони й газетярі ставали до власного переможного бою за волю, щастя рідного краю і всієї України. Друковане слово ставало гострим, немилосердним мечем проти тих, хто насмілювався простягати руку на національні права та свободи.

Не бажаючи втратити темпів руху Української армії й задля випередження надання підмоги червоноармійцям з Московщини, Головний отаман наказав 12 серпня 1919 р. розпочати наступ основними силами на Київ [13, с. 791].

Відчуваючи загрозу цілковитого знищення, більшовики різними способами продовжували шукати довіри в місцевого населення. Передусім серед широких верств громадянства через російськомовну пресу поширювалася інформація, в якій представники українського уряду поставали контрреволюціонерами та буржуазією. Ця «буржуазія» мала знищити всі здобутки жовтневого перевороту 1917 р., викорінити робітництво, скасувати всі демократичні установи, надіти на селян панське ярмо і все це вінчати самодержавним нагаєм. 

У багатьох селах більшовицькі агітатори «настільки закаламутили селянам голови провокаційними чутками», що вони починали вірити «накресленим перспективам» (Шлях. 1919. 4 верес.). На жаль, через «темну, як осіння ніч, неосвіченість» подоляни погано розбиралися в національних, фінансових, політичних і земельних питаннях. Не орієнтуючись, де ворог, а де – друг, вони несвідомо шкодили і собі, і своєму краєві. Щоб збити народ з пантелику, більшовики розробили цілу систему агітпросвітницьких заходів, не шкодуючи ні грошей, ні паперу. Друкарні працювали на повну потужність, окремі працівники автомобілями розвозили видання по містечках і селах, виливаючи в народ безмежну лаву необ’єктивної інформації.

На боротьбу з ганебним явищем радянської пропаганди виступила місцева демократична преса. Друковане слово стало єдиним провідником світла на «темну народну дійсність», ефективним засобом боротьби проти брехні та фальші, дезінфектором «для провінційного багна з його хвороботворними бактеріями», гігієнічним розчином для очищення «щоденних чуток» (Шлях. 1919. 30 серп.).

Інтенсивно й планомірно працювало відповідне галузеве міністерство, залучаючи до проведення агітаційно-освітньої роботи серед населення представників інтелігенції. Газети, відозви, плакати, брошури щоденно відправлялись у села, «яскраво освітлюючи їх променем національної самосвідомості й правди» (Шлях. 1919. 22 серп.). «Газету, давайте нам скоріш українську газету», – лунало у найвіддаленіших куточках губернії (Шлях. 1919. 19 верес.).

Провідну роль у цьому відіграв подільський часопис «Шлях», з якого робітники довідались, що склад міністрів соціалістично-демократичний і мав на меті не тільки залишити здобутки демократії, але й відживити їх від більшовицького абсолютизму та вивести на шлях вільного культурного розвитку. Трудове населення дізналося, що влада України нічого спільного з буржуазією Західної Європи не мала, в жодні зв’язки з Антантою не входила і користуватися її допомогою не має наміру. Замість шовіністичних програм, громадяни почули про національно-персональну автономію, рівноправне, мирне, братнє, спільне життя не тільки всіх мешканців України, але й народів і держав Східної Європи – Росії, Польщі, Румунії. Замість підроблених перспектив більшовиків, подоляни «побачили перед собою світле майбутнє, істинно демократичне життя за цілковитої свободи індивідуального самовираження й творчості» (Шлях. 1919. 16 серп.).

Побачивши, що українські урядовці йшли обмінюватися думками і радитися не з поміщиками, не з капіталістами, а з трудящими та представниками професійних спілок, подоляни змінювали попередні настрої.

В окремих газетних передовицях домінувало гасло про національне єднання українців різних територій в один організм – Соборну Україну. «Єднаймося» – це слово, з якого злізла червона фарба, повинно набрати яскравого жовто-блакитного кольору і закарбуватися як у кожному серці, так і на нашому прапорі», – зазначалося в газеті «Шлях». Саме в єдності народу вбачалась потужна сила, що «стане опором на шляху іноземного поневолення, спасенням і перемогою у визвольній боротьбі» (Шлях. 1919. 5 верес.).

У викривальних статтях газета розвінчувала антинародну політику більшовиків, яку вони «солодко, але з присмаком отрути» намагалися нав’язати селянству. Зокрема, у зверненнях редакцій до селян зазначалося, що «розбишаки-чужинці» обіцяли віддати панську землю, а насправді хотіли відняти їхню власну й завести в комуну. Співали про волю, але поставили наглядачами з нагаями та штиками різних пройдисвітів: китайців, вірменів, караїмів, кримінальних елементів. Вони декларували свободу віри, проте скрізь і всюди глузували з православ’я, забороняючи вивчати в школах Закон Божий, наказували повикидати ікони з установ, знущалися з церковної служби та обрядів. 

Московські загарбники називали свій уряд селянсько-робітничим, а насправді не давали чесному трудовому селянству жодних прав та влади, віддаючи все до рук чужинців. Говорили про святість праці, а підтримували лише одних ледацюг, злодіїв та всіх тих, хто дійшов до бідності через лінощі. Перевертні в масках більшовизму обіцяли дешевий хліб, мануфактуру, продукти промисловості, самі ж – формували «продармію», яка мала силоміць, зі зброєю в руках одбирати все до крихти й відвозити до Московщини. Вони називали республіку «українською», хоч ненавиділи українців, гноїли їх у в’язницях, розстрілювали, забороняли писати та говорити правду, вчили зраджувати рідну землю, зневажати її і глузувати з неї (Шлях. 1919. 15 серп.).

Робітництво теж сподівалося, що з установленням радянської комуністичної влади в Україні настане соціалістичний рай і запанує братерство. Але замість здійснених бажань прийшли розчарування: комуністи прийшли як завойовники, рай змінили пеклом, братерство – розбратом, війною, руїною. Вони вважали себе інтернаціоналістами, а насправді сповідували «руський націоналізм пурішкевичевої марки». Ведучи свою ганебну політику, комуністи осквернили всі ті гасла, які стояли на їхньому прапорі. Силою закривавлених багнетів червоні імперіалісти хотіли змінити людські душі, але їм це не вдалось: свідоме робітництво дало відкриту й рішучу відсіч (Шлях. 1919. 7 верес.). Комуна, під знаком якої більшовики прагнули завоювати світ, поступово захлиналася у «безформенному тумані власних примарних ідеалів» (Шлях. 1919. 18 верес.). 

Відступаючи, провідники так званої «робітничо-селянської влади» здійснювали спроби емоційного впливу на «колишніх понівечених рабів», жорстоко розправлялися з мирними жителями, «в ім’я утвердження здобутків революції» зухвало й цинічно вбивали безневинних людей. Під прапором знищення всього свідомого українства прагнули зруйнувати національно-культурну діяльність Директорії УНР та її уряду. За допомогою «чрезвичайок» як злочинців і зрадників комуністи переслідували справжніх українських патріотів, страчуючи без будь-якого слідства і суду (Шлях. 1919. 24 серп.). У своїх діях вони керувалися девізом: «Роблю, що сам хочу: грабую, мордую, бешкетую…» (Шлях. 1919. 18 верес.).

Про методи більшовицької інквізиції свідчили жахливі картини людських страждань. Тільки за те, що українці мали власну позицію, демократичні переконання й прагнули жити в самостійній державі, їм «вирізували носи та руки, вбивали цвяхи у голову та жіночі груди, пронизували шпильки під нігті, повільно до смерті били шомполами, мордували, зв’язували й закопували живцем, розстрілювали впритул до стіни, розбризкуючи шматки мозку на фрамуги стін…» (Шлях. 1919. 27 серп.).

Ганебним засобом пропаганди більшовизму назвав читач газети «Шлях» могили червоноармійців, похованих у центрі Вінниці перед приміщеннями Народного дому, «Савою» і Вознесенської церкви. «Невже складно знайти інше місце для вічного спочинку полеглих, – звертався автор допису до міської управи. – Вважаю, що обов’язком місцевої влади має стати приведення в порядок міста, з якого комуністи зробили цвинтар» (Шлях. 1919. 22 серп.).

Найбільшим же злочином більшовизму преса називала паралізацію сил народних мас. За «диктатурою пролетаріату» вона вбачала захований всесвітній безмежний абсолютизм, який нищив усі межі між конкретним індивідуумом, державою і колективним об’єднанням, не визнавав ні громади, ні самоврядування з його ініціативами (Шлях. 1919. 28 серп.).

В інших газетних статтях лунав заклик до прозріння усіх «темних і нещасних братів», які оступилися, вбиваючи у своєму серці любов до Вітчизни, плюючи у святе обличчя України, розпинаючи її ворогам на поталу. «Покохайте матір-Україну, як колись кохали її батьки, підтримайте власне військо і демократичний уряд, – звучало у зверненні до селян. – Якщо ж ви цього не зробите, то ще довго плакатимуть наші села і довго будемо рабами поміщиків, які повернуться з чужою владою. Тож хай гірке рідне слово правди відновить нас і зробить вірними, непереможними синами України!» (Шлях. 1919. 15 серп.).

31 серпня після важкого бою в районі Білогородки і прориву ворожих позицій передові частини й командування українських військ урочисто ввійшли до столиці. «Київ у наших руках!» – ці радісні слова розносив телеграфний дріт всією Україною [14, арк. 22]. 

Звільненню Києва присвячено спеціальний випуск вінницького «Шляху». Розповідаючи про важку, виснажливу боротьбу славетних українських частин, які звільнили Київ, газета вмістила телеграму до Начальної Команди Галицької армії від штабу Наддніпрянської армії, підписану отаманом Тютюнником. У ній наголошувалося на значній ролі УГА у визволенні української столиці: «Дай Боже, щоб цей великий успіх став міцною підвалиною для визволення всієї соборної України!» (Шлях. 1919. 31 серп.).

Отже, здійснивши дослідження подільського часопису «Шлях» як загальнополітичного та просвітницького видання, можна зробити висновок, що завдяки демократичним настроям, близькій до народу позиції та великому патріотизму, висвітленню реалій визвольної боротьби, соціальних проблем селянства, політичного життя суспільства, правдивим, виваженим і серйозним публікаціям, щоденник перетворився на трибуну народної думки, відіграв важливу роль культурно-політичного чинника в розвитку українства, став ефективною зброєю в боротьбі за самостійність держави, єдиним інформаційним полем, спрямованим на виборювання й утворення незалежної України.

В. О. Гандзюк 

Джерела та література

1. Сіцінський, Ю.Друкарні та видання на Поділлі : матеріали до історії / Ю. Сіцінський ; Хмельниц. обл. краєзнав. музей. – ДК 8790. – 198 с.
2. Лисий, А.До питання про перебування Директорії в Вінниці у лютому – березні 1919 р. / А. Лисий, О. Лойко // Україна: минуле, сьогодення, майбутнє : зб. наук. пр. – Київ, 1999. – С. 39.
3. Вісник Державних Законів для всіх земель Української Народної Республіки. – 1919. – 18 січ.
4. Часописи Поділля : іст.-бібліогр. зб. з нагоди 150-ліття першої газети на Україні (1776–1926) та 10-ліття існування УРСР / уклад.: М. Білінський, Н. Співачевська, І. Кревецький ; за ред. В. Отамановського. – Вінниця, 1927–1928. – 31 с.+146 с.+21 с.
5. Масловський, М.Видання Вінницької «Просвіти» / М. Масловський // Тези доп. XIII Вінниц. обл. іст.-краєзнав.  конф. 6 верес. 1994 р., м. Вінниця. – Вінниця, 1994. – С. 58.
6. Кравець, М.Газета «Шлях» Вінницького товариства «Просвіта» (1919) / М. Кравець // Тези доп. XIV Вінниц. обл. іст.-краєзнав. конф. 5 верес.1995 р., м. Вінниця. – Вінниця, 1995. – С. 3.
7. Левченко, М.Важлива публікація газети Вінницького товариства «Просвіти» «Шлях» у 1919 р. / М. Левченко // Тези доп. ХІІ Вінниц. обл. іст.-краєзнав. конф. 7 верес. 1993 р., м. Вінниця. – Вінниця, 1993. – С. 42.
8. Завальнюк, О.Газета «Шлях» про селянство Вінниччини в 1919 р. / О. Завальнюк // Тези доп. XIV Вінниц. обл. іст.-краєзнав. конф. 5 верес. 1995 р., м. Вінниця. – Вінниця, 1995. – С. 61–62.
9. Гандзюк, В.Ідея єдиної національної школи у пресі Поділля (1919) / В. Гандзюк // Наук. зап. Серія : Історія / Вінниц. держ. пед. ун-т ім. М. Коцюбинського ; за заг. ред. П. Григорчука. – Вінниця, 2006. – Вип. 11. – С. 336. 
10. Вісник УНР. – 1919. – № 7.
11. Вінниця: іст. нарис. – Вінниця, 1964. – С. 160.
12. Стецюк, В.Вінницьке повітове земство в період національно-демократичної революції 1917–1920 рр. / В. Стецюк // Наук. пр. Серія : Історичні науки / Кам’янець-Поділ. держ.  ун-т. – Кам’янець-Подільський, 2004. – Т. 13. – С. 368. 
13. Солдатенко, В. Ф.Українська революція : іст. нарис : монографія / В. Ф. Солдатенко. – Київ : Либідь, 1999. – 976 с.
14. ЦДАВІО України. Ф. 2188. Оп. 3. Спр. 32. Арк. 22.

Віталій Євдокимович Селезньов. Народний артист України.  Художній керівник Вінницького обласного академічного українського музично-драматичного театру ім. М. К. Садовського (1986–2016 рр.). Драматург. Видав дві книги: «Осіння мелодія. Театральні фантазії» та «Це не просто...», до яких увійшли п’єси, новели, поезії різних років. 

Освіта вища: 1961 – Харківський театральний інститут, актор драми.1973 – Київський державний інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого, режисер театру.

1961 – актор Вінницького театру ім. М. К. Садовського.

1968 – режисер театру.

1975 – заслужений артист України.

1986 – головний режисер театру.

1993 – народний артист України. 

1999 – художній керівник театру.

З 1993 р. – викладач Вінницького училища культури і мистецтв ім. М. Д. Леонтовича, керівник театрального відділу.

Має державні нагороди України, серед яких – орден «Дружби народів» (1986 р.), медаль «Ветеран праці» (1986 р.), Почесна грамота Кабінету Міністрів України (1999 р.), орден «За заслуги» ІІІ ст. (2008 р.).

Одружений. Виховав двох доньок та сина. 

За цими ніби й сухими фактами – життя, віддане мистецтву. Єдиному театрові. Творчий шлях довжиною в 55 років. Від актора, асистента режисера до головного режисера, народного артиста України, художнього керівника академічного театру. Продовжувач традицій свого наставника народного артиста СРСР Ф. Г. Верещагіна став визнаним майстром сцени, режисером-постановником. 

Існує легенда, що актор з’являється на світ з кількома душами. Одну обирає для особистого життя. Інші ж продовжують жити в ньому й просяться на волю. Сцена ж дає щасливу можливість реалізувати їх. І в тій ілюзії життя, яку творить театр, душа актора є справжньою. 

Народився 20 серпня 1939 р. у місті Ізюм Харківської області.

Батько Євдоким Григорович був журналістом. Мама Лідія Антонівна – робітниця на заводі. Батько загинув, захищаючи рідну землю. Осиротілій родині було сутужно, та ненька підняла трьох дітей. Матуся взагалі була дивовижною людиною: працює тяжко і віршує. Яка б стомлена не приходила, завжди синові вір-ші читала. Отож, від батьків і успадкував син відчуття мови й гарного слова. Й сам почав віршувати, а далі й драми писати. 

Навчався в Харківському театральному. Серед керівників курсу, наставників був Іван Олександрович Мар’яненко, український актор, режисер, педагог, народний артист СРСР. 

Міг працювати в Харкові, запрошували й до Києва. Та все ж «засватав» його до Вінниці Федір Григорович Трегуб, режисер Вінницького театру.

У круговерті життя юний випускник Харківського театрального інституту перетворювався на актора театру імені М. К. Садовського Віталія Селезньова. Його помітили одразу. А ось першу серйозну роль отримав з благословення Миколи Зарудного, який приніс до театру нову п’єсу «Марина» за творами Т. Шевченка і виокремив з молоді високого вродливого юнака. Молоді дружно вживалися в трупі з Миколою Овчаренком та Іваном Сікалом, Миколою Педошенком та Іваном Тарапатою, Марією Аніщенко, Валентиною Сироватко, Валентиною Немченко, Федором Глибою та Анатолієм Молдаваном. Пощастило на щирих друзів, веселих та невгамовних. Тамара й Анатолій Овчаренки, Володя Артеменко, Володя Матковський, Валя Турок (Хрещенюк), Олена Ларіонова, Клавдія Норець, Нестор Кондратюк, Лідія Бєлозьорова... Оце поєднання мудрого й юного таланту, сполучення глибини таланту й майстерності професіонала творило славу Вінницького театру далеко за межами України. А гастролі від Москви до Владивостока, фестивалі тільки посилювали її. 

Верещагін помічав, що акторства Віталію було замало. Душа просилася на волю... Для початку доручив казку «Ріпка». Якось у розмові він наголосив, що особливо пам’ятним став 1968 рік, коли на великій сцені народилась і перша вистава для дорослого глядача – «Кримінальне танго».  А в житті – народження донечки Русланки. 

Благословив Федір Григорович актора Віталія до Київського інституту театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого за дипломом режисера. 

І народжувались «Ліс» за п’єсою О. Островського, «Бравий солдат Швейк» В. Лукашова, «Мірандоліна» К. Гольдоні, «Дванадцята ніч» В. Шекспіра, «Плаха» Ч. Айтматова, «Здрастуйте, наші татусі» Р. Отколенка (сценічний вік однієї з найулюбленіших робіт понад 15 років!), «Поминальна молитва» Г. Горіна, «Камінний господар» Лесі Українки. А згодом – «Солом’яний капелюшок», «Запорожець за Дунаєм», «Моя дружина – брехуха», «Біндюжник і король», «Сильва», «Блез», «Майська ніч», «Шельменко-денщик», «Потрібен брехун», «Шалений день, або Одруження Фігаро», «Софія», «Анна Кареніна», «Назар Стодоля»... Молоді актори поступово перетворювалися на улюбленців публіки, отримували звання, нагороди...

У тісній співдружності з композитором, диригентом Дмитром Немченком, художниками Миколою Біликом, Костянтином Вітавським, Анатолієм Пеньковським, Іриною Лупащенко, балетмейстерами Миколою Грищенком та Діаною Калакай здійснювались нові задуми митця.

Віталій Селезньов інсценізував низку прозових та віршованих творів, серед яких – «Війна» І. Стаднюка, «Маруся Чурай» Л. Костенко, «Мазепа» Б. Лепкого. І для наймолодших – «Маленький принц», «Пригоди Буратіно» і власна – «Операція „Ми…” та інші пригоди поросятка Гелі». 

Вдалося Віталієві Євдокимовичу втілити разом з молодими колегами ідею створення малої сцени театру (17 грудня 1986 р.). У 1993 р. створив театральне відділення при Вінницькому училищі культури і мистецтв ім. М. Д. Леонтовича для постійного оновлення трупи.

Вірив у обдаровану молодь, яку леліяв під своїм-таки крилом, прийнявши її естетичну платформу й громадянську позицію. Відчуваючи акторів, їхню інтелектуальну силу, довіряв перші серйозні ролі. Серед них – Надія Кривцун, Таїса Славінська, Валерій Прусс, Анатолій Вольський, уже визнані майстри сцени. Сьогодні їх уже наздогнали Оксана Бандура, Жанна Андрусишена, Богдан Костюк, Наталя Шолом, Максим Какарькін, Роман Хегай-Семенов, Ольга Буга, Сергій Мазур, Єлизавета Гриценко, Марина Жарковська...

...Чи може театр змінити світ? «Мене щодня про це запитують! – говорив Брехт. – Так, може. Як і музика або інші мистецтва. На міліметр. А можливо, він нічого не змінює, крім себе. Для цього митець повинен мати мужність бути самим собою, захищати свої ідеї, водночас розбиваючи їх, щоб рухатися вперед». Звичайно, творчу особистість у житті переслідують і удачі, і поразки, на яких вона зростає й вчиться. Часи міняються, життя трансформується й вимагає, а переконання залишаються непорушними... Рухається вперед, долає дорогу й іде... навіть якщо на заслуженому відпочинку, продовжує творити…

Ну, от і все…

А я іще не знаю,

Для чого жив, не знаю до пуття…

І сторінки років перегортаю,

Як незнайоме і чуже життя.

Тепер усе, неначе на долоні:

Поразки, перемоги, суєта…

І кров шалено стугонить у скронях,

А серце… тихий смуток огорта…

Я не пишу…

Зима на вікнах пише

Моєї долі білий вірш…

Ні, ще не все!

Не все! Я знаю!

Хоча назад немає вороття.

І до життя навшпиньки припадаю,

Як до вікна замріяне дитя.

С. В. Фицайло

Література

Селезньов, В. Режисер і його Величність театр : [інтерв’ю з нар. артистом України В. Селезньовим, який очолює Вінниц. облмуздрамтеатр ім. М. К. Садовського] / Віталій Селезньов ; інтерв’ю вів Г. Заславець // Вінниц. газ. – 2008. – 2 лип. – С. 8 : фот.

Селезньов, В. Осіння мелодія : театр. фантазії / Віталій Селезньов. – Вінниця : Вінниц. газ., 2009. – 200 с. : кольор. фот.

Селезньов, В. «У час бездуховності й панування грошей історія Софії дуже актуальна» : [інтерв’ю з худож. керівником Вінниц. облмуздрамтеатру ім. М. К. Садовського В. Селезньовим] / Віталій Селезньов ; бесіду вів О. Чебан // Уряд. кур’єр. – 2011. – 8 листоп. – С. 11.

Селезньов, В. Вінниця – українське місто, уславлене козацькою звитягою, нам усім бажано це згадати : [роздуми нар. артиста України В. Селезньова щодо встановлення пам’ятника Т. Г. Шевченку у Вінниці] / Віталій Селезньов // 33-й канал. – 2012. – 15 лют. – С. 6 : фот.

Селезньов, В. Це непросто... : п’єси, новели, поезії / Віталій Селезньов. – Вінниця : Меркьюрі-Поділля, 2013. – 216 с. : іл., фот. 

* * *

Нович, М. Становлення режисера : [про В. Є. Селезньова, режисера Вінниц. облмуздрамтеатру ім. М. К. Садовського] / М. Нович // Комсомол. плем’я. – 1974. – 8 січ. – С. 4.

Борисова, Л. Сходинки у мистецтво : [про режисера-постановника Вінниц. облмуздрамтеатру ім. М. К. Садовського В. Селезньова] / Л. Борисова // Комсомол. плем’я. – 1974. – 8 черв.

Кондратюк, Н. Слово про колегу : [В. Є. Селезньова] / Нестор Кондратюк // Вінниц. альбом. 1999 : літ.-худож. та історико-краєзнав. альм. – Вінниця, 2000. – С. 116–119.

Омелянчик, Т. «Незакінчена історія» нашого буття на сцені драмтеатру : [про нову виставу «Незакінчена історія» за п’єсою В. Селезньова на сцені Вінниц. облмуздрамтеатру ім. М. К. Садовського] / Тетяна Омелянчик // Вінниц. край. – 2009. – № 4. – С. 144–147.

Шпак, Г. Віталій Селезньов тепер не тільки режисер, а й автор : [про презентацію його книги «Осіння мелодія. Театральні фантазії»] / Ганна Шпак // 20 хвилин. – 2009. – 16–17 груд. – С. 2.

Шуткевич, О. І не тільки паровоз... : [79-й театр. сезон облмуздрамтеатру ім. М. К. Садовського відкриває вистава «Анна Кареніна» в постановці В. Селезньова] / Олеся Шуткевич // Вінниц. газ. – 2012. – 2 жовт. – С. 7 : фот.

Тимченко, Л. «Спасибі, доле, за мої дороги» : бенефіс Віталія Селезньова [відбувся у ВОАУМД театрі ім. М. К. Садовського] / Лариса Тимченко // Вінниц. газ. – 2014. – 21 жовт. – С. 8.

Мороз, О. Життя на сцені : історія Вінниц. музично-драм. театру ім. М. К. Садовського / Оксана Мороз // Вінниц. газ. – 2016. – 25 берез. – С. 9 : кольор. фот.

Фицайло, С. Життя, присвячене театру : [про нар. артиста України Віталія Євдокимовича Селезньова] / Світлана Фицайло // Вінниц. альбом : літ.-худож. та історико-краєзнав. альм. / упоряд. В. Б. Петров. – Вінниця, 2016. – Вип. 4. – С. 75–80.

Аріядна Шумовська-Стебельська – знаний в українській діаспорі, а з постанням незалежної України і на Батьківщині, літературознавець, мистецтвознавець, художник, скульптор, педагог, громадський діяч. Народилася вона в Гнівані, тепер Тиврівського району, на Вінниччині. Через роки згадувала: «Вінниччина, Гнівань, де я народилась, – то останній клаптик землі, де ще була Україна, Українська Народна Республіка. Там моя мама учителювала з Леонідом Мосендзом, обоє мої батьки з ним приятелювали і кореспондували до самої його смерті. Мої батьки і моє дитинство зв’язані з волинським селом. Але Гнівань, Вінниччина, де я народилася, де моя мама і мій тато приятелювали з такою прекрасною людиною, як Мосендз, найближчі моєму серцю».

На час народження Аріядни її батько влаштувався на роботу в Жмеринці. Восени туди перебралася й сім’я. Незабаром вихор воєнних подій та соціальних потрясінь погнав їх по Україні далі. Вже на Різдво рідний дід хрестив малу онуку в Мирогощі на Волині. Потім вони опинилися в Житомирі. До осені 1922 року спочатку батько, а потім мати з двома дітьми тікають від більшовиків через кордон до Польщі.

Подальше життя Аріядни було пов’язане з Краковом. У цьому місті вона закінчила гімназію і вступила до Школи Промислу Артистичного. Ще зовсім молодою дівчиною Аріядна захопилася громадською і політичною діяльністю: увійшла до мистецького гуртка «Зарево», виступила на самодіяльній сцені, ходила до української церкви і, нарешті, стала членом осередку ОУН, де її провідниками були старша сестра Ірина та студент Академії мистецтв, активний політичний діяч Богдан Стебельський. «Світили мені тоді дві зорі, – згадувала на схилі років Аріядна Шумовська, – на які я була задивлена: український націоналізм, який мав привести до незалежної держави, і українська культура, яка в тій державі мала б розвиватися».

У лютому 1939 року Аріядна і Богдан обвінчалися. Відтоді для дружини активного політичного діяча, братом якого, до речі, був член ОУН, згодом відомий в УПА командир на псевдо Степан Хрін, настали важкі часи. Її чоловіка двічі кидали до в’язниці, спочатку польська, а потім німецько-фашистська влада. Умови життя були надзвичайно важкими, тим більше, що в сім’ї з’явилося двоє дітей. «Вихід» Стебельських 1944 року із Самбора до Австрії своїми неперервними злигоднями нагадував біблійний. Після війни вони потрапили до таборів для українських вигнанців, а в 1949 році емігрували до Ванкувера в Канаді. Замешкали в якійсь буді на городі в добрих людей, бралися за будь-яку роботу: Аріядна, наприклад, мила підлоги в шпиталі, вирушаючи на роботу о четвертій годині ранку.

Нарешті Богдан Стебельський дістав посаду редактора місячного додатку «Література і Мистецтво» в газеті «Гомін України», яка виходила в Торонто. Родина перебралася до цього міста і залишилася тут назавжди. Тут розпочався новий період їхнього життя, в якому вони як митці, науковці та громадські діячі досягли свого найбільшого розквіту.

Коли ми знаємо, що в ментальності українців особливе місце посідає потяг до освіти, знань, то приклад Аріядни Шумовської-Стебельської – яскраве тому підтвердження. Що її тільки не захоплювало: музика, образотворче мистецтво, поезія, літературознавство, театр, мови, педагогіка... Багато років віддала навчанню: Академія мистецтв у Кракові, Оттавський університет, де здобула ступінь магістра славістики, опублікувавши у Ватикані дослідження «Проповідництво Кирила Турівського», Торонтський університет, де отримала ступінь бакалавра педагогіки, Український Вільний Університет у Мюнхені – як докторант досліджувала проблему «Шевченкова метафора». У кількох навчальних закладах вивчала мови, зокрема прослухала курс італійської мови в університеті Урбіно.

Водночас сама викладала історію й теорію образотворчого мистецтва, художнє читання і сценічну гру, українську мову та літературу, французьку та німецьку мови. Все це поєднувала з різноманітною громадською діяльністю, будучи де членом, а де очільником Наукового Товариства імені Шевченка, Ліги Українок Канади, Світової Федерації Українських Жіночих Організацій, Української Спілки Образотворчих Мистецтв, Асоціації Діячів Української Культури і ще кількох організацій.

Науковий доробок Аріядни Шумовської-Стебельської становить понад 300 публікацій – літературознавчих, мистецтвознавчих та інших. Її дослідження, присвячені проблемам української літератури, охоплюють усю історію мистецтва слова, але особливо зацікавлено вона вивчала творчість Тараса Шевченка, Лесі Українки і літературу ХХ сторіччя – Дмитра Донцова, Юрія Липу, Олену Телігу, Юрія Клена, Василя Стуса, Ігоря Калинця... З великою любов’ю до рідного слова, з вірою в його майбутнє дослідниця обирала теми здебільшого дражливі для підрадянської України, заборонені або перебріхані там. Так, в Україні Шевченко трактувався однозначно атеїстом, проте А. Шумовська-Стебельська у своїй праці «Шевченкова молитва» переконливо доводила, що в поета «є дуже мало творів, у яких він не говорить з Богом», простежила характер і роль Шевченкових молитов. Творчість видатних митців слова її цікавила передусім з погляду їхньої участі в національно-визвольній боротьбі українського народу, але була вона уважною і до поетики, художньої форми, про що мовлять самі за себе назви її розвідок.

А. Шумовська-Стебельська – поважний фаховий літературознавець, який може дохідливо і ясно, не зловживаючи деталями, узагальнюючи стисло, навіть афористично, сказати основне, визначальне. Не погоджуючись, скажімо, з критиками, котрі з появою «Лісової пісні» все шукали впливів на Лесю Українку – від Шекспіра до Гауптмана, помічали в драмі лише народність та міфологію, чар поліської природи, А. Шумовська-Стебельська резюмувала: «Суть драми – це не етнографія і не мітологія. Леся Українка в свою чудову драму-казку вклала вічні, життєві, сугубо трагедійні, універсальні конфлікти, з яких найчільніші проблеми це: Смерть – і Життя; Дочасність – і Вічність; Матерія – та Ідея; Пересічна людина, якої життя переповнене суєтою та дочасними дрібницями – і Творча людина, яка своїм духовним зусиллям має право собі заробити на безсмертя».

Ознайомившись зі статтею А. Стебельської (до речі, вона підписувалася по-різному: і Стебельською, і подвійним прізвищем, і псевдонімом – А. Шум) «Символ у драматургії Лесі Українки», відома сучасна письменниця та літературознавець Оксана Забужко відзначила глибоке проникнення авторки в художній світ Лесі Українки: «...вона розгледіла за драматургічною символікою Лесі Українки незаперечний вплив платонізму, цього дійсного першоджерела всіх подальших дуалістичних єресей...».

Справді, А. Шумовська-Стебельська як проникливий дослідник літератури вміла «розгледіти» в ній найсуттєвіше. Скажімо, у розвідці «“Смерть Каїна” Івана Франка» вона побачила в Каїні багато самого Франка, який, як і його герой, ціною життєвих страждань шукає найвищої людської істини і розв’язує вирішальний для себе конфлікт між знанням і чуттям, рішуче віддаючи перевагу останньому: «Франків Каїн – це та первородна дитина Єви, яка несе на собі проклін райського забороненого овочу: бажання знання. В українській літературі важко знайти постать більш прагнучу знання, як сам Франко. Він повністю дав себе в цю трагічну постать...».

І далі: «Любов – це найбільш рушійна сила в людській душі. Вона не лиш найсильніша з усіх емоцій, але і єдина із душевних порухів, що дає людині повне вдоволення, спокій, щастя...

До цієї концепції людського щастя, символізованого раєм, Франко дійшов по довгій, кам’янистій дорозі інтелектуальних шукань та психологічної боротьби із самим собою».

А. Шумовській-Стебельській дорогі постаті митців-патріотів, для котрих любов до України стала не лише натхненним словом, але й героїчним чином у житті, – Юрія Липи, Олени Теліги, Василя Стуса. Читаючи її передмову до першої збірки Стуса «Зимові дерева», виданої в Брюсселі, відчуваєш ту глибоку сердечну теплоту, з якою А. Шумовська-Стебельська ставиться до молодого поета нескореної України. Передмова більше присвячена художній формі поезії В. Стуса – її символіці, метафориці тощо. Та, окрім розмаїтої, самобутньої, часом ускладненої форми, авторка щиро, з експресією простежила й ідейний зміст першого поетового набутку: «Поет, який так тяжко і так глибоко відчуває той «майже світ», має для нас значно більшу вартість у своєму розумінні того світу, ніж у найбільш вишуканих епітетах, яких у нього багато. (...) Але тому, що його форма так же цікава, як і зміст, поет Василь Стус є для нас, читачів на чужині, великою дорогоцінністю, немов грудка рідної землі, в якій затвердли і кров, і сльози, і чародійні пахощі рідної природи, і барви мистецьких творів».

Унікальну сторінку творчого життя А. Шумовської-Стебельської становлять її мистецтвознавчі публікації – про народну скульптуру, сучасне образотворче мистецтво, театр. Протягом усього життя вона організовувала з українськими дітьми та молоддю на еміграції самодіяльні театральні дійства, інсценізуючи народні обряди, літературну класику, де, крім сценаріїв, їй належали режисура, декорації, навіть проекти костюмів.

Починаючи від періоду навчання у Краківській академії мистецтв, А. Шумовська-Стебельська працювала в графіці та скульптурі. Виставляла свої праці в Німеччині, Канаді, США, згодом в Україні. Скульптурні композиції талановитої мисткині – це «Материнство», «Літописець Нестор» (подаровано Інститутові святого Володимира в Торонто), «Сотничиха Зависна», «Руки, що добро дають» (образ художниці-правозахисниці Алли Горської), «Нескорена» – узагальнений образ національно не зломлених українських жінок, проект пам’ятника на могилі Ярослава Стецька в Мюнхені, погруддя командира повстанських вояків Степана Хріна. Варто згадати її картину «Алкидова мати», на якій зображена героїня Шевченкової поеми «Неофіти». Рецензент І. Шумська-Мороз у публікації в газеті «Гомін України» про скульптуру «Літописець Нестор» відзначає провідну рису авторки – її схильність до експресії: «У творі... ми якраз бачимо монументальну постать з великими руками, які маємо сприйняти як символ літописця».

А в іншому місці: «Ми подивляємо Аріядну Шум з її монументальним задумом, який вселився в постаті літописця Нестора, так як ми завжди будемо подивляти Аллу Горську з її невмирущим Шевченком».

Справедлива оцінка цієї творчої особистості, яка, крім сказаного, була ще й автором хоча й аматорських, але палко проголошуваних і патріотичних поетичних творів, спогадів і значного листування; зібрала разом з чоловіком, так само знаним мистецтвознавцем, літературознавцем, педагогом, редактором, довголітнім головою НТШ Канади та інших громадських організацій, велику фахову бібліотеку, передану як подарунок до Національного університету «Києво-Могилянська академія».

У спогадах її брата Теодора є такий епізод:

«Ми купували з татом краватки в одній крамниці в Манчестері (в Англії – А. П.), коли продавець-ірляндець запитав, чи ми поляки. Ми відповіли, що ми українці.

– То ви маєте труднощі з Росією?

Ми відповіли, що не тільки труднощі, бо Україна віками бореться за незалежність. Він сказав, що така боротьба бере багато часу:

– Нам в Ірляндії забрало сотки літ! Треба бути завзятим і терпеливим».

Такими й були Аріядна і Богдан Стебельські, видатне українське подружжя, зразкові українські патріоти, які все своє життя, свій талант, високий розум, палке почуття любові до України віддали до остатку їй, рідній і далекій землі.

Не стало Аріядни Шумовської-Стебельської в червні 2002 року. Як свідчила свого часу очільник Головної управи Ліги Українок Канади Христина Бідяк, «на схилі свого життя, у 1991 році, пані Аріядна говорила: «І все думка мучила: чи зроблю те, до чого призначена? Чи зробила я все, що повинна була зробити для України?».

«Відповідь на ці питання ми знаємо, – писала Христина Бідяк. – Знає відповідь й пані Аріядна Стебельська вже на березі новому, серед зір Чумацького Шляху».

А. М. Подолинний 

Література

Стебельська, А. Родина і Україна : ст., вірші, спогади / Аріядна Стебельська ; передм. Подолинний, А. Дві зорі Аріядни Шумовської-Стебельської / А. Подолинний ; упоряд.: Анна Чайковська, Анатолій Подолинний ; Вінниц. обл. орг. Суспільної Служби України. – Вінниця : Держ. картогр. ф-ка, 2009. – 360 с. : іл., портр. – Зі змісту:

Літературознавчі статті, рецензії та літературні і мистецькі теми і репортажі, друковані на сторінках «Гомону України» (Торонто, Канада, 1955–2001 рр.). – С. 340–353;

Бібліографія праць Аріядни Стебельської / уклад.: А. Чайковська, Н. Шпильова. – С. 354–358.

Стебельська, А. Образи волі і рабства в драмах Лесі Українки / Аріадна Стебельська // Леся Українка, 1871–1971 : зб. пр. на 100-річчя поетки / Укр. наук. ін-т Гарвард. ун-ту. – Філядельфія, 1971. – С. 207–232. – Бібліогр. в кінці ст.

Стебельська, А. Шевченко і трагічні оптимісти : [шевченкознавство] / А. Стебельська // Слово і час. – 1994. – № 8. – С. 32–38.

Стебельська, А. Шевченкова концепція української держави / Аріядна Стебельська // Дивослово. – 2004. – № 3. – С. 13–16.

Шум, А. Василь Стус : «Вибрані поезії» / А. Шум // Визвол.  шлях (Лондон). – 1988. – № 12. – С. 1520–1522.

Шум, А. Поезія Василя Стуса / М. Шум // Стус, В. Зимові дерева / В. Стус. – Брюссель : Лондон, 1970. – С. 1–10.

Про неї

Безуглий, Ю. «Хотіла б спочити на своїй землі...» : [про презентацію в ОУНБ ім. К. А. Тімірязєва кн. нашої землячки Аріядни Стебельської «Родина і Україна»] / Ю. Безуглий // Вінниц. газ. – 2010. – 27 квіт. – С. 5.

Дмитренко, Ж. Мистецтво духу – нитка Аріадни : світлої пам’яті нашої землячки Аріядни Стебельської-Шумовської : [вірш] / Ж. Дмитренко // Дорогі мої земляки : твори : в 5 т.  / Ж. Дмитренко. – Вінниця, 2010. – Т. 1. – С. 217–218.

Жилінскайте, К. Портрет мисткині Аріадни Шум-Стебельської : [поетеса, мистецтвознавець, скульптор, худож., представниця укр. діаспори в Канаді] / Крістіна Жилінскайте // Вінниччина історична в образотворчому мистецтві / Вінниц. обл. орг. Нац. спілки художників України. – Вінниця, 2011 = History of Vinnytsia Region in Fine Arts. – С. 41 : портр. – (Полотно, олія, 90х70, 2008).

Лазаренко, В. Історія нескорених : [про нашу землячку А. Шумовську-Стебельську] / Володимир Лазаренко // Віннич-чина. – 2009. – 4 берез. – С. 4.

Нитка Аріадни веде у Гнівань : [про жит. і твор. шлях Аріадни Стебельської, уродженки м. Гнівань] : [за матеріалами Вінниц. обл. краєзнав. музею] // Пульсуючі джерела. – 2009. – 16 лип. – С. 2 : портр., фот. 

Подолинний, А. Мисткиня із Гнівані : [А. Шумовська-Стебельська (псевдонім – Аріадна Шум)] / Анатолій Подолинний // Жити Україною : ст., рец., есе / А. М. Подолинний. – Вінниця, 2007. – С. 177–179.

Подолинний, А. Леонід Мосендз у Гнівані : [про літературознавця, мистецтвознавця А. Шум-Стебельську, батьки якої приятелювали і листувались з Леонідом Мосендзом] / Анатолій Подолинний // Вінниц. край. – 2009. – № 1. – С. 70–72.

Подолинний, А. Дві зорі Аріядни Шумовської-Стебельської / А. Подолинний // Вінниц. газ. – 2010. – 27 серп. – С. 8. – (Спец. вип. газ. «П’ятниця») ; Слово педагога. – 2010. – Серп. (№ 8). – С. 6, 7 : фот.

Сторожук, В. Нитка Аріадни : [новела] / В. Сторожук // Подільські джерела : альманах / гол. ред. Л. М. Загородня. – Вінниця, 2011. – № 1 : Історії золотої провінції. – С. 150–161.

Тамтура, А. В. Вони прославили Тиврівщину : композитори і майстри пензля / А. В. Тамтура, О. І. Коваль // Історія Тиврівщини / Анатолій Тамтура, Олександр Коваль. – 2012. – 438 с. – Зі змісту: [Аріадна Шум-Стебельська]. – С. 424 : портр.

Цуркань, О. Адріадна Шум повернулася на Вінниччину згадкою : [до 90-річчя від дня народж. Аріадни Шум у Вінниц. обл. краєзнав. музеї відбувся історико-мистец. семінар] / Оксана Цуркань // 20 хвилин. – 2009. – 20–21 трав. – С. 2 : фот.

Вже вересень згубив останні пелюстки,

Останнє листя по степах розвіяв,

Ледь-ледь пройдеться берегом ріки,

Додолу опустивши довгі вії,

Кохана осінь…

В. Стус

1 80 років від дня народження Миколи Федоровича Костіна (01.09.1939, с. Арбенівка Мучкапського р-ну Тамбов. обл., нині РФ), державного діяча, вінницького міського голови (1991–1992). Закінчив Вінницьку філію Київського торговельно-економічного інституту (1978). Пройшов трудовий шлях від слюсаря до заступника генерального директора Вінницького виробничого об’єднання «Будівельні матеріали». Протягом 1982–1989 рр. був головою Ленінської районної ради. З 1 січня 1991 р. по травень 1992 р. – вінницький міський голова. Перший голова, обраний на альтернативній основі сесією міської ради. За його головування в червні 1991 р. було укладено офіційну угоду з британським містом Пітерборо про дружні зв’язки між містами-побратимами.  

• 80 років від дня народження Петра Григоровича Білоконного (01.09.1939, с. Велика Вулига Тиврів. р-ну), економіста, доктора економічних наук (1997), професора (1999), член-кореспондента Української академії наук національного прогресу. За його ініціативи створено Вінницький фінансово-економічний університет, який він очолив у 1995 р. П. Г. Білоконний – фундатор створення ПВНЗ, організатор розбудови приватної освіти у Вінницькому регіоні. Нині він – керівник Подільського регіону Асоціації навчальних закладів України приватної форми власності, член Вінницької громадської експертної ради Державної акредитаційної комісії Міністерства освіти і науки України. Автор і співавтор понад 120 наукових праць, 7 монографій, 9 навчальних посібників. Має численні нагороди.

4 210 років від дня народження Юліуша Словацького (04.09.1809, м. Кременець, нині Тернопіл. обл. – 03.04.1849, м. Париж), великого польського поета і драматурга, одного із трьох національних поетів-пророків польської літератури поряд із Адамом Міцкевичем і Зигмунтом Красінським. Неодноразово перебував на Поділлі та подорожував нашим краєм. Не раз згадується в його творах м. Тульчин, зокрема в поемі «Вацлав», де змальовано картини розбещеного життя графа Потоцького та його дружини Софії. Ця поема Словацького деякою мірою перегукується із шевченківським «Сном». 

8 70 років від дня народження Надії Миколаївни Колесниченко (08.09.1949, с. Григорівка Ширяєв. р-ну Одес.  обл.), актриси, заслуженої артистки України. Здобувши освіту в Київському державному інституті театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого, у 1970 році прийшла до Віницького обласного музично-драматичного театру ім. М. К. Садовського. За час роботи в театрі зіграла понад 70 ролей у п’єсах сучасного та класичного репертуару. Створені нею образи – глибоко психологічні, виразні, життєві. У творчому доробку актриси – і травестійні ролі у виставах для дітей («Пеппі Довгапанчоха», «Малюк і Карлсон», «Котигорошко»), і провідні ролі у виставах «Не судилось» – Катря, «Суєта» – Явдоха, «Майська ніч» – Галя, «Собор Паризької Богоматері» – Есмеральда, «Мораль пані Дульської» – Юліасевичева та багато інших.  

9 250 років від дня народження Івана Петровича Котляревського (09.09.1769, м. Полтава – 10.11.1838, там само), українського письменника, театрального і громадського діяча, дослідника історії та фольклору. Протягом 6 місяців Котляревський жив у Гайсині та Тульчині. Нині на будинках, пов’язаних з перебуванням тут першого класика нової української літератури, встановлено пам’ятні дошки. Враження, винесені з Поділля, ті «порядки», які побачив він під час війни, знайшли відображення в останніх частинах поеми «Енеїда». Завдяки ініціативі й зусиллям О. Марковича та Марка Вовчка в Немирівській гімназії вперше на Вінниччині 1857 р. відбулася вистава «Наталка Полтавка» за п’єсою І. Котляревського. Пізніше її не раз демонстрували на сцені Вінницького обласного академічного українського музично-драматичного театру ім. М. К. Садовського. Творчість поета-класика досліджували відомі вчені з Вінниччини – М. Гудзій, Є. Кирилюк, В. Шубравський та ін. Безсмертну «Енеїду» ілюстрував художник-земляк А. Базилевич. 

13 185 років тому народився Анатолій Патрикійович Свидницький (13.09.1834, с. Маньківка Гайсин. повіту, нині Тульчин. р-н – 13.07.1871, м. Київ), український письменник-класик, етнограф, фольклорист, громадський діяч. Головний твір Свидницького – роман «Люборацькі». Це хроніка (значною мірою автобіографічна) занепаду священичого роду Люборацьких у трьох поколіннях на реалістично відтвореному тлі панування польських панів на Поділлі, утисків царського режиму і ворожого українству офіційного православія. А. Свидницький – автор пісень, що мали популярність серед революційно настроєної молоді.  

14 40 років тому народився Євгеній Михайлович Пікус (14.09.1979, м. Вінниця – 25.08.2014, селище Талове Станично-Луган. р-ну Луган. обл., похов. на Центральному кладовищі м. Вінниця, на Алеї Слави), український військовик, полковник Державної прикордонної служби України, учасник АТО. З 11 липня 2014 р. керував підрозділами в районі пункту пропуску «Красна Талівка». Загинув 25 серпня 2014 р. в бойовому зіткненні на ділянці відповідальності відділу прикордонної служби «Красна Талівка». Посмертно, 01.10.2016 р., нагороджений відзнакою «Народний Герой України», 26.04.2018 р. удостоєний звання Герой України. 20.03.2015 р. у Вінниці на фасаді ЗОШ І–ІІІ ст.-гімназії № 30 ім. Тараса Шевченка відкрито меморіальну дошку випускнику школи Євгенію Пікусу. У серпні 2015 р. у відділі прикордонної служби «Красна Талівка» в Станично-Луганському районі відкрили пам’ятний знак воїнам-прикордонникам (у т. ч. Є. Пікусу), які загинули 25.08.2014 р. 29.04.2016 р.  рішенням № 246 7 сесії 7 скликання Вінницької міської ради вулицю Папаніна перейменовано на вулицю Євгенія Пікуса.

15 110 років від дня народження Івана Митрофановича Філіповського (15.09.1909, Орлов. обл., нині РФ – 18.09.1992, м. Вінниця), бібліотечного працівника, Героя Радянського Союзу, колишнього директора Вінницької ОУНБ ім. К. А. Тімірязєва. На її фасаді встановлено меморіальну дошку з написом «Бібліотеку підняв з руїн Герой Радянського Союзу І. М. Філіповський, який очолював її з 1952 по 1973 рр.» (див. розширену довідку в кінці місяця).  

• 100 років тому народився Анатолій Миколайович Хуторянський (15.09.1919, смт Томашпіль – 21.11.1943, загинув на місці бою, похов. в с. Радуга Ветков. р-ну Гомел. обл., Білорусь), військовик, Герой Радянського Союзу (1944, посмертно). У армії – з липня 1942 р. У листопаді 1943 р. відзначився в наступальній операції біля р. Сож (с. Буда-Кошельово). Загинув під час штурму ворожого опорного пункту.  

17 155 від дня народження Михайла Михайловича Коцюбинського (17.09.1864, м. Вінниця – 25.04.1913, м. Чернігів), українського письменника-класика, громадського діяча. Дитинство і юність письменника минули в селах і містечках Поділля – Барі, Кукавці, Шаргороді, Станіславчику, Пикові. Закінчив 1880 р. Шаргородське духовне училище, заробляв для себе та рідні репетиторством. У 1891 р. їде в село Лопатинці (тепер Шаргородського району), де протягом двох років учив дітей бухгалтера цукроварні. Тут склалися сприятливі умови для літературної праці. Поділля посіло вагоме місце у творчості М. Коцюбинського. Письменник відобразив побут подільських селян у ранніх оповіданнях і повістях «Харитя», «Ялинка», «П’ятизлотник», «На віру» та ін. Він написав етнографічну статтю «Вироби селянок з Поділля на виставці в Чикаго» (1892). З ініціативи Вінницької організації СПУ 1981 р.  засновано обласну, а з 1993 р. – Всеукраїнську літературну премію ім. М. Коцюбинського. Щорічно у вересні в літературно-меморіальному музеї письменника у Вінниці проводяться Дні М. М. Коцюбинського. Ім’ям письменника названо Вінницький державний педагогічний університет, загальноосвітню школу І–ІІІ ступенів № 3 Вінницької міської ради, проспект в обласному центрі, де встановлено пам’ятник видатному земляку. 

19 80 років від дня народження Сергія Михайловича Вдовиченка (19.09.1939, с. Оленівка Могилів-Поділ.  р-ну), педагога, кандидата біологічних наук (1971), поета, публіциста. Тривалий час працював на кафедрі біології, деканом факультету Вінницького ДПУ ім. Михайла Коцюбинського. Від 2004 р. – професор Вінницького НТУ. Публікувався в республіканських та регіональних ЗМІ, альманахах. У науковому доробку С. Вдовиченка – навчальні посібники, дві монографії, кілька десятків статей. Його перу належить також низка поетичних збірок. Відмінник освіти України. Член НСПУ (2003). Лауреат Літературної премії імені М. Стельмаха журналу «Вінницький край» (2011). 

21 День народження Петра Івановича Ніщинського (21.09.1832, с. Неменка, тепер Іллінец. р-ну – 10.03.1896, с. Ворошилівка, тепер Тиврів. р-ну), одного з основоположників українського музично-драматичного театру, композитора, поета-перекладача, педагога, громадського діяча, публіциста. Навчався в Київській духовній семінарії, закінчив Афінський університет (філософський і богословський факультети) (1856). Після повернення на батьківщину викладав у навчальних закладах Ананьєва (з 1855, тепер Одеська область), Петербурга (1857–1860), Одеси (1860), Бердянська (1888–1890). У 1875 р. створив на власний текст музичну картину з народного життя «Вечорниці» як вставну сцену до 2-ї дії драми «Назар Стодоля» Т. Шевченка. Широковідомий чоловічий хор з «Вечорниць» – «Закувала та сива зозуля». П. Ніщинський – автор перших перекладів українською мовою творів Софокла і Гомера. Щорічно в Тиврівському районі проводиться районне пісенне свято та раз на два роки проходить обласне мистецьке свято «Пісенні крила сивої зозулі». 

22 100 років від дня народження Петра Трохимовича Маркушевського (22.09.1919, с. Новоселиця-Літинська, нині с. Новоселиця Літин. р-ну – 17.05.2001, м. Одеса), педагога, фольклориста, літературознавця, кандидата філологічних наук, доцента кафедри української літератури філологічного факультету Одеського державного університету ім. І. І. Мечникова, члена НСЖУ та Спілки театральних діячів. Досліджував фольклористику, історію української літератури, історію українського театру і драматургії. Належав до палких шанувальників творчості Тараса Шевченка.  

28 День народження Олексія Григоровича Луцишина (28.09.1922, с. Крищинці Тульчин. р-ну – 24.11.2001, м. Вінниця), гончаря, заслуженого майстра народної творчості України (1988), члена Національної спілки майстрів народного мистецтва (1992). Творча спадщина митця велика та багатогранна. Був учасником 50 обласних виставок народного мистецтва Вінниччини, музейних свят, різноманітних зустрічей, фестивалів, народознавчих заходів. Кращі його витвори зберігаються у фондах багатьох музеїв, у приватних колекціях України та за кордоном. На правах філії Вінницького обласного художнього музею з 2005 р. у Вінниці створено Музей гончарного мистецтва ім. О. Г. Луцишина, в основі якого – творчий доробок та особисті речі подільського майстра.

Писати про Героя Радянського Союзу, колишнього директора Вінницької ОУНБ ім. К. А. Тімірязєва Івана Митрофановича Філіповського, непросто. З одного боку, тому, що це людина непростої долі, яка пройшла через горнило Другої світової війни, післявоєнної відбудови і становлення, а з другого – тому, що йому була притаманна така риса, як скромність. Про це свідчить той факт, що про нього написано небагато – коротка інформація у довідниках його земляків, спогади колег, багатьох з яких уже немає на цьому світі, та лаконічні записи у воєнному білеті. Окрім того, це велика відповідальність перед історією, колективом, родиною та всіма, хто знав цю унікальну особистість.

І. М. Філіповський – виходець із простої селянської сім’ї. Народився 15 вересня 1909 р. у с. Ревякіно Лівенського району Орловської області (Росія). Своїми ратними і трудовими подвигами він назавжди ввійшов в історію нашого краю як Герой, великий трудівник і сподвижник культури та бібліотечної справи зокрема.

За фахом І. М. Філіповський був бібліотекарем. Колишній робфаківець, робітник Маріупольського металургійного заводу Донецької області, в 1933 р. він вступив до Всеукраїнського інституту комуністичної освіти в м. Харків (тепер Державна академія культури), який закінчив у 1937 р., і за направленням був призначений на посаду директора Вінницької міської бібліотеки ім. Н. К. Крупської, яку обіймав до 1941 року. За сумісництвом викладав історію народів СРСР у будівельному технікумі м. Вінниця. 

До слова, склалося так, що директором цієї книгозбірні став ще один майбутній Герой Радянського Союзу І. В. Бевз, призначений на цю посаду в 1941 році. Під час гітлерівської окупації міста очолив вінницьке підпілля, у січні 1943 р. був розстріляний фашистськими загарбниками.

Але повернемося до нашого ювіляра. На долю І. М. Філіповського випали нелегкі часи і смертельно важкі випробування. Опинившись в евакуації, пройшов термінові загальновійськові курси «Выстрел» Уральського воєнного округу і став до лав армії, щоб захищати свободу і незалежність своєї Батьківщини. Згадаймо лише окремі штрихи його фронтової біографії, шлях якої проліг від Сталінграда до Берліна: це участь у визволенні України, Білорусі, Польщі, Чехословаччини, три поранення…

Філіповський воював гідно, стійко, мужньо, не щадячи своєї крові й самого життя. Усе було: і смертельна небезпека, і, безперечно, сміливість та героїзм, коли першим піднімався в атаку і вів за собою бійців, і солдатська винахідливість, і тяжкі поранення. Не можна не сказати про те, що комбат 293-го гвардійського стрілецького полку 96-ї стрілецької дивізії 28-ї армії (І Український фронт) гвардії капітан Філіповський відзначався чуйністю і людяністю, всіма силами намагався зберегти особовий склад. Він вважав, що життя кожного бійця – це найбільша цінність, і тому наперед продумував стратегію кожного бою, проявляв неабияку винахідливість, аби уникнути невиправданих втрат і в той же час здобути перемогу.

Боїв у фронтовій біографії І. М. Філіповського було безліч, але хочу зупинитися на одному, що відбувся в останні дні війни, поданому скупою мовою архівних документів: «...в период с 26 по 30 апреля 1945 года юго-восточнее Берлина в районе г. Барут командир батальона капитан Филипповский в ожесточенных боях с прорвавшейся группировкой противника умело руководил батальоном, проявил мужество и личную храбрость в бою». Ратний подвиг І. М. Філіповського гідно оцінений – він отримав найвищу нагороду Батьківщини – звання Героя Радянського Союзу. За кожною відзнакою – важка праця та солдатська звитяга. А він мав, крім ордена «Золота Зірка», ще ордени Леніна, «Червоного Прапора», «Червоної Зірки», «Вітчизняної війни» І і II ступенів, багато бойових медалей, а згодом відзнак до ювілейних дат Великої Перемоги, збройних сил та ін. І все це заслужила людина наймирнішої професії.

З не меншою самовіддачею І. М. Філіповський взявся за мирний труд у тяжкий період післявоєнної розрухи. Повернувшись у Вінницю, з лютого 1949 до лютого 1952 працював заступником директора «Тімірязєвки», а з лютого 1952 до листопада 1973 pp. – її директором. Загалом бібліотеці присвятив майже чверть століття трудового життя. 

Першочерговим завданням стала відбудова спаленого фашистами приміщення обласної бібліотеки. Під час організації ремонтних робіт він максимально використовував свій фронтовий досвід і напористість. Траплялося, що у відповідь на бюрократичну тяганину деяких чиновників він обіцяв приїхати і встановити належний порядок там, де його не було. І це допомагало. Він неодноразово виїздив за межі області за необхідними матеріалами, меблями, писав у керівні органи України та тодішнього Союзу, коли виникали проблеми з фінансуванням на здійснення відбудови.

1955 р., після капітальної перебудови і добудови четвертого поверху приміщення, бібліотека знову запрацювала на повну потужність. На той час вона була однією з найбільших і найкращих в Україні.

І. М. Філіповський розумів, що від кадрів залежить успіх будь-якої справи, тому дбав про підбір здібних молодих фахівців, охоче брав на практику великі студентські групи, серед яких знаходив майбутніх працівників. Завдяки такій кадровій політиці було сформовано висококваліфікований кадровий потенціал, здатний вирішувати питання якісного обслуговування читачів обласного центру та Вінниччини загалом.

Любов до бібліотечної професії Іван Митрофанович прищепив і доньці Світлані, яка все своє життя присвятила роботі в бібліотеці, продовжуючи справу батька.

Під керівництвом І. М. Філіповського в 1966 р. бібліотека здобула статус наукової. У цей період освоюється розгалужена структура, утворюються нові відділи, сектори, бібліотека стає більш привабливою для колег, на Вінниччину приїжджають з усіх куточків тодішнього Радянського Союзу. У 60–70-ті рр.  Вінницька ОУНБ стає експериментальною базою з упровадження бібліотечно-бібліографічної класифікації (ББК). У цей же період активізується краєзнавча робота обласної книгозбірні. Фахівці «Тімірязєвки» надають значну методичну допомогу книгозбірням області, здійснюють координацію діяльності бібліотек усіх систем і відомств регіону. Загалом під керівництвом та часто з ініціативи директора бібліотека реалізує низку бібліотекознавчих, методичних, видавничих та інших проектів.

Книгозбірня була відкрита для обміну делегаціями, творчими здобутками. На базі обласної наукової бібліотеки відбуваються семінари, практикуми республіканського та союзного значення, досвід вінничан неодноразово узагальнюється в професійній пресі. Одночасно провідні фахівці бібліотеки вивчають і запроваджують кращий досвід бібліотек не лише України, але й інших республік тодішнього Радянського Союзу. Для прикладу, 1960 р.  делегатами Всесоюзної наради з питань краєзнавства, що проходила на базі Державної бібліотеки СРСР ім. В. І. Леніна, були заступник директора з наукової роботи Г. К. Смагло та зав. бібліографічного відділу М. М. Бех. Сам же директор бібліотеки особисто взяв участь у ювілейній сесії, присвяченій 100-річчю Державної бібліотеки СРСР ім. В. І. Леніна (1962).

Іван Митрофанович займався активною громадською діяльністю, обирався депутатом Вінницької міської ради, де з властивою йому чуйністю переймався проблемами своїх виборців і всіляко їм допомагав. Його неодноразово призначали головою державної комісії в Тульчинському культурно-освітньому училищі. До кінця своїх днів залишився самовідданою, чесною, порядною людиною.

Не зайвим буде зауважити, що правою рукою директора, вмілим організатором і технологом був його заступник з наукової роботи Григорій Кирилович Смагло. Учасник війни, за бойові заслуги став кавалером двох солдатських орденів Слави. Так двоє фахівців однієї установи героїчно воювали на фронтах Другої світової, а в мирний час творчо й натхненно працювали в бібліотеці, мобілізуючи та спрямовуючи колектив на досягнення високих результатів. Запорукою успіху було притаманне обом надзвичайно велике почуття відповідальності, що в екстремальних умовах допомагає чесним і відданим людям здійснювати подвиги.

Усі, хто працював з Іваном Митрофановичем, запам’ятали його як просту, чуйну, скромну, гуманну, щиру людину з добрим почуттям гумору і природною мудрістю. Він ніколи не хизувався своїми бойовими заслугами, а тим паче не використовував їх для особистого збагачення чи привілеїв. Його поважали за прямоту і чесність. Ніколи й ніде він не наголошував на своїх особливих правах, які здобув за заслуги перед Батьківщиною. І все це ще більше додавало йому авторитету та поваги серед колег. 

Ім’я І. М. Філіповського поруч з іменами Б. С. Фарбера, Н. О. Борщевської, Г. К. Смагла, А. Й. Лучка та багатьох інших корифеїв обласної наукової бібліотеки назавжди залишиться в її історії. 

18 вересня 1992 року Герой відійшов у вічність, похований на Алеї Слави на вінницькому кладовищі «Підлісне».

Колектив ОУНБ ім. К. А. Тімірязєва шанує пам’ять про свого колишнього героїчного незабутнього директора. До 60-річчя присвоєння йому звання Героя Радянського Союзу 27 червня 2005 року на фасаді обласної наукової бібліотеки ім. К. А. Тімірязєва встановлено меморіальну дошку з написом «Бібліотеку підняв з руїн Герой Радянського Союзу І. М. Філіповський, який очолював її з 1952 по 1973 рр.». Урочистості з нагоди її відкриття проходили за участю депутатів Верховної Ради України О. О. Мороза, І. М. Бондарчука, М. Є. Мельника, представників місцевої влади, ветеранів та працівників бібліотеки, членів родини Героя, громадськості міста й області. Ця непересічна подія висвітлювалася в засобах масової інформації. Задушевність, велика повага, з якою промовці на урочистостях говорили про І. М. Філіповського, справили на присутніх незабутнє враження, а для молоді стали прикладом того, як потрібно любити, захищати свою батьківщину, бути відданим улюбленій справі та вміти цінувати і шанувати людей.

П. І. Цимбалюк 

Література

Філіповський, І. М. Славний шлях : (до 50-річчя Вінниц.  обл.  б-ки) / І. М. Філіповський, Й. А. Погорєлов // Соц.  культура. –  № 10. – С. 31–32.

Філіповський, І. М. Натхненне слово правди : [про метод. допомогу б-кам обл. у пропаганді літ.] / І. М. Філіповський // Соц. культура. – 1962. – № 1. – С. 33–34.

О присвоении звания Героя Советского Союза генералам, офицерскому, сержантскому и рядовому составу Красной Армии : [у т. ч. гвардії капітану Філіповському І. М.] : Указ Президиума Верховного Совета СССР… 27 июня 1945 г.  // Известия. – 1945. – 29 июня.

Воробьев, Ф. Д. Последний штурм : (Берлин. операция) / Ф. Д. Воробьев, И. В. Паротькин, А. Н. Шиманский. – Москва : Воениздат, 1970. – 464 с. – Зі змісту: [про І. М. Філіповського]. – С. 292–293 : фот.

То же. – 2-е изд., испр. и доп. – Москва : Воениздат, 1975. – 455 с. – Зі змісту: [про І. М. Філіповського]. – С. 279–280 : фот.

Дубров, Б. Любимец моря : док. повесть / Б. Дубров. – Одеса : Юрид. літ. – 2002. – 132 с. – Зі змісту: [про І. М. Філіповського]. – С. 65–70, 79, 85–88, 97, 100, 101, 104, 105.

Россовский, В. Филипповский Иван Митрофанович / В. Россовский // Россовский В., Золотые Звезды Оренбуржья : биогр. справ. / В. Россовский. – Челябинск, 1989. – С. 452–453.

Сахневич, Л. О. Людина наймирнішої професії / Л. О. Сах-невич, О. Д. Воронюк // Сяйво Золотих Зірок / Л. О. Сахневич, О. Д. Воронюк. – Одеса, 1970. – С. 196–199 : фот.

Свиридов, А. А. Батальоны вступают в бой / А. А. Сви-ридов. – Москва : Воениздат, 1967. – 189 с. – Зі змісту: [про І. М. Філіповського]. – С. 141–146, 148–149, 163–168, 171, 177–178, 182–185, 187.

Фролов, П. И. Боевое созвездие орловцев / П. И. Фролов, В. А. Пирогов, А. Ф. Макушев. – Тула, 1985. – 367 с. – Зі змісту: Філіповський Іван Митрофанович. – С. 313–314.

Лучко, А. Й. Іван Митрофанович Філіповський / А. Й. Лучко // Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини 1999 року : рек. бібліогр.  довід. / Вінниц. ДОУНБ ім. К. А. Тімірязєва ; Держ. архів Вінниц. обл. – Вінниця, 1998. – С. 56–57.

Баковська, Т. Історію творять люди: [про відкриття мемор. дошки на честь І. М. Філіповського] / Т. Баковська // 20 хвилин. – 2005. – 28 черв.

Бібліотекар – кавалер Золотої Зірки : до 100-річчя від дня народж. Героя Рад. Союзу, колиш. дир. ВОУНБ ім. К. А. Тімірязєва І. М. Філіповського (15.09.1909–18.09.1992) : зб. матеріалів / упоряд. П. І. Цимбалюк ; вст. ст. Н. І. Морозової ; уклад. бібліогр. 

Г. М. Авраменко ; ред.: М. Г. Спиця, П. І. Цимбалюк ; відп. за вип.  Н. І. Морозова ; Вінниц. ОУНБ ім. К. А. Тімірязєва. – Вінниця, 2009. – 76 с. – фот. – (Наші видатні земляки). – Електрон. версія. – Режим доступу: http://www.library.vn.ua/publications/2009/Filipovskij.html (дата звернення: 10.09.2014), вільний. – Назва з екрана.

Гальчак, С. Ратна слава Вінниччини: Час. Події.  Особис-тості. – Вінниця : Меркьюрі-Поділля, 2015. – 608 с. – Зі змісту: Філіповський Іван Митрофанович – С. 322–323.

1 125 років тому народився Роман Андрійович Гуцало (01.10.1894, с. Ситківці, нині Немирів. р-ну – 11.04.1938, розстріляний), український прозаїк. Здобувши педагогічну освіту, учителював у селах Черкащини, був літпрацівником монастирищенської райгазети «Шлях колгоспника» (Черкаська обл.). Належав до письменницької організації «Плуг». За доносом 1937 р. заарештований і 11 квітня 1938 р. розстріляний як учасник міфічної «антирадянської української військово-повстанської армії». Друкувався з 1924 р., спочатку в уманській газеті «Робітничо-селянська правда», потім у республіканських газетах та журналах. Автор низки оповідань: «Тетяна» (1925), «У глухому селі» (1925), «Висохлі сльози» (1926), «На вовків» (1927), «Золоті ґудзики» (1927), «Діти з левадів» (1927), «Біль» (1927). 1930 р. окремою книжкою вийшла повість «На цілині». 

• 125 років тому народився Ананій Гаврилович Волинець (01.10.1894, с. Карбівка, нині Гайсин. р-ну – 14.05.1941, м. Вінниця), український військовий діяч доби визвольних змагань, командир 61-го і 13-го полків Армії УНР, отаман, один із керівників антибільшовицького збройного опору на Гайсинщині, командир Гайсинсько-Брацлавської бригади (див. розширену довідку в кінці місяця). 

2 70 років від дня народження Євгенія Федоровича Годованого (02.10.1949, с. Зеленянка Крижопіл. р-ну), педагога, історика, кандидата історичних наук (2007), перекладача, поета, краєзнавця, дослідника. Закінчив історичний факультет Одеського університету ім. І. Мечнікова (1972). Самотужки вивчив польську, інші слов’янські, угорську, німецьку, італійську мови. Викладав із перервами історію та іноземну мову в школах Крижопільського району. Отримав звання вчителя року Вінницької області 1993 р. Протягом 1977–1980 рр. був перекладачем уповноваженого уряду СРСР у справі перебування Північної групи радянських військ у Польщі. З 2004 р. – методист Заболотненського ВПУ № 31 (Крижопільський р-н). Автор багатьох книг і статей, присвячених дослідженню Крижопільщини, остання з яких «Долинами Марківки та Вільшанки: історичні долі людей та поселень західного Крижопілля» (2011). 

• 60 років від дня народження Анатолія Борисовича Беня (02.10.1959, с. Скала Оратів. р-ну), письменника, журналіста, заслуженого журналіста України (2009). 1981 р. закінчив Вінницький ДПІ ім. М. Островського. Працював кореспондентом регіональних ЗМІ, республіканської газети «Молодь України», спеціальним кореспондентом, парламентським оглядачем газети «Голос України». Досліджував теми Голодомору 1933 року, сталінських репресій, війни в Афганістані та ін. Організував у Вінниці одне з перших в Україні товариство «Меморіал». Один із організаторів «Народного фронту» на Вінниччині. Автор ряду книг політичної тематики, численних публікацій у періодичних виданнях. Член НСЖУ (1984), НСПУ (2003). 

4 80 років від дня народження Олени Кас’я-нівни Каблукової (04.10.1939, с. Миньківці Славут. р-ну Хмельниц. обл. – 26.12.2017, м. Вінниця), педіатра, доктора медичних наук (1991), професора (1994). Заслужений працівник освіти України. Протягом 1976–1992 рр. працювала у Вінницькому медичному інституті ім. М. І. Пирогова (нині національний медичний університет), з 2001 р. – завідувач, з 2010 р. – професор кафедри педіатрії № 1 ВНМУ ім. М. І. Пирогова. Була головою Вінницького осередку Асоціації педіатрів України.

5 425 років тому (05.10.1594) у м. Брацлав (тепер смт Немирів. р-ну) почалося антифеодальне повстання під проводом козацького ватажка Северина Наливайка. 

• День народження Володимира Омеляновича Забаштанського (05.10.1940, смт Браїлів Жмерин. р-ну – 02.12.2001, м. Київ), поета, перекладача, громадського діяча, лауреата Державної премії України ім. Тараса Шевченка (1986), Міжнародної премії фундації Антоновичів (США, 1997), літературних премій імені В. Булаєнка (1998) та імені В. Свідзінського (2001, посмертно), члена СПУ (1967). У Браїлові, на приміщенні школи, де навчався поет, встановлено меморіальну дошку. 19 жовтня 2008 р. там відкрито Літературно-меморіальний музей. Звідси стартувало щорічне поетичне свято «Браїлівська осінь Володимира Забаштанського», яке традиційно збирає сотні прихильників і шанувальників творчості народного поета-кобзаря. У 2017 р.  біля місцевої школи в Браїлові встановили погруддя поета. 

7 175 років від дня народження Сергія Олександровича Венгрженовського (07.10.1844, поблизу Моги-лева-Подільського – 26.09.1913, с. Могильна, нині у межах м. Гайсин), історика, етнографа, фольклориста, краєзнавця, члена Подільського історико-археологічного товариства (з 1890). З 1887 р. працював у Подільському акцизному відомстві (до 1902 р. – у м. Гайсин, з 1903 р. – у с. Могильна Гайсин. повіту). Досліджував побут, звичаї, вірування, народну медицину, фольклор, етнографію Поділля. Публікував статті та розвідки в «Киевской старине», «Подольских епархиальных ведомостях». Опублікував 20 робіт. Протягом 1890–1910 pp. передав багато книг, речей, колекцію фольклорно-етнографічних матеріалів Кам’янець-Подільському історичному музею.  

9 110 років тому народився Іван Омелянович Бурлака (09.10.1909, с. Кожанка Липовец. р-ну – 12.12.1994, там само), військовик, Герой Радянського Союзу (1945). Воював на багатьох фронтах Другої світової війни. Особливо відзначився в боях за Севастополь у травні 1944 р. Учасник Параду Перемоги в Москві.  

10 100 років від дня народження Олександра Абрамовича Ґрандо (10.10.1919, м. Могилів-Подільський – 17.07.2004, м. Київ), історика медицини, доктора медичних наук (1968), професора (1970). Заслужений діяч науки і техніки України (1994). Лауреат Державної премії УРСР у галузі науки і техніки (1983). Заснував (1982) і відтоді очолював Центральний (нині Національний) музей медицини України. Був засновником (1994) і головним редактором журналу «Агапіт». 

13 110 років від дня народження Григорія Андрійовича Заїки (13.10.1909, с. Чагів Оратів. р-ну – 04.09.1960, там само), Героя Радянського Союзу (1943). У боях Другої світової війни – з квітня 1942 р. Воював на Ленінградському фронті. Відзначився під час прориву блокади Ленінграда. За проявлену мужність 10 лютого 1943 р. йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу.  

14 90 років тому народився Леонід Іванович Барабан (14.10.1929, с. Кривохижинці, нині Мурованокури-ловец. р-ну – 18.07.2016), український театрознавець, кандидат мистецтвознавства (1969), літературознавець. Понад 50 років працював в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України (ІМФЕ). Водночас від 1987 р. – доцент Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого (від 2003 р. – Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого), якому віддав понад 20 років свого наукового життя. Він був по суті патроном Вінницького облмуздрамтеатру ім. М. К. Садовського. Багато писав про його життя, акторів, (зокрема, про режисера Ф. Верещагіна), аналізував їхній доробок. Л. І. Барабан – лауреат Літературної премії імені Михайла Стельмаха журналу «Вінницький край» (2010). Член НСТДУ (1963). 

20 125 років від дня народження Сергія Аврамовича Верхратського (20.10.1894, Крижопіль Поділ. губернії, нині смт – 23.02.1988, м. Івано-Франківськ), лікаря-хірурга, історика світової і вітчизняної медицини, доктора медичних наук (1945), професора (1947). Під час визвольних змагань 1918–1919 рр. за незалежність України надавав медичну допомогу бійцям армії С. Петлюри. Упродовж 1919–1936 рр. працював у районних лікарнях Вінницької та Дніпропетровської областей.

• 100 років від дня народження Миколи Михайловича Дороша (20.10.1919, с. Березівка, нині Чернівец. р-ну – 04.05.1997, с. Левківці Тульчин. р-ну), письменника. Учасник Другої світової війни. Закінчив Вінницький учительський інститут (1950). З грудня 1945 р. працював директором Юрківської семирічної школи, а згодом – Левківської восьмирічки. Почав друкуватися від 1937 р. у газеті «Червона Тульчинщина». Писав переважно в жанрах публіцистики та малої прози. 

21 110 років тому народився Гліб Дем’янович Кельбас (21.10.1909, с. Стіна Томашпіл. р-ну – 07.07.1968, м. Київ), військовик. З червня 1941 р. воював на Південному, 1-му Білоруському фронтах. Відзначився у квітні 1945 р. під час штурму Берліна та форсування р. Шпрее поблизу м. Бесков (Німеччина). 

23 100 років від дня народження Івана Григоровича Пліса (23.10.1919, с. Михайлин Козятин. р-ну – 18.09.2004, м. Вінниця), Героя Радянського Союзу (1944). Воював на багатьох фронтах. Відзначився в боях за визволення Ленінградської області. По війні продовжив службу в Радянській армії. Після звільнення в запас (1960) мешкав у Вінниці.  

30 120 років від дня народження Андрія Григоровича Костікова (30.10.1899, містечко Козятин Київ. губернії (тепер м. Козятин Вінниц. обл.) – 05.12.1950, м. Москва), конструктора військової техніки, генерал-майора (1942), член-кореспондента АН СРСР (1943), одного із винахідників ракетної установки «Катюша», Героя Соціалістичної Праці (1941). 1944 р.  А. Г. Костіков був безпідставно репресований. 28 лютого 1945 р.  звільнений і виправданий. У Козятині в 1995 р. на будинку № 21 по вул. Васьковського, де народився вчений і декілька років проживав із сім’єю, встановлено меморіальну дошку. 

Ананій Волинець народився 1 жовтня 1894 р. в с. Карбівці Гайсинського повіту в сім’ї Гаврила Волинця, де, крім нього, було ще три сини та чотири дочки. Майбутній отаман навчався в місцевій церковнопарафіяльній школі, однокласній міністерській народній школі в сусідньому Кисляку, а потому – у двокласній у Гайсині (закінчив 1908 р.), де показав себе надзвичайно здібним учнем. Згодом був помічником діловода Гайсинського повітового лісництва [2, c. 13].

Восени 1913 р. вступив до Верхньодніпровського середнього сільськогосподарського училища, де навчався на агронома. Поряд із сільськогосподарськими науками вивчав твори Т. Шевченка, Б. Грінченка та інших українських просвітителів. Разом з однодумцями займався видавництвом нелегального українського журналу «Наше життя» [1, c. 3].

На час Лютневої революції Волинець обіймав посаду повітового комісара, одночасно виконуючи обов’язки начальника міліції Гайсинського повіту [3, c. 5]. У той же час він вступає до партії українських есерів, виконує обов’язки секретаря Гайсинського ревкому. 

У жовтні 1917 р. загони вільного козацтва на Гайсинщині (бл. 5 тис. чол.), сформовані Волинцем, зупинили безпорядки, вчинені хворими солдатами колишньої імператорської армії в Гайсині. Навесні 1918 р. за мандатом Центральної Ради здійснює інспекцію місцевої влади в Київській та Подільській губерніях.

У жовтні 1918 р. Ананій дізнався про підготовку антигетьманського повстання та засвідчив свою прихильність такій ідеї. 20 листопада 1918 р. Волинець на чолі загону рахнівських повстанців (250 чол., 4 кулемети) увійшов до Гайсина, за штаб-квартиру обравши готель «Центральні номери». Загін роззброїв 10-й Липовецький піхотний полк, солдати полку поповнили лави повстанського загону. Таким чином у Гайсині з’явився повстанський полк у складі трьох куренів та загону кавалерії у 200 шабель, озброєний 30 станковими кулеметами та однією гарматою [3, c. 5].

Довідавшись від повітового комісара про воєнний успіх Волинця, головний отаман Симон Петлюра своєю телеграмою вітає його і призначає командиром Гайсинського куреня Національної гвардії, підпорядкувавши його 2-му Подільському корпусу генерала Ярошевича [2, c. 13]. Перше бойове хрещення куреня – придушення більшовицьких виступів у Літинсько-Летичівсько-Меджибізькому районі. 25 січня 1919 р. курінь переформатовано у 61-й Гайсинський піший дієвий полк Армії УНР на чолі з підполковником Волинцем. З лютого 1919 р. полк перебуває на фронті у складі 19-ї дивізії Добрянського, веде бої з більшовиками в районі Костополя та Сарнова. Після прориву фронту червоними Волинець відступає на Південь, у межах м-ка Ситківці теп. Немирівського району його загін об’єднується в Гайсинсько-Брацлавську бригаду з загонами галичанина Голуба та підполковника Лисогора, спільно з якими звільняє Брацлав та Немирів. 11 травня 1919 р. загін Волинця захоплює Гайсин. Згодом звільняє від більшовиків Ладижин, Теплик, Гранів, Дашів, Китайгород, Хмільник, встановлюючи власну адміністрацію та забезпечуючи порядок у містечках [4, с. 34–35].

На придушення українських повстанських сил на Гайсинщині більшовики кинули значні сили, в тому числі Таращанський полк (2000 шабель, 800 багнетів). Волинець вимушено розформував загін щойно мобілізованих селян [3, c. 5]. Більшовики, оволодівши містом, наклали на місцеве населення непомірну контрибуцію, відбираючи тисячі пудів зерна, цукру, меду, олії [1, c. 3]. Цю контрибуцію командир таращанців Гребьонка завантажив в ешелон й наказав на кожному вагоні написати червоною фарбою – «Подарок красному Петрограду». Проте до місця призначення ешелон не дійшов. Уночі, коли на станції Гайворон міняли паровоз, на його охорону зненацька налетів отаман Волинець. Крім контрибуції, йому дістались боєприпаси й запасні коні, зброя і обмундирування. Через 3 дні повстанці вкотре оволоділи Гайсином [3, c. 5].

Отаман постановив створити в місті виборну селянську владу. 16 червня 1919 р. у Гайсині було скликано селянський з’їзд, що обрав повітову раду з 70 осіб. Волинець налагодив видання газети «Повстанець», де вміщували зведення з фронтів, різноманітні інструкції, накази по збройних силах Гайсинського повіту, розпорядження виконкому. Як, у який спосіб діставав Ананій інформацію про справи в Україні й на фронтах – залишається таємницею, а гайсинський «Повстанець» став бібліографічною рідкістю [1, c. 3].

Навесні 1920 р. загін Волинця (350 піших, 150 кінних) допомагає наступаючим частинам генерала М. Омеляновича-Павленка оволодіти Брацлавом (28.04), Тульчином та Вапняркою (2.05). Згодом загін входить до складу Запорозької дивізії. Після відступу українського війська переходить за Збруч [4, с. 35].

Розпочалася важка доба поневірянь та пошуку засобів для існування. Разом із вагітною дружиною Ольгою він поселився в с. Щаснівка біля Тарнова. По тривалому перебуванні в Рівненській в’язниці у 1922 р., куди потрапив за підозрою в антидержавній змові, змінює не один вид занять: наглядача шляхового будівництва, члена правління Волинського селянського банку, контролера електростанції, забійника худоби, завідуючого канцелярією будівельного відділу, агронома. Незважаючи на численні життєві негаразди, Ананій не усувається від громадсько-культурної діяльності: вступає до Української народної партії, працює в редакції щотижневика «Дзвін», де співпрацює з видатними українськими діячами, зокрема з Володимиром Самійленком.

У 1933 р. у Рівному він знайомиться із Тарасом Бульбою-Боровцем, котрий високо оцінив колишнього отамана: «Волинець був нашим симпатиком та дуже добрим моїм дорадником у багатьох справах. Він знав про всі плани та дії нашої організації і був дуже поважним співавтором тих чи інших її намірів. Це була високоінтелігентна та далекозора людина, гнучкий тактик. Я дуже багато від нього навчився у галузі воєнно-політичної тактики» [2, c. 13].

Коли восени 1939 р. в Західну Україну вступили радянські війська, Ананій Волинець залишився в Рівному, сподіваючись вести проти більшовиків підпільну боротьбу. За доносом С. В. Пекаря був заарештований органами НКВС, невдовзі звільнений. Вдруге заарештований у січні 1941 р. Суд, який відбувся за місяць у Вінниці, виніс Ананію Волинцю смертний вирок, який виконали 14 травня 1941 р. [2, c. 13].

Таким був життєвий шлях Ананія Гавриловича Волинця. Історія його життя бурхлива і водночас трагічна. А заслуговує вона захоплення чи осуду – кожен обирає для себе сам.

О. О. Коваль

Література

1. Маковецький, В.Отаман Гайсинщини / В. Маковецький // Трибуна праці. – 2004. –5 жовт. – С. 3.
2. Ткаченко, І.Хто ж він, отаман Волинець? / І. Ткаченко // Погляд. – 2006. – 26 жовт.–1 листоп. – С. 13.
3. Улянич, В.Отаман Волинець / В. Улянич // Голос України. – 1994. – 23 квіт. – С. 5.
4. Завальнюк, К. В.Провісники волі : наук.-довід. вид.  / К. В. Завальнюк. – Літин : Літин. райдрук. – 2005. – 352 с.
5. Завальнюк, К. В. Ананій Волинець – організатор повстанського антибільшовицького руху на Поділлі доби УНР (1919–1920) / К. В. Завальнюк, Т. В. Стецюк // Червоний смерч над Поділлям / К. В. Завальнюк, Т. В. Стецюк. – Вінниця, 2008. – С. 52–59.
6. Завальнюк, К. Ананій Волинець – організатор повстанського руху на Поділлі в 1917–1920 рр. / К. Завальнюк // Тези доп. і повідомл. сімнадцятої Вінниц. обл. історико-крає-знав. конф. 18 ерес. 1997 р., м. Вінниця. – Вінниця, 1997. – С. 13–18.
7. Коваль, Р. М. Волинець Ананій Гаврилович / Р. М. Ко-валь // Енциклопедія Сучас. України (ЕСУ) / ред. М. Г. Железняк. – Київ, 2006. – Т. 5: Вод-Гн. – С. 59 : портр. – Бібліогр. в кінці ст.
8. Коваль, Р. М. Трагедія отамана Волинця / Р. М. Коваль, К. В. Завальнюк. – Київ : Діокор, 2002. – 288 с.
9. Організатор повстанського руху : [на Поділлі в 1918–1920 рр. А. Г. Волинець] // Сім’я. – 2006. – 27 груд. – С. 23.
10. Стецюк, Т. В. Ананій Волинець – організатор повстанського антибільшовицького руху на Поділлі доби УНР (1919–1920 рр.) / Т. В. Стецюк // Наук. зап. Серія : Історія / ВДПУ ім. М. Коцюбинського. – Вінниця, 2007. – Вип. 12. – С. 235–239.

3 130 років тому народився Йосип Герасимович Зоранчук (справж. – Зорук) (03.11.1889, с. Котюжинці, нині Калинів. р-ну – 28.10.1963, с. Коло-Михайлівка, нині у складі смт Стрижавка Вінниц. р-ну), український педагог, прозаїк. По закінченні Житомирської гімназії в 1918 р. повернувся до рідних Котюжинців та почав учителювати. Автор ряду публікацій та критичних статей, які друкував у періодичній пресі. Окремим виданням вийшла новела «Vae victis» (1919). Під час Другої світової війни за зв’язок із партизанами був ув’язнений у фашистському концтаборі (1942–1945). Після війни жив біля молодшої дочки в с. Коло-Михайлівка, викладав у школі українську та німецьку мови. 

• 125 років тому народився Яків Васильович Гальчевський (псевдоніми – Орел, Войнаровський, Правобережець) (03.11.1894, с. Гута-Літинська, нині с. Малинівка Літин. р-ну – 22.03.1943, с. Пересоловичі, похов. у м. Грубешів, Польща), український військовий діяч, полковник Армії УНР (1922), мемуарист. Воював на фронтах Першої світової війни. У добу визвольних змагань боровся проти військових частин Червоної армії на Поділлі й Київщині. На початку 1919 р. разом із А. Волинцем взяв участь у ліквідації більшовицького повстання проти Директорії УНР – так званої Меджибізької республіки. Увійшов у історію повстанського руху як керівник найбільш тривалого рейду по Поділлю (див. розширену довідку в кінці місяця). 

7 60 років тому (07.11.1959) було відкрито Ободівський краєзнавчий музей Тростянецького району.  Ініціаторами його створення були ветерани Бессарабської комуни, яка існувала в селі впродовж 1924–1934 рр. Музей мав назву «Музей історії комуни ім. Г. Котовського». Поступово більшало матеріалів краєзнавчої тематики, додавалось експозиційної площі. Рішенням Тростянецької райради у 1994 р. музей перейменовано на Ободівський краєзнавчий. На сьогодні його фонди нараховують понад 5 тис. предметів. Щороку вони приваблюють понад 10 тис. відвідувачів. 

8 100 років від дня народження Віктора Матвійовича Нечипорука (08.11.1919, с. Кульчини Красилів. р-ну Хмельниц. обл. – 19.06.2012), хірурга, доктора медичних наук (1972), професора (1974). У 1941 р. закінчив Вінницький медичний інститут, де й працював від 1970 р. У 1974–1988 рр. – завідувач кафедри факультетської хірургії, з 1988 р. до 2003 р. – професор кафедри факультетської хірургії та хірургії педіатричного факультету Вінницького національного медичного університету ім. М. І. Пирогова. Відмінник охорони здоров’я (1979). Автор понад 150 друкованих наукових праць, багатьох раціоналізаторських пропозицій. 

10 55 років від дня народження Валерія Вікторовича Коровія (10.11.1964, смт Тростянець), кандидата економічних наук, заслуженого економіста України (2009), голови Вінницької обласної державної адміністрації (02.2015 – по даний час). У 1989 р. закінчив Українську сільськогосподарську академію, у 2005 р. – Національну академію державного управління при Президентові України, за фахом економіст-організатор, магістр державного управління. Нагороджений Почесною грамотою Кабінету Міністрів України (2009), орденом «За заслуги» III ступеня (2010), подякою Прем’єр-міністра України (2015).

Трудова діяльність:

09.1982–11.1982 – учень токаря Тростянецького районного об’єднання «Сільгосптехніка» Вінницької області.

11.1982–09.1984 – служба в Збройних Силах.

01.1985–09.1985 – слухач підготовчого відділення Української сільськогосподарської академії, м. Київ.

09.1985–12.1989 – студент Української сільськогосподарської академії, Вінницький філіал, м. Вінниця.

01.1990–02.1990 – економіст колгоспу «Батьківщина», смт Стрижавка Вінницького р-ну Вінницької області. 

02.1990–01.1992 – начальник планово-економічного відділу Вінницького міжгосподарського підприємства гранітних виробів, смт Стрижавка Вінницького р-ну. 

01.1992–03.1994 – аспірант Інституту економіки Академії наук України, м. Київ.

03.1994–06.1994 – асистент Вінницького сільськогосподарського інституту.

06.1994–12.1996 – заступник голови Вінницького обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України.

12.1996–07.1998 – консультант організаційного відділу секретаріату Вінницької обласної державної адміністрації.

07.1998–10.1998 – завідуючий інформаційно-аналітичним відділом секретаріату Вінницької обласної державної адміністрації.

10.1998–03.1999 – перший заступник начальника головного управління з питань економіки і власності Вінницької обласної державної адміністрації.

03.1999–08.2000 – начальник головного управління з питань економіки і власності, начальник управління економіки Вінницької обласної державної адміністрації.

08.2000–10.2000 – начальник головного управління економіки Вінницької обласної державної адміністрації.

10.2000–05.2006 – заступник голови Вінницької обласної державної адміністрації.

05.2006–07.2010 – перший заступник голови Вінницької обласної державної адміністрації.

07.2010–09.2010 – директор з питань стратегічного розвитку та інвестицій спільного українсько-російського підприємства в формі акціонерного товариства «КМТ», м. Вінниця.

09.2010–07.2011 – голова наглядової Ради спільного українсько-російського підприємства в формі акціонерного товариства «КМТ», м. Вінниця.

07.2011–08.2011 – виконуючий обов’язки заступника Вінницького міського голови.

08.2011–02.2015 – заступник Вінницького міського голови.

02.2015 – по даний час – голова Вінницької обласної державної адміністрації.

Коровій Валерій Вікторович : [біогр. довідка] : [Електронний ресурс] // Вінницька обласна державна адміністрація : офіц. веб-сайт. – Режим доступу: http://www.vin.gov.ua/oda/kerivnytstvo (дата звернення: 24.04.2018), вільний. – Назва з екрана. 

11 130 років з часу (11.11.1889) введення в експлуатацію Козятинського залізничного вокзалу. Ахітектори споруди – В. І. Куліковський, О. В. Кобелєв. Унікальна перлина Козятинщини належить до пам’яток архітектури ХІХ ст. 

19 30 років з дня перепоховання (19.11.1989) Василя Стуса разом із побратимами Юрієм Литвином, Олексою Тихим на Байковому цвинтарі в Києві. 

21 День народження Володимира Максимовича Перепелюка (21.11.1910, с. Боришківці Хмельниц. обл. – 03.07.2000, смт Вороновиця Вінниц. р-ну), українського сценічного кобзаря, бандуриста, фольклориста. Працював завідуючим бібліотекою Вороновицького сільськогосподарського технікуму. 26 років був солістом-бандуристом Державного хору під керуванням Григорія Верьовки. Вийшовши в 70-х рр. на пенсію, працював лісником у Вороновицькому лісництві Вінницького району. У Музеї історії авіації та космонавтики України в приміщенні палацу Грохольських-Можайських (смт Вороновиця) у 2000 р. було відкрито кімнату-музей В. Перепелюка. У селищі встановлено йому пам’ятний знак. Традиційно раз на два роки проводиться обласне свято кобзарського мистецтва «Струни вічності». Кожні 5 років під такою ж назвою відбувається Всеукраїнський фестиваль. 

• Шоста річниця (21.11.2013) початку Революції гідності в Україні. Відповідно до Указу Президента України щорічно 21 листопада відзначається День Гідності та Свободи. Він був встановлений з метою утвердження в Україні ідеалів свободи і демократії, збереження та донесення до сучасного і майбутніх поколінь об’єктивної інформації про доленосні події в Україні початку XXI століття, а також віддання належної шани патріотизму й мужності громадян, які восени 2004 р. та в листопаді 2013 р. – лютому 2014 р. постали на захист демократичних цінностей, прав і свобод людини і громадянина, національних інтересів нашої держави та її європейського вибору. Понад 100 наших співвітчизників віддали за це свої життя.На Вінниччині є три Герої Небесної Сотні – В. О. Брезденюк (17.06.1963–18.02.2014), Л. П. Полянський (24.10.1975–20.02.2014), М. М. Шимко (21.10.1979–20.02.2014). 

22 275 років тому (22.11.1744) м. Гайсин отримало магдебурзьке право й герб. З цього часу місто звільнялося від управління й суду власника, воно отримувало самоврядування та власне судочинство. Перетворення Гайсина на магдебургію започаткувало в ньому власну міську геральдику. За герб місту було даровано зображення срібного орлиного крила на зеленому полі. Емблема крила на ознаку швидкості належить до класичних і пов’язана із зображенням давньогрецького бога-вісника, покровителя торгівлі Гермеса, атрибутами якого завжди були крильця: на головному уборі, на сандалях або на п’ятах.  

23 120 років від дня народження Родіона Андрійовича Скалецького (23.11.1899, с. Михайлівка, нині Бершад. р-ну – 22.03.1984, м. Київ), українського композитора, хорового диригента, послідовника М. Леонтовича, фольклориста. Викладав українську мову та співи в кооперативному і педагогічному технікумах Тульчина, в Ольгопільській школі. Відродив засновану М. Леонтовичем народну хорову капелу в Тульчині, очолював її в 1926–1932 рр., був організатором і керівником численних хорів. У повоєнний період тривалий час працював у Вінницькому інституті вдосконалення вчителів, школі № 3 ім. М. Коцюбинського, керував секцією самодіяльних композиторів в обласному Будинку народної творчості. Усього ж з уст народу він записав на Вінниччині 320 пісень, серед них 146 – весільні. У 20–30-х рр. записав текст і музику весілля в рідному селі. У Вінниці ім’ям Р. Скалецького названо вулицю, на якій тривалий час жив композитор. 

24 290 років від дня народження Олександра Васильовича Суворова (24.11.1729, за іншими даними – 1730, м. Москва – 18.05.1800, м. Санкт-Петербург, нині РФ), відомого полководця, графа Римницького (1789), князя Італійського (1799), одного із засновників російської військової справи, генералісимуса (1799) російських наземних та морських сил, генерал-фельдмаршала австрійських та сардинських військ. У 1794, 1796–1797 рр. перебував на Вінниччині (м. Немирів, м. Тульчин, у селах Кинашів і Тиманівка, нині Тульчинського р-ну). У центрі Тульчина встановлено пам’ятник Суворову, одну з центральних вулиць названо його іменем. У с. Тиманівка з ініціативи голови місцевого колгоспу П. Желюка у 1947 р. було засновано Музей О. В. Суворова.  

26 110 років тому народився Олександр Степанович Левада (26.11.1909, с. Кривчунка, тепер Жашківського р-ну Черкас. обл. – 19.12.1995, м. Київ), поет, драматург, прозаїк. З 1935 по 1941 рік проживав у Вінниці, де, зокрема, навчався у Вінницькому педагогічному інституті. Учасник Другої світової війни як кореспондент фронтових газет. Автор низки п’єс, кіносценаріїв. В окремих його творах висвітлено події, пов’язані з Вінниччиною. У 1971 році за сценарій до кінофільму «Родина Коцюбинських» письменник удостоєний Державної премії ім. Т. Г. Шевченка. 

• 60 років тому народився Анатолій Олексійович Риженко-Янковий (26.11.1959, с. Брідок Теплиц. р-ну), художник, майстер живопису та графіки. Професійну освіту здобув у Московському державному академічному художньому інституті ім. В. Т. Сурикова (1994). Його живописні полотна побували на Міжнародній виставці авторів з вадами слуху в Софії (1981), були представлені у Вінниці, Кіровограді, Києві, Москві, Рочестері (США, 1993), Чехії, Польщі, Італії. Вони експонуються в багатьох вітчизняних і зарубіжних музеях, прикрашають приватні колекції шанувальників живопису з Голландії, Білорусі, Молдови, Іспанії. Тематика картин – українське село, його люди, а також козацтво. Художник має почесну відзнаку – медаль «Гордість Тепличчини». 

28 90 років від дня народження Ганни Яківни Сенчишеної (28.11.1929, с. Івашківці Шаргород. р-ну – 04.04.2016, там само), ланкової рільничої ланки. 1948 р. удостоєна звання Героя Соціалістичної Праці. 

29 155 років від дня народження Миколи Васильовича Оводова (29.11.1864, Воронез. губернія, Росія – 1941, м. Одеса), лікаря за фахом, колишнього міського голови Вінниці, який управляв містом упродовж 18 років (1889–1917). За його керівництва у Вінниці вперше з’явились телефон, водогін та трамвай, були зведені театр, готель «Савой», Гоголівська бібліотека та ін. Протягом 1912–1916 рр. видавалася газета «Юго-Западный край» – орган Вінницької міської думи. З ім’ям Оводова пов’язано більшість важливих справ, що торкалися на той час Вінниці й розглядалися міською думою та міською управою (див. розширену довіку в кінці місяця). 

• 120 років від дня народження Анатолія Петровича Філіпова (29.11.1899, с. Глухівці, нині смт Козятин. р-ну – 28.04.1978, м. Харків), українського вченого в галузі прикладної математики та механіки, професора (1939), заслуженого діяча науки і техніки України. Своїми науковими працями в галузі теоретичної механіки А. П. Філіпов зробив вагомий внесок у розвиток теорії нестаціонарних механічних процесів. Життєвий шлях і діяльність професора пов’язані з науковими установами м. Харків.

Цього місяця виповнюється:

• 365 років з часу оборони козацьким гарнізоном та місцевим населенням м. Буша (нині село Ямпільського р-ну) від польсько-шляхетських військ.

Однією з найпомітніших постатей національно-визвольних змагань українського народу 20-х років ХХ ст. був уродженець с. Гута-Літинська (нині с. Малинівка теперішнього Літинського району Вінницької області) Яків Васильович Гальчевський (псевдо – «Орел», «Орлик», «Войнаровський») – повстанський отаман, полковник Армії УНР, командуючий Подільською повстанською групою та всіма повстанськими силами Правобережної України, а також відомий письменник-мемуарист. 

До речі, у передмові до книги Р. Коваля «Отаман святих і страшних» (Київ, 2000) її науковий редактор В. Радіонов зазначав, що вони з автором «дійшли спільного висновку, що Яків-Орел Гальчевський – один із найдостойніших отаманів доби Визвольних змагань українського народу 1917–20-х років. У часи трагічного зламу і шукань, коли для всіх стало очевидним, що перспективи перемоги вельми примарні, коли більшість повстанських отаманів уже загинули в нерівному бою чи були заарештовані й розстріляні, зневірились і припинили боротьбу чи «амністувалися», – Яків Гальчевський з подиву гідною впертістю і послідовністю продовжував вести виснажливу збройну боротьбу за ідею аж до осені 1925 року. Немає нічого дивного в тому, що в роки Другої світової війни, коли на Холмщині розперезалися польські шовіністи Армії Крайової, він став одним із організаторів місцевої Української Народної Самооборони та відділів Української Повстанської Армії. Ця людина залишилася вірною народу, з цієї дороги не зійшла до свого останнього дня» [19, с. 9]. 

«Хто ж був той лицар, Яків Гальчевський, відданий слуга Батьківщини й репрезентант її найзавзятіших оборонців – Українського Повстанського Війська? – запитував у свою чергу полковник Микола Чеботарів. – Хто він, такий лагідний і наче несміливий у поводженні, а також лютий у гніві, безмежно відважний в бою та кожної хвилини готовий до боротьби і жертви? Хто ж був той полковник, Яків Гальчевський, що не мав свого власного життя, що за родину собі повстанські відділи обрав, за матір – Ідею, а за мету – волю України?» [18, с. 53].

І дійсно, що знаємо про Якова Гальчевського ми, його земляки та нащадки? Чи належно вшановуємо пам’ять про людину, яка на вівтар визволення Батьківщини поклала найдорожче?

З історичних джерел відомо, що Яків Гальчевський закінчив Майдано-Трепівську церковно-учительську школу, працював у с. Сахни нинішнього Летичівського району Хмельницької області. У 1916 році був призваний до царської армії. Після демобілізації рік працював учителем. З 23 квітня по травень 1919 року – командир 61-го полку ім. Симона Петлюри Армії УНР. 15 лютого (де-факто – з 20 серпня) 1922 року він був призначений Петлюрою командуючим повстанськими силами на Правобережній Україні. Під час рейду 1922 року загоном Гальчевського були захоплені такі важливі населені пункти, як Віньківці (6.06), Бар (5.08), Ялтушків (7.08), Лозни (8.08), Летичів (10.08), Зіньків (16.08) та ін.; вбито комполку 71 Александровича, завгоспа того ж полку Чугунова, комвзводу загону ЧОН, кілька начальників міліції, цілий ряд партійних та радянських активістів. Наприкінці 1922 року загін Гальчевського відступив за Збруч, продовжуючи бойові рейди до середини 20-х років. У Кракові (1941) та у Львові (1942) Гальчевський видав книгу спогадів «Проти червоних окупантів». Був військовим консультантом Т. Бульби-Боровця, приятелював з І. Огієнком. Під час Другої світової війни організував Грубешівський штаб самооборони. Загинув 22 березня 1943 року в с. Пересоловичах біля м. Грубешів, відбиваючись від загону польських шовіністів. Похований у Грубешові (могила пізніше була зруйнована поляками) [16, с. 40–41].

Про життя та діяльність відомого повстанського діяча розповідає цілий ряд документів, що зберігаються в Державному архіві Вінницької області. Так, із метричної книги Свято-Успенської церкви с. Балин Літинського повіту Подільської губернії за 1891–1900 роки дізнаємося, що Я. В. Гальчевський (в оригіналі документа – Гольчевський) народився 22 жовтня 1894 року (за старим стилем) у с. Гута-Літинська (нині – с. Малинівка) того ж повіту в селянській родині [6, арк. 150 зв.-151]. У тій же книзі за 1892 рік знаходимо відомості про вінчання батьків Якова Гальчевського – Василя Луковича та Мотрони Іванівни (дівоче прізвище – Русавська) [6, арк. 80 зв.-81], а також про народження молодшого брата Якова – Федора (17 лютого 1897 року за ст. ст.) [6, арк. 258 зв.-259].

В іншій метричній книзі Свято-Успенської церкви (за 1871–1880 роки) автором виявлено дату народження Мотрони Іванівни Русавської, матері отамана (27 березня 1876 року за ст. ст.) [5, арк. 187 зв.-188].

Також у метричній книзі Різдво-Богородицької церкви с. Гута-Літинська за 1920 рік автором знайдено дату смерті брата Гальчевського Федора (17 вересня 1920 року) [7, арк. 258 зв.-259], розстріляного літинськими чекістами на чолі з комісаром Уланським. 

Досить цікаві відомості про навчання Я. В. Гальчевського, про становлення його як народного вчителя знаходимо у фонді Майдано-Трепівської церковно-учительської школи. Це відомості про успішність та поведінку за час навчання в даній школі. Так, у відомості про учнів третього відділення Майдано-Трепівської двокласної школи, котрі піддавались випускним іспитам з 26 травня по 9 червня 1912 року, зазначено, що Я. Гальчевський мав «трійку» лише з таких предметів, як церковні співи, слов’янська мова та музика [4, арк. 2 зв.]. Що ж до таких предметів, як Закон Божий, російська мова, вітчизняна історія, твір, чистописання та поведінка, то майбутній отаман здав їх на «відмінно» [4, арк. 2 зв.].

Збереглися й інші документи з даного фонду, що стосуються зазначеної тематики, зокрема заява Я. В. Гальчевського від 28 серпня 1908 року до училищної ради Майдано-Курилівської 2-класної учительської школи про зарахування його учнем 1-го відділення [2, арк. 50], а також прохання від 14 лютого 1913 року про видачу йому земської стипендії у зв’язку з матеріальними труднощами [3, арк. 12]. Наступне коло документів (насамперед із фондів Подільського губернського виконавчого комітету Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, Брацлавського, Вінницького та Жмеринського повітових виконавчих комітетів аналогічних органів влади, Подільського губернського управління робітничо-селянської міліції та ін.) розкриває характер повстанської боротьби на Поділлі, що вели загони Гальчевського. Цінність цих документів полягає в їхній оперативності та достовірності представленої в них інформації. Зокрема, саме з цих документів ми можемо простежити детальне пересування по різних населених пунктах повстанських загонів та червоних каральних військ, а також численні повідомлення про бої та сутички між повстанцями та більшовиками. Так, із різноманітних оперативних зведень та інформаційних донесень більшовицьких репресивних органів ми можемо дізнатися про подробиці захоплення повстанцями багатьох подільських міст та містечок: Бара, Летичева, Віньківців, Ялтушкова, Зінькова та багатьох інших [8, арк. 131-131 зв.; 9, арк. 157; 13, арк. 329, 332, 345]. Наприклад, із донесення співробітника ДПУ залізничної станції Жмеринка ми дізнаємося, що на м. Бар у ніч з 4 на 5 серпня 1922 р. (переклад з російської) «біля 2 години було здійснено наліт банди, яка спалила приміщення Виконкому, Парткому та Профспілки, разом зі всіма справами та інвентарем вказаних установ, а також й ін. будівлі, що займались Рад. установами. Банда чисельністю 250 шабель одягнута в червоноармійську форму, частина з них в червоних лампасах, озброєння: гвинтівки, шаблі, револьвери і кулемети, за припущенням, це частина банди Гальчевського. Бандою забрані всі телефонні і телеграфні апарати телефонної мережі і Поштово-Телеграфної Контори, вбиті Комвзвод[у] Комуністичного загону ЧОН т. Полонський, Наглядач Райміліції Майков і червоноармієць міського загону. Вся зброя та обмундирування міського загону забрані бандою. Банда зникла в невідомому напрямку, залишивши одного коня, замість забраних двох з Бара. Мешканцям м. Бар банда обіцяла знову здійснити наліт. Після відходу банди місцевою владою розпочато арешт відповідачів» [17, с. 101]. Трапляються у згаданих документах і окремі біографічні відомості про повстанських ватажків та їхніх помічників. Так, у розвідувальному зведенні начальника штабу 1-го кінного червоного козацького корпусу на 20 грудня 1921 року про Якова Гальчевського сказано таке (тут і надалі документи цитуються у перекладі з російської мови): «Керівник банди Гальчевський, учитель с. Сахни, поручик старої армії, який служив [у] 1920 році у всеобучі міс. Літина» [12, арк. 110]. В іншому тогочасному документі (інформація «Про банди, що діють на дільниці 1-ї Кінної Запорізької Червоного Козацтва Дивізії») відзначено: «Гальчевський – виходець із Гродненської (насправді – Подільської. – К. З.) губернії, проживав у селі Літинська-Гута, 5 верст від Літина, був учителем у селах Сахни і Бруслинів, 29 років, старої армії штабс-капітан. Під час Петлюрівського перевороту був отаманом Літинського куреня, звідки перейшов у банду Волинця (був командиром 3-го батальйону 61-го Гайсинського полку. – К. З.). У 1919 р. був кинутий у Літинський повіт для організації банд, після приходу в Україну з Галичини Петлюри був начальником загону при Летичівському Комісаріаті, де проводив масові розстріли Радпрацівників. У період Російсько-Польської війни був деякий час студентом 1-го курсу Кам’янецького університету, звідки після розшифровки його агентом Радвлади втік у Літинський повіт, де і був призначений воєнруком Сосонської волості. Звідки втік у банду Пугача, з якою виїхав у Київську губернію і був деякий час комендантом штабу Карого. Восени 1921 р. повернувся в Літинський повіт і командував чорними терористами. Після відходу Шепеля за кордон був призначений командуючим 6-го повстанського району, до складу якого входять: Літинський, Летичівський, Жмеринський, Могилівський, Ново-Ушицький, Проскурівський і Вінницький, на посаді якого являється і в даний час» [8, арк. 132].

Також у вищенаведеному документі є коротка інформація про найближчих соратників Я. В. Гальчевського: начальника штабу Павла Коноплянка (Конопенка), помічника Петра Погибу, коменданта штабу Івана Кохана, ад’ютанта Платонова, командира комендантської сотні Петра Козевича, сотників Івана Рарогу, Новоселицького, Онисима Грабарчука, Євгена Ковбасюка та ін. [8, арк. 132].

Із архівних документів, а також із спогадів самого Я. Гальчевського ми дізнаємося про нові, раніше приховані московсько-більшовицькими окупантами яскраві сторінки самовідданої боротьби українського народу за волю, за право жити і порядкувати на власній предковічній землі. Один із характерних епізодів такої боротьби – зухвалий напад влітку 1921 року на клуб Турбівської цукроварні, під час якого було знищено кілька десятків більшовицьких командирів. Ось як натхненно розповідав про цю подію сам Яків Гальчевський: «Вечоріє. Ми сідлаємо 6 наших коней, одягаємо совітські уніформи. Згідно з моїм планом ми маємо під’їхати до цукроварні, злізти з коней і піти на цю виставу, як «провірочна Черезвичайка». А дальше побачимо. Сміло під’їздимо до будинку робітничої касарні. Злізаємо з коней і недбало закидуємо поводи за штахети. Я вбігаю на бетоноване підвищення, на якому стоїть вартівник. Беру від нього кріс, а його проганяю. Дядюка й Шевчука посилаю в середину залі; двох молодих козаків ставлю, як вартових, назовні й до пильнування майбутніх арештованих. Одного козака маю при собі.

Чую в коридорі: «Ваші документи?» – голос незнайомий. – «А ваші документи?» – говорить Шевчук. Підбігаю, б’ю револьвером високого, худого большевика в білім мундурі в голову й обриваю на ньому револьвер «Штаєр». – «Арестован! Под караул!» – і передав арештованого своїй сторожі. В той момент під’їздить дві фіри під вхід. Зіскакує мужчина, держучи на лівій руці плащ. «Ви кто? – питаю. «Воєнком Прилукской Волості» – відповідає весело. «Ви арештовані». Забираю в воєнкома револьвер і також віддаю під охорону. Підходжу ближче до озброєних большевиків на фірах. Деякі вже позлізали з возів. «Ви міліція? Пашлі вон отсюда!» І здезорієнтовані большевики бігом пішли вростіч, аж іскри посипались з-під їх кованих чобіт. У той час Дядюк і Шевчук веліли провірити чимало документів: усіх службовців із ЧК. Ревкомів, усіх партійних арештовано й віддано під охорону. Я вийшов на салю й попередив, щоб ніхто не пробував оборонятись або ворушитись, бо будинок оточений і всі будуть закидані ручними гранатами. В мене в руці була добра німецька «кукурудза» і в другій – великий Мавзер. Бачу повно червоноармійців на передніх лавках. Деякі з них мали кріси й покидали «предусмотрітельно» їх на підлогу. Я їх попередив, щоб менше ворушились.

Контролю документів «Провєрочная Черезвичайка» робила переважно серед двох рядів крісел, де сиділи вищі гості. Знаю, що під гіпнозом своєї сили можна держати натовп із 1000 осіб короткий час. Тому кажу, щоб закінчити арешти. В залі залишився один мій козак. Арештованих є до 30 осіб комуністів і чекістів, які з’їхалися на добру їжу й випивку. Мої вартові мають у руках по два револьвери, спрямовані на комуністів у кутку добудівки при залі. Вже одного мій козак застрілив із револьвера, бо не хотів обернутися спиною. Даю наказ розстрілювати комуністичну наволоч. Ми маємо 5-6 револьверів здобутих. Я стріляю в голови: першого команданта цукроварні, другого – воєнкома. Падає дощ куль із револьверів моїх 4 козаків: одна куля з доброго револьвера діравить кількох разом. Трупи падають на цементову долівку. По мінуті всі лежать. Ще деякі стогнуть, кричать: їх стріляють у голови. Страшна картина, але конечна. До нас твердий час не мав сентименту, як і люди з противного боку. Не могли й ми мати жалости до представників совітських катівень! Я входжу на залю. Вже хотів сказати, щоб далі робили, що публиці подобається, але бачу, що хтось чмихнув за куліси до артистів і за ним розвіваються клапті білого, порваного паперу. Посилаю козаків за куліси, витягнути втікача. Приводять до мене переляканого жидка. Питаю зібраних, хто знає цього чоловіка? Мені дає знати один селянин, що це комуніст. Виводимо жидка на двір – хтось мені шепче: «Чекіст із Бердичева». Хто б подумав, що таке мізерне, худе жиденя буде чекістом? Виймаю шаблю, кажу, щоб чекіст став на коліна і схилив голову: одним махом відлітає з худої шиї голова.

Входжу ще раз. Кажу по-українськи, щоб гості вибачили нам за турботи. Вони заплатили в касі гроші, щоб побачити «комедію», а ми, з наказу своєї влади, мусіли проробити «драму». Зараз всі встати! Оркестра заграє український національний гимн: «Ще не вмерла Україна…», а ви всі будете співати. Де капельник? Зачинай! Після відіграння та відспівання національного гимну я сказав, щоб дві години ніхто не виходив із салі. Ми сіли на коні й від’їхали» [1, с. 91–93].

Надзвичайно цінним для дослідників повстанського руху є і наступний документ – доповідь начальника КРВ від 10 серпня 1923 року «Про стан бандитизму на території Поділля за період з 1 по 31 липня 23 р.», переважна частина якої присвячена саме діяльності загону Я. Гальчевського – Орла [11, арк. 215]. Варто навести лише один уривок із цієї довідки, який без зайвих коментарів характеризує особистість уславленого подільського отамана. Ось як, наприклад, описується вихід з оточення загону Гальчевського у 6 чоловік у районі Керницьких хуторів (біля с. Багринівці): «Намагаючись прорватись крізь кільце оточення, Гальчевський кинувся у бік ударників, які загородили банді прохід поблизу розташованого густого лісу. Кинувши у цеп ударників бомбу, Гальчевський і решта бандитів почали їх обстрілювати, але не бачивши можливості прорватись через їх цеп, направились у протилежний бік і напали на спішених і кінних міліціонерів, причому Гальчевським був убитий взводний командир, один міліціонер був важко поранений у живіт, інший легко в ногу. Вихопивши у вбитого міліціонера револьвер, Гальчевський почав обстрілювати решту міліціонерів, що знаходились тут, в результаті чого останні, не витримавши натиску, почали відступати. Гальчевський, продовжуючи стріляти по них, у них же на хвості вискочив із кільця оточення, а за ним послідували й інші бандити» [11, арк. 215].

Заслуговує на увагу дослідників й «Записка по прямому проводу» керівництва Подільського ДПУ своєму начальству в Києві про арешт 22 вересня 1922 року в районі Радівецьких хуторів (14 верст на північний схід від Бара) дружини Я. Гальчевського Марії Оксентіївни Жуматій. В іншому документі цього періоду (6 липня 1923 року) начальник Подільського губвідділу ДПУ Леплевський звертається з проханням до губернського прокурора Поділля з проханням «клопотатися» перед ВЦВК про продовження терміну утримання під вартою дружини отамана Орла-Гальчевського – Марії Гальчевської, яка має важливе значення в агентурній розробці» [14, арк. 21].

Очевидно, що такий термін було продовжено, оскільки у «Відомості арештованих та справ, що знаходяться у провадженні на 1-е січня 1924 року в Подгубвідділі ДПУ» під номером 4 значиться Гальчевська Марія Оксентіївна. Також у відомості зазначено, що дружина отамана утримувалась під вартою з 5 жовтня 1922 року за статею 76 КК, слідство по її справі проводив слідчий Іванов [14, арк. 63].

Також у Державному архіві Вінницької області у фонді Вінницького окружного відділу народної освіти зберігається особова справа вчительки Вінницької 9-ї трудової школи ім. Д. Бєдного Марії Оксентіївни Гальчевської, яка датується приблизно 1927–1928 роками [10, арк. 1–2]. У даній справі містяться деякі біографічні відомості, а також інформація про проходження педагогічної служби.

На жаль, подальшу долю дружини отамана за наявними архівними джерелами простежити поки що не вдалося, хоча в слідчій справі на Антона Євгеновича Ферфецького за 1930–1931 роки (зведеного брата Якова Гальчевського) є згадка про те, що десь у кінці 20-х – на початку 30-х років Марія Жуматій із Вінниці перевелась в одну із профшкіл Харкова [15, арк. 25 зв.].

До речі, у справі Антона Ферфецького є копія його передсмертного листа до Якова Гальчевського, який той збирався передати через сусіда по камері Т. П. Волошина: «Коханий брате! Ще на порозі смерти шлю тобі своє палке привітання. Передаю тобі через людину, яку ти зараз бачиш віч у вічі, гр., який дає тобі це, сидів зі мною в ДПУ і має змогу врятувати своє життя через еміграцію до Польщі. Прізвище його Волошин Трофим Петрів, родом з с. Вішневці, Кам’янецької округи. Він обвинувачується в контрреволюції, бувш. петлюрівець, він тебе гаразд знає. Від мене прохання: не відкажись від цієї особи, дай їй змогу залишитись на терені Польщі. Прощай, твій брат Антон» [15, арк. 32].

Про життя та діяльність Я. В. Гальчевського на еміграції розповідають документи і матеріали, вміщені в книзі Р. М. Коваля «Отаман святих і страшних», найґрунтовнішому на сьогодні виданні, присвяченому славетному подільському отаману. Є в цій книзі також опис останнього героїчного бою Якова Гальчевського. «21 березня 1943 року, повертаючись із похоронів товариша Домбського, забитого поляками, – писав Роман Коваль, – Яків Гальчевський заїхав до Пересоловичів провідати родину. Та зрадник уже вирішив його долю: в ніч на 22 березня школу, де жила дружина з сином Романом, оточили тридцять бойовиків Армії Крайової, озброєних автоматами. Гальчевський мав лише пістолет.

Зрозуміло, що на пропозицію здатися Гальчевський відповів пострілами.

Боївкарі Армії Крайової прекрасно знали, що у приміщенні знаходяться дитина і жінка. Попри це, вони закидали школу гранатами. Гальчевський, на льоту зловивши кілька гранат, викинув їх назад через вікно – і п’ятеро недолюдків поплатилися за свою жорстокість. Та під час перестрілки все ж кілька куль поранили відважного отамана. Озвірілі «жолнєже» витягнули на подвір’я стікаючого кров’ю лицаря і на очах дитини та дружини почали ламати йому руки і ноги.

А потім добили багнетами…

Так закінчив свій життєвий шлях один з найкращих синів України ХХ століття» [19, с. 234].

У пам’ятній згадці в емігрантському журналі «Неділя» за 1951 рік зазначалося, що «великий Повстанець, полковник Яків Гальчевський-Орел-Войнаровський (…) жив і боровся не для партії і не для слави. Він жив, боровся і поліг за невмирущу ідею Української Державності.

Полковник Гальчевський – великий Петлюрівець, оборонець Поділля і Брацлавщини, захисник і мученик Холмщини, лицар лицарів і командир безстрашних невідомих, згинув як вояк, обороняючись до останнього набою.

Слава його імені житиме вічно в серцях хоробрих, мовчазних і вірних» [19, с. 235].

Таким чином, у фондах Державного архіву Вінницької області зберігається чимало матеріалів, пов’язаних з життям та діяльністю відомого повстанського діяча Я. В. Гальчевського.  Значна частка цих документів увійшла до книги К. В. Завальнюка і Т. В. Стецюк «Яків Гальчевський у документах епохи» (К.-П.: ПП «Медобори – 2006», 2012. – 224 с.) [17, с. 1–224]. У зазначеній книзі використано 227 документів із фондів ДАВіО, які доповнюють та уточнюють біографію, а також відомості про повстанську діяльність Я. В. Гальчевського-Орла. У цілому, на думку авторів-упорядників, згаданий збірник документів сприятиме кращому розумінню складної і жертовної боротьби за Українську державність періоду 20-х років ХХ ст., а також участі в ній таких яскравих і непересічних постатей, як отаман Яків Гальчевський-Орел.

К. В. Завальнюк 

Джерела та література

1. Гальчевський, Я.Проти Червоних окупантів / Яків Гальчевський. – Кам’янець-Подільський : Медобори-2006, 2011. – 360 с.
2. Державний архів Вінницької області (далі – ДАВіО). Ф. Д-284. Оп. 1. Спр. 10.
3. ДАВіО. Ф. Д-284. Оп. 1. Спр. 23.
4. ДАВіО. Ф. Д-284. Оп. 1. Спр. 24.
5. ДАВіО. Ф. Д-904. Оп. 16. Спр. 16.
6. ДАВіО. Ф. Д-904. Оп. 16. Спр. 40.
7. ДАВіО. Ф. Д-904. Оп. 16. Спр. 73.
8. ДАВіО. Ф. Р-195. Оп. 3. Спр. 397.
9. ДАВіО. Ф. Р-253. Оп. 5. Спр. 6.
10. ДАВіО. Ф. Р-256. Оп. 2. Спр. 474.
11. ДАВіО. Ф. Р-925. Оп. 8. Спр. 52.
12. ДАВіО. Ф. Р-925. Оп. 8. Спр. 83.
13. ДАВіО. Ф. Р-925. Оп. 8. Спр. 84.
14. ДАВіО. Ф. Р-1882. Оп. 1. Спр. 4.
15. ДАВіО. Ф. Р-6023. Оп. 4. Спр. 24900.
16. Завальнюк, К. В.Провісники волі / К. В. Завальнюк. – Літин : Літин. район. друк., 2005. – 352 с.
17. Завальнюк, К. В.Яків Гальчевський у документах епохи / К. В. Завальнюк, Т. В. Стецюк. – Кам’янець-Подільський : Медобори-2006, 2012. – 224 с.
18. Коваль, Р. М.Отамани Гайдамацького краю : 33 біогр.  / Р. М. Коваль. – Київ : Правда Ярославичів, 1998. – 616 с.
19. Коваль, Р. М.Отаман святих і страшних / Р. М. Ко-валь. – Київ : Просвіта, 2000. – 288 с. 
20. Коваль, Р. М.І нарекли його отаманом Орлом : біогр.  полковника Армії УНР Якова Гальчевського / Р. М. Коваль. – Літин, 2005. – 48 с.

Микола Васильович Оводов (1864–1941) походив зі збіднілої дворянської родини. Для вступу на медичний факультет Київського університету приїхав на українські терени. По його завершенні у 1889 р. призначений ямпільським городовим лікарем. Наступного року його перевели на таку саму посаду до Вінниці. Крім звичайних лікарських, він у місті мав виконувати обов’язки судового лікаря та опікуватися протиепідемічними заходами. 

Вочевидь, невисоке жалування примушувало шукати додаткових заробітків. М. В. Оводов того ж року став лікарем реального училища, а в 1897 р. – консультантом з хірургічних хвороб при Вінницькій окружній психіатричній лікарні. 

Як лікар Микола Васильович доволі швидко став популярним, що допомогло йому на міських виборах 1899 р., коли він став гласним і був обраним міським головою на чотирирічний термін. Згодом неодноразово він переобирався й обіймав цей пост до початку лютого 1917 р. 

На цій посаді Оводов виявив неабиякі організаторські здібності: вміння формувати команду, створювати та підтримувати корисні контакти, знаходити гроші та вести справи, орієнтуватися в новаціях і сприймати їх, дбати про позитивний імідж міста тощо. Він бачив місто як систему, яка функціонує за певними правилами та потребує різнобічного розвитку.

Одними з основних напрямів його діяльності були благоустрій міста та збільшення бюджету. Як лікар М. В. Оводов добре розумівся на санітарно-гігієнічних перевагах благоустрою та системного поліпшення якості життя городян. За року його головування міський бюджет зріс у майже 20 разів, забрукували понад половину вінницьких вулиць, з’явилися сквери, бульвари, нові ринки, інженерні інфраструктурні будови, йшла активна житлова забудова. Вінниця перетворилася на кредитно-фінансовий та освітній центр краю. 

Йому першому з вінницьких міських голів вдалося взяти кредит для реалізації численних муніципальних проектів: залізний міст через о. Кемпу (1902), міська публічна бібліотека iм. М. В. Гоголя (1907), кам’янi сходи на Кумбарах (1908–1910), наплавний міст через р. Буг на Старе місто (1909). У 1910-х рр.  щороку з’являлося кілька нових споруд: 1910 р. – міський театр, електрична станція; 1911 р. – міська дума та міська управа, окружний суд, скотобійня; 1912 р. – водонапірна вежа, друкарня міського самоврядування; 1913 р. – перша лінія міського трамвая, розпланування міського саду та спорудження в ньому літнього кінотеатру. Вінницьке міське самоврядування єдине на Поділлі мало власний друкований орган – газету «Юго-Западный край» (1912–1917).

Тісно співпрацюючи з Вінницьким повітовим земством, Подільською єпархіальною училищною радою, Міністерством народної освіти, Міністерством фінансів, місто отримало нову лікарню, учительську семінарію, учительський інститут, Народний дім тощо. 

Водночас вінницький міський голова за необхідності міг піти на конфлікт з губернською владою й оскаржити рішення подільського губернатора в Правлячому Сенаті.

Як згадував про М. В. Оводова тодішній мешканець міста Я. Лазовський: «Бурмистром (т. зв. міським головою) був д-р Оводов, росіянин, енергійний організатор і чесна людина, бо ж, довго господарюючи в місті, крім звичайної оселі городянина, нічого не доробився».

Будинок Миколи Васильовича зберігся і стоїть на сучасній вул. Магістратській, 64. Тут, у квартирі на 2-му поверсі вікнами у внутрішній двір, він жив понад 20 років. 

У лютому 1917 р. у вихрі революційних подій у Російській імперії, змін у муніципальній політиці вінничани відмовилися від старого міського голови. І незабаром він покинув місто й виїхав в Одесу, де тривалий час продовжував працювати лікарем.

Т. Р. Кароєва 

Література

Кароєва, Т. «Історія має право сподіватися від міста Вінниці блискучого майбуття…» : монографія / Т. Кароєва. – Вінниця : Нілан-ЛТД, 2018. – С. 31–40, 120–126.

Лазовський, Я. Фрагменти спогадів про Вінницю / Я. Лазовський // Вінниця у спогадах : у 3 т. – Вінниця, 2013. – Т. 1. – С. 358.

Давидовський, Н. Градоначальник міста Вінниці : [про вінниц. міськ. голову поч. 20 ст. Миколу Васильовича Оводова (1899–1917)] / Назарій Давидовський // Одигитріа. – 2011. – № 8. – С. 3 : портр.

Заиковатый, И. У легендарного мэра Винницы Николая Оводова – юбилей : [17 листоп. 2014 р. минуло 150 р. від дня його народж.] / Игорь Заиковатый // Вінниц.  реалії. – 2014. – 19 листоп. – С. 2.

Назаренко, О. Микола Васильович Оводов (1864–1941) : [портрет] / Олександр Назаренко // Вінниччина історична в образотворчому мистецтві / Вінниц. обл. орг. Нац. спілки художників України. – Вінниця, 2011 = History of Vinnytsia Region in Fine Arts. – С. 22 : портр. – (Полотно, олія, 80х60, 2010).

Солейко, О. Міський голова лікар Оводов / О. Солейко, Л. Солейко, С. Царенко // Подільські джерела : альманах / гол. ред. Л. М. Загородня. – Вінниця, 2013. – № 5 : Вінниччина медична. Під знаком Червоного Хреста. – С. 167–175 : фот.

Степанков, А. Микола Оводов на Вінниччині / А. Степанков // Тези доп. чотирнадцятої Вінниц. обл. історико-краєзнав.  конф. 5 верес. 1995 р., м. Вінниця. – Вінниця, 1995. – С. 38–41.

Виграє на струнах день зимовий

І видзвонює морозом в кришталі…

Краєвид засніжений, чудовий

У долонях матінки-землі.

Сипле, сипле з неба сніг пухнастий,

Кожушки вдягнув зимовий сад…

І зима свій килимок сріблястий

Вже готує до приходу свят.

А. Цвєткова 

2 150 років тому народився Олександр Іванович Ющенко (02.12.1869, хутір Водотеча поблизу Глухова Чернігів.  губернії, нині Сум. обл. – 13.06.1936, м. Харків), український психіатр, академік АН УРСР (1934), заслужений діяч науки і техніки УРСР (1929). Закінчив медичний факультет Харківського університету (1893). У 1897–1901 рр. працював у Вінницькій психіатричній лікарні. У 1934 р. Вінницькій обласній психоневрологічній лікарні було присвоєно ім’я Олександра Івановича Ющенка, яке вона має і донині. 

7 70 років тому народився Григорій Іванович Денисик (07.12.1949, с. Онут Заставнів. р-ну Чернів. обл.), фізико-географ, еколог, ландшафтознавець, доктор географічних наук (1999), професор (2000), поділлєзнавець. Закінчив Чернівецький університет (1975), учителював. Працює у Вінницькому ДПУ ім. М. Коцюбинського від 1976 р.: 1987–1989 рр. та від 2000 р. – завідувач кафедри фізичної географії, водночас 2001–2002 – проректор. Один із організаторів і співавторів посібника для шкіл і краєзнавців «Атлас природи Вінницької області». Від 2001 р.  головний редактор «Наукових записок Вінницького ДПУ ім. М. Коцюбинського».Член правління Вінницької обласної організації Національної спілки краєзнавців України.

8 50 років тому народилася Вікторія Василівна Колесник (08.12.1969, м. Калинівка), історик, бібліограф, музеє-знавець, краєзнавець. З 1994 р. працювала в краєзнавчому відділі Вінницької ОУНБ ім. К. А. Тімірязєва. Від 2000 р. працює у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї старшим науковим співробітником. Автор біографічного словника «Відомі поляки в історії Вінниччини» (2007). Упорядник наукових видань «Вінницькі Мури. Погляд крізь віки» (2011), «Вінницькі Мури – як джерело освіти в краї» (2010); І, ІІ томів тритомного збірника «Вінниця у спогадах» (2013, 2017), «Міста і містечка Поділля з доби середньовіччя до початку ХХ століття» (2015). Активний учасник низки міжнародних, всеукраїнських науково-практичних конференцій, автор кількох пересувних виставок. Член Національної спілки краєзнавців України. 

10 160 років від дня народження Юхима Йосиповича Сіцинського (Сіцінський, Січинський) (10.12.1859, с. Мазники Летичів. повіту, нині Хмельниц. обл. – 07.12.1937, м. Кам’янець-Подільський), видатного історика Поділля, зокрема Вінниччини, археолога, етнографа, мистецтвознавця, громадського діяча. У 20-х рр. він був активним членом Кабінету вичування Поділля Вінницької філії Всенародної бібліотеки при ВУАН. Йому належить дослідження «Нариси з історії Поділля», видане у Вінниці 1926 р. під грифом Кабінету. У творчому доробку Ю. Й. Сіцинського понад 200 праць, які присвячені археології, історії, релігії, архітектурі, етнографії, фольклору Поділля. Наукова спадщина вченого й сьогодні є актуальною для дослідників краю і потребує детального вивчення та популяризації. 

• 150 років від дня народження Маріана Лонжинського (10.12.1869, с. Шипинки Могилів. повіту Поділ. губернії, нині Бар. р-ну – 22.03.1966, м. Варшава, Польща), лікаря, доктора медичних наук (1901), мемуариста. Закінчив Університет Св. Володимира (1893, Київ). У 1918–1920 рр. брав участь у боротьбі з епідемією тифу на Поділлі. На схилі років видав свої спогади «Сто років без малого. Спогади лікаря з 1869–1956 років» (Варшава, 1961), де в кількох розділах здійснив описи Поділля й Київщини. 

• 75 років тому (10.12.1944) було відкрито Він-ницький навчально-курсовий комбінат, нині Вінницький професійний кулінарний ліцей (2003). Тут навчають майбутніх кухарів, кондитерів, продавців, офіціантів, барменів.  

13 190 років тому народився Андрій Іванович Димінський (13.12.1829, с. Борщівці, тепер Могилів-Поділ.  р-ну – 14.01.1915, с. Струга, нині Новоушиц. р-ну Хмельниц.  обл.), фольклорист, етнограф, краєзнавець. З 1849 р. розпочав збирання фольклорно-етнографічних матеріалів у селах сучасного порубіжжя Хмельниччини та Вінниччини. У 1880-ті рр.  його переслідувала влада за українофільство. Співпрацював з Подільським єпархіальним історико-статистичним комітетом, С. Руданським, П. Чубинським, М. Драгомановим. За життя фольклориста його записи видавали анонімно чи як такі, що належать іншим. Проте більшість з них неопубліковані. Рукописи А. І. Димінського сьогодні зберігаються в ІМФЕ НАНУ, Інституті рукопису НБУВ, Ученому архіві Російського географічного товариства в Санкт-Петербурзі. Тільки з 20-х років ХХ ст. була визнана й оцінена його творчість. 

• День народження Миколи Дмитровича Леонтовича (13.12.1877, с. Монастирок, нині Немирів. р-ну – 23.01.1921, с. Марківка, нині Теплиц. р-ну), всесвітньо відомого композитора, хорового диригента, педагога, фольклориста, музично-громадського діяча.Здобувши освіту, працював учителем музики та арифметики в Чуківській школі (Немирівський р-н), викладав хоровий спів у Тиврівському духовному училищі, церковно-вчительській школі у Вінниці. З 1908 по 1919 рр. Леонтович викладав співи в Тульчинському єпархіальному училищі. М. Д. Леонтович– творець класичних зразків української хорової музики, автор численних обробок українських народних пісень, оригінальних творів. Загалом у його доробку близько 200 народних хорових творів. Леонтович став одним із найчастіше виконуваних українських композиторів у світі завдяки його «Щедрику». Ця мелодія всесвітньо відома і є символом Різдва як для України, так і для мешканців багатьох країн світу під назвою «Carol of the Bells». Після його смерті в 1922 р. на Поділлі було засновано філію Музичного товариства імені Леонтовича, його ім’ям називалася Вінницька хорова капела. У м. Тульчин композитору за проектом скульптора Г. Н. Кальченко та архітектора А. Ф. Ігнатенка споруджено пам’ятник. Його ім’я має Вінницьке училище культури і мистецтв. У грудні 1977 р. до 100-ліття від дня народження Миколи Дмитровича Леонтовича було відкрито музей у с. Марківка Теплицького району, де він трагічно загинув і був похований. Нині це – філія Вінницького обласного краєзнавчого музею. У серпні 2016 року відкрили осучаснений музей та меморіал у пам’ять про видатного земляка. Також у Вінниці запроваджено новий мистецький проект – фестиваль хорової музики «Асамблеї Леонтовича». Щорічно в грудні проводяться традиційні вечорниці у музеї-квартирі М. Леонтовича в Тульчині. Його ім’я занесено ЮНЕСКО до списку славетних людей світу. 

14 60 років тому народився Микола Олександрович Янченко (14.12.1959, с. Канава Тиврів. р-ну), український естрадний співак і композитор, заслужений артист України (2007), народний артист України (2016). Режисер драматичного колективу за фахом, понад 20 років працював художнім керівником Моївського будинку культури Чернівецького району. Активну пісенну та композиторську діяльність розпочав 1993 р. Перша збірка пісень – «Моївське весілля». Усього написано понад 100 пісень. У народі особливо популярними стали «Наливай, кума», «Дай Бог», «Перелаз». Автор численних аудіоальбомів, які з’явилися завдяки співпраці з вінницькою фірмою «Мед». Організатор етнофестивалю «Мамина піч». Депутат Вінницької обласної Ради кількох скликань.  

18 75 років від дня народження Миколи Володими-ровича Гнисюка (18.12.1944, с. Перекоринці Мурованокурило-вец. р-ну – 01.02.2007, м. Москва, РФ), українського фотографа, заслуженого діяча мистецтв РФ, який увійшов до сотні найкращих фотографів світу. Закінчив Ризьке музичне училище. Свого часу був автором близько 650 обкладинок популярного журналу «Советский экран». Наш земляк – лауреат багатьох міжнародних фотовиставок. Роберт де Ніро відкривав його персональну виставку в Лос-Анджелесі. У 2011 р. вперше в Україні, у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї, відбулася персональна виставка нашого земляка «Серце у кадрі». Його дружина Надія Майданська передала Вінницькому обласному краєзнавчому музею 65 експонатів. Сьогодні ім’я митця занесено в англійську енциклопедію «Сучасна фотографія». 

22 130 років тому народився Натан Ісаєвич Альтман (22.12.1889, м. Вінниця – 12.12.1970, м. Ленінград, нині м. Санкт-Петербург, РФ), російський живописець, графік, скульптор, майстер портрета, художник театру. Навчався в Одеському художньому училищі (1902–1907). Удосконалював художню майстерність у Парижі, в приватній художній студії (1910–1911), зазнав впливу новітніх мистецьких стилів, особливо французького кубізму. 1912 р. перебрався до Петербурга. Був одним із засновників «Єврейського товариства розвитку мистецтв». Після більшовицького перевороту в жовтні 1917 р. став на бік нової влади. Ілюстрував «Петербурзькі новели» М. В. Гоголя, «Старий Завіт», дитячі книжки. 1912 р. у Вінниці вийшло два випуски графічних робіт «Вінниця у шаржах». Брав участь у створенні кінофільму «Єврейське щастя» за сценарієм Шолом-Алейхема. За пропозицією Альтмана натурні зйомки проходили у Вінниці.  

• 125 років від дня народження Насті Андріанівни Присяжнюк (22.12.1894, м. Погребище – 08.06.1987, там само), української фольклористки, етнографа, краєзнавця, педагога (див. розширену довідку в кінці місяця). 

28 110 років тому народився Василь Митрофанович Борщевський (28.12.1909, с. Новоселівка, нині Пологів.  р-ну Запоріз. обл. – 25.12.1993, м. Вінниця), педагог, кандидат філологічних наук (1955), професор (1965), літературознавець, краєзнавець, громадський діяч. Учасник Другої світової вій-ни. Лауреат Всеукраїнської літературної премії імені Михайла Коцюбинського (1993, посмертно). Протягом 1966–1979 рр., очолюючи на громадських засадах Вінницьку обласну організацію Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, зробив значний внесок у розвиток літературного й історичного краєзнавства на Вінниччині, охорону, збереження й популяризацію пам’яток історії та культури краю. Один із організаторів ряду обласних, міжрегіональних та республіканських конференцій, присвячених творчості українських письменників. В. М. Борщевський – співавтор та упорядник краєзнавчих збірників «Літературно-мистецька Вінниччина» (1969), «Краса України – Поділля» (1972), «У дорозі молодій і вічній. Спогади про Миколу Трублаїні» (1977) та ін. 

Цього місяця виповнюється:

• 370 років (1649) від початку повстання селян і козаків під проводом Данила Нечая проти польсько-шляхетського гноблення.

Незабутня Насте Андріанівно!

8 червня вже минає 31 рік, як Ви залишили Землю, яку незрадливо любили, і потім полетіли в інші світи… Дозвольте мені торкнутись Вашого життя. Благословіть написати хоч коротко про Ваш величезний Труд упродовж 65 літ і згадати Вас живу, поважного віку, невтомну і сміливу! Пам’ятаєте, як ми співали з Вами ночами, бо вдень я бігала по Погребищу із завданнями Товариства охорони природи, де працювала.

Це коротка «заплачка», як повторював наш Кобзар Володимир Перепелюк. Отож, переходжу до основного. Чи знайдеться в Україні людина, котра зібрала 57 тисяч прислів’їв, 6 тисяч пісень (надруковано при житті близько тисячі в книзі «Пісні Поділля»), 3 тисячі загадок, майже 5 тисяч гуморесок?

А ще ж описала нові й старі обряди, розгорнене подільське весілля, хронічку 50 родин з кутка «Нові садиби» за сотню літ, рецепти українських страв, розвідку про річку Рось.

Мало було б цієї замітки, аби все перечислити! А Ви ж все писали у двох екземплярах (без копірки), бо один обов’язково надсилали в Київський інститут рукописних фондів ім. М. Т. Рильського при Академії наук України.

Настя Андріанівна в 1922 році наспівала мистецтвознавцю Клименту Квітці (чоловіку Лесі Українки) низку (125) плачів за померлими, які нині зберігаються в Британському музеї золотим фондом. Цікаво, а в Україні записані плачі з голосу??? Вона ж разом з колегою по викладацькій роботі у вузах Києва Агатангелом Кримським стояла біля витоків першої української граматики!

Та за свою відданість рідному слову їй довелося займатись «агрономією» десять років у застінках сибірського ГУЛАГу. Згадайте і те, що за її революційну діяльність царська влада теж переслідувала стільки ж літ!

І все ж без короткого екскурсу до біографії фольклористки не обійтись. Настя Андріанівна Присяжнюк прожила 93 роки. Народилася 22 грудня 1894 р. у селянській родині в Погребищі. У сім’ю її Господь послав дванадцятою! Батько був грамотним, умілим кравцем, бондарем, столяром, пасічником. А мати пережила 15 арештів своїх дітей і смерть у в’язниці доньки Мотрі. Коли наступній ще не виповнилось і шести літ, помер батько. До восьми років не мала ні взуття, ні одежі – сиділа на печі в холоди.

Восьмилітньою вже заробляла – бавила сусідську дитину. Як би не було сутужно – закінчила Погребищенську двокласну школу. Трохи піднялась, ходила на панські буряки, а взимку в Спичинецьку цукроварню. Де тільки могла – бралася за книжки. Мріяла стати вчителькою. Приєднується до революційної молоді. Арешти, поліцейська «опіка». Аж перед революцією 1917 року нарешті Настя Присяжнюк складає екстерном екзамени в Києві на звання вчительки.

Та її, талановиту і мудру, «взяли» за доносом колеги, коли готувалася до захисту кандидатської дисертації при кафедрі української мови Київського університету. Вважала, що зашкодила трансляція похоронних плачів Поділля Британським радіо. 

Тодішня радянська влада після заслання вже не пускала її далі початкових класів у далеких селах Погребищенського району. Це було тяжко й образливо. Але, крім роботи в школі з малюками, наша нескорена Настя Андріанівна займалась улюбленим фольклором, піснями, традиціями.

Вона писала статті до газет про видатних людей різних галузей. І їх надруковано понад триста. Листувалася майже з 200 адресатами, яких цікавили питання фольклору, організовувала свята, де сама й співала!

Згадую її 88-ліття, «Закрійником» якого була. Проходило в бібліотеці. А також поїздку з нами на початок річки Рось. О! Як вона мріяла про етнографічний музей на її садибі! Заповідала свій город – 17 соток, будинок, бібліотеку та власні записи фольклору. Вже навіть було виділено 18 тисяч рублів! Але так не сталось. Гроші зникли…

Багато що можна сказати про цю одиноку страдницю-трудівницю. Начальство було байдужим до її подвижницької праці. Боялась, аби її дорогоцінні рукописи не пропали. Хотіла, аби наша сім’я забрала їх, але ми з дітьми жили на 25 м² і вже мали архів кобзаря Володимира Перепелюка. Мені повідомили зразу ж, як вона померла. Дзвонила до найвищого керівництва району, аби хоч похоронили по-людськи. Правда, виділяли місце в центрі кладовища. Нема людини – нема проблеми.

Про її страдницьке життя і самотність я описала в книзі «Народної ниви жниця Настя Присяжнюк» (2010 р.). Болить моє серце, що золоті труди її не видаються і навіть вулиці немає у Вінниці. Забуваємо ми своїх Геніїв і Достойників! І все ж Настя Присяжнюк світитиме своїм творчим доробком крізь віки. А може, колись прийдуть кращі часи?

Г. Л. Волошенюк 

Література

Волошенюк, Г. Народної ниви жниця Настя Присяжнюк / Ганна Волошенюк // Червоне – то любов, а чорне – то журба : [збірник] / Ганна Волошенюк. – Вінниця, 2012. – С. 96–105.

Волошенюк, І. Баба Настя : [про фольклористку Н. А. Присяжнюк] / Іван Волошенюк // Вінниц. край. – 2017. –

№ 3. – С. 138–149.

Дмитренко, М. Настя Присяжнюк : зб. біогр. інформації / М. Дмитренко // Українська фольклористика: історія, теорія, практика. – Київ, 2001. – С. 79–88.

Касіяненко, Г. Відкрито музей Насті Присяжнюк : [в Погребищі] / Г. Касіяненко // Вінниц. газ. – 2012. – 2 листоп. – С. 16 : портр.

Козак, В. Барвінок на три голоси : поезофольк / Валентина Козак. – Київ : Преса України, 2013. – 128 с. : портр.

Марченко, П. Феномен Насті Присяжнюк / Петро Марченко // Вінничанка. – 2012. – № 12. – С. 21 : кольор. фот.

Михайлець, О. Тематичні й жанрові особливості подільських пісень у дослідженні Насті Присяжнюк : матеріали до уроку позакл. читання / О. Михайлець // Методичний пошук учителя-словесника : до 100-річ. ювілею Вінниц. держ. пед. ун-ту

ім. М. Коцюбинського / заг. ред. О. М. Куцевол ; упоряд.  Л. І. Федчук. – Вінниця, 2011. – Вип. 3. – С. 227–230.

Настя Присяжнюк : бібліогр. покажч. : до 100-річчя від дня народж. / укладач О. Г. Ніколаєць ; авт. передм.  А. М. Подолинний ; ред. М. Г. Спиця ; відп. за вип. А. Й. Лучко. – Вінниця, 1994. – 24 с.

Невтомна збирачка народних скарбів : [про фольклористку Н. А. Присяжнюк] // Вінниц. край. – 2017. – № 3. – С. 138.

Пірус, Т. П. «Пісні Поділля. Записи Насті Присяжнюк в селі Погребище 1920–1970 рр.» як джерело про традиційні українські страви / Т. П. Пірус // Вісн. ін-ту історії, етнології і права : [зб. наук. пр.] / ВДПУ ім. М. Коцюбинського. – Вінниця, 2009. – Вип. 7. – С. 89–91. – Бібліогр. в кінці ст.

Подільський, Е. Вогнем калини пісня перевита... За любов до всього українського Настя Присяжнюк 10 років поневірялась у сталінських таборах / Е. Подільський // Вінничанка. – 2014. – № 2. – С. 12–13 : кольор. фот.

Подолинний, А. З народного напившись джерела / А. М. Подолинний // Жити Україною : ст., рец., есе / А. М. Подолинний. – Вінниця, 2007. – С. 21–26 : фот.

Рабенчук, В. Настя Присяжнюк: «Дожити б до Івана Купала...» : [спогади про фольклористку, етнографа] / В. Рабенчук // Вінниччина. – 2007. – 16 черв. – С. 4. – (Спец. вип. газ. «Хочу все знати»).

Синицький, В. Г. Край наш співучий : [збірник] / В. Г. Синицький. – Вінниця, 2003. – 67 с. – Зі змісту: [Матеріали про Н. Присяжнюк]: Сторожук, В. Українська пісня : (уривок) / В. Сторожук. – С. 3 ; Семко, Л. Бабуся Настя : [вірш] / Л. Семко. – С. 4 ; Настя Присяжнюк. 1973 рік : [фот.] ; Слово про фольклористку. – С. 6–8 ; Подвижниця. – С. 8–11.

Цегельнюк, Н. «На віку, як на довгій ниві» : [про фольклор.-етногр. фестиваль «Світанки над Россю», присвяч. пам’яті Насті Присяжнюк] / Н. Цегельнюк // Вінниччина. – 2011. – 1 лип. – С. 8 : кольор. фот.

Волошенюк Ганна Леонтіївна, журналістка. 

Гальчак Сергій Дмитрович, доктор історичних наук, голова правління Вінницької обласної організації НСКУ, заслужений працівник культури України. 

Гандзюк Віталій Олександрович, кандидат наук із соціальних комунікацій, доцент, завідувач кафедри журналістики, реклами та зв’язків з громадськістю Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського. 

Гареник Сергій Сергійович, завідувач філії Вінницького обласного краєзнавчого музею «Історико-меморіальний комплекс пам’яті жертв нацизму». 

Завальнюк Костянтин Вікторович, кандидат історичних наук, головний спеціаліст Державного архіву Вінницької області, член НСЖУ. 

Залюбівська Оксана Броніславівна, кандидат педагогічних наук, доцент кафедри філософії та гуманітарних наук Вінницького національного технічного університету. 

Кароєва Тетяна Робертівна, доктор історичних наук, доцент кафедри історії та культури України Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського. 

Кичинський Анатолій Іванович, поет, художник, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка. 

Коваль Олеся Олексіївна, історик, заступник директора Центру історії Вінниці.

Мельник Павло Володимирович, завідувач відділу військової історії Вінницького обласного краєзнавчого музею. 

Подолинний Анатолій Мусійович, письменник, літературний критик, заслужений працівник культури України. 

Поляруш Ніна Степанівна, кандидат філологічних наук, доцент, завідувач кафедри української літератури факультету філології й журналістики ім. Михайла Стельмаха Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського. 

Степанюк Віра Анатоліївна, педагог, краєзнавець, член НСКУ. 

Фицайло Світлана Володимирівна, керівник літературно-драматургічної частини ВОУАМД театру ім. М. К. Садовського. 

Цимбалюк Поліна Іванівна, в. о. заступника директора з основної діяльності Вінницької ОУНБ ім. К. А. Тімірязєва, заслужений працівник культури України. 

Юрчишина Ольга Анатоліївна, завідувач сектору краєзнавчих видань бібліотеки Вінницького національного медичного університету ім. М. І. Пирогова.

Альтман Н. І. 188

Антоненко-Давидович Б. Д. 103

Антонюк С. В. 17

Ахматова (Горенко) А. А. 89

 

Бакалець О. А. 61

Бальзак де Оноре 73

Барабан Л. І. 157

Барбот де Марні М. П. 7

Баріл К. Ф. 49, 52–55

Бень А. Б. 155

Бетельман А. І. 93

Білоконний П. Г. 142

Білоконь Н. Г. 61

Борковська Т. О. 17

Борщевський В. М. 188

Брацюк М. З. 73

Брезденюк В. О. 28

Бурко Д. Г. 106

Бурлака І. О. 156

Буяльський Б. А. 103, 107–115

 

Василенко Г. Л. 49

Васильченко С. В. 14

Вдовиченко С. М. 146

Венгрженовський С. О. 156

Верещагін Ф. Г. 72

Верхратський С. А. 157

Висоцька К. І. 15

Вихренко І. Г. 17

Волинець А. Г. 154, 159–162

Гальчак С. Д. 24, 32–39

Гальчевський Я. В. 163, 170–181

Ганицький Т. Д. 93

Гнисюк М. В. 187

Годований Є. Ф. 154

Гонтар І. О. 90

Гонтар П. О. 48

Грабченко І. М. 63–68

Гресько М. П. 72

Грузман З. Е. 71, 83–85

Губарець В. В. 14

Гунько П. М. 91

Гуцало Р. А. 154

Ґрандо О. А. 156

Ґрохольський Т. 69

 

Денисик Г. І. 184

Джига М. В. 72

Дзюба А. С. 88

Димінський А. І. 186

Діброва М. Я. 71

Дорош М. М. 158

Достоєвський М. А. 7

Дробаха О. Т. 12

Дровозюк С. І. 25

Дука М. І. 106

Дутковська А. Б. 103

 

Євшан М. (справж. – М. Й. Федюшка) 72

Єгорович В. О. 73

 

Забаштанський В. О. 155

Заїка Г. А. 157

Захар’їн І. М. 27

Захараш М. П. 60

Змійовський (Змієвський,

Жмійовський) А. П. 7

Зозуля О. Л. 16

Зоранчук Й. Г. 163

Зуїха Явдоха

(справж. – Я. М. Сивак) 45

 

Іванов В. М. 25

Івашкевич Я. 27

Іжевський В. І. 61

 

Каблукова О. К. 155

Кадощук Т. А. 104

Калетнік Г. М. 69

Камінський В. А. 93

Канінський П. К. 15

Каплан Л. Б. 70

Кащенко О. В. 75

Квєтний Н. С. 15

Кельбас Г. Д. 158

Коваленко Ю. В. 29

Ковальський Ф. 50

Ковальчук Д. А. 86

Козачинський М. О. 6

Кокряцький С. І. 72

Колесник В. В. 185

Колесниченко Н. М. 143

Коломієць І. Г. 47

Коняєв А. М. 19

Коровій В. В. 164

Костіков А. Г. 158

Костін М. Ф. 142

Котляревський І. П. 143

Коцюбинський М. М. 145

Крижанівський Б. В. 105

Криштол Л. 8

Кучер М. І. 105

 

Лазаревич І. П. 50

Ларіонов П. М. 30

Левада О. С. 168

Леонтович М. Д. 92, 186

Лисенко В. Г. 88

Лисий А. К. 95

Ліпська А. В. 12

Лойко О. Г. 26

Лонжинський М. 185

Луків М. В. 14, 20-23

Лукіянчин А. М. 92

Луцишин О. Г. 147

Любченко А. П. 49

 

Мазур Т. Г. 89

Майборода Д. О. 29

Максимець В. В. 12

Маркушевський П. Т. 147

Марценюк П. П. 93

Марцин Т. П. 27

Меєр О. Т. 60

Мельник М. С. 48

Михальчук М. Л. 30

Могилко К. В. 29

Мокан Г. С. 30

Муравський П. І. 95

 

Нагірняк Д. В. 60

Нечипорук В. М. 164

Ніщинський П. І. 146

 

Оводов М. В. 169, 181–183

Огороднік В. Т. 92

Онопенко В. В. 61

 

Паламарчук В. М. 27, 39–44

Параджанов С. Й. 15

Пасічник Р. В. 104

Пачевський А. М. 107

Перепелюк В. М. 166

Петлюра С. В. 74

Пікус Є. М. 29, 144

Пліс І. Г. 158

Полянський Л. П. 28

Присяжнюк Н. А. 188–193

Присяжнюк Ф. С. 8

Пушкін О. С. 87

Пчілка Олена (справж. –

О. П. Драгоманова-Косач) 94

 

Рабенчук В. С. 91, 96–102

Реєнт О. П. 71, 75–82

Речмедін А. П. 63

Риженко-Янковий А. О. 168

Роллє Йосип (Юзеф)

Антоній 18

Руданський С. В. 13

Руденко М. О. 25

Рудий В. М. 19

Русначенко А. М. 24

Рябий М. В. 91

 

Свидницький А. П. 144

Секрет Г. В. 46

Селезньов В. Є. 104, 128–133

Семенов В. А. 30, 94

Сеник Л. Б. 31

Сенчишена Г. Я. 169

Сиротюк С. Н. 75

Сікало І. М. 87

Сіцинський

(Сіцінський,

Січинський) Ю. Й. 185

Скалецький Р. А. 167

Скляров І. Г. 92

Словацький Ю. 143

Смаровоз В. І. 60

Собідко Ф. В. 24

Собко С. С. 30

Соловйов В. О. 92

Солодар Ц. С. 106

Стельмах М. П. 74

Сторожук А. І. 87

Стрельбицький М. П. 86

Стус В. С. 13, 166

Суворов О. В. 168

Сьомак М. П. 46

 

Танцюра Г. Т. 88

Таранюк Є. М. 105

Тарновський М. Ю. 69

Трембецький С. 71

 

Федоришин В. С. 63

Філіпов А. П. 169

Філіповський І. М. 145,

147–153

Філонов Л. В. 50

 

Холодний М. К. 95

Хращевський М. М. 62

Хуторянський А. М. 145

 

Чайковський П. І. 70

Чорноморець О. Г. 89

Чубинський П. П. 20

 

Шварц Д. П. 9

Шевченко Т. Г. 47

Шенк Г. О. 91

Шимко Г. Л. 31

Шимко М. М. 28

Шнайдерман М. Ю. 27

Шолом-Алейхем

(Ш. Н. Рабинович) 45

Шумовська-Стебельська А. А.

(Аріядна Шум) 104, 133–141

 

Ющенко О. І. 184

 

Яблонський В. М. 62

Янченко М. О. 187

Від укладачів 3

2019 року виповнюється 6 

Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини 2019 року 12

Січень 12 

Микола Луків

До 70-річчя від дня народження письменника

В. А. Степанюк 20 

 

Лютий 24

Одержимий творчим неспокоєм

До 70-річчя від дня народження

Сергія Дмитровича Гальчака

(09.02.1949)

П. І. Цимбалюк 32

 

Керманич журналістів Вінниччини

До 75-річчя від дня народження

Василя Миколайовича Паламарчука

(18.02.1944)

С. Д. Гальчак 39

 

Березень 45

«Світ сцени – зоряна завіса...»

До 70-річчя від дня народження актриси,

народної артистки України

Клавдії Федорівни Баріл

(18.03.1949)

С. В. Фицайло 52

 

Весна Визволення

До 75-ї річниці визволення Вінниччини

від нацистських загарбників

(26.03.1944)

С. С. Гареник, П. В. Мельник 56

 

Квітень 60 

Професор Іван Митрофанович Грабченко

До 125-річчя від дня народження лікаря-хірурга,

доктора медичних наук, професора,

заслуженого діяча науки і техніки УРСР

(29.04.1894–08.07.1975)

О. А. Юрчишина 64

 

Травень 69 

Сподвижник української історичної науки

До 70-річчя від дня народження

Олександра Петровича Реєнта

(10.05.1949)

С. Д. Гальчак 75

Грузман Зіновій Емануїлович

До 100-річчя від дня народження

(12.05.1919–12.01.1999)

Н. С. Поляруш 83

 

Червень 86

 

Липень 91

Мандрівник, що прорубує хащі до світла

До 75-річчя від дня народження

українського поета, прозаїка, кінопубліциста

Володимира Семеновича Рабенчука

(02.07.1944)

А. І. Кичинський 96

 

Серпень 103

Педагог, який навчав великодушності

До 100-річчя від дня народження

Болеслава Буяльського

(01.08.1919–22.09.2009)

О. Б. Залюбівська 107

 

Подільська газета «Шлях» (1919 р.) в контексті

щоденної подачі інформації

До 100-річчя з часу виходу

В. О. Гандзюк 116

 

У кожного є свій талант

До 80-річчя від дня народження

Віталія Євдокимовича Селезньова

(20.08.1939)

С. В. Фицайло 128

 

«– Яке ж твоє імення, українко?

– Моє ім’я Любов»

До 100-річчя від дня народження

Аріядни Шумовської-Стебельської

(23.08.1919–06.06.2002)

А. М. Подолинний 133

 

Вересень 142 

Два подвиги Героя

До 110-річчя від дня народження

І. М. Філіповського

(15.09.1909–18.09.1992)

П. І. Цимбалюк 147

 

Жовтень 154

Ананій Волинець – гайсинський отаман доби

Української революції (1917–1921)

(01.10.1894–14.05.1941)

О. О. Коваль 159

 

Листопад 163

З когорти нескорених: отаман Я. В. Гальчевський

До 125-річчя українського військового діяча,

полковника Армії УНР (1922), мемуариста

(03.11.1894–22.03.1943)

К. В. Завальнюк 170

 

Він визначав поступ Вінниці майже двадцять років

До 155-річчя від дня народження

М. В. Оводова

Т. Р. Кароєва 181

 

Грудень 184

Не забуваймо Настю Присяжнюк!

До 125-річчя від дня народження

(22.12.1894–08.06.1987)

Г. Л. Волошенюк 189

 

Відомості про авторів текстових довідок 195

 

Іменний покажчик ювілярів 2019 року 197

---

Довідкове видання

 

Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини 2019 року

Хронологічний довідник

 

Відповідальна за випуск Л. Б. Сеник,

директор Вінницької ОУНБ ім. К. А. Тімірязєва

 

Укладачі, комп’ютерний набір:

Г. М. Авраменко, заслужений працівник культури України,

О. Ю. Антонюк

 

Редактор С. В. Лавренюк

 

Редакційна колегія: Г. М. Слотюк, Н. В. Спиця,

П. І. Цимбалюк, заслужений працівник культури України

 

Комп’ютерна верстка, технічна коректура,

оригінал-макет, дизайн Н. В. Спиця

 

У дизайні обкладинки

використано картину «Південний Буг» Володимира Козюка

 

Підписано до друку 29.10.2018. Формат 60х84/16

Папір офсетний. Умов. друк. арк. 13.0.

Наклад 300 прим.

 

Іменний покажчик ювілярів 2019 року