Наш край має потужний природний потенціал, родючі чорноземи, відомі у всьому світі граніти. Тому й люди тут міцні духом, щедрі на таланти і сердечну доброту. І хоч багато кривди випало на долю хліборобів і воїнів, а саме ними впродовж багатьох віків були подоляни, та їх велика рідня не змаліла ні працелюбністю, ні любов’ю до рідної землі, ні прекрасними пориваннями душ. І в цьому – найбільше багатство нашої Вінниччини, запорука її майбутнього процвітання.

Анатолій Матвієнко

Міняється все.

Не встигаєш звикати.

Нові імена і події, і дати.

М.Луків

 

1030 років від дня народження преподобного Антонія Печерського (983, містечко Любеч, поблизу Чернігова – 07.05.1073), родоначальника руського чернецтва, засновника Лядовського Свято-Усікновенського скельного чоловічого монастиря (1013), Києво-Печерської лаври (1051).

1000 років (1013) з часу заснування Лядовського Свято-Усікновенського скельного чоловічого монастиря (див. у кінці переліку подій розширену довідку).

770 років тому (1243) розпочато будівництво монастирського храму в с.Галайківці Мурованокуриловецького р-ну.

650 років (1363) з часу літописної згадки про збудування замку в м.Вінниця.

610 років (1403) відтоді, як засновано с.Михайлівці Мурованокуриловецького р-ну.

520 років (1493) з часу письмової згадки про Муровані Курилівці (нині смт). Перша згадка про Муровані Курилівці в письмових джерелах відноситься до ХІІІ-ХІV ст. Тоді воно називалося Чурилівцями – по імені першого поселенця козака Чурило. Саме він спорудив на лівому березі ріки Жван перше житло. З часом, шляхом асиміляції, назва Чурилівці переросла в Курилівці. Мурованими вони стали в ХVI ст., коли на схилі річки Жван був зведений кам’яний замок, мурований із місцевого вапняку.

475 років (1538) відтоді, як розпочалося будівництво фортеці у м.Бар. Її оточували подвійні дерев’яні стіни, в основному із дубових колод, між стінами для міцності насипали землі. На стінах було 5 башт, 4 – з боків, 5-та, головна, захищала переїзд через річку, мала великі ворота, над якими височіла часовня, у верхній частині її був чималий дзвін. Над воротами герб Бони – власниці міста.

425 років (1588) відтоді, як м.Шаргород надано магдебур-зьке право.

400 років (1613) з часу заснування с.Гнатків Томашпіль-ського р-ну.

370 років (1643) відтоді, як у м.Могилеві-Подільському відкрито митницю.

350 років (1663) з початку повстання в м.Бар козаків Подільського полку проти гетьмана Павла Тетері під проводом полковника Остапа Гоголя.

310 років (1703) з часу першої письмової згадки про с.Лип'ятин Хмільницького р-ну.

290 років (1723) з часу першої письмової згадки про с.Гришівці Тиврівського р-ну.

275 років (1738) з часу першої письмової згадки про с.Марківка Тиврівського р-ну.

250 років (1763) з часу заснування с.Пилява Тиврівського р-ну.

240 років (1773) з часу заснування с.Яришівка Тиврівського р-ну.

240 років відтоді (1773), коли заходами Едукаційної комісії Речі Посполитої утворено Українську навчальну округу з центром у м.Вінниця.

215 років від дня народження Семена Микитовича Олійничука (1798, с.Антонопіль, нині Калинів. р-ну – 08.08.1852, Шліссельбурзька фортеця поблизу Санкт-Петербургу, Росія), історика, краєзнавця.

200 років відтоді (1813), коли розгорнувся антикріпос-ницький рух на Поділлі під проводом У.Я.Кармалюка (тривав до 1830-х рр.).

190 років від дня народження Андрія Семеновича Гончара (1823, с.Бубнівка, нині Гайсин р-ну – 1926, там само), основоположника бубнівського розписного гончарства, майстра художньої кераміки.

185 років від дня народження Петра Марковича Кішки (1828, с.Ометинці, нині Немирів. р-ну – 1.02.1882, там же), матроса, героя оборони м.Севастополя в 1854-1855 рр. У 1954 р. моряками Севастополя було споруджено пам’ятник герою.

180 років від дня народження Яна Засідателя (Іван Петрович Соколенко) (1833, с.Крикливець Ольгопільського уїзду, нині Крижопіл. р-ну (в інших документах вказується 13.11.1833 дата народж.) – 2.08.1893, похов. у м.Вінниця), український художник із кріпаків. Творчо працював у Вінниці близько сорока років (див. у кінці переліку подій розширену довідку).

175 років (1838) відтоді, як засновано Немирівську чоловічу гімназію (нині НВК № 2, м.Немирів).

160 років (1853) відтоді, коли збудовано нині діючий Капустянський цукровий завод (Тростянецький р-н).

160 років від дня народження Андрія Осиповича Новодворського (1853, Липовец. повіт Київ. губернії, нині Липовец. р-ну – 14.04.1882, м.Ніцца, Франція), російського прозаїка. Закінчив Немирівську гімназію у 1870 р.

160 років (1853) тому побудовано Свято-Луківську церкву у с.Козятин Козятинського р-ну.

155 років від дня народження Никандра Васильовича Молчановського (1858, с.Лозувата Поділ. губернії – 17.12.1906, м.Київ), історика, поділлєзнавця, учня і послідовника В.Б.Антоновича. Досліджував історію України і Поділля періоду раннього середньовіччя. Важливе місце в історіографії займає його праця «Очерк известий о Подольской земле до 1434 г.» (К., 1885).

150 років (1863) з часу відкриття школи Міністерського однокласного народного училища в Мурованих Курилівцях. На навчання до школи приймали лише хлопчиків. Трохи пізніше, у 1898 р., відкрито церковно-приходську школу грамоти для дівчаток. Нині – Мурованокуриловецька загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 2.

145 років від дня народження Віктора Івановича Базилевича (1868, с.Гнаткове Ямпіл. повіту Поділ. губернії, нині с.Гнатків Томашпіл. р-ну – ?), юриста, економіста.

145 років від дня народження Володимира Федоровича Коренєва (1868 – після 1920), художника, військового педагога. Працював учителем малювання Вінницького реального училища. У 1919 р. віддав своє помешкання під краєзнавчий музей і був першим хранителем музейної колекції. У 1920 р. виїхав за кордон.

145 років від дня народження Володимира Георгійовича Доппельмайра (1868, м.Київ – 06.03.1927, м.Вінниця), вченого-агронома. Після 1918 р. очолював Подільську філію Українського сільськогосподарського вченого комітету у Вінниці.

140 років (1873) з часу заснування нині діючого Томашпільського цукрового заводу.

130 років від дня народження Аврахама Висоцького (1883, с.Жорнище, нині Іллінец. р-ну), єврейського прозаїка. Закінчив Немирівську гімназію.

125 років від дня народження Івана Тарасовича Гончара (1888, с.Крищинці, нині Тульчин. р-ну – 1944, там само), гончара, заслуженого майстра народної творчості УРСР (1936 р.).

Він – основоположник української народної станкової керамічної скульптури малих форм, створив численні композиції на основі традиційної гончарної іграшки та обрядового фігурного посуду.

125 років (1888) відтоді, як заснована Уладово-Люлинецька селекційна станція (з 1929 р. – дослідна) на території Калинів-ського р-ну.

120 років від дня народження Матвія Лукича Довгополюка (псевд. – Толь Хуртовина; 1893, м.Погребище, нині Вінниц. обл. – 28.02.1944, табір для ув'язнених поблизу м.Рибінськ Ярослав. обл., РФ), українського письменника, педагога. Разом із Б.Антоненком-Давидовичем та І.Багряним створили філію літ. організації «Плуг», був її головою.

120 років (1893) тому побудовано вузькоколійну залізницю Немирів-Вінниця.

115 років (1898) з часу заснування нині діючого Бродецького цукрового заводу (Козятин. р-н).

115 років (1898) відтоді, як розпочато розробку та використання джерел мінеральної води «Регіна» поблизу смт Муровані Курилівці.

110 років від дня народження Хоми Васильовича Малика (1903, с.Бондурівка Немирів. р-ну – 08.10.1943, похов. у братській могилі с.Лепляєво Канів. р-ну Черкас. обл.), Героя Радянського Союзу (25.10.1943, посмертно). Закінчив Дніпропетровський будівельний інститут. Відзначився 3 жовтня 1943 р. під час форсування Дніпра в районі м.Канева Черкаської області, забезпечивши переправу на захоплений плацдарм частин корпусу, бойової техніки та боєприпасів.

110 років (восени 1903) тому в Немирові відбувся перший страйк робітників. Крім економічних вимог, страйкуючі вимагали 8-годинного робочого дня й освіти для дітей.

100 років від дня народження Луки Степановича Лелеки (1913, с.Казимирівка, нині Прибережне Оратів. р-ну – 02.01.1988, там же), учасника Великої Вітчизняної війни. Нагороджений орденом Слави І, ІІ, ІІІ ст. Відзначений орденом Червоної Зірки, медаллю «За відвагу».

100 років (1913) тому відкрито трамвайний рух у Вінниці (див. у кінці переліку подій розширену довідку).

100 років (1913) з часу заснування бібліотеки Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського як бібліотеки Вінницького учительського інституту (див. у кінці переліку подій розширену довідку).

90 років тому (1923) була заснована Мурованокуриловецька центральна районна лікарня.

90 років (1923) з дня заснування Крижопільської райспоживспілки.

85 років (1928) відтоді, як відкрито театр опери та балету у Вінниці (існував до 1944 р.).

85 років (1928) відтоді, як на базі Літинської міської бібліотеки відкрито районну.

80 років (1933) тому став до ладу нині діючий Вінницький хлібозавод № 1.

80 років (весна, 1933) з часу відкриття Обласної науково-медичної бібліотеки, нині Вінницька обласна наукова медична бібліотека. Заснована як філія Української медичної бібліотеки у Харкові, від 1935 р. – обласна, від 1940 р. – сучасна назва. Розташована у будинку Потоцьких (пам'ятка архітектури 1903 р.). Директор – Г.В.Берладин (від 1997) (див. у кінці переліку подій розширену довідку).

75 років (1938) відтоді, як за рішенням уряду України м.Хмільник оголошено курортною зоною.

75 років (1938) з часу відкриття закладу «Середня загальноосвітня школа І-ІІІ ст. № 22 м.Вінниці».

75 років (1938) з часу відкриття закладу «Середня загальноосвітня школа І-ІІІ ст. № 32 м.Вінниці».

70 років (1943) тому під м.Липовець завершено спорудження Словацького монументу.

65 років (1948) з часу відкриття закладу «Середня загальноосвітня школа І-ІІІ ст. № 24 м.Вінниці».

55 років (1958) з часу створення Вінницького телецентру.

50 років (1963) з часу заснування ВАТ Крижопільське АТП-10539, на базі злиття трьох колон: Рудницької, Піщанської та Соколівського цукрового заводу.

50 років (1963) відтоді, як засновано Вінницький ендокринологічний диспансер.

50 років (1963), відтоді як в с.Очитків Оратівського р-ну встановлено пам’ятний знак на честь загиблих воїнів-земляків.

50 років (1963) відтоді, як у Іллінецькому р-ні побудовано Дашівську електропідстанцію.

45 років (1968) відтоді, як відкрито Вінницьку філію Київського торговельно-економічного інституту (тепер Вінницький торговельно-економічний інститут Київського національного торговельно-економічного університету).

40 років (1973) з часу відкриття закладу «Середня загальноосвітня школа І-ІІІ ст. № 33 м.Вінниці».

25 років (1988) відтоді, як з нагоди 100-річчя від дня народження відомого гончара Якима Агафоновича Герасименка (1888-1970), засновано Музей гончарного мистецтва (Музей-садиба Братів Герасименків). його відкрито у садибі, де жив і працював майстер.

25 років (1988) відтоді, як створений Шаргородський музей образотворчого мистецтва. В його організації велику участь взяла Спілка художників України, яка передала понад 120 творів живопису, графіки, скульптури та декоративно-ужиткового мистецтва.

25 років (1988) з часу відкриття закладу «Середня загальноосвітня школа І-ІІІ ст. № 16 м.Вінниці».

20 років (1993) відтоді, як у м.Могилеві-Подільському започатковане Всеукраїнське свято народного мистецтва «Українська витинанка». Періодичність його проведення – раз у три роки. Наступне VI Всеукраїнське свято відбудеться у 2014 р.

20 років (1993) тому вперше у м.Вінниці з’явився ліцей на базі загальноосвітньої школи № 7. Від звичайних шкіл він відрізнявся наявністю медичного, юридичного та економічного відділень. Згодом було відкрито і лінгвістичне.

20 років (1993) з часу відкриття закладів «Вінницький технічний ліцей» та «Приватна середня загальноосвітня школа І-ІІІ ст. «Яд веєзер».

20 років (1993) з часу створення в Оратівському Будинку культури дитячого зразкового хореографічного колективу «Веселкова мрія».

10 років (2003) з часу створення на базі Балабанівського (Оратівський р-н) сільського будинку культури колективу «Зразковий дитячий духовий оркестр». Почесне звання «зразковий» здобув у 2004 р.

Лядовський Свято-Усікновенський скельний чоловічий монастир знаходиться на лівому березі Дністра, на кордоні з Молдовою. Неподалік у Дністер впадає маленька річка Лядава, поряд з якою розташоване село з однойменною назвою. Лядовський Свято-Усікновенський скельний чоловічий монастир –

один із найдавніших в Україні. Заснований він у 1013 р. родоначальником руського чернецтва преподобним Антонієм Печерським на його шляху зі святої гори Афон до Києва. Історики називають Лядовську обитель дивним пам’ятником загадкового минулого й відзначають його духовну та культурну значимість протягом більш ніж 1000-річної історії Православ’я на нашій землі.

Заклик Гласу небесного

Під час князювання Великого Рівноапостольного князя Володимира – Хрестителя Русі у мальовничі скельні місця на лівобережжі Дністра прийшов один його сподвижник, який підтримував князівську владу Києва й обраний нею християнський шлях. Звали його Антоній, а до цього в миру – Антипа. Саме з його ім’ям, а також зі справами насельників-іконопоклонників, які були у візантійській імперії в ролі гнаних прочан, і, залишаючись православними, проникали все більше на північ, де і селилися в печерах, пов’язана історія Лядовського монастиря. На Святому Афоні, в монастирі Есфігмен, молодий Антипа прийняв чернечий постриг з ім’ям Антоній. У 1013 р. на зворотному шляху до Русі, «з афонських гір в святий град Київ», Антоній відчув заклик «Гласу небесного» і зупинився у лядовському благодатному краї. У той час по Дністру проходив один із найбільш безпечних торгових шляхів до Скандинавських країн, Галицьких князівств і Візантійської імперії.

Келія і храми

Чернець Антоній оселився у скельних печерах, де висік собі келію, яка й сьогодні носить його ім’я. Це місце є особливо шанованим у Лядовському монастирі. Келія залишається незмінною протягом останнього тисячоліття. За своїми розмірами вона ідентична тій афонській печері, з якої й розпочав своє чернече житіє преподобний Антоній. Збереглися також печери, кістниці й печерні храми, висічені у скелі ченцями багато століть тому.

Перший, і головний, печерний храм Лядовського монастиря присвячений в ім’я Усікновення глави Іоанна Предтечі. Із зовнішнього боку цього храму височить величезний мону-мент – неотесана брила вапняку, яка зверху донизу покрита численними стародавніми написами на різних мовах і різними емблематичними зображеннями, що робилися відвідувачами й паломниками цього монастиря. Це можна вважати єдиним відомим нам древнємонастирським літописом, що зберігся до наших днів. Внизу під храмом і ліворуч від нього також збереглися древні крипти-кістниці. Другий храм з’єднаний із першим переходом у товщі крейдяної скелі й присвячений на честь Святої великомучениці Параскеви, нареченої П’ятницею. Третій храм був створений у пам’ять самого засновника цього монастиря, преподобного Антонія, і знаходиться поряд із його келією, з’єднуючись із нею печерним переходом.

Грамота гетьмана

Татаро-монголи контролювали лядовські скелясті береги у ХІІІ-ХІV століттях. Орди вимітали з храмів все найцінніше. Скориставшись цим, римо-католицька церква, яка сподівалася підкорити західні руські князівства своєму впливу, відкрито обіцяла всебічну підтримку в боротьбі з татаро-монголами і навіть королівський титул за перехід у католицьку віру.

З кінця ХІV ст. цей край на довгі роки, аж до кінця ХVІІІ ст., став входити до складу Польського королівства і Великого князівства Литовського. У цей період Лядовський монастир переживає незвичайні часи. Всі згадані події, звичайно, в тій чи іншій мірі мали відношення до позиції духовенства та братії. Адже там, у печерах, звучало благословення козакам. А ченці ігумен Павло та ієромонах Никифор, які користувалися особливою прихильністю Богдана Хмельницького, передали від гетьмана грамоту патріарху Паїсію, а на словах – і прохання до царя Олексія Михайловича вступитися за Україну та її запорізьких козаків. Під час двадцятисемирічного панування турків майже у всіх монастирях Подністров’я життя знову завмерло, осиротіли й Лядовські церкви. Втім, на відвойованих у турків в кінці ХVІІ ст. територіях церковне життя отримало новий імпульс у розвитку. Лядовська обитель пам’ятає також, як на початку ХVІІІ ст., протягом декількох десятиліть, в ній – зовсім збіднілій – перебували греко-католики. Після входження Поділля до складу Російської імперії Лядовський монастир знову повернувся до Православ’я.

Джерело і хрест

Предметом особливого поклоніння православних віруючих на монастирській горі й у лядовських храмах стали дві святині. Перша – кам’яний хрест для позначення, що це територія монастирська, знаходиться під захистом Божим. Другою святинею є старовинна, надзвичайно шанована ікона Усікновення чесної глави Хрестителя Господнього Іоанна. Вона з давніх часів вважалася чудотворною. І можна було чути, що чудодійною силою володіють не тільки ікони, мощі, але й джерела цілющої води. Тут кожен із місцевих покаже старовинне Антонієве джерело, яке століттями напувало й зцілювало паломників монастиря. Не випадково вважається справедливим порівнювати властивості води цього джерела з водою із колодязя Антонія, який преподобний власноруч заклав і на території Печерського монастиря у Києві в тому ж ХІ ст.

Благополучне життя

А тим часом у Лядово церква жила єдиним життям зі своїми парафіянами. З 45-х років ХІХ ст. два лядовських священнослужителі – Григорій Янковський та Володимир Стефановський – внесли значний вклад не тільки в розвиток душепастирської, а й просвітницько-освітньої справи у своєму краї. Саме тоді Лядовський монастир став перетворюватися в помітний господарський центр Поділля. Лядовському церковному приходу належало понад 50 десятин землі в долині біля Дністра, особливу економічну значимість придбали знамениті Лядовські ярмарки, які щорічно проводилися під покровительством Лядовської обителі в її головне престольне свято – Усікновення глави Пророка, Предтечі й Хрестителя Господня Іоанна. Але попереду всіх чекали Перша світова війна й більшовицький жовтневий переворот 1917 р.

Знищення обителі

У 1938 р. по Дністру проходив кордон із Румунією. Під командуванням генерала Карбишева тут будувалася секретна лінія оборони. Один із дзотів, згідно з планом, розташували біля підніжжя монастиря. Радянська влада, яка оголосила парафіян ворогами народу й контрабандистами, наказала підірвати монастир. За словами місцевих жителів, підривник, який закладав вибухівку, чув у храмі ангельський спів, але це його не зупинило. Церкви й дзвіниця злетіли в повітря. Сила вибуху була такою, що частину купола церкви Іоанна Предтечі люди бачили в Дністрі. У річці ж, за свідченням очевидців, опинився й головний дзвін Лядовського монастиря. Знищені були також усі прибудови: двоповерхова галерея, восьмикупольна церква – добудова до великої й маленької церкви, всі іконостаси, колодязі. Після того варварського дійства частина старовинних книг та ікон, які були в церквах, передали до Слободи-Яришевської церкви, а частину, в тому числі унікальні ікони, написані на цинкових пластинах київським художником Дудкевичем, були розкрадені й безповоротно втрачені. Смертельна кара спіткала підривника – він загинув у кар’єрі від власноруч закладеної вибухівки.

Невидима присутність Бога

Відродження обителі почалося в 1998 р. з приходом братії з Почаївської лаври. Їх поява стала немов знаменням, воскресінням майже через десять століть діянь преподобного. Ігуменом монастиря був призначений ієромонах Антоній. Він прийшов переповнений прагненням вселити в розчарований у всьому люд, особливо в душі молоді, силу Христової віри...

Сьогодні тут, на Лядовській горі, як і тисячу років тому, чисте, п’янке повітря, тиша, спокій, і те, що не піддається визначенню у словах, – благодать і намоленість. Тут люди задовольняють свої духовні потреби через роботу й молитву, отримують душевний спокій, спілкуючись тихенько наодинці з Господом. Тут зовсім інший, особливий світ. Сюди не йдуть шукати слави, а шукають тут смиренномудрості й умиротворіння. Видно, Богу було угодно, щоб це місце залишилося незгасною лампадою на радість прочан і всіх віруючих. Всякого, хто відвідує це місце, вражає дух аскетизму й відчуженості від земної суєти, що панує тут майже тисячоліття. А ті, хто побував на Святій горі Афон у Греції, стверджують, що Лядовський скельний монастир воістину – Подільський Афон! «Це і є невидима присутність Бога в ділах людських», – говорить ігумен Антоній. У 2013 р., коли святкуватиметься 1000-річчя Лядовського монастиря, він може з’явитися відродженим у повній своїй красі.

Оздоблення храмів у монастирі, іконостаси, кіоти, ікони виготовляються з довговічного матеріалу – каменя й смальти. Братія монастиря, будівельники, каменотеси та іконописці освоїли мистецтво різьблення по каменю й мозаїку.

Ікона Божої Матері «Відрада» або «Втіха»

Обитель має великий дар і милість Цариці Небесної. Це – ікона Божої Матері «Відрада» або «Втіха», (образ якої знаходиться на Святій горі Афон), подарована архімандритом Єфремом, ігуменом Святої обителі Ватопедської. Лік Богоматері цієї ікони висловлює милосердя і любов, погляд Її дихає лагідністю й милосердям. Але не таким є обличчя Божественного Немовляти, воно грізне; рух гніву помітно в усіх рисах, погляд сповнений строгості й невблаганного суду. Про цю ікону зберігається таке сказання: 21 січня 807 р. зграя розбійників підступила до Афонської гори з наміром на світанку, як тільки розчиняться ворота Ватопедського монастиря, увірватися всередину, перебити ченців і розграбувати монастирське майно. Розбійники заховалися на березі, в прилеглих до монастиря чагарниках. Але хранителька Святої гори, Пресвята Богородиця, не допустила відбутися злочинницькому задуму. На наступний день після вранішньої, коли вся братія розійшлася по своїх келіях на тимчасовий відпочинок, настоятель цього монастиря залишився в церкві й зайнявся вчиненням свого ранкового правила. Раптом він чує голос від ікони Пресвятої Богородиці: «Не відкривай сьогодні брами обителі, але вийдіть на стіни монастирські й розженіть розбійників». Зніяковів ігумен і звів очі свої на ікону Богоматері, й тоді відкрилося йому разюче диво: він бачить, що образ Богоматері пожвавився, так само, як і лик Немовляти на Її руках. Одвічне Немовля, простягнувши Свою правицю і закриваючи нею уста Своєї Божественної Матері, звернув на Неї Своє обличчя і сказав: «Ні, Мати Моя, не говори їм цього, нехай вони будуть покарані». Але Богоматір, намагаючись утримати руку Свого Сина і Господа й ухиляючись від Нього направо, знову вимовила дворазово ті ж слова: «Не відкривай сьогодні брами обителі, але вийдіть на стіни монастирські й розженіть розбійників». Вражений жахом, ігумен зараз же зібрав братію і розповів їм все, що сталося. Тоді всі з крайнім подивом помітили, що особа Богоматері й Господа Ісуса, і взагалі зображення цієї ікони, стали в іншому вигляді проти колишнього, і прославили Промисел та заступання про них Пресвятої Богородиці. Поспішили на монастирські стіни й відбили напад розбійницької зграї. Відтоді Ватопедська ікона Богоматері стала відомою ще під назвою «Відрада» або «Втіха», й положення осіб Богоматері та Богонемовля залишилося в тому самому вигляді, в якому воно зробилося при триразовому голосі, почутим ігуменом.

Пам’ять ікони Божої Матері «Відрада» або «Втіха» святкується 21 січня / 3 лютого.

На честь Ватопедської ікони Божої Матері в Лядовській обителі 2009 р. був побудований і освячений храм на третьому поверсі братського корпусу.

Престольні свята Лядовської обителі:

11 вересня – Усікновення глави Пророка, Предтечі й Хрестителя Господнього Іоанна;

10 листопада – Святої великомучениці Параскеви, наре-ченої П’ятницею;

3 лютого – Ікони Божої Матері, іменованої «Відрада» або «Втіха»;

23 липня – Преподобного Антонія Печерського.

Архімандрит Антоній (Нетребін)

Література

Давиденко, В. Монастир / В.Давиденко. – Вінниця: О.Вла-сюк, Вінниц. ін.-т МАУП, 2005. – 254 с. – Бібліогр.: с. 242-250.

Його ж. Таємниці скельного монастиря / В.Давиденко. – Вінниця: Вінниц. ін.-т МАУП, 2003. – 168 с.

Його ж. Вибір преподобного Антонія / В.Давиденко // Він-ниц. край. – 2004. – № 2. – С. 101-113.

Його ж. Лядова: забуті віки / В.Давиденко // Вінниц. край. – 2005. – № 1. – С. 106-114.

Його ж. Стежка до святого місця, або Як починалась історія Лядовської гори / В.Давиденко // Вінниц. край. – 2004. – № 1. – С. 113-123.

Драпалюк, С. Лядівський скельний монастир – найстарі-ший на Вінниччині / С.Драпалюк // Поділ. радниця. – 2008. – 27 серп. – С. 1, 8.

Гнатишина, Л. Легенди і перекази про історію заснування Лядівського скельного монастиря / Л.Гнатишина // Вісн. студент. наук. т-ва ін-ту історії, етнології і права: до 100-річчя заснув. ВДПУ ім. М.Коцюбинського / ВДПУ ім. М.Коцюбинського. – Вінниця, 2011. – Вип. 10. – С. 343-348.

Кокряцький, С. Пам’ятник народної боротьби: [з історії Лядов. монастиря] / С.Кокряцький // Комс. плем’я. – 1989. – 1, 3, 8, 10, 15, 22 черв., 6 лип.

Теклюк, В. Дорога до скельної казки з монастирської ласки: Лядов. скельний (печерний) монастир став всеукр. центром паломництва і відпущення гріхів / В.Теклюк // Подолія. – 2003. – 8 лют. – С. 5.

Теклюк, В. Лядова – заповідник історичний, геологічний і ботанічний / В.Теклюк // Подолія. – 2004. – 15 жовт. – С. 14.

Тисячолітній скельний монастир // Новини Вінниччини. – 2012. – 27 черв. – С. 13: іл.

Ян Засідатель – талановитий художник, майстер психологічного портрета, досконале малярство якого дає право віднести його до провідних українських портретистів

ХХ століття.

Народився 1833 р. у с.Крикливець Ольгопільського уїзду (нині Крижопільського району). Справжнє його ім’я Іван, а прізвище Соколенко. Батько художника, Петро Соколенко, мав шестеро дітей (чотири сини і дві доньки). Є два припущення, чому Іван отримав прізвище Засідатель, і обидва мають підґрунтя. Перше, що батько Івана Петро, як поважна на селі людина, яка була наділена правами самим паном Бжозовським, вирішувала судові проблеми на селі. Оскільки суд засідав, то і тих, хто брав участь у засіданні суду, називали «засідателями». А друга версія, яка мені більш за все до вподоби, абсолютно житейська і її дотримується відомий український письменник, наш земляк Микола Рябий. Уявімо собі, що зібралися мешканці села Крикливець за столом і співають улюблену пісню: «Як засядем браття коло чари, як засядем при меду, нехай їдуть турки і татари, а я навіть вусом не веду!». Цю пісню співали не раз і не два, і селяни могли жартувати таким чином: один в одного селяни запитували: «…хто пішов?» –

«А, засідатель біля чари!». Або ж: «Чий то синок?» – «Та Петра-засідателя!». Так, можливо, Іван Петрович Соколенко і взяв собі псевдонім, замість Івана – Ян, замість Соколенка – Засідатель, і тому – Ян Засідатель. Правда, у 80-х роках ХІХ століття, його, як поважну людину, як знаного художника, записали засідателем присяжних у м. Вінниця, та про це пізніше.

Іван Петрович був православним, але крізь усе своє життя проніс щирі й дружні стосунки з католиками, людьми інших національностей і не лише з вдячності до польського панства, яке фактично дало йому дорогу в мистецьке життя, а й за властивостями своїх людських, релігійних уподобань.

У свій час його талант, тяга до малярства були помічені паном Бжозовським, і той направив юнака «для услуг одному живописцу в городе Одессе», «где в свободное время показал такие успехи, что превзошел своего учителя» (і цим живописцем, швидше за все, був Р.Хайнацький). Так писав кам’янець-подільський губернатор київському військовому, подольському й волинському генерал-губернатору для того, щоб видати паспорт селянину Яну Засідателю для поїздки на три роки в Італію, де той мав удосконалюватись у живописі. Це був 1856 рік. Але київський генерал-губернатор відмовив у поїздці Яну Засідателю до Італії. Київський держиморда пише: «…имею честь уведомить, что паспорт крестьянину балтського уезда, предводителю Ивану Засидателю на проезд в Италию, для усовершенствования в живописи, не может быть выдан, тем более, что господин Бжозовский, если желает, может упомянутого крестянина для усовершенствования в живописном искусстве отправить его в Петербургзкую академию художеств. Присланый вами плакатный паспорт крестьянина Засидателя и картину его кисти при всем возвращаю». У цьому листі вражає чесність державного службовця, адже він пише, що «картину его кисти при всем возвращаю», в наш час навряд чи повернули б.

Є дані, що Ян Засідатель на кошти Грохольських, та ще й разом із Тадеушем Грохольським, який мав неабиякі здібності до малювання, навчався живопису в Кракові, а потім навчався, жив і працював у Римі, про що свідчить робота «Собор Св. Петра в Римі», діаметром 33 см, написана олією на полотні. Цікавий факт «співпраці» на ґрунті творчості між Тадеушом Грохольським та Яном Засідателем. У Вінницькому обласному художньому музеї є портрет Романа Сангушка роботи Яна Засідателя, а в Келецькому народовому музеї є портрет Романа Сангушко роботи Тадеуша Грохольського. Спершу поцікавимося, хто такий Роман Сангушко? Поміщик. Нам відомо, що він народився у 1800 р., а помер у 1881 р. Повстанець. У 1830 р. під час польського листопадового повстання був арештований царською владою і відправлений до Сибіру в кайданах та пішки за розпорядженням царя Миколи І. Із Сибіру потрапив рядовим на Кавказ, де брав участь у війні. За відвагу та хоробрість отримав звання підпоручика, нагороджений хрестом Св. Станіслава, йому було повернуто громадянські права та дворянські привілеї. Був переведений до Москви квартальним у московській поліції, де після нещасного випадку, коли сполоханий кінь скинув його та потяг по бруківці, був травмованим і повністю втратив слух. Після тривалих клопотань у 1843 р. переїхав до Мюнхена, а через рік морем з Венеції виїхав до Константинополя, подорожував Європою. 1845 р. отримав офіційне звільнення від царської служби, 1849 р. оголосив селянам заміну панщини на чинш і вільний найм. У 1866 р. набув частину архіву М.Потоцького з Тульчина, під час розпродажу тульчинських зібрань в Одесі. Мав велику бібліотеку, цікавився мистецтвом. Був людиною надзвичайно шляхетною і чесною, з незламним характером, легкою і люб’язною у світському спілкуванні, скромною в особистих витратах, невтомною в праці. Був у шлюбі з Наталею Потоцькою. У цілому, Роман Сангушко був поважною людиною серед шляхти, та й серед простих селян, за своїми людськими характеристиками і політичними уподобаннями. Тому ані Тадеуш Грохольський, ані Ян Засідатель не могли обійти стороною і не написати портрет повстанця Романа Сангушка.

Повернемося до самих портретів. Швидше за все, першим портрет Романа Сангушка написав Ян Засідатель, а Тадеуш Грохольський зробив копію. Звичайно, дивлячись на ці роботи, можна зробити висновок, що художня майстерність, рівень виконання Яна Засідателя був набагато вищий, можливо, й тому, що Ян Засідатель багато щоденно працював, він ніколи не втрачав художніх навиків. Але, дивлячись на копію портрета Романа Сангушка роботи Тадеуша Грохольського, можна зробити висновок, що Тадеуш мав неабиякий талант до малювання і виучку художника. Найцінніше те, що він любив і цінував мистецтво. Характерними особливостями портрета Сангушка у виконанні Яна Засідателя є глибокий психологізм, прискіпливе й уважне ставлення художника до портретованого. Добре видно – і це Яну Засідателю вдалося відобразити виразом обличчя, специфічною мімікою, що Р.Сангушко – глуха людина. Обвітрене обличчя, ледь помітні шрами, нагадують його військове бойове минуле, а в статурі відчувається самоповага, належність до шляхетного роду.

Що нам відомо про самого Яна Засідателя? Архівні матеріали майже відсутні. Є лише невеличкі повідомлення в архівній товстій папці з написом «Список домовладельцев о взимании налогу з недвежимых имуществ за 1888 год». Тут під номером 207 на сторінці 36 зроблено запис: «житель первой части города художник Иван Засидатель», в тому що він заплатив «налог в суме 14 рублей 28 копеек». Це означає, що в 1888 р. Я.Засідатель мав будинок, жив у першій частині міста – до речі, саме в престижній частині – і що він називався «художником». Більше в цій книзі Засідатель не згадувався, оскільки був справним платником податків. У цьому випадку можна лише пошкодувати, так як про тих, хто не платив податків, у цій книзі було дуже багато записів, щодо «прошений, жалоб, постановлений, в которых указывались фамилии винничан», а Засідатель платив повністю і вчасно, тому згадується лише один раз і про те, що заплатив. Завдяки цьому запису стало відомо, що він не був бідним і останні роки свого життя провів саме у Вінниці, мав будинок у престижній центральній частині міста, яка розташовувалася між нинішньою вулицею Соборною і Південним Бугом, включаючи історико-архітектурну територію «Мури», колишніх домініканського і єзуїтського монастирів. Як описувалося далі, тут затишні тінисті вулиці старого міста (саме тієї території, яка раніше належала до першої частини), з будинками з темно-червоної цегли, багато з яких знали ще часи художника, а в просвітах між деревами видніються зарослі очеретом береги Бугу. Ймовірно, що це сьогоднішні вулиці Володарського, Пушкіна.

У папці зі справами «Винницького уезного предводителя дворянства» в загальному списку осіб «имеющих право быть присяжными засидателями винницкого уезду подольской губернии на 1893 г.» значилось ім’я Засідателя Івана Петровича, «художника 54-х лет от роду, православного веросповедания, с давнего времени живущего в Виннице в первой части, занимающегося живописью, не имеющего земли и жалования, а с недвижимого имущества имеющего дом, стоимостью 700 руб. и грамотного». Це означає, що Іван Петрович був художником і займався живописом, що він був православною і освіченою людиною та що його будинок був оцінений на той час в дуже велику суму. І те, що художник виявився серед осіб, «имеющих право быть присяжными заседателями» свідчить про його популярність в міських вінницьких кругах і про велику повагу до нього, адже саме за все те, що він набув по життю, а основне, авторитет серед громадян, він і потрапив до списку засідателів.

Усе ж повернемося до картин, які розміщені в галереї Вінницького обласного художнього музею.

Розуміючи добросовісність, велику майстерність художника, велич його таланту, можна уявити майстерню митця, його самого, виставлене полотно на мольберті, зосереджений і пильний погляд художника, який спочатку вивчає постать портретованого, вдивляючись у нього й тільки йому притаманні риси обличчя, пластику рук. Уявно бачимо жінку, яка сидить на стільці, поклавши руки на спинку стільця. Судячи з виразу обличчя, погляду, молодій гарній жінці художник знайомий. Вона не прийшла з вулиці, вона по-домашньому налаштована, не дивлячись на те, що по-святковому вбрана. Адже має писатися портрет, який залишиться на віки. Хто ця жінка? Обручка говорить про те, що вона заміжня. Масивне намисто на шиї, коштовна брошка, причеплена до білого ажурного, гофрованого коміра, такі ж ажурні білі манжети на руках. Акуратна зачіска оздоблена двома білими квіточками. Темна сукня. Усе це говорить про добрий смак портретованої, інтелігентність. Гарно виписана, майже за античними зразками рука, підкреслює жіночність. За всім образним рядом, впевненістю погляду жінки, можна взяти на себе сміливість і сказати, що це дружина Яна Засідателя – Констанція. Це підкреслює і дата написання роботи – 1876 рік. Яну Засідателю лише 43 роки, а портретованій 33-35 років. Очевидно й те, що художник вклав у портрет велику долю любові, симпатії.

Поруч інший портрет – «Біскупа Козловського». Обличчя 2/3 розвороту, освітлена права сторона, ліва – затемнена. Права рука покладена на ліву таким чином, що закриває всю ліву руку, від якої ледве видніються кінцівки фаланг пальців. У цілому, це портрет розумної людини, наставника. Він випромінює добро й мудрість. Художник майстерно приховав фізичні вади біскупа, адже ліва сторона його тіла була паралізована. Для художника фізична вада біскупа не мала значення. Він зосереджує нашу увагу на величі портретованого.

Унікальною роботою є «Портрет капуцина Зефірина», написана у 1872 р. Зефірин родом із с. Вербовець (нині Мурованокуриловецького району). У середині ХІХ століття він був настоятелем Вінницького капуцинського монастиря. Істинність у тім, що капуцини не мали розкошів, вони дотримувалися способу життя скромного, бідного, і це видно було по настоятелю. Головний убір – капюшон. За одежу служила шерстяна накидка, навіть підперезувалися вони простою мотузкою. Обличчя капуцина Зефірина худорляве, сива борода, але мудрі очі, із заглибленим у себе поглядом. Він – людина мудра, від якої, і в це свято віриш, можна отримати мудру пораду.

Портрет Якубовської написаний в овальному форматі, в стилі портретів xviii століття, але явно проглядається, що портретована – сучасниця художника. Красиве аскетичне обличчя, цілеспрямований погляд освіченої людини, яка могла бути мудрим наставником, учителем, народовольцем.

Портрети дівчат-українок вражають тим, що художник показує їх не лише у національному одязі, а й як таких, що мають високу духовність, ліричність, жіночність, тих, які є продовжувачками прадавнього українського роду. На шиї однієї з портретованих багатонизкове коралове намисто. Ми знаємо, що в українській традиції кількість намист на шиї підкреслювало статки сім'ї.

Ян Засідатель – один із тих художників ХІХ століття, якому вдалося писати портрети з повним викладом внутрішньої характеристики портретованого. Дивлячись на портрет, можна сказати, яка то людина, як відтворено в очах її внутрішній світ. Про високий рівень школи художника свідчить факт майстерної побудови фарбового ліплення об’єму обличчя, статури в цілому.

Здавалося б, вінничани повинні пишатися величною постаттю величного художника Яна Засідателя. Він помер у 1893 р. й похований на території католицького цвинтаря (на сьогоднішній території Центрального парку культури і відпочинку ім. Горького). У 30-х роках ХХ століття, коли закладали основу парку, могилу було знищено, не перенесено, не збережено, а знищено. Але світла пам'ять про видатного художника залишається в його творах. Поклонимося й вибачимося перед Яном Засідателем за те, якими є ми.

І.В.Безбах

Історія комунального підприємства «Вінницьке трам-вайно-тролейбусне управління» починається з 1913 р., коли перші сім вагонів бельгійського виробництва почали свій шлях вулицями міста. У листопаді 1916 р. в трамвайному управлінні вже працювало 24 робітники та службовці, 17 кондукторів і стільки ж вагоноводіїв, всього 58 працівників.

У лютому 1964 р. відбулося урочисте відкриття тролейбусного руху. На лінію вийшло чотири тролейбуси. Це були відремонтовані списані тролейбуси марки ЯТБ-4, МТБ-82, придбані в Одесі та Кишиневі.

На сьогодні КП «Вінницьке трамвайно-тролейбусне управління» – це потужне підприємство із загальною кількістю працюючих 1780 чоловік, яке забезпечує утримання 133 трамваїв і 129 тролейбусів, 23 міських автобусів, 126,7 км контактної мере-жі та 40,15 км трамвайних колій, з необхідним технологічним обладнанням, базою служби енергогосподарства, служби колії. На п'яти трамвайних, чотирнадцяти тролейбусних та восьми автобусних маршрутах щорічно виконуються перевезення понад 127,6 млн. пасажирів, що становить близько 80% від усіх пасажирських перевезень і більшу частину пільговиків м. Вінниці. На протязі 2007-2010 рр., у відповідності з Меморандумом «Про взаєморозуміння щодо надання технічної та фінансової допомоги з постачання трамваїв, що були у використанні міста Вінниці», підприємство отримало 116 трамвайних вагонів «Міраж» та «Карпфен».

У складних фінансових умовах вінницькі електротранспортники не лише зберегли існуючий рухомий склад, колійне та енергетичне господарство, а й продовжують їх удосконалювати завдяки потужній ремонтній базі, яка дозволяє власними силами виконувати всі види ремонтів рухомого складу, освоювати сучасні технології виготовлення та реставрації агрегатів, вузлів та деталей більш як 750 найменувань.

Технічна база Вінницького трамвайно-тролейбусного управління є однією з кращих в Україні серед споріднених підприємств.

Розвивається швидкими темпами й соціальна сфера на підприємстві. У трамвайному та тролейбусному депо на кінцевих станціях працюють їдальні та буфети. У двох медпунктах здійснюють прийом працівників лікарі вузьких спеціальностей: терапевт, хірург, кардіолог, невропатолог, отоларинголог, стоматолог, окуліст. Проводяться медичні та профогляди. Регулярно працює спортзал із тренажерним обладнанням, сауна. На підприємстві створені волейбольна та футбольна команди, які виборюють перші місця в спартакіадах. Понад 700 сімей працівників мають можливість оздоровитися на базі відпочинку «Луна», що знаходиться на узбережжі Чорного моря.

Художня самодіяльність колективу – одна з найкращих у місті. Радують своїми виступами хоровий колектив та колектив духових інструментів підприємства, які на протязі багатьох років підтверджують звання «народного» на обласних оглядах художньої самодіяльності.

Досвід роботи підприємства вивчається спорідненими підприємствами України.

У 2000 р. комісією міжнародних експертів КП «ВТТУ» було визначено «Підприємством XXI сторіччя» з врученням почесної відзнаки «Срібний дельфін».

Підприємство відзначено у каталозі ділової інформації «Залізничний довідник» (Railway Directory).

Згідно офіційних даних Державної статистики, КП «Вінницьке трамвайно-тролейбусне управління» визнано «Комунальним підприємством року – 2009». Колектив підприємства працює чітко, має перспективу для розвитку, зберігаючи славні трудові традиції своїх попередників і займає кращі місця в конкурсах серед підприємств міського електротранспорту України.

З 23 лютого 2012 р. з метою удосконалення системи пасажирських перевезень у Вінниці запроваджена нова схема організації руху громадського транспорту, що передбачає кардинальну зміну маршрутів, на яких працює транспорт в режимі маршрутного таксі. Тривають роботи щодо будівництва дороги по вулиці Келецькій та трамвайної колії до автовокзалу «Західний» вздовж Барського шосе. Цьогоріч планується завершити перший етап цього масштабного проекту – збудувати дорогу на чотири полоси руху (від вул. Квятека до Барського шосе) та влаштувати на цій ділянці трамвайні колії. Наступного року у планах – будівництво електротягових підстанцій, завершення прокладання колій та з’єднання їх із Хмельницьким шосе. Пріоритетом обрано розвиток муніципального електричного транспорту. Бо майбутнє – за електротранспортом і про це свідчить досвід багатьох розвинутих міст Європи та світу.

Запрошуємо мешканців і гостей м.Вінниці частіше користуватися електротранспортом, адже він зручний, безпечний та екологічно чистий. А колектив КП «ВТТУ» віддячить Вам стабільною, регулярною роботою.

В.І.Бугайчук

Література

Маковій, А.І. Через минуле в майбутнє: історія міськ-електротранспорту Вінниці до відзначення його дев’яносторіч-чя / А.І.Маковій, В.П.Єлізаров. – Вінниця: [б. и.], 2003. – 128 с.: фото.

Кіріченко, Н. Трамвайно-тролейбусний вулик: [про роботу Вінниц. ТТУ] / Н.Кіріченко // 20 хвилин. – 2006. – 20 листоп. – С. 16-17.

Щербацька, М. У Вінниці будуть нові трамвайні лінії / М.Щербацька // 20 хвилин. – 2006. – 11 лют. – С. 3.

Славіна, С. Перші в Україні енергозберігаючі тролейбуси: [у Вінниці] / С.Славіна // Вінниччина. – 2006. – 24 берез.

Баковська, Т. Нові тролейбуси вже приїхали: [про прид-бання нового транспорту зі Львова для Вінниці] / Т.Баковська // 20 хвилин. – 2008. – 25 січ. – С. 3.

Маковій, А. Трамвай у Вінниці: [з історії виникнення] / А.Мако-вій // Електротранспортник. – 2004. – № 5. – С. 4; 2009. – № 10. – С. 1-3.

Вінницьке трамвайно-тролейбусне управління в списку кращих ТТУ України: [про роботу ТТУ] // Новини Вінниччини. – 2009. – 16 груд. – С. 1.

Купецька, І. У Вінниці планують оновлювати тролейбуси: [про подальший розв. громад. трансп. у Вінниці] / І.Купецька // Місто. – 2012. – 18 квіт. – С. 5.

Від Келецької до Квятека вже до кінця року збудують нову дорогу // Новини Вінниччини. – 2012. – 18 лип. – С. 2.

Доля бібліотеки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського тісно пов’язана з історією самого університету. За майже 100-літній період бібліотека як органічна та невід’ємна складова навчального закладу пройшла довгий та складний шлях становлення і розвитку.

Збереглося дуже мало документів з історії бібліотеки. В основному, це спогади бібліотекарів, викладачів, студентів. Історичний період, політика держави, керівники навчального закладу, викладачі та студенти мали безпосередній вплив на становлення освітянської бібліотеки, яка у всі часи свого існування виконувала основну функцію: забезпечення інформаційних потреб освітян, допомога навчально-виховному процесу у формуванні майбутнього вчителя.

1912 р. у Вінниці відкрито учительський інститут. Відпо-відно до вимог Міністерства народної освіти Російської імперії, до складу навчального закладу мала входити бібліотека, яка складалася з учнівської та фундаментальної частин. Роком заснування університетської бібліотеки прийнято вважати 1913-й, рік після відкриття навчального закладу. Фонд учнівської бібліотеки нараховував 21 назву в 29 томах, а фундаментальної – 98 назв у 117 томах [4, с. 53]. Книги до бібліотеки надходили епізодично (подарунки священиків, учителів, поміщиків). У 1914 р. книжковий фонд становив 2032 примірники. У січні 1916 р. у фундаментальній бібліотеці нараховувалося 840 назв книг у 1136 томах на суму 2068 руб., в учнівській – 633 назви в 905 томах на суму 1206 руб. [3, с.140].

Перші бібліотекарі, обов’язки яких виконували викладачі (учитель історії та географії П.В.Гришков; учитель співів М.О.Соколов), брали участь у формуванні фонду, складали списки книг, обслуговували читачів.

У зв’язку з реорганізацією навчального закладу назва бібліотеки змінювалася: 1920 р. – бібліотека інституту народної освіти, 1930 р. – бібліотека інституту соціального виховання, 1933 р. – бібліотека педагогічного інституту. Сучасна назва – з 1998 р.

Події, які відбувалися в країні, безпосередньо впливали на роботу навчального закладу і в т. ч. на діяльність освітянської бібліотеки. Вплив ідеології існуючого тоталітарного режиму відображався на формуванні фонду, який відповідав навчальним планам закладу.

Напередодні Великої Вітчизняної війни фонд нараховував понад 100 тис. примірників, читачів обслуговували на абонементі та в читальній залі на 50 місць, роботу бібліотеки забезпечували шестеро спеціалістів. Очолював колектив бібліотеки П.Я.Чупира.

Фонд бібліотеки під час фашистської окупації був знищений і з 1944 р., після відновлення навчання, створювався заново. Книги надходили з усіх регіонів країни, як пожертви. Виділяли їх й уцілілі бібліотеки міста. Бібліотекарем у ті роки була О.І.Домбровська, яка брала участь у відновленні діяльності бібліотеки.

На початку 50-х рр. фонд нараховував 50 тис. видань. Працювали абонемент та читальна зала на 110 місць.

У період 60-80-х рр. значна увага приділялася формуванню фонду книгозбірні, покращенню організації довідкового апарату, модернізації матеріально-технічної бази, розширенню структури закладу. Було впроваджено масову та групову видачу навчальної літератури, здійснено переведення каталогів на буквені таблиці ББК, розпочато видання бібліографічного покажчика «Праці викладачів ВДПУ». Цей період можна охарактеризувати роками стабілізації та вдосконалення бібліотечних процесів. Керівниками бібліотеки у ті роки були Л.М.Четверик, З.М.Шелягова, Г.П.Янківська, Д.І.Псенюк.

У 1982-2006 рр. очолювала бібліотеку О.В.Бойван, фахі-вець високого рівня, яка більшу частину свого життя присвятила бібліотечній справі. Зміна структури бібліотеки, переїзд у новий корпус, впровадження нових технологій – все це випало на її долю.

У 80-ті рр. розширено навчально-матеріальну базу інсти-туту: збільшено об’єм фонду, кількість читачів та книговидач, вдосконалено процеси бібліотечно-бібліографічного обслуговування.

На початку 90-х рр. бібліотека переживала труднощі, викликані соціально-економічними перетвореннями в країні. І все ж, у складних умовах, викликаних часом, персонал бібліотеки зміг не тільки зберегти фонд, але й збільшити його.

З 2003 р. посаду ректора обіймає О.В.Шестопалюк, доктор педагогічних наук, професор, заслужений працівник освіти, який вважає університетську бібліотеку джерелом мудрості та знань ВНЗ [2, с.139]. Бібліотека Вінницького державного педагогічного університету як спадкоємниця традицій багатовікового досвіду бібліотечної справи об’єднує в собі функції освітнього, науково-дослідного та культурного центру. За підтримки ректора вона трансформується в сучасну, комфортну, прогресивну структуру.

З 2004 р. у бібліотеці розпочався процес комп’ютеризації, створюється новий відділ, активно впроваджуються інноваційні процеси, розпочинається корпоративна діяльність із освітян-ськими та науковими книгозбірнями. З входженням в еру інформаційного суспільства університетська бібліотека активно формує свої ресурсні масиви відповідно до реформування освіти та нових навчальних програм. Поряд із традиційними паперовими формуються електронні ресурси.

Площа сучасної університетської книгозбірні – 2674 м2 . У структурі бібліотеки – 2 абонементи та 5 читальних залів на 474 місць. У 2009 р. створено залу електронної інформації на 40 автоматизованих робочих місць із доступом до всесвітньої мережі Інтернет.

Наразі ресурсна база бібліотеки становить 530591 одиниць зберігання. Бази даних електронного каталогу нараховують майже 200 тис. записів, в т. ч. доступних користувачеві – понад 160 тис. База даних «Книга» – більше 200 тис. бібліографічних записів, «Повнотекстові видання» – понад 3 тис., фонд медіатеки – 752 одиниці зберігання.

Впродовж року бібліотека обслуговує 40 тис. користувачів, яким видається понад 1 млн. документів. Для студентів університету проводиться більше 400 різноманітних культурно-просвітницьких заходів.

Активно впроваджуються інноваційні процеси в роботу бібліотеки. Пріоритетний напрям її – створення потужної електронної бази.

Значна увага надається корпоративній взаємодії з бібліотеками різних систем та відомств. Бібліотека здійснює обмін аналітичних записів журнальних статей з Центральним українським корпоративним каталогом (ЦУКК) та регіональним корпоративним каталогом (РКК). На корпоративних засадах розпочато співробітництво з освітянськими бібліотеками та ДНПБ імені В.О.Сухомлинського щодо формування інформаційного ресурсу психолого-педагогічної тематики до всеукраїнської БД «Україніка наукова», здійснюється реферування публікацій періодичних видань науковців університету. У 2011 р. бібліотека стала членом зведеного Інтернет-каталогу «Бібліотеки України». Наша бібліотека – член Української бібліотечної асоціації та регіональної асоціації бібліотек Вінниччини.

Становлення та розвиток бібліотеки впродовж десятиліть відбувалися завдяки професіоналізму, відповідальності, а головне – любові до своєї справи працівників книгозбірні багатьох поколінь. Вагомий внесок у розбудову університетської бібліотеки ветеранів бібліотечної справи Шелягової З.М., Янківської Г.П., Псенюк Д.І., Бородавко О.М., Іщук Н.Ф., Кравець Н.С., Шаповал Л.П., Бойван О.В., Радер Н.І., Шпильової Н.М., Бондар Г.П., Михальчук Л.І., Іванчук В.О., Марченко М.В. та ін. Серед когорти молодих спеціалістів, на яких бібліотека покладає велику надію у продовженні справи забезпечення освітян якісною бібліотечно-бібліографічною інформацією – Стопа І.О., Коношевська Т.В., П`ятак О.А., Грищук Т.М. та ін.

Пройшовши славний історичний шлях, зберігаючи традиції, бібліотека педуніверситету виконує свою основну місію – сприяння вищому навчальному закладу у виконанні навчально-виховного процесу та науково-дослідній роботі.

Зміни, які характеризують нову парадигму освіти, диктують зростання вимог до інформаційного забезпечення освітніх закладів як важливого інструменту навчальної, наукової та пізнавальної діяльності. Стратегічні пріоритети вищої школи змінюють пріоритети бібліотечно-бібліографічного та інформаційного обслуговування. Правильно обрана стратегія діяльності дає можливість бібліотеці бути успішною, прогресивною, потрібною читачеві.

В.С.Білоус

Література

Шестопалюк, О.В. Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського / О.В. Шестопалюк // Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини 2012 р.: хронол. довід. / ВОУНБ ім. К.А.Тімірязєва; уклад. Г.М.Авраменко; ред.: М.Г.Спиця, Г.М.Слотюк. – Вінниця, 2011. – С. 138-142.

Освіта на Поділлі: минуле та сьогодення: до 100-річчя заснув. Вінниц. ДПУ ім. М.Коцюбинського: матеріали ХХІІІ Всеукр. наук. іст.-краєзн. конф., 20-21 жовт. 2011 р. – Вінниця, 2011. – 414 с.

Державний архів Вінницької області. Ф. Д-54. – Оп. 1. – Спр. 71. – Арк. 10.

Вінницька обласна наукова медична бібліотека організо-вана навесні 1933 р. як філія республіканської медичної бібліотеки. У 1935 р. реорганізована в обласну, в 1940 р. отримала статус наукової.

На початку свого існування бібліотека містилася в невели-кій, напівтемній кімнаті приміщення центральної поліклініки.

Відомості про першого керівника суперечливі. Зецкер Моісей Ісакович, за професією фармацевт, очолив бібліотеку невдовзі після її відкриття, коли йому було 70 років.

Штат бібліотеки в 1934 р. складав 1,5 ставки. Статистичних даних про кількість читачів та книговидачу з 1936 по 1944 роки немає.

На 1944 рік фонд бібліотеки нараховував 15528 примір-ників, 1057 екземплярів із них складали журнали. Книги та журнали були в хаотичному стані, тому перші заходи спрямовувалися на їх упорядкування.

Для кращого задоволення потреб читачів активно починає працювати служба МБА.

У післявоєнні роки бібліотека містилася там, де і на початку свого існування – в будівлі поліклініки по вул. Першотравневій, у чотирьох невеличких кімнатах, не маючи читальної зали. Але відчинена вона була для читачів з 9 години ранку до 20 години вечора без вихідних днів.

Розпорядженням Вінницького облвиконкому від 28.01.1980 р. № 34-Р медичній бібліотеці було передано приміщення Будинку дитини по вулиці Л.Толстого, 11.

У 1981 р. в приміщенні було проведено капітальний ремонт. Є гарна кімната абонементу, де знаходяться каталоги, є кабінети для інших структурних підрозділів, але дуже маленький читальний зал – на 16 місць.

У 1999 р. було підготовлено проектну документацію на добудову приміщення бібліотеки, а в жовтні 2000 р. розпочато й саме будівництво. До 400 квадратних метрів існуючого приміщення добудовано ще 200. У 2005 р. відбулося урочисте відкриття нового приміщення бібліотеки.

Відділ обслуговування як структурний підрозділ бібліоте-ки був організований лише в 1955 р., штат – 3 бібліотекарі.

Бібліотекою користувалися не лише лікарі, а й науковці та студенти, не зважаючи на те, що в медичному інституті була своя досить потужна книгозбірня. Щорічно бібліотека обслуговує понад 5 тисяч читачів. За рік відділом обслуговування оформлюється більше 70 книжкових виставок, проводяться перегляди літератури в медичних закладах.

Відділ комплектування як самостійна структурна одиниця організований у 1955 р. Комплектування забезпечувалося з різних джерел: через обласний бібліотечний колектор, книжкові магазини, замовлення поштою, використовувалися тематичні плани видавництв, інформація інститутів.

Поряд із тим, Обласна наукова медична бібліотека проводила централізоване комплектування бібліотечного фонду для 33 бібліотек.

Централізована обробка літератури дозволила забезпечити надійний облік і контроль фондів, був створений у кожній бібліотеці довідковий апарат.

У бібліотеці ведеться паперовий предметний каталог. А з 1991 р. в ньому було відкрито ряд нових предметних рубрик відповідно до рубрикатора MeSH. У 2000 р. придбана комп’ютерна програма ІРБІС та перші комп’ютери. Розпочато поступове впровадження нових інформаційних технологій, створено електронний каталог.

Щодо інформаційного та бібліографічного обслуговування, то важливим завданням для цієї служби було формування досконалого довідково-пошукового апарату, тому завжди традиційні каталоги бібліотеки доповнювали тематичні картотеки.

У бібліотеці організовано відділ науково-медичної інформації з сектором наукової бібліографії, всього 3 працівники.

Робота відділу будувалася в тісній взаємодії з роботою груп по інформаційному забезпеченню системи підвищення кваліфікації медичних працівників. Часто практикувалися виїзди в медичні заклади області з переглядами та бібліографічними оглядами для участі в медичних конференціях. З 2000 р. відділ НМІ активно включився в реалізацію перспективного плану комп'ютеризації. Працівники відділу забезпечують консультації біля каталогів, виконання тематичних замовлень, пошук по електронному каталогу, виїзди з переглядами літератури.

Створення мережі медичних бібліотек розпочалося ще з 1948 р. з бібліотечних пунктів при районних та міських лікарнях міста та області. Наказом УРСР від 24 квітня 1951 р. за № 258 «Про створення медичної бібліотеки при районних лікарнях Української республіки» була підведена законодавча база, що змусила вирішувати багато організаційних питань із виділенням окремого приміщення та забезпечення бібліотек необхідним обладнанням. Бібліотечні пункти були реорганізовані в медичні бібліотеки.

На 1 січня 1954 р. таких бібліотек було вже 57. У них нараховується більше 250 тисяч книг і журналів та обслуго-вується біля 9 тисяч читачів.

У 1971 р. по області функціонують 56 стаціонарних і 32 пересувні бібліотеки лише при районних та дільничних лікарнях.

Обласна медична бібліотека є науково-методичним центром мережі бібліотек медичних закладів області, в якій приділяється велике значення організації методичної допомоги й підвищенню кваліфікації бібліотечних працівників.

Сьогодні інформаційно-бібліографічне обслуговування бібліотека здійснює при активному використанні сучасних інформаційних технологій. У 2010 р. бібліотекою було придбано оновлену версію бібліотечної програми ІРБІС-64, що дало змогу здійснити модернізацію технологічних процесів і перевести їх в електронну версію. З 2008 р. бібліотека має свій web-сайт, який систематично оновлюється й удосконалюється.

З метою забезпечення інформацією віддалених користувачів активно використовується послуга ЕДД.

Вінницька ОНМБ сьогодні відіграє важливу роль у забезпеченні потреб медичної спільноти області в інформації. Висококваліфікований персонал, визнаний авторитет у місті та області, велика передплата періодичних видань, сформоване ядро книжкового фонду – все це сучасна бібліотека, яка активно використовує у своїй діяльності інноваційні форми й методи роботи.

Г.В.Берладин

У дерев сьогодні срібне свято:

сонце, синь, січнева білизна.

Цілий сад прийшов пощедрувати

до вікна.

А вікно вмуроване у іній,

у гірлянди яблуневих віт,

в голоси пташині, сині тіні,

у іскристо-сяйний сонцесвіт.

М.Луків

 

1 65 років від дня народження Леоніда Івановича Грача (01.01.1948, с.Бродецьке Козятин. р-ну), політичного діяча, історика, народного депутата України, доктора історич-них наук (1991), професора (1999), дійсного члена Кримської академії наук (2000), Почесного громадянина міста-героя Керчі. 3акінчив Кубанський університет у 1975 р., Вищу партійну школу при ЦК КПУ в 1985 р. Працював на комсомольській роботі. Був депутатом ВР АР Крим, ВР України. З 2000 р. – професор кафедри філософії й соціальних наук Кримського медичного університету (Сімферополь). Нагороджений рядом медалей СРСР, орденом Ярослава Мудрого V ступеня (1999). У 2008 р. Указом Президента Російської Федерації В.Путіна Леонід Іванович нагороджений Орденом Дружби.

Література:

Єфимов, С.О. Грач Леонід Іванович / С.О.Єфимов // Енцикл. сучасної України (ЕСУ). – К., 2006. – Т. 6. – С. 380-381.

Грач Леонид Иванович [Елекронний ресурс]: [біогр. дані]. – Режим доступу: http://www.grach.crimea.com/content/view/7/3/  (дата звернення 10.05.2012). – Назва з екрана.

2 85 років від дня народження Галини Гілярівни Яблонської (Сиденко Галина Юхимівна) (02.01.1928, м.Умань, нині Черкас. обл.), української актриси, народної артистки України з 1982 р., артистки Національного академічного театру ім.І.Франка. На професійній сцені – з 1944 р. Працювала в театрах Могилів-Подільського, Вінниці, Дніпродзержинська, з 1951 р. – у Київському українському драматичному театрі ім.І.Франка. Нагороджена орденом княгині Ольги 3-го ступеня (2005). Президент Міжнародної ліги «Матері і сестри – молоді України».

Література:

Яблонська Галина Гілярівна // Митці України: енцикл. довід. / ред. А.В.Кудрицький. – К., 1992. – С. 671.

3 90 років від дня народження Георгія Васильовича Ляхова (03.01.1923, м.Гайсин (у деяких док. місцем народж. вказується с.Монастирок Немирів. р-ну) – 05.06.1983, м.Чита, РФ), Героя Радянського Союзу (1943). У 1941 р. призваний в Червону Армію. 1942 р. закінчив Пензенське мінометне училище. Воював на Західному і Центральному фронтах. Капітан. 1945 р. закінчив курси «Выстрел», 1949 р. – Військову академію ім.М.В.Фрунзе. Був викладачем у військовому піхотному училищі. В 1962 р. у званні підполковника звільнився в запас. Нагороджений орденами Леніна, Вітчизняної війни ІІ ступеня, Червоної Зірки, медалями.

Література:

Гальчак, С.Д. Герой Радянського Союзу Ляхов Георгій Васильович / С.Д.Гальчак // Герої Поділля: Герої Рад. Союзу – уродж. Вінниц., Тернопіл. та Хмельниц. обл. / С.Д.Гальчак. – К., 2010. – С. 120: портр.

• 70 років тому народився Борис Іванович Мокін (03.01.1943, с.Старі Бабани, Уман. р-ну Черкас. обл.), доктор технічних наук (1985), професор (1987), академік НАПНУ (1992), заслужений діяч науки і техніки України (1995); ректор ВНТУ (1989-2010), головний редактор науково-технічного журналу «Вісник ВПІ», народний депутат України (1990-1994). Закінчив електротехнічний факультет Криворізького гірничорудного інституту (1966). Після закінчення аспірантури (1971) за розподілом направлений у Вінницький філіал Київського політехнічного інституту, на базі якого у 1974 р. було створено Вінницький політехнічний інститут. Тут Борис Мокін пройшов шлях від асистента до професора, від завідувача кафедри до ректора. Б.І.Мокiн перетворив полiтехнiчний iнститут на технiчний унiверситет, домiгся статусу національного (2003), iнтегрував вуз в систему Європейської i свiтової вищої освiти, вiдкрив ще п’ятнадцять спецiальностей, постiйно оновлював стару i створював нову матерiальну базу. Член НСЖУ (2001). Борис Мокін є одноосібним автором або співавтором більше 60 винаходів та понад 350 наукових праць, опублікованих у наукових українських та зарубіжних виданнях. Має багато відзнак і нагород.

Інтернет-ресурс:

Мокін Борис Іванович [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.mokin.com.ua/bio.html  (дата звернення: 21.05.2012). – Назва з екрана.

4 90 років від дня народження Володимира Миколайовича Гайдукова (4.01.1923, с.Новоживотів Оратів. р-ну – 01.07.2006), Героя Радянського Союзу (1944), учасника Великої Вітчизняної війни. Навчався у м.Грозному в інституті нафти. 1940 р. призваний у Червону Армію. У 1942 р. закінчив курси командирів батареї. Старший лейтенант. З липня цього ж року – в діючій армії. Демобілізувавшись, поселився в Москві. У 1950 р. закінчив Всесоюзний інститут зовнішньої торгівлі. Працював у системі Міністерства зовнішньої торгівлі СРСР.

Література:

Огородник, В.Т. Гайдуков Володимир Миколайович / В.Т.Огородник // Енцикл. сучасної України (ЕСУ). – К., 2006. – Т. 5. – С. 308: портр.

5 60 років від дня народження Людмили Мстисла-вівни Шпильової (05.01.1953, м.Коростишів Житомир. обл.), бібліографа, краєзнавця. Закінчила Київський інститут культури у 1973 р. Була направлена на роботу до Вінницької обласної універсальної наукової бібліотеки ім. К.А.Тімірязєва, де працювала бібліографом, головним бібліографом, а протягом 1985-х до середини 90-х рр. – на посаді завідуючої відділом краєзнавчої літератури та заступником директора. Одна з ініціаторів розроблення регіональної «Концепції відродження і розвитку культури на Вінниччині». Учасниця регіональних історико-краєзнавчих конференцій. Останніми роками мешкає у США. Є провідним фахівцем Нью-Йоркської публічної бібліотеки (США).

Література:

Вінницька ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва в контексті історії та інноваційному поступі сьогодення: монографія. – Вінниця, 2007. – 312 с. – Зі змісту: [Шпильова Л.М.]. – С. 153, 223.

6 75 років від дня народження Василя Семеновича Стуса (6.01.1938, с.Рахнівка Гайсин. р-ну, – 04.09.1985, с.Кучино Чуховського р-ну Перм. обл., РФ, перепохований 19.11.1989 у Києві), українського поета, прозаїка, критика та літературознавця, перекладача, правозахисника, лауреата Державної премії України ім. Тараса Шевченка (1991, посмертно), Героя України (2005, посмертно). Твори Стуса введено до шкільної програми української літератури. У с.Рахнівка відкрито меморіальну дошку і пам’ятник. Щорічно, починаючи з 1989 р., на Вінниччині у січні проходять Стусівські читання. На початку вересня відбувається вшанування В.Стуса біля пам’ятника, встановленого на майдані його імені (2002, Він-ниця). У 2012 р. літературно-мистецьке об’єднання ім.В.Стуса, Конгрес української інтелігенції Вінниччини, Всеукраїнське товариство приятелів лужицько-сербської культури та редакція журналу «Собор» заснували премію імені Василя Стуса «Патріот України».

Література:

«І в смерті з рідним краєм поріднюсь»: Василь Стус і Вінниччина: літ.-худож. вид. / упоряд.: Н.Гнатюк, Т.Коваль-ський. – Вінниця: ДП ДКФ, 2011. – 528 с.: кол. фото.

Постать Василя Стуса над плином часу: 70-річчю від дня народж. присвяч. (1938-1985): бібліогр. покажч. / ВОУНБ ім. К.А.Тімірязєва; уклад.: Г.Авраменко, О.Зелена, М.Спиця. – Вінниця: ДП ДКФ, 2008. – 240 с. – (Наші видатні земляки).

• День народження Степана Васильовича Руданського (06.01.1834, с.Хомутинці, нині Калинів. р-ну – 03.05.1873, м.Ялта), українського поета-класика, перекладача, фольклориста, громадського діяча. На Вінниччині щорічно проводяться заходи по вшануванню пам’яті нашого славетного земляка. Починаючи з 1981 р., на його батьківщині, в с.Хомутинці, проходить щорічне районне свято сатири і гумору. Обласне свято ім.С.Руданського проводиться раз на два роки. У 2014 р. відбу-деться чергове. Один раз на 5 років у м.Калинівка проводиться Всеукраїнське літературно-мистецьке свято ім.С.Руданського. Засновано Всеукраїнську літературну премію ім.С.Рудансько-го (1994). З ініціативи відомого гумориста-сатирика А.Гарма-тюка в березні 1998 р. створено громадське творче об’єднан-ня – Вінницький Курінь гумористів ім. С.Руданського.

Інтернет-ресурс:

«І я знов живий світ оглядую…»: до 175-річчя від дня народж. С.В.Руданського (1834-1873) [Електронний ресурс]: бібліогр. покажч. / Вінниц. ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва; уклад.: Л.Борисенко, Л.Заря, О.Кізян, Б.Хоменко; вступ. ст. Б.Хоменка. – Вінниця, 2009. – 70 с. – (Наші видатні земляки). – Режим доступу: http://old.library.vn.ua/publications/2009/rudansk . (20.12.2011). – Назва з екрана.

7 220 років від дня народження Сильвестра Венжика Ґрози (07.01.1793, смт Меджибіж, тепер Летичів. р-ну Хмельниц. обл. – 04.08.1849, с.Безіменне, нині Козятин. р-ну), польського письменника, публіциста, літератора, представника «української школи» в польській літературі (див. у кінці місяця розширену довідку).

Література:

Колесник, В. Ґроза, Венжик-Ґроза Сильвестр / В.Колесник // Відомі поляки в історії Вінниччини: біогр. слов. / Вінниц. обл. краєзн. музей; Вінниц. ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва; Краєзн. т-во «Поділля»; В.Колесник. – Вінниця, 2007. – С. 385-387.

Гальчак, С. Гроза (Groza) Сильвестр Венжик / С.Гальчак // Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С.Гальчак. – Вінниця, 2011. – С. 497.

Баженов, Л.В. Гроза (Groza) Сильвестр Венжик / Л.В.Баженов // Поділля в працях дослідників і краєзнавців XIX-XX ст.: історіогр. біобібліогр. матеріали / Л.В.Баженов. – Кам’янець-Поділ., 1993. – С. 180-181.

• 65 років від дня народження Валерія Пилиповича Рекрута (07.01.1948, м.Баку Азербайджан. РСР), кооператора, педагога, кандидата історичних наук (2009), почесного краєзнавця України. Трудову діяльність розпочав у 1971 р. слюсарем промкомбінату Гайсинської райспоживспілки, а згодом став головою правління Гайсинської райспоживспілки. З 1998 р. – заступник голови правління Вінницької облспоживспілки. У 2000 р. обраний головою обласного комітету працівників споживчої кооперації. Викладач Вінницького кооперативного інституту. Член правління Вінницької обласної організації Національної спілки краєзнавців України. Досліджує кооперативний рух на Поділлі, творчий здобуток його діячів.

Література:

Гальчак, С. Рекрут Валерій Пилипович / С.Гальчак // Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С.Гальчак. – Вінниця, 2011. – С. 664-665.

8 125 років тому народився Гнат Петрович Юра (08.01.1888, с.Підлісне Кіровоград. обл. – 18.01.1966, м.Київ), український актор і режисер, народний артист України (1940), лауреат Державної премії СРСР 1949 та 1951 рр. Один із засновників і художній керівник створеного у Вінниці Нового українського драматичного театру ім. І.Франка (1920) (див. у кінці місяця розширену довідку).

Література:

Юра Гнат Петрович // Митці України: енцикл. довід. / ред. А.В.Кудрицький. – К., 1992. – С. 668.

Гайдабура, В. У пам'яті і бронзі: [про Г.П.Юру] / В. Гайдабура // Культура і життя. – 2011. – № 31. – С. 11.

• 70 років від дня народження Георгія Федоровича Пилипенка (08.01.1943, м.Вінниця), живописця, члена Національної спілки художників України (1994). Закінчив Одеське державне художнє училище ім. М.Грекова (1973). Працює в галузі станкового живопису, графіки. Основні твори: «Вітряний день», «Кінець літа», «Вінницькі простори», «Тривожний день», «Спека».

Література:

Пилипенко Георгій Федорович // Художники Вінниччини: довід. чл. НСХУ. 1976-2001. – Вінниця, 2001. – С. 57: портр.

Пилипенко Георгій Федорович [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://vinspilka.narod.ru/mut/pilip/pilip.html . – Назва з екрана.

9 75 років від дня народження Олександра Дмитровича Воронюка (09.01.1938, с.Ялтушків Бар. р-ну – 04.12.2008, м.Вінниця), журналіста, краєзнавця. У 1960 р. закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім.Т.Г.Шевченка. Працював у редакції обласної газети «Радянська Житомирщина» (1960), редакції Вінницького обласного радіо (1960-1972), власкором Українського радіо по Вінницькій області (1972-1974), завідувачем кореспондентським пунктом Укртелерадіо (1974-1986), а також у редакціях місцевих газет: оратівської «Ленінський шлях», вінницьких «Південний Буг», «Панорама», «Вінницька газета». Член Національної спілки журналістів України. Лауреат премії республіканського журналу «Перець», обласної журналістської премії ім. К.Гришина. Автор численних публікацій про Героїв Радянського Союзу – уродженців Вінницької області.

Література:

Гальчак, С. Воронюк Олександр Дмитрович / С.Гальчак // Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С.Гальчак. – Вінниця, 2011. – С. 476-477.

Власний кореспондент Олександр Воронюк: [некролог] // Вінниччина. – 2008. – 9 груд. – С. 4: фото.

12 90 років від дня народження Анатолія Яковича Ляшкова (12.01.1923, с.Софіївка Злиньков. р-ну Брянської обл.), живописця, члена Національної спілки художників України з 1985 р. У 1953 р. закінчив Ленінградське художнє училище ім.В.Сєрова. Учасник обласних та республіканських художніх виставок. Працює в галузі станкового живопису. Ветеран Великої Вітчизняної війни. Основні твори: «9 травня», «Лісове мереживо», «Квіти польові», «Початок весни», «За читанням», «На полях Вінниччини». Твори зберігаються у Вінницькому художньому музеї, Івано-Франківському художньому музеї, меморіальному музеї М.І.Пирогова у м.Вінниця, у музеї П.І.Чайковського смт Браїлів Вінницької області, у приватних колекціях України та зарубіжжя.

Література:

Ляшков Анатолій Якович // Художники Вінниччини: довід. чл. НСХУ. 1976-2001. – Вінниця, 2001. – С. 44: портр.

Ляшков Анатолій Якович [Електронний ресурс]: [біогр. дані]. – Режим доступу: http://www.nshu.org.ua/katalog-cleniv-spilki/castina1/66  (дата звернення 10.05.2012). – Назва з екрана.

• 60 років від дня народження Сергія Тимофійовича Бруля (12.01.1953, м.Жмеринка), генерал-майора (2006), начальника Центрального бронетанкового управління Озброєння Головного управління логістики Командування сил підтримки Збройних Сил України (2004-2008). Закінчив Київське вище танко-технічне училище (1974), Факультет керівного складу Військової академії бронетанкових військ, з відзнакою та Золотою медаллю (1983). Службу проходив заступником начальника цеху, начальником цеху, молодшим військовим представником, викладачем Київського військового танкового інженерного училища, старшим офіцером управління Озброєння МО України, начальником управління капітального ремонту, 2004-2008 рр. начальником бронетанкового управління Департаменту ресурсного забезпечення, начальником Центрального бронетанкового управління Озброєння ГУЛ Командування сил підтримки ЗСУ. Звільнений із військової служби 07.08.2008 р. Нагороджений відзнаками Міністерства оборони України «Ветеран військової служби», «Доблесть і честь», «Знак пошани», «Вогнепальна зброя».

Література:

Жолукевський, В.Ф. Генерали (адмірали) Збройних Сил України (1991-2011 рр.): енцикл. істор.-біограф. довід. Кн. 1 / В.Жолукевський, О.Дашкевич. – К., 2011. – 408 с.– Зі змісту: [Бруль С.Т.]. – С. 62.

13 80 років від дня народження Володимира Олександровича Бойка (13.01.1933, м.Хмільник), гірничого інженера, доктора технічних наук (1967), професора (1969), заслуженого працівника вищої школи України. Закінчив Дніпропетровський гірничий інститут (1955) (нині Національний гірничий інститут), з яким пов’язана вся його науково-педагогічна діяльність. Працював доцентом, професором, а з 1969 по 1998 рр. – завідуючим кафедрою аерології та охорони праці. Відомий вчений у галузі аерогазодинаміки шахт, контролю та управління провітрюванням газових шахт. Останнім часом плідно працює над створенням теоретичних основ і технічних засобів системи підземної дегазації шахт, а також – над проблемами, пов’язаними з використанням шахтного метану для потреб народного господарства. Автор біля 350 публікацій, у тому числі 4 монографій та 8 підручників.

Інтернет-ресурс:

Бойко Володимир Олександрович [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nmu.org.ua/ua/content/infrastructure/institutes_faculties/Mining_faculty/Department_ALP/spivrob_kaf/prepods/boykova/  (дата звернення: 21.05.2012). – Назва з екрана.

14 90 років від дня народження Василя Даниловича Білика (14.01.1923, с.Вапнярка, нині смт Томашпіл. р-ну – 12.02.2006, м.Вінниця), лікаря-невролога, доктора медичних наук (1973), професора (1973). Отримав Державну премію УРСР у галузі науки і техніки за відновлення музею-садиби М.І.Пирогова (1983). Учасник Другої світової війни. Закінчив із відзнакою Вінницький медичний інститут у 1950 р., з яким надалі пов’язав свою трудову діяльність. Із 1974 по 1988 рр. – ректор Вінницького медичного інституту (нині Національний університет ім.М.І.Пирогова). Автор 75 наукових праць. Брав участь у виданні та редагуванні 8 наукових збірників. Заслужений працівник вищої школи України (1979). Почесний громадянин м.Вінниці (1998). Нагороджений орденами та медалями.

Література:

Білик Василь Данилович [біографія] // Народний музей Почесних громадян м.Вінниці: Музею – 25: комплект з 29 портр., стислі біогр. відом. / Вінниц. центр проф.-техн. освіти технологій та дизайну. – Вінниця, [2010].

Процек, О.Г. Білик Василь Данилович / О.Г.Процек // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – Т. 2. – К., 2003. – С. 787: портр.

15 175 років від дня заснування (1838) першої газети Поділля (виходила до 1919 р.) «Подольские губернские ведомости», яка була започаткована згідно з царським наказом про видання у 38 губерніях Російської імперії офіційних газет із повідомленнями державної і місцевої влади, а також розвідками з історії та етнографії краю. Газета видавалася російською мовою, на початку вміщувались окремі публікації польською та французькою мовами. З 1918 р. – виходила українською. Друк здійснювався у Кам’янці-Подільському (1915-1916 рр. – у Вінниці). Окремі номери часопису за 1918 р. зберігаються у фонді ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва.

Література:

Подольские губернские ведомости: [хроніка виходу газ.] // Часописи Поділля: іст.-бібліогр. зб. з нагоди 150-ліття першої газ. на Україні (1776-1926) та 10-ліття існування УСРР / Вінниц. Філ. Всенар. б-ки України при ВУАН; Кабінет виучування Поділля; склали: М.Білінський, Н.Співачевська, І.Кревецький; ред. В.Отамановський.– Вінниця, 1927-1928. – С. 13-15.– (Вип. 20).

[Подольские губернские ведомости] // Вінниччина в датах: хронолог. довід. – Вінниця, 2000. – С. 13.

18 60 років від дня народження Івана Володимировича Коваля (18.01.1953, с.Яструбинці Іллінец. р-ну – 28.05.1990, с.Задвір’я Буського р-ну Львів. обл.), прозаїка. Після школи працював у колгоспі трактористом, служив у війську. Закінчив Львівський технікум механічної обробки деревини і працював у Стрижавці в колонії на Вінниччині. Заочно закінчив філологічний факультет Львівського університету. Вчителював. 1990 р. обраний головою сільради в с.Задвір’я, очолив там осередок Народного руху, перший у Львівській області. Загинув в автомобільній катастрофі. Посмертно прийнятий до СПУ. Автор збірки повістей та оповідань «Цвіт пахне небом» (1988), багатьох публікацій у періодичних виданнях. Залишилася в рукопису повість «Сабарівка».

Література:

Подолинний, А.М. Коваль Іван Володимирович / А.М.Подо-линний // З-над Божої ріки: літ. біобібліогр. слов. Вінниччини. – 2-ге вид., перероб. і доп. / упорядкув. і заг. ред. А.М.Подолин-ного. – Вінниця, 2001. – С. 150.

19 70 років від дня народження Бориса Івановича Сидорука (19.01.1943, м.Вінниця), графіка, члена Національної спілки художників України з 1963 р. У 1974 р. закінчив Львівський поліграфічний інститут ім. І.Федорова, факультет графіки. Учасник обласних, республіканських, всесоюзних, міжнародних художніх виставок. Основні його твори: «Монтажники», плакати «За чисті води і прозоре небо», «Збережемо мир», «Мир дому твоєму», картини «Лелека», «Зимовий вечір». Нині проживає в Ізраїлі.

Література:

Сидорук Борис Іванович // Художники Вінниччини: довід. чл. НСХУ. 1976-2001. – Вінниця, 2001. – С. 66.

21 100 років від дня народження Володимира Анто-новича Гнатовського (21.01.1913, с.Кальник, нині Іллінец. р-ну, – 08.09.1977, м.Київ), українського перекладача, критика, члена Спілки письменників України з 1955 р. Закінчив Київський університет ім. Тараса Шевченка (1941). Під час війни викладав у Київському танко-технічному училищі. Потім працював у «Літературній газеті», журналі «Дніпро», апараті СПУ та управлінні виробництва кінофільмів – старшим редактором, відповідальним редактором газети «Друг читача». Опублікував літературно-критичні статті про творчість П.Ніщинського, О.Десняка, А.Свидницького, А.Барбюса. Перекладав переважно з російської та узбецької мов. Заслужений працівник культури Узбецької РСР. Нагороджений Грамотою Президії Верховної Ради Узбецької РСР, медалями.

Література:

Сокіл, В.Ф. Кальник – село подільське: іст.-краєзн. нарис / В.Сокіл. – Вінниця: Вінниц. газ., 2011. – 412 с. – Зі змісту: [Гнатовський Володимир Антонович]. – С. 289.

23 125 років від дня народження Всеволода Дем’яно-вича Богатського (23.01.1888, с.Кам’янка Ольгопіл. повіту Поділ. губернії – 19.12.1950, м.Одеса), хіміка-органіка, кандидата хімічних наук, професора. Закінчив Новоросійський університет в Одесі 1910 р. (нині Одеський національний університет імені I.I.Мечникова). Перу вченого належать фундаментальні роботи з важливих напрямків хімічної науки. Основні наукові дослідження пов’язані з хімією. У галузі аналітичної хімії розроблені методи визначення летючих кислот у вині. У галузі прикладної хімії був розроблений посібник щодо досліджень виноградного вина, спосіб усунення плямистості й роз’їдання внутрішньої поверхні консервних банок. Наслідки досліджень опубліковані в 30 наукових працях. Уряд високо оцінив заслуги вченого в розвитку вітчизняної науки, нагородивши його орденом Трудового Червоного Прапора, медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.».

Література:

Шабанов, Є.В. Богатський Всеволод Дем'янович / Є.В.Ша-банов // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2004. – Т. 3. – С. 120.

Богатський Всеволод Дем’янович [Електронний ресурс]: [біогр. довід.]. – Режим доступу: http://liber.onu.edu.ua/veteran/  (дата звернення: 21.05.2012). – Назва з екрана.

25 65 років від дня народження Миколи Григоровича Вороліса (25.01.1948, с.Вернянка Липовец. р-ну), педагога, історика, краєзнавця. У 1976 р. закінчив історичний факультет Вінницького державного педагогічного інституту. Працював учителем історії, завучем середньої загальноосвітньої школи № 2 м.Вінниці (1977-1979), зав. кабінетом історії інституту післядипломної перепідготовки кадрів м.Вінниці (1979-1987). Старший викладач кафедри історії України Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського (з 1987). З 2000 р. очолює відділ аспірантури та докторантури. Сфера краєзнавчих інтересів – розвиток освіти на Поділлі в другій половині ХІХ – на поч. ХХ ст. Учасник Всеукраїнських наукових та регіональних історико-краєзнавчих конференцій.

Література:

Гальчак, С. Вороліс Микола Григорович / С.Гальчак // Роз-виток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С.Галь-чак. – Вінниця, 2011. – С. 475-476.

27 60 років тому народився Валерій Ананійович Бевз (27.01.1953, с.Козинці Липовец. р-ну), генерал міліції, народний депутат України VI скликання (2007) від КПУ, заступник Міністра України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи (2007), голова постійної комісії з питань зміцнення законності й правопорядку, охорони прав людини Вінницької облради (2006-2007), секретар Комітету з питань законодавчого забез-печення правоохоронної діяльності (2007-2010), голова Комітету з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією (2010). Закінчив Горьківську вищу школу МВС СРСР

(1974-1978), Академію МВС СРСР (1991). Перший заступник начальника УМВС України у Вінницькій області – начальник кримінальної міліції. Протягом 2000-2003 рр. – начальник УМВС України у Вінницькій обл. З 2004 р. працював заступником голови Вінницької обласної державної адміністрації. 2004-

2005 рр. – заступник голови керівного апарату Вінницької облдержадміністрації. Отримав Ордени «За заслуги» III (1999), II ст. (2010) та медалі «За бездоганну службу» III, II ст.

Література:

Заиковатый, И. Валерий Бевз: [про нар. деп. ВР, колиш. кер. обл. міліції В.А.Бевза] / И.Заиковатый // Вінниц. реалії. – 2010. – 6 жовт. – С. 8-9.

Бевз, В. Валерій Бевз: «Доки не піднімемо на вищий рівень законослухняність наших громадян, дуже важко буде щось змінити»: [інтерв'ю нар. деп. України, вінничанина, з лют. 2011 р. – голови Ком. з питань боротьби з організов. злочинністю і корупцією] / В.Бевз; розмовляв Ю.Шевчук // Голос України. – 2011. – 10 берез. – С. 5.

Бевз, В. Валерій Бевз навіть зі значком депутата в першу чергу залишається генералом: [інтерв'ю] / В.Бевз; запис. М.Зотов // Місто. – 2012. – 8 серп. – С. 10: портр.

Бевз Валерій Ананійович [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dovidka.com.ua/user/?code=34329  (дата звернення: 21.05.2012). – Назва з екрана.

30 95 років (30.01.1918) з часу проголошення радянської влади у Вінниці. Територія Подільської губернії стала радянською.

Література:

Боротьба за владу Рад на Поділлі (берез. 1917 р. – лют. 1918 р.): док. й матеріали / Держ. архів Хмельниц. обл.; під ред. М.І.Мехеди. – Хмельницький, 1957. – 307 с.

Зільберт, М.І. Боротьба за встановлення радянської влади на Вінниччині / М.І.Зільберт, А.Г.Бабенко. – Вінниця, 1957. – 38 с.

Зеленюк, І.С. 1917 рік на Поділлі / І.С.Зеленюк. – Л., 1966. – 167 с.

Сильвестер Ґроза походив із дрібношляхетського роду герба Вонж (Wąż) з додатком Венжик (Wężyk), який, ймовірно, мав українське коріння, а пізніше полонізувався. Сильвестер народився 7 січня 1793 р. в Меджибожі на Поділлі. Був сином Павла й Теофілі з Копчинських. Навчався спершу вдома, потім в Уманській василіанській (1802-1809) і Вінницькій повітовій школах. Після закінчення останньої як адвокат-стажер практикував упродовж трьох років у відомого вінницького адвоката Завадзького. В 1812 р. перебрався до Кам’янця-Подільського, де як адвокат вів справи багатьох поміщиків. Сумлінністю й особистими якостями здобув собі симпатії та матеріальну забезпеченість. Близько 1819 р. залишив адвокатську практику й замешкав у с. Гришках Літинського повіту, які орендував. Потім переїхав до Курилівців того ж повіту, де жив щонайменше до 1821 р. Одружився з Вінцентою Одинєц, з якою через 5 років після шлюбу підписав акт про взаємне пожиттєве володіння всіма їхніми маєтностями (22 травня 1826 р. (за ст. ст.) в Летичівському повітовому суді). Чи брав участь у Листопадовому повстанні, точно невідомо. І хоча в справі про звинувачення учасників польського повстання в нападі на Бар 10 травня 1831 р. (за ст. ст.) серед керівників нападу фігурує «поміщик Літинського повіту села Курилівців по імені невідомий Ґроза, який прийняв звання поручика», однак, можливо, тут ідеться про котрогось із його чотирьох братів.

У 1834 р. Сильвестер Ґроза набув разом із дружиною половину с. Безіменного Махнівського повіту. Присвятив себе того часу літературі, приєднуючись до групи представників «української школи» в польській літературі. Публікував статті й повісті в новорічному альманасі свого брата Алєксандра «Rusałka». Крім того, співпрацював із журналом Юзефа Іґнаци Крашевського «Athenaeum». Окремо видав «Myśli nad niektóremi zdrożnościami ludzkiemi» («Думки над деякими людськими вадами», Вільно, 1840), «Powieści podolsko-ukraińskie» («Подільсько-українські повісті», т. І-ІІ, Вільно, 1842), «Pan Justynian się żeni» («Пан Юстиніан жениться», 1846), «Hrabia Ścibor na Ostrowcu» («Граф Сцібор на Островці», 1848, присвячену Іґнаци Мархоцькому), «Pamiątki i wspomnienia rozmaite» («Різні пам’ятки і спогади», Вільно, 1848) та ін. Крім того, є автором таких праць: «Opisanie mogił i innych starożytności pow. machnowieckiego» («Опис могил та інших старожитностей Махнівського пов.») і «Opisanie Sofijówki» («Опис Софіївки», «Rimembranza», т. І, Вільно, 1843; про уманський парк). У рукописі залишив два томи белетристики й том поезій. У своїх творах намагався відтворити традиції та звичаї шляхти й селян, широко використовував український фольклор.

Підтверджував своє шляхетське походження разом із братами Авґустином і Алєксандром 1844 р. в Подільській губернії. Внаслідок родинних поділів (зокрема, здійсненого 19 липня

1845 р. (за ст. ст.) в Махнівському повітовому суді) частка Сильвестра з батьківського спадку становила 1 тис. руб. Великим ударом для нього була смерть коханої дружини в 1843 р., їхній шлюб був бездітним.

Сильвестер Ґроза помер від апоплексичного удару 4 серпня 1849 р. в Безіменному, похований у Махнівці.

В.В.Колесник

Література

Пилипчук, Р.Я. Гроза (Groza) Сильвестер Венжик / Р.Я.Пилипчук // Укр. літ. енцикл. (УЛЕ). – К., 1988. – Т. 1. – С. 500.

Подолинний, А.М. Гроза Сильвестер Венжик / А.М.Подо-линний // З-над Божої ріки: літ. біобібліогр. слов. Віннич-чини. – 2-ге вид., перероб. і доп. / упорядкув. і заг. ред. А.М.Подолинного. – Вінниця, 2001. – С. 88.

Похилевич, Л.И. Сказания о населённых местностях Киевской губернии / Л.И.Похилевич. – К., 1864. – Зі змісту: [Про Грозу (Groza) Сильвестера Венжика]. – С. 291.

Список дворян, внесённых в дворянскую родословную книгу Подольской губернии. – Камянец-Подол., 1897. – С. 199.

Aftanazy, R. Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej. – Wyd. drugie przejrzane i uzupełnione. – Wrocław, 1996. – T. 10: Województwo bracławskie. – S. 118-125, 129-131.

Boniecki, A. Herbarz polski: wiadomości historyczno-genealogiczne o rodach szlacheckich.– Warszawa, 1904. – T. VII. – S. 129.

Chmielowski, P. Groza Sylwester // Wielka encyklopedia powszechna ilustrowana.– Seria 1. – Warszawa, 1900. – T. ХXV.– S. 918-919.

Groza Sylwester // Encyklopedia powszechna S. Orgelbranda. – Warszawa, 1900. – T. 6. – S. 374.

Giełżyński, W. Groza Sylwester // Polski słownik biograficzny. – Wrocław, 1961. – T. IX. – S. 32.

Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich / Pod red. F.Sulimierskiego, B.Chlebowskiego, W.Walewskiego. – Warszawa, 1884. – T. V. – S. 880.

Документи

Державний архів Вінницької області. Ф. 472. – Оп. 1. – Спр. 519. – Арк. 21.

Ф. 492. – Оп. 1. – Спр. 47. – Арк. 426-426 зв.

Ф. 737. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 57 зв., 84.

Ф. 792. – Оп. 1. – Спр. 54. – Арк. 320-327 зв., 338 зв.; Спр. 63, Арк. 229-229 зв.; Спр. 69. – Арк. 7 зв. – 8; Спр. 74. – Арк. 142 зв. – 145.

Ф. 864. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 786-786 зв.; Спр. 2. – Арк. 6-7 зв., 80 зв. – 83, 176 зв. –177; Спр. 3, Арк. 251 зв. – 252 зв.; Спр. 4. – Арк. 143 зв. – 144 зв., 162 зв. – 164; Спр. 17. – Арк. 111 зв. – 112 зв.; Спр. 21. – Арк. 142 зв.; Спр. 27, Арк. 141-142 зв.

Гнат Юра належить до тих митців, які творили історію українського театру й усе життя до фанатизму служили її величності Мельпомені. Про Гната Петровича написані книги й монографії, знято документальні фільми... Актор на Херсонщині, Галичині. Отримав благословення М.Заньковецької та П.Саксаганського, якого усе життя вважав своїм учителем. Знайомство у театрі «Руська бесіда» з Лесем Курбасом. Мрія створення якісно нового театру, в основі якого були б твори Шекспіра, Шіллера, Шевченка, Лесі Українки... Створення «Молодого театру» (Курбас, Семдор, Юра)... Протиріччя яскравих творчих особистостей... І майже півстолітнє служіння єдиному театру, заснованому у Вінниці в січні 1920 р.

У 1940 р. Гнат Петрович одержав звання «Народний артист СРСР». А його театр – звання академічного. І сьогодні відомий в усьому світі Національний академічний драматичний театр ім. Івана Франка є першою сценою України.

Громадянська війна, жорстокий терор, та ще й постійна зміна уряду... Рятуючи трупу акторів, Юра потрапляє спочатку до Кам'янця-Подільського, а згодом – до Вінниці. «Десь між Києвом і Кам’янцем живе своїм одмінним життям Вінниця…». Тут зустріли й трупу Миколи Садовського (державний театр Української Народної Республіки), і акторів Нового Львівського театру (відомчий театр галицької армії січових стрільців), побачили Голову Директорії Симона Петлюру з урядом та урядовою адміністрацією УНР…

І все ж, у таких непростих умовах, 28 січня 1920 р. виставою «Гріх» за драмою В.Винниченка розпочинає життя стаціонарний український театр під керівництвом Гната Юри. Під опікою Української галицької армії було створено Новий драматичний театр ім. Івана Франка. Молодіжній трупі (злиття Нового Львівського театру та групи «Молодого театру») було суджено увійти в історію української сцени. Амвросій Бучма, Олексій Ватуля, Володимир Сокирко, Феодосія Барвінська,

Йосип Гірняк; режисери Є.Коханенко, К.Кошевський, Б.Глаголін; сценограф – М.Драк... Лише за перший сезон театр показав 23 прем'єри, котрі користувалися надзвичайним успіхом у Вінниці, Черкасах, Кременчуці, Олександрії, Проскурові (Хмельницький), Кам'янці-Подільському та інших містах. Театр представляв свої вистави на цукроварнях Черкащини й Поділля. У непростих умовах голоду довелося служити акторам, так що з ними нерідко розраховувалися й цукром...

Народився театр нової доби: «Панна Мара», «Чорна пантера і білий ведмідь», «Молода кров», «Базар», «Брехня» В.Винниченка, «Весілля Фігаро» Бомарше, «Молодість» М.Гальбе, «Тартюф» Мольєра, «Цар Едіп» Софокла, «Суєта» І.Карпенка-Карого, «Лісова пісня» Лесі Українки...

Гнат Петрович у свої 32 роки свято вірив у благородство сімейних цінностей. Практично вся родина Юри на світанку театрального життя бурхливо влилася в розбудову нового колективу! Їхні імена вписані не лише в історію театру, але й мистецтва в цілому. Окрім Гната, старший брат Терешко (найпопулярніший у сім’ї) й молодший Сашко (Юра-Юрський), та ще й сестра Тетяна, юна дружина Ольга Рубчаківна. З дітьми мандрувала й мати Меланія Григорівна, якщо були продукти, готувала на всіх їжу. Померла вона у Вінниці, де й похована. До речі, Гнат Петрович по родинному ставився до всіх працівників театру, адже в цьому вбачав запоруку успіху.

Гастролюючи по Донбасі у страшенну спеку, на підводах, іноді й пішки, мандрували шахтарськими, заводськими селищами з «Овечою криницею», «Гайдамаками», «На дні», «Весіллям Фігаро»... Актори виживали, маючи витримку й винахідливість, грали щодня. Справжнім помічником із глибоким відчуттям театрального простору був Матвій Драк (наш земляк!): коли грали «Лісову пісню» просто неба, декораціями слугувала паркова природа, спека... і казкові живописні костюми художника. Франківці справили неабияке враження не лише на робітників, але й на владу. Театр отримав статус державного... і переїхав до тодішньої столиці України – Харкова (восени 1923 р.).

1926 р. франківці гастролювали в Москві, збиралися до Парижа. Та коли повернулись до Харкова, були переведені до Києва, а столичним призначили «Березіль», очолюваний колишнім соратником, «прогресивнішим» Лесем Курбасом. Влада зіштовхнула лобами двох майстрів, заславши одного з них у провінцію. Як нам, сьогоднішнім, уявити Київ провінцій-ним (!?): поруч із театром, де височіє пам’ятник Франкові, притулена хатина, за тином якої посміхаються соняхи й пасуться кози... Уже за рік Юра здобув прихильність вибагливих киян. «Провінційний» театр поступово перетворюється на великий столичний стаціонарний колектив.

На думку Амвросія Бучми, на світі лише два геніальні режисери, Курбас та Ейзенштейн, і лиш один режисер делікатний – Юра. Гнат Петрович справді був людиною м’якого серця, що в театральній професії (та ще за тих похмурих часів!) вимагало чималої мужності. Йому неодноразово доводилося ставати на захист своїх колег у часи репресій. Та й сам міг опинитися за ґратами. Відомий випадок, коли він конфліктував із петлюрівською контррозвідкою (заарештували акторів-франківців, а його запідозрили в більшовизмі). Тоді ж Юра виступив перед членами уряду УНР із заявою «якщо заважатимете працювати, то український театр узагалі припинить своє існування!» Юра пішов на «шантаж», але його помилували, зберігши колектив... Коли 1933-го хмари скупчилися над Курбасом, Юра забув усі кривди й запропонував йому перейти до франківців. Той не пішов. Дав прихисток він і Миколі Садовському, театр якого не допоміг трупі Юри у 20-ті...

1954 р. – гастролі франківців у Москві. І раптом – наказ про зняття Гната Юри з посади головного режисера. Натомість прислали з Харкова Мар’яна Крушельницького, актора-курбасівця. Юра став рядовим артистом і режисером. За рік влада оговталася: Юра – художній керівник, а Крушельниць-

кий – головний режисер. І додали у ЦК партії: «Тепер керуватимете вдвох, як ото у МХАТі Станіславський і Немирович!». На що Юра незворушно запитав: «А хто з нас буде Станіславським?». Фраза прозвучала вбивчо, адже він був геніально-печальним коміком.

Юра створював театр для народу. Та не для юрби... «Його театр піднімав глядача “над натовпом”, ніс певну просвіт-ницьку місію»… Йому вдавалося врівноважувати репертуарну політику театру, адже був людиною мудрою, та ще й наділеною неабияким почуттям гумору, яке допомагало йому не лише на сцені, але й у житті. У повсякденні траплялися курйозні випадки, з яких вийти допомагав саме гумор, та він завжди межував із печаллю. Цей сум ми й сьогодні можемо побачити в очах його Мартина Борулі (добре, що архів зберігає телевізійний фільм!). Це справжній артистичний шедевр! Та й узагалі, Юра був неперевершеним у комедіях І.К.Карпенка-Карого!

Чудовим був і в ролі Фігаро. Знавці зазначали, що такий французький темперамент серед слов’янських артистів – рідкість. Можливо, він дійсно має французьке коріння (Юрські гори!). Подейкують же, що предком Юрів був наполеонівський солдат, що осів на Херсонщині!..

А як він грав бравого солдата Швейка! Зазначали сучасники – «на межі веселої непристойності». І сьогодні у сквері біля свого театру, посміхаючись, зустрічає гостей Юра-Швейк, що навіки застиг у скульптурі Володимира Чепелика.

Гнат Петрович любив нашу Вінницю. 1926 р. створив Подільсько-Волинську філію театру ім. Івана Франка. За будь-якої слушної нагоди приїздив зі своїми колегами. Підтримував дружні стосунки з фундатором Вінницького академічного театру ім. М.К.Садовського Федором Верещагіним, приїздив на прем'єри та ювілеї...

Вроджена кмітливість, інтуїція, помножена на життєву мудрість, передану батьками, і дивовижна, доведена до абсолюту, відданість театру, ставала у нагоді Юрі-акторові, режисерові, мистецькому керівникові. Ось він іде вулицями Вінниці... Поли пальта розлітаються... Поряд – його соратники... Посмішка, радість в очах: «Ось тут ми починали, тут ми народилися...».

С.В.Фицайло

Література

Юра, Г.П. Моє життя: спогади, статті / Г.П.Юра. – К.: Мистец., 1987. – 183 с.: іл.

Зінченко, Л.П. Гнат Юра та Новий вінницький театр / Л.П.Зінченко // Особистість в культурі: збірник. – Вінниця, 2001. – С. 211-215.

Захаревич, М. Право на історичну пам'ять: [про театр ім. І.Франка, зокрема про вінниц. період, керован. Г.П.Юрою] / М.Захаревич // Уряд. кур’єр. – 2005. – 26 берез. – С. 8.

Гайдабура, В. Маяк для блукаючих зірок: [про Г.П.Юру, який заснував театр ім. І.Франка у Вінниці] / В.Гайдабура // Культура і життя. – 2005. – 23 берез. – С. 6.

Муштенко, С. Гнатова хата: [про відзнач. в Нац. театрі ім. І.Франка 120-річчя від дня народж. Г.Юри] / С.Муштенко // Дзеркало тижня. – 2008. – 9 лют. – С. 18.

Кроп, Т. Гнат Юра – відомий і невідомий: [про вист. у фойє Нац. акад. театру ім. І.Франка, присвяч. 120-річчю від дня народж. Г.Юри] / Т.Кроп // Демокр. Україна. – 2008. – 15 лют. – С. 26.

Гайдабура, В. У пам'яті і бронзі: [вшанув. пам’яті Г.П.Юри] / В.Гайдабура // Культура і життя. – 2011. – № 31. – С. 11.

1 90 років (1923) відтоді, як відкрито Жмеринське залізничне ПТУ, нині Жмеринське вище професійне училище. У 1923 р. училище готувало металістів та деревообробників. Ці спеціальності були найбільш потрібні Південно-Західній залізниці. Тоді ж навчальний заклад перейменовано на Школу робітничої молоді, а в 1940 р. – на Фабрично-заводське училище Міністерства трудових резервів. З початком Великої Вітчизняної війни училище евакуювали у м.Куйбишев, навчальний корпус же та бібліотеку спалили німецькі окупанти. Відбудова здійснювалася з 1944 по 1946 рр. З 1 вересня 1969 р. навчальний заклад розпочав свою діяльність як середнє професійно-технічне училище з терміном навчання 3 роки. 04.08.2005 р. Наказом Міністерства освіти і науки України заклад перейменовано на Жмеринське вище професійне училище. На сьогодні заклад є одним із кращих на Вінниччині.

Література:

Купшане, О. Жмеринському вищому професійному училищу – 85! / О.Купшане // Інфо Жмеринка. – 2008. – 8 лют. – С. 2.

Державний професійно-технічний навчальний заклад «Жмеринське вище професійне училище» [Електронний ресурс]: [істор. довід. про навч. заклад]. – Режим доступу: https://proftekhosvita.org.ua/uk/establishment/detail/derzhavnyj-profesijno-tehnichnyj-navchalnyj-zaklad-zhmerynske-vysche-profesijne-uchylysche/  (дата звернення: 25.05.2012). – Назва з екрана.

3 55 років від дня народження Ольги Анатоліївни Коляструк (03.02.1958, м.Вінниця), історика, краєзнавця, доктора історичних наук (2010), професора, зав. кафедрою філософії, суспільно-політичних дисциплін та етнології ВДПУ імені Михайла Коцюбинського (див. у кінці місяця розширену довідку).

Література:

Гальчак, С. Коляструк Ольга Анатоліївна / С.Гальчак // Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С.Гальчак. – Вінниця, 2011. – С. 557-558.

Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського (1912-2012): ювіл кн. – Вінниця, 2012. – 224 с. – Зі змісту: [Про О.А.Коляструк]. – С. 121, 125.

4 70 років від дня народження Леоніда Павловича Середи (04.02.1943, с.Ситківці Немирів. р-ну), кандидата технічних наук (1986), професора (1997), академіка Міжнародної академії наук вищої школи (1999), Почесного ректора, заслуженого працівника освіти України (2002), завідуючого кафедрою експлуатації машинно-тракторного парку та технічного сервісу. Працював ректором Вінницького державного аграрного університету з 1992 р. по серпень 2009 р. Значний його внесок у розвиток міжнародних зв'язків і організації проекту «Підтримка українського приватного фермерства та наукового співробітництва США – Україна 1999-2000 рр.». Л.П.Середа – автор 22 підручників і методичних посібників, йому належить понад сотня наукових розробок по сільськогосподарській техніці та 349 публікацій відповідної тематики. У 2008 р. Указом Президента України він нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, відзнакою «Знак Пошани», є повним кавалером знаку «Відмінник аграрної освіти» Міністерства аграрної політики України. У 2009 р. нагороджений відзнакою Вінницької обласної ради і облдержадміністрації «За заслуги перед Вінниччиною». Депутат обласної Ради п’ятого скликання.

Література:

Трошкова, А. Зерно проростає з любові: [тем. добірка про ректора Вінниц. держ. аграр. ун-ту Л.П.Середу] / А.Трошкова // Вінниччина. – 2004. – 3 лют.

Середа Леонід Павлович [Електронний ресурс]: [біогр.довід.]. – Режим доступу: http://vsau.org/web/vsau/vsau.nsf/563c13da32f6285ec22575a00045974e/0cf48e17bddb1738c22577ac0048df16?OpenDocument .(дата звернення: 25.05.2012) – Назва з екрана.

5 60 років від дня народження Володимира Анатолійовича Зелінського (05.02.1953, с.Ободівка, Тростянец. р-ну), художника декоративно-прикладного мистецтва, члена Національної Спілки художників України з 1989 р. У 1972 р. закінчив Вижницьке училище прикладного мистецтва за фахом художня обробка дерева. Учасник обласних, всеукраїнських виставок з 1986 р. та міжнародних художніх виставок. Працює в галузі художнього металу. Твори є власністю Міністерства культури України, зберігаються у Вінницькому обласному художньому музеї, у вітчизняних та зарубіжних приватних колекціях.

Література:

Зелінський Володимир Анатолійович // Художники Віннич-чини: довід. чл. НСХУ. 1976-2001. – Вінниця, 2001. – С. 23: портр.

Зелінський Володимир Анатолійович [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://vinspilka.narod.ru/mut/zilin/zilins.html  (дата звернення: 21.05.2012). – Назва з екрана.

8 95 років від дня народження Євгенії Давидівни Тондій (8.02.1918, с.Цвілівківці Кам’янець-Поділ. р-ну Хмельниц. обл. – 20.07.2003, с.Соболівка Теплиц. р-ну), народної фольклористки. Народилася в родині священика. Починаючи з 1933 р., учителювала в селах Теплицького р-ну, організовувала шкільні хори. У 1936 р. співала в державній хоровій капелі «Думка». Закінчила заочно Бершадське педучилище (1946) та Уманський педінститут (1960). З 1958 р. жила в с.Соболівка. Там організувала хор, на основі якого 1962 р. утворився ансамбль народної пісні «Українка». Мала феноменальну пам’ять, знала величезну кількість пісень, записувала їх. Частину рукописної спадщини передала своїм послідовницям – поетесі з Теплика Тетяні Приймасюк (60 пісень, 205 приказок, обряд «Петрашівське весілля») і директорові Соболівської школи естетичного виховання Людмилі Шейко (104 пісні), які працюють над упорядкуванням записів фольклористки.

Література:

Сторожук, В.П. Тондій Євгенія Давидівна / В.П.Сторожук // Вінниччина фольклорна: довідник / Обл. центр нар. творчості; упоряд. А.М.Подолинний, Т.О.Цвігун. – Вінниця, 2004. – С. 80-81.

Приймасюк, Т. Пам'яті Євгенії Тондій: [про життєвий і творч. шлях фольклористки] / Т.Приймасюк // Вісті Тепличчини. – 2007. – 13 лип.

Мазуренко, Л.Л. Земля материнська – Поділля: [про Є.Д.Тондій] / Л.Мазуренко // Світлиця. – 2010. – № 1. – С. 31-33.

• 90 років від дня народження Григорія Йосиповича Кузика (08.02.1923, с.Шляхова Бершад. р-ну – 20.11.2007), Героя Соціалістичної Праці (1986), ветерана сільськогосподарського виробництва, колишнього голови Шляхівського господарства. Закінчив до війни 6 класів Шляхівської школи. Під час окупації господарював удома, а в літній період – в общині. Після звіль-нення від фашистів Григорій Кузик призивається в діючу Армію на фронт. Під Ясами його поранено і після госпіталю у 1945 р. він демобілізувався. Працював бригадиром рільничої бригади в місцевому колгоспі, потім агентом по заготівлях, завідуючим перевалкою Джулинського заготзерно, в 50-х рр. – голова сільради. З 1945 р. – заступник голови місцевого колгоспу, а з 1958 р. – заступник голови укрупненого колгоспу В.М.Кавуна. Деякий час був секретарем парторганізації. Закінчив заочно Уманський сільгоспінститут. Був головою колгоспу (1970), після В.М.Кавуна. Обирався депутатом Верховної Ради УРСР, місцевих рад. Нагороджений орденами Леніна, Жовтневої Революції, Знаком Пошани та кількома медалями.

Інтернет-ресурс:

Кузик Григорій Йосипович [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.bershad.ua/b/history/herojpraci/17998.html  (дата звернення: 21.05.2012). – Назва з екрана.

12 60 років від дня народження Михайла Володимировича Йолтухівського (12.02.1953, с.Явтухи Деражнян. р-ну Хмельниц. обл.), фізіолога, доктора медичних наук (2000), професора (2005). Закінчив Вінницький медичний інститут (нині Національний медичний університет ім. М.І.Пирогова) з відзнакою (1978). Працював старшим лаборантом кафедри нормальної фізіології Вінницького медичного інституту. Упродовж 1980-1983 рр. – аспірант, асистент (1983-1991), старший викладач (1991-1992), з 1992 р. – доцент кафедри нормальної фізіології Вінницького медичного інституту. З 2000 р. – заступник декана по роботі з іноземними студентами. З 2001 р. – професор кафедри нормальної фізіології цього ж навчального закладу. Нагороджений Почесною Грамотою Міністерства освіти і науки України (2006). Автор численних наукових праць, багатьох раціоналізаторських пропозицій. Напрямок наукових дослід-жень: фізіологія центральної нервової системи.

Література:

Вінницький державний медичний університет ім.М.І.Пирогова: матеріали з історії ун-ту / за ред. В.М.Моро-за. – Вінниця, 1994. – Зі змісту: [Про М.В.Йолтухівського]. – С. 44-45, 47, 50-51.

14 День народження Марії Оксентіївни Руденко (14.02.1915, с.Слобода-Яришівська, нині Могилів-Поділ. р-ну, – 14.05.2003, там же), фольклористки, етнографа, краєзнавця, педагога, майстрині народного живопису та витинання. Передала в ІМФЕ АН України записи понад 1000 народних пісень, стільки ж прислів’їв і загадок, 200 казок та легенд, близько 200 повір’їв, чимало народних прикмет, голосінь, небилиць й ін. Частина її фольклорних зібрань увійшла до книг «Ігри та пісні», «Колядки та щедрівки», «Весілля», «Народні оповідання» та ін. Авторка ряду сценаріїв обрядових свят, зібрала 54 зразки народної вишивки, розмальовувала хати. Самобутня майстриня паперових витинанок, які демонструвалися на виставках в Україні та за її межами, відзначені нагородами. Учасниця всеукраїнських та обласних фольклористичних конференцій, ініціатор І Всеукраїнського свята витинанки (1993). Будинок Марії Руденко з численними фольклорно-етнографічними колекціями перетворено на народний музей. Заслужений працівник культури УРСР (1970), лауреат премії імені П.Чубинського (1992). На її честь Міжнародний центр малих планет при астрофізичному інституті США назвав відкриту кримським астрологом М.Черних зірку «Горлиця» (за назвою очолюваного нею самодіяльного ансамблю).

Література:

На радість людям...: бібліогр. покажч.: (до 90-річчя від дня народж. М.О.Руденко) / Вінниц. ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва; уклад.: О.Ніколаєць, Т.Кристофорова; вступ. ст. А.Подолин-ного. – Вінниця, 2005. – 24 с.

• 60 років від дня народження Ірини Костянтинівни Попенко (14.02.1953, м.Вінниця), графіка, члена Національної спілки художників України з 1985 р. Закінчила Іванівське державне художнє училище (Росія) у 1973 р. та Московське вище художньо-промислове училище (колишнє Строганівське) 1978 р. за фахом промислова графіка. Учасниця обласних, республіканських, всесоюзних і міжнародних конкурсів плакату та графіки. Зараз працює у галузі плакату, станкової графіки, сучасної видавничої діяльності. Твори зберігаються у Міністерстві культури України та в приватних колекціях.

Література:

Попенко Ірина Костянтинівна // Художники Вінниччини: довід. чл. НСХУ. 1976-2001. – Вінниця, 2001. – С. 60: портр.

Попенко Ірина Костянтинівна [Електронний ресурс]: [біогр. та діяльн.]. – Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/  (дата звернення: 25.05.2012). – Назва з екрана.

15 100 років (1913) тому вийшов перший номер часопису «Экономическая жизнь Подолии», органу Подільського губернського земства.

Література:

Экономическая жизнь Подолии: [хроніка виходу газ.] // Часописи Поділля: іст.-бібліогр. зб. з нагоди 150-ліття першої газ. на Україні (1776-1926) та 10-ліття існування УСРР / Він-ниц. Філ. Всенар. б-ки України при ВУАН; Кабінет виучування Поділля; склали: М.Білінський, Н.Співачевська, І.Кревецький; ред. В.Отамановський.– Вінниця, 1927-1928. – С. 46. – (Вип. 20).

• 70 років від дня народження Анатолія Іларіоновича Колісниченка (15.02.1943, с.Косанове Гайсин. р-ну), україн-ського прозаїка. Закінчив Кузьминецьку СШ (1960). Після навчання в Немирівському педучилищі (1960-1962) вчителював у Кам’янецькій школі-інтернаті на Запоріжжі. Вищу освіту здобув на філологічному факультеті Одеського університету (1968). Працював у сценарному відділі Одеської кіностудії, викладав в Одеському медінституті, завідував відділом обласного телебачення, очолював Одеську СПУ (1983-1987). Друкується з 1964 р. Автор новел та повістей, за мотивами деяких знято фільми: «Далекий голос зозулі» (1986) і «Женихи» (1987). Лауреат премії «За кращу книгу молодого письменника СРСР» (1975) та премії ім. Ю.Яновського (1990). Член СПУ з 1968 р.

Література:

Подолинний, А.М. Колісниченко Анатолій Іларіонович / А.М.Подолинний // З-над Божої ріки: літ. біобібліогр. слов. Вінниччини. – 2-ге вид., перероб. і доп. / упорядкув. і заг. ред. А.М.Подолинного. – Вінниця, 2001. – С. 156.

• 55 років від дня народження Крістіни Казимирівни Жілінскайте (15.02.1958, с.Ілгакеміс Каунаського р-ну, Литва), живописця, художниці по склу, члена Національної спілки художників України з 1990 р. У 1976 р. закінчила Каунаську середню школу мистецтв ім. Ю.Науяліса, в 1982 р. – Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва, відділення художнього скла. У період з 1984 по 2002 рр. працювала у Вінницькому художньо-виробничому комбінаті на творчій роботі. У 2008 р. – секретар Вінницької організації Національної спілки художників України. З 1982 р. – учасниця республіканських, всесоюзних та міжнародних виставок, а також учасниця живописно-графічних пленерів у Вінниці, Кам'янці-Подільському, Немирові, Хмільнику, Криму та ін. Персональні виставки у Вінниці – 1991, 1994, 1998, 2001, 2005-2008 рр. Твори зберігаються в музеях, громадських закладах, приватних колекціях України та зарубіжжя.

Література:

Журунова, Т.Г. Жілінскайте Христина Казимирівна / Т.Г.Журунова // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2009. – Т. 9. – С. 613.

Жілінскайте Крістіна Казимирівна // Художники Віннич-чини: довід. чл. НСХУ. 1976-2001. – Вінниця, 2001. – С. 21: портр.

• 20 років із дня відкриття (15.02.1993) Музею Пам'яті воїнів Вінниччини, які загинули на території Афганістану у війні, що тривала в 1979-1989 рр., з нагоди 4-ї річниці виведення радянських військ з Афганістану. У музейній експозиції, яка складається з п'яти оглядових зал, розміщено особисті речі загиблих, їхні листи рідним, фотографії, надіслані з Афганістану, листи від командування військових частин, вміщено понад 300 експонатів. Експозиція музею відтворює трагічну сторінку історії нашого народу, розповідає про юнаків, які загинули на афганській землі. В окрему експозицію виділені матеріали, що знайомлять відвідувачів з учасниками бойових дій, які проживають у Вінниці та Вінницькій області. Представлена діяльність активних районних спілок ветеранів війни в Афганістані: Бершадської, Гайсинської, Іллінецької, Калинівської, Чечельницької. Значне місце займають особисті речі: зброя, військове спорядження, афганські грошові одиниці, книги афганською мовою. Заслуговують на увагу книги, видані районними спілками Гайсина та Оратова, щоденник Олександра Шевчука.

Література:

Олещенко, Є. Музеї воїнів Вінниччини, загиблих в Афганістані / Є.Олещенко, О.Осьмачко // Час і досі не загоїв рану. Цей одвічний біль Афганістану / Є.Олещенко, О.Осьмачко. – Вінниця, 2010. – С. 146-150: фото.

19 50 років від дня народження Костянтина Вікто-ровича Завальнюка (19.02.1963, с.Комарів, нині с.Урожайне Тиврів. р-ну), історика, архівіста, краєзнавця, кандидата історичних наук (1999), члена Національної спілки журналістів України (1996). Закінчив Вінницький педагогічний інститут, історичний факультет у 1984 р., вчителював. З 1994 р. – провідний архівіст Державного архіву Вінницької області. Досліджує історію повстанського руху 20-х років ХХ ст. на Поділлі, літературно-мистецьке Поділля, палеоуфологію. Автор більше 50 науково-краєзнавчих та наукових праць. Учасник всеукраїнських, регіональних наукових, науково-практичних, історико-краєзнавчих конференцій. Лауреат обласної премії ім. О.Гетьмана. Член історичного клубу «Холодний Яр». Член науково-краєзнавчого клубу «Дослідник краю» відділу літе-ратури та інформації з питань краєзнавства Вінницької ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва.

Література:

Подолинний, А.М. Завальнюк Костянтин Вікторович / А.М.Подолинний // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2010. – Т. 10. – С. 42.

Гальчак, С. Завальнюк Костянтин Вікторович / С.Гальчак // Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С.Гальчак. – Вінниця, 2011. – С. 524-526.

22 75 років від дня народження Григорія Яковича Костюка (22.02.1938, с.Копайгород Бар. р-ну), доктора медичних наук (1988), професора (1991), академіка Міжнародної академії інтегративної антропології. Закінчив Одеське медичне училище № 3 (1959), Вінницький медичний інститут імені М.І.Пирогова (1967), після закінчення якого працював на кафедрі оперативної хірургії та топографічної анатомії цього ж навчального закладу. Асистент (1968-1976), доцент кафедри оперативної хірургії (1976-1989). З 1989 р. – завідувач кафедри оперативної хірургії та топографічної анатомії Вінницького медичного інституту імені М.І.Пирогова (нині Національний медичний університет імені М.І.Пирогова). Напрямки наукових досліджень: дослідження основ функціонування та розробка реконструктивних операцій на порожнистих органах травної системи методами математичного моделювання. Автор понад 175 наукових праць, 25 вина-ходів, 69 раціоналізаторських пропозицій.

Література:

Професор Костюк Григорій Якович: [до 70-річчя від дня народж.] / Ю.Т.Ахтемійчук, М.П.Ковальський, В.І.Півторак [та ін.] // Вісн. пробл. біології і медицини. – 2008. – № 1. – С. 7-8.

23 130 років від дня народження Василя Лукича Приступова (23.02.1883, м.Фастів Київ. губернії – 24.07.1967, нині м.Липовець), будівничого Липовецької лікарні, заслуженого лікаря Української РСР (1953). Навчався в Білоцерківській класичній гімназії (1892-1901) і став державним стипендіатом медичного факультету Київського Університету Святого Володимира. У листопаді 1908 р. потрапив у Липовецький повіт, де добре зарекомендував себе. З вересня 1912 р. по березень 1913 р. удосконалював свої знання з хірургії, акушерства та гінекології в Києві та Санкт-Петербурзі, отримавши «підвищення по службі» у Липовецьку земську лікарню, якій віддав понад 50 років свого життя. У 1997 р. на його честь була перейменована вулиця біля районної лікарні. Під час святкування 450-річчя смт Липовець лікар став почесним його громадянином (посмертно). На 125-ту річницю від дня народження В.Л.Приступова на адміністративному корпусі Липовецької районної центральної лікарні відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки.

Література:

Роговий, О. Добро не забувається: до 125-річчя від дня народж. заслуж. лікаря УРСР В.Л.Приступова / О.Роговий // Липовец. вісті. – 2008. – 20 лют. – С. 2.

24 50 років від дня народження Олега Васильовича Мороза (24.02.1963, м.Ізяслав Хмельниц. обл.), кандидата сільськогосподарських наук (1992), доктора економічних наук (1999), доцента (2003), професора (2004), директора інституту аграрної економіки ВНАУ. У 1985 р. закінчив Уманський сільськогосподарський інститут, 1991 р. захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата сільськогосподарських наук, а в 1998 р. – докторську дисертацію за спеціальністю 08.07.02 – «Економіка сільського господарства і АПК» на тему: «Енерговикористання в сільському господарстві України (методологія, динаміка, оптимізація)». З вересня 2010 р. працює на посаді директора Інституту аграрної економіки Вінницького національного аграрного університету. А в листопаді очолив кафедру міжнародної економіки ВНАУ. Автор понад 120 наукових праць, серед яких 15 монографій. Нагороджений численними почесними грамотами та подяками.

Інтернет-ресурс:

Мороз Олег Васильович [Електронний ресурс]: [привітання та кор. біогр.]. – Режим доступу: http://81.30.162.23/index.php?option=com_content&view=article&id=170:2012-02-24-10-48-04&catid=1:latest-news&Itemid=50  (дата звернення: 21.05.2012). – Назва з екрана.

25 140 років (25.02.1873) з часу створення Південно-Західного відділу Російського географічного товариства (існував до 1875), який сприяв науковому вивченню природи, історії, етнографії, економіки, фольклору Вінниччини.

Література:

Вінниччина в датах: хронолог. довід. – Вінниця, 2000. – Зі змісту: [1873]. – С. 15.

• 65 років від дня народження Володимира Даниловича Кузьменка (25.02.1948, м.Тульчин – 2007, м.Вінниця), українського письменника. Закінчив Немирівський будівельний технікум (1968). Під час навчання відвідував заняття районної літературної студії. Служив у війську. У 1973 р. був засуджений до десяти років ув’язнення, достроково звільнений. Закінчив Київський будівельний інститут (1985) та факультет журналістики Київського університету (1992). Працював у редакції Ямпільської районної газети «Слово хлібороба», літературно-мистецьким оглядачем обласних газет «Панорама», «Південний Буг». Із 1995 р. очолював обласний літературно-мистецький фонд і асоціацію творчих спілок Вінниччини, з 1997 р. – раду обласної організації СПУ. Автор роману «Ти є на світі» (1989), збірки, яку складають повість і оповідання «Жінка з землі Франца-Йосифа» (1995), вірші «Тернії серця» (1998), книги «Чорно-біла прогулянка з переходом у сіре», до якої входять короткі прозові твори – есе та новели, історично-авантюрного роману «Сповідь магната» (2007). Лауреат літературної премії ім. М.Коцюбинського (1999), член СПУ з 1990 р.

Література:

Пастушенко, Л. Не забудьмо пом'янути...: [про письм.-земляків Д.Дереча і В.Кузьменка, колиш. очільників обл. орг. НСПУ] / Л.Пастушенко // Знак скорпіона, або Переосмислення міфів / Л Пастушенко. – 2010. – С. 56-61.

Лесько, В. Він завжди був на вістрі часу: [про письм., ж-ста В.Д.Кузьменка] / В.Лесько // Прибуз. новини. – 2008. – 27 лют. – С. 4.

26 55 років (1958) відтоді, як згідно з указом Президії Верховної Ради СРСР Вінницьку область за успіхи, досягнуті в справі збільшення виробництва і заготівель зерна, цукрових буряків, м’яса, молока, яєць та інших сільськогосподарських продуктів нагороджено орденом Леніна.

Література:

Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини 2008 р.: хронолог. довід. / Вінниц. ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва; уклад.: О.Ніколаєць, Т.Кристофорова; ред. М.Спиця. – Вінниця, 2007. – 63 с. – Зі змісту: [Вінниц. обл. нагородж. орденом Леніна]. – С. 18.

27 120 років від дня народження Валентина Дмитро-вича Отамановського (27.02.1893, с.Яблунівка, нині Новоукр. р-ну Кіровоград. обл. – 10.03.1965, м.Харків), історика, бібліографа, краєзнавця, видавця, доктора історичних наук (1956), професора (1957). У 1920 р. направлений на роботу у Вінницьку філію Всенародної бібліотеки при ВУАН, згодом очолив її (див. у кінці місяця розширену довідку).

Література:

Гальчак, С. Отамановський Валентин Дмитрович / С.Гальчак // Гальчак С. Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С.Гальчак. – Вінниця, 2011. – С. 626-628.

Кабінет виучування Поділля – яскрава сторінка краєз-навчого руху на Вінниччині (1924-1930): бібліогр. покажч. / Вінниц. ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва, Вінниц. ДПУ ім. Михайла Коцю-бинського; уклад.: Г.М.Авраменко, Т.Р.Соломонова; ред. М.Г.Спиця; відп. за вип. Н.І.Морозова. – Вінниця: Вид. Балюк І.Б., 2011. – 112 с.

29 245 років (29.02.1768) відтоді, як було проголошено Барську конфедерацію – військово-політичне об'єднання польської шляхти, спрямоване проти короля Станіслава Авгус-та Понятовського і Російської імперії за ініціативою магна-тів братів Красинських, Ю.Пуласького та інших. Учасники Барської конфедерації виступали проти втручання Росії у внутрішні справи Речі Посполитої та реформ внутрішнього устрою Польщі, домагалися збереження прав і привілеїв шляхти. Безпосереднім приводом до виступу конфедератів стало підписання С.Понятовським 17 лютого 1768 року, під тиском російського уряду, трактату про зрівняння у політичних правах католиків із не католиками (лідери противників зрівняння були заарештовані російським послом М.Рєпніним і вивезені у Калугу). У ході воєнних дій з російськими військами конфедерати чинили масові розправи над українським населенням, що викликало піднесення гайдамацького руху і стало причиною національно-визвольного повстання на Правобережній Україні – Коліївщини.

Література:

Сторожук, А.І. Подільський Бар та його околиці: історія і сучасність (події, особистості, факти): навч. посіб. / А.Сторо-жук. – К.: [б. в.], 2010. – 282 с.: кол. іл. – Зі змісту: [Барська конфедерація]. – С.246.

Даниляк, П.Г. Барська конфедерація: хід подій та наслідки [Електронний ресурс] / П.Г.Даниляк. – Режим доступу: http://history.org.ua/JournALL/journal/2007/5/10.pdf (дата звернення: 25.05.2012). – Назва з екрана.

Усі люди неординарні та неповторні. У кожному є щось особливе, індивідуальне – та родзинка, яка привертає увагу. В Ольги Анатоліївни Коляструк – це… Це вона сама. Її особистість… Як жінки, яка завжди готова турбуватися про близьких й емоційно реагувати на події буденного життя. Як історика, одного з провідних українських фахівців із соціальної історії українського суспільства ХХ ст. Як викладача, готового поділитися своїми знаннями й роздумами зі студентами.

Ольга Анатоліївна народилася у Вінниці 3 лютого 1958 р. в родині Анатолія Павловича і Ганни Карпівни Довгалюків у новому вінницькому мікрорайоні «Корея». Її дитинство пройшло в близькому Будинку піонерів та школі № 26, з якими пов’язані перші самостійні кроки у громадському житті. Ні, це не просто «сумлінне виконання доручень», а сміливий, цілеспрямований пошук себе у театральній студії «Романтик», коли все починалося пробою новорічної Снігуроньки та дівчинки-подоляночки з хлібом-сіллю при зустрічах численних іноземних гостей, а виросло у серйозні ролі-характери, відзначені й глядачами, й журі конкурсу аматорських театральних гуртків на Всеукраїнському телебаченні. Мріяла про вступ до театрального, готувалася, перечитуючи історію театру, опановуючи ази культури… Але перемогла історія й 1975 р. привела школярку на історичний факультет Вінницького державного педагогічного інституту ім.М.Островського. З того часу понад 35 років її життя пов’язане з цим закладом. У стінах рідного ВНЗ отримувала ази фахових знань, навчалася педагогічної етики й майстерності, у колег вчилася долати різноманітні перешкоди, торувати шлях до поставленої мети щоденною та копіткою працею.

Перший педагогічний досвід по закінченню інституту Ольга Анатоліївна набувала у Барській середній школі № 2 у 1979-1980 навчальному році. Проте вже наступного року зустрічала колишніх учнів у студентській аудиторії як асистент кафедри всесвітньої історії. 1987 р. закінчила аспірантуру при Інституті історії АН УРСР. Основною проблемою її тогочасних наукових інтересів був розвиток радянської преси у 20-х роках ХХ ст. Проте глибинні зміни у радянському суспільстві, переосмислення подій радянського минулого змістили її інтереси у площину українізації вітчизняного суспільства та ролі преси у цьому процесі. 2003 р. закономірним результатом наукових студій став захист кандидатської дисертації.

Тривалий час викладаючи навчальні дисципліни з всесвітньої історії, вона поступово визначала для себе найулюбленішу проблематику, що згодом оформилася у курс історії української й зарубіжної культури. Ольга Анатоліївна переконана, що світ людських захоплень формується загальною культурною допитливістю особи, рівнем її світоглядних і духовних потреб, визначається глибиною зацікавленості, а забезпечується наполегливістю й послідовністю пізнання, волею до знань, здатністю дивуватися та вмінням радіти. Сьогодні вона пишається тим, що коли хтось із випускників повертається з-за кордону або просто з подорожі Україною, дякує за можливість діалогу з минулим, за оптику бачення краси, унікальності та дива.

Захоплення культурою привело її до світу української інтелігенції першої третини ХХ ст.: учених і журналістів, лікарів та інженерів, священиків і сільських учителів... Бажання «не загубити» людину в фундаментальних історичних студіях викликало новий напрямок її наукового інтересу – історія повсякденності. Докторська дисертація, присвячена теорії та методології, історіографії та джерелознавству повсякденного життя інтелігенції УСРР 1920-х років, яку вона 2010 р. блискуче захистила в Інституті історії НАН України, стала черговим кроком у розвитку її особистості.

Закономірним вектором подальшого наукового пошуку визначилася культурно-антропологічна тематика, яка допомагає дослідниці бачити у минулому та інтерпретувати у сучасному культурному контексті звичайне життя пересічної людини. Очоливши у грудні 2010 р. кафедру етнології педагогічного університету, Ольга Анатоліївна отримала можливість проводити не тільки самостійні дослідження, а й організовувати та спрямовувати творчий потенціал колег, навчати і виховувати студентів в культурно-антропологічному вимірі.

Сьогодні Ольга Анатоліївна Коляструк – доктор історичних наук, професор, знаний спеціаліст, автор понад 100 публікацій, з яких 2 самостійні монографії, 4 – у співавторстві, експерт із підготовки підручників та навчальних посібників для загальноосвітньої школи, головний редактор видавничої серії «Структури повсякденності» (харківське видавництво «Раритети України»), член авторського колективу українсько-російського видання «Історія повсякденного життя радянського суспільства». За кожною з цих характеристик – дії, рішення, вчинки й праця. Копітка праця тендітної жінки з… характером.

Т.Р.Соломонова

Література

Вибрані публікації О.А.Коляструк

Ніколи не пізно: [про проф. ВДПУ ім. М.Коцюбинського В.П.Воловика] / О.А.Коляструк // Вінниччина: минуле і сьогодення: краєзн. дослідж. – Вінниця, 2005. – С. 29-31.

До характеристики становища Вінницької інтелігенції у 20-х рр. ХХ ст. / О.А.Коляструк // Вінниччина: минуле і сьогодення: краєзн. дослідж. – Вінниця, 2005. – С. 161-166.

Штрихи до портрета поділлєзнавця Ю.С.Александровича за матеріалами приватного листування з Д.І.Яворницьким / О.А.Коляструк // Друга Могилів-Подільська краєзнавча конференція: [зб. матеріалів]. – Могилів-Поділ.; Кам’янець-Поділ., 2006. – С. 224-229.

Інтелігент. Науковець. Учитель. Керівник: [до 80-річчя проф., доктора іст. наук ВДПУ ім. М.Коцюбинського М.Кравця] / О.Коляструк // Вінниц. газ. – 2008. – 2 груд. – С. 5.

«Ні, я жива, я буду вічно жити!»: роздуми, навіяні виставою «Лісова пісня» / О.А.Коляструк // Вінниц. край. – 2009. – № 2. – С. 111-114.

Проблема мовленнєвої культури на сторінках преси 20-30-х рр. ХХ ст. / О.А.Коляструк // Літературне краєзнавство Поділля в системі сучасної освіти: стан, проблеми, перспективи: матеріали Всеукр. наук.-практ. конф., Вінниця, 22 берез. 2011 р.: до 100-річ. ювілею ВДПУ ім. М.Коцюбинського / гол. ред. О.М.Куцевол. – Вінниця, 2011. – С. 311-316.

Етнологічні студії в Інституті історії, етнології і права: наукові пошуки і здобутки, виклики і перспективи / О.А.Коляструк, В.О.Гребеньова // Освіта на Поділлі: минуле та сьогодення: матеріали ХХІІІ Всеукр. наук. іст.-краєзн. конф. 20-21 жовт. 2011 р.: до 100-річчя заснув. ВДПУ ім. М.Коцюбинського / Вінниц. краєзн. т-во «Поділля»; відп. ред. Ю.А.Зінько. – Вінниця, 2011. – С. 70-75.

Основні тенденції модерністичного мистецтва на початку ХХ ст. / О.А.Коляструк // Матеріали наукової конференції викладачів історичного факультету, присвяченої 100-річчю ВДПУ ім. М.Коцюбинського / ВДПУ ім. М.Коцюбинського; ред.-упоряд.: П.С.Григорчук, О.Г.Лойко, Ю.І.Поп. – Вінниця, 2011. – С. 82-85.

Повсякденне життя українського суспільства у перші повоєнні роки (1944-1947) / О.А.Коляструк // Наук. зап. Сер.: Історія / ВДПУ ім. М.Коцюбинського. – Вінниця, 2012. – Вип. 20. – С. 131-135.

Про неї

Гальчак, С.Д. Коляструк Ольга Анатоліївна / С.Д.Гальчак // Краєзнавці Вінниччини: біографії. Бібліографія / С.Д.Гальчак. – Вінниця, 2005. – С. 89-90.

Гальчак, С. Коляструк Ольга Анатоліївна / С.Гальчак // Роз-виток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С.Галь-чак. – Вінниця, 2011. – С. 557-558.

Рабенчук, О. Коляструк Ольга Анатоліївна / О.Рабенчук // Українські історики ХХ століття: біобібліогр. довід. / голов. ред. В.А.Смолій. – К., 2006. – Вип. 2, ч. 3. – С. 90-91. – (Укр. історики).

Такої, без перебільшення, оцінки заслуговує відомий український історик Валентин Дмитрович Отамановський – невтомний дослідник Подільського краю, який вбачав сенс свого життя в служінні Україні.

Народився він 27 лютого 1893 р. у с.Яблунівка теперіш-нього Новоукраїнського району Кіровоградської області. Молодим юнаком закінчив Києво-Печерську гімназію. З 1912 р. навчався в Київському університеті, політехнічному інституті, був членом студентської організації «Українська громада».

У 1917 р. від партії соціалістів-революціонерів обраний членом Центральної Ради. У 1918-1920 рр. студіював у Віденському університеті. В 1920 р. повернувся до Києва і був направлений на роботу до Вінницької філії Всенародної бібліотеки України, створеної за ініціативою Всеукраїнської Академії наук й задуманої як «велика книгозбірня місцевого значення по всіх паростках людського знання, де було б згуртовано все книжкове багатство, яке є на Поділлі».

Розміщувалася філія в Мурах. Її фонд складали рештки родових бібліотек польської шляхти, зокрема Грохольських, Руссановських, Бнінських, а також 5 тис. книг, переданих Вінницьким товариством «Просвіта», що згодом стали основою відділу україніки, 4 тис. – отриманих від сільськогосподарської бібліотеки губземвідділу, 20 тис. – від губнаросвіти (в основному з колишніх приватних бібліотек), 185 книг, переважно окремих томів «Свода законов Российской империи», переданих Гоголівською міською бібліотекою, інші письмові джерела. Відкрито бібліотеку 7 березня 1921 р.

З березня 1922 р. філію очолив Валентин Дмитрович Отамановський. Спершу – як виконуючий обов’язки директора, згодом – як повноправний керівник. Завдяки його ентузіазму й організаторським здібностям філія стала провідним науково-краєзнавчим закладом. На кінець 1923 р. вона мала у своїй структурі такі відділи: «Україніка» з підвідділами «Революція в Україні», «Шевченківський», «Подоліка», загальний, газетно-графічний із підвідділом «Музикалія», рукописів та стародруків із підвідділом раритетів (містив близько 100 унікальних рукописів і стародруків), відділ марксизму. Підвідділ «Подоліка» отримав від Ю.Й.Сіцинського 200 книг та журналів, серед них «Труды епархиального историко-статистического комитета», «Подольские епархиальные ведомости». Поступово фонд підвідділу «Подоліка» нараховував більше 1000 одиниць краєзнавчої літератури.

15 березня 1924 р. на його базі, за ініціативою В.Д.Отамановського, було відкрито Кабінет виучування (вивчення) Поділля, який поклав початок систематичного, комплексного дослідження краю та поширення знань про нього. Недарма на ексклібрісі цього, згодом досить відомого не лише у Східному Поділлі, науково-методичного центру був вміщений девіз: «Внеском нашим до української науки нехай буде дослідження та опис цілого Поділля».

До роботи на громадських засадах були залучені кілька десятків вчених, художників, письменників та інших представників інтелігенції. Серед них: кліматолог Л.Данилов, ботанік О.Савостіянов, історик і бібліограф М.Білінський, фармацевт Л.Морейніс, інженер О.Бируля, співробітники бібліотеки Л.Тимошенко, М.Хращевський, Н.Співачевська, В.Рот (Вінниця), зоолог В.Храневич, історик й археолог Ю.Сіцінський (Кам’янець-Подільський), академік С.Єфремов, економіст С.Городецький (Київ), директор бібліотеки Наукового товариства ім. Т.Шевченка історик І.Кревецький (Львів).

Краєзнавці, які гуртувалися навколо Кабінету, вивчали історію, географію, флору й фауну краю, етнографію й фольклор, оголошували на засіданнях доповіді, виступали з лекціями науково-популярного характеру в різних аудиторіях Вінниці. Зокрема, з інтересом сприймалися слухачами екскурси в минуле – «Назва міста Вінниці, її походження та транскрипція» М.Білінського, «Будинок “Мури” та його історія» І.Шиповича, «Доля лісів Поділля» А.Ярошевича. Велика увага приділялася популяризації краєзнавчої літерату-ри. З цією метою планувалося друкувати серію «Матеріали до історії друку та бібліографії Поділля». Першим її томом став історико-бібліографічний збірник «Часописи Поділля». Другий том, присвячений продуктивним силам краю, мав виходити у трьох випусках: «Бібліографія економіки Поділля» (редактор – проф. А.Ярошевич), «Бібліографія флори Поділля» (проф. О.Савостіянов), «Бібліографія сільського господарства» (проф. С.Городецький). Третій том складався з двох випусків: історія та етнографія краю. На жаль, оприлюднено було тільки покажчик, присвячений пресі регіону, хоча є відомості, що були майже готові випуски з економіки та фольклору Поділля.

Тоді ж розпочали свою роботу садово-городня, історії Вінниці та її околиць, деякі інші секції Кабінету, вийшли друком перші праці його членів: А.Зекцера «1905 рік на Поділлі» (1925), В.Храневича «Ссавці Поділля» (1925), «Птахи Поділля» (1925-1926), «Минуле фавни Поділля» (1925-1926), «Нарис фавни Поділля» (1925-1926).

Філія та її Кабінет видали 26 праць краєзнавчого характеру, що склали своєрідну енциклопедію поділлєзнавства. Такою кількістю видань вони навіть перевершили попередній задум про 16-18 книг. 1, 4-7 та 18 випуски отримали премії всеукраїнських конкурсів наукових праць, що засвідчує їхню наукову ґрунтовність. 4-7 випуски енциклопедії склали згадувані праці професора В.Храневича «Ссавці Поділля», «Птахи Поділля», «Минуле фавни Поділля», «Нарис фавни Поділля», які отримали премії Комісії, створеної Укрнаукою Народного комісаріату освіти для відзначення кращих наукових праць. Премію отримала й книга професора Л.Данилова «Клімат Поділля».

Кабінет послідовно втілював у життя ідею опису населених пунктів Вінниччини, підготував програму обстеження, разом із Вінницькою окружною інспектурою народної освіти оголосив конкурс на кращий опис. Актив Кабінету створив плакат «Опис Вінницької округи», високо поцінований громадськістю. Над плакатом працювали О.Савостіянов, Л.Тимошенко, Л.Данилов, О.Чередников, І.Любомудров та І.Озерянський. Цей редакційний колектив очолювали В.Отамановський та В.Самутин. Плакат містив карту округу, коротку історичну довідку, бібліографію, відомості про діячів краю, природу, клімат, водні багатства, корисні копалини, рослини і тварини, територію й населення, освіту, охорону здоров’я, господарські досягнення.

Робота Кабінету базувалася на глибоко науковій основі. Він підтримував наукові зв’язки й здійснював обмін виданнями зі 180 установами й організаціями України, СРСР, понад 50-ма науковими установами Західної Європи, Америки, Близького Сходу.

Кабінет був також досить авторитетним науково-методичним центром краєзнавства. Ним розроблено й поширено примірний статут окружного (районного) краєзнавчого товариства, орієнтовний план його роботи, ряд програм для збору відомостей із різних галузей життя, обстеження населених пунктів, покажчик літератури про край. Цим сприяв підготовці кадрів краєзнавців – прагнув ліквідувати краєзнавчу неписьменність, «підвищити класифікацію з поділлєзнавства всіх адміністраторів, службовців, учителів, робітників землі й лісу».

Особливо велику роль у цьому плані відіграла праця В.Д.Отамановського «Краєзнавство на Поділлі, найближчі його завдання та потреби й роль у краєзнавчій праці Кабінету виучування Поділля» (1926 р.).

Робота складалася з трьох розділів. У першому розділі автор аргументовано доводив, що знання історії краю – необхідна умова вмілого господарювання, а тому потрібно створювати науково-дослідні краєзнавчі заклади для всебічного вивчення краю та поширення знань про нього серед адміністраторів, службовців, вчителів, кооператорів тощо. В другому розділі проаналізував краєзнавчу роботу на Поділлі, дореволюційну спадщину, доробок за часів УНР, діяльність перших радянських осередків, зокрема Кабінету виучування Поділля. У третьому розділі розглянув проблеми та перешкоди на шляху краєзнавчої роботи, піддав критиці місцеві та центральні органи влади за їх недостатню допомогу краєзнавцям. Незважаючи на те, що вів мову конкретно про краєзнавство на Поділлі, праця, безперечно, мала велике значення як методичний посібник для краєзнавчих закладів усієї України.

Важливими були також його публікації у «Вістях ВУАН»: «Праця та стан Вінницької філії Всенародної бібліотеки України та Кабінету виучування Поділля на 1 травня 1929 р.» та «Про потребу утворення Кабінетів виучування територій у культурно-економічних осередках УСРР міжокружного (краєзнавчого) значення. (З досвіду Вінниці)».

Кабінет ініціював слухання на засіданнях Українського комітету краєзнавства 31 грудня 1927 р. і 14 січня 1928 р. з питань удосконалення краєзнавчої роботи в Україні. 5 березня 1928 р. Український комітет краєзнавства просив Народний комісаріат освіти направити обіжника окрвиконкомам про сприяння цій роботі та обіжника шкільним закладам про посилення краєзнавчої роботи й зв’язку з краєзнавчими товариствами.

Плідна діяльність Кабінету була високо оцінена. Академія наук України неодноразово поширювала досвід роботи закладу та його керівника, характеризуючи працю подолян як взірець краєзнавчої роботи.

Крім того, керований ним Кабінет виучування краю розгорнув велику роботу по увічненню пам’яті визначних українців шляхом встановлення меморіальних дошок на будинках, де вони мешкали. Зокрема, багато сил доклав Валентин Дмитрович гідному вшануванню класика української літератури Михайла Коцюбинського. Головним наслідком цих зусиль і роботи, що почалася ще в 1924 р., стало створення меморіального музею. 8 листопада 1927 р. в будинку, де народився письменник, в урочистій обстановці було відкрито музей його імені.

Степан Руданський – ще одна велична фігура української літератури, якою опікувався В.Д.Отамановський. Він не обмежився встановленням пам’ятних знаків у Шаргороді, Хомутинцях, Калинівці, Кам’янці-Подільському, а поїхав у Ялту, де з 1861 р. Степан Васильович працював міським лікарем. Тут наполіг на впорядкуванні житла та могили славетного письменника – знавця подільського фольклору.

Невтомний дослідник дбав про збереження старовинних будівель Вінниці, в першу чергу, «Мурів» – найстарішого комплексу цегельно-кам’яних споруд міста, могили українського композитора П.І.Ніщинського в с. Ворошилівці, склепу лікаря й педагога М.І.Пирогова, охорону могили одного з діячів Центральної Ради Д.Марковича, критика-галичанина М.Євшана (Миколи Йосиповича Федюшка), поховань галицьких солдатів, що в 1919 р. померли у Вінниці від тифу.

В.Д.Отамановський брав активну участь у роботі Комісії по вивченню українського права при ВУАН та Науково-дослідної кафедри історії України, яку очолював академік М.С.Грушевський. Підготував велику, з ґрунтовними теоретичними висновками, монографію «Вінницька міщанська громада до кінця XVIII ст. – еволюція правового положення та устрою на основі соціально-господарського розвитку території міста». У 1926 р. були здані до друку перші два її томи. Перший том називався «Вінниця як тип українського міста Південного Правобережжя XVI-XVII ст. Еволюція правового стану та устрою на тлі суспільно-економічного розвитку Побужжя XVI-XVII ст. та процесу формування станів». Другий том був такого ж характеру, як і перший, висвітлював життя Вінниці у XVIIІ ст. Всього, за задумом автора, монографія мала складатися з чотирьох томів.

Тоді ж завершив роботу над двома дисертаціями: німець-кою мовою про історію магдебурзького права на Поділлі у XIV-XVIII ст. на здобуття наукового ступеня доктора права та українською мовою «Вінницька міщанська громада від XV до кінця XVIII ст.: Еволюція правового стану та устрою на основі соціально-господарського розвитку території міста».

Його знання, наполегливість, сподвижницька самовідданість зробили філію бібліотеки й Кабінет виучування Поділля загальнодоступними осередками української культури й науки.

Творча та громадська діяльність В.Д.Отамановського була перервана 26 серпня 1929 р. арештом по сфабрикованій органами НКВС справі «Спілки визволення України». Вченого звинувачували в націоналізмі, в тодішньому реакційному розу-мінні й конкретно в організації Вінницького відділення цієї «Спілки...», хоч жодного члена організації у місті так і не виявили.

Через два тижні Валентин Дмитрович заявив слідчому, що він «ніколи не збирався скидати український уряд нашої СРР, ніколи не належав до контрреволюційних організацій, та й сама така діяльність мені не властива. Я – культурник й дослідник від природи, а тому просто абсурдно ставити мені такі звинувачення».

В.Д.Отамановському приписували зв’язки із закордоном, бо знайшли листи й журнал «Нові шляхи», що видавався у Львові Ф.Колессою, не забули його співробітництва з видавництвом «Вернигора», участі в студентському гуртку. Під ярлик «націоналізму» була віднесена його пропозиція впорядкувати могили галицьких солдатів, що померли у Вінниці від тифу. Ще 1925-1926 рр. Кабінет виучування Поділля готував хронологію основних подій в краї за період 1917-1921 рр. Було записано 124 події, робота продовжувалася. Слідчі розцінили її як контрреволюційну, ідеологічно шкідливу. Від нього вимагали назвати прізвища співучасників, серед яких слідчому дуже хотілося бачити Ю.Й.Сіцінського, засновника Тульчинського краєзнавчого музею І.Зборовського, директора Вінницького музею Г.В.Брілінга та інших. Але він заперечував як свою, так і їхню участь у невідомій йому контрреволюційній організації.

Методи слідства того часу нині відомі. Не дивно, що 14 лис-топада 1929 р. В.Д.Отамановський у відчаї написав слідчому: «Безвинно ув’язнений вже скоро 3 місяці, я не почував вже ніякого прив’язання до життя й відчуваю, як руйнується мій інтелект, а сам стою на межі божевілля. Щоб припинити ці моральні муки, я готовий підписати вам чистий бланк або навіть написати свідчення по вашій вподобі, щоб таким чином уможливити скоріше моє засудження, бо далі терпіти не можу й волію смерті».

10 січня 1930 р. з’явилося його «каяття», «визнання» причетності до СВУ, провини перед владою. Однак він твердив, що склад СВУ йому невідомий, та й «мої націоналістичні хитан-ня були інколи непомітні навіть для мене самого, і я щиро вважав себе за людину радянської орієнтації».

На прикладі В.Д.Отамановського добре проглядається технологія масового психозу, який роздмухувався засобами масової інформації. 4 квітня 1930 р. вінницька газета «Червоний край» облила брудом свого колишнього активного дописувача, автора 72 наукових розвідок, редактора 23 видань Кабінету виучування Поділля, опублікувавши репортаж із допиту Отамановського під заголовком «Контрреволюціонери з СВУ перед радянським судом». 20 квітня 1930 р. у цій же газеті було вміщено виступ адвоката Отамановського: «Процес СВУ: перед вироком жовто-блакитним контрреволюціонерам». Через кілька днів та ж газета повідомила про вирок у справі СВУ.

В.Д.Отамановського засудили на п’ять років таборів суворого режиму і два роки поразки в громадянських правах. Відбувши ув’язнення, він повторно був засуджений у липні 1934 р. на десять років. Місцем заслання визначалась Татарія.

З арештом В.Д.Отамановського було грубо зупинено роботу науково-координаційного краєзнавчого центру Східного Поділля – Кабінету виучування Поділля…

В Україну краєзнавець повернувся лише 1958 р. З 1944 по 1964 рр. працював доцентом, професором Красноярського, Сімферопольського, Саратовського, Харківського (з 1958 р.) університетів.

Продовжував у післявоєнні роки активно досліджувати Поділля. В 1946 р. захистив кандидатську дисертацію «Вінниця як тип українського міста Південного Побужжя. XVI-XVII ст.», у 1954 р. – докторську («Міста Правобережної України під владою шляхетської Польщі від середини XVII до кінця XVIII ст.»). З історії Поділля опублікував понад 50 праць.

10 березня 1965 р. В.Д.Отамановського не стало. Похований у м. Харкові. В серпні 1989 р. повністю реабілітований...

С.Д.Гальчак

Література

Бережной, В. Валентин Отамановский – главный историк Винницы, воевавший с большевиками под Крутами и переживший репрессии / В.Бережной // Здоров’я. Події. Час. – 2011. – 26 січ. – С. 5: порт.

Кароєва, Л.Р. Валентин Дмитрович Отамановський / Л.Р.Кароєва // VІІІ Всеукраїнська наукова конференція «Історичне краєзнавство і культура»: наук. доп. та повідомл. – К.; Х., 1997. – Ч. 1. – С. 157-158.

Козак, І. Літописець Поділля [В.Д.Отамановський] / І.Козак // Поділ. зоря. – 2003. – 27 лют. – С. 10.

Кот, С.І. Валентин Отамановський / С.І.Кот // Крути. Січень 1918 р.: док., матеріали, дослідж., кіносцен. – К., 2008. – С. 663-675.

Кот, С.І. Честі своєї не зрадив: [про В.Д.Отамановського] / С.І.Кот // Репресоване краєзнавство (20-30-і роки). – К., 1991. – С. 133-142.

Савчук, З.С. В.Д.Отамановський та його роль в україн-ському націєтворчому процесі / З.С.Савчук // Українська Центральна Рада: поступ націєтворення та державобудівниц-тва. – К., 2002. – С. 66-71.

Савчук, З.С. В.Д.Отамановський як дослідник історії Вінниці XIV-XVIII століть / З.С.Савчук // Історія української науки на межі тисячоліть. – К., 2005. – Вип. 19. – С. 166-178.

Савчук, З.С. Історіографія дослідження життя та діяльності В.Д.Отамановського / З.С.Савчук // Історія української науки на межі тисячоліть. – К., 2004. – Вип. 15. – С. 162-172.

Савчук, З.С. Наукові програми В.Д.Отамановського в контексті розвитку краєзнавства в Україні / З.С.Савчук // Історичне краєзнавство в системі освіти України: здобутки, проблеми, перспективи. – Кам’янець-Поділ., 2002. – С. 72-74.

Савчук, З.С. Роль В.Д.Отамановського у формуванні організаційних засад краєзнавчої роботи на Поділлі у 20-х роках ХХ ст. / З.С.Савчук // Історія української науки на межі тисячоліть. – К., 2004. – Вип. 14. – С. 167-173.

Дерева у зелень вдяглися,

Пташки заспівали пісні,

А сонце у небі іскриться

Яскраве, немов уві сні.

Весна розцвіла солов’їно,

Співають гаї і сади –

Весела, чудова година,

Прозора, як крапля води.

Н.Андрікевич

 

1 День народження Явдохи Зуїхи (справж. – Явдоха Микитівна Сивак) (01.03.1855, с.Кущинці, нині Гайсин. р-ну – 19.01.1935, с.Зятківці того ж р-ну), народної співачки, етнографа, носія українського фольклору. З її уст Г.Танцюра записав 1008 народних пісень, близько 400 прислів’їв та приказок, 156 казок, велику кількість загадок і етнографічних матеріалів. 825 кращих пісень увійшли до академічного видання «Пісні Явдохи Зуїхи» (1965), виданого за сприяння М.Рильського. Її ім’ям в с.Зятківці названо вулицю, встановлено пам’ятник «Народній пісні жити».

Література:

Явдоха Зуїха – визначна співачка слов’янського світу: до 150-річчя від дня народж. Явдохи Зуїхи (Євдокії Микитівни Сивак) (1855-1935): бібліогр. покажч. / Вінниц. ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва; уклад. Л.А.Бойко. – Вінниця, 2005. – 30 с. – (Наші видатні земляки).

• 155 років від дня народження Павла Аполлоновича Тутковського (Тутківський) (01.03.1858, м.Липовець, – 1930), українського геолога, географа, академіка ВУАН (з 1919), академіка АН Білорусії (з 1928), члена комісії краєзнавства при ВУАН (з 1920). У 1882 р. закінчив Київський університет, працював дослідником геологічного кабінету при університеті (1885-1895). Запропонував проект водопостачання Києва артезіанськими водами (1895), який пізніше було здійснено. Був інспектором та директором народних училищ Волині. З 1914 р. – професор Київського університету, з 1926 р. – засновник і перший директор Інституту геології АН України, організував при інституті музей геології. Автор праць, присвячених питанням мінералогії, петрографії, геоморфології, геохімії, палеонтології, історії геології, фізичної географії. Видав низку підручників з географії та геології для ВНЗ і середньої школи.

Література:

Губарець, В.В. Скарбами землі зігрітий: біогр. повість з життя видат. укр. геолога, акад. П.Тутковського / В.В.Губарець, І.А.Падалка. – К.: Київ. правда, 2001. – 224 с.: портр., іл.

Гальчак, С. Тутківський (Тутковський) Павло Аполлонович / С.Гальчак // Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С.Гальчак. – Вінниця, 2011. – С. 724.

• 40 років (01.03.1973) відтоді, як засновано Вінницький завод «Кристал». Цього ж року фахівцями заводу було виготовлено перший діамант вагою 0,13 карата. 3 січня 1974 р.завод почав відправляти продукцію на експорт. 6 листопада 1975 р. ним виготовлений мільйонний діамант. 1992 р. – початок ювелірного виробництва. 7 заводських працівників мають міжнародні дипломи авторитетної організації в світі, що займається оцінкою діамантів – гемологічного інституту Америки (GIA). На вінницькому заводі «Кристал»інженерно-технічні спеціалісти і робітники досконало володіють технологією обробки ювелірних алмазів. Два основних напрямки в роботі цього підприємства: виробництводіамантів і виготовлення ювелірної продукції з діамантами.

Література:

«Кристал» засяє новими гранями: [до 35-річчя Вінниц. з-ду, виробника діамантів] // Вінниц. газ. – 2008. – 12 верес. – С. 2.

Кристал [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://kristalldiamond.com/factory (дата звернення: 25.05.2012). – Назва з екрана.

4 125 років від дня народження Василя Івановича Сільвестрова (04.03.1888, с.Жихарівка, нині Дмитров. р-ну Орлов. обл., РФ – 16.12.1937, м.Вінниця), українського художника, поета. Навчався в іконописця. Закінчив Київську художню школу (1912), деякий час навчався у Московському училищі живопису та Петербурзькій АМ. У 1914 р. переїхав до Вінниці. Викладав в учительській семінарії та інших освітніх закладах. Очолював художній відділ у краєзнавчому музеї. Проілюстрував книгу О.Бирулі «Архітектурна історія Вінниці». Як поет друкувався з 1925 р., належав до вінницького літоб’єднання «Струмінь». Репресований та розстріляний.

Література:

Завальнюк, К.В. Сільвестров Василь Іванович / К.В.За-вальнюк // З-над Божої ріки: літ. біобібліогр. слов. Вінниччини. – 2-ге вид., перероб. і доп. / упорядкув. і заг. ред. А.М.Подолин-ного. – Вінниця, 2001. – С. 307.

[Сільвестров Василь Іванович] // Вінниччина в датах: хронолог. довід. – Вінниця, 2000. – С. 62.

• 75 років від дня народження Георгія Опанасовича Бабійчука (04.03.1938, с.Ялтушків Бар. р-ну), українського кріобіолога, доктора біологічних наук (1987), професора (1990), лауреата премії ім. О.Богомольця АН України (1993). 1963 р. закінчив Вінницький медичний інститут. У 1969-1972 рр. працював лікарем, молодшим науковим співробітником дитячого відділення Харківського науково-дослідного інституту ортопедії і травматології. Один із організаторів дослідження з кріобіології в Україні та створення Інституту проблем кріобіології і кріомедицини НАН України в Харкові. Працює в цьому інституті з 1972 р.: науковий співробітник, завідувач відділу кріофізіології, з 1988 р. – заступник директора з наукової роботи. Директор Державного підприємства «Наукова лабораторія кріочутливості та кріорезистентності біологічних об'єктів при їх збереженні в тканинному банку» Iнституту проблем кріобіології і кріомедицини. З 2001 р. – професор міжнародної кафедри ЮНЕСКО з кріобіології.

Література:

Ломако, В.В. Бабійчук Георгій Опанасович / В.В.Ломако // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – Т. 2. – К., 2003. – С. 32: портр.

5 60 років від дня народження В'ячеслава Костянтиновича Постернака (05.03.1953, с.Іванів Калинів. р-ну), художника декоративно-прикладного мистецтва, майстра ковальського мистецтва, члена Національної спілки художників України з 1989 р. Учасник міських, обласних, республіканських, художніх виставок. Ініціатор створення «пересувних» металевих скульптур (див. у кінці місяця розширену довідку).

Література:

Постернак В’ячеслав Костянтинович // Художники Він-ниччини: довід. чл. НСХУ. 1976-2001. – Вінниця, 2001. – С. 62: портр.

Шуткевич, О. Творчі люди потребують допомоги: [про худож., майстра ковал. мистец. В.Постернака] / О.Шуткевич // Вінниц. газ. – 2011. – 16 верес. – С. 16: фото. – (Спец. вип. газ. «П'ятниця»).

6 60 років від дня народження Федора Харитоновича Шевчука (06.03.1953, с.Велика Киріївка Бершад. р-ну), журналіста, краєзнавця, заслуженого журналіста України (1995). У 1976 р. закінчив Київський державний університет ім. Т.Г.Шевченка. Працював учителем української мови та літератури в Устянській середній школі. З 1979 р. – у засобах масової інформації. Був кореспондентом, відповідальним секретарем, заступником редактора районної газети. Працював за сумісництвом власним кореспондентом вінницьких газет «Панорама» і «За Батьківщину». Нині – власний кореспондент обласної газети «Вінниччина». Очолює спілчанський осередок при райгазеті «Бершадський край». Перу Ф.Шевчука належать книги: «Свято серед будня» (1996), «Слово на долоні» (2001), «З минулого – в майбутнє» (2001) та інші. Активіст Всеукраїнського товариства «Просвіта», переможець багатьох творчих конкурсів, зокрема, Всеукраїнського «Українська мова – мова єднання». Нагороджений Почесною грамотою Президії Верховної Ради України. Лауреат обласної журналістської премії ім. К.Гришина. Член правління Вінницької обласної організації Національної спілки краєзнавців України.

Література:

Шевчук Федір Харитонович // Вінниччина журналістська: ж-сти нашого краю в засобах мас. інформ. і не тільки…: до 50-річчя утворення НСЖУ: громад.-попул. довід. / авт.-упоряд. В.Лисенко. – Вінниця, 2010. – С. 248-249.

Гальчак, С. Шевчук Федір Харитонович / С.Гальчак // Роз-виток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С.Галь-чак. – Вінниця, 2011. – С. 742-743.

7 90 років (07.03.1923) з дня утворення районів. За постановою ВУЦВК від 7 березня 1923 р. «Про адміністративно-територіальний поділ Подільської губернії» повіти були ліквідовані і утворено 6 округів:

Вінницький, до якого увійшли 18 районів, з них: Вінницький, Жмеринський, Калинівський, Літинський, Немирівський, Тиврівський, Хмільницький (нині райони Вінницької обл.) та ін.;

Гайсинський, до якого увійшли 14 районів, з них: Бершадський, Гайсинський, Теплицький (нині райони Вінницької обл.) та ін.;

Кам’янець-Подільський, до якого увійшли 17 районів (нині Хмельницька обл.);

Могилів-Подільський, до якого увійшли 15 районів, з них: Барський, Мурованокуриловецький, Чернівецький, Шаргородський, Ямпільський (нині райони Вінницької обл.) та ін.;

Проскурівський, до якого увійшли 16 районів (нині Хмельницька обл.);

Тульчинський, до якого увійшли 13 районів, з них: Крижопільський, Піщанський, Томашпільський, Тростянецький, Тульчинський, Чечельницький (нині райони Вінницької обл.) та ін.

Література:

Петренко, О.С. Історія адміністративно-територіаль-ного устрою Вінниччини від найдавніших часів до сучасності / Держ. архів Вінниц. обл., Краєзн. т-во «Поділля»; О.С.Петрен-ко. – Вінниця: Едельвейс і К, 2008. – 56 с.– Зі змісту: [Адмін.-територ. реформа на Поділлі]. – С. 20-22.

• 90 років (07.03.1923) з дня утворення Погребищенського району. Постановою ВУЦВК від 7 березня 1923 р. № 309 «Про адміністративно-територіальний поділ Київської губернії» було утворено Погребищенський район, що з 27 лютого 1932 р. увійшов до складу Вінницької області. В районі проживало 70400 чоловік, входило 40 сільських і 1 селищна рада, створено 47 колгоспів.

Література:

Петренко, О.С. Історія адміністративно-територіаль-ного устрою Вінниччини від найдавніших часів до сучасності / Держ. архів Вінниц. обл., Краєзн. т-во «Поділля»; О.С.Петрен-ко. – Вінниця: Едельвейс і К, 2008. – 56 с.– Зі змісту: [Адмін.-територ. реформа на Поділлі]. – С. 20-22.

Історія краю [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pograirada.gov.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=11&Itemid=40  (дата звернення: 21.05.2012). – Назва з екрана.

• 90 років (07.03.1923) з дня утворення Козятинського району. Відповідно до постанови ВУЦВК від 7 березня 1923 р. № 309 «Про адміністративно-територіальний поділ Київської губернії».

Інтернет-ресурс:

Загальні відомості про [Козятинський] район [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/ (дата звернення: 21.05.2012). – Назва з екрана.

• 90 років (07.03.1923) з дня утворення районного центру м.Липовець. За адміністративним поділом Київської губернії від 7 березня 1923 р. № 309 м.Липовець став районним центром Бердичівського округу. В цей час у ньому мешкало 3590 чоловік. З 1925 р. Липовець – селище міського типу Вінницького округу, а 13 вересня 2001 р. Липовець набув статусу міста відповідно до постанови Верховної Ради України № 2700-III від 13.09.2001.

Література:

Волков, П.Т. Липовець / П.Т.Волков, Я.М.Кукуруза // Історія міст і сіл Української РСР: у 26 т: – К., 1972. – Т.: Вінницька область.– С. 354-363.

• 90 років (1923) відтоді, як смт Теплик став районним центром.

Інтернет-ресурс:

Теплицький район [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://irp.vn.ua/!_ata/data/44.pdf . (дата звернення: 25.05.2012). – Назва з екрана.

• 90 років (1923) тому Дашів Іллінецького району став районним центром. За новим адміністративним поділом 1923 р. Дашів поділився на села Новий Дашів, Старий Дашів і Польове. Новий Дашів став районним центром Гайсинського округу.

Література:

Кривко, П.С. Дашів / П.С.Кривко, І.В.Пилипчук // Історія міст і сіл Української РСР: у 26 т. – К., 1972. – Т.: Вінницька область. – С. 249-255.

• 80 років від дня народження Івана Григоровича Паламара (07.03.1933, с.Яланець Томашпіл. р-н), педагога, краєзнавця. Закінчив Тульчинське педучилище та Одеський державний університет. Вчителював. У 1967-1968 рр. – відповідальний секретар Вінницької обласної організації Товариства охорони пам’яток історії та культури. З 1991 р. займається редакторською роботою: науковий редактор та один із упорядників 9-томного видання «Книга пам’яті України. Вінницька область», провідний редактор, завідувач редакцією книги «Реабілітовані історією». Редактор колективного збірника «Політичні репресії на Поділлі (20-30-ті рр. ХХ ст)», першого тому багатотомного видання «Вінницький мартиролог», автор коментарів та додатків до нього. Учасник регіональних історико-краєзначих конференцій.

Література:

Гальчак, С. Паламар Іван Григорович / С.Гальчак // Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С.Галь-чак. – Вінниця, 2011. – С. 629.

Гальчак, С.Д. Паламар Іван Григорович / С.Д.Гальчак // Краєзнавці Вінниччини: біографії. Бібліографія / С.Д.Гальчак. – Вінниця, 2005. – С. 138.

8 90 років від дня народження Олександри Миколаївни Фоменко (08.03.1923, м.Бершадь), української співачки (сопрано), народної артистки УРСР (з 1979). Закінчила Одеську консерваторію (1954), з 1970 р. – її викладач. Протягом 1955-1980 рр. – солістка Одеської філармонії, нагороджена орденом «Знак пошани». Виступала з тематичними концертами – з творами П.Чайковського, С.Рахманінова, Р.Шумана, Ф.Шуберта та інших авторів, а також із творами композиторів на cлова А.Пушкіна, М.Лермонтова, І.Франка, Т.Шевченка. Брала участь у виконанні реквіємів Моцарта, Верді, 14-ї симфонії Шостаковича та інших вокально-симфонічних творів. Гастролювала за кордоном.

Література:

Фоменко Олександра Миколаївна // Митці України: енцикл. довід. / ред. А.В.Кудрицький. – К., 1992. – С. 605.

• 75 років від дня народження Олександра Григоровича Винокура (08.03.1938, м.Вапнярка, нині смт Томашпіл. р-ну), українського композитора, педагога, члена НСКУ (1968). Закінчив Київську консерваторію (1961). Відтоді працював у Черкаському музичному училищі. За сумісництвом протягом 1961-1968 рр. працював у Черкаському будинку народної творчості. Від 1968 р. – голова Черкаського обласного об’єднання самодіяльних композиторів.

Література:

Маркотенко, М.І. Винокур Олександр Григорович / М.І.Мар-котенко // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2005. – Т. 4. – С. 429.

[Винокур Олександр Григорович] // Вінниччина в датах: хронолог. довід. – Вінниця, 2000. – С. 85.

9 День народження Тараса Григоровича Шевченка (09.03.1814, с.Моринці, тепер Звенигород. р-ну Черкас. обл. – 10.03.1861, м.Санкт-Петербург, перепохований в Каневі на Чернечій горі (Черкас. обл.), українського поета, художника-мислителя. 1846 р. у складі Археографічної комісії подорожував Поділлям.

Література:

Тарас Шевченко і Вінниччина: біобібліогр. покажч. / Вінниц. ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва; уклад.: Г.М.Авраменко, О.І.Кізян, Б.В.Хоменко. – Вінниця: [б. в.], 2004. – 107 с.

• 80 років тому народився Владилен Григорович Грицюк (09.03.1933, смт Томашпіль – 11.08.2004, м.Київ), співак (бас), доцент, народний артист УРСР з 1978 р., лауреат VI Всесвітнього фестивалю молоді та студентів (Москва, 1957, зайняв друге місце). Закінчив Київську консерваторію (1959). У концертному репертуарі є українські народні пісні. Гастролював у Канаді, Великій Британії, США, Іспанії, Польщі, Румунії, Болгарії, Франції, Італії та ін.

Література:

Немкович, О.М. Грицюк Владилен Григорович / О.М.Нем-кович // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2006. – Т. 6. – С. 490.

Владилен Григорович Грицюк // Митці України: енцикл. довід. / ред. А.В.Кудрицький. – К., 1992. – С. 189.

• 60 років від дня народження Антона Григоровича Мичака (09.03.1953, с.Хоменки Шаргород. р-ну), геолога, географа, краєзнавця, кандидата геологічних наук. У 1979 р. закінчив Львівський державний університет ім. І.Франка. Працював у Київському відділі Інституту геології та розробки паливних копалин АН СРСР. 2002 р. – завідувач відділом аерокосмічних досліджень в геоекології Центру аерокосмічних досліджень Землі Інституту геологічних наук НАН України. За сумісництвом працює на посаді доцента Українського гуманітарного інституту (Київ). Вивчає геолого-географічну будову, а також історію Поділля.

Література:

Гальчак, С. Мичак Антон Григорович / С.Гальчак // Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С.Галь-чак. – Вінниця, 2011. – С. 616-617.

Мичак Антон Григорович [Електронний ресурс]: [біогр. довід.]. – Режим доступу: http://www.casre.kiev.ua/index  (дата звернення: 21.05.2012). – Назва з екрана.

15 75 років від дня народження Ігоря Івановича Синєпольського (15.03.1938, м.Вінниця), заслуженого художника України. Навчався у Київській художній середній школі та Харківському державному художньому інституті. Основний творчий фах – станковий живопис (картина, портрет, пейзаж, натюрморт). Працює також у різних графічних техніках та монументальному живописі. Брав участь в обласних, республіканських, всесоюзних виставках, учасник пленерів, конкурсів та художніх акцій. Основні твори: «Ранок будівельників», «Фізики», «Над Бугом», «Вечірня молитва», «П’ятий океан» (розпис в санаторії ВПС у Вінниці), «Лікар Пирогов» (розпис в госпіталі інвалідів ВВВ у Вінниці), розпис плафону Летичівського храму Діви Марії.

Література:

Синєпольський Ігор Іванович // Художники Вінниччини: довід. чл. НСХУ. 1976-2001. – Вінниця, 2001. – С. 67: портр.

Журунова, Т. Чотири стихії мистецької гармонії Ігоря Синєпольського / Т.Журунова // Вінниц. край. – 2011. – № 1. – С. 118-123: портр.

18 70 років від дня народження Олекси Гнатовича Шеренгового (18.03.1943, с.Зозів Липовец. р-ну), українського прозаїка. Закінчив Немирівське педучилище (1962) та Одеський університет (1972). Працював у міжрайонній газеті «Нове життя», видавництві «Маяк», відповідальним секретарем Одеської письменницької організації, на Одеській кіностудії. Автор книг оповідань та повістей «Пташиний переліт» (1967), «Золоте весілля» (1973), «Повінь у вересні» (1978), «Гавань твоєї долі» (1980), «Хліб на долоні» (1984), «Звинувачувані не підсудні» (1989). Член СПУ з 1971 р.

Література:

Подолинний, А.М. Шеренговий Олекса Гнатович / А.М.Подо-линний // З-над Божої ріки: літ. біобібліогр. слов. Вінниччини. – 2-ге вид., перероб. і доп. / упорядкув. і заг. ред. А.М.Подолинного. – Вінниця, 2001. – С. 377.

[Шеренговий Олекса Гнатович] // Вінниччина в датах: хронолог. довід. – Вінниця, 2000. – С. 95.

19 60 років від дня народження Василя Васильовича Кіщука (19.03.1953, м.Коростень Житомир. обл.), оториноларинголога, доктора медичних наук (2002), професора (2004), заслуженого лікаря України (1998). Закінчив Вінницький медичний інститут (1976). Лікар-інтерн ЛОР-відділення обласної клінічної лікарні ім. М.І.Пирогова (1976-1977), лікар-оториноларинголог Гайсинської центральної районної лікарні на Вінниччині (1977-1980), клінічний ординатор кафедри ЛОР-хвороб Вінницького медичного інституту (1980-1982), асистент кафедри ЛОР-хвороб цього ж інституту (1982-1984), завідувач ЛОР-відділення обласної клінічної лікарні ім. М.І.Пирогова (з 1984), завідувач кафедри оториноларингології Вінницького медичного університету ім. М.І.Пирогова (з 2002). З 1984 р. – головний оториноларинголог обласного управління охорони здоров’я. Член Правління Українського наукового медичного товариства оториноларингологів. Голова Правління Вінницького обласного товариства оториноларингологів (з 2002 р.). Автор численних наукових праць та винаходів.

Література:

Кіщук Василь Васильович // Історія оториноларингології в Україні / за ред. Ю.В.Мітіна, Д.І.Заболотного. – К., 2007. – С. 64-65.

Кіщук Василь Васильович // Імена України 2007: біогр. енцикл. слов. / Ін-т гуманіст. дослідж. АН України; уклад.: Л.Г.Андрієнко, С.А.Бакута, І.Д.Зосимович [та ін.]. – К., 2007. – С. 223-224.

21 140 років від дня народження Якова Григоровича Гандзюка (21.03.1873, с.Багринівці, нині Літин. р-ну, (с.Лозове, нині Деражнян. р-ну Хмельниц. обл.) – 09.02.1918, м.Київ, похов. у Видубицькому монастирі), генерала, військового діяча доби української революції (див. у кінці місяця розширену довідку).

Література:

Науменко, К.Є. Гандзюк Яків Григорович / К.Є.Науменко // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2006. – Т. 5. – С. 369.

22 60 років від дня народження Анатолія Сергійовича Матвієнка (22.03.1953, м.Бершадь), державного діяча, народного депутата України, президента Інституту відкритої політики, Голови Української республіканської партії «Собор», президента благодійного фонду «Україна Інкоґніта» (див. у кінці місяця розширену довідку).

Література:

Матвієнко Анатолій Сергійович // Хто є хто на Вінниччині: довід.-біогр.вид. – К., 2002. – С. 142.

Наш земляк – новий Прем’єр-міністр Криму: [А.Матві-єнко] // Подолія. – 2005. – 22 квіт. – С. 1. – (Спец. вип. газ. «П’ятниця»).

Матвієнко Анатолій Сергійович [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://file.liga.net/person/248-anatolii-matvienko.html (дата звернення: 21.05.2012). – Назва з екрана.

24 90 років від дня народження Дмитра Дмитровича Александрова (24.03.1923, с.Нікольське Дугнен. р-ну Тульської обл., Росія – 01.04.2011, м.Вінниця), пошуковця-дослідника, краєзнавця. Учасник Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. Полковник у відставці. З 1970 р. живе у Вінниці. Займається увічненням пам’яті воїнів, полеглих у роки Другої світової війни. Разом із дружиною Александрово ю Ніною Георгіївною встановив імена більше 24 тисяч воїнів, котрі загинули під час оборонних та визвольних боїв за Вінницю і область (про 5 тис. імен полеглих, що вважалися невідомими, повідомлено у військкомати України), а також понад 100 імен радянських військовополених, які загинули в німецько-фашистських концтаборах, розташованих у Вінниці. Член редколегії 9-томного видання «Книга Пам’яті України. Вінницька область», Українського фонду пошуку «Пам’ять», обласної міжвідомчої комісії у справах увічнення жертв війни та політичних репресій. За активну пошуково-краєзнавчу діяльність нагороджений Президентом України орденом «За заслуги» ІІІ та ІІ ступенів. Почесний пошуковець України.

Література:

Гальчак, С. Александров Дмитро Дмитрович / С.Д.Гальчак // Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С.Гальчак. – Вінниця, 2011. – С. 425.

26 100 років від дня народження Степана Єфремовича Пономарчука (26.03.1913, м.Гайсин – 15.08.1998, похов. на рад. кладовищі у Брянську, РФ), Героя Радянського Союзу (1940). Учасник радянсько-фінляндської війни 1939-1940 рр. До січня 1940 р. здійснив 10 бойових вильотів на бомбардування скупчень військ противника, аеродромів, завдав ворогові значних втрат. Учасник Великої Вітчизняної війни з 1941 р. Воював на Ленінградському та 2-му Далекосхідному фронтах. У 1950 р. закінчив Вищі льотно-тактичні курси удосконалення офіцерського складу. З 1958 р. – полковник запасу. Нагороджений орденом Леніна, двома орденами Червоного Прапора, двома орденами Вітчизняної війни І ступеня, орденом Червоної Зірки, медалями.

Література:

На страже северного неба: [про С.Є.Пономарчука] // Овеянные славой имена: Герои Сов. Союза – уроженцы Винничины / [В.М.Барабан, А.Д.Воронюк, Н.К.Гненный и др.; редкол.: Г.Я.Буртяк и др.; вступ. ст. А.Нехаевского.]. – 2-е изд., перераб. и доп. – О., 1989. – С. 207-209.

Гальчак, С.Д. Герой Радянського Союзу Пономарчук Степан Єфремович / С.Д.Гальчак // Герої Поділля: Герої Рад. Союзу – уродж. Вінниц., Тернопіл. та Хмельниц. обл. / С.Д.Гальчак. – К., 2010. – C. 164: портр.

• 65 років від дня народження Галини Миколаївни Авраменко (26.03.1948, с.Тучин Гощан. р-ну Рівнен. обл.), бібліографа, краєзнавця, заслуженого працівника культури Укра-їни (2007). У 1970 р. закінчила Харківський державний інститут культури. З того ж року працює у Вінницькій обласній універсаль-ній науковій бібліотеці ім. К.А.Тімірязєва. Вона є одним із авто-рів і членів редакційної колегії фундаментальних видань бібліоте-ки – «Вінниччина бібліотечна», «Вінницька обласна універсальна наукова бібліотека в контексті історії та інноваційному поступі сьогодення», укладачем багатьох бібліографічних видань. Нагороджувалась грамотами та відзнаками Міністерства культури СРСР та України.

Література:

Гальчак, С. Авраменко Галина Миколаївна / С.Гальчак // Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С.Гальчак – Вінниця, 2011. – С. 423-424.

Вінницька ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва в контексті історії та інноваційному поступі сьогодення: Віковому ювілею Бібліотеки присвячується: монографія. – Вінниця, 2007. – 312 с. – Зі змісту: [Авраменко Г.М.]. – С. 167-169, 172, 180, 229, 268.

28 75 років від дня народження Володимира Феодосійовича Очеретного (28.03.1938, с.Воронівці, нині Хмільниц. р-ну – 11.02.2005, смт Тиврів), журналіста, фотохудожника, краєзнавця, заслуженого журналіста України, члена НСЖУ (1980). Після закінчення фабрично-заводського училища видобував вугілля на Донбасі. Закінчив курси фотожурналістики при Київському державному університеті ім. Тараса Шевченка. Впродовж 1975-1998 рр. працював фотокореспондентом Тиврівської райгазети «Маяк». Майстер високохудожніх світлин, учасник багатьох виставок. Відомий як живописець-портретист, різьбяр по дереву. Ініціатор, учасник створення музею М.Я.Калиновича та краєзнавчих музеїв смт Тростянець, смт Тиврів, с.Жахнівка, с.Красне Тиврівського р-ну, с.Рахни-Лісові Шаргородського р-ну. Лауреат фотоконкурсів. Нагороджений премією Національної Спілки журналістів України «Фотожурналіст року-2001». Почесний громадянин Тиврова, член Міжнародного фонду ім. К.Стеценка.

Література:

Гальчак, С. Очеретний Володимир Феодосійович / С.Гальчак // Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С.Гальчак. – Вінниця, 2011. – С. 629.

Волошенюк, І. Щаслива зірка Володимира Очеретного / І.Волошенюк // Вінниц. газ. – 2011. – 1 листоп. – С. 7-8.

Цього місяця виповнюється:

• 220 років (1793) з часу утворення Брацлавської губернії, створена після ІІ поділу Польщі, проіснувала майже три роки (березень 1793- лютий 1796), відтак була перетворена на Брацлавське намісництво.

Інтернет-ресурс:

Вінницька область. Коротка історична довідка [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.vin.gov.ua/web/vinoda.nsf/webgr_view/GrXJHHQ?OpenDocument&count=5&RestrictToCategory=GrXJHHQ  (дата звернення: 21.05.2012). – Назва з екрана.

• 180 років (1833) з часу, коли у приміщенні костелу Вінницького домініканського монастиря, ліквідованого царським урядом, започатковано у 1832 р. та освячено 1833 р. Спасо-Преображенський собор.

Література:

Лисий, А.К. Небо на землі: з історії Вінницького Спасо-Преображенського кафедрального собору / Вінниц. єпархія УПЦ; А.К.Лисий, В.В.Голоскевич. – Вінниця, 2008. – 88 с. – (До 250-річчя Вінниц. Спасо-Преображен. кафедрал. собору).

Релігійне життя Поділля: минуле і сучасне: матеріали Всеукр. наук.-теорет. конф. Вінниця, 18 верес. 2008 р. / Вінниц. ДПУ ім. М.Коцюбинського; Ін-т історії, етнології і права; Вінниц. єпархія УПЦ. – Вінниця, 2008. – 332 с. – (До 1020-ліття хрещення Русі та 250-річчя Вінниц. Спасо-Преображен. кафедрал. собору).

• 90 років від дня народження Олега Анатолійовича Бичковського (березень, 1923, смт Крижопіль – 8.10.1943 с.Бубнівська Слобода Золотоніського р-ну Черкас. обл.), Героя Радянського Союзу. В 1942 р. закінчив артилерійське училище. Будучи командиром батареї 130-го окремого винищувально-протитанкового дивізіону 245-ї стрілецької дивізії 52-ї армії (Степовий фронт), відзначився 8 жовтня 1943 р. під час відбиття ворожої контратаки в районі м.Черкас. У цьому бою загинув. 22 лютого 1944 р. йому посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Нагороджений орденом Леніна та орденом Червоної Зірки.

Література:

Гальчак, С. Бичковський Олег Анатолійович / С.Гальчак // Герої Поділля: Герої Рад. Союзу – уродж. Вінниц., Тернопіл. та Хмельниц. обл. / С.Гальчак. – К., 2010. – С. 32.

• 90 років (березень, 1923 р.), як Чечельник став район-ним центром. Цього ж року починають відновлювати свою роботу спиртовий завод, тютюнова фабрика, пивзавод, майстерня по ремонту сільськогосподарського та млинарського устаткування, маслозавод, райхарчокомбінат, 6 різних артілей, невеликі майстерні.

Література:

Краснопольський, А.Л. Чечельник / А.Л.Краснопольський, Ф.М.Роботько // Історія міст і сіл Української РСР: в 26 т. – К., 1972. – Т.: Вінницька область. – С. 679-687.

Вовк, С.Т. Нариси з історії Чечельника. З найдавніших часів до наших днів: 500-річчю Чечельника присвячується / С.Т.Вовк, В.А.Косаківський, С.В.Таранець, 2000. – 214 с.

Єдиний, хто не втомлюється – час,

А ми живі, нам треба поспішати.

Зробити щось, лишити по собі...

Ліна Костенко

Є художники, які прийшли в мистецтво тому, що вони не могли в нього не прийти, і залишилися в мистецтві тому, що їм є що сказати людям. В'ячеслав Костянтинович Постернак – один із них.

Творчість В.Постернака різноманітна й багатогранна. Передусім, він відомий як майстер художнього кування, в умілих руках якого метал перетворюється у витвір мистецтва, захоплюючи нас розмаїттям форм, витонченістю декору, складністю техніки виконання.

Майбутній художник народився 5 березня 1953 р. на нашій Подільській землі у мальовничому селі Іванів Калинівського району. Улюбленою справою почав займатися після закінчення у 1972 р. Львівського училища декоративно-прикладного мистецтва ім. І.Труша.

Сьогодні В'ячеслав Постернак – член Національної спілки художників України (з 1989 р.), визнаний майстер ковальського мистецтва. Поєднаний стихією вогню, магією металу й служінням красі, в його уяві народжуються та матеріалізуються по-справжньому унікальні, вишукані й довершені речі. За кожним твором стоїть важка, копітка праця майстра, яка перетворює виплекану ідею на дійсність.

Не можна байдуже пройти повз велику за розмірами емблему кіноконцертного залу «Райдуга», яку композиційно завершують легкі металеві птахи, що здається, ось-ось злетять під звуки чарівної музики, вражають оригінальні вуличні ліхтарі біля пам’ятника М.Пирогову, величні ковані ворота Кафедрального собору м. Вінниці, рельєфне панно для бібліотеки-музею М.П.Стельмаха у с. Дяківцях, викликають захват чудернацькі металеві скульптури біля Вінницького обласного краєзнавчого музею. Це неповний перелік монументальних творів В.Постернака та його колеги В.Зелінського, також відомого в Україні та за її межами коваля, члена НСХУ.

Витвори обох митців – неодмінні експонати обласних, всеукраїнських виставок, їх купують приватні колекціонери, музеї (є вони, зокрема, в музеї Києво-Печерської лаври, в музеях Вінниці, за кордоном – у музеях Росії, Великої Британії, США та Канади).

В’ячеслав Постернак створив свій неповторний художній світ, такий, що запам'ятовується одразу та вирізняється від інших – самобутній і цікавий. Все, що створено фантазією й руками художника, викликає почуття подиву, захоплення. Дивишся – і не віриш, що зі звичайного заліза можна створити ажурні решітки й камінні набори, романтичні підсвічники й легкі, витончені люстри, загадкові дзеркала й дивовижні ліхтарі, граціозні підставки й вази для квітів, богатирські ковані мечі й вишукані меблі.

Серед класичних інтер'єрних речей, зроблених В'ячеславом, ми знаходимо сповнені ліризму й гумору об'ємно-просторові композиції «Хижак», «Медаліст», «Комінник», «Марафон», «Карлсон-птах»...

В'ячеслав Костянтинович – глибокий, досвідчений, професійний художник, який дивує багатьма гранями свого таланту. Митець не обмежує простір творення, постійно експериментує з формою, фактурою, матеріалом, синтезує його в різних жанрах образотворчого мистецтва. Його ковальські, скульптурні, малярські роботи є зразком високої культури в нашому сучасному мистецькому просторі.

В обіймах художнього металу кам'яні скульптури «Незаймана Гномушка», «Гном», «Зіронька» вирізняються несподіваністю образів, вишуканим смаком та майстерністю виконання. Привертають увагу дивовижні, чудернацькі гротескові «Піранья», «Рибалка», основним матеріалом яких є каміння, кістка, дерево.

У настроєвих живописних творах художника, оформлених у ковальській, але незвичній манері, розкривається його емоційне, світоглядне, мистецьке зростання.

У пейзажах В'ячеслава Костянтиновича немає випадкових куточків природи. Кожна його картина – це узагальнений образ рідної землі, живописна пісня про чарівне Поділля, мальовниче містечко свого дитинства.

Романтичні й водночас філософські роботи художника «Золота осінь», «Зірка коваля», «Автопортрет», «Вітрильник», «Бушанський півень» ваблять глибиною задуму, лаконічністю його вирішення, в них відчувається дух історії, невловимий відгук поколінь із минулого і своєрідне послання для прийдешніх, коли відчуття неможливо схопити словами...

В'ячеслав Костянтинович репрезентує нам лише елегантну майстерність, вигадку, іронічну гру, залишаючи муки творчості та нелегку працю прихованими в стінах гомінкої кузні й у тиші майстерні. Його твори вільно й невимушено живуть у просторі, вражаючи виразністю силуету, несподіваністю композицій, вишуканим поєднанням матеріалів, блискучим виконанням.

Митцю належить ідея реалізувати в життя задуманий ним проект «Допомагайте талановитим», назва якого являється його своєрідним творчим кредом і має на меті в майбутньому відкрити у Вінниці мистецький клуб, який об’єднав би художників, поетів, артистів, музикантів у прогресивну творчу команду з метою спілкування, реалізації творчих ідей та проведення арт-заходів.

Щоб привернути увагу до свого починання, майстер і виготовив відомі вінничанам пересувні оригінальні скульптури, образи творчих професій «Скрипаль», «Поет», «Саксафоніст», «Філософ». Сталих місць ці мистецькі фігури не мають, подорожують скверами та площами міста. У вихідні та святкові дні біля них фотографуються вінничани та гості нашого міста. Скульптури приносять радість й естетичну насолоду людям, які цінують красиве та вічне.

В.Постернак став учасником історико-мистецького проекту «Вінницькі Мури – погляд крізь віки», присвяченого найдавнішій архітектурній перлині нашого міста, пам’ятці національного значення, яка вже чотири століття є гордістю столиці Східного Поділля. За задумом організаторів – Вінницького обласного краєзнавчого музею та Вінницької обласної організації Національної спілки художників України – мистецькі твори мали стати образно-емоційним камертоном наукової конференції «Єзуїтський комплекс у Вінниці крізь призму століть», яка відбулася в обласному краєзнавчому музеї 9-10 вересня 2010 р.

В рамках проекту художник створив два живописні твори «Сон старого міста» і «Мури – крізь віки» та інсталяцію зі старовинної цегли й кованої композиції з шабель, стріл та кінських підков «Погляд у минуле», яка занурює глядача в ту пору, коли Вінницькі Мури виконували роль фортеці, захищаючи мешканців міста від воєнних буревіїв (ХVІІ – середина ХVІІІ ст.).

«У співавторстві з природою» – таку назву мав спільний проект вінницького архітектора С.Горбатого та В.Постернака, які з легкістю й азартом створили дивні, неповторні, красиві, як сама природа, пластичні композиції та презентували їх глядачеві у виставковій залі ВОУНБ ім. К.А.Тімірязєва.

В’ячеслав Костянтинович Постернак – у розквіті творчих сил і задумів. У житті художника настав час, коли мудрість допомагає працювати з азартом молодості. Цю золоту дозрілість древні греки називали «акме». Воно дарується тим, хто невпинно піднімається вгору. В’ячеслав Постернак не зупиняється, а з любов’ю в серці прокладає свій власний шлях до творчих вершин.

Т.О.Марчук

Література

Марчук, Т. Металеві мережива В’ячеслава Постернака: [про персон. вист. у ВОУНБ ім. К.А.Тімірязєва] / Т.Марчук // Сіл. вісті Вінниччини. – 2003. – 29 берез.

Кушнір, Ж. «Зробити з металу можу все»: у худож. по металу, вінничанина В.Постернака роботи замовляють навіть друзі Президента / Ж.Кушнір // Вінниц. відом. – 2006. – 24 трав. – С. 6.

Винницкая ковка: мастерская В.Постернака и В.Зелинского // Ворота. Ограды. Решетки. – М., 2006. – С. 76-80.

Козак, І. Зірка коваля: [про персон. вист. В.Постернака, що проходила в ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва] / І.Козак // Поділ. зоря. – 2006. – 21 груд. – С. 12.

В'ячеслав Постернак. Художнє ковальство, живопис, графіка, скульптура / авт. передм. Т.О.Марчук. – Вінниця: [б. и.], 2009. – 36 с.: кол. іл., портр.

Фролов, Е. Искусство в железных рамках: [про творчість В.Постернака] / Е.Фролов // 20 хвилин. – 2009. – 15-16 трав. – С. 22.

Вінницькі Мури. Погляд крізь віки: матеріали міжнар. наук. конф. «Єзуїтський комплекс у Вінниці крізь призму століть» 9-10 верес. 2010 р. / Вінниц. обл. краєзн. музей; наук. ред. В.Колесник. – Вінниця: Розвиток, 2011. – 512 с.: іл. – Зі змісту: [Про В.Постернака]. – С. 470-471, 479, 481, 486, 496: кол. фотогр.

Вільчинська, О. «Дракон», «Риф», «Інопланетянин» та інші пластичні композиції з дерева, каменю і металу вперше поєднали архітектор Сергій Горбатий та художник В’ячеслав Постернак: [композ. з казково-фантастич. назвами презентуються на вист. в ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва] / О.Вільчинська // Поділ. радниця. – 2011. – 9 лют. – С. 4: фото. кол.

Купецька, І. Хто і навіщо викував залізних поета і скрипаля?: [про твори худож. В.Постернака] / І.Купецька // Місто. – 2011. – 20 лип. – С. 27: фото.

Постернак, В. Кузнец-скульптор Вячеслав Постернак: «Начинал я с шампуров, были времена – ковал мечи, а сейчас вот делаю скульптуры из металла и ”золотую“ клетку для голубей в форме яйца Фаберже»: [інтерв’ю] / В.Постернак; беседу вел И.Хмельницкий // Вінниц. реалії. – 2011. – 10 серп. – С. 10.

Шуткевич, О. Творчі люди потребують допомоги: [про худож. В.Постернака] / О.Шуткевич // Вінниц. газ. – 2011. – 16 верес. – С. 16. – (Спец. вип. газ. «П'ятниця»).

Заиковатый, И. На Театральной площади пропишется саксофонист: [про новий твір В.Постернак – метал. статую «Саксофоніст»] / И.Заиковатый // Вінниц. реалії. – 2012. – 16 трав. – С. 10: кольор. фотогр.

Літинщина, земля Михайла Стельмаха, Леонарда Совінського, Миколи Битинського, Степана Слободянюка-Подоляна, Станіслава Струміліна, Давида Бертьє, Петра Лаптіна, подарувала Україні чимало борців за народну волю. Один із них – генерал Армії УНР Яків Григорович Гандзюк. Людина душевної щедрості, високих моральних чеснот, смілива, мужня, чесна, богатирського зросту (більше 2 метрів). Яків Гандзюк народився 21 березня 1873 р. у заможній селянській родині відставного бомбардира Григорія Романовича Гандзюка в селі Багринівці (до речі, в «Енциклопедії українознавства» подана інша дата народження Якова Григоровича, – 1863 рік, що не відповідає дійсності).

З тих скупих архівних матеріалів, що ми ними володіємо, дізнаємося, що у Якова було ще двоє братів. Один із них, Іван, був парафіяльним священиком та завідуючим церковно-учительською школою в селі Сутиски нинішнього Тиврівського району і деякий час законовчителем у селі Витава (нині – у складі м. Гнівань). Також, поруч із графом Дмитром Гейденом, отець Іван був серед засновників у 1908 р. Сутиського позичково-ощадного товариства (він же являвся незмінним головою його правління з часу заснування аж до більшовицького перевороту 1917 р.). Другий брат Якова, Созон, також був досить помітною постаттю у тогочасному громадському житті Поділля. Також відомо, що з 1909 р. Созон Гандзюк був членом Державної Думи, послідовно захищаючи в ній інтереси трудового селянства. Після захоплення більшовиками влади у 1917 р. підтримував тісні зв’язки з повстанськими командирами Я.М.Шепелем та Я.В.Гальчевським. У його хаті в цей час розміщується штаб повстанців, що й послугувало згодом однією з причин його розстрілу опертрійкою в 1922 р. Зазнали репресій з боку більшовицької влади й син Созона Григоровича Іван, 1903 р. народження, а також його мати, «жена расстрелянного бандита» Гандзюк Ганна Пилипівна (розкуркулена й вислана в Сибір у 1930 р.). Так більшовицький режим намагався знищити навіть пам’ять про ненависну йому родину, тим більше, що один із її членів був царським полковником, потомственним дворянином (з 4 червня 1911 р.), а згодом і генералом – «мазепинцем». Хоча ці звання та численні нагороди Яків Гандзюк отримував не через родинне походження (син відставного солдата-селянина!), не через зв’язки з двором, а виключно зав-дяки власній хоробрості та відвазі, кривавим ранам, здобутим у численних боях «за царя та отечество», пройшовши тернистий шлях від піхотного офіцера до командира Першого українського корпусу.

Замолоду Яків Гандзюк навчався у реальному училищі, а потім – в піхотному юнкерському в Одесі, яке закінчив у 1896 р. Вісімнадцятирічним юнаком розпочинає він нелегку службу в лавах царської армії. Під час російсько-японської війни 1904-1905 рр. Гандзюк, поручик 61-ого Володимирського полку, добровільно рветься в діючу армію, туди, де тисячами гинуть люди у сірих солдатських шинелях. У боях із японцями Яків Гандзюк не раз виявляв особистий героїзм, за винесення з оточення полкового прапора був нагороджений орденом Св. Георгія IV ступеня.

Після закінчення цієї безславної для царського уряду війни Гандзюк продовжує трудитися на ратній ниві, служить у 147 піхотному Самарському полку, розташованому під Петербургом (в чині підполковника). Невдовзі, з початком Першої світової війни, Яків Гандзюк на чолі Самарського полку опиняється на фронті. Сучасники пригадують, що досить часто Яків Григорович рушав в атаку попереду свого війська, підбадьорюючи особистим прикладом молодих, недосвідчених солдатів. Як пише Л.Проценко у нарисі «Він йшов попереду…», «полковник Гандзюк користувався магічним впливом на підлеглих. Коли він, вихопивши шаблю, із закликом «полк, за мною!» кидався в атаку, увесь полк, як один чоловік, поривався за командиром».

Не дивно, що маючи такого командира, підлеглі досить часто творили чудеса, відкидаючи австро-угорські війська вглиб Карпат, подалі від російських позицій.

У 1917 р. Яків Гандзюк, маючи за плечима 8 поранень, цілий ряд нагород (відзначимо з них другого «Георгія» та зброю з написом «За хоробрість», а також орден Анни IV ступеня), стає генерал-майором. Не знав тоді і, напевне, не міг собі уявити Яків Григорович, що загине невдовзі не від кулі ворога, а від людей, з якими він ще донедавна разом сидів у окопах… Але все це буде десь через рік, а поки що на Якова Григоровича чекав його справжній тріумф.

Серпень 1917 р. Колись грізна багатомільйонна російська армія розпадається, немов картковий будинок. Серед загального хаосу та анархії починають визрівати перші національні військові формування, прообрази майбутнього регулярного війська, започатковані національно-свідомими солдатами та офіцерами. Серед них – генерал П.П.Скоропадський, зусиллями якого гордість царської армії колишній 34 армійський корпус було українізовано і перетворено в Перший український корпус. Новоутворений корпус очолив майбутній гетьман Української Держави, а начальником штабу став російський генерал Яків Сафонов. Складався корпус із двох дивізій, першою з них командував наш земляк Яків Гандзюк, його помічником (начальником булави) був полковник М.Капустянський (в майбутньому – визначний український військовий діяч). До складу зазначеної дивізії входило чотири полки: київський імені Б.Хмельницького (полковник – Маєвський), стародубський імені гетьмана Скоропадського (Масалитинів), полтавський імені гетьмана Сагайдачного (Никонів) та чернігівський імені гетьмана Полуботка (Порохівський).

По суті, Перший український корпус П.Скоропадського був на той час чи не єдиним боєздатним формуванням, здатним протистояти іноземній агресії (в даному випадку – московсько-більшовицькій), однак невмілі, а то й злочинні дії молодих, недосвідчених провідників української демократії (які, до того ж, хотіли бути лівішими навіть від своїх московських колег) зводили нанівець героїзм та самопожертву тисяч во-яків. Зрештою, не знайшовши розуміння та підтримки з боку українських провідників, генерал П.Скоропадський наприкінці 1917 р. був змушений подати у відставку з посади командуючого корпусом. На його місце призначають Я.Г.Гандзюка. А ситуація, що склалася на той час в Україні, була вкрай драматичною. Двома колонами – із заходу та північного сходу – на Київ насувалася з боку червоної Росії більшовицька лавина, підтримувана всередині місцевими комуністами-колабораціоністами. Але якщо з боку Чернігівщини героїчні юнаки-студенти були не в змозі протистояти ворожій орді, то на південно-західному напрямку більшовики дістали несподівану й рішучу відсіч від «залізних» полків Якова Гандзюка. Як відзначає українсько-канадський дослідник В.Роєнко, «під командуванням Гандзюка частини І-го Корпусу затримували більшовицький наступ на Київ з півдня. Два полки І-ї дивізії міцно тримали в своїх руках Шепетівку, Рівне та Здолбуново. ІІ-га дивізія цього корпусу, спираючись на залізницю Жмеринка-Козятин, роззброїла цілий гвардійський корпус у складі двох дивізій піхоти та дивізії кінноти, що був під командуванням відомої большевички Бош. Цей корпус прямував через Жмеринку на Київ.

Таким чином, до самого залишення Києва українським урядом, частини І-го корпусу давали відсіч наступові численних большевицьких частин на нашу столицю».

На жаль, нове керівництво держави (прем’єр В.Голубович, військовий міністр О.Жуковський та ін.) фактично кинуло військо напризволяще. Так, коли генерал Гандзюк заметільного ранку 27 січня (9 лютого) 1918 р. виїхав у Київ для організації оборони, то він навіть не знав, що урядові установи в цей час уже покинули столицю. Тому генерал та його супутники стали легкою здобиччю більшовицької застави. Негайно полонених доправили до більшовицького командувача М.Муравйова (колишнього полковника царської армії). Той, оцінивши важким поглядом бранців, запропонував їм перейти на свій бік, на що отримав категоричну відмову. «Відправити в штаб Духоніна!» (розстріляти) – кинув коротко червоний головком і вийшов…

Надвечір того ж дня обидва генерали (Гандзюк та Сафонов) уже стояли під дулами солдатських гвинтівок (полковнику Гаєвському пощастило вирватись і втекти, від нього ми й дізналися про останні хвилини життя нашого земляка). Вуста росіянина Сафонова, батька п’ятьох дітей, нечутно промовляли якусь молитву. Здавалося, ще трохи й старий солдат ось-ось розридається. «Тримайся, друже! – почув він збоку голос Якова. – Не гідно нам, вищим керівникам української армії, що не раз заглядали смерті в очі, підупадати на дусі, на радість ворогам. Вмремо поруч, як це належить мужам-воякам!»

Вдарив залп, обізвавшись гулкою луною в навколишніх будинках. Світ захитався і почав стрімко падати… Вже заливаючись кров’ю, Яків Гандзюк рештками свідомості помітив нахилені над ним, переповнені злобою обличчя з занесеними вгору вістрями багнетів (згодом на тілі Якова Григоровича було виявлено 12 колотих ран). Востаннє промайнув спогад далекої юності й тут же згас…

Після загибелі Якова Гандзюка його дружина Віра Олек-сандрівна Чудинова разом із сином Георгієм (1910 р.н.) емі-грували за кордон, осівши в США. Нині це добре знана й шанована у штаті Каліфорнія родина, яка не забуває про отчий край. Проживають нащадки Гандзюків і в Багринівцях (один із них – Созон Іванович, син репресованого Гандзюка Івана Созоновича), а також у Вінниці (Гандзюк Степан Федо-рович, справжній ентузіаст-краєзнавець, який прагне відродити з забуття добре ім’я свого славного прадіда). Ці люди можуть по праву пишатися своїм шляхетним предком, який і перед обличчям смерті залишився непереможеним, не зрадивши ні присяги Україні, ні честі своєї та совісті. Як і належало справжньому українському патріотові.

К.В.Завальнюк

Література

Гандзюк, В.А. Генерал гетьманської України Яків Гандзюк: штрихи до портр. / В.А. Гандзюк // Вінниччина: минуле та сьогодення: краєзн. дослідж.: матеріали ХХІ Вінниц. наук. іст.-краєзн. конф. 25-26 жовт. 2007 р. – Вінниця, 2007. – С. 247-252.

Завальнюк, К.В. Честі не зрадив своєї / К.В.Завальнюк // Червоний смерч над Поділлям / К.В.Завальнюк, Т.В.Стецюк. – Вінниця, 2008. – С. 60-64.

Історія Українського Війська. – Тернопіль: Збруч, 1992. – Вип. 8. – С. 370, 371.

Медведчук, Г.К. Подолянин Яків Гандзюк – один з перших творців армії Української Народної Республіки / Г.К.Медведчук // Вінниччина: минуле та сьогодення: краєзн. дослідж.: матеріали ХХІІ Всеукр. наук. іст.-краєзн. конф. 22 жовт. 2009 р. – Вінниця, 2009. – С. 351-358.

Пархомчук, Т. Незалежність України в 1918 р. міг вряту-вати… один ескадрон / Т.Пархомчук // Дзеркало тижня. – 2002. – 29 берез. – 5 квіт.

Проценко, Л. Він йшов попереду… / Л.Проценко / Старо-житності. – 1993. – № 3/4. – С. 25-26.

Роєнко, В. Героїчна загибель генерала Гандзюка / В.Роєнко // Розбудова держави. – 1992. – № 2. – С. 41-43.

Хропун, О.В. Давно забутий генерал / О.В.Хропун // Науко-вий вісник «Меджибіж»: матеріали Четвертої наук.-краєзн. конф. «Стародавній Меджибіж в іст.-культур. спадщині України». – Меджибіж; Хмельниц., 2011. – Ч. 1. – С. 274-278.

Шевченко, О. І стали вони на розстріл, ніби приймали парад козаків… / О.Шевченко // Україна молода. – 2008. – 30 січ. – С. 6-7.

Державний архів Вінницької області (далі – ДАВО). – Ф. Д-62. – Оп. 1. – Спр. 138. – Арк. 5, 10, 128.

ДАВО. – Ф. Д-172. – Оп. 1, Т. 2. – Спр. 466. – Арк. 4 зв.

ДАВО. – Ф. Д-904. – Оп. 16. – Спр. 25. – Арк. 329, 330 зв.

ДАВО. – Ф. Р-997. – Оп. 3. – Спр. 20. – Арк. 270.

ДАВО. – Ф. Р-6023. – Оп. 4. – Спр. 21269. – Арк. 1-22.

Нині нерідко з уст відомих політиків, журналістів, правозахисників, літераторів можна почути зневажливі слова про тих, хто в радянські часи належав до партійно-комсомольської номенклатури. Мовляв, слуги злочинного режиму, трубадури хрущовських чи брежнєвських постанов.

Я не повністю поділяю таку думку, бо звикла судити про людей, зважаючи не на їхні посади і звання, а, насамперед, на вчинки, конкретні справи, громадянську позицію кожного, право на самовдосконалення, плекання тих духовних сил, що вчора були на денці душі лише в зародку, а сьогодні мають можливість рости, колоситися, давати добрий урожай.

Вважаю, що саме так треба думати, коли заходить мова про Анатолія Матвієнка – особистість харизматичну, яскраву, вродженого лідера, палкого шанувальника поезії, театру, живопису, мецената, добродія за складом душі.

Анатолій Матвієнко народився 22 березня 1953 р. у м.Бершадь на Вінниччині. Це край найродючіших чорноземів, працьовитих і талановитих людей. Бог послав Анатолієві гарних, щирих, роботящих батьків. Мати Марія Павлівна – бухгалтер на місцевій меблевій фабриці, а світлої пам’яті батько Сергій Кузьмович працював там же робітником.

Матвієнки жили скромно, привчали й Анатолія, і його молодшу сестру Валентину (нині – доктора медичних наук, лікаря-гастроентеролога) любити працю, книги, спорт, усі сили вкладати в те, щоб досягнути мети, успіху.

У 1975 р. Анатолій Матвієнко закінчує Львівський сільськогосподарський інститут, з дипломом інженера-механіка повертається у рідне місто. Але не сам, а з вродливою дружиною-галичанкою Олею. Нині Ольга Матвієнко – доктор педагогічних наук, професор, заслужений працівник освіти України, проректор із наукової роботи Національного лінгвістичного університету в Києві.

Та недовго судилося молодому, завзятому, залюбленому в книги та футбол інженерові завідувати гаражем, бути головним механіком районного будівельного управління. У 1977 р. Анатолія Матвієнка обирають першим секретарем Бершадського райкому комсомолу. Анатолій Сергійович якось зізнався, що не дуже хотів переходити на комсомольську роботу – його більше вабила техніка, подобався робочий колектив, конкретні службові обов’язки. Але чиєсь кмітливе око розпізнало у молодому спеціалістові природжені риси лідера, і це визначило подальшу долю нашого земляка.

У 1980 р. Анатолія Матвієнка обирають другим секретарем Вінницького обкому ЛКСМУ. Молода родина переїжджає до Вінниці, отримує ключі від свого першого родинного помешкання. Саме тут, у місті над Бугом, у старшого сина Матвієнків, Віктора, з’явився молодший брат Павло.

Настають вікопомні часи перебудови, нуртують процеси українського національного відродження. У 1989 р. на перших альтернативних виборах із кількох кандидатур саме нашого земляка обирають першим секретарем ЦК ЛКСМУ. А про повагу та довір’я подолян свідчить той факт, що Анатолій Матвієнко стає народним депутатом України першого скликання від Бершадського виборчого округу № 30.

Що мені запам’яталося з часів роботи Матвієнка на керівній комсомольській посаді?

Насамперед, відсутність забронзовілості, самозакоханості, вірусу «вождізма», що були так характерні для багатьох високопосадовців. Анатолій Сергійович був і залишається людиною комунікабельною, здатною відгукнутися на людський поклик, зрозуміти чужі проблеми, зарадити у складній ситуації.

Це я відчула на власному прикладі. Коли 1990 р. через сімейні обставини змушена була залишити обжитий дім у Вінниці і шукати собі роботу в іншому місці, саме Анатолій Сергійович допоміг мені отримати прописку в гуртожитку ЦК ЛКСМУ і роботу в столиці. І пізніше я ще не раз відчувала його дружню підтримку, допомогу в організації творчих вечорів, виданні книг.

Майже два роки – з червня 1996 по березень 1998 р. – Анатолій Матвієнко очолює Вінницьку облдержадміністрацію. Відомий політик і господарник докладає чимало зусиль для піднесення продуктивності агропромислового комплексу області, вселяє людям віру в те, що афористичний вислів Лесі Українки «Красо України – Подолля» є не просто поетичною метафорою. Ці слова повинні стати життєвою програмою кожного подолянина, вселяти віру й переконаність у тому, що ми живемо на найкращій у світі землі та повинні зробити усе, щоб рідний край став квітучим садом, країною нашої мрії.

Можна багато говорити про Матвієнка як лідера кількох партій – НДП, УРП, «Собор», заступника голови партії «Україн-ська платформа». Але це благодатна тема для політологів: наш земляк дуже багато робить для об’єднання партій демократичного спрямування, згуртування сил національного порятунку.

А мені, літератору, хочеться від усієї душі подякувати Анатолію Сергійовичу за підтримку діячів літератури і мистецтва.

У 1994 р. Матвієнко створив і очолив Фонд підтримки розвитку мистецтв України, діяльність якого була спрямована на допомогу творчим колективам, молодим талановитим особистостям. Микола Мозговий, Світлана і Віталій Білоножки, Таїсія Повалій та багато інших співаків, артистів театру й кіно, літераторів відчули реальну допомогу фонду, отримали «путівку в життя».

А в останні роки у творчих колах лине добра слава про діяльність благодійного фонду «Україна Інкоґніта» (Президент – Анатолій Матвієнко, генеральний директор – Дмитро Стус).

Завдяки підтримці цього фонду випущено компакт-диски з записами пісень у виконанні великого українського співака Бориса Гмирі, пісні Олександра Білаша у виконанні народного артиста України Анатолія Мокренка.

За сприяння фонду видрукувано поетичні збірки Володимира Забаштанського, Ганни Чубач, Ореста Корсовецького, Валентини Сторожук, Наталі Струтинської, Анатолія Колісника, Миколи Біденка, багатьох інших авторів із Вінниччини та інших регіонів України.

Хочу підкреслити виняткову роль А.Матвієнка у вшану-ванні пам’яті видатного українського поета, Героя України, політв’язня Василя Стуса. Фондом «Україна Інкоґніта» видрукувано книгу В.Стуса «Листи до сина».

Завдяки ініціативі народного депутата України А.Матвієнка встановлено в рідному селі Рахнівці Гайсинського району бюст Василя Стуса роботи скульптора Б.Довганя. Серед стипендіатів благодійного фонду «Україна Інкоґніта» бачимо і хранительку Стусової садиби та отчої криниці Параску Семенюк. Стипендіатом цього фонду був і талановитий майстер пензля з Вінниці, заслужений художник України Олександр Ковальчук.

Серед багатьох добрих справ фонду – й екологічні, просвітницькі акції. Так, 28 вересня 2000 р. близько 200 патріотів України, любителів туризму віком від 10 до 70 років здійснили сходження на найвищу вершину України – Говерлу з нагоди 300-ліття від дня народження Олекси Довбуша. Особливість цієї акції полягала в тому, що її учасники прибрали від сміття всю територію навколо Говерли, починаючи від підніжжя і завершуючи вершиною. Такі дії патріотів України під орудою Анатолія Матвієнка дуже символічні: треба очистити від сміття не лише рідну землю, а й людські душі.

Які ідеї рухають діями цього відомого політика, що сідає на велосипед разом із групою своїх однодумців з 19 липня по 5 серпня 2001 р. здійснює культурно-просвітницьку експедицію «Соборна Україна», присвячену 10-річчю незалежності України і 800-річчю від дня народження Данила Галицького? Метою цієї експедиції було життєве кредо її організатора – пробуджувати в українців гордість за історію свого роду й народу, глибинне усвідомлення ними ідеї соборності всіх українських земель та віри в те, що тільки праця і любов, злагода і чистота помислів зроблять наше життя заможним, щасливим, достойним.

Хочеться зацитувати такі рядки Анатолія Матвієнка з його виступу на вечорі пам’яті Василя Стуса: «Коли ми з Дмитром Стусом зносили сміття з вершини Говерли, він мені розповідав про батька. І саме тоді попросив виступити на цьому вечорі.

Я відверто скажу, що, можливо, маю найменше право виступати на цьому вечорі, бо я лише пізнаю Василя Стуса, я йшов до нього іншим шляхом, ніж більшість у цьому залі.

Євген Сверстюк у своєму виступі говорив про комсомольців правду, але не всю. Я саме з тих комсомольців, які сьогодні щиро прийшли на цей вечір, бо прагнуть до духовного самоочищення, самопізнання.

Микола Жулинський в одній із передмов писав, що творчість Василя Стуса пече совість. Я думаю, що справді пече. І хочу чесно зізнатися, що його творчість пече і моє сумління, але, дякуючи цьому, я чогось таки навчився.

Я думаю, що творчість Стуса є не лише комусь німим докором, вона також пробуджує сумління. Я переконаний, що й сьогодні бояться Стуса, бо бояться пробудження людської свідомості, гідності, до чого закликав Василь Стус своїм словом. І ми маємо відстоювати честь і незалежність українського народу, пробуджувати в ньому почуття національної гідності».

Анатолію Матвієнку 22 березня 2013 р. виповнюється 60 років. Свої дні народження він, як правило, не зустрічає в колі близьких і рідних, а любить у цей березневий час подорожувати, пізнавати нове, незвідане. Тому хочеться побажати Анатолію Сергійовичу, людині з сивими скронями, але молодим серцем, підкорення нових вершин на життєвому та політичному Олімпі, широких і світлих доріг у майбутнє. Нехай окрилює Вас шана і любов багатьох сотень, тисяч людей, яких Ви зігріли своєю турботою і піклуванням, допомогли в ці непрості часи. Нехай ніколи не покине Вас романтика мандрів, поезія пошуку, сила духу й переконань. Українська Говерла знову потребує очищення. Отож, в дорогу!

Н.Ю.Гнатюк

Література

Матвієнко, А. Наша доля – тільки в наших руках: [інтерв’ю нар. деп. України від Вінниччини] / А.Матвієнко; розмову вів О.Дмитрук // Вінниц. газ. – 2004.– 6 січ. – С. 11.

Матвієнко, А. З дороги служіння людям та Україні я не зійду ніколи / А.Матвієнко // Бершад. край. – 2012. – 1 лют.

Лупещенко, І. Анатолій Матвієнко гроші не роздає, але максимальну допомогу людям гарантує: [про зустріч А.Матвієнка з керівництвом Теплиц. р-ну, колективом ЦРЛ] / І.Лупещенко // Вісті Тепличчини. – 2011. – 30 верес.

Лупещенко, І. Аби села не залишились безземельними і безлюдними: [про чергов. робоч. візит нар. деп. А.Матвієнка на Тепличчину] / І.Лупещенко // Вісті Тепличчини. – 2011. – 28 жовт. – С. 1.

Рябокінь, О. Анатолій Матвієнко у Гайсині: [робоч. поїздка нар. деп. до Гайсина] / О.Рябокінь // Трибуна праці. – 2012. – 13 берез.

Власюк, С. Анатолій Матвієнко – за реальну під-тримку села / С.Власюк: [про зустрічі з жителями Тепличчини] / С. Власюк // Вісті Тепличчини. – 2012. – 21 черв. – С. 5: фото.

 

Квітень

2 55 років (1958) з початку налагодження дружніх зв’язків між Вінницькою областю та Келецьким, нині – Сьвєнтокшиським воєводством (Республіка Польща). Відповідно до постанови Комісії ЦК КПРС з питань ідеології, культури та міжнародних, партійних зв’язків від 25 липня 1958 р. «Про встановлення постійних дружніх зв’язків між Вінницькою областю Української РСР і Келецьким воєводством Польської Народної Республіки».

Література:

Вінниччина в датах: хронолог. довід. – Вінниця, 2000. – 111 с. – Зі змісту: [Вінницька область та Келецьке воєводство]. – С. 36.

Співпраця Сьвєнтокшиського воєводства та Вінницької області [Електронний ресурс]: презентація. – Режим доступу: www.ukrpolgerm.com/.../презентация%20  (дата звернення: 21.05.2012). – Назва з екрана.

1. 50 років від дня народження Галини Василівни Доценко (Агати), (03.04.1963, смт Оратів), художниці. У 1980 р.закінчила Оратівську середню школу. Після закінчення Київсько-го геологорозвідувального технікуму у 1983 р. працювала на Уралі в геологічній експедиції. 1985-1986 рр. – технік-топограф експедиції № 241 м.Вінниці. У вільний час займається живописом. З 1987 р. проживає в Мурманській обл., служить в ескадрі підводних човнів Північного Флоту на посаді художника-кресляра. Член художньої студії Північного Флоту. Бере участь у художніх виставках у містах Полярний, Североморськ, Мурманськ. У 1994 р. працює інженером-геодезистом на будівництві в м.Маріуполь. Тут відбулася перша персональна виставка художниці з творчим псевдонімом Агата. Кілька років по тому вона – вільний художник, пише портрети, пейзажі на Арбаті в Москві. Нині проживає у рідному Оратові, працює в Будинку дитячої творчості. Створила студію «Юний художник», якій у 2003 р. присвоєно звання зразкової. У 2007 р. з ініціативи та під керівництвом художниці в Оратові відкрито музей дитячої творчості.

Література:

Галина Василівна Доценко (Агата) // Оратівський край: ювіл. зб.: до 30-річчя утвор. Оратів. р-ну / упоряд. Н.В.Хоменко. – Вінниця, 2009. – С. 170.

4 145 років від дня народження Лева (Лєон) Людвиговича Семполовського (04.04.1868, с.Крерове Познанського воєводства, Польща – 10.10.1960, с.Жовтневе Калинів. р-ну), українського селекціонера, доктора філософії та природничих наук. Освіту Л.Семполовський здобував спочатку в Познанській гімназії, котру закінчив у 1885 р. У 1885-1889 рр. вивчав хімію і природничі науки в університетах Бреслау, Ростока й Берліна. З 1890 р. працював на цукрових заводах у Франції, займався селекцією цукрового буряка в Німеччині та Італії. У липні 1898 р.

на запрошення адміністрації Уладівського цукрового заводу, нині Калинівського р-ну, очолював Уладівську селекційну станцію. Паралельно виконував обов’язки хіміка на заводі. З 1930 р. працював як завідувач бурякової секції та заступник директора з наукової частини Уладово-Люлинецької селекційно-насіннєвої (пізніше дослідно-селекційної) станції. Визнаний основоположником вітчизняної селекції. Одним із перших запровадив у селекційній практиці гібридизацію. Впродовж своєї діяльності на станції вивів і передав у виробництво 76 високопродуктивних сортів цукрових буряків і 1 сорт кормової моркви. 1976 р. відкрито Музей історії Уладово-Люлинецької дослідно-селекційної станції.

Література:

Визначні пам'ятки Вінниччини: альбом / Вінниц. обл. краєзн. музей. – Вінниця, 2011. – Зі змісту: [Лев Семполовський (1868-1960)]. – С. 332-334: портр.

5 90 років тому народився Олександр Лазарович Жовтіс (05.04.1923, м.Вінниця – 09.11.1999, м.Алмати), російський та український літературознавець, перекладач, поет, правозахисник, професор (1980), член Спілки письменників СРСР (1958), член міжнародного ПЕН-клубу (1993). Закінчив Казахський університет (м.Алма-Ата, нині Алмати, 1946), де й працював на кафедрі літератури 1948-1971 рр. (звільнений із політичних мотивів). Займався наступними науковими дослідженнями: теорія літератури й віршування, творчість російських, казах-ських, корейських та українських письменників. Перекладав російською мовою з українських, казахських, корейських, англійських літератур. Публікував статті на громадсько-політич-ні теми, з історії української і світової літератур.

Література:

Доценко, Р.І. Жовтіс Олександр Лазарович / Р.І.Доценко, Т.В.Бородін // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2009. – Т. 9. – С. 632.

Шлеймович, М.С. Жовтіс Олександр Лазарович / М.С.Шлей-мович // З-над Божої ріки: літ. біобібліогр. слов. Вінниччини. – 2-ге вид., перероб. і доп. / упорядкув. і заг. ред. А.М.Подолин-ного. – Вінниця, 2001. – С. 116.

10 75 років від дня народження Михайла Миколайовича Пащенка (10.04.1938, с.Лука Немирів. р-ну), журналіста, письменника, краєзнавця. Закінчив філологічний факультет Вінницького педінституту в 1970 р. Автор документальних повістей про антифашистське підпілля у Жмеринці під час Другої світової війни. «В редакцію не повернувся...» (2004), детективної книги «Корупція» (1994), до якої увійшли три повісті: «В зоне ставки Вервольф», «Тайны женского монастыря», «Коррупция». Видав серію книг з історії споживчої кооперації Вінниччини у співавторстві з В.Іжевським «Ринки Вінниці: минуле та сьогодення» (2006), «Вінниця ринкова» (2011). Друкується у всеукраїнській, обласній періодиці. Лауреат обласної журналістської премії ім. К.Гришина, літературної премії ім. С.Руданського.

Література:

Хоменко, Б.В. Пащенко Михайло Миколайович / Б.В.Хоменко // З-над Божої ріки: літ. біобібліогр. слов. Вінниччини. – 2-ге вид., перероб. і доп. / упорядкув. і заг. ред. А.М.Подолинного. – Вінниця, 2001. – С. 261-262.

Пащенко Михайло Миколайович // Вінниччина журна-лістська: ж-сти нашого краю в засобах мас. інформ. і не тільки…: до 50-річчя утворення НСЖУ: громад.-попул. вид. / упоряд. В.Лисенко. – Вінниця, 2010. – С. 172.

11 75 років від дня народження Петра Францовича Данилівського (11.04.1938, с.Кур’янці Погребищ. р-ну), художника, учителя. Навчався в Київській художній школі ім. Т.Г.Шевченка, на факультеті «Російська мова і література» Житомирського педінституту. У 2002 р. відбулася персональна виставка митця портретного жанру (графічного характеру), виконано портрети видатних людей, вчених, письменників, художників, композиторів. Він оформив у художньому стилі обкладинки кількох книг.

Література:

Петро Данилівський // Хто є хто на Вінниччині: довід.-біогр. вид. – К., 2002. – С. 128.

• 60 років від дня народження Григорія Федотовича Генделеки (11.04.1953, с.Цибулівка Тростянец. р-ну), лікаря-ендокринолога, доктора медичних наук (2003). Закінчив Одеський медичний інститут (нині університет) (1979), де відтоді й працює. Основні напрями наукових досліджень – клінічна діабетологія. Розробляє методи лікування порушень мікроциркуляції у хворих на цукровий діабет.

Література:

Мейзерська, Т.С. Генделека Григорій Федотович / Т.С.Мей-зерська // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2006. – Т. 5. – С. 450.

12 85 років від дня народження Юрія Івановича Химича (12.04.1928, м.Кам’янець-Поділ., Хмельниц. обл. – 2003, там же), радянський український архітектор, художник-графік, заслужений діяч мистецтв України (1990), професор Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, член Національної спілки художників України (1962), член Національної спілки архітекторів України (1955), почесний член Академії архітектури України. Після народження з батьками переїхав до с.Вищеольчедаїв Мурованокуриловецького району. Закінчив архітектурний факультет Київського політехнічного інституту. Створив серії робіт «По Україні» (акварелі, гуаш), де відобразив архітектуру Києва, Чернігова, Кам’янця-Подільського, Львова, Гуцульщини, Наддніпрянщини, Криму.

Література:

Ложкіна, А. Незручний класик Юрій Химич / А.Ложкіна // АРТ-Ukraine. – 2010. – № 6. – С. 102-113.

Химич Юрій [Електронний ресурс]: біогр. довід. – Режим доступу: http://1576.ua/people/4103  (дата звернення: 21.05.2012). – Назва з екрана.

13 90 років від дня народження Петра Даниловича Гуменюка (13.04.1923, с.Мітлинці, нині Гайсин. р-ну – 23.07.2002, м.Тернопіль), економіста, доктора економічних наук (1973), професора (1976). Учасник Другої світової війни. Мав бойові нагороди. Закінчив Львівський університет (1950). Працював у Львові: адвокатом (1950-1952), в юридичній школі (1952-1954), технікумі харчової промисловості (1954-1958), університеті (1958-1975); у 1975-1983 рр. – ректор, від 1984 р. – професор кафедри економічної теорії Тернопільського фінансово-економічного інтитуту (нині економічний університет). Досліджував проблеми оплати праці та матеріального стимулювання розвитку виробництва.

Література:

Гуцал, П.Д. Гуменюк Петро Данилович / П.Д.Гуцал // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2006. – Т. 6. – С. 630.

15 75 років від дня народження Василя Юрійовича Гарвасюка (15.04.1938, с.Видинів Снятин. р-ну Івано-Франків. обл.), українського поета, прозаїка, перекладача. Закінчив 1960 р. філологічний факультет Чернівецького університету і був направлений працювати на Вінниччину. Вчителював у с.Строїнці Тиврівського району, потім у с.Котюжани Мурованокуриловецького р-ну. Працював на партійній роботі й у райдержадміністрації смт Муровані Курилівці. Друкується з 1954 р., автор поетичних збірок «Вишневий сад» (1972), «Пшеничні промені» (1977), «Поле колоситься» (1987), «Історія душі» (1999), «Пора осмислень», «У серці слова», повістей «Благодійна авантюра» (2004), «Два детективи і ворожка» (2005), іронічний роман «Жертва гороскопа» відзначено премією ім. М.Стельмаха. Член СПУ з 1988 р.

Література:

Гарвасюк Василь Юрійович // Сто поетів Вінниччини за сто років: антол. ХХ ст. / уклад., вступ. сл., біогр. довід. А.М.Подолинний. – К ., 2003. – С. 197-199.

Гарвасюк Василь // Квіт подільського слова: антол. тв. сучас. письм. Вінниччини / за ред. В.С.Рабенчука. – Вінниця, 2010. – С. 81-86: портр.

17 60 років від дня народження Григорія Ілліча Демидася (17.04.1953, с.Тимар Гайсин. р-ну), вченого-агронома, доктора сільськогосподарських наук, професора (2006). Закін-чив Українську сільськогосподарську академію (Київ, 1980), де відтоді й працює (нині Національний університет біоресурсів і природокористування України). Автор понад 150 наукових публікацій, в т.ч. співавтор 2 підручників, 6 навчальних посібників, 3 монографій. Розробник галузевих стандартів освіти, ДСТУ та СОУ. Член спеціалізованої вченої ради Він-ницького національного державного аграрного університету та Національного університету біоресурсів і природокористування України по захисту докторських та кандидатських дисертацій. Нагороджений медаллю «Відмінник освіти України».

Література:

Мацейко, Л.М. Демидась Григорій Ілліч / Л.М.Мацейко // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2007. – Т. 7. – С. 329-330.

17 70 років від дня народження Миколи Євтихійовича Мельника (17.04.1943, с.Липівка, Томашпіл. р-ну), державного діяча, депутата Вінницької обласної ради (1998), народного депутата України (2002), державного службовця 1-го ранґу (1994). У 1960 р. – студент Брацлавського сільськогосподарського технікуму. Закінчив Уманський сільськогосподарський інститут (1978). Трудову діяльність розпочав із 1960 р. робітником цукрового заводу, причеплювач тракторної бригади колгоспу ім. Леніна с. Липівки. З 1966 р. – обліковець тракторної бригади, плановик колгоспу, зав. тваринницькою фермою. Протягом 1969-1976 рр. та 1978-1991 рр. – голова колгоспу імені Леніна с. Липівка Томашпільського району. З 1976-1978 рр. – голова міжгосподарського об’єднання з виробництва м’яса с. Липівка Томашпільського району. У 1994 році був обраний головою Вінницької обласної Ради. З березня 1995 року – член комісії з питань аграрної та земельної реформи при Президенті України. З липня 1995 по червень 1996 року – голова Вінницької обласної державної адміністрації. З 2002 р. народний депутат України за списком Соціалістичної партії України (№8). Член фракції СПУ. Член Комітету з питань аграрної політики та земельних відносин. Автор роману «У диких заростях малини» (у 5-ти книгах 1992-2003 рр.).

Інтернет-ресурс:

Мельник Микола Євтихійович [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://src-h.slav.hokudai.ac.jp/ukrregions/data/217.html   (дата звернення: 21.05.2012). – Назва з екрана.

Мельник Микола Євтихійович [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dovidka.com.ua/user/?code=45679  (дата звернення: 21.05.2012). – Назва з екрана.

 

20 15 років від дня започаткування (20.04.1998), обласного огляд-конкурсу творчих колективів національних меншин та етнічних груп Вінниччини «Подільські барви». Створений після прийняття закону України «Про національні меншини України» 1992 р.

Інтернет-ресурс:

Х обласний фестиваль національних культур «Подільські барви» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.vocnt.com.ua/novini/?p=1  (дата звернення: 21.05.2012). – Назва з екрана.

22 90 років від дня народження Володимира Антоновича Валайтіса (22.04.1923, с.Ситківці, нині Немирів. р-ну – 1987), співака (баритон), народного артиста Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки (РРФСР) (1973). Закінчив Харківську консерваторію (1957; клас П.Голубєва). 1945-1952 рр. – соліст ансамблів пісні і танцю Радянської Армії; 1957-1959 рр. – стажист, 1959-1980 рр. – соліст Великого театру у Москві.

Інтернет-ресурс:

Валайтис Владимир Антонович [Електронний ресурс]: [біогр.]. – Режим доступу: http://www.kino-teatr.ru/teatr/acter/m/sov/257822/bio/  (дата звернення: 21.05.2012). – Назва з екрана.

23 90 років від дня народження Василя Сидоровича Земляка (Вацик) (23.04.1923, с.Конюшівка, нині Липовец. р-ну –

17.03.1977, м.Київ), українського прозаїка, сценариста, члена СПУ з 1957 р., лауреата Державної премії ім. Тараса Шевченка (посмертно, 1978 р.) (див. у кінці місяця розширену довідку).

Література:

Пойда, О.А. Земляк Василь Сидорович / О.А.Пойда // З-над Божої ріки: літ. біобібліогр. слов. Вінниччини. – 2-ге вид., перероб. і доп. / упорядкув. і заг. ред. А.М.Подолинного. – Вінниця, 2001. – С. 127-128.

Співець Вавілонії: до 80-річчя від дня народж. письм. В.Земляка. 1923-1977 / Вінниц. ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва, Липовец. ЦБ; уклад.: Л.Заря, О.Роговий, С.Синявська; ред. М.Спиця; відп. за вип. В.Ф.Циганюк. – Вінниця, 2003. – 4 с. – (Наші видатні земляки).

25 100 років з дня смерті Михайла Михайловича Коцюбинського (17.09.1864, м.Вінниця – 25.04.1913, м.Чернігів), українського письменника-класика, громадського діяча (див.список літератури на стор. 219).

 

• 90 років від дня народження Івана Лук'яновича Слободенюка (25.04.1923, с.Долотецьке, нині в межах с.Довгалівки Погребищен. р-ну – 29.09.1943, загинув в бою, похов. с.Радсело Царичан. р-ну Дніпропетров. обл.) – Героя Радянського Союзу, ст. лейтенанта, командира взводу. З червня 1941 р. – в Червоній Армії. У 1942 р. закінчив артилерійське училище. Воював на Сталінградському, Донському, Воронезькому, Степовому фронтах. Відзначився в битві за Дніпро. Звання Героя йому присвоєно 20 грудня 1943 р., посмертно. Нагороджений орденом Леніна.

Література:

Гальчак, С.Д. Герой Радянського Союзу Слободенюк Іван Лук’янович / С.Д.Гальчак // Гальчак, С.Д. Герої Поділля: Герої Рад. Союзу – уродж. Вінниц., Тернопіл. та Хмельниц. обл. / С.Д.Гальчак. – К., 2010. – C. 179: портр.

26 210 років тому народився Іван Григорович Куль-жинський (26.04.1803, м.Глухів, нині Сумської обл. – 04.04.1884, м.Ніжин, нині Чернігів. обл.), український і російський письменник, етнограф, педагог, фольклорист. У 1839-1841 рр. був директором Немирівської гімназії. Найзначніша етнографічна праця Кульжицького – «Малоросійське село» (1825 р.), в якій розглядаються народні звичаї України та українські пісні.

Література:

Хоменко, Б.В. Кульжицький Іван Григорович / Б.В.Хомен-ко // Вінниччина фольклорна: довідник / Обл. центр нар. творчості; упоряд. А.М.Подолинний, Т.О.Цвігун. – Вінниця, 2004. – С. 44-45.

• 85 років від дня народження Василя Яковича Грін-чака (26.04.1928, с.Китайгород Тростянец. р-ну – 21.01.1987, с.Копачів Обухів. р-ну Київ. обл., похов. у Києві), письменника, члена Спілки письменників України з 1959 р. Закінчив Одеський університет, українське відділення філологічного факультету (1953). Жив і працював у Києві редактором у видавництві «Молодь», завідуючим редакцією видавництва «Веселка». Дебютував у періодичних виданнях із 1953 р. Перша поетична збірка – «Мені не байдуже» (К., 1956). У творчості Грінчака переважає громадянська лірика. Відомий як перекладач.

Література:

Хоменко, Б.В. Грінчак Василь Якович / Б.В.Хоменко // енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2006. – Т. 6. – С. 508.

Василь Якович Грінчак [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ukr-lit.net/grinchak.html  (дата звернення: 21.05.2012). – Назва з екрана.

Василь Якович Грінчак [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://virchi.narod.ru/poeziya/grinchak.htm  (дата звернення: 21.05.2012). – Назва з екрана.

27 75 років від дня народження Анатолія Агафоновича Бортняка (27.04.1938, с.Олександрівка Тростянец. р-ну – 22.07.2009, м.Вінниця), українського поета, публіциста, перекладача, мовознавця. Закінчив Жабокрицьку середню школу в Крижопільському районі, філологічний факультет Одеського університету (1960). Працював у Тульчинській районній газеті, Вінницькому облтелерадіокомітеті. Протягом 1974-1986 рр. очолював Вінницьку організацію СПУ. Був першим головою обласного Товариства української мови (нині – «Просвіта»). З 1992 по 2000 рр. – оглядач із питань літератури і мистецтв «Вінницької газети», автор рубрики «Од слова до слова…», друкується з 1955 р. У своїх творах поет поєднував лірику з гостросюжетною публіцистикою, працював у жанрах літературної пародії, епіграми і шаржу, робив переклади, писав критичні огляди, виступав із рецензіями, літературознавчими розвідками. Лауреат таких літературних премій: ім.М.Коцюбинського (1980), ім. В.Сосюри (1985), ім. О.Копиленка (1987), ім. С.Олійника (1992), «Срібний Еней» (1993), ім. С.Руданського (1995). Двічі перемагав на конкурсах журналу «Перець». У 1995 р. отримав міжнародну премію з сатири і гумору у Філадельфії (США). Член СПУ з 1965 р.

Література:

На громах настояний скарбник. Анатолій Бортняк у спогадах сучасників та українському літературознавстві / упоряд. В.С.Рабенчук. – Вінниця: Консоль, 2010. – 464 с.: іл.

Просіваю мову, як зернини...: до 70-річчя від дня народж. А.А.Бортняка, укр. поета і публіциста: бібліогр. список / Він-ницька ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва; уклад. Л.Заря; ред. М.Спиця; вступ. ст. А.Подолинного. – Вінниця, 2008. – 12 с. – (Наші видатні земляки).

28 60 років від дня народження Ігоря Петровича Мельничука (28.04.1953, с.Ладижинка Уманського р-ну), історика, краєзнавця, кандидата історичних наук (1986), доцента. У 1978 р. закінчив Вінницький державний педагогічний інститут історичний факультет. Із 1986 р. працює у Вінницькому державному педагогічному університеті ім. Михайла Коцюбинського. Досліджує народні промисли, магдебурське право, голод 1924-1926 рр. на Поділлі, історію козацтва. Автор понад 50 наукових праць. Учасник міжнародних, всеукраїнських наукових, науково-практичних, регіональних історико-краєзнавчих конференцій.

Література:

Гальчак, С. Мельничук Ігор Петрович / С.Гальчак // Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С.Гальчак. – Вінниця, 2011. – С. 609, 610.

Цього місяця виповнюється:

• 220 років (1793) відтоді, як утворена Брацлавська губернія з центром у Вінниці.

Література:

Петренко, О.С. Брацлавське намісництво / О.С.Петренко. – Вінниця, 2001. – 327 с. – Зі змісту: [Брацлавська губернія]. – С. 7, 10-15, 17, 24-25.

Вінниччина в датах: хронолог. довід. – Вінниця, 2000. – 111с. – Зі змісту: [Брацлавська губернія]. – С. 12.

Я навіть мертвий не знайду спокою,

Якщо мої слова не будуть вражати людей.

В.Земляк

Наш видатний краянин Василь Земляк увійшов в історію української літератури ХХ ст. як митець унікальний, автор поетично-філософських творів, сповнених любов’ю до рідної землі.

Літературна спадщина письменника репрезентована повістями «Рідна сторона» (1956), «Кам’яний брід» (1957), «Гнівний Стратіон» (1960), «Підполковник Шиманський» (1966), романом-дилогією «Лебедина зграя» (1971) і «Зелені млини» (1976), трагедією «Президент» (1974-1976), кіносценаріями «Олесь Чоботар», «Новели Красного дому», «Останній патрон». Писав він також нариси та літературно-критичні статті.

Художньо виразні, неповторно колоритні твори В.Земляка стали своєрідним ідейно-естетичним заповітом митця-грома-дянина. В українську літературу він прийшов у 1950-х роках разом із поколінням письменників-фронтовиків.

Народився Василь Земляк 23 квітня 1923 р. у селі Конюшівка (тепер Липовецького району) на Вінниччині у селянській родині. Його справжнє ім’я й прізвище Вацлав Вацек. По батьковій лінії рід його походить із Чехії, звідки у 1874 р. в Україну переселився прадід майбутнього письменника Йосиф Вацек. Мати, Катерина Олександрівна Гарлінська, походила з польсько-шляхетської родини. Ось таке чехо-польське коріння Василя Земляка. Згодом письменник згадував своє дитинство: «... виріс і жив серед чехів, знаю їхню мову, звичаї, культуру... Я люблю Україну, вважаю себе споконвічним українцем, але ніколи не забуваю про чехів, і коли приїжджаю в рідне село, то почуваюсь майже правовірним чехом. До речі, я закінчив з відзнакою чеську семирічну, хоча до п’ятого класу (ми жили тоді в українському селі) по-чеськи не вмів розмовляти».

Генетично споріднений із чехами, Василь Земляк у 1968 р. написав статтю «Мудрість чехів», у якій сказав високі, захоплені слова на адресу цього народу, що завжди відзначався тверезістю розуму й передбачливістю, і вся його історія свідчить про те, що навіть за найнебезпечніших життєвих обставин умів зберігати присутність духу й мудрість, щоб «пройти крізь тисячоліття і вистояти проти багатьох імперій, починаючи з Римської, зберегти при цьому свою національну самобутність і неповторність». Дитинство майбутнього письменника минуло серед українських та моравських чехів. Саме від них увібрав у своє серце народні пісні й думи, у них навчився цінувати нетлінні духовні надбання, від них набрався мудрості й любові. Одну за одною (при гасовій лампі й каганці) Василь, старший син Вацеків, поглинав книжки. Перечитавши все, що було в шкільній та сільській бібліотеках, він, де тільки міг, діставав нові видання. Тоді ж написав перші вірші, п’єси, оповідання. Невдовзі старшокласник Василь Вацек став місцевою знаменитістю. Промайне ще часу чимало, і в його особі народиться письменник, що візьме символічне літературне ім’я Земляк, підкресливши цим свій духовний зв’язок із рідним краєм та його людьми.

По закінченні середньої школи Василь вступив до Харківського авіаційного училища. Але війна перервала навчання. Вісімнадцятирічний юнак потрапив на фронт, взявши участь у партизанському русі в Козятинському та Погребищенському районах Вінницької області та на Житомирщині. У рідному селі він організував антифашистське підпілля, налагодив зв’язок із партизанським загоном Пилипа Шуляка, що успішно діяв на Поділлі. Невдовзі Василь Земляк став командиром партизанського взводу, а згодом – кінного загону імені О.Суворова. Побачене й пережите відлунилося потім у його повістях «Гнівний Стратіон», «Підполковник Шиманський», кіносценарії «Олесь Чоботар», численних оповіданнях. Після війни працював завідувачем відділу Козятинського райвиконкому, керував відділком радгоспу в селищі Червоному на Житомирщині. Одночасно навчався на заочному відділі Житомирського сільськогосподарського інсти-туту (1949-1953). Працював у газеті. З 1958 р. жив і працював у Києві в різних видавництвах, на кіностудії імені О.Довженка, швидко визначився як талановитий майстер українського слова.

У спогадах про Василя Земляка, яких до сьогодні з’явилося вже справді рясно, неодмінно підкреслюється неповторність його вдачі, бо, справді, був він чоловіком небуденним і вражав усіх тонким артистизмом, делікатністю, замріяністю і рідкісною душевною щирістю. За порівняно короткий час він здобув незаперечний літературний авторитет. Павло Загребельний писав, що Василь Земляк дуже нагадував античного грека, який жив на майдані, утікав із домашніх стін на люди, до товаришів, ставав там собою. Любив спілкування, кохався у писаннях античних авторів, охоче цитував їх, бо відчував спорідненість із духовним світом тієї далекої епохи. Микола Зарудний називав уродженця Вінниччини «володарем чарівного коня», згадуючи про те, як письменник любив коней, бо це була не просто любов, успадкована селянським сином, до цієї, такої необхідної в роботі і в житті, тварини. Для нього коні були витвором природи. Без сумніву, ця любов до них прийшла в душу Василя Земляка разом із козацькими народними думами, в яких кінь уособлював вірність людині.

Нагла смерть холодного березневого дня 1977 р. обірвала життя видатного прозаїка саме в період його справжнього творчого злету. Численним творчим замірам письменника не судилося здійснитися. Це була велика, болісна втрата для українського письменства.

Ім’я Василя Земляка як митця непересічного таланту привернуло увагу громадськості після появи друком двох його повістей – «Рідна сторона» та «Кам’яний брід». На сіровато-вбогому тлі тодішньої літератури ці твори не могли бути непоміченими. Справді свіжим і задушевним був голос їхнього автора. Присвячені темі українського повоєнного села, вони розповідали про цікаві життєві колізії, вражали колоритним народним стилем, розширювали «географію» образного освоєння дійсності, тяжіли до філософських узагальнень. Водночас були помітною даниною часові з «типовими» рисами так званої колгоспної теми. Повість «Рідна сторона» сам автор назвав «Поліською повістю» і саме на неї захопленим листом відгукнувся Михайло Стельмах, відзначивши, що на нього з твору «повіяло зеленим пахучим шумом Полісся і свіжістю молодого таланту». В українську літературу прийшов письменник зі своїм поетичним поглядом на світ, зі знаннями життя і людей, про яких пише. Уважний читач легко завважить у «Рідній стороні» те, з чого згодом виростатиме його «Лебедина зграя». Тема «людських джерел», невичерпних джерел духовності рідного народу, захопила Василя Земляка, як бачимо, ще в ранній творчості.

Уже в перших повістях письменник постав як цікавий, знаючий, іронічний і дотепний майстер слова, а передовсім – як живописець. Ці твори стали відправною точкою його літературного шляху. Творче ж змужніння Василя Земляка, який мав уже власний стиль, засвідчили дві наступні його повісті «Гнівний Стратіон» і «Підполковник Шиманський», анітрохи не схожі на тематично споріднені з ними твори інших українських письменників. Василь Земляк звернувся в них до подій війни з німецьким фашизмом, змалював героїчну боротьбу з ворогом партизанів і підпільників. Ці твори можна поставити в один ряд із «Людина і зброя» О.Гончара та «Вир» Г.Тютюнника, тобто з творами, які розкривали не тільки героїку й трагедію війни, а й філософію великої та драматичної проблеми «людина і війна». Земляк художньо переконливо порушив проблему вибору (дочка партизанського ватажка Стратіона закохується в командира створеного фашистами батальйону), проблему патріотичного обов’язку й кохання, особистого щастя. За задумом, це великі, шекспірівського звучання, теми.

Критики визнають повість «Гнівний Стратіон» як романтичну баладу в прозі з винятковими сюжетними ситуаціями. Повість же «Підполковник Шиманський» з його авантюрною фабулою, відвертим гротескуванням людей і подій, отою фантастичністю зображення сприймається як своєрідний пролог до його «Лебединої зграї». Ввібравши у себе весь попередній досвід Земляка-прозаїка, дилогія «Лебедина зграя» і «Зелені млини» не тільки засвідчила висхідний характер його творчості, а й увінчала його жанрово-стильові пошуки.

Автор плекав надію написати й третю частину «Веселі Буковеньки», однак цьому задуму не судилося здійснитися.

У центрі Землякової дилогії – історія українського Побужжя, втілена в «днях і трудах» села Вавілон. Розповідь розпочинається з пореволюційних подій, коли виникали комуни, точилася смертельна «класова» боротьба, і закінчується очищенням краю навесні 1944-го року від фашистських окупантів. Тема дилогії, як бачимо, належить до найпопулярніших у тодішній літературі. Коли писалася «Лебедина зграя» (починав ще в житомирський період), автор розумів свою «зашореність», пам’ятав усі ідеологічні табу й щохвилинно відчував голос внутрішнього цензора – обов’язкового супутника творчих днів кожного радянського письменника. Василь Земляк зумів не лише не повторюватися, але й перебудуватися і створити вершинний твір передусім в рамках химерної прози, в творах якої поєдналися лірика і гротеск, сатирична фантастика й потужна фольклорно-етнографічна основа.

У жанрово-стильовому плані його дилогія співзвучна з романами О.Ільченка «Козацькому роду нема переводу» (1958), Є.Гуцала «Позичений чоловік» і «Приватне життя феномена» (1982). Як засвідчують мемуаристи, Василь Земляк «уражав сенсаційною несподіваністю знань», володів «необхідною для реконструкції міфопоетичних, фольклорних традицій фантазією та ерудицією» скарбниці світової філософської думки – творів Сократа, Платона, Сенеки, Гельвеція, Монтеск’є, Робесп’єра – черпав натхнення, створюючи свій Вавілон, «наповнений українським сонцем та животворящими соками чорнозему». Використані автором елементи химерності, іронічний кут зору не применшують трагедійності подій після 1917 р. На одному полюсі у «Лебединій зграї» – бідняки, яких об’єднують у комуни, на другому – багатії: Бубели, Гусаки, Раденькі. Лише Явтушок Голий стоїть посередині, перебігаючи щоразу з табору в табір. Твір вражає багатством і виразністю соціально-психологічних характеристик персонажів, живих, тонко змальованих постатей, які утворюють ту цілісність, ім’я якій народ. Багатство деталей, яскравість описів і сцен – все підпорядковане загальній ідеї твору. Іноді складається враження невичерпності авторської розповіді, за якою вимальовуються соціальні відносини у Вавілоні, Глинську, в цілому краї.

Є у Вавілоні свій філософ Фабіян з його однойменним цапом. Створено цей образ за допомогою виразних гротескних мазків. Найсильніші місця пов’язані, насамперед, з Фабіяновими філософемами, а також – із тим рідкісним сплавом вигадливої містифікації, різнотональної іронії, романтичної патетики й ліричності. Василь Земляк із спокоєм літописця, з гумором людини, залюбленої у своїх героїв, зумів змалювати колоритні образи Мальви Кожушної, Клима Синиці, братів Соколюків, Явтушка Голого, інших персонажів, густо заселивши ними свою «Лебедину зграю», твір значною мірою автобіографічний. І сьогодні вражає майстерність автора у змалюванні Вавілону й вавілонян, для яких головне – свята любов до рідної землі.

В естетиці Василя Земляка проза посідає винятково високе місце. Вона для письменника – своєрідний синтез поезії, музики, живопису й фольклору. Кодекс честі письменника Василь Земляк з’ясував ще на початку свого творчого шляху: «Правда – це тільки слухняний інструмент у руках художника». Його мистецьким імперативом було відкриватися читачеві у своїх творах аж до потаємніших глибин своєї душі. Василь Земляк радів з успіху своєї дилогії, про що свідчить схвильований запис у його щоденнику: «І все ж письменником бути прекрасно! Спасибі долі, що вона потурбувалася про це».

Н.С.Поляруш

Література

Твори: У 4 т. / В.Земляк. – К.: Дніпро, 1983-1984. – Т. 1-4.

Зелені Млини: роман / В.Земляк. – К.: Дніпро, 1976. – 160 с.

Лебедина зграя: роман / В.Земляк. – К.: Дніпро, 1971. – 224 с.

Ночь без милосердия: повести, рассказы / В. Земляк; сост. Б.А.Комар; послесл. А.И. Колисниченко. – К.: Дніпро, 1988. – 539 с.

Підполковник Шиманський: героїч. повість / В.Земляк; післямова П.А.Загребельного. – Л.: Каменяр, 1995. – 176 с.

Рідна сторона; Кам’яний Брід; Гнівний Стратіон: повісті / В.Земляк. – К.: Дніпро, 1974. – 487 с.

Чарівний кінь: повість, кіноповісті, драма, оповід., поезії / В.Земляк. – К.: Рад. письм., 1978. – 343 с.

Про письменника

Гончар, О. Василь Земляк і його слово / О.Гончар // Чим живемо: на шляхах до українського відродження. – К., 1991. – С. 200-205.

Жулинський, М. «Я поведу вас у вічність» / М.Жулинський // Твори: у 4 т. / В.Земляк. – К., 1983. – Т. 1. – С. 5-18.

Заповіт любові: збірник. – К.: Рад. письм., 1983. – 471с.

Лановик, Л. Василь Земляк / Л.Лановик // Прадідів розчищені джерела. – Вінниця, 2004.– С. 43-45.

Слабошпицький, М. Василь Земляк / М.Слабошпицький. – К., 1994. – 185 с.

* * *

Василь Земляк // Історія української літератури. – К., 1988. – Т. 2: Радянська література. – С. 642-649.

Василь Земляк: [корот. біогр.]// Подільські криниці: хрестоматія з л-ри рід. краю / упоряд. А.Подолинний. – Вінниця, 1994. – Вип. 1. – С. 348-350.

Земляк Василь // Українське слово: хрестоматія україн-ської літератури та літературної критики ХХ ст.: в 4 кн. – К., 2001. – Кн. 3. – С. 337-342.

Пойда, О.А. Земляк Василь Сидорович / О.А.Пойда // З-над Божої ріки: літ. бібліогр. слов. Вінниччини – 2-е вид., перероб. і доп. / упорядкув. і заг. ред. А.М.Подолинного. – Вінниця, 2001. – С. 127-128.

2 75 років від дня народження Олександри Семенівни Ванжули (02.05.1938, с.Велика Стадниця Вінниц. р-ну), поетеси, члена НСПУ з 1997 р. Виховувалась у дитячому будинку. Закінчила Одеський технікум харчової промисловості, за фахом інженер-технолог харчової промисловості, живе в Хмельницькому. Лауреат премії ім. І.Кошелівця, заснованої журналом «Соборність», обласних премій ім. В.Булаєнка (2002 р.) та ім. Якова Гальчевського «За подвижництво у державотворенні». Вона – автор збірок поезії, останніми з яких є «Душі моєї гони» (2001), «Небесні джерела» (2001), «Відлуння» (2002), «Назавжди» (2003), «Моє» (2008).

Література:

Ванжула Олександра Семенівна // Сто поетів Вінниччини за сто років: антол. ХХ ст. / уклад., вступ. слово, біогр. довід. А.М.Подолинного. – К., 2003. – С. 207-208.

Краса України: твори поетів і фотохудож. Вінниц., Тернопіл. та Хмельниц. обл. про рідне Поділля]. – Вінниця, 2006. – 160 с. – Зі змісту: [Ванжула Олександра Семенівна]. – С. 17-19.

• 150 років від дня народження Віктора Костянтиновича Гавронського (02.05.1863, м.Брацлав, нині смт Вінниц. обл. – 1946, Варшава), військового діяча, генерал-хорунжого Армії УНР. Закінчив Костянтинівське військове училище (1883), Миколаївське інженерне училище. Учасник російсько-японської війни (1904-1905). Під час Першої світової війни – командир бригади залізничних військ, генерал-майор (1916). З утворенням УЦР – в українському війську. У 1917 р. входив до складу Українського військового комітету, де очолював відділ залізничних сполучень. Брав активну участь у розбудові залізничних військ Армії УНР, формуванні залізничного корпусу, розгортанні мережі військових сполучень. Восени 1919 р. інтернований у Польщі. Відтоді служив у польському війську, був шефом залізничних військ. Підвищений до рангу генерала дивізії Війська Польського.

Література:

Науменко, К.Є. Гавронський Віктор Костянтинович / К.Є.Науменко // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2006. – Т. 5. – С. 276.

4 130 років від дня народження Миколи Андрійовича Малька (04.05.1883, Браїлів, нині смт Жмерин. р-ну – 23.06.1961, м.Сідней, Австралія), українського і російського диригента, педагога. Закінчив Петербурзьку консерваторію (1909). Протягом 1925-1928 рр. – професор Ленінградської консерваторії. Працював у Маріїнському театрі (Петербург, 1909-1918), в оркестрах Вітебська (1918-1921), Москви і Харкова (1923), професор Київського музично-драматичного інституту ім. М.В.Лисенка, диригент симфонічного оркестру. З 1928 р. жив за кордоном. Гастролював у СРСР 1959 р. (зокрема в Києві). Автор книги «Основи техніки диригування» (1950). З 1963 р. проводяться міжнародні конкурси диригентів ім. М.А.Малька (Копенгаген).

Література:

Малько Микола Андрійович // Митці України: енцикл. довід. / ред. А.В.Кудрицький. – К., 1992. – С. 384.

5 630 років (1383) тому подільському феодалу В.Карачевському надано місцевість Княжа Лука, де виникає м.Шаргород.

Література:

Кравчук, В.І. Шаргород / В.І.Кравчук, М.Л.Нігальчук // Історія міст і сіл Української РСР у 26 т: Вінниц. обл. – К., 1972. – С. 700-710.

Купчишин, М. Шаргородщина: ст. історії / М.Купчишин, А.Мичак. – К., 2002. – 317 с.

Нагребецкий, А. Шаргород – еврейское местечко / А.Н.Нагре-бецкий. – Винница, ГП «ГКФ», 2011. – 264 с.: фото.

7 День народження Петра Ілліча Чайковського (07.05.1840, с-ще при Камсько-Вотківському з-ді Вятської губернії, нині м.Воткінськ, Удмуртія – 06.11.1893, м.Петербург), російського композитора-класика. Закінчив 1865 р. Петербурзьку консерваторію, 1866-1878 рр. – професор Московської консерваторії. На запрошення Н.Ф. фон Мекк упродовж 1878- 1888 рр. жив і працював у м.Браїлові, нині смт та с.Сьомаки, тепер Жмеринського р-ну. Проживаючи тут, він створив оперу «Орлеанська діва», Симфонію № 4 та романси. На вшанування пам’яті композитора та його меценатки Н.Ф. фон Мекк у Браїлові 1979 р. створено Музей. Починаючи з 1993 р. щорічно у травні на Вінниччині проводиться Міжнародний музичний фестиваль ім. П.І.Чайковського та Н.Ф. фон Мекк.

Література:

Карпова, Т. Петро Чайковський і Поділля / Т.Карпова // Тези доп. 13-ї Вінниц. обл. іст.-краєзн. конф. 6 верес. 1994 р. – Вінниця, 1994. – С. 32.

Гижко, Н.В. «Браїлівський» слід П.І.Чайковського / Н.В.Гижко // Перлини Вінниччини / Н.В.Гижко. – Вінниця, 2007. – С. 125-134.

9 90 років від дня народження Бориса Абрамовича Березовського (09.05.1923, м.Бар Вінниц. обл. – 7.01.1993, м.Вінниця), учасника Другої світової війни, фтизіатра, доктора медичних наук (1971), професора (1973). Закінчив Київський медичний інститут (1951). З 1954 р. працював у Вінницькому медичному інституті. Асистент кафедри факультетської терапії з курсу туберкульозу (1954-1958), доцент кафедри факультетської терапії (1958-1967), з 1967 р. – доцент кафедри госпітальної терапії з курсу туберкульозу. У 1971 р. організував і очолив кафедру туберкульозу, завідувач цієї кафедри (1971-1991). З 1991 р. – професор кафедри фтизіат-рії цього ж навчального закладу. Автор десятків наукових робіт. Вивчення епідеміології туберкульозу – основний напрямок його наукових досліджень.

Література:

Пухлик, Б.М. Березовський Борис Абрамович / Б.М.Пухлик // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2003. – Т. 2. – С. 510-511: портр.

Пам’яті професора Б.А.Березовського // Мол. медик. – 1993. – 11 січ.

• 55 років від дня народження Тетяни Віталіївни Войнаровської (09.05.1958, смт Іллінці Вінниц. обл.), майстрині художньої вишивки, Члена Національної спілки майстрів народного мистецтва України (1993). Навчалась у Київському технологічному інституті легкої промисловості (1986-1990). Учасниця обласних і всеукраїнських художніх виставок від 1992 р. Роботи вирізняються вишуканістю, різноманіттям технік, стриманим добором кольорів (переважно білий і чорний із вкрапленнями жовтого, червоного, зеленого). Основа творчості – традиційна подільська вишивка. Серед виробів – чоловічі сорочки, жіночі блузи, сумки, скатертини, серветки, доріжки, сукні, рушники, ляльки.

Література:

Панчук, Ф.В. Войнаровська Тетяна Віталіївна / Ф.В.Панчук // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2006. – Т. 5. – С. 39-40.

14 100 років від дня народження Ігоря В’ячеславовича Костецького (Мерзлякова) (14.05.1913, м.Київ – 14.06.1983, Німеччина), українського прозаїка, драматурга, перекладача, мистецтвознавця, критика, видавця, громадського діяча. Під час визвольних змагань (1919-1920) родина переїхала до Вінниці, де Костецький здобув шкільну освіту, згодом навчається в Києві у 1-й трудшколі, художній профшколі, технікумі водного транспорту. У 1934 р. вступив до студії при Великому драматичному театрі ім. Максима Горького (нині театр ім. Г.Товстоногова, Санкт-Петербург), згодом – до Державного інституту театральних мистецтв (Москва), який не закінчив. У 1940 р. переїздить до Вінниці. З початком війни іде на фронт, але потрапляє в оточення і повертається додому. Під час окупації викладав у фармацевтичному інституті, був редактором окупаційної газети «Вінницькі вісті». У 1942 р. відправлений на примусові роботи до Німеччини, де і залишився після війни, займався літературною діяльністю. Учасник Міжнародних конференцій зарубіжних майстрів художнього перекладу (Москва, 1979). Серед української еміграції відомий як один із засновників «МУРу» – літературно-мистецького об’єднання. Серед його оригінальних творів – п’єси «Черниці», «Смерть кардинала», «Близнята ще зустрінуться».

Література:

Подолинний, А.М. Ігор Костецький (01(14).05.1913- 14.06.1983) / А.М.Подолинний // Жити Україною: ст., рец., есе / А.М.Подолинний. – Вінниця, 2007. – С. 145-148.

Подолинний, А.М. Ігор Костецький (01(14).05.1913- 14.06.1983) / А.М. Подолинний // Імена, повернуті на Батьківщину: бібліогр. покажч. / Вінниц. ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва; уклад.: Г.М.Авраменко, О.І.Кізян. – Вінниця, 1998. – С. 20-23.

• 95 років від дня заснування Вінницького обласного краєзнавчого музею (14.05.1918). Історія Вінницького обласного краєзнавчого музею розпочалася на поч. ХХ ст., коли у травні 1918 р. міська Дума прийняла рішення про утворення в місті крайового музею, доручивши цю справу Подільському товариству охорони історичних пам’яток. Серед його засновників були представники місцевої інтелігенції: художники В.Ф.Коренєв, С.І.Слободянюк-Подолян, архівіст Ю.С.Александрович, а також юрист Г.В.Брілінг, котрий присвятив музеєві майже 20 років свого життя. Колектив музею на сьогодні складається з 80 чол. – науковців та технічних працівників, більшість з яких – досвідчені фахівці, знавці музейної справи, які об'єднали навколо себе людей, небайдужих до історії рідного краю: краєзнавців, вчених, дослідників. Щорічно музей відвідують понад 200 тис. осіб – вінничан та гостей міста.

Інтернет-ресурс:

Вінницький обласний краєзнавчий музей [Електронний ресурс]: [історія]. – Режим доступу: http://muzey.vn.ua/node/149 (дата звернення: 21.05.2012). – Назва з екрана.

• 75 років від дня народження Станіслава Панасовича Реп’яха (14.05.1938, м.Глухів, нині Сумськ. обл. – 29.06.2012, м.Чернігів), українського поета, прозаїка, перекладача. Дитячі та юнацькі роки минули у с.Макіївка на Чернігівщині. Ще у школі відбувся його перший літературний дебют: перемога в конкурсі на кращий нарис та публікацію перших віршів. Навчався у Вінницькому педагогічному інституті на філологічному факультеті (1957-1962). Під час навчання у Вінниці працював методистом із клубної справи в Будинку народної творчості, друкувався у місцевій пресі, упорядкував (у співавторстві) збірник «Край Подолії прекрасний» (1961). Потім переїхав до Чернігова, де став співробітником газет «Комсомолець Чернігівщини», «Деснянська правда». У 1970-1972 рр. – організатор Бюро пропаганди художньої літератури СПУ, був відповідальним секретарем Чернігівської письменницької організації. Автор кількох книжок нарисів, краєзнавчих розвідок, видав збірки віршів, зокрема: «Добриня» (1990), «Чиїсь голоси у мені» (1991), «Тарасові сліди. Марево» (1992). Відзначений міжнародними преміями ім. П.Орлика, ім. Г.Сковороди, всеукраїнською – ім. В.Сосюри. Член СПУ з 1970 р.

Література:

Хоменко, Б.В. Реп’ях Станіслав Панасович / Б.В.Хоменко // З-над Божої ріки: літ. біобібліогр. слов. Вінниччини. – 2-ге вид., перероб. і доп. / упорядкув. і заг. ред. А.М.Подолинного. – Вінниця, 2001. – С. 286-287.

15 70 років від дня народження Олександра Сергі-йовича Гордієвича (15.03.1943, м.Славута Хмельниц. обл.), журналіста, фотохудожника, краєзнавця, члена Національної спілки журналістів України. З 1964 р. мешкає у м.Вінниця. В кінці 60-х – на початку 70-х рр. навчався на філологічному факультеті Вінницького державного педагогічного інституту. З 1964 р. – на журналістській роботі. У 1964-1976 рр. – фотокореспондент Він-ницької обласної молодіжної газети «Комсомоль-ське плем’я». З 1976 р. – фотокореспондент ТАРС-РАТАУ (нині: Укрінформу). Автор фотоальбомів «Вінниччина», «Подільські пейзажі», «Вінниця», фотоілюстрацій до путівника «Бершадь», «Бар», «Неми-рів», «По Південному Бугу», багатьох інших краєзнавчих видань.

Література:

Гальчак, С. Гордієвич Олександр Сергійович / С.Гальчак // Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С.Гальчак. – Вінниця, 2011. – С. 490.

17 (30?) День народження Федора Григоровича Вереща-гіна (17(30?).05.1910, м.Миколаїв – 21.05.1996, м.Вінниця), українського режисера, заслуженого діяча мистецтв УРСР (1957), народного артиста СРСР (1977), фундатора Вінницького теат-ру ім. М.Садовського. Закінчив 1941 р. Київський інститут театрального мистецтва. У 1948-1986 рр. – головний режисер Вінницького обласного музично-драматичного театру ім. М.Садов-ського. Директор і головний режисер Ф.Г.Верещагін за свою, майже 40-річну діяльність у Вінницькому театрі здійснив на його сцені постановку понад 130 вистав, серед яких – спектаклі «Перевертень» О.Кіцберга, «Весна», «Веселка» і «Мертвий бог» М.Зарудного, «Поема про любов» Г.Мусрепова, «Люди не ангели» І.Стаднюка, «Кавказьке крейдяне коло» Б.Брехта, «Третя патетична» М.Погодіна та багато інших відзначено дипломами Всесоюзних та республіканських фестивалів драматичного мистецтва. На фасаді театру на вшанування пам’яті митця встановлено меморіальну дошку. Поруч пролягає вулиця його імені.

Література:

Фицайло, С. Верещагін Федір Григорович / С.Фицайло // Знаменні і пам'ятні дати Вінниччини 2010 р.: хронолог. довід. / Вінниц. ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва; уклад. Г.М.Авраменко; ред.: М.Г.Спиця, Г.М.Слотюк; відп. за вип. Н.І.Морозова. – Вінниця, 2009. – С.73-76.

Фицайло, С. Режисер, який створив театр / С.Фицайло // Вінниц. край. – 2004. – № 1. – С. 131-137.

17 195 років від дня народження Марка Даниловича Соколовського (17.05.1818, м.Погребище – 25.12.1883, м.Вільнюс), українського і польського музиканта, гітариста-віртуоза. Народився у знатній польській родині. Музичні здібності проявилися ще в дитинстві та були підтримані батьками, які сприяли навчанню сина грі на скрипці та віолончелі. Самостійно оволодів мистецтвом гри на гітарі (за видатними творами і школами М.Джуліані, Л.Леньяні, Й.Мерца) і удосконалював свою майстерність протягом усього життя, піднявши гітару на ступінь концертного інструменту. З концертами виступав у Житомирі, Вільно, Києві, Одесі, Петербурзі, Москві. Грав з оркестром, з фортепіано, соло. Талант і гра Соколовського знайшли відповідну оцінку не лише в Росії, а й в Європі. Після виступу в Карловому театрі у Відні (1859) йому було вручено диплом, в якому він йменувався «Першим гітаристом Європи». Французи називали його «Паганіні гітари», італійці – «Боттезіні гітари», англійці – «королем гітаристів». Прощальний публічний концерт відбувся у Петербурзі (1877) у залі Придворної співочої капели.

Література:

Соколовський Марко Данилович // Митці України: енцикл. довід. / ред. А.В.Кудрицький. – К., 1992. – С. 542.

Марко Данилович Соколовський: до 185-річчя від дня народж. гітариста-віртуоза (1818-1883) / Вінниц. ОУНБ ім.К.А.Тіміря-зєва, Погребищ. ЦБ; уклад. В.Мельник. – Вінниця, 2003. – 9 с. – (Наші видатні земляки).

• 70 років від дня народження Георгія Север'яновича Бєлканія (17.05.1943, м.Вінниця), лікаря, доктора медичних наук (1979), професора (1989). Закінчив Вінницький медичний інститут у 1966 р. Працював лікарем (1966-1969); з 1970 р. Бєлканія – старший науковий співробітник Науково-дослідного інституту експериментальної патології й терапії Академії медичних наук СРСР (Сухумі) та Інституту медико-біологічних проблем МОЗ СРСР (Москва), де з 1982 р. він – керівник лабораторії космічної медицини й експериментальної кардіології. З 1995 р. Георгій Север’янович – керівник лабораторії медичних експертних систем (Вінниця), з 1998 р. і донині – професор кафедри анатомії, фізіології та основ медичних знань Вінницького педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. У 1978-1989 рр. брав участь у міжнародній програмі «Інтеркосмос» – запусків і досліджень на біологічних супутниках Землі серії «Космос» та в забезпеченні космічних програм Наукових досліджень: космічна біологія й медицина, гравітаційна біологія й фізіологія, екстремальна медицина, загальна патологія, валеологія, медичні експертні системи.

Література:

Волошина, В.Я. Бєлканія Георгій Север’янович / В.Я.Воло-шина // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – Т. 2. – К., 2003. – С. 444.

20 85 років від дня народження Бориса Васильовича Хоменка (псевдонім В.Василенко) (20.05.1928, с. Гути Конотоп. р-ну Сумськ. обл. – 31.07.2011, м.Вінниця), літературознавця, критика і перекладача, педагога, кандидата філологічних наук з 1972 р., професора. Учасник Другої світової війни. Закінчив Вінницький технікум комунального і цивільного будівництва (1948) та Вінницький педінститут (1953). Учителював, працю-вав редактором обласного книжково-газетного видавництва,

з 1963 р. – на кафедрі української літератури Вінницького педінституту (нині університет). Автор багатьох наукових публікацій в Україні та за її межами. Досліджував переважно українське письменництво ХІХ-ХХ ст., зокрема творчість Т.Г.Шевченка, Марка Вовчка, С.Руданського, М.Коцюбинського, В.Сосюри. Один із авторів видань «Українська літературна енциклопедія», «Енциклопедія сучасної України», «Шевченків-ська енциклопедія». Лауреат Всеукраїнської літературно-мистецької премії ім. С.Руданського. Отримав нагороди: «Почесну відзнаку» НСПУ, ордени Вітчизняної війни ІІ-ступеня та «За мужність», а також ювілейні медалі. Член СЖУ з 1961 р. та НСПУ з 2000 р.

Література:

Гальчак, С. Хоменко Борис Васильович / С.Гальчак // Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С.Галь-чак. – Вінниця, 2011. – С. 729-730.

Хоменко Борис // Квіт подільського слова: антол. тв. сучас. письм. Вінниччини / за ред. В.С.Рабенчука. – Вінниця, 2010. – С. 463-472: портр.

Борис Хоменко – письменник, літературознавець: біобібліогр. покажч. / Вінниц. ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва; уклад.: Г.Авраменко, О.Кізян. – Вінниця, 2003. – 30 с. – (Наші видатні земляки).

23 85 років від дня народження Василя Кириловича Троянського (Пасєки) (23.05.1928, с.Джулинка Бершад. р-ну), ученого-селекціонера, доктора сільськогосподарських наук, доктора філософії, професора, академіка Міжнародної академії оригінальних ідей, учасника партизанського руху на Поділлі, літератора, політика й громадського діяча. Під час війни був зв’язковим-розвідником Вінницького партизанського з’єднання, яким командував Я.Мельник, комісаром був Д.Бурченко. Хлопчина під псевдонімом Троян ходив у сміливі рейди до Київського підпілля. По війні, після закінчення Московської сільськогосподарської академії, працював за фахом. Згодом був доцентом та начальником науково-дослідного сектора (НДС) Уманського сільськогосподарського інституту, заступником директора по селекцентру Всесоюзного інституту пшениці, заступником директора Українського інституту землеробства і як керівник державної установи, на правах директора обласної дослідної станції, – відповідав за наукове забезпечення агро-промислового комплексу (АПК) Київської області. В.Троян-ський – автор 123 наукових праць. Він – винахідник СРСР, автор 11 винаходів та патентів. Крім того, видав 40 художніх книг. На вірші Василя Кириловича виконуються пісні та ліричні романси.

Література:

Творче довголіття земляка: [В.Троянський – генерал, радянський розвідник-нелегал, акад., письм., вчений, автор кн. «Переоцінка духовних цінностей»] // Бершад. край. – 2011. – 17 черв.

Троянський (Пасєка) Василь Кирилович [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.bershad.ua/people/27638.html (дата звернення: 21.05.2012). – Назва з екрана.

24 День народження Михайла Панасовича Стельмаха (24.05.1912, с.Дяківці, нині Літин. р-ну – 27.09.1983, м.Київ), українського поета, прозаїка, драматурга, громадського діяча, академіка АН УРСР, Героя Соціалістичної Праці, лауреата Державної премії ім. Тараса Шевченка (1981), члена СПУ з 1940 р. Закінчив Вінницький інститут соціального виховання. Учителював на Вінниччині, учасник Другої світової війни. Працював в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР. У с.Дяківці Літинського р-ну в 1989 р.

відкрито бібліотеку-музей його імені. Щорічно проводяться літературно-мистецькі свята і дні пам’яті Михайла та Ярослава (сина) Стельмахів. Засновано літературну премію імені Михайла Стельмаха (2006).

Література:

Світ правди і краси Михайла Стельмаха: до 100-річчя від дня народж.: біобібліогр. покажч. / Вінниц. ОУНБ ім. К.А.Тімі-рязєва; уклад.: О.І.Кізян, Т.В.Котуз; ред.: М.Г.Спиця [та ін.]; відп. за вип. Н.І.Морозова. – Вінниця, 2012. – 104 с. – (Наші видатні земляки).

28 20 років (28.05.1993, смт Оратів) тому рішенням Оратівської районної ради народних депутатів від 28 травня 1993 р. засновано Оратівський краєзнавчий музей. Знахо-диться в приміщенні колишньої районної бібліотеки. Його зас-новники – Н.Білик і Є.Колосенко. Найбільшою збіркою є етнографічна. Її основу складають домоткані вишиті сорочки жите-лів із сіл Якимівка, Човновиця, Лопатинка, Мервин, Рожична, смт Оратів. Цікавою є колекція глиняного посуду гончарів І.Кириленка (смт Оратів), С.Житника (с.Новоживотів), а також різних предметів українського народного побуту. Музейна колекція складає більше 2 тис. експонатів. Щорічна кількість відвідува-чів – понад 5 тис. осіб. У 2000 р. на базі музею створений фольклорно-етнографічний колектив «Берегиня», якому у 2003 р. присвоєно звання «народного аматорського». При музеї діють клуб «Надвечір'я» та літературне об'єднання «Вишневий сад».

Література:

Оратівський краєзнавчий музей // Вінниччина музейна: довідник / Вінниц. обл. краєзн. музей. – Вінниця, 2008. – С. 43-44.

31 100 років від дня народження Івана Захаровича Дребота (31.05.1913, с.Паланка, нині Томашпіл. р-ну – 10.05.1983, смт Болшево Моск. обл.), військовика, Героя Радянського Союзу (1940). Учасник радянсько-фінляндської та Другої світової воєн. Закінчив школу молодших комісарів, прискорений курс Військової академії зв'язку (1942), Вищу офіцерську школу зв'язку (1950). В армії – із 1935-1937 рр. і від 1939 р. Відзначився у лютому 1940 р. під час прориву лінії Маннергайма. З 1965 р. – підполковник у запасі. Жив у смт Болшево, працював у м.Митищі Моск. обл. Нагороджений орденом Леніна, орденом Червоної Зірки, медалями.

Література:

Сандул, В.О. Дребот Іван Захарович / В.О.Сандул // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2008. – Т. 8. – С. 392.

Гальчак, С.Д. Герой Радянського Союзу Дребот Іван Захарович / С.Д.Гальчак // Герої Поділля: Герої Рад. Союзу – уродж. Вінниц., Тернопіл. та Хмельниц. обл. / С.Д.Гальчак. – К., 2010. – С. 73.

• 50 років від дня народження Світлани Олексіївни Білаш (31.05.1963, с.Балабанівка Оратів. р-ну), українського графіка, члена Національної спілки художників України з 1994 р. Працює у графіці, жанрах поетичної символіки. Навчалася студійно. З 1994 р. працювала на посаді художника-консультанта підприємства «Август-2К». Учасниця обласних та всеукраїнських виставок із 1993 р. Персональні виставки: 1993 р. – м.Вінниця, обласний краєзнавчий музей, 1994 р. – м.Вінниця, обласний художній музей, 1995 р. – м.Київ, галерея «Тадзіо» (спільно з І.Ященко), 2000 р. – м.Вінниця, обласний художній музей (спільно з І.Ященко та М.Ніколаєвим). Твори зберігаються у Вінницькому обласному художньому музеї, Вінницькому обласному краєзнавчому музеї, музеї Культурного центру ВНТУ, приватних колекціях. Основні твори: «Парад блазнів», «Троє», «Місто Зеро» І-ІІ, «Тінь акробатки», «Небезпечна гра», «Сходження».

Література:

Мороз, О. «Карнавал» для співвітчизників: [у Вінниц. обл. худож. музеї проходила вист. робіт худож. С.Білаш] / О.Мороз // Вінниц. газ. – 2012. – 16 берез. – С. 16: кол. фотогр.

Цього місяця виповнюється:

• 50 років (1963) відтоді, як засновано Ботанічний сад Поділля у Вінниці. Ботанічний сад знаходиться у південно-західній частині м. Вінниці на північному і південному схилах р. Вишні. Він входить до зеленого кільця міста і разом із музеєм М.І.Пирогова та парком культури, який планується закласти на південному схилі р. Вишні, створить науковий і культурний центр Поділля. У 1963 р. на південному схилі р. Вишні були висаджені перші 10 тис. саджанців грабу. На той час це була ділянка в 10 га, тепер – понад 70 га, де висаджено 700 тис. дерев і кущів понад 650 видів.

Література:

Гудзевич, А. Ботанічний сад «Поділля» / А.Гудзевич // Запо-відні куточки Вінниці / / А.Гудзевич. – Вінниця, 2008. – С. 14-19.

Денисик, Г.І. Ботанічний сад «Поділля» / Г.І.Денисик [та ін.] // Перлини Східного Поділля / Г.І.Денисик [та ін.]. – Вінниця, 2008. – С. 114-117.

Щербацька, М. Основатель ботанического сада был историком: [Генріх Адамович Лютворт] / М.Щербацька // 20 хвилин.– 2006.– 25 трав. – С. 6.

Заиковатый, И. Чудеса Винницкого ботанического сада: [про зелені насадж. Ботаніч. саду «Поділля»] / И. Заиковатый // Вінниц. реалії. – 2011. – 31 серп. – С. 10: кол. фото.

Знову літо прозоре і сонячне,

Невичерпна хвилюється синь,

Знову бджоли пірнають у соняхи

І підкручує вуса ячмінь.

Пахнуть трави терпким ароматом,

Пахнуть вічним нев’янучим трунком.

Нахилилося сонце над маком

І в гарячім злились поцілунком.

Т.Корнецька

Червень

1 75 років від дня народження Віктора Богдановича Войцеховського (01.06.1938, с.Майдан-Почапинецький Літин. р-ну, нині с.Слобода Жмерин. р-ну), економіста, доктора економічних наук (1991), професора (1999). Закінчив Чернівецький університет (1960). Від 1965 р. працює в Інституті регіональних досліджень НАНУ (Львів): від 1992 – провідний науковий співробітник; водночас від 2003 – професор кафедри економіки Чернівецького фінансово-юридичного інституту. Провідний науковий співробітник Інституту регіональних досліджень НАН України. Наукові дослідження: економіко-математичне моделювання закономірностей та оптимізації розвитку виробничих систем.

Література:

Жовтанецький В.І. Войцеховський Віктор Богданович / В.І.Жовтанецький // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2006. – Т. 5. – С. 51: портр.

Войцеховський Віктор Богданович [Електронний ресурс]: [біогр. довід]. – Режим доступу: http://znc.com.ua/ukr/publ/info/econ2003/voytsehovskyy_viktor_bogdanovych.php  (дата звернення: 21.05.2012). – Назва з екрана.

• 75 років від дня народження Віталія Олександровича Каленіченка (01.06.1938), головного лікаря обласної фізіотерапевтичної лікарні м.Хмільник (1985-2006), заслуженого лікаря України, відмінника охорони здоров’я України, депутата районної ради 4-х скликань, Почесного громадянина Хмільницького району. Під його керівництвом створено музей історії лікарні; побудовані зал лікувальної фізкультури, басейн для гідрокінезотерапії та інші господарські споруди. Відкрито кабінети функціональної, ультразвукової та іридодіагностики, підводного душу-масажу, гальваногрязелікування. Нагороджений медаллю «За доблесну працю». Автор дев’яти наукових робіт, багатьох раціоналізаторських пропозицій.

Інтернет-ресурс:

Обласна фізіотерапевтична лікарня м.Хмільник [Електронний ресурс]: [Каленіченко В.О.: коротка біогр. довід.]. – Режим доступу: http://obfiztermed.at.ua/index/istorija_likarni/0-5  (дата звернення: 21.05.2012). – Назва з екрана.

2 75 років від дня народження Анатолія Пилиповича Завальнюка (02.06.1938, с.Юрківці, нині с.Лани Тиврів. р-ну), педагога, радіоінженера, краєзнавця. Протягом 1952-1956 рр. навчався у Вінницькому педагогічному училищі. У 1970 р. закінчив Новосибірський електротехнічний інститут. Тоді ж повернувся на Вінниччину. Працював на заводах ВО «Термінал», у СКТБ «Модуль» Вінницького політехнічного інституту. Видав науково-краєзнавче дослідження «Село Юрківці на Черленківщині. 400 років». Підготував до друку історико-документальну книгу «Село Юрківці і Яришівські маєтності».

Література:

Гальчак, С. Завальнюк Анатолій Пилипович / С.Гальчак // Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С.Гальчак. – Вінниця, 2011. – С. 523.

4 150 років від дня народження Владислава Владиславовича Городецького (04.06.1863, с.Шолудьки, нині Немирів. р-ну, – 03.01.1930, похов. на кладовищі Долаб у Тегерані), українського та польського архітектора. Нащадок старовинного польського шляхетного роду, що згодом підтверджено й російськими дворянськими правами 1824 р. у Подільській губернії (див. у кінці місяця розширену довідку).

Література:

Архітектор століття: до 140-річчя від дня народж. Владислава Владиславовича Городецького (1863-1930): бібліогр. покажч. / Вінниц. ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва; уклад.: Л.Денисова, Т.Марчук, М.Спиця. – Вінниця, 2003. – 18 с. – (Наші видатні земляки).

Визначні пам’ятки Вінниччини: альбом / Вінниц. обл. краєзн. музей. – Вінниця, 2011. – Зі змісту: [Владислав Городецький (1863-1930)]. – С. 368-370.

• 65 років від дня народження Марії Тимофіївни Бабенко (04.06.1948, с.Леонівка Крижопіл. р-ну), письменниці, члена Національної спілки письменників України з 2004 р. Закінчила Херсонський педагогічний інститут у 1973 р. Від 1975 р. мешкає у Хмельницькому, вчителює. Більшість її творів присвячені дітям, розкривають теми шкільного життя. Авторка книг: «Вересневе свято» (2005), «Твої маленькі друзі» (2006), «Я з буквариком дружу» (2006), «Сонячний зайчик» (2006), «На веселій орбіті» (2006), «Дуже важливий урок» (2006), «Спритний котик» (2006), «Місяць-чарівник» (2006). Отримала Обласну літературну премію ім. М.Годованця (2008).

Література:

Марія Бабенко: [корот. біогр. довідка; вірші] // Літературна Хмельниччина ХХ століття: хрестоматія. – Хмельницький, 2005. – С. 474-477.

Бабенко, М. Південний Буг: вірш: [є біогр. відом. і фото автора] / М.Бабенко // Краса України: твори поетів і фотохудож. Вінниц., Тернопіл. та Хмельниц. обл. про рідне Поділля]. – Вінниця: ДП ДКФ, 2006. – С. 8.

• 50 років від дня народження Ріната Валерійовича Добросердова (04.06.1963, м.Жмеринка), лікаря вищої категорії, кандидата медичних наук (1992), депутата Вінницької міської ради 5-го скликання (з 2006), 6-го скликання (2010), підполков-ника медичної служби (в резерві) (2011), заступника голови постійної комісії з питань охорони здоров'я та соціального захисту населення. У 1986 р. закінчив Вінницький медичний інститут ім. М.І.Пирогова. Працював на різних посадах: лікар-ординатор, завідувач психотерапевтичним кабінетом, відділенням, обласним психотерапевтичним центром. Із 1990 р. по теперішній час проводить просвітницьку роботу у засобах масової інформації, висвітлюючи різні медичні теми. Займає посаду завідувача психотерапевтичним кабінетом обласного науково-практичного центру психосоматичної медицини.

Інтернет-ресурс:

Добросердов Рінат Валерійович [Електронний ресурс]: [автобіогр.]. – Режим доступу: http://www.miydeputat.com/ua/members/3.html  (дата звернення: 21.05.2012). – Назва з екрана.

5 75 років від дня народження Леоніда Михайловича Бєсова (05.06.1938, м.Гайсин Вінниц. обл.) – історика, доктора історичних наук (1999), професора (2002), дійсного члена АН вищої освіти України (2004), члена-кореспондента Інженерної Академії наук України (2005). Закінчив Харківський політехніч-ний інститут (1966). Працював на виробництві (1966-1972); був на партійній роботі (1972-1988); ректором Харківського університету марксизму-ленінізму (1988-1990); від 1990 р. працював у Харківському національному технічному університеті старшим викладачем; від 1992 р. – доцентом, від 2000 р. – професором кафедри політичної історії; з 2004 р. Леонід Михайлович займає посаду завідувачановоствореної кафедри історії науки та техніки. Основні напрями наукових досліджень: історія науки і техніки; питання науково-інноваційної та інноваційно-технологічної політики, взаєвідносин наукових, економічних і соціальних технологій сучасного суспільства, модернізації інженерної освіти на принципах гуманізації та гуманітаризації.

Література:

Звонкова, Г.Л. Бєсов Леонід Михайлович / Г.Л.Звонкова // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2003. – Т. 2. – С. 588.

10 День народження Гната Трохимовича Танцюри (10.06.1901, с.Зятківці, нині Гайсин. р-ну – 12.11.1962, м.Гайсин), українського фольклориста, етнографа, педагога, краєзнавця Поділля. Спадщина його багата й різноманітна в жанровому плані. У 1950 р. упорядкував і передав ІМФЕ АН України 2650 народних пісень, понад 1000 з яких він записав у односельчанки Явдохи Зуїхи, 928 казок, 1536 прислів’їв, 615 загадок, 800 весільних пісень, 200 записів дитячого фольклору. Автор великої і цінної фольклористично-етнографічної праці «Весілля в селі Зятківцях» (1997), з його спадщини видано «Українські народні пісні в записах Гната Танцюри» (2001). У Гайсині функціонує музей-садиба його імені, традиційним стало обласне фольклорне свято на приз Гната Танцюри.

Література:

Дмитренко, М.К. Гнат Танцюра: до 100-річчя від дня народж. / М.Дмитренко. – К.; Вінниця: Охорона праці, 2001. – 48 с.

Дмитренко, М. Гнат Танцюра: зб. біогр. інформ. / М.Дми-тренко // Українська фольклористика: історія, теорія, практика. – К., 2001. – С. 34-79.

Пальованний, В.І. Гнат Танцюра – фольклорист та етнограф Поділля / В.І.Пальованний, Н.Г.Мозгальова // Наук. зап. Сер.: Історія / ВДПУ ім.М.Коцюбинського. – 2004. – Вип. 8. – С. 263-268.

Гнат Трохимович Танцюра (1901-1962): [буклет] / уклад. О.Ніколаєць; передм. А.М.Подолинного. – Вінниця, 2001. – 6 с.

12 100 років від дня народження Онуфрія Арсеновича Парасунька (12.06.1913, с.Озаринці Могилів-Поділ. р-ну – 13.07.1992, м.Київ), історика, доктора історичних наук з 1963 р. Учасник Великої Вітчизняної війни. Закінчив юридичний факультет Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка, де й працював певний час. Автор праць з історії України епохи капіталізму, в яких належно представлено Поділля.

Література:

Гальчак, С. Парасунько Онуфрій Арсенович / C.Гальчак // Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / C.Гальчак. – Вінниця, 2011. – С. 631-632.

15 65 років від дня народження Василя Федоровича Циганюка (15.06.1948, с.Станіславчик Жмерин. р-ну – 21.07.2006, м.Вінниця, похов. на П’ятничанському кладовищі), педагога, режисера, відомого діяча культури на Вінниччині, краєзнавця, заслуженого працівника культури України (1986). Закінчив Харківський державний інститут культури у 1972 р. Працював художнім керівником, режисером народного театру. З січня 1974 р. у житті В.Циганюка розпочався «тульчинський період», який тривав 18 років. Спочатку працював викладачем у культосвітньому училищі, з березня 1975 р. – завідуючим відділом культури райвиконкому. Впродовж 1979-1992 рр. був директором культосвітнього училища. 1992 р. призначений першим заступником начальника управління культури Вінницької облдержадміністрації, а з вересня 1994 по грудень 1997 рр. – директором Вінницького літературно-меморіального музею Михайла Коцюбинського. У грудні 1997 р. В.Ф.Циганюк повернувся до обласного управління культури на посаду заступника начальника. З червня 1999 по липень 2006 рр. очолював Вінницьку обласну універсальну наукову бібліотеку ім. К.А.Тімірязєва. З квітня 2001 по вересень 2002 рр. був режисером-постановником, стажистом Всеукраїнського державного Центру фестивалів та концертних програм. За успішне проведення свята, приуроченого 950-літтю Києво-Печерської Лаври Циганюка В.Ф. було нагороджено орденом Української Православної церкви – Святого Нестора Літописця. А за підсумками обласного конкурсу він визнаний «Людиною року-2002» у номінації «Діяч культури і мистецтва».

Література:

Життя як спалах...: зб. матеріалів до 60-річчя від дня народж. В.Ф.Циганюка – педагога, реж., відом. діяча культури на Вінниччині (15.06.1948-21.07.2006) / упоряд. П.І.Цимбалюк; вступ. ст. С.В.Гарбулинського; уклад. бібліогр. О.І.Кізян; ред. М.Г.Спиця; відп. за вип. Н.І.Морозова. – Вінниця, 2008. – 80 с. – (Наші видатні земляки).

Гальчак, С. Циганюк Василь Федорович / С.Гальчак // Роз-виток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С.Галь-чак. – Вінниця, 2011. – С. 733-734.

• 75 років від дня народження Анатолія Трохимовича Давидюка (15.06.1938, с.Дашківці Літин.р-ну – 11.10.2002, м.Вінниця), історика, краєзнавця, професора (1989). Закінчив Кзил-Ординський педагогічний інститут (Казахстан, 1960). Працював старшим викладачем Вінницького політехнічного інституту. У 1973-1981 рр. – доцентом Вінницького педагогічного інституту, 1981-2002 рр. – завідувачем кафедри суспільних наук Вінницького державного медичного університету імені М.І.Пирогова. Автор близько 60 наукових праць із проблем суспільно-політичної активності робітничого класу України у довоєнний період та історичної краєзнавчої тематики.

Література:

Воловик, В.П. Давидюк Анатолій Трохимович / В.П.Воло-вик, І.В.Мазило // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2007. – Т. 7. – С. 128: портр.

Гальчак, С.Д. Давидюк Анатолій Трохимович / С.Д.Гальчак // Краєзнавці Вінниччини: біографії. Бібліографія / С.Д.Гальчак. – Вінниця, 2005. – С. 57.

18 60 років від дня народження Бориса Івановича Гуменюка (18.06.1953, смт Муровані Курилівці), дипломата, доктора історичних наук, професора (1995), академіка Міжнародної слов'янської академії. У 1976 р. закінчив факультет міжнародних відносин і міжнародного права Київського державного університету ім. Тараса Шевченка. Професійна діяльність: 1976-1979 рр. – аспірант факультету міжнародних відносин і міжнародного права Київського державного університету ім. Тараса Шевченка. 1979-1985 рр. – асистент факультету міжнародних відносин і міжнародного права, 1985-1994 рр. – доцент, заступник декана, заступник директора Інституту міжнародних відносин, 1994-1996 рр. – завідувач кафедри, в. о. професора Інституту міжнародних відносин цього навчального закладу. 1996-2003 рр. – ректор Дипломатичної академії України при МЗС України, член Колегії МЗС України. 2003-2007 рр. – Надзвичайний і Повноважний Посол України в Республіці Кіпр. 2007 р. – ректор Дипломатичної академії України при МЗС України, член Колегії МЗС України, завідувач кафедри дипломатичної та консульської служби ДАУ при МЗС України.

Література:

Кравченко, О.Г. Гуменюк Борис Іванович / О.Г.Кравченко // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2006. – Т. 6. – С. 627.

19 75 років від дня народження Миколи Івановича Прощерука (19.06.1938, с.Берестівка Липовец. р-ну – 23.12.2002, м.Вінниця), журналіста, поета-пісняра. Свій трудовий шлях розпочав 1956 р. у колгоспі ім. Жданова с.Берестівки. Наступного року закінчив Зозівське ПТУ. Після служби в танкових військах Прикарпатського військового округу працював у Росошанській середній школі, де й розпочався його творчий шлях. Заочно закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка в 1968 р. Згодом Вищу партшколу при ЦК КПУ. Далі працював у Іллінецькій та Чечельницькій райгазетах. Друкувався в «Надбужанському співі», «Чорному тюльпані», «Вінницькому альманасі». Автор збірок «Гріхопад» (1996), «В сузір’ї Лія» (1997), «Коло» (1999), «Колючий терен літа» (1999), пісенних збірок у співавторстві з В’ячеславом Колотієм «Калинові співаночки», Ю.Васильківським «Я кохаю тебе».

Література:

Подолинний, А.М. Прощерук Микола Іванович / А.М.Подолинний // З-над Божої ріки: літ. біобібліогр. слов. Вінниччини. – 2-ге вид., перероб. і доп. / упорядкув. і заг. ред. А.М.Подолинного. – Вінниця, 2001. – С. 280.

20 75 років від дня народження Соломона Григоровича Вайнштейна (20.06.1938, м.Вінниця) – лікаря-терапевта, доктора медичних наук (1976), професора (1980). Закінчив Вінницький медичний інститут ім. М.І.Пирогова (нині Вінниць-кий національний медичний університет ім. М.І.Пирогова) (1961). Працював терапевтом у Бєлгороді (РФ, 1961-1963), а потім – протягом 25 років – у системі удосконалення лікарів (Україна, Росія). Автор (співавтор) п’яти книг і більше двохсот наукових статей у вітчизняних та зарубіжних журналах. Співавтор ряду винаходів. Основні дослідження присвячені хворобам органів травлення і дієтології. З 1988 р. – на консультаційній роботі в Москві.

Література:

Звершхановський, Ф.А. Вайнштейн Соломон Григорович / Ф.А.Звершхановський // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2005. – Т. 4. – С. 26-27.

• 60 років від дня народження Тамари Андріївни Германюк (20.06.1953, м.Вінниця), лікаря, доктора медичних наук (2000), професора (2003). Закінчила Вінницький медичний інститут (нині Вінницький національний медичний університет ім. М.І.Пирогова) 1977 р. Працювала з 1978 по 2004 рр. у закла-дах охорони здоров'я, НДІ та медичному університеті Казахстану. Від 2005 р. – на кафедрі фармації Вінницького національного медичного університету ім. М.І.Пирогова. Наукові дослідження: генетика і біохімія атеросклерозу, хронічних неінфекційних захворювань; внутрішні фактори ризику хронізації патологічних процесів; метаболічні основи профілактики хронічних неін-фекційних захворювань. Автор більше 132 наукових праць, із них 21 опублікована за кордоном, в т. ч. 6 монографій, 14 методичних рекомендацій, 5 методичних посібників. Член редакційної ради Вінницького обласного медичного щомісячного журналу «ФармаМед». Нагороджена знаком «Відмінник охорони здоров’я».

Література:

Бобрук, В.П. Германюк Тамара Андріївна / В.П.Бобрук // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2006. – Т. 5. – С. 560-561.

23 90 років від дня народження Івана Сергійовича Кальницького (23.06.1923, с.Гранів Гайсин р-ну – 27.09.2006, с.Петрашівка Тульчин. р-ну), новатора сільськогосподарського виробництва, Героя Соціалістичної Праці (1972), учасника Великої Вітчизняної війни, партизана. По війні понад півстоліття очолював колгосп с.Петрашівки Тульчинського р-ну. За всі роки його роботи колгосп був одним із перших у районі по показниках виробництва. Неодноразово обирався депутатом Верховної Ради УРСР, делегатом партійних з’їздів УРСР. У 1995 р. отримав Почесну відзнаку Президента України. Нагороджений 2 орденами Леніна, орденами Жовтневої Революції, Трудового Червоного Прапора, орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, медалями.

Література:

Кобець, В. Герой Соціалістичної Праці І.С.Кальницький: нарис / В.Кобець. – О.: Маяк, 1975. – 84 с.

Фолюшняк, Є. Життя прожити – не поле перейти: [про Героя Соц. Праці І.Кальницького] / Є.Фолюшняк // Тульчин. край. – 2003. – 21 черв.

25 10 років (25.06.2003, м.Могилів-Подільський) тому засновано музей етнографії і народного мистецтва ім. М.Руденко. Він розташований у приміщенні районного будинку культури. У 2007 р. музею надано статус державного. Колекція нараховує більше 400 предметів. Щорічно музей відвідують понад 2 тис. осіб. Основу колекції складає спадщина Марії Авксентіївни Руденко (1915-2002) – заслуженого працівника культури України, лауреата премії ім. П.Чубинського, народної майстрині: уні-кальні витинанки, фольклорні записи, щоденники, альбоми з фотографіями, книги, матеріали про співпрацю М.Руденко з ветеранами 28-ї танкової та 241-ї Вінницької стрілецької дивізій. Почесне місце займає диплом Праведника світу, виданий майстрині за те, що вона під час німецько-фашистської окупації врятувала двох сестер – Асю і Марію Ройтман. У музеї також представлені вироби сучасних майстрів регіону: витинанки, писанки, народні іграшки, вишиванки, вироби з лози та старовинні речі домашнього вжитку. Один із розділів експозиції присвячений проведенню Всеукраїнського свята витинанки, що традиційно проходить на Могилів-Подільщині.

Література:

Дзюба, А.С. Марія Руденко – подільська фольклористка ХХ ст. / А.С.Дзюба // Наук. зап. Сер.: Історія / ВДПУ ім.М.Коцюбинського. – Вінниця, 2006. – Вип. 10. – С. 237-242.

Остапчук, Л. Пісенна спадщина Поділля у записах Марії Руденко / Л.Остапчук // Подільський фольклор у збиранні та дослідженні: тези міжнар. наук.-практич. конф. – 2006. – С. 85-89.

Подолинний, А.М. Горлиця / А.М.Подолинний // Жити Україною: статті, рецензії, есе / А.М.Подолинний. – Вінниця, 2007. – С. 31-35.

Гоцуляк, М. Данина пам'яті Подільської берегині: [М.Руденко] / М.Гоцуляк // Світлиця. – 2005. – Трав. – С. 4-5. – (Спецвипуск).

Музей етнографії і народного мистецтва ім.М.Руденко // Вінниччина музейна: довідник. – Вінниця, 2008. – С. 40-41. Музей етнографії і народного мистецтва ім. М.Руденко [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ridna.ua/p/museums/muzej-etnohrafiji-i-narodnoho-mystetstva-im-m-rudenko/

27 75 років від дня народження Павла Івановича Ткачука (27.06.1938, с.Чеснівка Хмільниц. р-ну), педагога, краєзнавця, літературознавця. Закінчив філологічний факультет Вінницького педагогічного інституту в 1968 р. Викладав в Уладівській (Літинський р-н) неповній середній школі, з 1969 р. – директор цієї школи. За його ініціативи створено у рідному селі клуб рідної культури «Батьківський поріг». Він – член обласного історико-краєзнавчого товариства «Поділля». За наполегливої ініціативи Павла Івановича Міністерство освіти і науки України започаткувало Всеукраїнське дитяче свято «Подоляночка» як відродження дитячої духовної спадщини. Впродовж усього життя записує з уст подолян усну народну творчість. Учасник конференцій із питань фольклористики, етнографії, історії Вінниччини, зокрема присвячених ювілеям Т.Шевченка, Марка Вовчка, М.Коцюбинського, М.Стельмаха й інших діячів літератури та культури. Друкується у місцевій пресі. Проживає в с.Уладівка Літинського району. Перше окреме видання народних творів про Т.Шевченка на Поділлі вийшло у

2008 р. – «Шевченкова правда-сила народ розбудила». Дитячі народні пісні, ігри та розваги «Десь тут була подоляночка» (2005). Народна мудрість про бджільництво «Правда з медом, неправда – з полином» (2009). Поезії «Дажбожі заповіти», думи та пісні «В козацькому краю сонце заграло» (2010).

Література:

Хоменко, Б.В. Ткачук Павло Іванович / Б.В.Хоменко //Він-ниччина фольклорна: довідник / Обл. центр нар. творчості; упоряд.: А.М.Подолинний, Т.О. Цвігун. – Вінниця, 2004. – С. 78-79.

Гальчак, С. Ткачук Павло Іванович / С.Гальчак // Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С.Гальчак. – Вінниця, 2011. – С. 717.

Крива, Г. Світло щедрої душі: [про П.І.Ткачука] / Г.Крива // Літин. новини. – 2007. – 22 груд. – С. 5.

28 65 років від дня народження Василя Пилиповича Шпака (28.06.1948, с.Слобода-Носковецька Жмерин. р-ну), українського художника-живописця, члена Національної спілки художників України (1994). Закінчив факультет станкового живопису Московського заочного народного університету мистецтв (1992). Художник захоплюється самобутністю і розмаїтістю, декоративністю, радісним життєствердженням, близьким його власному настрою та світосприйняттю. Він – учасник обласних та республіканських виставок. Персональна виставка у Вінницькому обласному художньому музеї. Основні твори: «Розмова», «Козак Мамай», «Козацьке весілля», «Травневий день».

Література:

Шпак Василь // Хто є хто на Вінниччині: видатні земляки: довід.-біогр. вид. / упоряд. В.Болгов. – К., 2001. – Т. 2. – С. 172: портр.

Шпак Василь Пилипович // Художники Вінниччини: довід. чл. НСХУ. 1976-2001. – Вінниця, 2001. – С. 81: портр.

• 65 років від дня народження Лідії Францівни Дунаєвської (28.06.1948, с.Воробіївка Немирів. р-ну –16.05.2006, м.Київ), фольклористки і літературознавця, доктора філологічних наук (1998), професора (2001). Закінчила Київський університет ім. Тараса Шевченка (1971). Відтоді працювала в ньому. Досліджувала проблеми українського казкознавства, народної прози, історії вітчизняної фольклористичної науки. Авторка монографій: «Українська народна казка» (1987), «Українська народна проза (легенда, казка): еволюція епічних традицій» (1997; перевид. 2000), «Персонажна система української народної казки. Аспекти поетики» (2000), підручника «Українська народнопоетична творчість» (1983, співавт.); низки статей у журналах і збірниках, передмов та післямов до фольклористичних видань. Упорядниця й науковий редактор збірок українських казок і народів світу, зокрема «Українські народні казки» (1986; 1988; 1992; 1995; 2001), «Казки народів СРСР» (1987), «З живого джерела» (1990), навчального посібника «Жива душа: Твори Марка Вовчка» (2004). Написала примітки до І тому «Історії україн-ської літератури» М.Грушевського (1990), вибраних творів П.Грабовського, І. Франка. У 1960-70-х рр. друкувала власні поезії у періодиці. Отримала премію ім. Ф.Колесси НАНУ (2001).

Література:

Астаф’єв, О.Г. Дунаєвська Лідія Францівна / О.Г.Астаф’єв // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2008. – Т. 8. – С. 319.

Хоменко, Б.В. Дунаєвська Лідія Францівна / Б.В.Хоменко // З-над Божої ріки: літ. біобібліогр. слов. Вінниччини. – 2-ге вид., перероб. і доп. / упорядкув. і заг. ред. А.М.Подолинного. – Вінниця, 2001. – С. 109.

Ще за життя ім'я архітектора Владислава Городецького було овіяне легендами, а його дивовижні витвори стали не лише відомими, але й улюбленими. Інтерес до його архітектурної спадщини з плином часу не згасає, бо в ній закладено те, що можна з повним правом віднести до мистецтва найвищого ґатунку.

У творчому доробку славетного зодчого – численні споруди: храми, палаци, маєтки, музеї й мавзолеї, лікарні, виставкові павільйони, заводи й фабрики та немало іншого.

В історію архітектури В.Городецький увійшов як будівничий модерну. А модерн не знає вузької спеціалізації художника. Інтереси видатного архітектора поширювалися також на пов'язані з архітектурою такі види ужиткового мистецтва, як проектування меблів і оздоб, виготовлення ескізів розписів, скульптур і вітражів, шпалер і тканин, а ще він займався карбуванням по каменю й гіпсу, гравіюванням; створював ювелірні прикраси, ескізи взуття та одягу, оформляв книги, театральні декорації, афіші...

У цій неординарній людині органічно поєднувалися тонке відчуття краси, буйна фантазія художника й невичерпна енергія будівничого.

Владислав Владиславович Городецький – нащадок старовинного польського шляхетного роду, що згодом підтверджено й російськими дворянськими правами 1824 р. у Подільській губернії.

Народився майбутній архітектор Лєшек Дезидерій Вла-дислав Городецький (таким було його повне ім'я) 23 травня 1863 р. (авт. подає за старим стилем) у селі Шолудьки Брацлавського повіту Подільської губернії (нині Немирівського району Вінницької області).

З дитинства він бачив красу подільської природи та велич маєтків у тих же рідних Шолудьках, Жабокричі, Немирові, Печері, Шпикові та інших резиденціях сусідів-поміщиків. Від колишнього панського палацу Городецьких в Шолудьках давно не залишилося нічого – все було знищено під час Жовтневої революції.

Середню освіту В.Городецький здобув у Одеському реальному училищі при євангелічній лютеранській церкві св. Павла. Одесу на той час прикрашали чудові палаци Потоцького, Бржозовського, Воронцова, Гагаріна, ансамбль Миколаївського бульвару зі славетними Приморськими сходами, пам'ятником герцогу де Рішельє та біржею, величні фасади громадських будівель, храми різних конфесій тощо. Можливо, ще тоді, споглядаючи архітектуру приморського міста, – беззвучну «музику, що застигла» в камені, Владислав і зробив свій життєвий вибір – стати творцем цього дивного мистецтва. Здібності до того у юнака були.

В училищі він мав відмінні успіхи з рисування, які були відзначені тим, що у п’ятому класі Городецький отримав з Петербурга свідоцтво Ради Імператорської академії мистецтв про те, що постановою особливої конкурсної комісії від 27 жовтня 1882 р. за класну учнівську роботу «рисунок ручним пензлем з гіпсу» він удостоєний похвали.

Отже, попереду була Імператорська академія мистецтв у Санкт-Петербурзі. Вищу фахову освіту в цій академії Владислав Владиславович здобув у 1890 р., закінчивши її архітектурне відділення.

Ще будучи студентом, Владислав Городецький два роки підробляв помічником архітектора Київської учбової округи. Тому не дивно, що молодий архітектор, фантазія та відчуття краси якого були випестувані з дитинства серед природи та палаців Поділля, вирішив назавжди оселитися у Києві, де йому судилося жити й творити тридцять років.

Як стверджує Д.В.Малаков у своїх дослідницьких працях, В.Городецький прожив життя красиве й безжурне, а його творчість назвав прекрасною піснею, найкращі слова якої проспівані зодчим саме у Києві, котрий він любив понад усе.

Творча діяльність В.Городецького у Києві розпочалася на зламі двох століть, коли в країні встановлювалися нові економічні відносини, що сприяли розвитку архітектурно-будівельної справи. До того ж з'явилися нові будівельні матеріали: цемент, бетон, металеві конструкції, які викликали появу нового напрямку в архітектурі.

Тогочасний Київ швидко розбудовувався й розростався. Місто на очах змінювалося. Кращих умов, щоб проявити себе, молодому зодчому годі було шукати. І Городецький це добре розумів. Із характерною для нього енергією з головою занурився в роботу.

Увесь свій вільний час Владислав Владиславович віддавав своєму іншому захопленню – мисливству, якому залишився відданим до кінця життя. Ця мисливська пристрасть помітно позначається і на його творчості.

Не випадково, однією з перших споруд у Києві стане його, так званий, сажковий павільйон (1893) і мисливський тир у садибі Імператорського товариства правильного полювання на Лук'янівці. До речі, проектні роботи архітектор виконав на спонсорських засадах. То був його дарунок київським мисливцям.

У 1895 р., усього через п'ять років по завершенні академії, В.Городецький бере участь у двох великих проектах, що стали помітним явищем в архітектурному житті Києва: планування та розбудова колишньої садиби відомого київського медика, професора університету св. Володимира Ф.Ф.Мьорінга, де було прокладено й швидко забудовано вулиці Миколаївську, Ольгінську, Мерінгівську й Нову, а також планування та спорудження Київської сільськогосподарської та промислової виставки, що відкрилася на схилах Черепанової гори 1897 р. За проектами Владислава Владиславовича на виставці було споруджено оригінальні павільйони графів Потоцьких – Костянтина та Юзефа.

Київська виставка, де зодчий продемонстрував своє вміння та хист будівничого, стала етапною подією в діяльності В.Городецького.

Відкривалися нові можливості, нові перспективи. Життя подавало немало цікавих і престижних замовлень. І Владислав Владиславович свій шанс не упускає. За кілька років він робить блискучу кар'єру, здобуває статус провідного архітектора, стає відомою й досить заможною в місті особою.

Випадково такого не буває. В.Городецький був талановитою людиною, фахівцем високого класу, чудово знав і вміло використовував архітектурні стилі різних часів і народів. А ще відзначався дивовижною працездатністю. Про це свідчить хоча б той факт, що свої найвидатніші пам'ятники архітектури, що залишаються окрасою столиці України й понині, він спорудив майже одночасно.

Впродовж п'яти років (1898-1903) він будує Музей старовини й мистецтв (нинішній Національний художній музей) у стилі класицизму, очолює будівництво однієї з найцікавіших споруд архітектури – римо-католицького костьолу св. Миколая у стилізованих готичних формах із високими стрільчатими шпилями, зводить приміщення караїмської кенаси в мавританському стилі. Були ще й два ошатні будинки Російського страхового агенства на Хрещатику, які до сьогодні не збереглися.

Вершиною ж творчого злету В.Городецького стає його власний маєток на Банковій, 10, так званий «Будинок з химерами», зведений ним у 1903 р. до свого сорокаріччя. У ньому втілено відгомін мисливських захоплень нашого земляка, плід його творчої фантазії, яка бунтувала проти установлених форм і традицій. Цей оригінальний і чудернацький витвір – пошук нового, незвичного в архітектурі. «Химер» на цьому будинку, що дивують нас своєю загадковістю, майстерно виконав з бетону за рисунками В.Городецького відомий на той час італійський скульптор Еліо Саля (Сала).

За всю свою багатовікову історію Київ, напевне, не пам'ятає житлової споруди, овіяної такою кількістю переказів і легенд.

Будинок став зразком раннього модерну в Києві та найкращою рекламою застосування цементу не тільки як будівельного матеріалу, але й як матеріалу, здатного втілювати будь-які пластичні форми по оздобленню фасадів. Він і досі залишається неперевершеним взірцем унікального витвору модерну не тільки в Україні. Нині «Будинку з химерами» – 110 років.

Загалом же впродовж київського періоду творчості В.Городецький здійснив десятки проектів. При цьому творив свої шедеври легко й натхненно.

Своєму рідному краєві його талановитий син Владислав Городецький залишив у спадок одну з перлин його творчої фантазії – мавзолей графів Потоцьких у с. Печера Тульчинського району, що розташований на мальовничому березі Південного Бугу, вище його рідних Шолудьок. Там, серед старовинного парку, стояв тоді двоповерховий палац паладіанської архітектури. У роки визвольних змагань палац було знищено, а на його місці на початку 1930-х років споруджено примітивної архітектури лікувальний корпус санаторію. І чудом у затишному куточку здичавілого парку залишився мавзолей, як згадка про минулі часи. На цоколі польською мовою викарбувано: «Планував Владислав Городецький» та «Будували Костянтин і Яніна з Потоцьких подружжя Потоцькі. 1904». Це – чи не єдиний напис, що свідчить авторство В.Городецького. Будівля мавзолею виконана в стилі романської архітектури. Невеличкий меморіальний ансамбль у Печері є справжнім шедевром архітектури історизму, однією з кращих робіт Владислава Городецького.

Талановитим земляком у нас, на Поділлі, були спроектовані також Шпиківський цукроварний завод та будинок управителя шпиківськими маєтками, в Рахнах-Лісових – каплиця для палацу.

Черкаси зобов'язані В.Городецькому спорудженням вишуканого приміщення у стилі модерн для жіночої гімназії, Мошни – двоповерхової лікарні, Волинь – греблі та шлюзів.

Мав відомий будівничий інтерес і до Криму. В Симферополі він спорудив власний завод вуглекислоти й штучного льоду, в Євпаторії звів собі віллу.

Вочевидь Городецький був улюбленцем долі – йому вдавалося все, за що він брався. Є багато публікацій, які знайомлять і відкривають його як людину різнобічних обдарувань. Його знали не тільки як архітектора, але й як художника-монументаліста. Він розписував плафони, прагнув осягнути секрети фрескового живопису.

Річ дивна й гідна уваги – прихильність Владислава Владиславовича до матері-природи, його мисливська пристрасть. Він по праву вважався стрільцем світового класу, великим авторитетом у цій справі. Полював по Сибіру, в Монголії та Тібеті, на Алтаї, Кавказі, Закаспійському краї, Східній Африці. Повертаючись із далеких мисливських мандрів, Городецький виготовляв із здобутих трофеїв опудала тварин і птахів, які ставали музейними експонатами.

Про своє мисливське життя В.Городецький повідав у ілюстрованій власними малюнками й фотографіями книзі «В джунглях Африки. Дневник охотника».

У житті Владислав Городецький був спокійною, врівноваженою, товариською, цікавою, висококультурною людиною, високих чеснот серця, розуму, доброти та лагідності.

Тридцять років невтомної й натхненної праці Владислава Городецького у Києві збагатили столицю унікальними архітектурними шедеврами, а їх автору принесли заслужену славу й неабияку заможність. Немає сумніву, що наш талановитий земляк залишив би улюбленому місту ще немало своїх архітектурних автографів, якби не руйнівний подих більшовицької революції.

Свідок величезних соціальних потрясінь в Україні, пов-ністю втративши усі свої маєтності, нажиті сумлінною працею, В.Городецький навесні 1920 р. разом із дружиною Корнелією Йосипівною Марр (її батькові належали підприємства харчової промисловості на київській Куренівці) емігрував до Варшави. Там він працював у Міністерстві суспільних робіт архітектором. У Польщі за його проектами було споруджено такі будівлі: в Пьотркові – Трибунальському критий ринок і водогінну вежу, в Радомі й Любліні – водогінну вежу та механізовані бойні, а в останньому – ще й електростанцію. Майже всі ці споруди збереглися й донині.

У 1928 р. Владислава Владиславовича запросили в Іран на посаду головного архітектора синдикату, що займався прокладанням перських залізниць. У Тегерані В.Городецький на замовлення уряду споруджує театр, вокзал, розкішний палац для шаха, фешенебельний готель. Ці вишукані будівлі збереглися до наших днів.

Помер Владислав Городецький 3 січня 1930 р. від серцевого нападу в спорудженому ним готелі далеко від України, Києва, якому віддав найкращі роки життя. Похований на римо-католицькому цвинтарі Долаб у Тегерані.

На його могилі встановлено просту кам'яну брилу сірого кольору, яким він так широко користувався у своїх спорудах. Напис на камені викарбувано польською мовою: «С. п. Владислав Лєшек Городецький. 23.5.1863-3.1.1930. Професор архітектури».

Людина живе, допоки її згадують. Архітектор В.Городець-кий нагадує про себе своїми творіннями. Він живе в Україні, Польщі, Ірані, живе в гарних будівлях, залишених людям.

На пошану пам'яті славетного сина Подільської землі одна із вулиць Києва, біля Хрещатика (вулиця Карла Маркса, колишня Миколаївська), яку він проектував, де спорудив кілька будинків, де якийсь час жив, за розпорядженням Київської міської держадміністрації від 12.03.1996 р. названа іменем Архітектора Городецького.

Архітектурна спадщина В.Городецького – яскраве творче явище в історії архітектури України, за якими стоїть яскрава особистість. Велич споруд талановитого зодчого у Києві не перестає викликати подив і захоплення нових поколінь киян. Про це свідчать результати конкурсу «Факты» – ХХ век», проведеного в Києві у 2000 р., де в номінації «Архітектор століття» безальтернативним переможцем визнано В.В.Городецького.

Л.М.Денисова, Т.О.Марчук, М.Г.Спиця

Література

Архiтектурнi твори В.Городецького

Малаков, Д. Автор київських химер / Д.Малаков // Старо-житності. – 1993. – Чис. 3-4. – С. 3, 23, 24.

Малаков, Д. Архітектурні автографи подолянина / Д.Мала-ков // Вінниц. правда. – 1980. – 25 січ.

Малаков, Д.В. По Брацлавщине: от Винницы до Тульчина / Д.В.Малаков. – М.: Искусство, 1982. – 174 с. – Зі змісту: [Про один з кращих архіт. творів нашого земляка – Мавзолей Потоцьких у с.Печера Немирів. р-ну]. – С. 124-126.

Омельченко, В. Архітектурні казки Владислава Городецького / В.Омельченко // Укр. газ. – 1998. – 21 трав. – С. 5.

Про нього

Малаков, Д.В. Архітектор Городецький: архіт. розвідки / Д.В.Малаков. – К.: Кий, 1999. – 235, [3] с.: іл., портр. – (Б-ка музею історії м. Києва).

Божко, Л. Владислав Городецький і Поділля: [уродж. с.Шолудьки, нині Немирів. р-ну] / Л.Божко // Народна культура Поділля в контексті національного виховання: зб. наук. праць Міжнар. наук.-практ. конф. – Вінниця, 2004. – С. 335-339.

Вігуржинський, В. Владислав Городецький і Тульчинщина / В.Вігуржинський // Тульчин. край. – 2010. – 15 січ. – С. 1, 2.

Галіза, О. Архітектор століття: [до 140-річчя від дня народж. В.В.Городецького] / О. Галіза // Подолія. – 2004. – 2 лип. – С. 16. – (Спец. вип. газ. «П'ятниця»).

Владислав Городецький // Поділ. зоря. – 2005. – 6 жовт. – С. 10; 13 жовт. – С. 10; 20 жовт. – С. 10.

Денисенко, М. Подільське коріння Владислава Городецького / М.Денисенко // Вінниччина. – 2008. – 3 лип. – С. 4.

Кілессо, С. Легенда і життя / С.Кілессо // Вітчизна. – 1982. – № 5. – С. 199-201.

Клапій, В.Чи це не вінницькі химери!: [про споруди архіт. В.Городецького] / В. Клапій // Подолія. – 2007. – 2 черв.

Ковалинский, В.В. Меценаты Киева / В.В.Ковалинский. – К.: Кий, 1998. – Зі змісту: [Архітектор В.Городець-кий]. – С. 219-220, 367, 368, 403-406, 466.

Кілессо, С. Дива архітектора Городецького / С.Кілессо // Україна. – 1982. – № 52. – С. 6-7.

Никанорова, О. Останній притулок [архіт. В.Городецького] / О.Никанорова // Уряд. кур’єр. – 1998. – 21 лип.

Олейник, Е. Красота с грифом секретности: [біогр. окрем. особи ] / Е.Олейник // Арх. и престиж. –2004. – № 1. – С. 8-31.

Малаков, Д. «Нехай йому чужа земля буде легкою»: [про вшанув. пам'яті уродж. с. Шолудьки Немирів. р-ну В.Городецького в Україні та в Тегерані, де він жив ] / Д. Малаков // Пам'ять століть. – 2008. – № 3. – С. 110-112.

Ясиевич, В.Е. Архитектура Украины на рубеже ХІХ–ХХ веков / В.Е.Ясиевич. – К.: Будівельник, 1988. – 184 с.: ил. – Зі змісту: [Про київ. архіт. споруди В.Городецького]. – С. 12-13, 16, 24,25, 28, 30, 96, 131, 152, 158.: іл. – С. 27, 114, 132, 134.

Яценко, В. З рушницею та вудкою по Африці / В.Яценко; за ред. М.Шарлеманя. – Х.; К.: Держвидав України, 1930. – 106 с.: 2 с. іл.

Архітектор століття: до 140-річчя від дня народж. В.В.Городецького (1863-1930): бібліогр. покажч. / Вінниц. ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва; уклад. Л.Денисова, Т.Марчук, М.Спиця. – Вінниця, 2003. – 18 с. – (Наші видатні земляки).

 

Липень

3 110 років від дня народження Василя Михайловича Хмелюка (3.07.1903, с.Березна, нині с.Чернятин Жмерин. р-ну – 02.11.1986, похов. на кладовищі Монпарнасу, Париж), українського художника і поета. Навчався у Жмеринській гімназії. З 9 років виявив хист до малювання. Емігрував. мистецьку освіту здобув у Краківській академії мистецтв (1921-1922) і в Українській студії пластичного мистецтва в Празі. З 1928 р. жив у Парижі. Пам'ять про майстра вшанована встановленням меморіальної дошки на будівлі школи у Жмеринці, де він навчався.

Література:

Федорук, О.К. Василь Хмелюк: повернуті імена / О.К.Федо-рук. – К.: Тріумф, 1996. – 264 с.

Подолинний, А.М. Хмелюк Василь Михайлович / А.М.Подо-линний // З-над Божої ріки: літ. біобібліогр. слов. Вінниччини. – 2-ге вид., перероб. і доп. / упорядкув. і заг. ред. А.М.Подолин-ного. – Вінниця, 2001. – С. 355-356.

Визначні пам'ятки Вінниччини: альбом / Вінниц. обл. краєзн. музей. – Вінниця, 2011. – Зі змісту: [Василь Хмелюк (1903-1986)]. – С. 376-378.

• 75 років від дня народження Івана Степановича Волошенюка (03.07.1938, с.Ометинці Немирів. р-ну), українського прозаїка, журналіста. Він – лауреат Всеукраїнської літературної премії ім. М.М.Коцюбинського (1997), обласної журналістської премії ім. К.Гришина, премії ім. Пилипа Желюка, переможець ряду літературних конкурсів, визнаний кращим журналістом України 1998 р. Заслужений журналіст України (2003) (див. у кінці місяця розширену довідку).

Література:

Волошенюк Іван // Квіт подільського слова: антол. тв. сучас. письм. Вінниччини / за ред. В.С.Рабенчука. – Вінниця, 2010. – С. 69-80: портр.

• 70 років від дня народження Сергія Івановича Алексєєва (03.07.1943, с.Велика Виска Маловисків. р-ну Кіровоград. обл.), журналіста, фольклориста, краєзнавця. Тривалий час працював на журналістській роботі, зокрема з 1986 по 2004 рр. – власним кореспондентом Національної радіокомпанії України у Вінницькій області. Створив серію літературних радіозамальовок про діячів культури і мистецтв Поділля. Заслужений журналіст України, лауреат Всеукраїнської літературної премії ім. С.Руданського.

Література:

Невтомна муза Сергія Алексєєва: до 60-річчя від дня народж. та 35-річчя професійн. творч. діяльн.: (бібліогр. список) / Вінниц. ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва; вступ. ст. С.Алексєєва; ред. М.Спиця. – Вінниця, 2003. – 5 с.: іл., портр.

5 220 років тому народився Павло Іванович Пестель (05.07.1793, Москва – 25.07.1826, Петербург), організатор і керівник Південного товариства декабристів, автор проекту Конституції для майбутньої республіканської Росії під назвою «Руська правда». У 1818-1825 рр. перебував у Тульчині та Іллінцях.

Література:

Провісники свободи на Вінниччині: [метод. поради і матеріали]. – Вінниця, 1990. – 29 с.

7 90 років від дня народження Володимира Федоровича Панченка (07.07.1923, хутір Шостаківка біля с.Василівка, нині Тиврів. р-ну – 31.12.1972, м.Ужгород), українського поета. Після закінчення Василівської семирічної школи навчався у Тиврівській середній школі. Друкувався з 15 років у районній газеті «Ударник соцбудівництва» (смт Тиврів) та обласних – «Більшовицька правда», «Молодий більшовик», згодом у республіканській періодиці, альманахах. Учасник Другої світової війни, виступав в армійській пресі. Вищу освіту здобув в Ужгородському університеті (1958). Окремими виданнями вийшли книги віршів: «Камінь-дерево» (1959), «Заспів» (1962), «Гойдалочка» (1963), «На все життя» (1965), «Квіти під хмарами» (1971), «Нагадай мені, пісне» (1973), «Де ялиночки високі» (1974). Його твори друкувалися в перекладах білоруською, казахською, литовською, російською, угорською, чеською та ін. мовами. Член СПУ з 1972 р.

Література:

Хоменко, Б.В. Панченко Володимир Федорович / Б.В.Хомен-ко // З-над Божої ріки: літ. біобібліогр. слов. Вінниччини. – 2-ге вид., перероб. і доп. / упорядкув. і заг. ред. А.М.Подолинного. – Вінниця, 2001. – С. 258-259.

Рудий, В. Дорога крізь забуття: (Подорож з минулого в прийдешнє): докум.-іст. нарис про с.Василівку Тиврів. р-ну на Вінниччині / В.Рудий. – Вінниця, 2008. – 584 с. – Зі змісту: [Панченко Володимир Федорович]. – С. 399-494.

8 75 років тому народився Павло Устимович Свалюк (08.07.1938, с.Сапіжанка Шаргород. р-ну), поет. Закінчив агрономічний факультет Уманського сільськогосподарського інституту. Свою трудову діяльність розпочав із кар’єра, далі працював заступником голови колгоспу в с.Зведенівка, головою колгоспу в с.Конатківці. З 1986 по 1993 р. – головою профкому в колгоспі рідного села. Остання посада – голова Сапіжанської сільської ради. Вийшовши на пенсію, займається літературною творчістю. З віршами виступав у журналах «Дніпро», «Хлібороб України», друкувався в обласній та районній періодичній пресі. У 1991 р. видав збірку поезій «Кресана гора» (Одеса: Маяк), з передмовою М.Каменюка.

Література:

Подолинний, А.М. Свалюк Павло Устинович / А.М.Подо-линний // З-над Божої ріки: літ. біобібліогр. слов. Вінниччини. – 2-ге вид., перероб. і доп. / упорядкув. і заг. ред. А.М.Подолинно-го. – Вінниця, 2001. – С. 299.

Павло Свалюк // Літературна Шаргородщина: хрестома-тія земляцтва. – Вінниця, 2008. – С. 144-165: кол. іл.: фото.

9 75 років від дня народження Бориса Гордійовича Данильчука (09.07.1938, с.Рудниця Піщан. р-ну), співака (тенора), заслуженого артиста УРСР (1979). Закінчив Київську консерваторію (1968). З 1959 по 1995 рр. – соліст Ансамблю пісні і танцю Збройних Сил України. З ансамблем гастролював у Великій Британії, Франції, Словаччині, Сомалі.

Література:

Гамкало, І.Д. Данильчук Борис Гордійович / І.Д.Гамкало // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2007. – Т. 7. – С. 214.

10 60 років від дня народження Петра Васильовича Бралатана (10.07.1953, с.Вищеольчедаїв Мурованокурилов. р-ну), генерал-майора (2000), начальника штабу озброєння – першого заступника начальника Озброєння командування Військово-Повітряних Сил України (2000-2004). Закінчив Харківське військове авіаційно-технічне училище (1974), Військово-Повітряну академію ім. Жуковського (1981). Службу проходив на посадах авіаційного техніка, начальника групи, начальника технічно-експлуатаційної частини. Протягом 1990-1996 рр. – старший інженер, заступник головного інженера управління Військово-Повітряних Сил України. З 1996 по 2000 рр. – начальник штабу, перший заступник начальника озброєння командування Військово-Повітряних Сил Збройних Сил України. Звільнений із військової служби 23.11.2004 р. Нагороджений відзнаками Міністерства оборони України «Ветеран військової служби», «Знак пошани» та медалями СРСР.

Література:

Жолукевський, В. Бралатан Петро Васильович / В.Жолу-кевський // Генерали (адмірали) Збройних Сил України (1991-2011 рр.): енцикл. іст.-біогр. довід. / В.Жолукевський, О.Шашкевич. – Вінниця, 2011. – Кн. 1. – С. 56.

16 80 років від дня народження Федора Федоровича Гладкого (16.07.1933, м.Немирів), інженера-технолога, доктора технічних наук (1992), професора (1992). Закінчив Харківський політехнічний інститут (1955). Працював на виробництві (1955-1962). 1979 р. – завідуючий кафедрою технології жирів та продуктів бродіння Харківського політехнічного інституту. Основні напрями наукових досліджень: технологія жирів та їхніх похідних, зокрема нових поверхнево-активних матеріалів; ферментні технології модифікування жирів.

Література:

Зайцев, Ю.І. Гладкий Федір Федорович / Ю.І.Зайцев // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2006. – Т. 5. – С. 653.

17 90 років від дня народження Миколи Максимовича Шевченка (17.07.1923, с.Грабівщина Машів. р-ну Полтав. обл.), доцента, кандидата медичних наук, онколога. Закінчив Харківський медичний інститут (1952). Клінічний ординатор кафедри факультетської хірургії Вінницького медичного інституту (1955-1957). Асистент кафедри факультетської хірургії (1958-1968), доцент з курсу онкології (1968-1983). У 1968 р. був призначений завідувачем і став засновником курсу онкології Вінницького медичного інституту. Завідувач кафедри онкології Вінницького медичного інституту (1983-1986), яка об’єднала курс онкології медичного факультету та факультету удосконалення лікарів. З 1986 р. – доцент кафедри рентгенології, радіології і онкології цього навчального закладу. Учасник Другої світової війни. Нагороджений багатьма орденами та медалями. Автор понад 52 наукових праць, 2 винаходів, 15 раціоналізаторських пропозицій. Напрямки наукових досліджень: питання імунологічного статусу у хворих на злоякісні пухлини, удосконалення методів діагностики та лікування злоякісних пухлин шлунка, ободової та прямої кишок.

Література:

Вінницький державний медичний університет ім. М.І.Пирогова: матеріали з історії університету / під ред. В.М.Моро-за. – Вінниця, 1994. – Зі змісту: [Про М.М.Шевченка]. – С. 134-135.

Доцент, кандидат медичних наук Шевченко Микола Максимович [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.vnmu.vn.ua (дата звернення: 21.05.2012). – Назва з екрана.

20 140 років від дня народження Вітольда Йосиповича Малішевського (Малишевський) (20.07.1873, м.Могилів-Поділ. – 18.07.1939, у Залєссі, в передмісті Варшави), композитора, педагога, диригента, музичного діяча. Закінчив Військово-медичну академію в Петербурзі (1897). У 1898-1902 рр. продовжував навчання в Петербурзькій консерваторії. У 1908 р. викладав у музичному училищі в Одесі, реорганізованому 1913 р. на консерваторію, де згодом став її директором (до 1921). Також був диригентом симфонічного оркестру Російського музичного т-ва в Одесі (1908-1911). У 1921 р. переїздить до Польщі, де став професором Варшавської консерваторії по класу композиції (1921-1925 і 1931-1939), очолював відділ музики в Міністерстві релігійних визнань і публічної освіти. У 1933 р. заснував разом із М.Ідзіковським Польський інститут ім. Ф.Шопена (пізніше Т-во ім. Ф.Шопена).

Література:

Колесник, В. Малішевський (Малишевський) Вітольд / В.Колесник // Відомі поляки в історії Вінниччини: біогр. слов. / Вінниц. обл. краєзнав. музей, Вінниц. ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва, Краєзн. т-во «Поділля»; В.Колесник. – Вінниця, 2007. – С. 385-387: портр.

• 65 років від дня народження Арсена Леонідовича Зінченка (20.07.1948, с.Парпурівці Вінниц. р-ну), історика, краєзнавця, доктора історичних наук, професора. Закінчив Вінницький державний педагогічний інститут, історичний та фізико-математичний факультети. Працював доцентом кафедри загальної історії цього інституту. Був головою Вінницького обласного краєзнавчого товариства «Поділля». Обирався народним депутатом України (1990). Живе у Києві. Нині – завідувач кафедри історії України та методики навчання Київського університету ім. Бориса Грінченка. Досліджує історію селянства, церкви, топоніміку Поділля, проблеми краєзнавства на основі нових підходів до вивчення минулого краю. Учасник всеукраїнських наукових та регіональних історико-краєзнавчих конференцій.

Література:

Барнасюк, О.С. Історія міста Немирова від найдавніших часів до сьогодення / О.Барнасюк. – 3-є вид., випр. і доп. – Вінниця: [Планер], 2010. – 139 с. – Зі змісту: [Зінченко Арсен Леонідович]. – С. 6-10.

Гальчак, С. Зінченко Арсен Леонідович / С.Гальчак // Роз-виток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С.Гальчак. – Вінниця, 2011. – С. 534-536.

• 55 років від дня народження Світлани Михайлівни Василюк (20.07.1958, м.Вінниця), громадської діячки, депутата Вінницької міської ради, викладача вищої категорії, відмінника освіти України (2000). За фахом історик, закінчила з відзнакою Вінницький державний педагогічний інститут ім. М.Остров-ського (1979). Викладала історію у Вінницькій середній школі № 10 та у Вінницькому будівельному технікумі, в якому згодом стала заступником директора з виховної роботи. З червня 2001 р. по червень 2002 р. – радник Вінницького міського голови. З червня по жовтень 2002 р. – начальник інформаційно-аналітичного управління Вінницької міської ради. З жовтня 2002 р. по серпень 2005 р. – начальник управління інформаційної політики та зв’язків з громадськістю Вінницької міської ради. З серпня 2005 р. призначена першим заступником начальника головного управління з питань внутрішньої політики у справах засобів масової інформації та зв’язків з громадськістю облдержадміністрації. У 2006 р. закінчила Одеську Національну академію державного управління при Президентові України та отримала кваліфікацію – магістр державного управління. З травня 2006 р. по вересень 2010 р. – начальник головного управління з питань внутрішньої політики у справах ЗМІ та зв’язків з громадськістю облдержадміністрації. З вересня 2010 р. – начальник управління у справах преси та інформації Вінницької облдержадміністрації. Нагороджена орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня (2009).

Інтернет-ресурс:

Василюк Світлана Михайлівна [Електронний ресурс]: [автобіогр.]. – Режим доступу: http://www.miydeputat.com/ua/members/6.html (дата звернення: 17.05.2012). – Назва з екрана.

22 125 років від дня народження Залмана (Соломон Абрамович) Ваксмана (22.07.1888, м.Нова Прилука, нині с.Липовец. р-ну – 16.08.1973, м.Хайенісі (штат Огайо, США)), американського мікробіолога, лауреата Нобелівської премії за відкриття стрептоміцину – першого антибіотика, ефективного при лікуванні туберкульозу (1952), Почесного доктора університетів Льєжу, Рутгера, Мадриду, Страсбурга, Ієрусалиму, Принстона, Пенсільванії, Філадельфії, Нью-Йорку, дійсного члена Національної академії наук США (1942), кавалера ордена Почесного легіону у Франції. Він увійшов до переліку 100 найвідоміших людей світу. У 2003 р. у с.Нова Прилука до 30-річчя з дня смерті вченого встановлено пам’ятний знак (див. у кінці місяця розширену довідку).

Література:

Залман Абрахам Ваксман: (до 115-річчя від дня народж.): [біобліогр. матеріали] / Вінниц. НМУ ім. М.І.Пирогова, наук. б-ка; уклад.: Л.І.Шпукал, Н.М.Струтинська. – Вінниця, 2003. – 12 с.

Визначні пам'ятки Вінниччини: альбом / Вінниц. обл. краєзн. музей. – Вінниця, 2011. – Зі змісту: [Про З.Ваксмана (1888-1973)]. – С. 334-336.

25 70 років від дня народження Олени Іванівни Гринник (25.07.1943, с.Розсохувата Іллінец. р-ну), поетеси, громадсько-культурної діячки, дипломанта міжнародних конкурсів. Закінчила Київський інститут культури (1969). Мешкала у Вінниці. Від 1990 р. – у Севастополі, де працювала в Управлінні виховної роботи Військово-Морських Сил України; 1996 р. – в Українському культурно-інформаційному центрі, при якому створила українську бібліотеку; з 1999 р. вчителює. Разом із Севастопольською організацією т-ва «Просвіта» у 1998 р. започаткувала міський Шевченківський конкурс декламаторів та першу радіопрограму для дітей українською мовою «Ластів'ятко». Заснувала відділення Всеукраїнського жіночого т-ва ім. О.Теліги. Пише вірші, пісні, гуморески. Авторка збірок «Моя Україна – любов і тривога», «Три журавлики» (обидві – 2003), «Дух Свободи» (2005), «Сонце – мій знак» (2006), «Із Франкової криниці» (2008), «Славу Богу співаємо» (2010), «Чорноморська хвиля» (2011).

Література:

Хоменко, Б.В. Гринник Олена Іванівна / Б.В.Хоменко // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2006. – Т. 6. – С. 463.

26 170 років від дня народження Степана Карловича Джевецького (26.07.1843, с.Кунка Гайсин. р-ну – 23.04.1938, Париж), вченого, інженера, винахідника. Навчався у Центральній школі мистецтва ремесел (Париж). У 1878 р. в Одесі випробував одномісний підводний човен власної конструкції, що рухався за допомогою мускулистої сили людини. Наступного року в Санкт-Петербурзі побудував чотиримісний варіант човна, призначений для оборони приморських фортець, який був прийнятий на озброєння (загалом 50 одиниць). У 1885 р. на його основі створив перший у світі підводний човен з електродвигуном, що працював від акумулятора. Разом із А.Криловим розробив проект човна водотонажністю 120 т з паровими двигунами. У 1898 р. отримав першу премію на міжнародному конкурсі в Парижі. 1907 р. за його проектом побудований підводний човен «Поштовий» з єдиним бензиновим двигуном для підводного і надводного ходу. Також працював у галузі авіації та повітроплавання. Був одним із засновників і товаришем голови повітроплавального відділу Російського технічного товариства від 1882 р. Від 1892 р. мешкав у Парижі, співпрацював з А.-Г.Ейфелем, займався переважно підприємницькою діяльністю. 2004 р. в Одесі йому встановлено пам’ятник.

Література:

Пилипчук, Р.В. Джевецький Степан Карлович / Р.В.Пилип-чук // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2007. – Т. 7. – С. 515-516.

27 90 років від дня народження Івана Омеляновича Дяченка (27.07.1923, с.Сумівці Бершад. р-ну – 27.02.2008, с.Баланівка Бершад. р-ну), Героя Соціалістичної Праці (1978), колишнього керівника колгоспу ім. Кірова с.Баланівка. Здобув сільськогосподарську освіту. Учасник Другої світової війни. За мужність і героїзм нагороджений 2 медалями «За відвагу», орденом Вітчизняної війни. З грудня 1945 р. працював на посаді агронома, а з лютого 1953-го – головою колгоспу в Кошаринцях. У 1959 р. після укрупнення колгоспів був обраний секретарем партійної організації колгоспу ім. Кірова с.Баланівки, а з жовтня цього ж року – головою цього колгоспу. Майже чверть століття незмінно очолював сільськогосподарське виробництво у цьому селі. Колгосп славився в Україні і за її межами високими врожаями, досягненнями в тваринництві, соціальному розвитку. За час господарювання І.О.Дяченка в селі збудовано середню школу, будинок культури, дільничну лікарню, дитячий садок, торговельний центр, контору, житловий будинок для спеціалістів, тваринницький комплекс та інше. Перебуваючи на заслуженому відпочинку, І.О.Дяченко очолював сільську організацію ветеранів війни та праці.

Література:

Когут, Г. «Стежка до вершин людського життя – це праця до сьомого поту»: [про І.О.Дяченка]/ Г.Когут // Бершад. край. – 2003. – 26 лип.

Дяченко Іван Олександрович: [біогр. довідка] // Бершад. край. – 2008. – 15 берез.

• 55 років від дня народження Станіслава Стані-славовича Городинського (27.07.1958, с.Долиняни Мурованокуриловец. р-ну), співака, композитора, педагога, культурно-мистецького діяча, заслуженого артиста України (2002 р.). Закінчив Київський інститут культури (1992 р.). 1994-2000 рр. С.С.Городинський – начальник відділу культури Тульчинської райдержадміністрації; 2000-2002 рр. – перший заступник начальника управління культури Вінницької облдержадміністрації, а 2002-2004 рр. він очолював відділ мистецьких закладів цього ж управління. Від 2004 р. і донині – директор Вінницького училища культури і мистецтв ім. М.Д.Леонтовича. Автор понад 100 естрадних пісень, низки обробок українських народних пісень для народного хору та вокальних ансамблів. Відзначений особистою Подякою Президента України (1999), нагороджений Почесною Грамотою Кабінету Міністрів України. Лауреат та володар гран-прі декількох міжнародних та всеукраїнських фестивалів естрадної пісні. Переможець національного радіофестивалю «Пісня року» (1998), музичного фестивалю «Вечори над Латорицею» (Мукачеве, 1998), конкурсу на звання «Людина року» у номінації «Діяч культури та мистецтв року» (2000), у номінації «Митець» (2005). Відповідно до розпорядження голови Вінницької облдержадміністрації, занесений на обласну Дошку пошани «Праця і звитяга вінничан» з нагоди 15-ї річниці з дня незалежності України (2006). Відзначений особистою Подякою голови Служби Безпеки України за значний особистий внесок у справу утвердження та зміцнення державної безпеки України (2006).

Література:

Рожков, Е.М. Городинський Станіслав Станіславович / Е.М.Рожков // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2006. – Т. 6. – С. 290-291.

29 70 років від дня народження В’ячеслава Миколайовича Чернобрового (29.07.1943 р. у с.Нестерівці Дунаєвец. р-ну Хмельниц. обл.), доктора медичних наук (1989), професора (1992). Закінчив із відзнакою лікувальний факультет Вінницько-го медичного інституту ім. М.І.Пирогова (1966). Працював асис-тентом кафедри терапії факультету підвищення кваліфікації лікарів (м.Хмельницький) (1979-1980); Вінницького медичного інституту ім. М.І.Пирогова, асистентом, доцентом кафедри госпітальної терапії № 1 того ж інституту, з 1990 р. – професор цієї кафедри, 1994 р. – завідувач кафедри поліклінічної підготовки, нині кафедра внутрішньої та сімейної медицини Вінницького національного медичного університету ім. М.І.Пирогова. Автор численних наукових праць. Основний напрямок його наукових досліджень – гастроентерологія. Створив та запровадив у практику лікувально-профілактичних закладів всіх регіонів України оригінальну техніку та методики внутрішньопорожнинної рН-метрії шлунково-кишкового тракту. Голова Ради Асоціації лікарів загальної практики – сімейної медицини Вінницької області, яка була створена і зареєстрована у квітні 2005 р. під його керівництвом.

Література:

Вінницький державний медичний університет ім. М.І.Пиро-гова: матеріали з історії ун-ту / під ред. В.М.Мороза. – Вінниця, 1994. – Зі змісту: [Про В.М.Чернобрового]. – С. 87-89.

30 110 років тому народився Веніамін Іольович Гутянський (30.07.1903, с.Глибочок, нині Тростянец. р-ну – 18.08.1956, м.Кустанай, Казахстан), єврейський поет, перекладач, член Спілки письменників України (1940). Навчався у Київському інституті народної освіти. Вчителював. 1937-1940 рр. працював журналістом. У 1949 р. заарештований за звинуваченням у націоналістичній пропаганді і зв'язках з американським «журналістом-розвідником», засуджений до 10 років таборів суворого режиму. Покарання відбував в Уельському таборі поблизу м.Солікамськ (Пермської обл., РФ). Звільнений у грудні 1954 р. через хворобу, останні роки мешкав у м. Кустанай, де на засланні жила його родина. Писав мовою ідиш, зокрема розмовним її варіантом. У доробку Гутянського – поетичні збірки для дітей «Для малят», «Різні речі», вірші, збірки сатиричних віршів «Сіль у очі». Переклав українською мовою повість «Четверта висота» О.Ільїної (К., 1962), мовою ідиш – твори П.Тичини, Н.Забіли, І.Крилова, Р.Бернса, М. де Сервантеса та ін. Українською мовою твори Гутянського перекладали М.Стельмах, М.Пригара, В.Бичко, І.Нехода, І.Кульська, російською – Г.Сапгір. Посмертно були опубліковані твори «Кто что любит» (Москва, 1965), «Яшко з голубами» (К., 1966).

Література:

Кержнер, А.Г. Гутянський Веніамін Іольович / А.Г.Керж-нер // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2006. – Т. 6. – С. 689.

 

 Серпень

2 70 років від дня народження Івана Петровича Шкварка (02.08.1943, с.Станіславчик, Жмерин. р-ну – 23.01.1993, м.Харків), українського письменника. Навчався у Вінницькому медичному училищі, закінчив Львівське військово-політичне училище і Московську політичну академію. Служив на Прикарпатті, у Прибалтиці, на Уралі, Забайкаллі, воював в Афганістані, викладав у Харківському вищому танковому училищі. Автор кількох документально-публіцистичних книжок, статей із проблем розбудови Збройних Сил України. Видав збірки віршів: «Запрошую в небо» (1980), «Рубіж атаки» (1987), «Крила мужності» (1989).

Література:

Подолинний, А.М. Шкварко Іван Петрович / А.М.Подолинний // З-над Божої ріки: літ. біобібліогр. слов. Вінниччини. – 2-ге вид., перероб. і доп. / упорядкув. і заг. ред. А.М.Подолинного. – Вінниця, 2001. – С. 379.

Рабенчук, В. Афганська зоря подільського поета Івана Шкварка / В.Рабенчук // Вінниц. газ. – 2005. – 22 лют. – С. 6; Тінь перста вказівного, або Дожити б до Івана Купала: худож. проза. Публіцистика / В.Рабенчук. – Вінниця, 2006. – С. 226-228.

• 65 років від дня народження Віталія Кононовича

Каспрука (02.08.1948, Ростов-на-Дону, РФ), художника-проектанта, члена Національної спілки художників України (1985). У 1968 р. закінчив Одеське державне художнє училище ім.М.Б.Грекова, відділення проекту та дизайну середовища. Учасник обласних, республіканських, міжнародних виставок з 1975 р. Основні твори: проекти експозиції Вінницького краєзнавчого музею, католицького храму в м.Летичів, картинної галереї у м.Шаргород та інші об’єкти громадського призначення. Працює у галузі дизайну малої архітектури, інтер'єру та екстер'єру, а також у техніках станкового живопису та графіки.

Інтернет-ресурс:

Каспрук Віталій Кононович [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://uk.m.wikipedia.org/wiki/87  (дата звернення: 23.05.2012). – Назва з екрана.

1. 100 років від дня народження Олександра Григоровича Мазура (13.08.1913, с.Попівка, нині с.Широке Бар. р-ну – 16.12.2005, Москва), одного з найсильніших борців-важковаговиків 40-60-х років минулого століття, чемпіона світу 1955 р. (чемпіонат світу з боротьби у важкій вазі проходив у німецькому м. Карлсруе), чемпіона СРСР 1944, 1945, 1947, 1949 рр. Підготував кількох олімпійських чемпіонів. Написав ряд книг, присвячених улюбленому виду спорту, де згадує свої дитячі роки, зустрічі із земляками-барчанами. Автор багатьох підручників з класичної боротьби. Був почесним головою Центрального спортивного клубу армії. Член вперше створеного у Радянському Союзі Олімпійського комітету.

Література:

Лозовський, І.Р. Спортивні таланти Поділля: (історія, факти, люди): зб. нарисів: у 2 т. Т. 2. / І.Р. Лозовський. – Вінниця, 2002. – 320 с. – Зі змісту: [Мазур Олександр Григорович]. – С. 156, 295: іл., портр.

Сторожук, А. Подільський Бар та його околиці: історія і сучасність: (Події. Особистості. Факти): навч. посіб. / А.Сторо-жук. – К., 2010. – 282 с. – Зі змісту: [Мазур Олександр Григорович]. – С. 249.

14 85 років від дня народження Василя Михайловича Кавуна (14.08.1928, с.Кобриново Тальнів. р-ну Черкас. обл. – 08.08.2009, м.Київ), українського агронома, організатора сільськогосподарського виробництва, Героя Соціалістичної Праці (1962). Закінчив Уманський сільськогосподарський інститут (1953), працював агрономом у Бершадському р-ні, протягом 1953-1958 рр. – голова колгоспу ім. Куйбишева Теплицького р-ну, з 1958 по 1970 рр. – голова колгоспу с.Шляхова Бершадського р-ну. Учасник Всесвітньої виставки в Монреалі (1967). У 1970-1978 рр. – голова виконкому Вінницької обласної ради народних депутатів, а з травня 1978 по 1989 рр. – перший секретар Житомирського обкому Компартії України. Нагороджений 4 орденами Леніна, орденами Жовтневої революції, Трудового Червоного Прапора, медалями.

Література:

Мазур, Л.І. Кавуни – рід хліборобський: [нарис] / Л.І.Мазур. – К.: Урожай, 1974. – 190 с.: іл. – (Династії сіл. трударів).

Кавун, В. «Пам'ятай: перед тобою – Людина!»: [автобіогр. докум. повість] / В.Кавун. – К.: ПП «ЕКМО», 2004. – 201 с.

Маніленко, П. Талант хлібодара: [до 80-річчя від дня народж. Героя Соц. Праці В.М.Кавуна] / П.Маніленко // Вінниц. газ. – 2008. – 14 серп. – С. 6.

Шевчук, Ф. Вшановано пам'ять Василя Кавуна: [про урочист. відкр. пам'ят. дошки держ. діячеві В.М.Кавуну] / Ф.Шевчук // Вінниччина. – 2011. – 11 трав. – С. 12.

15 75 років від дня народження Олександра Гнатовича Гуцала (15.08.1938, с.Латанці Тиврів. р-ну – 29.04.2002, м.Вінниця), фахівця у галузі радіофізики, доктора технічних наук (2000). Закінчив Іркутський університет (РФ, 1969). Відтоді працював у Вінницькому політехнічному інституті (нині Вінницький національний технічний університет): 2000-2002 рр. – професор кафедри радіотехніки. Його наукові дослідження структурний синтез і аналіз засобів вимірювання частотних характеристик чотириполюсників із зосередженими та розподіленими параметрами; принципи побудови засобів вимірювання частот, характеристик фазового та групового часу запізнення чотириполюсників і їх метрологічного забезпечення.

Література:

Мокін, Б.І. Гуцало Олександр Гнатович / Б.І.Мокін // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2006. – Т. 6. – С. 693.

19 65 років від дня народження Миколи Івановича Бучка (19.08.1948, с.Удич, Теплиц. р-ну), українського поета. Член СПУ з 1984 р. Закінчив 1971 р. Чернівецький університет, працював журналістом, керівником літоб’єднання при редакції газети «Молодий буковинець», очолював неформальне об’єднання «Оберіг», був редактором чернівецького муніципального видавництва «Місто». Лауреат премій ім. П.Усенка (1984), ім. Д.Загула (1999), ім. С.Воробкевича (2000). Літературну діяльність розпочав у 60-х рр. Провідні мотиви його творів – пам’ять про загиблих на війні, утвердження миру, добра, справедливості. Низку поезій Бучка покладено на музику. Перекладає твори румунських письменників Г.Асакі, М.Емінеску, Б.П.Хашдеу, В.Левицького та інших, а також П.Целана. Окремі поезії Бучка перекладені російською, англійською, румунською мовами. Нині – на творчій роботі. Займається видавничою справою.

Література:

Подолинний, А.М. Бучко Микола Іванович / А.М.Подолин-ний // З-над Божої ріки: літ. біобібліогр. слов. Вінниччини. – 2-ге вид., перероб. і доп. / упорядкув. і заг. ред. А.М.Подолинного. – Вінниця, 2001. – С. 41.

20 75 років від дня народження Тараса Юрійовича Мельничука (20.08.1938, с.Уторопи, Косів. р-ну Івано-Франків. обл. – 29.03.1995, м.Коломия Івано-Франків. обл.), українського поета. Після закінчення школи працював коректором районної газети «Радянська Гуцульщина», далі – в Комі АРСР лісорубом, валовідбійником на Донбасі, служив в армії. У 1958 р. вступає до Чернівецького університету – не закінчує. Працює робітником, в редакціях районних газет. У 1967 р. виходить перша збірка його віршів «Несімо любов планеті». У 1968 р. вступає на заочне відділення Московського літературного інституту ім. Максима Горького. Протягом 1972-1975 рр. Т.Мельничук був уперше несправедливо позбавлений волі, з 1979 р. – вдруге, покарання відбував у Вінниці. Після звільнення жив і працював на Вінниччині, потім у Коломиї. Його вірші ввійшли до збірок «Князь роси» (1990), у закордонних виданнях «Строфи із Голгофи» та «Із-за грат». Лауреат Державної премії України ім. Тараса Шевченка (1992).

Література:

Гнатюк, Н. Тарас Мельничук: «Крім честі, в мене нічого не лишилось»: [про укр. поета, без підстав. репресов. у 1979-1983 рр., ув'язнення відбував у Вінниці, де потім працював] / Н.Гнатюк // Київ. Русь. – 2008. – Кн. 11. – С. 36-40.

Юсип, Д. «У пісні перейду, переплавлюсь у звуки…»: до 70-річчя від дня народж. Тараса Мельничука / Д.Юсип // Дзвін. – 2008. – № 8. – С. 118-123.

Рабенчук, В. «Розлетілись ми, неначе пір’я»: [про лауреата Держ. премії України ім. Т.Г.Шевченка Т.Мельничука, в т.ч. про його перебув. на Вінниччині] / В.Рабенчук // Вінниц. газ. – 2005. – 29 берез. – С. 6.

• 50 років від дня народження Тетяни Георгіївни Журунової (20.08.1963 р., м.Вінниця), мистецтвознавця, члена

Спілки художників України (2000). У 1982 р. закінчила Він-ницьке музичне училище ім. М.Леонтовича, в 1992 р. Санкт-Петербурзький інститут живопису, скульптури та архітектури ім. І.Ю.Репіна, факультет теорії та історії мистецтва. Працює зав. науковим сектором виставкової та рекламної роботи Вінницького обласного краєзнавчого музею. Досліджує народний подільський іконопис. Автор статей до проспектів та каталогів, наукових публікацій з історії мистецтва та мистецького сьогодення Вінниччини.

Література:

Ліпська, А.В. Журунова Тетяна Георгіївна / А.В.Ліпська // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2009. – Т. 9. – С. 704.

Журунова Тетяна Георгіївна // Художники Вінниччини: довід. чл. НСХУ. 1976-2001. – Вінниця, 2001. – С. 22.

21 60 років від дня народження Віктора Степановича Скрипника (21.08.1953, с.Довге, нині Теребовлян. р-ну Тернопіл. обл.), журналіста, краєзнавця, члена Національної спілки журналістів України. З 1954 р. живе на Вінниччині. Закінчив факультет журналістики Київського державногого університету ім. Т.Г.Шевченка. Працював редактором Ямпільської райгазети «Слово хлібороба», заступником головного редактора обласної газети «Подолія». З 1995 р. – власний кореспондент газети «Голос України» у Вінницькій області. Автор численних публікацій.

Література:

Скрипник Віктор Степанович // Вінниччина журналіст-ська: ж-сти нашого краю в засобах мас. інформ. і не тільки…: до 50-річчя утворення НСЖУ/ авт.-упоряд. В.Лисенко. – Вінниця, 2010. – С. 206: портр.

Гальчак, С. Скрипник Віктор Степанович / С.Гальчак // Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С.Гальчак. – Вінниця, 2011. – С. 691-692.

30 110 років тому народився Іван Васильович Бевз (30.08.1903, м.Темрюк, нині Краснодар. край – 13.01.1943, розстріляний гестапо, м.Вінниця), керівник Вінницького антифашистського підпілля, Герой Радянського Союзу (посмертно, 1965). У Червоній Армії з 1919 р., учасник Громадянської війни. 1927-1929 рр. – на комсомольській роботі у м. Жмеринка Вінницької області, в 1929-1937 рр. – на партійній – у Вінниці і Могилеві-Подільському. З 1937 р. – директор Вінницького драматичного театру, потім – міської бібліотеки. 1940 р. за співчутливе ставлення до родини репресованого товариша зазнав переслідувань, був виключеним із партії. У липні 1941 р. під керівництвом Бевза створено підпільну міську організацію, базою якої стала міська бібліотека ім. Н.Крупської. А наприкінці цього ж року за його ініціативою організовано підпільні групи на м'ясокомбінаті, кравецькій фабриці, водоканалі, залізничній станції, налагоджено зв'язки з підпільниками Гайсинського, Іллінецького, Козятинського, Липовецького, Немирівського, Погребищенського районів. Для керівництва цими групами (на поч. 1942 їх було 17) він створив підпільний центр. У липні 1942 року І.В.Бевз разом з багатьма учасниками підпілля потрапив до гестапо й був розстріляний. У Вінниці споруджено пам'ятник Герою (скульптор О.Левицький, архітектор Е.Устинов), його іменем названо одну з вулиць міста та бібліотеку (28.04.1975), встановлено погруддя і меморіальні дошки. 11.03.1969 р. І.В.Бевзу присвоєно звання «Почесний громадянин м. Вінниці» (посмертно).

Література:

Бевз Іван Васильович // Подвигом уславлені: Герої Рад. Союзу – партизани і підпільники в роки ВВВ: [збірник]. – К., 1978. – С. 61-63: портр.

Совко, В. Керманич підпільного обкому / В.Совко // Вінниц. альб., 1998. – Вінниця, 1999. – С. 251-255.

Ковальчук, Г. Нескорений вінничанин / Г.Ковальчук // Міс-то. – 2006. – 25 серп. – С. 20: фото.

Улица Ивана Бевза [у Вінниці] // Афіша. – 2010. – № 4. – С. 19: фото.

Бевз Іван Васильович (06.10.1903-13.01.1943): [Почес. громадянин м.Вінниці] // Независ. курьер. – 2010. – 14 лип. – С. 27.

Цього місяця виповнюється:

• 90 років (1923) відтоді, як у Вінниці Подільською губернською Радою фізичної культури (створена у липні 1923 р.), Губкомом ЛКСМ і Подільським Губвсеобучем було проведено першу на Поділлі Губернську Олімпіаду (проходила з 10 по 18 серпня 1923 р.). В Олімпіаді взяли участь команди з Вінниці, Могилева-Подільського, Тульчина, Жмеринки, Брацлава і Гайсина. До програми змагань входили легка та важка атлетика, боротьба, плавання, футбол, показові виступи гімнастів.

Література:

[Перша на Поділлі Губернська Олімпіада] // Кулик Я.Л. Вінниччина спортивна / Я.Л.Кулик. – Вінниця, 1996. – С. 24.

• 80 років (серпень 1933) згідно Постанов Раднаркому СРСР і ЦК ВКП (б) «Про роботу залізничного транспорту» та «Про перебудову органів управління залізничного транспорту», було засноване вагонне депо ст. Козятин. Сьогодні це одне з найпотужніших підприємств на Південно-Західній залізниці, яке вирішує найскладніші завдання з ремонту рухомого складу, дотримання безпеки руху поїздів. Колектив неодноразово удостоювався Перехідного прапора Укрзалізниці та галузевої профспілки і визнавався найкращим серед вагонних підприємств України. У травні 2005 р. було відкрито музей історії вагонного депо, в якому представлено чимало унікальних експонатів. Під час відкриття в стіну було вмуровано капсулу з посланням для тих, хто працюватиме на підприємстві у 2033 р., коли буде відмічатися його столітній ювілей.

Література:

Бард, О. Відкрито музей [вагон. депо станції Козятин] / О.Бард // Вісн. Козятинщини. – 2005. – 18 трав.

Вільчинська, З. У вагонному депо – ювілей: про історію підприємства / З.Вільчинська // Вісн. Козятинщини. – 2008. – 31 лип. – С. 7.

• 50 років (серпень 1963) відкрито школу в с.Дяківці Літинського р-ну, збудовану на кошти М.П.Стельмаха.

Література:

Скрипник, В. Стельмах дав мішок грошей на школу, а йому на пам’ятник – не знайшлося / В.Скрипник // Голос України. – 2012. – 18 лют. – С. 22.

Вже осінь у повітрі, на устах,

В саду повересніло, на городі.

І на рудий зашкарубілий шлях

З полів біжать вітри сивобороді…

Н.Гнатюк

 

1 55 років (01.09.1958) тому відкрито Вінницьке музичне училище, нині училище культури і мистецтв ім.М.Д.Леонтовича. У 1968 р. Рішенням Ради Міністрів України цьому закладу було присвоєно ім’я Миколи Дмитровича Леонтовича. У 1997 р. музичне училище реорганізоване в училище культури і мистецтв ім. М.Д.Леонтовича І рівня акредитації. З 2004 р. його директором був призначений Городинський Станіслав Станіславович, заслужений артист України, співак, композитор, який очолює заклад і донині.

Література:

Чорна, Г. Свята до музики любов: [про муз. уч-ще ім.М.Леонтовича у Вінниці з нагоди 50-річчя] / Г.Чорна // Вінниччина. – 2008. – 8 лют. – С. 6: фото.

Світоч мистецтва на Вінниччині: Вінниц. уч-щу культу-ри і мистецтв – 50 років: [Електрон. ресурс]: бібліогр. список / Вінниц. ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва; уклад. О.Ніколаєць; вступ. ст. Н.Кушки; ред. М.Спиця. – Вінниця, 2008. – 16 с. – Режим доступу: http://old.library.vn.ua/publications/2008/Muzuch.html  (дата звернення 20.12.2011). – Назва з екрана.

Історія Вінницького училища культури і мистецтв ім.М.Д.Леонтовича [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://vukm.com.ua/history.html (дата звернення: 25.05.2012). – Назва з екрана.

• 50 років (01.09.1963 р.) тому розпочала працювати Козятинська школа-інтернат. З її відкриттям було пущено в дію навчальний та спальний корпуси на 300 місць, їдальню, господарські приміщення. Школа виросла на пустирі, де не було жодної будівлі. Довкола – поле, гори битої цегли та каменю. Поступово територія в 15 га набувала кращого вигляду. Руками працівників і учнів посаджено садок і парк, озеленено територію. На шкільному полі вирощували городину. Вихованці не тільки навчались, але й знали ціну праці. У 1978 р. школі присвоєно ім’я Героя Радянського Союзу, визволителя Козятина, розвідника-танкіста Володимира Миколайовича Підгорбунського. Зараз обладнані навчальні класи і кабінети, спортивний зал та стадіон, майстерні, діє прекрасний Музей Бойової Слави (1979). Сьогодні він успішно працює і є кращим музеєм такого типу в області.У свій перший 1963-1964 навчальний рік школа-інтернат мала майже 400 вихованців. Першими керівниками навчального закладу були М.Ф.Терещук – директор, В.М.Підріз – завуч, які доклали багато зусиль, щоб школа-інтернат успішно функціонувала. Перший випуск відбувся у 1965 р.: 36 випускників отримали свідоцтва про освіту. Нині – це Козятинський загальноосвітній навчально-виховний комплекс «школа-інтернат-гімназія» І-ІІІ ст. ім. В.М.Підгорбунського.

Література:

Москалевський, З. Всі друзі – у нас: [Козятин. шк.-ін-тернат відзначила свій 30-річ. ювілей] / З.Москалевський // Вісн. Козятинщини. – 1993. – 3 листоп. – С. 4.

8 60 років від дня народження Івана Петровича Грищука (8.09.1953, с.Біла Липовец. р-ну), українського графіка. Закінчив Львівське державне училище прикладного та декоративного мистецтва ім. І.Труша (1972), Український поліграфічний інститут ім. І.Федорова (1992). Член НСХУ з 1992 р. Працює в жанрі декоративної композиції, портрету, натюрморту, жанрової картини, а також у галузі книжкової графіки та храмового розпису. Учасник обласних, республіканських художніх виставок з 1997 р. Персональні виставки: у м.Вінниці – 1989, 1991, 1993, 2001 рр., у м.Липовець Вінницької обл. – 2001 р. Твори зберігаються у Вінницькому обласному художньому музеї, музеї Культурно-художнього центру Вінницького національного технічного університету. Основні твори: «Метелик і виноград», «Вечорниці», «Козацька родина», «Вертеп», «Великдень».

Література:

Журунова, Т.Г. Грищук Іван Петрович / Т.Г.Журунова // Ен-цикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2006. – Т. 6. – С. 507: портр.

Грищук Іван Петрович // Художники Вінниччини: довід. чл. НСХУ. 1976-2001. – Вінниця, 2001. – С. 15: портр.

9 125 років від дня народження Якима Агафоновича Герасименка (09.09.1888, с.Бубнівка Гайсин. р-ну – 21.01.1970), українського гончара. Один із родини українських народних гончарів; батько – Агафон Якимович Герасименко, послідовник А.Гончара та брат Яків Агафонович Герасименко. Досить різноманітний доробок майстрів ґрунтувався на народній основі. Це вироби для повсякденного сільського побуту. У 1935 р. брати Герасименки були запрошені для підготовки Першої республікан-ської виставки українського народного мистецтва, яка пройшла у 1936 р. Твори братів відомі також за кордоном, їхні роботи тисячами експонувалися в Німеччині, Франції, Чехословаччині, Англії, де були удостоєні найвищих нагород – золотих медалей. У повоєнні роки працювали в Бубнівському гончарному цеху Гайсинського промкомбінату, виготовляючи, в основному, ужитковий посуд. 1988 р., з нагоди 100-річчя від дня народження Якима Герасименка, у с.Новоселівка Гайсинського р-ну відкрито музей братів Герасименків у хаті, де жив і працював Яким.

Література:

Герасименки // Мистецтво України: біогр. довід / за ред. А.В.Кудрицького. – К., 1997. – С. 147.

Брати Герасименки: Яким Агафонович і Яків Агафонович // Народні майстри Вінниччини: довідник. – Вінниця, 2009. – С. 23.

Визначні пам'ятки Вінниччини: альбом / Вінниц. обл. краєзн. музей. – Вінниця, 2011. – Зі змісту: [Яків (1881-1969) та Яким (1888-1970) Герасименки]. – С. 344-346.

11 125 років від дня народження Георгія Йосиповича Сухомела (11.09.1888, с.Миколаївка, нині Козятин. р-ну – 18.07.1966), українського вченого в галузі гідравліки та гідромеханіки, академіка АН УРСР (з 1951), заслуженого діяча науки і техніки УРСР (з 1957). Закінчив Київський політехнічний інститут (1913), протягом 1914-1948 рр. викладав у цьому навчальному закладі (з 1927 р. – професор). Одночасно викладав у гідромеліоративному інституті. У 1940-1958 рр. – директор інституту гідрології, лауреат Державної премії СРСР (1951), нагороджений орденом Леніна, іншими орденами та медалями.

Література:

Георгій Йосипович Сухомел: [учений у галузі гідравліки і гідромеханіки, акад. АН УРСР] // Лановик, Л. Прадідів розчищені джерела / Л.Лановик. – Вінниця, 2004. – С. 41-42.

12 80 років від дня народження Остапа Пилиповича Бойчука (12.09.1933, с.Глухівці, нині смт Козятин. р-ну Вінниц. обл.), фахівця в галузі теоретичної механіки, доктора фізико-математичних наук (1982), професора (1983). Отримав Державну премію України в галузі науки і техніки (1992). Закінчив Київський державний університет (1956). Працював у Інституті математики АН УРСР: інженер, молодший, згодом старший науковий співроб ітник (1956-1978); від 1978 р. – у Національному технічному університеті України «Київський політехнічний інститут»: доцент, професор кафедри теоретичної механіки, від 1986 р. – завідувач кафедри вищої математики № 3. Головна тематика наукових праць – механіка гіроскопів, прикладна математика, теорія інерціальних систем (систем автономного руху).

Література:

Кошляков, В.М. Бойчук Остап Пилипович / В.М.Кошляков // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2004. – Т. 3. – С. 209-210: портр.

14 75 років від дня народження Митрополита Макарія (в миру Леонід Микитович Свистун) (14.09.1938, м.Київ – 04.06.2007, м.Бонн (Німеччина), похов. коло Спасо-Преображенського кафедрального собору, м.Вінниця). Мит-рополит Макарій народився в робітничій сім'ї. Закінчив Київську духовну семінарію, Московську духовну академію та аспірантуру при ній, навчався в Екуменічному інституті в місті Боссе (Швейцарія). У 1968 р. пострижений в чернецтво з нареченням імені Макарій і призначений ключарем Володимирського кафедрального собору м.Києва. 1970 р. зведений у сан архімандрита, в цьому ж році звершена хіротонія архімандрита Макарія в єпископа Уманського, вікарія Київської єпархії. З 1970 по 1975 рр. Преосвященний Макарій – керуючий Канадською єпархією і тимчасово керуючий приходом Московського Патріархату в США. З 1974 по 1978 рр. – постійний представник Патріарха Московського і всія Русі при Всесвітній Раді Церков. У 1992 р. призначений керуючим Вінницької і Брацлавської єпархії, а в 1994 р., у зв'язку з розподілом єпархії на дві, – керуючим Вінницької і Могилів-Подільської єпархії. Нагороджений орденами Святого Рівноапостольного князя Володимира, Преподобного Сергія Радонезького, Святого Благовірного князя Данила Московського, орденами братніх Православних Церков. 10.09.1998 р. Митрополиту Макарію присвоєно звання «Почесний громадянин м.Вінниці».

Література:

Митрополит Макарій // Народний музей почесних громадян м. Вінниці. Долі людей на теренах часу: Музею – 25: комплект з 29 портр., стислих біограф. відом. / Вінниц. центр проф.-техн. освіти технологій та дизайну; текст В.Б.Петров; фото В.Ф.Кравченко. – Вінниця, [2010]. – 1 обкл. (29 окр. стор.): кол.

• 90 років від дня народження Олександра Івановича Якимчука (14.09.1923, с.Слобода-Ходацька Бар. р-ну – 31.07.2010, м.Старокостянтинів Хмельниц. обл.), Героя Радянського Союзу (1945). У 1943 р. закінчив курси молодших лейтенантів. Воював у складі 1-го Українського фронту, відзначився в боях за м.Бре-слау (нині м.Вроцлав, Польща). Після війни продовжив службу в Радянській Армії. У 1947 р. закінчив курси вдосконалення офіцерського складу. До 1975 р. працював в органах внутрішніх справ. Жив у м.Старокостянтинів Хмельницької області. Нагороджений орденом Леніна, Червоного Прапора, двома орденами Вітчизняної війни І та одним ІІ ступеня, медалями.

Література:

Гальчак, С.Д. Герой Радянського Союзу Якимчук Олександр Іванович / С.Д.Гальчак // Герої Поділля: Герої Рад. Союзу – уродж. Вінниц., Тернопіл. та Хмельниц. обл. / С.Д.Гальчак. – К., 2010. – C. 224: портр.

15 185 років тому народився Міхал Грейм (Михайло Йо-сипович Грейм) (15.09.1828, м.Желєхув Гарволінського повіту, Польща – 15.01.1911, м.Кам’янець-Поділ.), краєзнавець Поділля, художник-фотограф, нумізмат, видавець, громадський діяч, член Подільського єпархіального історико-статистичного комітету з 1980 р., Подільського губернського статистичного комітету з 1886 р., члена-кореспондента польського краєзнавчого т-ва у Варшаві з 1906 р. Освіту здобув у Варшаві. У 1856 р. переїхав до Кам’янця-Подільського. Впродовж 1889-1910 рр. опублікував серію статей про скарби Поділля і знахідки монет, зокрема в повітах: Брацлавському (коло Немирова, у Сокілецькому лісі, Луці-Немирівській, Ярах, Пархилівці), Могилівському (Бар, Серебринець), Ольгопільському (Флорине), Літинському (Лопатинці, Лисогірка). Був одним з директорів Подільського губернського попечительного про тюрми комітету.

Література:

Колесник, В. Грейм Міхал // Відомі поляки в історії Вінниччини: біогр. слов. / Вінниц. обл. краєзн. музей, Вінниц.ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва, Краєзн. т-во «Поділля»; В.Колесник. – Вінниця, 2007. – С. 127-128.

• 60 років від дня народження Юрія Олексійовича Боярунця (15.09.1953, м.Шепетівка Кам’янець-Поділ., нині Хмельниц. обл.), українського поета, публіциста, прозаїка. Закінчив Харківський авіаційний інститут (1979), працював за фахом на Жулянському машинобудівному заводі, техніком на Скоморошківському цукрозаводі. З 1987 р. – кореспондентом Оратівської районної газети, 1992-1993 рр. – головним інспекто-ром Вінницького управління у справах захисту прав споживачів. Внаслідок нещасного випадку став інвалідом першої групи, живе в с.Скоморошки Оратівського району. Автор збірок: «Котилася торба з великого горба» (1991), «Вольний вітер з лугу» (1994), «Деформація, або звідки ж узявся кукіль?» (1999), «Антика» (2002). Член Національних спілок письменників та журналістів України. Лауреат літературно-мистецької премії «Кришталева вишня» (1999). За поданням академіка Івана Дзюби розвідку про поетичну творчість Ю.Боярунця вміщено в Енциклопедії сучасної України.

Література:

Герасим’юк, В.Д. Боярунець Юрій Олексійович / В.Д.Гера-сим’юк // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2004. – Т. 3. – С. 409: портр.

Боярунець Юрій // Квіт подільського слова: антол. тв. сучас. письм. Вінниччини / за ред. В.С.Рабенчука. – Вінниця, 2010. – С. 23-36: портр.

16 100 років від дня народження Міхеля Йосиповича Длугача (16.09.1913, с.Уладівка, нині Літин. р-ну – 05.11.1981, м.Київ), фахівця у галузі будівельної механіки, доктора технічних наук (1965). Учасник Другої світової війни. Закінчив Київський інженерно-будівельний інститут (1940). Від 1948 р. працює в Ін-ті будівельної механіки АН УРСР (нині Ін-т механіки НАНУ, м.Київ): 1950-1977 рр. – старший науковий співробітник, 1977-1981рр. – старший науковий співробітник-консультант. Наукові праці присвячені питанням розрахунку тонкостінних стержнів із планками і ґратками, розрахунку на міцність вежі Шухова, задач стійкості та коливань пружних систем. Один із перших в Україні у працях застосував і узагальнив метод сіток та розповсюдив його на нові класи задач теорії пластин і оболонок.

Література:

Гавриленко, Г.Д. Длугач Міхель Йосипович / Г.Д.Гаврилен-ко // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2008. – Т. 8. – С. 5.

17 День народження Михайла Михайловича Коцюбинського (17.09.1864, м.Вінниця, – 25.04.1913, м.Чернігів), україн-ського письменника-класика, громадського діяча. Дитинство і юність письменника минули в селах і містечках Поділля – Барі, Кукавці, Шаргороді, Станіславчику, Пикові. Закінчив 1880 р. Шаргородське духовне училище, заробляв для себе та рідні репетиторством. У 1891 р. їде у село Лопатинці (тепер Шаргородського району), де протягом двох років учив дітей бухгалтера цукроварні. У Лопатинцях склалися сприятливі умови для літературної праці. Поділля посіло вагоме місце у творчості М.Коцюбинського, який зобразив побут подільських селян у ран-ніх оповіданнях і повістях «Харитя», «Ялинка», «П’ятизлот-ник», «На віру» та ін. Він написав етнографічну статтю «Вироби селянок з Поділля на виставці в Чікаго» (1892). З ініціативи Вінницької організації СПУ 1981 р. засновано обласну, а з 1993 р. – Всеукраїнську літературну премію ім. М.Коцюбин-ського. Щорічно у вересні в літературно-меморіальному музеї письменника у Вінниці проводяться Дні М.М.Коцюбинського. Ім’я письменника носить Вінницький державний педагогічний університет, проспект, на якому встановлено пам’ятник видатному земляку.

Література:

Подолинний, А.М. Коцюбинський Михайло Михайлович / А.М.Подолинний // З-над Божої ріки: літ. біобібліогр. слов. Вінниччини. – 2-ге вид., перероб. і доп. / упорядкув. і заг. ред. А.М.Подолинного. – Вінниця, 2001. – С. 168, 169.

Хоменко, Б.В. Подільськими стежками Михайла Коцюбинського: до 140-річчя від дня народж. / Б.В.Хоменко, В.Ф.Циганюк; ред. І.М.Журавлівський. – Вінниця, 2004. – 143 с.

Перша всеукраїнська наукова конференція «Осінні читання» за темою «Сприйняття сучасниками творчості Михайла Коцюбинського»: [тези та матеріали наук. доп.] / [Музей Михайла Коцюбинського]. – Вінниця, 2010. – 116 с.

Друга всеукраїнська наукова конференція «Осінні читання» за темою «Сприйняття сучасниками творчості Михайла Коцюбинського»: [тези та матеріали наук. доп.] / [Музей Михайла Коцюбинського]. – Вінниця, 2011. – 216 с.: іл.

• 40 років (17.09.1973) відтоді, як створено Український науково-дослідний інститут кормів. З 1992 р. – Інститут кормів Української академії аграрних наук. Установу очолює академік Національної академії аграрних наук України Василь Флорович Петриченко – вчений у галузі рослинництва, перший віце-президент Національної академії аграрних наук України з 2011р., доктор сільськогосподарських наук (1995), професор, академік НААН України (2010), заслужений діяч науки і техніки України.

Література:

Інститут кормів Національної академії аграрних наук України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/institutions/fri/index.html  (дата звернення: 21.05.2012). – Назва з екрана.

21 День народження Петра Івановича Ніщинського (21.09.1832, с.Неменка, нині Іллінец. р-ну – 1896, с.Ворошилівка, нині Тиврів. р-ну), композитора, поета-перекладача, педагога. У 1842 р. П.Ніщинський був зарахований до Києво-Софійського духовного парафіяльного училища, після закінчення початкового курсу його було переведено до Києво-Подільського духовного училища. 1849 р. – вступає до Київської семінарії. У 1856 р. закінчив філологічний та богословський факультети Афінського університету, здобув ступінь магістра наук, деякий час викладав грецьку мову в столиці Греції та на Кіпрі. У 1857-1860 рр. учителював у Петербурзі, 1860 р. переїхав до Одеси, де викладав грецьку і російську мови, музику та співи, виступав у пресі як критик і публіцист, збирав і обробляв українські народні пісні, організовував аматорські хорові та драматичні гуртки. У 1875 р. створив на власний текст музичну картину з народного життя «Вечорниці» як вставну сцену до 2-ї дії драми «Назар Стодоля» Т.Шевченка. Вперше виконаний того ж року єлизаветградським артистичним гуртком, твір набув самостійного значення. Широко відомий чоловічий хор з «Вечорниць» – «Закувала та сива зозуля». П.Ніщинський – автор перших перекладів українською мовою творів Софокла і Гомера. У 1911 р. за ініціативою композитора К.Стеценка шанувальники його таланту поставили на могилі у Ворошилівці пам’ятник. Щорічно у Тиврівському районі проводиться районне пісенне свято та раз у два роки проходить обласне мистецьке свято «Пісенні крила сивої зозулі», присвячені пам’яті П.І.Ніщинського.

Література:

П.І.Ніщинський – видатний український композитор, поет-перекладач (21.09.1832-16.03.1896): (біобібліогр. покажч.) / Вінниц. ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва; уклад. Г.М.Авраменко; передм. «Славетний подолянин Петро Іванович Ніщинський»: А.Ф.Завальнюк, Т.О.Марчук; ред.: О.Г.Поліщук, М.Г.Спиця; відп. за вип. Н.І.Морозова. – Вінниця, 2012. – 40 с. – (Наші видатні земляки).

• 80 років від дня народження Бориса Володимировича Галафутника (21.09.1933, смт Вороновиця Вінниц. р-ну – 08.05.1990, м.Вінниця), актора, заслуженого артиста України. Закінчив Київський інститут театрального мистецтва у 1959 р. Працював у Вінницькому українському музично-драматичному театрі ім. М.Садовського. Створив галерею різнопланових образів.

Література:

Фицайло, С.В. Галафутник Борис Володимирович / С.В.Фицай-ло // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2006. – Т. 5. – С. 324.

23 90 років від дня народження Павла Миколайовича Лісового (23.09.1923, с.Коржівці Деражнян. р-ну Хмельниц. обл. – 20.02.1999, м.Вінниця), літературознавця, краєзнавця, доктора філологічних наук (1972), професора. Учасник Другої світової війни. Закінчив історичний факультет Ужгородського університету (1951). У 1974-1986 рр. – проректор з наукової роботи Вінницького державного педагогічного інституту. У 1986-1996 рр. працював на кафедрі української літератури цього навчального закладу. Займався дослідженням літературознавства Поділля ХІХ-ХХ ст. Учасник V-VІІІ Подільських та І-ІХ Вінницьких історико-краєзнавчих конференцій.

Література:

Гальчак, С.Д. Лісовий Павло Миколайович / С.Д.Гальчак // Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С.Д.Гальчак. – Вінниця, 2011. – С. 593.

26 125 років від дня народження Любові Михайлівни Гаккебуш (26.09.1888, м.Немирів – 28.05.1947, м.Київ), української актриси, народної артистки УРСР (1943), педагога. Навчалася в Інституті шляхетних дівчат у Києві, на Вищих жіночих курсах і в студії Камерного театру в Москві. Грала в аматорських гуртках м.Брацлав (тепер смт Нимирів. р-ну). Працювала в театрах Києва, Харкова, Одеси. Викладала в Київському інституті театрального мистецтва.

Література:

Гаккебуш Любов Михайлівна // Митці України: енцикл. довід. / ред. А.В.Кудрицький. – К., 1992. – С. 146.

Єрмакова, Н.П. Гаккебуш Любов Михайлівна / Н.П.Єрма-кова // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2006. – Т. 5. – С. 316.

• 120 років від дня народження Микити Павлови-ча Годованця (26.09.1893, с.Вікнина, нині Гайворон. р-ну Кіровоград. обл. – 27.08.1974, м.Кам'янець-Поділ.), українського поета-байкаря. Закінчив дворічну вчительську школу в с.Степашки, нині Гайсинського району (1909). Вчителював у селах Теплицького та Гайсинського районів, учасник Першої світової війни. До 1921 р. працював інструктором Всеукраїнської спілки споживчих товариств. З кінця 1924 р. – співробітник редакції вінницької газети «Червоний край», очолював філію літературної організації «Плуг». У 1937 р. був заарештований, звинувачений у націоналізмі, висланий на Колиму, звільнений у 1945 р. З 1954 р. жив у Кам’янці-Подільському, де розпочався новий, плідний період його творчості і громадської діяльності. Друкувався з 1913 р. Перша збірка байок вийшла у Вінниці за назвою «Незаможний Клим» (1927), після якої щорічно (до 1933) видавалися його книги. Потім була перерва і лише з 1957 р. він знову почав друкуватися.

Література:

Подолинний, А.М. Годованець Микита Павлович / А.М.Подо-линний // З-над Божої ріки: літ. біобібліогр. слов. Вінниччини. – 2-ге вид., перероб. і доп. / упорядкув. і заг. ред. А.М.Подолинного. – Вінниця, 2001. – С. 70-71.

Годованець Микита Павлович // Сто поетів Вінниччини за сто років: антол. ХХ ст. / уклад., вступ. сл., біогр. довід. А.М.Подолинного. – К., 2003. – С. 34-38.

28 День народження Олексія Григоровича Луцишина (28.09.1922, с.Крищинці Тульчин. р-ну – 24.11.2001, м.Вінниця), гончара, заслуженого майстра народної творчості України (1988), члена Національної спілки майстрів народного мистецтва (1992). Він був учасником 50 обласних виставок народного мистецтва Вінниччини, усіх музейних свят, різноманітних зустрічей, фестивалів, народознавчих заходів. Творча спадщина митця досить велика і різноманітна, кращі її зразки зберіга-ються у фондах багатьох музеїв, у приватних колекціях України та за кордоном. 24 липня 2005 р. у Вінниці відбулося відкриття відділу обласного художнього музею «Музей гончарного мистецтва ім. О.Г.Луцишина», в основі якого – творчий доробок та особисті речі подільського гончара.

Література:

Мельничук, Л. Олексій Луцишин: спомин про Майстра / Обл. центр нар. творчості; Л.Мельничук. – Вінниця: Книга-Вега, 2003. – 72 с.: іл.

Добровольська, В.М. Талановитий подільський гончар Олексій Григорович Луцишин: (до 90-річчя від дня народж.) / В.М.Добровольська, Т.Г.Бойчук // Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини 2012 р.: хронол. довід. / ВОУНБ ім. К.А.Тімірязєва; уклад. Г.М.Авраменко; ред.: М.Г.Спиця, Г.М.Слотюк. – Вінниця, 2011. – С. 164-170.

• 75 років від дня народження Євгена Івановича Головатюка (28.09.1938, с.Лозувата Липовец. р-ну), українського режисера, заслуженого діяча мистецтв УРСР із 1977 р. Закінчив Київський інститут театрального мистецтва (1961 р. – акторський, 1973 р. – режисерський факультети). Працював у театрах Миколаєва, Дніпропетровська, Донецька, Полтави, Запоріжжя. З 2009 р. – головний режисер Запорізького академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. В.Г.Магара.

Література:

Головатюк Євген Іванович // Митці України: енцикл. довід. / ред. А.В.Кудрицький. – К., 1992. – С. 170.

29 75 років від дня народження Івана Федоровича Підпалого (29.09.1938, с.Чулаківка Голопристан. р-ну Херсон. обл.), професора (1999), академіка Інженерної академії України (1999). Закінчив Український інститут інженерів водного господарства в м. Рівне 1965 р. З вересня 1973 р. І.Ф.Підпалий працює в Українському науково-дослідному інституті кормів, спочатку на посаді старшого наукового співробітника відділу лукопасовищного господарства, а з 1978 р. – завідуючого лабораторією інтенсифікації кормовиробництва на зрошуваних і осушуваних землях. За результами наукових досліджень працівники лабораторії, очолюваної І.Ф.Підпалим, захистили 5 кандидатських та одну докторську дисертацію. У 1999 р. Івана Федоровича було обрано дійсним членом (академіком) Інженерної академії України. Досягнення вченого відмічено державною нагородою – медаллю «За трудову відзнаку», Почесними грамотами Південного відділення ВАСГНІЛ, Української академії аграрних наук, дипломом Президії інженерної академії України. З 2001 р. Іван Федорович – завідувач кафедри лісівництва і кормовиробництва Вінницького національного аграрного університету.

Інтернет-ресурс:

Підпалий Іван Федорович [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://vsau.org/web/vsau/vsau.nsft  (дата звернення: 25.05.2012). – Назва з екрана.

30 65 років від дня народження Олега Валеріановича Пасічника (30.09.1948, с.Гонорівка Ямпіл. р-ну – 01.09.2010, м.Вінниця), педагога, журналіста, поета, заслуженого журналіста України (1998), члена НСЖУ (1980). Закінчив філологічний факультет Вінницького державного педагогічного інституту з відзнакою. Після служби в армії, з червня 1972 р. прийнятий у штат Вінницького обласного радіокомітету і радіомовлення. Пройшов трудовий шлях – від кореспондента, редактора молодіжних передач, старшого, головного редактора радіо – до генерального директора обласної державної телерадіокомпанії. У 1983 р. закінчив відділення телебачення і радіомовлення факультету журналістики Київської Вищої партійної школи. Працював у обласній державній адміністрації, зокрема керівником прес-служби, представником Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення у Вінницькій області. З червня 2001 р. – головний редактор телебачення Вінницької (ВОДТРК). Дипломант, домінант Міжнародного та всеукраїнських телевізійних фестивалів. Старший викладач кафедри журналістики Інституту філології й журналістики Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Автор збірок лірики. Лауреат обласної літературно-мистецької премії «Кришталева вишня» (1999). У 2011 р. засновано молодіжну літературно-мистецьку премію «Перша ластівка» ім. О.Пасічника.

Література:

Пасічник Олег Валеріанович // Вінниччина журналістська: ж-сти нашого краю в засобах масової інформ. і не тільки…: до 50-річчя утворення НСЖУ: громад.-попул. вид. / авт.-упоряд. В.Лисенко. – Вінниця: [б. в.], 2010. – С. 170-171.

Пасічник, О. Полонянка (жертовник любові і пам’яті): поема / О.Пасічник; передм. С.Гальчак «З Україною в серці». – Вінниця: ФОП Данилюк В.Г., 2011. – 76 с.: іл.

Цього місяця виповнюється:

• 360 років (1653, вересень-грудень) з часу перебування гетьмана Б.Хмельницького на Брацлавщині та Поділлі.

Література:

Вінниччина в датах: хронолог. довід. – Вінниця, 2000. – 111 с. – Зі змісту: [1653]. – С. 10.

2 60 років з дня народження Миколи Володимировича Кучковського (02.10.1953, с.Гарячківка Крижопіл. р-ну), журналіста, поета, члена СЖУ (1984). Закінчив Одеський державний університет. Працює в Крижопільській районній газеті «Сільські новини». Автор кількох поетичних збірок. Друкується у місцевій пресі.

Література:

Подолинний, А.М. Кучковський Микола Володимирович / А.М.Подолинний // З-над Божої ріки: літ. біобібліогр. слов. Вінниччини. – 2-ге вид., перероб. і доп. / упорядкув. і заг. ред. А.М.Подолинного. – Вінниця, 2001. – С. 185.

Кучковський Микола Володимирович // Вінниччина журна-лістська: ж-сти нашого краю в засобах мас. інформ. і не тіль-ки…: до 50-річчя утворення НСЖУ / авт.-упоряд. В.Лисенко. – Вінниця, 2010. – С. 124: портр.

4 110 років від дня народження Олекси Самійловича Асаулюка (04.10.1903, с.Зозівка, нині Липовец. р-ну – 23.02.1992, м. Липовець), педагога, краєзнавця. Закінчив Одеський інститут соціалістичного виховання. Відразу очолив педагогічний колектив школи в с.Нападівка Липовецького р-ну. Учасник Великої Вітчизняної війни. Автор газетних публікацій краєзнавчої тематики, зокрема писав про історію м.Липовець, події Другої світової війни на території Липовецького р-ну. Започаткував розвиток краєзнавчого руху на Липовеччині.

Література:

Гальчак, С. Асаулюк Олекса Самійлович / С.Гальчак // Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С.Гальчак. – Вінниця, 2011. – С. 431-432.

Роговий, О. Слово про краєзнавця: [до 100-річчя від дня народж. О.С.Асаулюка] / О.Роговий // Липовец. вісті. – 2003. – 22 жовт.

5 День народження Володимира Омеляновича Забаштанського (05.10.1940, смт Браїлів Жмерин. р-ну – 02.12.2001, м.Київ), поета, перекладача, громадського діяча. Володимир Забаштанський – лауреат Державної премії України ім. Тараса Шевченка (1986), імені Миколи Островського (1974), міжнародної премії фундації Антоновичів (США, 1997), імені Володимира Свідзінського (2001, посмертно). У Браїлові на приміщенні школи, де навчався поет, встановлено меморіальну дошку. 2008 р. там відкрито Музей В.Забаштанського. Традиційним стало літературно-мистецьке свято «Браїлівська осінь Забаштанського». Член СПУ з 1967 р..

Література:

«Для нього світлом було слово»: до 70-річчя від дня народж. В.О.Забаштанського: бібліогр. покажч. / ВОУНБ ім.К.А.Тімірязєва; уклад. Т.П.Кристофорова; ред.: М.Г.Спиця, П.І.Цимбалюк; відп. за вип. Н.І.Морозова. – Вінниця: Вид. Балюк І.Б., 2010. – 48 с. – (Наші видатні земляки).

• 75 років від дня народження Віталія Івановича Денисюка (05.10.1938, с.Рогізна, нині с.Гвоздів Немирів. р-ну), кардіолога, доктора медичних наук (1986), професора (1989), завідувача кафедри внутрішньої медицини № 3 Вінницького національного медичного університету імені М.І.Пирогова, академіка Академії медико-технічних наук України (1995), академіка Нью-Йоркської Академії наук (США) (1998), ака-деміка Української Екологічної Академії наук (1999), академіка Академії економічної кібернетики України (1999). Почесний діяч наукового медично-технічного товариства України (1999), голова Вінницького регіонального (обласного) відділення Академії Наук вищої освіти України. Навчався у Вінницькому медичному училищі ім. Д.К.Заболотного (1953-1957). Один із провідних кардіологів України. Автор понад 323 наукових робіт, у т. ч. монографій, навчальних посібників і підручників. Автор 5 свідоцтв і патентів на винаходи та 32 раціоналізаторських пропозицій. Досліджує роль мембранних і вегетативних метаболічних процесів при резистентних аритміях серця.

Література:

Процек, О.Г. Денисюк Віталій Іванович / О.Г.Процек // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2007. – Т. 7. – С. 391.

Денисюк Віталій Іванович: до 70-річчя від дня народж.: біобібліогр. покаж. / Вінниц. НМУ ім. М.І.Пирогова, наук. б-ка; уклад.: Л.В.Сухарєва, Н.М.Кравчук; відп. за вип. Л.І.Шпукал. – Вінниця, 2008. – 42 с.– (Вчені нашого ун-ту).

• 55 років від дня народження Віктора Івановича Мельника (05.10.1958, с.Краснопілка Уман. р-ну на Черкащині), поета, прозаїка, перекладача, літературного критика, журналіста. Член Національної спілки письменників України (1996) та Асоціації українських письменників (1997). Закінчив філологічний факультет Вінницького педінституту (1984). Певний час працював у Вінницькій ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва редактором. Перші вірші були надруковані 1975 р. у газеті «Уманська зоря». Публікувався у військовій, регіональній та центральній періодиці. Перша книжка «Просто вірші» вийшла в Хмельницькому видавництві «Доля» (1991). Автор перекладів з англійської, німецької, шведської, данської, чеської, польської мов. У його перекладі з англійської вийшла книга Джона Фаулза «Арістос» (Вінниця, 2003), що була визнана в Україні «Книжкою року» в номінації «Сучасна філософія та гуманітаристика». Видав роман «Двійник невідомого контрабандиста» (2005), яким започаткував цикл детективних романів «Гальчевський». Окремими виданнями вийшли збірки документальних статей та історичних досліджень «Долі в інтер’єрі історії» (2006), «В пам’яті авторучки» (2007), «Тридцять кримінальних історій» (2007), «П’ятдесят кримінальних історій» (Вінниця, 2008), збірку есеїстики «Мешканці вибуху» (2010). Опублікував понад 360 літературно-критичних статей. Засновник і редактор літературно-художнього журналу «Згар» (2000-2003). Лауреат літературних премій «Кришталева вишня» (1995), ім. С.Руданського (1998), ім. М.Коцюбинського (2006).

Література:

Лазаренко, В.І. Мельник Віктор Іванович / В.І.Лазаренко // З-над Божої ріки: літ. біобібліогр. слов. Вінниччини. – 2-ге вид., перероб. і доп. / упорядкув. і заг. ред. А.М.Подолинного. – Вінниця, 2001. – С. 221-222.

Мельник Віктор // Квіт подільського слова: антол. тв. сучас. письм. Вінниччини / за ред. В.С.Рабенчука. – Вінниця, 2010. – С. 249-262: портр.

10 75 років (10.10.1938) відтоді, як відбулася перша прем’єра Вінницького обласного театру ляльок. Називалась вистава «Чарівні жорна» О.Кундзіча. Історія театру бере початок з 30-х років ХХ ст. У листопаді 1936 р. до Вінниці приїхав В.Нейбрандт-Ковешко, професійний режисер, який і став першим художнім керівником новоствореної театральної трупи. Але невдовзі після прем’єри він залишив театр, а головним режисером став В.Шестак. З початком війни весь чоловічий склад мистецького закладу пішов на фронт, а театр припинив свою роботу. 27 січня 1945 р. під керівництвом В.Шестака розпочалося відновлення роботи театру. Через півроку, в червні, відбулася перша повоєнна прем’єра «Юні патріоти» Ю.Заховая. Потім – «Казка партизанського лісу» та «Лісові друзі» В.Шестака і Е.Ровенського. Остання вистава зайняла друге місце на Всеукраїнському огляді театрів ляльок у 1946 р. У 70-ті роки вінницькі лялькарі першими в Україні здійснили постановку вистави для дорослих українською мовою за п’єсою спеціально написаною для театру ляльок. Це була вистава «Боги, чорти, люди» Г.Усача за І.Котляревським. У 1987 р. театр став переможцем Всеукраїнського конкурсу вистав за творами українських драматургів із спектаклем «Малята-кармалята» за п’єсою Г.Усача. У жовтні 1999 р. театр започаткував проведення міжнародного фестивалю «Подільська лялька», який проводиться один раз на два роки.

Література:

Золотий ключик: Вінниц. обл. театр ляльок. – Вінниця: Віноблдрук, 1998. – 13 с.: іл.

Коломієць, Р.Г. Золотий ключик до країни щастя / Р.Г.Ко-ломієць. – Вінниця: Книга-Вега, 2008. – 192 с.: іл.

12 65 років від дня народження Анатолія Микитовича Ворони (12.10.1948, смт Сутиски Тиврів. р-ну), майстра спорту, самбо та дзюдо, заступника Вінницького міського голови (2000), генерал-майора (2010), заступника начальника Вінницького тролейбусно-трамвайного управління (з 2010). Закінчив Він-ницький транспортний коледж і Вищу слідчу школу МВС СРСР у Волгограді за спеціальністю «Правознавство». Працював слідчим з особливих справ, начальником Вінницького міського управління Внутрішніх Сил. Із 2010 р. очолював Радницький Корпус Управління Української Служби Порятунку у Вінницькій області. Нагороджений орденом «Хрест за мужність», Відзнакою Президента ІІІ ступеня медаллю «За військову доблесть».

Література:

Іжевський, В. Ринки Вінниці: минуле та сьогодення / В.Іжев-ський, М.Пащенко. – Вінниця: Консоль, 2006. – 184 с.– Зі змісту: [Ворона Анатолій Микитович]. – С. 16.

Олійник, Т. Анатолій Ворона: «Половина моїх одно-групників вже генерали…» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://misto.vn.ua/ua/home/interview/1871  (дата звернення: 22.05.2012).

13 125 років від дня народження Михайла Яковича Калиновича (13.10.1888, с.Жахнівка, нині Тиврів. р-ну – 16.01.1949, м.Київ), українського мовознавця, літературознавця, перекладача, академіка АН УРСР. Закінчив 1912 р. Київський університет, викладав у ньому (з 1924 р. – професор). Протягом 1930-1949 рр. працював завідуючим відділом загального мовознавства, директором Інституту мовознавства АН УРСР. У 1939-1944 рр. був академіком-секретарем Відділення суспільних наук АН УРСР. Досліджував західно-європейську, російську літературу. Автор праць із питань загального та українського мовознавства, лексикографії, індіанистики, літературознавства. Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, багатьма медалями.

Література:

Мельничук, О.С. Калинович Михайло Якович / О.С.Мельни-чук // З-над Божої ріки: літ. біобібліогр. слов. Вінниччини. – 2-ге вид., перероб. і доп. / упорядкув. і заг. ред. А.М.Подолинного. – Вінниця, 2001. – С. 137-138.

15 180 років від дня народження Пелагії Яківни Литвинової (Бартош) (15.10.1833, хутір Теребень, (нині село) Глухів. р-ну Сумської обл., за деякими даними м.Хмільник – 21.09.1904, с.Землянка тієї ж обл.), українського етнографа, фоль-клористки, письменниці та педагога. Ранні дитячі роки проходили в Хмільнику (1834-1839). У 1852 р. закінчила Єлизаветин-ський інститут у Москві, учителювала. 1857 р. заснувала в Києві початкову школу, учасниця жіночого руху. Почала друкуватися з 1873 р., співпрацювала з журналом «Київська старовина». За участь в організації Московського політехнічного музею нагороджена дипломом і бронзовою медаллю. Учасниця Археологічного з’їзду у Харкові (1902), була членом Наукового товариства ім.Т.Г.Шевченка у Львові та Паризького антропологічного товариства. Записувала народні пісні, казки, перекази й легенди. Писала художні твори. Найважливіші наукові праці: «Руські народні узори Чернігівської і Полтавської губерній» (1877), «Збірник народних руських узорів для жіночого рукоділля» (1879), «Нариси з життя старосвітських поміщиків» (1904).

Література:

Хоменко, Б.В. Литвинова Пелагія Яківна / Б.В.Хоменко // З-над Божої ріки: літ. біобібліогр. слов. Вінниччини. – 2-ге вид., перероб. і доп. / упорядкув. і заг. ред. А.М.Подолинного. – Вінниця, 2001. – С. 197-199.

Хоменко, Б.В. Литвинова-Бартош Пелагія Яківна / Б.В.Хо-менко // Вінниччина фольклорна: довідник. / Обл. центр нар. творчості; упоряд.: А.М.Подолинний, Т.О.Цвігун. – Вінниця, 2004. – С. 48-49.

• 60 років від дня народження Наталії Миколаївни Космини (15.10.1953, м.Заліщики Тернопіл. обл.), педагога, депутата Вінницької міської ради 5-го (2006) та 6-го (2010) скликання. У 1970 р. вступила до Тернопільського музичного училища по класу фортепіано. 1975 р. переїхала на постійне проживання до Вінниці. Тут працювала у дошкільному закладі № 46 музичним керівником. У 1984 р. закінчила Київський державний університет ім. М.Драгоманова. З 1987 р. працювала методистом у Ленінському райвідділі освіти, а з 1992 – у Вінницькому міському управлінні освіти. 1997 р. прийнята на посаду головного редактора видавництва «Континент-ПРИМ». Через рік переведена на посаду заступника директора з організаційних питань Компанії «КРОНА», яка займалася книжковим видавництвом, поліграфією та продажем літератури. У 2003 р. очолила видавництво «Книга-Вега» на ВАТ «Вінницька обласна друкарня». За її редагуванням вийшло понад 300 видань, в т. ч. й книга «Вінниця: історичний нарис». У 2008 р. призначена головним редактором МКП Редакція газети «Вінницька газета». Член правління громадської організації «Подільська громада».

Література:

Космина, Н.М. Крила: [новела] / Н.М.Космина // Поділ. перевесло: літ.-мистец. альм. – Вінниця, 2008. – Вип. 1. – С. 64-65: портр.

Космина, Н. Наталя Космина вкладає гроші... у враження: [інтерв'ю голов. ред. «Вінницької газети», деп. Вінниц. міської ради] / Н.Космина; запис. Т.Олійник // Місто. – 2011. – 28 верес. – С. 8.

Космина Наталія Миколаївна [Електронний ресурс]: [автобіогр.]. – Режим доступу: http://www.miydeputat.com/ua/members/3.html (дата звернення: 21.05.2012). – Назва з екрана.

16 80 років від дня народження Леоніда Івановича Глоби (16.10.1933, с.Круподеринці Погребищен. р-н), мікробіо-лога, доктора медичних наук (1988). Закінчив Київський медичний інститут (1959). Відтоді працював лікарем; 1962-1969 рр. –

у Київському Науково-дослідному інституті інфекційних захво-рювань; від 1969 р. – в Інституті колоїдної хімії та хімії води НАНУ (Київ); 1992 р. – завідуючим лабораторією, 1993-2002 рр. – завідуючим відділу мікробіології очистки води, від 2003 р. – головним науковим співробітником. Наукові інтереси пов’язані з використанням мікроорганізмів у біотехнологіях охорони довкілля від забруднення ксенобіотиками. Отримав Державну премію України в галузі науки і техніки (2000).

Література:

Мацибура, Г.С. Глоба Леонід Іванович / Г.С.Мацибура // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2006. – Т. 5. – С. 673.

18 65 років від дня народження Анатолія Даниловича Ткаченка (18.10.1948, с.Кам’яний Брід Лисян. р-ну Черкас. обл.), історика, краєзнавця, кандидата історичних наук, професора. У 1969 р. закінчив історичний факультет Ужгородського університету. Від 1973 р. працює у Вінницькому державному педагогічному університеті. Протягом 1981-1984 рр. та з 1998 р. завідував кафедрою політології цього навчального закладу. У 1994-1996 рр. був заступником голови Вінницької облдержадміністрації. Проректор із навчальної роботи (з 2002). Голова редакційної колегії 3-5, 6, 8 томів 9-томного видання «Книга Пам’яті України. Вінницька область», член авторського колективу «Зводу пам’яток історії та культури по Вінницькій області». Тематика його досліджень пов’язана з Великою Вітчизняною війною на Вінниччині, історіографією Поділля та іншими аспектами дослідження минулого краю. Опублікував понад 90 наукових праць.

Література:

Баженов, Л.В. Ткаченко Анатолій Данилович // Поділля в працях дослідників і краєзнавців XIX-XX ст.: історіогр. біобібліогр. матеріали / Л.В.Баженов. – Кам’янець-Поділ., 1993. – С. 377.

Гальчак, С. Ткаченко Анатолій Данилович / С.Гальчак // Роз-виток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С.Галь-чак. – Вінниця, 2011. – С. 715-716.

23 85 років від дня народження Артура Йосиповича Войтецького (23.10.1928, м.Вінниця – 22.05.1993, м.Київ, похований у м.Вінниця), українського кінорежисера, заслуженого діяча мистецтв УРСР з 1990 р., члена Спілки кінематографістів України (1969). У 1954 р. закінчив Київський інститут театрального мистецтва, з 1953 р. працював на Київській кіностудії художніх фільмів ім. О.Довженка. Поставив фільми, у більшості з яких виступив також автором чи співавтором сценаріїв: «Народжені бурею», «Це було навесні», «Летючий корабель», «Стежки-доріжки», «До уваги громадян і організацій», «З нудьги», «Тронка» та інші. Автор сценарію 2-серійного телефільму «Ще до війни». Викладач Київського інституту театрального мистецтва (1966-1971). У 1998 р. Л.Богдан за власним сценарієм зняла документальний фільм «Артур Войтецький».

Література:

Парфенюк, О.Б. Войтецький Артур Йосипович / О.Б.Пар-фенюк // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2006. – Т. 5. – С. 46.

Войтецький Артур Йосипович // Митці України: енцикл. довід. / ред. А.В. Кудрицький. – К., 1992. – С. 130.

25 100 років від дня народження Кіндрата Гавриловича Клименка (25.10.1913, с.Шура-Копіївська Тульчин. р-ну – 10.03.1945, похов. у м.Грайфенберг (нині м.Грифіце, Польща), Героя Радянського Союзу. У 1931 р. закінчив Тульчинський педагогічний технікум, 1938 р. – курси молодших лейтенантів. 1939 р. став комуністом. Брав участь у визвольному поході радянських військ у Західну Україну (1939), радянсько-фінлянд-ській війні (1939-1940 рр.). Учасник Великої Вітчизняної війни з червня 1941 р. Воював на Південно-Західному, Центральному, 1-у Білоруському фронтах. Гвардії майор. Заступник командира 54-го гвардійського кавалерійського полку 14-ї гвардійської кавалерійської дивізії 7-го гвардійського кавалерійського корпусу (1-й Білоруський фронт). Нагороджений орденом Леніна, двома орденами Червоного Прапора, орденом Кутузова ІІІ ступеня, медаллю.

Література:

Гальчак, С.Д. Герой Радянського Союзу Клименко Кіндрат Гаврилович / С.Д.Гальчак // Герої Поділля: Герої Рад. Союзу – уродж. Вінниц., Тернопіл. та Хмельниц. обл. / С.Д.Гальчак. – К., 2010. – C. 92: портр.

Бондарчук, М. Два однофамільці – Герої: [про С.В.Клименка з с.Зозів Липовец. р-ну і К.Г.Клименка з с.Шура-Копіївська Тульчин. р-ну] / М.Бондарчук // Поділ. зоря. – 2005. – 6 трав. – С. 4.

• 90 років тому народився Михайло Федорович Купчишин (25.10.1923, с.Слобода Мурафська Шаргород. р-ну), партійний працівник, краєзнавець. Закінчив Вінницький енергетичний технікум та історичний факультет Одеського педагогічного інституту. Учасник Другої світової війни. Особливий інтерес проявляє до минулого рідного краю. У співавторстві з А.Мичаком написав краєзнавчу працю з історії Шаргородського району. Є членом Ради Міжнародного об’єднання «Вінницьке земляцтво» у м.Київ.

Література:

Купчишин, М. Купчишин Михайло Федорович: [біогр.] // Шаргородщина: сторінки історії / М.Купчишин, А.Мичак. – К., 2002. – С. 315: портр.

Гальчак, С. Купчишин Михайло Федорович / С.Гальчак // Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С.Гальчак. – Вінниця, 2011. – С. 579.

26 65 років від дня народження Галини Тимофіївни Тарасюк (26.10.1948, с.Орлівка Теплиц. р-ну), української поетеси, перекладачки. Закінчила філологічний факультет Чернівецького університету (1974), працювала там викладачем англійської мови, кореспондентом районних, обласних та всеукраїнських часописів. У 90-х роках була організатором Товариства української мови, «Просвіти», прогресивного жіночого руху в Україні, головою Жіночої Громади Буковини. У 2000 р. переїхала до Києва. В даний час – зав. відділом «Української літературної газети». Вона – автор поетичних збірок, прозових книг «Любов і гріх Марії Магдалини» (2003), «Дама останнього лицаря» (2004), роману «Між пеклом і раєм» (2005), «Ковчег для метеликів» (2009). Лауреат літературно-мистецької премії ім. Сидора Воробкевича (1998), Всеукраїнської літературної пре-мії ім. Володимира Сосюри (1999, 2000), Премії Ліги українських меценатів (2000), Державної літературної премії ім. Олеся Гончара (2006), Міжнародної літературно-мистецької премії ім. Григорія Сковороди (2007), літературно-мистецької премії ім. Ольги Кобилянської (2008), літературної премії ім. Григорія Косинки (2008), літературно-мистецької премії ім. І.Нечуя-Левицького (2009), премій журналів «Жінка», «Німчич», «Березіль» та родини Нитченків за кращий твір року. Нагороджена Орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня (1999) та медаллю «Незалежність України» Міжнародного Академічного Рейтингу популярності «Золота фортуна». Член СПУ з 1977 р.

Література:

Подолинний, А.М. Тарасюк Галина Тимофіївна / А.М.Подо-линний // З-над Божої ріки: літ. біобібліогр. слов. Вінниччини. – 2-ге вид., перероб. і доп. / упорядкув. і заг. ред. А.М.Подолинного. – Вінниця, 2001. – С. 335.

Пастушенко, Л. Орлині крила з Орлівки: [про Г.Тарасюк] / Л.Пастушенко // Знак скорпіона, або переосмислення міфів / Л.Пастушенко. – Вінниця, 2010. – С. 149-151.

• 85 років від дня народження Володимира Семеновича Одноколова (26.10.1928, м.Добробуш Гомел. обл. Білорусія – 05.02.1998, Вінниця), державного діяча, Почесного громадянина м.Вінниці (від 14.09.2007). Закінчив Кам’янець-Подільський індустріальний технікум (1950), Московський інститут хімічного машинобудування (1955). З Вінниччиною пов’язана більша частина його життя. Працював зав. відділом у Вінницькому, а потім і Подільському раднаргоспах. 3 1963 по 1975 рр. – інструктор, заступник завідувача промислово-транспортного відділу Вінницького обкому, перший секретар Ленінського райкому Компартії України. Протягом 1975-1987 рр. Володимир Семенович очолював виконком Вінницької міської ради. За цей період у місті виросли мікрорайони Вишенька, Слов'янка, розбудована вулиця Литвиненка, введено в дію 10 шкіл, чимало дитячих садків та гуртожитків; відкрито нові заклади охорони здоров'я; прикрасою міста стали кіноконцертний зал «Райдуга», аеропорт, Палац одружень тощо. За самовіддану працю на посаді голови виконкому Вінницької міськради нагороджений багатьма орденами та медалями. У 1987-1998 рр. працював на керівних посадах в об'єднанні «Вінницяобленерго».

Література:

Одноколов Володимир Семенович: [біографія] // Музей почесних громадян м. Вінниці. Долі людей на теренах часу: музею – 25: комплект з 29 портр., стислі біогр. відом. / Вінниц. центр проф.-техн. освіти технологій та дизайну; текст В.Б.Петров; фото В.Ф.Кравченко. – Вінниця, [2010]. – 1 обкл.; (29 окр. стор.).

 

1 55 років від дня народження Олександра Івановича Рогового (01.11.1958, с.Луків Турійс. р-ну Волин. обл.), історика, педагога, краєзнавця, архівіста, члена правління Всеукраїнської національної спілки краєзнавців, члена колегії Українського геральдичного товариства та Вінницької обласної геральдичної комісії, голови міжрайонного краєзнавчого центру «Соб», члена правління Вінницької обласної організації Національної спілки краєзнавців України. У 1980 р. закінчив історичний факультет Вінницького державного педагогічного інституту. Відмінник освіти України. З 1996 р. – начальник архівного відділу Липовецької райдержадміністрації. Делегат ІІІ та ІV з’їздів Національної спілки краєзнавців. Автор-розробник гербів адміністративних центрів територіальних громад Липовецького району. Ініціатор проведення І-го обласного свята рідного краю (с.Стара Прилука, 1993), міжнародної акції пам’яті і примирення 1996 р., обласного конкурсу «Повернути назву річці». Автор статей до Географічної Енциклопедії України та Енциклопедії сучасної України, понад 500 журнально-газетних публікацій з історії Поділля, а також історико-краєзнавчої карти «Вінниччина козацька» (2009). Член науково-краєзнавчого клубу «Дослідник краю» відділу літератури та інформації з питань краєзнавства Вінницької ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва.

Література:

Гальчак, С. Роговий Олександр Іванович / С.Гальчак // Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С.Гальчак. – Вінниця, 2011. – С. 668-670.

Кавун, М. Липовецький патріотизм Рогового / М.Кавун // Вінниччина. – 2008. – 31 жовт. – С. 10. – (Спец. вип. газ. «П’ятниця»).

2 75 років тому народився Борис Іванович Лобай (02.11.1938, м.Шепетівка Хмельниц. обл.), історик, архівіст, краєзнавець. Закінчив історичний факультет Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка. З 1970 р. працював завідувачем відділу Вінницького обласного краєзнавчого музею. Завідувач відділу охорони пам’яток історії та культури управління культури Вінницької облдержадміністрації. Досліджує ранній залізний вік на Поділлі. Брав участь в археологічних експедиціях Вінницького державного педагогічного інституту (1964-1970) та Вінницького обласного краєзнавчого музею (в 1971-1981, 1985-1990). Автор 9 наукових публікацій.

Література:

Гальчак, С. Лобай Борис Іванович / С.Гальчак // Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С.Галь-чак. – Вінниця, 2011. – С. 594.

Гальчак, С.Д. Лобай Борис Іванович / С.Д.Гальчак // Краєзнавці Вінниччини: біографії. Бібліографія / С.Д.Гальчак. – Вінниця, 2005. – С. 110-111.

4 165 років від дня народження Дмитра Васильо-вича Марковича, псевд., крипт. – Гайдабура, Марківчанин, Волиняк, Оленин, Д.М., (04.11.1848, м.Полтава – 09.12.1920, м.Вінниця), фольклориста і етнографа, громадського і політичного діяча. 1873 р. закінчив юридичний факультет Новоросійського університету (нині Одеський національний університет імені І.І.Мечникова). Працював у різних містах України, а також на Кубані і в Бессарабії. Перше оповідання опублікував у 1877 р. З 1915 р. жив у Вінниці, де організував і очолив кооперативний «Союзбанк». У період Центральної Ради був головним прокурором України, при гетьманаті – прокурором Генерального суду, а в часи перебування Уряду УНР у Вінниці обіймав посаду міністра юстиції, займався українізацією школи. У київському видавництві «Вік» вийшов його двотомник «По степах та хуторах» (1908), «Твори» у 2-х томах вийшли в Катеринославі (1918-1919).

Література:

Подолинний, А.М. Маркович Дмитро Васильович / А.М.Подо-линний // З-над Божої ріки: літ. біобібліогр. слов. Вінниччини. – 2-ге вид., перероб. і доп. / упорядкув. і заг. ред. А.М.Подолинного. – Вінниця, 2001. – С. 215-216.

Рекрут, В. «З людьми і для людей…» (Дмитро Маркович в українському національно-визвольному русі: кінець ХІХ – початок ХХ ст.) / В.Рекрут. – Вінниця, 2006. – 408 с.: фото.

Маркович Дмитро Васильович [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.krai.lib.kherson.ua/m1-peopl-1.htm (дата звернення: 21.05.2012). – Назва з екрана.

• 90 років від дня народження Йосипа Григоровича Тельмана (04.11.1923, м.Одеса), історика, краєзнавця, кандидата історичних наук (1968), доцента (1974). У 1950 р. закінчив Київський державний університет ім. Т.Г.Шевченка, історичний факультет. Працював завідувачем відділу Вінницького обласного краєзнавчого музею з 1950 по 1958 рр. Протягом 1958-1969 рр. – редактор Одеського видавництва «Маяк» (у Вінницькій обл.). У 1969-1992 рр. – викладач, доцент кафедри суспільних наук Він-ницького державного медичного інституту ім. М.І.Пирогова (нині Вінницький національний медичний університет ім М.І.Пиро-гова). Автор більше 100 наукових та краєзнавчих публікацій. Із 1992 р. живе в Ізраїлі.

Література:

Гальчак, С. Тельман Йосип Григорович / С.Гальчак // Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С.Галь-чак. – Вінниця, 2011. – С. 713.

• 70 років тому народився Василь Дмитрович Кобець (04.11.1943, с.Слободище, тепер Іллінец. р-ну), український поет, прозаїк, публіцист, Голова Конгресу української інтелігенції Вінниччини (1996), член СПУ (1975). Нагороджений орденами святого Архистратига Михаїла та святого рівноапостольного князя Володимира. Лауреат літературних премій імені Миколи Трублаїні, Михайла Коцюбинського, Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка та премії Івана Богуна за громадську діяльність (див. у кінці місяця розширену довідку).

Література:

Кобець Василь // Квіт подільського слова: тв. сучас. письм. Вінниччини / за ред. В.С.Рабенчука. – Вінниця, 2010. – С. 165-178: портр.

7 90 років від дня народження Івана Володимировича Глинського (07.11.1923, с.Потуш, нині Тиврів. р-ну – 16.03.1983, м.Могилів-Поділ.), перекладача, фольклориста, літературознавця, письменника. Навчався в Лучанській середній школі Немирівського району. На початку Другої світової війни був контужений і опинився в концтаборі. У післявоєнні роки працював у пресі, на культосвітній ниві Вінниччини та Буковини. Закінчив філологічний факультет Чернівецького університету (1957) і деякий час учителював. Друкувався від 1946 р. Публікував статті з питань теорії й практики художнього перекладу, культури мови, історії українсько-польських літературних зв'язків, досліджень українських імен та прізвищ. З-під його пера з’явилися друком п’єси «Коли квіти стріляють» (1966) та «Вас чекають матері» (1973), збірка гумору й сатири «Передбачливий гість» (1983). Як перекладач познайомив читачів із низкою творів німецьких, польських, молдавських, білоруських, російських авторів. Член СПУ з 1964 р.

Література:

Мишанич, О.В. Глинський Іван Володимирович / О.В.Миша-нич // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2006. – Т. 5. – С. 668-669.

Подолинний, А.М. Глинський Іван Володимирович / А.М.Подо-линний // Вінниччина фольклорна: довідник / Обл. центр нар. творчості; упоряд. А.М.Подолинний, Т.О.Цвігун. – Вінниця, 2004. – С. 19-20: портр.

9 100 років від дня народження Олекси Воропая (09.11.1913, м.Одеса – літо, 1989, м.Лондон), етнографа, фольклориста, біолога, доктора слов’янської етнології, доктора природничих наук. Закінчив Агрономічну академію в Москві (1940), навчався в Одеському університеті на заочному відділенні. Працював агрономом, учителював, у тому числі в смт Вороновиця. Під час Другої світової війни організував там гурт молоді, яка ставила за мету боротьбу за самостійну Україну. Під кінець війни емігрував до Німеччини. Там з’явилися перші його публікації. Згодом переїхав до Англії. Друкував у журналі «Визвольний шлях» етнографічні статті, праці з біології. Обряди та етнопоетичні твори, зафіксовані на Вінниччині, займають у його публікаціях значне місце. Основна його праця – «Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. У двох частинах» (обидві вийшли у Мюнхені).

Література:

Подолинний, А.М. Воропай Олекса / А.М.Подолинний // Він-ниччина фольклорна: довідник / Обл. центр нар. творчості; упоряд. А.М.Подолинний, Т.О.Цвігун. – Вінниця, 2004. – С. 16-17.

Гальчак, С.Д. Воропай Олекса / С.Д.Гальчак // Краєзнавці Вінниччини: біографії. Бібліографія / С.Д.Гальчак. – Вінниця, 2005. – С. 42.

Гальчак, С. Воропай Олексій Іванович / С.Гальчак // Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С.Галь-чак. – Вінниця, 2011. – С. 477.

• 100 років від дня народження Олександра Романовича Мазуркевича (09.11.1913, с.Жабокрич Крижопіл. р-ну – 10.10.1995, м.Київ), літературознавця, критика, доктора педагогічних наук, професора, академіка АПН України. З 1930 р. вчителював, працював у редакціях районних газет Вінницької та інших областей. Закінчив Вінницький педагогічний інститут (1941). Учасник Другої світової війни. Протягом 1945-1950 рр. виконував обов’язки заступника директора Вінницького педагогічного інституту. З 1950 по 1958 рр. – головний редактор журналу «Рідна школа».

Література:

Подолинний, А.М. Мазуркевич Олександр Романович / А.М.Подолинний // З-над Божої ріки: літ. біобібліогр. слов. Вінниччини. – 2-ге вид., перероб. і доп. / упорядкув. і заг. ред. А.М.Подолинного. – Вінниця, 2001. – С. 207-208.

Волошина, Н. Перший в Україні доктор педагогічних наук з методики літератури: [про О.Мазуркевича] / Н.Волошина // Освіта України. – 2003. – 10 жовт.

10 65 років від дня народження Михайла Феодосійо-вича Каменюка (10.11.1948, с.Григорівка, нині Могилів-Поділ. р-ну), українського поета, прозаїка, драматурга, перекладача, літературознавця, журналіста, голови Вінницької обласної організації НСПУ, відповідального секретаря НСПУ (див. у кінці місяця розширену довідку).

Література:

Каменюк Михайло // Квіт подільського слова: антол. тв. сучас. письм. Вінниччини / за ред. В.С.Рабенчука. – Вінниця, 2010. – С. 149-164: портр.

Михайло Каменюк – письменник, журналіст: до 60-річчя від дня народж.: бібліогр. покажч. / ВОУНБ ім. К.А.Тімірязєва; укл. О.М.Зелена; ред.: Г.М.Авраменко, М.Г.Спиця. – Вінниця, 2008. – 48 с. – (Наші видатні земляки).

11 110 років тому народився Віктор Георгійович Гейєр (11.11.1903, м.Вінниця – 30.01.1990, м.Донецьк), гірничий інженер, професор (1953), заслужений діяч науки і техніки УРСР (1963), лауреат Державної премії СРСР (1946). Закінчив Сталінський гірничий інститут (1930), де відтоді і працював (згодом закінчив Донецький політехнічний інститут). Розробляв теоретичні основи руху двофазних речовин по вертикальному трубопроводу і методи інженерних розрахунків ерліфтів, гідрокомпресорів та гідроелеваторів; досліджував теоретичні питання автоматизації рудникових вентиляторних і водовідливних установок. Працював над методами відкачування затоплених шахт.

Література:

Смирнова, А.Є. Гейєр Віктор Георгійович / А.Є.Смирнова // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2006. – Т. 5. – С. 436-437.

17 115 років від дня народження Гната Гнатовича Ігнатовича (Балінського) (17.11.1898, м.Немирів – 16.01.1978, м.Ужгород), українського актора і режисера, театрального педагога, заслуженого артиста України (1960). Закінчив Київську драматичну студію при молодому театрі, з 1935 р. працював у кіно, був асистентом О.Довженка в кінострічці «Щорс». 1946-1963 рр. – головний режисер Закарпатського театру м.Ужгород (нині Закарпатський обласний державний український драматичний театр).

Література:

Ігнатович (Балінський) Гнат Гнатович // Кіномистецтво України в біографіях: [довідник] / Н.Карельський, Є.Глушко, О.Синько. – К., 2004. – С. 233.

• 105 років від дня народження Григорія Порфировича Кочура (17.11.1908, с.Феськівка, нині Менського р-ну на Чернігівщині – 15.12.1994, м.Ірпінь Київ. обл.), українського поета, перекладача, літературознавця. Після закінчення Київського інституту народної освіти працював у Балтському педтехнікумі, Тираспольському педагогічному інституті. З 1936 р. до початку війни – у Вінницькому педагогічному інституті. У 1943 р. арештований, звинувачений в націоналізмі і засуджений до 10 років виправно-трудових колоній. Реабілітований у 1957 р. Працював як перекладач і дослідник літератури. 1991 р. у серії «Майстри поетичного перекладу» у видавництві «Дніпро» з’явилася своєрідна антологія його перекладів за назвою «Друге відлуння». Будні ГУЛАГу відтворив у збірці поезій «Інтинський зошит. Вірші 1945-1953» (1989). Лауреат республіканської премії ім.М.Риль-ського (1989) та Державної премії України ім. Тараса Шевченка (посмертно, 1995).

Література:

Лазаренко, В.І. Кочур Григорій Порфирович / В.І.Лазаренко // З-над Божої ріки: літ. біобібліогр. слов. Вінниччини. – 2-ге вид., перероб. і доп. / упорядкув. і заг. ред. А.М.Подолинного. – Вінниця, 2001. – С. 170-171.

18 110 років (1903) тому селищу Жмеринка надано статус міста (справа знаходиться у філії державного архіву Хмельниц. обл. у м.Кам’янці-Подільському (Ф. – 117, сп. 1, д. 653).

Література:

Вовкодав, В. Жмеринський край: іст.-краєзн. нарис / В.Вов-кодав, В.Лазаренко. – Вінниця: Друк, 2003. – 60 с. – (Б-ка «Правозахисника»).

Кочевих, О. Жмеринка – дитя залізниці / О.Кочевих // Полі-тика і культура. – 2003. – № 48. – С. 31-32.

Жмеринка – іменинниця: [До 100-річчя міста] // Панорама. – 2003.– 6 серп.

Місто Жмеринка [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://irp.vn.ua/!_ata/data/42.pdf   (дата звернення: 25.05.2012). – Назва з екрана.

20 90 років тому (1923) переймененовано Міську центральну бібліотеку ім. М.В.Гоголя на Міську центральну бібліотеку ім. К.А.Тімірязєва (нині Вінницька обласна універсальна наукова бібліотека ім. К.А.Тімірязєва). У хроніці «Рабоче-крестьянской газеты» – органу Подільського Губкому КП(б)У, Губвиконкому та Губпрофради № 181 (915) від 20 лис-топада 1923 р. повідомляється, що «…Городская центральная библиотека, ул. Ленина, 69, (бывш. Н.В.Гоголя) перейменована им.К.А.Тимирязева». У повідомленні не вказується причини перейменування бібліотеки, ймовірно, це пов’язано з 80-річним ювілеєм Климента Аркадійовича Тімірязєва (03.06.1843- 28.04.1920), вченого-природознавця, одного з основоположників російської школи фізіології рослин, якому у цьому році виповнюється 170 років від дня народження.

Література:

Вінницька обласна універсальна наукова бібліотека в контексті історії та інноваційному поступі сьогодення: моногр. / Вінниц. ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва. – Вінниця: [б.в.], 2007. – 312 с.: фото. – Зі змісту: [переймен. б-ки]. – С. 43.

• 70 років від дня народження Євдокії Макарівни Богач (20.11.1943, с.Попелюхи, нині с.Яворівка Піщан. р-ну) – художниці. Закінчила Косівське училище прикладного мистецтва (1967; викладач Ю.Соломченко). Працювала в експерименталь-ній майстерні сувенірних виробів (м.Севастополь, 1968-1971); у Київській творчій майстерні комплексного оформлення (1971-1976); потім – на комбінаті монументально-декоративного мистецтва творчо-виробничого об'єднання «Художник» Художнього фонду СХУ. Учасниця республіканських, всесоюзних, міжнародних виставок від 1963 р. Працює в галузі скульптури малих форм. Роботи зберігаються у фондах Міністерства культури України. Основні твори: декоративні скульптури (1972); «Лісова пісня», «Свято», «Дерево життя» (1977), «Івана Купала» (1978). Член НСХУ (1974).

Література:

Прядка, В.М. Богач Євдокія Макарівна / В.М.Прядка // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2004. – Т. 3. – С. 122: портр.

21 День народження Володимира Максимовича Перепелюка (21.11.1910, с.Боришківці Хмельниц. обл. – 03.07.2000, смт Вороновиця Вінниц. р-ну), українського кобзаря, фольклориста. Початкову освіту отримав у лікнепі, наймитував, служив у війську, закінчив бібліотечні курси у Кам’янці-Подільському (1934). Працював завідуючим бібліотекою Вороновицького сільськогосподарського технікуму. У Вороновиці встановлено йому пам’ятний знак, проводиться раз у два роки обласне свято кобзарського мистецтва «Струни вічності». А кожні 5 років під такою ж назвою відбувається Всеукраїнський фестиваль.

Література:

Римаренко, Н. Володимир Максимович Перепелюк / Н.Рима-ренко // Знаменні і пам'ятні дати Вінниччини 2010 р.: хронолог. довід. / Вінниц. ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва; уклад. Г.М.Авраменко; ред.: М.Г.Спиця, Г.М.Слотюк; відп. за вип. Н.І.Морозова. – Вінниця, 2009. – С. 88-92.

22 65 років тому народився Тимофій Валентинович Мотренко (22.11.1948, м.Вінниця), держслужбовець І рангу, заслужений працівник освіти України (2003). Працював на різних посадах у владних структурах області, зокрема заступником уповноваженого Ради у справах релігії при Раді Міністрів УРСР у Вінницькій області. Паралельно займався викладацькою роботою у Вінницькому державному педагогічному інституті (1985-1990). Був заступником голови Вінницької облдержадміністрації (1996-1999). З 1999 р. перейшов на роботу до Кабінету Міністрів України, де обіймав різні посади. З жовтня 2003 р. – начальник Головного управління державної служби України. Член НСЖУ (1994).

Інтернет-ресурс:

Мотренко Тимофій Валентинович [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://presscenter.ukrinform.ua/vip_gallery.php?photo_id=149  (дата звернення: 21.05.2012) – Назва з екрана.

23 День народження Родіона Андрійовича Скалецького (23.11.1899, с.Михайлівка, нині Бершад. р-ну – 22.03.1984, м.Київ), українського композитора, хорового диригента, фольклориста. Викладав українську мову й співи в кооперативному й педагогічному технікумах Тульчина, в Ольгопільській школі. Відродив засновану М.Леонтовичем народну хорову капелу в Тульчині, очолював її в 1926-1932 рр., був організатором і керівником численних хорів. Після Другої світової війни тривалий час працював у Вінницькому інституті удосконалення вчителів, школі № 3 ім. М.Коцюбинського, керував секцією самодіяльних композиторів в обласному Будинку народної творчості. Усього ж з уст народу він записав на Вінниччині 320 пісень, серед них 146 – весільні. У 20-30-х рр. записав текст і музику весілля в рідному селі. У Вінниці ім’ям Р.Скалецького названо вулицю, на якій тривалий час жив композитор.

Література:

110 років від дня народження Родіона Андрійовича Скалецького // Знаменні і пам'ятні дати Вінниччини 2009 р.: хронолог. довід. / Вінниц. ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва; уклад. Г.М.Авраменко; ред. М.Г.Спиця; відп. за вип. Н.І.Морозова. – Вінниця, 2008. – С. 79-80.

• 115 років від дня народження Родіона Яковича Малиновського (23.11.1898, м.Одеса – 31.03.1967, м.Москва), військового і державного діяча, маршала СРСР (1944), двічі Героя Радянського Союзу (1945, 1958). Дитячі роки пройшли в с.Кліщів, нині Тиврів. р-ну. Учасник Першої світової війни, з 1919 р. – у Червоній Армії. Закінчив військову академію ім.М.В.Фрунзе (1930), у 1937-1938 рр. – учасник громадянської війни в республіканській Іспанії. Влітку 1940 р. Р.Малиновському присвоєно звання генерал-майора. Під час Другої світової війни – командуючий стрілецьким корпусом, командарм (6-ї, 66-ї і 2-ї гвардійської), командуючий військами Південного, Південно-Західного (з 1943 р. – 3-го Українського), 2-го Українського фронтів. Протягом 1945-1947 рр. – командуючий військами Забайкальсько-Амурського військового округу, головнокомандуючий військами Далекого Сходу (1947-1953), командуючий військами Далекосхідного військового округу (1953-1956). З 1956 р. – перший заступник міністра оборони і головнокомандуючий сухопутними військами. З 1957 р. – міністр оборони СРСР. Нагороджений 5 орденами Леніна, орденом Перемоги, 3 орденами Бойового Червоного Прапора, іншими орденами та медалями.

Література:

Вінниччина в датах: хронолог. довід. – Вінниця, 2000. – 111 с.– Зі змісту: [Малиновський Родіон Якович]. – С. 44.

Баніт, А. Невідомий маршал Малиновський. Що пов'язує з Вінниччиною відомого воєначальника? / А.Баніт // Поділ. радниця. – 2007. – 11 квіт. – С. 3.

Тамтура, А. Малиновський таки наш: [до 110-ї річниці від дня народж. Героя Рад. Союзу] / А.Тамтура // Маяк. – 2008. – 21 листоп.

24 85 років від дня народження Миколи Миколайо-вича Кравця (24.11.1928, с.Бабичі Білгорайського повіту на Холмщині (Польща) – 20.07.2011, м. Вінниця), історика, краєзнавця, письменника, доктора історичних наук (з 1965), професора (з 1969). У 1949 р. закінчив історичний факультет Львівського педінституту, вчителював, працював старшим викладачем Станіславського (Івано-Франківського) педагогічного інституту, науковим співробітником інституту суспільних наук України у Львові, завідуючим кафедрою історії України Львівського університету ім. І.Я.Франка, завідуючим кафедрою історії СРСР і України Чернівецького державного університету. З 1975 р. був завідуючим кафедрою загальної історії інституту (нині Вінницький державний педагогічного університет імені Михайла Коцюбинського). Автор 5 монографій та більше 500 праць із всесвітньої історії, історії України, в т.ч. Поділля. Під керівництвом М.М.Кравця проведено 19 обласних історико-краєзнавчих конференцій. Він був організатором підготовки, відповідальним редактором збірників тез доповідей цих важливих заходів. М.М.Кравець – Почесний член Центру дослідження історії Поділля Інституту історії України НАН України при Кам’янець-Подільському національному університеті.

Література:

Гальчак, С. Кравець Микола Миколайович / С.Гальчак // Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С.Гальчак. – Вінниця, 2011. – С. 570, 571.

Калитко, С.Л. Подільський період в житті та діяльності М.М.Кравця / С.Л.Калитко, О.М.Кравчук // Освіта на Поділлі: минуле та сьогодення: матеріали ХХІІІ Всеукр. наук. іст.-краєзн. конф. 20-21 жовт. 2011 р.: до 100-річчя заснув. ВДПУ ім.М.Коцюбинського. – Вінниця, 2011. – С. 339-344.

26 80 років від дня народження Михайла Никифоро-вича Чорного (26.11.1933, с.Мала Жмеринка Вінниц. обл.), живописця, заслуженого художника України (1994). Закінчив Київський державний художній інститут (1968). У 1971 р. завершив освіту в творчій майстерні Академії мистецтв СРСР у Москві. Працює в галузі живопису, графіки. Учасник обласних, республіканських, всесоюзних виставок. Учасник міжнародних Арт-фестивалів у Києві (1996, 1997) та пленерів. Персональні виставки у Вінниці. Основні твори: «Пов’язала рушничок», «Ніч Івана Купала», «Футболісти 1941 р.», «Вечеря у полі», «Мої діди», «Сковорода», «Руданський серед селян», «Леонтович з хором», «Леся Українка на Івана Купала», «Пам'яті М.Дерегуса», «Настя Присяжнюк», «Чорнобильські мадонни». Член СХУ (1972).

Література:

Барабан, В. Самобутній стиль митця: [про творч. вінниц. худож. М.Чорного] / В.Барабан // ДТП. – 2005. – 24 груд. – С. 8.

Татарин, М. Художник, що пише в оці сльозу / М.Татарин // Жмерин. меридіан. – 2007. – 13 жовт. – С. 7.

Чорна, М. Блажен, хто вірує в Поділля: творч. М.Чорного / М.Чорна // Вінниц. край. – 2011. – № 4. – С. 108-113: фотогр.

Чорний Михайло Никифорович [Електронний ресурс]: [біогр. довідка, фото] – Режим доступу: http://vinspilka.vn.ua/index.php/artists/9-chornyi  (дата звернення: 21.05.2012) – Назва з екрана.

27 90 років від дня народження Івана Карповича Фурдика (27.11.1923, с.Соболівка Теплиц. р-ну), краєзнавця. Закінчив Тульчинську фельдшерську школу в 1941 р. Учасник бойових дій у Великій Вітчизняній війні. Нагороджений орденами: «Отечественной войны І степени», «За мужність» та 22 медалями. Військове звання – старший лейтенант медичної служби. Інвалід Великої Вітчизняної війни І групи. Наказом Міністерства оборони України № 189 від 13.04.2010 р. йому присвоєно чергове військове звання – полковник. Досліджує минуле рідного краю, друкував у місцевій, обласній та республіканській пресі свої краєзнавчі матеріали, зокрема надрукував в 1972 р. у багатотомному виданні «Історія міст та сіл України. Вінницька область» вміщено його історичний нарис «Соболівка». Фурдик І.К. також відомий як бібліофіл. На протязі багатьох років зібрав велику власну бібліотеку зі значною кількістю раритетів та книг з автографами авторів. На громадських засадах обраний головою ради старійшин с.Соболівка.

Література:

Торохтій, В. В ім’я прекрасного: [про І.К.Фурдика] / В.Торохтій // Вісті Тепличчини. – 2004. – 16 листоп.

Іван Карпович Фурдик [Електронний ресурс]: [біогр. довідка, фото] – Режим доступу: http://www.sobolivka.com.ua. (дата звернення: 21.05.2012). – Назва з екрана.

28 100 років (28.11.1913) з часу функціонування земської школи с.Козятин (нині м.Козятин, сучасна школа № 9). У 1913 р. було побудоване приміщення школи і розпочато навчання. Тоді вона називалась Козятинським земським початковим народним чотирьохкомплектним училищем, побудоване на кошти земства. Навчальний заклад знаходився за селом і його довгий час називали «школа на полі». За час існування зі стін навчального закладу вийшли десятки іменитих людей, які прославили Україну. Серед них багато журналістів, які навчалися у Національному університеті ім. Т.Г.Шевченка, зокрема визнаний мовознавець, доктор філологічних наук, професор Алла Петрівна Коваль. Вона отримала документ про освіту в передвоєнний рік.

Література:

Мельникова, О. А школа не старіє: [Козятин. СЗШ І-ІІІ ст. № 9 – 90 років] / О.Мельникова // Вісн. Козятинщини. – 2003. – 13 груд.

Цвігун, О. Дев’ятій школі – 95 років / О.Цвігун // RІА Козятинщини. – 2008. – 4 груд. – С. 10.

• 60 років від дня народження Наталі Юріївни Ткаченко (28.11.1953, с.Нова Гребля Калинів. р-ну), української поетеси та прозаїка. Закінчила філологічний факультет Вінницького педінституту (1974). Працювала у видавництвах «Музична Україна», «Дніпро», «Радянський письменник», «Молода гвардія». Дебютувала віршами в «Літературній Україні» в 1969 р. Авторка цілої низки збірок віршів. Видала дитячу книгу «Смарагди для Михайлика» (1999). Публікується у періодиці і як перекладачка українською мовою з російської та французької поезії. Член СПУ з 1990 р. Мешкає у Новій Греблі на Вінниччині, завідує літературним музеєм Євгена Гуцала.

Література:

Хоменко, Б.В. Ткаченко Наталя Юріївна / Б.В.Хоменко // З-над Божої ріки: літ. біобібліогр. слов. Вінниччини. – 2-ге вид., перероб. і доп. / упорядкув. і заг. ред. А.М.Подолинного. – Вінниця, 2001. – С. 341-342.

Ткаченко Наталка // Квіт подільського слова: антол. тв. сучас. письм. Вінниччини / за ред. В.С.Рабенчука. – Вінниця, 2010. – С. 437-446: портр.

Наталя Ткаченко // Подільські криниці: хрестоматія з л-ри рід. краю / упорядкув. А.М.Подолинного. – Вінниця, 2006. – Вип. 3. – С. 561-577.

29 190 років від дня народження Матвія Номиса (Матвій Терентійович Симонов) (29.11.1823), с.Заріг, нині Оржиц. р-ну Полтав. обл. – 08.01.1901, м. Лубни тієї ж обл.), етнографа, фольклориста, письменника. Навчався у Переяславському духовному училищі, Полтавській гімназії, закінчив словесний факультет Київського інституту. Вчителював. Впродовж 1852-1855 рр. викладав російську мову і літературу в Немирівській гімназії на Вінниччині. Найґрунтовніша його праця – «Україн-ські приказки, прислів'я і таке інше» (1864). Збірник містить понад 14 тис. прислів’їв та приказок. Чимало у цій книжці фольклорних записів зафіксовано на Вінниччині.

Література:

Хоменко, Б.В. Номис М. / Б.В.Хоменко // Вінниччина фольклорна: довідник / Обл. центр. нар. творчості; упоряд.: А.М.Подолинний, Т.О.Цвігун. – Вінниця, 2004. – С. 56-57.

Гальчак, С. Номис М. (Симонов Матвій Терентійович) // Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С.Гальчак. – Вінниця, 2011. – С. 622-623.

Матвій Номис [Електронний ресурс]: [біогр. довідка]. – Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki  (дата звернення: 21.05.2012). – Назва з екрана.

Цього місяця виповнюється:

• 120 років від дня народження Катерини Яківни Коцюбинської (1893, м.Феодосія – червень, 1963, м.Чернігів), педагога, літературознавця, краєзнавця. Дружина Х.М.Коцюбин-ського. Викладала російську мову та літературу в різних навчальних закладах Феодосії та Києва. Протягом 1926-1934 рр. працювала старшим науковим співробітником музею М.Коцюбин-ського у Вінниці, водночас читала лекції у Вінницькому педагогічному інституті. За її участі вийшли три збірки матеріа-лів про М.Коцюбинського (1940, 1941, 1943), альбом «Будинок-музей М.Коцюбинського» (1934). Є автором двох путівників по музеях – Вінницького та Чернігівського (1930, 1954).

Література:

Подолинний, А.М. Коцюбинська Катерина Яківна / А.М.Подо-линний // З-над Божої ріки: літ. біобібліогр. слов. Вінниччини. – 2-ге вид., перероб. і доп. / упорядкув. і заг. ред. А.М.Подолинно-го. – Вінниця, 2001. – С. 166-167.

Гальчак, С. Коцюбинська Катерина Яківна / С.Гальчак // Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С.Гальчак. – Вінниця, 2011. – С. 568.

Нестерчук, Д. «Життя, присвячене пам’яті брата» [Електронний ресурс]: до 140-річчя від дня народж. Хоми Михайловича Коцюбинського [є кор. інформ. про К.Я.Коцюбинську] / Д.Нестерчук. – Режим доступу: http://narodna.pravda.com.ua/history/4c97e5821c0ed/  (дата звернення: 21.05.2012). – Назва з екрана.

Письменник Василь Дмитрович Кобець, який розпочав свою літературну діяльність півстоліття тому, має у своєму творчому доробку поважний скарб. В першу чергу, тут слід вести мову про його видання вибраних творів у 10-ти томах. Воно вийшло хоч і невеликим накладом, однак, той, хто захоче з ним ознайомитися чи використати для літературних, культурних чи наукових потреб, вони є у бібліотеках області й столиці. Якщо говорити про нього як громадського діяча, то його знає кожен активіст громадських справ в області. Василь Кобець – голова Конгресу української інтелігенції Вінниччини, голова літературно-мистецького об’єднання імені Василя Стуса. Він – редактор літературно-мистецького і громадського журналу «Собор», укладач і видавець більше десятка збірників і книг молодих авторів. Ініціатор та засновник літературної й громадсько-політичної премії «Патріот України» імені Василя Стуса. Василь Дмитрович активно працює в Українському козацтві, а також як сповідник і меценат Української православної церкви Київського патріархату сприяв будівництву ряду храмів. Широке коло занять у цього невтомного діяча, добродійника, блискучого промовця й небайдужого помічника кожного, хто до нього звертається. Діяльність його широкоформатна. Їй потрібно приділяти увагу, енергію і завзяття, але Василь Дмитрович і на підході поважного віку успішно справляється. В народі кажуть, що під лежачий камінь вода не тече. А оскільки Василь Кобець – людина активна, рухлива, то й вирує довкола нього життя на повну потужність.

З його ініціативи організовано молодіжний Трублаїнівський десант, який пройшов шляхами видатного письменника Миколи Трублаїні (через Київ, Харків, Москву, Ленінград, Полярне Коло, Мурманськ) і висадився на криголамі «Капітан Сорокін». Десант повернувся у рідні краї з прапором цього судна, яке протягом багатьох років долало крижані затори у Північних морях.

Перші поетичні твори Василь Дмитрович публікував у районній газеті. Це типовий шлях більшості українських літераторів, що починали виходити до читача через найближчу районну газету, або згодом і працювали в ній. Цього вимагає сама практика, що заключається у позиціях – написати й надрукувати. Так було і в нього, коли його, активіста пера, запрошують на роботу в газету й він тривалий час працює у місцевій пресі. По закінченню служби в армії Василь Кобець у військовій шинелі вступає навчатися на факультет журналістики Львівського державного університету ім. І.Франка, а там, на теренах Львівщини, і працює в Самбірській районній газеті. В редакції він зарекомендував себе як висококваліфікований співробітник та як автор поетичних і публіцистичних творів, які побачили світ і в республіканських газетах, альманахах та видавництвах. Вже там, очолюючи літературно-мистецьке об’єднання «Дністер», Василь Дмитрович проявив себе як талановитий організатор і наставник молоді та громадський діяч, що вникає у суспільні справи робітничих і сільськогосподарських колективів, бере активну участь у культурних дійствах. Треба сказати, що з людьми того краю він підтримує стосунки й до сьогодні.

Поет надрукував свої твори ще в шістдесятих роках минулого століття. Той час характеризується великим творчим піднесенням в Україні. На літературному обрії з’являються Павло Загребельний, Ліна Костенко, Дмитро Павличко, Іван Дзюба, Василь Симоненко, Микола Вінграновський, Іван Драч, Василь Стус, Роман Іваничук, Григір Тютюнник, В’ячеслав Чорновіл, Валерій Шевчук, Василь Захарченко – плеяда, яка по-новому дивилася на ідейно-тематичну спрямованість і стилістичне оновлення українського слова, на розгерметизацію культурного життя у цілому, на зближення національного слова зі світовим літературним процесом і через інтелігенцію – наближення його до народу. Отже, коли в умовах тоталітарного режиму українське слово могло потрапляти до читача тільки через більшовицькі партійні органи, то названі літератори, яких сьогодні називають шістдесятниками (очевидно, дещо звужений термін) поставили питання сміливіше, аж до спроб видавати самвидав і друкуватися за кордоном. Пишу про це тому, що в дусі й на творах цих літераторів виховувався і виростав Василь Дмитрович Кобець. Сьогодні чимало дискутують про те, хто має право називатися шістдесятниками. Я не підштовхую Василя Кобця до шістдесятників, але він виростав і формувався у горнилі цього літературного процесу, прийняв багато положень цих українських патріотів, тому й активно утверджує їхню сподвижницьку й власну духовну національно-патріотичну ідею.

Василь Кобець народився у с.Слободище Іллінецького району, у краю, де активно діяв Кальницький полк І.Богуна і де козацькі традиції, оспівані у народних піснях, продовжуються до сьогодні. Не випадково тема патріотизму й козацької звитяги у нього змагається з іншими темами. За своєю природою він є динамічний лірик, що відбиває реалії життя натурально і просто у римованій, а іноді в поетично-розповідній манері. Таких віршів у нього небагато, але є добрим знаком, що в такий спосіб Василь Дмитрович намагається якнайдетальніше передати реалії життя і включатися в оновлення поетичного рядка розкутим поетичним диханням. Ось фрагмент вірша з однойменної книги «Що запишу у Книгу Життя?»:

Та завше при мені стояла Матір Божа,

Ніжна така, чутлива така і тривожна.

Коли я падав – руку мені подавала.

Коли я змерзав –

Теплом своїм зігрівала.

І казала, що я з козацького роду,

Щоб не гнувся,

Щоб ходив просто і гордо,

Як предок мій, козак Гарасько Кобець,

Що в реєстрі війська Запорізького

1649-го року, Корсунського полку,

Демкової сотні...

Я подав ці рядки, щоб показати, що і в такій манері поет Василь Кобець може конкретизувати свою музу, хоч більшість його віршів – це стрункі римовані форми, кілька десятків яких покладено на музику. І разом із Віталієм Колотієм він навіть видав окрему книгу пісень. Чимало віршів Василя Кобця написані про людей і природу рідного Подільського краю, у нього є задушевні вірші про кохання, які читає молодь, і він сам їх любить декламувати у товаристві юних поетів чи друзів по перу. А його вірш «Шевченко для усіх століть» входить до репертуару багатьох шкільних і аматорських колективів.

Василь Кобець написав понад десяток форматних нарисів, повістей і романів. Свого часу він зважився на тривале творче відрядження на крайню Північ колишнього Радянського Союзу, жив серед геологорозвідників, працював з ними і творив. Тому-то й видав роман «Юрський горизонт», що став помітним явищем української літератури. Твір відображає не лише стійкі характери людей, головно українців, що трудилися в умовах вічної мерзлоти, але й неповторні картини суворого краю, побут тамтешніх жителів, їх звичаї й культуру. Він також написав декілька повістей для школярів, показав, на яких прикладах виховується підростаюче покоління. Особливо тут варто відзначити повісті «Дана, Василько і білий світ», «Незвичайна знахідка...». Нещодавно вийшла у світ повість «Сини лукавого насіяли кукіль», героїня якого Михайлина проходить через нелегкі випробування долі в сучасних умовах.

В останній час письменник інтенсивно трудився над збиранням матеріалів і написанням мемуарно-публіцистичної повісті про Михайла Стельмаха. Він зустрічався і розмовляв з чисельними краянами видатного письменника у селі Дяківці, проаналізував їхні розповіді й написав твір «Зійдуть сніги, і правда проросте». Книга була видана напередодні 100-річного ювілею М.Стельмаха й учасники святкувань отримали її в подарунок. До того ж Василь Дмитрович зважився видати власним коштом і коштом меценатів вибрані твори М.Стельмаха, що вже отримали наші школи. Василь Кобець опікується меморіальною бібліотекою-музеєм М.Стельмаха у Дяківцях, а також є одним з ініціаторів спорудження пам’ятника у його рідному селі. Згадаємо й про таку деталь. Отримавши поважну премію імені І.Огієнка, Василь Дмитрович не тільки переказав кошти премії на культурні цілі батьківщини митрополита Іларіона (І.Огієнка), а й разом зі скульптором А.Бурдейним спорудили в Брусилові пам’ятник великому церковному й культурно-освітньому діячеві.

Нещодавно Вінницьке державне телебачення демонструвало фільм про Василя Дмитровича Кобця та його творчу співпрацю з краянами Іллінецького району. Цей цікавий фільм разом з іншими стрічками культурної телехроніки вкарбовують надовго яскравий образ цього видатного письменника та громадського діяча, який своїм талантом і невтомною працею заслуговує високої народної шани й державного відзначення. І хоча на сьогодні він удостоєний високих церковних і козацьких орденів, переконаний – найбільшою нагородою для нього є повага та вдячність його читачів і всіх тих людей, які з ним працюють і шанують за воістину щедрий талант, працьовитість і добру та сердечну людську вдачу.

Г.П.Мовчанюк

Література

Кобець, В. Вибрані твори: у 10 т. Т. 1 / В.Кобець. – Вінниця: ДП ДКФ, 2010 – 376 с.: фото.

Кобець, В. Дана, Василько і білий світ: повісті / В.Кобець. – Вінниця: Консоль, 2010. – 320 с.: іл.

Кобець, В. Зійдуть сніги, і правда проросте / В.Кобець. – Вінниця: Вид. Рогальська І.О., 2012. – 160 с.: фотогр.

Мовчанюк, Г. На дзвіниці щумить осінь: [до 60-річчя кер. Вінниц. письменницької організації В.Кобця] / Г.Мовчанюк // Він-ниц. газ. – 2003. – 4 листоп. – С. 5.

Лазаренко, В. Робити добру справу не крикливо: [Текст]: [Про причетність В.Кобця і Анатолія Бурдейного до встановлення пам'ятника Василеві Стусу] / В.Лазаренко // Вінниц. відом. – 2004. – 24 берез. – С. 7.

«Прийти в цей світ – зорею спалахнути...»: [Про В.Коб-ця та його творчість] // Поділ. радниця. – 2006. – 8 листоп. – С. 8.

Орден письменнику Василеві Кобцю: [про нагородж. письм. орденом Святого Володимира Великого. Є фото] // Вінницька газета. – 2007. – 8 трав. – С. 1: фото.

Кащук, М. Письменник Кобець отримав другий церковний орден [святого Володимира Великого] [Текст] / М.Кащук // 33-й канал. – 2007. – 2 трав. – С. 3.

Мовчанюк, Г. Піднебесний птах: [до 65-річчя письм. В.Кобця] / Г.Мовчанюк // Вінниччина. – 2008. – 18 листоп. – С. 3: фото.

До ювілею держави: [письм., громад. діячеві, генерал-хорунжому Укр. Козацтва В.Д.Кобцю вручили орден Івана Богуна] // 33-й канал. – 2011. – 7 верес. – С. 23: кол. фотогр.

Михайло Феодосійович Каменюк – поет, публіцист, драматург, перекладач, громадський діяч, радник голови Вінницької облдержадміністрації з питань культури та духовності. Заслужений працівник культури України (1998). Член Національної спілки письменників України (1979), Національної спілки журналістів України (1975). Кавалер ордена Нестора Літописця УПЦ.

Народився 10 листопада 1948 р. у селі Григорівка Могилів-Подільського району Вінницької області в сім’ї колгоспників.

У восьмому класі під впливом учителя української мови та літератури Феодосія Зотійовича Павловського, дядька по материній лінії, який писав вірші та друкувався в районній газеті, Михайло захопився поезією. Невдовзі його несмілі поетичні проби з’явилися на сторінках «Наддністрянської правди» та міжзональної газети «Комсомольське плем’я», що виходила на чотири області. Він став активним учасником районного літоб’єднання (тоді одного з найкращих в Україні) разом із Ніною Гнатюк та Романом Лубківським, що проходив службу у Могилеві-Подільському, вивчав секрети поетичної творчості. І нині Михайло Феодосійович із любов’ю згадує журналістів Олексія Гринчука, Антона Рахліна, поетів Миколу Горобця та Омеляна Горбового, які опікувалися початківцями.

У 1966 р., закінчивши із золотою медаллю Григорівську середню школу, Михайло Каменюк, за порадою Ніни Гнатюк, вступив на філологічний факультет Вінницького державного педагогічного інституту ім. М.Островського (нині Вінницький державний педагогічний університет ім. Михайла Коцюбин-ського).

Як зазначає літературознавець Микола Бондар у післямові до книги вибраних віршів «Стрітення», «в кінці 60-х – на початку 70-х, на які припадає його драматична студентська пора у Вінницькому педінституті (з імпровізованими поетичними вечірками, з машинописним або й рукописним виданням творів літстудійців, із загальноінститутськими зборами, де предметом доскіпливого з’ясування була наявність-ненаявність «націоналістичних» мотивів у творчості й поведінці групованого навколо Каменюка товариства (…), Михайло Каменюк у свідомості багатьох, – а тепер бачиться, що так воно було й насправді, – бачився, мабуть, найцікавішою творчою постаттю в перших рядах тогочасної літературної «молодої хвилі».

У цей час він друкується в обласних газетах «Вінницька правда» і «Комсомольське плем’я». А 1969 р., будучи студентом 3 курсу, розпочинає трудову діяльність кореспондентом у «молодіжці».

Працював кореспондентом, заввідділом сільського господарства у Літинській райгазеті «Радянське життя», спецкором відділу сільського господарства обласної газети «Вінницька правда», власкором республіканських газет «Молодь України» та «Комсомольское знамя», заступником редактора, редактором обласної газети «Комсомольське плем’я». Загалом його стаж у журналістиці – майже 45 років.

На початку 1990-х років Михайло Каменюк – генеральний директор Вінницької державної телерадіокомпанії, де за його ініціативи відкривається цілодобовий телевізійний канал ВДТ-6, перше на Вінниччині молодіжне радіо прямого ефіру «Сьомий континент», молодіжний театр-студія «На Парижі».

Він розробив і втілив у життя проекти обласної газети «Подолія», православної газети «Віра Брацлавщини», газети Фонду «Відродження нації» – «За Батьківщину», власної приватної газети «Правий берег» та Інтернет-журналу «Чорний шлях». Був автором і керівником творчої групи з написання і видання унікальної книги «Чотири вінницькі броди», присвяченої 75-річчю утворення Вінницької області.

У 1986-1992 рр., 1995-1996 рр., з 2008 р. і по даний час Михайло Каменюк – керівник Вінницької організації Національної спілки письменників України. Він подає приклад колегам з інших областей співпраці письменника з владою, пропагування книги, консолідування зусилля творчих спілок у вихованні підростаючого покоління. Послідовно виховує талановиту молодь: готував, редагував, писав передмови до перших книг та доробків. З легкої руки наставника більше двох десятків вінничан, його учнів, прийнято до складу НСПУ у Вінниці, Києві та інших містах України. Він – автор видавничих проектів і організатор великої кількості літературних свят та інших масових заходів, які дозволили Вінниччині здобути визнання одного з кращих регіонів України з розвитку книговидання, поглиблення літературного процесу, омолодження української літератури. Як член Ради НСПУ, сприяє налагодженню контактів вінницьких письменників зі своїми побратимами з інших регіонів.

У доробку Михайла Каменюка – поетичні збірки «Чотири струни» (1971), «Брати по вогню» (1978), «Дихання ріки» (1981), «Прямовисний вітер» (1984), «Чорнило для Геродота» (1985), «Спасівка» (1990), «Окільцьовані птахи» (1991), «Птах безодні. 100 поезій про кохання» (1993), «Місячна ніч в Григорівці» (1998), тритомник: «2000», «Татуювання коня», «Меч і троянда» (2001-2008); «Стрітення» (2008), «Пісні ніжного волоцюги» (2010). До речі, тритомник відзначений на Міжнародній книжковій виставці у Києві спеціальним дипломом «Краща книга нової доби».

2004 р. виходить у світ окремою книгою українською та російською мовами лірична драма «Софія Потоцька», написана Михайлом Каменюком у співавторстві з Іваном Кокуцою. Дебютна постановка п’єси київським театром «Візаві» була здійснена на сцені Національного театру імені Івана Франка у Києві.

Михайло Каменюк є автором та упорядником публі-цистично-літературознавчого збірника «Другий крик з могили Миколи Холодного, почутий і записаний ним у Вінниці» (2010), книги публіцистики «Анкета для Господа Бога» (2011).

Розпочинаючи зі студентських років, презентує Україну на трьох поспіль Всесоюзних фестивалях молодої поезії братніх республік у Миколаєві, Алмати та Горькому (тепер Нижній Новгород). Їздив із творчими відрядженнями до Болгарії, Угорщини, Польщі, ФРН, Франції, Швейцарії, на Кавказ, БАМ, в російське Нечорнозем’я. Як результат – поява не лише власних творів про ці краї та їх народи, але й перекладених книг, які виходять друком в Україні, а твори М.Каменюка, в свою чергу, перекладають на молдавську, російську, білоруську, польську, болгарську мови. Переклав із російської романи В.Войновича «Життя і дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна» та А.Баюканського «Соколині ратники», поетів Польщі, Білорусі, Комі, Росії.

Був членом правління Українського фонду культури, правління Спілки письменників України, редколегії журналу «Дніпро», помічником народного депутата Верховної Ради України першого скликання митрополита Агафангела (О.М.Савіна), одним із наставників жеківської дитячої футболь-ної команди «Данко» – дворазового фіналіста Всесоюзних змагань на приз «Шкіряний м’яч», за що ЦК ЛКСМУ нагородив М.Каменюка Почесним значком.

На посаді головного редактора книжкового видавництва «Книга-Вега» Вінницької обласної друкарні з 2000 р. Михайло Каменюк впорядковує професійне книговидання на цьому підприємстві, продовжує цю справу, ставши першим директором Вінницького обласного комунального підприємства «Книжково-журнальне видавництво», а працюючи на запрошення ректора начальником інформаційно-видавничого відділу Національної академії державної податкової служби України в Ірпені з 2004 до 2007 р., започатковує там роботу професійної регіональної телестудії.

Михайло Каменюк – лауреат журналістської премії імені Костянтина Гришина (1976) та відзнаки НСЖУ «Золоте перо», літературних премій ім. Миколи Трублаїні (1971), ім. Михайла Коцюбинського (1978), ім. Андрія Малишка журналу «Дніпро» (1986), ім. Олександра Олеся (2010), ім. Євгена Гуцала (2010).

Автор низки популярних пісень на музику Г.Татарченка, Л.Дичко, В.Газінського, А.Давидовського, Ю.Васильківського, Я.Поляхівського, В.Ткаченка та інших.

За даними бібліографії США, книги Михайла Каменюка є в Бібліотеці Конгресу США, Нью-Йоркській публічній бібліотеці, в книгозбірнях Гарвардського, Стенфордського, Колумбійського (Нью-Йорк), Іллінойського університетів та університету Торонто (Канада).

В.П.Сторожук

Література

Михайло Каменюк – письменник, журналіст: до 60-річчя від дня народж.: бібліогр. покажч. / Вінниц. ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва; уклад. О.М.Зелена; ред. Г.М.Авраменко, М.Г.Спиця; відп. за вип. Н.І.Морозова. – Вінниця, 2008. – 48 с.

 

Непомітно, от так і холодна зима підкрадеться,

Снігом білим, іскристим сповиє усе навкруги.

В.Кравець

2 75 років від дня народження Костянтина Андрі-йовича Лазаренка (02.12.1938, с.Чуків, нині Немирів. р-ну – 29.12.1998, м.Немирів), українського поета, перекладача, журналіста. Закінчив факультет журналістики Київського університету (1970). Працював у пресі, друкувався з 1959 р. Автор збірок «Ластівки над вікном» (1979), «Материна пісня» (1985), «Сонцем сад проміниться» (1990). Писав також оповідання, виступав як літературний критик і перекладач віршів кабардинських та російських поетів.

Література:

Хоменко, Б.В. Лазаренко Костянтин Андрійович / Б.В.Хо-менко // З-над Божої ріки: літ. біобібліогр. слов. Вінниччини. – 2-ге вид., перероб. і доп. / упорядкув. і заг. ред. А.М.Подолинного. – Вінниця, 2001. – С. 189.

Лазаренко Костянтин Андрійович // Вінниччина журна-лістська: ж-сти нашого краю в засобах мас. інформ. і не тільки…: до 50-річчя утворення НСЖУ: громад.-попул. довід. / авт.-упоряд. В.Лисенко. – Вінниця, 2010. – С. 126.

Минуло 70 років від дня народження і 10 років з дня смерті поета, журналіста, краєзнавця, нашого земляка і колеги Костянтина Лазаренка // Прибуз. новини. – 2009. – 1 січ. – С. 6.

4 100 років від дня народження Костянтина Олександровича Вітавського (04.12.1913, м.Старокостянтинів, нині Хмельниц. обл. – 08.05.1992, м.Вінниця), художника театру. Учасника Другої світової війни. Закінчив Кам'янець-Подільську художньо-декоративну школу прикладного мистецтва (1931), Московський заочний народний університет мистецтв (1934). Працював художником 3-го Вінницького колгоспного театру (1933-1938), Вінницького пересувного театру ім. Т.Шевченка (1938-1941). У 1944-1988 рр. – художник-постановник, головний художник Вінницького українського музично-драматичного театру ім. М.Садовського, де художньо оформив вистави: «За тих, хто в морі» (1946) та «Розлом» (1949) Б.Лавреньова, «Сон князя Святослава» І.Франка (1954), «Оптимістична трагедія» В.Вишневського (1956), «Всіма забутий» Н.Хікмета (1958), «Веселка» (1958), «Антей» (1961), «Острів твоєї мрії» (1963) М.Зарудного. Створював описово-узагальнений зоровий образ вистави з домінуванням найхарактерніших рис епохи та побуту, застосував живописно-ілюзорні елементи разом із об'ємно-просторовими архітектурними деталями; лаконічну композицію поєднано з урочистим звучанням колориту. 1983 р. створив музей історії театру.

Література:

Габелко, В.Т. Вітавський Костянтин Олександрович / В.Т.Га-белко, С.В.Фицайло // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2004. – Т. 4. – С. 620.

Фицайло, С. Благословенний таланом і талантом: [про К.О.Вітавського] / С.Фицайло // Вінниччина. – 2003. – 5 груд.

5 90 років від дня народження Олександра Івановича Бугайова (05.12.1923, с.Жданівка, нині Хмільниц. р-ну – 17.04.2009, м.Київ), доктора педагогічних наук (1984), професора (1986), заслуженого діяча науки і техніки України (1991). Закінчив Київський педагогічний інститут (1956). Працював: учителем (1956-1961); у Міністерстві освіти УРСР (1961-1965); доцентом Київського педагогічного інституту (1965-1973); завідуючим лабораторією Інституту педагогіки Академії педагогічних наук України (від 1973). Наукова діяльність: дослідження теорії й методики викладання фізики в школі, розроблення змісту і структури шкільної фізичної освіти. Брав участь у створенні концепції диференційованого підходу до вивчення шкільних навчальних дисциплін та фізичної освіти в школах України, Державного стандарту шкільної фізичної освіти. Автор чинних програм, навчальних планів і підручників з фізики та астрономії для середніх загальноосвітніх шкіл.

Література:

Березівська, Л.Д. Бугайов Олександр Іванович / Л.Д.Бере-зівська // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2004. – Т. 3. – С. 511.

6 120 років від дня народження Миколи Оверковича Битинського (06.12.1893, смт Літин – 24.12.1972, м.Торон-то, Канада), ученого-геральдиста, художника, військового та громадського діяча. Закінчив педагогічні курси та художньо-промислову школу в Кам’янці-Подільському. Учасник Першої світової війни. У роки визвольних змагань в Україні займав старшинські посади в українському війську. Учасник боїв за вільну Україну (1939). Після Другої світової війни перебував у Німеччині, з 1951 р. жив у м.Торонто, де викладав на курсах українознавства ім. Г.Сковороди та на курсах ім. І.Котляревсько-го. Був членом Української Вільної Академії наук, Братства Святого Володимира та інших громадських організацій.

Література:

Завальнюк, К.В. Битинський Микола Оверкович / К.В.Заваль-нюк // Енцикл. сучасної України (ЕСУ). – К., 2003. – Т. 2. – С. 607-608: портр.

Кучерук, О. Микола Битинський – геральдист, історик, митець [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/uashch/2006_11/S398-419.pdf   (дата звернення 10.05.2012). – Назва з екрана.

8 80 років від дня народження Івана Ілліча Мітюка (08.12.1933, с.Модринець Хрубещовського повіту, Польща – 11.08.2011, м.Вінниця), хірурга, доктора медичних наук (1975), професора (1976). Закінчив Вінницький медичний інститут імені М.І.Пирогова (1956). Головний лікар і завідуючий хірургічним відділенням Верхнянської лікарні м.Лисичанськ Луганської обл. (1956-1960), ординатор хірургічного відділення (1960-1963), завідувач торакального відділення 2-ї міської лікарні (м.Вінниця, 1963-1965), асистент кафедри торакальної хірургії Львівського медичного інституту (1965-1967), головний хірург Вінницького обласного відділу охорони здоров’я і асистент кафедри госпітальної хірургії Вінницького медичного інституту (1967-1968), доцент кафедри торакальної хірургії і анестезіології і, одночасно, заступник декана лікувального факультету (м. Львів) (1968-1973), доцент кафедри дитячої хірургії Львівського медичного інституту (1973-1974). Завідувач кафедри госпітальної хірургії Вінницького національного медичного університету імені М.І.Пирогова (1975-2007). З 2007 р. – професор кафедри госпітальної хірургії цього навчального закладу. Був головою Вінницького обласного наукового товариства хірургів, членом редакційної ради журналів «Клінічна хірургія», «Шпитальна хірургія», лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1997). Автор понад 200 наукових праць, 25 винаходів.

Література:

Мітюк І.І.: [про нього, є фото] // Професор Микола Миколайович Болярський – видатний український хірург і уролог / А.Ц.Боржієвський, Ц.К.Боржієвський, І.І.Мітюк [та ін.]. – Л., 2008. – C. 75.

13 День народження Миколи Дмитровича Леонтовича (13.12.1877, с.Монастирок, нині Немирів. р-ну – 23.01.1921, с.Марківка, нині Теплиц. р-ну), українського композитора, хорового диригента, педагога, фольклориста. У 1887 р. навчався у Немирівській гімназії. Закінчивши підготовчий клас цієї гімназії, вступає до Шаргородської бурси, а з 1892 по 1899 рр. навчається в Кам’янець-Подільській духовній семінарії. Після закінчення семінарії працював учителем музики та арифметики в Чуківській школі, викладав хоровий спів у Тиврівському духовному училищі, організував дитячий хор. На цей період припадає вихід його «Першої збірки пісень з Поділля». З 1902 по 1904 рр. працював учителем церковно-вчительської школи у Вінниці. 1904 р. у Петербурзі склав екстерном екзамени й отримав свідоцтво регента. З 1908 по 1919 рр. Леонтович викладав співи у Тульчинському єпархіальному училищі. Загалом в його доробку близько 200 народних хорових творів. Палкі прихильники творчості композитора 1922 р. заснували на Поділлі філію Музичного товариства імені Леонтовича, його ім’я носила Вінницька хорова капела. У м.Тульчині композитору за проектом скульптора Г.Н.Кальченко та архітектора А.Ф.Ігнатенка споруджено пам’ятник. Його ім’я носить Вінницьке училище культури і мистецтв. Також у Вінниці запроваджено новий мистецький проект – фестиваль хорової музики «Асамблеї Леонтовича». Щорічно у грудні проводяться традиційні вечорниці у музеї-квартирі М.Леонтовича у Тульчині.

Література:

Леонтович Микола Дмитрович: композитор, диригент, педагог.: біобібліогр. покажч. / Вінниц. ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва; уклад.: Т.Марчук, О.Ніколаєць; вступ. ст. А.Завальнюка; ред. М.Спиця. – Вінниця, 2007. – 24 с. – (Наші видатні земляки).

14 80 років від дня народження Петра Панасовича Палія (14.12.1933, с.Козлів Могилів-Поділ. р-ну), українського поета. У 1953 р. закінчив Яришівську середню школу, в 1958 р. – факультет журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка. Кілька років перебував на засланні в Сибірі, що, як пише сам автор, «не пов’язане з творчістю, а з молодістю і нестійкістю». З 1964 р. працював на Буковині, де понад 20 р. – в обласній газеті «Радянська Буковина». Друкується з 1950 р. Автор кількох збірок: «Пісня з Карпат» (1958), «Березіль» (1967), «Повнодення» (1972), «Живу тобою, радосте» (1980), «Син» (1991), «А за Брусницею, а за криницею» (1996), «Прощання з птицями» (1998). Відзначений літературною премією ім. Д.Загула, що присуджується Чернівецькою організацією СПУ. Член СПУ з 1988 р.

Література:

Подолинний, А.М. Палій Петро Панасович / А.М.Подолин-ний // З-над Божої ріки: літ. біобібліогр. слов. Вінниччини. – 2-ге вид., перероб. і доп. / упорядкув. і заг. ред. А.М.Подолинного. – Вінниця, 2001. – С. 256-257.

21 85 років від дня народження Миколи Васильовича Білкуна (21.12.1928, с.Привороття, нині с.Подільське Кам'янець-Поділ. р-ну Хмельниц. обл. – 17.06.1995, м.Київ), українського прозаїка, учасника Другої світової війни. У 1950 р. закінчив фельдшерську школу у Вінниці, працював дільничним фельдшером. Закінчив Вінницький медінститут (1957). З 1958 р. почав працювати в журналі «Перець», був його відповідальним редактором. Згодом у видавництві «Радянський письменник» – заступник головного редактора. Друкується з 1952 р. Ще проживаючи на Вінниччині, видрукував збірку гуморесок «Старший друг» (1955), книгу нарисів «Золоті руки» (1955), повість «Валерій Коваленко» (1957). Працював переважно в жанрах гумору та сатири. Член СПУ з 1959 р.

Література:

Подолинний, А.М. Білкун Микола Васильович / А.М.Подо-линний // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – Т. 2. – К., 2003. – С. 799.

Подолинний, А.М. Білкун Микола Васильович / А.М.Подо-линний // З-над Божої ріки: літ. біобібліогр. слов. Вінниччини. – 2-ге вид., перероб. і доп. / упорядкув. і заг. ред. А.М.Подолинно-го. – Вінниця, 2001. – С. 24-25.

22 180 років від дня народження Марка Вовчка (справ-жнє ім’я Вілінська Марія Олександрівна; інші псевдоніми – Я.Канонин, Українка) (22.12.1833, маєток Єкатерининське, Єлецького повіту на Орловщині – 10.08.1907, хутір Долинський, нині у межах м.Нальчик, Кабардино-Балкарії, Російської Федерації), українського прозаїка, фольклористки. Народилася у дворянській родині українсько-польського походження, виховувалася в приватному пансіоні у Харкові (1845-1846), потім жила в м.Орел. Одружившись із ученим-фольклористом О.М.Марковичем, переїхала в кінці серпня 1855 р. до Немирова. Записувала фольклорні твори різних жанрів, вивчала народну мову, звичаї в селах: Ковалівка, Гунька, Мухівці, Велика Бушинка. У 1857 р. у Санкт-Петербурзі вийшла перша її збірка творів про важку долю українського селянства «Народні оповідання». Протягом 1859-1867 рр. жила за кордоном (в Німеччині, Парижі). У 1867 р. повернулася в Росію. Проживала в Петербурзі, на Кавказі. Протягом 1885-1893 рр. – в Україні. У Немирові діє літературно-меморіальний музей Марка Вовчка (див. у кінці місяця розширену довідку).

Інтернет-ресурс:

Марко Вовчок. Життя і творчість (1833-1907): до 175-річчя від дня народж. [Електрон. ресурс]: бібліогр. покажч: / уклад.: Г.М.Авраменко, Б.В.Хоменко; вступ. ст. «Зоря, що зійшла на Поділлі» Б.В.Хоменка; ред. М.Г.Спиця; відп. за вип. Н.І.Морозо-ва – Вінниця: [б. в.], 2008. – 60 с.– (Наші видатні земляки). – Режим доступу: http://old.library.vn.ua/publications/2009/Vovchok.html (20.12.2011). – Назва з екрана.

• 100 років від дня народження Сави Филимоновича Манзія (22.12.1913, с.Осіївка Бершад. р-ну – жовтень 05.10.2008), вченого, доктора біологічних наук, професора. Після Устянської семирічної школи вступив до Красносільського зоологічного технікуму, а далі – до Київського ветеринарного інституту, який закінчив із відзнакою. Здібного студента помітили і залишили для наукової роботи при кафедрі анатомії сільськогосподарських тварин. Та успішну наукову кар’єру на деякий час перервала служба в армії з 1939 по 1947 рр., участь у Великій Вітчизняній війні, з якої він повернувся з бойовими нагородами. Після повернення до Києва С.Ф.Манзій працював в Інституті зоології АН УРСР. Захистив кандидатську і докторську дисертації. У 1964 р. створив першу в СРСР порівняльно-морфологічну лабораторію біоніки. Наш земляк опублікував 190 робіт, які є новим і вагомим внеском у науку. За успіхи у науковій, науково-організаційній і громадській роботі Сава Филимонович нагороджений орденом «Знак Пошани», Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР, медалями.

Інтернет-ресурс:

Манзій Сава Филимонович [Електрон. ресурс]: [бібліогр. довід.]. – Режим доступу: http://nubip.edu.ua/node/5424 (20.12.2011). – Назва з екрана.

• День народження Насті Андріанівни Присяжнюк (22.12.1894, м.Погребище – 08.06.1987, там само), української фольклористки, етнографа, краєзнавця, педагога. Закінчила двокласну школу, працювала на цукроварні, потім в Одесі – на цукрозаводі та канатній фабриці. Записувати фольклор почала з 1917 рр. У 20-ті роки Н.А.Присяжнюк, маючи зв’язок із Етнографічною комісією і Кабінетом музичної етнографії Академії наук України, розпочала систематичну фольклористичну роботу: записала погребищенське весілля з усіма обрядами і піснями (650 пісень), зібрала сотні пісень інших жанрів, працювала на ниві етнографії та краєзнавства. Усе зібране надсилала до Києва. Значну кількість записів подільської фольклористки надруковано в кількох томах серії «Українська народна творчість». Головним підсумком її життя став збірник «Пісні Поділля» (1976). Її записи є також у Вінницькому обласному державному архіві та обласному краєзнавчому музеї. Щорічно в Погребищенському районі проводиться свято фольклору «Світанки над Россю».

Література:

Настя Присяжнюк: до 100-річчя від дня народж.: біобібліогр. покажч. / Вінниц. ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва; уклад.: О.Ніколаєць; вступ ст. А.Подолинного; ред. М.Спиця; відп. за вип. А.Лучко. – Вінниця, 1994. – 25 с. – (Наші видатні земляки).

Волошенюк, Г. Народної ниви жниця Настя Присяжнюк. – Вінниця, 2010. – 180 с.

25 90 років від дня народження Бориса Наумовича Хандроса (25.12.1923, с.Озаринці, нині Могилів-Поділ. р-ну – жовтень 2006, м.Київ), журналіста, публіциста, кіносценариста, педагога, учасника Другої світової війни. Закінчив Київський університет (1950). Дослідив за архівними джерелами життя та діяльність видатного педагога С.А.Калабаліна, в т. ч. період його перебування на Вінниччині. Відомий як дослідник теми голодомору, висвітлюючи її на матеріалах Вінниччини. Автор кіносценаріїв документальних фільмів «Смертні листи», «Історія одного млина» та ін.

Література:

Шлеймович, М.С. Хандрос Борис Наумович / М.С.Шлеймович // З-над Божої ріки: літ. біобліогр. слов. Вінниччини. – 2-ге вид., перероб. і доп. / упорядкув. і заг. ред. А.М.Подолинного. – Вінниця, 2001. – С. 354-355.

Гальчак, С. Хандрос Борис Наумович / С.Гальчак // Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С.Галь-чак. – Вінниця, 2011. – С. 728-729.

28 70 років (28.12.1943) з часу звільнення м.Козятин від німецько-фашистської окупації. Наприкінці 1943 р. німці зосередили в Козятині великі військові сили. Крім залізничного вузла, тут знаходилися склади військового майна і зброї. Підступи до міста були надійно блоковані. Та війська 1-го Українського фронту, зокрема 1-ї танкової армії, розвиваючи наступ, наблизилися до міста і 28 грудня оволоділи ним. За даними розвідки, в районі міста та залізничної станції готувались до оборони підрозділи трьох піхотних, двох танкових та однієї артилерійської дивізій, чотири полки, шість охоронних батальйонів та інші частини – всього біля 3 тис. чоловік. Нелегкою ціною дісталося визволення міста героям-гвардійцям. 413 солдат і офіцерів навіки спочивають у братській могилі по вулиці 8-й Гвардійській, названій на честь визволителів-танкістів. Серед них – командир розвідувального підрозділу, ст. лейтенант Георгій Іванович Бесарабов. Його ім’я присвоєно одній із вулиць міста. За блискуче проведену операцію по визволенню залізничної станції Козятин і проявлені героїзм командирам-танкістам, підполковнику Івану Никифоровичу Бойку, лейтенанту Володимиру Миколайовичу Підгорбунському, лейтенанту Петру Пилиповичу Гриболєву, старшині Михайлу Івановичу Бушилову присвоєно звання «Герой Радянського Союзу». Імена героїв увіковічені в назвах міських вулиць. У 1977 р. Вищому професійному училищу № 17 залізничного транспорту при-своєно ім’я І.Н.Бойка та встановлено погруддя героя-визволи-теля. З 1965 р. ім’я Героя Радянського Союзу – В.М.Підгорбунського присвоєно школі-інтернату, де функціонує «Музей Бойо-вої Слави» визволителів.

Література:

Бранько, Я. Битва за Козятин: загадки історичної хронології: до 65-річчя визволення Вінниччини / Я.Бранько // Він-ниччина. – 2008. – 25 груд. – С. 2. – (Спец. вип. газ. «Хочу все знати»).

Вільчинська, З. То коли ж звільнили Козятин? / З.Віль-чинська // Вісн. Козятинщини. – 2009. – 26 берез. – С. 6.

Кривов, Л. На Козятинському напрямку: до 67-ої річниці визволення міста / Л.Кривов // Вісн. Козятинини. – 2010. – 23 груд. – С. 6.

29 125 років від дня народження Галини Журби (Домбровська Галина Маврикіївна); інші псевдоніми – Гемень Жмурко, Маврикій Іден (29.12.1888, хутір Олександрія, біля с.Соболівка, нині Теплиц. р-ну – 09.04.1979, Філадельфія, США), української письменниці, мемуаристки. Народилася у польській шляхетській сім’ї, отримала домашню освіту. З 1912 р. жила в Києві, з 1919 р. – працювала редактором Всевидаву, в 1920 р. емігрувала до Польщі. Перебувала у таборі полонених українських вояків у Тарнові, потім жила у Рівному, Здолбунові, Львові. Під час Другої світової війни виїхала до Америки. Перша збірка оповідань «З життя» вийшла в Одесі (1909), друга – «Похід життя» – в Києві (1919). Роман «Доктор Катіоні», що побачив світ у Кракові, став популярним серед української еміграції. Вона – одна із засновників об’єднання українського письменництва в еміграції «Слово» (Нью-Йорк, 1957 р.). У США працювала в жанрах мемуарної літератури. 14 вересня 2012 відкрито літературно-меморіальний комплекс «Хутір Галини Журби» поблизу с. Соболівка Теплицького району.

Література:

Подолинний, А.М. Журба Галина / А.М.Подолинний // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2009. – Т. 9. – С. 691.

Подолинний, А.М. Журба Галина / А.М.Подолинний // З-над Божої ріки: літ. біобібліогр. слов. Вінниччини. – 2-ге вид., перероб. і доп. / упорядкув. і заг. ред. А.М.Подолинного. – Вінниця, 2001. – С. 116-117.

31 95 років від дня народження Ольги Іванівни Копайгородської (31.12.1918, м.Тульчин – 2009, м.Тульчин), краєзнавця, історика, музеєзнавця, директора Тульчинського краєзнавчого музею. На даній посаді працювала з 1950 по 1988 рр. Автор багатьох публікацій з історії Тульчинщини, в тому числі путівників по рідному місту та музею, дослідниця біографій видатних людей, життя яких тісно пов’язане з Подільським краєм. Завдяки її зусиллям у Тульчині відкрито квартиру-музей М.Д.Леонтовича. Нагороджена орденом Дружби народів, Почесний громадянин м.Тульчина.

Література:

Гальчак, С. Копайгородська Ольга Іванівна / С. Гальчак // Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С.Гальчак. – Вінниця, 2011. – С. 562.

Цього місяця виповнюється:

• 135 років від дня народження Сави Романовича Христича (1878, с.Ободівка, нині Тростянец. р-ну – 1929), українського художника. З дитинства захоплювався малюванням та ліпниною. У 1909 р. закінчив повний курс Київського художнього училища. З 1910 по 1916 р. жив у Польщі і викладав креслення та малювання у Полоцькій жіночій гімназії. Через сімейні обставини 1921 р. повернувся на батьківщину, в Ободівку. До 1924 р. працював у Бершадському музеї ім. професора Антоновича. До 110-річниці від дня народження Т.Г.Шевченка закінчив мармурове погруддя Кобзаря і подарував його рідному селу. На жаль, велика частина творчого доробку майстра розпорошена по світу та не збережена в єдиній галереї.

Література:

Кучер, О. З дитинства захоплювався малюванням / О.Ку-чер // Тростянец. вісті. – 2007. – 18 квіт. – С. 3.

«Моя ти зоренько святая! Моя ти сило молодая!», – так звертався до відомої письменниці Тарас Григорович Шевченко у своєму вірші «Марку Вовчку».

Життя і творчість Марка Вовчка – видатної письменниці революційно-демократичного напрямку, талановитої продовжувачки традицій Т.Г.Шевченка – є однією з яскравих сторінок в історії українсько-російського літературного єднання.

Марко Вовчок (Марія Олександрівна Вілінська (22.12.1833, с. Катерининське Євецького повіту на Орловщині, нині Липець-кої обл. – 10.08.1907, м.Нальчик, Росія) приїхала до Немирова у 1855 р. разом із чоловіком О.В.Марковичем, відомим фольклористом, який отримав у гімназії місце вчителя географії й опинився у колі демократично настроєної інтелігенції.

Період життя Марії Олександрівни в Немирові був найбільш плідним у становленні її як письменниці. Перша її книжка під назвою «Народні оповідання», яка вийшла з друку в Петербурзі у 1857 р., написана колоритною українською мовою. Глибокі знання української мови прийшли до письменниці через чоловіка, Опанаса Марковича. Вона упорядковувала його фольклорні записи. Укладала словник української мови. То була нелегка, але вкрай потрібна життєва школа, без якої не було б Марка Вовчка. То був процес глибокого пізнання народу, органічного зближення з ним. Формувалися засади для народження великої письменниці.

В основі одинадцяти оповідань, які увійшли до збірки, використані факти з життя кріпаків навколишніх сіл Немирівського району, в яких вона часто бувала, де спостерігала картини поміщицької сваволі, бачила, в яких страшних злиднях, безпросвітній темряві й безправ’ї жили кріпаки. Безпосереднє спілкування із селянством у той нелегкий час сприяло формуванню поглядів письменниці, позитивно впливало на розвиток її літературної творчості.

«Народні оповідання» Марка Вовчка вражають чіткістю, образністю, багатством народнопоетичних порівнянь, насичені прислів’ями, приказками та фразеологізмами, яких налічується близько 150 і які до цього часу зустрічаються у розмовній лексиці на Немирівщині. Тому досліджувати мову даних творів письменниці дуже цікаво.

Для написання цієї роботи було проведено дослідження, яке являло собою статистику прислів’їв, приказок та фразеологізмів з «Народних оповідань», адже вони й донині використовуються у лексиці мешканців сіл Немирівщини. Вибрані фольклорні елементи досліджені за частотою їх уживання у розмовній мові старшого та середнього віку сільського населення.

Зокрема, визначено такі фразеологізми, як: «Почі́м ківш лиха» («Дознає, неборак, почім ківш лиха») [2, с. 111], як «Марко́ по пеклі» («А сама (пані) товчеться, як Марко по пеклу») [2, с. 80], «як іржа́ залізо» (« Не злюбила вона нас … «Було, так і їсть, як іржа залізо») [2, с. 67]. Фразеологізм «почім ківш лиха» Марко Вовчок запозичила з лексики мешканців села Гунька, «як Марко по пеклі» – з с. Криківці, «як іржа залізо» – з с. Мухівці.

Прислів’я та приказки в оповіданнях допомагають змістовніше розкрити риси характеру героїв, їх поведінку, показати трагічність ситуацій, які вона записувала з розповідей простих людей, спілкуючись під час свого перебування в Немирові. Для прикладу візьмемо такі прислів’я та приказки: «Є, то розійдеться, а нема, то обійдеться» [2, с. 165], «Кому не було добре змалку, не буде й до останку» [2, с. 53], «Як одна біда йде, то й другу за собою веде» («Кажуть люди: як одна біда йде, то й другу за собою веде, то недурно й кажуть») [2, с. 25], «Журбою поля не перейдеш» [2, с. 30], «Плачем лиха не поправиш» («Плачем лиха не поправите») [2, с. 87]. Перших два прислів’я Марко Вовчок запозичила у жителів с. Березівка, третє – с. Чуків, приказки – с. Вовчок.

Своїми «Народними оповіданнями» Марко Вовчок не тільки залишила глибокий слід в історії української літератури, а й увіковічила на папері колоритну українську мову з її прислів’ями, приказками, порівняннями та фразеологізмами, так вправно передавши їхню мелодійність та чуттєвість.

В.Ю.Дем’яненко

Література

1. Вовчок, Марко. Народні оповідання. Повісті: художня літ-ра / Марко Вовчок, 2001. – 252 с.

2. Вовчок, Марко. Народні оповідання: Повісті та оповідання. Для сер. шк. та ст. шкіл. віку / Марко Вовчок, 1983. – 273 с.

3. Деніс, М. Кроткий пророк: повість / М.Деніс, 2010. – 47 с.

4. Крутікова, Н.Є. Дослідження і статті різних років: монографія / Н.Є. Крутікова, 2003. – 540 с.

5. Новицький, А. «Що в імені твоїм, Маріє?: [про відзначення в Немирові 170-річчя від дня народж. Марка Вов-чка (1833-1907)] / А.Новицький // Вінниц. газ. – 2004. – 1 січ. – С. 6.

6. Присяжнюк, Н. Поділля в житті і творчості Марка вовчка / Н.Присяжнюк // Тези доповідей шістнадцятої Вінниць-кої обласної історико-краєзнавчої конференції. 11 лютого 1997 р. – Вінниця, 1997. – С. 15-17.

Архімандрит Антоній (Нетребін), настоятель Лядов-ського Свято-Усікновенського скельного чоловічого монастиря.

Безбах Ілля Васильович, директор Вінницького облас-ного художнього музею, заслужений діяч мистецтв України.

Берладин Галина Василівна, директор Вінницької обласної науково-медичної бібліотеки.

Білоус Валентина Степанівна, директор бібліотеки ВДПУ ім. Михайла Коцюбинського.

Бугайчук Володимир Іванович, начальник КП «Вінницьке трамвайно-тролейбусне управління».

Гальчак Сергій Дмитрович, доктор історичних наук, зав. кафедрою журналістики ВДПУ ім. Михайла Коцюбинського, голова правління Вінницької обласної організації Національної спілки краєзнавців України.

Гнатюк Ніна Юхимівна, поетеса, член НСПУ.

Дем’яненко Вероніка Юріївна, науковий працівник музею «Літературна Немирівщина».

Денисова Людмила Михайлівна, архітектор.

Завальнюк Костянтин Вікторович, кандидат історичних наук, головний спеціаліст Державного архіву Вінницької області.

Колесник Вікторія Василівна, старший науковий співробітник Вінницького обласного краєзнавчого музею.

Марчук Тетяна Олександрівна, зав. відділу рідкіс-них і цінних видань ВОУНБ ім. К.А.Тімірязєва.

Мовчанюк Григір Павлович, кандидат філологічних наук, член НСПУ.

Паламарчук Василь Миколайович, голова Вінницької обласної організації НСЖУ, заслужений журналіст України.

Поляруш Ніна Степанівна, кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури ВДПУ ім. Михайла Коцю-бинського.

Роговий Олександр Іванович, голова міжрайонного краєзнавчого об’єднання «СОБ», член фонду ім. З.Ваксмана, краєзнавець.

Соломонова Тетяна Робертівна, кандидат історичних наук, доцент інституту етнології та загальної історії ВДПУ ім.Михайла Коцюбинського.

Спиця Марія Григорівна, провідний редактор сектору редакційно-видавничої роботи ВОУНБ ім. К.А.Тімірязєва.

Сторожук Валентина Петрівна, поетеса, член НСПУ.

Фицайло Світлана Володимирівна, керівник літературно-драматургічної частини ВОУАМД театру ім. М.Садовського.

Авраменко Г.М. 103

Александров Д.Д. 102

Алексєєв С.І. 178

Асаулюк О.С. 227

Бабенко М.Т. 157

Бабійчук Г.О. 92

Базилевич В.І. 10

Балінський (Ігнатович) Г.Г. 245

Бартош (Литвинова) П.Я. 232

Бевз В.А. 53

Бевз І.В. 209

Бєлканія Г.С. 149

Березовський Б.А. 144

Бєсов Л.М. 158

Битинський М.О. 267

Бичковський О.А. 105

Бі́лаш С.О. 153

Білик В.Д. 50

Білкун М.В. 270

Богатський В.Д. 52

Богач Є.М. 247

Бойко В.О. 49

Бойчук О.П. 215

Бортняк А.А. 132

Боярунець Ю.О. 218

Бралатан П.В. 180

Бруль С.Т. 48

Бугайов О.І. 266

Бучко М.І. 207

Вайнштейн С.Г. 162

Ваксман Залман (Соломон

Абрамович) 184, 193

Валайтіс В.А. 130

Ванжула О.С. 142

Василюк С.М. 183

Верещагін Ф.Г. 148

Винокур О.Г. 98

Висоцький А. 10

Вітавський К.О. 265

Вовчок Марко (Вілінська М.О.) 270, 276

Войнаровська Т.В. 145

Войтецький А.Й. 235

Войцеховський В.Б. 155

Волошенюк І.С. 177, 189

Вороліс М.Г. 53

Ворона А.М. 231

Воронюк О.Д. 47

Воропай О. 242

Гавронський В.К. 142

Гайдуков В.М. 43

Гаккебуш Л.М. 222

Галафутник Б.В. 221

Гандзюк Я.Г. 101, 112

Гарвасюк В.Ю. 129

Гейєр В.Г. 244

Генделека Г.Ф. 127

Герасименко Я.А. 214

Германюк Т.А. 163

Гладкий Ф.Ф. 180

Глинський І.В. 242

Глоба Л.І. 233

Гнатовський В.А. 52

Годованець М.П. 222

Головатюк Є.І. 224

Гончар А.С. 8

Гончар І.Т.10

Гордієвич О.С. 147

Городецький В.В. 156, 168

Городинський С.С. 186

Грач Л.І. 41

Грейм М. 217

Гринник О.І. 184

Грицюк В.Г. 98

Грищу́к І.П. 213

Грінчак В.Я. 132

Гроза С.В. 45, 55

Гуменюк Б.І. 161

Гуменюк П.Д. 128

Гутянський В.І. 188

Гуцало О.Г. 206

Давидюк А.Т. 161

Данилівський П.Ф. 127

Данильчук Б.Г. 179

Демидась Г.І. 129

Денисюк В.І. 228

Джевецький С.К. 185

Длугач М.Й. 218

Добросердов Р.В. 157

Довгополюк М.Л. 10

Домбровська Г.М. (Журба Г.) 274

Доппельмайр В.Г. 10

Доценко (Агата) Г.В. 124

Дребот І.З. 153

Дунаєвська Л.Ф. 166

Дяченко І.О. 186

Жілінскайте К.К. 69

Жовтіс О.Л. 126

Журба Г. (Домбровська Г.М.) 274

Журунова Т.Г. 208

Забаштанський В.О. 228

Завальнюк А.П. 156

Завальнюк К.В. 70

Засідатель Я. (Соколенко І.П.) 9, 21

Зелінський В.А. 64

Земляк (Вацик) В.С. 130, 135

Зінченко А.Л. 182

Зуїха Я. (Сивак Я.М.) 90

Йолтухівський М.В. 66

Ігнатович  (Балінський) Г.Г. 245

Кавун В.М. 205

Каленіченко В.О. 156

Калинович М.Я. 231

Кальницький І.С. 163

Каменюк М.Ф. 244, 260

Каспру́к В.К. 204

Кішка П.М. 9

Кіщук В.В. 100

Клименко К.Г. 235

Кобець В.Д. 241, 255

Коваль І.В. 51

Колісниченко А.І. 69

Коляструк О.А. 63, 76

Копайгородська О.І. 275

Коренєв В.Ф. 10

Космина Н.М. 233

Костецький (Мерзляков) І.В. 145

Костюк Г.Я. 71

Коцюбинська К.Я. 254

Коцюбинський М.М. 131, 219

Кочур Г.П. 245

Кравець М.М. 250

Кузик Г.Й. 66

Кузьменко В.Д. 73

Кульжинський І.Г. 131

Купчишин М.Ф. 236

Кучковський М.В. 227

Лазаренко К.А. 265

Лелека Л.С. 11

Леонтович М.Д. 268

Литвинова (Бартош) П.Я. 232

Лісовий П.М. 222

Лобай Б.І. 239

Луцишин О.Г. 223

Ляхов Г.В. 42

Ляшков А.Я. 48

Мазур О.Г. 205

Мазуркевич О.Р. 243

Малик Х.В. 11

Малиновський Р.Я. 249

Малішевський В.Й. 182

Малько М.А. 143

Манзій С.Ф. 271

Маркович Д.В. 240

Матвієнко А.С. 101, 118

Мельник В.І. 229

Мельничук І.П. 133

Мельничук Т.Ю. 207

Мерзляков (Костецький) І.В. 145

Митрополит Макарій (в миру Свистун Л.М.) 216

Мичак А.Г. 99

Мітюк І.І. 267

Мокін Б.І. 42

Молчановський Н.В. 9

Мотренко Т.В. 248

Мороз О.В. 72

Ніщинський П.І. 220

Новодворський А.О. 9

Номис М. (Симонов М.Т.) 253

Одноколов В.С. 237

Олійничук С.М. 8

Отамановський В.Д. 74, 80

Очеретний В.Ф. 104

Паламар І.Г. 97

Палій П.П. 269

Панченко В.Ф. 178

Парасунько О.А. 159

Пасєка (Троянський) В.К. 151

Пасічник О.В. 225

Пащенко М.М. 126

Перепелюк В.М. 247

Пестель П.І. 178

Пилипенко Г.Ф. 47

Підпалий І.Ф. 224

Пономарчук С.Є. 103

Попенко І.К. 68

Постернак В.К. 93, 107

Приступов В.Л. 72

Присяжнюк Н.А. 272

Прощерук М.І. 162

Рекрут В.П. 46

Реп’ях С.П. 146

Роговий О.І. 239

Руданський С.В. 45

Руденко М.О. 67

Свалюк П.У. 179

Свистун Л.М. (Митрополит Макарій) 216

Семполовський (Лєон) Л. 125

Середа Л.П. 64

Сивак Я.М. (Зуїха Я.) 90

Сиденко Г.Ю. (Яблонська Г.Г.) 42

Сидорук Б.І. 51

Симонов М.Т. (Номис М.) 253

Синєпольський І.І. 99

Сільвестров В.І. 92

Скалецький Р.А. 248

Скрипник В.С. 208

Слободенюк І.Л. 131

Соколенко І.П. (Засідатель Я.) 9, 21

Соколовський М.Д. 148

Стельмах М.П. 152

Стус В.С. 44

Сухомел Г.Й. 215

Танцюра Г.Т. 159

Тарасюк Г.Т. 236

Тельман Й.Г. 241

Ткаченко А.Д. 234

Ткаченко Н.Ю. 252

Ткачук П.І. 165

Тондій Є.Д. 65

Троянський (Пасєка) В.К. 151

Тутковський (Тутківський) П.А. 90

Фоменко О.М. 97

Фурдик І.К. 251

Хандрос Б.Н. 272

Химич Ю.І. 128

Хмелюк В.М. 177

Хоменко Б.В. 150

Христич С.Р. 275

Циганюк В.Ф. 160

Чайковський П.І. 143

Чернобровий В.М. 187

Чорний М.Н. 251

Шевченко М.М. 181

Шевченко Т.Г. 98

Шевчук Ф.Х. 93

Шеренговий О.Г. 100

Шкварко І.П. 204

Шпак В.П. 166

Шпильова Л.М. 43

Юра Г.П. 46, 58

Яблонська Г.Г. (Сиденко Г.Ю.) 42

Якимчук О.І. 216

Від укладача

2013 року виповнюється

Лядовський Свято-Усікновенський скельний чоловічий монастир. До 1000-ліття з часу заснування Архімандрит Антоній «Нетребін» 

Із небуття – в сьогодення. До 180-річчя від дня народження українського художника Яна Засідателя І.В.Безбах

КП «Вінницьке трамвайно-тролейбусне управління». До 100-річчя з часу заснування В.І.Бугайчук

Бібліотеці Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського – 100 років! В.С.Білоус

Вінницька обласна наукова медична бібліотека. До 80-річчя з часу заснування Г.В.Берладин

Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини 2013 року

Січень

Сильвестер Ґроза (Венжик-Ґроза) Sylwester Groza (Wężyk-Groza). До 220-річчя від дня народження польського письменника В.В.Колесник

«Тут ми починали...». До 125-літнього ювілею українського режисера та актора Г.П.Юри С.В. Фицайло

Лютий

Тендітна жінка з … характером. До 55-річчя від дня народження історика, краєзнавця О.А.Коляструк Т.Р.Соломонова

Видатний краєзнавець Поділля. До 120-річчя від дня народження В.Д.Отамановського С.Д.Гальчак

Березень

Грані таланту В'ячеслава Постернака. До 60-річчя від дня народження майстра ковальського мистецтва Т.О.Марчук

Честі не зрадив своєї. До 140-річчя від дня народження військового діяча Я.Г.Гандзюка К.В.Завальнюк

Політик, добродій, поет душею. До 60-річчя від дня народження А.С.Матвієнка Н.Ю.Гнатюк

Квітень

Феномен Василя Земляка. До 90-річчя від дня народження українського письменника Н.С.Поляруш

Травень

Червень

Владислав Городецький – людина-легенда. До 150-річчя від дня народження архітектора Л.М.Денисова

Липень

Натхнення від мами і солов’їв. До 75-річчя від дня народження журналіста і письменника І.С.Волошенюка  В.М.Паламарчук

Зельман Абрахам Ваксман. До 125-річчя від дня народження мікробіолога, лауреата Нобелівської премії О.І.Роговий

Серпень

Вересень

Жовтень

Листопад

Високий політ Василя Кобця. До 70-річчя від дня народження українського письменника Г.П.Мовчанюк

Із серцем Слово нарівні. До 65-річчя від дня народження українського письменника М.Ф.Каменюка В.П.Сторожук

Грудень

Прислів’я та приказки Немирівського краю у «Народних оповіданнях» Марка Вовчка. До 180-річчя від дня народження української письменниці В.Ю.Дем’яненко

Відомості про авторів текстових довідок

Іменний покажчик ювілярів 2013 року

---

 Довідкове видання

Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини

2013 року

Хронологічний довідник

Відповідальна за випуск Н.І.Морозова,

директор Вінницької ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва

 

Укладач, комп’ютерний набір О.Ю.Антонюк

 

Редакційна колегія: Г.М.Авраменко, Т.В.Котуз, О.Г.Поліщук,

Г.М.Слотюк, М.Г.Спиця, Н.В.Спиця, П.І.Цимбалюк

 

Комп’ютерна верстка, технічна коректура,

оригінал-макет, дизайн Н.В.Спиця

 

Підписано до друку 06.11.2012. Формат 60х84/16.

Папір офсетний. Умов. друк. арк. 18.0. Тираж 1000 прим.