Щедрий ти, мій Подільський краю, золотокосими ланами і осінньою розкішшю притомлених садів з налитими силою землі восковими плодами. Зросло чимало у твоєму життєдайному лоні людей невтомної і працьовитої вдачі, щирих серцем і душею, багатих талантом хлібороба і красного письменства, думками високого злету і мужньої звитяги на ратному полі.

Так було, так нині є і буде завше так.

І.Ткаченко

2012 року виповнюється:

650 років (1362) з часу появи першої писемної згадки про м.Ладижин Тростянецького р-ну, м.Хмільник, с.Брацлав, нині смт Немирівського р-ну.

620 років (1392) відтоді, як зафіксована перша писемна згадка про с.Чернівці, нині смт.

580 років (1432) відтоді, як зафіксована перша писемна згадка про села Копистирин і Мурафа, нині Шаргородського р-ну.

560 років (1452) з часу заснування с.Долиняни Мурованокуриловецького р-ну.

520 років (1492) з часу появи першої писемної згадки про с.Мізяків Калинівського р-ну.

460 років відтоді, як у королівському привілеї 1552 р. зафіксована перша писемна згадка про надання с.Уланів (нині Хмільниц. р-ну) магдебурзького права. Збудована в Уланові у другій половині ХVІ ст. фортеця була одним з опорних пунктів шляхетської Польщі.

410 років (1602) з часу появи у джерелах перших згадок про села Котюжинці, Нова Гребля, Польова Лисіївка, Лісова Лисіївка Калинівського р-ну, вперше засвідчено топонім «Липовець» (поряд з Айсином).

400 років (1612) відтоді, як зафіксована перша писемна згадка про с.Балабанівка Оратівського р-ну.

390 років (1622) з часу появи першої згадки про с.Журавлівка Тульчинського р-ну.

300 років (1712) відтоді, як зафіксована перша писемна згадка про с.Бродецьке, нині Козятинського р-ну.

290 років (1722) з часу, як зафіксована перша писемна згадка про с.Сокілець, нині Козятинського р-ну, с.Мончинці Калинівського р-ну.

270 років (1742) з часу появи у писемних джерелах першої згадки про с.Стрільники Шаргородського р-ну.

250 років (1762) відтоді, як зафіксована перша писемна згадка про с.Безіменне, нині Козятинського р-ну.

230 років (1782) з часу, коли в описі Вінницького староства вперше з’явилася згадка про слободу Тяжилів, який нині знаходиться у межах м.Вінниці.

* * *

580 років (1432) відтоді, як Західне Поділля ввійшло до складу Польщі.

520 років (1492) Українському Козацтву, одним із ареалів якого було Поділля.

500 років (1512) відтоді, як у Вінниці на Замковій горі князем К.І.Острозьким, на той час Брацлавського та Вінницького старости, було споруджено замок. Був спалений 1580 р. і більше не відбудовувався. Нині це археологічна пам’ятка на неподалік Староміського мосту.

400 років (1612) з часу створення єзуїтської резиденції та школи у Вінниці.

390 років (1622) з часу відкриття францисканського кляштору у м.Барі.

390 років від дня народження Романа Ониськовича Ракушки-Романовського (псевдоніми: Ракушенко, Рікушченко, Ракушчина, Рокушко) (1622, с.Романівка, нині Бершад. р-ну, – 1703), українського історика, письменника. Як гадають дослідники, – родом із шляхетської сім’ї. Учасник Визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького. У 1658-1663 рр. був сотником, потім наказним полковником Ніжинського полку та генеральним підскарбієм в уряді гетьмана І.Брюховецького. За гетьмана Д.Многогрішного перебрався до Брацлава, де жив до 1675 р., провадячи службу Божу у церкві. Останні десятиліття служив священиком Миколаївської церкви у старовинному місті Стародубі. Літературна діяльність його пов’язана з видатною пам’яткою української історіографії і літератури XVII ст. «Літописом Самовидця».

340 років (1672) відтоді, як за Бучацьким трактатом армія султана Магомета IV заволоділа Поділлям. Брацлавщину султан віддав своєму союзнику П.Дорошенку.

310 років (1702) відтоді, як вибухнуло народне антифео-дальне повстання під проводом С.Палія, С.Самуся, А.Абазина і 3.Іскри (тривало до 1704 р.).

310 років (1702) з часу завершення будівництва дерев’яного триверхого храму Покрови Пресвятої Богородиці в с.Лозова Шаргородського р-ну.

280 років (1732) з часу побудови Свято-Михайлівського храму у с.Митинці Хмільницького р-ну.

275 років (1737) з початку постійного поштового зв’язку у м.Вінниці.

260 років (1752) з часу побудови храму Чуда архістратига Михаїла у Вороновиці, нині смт Вінницького р-ну.

260 років (1752) відтоді, як коштом воєводи Київського та Краківського князя Любомирського засновано Чечельницький костьол.

240 років від дня народження Нахмана Брацлавського (1772-1810), єврейського проповідника-хасида, автора притч і казок. У 1802-1810 рр. жив у м.Брацлаві, нині смт Немирівсько-го р-ну.

230 років (1782) з часу побудови палацу Потоцьких у Тульчині.

200 років (1812) відтоді, як на пожертви офіцерів 28-го єгерського полку в Літині було відкрито першу школу, де навчалося 15 хлопчиків та 2 дівчинки.

200 років (1812) тому відбулася Вітчизняна (франко-росій-ська) війна, яка залишила значний слід в історії Подільського краю.

225 років (1787) відтоді, як було завершене будівництво кляштора (монастиря) кармелітів у м.Бар.

225 років (1787) з часу закладання дендрологічного парку в Немирові.

190 років (1822) з часу побудови у Липовці костьолу.

180 років (1832) з часу відкриття Вінницької (російської) гімназії (у 1847 р. переведено до м.Білої Церкви).

170 років (1842) храму Різдва Пресвятої Богородиці, побудованого в с.Пасинки Шаргородського р-ну.

170 років (1842) з часу заснування Мурованокуриловецького цукрового заводу. Нині не працює.

165 років (1847) з часу відкриття школи у с.Попівці – найдавнішої на Липовеччині.

160 років (1852) з часу заснування нині працюючого Жданівського (Хмільниц. р-н) цукрового заводу.

160 років від дня народження Менахема-Нахума Літинського (1852, Вінниця – 1900), єврейського поета, прозаїка, драматурга, фольклориста, історика.

160 років від дня народження Гната Денисовича Галицького (1852, с.Чемериси Волоські, нині с.Журавлівка Бар. р-ну, – ?), українського і польського віолончеліста, композитора, педагога. Закінчив Петербурзьку консерваторію. Один із засновників музичної школи в Лодзі (1858), де викладав.

160 років від дня народження Чеслава Гермогеновича Неймана (1852-1906), українського і польського історика, юриста, фольклориста, етнографа. Тривалий час жив у Вінниці, працював присяжним повіреним. Тут у кінці 90-х рр. ХІХ ст. зблизився з М.Коцюбинським. Був активним співробітником журналу «Киевская старина». Автор ряду праць з питань українського фольклору та археології. 1886 р. Ч.Г.Нейман дослідив 2 кургани біля с. Переорки Вінницького повіту, в яких виявлено поховання на давньому горизонті головою на північний захід із залізними списами, ножами та кінською збруєю. Крім того, він обстежив і описав пам’ятки у Вінницькому повіті: у лісах коло с.Стрижавка – систему валів, кургани, у с.Якушинці – городище. Нейман також провадив розвідкові розкопки у м.Стара Синява Літинського повіту і оприлюднив знахідки з них. Його праці є значним вкладом у розвиток краєзнавства на Поділлі.

150 років (1862) з часу заснування Бабинського цукрового заводу (Іллінец. р-н, ліквідований у 2006 р.): Вищеольчедаївського цукрового заводу (Муровано-Куриловец. р-н, ліквідований в 1999 р.)

150 років (1862) з часу відкриття шкіл у селах Зозівці, Козинцях, нині Липовецького р-ну, церковно-приходських шкіл у селах Пагурці, Зозулинці, Пустовіти, Думенки, Сулківка, Торчин Хмільницького р-ну, с.Четвертинівка Тростянецького р-ну, с.Дяківка Бершадського р-ну, с.Івашківці Шаргородського р-ну.

140 років (1872) відтоді, як у Хмільнику побудована Свято-Троїцька церква. За часи свого існування жодного разу не зруйнована. За цей період була відчинена для всіх православних міста. Входить в перелік семи чудес Хмільника.

140 років (1872) з часу відкриття церковно-приходських шкіл грамоти в селах Філіопіль, Петриківці Хмільницького р-ну.

140 років (1872) з часу заснування Немирівського спиртового заводу, Немирівського цукрового заводу (ліквідований у 2007 р.).

130 років (1882) з часу заснування журналу «Киевская старина», де вміщувалися численні публікації про Вінниччину (виходив до 1906 р.).

130 років (1882) відтоді, як у Шаргороді було відкрито однокласне народне училище, нині це Шаргородська середня загальноосвітня школа, в с.Пеньківка цього ж району відкрито міністерське училище.

120 років (1892) у перекладі нашого земляка П.Ніщинського вперше українською мовою була видана «Одіссея» Гомера.

120 років (1892) з часу відкриття церковно-приходських шкіл у селах Клітенка, Пагурці, Рибчинці, Сьомаки Хмільниць-кого р-ну.

110 років (1902) відтоді, як у Вінниці розпочав роботу Народний дім, побудований за проектом архітектора Г.Артинова. Головною метою його діяльності стало просвітництво, в основному для молоді. В приміщенні будинку була добре влаштована сцена з декораціями, розміщена бібліотека, читальня Товариства тверезості. Тут проводилися народні читання, розважальні вечори. Під час Першої світової війни у приміщенні знаходився лазарет на 26 ліжок, який був відкритий Комітетом Червоного Хреста на пожертви населення. На жаль, будівля Народного дому не збереглася. Нині на цьому місці, по вул. Коцюбинського, 53, знаходиться приміщення Вінницького будівельного технікуму.

110 років (1902) закладу «Середня загальноосвітня школа І-ІІІ ст. № 11 м.Вінниці».

110 років (1902) Вахнівській сільській лікарні, нині Липовецького р-ну.

110 років від дня народження Костя (Костянтина Андрійовича) Довганя (1902, за ін. даними – 1892, с.Жахнівка, нині Тиврів р-ну – 13.07.1937, Київ), книгознавця, літературного критика, бібліографа. Працював секретарем кабінету читачівства Українського наукового Інституту книгознавства, був секретарем журналу «Критика». Репресований, реабілітований 1957 р.

100 років з часу відкриття (1912) в с.Комсомольське Козятинського р-ну костьолу святого Йоана Непомуцена.

100 років (1912) відтоді, як у с.Турбів Липовецького р-ну було відкрито невелике підприємство по видобутку каоліну. Поклади турбівського каоліну за своїми запасами – на другому місці в Європі. У 1927 р. на базі старого підприємства спорудили новий завод, потужність якого в довоєнний період досягла 38 тис. т каоліну на рік. Нині – це ВАТ «Турбівський каоліновий завод». Основна продукція заводу – каолін збагачений для виготовлення гумово-технічних та пластмасових виробів, штучної шкіри та тканини. Спільно з ТОВ «Екогарнет» займається також переробкою відходів виробництва каоліну. Продукція – пісок різної фракції та складу, який використовується для фільтрації води.

100 років (1912) з часу заснування у с.Росоша Липовецького р-ну паперової фабрики. Випускала такі види продукції: картон плоского шару, гофрокартон, ящики, піддони для пакування горілчаних виробів, папір мазутований. Потужність фабрики була 4800 тис.т продукції в рік. Нині ліквідована.

100 років (1912) з часу побудови земської лікарні у с.Нова Прилука Липовецького р-ну, нині вона – в складі Турбівської міської лікарні.

100 років (1912) з часу побудови храму святого великомученика Димитрія Солунського у с. Салинці Немирів-ського р-ну.

100 років (1912) з часу:

– побудови за проектом міського архітектора Г.Артинова: першої у Вінниці шестиповерхової будівлі готелю «Савой» (нині готель «Савой-Вінниця»). Готель був обладнаний центральним водяним опаленням і електроліфтом;

– відкриття у Вінниці першої лінії трамвайного сполучення центру та Замостя;

– заснування у Вінниці взуттєвої фабрики «Ястреб» (сьогодні на її території торговельно-розважальний комплекс);

– відкриття у Вінниці учительського інституту, четвертого на той час у Київському навчальному окрузі і восьмого в Україні. Його першим директором призначено М.Д.Запольського.

100 років від дня народження Тимофія Омеляновича Грубого (1912, с.Савинці Тростянец. р-ну – ?), повного кавалера ордена Слави.

100 років від дня народження Рувима Яковича Лернера (1912, м.Янів, нині с.Іванів Калинів. р-ну, – 1972), єврейського мовознавця, фольклориста.

90 років (1922) відтоді, як у Вінниці розпочато створення Подільського губернського історичного архіву для зберігання дореволюційних архівних документів. З його заснування бере початок історія сучасного Державного архіву Вінницької області.

90 років (1922) відтоді, як в с.Уладівка Літинського р-ну почали працювати сільська бібліотека, дитячий притулок, клуб, де було організовано роботу драмгуртка і оркестру.

90 років (1922) з часу заснування Браїлівського цукрорадгоспу (Жмерин.р-н).

90 років (1922) відтоді, як у маєтку колишніх панів Сабанських в с.Верхівка Тростянецького р-ну була організована агропромшкола. 1939 р. навчальний заклад перейменовано у Верхівський сільськогосподарський технікум. На підставі Постанови Кабінету Міністрів України № 895 від 21.09.1997 р. він був реорганізований у підрозділ Вінницького державного аграрного університету. З 2009 р. – це Верхівський коледж Вінницького національного аграрного університету.

90 років (1922) відтоді, як в с.Дашківцях Літинського р-ну було організовано товариство спільного обробітку землі.

90 років (1922) з часу заснування у м.Вінниці протитуберкульозного диспансеру.

90 років (1922) відтоді, як у Тиврові було відкрито перший в області сільський кінотеатр.

90 років від дня народження Андрія Дмитровича Ковбасюка (1922, с.Кам’янка, нині в межах смт Липовець – 1959), Миколи Васильовича Савчука (1922, с.Ялтушків Бар. р-ну), повних кавалерів ордена Слави.

80 років (1932) з початку Голодомору 1932-1933 рр. На Поділлі (сучасні Вінницька та Хмельницька області) від голоду загинуло від 781 тис. 574 чол. до 1 млн.127 тис. 761 чол. Архівні джерела містять суперечливу інформацію. Населення Поділля до Голодомору становило 4 млн. 726 тис. 400 чол. Якщо ж брати до уваги і сім районів, які відішли у жовтні 1932 р. від Вінницької області до Київської (в 1937 р. чотири з них знову увійшли до складу Вінницької області), кількість жертв голодомору подолян буде ще більшою.

80 років (1932) з часу створення Турбівської МТС (Липовец. р-н). 1960 р. на її базі було розпочато будівництво заводу чавунних водопровідних труб, який 1964 р. реорганізований у машинобудівний. Нині це ВАТ «Атеко», який спеціалізується на виробництві універсально-прибиральних машин для комунального господарства: механізованого прибирання вулиць, очищення їх від снігу, посипання доріг піском у зимовий період – всього 13 найменувань машин. За технічними характеристиками продукція заводу не поступається західним аналогам.

80 років (1932) з часу заснування Чечельницького молочного заводу, нині ТОВ «Чечельницький молочний завод».

80 років (1932) з часу відкриття Жмеринського тютюно-ферментаційного заводу.

75 років (1937) з часу відкриття Бершадської районної бібліотеки для дітей, Чернівецької публічної бібліотеки, нині Чернівецька центральна районна бібліотека.

75 років (1937) відтоді, як засновано ЗАТ «Хмільникмеблі». Це одне із 16-ти діючих деревообробних підприємств області. На сьогодні воно випускає у широкому асортименті корпусні меблі, спальні гарнітури, м’які меблі, кухні, столи обідні та інше.

60 років (1952) з часу відкриття закладу «Середня загальноосвітня школа І-ІІІ ст. № 26 м.Вінниці».

50 років (1962) з часу виходу в світ документальної повісті Івана Авксентійовича Безуглого «Тайны «Вервольфа» (Вінниця, 1962).

50 років (1962) з початку забудови у Вінниці житлового масиву Вишенька.

50 років (1962) відтоді, як у с.Слобода-Яришівська Могилів-Подільського району створено аматорський фольклорно-етнографічний ансамбль «Горлиця».

50 років (1962) з часу започаткування Вінницькою обласною бібліотекою ім. К.А.Тімірязєва (нині ОУНБ) видання «Календаря пам’ятних дат по Вінницькій області». Перший випуск (тираж – 50 прим.) вміщував знаменні і пам’ятні дати в політичному, господарському і культурному житті Вінниччини 1962 р. Спочатку випуски календаря адресувалися бібліотечним працівникам, тому містили детальні рекомендації щодо використання ними включених у календарі матеріалів. З роками постійно удосконалювалася структура видання, змінювалися його назви, читацьке призначення, принцип наповнення основного ряду дат, включення довідкових статей та бібліографії, спосіб друку, дизайн, наклад тощо. Сьогодні традиційне щорічне видання ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва – це хронологічний довідник «Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини … року». В підготовці довідкових статей до нього беруть активну участь науковці Вінниці, краєзнавці, спеціалісти різних галузей. Адресується довідник широкому загалу вінничан, які зацікавлені у вивченні та поширенні краєзнавчих знань.

50 років (1962) відтоді, як у с.Морозівка було відкрито пам’ятник 114 воїнам-односельчанам, які загинули на фронтах Другої світової війни (скульптор Пархоменко), у с.Немерче – пам’ятник на вшанування 148 воїнів-односельчан, які віддали своє життя за Перемогу над фашизмом (скульптори Костевич, Кулагін). Муровано-Куриловецький район.

50 років (1962) відтоді, як у Вінниці розпочато трансляції телевізійних програм.

40 років (1972) з часу відкриття Музею Героя Радянського Союзу В.В.Порика в с.Порик Хмільницького району.

30 років (1982) з часу відкриття Музею лісового господарства Вінниччини у Вінниці; Музею історії с. Жабелівка Вінницького району.

30 років (1982) з часу відкриття закладу «Середня загальноосвітня школа І-ІІІ ст. № 20 м. Вінниці».

30 років (1982) з часу заснування Журавлівської дачі (Тульчин. р-н) – ботанічного заказника загальнодержавного значення площею 582 га.

30 років (1982) з часу відкриття у м.Калинівка пам’ятника партизанам. Напис на постаменті: «Партизанам, які діяли в роки Великої Вітчизняної війни на території Калинівського району». Автор – скульптор А.Довженко.

25 років (1987) відтоді, як у Вінниці державна комісія прийняла адмінбудинок по Хмельницькому шосе – «Книжка».

25 років (1987) з часу відкриття санаторію «Поділля» у Хмільнику.

25 років (1987) Піщанському краєзнавчому музею.

20 років (1992) з часу створення Вінницької єпархії Української Православної Церкви Київського Патріархату у межах Вінницької області. Сьогодні в єпархії служить 112 священослужителів. Парафії об’єднані у 21 благочиння. На парафіях діє двадцять недільних шкіл для дітей. Єпархія бере активну участь у громадському житті області. Представників Вінницької єпархії зазвичай запрошують на різного роду конференції, виставки, громадські заходи, на радіо і телебачення.

20 років (1992) з часу відкриття Картинної галереї у смт Муровані Курилівці. В її основі – твори відомого українського художника Федора Зотиковича Коновалюка (1890-1984), уродженця с.Калівка, нині с.Ягідне Мурованокуриловецького району. Галерея розміщена у районному Будинку культури і нараховує понад 100 предметів. Щороку її оглядають близько 10 тис. відвідувачів.

20 років (1992) з часу заснування бренду української горілчаної компанії Nemiroff, яка за ці роки виросла до світового концерну та одного з найбільших світових імен в галузі. Продукцію компанії знають у 72-х країнах світу, вона займає третю позицію у світі серед виробників. Всі 28 продуктів теперішньої лінійки міцних напоїв виготовляються підприємством на основі чистих біо та органічних продуктів. До свого 20-річчя компанія створила новий продукт – перший в Україні преміальний еконапій Nemiroff-Distinct.

20 років (1992) з часу створення Вінницького обласного осередку Національної Спілки майстрів народного мистецтва України. Його основне завдання – сприяти розвитку народного мистецтва у Вінницькій області, відродженню відомих в минулому осередків гончарства, ткацтва, вишивки, народного малярства, виявлення сучасних народних майстрів, популяризація їх творчості, освітня діяльність. 18 років його очолював Федір Панчук, відомий вінницький художник, заслужений діяч мистецтв України, а нині осередком керує Іван Горобчук, художник, заслужений майстер народної творчості України.

На початку ХІХ ст. вся Україна входила до складу Російської імперії, а відтак всі удари й поразки, як і всі успіхи та перемоги «Великоросії» неодмінно давалися взнаки й на її території.

Коли 12 (24) червня 1812 р. Наполеон І повів свої головні сили на Москву, він не забув і про український напрямок. За його наказом австрійський, польський і саксонський корпуси під загальним командуванням генерала Реньє незабаром окупували частину Волинської губернії. Важливу роль у забезпеченні ІІІ Обсерваційної армії О.Тормасова відіграв у цей час Подільський регіон.

Ще 1810 р. на Україну були направлені французькі агенти, які мали підтримку серед польського населення. У 1811-1818 рр. сталися пожежі у Києві, Кам’янці-Подільському, Липовці та інших повітових містах, які були використані владою для роздування антифранцузьких і антипольських настроїв.

З натхненням зустріли призначення головнокомандуючим діючої проти Наполеона армії М.І.Кутузова подоляни, які давно знали знаменитого полководця. Зокрема, вінницький дослідник Я.Бранько відзначив перебування Михайла Іларіоновича на наших землях у 1792 р., коли він очолював повітовий корпус так званої Української армії, яку кинули на польських повстанців. Про це в одній з академічних біографій великого полководця читаємо: «Виступивши з Молдавії в кінці квітня, війська Кутузова переправились біля Могилева через Дністро, і пішли в напрямку Вінниці. Великих військових зіткнень під час цього маршу не було».

Переправа біля Могилева-Подільського сталася 7(18) травня 1792 р., а вже наприкінці цього місяця командуючий польськими військами Ю.Понятовський відвів свої гарнізони з Меджибожа, Літина, Хмільника, Брацлава, Немирова, Красного, Ладижина, Тульчина до Уланова і потім на Волинь. (Цікаво, що під час походу Наполеона Ю.Понятовський очолив збройні сили Варшавського Герцогства). У 1805 р. М.Кутузов командував Першою, або Подільською армією, чиї полки стояли від Придністров’я до Волині. У 1806-1808 рр. Михайло Іларіонович, як Київський генерал-губернатор, опікувався і Подільською губернією. У квітні 1808 р. прославлений полководець, ідучи на війну з Туреччиною, розквартировував свої полки у Вінницькому, Могилівському, Летичівському, Проскурівському, Ушицькому повітах. У травні 1812 р. він, як командуючий Молдавською (Дунайською) армією, підписав з Туреччиною вигідний Бухарестський мир, що дозволило потім передислокувати вивільнені сили проти французьких нападників.

Наприкінці травня поштові станції Липовецького повіту готували по 30 коней для забезпечення проїзду переможця турків до Житомира. Звістку про призначення головнокомандуючим М.І.Кутузов отримав у своєму помісті Горошкові під Житомиром, і негайно дав наказ розквартированим там військам рухатись на Волинь. 50-тисячна Дунайська армія, на чолі якої тоді стояв Чичагов, передислокувалася через Поділля і відразу змінила негативний для росіян баланс сил на Волинському театрі військових дій.

Ще до офіційного початку бойових дій став створюватися рухомий «магазин» для російської армії (7000 волів з 1000 підвід). З вересня 1812 р. Поділля за наказом Чичагова надало 1719 пароконних підвід для продовольчого забезпечення військових дій. Їх відправили у Волинську губернію. Для постачання 3-ї Західної та Дунайської армій у багатьох містах та містечках Поділля заклали, так звані, «магазини» – склади продовольства, фуражу, спорядження та інших ресурсів.

Велику роль у тиловому забезпеченні зіграли «магазини» вздовж Дністра: у Жванці, Могилеві, Ямполі, Дубоссарах і Тирасполі. Сюди з українських губерній позвозили 90 тис. четвертей борошна, 8,2 тис. четвертей круп, 120 тис. четвертей вівса і т.д.

За кілька місяців до початку вторгнення Наполеона інспекцію складів кількох українських губерній зробив майбутній Герой Вітчизняної війни генерал П.Багратіон, який доносив військовому міністру: «Волинської, Київської і Подільської губернії запасні магазини майже всі надзвичайно розпорошені, а в іншому місці хліб складений по коморах і сараях, не захищених від вогню». За наказом П.Багратіона, біля складів обладнали наметні вартові приміщення і посилили караули.

З початком бойових дій від подолян Вінницького, Летичівського і Проскурівського повітів до армії Багратіона надійшло 5176 пудів сухарів, а для Дунайської армії, яка через Поділля прямувала на Волинь – 3750 коней, 1450 підвід та різний необхідний інвентар. Лише в першій половині жовтня 1812 р. у Тарутінський табір з Подільської і Волинської губерній прибуло 10812 стройових коней, які негайно були розподілені по кавалерійських частинах.

Разом з провіантом направлялися і добровольці, про що дізнаємося із рапорту липовецького лікаря Клодницького Київському лікарському правлінню від 22 червня 1812 р. «про призначення мене, на виконання припису головнокомандуючого 2-ю західною армією пана генерала від інфантерії князя Петра Івановича Багратіона, у воєнний госпіталь…, і що таке призначення сходиться з ревносним моїм бажанням бути корисним державі…».

Губернські адміністративні установи, маючи рекомендації вищих чинів імперії, організовували різні добровільні акції. Після залишення ворогом Москви на місця стали розсилати переможні реляції. Збереглися численні вказівки, щоб їх: «віддрукувати в типографії губернського правління, розіслати оні у всі присутсвенні місця, в Дворянські Комісії і Губернському Маршалу при повідомленнях, а Повітовим Маршалам, в Таможні, Карантинні Контори, Бродські поліції і нижні земські суди при указах з тим, щоб по цьому у відомстві своєму учинили би оні відомими».

Активну роботу по підняттю патріотичних настроїв зіграли духовні правління, подільський семінарський лектор, інші духовні особи. Вони організовували церковні служби, збір пожертв (в т.ч. від священиків і дияконів). Лише з Могилівського повіту надійшло 57 руб. сріблом і 66 руб. асигнаціями. У Могилівському духовному правлінні при підготовці до святкування перемоги над Наполеоном у 1814 р. передбачалися нагороди у вигляді хрестів з надписом «1812 рік».

Навіть католицьке духовенство не стояло осторонь, про що дізнаємося з літопису Вінницького капуцинського кляштору: «Весь червень збирали для армії вози, коней і волів. Ще збирали волові підводи для доставки на них війську припасів. Для збору цих підвід і відсилки їх були обрані погонщики. Транспорти були направлені в Мінськ, потім надійшло розпорядження вести їх до Києва. Надійшло розпорядження, щоб із ста душ нарядити одного воїна-козака з усією амуніцією і кіньми. В грудні прийшло розпорядження декана про обов’язкове оголошення (з костьольної кафедри) вістей про перемогу руських над ворогами».

Частина священослужителів пішла в армію і разом з усіма проливала кров за перемогу. Ось лише кілька стрічок з прохання ополченця Данила Скрицького до Подільської консисторії:

«…В 1812 році з іншими священо- і церковно-служительськими дітьми поступив у тимчасове військове ополчення з тим, щоб по закінченню військових дій міг бути повернутий на попереднє мешкання. Знаходячись на службі в Катеринбурзькому піхотному полку, будучи пораненим під містом Лейпциг у ліву руку відсіченням картеччю трьох середніх перстів, від чого вже нині вилічений, переведений із того ж полку у Вінницьке комісаріатське депо, звідти у колишню рухому 22 номера інвалідську полуроту, а звідсіля в інваліди Кам’янець-Подільської губернії. Нині ж бажаю бути повернутим на попереднє мешкання в духовне відомство при рідному дяді Брацлавського повіту с.Гут приходському священику Іоані Яворському, по спроможності до посади дяка…»

Ще 5 червня 1812 р. в Україну був надісланий попередній указ про формування у Київській і Подільській губерніях чотирьох кінних козачих полків «з людей до козачої служби гідних і здавна навикам і бажанням до неї відомим». Та дворянські збори, на яких покладалися організаційні моменти, не приступили до конкретної роботи, аж поки не розпочалися військові дії. Вже 28 червня «генеральна розкладка» про місця збору козаків була розіслана по Київській губернії (до неї входили тоді Липовецький та Махнівський повіти, які знаходилися у межах північно-східної Вінниччини). За кожним полком закріплювалося по чотири повіти, зокрема 1-й полк формувався у Махнівці (нині с.Комсомольське Козятинського р-ну) із козаків Махнівського, Липовецького, Радомишльського та Сквирського повітів. Просилися туди і жителі сусіднього Вінницького повіту Подільської губернії (так, відставний прапорщик Іван Маковський подав відповідний рапорт Військовому міністру Барклаю де Толлі і Махнівському городничому Єфимовичу). 2-й полк було сформовано у Білій Церкві, 3-й – в Умані, 4-й – у Кам’янці-Подільському.

В цілому комплектування цих формувань зайняло близько 40 днів, після чого Київська та Подільська губернія поставили 4800 козаків. Полками, сформованими на території Вінниччини, командували: 1-м – полковник Турчанінов, 4-м – майор Мініцький. Кожен полк загальною чисельністю до 1200 чол. складався з 2-х батальйонів, 38-ми ескадронів. Ескадрон нараховував 150 козаків – здебільшого колишніх міщан і селян.

Подільська губернія найшвидше виставила самий перший український козацький полк – 1100 козаків, більше 7000 коней, 7000 волів, близько 4000 підвід, 1746 погоничів і т.д. Козацькі загони формувалися у Балтському, Брацлавському, Вінницькому, Гайсинському повітах.

Кожна губернія надала своє форменне обмундирування, на що збирали по 1,5 рублі з кожної ревізької душі. Для прикладу, Київські козаки (в їх число входили і жителі сучасних північно-східних районів Вінниччини) носили «куртки сині з комірами по полках, шаровари сірі з випушкою по полках, пояси за зразками, шапки з витешкетами, шинелі, портупеї з получушками, ладунки та чемодани». Кожен полк мав свій прапор, а його командний склад формувався з відставних офіцерів та унтер-офіцерів. Вони користувалися усіма правами уланських частин російської кінноти.

За порівняно короткий час інтенсивна військова підготовка, помножена на козацькі традиції та звичність українців до військової служби, привели до формування цілком боєздатних частин. Усі командири полків відзначали сумлінність та дисциплінованість козаків. В одному з рапортів військовому міністру полковник Вітте підкреслював, що козаки «служать з ревністю надзвичайною».

Іван Йосипович Вітт, або Вітте (1781-1840) більше знаний як син скандально відомої грекині Софії, потім відбитої графом С.Потоцьким у його батька – Й.Вітте, коменданта Кам’янець-Подільської фортеці. Та мало кому відомо, що колишній волонтер Наполеонівської армії в червні 1812 р. перейшов на бік Олександра І і за наказом царського уряду безпосередньо займався формуванням 4-х козацьких полків Київської та Подільської губерній. Він керував ними в ранзі начальника бригади, з жовтня 1812 р. – генерал-майора. Коли восени 1814 р. Олександр І своїм наказом демобілізував ополченців-козаків, кінно-козацьку дивізію з Київщини і Поділля в Українську козацьку (уланську) дивізію (4 полки) на чолі з нашим героєм. А ще через три роки її влили до складу Бузької уланської дивізії – І.Вітте знову очолив козаків.

У радянських істориків організатор козацького ополчення не користувався популярністю, бо був тією особою, що повідомила Олександру І таємницю про існування декабристських товариств. За вірність присязі і особисту мужність у боротьбі з польськими повстанцями Микола І вручив йому коштовну шаблю «За хоробрість» і призначив шефом українського уланського полку – наступника слави козацьких ополченців 1812 р.

Який же бойовий шлях козаків? 4-й подільський полк разом з іншими визволяв Волинь і відзначився під час штурму Бреста. Згідно наказу, він супроводжував артилерійський полк 3-ї армії. 1-му, 2-му, 3-му українським полкам дивізії полковника Вітте було доручено в складі 3-ї армії захищати Брест, що вони й «виконували з найкращою ретельністю». Бойовий шлях «української козачої дивізії» аж до взяття Парижа занотував і видав у вигляді журналу Іван Похвиснев.

Ще одним наказом – 12 червня 1812 р. у Київській, Волинській та Подільській губерніях створилися для козацької та конвойної служби загони, так званої, «лісової варти». Її чисельність у Кам’янці-Подільському досягла 505 чоловік, яких незабаром перекинули на Волинь у 3-ю західну армію О.Тормасова разом зі 395-ма «лісовими козаками» з Київщини і 165-ма – з Волині (всього з 3-х губерній – 1064 чол.).

6 липня російський уряд видав маніфест про створення «другої оборони» – земського ополчення. Формально це не поширювалося на українські губернії, проте селянство валом повалило захищати Вітчизну. Загалом українські губернії (в т.ч. Подільська) дали 75 тис. ополченців!

Проте патріотичний запал з острахом сприймався правлячими класами. За особистим наказом імператора Олександра І, всі 5000 ратників ополчення Київщини були переведені в рекрути. Тоді ж у 4-й уланський полк рекрутували нікому ще невідомого Устима Кармалюка. Як і іншим, це йому не сподобалося, і він на початку 1813 р. дезертирував з місця служби у Кам’янці-Подільському, щоб стати легендарним народним месником. Як співалося у народній пісні: «Не захотів Кармалюк цареві служити…». У жовтні 1812 р. в ході чергового солдатського набору Подільській губернії було запропоновано замість рекрутів поставити коней. У Бару та Яневі розгорнули пункти їх збору, куди загалом звели 3,5 тис. рисаків.

Після поразки Наполеона нічого не отримали лише селяни, яких так і не звільнили від кріпацтва. У Тульчині – резиденції колишніх симпатиків Наполеона Потоцьких – розмістився штаб 2-ї армії, у якій служили чимало героїв війни 1812 року. Серед них найвідоміший – П.І. Пестель, керівник Південного товариства декабристів. Під впливом побаченого у Європі останні готували зміни у суспільстві. Власне, посилення суспільно-політичного руху і є одним з найбільших наслідків Вітчизняної (франко-російської) війни 1812 року.

Роговий О.І., голова міжрайонного об’єднання «СОБ» (м.Липовець), краєзнавець.

Література

Абаліхін, Б. Український народ у Вітчизняній війні 1812 р. / Б.Абаліхін. – К., 1962. – 63 с.

Бранько, Я.А. Портрет Кутузова (на Поділлі) / Я.А.Бранько // Хімік (Вінниця). – 1992. – 19 черв.

Гуменюк, С. Поділля у війні 1812 року / С.Гуменюк // Рад. Поділля. – 1984. – 17 лют.

Вініковецький, С. Документи свідчать: [док. у Вінниц. обл. архіві про участь подолян у Вітчизн. війні 1812 р.] / С.Віні-ковецький, К.Новофастівська // Вінниц. правда. – 1962. – 17 жовт.

Дружинин, Н.М. Историческое значение Отечественной войны 1812 г. / Н.М.Дружинин: [включено дані про формув. полків в Поділ. губ.] // Вопр. истории. – 1962. – № 12. – С.48-59.

Нариси історії Поділля: на допомогу вчителю / Л.В.Баженов, І.С.Винокур, С.К.Гуменюк та ін. – Хмельницький, 1990. – 327 с. – Зі змісту: [Поділля у Вітчизнян. війні 1812 р.]. – С. 120-121.

Похвиснев, И. Журнал или записки войны, открытой французами в России 1812 г. июня 12 дня, а прекращенной россиянами в Париже 1814 г. марта 18 дня, писанные на маршах и бивуаках украинской казачьей дивизии / И.Похвистнев. Ч.1. – М., 1830.

Український народ у Вітчизняній війні 1812 р.: зб. док. – К., 1948.

Усенко, П. Вітт (Віт, де Вітт, де Вітте) Іван (Ян) Йосипович / П.Усенко // Енциклопедія історії України. – К., 2003. – Т. 1. – С. 582.

Усенко, П. Кутузов Михайло Іларіонович / П.Усенко // Енциклопедія історії України. – К., 2008. – Т. 5. – С. 537-539.

* * *

ЦДІА, ф. 442 (Канцелярія Київського генерал-губернатора), оп. 787, спр.1475.

ЦДІА, ф. 533 (Київський воєнний генерал-губернатор), оп. 1, спр.1513, 1531.

ДАВО, ф. Д-455, оп. 4, спр. 71.

ДАВО, ф. Д-513, оп. 1, спр. 84

* * *

Поділля у війні 1812 року: [Електрон. ресурс]. – Режим доступу // www.tovtry.km.ua/ua/.../podillja_u_vijni1812.ht... . – Назва з екрана.

Франко-російська війна 1812: [Електрон. ресурс]. – Режим доступу // uk.wikipedia.org/.../Франко-російська_війна_1... . – Назва з екрана.

Початки архівної справи на теренах Східного Поділля губляться у сивій давнині: знаємо лише, що у другій половині XVI ст., у новоствореному Брацлавському воєводстві запроваджені шляхетські суди: гродський, земський та підкоморський, при яких мали б бути архіви. Перша конкретна вказівка на існування місця концентрації архівних документів у Вінниці сягає 1580 р., коли через необережність сталася пожежа Вінницького замку, у якій згорів і архів.

Вінницький архів актових книг зазнав суттєвих втрат і під час Визвольної війни та Руїни. Впродовж наступного, XVIII ст., архів гродських та земських книг зберігався при Вінницькому гродському суді. У період входження нашого краю до складу Російської імперії у Вінниці існували архіви повітових установ.

Після відкриття 1890 р. у Вінниці окружного суду, дія якого поширювалася на 7 повітів Подільської губернії, при канцелярії старшого нотаріуса окружного суду було створено Вінницький нотаріальний архів.

Перші кроки з організації архівної справи в краї після ліквідації царизму були зроблені військовими. У липні 1918 р. при штабі 2-го Подільського корпусу в м.Вінниці організовано військово-історичний відділ, що займався збором документів, залишених частинами армій Південно-Західного фронту.

У 1920 р. у Вінниці при Подільському губернському відділі народної освіти була створена архівна секція охорони пам’яток давнини, мистецтва і природи. У тому ж році при ній відкрито Подільський обласний архів, який складався з архівного, бібліотечного і бібліографічного відділів. Місцем розташування архівної установи визначались «Мури», як найдавніша споруда, до того ж частково вільна, і за своїми розмірами придатна для подібних цілей.

На початку 1920-х рр. архівна система регіону переживала перманентну реорганізацію, викликану нестабільністю радянської влади та постійними адміністративно-територіальними змінами. Навесні 1922 р. у Вінниці розпочато створення Подільського губернського історичного архіву для зберігання дореволюційних архівних документів. Він був укомплектований з матеріалів Подільського та Кам’янець-Подільського архівних управлінь. Зокрема, з Кам’янця до Вінниці було перевезено документи частини повітових, а також губернських установ. З цього моменту і бере початок історія сучасного Державного архіву Вінницької області.

У 1938 р. архів переходить у відомство НКВС.

Через напад фашистської Німеччини обласний архівний відділ 7 липня 1941 р. одержав наказ начальника Управління внутрішніх справ області про підготовку до евакуації найбільш цінних таємних матеріалів, усі ж інші документи належало спалити протягом 24 годин. Працівники архіву завантажили у залізничний вагон і відправили у м. Актюбінськ документи відділу секретних фондів разом з науково-довідковим апаратом. Усі інші матеріали завдяки позиції архівістів та завідуючого архівом не були знищені, як того вимагав згаданий наказ, а залишилися під окупацією.

Окупаційна влада відновила роботу обласного історичного архіву 1 листопада 1941 р. Незмінним завідуючим архіву аж до приходу радянських військ у 1944 р. був К.Глазирін. Після звільнення Вінниці від фашистів було встановлено, що за час окупації архів втратив 257 фондів на 42229 одиниць зберігання.

З 1944 р. архів став називатися Вінницьким обласним державним архівом. У травні 1965 р. було запроваджено нову структуру і штати держархіву. Зокрема, створено відділ комплектування, зберігання, обліку і науково-довідкового апарату, відділ використання і публікації, а також лабораторію архіву.

У рік переходу архівної мережі області з відома МВС у підпорядкування облвиконкому (1960) облдержархів видав свій путівник (упорядники – А.Г.Бабенко, С.Я.Вініковецький, В.П.Воловик).

На початку 1970-х рр. спортивне товариство «Динамо» передало архіву найбільшу частину Мурів – колишню костельну залу. У 1976 р. тут було створене найбільше архівосховище обласного архіву (сховище №7) загальною площею 1310м2. Відтепер весь комплекс Мурів вернувся до своєї давньої традиційної ролі – осередку науки і просвітництва Вінниччини.

З 1980 р. архів носить назву – Державний архів Вінницької області.

У 1991 р. згідно з Указом Президії Верховної Ради України до державного архіву Вінницької області приєднано колишній обласний партійний архів. Нині це – корпус №2 ДАВіО по вул. М.Пирогова.

У 2005 р. було розпочато капітальний ремонт фасаду та даху корпусу №1 за рахунок субвенції Держбюджету України на ремонт пам’ятки історії та архітектури державного значення «Єзуїтський монастир». Роботи тривали і наступні кілька років. Хоча донині реконструкція остаточно не завершена, Мури набули цілком іншого вигляду і стали справжньою прикрасою нашого міста.

Нині Державний архів Вінницької області – провідна наукова установа регіону, у якій працює чотири кандидати і доктор історичних наук. Тут зберігається біля 1,5 мільйона справ з безцінною інформацією з історії Східного Поділля. Архів активно співпрацює з українськими і закордонними організаціями, товариствами, дослідниками, виконує велику кількість запитів і звернень громадян. Нещодавно розпочав роботу сайт архіву, на якому розміщені цінні інформативні видання – «Путівник», «Анотований реєстр описів дорадянського періоду», «Список фондів» та інші.

Легун Ю.В., доктор історичних наук, директор Державного архіву Вінницької області

Література

Бережной, В. В областном архиве активно фотографируют документ: [у Вінниц. обл. арх. запроваджується створення електрон. фотокопій док.] / В.Бережной // Вінниц. реалії. – 2011. – 23 лют. – С. 10.

В архіві таємниць поменшало: [про вист. маловідом. док. у держ. арх. Вінниц. обл.] // Вінниц. газ. – 2008. – 27 серп. – С. 5.

Винокурова, Ф. Архів показує незалежність: [заст. дир. обл. держ. арх. розповідає про вист., присвяч. Дню незалежності України] / Ф.Винокурова, зап. О.Маєвська // RIA. – 2008. – 27 серп. – С. 9.

Гальчак, С.Д. Таємниці століть донести до нащадків: [з історії розв. архів. справи на Вінниччині] / С.Д.Гальчак // Пуль-суючі джерела. – 2008. – 24 груд. – С. 1,2.

Державний архів Вінницької області // Архіви окупації. 1941-1944 / упоряд. Н.Маковська. – К., 2006. – Т.: 1. – С. 94-120.

Дмитрук, О. Архів – це хліб науки: [про роботу Вінниц. держ. арх.] / О.Дмитрук // Вінниц. газ. – 2007. – 19 квіт. – С. 2.

Зонова, І. Обласний архів обдерли «догола»: [про пам’ятку архіт. ХVІІ ст.] / І.Зонова // 33-й канал. – 2006. – 29 берез. – С. 21.

Козак, І. Лиха коса голодомору: [у приміщенні Держ. арх. Вінниц. обл. розгорнуто вист. арх. матеріалів, приуроч. до Дня памяті жертв голодомору і політич. репресій 1932-1933 рр.] / І.Козак // Независим. курьер. – 2009. – 3 груд. – С. 2.

Колеснікова, А. Що приховують документи «обмеженого доступу» в архіві?: [про роботу обл. арх.] / А.Колеснікова // 33-й канал. – 2007. – 2 трав. – С. 5.

Легун, Ю. Вінницький обласний архів виходить на новий рівень роботи / Ю.Легун]; запис. О.Мороз // Вінниц. газ. – 2010. – 2 берез. – С. 5.

Петренко, О. Документи державного архіву Вінницької області з історії Брацлавської губернії та намісництва (1793-1797) / О.Петренко // Тези доп. чотирнадцятої Вінниц. обл. історико-краєзн. конф. 5 верес. 1995 р. – Вінниця, 1995. – С. 20-22.

Снєжина, І. Обличчя Вінниці: [про історію приміщення Вінниц. обл. архіву – пам’ятку ХVІІ ст.] / І.Снєжина // 33-й канал. – 2004. – 5 жовт. – С. 18.

Чорна, Г. «Мамо, ти нас проміняла на архів», – напівжартома сказала донька.: [про заст. дир. Вінниц. обл. арх. Ф.А.Винокурову] / Г.Чорна // Вінниччина. – 2009. – 25 груд. – С. 7.

У кінці 1962 року Вінницьке обласне книжково-газетне видавництво видало сенсаційну, на той час, документальну повість Івана Авксентійовича Безуглого під назвою «Тайны «Вервольфа» [1]. В ній розповідалося про підпільну і партизанську боротьбу радянських патріотів проти окупантів в районі ставки Гітлера «Вервольф», що під Вінницею. Окремими главами повість друкувалася протягом 1959-1961 рр. у різних газетах тодішнього СРСР.

І ось що написав через 50 р. про цю книгу і його автора письменник Іван Волошенюк: «Молодий майор держбезпеки Іван Безуглий, історик за фахом, розкопав у потаємних «схронах» КДБ німецькі архіви про людей, які стали віч-на-віч з потужною розвідслужбою гестапо (так у нас традиційно називають усі німецькі спецслужби, авт.), якої у Вінниці було більше, ніж в якому-небудь столичному Парижі, бо тут будувалася, а потім діяла гітлерівська ставка «Вервольф»… Івану Безуглому довелося ламати стереотипи, «єдино правильних і єдино вірних підходів до людей, які не значилися в партизанських списках підпілля, а, отже, не мали, так би мовити, законної індульгенції на патріотизм…» [7; 20].

У коротенькому резюме до книги редакція написала наступні слова: «імена багатьох героїв тих днів у книзі не названі. Багато подій ще не вивчені і не описані» [1].

В даній коротенькій статті я хочу розповісти про долю одного із патріотів-підпільників, про якого І.Безуглий тоді не міг написати, бо той свого часу був репресований. Згодом його ім’я було названо, але зараз, на превеликий жаль, знову забуте.

Йдеться про Панченка Анатолія Петровича, керівника однієї з підпільних організацій Вінниччини у 1941-1942 рр.

Розпочнемо з розділу за назвою «Таємниці Берліна дізнаються в Кремлі» книги І.Безуглого, в якому автор розповів про те, як начальник штабу вінницької підпільної організації Олександр Парамонов підготував і відправив до Москви чотирьох підпільників з відомостями про становище в окупованій Вінниці і про будівництво ставки Гітлера [1; 179-192].

Але автор не зміг тоді назвати прізвище керівника цієї організації (а це був вищеназваний Панченко).

Вчитаємося у сторінки книги «Нариси історії Вінницької обласної партійної організації», де написано, що в обласному центрі у 1941-1942 рр. діяли дві великі підпільні організації. Одну з них очолював Іван Васильович Бевз, другу – Юхим Павлович Панченко (в підпіллі – Юхим Павлович Левченко, кличка «Бурлака») [9; 186]. Тут була допущена помилка: треба писати «Анатолій Петрович Панченко» і далі – по тексту. [8]. Організацією Панченка з важливими даними про становище у Вінниці і навколишньому регіоні через лінію фронту були послані: І.Я.Бялер, І.А.Бондар, Г.Т.Прокудін, а слідом за ними І.С.Драхлер [9; 193,194].

Вперше докладні відомості про ці події стали відомі зі сторінок «Доповідної записки зв’язківця Г.Т.Прокудіна про діяльність Вінницької підпільної комуністичної організації», виданої 1971 р. [6; 94-100].

Про підпільну організацію Панченка (Левченка) розповідали колишній секретар Вінницького підпільного обкому партії Д.Т.Бурченко [3;109-110], журналіст Іван Рябокінь [11] та автор, у співпраці з Данилюком Д.Д. та Мазилом І.В. [2; 256-259].

Тепер про те, чому прізвище Панченка (Левченка) тоді не міг назвати І.Безуглий.

«В кінці серпня 1942 р. гестапівці за допомогою провокаторів натрапили на слід Вінницького підпілля. Зазнали розгрому підпільні організації Бевза, Панченка-Левченка, ряд партійний груп» [9; 194]. Багатьох підпільників було розстріляно і закатовано.

Архівні матеріали засвідчують, що у в’язниці Панченко вів себе мужньо, не зрадив товаришів і через чотири місяці, за відсутності доказів, був звільнений (поліція сподівалась, що це дозволить виявити його зв’язки з підпіллям). Але він виїхав з Вінниці у квітні 1943 року. Цей факт став причиною того, що у листопаді 1944 р. Панченко був заарештований органами НКВС за співпрацю з окупантами і засуджений на 10 р. позбавлення волі у виправно-трудових таборах. Там він і помер від паралічу серця у жовтні 1947 р.

24 липня 1964 р. військовий трибунал Прикарпатського військового округу відмінив постанову про арешт Панченка (і ще двох його товаришів по підпіллю) за відсутністю складу злочину. Його було поновлено в рядах КПРС. Крім того, постановою Вінницького бюро обкому Компартії України 30 грудня 1974 р. був визнаний факт існування і діяльності підпільної групи під його керівництвом.

Щоб якомога більше дізнатися про діяльність Панченка (Левченка), я посилаю зацікавлених осіб до справ Державного архіву Вінницької області, у яких вони знайдуть багато достатньо цікавої і, навіть, несподіваної для себе інформації [8].

Але, на жаль, і сьогодні наші історики і журналісти замовчують це ім’я, бо у своїх творах називають тільки одну Вінницьку підпільну організацію під керівництвом Івана Бевза [4; 16], [5; 213-214], [9; 12-13], [12; 55,56,59].Тобто вони розповідають про трагічні події в житті вінницького підпілля на рівні книги «Сонце над Бугом», яка вийшла з друку аж 1967 р. [12; 40-42].

Література

1. Безуглый, И. Тайны «Вервольфа»: докум. повесть / И.Безуг-лый. – Винница: Винниц. обл. кн.-газ. изд-во, 1962. – 314 с.

2. Бранько, Я.А. До питання про постать Панченка-Левченка в антифашистському русі у Вінниці 1941-1944 рр. / Я.А.Бранько, Д.Д.Данилюк, І.В.Мазило // Поділля у контексті української історії: матеріали Всеукр. наук. конф. Вінниця, 29-30 листоп. 2001 р. – Вінниця, 2001. – С. 256-259.

3. Бурченко, Д.Т. Рейд к Южному Бугу / Д.Т.Бурченко. – К.: Политиздат Украины, 1978. – 207 с.

4. Визволителі Вінниччини: фотоальбом. – Вінниця: Книга-Вега, 2004. – 65 с.

5. Вінниця: іст. нарис. – Вінниця: Книга-Вега, 2007. – 304 с.: іл., фото.

6. Вінниччина в роки Великої Вітчизняної війни (1941-1945 рр.): зб. докум. і матеріалів. – О.: Маяк, 1971. – 308 с.

7. Волошенюк, І. Немирівська трагедія: суб’єктивне есе на теми героїзму і жлобства. – Вінниця: О.Власюк, 2002. – 238 с.

8. Державний архів Вінницької області: фонд П-425, оп.1, спр. 113, 114, 115.

9. Книга Пам’яті України. Вінницька область. Том 1. – К.: Наук. ред. Голов. редкол. Книги Пам’яті України, 1994. – 974 с.

10. Нариси історії Вінницької обласної партійної органі-зації. – О.: Маяк, 1980. – 343 с.

11. Рябокінь, І. Люди з легенди: докум. нарис / І.Рябокінь // Вінниц. правда. – 1975. – 6, 7, 11 трав.

12. Сонце над Бугом: звершення на Вінниччині за 50 рад. років. – О., 1967. – 156 с.

13. Чотири Вінницькі броди: хронік.-докум. колаж. – Вінниця: Консоль, 2008. – 256 с.

Бранько Я.А., краєзнавець

На початку 60-х років минулого сторіччя планувалося, що Вінниця мала стати найбільшим індустріальним центром Подільського краю. У місті розпочалося активне промислове будівництво підприємств приладобудування, електротехнічної та легкої промисловості; набирали потужності вже існуючі виробництва агропромислового комплексу.

Великі масштаби індустріалізації Вінниці призвели до небувалого в історії міста розмаху житлового будівництва, яке виносилося на околиці, де забудова велася цілими масивами. На той час у Вінниці мешкало 180 тис. жителів, місто потребувало розширення. Тому для розміщення нового житла був виготовлений проект функціонального використання міських земель та прилеглих до них територій, який називався Генеральним планом забудови м.Вінниця на період до 1970 р.

Про цю подію в обласній газеті «Вінницька правда» від 1 січня 1961 р. у статті «Біля карти міста» розповів начальник обласного відділу в справах будівництва та архітектури А.Крейчі, який керував розробкою цього генерального плану. Нові житлові масиви передбачалося розвивати в районі Тяжилівського, Тиврівського та Хмельницького шосе.

«Протягом найближчого десятиріччя, як видно з розрахунків, населення міста зросте до 200 тис. чоловік. А це значить, – підкреслює автор часопису, – що ми повинні мати в кілька разів більше житлової площі, ніж тепер…». І далі: «Південно-західна частина міста між вулицею Пирогова, Хмельницьким шосе і Барським шосе буде районом найбільш інтенсивної забудови. На площі 250 га створюватиметься новий мікрорайон міста». На той час це були посівні землі.

7 листопада 1962 р. «Вінницька правда» подала статтю «Тут буде місто-сад», у якій головний інженер проекту обласного проектного інституту Діпроцивільпромбуд В.Кравцов розповів про початок проектування першого житлового мікрорайону по Хмельницькому шосе поруч фабрики художніх виробів. Нову забудову в той час назвали «Вінницькими Черемушками». Це буде фактично ціле нове місто на 40 тис. жителів.

Ось про що повідомила газета: «На 259 га розкинуться шість мікрорайонів. Весь житловий масив обрамлятиме зелена рамка насаджень. На сході від території, де розміститься ряд нових підприємств, його відділять захисна лісосмуга і широка вулиця. На півночі – липи Хмельницького шосе і ліс. А на півдні, понад річкою Вишенькою, розкинеться парк зі стадіоном на 25-30 тисяч глядачів, літнім театром, водною станцією…». Передбачалося, що кожен мікрорайон – це завершений архітектурний комплекс, який би включав у себе житлові будинки, школу, дитячі садки. Перші поверхи кількох будинків відводитимуться під магазини, ательє мод, майстерні побутового обслуговування. Посередині житлового масиву пройде проспект. Зв’язок із центром буде підтримуватися трамваєм, лінія якого продовжиться до Барського шосе.

У північно-східній частині житлового масиву, за захисною смугою, відводиться спеціальний комунальний квартал для обслуговування двох перших мікрорайонів.

На жаль, ці заходи не були підтверджені детальним проектом і відповідними планами розвитку. Не відбулося детального проектування напередодні забудови всього майбутнього житлового масиву, а тому не здійснена захисна смуга, не відбулася і комунально-побутова зона, а згодом життя змусило приймати вибіркові рішення, що призвели до порушень нормативів містобудування і викликали скарги перших мешканців нових мікрорайонів.

1961 рік став роком початку будівництва нового західного житлового району міста, який згодом отримав назву «Вишенька» на честь річки й садиби Вишня відомого хірурга М.І.Пирогова. Цього року до району були підведені комунальні мережі, побудовано дорогу, розпочато спорудження станції технічного обслуговування. Пізньої осені 1961 р. бригада будівельників БМУ на чолі з Борисом Степановичем Бондарем здійснила монтування фундаментів перших 4-х п’ятиповерхових великопанельних будинків у першому мікрорайоні. Будівництвом цієї житлової групи було започатковано напрям від Хмельницького шосе до вулиці Спартаківської (нині вулиця Келецька) нової вулиці. Коли 1962 р. перші будинки в новому мікрорайоні прийняли своїх мешканців, нову вулицю назвали вулицею «600-річчя» на відзнаку ювілею міста (на той час першу писемну звістку про Вінницю пов’язували з подільськими подіями 1362 р.).

До кінця 60-х рр. у шести мікрорайонах Вишеньки вибірково відбувалася забудова лише п’ятиповерховими житловими будинками, більшість із яких були панельними. Якість такої забудови за типовими проектам не радувала вінничан, хоча для багатьох нове окреме житло стало неабияким стимулом для життя в місті. Але рівень забезпечення населення торговельними та побутовими закладами залишався недостатнім, проблемою був і транспортний зв’язок із підприємствами міста, бо його забезпечував лише трамвай по Хмельницькому шосе, не було і телефонного зв’язку. Мало хто бажав тоді жити в районі Вишеньки, особливо мешканці, яких відселяли з центру міста при реконструкції старої забудови.

Продовжувати надалі таку забудову було недопустимо, бо вона поглинала цінні землі і була неефективною економічно. У Вінниці стала гостро відчутною відсутність генерального плану розвитку міста, у якому Вишенька повинна була зайняти вагомий розділ. Новий Генеральний план Вінниці був розроблений інститутом «Діпромісто» 1967 р. та затверджений 1969 р. (наступний – відповідно 1985-1987 рр.).

Будівельна індустрія також відставала від попиту. Перші два 9-типоверхових панельних будинки у Вінниці були побудовані на проспекті Космонавтів (1969), напередодні відкриття пам’ятника радянським льотчикам, які визволяли місто від фашистських загарбників. Матеріали для зведення цих будинків завезли з Києва. Було зрозумілим, що Вінниці для подальшого розвитку потрібні інвестиції, які б стали основним фактором містобудування.

Місто над Бугом в центральній частині України було привабливим як в екологічному, так і в економічно-стратегічному плані. Для держави Вінниця могла б стати центром регіону. А тому невипадковим був намір розміщення у Вінниці підприємств військово-промислового комплексу, і саме у західному районі міста. Прикро, що Вишенька спочатку будувалася без врахування цих підприємств.

На початку – в середині 70-х рр. терміново були розроблені проекти детального планування житлових районів, зокрема, до 1980 р. – Проект детального планування житлового району Вишенька з розміщенням у ньому 10 житлових мікрорайонів на 85-90 тис. населення, перспективного розвитку політехнічного інституту, будівництва по вул. Келецькій тролейбусної та трамвайної ліній. Разом із цим, місто нарешті отримало право обґрунтовано вести забудову 9-ти та 14-типоверховими будинками. Одночасно з будівництвом зростало і населення району. В середині 70-х рр. на Вишеньці проживало уже більше 70 тис. чол. У 1972 р. район увійшов до новоствореного у Вінниці Ленінського адміністративного району.

Починаючи з 80-х рр., Вишенька збагатилася новими багатоповерховими будинками з усіма комунальними зруч-ностями. З’явилися школи, дитячі садки, магазини, лікувальні та навчальні заклади, широкі проспекти, озеленені затишні вулиці, паркова зона з водоймою. Творча праця вінницьких архітекторів стала плідною і результативною, хоча деякі цікаві починання залишилися незавершеними. Зокрема, із деяким заниженням поверховості забудови реалізовано об’єднані VII-VIII мікрорайони вздовж вул. Стахурського (автор проекту детального плануван-ня – архіт. І.О.Білан, 1973 р.).

В той час навколо водосховища річки Вишенька проектувалася дитяча зона відпочинку та розваг, а від вулиці Юності до Барського шосе була запроектована мала дитяча залізниця з казковими станціями і змонтовано біля 300 метрів колії, а поруч Музею-садиби М.І.Пирогова збудована перша станція. Здійснити цей проект не вдалося, навіть коли потяг і вагончики для цієї залізниці вінничанам запропонували з м.Одеси. У державі в цей час розпочалася «перебудова». На вінницькій Вишеньці останнім об’єктом комплексної забудови в умовах планової державної економіки став ІХ мікрорайон по вулиці Квятека.

Все, що відбувалося в житловому районі Вишеньки за часів Незалежності України, вінничанам відомо. На жаль, не дотримано ідею проспекту Юність, частково змінені його благоустрій і масштаб забудови. Незаконне використання прибережних територій Вишенської водойми продовжується і сьогодні.

Ринкова економіка призупинила заплановану забудову, їй на зміну прийшов приватний бізнес, який, утім, покращив сервіс обслуговування населення. У забудові з’явилися споруди сучасної архітектури, що є позитивним. Уже на початку ХХІ століття продовжено забудову ІХ мікрорайону між вулицями Квятека-Келецька (проектна дільниця до Барського шосе), де основним замовником і землекористувачем до останнього часу залишалося управління капітального будівництва міської ради. Проте, викликає стурбованість недбайливий догляд за озелененням на бульварах, проспектах і, особливо, всередині житлових мікрорайонів, як і проблематика приєднання до міста й освоєння земель проектного Х мікрорайону Вишеньки.

Майбутнє житлового району Вишеньки залежить від громади, її мешканців і від того, як буде зберігатися надбане й охоронятися законність. Громадськість мікрорайонів має стати повновладним господарем і відповідально ставитися до утримання місць свого помешкання.

Підготував Спусканюк В.З., головний архітектор м.Вінниці (1971-1986, 1993-1995 рр.);

доповнив Царенко С.О., головний архітектор м.Вінниці (2004-2008 рр.)

Література

Маркотенко, О. Тут буде місто-сад / О.Маркотенко // Він-ниц. правда. – 1962. – 7 листоп.

Недеря, В. Її завтрашній день: [до 600-річчя Вінниці. Про один з найцікавіших майбут. житл. масивів Вінниці – Західний район] / В.Недеря // Вінниц. правда. – 1962. – 9 груд.

Недеря, В.К. Квітне рідна Вінниця: [інтерв’ю нач. план. відділу міськради про новобудови Вінниці на поч. 60-х рр. ХХ ст. Є згадка про початок буд-ва житл. масиву по Хмельниц. шосе в 1962 р., що матиме назву «Вишенька»] / В.К.Недеря // Ленін. плем’я. – 1962. – 1 груд.

Баніт, В. Місту над Бугом – квітнути: [житл. буд-во у Вінниці на поч. 60-х рр. минулого ст., зокрема є дані про буд-во перших будинків у нов. житл. масиві Вишенька] / В.Баніт // Він-ниц. правда. – 1964. – 20 берез.

Бажа, Н. П’ятий маршрут: [про відкр. нов. маршруту трамвайн. сполучення Вишенька – лікарня ім.Ющенка] / Н.Бажа // Вінниц. правда. – 1965. – 18 серп.

Штереншис, П. І ще раз по Вишеньку / П.Штереншис // Він-ниц. правда. – 1966. – 12 жовт.

Липкань, В. Зростає Вишенька: [про розбудову нового р-ну м.Вінниці] / В.Липкань // Вінниц. правда. – 1969. – 21 листоп.

Горвіц, С. «Вишенька»: вчора, сьогодні, завтра: [про великопанел. буд-во на новому житловому масиві] / С.Горвіц // Комс. плем’я. – 1972. – 17 лют.

Якимчук, В. Осінь – пора новосіль: [новобудови Вишеньки] / В.Якимчук // Вінниц. правда. – 1974. – 2 листоп.

Дроздов, М. Называется Вишенка: за образцовые города / М.Дроздов // Правда Украины. – 1976. – 26 марта.

Леонідов, Л. Будови однієї вулиці: [ вул. Келецької на Вишеньці у Вінниці] / Л.Леонідов // Комс. плем’я. – 1982. – 9 верес.

Шаміс, Л. Вишенька сьогодні / Л.Шаміс // Вінниц. правда. – 1983. – 1 трав.

Опариста, Н. Проспект нашої молодості: [ про просп. Ленін. комсомолу на Вишеньці] / Н.Опариста // Комс. плем’я. – 1983. – 30 черв.

Спусканюк, В. Окраса Вишеньки / В.Спусканюк // Вінниц. правда. – 1984. – 28 січ.

Барабан, В. Вулиця у травневому вінку: [про вул. М.Стахурського на Вишеньці] / В.Барабан // Вінниц. правда. – 1985. – 18 трав.

[Проспект Ленін. комсомолу на Вишеньці]: мал. О.Петренка // Молодь України. – 1986. – 8 квіт.

Володін, Б. Йшов на Вишеньку трамвай: [відкрито новий трамвайн. маршрут № 6 у Вінниці] / Б.Володін // Комс. плем’я. – 1986. – 6 верес.: фото.

Петраченко, А. На вулиці Юності – свято: [колиш. назва вулиці – просп. Ленін. комсомолу] / А.Петраченко // Комс. плем’я. – 1988. – 29 жовт.

Ментель, О. Святкує вулиця: [просп. Ленін. комсомолу] / О.Ментель // Вінниц. правда. – 1988. – 1 груд.

Лушенко, В. А «віддувається» Вишенька: [пробл. трамвайн. обслуг. мікрор-ну м.Вінниці] / В.Лушенко // Вінниц. газ. – 1998. – 12 верес.

Вишенька повністю телефонізується – введено в дію цифрову АТС // Місто. – 2005. – 4 лют. – С. 6.

Добринська, Л. Першій школі на Вишеньці – 40 років!: [про ювілей вінниц. ЗОШ № 15] / Л.Добринська // Місто. – 2005. – 28 жовт. – С. 3.

Болховська, Н. Вишеньку і Барське з’єднає тролейбус: [у Вінниці планується відкрити новий тролейбус. маршрут] / Н.Болховська // 33-й канал. – 2006. – 15 лют. – С. 3.

Купецька, І. Попит відпочиваючих перевищує пропозицію: [вінниц. «Парку Дружби народів» – 35 р.] / І.Купецька // 20 хвилин. – 2007. – 17 трав. – С. 5.

Литвенюк, О. Вишеньку закільцьовують: [про перспекти-ви буд-ва нової трамвайн. колії, що з’єднає вул. Келецьку і Хмельницьке шосе] / О.Литвенюк // 20 хвилин. – 2008. – 17 трав.– С. 2: фото.

Герасимов, Т. Уперше День молоді святкували на Вишенському озері / Т.Герасимов // 20 хвилин. – 2008. – 1 лип. – С. 6-7: фото.

Заиковатый, И. На берегу Вишенского озера возведут коттеджи: кроме того, в городе реализуется целый ряд коттеджных застроек / И.Заиковатый // Здоров’я. Події. Час. – 2008. – 22-28 жовт. – С. 10.

Вінниччина туристична: краєзн. довідник / Вінниц. ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва. – Вінниця: ДП «Держ. картогр. ф-ка», 2009. – 432 с. – Із змісту: [Про житл. масив «Вишенька», що у Вінниці].– С. 24-25, 27-28

Левадный, О. На Вишенке открыли детскую школу искусств: [відбулося відкриття хореогр. від-ня шк. мистецтв «Вишенька»] / О.Левадный // 20 хвилин. – 2011. – 16-17 верес. – С. 2: кол. фотогр.

В’ється долиною, поміж кучерявих верб шестикілометровою стрічкою річка Лядова. І разом з нектарним ароматом провесні аж з другого кінця Слобідки долинають, мов тихе воркування диких голубок, ніжні звуки пісні:

«Весно-весно подоляночко

Пригрій, пригрій ясне сонечко» – то співає ансамбль «Горлиця», що означає дика голубка. Так вибрали назву колективу.

Свою творчу діяльність ансамбль «Горлиця» розпочав у 1962 р. А зібрала людей, закоханих у пісню, Марія Авксентіївна Руденко – колишня вчителька, фольклористка, заслужений працівник культури України.

Народилася вона 1915 р. у с.Слобода-Яришівська. Довгі роки займалася вирізанням з паперу, тобто витинанкою, записувала легенди про своє село, народні обряди і звичаї.

На перших етапах творчості Марія Авксентіївна записала у рідному селі обряд весілля. Але ще потрібно було записати до нього пісні. От і почала вона прислухатися, хто як співає. Понад 100 весільних пісень записала небайдужа вчителька з голосу сестер Фросини Курило та Палагни Гоцуляк, інших односельчан. А коли робота закінчилася – учасникам хотілося ще і ще не раз збиратися. Так започаткувалася творча біографія «Горлиці» під керівництвом М.А.Руденко. Були згадані і відновлені обрядові пісні, а з ними народні обряди і народне вбрання, бо одне без одного не могло існувати.

Велелюдні, дзвінкі і веселі стали свята у Слободі-Яришівській. Урочиста реєстрація шлюбу також була за народним обрядом:

«А в городі квіти, обручаються діти,

Золотими обручками, біленькими ручками».

Особливою шаною користуються весільні пісні, що звеличують хліб:

«Короваю-раю, я тебе вбираю

У шишки і квіти, щоб любились діти».

У 1976 р. на базі колективу «Горлиця» проходив обласний семінар директорів РБК, на якому був представлений обряд «Одруження».

Односельці з нетерпінням чекали свято весни, у якому брали участь усі бажаючі і звучали «Вербовая дощечка», «Ой, ходить жук по болоту», «Ой, гороше, гороше», «Город городили» та багато ін. Слава про співочий колектив облетіла не лише район, а й Вінниччину. У 1977 р. йому було присвоєно почесне звання «народний». Зацікавилися творчістю колективу «Горлиця» музикознавці Iнституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії iм. М.Т.Рильського Академії наук України, викладачі Вінницького педагогічного університету.

Марія Авксентіївна активно пропагує свій досвід, читає лекції, виступає на конференціях. Майже за 40 р. роботи з колективом вона зібрала понад 2 тис. народних пісень, тисячу прислів’їв та загадок, 100 казок і легенд, понад 100 весільних пісень.

Ансамбль «Горлиця» побував з концертами у багатьох містах і селах Вінницької, Полтавської, Миколаївської, Івано-Франківської, Хмельницької та інших областей. Свіжість, краса, неповторність, імпровізація полонили серця глядачів. На Всесоюзному фестивалі самодіяльної художньої творчості аматорський колектив отримав Золоту медаль і диплом лауреата. У 1991 р. колектив «Горлиця» був учасником телепередачі «Сонячні кларнети», радіоконкурсу «Золоті ключі». Він – багаторазовий лауреат Всесоюзних та республіканських фестивалів.

На обласному святі фольклору ім. Г.Танцюри у 2004 р., дев’ятиразові учасники цього свята, ансамбль «Горлиця», став лауреатом (І премія), отримав спеціальний диплом та перехідний приз. У 2005 р. колектив виступав у Державному музеї народної архітектури і побуту в с.Пирогів (м.Київ).

У 2006 р. керівник Зінаїда Багрій, як виконавиця народних пісень, брала участь в обласному святі фольклору ім.Г.Танцюри. У 2010 р. колектив «Горлиця» був учасником двох обласних фольклорних свят – «Одвічна Русава» в с.Стіна Томашпільського району та «Світанки над Россю» в м.Погребище.

Ансамбль «Горлиця» бере також активну участь у щорічному Всеукраїнському святі витинанки, започаткованому Марією Руденко у 1994 р.

При ансамблі вже багато років діє підготовча фольклорна група «Сонечко», яка разом з ансамблем брала участь у ювілей-ному святі до 200-річчя з часу заснування с.Слобода Яришівська. Вона – постійний учасник народних обрядів у багатьох заходах, що проходять в селі.

Про самобутній народний аматорський фольклорно-етно-графічний колектив знято фільми «З піснею в поле», «Горлиця».

У 2000 р. ОЦНТ спільно з народознавчим центром Вінницького педагогічного університету ім. Михайла Коцю-бинського провели обласну науково-практичну конференцію з нагоди 85-річчя від дня народження Марії Руденко, в якій взяв активну участь створений нею співочий гурт.

Щороку в Слободо-Яришівському СБК та Могилів-Подільському РБК проводяться вечори вшанування пам’яті засновниці гурту М.А.Руденко – «Відлетіла Горлиця», де звучать улюблені пісні фольклористки – «Ой з-за гори кам’яної», «Один місяць сходить», «Калина» та ін. 17 лютого 2011 р. на вечір пам’яті до 96-ї річниці від дня народження фольклористки «Вшануємо Подільську берегиню» також завітали прихильники та шанувальники її творчості і таланту. У прямому ефірі обласного радіо прозвучала передача про життя і творчість заслуженого працівника культури України Марії Авксентіївни Руденко.

Село Слобода-Яришівська ще за життя Марії Авксентіївни набуло статусу духовного осередку, де зберігаються, примножуються і розквітають кращі традиції нашого народу. Сьогодні тут можна почути розкотисту пісню, побачити гурт вбраних у народні костюми жінок та дітей. То славнозвісна «Горлиця» – ансамбль, створений 50 років тому.

І сьогодні в ньому співають його перші з початку заснування учасники – Валентина Ганжалава, Валентина Бортник, Марія Ляшук, Надія Кугаївська; понад 20 років в колективі – Надія Почапинська, Євгена Гуцол, Галина Маціборко. Продовжують славні традиції молодше покоління – Антоніна Діденко, Людмила Капацин та ін. Тісно співпрацює колектив з місцевою школою.

Впродовж історичного часу у півстоліття народний аматорський фольклорно-етнографічний ансамбль «Горлиця» береже і передає духовні надбання молодому поколінню подолян.

Гарбулинська Т., провідний методист з фольклору ОЦНТ

Література

Гавриш, М. Ансамбль «Горлиця» / М.Гавриш // Рад. Україна. – 1971. – 10 листоп.

Лудан, Г. «Горлиці» – 15 років / Г.Лудан // Наддністр. правда. – 1977. – 9 лип.

У сім’ю самодіяльних народних: [жіноч. вокал.-етногр. ансамблю «Горлиця» присвоєно звання «самодіяльний народний»] // Культура і життя. –1977. – 1 груд.

Собко, Г. У Слободі на вечорницях: [бере участь фольклор.-етногр. ансамбль «Горлиця»] / Г.Собко // Наддністр. правда. – 1979. – 27 січ.

Попова, О. Співає «Горлиця» / О.Попова // Наддністр. правда. – 1980. – 2 лют.

Гоцуляк, М. Ви чули про планету «Горлиця»?: нарис / М.Го-цуляк // Земля Поділ.. – 1992. – 4 листоп.

Багрій, З. З 40-річчям, «Горлице»! / З.Багрій // Сл. Придністров’я. – 2001. – 7 груд.

Теклюк, В. 40 років «Горлиці» / В.Теклюк // Подолія. – 2002. – 1 лют. – С. 8. – (Спец. вип.. газ. «П’ятниця»).

Райчук, М. 45 років – із піснею: [ювілей співоч. ансамблю «Горлиця»] / М.Райчук // Вінниччина. – 2007. – 9 жовт. – С. 3.

Вільний, С. Співучій «Горлиці» – 45 років: [про фольклор.-етногр. ансамбль] / С.Вільний // Сл. Придністров’я. – 2007. – 10 листоп. – С. 5.

Українські народні пісні: [репертуар нар. аматор. фольклор.-етногр. ансамблю «Горлиця»] // Світлиця. – 2010. – № 1. – С. 51.

* * *

Гоцуляк, М. Ювілей подільської берегині: [М.А.Руденко – 90 р.] / М.Гоцуляк // Сл. Придністров’я. – 2005. – 12 лют. – С. 1.

«Відлетіла Горлиця в небесні сади»: [сцен. тематич. вечора вшанування пам’яті засновниці ансамблю М.А.Руденко] // Світлиця. – 2010. – № 1. – С. 48-50: фото. кол.

Візнюк, В.Г. «Подільська горлиця» – Марія Руденко / В.Г.Віз-нюк // Вінниччиа: минуле та сьогодення: краєзн. дослідж.: матеріали XXIІ Всеукр. наук. історико-краєзн. конф. 22 жовт. 2009 р. – Вінниця, 2009. – С. 507-509.

На радість людям…: до 90-річчя від дня народж. М.О.Руденко (1915-2003): бібліогр. покажч. / Вінниц. ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва; уклад. О.Ніколаєць, Т.Кристофорова; вступ. ст. «Горлиця» А.Подолинного. – Вінниця, 2005. – 24 с.

Подолинний, А.М. Горлиця: [про Марію Руденко – краєзнавця, етнографа, фольклористку] / А.М.Подолинний // Жити Україною: ст., рец., есе / А.М.Подолинний. – Вінниця, 2007. – С. 31-35.

Не барвисте, гомінке весілля

Звуками святковими гримить,

То шляхами рідного Поділля

Новий рік на білих конях мчить.

А навколо килими сріблясті

Стеляться під ноги рисакам,

Новий рік несе з собою щастя,

Щоб його віддати, люди, вам…

Огороднік В.

1 90 років тому народився Григорій Сергійович Чесак (1.01.1922, с.Шура-Бондурівська Гайсин. р-ну – 11.09.1987, похований на батьківщині), Герой Радянського Союзу. У Червоній Армії з червня 1941 р. 1943 р. закінчив Орловське танкове училище. З липня 1943 р. – учасник Другої світової війни. Воював на Брянському, 1-му Українському фронтах. У березні 1944 р. відзначився в боях на Поділлі, а 24 травня 1944 р. йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Після війни жив у Ленінграді.

2 70 років тому народився Микола Павлович Йолтуховський (02.01.1942, с.Йолтухи, тепер с.Явтухи Дераж-нян. р-ну Хмельниц. обл.), педагог, краєзнавець. 1964 р. закінчив Вінницький державний педагогічний інститут. По закінченні вузу вчителював у Барському районі. Протягом 1980-2002 рр. працював на посаді заступника директора Барської ЗОШ І-ІІІ ст. № 4. Активний краєзнавець. Ініціатор створення районного краєзнавчого музею (1967) та краєзнавчого залу в ЗОШ № 4 (1991), автор герба і прапора Бару. Досліджує історію Східного Поділля. Має численні публікації краєзнавчої тематики, учасник багатьох науково-краєзнавчих конференцій.

6 День народження Степана Васильовича Руданського (06.01.1834, с.Хомутинці, нині Калинів. р-ну – 03.05.1873, м.Ялта), українського поета-класика, перекладача, фолькло-риста, громадського діяча. На Вінниччині щорічно проводяться заходи на вшанування пам’яті нашого славетного земляка. Починаючи з 1981 р. на його батьківщині, в с.Хомутинці, проходить щорічне районне свято сатири і гумору. Обласне свято ім.С.Руданського проводиться раз на два роки. У 2012 р. відбудеться чергове. Один раз у 5 років у м.Калинівка проводиться Всеукраїнське літературно-мистецьке свято ім. С.Руданського. Засновано Всеукраїнську літературну премію ім. Степана Руданського (1994). З ініціативи відомого гумориста-сатирика А.Гарматюка у березні 1998 р. створено громадське творче об’єднання – Вінницький Курінь гумористів імені Степана Руданського.

• День народження Василя Семеновича Стуса (06.01.1938, с.Рахнівка Гайсин. р-ну – 04.09.1985, Кучино Чусовського р-ну Перм. обл., Росія; 1989 р. перепохований у Києві), українського поета, перекладача, прозаїка, літературознавця, правозахисника, лауреата Національної премії України ім. Тараса Шевченка (1993, посмертно), Героя України (2005, посмертно). З 1989 року в області щорічно у січні проводяться Стусівські читання. На початку вересня (у день загибелі поета) у Вінниці біля його пам’ятника (автор А.П.Бурдейний), встановленого на площі його імені, проходять вересневі Стусівські читання на вшанування пам’яті поета-правозахисника.
• 60 років від дня народження Григорія Михайловича Заболотного (06.01.1952, с.Кидрасівка Бершад. р-ну), кандидата сільськогосподарських наук, проректора з науково-педагогічної роботи, інноваційного розвитку та міжнародної діяльності Вінницького національного аграрного університету (ВНАУ), колишнього голови Вінницької обласної ради 5-го скликання (2006-2010). Закінчив Верхівський сільськогосподарський технікум Тростянецького р-ну (1972), Уманський сільськогосподарський інститут (1981) р., захистив кандидатську дисертацію на тему: «Вдосконалення елементів технології вирощування сої в південному лісостепу України та підвищення ефективності використання продуктів її переробки».  Трудову біографію розпочав з 1972 р., працюючи агрономом колгоспу ім. Чкалова с.Пологи Теплицького району. В 1975-1976 рр працював агрономом по захисту рослин колгоспу «Шлях до комунізму» с.Лісниче Бершадського району, потім пять років – головним агрономом цього ж господарства. Протягом 1982-1992 рр. – головним агрономом, заступником начальника управління сільського господарства Бершадського райвиконкому, заступником, першим заступником, головою Бершадського РАПО. З квітня 1992 р. призначений представником Президента України у Бершадському районі, згодом – на керівних посадах владних структур Бершадського району. У 1998-2004 рр. працював у Вінницькій обласній держадміністрації заступником, першим заступником голови, першим проректором з наукової роботи та виробництва Вінницького державного аграрного університету. А в червні 2005 р. Григорій Михайлович знову повертається у Вінницьку облдержадміністрацію на посаду першого заступника голови. У квітні 2006 р. він обраний головою Вінницької обласної ради 5-го скликання, яку очолював до листопада 2010 р. Вагомі наукові досягнення Г.М.Заболотного у галузі сільськогоспо-дарської науки. Він є автором понад 30 науково-методичних праць включно (1 підручник, 4 навчальних посібники, 3 авторських свідоцтва та 3 патенти). Готує наукові кадри через аспірантуру ВНАУ. Має почесне звання «Заслужений працівник сільського господарства України», нагороджений орденом «За заслуги ІІІ ступеня», Почесною грамотою КМ України.

9 65 років від дня народження Вікторії Павлівни Єльцової (09.01.1947, с.Петрашівка Ямпіл. р-ну), української поетеси, журналістки. Закінчила факультет журналістики Київського державного університету ім.Т.Г.Шевченка (1977). Працювала в Ямполі редактором місцевого радіомовлення та газети «Ямпільські вісті».

10 75 років тому народився Дмитро Климентійович Дудкевич (10.01.1937, с.Кинашів Тульчин. р-ну – 29.11.2005, м.Вінниця), журналіст, член НСЖУ, заслужений журналіст України. Трудову діяльність розпочав у 1955 р. літпрацівником, завідувачем відділу редакції тульчинської райгазети «Комуністичним шляхом» («Зоря комунізму»). Згодом кілька років був на комсомольській та партійній роботі. У 1962 р. повернувся на журналістську ниву, одночасно навчаючись на факультеті журналістики Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка, який закінчив 1968 р. Працював завідувачем відділу, заступником редактора обласної газети «Вінницька правда». Протягом 1991-2000 рр. очолював редакцію газети «Вінниччина». З 2002 р. був шеф-редактором, заступником головного редактора обласної газети «Подолія». Автор численних публікацій на краєзнавчу тематику.

13 150 років (1862) з часу виходу першого номера щотижневого часопису «Подольские епархиальные ведомости», органу Подільської православної єпархії. Кожне число мало дві частини: офіційну й неофіційну. За період свого існування (1862-1905) видання вмістило низку цінних розвідок з історії, археології, етнографії, статистики Поділля, які стали для дослідників краю надзвичайно важливим джерелом поділлєзнавства. Використанню матеріалів часопису допомагає зведений покажчик до всіх його номерів. З 1906 р. часопис було реорганізовано. Стали виходити журнал «Православная Подолия» (1906-1917) і газета «Подолия» (1906-1914).

14 75 років від дня народження Євгена Пилиповича Гуцала (14.01.1937, с.Старий Животів, нині с.Новоживотів Оратів. р-ну – 04.07.1995, Київ), українського поета, прозаїка, публіциста, кінодраматурга. Мешкав у селах Нова Гребля та Гулівці Калинівського р-ну. 1954 р. закінчив Корделівську середню школу, 1959 р. – історико-філологічний факультет Ніжинського педагогічного інституту. Після його закінчення протягом 1959-1961 pp. працював у редакції вінницької обласної молодіжної газети «Ленінське плем’я», потім у періодичній пресі Львівщини, Чернігівщини, Києва.

Активно почав друкуватися з 1960 р. Автор численних романів, повістей, новел, творів для дітей, лірики, публіцистики. Письменник – автор сценарію документальної стрічки «Зустрічі на будові» (1963). За мотивами його оповідання «Підемо до мене, Іван…» створено новелу «Спинись, хвилино…» до кіноальманаху «Київські зустрічі» (1979). За повістю письменника «Мертва зона» та його оповіданнями Ю.Іллєнко зняв фільм «Солом’яні дзвони» (1987). На Держтелерадіо України за творами Є.Гуцала знято відеострічки: «У лузі на старому дивані» та «Виїзний товариський суд» (1981). На студії «Укртелефільм» на основі оповідань письменника випущено відеофільм «Марія» (1987), знято теленовелу «Блуд» до серіалу О.Бійми «Острів любові» (1996). Євген Гуцало – лауреат літературної премії ім.Ю.Яновського (1982), Державної премії УРСР ім.Т.Г.Шевченка (1985), Міжнародної премії фундації О. і Т.Антоновичів (1995).Член СПУ з 1962 р.

• 70 років від дня народження Василя Мусійовича Коряка (14.01.1942, с.Ковалівка Немирів. р-ну), педагога, поета-гумориста. Закінчив фізико-математичний факультет Вінницького педагогічного інституту (1964). Викладав у навчальних закладах Вінниччини: школах, Вінницькому торговельно-економічному інституті КНТЕУ, Вінницькому національному педагогічному університеті ім. Михайла Коцюбинського. З середини 80-х рр. минулого століття друкується в журналах «Перець», «Старт», альманахах «Горизонт», «Весела Січ», збірниках «Веселий ярмарок», «Чарка підвела». Автор книг сатири і гумору «Рай і пекло», «Сміх лікує всіх», «Шифрограми із курорту». Лауреат Всеукраїнської літературно-мистецької премії ім. Степана Руданського (2000). Член Вінницької організації НСПУ (2004).

15 170 років від дня народження Тита Гавриловича Гембицького (15.01.1842, с.Люлинці, нині с.Вишнівка Погребищ. р-ну – 23.01.1908, Львів), українського та польського актора, режисера, історика театру, автора дослідження «Історія заснування і розвою русько-народного театру в Галичині» (1904).

• 130 років від дня народження Івана Івановича Огієнка, митрополита Іларіона (15.01.1882, м.Брусилів, нині Коростишів. р-ну Житомир. обл. – 29.03.1972, Вінніпег, Канада), українського вченого, етнографа, перекладача, культурного, державного, політичного, церковного діяча. Перебував на Вінниччині у 1918-1920 pp. Його ім’я на довгий час було викреслене із української історії.

16 160 років від дня народження Миколи Івановича Білінського (16.01.1852, м.Вінниця – 193?, м. Кам’янець-Подільський), українського історика, педагога, мовознавця, краєзнавця, бібліографа Поділля. Навчався в Кам’янець-Подільській духовній семінарії, закінчив історико-філологічний факультет Київського Імператорського Університету Св. Володимира (1875). В 1880 р. співробітничав з Б.Грінченком по виданню «Словника української мови». У 1911-1926 pp. жив і працював у Вінниці. Співробітник газет «Вінницький голос», «Слово Подолии». З 1921 р. – бібліотекар і консультант Вінницької філії Всенародної бібліотеки ВУАН, входив до складу Кабінету виучування Поділля. Різнопланово досліджував історію та етнографію Поділля. Автор книг: «Вінницький замок: історичний нарис з доби ХV-ХVІІІ ст.» (1926), «Назва Вінниці та її транскрипція» (1925), «Часописи Поділля: іст. нарис з доби 1838-1927 рр.» (1927-1928) та ін. З 1926 р. мешкав у Кам’янці-Подільському. Точна дата та обставини смерті невідомі.

• 65 років тому народився Анатолій Іванович Левицький (16.01.1947, с.Безводне Ямпіл. р-ну), культосвітній працівник. Закінчив Вінницьке музичне училище (1965), Харківський інститут культури за фахом «керівник оркестрового колективу» (1974). У 27 років очолив Вінницьку обласну філармонію, якій віддав 23 роки свого життя. Працював начальником Вінницького міського управління культури. Протягом 1997-2008 рр. – на посаді начальника управління культури і туризму Вінницької облдержадміністрації. У квітні 2008 р. А.І.Левицький знову очолив колектив обласної філармонії. Анатолій Іванович – кавалер орденів «За заслуги», «Знак Пошани», в Міжнародному академічному рейтингу «Золота фортуна» нагороджений Міністерством культури і мистецтв України Дипломом та медаллю «За вагомий внесок у розвиток культурно-просвітницької роботи, бібліотечної справи та аматорського мистецтва», володар премії «Людина року-2005» в номінації «Митець»; має звання «Заслужений працівник культури України» (1995).

18 40 років тому (1972) на повну потужність запрацювала Ладижинська ТЕС, що розміщена на правому березі р.Південний Буг, поблизу м.Ладижина Тростянецького району. Згідно рішення Президії Ради Міністрів СРСР її будівництво розпочато 26 квітня 1968 р. Ладижинська ТЕС займає територію 428 га. Потужність її 6-ти енергоблоків – 1 млн 800 тис. кВт при чисельності виробничого персоналу 1715 осіб. У підрядних і підсобних господарствах ЛТЕС працює до 1000 осіб. В комплексі з Ладижинською ТЕС працює ГЕС потужністю 7500 кВт. Станція з’єднана лініями електропередачі з південними і центральними районами України та енергосистемою Молдови. Продукцією ТЕС є також теплоенергія. Теплом забезпечується практично все місто Ладижин. З 1995 р. ЛТЕС входить до складу ВАТ «Західенерго».

21 65 років від дня народження Юлії Петрівни Бабак-Рябчинської (21.01.1947, смт Піщанка – 13.01.1973, м.Поті, Грузія), української спортсменки-веслувальниці, заслуженого майстра спорту СРСР, дворазової чемпіонки Радянського Союзу (1971), срібного призера СРСР 1971-1972 рр., чемпіонки світу (Бєлград, 1971), чемпіонки ХХ Олімпійських ігор в Мюнхені (1972) з веслування. Нагороджена орденом «Знак Пошани». Закінчила Вінницьке медичне училище (1968). З 1967 р. почала займатися байдаркою, здобувши в майбутньому ряд найвищих спортивних досягнень. 5 вересня 1972 р., виступаючи за СРСР на Мюнхенській Олімпіаді, вона отримала золоту медаль за перемогу в перегонах байдарок на 500 метрів. У 1973 р. Юлія трагічно загинула. Через чотири місяці після олімпійської звитяги вона брала участь у тренувальному зборі на озері Палеостомі в Грузії і, упавши там у холодну воду, померла від переохолодження. Похована у Піщанці, де народилася і де пройшло її дитинство.У школі, де навчалася Юлія, створено музей, її ім’ям названа вулиця в смт Піщанка і м.Поті. Могилу спортсменки прикрашає стела з байдаркою, а її олімпійська медаль зберігається у місцевому музеї. На корпусі № 2 Вінницького медичного коледжу ім. акад. Д.К.Заболотного розміщена меморіальна дошка «В цьому будинку в 1967-1968 роках навчалась Юлія Рябчинська, чемпіонка ХХ Олімпійських ігор з веслування на байдарках і каное».

24 110 років від дня народження Григорія Петровича Савчука (24.01.1902, с.Комарів Вінниц. р-ну – 20.02.1983), Героя Радянського Союзу. Учасник громадянської війни. У 1938 р. закінчив Вищу школу прикордонних військ у Москві. З 1940 р. – у військах НКВС у Читинській області. Учасник Другої світової війни з серпня 1943 р., воював на багатьох її фронтах. Відзначився у битві за р.Дніпро в районі Гомельської області (Білорусь). По війні (1947) закінчив військову академію ім. М.В.Фрунзе. 1956 р. у званні полковника звільнився в запас. Мешкав у Москві.

29 135 років від дня народження Станіслава Густа-вовича Струмиліна (Струмилло-Петрашкевич) (29.01.1877, с.Дашківці, нині Літин. р-ну – 25.01.1974, Москва), економіста і статистика, академіка АН СРСР. Закінчив Санкт-Петербурзький політехнічний інститут (1914). Вів наукову і педагогічну роботу в Московському університеті (1921-1923), Інституті народного господарства ім.Г.В.Плеханова (1929-1930), Московському дер-жавному економічному інституті (1931-1950). У 1948-1952 рр. – завідуючий сектором історії народного господарства Інституту економіки АН СРСР, протягом 1948-1974 pp. займався науковою роботою в Академії суспільних наук при ЦК КПРС. Нагороджений трьома орденами Леніна, медалями. Лауреат Державної премії СРСР (1942), Ленінської премії (1958). Герой Соціалістичної Праці (1967).

• 65 років від дня народження Фаїни Аврамівни Винокурової (29.01.1947, Вінниця), вченого-історика, архівіста, краєзнавця. 1973 р. закінчила Московський історико-архівний інститут. Працює заступником директора Державного архіву Вінницької області. Заслужений працівник культури України. Автор понад 50 наукових публікацій. Серед них: «Вінницька область. Катастрофа (Шоа) і Опір: свідчення євреїв-в’язнів концтаборів і гетто, учасників партизан. руху і підпільної боротьби» (1994), «Голод 1932-1933, 1946-1947 рр. Вінницька область: документи і матеріали» (1998), «Євреї Вінниччини в період Другої світової війни: маловідомі документи та нові інтерпретації» (2000) та ін. Член НСЖУ.

30 100 років тому народився Петро Трохимович Плотянський (30.01.1912, с.Стражгород Теплиц. р-ну – ?), Герой Радянського Союзу. У Червоній армії – з 1940 р. У 1941 р. закінчив Ростовське військово-артилерійське училище. Учасник Другої світової війни з 1941 р. Воював на різних фронтах. Звання Героя був удостоєний за проявлену мужність в боях за м. Новоросійськ у квітні 1943 р. У 1948 р. закінчив Ленінградську вищу офіцерську артилерійську школу і в званні капітана звільнився в запас. Проживав у м.Нальчик (Кабардино-Балкарія, РФ).

31 50 років тому народився Віктор Афанасійович Косаківський (31.01.1962, смт Чечельник), етнограф, фолькло-рист, археолог, краєзнавець, народний майстер. Закінчив Вінницький державний педагогічний інститут. Працював у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї. Нині він – старший викладач кафедри етнології Інституту історії, етнології і права Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського. Автор понад 100 наукових праць. В.А.Косаківський – відомий майстер з малювання на склі, лозоплетіння, виготовлення глиняних іграшок, традиційних подільських писанок, витинанок, павуків із соломи. Його твори зберігаються в Етнографічному музеї при кафедрі етнології, приватних колекціях у Києві та Нью-Йорку.

1. 90 років тому народився Петро Іванович Наніїв (02.02.1922, с.Біла Ямпіл. р-ну – 11.12.2001, Київ), український прозаїк, поет. Працював літпрацівником районної газети «Наддністрянський колективіст», згодом в обласних газетах «Більшовицька правда», «Чорноморська комуна», в республіканській газеті «Колгоспник України».Учасник Другої світової війни. Безпідставно репресований по звинуваченню в антирадянській пропаганді й причетності до ОУН. Реабілітований у 1957 р. Перші вірші опублікував у 1936 р. У періодиці часто друкувалися оповідання, нариси, гуморески, статті, рецензії. Окремо видав низку збірок лірики, повістей і оповідань. Серед читачів найбільш відомі його історична повість «Тричі продана» (1969) та однойменний роман, який перевидавався кілька разів (1990, 1993, 1996). П.І.Наніїв – член НСПУ з 1997 р.

• 70 років тому народився Михайло Дмитрович Байдюк (02.02.1942, с.Гранів Гайсин. р-ну), культосвітній працівник, театральний діяч, директор Вінницького академічного обласного театру ляльок (ВАОТЛ), заслужений працівник культури України (2003). 1966 р. закінчив вище військове училище за фахом «інженер-електрик». Друга освіта – історичний факультет Саратовського університету (1974). Проходячи службу в Радянській армії, М.Д.Байдюк довгі роки працював начальником відділу культури ракетної армії. По закінченні служби доля звела його з Вінницьким обласним музично-драматичним театром ім. М.Садовського. А з 1993 р. М.Д.Байдюк, полковник у відставці, обіймає посаду директора Вінницького обласного театру ляльок, який набув статусу академічного (2007). Завдяки наполегливій праці Михайла Дмитровича відбулися кардинальні зміни в діяльності закладу: створено стаціонарну сцену, глядацьку залу на 100 місць, де щосуботи і щонеділі відбуваються лялькові спектаклі для дітей. Завдяки директору трупа театру добре укомплектована творчою молоддю. Значно розширюється географія гастролей театру: Росія, Польща, Румунія, Молдова. М.Д.Байдюк – ініціатор проведення на базі ВАОТЛ Міжнародного фестивалю театрів ляльок «Подільська лялька» (раз на два роки) і є його директором. Відзначений багатьма нагородами, має Подяку Кабінету Міністрів України.
• 70 років тому народився Василь Максимович Мороз (02.02.1942, с.Озеро Немирів. р-ну), вчений у галузі фізіології, організатор медичної освіти, академік Академії медичних наук України (2010), заслужений діяч науки і техніки України (1993), Герой України (2003). У 1967 р. закінчив Вінницький медінститут за спеціальністю лікар-лікувальник. За розподілом державної комісії був направлений лікарем-терапевтом Шпиківської дільничої лікарні, що в Тульчинському районі. Подальша діяльність В.М.Мороза пов’язана з Вінницьким медуніверситетом: асистент кафедри нормальної фізіології (1968-1969), аспірант цієї ж кафедри (1969-1972), асистент (1972-1976), доцент (1976-1984), професор (1984-1991), завідуючий кафедрою з 1991 р. Призначався вченим секретарем ради університету (1975-1982), заступником декана лікувального факультету (1982-1984), деканом педіатричного факультету (1984-1986), проректором з навчальної роботи (1986-1988). З 1988 р. – ректор Вінницького медичного інституту, а з 1994 р. – ректор Вінницького медичного університету (тепер Вінницький національний медичний університет ім.М.І.Пирогова). У 1994р. В.М.Мороз обраний президентом міжнародної академії інтег-ративної антропології, в 2002 р. – членом-кореспондентом АМН України в галузі фізіології. Автор понад 300 наукових праць, в т.ч. 15 монографій та навчально-методичних посібників, 26 ви-находів. Наукові пошуки В.М.Мороза стосуються досліджень ролі структур головного мозку у формуванні центральних механізмів програмування і контролю довільних рухів; проблеми адаптації, здоров’я населення України та ін. Під керівництвом В.М.Мороза підготовлено 15 докторів та кандидатів медичних наук. При його сприянні і активній підтримці за останні 5 років співробітниками ВНМУ захищено 30 докторських і більше 150 кандидатських дисертацій. В.М.Мороз є головним редактором журналу «Вісник Вінницького медичного університету», членом редколегій журналів «Експериментальна та клінічна фізіологія і біохімія» та «Фізіологічний журнал». Під керівництвом В.М.Мороза медичний університет набув статус національного.
• 60 років від дня народження Миколи Пан-телеймоновича Бондаря (02.02.1952, с.Люлинці Калинів. р-ну), літературознавця, письменника. Випускник Вінницького педа-гогічного інституту. Деякий час працював у вінницькій пресі, був кореспондентом республіканської газети «Комсомольское знамя». Кандидат філологічних наук, провідний науковий співробітник, завідувач відділу української класичної літератури Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України. Автор ряду наукових праць. Друкує лірику, оповідання, повісті, виступає як критик, перекладач. Член СПУ (1990).

1. 75 років тому народився Василь Іванович Діденко (03.02.1937, м.Гуляйполе Запоріз. обл. – 13.04.1990, Київ, перепохов. у Гуляйполі), український поет. З липня 1950 р. по березень 1958 р. його біографія була пов’язана з Вінниччиною: у Погребищенському районі проживали його батьки. Навчався у Погребищі. Закінчив Ширмівську середню школу (Погребищенський р-н), Київський державний університет ім. Т.Г.Шевченка (1959). Відтоді – на редакційній та літературній роботі. Як поет формувався в університетській літстудії імені В.Чумака. Член СПУ (1963). У своїх творах поет звеличував Вітчизну, людину-трудівника, оспівував героїчне минуле українського народу, його видатних синів і дочок. Автор текстів ряду пісень, зокрема, широко популярної «На долині туман». 13 квітня 1990 р. В.Діденко пішов із життя. Вже після поховання праху поета в Києві став відомий його лист – заповіт «Поховайте мене в Гуляйполі». 25 червня 1997 р. завдяки клопотанню близьких людей і численних цінителів його таланту, поет навічно переїхав до своїх земляків і оспіваного ним у віршах містечка. Сьогодні центральна районна бібліотека Гуляйполя носить його ім’я. На будинку, в якому поет народився і жив, відкрита меморіальна дошка.
2. 75 років від дня народження Никанора Миколайовича Дубицького (05.02.1937, с. Ніверка Кам’янець-Поділ. р-ну Хмельниц. обл.), журналіста, прозаїка-гумориста. Закінчив Хмельницьке медичне училище, Львівський державний університет. Завідував клубом, працював на будовах Кам’янця-Подільського, зубним лікарем на Рівненщині, журналістом. 35 років віддав журналістиці, з них 25 – у Мурованих Курилівцях, займаючи відповідальні посади у Мурованокуриловецькій районній газеті. Першу гумореску опублікував 1952 р. у журналі «Перець». Автор сатиричних та гумористичних книг: «Генеральна репетиція» (К., 1988),«Козирний туз» (О.,1989),«Плач Геракла» (К.,1991),«Дуля з маком» (Вінниця, 1994), «Вони з Придністров’я» (Вінниця, 2000), «Чому тужить сопілка» (Вінниця, 2002), «Притча про дублянку» (Х.,2003), «Вибрик фортуни» (Х.,2005). Окремі твори виходили російською, білоруською й польською мовами. Член НСПУ (1999). Лауреат Всеукраїнської літературно-мистецької премії ім. Степана Руданського (2007).

6 60 років тому народився Михайло Йосипович Бурбело (06.02.1952, с.Жадани Іллінец. р-ну), фахівець у галузі електропостачання, доктор технічних наук (2005), професор (2006), завідувач кафедри ЕСЕЕМ Вінницького національного технічного університету. 1980 р. закінчив Івано-Франківський інститут нафти і газу за спеціальністю «Електропостачання промислових підприємств, міст і сільського господарства». З 1993 р. працює у ВНТУ. М.Й. Бурбело має понад 150 наукових та навчально-методичних праць, з них 10 авторських свідоцтв і патентів на винаходи СРСР та України, 8 навчальних посібників, 4 монографії. Вчений створив науковий напрям «Інформаційні технології покращення якості електроенергії та ефективності електроспоживання». Під його керівництвом захищені 3 кандидатські дисертації і працюють над їх завершенням 4 аспіранти. Михайло Йосипович – член спеціалізованої Вченої ради по захисту дисертацій за спеціальностями: «Електротехнічні комплекси та системи» та «Електричні станції, мережі і системи». Він – член редколегії журналу «Наукові праці ВНТУ», нагороджений срібною медаллю ВДНГ СРСР.

8 190 років від дня народження Опанаса Васильовича Марковича (08.02.1822, с.Кулажинці Полтав. обл. – 01.09.1867, м.Чернігів), українського фольклориста, етнографа, музикознавця, громадського діяча. Закінчив історико-філологічний факультет Київського Імператорського Університету Св. Володимира (1846). Учасник Кирило-Мефодіївського братства. Протягом 1855-1859 рр. проживав у Немирові, де викладав географію у місцевій гімназії. Був одружений з М.О.Вілінською (Марко Вовчок), сприяв розкриттю її літературного таланту. Записував на Поділлі зразки усної народної творчості різних жанрів – народні пісні і думи, історичні перекази, легенди і казки. Особливу увагу звертав на прислів’я та приказки, яких зібрав близько 50 тис. У Немирові на фасаді будинку колишньої гімназії (тепер середня школа) О.В.Марковичу встановлено меморіальну дошку.

12 100 років тому (1912) Вінницька міська управа уклала угоду з російським товариством «Всеобщая компания электричества» на будівництво трамвайних шляхів у Вінниці.

• 80 років тому народився Степан Павлович Колесник (12.02.1932, с.Мончинці Калинів. р-ну), український публіцист, журналіст. Служив на флоті; у 1952-1953 рр. працював у Шаргородському РК ЛКСМУ. Протягом 1953-1958 р. навчався на факультеті журналістики Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка. Працював у редакціях газет «Молодь України», «Патріот Батьківщини», «Радянська Україна», «Літературна Україна», журналів «Україна», «Новини кіноекрана», на кіностудії ім. О.Довженка, у видавництві «Молодь». З 1980 р. – викладач, з 1986 р. – доцент факультету журналістики Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка. Член СПУ та СЖУ. Головував у Київській організації Спілки письменників України та був секретарем Спілки письменників України. Був кандидатом у народні депутати України у 1998 р. Автор книг: «Медозбір» (1967), «Яблуневі кордони» (1968), «Доброкут» (1975),«Живу після смерті» (1980), «За Десною жито половіє» (1982),«На Севере жарко» (1983), «Довга кладка через літа» (1990), «Куди пливе ескадра?», «Обкрадені села» (1992). Пише кіносценарії. Журналіст газети «Сільські вісті». Лауреат Державної премії України ім. Т.Г.Шевченка (1992) за книгу «Обкрадені села», загальнонаціонального конкурсу публікацій у ЗМІ на тему реформування земельних відносин в Україні «Моя Земля» (перша премія у номінації «Земля як суспільна цінність» (2003)).

1. 120 років від дня народження Марії Іванівни Литвиненко-Вольгемут (13.02.1892, Київ – 03.04.1966, там же), української співачки, педагога, народної артистки СРСР (1936). У 20-х рр. жила і працювала у Вінниці. Одна із засновників Харківського українського театру опери та балету (1925-1935). Солістка Київського театру опери та балету (1935-1953). З 1944 р. – професор Київської консерваторії. Відома як виконавиця українських народних пісень.

• 70 років тому (1942) розпочалося примусове виве-зення українського населення на роботу у гітлерівську Німеч-чину, в т.ч. з Вінниччини.

14 *День народження Марії Оксентіївни Руденко (14.02.1915, с.Слобода-Яришівська, нині Могилів-Поділ. р-ну – 14.05.2003, с.Слобода-Яришівська), педагога, фольклористки, етнографа, краєзнавця, майстрині ужитково-декоративного мистецтва, керівника самодіяльного народного ансамблю «Горлиця», заслуженого працівника культури УРСР (1970), лауреата премії ім. П.Чубинського (1992). На вшанування пам’яті видатної землячки у Могилеві-Подільському щорічно проводиться фольклорне свято «Пам’яті Марії Руденко». З 1993 р. щотри роки тут же проводиться Всеукраїнське свято народного мистецтва «Українська витинанка». Найближче, Шосте, відбудеться у травні 2014 р. Кримський астроном М.Черних відкрив малу планету, яку назвав на честь Марії Оксентіївни Руденко – «Горлиця».

15 105 років (1907) тому було відкрито Вінницьку міську публічну бібліотеку ім. М.В.Гоголя, нині це обласна універсальна наукова бібліотека ім. К.А.Тімірязєва. 2007 р. колектив бібліотеки відзначив 100-літній ювілей свого закладу. Так почався відлік історії другого століття діяльності обласної наукової бібліотеки. З цього часу колективом зроблено чимало добрих справ, започатковано низку нових проектів, що стосуються наукової, науково-методичної, видавничої, соціокультурної, маркетингової, рекламної діяльності, розвитку та поглиблення процесів інформатизації, роботи з кадрами.

Традиційними стали науково-практичні конференції краєзнавчого змісту всеукраїнського та міжнародного значення, які проводяться кожних два роки. Високу оцінку отримала монографія з історії бібліотеки «Вінницька ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва в контексті історії та інноваційному поступі сьогодення» (Вінниця, 2007), підготовлена редакційною колегією до її ювілею. У 2008 р. побачив світ найповніший в Україні науково-допоміжний покажчик, присвячений 70-річчю від дня народження поета-земляка, Героя України В.С.Стуса «Постать Василя Стуса над плином часу». Започатковано нове видання – альманах «Подільський книжник», три випуски якого побачили світ за підтримки Вінницької облдержадміністрації, і вже завоювали свого читача. Продовжувалася підготовка і випуск посібників із серії «Наші видатні земляки», перші випуски видань із нових серій – «Творчі імена Вінниччини», «Діячі культури і мистецтв Вінниччини». Резонансним став бібліографічний покажчик, присвячений 150-річчю від дня народження вінницького архітектора Г.Г.Артинова «Творець архітектурної історії Вінниці початку ХХ століття» з електронним додатком архівних матеріалів.

Вагомою була проектна діяльність бібліотеки. Останнім здобутком став грант програми «Бібліоміст». 2010 р.на її базі було відкрито обласний тренінговий центр, у якому пройшли навчання біля 200 бібліотечних працівників та майже 100 мешканців Вінниччини.

Цікавою і різноплановою є соціокультурна діяльність бібліотеки. Продовжуються традиційні творчі акції: Стусівські та Кирило-Мефодіївські читання, «Мови різні – душа одна» (до Дня рідної мови), до Дня української писемності та мови, Дня Європи. До послуг користувачів традиційні та електронні каталоги.

На сьогодні в структурі бібліотеки функціонують 20 відділів і секторів. Забезпечують її діяльність майже 140 працівників, з яких 106 спеціалістів (серед них 59 – з вищою бібліотечною освітою). Очолює бібліотеку з 2007 р. висококваліфікований фахівець, менеджер інноваційних проектів, науковець Наталія Іванівна Морозова.

Фонд «Тімірязєвки» складає понад 940 тис. видань майже 50 мовами світу, в т.ч. біля 500 тис. книг, понад 300 тис. журналів, 31 тис. підшивок газет, 27 тис. нотних видань. Щорічно до фонду надходить біля 17 тис. нових документів. Бібліотека передплачує щорічно 850 назв періодичних видань, які відображаються у довідково-бібліографічному апараті, в тому числі електронних базах даних. Протягом року бібліотека обслуговує до 40 тис. користувачів, які опрацьовують понад 800 тис. різноманітних документів. Кількість відвідувань складає 190-200 тис. Середньорічне число віртуальних відвідувань становить понад 65 тис. Веб-сайт бібліотеки: http://old.library.vn.ua.

• 75 років тому народився Дмитро Іванович Власійчук (15.02.1937, с.Малятинці Кіцман. р-ну Чернівец. обл.), український художник, корифей подільської витинанки, винахідник технології у жанрі флористики на оксамиті. По закінченні Вижницького художнього училища (1963) пов’язав життя і творчість з Поділлям, зокрема з м.Хмільник, працюючи у Хмільницькій ЗСШ №1 викладачем відділу образотворчого мистецтва Хмільницької школи естетичного виховання. Удостоєний почесного звання «Відмінник народної освіти». У доробку майстра – 2000 унікальних виробів, які експонувалися на майже 100 персональних виставках. Його витинанки ілюструються в книгах, зокрема в кіноповісті Василя Остапова «Та понесу з України». Роботи майстра знаходяться у Вінницькому обласному художньому музеї, Могилів-Подільському будинку народної творчості, картинній галереї Вінницького політехнічного університету, приватних колекціях в Польщі, Румунії, Англії, США та Канаді. На батьківщині майстра в с. Малятинці Чернівецької області створена кімната-музей. Член Спілки майстрів народного мистецтва України.

16 65 років від дня народження Анатолія Павловича Бурдейного (16.02.1947, м.Ужгород Закарпатської обл.), художника, скульптора. Закінчив Львівський державний інститут декоративного та прикладного мистецтва, відділ художньої кераміки (1972). Працює у галузі монументальної та у різних жанрах станкової скульптури – портрет, оголена модель, символічні та сакральні сюжети. Основні твори: панно «Антична медицина» (1984); «Марія» (1992); «Муза», за мотивами твору М.Гумільова «Чарівна скрипка» (1993); «Поцілунок Іуди», «Шлях на Голгофу» (1993); проекти низки пам’ятників; пам’ятник Василю Стусу, встановлений 2002 р. у м.Вінниці. Учасник обласних, республіканських, всесоюзних виставок з 1972 р. Тричі висувався на здобуття Національної премії України ім. Т.Г.Шевченка за пам’ятник В.Стусу. Член Вінницької організації НСХУ з 1977 р.

17 75 років тому (1937) у Липовці відбувся перший районний шаховий чемпіонат.

1. 90 років тому народився Володимир Кирилович Карпеко (18.02.1922, м.Козятин – 07.02.1993, Москва), російський поет, заслужений працівник культури Бурятії, лауреат премії ім.О.Фадєєва (1981), член Спілки письменників СРСР (1955). У 1957 р. закінчив літературний інститут ім. М.Горького в Москві. Друкувався в альманасі «Крим», журналах: «Огонек», «Смена», «Советский моряк», «Советская Украина». 1950 р. вийшла в світ перша книга «Широкая дорога», пізніше: «Алексей Большаков», «Про мальчика Петю», «Ещё про это» (1954). У наступні роки побачили світ ряд його віршованих збірок. Поет із задоволенням писав на замовлення слова пісень до кінофільмів тих часів – «Орлёнок», «Гори, моя звезда», «Страницы былого», «Голубая стрела», «Обгоняющая ветер», «Ч.П.», «Хроника пикирующего бомбардировщика». Проживаючи в Москві, постійно підтримував зв’язки із земляками.

21 90 років тому народився Валентин Клименті-йович Шевчук (21.02.1922, с.Дубові Махаринці, тепер Козятин. р-ну – 07.02.1945, Мюлле-Тюренбург (Прусія), похований у братській могилі в селищі Черепаново Зеленоград. р-ну Калінінград. обл.), Герой Радянського Союзу. На фронті – з червня 1941 р. Воював на різних фронтах. Особливо відзначився гвардії старшина, командир гармати Гвардійського артилерійського полку у боях на території Прусії. Звання Героя Радянського Союзу нашому земляку присвоєно посмертно 26.06.1945 р.

1. 70 років тому народився Петро Йосипович Головатюк (23.02.1942, с.Рогізна Тиврів. р-ну – 30.09.2007, Вінниця, похований у рід. селі), український поет. 3 1973 р. жив і працював у Вінниці. У 1980 р. дебютував з віршами на шпальтах республіканських, вінницьких обласних і районних газет. Автор поетичних збірок, книг «Стежка до матері» (1987), «Жарини пам’яті моєї» (1991), «Сніг на калині» (1993), «Любов і біль: сонети» (1999), «Материнське серце» (1996), «Я купив би Вам, панно, півсвіту…». Член НСПУ (1996).

• 60 років від дня народження Олени Геннадіївни Кізімової (23.02.1952, с.Нексікан Магадан. обл.), художника декоративно-прикладного мистецтва. 1976 р. закінчила художній факультет Московського технологічного інституту. Працює у техніках художнього текстилю – батику, гобелену, об’ємного гобелену. Учасниця обласних та всеукраїнських виставок з 1976 р. Персональні виставки художниці пройшли в Національному історичному музеї (м.Київ,2001), Вінниці (2002). Твори зберігаються у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї та музеї культурно-художнього центру Вінницького національного технічного університету. Мисткиня – член Вінницької організації НСХУ з 1992 р.

1. 100 років тому народився Яків Борисович Давидзон (27.02.1912, смт Муровані Курилівці – 26.01.1998, м.Вустер, США), український фотомитець. Фотокореспондент з 1937 р. Працював у республіканській газеті «Колгоспник України», у фотохроніці РАТАУ. З перших днів Великої Вітчизняної війни – фотокореспондент газет Південно-Західного фронту. У 1942 р. був переправлений через лінію фронту до партизанів, знімав бойові операції партизанських з’єднань. По війні довгі роки працював фотокореспондентом газети «Радянська Україна» (пізніше «Демократична Україна»). Виконуючи відповідальні завдання редакції, ведучи власний творчий пошук, наш земляк мовою фотографії показав цілу епоху у житті народу, залишив нам живий, емоційний портрет свого сучасника. Заслуги Я.Б.Давидзона на газетній ниві були високо оцінені: йому присвоєні звання «Заслужений працівник культури УРСР», «Заслужений журналіст УРСР» (1987). Першим серед фотопубліцистів України став лауреатом Державної премії УРСР ім. Т.Г.Шевченка (1977). Автор фотоальбому: «Уходили в поход партизаны» (1975), нарисів «Орлята партизанских лесов» (1980, 1984, 1990), фотокниги «Незабываемое» (1982). Багато знімав українських кінематографістів. З 1994 р. мешкав у м.Вустері (США), там і помер.

• 80 років тому (27.02.1932) постановою 4-ї позачергової сесії ВУЦВК ХІІ скликання разом із ще чотирма областями була утворена Вінницька область. До її складу тоді увійшли 71 адміністративно-територіальна одиниця: 2 міста обласного підпорядкування (Вінниця, Бердичів) та 69 районів сучасних Хмельницької, Вінницької та частини Житомирської областей. Її територія займала 5 млн. 249 тис. га землі, на якій проживало 5,1 млн. чоловік. Вінницька область вважалася найбільш заселеною частиною України. Були утворені нові органи місцевого самоврядування: обласні відділи: фінвідділ, постачання, наросвіти, охорони здоров’я, зв’язку облпромвідділ, облкомунгосп, обласна прокуратура, суд та ін. 4 квітня 1934 р. було ліквідовано Староміську сільраду, а Старе місто приєднане до міської смуги м.Вінниця. У 1937 р. з утворенням Кам’янець-Подільської та Житомирської областей до них відійшла значна частина районів Вінницької області (округи були ліквідовані). У її складі залишилися 2 міськради обласного підпорядкування (Вінницька і Могилів-Подільська) та 42 райони. 20 березня 1946 р. був утворений Джуринський район. У січні 1954 p. передано до складу новоутвореної Черкаської області Монастирищенський район. Протягом 1957-1959 і 1962 pp. були ліквідовані Брацлавський, Вороновицький, Дашівський, Джулинський, Джуринський, Комсомольський, Копайгородський, Ободівський, Ольгопільський, Плисківський, Самгородоцький, Ситковецький, Станіславчицький, Турбівський, Уланівський, Чернівецький, Шпиківський, Яришівський райони, а решту районів укрупнено до 13. У 1965-1966 pp. було відновлено 12 районів, у 1979 p. – 1, у 1987 p. ще 1. Нині Вінницька область має у своєму складі 27 районів, 18 міст, 29 селищ міського типу, 1466 сіл. Середня чисельність населення Вінниччини станом на 01.01.2011 р.: 1641,2 тис. осіб, у т. ч.: сільського – 827,1 тис. осіб, міського – 814,1 тис. осіб. Область розташована в лісостеповій смузі правобережної частини України. По території області протікають 204 річки, з них найбільші: Південний Буг та Дністер. Вона має 202 км державного кордону з Республікою Молдова, межує з 7-ма областями України (Житомирською, Чернівецькою, Хмельницькою, Київською, Черкаською, Кіровоградською, Одеською).

• 80 років тому (27.02.1932) була утворена Вінницька облспоживспілка. Упродовж десятиліть вона виконує одну з важливих функцій, запроваджуючи свою ринкову модель господарювання на принципах демократичності, самоорганізації, дисципліни та контролю. Сферою її діяльності була і залишається організація торгівлі, харчування, заготівель, виробництва та надання послуг переважно в сільських населених пунктах. Нині її торговельна мережа нараховує близько 1900 магазинів та кафе, які розміщені в 1150 населених пунктах області. В області діють 21 хлібозавод, 13 ковбасних, 6 рибокоптильних та 2 цехи безалкогольних напоїв, плодоконсервний та молокозаводи, 8 худобозабійних підприємств. Середньомісячний роздрібний оборот складає понад 32 млн. грн. і зріс за останні 5 років в 3,5 рази.

28 50 років тому народилася Тамара Іванівна Ямчинська (28.02.1962), кандидат філологічних наук (1997), доцент, директор Інституту іноземних мов Вінницького держав-ного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського. Т.І.Ямчинська є визнаним в Україні вченим та педагогом. Шлях її професійного становлення певної мірою традиційний: з відзнакою закінчила Ужгородський державний університет, працювала у Житомирському педагогічному інституті викладачем. З 1987 р. –

у Вінницькому державному педагогічному інституті: заступником декана з навчальної роботи факультету іноземних мов, деканом факультету, з квітня 2005 р. – директором Інституту іноземних мов. Т.І.Ямчинська продовжує традиції факультету у міжнародному співробітництві, залучає до викладання на факультеті кваліфікованих фахівців з англо- та німецькомовних країн, залучає викладачів та студентів факультету до участі у національних та міжнародних конференціях і організаціях, як наприклад, Українське товариство з вивчення англійської мови USSE, Всеукраїнська асоціація американознавства, міжнародна організація IATEFL, міжнародна організація TESOL. Т.І.Ямчин-ська є автором багатьох навчально-методичних посібників з практики мови та практичної граматики англійської мови.

Більше півстоліття на теренах України існує потерпіла від нацистських переслідувань категорія населення – «остарбайтери». Її поява породжена насильницьким використанням праці цивільних громадян загарбаних територій в мілітаристській економіці Третього райху. Під нею на даний час маються на увазі усі депортовані на нацистську каторгу з окупованої гітлерівцями частини СРСР цивільні мешканці, які станом на 22 червня 1941 р. мали радянське громадянство.

Поява «остарбайтерів» («східних робітників»), насамперед, стала наслідком гуманітарної катастрофи більшовицької влади та її системи у початковий період війни. Неспроможність захистити, евакуювати у безпечний тил і, врешті, залишення нею на окупованих територіях десятки мільйонів приречених таким чином на смерть, глум і поневіряння співвітчизників – «найціннішого скарбу більшовицької держави» – одне з найтрагічніших явищ Великої Вітчизняної війни, що своєю гуманітарною складовою було страшнішим за поразки Червоної армії у битвах з агресором. Опинившись під владою гітлерівських загарбників, поневолене населення розглядалось останніми як воєнний трофей.

Спочатку політика німецької окупаційної влади стосовно використання робочої сили із загарбаних східних територій не була чіткою. Розпочинаючи війну проти СРСР, нацистські завойовники вважали найголовнішим завданням знищення його як держави, існуючого у ній суспільно-економічного ладу, її тотальне пограбування. Потім загарбані території планувалось колонізувати німецькими переселенцями, а частину місцевого населення використати як рабів для обслуговування колоністів. Решту ж «мільйонів неповноцінної раси» – знищити. Згодом ліквідації підлягала й відпрацьована «робоча сила». Ось чому уже з перших днів окупації гітлерівці розв’язали масовий терор проти населення.

Потреба у терміновій депортації робочої сили з окупованих районів СРСР стала одним із наслідків провалу гітлерівського плану «бліцкрігу» на Східному фронті. Про неї вище нацистське керівництво заговорило ще на початку листопада 1941 р. Проте масове насильницьке переміщення дармової робочої сили зі Сходу розпочалося після появи циркуляра А.Розенберга, датованого 6 бе-резнем 1942 р., та декрету А.Гітлера від 21 березня того ж року про створення Імперського бюро по використанню робочої сили.

Головною базою постачання дармових робочих рук визначалася Україна. В усіх її регіонах розгорнулося «полювання за черепами», які між собою гітлерівські людолови називали здійснювані ними «вербувальні кампанії». За час окупації України на каторжні роботи в Німеччину вивезено 2,4 млн. чол., з них 78650 вінничан (з урахуванням даних по Монастирищенському району, який до 1954 р. перебував у складі Вінниччини). Найбільше із м.Вінниці – 13400 чол., Хмільницького (7666 чол.), Гайсинського (4862 чол.), Липовецького (4775 чол.), Теплицького (3892 чол.), Калинівського (3613 чол.) районів.

Транспортування невільників в основному здійснювалося залізничним транспортом у зовсім непристосованих до цього товарних вагонах. Воно майже нічим не відрізнялось від перевезень військовополонених чи худоби. Непоодинокі випадки, коли схоплених під час облав цивільних мешканців гнали на нацистську каторгу пішки.

«Завербовані» особи позбавлялись усіх прав. Як справжніми рабами, ними торгували по прибутті в Німеччину. Вони були зобов’язані постійно носити дискримінаційний знак «Ост», що інформував про їхню «неповноцінність». Найвідвертіше сутність перебування та умов життя радянських людей в нацистській Німеччині викладено в інструкції Генерального уповноваженого по праці Ф.Заукеля: «Всі робітники повинні отримувати таке харчування і таке житло і зазнавати такого ставлення, які давали б можливість експлуатувати їх на найвищому рівні при наймінімальніших затратах».

У Райху «остарбайтери» використовувались у трьох основних сферах: у промисловості, в сільському господарстві, як домашня прислуга. Усі депортовані зазнавали жорстокої дискримінації, умови їхнього життя і праці були нестерпними. Вони потерпали від хронічного штучно організованого голоду, відсутності одягу та взуття, вкрай незадовільних умов життя.

Серед інших форм дискримінації – відсутність охорони здоров’я та медичної допомоги, права на захист материнства і дитинства, цілковите позбавлення особистої свободи пересування, можливостей задовольнити культурні та духовні потреби, обмеження листування, жорстокі покарання за найменшу провину, навіть із застосуванням смертної кари тощо. До кінця війни «остарбайтери» залишалися найбільш безправною, гнобленою та пограбованою категорією іноземців.

Досить граматичною була їхня репатріація, оскільки усім доводилося проходити принизливу для людської гідності фільтрацію на предмет політичної лояльності до існуючого в СРСР режиму. Крім того, під час цієї доленосної процедури вирішувалося питання використання вчорашніх примусових робітників Райху з максимальною користю для Батьківщини. Одні призовалися у ряди діючої армії, другі – відбиралися у трудові батальйони, треті – тимчасово залишалися у Німеччині для виконання демонтажних робіт по програмі репарації, четверті – відправлялися додому, п’яті – направлялися на примусові роботи у спец поселення для відбуття покарання.

Повернувшись додому, вчорашні «остарбайтери» потрапили уже в лещата сталінського режиму, який вбачав у них вірогідних ворогів народу. В силу цього держава не вважала своїм найголовнішим завданням створення для кожного, хто з незалежних від нього причин під час війни опинився за межами СРСР, сприятливих житлово-побутових, соціально-культурних та інших умов гармонійного розвитку особистості. Тому колишні раби Райху так і не відчули себе повноцінними членами «славної великої сім’ї будівників соціалізму». І хоч офіційно 23 жовтня 1946 р. (більш, ніж через рік після закінчення війни) радянським урядом вони були зрівняні у правах з рештою громадян країни, реально користувалися лише конституційним правом на працю, оскільки держава розглядала їх як важливий резерв робочої сили для відбудови зруйнованого господарства СРСР, періодично – виборчим правом (при цьому рідко хто із них ставав народним обранцем), частково – деякими іншими правами та свободами. Колишні примусові «східні робітники», особливо ті, котрі опинилися в сільській місцевості, не мали можливості отримати паспорти громадян країни, вступити в КПРС, здійснити поїздку за кордон (навіть із туристичною метою), відчували перешкоди у здобутті вищої освіти, кар’єрному рості тощо, ставши забутим на десятиліття соціумом.

Повернення із небуття тоталітаризму «остарбайтери» відчули лише в незалежній суверенній Україні: ніхто їх більше не вважає «ворогами народу», «потенційно небезпечними носіями буржуазної ідеології», «зрадниками Батьківщини», вони, порушивши обітницю мовчання та не боячись накликати на себе неминучі раніше неприємності, на повен голос заговорили про страждання, які випали на їхню долю.

Державною справою у незалежній Україні стало вирішення проблеми остаточної соціальної реабілітації колишніх примусових «східних робітників». У вирішальній мірі цьому сприяє прийнятий Верховною Радою України Закон «Про жертви нацистських переслідувань», який визначає правові, економічні та організаційні засади державної політики щодо жертв нацистських переслідувань, спрямований на їх соціальний захист, збереження пам’яті про них. Він став надійним фундаментом відновлення історичної справедливості, додав жертвам нацизму почуття оптимізму та впевненості. Колишні «остарбайтери» мають можливість бути повноправними членами суспільства, нарівні з усіма громадянами держави користуватися всією повнотою прав і свобод, передбачених Конституцією, іншими нормативно-правовими актами України.

Одним із виявів повернення історичної справедливості даній категорії жертв війни, у чому значних зусиль доклала молода Українська держава, стали компенсаційні виплати.

Однак низка соціальних проблем ще залишаються невирішеними, що перешкоджає колишнім «східним робіт-никам» остаточно позбутися психологічного відчуття свого дискомфортного перебування немовби на узбіччі суспільства.

Гальчак С.Д.,

кандидат історичних наук, доцент

Вінницького ДПУ ім. Михайла Коцюбинського

Література

Бєлов, М. Лист на задану тему: [про колиш. «остарбайте-рів»-подолян та перешкоди тим, хто прагнув повернутися на Батьківщину після Другої світової війни] / М.Бєлов // Подолія. – 2007. – 6 лют.

Гальчак, С.Д. «Східні робітники» з Поділля у Третьому рейху: депортація, нацистська каторга, опір поневолювачам: [монографія] / С.Д.Гальчак. – Вінниця: Книга-Вега, 2004. – 344 с.; іл.

Його ж. На узбіччі суспільства: Доля українських «остарбайтерів». (Поділля. 1942-2007 рр.): [монографія] / С.Д.Галь-чак. – Вінниця: Меркьюрі-Поділля, 2009. – 768 с.; іл. 16 с.

Його ж. Украинские остарбайтеры Подольского региона. (Вторая мировая война, послевоенный период): [монография] / С.Д.Гальчак. – Винница: Меркьюри-Подолье, 2009. – 544 с.; илл.

Його ж. Ідеологічні аспекти репатріації «остарбайтерів»-подолян в умовах «холодної» війни / С.Д.Гальчак // Наук. зап. Сер.: Історія. / Вінниц.ДПУ ім. Михайла Коцюбинського. – Вінниця, 2003. – Вип. 6. – С. 168-177.

Його ж. «Остарбайтери» Поділля: поліційно-адміністративні заходи у проведенні депортації населення до Німеччини / С.Д.Гальчак // Студії Кам’янець-Подільського Центру дослідження історії Поділля. – Кам’янець-Подільський, 2005. – Т. 1. – С. 420-464.

Його ж. Подільські «остарбайтери» у нацистському рейху: умови праці та побуту / С.Д.Гальчак // Історія України: Маловідомі імена, події, факти: (зб. ст.). – К., 2002. – С. 122-142.

Його ж. Умови життя та праці подільських репатріантів-представників міської і сільської інтелігенції в повоєнному радянському суспільстві: [соц.-побут., виробничі пробл., з якими зітнулися колиш. східні примусові робітники із числа інтелігенції, повернувшись на Поділля у перші повоєнні роки] / С.Д.Гальчак // Освіта, наука і культура на Поділлі: зб. наук. пр. / гол. ред. П.Т.Тронько. – Кам’янець-Подільський, 2008. – .Т.11. – С. 297-307.

Грінченко, Г.Г. Між визволенням і визнанням: примусова праця в нацистській Німеччині в політиці СРСР і ФРН часів «холодної війни»: [монографія] / Г.Г.Грінченко. – Х.: НТМТ, 2010. – 336 с.

Пастушенко, Т.В. Остарбайтери з Київщини: вербування, примусова праця, репатріація (1942-1953): [монографія] / Т.В.Пастушенко. – К., 2009. – 282 с.

Цього місяця виповнюється:

• 80 років (1932) Вінницькій обласній комуністичній партійній організації, одній з обласних організа-цій Комуністичної партії України. Її історія починається з перших марксистських організацій; які виникли і діяли на території Подільської губернії на початку ХХ ст. Обласне бюро КП(б)У очолив М.О.Алексєєв.
• 80 років (1932) відтоді, як у зв’язку із адміні-стративно-територіальною реформою створено прокуратуру Вінницької області, в апараті якої були групи: загального нагляду, нагляду за розглядом справ у судах і за слідством, за місцями утримання, охорони праці і виробництва, нагляду за ор

   

  Весна! весна! – від поночі до рання.

  Весна – в вікно, на дах, на капелюх,

  весна в колючі воронові гнізда,

  весна на кригу і від берегів –

  на течію, на вир, на чорториї,

  весна правує серцем, як веслом…

  В.Стус

1 *День народження Явдохи Зуїхи (справж. – Явдоха Микитівна Сивак) (01.03.1855, с.Кущинці, нині Гайсин. р-ну – 19.01.1935, с.Зятківці того ж р-ну), народної співачки, етнографа, носія українського фольклору. З її уст Г.Танцюра записав 1008 народних пісень, близько 400 прислів’їв та приказок, 156 казок, велику кількість загадок і етнографічних матеріалів. 825 кращих пісень увійшли до академічного видання «Пісні Явдохи Зуїхи» (1965), виданого за сприяння М.Рильського. Її ім’ям в с.Зятківці названо вулицю, встановлено пам’ятник «Народній пісні жити», де в образах Я.Зуїхи та Г.Танцюри уславлено хранителів народної мудрості для прийдешніх поколінь.

7 100 років від дня народження Тамари Федорівни Янко (07.03.1912, м.Жмеринка – 1988, Москва ?), радянської оперної співачки, педагога. Протягом 1934-1939 рр. навчалася у Московській консерваторії. З 1938 р. – солістка Московського музичного театру ім.В.І.Немировича-Данченка, з 1941 р. – Московського музичного театру ім. К.С.Станіславського і В.І.Немировича-Данченка. Серед партій: Любаша, Ольга «Євгеній Онегин», Ланж «Дочка мадам Анго» та ін. Перша виконавиця: Єфросинія «Семен Котко» (1952), Дуенья «Заручини в монастир» (1959), Синьйора «Вулиця дель Корно» (1960), Мати «Три життя» (1972), а також наша землячка – перша виконавиця пісні М.Блантера і М.Ісаковського «Катюша».У 1939 р. на 1-му Всесоюзному конкурсі вокалістів отримала спеціальну премію за краще виконання творів радянських авторів. З 1954 р. викладала в театральному вузі (ГИТИС), з 1977 р. – доцент. Лауреат Сталінської премії (1952). Народна артистка РРФСР (1977).

• 65 років тому народився Віктор Андрійович Наконечний (07.03.1947, с.Клембівка Ямпіл. р-ну), майстер народного малярства, витинанки та писанки, член Національної Спілки майстрів народного мистецтва України. Випускник Московського університету. У 1990-х рр. створив цикл картин на теми подільського села, які відзначені премією імені Катерини Білокур (2000). За серію картин «Краю мій сонячний» наш земляк отримав Національну премію України ім. Т.Г.Шевченка (2009, номінація «Народне малярство»). У власному будинку в с.Клембівка, де він мешкає, створив музей народного мистецтва. Творчий доробок митця складають понад 3000 картин у техніці олійного і темперного живопису і 1000 графічних робіт, понад 500 витинанок. Його картини прикрашають приватні колекції в Україні, Росії, Канаді, США, Німеччині, Франції та багатьох інших країнах світу. Заслужений майстер народної творчості України (2000).

9 *День народження Тараса Григоровича Шевченка (09.03.1814, с.Моринці, тепер Звенигород. р-ну Черкас. обл. – 10.03.1861, м.Санкт-Петербург, перепохований в Каневі на Чернечій горі (Черкас. обл.)), українського поета, художника-мислителя. 1846 року у складі Археографічної комісії подорожував Поділлям.

10 225 років тому народився Устим Якимович Кармалюк (10.03.1787, с.Головчинці Літин. повіту Поділ. губернії (нині с.Кармалюкове Жмерин. р-ну) – 22.10.1835, с.Шляхові Коричинці, похований в Летичеві (тепер Хмельницька область), український народний герой, керівник селянського повстанського руху на Поділлі 1813-1835 рр. проти кріпацтва. Протягом 23 років боротьби Кармалюк підняв на боротьбу понад 20 тисяч повстанців, загони яких здійснили більше 1 тис. нападів на поміщицькі маєтки на Поділлі, Київщині, Бессарабії. Кілька раз він був ув’язнений у стінах Літинської тюрми. Підступно вбитий шляхтичем. Образ Кармалюка відобразили у своїх творах М.Старицький, Марко Вовчок, С.Васильченко, В.Кучер, В.Гжицький, В.Канівець. Фольклорні матеріали про народного героя збирали Микола Костомаров і Тарас Шевченко, який назвав його «славним лицарем». Також народні легенди, перекази, пісні, прислів’я та приказки про Устима Кармалюка представив у збірнику «Останній гайдамака» (Вінниця, 2001) жмеринський краєзнавець В.Вовкодав. До наших часів дійшов лише опис зовнішності Кармалюка, а єдиний достовірний його портрет відомий в кількох копіях належить пензлю В.Тропініна, одна з яких зберігається в Ермітажі (Санкт-Петербург).

• 100 років тому народився Ілля Якович Дехтяр (10.03.1912, с.Плисків, нині Погребищ. р-ну – 21.09.1985, м.Київ), фахівець у галузі матеріалознавства. Кандидат фізико-математичних наук (1939), доктор технічних наук (1955), професор (1959). Заслужений діяч науки і техніки УРСР (1982), лауреат премії ім. К.Синельникова АН УРСР (1977), Державної премії УРСР у галузі науки і техніки (1988). Учасник Другої світової війни. У 1936 р. закінчив фізичний факультет Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка. Працював на різних посадах у київських вузах, старшим науковим співробітником, завідувачем відділу електронної будови та електронних властивостей металів і сплавів, заступником директора з наукової роботи Інституту металофізики АН УРСР. Досліджував дифузію та міцність металів, природу міжатомного зв’язку, магнітні властивості металів і сплавів Відкрив (1963) явище локалізації позитронів у дефектах, на основі якого створив методи неруйнівного контролю якості матеріалів. Автор 436 наукових статей і 12 винаходів. Підготував 21 кандидата наук, 4 з яких стали докторами.

12 80 років тому (1932) вийшов перший номер обласної газети «Більшовицька правда», органу Вінницького обкому КП(б)У, облвиконкому та облпрофради – через два місяці після утворення Вінницької області (27.02.1932). Великою популярністю користувалися її виїзні вагон-редакції в районах під час важливих політичних та господарських кампаній, а коли розпочалася війна, газета активно включилася у боротьбу із фашистськими загарбниками. В історії газети того періоду назавжди залишилися імена кращих вінницьких журналістів, серед яких: Дмитро Білик, Прохор Воронін, Микита Годованець, Григорій Зайдель, Євген Кирилюк, Юрій Нікітов, Віктор Маньківський, Семен Лінц, Микола Трублаєвич, Юхим Яковлєв... З січня 1944 р. до 1991 р. обласна газета виходила за назвою «Вінницька правда», а з 1991 р. – «Вінниччина». Нині це газета Вінницької обласної ради, виходить двічі на тиждень тиражем понад 20 тис. примірників.

13 60 років тому народився Валерій Павлович Лациба (13.03.1952, с.Вотилівка Лисян. р-ну Черкас. обл.), історик, кандидат історичних наук (1983), педагог, краєзнавець. 1977 р. закінчив історичний факультет Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка і з цього ж року працює на кафедрі суспільних наук Вінницького державного медичного інституту ім. М.І.Пирогова (тепер Вінницького національного медичного університету): ст. викладач, доцент (з 1991 р.). Досліджує проблеми політичних репресій на Поділлі ХХ ст. Заступник голови обласної редколегії, керівник науково-видавничої групи редакції книги «Реабілітовані історією», заступник голови обласної редколегії, один із авторів-упорядників видання «Національна Книга Пам’яті жертв голодомору 1932-1933 років в Україні. Вінницька область». Автор понад 40 наукових праць. Заслужений працівник освіти України (2003).

14 140 років тому народився Олекса Харлампійович Новаківський (14.03.1872, с.Слобода Ободівська (нині в межах с.Ободівки Тростянец. р-ну) – 29.08.1935, м.Львів), український художник. Мистецьку освіту юнак здобував спочатку в Одесі (1888-1892) у художника-декоратора Ф.П.Клименка. Згодом продовжив навчання у Краківській школі образотворчого мистецтва (пізніше перетворену в Академію Мистецтв), яку закінчив 1900 р. із золотою медаллю. Працював художник з різними матеріалами: полотном, дошкою, картоном, фанерою. Переважна частина його робіт виконана олією. Загальне визнання приходить до Новаківського після його першої персональної виставки у Кракові. Від 1913 р. він жив і працював у Львові, де того ж року заснував мистецьку школу, яка довгий час була осередком виховання молодих художників. Чимала частина (понад 500) олійних робіт Новаківського сьогодні знаходиться за кордоном. Зокрема в Польщі, де він вчився; Чехії, у приватних колекціях США, Канади, Австралії.

17 80 років (1932) тому вийшов перший номер Тиврівської районної газети «Ударник соцбудівництва» (теперішня назва «Маяк» – видання районної ради, районної державної адміністрації і трудового колективу редакції). В середньому щомісяця друкувалося 9-10 номерів. У довоєнний період у творенні газети брали участь уже відомі на той час літератори К.Андрійчук, Т.Блажчук (Огневик), організатор «плужанського» літературного руху на Поділлі та ін. У післявоєнний період перший номер газети після вимушеної перерви вийшов 1 травня 1944 р.

• 5 років тому (17.03.2007) у Києві була створена українська громадська організація Товариство «Вінничани у Києві». Вона об’єднує на добровільних засадах громадян, що мешкають у столиці, а народилися у Вінницькій області або певний час проживали на її території. Багатопланова робота Товариства сприяє зміцненню, збереженню і збагаченню традицій та історико-культурної спадщини малої батьківщини, налагодженню контактів мешканців Вінничини із земляками, які проживають у Києві, а також задоволенню творчих, професійних, вікових, національно-культурних, духовних та інших суспільних інтересів і традицій своїх членів. Завдяки тісним зв’язкам зі своєю малою батьківщиною, Товариство має об’єктивну неупереджену інформацію про ситуацію у Вінницькій області, її районах, містах, селах. Воно узагальнює пропозиції щодо розвитку Вінничини і лобіює їх у центральних органах влади. На цьому підґрунті час від часу відбуваються робочі зустрічі керівників Товариства з урядовцями, народними депутатами України, керівництвом Вінницької області. Громадська організація проводить регулярні заходи благодійного, культурного і ділового характеру, популяризує Товариство у Києві та на Вінниччині, поширює інформацію та просуває імідж міста Вінниці і Вінницької області у столиці. Cеред його членів представникі всіх верств населення – міністри, народні депутати України, учені, літератори, лікарі, підприємці, службовці, студенти, пенсіонери, військові, домогосподарки – понад 300 чол. Голова Товариства – О.О.Зарубінський. Його заступники: С.П.Татусяк – перший заступник, П.Ф.Білий, С.І.Жук, М.М.Ільчук, Г.М.Калетник, В.С.Продивус, В.П.Рябоконь.

18 110 років тому народився Євген Прохорович Кирилюк (18.03.1902, м.Варшава – 24.06.1989, Київ), український літературознавець, член-кореспондент АН УРСР (1957), заслужений діяч науки УРСР (1972). 3 1910 р. мешкав у Вінниці, де закінчив гімназію, до 1924 p. працював у місцевій пресі. Закінчив Київський інститут народної освіти (1926). Учасник Другої світової війни. Автор понад 800 літературознавчих праць, присвячених, зокрема, творчості П.Куліша, І.Франка, І.Котляревського, О.Кобилянської, С.Васильченка та ін. Основне місце в літературознавчій діяльності Є.П.Кирилюка займали дослідження життя і творчості Т.Г.Шевченка. Вчений – лауреат Державної премії України імені Т.Г.Шевченка (1980). Автор підручників і хрестоматій з української літератури, які з 1935 р. вивчалися у школі, багато разів перевидавалися. Заслужений діяч науки України з 1972.

• 65 років від дня народження Ніни Юхимівни Гнатюк (18.03.1947, с.Безводне Ямпіл. р-ну), української поетеси, перекладача, критика, публіциста. Закінчила філологічний факультет Вінницького педагогічного інституту (1974). Працювала в пресі, на радіо у Вінниці, у Вінницькій облдержадміністрації, керувала обласним літературним об’єднанням, брала активну участь у громадсько-культурному житті міста і області. З 1991 р. живе у Києві. Працювала у Секретаріаті Верховної Ради, відповідальним секретарем НСПУ, на Українському радіо вела літературні передачі, зокрема літературну програму «Кобзар». Нині на творчій роботі. Друкується з 1962 р. Виступає зі статтями і рецензіями. Н.Гнатюк – автор цілої низки поетичних збірок, які отримали схвальні відгуки критиків і були відзначені літературними преміями, зокрема ім. М.Трублаїні (1968), М.Островського (1980), Т.Мельничука (1998), П.Тичини (2003), Д.Нитченка (2004), Всеукраїнської літературної премії ім. Михайла Коцюбинського (2008). Окремі твори Н.Гнатюк перекладено грузинською, киргизькою, російською та ін. мовами. Член СПУ з 1971 р.

27 120 років від дня народження Олександра Костянтиновича Бирулі (Бірулі) (27.03.1892, м.Новоолек-сандрівськ Ковенської губ., нині м.Зарасай, Литва – 04.08.1967, Харків), інженер шляхів сполучення, доктор технічних наук (1942), дослідник Поділля. Ім’я вченого тісно пов’язане з нашим краєм. Починаючи з 1921 р. О.К.Бируля викладав у технікумах і Вінницькому педагогічному інституті, сам активно досліджував Поділля, був науковим консультантом Кабінету виучування Поділля, створеного при Вінницькій філіі Всенародної бібліотеки України, що діяла при Всеукраїнській Академії Наук (ВУАН). Серед цікавих досліджень, що проводили члени Кабінету виучування Поділля, були і спостереження за Південним Бугом. Їх результатом стала оригінальна праця О.К.Бирулі «Ріка Бог та її сточище» (1928), «Архітектурна історія Вінниці» (1930). 1931 р. в Харкові виходить ще одна наукова праця О.К.Бирулі «Гніванська каменярня. Матеріали до геології і технології будівельного каміння». Як науковий консультант Кабінету виучування Поділля О.К.Бируля вивчав також геологічну будову Подільських товтр. У 1930 р. він створив бібліографічний анотований покажчик «Геологія та гідрогеологія Поділля», який включав понад 400 документальних джерел з геології краю ХІХ – поч. ХХ ст. 1929 р. за дорученням Українського науково-дослідного інституту безрейкових шляхів О.К.Бируля організував у Вінниці шляхову науково-дослідну станцію. Протягом 1929-1931 рр. науковець працював завідуючим Вінницької філії НДІ безрейкових шляхів, разробляючи питання дорожного грунтознавства, кам’яних матеріалів і конструкцій доріг. З 1931 р. подальша доля О.К.Бирулі була пов’язана з науковими установами Харкова, де він успішно працював над вирішенням ряду найважливіших проблем у галузі проектування, будівництва і експлуатації шляхів.

29 80 років від дня народження Юрія Петровича Кукурузи (29.03.1932, радгосп Дєдово Бобров. р-ну Чернігів. обл.), дитячого хірурга, доктора медичних наук (1984), професора (1986). По закінченні Київського медичного інституту (1957) працював лікарем-педіатром, лікарем-хірургом. З 1966 р. пов’язав свою трудову діяльність з Вінницьким медичним інститутом (нині Вінницький національний медичний університет ім.М.І.Пиро-гова). Протягом 1966-1977 рр. – доцент кафедри хірургії педіатричного факультету, з 1977 р. – завідувач кафедри дитячої хірургії, а з 2006 р. – професор цієї ж кафедри. Створена ним школа дитячої хірургії стала відомою на всьому пострадянському просторі. Кафедра стала науково-практичним центром з проблем гнійно-запальних захворювань різної локалізації у дитячому віці. Основні напрямки наукових досліджень: удосконалення діагностики і лікування гнійно-септичних захворювань у дітей.

Цього місяця виповнюється:

• 68 років визволення Вінниччини від фашист-ських загарбників (1944). Німецько-румунський окупаційний режим на Поділлі проявив себе надзвичайно цинічно та жорстоко. Впродовж його існування та діяльності – до кінця березня 1944 р. загарбники знищили 169260 мирних жителів Вінниччини, а із замученими у вінницьких концтаборах військовополоненими мартиролог жертв становить понад 205 тис. чол., у німецьке рабство вивезено 78650 чол., у т.ч. з м.Вінниці жертвами нацизму стали 41 620 чол. і вивезено на німецьку каторгу 13 400 вінничан, з Хмільницького району – 4868, Гайсинського – 4862, Теплицького – 3892, Калинівського – 3613, Липовецького – 3125 і т.д. Станом на 1 жовтня 1948 р. повернулися в область лише 48705 чол. В області нацистами було повністю спалено 18 сіл, 168 – частково. На фронтах Другої світової війни – до вересня 1945 р. – загинуло 173 400 вінничан. Народному господарству Вінницької області завдано матеріальних збитків на суму 20 млрд. крб. У визволенні Вінниччини в ході трьох наступальних операцій: Житомирсько-Бердичівської, Проскурівсько-Чернівецької та Умансько-Ботошанської – брало участь 13 армій.

1 90 років тому народився Сергій Петрович Алексєєв (01.04.1922, с.Плисків, нині Погребищ. р-ну – 16.05.2008, Москва), російський прозаїк. Батьки, родом з Росії, опинилися в Україні під час Першої світової війни. З 10 років жив і навчався у Москві. Навчаючись у школі, щоліта приїздив до Плискова. Під час війни закінчив Оренбурзьке військове льотне училище, вечірнє відділення історичного факультету Оренбурзького педінституту (1944). По війні пов’язав своє життя з дитячою літературою, створивши за 40 років більше 30 оригінальних книг, присвячених історії Росії від середини XVI до середини XX ст. Твори нашого земляка видавалися 50 мовами народів світу, в т.ч. українською мовою вийшло 12 видань.

• 110 років тому (1902) була заснована Гайсинська міська публічна бібліотека ім.О.С.Пушкіна, нині Гайсинська центральна районна бібліотека.

3 75 років від дня народження Василя Матвійови-ча Дубового (03.04.1937, с.Орлівка. Тульчин. р-ну), колишнього директора Вінницької обласної бібліотеки для юнацтва. Закінчив Харківський бібліотечний інститут (1964). Працював зав. бібліотекою с.Зозівки Липовецького району, старшим інспектором Вінницькою обласного управління культури, заступником директора з наукової роботи обласної бібліотеки для дітей ім.І.Я.Франка, з 1980 по 2004 рр. – директором Вінницької обласної бібліотеки для юнацтва. Нині він старший викладач Вінницького соціально-економічного інституту Університету «Україна». З-під пера В.М.Дубового вийшло більше сотні публікацій з питань бібліотечної та бібліографічної роботи, низка поетичних збірок. В.М.Дубовий – член НСЖУ.

• 75 років від дня народження Анатолія Петровича Звірика (03.04.1937, хутір Скалопіль (біля с.Лозове), Чернівец. р-ну), українського поета, прозаїка. Дитинство пройшло в с.Вознівці Жмеринського району. У Вінниці закінчив середню школу. Працював у редакції райгазети, на шахтах Донбасу, науковим співробітником Львівської картинної галереї, редактором Вінницької ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва. Окрім оповідань, повістей, лірики, пише для дітей, виступає з публіцистичними статтями. Він – автор 27 книг прозових творів та поетичних збірок, які відзначені рядом премій: ім. М.Трублаїні (1966), «Кришталева вишня» (1999), Всеукраїнських літературних премій ім. Михайла Коцюбинського (2003) та Аркадійської (2005, Одеса).Член СПУ з 1967 р.

5 75 років від дня народження Нестора Павло-вича Кондратюка (05.04.1937, с.Людвинув, тепер Польща), українського актора, заслуженого артиста УРСР (1974), народного артиста УРСР (1981). Під час операції «Вісла» 1945 р. сім’ю депортували під Кам’янець-Подільський, в село Залісся. В голод мусили переїхати на Волинь до родичів, також депортованих. Під час строкової військової служби, яка проходила у Вінниці, Н.Кондратюк брав активну участь в художній самодіяльності місцевого Будинку офіцерів, став артистом балету. Згодом закінчив акторський факультет Київського інституту театрального мистецтва ім. І.К.Карпенка-Карого (1965). З 1966 р. працює у Вінницькому обласному українському академічному музично-драматичному театрі ім.М.К.Садовського, де зіграв понад 200 ролей.

10 75 років від дня народження Анатолія Микола-йовича Овчаренка (10.04.1937, м.Ігрень, тепер у складі Дніпропетровська – 22.10.2007, м.Вінниця), українського актора, заслуженого артиста УРСР (1967), народного артиста УРСР (1980). Майбутній митець народився у відомій акторській родині заслуженого артиста УРСР Миколи Овчаренка. Після закінчення Київського інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого (1959) молодий актор влився в трупу Вінницького обласного музично-драматичного театру ім.М.К.Садовського, якому і присвятив усе своє творче життя. Тут він зіграв до 200 ролей.

11 50 років тому народилася Любов Михайлівна Спірідонова (11.04.1962, с.Стіна, Томашпіл. р-ну), заступник голови Вінницької обласної державної адміністрації. У 1984р. закінчила Хмельницьке педагогічне училище. 1991 р. – Одеський державний педагогічний інститут ім. К.Д.Ушинського за спеціальністю «педагогіка та методика виховної роботи», 2001 р. – Одеський філіал Української Академії державного управління при Президентові України, отримавши другу вищу освіту за спеціальністю «магістр державного управління». Трудову діяльність розпочала в 1979 р. старшою піонервожатою Томашпільської середньої школи. У 1982 р. була переведена на роботу культорганізатора, пізніше методиста Томашпільського районного Будинку піонерів. З 1988 р. працювала у Томашпіль-ському райкомі комсомолу, зокрема, протягом 1989-1992 рр. – першим секретарем Томашпільського РКЛКСМУ. З липня 1994 по березень 2005 р.– на посаді заступника голови Томашпільської районної державної адміністрації з соціально-гуманітарних питань. З лютого 2007 р. працює заступником голови Вінницької обласної державної адміністрації. З березня 2010 р. вона член Національної ради з питань протидії туберкульозу та ВІЛ-інфекції/СНІД. Нагороджена Орденом княгині Ольги III ст. (2009). За участі Л.М.Спірідонової в області втілюються десятки соціальних проектів, надається допомога сиротам, малозахищеним та людям з обмеженими фізичними можливостями: в області створено 115 прийомних родин, 25 будинків сімейного типу, Центр матері і дитини у Козятині, соціальний гуртожиток у Жмеринці, вулицю багатодітних родин в Іллінецькому районі. Відбуваються яскраві культурно-мистецькі акції: «Вишивана доля України», «Скарби Поділля», «Різдвяне диво», «Меценат року» тощо. Саме завдяки чималим зусиллям команди професіоналів, які під керівництвом Любові Михайлівни Спірідонової працюють на благополуччя регіону, соціально-гуманітарний блок Вінниччини входить у першу п’ятірку областей України.

13 90 років від дня народження Миколи Олексі-йовича Воронцова (13.04.1922, с.М’якохід Бершад. р-ну – 28.12.1943, похов. у с.Софіівка Володимир-Волин. р-ну Житомир. обл.), Героя Радянського Союзу. У 1941 р. призваний в Червону армію. Того ж року закінчив військове піхотне училище. З липня 1941 р. – на фронті. Відзначився 5-10 листопада 1943 р. у боях за звільнення Києва і Фастова. Звання Героя Радянського Союзу удостоєний 10 січня 1944 р. посмертно.

14 75 років тому народився Анатолій Григорович Лисенко (14.04.1937, м.Вінниця), радянський і російський телеведучий, відомий діяч Російського телебачення, заслужений діяч мистецтв РФ (1999). Закінчив Московський інститут залізничного транспорту (1960), навчався в аспірантурі Всесоюзного заочного інституту інженерів залізничного транспорту. У 1968 р. прийшов на Держтелерадіо СРСР, де до 1990 р. працював спочатку редактором, редактором-консультантом, згодом заступником головного редактора Головної редакції програм для молоді Центрального телебачення. З 1987 р. наш земляк – керівник популярної програми «Погляд», з 1990 по 1996 р. – Генеральний директор Всеросійської Державної телерадіокомпанії. З 1996 р. до тепер – голова Комітету по телекомунікаціях і засобах масової інформації Уряду Москви. Він автор сценаріїв понад 35 документальних фільмів («Стратегия Победы» (2 сер.), «Наша биография», «20 минут из жизни Юрия Петрова», «Афганские репортажи» та ін.), телепередач («Аукцион», «Мир и молодежь», «Диалог»), циклу програм для дітей на радіо. Лауреат Державної премії СРСР (1978). Нагороджений орденом «Дружба Народов (1996 г.) та ін.

16 70 років (16.04.1942) відтоді, як у Вінниці відбувся масовий розстріл гітлерівцями близько 15 тис. євреїв.

• 60 років тому народився Анатолій Миколайович Квочур (16.04.1952, с.Березівка Чернівец. р-ну), військовик, льотчик-випробувач, Герой Росії (1992). Народився у сім’ї агронома. У Збройних силах СРСР з 1969 р. Закінчив Єйське Вище військове авіаційне училище льотчиків ім.В.М.Комарова (1973), школу льотчиків-випробувачів Міністерства авіаційної промисловості СРСР (1978). Був направлення на авіабудівний завод у м.Комсомольськ-на-Амурі. Випробовував серійні МіГ-17.

Закінчив Московський авіаційний інститут (1985). Працюючи на посаді льотчика-випробувача ОКБ ім.А.Мікояна наш уродженець провів численні випробування новітніх літаків: МіГ-23, МіГ-25, палубний і звичайний варіанти МіГ-29. Серед його досягнень – граничні за розрахунковою витривалістю літака перевантаження в 9 (!) одиниць, зокрема випробування на ньому всього комплексу ракетних озброєнь нового покоління (ракети «повітря-повітря» і «повітря-поверхня») – від скидання макетів до стадії бойового застосування, перші польоти на палубному варіанті МіГ-29, коли в країні ще ніхто не мав досвіду польотів у палубній авіації. Це й здійснені вперше в СРСР зліт і посадка з палуби авіаносця «Адмірал флоту Радянського Союзу Кузнецов» у нічний час, а також відоме всьому світові з драматичних кадрів кінохроніки катапультування на авіасалоні в Ле-Бурже (Франція, 1989), коли при польоті над натовпом людей на надмалій висоті в двигун літака потрапляє птах, машина завалюється на крило і за 7 секунд наш земляк встигає спрямувати її на єдиний вільний п’ятачок льотного поля. І сам катапультується менш ніж за 2 секунди до удару об землю. На землі за цей блискавично короткий час ніхто так і не зрозумів, що сталося, і головне – ніхто не отримав жодної подряпини. . У 1995 р. Анатолій Квочур виконує унікальний політ з Москви до Австралії й назад. У 1999р. у взаємодії з 37-ю армією Верховного Головнокомандування (стратегічна авіація Росії) він виконує два наддалекі перельоти на одномісному винищувачі Су-27 через Північний полюс по замкненому маршруту, приблизно по 15 тис. км кожний, без дозаправки у повітрі.

Усього Анатолієм Миколайовичем Квочуром освоєно і випробувано понад 40 типів і модифікацій крилатих машин, встановлено ряд світових рекордів. Указом Президента Російської Федерації від 17 листопада 1992 р. за мужність і героїзм, проявлені при випробуваннях авіаційної техніки, льотчику-випробувачу Квочуру Анатолію Миколайовичу присвоєно звання «Герой Росії». У 1999 р. він закінчив Академію державної служби при Президенті РФ. Живе у м.Жуковський Московської області, успішно продовжує випробувальну та наукову роботу.

22 75 років від дня народження Віктора Юхимови-ча Дудника (22.04.1937, с.Кіровка Калинів. р-ну), поета. Закінчивши 1957 р. Козятинський технологічний технікум птахопереробної промисловості, довгий час працював по спеціальності на підприємствах Вірменії та України. Нині проживає в с.Пляхова Козятинського району. Перші його вірші з’явилися в газетах 1987 р. У 1992 р. вийшла перша поетична збірка автора «Люблю життя». На сьогодні в доробку письменника їх чимало: «Миттєвості кожній радію...», «Валерія», «Щаслива мить», «Дитинство Діани», «Маленька дівчинка Настуся».

23 70 років відтоді (1942), як гітлерівцями було знищено хворих Вінницької психіатричної лікарні ім.О.І.Ющенка.

25 25 років тому (1987) у с.Вільшанка Крижопільського району відбулося урочисте відкриття музею письменника-земляка М.Трублаїні з нагоди 80-річчя від дня його народження (1907-1941). У 2008 р. музею присвоєно звання народного. Його фонд нараховує понад 900 предметів.

26 50 років тому народився Анатолій Васильович Гудзевич (26.04.1962, с.Морозівка Погребищ. р-ну), кандидат географічних наук, доцент кафедри фізичної географії Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського. По закінченні 1979 р. Новофастівської середньої школи (цього ж р-ну) перебував на строковій службі у лавах Радянської армії (1980-1982), працював у Погребищенському ПМК-15, пізніше – на заводі «Кристал» у Вінниці. Після закінчення природничо-географічного факультету Вінницького державного педагогічного інституту (1988) працював учителем біології та географії у Вінницько-Хутірській середній школі Вінницького району. З вересня 1990 р. – на посаді асистента на кафедрі географії ВДПІ. Закінчивши аспірантуру (1995), захистив кандидатську дисертацію на тему: «Динаміка техногенних ландшафтів Поділля». З 2002 р. – доцент, заступник декана природничо-географічного факультету з наукової роботи. А.В.Гудзевич плідно займається проблемами антропогенного ландшафтознавства, пошуку раціонального природокористу-вання, охорони навколишнього середовища та краєзнавства. Автор понад 180 наукових та науково-методичних праць.Серед широкого загалу вінничан популярністю користуються його книги «Зелені «оазиси» Вінниці» (2005), «Знай і бережи (природні та рукотворні скарби Вінниці та околиць)»(2006), довідник «Вулиці Вінниці» (2007), «Заповідні куточки Вінниці» (2008) та ін.

1. 70 років тому народився Анатолій Федорович Завальнюк (28.04.1942, с.Клинини Волочис. р-ну Хмельниц. обл.), композитор, фольклорист, краєзнавець, кандидат мистецтвознавства. Закінчив Львівську консерваторію ім.М.Лисенка (1967), аспірантуру Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнографії ім. М.Рильського (1983), захистивши кандидатську дисертацію на тему «Типологія українських обрядових пісень та їх східнослов’янський субстрат». З 1967 р. працює у Вінницькому педінституті, з 2003 р. – професор Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Автор наукових статей, навчальних посібників, програм з фольклористики та історії української музики – всього біля 80 публікацій. Основна їх проблематика пов’язана з дослідженням подільського музичного фольклору, творчістю українських композиторів, зокрема М.Д.Леонтовича. Член Спілки композиторів України (1984).

1. 50 років від дня народження Ігоря Володимиро-вича Сергети (29.04 1962, Харків), доктора медичних наук (1996), професора (2001). З відзнакою закінчив Вінницький медичний інститут (1986). З цього ж року працював лаборантом на кафедрі загальної гігієни та екології, а з березня 1987 р. – асистентом кафедри; з 1993 р. по теперішній час – завідувач цієї ж кафедри. З грудня 2004 р. призначений членом експертної ради ВАК України з профілактичної медицини. Академік та вчений секретар Міжнародної академії інтегративної антропології. Автор майже 300 опублікованих праць, в т. ч. 2 наукові монографії. Удостоєний преміії Академії медичних наук України. Основні напрямки наукових досліджень: гігієна школярів.
2. 80 років тому народився Іван Павлович Гонько (30.04.1932, с.Уяринці Тиврів. р-ну), майстер народного мистецтва, різьбяр по дереву. Творчу діяльність розпочав 1952 р. Закінчив Яворівське училище прикладного мистецтва (1955), Вінницький будівельний технікум (1967). Після закінчення училища працював на педагогічній ниві нині у профтехучилищах, а також начальником підприємства художньо-виробничих промислів у Вінниці. Брав участь в обласних, республіканських, всесоюзних та міжнародних виставках народного мистецтва, неодноразово відзначався дипломами та медалями. Роботи митця знаходяться в приватних колекціях в Україні, Канаді, Великобританії, Німеччині, Франції, Польщі. Митець – дійсний член Фонду видатних людей Тиврівщини.

110-літній Гайсинської центральної районної бібліотеки

Перша спроба організації мережі публічних бібліотек у Російській імперії датується ще 1830 р., але тільки у другій половині століття цей рух набрав обертів, коли після реформ місцевого самоврядування міські управи отримали можливість організовувати подібні заклади.

Інтелігенція м.Гайсина почала обговорювати створення публічної бібліотеки наприкінці 1887 р. Але тривалий період через організаційні перешкоди, брак коштів, не вдавалося її відкрити. Час спливав.

Наприкінці ХІХ ст. вся Російська імперія готувалася до святкування 100-річчя від дня народження О.С.Пушкіна. Гайсинчани вирішили скористатися нагодою й добитися відкриття бібліотеки в ході цієї кампанії. Міністерством внутрішніх справ Статут бібліотеки був затверджений наприкінці 1900 р., Міською Думою – 28 червня 1901 р., а правила користування бібліотекою, правила внутрішнього розпорядку та інструкцію для бібліотекаря – 20 лютого 1902 р.

Для створення бібліотеки було виділено 1000 руб. Основний поточний капітал бібліотека мала отримувати від своїх читачів. У Гайсинській бібліотеці, на відміну, наприклад, від Проскурівської, учні могли бути членами бібліотеки, але вносили тільки половину щорічної суми або за користування книгами платили вдвічі менше. В цілому розцінки відповідали тодішній практиці, але, тим не менш, фінансово обмежували потенційне коло читачів.

Претендента на посаду бібліотекаря затверджував губернатор. Першою Гайсинську бібліотеку очолила О.В.Грепачевська, а з 1910 р. – М.В.Волкова. Помічницею бібліотекаря була Н.О.Федорова.

1 квітня 1902 р. бібліотека почала обслуговувати читачів. Спочатку вона знаходилася у приміщенні Міської управи, а через чотири роки її перенесли у будинок колишнього казначейства, яким на той час опікувався повітовий комітет Піклування про народну тверезість.

Для управління закладом був створений розпорядчий комітет, до складу якого входили Голова міської управи С.Х.Скотинюк, представник від духівництва та навчальних закладів Д.Д.Самгородський (спостерігач за церковно-парафіяльними школами Гайсинського повіту), згодом ввели ще О.О.Савостіянова, голову повітового комітету Піклування про народну тверезість як представника організації-донора. У члени розпорядчого комітету було обрано три кандидати. Ці шість осіб розпоряджалися фінансовим становищем бібліотеки.

Бібліотека існувала завдяки фінансуванню за рахунок міста, приватних пожертв, згодом повітового земства. Як правило, щороку вона отримувала від Міської управи 150 руб. (з 1907 року – 300 руб.), що складало менш ніж половину її бюджету. Повітове земство з часом стало постійним донором бібліотеки, спочатку значно оновивши книжковий фонд, виділяючи досить великі суми: 1909 р. – 924 руб. 89 коп., 1911 р. – 751 руб. 04 коп., але згодом щорічний його внесок обмежився 100 руб. Наступною за розміром статею доходу були членські внески та плата за користування книжками – близько 200 руб.

Найбільшими статтями видатків бібліотеки була зарплатня бібліотекаря та передплата періодичних видань. Традиційно гайсинчани отримували такі часописи: «Киевлянин», «Киевская мысль», «Одесские новости», «Русское слово», «Вестник Европы», «Вестник знания», «Русская мысль», «Русское богатство», «Современный мир», «Природа и охота», «Нива», «Сатирикон», «Всходы», «Юная Россия», «Природа и люди», «Новый сатирикон», «Исторический вестник», «Вокруг света» тощо. Тобто можна виділити декілька умовних частин: громадсько-політична періодика (переважно газети як загальнодержавні, так і регіональні), наукова періодика (історичні та природничі журнали), літературно-художні журнали. Після завоювань революції 1905 р. почали передплачувати польський журнал «Tugodnik», що у попередній час було неможливим через цензурні обмеження фондів публічних бібліотек.

Щороку у витратах на поповнення бібліотечного фонду розпорядчий комітет перевагу надавав придбанню журналів і газет, аніж книгам. Книги довший час зберігали свою інформативність, відповідно, на думку комітету, книжковий фонд не потребував постійного значного оновлення. Якщо на передплату періодичний видань щороку витрачалося до 200 руб., то витрати на придбання книг обмежувалися 70 руб.

Навряд чи подібне комплектування могло задовольнити запити читачів. За щорічними фінансовими звітами бібліотеки їхня кількість складала близько 300 осіб, що охоплювало приблизно 3% всієї кількості населення міста, або тільки 12,5% письменного. Тобто, платне користування бібліотекою, її застарілий фонд значно обмежували можливу читацьку аудиторію.

Правила користування публічними бібліотеками Російської імперії передбачали існування друкованого каталогу книжкового і журнального фонду. В Гайсині через брак коштів читачі користувалися машинописними примірниками.

1919 р. з приходом радянської влади бібліотека була націоналізована, згодом на її базі відбувалася концентрація інших націоналізованих бібліотек, зокрема родових зібрань Ліпковських, Маньковських. Тому на початку 20-х рр. її фонд складав майже два десятки тисяч томів, але реорганізації та цензурні чистки наступних років поступово перетворили її у типову радянську книгозбірню з типовим радянським книжковим фондом.

За роки фашистської окупації він був майже знищений. Для його відновлення у 1944 р. Державна бібліотека ім.В.І.Леніна (Москва) надіслала 100 томів. У 1958 р. в бібліотеці було організовано відкритий доступ до книжкового фонду, на вели-ких підприємствах відкривалися пункти видачі, пересувні бібліотеки.

1961 р. книгозбірню було переведено у новозбудований будинок культури. Сьогодні вона носить назву – Гайсинська центральна бібліотека, фонд якої нараховує понад 54 тис. примірників, щорічно отримує біля 100 назв періодичних видань. Обслуговує понад 6,1 тисяч користувачів, яким надається для опрацювання більше 113 тис. документів.

Колектив бібліотеки плідно працює у напрямку краєзнавчо-пошукової роботи та реалізує видавничий проект «Наша гордість – наша слава». У своїй діяльності активно впроваджує нові комп’ютерні технології. Знаковою подією 2011 р. для ЦРБ стала реалізація проекту «Організація нових бібліотечних послуг з використанням вільного доступу до Інтернету» та перемога у ІІ раунді конкурсу проектів програми «Бібліоміст». Перед бібліотекою відкриваються нові горизонти розвитку, впровадження нових інформаційних послуг, росту професійної майстерності персоналу.

Соломонова Т.Р.,

кандидат історичних наук ,

доцент Вінницького ДПУ ім. Михайла Коцюбинського

Література

Соломонова, Т.Р. Гайсинська міська публічна бібліотека ім. О.С.Пушкіна (1902-1920) / Т.Р.Соломонова // Подільський книжник: альм. – Вінниця, 2010. – Вип. 2. – С. 54-60.

Гайсинська централізована бібліотечна система // Він-ниччина бібліотечна: довідник / Вінниц. ОУНБ ім. К.А.Тіміря-зєва. – Вінниця, 2003. – 206 с. – Зі змісту: Центральна бібліоте-ка. – С. 48-50.

«Нескромно!..» – зауважує один із моїх літературних рецен-зентів… А я лише знизав плечем: невже бути убогим, хворим, невідомим і самотнім – і вижити! – це нескромно. Не знаю, але я все-таки вижив! Отже, переміг. І це наче казка, в якій (хоч вона й жахлива) повинно бути хоч трохи щастя». (Звірик, А. Інфікований ніжністю: роман / А.Звірик. – Вінниця: О.Власюк, 2010).

З’явившись на світ у хуторі Скалопіль, що неподалік смт Чернівці Вінницької обл., печально-трагічного 1937-го, він не застав у світі батька (той просто втік від жінки з немовлям і напіврозваленого колгоспу, в якому демагогічно головував), але застав постійне відчуття голоду і холоду, людського страху і майже нелюдської заздрості найнещасніших до тих, хто був або міг здаватися більш щасливим, удачливим, здібним. Добра і тепла міг сподіватися хіба що од вічно перетрудженої на колгоспних роботах мами Кароліни, втомленої життям посивілої бабусі Розалії з її спогадами про дворянський її рід Маркевичів, що походив начебто від сербського короля Марка, «якого турки вигнали, підкоривши його країну після поразки в Косовській битві 1389 року», та тітки Владислави, що жила з чоловіком спершу у Києві, а згодом у лісництві та, не мавши власних дітей, могла брати малого небожа на підхарчунок у переднівки.

Злидні, неміцне здоров’я, стан фактичної закріпаченості (коли аби податися до інституту, необхідно було мати «відпускну» довідку з колгоспу), перекрили юнакові шлях до вищої освіти. Прирекли на заробляння шматка хліба для себе, вкалічілої матері та пристарілої бабусі й на спорадичну самоосвіту. Тим самим визначили домінанту скрушань з приводу, сказати б, втраченого за фактом народження. «Мене б викупити, як колись Шевченка…» – обмовиться він в одному з віршів уже цілком зрілих літ та й заходиться розвивати мотив порівняльних зіставлень життєвих можливостей кріпака першої половини ХІХ ст. й закріпаченого колгоспника середини віку ХХ.

Такі обставини життя, наклавшись на характер витонченої, вразливої рефлексивності, спричинили рідкісне поєднання ліричної делікатності і сатиричної в’їдливості Звірикового письма. Цю особливість зірко підмітив і лаконічно закарбував у своїй дружній епіграмі-усмішці «Анатолію Звірику» Анатолій Бортняк:

Публіцист, і прозаїк, й лірик.

Жив у лісі колись. З тих пір

для людей він – ласкавий Звірик,

а для нелюдів – лютий звір.

Знавець жанрів і стилів А. Бортняк на перше місце поставив визначення «публіцист», і мав у тім певну рацію, оскільки таки ж публіцистичне, тобто пряме оцінювання-називання життєвих явищ та людських характерів домінує у А.Звірика і в повістях та оповіданнях, і у віршах. Відповідно поділ соціального світу на людей і нелюдів надав такій публіцистичності виклично й винятково чорно-білої тональності.

Повісті та оповідання 1960-х років, видрукувані зокрема у збірках «Квіт папороті» (1963), «Мені потрібна любов» (1966), «Жити ціною життя» (1967), які й засвідчили прихід у літературу дебютанта з виразно моралістичним авторським наставленням, застановили ще одну питому, власне найпитомішу, ознаку творчої методи А.Звірика: винятковий автобіографізм. З роками цей автобіографізм буде все посилюватись, переходячи з рівня вгадуваного, впізнаваного у сповідальний, документалізований – з називанням прізвищ, імен, цитуваннями. І лише стосовно першої своєї книжки умудрений літами автор кине самокритичне: «У книжці трапляється наївність, хуторянщина, псевдорадянщина. Багато в ній натуралістики, бо інколи я списував із своїх газетних нарисів цілі розділи» («Інфікований ніжністю», 2010, с. 83).

Звичайно, «натуралістика» буває різного рівня. Долаючи колись прокрустові межі вимушеної псевдорадянщини, вона здатна й нині дивувати штрихами майже літописними. Таких чимало знаходимо на сторінках ранньої Звірикової прози в описах дитячого сприйняття війни: «літали над селом літаки з чорними хрестами, іноді осипаючи високі тополі з кулеметів. З тополь облітало листя, а хлопчики з криком втікали в льохи, гублячи кашкетики, падаючи ниць»; «В село Садки увійшли німці. Але Андрійкові не прийшлося їх бачити, його не випускали з хати, а німці скоро вибралися. І на їх місце заступили румуни».

Заповітні думки власного дитинства та юності, відгранюючись згодом на папері, здатні перегукуватись із заповітними думками всіх людей – і в цьому їх, заповітних думок, особлива цінність: «А дорослі не плачуть?» – Я подумав і відповів: «Плачуть» – «Тільки не слізьми, так?» – «Слізьми. Але сльози залишаються в серці. У дорослих велике серце» (повість «Мені потрібна любов»). Подібним стилем, лаконікою подібною писати би українські сюжети на кшталт «Маленького принца» Екзюпері. Тільки ж для цього й завдання відповідні необхідно було би перед собою ставити, й від автобіографізму свого відбігати чимраз далі. Анатолій Звірик натомість дедалі автобіографічнішає. Він, незрідка сам собі дивуючись, послідовно й усе глибше вглядається у феномен власної долі-недолі: як і чому вижив? цілковито не ожорсточився – чому? і що воно за пристрасть така – читати-писати: наперекір злидням, недузі, насмішкам, глузам і критикантству?..

Канва життєва, щоправда, при цім ведеться штрих-пунктиром. Так що лише у недавньому автожиттєписі «Інфікований ніжністю» якось у логічний ряд вилаштувалися три події Звірикового життя-житія з часів ранньої юності: протруюючи передпосівне зерно дустом, втратив голос, загострилася бронхіальна астма; завербувавшись на шахти Донбасу, там ні до гірничої, ані до будівельної праці за станом здоров’я не придався; втративши свідомість на вантаженні важких мішків з колгоспним зерном, був особистим розпорядженням голови правління переведений на легшу («як на думку здорової людини») роботу листоноші з одночасним завідуванням клубу. Робота, попри значний кілометраж від хутора до пошти, виявилася таки легшою. Сьогоднішній же коментар А.Звіриком того головиного рішення заслуговує на осібну увагу. Тим паче, що виводить читача на ще один вузлик автобіографічної канви – не мало не багато – на причетність 17-літнього хуторянина… до історії розвитку КПРС на історичному повороті того її розвитку: «Ні, голова колгоспу не відзначався добротою до простих колгоспників. Але особисто до мене мав свої практичні розрахунки. Це сталося після того, коли я, дуже начитаний молодий і наївний хуторянин, 9 серпня 1955 р. послав у Москву листа Микиті Сергійовичу Хрущову – про те, що Статут Комуністичної партії непутящий. Взагалі я тоді багато писав у різні газети, викриваючи всяку «непутящість». Тут же, у Статуті, говорилось у першій статті нібито про «знищення експлуатації людини людиною», а друга стаття пояснювала, що «членом Комуністичної партії Радянського Союзу може бути всякий трудящий, не експлуатуючий чужої праці». Виходило, що друга стаття заперечує першу. Крім того, я не розумів: як це трудящий може експлуатувати чужу працю»? Напевне, мене могли би репресувати, коли б мій лист попав у руки якого-небудь придуркуватого чиновника. На щастя, таки попав у руки адресата. В СРСР тоді запанувала «хрущовська відлига». Статут на наступному з’їзді компартії змінили, врахувавши мої зауваження. Ще й Глава Компартії особисто потелефонував у колгосп, наказав виділити для «критикана» путівку на курорт.

Путівка була дорога: моя мама за весь час роботи в колгоспі не отримувала стільки грошей. І приніс мені тую путівку сам голова колгоспу, вперше зайшовши в нашу халупку».

Як далі зазначає автор, курорт здоров’ю не допоміг. В житейськім сенсі теж зарадив мало. Для розуміння ж і «хрущовської відлиги», й – основне – характеру ранньої антиексплуататорської спрямованості нашого правдолюба той епізод з 1955 р. значить багато. Войовничий, непримиренний ворог будь-якої експлуатації, А.Звірик разом з тим досить рано – спершу у можливих для 1967 р., а у нові часи з усе більшим заглибленням – напрацьовував основну світоглядну свою тему-проблему: жити ціною життя. Постановка питання власне філософська: у цім світі будь-яка людина всі свої можливості й досягнення оплачує найвищою мірою – життя суще оплачується кредитом ідеального, в якім, казав Т. Шевченко, «ми восени таки похожі хоч капельку на образ Божий». Для людини української і у ХХ, й, на жаль, у перші роки ХХІ ст. реальністю стала плата: життя-мрія, життя-покликання в обмін за життя-виживання. Цілий ряд найтрагічніших обставин цієї реальності А. Звірик зобразив у своїй прозі та поезії. Саме в цім сенсі він народний. Питомо народний – без жодного народницького доктринерства!

Те, що досі з його доробку опубліковано, легко поділяється на радянський-підцензурний та пострадянський періоди. У пострадянському (з кінця 1990-х рр.) переважає поезія. Короткі вірші короткими, на 1-2 слова, рядками. Сторіночка формату А6 часто-густо вміщує увесь твір. Ряд збірок з концептуально-тематичними назвами – «Самота», «Доля», «Щастя», «Совість», «Гіркота», «Сопілкар», «Сліди» – незважаючи на мінімальні тиражі, мали добрий і широкий відгук принаймні в обласній, подільській пресі. І то не тільки у рецензентів старшого покоління. Пригадую, як року 2004-го у свою радіопрограму «Кафедра культури» запросив до розмови про Звірикові вірші двох молодих, модернових студентських поетів з Вінницького національного технічного університету – Дмитра Штофеля та Сергія Білохатнюка. Запрошуючи – й хвилювався: як оцінять, що виберуть для цитування наші молоді та ранні, амбітні та у негаціях полум'яні? На диво, і вибрали, і процитували, й прокоментували і гідне, й достойно. Зуміли відчути навіть те, що згодом вже у їхніх дебютних книжках авторитетний літературознавець Євген Баран кваліфікує як поєднання ренесансу і декадансу. Оцінили і тривоги та болі соціальні, і мінори самотності, й лірику материнства. Вона, лірика материнства, у А.Звірика унікально широкого діапазону: від сумовито-об'єктивістського порівняння сільської молодої жінки зі співучою птахою, що навабила своїм співом одного безпутнього та непутящого, й до вищих регістрів співчутливого співпереживання.

Незабутній Василь Дзекан, поет і новеліст симоненківського кшталту, у медичних колах відомий як високої кваліфікації хірург-травматолог і майстер мануальної терапії (отже, людина досвідчена й у житейському сенсі) чимало Звірикових рядків цитував напам’ять. Особливо – зі збірок «Доля» і «Совість».

Якщо згадати забобон, що багато поетів мріють, аби бодай одне, але близьке духом і світосприйманням серце відгукнулось адекватно, то Анатолію Петровичу Звірику іншого разу чи й варто аж так нарікати на духовну самотність?

Перепади поетового настрою у віршах найновішої збірки «Сліди» (2010) мають ширшу емоційну амплітуду. Сказати б, від декадансу – охочіше до ренесансу. Несподівано сильним у поета, що розміняв восьмий десяток земних літ, стає відчуття власної – понад усе! – динамічності духу й природньої легкості буття. То він порівнює себе з легким вітерцем, який залишає зовсім нетривкі сліди, а то полемічно вивертає навиворіт метафору про біг часу: «Тікають літа, / не наздоженеш! / Так думав завжди. Тепер питаю: / хіба ж то літа / покидають мене? / це я, нетерплячий, / їх покидаю» («Думи про літа»). У збірці «Сліди» основний тягар скрушань та інвектив перенесено у прозовий автобіографічний нарис з характерним заголовком «Колос обпечений». Трохи згодом – у 208-сторінковий мемуарний томик «Інфікований ніжністю» (де, до речі, є й кілька несправедливих критицизмів – зокрема на адресу М.Стельмаха, що не подав А.Звірику – незнайомому ж! – руки під час приїзду в числі інших класиків на відкриття Вінницької філії Спілки письменників).

Втім, і захоплених шкіц-портретів є в «Інфікованому…» чимало. Певне, час би додати й сильвету благородної Ольги Михайлівни Власюк, чиїми фактично меценатськими зусиллями майже 10 літ друкувалися збірки п. Звірика? Підстава додаткова сентиментальна: у нових економічних реаліях «ФОП О. Власюк» з початком 2011 р. самоліквідувалося.

Стрельбицький М.С., письменник

Література

Видання творівА.Звірика останніх років

Сад на пустирі: роман / А.П.Звірик. – Вінниця: Держ.картогр. ф-ка, 2006. – 160 с.: портр.

Сопілкар: поезії / А.Звірик. – Вінниця: Книга-Вега, 2006. – 296 с.: фото.

Гіркота: поезії / А.Звірик. – Вінниця: Власюк О., 2007. – 112 с.

Стукіт серця: поезії / А.Звірик. – Вінниця: Власюк О., 2008. – 144 с.

Полум’я душі: поезії / А.Звірик. – Вінниця: Власюк О., 2009. – 168 с.

Інфікований ніжністю: роман / А.Звірик. – Вінниця: Власюк О., 2010. – 208 с.

Збіговисько: гуморізки / А.Звірик. – Вінниця: Балюк І.Б., 2010. – 71 с.

Петрикові коні: повість-казка, оповідання / А.Звірик. – Городок: Бедрихів край, 2010. – 90 с.: іл.

Сліди: поезії / А.Звірик. – Вінниця: Власюк О., 2010. – 184 с.

Про письменника

Автопортрет у чорній рамці: повість-есе / А.Звірик. – Вінниця: Власюк О., 2007. – 100 с.

Глова, Б. Поезія Анатолія Звірика: метод. рекомендації щодо проведення уроку в 10 кл. / Б. Глова // Дивослово. – 2004. – № 6. – С. 41-43.

Дубицький, Н. Сонце в прозорому плесі: [про нову кн. вінниц. письм. А.Звірика «Сопілкар»] / Н. Дубицький // Вінниц. газ. – 2007. – 9 жовт. – С. 6.

Лазаренко, В. Знати ціну життя / В.Лазаренко // Вінниц. правда. –1987. – 3 квіт.

Бортняк, А. Белетристика: [про роман А.Звірика «Сад на пустирі»] / А.Бортняк // Вінниц. газ. – 1993. – 10 груд.

Бортняк, А. Співець подільського села / А.Бортняк // Сл. Придністров’я. – 1997. – 2 квіт.

Мовчанюк, Г. Ліричний імператив Анатолія Звірика / Г.Мовчанюк // Панорама. – 1997. – 5 квіт.

Цього місяця виповнюється:

• 40 років (1972) з часу відновленння трьох колишніх районів м.Вінниці: Ленінського, Замостянського та Староміського. Рішенням міськради від 26 червня 2009 р. в обласному центрі було ліквідовано районні ради, хоча ділення на райони формально залишилося. Районні адміністрації, які замінили районні ради, стали виконавчими органами Вінницької міської ради. У 2011 р. Замостянську і Староміську райадміністрації об’єднали в одну – Лівобережну. З 1.01.2012 р. районування у Вінниці буде ліквідовано.
• Квітень-травень – 80 років тому (1932) особливим відділом Вінницького облвідділу ДПУ була ліквідована повстанська організація «Інтернаціонально-трудове братство» на чолі з учасником національно-визвольної революції 1917-1920 рр. Яковом Івановичем Семнюком. Ця організація діяла на теренах Липовецького і Плисківського районів і мала на меті поновлення УНР. У цих районах повстанцями керували Дмитро Кариков та Михайло Осадчий. Загальне повстання планувалося в ніч з 23на 24 квітня, але виступити встигли тільки повстанці сіл Андрушівка та Паріївка Плисківського (нині Погребищенського) району.

1 75 років тому народився Анатолій Васильович Герасимчук (01.05.1937, с.Буди, нині Тростянец. р-ну), фахівець у галузі генетики тварин, доктор сільськогосподарських наук (1994), професор (2001). По закінченні Львівського зооветеринарного інституту протягом 1959-1963 рр. працював на Тульчинській станції з племінної роботи та штучного запліднення сільськогосподарських тварин. Від 1963 р. – у Національному аграрному університеті. Наукові дослідження: цитогенетика, імунологія, підвищення рівня життєздатності, продуктивності та відтворення якостей тварин.

1. 125 років від дня народження Миколи Калени-ковича Гудзія (03.05.1887, м.Могилів-Подільський – 29.10.1965, Москва), українського та російського ученого, літературознавця, академіка АН УРСР (1945). Навчався у Вінницькому, потім Київському реальних училищах. Закінчив Університет св.Володимира у Києві (1911), де був залишений для підготовки до викладацької діяльності. Згодом (1918-1921) викладав у Таврійському університеті (м.Сімферополь), а від 1922 р. – профе-сор 2-го Московського університету (від 1930 р. – Московський педагогічний інститут). Водночас 1938-1947 рр. очолює відділ давньої російської літератури та літератури ХVІІІ ст. в Інституті світової літератури ім.М.О.Горького АН СРСР. Від 1945 р. – в Інституті літератури ім. Тараса Шевченка АН УРСР. Був директором Київської консерваторії. Досліджував літературу Київської Русі, східнослов’янську літературу XІV-XVIIІ ст., російську і українську літературу ХІХ-ХХ ст. Серед наукових інтересів вченого особливе місце займало «Слово о полку Ігоревім», творчість І.Котляревського, Т.Шевченка, І.Франка у зв’язках з російською літературою. Відомий і як перекладач.

1. 75 років від дня народження Бориса Прокоповича Шаталюка (04.05.1937, с.Вороновиця, нині смт Вінниц. р-ну), лікаря-організатора охорони здоров’я, хірурга, кандидата медичних наук (1971), члена-кореспондента Академії медико-технічних наук України (1997), заслуженого лікаря України, винахідника СРСР. По закінченні в 1961 р. з відзнакою Вінницького медичного інституту працював у медичних закладах Хмельницької області. З 1979 р. – головним лікарем Хмельницької обласної клінічної лікарні. Він – делегат першого з’їзду лікарів СРСР, першого з’їзду організаторів охорони здоров’я України, міжнародних конгресів по гіпербаротерапії у Москві (1981) та радіології у Відні (1999).

5 110 років тому народився Леонтій Семенович Смавзюк (05.05.1902, с.Скибинці Тростянец. р-ну – 17.03.1944, похов. у братській могилі в с.Джурин Шаргород. р-ну), Герой Радянського Союзу. В Радянській армії з 1923 р. Закінчив школу червоних старшин (1926) і Військово-політичну академію ім.В.І.Леніна (1936). Учасник Другої світової війни з липня 1941 р. Воював на різних фронтах. Відзначився в Умансько-Ботошанській наступальній операції 1944 р. Загинув 17 березня 1944 р. при визволенні Вінниччини. 13 вересня 1944 р. посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

• 55 років (1957) відтоді, як на основі розпорядження Спілки журналістів України було створено Вінницьке обласне відділення Спілки журналістів. Першим його головою став керівник облтелерадіокомітету Микола Гненний, секретарем – Степан Трохименко. 23 квітня 1999 р. Кабінет МіністрівУкраїни своєю постановою відповідно до статті 7 Закону України «Про професійних творчих працівників та творчі спілки» надав Спілці журналістів України статус Національної.

7 *День народження Петра Ілліча Чайковського (07.05.1840, с-ще при Камсько-Воткінському з-ді Вятської губ., тепер м.Воткінськ, Удмуртія – 06.11.1893, Петербург), російського композитора-класика. Його ім’я тісно пов’язане з іменем Н.Ф. фон Мекк, яка своєю безкорисливою допомогою, по суті, врятувала митця для Росії і всього світу. Вона виплачувала йому щорічну субсидію в розмірі шести тисяч карбованців. П.І.Чайковський упродовж 1878-1888 рр. періодично жив і працював у її маєтку в містечку Браїлів, нині смт, та с.Сьомаки, нині Жмеринського району. Тут він створив низку своїх безсмертних творів, зокрема оперу «Орлеанська діва», Симфонію № 4, ряд романсів, серед яких шедевр «Средь шумного бала» та ін. На вшанування пам’яті композитора та його меценатки у Браїлові в 1979 р. створено Музей. Окрім того, з 1993 р. щорічно у травні на Вінниччині проводиться Міжнародний музичний фестиваль ім.П.І.Чайковського та Н.Ф. фон Мекк.

10 70 років тому народилася Емма Антонівна Бабчук (10.05.1942, с.Жорнище Іллінец. р-ну), радіожурналістка, член НСЖУ (1981). Закінчила Київський університет (1966). Працювала вчителем. Протягом 1969-1983 рр. – редактор музичного мовлення Держтелерадіокомітету УРСР. Е.Бабчук – була автором і ведучою політично-публіцистичних радіопрограм Національної радіокомпанії у прямому ефірі: «Незалежність» (1991-1995), «Фактор часу», «Суботні зустрічі» (обидві від 1992), «Нехай не згасне світ науки» (від 1999), які користувалися великою популярністю серед радіослухачів України.

11 110 років тому народився Кирило Семенович Москаленко (11.05.1902, с.Гришине, тепер Красноармійського р-ну Донец. обл. – 17.06.1985, Москва), Маршал Радянського Союзу (1955), Двічі Герой Радянського Союзу (1943, 1978). У Радянській армії з 1920 р. Учасник громадянської війни. Закінчив курси удосконалення командного складу (1928) та факультет вищого командного складу при Артилерійській академії ім.Ф.Е.Дзержинського (1939). Учасник радянсько-фінської війни 1939-1940 рр. Під час Другої світової війни армії, очолювані К.С.Москаленком, брали участь у розгромі німецько-фашистських військ під Сталінградом і Бєлгородом, у Київській наступальній операції 1943 р., у визволенні Києва, Житомира, Вінниці, Кам’янця-Подільського, Львова та інших міст України, у визволенні Чехословаччини і Польщі. У 1969 р. отримав звання Почесного громадянина м.Вінниці.

12 75 років від дня народження Валентини Василівни Хрещенюк (12.05.1937, смт Лугини Житомир. обл.), актриси, заслуженої артистки УРСР, заслуженої артистки Кабардино-Балкарської АРСР. Закінчила Київський державний інститут театрального мистецтва ім.І.К.Карпенка-Карого. З 1962 р. пов’язала своє життя з Вінницьким обласним музично-драматичним театром ім. М.Садовського, (нині Вінницький обласний український академічний музично-драматичний театр ім. М.Садовського,) зразу ставши репертуарною артисткою. На його сцені вона зіграла понад 200 ролей. Володіє прекрасними вокальними даними. Сусідка з «Украденого щастя», Терпилиха з «Наталки Полтавки», тітка Стася з «Осінньої мелодії» і сьогодні не залишають байдужим зал. Актриса щоразу доводить свою майстерність, не ламаючи власної індивідуальності, повертаючи її різними гранями, в залежності від характеру своїх героїнь та обставин, у які вони потрапляли. Образам, створеним Валентиною Василівною, притаманні душевність і привабливість, драматизм і невимушена комедійність. Вони знаходили й знаходять свого глядача.

• 65 років тому народився Микола Федорович Чулко (12.05.1947, м.Немирів), український художник. Живопису навчався у творчих майстернях вінницьких митців А.В.Сороки та А.Є.Сидорова. Працює у галузі станкового живопису, переважно в жанрі пейзажу та натюрморту. Учасник обласних, республіканських, всесоюзних, міжнародних виставок з 1986 р. Персональні виставки художника: м. Вінниця (1998, 1999, 2000 рр.), м. Київ (2001, 2002, 2004 рр.). М.Ф.Чулко – учасник живописно-графічних пленерів у м.Немирові, с.Грушка, с.Селище, в Криму і у м.Вінниці. Здійснив творчі поїздки вздовж Південного Бугу, у Карпати. Твори митця зберігаються у Вінницькому обласному художньому музеї, Чернігівському художньому музеї, галереї Немирівського санаторію «Авангард» та в приватних колекціях. Член Вінницької організації НСХУ з 1992 р.

14 80 років тому (1932) відбулося відкриття Барського машзаводу, нині ВАТ «Барський машинобудівний завод». Це одне із провідних підприємств продовольчого машинобудування України, яке виробляє технологічне обладнання для консервної, лікеро-горілчаної, виноробної, пивобезалкогольної, олієжирової і кондитерської промисловості. Продукція заводу широко знана на харчових підприємствах України, Білорусі, Молдови, державах Прибалтики, Середньої Азії і далекого зарубіжжя.

• 60 років тому (1952) було створено Піщанську районну бібліотеку для дітей та юнацтва.

16 75 років тому народився Григорій Пилипович Кубов (16.05.1937, с.Українське Бар. р-ну), педагог, поет. Закінчив Ужгородський державний університет. Працював на педагогічній ниві Мурованокуриловецького району, інших відповідальних посадах. Поетичною творчістю займався з шкільних років. З-під його пера вийшли: гумористична поема «Страшний народний суд» (1998), поетичні збірки «Пізні роси»(1999), «Обереги надій» (2004) та прозовий роздум про історію рідного села «Поклик життя» (2002). Друкується в місцевій періодиці.

17 (30?) День народження Федора Григоровича Верещагіна (17(30?).05.1910, м.Миколаїв – 21.05.1996, м.Вінниця), українського режисера, видатного театрального діяча, фундатора Вінницького театру ім.М.Садовського, заслуженого діяча мистецтв УРСР (1957), народного артиста СРСР (1977). Ф.І.Верещагін – учасник Великої Вітчизняної війни. У діючих арміях пройшов тяжкий бойовий шлях, учасник Сталінградської битви (1942 р.), згодом керівник агітбригади фронту. У 1948-1986 рр. – головний режисер Вінницького обласного

музично-драматичного театру ім.М.Садовського (нині Він-ницький обласний академічний український музично-драматичний театр ім. М.Садовського), з 1955 р. і його директор. Федір Верещагін створив 130 вистав за п’єсами сучасної і класичної вітчизняної та зарубіжної драматургії. Виховав три покоління акторів. Він першим серед режисерів обласних театрів був удостоєний звання народного артиста СРСР. Творчий колектив керованого ним впродовж майже 40 років театру прославився далеко за межами області. Ф.Г.Верещагін нагороджений орденами Леніна і Трудового Червоного Прапора, бойовими орденами і медалями. Почесний громадянин м.Вінниці (1994). На фасаді театру на вшанування пам’яті митця встановлено меморіальну дошку. Поруч пролягає вулиця його імені.

20 75 років від дня народження Миколи Тимофійовича Кабалюка (20.05.1937, с.Сьомаки Жмерин. р-ну), українського поета, перекладача, художника. Навчався у Московському літературному інституті. Працював художником-графіком у видавництвах Києва. Працює в жанрі художнього перекладу. Автор багатьох перекладів українською мовою з англійської, французької, російської. Переклав драми, поеми Джорджа Гордона Байрона, надрукував низку віршів. Член СПУ з 1989 р.

23 90 років від дня народження Семена Яковича Вініковецького (23.05.1922, м.Вінниця – 17.07.2002, м.Вінниця), історика, кандидата історичних наук (1972), краєзнавця. Закінчив історичний факультет Вінницького державного педагогічного інституту (1950). Працював завідуючим архівного відділу Вінницького облвиконкому, викладав у вузах Вінниці. Досліджував Поділля кінця ХІХ–ХХ ст., автор краєзнавчих путівників. Упорядник збірників документів і матеріалів з історії краю. Учасник ІІ-VІІ Подільських, І-ІХ Вінницьких історико-краєзнавчих конференцій. Автор більше 100 наукових публікацій.

24 130 років від дня народження Кирила Григоро-вича Стеценка (24.05.1882, с.Квітки Чорнобаїв. р-ну Черкас. обл. – 29.04.1922, с. Веприк Фастів. р-ну Київ. обл.), українського композитора і хорового диригента, музично-громадського діяча, священика. Здобув духовну і музичну освіту. Його життя тісно пов’язане з Вінниччиною. 1910 р. він з родиною приїжджає у Тиврів, де займає посаду учителя співів духовного училища. А згодом, у 1911 р., прийняв сан священика і одержав свою парафію на Вінниччині в с.Голово-Русава (тепер у складі с.Олександрівки Томашпіл. р-ну). Протягом 1915-1916 рр. на учительських курсах у Ямполі читає лекції з методики співу. Підтримував тісні зв’язки з М.Д.Леонтовичем, який мешкав у Тульчині. У 1917 р. композитор виїжджає спочатку у Вінницю, а потім – у Київ.

• * 100 років від дня народження Михайла Панасовича Стельмаха (24.05.1912. с.Дяківці, нині Літин. р-ну – 27.09.1983, Київ), українського прозаїка, поета, драматурга, фольклориста. У 1932 р. закінчив Вінницький інститут соціального виховання. Вчителював на Вінниччині та Київщині. Учасник Другої світової війни. Після війни працював науковим співробітником ІМФЕ (Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М.Т.Рильського) АН УРСР. Герой Соціалістичної Праці (1972). Академік АН УРСР (1978). Був депутатом Верховної Ради СРСР. Починав як поет, писав вірші для дітей, але основна спадщина –

великі прозові полотна про українське село XX ст. Багато працював у галузі драматургії, кіно, фольклористики. Член СПУ з 1940 р. Лауреат Державної премії УРСР ім. Т.Г.Шевченка за роман «Чотири броди» (1981). На батьківщині письменника, в с. Дяківці Літинського району, 1989 р. відкрито бібліотеку-музей його імені. Щороку проводяться літературно-мистецькі свята і дні пам’яті Михайла та Ярослава (сина) Стельмахів. Журналом «Вінницький край» засновано літературну премію імені Михайла Стельмаха (2006).

1. 110 років тому народився Микола Ферапон-тович Нарушевич (26.05.1902, с. Василівка, нині Хмельниц. обл. – груд. 1937, за ін. даними 1938, розстріляний. Соловки), український поет, перекладач, педагог. Закінчив Вінницьку українську гімназію (1920). Працював викладачем української мови і літератури Вінницького педагогічного інституту, завідував відділом місцевого краєзнавчою музею, обіймав посаду заступника директора цього музею. Писав лірику, оповідання, перекладав з польської. Перші поетичні твори М.Нарушевича друкувалися у вінницьких газетах, літературному збірнику «Струмінь». У 30-х рр. зазнав репресій, покарання відбував на Соловках, де й був розстріляний. Реабілітований 1960 р.

• 20 років (1992) з часу створення у Вінниці Корпорації «RIA». За час свого існування вона стала визнаним лідером на просторах медіа-ринку. Працівники корпорації створюють високопрофесійні, мультимедійні рек-ламно-інформаційні продукти будь-якої складності. Соціологічні дослідження Міжнародної соціологічної компанії TNS засвідчують, що серед вікової котегорії 16-45 років, а це 273 670 вінничан, «RIA» читають 33,98% (92 993 чол.), «20 хвилин» – 20,32% (55 610 чол.), «RIA – райони» – 8,85% (84 024 чол.). 1 вересня 2007 р Медіа-Корпорація RIA – єдина медіа-компанія України, визнана повноправним і єдиним в Україні членом Всесвітньої Газетної Асоціації (WAN) як медіа-компанія, що підтримує всі міжнародні стандарти медіа-галузі, демократії і свободи слова.

29 30 років тому народилася Наталя Володими-рівна Добринська (29.05.1982, с.Якушинці, Вінниц. р-ну), українська легкоатлетка, срібна призерка світу і бронзова призерка Європи з легкоатлетичного багатоборства, чемпіонка Олімпійських ігор у Пекіні з семиборства (2008). Майстер спорту міжнародного класу з багатоборства, заслужений майстер спорту України (2008). Закінчила Інститут фізичного виховання і спорту Вінницького державного педагогічного університету ім. М.Коцюбинського. Навчається на факультеті міжнародних відносин Закарпатського державного університету. У 2009 р. взяла участь у конкурсі краси «Міс спорту України», у якому з понад 40 спортсменок виборола звання «Міс спорт України – 2009», нею захоплювалися і під час конкурсу «Танцюю для тебе» на телеканалі «1+1».

31 130 років тому народився Давид Соломонович Бертьє (Ліфшиць) (31.05.1882, м.Літин – 16.05.1950, м.Київ), український скрипаль, педагог і диригент. 1904 р. закінчив Петербурзьку консерваторію. З 1920 р. – викладач Київської консерваторії, професор (1922). Заслужений діяч мистецтв УРСР (1938).

100-а річниця для будь-якого автора – Рубікон його доробкові. Вшанування, ювілейні публікації можуть бути більш чи менш рясні та пафосні, але доробок до цього часу зазвичай постає і оцінюється уже поза кон’юнктурою епохальних позатекстових зв’язків. Щось залишається лише рядком літературної історії, щось – цікавим для фахівців з питань відповідної проблематики чи жанрів та стилів, щось – найваго-міше – актуалізується й для нових поколінь. Прижиттєва слава на цім рубежі важить небагато, часто-густо вона, навпаки, здатна наволікати симетричний тягар негації ревних революціонерів. Тим більш, коли йдеться ще й про Рубікони історичні, переходові, як у нашому випадку, від тоталітаризму до демократії, від колоніальності до постколоніальних змагань.

Михайло Панасович Стельмах (*11 (24) травня 1912, с.Дяківці (тепер Літинського району Вінницької області) – †27 вересня 1983, Київ) під оглядом усіх означених тривіальностей увіходить в другу сотню літ своєї в українському народі та в культурі українській присутності переконливо. Принаймні у більш ніж непростій для нашого книговидання ситуації 2000-х років двічі видрукувано збірки його вибраних творів, окремими книжками побачили світ романи «Правда і кривда» та «Чотири броди», кілька книжечок з віршами для дітей. В Інтернеті активно присутній сайт Фонду Михайла і Ярослава Стельмахів (stelmakh.com.ua), на кільканадцяти інтернет-сторінках придатні до скачування тексти віршів, прози, драматургії та статей, кілька аудіокниг українською та російською мовами, записаних, щоправда, давніше.

Проблемніше виглядає ситуація з літературознавчим осмисленням творчості й самого феномену М.Стельмаха-митця, М.Стельмаха-особистості. Традиційно, по-нашому кажучи, – ситуація в стельмахознавстві. Остання за часом публікації (вона ж і найбільш аналітична) монографія Григорія Штоня «Романи Михайла Стельмаха» (К.: Наук. думка, 1985) несе однак на собі печать тодішніх академічних ідеологізмів: розбір сюжетів та характерів з перспективи гуманізму Великого Жовтня та блага колективізації села, ритуального картання «потривоженої непом куркульні і всіляких петлюрівських недобитків» (с. 23). У ряді принагідних оцінок на сторінках періодики після 1991-го переважають одновимірні дефініції на кшталт радянський класик», «соцреаліст», а у «Вікіпедії» («найнароднішім» інформджерелі!) ще на кінець вересня 2011-го значилось: «Проза С. – типовий (! – М.С.) зразок літератури соцреалізму з властивим йому кожночасним пристосуванням до партійної лінії». Мовляв, спершу роман «Велика рідня», був «перейнятий духом ґлорифікації (не більш не менш! – М.С.) Сталіна і відзначений сталінською нагородою 1951», а вже за кілька років Стельмах переробив його «відповідно до критики «культу особи» і 1957 перевидав під назвою «Кров людська – не водиця». (Між іншим, очевидна неточність: роман «Кров людська – не водиця» розгорнуто автором з експозиції до «Великої рідні», дійсно грунтовно редагованої та певною мірою переробленої).

Постулюючи у подібний спосіб «кожночасне пристосування до партійної лінії» як загальну ознаку «літератури соцреалізму», колективний автор «Вікіпедії» загалом недалекий від істини. Особливо, якщо мати на увазі типові зразки, типових авторів. М.Стельмах типовим не був. Про це свідчить наведений «Вікіпедією» документ – доповідна очільника Головліту (себто головного цензора УРСР) на ім’я секретаря ЦК КП(б)У І.Назаренка від 2.10.1952 р., що її у «Вікіпедії» процитовано з посиланням на нововідкриті архіви: «Доповідаю, що Головліт УССР не дозволив до видання й повернув видавництву «Радянський письменник» на переробку повість Михайла Стельмаха «Над Черемошем». Поставивши своєю метою показати процес колективізації в селах станиславської Верховини в 1948-1950 рр., який відбувався в умовах куркульського спротиву, Мих. Стельмах не зумів надати цьому спротиву яскраво вираженого класового характеру. Замість приречених куркулів, у Стельмаха діють озброєні найновішою автоматичною зброєю буржуазні націоналісти, т. зв. бандерівці, які мають свою розгалужену організацію, свій керівний центр, свою «Українську головну військову раду», яка навіть чеканить і нагороджує своїх головорізів, що відзначилися, орденами і медалями – на зразок медалі «3а боротьбу в особливо важких умовах». Сам цього, можливо, не бажаючи, автор надав націоналістичному підпіллю характер великої і грізної сили, здатної тримати в страху населення і представників радянської влади на значній території, що політично нам не тільки не бажано, але й дуже шкідливо» (Центральний державний архів громадських об'єднань України — ЦДАГОУ: Ф. 1. Оп, 24. Спр. 1566. Арк. 144)».

Ще один – і то цілковито сенсаційний – штрих до образу нетипового в означеннім розумінні М.Стельмаха додає у своїх найновіших пошукових статтях відомий вінницький літератор і журналіст Віктор Мельник. Виявляяється, майбутній ленінський лауреат у час свого навчання на філфаці Вінницького педінституту входив до молодіжної націоналістичної організації. Цитовано навіть запис керівника про те, що «студент Стельмах отримав зброю». Тут якщо й говорити про типовість, то лише в сенсі першопочаткового щиро активного поруху національного чуття й пізнішого – в умовах репресивного політичного режиму – його зламу, прослідковуваного принаймні на рівні ідеологічних заклинань та намірів (див. цитовану вище доповідну цензора про те, як, мовляв, розійшлися авторський задум і його втілення в першому варіанті повісті «Над Черемошем»). Паралелі з подібними болісними зигзагами в долях П.Панча, П.Тичини, О.Довженка, В.Сосюри, М.Рильського (називаю найзначніші імена) простежуються беззаперечно. Особливість хіба що в тім, що старші за віком, особливо ті, у чиїх руках зброя таки реально цілеспрямовано стріляла, згодом, літературно «розстрілювали» своє націоналістичне – УНРівське, гетьманське, петлюрівське – минуле по-радянськи гучніше та частіше. І, до речі, навряд чи знайдеться в українськім радянськім мистецтві ідеологічно більш шкідливий проти українства твір, аніж «Арсенал» О.Довженка – людини, що у часі інспірованого більшовицькими емісарами виступу арсенальців перебувала по цей бік барикад. А пристрасні інвективи Є.Маланюка на адресу рідної «степової Еллади», яка з іншого постає як персоніфікована розпусниця, котра «приймала всіх»? Загалом то тема для поглибленого новітнього психоаналізу: як химерно в умах і душах учорашніх активних самостійників та їх попутників перемішувалися гіркота поразки, розчарування в соратниках і моральне самоїдство інтелігентів з бажанням вірити у можливість поєднати національне з соціальним в Україні під червоним прапором переможців. Академічним літературознавцям нашого з Г.Штонем покоління фактично вже нічого не залишалося, як побіжно констатувати відворотність (високомистецьки ж в конкретнім разі змальованих!) «потривоженої непом куркульні і всіляких петлюрівських недобитків».

У фіналі роману «Кров людська – не водиця» один такий «петлюрівський недобиток» іде здаватися саме з вірою у можливість нового життя, тож до чекіста, який здачу розпропагованого приймає, автор апелює, аби той був справедливим та мудрим у своєму ставленні. Для всіх, хто знав, як воно згодом обернулось для подібних розпропагованих у реальному житті, така кінцівка могла звучати амбівалентно – і як вираз авторової наївності, і як гірка іронія з дещицею не менш гіркої самоіронії.

Аби об’єктивно та всебічно оцінити змістовний рівень Стельмахової прози, не варто зациклюватись на рівні зовнішніх ідеологічних у ній парадигм і штампів. Адже змістовність епічного чи драматургічного твору неодмінно передбачає поєднання трьох складників. Тріада: Ідеологія – Етос – Інстинкти (житейська емпірика). Як і кожних три предмети, ця трійця може мати шість варіантів взаєморозміщення. Офіційно для радянського письменника ідеологія мала стояти на першому місці. Принаймні – поділяти перше-друге місця з комуністичними (в останні роки дозволялося з народними) морально-етичними цінностями (етос). Зрозуміло й очевидно, що Михайло Стельмах як видатний фольклорист і органічний виразник українського національного етосу ідеологію ніколи не ставив на перше місце. Незрідка просто користувався готовими ідеологічними схемами доби. Її ж, офіційної ідеології, носіїв та прислужників (як же й спекулянтів ідеологічних) всіляко наділяв то узгідненими з неписаним моральним народним кодексом цнотами (показуючи, як би належало благородно керівникам відповідно до вищих ідей керувати), а то роблячи їх вмістилищем найпримітивніших інстинктів: кар’єризму, споживацтва, похітливості. Як і ряд інших совісливих майстрів слова тих десятиліть, М.Стельмах, отже, здебільше вимушено сплачував ідеологічну данину за євангельським принципом кесареві – кесареве. Зосереджувався на етосі. Його, народний, в основі своїй християнський, а у ставленні до природи та землі-годувальниці суттєво язичницький, етос робив альфою та омегою своєї проповідницької-обстоювальної концепції. Звичайно, як у реальній дійсності, так і в художній концепції усі складові тріади Ідеологія – Етос – Інстинкти є взаємозалежними, й неможливо, наприклад, виражаючи якусь фальшиву ідеологію (бодай і окремі її складові), залишатися неспростовним моралістом, відповідно не можна переступати міру в славленні «здорових інстинктів життя», бо це загрожує скотитися в русло банального біологізаторства. Тож глибоко повчально, що на сторінках роману «Кров людська — не водиця», суттєво перестаравшись у своєму слідуванні принципу кесареві – кесареве, М.Стельмах не досягає – за великим рахунком – успіху і в своєму гуманістичному проповідництві: адже лили кров однаковою мірою обидві сторони, й питання врешті-решт звелося до банального – хто кого пережорсточить? Натомість майже в усіх інших романах та драмах він заглиблюється в морально-етичне до такої міри, що по суті підіймає його на рівень пафосної контр-ідеології: «Ідейність – це правильність і душевність і до людини, і до зерна, і навіть до худобини чи птиці, а не стук кулаком чи грюк дверима» – так у романі «Дума про тебе» устами простої селянки Марії висловлено авторське кредо і наскрізну – крізь усю творчість – версію етосу саме як непрямої, але принципової контр-ідеології. Ключове слово цієї контр-ідеології у цім фрагменті – душевність. Інші ключові в інших контекстах – краса, любов, щирість, радість.

Але не змістовністю єдиною – красою і емоційною наснаженістю художньої форми, неповторним мистецтвом слова сильний М.Стельмах. Як на сьогоднішні аналогії, те його мистецтво нагадує ефект 3D-зображення. Ефект, отже, максимальної присутності й причетності, включеності читача у зображуване дійство. Тут ряд улюблених, власне фірмових художніх прийомів письменника варті і поглибленого наукового вивчення, і ентузіастичного викладацького, вчительського тлумачення та ілюстрування. Це, зокрема, і найперше: засвоєний від М.Коцюбинського і доведений до вищої міри досконалості прийом невласне прямого мовлення, що дозволяє оповідачеві-деміургові вільно і невловимо перелаштовувати художню «оптику» погляду на світ від панорамного чи діахронічного власного бачення до кута зору персонажа, від одного персонажа до іншого; прийом драматичного теперішнього часу, що виповнює тканину прози по суті ремарками на означення синхронної співдії персонажів; поетичні повтори слів і переліки означуваних понять; широке розмаїття синоніміки. А ще – знамените стельмахівське парне «ЧИ», що спонукає читача вглядатися і вдумуватися, перейматися більшими чи меншими альтернативами зображуваного (на кшталт: «ЧИ вони послухались мого слова – обкружляли навколо села й повернулись до мене, ЧИ це новий ключ?»). А ще – уповільнено-розкадрована передача видимої мови почуттів – коли ото хтось «назбирує сміхи на обличчі» або збирається на відповідальне слово. А ще – багато нюансована колористика мінливого довкілля з усіма його туманами й туманцями, зокрема – й видивами та маревами казки, казковості, казкового: «неначе з казки», «неначе дивна казка», «повіяло казкою», «війнуло казкою» тощо.

У моїй 30-літньої давнини статті «Казка правдива, як любов», писаній для збірника «Наш Михайло Стельмах», було акцентовано поетику казки, флер казковості й навіть казкові розв’язки тих колізій, які реальна дійсність не розв’язувала. Нині, ту статтю перечитуючи, вважаю за необхідне додати: ця Стельмахівська казковість не означала відступу від реальності та правдивості психологічних станів. Фактично всі психологічні стани персонажів були знані авторові з власного досвіду. І найперше це стосується найвідповідальніших станів людини у цім світі – закоханості, кохання та смерті, останніх критичних миттєвостей життя. Переживання любовні писав-пригадував не як ловелас, але як досвідчений, сказати б, перелесник («Була ти вірною жоною, та от, на лихо, покохав» – цитата з вірша 1950-х); що важливо, при тім розумів усі нюанси і стадії переживань жіночої статі, й коли, приміром, на перших сторінках «Чотирьох бродів» про дівочі тривоги Оксани мовлено: «Це не любов, а неясна тривога материнства приходила до неї раніше любові», то тут і про типове, вікове дівоцьке мовлено, але разом з тим і намітку характеру майбутньої удови здійснено. У змалюванні станів на межі поміж життям і смертю відчувається рідкісний воєнний досвід автора-фронтовика, що був двічі важко поранений. Видіння з ряду передсмертних, що приходять до Марка Безсмертного у заспіві до «Правди і кривди» – з розряду хрестоматійних, мабуть, і для науки екстремальної психології. Відчуття і послідовність втрати відчуттів, кольористики світу смертельно пораненим Ярославом Хорольцем у «Чотирьох бродах» не менш вражаючі: «наздогнала потайна куля, пройшла крізь нього і впала у воду: спершу почув її схлип, а уже потім свій біль. Не розуміючи, що діється з ним, чоловік сперся руками на весло, звівся на весь зріст у човні і ввійшов головою у небо». Принесений до своєї хати разом з човном, Ярослав «через силу розплющив вії і побачив на Оксаниних очах чорні сльози…»; несподівана запитальна рефлексія – «Чого ж вони чорні, а не сині?..» – переходить ув останнє вольове зусилля: «уже не очима, а маревом» побачив своїх дітей «і не голосом, а душею заговорив до дружини». Отже, у багатоскладному, багатовимірному художньому світі письменника психологічна життєва правда важить не менш, аніж стилістичний блиск.

«Київ – Ірпінь – Дяківці» – значиться під кожним його об’ємнішим прозовим твором, а під останнім романом «Чотири броди» порядок цей навіть змінено на користь рідного села, ім’я якого нарешті стало зовсім поруч з іменем столиці. Всі координати (52-й кілометр од Вінниці), вся дяківецька топографія і топоніміка впізнаються не тільки в Новобугівці («Велика рідня»), але й в інших селах з інших чільних романів і драм. Те ж саме можна сказати про значну кількість прізвищ: одні взято без змін, деякі інші (не найпозитивніших персонажів) трохи видозмінено. Відповідно й Вінниця для його героїв не просто обласний центр – «сама Вінниця». Тож коли згадуваний колективний автор «Вікіпедії» ревниво констатує: «а на Поділлі С. відносять до ключових літературних постатей краю ХХ ст.», то йтися надалі нам має лише про одне – аби не просто «відносити», але й аргументувати відповідний масштаб Стельмаха-митця. Використовуючи в тім числі й ювілейну нагоду. На Рубіконі ж! (Див. початок цих нотаток).

М.Стрельбицький, письменник

Література

Основні твори письменника

Твори: в 7 т. / М.П.Стельмах. – К.: Дніпро, 1982-1984. – Т. 1-7.

Вибрані твори: у 2 т. / М.П. Стельмах. – К.: Укр. письм., 2003. – (Б-ка Шевченків. ком.).

Т.1: Чотири броди: роман. – 594 с.

Т.2: Гуси-лебеді летять: повість; Щедрий вечір: повість. – 266 с.

Вибрані твори / М.П.Стельмах; авт.передм. М.Ткачук. – К.: Сакцент Плюс, 2005. – 736 с.

Чотири броди: роман / М.Стельмах, 2008. – Х.: Фоліо. – 572 с.

Про письменника

Гриценко, П. Про антропоніми, топоніми та інші власні назви: на матеріалі прози М.Стельмаха / П.Гриценко // Урок української. – 2003. – № 3. – С.23-27.

Загороднюк, В. Психологізм творчості Михайла Стель-маха: монографія / В.Загороднюк. – К.: Акцент, 2002. – 192 с.: портр. – Бібліогр.: с.183-191.

Загороднюк, В. Рукописи не горять: [про творчість М.Стельмаха] / В.Загороднюк // Вінниц. край. – 2010. – № 2. – С. 129, 131.

Кобець, В. Весна Михайла Стельмаха: [про творчість письм.] / В.Кобець // Літ. Україна. – 2010. – 17 черв. – С. 2.

Література рідного краю: [літ. вогник за творчістю М.Стельмаха, А.Бортняка, М.Луківа, С.Травневої] / розробка М.Ільченко] // Освіта Вінниччини. – 2011. – 27 січ. – С. 4-6.

Макаренко, О. Михайло Стельмах у колі дитячого читання: до 90-ї річниці від дня народж. / О Макаренко // Дошк. виховання. – 2002. – № 6. – С. 26-27.

Мельник, В. Як починав літописець Поділля: [початок творч. шляху М.Стельмаха (1912-1983)] / В.Мельник // Мельник, В. Долі в інтер’єрі історії. – Вінниця, 2006. – С. 25-36; Погляд. – 2007. – 11-17 січ. – С. 10: фото.; Вінниц. газ. – 2008. – 17, 22 лип. – С. 6.

Наш Михайло Стельмах: літ.-критич. ст., етюди, есе. – К.: Рад. письм., 1982. – 367 с.

Плачинда, С. Його бароко – скарб національний: [до 95-річчя від дня народж. М.Стельмаха] / С.Плачинда // Літ. Україна. – 2007. – 7 черв. – С. 1, 4.

Подолинний, А. Там, де гуси-лебеді летять / А.Подолинний // М. Жити Україною: ст., рец., есе / А. Подолинний. – Вінниця, 2007. – С. 186-188.

Регідайло, Н. Правда і кривда Михайла Стельмаха / Н.Регі-дайло // Вісн. кн. палати. – 2007. – № 6. – С. 38.

Сивак, Л.М. Роман Михайла Стельмаха «Чотири броди» як лірико-романтична епопея народного життя: правда історична та правда художня / Л.М. Сивак // Укр. л-ра в загальноосвіт. шк. – 2004. – № 8. – С. 27-28.

Система уроків за повістю Михайла Стельмаха «Гуси-лебеді летять»: [розробки трьох уроків] // Дивослово. – 2009.– № 6. – С. 17-20.

Слід сімейних коліс: [про М.Стельмаха, укр. письм. та Я.Стельмаха, драматурга – батька і сина] // Погляд. – 2006. – 14-20 верес. – С. 10: фото.

Стельмах, Я. Про батька: [спогади про М.Стельмаха] / Я.Стель-мах // Вінниц. край. – 2010. – № 2. – С. 128-131.

Ткачук, П.С. Михайло Панасович Стельмах: [під час війни] / П.С. Ткачук // Літин. новини. – 2006. – 1 квіт. – С. 6.

Штонь, Г.М. Романи Михайла Стельмаха / Г.Штонь. – К.: Наук. думка, 1985. – 270.

Яворівський, В. Як я Стельмаха насмішив: [спогади] / В.Яво-рівський // Вінниччина. – 2007. – 20 жовт. – С. 4. – (Спец. вип. газ. «Хочу все знати»).

Яценко, Т. Вивчення автобіографічної повісті М.Стель-маха «Гуси-лебеді летять...» в контексті цінностей традиційного родинного виховання / Т.Яценко // Укр. л-ра в загальноосвіт. шк. – 2003. – № 7. – С. 10-14.

* * *

Гасюк, В. До витоків «Великої рідні»: [святкув. 95-річчя від дня народж. М.П.Стельмаха у рідному с.Дяківці Літин. р-ну] / В.Гасюк // Вінниччина. – 2008. – 17 трав. – С. 2: фото. – (Спец. вип. газ. «Хочу все знати»).

Кобець, В. Завітайте до Михайла Стельмаха: [про літ.-мемор. музей М.П.Стельмаха в с.Дяківці Літин. р-ну ] / В.Кобець // Вінниччина. – 2009. – 10 черв. – С. 4.

Перші лауреати премії Стельмаха // Вінниц. край. – 2007. – № 4. – С. 2.

Мовчанюк, Г. Вшанування Михайла Стельмаха: [відбулося літ.-мистец. свято на честь 95-річчя від дня народж. класика укр. л-ри на його батьківщині у с. Дяківці Літин. р-ну] / Г.Мовчанюк // Вінниччина – 2007. – 16 черв. – С. 2. – (Спец. вип. газ. «Хочу все знати»).

М.Стельмах і Вінниччина: (реком. бібліогр. покажч.) / уклад. Л.Шпильова. – Вінниця, 1987. – 24 с. – (Наші видатні земляки).

Син Подільської землі, співець її краси і слави: бібліогр. покажч.: до 90-річчя від дня народж. М.П.Стельмаха (1912-1983) / Вінниц. ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва; Г.М.Авраменко; О.Г.Ніколаєць. – Вінниця, 2002. – 9 с. – (Наші видатні земляки).

Цього місяця виповнюється:

• 75 років з часу (1937) заснування Вінницької обласної філармонії.
• 70 років (1942) з часу створення антифашистської молодіжної підпільної групи на чолі з П.П.Мельником у Вінниці (діяла до визволення міста).
• 30 років тому (1982) завершено будівництво та відкрито Дашівський музей партизанської слави (Іллінец. р-н).

У травні 1937 р. рішенням управління у справах мистецтв при Вінницькому облвиконкомі було прийнято рішення про реорганізацію облдержестради в обласну філармонію. У жовтні цього ж 1937 р. філармонія організовує у м.Вінниці гастролі симфонічного оркестру, виступи провідних артистів О.Петрусенко, М.Гришка, З.Гайдай, Д.Ойстраха, виступи артистів Московського ансамблю «Іспанія в музиці, танцях та художньому слові».

Крім концертних подорожей по області, артисти обласної філармонії уже 1938 р. виїздять на гастролі до Російської Федерації, в райони Західної України. До складу філармонії у 1939 р. приєднався цирковий колектив під керуванням французького акробата Е.Краузика, артисти якого емігрували з окупованої фашистами Польщі. Після війни вони повернулися на Батьківщину.

У роки Великої Вітчизняної війни більшість артистів філармонії увійшли до складу фронтових концертних бригад, а в 1944 р., після звільнення області від німецько-фашистських загарбників, обласна філармонія знову відновила свою концертну діяльність. Створювались нові творчі колективи, розширювалась географія їх виступів, проводилися різноманітні фестивалі.

Свого часу великого розголосу набув традиційний Всесоюзний фестиваль мистецтв «Зорі над Бугом», проводилися республіканські фестивалі класичної та органної музики, учасниками яких були видатні майстри мистецтв усіх республік колишнього Радянського Союзу.

І сьогодні життя філармонії насичене мистецькими проектами: Міжнародний фестиваль ім.П.І.Чайковського та Н.Ф. фон Мекк, Хорові асамблеї Леонтовича, Міжнародні дні джазової музики, «Музика в монастирських мурах», «Барви музики ХХ сторіччя», «Майстри сцени – сільській та учнівській молоді», Музичний лекторій для учнів загальноосвітніх шкіл.

У творчому активі філармонії – Академічний камерний оркестр «Арката», ансамбль пісні і танцю «Поділля», квартет дерев’яних духових інструментів «Гальярда», Дитячий музичний лекторій, у складі яких – висококваліфіковані артисти.

Академічний камерний оркестр «Арката».

Камерний оркестр «Арката» засновано у 1993 р. Організатор, художній керівник та диригент оркестру відомий піаніст, органіст, заслужений діяч мистецтв України Георгій Курков. У творчому доробку оркестру – понад 500 творів світової та вітчизняної класики, участь у багатьох міжнародних фестивалях. З колективом виступали провідні вітчизняні та зарубіжні виконавці, відомі диригенти: Герой України, народний артист України Мирослав Скорик, Хайнц Праммер (Австрія), Єжи Кукля (Польща), Вінстон дан Фогель (США – Ізраїль) та багато інших. Рішенням колегії Міністерства культури і туризму України від 23 грудня 2010 р. творчому колективу камерного оркестру «Арката» Вінницької обласної філармонії надано статус Академічного.

Ансамбль пісні і танцю «Поділля».

Історія ансамблю розпочинається з 1944 р. У різні роки колектив очолювали провідні митці України. Від 1982 р. у складі ансамблю – хорова, балетна та оркестрова групи. З 1996 р. художнім керівником та головним балетмейстером ансамблю є заслужений артист України Анатолій Кондюк. Репертуар базується на творах подільського фольклору, зібраних та записаних знаними фольклористами: Н.Присяжнюк, Г.Танцюрою, Р.Скалецьким, М.Руденко, З.Чорною, Я.Зуїхою. Гастрольні шляхи ансамблю пролягли по найвіддаленіших куточках України та далеко за її межами.

Лекції-концерти Дитячого музичного лекторію поєднують у собі мистецтвознавчий матеріал та матеріали шкільних програм. В абонементі беруть участь провідні колективи та солісти
філармонії. Автор програм та ведуча – музикознавець Тетяна Сніжко.

Наймолодший колектив філармонії – квартет дерев’яних духових інструментів «Гальярда».

солісти філармонії: народна артистка України Вікторія Петрушенко (сопрано), заслужені артисти України: Кавалер ордена Княгині Ольги Ірина Швець (сопрано), Наталя Векленко (сопрано), Василь Король (тенор), Галина Король (сопрано), Лідія Остапчук (меццо-сопрано); Лауреати міжнародних конкурсів: Марія Червоній (меццо-сопрано), Максим Грінченко (скрипка), Віталій Козицький (баян).

З квітня 2008 р. колектив обласної філармонії очолив заслужений працівник культури, кавалер орденів «За заслуги», «Знак Пошани» Анатолій Іванович Левицький.

За 75-річну історію колективами закладу дано біля 70 тис. концертів, які відвідали понад 14 млн. глядачів. О.О.юзепольська, начальник концертного відділу Вінницької обласної філармонії

Література

Басенко, А. Ювілейний концертний сезон розпочався в «Плеяді»: Вінницька обл. філармонія у 2012 р. святкуватиме 75-й ювілей / А.Басенко // Вінниччина. – 2011. – 30 верес. – С. 10.

Зонова, І. 75-й сезон відкриває обласна філармонія / І.Зонова // 33 канал. – 2011. – 28 верес. – С. 18.

Камерний оркестр «Арката» здобув статус академічного // Вінничанка. – 2011. – № 2. – С. 3.

Квіти та овації для – «подолян»: [про ансамбль пісні й танцю «Поділля»] // Вінниччина. – 2009. – 2 жовт. – С. 9. – (Спец. вип. газ. – «Хочу все знати»).

Кримська, О. У наступному сезоні – «Парад ансамблів»: [про голов. події минулого концерт. сезону філармонії та плани розповідає нач. концерт. відділу філармонії] / О.Кримська, Н.Піскунічева // 20 хвилин. – 2010. – 11-12 черв. – С. 24.

Кушка, Н.М. Вінницька обласна філармонія: (до 70-річчя від дня заснування) / Н.М.Кушка, В.О.Клепіков // «Земле моя, запашна, барвінкова»: календар знаменних і пам’ятних дат Вінниччини 2007 року / Вінницька ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва. – Вінниця, 2006. – С.180-191.

Левицький, А. Ювіляри дарують концерти. Подаруймо їм оплески!: [про новинки 75-го концерт. сезону у Вінниц. обл. філармонії розповідає її директор ] / А.Левицький, розмову вела О.Мороз // Вінниц. газ. – 2011. – 7 жовт. – С. 9. – (Спец. вип. газ. «П’ятниця»).

Нові сюрпризи «Барв музики ХХ сторіччя»: [у рамках проекту «Поза межами жанрів» вперше у Вінниці у залі Вінниц. обл. філармонії відбудеться справжній «Камерний марафон»] // 20 хвилин. – 2011. – 25 лют. – С. 19.

Новосад, К. Маленькі таланти вінницької обласної філармонії: [про виступи танцювал. ансамблів Вінниц. обл. філармонії] / К. Новосад // Вінниц. газ. – 2009. – 19 черв. – С. 8.

Тимченко, Л. Пёстрой музыкой встречаем весну: [про ювіл. десятий форум молодої музики «Барви музики ХХ сторіччя». Авангард. Класика. Джаз, який пройде у залі Вінниц. обл. філармонії] / Л.Тимченко // Афіша. – 2011. – № 2. – С. 54.

1000 концертів «Аркати»: [про камер. оркестр обл. філармонії] // Вінниччина. – 2009. – 29 верес. – С. 4.

Духм’яне сіно пахне літом,

Медовим чебрецевим цвітом,

І м’ятою, і материнкою,

І полиновою гірчинкою.

М.Луків

1 90 років від дня народження Володимира Андрійо-вича Булата (01.06.1922, с.Цекинівка Ямпіл. р-ну), Героя Радянського Союзу. Відзначився в боях у лютому 1945 р. в районі населеного пункту Фледенборн (Польща). Звання Героя Радянського Союзу присвоєно 31 травня 1945 р. По закінченні Харківського юридичного інституту протягом 1950-1982 рр. працював у Вінницькому обласному суді.

1-2 360 років (1652) відтоді, як українсько-татарське військо під проводом Б.Хмельницького розгромило польсько-шляхетську армію на чолі з М.Калиновським під горою Батіг поблизу теперішнього с.Четвертинівка Тростянецького району. Сучасники високо оцінювали полководницьке мистецтво Б.Хмельницького і порівнювали його тактику у цій битві з класичним зразком воєнної тактики на оточення і знищення ворожих військ, застосованої Ганнібалом під Каннами у 216р. до н.е. На честь Батозької битви в 1954 р. у с.Четвертинівка встановлено обеліск, при в’їзді в село – пам’ятний знак. Історію битви представлено у сільському краєзнавчому музеї.

6 75 років від дня народження Петра Мойсейовича Перебийноса (06.06.1937, с.Слобода-Шаргородська Шаргород. р-ну), українського поета, заслуженого журналіста України. Закінчив Шаргородський сільськогосподарський технікум і факультет журналістики Львівського університету ім. І.Франка. Працював кореспондентом та редактором у районних та обласних газетах, головним редактором журналу «Дніпро», редактором газети «Літературна Україна», з кінця 80-х рр. ХХ ст. до початку 2000 р. – головним редактором журналу «Київ». Пише лірику, пісенні тексти, перекладає. Він – автор багатьох книжок поезій, серед яких «Передчуття дороги», «Гроно вогню», «Третя спроба», «Присягаю Дніпром», «Дар Вітчизни», «Точний час». На слова поета композитори О.Білаш, В.Конощенко, В.Литвин, В.Лузан створили цілу низку популярних пісень. Лауреат кількох літературних премій, в т.ч. Національної премії України імені Тараса Шевченка (2008). Член СПУ з 1973 р.

7 135 років від дня народження Ольги Петрівни Косач-Кривинюк (Олеся Зірка) (07.06.1877, м.Звягель, нині м.Новоград-Волинський Житомирської обл. – 11.11.1945, м.Аугсбург Німеччина (табір для переміщених осіб), лікар, педагог, перекладач, фольклористка, етнограф, сестра та перший бібліограф Лесі Українки.

10 День народження Гната Трохимовича Танцюри (10.06.1901, с.Зятківці, нині Гайсин. р-ну – 12.11.1962, м.Гайсин), фольклориста, етнографа, педагога, краєзнавця Поділля. 40 років свого життя присвятив науковій діяльності: записував пісні, казки, прислів’я, приказки, твори дитячого фольклору. Найбільш плідною була праця вченого з народною співачкою Явдохою Зуїхою. З її уст він записав 1008 народних пісень, близько 400 прислів’їв та приказок, 156 казок, велику кількість загадок та етнографічних матеріалів. У Гайсинському районі щорічно проводиться обласне свято фольклору ім.Г.Танцюри. З 2001 р. кожні 5 років у червні – Всеукраїнський фестиваль-конкурс автентичних колективів на приз Г.Танцюри.

18 75 років від дня народження Бориса Опанасо-вича Болюха (18.06.1937, с.Марксове Немирів. р-ну), онколога, доктора медичних наук (1993), професора (1994). 1961 р. закінчив Вінницький медінститут. Протягом 1965-1967 рр. навчався в клінічній ординатурі на кафедрі факультетської хірургії Вінницького медінституту. Після її закінчення працював спочатку ординатором (1967-1970), згодом завідувачем хірургічного відділення Вінницької обласної лікарні ім.М.І.Пирогова (1970-1972), а з 1972 р. він займає різні посади Вінницького медінституту, нині Вінницького національного медичного університету ім.М.І.Пирогова. З 1993 р. завідує кафедрою проме-невої діагностики, променевої терапії та онкології. Основні напрямки наукових досліджень: діагностика та лікування раку шлунка.

20 110 років тому народився Ілля Михайлович Грель (20.06.1902, с.Будне Шаргород. р-ну – 30.03.1945, похов. в с. Дембно, Польща), Герой Радянського Союзу. Кадровий військовий з 1924 р. Учасник Другої світової війни з 1942 р. Воював на Західному, Південному і 1-му Білоруському фронтах. 30 березня загинув у запеклих боях за визволення м. Кюстрин (Польща). 31 травня 1945 р. полковнику І.М.Грелю посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

22 75 років тому народився Вадим Федорович Гриньов (22.06.1937, Вінниця), матеріалознавець, доктор технічних наук (1999). 1961 р. закінчив Московський авіаційно-технологічний інститут. Працював на виробництві. Майже 20 років викладав в Українській академії друкарства (Львів). Досліджує проблеми виготовлення інструментів із алмазними зернами.

24 70 років від дня народження Петра Анатолійовича Гулина (24.06.1942, с.Соколівка Крижопіл. р-ну), живописця, графіка і монументаліста. Закінчив Львівське училище прикладного мистецтва (1968). Працював у художніх фондах Тернополя і Закарпаття. Від 1969 р. – учасник багатьох мистецьких виставок у Москві (1976), Ужгороді (1981, 1992), Луцьку. Від 2000 р. – на творчій роботі.

• 65 років (1947) відтоді, як розпочала свою діяльність Теплицька центральна бібліотека.

Старша сестра Лесі Українки Ольга народилася 7 червня 1877 року у Звягелі, нині Новограді-Волинському Житомирської області. Взаємне почуття родинної любові поміж сестрами було глибоким і щирим. Ольга упродовж усього життя своєї геніальної сестри опікувалася нею, допомагала їй у доланні важкої і тривалої хвороби, а після смерті Лесі подбала про збереження її архіву, уклала хронологію її життя і творчості.

Ставши літераторкою і перекладачкою, вона теж скористалася псевдонімом, підписуючись під своїми публікаціями як Олеся Зірка. Здобувши у Петербурзі вищу медичну освіту, Ольга працювала і лікарем, і вчителем рідної мови, і бібліотекарем. Талановита й невтомна у праці, вона могла б досягти значного успіху у житті, літературній творчості та науці, якби суспільні обставини в Україні ХХ сторіччя не були б такими жахливими для родини Косачів і всього народу.

Отже, Ольга Косач-Кривинюк нині відома передусім мемуарними нарисами про Олену Пчілку та Лесю Українку, бібліографічною працею, а також перекладами творів мистецтва слова з англійської, французької, російської, польської та інших мов, які відзначаються майстерністю відтворення першоджерел. Перекладала вона зокрема Ч.Діккенса, Гі де Мопассана (роман «Наше серце»), О.Дюма (роман «Королева Марго»), В.Гюго (роман «Дев’яносто третій рік»), Е.Ожешко, І.Тургенєва.

Як відомо, певний відтинок життя славетної родини Косачів був пов’язаний з Могилевом-Подільським. Восени 1912 р. у цьому місті над Дністром замешкала молодша сестра Лесі Українки – Ізидора з чоловіком Юрієм Борисовим. Уже наприкінці національно-визвольних змагань в Україні палка прихильниця незалежності й демократії Олена Пчілка змушена була тікати з Гадяча, щоб якось заховатися від пильного й ненависного ока нової влади. Так, 1920 р. вона опинилася в Могилеві-Подільському, покинувши будинок, майно і майже весь свій архів. Через рік до родинного гурту приєдналася й сім’я Кривинюків. Вирушили вони з далекої Лоцманської Кам’янки під Катеринославом з двома синами, так само покинувши все надбане важкою працею, зокрема велику домашню бібліотеку. Проте заповідані Лесею Українкою рукописи, а також листування з сестрою вона забрала з собою, оберігаючи ці святі речі і на буксирному пароплаві, і в залізничному товарняку зі Жмеринки до Могилева, якими довелося тоді подорожувати. Незабаром до Косачів приєдналася ще й їхня невістка, теж письменниця, відома під чоловічим псевдонімом Грицько Григоренко.

Так, у невеликому подільському місті на південно-західному українському порубіжжі зібралася докупи велика, знана в Україні родина Косачів. Незабаром вона стала тут осередком культурно-мистецького життя.

Ольга Кривинюк з листопада 1923 р. по жовтень 1924 р. учителювала в школі ім. Івана Франка, організувала в ній драматичну студію і готувала з учнями вистави, зокрема за п’єсами матері. Її чоловік працював секретарем повітової кооперативної організації і водночас викладав зоологію в агрономічному технікумі. Їхній старший син Михайло навчався в електропрофшколі.

Родина постійно і наполегливо домагалася видання творів Лесі Українки. Ольга навіть збиралася з цією метою за кордон, але з того нічого не вийшло. Лише видавництво «Книгоспілка» 1923 р. розпочало публікацію «Творів» Лесі Українки в семи томах, надсилаючи до Могилева-Подільського незначні гонорарні суми, які все ж підтримували родину славетної поетеси. Ольга та її мати, Олена Пчілка, намагалися видати свої збірники українських народних узорів, але це не вдавалося. Та, напевно, найпершим своїм обов’язком Ольга вважала збирання рукописів Лесі Українки. Про це свідчить її поїздка до Катеринослава, їй вдалося дістати автографи п’яти сестриних творів.

Разом з матір’ю Ольга записувала в околицях міста народні пісні, збирала етнографічні матеріали. Вони побували в селах Лядовій, Юрківцях, Серебрії, Озаринцях та в деяких інших, вивчали тут малювання на хатніх стінах, зав’язували знайомство з місцевою інтелігенцією, що також захоплювалася народною творчістю.

Весною 1924 р. завдяки клопотанню відданих друзів у Харкові Олена Пчілка почала отримувати державну персональну пенсію. А у вересні цього ж року мати Лесі Українки була обрана членом-кореспондентом Академії наук України. Під новий рік вони із сім’єю Ольги виїхали до Києва.

Цей «вихід» з далекого подільського міста до Києва не приніс щастя Косачам. Настануть страшні тридцяті, а з ними численні арешти, тюрми, концтабори, – і в цьому пеклі видатний український рід Косачів, як, скажімо, Старицьких та багатьох інших, зазнав великих втрат. Михайла Кривинюка 1929 р. судили під час процесу над вигаданою Спілкою визволення України. Відпустили, але згодом знову ув’язнили. Загинув на Уралі 1942 р.

Ізидора разом з чоловіком Юрієм Борисовим у різний час були на засланні. Чоловік помер у таборі. Ізидору перед війною звільнили, повернулася вона до Києва 1940 р. з Онезького табору.

Ранньої весни 1943 р. сестри Ольга та Ізидора, рятуючись від неминучих нових переслідувань, вирушили з України на Захід. Ольга померла в німецькому місті Аусбург у таборі для переміщених осіб «Зомме казерне» 11 листопада 1945 р. Окрім Ізидори, її ховали відомі згодом поет Яр Славутич і фольклорист та етнограф Олекса Воропай, а також молодий поет-вінничанин Микола Студецький. Він і залишив спогад про цю подію.

Через 25 р. вийшла за океаном основна праця її життя – «Леся Українка. Хронологія життя і творчості». Велика любов єднала і поєднала навіки в історії української літератури ці два імені – Лесю Українку і Олесю Зірку.

А.М. Подолинний ,

професор Вінницького ДПУ

ім. Михайла Коцюбинського

Література

Бортняк, А. ЇЇ подільські дороги і стежки: [Леся Українка та родина Косачів на Вінниччині] / А.Бортняк // Вінниц. газ.– 1996. – 24 лют.

Глинський, І. Родина Косачів над Дністром / І.Глинський // Наддністр. правда. – 1978. – 18 серп.

Міщук, Р.С. Косач-Кривинюк Ольга Петрівна: [(26.05.1877 – 11.11.1945), укр. письм., перекладач, медик, педагог] / Р.С.Міщук // Укр. літ. енцикл. – К, 1995. – Т.3. – С. 12.

Мірошниченко, Л.П. Косачі в Могилеві-Подільському: [перебування найближч. родичів Лесі Українки – Олени Пчілки, І.Косач-Борисової, Ю.Борисова, О.Косач-Кривинюк, М.Кривинюка, К.Квітки, О.Судовщикової-Косач у м.Могилеві-Поділ.] / Л.П. Мірошниченко // Перша Могилів-Поділ. краєзн. конф. (жовт. 1996 р.): [матеріали та доп.]. – Могилів-Поділ., 1996. – С. 132-135.

Мірошниченко, Л.П. Косачі у Могилеві -Подільському / Л.П. Мірошниченко // Краяни. –1998. – 15 серп.

Панасенко, М. Косачі у місті над Дністром / М.Панасенко // Півден. Буг. – 1991. – 1 берез.

Скрипка,Т. Рідна по крові й по духу: [про О.П.Косач-Кривинюк, сестру та біографа Лесі Українки] / Т.Скрипка, І.Денисюк // Мистец. і освіта. – 1996. – № 2.– С. 55-60.

Студецький, М. До 120-річчя від дня народження Лесі Українки: [спогади про перебування в таборі переміщ. осіб «Зомме казерне» в Аугсбурзі, де померла сестра Лесі Українки О.П.Косач-Кривинюк. Вперше друкується фото її похорону] / М.Студецький // Півден. Буг. – 1991. – 1 берез.: фото.

3 90 років тому народився Ілля Семенович Дзюбко (03.07.1922, с.Криківці, нині Немирів. р-ну – 01.12.1998, Київ), історик, доктор історичних наук (1964), професор (1965). Заслужений діяч науки і техніки УРСР (1987). Наукові праці присвячені політичним процесам у країнах Центральної і Південно-Східної Європи післявоєнного часу.

7 50 років від дня народження Олекса́ндра Гео́ргі-йовича Домбро́вського (07.07.1962, м.Калинівка), державного, політичного діяча, заслуженого економіста України (2007). Батько – інженер-будівельник, мати була бібліотечним працівни-ком, в останні роки життя працювала директором Калинівської централізованої бібліотечної системи. О.Г.Домбровський закінчив Калинівську середню школу № 3, з відзнакою – факультет автоматики і телемеханіки Вінницького політехнічного інституту. Після його закінчення працював на комсомольській роботі, був обраний першим секретарем Вінницького міськкому комсомолу. У 1990 р. закінчив аспірантуру та працював науковим співробітником науково-дослідної частини кафедри Вінницького політехнічного інституту. Протягом 1990-1991 рр. очолював відділ зовнішньоекономічних досліджень Вінницького міського центру НТТМ. Згодом був призначений директором зовнішньоторговельної фірми підприємства «Центр». З 1995 р. – президент акціонерного товариства «Подільський центр ділового співробітництва». Наступні роки – директор підрозділу «Філіал № 2» виробничого об’єднання «Південний машинобудівний завод ім. О.М.Макарова».У 1998 р. був обраний депутатом Вінницької міської ради, очолював постійну комісію з питань промисловості, будівництва, транспорту та зв’язку. Протягом 2002-2005 рр. – Вінницький міський голова, 2005-2010 рр. – голова Вінницької обласної державної адміністрації. Нині – депутат Вінницької обласної Ради. Очолює наглядову раду Вінницького міського благодійного фонду «Фонд розвитку муніципальних реформ».

9 65 років від дня народження Анатолія Івановича Кочерги (09.07.1947, с.Самгородок Козятин. р-ну), українського оперного співака (бас), народного артиста УРСР (1979), народного артиста СРСР (1983), лауреата Державної премії УРСР імені Т.Г.Шевченка (1989), соліста Національної опери України (з 1972), одночасно Віденської опери (1987-1990). Навчався на диригентсько-хоровому відділенні Вінницького музичного училища ім. М.Леонтовича. Закінчив Київську консерваторію ім. П.Чайковського (1973). Він – один з найбільш відомих у Європі виконавців з країн колишнього СРСР, якого називають «Зірка № 1 України» і «найвідомішим на сьогодні басом слов’янського походження».

• 50 років тому народився Олександр Михайлович Ковальчук (09.07.1962, м.Вінниця), художник декоративно-прикладного мистецтва. 1989 р. закінчив Львівський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва. Працює у техніках художнього текстилю, графіки, живопису на склі. Учасник обласних , республіканських та всесоюзних виставок з 1987 р. Брав участь у Всесоюзній виставці міні-текстилю в м.Юрмала (Латвія, 1989). Персональні виставки митця: Київ (2003, 2006), Вінниця (2002, 2006). Член Вінницької організації НСХУ з 1990 р. Твори митця зберігаються у художніх музеях м.Вінниці, м. Чернігова, Культурно-художньому центрі Вінницького національного технічного університету.

12 100 років тому (1912) розпочав роботу суперфосфатний завод Подільського промислового акціонерного товариства. За свою столітню історію підприємство називалося по різному: суперфосфатний завод, Вінницький хімкомбінат, хімзавод ім.Я.Свердлова, виробниче об’єднання «Хімпром». Основними видами продукції заводу були фосфатні добрива, пральний порошок, кормові домішки. В кінці 1990-х рр. завод припинив свою роботу через нерентабельність виробництва, з багатомільйонною заборгованістю робітникам. Основна частина виробничих потужностей була демонтована, територія і об’єкти заводу поділені між кількома орендарями. Його наступником стало підприємство Вінницяпобутхім, яке не має повного виробничого циклу, випускає свою продукцію на базі привозної сировини.

1. 140 років від дня народження Івана Івановича Бєляєва (14.07.1872, Рязан. губ. – 05.10.1913, Київ?), російського архітектора, представника модерну. Закінчив Петербурзьку AM. Вся творча діяльність Бєляєва пов’язана з Україною, де, зокрема, будував залізничний вокзал на ст. Жмеринка (1902-1904 pp., співавтори В.Риков і 3.Журавський). На початку XX ст. працював у Києві, де став автором цілої низки будівель, витриманих у дусі неоампіру і раціоналістичного модерну.

• 100 років (1912) – відтоді, як у Вінниці розпочав роботу учительський інститут з трирічним терміном навчання.

За 100-літню історію існування заклад зазнав чимало реорганізацій. У різні періоди він мав назви: інститут народної освіти (1920-1929), соціального виховання (1930-1933), педагогічний (1933-1935). 1 вересня 1935 р. Вінницький педінсти-тут було перетворено на дворічний державний учительський інститут. З 1937 р. його реорганізовано у Вінницький педагогічний інститут. 1979 р. він став вищим навчальним закладом першої категорії, одним з найбільших в Україні. Протягом 1937-1992рр. інститут носив ім’я Миколи Островського. Постановою Кабінету Міністрів України № 122 від 4 лютого 1998 р. інститут реорганізовано у Вінницький державний педагогічний університет ім. Михайла Коцюбинського ІV рівня акредитації.

17 100 років від дня народження Петра Мокійовича Інгульського (17.07.1912, с.Медівка Оратів. р-ну – 22.07.1976, м.Львів), українського прозаїка, публіциста. 1937 р. закінчив Харківський хіміко-технологічний інститут. Учасник Другої світової війни. Перебував у діючій армії, брав участь у партизанському русі на Вінниччині. Після війни працював у газетах, журналах та видавництві у Львові. Автор низки збірок нарисів та оповідань. Перша збірка «Заводські будні» надрукована 1955 р. З цього ж року – член СПУ. Лауреат республіканської премії ім Я.Галана.

18 15 років тому (1997) рішенням 10-ї сесії Вінниць-кої обласної ради 22-го скликання було затверджено Герб і Прапор області, що становлять офіційну символіку органів місцевого самоврядування та виконавчої влади Вінницької області. Ці символи депутатам рекомендувала обласна геральдична комісія, яку очолював тодішній заступник голови облдержадміністрації Т.Мотренко. Автори – Г.Мельник, Ю.Легун, Ю.Савчук.

Герб області має форму чотиридільного щита, у першій та четвертій чверті щита – золоте сонце у лазуровому полі, у другій та третій чверті – срібний хрест у червоному полі, у центрі хреста – лазуровий щиток зі срібним півмісяцем, рогами, оберненими вліво.Символіка: золоте сонце – старовинна емблема Подільської землі, відома з початку XV ст., символізує добробут, розквіт, щедрість та багатство краю, належність регіону до історичного Поділля. Срібний хрест – історичний герб Брацлавщини, символ її утвердження як самостійної історичної області, що засвідчує наступність та неперервність власної регіональної традиції, спадкоємцем якої є Вінницька область, нагадує про спільну історичну долю Брацлавщини та Волині у складі Великого князівства Литовського. Обидві емблеми у поєднанні символізують географічну, історичну, культурну та духовну спорідненість земель Поділля та Брацлавщини, що складають основу території Вінницької області, відображають особливість історичного становлення регіону: Подільська земля – (Брацлавське воєводство, Брацлавське намісництво, земля) – Подільська губернія – Вінницька область.

Прапор Вінницької області – є символом, що відображає історію й традиції області. Це прямокутне полотнище синього кольору зі співвідношенням сторін 2:3 (розмір полотнища згідно з еталоном). У центрі прапора відтворено емблеми Поділля – золоте сонце, та Брацлавщини (Східного Поділля) – срібний хрест із синім щитком, на якому срібний півмісяць. У верхній та нижній частинах розміщено дві смуги червоного кольору. Червона смуга символізує прапор Брацлавського воєводства. Синя смуга відтворює колір прапора Подільської землі, відомий з початку XV століття. Поєднання двох рівновеликих смуг червоного та синього кольору свідчить про історичну єдність земель Поділля та Брацлавщини (Східного Поділля). Окрім того, дві геральдичні смуги синього кольору, що розташовані з країв полотнища, символізують найбільш повноводні ріки регіону: Дністер та Південний Буг, басейни яких охоплюють більшу територію області, та які певною мірою слугують їх географічними межами (кордонами). Держак прапора (довжина – 2,5 м, діаметр – 5 см) – пофарбований у жовтий колір. Його верхівка увінчана металевим кулястим наконечником жовтого кольору.

19 75 років від дня народження Андрія Дмитровича Гудими (19.07.1937, с.Слобода-Носковецька, Жмерин. р-ну), українського письменника, публіциста, кандидата сільськогосподарських наук (1972). По закінченні Білоцерківського сільськогосподарського інституту (1964) працював агрономом, заступником голови колгоспу в селах Коржівка та Велика Бушинка Немирівського району. З 1969 р. – викладач Білоцерківського сільськогосподарського інституту. Друкується з 1960 р. Член СПУ (1977). Автор багатьох книг пейзажної та громадянської лірики. Романи у віршах «Устим Кармалюк» (1992), «Северин Наливайко», «Клекотіли орли» (1998), прозові твори – роман-дилогія «Чуже весілля» (1985) та «Поклонитися любові» (1991) написані на подільському матеріалі. Жахливі картини Голодомору 1932-1933 рр. на Вінниччині відтворено в романі «Кара без вини» (1993). А.Д.Гудима – лауреат обласної комсомольської премії ім. М.Трублаїні, обласної премії ім. Михайла Коцюбинського, літературної премії ім. І.Нечуя-Левицького.

21 75 років тому народився Віталій Іванович Клочко (21.07.1937, м.Ромни, Сум. обл.), доктор педагогічних наук (1998), професор (2001). 1960 р. закінчив Чернівецький державний університет за спеціальністю функціональний аналіз, кваліфікацією – математик, учитель математики СШ. В.І.Клочко працює у Вінницькому національному технічному університеті з 1974 р. і пройшов трудовий шлях від доцента до професора кафедри вищої математики, її завідувача (1999-2010). Під керівництвом В.І.Клочка підготовлено 10 та захищено 8 кандидатських дисертацій. Серед його понад 170 науково-методичних праць – 4 монографії, 8 навчальних посібників, у т.ч. 2 посібники із грифом МОНУ, методичні рекомендації (2), методичні вказівки (6), один винахід. Учений – член п’яти редколегій наукових видань, внесених ВАК України до переліку фахових наукових видань України. Наукові дослідження здійснює у галузі прикладної математики, інформаційно-комунікаційних технологій навчання.

22 90 років тому народився Володимир Сергійович Соловей (22.07.1922, с.Велика Кісниця Ямпіл. р-ну – 21.04.1948, Москва), Герой Радянського Союзу. Учасник Другої світової війни з лютого 1942 р. Відзначився в бою під час форсування р. Березіна в районі м. Борисів (Мінська область). Після війни продовжив службу в Радянській армії. Учасник Параду Перемоги у Москві. Похований на Новодєвічому цвинтарі.

28 65 років від дня народження Володимира Вікторовича Климчука (28.07.1947, с.Дяківці Літин. р-ну), історика, кандидата історичних наук (1983), журналіста, заслуженого журналіста України (1996). Вищу освіту здобув, навчаючись на історичному факультеті Кам’янець-Подільського педагогічного інституту, у Вищій партійній школі при ЦК КПУ. З 1970 р. – на журналістській роботі: заступник редактора літинської райгазети «Радянське життя», редактор вінницької райгазети «Подільська зоря». У 1991-2008 рр. – головний редактор обласної газети «Подолія» (нині не виходить). Лауреат журналістської премії СРСР (1981), Всеукраїнської премії «Золоте перо» (1980, 1985), обласної журналістської премії ім.К.Гришина. Член НСЖУ.

30 85 років від дня народження Валентина Пилиповича Воловика (30.07.1927, м.Вінниця – лютий, 2002, м.Вінниця), історика, археографа, кандидата історичних наук (1968), професора (1970), видатного поділлєзнавця. У 1956 р. закінчив історичний факультет Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка. З 1956 р. працював на різних посадах у Вінницькому педагогічному інституті, нині Державний педагогічний університет ім. Михайла Коцюбинського. Досліджував історію Поділля XX ст. За 47 років педагогічної, громадської і науково-краєзнавчої діяльності з-під пера В.П.Воловика вийшло у світ 10 монографій, збірників документів, посібників та понад 300 інших публікацій з історії Поділля, які стали цінним надбанням української історичної науки, зокрема поділлєзнавства.

Славиться наша Подільська земля голосистими співаками. На арені непересічних талантів зорею високого виміру засяяло ім’я Анатолія Івановича Кочерги.

Народився майбутній співак на козятинській землі у селі Самгородок у 1947 р. Та за службовою необхідністю батька Івана Кузьмовича сім’я переїхала до містечка Погребища, де й пройшли дитячі та шкільні роки Анатолія.

Дитинство його було сповите народною піснею, мати Марія Карпівна чудово співала, грала на гітарі, та любов до пісні, до її краси ще більше запала в глибину його серця від зустрічей у Погребищі із «жницею народної пісні» Настею Присяжнюк. Її фольклорні пісенні зібрання він виконував на шкільних вечорах та на домашніх концертах, які збирали численних сусідів. Все те згодом стало покликом всього його життя.

Як багато батьків віддавали дітей навчанню музики, так ще малого Толика мати повела до шкільного вчителя Івана Архиповича Корнійчука навчати сина гри на акордеоні, який з першого уроку сказав: «Дорогий Толику, та в тебе голос, твоє велике майбутнє в оперному мистецтві».

Так з кожним уроком Анатолій опановував акордеон, та поряд зі всім любив майструвати, змайстрував навіть диво-автомобіль. Думав отримати водійські права для керування тим витвором, охоче водив трактори, комбайни, на яких працював під час літніх канікул, після школи збирався поступати до політехнічного інституту, мріяв стати інженером, як батько.

Та доля розпорядилася по-своєму. З легкої руки матері, яка материнським серцем відчула покликання сина, та вчителя музики, котрий побачив рідкісний талант, Анатолій в 1966 р. поступає до Вінницького музичного училища ім. Миколи Леонтовича, де навчався на диригентсько-хоровому відділенні. З великою вдячністю Анатолій згадує своє навчання вокалу у викладача училища В’ячеслава Івановича Мерзлякова, який у свій час слухав Федора Шаляпіна, Леоніда Собінова, Федора Стравінського та інших славетних співаків.

Вокально-педагогічні принципи В.І.Мерзлякова були схожі з методикою професора Київської консерваторії ім. П.І.Чайковського Р.А.Разумової, у класі якої згодом навчався Анатолій. В’ячеслав Іванович вважав за необхідне «не заважати, а допомагати розвиватися природному таланту», Рима Андріївна часто висловлювалася «талант і праця – запорука професійності, запорука успіху», тому бажання удосконалювати вокальну майстерність ніколи не полишали Анатолія. Так на початку роботи у Київському театрі опери та балету ім.Т.Г.Шевченка, куди він був запрошений 1972 р., Анатолія Кочергу відряджають на стажування до всесвітньовідомої академії співу – італійської опери «Ла Скала». У співака з’явилася можливість долучитися до своєрідної магії уславленого театру. На уроках Маргарити Карозіо опановували «секрети» вокального та сценічного мистецтва, відшліфовували партії Мефістофеля у «Фаусті» Ш.Гуно, Рамфіса в «Аїді» Дж.Верді, Дон Базиліо в «Севільському цирульнику», Греміна в «Євгенії Онєгіну» П.І.Чайковського, партію баса в «Реквіємі» Дж.Верді.

Отож, внаслідок самовідданої любові до співу та завдяки порадам своїх педагогів з вокалу, видатних диригентів, завдяки постійній наполегливій праці з’являються миттєвості успіху на оперній сцені, де на початку творчого шляху своєрідною вершиною був образ Мефістофеля у «Фаусті». А період мистецької зрілості співака пов’язаний з глибоким осягненням однієї з найскладніших та однієї з найкращих басових партій світового репертуару – партії Бориса Годунова з однойменної опери М.Мусоргського «Борис Годунов». Анатолія Кочергу вважають одним з кращих інтерпретаторів партії Бориса Годунова у всьому оперному світі. Анатолій добре пам’ятає свої перші виступи, зберігає афіші цих прем’єр з автографами видатних співаків. 1983 р. йому присвоєно звання «Народний артист СРСР». У 1989 р. він став лауреатом Державної премії УРСР імені Т.Г.Шевченка. В багатьох куточках земної кулі захоплюються талантом видатного майстра оперного мистецтва – нашого земляка А.І.Кочерги, красою його голосу, чистотою і зворушливістю, яку він поніс від берегів маленької річечки дитинства Рось, поніс у широкий світ нашу пісню, нашу гордість і славу. Вийшло декілька платівок співака, численні публікації про нього, але, на жаль, все більше в європейській пресі, де сьогодні артист знайомить закордонних цінителів опери зі своєю майстерністю. І де б не довелося співати, перед яким вимогливим глядачем, а це театри Відня, Парижу, Брюсселя, Барселони, Мілану, Зальцбурга, Венеції, Мюнхена, завжди його супроводжує тріумфальний успіх.

До програм, а в репертуарі понад 30 арій, безліч романсів, Анатолій обов’язково, як дарунок, неодмінно вплітає українську народну пісню, вона його завжди окриляє, додає впевненості. В афішах підкреслює – партію виконує бас з України.

Внаслідок самовідданої любові до вокалу і творчості взагалі, у співака вийшла з друку збірка «Арії, романси та пісні у репертуарі Анатолія Кочерги». Знявся він і в художньому фільмі «Фауст» за однойменною оперою Гуно в ролі Мефістофеля.

Щасливий і радий Анатолій Іванович, що й донечка Юлія має чудовий голос, мріє стати співачкою. «Це ж у неї не тільки від мене, – жартує, а від дідуся, відомого співака Олександра Таранця». Щаслива й донька, що має нагоду прилучитися до творчості славетних співаків, диригентів – друзів батька.

Куди б не занесли стежки-дороги акторського життя, де б не бував далеко від рідного дому Анатолій Іванович щиро зізнається, що душею він завжди з рідною йому Україною, з дорогими йому земляками бо ж так тягне до рідного куточка, до маминої пісні, до тих – хмелю, калини, що розбуялися під вікнами на батьківськім обійсті. Про це він говорить так: «Я тільки працюю за кордоном. Хоча мені постійно пропонують залишитися за кордоном. А я не хочу. Я їжджу на роботу. І повертаюся додому. Я – громадянин України. Ви бачили мій паспорт? Він такий же, як ваш. На всіх моїх афішах, практично всіма мовами світу написано, що я з України. Тут я народився, тут – мій дім….».

Надзвичайно музикальний, сценічний, «володар» героїчного басу Анатолій Кочерга сьогодні – явище. Він вважає, що українська вокальна педагогіка на висоті. Наші співаки, зокрема: Максим Пастер, Сергій Ковнір, Тетяна Ганіній, Юрій Барков з успіхом можуть співати не лише в Україні, а на кращих європейських сценах. Цьому Анатолій Кочерга всіляко сприятиме.

Отож, славетний співак, народний артист СРСР, лауреат Державної премії УРСР імені Т.Г.Шевченка, соліст Київської національної опери в минулому, а сьогодні соліст Віденської опери, лауреат численних міжнародних конкурсів, вокаліст йде тріумфальною ходою по Всесвіту. Все його сьогоднішнє життя складається із гастрольних контрактів. Нехай же співак з Поділля і надалі чарує світ своїм могутнім голосом, викликаючи захват у шанувальників оперного мистецтва.

Третяк В.І., ст. викладач

Інституту педагогіки, психології і мистецтв

ВДПУ ім. Михайла Коцюбинського

Література

О присвоении почётного звания «Народный артист СССР» Кочерге А.И.: Указ Президиума Верховного Совета СССР …10 июня 1983 р. // Правда Украины. – 1983. – 11 июня; Сов. культура. – 1983. – 11 июня; Рад.Україна. – 1983. – 11 черв.; Культура і життя. – 1983. – 12 черв.

Арії, романси та пісні з репертуару Анатолія Кочерги. – К.: Муз. Україна, 1987. – 66 с.

Гальчак, С. На золотому рушнику / С.Гальчак // Вінниц.правда. – 1984. – 11 лют.

Гальчак, С. Подільський соловей: [про А.І.Кочергу] // Земля над Россю: краєзн. нариси / С.Гальчак. – Вінниця, 1995. – С. 81-82.

Жданов, Ю. Мастера театра и кино о времени, жизни, творчестве: интервью с актёрами и реж. / Ю.Жданов. – К.: Мистец.,1988. – 150 с. – Із змісту: [Бесіда з А.Кочергою]. – С. 123-132.

Коробчак, Л. Обладатель героического баса / Л.Коробчак // Правда Украины. – 1983. – 11 июня.

Левандовський, С. Підкорювач світових сцен / С.Леван-довський // Укр. газ. – 2007. – 6-12 верес. – С. 13.

Линник, М. Бас з України: Кочерга А. / М.Линник // Музи-ка. – 2005. – № 4. – С. 22-25; № 5. – С. 24-27: фото.

Лопухов, О. Кочерга в ролі Мефістофеля: (репродукція) / О.Лопухов // Вітчизна.–1986. – № 2. – С. 96.

Паламарчук, В. Що тобі сниться у Відні, Анатолію ?: [про А.Кочергу – опер. співака, нині жителя Австрії] / В.Паламарчук // Вінниччина. – 2004. – 17 квіт.: фото. – (Спец. вип. газ. «Хочу все знати»).

Подільський, Е. Він її пісню по світу поніс…: [Н.Присяж-нюк у творч. житті А.Кочерги] / Е.Подільський // Вінниччи-на. – 1999. – 24 квіт. –– С. 4: фото. – (Літ.-мистец. вип. «Зоряна криниця»).

Подільський, Е. Знаний на всіх континентах / Е.Подільський // Погляд. – 2007. – 19-25 лип. – С. 4: фото.

Подільський, Е. Пісня отчого краю / Е.Подільський // Він-ниц.правда. – 1985. – 1 січ.

Подільський, Е. Подільський соловей у Франції / Е.Поділь-ський // Колос.–1982.–13 берез.

Подільський, Є. Соловейко з Надросся / Е.Подільський // Панорама. – 2002. – 24 лип.

Семчук, Л. Наймогутніший голос Поділля / Л.Семчук // Вісн. Козятинщини. – 1997. –19 лип.

Тихенький, О. Славетний співак / О.Тихенький // Вісн. Козятинщини. – 2005. – 22 січ.

Шевченко, А. Притягальна сила співака [А.Кочерги] / А.Шев-ченко // Вітчизна. –1984. – № 6. – С. 162-164.

Кочерга Анатолій Іванович // УРЕ. – К.,1980. – Т.5. – С. 462.

Кочерга Анатолій Іванович // Муз. енцикл. – М., 1982. – Т. 6. – С. 802.

Кочерга Анатолій Іванович // Митці України: енцикл. довід. – К., 1992. – С. 326.

Від хлібного лану до освітянської ниви, від турботи про хліб насущний до вершин знань і духовності – такий шлях ще в сиву давнину обрали наші предки, цим шляхом ось уже сотню літ йде один з найбільших вищих навчальних закладів подільського регіону – Вінницький державний педагогічний університет ім.М.Коцюбинського.

Свою історію він розпочав у 1912 році з невеликого учительського інституту з трирічним терміном навчання, контингент студентів якого не перевищував 100 осіб.

Контингент студентів станом на січень 2011 р. становив 7500 осіб за денною та заочною формами навчання. Великий конкурс під час вступної кампанії свідчить про престиж педагогічного ВНЗ.

В університеті функціонують шість інститутів: Інститут філології й журналістики, Інститут математики, фізики і технологічної освіти; Інститут фізичного виховання та спорту; Інститут історії, етнології і права; Інститут педагогіки, психології і мистецтв; Інститут іноземних мов, а також природничо-географічний факультет.

Навчально-виховний процес забезпечують 42 кафедри, на яких працює 526 викладачів, з них 359 мають науковий ступінь та (або) вчене звання. Серед викладачів ВДПУ один член-кореспондент НАПН України, три заслужених працівники освіти України, заслужений працівник вищої школи України, два заслужених вчителі України, п’ять заслужених працівників культури України, народний артист України, п’ять заслужених артистів України, заслужений тренер України, два заслужених діячі мистецтв України. Очолює ВНЗ ректор – доктор педагогіч-них наук, професор, заслужений працівник освіти України Олександр Васильович Шестопалюк.

При університеті діє аспірантура і докторантура, створено спеціалізовані ради із захисту кандидатських дисертацій зі спеціальності 13.00.04. – теорія і методика професійної освіти та зі спеціальності 13.00.07 – теорія і методика виховання на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук. Лише у 2010 р. викладачами університету захищено 8 докторських дисертацій.

Науково-дослідна робота проводиться з пріоритетних напрямків розвитку науки і техніки. Викладачі є авторами сучасних підручників, навчально-методичних посібників. П’ять збірників наукових праць різного профілю включені ВАК України до переліку видань, в яких можуть публікуватись основні результати дисертаційних досліджень.

На базі університету щороку проводяться міжнародні, всеукраїнські, міжвузівські, обласні науково-практичні конференції та семінари.

Підтримуються наукові зв’язки з 50 вищими навчальними закладами України. Кафедри встановили в різних формах творчі зв’язки з ВНЗ і провідними науковими центрами понад 20 країн світу.

Джерелом мудрості та знань ВНЗ є бібліотека, книжковий фонд якої нараховує понад півмільйона примірників навчально-методичної, наукової і художньої літератури та періодичних видань. До послуг читачів 2 абонементи та 5 читальних залів.

У вільний від навчання час студенти мають змогу не лише самостійно оволодівати знаннями, а й розвивати свої захоплення. Зокрема, в університеті діє майже 140 добровільних студентських об’єднань, гуртків, секцій, клубів. Чотири художні колективи носять звання «народний». Щорічно у ВНЗ проводиться понад сто загальноуніверситетських культурно-виховних та розважальних заходів: літературно-музичні вечори, фестивалі художньої самодіяльності, музичні концерти, конкурси КВК, «Козацькі розваги» та «Красуня університету». Функціонують газети «Педагог» і «Студентська територія».

Велику наукову, виховну і просвітницьку діяльність проводить Лабораторія з етнології Поділля.

У навчальному закладі започатковано чимало нових традицій: посвята в першокурсники, щорічні зустрічі викладачів і студентів з керівництвом ВНЗ, проведення масових заходів на так званому студентському майдані. З метою відзначення викладачів та студентів, які мають значні здобутки у науково-педагогічній діяльності та навчанні, започатковано присвоєння звання «Почесний працівник ВДПУ» та нагородження ректорською відзнакою «Кращий студент ВДПУ».

Педуніверситет має 5 гуртожитків на 2800 місць. Працює санаторій-профілакторій «Педагог», де щорічно оздоровлюється 1000 студентів.

У 2001 р. введено в експлуатацію нову їдальню на 300 місць, у 2003 р. – два кафетерії, у 2009 р. – оновлено приміщення бібліотеки, у 2010 р. – відкрито спортивний комплекс зі штучним покриттям, зростає кількість сучасних засобів обчислювальної техніки.

Протягом останніх років у конкурсі «Софія Київська» педуніверситет входив до складу п’ятірки кращих педагогічних вищих закладів освіти України. 24 серпня 2003 р. Міжнародний Академічний Рейтинг популярності та якості «Золота Фортуна» нагородив Вінницький державний педагогічний університет срібною медаллю «Незалежність України» в номінації «За вагомий внесок у справу підготовки висококваліфікованих кадрів для народної освіти України».

Одна з малих планет Сонячної системи за №13904 носить назву Вінницького державного педуніверситету.

За 100 років свого функціонування Вінницький вищий педагогічний навчальний пройшов шлях від невеликого учительського інституту до одного з найбільших вищих навчальних закладів України ІV рівня акредитації. Найвища його гордість – це понад шістдесят тисяч випускників, серед яких – славетна плеяда талановитих науковців, знаних не лише у нашій державі, але й далеко за її межами. Чимало випускників стали справжніми майстрами педагогічної справи, відомими діячами державотворення, літератури, культури і мистецтва. Університет пишається іменами трьох Героїв Радянського Союзу.

Серед завдань, які держава висунула сучасній освіті, важливе місце належить відродженню й розбудові національної системи освіти як найважливішої ланки виховання освіченої, творчої особистості, становленню її фізичного і морального здоров’я, забезпеченню пріоритетності розвитку людини, відтворенню й трансляції культури й духовності в усій різноманітності вітчизняних та світових зразків.

Саме на це зорієнтований Вінницький педуніверситет – подільський центр сучасної педагогічної освіти і науки, який успішного втілює напрацьовані досягнення європейського Болонського процесу, підвищує ефективність багатої традиціями власної наукової школи і з оптимізмом дивиться в майбутнє.

Шестопалюк О.В., ректор Вінницького ДПУ

ім. Михайла Коцюбинського,

доктор педагогічних наук

Література

Вінницький державний педагогічний університет ім.Михайла Коцюбинського: [історія вузу ] // Хто є хто на Вінниччині. Видатні земляки. – К., 2001. – Т. 2. – С. 148-151.

Вороліс, М.Г. Перші кроки Вінницького учительського інституту / М.Г.Вороліс // Вінниччина: минуле і сьогодення: краєзн. дослідж. – Вінниця, 2005. – С. 154-155.

Шунда, Н.М. Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського: Історія і сучасність / Н.М.Шунда, А.К.Лисий // Наук. зап. Сер.: Історія / ВДПУ ім. М.Коцюбинського. – Вінниця, 2002. – Вип. 4. – С. 8-12.

Шестопалюк, О. Тут плекають майбутнє / О.Шестопалюк // Подолія – 2005. – 15 квіт. – С. 2: фото. – (Спец. вип. газ. «П’ятниця»).

Ткаченко А.Д. За європейськими стандартами працює Вінницький державний педагогічний університет ім. Михайла Коцюбинського // Медицина Вінниччини. – 2006. – Груд. (№ 12). – С. 4.

Теклюк, В. Нові професії, нові можливості: [інтерв’ю дир. Ін-ту філол. й журналістики ВДПУ ім. Михайла Коцюбинського] / В.Теклюк, О.Дмитрук // Вінниц. газ. – 2004. – 14 жовт. – С. 5.

Садовська, А. Нове покоління педагогів: [про випускників ВДПУ ім. Михайла Коцюбинського ] / А.Садовська // Освіта України. – 2007. – 21 черв. – С. 3.

Загальні показники наукової діяльності Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського // Наука у Вінницькому державному педагогіч-ному університеті імені Михайла Коцюбинського: матеріали до Колегії Міністерства освіти і науки України. – Вінниця, 2007. – С. 5-20.

Черній, О. Педуніверситет відсвяткував 95-річчя / О.Чер-ній // 20 хвилин. – 2007. – 12 листопада. – С. 3.

Народознавчий центр Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського. – Вінниця: Віноблдрук., 2003. – 15 с.: кол. іл.

Лебедєва, Т. «Студентський профілакторій – острівок здоров’я: [про санаторій-профілакторій «Педагог» ВДПУ, якому виповнюється 20 р.] / Т.Лебедєва // 20 хвилин. – 2007. – 24 лют.

Федорчук, І. Осередок студентської молоді: [з історії студ. профспілк. орг. ВДПУ] / І.Федорчук // Рід. шк. – 2002. – № 3. – С. 44-47.

Мельник, В. «Вітрила» нашої юності: [до 60-річчя про літ. студії пед. ун-ту, яка на 80% поповнює СПУ] / В.Мельник // Вінниц. газ. – 2010. – 30 листоп. – С. 8.

Білоус, В.С. Діяльність бібліотеки Вінницького держав-ного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського: традиції, інновації, стратегія розвитку / В.С. Білоус // Бібліотека в контексті світової культури, науки, інформації: матеріали Всеукр. наук.-практич. конф. – Вінниця, 2007. – С. 146-150.

Цього місяця виповнюється:

• 70 років тому (1942) під Вінницею було побудо-вано ставку Гітлера, яка спершу назвалася «Айхенгайн» («Дубовий гай»). Згодом вона одержала назву «Вервольф». В залежності від написання термін має переклад українською «вовк-перевертень», або «озброєний вовк». Під цією загальною назвою слід розуміти цілий комплекс військових штабів: центральна ставка – біля с.Коло-Михайлівка (тепер у межах с.Стрижавки) Вінницького району, штаби військово-повітряних сил «Штайнбрух» біля с.Гулівці Калинівського району, сухопутних військ у Вінниці та Гімлера «Хегевальд» під Житомиром. На територію вінницької ставки Гітлер приїжджав чотири рази, в найнапруженіші дні боїв на радянсько-німецькому фронті в 1942-1943 рр. Перед своїм відступом на початку березня 1944 р. гітлерівці знищили споруди вінницької ставки та «Штайнбруха». Про трагічні події того часу нагадують пам’ятники на братських могилах в с.Стрижавка: розстріляним жителям села та замордованим будівельникам ставки. Рішенням Вінницької облради на залишках ставки Гітлера в Стрижавці буде створено Історико-меморіальний комплекс пам’яті жертв фашизму (як філія Вінницького обласного краєзнавчого музею).

1 70 років від дня народження Василя Йосиповича Шевчука (01.08.1942, с.Івонівці, нині Тиврів. р-ну), агронома, народного цілителя, відомого в Україні травозная, поета. Закінчив Жмеринське залізничне училище (1961) та Уманський сільськогосподарський інститут (1969). Працював агрономом у с.Лука-Мелешківська Вінницького району, товарознавцем з лікарських рослин «Укркоопзовнішторгконтори» по області (1979-1990). Автор книг з народної медицини: «Зелений дивосвіт Поділля», «Люби мене, не покинь», «Трава-заступниця», «Чар-зілля», кількох збірок віршів та пісень.

• 60 років (1952) відтоді, як була заснована Вінницька міська бібліотека для дітей № 4, нинішня назва – Вінницька центральна дитяча бібліотека.

4 70 років тому народився Микола Олександро-вич Бондар (04.08.1942, смт Липовець), український живопи-сець. 1972 р. закінчив Одеське державне художнє училище ім.М.Б.Грекова. Працює у різних жанрах станкового живопису. Учасник обласних, республіканських виставок з 1988 р. У 2006 р. відбулася його персональна виставка у Вінниці. Митець – учасник міжнародного пленеру у м.Хуст Закарпатської області, республіканських пленерів у містах Кам’янці-Подільському, Немирові та Хмільнику. Твори М.О.Бондаря зберігаються у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї, Вінницькому обласному художньому музеї. Член НСХУ з 1993 р.

5 80 років від дня народження Олександра Бори-совича Стаєцького (05.08.1932, с.Березівка Могилів-Поділ. (тепер Чернівец.) р-ну – січ.,1992, Київ), українського письменника, перекладача. Закінчив філологічний факультет Київського державного університету ім.Т.Г.Шевченка (1955). Працював викладачем української мови й літератури у Знам’янському сільськогосподарському технікумі на Кіровоградщині, літ-редактором Київської студії телебачення; згодом на видавничій роботі – редактором, зав. редакцією, заст. головного редактора видавництва «Дніпро», головним редактором видавництва «Радянський письменник». Організував видання багатьох відомих серій, бібліотек, окремих збірників художньої літератури. О.Стаєцький багато сил віддав справі художнього перекладу зі слов’янських мов: російської, білоруської, польської та ін. Зокрема, це роман В.Богомолова «У серпні 44-го», твори В.Распутіна, Е.Ожешко, Б.Пруса, С.Анджеєвського. Автор повісті «Грізний рік» (у співавт., 1973) та монографії «Анатолій Шиян» (1986). Член СПУ (1977).

12 70 років тому народився Євген Олександрович Гоцуляк (12.08.1942, с.Горишківка Томашпіл. р-ну), фахівець у галузі будівельної механіки, доктор технічних наук (1990), професор (2000). Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1991). Закінчив Київський інженерно-будівельний інститут (1966), з яким пов’язав свою наукову діяльність.

15 250 років тому народився Діонісій Макклер (Міклер) (15.08.1762, м. Ферфійлд, Ірландія – 1853), ірландський ботанік і майстер садово-паркового мистецтва, упорядник парків на Вінниччині. Освіту здобував у Дублінській академії. Пізніше продовжив навчання в Лондоні. Д.Макклер працював переважно на території Польщі і України. Після 1814 р. майстер отримує запрошення від подільських власників маєтків і створює ряд парків на Поділлі. У 1831 р., коли минула мода на французькі, він переробив парк, що оточував палац Грохольських на П’ятничанах, на англійський стиль. Парк існує і сьогодні, в ньому нараховується 80 видів дерев. В цілому, Д.Макклер упорядкував понад 50 парків, зокрема на Вінниччині, крім П’ятничанського, у селах та містечках: Чернятин, Северинівка, Ободівка, Стрижавка, Гармаки, Ковалівка, Муровані Курилівці, Джурин, Немирів.

17 110 років тому народився Дмитро Пилипович Заянчківський (Заїнчківський) (17.08.1902, с. Стадниця, тепер Тетіїв. р-ну Київ. обл. – 1944), український педагог, літератор. Закінчив учительську семінарію. У 20-х рр. вчителював у с.Мончин, нині Погребищенського району. Тут організував хату-читальню, хор, драмгурток. 1932 р. закінчив Київський інститут професійної освіти, навчався в аспірантурі. Учасник Другої світової війни, загинув у боях за Дніпро. Друкувався з 1925 р. П’єса «Тарасик» про Т.Г.Шевченка, оповідання «Лютий ворог», повість «Біданівські школярі» вийшли окремими виданнями. Друкував також у пресі оповідання, нариси, статті з проблем розвитку української дитячої літератури.

• 75 років тому народився Володимир Петрович Гордієнко (17.08.1937, с.Тернівка Бершад. р-ну), ґрунтознавець, доктор сільськогосподарських робіт (1982), професор (1984). Заслужений діяч науки і техніки України (2003). Своє життя і діяльність пов’язав з Кримським агротехнологічним університетом. Досліджує проблеми агрофізики, родючості та обробітку грунту.

20 115 років від дня народження Леоніда Марковича Мосендза (20.08.1897, м.Могилів-Подільський – 13.10.1948, Бльонау, Швейцарія), поета, прозаїка, перекладача, літературного критика, доктора хімії (1931). Закінчив Вінницьку учительську семінарію (1916). Вчителював у Гнівані (нині Тиврів. р-ну). У 20-х рр. емігрував до Польщі, згодом переїхав до Чехословаччини, де навчався на хіміко-технологічному факультеті Української господарської академії в Подєбрадах (1924-1928). По закінченні закладу залишається тут працювати, здобуває професорське звання. Під час Другої світової війни працював у Державному інституті виноробства. У 1945 р. емігрував до Австрії, у 1946 – до Швейцарії з метою лікування туберкульозу легенів. Л.М.Мосендз є автором віршів, поем, оповідань, роману на біблійну тему «Останній пророк».

22 90 років від дня народження Владлена Олексійовича Суслова (22.08.1922, м.Вінниця – 06.09.1981, м.Київ), українського прозаїка. Учасник Другої світової війни. Писав російською мовою. Автор повістей, написаних у співавторстві з В.Ю.Росіним: «На каравелі», «Улюбленець Нептуна» (1962), «Останній рейс» (1963), «Особливе завдання» (1966), «Дивовижна одіссея Феді Кудряша» (1969), «Курсанти» (1973) та ін. Член СПУ з 1972 р.

23 65 років тому народився Сергій Леонідович Калитко (23.08.1947, м.Калинівка), історик, кандидат історичних наук. Після закінчення історичного факультету Одеського державного університету ім. І. Мечникова вчителював у с.Яськи Біляївського р-ну Одеської обл. та в м.Калинівка. Від 1973 р. працює у Вінницькому державному педагогічному інституті. Закінчив аспірантуру при Київському державному університеті ім.Т.Г.Шевченка. Протягом 1991-1993 рр. завідував кафедрою історії та народознавства. Нині доцент кафедри історії слов’янських народів Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського. Старший науковий редактор науково-видавничої групи редакції видання «Реабілітовані історією.Вінницька область». Член Національної спілки краєзнавців України, дійсний член Центру дослідження історії Поділля Інституту історії України НАН України при Кам’янець-Подільському національному університеті ім.І.Огієнка та Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині. С.Л.Калитко є автором понад 100 праць з проблем історичного краєзнавства, зокрема політичних репресій на Поділлі. Він – «Відмінник освіти України». Нагороджений Почесною грамотою Міністерства освіти України (2002.) та Почесною грамотою Кабінету Міністрів України (2008).

24 90 років від дня народження Михайла Микола-йовича Потупейка (24.08.1922, с.Мліїв Городищ. р-ну Черкас. обл. – 24.09.2007, м.Львів), українського письменника, літературознавця, критика, кандидата філологічних наук (1966). Закінчив Львівський університет (1950). Учителював, працював директором меморіального музею Михайла Коцюбинського у Вінниці, доцентом кафедри української мови Вінницького педагогічного інституту, в обласній організації «Просвіта». Автор роману-трагедії «У лабетах смерті», збірки повістей та оповідань «На далекому острові», монографії «Михайло Коцюбинський. Ранній період життя і творчості», книжки «Михайло Коцюбинський. Життя і творчість у портретах, ілюстраціях, документах» (у співавторстві з Л.Прокопенком); упорядник «Спогадів про Михайла Коцюбинського». Лауреат Всеукраїнської літературної премії ім. Михайла Коцюбинського (1993). Останні роки життя мешкав у Львові. Член НСПУ з 1996 р.

• 75 років тому народився Віктор Володимирович Нарушевич (24.08.1937, с.Сутиски Тиврів. р-ну – 05.10.2003, м.Одеса), український поет. Закінчив філологічний факультет Вінницького педагогічного інституту (1963). Учителював, працював на журналістській ниві. З 1978 р. очолював редакцію художньої літератури видавництва «Маяк» (Одеса). Тематика його творів пов’язана з Поділлям і Причорномор’ям, їх природою, працею людей. Член СПУ з 1983 р.

Центральна дитяча бібліотека м. Вінниці розпочала свою роботу 1 серпня 1952 року як дитяча бібліотека № 4 в приміщенні площею 20 кв. м по вул. Соціалістичній і була представлена тільки абонементом. Книжковий фонд на той час налічував 1400 примірників видань, 500 з яких суспільно-політичної тематики, і по 300 примірників галузевої, художньої та дитячої літератури. Передплачено було також по 8 назв журналів та газет. Через 30 років функції цієї бібліотеки докорінно змінюються. 1982 р. вона стає центральною дитячою бібліотекою і переїжджає в нове приміщення площею 620 кв. м на першому поверсі новозбудованої багатоповерхівки по проспекту Космонавтів. В її структурі – відділ обслуговування дошкільників і учнів 1-4 класів та відділ обслуговування учнів 5-9 класів. Для них працюють 2 абонементи та 2 читальних зали.

Зараз книжковий фонд становить майже 66 тис. прим. книг, 1654 прим. журналів та 230 одиниць відео- та аудіоматеріалів. Штат бібліотеки складається з 7 бібліотечних працівників. Щороку бібліотека обслуговує більше 5 тис. читачів-дітей, для яких проводяться різноманітні заходи.

Вже 20 р. у бібліотеці проходить щорічне свято-виставка «Краса і доброта врятують світ» для дітей-інвалідів, сиріт та дітей з багатодітних родин. Традиційним в ЦДБ стало влаштування виставок дитячої творчості «Різдвяні сюрпризи», проведення Дня Матері, Дня дошкільника, Тижня дитячої книжки. Частими також є літературні години, уроки-реквієм, години цікавих повідомлень, екскурсії до бібліотеки, Дні інформації. Серед цих заходів особливо слід відзначити: щорічні проведення Тижня дитячої книги «Мій друже, супутнику, книго моя, завжди на дозвіллі де ти, там і я», конкурсу «Шевченко для усіх століть» та загальноміських конкурсів на кращого читця творів Т.Г.Шевченка та гуморини ім.А.Гарматюка. Бібліотека налагодила тісну співпрацю з педагогічними колективами міських загальноосвітніх шкіл № 10, 15, 18, 21, 23, 25, 34.

Перед юними читачами у нашій бібліотеці виступали письменники і поети: Юхим Чеповецький, Григорій Усач, Марія Людкевич, Ніна Гнатюк, Анатолій Бортняк, Анатолій Гарматюк, Анатолій Подолинний, Тамара Артем’єва, Марія Гуцало, Валентина Сторожук, Тетяна Ковальчук.

Понад 20 р. у бібліотеці працюють клуби за інтересами «Веселка» (народознавчий) та «Бібліознайко» (пізнавальний). 2011 р. розпочали свою роботу ще 2 клуби за інтересами: «Здоровим будь!» (спортивного напрямку) і «Гармонія» (естетичного спрямування), а також 2 гуртки: «Любителі пригод та фантастики» (на абонементі для 5-9 кл.) і «Друзі бібліотеки», в якому найменші користувачі бібліотеки навчаються цікаво та продуктивно проводити дозвілля: створювати оригамі, квілінг, аплікації та багато інших цікавих речей.

Під час шкільних канікул бібліотечні працівники проводили ряд заходів серед учнів, які відвідують шкільні табори: літературні вікторини, інформаційні калейдоскопи, уроки етикету. В рамках проекту «Літо, книга, я – друзі» в літературно-меморіальному музеї Михайла Коцюбинського спільно з його працівниками було проведено літературну гру-квест «Спадщина М.Коцюбинського», у якій брали участь учні СЗОШ № 34.

До Дня захисту дітей бібліотека щорічно проводить такі заходи: День інформації, конкурси малюнків, учні пишуть твори-відгуки на тему: «Становище підлітка у сучасному світі».

Користувачі бібліотеки – активні учасники загальноміських заходів «Мистецькі вихідні», організованих у 2011 р. Вінницьким міським Департаментом культури. Бібліотека брала участь у проведенні конкурсу творчих робіт членів гуртка «Друзі бібліотеки». Були експоновані власноруч виготовлені роботи з паперу, бісеру.

Діяльність Вінницької центральної дитячої бібліотеки стає все більш популярною. З її досвідом знайомляться колеги з бібліотек Вінниччини; її відвідували зарубіжні делегації – з Монголії, Польщі, англійського міста-побратима Вінниці Пітерборо.

2010 р. Вінницька центральна міська дитяча бібліотека посіла почесне 1-ше місце у міському конкурсі «Кращий заклад Вінницької міської ЦБС» і отримала з рук міського голови В.Б.Гройсмана грошовий сертифікат на придбання нових меблів.

Козловська С.М.,

завідувачка центральної міської

дитячої бібліотеки Вінницької ЦМБС

Література

Мрищук, Т. Бібліотека. Школа. Сім’я / Т.Мрищук // Камер-тон-ікс. – 1994. – № 16.

«Навіть совість можна загубити, а культуру – ніколи»: за круглим столом «Вінницької газети» – працівники культури // Вінниц. газ. – 1995. – 28 жовт.

Мирончик, Н. Іграшка – справа серйозна / Н.Мирончик // Вінниц. газ. – 2000. – 27 трав.

Марчук, Т. Дім, де показують вистави / Т.Марчук // Вінниц. газ. – 2004. – 6 трав.

Орлик, А. Цінність журавля не в пір’ї / А.Орлик // 20 хви-лин. – 2006. – листоп.

Пустіва, В. «Розбудити в маленькій людині її добру душу» / В.Пустіва // Вінниц. газ. – 2007. – 30 берез.

Мельник, М. Визначено кращих читачів міста / М.Мельник // Місто. – 2007. – 4 трав.

Бакар, О. «Книгоманія» охопила місто/ О.Бакар // 20 хви-лин. – 2008. – 2 берез.

Приймачик, Ф. «Книгоманія» у Вінниці / Ф.Приймачик // Вінниччина. – 2008. – 7 берез.

Гальперін, О. Порятунок у творчості / О.Гальперін // Він-ниц. газ. – 2010. – 25 черв.

Барський, М. Подарунки дитячій бібліотеці / М.Барський // Вінниц. газ. – 2010. – 6 лип.

Мороз, А. А що для вас означає бібліотека?/ А.Мороз // Вінниц. газ. – 2010. – 5 жовт.

Мороз, О. День сміху – з «Вінницькою гумориною» / О.Мо-роз // Вінниц. газ. – 2011. – 5 квіт.

Цього місяця виповнюється:

• 90 років від дня народження Сергія Трохимовича Васюти (серпень, 1922, с. Гордіївка Липовец. р-ну – 08.09.1943, похований в м.Гадяч Полтав. обл.), Героя Радянського Союзу. В 1940 р. призваний в Червону армію. Учасник Другої світової війни з червня 1943 р. Відзначився в боях влітку 1943 р. Поранений, загинув 8 вересня 1943 р. у рукопашному бою з ворогом. 3 червня 1944 р. йому посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
• 70 років (1942) відтоді, як у Вінниці в період Другої світової війни почала діяти підпільна друкарня «Україна». Її організаторами були комсомолець Тарас Кузьмін і лейтенант Радянської армії Володимир Степанов. Листівки з підписом «Україна» розповідали про героїчні бої, що їх вела Червона армія з ворогом, закликали радянських людей до активної боротьби з окупантами. Всього протягом 1942 р. друкарня випустила понад 5 тис. листівок.
• 25 років (1987) з часу встановлення у Козятині неподалік від вокзалу по Київській платформі пам’ятника трудової слави залізничників. Це – паровоз Л-2309, котрий зійшов з конвеєра Коломенського заводу ім.В.В.Куйбишева у 1954 р. Меморіальна дошка містить напис: «Установлен на вечную стоянку в память о боевых и трудовых традициях Казатинских железнодорожников. Август 1987 года».

На Поділлі осінь – яблука в росі,

І стрічки барвисті у верби в косі.

На Поділлі осінь – Буг нахмурив брови,

А над ним палають золотом діброви.

На Поділлі осінь – ластівки жура:

За моря далекі відлітать пора.

На Поділлі осінь – плачуть журавлі

За теплом і ласкою рідної землі.

Б.Максименюк

Вересень

2 90 років від дня народження Миколи Петровича Чайковського (02.09.1922, с.Тарасівка, нині Жмерин. р-ну), українського природоохоронця, еколога, краєзнавця Західного Поділля. Закінчив Львівський лісотехнічний інститут. Багато працював у галузі охорони природи. Досліджував і широко популяризував пам’ятки природи Західного Поділля та проблеми їх раціонального використання і збереження.

4 120 років від дня народження Івана Васильовича Липківського (04.09.1892, м. Липовець, нині смт – 13.07.1937), українського художника, колишнього завідувача навчально-художніми підручними матеріалами Київського художнього інституту. Син митрополита В.Липківського. Репресований. 13 липня 1937 р. був розстріляний засновник «школи бойчукістів» професор Київського художнього інституту Михайло Бойчук. Разом з ним розстріляли ще чотирьох художників, серед яких був і Іван Васильович Липківський. 1 лютого 1958 р. їх справу закрили за відсутністю складу злочину.

7 110 років тому народився Іван Олексійович Танкопій (07.09.1902, смт Ямпіль – 16.03.1943, Харків), Герой Радянського Союзу. Учасник громадянської війни. 1935 р. закінчив Вищу прикордонну школу НКВС. Служив у військових училищах Хабаровська та Ленінграда. Учасник Другої світової війни з червня 1941 р. Загинув у боях за Харків 16 березня 1943 р. Звання Героя Радянського Союзу присвоєно посмертно 26 жовтня 1943 р.

9 120 років тому народився Сергій Степанович Смеречинський (09.09.1892, с.Велика Мечетня Кривоозер. р-ну тепер Миколаїв. обл. – травень 1954 р., с.Зимовне Шебекин. р-ну Бєлгород. обл., Росія), український мовознавець, філолог, поет, перекладач, архівіст, бібліограф. Закінчив Київський Імператорський Університет Св. Володимира (1916). Знав мови – французьку, німецьку, англійську. Протягом 1918-1929 рр. мешкав у Вінниці, працював у губернській раді народного господарства, вчителював. З 1921 р. працював у Подільській губернській архівній комісії (керівник архівного управління). У 1923-1925 рр. – працював завідувачем Подільського губернського архіву. 1926р. очолив Кабінет виучування Поділля при Вінницькій філії бібліотеки ВУАН. Автор праць з синтаксису та фразеології української мови. Перекладав з французької П’єра Люїса та Жуля Верна. Як багато інших його колег, був безпідставно звинувачений в «буржуазному націоналізмі», репресований та висланий за межі України (1930). Реабілітований 1989 р.

• 100 років від дня народження Федора Юрійовича Маківчука (09.09.1912, с.Кордишівка, нині Козятин. р-ну – 04.12.1988, м.Київ), українського прозаїка. Закінчив семирічку, профшколу у Бердичеві, заочне відділення Київського педагогічного інституту (1945). Працював у пресі з 1931 р. Під час Другої світової війни керував сектором молодіжного радіомовлення ЦК ВЛКСМ. Протягом 1946-1986 рр. – головний редактор журналу «Перець». За півстоліття творчої роботи Ф.Ю.Маківчук написав кілька сотень фейлетонів, гуморесок і памфлетів, які з’являлися друком у періодиці, а потім оселилися в книгах: «Здоровенькі були» (1952), «І сміх, і гріх» (1957), «Замужем і вдома» (1962), «Про добре і про зле» (1963), «Чорт наштовхнув» (1964), «Любе й нелюбе» (1965), «Любов і параграф» (1966), «Галас у жабуринні» (1967), «Вінегрет з перцем» (1969), «Репортаж з того світу», «Анфас і профіль» (1972), «Штрихи до портретів» (1977) та ін. Лауреат премії ім. Я.Галана (1967). Член СП УРСР (1956). Заслужений працівник культури УРСР (1967).
• 100 років тому народився Михайло Петрович Солоненко (09.09.1912, с.Станіславчик, нині Жмерин. р-ну –

27.07.1994, м.Жмеринка), педагог, літературознавець, краєзнавець.

• 65 років (09.09.1947) тому було відкрито Національний музей-садибу М.І.Пирогова. Розташований він у південно-західній частині міста Вінниці, у живописній садибі Вишня, де впродовж останніх двадцяти років свого життя (1861-1881) жив і працював видатний вчений, геніальний хірург, анатом, творець воєнно-польової хірургії, засновник Товариства Червоного Хреста, прекрасний педагог і громадський діяч Микола Іванович Пирогов. Мета діяльності закладу – збереження особливого культурного середовища, яке було за життя вченого. Це визначає сенс музею, який представлено взаємозв’язаною системою об’єктів культурної спадщини і пам’яток садово-паркового мистецтва. Сюди входять: будинок, в якому жив М.І.Пирогов і де розміщена експозиція про його життя і діяльність, музей-аптека з інтер’єрами приймальні та операційної М.І.Пирогова в його садибі Вишня, церква-некрополь, де покоїться набальзамоване тіло ученого, меморіальний парк, у якому збереглися дерева, посаджені М.І.Пироговим. Музей відноситься до найважливіших об’єктів культурної спадщини України і займає особливе місце у вітчизняному і міжнародному туризмі.

11 185 років від дня народження Юліана Кенджицького (Беліни-Кенджицького) (11.09.1827, с.Ковалівка Немирів. р-ну – 19.08.1889, Петербург), польського письменника-революціонера, громадського діяча.. Закінчив Немирівську гімназію (1846), де прилучився до поетичної творчості. Під час навчання на історично-філологічному факультеті Київського Імператорського Університету Св. Володимира (1846-1851) мав тісні зв’язки з Т.Шевченком, М.Костомаровим, познайомився та іншими членами Кирило-Мефодіївського товариства. Після закінчення університету заробляв на життя приватними уроками та гувернерством. Деякий час, можливо, викладав польську мову у Немирівській гімназії. 1862 р. обійняв посаду професора літератури у ІІ Київській гімназії. У квітні 1863 р. з групою студентської молоді приєднався до лав учасників польського повстання, за що відбував покарання у Сибіру. Писав ліричні й сатиричні вірші, які були опубліковані через багато років після його смерті. Залишив по собі цікаві спогади, у яких чимало місця відведено його зустрічам із Кобзарем. Найцінніше в них – розповіді про дискусії між Миколою Костомаровим та Шевченком, у яких виявилося різне розуміння програмних засад Кирило-Мефодіївського товариства.

13 210 років тому народився Стефан Вітвіцький (псевдонім «Подолянин») (13.09.1802, с.Янів, нині Іванів Калинів. р-ну – 15.04.1847, м.Рим), видатний польський письменник, публіцист. Навчався у Вінниці, де батько обіймав посаду директора школи. Після закінчення Волинського ліцею (Кременець) (1819) майбутній поет переїхав до Варшави. З 1820 р. навчався у Варшавському університеті, працював у Комісії внутрішніх справ Королівства Польського, домашнім учителем. У цей час поет-початківець бере активну участь у літературному житті Варшави, виступаючи на захист романтизму. З 1821 р. публікує в пресі вірші, а згодом – і критичні статті. У 1830 р. виходить одна з кращих його віршованих збірок «Piosenki sielskie». Вірші з цієї збірки, у дусі польських та українських народних пісень, приваблювали читачів наївною простотою й мелодійністю. Ф.Шопен написав кілька пісень на вірші з цієї збірки: «Бажання», «Де милий», «Вісниця», «Чари», «Воїн», «Весна», «Гулянка». В 1832 р. С.Вітвіцький емігрував до Франції. Деякі вірші С.Вітвіцького переклав українською мовою О.Стаєцький.

• 110 років від дня народження Йосипа Ароновича Халіфмана (13.09.1902, м.Могилів-Подільський – 1992 (за ін. даними 1988), Москва), російського письменника, ученого, популяризатора ентомологічної науки. У рідному місті закінчив середню школу, там же почав працювати в редакції газети «Трудова правда». Вищу освіту біолога-ентомолога здобув у Тімірязєвській сільськогосподарській академії (1932, Москва). Кандидат біологічних наук. В літературі – представник науково-художньої прози. Лауреат Сталінської премії (1951). Чимало його повістей було неодноразово перевидано, перекладено багатьма мовами, в т.ч. українською. Член СП СРСР (1960).

15 160 років від дня народження Григорія Олександровича Мачтета (15.09.1852, м.Луцьк – 27.09.1901, м.Ялта), українського і російського письменника, поета, революціонера-народника. У 1861-1865 рр. навчався у Немирівській гімназії, з якої був виключений 1865 р. за співчуття польському повстанню 1863 р. Після складання екстерном екзаменів Г.О.Мачтет працював учителем історії й географії в повітовому училищі Могилева-Подільського (1869-1870). Брав участь у народницькому русі. Писав твори російською мовою. У своїй творчості часто звертався до зображення природи, побуту, соціальних проблем Поділля. Одним із кращих творів про подільське село є його роман «І один в полі воїн» (1886), у якому описано життя кріпаків напередодні реформи 1861 р. У Немирові та Могилеві-Подільському на пошану пам’яті Г.Мачтета встановлені меморіальні дошки.

• 90 років від дня народження Ярослава Гнато-вича Шпорти (15.09.1922, с.Сальниця, нині Хмільниц. р-ну, – 13.11.1956, м.Київ), українського поета, перекладача. Учасник Другої світової війни. По війні залишився в армії, працював у військовій газеті, заочно навчався в Ашхабадському університеті. Згодом став професійним літератором. Друкуватися почав з 1938р. Член CПУ (1948). За життя видав збірки лірики «Іранський зошит», «Твої літа» (обидві – 1950), «Лірика», «Мужність» (обидві – 1951), «Запорожці» (1952), «Ти в серці моєму» (1954), «Дубове листя» (1956). Його інтимні і пейзажні твори, вірші на історичні теми і сьогодні не втратили літературного значення. На батьківщині поета, у с.Сальниця Я.Шпорті відкрито меморіальну дошку.

17 День народження Михайла Михайловича Коцюбинського (17.09.1864, м.Вінниця – 25.04.1913, м.Чернігів), українського письменника-класика, громадського діяча. Щорічно у вересні в літературно-меморіальному музеї письменника у Вінниці проводяться Дні М.М.Коцюбинського. 1981 р. на Вінниччині засновано обласну літературну премію ім. Михайла Коцюбинського, яка з 1992 р. набула статусу Всеукраїнської.

19 60 років тому народився Василь Васильович Кухарчук (19.09.1952, с.Киянівка Бар. р-ну), фахівець у галузі експериментальної інформатики, доктор технічних наук (1999), професор Вінницького національного технічного університету. Випускник цього навчального закладу за спеціальністю «електронні обчислювальні машини». Працював інженером, а з 1980 р. – начальником конструкторського бюро нестандартних засобів вимірювань Вінницького заводу радіотехнічної апаратури. По закінченні аспірантури (1987) працює у Вінницькому національному технічному університеті на посадах асистента, старшого викладача, доцента, професора, завідувача кафедрою теоретичної електротехніки та електричних вимірювань. З 2006 р. – заступник директора Інституту електроенергетики та електромеханіки з наукової роботи. Розробляє математичне, алгоритмічне, апаратне, програмне і метрологічне забезпечення вимірювальних систем, засобів автоматизованого контролю та технічної діагностики. Опублікував 230 наукових праць, з них: 4 монографії, 4 підручники та 7 навчальних посібників з грифом МОН України, 11 авторських свідоцтв на винаходи СРСР, 1 патент Російської Федерації, 25 патентів на винаходи України.

21 180 років від дня народження Петра Івановича Ніщинського (21.09.1832, с.Неменка, нині Іллінец. р-ну – 16.03.1896, с.Ворошилівка, нині Тиврів. р-ну), композитора, педагога, поета,

перекладача. Навчався у Києві в духовних училищах та семінаріях. Протягом 1850-1857 pp. жив у Афінах. Співав у хорі російської посольської церкви. 1856 р. закінчив філологічний та богословський факультети Афінського університету, захистив дисертацію на ступінь магістра наук, деякий час викладав грецьку мову в Греції та на Кіпрі. В 1857-1860 pp. вчителював у Петербурзі. 1860 р. переїхав до Одеси, де викладав грецьку та російську мови, музику і співи, друкувався в пресі, організовував аматорські хорові та драматичні гуртки. Плідними були роки, коли він жив у Ананьєві (1875-1882). 1875 р. створив на влас-ний текст музичну картину «Вечорниці» як вставну сцену до драми «Назар Стодоля» Т.Шевченка, з якої широко відомий чоло-вічий хор «Закувала та сива зозуля». П.І.Ніщинський – автор обробок українських народних історичних пісень, романсів, пер-ших українських перекладів українською мовою творів Софокла, Гомера. Щороку у Тиврівському районі проводиться районне пісенне свято та раз у два роки проходить обласне мистецьке свято «Пісенні крила сивої зозулі», присвячені пам’яті П.І.Ніщин-ського. Наступне обласне свято відбудеться у вересні 2012 р.

22 75 років від дня народження Юрія Івановича Цекова (псевдонім Богдан Верес) (22.09.1937, м.Артемівськ Донец. обл.), українського критика, літературознавця, публіциста. Деякий час жив у м.Бар. Закінчив Вінницький педагогічний інститут (I960) і факультет журналістики Київського державного університету ім.Т.Г.Шевченка (1970). Працював у Вінницькому обкомі комсомолу, ЦК ЛКСМ України, Держкомвидаві УРСР, у пресі. Кандидат філологічних наук. Член СПУ (1984).

23 75 років тому народився Олександр Іванович Гетьман (23.09.1937, с.Лапинка Нікопол. р-ну Дніпропетров. обл. – 26.05.1995, Київ), український журналіст, сценарист, поет. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім.Т.Г.Шевченка. Працював у будівельній бригаді в с.Малий Чернятин (нині с.Чернятин Калинів. р-ну), в редакціях районних і обласних газет на Вінниччині. За його сценаріями знято 10 документальних кінострічок. У 1969 р. зазнав політичних репресій, ставши, по суті, першим затаврованим дисидентом на Вінниччині. В останні роки працював відповідальним секретарем республіканського журналу «Дім.Сад.Город». Був членом Спілки журналістів України, членом Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих (з грудня 1993).

24 100 років від дня народження Тимоша Романо-вича Одудька (24.09.1912, с.Хоровець Славут. р-ну Хмельниц. обл. – 1982), українського поета. Закінчив Вінницький педагогіч-ний інститут (1939). Працював у редакціях вінницьких часописів. Учасник Другої світової війни. Був директором видавництва «Каменяр» та начальником Львівського обласного управління у справах видавництв, поліграфії і книжкової торгівлі. Автор книжок «Зоря над землею»(1950), «Співанки» (1958), «Зелений гомін» (1964), «Колір боротьби» (1978). Член СПУ (1945).

25 110 років від дня народження Фелікса Боле-славовича Якубовського (25.09.1902, Київ – 1937), українського критика, літературознавця. Закінчив Київську гімназію (1919) і Київський ІНО (1926). Працював відповідальним секретарем журналу «Глобус». Кілька років (кінець 20-х – поч. 30-х) викладав у Вінницькому інституті соціального виховання, де навчав М.П.Стельмаха. Згодом завідував літературною частиною у польському театрі в Києві. Безпідставно заарештований в Києві 9 серпня 1937 р. і розстріляний. Реабілітований посмертно у 1957 р.

28 90 років від дня народження Олексія Григоровича Луцишина (28.09.1922, с.Крищинці Тульчин. р-ну – 24.11.2001, м.Вінниця), самобутнього гончара, заслуженого майстра народної творчості України (1988), члена Національної спілки майстрів народного мистецтва.

29 110 років від дня народження Юхима Петровича Зорі (29.09.1902, с. Котюжинці Калинів. р-ну – 19.02.1971, м.Київ), українського письменника. Закінчив Київський залізничний технікум (1924). Працював на залізниці. Протягом 1931-1935 pp. – завліт театру ім. І.Франка. 1938-1941 pp. – відповідальний секретар журналу «Архітектура Радянської України». Учасник Другої світової війни. Почав друкуватися в 20-х рр.: вірші, оповідання з життя залізничників. Окремими виданнями вийшли твори «Депо» (1930), «У залізному павутинні» (1930), «Рассказы железнодорожника» (1931). Багато перекладав з російської. Був членом літературних організацій «Молодняк», ВУСПП, СП УРСР (1935).

30 125 років від дня народження Матвія Ілліча Драка (30.09.1887, м.Вінниця – 20.07.1963, м.Київ), українського театрального художника. Закінчив Одеське художнє училище (1910). Протягом 1910-1914 рр. навчався у Мюнхенській Академії мистецтв. Працював художником-декоратором у театрах, в тому числі і у Вінниці. Один із засновників Українського драматичного театру ім. І.Франка, в якому працював у 1920-1949 pp.

Дивно жити в краї, не знаючи

ні самого краю, ні його людності.

В.Б.Антонович

Ці слова дуже доречні, якщо говорити про таку відому на жмеринській землі людину, як Михайло Петрович Солоненко. Майже все своє життя він присвятив вивченню рідного краю – Жмеринщини.

Народився Михайло Петрович у невеличкому на той час волосному містечку Станіславчик Жмеринського району, яке відзначалося не тільки своїми мальовничими куточками, а й великою кількістю історичних пам’яток. Батьки були освіченими людьми, мали чималу бібліотеку, і старший брат завжди щось начитував уголос. Це були переважно історичні твори. Помешкання, в якому проживав малий Михайлик з батьками, нагадувало хату-читальню, де часто велися розмови про історичні події на території села. «А ми, малюки, – як згадував Михайло Петрович, – під час оранки знаходили якісь дивні предмети: стріли, різне череп’я, тощо. Все це нас дуже цікавило. Про походження цих предметів ходило дуже багато легенд і переказів. Десь уже в сьомому класі я став все це старанно записувати і цікавитись історією свого краю». Того часу, можливо, і зародилася щира і палка любов до пізнання історії, природи Подільського краю, яка вже не залишала його до похилого віку.

Семирічну школу закінчив Михайло Петрович у с.Носківці Жмеринського району. Далі було навчання у Барському технікумі на агрохімічному факультеті. Потім майже 2 роки праці в експедиції по вивченню ґрунтів Лівобережної України, багато спілкування з археологами. Після цього – роки навчання у Харківському геодезичному інституті.

З голодного 1933 р. Михайло Петрович – на учительській ниві. По війні, після контузії та госпіталю, він був демобілізований з лав Радянської армії і осів у Жмеринці. Заочно закінчив філологічний факультет Вінницького педагогічного інституту. І саме навчання тут сприяло його краєзнавчим студіям, особливо літературознавчого характеру. Працював у Жмеринській вечірній, а потім у СШ № 1, № 55 (залізничній) та СШ № 3, де і трудився до виходу на пенсію. Деякий час працював також у Вінницькому педагогічному інституті. Належав до кращих учителів області й України. За педагогічну працю удостоєний звання «Відмінник народної освіти УРСР».

М.П.Солоненко був ерудованою людиною з універсальними інтересами, багато чим цікавився, мав унікальну книгозбірню, постійно ініціював якісь починання. У свій час був одним із символів Жмеринки, присвятивши майже все своє життя вивченню історії своєї малої батьківщини. Він – один із засновників районної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, очолював Жмеринський народний університет пропаганди пам’яток історії та культури.

За участю Михайла Петровича у Жмеринці і районі було відкрито біля десятка музеїв: кімната-музей Ю.Смолича у Жмеринській СШ № 1, у с. Носківцях – кімната-музей С.Надсона, краєзнавчі музеї в Браїлові, Кармалюковому, Станіславчику, Жмеринський краєзнавчий музей та інші. 1974 р. у співавторстві з О.О.Іванишиним та В.І.Кротовим видав путівник «Жмеринка».

Вивчаючи рідний край, Михайло Петрович публікував свої дослідження у періодичних виданнях, наукових збірниках. Довгий час вів літературно-краєзнавчу сторінку у Жмеринській районній газеті «Нові горизонти». М.П.Солоненко був засновником і майже 25 років керував літоб’єднанням «Криниченька» при ній, з якого вийшло 5 членів СПУ.

Крім педагогічної праці та вивчення історії свого краю, Михайло Петрович займався літературознавчою та літературною діяльністю. Писати почав ще у Харкові під час навчання, видав там збірку оповідань, весь наклад якої загинув під час війни. У періодичній пресі друкувалися його новели, оповідання, уривки з повісті про П.І.Чайковського, рецензії. У журналі «Українська мова і література в школі» виступав з методичними статтями. На основі вивчення історичних подій і фактів, розповідей свідків, у 1977 р. М.П.Солоненко пише п’єсу про нашого земляка народного героя У.Кармалюка – «Устим Кармалюк» (на 12 дійових осіб).

Багато часу Солоненко займався вивченням теми «Юрій Смолич і Жмеринка». Це місто стало літературною колискою майбутнього письменника. Статті М.Солоненка про життя Ю.Смолича друкувалися у місцевій газеті. Він – автор краєзнавчого нарису «Жмеринка – місто Юрія Смолича» у книзі «Про Юрія Смолича» (К., 1980).

Помер Михайло Петрович Солоненко 29 липня 1994 р. у Жмеринці.

Пройшло вже багато років з часу, коли не стало нашого самобутнього земляка. Але його дослідження з історії рідного краю є безцінним скарбом, який служить нам і прийдешнім поколінням. Справа Михайла Петровича і сьогодні живе в пам’яті тих, хто сьогодні її продовжує, людей, небайдужих до історичного минулого рідного краю.

Тупчій Л.,

бібліограф-краєзнавець Жмеринської ЦРБ

Література

Вибрані публікації М.П.Солоненка

З історії нашого міста: [про Жмеринку] / М.П.Солоненко // Комуніст. – 1961. – 7 жовт.; 1962. – 20, 25 січ.; 10 лют.

Друге покликання: [про краєзнавця В.Вовкодава] / М.Соло-ненко // Комс. плем’я. – 1967. – 22 січ.; Лицар українського духу: [ст. В.Вовкодава та відгуки про його творчість, опубліков. у періодич. вид.] / В.Вовкодав. – Вінниця, 2008. – С. 164-165.

Заглянемо в архів Землі: [про походження назв поселень на Поділлі з топонімом «Слобода»] / М.П.Солоненко // Нові горизонти. – 1967. – 8 черв.

Краєзнавство – важлива ланка літературної освіти учнів / М.П.Солоненко // Літературно-мистецька Вінниччина: [збірник]. – О., 1969. – С. 139-142.

Жмеринка: путівник / М.П.Солоненко, О.О.Іванишин, В.І.Кротов. – О.: Маяк, 1974. – 27 с.: фото.

Материнська мужність: [про діяльн. жмерин. підпільників у роки ВВВ] / М.П.Солоненко // Нові горизонти. – 1975. – 9 трав.

Дещо з історії села Станіславчика [Жмерин. р-ну] / М.П.Со-лоненко // Нові горизонти. – 1975. – 11 січ.; 5 лип.; 5 серп.; 30 верес.

Дещо з історії села Чернятина [Жмерин. р-ну] / М.П.Соло-ненко // Нові горизонти. – 1980.– 2 серп.

Жмеринка – місто Юрія Смолича / М.П.Солоненко // Про Юрія Смолича: спогади, ст., листи. – К., 1980. – С. 339-341.

Пошуки і знахідки; Пам’ятна зустріч; Його «альма-матір»: [про перебування Ю.К.Смолича у Жмеринці (1913-1922), про зустріч з письм. у Харкові, його навчання у Жмерин. чол. гімназії] / М.П.Солоненко // Нові горизонти. – 1980. – 17, 24 трав.; 14 черв.

З історії села Носковець [Жмерин. р-ну] / М.П.Солоненко // Нові горизонти. – 1981.– 29 січ.; 5 берез.

Поселення-пам’ятка: [про с.Межирів Жмерин. р-ну] / М.П.Солоненко // Вінниц. правда. – 1981. – 20 лют.

Розказала назва села: [про с.Станіславчик Жмерин. р-ну] / М.П.Солоненко // Комс. плем’я. – 1984. – 3 листоп.

Місто юності: [письм. Ю.К.Смолич у м.Жмеринці] / М.П.Со-лоненко // Комс. плем’я. – 1987. – 29 жовт.

На побачення з історією: [про с.Межирів Жмерин. р-ну] / М.П.Солоненко // Вінниц. правда. – 1987. – 29 листоп.

Про нього

Вовкодав, В. Наш краєзнавець: (про М.Солоненка): / В.Вов-кодав // Лицар українського духу: [ст. В.Вовкодава та відгуки про його творчість, опубліков. у періодич. вид.] / В.Вовкодав. – Вінниця, 2008. – С. 95-96; Нові горизонти. – 1992. – 9 верес.

Гальчак, С. В роки відродження: [краєзнавство на Поділлі] / С.Гальчак // Краєзнавство Східного Поділля / С.Гальчак. – Вінниця, 2005. – С. 68-86.

Гальчак, С. Солоненко Михайло Петрович / С.Гальчак // Краєзнавці Вінниччини: Біографії. Бібліографія / С.Гальчак. – Вінниця, 2005. – С. 180.

Коробко, М. Наснага: [про ентузіаста краєзн. справи М.П.Солоненка із Жмеринки] М.Коробко // Пам’ятки України. – 1984. – № 2. – С. 37.

Олександров, Р. 12 тисяч друзів Михайла Солоненка: [про власну б-ку пристрас. книголюба М.Солоненка] / Р.Олександров // Комс. плем’я. – 1977. – 30 черв.

Панченко, М. Завжди у пошуках / М.Панченко // Вінниц. правда. – 1981. – 18 жовт.

Подолинний, А. Подвижник / А.М.Подолинний // Вінниц. газ. – 2004. – 1 квіт. – С. 5; Жити Україною: ст., рец., есе / А.М.Подолинний. – Вінниця, 2007. – С. 196-198.

Подолинний, А.М. Солоненко Михайло Петрович / А.М.По-долинний // З-над Божої ріки: літ. біобібліогр. слов. Вінниччи-ни. – 2-ге вид., переробл. і допов. – Вінниця, 2001. – С. 317: фото.

Тупчій, Л.Л. Краєзнавець, літописець / Л.Л.Тупчій // Коло-рит. – 2006. – 2 верес. – С. 4.

Шнайдер, Г. Крізь усе життя / Г.Шнайдер // Вінниц. правда. – 1980. – 4 верес.

Заслужений майстер народної творчості України Олексій Григорович Луцишин народився 28 вересня 1922 р. в селі Крищинці Тульчинського району, яке є одним з найдавніших гончарних осередків Поділля. Поклади якісної глини тут зустрічаються майже скрізь, що й визначило основне заняття багатьох поколінь крищинчан. Родина Луцишиних також з діда-прадіда гончарі. Тому не дивно, що податливий матеріал вабив малого Олексія з дитинства. Першим учителем в опануванні нелегким ремеслом став батько, Григорій Митрофанович: навички та вміння передавав синові поступово, і той уже в десятирічному віці самостійно працював за гончарним кругом.

Великий вплив на формування світогляду і творчого підходу до мистецтва Олексія Луцишина, як майбутнього майстра, справив неперевершений Іван Тарасович Гончар (1888-1944) – основоположник вітчизняної керамічної скульптури малих форм. Родини Луцишиних та Гончарів жили на одній вулиці, постійно спілкувалися, і хист юного Олексія до гончарювання та ліплення скульптурок не залишився непоміченим. Іван Тарасович, як мудрий учитель, сприяв професійному становленню талановитого хлопця.

У березні 1944 р. О.Г.Луцишин був мобілізований до лав радянської армії. Йдучи на фронт і прощаючись з І.Т.Гончарем (то була їх остання зустріч), юнак назавжди запам’ятав слова наставника: «Я буду Бога за тебе молити, щоб лишився живим. Ти наше діло не кидай, хоч яка прийде біда, не лишай. Людям його дуже треба…». Заповіт став пророчим. Зовсім скоро, в молдовському місті Фалешти, лікуючись в шпиталі після поранення, де катастрофічно бракувало посуду, солдат О.Луцишин виготовив з глини усе необхідне, а щоб розважити побратимів і підняти їх бойовий дух, виліпив ще й декілька гумористичних скульптурок. Вони викликали жвавий інтерес, на них приходили дивитись не тільки поранені і медперсонал, а й жителі Фалешт. Пізніше, згадуючи цю подію, Олексій Григорович називав її своєю першою персональною виставкою.

Перемогу О.Г.Луцишин зустрів в Угорщині, в рідні ж Крищинці повернувся лише 1947 р. Гончарював, тому що був великий попит на вжитковий посуд, згодом став завідувачем сільського клубу. Неабиякий ентузіаст, натура творча і артистична, Олексій Луцишин грав на кількох музичних інструментах, мав чудовий голос, успішно керував художньою самодіяльністю та аматорським театром.

У 1955 р., сповнений надій і сподівань, у розквіті творчих задумів, О.Г.Луцишин із сім’єю переїхав у Вінницю. Хоч працював на різних посадах, та улюбленої справи ніколи не полишав, пояснюючи це просто: «Якщо один день не відчуваю в руках глину – ніби не жив. Вона моя найперша і єдина з дитинства любов. Все щастя в житті від любові!». Мабуть тому з 1975 р. робота з глиною стала основним заняттям: О.Г.Луцишин влаштувався до художньо-виробничих майстерень Вінницького відділення Художнього фонду УРСР, де працював художником-керамістом, гончарем-формувальником п’ятого розряду. В руках майстра народжувалися твори, які свого часу побували на виставках у Києві, Москві, в містах Німеччини, Угорщини, Чехословаччини і принесли автору популярність і визнання, численні грамоти й дипломи.

За досягнуті в розвитку народного гончарства успіхи, активну участь у мистецьких заходах, згідно з Указом Президії Верховної Ради УРСР, 21 липня 1988 р. Олексію Григоровичу Луцишину було присвоєно звання Заслуженого майстра народної творчості Української РСР, а 1992-го він став членом Національної спілки майстрів народного мистецтва України.

У цей час О.Г.Луцишин вдало поєднує мистецьку діяльність із викладацькою роботою в міжшкільному навчально-виробничому комбінаті, ВХ ПТУ № 5, намагається залучати учнівську та студентську молодь до гончарства, активно популяризує його, відвідує з виставками та майстер-класами дитсадки, школи, студентські колективи. Також майстер бере безпосередню участь у вивченні історії гончарного осередку рідних Крищинець, збирає відомості про династії гончарів-земляків, цікавиться пошуковими експедиціями, консультує атрибуцію гончарних виробів. З ініціативи О.Г.Луцишина у 1999 р. в Крищинцях проводиться свято вулиці Івана Гончара, на якому майстер вшановує пам’ять свого вчителя, дякує за науку сусідам-гончарам, називаючи їх усіх поіменно, зазначає, що праця кожного з них є живою історією крищинецького гончарного осередку та самобутньої культури українського народу.

Другом, незмінною супутницею і порадницею О.Г.Луцишина була дружина, Надія Дмитрівна. Вона шанувала чоловіка, підтримувала дух його творчості, допомагала реалізовувати багатогранний талант у натхненній праці, в нових пошуках. Син Леонід не перейняв у спадок гончарної справи, натомість продовжив інше батькове захоплення – музику.

До останнього дня життя творив славетний гончар, ще мав потужний мистецький потенціал, був повен масштабних задумів, яким не судилося здійснитись через невблаганну смерть 24 листопада 2001 р.

Однак пам’ять про Олексія Григоровича Луцишина живе серед людей, які шанують, поважають його талант і відданість споконвічному народному ремеслу – гончарству.

Прагнучи мати послідовників улюбленої справи, яка наповнювала сенсом його власне життя, майстер залишив по собі чимало учнів. Серед найталановитіших – члени Національної спілки майстрів народного мистецтва України Людмила Філінська та Оксана Верхова-Єднак, а також Євген і Валентина Слободинські, Валентина Квасницька, Андрій Шевчук, Віктор Косаківський, Олександр Коробчинський та багато інших.

Творчість Олексія Луцишина – яскравий приклад індивідуального стилю, що ввібрав у себе кращий досвід крищинецьких майстрів та давні народні гончарські традиції. Вироби талановитого майстра надзвичайно гармонійні, окремі їх частини підпорядковані цілісному задуму і відзначаються особливою манерою виконання, а це свідчить не тільки про талант, але й про неабияку інтуїцію, абсолютне відчуття пластичності дивовижного матеріалу – глини.

Особливою теплотою, щирістю зображення людських стосунків, тонким гумором, що іноді переходить у приховану сатиру на соціальні теми, наділені сюжетні керамічні скульптури. Не менш цікавими є і вжиткові речі, виготовлені за гончарним кругом – символічним, на думку О.Г.Луцишина, і водночас реальним зв’язком між гончарами різних епох, відстанню в тисячоліття.

Творча спадщина мистця досить велика і різноманітна, кращі її зразки зберігаються у фондах багатьох музеїв, у приватних колекціях України та за кордоном.

Ідея створення у Вінниці центру, призначеного забезпечувати безперервність традицій найдавнішого, найбільш поширеного подільського промислу – гончарства, виникла ще за життя Олексія Луцишина. Але реалізація проекту розпочалася аж у 2003 р., після ухвали рішення Вінницької обласної ради щодо відкриття музею на базі садиби, де жив і творив видатний гончар. Процесом реконструкції приміщень та формування експозиції було доручено займатися І.В.Безбаху – директору Вінницького обласного художнього музею, заслуженому діячу мистецтв України. Під його керівництвом колектив музею упродовж двох років здійснював пошуково-збирацькі експедиції і проводив наукові дослідження, опис та облік нових експонатів.

24 липня 2005 р. під час проведення Всеукраїнської науково-практичної конференції за участю директорів художніх музеїв та картинних галерей України відбулося відкриття відділу обласного художнього музею – «Музей гончарного мистецтва ім. О.Г.Луцишина». Серед його основних завдань – просвітницька та методична робота (екскурсії, лекції, практикуми, пленери, фестивалі, виставки тощо), науково-дослідна робота (вивчення історії гончарних осередків Поділля, стану сучасного гончарства, української традиційної побутової культури, пошукові експедиції, дослідження мистецької спадщини майстрів).

Основа музейної експозиції, автором і проектувальником якої є завідувачка відділу науково-просвітницької роботи, зв’язків з громадськістю та розвитку музею Н.В.Безбах, – це творчий доробок О.Г.Луцишина (декоративні панно і тарелі, дрібна пластика, вироби вжиткового призначення, скульптурні композиції, комини тощо). У меморіальній кімнаті можна побачити особисті речі, нагороди та документи гончаря. Також у музеї представлені світлини, зразки крищинецької кераміки, гончарні круги.

На території садиби збережено два горни (печі для випалення), збудовані руками самого майстра. Його ж мозаїчні панно прикрашають стіни будинку.

Музей знаходиться в мальовничому, затишному куточку Старого міста. Вдале розташування території на пагорбі, з долиною, старим садом приваблює відвідувачів, створює особливу атмосферу, яка сприяє проведенню обласних фестивалів-ярмарків народної творчості, різноманітних інтерактивних заходів просто неба, а з 2008 р. – регіональних пленерів гончарів. На учнівську та студентську аудиторії розрахована програма Центру музейної педагогіки, що знайомить з декоративно-вжитковим мистецтвом, життям і творчістю знаних майстрів. Виставки, тематичні лекції, зустрічі, майстер-класи, практикуми здійснюються в окремій залі, призначеній саме для таких заходів.

Музей – чудове місце для взаємодії людини з народним мистецтвом і культурою, він завжди відкритий для свіжих ідей та проектів – запоруки плідної цікавої співпраці.

Адреса музею:

м. Вінниця, вул. Кожедуба, 11; тел. 68-82-74

e-mail: Safferott@bigmir.net

Добровольська В.М.,

в.о. заступника директора

Вінницького обласного художнього музею

Бойчук Т.Г.,

ст. науковий співробітник

Вінницького обласного художнього музею

Література

Косаківський, В. Гончар О.Г.Луцишин / В.Косаківський // Тези доп. шістнадцятої Вінниц. обл. історико-краєзн. конф. 11 лют. 1997 р. – Вінниця, 1997. – С. 85-87.

Мельничук, Л. Олексій Луцишин: спомин про Майстра: біографія окремої особи / Л.Мельничук; Обл. центр нар. творчості. – Вінниця: Книга-Вега, 2003. – 72 с.: кол. іл., фото.

Мельничук, Л. Спомин про майстра: [про поділ. гончара, засл. майстра нар. творчості України О.Г.Луцишина] // Від роду до народу, від народу до роду: народозн. студії / Л.Мельничук. – Вінниця, 2006. – С. 67-73.

Панчук, Ф. Спогади про славетного майстра [гончар. справи О.Г.Луцишина] / Ф.Панчук // Громада і закон. – 2007. – 19 жовт. – С. 8.

Касіяненко, Г. Уклін Олексію Луцишину: [про вечір пам’яті у народознавч. центрі ВДПУ ім. Михайла Коцюбинського] / Г.Касіяненко // Вінниччина. – 2003. – 2 груд.

Кіріченко, Н. Новий музей чекає на вас: [Про Музей гончар. мистец. ім. О.Г.Луцишина] / Н.Кіріченко // 20 хвилин. – 2005. – 29 лип. – С. 14.

Ярославець, Г. «Кераміка – то моя найбільша любов»: [про відкр. у Вінниці Музею гончар. мистец. ім.О.Г.Луцишина] / Г.Ярославець // Вінниц. газ. – 2005. – 26 лип. – С. 8: фото.

Бойчук , Т. День з тими, кому підкоряється глина: [в Музеї гончарства, будинку О.Г.Луцишина, зібралися на пленер гончарі обл.] / Т.Бойчук // Поділ. зоря. – 2008. – 9 жовт. – С. 8.

Бойчук, С. Поділля фестивальне: [на території садиби гончара О.Г.Луцишина відбувся п’ятий ювіл. фест.-ярмарок нар. творчості] / С.Бойчук // Независим. курьер. – 2010. – 9 черв. – С. 30.

Бойчук, с. Будь ласка, до шостої зали: [до найбільш. виставков. зали Музею гончар. мистец. ім. О.Г.Луцишина на цілий місяць перемістилася частина Держ. історико-культур. заповідника «Буша»] / С.Бойчук // Независим. курьер. – 2011. – 16 берез. – С. 25: фото.

Вільчинська, О. Гончарству вчитимуть у музеї [гончар. мистец. ім. Олексія Луцишина, який знаходиться на Старому місті у Вінниці] / О.Вільчинська // Поділ. радниця. – 2008. – 23 квіт. – С. 3.

Волошенюк, Г. Фестиваль-ярмарок народної творчості вдався: [на Старе місто до Музею гончар. мистец. з’їхалися нар. майстри зі всієї Вінниччини] / Г.Волошенюк // Поділ. зоря. –
2010. – 1 лип. – С. 8.

Добровольська, В. «Поезія і кераміка»: [у Музеї гончар. мистец. ім. О.Г.Луцишина відбулася презентація літ.-мистец. заходу «Поезія і кераміка»] / В.Добровольська // Вінниччина. –
2009. – 17 берез. – С. 4.

Добровольська, В. Музей гончарного мистецтва ім.О.Г.Луцишина / В.Добровольська // Пульсуючі джерела. – 2009. – 22 черв. – С. 2: фото.

Мрачковська, Л. Святі горщика не зліплять: на Старому місті в музеї-садибі відом. поділ. гончара Олексія Луцишина відбувся перший пленер гончарів / Л.Мрачковська // Соціаліст
Вінниччини. – 2008. – 10 жовт. – С. 7.

Цього місяця виповнюється:

• 650 років з часу (1362) історичної битви на річці Сині Води, в якій литовсько-руське військо Великого князя Литовского Ольгерда, до складу якого входили литовці, білоруси й країнці-русичі, завдали поразки ордам монголо-татарських правителів на Поділлі – Кутлуг-Бея, Хаджи-Бея, Дмитра-Солтана. Внаслідок здобутої перемоги Ольгерд відвоював у татар Київ та захоплене ними у середині ХІІІ століття Поділля і розширив свої володіння далеко на південь у напрямку до Чорного моря. Перемога литовсько-руського війська у Синьоводській битві
задовго до Куликовської битви 1380 р. підірвала могутність Золотої Орди і поклала початок звільненню східнослов’янських народів від монголо-татарського іга. Синьоводська битва стала однією з причин виникнення нового особливого федеративного утворення – Великого Князівства Литовського.Чимало дослідників робили спробу об’єктивного висвітлення місця, причин та перебігу бою. У сучасній історичній науці існують різні погляди на проблему геолокалізації Синьоводської битви. На сьогодні є дві версії стосовно місця, на якому відбулася битва. Перша з них – сутичка військ Ольгерда та трьох золотоординських князів відбулася біля сучасного с.Торговиця Новоархангельского району Кіровоградської обл., поряд з яким протікає сучасна р.Синюха. Іншу точку зору висловив вінницький історик, педагог, краєзнавець М.Н.Дорош у книгах «Битва на Синій Воді 1362 року: правда та домисли» (Вінниця, 2009) та «Битва на Синій воді 1362 року (або таємниця річки Сниводи)» (Вінниця, 2011), у яких на основі прямих і непрямих документальних підтверджень доводить, що битва відбулася біля сучасної р.Снивода, що протікає у Хмільницькому районі Вінницької обл. Поряд з іншими ця проблема висвітлювалася на «Першому міжнародному круглому столі», який відбувся у Києві 20 червня 2011 р. в рамках масштабної підготовки до відзначення у 2012 р. 650-річчя битви на Синій Воді. У ньому взяли участь історики, журналісти, представники посольств Литви та Польщі, громадські організації, представники туристичної сфери та бізнесу. Битва на Синій Воді – Сниводі повинна стояти в ряду славних героїчних
подвигів нашого народу, які вселяють у сучасників почуття великої гордості, великої поваги до наших далеких предків за здійснений ними подвиг.

• 80 років (1932) відтоді, як для культурного обслуговування населення Вінниці на постійну роботу було залишено Третю пересувну оперу, яка була створена у Вінниці 1928 р., гастролювала Україною. У вересні 1932 р. цей колектив увійшов до складу Вінницького театрального тресту і став називатися Вінницький обласний театр опери та балету ім. Леніна. У його репертуарі у 30-ті рр. були «Борис Годунов» М.Мусоргського, «Пікова дама», «Євгеній Онєгін» П.Чайковського, «Травіата», «Аїда» Дж. Верді, «Севільський цирульник» Дж. Россіні, «Червона квітка» Р.Глієра та ін.. твори. Згодом тут успішно пройшли вистави таких опер, як «Тихий Дон» І.Дзержинського, «Дубровський» Є. Направника, «Демон» А.Рубінштейна, «Фауст» Ш.Гуно, «Русалка» О.Даргомижського. Обласна газета «Більшовицька правда» систематично друкувала відгуки на кожну прем’єру.

• 75 років (1937) від початку розстрілів декількох тисяч вінничан за сфальсифікованими справами 37 повстанських націоналістичних організацій. Більшовицький терор продовжувався
і в 1938 р. Розстріли і поховання проводилися у Вінницькому центральному парку культури та відпочинку, на православному цвинтарі, у саду по вул. Підлісній і набули вражаючих величин. Вперше факти про Вінницьку трагедію оприлюднені 1943 р. німецькою окупаційною владою, яка, за свідченнями очевидців, з власною пропагандистською метою розпочала розкопки поховань. Комуністична влада прагнула приховати правду про розстріли, стверджуючи, що йдеться про могили жертв нацистів, тому правда про Вінницьку трагедію стала широко відомою лише наприкінці 80-х рр. минулого століття. З ініціативи товариства «Меморіал» у Вінниці на місці перепоховань жертв більшовицького терору встановлено пам’ятний знак. 

• 70 років тому (1942) виникла Жмеринська підпільна організація «Радянські патріоти». Її очолив підпільний комітет у складі В.В.Кіняєва (Гордєєва), К.С.Гришина (Костіна), Г.Г.Навроцького, Г.Р.Лідзіна та ін. Особливо активізувала вона свою роботу навесні 1943 р. Організація підготувала і переправила в партизанські загони 56 бійців, а також 7 автоматів, 27 гвинтівок, 12 пістолетів, 150 гранат, 15 тис. патронів. Поблизу станції підпільники пустили під укіс німецький ешелон з вантажем, шість разів псували залізничні колії на підступах до станції Жмеринка, затримуючи цим просування ворожих ешелонів до лінії фронту У квітні 1943 р. за дорученням комітету К.С.Гришин (колишній газетяр) почав випускати рукописну газету «Красний партизан». Вийшло всього декілька її номерів, оскільки жмеринські патріоти були арештовані румунською сигуранцою і розстріляні у Тираспільській тюрмі. Вінницькою обласною організацією Спілки журналістів заснована обласна журналістська премія ім. Костянтина Гришина, лауреатами якої на сьогодні стали 140 представників ЗМІ. 

5 210 років тому народився Маурицій Гославський (05.10.1802, с.Фрампіль Кам’янец. повіту, тепер с.Косогірка Ярмолинец. р-ну Хмельниц. обл. – 17.11.1834, м.Станіславів, тепер м.Івано-Франківськ), польський поет, представник «української школи» в польській літературі, революціонер. Навчався у повітовій школі в Кам’янці-Подільському (1812-1818), а від 1819 р. – у Волинському ліцеї (Кременець). По закінченні ліцею працював приватним учителем у шляхетських родинах в Ямпільському та Брацлавському повітах. Збирав народні перекази й легенди, із захопленням вивчав історію подільського козацтва. На основі цих досліджень написав поеми, в яких змалював трагічні картини подільської минувшини, оспівав красу природи Поділля, здійснив опис подільського весілля з піснями.

• День народження Володимира Омеляновича Забаштанського (05.10.1940, смт Браїлів Жмерин. р-ну – 2.12.2001, Київ), поета, перекладача, громадського діяча, лауреата Шевченківської премії (1986) за зб. поезій «Запах далини», міжнародної премії фундації Антоновичів (1997, США). Член СПУ (1967).

8 130 років від дня народження Івана Федоровича Єрофеїва (08.10.1882, с.Андрушівка, нині Погребищ. р-ну, –

27.11.1953, м.Ворзель Києво-Святошинського р-ну, нині Ірпіньської міськради Київ. обл.), письменника, історика, етнографа, літературознавця і фольклориста. Навчався в сільській церковнопарафіяльній школі, у Вінницькій чоловічій гімназії, закінчив Київський Імператорський Університет Св. Володимира (1907). Працював на викладацькій роботі в Київському та Харківському університетах. Належав до письменницької організації «Плуг». Протягом всього життя збирав фольклористичні та етнографічні матеріали. Досліджував творчість Г.Сковороди, М.Гоголя, Т.Шевченка, П.Грабовського, В.Чумака, історію українського театру. Автор кількох статей про У.Кармалюка. Упорядкував у співавторстві збірник документів «Устим Кармалюк» (К., 1948), до якого увів низку народних переказів, легенд, пісень у власних записах та записах Т.Шевченка, В.Боржковського, інших фольклористів.

10 110 років тому народився Кіндрат Альбінович Жуковський (10.10.1902, с.Дзюньків, нині Погребищ. р-ну, – 10.10.1937, похов. у Биківнян. лісі поблизу Києва), петрограф, учений-геолог, кандидат геологічних наук (1935). Працював в Інституті геологічних наук АН УРСР (Київ). Досліджував нерудні корисні копалини України. Детально описав родовища крейди, глини, пісків, пісковиків, фосфоритів, болотних залізних руд, покладів пірофілітних сланців, обґрунтував морський генезис пірофілітів. У вересні 1937 р. заарештований як учасник «антирадянської націоналістичної організації», у жовтні того ж року засуджений до розстрілу. Реабілітований 1956 р.

11 70 років від дня народження Володимира Олек-сандровича Яворівського (11.10.1942, с.Теклівка Крижопіл. р-ну), українського письменника, публіциста, відомого полі-тичного і громадського діяча з покоління шістдесятників. У 1964 р. закінчив Одеський державний університет ім.І.Мечникова (викладач української мови і літератури). Працював у редакціях газет, на радіо в Запоріжжі, сценаристом Львівського телебачення, літконсультантом, референтом Спілки письменників УРСР, зав. відділом прози і заступником головного редактора журналу «Вітчизна», головою НСПУ. Лауреат Державної премії УРСР ім. Т.Г.Шевченка (1984) за книгу «Вічні Кортеліси». Активний учасник процесу національно-демократичних перетворень в Україні. Народний депутат СРСР (1989-1991), народний депутат України кількох скликань. Один із засновників Народного Руху України. Автор книг оповідань і повістей: «А яблука падають...» (1968), «Гроно стиглого винограду» (1971), «З висоти вересня» (1984), книг публіцистики: «Крила, вигострені небом» (1975), «Тут, на землі» (1977), «І в морі пам’ятати джерело» (1980), «Право власного імені» (1985), «Що ж ми за народ такий?» (2001), романів: «Ланцюгова реакція» (1978), «Оглянься з осені» (1979), «Автопортрет з уяви» (1981), «А тепер – іди» (1983), «Марія з полином у кінці століття» (1987), «Вовча ферма» (2000), «День переможених» (2004). Член СЖУ (1969), СПУ (1971).

12 100 років тому народився Мирон Якович Меджибожський (12.10.1912, смт Муровані Курилівці – 1993, м.Маріуполь), доктор технічних наук, учений зі світовим ім’ям у галузі фізичної хімії сталеплавильних процесів, теорії і практики мартенівського і киснево-конвертерного виробництва сталі, професор (1963). Закінчив Донецький індустріальний інститут (1938), працював на металургійних заводах країни. З 1966 р. наш земляк викладав у Жданівському металургійному інституті (нині Приазовський державний технічний університет), якому віддав 27 років свого життя. Найбільш творчий період його діяльності припав на 60-80 рр. минулого століття. За цей час він отримав 20 авторських свідоцтв, 5 зарубіжних патентів, опублікував понад 400 наукових праць, в т.ч. 7 монографій і 3 підручники, за якими молоді металурги навчаються і понині. Учений – лауреат Державної премії УРСР (1978).

20 110 років тому народився Микита Андрійович Москальчук (20.10.1902, с.Очеретня Погребищ. р-ну – 14.11.1943, похов. у с.Паволоч Попільнян. р-ну Житомир. обл.), Герой Радянського Союзу. У 1941 р. закінчив Військову академію ім. М.В.Фрунзе. Учасник Другої світової війни з липня 1942 р. Воював на Центральному та Воронезькому фронтах. Звання Героя Радянського Союзу присвоєно за участь у боях під Києвом (посмертно).

• 80 років від дня народження Анатолія Івановича Григорука (20.10.1932, с.Махаринці Козятин. р-ну), українського письменника, перекладача. Закінчив філологічний факультет Київського університету (1956). Учителював, 10 років працював у видавництві дитячої літератури «Веселка», згодом – у редакції дитячого журналу «Малятко». Віршовані та прозові твори письменника друкувалися у колективних збірниках, дитячих журналах «Малятко», «Барвінок», «Соняшник», «Мурзилка», «Перець», «Київ». Він автор низки художніх перекладів романів, повістей, російських народних казок, дитячих пісень народів світу. Лауреат літературної премії ім. Наталі Забіли. Член СПУ (1987).

26 70 років від дня народження Григора Павловича Мовчанюка (26.10.1942, с.Чеснівка Хмільниц. р-ну), українського поета, перекладача, літературознавця. Закінчив слов’янське відділення філологічного факультету Львівського університету ім. І.Франка (1970). Друкуватися почав 1961 р. Працював у пресі, Вінницькому обласному краєзнавчому музеї. Мотиви і образи лірики поета – сучасне Поділля, праця і мир, материнство, пейзажі. Видав дослідження «Чеська ластівка «Просвіти» (1998), в якому розкриваються сторінки історико-літературних взаємин українських і чеських діячів періоду підготовки і виникнення товариства «Просвіта» в 1868 р. Член СПУ з 1985 р.

29 75 років від дня народження Ігоря Терентійо-вича Купріянова (29.10.1937, Вінниця), українського літературознавця і критика. Вищу освіту здобув у Луцькому педагогічному інституті (1957-1962). Був на педагогічній і комсомольській роботі у Вінниці. Потім навчався в аспірантурі Київського педагогічного інституту ім. М.О.Горького. Працював у Київському державному університеті ім.Т.Г.Шевченка, в 1989 р. переїхав до Запоріжжя, де в місцевому університеті організував і очолив кафедру українознавства. Досліджує окремі явища української і російської літератури XIX ст., історію їх взаємозв’язків. Член НСПУ (1995).

Цього місяця виповнюється:

• 75 років (1937) з часу заснування Вінницького акаде-мічного обласного театру ляльок (ВАОТЛ).
• 75 років (1937) з часу відкриття у Чернівцях нового Будинку культури.
• 30 років (1982) з часу заснування Вінницького філі-алу Української сільськогосподарської академії. Першим його директором був кандидат біологічних наук, старший науковий співробітник, доцент Борис Іванович Зрібняк (1982-1987). У квітні 1991 р. філіал реорганізовано у самостійний Вінницький сільськогосподарський інститут. У березні 2000 р. відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України на його базі створено Вінницький державний аграрний університет. До складу реорганізованого навчального закладу увійшли чотири коледжі, п’ять технікумів, три науково-дослідні господарства, що дало можливість створити умови для поєднання науки та виробництва. У 2002 р. між Вінницьким державним аграрним університетом і сільськогосподарським коледжем Пенсільванського університету США підписано угоду про співробітництво у галузі підготовки викладачів економічних дисциплін і обміну студентами. Враховуючи загальнодержавне і міжнародне визнання результатів діяльності Вінницького державного аграрного університету , його вагомий внесок у розвиток національної освіти і науки Указом Президента України (17.12.2009, № 1070) університету надано статус національного. На семи факультетах: агрономічному, менеджменту, механізації та електрифікації сільського господарства, обліку і аудиту, економічної кібернетики, технології виробництва та переробки продукції тваринництва, в інститутах та коледжах університету навчається біля 15 000 студентів. Навчально-виховний процес здійснюють 450 викладачів, з них докторів наук, професорів – 52, кандидатів наук, доцентів – 212. Серед науково-педагогічних працівників: 3 академіки УААН, 3 академіки міжнародної Академії наук Вищої школи, 15 член-кореспондентів інженерної Академії наук, член-кореспондент УААН. Вагомий внесок у розвиток навчального закладу за роки існування внесли його керівники. Першим його директором був кандидат біологічних наук, старший науковий співробітник, доцент Борис Іванович Зрібняк (1982-1987). Другим директором, а згодом ректором Вінницького сільськогосподарського інституту був кандидат історичних наук, доцент Анатолій Іванович Луценко (1987-1992). З липня 1992 р. по липень 2009 р. ВДАУ очолював кандидат технічних наук, професор, академік Академії наук вищої школи Леонід Павлович Середа, який за організаторські здібності та високий професіоналізм був удостоєний Почесного звання «Заслужений працівник освіти України» та нагороджений орденом «За заслуги ІІІ ступеня». З 14 липня 2009 р. ВНАУ очолює доктор економічних наук Григорій Миколайович Калетнік.
• 25 років (1987) відтоді, як відповідно до постанови № 328 Ради Міністрів УРСР від Вінницького обласного краєзнавчого музею виокремився художній відділ і став самостійним музеєм художнього профілю, нині Вінницький обласний художній музей. Постійнодіючу експозицію музею було відкрито у 1993 р., а у 2004 р. – її оновлено. Фонд нараховує майже 10 тис. предметів. В основі музейної збірки – приватні колекції, передані вінницькими шанувальниками мистецтва В.Коренєвим, Г.Брілігом та їх однодумцями, і націоналізовані мистецькі скарби з поміщицьких садиб, закритих церков, ліквідованих дореволюційних установ, сучасні твори живопису, колекції народного декоративно-ужиткового мистецтва (вишивка, ткацтво, кераміка, писанка, витинанка, різьбярство, гута, розпис), станкового народного живопису, народної ікони, скульптурна збірка, колекція порцеляни. У музеї створений «Салон мистецтв», який поєднує живопис і графіку з музикою та словом. На правах філії з 2005 р. існує Музей гончарного мистецтва ім. О.Г.Луцишина (вул. Кожедуба, 11) на території садиби заслуженого майстра народної творчості України Олексія Григоровича Луцишина. Щороку з експонатами музею знайомляться близько 150 тис. відвідувачів, для яких проводиться понад 2 тис. екскурсій.

Вінницький академічний обласний театр ляльок один з найстаріших професійних театрів ляльок України, створених у 30-х рр. ХХ ст. «Золотий ключик» – його неофіційна назва.

Для встановлення точної дати заснування театру на протязі багатьох років ведеться робота з пошуку нових фактів, пов’язаних з першими роками діяльності колективу. За новими неспростовними документами, які були виявлені у Державному архіві Вінницької області у 2008 р. встановлено рік створення театру – 1937. На жаль, вони стали відомими після виходу у світ книги Р.Коломійця «Золотий ключик до країни щастя» (2008), у якій дата народження театру пов’язана з днем відкриття першого театрального сезону – 10 жовтня 1938 р. Проте, окремі спектаклі відбувалися в театрі ще задовго до цього. Однією з перших прем’єр театру була вистава за мотивами української народної казки «Чарівні жорна». Автор п’єси – наш земляк Олекса Кундзіч, режисер – Вітольд Нейнбранд-Ковешко. Потім були: «Як мужик двох генералів прогодував», «Червоненька квіточка», «Казка про попа та наймита його Балду» і т.д.

Театр набирав сили, міцніла трупа, одна вистава змінювала іншу. Понад 50 років він існував як пересувний, крім Вінницької області обслуговував глядачів Хмельниччини й Тернопільщини, оскільки до 1970 р. був єдиним ляльковим театром на Поділлі.

Під час Великої Вітчизняної війни колектив призупиняє роботу. Майже всі перші працівники театру: Є.Дець, І.Канівець, Петляк, Гавриш, Радомислянський, К.Ребренюк – загинули, захищаючи Вітчизну.

З 12 березня 1945 р. починається відродження театру, який у цей знаходився у м.Жмеринці. Лише навесні 1949 р. трупа театру переїжджає до м.Вінниці. Репетиційна зала, художні майстерні, склад реквізиту та декорації, ляльки – все розміщувалося в кімнаті та господарських приміщеннях квартири головного режисера В.В.Шестака. У 50-х рр. театр знаходиться в художніх майстернях Вінницького міського парку культури і відпочинку.

1965 р. лялькарям надають приміщення по вул. Л.Толстого, 6, де театр знаходиться і нині. Відкриття у 1993 р. стаціонарної сцени ознаменувало новий етап у розвитку театру. Розширюються можливості використання різноманітних засобів сценічної виразності, підвищується рівень створення вистави. Глядачі отримують спеціально пристосовану глядацьку залу на 100 місць.

За 75 років здійснено понад 300 постановок за творами класичної та сучасної драматургії українських та зарубіжних авторів. Різноманітність художніх форм досягається у створенні різних видів ляльок, системами їх керування. Традиційними для театру є верхові ляльки – петрушка (рукавична лялька) та тростинна лялька, маски. А у 80-х рр. ХХ ст. виготовляються планшетні й паркетні ляльки, маріонетки. У театрі створюються ширмові вистави та вистави, у яких використовується гра акторів у засіб «живого плану» (не за ширмою). Репертуар формується з урахуванням вікової категорії глядачів, розмаїття тематики та жанрів. Актори грають вистави, що переходять з репертуару попередніх років і складають «золотий фонд» вітчизняного та світового мистецтва.

Більшість спектаклів створена художником-постановником П.П.Драчем, заслуженим працівником культури України А.І.Гладковою, головним художником театру Т.Н.Шабановою. Створення високопрофесійних якравих театральних постановок неможливе без участі художника-модельєра Т.Середенко та конструктора ігрових ляльок А.Молдована.

Серед кращих робіт театру: «Лісові друзі» В.Шестака, І.Ровінського (1946), «За щучим велінням» Є.Тараховської (1949,1985), «Сорочинський ярмарок» Юхвіда та Авваха за М.Гоголем (1955), «Майська ніч» М.Старицького за М.Гоголем (1959), «Боги, чорти, люди» Г.Усача (1970), «Котигорошок» Г.Усача (1972), «Веселе мишеня» Ю.Чеповецького, «Гноми доброї Білосніжки» Г.Усача (1990), «Золотий ключик» О.Борисової (1999), «Вовк та троє поросят» Г.Усача, С.Єфремова (1998), « Як Лисичка пташкою була» О.Кузьмина (2005), «Івасик-Телесик» О.Кузьмина (2006), «Попелюшка» (2011).

Історія театру тісно пов’язана з іменем відомого лялькаря України, члена УНІМА, заслуженого діяча мистецтв УРСР, заслуженого актора УРСР – Володимира Шестака, який майже 40 років свого життя присвятив театру, був актором, головним режисером та директором, започаткував найкращі традиції театру, створив власну систему навчання техніці ляльководіння («школа Шестака») відому серед вітчизняних лялькарів, виховав не одне покоління творчої молоді, які сьогодні працюють в театрах України та за кордоном: заслужений артист України, заслужений діяч культури Польщі Ю.Сікало, заслужений діяч мистецтв Росії В.Долгополов; народний артист України М.Захаревич.

Значний внесок у розвиток театру зробили директори: Петляк (1937-40), І.І.Чернов, К.Шереметкер, М.І.Мирошниченко, В.М.Чернего, І.Ф.Іванюшин, в.о. А.А.Шелудько, С.І.Олейник, І.Т.Масляєв; та головні режисери театру: В.Г.Нейбрандт-Ковешко (1937-40); І.Ф.Шуба, заслужений артист України В.М.Лісовий, заслужений артист України М.І.Ніколюк, народний артист УРСР А.М.Овчаренко.

Сьогодні керівництво театром здійснюють директор театру – заслужений працівник культури України Михайло Дмитрович Байдюк та головний режисер театру – заслужений діяч мистецтв України Олександр Володимирович Свіньїн.

У різні роки в театрі працювали наші земляки-письменники і драматурги. Театр став творчою лабораторією для драматурга Г.Д.Усача, 18 п’єс якого (т.ч. у співавторстві з С.Єфремовим, Ю.Чеповецьким) постановлено на сцені ВАОТЛ. У творчому доробку композитора заслуженого працівника культури України Р.Ц.Мархлевського – музика до багатьох вистав діючого репертуару театру.

Сьогодні трупа театру складається з 18 акторів, у театрі працюють 2 заслужених артисти України – О.Андрушко, М.Ніколюк, 2 заслужених працівника культури України, 1 заслужений діяч мистецтв України – О.Свіньїн.

ВАОТЛ – дипломант та лауреат багатьох міжнародних фестивалів та конкурсів, засновник Міжнародного фестивалю театрів ляльок «Подільська лялька» (1999). За 12 років проведено сім фестивалів, участь у яких взяли театральні колективи України, Росії, Білорусі, Болгарії, Польщі, Румунії, Грузії. Широка палітра гастролей театру: він гастролював в областях Україні, в Росії, Молдові, Польщі , Румунії.

Пройшовши нелегкий шлях свого становлення, творчий колектив Вінницького академічного обласного театру ляльок ніколи не зупиняється на досягнутому, знаходиться у постійному пошуку нових ідей, ініціює та реалізовує сучасні цікаві творчі проекти.

М.А.Шаповал, керівник

літературно-драматичної частини Вінницького академічного обласного театру ляльок

Література

Коломієць, Р. Золотий ключик до країни щастя / Р.Коло-мієць. – Вінниця: Книга-Вега, 2008. – 192 с.: іл.

Зонова, І. Вінницьку художницю знають у всьому світі. Її ляльки – у музеях України, Росії, Франції, Чехії, Румунії, Польщі: [про А.Гладкову – худож. Вінниц. обл. театру ляльок] / І.Зонова // 33-й канал. – 2006. – 9 серп. – С. 8.

Горбанський, П. «Папа Карло» создал более сотни теат-ральных спектакей: [про голов. реж. театру О.Свиньїна] / П.Гор-банський, І.Браверман // 20 хвилин. – 2006. – 17 серп. – С. 19.

Байдюк, М. Послухай казочку від ляльки...: [про обл. театр ляльок «Золотий ключик»] / М.Байдюк // Подолія. – 2006. – 12 верес.

Орлик, А. «Телесик» отримав гран-прі: [уперше в історії міжнар. фест. «Поділ. лялька» вінниц. вистава виборола найвищу нагороду] / А.Орлик // 20 хвилин. – 2007. – 19 трав. – С. 5.

Купецька, І. Театр ляльок – академічний: [Вінниц. театр ляльок «Золотий ключик» 13 груд. 2007 р. отримав звання академіч.] / І. Купецька // 20 хвилин. – 2007. – 14 груд. – С. 3.

Бахтін, О. «Золотий ключик» відчинив академічні двері: [про присвоєння Вінниц. театру ляльок звання академіч.] / О.Бах-тін // Вінниц. відом. – 2007. – 19 груд. – С. 7.

Лебедева, Т. Как оживают куклы: [про конструктора ляльок Вінниц. обл. академіч. театру ляльок «Золотий ключик» А.Молдавана] / Т.Лебедева // 20 хвилин. – 2008. – 7 квіт. – С. 6-7: фото.

Мельник, В. Вінницькому театру ляльок «Золотий ключик» – 70! / В.Мельник // Місто. – 2008. – 26 верес. – С. 27.

В театре кукол – игровые спектакли: [2 трав. у Вінниц. обл. академіч. театрі ляльок відбудеться муз. комедія «Як лисичка пташкою булла»] // 20 хвилин. – 2009. – 1-2 трав. – С. 23: фото.

Отправляемся к куклам на именины! // 20 хвилин. – 2009. – 13 берез. – С. 23: фото.

Сегеда, Ю. Ляльки мріють про новосілля: [у Вінниц. обл. академіч. театрі ляльок досі немає власн. приміщення] / Ю.Се-геда // Сіл. вісті. – 2010. – 12 листоп. – С. 2.

На Вінниччині відкрився VІІ Міжнародний фестиваль театрів ляльок «Поділ. лялька»-2011 // Независим. курьер. – 2011. – 18 трав. – С. 4.

Ткач, С. Музика Іоанна Баха підіграє «Попелюшці»: [у Вінниц. обл. театрі ляльок відкрився 74-й сезон постановкою «Попелюшка», яка на VІІ Міжнар. фест. театрів ляльок «Поділ. лялька»-2011 здобула третє місце] / С.Ткач // 20 хвилин. – 2011. – 30 верес.-1 жовт. – С. 22, 23: кол. фотогр.

Ткач, С. Вінницький театр ляльок буде навчати дітей правилам дорожнього руху: [під час перегляду казки-вистави «Небезпечні пригоди»] / С.Ткач // 20 хвилин. – 2011. – 28-29 жовт. – С. 23: кол. фотогр.

1 65 років тому народився Анатолій Іванович Ярмоленко (01.11.1947, м.Козятин), співак, керівник білоруського вокально-інструментального ансамблю «Сябри», народний артист Білорусії. Після повернення з військової служби потрапив до Білорусії, де з 1971 р. працював у Гомельській обласній філармонії. За його ініціативи у 1974 р. створюється ансамбль «Сябри», у перекладі на українську «Друзі». Понад 30 років він був беззмінним його керівником. З творчістю гурту познайомились глядачі Індії, США, Польщі, Німеччини, Фінляндії, Африки, Азії, Латинської Америки. У творчому доробку колективу понад 200 пісень та 20 платівок, з них 8 платівок-гігантів, у різних країнах випущено понад десяток компакт-дисків, безліч аудіокасет. Анатолій Ярмоленко, хоч і мешкає в Білорусії та пам’ятає свої корені. Час від часу приїздить на запрошення з концертами, як у столицю України Київ, так і рідне місто залізничників.

3 90 років від дня народження Василя Семеновича Колодія (03.11.1922, с.Куманівці Хмільниц. р-ну – лютий, 1992, м.Львів), українського поета. Учасник Другої світової війни, брав участь у партизанській боротьбі. По війні працював кореспондентом газети «Колгоспник України». 1951 р. закінчив філологічний факультет Львівського університету і працював викладачем Чортківського педагогічного училища. З 1955 р. працював у журналі «Жовтень», потім тривалий час у видавництві «Каменяр». Друкуватися почав з 1940 р. Автор цілої низки поетичних збірок, окремі його твори перекладені багатьма мовами народів світу. Член СПУ (1962).

7 65 років тому народився Михайло Васильович Миронюк (07.11.1947, с.Кам’яногірка Жмерин. р-ну), вчений у галузі математичних наук, кандидат педагогічних наук. Закінчив фізико-математичний факультет ВДПІ (1969), після чого викладав математику у школах Жмеринського, Немирівського та Шаргородського районів Віннницької області. Протягом 1975-1978 рр. працював асистентом кафедри вищої математики Хмельницького технологічного інституту. З грудня 1977 р. працює у Вінницькому державному педагогічному інституті: спочатку на посаді асистента, згодом ст. викладача кафедри алгебри і методики викладання математики. 1985 рр. закінчив аспірантуру Київського педагогічного інституту ім.М.Горького. У 1994 р. захистив кандидатську дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук. З 2000 р. працює доцентом на посаді кафедри алгебри та методики викладання математики доцент кафедри Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського. Автор понад 30 наукових праць з методики викладання математики, алгебри і теорії чисел.

8 110 років від дня народження Дмитра Євмено-вича Балацького (08.11.1902, м.Гайсин – 15.03.1981, м.Полтава), українського хорового диригента. 1929 р. закінчив Київський музично-драматичний інститут ім.М.В.Лисенка. Один із засновників і керівників Гайсинської хорової капели «Зірка». Був художнім керівником Київської державної капели бандуристів (1937-1938), Одеської, Полтавської філармоній, хормейстером ансамблю пісні і танцю УРСР у Києві. Митець – автор музики до пісні «Розпрягайте, хлопці, коней» (1918). М.Рильський присвятив йому вірш «Бетховен» (1932). Був арештований 1 вересня 1938 р. за «активне проведення антирадянської агітації, розповсюдження провокаційних чуток, участь у контрреволюційній організації», засуджений до ув’язнення в концентраційних таборах Казахстану терміном на 5 р. Д.Балацький був одним із небагатьох бандуристів, який під час допитів виявив неабияку мужність, не визнавши своєї вини і не обмовивши нікого зі своїх друзів і колег. 1939 р. подавав заяву на касацію вироку, яку було відхилено. Реабілітований 13 липня 1956 р.

• 85 років (1927) з часу заснування Вінницького літературно-меморіального музею Михайла Михайловича Коцюбинського. Експозиція розміщена в п’яти кімнатах меморіального будинку, де народився письменник. Різноманітні матеріали музею послідовно розкривають життєвий і творчий шлях письменника. В експозиціях та фондах зберігаються прижиттєві видання творів М.М.Коцюбинського та його сучасників, різноманітні критичні матеріали, книги відомих літераторів, подаровані музею. Представлено твори письменника за останні 70 років мовами різних народів світу. Становлять інтерес роботи художників, скульпторів, вироби народних майстрів, присвячені видатному земляку.
• 75 років від дня народження Віталія Костянтиновича Березінського (08.11.1937, с.Янів, нині с.Іванів Калинів. р-ну – 24.09.2011, м.Одеса), українського поета. Дитинство минуло в с.Райгороді Немирівського району.Своє творче життя пов’язав з Одесою: закінчив філологічний факультет Одеського університету ім.І.Мечникова (1961),працював у видавництві, на Одеській кіностудії, редактором на телестудії, відповідальним секретарем правління Одеської організації СПУ, викладав українську та зарубіжну культуру в Одеській національній академії харчових технологій. Автор низки збірок: «Повінь» (1962), «Силуети» (1970), «Кольори граніту» (1975), «Вітражі» (1979), «Автострада» (1981), «Слухаю море» (1983), «Запас висоти»(1986), «Поезії» (1989). У перекладі російською мовою побачили світ збірки поезій «Рождение солнца» (1987), «Настройщик пианино»(1989). Окремі твори поета перекладені також польською, болгарською, угорською та ін. мовами. Член СПУ з 1965 р.

10-13 90 років тому (1922) у Вінниці пройшов 1-й Губернський з’їзд страхових працівників Поділля. Цього року на Поділлі почалося впровадження системи державного соціального захисту робітників та державних службовців.

12 80 років тому народилася Інна Семенівна Мілякова (12.11.1932, м.Харків – 07.04.2005, м.Вінниця), педагог, заслужений учитель України. Закінчила історико-філологічний факультет Вінницького педагогічного інституту (1955). Педагогічну діяльність почала у дитячій трудовій колонії м.Вінниці. У зв’язку з ліквідацією цієї установи перейшла в середню школу № 4, де працювала на посаді вчителя української мови і літератури, вела велику громадську роботу. З 1967 р. була завучем-організатором позакласної виховної роботи у середній школі № 2, а з 1979 р. і до виходу на пенсію – заступником директора з навчально-виховної роботи у середній школі №. 32. І.С.Мілякова – «Відмінник народної освіти». Вона двічі обиралася делегатом профспілкових з’їздів працівників освіти, які проходили у Москві. Нагороджена багатьма грамотами.

13 275 років тому народився Ян (Йоахім) Прагтль (Прахтль) (13.11.1737, м.Відень – 17.06.1799, м.Браїлів, нині смт Жмерин. р-ну), український художник-монументаліст австрійського походження, автор розписів у костьолах Поділля. Зокрема, він виконав усі роботи по розпису Браїлівського кляштора, повністю розписавши стіни зсередини з каплицею та пристінком у фронтовій вежі в різноманітні історично-релігійні образи. Багато фресок було розписано із майстерно виконаним золотінням. Крім того, написав полотна для усіх вівтарів, а також 20 великих ікон у коридорах тринітарського кляштору. По закінченню розпису художник залишився у Браїлові, де й помер. Можливо, був похований у крипті кляштору.

16 65 років тому народився Володимир Петрович Прилипко (16.11.1947, с.Краскіно Хасан. р-ну Примор. краю, РФ – 21.08.2004, с.Ялтушків Бар. р-ну), археолог, краєзнавець, літератор. Народився в сім’ї військовослужбовця. З раннього дитинства жив у с.Ялтушкові Барського р-ну, а з 1965 р. – у Вінниці. Навчався у Вінницькому педагогічному інституті. З 1971 р. став науковим працівником Вінницького обласного краєзнавчого музею. В.П.Прилипко причетний до важливих в історії краю відкриттів: поховання сарматського царя 1 ст. н.е. (1984 р., с.Пороги Ямпіл. р-ну), курганів епохи бронзи (1986 р., с.Гордіївка Тростянец. р-ну). Відомий як поет, автор поетичних збірок «Лядова» (1995), «Старий сад» (1996), «Зелене сонце» (2002). Лауреат Подільської літературно-мистецької премії «Кришталева вишня» (1996), Всеукраїнської літературної премії ім. Михайла Коцюбинського (2003). Член СПУ з 1997 р.

19 80 років тому (1932) Вінницький обласний виконавчий комітет прийняв рішення про організацію обласного комітету радіомовлення. Мета – зосередження всієї справи радіомовлення на території області в обласному центрі та забезпечення безпосереднього й кращого керування нею. Отже, Вінницькому обласному радіо – 80 років.

20 90 років тому народився Вадим Клавдійович Олійник (20.11.1922, с.Велика Клітенка, нині Клітенка Хмільниц. р-ну – 05.04.1944, загинув, с.Дубове Ковел. р-ну Волин. обл.), Герой Радянського Союзу. У 1941 р. закінчив Бакинське училище зенітної артилерії. Відзначився в боях за звільнення Правобережної України. Загинув у бою на Волині. Похований у м.Ковель. 22 серпня 1944 р. посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

21 День народження Володимира Максимовича Перепелюка (21.11.1910, с.Боришківці Хмельниц. обл. – 03.07.2000, смт Вороновиця Вінниц. р-ну), українського кобзаря, фольклориста, письменника. Довгий час жив і працював у смт Вороновиця, де й похований. На вшанування пам’яті В.О.Перепелюка тут раз у два роки проводиться обласне свято кобзарського мистецтва «Струни вічності» (наступне відбудеться – у 2013 р.), а кожні 5 років у Вінниці проходить за такою ж назвою Всеукраїнський фестиваль. Проведення чергового Всеукраїнського фестивалю планується 2015 р.

• 110 років тому народився Віктор Гордійович Пивовар (21.11.1902, с.Борівка Чернівец. р-ну – 14.01.1945, Словаччина), Герой Радянського Союзу. Кадровий командир Червоної армії. На фронтах Великої Вітчизняної війни з 1941 р. Відзначився в боях за визволення Чехословаччини. У бою за населений пункт Мокранце (південно-західніше м.Кошіце, Словаччина) був важко поранений, помер від ран. 22 травня 1945 р. посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

22 90 років тому народилася Любов Леонтіївна Громашевська (22.11.1922, с.Шендерівка, нині Могилів-Поділ. р-ну – 21.04.2009, м. Київ), вчений-біохімік. Доктор медичних наук (1961), професор (1963), заслужений діяч науки УРСР (1983), лауреат Державної премії УРСР у галузі науки і техніки (1987), лауреат премії ім. О.Палладіна НАНУ (2001), кавалер Ордена князя Ярослава Мудрого 5-го ступ. (1997). Закінчила Київський медичний інститут (1943). Від 1949 р. працювала в Інституті епідеміології та інфекційних хвороб АМНУ (Київ), була головним редактором журналу «Лабораторна діагностика». Наукові дослідження: біохімічні патологічні зрушення в організмі під впливом лікарських речовин, метаболічні процеси в організмі тощо.

23 120 років тому народився Іван Софронович Хоменко (23.11.1892, м.Вінниця – 10.04.1981, о.Капрі, Італія), біблієзнавець і перекладач, священик Української греко-католицької церкви. Закінчив Вінницьку класичну гімназію, згодом учителював на Вінниччині. За Центральної Ради як знавець кількох європейських мов працював у Міністерстві закордонних справ УНР, головним чином у складі посольства у Відні. Навчався в Українській, а потім Грецькій колегіях, здобув звання доктора філософії. У зв’язку з хворобою перервав студії і 3.11.1940 р. був висвячений на священика. Після війни жив на острові Капрі. Тут він здійснив третій повний (римський) переклад Біблії українською мовою. Це був новий крок у відтворенні Слова Божого Українською мовою. Мовно-стилістичне редагування перекладу І.Хоменка здійснили І.Костецький, В.Барка, М.Орест. Біблія І.Хоменка неодноразово перевидавалася і використовується, головним чином, у греко-католицьких храмах як за кордоном, так і в Україні.

• День народження Родіона Андрійовича Скалецького (23.11.1899, с.Михайлівка, нині Бершад. р-ну – 22.03.1984, Київ), українського композитора, хорового диригента, фольклориста. Був організатором і керівником численних хорів на Вінниччині. З музичним світом обласного центру пов’язав майже 30 років свого життя. В Обласному будинку народної творчості керував секцією самодіяльних композиторів. З 1959 р. – відповідальний секретар Вінницького відділення Музично-хорового товариства України. Автор майже 600 пісень, переважно хорових. На вшанування пам’яті митця у Бершаді щорічно проводиться свято вокально-хорового мистецтва, присвяченого Р.А.Скалецькому. Його іменем у Вінниці названо вулицю.
• 90 років тому народився Кузьма Петрович Дерепа (23.11.1922, с.Плахо-Петрівка, нині Білокуракин. р-ну Луган. обл.), лікар-отоларинголог, доктор медичних наук (1968), професор (1968). Учасник Другої світової війни, має бойові нагороди. 1954 р. закінчив Вінницький медичний інститут (нині Вінницький національний медичний університет ім.М.І.Пи-рогова), де відтоді й працює. Протягом 1962-2002 рр. – завідуючий, від 2002 р. – професор кафедри ЛОР-хвороб. Основні напрями наукових досліджень: склерома, злоякісні пухлини ЛОР-органів, отосклероз.

27 60 років тому народився Володимир Андрійович Тимошенко (27.11.1952, с.Конатківці Шаргород. р-ну), учений-юрист, професор (2004), доктор юридичних наук (2006), генерал-лейтенант. У 1975 р. закінчив Вінницький державний педагогічний інститут. Докторська дисертація «Формування системи національної та міжнародної протидії сучасному наркобізнесу» (2006). Протягом 1979-1984 рр. працював молодшим оперуповноваженим, уповноваженим, старшим оперуповноваженим УКДБ по Вінницькій області. З 1984 р.

мешкає і працює у Києві. Служив в органах СБУ. Один із засновників і керівників підрозділів боротьби з корупцією та організованою злочинністю, зокрема з незаконним обігом наркотиків. Брав участь у законотворчій діяльності з питань контролю за наркотиками. Очолював Національну академію СБУ, обіймав посади першого заступника голови СБУ та керівника Антитерористичного центру при СБУ, Уповноваженого Президента України з питань контролю за діяльністю Служби безпеки України. З 16 червня 2011 р. на посаді глави Державної служби України по контролю за наркотиками. Автор 5 монографій, 2 підручників, біля 50 наукових статей з проблем боротьби з наркобізнесом, корупцією, відмиванням грошей, тероризмом, транснаціональною організованою злочинністю. Нагороджений орденом «За заслуги» (1996), багатьма медалями України, відмічений сертифікатами вдячності DEA США, Еквадору, Росії.

28 80 років тому народилася Зоя Зосимівна Чорна (28.11.1932, с.Стіна Томашпіл. р-ну), відома фольклористка, етнограф, майстер народної творчості, ткаля, виконавиця народних пісень.

Хочете вірте, хочете ні, а Вінницьке обласне радіо слухають аж у Фінляндії. Принаймні так стверджує радіолюбитель з тамтешнього містечка Тохмоярви Ярі Корхонен. І як підтвердження, надіслав аудіозапис однієї з радіопередач, яка в діапазоні ультракоротких хвиль, оминаючи кордони, долинула з Поділля до далекого Чухонського краю. І це своєрідна відповідь тим скептикам, які стверджують, що радіо в сучасному інформаційному просторі опинилося на задвірках, поступившись популярністю телебаченню та Інтернету. Ні, воно продовжує жити і говорити. До речі, як тлумачить словник Володимира Даля, «мовити» – означає не лише оголошувати, а й проповідувати, навчати, передбачати. Саме таку відповідальність і бере на себе колектив вінницьких радійників, черпаючи наснагу з багатющої творчої спадщини своїх попередників.

СТОРІНКИ ЛІТОПИСУ

АРХІВНА ВИПИСКА

Витяг із протоколу № 11-32

засідання президії Вінницького обласного виконавчого

комітету 19.11.1932 року

СЛУХАЛИ: ХІІІ. Про організацію обласного комітету радіомовлення.

З метою зосередження всієї справи радіомовлення на території області в даному обласному центрі та безпосереднього й кращого керування та розгортання її, Вінницький обласний виконавчий комітет

П О С Т А Н О В Л Я Є:

1. Організувати при президії облвиконкому обласний комітет радіомовлення в складі: Кошель О.М., Довгаль М.Г., Королін (Облзв’язку), Пахомов (Облвиконком), Нівець (Облпрофрада), Орлов (Обком ЛКСМУ) Радзько (Політ. від. ХVІІ корпус), Іщенко (Облнаросвіта), Козаченко (Облколгоспспілка), Румянцев (Облспоживспілка).

2. Проект положень, рекомендований від НКПТ СРСР «Про комітет радіомовлення» – затвердити, надавши комітетові право юридичної особи.

3. Затвердити головою комітету радіомовлення тов. Кошеля, першим заступником Короліна, другим тов. Довгаля М.Г.

4. Запропонувати комітетові негайно приступити до укомплектування апарату обласного радіомовлення та розгортання робіт.

За 80 літ життя в ефірі на обласному радіо виплекано чимало справжніх майстрів пера і мікрофона. Серед них знані в Україні письменники і поети Микола Рябий, Анатолій Бортняк, Леонід Пастушенко, Ніна Гнатюк, заслужені журналісти України Іван Волошенюк, Анатолій Степаненко, Олег Пасічник, Дмитро Педорук, Олександр Матвійчук, заслужений працівник культури України Неоніла Геркалюк, не відзначені державою, але досі шановані слухацькою аудиторією талановиті радіожурналісти Євген Київський, Наталя Шмельова, Тимофій Боборикін, Віталій Григор’єв, Євген Захар’яш, Володимир Конюк, Ліна Мельник, Володимир Мосійчук, Юрій Ковальов, Микола Прощерук, Наталя Столяр та багато-багато інших. То завдяки їм на всіх етапах розвитку Вінницьке радіо відлунювало правдою, щирим і відвертим словом. Навіть у важку годину тоталітаризму тут мужньо боролися за право відстоювати інтереси простих людей, формувати прогресивну громадську думку.

І ці традиції продовжує нинішнє покоління. Адже сьогодення вимагає від сучасних журналістів постійного вдосконалення, нових форм самовираження, а аудиторія хоче чути в ефірі особистість, а не лише сумлінного виконавця. До речі, нині колективом обласного радіо готується більше тридцяти різноманітних інформаційних та тематичних передач, розрахованих на різні категорії слухачів від, так би мовити, піонера до пенсіонера. Особливої популярності набули такі з них як «Подорожі в минуле», «Вектор», «Ескулап», «Громада», «Рампа», «Єдина родина», «І серця чистий звук», «Мир твоєму дому», «Соцзабез», «Політбюро», «А ми – такі», «Еврика», «Сонце імені твого», «Арена», «Світанкове село», «Кмітливчик» та інші. Чимало з них стали лауреатами і дипломантами різноманітних міжнародних та всеукраїнських телерадіофестивалів і конкурсів. Лише останнім часом почесні відзнаки на них здобули радіофільми і радіонариси, підготовлені Надією Чорною, Зоєю Тищенко, Ганною Дмитрук. Приємно і те, що заступник головного редактора Тетяна Шеремета здобула звання «Журналіст року», а її портрет у 2011 р. було занесено на обласну Дошку пошани «Праця і звитяга вінничан».

Переваги сучасного радіомовлення полягають у безпосередньому контакті зі слухачем. Тому у своїй практиці журналісти радіо все частіше переходять на роботу у живому ефірі. Суттєвої реорганізації зазнала тут служба інформації, яка покликана оперативно доносити всі найважливіші новини в житті краю і держави.

А ще радіо – то чудовий взірець культури мови. Воно прекрасне і тим, що дозволяє людям пізнати красу рідного слова, не виїжджаючи із сільської місцевості до столичних мистецьких центрів. Творці передачі «Просвіта» , що виходить на обласному радіо – мовознавці, письменники, освітяни – переконують слухачів, що мовна культура – це надійна опора у вираженні незалежної думки, щирих людських почуттів, справжнього патріотизму. Є на Вінницькому радіо і свій «Радіотеатр». Тут максимально поєднались можливості журналістики і акторського мистецтва. Щонеділі звучать в ефірі інсценізовані твори українських письменників, класиків світового масштабу у виконанні народних і заслужених артистів України Клавдії Барил, Нестора Кондратюка, Володимира Постнікова та інших акторів Вінницького обласного академічного українського музично-драматичного театру ім. М.Садовського.

Значно зміцнилася за останній період матеріально-технічна база радіо. Звукорежисери вже давно перейшли на комп’ютерний монтаж, а журналісти оснащені сучасними диктофонами. Відбулося оновлення фонотеки (заміна магнітної плівки на електронні носії), продовжується капітальний ремонт будинку радіо. На жаль, після льодової стихії у листопаді 2000р. Вінниччина майже повністю втратила мережу проводового радіо. Його відновленням «Укртелеком» практично не займався, а взяв курс на ефірне мовлення, що надто зменшило слухацьку аудиторію. Та все ж на Вінницькому радіо працюють оптимісти і сподіваються, що невдовзі вдасться розрубати тугий вузол проблем.

І ще такий факт. Дипломантом Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Степана Руданського за 2011 р. став творчий колектив сатирично-гумористичних радіопрограм «Здоровенькі були» та «І смішно, і грішно» (автор – Галина Кравчук). І це чергове підтвердження того, що Вінницьке обласне радіо, попри експансію сучасних інформаційних технології, залишається активним літописцем сучасного життя. Не вірите? Тоді налаштовуйте свої приймачі на частоти в діапазоні ультракоротких хвиль, як це зробили фінський радіолюбитель Ярі Корхонен та сотні тисяч мешканців Вінниччини і сусідніх з нею областей. Ефір кордонів не знає.

Матвійчук, О.Д., головний редактор

Вінницького обласного радіо

Література

Бортняк, А. Говорить Вінниця: [вірш] / А.Бортняк // Миле серцю Поділля: [збірник] / упорядкув. В.Сторожук. – Вінниця, 2006. – С. 39-40.

Волошенюк, І. Радіотеатр і Микола Сардаковський: [про радіотеатр на Вінниц. обл. радіо та його організатора Г.Кравчук] / І.Волошенюк // Вінниччина. – 2008. – 7 листоп. – С. 12: фото. – (Спец. вип. газ. «П’ятниця»).

Журналісти обласного радіо здобули перемогу на міжнародному конкурсі: [прогр. регіонал. телерадіоорг. «Україна єдина», що проходив в м.Одесі] // Панорама. – 2004. – 18 верес.

Її голос несе у світ позитив, а радіослухачі вважають другом улюблену ведучу – Галину Овсієнко: [про радіо-журналістку обл. радіо] // Вінниц. відом. – 2006. – 31 трав. – С. 5: фото.

Лосенко, В. Все починається з Чкалова, 15: [про кол. Центру техніч. експлуатації радіофікації, зокрема про Е.Лозінського – нач. підрозділу радіофікації Вінниц. філії ВАТ «Укртелеком»] / В.Лосенко // Вінниччина. – 2005. – 17 черв.: фото.

Машевцев, А. Вінницькому радіотеатру – 45: [про мистец. прогр. радіопередач обл. радіо «Театр перед мікрофоном»] / А.Машевцев // Вінниц. відом. – 2008. – 23 квіт. – С. 32.

Мельник, В. Територія мовчання: [на Вінниччині залишилися без першої прогр. укр. радіо біля десяти р-нів] / В.Мельник // Україна молода. – 2010. – 18 серп. – С. 9.

Мельник, В. Цирк без дроту: [про заміну на Вінниччині проводов. радіомовлення ефірним] / В.Мельник // Україна молода. – 2009. – 29 серп. – С. 7.

Мрачковська, Л. Радіо повертається на село: [про забезпеч. радіослухачів області радіоприймачами] / Л.Мрачковська // Робітн. газ. – 2004. – 17 груд.

Обласне радіо – 70 років: спогади / укл. О.Дмитрук. – Вінниця: Логос, 2002. – 72 с.

Пасічник, О. Гвардія обласного радіо: [про роки станов-лення ] / О.Пасічник // Вінниц. регіон. – 2007. – 20 берез. – С. 7.

Пасічник, О. Подолянка Вінницького телерадіо: [Л.Г.Коваленко, ген. дир. Вінниц. обл. держ. телерадіокомпанії] / О.Пасічник // Вінниччина. – 2006. – 30 черв. – С. 1.

Сегеда, Ю. Подвійне свято ВДТРК: [Вінниччина відзначає ювілей обл. радіо та телебачення] / Ю.Сегеда; фото В.Осьмушка // Вінниччина. – 2007. – 13 листоп. – С. 2.

Черній, О. Обласне радіо та ВДТ-6 – ювіляри: [до 75-річчя Вінниц. обл. радіо та 15-річчя телевізійн. каналу ВДТ-6] / О.Черній // 20 хвилин. – 2007. – 12 листоп. – С. 5.

Чорна, Г. Чарівний голос Неоніли Геркалюк: [про диктора Вінниц. обл. радіо Н.О.Геркалюк] / Г.Чорна // Вінниччина. – 2009. – 7 квіт. – С. 4: фото.

Зоя Зосимівна Чорна – відома фольклористка, етнограф, майстер народної творчості, виконавиця народних пісень, керівник народного аматорського фольклорно-етнографічного ансамблю «Русава» с.Стіна Томашпільського району, де вона й народилася 28 листопада 1932 р.

Закінчила Сороцький бібліотечний технікум (1952 р.). Понад 50 років життя присвятила культосвітній ниві. Завідувала бібліотекою у своєму рідному селі, згодом була вчителем співів у місцевій школі. 1970 р. вона створила аматорський фольклорно-етнографічний ансамбль «Русава» і керувала ним до 1998 р. У колективі зібралися люди різного віку, закохані в українську народну пісню. Від старожилів свого села фольклористка записувала і розучувала з однодумцями кращі зразки народно-пісенної творчості, які збереглися в селі, ансамбль став їх основним пропагандистом. У 1978 р. колективу ансамблю присвоєно звання «народний самодіяльний».

Фольклорно-етнографічний ансамбль здійснює велику концертну діяльність. Широка географія виступів колективу, серед них – в Будинку композиторів України на вечорі музичного фольклору «Народна музика Поділля», в Музеї побуту і архітек-тури України «Жниварські обряди». Колектив на чолі із З.З.Чор-ною брав участь у Днях боротьби за мир у Києві, відкритті Всесоюзної майстерні фольклорних колективів та І Міжнарод-ному фестивалі фольклору в Москві, Всесоюзному фестивалі народної творчості у м.Великий Устюг Вологодської області та Днях української культури в Молдавії – м.Дрокія, Міжнародному фольклорному фестивалі «Берегиня» у м.Луцьк, традиційному святі фольклору «Лесині джерела» у м.Новоград-Волинський, обласному святі фольклору ім. Г.Танцюри в Гайсині.

З.З.Чорна та колектив ансамблю нагороджені почесними грамотами, золотими медалями лауреата фестивалів і оглядів, телетурніру «Сонячні кларнети» та республіканського радіоконкурсу «Золоті ключі» (1980, 1985). Про творчу діяльність колективу та фольклористки знято телефільми: «Перлини душі народної» (УТ), «Времена года, времена жизни»(УТ), «У колі сім’ї» (Вінницьке телебачення «Іштар»). Сільські аматори брали участь у зйомках документального фільму «Михайло Коцюбинський». За багато років життя ансамблю його учасниками були майже 70 мешканців села.

Великий майстер і знавець народних пісень, етнограф, З.З.Чорна сама записала понад 500 пісень, серед них календарно-обрядові веснянки, купальські, жниварські, колядки, щедрівки; родинно-побутові, історичні, чумацькі. Вона здійснила повний запис «Весілля в с.Стіна» та обрядів «Народини», «Хрестини», «Входини», «Свят вечір» тощо. Багато уваги приділяє творенню сучасного пісенного фольклору. Так нею створено пісні «На Поділлі», «Ой, як збирався на війну я», «Їхали три брата на фронт воювати», «Балада про матір», «Пісня про Героя Радянського Союзу Гліба Кельбаса» тощо. Більшість записів фольклористки знаходяться у фондах обласного центру народної творчості. Готується до друку збірка пісень з репертуару ансамблю «Русава», записаних З.З.Чорною.

За ініціативи фольклористки у Томашпільському районі широко запроваджуються традиційні українські свята та обряди. За її сприяння 2000 р. у с.Стіна була проведена Всеукраїнська науково-дослідницька фольклорно-етнографічна експедиція, в результаті якої видано книгу «Одвічна Русава».

Велику увагу З.З.Чорна приділяє відродженню і збереженню народного одягу свого села. Нею зібрана колекція одягу – сорочки чоловічі та жіночі, весільне вбрання молодих; спідниці, свитки, взуття. Про велику цінність колекції говорить і факт передачі 10 костюмів до Вінницького обласного краєзнавчого музею. Народний костюм с.Стіна демонструвався на Міжнародній виставці в Японії.

Чорна З.З. і сама відома як народний майстер традиційного ткацтва. Нею створено цілий ряд робіт традиційного подільського ткацтва. Цю майстерність вона перейняла від своєї матері, Антоніни Фоківни. Її вироби – ткані доріжки, килими, верети, рушники – демонструвалися на обласних та всеукраїнських виставках декоративно-прикладного мистецтва.

Зоя Зосимівна завжди ділиться своїм багатим досвідом з аматорськими колективами області, фольклористами, часто виступає на обласних семінарах, лабораторіях, обласних та Всеукраїнських фольклорних конференціях. Вона удостоєна відзнаки Міністерства культури і мистецтв України «За багаторічну працю в галузі культури» (2003) та нагороджена Почесною Грамотою Кабінету Міністрів України.

Гарбулинська Т. Є.,

провідний методист з фольклору

ВінницькогоОЦНТ

Література

Андрущенко, В. П’ятсот пісень Зої Чорної / В.Андрущенко // Вінниччина. – 1997. – 27 груд.

Зіневич, О. Співучі голоси «Русави» / О.Зіневич // Сіл. вісті Вінниччини. – 2000. – 28 серп.

Цвігун, Т. Подвижниця / Т.Цвігун // Подолія. – 2002. – 13 груд.

Мізяківський, О. Фольклорна «Русава» і для військових цікава: [про фольклор. ансамбль с.Стіна Томашпіл. р-ну] / О.Мізя-ківський // Армія України. – 2003. – 22 берез. – С. 4.

Цвігун, Т. Чорна Зоя Зосимівна / Т.Цвігун // Вінниччина фольклорна: довідник / ОЦНТ. – Вінниця, 2004. – С. 84-86: фото.

Гальчак, С. Чорна Зоя Зосимівна / С.Гальчак // Краєзнавці Вінниччини: Біографії. Бібліографія / С.Гальчак. – Вінниця, 2005. – С. 204-205.

Дмитришена, О. Фольклористка, етнограф: [про творч. шлях З.Чорної з с.Стіна Томашпіл. р-ну] / О.Дмитришена // Він-ниччина. – 2007. – 16 січ. – С. 4.

Брендуляк, В. «Русаву» знає вся Україна: [нар.-етногр. ансамбль с.Стіна Томашпіл. р-ну] / В.Брендуляк // Вінниччина. – 2008. – 13 трав. – С. 3.

Фольклорний гурт «Русава»: [фото] / А.Ф.Завальнюк // Українські літні обряди та пісні: навч. посіб. з муз. фольклору та етногр. / Завальнюк, А.Ф. – Вінниця, 2008. – С. 291.

Пісенна «Русава»: [про фольклорно-етногр. ансамбль «Русава»] // Вінниччина. – 2009. – 2 жовт. – С. 9: фото. – (Спец. вип. газ. «Хочу все знати»).

Чорна Зоя Зосимівна // Народні майстри Вінниччини: довідник. – Вінниця, 2009. – С. 109.

Пірус, Т. Жива легенда Стіни / Т.Пірус // Світлиця. – 2010. – № 2. – С. 9: фото.

Залюбівська, В. Піснями Русава хлюпоче: [кн. під такою назвою вийшла у вид-ві «Віндрук», де зібрані пісні с.Стіна] / В.Залюбівська // Томашпіл. вісн. – 2010. – 7 лип.

Цієї осені виповнюється:

• 100 років від дня народження Багаутдіна Мітарова (1912, с.Кандик, тепер Хівського р-ну Дагестану – 12.01.1944, с.Нарцизівка Липовец. р-ну, похований у братській могилі в м.Липовець), табасаранський поет (Дагестан). Учителював, був директором школи в рідному аулі, працював редактором видавництва в Махачкалі. Учасник Другої світової війни, воював на Вінниччині, загинув під с.Нарцизівка Липовецького району. На його могилі в м.Липовець встановлено меморіальну дошку. На Вінниччині перебував брат Б.Мітарова, який відтворив його образ в поемі «Квіти на граніті» та «Баладі про старшого брата».

5-6 80 років тому (1932) відбувся І обласний з’їзд винахідників Вінниччини, у якому взяли участь понад 60 делегатів. Початок винахідницького руху в області.

6 75 років тому народився Станіслав Йосипович Ткаченко (06.12.1937, м.Донецьк), фахівець у галузі теплоенергетики, доктор технічних наук (1988), професор (1989). У 1962 р. закінчив Київський технологічний інститут харчової промисловості. У Вінницькому національному технічному університеті працює з 1962 р. До 1968 р. працював асистентом, старшим викладачем, у 1968 р. був обраний доцентом кафедри енергетики, виконував обов’язки завідувача кафедри, працював деканом вечірнього факультету. С.Й.Ткаченко вніс великий вклад у реформування Вінницького філіалу Київського політехнічного інституту у самостійний вищий навчальний заклад – Вінницький політехнічний інституту (ВПІ), а згодом – Вінницький національ-ний технічний університет (ВНТУ). Під його керівництвом аспірантами і пошукачами підготовлено та успішно захищено 12 кандидатських дисертацій. Вчений опублікував понад 350 наукових праць, серед яких 5 монографій, 1 підручник з грифом МОН України, 24 навчальних посібників та понад 30 авторських свідоцтв і патентів. Має звання Заслужений працівник народної освіти України (1999).

• 75 років від дня народження Георгія Яковича Шкляревського (06.12.1937, Вінниця), українського кінорежи-сера, заслуженого діяча мистецтв України (2002). Закінчив Львівський державний медичний інститут (1960) і Київський державний інститут театрального мистецтва ім.І.Карпенка-Карого (1967). Працював у Львівському медінституті. З 1967 р. – режисер «Укркінохроніки». Створив низку кінострічок, окремі з яких відзначені різними преміями. З 1998 р. митець – викладач Інституту кіно і телебачення Київського національного уні-верситету культури і мистецтв. Член Національної спілки кіне-матографістів України.

12 90 років тому народився Андрій Романович Дудник (12.12.1922, с.Лозова Шаргород. р-ну – 01.06.1987, там само), військовик, повний кавалер ордена Слави (1944, двічі 1945). Учасник Другої світової війни. В армії та на фронті від 1944 р. Відзначився під час боїв на території Румунії, Угорщини, Польщі, Німеччини та Чехословаччини як командир групи розвідників. 1947 р. демобілізований.

13 135 років від дня народження Миколи Дмитровича Леонтовича (13.12.1877, с.Монастирок, нині Немирів. р-ну –

23.01.1921, с.Марківка, нині Теплиц. р-ну), українського композитора, хорового диригента, педагога, фольклориста. На вшанування пам’яті видатного земляка у Тульчині щорічно проводиться районне свято вокально-хорового мистецтва. Раз на 5 років у жовтні-грудні проходить обласне свято хорового мистецтва «Співає Поділля», яке присвячується пам’яті М.Д.Леонтовича. У Вінниці запроваджено новий мистецький проект – фестиваль хорової музики «Асамблеї Леонтовича». Традиційні вечорниці на пошану композитора щорічно у грудні проводяться в музеї-квартирі М.Леонтовича у Тульчині.

• 75 років від дня народження Андрія Йосиповича Лучка (13.12.1937, с. Малі Низгірці Житомир. обл. – 02.02.2009, м.Вінниця), фахівця бібліотечної справи, колишнього директора Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва (1974-1999), заслуженого працівника культури УРСР (1987).

14 90 років тому народився Андрій Григорович Цимбалюк (14.12.1922, с.Багринівці Літин. р-ну – 03.10.1943, с.Григорівка Канів. р-ну Черкас. обл.), Герой Радянського Союзу. В Червоній армії з 1943 р. Воював на Західному і Воронезькому фронтах. Відзначився у боях за Дніпро. Загинув 13 жовтня 1943р. при форсуванні Дніпра. Звання Героя Радянського Союзу присвоєно посмертно 10 січня 1944 р.

• 80 років тому народився Наум Семенович Калиновський (14.12.1932, м.Вінниця – 09.05.2011, Німеччина), музикант, скрипаль, засновник музичної династії Калиновських, заслужений артист України (1996). 1953 р. закінчив Київське державне музичне училище ім.Г.Глієра (клас професора А.Лисаковського), у 1973 – Львівську державну консерваторію ім. М.Лисенка. З 1963 по 1998 рр. Н.С.Калиновський працював у Вінницькому музичному училищі ім.М.Леонтовича, працював викладачем струнного відділу. Протягом 1964-1991 рр. брав активну участь в артистичній діяльності у складі фортепіанного тріо. З 1979 р. пропагував камерну музику у складі струнного квартету, який зробив вагомий внесок у розвиток музичної культури Вінниччи-ни. У 1990 р Н.С.Калиновський та його син С.Н.Калиновський були одними із засновників унікального в Україні фортепіанного квартету «Аркона». 1998 р. сім’я емігрувала до Німеччини.

15 70 років від дня народження Олега Карповича Довбощука (15.12.1942, с.Брицьке Липовец. р-ну), живописця, графіка, художника-оформлювача. Працював оформлювачем на підприємствах Вінниці. Учасник (від 1974) багатьох мистецьких виставок. Роботи зберігаються у Вінницьких обласних краєзнав-чому та художньому музеях, музеї Вінницького політехнічного університету.

16 30 років тому (1982) Постановою Ради Міністрів УРСР № 16 від 16 грудня ц.р. затверджено створення на території Козятинського лісництва Державного ботанічного заказника республіканського значення урочища «Сестринівська дача». Він має загальну площу 48 гектарів, в тому числі 0,3 га займають просіки і 2,0 га – болота. Мета ботанічного заказника – збереження грабової ділянки, в трав’янистому покрові якої зростають черевички зозулині, любка дволиста – орхідеї, що занесені до «Червоної книги України».

22 День народження Насті Андріанівни Присяжнюк (12.12.1894, м.Погребище – 08.06.1987, там само), педагога, фольклористки, етнографа, краєзнавця. У 20-ті роки ХХ ст. розпочала систематичну фольклористичну роботу: записала погребищенське весілля з усіма обрядами і піснями (650 пісень), зібрала сотні пісень інших жанрів. Підсумком її творчої праці став збірник «Пісні Поділля» (1976). Значну кількість записів Н.Присяжнюк опублікувала у різних томах серії «Українська народна творчість». Щорічно в Погребищенському районі проводиться свято фольклору «Світанки над Россю», яке присвячується пам’яті видатної землячки.

23 210 років тому народився Тимко (Томаш) Падура (23.12.1802, Іллінці – 10.09.1871, м.Козятин, похов. у с.Махнівці, тепер с.Комсомольське, поблизу м.Козятина), український і польський поет. Вчився у парафіяльній школі в Іллінцях, Вінницькій гімназії. Мав зв’язки з декабристами, перебував під слідством у їх справі, виступав проти монархічного ладу і кріпосницької системи. Взяв участь у польському повстанні 1830-1831 рр. Писав переважно українською мовою. Захоплювався українською усною поетичною творчістю, народною музикою, козацькою історією України. Найповнішим виданням українських і польських віршів поета є книга «Письма Тимка Падури» (1874, Львів).

26 150 років від дня народження Семена Яковича Надсона (26.12.1862, м.Петербург – 31.01.1887, м.Ялта (похований у Петербурзі)), російського поета. Навчався у Київській гімназії (1870-1872), закінчив Павловське військове училище в Петербурзі (1882). Хворів на сухоти. З метою лікування і на запрошення графині Ю.С.Пащенко перебував у с.Носківці (нині Жмерин. р-ну) з вересня 1885 по червень1886 рр. Це був плідний період його творчості. Підтримував листовний зв’язок з письменницею М.В.Ватсон, родом з Поділля, опублікував рецензію на роман «З безповоротного минулого» («І один у полі воїн») Г.Мачтета. Одна з кімнат музею історії с.Носківці присвячена Семену Яковичу Надсону.

Андрій Йосипович Лучко народився у селянській родині. Дата народження, яка припала на свято Андрія Первозванного

(13 грудня), якраз і вплинула на вибір батьками імені своєму сину. Ім’я повністю відповідало його характеру (в перекладі з грецького – «мужчина», «мужній»), а ще Андрії – чесні, справедливі, вміють захистити інтереси людей, а також свої власні. Власники цього імені, як правило, вперті і наполегливі при досягненні поставленої мети, спроможні тверезо прорахувати обстановку. Таким і був А.Й.Лучко – небайдужий, енергійний, напористий, надзвичайно працездатний, вмілий організатор, високого рівня професіонал своєї справи, що дало змогу йому керувати чверть століття такою потужною установою, як обласна наукова бібліотека. Але повернімося назад, у дитинство Андрія Йосиповича...

З 1946 р. він навчався у початковій школі, що знаходилася в рідному селі, семирічку закінчував у сусідньому селі Ярославка, а середню освіту здобував у м.Козятині. Відзначався з дитинства гарними успіхами у навчанні та великою любов’ю до книги.

Це і визначило його подальшу життєву та професійну долю. Трудову діяльність розпочав у Великочернятинській приклубній бібліотеці Калинівського району Вінницької області, у якій працював протягом 1955-1957 рр. Зрозумівши, що саме це його покликання, 1957 р. вступив до Харківського державного бібліотечного інституту (тепер Харківська державна академія культури) на бібліотечний факультет, який з відзнакою закінчив у 1961 р. Навчаючись в інституті, брав активну участь у громадському житті закладу, три роки був секретарем комсомольського бюро факультету. За успішне навчання отримував підвищену стипендію.

Перебуваючи з групою своїх однокурсників на практиці у Вінницькій державній обласній бібліотеці ім.К.А.Тімірязєва (тепер обласна універсальна наукова), зарекомендував себе найкращим чином. Здібного, енергійного, активного хлопця не можна було не помітити і не оцінити. Тому, тодішній директор, Герой Радянського Союзу І.М.Філіповський, який дбав за оновлення кадрового потенціалу закладу професійними, перспективними кадрами, запросив його на роботу. Перша посада, яку А.Й.Лучку довірили, була головний бібліотекар по координації, згодом з січня 1965 р. він був переведений на посаду завідувача науково-методичного відділу обласної бібліотеки.

Методична допомога бібліотекам області у цей період значно активізувалася. Під керівництвом науково-методичного відділу до цієї роботи широко залучалися провідні фахівці всіх структурних підрозділів бібліотеки за відповідними напрямками діяльності. За всіма районами були закріплені куратори з числа найбільш досвідчених працівників бібліотеки. З бібліотекарями області проводилися різноманітні семінари, практикуми, стажування, набувала значення активного робочого органу науково-методична рада, на засіданнях якої розглядалися питання, пов’язані з науковою, організаційною, виробничою діяльністю, а також обговорювалися перспективні і поточні плани роботи, питання стану роботи бібліотек області. Основна ж увага обласним методичним центром приділялася розвитку і впорядкуванню мережі бібліотек. За активної участі Андрія Йосиповича було розроблено «Зведений перспективний план упорядкування і розвитку сітки масових бібліотек Вінницької області на 1968-1975 рр.». Можна перелічувати чимало оригінальних ідей та проектів, зініційованих та реалізованих Андрієм Йосиповичем спільно з однодумцями, керівництвом та колективом обласної книгозбірні.

1961 р. у співавторстві із заступником директора з наукової роботи бібліотеки Г.К.Смаглом, А.Й.Лучко підготував поради бібліотекарям «Бібліотека – колгоспному виробництву», а далі – були десятки видань, публікацій на сторінках як місцевих часописів, так і загальноукраїнських та союзних професійних журналів і наукових збірників. Найчастіше ж друкувався у журналі «Соціалістична культура», де, зокрема, за статтю «Фах чи покликання?» здобув особливу винагороду – поїздку у Ленінград. Статті Андрія Йосиповича вирізнялися свіжістю думки, високим професіоналізмом, сміливістю у піднятті проблем бібліотечної галузі.

1968 р. А.Й.Лучка запросили на посаду начальника культосвітніх установ, заступника начальника обласного управління культури, де він опікувався бібліотечними, клубними та музейними закладами області.

В 1974 р., у зв’язку з виходом на пенсію І.М.Філіповського, Андрій Йосипович обіймає посаду директора «Тімірязєвки». Рівно чверть століття очолював він цей цікавий творчий колектив, аж до виходу у 1999 р. на пенсію. Було чимало здобутків на цьому нелегкому шляху, були й невдачі та розчарування, нерозуміння керівництва області, але він умів не тільки вистояти у будь-якій складній, навіть критичній ситуації, але й згуртувати і повести за собою колектив. Якраз у цей період найбільше розкрився його талант креативного менеджера, говорячи сучасною термінологією, людини відданої справі, вимогливої до себе та підлеглих. За час його керівництва діяльність книгозбірні наповнилася новим змістом, вона продовжувала займати передові позиції з багатьох напрямків роботи.

Вагомий його внесок у розвиток не лише обласної наукової бібліотеки, але й книгозбірень Вінниччини. Це – проведення централізації бібліотечної мережі, посилення інформаційно-бібліографічного обслуговування спеціалістів народного господарства, особливо агропромислового комплексу, культури і мистецтва краю. Найважливішими здобутками за роки його директорства, як відмічав сам Андрій Йосипович, –

це переведення працівників на першу групу з оплати праці, здобуття бібліотекою статусу державної та універсальної, що дало змогу відкрити додаткові спеціалізовані відділи, а особливо значне розширення 1990 р. її приміщення.

А.Й.Лучко умів бачити перспективу, намагався йти не лише в ногу з життям, але й випереджати час, щоб бібліотека, бібліотечна справа не залишалися на узбіччі. Разом з групою ентузіастів – працівників бібліотеки та прогресивно налаштованою інтеліген-цією він вперше на Вінниччині започаткував Стусівські читання. Перелік добрих справ, які здійснив разом з очолюваним ним колективом А.Й.Лучко за чверть століття, можна продовжувати.

Перебуваючи на заслуженому відпочинку, Андрій Йосипович не полишав зв’язків з бібліотекою, він переймався її роботою, давав цінні поради молодим фахівцям, іноді й піддавав критиці певні недоліки в роботі колективу. У ході підготовки до 100-річчя з часу заснування обласної наукової бібліотеки ім.К.А.Тімірязєва, став членом редакційної колегії та взяв активну участь у написанні монографії «Вінницька ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва в контексті історії та інноваційному поступі сьогодення», яка побачила світ у кінці 2007 р. та отримала схвальну оцінку науковців, керівництва та колег не лише області, але й всієї України.

За свою багаторічну, сумлінну працю, високий профе-сіоналізм А.Й.Лучко відзначений багатьма нагородами – це численні Почесні грамоти різного рівня – обласного, всеукраїнського та союзного. У 1971 р. він отримав медаль «За доблестный труд», 1975 – «За активну участь в охороні пам’ятників Великої Вітчизняної війни», 1981 – орден «Знак Почета», 1987, до 50-річчя від дня народження, йому було присвоєно почесне звання «Заслужений працівник культури України», а до 100-річчя заснування бібліотеки, у 2007 р. його нагороджено Грамотою Верховної Ради України.

Та, на превеликий жаль, невблаганна смерть на 72-му році, обірвала життя А.Й.Лучка.

Якою б справою Андрій Йосипович не займався, він віддавався їй сповна. Найбільше цінував у людях чесність, принциповість, професіоналізм. На його думку, потрібно бути таким фахівцем, щоб твою професію ніколи не піддавали сумнівам. І ще вважав, що в житті треба перемагати розумом.

Література

Вінницька ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва в контексті історії та інноваційному поступі сьогодення: монографія. – Вінниця, 2007. – 311 с. – Зі змісту: [Про А.Й.Лучка]. – С.102, 105, 106, 111, 117, 118, 140, 165, 193, 195, 196, 208, 209, 215, 227, 234, 239, 241, 243.

Лучко, А. Варварство і шляхетність / А.Лучко // Культура і життя. – 1908. – 11 лют.

Лучко, А. «Вшановуємо її велич – Книгу»: [інтерв’ю] / А.Лучко; розмову вела Є.Станіславська // Подолія. – 1998. – 29 верес.

Лучко, А. Фундатори: (розповідь колиш. дир. ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва про б-ку, її історію та працівників напередодні 100-літнього ювілею закладу) / А.Лучко // Вінниччина. – 2005. – 13 груд. – С. 3.

Лучко, А. Перемогти своїм розумом: [інтерв’ю з колиш. дир. ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва з нагоди його 70-річ. ювілею)

/ А.Лучко, розмову вела А.Трошкова // Вінниччина. – 2007. – 14 груд. – С. 6: фото.

П.І.Цимбалюк, заступник директора

Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва

Цього місяця виповнюється:

• 110 років (1902) відтоді, як мінеральну воду «Регіна», джерело якої знаходиться за три кілометри від с.Житники Мурованокуриловецького району, на кулінарній виставці у Варшаві прирівняли до відомих на той час у Європі мінеральних вод «Аполінаріс», «Билінер», «Гісгюблер» і удостоїли Похвального листа відділу прохолодних напоїв. Цілющі якості «Регіни» були виявлені в кінці ХІХ ст. У 1898 р. почався розлив цієї води безпосередньо на джерелі, а 1961 р. був введений в дію завод по її розливу в смт Муровані Курилівці. Нині це – Відкрите акціонерне товариство «Мурованокуриловецький завод мінеральної води «Регіна», яке входить до складу Корпорації «Прем’єр-фінанс», очолюваної відомим в Україні підприємцем В.С.Продивусом. За більш, ніж 100-річну історію мінеральна вода неодноразово була відзначена багатьма вітчизняними та міжнародними нагородами.
• 40 років (1972) з часу заснування Вінницької картографічної фабрики, нині ДП «Державна картографічна фабрика». Це відоме в Україні підприємство з виготовлення поліграфічної продукції. Нині підпорядковується Державній службі геодезії, картографії та кадастру Міністерства охорони навколишнього природного середовища України. За радянських часів фабрика була провідним картографічним підприємством СРСР і забезпечувала географічними картами всю країну. Нині підприємство виготовляє картографічну, книжково-журнальну, бланкову продукцію, документи суворої звітності; працює над розширенням асортименту видань власної розробки: рельєфних карт і різноманітних сувенірних глобусів; виконує значні обсяги робіт з виготовлення підручників для вищої та середньої школи; співпрацює з такими видавничими центрами, як «Освіта», «Генеза», «Грамота», «Атіка», «Методика», «Юридична думка», «BHV» (Київ); «Нова книга», «Теза» (Вінниця) та ін. Серед видань, у виготовленні яких брала участь картографічна фабрика, – Атлас української мови, книга «Україна – козацька держава», Національний атлас України та ін.
• 35 років (1977) з часу відкриття у с.Марківка Теплицького р-ну Музею відомого українського композитора, хорового диригента, педагога, громадського діяча М.Д.Леонтовича (1877-1921) з нагоди 100-ліття від дня його народження. Ініціювали створення Музею мешканці сіл Марківки і Степанівки Теплицького р-ну в 1969 р. Фондова колекція нараховує близько 700 предметів. Щороку музей відвідують майже 1,7 тис. осіб.

Алексєєв С.П. 79

Бабак-Рябчинська Ю.П. 50

Бабчук Е.А. 100

Байдюк М.Д. 53

Балацький Д.Є. 186

Беліни-Кенджицький Ю. 154

Березінський В.К. 187

Бертьє Д.С. (Ліфшиць) 105

Бєляєв І.І. 129

Бируля О.К. 77

Білінський М.І. 49

Болюх Б.О. 121

Бондар М.О. 144

Бондар М.П. 55

Брацлавський Н. 8

Булат В.А. 120

Бурбело М.Й. 56

Бурдейний А.П. 60

Васюта С.Т. 151

Верещагін Ф.Г. 102

Винокурова Ф.А. 52

Вініковецький С.Я. 103

Вітвіцький С. 155

Власійчук Д.І. 60

Воловик В.П. 132

Воронцов М.О. 81

Галицький Г.Д. 9

Гембицький Т.Г. 48

Герасимчук А.В. 98

Гетьман О.І. 158

Гнатюк Н.Ю. 76

Головатюк П.Й. 61

Гонько І.П. 86

Гордієнко В.П. 146

Гославський М. 174

Гоцуляк Є.О. 145

Грель І.М. 122

Григорук А.І. 176

Гриньов В.Ф. 122

Громашевська Л.Л. 190

Грубий Т.О. 12

Гудзевич А.В. 84

Гудзій М.К. 98

Гудима А.Д. 131

Гулин П.А. 122

Гуцало Є.П. 47

Давидзон Я.Б. 62

Дерепа К.П. 190

Дехтяр І.Я. 73

Дзюбко І.С. 127

Діденко В.І. 55

Добринська Н.В. 105

Довбощук О.К. 205

Довгань К.А. 11

Домбро́вський О.Г. 127

Драк М.І. 159

Дубицький Н.М. 55

Дубовий В.М. 79

Дудкевич Д.К. 47

Дудник А.Р. 204

Дудник В.Ю. 83

Єльцова В.П. 46

Єрофеїв І.Ф. 174

Жуковський К.А. 175

Забаштанський В.О. 174

Заболотний Г.М. 45

Завальнюк А.Ф. 85

Заянчківський

(Заїнчківський) Д.П. 145

Звірик А.П. 79

Зоря Ю.П. 159

Зуїха Я. (Я.М.Сивак) 71

Інгульський П.М. 129

Йолтуховський М.П. 44

Кабалюк М.Т. 103

Калиновський Н.С. 205

Калитко С.Л. 147

Кармалюк У.Я. 72

Карпеко В.К. 61

Квочур А.М. 82

Кирилюк Є.П. 76

Кізімова О.Г. 62

Климчук В.В. 132

Клочко В.І. 131

Ковальчук О.М. 128

Ковбасюк А.Д. 13

Колесник С.П. 57

Колодій В.С. 185

Кондратюк Н.П. 80

Коряк В.М. 48

Косаківський В.А. 52

Косач-Кривинюк О.П.

(Олеся Зірка) 121

Коцюбинський М.М. 156

Кочерга А.І. 127

Кубов Г.П. 102

Кузьмін Т. 151

Кукуруза Ю.П. 78

Купріянов І.Т. 177

Кухарчук В.В. 157

Лациба В.П. 74

Левицький А.І. 49

Леонтович М.Д. 204

Липківський І.В. 152

Лисенко А.Г. 82

Литвиненко-Вольгемут М.І. 58

Літинський М.-Н. 9

Лернер Р.Я. 12

Луцишин О.Г. 159

Лучко А.Й. 204

Маківчук Ф.Ю. 153

Макклер (Міклер) Д. 145

Маркович О.В. 56

Мачтет Г.О. 156

Меджибожський М.Я. 176

Мілякова І.С. 188

Мітаров Б. 202

Миронюк М.В. 185

Мовчанюк Г.П. 177

Мороз В.М. 54

Мосендз Л.М. 146

Москаленко К.С. 100

Москальчук М.А. 176

Надсон С.Я. 206

Наконечний В.А. 72

Наніїв П.І. 53

Нарушевич В.В. 148

Нарушевич М.Ф. 104

Нейман Ч.Г. 9

Ніщинський П.І. 157

Новаківський О.Х. 74

Овчаренко А.М. 80

Огієнко І.І. 49

Одудько Т.Р. 158

Олійник В.К. 189

Падура Тимко (Томаш) 206

Перебийніс П. 120

Перепелюк В.М. 189

Пивовар В.Г. 190

Плотянський П.Т. 52

Потупейко М.М. 147

Прагтль

(Прахтль) Я. (Йоахім) 188

Прилипко В.П. 188

Присяжнюк Н.А. 206

Ракушка-Романовський Р.О.

(псевдоніми: Ракушенко,

Рікушченко, Ракушчина,

Рокушко) 7

Руданський С.В. 45

Руденко М.О. 58

Савчук Г.П. 51

Савчук М.В. 13

Сергета І.В. 85

Скалецький Р.А. 191

Смавзюк Л.С. 99

Смеречинський С.С. 153

Соловей В.С. 132

Солоненко М.П. 154

Спірідонова Л.М. 80

Стаєцький О.Б. 144

Стельмах М.П. 104

Степанов В. 151

Стеценко К.Г. 103

Струмилін С.Г. 51

Стус В.С. 45

Суслов В.О. 146

Танкопій І.О. 152

Танцюра Г.Т. 121

Тимошенко В.А. 192

Ткаченко С.Й. 203

Халіфман Й.А. 155

Хоменко І.С. 190

Хрещенюк В.В. 100

Цеков Ю.І. 158

Цимбалюк А.Г. 205

Чайковський М.П. 152

Чайковський П.І. 99

Чесак Г.С. 44

Чорна З.З. 191

Чулко М.Ф. 101

Шаталюк Б.П. 98

Шевченко Т.Г. 72

Шевчук В.Й. 144

Шевчук В.К. 61

Шкляревський Г.Я. 204

Шпорта Я.Г. 156

Яворівський В.О. 175

Якубовський Ф.Б. 159

Ямчинська Т.І. 64

Янко Т.Ф. 71

Ярмоленко А.І. 185

2000

Революційний рух на Вінниччині (хроніка до 80-річчя подій) / В.П.Воловик, О.В.Воловик.

Олександр Федорович Можайський (до 175-річчя від дня народж.) / І.А.Дорош.

Федір Григорович Верещагін (до 90-річчя від дня народж.) / С.О.Телятникова.

Юрій Корнійович Смолич (до 100-річчя від дня народж.) / А.М.Подолинний.

Валер'ян Петрович Тарногродський (до 120-річчя від дня народж.) / К.В.Завальнюк.

Параска Олексіївна Березовська (до 100-річчя від дня народж.) / В.В.Сімонова.

Володимир Омелянович Забаштанський (до 60-річчя від дня народж.) / Б.В.Хоменко.

Вячеслав Іванович Мерзляков (до 115-річчя від дня народж.) / Н.М.Кушка.

Хома Михайлович Коцюбинський (до 130-річчя від дня народж.) / М.Х.Коцюбинська.

Ігнаци Ян Падеревський (до 140-річчя від дня народж.) / Н.М.Кушка.

«Вітрила» (до 50-річчя з часу заснування студії ВДПУ ім.М.Коцюбинського) / А.М.Подолинний.

Іван Федоров (до 140-річчя від дня народж.) / Т.Р.Соло-монова.

З театрального життя Вінниці (до 90-річчя побудови міського театру) / Н.М.Кушка, Е.С.Бистріцька.

2001-2006

Оскільки в ці роки була дещо змінена структура видання, текстові довідки у нього не включалися, а натомість видавалися окремі буклети до важливих ювілейних дат.

2007

Євген Пилипович Гуцало (до 70-річчя від дня народж.) / Б.В.Хоменко.

Анатолій Іванович Левицький (до 60-річчя від дня народж.) / В.Г.Троян, П.І.Цимбалюк.

Людмила Ростиславівна Кароєва (до 60-річчя від дня народж.) / Н.І.Майданюк.

Наполеон Орда (до 200-річчя від дня народж.) / В.В.Колес-ник.

Вінницька ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва (до 100-річчя з часу заснування) / П.І.Цимбалюк.

Микола Аполлонович Тутковський (до 150-річчя від дня народж.) / К.В.Завальнюк.

Ігнаци Добжинський (до 200-річчя від дня народж.) / В.В.Ко-лесник.

Вінницька область (до 75-річчя від дня утворення) / В.М.Верховлюк

Ніна Юхимівна Гнатюк (до 60-річчя від дня народж.) / А.М.Подолинний.

Анатолій Петрович Звірик (до 70-річчя від дня народж.) /зі слів ювіляра.

Нестор Павлович Кондратюк (до 70-річчя від дня народж.) / С.В.Фицайло.

Анатолій Миколайович Овчаренко (до 70-річчя від дня народж.) / С.В.Фицайло.

Микола Петрович Трублаїні (до 100-річчя від дня народж.) / А.М.Подолинний.

Вінницька обласна організація Національної спілки жур-налістів України (до 50-річчя з часу створення) / В.Лисенко.

Алєксандер (Алєксандер Кароль) Гроза (до 200-річчя від дня народж.) / В.В.Колесник.

Андрій Дмитрович Гудима (до 70-річчя від дня народж.) / Б.В.Хоменко.

Леонід Маркович Мосендз (до 110-річчя від дня народж.) / А.М.Подолинний.

Віктор Володимирович Нарушевич (до 70-річчя від дня народж.) / А.М.Подолинний.

Лавро Миронюк (до 120-річчя від дня народж.) / К.В.За-вальнюк.

Національний музей-садиба М.І.Пирогова (до 60-річчя з часу заснування) / Г.С.Собчук

Вінницький літературно-меморіальний музей М.М.Коцю-бинського (до 80-річчя з часу заснування) / Л.Ф.Запірченко.

Володимир Петрович Прилипко (до 60-річчя від дня народж.) / Л.Р.Кароєва.

Вінницька обласна бібліотека для дітей ім. І.Я.Франка (до 80-річчя з часу заснування) / Т.А.Мрищук.

Джозеф Конрад (до 150-річчя від дня народж.) / В.В.Ко-лесник.

Микола Дмитрович Леонтович (до 130-річчя від дня народж.) / К.В.Завальнюк.

Тульчинський краєзнавчий музей (до 80-річчя з часу заснування) / С.І.Лукашенко.

Вінницька обласна філармонія (до 70-річчя з часу заснування) / Н.М.Кушка, В.О.Клепіков.

2008

У випуск видання на цей рік текстові довідки не включалися.

2009*

Вінницький обласний центр народної творчості (до 70-річчя з часу заснування) / В.П.Сторожук.

Віталій Євдокимович Селезньов (до 70-річчя від дня народж.) / С.В.Фицайло.

Аріядна Арсенівна Шум-Стебельська (до 90-річчя від дня народж.) / А.М.Подолинний.

Вінницький камерний хор «Вінниця» (до 25-річчя з часу заснув.) / І.В.Френкель.

Василь Митрофанович Борщевський (до 100-річчя від дня народж.) / Б.В.Хоменко.

*У цей випуск календаря, крім вищевказаних авторських текстових довідок, у хронологічний перелік включено окремі розширені інформаційні довідки:

• Микола Володимирович Луків (до 60-річчя від дня народж.), с. 8-9.
• Павло Платонович Чубинський (до 170-річчя від дня народж.), с.16-17.
• 90-річчя з часу перебування у Вінниці Директоріі та Уряду УНР, с.17-19.
• Віктор Михайлович Іванов (до 100-річчя від дня народж.), с. 21-22.
• Тетяна Пилипівна Марцин (до 110-річчя від дня народж.), с. 24-25.
• 65 років з часу звільнення Вінниччини від німецько-фашистських загарбників, с. 30-31.
• Віталій Іович Іжевський (до 90-річчя від дня народж.), с. 35-36.
• 90 років з часу виходу районної газети «Ямпільські вісті», с. 36-37.
• 40 років з часу заснування Жмеринського державного міського історичного музею, с. 37-38.
• Симон Васильович Петлюра (до 130-річчя від дня народ.), с. 40-42.
• Микита Якович Діброва (до 100-річчя від дня народж.), с. 42-44.
• Тетяна Василівна Яковенко (до 55-річчя від дня народж.), с. 44-45.
• 50 років з часу заснування у Вінниці заводу «Керамік», с. 46-47.
• 75 років Могилів-Подільській міській бібліотеці для дітей, с. 47-48.
• Антоніна Іванівна Сторожук (до60-річчя від дня на-родж.), с. 50-51.
• Олена Пчілка (до 160-річчя від дня народж.), с. 54-55.
• Микола Костянтинович Холодний (до 70-річчя від дня народж.), с. 55-56.
• 60 років тому у Вінниці було відкрито найбільший в області стадіон «Локомотив», с. 57-58.
• 90 років тому почала виходити газета Вінницького товариства «Просвіти» – «Шлях», с. 58-59.
• Юліуш Словацький (до 200-річчя від дня народж.), с. 65-66.
• Іван Петрович Котляревський (до 240-річчя від дня народж.), с. 66-67.
• Анатолій Патрикійович Свидницький (до 175-річчя від дня народж.), с. 67-69.
• 50 років з часу відкриття СЗШ І-ІІІ ст. – гуманітарно-естетичного колежу № 29 у Вінниці, с. 74-75.
• 50 років Ободівському державному краєзнавчому музею. Тростянецький р-н, с. 77-79.
• Родіон Андрійович Скалецький (до 110-річчя від дня народж.), с. 79-80.
• Андрій Іванович Димінський (до 180-річчя від дня народж.), с. 92-93.
• Подільське товариство сільського господарства й сільськогосподарської промисловості (до 110-річчя з часу заснув.), с. 93-94.
• 80 років Могилів-Подільському державному краєзнавчому музею (до 80-річчя з часу заснув.), с. 95.
• 20 років Немирівському санаторію «Авангард», с. 97-98.

2010

Варвара Яківна Теклюк (до 60-річчя від дня народж.) / О.М.Куцевол.

Ніна Лаврентіївна Іваницька (до 70-річчя від дня народж.) / О.М.Куцевол.

Галина Іванівна Данилюк (до 70-річчя від дня народж.) / Т.О.Цвігун.

Марія Василівна Гоцуляк (до 60-річчя від дня народж.) / Н.А.Сентемон.

Федір Григорович Верещагін (до 100-річчя від дня народж.) / С.В.Фицайло.

Михайло Єгорович Тарнорудов (до 150-річчя від дня народж.) / О.С.Діденко.

Ольга Миколаївна Куцевол (до 50-річчя від дня народж.) / Н.Л.Іваницька.

Ярослав Андрійович Бранько (до 75-річчя від дня народж.) / С.П.Шароварська.

Володимир Максимович Перепелюк (до 100-річчя від дня народж.) / Н.П.Римаренко.

Микола Іванович Пирогов (до 200-річчя від дня народж.) / Г.С.Собчук.

Немирівська центральна районна бібліотека (до 90-річчя з часу заснування) / Т.Я.Суркова.

Тульчинське училище культури (до 80-річчя з часу заснування) / Г.О.Погребняк.

2011

Вінницька обласна організація Національної спілки письменників України: основні етапи діяльності, постаті (до 40-річчя від часу заснування) / А.М.Подолинний.

Історик Поділля і Волині граф Ян Потоцький (до 250-річчя від дня народж.) / Л.В.Баженов, О.М.Кошель.

Чорнобиль не має минулого часу (до 25-річчя з дня аварії на Чорнобильській АЕС) / А.А.Сапун.

Духовне щастя Марії Скрипник (до 55-річчя від дня народж.) / І.В.Червінчук.

Історія була його душею, Україна – любов’ю (до 90-річчя від дня народж. І.Г.Шульги) / С.А.Калитко.

День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні (до 70-річчя початку Великої Вітчизняної війни) / Я.А.Бранько.

За найвищими зразками світової публіцистики (до 75-річчя від дня народж. Л.Т.Пастушенка) / М.Ф.Каменюк.

Миколі Рябому ─ 75! / І.С.Волошенюк.

Берегиня української літератури (до 80-річчя від дня народж. М.Х.Коцюбинської) / Л.В.Кравченко.

Багатогранний талант Олега Чорногуза (до 80-річчя від дня народж.).

Зелена перлина Вінниці (до 75-річчя з часу заснування Вінницького ЦПКіВ ім. М.Горького) / О.П.Романова.

Всеукраїнська літературна премія ім. Михайла Коцю-бинського (до 30-річчя з часу заснув.): хронологічний список лауреатів та премійованих творів.

Бойчук Т.Г., старший науковий працівник Вінницького обласного художнього музею.

Бранько Я.А., науковий працівник Вінницького обласного краєзнавчого музею, краєзнавець.

Верховлюк В.М., начальник відділу Державного архіву Вінницької області.

Воловик В.П., кандидат історичних наук, викладач Він-ницького ДПУ ім. М.Коцюбинського.

Воловик О.В., історик, викладач Вінницького інституту Київського торговельно-економічного університету.

Волошенюк І.С., письменник, журналіст.

Гальчак С.Д., кандидат історичних наук, доцент Він-ницького ДПУ ім.М.Коцюбинського.

Гарбулинська Т.Є., провідний методист з фольклору Він-ницького ОЦНТ.

Діденко О.С., бібліограф-краєзнавець Тростянецької ЦБС.

Добровольська В.М., в.о. заступника директора Він-ницького обласного художнього музею.

Дорош І.А., історик, науковий працівник Вінницького обласного краєзнавчого музею.

Завальнюк К.В., кандидат історичних наук, провідний архівіст Державного архіву Вінницької області.

Запірченко Л.Ф., науковий працівник літературно-мемо-ріального музею М.М.Коцюбинського.

Іваницька Н.Л., доктор філологічних наук, професор, зав. кафедри германської та слов’янської філології Вінницького ДПУ ім. М.Коцюбинського.

Калитко С.А., кандидат історичних наук, доцент Він-ницького ДПУ ім. М.Коцюбинського

Каменюк М.Ф., письменник, журналіст.

Кароєва Л.Р., директор Вінницького обласного краєзнав-чого музею.

Клепіков В.О., директор, художній керівник Вінницької обласної філармонії.

Козловська С.М., завідуюча центральної міської дитячої бібліотеки Вінницької ЦМБС.

Колесник В.В., старший науковий працівник Вінницького обласного краєзнавчого музею.

Коцюбинська М.Х., літературознавець, племінниця М.М.Коцюбинського.

Кравченко Л.В., науковий працівник Вінницького літе-ратурно-меморіального музею М.М.Коцюбинського.

Куцевол О.М., доктор педагогічних наук, професор, зав. кафедри методики філологічних дисциплін Вінницького ДПУ ім.М.Коцюбинського.

Кушка Н.М., музикознавець, викладач Вінницького учи-лища культури і мистецтв ім. М.Леонтовича.

Легун Ю.В., доктор історичних наук, директор Державного архіву Вінницької області.

Лисенко В.Г., голова правління Вінницької обласної організації НСЖУ.

Лукашенко С.І., директор Тульчинського краєзнавчого музею.

Майданюк Н.І., науковий працівник Вінницького облас-ного краєзнавчого музею.

Матвійчук, О.Д., головний редактор Вінницького облас-ного радіо.

Мрищук Т.А., директор Вінницької обласної бібліотеки для дітей ім. І.Я.Франка.

Погребняк Г.О., завідуюча денного відділу Тульчинського училища культури.

Подолинний А.М., кандидат філологічних наук, професор Вінницького ДПУ ім. М.Коцюбинського.

Римаренко Н.П., провідний методист Вінницького ОЦНТ.

Роговий О.І., голова міжрайонного об’єднання «СОБ» (м.Липовець), краєзнавець.

Романова О.П., адміністратор МКП «Вінницязеленбуд».

Сапун А.А., заступник начальника Головного управ-ління праці та соціального захисту населення Вінницької облдержадміністрації.

Сентемон Н.А., провідний редактор Вінницького ОЦНТ.

Сімонова В.В., мистецтвознавець Вінницького художнього музею.

Собчук Г.С., генеральний директор Музею-садиби М.І.Пирогова.

Соломонова Т.Р., кандидат історичних наук, доцент Вінницького ДПУ ім. М.Коцюбинського.

Спусканюк В.З., головний архітектор м.Вінниці (1971-1986, 1993-1995).

Сторожук В.П., завідуюча відділу організації методичної та дозвіллєвої роботи Вінницького ОЦНТ.

Стрельбицький М.С., письменник, літературознавець.

Суркова Т.Я., бібліограф-краєзнавець Немирівської ЦБС.

Телятникова С.О., завідуюча літературною частиною Вінницького обласного музично-драматичного театру ім.М.Садовського.

Ткаченко А.Д., професор Вінницького ДПУ ім.М.Коцюбинського.

Третяк В.І., старший викладач Інституту педагогіки, психології і мистецтв Вінницького ДПУ ім. М.Коцюбинського.

Троян В.Г., головний спеціаліст управління культури і туризму Вінницької облдержадміністрації.

Тупчій Л.Л., бібліограф-краєзнавець Жмеринської ЦРБ.

Фицайло С.В., керівник літературно-драматичної частини Вінницького обласного українського академічного музично-драматичного театру ім. М.Садовського.

Френкель І.В., начальник управління культури Вінницької міської ради.

Хоменко Б.В., кандидат філологічних наук, професор Вінницького ДПУ ім. М.Коцюбинського.

Царенко С.О., головний архітектор м.Вінниці (2004-2008).

Цвігун Т.О., директор Вінницького ОЦНТ.

Цимбалюк П.І., заступник директора Вінницької ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва.

Червінчук І.В., головний редактор журналу «Він-ничанка».

Шаповал М.А., керівник літературно-драматичної части-ни Вінницького академічного обласного театру ляльок.

Шароварська С.П., заступник директора з наукових питань Вінницького обласного краєзнавчого музею.

Шестопалюк О.В., ректор Вінницького ДПУ ім. Михайла Коцюбинського, доктор педагогічних наук.

Юзепольська О.О., начальник концертного відділу Вінницької обласної філармонії. 

* Посади авторів вказані на час публікації їх довідок у виданні.

Сьогодні, друже, зазвичай,

Попри усякі протиріччя,

Діла свої всі залишай –

Пора стрічати Новоріччя.

В.Сокіл

(у зміст включено розширені авторські довідки, вміщені в загальний хронологічний перелік, їх назви виділені курсивом)

Від укладача

2012 року виповнюється

1812 рік в історії Вінниччини (до 200-річчя Вітчизняної (франко-російської) війни 1812 р.) О.І.Роговий 

90 років Вінницькому архіву Ю.В.Легун

Що не зміг сказати тоді автор (до 50-річчя виходу книги Івана Безуглого «Тайны «Вервольфа») Я.А.Бранько

Вишенька – перлина Вінниці (до 50-річчя забудови житлового масиву «Вишенька» у Вінниці) В.З.Спусканюк, С.О.Царенко

Золотий ювілей «Горлиці»  (до 50-річчя народного аматорського фольклорно-етнографічного ансамблю Слобода-Яришівського СБК Могилів-Подільського р-ну) Т.Є.Гарбулинська

Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини 2012 року

Січень

Лютий

Цивільні невільники Третього райху (до 70-річчя початку примусового вивезення українського населення,в т.ч. вінничан, на роботу в гітлерівську Німеччину, 13.02.1942) С.Д.Гальчак

Березень

Квітень

110-літній ювілей Гайсинської центральної районної бібліотеки Т.Р.Соломонова

Ціною життя живучи (до 75-річчя від дня народження) М.П.Стрельбицький

Травень

Мистецтво слова, порівнянне з ефектом 3D-зображення (до 100-річчя від дня народження М.П.Стельмаха) М.П.Стрельбицький

З ювілеєм, філармоніє! (до 75-річчя з часу заснування Вінницької обласної філармонії) О.О.Юзепольська

Червень

Улюблениця Лесі Українки (до 135-річчя від дня народження О.Косач-Кривинюк) А.М.Подолинний

Липень

Гордість Поділля (до 65-ї річниці від дня народження А.І.Кочерги, українського оперного співака) В.І.Третяк

Вінницький державному педагогічному університету імені Михайла Коцюбинського – 100 років О.В.Шестопалюк

Серпень

Вінницька центральна дитяча бібліотека (до 60-річчя від дня заснування) С.М.Козловська

Вересень

Педагог, літературознавець, краєзнавець Михайло Петрович Солоненко (до 100-річчя від дня народження) Л.Тупчій

Талановитий подільський гончар Олексій Григорович Луцишин (до 90-річчя від дня народження) В.М.Добровольська, Т.Г.Бойчук

Жовтень

Вінницький академічний обласний театр ляльок (до 75-річчя з часу заснування) М.А.Шаповал

Листопад

Вінницькому обласному радіо – 80 О.Д.Матвійчук

Щаслива доля Зої Зосимівни Чорної (до 80-річчя від дня народження фольклористки, етнографа, майстра народної творчості) Т.Є.Гарбулинська

Грудень

Відданий бібліотечній справі (до 75-ї річниці від дня народження А.Й.Лучка, колишнього директора Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва) П.І.Цимбалюк

Іменний покажчик ювілярів 2012 року

Перелік авторських текстових довідок, включених у видання «Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини» 2000-2011 рр.

Автори тестових довідок, включених у видання «Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини» 2000-2012 рр.

довідкове видання

Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини

2012 року

Хронологічний довідник

Відповідальна за випуск Н.І.Морозова,

директор Вінницької ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва

Укладач, комп’ютерний набір Г.М.Авраменко

Редагування: М.Г.Спиця, Г.М.Слотюк

Комп’ютерна верстка, технічна коректура,

оригінал-макет, дизайн Н.В.Спиця

Підписано до друку 25.11.2011. Формат 60х84/16.

Папір офсетний. Умов. друк. арк. 14.5. Тираж 100.

Друк ПП Балюк І.Б.

м.Вінниця, вул. Р.Скалецького, 15

Тел. (0432)52-08-02