Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини 2016 року

Рік видання: 2015

Місце зберігання: Відділ краєзнавства

Управління культури і мистецтв

Вінницької обласної державної адміністрації

Вінницька обласна універсальна наукова бібліотека ім. К. А. Тімірязєва

 

Знаменні І Пам’ятні Дати Вінниччини

2016 року

Хронологічний довідник

 

 

Вінниця, 2015


ББК 92.5(4УКР-4ВІН)

З 72

 

Книгу видано за сприяння

Вінницької обласної державної адміністрації

та Вінницької обласної Ради

 

Відповідальна за випуск Н.І. Морозова,

директор Вінницької ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва,

заслужений працівник культури України 

 

Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини 2016 року : хронол. довід. / уклад.: Г.М. Авраменко, О.Ю. Антонюк ; ред. С.В. Лавренюк ; відп. за вип. Н.І. Морозова ; Упр. культури і мистецтв Вінниц. облдержадмін., Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва. – Вінниця, 2015. – 340 с. 

У хронологічному довіднику вміщено довідково-бібліографічні матеріали до ювілейних дат Вінниччини 2016 року.

Традиційне щорічне видання розраховане на різні категорії споживачів краєзнавчої інформації, які зацікавлені у вивченні та поширенні краєзнавчих знань.

 

© Вінницька ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва, 2015


Від укладачів 

Шановні користувачі! Пропонуємо вашій увазі черговий випуск хронологічного довідника «Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини 2016 року», котрий видається Вінницькою ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва з 1962 р., представлений в електронному вигляді на веб-сайті бібліотеки з 2000 р. Його мета – надати довідковий матеріал про визначні події історії, суспільно-політичного, громадського та культурного життя області, ювілеї уродженців краю та видатних діячів, життя і діяльність яких пов’язана з Вінниччиною, інформацію про непересічні досягнення наших земляків як за межами області, так і України.

Дати у хронологічному довіднику подані за новим стилем. Якщо у джерелах траплялися розбіжності, перевага надавалася інформації з фундаментальних енциклопедично-довідкових видань. Неточності можливі у датуванні подій, що відбувалися до лютого 1918 р., оскільки джерела не завжди розрізняють старий і новий стилі.

Видання відкриває хронологічний перелік знаменних і пам’ятних подій у житті нашого краю, точна дата яких не завжди чітко встановлена. Далі подано перелік дат за місяцями й числами. До кожної дати додається анотація, у якій стисло викладається зміст події, біографічні відомості про ювілярів у краєзнавчому аспекті. У складанні хронологічного списку дат частково використано матеріали календарів знаменних і пам’ятних дат районів, поданих районними бібліотеками області, бібліотеками вищих навчальних закладів Вінниці.

Важливою складовою даного видання, як і попередніх років, є розширені текстові довідки з бібліографічними списками, що інформують про окремі, найбільш визначні дати 2016 р. Розміщені вони в кінці кожного місяця. У підготовці цих довідок активну участь взяли вінницькі науковці, письменники, краєзнавці, фахівці окремих галузей. Прізвища видатних постатей Вінницького краю, вшанування яких в області відзначається щорічно, виділені курсивом. Хронологічний довідник доповнюють відомості про авторів текстових довідок та Іменний покажчик, де вказано сторінки, на яких подана інформація про ювіляра 2016 р.

Видання розраховане на представників владних структур, працівників культурно-освітніх установ, науковців, викладачів, краєзнавців, журналістів, студентів, учнів та всіх читачів, які цікавляться краєзнавством, для відзначення визначних дат, пов’язаних з історією та культурою Вінниччини.

Радимо бібліотечним працівникам, які популяризують краєзнавчу літературу, використовувати довідник для підготовки до відзначення ювілейних і пам’ятних дат краю, поповнення краєзнавчого довідково-бібліографічного апарату, організації книжкових виставок, переглядів літератури, проведення творчих акцій.

Більш широку інформацію про ювілейні дати Вінниччини можна отримати у відділі краєзнавства, де до ваших послуг – зведений краєзнавчий каталог, картотеки, краєзнавчі електронні бази даних: «Література про Вінницьку область», «Персоналії», «Календар», «Козацтво», «Голодомор», «Шевченко і Вінниччина», «Стус», «Бібліотека», «Лядівський монастир», «Коцюбинський і Вінниччина» та ін., фонд краєзнавчої літератури, універсальних довідково-бібліографічних видань, Інтернет тощо.

З переліком знаменних і пам’ятних дат світового та державного значення, українських професійних та великих народно-релігійних свят на 2016 р. можна ознайомитися на сайті Національної парламентської бібліотеки України, а також у відділі наукової інформації та бібліографії (тел.: (0432) 67-03-23).

Для поліпшення подальшого видання календарів просимо надсилати його укладачам свої зауваження та пропозиції. Запрошуємо державні установи, підприємства, культурно-освітні заклади, ЗМІ, громадські організації, науковців, краєзнавців до співпраці щодо виявлення і надання інформації про знаменні та пам’ятні дати краю для включення їх до хронологічного довідника наступних років, що значно розширить його інформаційний потенціал. Ми будемо вам вдячні.

Висловлюємо щиру подяку всім, хто надав інформацію до хронологічного довідника «Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини 2016 року». 

Наша адреса:

21050, Вінниця, вул. Соборна, 73

Вінницька ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва

Відділ краєзнавства

Тел.: (0432) 56-28-24

Факс: (0432) 67-03-41

E-mail: kraev@library.vn.ua

http://library.vn.ua

Поділитися:

Вони, працюючи, живуть.

А успіх не чекає всюди,

Не завжди стелить легку путь. 

Та імена є особливі,

Яким судилося пройти

Часи випробувань примхливі,

Своє призначення знайти. 

Вони – історія й сучасність,

І гордість краю вікова.

Його надія, шана, вірність,

Досягнень славних висота.

Галина Волощук

150 років тому народився Михайло Сергійович Грушевський (29.09.1866-24.11.1934) – видатний український державний та політичний діяч, Голова Центральної Ради Української Народної Республіки, першої у XX столітті незалежної Української держави, історик і організатор української науки.

Указ Президента України № 63/2015 від 9.02.2015 «Про відзначення 150-річчя від дня народження Михайла Грушевського». 

 

870 років з часу появи (1146) першої письмової згадки про м. Прилука, нині с. Стара Прилука Липовецького р-ну. Селище згадується в Іпатіївському літописі.

800 років (1216) з часу заснування Немирівського Свято-Троїцького Ставропігійного жіночого монастиря.

625 років (1391) від появи першої письмової згадки про містечко Іллінці. У литовських документах місто згадується як незалежно збудований населений пункт. У той час місто називали Линці.

615 років тому (1401) з’явилася перша документальна згадка про місто Бар.

585 років (1431) з часу появи першої письмової згадки про смт Літин; с. Носківці Жмеринського р-ну; с. Сальниця Хмільницького р-ну.

530 років (1486) з часу заснування с. Озаринці Могилів-Подільського р-ну.

510 років (1506) з часу появи першої письмової згадки про Немирів у ярлику Кримського хана Менглі-Гірея, який подарував Великому Литовському Князю Сигізмунду «Городок Дашов, Немир и другие…».

465 років (1551) з часу заснування смт Сутиски Тиврівського р-ну.

455 років тому (1561) Білгородська орда напала на Вінницю і Брацлав.

435 років тому (1581) м. Немирів було надане магдебурзьке право.

425 років тому (1591) почалося козацько-селянське повстання під проводом К. Косинського (тривало до 1593 р.).

420 років тому (1596) Северин Наливайко за Прилукою (Липовеччина) заманив в ополонки р. Вільшанка рейтарів напольного гетьмана Жолкевського. Цей прийом пізніше наслідував Іван Богун у Вінниці.

410 років (1606) відтоді, як зафіксовано першу письмову згадку про села Спичинці і Старостинці Погребищенського р-ну, Тиманівка Тульчинського р-ну, Радівка Калинівського р-ну.

400 років (1616) з часу появи першої письмової згадки про Томашпіль. За іншими даними, поселення існувало раніше, виступаючи в джерелах під назвою Драгушов (виявлено відповідний запис, датований 1459 р.).

400 років тому (1616) у м. Бар єзуїти побудували костел Святого Войцеха і Святого Станіслава; у Бершаді засновано чоловічий монастир.

390 років тому (1626) в джерелах вперше з’явилася згадка про с. Коханівка Липовецького р-ну.

380 років тому (1636) було створено єзуїтську школу у м. Шаргород.

365 років (1651) з часу появи першої письмової згадки про с. Устя Бершадського р-ну.

360 років (1656) з часу заснування сіл Нетребівка, Пилипи-Борівські Томашпільського р-ну.

355 років тому (1661) в с. Поличинці Козятинського р-ну була побудована пам’ятка архітектури – дерев’яна церква Преображення Господнього, перебудована Ф. Хоєцьким у 1780 р. Нині вона входить до списку об’єктів «Перлини Вінниччини».

330 років (1686) з часу появи першої згадки в письмових джерелах про с. Лаврівка Вінницького р-ну.

275 років (1741) з часу заснування с. Журбинці Козятинського р-ну; с. Павлівка Погребищенського району.

265 років тому (1751) у с. Очитків Оратівського р-ну побудована Свято-Михайлівська православна церква.

250 років тому (1766) у с. Матейків Барського р-ну побудована Свято-Михайлівська церква.

235 років тому (1781) з’явилася перша згадка про с. Чоботарка, нині Заболотне Крижопільського р-ну.

235 років тому (1781) була створена Барська василіанська школа, ліквідована 1832 р.

230 років тому народився Ігнаци Платон Козловський (1786, м. Вінниця – 1859, за ін. даними – 1860), польський піаніст, композитор, педагог, засновник Музичного інституту у Вінниці (1834-1840).

225 років тому народився Василь Якович Гречулевич (1791, с. Гнатівка, нині Гайсин. р-ну – 1870), український священик, автор збірок проповідей рідною мовою. Навчався, згодом викладав у м. Шаргород.

220 років (1796) відтоді, як вперше у письмових джерелах згадується село Снітків Мурованокуриловецького р-ну.

220 років тому (1796) ліквідовано Брацлавське намісництво. Брацлавщина – історична область в Україні у 14-18 століттях. Займала східну частину Поділля (територію теперішньої Вінницької і частину Черкаської, Кіровоградської та Одеської областей). Назва походить від адміністративного центру – міста Брацлав. Внаслідок другого поділу Польщі (1793) територія Брацлавського воєводства була захоплена Російською імперією і на його територіальній основі 2 (13) квітня 1793 р. було створено Брацлавське намісництво. Складалося з 13 повітів: Брацлавського, Тульчинського, Ямпільського, Могилівського, Махнівського, Липовецького, Літинського, Хмільницького, Сквирського та ін. До 1795 р. намісницьке правління перебувало у м. Вінниця. У 1796 р. після ліквідації намісництв у Росії територія Брацлавщини ввійшла до складу Подільської і Київської губерній.

215 років (1801) з часу заснування с. Славна Липовецького р-ну.

215 років (1801) з часу спорудження у Хмільнику храму на честь Покрови Пресвятої Богородиці.

210 років тому (1806) була збудована Свято-Троїцька церква, пам’ятка архітектури в Томашпільському р-ні. За проектом художника В. Тропініна споруджена Дмитрівська церква в с. Кукавка Могилів-Подільського р-ну. Він також написав ікони для храму.

190 років від дня народження Автонома Якимовича Солтановського (1826, Східне Поділля – 1886, м. Брацлав, нині смт Немирів. р-ну), педагога, мемуариста. Дослідник життя і творчості Т. Шевченка. Протягом 1875-1886 рр. мешкав у Брацлаві. Залишив після себе записки в 11 зошитах, які подають цікавий матеріал для ознайомлення з історією шкільної справи на Волині, Поділлі та в Польщі.

185 років тому (1831) побудована кам’яна церква Архангела Михаїла у с. Новофастів Погребищенського району.

185 років з часу Польського повстання (1831) у Правобережній Україні, центром якого було містечко Дашів Іллінецького р-ну. У повстанні взяло участь 5627 чоловік, у тому числі дворяни (шляхта, поміщики).

180 років тому (1836) стала заселятися «пустка люлинецька» – майбутнє с. Теклинівка Липовецького р-ну.

175 років від дня народження Павлина (Пауліна) Свенціцького (1841, с. Варшиця, тепер у складі м. Калинівка – 12.09.1876, Львів), українсько-польського поета, драматурга, повістяра, лінгвіста, перекладача, громадського діяча. Прихильник єднання українського і польського народів, учасник польського повстання (1863). Пропагував, перекладав польською мовою творчість Марка Вовчка. Автор нарису історії української літератури «Вік ХІХ в творах літератури української» (1871).

175 років тому (1841) відкрито школу в с. Нова Прилука Липовецького р-ну.

170 років (1846) з часу спорудження церкви Архистратига Михаїла в с. Яланець Томашпільського р-ну.

165 років тому (1851) розпочала роботу винокурня у Бершаді, нині Державне підприємство «Бершадський спиртовий завод».

165 років тому (1851) у Вінниці було створено першу професійну пожежну команду, а дата заснування пожежної охорони в м. Вінниця – 5 липня 1814 р.

155 років тому (1861) вийшов перший номер українського журналу «Основа» (Санкт-Петербург), на сторінках якого друкувалися письменники-земляки С. Руданський, А. Свидницький, В. Антонович та ін.

155 років тому (1861) відкрито церковно-приходські школи в селах Качанівка, Чернятинці, Веснівка; школи грамоти у м. Хмільник, селах Сербанівка та Соколова, нині Хмільницького р-ну.

155 років (1861) відтоді, як Муровані Курилівці стали центром Мурованокуриловецької волості Ушицького повіту. Тоді тут проживали 2549 осіб, було 326 дворів, працювали цукровий завод (1842), механічна та мідеплавильна майстерні, три млини на річці Жван. У містечку мешкало 120 ремісників.

155 років тому (1861) засновано Тростянецький цукровий завод, нині недіючий.

150 років (1866) з часу будівництва залізничної станції «Крижопіль» на лінії залізниці Київ – Одеса. Свою назву станція дістала від села Крижопіль, розташованого за 17 км.

150 років від дня народження Леона Людвиґовича Дорошкевича (1866, Литва – 02.02.1931, м. Вінниця), лікаря-психіатра, доктора медицини (1892). Від 1898 р. працював у Вінницькій психіатричній лікарні, де очолював медичну частину. З 1929 р. був головним лікарем. Співзасновник Психоневрологічного технікуму при лікарні (1931). Займався організацією трудової терапії для душевнохворих.

150 років тому (1866) у с. Степанівка Вінницького р-ну засновано цукровий завод, нині недіючий.

150 років тому народився Оверко Іванович Семенов (1866, с. Бубнівка, тепер Гайсин. р-ну – 1922), депутат ІІ Державної думи від селян Поділля, член ВУЦВК Подільського губревкому.

150 років тому (1866) у с. Сьомаки Хмільницького р-ну відкрита церковно-приходська школа.

145 років тому (1871) засновано Козятинське локомотивне депо.

145 років тому (1871) розпочато експлуатацію Києво-Балтської залізниці. Вінниця опинилася на одній з найважливіших залізничних артерій країни, що з’єднувала Одесу з Москвою, Києвом та іншими великими містами.

140 років тому (1876) було відкрито волосне училище в Шаргороді.

140 років тому (1876) вийшов з друку перший том «Трудов Подольского епархиального историко-статистического комитета» (з 1903 р. – «Труды Подольского церковного историко-археологического общества», виходили до 1916 р.) – видання, у якому містилася велика кількість інформації про Вінниччину.

140 років тому (1876) засновано Чечельницький та Устянський (нині Бершад. р-н) цукрові заводи, нині недіючі.

135 років тому (1881) було засновано Вінницький міський банк із капіталом у 10 тис. карбованців. Поповнення банку фінансами відбувалося за рахунок продажу міських земель для забудовників.

135 років тому народився Пінхас Абрамович Красний (1881, с. Самгородок, нині Козятин. р-ну – 1939, м. Київ), громадсько-політичний діяч, один з керівників Єврейської народної партії (1917). Брав активну участь у створенні єврейських шкіл. Від квітня 1918 р. – член Малої ради УЦР; у лютому 1919 – листопаді 1920 р. був міністром із єврейських справ у різних урядах Директорїї УНР, активно виступав проти єврейських погромів. Був репресований. У кінці 1920 р. емігрував, 1927 р. повернувся в Україну. 1938 р. був знову заарештований. 11 травня 1939 р. засуджений до 10 років ув’язнення. Реабілітований 1993 р.

135 років тому (1881) в с. Моївка Чернівецького р-ну засновано церковно-парафіяльну школу. 1884 р. вона перейшла у відання Міністерства освіти і знаходилася на утриманні місцевого цукрозаводу.

130 років тому (1886) засновано Немерчанську дослідно-селекційну станцію. 1956 р. її об’єднали з Іллінецькою дослідно-селекційною станцією (засновано 1938) і створили Вінницьку державну сільськогосподарську дослідну станцію.

125 років тому (1891) у Вінниці споруджено приміщення для реального училища, переведеного з Могилева-Подільського. У цьому ж році саме при Вінницькому реальному училищі випускник Барського міського училища М. Коцюбинський здав екстерном екзамен на звання народного учителя. Нині тут, по вул. Соборній, 87, знаходиться Вінницький торговельно-економічний інститут Київського національного торговельно-економічного університету.

125 років тому (1891) М. Коцюбинський написав оповідання «Харитя», «Ялинка», «П’ятизлотник», повість «На віру», віршовану казку «Завидющий брат».

120 років тому (1896) у с. Педоси Погребищенського р-ну побудований водяний млин, який працює і тепер.

120 років тому (1895-1897) чехом Л. Гертиком та дашівчанином Щербою відкрито дві чавуноливарні майстерні, які згодом перетворилися у невеликий завод, нині – Публічне акцiонерне товариство «Дашівський ремонтно-механічний завод».

120 років тому (1896) було відкрито КНЗ «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 2 Козятинської міської ради Вінницької області».

120 років від дня народження Якова Матвійовича Шепеля (1896, с. Вонячин (нині Городище) – 1921), повстанського отамана, українського військового діяча доби визвольних змагань.

115 років тому (1901) розпочалася розробка Глуховецького родовища каоліну (Козятин. р-н), хоча саме родовище відоме з 1896 р. Воно має одне з найбільших покладів каоліну у Європі. Завдяки гарним ливарним особливостям, текучості, незначному вмісту коагулянтів і різноманітних солей, стабільному гранулометричному складу, каолін Глуховецького родовища є найбільш прийнятним для виробництва санітарних керамічних виробів.

110 років тому (1906) у м. Бар було засновано костьол св. Анни; Гніванський костьол (Тиврівський р-н).

110 років тому (1906) відкрито школи у м. Жмеринка, нині ЗОШ № 5; у с. Черепашинці Калинівського р-ну.

110 років тому народився Пилип Якович Бондарчук (1906, с. Зарічне Тульчин. р-ну – 22.08.1944, загинув у бою), Герой Радянського Союзу. Особливо відзначився під час Яссько-Кишинівської стратегічної наступальної операції в серпні 1944 р.

Література:

Гальчак, С. Герої Поділля: Герої Рад. Союзу – уродженці Вінницької, Тернопільської та Хмельницької областей / С. Гальчак. – Київ : АДЕФ-Україна, 2010. – 232 с. – Зі змісту: Бондарчук Пилип Якович. – С. 36 : портр.

105 років тому (1911) у м. Вінниця за проектом міського архітектора Г.Г. Артинова в стилі еклектичного модерну було збудовано:

· будинок так званої «Білої зали» – приміщення Міської Думи. Нині тут розміщується Торгово-промислова палата.

· приміщення міського театру, де нині розміщується Вінницький обласний академічний український музично-драматичний театр ім. М. Садовського.

105 років тому (1911) у м. Вінниця відкрито ілюзіон інженера-механіка Гавриїла Ізвєкова «Електро-Біограф»; ілюзіон «Амбрось» (згодом носив назви «Театр мініатюр», «Ампір», «Червоні крила»). Його організаторами були Є. Добржанська, К. Ловицький. Демонстрування фільмів у ілюзіоні супроводжувалося грою на скрипці. Нині це – кінотеатр «Родина».

100 років тому (1916) було відкрито школу в с. Кошаринці Барського р-ну.

95 років тому (1921) І.Ч. Зборовським було засновано Бершадський краєзнавчий музей. Внаслідок реорганізації музейної мережі в 1924 р. його ліквідували. 1976 р. – музей відновлено. Фонди музею нараховують біля 3 тис. предметів. Щорічно його експозиції оглядають понад 10 тис. відвідувачів. Тут проводиться акція «Подаруй музею експонат», діє клуб «Краєзнавець».

95 років тому (1921) у Піщанці було засновано хату-читальню, яка згодом стала функціонувати як районна бібліотека. Нині це – Піщанська центральна районна бібліотека.

95 років тому (1921) у Вінниці був відкритий центральний показовий робітничий клуб. При ньому працювали театральна, літературна, хорова студії та студія живопису.

95 років тому (1921) у Вінниці почали виходити газети «Вісті», «Червоне село», «Рабоче-крестьянская газета», журнал «Пролетарська освіта».

95 років тому (1921) у Ямполі створена перша промислова артіль «Пролетар».

90 років тому (1926) відкрито школи у селах Липовецького р-ну: Богданівка, Ясенки, Нарцизівка, передмісті Липовця.

90 років (1926) виповнюється Томашпільській центральній районній бібліотеці; бібліотеці с. Демидівка Жмеринського р-ну.

85 років (1931) з часу відкриття бібліотеки в с. Марківка Томашпільського р-ну.

85 років (1931) з часу заснування садівничого господарства в с. Шипинки Барського р-ну, нині ТОВ «Агрокомплекс “Вінниччина”».

85 років тому (1931) на базі лікарні імені М.І. Пирогова було створено філіал Всеукраїнського заочного медичного інституту.

85 років тому (1931) у Вінниці було створено міськторг, почала формуватися мережа державної торгівлі.

85 років тому (1931) для увічнення пам’яті письменника-земляка М. Коцюбинського у Вінниці відкрито новий звуковий кінотеатр його імені на 750 місць. Автор проекту – архітектор Риков.

85 років тому (1931) були створені Уланівська (Хмільниц. р-н) та Чернівецька машино-тракторні станції (МТС).

85 років тому (1931) заснована Томашпільська друкарня (за словами колишніх працівників). Згодом на деякий час було припинено її функціонування. Відновила роботу друкарня в 1954 р.

85 років тому (1931) вийшли перші номери газет ряду районів: Барського (нині «Подільський край»), Калинівського (нині «Прапор перемоги»), Крижопільського (нині «Сільські новини»), Мурованокуриловецького (нині «Наше Придністров’я»), Немирівського (нині «Прибузькі новини»), Теплицького (нині «Вісті Тепличчини»), Томашпільського (нині «Томашпільський вісник»), Чечельницького (нині «Чечельницький вісник»), Шаргородського (нині «Шаргородщина»).

80 років тому (1936) відкрито Палац піонерів та школярів у м. Хмільник, районний Будинок школярів та юнацтва у Гайсині.

80 років тому (1936) було засновано Погребищенську районну бібліотеку для дітей.

80 років (1936) з часу відкриття у м. Вінниця навчальних закладів: «Навчально-виховний комплекс: спеціалізована середня загальноосвітня школа І ступеня з поглибленим вивченням іноземних мов – гуманітарна гімназія № 1 ім. М.І. Пирогова м. Вінниці»; «Загальноосвітня школа І-ІІІ ст. № 3 ім. М. Коцюбинського Вінницької міської ради»; «Навчально-виховний комплекс: середня загальноосвітня школа І-ІІІ ст. – гімназія № 6 Вінницької міської ради»; «Загальноосвітня школа І-ІІІ ст. № 12 Вінницької міської ради».

80 років тому (1936) було відкрито: Козятинську середню загальноосвітню трудову політехнічну школу з виробничим навчанням № 1 ім. Т.Г. Шевченка (нині комунальний навчальний заклад «Спеціалізована школа І-ІІІ ст. № 1 ім. Т.Г. Шевченка Козятинської міської ради Вінницької області»); Середню загальноосвітню школу І-ІІІ ст. № 4 м. Гайсин.

80 років тому (1936) в с. Велика Ростівка Оратівського р-ну відкрито середню школу та амбулаторію.

80 років тому (1936-1937) біля с. Джурин Шаргородського р-ну було відкрито кар’єр для промислового видобутку будівельного матеріалу – блоків з вапняку-черепашника, поклади якого тут надзвичайно великі. Понад 70 років видобуток здійснювався промисловим підземним способом, у штольнях. На сьогодні промисловий видобуток блоків з черепашника у родовищі припинено.

80 років тому (1936) було засновано Кузьминецьке сільське професійно-технічне училище, нині Кузьминецький професійний аграрний ліцей (Барський р-н).

80 років тому (1936) побачив світ альманах «Літературна Вінниччина», куди ввійшли кращі твори молодих вінницьких письменників, колгоспний фольклор, критичні матеріали.

70 років з початку Голодомору в Україні 1946-1947 рр., який охопив і Вінниччину. Масовий голод (третій голодомор), який влаштувала народам СРСР російсько-більшовицька (комуністична) диктатура, був спричинений не так повоєнним неврожаєм, як спланованою акцією сталінського Політбюро з метою забрати в селян залишки зерна і продати чи подарувати його братнім режимам у соціалістичному таборі.

70 років тому (1946) було засновано Барську районну бібліотеку, Крижопільську центральну районну бібліотеку, Гайсинську, Козятинську районні бібліотеки для дітей, сільську бібліотеку с. Стіна Томашпільського р-ну.

Література:

Вінниччина бібліотечна : довідник / Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва. – Вінниця, 2003. – 213 с.

70 років тому (1946) чавуноливарний завод у м. Хмільник реорганізовано в машинобудівний, нині ПАТ «Хмільниксільмаш». Продукція підприємства: розкидачі міндобрив, борони, культиватори, агрегати комбіновані.

70 років тому (1946) став до ладу Турбівський склоробний завод (Липовецький р-н), зараз не працює.

70 років тому (1946) відкрито факультет фізвиховання Вінницького педінституту (нині Вінницький державний педагогічний університет ім. Михайла Коцюбинського).

65 років тому (1951) став до ладу Гніванський ремонтно-підшипниковий завод (нині дочірнє підприємство ВАТ «Гніванський підшипниковий завод» – «Гніванські підшипники»). Виробляє пiдшипники, зубчасті передачі, елементи механiчних передач та приводів. Експортує товари в Білорусь, Польщу.

65 років тому (1951) засновано Липовецьку, Мурованокуриловецьку районні бібліотеки для дітей, бібліотеку ім. лікаря Л.І. Малиновського Вінницької обласної клінічної лікарні ім. М.І. Пирогова.

Література:

Вінниччина бібліотечна : довідник / Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва. – Вінниця, 2003. – 213 с.

60 років тому (1956) відкрито: Вінницький міський клуб № 3 «Сабарів»; клуб у с. Іванівка Вінницького р-ну; музичну школу в м. Жмеринка.

60 років тому (1956) у с. Чернівці (нині смт) відкрито Будинок піонерів, у 1993 р. перейменований у Будинок дитячої та юнацької творчості.

60 років тому (1956) у м. Нальчик Кабардино-Балкарії (РФ) відкрито літературно-меморіальний будинок-музей Марка Вовчка. На подвір’ї – могила і пам’ятник письменниці (1978; скульптор В. Фещенко).

60 років тому (1956) у м. Вінниця по вул. Київській відкрито меморіал, де у братській могилі спочивають 4006 солдатів і офіцерів 305-ї та 183-ї стрілецьких дивізій 74-го стрілецького корпусу, 211-ї та 241-ї стрілецьких дивізій, що полягли в боях за Вінницю та навколишні села. У 2008 р. тут перепоховано останки 100 військових в’язнів шталагу № 329, який містився у м. Вінниця.

55 років тому (1961) відкрито санаторій «Хмільник» у м. Хмільник.

55 років тому (1961) було відкрито заклад «Навчально-виховний комплекс: середня загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів – гімназія № 30 ім. Тараса Шевченка м. Вінниця».

55 років тому (1961) у Вінниці було закладено Свердловський житловий масив.

55 років тому (1961) розпочав роботу Вінницький радіоламповий завод. У кінці дев’яностих поступово зупинив роботу і лише у 2008 р. був юридично визнаний як закритий.

55 років тому (1961) відкрито Могилів-Подільський приладобудівний завод (нині відкрите акціонерне товариство «Могилів-Подільський приладобудівний завод»).

50 років тому (1966) стала до ладу Вінницька швейна фабрика (тепер Вінницьке публічне акціонерне товариство «Швейна фабрика “Поділля”»).

50 років тому (1966) в Томашпільському р-ні відкрито Гнатківську дільничну лікарню (нині Гнатківська сільська лікарська амбулаторія загальної практики сімейної медицини – складова частина Томашпільського територіального медичного об’єднання (РТМО)).

50 років тому (1966) у м. Гайсин була заснована літературна студія «Голубі вітрила».

50 років (1966) з часу відкриття Калинівської та Погребищенської дитячих музичних шкіл.

50 років тому (1966) створено Вінницьке бюро подорожей та екскурсій (згодом ПрАТ «Вінницятурист»).

50 років тому (1966) в Томашполі був відкритий районний спортивно-технічний клуб (нині компанія «Томашпільський районний спортивно-технічний клуб Товариства сприяння обороні України»). Основний вид діяльності підприємства – підготовка водіїв транспортних засобів.

50 років тому (1966) Вінницькою обласною організацією СПУ і обласною комсомольською організацією в пам’ять про земляка М.П. Трублаїні з метою заохочення, перш за все місцевих, літераторів у написанні високохудожніх літературних творів для юних читачів засновано Вінницьку обласну літературну премію ім. Миколи Трублаїні. Вона проіснувала до перших років незалежності України, формально не скасована, але насправді була замінена новою українською літературною премією за найкращі твори для дітей і юнацтва – «Кришталева вишня».

50 років тому (1966) смт Бершадь набуло статусу міста районного підпорядкування.

50 років тому (1966) на базі пансіонату в м. Хмільник створено санаторій «Березовий гай». Сьогодні це – сучасний радоновий курорт, який спеціалізується на лікуванні захворювань хребта, суглобів, гриж, міжхребцевих дисків, захворювань серцево-судинної та нервової систем.

50 років (1966) відтоді, як створена Літинська районна дирекція кіномережі.

45 років тому (1971) у м. Вінниця споруджено пам’ятник М.І. Пирогову (скульптори М. Дерегус, Л. Сабанєєва).

45 років тому (1971) у Вінниці на базі ПТУ № 11 було створено заклад «Вище професійне училище № 11 м. Вінниці». Попередні назви навчального закладу: Філія Вінницького ПТУ № 4, Технічне училище № 3. Напрямки навчання: електротехніка, електромеханіка, інформатика, обчислювальна техніка, IT-технології, менеджмент, адміністрування, транспорт, машинобудування, логістика.

45 років тому (1971) відновлено історичний факультет Вінницького педінституту (нині Інститут історії, етнології і права Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського).

45 років (1971) з часу заснування Крижопільського молокозаводу (нині  Крижопільська філія ТОВ «Терра Фуд» (з 2005 р.) – потужний виробник твердих сортів сиру).

40 років тому (1976) було засновано народний жіночий вокальний ансамбль вчителів Томашпільської ЗОШ «Матіола»; фольклорно-етнографічний ансамбль Бруслинівського СБК Літинського р-ну.

40 років тому (1976) було відкрито Калинівський водоканал.

40 років тому (1976) в с. Уладівське Калинівського р-ну було встановлено пам’ятник Л.Л. Семполовському, основоположникові вітчизняної селекції в галузі буряківництва; відкрито Музей історії Уладово-Люлинецької дослідно-селекційної станції, перлиною якого є робочий кабінет Л.Л. Семполовського.

40 років тому (1976) у видавництві «Наукова думка» вийшла книга «Пісні Поділля», у якій вміщено друковані тексти близько тисячі пісень, записаних Н.А. Присяжнюк в Погребищенському районі протягом кількох десятиріч її фольклорно-етнографічної діяльності. Книга стала головним підсумком життя фольклористки, нерукотворним пам’ятником подільській пісні.

40 років тому (1976) засновано Тростянецький державний районний краєзнавчий музей; Музей історії с. Уладівське Калинівського р-ну; Музей історії с. Краснопілка Гайсинського р-ну.

40 років (1976) відтоді, як в смт Оратів була збудована та введена в експлуатацію АТС типу АТСК-50/200 на 200 номерів. На початку 1990 р. кількість сільських АТС зросла до 28, а їх ємність складала 2150 номерів. 1997 р. у районі прокладено волоконно-оптичну лінію зв’язку. Нині система телекомунікацій поступово змінюється на сучасні цифрові.

35 років (1981) з часу створення народних музеїв: Музею історії с. Носківці Жмеринського р-ну; Музею історії с. Вахнівка Липовецького р-ну.

35 років тому (1981) Вінницька обласна організація «Товариство книголюбів» заснувала обласну літературну премію ім. Михайла Коцюбинського, яка 1992 р. набула статусу всеукраїнської. До попереднього засновника додалися обласна організація НСПУ, управління культури і туризму Вінницької обласної державної адміністрації, Вінницький обком профспілки працівників культури, Вінницьке обласне відділення Українського фонду культури.

35 років (1981) відтоді, як в с. Хомутинці (Калинів. р-ну) та в м. Калинівка було запроваджено проведення щорічних заходів із вшанування пам’яті земляка, письменника-гумориста С. Руданського. З 2009 р. свято отримало статус всеукраїнського і проводиться один раз у 5 років.

30 років тому (1986) відкрито Сутисківський народний історичний музей «Слава» (Тиврів. р-н).

30 років тому (1986) створено кімнату бойової слави в загальноосвітній школі с. Нова Гребля Калинівського р-ну.

30 років тому (1986) створена Міжгосподарська будівельно-шляхова дільниця «Агрошляхбуд» смт Оратів. Сьогодні «Агрошляхбуд» обробляє понад 1000 га ріллі, орендованої більше як у 300 пайовиків, вирощує зернові і технічні культури.

30 років тому (1986) відкрито заклад «Середня загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 35 м. Вінниця».

30 років тому (1986) на Заході було вперше видано збірку творів В. Стуса «Палімпсести».

30 років тому (1986) дав першу продукцію Крижопільський цукровий завод  (нині ПрАТ «Поділля», що розміщується в с. Городківка Крижопільського р-ну).

30 років тому (1986) у с. Буша Ямпільського р-ну започатковано Всеукраїнський пленер скульпторів-каменотесів «Подільський Оберіг», який щорічно у серпні проходить на території Державного історико-культурного заповідника «Буша».

30 років тому (1986) створено: оркестр народних інструментів «Любисток» Тульчинської ДМШ; оркестр народних інструментів «Сопілка калинова» Тульчинського училища культури; зразковий аматорський оркестр народних інструментів «Пролісок» СБК «Цукровик» с. Моївка Чернівецького р-ну; фольклорно-етнографічний ансамбль «Любисток» Хмарівського СБК Бершадського р-ну; фольклорний колектив «Кумасеньки» Калинівського РБК (м. Калинівка); народний аматорський фольклорно-етнографічний ансамбль Вишковецького СБК Немирівського р-ну; народну аматорську хорову капелу «Діброва» Піщанського РБК.

30 років тому (1986) у м. Вінниця започатковано проведення Міжнародного турніру зі спортивної акробатики «Зірки над Бугом», на якому демонструють свою майстерність спортсмени з багатьох країн світу.

25 років тому (1991) було відкрито пам’ятники Т. Шевченку в Тульчині та Хмільнику.

25 років тому (1991) у м. Вінниця відкрито обласну психоневрологічну лікарню № 2.

25 років тому (1991) у смт Тростянець відкрито парк Слави.

25 років тому (1991) у м. Вінниця відкрито приватну стоматологічну клініку «Вінінтермед» (Вінниця – міжнародна медицина).

20 років тому (1996) засновано народні музеї: Музей М.С. Грушевського (с. Сестринівка Жмеринського р-ну); Музей історії села Оленівка Вінницького р-ну.

20 років тому (1996) засновано «Збірник наукових праць Вінницького державного сільськогосподарського інституту». Назва змінювалася відповідно до змін назви навчального закладу. Нині це – «Збірник наукових праць Вінницького національного аграрного університету». Виходить 4 рази на рік.

20 років тому (1996) засновано: зразковий аматорський ансамбль бандуристів «Намисто» ДМШ № 2 м. Вінниця; фольклорний ансамбль Бирлівського СБК Бершадського р-ну; зразковий дитячий фольклорний ансамбль «Веселики» Черепашинецького СТОВ «Промінь» Калинівського р-ну; фольклорно-етнографічний ансамбль «Джерело» Чернявського СБК Оратівського р-ну.

10 років тому (2006) створено народні музеї: Гайсинський районний музей «Пам’ять Чорнобиля»; Музей історії села Бондурівка Чечельницького р-ну.

10 років (2006) в м. Липовець засновано радіокомпанію «Місто над Собом».

130 років тому (01.01.1886) уперше був опублікований у львівському журналі «Зоря» (1886, № 1) роман нашого земляка Анатолія Свидницького «Люборацькі». Твір, написаний на подільському матеріалі, спрямований проти гноблення українського народу з боку польсько-католицького духовенства і російсько-імперської адміністрації. Завдяки психологічному, гостросоціальному роману, надрукованому з ініціативи Івана Франка через 20 років після смерті автора, ім’я А. Свидницького вписане в сузір’я класиків української літератури.

Література:

Дацюк, І. Історизм в романі А.П. Свидницького «Люборацькі» / І. Дацюк // Тези доп. 16-ї Вінниц. обл. історико-краєзнав. конф. 11 лют. 1997 р. – Вінниця, 1997. – С. 33-35.

Василенко, В. Старе гніздо і молоді птахи : [про просвітниц., громад. й культур. діяльність Анатолія Свидницького] / В. Василенко // Вінниц. газ. – 2012. – 11 трав. – С. 8.

Хоменко, Б.В. Автор першого соціального роману в українській літературі / Б.В. Хоменко // Пам’ятаймо тую славу! : ст., рец., есе / Б.В. Хоменко. – Вінниця, 2012. – С. 79-84. 

• 100 років тому народився Анатолій Якимович Коваленко (01.01.1916, м. Могилів-Подільський – 17.09.1995, м. Київ), фахівець у галузі фізичного виховання та спорту, тренер з легкої атлетики (багатоборство), заслужений тренер України (1966), СРСР (1972). Від 1944 р. обіймав різні посади у Київському інституті фізичної культури. Був членом президії Федерації легкої атлетики України (1950-1990), старшим тренером збірних команд України (1950-1982) і СРСР (1968-1976). Досліджував тему управління тренувальним процесом спортсменів у легкоатлетичних багатоборствах.

Література:

Фомін, С.К. Коваленко Анатолій Якимович / С.К. Фомін // Енциклопедія сучас. України (ЕСУ). – Київ, 2013. – Т. 13 : Киї-Кок. – С. 434 : портр. 

• 70 років від дня народження Раїси Петрівни Піскун (01.01.1946, с. Пагурці Хмільниц. р-ну), вченого в галузі медичної біології, доктора біологічних наук, професора, заслуженого працівника освіти України. Закінчила біологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Шевченка (1971). Пройшла шлях від асистента (1974), старшого викладача (1982) до завідувача кафедри медичної біології (1993) Вінницького національного медичного університету ім. М.І. Пирогова. Раїса Петрівна активно сприяє впровадженню інноваційних технологій у навчальний процес. Учасник конференцій і з’їздів з питань методики навчання та виховання майбутніх лікарів. Вона – член спеціалізованої вченої ради із захисту кандидатських і докторських дисертацій, редакційної ради фахового журналу «Вісник Вінницького національного медичного університету». Автор (співавтор) 30 методичних і навчальних посібників, збірників тестів і задач, 218 наукових статей.

Література:

Вінницький державний медичний університет ім. М.І. Пирогова : матеріали з історії ун-ту / під ред. В.М. Мороза. – Вінниця, 1994. – Зі змісту: [Про Р.П. Піскун]. – С. 31, 42, 43, 73, [257 : фот].

Піскун Раїса Петрівна // Кафедрі фармакології ВНМУ – 70 років / уклад.: Г.І. Степанюк, Н.І. Іванова. – Вінниця, 2007. – Зі змісту: [Про Р.П. Піскун]. – С. 82-83, [155 : фот.].

Степанюк, Г.И. Винницкая школа фармакологов / Г.И. Степанюк, А.О. Яковлева, Н.И. Иванова ; под. общ. ред. Г.И. Степанюка ; авт. предисл. В.М. Мороз ; Винниц. НМУ им. Н.И. Пирогова. – Винница, 2013. – Зі змісту: [Про Р.П. Піскун]. – С. 16, 37-44 : фот.  

• 65 років тому народився Микола Никифорович Дорош (01.01.1951, с. Воронівці Хмільниц. р-ну), педагог, історик, краєзнавець, директор Воронівської СЗОШ І-ІІІ ст. Хмільницького району. Досліджує історію населених пунктів Хмільницького району Вінниччини, Поділля. Автор багатьох публікацій, близько 30 книг історичної тематики, серед яких – «Історичні сторінки Хмільницького краю» (2002), «Хмільницькі світовиди» (2002), «Зламані колоски» (2003), «Святиня над Сниводою» (2006), «Чорні покоси» (2007), «Запланований мор» (2008), «Битва на Синій воді 1362 р.» (2011), «Витоки. Призабуті сторінки нашої історії. Хмільницький район», «Снивода – в житті моїм і долі» (2012), «Древній Уланів – на перехресті віків і шляхів» (2012) та ін. Почесний громадянин Хмільницького району, почесний краєзнавець України.

Література:

Гальчак, С.Д. Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі: XIX – поч. XXI ст. : монографія / С. Гальчак. – 2-ге вид., допов. – Вінниця : Меркьюрі-Поділля, 2013. – 876 с. : портр. – Зі змісту: Дорош Микола Никифорович. – С. 549-550. – Бібліогр.

Медведєва, І. Сенсаційне історичне відкриття : [зробив відомий у Хмільниц. р-ні дослідник, краєзнавець М. Дорош] / І. Медведєва // Вінниччина. – 2010. – 29 січ. – С. 7.

Степанюк, В.А. Треба боротись і вперед іти : [ст. про творчість М. Дороша, розробки уроків за його кн., сценарій до дня пам’яті жертв Голодомору 1932-33 років, огляд його творчості, літ.-муз. композиції] / В.А. Степанюк // З мукою-любов’ю до землі / В.А. Степанюк. – Вінниця, 2011. – С. 38-97 : портр. – Бібліогр. в кінці ст.

 60 років тому народився Микола Костянтинович Дмитренко (01.01.1956, с. Зятківці Гайсин. р-ну), письменник, фольклорист, етнограф, доктор філологічних наук (2006). Працював у теплицькій районній газеті (1973-1974, 1979-1980). Закінчив Київський університет (1979). Відтоді працює в ІМФЕ НАНУ: від 2003 р. – зав. відділу фольклористики. Редактор-засновник часопису «Народознавство» (1993). Друкується від 1971 р. Автор низки повістей та оповідань. Упорядник ряду збірників фольклору, зокрема «Українські народні пісні в записах Гната Танцюри» (2001). Один з авторів посібника «Уроки з народознавства» (1995). Член НСПУ (1994).

Література:

Українські міфи, демонологія, легенди / упоряд. М.К. Дмитренко. – Київ : Муз. Україна, 1992. – 144 с.

Уроки з народознавства / упоряд. М.К. Дмитренко. – Київ : Народознавство, 1995. – 224 с.

Танцюра, Г.Т. Весілля в селі Зятківцях : монографія / Г.Т. Танцюра ; упоряд.: Л.О. Єфремова, М.К. Дмитренко. – Київ : Ред. часопису «Народознавство», 1998. – 404 с. – (Б-ка часопису «Народознавство»).

Українські народні пісні в записках Гната Танцюри / упоряд. М.К. Дмитренко. – Київ : Асоц. етнологів, 2001. – 542 с. – (Українська народна творчість).

Гальчак, С.Д. Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі: XIX – поч. XXI ст. : монографія / С. Гальчак. – 2-ге вид., допов. – Вінниця : Меркьюрі-Поділля, 2013. – 876 с. : портр. – Зі змісту: Дмитренко Микола Костянтинович. – С. 546-547. – Бібліогр. 

175 років від дня народження Костянтина Петровича Михальчука (02.01.1841, с. Зозулинці, тепер Козятин. р-ну – 20.04.1914, м. Київ), українського мовознавця-діалектолога, етнографа, громадського діяча. У 1856-1858 р. навчався в Житомирській чоловічій гімназії. Протягом 1859-1863 – в Київському університеті. Перед Польським повстанням 1863 р. змушений був залишити навчання в університеті; від 1867 р. до кінця життя працював бухгалтером Київського пивоварного заводу. Основоположник української діалектології. Досліджував проблеми української діалектології, історії української мови, українського правопису, методології лінгвістики. В етнографічних та мовознавчих працях К.П. Михальчука широко представлено подільський регіон.

Література:

Шевельов, Ю.В. Портрети українських мовознавців / Ю. Шевельов. – Київ : КМ Академія, 2002. – 132 с. : іл. – Зі змісту: Кость Михальчук / Гр. Шевчук (Ю.В. Шевельов). – С. 94-125 : портр.

Зозуляк, К. Вистраждане ім’я видатного вченого : [К. Михальчука] / К. Зозуляк // Дзвін. – 2009. – № 3-4. – С. 124-126 : фот. – Бібліогр. в прим.

Гальчак, С.Д. Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі: XIX – поч. XXI ст. : монографія / С. Гальчак. – 2-ге вид., допов. – Вінниця : Меркьюрі-Поділля, 2013. – 876 с. : портр. – Зі змісту: Михальчук Костянтин Петрович. – С. 678. 

135 років від дня народження Павла Степановича Мельника (05.01.1881, с. Балин Літин. р-ну – 07.01.1961, с. Горбівці Літин. р-ну) – вчителя, талановитого художника, музиканта, організатора першого у Літинському районі жіночого духового оркестру, селекціонера. Закінчив духовну семінарію, музичну школу по класу скрипки. Воював, був писарем у генштабі, а потім комендантом у місті Львові. Досконало володів кількома іноземними мовами: німецькою, англійською, французькою, польською, латинською. Все життя збирав Павло Степанович різні музичні інструменти, дарував їх своїм учням. Безграмотних дітей і дорослих навчав музиці. Хори Павла Степановича виборювали завжди перші місця у районі і області. Більшість музикантів у оркестрі були дівчата, а тому й назвали його жіночим. Захоплювався він ще й садівництвом та городництвом. Тричі їздив у Тамбовську область до Мічуріна за виноградними чубуками, живцями малини. Вирощував понад 20 сортів винограду, 15 сортів картоплі, багато сортів золотистої смородини, абрикосів, персиків, інших культур. Кавуни та дині, хоча і вважаються південними, але вчитель зміг вирощувати їх у подільському кліматі. У місцевому колгоспі за його технологією вирощували баштанні культури, які у великій кількості вивозилися в держпоставки. Під час голодомору Мельник врятував односельчан – збирав насіння картоплі і дітей навчив це робити. А потім весною його посіяли і зібрали урожай, врятувавши від смерті дітей і дорослих. До 1951 р. Павло Степанович ще вчителював у Вінниковецькій школі, потім вийшов на пенсію, але справи своєї не покидав.

Література:

Смірнова, Л. Усе село – музикальне / Л. Смірнова // Рад. життя. – 1979. – 24 берез. – С. 3.

Мельник, П. Пам’ять серця / П. Мельник // Літин. вісн. – 2000. – 21 лип. – С. 4.

Тимчишин, В. Сад його життя / В. Тимчишин // Літин. вісн. – 2004. – 18 груд.

Щепілова, Н. Мудрого учителя надбання / Н. Щепілова // Літин. вісн. – 2013. – 3 жовт. – С. 4. 

• 110 років тому народився Ізраїль Юхимович Верцман (05.01.1906, м. Могилів-Подільський – 1992), радянський літературознавець, мистецтвознавець, кандидат філологічних наук (1940). У 1930 р. закінчив ВХУТЕМАС (Вищі художньо-технічні майстерні), з того ж року почав друкуватися. Учасник Другої світової війни. У повоєнний час викладав історію зарубіжної літератури і естетики у Воєнно-морській академії (Ленінград, 1945-1947), ВДІКу (1947-1952), Алма-Атинському педагогічному інституті (1952-1954). Протягом 1954-1970 рр. працював науковим редактором у видавництві «Советская энциклопедия», брав участь у створенні «Краткой литературной энциклопедии». Його авторству належать статті та монографії про ідеологію та реалізм епохи Просвітництва – Л. Стерн, Ж.-Ж. Руссо, Вільяма Шекспіра, Д. Дідро, Й. Гете. Член СП СРСР (1970). Нагороджений орденом Червоної Зірки та медалями.

Література та інтернет-ресурс:

Верцман, И.Е. Жан-Жак Руссо / И.Е. Верцман. – Москва : Гослитиздат, 1958. – 271 с. ; 2-е изд., перераб. и доп. – Москва : Худож. лит., 1976. – 310 с.

Верцман, И.Е. Гамлет Шекспира / И.Е. Верцман. – Москва : Худож. лит., 1964. – 143 с.

Верцман, И.Е. Проблемы художественного познания // И.Е. Верцман. – Москва : Искусство, 1967. – 342 с.

Верцман Ізраїль Юхимович [Електронний ресурс] // Вікіпедія : вільна енциклопедія. – Електрон. текст. дані. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Верцман_Ізраїль_Юхимович  (дата звернення: 30.03.15), вільний. – Назва з екрана. 

6   День народження Степана Васильовича Руданського (06.01.1834, с. Хомутинці, нині Калинів. р-ну – 03.05.1873, м. Ялта), українського поета-класика, перекладача, фольклориста, громадського діяча. Щорічно в області проводяться заходи із вшанування пам’яті нашого славетного земляка. Починаючи з 1981 р., на його батьківщині в с. Хомутинці проходить районне свято сатири і гумору. Обласне свято ім. С. Руданського проводиться раз на два роки. Всеукраїнське літературно-мистецьке свято ім. С. Руданського – один раз у 5 років у м. Калинівка. Засновано Всеукраїнську літературну премію ім. Степана Руданського (1994). З ініціативи відомого гумориста-сатирика А. Гарматюка у березні 1998 р. створено громадське творче об’єднання – Вінницький курінь гумористів ім. Степана Руданського.

Література та інтернет-ресурс:

Лунає сміх над рідним краєм : худож.-докум. нарис про Всеукр. свято сатири і гумору / уклад. М.І. Катічева ; Калинів. ЦРБ. – Калинівка, 2010. – 8 с. : кольор. іл.

Єфімов, А.О. Мій земляк Степан Руданський : вшанування пам’яті / А.О. Єфімов ; Співомовки / С.В. Руданський. – Сімферополь : Доля, 2013. – 252 с. : іл.

Бабій, В. Пам’ятник Степану Руданському стане візитівкою Калинівки : 180-річ. ювілей видат. сміхотворця зібрав у райцентрі майже 20 тис. гостей / В. Бабій // Вінничанка. – 2014. – № 2. – С. 10-11 : кольор. фот.

Віннічук, А.П. Подільськими стежками Степана Руданського / А.П. Віннічук // Перша Шаргородська наукова історико-краєзнавча конференція : матеріали конф., 17-18 жовт. / голова редкол. С Д. Гальчак. – Вінниця, 2014. – С. 203-208.

«І я знов живий світ оглядую…»: до 175-річчя від дня народж. С.В. Руданського (1834-1873) [Електронний ресурс] : бібліогр. покажч. / уклад.: Л .Борисенко, Л. Заря, О. Кізян, Б. Хоменко ; вступ. ст. Б. Хоменка ; Упр. культури і туризму Вінниц. облдержадмін., Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва. – Електрон. текст. дані (66 файлів, 1 папка: 30093312 байт). – Вінниця : Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва, 2009. – 1 електрон. оптич. диск (CD-ROM) ): в контейнері 14х12,5. – Систем. вимоги: Pentium-II ; 128Mb RAM ; Windows 95/98/NT. – Режим доступу: http://old.library.vn.ua/publications/2009/rudansk (дата звернення: 08.11.12), вільний. – Назва з контейнера. – (Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва). 

• День народження Василя Семеновича Стуса (06.01.1938, с. Рахнівка Гайсин. р-ну – 04.09.1985, Кучино Перм. обл., Росія. 1989 р. перепохов. у Києві), поета, перекладача, прозаїка, літературознавця, правозахисника, лауреата Національної премії України ім. Тараса Шевченка (1993, посмертно), Героя України (2005, посмертно). З 1989 р. на вшанування пам’яті поета-правозахисника в області щорічно у січні проводяться Стусівські читання, а у Вінниці біля пам’ятника В. Стусу, відкритого 2002 р. на площі його імені, вони проходять у вересні, в день загибелі поета.

Література та інтернет-ресурс:

Життя, покладене на вівтар України : до 70-річчя від дня народж. Василя Семеновича Стуса – поета, правозахисника, людини (1938-1985) : метод.-бібліогр. матеріали / ВОУНБ ім. К.А. Тімірязєва ; уклад.: А. Якущенко, О. Ніколаєць, М. Ревенко ; ред. М. Спиця. – Вінниця : Меркьюрі-Поділля, 2007. – 64 с. : кольор. іл. – (Наші видатні земляки).

«І в смерті з рідним краєм поріднюсь» : Василь Стус і Вінниччина / упоряд.: Н. Гнатюк, Т. Ковальський. – Вінниця : Держ. картогр. ф-ка, 2011. – 528 с. : кольор. фот.

Постать Василя Стуса над плином часу: 70-річчю від дня народж. присвячується (1938-1985) : бібліогр. покажч. / Упр. культури і туризму Вінниц. облдержадмін., Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва; уклад.: Г.М. Авраменко, О.М. Зелена, М.Г. Спиця ; відп. за вип. Н.І. Морозова. – Вінниця : Держ. картогр. ф-ка, 2008. – 240 с. – (Наші видатні земляки). – Електрон. версія вид. – Режим доступу: http://old.library.vn.ua/publications/2008/Stus2008.html (дата звернення: 08.11.12), вільний. – Назва з екрана. – (Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва). 

• 75 років тому народилася Ганна Танасівна Чубач (06.01.1941, с. Плоске Мурованокуриловец. р-ну), українська поетеса, визначна громадська діячка, заслужений діяч мистецтв України, член СПУ (1971). 1968 р. закінчила Український поліграфічний інститут ім. Івана Федорова, 1973 р. – Вищі літературні курси при Літературному інституті ім. Максима Горького в Москві. Працювала в редакціях газети «Літературна Україна» та журналу «Дніпро». Авторка понад 40 книжок, більше 200 естрадних пісень. Кілька книг поетеси адресовані дітям: «Вивчаймо самі», «Сонячна абетка», «Алфавітні усмішки», «Жук малий і волохатий», «Черепаха Аха», «Прикмети – не секрети» та інші. Дітям полюбилися її вірші, скоромовки, лічилки для дошкільнят і молодших учнів. Нині малята залюбки вивчають у садочках і школах літери за її абетками та весело-виразні вірші. Твори поетеси перекладено багатьма мовами народів світу. Ганна Чубач – лауреат премій імені Павла Усенка, Євгена Гуцала, Марусі Чурай, Міжнародної премії «Дружба». На Поділлі поетесу називають «Подільською журавкою». Мешкає у Києві, підтримує постійні зв’язки з Вінниччиною.

Література та інтернет-ресурс:

Бакуменко, О.Д. Ганна Чубач : літ. портр. / О. Бакуменко. – Київ : Альтерпрес, 2011. – 70 с. : фот. – (Літ. галерея).

«В життя іду, неначе в пісню» : біобібліогр. покажч. до ювілею поетеси, дит. письменниці Г.Т. Чубач / Упр. культури і туризму Вінниц. облдержадмін., Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва ; уклад.: О. Кізян, Л. Борисенко ; авт. ст.: «Мовою серця» І. Дзюба, «Ганна Танасівна Чубач – поетеса, заслужений діяч мистецтв України» Н. Гнатюк ; ред. М. Спиця ; відп. за вип. Н. Морозова. – Вінниця : Балюк І.Б., 2010. – 88 с. – (Наші видатні земляки). – Електрон. версія вид. – Режим доступу: http://old.library.vn.ua/publications/2010/Chubach.html (дата звернення: 08.11.12), вільний. – Назва з екрана. – (Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва). 

• 70 років від дня народження Анатолія Івановича Маліванчука (06.01.1946, м. Шаргород), майстра спорту міжнародного класу з більярдного спорту, «Короля більярду», чемпіона СРСР з більярдного спорту по «Московській піраміді», семикратного чемпіона України, призера понад 40 змагань з більярдного спорту. Він виявився найкращим у Чемпіонаті Європи 2008 р. серед 47 учасників- ветеранів більярдного спорту з 7 країн світу. І сьогодні А.І. Маліванчук є більярдистом України № 1. Проживає у Шаргороді.

Література:

Ковтун, А. Більярдист № 1 України : [про А. Маліванчука] / А. Ковтун // Шаргородщина. – 2012. – 15 трав. – С. 1.

Катеринич, А. Легенда Шаргорода – Іван Маліванчук / А. Катеринич // Вінниччина. – 2014. – 1 серп. – С. 8 : кольор. фот.

Нагребецький, А. Іменами багата земля Шаргородська / А. Нагребецький. – Вінниця : Меркьюрі-Поділля, 2014. – 364 с. : фот. – Зі змісту: Маліванчук Анатолій Іванович. – С. 30-31. 

8 80 років від дня народження Анатолія Яковича Янченка (08.01.1936, м. Немирів – 2014), українського критика, поета, прозаїка. Учителював, працював у районних газетах Вінниччини, був заввідділом критики газети «Літературна Україна», завідувачем редакції критики видавництва «Дніпро», заступником головного редактора журналу «Дніпро». Автор повістей «Постріли в пісню», «Завтра буде день»; збірок гумору і сатири «На українському Олімпі», «Козу водили»; багатьох літературно-критичних статей, оглядів, рецензій у періодичних виданнях. Член СПУ (1978).

Література:

Янченко, А. Завтра буде день : повісті / А. Янченко. – Київ : Рад. письменник, 1984 . – 285 с.

Його ж. На українському Олімпі, або Наші хлопці і одна... : епіграми, пародії / А. Янченко ; худож. В. Солонько. – Київ : Наш час, 1996. – 66 с.

Його ж. Толока : оповідки, кіноповість, повість для дітей / А. Янченко. – Київ : Сучас. письменник, 2008. – 272 с.

Анатолій Янченко : [некролог] // Літ. Україна. – 2014. – 18 верес. – С. 7 : фот. 

9 60 років від дня народження Валерія Валентиновича Прусса (09.01.1956, м. Вінниця), українського артиста, актора Вінницького обласного академічного українського музично-драматичного театру ім. М. Садовського, народного артиста України (див. розширену довідку в кінці місяця). 

10 120 років тому народився Борис Соломонович Шкляр (10.01.1896, Борисів Мінської губернії, Білорусь – 1961, м. Вінниця), український лікар, вчений, педагог, професор Вінницького медінституту (1941), засновник терапевтичної школи. Випускник медичного факультету Київського університету (1921). 1934-1941 рр. – засновник і завідувач кафедри пропедевтичної терапії Вінницького медичного інституту. Брав участь у забезпеченні евакуації цього навчального закладу (1941). У повоєнний період (1944-1961) тут і працював: зав. кафедрою пропедевтичної терапії (1944-1950), зав. кафедрою факультетської терапії (1950-1961). Борис Соломонович – автор 67 наукових праць, низки монографій та навчальних посібників. Підручник «Діагностика внутрішніх хвороб» витримав 6 видань і дотепер залишається одним із найкращих для вивчення пропедевтики – основ клінічної грамотності кожного лікаря. Під керівництвом Б.С. Шкляра захищено 15 кандидатських та докторських дисертацій, виконано і надруковано понад 120 наукових праць. У м. Вінниця на будинку, де жив учений, встановлено меморіальну дошку його пам’яті.

Література:

Шкляр, Б.С. Диагностика внутренних болезней : учеб. пособие / Б.С. Шкляр ; под ред. М.Б. Шкляра. – 6-е изд., стереотип. – Киев : Вища шк., 1972. – 645 с. : рис.

Борис Соломонович Шкляр (1896-1961) : 100-летию со дня рождения посвящается / ВМУ им. Н.И. Пирогова ; сост. М.С. Гаврик ; предисл. Ю.М. Мостового. – Винница, 1996. – 127 с.

Сафронов, К. Сердечна подяка скульптору Анатолію Бурдейному : [у Вінниці відкрито мемор. дошку видат. укр. терапевту, проф. Б.С. Шкляру] / К. Сафронов // 33-й канал. – 2006. – 15 берез. – С. 28 : фот.

• 80 років тому народився Микола Федорович Шпортун (10.01.1936, с. Пісочин Липовец. р-ну), культуролог, організатор і діяч культури на Вінниччині, заслужений працівник культури України (1993). Закінчив Харківський державний інститут культури в 1965 році. Основне становлення М.Ф. Шпортуна як керівника, господарника та організатора культурно-освітньої роботи відбулося саме на Немирівщині, де в 1972-2001 рр. він очолював районний відділ культури. За час його керівництва відбулося зміцнення матеріально-технічної бази закладів культури. Так, за його ініціативи та безпосередньої участі в Немирові були побудовані районний Будинок культури (1990 р.) та музей «Літературна Немирівщина» (1989 р.). М.Ф. Шпортун опікувався спорудженням Будинків культури в селах Вовчок, Велика Бушинка, Джуринці, Стрільчинці, бібліотеки в с. Чуків. Зробив вагомий внесок у будівництво культурно-спортивного комплексу в с. Ковалівка. Особливу увагу він приділяв розвитку художньої самодіяльності в районі. Багатьом колективам були присвоєні почесні звання «народний» та «зразковий». Серед них – хоровий колектив, чоловічий та жіночий вокальні ансамблі районного Будинку культури, Ковалівський, Вишковецький фольклорні ансамблі, Ситковецький камерний хор та ін. На сьогоднішній день Микола Федорович працює завідувачем методичного сектору РБК та співає у хорі ветеранів міста Немирова. Нагороджений медалями «За доблесну працю» (1970), «За трудову відзнаку» (1986). У 1982 р. нагороджений Знаком Міністерства культури СРСР та ЦК профспілки працівників культури «За досягнення в самодіяльній художній творчості».

Література:

Шпортун, М. Вони досягли високої мистецької зрілості : [в Немирові пройшов ІV обл. фестиваль-конкурс «Народні музики Поділля»] / М. Шпортун // Прибуз. новини. – 2014. – 10 лип. – С. 5 : фот.

Його ж. Різдвяне диво: [обл. фестиваль нар. творчості у Вінниці] / Микола Шпортун // Прибуз. новини. – 2015. – 1 січ. – С. 1 : фот.

Його ж. Хорова капела Новий рік зустрічає : [про колектив Немирів. РБК] / М. Шпортун // Прибуз. новини. – 2015. – 1 січ. – С. 8 : фот. 

12 190 років тому народився Ян Ландвер (12.01.1826, м. Прага – 1863 ?), чеський віолончеліст, диригент, композитор, педагог. У 50-х рр. 19 ст. – викладач музики і керівник оркестру в маєтку Потоцького у м. Немирів. Перебував у колі демократично настроєної інтелігенції міста, що гуртувалася навколо Марковичів: письменниці Марії Олександрівни (Марко Вовчок) та її чоловіка, фольклориста Опанаса Васильовича Марковича. 1857 р. допомагав їм у підготовці та постановці вистави за п’єсою І. Котляревського «Наталка Полтавка»; готував музичне оформлення, оркестрував. Написав кілька пісень на подільські теми.

Література:

Гамкало, І. Ландвер Ян / І. Гамкало // Мистецтво України : біогр. довід. – Київ, 1997. – С. 354.

• 70 років від дня народження Анатолія Семеновича Шевченка (12.01.1946, м. Маріїнськ Кемеров. обл., РФ), художника-живописця. Навчався у Каунаському художньому технікумі. Член НСХУ (1993). Учасник обласних, республіканських, всеукраїнських, міжнародних виставок, кількох персональних виставок у Вінниці. Учасник живописних пленерів у м. Хмільник, с. Степашки Гайсинського р-ну. Працює у широкому жанровому спектрі станкового живопису. Основні твори: «Біля воріт раю» (1994), «Вечеря по-вінницьки» (1995), «Дощ у Вінниці» (2002), «Зустріч» (2006), «Джульєтта працює в банку» (2002), «Набережна» (2010), «Вечірнє місто» (2010). Проживає у м. Вінниця.

Література:

Мистецтво Вінниччини: Вінницькій орг. НСХУ 30 років : альбом / упоряд. Л. Гринюк. – Вінниця : Держ. картогр. ф-ка, 2006.– 96 с. : кольор. іл., кольор. фот.– Зі змісту: Шевченко Анатолій Семенович. – С. 88. – (Краса України Поділля).

Вінницький вернісаж: вист. тв. митців Вінниччини з нагоди 35-річчя створення Вінниц. обл. орг. НСЖУ. – Вінниця : Консоль, 2010. – 96 с. : кольор. іл. – (Краса України Поділля). – Зі змісту: Шевченко Анатолій Семенович. – С. 21. – (Краса України Поділля).

Вінниччина історична в образотворчому мистецтві = History of Vinnytsia Region in Fine Arts / Вінниц. обл. орг. Нац. спілки художників України ; упоряд. Л.Н. Гринюк. – Вінниця : Консоль, 2011. – 171 с. : кольор. фот. – Іменний покажч.: с. 168-171. – Зі змісту: Шевченко Анатолій Семенович. – С. 150-151. 

13 140 років тому народився Валентин Михайлович Гаккебуш (13.01.1876, м. Могилів-Подільський) (за іншими даними – 1881, м. Немирів) – 16.10.1931, м. Київ), український лікар-психіатр, доктор медицини, професор (1918). 1904 р. закінчив Московський університет. Працював лікарем-психіатром у полтавській і харківській лікарнях, потім асистентом клініки нервових і психічних хвороб Харківського медичного інституту. З 1918 р. і до кінця життя працював у Київському медичному інституті, завідував кафедрою психіатрії (з 1925 р.). Керував клінікою психоневрологічного санаторію в Києві. У 1923 р. був одним з організаторів створення Київського психоневрологічного інституту (нині Інститут нейрохірургії АМНУ), з 1927 р. очолив його. Вивчав атеросклероз судин головного мозку, нервово-психічні розлади, пов’язані з травмою, проблеми судової психіатрії, дитячої психіатрії, організації психіатричної допомоги, зокрема патронажу психічно хворих та трудової терапії. У 1925 р. разом з Б. Маньковським заснував журнал «Радянська психоневрологія» (спочатку під назвою «Сучасна психоневрологія»).

Література та інтернет-ресурс:

Гаккебуш Валентин Михайлович (1881-1931) // Психиатрия. – 2011. – № 2. – С. 61 ; Електрон. версія. – Режим доступу: http://www.psychiatry.ru/siteconst/userfiles/file/PDF/2406/Psy%2002-2011.pdf (дата звернення: 30.03.15), вільний. – Назва з екрана.

Гаккебуш Валентин Михайлович [Електронний ресурс] : біографія // Вікіпедія : вільна енциклопедія. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Гаккебуш_Валентин_Михайлович (дата звернення: 30.03.15), вільний. – Назва з екрана. 

• 75 років від дня народження Ганни Леонтіївни Волошенюк (Галини Касіяненко) (13.01.1941, с. Ометинці Немирів. р-ну), педагога, журналіста, фольклориста, краєзнавця. Закінчила Вінницький державний педагогічний інститут. Понад 20 років працювала у Вінницькому обласному товаристві охорони природи, згодом у вінницьких ЗМІ. Активно популяризує в пресі творчі здобутки відомих фольклористів, народних майстрів, митців області, зокрема Н.А. Присяжнюк, В. Перепелюка. Суцвіття вінницьких талантів, з якими Г. Волошенюк довелося спілкуватися декілька років, коли працювала у «Вінницькій газеті» та «Вінниччині», представлені у її збірнику «Все – з любові» (Вінниця, 2009).

Література:

Волошенюк, Г.Л. Жити, щоб малювати, або Слово про Івана Коваля / Г. Волошенюк. – Вінниця : Власюк О., 2006. – 100 с. : фот., іл.

Її ж. Все – з любові / Г. Волошенюк. – Вінниця : Власюк ; Одеса, 2009. – 304 с. : фот.

Її ж. Народної ниви жниця Настя Присяжнюк / Г. Волошенюк. – Вінниця : Консоль, 2010. – 180 с. : фот.

Її ж. Червоне – то любов, а чорне – то журба / Г. Волошенюк. – Вінниця : ВНТУ, 2012. – 372 с. : фот.

Перепелюк, В.М. Кобзарські щоденники Володимира Перепелюка, 1951-1955 рр. / В. Перепелюк ; підгот. Г. Волошенюк. – Вінниця : Балюк І.Б., 2014. – 348 с. : фот. 

14 80 років від дня народження Анатолія Панасовича Гарматюка (14.01.1936, с. Мигалівці Бар. р-ну – 28.01.2006, м. Вінниця), українського поета, гумориста, сатирика, автора 22 книг, виданих за його життя. З 1972 р. мешкав у Вінниці. Працював у Держстандарті, а з 1975 по 1991 рр. завідував кабінетом молодого автора Вінницької організації СПУ. Член НСПУ (1982). Лауреат республіканських літературних премій ім. Степана Олійника (1985) та ім. Микити Годованця (1990), обласної літературної премії ім. Степана Руданського (1994), міжнародної премії в конкурсі «Байка – 2001». Він – переможець Всеукраїнського конкурсу на кращу байку в 2002 р. Організовував літературні свята в області на честь письменників-земляків С. Руданського, М. Коцюбинського, М. Стельмаха. Твори А. Гарматюка друкувалися в найпопулярніших українських художніх журналах, газетах, колективних збірниках, окремі з них перекладено багатьма мовами народів світу. Надбання письменника представлене у Повному зібранні його творів у 10 томах, що виходить з 2010 р.

Література:

Гарматюк, А.П. Повне зібрання творів : у 10 т. [Т. 1-7] / А.П. Гарматюк ; упоряд. і прим. Н.М. Гарматюк. – Вінниця : Держ. картогр. ф-ка, 2010-2013.

У серцях людських... : у 2 т. Т. 1-2 / упоряд. і прим. Н.М. Гарматюк. – Вінниця : Нілан-ЛТД, 2012. – Т.1. –560 с., Т. 2. – 560 с.

Подільський сміхотворець : біобібліогр. покажч. : до 75-річчя від дня народж. А.П. Гарматюка / уклад. Г.А. Біловус ; ред. М.Г. Спиця ; відп. за вип. Н.І. Морозова ; ВОУНБ ім. К.А. Тімірязєва. – Вінниця : Балюк І.Б., 2011. – 63 с. – (Наші видатні земляки). 

15 150 років тому народився Артемій Григорович Готалов-Готліб (15.01.1866, Могилів-Подільський повіт (за іншими даними – м. Кам’янець-Подільський) Поділ. губернії – 27.07.1960, м. Одеса), педагог, фахівець з проблем зарубіжної педагогіки та загальної історії. 1892 р. закінчив Новоросійський університет в Одесі. Викладав у гімназіях Черкас, Одеси, Санкт-Петербурга, Ялти, Пскова. Був співробітником редакції Енциклопедичного словника Брокгауза і Ефрона та автором десятків ґрунтовних статей з історії освіти і всесвітньої історії. 1920 р. Артемій Григорович взяв участь у створенні Одеського інституту народної освіти, де викладав всесвітню історію та історію педагогіки. У 1927-1940 працював у інститутах Москви, Харкова, Києва. 1940 р. йому без захисту дисертації було надано вчене звання доктора педагогічних наук. Цього ж року А. Готалов-Готліб став професором Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова. З-під пера вченого вийшло понад 200 праць – монографій, статей, заміток, рецензій, популярних брошур. Автор праць з історії та педагогіки: «Ранній італійський гуманізм», «Історія політичних учень на Заході в середні віки», «Педагогічна освіта в Європі й Америці», «Про естетичне виховання в середній школі». Сучасні вчені високо оцінюють внесок нашого земляка в педагогічну науку.

Література та інтернет-ресурс:

Сухомлинська, О.В. Готалов-Готліб Артемій Григорович (1866-1960) // Українська педагогіка в персоналіях : навч. посіб. : у 2 кн. / за ред. О.В. Сухомлинської. – Київ, 2005. – Кн. 2 : ХХ ст. – С. 303-307. – Бібліогр.: с. 307 (2 назви).

Готалов-Готліб Артемій Григорович [Електронний ресурс] : біографія // Вікіпедія : вільна енциклопедія. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Готалов-Готліб_Артемій_Григорович (дата звернення: 30.03.15), вільний. – Назва з екрана. 

• 65 років тому народився Анатолій Леонідович Загрійчук (отець Анатолій) (15.01.1951, м. Жмеринка – 08.02.2014, там само), український письменник, священик, педагог. Випускник Вінницького педагогічного інституту. Вчителював у школах Жмеринського району, викладав у профтехучилищі в смт Браїлів. Працював директором Жмеринського районного будинку творчості школярів і юнацтва, який також розташовувався у Браїлові. 1995 р. прийняв сан священика Української православної церкви. Протоієрей (від 2004 р.). Служив на парафіях Шаргородського району (в с. Лозова та с. Писарівка). З 2000 р. – настоятель храму Покрови Пресвятої Богородиці с. Демидівка та храму святителя Василія Великого с. Могилівка Жмеринського району. Автор кількох поетичних збірок, в основному філософської та релігійної тематики, роману та прозових творів, у тому числі документально-біографічних, перекладів та інтерпретацій стародруків, краєзнавчих нарисів, віршів для дітей. За життя автора побачили світ два томи «Вибраного» (з анонсованих чотирьох). Член НСПУ (1996).

Література:

Загрійчук, А.Л. Вибране : у 4 т. Т. 1-2 / А. Загрійчук. Вінниця : Діло, 2012.

Т. 1: Поезії. – 320 с.

Т. 2 : Поеми ; Переклад «Слова о полку Ігоревім» ; Вірші для дітей. – 320 с.

Волошенюк, І. Єдиний у двох іпостасях : [поет-священик А. Загрійчук] / І. Волошенюк // Вінниччина. – 2001. – 31 січ.

Мельник, В. Ілюстрація до любові : [про творчість А. Загрійчука] / В. Мельник // Віддзеркалення : із літ. критики / В. Мельник. – Вінниця, 2006. – С. 29-33. 

16 100 років тому народився Григорій Якович Усатий (16.01.1916, с. Мала Жмеринка Жмерин. р-ну – 26.09.1966, м. Жмеринка), Герой Радянського Союзу. Відзначився в боях за річку Одер.

Література:

Овеянные славой имена: Герои Сов. Союза – уроженцы Винничины : [сборник]. – 2-е изд., переработ. и доп. – Киев : Маяк, 1989. – 310 с. – Из содержания: Через все испытания : [про бойовий шлях Г.Я. Усатого]. – С. 268-270 : портр.

Гальчак, С. Герої Поділля: Герої Рад. Союзу – уродж. Вінниц., Тернопіль. та Хмельниц. обл. / С. Гальчак. – Київ : АДЕФ-Україна, 2010. – 232 с. – Зі змісту: Усатий Григорій Якович. – С. 204 : портр. 

 95 років від дня народження Івана Івановича Зайця (16.01.1921, с. Рудка Царичан. р-ну Дніпропетров. обл. – 02.07.2007, м. Вінниця), вченого-історика, археолога, краєзнавця, музеєзнавця. Протягом 70-х рр. був директором Вінницького обласного краєзнавчого музею. З 1980 р. працював у Вінницькому державному педагогічному інституті (тепер ВДПУ ім. М. Коцюбинського). Був професором кафедри історії слов’янських народів. Досліджував пам’ятки трипільської культури Східного Поділля. Опублікував близько 100 робіт, зокрема монографію «Трипільська культура на Поділлі». Ветеран Великої Вітчизняної війни, органів державної безпеки.

Література:

Заєць, І.І. Трипільська культура на Поділлі / І.І. Заєць. – Вінниця : Тезис, 2001. – 179 с. – (Витоки).

Його ж. Далеке і близьке : світлини пам’яті / І.І. Заєць. – Вінниця : Тезис, 2004. – 480 с. : портр.

Його ж. Витоки духовної культури українського народу / І.І. Заєць. – Київ : Аратта, 2006. – 328 с. : іл. – Бібліогр.: с. 272-275.

Пам’яті професора Зайця Івана Івановича : [статті] // Вінниччина: минуле та сьогодення. Краєзнавчі дослідження : матеріали ХХI Вінниц. наук. історико-краєзнав. конф., 25-26 жовт. 2007 р. / ред. Ю.А. Зінько. – Вінниця, 2007. – С. 13-64.

Косаківський, В.А. І.І. Заєць – дослідник трипільської культури на Поділлі / В.А. Косаківський, В.С. Рудь // Освіта на Поділлі: минуле та сьогодення : матеріали ХХІІІ Всеукр. наук. історико-краєзнав. конф. 20-21 жовт. 2011 р. : до 100-річчя заснування ВДПУ ім. М. Коцюбинського. – Вінниця, 2011. – С. 301-310.  

18 150 років тому народився Григорій Митрофанович Давидовський (18.01.1866, с. Мельня, тепер Сум. обл. – 13.04.1952, м. Полтава), український хоровий диригент, композитор і педагог. У 1919-1921 рр. проживав у м. Вінниця, де в умовах війни війська УНР з московськими загарбниками заснував та був керівником хорової капели, ініціював створення Вінницької народної консерваторії.

Література:

Семенко, Л.І. Музика в

Матуся подарувала життя синові у різдвяні дні. Отож, сам Бог дав йому своє благословення.

Відчуття ж майбутньої долі з’явилось у закоханого в театр юного Валерія на заняттях у самодіяльній драматичній студії «Романтик» під керівництвом Галини Григорівни Кодоло (так і залишився романтиком і в житті, і на сцені). Принц із «Попелюшки» бачив себе відомим актором, у якого закохані глядачки, про якого говорять, яким пишаються. Можна теоретично осмислювати джерела цього стану хлопчака, що робив перші кроки в мистецтві. Можна пояснити самопочуття майбутнього актора в ті далекі роки жагучою захопленістю обраною професією, творчим азартом, таким собі куражем.

З досьє: Після закінчення школи став студентом театрального факультету Київського національного університету театру, кіно та телебачення ім. І. Карпенка-Карого. Керівник курсу – народний артист України Анатолій Решетніков. Навчався з відомими сьогодні акторами: С. Джигурдою, В. Абазопуло, Н. Сумською, Б. Бенюком, А. Хостікоєвим.

Працював у Донецькому театрі ім. Артема. З 1979 р. – артист драми Вінницького театру ім. М.К. Садовського.

Керівник курсу А. Решетніков уміло виховував у своїх учнях почуття правди, щирості, повставав проти пихатості, ходульності, помилкової театральності. Цю щирість і точне відчуття часу Валерій зумів зберегти в собі не просто як особливу фарбу в роботі над численними ролями із сучасного й класичного репертуару, а ще й як стан душі. Досить згадати, скажімо, такі його роботи в ролях класичних, як Войцек з «Поминальної молитви» Г. Горіна, Астлей з «Игрока» Ф. Достоєвського, Антось з «Молодої крові» В. Винниченка, Авдій з «Плахи» Ч. Айтматова, Себастьян з «Дванадцятої ночі» У. Шекспіра, Троттер із «Мишоловки» А. Крісті, Петро з «Суєти» І. Карпенка-Карого, Міловзоров із «Без вини винні» О. Островського. Наділений же долею, кожною новою роботою ставав виразником свого покоління.

Валерій найбільше полюбляє вистави життєві, повні азарту, інтриг, руху. Уперше зігравши у опереті Р. Шерідана «Дуенья», скорив глядача своєю пластичністю. І його Мендос став візитною карткою актора у світ оперети. А його Слуга з оперети І. Штрауса «Циганський барон», Боні та Наполеон з оперет І. Кальмана «Королева чардашу» та «Баядера» примусили подивитися на актора по-іншому: він ще й співає!

З досьє: Партнери по сцені, які вчили, у яких завжди вчився, які вміли радіти здобуткам Валерія Прусса: народний артист України Анатолій Овчаренко, Іван Тарапата, Георгій Тищенко, Валентина Сироватко, Лідія Бєлозьорова, Нестор Кондратюк, Клавдія Баріл.

Якось в інтерв’ю О. Янковський, визначаючи особливості роботи акторів у цілому, зазначив, що актор є донором духу, бо передає глядачеві свій біль, віру, енергію своєї душі. Дійсно це так. Спостерігаєш за роботами народного артиста України Валерія Прусса й переконуєшся, що у своїй грі він сучасник глядача. Вони не десь осторонь. А тут. Поряд.

Взагалі, Валерій Прусс цікавий тим, що може бути різним за амплуа: то гостросучасним, соціальним героєм, а то героєм-коханцем. Завжди жагучий, зухвалий, скажено привабливий. Ну подивіться на його Фадінара, Наполеона, Боні, Ассо, Бреда й переконайтесь: він «розбиває серця».

Працював Валерій завжди багато і напружено. Вимоги, що він пред’являв до себе, позначалися на його роботах, які готувалися послідовно й планомірно.

Здатність дивитися на себе з боку, оцінювати зроблене тобою тверезо й критично – якість властива далеко не всім артистам. Валерій же просто схильний до самоїдства, хоча вірить у здатність зіграти будь-яку роль, і обов’язково блискуче. Тонкий спостерігач, який прагне до психологічної вірогідності, схильності до духовного пошуку з гострим бажанням поділитися своїми думками з іншими, – таким його можна побачити тоді, коли йдуть репетиції над новими роботами, коли поряд його студенти.

З досьє: В.В. Прусс – викладач акторської майстерності на театральному відділі Вінницького училища культури та мистецтв ім. М. Леонтовича з 1993 р. Повноправними партнерами по сцені стали його студенти, нині молоді перспективні колеги: Оксана Бандура й Жанна Андрусишена, Катерина Селезньова, Наталія Шолом й Ольга Буга-Костюк, Богдан Костюк і Максим Какарькін....

Актор, розумний, неоднозначний, зображує характер у всій глибині емоційного життя – рухливим, складним і суперечливим. І знову доводить, що, живучи напруженим внутрішнім життям, митець здатний наповнити ним і свою присутність на сцені чи екрані (Валерій знімається й в кіно), зробити його промовистим, інтригуючим. Він здатний піднятися думкою на духовні висоти своїх героїв, відчути їхній біль, гіркоту їхніх міркувань про світ, розділити їхні прагнення й надії.

Для глядача Валерій все ж любить залишатися загадковим. Йому властива і самоіронія. Намагається, не кокетуючи, тверезо оцінити невдоволення зробленим, бо занадто добре розуміє, що є справжнім у мистецтві, і оцінює свої роботи не зі сторонніх вражень (хоча вони йому, як кожному акторові, дорогі й важливі!), а за власним баченням. Грати ж завжди хочеться не професію, а людину. Його максималізм щодо себе пояснюється пристрасністю, граничною самовіддачею в кожній зіграній ролі. Він взагалі дотримується тієї думки, що кожна нова роль повинна бути підготовлена й зіграна як остання, поки є талант, потрібність. Тут хочеться додати: ще й талан. Він розуміє думки і настрої свого часу, відчуває себе у своєму суспільстві. Роботи останніх років говорять самі за себе: Герострат, депутат Ферекес, Войницький, Макдуф, Ассо, Городничий, граф Альмавіва, Каренін, Йозеф Вітте, реб Цодек, Хома Кичатий... Героїв Прусса, людей різних, поєднує загальна енергія, але разом із внутрішнім болем, глибоко захована від сторонніх очей. Напруга болісних роздумів, занепокоєння за людину, якій таки потрібний моральний ідеал.

З досьє: 1996 рік. Валерій Прусс – заслужений артист України. 2002 – Подільська літературно-мистецька премія «Кришталева вишня». 2003 – медаль «За багаторічну плідну працю в галузі культури». 2006 – народний артист України. 2011 – лауреат премії НСТДУ ім. Й. Гірняка. Грамоти, відзнаки...

Здається, що становлення Прусса-артиста – це насамперед рух до високого рівня інтелектуальності. Його герої живуть не тільки пристрастями, у них завжди горить високий вогонь напруженої думки. З непростим характером, у якому живе дух протиріччя, він таки наполягає на своєму. Сперечається і з партнерами, і з режисерами. Просто хоче почувати себе природно, органічно. Валерій може зіграти будь-який характер, навіть абсолютно далекий від свого внутрішнього єства. Й доводить, що не треба шукати подібності між актором і його персонажем, як правило, її немає. Актор робить самого себе. Актора робить оточення. Актора створює режисер. Так, то є складові актора, адже він не можливий без глядача, без колег по сцені, без режисера.

Як актор, він завжди розвивав у собі уміння належати режисерові, намагаючись бути співрежисером своєї ролі. Валерій з великою повагою ставиться до всіх, хто допомагав долати певну сходинку в служінні мистецтву. Це режисери Анатолій Овчаренко, Костянтин Пивоваров, Ігор Афанасьєв, Валерій Шалига, Таїса Славінська. Та все ж вважає себе актором режисера й художнього керівника театру, народного артиста України Віталія Селезньова, який дав йому першу серйозну роль (Сатана у виставі Г. Плоткіна «Небо залишається з нами»), прийняв його естетичну платформу і громадянську позицію. Режисер відчув актора, його інтелектуальну силу й повірив Валерію. Образ Сатани, зі спогадів актора, назавжди залишився в його пам’яті, у роботі над ним уперше народилося втішне почуття віри в себе. Якось особливо тепло засвітилися очі Віталія Євдокимовича, коли він заговорив про Валерія Прусса, бо вважає його надто працелюбним, трудовитим. Великий же добуток прийшов до Валерія з роками, адже не цурався він ні масовки, ні епізодичних ролей, переграв усіх Звірів, Принців, Бармалея, Вінні-Пуха, Бабу Ягу... Відшліфовував майбутні ролі, які принесли справжнє визнання.

В.В. Прусс вживається в роль, щоб відтворити образ на сцені, стає з ним одним цілим. Він не грає – живе. Актор переконаний: «Щоб зіграти ту чи іншу роль, треба її відчути і полюбити». І свого героя він «будує, створює», спілкуючись із людьми, просто ідучи вулицею, їдучи у транспорті, збирає інформацію: погляди, усмішки, вирази облич, поведінку оточуючих. Можливо, й тому, переглядаючи п’єси з його участю, глядачі впізнають себе.

Залишимо всі зіграні ним ролі, серед яких були не тільки удачі, але і поразки, забудемо про те, що в нього вийшло і чого він, так і не освоївши в роки навчання, не зумів перебороти, не будемо загадувати, які ролі ще зіграє. Звичайно, людина міняється з роками, та й сяйво слави не може не позначитися на характері. Він, як і раніше, товариський, контактний, але невідкритий, бо бути із самим собою йому якось затишніше.

Зрозуміло, актор – це насамперед його ролі. Усе, що він може сказати світові, він говорить своїми роботами. І все ж його міркування про життя, про дух, про свою професію і про самого себе – це теж особистість: відображаючись у роботі, вбирає в себе духовний потенціал зіграного, побаченого, прожитого. На питання, у чому сила його популярності, Валерій враз замовкає й по паузі: «До своєї професії ні в якому разі не можна ставитися всерйоз, але треба до неї ставитися серйозно». За цими словами знову й уміння оцінювати зроблене, і почуття гумору щодо себе, що не дозволяє ніжитися в променях слави, і постійне занепокоєння, навіть побоювання – аби не пасти задніх, аби не вийти в тираж, аби не витратити себе і стати непотрібним.

За всіма цими міркуваннями – і громадянська позиція художника, і його естетика. Прусс – твердий артист. Почавши з ролей казкових істот, безтурботних молодих людей, він прийшов до найскладніших характерів, що вбирають у себе і загальнолюдські цінності, і непростий клубок сучасних протиріч. Але чіткість, саме твердість при всій багатобарвності створюваного образа дозволяє артистові через персонаж розкрити своє відношення до світу, знайти свою людську позицію. Чарівність молодості перемінилася чарівністю зрілості, але він не боїться відмовитися від неї, щоб оголити явище, зробити характер яскравішим. Досить згадати його Міловзорова з «Без вини винні» О. Островського чи Андрія Васильовича з «Продам чоловіка» М. Задорнова, чи Ката з «Другої смерті Жанни д’Арк» Ст. Цанєва. Власною творчою біографією доводить, що йому під силу складні й неоднозначні ролі.

І сьогодні, коли в актора за плечима ціла галерея створених ним образів, він, як і раніше, розмірковує над справжнім життям, наповненим, напруженим, пульсуючим, і готується до нової роботи – заклик Аполлона «до священної жертви» пролунав – полковник Пікерінг у музичній комедії «Моя чарівна леді». Валерій Прусс, як говорять й пишуть у таких випадках, знаходиться на злеті, в порі творчого розквіту. Пора ця збігається з непростим періодом у житті всієї країни.

Коли Валерій Валентинович з’являється в театрі, довкола нього відразу створюється атмосфера поваги. І по тому, як шанобливо подає черговий артистові лист, що прийшов на театр, і як, нехай начебто не всерйоз, схиляється перед ним у жартівливому «реверансі» молодий артист, і як звертається за порадою старший колега, – з усього відчувається: його визнали. Є в акторів найвищий комплімент: «Він гарний партнер». Таке звання набагато вище, ніж «гарний актор», ніж усі Заслужені й Народні. Якщо про тебе таке скажуть коли-небудь – життя на сцені Ти прожив не даремно!

Сьогодні Валерій Валентинович Прусс і загадковий, і затребуваний актор у театрі. Така певна «темна конячка», яка дуже рідко дає інтерв’ю.

Ми усі любимо подумки повертатися у своє дитинство, бо там затишно. Можливо, саме відтіля Валерій і приносить із собою настільки непідроблені прямоту й азарт, щирість і доброту, шляхетність і ніжність?.. Скромний, дуже контактний, без тіні гонору, він і сьогодні не розгубив хлоп’ячих рис і з превеликим задоволенням займається спортом і плаває у річці до великих морозів. Найщасливішими днями у своєму житті вважає дати народження своїх донечок і онуків. І, взагалі, перефразовуючи Б. Пастернака, в усьому хочеться йому дійти самої суті...

С.В. Фицайло 

Література

Прусс, В. «Актор мусить мати воляче здоров’я, а драматург – відмінне почуття гумору!» : [інтерв’ю] / В. Прусс // Дніпро. – 2003. – № 4. – С. 142-143 : портр.

Фицайло, С. Жодна зірка ніколи не відхиляється від свого шляху : [до 50-річчя від дня народж. В. Прусса] / С. Фицайло // Вінниччина. – 2006. – 20 січ. : фот.

Заславець, Г. Вінницький актор – призер міжнародного фестивалю : [нар. артиста України В. Прусса журі фестивалю відзначило призом за найкращу чоловічу роль другого плану] / Г. Заславець // Вінниччина. – 2010. – 8 груд. – С. 16 : фот.

1 155 років тому (01.02.1861) у журналі «Основа» (Петербург) було надруковано знаменитий вірш нашого видатного земляка С. Руданського «Повій, вітре, на Вкраїну». Це одна з небагатьох прижиттєвих публікацій класика української літератури, творча доля якого була позначена неуважним ставленням до нього тогочасної літературної громадськості. Лиш по смерті Руданського його ліричний і гумористичний талант було виявлено й належно оцінено. А вірш, у якому глибоко поєднані мотиви туги за коханою дівчиною та рідною Україною, став улюбленим у народі. 1872 р. покладений на музику Людмилою Александровою, він до наших днів вважається одним з найкращих українських романсів.

Література:

Коломицева, М. «Повій, вітре, на Вкраїну» Степана Руданського як феномен світової культури / М. Коломицева // Народна культура Поділля в контексті національного виховання : зб. наук. пр. Міжнар. наук.-практ. конф. – Вінниця, 2004. – С. 21-25.

Руданський, С.В. Повій, вітре, на Вкраїну : пер. мовами народів світу : [антологія] / С.В. Руданський ; уклад. Б. Хоменко, К. Хоменко ; авт. передм. І.М. Дзюба. – Київ : Голов. спеціаліз. ред. літ. мовами нац. меншин України, 2003. – 320 с. : портр. – Рец.: Подолинний, А. Візитна картка України / А. Подолинний // Жити Україною : ст., рец., есе / А. Подолинний. – Вінниця, 2007. – С. 80-83.

Хоменко, Б.В. Світовий романс поета з Поділля / Б.В. Хоменко // У храмі рідного слова : літ.-критич. ст. : [збірник] / Б.В. Хоменко. – 2008. – С. 119-131. 

 75 років тому народився Володимир Маркович Купчишин (01.02.1941, с. Теліжинці Старосиняв. р-ну Хмельниц. обл.), художник. Закінчив Львівський державний інститут прикладного і декоративного мистецтва, відділення інтер’єру та обладнання (1971). Працює в галузі монументально-декоративного мистецтва та у техніці різьблення по дереву. Учасник обласних та республіканських мистецьких виставок. Основні твори: «Дума про хліб» (1976), «Муза» (1977), «Пори року» (1987), «Дударик» (1996), «Ритми» (1998), «Пробудження» (2009), «Писанкове свято» (2010). Член НСХУ (1995).

Література:

Мистецтво Вінниччини: Вінниц. орг. НСХУ 30 років : альбом. – Вінниця, 2006. – Зі змісту: Купчишин Володимир Маркович. – С. 43 : портр. – (Краса України Поділля).

Вінницький вернісаж : [вист. тв. митців Вінниччини] : альбом. – Вінниця, 2010. – Зі змісту: Купчишин Володимир Маркович. – С. 49 : портр. – (Краса України Поділля). 

 45 років тому (01.02.1971) засновано Вінницьку обласну організацію Спілки письменників України, в установчих зборах якої взяли участь голова правління СПУ Олесь Гончар та ряд провідних майстрів слова. Відповідальним секретарем обрали Дмитра Дереча, пізніше колективом керували Анатолій Бортняк, Михайло Каменюк, Володимир Рабенчук, Володимир Кузьменко… Нині організацію очолює Михайло Феодосійович Каменюк. Вінницькі письменники зробили вагомий внесок у розвиток української культури, активно виступали на захист рідної мови. Вони підтримали програму НРУ, публічно і творчо сприяли проголошенню незалежності та державності України.

Література:

Сегеда, Ю. «Многая літа, письменницька братіє!» : вінниц. орг. СПУ відзначила 40-річ. ювілей / Ю. Сегеда // Вінниччина. – 2011. – 18 берез. – С. 9 : кольор. фот.

Квіт подільського слова : вінниц. письменниц. орг. – 40 років // Літ. Україна. – 2011. – 24 берез. – С. 1-2 : фот.

Подолинний, А.М. Вінницька обласна організація Національної спілки письменників України: основні етапи діяльності, постаті / А.М. Подолинний // Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини 2011 р. : хронол. довід. / уклад. Г.М. Авраменко ; ред.: М.Г. Спиця, Г.М. Слотюк ; відп. за вип. Н.І. Морозова. – Вінниця, 2010. – С. 51-54. – Бібліогр. в кінці ст. 

 10 років тому (01.02.2006, смт Тиврів) засноване товариство з обмеженою відповідальністю «Агро-Еталон», наразі є одним із лідерів з темпів нарощування плодових насаджень не лише у Вінницькій області, але і в Україні в цілому. Загальна площа землекористування 4878 га, садів – 515 га, розсадника – 57 га. Основні напрямки діяльності: садівництво, рослинництво, рибальство, тваринництво, комплекс із зберігання фруктів та овочів.

Література та інтернет-ресурс:

Усатюк, В. Єдиний у районі інвестор, що дбає і про тваринництво! : [ТОВ «Агро-Еталон», яке очолює Г. Шафієв] / В. Усатюк // Маяк. – 2008. – 24 черв.

ТОВ «Агро-Еталон» [Електронний ресурс] // Агро-Еталон : офіц. сайт. – Режим доступу: http://agro-etalon.com.ua/ (дата звернення: 17.04.15), вільний. – Назва з екрана. 

270 років тому народився Тадеуш Костюшко (04.02.1746, селище Меречовщина у Великім Князівстві Литовськім, у складі Речі Посполитої, зараз м. Косово, Білорусь – 15.10.1817, Золотурн, Швейцарія), білоруський, польський і американський військовий і політичний діяч, учасник Війни за незалежність США, генерал армії США, національний герой Польщі і США 1794 р. Організатор і керівник польського національно-визвольного повстання, дії якого поширювались і на Вінниччину.

Література:

Деніс, М. Немирівський парк і палац: переплетіння доль. Кн. 1. За Потоцьких-Строганових / М. Деніс. – Немирів : Корзун Д.Ю., 2012. – 320 с. : кольор. іл., портр. – Зі змісту : [Про Т. Костюшка]. – С. 97: портр. 

80 років від дня народження Володимира Михайловича Матковського (05.02.1936, с. Ольгопіль, нині Чечельниц. р-ну – 03.06.2010, м. Вінниця), українського актора, заслуженого артиста України (1972), народного артиста України (1987). Після школи працював в Ольгопільському районному будинку культури інструктором-методистом. По закінченні акторського факультету Київського інституту театрального мистецтва ім. І.К. Карпенка-Карого (1959) – артист Вінницького обласного муздрамтеатру ім. М. Садовського, якому віддав понад 50 років свого життя. За цей період йому вдалося створити більше 100 переконливих і яскравих образів у музичних та драматичних виставах. Він майстерно зіграв Виборного з «Наталки Полтавки», Карася із «Запорожця за Дунаєм», Остапа Палія з «Катерини», Менделя Крика з «Биндюжника і короля», Зупана з «Циганського барона», Дулітла з «Моєї чарівної леді», Філіппа з «Баядери». В операх та оперетах виконував сольні партії. Нагороджений багатьма державними нагородами.

Література:

Касіяненко, Г. Хай буде щедрим і надалі благословенний рушник долі! : [про вечір-бенефіс нар. артиста України В.М. Матковського] / Г. Касіяненко // Вінниц. газ. – 1996. – 22 лют. : портр.

Пам’яті народного артиста України В.М. Матковського : [некролог] // Независим. курьер. – 2010. – 9 черв. – С. 30. 

8 120 років тому народився Всеволод Володимирович Коломацький (08.02.1896, с. Саражинці Київ. губернії, нині Погребищ. р-ну – 13.02.1980, містечко Румбу, Чехословаччина, нині Чехія), церковний діяч, церковний архітектор, автор проектів понад 30 православних храмів у Закарпатті та Чехословаччині. Закінчив Києво-Подільське духовне училище, навчався у Київській духовній семінарії. У зв’язку із початком Першої світової війни йому не вдалося завершити навчання. В. Коломацький був мобілізований на фронт, отримав 7 бойових поранень. Носив звання юнкера, керував полком. Після завершення війни та революції, на початку 1920-х рр., опинився в еміграції у Закарпатті, яке тоді входило до складу Чехословаччини, був висвячений у сан ієрея. Не маючи архітектурної і будівельної освіти, водночас зі священицькою діяльністю будував та відновлював православні храми, виготовляв іконостаси, здійснивши величезний місіонерський подвиг на благо всієї Православної Церкви, а особливо Православної Церкви в Чехословаччині. На початку 1930-х років переїздить до Праги, згодом приймає чернечий постриг з іменем Андрія. Під час війни був депортований на примусові роботи до Німеччини, однак за станом здоров’я повернувся до Праги, таємно здійснював богослужіння. За свої праці архімандрит Андрій був нагороджений орденом святих Кирила і Мефодія II ступеня. Чеська православна церква готує документи до канонізації Всеволода (Андрія) Коломацького.

Література та інтернет-ресурс:

Мушинка, М.І. Коломацький Всеволод Володимирович / М.І. Мушинка // Енциклопедія сучас. України (ЕСУ). – Київ, 2014. – Т. 14 : Кол-Кос. – С. 82 : фот.

Коломацький Всеволод Володимирович [Електронний ресурс] // Вікіпедія : вільна енциклопедія. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Коломацький_Всеволод_Володимирович (дата звернення: 30.03.15), вільний. – Назва з екрана.

9 100 років від дня народження Григорія Микитовича Олійника (09.02.1916, смт Вороновиця Вінниц. р-ну – 11.09.1953), військовика, Героя Радянського Союзу. До травня 1943 р. здійснив 296 бойових вильотів, у 67 боях збив 18 і в складі групи 2 літаки противника.

Література:

Овеянные славой имена: Герои Сов. Союза – уроженцы Винничины : [сборник]. – 2-е изд., переработ. и доп. – Киев : Маяк, 1989. – 310 с. – Из содержания: В небе десяти фронтов : [про бойові подвиги Г.М. Олійника]. – С. 187-189 : портр.

Гальчак, С. Герої Поділля: Герої Рад. Союзу – уродж. Вінниц., Тернопіл. та Хмельниц. обл. / С. Гальчак. – Київ : АДЕФ-Україна, 2010. – 232 с. – Зі змісту: Олійник Григорій Микитович. – С. 145 : портр. 

• 70 років від дня народження Івана Дмитровича Коваля (09.02.1946, с. Кирнасівка Тульчин. р-ну – 05.02.2000, там само), живописця, художника-самоучки (див. розширену довідку в кінці місяця).

12 100 років від дня народження Валентина Остаповича Речмедіна (12.02.1916, с. Андрушівка, нині Погребищ. р-ну – 07.07.1986, м. Київ), українського письменника, журналіста, краєзнавця (див. розширену довідку в кінці місяця). 

14  День народження Марії Оксентіївни Руденко (14.02.1915, с. Слобода-Яришівська, нині Могилів-Поділ. р-ну – 14.05.2003, там само), педагога, фольклористки, етнографа, краєзнавця, майстрині ужитково-декоративного мистецтва, авторки сценаріїв народних обрядів, керівника самодіяльного народного ансамблю «Горлиця», заслуженого працівника культури УРСР (1970), лауреата премії ім. П. Чубинського (1992). На вшанування пам’яті видатної землячки у Могилеві-Подільському щорічно проводиться фольклорне свято «Пам’яті Марії Руденко». З 1993 р. кожні три роки тут же проходить Всеукраїнське свято народного мистецтва. Кримський астроном М. Черних відкрив малу планету, яку назвав на честь Марії Оксентіївни Руденко – «Горлиця».

Література:

Дзюба, А.С. Марія Руденко – подільська фольклористка ХХ ст. / А.С. Дзюба // Наук. зап. Серія : Історія / ВДПУ ім. М. Коцюбинського. – Вінниця, 2006. – Вип. Х. – С. 237-242.

Остапчук, Л. Пісенна спадщина Поділля у записах Марії Руденко / Л. Остапчук // Подільський фольклор у збиранні та дослідженні : тези міжнар. наук.-практ. конф. – 2006. – С. 85-89.

Подолинний, А.М. Горлиця : [про М. Руденко] / А.М. Подолинний // Жити Україною : ст., рец., есе / А.М. Подолинний. – Вінниця, 2007. – С. 31-35.

Кордонська, А. Марія Руденко – приклад для молодих : [у м. Могилів-Подільський створено Музей етнографії та нар. мистецтва ім. М.О. Руденко] / А. Кордонська // Вінниччина. – 2015. – 4 берез. – С. 6 : кольор. фот. 

17 60 років від дня народження Олени Миколаївни Андрушко (17.02.1956, с. Новосуханівка Сум. р-ну Сум. обл.), актриси Вінницького академічного обласного театру ляльок, заслуженої артистки України (2008). Закінчила лялькове відділення Дніпропетровського державного театрального училища (1977) та Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І.К. Карпенка-Карого. Творчий шлях розпочала у Дніпропетровському обласному театрі ляльок (1977-1979), згодом працювала в театрах Миколаєва, Києва, Рівного, у Рівненській обласній філармонії. З 1992 р. повернулася у Вінницький обласний театр ляльок (з 2008 р. – Вінницький академічний обласний театр ляльок), де раніше (1979) тимчасово працювала актрисою. У її творчому доробку понад 45 різнопланових, різнохарактерних ролей комічного, драматичного та ліричного плану. Учасниця багатьох міжнародних театральних фестивалів та конкурсів, на яких неодноразово була нагороджена в номінації «За кращу жіночу роль». Актриса – член Національної спілки театральних діячів України, член Міжнародної спілки діячів театрів ляльок UHIMA.

Література:

Шуткевич, О. Олена Андрушко – ляльковий віртуоз / О. Шуткевич // Вінниц. газ. – 2006. – 21 лют. – С. 16 : фот.

Коломієць, Р. Золотий ключик до країни щастя / Р. Коломієць. – Вінниця : Кн.-Вега, 2008 – 192 с.

Куц, І. Олена Андрушко 33 роки життя віддала лялькам / І. Куц // 20 хвилин. – 2012. – 21 верес. – С. 16. 

18 160 років тому народилася Софія Федорівна Русова (18.02.1856, с. Олешня, тепер Ріпкинського р-ну на Чернігівщині – 05.02.1940, м. Прага), український педагог, прозаїк, літературознавець і громадська діячка, одна з засновників українського жіночого руху. Неодноразово бувала у Вінниці.

Література:

Станович, М. «Літом у Вінниці бувало повно молоді» : [про вінниц. період життя (1909-1915) С.Ф. Русової – педагога, громад. діячки] / М. Станович // Подолія. – 2003. – 23 груд.

Вовк, С. Велика матір українських дітей : [про перебування С. Русової у Вінниці в 1918-1919 рр.] / С. Вовк // Вінниц. газ. – 2004. – 15 січ. – С. 3.

Пойда, О.А. Софія Русова і Поділля : / О.А. Пойда // Наук. зап. Серія : Історія / ВДПУ ім. М. Коцюбинського. – 2006. – Вип. Х. – С. 257. – 260. 

20 День Героїв Небесної Сотні відзначається в Україні 20 лютого. Цю пам’ятну дату встановлено Указом Президента України Петра Порошенка 11 лютого 2015 року з метою увічнення великої людської, громадянської і національної відваги та самовідданості, сили духу і стійкості громадян, завдяки яким змінено хід історії нашої держави, гідного вшанування подвигу наших співвітчизників, які віддали своє життя під час Революції гідності (листопад 2013 року – лютий 2014 року), захищаючи ідеали демократії, відстоюючи права і свободи людини, європейське майбутнє України. «Небесна Сотня» – прийнята в Україні збірна назва загиблих учасників акцій протесту на Майдані. Уперше «Небесною Сотнею» полеглих учасників акцій протесту назвала поетеса Тетяна Домашенко у вірші «Небесна Сотня воїнів Майдану», який вона написала 21 лютого 2014 року.

Вінничани – Герої Небесної Сотні

За громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння українському народу, виявлені під час Революції гідності… Присвоїти звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно) [в т.ч. вінничанам]: Брезденюку Валерію Олександровичу, Полянському Леоніду Петровичу, Шимку Максиму Миколайовичу.

(Указ Президента України «Про присвоєння звання Герой України» № 890/2014 від 21.11.2014 р.).

Брезденюк Валерій Олександрович (17.06.1963, м. Жмеринка – 18.02.2014, м. Київ, загинув на Майдані), український художник, відомий своїми малюнками на воді. Він єдиний у нашій області, хто писав роботи у незвичній техніці – фарбами на воді. Став переможцем міського конкурсу «Жмеринка має талант», був фіналістом шоу «Україна має талант». Убитий пострілом у спину вночі під час мітингу на Майдані у Києві.

Полянський Леонід Петрович (24.10.1975, м. Жмеринка – 20.02.2014, м. Київ, загинув на Майдані). Працював залізничником у Жмеринці, останні роки мешкав у Києві. Брав активну участь з початку акцій протесту на Майдані Незалежності. Був членом Самооборони Майдану. З грудня 2013 р. належав до Барської роти. Загинув внаслідок вогнепального поранення снайпером в груди. Похований на римо-католицькому цвинтарі у м. Жмеринка.

Шимко Максим Миколайович (21.10.1979, м. Вінниця – 20.02.2014, м. Київ, загинув на Майдані), історик. Учасник Клубу історичної реконструкції «Білий вовк», козак 4-ї сотні Самооборони Майдану. Загинув від кульового поранення снайпером в голову на вулиці Інститутській під час того, як намагався врятувати пораненого. Похований на Центральному міському кладовищі м. Вінниця.

Література та інтернет-ресурс:

Гуральнік, Т. Небесна Сотня... Герої не вмирають! : [про героїв Майдану – вінничан В. Брезденюка, Л. Полянського з м. Жмеринка, М. Шимка з м. Вінниця] / Т. Гуральнік // Освіта Вінниччини. – 2014. – 4 квіт. – С. 2 : фот.

Про присвоєння звання Герой України : [Указ Президента України № 890/2014 від 21.11.2014] [Електронний ресурс] // Президент України Петро Порошенко : офіц. інтернет-представництво. – Режим доступу: http://www.president.gov.ua/documents/18477.html (дата звернення: 25.11.14). – Назва з титул. екрана. 

• Друга річниця (20.02.2014) початку російської збройної агресії проти України (2014-2015). Цю дату Верховна Рада визначила як день вторгнення російських військ в Україну. Також саме від цього часу надалі вестимуть відлік тимчасової окупації Криму. Враховуючи військову перевагу Російської Федерації, позицію її керівництва щодо класифікації зовнішньої військової агресії Росії як внутрішньої загрози України, з метою недопущення подальшого введення регулярних російських військ на територію України, прикритих «миротворчою місією» та реалізації «абхазько-осетинського сценарію», 14 квітня 2014 року в Україні була розпочата антитерористична операція без введення воєнного стану. Зоною проведення антитерористичної операції було охоплено Донецьку і Луганську області (з 14 квітня 2014 року). 27 січня 2015 р. Верховна Рада України визнала Російську Федерацію агресором. Ця неоголошена війна скалічила долі мільйонів людей України: тисячі загиблих, сиріт, переселенців, які вимушено покинули свої домівки; економічні втрати. Своїм чорним крилом події на Сході України торкнулися і мешканців Вінниччини. Четверо вінничан-учасників антитерористичної операції (АТО) стали Героями України, троє з них – посмертно.

Інтернет-ресурс:

Верховна Рада визнала 20 лютого 2014 року початком... [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  https://zaxid.net/news/showNews.do?objectId=1348579 (дата звернення: 15.10.15), вільний. – Назва з екрана.

Постанова ВРУ «Про Заяву Верховної Ради України «Про ...» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://legalstandart.com.ua/.../postanova-vru-pro-zayavu-verhovnoji-rady-ukra...  Постанова ВРУ «Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» ... (дата звернення: 15.10.15), вільний. – Назва з екрана.

Російська збройна агресія проти України (2014-2015) [Електронний ресурс] // Вікіпедія : вільна енциклопедія. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/.../Російська_збройна_агресія_проти_України...  (дата звернення: 15.10.15), вільний. – Назва з екрана.

Війна на сході України [Електронний ресурс] // Вікіпедія : вільна енциклопедія. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Війна_на_сході_України (дата звернення: 15.10.15), вільний. – Назва з екрана. 

Вінничани-учасники антитерористичної операції (АТО) – Герої України

Майборода Дмитро Олександрович (17.04.1980, м. Вінниця – 14.07.2014, с. Давидо-Микільське Краснодон. р-ну Луган. обл.), український військовик, майор. Командир екіпажу літака АН-26 456-ї окремої бригади військово-транспортної авіації Повітряних Сил Збройних Сил України (Вінниця). Указом Президента України № 917/2014 від 4 груд. 2014 р., за виняткову мужність і самопожертву, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності Української держави, вірність військовій присязі, присвоєно звання Герой України (посмертно).

Інтернет-ресурс:

Майборода Дмитро Олександрович [Електронний ресурс] // Вікіпедія : вільна енциклопедія. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Майборода_Дмитро_Олександрович (дата звернення: 22.07.15), вільний. – Назва з екрана. 

Могилко Костянтин Вікторович (27.05.1978, м. Вінниця – 06.06.2014, м. Слов’янськ, Донец. обл.), український військовик, підполковник. Командир літака, командир ескадрильї «Блакитна стежа» 15-ї окремої бригади транспортної авіації Повітряних Сил Збройних Сил України. Указом Президента України № 545/2014 від 20 черв. 2014 р., за виняткову мужність і героїзм, незламність духу у боротьбі за незалежну Українську державу, вірність військовій присязі, присвоєно звання Герой України (посмертно).

Інтернет-ресурс:

Могилко Костянтин Вікторович [Електронний ресурс] // Вікіпедія : вільна енциклопедія. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Могилко_Костянтин_Вікторович (дата звернення: 22.07.15), вільний. – Назва з екрана. 

Коваленко Юрій Вікторович (16.07.1977, м. Бершадь – 15.07.2014, поблизу села Провалля, Луган. обл.), український військовик, підполковник. Заступник командира загону спеціального призначення 3-го окремого полку спеціального призначення оперативного командування «Південь» Сухопутних військ Збройних Сил України. Звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (31 берез. 2015 р., посмертно) отримав за виняткову мужність, героїзм і самопожертву, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності Української держави, вірність військовій присязі

Інтернет-ресурс:

Коваленко Юрій Вікторович [Електронний ресурс] // Вікіпедія : вільна енциклопедія. – Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/Коваленко_Юрій_Вікторович (дата звернення: 28.04.15), вільний. – Назва з титул. екрана. 

Собко Сергій Станіславович (11.07.1985, смт Літин), український військовик, підполковник Збройних Сил України. Командир механізованого батальйону 30-ї окремої механізованої бригади 8-го армійського корпусу. Указом Президента України № 164/2015 від 23 берез. 2015 р. С.С. Собку присвоєно звання Герой України за особисту мужність, самовідданість та високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України.

Інтернет-ресурс:

Собко Сергій Станіславович [Електронний ресурс] // Вікіпедія : вільна енциклопедія. – Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/Собко_Сергій_Станіславович (дата звернення: 22.04.15), вільний. – Назва з екрана. 

 90 років тому народився Василь Миколайович Задоянний (20.02.1926, с. Дзвониха Тиврів. р-ну – 25.04.1987, м. Київ), спортсмен (лижний спорт), тренер, педагог, заслужений тренер України (1962). Закінчив Київський інститут фізичної культури (1957), де відтоді й працював. Багаторазовий чемпіон України з лижних гонок (1949-1956). Досліджував питання підготовки кваліфікованих спортсменів з лижного спорту.

Література:

Фомін, С.К. Задоянний Василь Миколайович / С.К. Фомін // Енциклопедія сучас. України (ЕСУ). – Київ, 2010. – Т. 10 : З-Зор. – С. 107 : фот. 

21 115 років від дня народження Вікторії-Марії Веркентін (21.02.1901, с. Корделівка, нині Калинів. р-ну – 02.02.1944, Польща), польського лікаря, першої жінки-радіолога у відродженій Польщі після 1918 р. Медичну освіту здобувала в Київському медичному інституті та Варшавському університеті у Польщі, куди родина переїхала у 1921 р. У 1925 р. отримала диплом лікаря. Вона – автор та співавтор 32 наукових праць, кожна з яких має значну наукову цінність. Після Другої світової війни була посмертно нагороджена орденом Відродження Польщі. Її іменем названо відділення радіології Вольської лікарні, де вона працювала до війни, а також зал в інституті радіології Медичної академії. Життя Вікторії-Марії Веркентін обірвалося у концентраційному таборі Освенцім. Символічна могила знаходиться на лютеранському цвинтарі у Варшаві. У 2011 р. в Польщі були проведені численні заходи з нагоди 110-річчя від дня її народження. 7 листопада 2014 р. в Корделівці Калинівського району відкрито меморіальну дошку на честь уродженки села Вікторії-Марії Веркентін. На території Корделівки збереглися старі будинки цукрового заводу, на одному із яких ще можна розгледіти рік побудови – 1889. За словами старожилів, в одній із будівель могла мешкати на той час сім’я директора заводу Оттона Веркентіна – батька славетної землячки.

Література:

Ciesielska M. Doktor Wiktoria Maria Werkenthin – więźniarka KL Auschwitz-Birkenau numer 64514 / M. Ciesielska // Pneumonologia i Alergologia Polska. – 2012. – T. 80, № 1. – S. 87-90.

Ave Марія! : у Корделівці народилася відома польська лікарка-радіолог Марія Веркентін, чиє життя обірвалося у концентраційному таборі Освенцім // Прапор перемоги. – 2014. – 14 черв. : фот.

Збережена пам’ять : [у с. Корделівка Калинів. р-ну відкрито мемор. дошку на честь відомої пол. лікарки-радіолога М. Веркентін] // Прапор перемоги. – 2014. – 14 листоп. : фот. 

23 70 років тому народився Петро Дем’янович Лежнюк (23.02.1946, Рівненщина), доктор технічних наук (1996), професор, академік Академії наук вищої освіти України, заслужений діяч науки і техніки України (2015), завідувач кафедри електричних станцій та систем Вінницького національного технічного університету (ВНТУ), дійсний член Всесвітньої асоціації інженерів-електриків і електронників (ІЕЕЕ). По закінченні енергетичного факультету Львівської політехніки (1970) працює на різних посадах у Вінницькому філіалі Київського політехнічного інституту (нині Вінницький національний технічний університет). 1995 р. очолив кафедру електричних станцій та систем. Протягом 2001-2006 рр. працював заступником директора з наукової роботи інституту електроенергетики та електромеханіки ВНТУ. П.Д. Лежнюк започаткував науковий напрям із застосування теорії подібності та моделювання для оптимального керування режимами електроенергетичних систем з метою зменшення в них втрат електроенергії. Під його керівництвом підготовлено понад 30 кандидатів технічних наук. Опублікував 460 наукових робіт (з них – 14 монографій, 16 навчальних посібників), створив ряд принципово нових пристроїв та комплексів програм для ЕОМ, які впроваджено в енергосистемах України і Росії зі значним економічним ефектом. Упродовж 1990-1994 рр. був депутатом Вінницької міської ради. Нагороджений двома срібними і бронзовою медалями та дипломами ВДНГ СРСР та України за розробки й винаходи.

Інтернет-ресурс:

Лежнюк Петро Дем’янович : літопис випускників [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.vuzllib.su/books/6635.../75-Лежнюк_Петро_Дем’янович (дата звернення: 26.03.2015), вільний. – Назва з екрана. 

25 145 років тому народилася Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка) (25.02.1871, м. Новоград-Волинський – 01.08.1913, м. Сурамі (Грузія), похована у м. Київ), українська письменниця, літературний критик, перекладач, громадський діяч. Лесю Українку поєднували з Вінниччиною життєві та творчі зв’язки. У м. Могилів-Подільський мешкала її сестра Ісидора, яка разом з чоловіком Юрієм Борисовим викладала на педагогічних курсах. Поетеса кілька разів гостювала у них, навіть збиралася оселитися там (за її листовним свідченням, лікарі радили важко хворій жінці проживати «не далі на північ, як Могилів-Подільський»). Пізніше тут проживала й мати Лесі Українки – Олена Пчілка та її сестра Ольга. Під час короткочасних гостювань на Поділлі поетеса занотовувала враження від мальовничої природи, записувала зразки народнопісенної творчості. Вона створила один із найкрилатіших висловів про наш край: «Красо України, Подолля…».

Література:

Родина Косачів і Поділля : літ.-краєзнав. дослідж. / авт. кол.: К.В. Завальнюк, І.М. Журавлівський, Т.В. Стецюк ; відп. за вип. Н.І. Морозова ; ВОУНБ ім. К.А. Тімірязєва, Держ. архів Вінниц. обл. – Вінниця : Держ. картогр. ф-ка, 2011. – 104 с. : іл. – Бібліогр.: с. 94-100.

Завальнюк, К.В. Родина Косачів та Східне Поділля / К.В. Завальнюк, Т.В. Стецюк // Четверта Могилів-Поділ. наук.-краєзнав. конф. (28-29 верес. 2012 р.) / відп. ред. Л.В. Баженов. – Кам’янець-Подільський, 2012. – С. 258-268. – Бібліогр. в кінці ст. 

27 185 років тому народився Микола Миколайович Ге (27.02.1831, м. Воронеж (РФ) – 13.04.1894, х. Іванівський, тепер с. Шевченка Бахмац. р-ну Чернігів. обл.), російський живописець. Його батько, воронезький поміщик, придбав маєток у с. Попелюхи Мурованокуриловецького району, де й провів дитинство та юність майбутній художник. Сюди він приїжджав протягом усього життя. Створив серію колоритних образів подільських і чернігівських селян: «Старий селянин», «Дівчина-українка» тощо; подільські пейзажі.

Література:

Горобець, М. Художник з Попелюх / М. Горобець // Їх пам’ятає Придністров’я : історико-публіц. розповіді / М. Горобець. – Вінниця, 1993. – С. 105-108.

[Ге Микола Миколайович] // Вінниччина. – 2001. – 31 січ. – (Спец. вип. «Хочу все знати»). 

28 365 років тому (28.02.-11.03.1651) на чолі з І. Богуном велася героїчна оборона Вінниці від польського війська, керованого гетьманом Калиновським. Битва під Вінницею була важливою сторінкою у національно-визвольній війні українського народу 1648-1657 рр. під проводом Б. Хмельницького. Ці події відображені на діорамі художників М.І. Ананьєва, П.І. Жигимонта, Г.І. Марченка (1969) у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї.

Література та інтернет-ресурс:

Татарин, М. Перша шабля Війська Запорозького : [про І. Богуна] / М. Татарин // Подолія. – 2004. – 17 лют. : іл.

Філонов, Л. Іван Богун на відстані століть і в сьогоденні / Л. Філонов // Із плину часу : історико-докум. нариси / Л. Філонов. – Вінниця, 2006. – С. 57-60.

Федоришен, О.Ю. Факти і міфи оборони Вінниці 1651 р. / О.Ю. Федоришен // XXIV Всеукраїнська наукова історико-краєзнавча конференція «Козацтво в історії України»: (до 360-річчя битви під Батогом), 1-2 черв. 2012 р. : зб. матеріалів / ВДПУ ім. М. Коцюбинського та ін. – Вінниця, 2012. – С. [82-89]. – Бібліогр. в кінці ст. ; Електронна версія. – Режим доступу: http://historians.in.ua/index.php/en/doslidzhennya/320-oleksandr-fedoryshen-oborona-vinnyts (дата звернення: 27.01.15), вільний. – Назва з екрана. 

Лютий-березень: 

• 110 років (1906) з часу завершення будівництва приміщення Вінницької міської бібліотеки, нині ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва.

Література:

Вінницька ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва в контексті історії та інноваційному поступі сьогодення: Віковому ювілею Бібліотеки присвячується : монографія. – Вінниця : Меркьюрі-Поділля, 2007. – 312 с. : фот., архів. док.

Морозова, Н.І. Вінницька ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва у дзеркалі історії та інноваційному поступі сьогодення /

Н.І. Морозова // Бібліотека в контексті світової культури, науки, інформації : матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. – Вінниця, 2007. – С. 25-41. 

• 70 років тому (1946) засновано Вінницький обласний клінічний госпіталь для інвалідів Великої Вітчизняної війни. Його створено на базі евакогоспіталю № 5965, що розміщувався в лікувальному корпусі Вінницької обласної психіатричної лікарні ім. акад. О.І. Ющенка, згідно з постановою РНК СРСР від 29.08.1945 р. «Про покращення медичного обслуговування інвалідів Вітчизняної війни». У 1983 р. госпіталь розташувався в спеціально побудованому 4-поверховому лікувальному корпусі. У 2001 р. закінчено будівництво реабілітаційного корпусу госпіталю з харчоблоком, їдальнею та конференц-залою на 250 місць. На даний час у госпіталі розгорнуто 220 ліжок. Профіль ліжок: терапевтичних – 130, неврологічних – 40, хірургічних – 40, очних – 10. У госпіталі працює 45 лікарів та 149 медичних працівників середньої ланки. Усі підрозділи госпіталю обладнані необхідною найсучаснішою лікувально-діагностичною апаратурою. Заклад забезпечує планове стаціонарне оздоровлення інвалідів війни, учасників Другої світової війни, учасників бойових дій, членів сімей загиблих, зокрема в зоні АТО, та інвалідів-чорнобильців згідно з путівками.

Література:

Вінницький обласний клінічний госпіталь для інвалідів Великої Вітчизняної війни // Вінницька обласна організація інвалідів Великої Вітчизняної війни та Збройних Сил України : нариси історії, пам’ятні імена : до 65-річчя Великої Перемоги над фашист. загарбниками / упоряд. В.В. Кольчак. – Вінниця, 2010. – С. 181-183.

Мамай, В. У вінницькому шпиталі лікують захисників донецького аеропорту / В. Мамай // Місто. – 2015. – 28 січ. – С. 3.

Двадцять літ ми спілкувались з Іваном Ковалем. Вперше він написав у обласне Товариство охорони природи, де я працювала й вела конкурси «Джерело» (впорядкування, обсадження та догляд за джерелами) та «Барви Поділля» серед школярів, який заохочував юних художників відтворювати довколишній світ. За підсумками я писала в районні газети й повідомляла, хто і як нагороджений за свої «малярські здібності».

Іван Дмитрович запитував у листі, чи має право брати участь у конкурсі, коли йому вже 35 літ, але він ніколи не вчився в школі, бо має невиліковну хворобу – поліомієліт. Малює природу. Порадилася з членами журі конкурсу і написала, аби готував картини, а я через певний час навідаюсь і заберу все відібране.

Звичайно, коли випадала така можливість, ми листувались. Іван тим часом складав у папки те, що «ми з мамою малювали». По правді сказати, я трохи боялась тієї зустрічі: людина лежить стільки років… Молодий хлопець… Він роз’яснив, що треба зійти на зупинці «Кирнасівка-1», навпроти каси, де продають квитки на автобуси, а далі біля продуктового магазину, вгору. Ішла вузькою вулицею, питала людей, а вони пояснювали, як дійти до наступного повороту. Здавалось, тій сірій осінній ляпавиці не буде кінця (земля якась ніби перемішана з вапном). Зверху ще мрячив надоїдливий листопадовий дощик. Аж ось: зелені ворота з намальованим вершником на коні, криниця біля хвіртки й напис: «Островського, 36». Це тут! Нарешті!

Хтось казав, як починаєш путь під дощик – бути удачі! Так, бо та перша зустріч стала знаковою для нас обох: про Івана Коваля дізнався світ і змінив його життя з одноманітного – на радість творчості!

На подвір’ї поралася привітна жінка з веселим обличчям – мати Іванова Ксенія Семенівна. У просторій селянській хатині  висіли на стінах репродукції картин відомих художників – Шишкіна, Брюллова, Васнецова. Із залізного ліжка на мене дивилось бліде, надзвичайно осяйне обличчя, якесь дивно сонячне й життєрадісне. Жвавий полиск карих очей. Дуже теплих і променистих. Чорне, кучеряве, коротко стрижене волосся. Син мов дві краплі води схожий на матір. І як довершення портрета – обов’язково рука, права чи ліва, яка підтримує голову… Оця рука все життя від двадцятирічного віку слугувала опорою, бо голова його не трималася на в’язах… Я знала, що хвороба звалила тіло і хлопець ніколи не ходив власними ногами.

Отже – каліка! Молився і дякував Богу, що послав йому добру маму, Ксенію Семенівну, котра 54 роки опікувалася ним, як маленькою дитиною. 34 останніх роки він лежав, і вона час від часу перевертала його. Особливо це тяжко було вночі, взимку. Тільки вгріється, а син кличе… І в тому, що Іван Коваль став знаним в Україні й не тільки, чи не найбільша заслуга Матері, яка здійснила свій життєвий подвиг, винесла свій хрест, даний їй Всевишнім. Вона не кидала його, не нарікала, але терпляче, з любов’ю до свого «Ваньки», несла аж до останньої хвилини.

А ще ж вона виконувала норми на буряках, була ланковою, піднімала ще двох молодших синів Миколу й Михайла, тож, коли вже вийшла на пенсію, то могла допомагати синові поратися біля картин. Отже, все по порядку.

У зелених тугих папках лежали акварелі. Упізнавала в них вулицю з дерев’яними тинами, огорожами, подвір’я, різні будівлі, садиби ковалів, річку, дівчат на кладці, гніздо лелек, які Господь поселив поблизу, аби немічний міг спостерігати за ними. А ще цілий цикл про те, як жінки з конопель ткали полотно. От саме оцю тему я просила розвивати, бо це мистецтво вже відходить, а він (народився ще 1946 року, 9 лютого) бачив і пам’ятав усе до деталей, і мати була добрим порадником.

Ми тепло розпрощалися. Я пообіцяла навідуватись при першій же нагоді. І так було: брала відрядження у Бершадь, Тростянець, Томашпіль, Тульчин і завертала до Кирнасівки, де чекав Іван Коваль…

Привезла майже сотню акварелей, попросила Валентина Терещенка з тульчинської райгазети, а фотокор довго не барився і зробив знімок, який нині відомий багатьом. А в обласному Будинку природи, поруч з картинами глядачі бачили й портрет самодіяльного художника.

З подальших зустрічей і листів стало відомо, що Іван у дитинстві сидів у спеціальному інвалідному «обмундируванні». Мав чудовий слух, грав на гармошці, і його навіть запрошували на хрестини, весілля і в гості, щоб публіку веселити. І ось коли виповнилось 19 літ, хлопець хотів випробувати останній шанс – звернутись до лікарів у Києві. Пробув він в ортопедичному науково-дослідному інституті майже два роки, але ті маніпуляції з мозком у хребті не тільки не поставили його на ноги, але зробили зовсім безпомічним інвалідом – після столиці мати забрала його вже лежачого, з головою, яка не хотіла триматися на плечах.

Запросили в лікарню когось із київських художників, і той, оглянувши доробок, виніс вбивчий висновок, що це не мистецтво, бо Іванові треба було б закінчити якийсь заклад… Після такої гіркої «пілюлі» майже десять років Іван Коваль до фарб не наближався. Аж коли отримав від мене листа з проханням малювати, взявся за пензлики. Першого ж разу я привезла йому сотню поштових конвертів і два товсті загальні зошити для щоденників. Наказувала записувати в них спогади, події, роздуми. Слава Богу, послухався і ті записи допомогли пізніше написати про нього книжечку «Жити, щоб малювати, або Слово про Івана Коваля».

Дивувався, для чого стільки конвертів. А коли вінничани заходили в Будинок природи, умовляла їх написати не тільки у «Книгу відгуків», але й листа. Дехто, прочитавши публікації після виставки і розповіді про лежачого художника, захотів погомоніти з ним. Згодом Іван Дмитрович хвалився не лише надісланими подарунками, листами, але й віршами, присвяченими йому!

Попросила художника Федора Васильовича Панчука, аби навчив Івана Дмитровича користуватись олійними фарбами. Поїхав. І слава Богу, з тих пір з’явились великі картини з життя села на багатьох обласних і республіканських виставках.

Наша сім’я допомогла провести Івану Ковалю телефон, опікувались ми з Іваном Степановичем Волошенюком, щоб самодіяльний конструктор Олег Остапенко зробив спеціальне легке ліжко, на якому хлопчики почали возити інваліда до річки, у поле, і навіть до стадіону на футбольні баталії.

Про Івана Коваля дізнались в українському інституті етнографії, і для них він створив цілу серію картин з виготовлення полотна, про народні свята й традиції, а ще близько сотні малюнків-узорів до жіночих блузок.

Найбільшою мрією художника було намалювати сто картин для рідного села. І він встиг! А голова кирнасівського колгоспу Федір Іванович Гриневич обладнав спеціальну кімнату, де школярі мають можливість проводити уроки мистецтва.

І останній акорд. Хворіла мати, і син просив Бога, аби він пішов із життя раніше. І Господь змилувався. Помер 5 лютого 2000 р. Ксенія Семенівна поховала сина, відбула «сороковини» й теж упокоїлась. Чисто по-людськи сільські чоловіки взяли тіло стражденника і пронесли його кілька кілометрів на плечах до останнього причалу, ніби то Іван сам пройшов по тих вулицях, де ніколи не ступала його немічна нога! І слава Богу, за нашим проханням телеведуча Ганна Секрет ще встигла взяти на камеру його жваве, осяйне обличчя й увічнити його голос. 

Г.Л. Волошенюк 

Література 

Волошенюк, Г.Л. Жити, щоб малювати, або Слово про Івана Коваля / Г.Л. Волошенюк. – Вінниця : Власюк О., 2006. – 100 с. : фот., іл.

Панчук, Ф. 300 картин намалював прикутий до ліжка Іван Коваль / Ф. Панчук // Поділ. порадниця. – 2006. – 1 берез. – С. 8.

Панчук, Ф. Творчість на лезі життя / Ф. Панчук // Нар. мистецтво. – 2007. – № 1-2. – С. 44-45.

Шоп’як, Я. Важке і щасливе життя Івана Коваля / Я. Шоп’як // Вінниччина. – 2013. – 27 лют. – С. 10.

Валентин Речмедін в історії української літератури другої половини ХХ ст. відомий насамперед як автор низки епічних полотен (дев’яти романів) та багаторічний заступник редактора провідного тоді літературного журналу «Вітчизна».

Народився він 12 лютого 1916 р. в селі Андрушівка, нині Погребищенського району Вінницької області. Батько його був учителем. Доля майбутнього письменника складалася відповідно цьому покликанню. Важливу роль у його житті відіграла талановита родина Заянчківських – брати Євген, Дмитро та Іван. Євген навчав його в школі. В автобіографії В. Речмедін відзначав: «Вплив Євгенів на мій розвиток величезний». Згодом цього здібного педагога репресували. Дмитро був також учителем, а ще дитячим письменником. Загинув 1944 р. в боях за Дніпро. А ровесник В. Речмедіна Іван став відомим ученим, доктором ветеринарних наук, заслуженим діячем науки Башкирії та Російської Федерації і автором багатьох науково-художніх видань, частина яких вийшла в перекладі українською мовою.

Серед учителів Валентина був також поет Анатолій Олійник.

Після навчання в семикласній школі Валентин вступив до Уманського кооперативного технікуму, але вчився у ньому лише два роки і за сприяння брата Леоніда, журналіста, й собі подався на журналістську стезю.

З вересня 1934 р. він став працювати у вінницькій газеті «Молодий більшовик». Відтоді журналістика – його основний фах у подальших «трудах і днях». Перед війною працював у київському «Комсомольці України», у львівській «Ленінській молоді» та навіть під час війни, несподівано опинившись на окупованій території і перебуваючи вдома, увійшов до підпільної групи, де писав і поширював патріотичні листівки. Незабаром вже у партизанському загоні його призначили редактором газети «Партизанська правда».

У лютому сорок четвертого В. Речмедін очолив відділ радянського будівництва газети «Радянська Україна», а через рік став кореспондентом цієї ж газети в Чернівцях. Саме тепер, на Буковині, він написав свій перший прозовий твір, повість «На Верховині», і видав її в Києві 1951 р. Вона й стала перепусткою для автора до Спілки письменників України. Член СПУ Паола Утевська в рецензії на повість відзначила ґрунтовну сюжетну основу твору, підказану самим життям, спостереженнями в західних областях України в післявоєнні роки. Рецензентка відразу помітила характерну особливість письма В. Речмедіна: плідний зв’язок з тим, у чому брав особисту участь, що бачив і пережив. В одному з листів він написав: «Я тоді ще був молодий і багато їздив, ходив (...). Бродив гірськими плаями (...). Буковина надихнула мене на велику літературну роботу». Саме тому він згодом почав писати про війну, бо так само глибоко пам’ятав пережите тоді особисто. Так з’явився роман «Коли закипала кров» (1958), один із кращих у його спадщині. Небіж письменника, журналіст, публіцист, автор літературознавчих досліджень Анатолій Речмедін у своєму нарисі про дядька «Сівач краси і добра» стверджував: «Описані в романі події взяті з життя, з діяльності підпільної патріотичної організації, що діяла в селі Паріївці Плисківського району. На життєву правдивість твору вказує і те, що присвячений він пам’яті героїчної радянської партизанки, соратниці у великій бурі Марини Федорівни Ващенко – тітки письменника по материнській лінії». А в образі Андрія Стожара, військового кореспондента, можна впізнати самого автора.

Варто зауважити, що в цьому та наступних своїх творах В. Речмедін, світоглядно будучи типовим митцем радянської доби, перебував під помітним впливом глибинної стихії народного життя, яке він добре знав. Його сповнені шаноби портрети воєнного колгоспного селянства, зокрема жіноцтва, описи важкої понад усяку міру праці в полі, злиденного сільського побуту привертають увагу читача щирістю авторського почуття любові до свого народу А. Речмедін у згадуваному вже нарисі «Сівач краси і добра» неодноразово наголошує на правдивості життєвої конкретики творів письменника: «Багато персонажів (...) навіяні образами односельців, реальних андрушівських дядьків і тіток. За прототипами не треба було далеко ходити: вони жили по сусідству (...). Органічно вписались у твори Валентина Остаповича й чимало цікавих історій з життя рідного села, почутих від матері, яка була прекрасною оповідачкою».

У шістдесяті роки, в умовах відносної суспільної «відлиги», письменник видав гострополемічний роман «Сину, ходім зі мною», в якому звертає увагу читачів на появу загрозливих тенденцій у країні: приватновласницької жадоби, бездуховності, міщанства, так званого «схиляння перед Заходом» і тому подібного. У романі В. Речмедін викриває зокрема негідників-керівників, сільських можновладців і царків. Зрештою справедливість у творі перемагає кривду. На жаль, тільки в романі. Письменник зауважив зло, явив його на сторінках свого твору, проте не зумів показати, що його коріння не в окремих типах, а в природі самої владної системи, зокрема колгоспного ладу.

Такі ж думки виникають нині й після прочитання роману «Вогонь батькових ран» (1969). Але в цих творах читачі давні і сучасні, яких розділяє у часі піввікова відстань, знаходили і знаходять бажану поживу для серця й розуму в людських характерах, епізодах і деталях, авторському співчутті простій, «малій» людині. Ця життєва дійсність немов палімпсест проступає на сторінках його творів і становить сьогодні неминущі вартощі літературного спадку В. Речмедіна. До них варто долучити й майстерні пейзажні описи, яскраві побутово- етнографічні малюнки, розсипи усної народної творчості з її вершиною – піснею, насамперед жіночою. І тут доречно буде сказати про місце і значення жіночих образів, переважно сільських трудівниць, у творчості В. Речмедіна. У цьому аспекті він близький до свого земляка – подолянина, ровесника і сучасника, видатного письменника Михайла Стельмаха. Захопливо-молитовним почуттям до жінки пройняті герої роману «Весняні грози» (1961) і сам автор. Образ нескореної жінки змалював він у повісті «Дівчина в терновому вінку» (1967), присвяченій трагічній долі учасниці революційного руху початку ХХ ст. Мотрі Присяжнюк з Поділля.

Усі, хто згадує Валентина Речмедіна, неодмінно наголошують на його людяності і доброті. Прозаїк і критик Ігор Кравченко через десять років після смерті письменника писав: «Це був дивний у своїй усеперемагаючій доброті, навстіж відкритий і досі загадковий для мене чоловік». І далі: «Життейський талант Валентина Остаповича, мабуть, перевалював над його літературним талантом, а точніше – все те було злите у щось неподільне».

Після цих слів критика минуло кілька десятків років, але й сьогодні сказане ним про В. Речмедіна залишається в силі. Історія українського мистецтва слова представлена різними талантами, та всіх їх єднає любов до Батьківщини, людяність, висока культура почуттів, устремління до правди й справедливості. І в цій шерезі своє місце належить Валентину Речмедіну.

А.М. Подолинний

Література 

Речмедін, В. Коли закипала кров : роман / В. Речмедін. – Київ : Рад. письменник, 1958. – 413 с.

Його ж. Дівчина в терновому вінку : докум. повість / В. Речмедін. – Одеса, 1967. – 230 с.

Речмедін, А.П. Сівач краси і добра : родовід, життя, творчість письменника Валентина Речмедіна / А.П. Речмедін. – Вінниця : Кн.-Вега, 2004. – 168 с. : іл.

Рік продовжує Весна.

Мила, ніжна, запашна.

Березень подружить з квітнем,

Травень травами розквітне.

Всі три місяці весняні

Рік прикрасять кольорами.

Т. Омелянчик

БЕРЕЗЕНЬ 

170 років тому народився Василь Васильович Докучаєв (01.03.1846, с. Мілюково Сичов. повіту Смолен. губернії Рос. імперії (нині Новодугін. р-ну Смолен. обл., РФ) – 08.11.1903, м. Петербург, РФ), російський географ, природознавець, ґрунтознавець. У 1877-1878, 1881 рр. очолював експедиційні дослідження ґрунтів у Вінницькому, Ольгопільському, Могилівському та Ямпільському повітах Подільської губернії.

Інтернет-ресурс:

Докучаєв Василь Васильович [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://novopetrivske-osoba.edukit.mk.ua/vidatni_geografi/dokuchayev_vasilj_vasiljovich/ (дата звернення: 17.01.15), вільний. – Назва з екрана.  

• День народження Явдохи Зуїхи (справж. – Явдоха Микитівна Сивак) (01.03.1855, с. Кущинці, нині Гайсин. р-ну – 19.01.1935, с. Зятківці того ж р-ну), народної співачки, етнографа, носія українського фольклору. З її уст Г. Танцюра записав 1008 народних пісень, близько 400 прислів’їв та приказок, 156 казок, велику кількість загадок і етнографічних матеріалів. 825 кращих пісень увійшли до академічного видання «Пісні Явдохи Зуїхи» (1965), виданого за сприяння М. Рильського. Її ім’ям у с. Зятківці названо вулицю, встановлено пам’ятник «Народній пісні жити», де в образах Я. Зуїхи та Г. Танцюри уславлено хранителів народної мудрості для прийдешніх поколінь.

Література:

Дмитренко, М. Пісенний символ України : [Явдоха Зуїха] / М. Дмитренко // Культура і життя. – 2005. – 2 берез. – С. 6.

Дмитренко, М. Український фольклор як об’єкт краєзнавства / М. Дмитренко // Літературне краєзнавство Поділля в системі сучасної освіти: стан, проблеми, перспективи : (матеріали Всеукр. наук.-практ. конф., Вінниця, 22 берез. 2011 р.) : зб. наук. пр. : до 100-річ. ювілею ВДПУ ім. М. Коцюбинського / голов. ред. О.М. Куцевол. – Вінниця, 2011. – С. 7-12. – Бібліогр. в кінці ст.

Сентемон, Н Свято пісні і краси – так можна назвати традиційне свято фольклору імені Гната Танцюри, яке відбулося в селі Зятківці Гайсинського району / Н. Сентемон // Вінниччина. – 2013. – 5 лип. – С. 9 : кольор. фот. 

• 65 років від дня народження Ігоря Івановича Люля (01.03.1951, м. Вінниця), лікаря-стоматолога, заслуженого лікаря України. Закінчив Київський медичний інститут (1973), працював стоматологом у Вінницькій міській стоматологічній поліклініці (1975-1979), зав. стоматологічним відділенням 2-ї міської лікарні (1979-1981). З 1981 р. – головний лікар обласної стоматологічної поліклініки та головний стоматолог області. З 1997 р. поліклініка стала відкритим акціонерним товариством. Запровадження ринкових механізмів допомогло не лише вижити в ті скрутні часи, а й значно покращити стоматологічну допомогу пацієнтам, вона була піднята на рівень європейських стандартів. І.І. Люля – член правління Асоціації стоматологів України.

Література:

Голяченко, О.М. Ігор Люля / О.М. Голяченко // Лікарі Вінниччини / О.М. Голяченко. – Тернопіль, 2004. – С. 69-71. 

75 років тому народився Микола Свиридович Рачук (05.03.1941, с. Вовчинець Козятин. р-ну), український поет, прозаїк, літературознавець, перекладач. Навчався у Київському університеті. З 1972 р. живе і працює в м. Чернівці. Перші вірші писав російською мовою. Василь Симоненко переконав перейти його на рідну мову. Видав низку збірок поезій: «Вишневий промінь», «Сіяч», «Сяйво дзеркального плоду», «Стослов», «Урочища». Заступник керівника робочої групи Чернівецької обласної організації з підготовки обласного «Зводу пам’яток історії та культури України». Член НСПУ (1990).

Література:

Рачук, М.С. Урочища : зб. поезій / М.С. Рачук. – Чернівці : Зелена Буковина, 2001. – 446 с.

Його ж. Симоненкові уроки / М. Рачук // Сучасність. – 2003. – № 3. – С. 88-103.

Його ж. «Доля моєї родини, як і доля всієї України, була моторошною» : [про родину та свою творчість] / М. Рачук // Березіль. – 2008. – № 5-6. – С. 35-40.

Його ж. Біль і гнів : вірші / М.С. Рачук. – Чернівці : Зелена Буковина, 2009. – 55 с. : портр., іл. 

• 80 років тому народився Юрій Іванович Поп (05.03.1936, с. Страбичево, Мукачів. р-ну Закарпат. обл.), історик, доктор історичних наук (1997), відмінник освіти України (2003). Після закінчення середньої школи (1953) деякий час працював на різних роботах. По закінченні Ужгородського державного університету (1964) до 1970 р. вчителював у школах Рівненської, Закарпатської та Одеської областей, а також був співробітником ананьївської райгазети «Радянське село» (Одеська обл.). Після аспірантури з грудня 1973 р. працює у ВДПІ (нині ВДПУ ім. М. Коцюбинського) на різних посадах: старший викладач, доцент (з 1980 р.), професор, завідувач кафедри всесвітньої історії (2001-2011). Під його керівництвом захищено чотири кандидатські дисертації. Він – автор трьох монографій, підручника «Нова історія Азії та Африки ХVI – початок XX століття» та понад 100 наукових публікацій. Сфера наукових інтересів – слов’янознавство, історія країн Європи, Азії, Африки.

Література та інтернет-ресурс:

Неприцький, О.А. Із Закарпаття на Поділля з хистом і душею / О.А. Неприцький // Освіта на Поділлі: минуле та сьогодення : матеріали ХХІІІ Всеукр. наук. історико-краєзнав. конф. 20-21 жовт. 2011 р. : до 100-річчя заснування ВДПУ ім. М. Коцюбинського. – Вінниця, 2011. – С. 278-280.

Поп Юрій Іванович [Електронний ресурс] // Вікіпедія : вільна енциклопедія. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Поп_Юрій_Іванович (дата звернення: 30.03.15), вільний. – Назва з екрана. 

 60 років тому народилася Любов Олексіївна Кирилюк (05.03.1956, с. Мигалівці Бар. р-ну), директор КЗ «Барська районна бібліотека», заслужений працівник культури України (2008). 1975 р. з відзнакою закінчила бібліотечний відділ Тульчинського культосвітнього училища. З цього ж року розпочала трудову діяльність на посаді бібліотекаря абонементу Барської районної бібліотеки для дорослих. З грудня 1977 р. очолює Барську ЦБС. У 1982 р. закінчила бібліотечний факультет Київського інституту культури ім. О. Корнійчука. У зв’язку з реорганізацією бібліотечної мережі району, від 23 вересня 2004 р. Любов Олексіївна працює на посаді директора районної бібліотеки. Під її керівництвом в РБ успішно працюють клуби «Подільські оденьки» (з 1993), «Право» (з 1998 р.). В 1996 р. при РБ започатковано християнську недільну школу. Любов Олексіївна стала ініціатором започаткування інноваційного напрямку роботи бібліотеки: проектна діяльність з метою залучення грантових коштів для вирішення нагальних проблем громади. 2005 р. виграно грант для проекту «Інтернет для публічних бібліотек (LEAP-V)» від Відділу преси, освіти та культури Посольства США в Україні, в результаті якого у бібліотеці розпочав роботу Інтернет-центр. З 2006 по 2008 рр. при бібліотеці впроваджувався інвестиційний проект для 4 районів України «Покращення доступу сільського населення до правосуддя» від Творчого центру Каунтерпарт та Інституту громадянського суспільства, що фінансувався Європейським Союзом в розмірі 400 тис. євро. У 2007 р. Л.О. Кирилюк стала переможцем конкурсу «Шоста школа місцевого самоврядування», оголошеного ГО «Європейський діалог» (Львів) і Асоціацією «Школа лідерів» (Варшава, Польща), фінансованого Міністерством закордонних справ Польщі та Фондом ім. Фрідріха Еберта. Як депутат міської ради, перебуваючи у Польщі, вивчала систему місцевого самоврядування Малопольського воєводства, обмінювалася досвідом роботи публічних бібліотек та налагодила творчі партнерські стосунки з бібліотеками Кракова. Нагороджена Почесною відзнакою Міністерства культури і туризму України «За досягнення в розвитку культури і мистецтв».

Література:

Рудик, І. Жінка, мати, директор... : [про дир. КЗ «Барська районна бібліотека» Л.О. Кирилюк] / І. Рудик // Барчани. – 2009. – 21 серп. – С. 2 : фот.

Шаворська, Т. Бібліотека – все її життя / Т. Шаворська // Поділ. край. – 2011. – 4 берез. – С. 4 : фот.

У нашому місті є чимало керівників жіночої статі... : [про Л.О. Кирилюк] // Барчани. – 2011. – 4 берез. – С. 1 : фот. 

120 років від дня народження Олександра Степановича Смогоржевського (06.03.1896, с. Лісові Берлинці, нині Лісове Бар. р-ну – 05.05.1969, м. Київ), українського радянського математика, професора (1938), доктора фізико-математичних наук ( 1945), заслуженого діяча науки УРСР (1966). Здібності до математики у майбутнього вченого проявилися ще з дитинства. У 1916 р. він із золотою медаллю закінчив Немирівську гімназію. У 20-х рр. познайомився з М. Леонтовичем. У 1923 р. переїхав з сім’єю до с. Кирнасівка Тульчинського р-ну, де обійняв посаду завідуючого семирічною школою. 1927 р. вступив до Київського інституту народної освіти, де за півтора року склав екстерном іспити за весь курс фізико-математичного факультету. З 1930 р. працював у Київському політехнічному інституті: асистент, доцент, професор (з 1938). Опублікував понад 95 наукових праць (у т.ч. 9 монографій і підручників). Його праці з геометрії стали фундаментальними посібниками для науковців. О.С. Смогоржевський не тільки вперше розв’язав деякі складні конструктивні задачі геометрії Лобачевського, а й започаткував новий напрям – розв’язання конструктивних задач за допомогою обмежених засобів.

Література:

Йолтуховський, М. Визначний геометр : [до 100-річчя від дня народж. визнач. геометра О.С. Смогоржевського] / М. Йолтуховський // Поділ. край. – 1996. – 5 берез. – С. 2.

Йолтуховський, М. Смогоржевський Олександр Степанович / М. Йолтуховський // Наукова слава нашого краю / М. Йолтуховський. – Бар, 2001. – С. 7-8.

Сторожук, А. Екскурс в історію Бара та його околиць / А. Сторожук // Подільський Бар та його околиці: історія і сучасність : (Події. Особистості. Факти) : навч. посіб. / А. Сторожук. – Київ, 2010. – С. 97.  

110 років тому (07.03.1906) у м. Могилів-Подільський вийшов перший номер щотижневика «Світова Зірниця», першої україномовної газети на Поділлі, яка видавалася на території області до 1911 р. Видавав її гурток польських поміщиків під проводом Й.А. Волошиновського. Поряд з інформаційними матеріалами у часописі зверталася увага на проблеми сільського господарства, кооперацію. У 1906-1907 рр. виходив додаток до «Світової Зірниці» під назвою «Читайте, діти», у якому публікувалися дитячі оповідання, вірші, казки, науково-популярні статті, а також тексти молитов українською мовою. 1913 р. газета перестала виходити і відновилася з початком революції 1917 р. На сьогодні ще не дана гідна оцінка цьому унікальному україномовному виданню, що проіснувало досить довгий час і було популярним серед селянства. Завдяки його незмінному редактору-ентузіасту земської та кооперативної справи в Україні Й. Волошиновському, що видавав «Світову Зірницю» за власний кошт, тижневик протягом багатьох років ніс просвітницькі ідеї в селянські маси. Навіть при радянській владі (1920 р.) цей часопис був чи не єдиним земським органом в Україні, що виходив українською мовою.

Література:

Кубинський, М.М. Кооперативна преса : [Й.А. Волошиновський – засновник першої на Україні кооператив. газ. «Світова Зірниця»] / М.М. Кучинський // Шаргородській райспоживспілці – 80 / М.М. Кучинський. – Вінниця, 2004. – С. 7-27.

Подолян, В.В. Тижневик «Світова Зірниця» та його роль в розвитку кооперації / В.В. Подолян, В.П. Рекрут // Йоахим Волошиновський у становленні українського кооперативного руху (1897-1939 рр.) / В.В. Подолян, В.П. Рекрут. – Вінниця, 2005. – С. 66-90. 

 60 років тому народився Анатолій Антонович Шиян (07.03.1956, с. Гибалівка Шаргород. р-ну), фахівець з теорії управління та прикладної математики, кандидат фізико-математичних наук, професор. У 10 років переїхав із сім’єю до м. Хмільник. 1978 р. закінчив з відзнакою фізичний факультет Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова. 1978-1981 рр. навчався в аспірантурі цього ж університету. Захистив кандидатську дисертацію за спеціальністю «Теоретична та математична фізика» (1984). Працював у вищих навчальних закладах Одеси, на приватних підприємствах. З 2001 р. працює у ВНЗ м. Вінниці. З 2007 р. – доцент, а з 2015 р. – професор Вінницького національного технічного університету. Сфера наукових інтересів ученого: економіка, інформаційна безпека, інформаційні технології, біометрична інженерія, різні галузі фізики, політологія, медицина, екологія, соціологія. Має понад 200 публікацій у фахових наукових журналах, а також окремі книги, монографії.

Література:

Шиян, А.А. (співавт.) Моделювання процесів у політико-комунікаційному просторі : монографія / В.О. Корнієнко, С.Г. Денисюк, А.А. Шиян. – Вінниця : УНІВЕРСУМ-Вінниця, 2009. – 207 с. – (Перша, і поки що єдина в Україні, монографія із математичних моделей політичних процесів).

Його ж. Теоретико-ігровий аналіз раціональної поведінки людини та прийняття рішень в управлінні соціально-економічними системами : монографія / А.А. Шиян. – Вінниця : УНІВЕРСУМ-Вінниця, 2009. – 404 с.

Його ж. (співавт.) Управління формуванням ефективних економічних інститутів для України : монографія / А.А. Шиян, Л.О. Нікіфорова ; ВНТУ. – Вінниця, 2011. – 300 с.

Його ж. (співавт.) Інформаційні технології для управління діяльністю людини : монографія / А.А. Шиян та ін. ; ВНТУ. – Вінниця, 2012. – 316 с. 

255 років від дня народження Яна Потоцького (08.03.1761, с. Пиків, нині Калинів. р-ну – 02.12.1815, с. Уладівка Літин. р-ну), польського письменника, історика, сходознавця, етнографа і археолога, географа, соціолога, публіциста, редактора, видавця, бібліографа, політичного діяча. Мандрівник Європою, Азією. Правнук останнього гетьмана з роду Потоцьких – Юзефа Потоцького. Дитинство провів у родинних маєтках Потоцьких: с. Пиків, с. Уладівка. Освіту здобув у Франції. Час від часу жив у Тульчині. Належав до числа енциклопедично освічених людей свого часу. Автор 24 великих праць з різних галузей знань. Йому належить ґрунтовна праця «Давня історія Поділля» (1805), з якої розпочалося краєзнавче вивчення регіону. 3 1811 р. постійно проживав у с. Уладівка. В останні роки свого життя під впливом важких фізичних і моральних мук він впав у меланхолію. Покінчив життя самогубством. Поховано письменника в с. Пиків. 17 жовтня 2014 р. у с. Уладівка Літинського району Яну Потоцькому відкрито пам’ятний знак.

Література:

Ткачук, П. Ян Потоцький про давню історію Поділля / П. Ткачук // Вінниччина. – 2008. – 11 верес. – С. 4.

Загниборода, М. Граф Ян Потоцький – академік родом із Поділля / М. Загниборода // Вінниччина. – 2009. – 10 квіт. – С. 8. – (Спец. вип. газ. «П’ятниця»).

Ткачук, П. «Знали б уладівці, якого генія прихилила їхня земля» / П. Ткачук // Вінниччина. – 2011. – 11 берез. – С. 10. – (Спец. вип. газ. «П’ятниця»). 

9 День народження Тараса Григоровича Шевченка (09.03.1814, с. Моринці, тепер Звенигород. р-ну Черкас. обл. – 10.03.1861, м. Санкт-Петербург, поховано на Чернечій горі в м. Канів на Черкащині), українського поета, художника, мислителя. 1846 р. у складі Археографічної комісії подорожував Поділлям.

Ювілейні видання вінничан до 200-річчя від дня народження Кобзаря:

Тарас Шевченко і Вінниччина : імен. слов. / А. Подолинний ; відп. за вип. Н.І. Морозова ; Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва. – Вінниця : Едельвейс і К, 2012. – 104 с. : портр.

З іменем Кобзаря. Вінничани про Тараса Шевченка / упоряд. А.М. Подолинний. – Вінниця : Консоль, 2013. – 304 с. : портр.

Коваль, О. Тарас Шевченко на Вінниччині / О. Коваль. – Гнівань ; Вінниця : Консоль, 2013. – 48 с. : фот.

Куцевол, О.М. Вивчення життя і творчості Великого Кобзаря через художню рецепцію літературної шевченкіани : посібник / О.М. Куцевол. – Вінниця : Консоль, 2013. – 256 с. – Бібліогр.: с. 240-255.

Гальчак, С.Д. Український Прометей Т.Г. Шевченко і Вінниччина / С.Д. Гальчак. – Вінниця : Меркьюрі-Поділля, 2013. – 100 с. : іл. – Бібліогр.: с. 91-97.

Т.Г. Шевченко і Вінниччина: бібліогр. покажч. / уклад. Г.М. Авраменко ; наук. ред. А.М. Подолинний ; Упр. культури і туризму Вінниц. облдержадмін., Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва. – Вінниця : Консоль, 2013. – 304 с.

Деніс, М. Шевченко – історик-археолог, або Тарас Григорович на Брацлавщині / М. Деніс. – Вінниця : Корзун Д.Ю., 2014. – 328 с. : портр., іл.

Дорош, М.Н. Зі Словом великим Тараса – навчаюсь, працюю, живу... (у віночок Кобзареві) / М.Н. Дорош ; Вінниц. обл. орг. Нац. спілки краєзнавців України. – Вінниця : Меркьюрі-Поділля, 2014. – 116 с. : портр.

Роговий, О.І. Подільські стежини Тараса Шевченка / О.І. Роговий ; Вінниц. обл. орг. Нац. спілки краєзнавців України, Вінниц. обл. орг. Нац. спілки журналістів України. – Вінниця : Меркьюрі-Поділля, 2014. – 224 с. : іл.

Роговий, О.І. Тарасові шляхи Вінниччини / О. Роговий ; відп. за вип. В.С. Липко. – Липовець, 2014. – 20 с. : іл.

Тарасове слово в серцях нащадків : метод. посіб. із вивч. творчості Тараса Шевченка в загальноосвіт. навч. закл. / упоряд.: М.Н. Дорош, В.А. Степанюк. – Вінниця : Меркьюрі-Поділля, 2014. – 144 с. : іл., портр., табл.

Шевченкіана: на хрещатім Хмільницькім шляху : хрестоматія з укр. літ. : до 200-річчя від дня народж. Тараса Шевченка / упоряд.: М.Н. Дорош, В.А. Степанюк. – Вінниця : Меркьюрі-Поділля, 2014. – 112 с. : кольор. іл.

Шевченко на всі віки: образ Великого Кобзаря в художніх і художньо-документальних творах : бібліогр. покажч. 1861-2013 / Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва ; уклад. і вступ. ст. О.М. Куцевол ; відп. за вид. Н.І. Морозова. – Вінниця : Балюк І.Б., 2014. – 348 с. 

10 155 років з дня смерті Великого Кобзаря (09.03.1814-10.03.1861). День вшанування пам’яті Тараса Шевченка, поета, художника, мислителя. 

110 років тому народився Євген Костянтинович Горбов (09.03.1906, м. Теплик, нині смт – 13.05.1973, м. Орел, РФ), російський прозаїк, член СП СРСР (1945). У Теплику він жив усього три роки. 1909 р. переїхав у російське м. Єлець, де прожив до 1943-го. Заробляв на хліб сторожем, ремонтником, вагарем, розсильним на залізничній станції. На цей період припадає становлення Є. Горбова як громадянина і як літератора. З 1926 р. працював у місцевих газетах «Набат», «Сигнал». Від 1943 р. мешкав у м. Орел, 17 років працював в обласній газеті «Орловська правда». У великій літературі Є. Горбов заявив про себе повістю «Чорний князь», опублікованою у воронезькому журналі «Підйом» (1934). Потім до всесоюзного читача прийшла повість «Куряча сліпота» (1941), оповідання «Золотий Вік», «Борода Аарона». По війні побачили світ повісті «Любиме місто» і «Мирні жителі», друга з яких увійшла в однойменний збірник (1946). У співавторстві з орловським письменником А. Яновським написав п’єсу «Перший салют». Серед найвизначніших творів Є. Горбова енциклопедисти вважають один роман – «Дім під тополями», присвячений «темі морального оновлення людини», який вийшов накладом 50 тис. примірників. Це свідчення популярності письменницької творчості нашого земляка. Лише Кларіса Ліспектор, ще одна наша землячка, уродженка Чечельника, ставши класиком бразильської (!) літератури, мала таку широку читацьку аудиторію.

Література та інтернет-ресурс:

Речмедин, А. Очарование подлинного таланта : [про рос. письменника-класика, уродж. Теплика Є.К. Горбова] / А. Речмедин // Кланяясь в пояс отчему краю: русские писатели – уроженцы Подолья. – Винница, 2009. – С. 8-34 : портр. – Библиогр. в конце ст.

Речмедін, А. Художник великої ліричної сили [письменник-земляк Є. Горбов] / А. Речмедін // Вінниц. газ. – 2011. – 11 берез. – С. 8. – (Спец. вип. газ. «П’ятниця»).

Піддубняк, В. Земляки: талант, визнаний самим Паустовським [Електронний ресурс] / В. Піддубняк. – Режим доступу: http://xn-8sbnmhdfd5a2a5a.xn--p1ai/news/zemljaki/2011-04-21-91 (дата звернення: 27.01.15), вільний. – Назва з екрана. 

12 80 років від дня народження Раїси Семенівни Уманець (12.03.1936, м. Вінниця), педагога, вчителя-методиста, заслуженого учителя України (1984), відмінника народної освіти. Закінчила Вінницьку СШ № 22, Вінницький педагогічний інститут, факультет російської та англійської мови (1959). З цього ж року вчителювала у Вінницькій СШ № 22. Кілька років була заступником директора з навчально-виховної роботи цієї школи. Протягом 1973-1979 рр. – на посаді заступника директора СШ № 32. 22 роки (з 1 черв. 1979 р.) працювала директором Вінницької СШ № 2.

Література та інтернет-ресурс:

Головащенко, О. Спасибі вам за крила : [про Р. Уманець] / О. Головащенко // Вінниц. газ. – 2006. – 14 берез. – С. 13 : фот.

Уманець Раїса Семенівна : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://vmuo.edu.vn.ua/index/index_ua.php?cid=80&lng=ua (дата звернення: 27.01.15), вільний. – Назва з екрана.

 

13 75 років тому народився Андрій Арсентійович Ващук (13.03.1941, с. Костянець Старокостянтинів. р-ну Хмельниц. обл.), вчений у галузі медичної біології, доцент, заслужений учитель України. Випускник Львівського державного університету ім. І.Я. Франка (1969). Працює у Вінницькому національному медичному університеті ім. М.І. Пирогова викладачем медичної біології, а з 2000 р. за сумісництвом – вчителем біології медичного відділення у навчальному закладі «Середня загальноосвітня школа I-II ступенів-ліцей № 7 м. Вінниці». Захистив дисертацію на тему «Використання пониженого барометричного тиску для виявлення віддалених наслідків променевих уражень». Основний напрям діяльності вченого спрямований на реалізацію творчого потенціалу обдарованої молоді, впровадження нових педагогічних технологій для забезпечення особистісно орієнтованого навчання та виховання ліцеїстів. А.А. Ващук підготував переможця Міжнародної олімпіади з біології (2007). Він – автор понад 50 наукових праць з питань оптимізації пізнавального інтересу студентів, антропогенетики, екології, здорового способу життя, впливу радіації та пониженого барометричного тиску на організм тварин. Автор понад 35 таблиць із різних розділів біології та паразитології.

Інтернет-ресурс:

Ващук Андрій Арсентійович [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.vnmu.edu.ua/ajax/department/4/teacher/749 (дата звернення: 30.04.15), вільний. – Назва з екрана. 

 70 років тому народився Степан Данилович Касевич (13.03.1946, с. Тиманівка Тульчин. р-ну), живописець, член НСХУ (1998). 1974 р. закінчив художньо-графічне відділення Одеського державного педагогічного інституту ім. К.Д. Ушинського. Працює у станковому живопису, переважно у жанрах натюрморту, пейзажу, монументального живопису. Учасник обласних, всеукраїнських мистецьких виставок від 1986 р. Персональні виставки – у Бершаді (1997, 2010), Вінниці (2004, 2006). Основні твори: «Рідна сторона», «Відгриміли бої», «Зима на Поділлі», «А солдат спить вічним сном», «Під мирним небом». Картини художника зберігаються у Міністерстві культури України, вітчизняних та зарубіжних приватних колекціях. Окремі полотна знаходяться у Вінницькому художньому фонді та Бершадському краєзнавчому музеї.

Література та інтернет-ресурс:

Степан Данилович Касевич // Мистецтво Вінниччини: Вінниц. орг. НСХУ 30 р. – Вінниця, 2006. – С. 31. – (Краса України Поділля).

Степан Данилович Касевич // Вінницький вернісаж : альбом. – Вінниця, 2010. – С. 37. – (Краса України Поділля).

Касевич Степан Данилович [Електронний ресурс] // Вікіпедія : вільна енциклопедія. – Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/Касевич_Степан_Данилович (дата звернення: 30.03.15), вільний. – Назва з екрана. 

15 75 років від дня народження Федора Володимировича Горбоноса (15.03.1941, с. Серединка Бершад. р-ну), економіста, доктора економічних наук (2005), професора. У 1970 р. з відзнакою закінчив факультет механізації сільського господарства Львівського сільськогосподарського інституту. Від 1976 р. працює у Львівському аграрному університеті. Нині – завідувач кафедри бухгалтерського обліку та аудиту, перший проректор Львівського університету бізнесу та права. Опублікував понад 200 науково-методичних робіт. Співавтор 2 підручників з грифом МОНУ, 2 посібників, 5 монографій, результати яких знаходять практичне застосування. Під його керівництвом захищено 5 кандидатських дисертацій. Здійснює керівництво аспірантами. Напрями наукової діяльності: проблеми ефективного розвитку аграрного сектору економіки, підвищення ефективності використання ресурсного потенціалу, вдосконалення економічних взаємовідносин в АПК, кооперація та інтеграція.

Інтернет-ресурс:

Горбонос Федір Володимирович [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://lubp.com.ua/Горбонос_Федір_Володимирович/ (дата звернення: 30.04.15), вільний. – Назва з екрана.

16 75 років тому народився Володимир Маркович Кожухар (16.03.1941, м. Вінниця), український диригент, народний артист Росії (1985) та України (1993). Закінчив Київську державну консерваторію ім. П.І. Чайковського по класу труби і оперно-симфонічного диригування, аспірантуру при Московській консерваторії. З 1964 р. був диригентом, а з 1967 р. – головним диригентом Державного симфонічного оркестру України. В 1973-1977 рр. працював диригентом Київського театру опери та балету. У 1978-1988 рр. викладав у Московському музично-педагогічному інституті ім. Гнесіних, до 1988 р. був головним диригентом у театрі ім. К. Станіславського і В. Немировича-Данченка в Москві. З 1989 по 2012 рр. був головним диригентом Національної опери України. З 1993 р. – професор Київської консерваторії. Ім’я Володимира Кожухаря добре відоме у світі. Як диригент він неодноразово виступав практично в усіх європейських країнах, у США, Канаді, Японії. Преса і музична критика дали високу оцінку творчості нашого земляка.

Інтернет-ресурс:

Кожухар Володимир Маркович [Електронний ресурс] // Вікіпедія : вільна енциклопедія. – Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/Кожухар_Володимир_Маркович (дата звернення: 30.03.15), вільний. – Назва з екрана.

Кожухар Володимир Маркович [Електронний ресурс] // Національний Симфонічний Оркестр України : офіц. інформ. сайт. – Режим доступу: http://www.nsou.com.ua/ppl1011_mar30.html  (дата звернення: 19.01.15), вільний. – Назва з екрана.  

17 115 років тому народився Генріх Ілліч Літинський (17.03.1901, м. Липовець – 26.07.1985, м. Москва), композитор, педагог, професор, теоретик музики радянських часів, заслужений діяч мистецтв Татарської АРСР (1939), Якутської АРСР (1947), РРФСР (1957), Чуваської АРСР (1963), народний артист Якутської АРСР (1964) та Татарської АРСР (1964). У 20-х рр. ХХ ст. працював у м. Вінниця. 1928 р. із золотою медаллю закінчив Московську консерваторію по класу композиції М.Р. Глієра. Згодом викладав у ній, в музично-педагогічному інституті ім. Гнесіних, Казанській консерваторії. Працював переважно в камерно-інструментальних жанрах. Відіграв велику роль у вихованні композиторів республік колишнього СРСР. Серед його учнів – відомі радянські композитори Т. Хренніков, Б. Силантьєв, Б. Мокроусов, А. Бабаджанян та багато інших.

Література та інтернет-ресурс:

Литинский Г.И. : [корот. довід.] // Московская консерватория от истоков до наших дней. 1866-2006 : биогр. энциклопедич. словарь. – Москва, 2007. – С. 305 ; Електрон. версія. – Режим доступу: https://enc.cap.ru/?t=prsn&lnk=972 (дата звернення: 17.01.15), вільний. – Назва з екрана.

Літинський Генріх Ілліч [Електронний ресурс] // Вікіпедія : вільна енциклопедія. – Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/Літинський_Генріх_Ілліч (дата звернення: 30.03.15), вільний. – Назва з екрана. 

21 75 років від дня народження Афанасія Теофіловича Медражевського (21.03.1941, с. Баланівка Бершад. р-ну), хорового диригента, заслуженого працівника культури України (1997). Закінчив Вінницький педагогічний інститут (1964), Вінницьке музичне училище (з відзнакою), диригентсько-хоровий відділ Одеської консерваторії. З 1970 р. – керівник хорової капели «Надбужанка» Вінницького національного медичного університету ім. М.І. Пирогова. Під його керівництвом капела досягла найвищого професійного рівня. Її творчі здобутки відзначаються дипломами, почесними грамотами та медалями. У 1972 р. колектив став лауреатом республіканського фестивалю (срібна медаль), у 1977 і 1985 рр. здобув золоті медалі. З 1971 р. А.Т. Медражевський – старший викладач, завідувач відділу хорового диригування Вінницького училища культури і мистецтв ім. М.Д. Леонтовича. З 1993 р. також працює з аматорським народним хором «Дзвін» Вінницького національного технічного університету. Лауреат премій ім. М. Трублаїні та М. Леонтовича.

Література:

Косенко, І. Слово про друга : [про кер. хор. капели «Надбужанка» ВНМУ ім. М.І. Пирогова А.Т. Медражевського] / І. Косенко // Сузір’я Бершадських талантів : літ.-мист. альм. / авт.-упоряд. П.В. Маніленко. – Вінниця, 2013. – С. 249-250 : фот.

Ковальчук, Т. Ювілейний «Дзвін» чарує серця : [хор. колективу «Дзвін», худож. кер. якого є заслуж. працівник культури України А. Медражевський, – 25 р.] / Т. Ковальчук // Вінниц. газ. – 2015. – 20 берез. – С. 8 : кольор. фот.

 60 років тому народився Володимир Михайлович Верховлюк (21.03.1956, с. Клітенка Хмільниц. р-ну), історик, архівіст, краєзнавець. Отримавши фах історика-архівіста на історичному факультеті КДУ ім. Т. Шевченка, з 1981 р. працює у Державному архіві Вінницької області на різних посадах: начальник, провідний спеціаліст відділу інформації та використання документів. Досліджує різні аспекти історії рідного Поділля. Автор численних публікацій краєзнавчої тематики.

Література:

Верховлюк, В. З історії вінницької залізничної станції / В. Верховлюк, Є. Ковальова // Тези доп. 13-ї Вінниц. обл. історико-краєзнав. конф. 6 верес. 1994 р. – Вінниця, 1994. – С. 37-38.

Його ж. Вінницька Єрусалимка / В. Верховлюк, Є. Ковальова // Тези доп. і повідомл. 17-ї Вінниц. обл. історико-краєзнав. конф. 18 верес. 1997 р. – Вінниця, 1997. – С. 44-45.

Його ж. До 196-ї річниці від дня народження Великого Кобзаря : [про вшанування пам’яті Т.Г. Шевченка в закл. освіти Вінниччини в кінці ХІХ – на поч. ХХ ст.] / В. Верховлюк // Поділ. зоря. – 2010. – 11 берез. – С. 3.

Гальчак, С.Д. Краєзнавці Східного Поділля / С.Д. Гальчак // Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі: XIX – поч. XXI ст. / С.Д. Гальчак. – Вінниця, 2011. – С. 440-841. – Зі змісту: Верховлюк Володимир Михайлович. – С. 487. – Бібліогр. в кінці ст. 

23 230 років від дня народження Олексія Петровича Юшневського (23.03.1786, м. Могилів-Подільський – 10.01.1844, Ойокська слобода Іркут. губернії), декабриста. Навчався у Московському університеті, але курсу не закінчив. 25 листопада 1801 р. в Кам’янці-Подільському вступив до канцелярії подільського губернатора. Від 1816 р. – генерал-інтендант при штабі 2-ї армії у Тульчині. З 1819 р. – член Союзу благоденства, з 1821 – один з організаторів Південного товариства декабристів, один із його директорів. Заарештований у Тульчині разом з П. Пестелем 13 грудня 1825 р., доставлений до Петербурга 7 січня 1826 р., в той же день ув’язнений у Петропавловську фортецю. На процесі декабристів О.П. Юшневський був засуджений за першим розрядом до страти, замінену 20-річною каторгою, яку відбував у Сибіру, де й помер.

Література та інтернет-ресурс:

Юшневський Олексій Петрович // УРЕ. – 2-ге вид. – Київ, 1985. – Т. 12. – С. 483-484.

БронницькийВ. «Він серцем любив свою вітчизну» : [про декабриста О.П. Юшневського] / В. Бронницький // Поділ. зоря. – 2006. – 19 жовт. – С. 10.

Соловей, В. Декабрист із Поділля / В. Соловей // Подолянин. – 2011. – 22 квіт. ; Електрон. версія. – Режим доступу: http://podolyanin.com.ua/history/3067/ (дата звернення: 27.01.15), вільний. – Назва з екрана. 

• 80 років від дня народження Леоніда Петровича Зінченка (23.03.1936, с. Варварівка Карлів. р-ну Полтав. обл.), історика, краєзнавця, етнографа. 1959 р. закінчив історико-філологічний факультет Вінницького державного педагогічного інституту. Був на комсомольській та партійній роботі. Після захисту дисертації (1978) – на викладацькій роботі. 15 років очолював кафедру української і зарубіжної культури Вінницького державного педагогічного інституту (тепер університет ім. Михайла Коцюбинського). Брав участь у створенні в університеті народознавчого центру. Учасник багатьох регіональних історико-краєзнавчих конференцій. Автор близько 100 наукових праць, серед яких – навчальні посібники «Християнство», «Православ’я в Україні», «Новітні релігії в сучасній Україні».

Література:

Зінченко, Л. Народна демонологія подолян : навч. посіб. для вузів / Л. Зінченко. – Вінниця, 2002. – 112 с.

Зінченко, Л. Сторінки фольклористики Поділля / Л. Зінченко // Народна культура Поділля в контексті національного виховання : зб. наук. пр. – Вінниця, 2004. – С. 69-73.

Гальчак, С.Д. Краєзнавці Східного Поділля / С.Д. Гальчак // Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі: XIX – поч. XXI ст. / С.Д. Гальчак. – Вінниця, 2011. – С. 423-755. – Зі змісту: Зінченко Леонід Петрович. – С. 575-576. – Бібліогр. в кінці ст.

Савченко, М. Садівник культурної оази Вінницького педагогічного... : [про Л.П. Зінченка] / М. Савченко // Вінниц. газ. – 2013. – 9 лип. – С. 1. 

 60 років від дня народження Миколи Леонідовича Ричкова (23.03.1956, с. Кірове Немирів. р-ну), культуролога, начальника відділу культури і мистецтв Гайсинської РДА, заслуженого працівника культури (1999). Після закінчення школи навчався в Тульчинському культурно-освітньому училищі, служив в армії, працював в СБК с. Кірове. Закінчивши 1988 р. Київський державний інститут культури ім. Корнійчука, працював начальником відділу культури і туризму Гайсинської райдержадміністрації. З ініціативи Миколи Леонідовича в районі запроваджено соціокультурні та мистецькі заходи, що пропагують українську державність, культуру, народну творчість. Так було розпочато проведення обласного фестивалю фольклору на приз Г. Танцюри, який переріс у всеукраїнський. Відкрито Музей-садибу гончарства братів Герасименків у с. Новоселівка, який отримав статус державного, Музей Василя Стуса в с. Рахнівка, Музей ветеранів Афганістану, стелу «Народній пісні жити» в с. Зятківці, пам’ятний знак та пам’ятник народній співачці Явдосі Зуїсі «Нетлінна свіча пам’яті» в с. Кущинці. Завдяки організаторським здібностям М. Ричкова та його вмінню ефективно працювати з художніми колективами район постійно займає перше місце в області за підсумками роботи галузі культури, неодноразово був занесений до районної «Дошки пошани». Невичерпну енергію, знання і досвід Миколи Леонідовича гідно оцінено. Він відзначений багатьма грамотами, носить звання «Людина року».

Література:

Лавренюк, Д. Культурні надбання Гайсинщини : [у Гайсині пройшла творча лабораторія директорів РБК за сприяння упр. культури і туризму Вінниц. облдержадмін.] / Д. Лавренюк // Поділ. зоря. – 2012. – 20 груд. – С. 7 : фот.

Ричков, М. Перлини нашого краю : [у ОЦНТ відкрито вист. робіт В.С. Живко, майстрині з с. Бубнівка Гайсин. р-ну] / М. Ричков // Трибуна праці. – 2013. – 7 берез. 

24 90 років тому народилася Ніна Василівна Братусь (24.03.1926, м. Ромни, нині Сум. обл. – 30.09.2002, м. Вінниця), лікар, доцент (1959), доктор медичних наук (1966), професор (1966), заслужений діяч науки і техніки УРСР (1984). Закінчила Вінницький медичний інститут (1948). Від 1954 р. пов’язала з ним усе своє життя, пройшовши трудовий шлях від асистента до професора (1991-2002) кафедри нормальної фізіології ВНМУ ім. М.І. Пирогова. Була членом Всес

На Вінниччині, як і в усій Україні, чимало поетів талановитих і різних. Валентина Сторожук належить саме до тих творців художнього слова, яких хочеться читати і перечитувати. Все, написане нею, справжнє, вистраждане, йому віриш. А це чи не найголовніше в літературі.

Народилася Валентина Петрівна Сторожук 28 березня 1966 р. в с. Білашки Погребищенського району. Відколи себе пам’ятає, любила розкошувати серед квітів і трав, народних пісень. І це не випадково для землячки знаменитої фольклористки Насті Андріанівни Присяжнюк.

Творчий дебют поетеси теж припадає на березень життя: у 14 років побачила свій вірш «Яблуні цвітуть» на сторінках районної газети «Колос».

Валентині пощастило з учителями. Скажімо, Іван Іванович Тригуб першим помітив її здібності до творів-роздумів. Тому напророкував: станеш журналісткою. Але поетична юність розпочалася з прози – здобула фах бухгалтера у Вінницькому технікумі громадського харчування.

На мою думку, Вінниця і поезія – синоніми. І талановита дівчина тут не лише з відзнакою закінчила технікум, а й поринула у творче життя міста над Бугом. Вона відвідувала заняття літоб’єднання при обласній молодіжній газеті, виступала перед молоддю на творчих вечорах, прислухалася до порад старших поетів. Її добрим, мудрим наставником був Анатолій Бортняк, який і порекомендував на навчання до Вінницького педінституту, а згодом і друкував добірки віршів з добрими напутніми словами.

Валентина була учасницею республіканських нарад молодих авторів у м. Нова Каховка на Херсонщині, у Києві, на всесоюзній нараді у Москві.

Тримаю в руках першу збірку Валентини Сторожук «Без тижня рік», що побачила світ в Одеському «Маяку» 1990 р. Немає тут барабанно-пафосних комсомольських віршів, голосних декларацій перебудовного періоду, а є лише чистота фольклорних джерел, молитва рідній пісні, на перший погляд, прості, але такі глибинні і хвилюючі строфи про матір, батька, перше ніжне кохання…

Валентині Петрівні довелося працювати і директором Димарської сільської школи на Київщині, і старшим науковим співробітником Вінницького літературно-меморіального музею М. Коцюбинського, завідувачкою методичного відділу обласного центру народної творчості. І всюди цінували її скромність і людяність, ініціативність і компетентність. Тому й удостоєна державного звання «Заслужений працівник культури України».

В.П. Сторожук – лауреат літературних премій ім. М. Трублаїні, М. Коцюбинського, Є. Гуцала, Марка Вовчка, М. Стельмаха, А. Бортняка, «Благовіст». Та найвищою відзнакою для поетеси є щира повага колег і непідробна любов читачів, які чекають на зустрічі з нею в учнівських і студентських аудиторіях, на творчих вечорах у престижних залах.

Творчий доробок поетеси Валентини Сторожук поповнили ще шість збірок поезій – «Пам’ять Шипшини», «Дивина», «Сонцепоклонник», «Третя Пречиста», «Зелена Неділя», «Голос трави». Видала також книжку прози «Чорна черешня», збірки для дітей «Сосонка», «Рукавичка», повість-казку «Рятівник». А на робочому столі – нова збірка віршів, підготовлена книга прози.

Як їй вдається у ці жорстокі часи залишатися такою ж березнево-чистою, вірною своїм поетичним ідеалам? Ніщо – ні журналістські будні на посаді заступника головного редактора журналу «Вінницький край», ні домашні клопоти, ні порання в саду та на городі – не затьмарило для цієї високоталановитої, вродливої і мудрої жінки зоряного поетичного неба, не зв’язало крил весняної ластівки.

У збірці «Дивина» є такі рядки:

Усім, кого люблю, я погамую біль

Своїм – хай і терпким! – та нелукавим словом.

Тамувати людський біль, підставляти слабким і зневіреним своє надійне плече, бути для дорогих людей пучком ніжних конвалій і стебельцем пахучої медунки – таке поетичне кредо Валентини Сторожук.

У рецензії на збірку «Голос трави» відомий критик Михайло Стрельбицький зазначив: «Голос трави – у різнотрав’ї розчутий і серцем підсилений – стає за метафору світу, нами недочутого, недошанованого, сповживацьки експлуатованого, бездумно знищуваного». У багатьох своїх творах наша сучасниця прагне оборонити не лише природу рідного краю, а й мову, яку все рідше почуєш на вустах міських жителів. Та й у вищих колах зараз здебільшого послуговуються російською й англійською, хоч іменують себе слугами українського народу. Без розвитку народних ремесел і збереження багатющої пісенної спадщини попередніх поколінь, без національного театру і кіно, без української книги не побудувати щасливої і заможної Української держави. Все це на повен голос промовляє душа поетеси. Образно, свіжо, хвилююче.

Кандидат філологічних наук Ірина Зелененька у статті «Буша-Україна в поемі Валентини Сторожук «Подільська твердиня» підкреслює, що поетеса зуміла сягнути творчих вершин і в цьому непростому жанрі: «…неоромантична, із глибоким символізмом, (…) із традиційним для прози пригодницьким сюжетом, елементами балади, притчі, екзистенційної, медитативної й декларативної патріотичної поезії, солоспівними, навіть славневими інтонаціями, драматизмом, широтою батальних сцен, має промовисте антимілітаристське звучання». Поема про звитяжних захисників Буші особливо актуальна нині, коли точиться боротьба за територіальну цілісність України, її національний дух.

У збірці «Пам’ять Шипшини» поетеса зізнається:

Я Всевишньому дякую, що народилась Шипшиною

На квітучій галяві в шалену епоху.

Отож, нехай справжнє, щире, вистраждане, цілюще слово Валентини Сторожук не втомиться в цю шалену епоху лікувати наші зболені серця. Побажаймо ж їй довгого, рясного віку, нових талановитих книг і отих жаданих, омріяних, високих митей творчого осяяння, жіночого розкошування, які ми й називаємо щастям.

Н.Ю. Гнатюк  

Література 

Сторожук, В.П. Сонцепоклонник : поетич. вінок М. Коцюбинському / В.П. Сторожук. – Вінниця : Вінниця, 2002. – 40 с.

Її ж. Третя Пречиста : лірика / В.П. Сторожук. – Вінниця : Кн.-Вега, 2005. – 96 с.

Її ж. Чорна черешня : роман на два голоси / В. Сторожук. – Вінниця : Держ. картогр. ф-ка, 2011. – 208 с.

Її ж. Рятівник : повість казка для дітей і дорослих / В. Сторожук. – Вінниця : Консоль, 2009. – 204 с.

Її ж. Вінницька поетеса, прозаїк, фольклористка: [інтерв’ю з В. Сторожук] / В.П. Сторожук // Афиша города Винницы. – 2013. – № 6-7. – С. 30 : кольор. фот.

Її ж. Смислові знаки волелюбної поезії Валентини Сторожук : [вірші] / В. Сторожук // Вінничанка. – 2013. – № 7. – С. 26 : кольор. фот.

* * *

Подільський, Е. Чураївна калинового Надросся : [В.П. Сторожук] / Е. Подільський // Поділ. зоря. – 2013. – 21 листоп. – С. 4.

Сегеда, Ю. Журнал «Вінницький край» відсвяткував 10-річчя : [у ВОУНБ ім. К.А. Тімірязєва] / Ю. Сегеда // Вінниччина. – 2014. – 1 січ. – С. 13 : фот.

1          100 років від дня народження Володимира Володимировича Шестака (01.04.1916, м. Жмеринка – 29.11.1984, м. Вінниця), українського театрального діяча, актора і режисера, заслуженого артиста Української РСР (1967), заслуженого діяча мистецтв УРСР (1978), засновника Вінницького театру ляльок, члена Міжнародної організації лялькарів (UNIMA) (1966). Навчався у Всеукраїнському інституті торговельної кооперації в Харкові (1936). 1937 р. вступив на Вищі режисерські курси при Державному Центральному театрі ляльок (ДЦТЛ) С. Образцова у Москві. Закінчивши навчання, в 1938 р. повернувся у Вінницю і очолив театр ляльок, яким незмінно керував протягом 40 років. Він поставив більше 100 вистав, створив вінницьку школу ляльководіння, відкрив і виплекав багато яскравих особистостей, серед яких – актори, режисери, які протягом десятиліть запроваджували традиції лялькарства на Вінниччині, творили славу Вінницького академічного обласного театру ляльок. Під його керівництвом творчий колектив не раз удостоювався всесоюзних і республіканських відзнак. Вінницький театр був чи не єдиним сценічним закладом для юних глядачів, який дотримувався одномовності. В.В. Шестак зробив неоціненний особистий внесок у розвиток театрального мистецтва Вінниччини, сприяв розвитку мистецтва театру ляльок в Україні. Відтинок післявоєнної історії театру, очолюваного Володимиром Володимировичем (до 1980 р.), традиційно називають «Епохою Шестака». Враховуючи визначний внесок театрального діяча в організацію і творчість Вінницького обласного театру ляльок, його 40-річну подвижницьку працю у цьому театрі, колектив мистецького закладу сподівається на присвоєння йому імені Володимира Шестака.

Література та інтернет-ресурс:

Шестак, В. Сьогодні у ляльковому театрі / В. Шестак // Вінниц. правда. – 1970. – 29 квіт.

Шестак Володимир Володимирович // Митці України : біогр. довід. / за ред. А.В. Кудрицького. – Київ, 1997. – С. 650.

Мельник, Л. Володимир Володимирович Шестак : творчий шлях / Л. Мельник, П. Горбанський. – Вінниця, 1999. – 17 с. ; Електрон. версія. – Режим доступу: http://puppets.vn.ua/images/files_pdf/shestak.pdf  (дата звернення: 27.01.15), вільний. – Назва з екрана.

Коломієць, Р.Г. «Золотий ключик до країни щастя» / Р.Г. Коломієць. – Вінниця : Кн.-Вега, 2008. – 192 с. : іл. – Зі змісту: Феномен театру Шестака. – С. 29-38 ; Кульмінація і занепад. – С. 39-50.

Ніколюк, М. Талант і доброта : [спогади про В.В. Шестака] / М. Ніколюк. – Вінниця, 2004. – 15 с. ; Електрон. версія. – Режим доступу: http://puppets.vn.ua/images/files_pdf/talant_dobrota.pdf (дата звернення: 27.01.15), вільний. – Назва з екрана. 

2         85 років тому народився Володимир Тадейович Вільчинський (02.04.1931, с. Федорівка Шаргород. р-ну), агроном, заслужений працівник сільського господарства України, Герой Соціалістичної Праці, кавалер трьох орденів Леніна та інших високих відзнак, почесний громадянин Хмільницького району (2003). У 1965 р. закінчив агрономічний факультет Української сільськогосподарської академії. З 1968 р. протягом 38 років працював керівником колгоспу «Дружба» с. Уланів Хмільницького району. У 1971 р. колгосп був нагороджений орденом «Знак Пошани», а його голова удостоєний ордена Леніна. Понад 15 років господарство було учасником виставок передового досвіду в Києві та Москві, за високі показники у праці понад 286 колгоспників одержали державні нагороди. Після реформування господарства В.Т. Вільчинський допомагав односельцям організовувати на базі колишнього колгоспу приватну агропромислову фірму. Він обирався членом ЦК КП України, обкому партії, депутатом Вінницької обласної і Хмільницької районної рад, заступником голови селянської спілки СРСР. Був членом комітету Захисту Миру і головою його обласної спілки. Удостоєний відзнаки «За заслуги перед Вінниччиною».

Література та інтернет-ресурс:

Терещук, О. Вільчинський / О. Терещук // Вінниччина. – 2001. – 30 берез. : фот. ; Подолія. – 2007. – 13 лют. : фот.

Дорош, М. 80-та весна Володимира Вільчинського / М. Дорош // Життєві обрії. – 2011. – 1 квіт. – С. 2. – Електрон. версія. – Режим доступу: http://hm.ua/novosti/current/122 (дата звернення: 27.01.15), вільний. – Назва з екрана.

Дорош, М. Володимир Вільчинський і сьогодні працює заради людей / М. Дорош // Вінниччина. – 2014. – 12 лют. – С. 7 : фот. 

4         100 років тому народився Костянтин Борисович Яцимирський (04.04.1916, с. Пологи тепер Теплиц. р-ну – 25.06.2005, м. Київ), український учений-хімік, академік АН УРСР (1964). Закінчив хімічний факультет Середньоазійського державного університету (м. Ташкент), 1941 р. захистив кандидатську дисертацію. У роки війни К. Яцимирський служив викладачем військово-хімічної справи в Подольському піхотному училищі в м. Іванові. У 1945-1961 рр. наукова і педагогічна діяльність К.Б. Яцимирського була пов’язана з Іванівським хіміко-технологічним інститутом, де він пройшов шлях від асистента до заступника директора. У 1961 р. К.Б. Яцимирського було обрано член-кореспондентом АН УРСР. Працював завідувачем відділу хімії комплексних сполук Інституту загальної та неорганічної хімії АН УРСР. У 1969-1982 рр. професор Яцимирський очолював Інститут фізичної хімії ім. Л.В. Писаржевського АН УРСР. Він сформулював основні положення, завдання фізико-неорганічної хімії. З 1965 р. наш земляк був головним редактором журналу «Теоретическая и экспериментальная химия». Він – доктор honoris causa Вроцлавського університету, почесний член Польського наукового товариства, лауреат премії АН СРСР ім. Л.А. Чугаєва та премії АН УРСР ім. Л.В. Писаржевського. Нагороджений Золотою медаллю ім. Я. Гейровського Чехословацької академії наук. Автор понад 800 наукових праць, у тому числі 19 монографій. Серед його учнів – 12 докторів і 52 кандидати наук. Ім’я вінничанина К.Б. Яцимирського золотими літерами вписано в історію української хімічної науки.

Література та інтернет-ресурс:

Лампека, Я.Д. Константин Борисович Яцимирский / Я.Д. Лампека, Н.К. Давиденко. – Киев : Наук. думка, 1986. – 139 c.

Яцимирський, К. Стежки життя : спогади і роздуми / К. Яцимирський ; підгот. О. Каретникова // Хімія. Біологія. – 2003. – № 17. – С. 4-5 ; № 21. – С. 2-3 ; № 25. – С. 13-14.

Каретникова, О. Життєвий і творчий шлях К.Б. Яцимирського / О. Каретникова // Хімія. Біологія. – 2003.– № 7. – С. 1-3.

Щипалов, Ю.К. Яцимирский Константин Борисович / Ю.К. Щипалов [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.isuct.ru/about/hist/golden_fond/html/golden_fond.htm?article=yatsimirskij/ (дата звернення: 30.03.15), вільний. – Назва з екрана. 

5         75 років від дня народження Георгія Івановича Степанюка (05.04.1941, с. Гордіївка Дзержин. р-ну Житомир. обл.), доктора медичних наук (1990), доцента (1983), професора (1992). Випускник Вінницького медичного інституту ім. М.І. Пирогова (1969), якому по закінченні присвятив все своє трудове життя: від аспіранта до професора, завідувача (з 1991) кафедри фармакології. Напрямки наукових досліджень: пошук фізіологічно активних речовин серед різних класів хімічних сполук, придатних для створення нових, більш ефективних та безпечних лікарських засобів для терапії запальних та ішемічних процесів. Автор понад 400 наукових праць, більше 40 авторських свідоцтв та патентів СРСР, України та Росії. Співавтор монографій «Вінборон – лікарський засіб з поліфункціональними лікарськими ефектами» (Вінниця, 2007), «Бензофурокаин в терапии хронического генерализированого пародонтита» (Краснодар, 2013), підручника «Фармакологія» (Київ, 2001), навчальних посібників «Фармакологія. Курс лекцій» (1992, 1998, 2005, 2013), «Pharmacology. General prescriptions» (2010), кількох видань методичних рекомендацій з доклінічного вивчення нових лікарських засобів. Нагороджений медаллю «Учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС», знаками «Відмінник охорони здоров’я», «Винахідник СРСР», грамотами Кабінету Міністрів України, Вінницької міської ради, ректорату університету.

Література:

Степанюк Георгій Іванович // Кафедрі фармакології ВНМУ – 70 років / уклад.: Г.І. Степанюк, Н.І. Іванова. – Вінниця, 2007. – С. 52-54 : фот.

Степанюк Георгій Іванович [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.vnmu.edu.ua/ajax/department/6/teacher/1897  – Дата звернення: 11.03.2015. – Назва з екрана. 

7  60 років тому народилася Тетяна Петрівна Пірус (07.04.1956, м. Вінниця), історик, педагог, етнограф, писанкарка, народна майстриня і поетеса, член обласної організації Союзу українок. Закінчила Вінницький ДПІ, аспірантуру НДІ педагогіки. Протягом 1993-2003 рр. була директором Української дівочої гімназії ім. Лесі Українки у м. Вінниця, запровадила і викладала спецкурс «Подільська писанка». 1997 р. започаткувала міське свято «Великодня писанка», яке згодом набуло статусу обласного, а з 2007 р. – всеукраїнського. Нині Тетяна Петрівна завідує навчально-науковою лабораторією з етнології Поділля Інституту історії, етнології і права ВДПУ ім. М. Коцюбинського. Вона також авторка поетичної збірки «Присягаю» (2004) та дитячої книжки «Дажбожа Україна» (2008), виданих під псевдонімом Зоряна Подолянка.

Література:

Пирус, Т. Винничина – центр писанкарского искусства : [інтерв’ю про розвиток писанкарства на Вінниччині] / Т. Пірус ; бесіду вів І. Хмельницький // Вінниц. реалії. – 2012. – 6 черв. – С. 10 : кольор. фот.

Панчук, Ф. Духовна школа Тетяни Пірус / Ф. Панчук // Панорама. – 2004. – 27 берез. : фот.

Янушкевич, Т. Борщ, каша, третя – кваша : відома на Він-ниччині етнограф Т. Пірус про нар. традиції здор. харчування / Т. Янушкевич // Вінничанка. – 2012. – № 7. – С. 18-19 : кольор. фот.

11  270 років тому (11.04.1746) у Вінниці на Старому місті було завершено спорудження перлини сакрального мистецтва – дерев’яної Свято-Миколаївської (Микольської) церкви. Її засновник – Антон Постельник. Пам’ятка справедливо вважається одним з найкращих зразків подільської народної сакральної архітектури 18 ст. Найбільш цікава її особливість – приземиста галерея по периметру церкви. У ХІХ ст. під церкву підвели кам’яний фундамент, поруч збудували незвичайну дзвіницю, що більше нагадує оборонну споруду. Перший, мурований її ярус характерний для дзвіниць Поділля. Верхні яруси – дерев’яні, каркасної конструкції. Оригінально оздоблена всередині. У народі відома як Козацька церква. У радянські часи в церкві діяв філіал Вінницького краєзнавчого музею. 1970 р. церква і дзвіниця були відреставровані. Нині діючий православний храм Московського патріархату. Як архітектурна цінність оберігається державою.

Література:

Титаренко, В. Молитви дерев’яних храмів : [про дерев’яні церкви Вінниччини] / В. Титаренко // Нар. мистецтво. – 2002. – № 3-4. – С. 23-25 : кольор. фот.

Тут вінчався Іван Богун : [про Миколаївську церкву у Він-ниці] // 20 хвилин. – 2006. – 12 жовт. – С. 6.

Собко, В. Одна з найстаріших духовних перлин : [історія вінниц. храму Святителя Миколи] / В. Собко // Місто. – 2006. – 9 листоп. – С. 3.

Дерев’яна церква у Вінниці // Независим. курьер. – 2012. – 11 лип. – С. 2 : фот. 

•    70 років від дня народження Лариси Павлівни Грінченко (11.04.1946, с. Мовчани Жмерин. р-ну), педагога, заслуженого працівника освіти України, відмінника освіти України. Трудову діяльність розпочала старшою піонервожатою Кацмазівської СШ Жмеринського району (1962-1964). По закінченні філологічного факультету Вінницького ДПІ ім. М. Островського вчителювала у Баланівській СШ Бершадського району (1967-1970), 3 роки була організатором позакласної і позашкільної роботи в Кацмазівській СШ (1970-1973). З 1974 р. – у м. Вінниця: методист (1973-1974), заступник директора з навчально-виховної і методичної роботи (1974-1985), директор Палацу дітей та юнацтва ім. Л. Ратушної (1985-2012). Депутат Вінницької міської ради (1989-2001). Нагороджена грамотами міських та обласних органів влади, Премією Верховної Ради України, Почесною грамотою Міністерства освіти і науки України, нагрудним знаком Міністерства освіти і науки України «Софія Русова». Визнана «Людиною року-2001» м. Вінниця в номінації «Громадський діяч року».

Література:

Ващенко, А. По праці і честь : [про Л.П. Грінченко] / А. Ващенко // Вінниц. правда. – 2008. – 26 січ. – С. 2. : фот.

Скрипник, В. Вінничанка отримала 20 тисяч гривень від Верховної Ради : дир. Палацу дітей та юнацтва Л. Грінченко стала кращою серед освітян / В. Скрипник // RIA. – 2008. – 6 лют. – С. 10.

Степанов, В. Отримала премію разом з онуком : [про лауреата педагогіч. премії за 2007 р. Л. Грінченко] / В. Степанов // Голос України. – 2008. – 7 берез. – С. 12 : фот. 

14   70 років тому народився Андрій Володимирович Чебикін (14.04.1946, м. Гайсин), педагог, художник-графік, професор (1985), ректор Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури (НАОМА) (1989), народний художник України (1992), дійсний член (академік, 1996), президент Національної академії мистецтв України (1997), лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка (2007). Працює в галузі станкової і книжкової графіки, монументального мистецтва. Учасник вітчизняних і міжнародних виставок образотворчого мистецтва в Австрії, Канаді, Росії, США, Фінляндії, Франції, Японії. Найвідоміші роботи: графічні серії «Село Обрадове» (1970), «Солдатські будні» (1972-1973), «Космічні офорти» (1976), «Всесвіт» (1979-1980), «Космос – Земля» (1986); ілюстрації до літературних творів І. Франка, Л. Вишеславського, Н. Гнатюк, П. Грабовського, І. Драча, Б. Олійника, В. Простопчука, Г. Чубач (1977-1990); серія гобеленів для інтер’єрів Донецького академічного театру опери та балету ім. А. Солов’яненка (1994-1995); цикли станкових рисунків та акварелей (1987-2011). За цикл художніх робіт «Кримські мотиви», «Жіночі образи», «Зів’яле листя» за І. Франком 2007 р. наш земляк став лауреатом Національної премії України ім. Т.Г. Шевченка. Твори А.В. Чебикіна зберігаються в Національному художньому музеї України, Державній Третьяковській галереї (Москва), музеях і приватних колекціях в Україні, Росії, інших країнах. Має багато державних нагород і відзнак.

Література та інтернет-ресурс:

Чебикін, А. Андрій Чебикін: «Я роблю все через поняття «народний художник» : [інтерв’ю акад., нар. худож. України] / А. Чебикін ; запис. О. Галіза // Вінниц. відом. – 2007. – 17 трав. – С. 9.

Чебикін, А. Іти в ногу з часом : [бесіда] / А. Чебикін, запис. М. Дьомін // Укр. культура. – 2009. – № 2. – С. 18-19 : фот.

Зонова, І. Музей родини Чебикіних у Гайсині : [про відкриття єдиного в Україні родин. музею худож. Чебикіних] / І. Зонова // 33-й канал. – 2011. – 29 черв. – С. 13 : портр.

Чебикін Андрій Володимирович [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://academia.gov.ua/sites/Chebykin/Chebykin.htm   (дата звернення: 30.03.15), вільний. – Назва з екрана.

Чебикін Андрій Володимирович [Електронний ресурс] : офіц. сайт. – Режим доступу: http://www.chebykin.kiev.ua/ (дата звернення: 28.03.15), вільний. – Назва з екрана. 

15   80 років тому народився Олег Федорович Чорногуз (15.04.1936, с. Янів, нині Іванів Калинів. р-ну), український прозаїк, журналіст, заслужений діяч мистецтв України (1996), член НСЖУ (1960), НСПУ (1963) (див. розширену довідку в кінці місяця). 

•    75 років від дня народження Михайла Михайловича Мігріна (15.04.1941, м. Вінниця), живописця, скульптора. У 1974 р. закінчив Московське вище художньо-промислове училище (Строганівське), відділення монументально-декоративного живопису. З 1988 р. – учасник обласних, республіканських та всесоюзних виставок. Мав персональні виставки. Працює в галузі станкового живопису та скульптури. Основні твори: «Скорбота» (1980), «Захист» (1980), «Їхав козак на війноньку» (1995), «Прощання» (1995), «Корабель» (2006), «Пам’ять» (2006), «Погляд» (2007). Член НСХУ (1992). Твори митця зберігаються у приватних вітчизняних та зарубіжних колекціях.

Література:

Мігрін Михайло Михайлович // Мистецтво Вінниччини : альбом. – Вінниця, 2006. – С. 48. – (Краса України Поділля).

Мігрін Михайло Михайлович // Вінницький вернісаж : альбом : вист. тв. митців Вінниччини… – Вінниця, 2010. – С. 66-67. – (Краса України Поділля).

Мігрін Михайло Михайлович // Вінниччина історична в образотворчому мистецтві : альбом. – Вінниця, 2011. – С. 128-129. 

16           200 років тому народився Денис (Діонізій) Федорович Бонковський (16.04.1816, с. Вороновиця, нині смт Вінниц. р-ну – 30.08.1881, м. Богуслав), поет, композитор. Він – один з найпопулярніших польських авторів, які писали українською мовою. Д. Бонковський – автор текстів і мелодій пісень «Гандзя», «Гнів Ганзі, цяці-молодички», «Козак Воля», «Нудьга козача», «Тропак», тексту пісні «Нема ж мені чого треба», мелодії до вірша Т.Г. Шевченка «Нащо мені чорні брови» та ін. Деякі вірші поета покладені на музику іншими композиторами. 1869 р. опублікував статтю «Про музику народних пісень», у якій простежив особливості українського музичного фольклору.

Література:

Подолинний, А.М. Бонковський Денис Федорович : [корот. біогр. довід. про авт. пісен. тв. Д.Ф. Бонковського] / А.М. Подолинний // Вінниччина фольклорна : довідник / уклад.: А.М. Подолинний, Т.О. Цвігун. – Вінниця, 2004. – С. 9 : фот.

Бондарчук, М. Поет і композитор із селища Вороновиця : [Д.Ф. Бонковський] / М. Бондарчук // Поділ. зоря. – 2005. – 15 груд. – С. 12.

Мельник, О. Авторська пісня, що стала народною [зокрема є матеріали про укр. поета і композитора-аматора другої пол. ХІХ ст. Д.Ф. Бонковського] / О. Мельник // Укр. газ. – 2007. – 13-19 груд. – С. 8.

•             100 років тому народився Опанас Гнатович Свинар (16.04.1916, с. Іванів Калинів. р-ну – 09.08.1979), Герой Радянського Союзу. Відзначився в бою в районі села Ганнівка на Дніпропетровщині; відбиваючи ворожі контратаки, особисто підбив 6 танків.

Література:

Овеянные славой имена: Герои Сов. Союза – уроженцы Винничины : [сборник]. – 2-е изд., переработ. и доп. – Киев : Маяк, 1989. – 310 с. – Из содержания: И один в поле воин : [про бойовий подвиг Опанаса Гнатовича Свинара]. – С. 81-82 : портр.

Гальчак, С. Герої Поділля: Герої Рад. Союзу – уродженці Вінницької, Тернопільської та Хмельницької областей / С. Гальчак. – Київ : АДЕФ-Україна, 2010. – 232 с. – Зі змісту: Свинар Опанас Гнатович. – С. 175 : портр.

17           65 років від дня народження Федора Васильовича Бурдиги (17.04.1951, с. Сосни Літин. р-ну) – біофізика, доктора біологічних наук (1989), доцента Ліверпульського університету (Англія). Закінчив Чернятинський технікум, Київський університет (1974), де працював асистентом кафедри фізіології людини і тварин (1977-1980), старшим науковим співробітником Інституту фізіології (1980-1990). Від 1990 р. – провідний науковий спеціаліст Інституту біохімії НАНУ. Має наукові дослідження у галузі біохімії, фізіології та фармакології гладеньких м’язів. Вивчає механізми кальцієвого контролю процесів скорочення-розслаблення у структурах м’язів.

Література:

Костерін, С.О. Бурдига Федір Васильович / С.О. Костерін // Енциклопедія сучас. України (ЕСУ). – Київ, 2004. – Т. 3 : Біо-Бя. – С. 607 : фот. – Бібліогр. в кінці ст. 

19           125 років тому народився Ілля Якович Штаєрман (19.04.1891, м. Могилів-Подільський – 24.12.1962, м. Москва), український математик і механік, професор (1924), доктор фізико-математичних наук (1930), член-кореспондент АН УРСР (1939). 1910 р. закінчив Кам’янець-Подільську чоловічу гімназію. Вже під час навчання в гімназії Ілля проявив глибокий інтерес до математики. Закінчив математичний факультет Університету Св. Володимира (1914), інженерний факультет Київського політехнічного інституту (тепер Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут») (1918), де й залишився на викладацькій роботі (1918-1941). Серед його студентів був і Сергій Корольов. У довоєнний період І.Я. Штаєрман викладає також у Київському інституті народної освіти (1918 р.) (тепер Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова), у Військовій інженерній школі (1920-1932), у Київському університеті (1930-1941 рр.). Наукова діяльність Іллі Яковича була плідною та різноплановою, він поєднував її з багатьма службовими обов’язками в Академії наук УРСР: 1920-1934 рр. працював у Комісії прикладної механіки, а у 1934-1943 рр. в Інституті математики. Від 1943 р. працював у Московському інженерно-будівельному інституті. Він – автор близько 90 праць з теорії пружності, прикладної математики та будівельної механіки. Багаторічна педагогічна діяльність Іллі Яковича забезпечила підготовку великої кількості спеціалістів з вищою освітою, які внесли значний доробок у справу розвитку технічного прогресу України.

Література та інтернет-ресурс:

Штаєрман Ілля Якович // Український радянський енциклопедичний словник : у 3 т. – 2-ге вид. – Київ, 1987. – Т. 3. – С. 689.

Левчук, К.Г. Штаєрман Ілля Якович : (до 120-ліття від дня народж.) / К.Г. Левчук, С.Г. Степаненко // Питання історії науки і техніки. – 2012. – № 1. – С. 39-42 ; Електрон. версія. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/Pint_2012_1_7.pdf  (дата звернення: 25.06.15), вільний. – Назва з екрана.

Штаєрман Ілля Якович [Електронний ресурс] // Вікіпедія : вільна енциклопедія. – Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/Штаєрман Ілля Якович (дата звернення: 25.06.03.15), вільний. – Назва з екрана. 

•             110 років тому (19.04.1906) було затверджено Статут Подільського товариства «Просвіта», а сам просвітянський осередок був зареєстрований 21 квітня. Перша Подільська «Просвіта» виникла на хвилі національного піднесення революційних подій 1905 р. у Кам’янці-Подільському як спротив русифікаторській політиці царизму та самоусвідомлення прав української нації. Як культурно-освітній феномен «Просвіта» згуртувала навколо себе свідомих українців, поширювала освіту, культуру, формувала національну свідомість серед українського населення. На Вінниччині просвітницький рух почався з містечка Печера Брацлавського повіту, де духовним пастирем був отець Кульматицький, який і очолив перший осередок Товариства. Філією Подільської «Просвіти» в м. Могилів-Подільський керував Йоахим Августинович Волошиновський. У Вінниці перший просвітянський осередок був зареєстрований у березні 1917 р., очолював його Іван Юхимович Озерянський. Свою діяльність Товариство розгорнуло в Народному домі. Тут була бібліотека з читальним залом (просвітяни користувалися нею безкоштовно), кінематограф, для учнів українських гімназій утримувалася їдальня. Артисти театру «Просвіти» грали у виставах за творами Т. Шевченка, П. Мирного, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого та інших. Вінницька «Просвіта» утримувала симфонічний оркестр, опікувалася шкільництвом, мала власну друкарню, звідки вийшло багато україномовних підручників для шкіл, вищих навчальних закладів. Серед основних напрямків діяльності також були краєзнавчі дослідження. Просвітяни видавали навіть щоденну газету «Шлях». Найбільше піднесення «Просвіта» мала у 1918-1919 рр., особливо коли в місті перебували міністерства уряду УНР. З утвердженням радянської влади «Просвіта» була знищена, а її члени репресовані. Відродилася вона лише на зламі 90-х рр. Першим головою відродженої просвітянської організації був відомий вінницький поет А. Бортняк.

Література:

Кульматицький, В. Родовід в історії нашої держави : [до історії вінниц. орг. «Просвіта»] / В. Кульматицький // Поділ. зоря. – 2006. – 7 верес. – С. 10.

Черняк, В.В. Газета «Світова зірниця» – важливе джерело до вивчення діяльності Могилів-Подільської «Просвіти» (1906-1907) / В.В. Черняк // Вінниччина: минуле та сьогодення. Краєзнав. дослідж. : матеріали XXIІ Всеукр. історико-краєзнав. конф. 22 жовт. 2009 р. – Вінниця, 2009. – С. 33-42.

Філонов, Л. Вінницька «Просвіта» – учора і сьогодні : [іст. віхи] / Л. Філонов, А. Теклюк // Книги з бібліотеки Вінницької «Просвіти» (1917-1920 рр.) у фонді Вінницької ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва : каталог / уклад. О.В. Сафронова ; відп. за вип. Н.І. Морозова ; Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва. – Вінниця, 2012. – С. 8-13.

Пугач, В. Становлення товариства «Просвіта» на Поділлі на початку ХХ ст. / В. Пугач // Гілея : наук. вісн. – 2013. – № 74. – С. 29-32 ; Електрон. версія. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/gileya_2013_74_10.pdf  (дата звернення: 17.04.15), вільний. – Назва з екрана. 

•             90 років тому народився Анатолій Федорович Косенко (19.04.1926, м. Гайсин – 08.11.2010, м. Київ), фізіолог, доктор біологічних наук (1972), професор (1974). Закінчив Київський медичний інститут (1952), де й працював від 1956 р., обіймаючи різні посади. Вивчав гіпоталамічну регуляцію функцій шлунково-кишкового тракту і кровообігу.

Література:

Горенко, З.А. Косенко Анатолій Федорович / З.А. Горенко // Енциклопедія сучас. України (ЕСУ). – Київ, 2014. – Т. 14 : Кол-Кос. – С. 647 : фот.  

20           115 років від дня народження Леоніда Марковича Венгерова (20.04.1901, м. Київ – 28.02.1975, м. Одеса), українського літературознавця, доктора філологічних наук, професора. У 1941-1945 рр. брав участь у підпільно-партизанській боротьбі з фашистами на Вінниччині. Протягом 1944-1946 рр. працював у Вінницькому педінституті (1944-1948), за сумісництвом обіймав посаду заступника директора, потім – головного бібліотекаря обласної бібліотеки ім. К.А. Тімірязєва. У 60-70-х рр. минулого століття викладав у тодішньому Житомирському педагогічному інституті, залишивши помітний слід у його історії.

Література та інтернет-ресурс:

Венгеров, Л.М. Зарубіжна література (1871-1970). Загальні питання / Л.М. Венгеров. – Київ : Вища шк., 1971. – 298 с.

Його ж. Зарубіжна література (1871-1973) : огляди і портр. / Л.М. Венгеров. – Київ : Вища шк., 1974. – 392 с.

Євченко, Н.В. Венгеров Леонід Маркович (1901-1975) / Н.В. Євченко // Відомі педагоги Житомирщини : нариси про знаних діячів освітян. ниви. – Житомир, 2003. – С. 69-70.

Шинкарук, В. Зірка і смерть Леоніда Марковича Венгерова [Електронний ресурс] / В. Шинкарук. – Режим доступу: http://eprints.zu.edu.ua/4971/1/17_18.pdf (дата звернення: 30.03.15), вільний. – Назва з екрана. 

60 років від дня народження Олександра Васильовича Мозгового (21.04.1956, с. Човновиця Оратів. р-ну), кандидата технічних наук (1990), доцента, відмінника освіти України (2005). Закінчив фізико-математичний факультет Вінницького педагогічного інституту (тепер ВДПУ ім. М. Коцюбинського), у якому і працює з 1980 р. на посадах: старший лаборант, асистент (1981), старший викладач (1991), доцент кафедри фізики і методики навчання фізики, астрономії (1994). Протягом 1991-1997 рр. працював заступником декана фізико-математичного факультету, з 1997-2004 рр. – декан цього факультету. Після утворення Інституту перспективних технологій, економіки і фундаментальних наук у 2004 р. (з 2008 р. перейменований в Інститут математики, фізики і технологічної освіти) працює заступником з навчальної роботи – першим заступником директора інституту. О.В. Мозговий одноосібно і у співавторстві опублікував понад 160 наукових праць у фахових виданнях, зарубіжних журналах. Брав участь у роботі понад 40 конференцій (25 міжнародних, 2 всеукраїнських, 3 міжрегіональних та вузівських), був керівником і організатором багатьох міжнародних науково-практичних конференцій.

Джерело:

Довідка з Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського. 

22           120 років тому народилася Марія Іванівна Вязьмітіна (22.04.1896, с. Круподеринці, нині Погребищ. р-ну – 03.04.1994, м. Київ), археолог, мистецтвознавець, сходознавець, кандидат філологічних наук (1922), кандидат історичних наук (1947), лауреат Державної премії УРСР у галузі науки і техніки (1980). Закінчила історико-філологічний факультет Київських вищих жіночих курсів (1922), мистецтвознавчий відділ Київського археологічного інституту (1924). Брала участь в археологічних експедиціях у Середній Азії, на Кавказі, у Криму. Досліджувала сарматський Молочанський могильник у Запорізькій області, пізньоскіфське городище та могильник Золота Балка у Херсонській області. Наша землячка була фахівцем у галузях східного й античного мистецтва, сарматської і пізньоскіфської археології. Вперше систематизувала та проаналізувала сарматську культуру України, дослідила історію та культуру пізньоскіфського населення Нижнього Дніпра 2 ст. до н.е. – 2 ст. н.е.

Література та інтернет-ресурс:

Вязьмітіна, М.І. Золота Балка. – Київ : Наук. думка, 1962.

До 95-річчя Марії Іванівни Вязьмітіної // Археологія. – 1991. – № 4.– С. 149-151.

Симоненко, О.В. Вязьмітіна Марія Іванівна / О.В. Симоненко // Енциклопедія сучасної України (ЕСУ). – Київ, 2006. – Т. 5 : Вод-Гн. – С. 243 : Бібліогр. в кінці ст.

Вязьмитина, М.И. Золотобалковский могильник : [монографія]. – Киев : Наук. думка, 1972. – 189 с. ; Електрон. версія. – Режим доступу: http://eknigi.org/istorija/69487-zolotobalkovskij-mogilnik.html  (дата звернення: 28.04.15), вільний. – Назва з екрана. 

24           75 років тому народився Дмитро Степанович Пічкур (24.04.1941, с. Розсохуватка, тепер Катеринопіл. р-ну Черкас. обл.), поет, журналіст, публіцист (див. розширену довідку в кінці місяця). 

25           60 років від дня народження Юрія Анатолійовича Зінька (25.04.1956, с. Скибин, нині в складі с. Яблуновиця Іллінец. р-ну), вченого-історика, кандидата історичних наук (1990), доцента (1995), відмінника освіти України (1997). 1983 р. закінчив історичний факультет ВДПІ ім. М. Островського (тепер Вінницький ДПУ ім. Михайла Коцюбинського), де й залишився працювати. 1990 р. захистив дисертацію. З цього ж року працював викладачем кафедри історії слов’янських народів (тепер кафедра всесвітньої історії). У 1995 р. йому присвоєно вчене звання доцента. Протягом 1993-2004 рр. був заступником декана історичного факультету, з 2005 р. до теперішнього часу – декан-директор Інституту історії, етнології і права. Досліджує різні аспекти історії України та Поділля періоду Другої світової війни. Має понад 150 опублікованих наукових і науково-методичних праць, більше 10 навчально-методичних посібників. Він – відповідальний редактор збірника наукових праць «Вісник Інституту історії, етнології і права» та заступник голови редколегії збірника «Наукові записки Вінницького педуніверситету. Серія: Історія», головний редактор тому «Звід пам’яток історії і культури України. Вінницька область». Ю.А. Зінько – організатор щорічної всеукраїнської Вінницької наукової історико-краєзнавчої конференції та відповідальний редактор збірника наукових праць конференції «Вінниччина: минуле та сьогодення. Краєзнавчі дослідження», Міжнародної наукової конференції «Україна і Польща: історичне сусідство». Під його керівництвом захищено 3 кандидатські дисертації з історії України.

Література та інтернет-ресурс:

Гальчак, С.Д. Краєзнавці Східного Поділля / С.Д. Гальчак // Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі: XIX – поч. XXI ст. / С.Д. Гальчак. – Вінниця, 2011. – 874 с. – Зі змісту: Зінько Юрій Анатолійович. – С. 577-580. – Бібліогр. в кінці ст.

Зінько Юрій Анатолійович : [біографія] [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.vspu.edu.ua/faculty/histor/history_vi_tich.php  (дата звернення: 27.04.15), вільний. – Назва з екрана.

Кордон, В. Юрій Зінько – «Людина року-2009» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://st-gazeta.at.ua/news/jurij_zinko_ljudina_roku_2009/2009-09-05-13 (дата звернення: 30.03.15), вільний. – Назва з екрана. 

26           75 років від дня народження Луїзи Олександрівни Білозерової (26.04.1941, м. Оренбург, Росія – 22.04.2015, м. Вінниця), журналістки, публіциста, краєзнавця, правозахисника, члена НСЖУ. По закінченні факультету журналістики Львівського державного університету ім. І. Франка працювала у м. Вінниця в редакціях обласних газет, власним кореспондентом газети «Правда Украины», редактором «Вінпрофінформу». Автор ряду путівників про Вінницю. Досліджувала таємниці Вервольфу. Луїза Олександрівна – лауреат обласних журналістських премій ім. К. Гришина та «Золоте перо».

Література:

Білозерова, Л. Вишивальниці з Клембівки / Л. Білозерова. – Одеса : Маяк, 1970. – 28 с. : кольор. іл.

Білозерова, Л. Цей загадковий «Вервольф» : історія, наук. розвідки, таємниці розгадані та адресовані у майбутнє / Л. Білозерова, І. Ткачук. – Вінниця : Едельвейс і К, 2008. – 170 с. – (На допомогу туристу).

Гальчак, С.Д. Краєзнавці Східного Поділля / С.Д. Гальчак // Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі: XIX – поч. XXI ст. / С.Д. Гальчак. – Вінниця, 2011. – 874 с. – Зі змісту: Білозерова Луїза Олександрівна. – С. 470. – Бібліогр. в кінці ст.

•             50 років тому (26.04.1966) відкрито Липовецьку музичну школу.

Література:

Навроцька, Г. Чарує скрипки звук : [про скрипалів Липовец. муз. шк.] / Г. Навроцька // Липовец. вісті. – 2007. – 26 трав.

Кавун, М. Напівремонтом не обмежились : [про Липовец. дит. муз. шк.] / М. Кавун // Вінниччина. – 2008. – 10 верес. – С. 3.

Островська, Г. Музика торкається душі : [про твор. звіт учителів дит. муз. шк.] / Г. Островська // Липовец. вісті. – 2008. – 11 груд. 

•             30 років тому (26.04.1986) сталася аварія на Чорнобильській АЕС, яка негативно вплинула на екологію та здоров’я населення України, в т.ч. Вінниччини (див. розширену довідку в кінці місяця).

28           60 років тому народився Юрій Якович Пасіхов (28.04.1956, м. Козятин), педагог, новатор освітньої галузі, відмінник народної освіти УРСР (1982), відмінник освіти України (1992), заслужений учитель України (1994), почесний громадянин м. Вінниця. З 1961 р. жив і навчався в с. Чорномин Піщанського району. 1977 р. закінчив Вінницький державний педагогічний інститут. З 1975 р. і до сьогодні працює у фізико-математичній гімназії № 17 м. Вінниця: учитель фізики, учитель фізики та інформатики, а з 2006 р. – заступник директора, завідувач лабораторії інформаційних та комунікаційних технологій, що була створена за його ініціативи та безпосередньої участі. Ю.Я. Пасіхов – автор ідеї проведення на базі ФМГ № 17 щорічних Всеукраїнських Інтернет-олімпіад школярів з базових дисциплін, Всеукраїнських комплексних олімпіад з математики, фізики та інформатики «Турнір чемпіонів». Педагог-новатор підготував велику кількість переможців олімпіад з фізики та інформатики найвищих рівнів, у тому числі й міжнародних. Більше ніж 200 його випускників мають наукові звання, працюють у найбільших наукових центрах України та світу. Юрій Якович – автор публікацій у всеукраїнських фахових виданнях з фізики та інформатики, неодноразовий доповідач на міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях. Він – лауреат Державної премії СРСР у галузі освіти ім. Н.К. Крупської (1987), Премії Верховної Ради України у галузі освіти (2014). Нагороджений золотими медалями ВДНГ СРСР та УРСР за розробку авторської моделі комп’ютера (1985). «Соросівський учитель» 1995, 1996, 1997 рр. Нагороджений нагрудним знаком «Василь Сухомлинський» (2006). Переможець конкурсу АПН «Учитель-новатор». Має почесну відзнаку «За заслуги перед містом».

Література:

Барський, М. Юрій Пасіхов – почесний громадянин Вінниці / М. Барський // Вінниц. газ. – 2010. – 3 верес. – С. 2. – (Спец. вип. газ. «П’ятниця»).

Пасіхов Юрій Якович // Независим. курьер. – 2011. – 2 лют. – С. 26 : фот.

Пасіхов, Ю. Чому Юр 

Коли Микола Гоголь працював над першим томом «Мертвих душ», у ньому палахкотіла свіча надії і віри в те, що суспільство, роздивившись на себе «у дзеркалі потвор», яким вважав свій твір, схаменеться, знайде шлях самоочищення і побудує духовну імперію на засадах правди, чесності і честі. Та як тільки Микола Васильович завершив другий том роману, на який уже з нетерпінням чекали читачі, то взявся за голову: «Господи, що ж я наробив! Замість затаврування корупції – я її увіковічнив!»

І, дійсно, на одній із вцілілих сторінок рукопису другого тому «Мертвих душ», який автор спалив 4 березня 1852 р., виведена класична формула корупції: «Звичка – брати хабарі – стала необхідністю і потребою навіть тих людей, які не народжені жити негідниками. Тож настав час рятувати нашу землю, бо гине земля наша вже не від нашестя двадцяти чужорідних мов, а від нас самих. Бо замість законного управління державою, ми створили інше правління – набагато дієвіше всякого законного. Встановили такі правила, що ВСЕ має СВОЮ ціну…».

Відомо, що Гоголь відходив у засвіти так, як відходять монахи: нічого не їв, а тільки пив по ковтку червоне вино, наполовину розведене з водою, та день і ніч молився. Він просив прощення гріхів всім грішникам і злочинцям корумпованої імперії і благав Господа дати сили і мужності тому його наступнику, хто продовжить Словом лікувати і зцілювати народ, а не ублажати корупціонерів… Молитви, як правило, завершував словами: «Спасибі, Господи, й за всі помилки, які зробив за життя! Усе – на зміцнення душі моєї!»

Тож не дивно, що матеріалізація Гоголевої молитви для наступника, який продовжить його сатиричну справу, відбулася наступного століття на батьківщині генія. Тобто в Україні, коли 15 квітня 1936 р. в селі Іванів Калинівського району на Вінниччині у сім’ї ветеринара Федора Даниловича Чорногуза раптом з’явився хлопчик…

Федір Данилович лікував не тільки свійську і громадську худобу та бродячих собак, а й протезував якось лелеку, який потрапив лапою в капкан, поставлений для ховраха. Очевидно, що лелека, ставши на поламану лапу, з вдячності й підкинув в обійстя хлопчика, якого назвали Олегом, древньоруське ім’я якого означає «святий» і «обдарований». Проте Чорногузові батько й мати, Оксана Андріївна, були шоковані «святістю» й «обдарованістю» свого Олега вже під час його навчання навіть у першому класі: нетерпимість до брехні, лукавства і безчестя світилася в очицях цього хлопчика таким загрозливим блиском, що доводилося міняти не тільки класи й вчителів, а й навіть школи, і закінчувати десятирічку аж на Західній Україні…

У шістдесятих роках двадцятого століття молодий журналіст Олег Чорногуз, працюючи в обласній партійній газеті «Вінницька правда», раптом почав докопуватися до істинного смислу тосту, часто вживаного на банкетах партійного керівництва: «Шоб ти жіл на одну зарплату!». Дивно: Олег жив на одну зарплату, його дружина Ліда, навчаючись у Вінницькому медичному інституті, – на одну мізерну стипендію, ледве зводячи кінці з кінцями… А ці масні пики, нагадуючи жирних котів, чимось чванились один перед одним, натякали на якість статки і презирливо дивилися на натовп за вікнами ресторану, що штовхався у магазині навпроти за ковбасою…

Ось у Вінниці і бере початок сатирична дорога Гоголевого спадкоємця: майже всі розділи першого українського сатиричного роману «Аристократ із Вапнярки» написані тут, у квартирі на вулиці Пирогова… Вже коли Олег працював у журналі «Перець» у Києві, була оприлюднена журнальна версія «Аристократа…», яка в буквальному розумінні справила враження вибуху на весь Радянський Союз: Корупція?! Та невже? І тут Чорногуз вперше (і не востаннє!) зрозуміє, як важко продовжувати Гоголеву справу ще й в умовах корумпованої критики… Окремою книгою «Аристократ…» вийшов аж у 1979 р., майже через 10 літ.

Сьогодні Олег Чорногуз, автор шістнадцяти сатиричних романів, десятків повістей та оповідань, понад півтисячі фейлетонів й публіцистичних статей, належить до раритетної двадцятки лідерів українського письменства. У 2012 р. йому присвоєно звання «Золотий письменник України» – за стотисячні наклади книг, добре знаних і вдома, і на інших континентах планети, де він, досі підтримуючи тісні зв’язки з перекладачами, публікується двадцятьма двома мовами.

Його бестселери «Аристократ із Вапнярки» (1979), «Претенденти на папаху» (1983), «Вавилон на Гудзоні» (1985), «Я хочу до моря» (1989), «Дари пігмеїв» (2005), «Примхи долі» (2006), «Ремезове болото» (2007), «Воскреслий із мертвих» (2009), «Діти колонії» (2011), «Самогубець за покликанням» (2012), книга комедій «Притулок для блазнів» (2013) – це найповніша після-гоголівська високохудожня енциклопедія носіїв корупції в усіх сферах життя, діяльності, бездіяльності і зради людини – в усій «красі» типажної неповторності.

Авантюристи дев’ятнадцятого й двадцятого століть Голохвостов, Боруля й Сідалковський теж, як і Бульдовський-Пипочка – головний герой комедії «Притулок для блазнів», проросли на ґрунті української ментальності, що століттями залишається незмінною. Споконвічна рабська меншовартісна мрія – вийти в люди, вибитися якщо не в генерали, то хоча б у сержанти, купити титул чи поріднитися у будь-який спосіб із дворянською знаттю, стати хоча б інструктором райкому партії, якщо не секретарем ЦеКа, аби тільки над кимось бути, у когось брати хабарі і з кимось ділитися, у двадцять першому столітті набула суттєвих еволюційних змін. І якщо Голохвостова, Борулю чи Сідалковського здорові національні сили могли ще зупинити – зруйнувати їхні шахрайські схеми, розвінчати лиходіїв й осміяти, подавши урок суспільно-морального очищення… То Бульдовського-Пипочку в епоху тотальної глобалізації й національного виродження вже не зупинити. Адже не до чесного бізнесу в нових українських реаліях він рветься, де, засукавши рукави, треба дуже тяжко, в повазі до закону й любові до рідної держави, працювати. Не до справжнього великого кохання він прокладає шлях, спокушаючи Єву, щоб заспівати лише від переповненого серця почуттями кохання «І над панами я – пан». А прагне він стати повелителем і паном над хабарниками і їх хабарами, нагадуючи при цьому найпідступніших і найтерплячіших зі світу тварин, хто вистежує сильніших за себе хижаків і безкарно викрадає в них здобич…

«Сьогодні продається все: земля, посади, краса, тіло і душі… І не тільки мертві…», – повторює автор формулу Гоголя в одному з епіграфів до «Притулку для блазнів», вводячи читача в добу правління одного із президентів незалежної України, позначеної особливо ретельною й «послідовною» боротьбою з найбільшим злом планети – корупцією, що являє собою бальзам безсмертя найрізноманітнішого штибу лиходіїв, хабарників, лихварів і крадіїв з благочестивими масками на обличчях. З корупцією, яка до цього вже опустила на дно безпам’ятної історії значно більше націй величних і могутніх держав, аніж здатна вмістити людська уява. І досягла цього лише владою грошей, що перебрала на себе не тільки владу президентів і владу найсправедливіших законів та судових систем, а й навіть Бога…

…Служитель церкви Московського патріархату, ржевський протоієрей Матфей Костянтинівський, з яким Гоголь в лютому 1852 р. вступив у гостру дискусію про вплив літератури на державний устрій та очищення урядів і урядників від павутини корупції, відверто лютував. «Уряди і урядники – від Бога! – розмахував він хрестом. – І тяжкий смертний гріх бере на душу той літератор, хто втручається в компетенції Творця! Тому ти не маєш права оце показувати людям! – викидав він з рукопису другого тому «Мертвих душ» сторінку за сторінкою на підлогу. – Пушкін бачиш, який хитренький: підбив тебе на ці «Мертві душі», а сам перед імператором, імперією і Богом залишився чистим! Так що рятуй свою власну душу, Микола Васильович: зречися Пушкіна! І зречися всього, що написав! Бо якщо написане тобою неугодне земним урядникам, то воно й неугодне Богу!»

Гоголь не зрікся Пушкіна! Як і не зрікся своїх нечисленних спадкоємців…

Олег Чорногуз уже прожив майже два гоголівських життя, в яких не раз московські попи підбивали його зректися написаного. Найповнішу відповідь на ці пропозиції сатирик-гуморист дав у своїй книзі публіцистики «Рабів на бал не запрошують», що вийшла у київському видавництві «КИТ» 2015 року, відобразивши в ній невидиму і видиму війну «братньої» Росії від часу убивства Чорновола (1999) і до «войнушки» політичних та енерго-торгашів на Сході України. Один з памфлетів цієї книги він ілюстрував фотографією, на якій бородатий московський єпископ розмахує здоровенним кропилом, освячуючи два зенітно-ракетних комплекси «Сатана» і благословляючи їх на пролиття християнської крові на Донбасі… Коли презентувалася ця книга в Києві, Чорногузу було дуже боляче від зневажливих поглядів на солідний фоліант печерських святош і бездумних можновладців. А кожного разу, коли Чорногузу боляче, Микола Гоголь ще раз перевертається в домовині. Осяваючи при цьому Царство Небесне начищеними до блиску халявами своїх земних хромових чобіт, не забруднених навіть пилом марнослав’я.

В.С. Рабенчук 

Література

Подолинний, А. Народний Олег Чорногуз / А. Подолинний // Вінниц. край. – 2011. – № 2. – С. 144-146 : фот.

Стрельбицький, М. Чорногуз – біла птаха з жовто-блакитною відзнакою / М. Стрельбицький // Там само. – С. 147-148 : фот.

Кучеренко, М. Він усміх повернув сатирі / М. Кучеренко // Наук. світ. – 2011. – № 7. – С. 30 : фот.

Рабенчук, В. Будити Україну гумором : [про О. Чорногуза] / В. Рабенчук // Літ. Україна. – 2014. – 27 листоп. – С. 13.

Тома, Л. Ключі до праведного буття Бог поклав у кишеню Олегу Чорногузу : розмірковуючи над найбільшими духовними здобутками України / Л. Тома // Вінниччина. – 2012. – 12 груд. – С. 10 : портр.

44 роки проживає у Вінниці Дмитро Степанович Пічкур, цей простий чоловік незвичайної долі, яка не раз його ламала і випробовувала на міцність, але всякий раз він знаходив у собі сили і мужність триматися гідно. Зараз він – відомий український письменник, з великим досвідом журналіст. Три роки був відповідальним секретарем Вінницької обласної письменницької організації.

Сходження на такі вершини для колишнього сільського юнака не менший труд, ніж в армії рядовому дослужитися до генерала.

А народився майбутній письменник 24 квітня 1941 р. в селі Розсохуватка Катеринопільського району на Черкащині. У 1945 р. в березні під час наступу на Берлін загинув батько. Згорьована мати залишилась сам на сам з чотирма малими дітлахами. Вигнані родичами з батьківської хати, змушені були тулитися в колгоспній клуні. Голодного 1947 р., щоб вижити, рились на городах в пошуках перемерзлої картоплі, під вишнями збирали торішні кісточки від ягід.

Дмитро Пічкур згадує: «Якби не дідунь з бабунею, які згодом дали нам притулок, то ми або позамерзали б узимку, або з голоду померли б».

Щоб піти в перший клас, малий хлопчина все дошкільне дитинство пас чужу худобу, заробляючи собі на костюм і черевики. Нелегкою була у сьогорічного ювіляра доля й після закінчення 10 класу Розсоховатської середньої школи. Худий юнак у маминих чоботях і фуфайці, братовій шапці їде на Всесоюзну будову – Кременчуцьке водосховище. Тут працює різноробочим, мулярем, мостовиком (мостив камінь під дамбу).

Про цей період в житті письменника ще в 60-ті роки відомий черкаський журналіст Віктор Педченко написав нарис «Золота кельма». Це – кельма, яку він щодня після роботи вичищав до блиску і гордо йшов з нею до гуртожитку, де проживали робітники більше 20 національностей, усвідомлюючи, що він уже цілком дорослий, і йому хотілося, щоб його усі бачили, особливо ті, що потрапили сюди після відбування покарання за вчинені злочини.

Дехто і тут вів себе зухвало. Першу зарплату в Дмитра і його товариша вночі вкрали, а ще придумали товаришеві прізвисько «каструлька», за те, що мріяв купити каструльку, в якій готували б собі їжу.

Коли настала пора призову до армії, Дмитро приїхав додому у відпустку в новому костюмі, блискучих модних черевиках. Низенький, худий хлопчина перетворився в рослого, змужнілого юнака, лише одна поява якого привертала увагу, особливо дівчат. До армії його могли б і не призивати через слабкий зір, але комісія вирішила: оскільки хлопець працював на Всесоюзній ударній будові, освоїв кілька важливих будівельних професій, то слабкий зір не завадить.

Військову службу проходив у Росії, в несходженій тайзі Свердловської області поблизу Нижнього Тагілу, де дислокувалась військова частина, яка будувала і вводила в експлуатацію об’єкти ракетних військ стратегічного призначення. Сюди взимку 1960 р. разом з новобранцями прибув і рядовий Дмитро Пічкур.

На території військової частини Дмитро часто зустрічав високого, худорлявого, «старослужащого» воїна. І коли трапився випадок особисто з ним познайомитись, виявилось, що це Василь Стус, який уже друкувався в «Літературній Україні» і не як-небудь, а з напутнім словом самого Андрія Малишка!

І хоч у Василя служба закінчувалась, але знайомство і добрі стосунки з ним, а ще його літературні читання, організовані в кімнаті, якою відав їхній друг – каптенармус медсанбату – литовець Вінцас Кузьміцукас, для зацікавленого поезією початківця були надзвичайно корисні.

Про цього визначного поета Дмитро Степанович ділиться своїми спогадами в періодиці, а в 2002 р. видав книжку «Біля Стусової криниці», що увійшла до енциклопедичного довідника «Рух опору в Україні».

Але в армії у солдата на першому плані – служба, яку було все важче й важче поєднувати з думками про свою рідну, смертельно хвору маму, котра самотужки зростила і дала путівку в життя чотирьом напівсиротам. Двічі за час служби її провідував Дмитро.

Смерть мами болем відбилася у свідомості 21-річного юнака, утвердила незгасне відчуття печалі і разом з тим пробудила усвідомлення, що негоже впадати у відчай, треба самостійно будувати плани на майбутнє. Надійною опорою для нього стала тоді Олександра – дівчина з його рідного села – майбутня дружина, педагог.

І юнак влаштовується тимчасово працювати у своєму селі завклубом, організовує художню самодіяльність. Заради справи вчиться грати на баяні. На мандоліні грав, будучи школярем. Та його внутрішній світ не полишала поезія. Вона з новою силою пробуджувала в ньому нові пориви до власного поетичного слова. І згодом з глибин душі, неначе вода з чистого джерельця, почали вириватись чудові поетичні строфи. І не було більшої і кращої насолоди, ніж відчуття результатів своєї творчої праці. Не випадково одну із збірок поезій Дмитро Степанович назвав «Пізній мед», адже цю насолоду він відчув уже на початку своєї життєвої зрілості.

Захоплення літературою поет розпочав іще в школі. У шостому класі посів перше місце за кількістю прочитаних книг. Можливо, це дало поштовх писати власні вірші. «Дід, – пригадує письменник, – сварив мене за те, що я вночі палив гас, читаючи книги».

Свій перший вірш написав у 9 класі, а здібності до віршування відкрив у собі набагато раніше. «Ось як це було, – ділиться своєю таємницею Дмитро Степанович. – Пасу корову в лісі, раптом на мене щось найшло і я почав декламувати свій вірш». Відтоді майбутній письменник, тепер автор майже десятка збірок чудової захоплюючої поезії, занотовує «надиктовані» йому строфи. Вони вистраждані, пропущені через серце і душу, наповнені життєвою правдою в координатах часу і простору. А головне – метафоризовані, а тому високохудожні і глибокоемоційні. Є красивість поетичних рядків і є метафоричність, яка, за висловом поета Дмитра Пічкура, торкається всього твору.

Високу оцінку творчості поета дали такі відомі українські письменники, як Анатолій Бортняк, Ніна Гнатюк, Володимир Забаштанський, Петро Перебийніс та інші, а головне, що його творами зачитуються поціновувачі справжньої поезії.

Дмитро Степанович, як поет – людина високої вимогливості до результатів своєї творчості. Це письменник, який не ганяється за кількістю виданих книг, а наполегливо доводить кожен свій твір до рівня кращих зразків. Його поезії щирі, правдиві, відверті, сповідальні, сумні… Бо тяжке життя пережив, усього звідав.

Невимовним горем стала для нього смерть дружини. Ця пекельна реальність вкотре вразила його душу й серце нестерпним болем, позначилась на творчості. Дмитро Степанович часто хворіє, але тримається мужньо – понад 20 років живе один, зберігаючи вірність своїй єдиній коханій – покійній дружині Олександрі. Майже в кожній збірці його поезій є присвячені їй твори. В одному з них поет пише: «Здається й мертвий камінь розквіта, коли по нім до милої дорога».

Він через пережите ним самим у своїх поезіях оспівує людське життя. У вірші «Молотарка» в образі своєї матері змальовує сільську безвідмовну трудівницю з її тяжкими, безпросвітними колгоспними буднями. «Вірші вінницького поета Дмитра Пічкура являють собою переважно справжні зернини мистецтва». Він «в три-чотири строфи вміщує стільки дій, що для іншого митця не вистачить кількох аркушів», – писав про нього Анатолій Бортняк у «Вінницькій газеті» 17 липня 1997 р. Таку оцінку поет отримав ще до того, як став членом НСПУ. Змальовувати життя у своїх поетичних творах і прозі допомагає письменникові досвід 30-річної праці у «Вінницькій правді» («Вінниччині»), де після закінчення факультету журналістики Київського університету обіймав посади кореспондента, оглядача з висвітлення громадського життя та екології, завідувача відділу культури – видавав спецвипуск «Зоряна криниця». На сторінках цієї газети друкував свої сміливі матеріали. Принциповість і правдивість – його життєве кредо.

Крім того, він після закінчення ВПШ при ЦК КПУ працював деякий час на обласному радіо завідувачем випуску останніх вістей. Тому навчився жити за принципами: письменник повинен знати багато, як кожен освічений, тільки трошки більше; ненавидіти, як усі ненавидять зло, тільки пекучіше, непримиренніше; вірити у велику силу правди і світла.

Він гордиться тим, що у нього є син Олег, який мешкав у Москві, а тепер із сім’єю переїхав до Канади, бо не зміг жити в країні, що веде війну з його народом. Син, крім української, знає ще десяток мов, адже закінчив інститут міжнародних відносин і в цій дружній країні буде працювати в ім’я миру і добрих міждержавних стосунків. Вірить, що й онуки, яких троє, не зрадять людської гідності і свого українського роду. І це дає йому сили жити, боротись, творити.

Тому в рік славного 75-ліття хочеться побажати Дмитру Степановичу міцного здоров’я та творчої наснаги і сказати:

Хоча роки у Вас похилі,

Та золоте перо поета.

Хай Музу мчить до Вас карета.

Сідлать Пегаса Ви ще в силі!

Л.М. Куций 

Література

Пічкур, Д. Квіти для дружини : поезія / Д. Пічкур ; ред. В.П. Сторожук. – Вінниця, 2000. – 143 с.

Його ж. Біля Стусової криниці : ст. та спогади / Д. Пічкур. – Вінниця : Континент-ПРИМ, 2002. – 68 с. : фот.

Його ж. Жорна : поезія та проза / Д. Пічкур. – Вінниця : Балюк І.Б., 2011. – 192 с. : портр.

Дмитро Пічкур // Квіт подільського слова : антол. тв. сучас. письменників Вінниччини / за ред. В.С. Рабенчука. – Вінниця, 2010. – С. 295-306 : портр.

Машевцев, А. Мажорний мінор Дмитра Пічкура : [про презентацію у музеї М. Коцюбинського кн. Д. Пічкура «Жорна»] / А. Машевцев // Вінниц. газ. – 2011. – 18 берез. – С. 20. – (Спец. вип. газ. «П’ятниця»).

Сегеда, Ю. Дмитрові Пічкуру – 70! / Ю. Сегеда // Вінниччина. – 2011. – 6 трав. – С. 8 : кольор. фот.

Пічкур Дмитро Степанович [Електронний ресурс] // Вікіпедія : вільна енциклопедія. – Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/ Пічкур_Дмитро_Степанович (дата звернення: 30.03.15), вільний. – Назва з екрана.

Сучасне завжди на дорозі в майбутнє.

Олександр Довженко 

30 років тому в наше життя увійшло слово з гірким присмаком нечуваної біди – Чорнобиль.

Усе, що сталося в ніч на 26 квітня 1986 р., виплеснулось за межі однієї країни, набуло глобального характеру.

Наслідки Чорнобильської катастрофи не даватимуть спокою людству ще багато років.

Але назавжди залишиться пам’ять про солдатів атомного фронту, який відкрився в історичному куточку українського Полісся.

Чорнобиль – це біль і трагедія, мужність і самопожертва людей, які вступили у двобій з атомною стихією.

Низько схиляємо голови перед пожежниками, правоохоронцями, військовими, лікарями, будівельниками, автомобілістами, науковцями, усіма, хто пішов тоді в ядерний вогонь, щоб зупинити ланцюгову реакцію смерті.

Герої першої шеренги – Леонід Телятников, Віктор Кібенок, Володимир Правик, Василь Ігнатенко, Микола Ващук, Микола Тименок, Володимир Тишура. Їх героїзм, самовідданість та мужність заслуговують найвищої поваги, шани та подяки. Вони виконали найвищий синівський обов’язок перед отчою землею і рідним народом – зупинили ескалацію катастрофи.

Так починався літопис всенародного подвигу. Герої Чорнобиля залишили незгладимий вічний слід, який світитиме нам у дорозі.

Свято зберігають пам’ять про Героя України, свого випускника Миколу Ващука у Вінницькому вищому професійному училищі Львівського державного університету безпеки життєдіяльності.

Україна найбільше постраждала від полинової біди. Це близько трьох з половиною мільйонів постраждалих, забруднено майже 10 відсотків території нашої держави. Вражають медичні наслідки катастрофи. За даними Всеукраїнської громадської організації «Союз Чорнобиль України», з 600 тисяч ліквідаторів майже десять відсотків померли і 165 тисяч стали інвалідами.

Цілий материк українського духовного буття був поглинутий радіоактивною мертвою зоною, де зупинилася цивілізація, і корінні мешканці цього унікального краю розсіялися по світу.

Чорнобиль – це великий шмат території, який відпанахали від нашої Батьківщини й оголосили «Зоною відчуження» – відчуження України від України, відгородженої колючим дротом біля самого серця.

Не оминула ця біда і Вінниччину, земля якої поряд з іншими регіонами розділила і подвиг ліквідаторів, і біль втрат, і пам’ять про загиблих. Радіоактивного забруднення зазнали вісім районів області.

На вівтар перемоги у боротьбі з радіаційним лихом область дала шість тисяч ліквідаторів, серед яких – понад триста жінок.

Сьогодні на Вінниччині проживає 894331 постраждалий через аварію, з них – 4805 ліквідаторів, з яких 28 – інваліди. Поруч з нами вже 937 вдів ліквідаторів.

У нашого народу є гарна традиція – в пам’ять про героїчну чи сумну подію зводити храми, пам’ятники, кургани, ставити хрести, видавати Книги пам’яті.

25 років існує обласна громадська організація «Союз Чорнобиль України» – наймасовіша, найвпливовіша громадська організація зі своїми активними осередками в 24 районах області. Вона має значні здобутки у сфері соціального захисту чорнобильців, у збереженні пам’яті про мужніх вінничан-ліквідаторів, у патріотичному вихованні молоді: 19 пам’ятників, музей «Чорнобиль» у місті Гайсин, Книги пам’яті та інше.

Активісти Вінницької міської громадської організації «Союз Чорнобиль України» першими в області почали збір матеріалів та спогадів учасників ліквідації наслідків аварії. Тут засновано Книгу пошани, Чорнобильську поминальну книгу, видано дев’ять Книг спогадів, ряд буклетів, плакатів, відкрито сторінку в мережі Інтернет, понад десять років ведеться фотолітопис діяльності організації.

У правлінні міської організації склалися гарні творчі зв’язки з колективами обласної бібліотеки ім. К.А. Тімірязєва та обласного краєзнавчого музею.

Разом проведено понад десять презентацій книг, виданих активістами цієї організації, багато вечорів-зустрічей з ліквідаторами, вдовами ліквідаторів, тематичних виставок на відзначення роковин Чорнобильської аварії та до Дня ліквідаторів.

Сьогодні Книги пам’яті є в бібліотеках, музеях, школах, у сім’ях ліквідаторів. Вони стали практичними посібниками у патріотичному вихованні підростаючого покоління.

Нині активісти працюють над виданням до 30-х роковин катастрофи Книги пам’яті про померлих вінничан-ліквідаторів та розділу до книги «25 років Всеукраїнській громадській організації «Союз Чорнобиль України». Всі ці книги – данина пам’яті і шани героям і жертвам Чорнобиля.

Кожна країна у своїй історії має дати, забувати про які не дозволяє людська пам’ять.

Що сьогодні відбувається в Чорнобильській зоні? Якщо дуже коротко, то найперше тут здійснюється будівництво нового безпечного саркофагу. На захоронення прийнято першу партію твердих радіоактивних відходів. Здійснюється постійна експлуатація сховищ для захоронення рідких радіоактивних відходів, проводяться заходи із зняття з експлуатації атомної станції, звільнення енергоблоків від ядерного палива, підтримка їх у безпечному стані.

Вивчається питання створення Чорнобильського біосферно-екологічного заповідника на частині зони. Поряд із зоною вже функціонує Поліський радіаційно-екологічний заповідник на території Республіки Білорусь. Ініціюється також питання повернення до господарської діяльності певної частини 30-кілометрового радіуса.

Проблеми, пов’язані з чорнобильською тематикою, нині відійшли на задній план через воєнні дії, але від їхнього розв’язання багато в чому залежить наше майбутнє. Ми маємо думати, що буде з прийдешніми поколіннями, оскільки наслідки Чорнобильської трагедії будуть відчутні ще дуже довго.

М.М. Ястремський

Література

Ляшук, Г.Л. Вихор Чорнобиля : повість, новели, етюди / Г.Л. Ляшук. – Хмельницький : Поділля, 1992. – 160 с.

Вінничани в Чорнобилі : книга пам’яті : док., факти, спогади, ст., нариси, фотознімки, худож. слово / ред. М. Ястремський. – Вінниця, 2001. – 207 с.

Чорнобиль – біль України : медико-соціал. аспекти : підсумки 25-річ. дослідж. Вип. 4 / голов. ред. Л.О. Діденко. – Вінниця : ДКФ, 2011. – 344 с.

Ястремський, М.М. Вінничани з полином у серці : фотонарис : ліквідаторам Чорнобил. катастрофи присвячується... / М. Ястремський, М. Лаціс, В. Сокіл. – 3-тє вид., допрацьов. – Вінниця : Консоль, 2009. – 440 с. : фот.

Ястремський, М.М. Полинові шляхи вінничанок / М. Ястремський. – Вінниця : Консоль, 2014. – 280 с. : фот.

2            75 років тому народився Едуард Микитович Гречко (02.05.1941, с. Василівка Тиврів. р-ну), фахівець у галузі напівпровідникових перетворювачів електромагнітної енергії, доктор технічних наук (1990), професор (1992). Закінчив Київський політехнічний інститут (1967). Відтоді до 1988 р. працював в Інституті електродинаміки АН УРСР, далі – в Інституті проблем енергозбереження (нині Інститут загальної енергетики) НАНУ. Від 1994 р. – професор Вищої інженерної школи (м. Зелена Гура, Польща).

Література:

Футорний, Г.П. Гречко Едуард Микитович / Г.П. Футорний // Енциклопедія сучас. України (ЕСУ). – Київ, 2014. – Т. 6 : Го-Гю. – С. 414 : фот.  

4            140 років тому народився Максим Іванович Вдовиченко (Гаврилюк) (04.05.1876, с. Зозівка, нині Липовец. р-ну – 02.02.1929, Оден-ле-Тіш, Франція), український письменник-перекладач. Навчався у дяка. Закінчив двокласну школу в Липовці. У 1897 р. переїхав до м. Київ. Друкувався в журналах та антологіях «Літературно-науковий вісник», «Нова Громада», «Розвага», «Шершень», «Акорди» та ін. Брав участь в українському визвольному русі 1917-1920 рр., воював у армії С. Петлюри. У 1920 р. емігрував до Польщі, працював на хімічній фабриці в Гайнівці. Потім переїхав до Франції, брав активну участь у житті української громади. Автор збірки віршів «На хвилях смутку» (1911), надрукованих у періодиці поезій, перекладів О. Пушкіна, В. Короленка, А. Міцкевича, М. Конопніцької.

Література:

Вдовиченко, М.І. Вірші / М.І. Вдовиченко // Акорди : антол. укр. лірики від смерті Шевченка / упоряд. І. Франко. – Київ : Веселка, 1991. – С. 318. – Репринт. вид.

Його ж. На хвилях смутку : зб. віршів / М. Вдовиченко. – Київ : Хвилі, 1911. – 94 с.

Погребенник, Ф. Невідомий поет Максим Гаврилюк-Вдовиченко : пошуки за його біографією і творами // Березіль. – 1997. – № 7-8. – С. 186-189.

Імена, повернуті на Батьківщину : бібліогр. покажч. / ВДОУНБ ім. К.А. Тімірязєва ; уклад.: Г.М. Авраменко, О.І. Кізян ; автор біогр. довідок А.М. Подолинний ; відп. за вип. А.Й. Лучко. – Вінниця, 1998. – 45 с. – (Наші видатні земляки). – Зі змісту: Максим Вдовиченко. – С. 3-4.

Подолинний, А.М. Максим Вдовиченко / А.М. Подолинний // Жити Україною : ст., рец., есе / А.М. Подолинний. – Вінниця, 2007. – С. 125-127. 

5            75 років тому народився Іван Петрович Гулько (05.05.1941, с. Володіївці Бар. р-ну), фахівець у галузі садівництва, доктор сільськогосподарських наук (1994), професор (1997). Закінчив Українську сільськогосподарську академію (1975). Працював на дослідних станціях садівництва; завідував кафедрою плодоовочівництва, зберігання та перероблення сільськогосподарської продукції Львівського аграрного університету (1995-2003). Основний напрям наукових досліджень – господарсько-біологічні властивості клонових підщеп яблуні. Лауреат премії ім. Л. Симиренка АН УРСР (1988).

Література:

Різель, С.А. Гулько Іван Петрович / С.А. Різель // Енциклопедія сучас. України (ЕСУ). – Київ, 2014. – Т. 6 : Го-Гю. – С. 611 : фот.  

6            60 років від дня народження Марії Василівни Скрипник (06.05.1956, с. Киселів Кіцман. р-ну Чернівец. обл.), актриси, заслуженої артистки України (1999), кавалера ордена княгині Ольги ІІІ ступеня (2000). З 1980 р. вона пов’язала свою долю з Вінницьким обласним музично-драматичним театром ім. М. Садовського, тепер Вінницький обласний академічний український музично-драматичний театр ім. М. Садовського. Зіграла понад 60 ролей, серед яких – незабутні донна Анна («Камінний господар» Лесі Українки), міс Кейсуел («Мишоловка» А. Крісті), Віра Миколаївна («Сімейне вогнище» С. Альошина), Тетяна («Любов при свічках» Н. Птушкіної), леді Мільфорд («Підступність і кохання» Ф. Шиллера). Як ведуча провела велику кількість ювілейних вечорів, бенефісів, презентацій і музичних концертів («Свято душі», «Музико, не покинь мене»), вечорів романсу. З 2000 р. Марія Василівна на посаді начальника управління культури міської ради. Протягом 2008-2015 рр. вона очолювала управління культури і туризму Вінницької облдержадміністрації. М.В. Скрипник – співавтор сценаріїв та ведуча творчих звітів Вінниччини на сцені Національного палацу «Україна» в м. Київ, зокрема: «Подільське гроно калинове» (1999), «Тобі, Україно, щедрує Поділля» (2001), «Краса України Поділля» (2003), режисер-постановник звітного концерту Вінницької області «Благословенна земля моя, Вінниччина» (2009). Автор мистецьких проектів і режисер-постановник великих загальноміських та обласних заходів: «В моєму серці Вінниця», «Покровитель культури», «Ми за Україну духовну», «Скарби Поділля», «Вишивана доля Вінниччини» (45 вишивальниць області вишили 8-метровий рушник), «Різдвяне диво», «Великодня писанка». Марія Василівна – автор створення відеопроектів «Сім чудес Вінниччини», «21 Перлина», «Мистецтво одного села». З квітня 2015 р. М.В. Скрипник обіймає посаду заступника директора ВОАУМДТ ім. М. Садовського.

Література:

Волошенюк, Г. «Моє коріння – славні люди» : [про твор. шлях акторки Вінниц. муздрамтеатру ім. М. Садовського М. Скрипник] / Г. Волошенюк // Все – з любові / Г. Волошенюк. – Вінниця, 2009. – С. 100-104.

Волошенюк, І. Народжена на Буковині : [про нач. упр. культури і туризму Вінницької облдержадмін., заслуж. артистку України М.В. Скрипник] / І. Волошенюк // Світлиця. – 2011. – № 2. – С. 8-15 : кольор. іл.

Гасюк, В. Подільські амазонки, «Бібліоміст» і збереження своєї автентичності: про це і чимало іншого йшлося на прес-конф. нач. упр. культури і туризму облдержадмін. М. Скрипник, за участю дир. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва Н. Морозової, обл. краєзнав. музею – К. Висоцької та обл. центру нар. творчості – Т. Цвігун / В. Гасюк // Вінниччина. – 2013. – 27 листоп. – С. 3 : фот.

Топ-100 впливових жінок Вінниччини : список (в т.ч. М.В. Скрипник) складений з урахуванням побажань читачів журналу «Вінничанка» : [до Міжнар. жіночого дня 8 Березня. 2014] // Вінничанка. – 2014. – № 3. – С. 10-11. 

7            День народження Петра Ілліча Чайковського (07.05.1840, с-ще при Камсько-Воткінському з-ді Вятської губ., тепер м. Воткінськ, Удмуртія (Росія) – 06.11.1893, Петербург), російського композитора-класика. Його ім’я тісно пов’язане з іменем подолянки Н.Ф. фон Мекк, яка своєю безкорисливою допомогою, по суті, врятувала митця для Росії і всього світу. Вона виплачувала йому щорічну субсидію в розмірі шести тисяч карбованців. П.І. Чайковський упродовж 1878-1888 рр. періодично жив і працював у її маєтку в м. Браїлів (нині смт) та с. Сьомаки (нині Жмеринського р-ну). Тут він створив низку своїх безсмертних творів, зокрема оперу «Орлеанська діва», Симфонію № 4, ряд романсів, серед яких – шедевр «Средь шумного бала» та ін. На вшанування пам’яті композитора та його меценатки в Браїлові 1979 р. створено музей. Саме тут, у Браїлові, в далекому 1993 р. розпочались музичні асамблеї, присвячені творчості геніального композитора. Пізніше в обласному центрі було започатковано Міжнародний музичний фестиваль ім. П.І. Чайковського та Н.Ф. фон Мекк, який щорічно проводиться у травні.

Література:

Гороховський, А. Чайковський у Браїлові [Жмерин. р-н] / А. Гороховський // Дзвін. – 2009. – № 5-6. – С. 101-103.

Антонюк, О. Браїлівські зустрічі П.І. Чайковського / О. Антонюк // Без минулого немає майбутнього : із історії м. Жмеринка / О. Антонюк. – Вінниця, 2013. – С. 210-211 : фот.

Зонова, І. Там, де народжувались мелодії Чайковського... : XІ Міжнар. муз. фестиваль ім. П.І. Чайковського і Н.Ф. фон Мекк завершився двадцятими «Браїлівськими музичними зустрічами» / І. Зонова // 33-й канал. – 2013. – 29 трав. – С. 18 : фот.

Кадочнікова, Л.О. Петро Ілліч Чайковський як культурний і краєзнавчий феномен Вінниччини / Л.О. Кадочнікова // Роль краєзнавства у соціально-економічному і культурному розвитку регіону : матеріали ІІІ Міжнар. наук.-практ. конф., 10-12 жовт. 2012 р. – Вінниця, 2013. – С. 167-168. 

•             100 років від дня народження Єлизавети Іванівни Маковської (07.05.1916, м. Пирятин Полтав. обл. – 30.06.2003, м. Вінниця), лікаря-патологоанатома, патоморфолога, доктора медичних наук (1959), професора (1966). Закінчила з відзнакою 1-й Київський медичний інститут (1939), аспірантуру (1941). З 1964 р. працювала лікарем-патологоанатомом Вінницької обласної лікарні ім. М.І. Пирогова. Упродовж 1987-1990 рр. Є.І. Маковська – професор кафедри патологічної анатомії Вінницького медичного інституту (нині ВНМУ ім. М.І. Пирогова). Автор понад 100 наукових праць, зокрема 1 монографії, численних раціоналізаторських пропозицій. Була головою Вінницького обласного наукового товариства патологоанатомів. Нагороджена орденом «Знак Пошани», 5 медалями, зокрема «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.» (1945), знаком «Відмінник охорони здоров’я».

Література:

Вінницький державний медичний університет ім. М.І. Пирогова : матеріали з історії ун-ту / під ред. В.М. Мороза. – Він-ниця, 1994. – Зі змісту: [Про Є.І. Маковську]. – С. 62, 64, [254: фот.].

Державна установа «Інститут медицини праці АМН України»: люди та події : 1928-2008 рр. : календар пам’ят. дат / упоряд. Ю.І. Кундієв, Д.В. Варивончик. – Київ : Авіценна, 2008. – Зі змісту: [Про Є.І. Маковську]. – С. 29 : фот.

Архів ВНМУ. – спр. 1188 Т. ІІ : К-П. – С. 274-352. 

•             45 років тому (07.05.1971) у смт Вороновиця Вінницького району було засновано Музей авіації ім. О. Можайського, нині це Вороновицький музей історії авіації та космонавтики О.Ф. Можайського.

Література:

Вороновицький музей історії авіації та космонавтики України // Вінниччина музейна : довідник / Вінниц. обл. краєзнав. музей. – Вінниця, 2008. – С. 25-27.

Завальнюк, Є. Музей історії авіації та космонавтики у Вороновиці / Є. Завальнюк // Космос далекий і близький / Є. Завальнюк ; ред. К. Завальнюк. – Вінниця, 2013. – С. 14-21 : кольор. фот. 

8            25 років тому (08.05.1991) у м. Немирів було відкрито музей «Літературна Немирівщина». Нині його колекція нараховує біля 700 предметів. Щорічно музей відвідує понад 6 тис. осіб. Основу колекції складають предмети, що розкривають творчі долі літераторів, які народилися чи перебували на Немирівщині, зокрема М.О. Некрасова, Марка Вовчка, З. Тулуб, М. Трублаїні, сучасних українських письменників М. Луківа, Г. Усача, А. Гудими, В. Кузьменка, І. Волошенюка та ін. На базі музею створено літературно-мистецький клуб «Сузір’я», засідання якого, як правило, присвячуються визначним датам в історії української літератури.

Література:

Уроки в... музеї : [про музей «Літературна Немирівщина»] // Вінниччина. – 2007. – 16 січ. – С. 4.

Музей «Літературна Немирівщина» // Вінниччина музейна : довідник / Вінниц. обл. краєзнав. музей. – Вінниця, 2008. – С. 41-43 : фот.

Дем’яненко, В. На тих картинах маки оживають... : [у музеї «Літературна Немирівщина» представлена персон. вист. вишитих картин Ж. Калити з с. Чукова Немирів. р-ну] / В. Дем’яненко // Вінниччина. – 2012. – 23 листоп. – С. 9 : кольор. фот. – (Спец. вип. газ. «П’ятниця») ; Прибуз. новини. – 2012. – 29 листоп. – С. 5. 

11           65 років від дня народження Володимира Тимофійовича Осьмушка (11.05.1951, с. Попівці Бар. р-ну), фотохудожника, заслуженого журналіста України (1995). Закінчив Вінницький ДПІ ім. М. Островського та Московський заочний народний університет мистецтв. Протягом 1977-2005 рр. – фотокореспондент газети «Комсомольське плем’я» («Панорама»), далі на цій же посаді у часописі «Вінниччина». Друкується в республіканській пресі. Учасник та дипломант вітчизняних і міжнародних фотосалонів в Англії, Бразилії, Гонконгу, Польщі, Румунії, Сінгапурі. Член Вінницького фотоклубу «Обрій». Член НСЖУ (1980). Лауреат творчих конкурсів.

Література:

Осьмушко Володимир Тимофійович // Вінниччина журналістська : журналісти нашого краю в засобах масової інформації і не тільки… / авт.-упоряд. В. Лисенко. – Вінниця, 2010. – С. 164 : фот.

Дідур, Л. Фотообрії Вінниччини : [про заснування Вінниц. обл. орг. Нац. спілки фотохудожників України] / Л. Дідур // Вінниц. край. – 2010. – № 4. – С. 92-99 : фот. 

12           175 років тому народився Станіслав Філіп Якуб Кжижановський (12.05.1841, Петербург (Росія) – 31.03.1881, м. Варшава (Польща)), польський історик, археолог, колекціонер. 1852-1856 рр. навчався у Немирівській гімназії. Автор праць «Геральдичний словник для допомоги в археологічних пошуках…», «Тульчин», «Костьол П[ресвятої] Д[іви] Марії в Могилеві над Дністром», «Покажчик населених пунктів Брацлавського воєводства» та ін. Крім того, у рукописі залишив 6-томне дослідження про Брацлавщину, на жаль, сьогодні втрачене.

Література:

Колесник, В. Кжижановський Станіслав Філіп Якуб / В. Колесник // Відомі поляки в історії Вінниччини : біогр. слов. / В. Колесник ; Вінниц. обл. краєзнав. музей, Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва, Краєзнав. т-во «Поділля». – Вінниця, 2007. – С. 272-274.

Гальчак, С.Д. Краєзнавці Східного Поділля / С.Д. Гальчак // Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі. XIX – поч. XXI ст. / С.Д. Гальчак. – Вінниця, 2011. – С. 423-755. – Бібліогр. в кінці ст. – Зі змісту: Кжижановський Станіслав Філіп Якуб. – С. 593-594.

13           65 років тому народився Петро Григорович Гордійчук (13.05.1951, с. Долиняни Мурованокуриловец. р-ну), український перекладач, журналіст (див. розширену довідку в кінці місяця). 

15           100 років тому народився Давид Іванович Герасимчук (15.05.1916, с. Великий Острожок Хмільниц. р-ну – 27.04.1978, похов. у м. Житомир), Герой Радянського Союзу. Відзначився у боях за м. Кенігсберг (нині м. Калінінград, РФ).

Література:

Овеянные славой имена: Герои Сов. Союза – уроженцы Винничины : [сборник]. – 2-е изд., переработ. и доп. – Киев : Маяк, 1989. – 310 с. – Из содерж.: Отвага и мудрость : [про бойов. шлях Д.І. Герасимчука]. – С.72-74 : портр.

Гальчак, С. Герої Поділля: Герої Рад. Союзу – уродженці Вінницької, Тернопільської та Хмельницької областей / С. Гальчак. – Київ : АДЕФ-Україна, 2010. – 232 с. – Зі змісту: Герасимчук Давид Іванович. – С. 56 : портр. 

16           60 років тому (16.05.1956) наказом Міністерства сільського господарства № 344 було утворено Тульчинський технікум ветеринарної медицини завдяки об’єднанню двох навчальних закладів. Внаслідок реорганізації у 2009 р. Тульчинський технікум ветеринарної медицини став структурним підрозділом Білоцерківського національного аграрного університету (БНАУ). За роки своєї діяльності технікум дав путівку в життя близько дев’яти тисячам випускників. Серед них – найвідоміші випускники навчального закладу: Ф. Кирилюк – віце-президент Академії суспільних наук України, доктор, професор; М. Скічко – доктор ветеринарних наук, директор Щолківського біокомбінату Московської області; В. Позур – доктор біологічних наук, заступник декана біологічного факультету Національного університету ім. Т. Шевченка; Б. Криштофорова – доктор ветеринарних наук, професор, завідувачка кафедри Кримського державного аграрного університету; В. Власенко – академік Медико-технічної академії наук України, професор, доктор біологічних наук, завідувач кафедри мікробіології Вінницького національного аграрного університету; В. Базилян – доктор біологічних наук, зав. лабораторією Одеського національного університету; Г. Щуревич – директор інституту післядипломної освіти Білоцерківського національного аграрного університету, кандидат ветеринарних наук та ін.

Література та інтернет-ресурс:

Маслова, Л. У світлі золотого ювілею : [про Тульчин. технікум ветеринар. медицини] / Л. Маслова // Тульчин. край. – 2006. – 18 січ. – С. 3.

Моркляк, М. Тульчинському ветеринарному – п’ятдесят! / М. Моркляк // Тульчин. край. – 2006. – 13 верес.

Тульчинський технікум ветеринарної медицини БНАУ [Електронний ресурс] : офіц. інформ. сайт. – Режим доступу: http://veterinary.net.ua/page/administraciya-tehnikumu  (дата звернення: 19.01.15), вільний. – Назва з екрана. 

17 (30?)              День народження Федора Григоровича Верещагіна (17(30?).05.1910, м. Миколаїв – 21.05.1996, м. Вінниця), українського режисера, народного артиста СРСР (1977), почесного громадянина м. Вінниця. У 1948-1986 рр. – головний режисер Вінницького обласного музично-драматичного театру ім. М. Садовського (нині Вінницький обласний академічний український музично-драматичний театр ім. М. Садовського). Ф.Г. Верещагін нагороджений орденами Леніна і Трудового Червоного Прапора, бойовими орденами і медалями. На фасаді театру, якому він віддав майже 40 років свого життя, встановлено меморіальну дошку. Поруч пролягає вулиця його імені.

Література:

Совко, В. Справді народний / В. Совко // Вінниц. альбом. 1999 : літ.-худож. альм. – Вінниця, 2000. – С. 355-360.

Фицайло, С. Режисер, який створив театр / С. Фицайло // Вінниц. край. – 2004. – № 1. – С. 131-137.

Кондратюк, Н. Видатний майстер сцени : [Ф. Верещагін] / Н. Кондратюк // Вінниц. альбом : літ.-худож. альм. – Вінниця, 2005. – Вип. 3. – С. 83-90.

Верещагін Федір Григорович (17.05.1910-21.05.1996) // Независим. курьер. – 2010. – 8 верес. – С. 28. 

20           90 років тому народився Мар’ян Мартинович Маловський (20.05.1926, смт Тиврів – 28.12.1993, м. Київ), український художник-графік (див. розширену довідку в кінці місяця). 

•             75 років від дня народження Валентини Володимирівни Дятчук (20.05.1941, с. Курашівці, тепер Мурованокуриловец. р-ну), мовознавця, літературознавця, перекладача, кандидата філологічних наук (1979), доцента Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого. З 1967 р. працювала в Інституті мовознавства ім. О. Потебні НАН України. Закінчила Київський педагогічний інститут (тепер Національний педагогічний університет ім. М. Драгоманова) (1970), аспірантуру (1978), захистила дисертацію (1979). З 1989 р. – викладач сучасної української мови в Київському державному інституті театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Має наукові дослідження в галузі української лексикології та лексикографії, стилістики, культури мови, мови творів українських письменників. Друкується з 1965 р. Співавтор видань багатьох словників української мови. Брала участь у підготовці і виданні «Словника української мови» в 11 томах (1970-1980). Член Спілки театральних діячів України з 1989 р.

Література:

Фразеологічний словник української мови. Кн. 1-2. / [спів-авт., співред., член редкол. В.В. Дятчук]. – Київ, 1993. – Кн. 1. – 528 с. ; Кн. 2. – 984 с.

Український тлумачний словник театральної лексики / В.В. Дятчук, Л.І. Барабан ; наук. ред. П. Мовчан ; Всеукр. т-во «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, Ін-т укр. мови НАН України. – 2-ге вид., перероб. і допов. – Київ : Просвіта, 2002. – 151 с. : іл.

Словник фразеологізмів української мови / [співавт. В.В. Дятчук] та ін. – Київ, 2003. – 788 с. ; 2-ге вид. – Київ, 2008. – 1104 с.

Великий тлумачний словник сучасної української мови / В.М. Білоножко, В.В. Дятчук [та ін.] ; Ін-т укр. мови НАН України, Ін-т мовознавства НАН України, Всеукр. т-во «Просвіта» ім. Тараса Шевченка. – Київ : Дніпро, 2009. – 1332 с.

Словник української мови / [співавт. В.В. Дятчук] та ін. – Київ, 2012. – 1320 с.

Хоменко, Б.В. Дятчук Валентина Володимирівна / Б.В. Хоменко // З-над Божої ріки : літ. біобібліогр. слов. Вінниччини / упоряд. А.М. Подолинний. – Вінниця, 2001. – С. 109-110. 

• 70 років від дня народження Олександра Георгійовича Гвелесіані (20.05.1946), голови Козятинської міської ради, почесного громадянина м. Козятин. Закінчив Козятинську СШ № 3. Працював у Козятинському вагонному депо, пройшовши шлях від простого робочого до заступника начальника з безпечної експлуатації. Заочно навчався спочатку у Вінницькому філіалі Київського політехнічного інституту, потім – у Харкові. 1990 р. Олександр Георгійович став головою Козятинського міськвиконкому. За його керівництва значно збільшився міський бюджет, було створено міський Пенсійний фонд, почалась житлово-комунальна реформа. Зусиллями міської влади та особисто Олександра Георгійовича Козятин був повністю газифікований, у місті додалося робочих місць, відновлено стадіон «Локомотив», діяльність футбольного клубу. У місті з’явився будинок культури, встановлено пам’ятник Михайлу Грушевському. За його сприяння м. Козятин у липні 2000 р. було віднесено до категорії міст обласного значення. З 2010 р. козятинці знову обрали Олександра Георгійовича Гвелесіані міським головою.

Література:

Гвелесіані, О. Олександр Гвелесіані: «Зі мною прийде команда, молодша за мене» : [інтерв’ю з новим головою м. Козятин] / О. Гвелесіані ; бесіду вела Т. Морозова // Вісн. Козятинщини. – 2010. – 11 листоп. – С. 1-5.

Казатинская история Александра Гвелесиани // РІА-Козятин. – 2010. – 7 жовт. – С. 6.

21           585 років (1431) з часу появи першої письмової згадки про Літин у Грамоті великого князя Свидригайла. З 21 травня 2001 р. у Літині щорічно відзначається День міста.

Література:

Гусєв, О.В. Історія Літина : з найдавніших часів до поч. ХХ ст. / О.В. Гусєв, С.О. Гусєв. – Вінниця : Едельвейс і К., 2004. – 90 с. : іл. – Бібліогр.

Кузьмін, М.А. Сага про Літин : до 575-річчя м. Літина : краєзнав. нариси та спогади / М. Кузьмін. – Літин, 2005. – 140 с. : фот. 

21-25      25 років тому (1991) на Вінниччині відбулося Міжнародне літературно-мистецьке свято «В сім’ї вольній, новій», приурочене до дня перепоховання Тараса Шевченка (22.05.1961). Його учасниками були письменники Ю. Мушкетик, О. Чорногуз, Б. Олійник, Г. Чубач, В. Забаштанський, майже всі вінницькі письменники, діаспорні майстри слова з Канади (Яр Славутич), Австралії (Дмитро Нитченко), США (Тетяна та Омелян Антоновичі), Болгарії (І. Висоцький), представники азербайджанської, вірменської, російської, узбецької та інших літератур. Найкращі мистецькі колективи Вінниччини озвучили масові заходи в облмуздрамтеатрі, на стадіоні, в будинках культури, бібліотеках, навчальних закладах міста та області. Проведене ще за часів радянської влади, свято акумулювало драматизм боротьби Шевченкової національної ідеї проти великодержавницької політики місцевої влади, проти фальшивого трактування виразу «В сім’ї вольній, новій» – як непорушного СРСР, що невдовзі таки розпався.

Література:

Слово Шевченка – свято душі : [про театраліз. свято хор. мистецтва «Наша пісня, наша дума не вмре, не загине», що відбулося на стадіоні «Локомотив у м. Вінниця»] // Панорама. – 1991. – 25 трав.

Шевченко на Поділлі : літ.-мистец. свято «В сім’ї вольній, новій» на Вінниччині. – Вінниця, 1992. – 71 с.

23           75 років від дня народження Анатолія Григоровича Гончара (Анат Згар) (23.05.1941, с. Селище, Літин. р-ну), журналіста, письменника, краєзнавця, члена НСЖУ, заслуженого журналіста України (2000) (див. розширену довідку в кінці місяця).

24           День народження Михайла Панасовича Стельмаха (24.05.1912, с. Дяківці, нині Літин. р-ну – 27.09.1983, м. Київ), прозаїка, поета, драматурга, громадського діяча, члена СПУ (1940), академіка АН УРСР (1978), Героя Соціалістичної Праці (1972), лауреата Шевченківської премії (за роман «Чотири броди») (1981). Щороку на батьківщині письменника проводяться літературно-мистецькі свята і дні пам’яті Михайла та Ярослава (сина) Стельмахів. Журналом «Вінницький край» засновано літературну премію імені Михайла Стельмаха.

Література:

Подолинний, А. Там, де гуси-лебеді летять : [про М. Стельмаха] / А. Подолинний // Слово і час. – 1992. – № 5. – С. 11-13.

Кобець, В. Зійдуть сніги, і правда проросте : мемуарно-публіцист. повість / В. Кобець // Собор. – 2012. – № 1. – С. 3-39 : фот.

Світ правди і краси Михайла Стельмаха : біобібліогр. покажч : до 100-річчя від дня народж. / уклад.: О.І. Кізян, Т.В. Котуз ; відп. за вип. Н.І. Морозова ; Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва. – Вінниця, 2012. – (Наші видатні земляки). 

•             70 років від дня народження Олександра Олександровича Філіна (24.05.1946, м. Вінниця), поета, письменника, члена НСЖУ (1993), відомого знавця вінницьких старожитностей. Випускник Вінницького педагогічного інституту (1968). Хист до віршування проявився у письменника з дитинства. Вірші почав писати рано – з 12 років. З того часу не полишав поетичну творчість, хоча вона не стала його професією. У 60-х рр. був близьким до літературної групи «Маркфути» (марксисти-футуристи), які самвидавським способом створили кілька журналів. Через це, як і інші, зазнав тиску офіційних кіл. З 70-х рр. ХХ ст. працював у тиврівській, крижопільській та чечельницькій райгазетах. З 1984 р. був одним з ініціаторів створення на Вінниччині громадської природоохоронної та краєзнавчої експедиції «Поділ-ля». Займається дослідженням цікавих імен у краєзнавстві, періодично друкує свої вірші та розвідки у газетах, літературних альманахах. Поетичний доробок ювіляра складається з кількох збірок ліричних віршів, поем, мініатюр, невеличких есе з історії Вінниці. У 1998 р. був співавтором унікального альбому поштових листівок з історії Вінниці кінця 19-го – початку 20-го ст. О.О. Філін відзначений преміями ім. О. Гетьмана (2003), «Золоте перо» (2004), «Журналіст року» (2006).

Література:

Філін, О. Поэма безымянная / О. Філін // Вінниц. край. – 2004. – № 1. – С. 37-39.

Його ж. Вогнища : [про обл. б-ку ім. К.А. Тімірязєва за сторінками газ. «Більшовиц. правда». 1932, 1936 рр.] / О. Філін // Подолія. – 2006. – 21 листоп. – С. 2.

Його ж. Ювілей Вінниччини: пишемо колектив. портр. : 1932-1939 рр. : [хроніка, факти, події] / О. Філін // Подолія. – 2006. – 19, 26 груд. ; Подолія. – 2007. – 30 січ. ; 13, 20 лют. ; 6, 20, 27 берез. ; 24 квіт. ; 15 трав. ; 10 лип. : фот.

Його ж. Любомудрики від кульбабки : дит. віршики / О. Філін. – Вінниця : ПРАДА АРТ, 2013. – 31 с. : кольор. іл.

Лисенко, В. Філін Олександр Олександрович / В. Лисенко // Вінниччина журналістська: журналісти нашого краю в засобах масової інформації і не тільки… / авт.-упоряд. В. Лисенко. – Вінниця, 2010. – С. 232 : фот.

29           70 років тому народився Юрій Іванович Кізімов (29.05.1946, с-ще Посьєт, Примор. край, РФ), художник-графік, член НСХУ (1989). 1973 р. закінчив відділення художнього оформлення тканин та виробів з них Московського технологічного інституту. Працює у жанрі живопису, графіки, гобелену, декоративно-прикладного мистецтва. Учасник обласних (з 1973), республіканських (1978), всесоюзних виставок (1978, 1980, 1982). Персональні виставки: м. Тульчин (2000), Національний історичний музей, м. Київ (2001), м. Вінниця (2003). Основні твори – гобелени «Місто над Бугом» (1985), «Свято врожаю» (1987), «Шаргород – земля Подільська» (1990), «Квітне земля» (1995), «Очікування» (2010), «Мамині крила» (2010). Твори митця зберігаються у Вінницькому обласному художньому музеї, Шаргородській картинній галереї, Музеї книги (м. Тульчин), у вітчизняних та зарубіжних приватних колекціях. Мешкає у Вінниці.

Література:

Рябий, М. «Навіщо думати, що світ недосконалий? Треба думати, що світ – чудовий, добрий!» : [нарис про Ю. Кізімова] / М. Рябий // Вінниччина. – 2005. – 10 груд. – С. 6 : фот. – (Спец. вип. газ. «Хочу все знати»).

Кізімов Юрій Іванович // Мистецтво Вінниччини: Вінниц. орг. НСХУ 30 років : альбом / Вінниц. орг. НСХУ. – Вінниця, 2006. – С. 36-37 : фот. – (Краса України Поділля).

Рябий, М. Таємниця народження бурштину : штрих до портр. худож. Ю. Кізімова / М. Рябий // Вінниц. край. – 2009. – № 1. – С. 76-102.

Мороз, О. «Гербарій» дум Юрія Кізімова : [у худож. салоні відбулось відкриття вист. члена НСХУ Ю. Кізімова] / О. Мороз // Вінниц. газ. – 2011. – 17 черв. – С. 10 : фот. – (Спец. вип. газ. «П’ятниця»).

31           50 років тому (31.05.1966) засновано Мазурівське СПТУ № 17 (Чернівецький р-н), 1984 р. перейменоване у Мазурівське профтехучилище № 38. Згодом, 2002 р., воно отримало статус – Мазурівський професійний аграрний ліцей Вінницької області. З 2005 р. – Державний професійно-технічний навчальний заклад «Мазурівський аграрний центр професійно-технічної освіти». За роки існування навчального закладу тут підготовлено понад 30 тисяч кваліфікованих робітників для сільського господарства. Серед колишніх випускників – успішні фермери, кращі працівники сільськогосподарської галузі регіону. 80 % механізаторів Чернівецького, Шаргородського, Томашпільського, Могилів-Подільського районів – випускники ДПТНЗ «Мазурівський аграрний центр ПТО».

Література:

Ліцей прибрався і помолодів : [про Мазурів. профес. агроліцей Чернівец. р-ну] / А. Гриневський // Сіл. вісті Вінниччини. – 2004. – 25 верес. 

Цього місяця виповнюється: 

•             115 років від дня народження Олександри Пилипівни Смолянської (травень 1901, м. Симбірськ, нині Ульяновськ, РФ – ?), лікаря-терапевта. Закінчила Одеський медичний інститут (1931). Мешкала у Вінниці з 05.07.1933 р. Працювала директором вечірнього виробничого медичного інституту. У 1934 р. стала директором новоствореного стаціонарного Він-ницького державного медичного інституту, одночасно працювала директором Вінницької клінічної лікарні ім. М.І. Пирогова. Арештована 03.10.1937 р. Звинувачена за статтею 54-12 КК УРСР та ув’язнена на 8 років виправно-трудових робіт. Покарання відбувала в Акмолінському відділенні Карагандинського виправно-трудового табору НКВС суворого режиму в с. Долинське Казахської РСР. 2 лютого 1944 р. була умовно-достроково звільнена з-під варти. Після звільнення працювала в медичних закладах Тули. Реабілітована Вінницьким облсудом 29.12.1955 р.

Література:

Давидюк, А. Доля Смолянських : [нарис] / А. Давидюк // Жертви червоного терору / А. Давидюк. – Вінниця, 2001. – С. 56-87 ; Реабілітовані історією : у 27 т. Т. Вінницька область. – Вінниця, 2006. – Кн. 1, розд. 4. – С. 652-671 : фот. 

•             30 років (травень 1986) Ямпільському музею образотворчого мистецтва, фонд якого нині нараховує понад 2 тис. предметів. Щорічно відвідує музей біля 9,5 тис. осіб.

Література:

Вінниччина музейна : довідник. – Вінниця, 2008. – 93 с. – Зі змісту: Ямпільський музей образотворчого мистецтва. – С. 51-52. 

Цієї весни виповнюється:

•             450 років з часу появи першої письмової згадки про с. Лози на місці с. Лозувата Липовецького р-ну.

Література:

Постоловська, Н. Народна етнологія й легенди про походження подільських сіл [в т.ч. с. Лозувата] / Н. Постоловська // Пульсуючі джерела. – 2009. – 16 лип. – С. 4. 

•             105 років (1911) з часу заснування народного самодіяльного театру при районному будинку культури м. Іллінці. Навесні 1911 р. передова молодь місцевої цукроварні організувала драматичний гурток, яким керували І. Саковський і О. Овдієнко. Довгий час на самодіяльній сцені працював відомий артист І.І. Садовський. Спочатку були одноактні п’єси, водевілі, згодом великі драматичні твори: «Платон Кречет», «В степах України», «Загибель ескадри», «Правда» О. Корнійчука, «Павлинка» Я. Купали та багато інших. У 1962 р. за постановку режисером І. Задорожним п’єс «Фата Моргана» та «День народження» театру присвоєно звання народного. 1971 р. – у театрі новий режисер О. Федосов. Його постановки: «Вовчиха» О. Кобилянської, «Гілея», «Таке довге-довге літо» М. Зарудного, «Іменем землі і сонця» І. Друце, «Мати-наймичка» І. Тогобочного за Т. Шевченком, «Безталанна» І. Карпенка-Карого та багато інших мали великий успіх, а колектив удостоювався високих нагород, завойовував золоті, срібні й бронзові медалі на фестивалях народних талантів. Зараз народним аматорським театром керує А.В. Глущук.

Література:

Красуляк, З. На підмостках театральної осені : [про історію і сьогодення нар. аматор. театр. колективу Іллінец. РБК] / З. Красуляк // Світлиця. – 2011. – № 4. – С. 39-41 : кольор. іл.

Вільчинська, О. Народному театру Іллінців – 100 років! / О. Вільчинська // 33-й канал. – 2012. – 4 січ. – С. 18 : фот.

«На перші гулі» : [про прем’єру вистави «На перші гулі» нар. самодіял. театру Іллінец. РБК] // Трудова слава. – 2014. – 5 черв. : кольор. фот.

Він розпочав журналістську стежину редактором районки, вніс посильну лепту в роботу престижних обласних газет і стояв біля колиски першого на Поділлі літературно-мистецького журналу. Володимир Лисенко так відгукнувся про колегу: «Петро Гордійчук все своє свідоме життя віддав журналістиці та видавничій справі. Кореспондент, репортер, публіцист, нарисовець, інтерв’юер, фейлетоніст, оглядач. А першою практичною школою для вчорашнього випускника Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка стала редакція районної газети «Маяк комунізму» …». Сам же ювіляр про себе каже дуже скромно: перекладач, журналіст і трішки поет.

Петро Григорович Гордійчук народився 13 травня 1951 р. у с. Долиняни Мурованокуриловецького району. Любов до прекрасного малому Петрусеві прищепили бабуся Дарка Василівна та перша вчителька Галина Михайлівна Яблунівська. У 16 років юнак почав віршувати, але в редакцію районки свої поезії надіслав пізніше, вже будучи студентом столичного вузу.

У 1969 р. П. Гордійчук закінчив Вінницький політехнічний технікум, у 1977-му – філологічний факультет Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка. Через кілька десятків літ із теплотою згадує він однокурсників та наставників. Серед них – викладач історичної граматики Петро Тимошенко, оригінальний чоловік, фанат своєї справи; Ілля Корнійович Кучеренко, Петро Петрович Кононенко, Вадим Ілліч Пащенко, Ніна Іванівна Тоцька, Ніна Юхимівна Жук, куратор Вікторія Володимирівна Моренець, яку студенти любовно називали мамою. Особливий слід залишив знавець класичних і сучасних мов, навіть діалектів Індії, професор Андрій Білецький, син відомого літературознавця, академіка Олександра Білецького. Керівником дипломної роботи «Стилістичні особливості новел Коцюбинського» був Віктор Коптілов, теоретик перекладу, автор книг з теорії перекладу, який тривалий час викладав у Паризькій Сорбонні.

Разом з приятелем Олександром Шокалом, нині відомим сходознавцем, есеїстом і громадським діячем, який був старостою групи, вивчав факультативом новогрецьку мову в Тетяни Чернишової, дружини Олександра Білецького. Практику проходили в грецькому поселенні Яліта, що в Донецькій області – при допомозі Дмитра Демерджі, грецького поета Донеччини, збирали грецький фольклор.

Коли випала нагода вивчати мови союзних республік по обміну студентами, Петро Гордійчук опановував киргизьку мову та літературу в Киргизькому державному університеті в м. Фрунзе (нині Бішкек). Паралельно складав екзамени й заліки у двох вузах, з головою поринув у таємничий світ киргизької літератури, аби познайомити українського читача з її найкращими представниками.

З вибором роботи після отримання диплома проблеми не виникло. Директор Чернігівського літературно-меморіального музею М.М. Коцюбинського, донька письменника Ірина Коцюбинська, попросила Віктора Коптілова, аби рекомендував їй молодого науковця, талановитого, енергійного і закоханого у творчість великого Сонцелюба. І кому б вона з часом змогла довірити святая святих – родинне гніздо. Отож, Петро Григорович поїхав з родиною до древнього Чернігова, де відразу ж отримав посаду завідувача відділу. Може, справді став би він директором музею чи відомим коцюбинськознавцем, якби доля не внесла свої корективи. Житла не було, і молода сім’я відчувала скруту. І тут виручили земляки-мурованокурилівчани: редактор районки «Маяк комунізму» Віктор Богуцький і завідувач відділу культури Никанор Дубицький запросили в газету. Там Петро Гордійчук і відточив своє перо, пройшовши шлях від кореспондента до заступника редактора. Водночас перекладав з киргизької. Як перекладач 1983 р. прийнятий до Спілки письменників. А в 1985 р. редактор газети «Комсомольське плем’я» Валентин Войтенко покликав його до Вінниці – кореспондентом відділу культури.

В обласній молодіжці Петро Гордійчук написав багато статей про цікавих людей, готував добірки початківців. Одним зі своїх «відкриттів» вважає землячку Оксану Шалак, відому нині поетесу, фольклористку, доктора наук.

Завідував кабінетом молодого автора обласної письменницької організації. З ініціативи лідера вінницьких літераторів Михайла Каменюка за підтримки міського відділу культури 1987 р. створив і очолив літоб’єднання «Берег» при центральній міській бібліотеці імені І. Бевза. Тут гуртувалася неформальна творча еліта міста. «Бережани» не лише виносили на загал свої доробки, а й виїздили на пленери художників і скульпторів, проводили творчі вечори Володимира Ломоносова, Олександра Ключева, Сергія Кокряцького, Олександра Філіна. Цікавою була вистава «Нічниці» Театру поетичного дійства «Берег» у тодішньому Органному залі обласної філармонії (нині кафедральний Преображенський собор). Добірки учасників літоб’єднання друкувалися в газеті «Комсомольське плем’я».

У 1990-1993 рр. П. Гордійчук – головний редактор газети «Гран-і» асоціації «Гран», у 1993-1994 рр. – редактор багатотиражки Вінницького технічного університету «За інженерні кадри» (нині «Імпульс»), у 1995-1997 рр. – директор Державного обласного видавництва «Вінниця». Завдяки видавництву читачі познайомилися з новими книгами Андрія Сенченка, Григорія Усача, Василя Ружила.

Разом із Миколою Барасем Петро Григорович започаткував культурно-мистецьку газету «Камертон-ікс» і з березня по вересень 1993 р. працював тут заступником головного редактора. Це видання було в часи становлення незалежності України ковтком цілющої води, бальзамом на зболені душі, тому з таким нетерпінням вінничани чекали кожного номера. В «Камертоні», як його любовно називали, друкувалися вірші без редакційних купюр, розвідки, дослідження, мистецькі новини краю.

У 1999-2003 рр. П. Гордійчук працював заступником головного редактора обласної газети «Подолія». Її творив колектив талановитих журналістів під керівництвом Володимира Климчука, якого Петро Григорович вважає редактором від Бога.

З 2003 р. стояв біля колиски обласного літературно-мистецького журналу «Вінницький край» разом із Володимиром Кузьменком, Василем Кобцем, Віктором Тимчуком, обіймав посаду головного редактора часопису до вересня 2012 р. З його легкої руки «Вінницький край» став тим магнітом, до якого потяглися письменники, художники, краєзнавці, народні майстри, творча молодь зі всієї Вінниччини, а також земляки – зі столиці та інших областей.

У 2012-2014 роках Петро Гордійчук був головою обласної письменницької організації.

Петро Гордійчук відомий як перекладач з киргизької: переклав та упорядкував низку книг киргизьких авторів. За переклад книги Асанбека Стамова «Нова рідня» у 1982 р. удостоєний обласної літературної премії ім. Миколи Трублаїні. Він – редактор книг Світлани Блонської, Тетяни Коноваленко, першого випуску альманаху «Русалка Дністровая». Член НСПУ (1983), НСЖУ (2000).

В.П. Сторожук 

Література:

На обрії – «Вінницький край» : [нове період. вид. – журн., заснов. обл. радою та облдержадмін. (голов. ред. П. Гордійчук)] // Подолія. – 2003. – 9 груд.

Гордійчук, П. «Вінницький край» – як спогад про майбутнє : [голов. ред. журн. про творчість вінниц. майстрів слова] / П. Гордійчук // Погляд. – 2007. – 1-7 січ. – С. 11 : фот.

Гордійчук Петро Григорович // Вінниччина журналістська : журналісти нашого краю в засобах масової інформації і не тільки… / авт.-упоряд. В. Лисенко. – Вінниця, 2010. – С. 57 : фот.

Блонська, С. Сьоме небо Петра Гордійчука : (до 60-річчя від дня народж.) / С. Блонська // Вінниц. газ. – 2011. – 13 трав. – С. 21. – (Спец. вип. газ. «П’ятниця»).

Сегеда, Ю. Вінницькі письменники обрали своїм лідером Петра Гордійчука / Ю. Сегеда // Вінниччина. – 2012. – 26 груд. – С. 10 : фот.

Гордійчук, П. [поезія ; корот. біогр. довідка] / П. Гордійчук // Вінниця дзвінка : антол. поезії другої половини ХХ ст. – 2013 рік / упоряд. Ю.В. Шураєв. – Вінниця, 2013. – С. 37-46 : фот.

«Жити, щоб малювати» – таке було творче кредо відомого українського художника-графіка, поляка за походженням, Мар’яна Маловського, яке пройшло через усе його життя.

Народився Мар’ян Мартинович Маловський у селянській родині на Вінниччині, у стародавньому містечку Тиврів. Дитинство і юність його минули серед чарівної поетичної природи українського Поділля, овіяного народними легендами, казками та піснями. Це, зрештою, і вплинуло на формування поглядів, уподобань і смаків майбутнього митця. Хист до малювання передався хлопцю від прапрадіда маляра, котрий прибув колись із Польщі реставрувати ікони костьолу на Поділлі, де, у містечку Тиврів, і одружився. Прізвище того було Мальовськи, за сімейними переказами, походило від польського «мальованець», тобто малювати.

Хлопець мріяв учитися малювати, тому не дивно, що кожного разу, коли в Тиврові на ярмарку з’являлися самодіяльні художники, він пильним своїм оком роздивлявся їхні чудові картини. Справжніх художників побачив у 1938 р., коли група київських митців відвідала Тиврів. У складі групи були відомі майстри пензля Борис Іванов, Михайло Гончарук, Микола Сліпченко та професор Одеського художнього інституту Данило Карпович Крайнєв. Тут вони жили і працювали два місяці. Мар’ян зі своїм товаришем Анатолієм Садовим бігали до чарівників пензля і спостерігали, як відбувалось чудодійство. Це були магічні години для майбутнього художника. Повернувшись до своєї оселі, перше, що він спробував намалювати з натури, – сплячого кота. Малюнок було виконано чорним вугликом на комині печі. Мати, коли увійшла знадвору, сказала: «Будемо мати свого маляра». То був перший натурний малюнок. З вибором професії в юнака проблеми не було – знав, що буде художником.

Тільки закінчив сім класів, як почалась війна. Підліток чим міг допомагав групі підпільників. Коли звільнили Тиврів, на початку сорок четвертого року, пішов до військкомату, хоча й не досяг призовного віку. Військком дивлячись на юнака і на його радість промовив: «Міцний хлопчина! Буде з нього кулеметник». Отак з кулеметом і дійшов до столиці Польщі, а потім – до Берліна. За участь у різних операціях мав нагороди. Із олівцем та блокнотом не розлучався, між боями робив замальовки своїх бойових побратимів, реалістичних військових епізодів. Чимало блокнотів зберігаються і донині в Тиврівському музеї та в сімейному архіві (дружина художника – агрохімік і скульптор Роксолана Кардиналовська, син – Роман Мар’янович Маловський, український журналіст, громадський діяч, літературний редактор газети «День», голова Польського національно-культурного товариства «Згода» Федерації організацій польських).

У берлінських боях художник отримав контузію, яка нагадувала про себе до кінця його життя.

Після демобілізації Мар’ян Мартинович працює головним художником Вінницького обласного Палацу піонерів. Та мрія здобути професійну освіту не полишає його, і Маловський вступає до Одеського художнього училища, де навчався у професорів М. Мучника та В. Токарєва. Тут доводилося робити багато замальовок з натури, починаючи зі своїх друзів-студентів і закінчуючи краєвидами та окремими епізодами з життя. Наш земляк влаштовує кілька персональних виставок. Приходить перший успіх – його разом з кількома студентами нагороджують путівками до Москви у Третьяковську картинну галерею. Тут відбулось незабутнє знайомство з шедеврами творів провідних художників світу. Закінчивши училище, Мар’ян Маловський вступає до Київського художнього інституту (нині — Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури), який закінчив у 1959 р. У художньому інституті він вчився в майстерні відомого графіка, професора Іларіона Плещинського. Учитель, високоінтелігентна та енциклопедично ерудована людина, прищепив юнакові любов до прекрасного та дав досконалу художню освіту. Училище та інститут Маловський закінчив з червоними дипломами. Тому не дивно, що отримав призначення на посаду художника в Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР, котрий очолював М.Т. Рильський, з яким пощастило працювати протягом трьох років.

Працював Маловський у галузі портрета, станкової та книжкової графіки, акварельного та масляного живопису. Художник виявив себе як вдумливий, цікавий ілюстратор і графік української класики – творів Т. Шевченка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, Г. Тютюнника, І. Франка та інших письменників. Для ілюстрацій художник використовував різні графічні техніки – акварель, перо, ліногравюру тощо.

Кожен твір у Маловського мав свою історію. Мар’ян Мартинович гордився, що йому пощастило в житті, на полотні чи білому аркуші паперу, навічно зафіксувати портрети відомих постатей України. Серед них – маршал Р. Малиновський, академік М. Калинович, поети М. Рильський та П. Тичина, письменник П. Панч, композитор Л. Ревуцький, кіномитець О. Довженко, кобзарі Є. Адамцевич та Є. Мовчан, дружина художника, скульптор Роксолана Кардиналовська, з якою він прожив усе життя, та інших. Коли митець хотів створити якийсь твір, то обмірковував це не один день, зважував найменші дрібниці. Так було і з втіленням образів поета-академіка М. Рильського та кіномитця О. Довженка.

Потрібно сказати, що довженкіана стала однією із провідних тем у творчості Мар’яна Маловського. Так, закінчуючи інститут, він обрав її темою дипломної роботи.

«На одній престижній виставці, у Києві на початку 50-х, – зазначав художник, – мені пощастило побачити великого митця, слухати його розповідь та критичні зауваження. Весь час з обличчя Олександра Петровича не сходила усмішка. Вона говорила сама за себе, діяла магічно на присутніх. І тоді я вирішив, що цей образ обов’язково перенесу колись на аркуш паперу».

Наш земляк активно ілюстрував твори Довженка, збирав архівні матеріали про його життя і творчість. Він сходив тисячі кілометрів по тих місцях, де створювався музей-заповідник О.П. Довженка, побував і в батьківській садибі. Для місцевого музею подарував створений портрет митця з його пророчими словами «Краса – персонаж історії». А на честь 80-річчя режисера влаштував персональну виставку в Республіканському будинку літераторів, на якій було представлено близько 80 оригінальних робіт. Юлія Солнцева, дружина О. Довженка, відвідуючи музей, у книзі відгуків написала: «Нікому, хто працював над образом Олександра Петровича Довженка, не вдалося створити справжнього образу. Дуже вдячна Мар’яну Мартиновичу, що він зумів передати той порив, усмішку та образність мого чоловіка».

Особливе місце у творчості художника посідають роботи з воєнної тематики. У серії станкових творів художник виразив свій біль і протест проти нещасть, розрухи й горя, що несе людям жорстока війна. «Полум’яне літо 41-го» (1965), «Контратака» (1974), «Повоєнна весна» (1975), «На згарищі рідної оселі» (1980), «Тарасова гора», «Дума Тараса. Останній приїзд на Україну» (обидві – 1989), «А завтра знову бій» (автопортрет, 1990), «Запалала Україна» (1991), «Журавлі відлітають» (1993).

Цікаву сторінку творчої біографії художника-графіка становлять його книжкові знаки – екслібриси, тобто малюнки, які власник книги наклеює на титульну сторінку, тим самим передаючи свій внутрішній світ, своє сприйняття твору. Дуже цінний такий екслібрис Маловський створив для книгозбірні поета М. Рильського, коли працював з ним пліч-о-пліч. Він зміг у маленькому графічному зображенні розкрити величезне коло інтересів поета, за що отримав високу оцінку та схвалення від самого літератора.

За своє творче життя Мар’ян Маловський здійснив численні подорожі Україною у складі етнографічних експедицій Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського. Шляхи пролягли на Полтавщину, Запоріжжя, Крим,Тернопіль тощо. Та ніколи художник не забував Поділля – Кам’янець-Подільський, Меджибіж, Вінницю, Тиврів. Під час цих подорожей митець виконав багато високомайстерних та цінних робіт. Серед них – замальовки об’єктів архітектури міст і сіл, інтер’єрів хат, обрядових натюрмортів, предметів побуту. А головне – образи людей: портрети землеробів, лісорубів, народних умільців, кобзарів з усіх куточків країни («Деснянська весняна повінь» (1963), «Збирачка гуцульського фольклору Фрозина Гулей» (1963), «Десь на Поділлі» (1972), «Володимир Перепелюк – кобзар з Вінниччини» (1978), «Різьбяр з с. Яворова Юрко Корпанюк» (1964), «Подвір’я вдови» (1960, із серії «Хати, що вмирають») тощо.

Однією з найяскравіших граней творчості Маловського є його акварельні пейзажі. У них відобразилася глибока любов художника до рідного краю. Він тонко відчуває стан природи й майстерно передає його у своїх настроєвих поетичних композиціях: «Звечоріло» (1975), «Карпатські стежки» (1978), «Сонячний день» (1979), Пуща-Водиця» (1979), «Лелеки Придесення» 1986) тощо. Картини майстра основані на сюжетах, що привабили його самого людяністю й красою звучання.

Мар’ян Маловський пішов із життя наприкінці 1993 р. у Києві, встигнувши побачити перші кроки незалежної України. Прослідковуючи творчу спадщину, котру залишив наш талановитий земляк, бачиш той неоціненний скарб, який говорить про оригінальність підходу до розкриття тем. Він працював до останнього подиху. Вже майже перед смертю художник із сумом мовив, що не втілив багато задуманого. Все це свідчить про те, що він був митець від Бога, котрий творив не заради слави, а для людей, нащадків. Його мистецький доробок, багатогранний і змістовний, прекрасний і сумний, лагідний і мужній, довго житиме серед людей і для людей. І земляки-тиврівчани гордяться, що саме на берегах Південного Бугу започаткував свою творчу палітру Мар’ян Маловський.

Нині в Тиврівському ліцеї-інтернаті діє кімната-музей художника, створена його товаришем, заслуженим журналістом України, фотохудожником, краєзнавцем, нашим земляком Володимиром Очеретним, в експозиції якої представлені близько 800 робіт. Галерея портретів талановитих людей, створена душею і серцем, яка розмістилась у музеї художника в рідному Тиврові, надзвичайна. Тут – Олесь Гончар, Григорій Тютюнник, Максим Рильський, Дмитро Гнатюк, Оноре де Бальзак, Іван Гонта, Родіон Малиновський, Михайло Калинович та багато інших видатних особистостей. У музеї представлена експозиція портретів земляків, написана олійними фарбами: Олена Сорока-Шаповал, Леонід Фурманюк, Парасковія Ковтонюк, подільський поет Кесар Андрійчук. Художник знав і любив історію рідного краю. Замальовки пам’ятників архітектури, зразків народного одягу, речі побуту, представлені в музеї у величезній кількості. Митець зробив твори на століття. Коли до музею приїздив відомий академік Є. Товстуха, він залишив у книзі відгуків запис: «Відвідали кімнату-музей видатного художника Мар’яна Маловського. Тиврів і Україна можуть пишатися таким майстром».

Мар’ян Мартинович Маловський увійшов до Мистецького Олімпу Золотої книги нації України 2011 року.

Н.А. Войтюк 

Література

Кардиналовська, Р. Маловський Мар’ян Мартинович // Мистецтво України : біогр. довідник / упоряд.: А.В. Кудрицький, М.Г. Лабінський ; за ред. А.В. Кудрицького. – Київ, 1997. – С. 392.

Очеретний, В. Жити, щоб малювати життя : [про творчість худож. М. Маловського] / В. Очеретний // Вінниц. газ. – 2004. – 1 січ. – С. 7 ; Маяк. – 2011. – 20 трав.

Шраменко, Н. Майстер і патріот : [М. Маловський] / Н. Шраменко // День. – 2015. – 21 січ. – С. 11.

Маловський_Мар’ян_Мартинович [Електронний ресурс] // Вікіпедія : вільна енциклопедія. – Режим доступу: uk.wikipedia.org/wiki/Маловський_Мар’ян_Мартинович (дата звернення: 13..07.15), вільний. – Назва з екрана.

На схилі довгого земного шляху уродженка Одеси Анна Ахматова, переживши дві світові війни, кілька революцій, голодоморів, репресій, без пафосу підсумовувала свою біографію: «Я була свідком подій, яким не було рівнозначних». Її молодший сучасник Анатолій Гончар, як й усі ми, був свідком не менш карколомних подій нашої історії на зламі тисячоліть, проте став її скрупульозним літописцем.

Народившись на Літинщині біля річки Згар, Анатолій Гончар рано відчув покликання до письменства і, здавалося, був приречений стати хронікером колгоспного ладу в районних газетах цукрового Донбасу – Вінниччини. Але йому судилося інше.

Строкова служба в армії і згодом тривала офіцерська кар’єра відкрили йому неоглядні географічні обрії і глибини людських душ, а доля завжди кидала його в епіцентри найцікавіших подій сучасної історії. Він був свідком введення радянських військ у непокірну Чехословаччину в 1968-му, ядерних випробувань на заполярному архіпелазі Нова Земля, передреформаторських зрушень у соціалістичній Польщі та у ще роз’єднаній Німеччині, розгортання радянської армади в Афганістані. І завжди писав, незважаючи на те, командирську чи журналістську посаду він тоді обіймав. Тисячі підготовлених і надрукованих матеріалів різних жанрів – статті, нариси, новели, оповідання, есеї, репортажі, інтерв’ю, інформаційні замітки та щоденникові нотатки; кілометри рядків, стоси газет з багатотисячним накладом.

Він став переможцем багатьох літературних конкурсів, а його оповідання «Хліб» у 1984 р. здобуло приз Спілки письменників СРСР та всесоюзного щотижневика «Неделя». І дописався Анатолій Гончар, він же – Анатолій Згар, до звання «Заслужений журналіст України».

Позаду армійська служба, тривалі творчі відрядження протяжністю у десятки тисяч кілометрів. Анатолій Григорович давно повернувся на рідне Поділля. До скону вірний журналістиці, він пише і друкується в центральній і регіональній пресі. Його матеріали вже понад півстоліття з’являються друком на Вінниччині. Але зажив собі слави він не цим.

Анатолій Гончар зібрав, упорядкував, а фактично першим написав і видав в Україні книгу «Чорний тюльпан» з біографіями і нарисами про 168 земляків-подолян, загиблих у 90-ті на неоголошеній війні в Афганістані. Згодом вийшли друком ще шість його публіцистичних книг про «афганців» Вінниччини, у т. ч. том спогадів «У складі Обмеженого контингенту» з двома документальними повістями про свій Афган. Майже два десятиліття він був головою Вінницької організації Спілки ветеранів Афганістану, копіткою своєю працею допомагав родинам загиблих, а також живим, був серед ініціаторів встановлення у 1995 р. в Центральному міському парку пам’ятника побратимам (скульптор Ю. Козерацький), створення у місті над Бугом Музею воїнів-інтернаціоналістів.

Афганська тема так чи інакше присутня майже в усіх книгах Анатолія Гончара. А їх він написав вже понад два десятки, кожна – змістовний фоліант обсягом майже півтисячі сторінок. У його доробку краєзнавча розвідка про свій родовід «Коріння, або Ми – діти України», відзначена Подільською літературно-мистецькою премією «Кришталева вишня», а також хроніки сьогодення «На зламі епох» і «В полоні криз». Кожна в чотирьох (!) томах з багатим фактажем, роздумами про гірке минуле і сподіваннями на краще майбутнє. А ще є книга художньо-публіцистичних оповідань і нарисів, автобіографія…

Дехто закидає Анатолію Григоровичу, що його писання надто егоцентричні, у них світ обертається навколо автора. Таке є. Так воно має бути! Публіцист Анатолій Гончар, як молюск, пропускає крізь себе воду, вирощуючи свої перлини. І ще є тому пояснення: він, як справжній журналіст, офіцер, людина честі, говорячи вагоме «Я», бере на себе відповідальність за кожне сказане слово, достовірність усякої події, свідком і учасником якої він був.

Такий висновок я зробив, спільно пропрацювавши з Анатолієм Григоровичем в газеті Військово-Повітряних сил «Крила України». Тоді з’ясувалося, що він був командиром армійського агітаційного загону і вводив його в Афганістан, а я, молодий офіцер-перекладач східних мов, через дев’ять років повертався з агітзагоном на батьківщину, про що мій старший товариш не забарився згадати у черговій своїй книзі.

У моторного і життєрадісного Анатолія Гончара на виході кілька нових книг і безліч творчих планів, тому що наше життя не дає нам розслабитись. І у цього бурхливого життя є свій літописець, наш сучасник – Анатолій Гончар.

А.В. Стебелєв 

Література:

Сегеда, Ю. Шістнадцята книга полковника Гончара вийшла друком до 50-річчя його творчої журналістської діяльності : [про презентацію кн. «Коріння, або Ми – діти України», яка відбулася у Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва] / Ю. Сегеда // Вінниччина. – 2011. – 1 черв. – С. 11 : фот.

Сегеда, Ю. Ювілейна книга полковника Гончара : [«Мій 70-й травень»] / Ю. Сегеда // Вінниччина. – 2012. – 12 груд. – С. 9.

Паламарчук, В. Перший почесний громадянин – журналіст / В. Паламарчук // Вінниччина. – 2013. – 20 листоп. – С. 12.

Іванович, Ю. Афганський літопис Анатолія Гончара : [про нову кн. «В составе ограниченого контингента», присвяч. загиблим та живим учасникам бойових дій в Афганістані] / Ю. Іванович // Вінниц. газ. – 2014. – 1 січ. – С. 7. 

Літо буяє, гуляє вітер,

Легкий, привітний, до болю рідний.

То щось шепоче він, то враз співає…

Зелень пахуча дощу жадає.

Дощ не бариться – він поспішає

Всіх напоїти щиро й задаром

З пахощів літніх духмяним узваром.

Л. Вигрівач

1            85 років тому народилася Марія Федорівна Гавриш (01.06.1931, м. Вінниця – 10.11.2001, м. Київ), спортсменка (плавання). Чемпіонка СРСР 1946, 1951, 1952 рр. Учасниця ХV Олімпійських ігор (Гельсінкі, 1952). Одинадцять років виступала у складі збірної СРСР. 14 разів перевищувала рекорди СРСР. Багаторазова чемпіонка та рекордсменка України. Переможниця багатьох міжнародних змагань. Майстер спорту. Виступала за спортивне товариство «Динамо».

Література:

Лозовський, І.Р. Олімпійці та зірки спорту Вінниччини: історія, факти, люди : зб. нарисів : у 2 т. Т. 1, кн. 1-2 / І.Р. Лозовський. – Вінниця : Логос, 2001. – 816 с. – Зі змісту: Гавриш Марія Федорівна. – С. 98-103.

Його ж. Мрія збулася : [про М.Ф. Гавриш] / І.Р. Лозовський // Спортивні таланти Поділля (історія, факти, люди) : зб. нарисів / І.Р. Лозовський. – Вінниця, 2002. – Т. 2. – С. 26-28 : портр.

Його ж. Щастя та негаразди першої учасниці Олімпійських ігор з Вінниччини Марії Гавриш / І.Р. Лозовський // Панорама. – 2004. – 16 черв. : фот. 

2            90 років від дня народження Віталія Гнатовича Западнюка (02.06.1926, с. Тростянчик Тростянец. р-ну – 20.07.1998, м. Київ, похов. у рід. селі), фармаколога, публіциста, доктора медичних наук (1967), професора (1972). Учасник Другої світової війни. Закінчив Львівський медичний інститут (1950), де й працював до 1963 р. Відтоді – до 1992 р. керував лабораторією геріатричної фармакології, був провідним науковим спеціалістом Інституту геронтології АМНУ (Київ) (1992-1998). Досліджував вікові особливості дії ліків. Розробив цілу низку геріатричних препаратів для уповільнення процесів старіння. Автор публікацій про видатних земляків, зокрема Д. Заболотного «Царить в законі розбійня: невідомі сторінки з життя академіка Данила Заболотного» (Київ, 1999, № 3-4).

Література:

Андріанова, Л.Ф. Западнюк Віталій Гнатович / Л.Ф. Андріанова // Енциклопедія сучас. України (ЕСУ). – Київ, 2010. – Т. 10 : З-Зор. – С. 225 : фот.

Западнюк, А. Він любив людей і рідний край : [про укр. вченого В.Г. Западнюка, уродж. с. Тростянчик Тростянец. р-ну] / А. Западнюк // Тростянец. вісті. – 2005. – 20 лип. 

5            70 років тому народився Борис Володимирович Михайловський (05.06.1946, м. Ямпіль), педагог, відмінник освіти УРСР (1987), заслужений працівник народної освіти України (1992). По закінченні Чернівецького державного університету (1970) працював у школах Ямполя і Ямпільського району. Був на комсомольській і партійній роботі. Завідував відділом освіти Ямпільського райвиконкому, очолював відділ освіти райдержадміністрації (1984-2000). За його керівництва у 1986 р. відкрито дві лабораторії професійної орієнтації школярів (с. Дзигівка, м. Ямпіль), а в 1988 р. – психологічну службу при районному методичному кабінеті. Загалом за роки діяльності Б.В. Михайловського відкрито 5 нових шкіл. Згодом він завідував кабінетом школознавства Вінницького обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників (2001-2002), працював начальником управління освіти і науки Вінницької облдержадміністрації (2002-2006). З 2006 р. – заступник директора Вінницького будівельного технікуму. Неодноразово нагороджувався грамотами Міністерства освіти і науки України та обласної державної адміністрації.

Інтернет-ресурс:

Михайловський Борис Володимирович [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://kps-ua.net/2010/vinnicka/mihajlovskij-boris-volodimirovich (дата звернення: 19.07.15), вільний. – Назва з екрана. 

6            75 років від дня народження Анатолія Миколайовича Овчарука (06.06.1941, с. Березівка Бершад. р-ну), ученого в галузі металургії, доктора технічних наук (1997), професора (1998), академіка ВШ АНУ (2006). Закінчив Дніпропетровський металургійний інститут (1968). Автор понад 220 наукових праць. Лауреат Державних премій України у галузі науки і техніки (1988, 1998), премії ім. Ярослава Мудрого (2006). Постійно підтримує зв’язки із земляками.

Література:

Маніленко, П. Подарунок професора : [півмільйона на церкву у с. Березівка Бершад. р-ну пожертвував землякам проф. А. Овчарук] / П. Маніленко // Вінниц. газ. – 2008. – 8 серп. – С. 8. – (Спец. вип. газ. «П’ятниця»).

Маніленко, П.В. Сіль землі. Академік з Березівки : [про А.М. Овчарука] / П.В. Маніленко // Добридень, Березівко! : історико-краєзнав. нарис / П.В. Маніленко. – Вінниця, 2011. – С. 30-39 : портр.

Овчарук, А. Життя нашого покоління : (зі спогадів-роздумів) / А. Овчарук // Добридень, Березівко! : історико-краєзнав. нарис / П.В. Маніленко. – Вінниця, 2011. – С. 40-46 : іл. 

7            130 років тому народився Костянтин Віталійович Широцький (Шероцький) (псевдонім К. Ладиженко) (07.06(26.05).1886, с. Вільшанка-Бершадська Ольгопіл. повіту, нині Крижопіл. р-ну – 13.09.1919, с. Білоусівка Тульчин. р-ну), український мистецтвознавець, етнограф, фольклорист, краєзнавець, професор (з 1917 р.) (див. розширену довідку в кінці місяця).  

•             90 років тому народився Анатолій Дмитрович Базилевич (07.06.1926, м. Жмеринка – 30.06.2005, м. Київ), український художник-графік, заслужений діяч мистецтв УРСР (1969), народний художник України (1993), член СХУ (1956). Працював у царині книжкової та станкової графіки. По закінченні Харківського художнього інституту (1953) проживав у Києві, співпрацював із видавництвами «Молодь», «Веселка», «Дніпро», «Мистецтво», «Радянський письменник», «Радянська школа» (Київ), «Прапор» (Харків), з редакцією діафільмів «Укркінохроніки». Від 1956 р. брав участь у всесоюзних, республіканських і міжнародних виставках. Мав персональні виставки (Київ; 1961, 1996). Автор ілюстрацій до багатьох творів Т. Шевченка, малюнків для кількох поштових листівок з українськими народними піснями на слова Тараса Шевченка. Брав участь в ілюструванні ювілейного видання «Кобзаря» (Київ, 1964). Оформив видання «Малий Кобзар» (Київ, 1969). Відомий також ілюстраціями до видань творів Марка Вовчка, Степана Руданського, Михайла Стельмаха. Він став першим лауреатом гуманітарної премії «Визнання» в номінації «Образотворче та декоративно-прикладне мистецтво».

Література:

Перевальський, В. Істинно народний : слово про Анатолія Базилевича / В. Перевальський // Образотворче мистецтво. – 2005. – № 4. – С. 38-45.

Югов, В. Неперевершений ілюстратор безсмертних книг : [нотатки про творчість худож. А. Базилевича] / В. Югов // Голос України. – 2006. – 9 груд. – С. 12-13 : фот.

Сом, М. Його [А. Базилевича] називали співавтором Котляревського / М. Сом // Літ. Україна. – 2011. – 23 черв. – С. 15-16.

Антонюк, О. Базилевич Анатолій Дмитрович / О. Антонюк // Без минулого немає майбутнього : із історії м. Жмеринка / О. Антонюк. – Вінниця, 2013. – С. 231-232 : фот. 

9            90 років від дня народження Олександра Григоровича Назаренка (09.06.1926, с. Війтівці Липовец. р-ну – 18.03.2015, м. Вінниця), живописця, заслуженого художника України (2009). Закінчив московську та вінницьку художні студії. Працював у галузі станкового живопису. Був учасником обласних, республіканських та міжнародних виставок. Основні твори: «Подолянка» (1971), «Медсестра Л. Ліпко» (1972), «Роки навчання Г. Сковороди» (1972), «До рідного дому» (1975), «Інспектор Яросіченко» (1977), «У шпиталі» (1985), «Осінній ранок» (2008), «Центральний парк у м. Вінниця» (2009).

Література:

Олександр Григорович Назаренко // Мистецтво Вінниччини : альбом / Вінниц. орг. НСХУ. – Вінниця, 2006. – С. 52-53 : іл. – (Краса України Поділля)

Назаренко Олександр Григорович // Вінницький вернісаж : альбом : вист. тв. митців Вінниччини… / Вінниц. орг. НСХУ. – Вінниця, 2010. – С. 62. – (Краса України Поділля). 

10           115 років тому народився Гнат Трохимович Танцюра (10.06.1901, с. Зятківці, нині Гайсин. р-ну – 12.11.1962, м. Гайсин), фольклорист, етнограф, педагог, краєзнавець Поділ-ля. Закінчив Зятковецьку семилітню трудову школу, педагогічні курси в м. Гайсин, заочно Вінницький інститут соціального виховання (1933). Викладав українську мову та літературу в школах сіл Клебань Тульчинського району, Зятківці Гайсинського району та м. Гайсин. Понад 40 років свого життя присвятив науковій діяльності. Він записав, упорядкував за темами близько п’яти тисяч пісень, 929 казок, легенд та анекдотів, 1536 прислів’їв та приказок, 615 загадок, 144 танці, сотні замовлянь, голосінь, повір’їв, рецептів народної медицини, народних прикмет, понад 200 записів дитячого фольклору. Створив монографію «Весілля в селі Зятківцях» (800 пісень, 144 танці) і двотомну працю «Історія села Зятківці». Увесь його творчий доробок зберігається в окремому фонді Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії Академії Наук України і чекає подальшого дослідження. Найбільш плідною була 12-річна праця вченого з народною співачкою Я.М. Сивак (Явдоха Зуїха). У Гайсинському районі щорічно проводиться обласне свято фольклору ім. Г. Танцюри, з 2001 р. кожні 5 років у червні – Всеукраїнський фестиваль-конкурс автентичних колективів на приз Г. Танцюри. 10 березня 1990 р. у м. Гайсин було урочисто відкрито його музей-садибу.

Література:

Танцюра, Г.Т. Весілля в селі Зятківцях : монографія / Г.Т. Танцюра ; упоряд.: Л.О. Єфремова, М.К. Дмитренко. – Київ : Ред. часопису «Народознавство», 1998. – 404 с. – (Б-чка часопису «Народознавство»).

Його ж. Записки збирача фольклору / Г.Т. Танцюра. – Вінниця : Вінниця, 2001. – 100 с.

Його ж. Зятківці : історико-соціол. нариси / Г.Т. Танцюра. – Київ : Віпол, 2007. – 536 с. : іл.

Дмитренко, М.К. Гнат Танцюра : до 100-річчя від дня народж. / М.К. Дмитренко. – Київ ; Вінниця : Охорона праці, 2001. – 48 с.

Сентемон, Н. Барвисте свято юних голосів, так можна назвати традиційне обласне свято фольклору ім. Г. Танцюри, яке відбулося 8 черв. 2013 р. в с. Зятківці Гайсин. р-ну / Н. Сентемон // Світлиця. – 2013. – № 2. – С. 10-13 : кольор. фот.

•             85 років тому народився Степан Михайлович Литвин (10.06.1931, с. Головчинці, тепер Кармалюкове Жмерин. р-ну), український поет, перекладач, видавець, журналіст. Навчався в Чернятинському плодоягідному технікумі (Жмеринський р-н) та Бердянському технікумі виноградарства й виноробства. Закінчив філологічний факультет Київського університету ім. Т. Шевченка (1954). Перші вірші опублікував 1950 р. в газеті «Вінницька правда». Працював учителем, журналістом на Донбасі, в Криму. Як редактор столичних видавництв «Дніпро» та «Радянський письменник» підготував до друку близько 200 книг вітчизняних і зарубіжних авторів. З січня 1984 р. завідував відділом у редакції газети «Літературна Україна». Мотиви творчості С.М. Литвина – історичне минуле українського народу, краса природи, інтимна лірика, спадкоємність поколінь, які відображені у цілій низці його поетичних збірок, що вийшли друком в Україні. Працює також у галузі поетичного перекладу. Перекладав твори білоруських, болгарських, грузинських, російських поетів. Лауреат літературної премії ім. В. Сосюри (1997). Член СПУ (1959). Член СЖУ (1972).

Література:

Подолинний, А. Високоліття Степана Литвина : [75-річчя від дня народж.] / А. Подолинний // Вінниччина. – 2006. – 9 черв. – С. 5.

Подолинний, А.М. «Рідне Поділля совість мою виміря!» : [про творчість С.М. Литвина] / А.М. Подолинний // Жити Україною : ст., рец., есе / А.М. Подолинний. – Вінниця, 2007. – С. 209-213. 

11           80 років від дня народження Олексія Івановича Порошенка (11.06.1936, с. Саф’яни Ізмаїл. р-ну Одес. обл.), українського господарника, політичного діяча, новатора сільськогосподарського виробництва, заслуженого працівника сільського господарства України (2001), Героя України (2009). Фах інженера-механіка механізації трудомістких процесів у сільському господарстві здобув у Львівському сільськогосподарському інституті. По завершенні навчання працював інженером Держтехнагляду у м. Болград Одеської області. З 1962 р. – головний інженер Болградського районного об’єднання «Сільгосптехніка». У Болграді народився його другий син Петро – майбутній Президент України. 1974 р. Олексій Іванович переїхав до м. Бендери Молдавської РСР, де працював протягом 1974-1983 рр. на Бендерському дослідницькому експериментально-ремонтному заводі. З 1983 р. у Тирасполі очолив спеціалізовану пересувну механізовану колону (СПМК-7) тресту «Молдсільгоспмонтаж». 1992 р., після здобуття незалежності України і у зв’язку з війною у Придністров’ї, емігрував до Києва. Того ж року став заступником генерального директора АТ «Біржовий дім «Україна», 1993 р. – заступником генерального директора ЗАТ «Український промислово-інвестиційний концерн». У 1998 р. Олексій Порошенко став гендиректором концерну Укрпромінвест. Депутат Вінницької обласної ради (2006-2010). Член постійної комісії з питань агропромислового комплексу. За визначні особисті заслуги перед Українською державою у розвитку агропромислового комплексу, запровадження сучасних технологій вирощування сільськогосподарських культур у 2009 р. отримав звання Герой України. Має багато інших урядових нагород.

Література та інтернет-ресурс:

Дробчак, Г. Переконлива арифметика : [про роботу концерну «Укрпромінвест», що орендує на Вінниччині понад 70 тис. га орних земель, розповідає його дир. О. Порошенко] / Г. Дробчак // Сіл. вісті. – 2006. – 9 черв. – С. 1, 5 : фот.

Олексій Порошенко б’є рекорди! : [про роботу підприємств компанії «Укрпромінвест»: ЗАТ ПК «Поділля», ДП «Новофастівське» і ПК «Зоря Поділля»] / підгот. О. Кобильченко // Вінниччина. – 2007. – 20 лип. – С. 2.

Кривоніс, О. Многая літа, Олексію Івановичу : [до 75-річчя Героя України, ген. дир. концерну «Укрпромінвест», деп. обл. ради О.І. Порошенка] / О. Кривоніс // Вінниччина. – 2011. – 22 черв. – С. 2 : фот.

Годун, С. Перший мільйон – від Порошенка : [запущено в дію і отримано перший млн цукру на Городків. цукр. з-ді] / С. Годун // 33-й канал. – 2012. – 19 верес. – С. 18 : фот.

Покровитель культури 2012 року : [від Томашпіл. р-ну – О.І. Порошенко] // Томашпіл. вісн. – 2013. – 11 січ.

Завальний, М. Як на довгій ниві... : [про О.І. Порошенка] / М. Завальний // Собор. – 2014. – № 2. – С. 10 : фот.

Порошенко Олексій Іванович [Електронний ресурс] // Вікіпедія : вільна енциклопедія. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Порошенко_Олексій_Іванович (дата звернення: 30.03.15), вільний. – Назва з екрана. 

12           65 років тому народився Юрій Іванович Костенко (12.06.1951, с. Нова Ободівка, нині Тростянец. р-ну), український політичний діяч, кандидат технічних наук (1986). По закінченні Запорізького машинобудівного інституту (1973) працював на різних посадах в Інституті електрозварювання ім. Є.О. Патона НАНУ, захистив кандидатську дисертацію «Плазмова обробка металів» (1986). Народний депутат України (1990-1994, 1994-1995, 1998-2002, 2002-2006, 2007-2012). 1992-1995 рр. – міністр охорони навколишнього природного середовища України; 1995-1998 рр. – міністр охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України. Один із засновників Народного Руху України (за перебудову) (з 1989). Протягом 1998-1999 рр. був заступником голови НРУ, а в 1999-2003 рр. – головою Українського Народного Руху. 2003-2013 – голова Української народної партії. Член Всесвітньої академії мистецтв і науки. Майстер спорту з альпінізму. Автор понад 35 наукових робіт.

Література та інтернет-ресурс:

Горбань, С.М. Костенко Юрій Іванович / С.М. Горбань // Енциклопедія сучас. України (ЕСУ). – Київ, 2014. – Т. 14 : Кол-Кос. – С. 708 : фот.

Костенко Юрій Іванович [Електронний ресурс] // Вікіпедія : вільна енциклопедія. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Костенко_Юрій_Іванович   (дата звернення: 25.03.15), вільний. – Назва з екрана. 

15           80 років тому народився Петро Юхимович Бенделіков (15.06.1936, Могилів. обл., Білорусь – 23.11.2014, м. Вінниця), партійний і державний діяч. Закінчив Київський політехнічний інститут. З 1958 р. проживав на Вінниччині. Працював спочатку в системі профтехосвіти, згодом став директором профтехучилища. Був заступником голови Ленінського та головою Замостянського райвиконкомів м. Вінниця. Очолював Замостянський райком партії, обласне управління профтехосвіти, працював уповноваженим у справах релігій при облвиконкомі. Петра Юхимовича неодноразово обирали депутатом Вінницької міської та Вінницької обласної рад.

Література:

Бенделіков Петро Юхимович (1931-2014) // Вінниц. газ. – 2014. – 28 листоп. – С. 3.

16           110 років від дня народження Федора Семеновича Танасієнка (16.06.1906, с. Джулинка Бершад. р-ну – 1995), фахівця в ефірноолійній галузі СРСР, кандидата технічних наук. Автор 4 винаходів (створив безперервно діючі апарати для переробки зернових та квітковотрав’янистої сировини). Мав 10 патентів. Опублікував 121 науково-дослідну роботу, в т.ч. 5 книг. Його монографія «Ефірні олії, їх зміст і склад у рослинах» і сьогодні незамінний посібник для студентів, наукових працівників, інженерів і біохіміків. Керував лабораторією технології у Всесоюзному науково-дослідному інституті олійних і ефірних культур. Нагороджений орденом «Знак Пошани», кількома медалями. До останніх днів свого життя цікавився життям Джулинки, Бершадщини.

Література:

Маніленко, П. Джулинка всміхається століттям : історико-краєзнав. нарис / П. Маніленко. – Вінниця : Вінниц. газ., 2009. – 367с. – Зі змісту: Троянда, лаванда, шавлія… : [про Ф.С. Танасієнка]. – С. 125-128. 

19           135 років тому народився Володимир Павлович Островський (19.06.1881, с. Рейонка Грубешів. повіту на Холмщині – 07.04.1950, м. Станіслав, тепер Івано-Франківськ), український письменник, педагог, журналіст, видавець, громадський діяч. У 1917-1919 рр. учителював у Вінниці. Тут під час Української революції (1917-1920 рр.) активно сприяв розвою національної освіти, науки, культури. Організував літературний і театральний гуртки, заклав перший в Україні шкільний кооператив. Створював лікнепи, викладав у приватній гімназії для дорослих, писав і видавав підручники. Певний час був редактором газети «Шлях», яка виходила у Вінниці в 1919 р. і була закрита після поразки УНР. Емігрував до Польщі. У 30-х рр. переслідувався польською владою як український сепаратист, після війни перебував під пильним наглядом енкаведистів. З 1946 р. ім’я письменника як «українського буржуазного націоналіста» було викреслене з історії літератури. За спеціальним розпорядженням Головліту всі твори письменника були заборонені, книжки вилучені з бібліотек і знищені. Ім’я В.П. Островського стало відоме новим поколінням читачів лише в останні роки.

Література та інтернет-ресурс:

Горак, Р. Повернення Володимира Островського / Р. Горак // Дзвін. – 1991. – № 11. – С. 56-59.

Завальнюк, К. Вінницькі стежини письменника-холмщака / К. Завальнюк // Панорама. – 2001. – 24 жовт.

Подолинний, А. Островський Володимир Павлович / А. Подолинний // З-над Божої ріки : літ. слов. Вінниччини / упоряд. і заг. ред. А.М. Подолинного. – Вінниця, 2001. – С. 251-252.

Малюта, О.В. Островський Володимир Павлович / О.В. Малюта // Енциклопедія історії України / НАН України ; Ін-т історії України. – Київ, 2010. – Т. 7 : Мі-О. – С. 679 : портр. – [Електронна версія]. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Ostrovskyj_Volodymyr  (дата звернення: 21.04.2015), вільний. – Назва з екрана. 

20           95 років тому народилася Ганна Йосипівна Ланда (20.06.1921, м. Вінниця – 24.12.2000, там само), український мистецтвознавець, культурно-освітня діячка. У повоєнний період вона, працюючи у Вінницькій обласній філармонії, була засновником просвітницької діяльності закладу, віддала цій роботі 35 років свого життя (1950-1985). На її особистому творчому рахунку було 7 тисяч концертів на 144 теми. 25 років вона була членом художньої ради філармонії. Нагороджена багатьма грамотами та медалями. Ганна Йосипівна закладала підвалини музичного абонемента школяра, який починався на базі Вінницького органного залу. Її життєвим кредо було: «З музики жити неможливо, треба жити нею».

Література:

Гненний, М. Музичні лекторії / М. Гненний // Культура і життя. – 1972. – 19 листоп.

Гордійчук, П. На зустріч з музикою : [про перший цикл абонемент. концертів для школярів Вінниці в залі орган. та камер. музики, організ. артистами обл. філармонії та групою лекторів на чолі з Г.Й. Ландою] / П. Гордійчук ; фот. В. Осьмушка // Комс. плем’я. – 1985. – 10 груд.

Курков, Г. Свята до музики любов : [про Г.Й. Ланду] / Г. Курков // Вінниччина. – 1996. – 25 черв.

Курков, Г. Життя в музиці : [до 75-річчя від дня народж. Г.Й. Ланди] / Г. Курков // Подолія. – 1996. – 27 черв. 

22           100 років тому народився Андрій Іванович Гуменюк (22.06.1916, с. Левківка, тепер Погребищ. р-ну – 21.03.1982, м. Київ), український музикознавець і фольклорист, доктор мистецтвознавства (1971), професор (1976). У 1949 р. закінчив диригентсько-хоровий факультет Київської консерваторії, в 1952 р. – аспірантуру при Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії, де й працював з цього ж року. 1958-1971 рр. – старший науковий співробітник. 1971-1982 рр. – завідувач кафедри народного хорового співу в Київському інституті культури. Автор досліджень, книг, брошур, статей, упорядник збірок «Українські народні танцювальні мелодії» (1955), «Українські народні музичні інструменти» (1967), «Український народний хор» (1968), «Хрестоматія пісень для народного хору» (1973) та ін. Один із співавторів багатотомного видання «Украинское народное творчество».

Література:

Сидоренко, Н.Н. Гуменюк Андрей Иванович / Н.Н. Сидоренко // Музыкальная энциклопедия. – Москва, 1974. – Т. 2. – С. 103.

Гальчак, С.Д. Із когорти славних / С.Д. Гальчак // Земля над Россю / С.Д. Гальчак. – Вінниця, 1995. – С. 11.

Подільський, Е. Родом з калинового Надросся : [А.І. Гуменюк] / Е. Подільський // Колос. – 2011. – 12 трав. – С. 6. 

•             75 років з початку подій Другої світової війни на території Вінниччини (22.06.1941).

Література та інтернет-ресурс:

Вінниччина у Великій Вітчизняній війні (1941-1945) : бібліогр. покажч. / Вінниц. ДОУНБ ім. К.А. Тімірязєва. – Вінниця, 1984. – 84 с.

Бранько, Я.А. Подвиги воїнів Червоної Армії на Вінниччині в липні 1941 р. / Я.А. Бранько // Вінниччина: минуле та сьогодення. Краєзнав. дослідж. : матеріали XXIІ Всеукр. історико-краєзнав. конф. 22 жовт. 2009 р. – Вінниця, 2009. – С. 434-439.

Роки ідуть – пам’ять живе : Вінниччина у Другій світовій війні [Електронний ресурс] : бібліогр. покажч. / уклад.: Г.М. Авраменко, О.Ю. Антонюк, О.М. Зелена ; авт. передм. «Вінниччина в період нацистського геноциду та визволення її від гітлерівських загарбників» С.Д. Гальчак ; ред. С.В. Лавренюк ; відп. за вип. Н.І. Морозова ; Упр. культури і туризму Вінниц. облдержадмін., Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва. – Вінниця, 2015. – 368 с. – (До 70-ї річниці Перемоги над нацизмом у Європі та 70-ї річниці завершення Другої світової війни). – Режим доступу: http://old.library.vn.ua/publications/2015/roku_idyt_pamiat_guve.html  (дата звернення : 08.05.15), вільний. – Назва з екрана.  

•             75 років тому народився Петро Трохимович Саблук (22.06.1941, с. Потоки Жмерин. р-ну), доктор економічних наук (1990), професор (1992), академік УААН (1993), заслужений діяч науки і техніки України (1993), Герой України (2004). Закінчив факультет економіки та організації сільського господарства Української сільськогосподарської академії (1963). З 1988 р. і донині – директор Національного наукового центру «Інститут аграрної економіки». У 1994-1996 рр. – віце-прем’єр-міністр з питань АПК, перший віце-прем’єр-міністр України з питань агропромислового комплексу України, з 1996 р. – член Вищої економічної ради при Президентові України. Опублікував понад 800 наукових праць, зокрема близько 70 монографій, довідників і посібників, брошур і підручників. Наш земляк сформував сучасну наукову школу економістів-аграрників ринкового спрямування. Веде плідну роботу з підготовки наукових кадрів вищої кваліфікації. Під його керівництвом захищено 30 докторських і 44 кандидатських дисертацій. Він – головний редактор міжнародного науково-виробничого журналу «Економіка АПК» (з 1994 р.), член редколегій журналів «Вісник аграрної науки», «Облік і фінанси АПК», «Агроінком». Лауреат премії ім. О. Шліхтера АНУ (1992). Нагороджений орденом «Знак Пошани», орденом князя Ярослава Мудрого V (1998), IV (2001) ступенів.

Література та інтернет-ресурс:

Степаненко, А. Щедра нива академіка Саблука / А. Степаненко // Вінниччина. – 2001. – 20 черв. : портр. – (Спец. вип. «Хочу все знати»).

Саблук Петро Трохимович : [дир. Нац. наук. центру «Інститут аграрної економіки», член МГО «Вінницьке земляцтво у місті Києві»] // Славетна Вінниччина. – Київ, 2006. – Вип. 1. – С. 136.

Петро Саблук : біографія [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://danevich.kiev.ua/index.php/info/item/741-петро_саблук (дата звернення: 30.03.15), вільний. – Назва з екрана. 

23           70 років від дня народження Леоніда Мойсейовича Булата (23.06.1946, с. Довжок Ямпіл. р-ну), лікаря-педіатра, доктора медичних наук (1994), доцента (1995), професора (2001), відмінника охорони здоров’я. Випускник Вінницького медичного інституту (1975). Кілька років працював у Літинській районній лікарні. З 1977 р. – робота у Вінницькому медичному інституті: від клінічного ординатора до завідувача кафедри пропедевтики дитячих захворювань та догляду за хворими дітьми ВНМУ ім. М.І. Пирогова (від 1996 р.). Основні напрямки наукових досліджень: діагностика і немедикаментозна терапія органів дихання й травлення у дітей, які постраждали внаслідок аварії на ЧАЕС. Автор численних наукових праць, раціоналізаторських пропозицій. Учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

Література:

Булат, Л.М. Діагностика, прогнозування та немедикаментозна терапія захворювань органів дихання і травлення у дітей, що зазнали радіаційного впливу : дис... д-ра мед. наук : 14.00.09 / Л.М. Булат; Вінниц. мед. ін-т ім. М.І. Пирогова. – Київ, 1994. – 335 с.

Лайко, Л.І. Булат Леонід Мойсейович / Л.І. Лайко // Енциклопедія сучас. України (ЕСУ). – Київ, 2004. – Т. 3 : Біо-Бя. – С. 573 : фот.  

26           60 років тому народилася Олена Григорівна Яворська (26.06.1956, смт Крижопіль), природознавець, музеєзнавець, краєзнавець, ветеран НРУ. 1978 р. закінчила Київський державний університет ім. Т.Г. Шевченка за спеціальністю «біолог-ботанік». Протягом 1980-1994 рр. працювала у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї. З 1995 р. – начальник Державного управління екології та природних ресурсів у Вінницькій області. З 2005 р. – заступник міністра охорони навколишнього природного середовища України. Згодом повернулася на попереднє місце роботи, де працювала до 2008 р. Досліджує природно-заповідний фонд Вінниччини, охорону біологічного різноманіття, стан навколишнього природного середовища. Голова Вінницької обласної екологічної асоціації «Зелений світ Поділля». Автор багатьох публікацій на природоохоронну та краєзнавчу тематику.

Література:

Яворська, О. Довкілля – наш дім / О. Яворська // Панорама. – 2004. – 29 груд.

Її ж. День Землі: як це було на Вінниччині вперше : [22 квіт. – Міжнар. день Землі] / О. Яворська // Вінниччина. – 2010. – 21 квіт. – С. 4.

Її ж. Железная леди, сражающаяся за природу Винничины : [інтерв’ю про стан природи та природоохорон. діяльність на Вінниччині] / Е.Г. Яворская ; беседу вел И. Заиковатый // Вінниц. реалії. – 2012. – 4 квіт. – С. 8-9 : портр.

Знайомтесь: 55 найвпливовіших людей на Вінниччині. За даними опитування проведеного «Подолією» серед своїх найавторитетніших читачів : [короткі біогр. відом., в т.ч. про О. Яворську] // Погляд. – 2007. – 6 жовт. – С. 2-5 : фот.

•             90 років тому народився Павло Олександрович Левицький (26.06.1926, c. Григорівка, Херсон. обл. – ?.02.2000, м. Вінниця), художник, скульптор, член НСХУ (1992). Учасник Другої світової війни. Закінчив Сімферопольське художнє училище (1955), Харківський художній інститут, відділення скульптури (1962). Учасник обласних та всеукраїнських виставок з 1974 р. Працював на Вінницькому художньо-виробничому комбінаті (1962-2000). Створив ряд станкових та монументальних скульптур, пам’ятних знаків, зокрема Меморіальний комплекс в честь загиблих воїнів у боях за визволення м. Вінниця (1972), скульптурні композиції «Материнство» (Палац урочистостей, м. Він-ниця, 1974), «Клятва партизан» (1974), меморіальний пам’ятний знак жертвам Голокосту (1977, м. Гайсин), погруддя Герою Радянського Союзу І.В. Бевзу (1982, м. Вінниця). Відзначений державними нагородами. Лауреат обласної премії ім. М. Трублаїні (1975). Станкові твори та ескізи до пам’ятників зберігаються у Вінницькому художньому музеї, Вінницькому обласному краєзнавчому музеї, музеї Вінницького національного технічного університету.

Література:

Монументальне мистецтво у творчості художників Він-ниччини : альбом / Вінниц. орг. НСХУ. – Вінниця, 2009. – 119 с. – (Краса України Поділля). – Зі змісту: [Павло Олександрович Левицький]. – С. 4, 14, 118.

Вінниччина історична в образотворчому мистецтві = History of Vinnytsia Region in Fine Arts / Вінниц. обл. орг. Нац. спілки художників України ; упоряд. Л.Н. Гринюк. – Вінниця : Консоль, 2011. – 171 с. : кольор. фот. – Зі змісту: [Павло Олександрович Левицький]. – С. 116. 

27           85 років від дня народження Валентини Костянтинівни Сєркової (27.06.1931, с. Жуково Дубровського р-ну Брян. обл. (Росія)), лікаря-нефролога, доцента (1977), доктора медичних наук (1987), професора (1989), заслуженого діяча науки і техніки України (2003). Закінчила з відзнакою Вінницький медичний інститут (1955), аспірантуру (1958) й залишилася працювати в інституті. Пройшла трудовий шлях від асистента (1958-1975) до завідувача (1988-2006), з 2006 р. – професора кафедри факультетської терапії ВНМУ ім. М.І. Пирогова. Автор понад 300 наукових праць, раціоналізаторських пропозицій, автор і співавтор 10 монографій, 5 навчальних посібників. Створила вінницьку наукову школу нефрологів. Вона – відмінник охорони здоров’я України, відмінник освіти України. Наукові дослідження: проблеми внутрішніх хвороб, клінічна кардіологія. За свою працю відзначена багатьма нагородами. У 2011 р. Указом Президента України В.К. Сєрковій було призначено довічну державну стипендію.

Література:

Сєркова, В.К. Професор Сєркова: «Треба бути об’єктивним, навіть якщо студент не подобається тобі як людина» : [інтерв’ю] / В.К. Сєркова ; спілкувалась В. Родінкова // Молодий медик. – 2001. – № 14. – С. 4.

Сєркова Валентина Костянтинівна : біобібліогр. покажч. / упоряд. Л.В. Сухарєва, Н.М. Струтинська, О.Г. Процек ; ВНМУ ім. М.І. Пирогова, наук. б-ка. – Вінниця, 2002. – 31 с.

28           45 років тому (28.06.1971) у Вінниці відбулося урочисте відкриття пам’ятника М.І. Пирогову. Ця подія була приурочена 100-річчю Товариства Червоного Хреста. Автори пам’ятника – скульптори Н. Дерегус, Л. Сабанєєва, архітектор А. Корнєєв.

Література:

Зонова, І. Пам’ятники світового значення на Вінниччині [зокрема М.І. Пирогову] / І. Зонова // 33-й канал. – 2015. – 6 трав. – С. 10 : фот.

Ученому, врачу : [відкриття пам’ятника М.І. Пирогову у Вінниці] // Правда Украины. – 1971. – 29 июня ; Комсомол. знамя. –1971. – 29 июня.

Петренко, А. Великому громадянинові – вдячні нащадки : у Вінниці відкрито пам’ятник М.І. Пирогову / А. Петренко // Комсомол. плем’я. – 1971. – 1 лип. 

29           125 років тому народився Петро Порфирович Відибіда-Руденко (духовне ім’я – Палладій) (29.06.1891, с. Стрільчинці Брацлав. повіту Київ. губернії, нині Немирів. р-ну – 01.09.1971, м. Нью-Йорк), український православний архієпископ, кооператор, державний та церковний діяч. Початкову освіту здобув у Стрільчинецькій церковно-парафіяльній школі, 1902 р. продовжив навчання в Тиврівському духовному училищі, котре закінчив 1909 р. і вступив на фізико-математичний факультет Київського університету. Деякий час жив у Сибіру, в 1913 р. в Томську отримав «білий квиток», тобто звільнення від служби в армії. Повернення на Поділля у другій половині 1914 р. збіглося із початком Першої світової війни. Не маючи можливості працювати на священицькій ниві, долучився до праці в кооперації. Допоміг започаткувати в кінці 1914 р. Стрільчинецьке кредитне товариство, почав працювати у Губернській касі дрібного кредиту як практикант з кооперації. 1915 р. читав лекції на кооперативних курсах Губернської земської управи, для всіх охочих вони проводилися безкоштовно у Гайсині, Тульчині та Могилеві-Подільському. Після організації Подільського союзу кредитних і ощадно-позичкових товариств у вересні 1915 р. голова правління Д. Маркович запросив його на посаду ревізора-інструктора. За його участю було створено кооперативне видавництво «Воля», часописи «Подільська воля», «Бюлетень Союзбанку», поширювалася всеукраїнська газета «Народна Воля», інші національно орієнтовані видання. У той же час продовжував навчання, закінчивши Кам’янець-Подільську духовну семінарію і математичний факультет Університету Св. Володимира у Києві в 1915 р. П. Відибіда-Руденко – активний діяч ТУП (Товариство Українських Поступовців), член УЦР (Українська Центральна Рада). Від листопада 1918 р. – завідувач фінансового відділу УНР (Українська Народна Республіка), від 1919 р. – заступник міністра фінансів УНР. Після особистої трагедії (смерть дружини) на початку 20-х рр. – священик на Волині, член Духовної консисторії. Від 1934 – в еміграції у Польщі, Німеччині. З 1950 р. П. Відибіда-Руденко – у США, де у 1951 р. створив і очолив Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ) в екзилі.

Література та інтернет-ресурс:

Жуковський, А.І. Відибіда-Руденко Петро / А.І. Жуковський // Енциклопедія сучасної України (ЕСУ). – Київ, 2005. – Т. 4 : В-Вог. – С. 494.

Завальнюк, К. Життя в ім’я України / К. Завальнюк. – Вінниця : О. Власюк, 2005. – 128 с. – Зі змісту: [Про діяльність П. Відибіди-Руденка на посаді голови правління Союзбанку Він-ниці в 1918 р.]. – С. 22-24.

Дмитрієнко, М.Ф. Відибіда-Руденко Палладій / М.Ф. Дмитрієнко // Енциклопедія історії України / НАН України ; Ін-т історії України. – Київ, 2003. – Т. 1. – С. 504-505. – іл. ; Електрон. версія. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Vydybida_R  (дата звернення: 30.03.15), вільний. – Назва з екрана.

Кооперативна та державницька діяльність П.П. Відибіди на Поділлі у добу українських національно-визвольних змагань (1914-1920 рр.) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.info-library.com.ua/books-text-11144.html  (дата звернення: 30.03.15), вільний. – Назва з екрана. 

•             110 років тому народився Іван Данилович Черняховський (29.06.1906, с. Оксанино Уман. повіту Київ. губернії (нині Черкас. обл.) – 18.02.1945, біля м. Мельзак, тепер м. Пенажно, Польща), військовик, радянський полководець, генерал армії, двічі Герой Радянського Союзу. Був четвертою дитиною в сім’ї залізничника. Дитинство і юність його пов’язані з с. Вербова та смт Вапнярка Томашпільського району. З 1914 по 1919 р. навчався у Вапнярській залізничній школі (сьогодні Вапнярська ЗОШ № 1). Після смерті обох батьків від тифу (1920) влаштував

Відомий український історик, етнограф, археолог і краєзнавець Костянтин Віталійович Широцький (псевд. К. Ладиженко) народився 7 червня 1886 р. у с. Вільшанка Ольгопільського повіту в родині священика. Навчався у Тульчинському духовному училищі, згодом – Подільській духовній семінарії, паралельно студіював у Кам’янецькій художньо-промисловій школі. У 1906-1912 рр. був студентом історико-філологічного факультету Петербурзького університету, куди згодом у 1915 р. повернувся на посаду приват-доцента кафедри історії та теорії мистецтва і читав курс лекцій з історії стародавнього київського й галицького мистецтва. Ще під час навчання в університеті Костянтин Віталійович займався дослідницькою діяльністю. Мабуть, одними з перших були його етнографічні розвідки «Подольские «колядки» и «щедривки»», «Народные поверия о будних днях недели и празднование этих дней простым народом», «Черты античной и древнехристианской живописи на украинских писанках», «Расписная пасека», що друкувалися в подільській пресі. На замовлення кам’янецького, львівського та петербурзьких музеїв під час літніх канікул він формував численні колекції українського народного мистецтва Поділля. Частина з них, наприклад з настінного хатнього розпису, що зберігається нині у Російському етнографічному музеї (Санкт-Петербург), і досі є недослідженими.

Як науковець Широцький був членом ради «Українського народного товариства» у Києві, дійсним членом Імператорського Російського археологічного товариства, Російського бібліологічного товариства. Він був також активним учасником та організатором українського культурно-освітнього життя в Санкт-Петербурзі. Викладав у нелегальному українському університеті «Наша школа» (1914-1915), працював в Українському клубі «Громада», Тимчасовому комітеті «Союз діячів мистецтва», Українському літературно-художньому товаристві, інших українських гуртках, що постійно утворювалися в земляцькому середовищі Петербурга. Займався громадсько-політичною роботою як член Української партії соціалістів-федералістів.

Події Першої світової війни повернули Широцького в Україну. Вчений досліджував народне мистецтво Галичини, Буковини, Угорської Русі. У 1917 р. розпочав курс лекцій з історії українського мистецтва ХІІІ-ХV ст. на кафедрі історії мистецтва історико-філологічного факультету Українського народного університету (Київ, 1917-1918). Підготував до друку багатий, цінний фактичним матеріалом путівник «Київ» (1917), готував 1-й том «Історії українського мистецтва». Паралельно він брав активну участь у роботі урядових установ нової української держави, зокрема Секретаріату освіти Центральної Ради, згодом – Міністерства освіти УНР. Зі створенням Кам’янець-Подільського державного українського університету його запросили на посаду професора по кафедрі мистецтва, на що він радо погодився, але так і не дістався до місця роботи, бо захворів і помер 13 вересня 1919 р. у с. Білоусівка Гайсинського повіту, де на парафії служив його батько.

Костянтин Віталійович – автор понад 150 праць, частина з яких і досі не надрукована. Найбільшу славу він набув як мистецтвознавець, зокрема вивчаючи мистецьку спадщину Т. Шевченка, Г. Левицького, В. Тропініна. К. Широцький видав нариси з історії декоративного мистецтва України: «Художнє оздоблення дому в минулому і тепер» (1914). Цілеспрямовано працював над «Історією українського мистецтва» (два томи залишилися не опубліковані), «Начерками з історії української культури» (обидва випуски також залишилися не надрукованими). Серед його спадщини – історичні, археологічні, бібліологічні та музикознавчі розвідки. Друкувався у «Записках» НТШ, журналах «Літературно-науковий вісник», «Сяйво», «Украинская жизнь», «Искусство в Южной России», «Наше минуле», «Книгарь», газеті «Рада».

У науковій літературі панує думка, що друг Костянтина Віталійовича А. Середа вивіз усі колекції та рукописи в Київ, але частина спадщини вченого потрапила до Вінницького краєзнавчого музею з Тульчина. Архів містив документи: свідоцтво про народження та смерть, матеріали про участь у будівництві української молодої держави у 1917 та 1918 рр., багате листування (зокрема з І. Огієнком), а також рукописи наукових праць. Нині доля цього архіву невідома. У газеті «Вінницькі вісті» упродовж осені-зими 1941-1942 рр. музейний працівник М. Кондратенко підготував і опублікував дві праці К. Широцького «Минуле Подільської землі», «Нарис з історії художньої культури Галичини».

Мешканці с. Білоусівка й сьогодні пам’ятають свого відомого земляка. Вони доглядають його могилу, турботливо зберігають церкву, розпис якої був здійснений під його керуванням і де служив його батько. У Хмельницькій області існує обласна премія імені Костянтина Широцького, яка присуджується за досягнення в галузі мистецтвознавства, фольклору та етнографії.

Т.Р. Кароєва 

Література

Ковпаненко, Н.Г. К.В. Широцький (сторінки життя) / Н.Г. Ковпаненко // Історія України. Маловідомі імена, події, факти : наук. зб. ст. / Ін-т історії України НАН України. – Київ, 1999. – Вип. 6. – С. 335-340.

Завальнюк, О.М. Вихідці з Поділля – викладачі Кам’янець-Подільського державного українського університету (1918-1921 рр.) / О.М. Завальнюк // Наук. пр. Кам’янець-Поділ. держ. пед. ун-ту. Серія : Іст. науки. – Т. 6 (8). – Кам’янець-Подільський, 2001. – Зі змісту: [К.В. Широцький]. – С. 311-314.

Завальнюк, О.М. К.В. Широцький і університетське будівництво в Україні (1917-1919 рр.) / О.М. Завальнюк // Поділля у контексті української історії : матеріали Всеукр. наук. конф., 29-30 листоп. 2001 р. – Вінниця, 2001. – С. 161-165.

Завальнюк, К. Нові документи про К.В. Широцького (Шероцького) / К. Завальнюк, Т. Стецюк // Вінниччина: минуле та сьогодення. Краєзнав. дослідж. : матеріали XXI Вінниц. наук. історико-краєзнав. конф. 25-26 жовт. 2007 р. – Вінниця, 2007. – С. 72-75.

Шпуна, В. Етнограф з Поділля К.В. Широцький / В. Шпуна // Вісн. студент. наук. т-ва Ін-ту історії, етнології і права / ВДПУ ім. М. Коцюбинського. – Вінниця, 2008. – Вип. 9. – С. 376-379.

Горбатюк, В. Злети і трагедія життя Костя Широцького / В. Горбатюк // З-під трави забуття. Поділ. шляхи укр. письменників / В. Горбатюк. – Хмельницький, 2011. – С. 41-54 : портр. – Бібліогр. в кінці ст.

Іваневич, Л.А. Кость Широцький (1886-1919): науковець, просвітник, педагог : [монографія] / Л.А. Іваневич. – Хмельницький, 2011. – 245, [18] с.

Іваневич, Л. Етнографічні надбання Костя Широцького / Л. Іваневич // Світлиця. – 2012. – № 2. – С. 54-57 : кольор. фот.

1            70 років тому народилася Валентина Спиридонівна Козак (01.07.1946, с. Нові Безрадичі Обухів. р-ну Київ. обл.), українська поетеса. Закінчила Вінницький педінститут (1971). Працювала в редакції вінницької обласної молодіжної газети «Комсомольське плем’я» (від 1966 р.). В 1971 р. перейшла на посаду завідуючої корпунктом радіогазетної реклами. Керувала письменницьким клубом «Світлиця-Оберіг» у Вінниці. Працювала в обласному Товаристві української мови ім. Т. Шевченка. Від 1994 р. вела на Вінницькому обласному телебаченні авторську фольклорну програму, була референтом, відповідальним секретарем об’єднання сатириків і гумористів Київської обласної організації НСПУ. Член Конгресу української інтелігенції та руху «За духовне відродження України». Вірші почала писати з дитинства. Авторка кількох збірок поезії про красу рідного краю, його минувшину і сьогодення. Опанувала жанр думи, балади; працює також у жанрі гумору і сатири, літературної пародії. Видала збірки «Сурми серця» (1975), «Чисті роси» (1981), «Поклик літа» (1988), «Кобзарівна», «Гарячі Барви» (1988), «Ще сміються в Україні» (1996), «За Україну молюсь», «Ваше сміхородіє» (2011), «Чорно-біла доля» (2012), «Барвінок на три голоси: хронікально-документальний поезофольк» (2013). Автор книг для дітей: «Де росте пшоно?», «Алфавіт-садоцвіт», «Колосочкова сорочка», «Пригоди Мишенятка у пошуках зернятка». На її вірші композитори С. Сабадаш, Р. Скалецький, В. Ткаченко та інші створили низку пісень. Окремі твори перекладено балкарською, білоруською, кабардинською, молдавською та російською мовами. В. Козак – лауреат літературної премії ім. М. Трублаїні (1983), Всеукраїнської літературно-мистецької премії ім. С. Руданського (1996). Член НСПУ (1979). 

Література та інтернет-ресурс: 

Балинська, Л. «Я вибрала тебе сама, дорого...» : [про творчість В. Козак] / Л. Балинська // Вінниччина. – 1996. – 29 черв. 

Черемис, В. Валентина Козак, або Тов. жінки! / Л. Черемис // Літ. Україна. – 1996. – 12 груд. 

Козак Валентина Спиридонівна [Електронний ресурс] // Вікіпедія : вільна енциклопедія. – Режим доступу: www.uk.wikipedia.org/wiki/Козак_Валентина_Спиридонівна (дата звернення: 30.03.15), вільний. – Назва з екрана. 

3            70 років тому народився Павло Григорович Щегельський (03.07.1946, с. Ошихліби Кіцман. р-ну Чернівец. обл.), український поет, прозаїк, член НСПУ (1974) та Асоціації українських письменників (1999). Дитинство і юність пройшли в с. Кисляк Гайсинського р-ну. 1972 р. закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка. Працював на будівництві шляхів, у газеті «Сільські вісті», літконсультантом кабінету молодого автора СПУ, потім – у журналах «Сучасність», «Київська старовина» та «Ятрань». Перші публікації з’явилися у гайсинській районній газеті 1965 р. 1973 р. побачила світ перша збірка поезій «Напруга». П.Г. Щегельський – автор численних книг, серед яких – романи «Зустрічаємось на Хрещатику» (1982), «Ранні яблука» (1982), «Двоє» (1985), «Притулок для подорожнього» (1989), «Діловари», «Летіла птаха», «Полювання на гомо сапієнс» (1992), «Хата-читальня» (2004) та низки оповідань. Його твори перекладено білоруською, російською, польською, англійською, німецькою, туркменською, вірменською та іншими мовами. П. Щегельський працює також у галузі комп’ютерної графіки як дизайнер та художник-оформлювач книжок. У його доробку близько ста оформлених книг. Павло Григорович – лауреат Всесоюзної премії «Золоте перо» (1985), Всеукраїнської премії «За талант і громадянську мужність» (2003), премії ім. Остапа Вишні. 

Література та інтернет-ресурс: 

Щегельський, П.Г. Хата-читальня : роман / П.Г. Щегельський. – Київ : Фенікс, 2004. – 288 с.  

Туркевич, В. Людина талановита, мужня : [про поета-земляка П. Щегельського] / В. Туркевич // Трибуна праці. – 2007. – 13 січ. 

Щегельський Павло Григорович [Електронний ресурс] // Вікіпедія : вільна енциклопедія. – Режим доступу: www.uk.wikipedia.org/wiki/Щегельський_Павло_Григорович (дата звернення: 16.05.15), вільний. – Назва з екрана. 

7            110 років тому народився Давид Демидович Копиця (07.07.1906, с. Слобода, нині у складі м. Хмільник – 15.12.1965, м. Київ), український літературознавець, критик, кіносценарист, член СПУ (1940). Навчався на Вищих педагогічних курсах у м. Вінниця (1922-1924), у м. Кам’янець-Подільський – ІНО (1924-1926, нині Хмельниц. обл.). 1930 р. закінчив філологічний факультет Харківського педагогічного інституту професійної освіти, потім аспірантуру Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка. У 1932-1938 рр. – редактор Всеукраїнського фотокіноуправління. У кінці 1930-х рр. – член редакційної колегії ювілейного (до 125-річчя) видання Кобзаря – повної збірки поезій Тараса Шевченка (разом із О. Корнійчуком, П. Тичиною, М. Рильським, Ф. Редько). Учасник Другої світової війни (полковник, командир полку на Ленінградському фронті, був п’ять разів поранений). Від 1945 р. жив у Києві. Був директором Київської кіностудії ім. О.П. Довженка, редактором журналу «Вітчизна». Досліджував творчість Т. Шевченка, І. Франка, опублікував статті про Я. Галана, О. Корнійчука, Н. Рибака та ін. Автор сценаріїв документальних стрічок: «Максим Рильський» (1961), «Розповіді про Шевченка» (1963); художніх фільмів: «Коні не винні» (1956), «Пе-коптьор!» (1957). 22 вересня 1971 р. у Києві на будинку по вулиці Пушкінській 1-3/6, де жив письменник у 1953-1965 рр., встановлено бронзову меморіальну дошку з горельєфом Д.Д. Копиці (скульптор А.В. Німенко, архітектор А.Ф. Ігнащенко).  

Література: 

Давид Копиця – митець і громадянин : спогади, листи, творча спадщина / уклад.: О. Довгоп’ят, В. Василашко. – Київ : Вітчизна, 2006. – 335 с. : фот. 

Михалиця, О. Давид Копиця – митець і громадянин / О. Михалиця // Життєві обрії. – 2011. – 1 лип. – С. 3. 

Горбатюк, В. Від проданих черевиків – до «втомленого лева» : [про укр. літературознавця і критика Д. Копицю] / В. Горбатюк // З-під трави забуття: подільські шляхи укр. письменників / В.

Горбатюк. – Хмельницький, 2011. – С. 134-138 : портр.  

•             90 років від дня народження Фросини Іванівни Міщенко (07.07.1926, с. Новоселівка Гайсин. р-ну), майстрині гончарного мистецтва, члена Національної спілки майстрів народного мистецтва України з квитком № 1, заслуженого майстра народної творчості України (1995). Любов до найдревнішого мистецтва – гончарства зародилася з дитинства, у значній мірі завдяки братам матері – дядькам-гончарам Якову та Якиму Герасименкам, які розкрили їй свої секрети роботи з глиною. З 1948 р. вона вже самостійно виготовляла посуд, іграшки. Тарелі, кухлі, куманці, миски, кумедні фігурки з глини, виготовлені майстринею, зачаровують барвами, дарують гарний настрій. Її роботи експонувалися у Вінниці, Києві, Полтаві. Високу оцінку їм дали жителі Німеччини, Канади, Чехословаччини. Фросина Іванівна Міщенко виростила цілу когорту талановитих майстрів: Т. Шпак, В. Живко, Т. Дмитренко. Вироби майстрині були представлені на творчому звіті «Мистецтво одного села» у Києві в Українському домі.  

Література: 

Міщенко, Ф. З мого дитинства : [спогади] / Ф. Міщенко // Нар. мистецтво. – 2002. – № 3-4. – С. 31 : кольор. фот. 

Вдовцов, М. Самородок / М. Вдовцов // Вінниччина. – 2009. – 25 верес. – С. 13 : портр. 

Подолян, Н. У Фросини Міщенко – квиток заслуженого майстра народної творчості України № 1 / Н. Подолян // Вінничанка. – 2010. – № 4. – С. 7. 

Горбунь, О. Жива легенда Поділля / О. Горбунь // Світлиця. – 2011. – № 3. – С. 10-11 : кольор. іл. 

Волошенюк, І.С. Народжена у День Папороті... / І.С. Волошенюк // Орли зграями не літають / І.С. Волошенюк. – Вінниця, 2012. – С. 100-107 : фот. 

12           125 років від дня народження Розалії Григорівни Горської (Файнберг) (12.07.1891, м. Брацлав, нині смт Немирів. р-ну – 04.08.1984, м. Ленінград, нині Санкт-Петербург), оперної співачки (лірико-колоратурне сопрано), педагога, заслуженої артистки РРФСР (1933). Закінчила Немирівську гімназію (1909). Із золотою медаллю закінчила Петербурзьку консерваторію (1913) і отримала в нагороду іменне фортепіано, а також премію Михайлівського палацу в розмірі 1200 крб. Такої нагороди співаки удостоювалися лише один раз на 15-20 років. Співала в багатьох оперних театрах світу, де її виступи завжди проходили з величезним успіхом. Репертуар співачки включав 35 партій. Більша частина її творчого життя пов’язана з оперними театрами Ленінграда. Записала кілька грамплатівок. 

Література: 

Карлінер, П. Соловей России : [про опер. співачку Р. Горську (Р.Г. Файнберг. 1891-1984)] / П. Карлінер // Винницкая Иерусалимка. – Вінниця, 2003. – Січ. 

Карлинер, П. «Соловей России» : [Розалия Григорьевна Файнберг (Горская)] / П. Карлинер // Подол. евр. альм. – 2003. – № 3. – С. 84-87.

14           60 років тому народився Володимир Іванович Петренко (14.07.1956, с. Вівсяники, Козятин. р-ну), історик, архівіст, краєзнавець, кандидат історичних наук (2010), заслужений працівник культури України (2007), член НСЖУ (2002). 1981 р. закінчив історичний факультет Кам’янець-Подільського державного педагогічного інституту. З 1982 р. вчителював у школах м. Вінниця. Відмінник освіти України (1999). З січня 1994 р. працює на різних посадах у Державному архіві Вінницької області: начальником формування НАФ і діловодства, старшим науковим співробітником (з 2010 р. – за сумісництвом). Завідувач кафедри суспільно-гуманітарних дисциплін Вінницького кооперативного інституту. Дійсний член Центру дослідження історії Поділля Інституту історії України НАН України при Кам’янець-Подільському національному університеті. В.І. Петренко досліджує політичні, соціально-економічні процеси на Поділлі 20-30-х рр. ХХ ст. Він – один із авторів-упорядників збірника документів та матеріалів «Голод та голодомор на Поділлі 1920-1940 рр.», тому «Національна Книга Пам’яті жертв голодомору 1932-33 рр. Вінницька область». Автор монографії «Більшовицька влада та українське селянство у 20-30-х рр. ХХ ст.: причини, технології, наслідки Голодомору-геноциду за матеріалами Поділля».  

Література:

Петренко, В. Геноцид голодом на Вінниччині (Поділлі) у 1932-1933 роках: передумови, причини та наслідки / В. Петренко // Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні.  

Вінницька область. / Укр. ін-т нац. пам’яті ; авт.-упоряд.: В. П. Лациба [та ін.]. – Вінниця, 2008. – С. 7-64 ; Пульсуючі джерела. – 2008. – 21 серп. – С. 6 ; 12 верес. – С. 6 ; 13 жовт. – С. 6 ; 27 жовт. – С. 6.  

Його ж. Дружба перевірена часом : [про зародження дружби між регіонами Вінниччини та Келец., нині Свєнтокшист., воєводством (Польща)] / В. Петренко // Вінниччина. – 2008. – 14 трав. – С. 2 : фот. 

Його ж. Замість Вінниці мав бути Ферстенштадт – без вінничан : окупац. режим на Вінниччині 1941-1944 рр. / В. Петренко // Вінниччина. – 2011. – 20 лип. – С. 11 : фот. ; 22 лип. – С. 13 : фот.

Його ж. Репресії мирного населення у роки «великого терору» / В. Петренко // Вінниччина. – 2012. – 23 листоп. – С. 13 : фот. 

Гальчак, С.Д. Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі: XIX – поч. XXI ст. / С.Д. Гальчак ; ВДПУ ім. М. Коцюбинського. – Вінниця : Меркьюрі-Поділля, 2011. – 788 с. – Зі змісту: Володимир Іванович Петренко. – С. 699-702. – Бібліогр. в кінці ст. 

15           60 років тому народився Олександр Сергійович Донець (15.07.1956, с. Верхівка Тростянец. р-ну), архітектор, член НСАУ (1987); від 1994 р. – член президентської Ради НСАУ і член Київського правління. Закінчив архітектурний факультет Київського художнього інституту (1980). Відтоді працював у інституті «Київпроект». Від 1993 р. – постійний керівник Персональної творчої архітектурної майстерні «Донець», нині компанія ПП «Творча архітектурна майстерня “Донець”». Проектує громадські будівлі, житлові комплекси у Києві. Лауреат низки премій НСАУ та Держбуду України.  

Інтернет-ресурс: 

Архитектор Донец Александр Сергеевич [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://archunion.com.ua/arch/a-0045.html (дата звернення: 30.03.15), вільний. – Назва з екрана. 

Персональна творча архітектурна майстерня «О. Донець» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.who-is-who.ua/main/page/robotodavci2006/176/160 (дата звернення: 30.04.15), вільний. – Назва з екрана. 

•             50 років від дня народження Людмили Володимирівни Прокопчук (15.07.1966, м. Шверин (НДР)), кандидата філологічних наук (2001), доцента кафедри стилістики української

мови й журналістики. У 1984 р. закінчила Вінницьке педагогічне училище. З цього ж року працювала за фахом в дошкільних закладах області, учителювала. Закінчила в 1990 р. Вінницький державний педагогічний інститут ім. М. Островського, нині ВДПУ ім. М. Коцюбинського, де тепер працює на різних посадах: асистент, старший викладач, доцент. У 2006-2009 рр. – на посаді завідувача кафедри стилістики і культури мови. За її ініціативи було створено кабінет української діалектології. Людмила Володимирівна – автор понад 80 наукових публікацій у журналах, фахових збірниках наукових праць, співавтор підручника «Синтаксис української мови», понад 20 навчально-методичних посібників. Вона активно займається громадською роботою. Відзначена нагородами Вінницької обласної державної адміністрації та обласної Ради, Вінницького обласного управління освіти, грамотами та подяками ВДПУ. 

Література: 

Прокопчук, Л. Структурно-семантичні параметри порівняльних конструкцій у творах Михайла Коцюбинського / Л. Прокопчук // Наук. зап. Серія : Філологія / ВДПУ ім. М. Коцюбинського. – Вінниця, 2005. – Вип. 7 : До 140-річчя від дня народж. М. Коцюбинського. – С. 220-224.

Її ж. Порівняння в художньому мовленні Є. Гуцала / Л. Прокопчук, О. Басенко // Філол. студії : зб. наук. ст. / ВДПУ ім. М. Коцюбинського. – Вінниця, 2006. – Вип. 4. – С. 165-168.

Її ж. Порівняльні конструкції в поезії Анатолія Бортняка / Л. Прокопчук // Літературне краєзнавство Поділля в системі сучасної освіти: стан, проблеми, перспективи : (матеріали Всеукр. наук.-практ. конф., Вінниця, 22 берез. 2011 р.) : зб. наук. пр.: до 100-річ. ювілею ВДПУ ім. М. Коцюбинського / голов. ред. О.М. Куцевол. – Вінниця, 2011. – С. 320-323. – Бібліогр. в кінці ст.

19           75 років тому (19.07.1941) німецько-фашистські війська увійшли у Вінницю. 

Література: 

Галіцин, І. Я бачив смерть 22-го червня : [спогади вінничанина про перший день ВВВ] / І. Галіцин // Вінниц. правда. – 1991. – 7 трав. 

Окупація. 19 лип. 1941 р. гітлерів. війська окупували Вінницю, а до кінця місяця – територію області : [сторінки історії] // Вінниц. правда. – 2002. – Лип. (№ 18). 

Бранько, Я. Коли була окупована Вінниця в липні 1941 року : (маловідомі сторінки боїв на Вінниччині) / Я.А. Бранько // Подільська старовина : наук. зб. / Вінниц. обл. краєзнав. музей. – Вінниця, 2008. – Вип. 4. – С. 350-354. – Бібліогр.: с. 354. ; Вінниччина. – 2008. – 22 лип. – С. 3. 

Павлов, І. Під час оборони Вінниці у нас не було жодного танка : [спогади почес. громадянина Вінниці, полковника у відставці] / І. Павлов, запис. В. Скрипник // Голос України. – 2010. – 25 лют. – С. 8-9. 

20           60 років тому народилася Любов Павлівна Шаламай (20.07.1956, с. Івча Літин. р-ну), вишивальниця (див. розширену довідку в кінці місяця). 

21           110 років тому народився Прокіп Каленикович Романенко (21.07.1906, с. Сосонка, нині Вінниц. р-ну – 17.08.1965, там само), новатор колгоспного виробництва, голова колгоспу «Ленінський шлях» Калинівського (нині Вінницького) району. У 30-х рр. працював бригадиром будівельників і рільничої бригади, головою споживчого товариства і головою виконкому сільської ради (1930-1937). У період голодомору 1932-1933 рр., ризикуючи власним життям, як міг захищав рідне село від свавілля заготівельних бригад, ініціював відкриття дитячого садка, де годували дітей, які потерпали від голоду. Завдяки його зусиллям, у с. Сосонка не було тотального голоду. Учасник Другої світової війни, був важко поранений. У повоєнний період 1944-1950 рр. знову був головою сільської ради, а протягом 1950-1959 рр. – головою колгоспу. Під керівництвом П.К. Романенка колгосп щорічно отримував високі врожаї сільськогосподарських культур і домігся успіхів у розвитку тваринництва. Двічі був удостоєний звання Герой Соціалістичної Праці: 28.08.1952 р. – за високі врожаї насіння кок-сагиз; 26.02.1958 р. – за успіхи у розвитку сільського господарства. Нагороджений багатьма орденами і медалями. Його бюст встановлений у центрі с. Сосонка, а ім’ям названо одну з вулиць села. 

Література: 

Ружинський, Т. Прокіп Романенко / Т. Ружинський. – Київ : Держсільгоспвидав УРСР, 1960. – 81 с. – (Двічі Герої Соціалістичної Праці). 

Працею звеличений : біобібліогр. покажч. / уклад. В.Я. Середюк ; вступ. ст. «З славного роду хліборобського» В.В. Чернія ; Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва. – Вінниця, 2006. – 26 с. 

Веприцька, Т. Дві Зірки – дві високих нагороди... : [про П.К. Романенка] / Т. Веприцька // Поділ. зоря. – 2011. – 21 лип. – С. 3 : фот. 

[Дата народження за метричною книгою Михайлівської церкви с. Сосонка за 1906 р.] // ДАВіО. – Ф. Д-904. – Оп. 21. – Спр. 79. – Арк. 216 зв. 217.  

25           95 років від дня народження Аркадія Васильовича Сороки (25.07.1921, м. Вінниця – 03.09.2010, там само), художника-живописця, заслуженого художника України (1980), народного художника України (2009). Учасник Другої світової війни, мав бойові нагороди. Митець працював у жанрі історико-тематичної картини, а також натюрморту, портрета та батальної діорами. Його доробок налічує понад 500 творів. Серед основ-них – «М. Пирогов у хворого Некрасова» (1982), «В. Порик – національний герой Франції» (1985), «Останній сніг» (1988), «Свято Івана Купала» (1990). Твори митця знаходяться в музеях Вінниччини, зокрема в Меморіальному музеї М.І. Пирогова, Ямпільському художньому музеї, музеях Донецька, Івано-Франківська, Луганська, Тернополя, Хмельницького, Чернігова, а також у приватних галереях і колекціях за кордоном. Член СХУ (1967). 

Література: 

Єрмольєв, В. Майстер тематичної картини [А.В. Сорока] / В. Єрмольєв // Вінницький альбом. 1999 : літ.-худож. та історико-краєзнав. альм. – Вінниця, 2000. – С. 409-410. 

Плахотнюк, Л. Заслужений художник України Аркадій Сорока: «На вступних іспитах я отримав двійку» : [про вінниц. худож. А. Сороку] / Л. Плахотнюк // 33-й канал. – 2004. – 7 січ. – С. 8.

Сорока Аркадій Васильович : біографія окремої особи // Художник України. – 2006. – № 2. – С. 2-15. 

28           90 років від дня народження Михайла Стані-славовича Добжинського (справж. ім’я – Збіґнев; 28.07.1926, с. Ходорків, нині Попільнян. р-ну Житомир. обл. – 08.12.1988, м. Вінниця), фахівця у галузі електроенергетики, доктора технічних наук (1985), професора (1986). На довгі роки (1937-1988), як сина репресованого, доля закинула його в Сибір, де він здобув освіту, працював на залізниці, в НДІ енергетики. Учасник Другої світової війни. У Вінниці вчений протягом 1986-1988 рр. працював завідувачем кафедри електропостачання промислових підприємств і сільського господарства Вінницького політехнічного інституту. Досліджував питання застосування техніки високих напруг. Лауреат Державної премії СРСР у галузі науки і техніки (1985). 

Література: 

Власюк, А.І. Добжинський Михайло Станіславович / А.І. Власюк, А.М. Подолинний // Енциклопедія сучас. України (ЕСУ). – Київ, 2008. – Т. 8 : Дл-Дя. – С. 94 : фот. – Бібліогр. в кінці ст. 

31           130 років тому народився Борис Романович Шерр (31.07.1886, м. Немирів – ?), український піаніст, педагог. Закінчив Немирівську гімназію, Одеську консерваторію. Працював концертмейстером у Вінниці, викладав. З 5 березня 1947 р. до 20 серпня 1958 р. був директором дитячої музичної школи (нині Вінницька музична школа № 1). Борис Романович став справжньою фортепіанною легендою міста, шанованою людиною в мистецькому світі за багатогранну музичну ерудицію, високу загальну культуру. 1959 р. (за певних обставин) був відправлений на пенсію. Дожив до 70-х років ХХ століття і до останнього дня займався з учнями за своєю унікальною методикою викладання.  

Література та інтернет-ресурс: 

Вінницька дитяча музична школа № 1. 80 років. – Вінниця : ТОВ «Нілан-ЛТД», 2013. – 236 с. – Зі змісту: [Шерр Борис Романович]. – С. 14 : фот. 

Шерр Борис Романович [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://vinmuz.ucoz.ua/photo/8-1-0  (дата звернення: 30.04.15), вільний. – Назва з екрана.

Жити потрібно так,

щоб потім хотілось вас вишити…

Любов Шаламай 

Більше двадцяти років ми живемо в нових історичних умовах, про які так мріяло не одне покоління наших героїчних співвітчизників, – у суверенній, незалежній Україні!

Прилучившись пам’яттю до минулого і вдивившись в обличчя сьогодення, переконуємося, що незалежність і державність України не стали лише щасливим дарунком долі чи наслідком сприятливого збігу обставин. Їхні зерна зріли у глибинах нашої тисячолітньої минувшини і проростали навіть у найглухіші часи бездержавності, національного чи соціального гніту.

Земля, на якій постала сучасна Україна, ростила хліб і збагачувала світ високими злетами людського генія. Тому важко переоцінити роль і приклад яскравих, непересічних особистостей, людей, для яких Україна справді над усе і яких можна назвати поводирями нації, її моральними лідерами, володарями сердець і душ.

Любов Павлівна Шаламай, не менш яскрава особистість сучасності, народна майстриня-вишивальниця, називає їх на диво влучним та щирим словом: «Величі», своїм неординарним талантом повертаючи їхній світлий образ у теперішнє XXI століття… В наш час.

Дійсно, коли дивишся на рукотворні праці Л.П. Шаламай – дивне почуття проймає серце. Ніби живі, на тебе дивляться і княгиня Ольга, і Ярослав Мудрий, і Богдан Хмельницький, і Іван Богун, і Леся Українка, і Тарас Шевченко, і Михайло Грушевський, і Данило Заболотний, і Василь Стус, і Михайло Стельмах, інші постаті першої величини, які залишили незабутній слід в історії, науці, літературі України, Подільського краю, Київської Русі. Неначе чуєш їхній голос та прислухаєшся до їхніх слушних порад. Навіть не віриться, що все то вишито голкою, ниткою, а не написано пензлем знаменитого, відомого на весь світ художника. Чомусь згадуються Ілля Рєпін, Іван Айвазовський, Архип Куїнджі, Катерина Білокур…

Так, безмежно щедра на вишукані таланти Подільська земля! Саме вона стала малою батьківщиною майстрині – теж зі славетної когорти знаменитостей.

Народилася Любов Павлівна Шаламай 20 липня 1956 р. в с. Івча Літинського району Вінницької області у багатодітній родині (була молодшою серед семи дітей).

Закінчила Брацлавський технікум та четверть століття пропрацювала бухгалтером у рідному селі.

Вишиванням захопилась ще в дитинстві, але по-справжньому почала творити, коли переїхала до Вінниці. Вела гурток вишивки у міжрегіональному центрі профреабілітації інвалідів «Поділля». Передаючи свої навики та майстерність молоді, стала вишивати портрети. Першим був портрет Лесі Українки – її улюбленої поетеси, яка настраждалась за життя, але ніколи не здавалася. Вишила також і текст її вірша «Contra spem spero» («Без надії сподіваюсь»), який став девізом самої майстрині, та «Мальви» – улюблені квіти поетеси.

«Вишивання – робота дуже копітка, вимагає надзвичайної уважності та терпіння. Якщо помилитись хоча б на один хрестик – схема малюнка збивається, потрібно випорювати вже вишите і знову все переробляти спочатку, – зазначає майстриня. – Я ж люблю всіх своїх «Величів». У нас же в Україні так багато великих людей!.. Їх іменами називають площі, пам’ятники, я ж вирішила відобразити їх на полотні, щоб вони продовжували жити серед нас. Вишиваючи героїв свого проекту «Видатні особистості України», я постійно згадую слова поета Василя Симоненка, що «народ наш є, народ наш завжди буде, ніщо не перекреслить наш народ». Жити потрібно так, щоб потім хотілось вас вишити… Мої герої заслужили на таку повагу…».

Дійсно, дивовижні вишиті полотна – це титанічна праця. За підрахунками дослідниці Олени Бурдейної (м. Вінниця), один хрестик – то 4 уколи голкою. В одному квадратному сантиметрі роботи – від 25 до 30 хрестиків. Вишита картина розміром, скажімо, 40 х 50 сантиметрів – це 50 000 хрестиків та 200 000 рухів голкою. Щоб виконати таку кропітку роботу, треба мати неймовірне терпіння і надихатись величною ідеєю. Особливо ж, якщо доводиться вишивати… однією рукою.

А ще ж потрібно підібрати відповідний колір. Так, на чорно-білому портреті державного діяча М. Грушевського 58 відтінків сірого кольору, а на кольоровому портреті Василя Стуса – до 70. На інших – не менше…

Кожну картину Любов Павлівна вишиває приблизно 3 місяці, залежно від складності. Але кожен образ неодмінно пропускає через виповнене добром серце.

Тому такі схвальні відгуки на її роботи.

«…Я вперше відчула таке позитивне потрясіння, яке призводило до відчуття сліз, що очищають душу, – зізналась директор Центру культурології Вінницького національного технічного університету Тамара Буяльська. – Бо вишиті Любов’ю Шаламай портрети уособлюють всю велич духу українського народу, силу його інтелекту, мужність, чесність, порядність. Це люди, яким ми маємо вклонятися щоденно».

Не менш щира й заслужений майстер народної творчості Галина Данилюк:

«…Якби було більше таких людей, то й наша країна була б щасливіша і краща. Серце у Любові Павлівни таке велике!..»

Майстриня з великим успіхом презентувала декілька персональних виставок: в експоцентрі «Український дім» у Києві, обласному краєзнавчому музеї та музеї Михайла Коцюбинського,

музейно-просвітницькому центрі Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Її роботи виставлялись до Дня Перемоги в госпіталі інвалідів Великої Вітчизняної війни, у Вінницькому академічному музично-драматичному театрі імені М. Садовського, у Вінницькому національному технічному університеті, на багатьох міських та обласних святах. Вона брала участь у масштабній акції, що була організована обласним Центром народної творчості, – створенні рушника «Вишивана доля Вінниччини».

У Любові Павлівни попереду багато творчих планів і задумів, вона продовжує працювати над розпочатими проектами «Видатні особистості України», «Видатні сучасники». Тож побажаємо їй Божої ласки, наснаги та одержимості!

С.Д. Гальчак 

Передрук з книги «Голкою, ниткою, серцем і душею: пантеон видатних особистостей України Любові Шаламай» (Вінниця, 2013).

P.S. 2014 року Л.П. Шаламай вишила портрет хорового диригента, Героя України П.І. Муравського, який вручила йому особисто під час відзначення 100-літнього ювілею видатного земляка (уклад.). 

Література 

Шаламай, Л. Її душа – у вишитих полотнах : [бесіда з нар. майстринею Л. Шаламай] / Л. Шаламай ; запис. О. Бурдейна // Вінничанка. – 2012. – № 10. – С. 22-23 : кольор. фот. 

Василько, І. Тільки велика мета творить велику людину. Любов Шаламай презентувала в Укр. фонді культури вишиту однією рукою галерею портр. «Видатні особистості України» / І. Василько // Вінничанка. – 2013. – № 12. – С. 4 : кольор. фот.

Гальчак, С.Д. Голкою, ниткою, серцем і душею: пантеон видат. особистостей України Л. Шаламай / С.Д. Гальчак, С. Костюк. – Вінниця : Балюк І.Б., 2013. – 28 с. : кольор. фот., кольор. іл. 

Гальчак, С. На крилах Божої наснаги / С. Гальчак // Він-ниц. край. – 2013. – № 2. – С. 143-145 : фот.

1            75 років тому (01.08.1941) окупована територія області була поділена на румунську (Трансністрія) та німецьку (рейхскомісаріат «Україна») зони за лінією Могилів-Подільський – Бершадь. 

Література: 

Румун не німець, але все ж таки окупант : [про окупац. період, коли територія с. Джурин Шаргород. р-ну входила до складу Трансністрії] // Родинна колиска – Джурин / О. Горобець, І. Нечіпайло. – Харків, 2008. – С. 67-71.  

«Марши смерти» из Бессарабии в Транснистрию : [спогади євреїв про історію депортації їх в період Другої світової війни із Бессарабії на територію Вінниччини, яка входила в Трансністрію] // «Рожденные страдать»? Катастрофа в Украине: 1941-1944 гг. / К. Роос. – Винница, 2011. – С. 29-51 : іл.

Гальчак, С.Д. Політика румунської окупаційної влади на території північної Трансністрії / С.Д. Гальчак // Четверта Могилів-Поділ. наук.-краєзнав. конф. (28-29 верес. 2012 р.) : [матеріали конф.] / відп. ред. Л.В. Баженов. – Кам’янець-Подільський, 2012. – С. 24-43. – Бібліогр. в кінці ст. 

Погончик, Г.А. Кровоточащая рана. Холокост в Транснистрии в 1941-1944 гг. / Г. Погончик, И. Кацап ; Винниц. филиал Центра исслед. истории Подолья Ин-та истории Украины НАН Украины при Каменец-Подол. нац. ун-те им. И. Огиенко, Винниц. обл. орг. Нац. союза краеведов Украины и др. – Винница ; Нью-Йорк : Меркьюрі-Поділля, 2014. – 564 с. : фот.

2            140 років тому народився Степан Іванович Слободянюк-Подолян (02.08.1876, м. Літин, тепер смт – 15.09.1932, м. Ленінград, нині Санкт-Петербург, РФ), український художник. Навчався в Одеському художньому училищі (1899-1901). Протягом 1905-1912 рр. – вільний слухач Петербурзької Академії мистецтв, навчався у Сурикова і Сєрова. Отримав звання художника за дипломну роботу – картину «Буря і спокій. Похорон Кармелюка». З осені 1920 р. митець з сім’єю оселяється у м. Вінниця, де протягом місяця в його розпорядження було передано все, що стосувалося мистецтва. Був одним з ініціаторів заснування Вінницького краєзнавчого музею, який очолював з кінця 1920 до 1923 рр. У цей же період він завідує художньою студією, починає керувати Вільною Академією Мистецтв, організованою у Вінниці (1920) напередодні його приїзду. Творчий період митця переважно припав на час диктату соцреалізму. Справжніх творчих успіхів досяг у відтворенні легендарних сторінок історії рідного Поділля, зокрема в серії картин і портретів, присвячених У. Кармалюку. Відомі його твори: «Жіночий портрет» (1915), «Матрос з крейсера “Аврора”» (1917), «Кармелюк» (1926), «Українська дівчина» (1926), «Молдаванка» (1928), «Портрет сталевара» (1930). Передав до фонду музею свою колекцію монет, книг і картин. З 1925 р. проживав у Катеринославі (тепер Дніпропетровськ). Твори митця зберігаються у Вінницькому та Дніпропетровському художніх музеях.  

Література: 

Слободянюк-Подолян Степан Іванович // Мистецтво України : біогр. довід. / за ред. А. Кудрицького. – Київ, 1997. – С. 546-547. 

Історія музею в документах і спогадах : ювілейний вип. з нагоди 80-річчя заснування музею / Вінниц. обл. краєзнав. музей ; відп. за вип. Л.Р. Кароєва. – Вінниця : Віноблдрукарня, 1998. – 112 с. : іл. – Зі змісту: Музей в 1921-1923 рр. Слободянюк Степан Іванович. – С. 48-51. 

•             70 років від дня народження Володимира Григоровича Буткевича (02.08.1946, с. Кантелина Дашів. (тепер Іллінец.) р-ну), ученого-правника, юриста-міжнародника, доктора юридичних наук (1980), професора (1982), заслуженого юриста України (1996), державного і громадського діяча, першого судді Європейського суду з прав людини від України (1996-2008). Закінчив юридичний факультет Київського державного університету ім. Т. Шевченка та аспірантуру (1971). Залишився працювати на кафедрі міжнародного права і зарубіжного законодавства. З 1971 р. – асистент, старший викладач, доцент, заступник декана факультету, професор. В 1983-1988 рр. – декан факультету міжнародних відносин і міжнародного права, 1988-1990 рр. – директор Інституту міжнародних відносин і проректор, з 1985 р. – зав. кафедри міжнародного права КДУ ім. Т. Шевченка. Неодноразово очолював чи був у складі делегацій України і СРСР на міжнародних переговорах і конференціях. У 1979-1980 рр. – читав курс лекцій в Атенському університеті (шт. Джорджія, США). Читав лекції студентам і викладачам в університетах Індії, Угорщини, ФРН, Франції, Італії, Мальти, Греції, Швейцарії тощо. Академік-засновник АН ВШ України (1992). Народний депутат України ІІ скликання. Був головою Комісії з прав людини, націо-нальних меншин та міжнаціональних відносин ВР (1994-1998). З 1998 р. – суддя Європейського суду з прав людини. Головний редактор журналу «Український часопис міжнародного права» (1992-1999), науковий редактор часопису «Права людини в Україні», член редколегії журналу «Політична думка» (1994-1997). З 1992 р. – експерт ООН (підкомісія з попередження дискримінації і захисту меншин) з прав людини. Член Світового конгресу українських юристів. Автор та співавтор понад 250 наукових робіт, зокрема 11 монографій і підручників. 

Література: 

Буткевич, В.Г. Міжнародне право: основи теорії : підруч. для студ. вузів / В.Г. Буткевич, В.В. Мицик, О.В. Задорожній ; ред. В.Г. Буткевич. – Київ : Либідь, 2002. – 608 с. 

Буткевич, В.Г. Міжнародне право. Основні галузі : підруч. / ред. В.Г. Буткевич. – Київ : Либідь, 2004. – 816 с. 

Ювілей знаного вченого-правознавця, міжнародника, судді Європейського суду з прав людини Володимира Григоровича Буткевича // Право України. – 2011. – № 8. – С. 404-405. 

•             95 років тому народився Ілля Гаврилович Шульга (02.08.1921, с. Верещаки Лисян. р-ну Черкас. обл. – 05.12.1993, м. Вінниця), історик, краєзнавець, доктор історичних наук, професор, заслужений працівник вищої школи України. У 1972-1993 рр. жив і працював у Вінниці. З 1972 р. очолював кафедру історії, а з 1975 р. – кафедру історії СРСР у Вінницькому державному педагогічному інституті. В останні роки життя працював професором кафедри слов’янських народів у цьому ж вузі. Досліджував соціально-економічні аспекти розвитку України й Поділля ХVІІІ-ХІХ ст., історію подільського села, сталінських репресій, голодомору на Вінниччині 20-х – початку 50-х рр. Автор понад 100 наукових праць, кількох монографій, численних статей в 10-томній «Історії України». Ілля Гаврилович відомий як громадський діяч, брав активну участь у заходах вінницької «Просвіти» за утвердження самостійності та державності України. 

Література: 

Шульга, І.Г. Усім нашим життям / І.Г. Шульга. – Одеса : Маяк, 1980. – 72 с. : іл. 

Його ж. Голод на Поділлі : до 60-річчя Голодомору 1933 р. / І.Г. Шульга. – Вінниця : Континент-ПРИМ, 1993. – 224 с.

Його ж. Людомор на Поділлі : (до 60-річчя Голодомору) / І.Г. Шульга ; ред. О. Зінченко. – Київ : Республ. асоц. українознавців, 1993. – 235 с.

Його ж. Гірка правда : нариси з історії поділ. селянства 1920-1932 років / І.Г. Шульга. – Вінниця : Віноблдрукарня, 1997. – 152 с. 

Шульга, Я. Портрет І.Г. Шульги / Я. Шульга // Тези доп. і повідомл. 19-ї Вінниц. обл. історико-краєзнав. конф. 18 лют. 1999 р. – Вінниця, 1999. – С. 91-93.

Україна була його любов’ю... : спогади про Іллю Шульгу. – Вінниця : О. Власюк, 2003. – 122 с. 

Бушмин, М.І. Ілля Шульга – історик України : нарис життя та діяльності / М.І. Бушмин, О.І. Гуржій, Л.М. Товстопят. – Черкаси, 2006. – 252 с. 

4            90 років тому народився Аполлінарій Федотович Мацевич (04.08.1926, с. Паланка, тепер с. Заозерне Тульчин. р-ну – 27.02.1996, м. Єлгава, Латвія), український прозаїк, поет, перекладач. Учасник Другої світової війни. З 1959 р. – на журналістській роботі. Закінчив заочно Літературний інститут ім. М. Горького (Москва, 1965). Дебютував у літературі 1962 р. з романом «Грозове світання». Видав близько 20 книг романів, повістей, новел, творів для дітей (поетичних і прозових). У жанрі художньо-біографічної прози створив повісті «Анатолій Свидницький» (1984), «Закувала та сива зозуля» (про композитора-земляка П. Ніщинського, 1991), яка, на жаль, залишилася в рукописі; окремі уривки з неї друкувала вінницька газета «Панорама». Подільські мотиви прозвучали також в автобіографічній повісті-спогаді про голодомор 1932-1933 рр. «Переднівок-33» (1982). Протягом 1968-1987 рр. проживав у м. Хмельницький, працював в обласній газеті «Корчагінець», очолював обласне літературне об’єднання. З 1987 р. через побутові обставини виїхав у Латвію, де в м. Єлгава помер 27 лютого 1996 р. Член СПУ (1967). 

Література: 

Добринська, Л. Він боровся за місце в літературі, проти дилетанства та підлості... Бо хотів Україні гідного життя : [до 80-річчя укр. письменника, подолянина А. Мацевича] / Л. Добринська // Місто. – 2006. – 4 серп. – 9 : фот. 

Добринська, Л. Семирічний хлопчик вижив під час голоду 1933 року. Тому і я живу – бо це був мій батько : [письменник А. Мацевич] / Л. Добринська // Місто. – 2007. – 23 листоп. – С. 6. 

Хоменко, Б. З любов’ю до митця : [повість А. Мацевича про видат. майстра слова, ученого і педагога з Поділля А. Свидницького] // У храмі рідного слова : літ.-критич. ст. / Б. Хоменко. – Вінниця, 2008. – С. 227-231. 

Каменюк, М. Псалми Аполлінарія Мацевича: у світлі древніх одкровень : / М. Каменюк // Вінниччина. – 2011. – 11 лют. – С. 2 : фот. 

5            70 років від дня народження Миколи Митрофановича Гунька (05.08.1946, с. Мізяківські Хутори Вінниц. р-ну), педагога, вчителя-методиста, відмінника освіти України, заслуженого вчителя України. Здобувши фах викладача фізики і математики у Вінницькому педагогічному інституті (1964-1968), працював учителем Качирської СШ № 1 Павлодарської області Казахської РСР. У 1969-1972 рр. викладав фізику в СШ № 30 м. Вінниця. Згодом був методистом, завідував методичним кабінетом міського відділу освіти, був директором кількох вінницьких шкіл, заступником директора міжшкільного навчально-виробничого комбінату трудового навчання і профорієнтації учнів. 1985-1989 рр. працював у міському та обласному відділах народної освіти. Протягом 1989-1992, 2002-2011 рр. – заступник голови Вінницького міськвиконкому. З 2011 р. – заступник директора з навчально-виховної роботи Вінницького міського центру художньо-хореографічної освіти дітей та юнацтва «Барвінок». З 1993 р. працює за сумісництвом вчителем технологій ЗОШ І-ІІІ ст. № 3 ім. М. Коцюбинського м. Вінниця, де за власною програмою викладає курс із профільного трудового навчання «Бджільництво». Організатор шкільної фотовиставки «Світ бджоли» (2005), картинної галереї «Старожитності бджільництва» (2006). М.М. Гунько – лауреат Всеукраїнського конкурсу «Вчитель року-98», почесний пасічник України, кавалер ордена «За заслуги» ІІІ ступеня. 

Література:

Гунько, М.М. Бджільництво : довідник / М.М. Гунько. – Вінниця : Кн.-Вега, 2004. – 160 с. : іл. 

Його ж. Золота бджілка : розмалюй сам / М.М. Гунько ; худож. Н. Лепко. – Вінниця : Віноблдрукарня, 2005. – 24 с. : мал. 

Його ж. Життя з божою комахою : ст., надруков. в спеціаліз. період. вид. у 1991-2006 рр. / М.М. Гунько. – Вінниця : Кн.-Вега, 2006. – 116 с. : іл.

Філін, О. Добре слово про чиновника : [про заст. Вінниц. міськ. голови М.М. Гунька] / О. Філін // Независим. курьер. – 2005. – 21 груд. – С. 5. 

Волошенюк, І. Умійте дивитись в природу : [заслуж. вчитель і почес. пасічник України, заст. вінниц. мера М. Гунько вже два десятки років читає курс бджільництва у Вінниц. ЗОШ № 3, написав вісім кн. про бджіл] / І. Волошенюк // Сіл. вісті. – 2009. – 16 січ. – С. 5. 

•             70 років тому народився Володимир Михайлович Постніков (05.08.1946), актор, заслужений артист України. Закінчив Харківський інститут мистецтв ім. І. Котляревського (1969 р.). Творчу діяльність розпочав у Сумському театрі драми й музичної комедії ім. М. Щепкіна. З 1984 р. В.М. Постніков працює У Вінницькому обласному академічному українському музично-драматичному театрі ім. М. Садовського. Він з успіхом виконує ролі як у музичних, так і драматичних виставах. Образи, створені Володимиром Михайловичем, щирі, наділені глибоко психологічними природними характерами. Актор майстерно володіє мовою, пластикою. Має вокальні дані. Усе це сприяє тому, що його герої – цікаві, життєві. Створив близько 60 образів. Серед його робіт – Ленікс у трагедії У. Шекспіра «Макбет», Каленик у музичній комедії «Майська ніч», Вільям у мюзиклі Ю. Рибчинського «Як повернути чоловіка», Виборний у музичній комедії «Наталка Полтавка», Лісовик у міфі з прадавніх часів «Лісова пісня», лікар Співі у виставі «Політ над гніздом зозулі», батько у драмі «Я б тобі небо прихилив...» та ін. Актор – майстер художнього слова, виступає на концертах, творчих зустрічах. Веде плідну роботу з популяризації театрального мистецтва.  

Література: 

Постніков, В.М. Для повного щастя йому не вистачало авто : [розмова з заслуж. артистом України, актором Вінниц. обл. акад. укр. муз.-драм. театру ім. М. Садовського В.М. Постніковим з нагодийого 60-річ. ювілею] / В.М. Постніков ; запис. В. Кирильчук // 20 хвилин. – 2006. – 30 листоп. – С. 18. 

Шуткевич, О. Сто п’ятдесят ролей і всі правдиві : [до 40-річчя творч. діяльності заслуж. артиста України В.М. Постнікова] / О. Шуткевич // Вінниц. газ. – 2006. – 24 листоп. – С. 7. 

6            80 років від дня народження Анатолія Олександровича Бабича (06.08.1936, с. Павлівка Васильків. р-ну Дніпропетров. обл. – 09.09.2015, м. Вінниця), фахівця у галузі рослинництва і кормовиробництва, доктора сільськогосподарських наук (1979), професора (1989), академіка УААН (1989), член-кореспондента Російської академії сільськогосподарських наук (1988), президента Української соєвої асоціації (1989-2002), колишнього директора Інституту кормів УААН (Вінниця) (1980-2001). Наукова діяльність присвячена створенню нових сортів, вивченню біологічних основ формування врожаю кормових культур, дослідженню проблем виробництва рослинного білка, інтенсифікації кормовиробництва, розробці технологій вирощування кормових і зернобобових культур. Співавтор виведення 19 сортів та гібридів кормових і зернобобових культур, занесених до Державного реєстру. Відзначений державними нагородами. 

Література: 

Бабич, А.О. Світові земельні, продовольчі і кормові ресурси : монографія / А.О. Бабич. – Київ : Аграр. наука, 1996. – 570 с. 

Його ж. Селекція, виробництво, торгівля і використання сої у світі / А.О. Бабич, А.А. Бабич-Побережна. – Київ : Аграр. наука, 2011. – 548 с. : рис., табл. – Бібліогр.: с. 526-547. 

Його ж. Засуха, суховій і пилова буря в період глобальних змін клімату : у 2 т. Т. 1-2 / А.О. Бабич, А.А. Бабич-Побережна. – Вінниця : Діло, 2014. 

Бабич Анатолій Олександрович. Життя і діяльність. Наукова школа : бібліогр. покажч. наук. пр. – Вінниця : ТЕЗИС, 1999. – 168 с. 

Степаненко, А.Г. Академік А.О. Бабич. І визнання, і шана, і довір’я / А.Г. Степаненко. – Вінниця : Тезис, 1999. – 170 с. 

•            75 років тому народився Петро Семенович Григорчук (06.08.1941, с. Щаслива Липовец. р-ну), історик, кандидат історичних наук, професор. Закінчив історичний факультет Київського державного університету ім. Т. Шевченка. З 1971 р. працював у Вінницькому державному педагогічному інституті (нині ВДПУ ім. М. Коцюбинського). Тривалий час був деканом історичного факультету, завідував кафедрою історії слов’янських народів. Підготував 5 кандидатів історичних наук. Був відповідальним редактором редколегії наукового фахового видання з історичних наук «Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського». Учасник і організатор багатьох міжрегіональних історико-краєзнавчих конференцій. Досліджує історію Поділля 20-30-х рр. ХХ ст. З історії краю опублікував понад 100 робіт. 

Література: 

Григорчук, П.С. Деякі особливості аграрних відносин в Подільській губернії на початку 20-х рр. ХХ ст. / П.С. Григорчук // Наук. зап. Серія : Історія / ВДПУ ім. М. Коцюбинського. – Він-ниця, 2004. – Вип. 20. – С. 212-216. 

Його ж. Особливості функціонування навчальних закладів Вінниччини в період нацистського режиму (1941-1944 рр.) / Ю.А. Зінько, П.С. Григорчук // Наук. зап. Серія : Історія / ВДПУ ім. М. Коцюбинського. – Вінниця, 2004. – Вип. 7. – С. 132-146.  

Його ж. Національно-культурне будівництво на Поділлі в 20-ті рр. ХХ ст. : [період радянської влади] / П.С. Григорчук, Н.П Кузьмінець // Там само. – 2006. – Вип. 11. – С. 211-215. 

Його ж. Із історії створення надзвичайних комісій на Поділлі у 20-ті роки XX ст. / П. Григорчук // Вінниччина: минуле та сьогодення. Краєзнав. дослідж. : матеріали 21-ї Вінниц. історико-краєзнав. конф. 25-26 жовт. 2007 р. – Вінниця, 2007. – С. 227-230.

Зінько, Ю.А. Учитель, історик-науковець, наставник молоді, професор П.С. Григорчук : (до 70-річчя від дня народж.) / Ю.А. Зінько, О.А. Мельничук // Освіта на Поділлі: минуле та сьогодення : матеріали 23-ї Всеукр. наук. історико-краєзнав. конф. 20-21 жовт. 2011 р. : до 100-річчя заснування ВДПУ ім. М. Коцюбинського. – Вінниця, 2011. – С. 276-278. 

Гальчак, С.Д. Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі: XIX – поч. XXI ст. : монографія / С.Д. Гальчак. – 2-ге вид., допов. – Вінниця : Меркьюрі-Поділля, 2013. – 876 с. : портр. – Бібліогр. – Зі змісту: Григорчук Петро Семенович. – С. 526-528. – Бібліогр. в кінці ст. 

7            70 років від дня народження Петра Омеляновича Солов’я (07.08.1946, с. Порик Хмільниц. р-ну), педагога, вчителя-методиста, відмінника народної освіти, профспілкового діяча. Середню освіту здобув у рідному селі. Закінчив з відзнакою два факультети Вінницького педінституту: історичний та фізвиховання. Педагогічну роботу розпочав у м. Кременчук на Полтавщині учителем фізвиховання (1972-1983). Протягом 1983-1989 рр. викладав предмети за фахом у Вінницькій ЗОШ № 21, керував міським методичним об’єднанням вчителів фізкультури. 1989 р. колектив школи на альтернативній основі обрав Петра Омеляновича своїм директором. Цю посаду він обіймав до обрання в 1999 р. головою Вінницького міського комітету Профспілки працівників освіти і науки. Нагороджений нагрудним знаком Федерації профспілок України «Профспілкова відзнака» (2002). У 2012 р. йому присвоєно звання «Заслужений працівник профспілки працівників освіти і науки України. Золота відзнака». 

Література: 

Соловей, П. Ростити людей! : [голова Вінниц. міськ. орг. освітян. профспілки про її діяльність у 1995-2001 рр.] / П. Соловей // Рід. шк. – 2002. – № 3. – С. 11.

Соловей, П. «Освіта – єдина галузь, яка ще працює системно, але боюся, що влада та опозиція можуть зруйнувати і її» : [виклад виступу голови вінниц. міськ. комітету Профспілки працівників освіти і науки під час мітингу, присвяч. Дню боротьби з бідністю] / П. Соловей // Слово педагога. – 2009. – Жовт. (№ 10). – С. 2. 

Барський, М. Освітяни Вінниці одностайно обрали профспілкового лідера : [Петра Солов’я] / М. Барський // Вінниц. газ. – 2009. – 8 груд. – С. 4. 

Пустіва, В. Співпраця влади і профспілки – запорука успіху : [про Х Пленум обкому Вінниц. орг. профспілки працівників освіти і науки] / В. Пустіва // Слово педагога. – 2014. – Берез. (№ 3). – С. 2 : фот.

8            130 років від дня народження Трохима Степановича Кондрашка (08.08.1886, с. Літинка Літин. р-ну – розстріляний 30.11.1937) – педагога, члена Центральної Ради. Закінчив Чернятинську (Жмерин. р-н) учительську школу (1904). Учителював на Вінниччині. Під час Першої світової війни мобілізований до російської армії. 1917 р. на Всеукраїнському військовому з’їзді обраний членом УЦР. Як інструктор з українізації опікувався переведенням шкіл на українську мову навчання, зокрема у Сімферополі та м. Новоград-Волинський (нині Житомир. обл.), закликав селян підтримувати УНР. Зі встановленням радянської влади – на педагогічній роботі у школах м. Хмільник та Хмільницького району. У 1937 р. встиг закінчити два курси заочного відділу Вінницького педагогічного інституту. 12 вересня цього ж року був заарештований за звинуваченням в антирадянській агітації, засуджений до розстрілу. 1958 р. реабілітований. 

Література: 

Подолинний, А.М. Кондрашко Трохим Степанович / А.М. Подолинний // Енциклопедія сучас. України (ЕСУ). – Київ, 2014. – Т. 14 : Кол-Кос. – С. 274 : фот.  

9            80 років від дня народження Гордія Кіндратовича Палія (09.08.1936, с. Лотівка Шепетівського р-ну Хмельницької обл.), доктора медичних наук (1975), доцента (1972), професора (1976). Закінчив Рівненську фельдшерсько-акушерську школу (1955), Чернівецький медичний інститут (з відзнакою) (1964). З 1976 р. – завідувач кафедри мікробіології Вінницького національного медичного університету ім. М.І. Пирогова, проректор з науково-педагогічної діяльності того ж ВНЗ (1980-2011). З 1994 р. – академік Академії вищої школи України. Заслужений діяч науки і техніки України (1991). Зробив значний внесок у розвиток мікробіології, імунології, вірусології. Автор понад 300 наукових праць, 6 монографій, понад 60 авторських свідоцтв на винаходи, патентів, численних методичних рекомендацій, співавтор багатьох підручників, присвячених створенню нових антимікробних препаратів для профілактики й лікування інфекційних захворювань. Під керівництвом Г.К. Палія розроблено і затверджено АНД (нормативні документи, що визначають якісні та кількісні характеристики лікарських засобів…) на цілий ряд лікарських антимікробних препаратів, зокрема антисептичного препарату декаметоксину, який не має аналогів у світі. Нагороджений ювілейними медалями Д.К. Заболотного, Л.В. Громашевського, Луї Пастера, преміями М.І. Пирогова, фонду «Професіонал», знаками «Відмінник охорони здоров’я», «Винахідник СРСР», бронзовою медаллю ВДНГ СРСР та ін.  

Література та інтернет-ресурс: 

Визначний науковець і педагог : до 60-річчя від дня народж. Г.К. Палія // Інфекційні хвороби. – 1996. – № 4. – С. 59-60 : фот. 

Palіy Gordіy Kіndratovich // Dictionary of International Biography / International Biographical Centre. – Cambridge (England), 1998. – March/April – Ref. DIB 26/3, CB2 2QP. 

11           110 років тому народився Марк Львович Кац (11.08.1906, м. Снітків, нині село Мурованокуриловец. р-ну – 17.05.1990, м. Саратов, РФ), російський фізик, доктор фізико-математичних наук (1961), професор (1963), засновник оптичної освіти і науки, організатор школи лазерної фізики. По закінченні Одеського інституту народної освіти (1930) до 1941 р. працював доцентом кафедри фізики Одеського сільськогосподарського інституту, одночасно в 1938-1941 рр. очолював кафедру фізики Одеського фармацевтичного інституту і лабораторію оптики Одеського університету (1936-1941). Згодом працював у вузах Москви, Дагестану, Саратова. М.Л. Кац був засновником кафедри оптики Саратовського державного університету. Учений підготував 38 кандидатів і 2 доктори наук. Автор 256 наукових статей у галузі оптики, люмінесценції і фізики твердого тіла, 2 монографій. Його книга «Оптические квантовые генераторы», написана у співавторстві, стала першою в СРСР, присвяченою новій на той час проблемі – лазерній фізиці. Наш земляк був членом двох Рад АН СРСР: люмінесценції і спектроскопії. 

Література та інтернет-ресурс: 

Рікун, І.Е. Кац Марк Львович / І.Е. Рікун // Енциклопедія сучас. України (ЕСУ). – Київ, 2012. – Т. 12 : Кал-Киї. – С. 493 : портр. 

Кац Марк Львович [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rujen.ru/index.php/КАЦ_Марк_Львович (дата звернення: 17.08.15), вільний. – Назва з екрана. 

15           110 років тому (15.08.1906) у Барі відкрито реальне училище. Першим його директором був О. Циганков-Куріленко. Кількість учнів училища із 78 у 1907 р. зросла до 276 осіб у 1911 р. У 1912 р. заклад випустив у самостійне життя 12 юнаків. У 1914-1918 рр. в училищі навчався майбутній видатний український хімік, академік Юрій Делімарський (1904-1990). За період існування реального училища відбулося 8 випусків. 

Література: 

Бакалець, О.А. Барський районний історичний музей : путівник / О.А. Бакалець. – Бар ; Вінниця : Рогальська, 2014. – 44 с. : кольор. іл. – Зі змісту: [Про Бар. реальне училище]. – С. 33. 

•             75 років тому народився Василь Михайлович Кутін (15.08.1941, м. Кривий Ріг Дніпропетров. обл.), кандидат технічних наук (1973), доцент (1977), доктор технічних наук (2003), професор (2004). Закінчив Криворізький гірничорудний інститут (1962), отримавши фах інженера-електрика. Там же почав свій трудовий шлях. Протягом 1974-1977 рр. – старший викладач, доцент, 1977-1993 р. – завідувач кафедри електричних станцій Вінницького технічного інституту. З 1993 р. і по теперішній час – професор кафедри електричних станцій та систем Інституту електроенергетики, екології і електромеханіки Вінницького національного технічного університету. Основний напрямок досліджень – діагностика та відновлення електрообладнання під робочою напругою. З 1988 р. доктор технічних наук, професор В. Кутін очолює Центр підвищення кваліфікації в галузі енергетики. Має більш ніж 230 публікацій. Лауреат премії Ради Міністрів СРСР (1988) за розробку і впровадження високоефективних технологій виконання ремонтних робіт під напругою на лініях електропередач напругою 330-750 кВ.

Література та інтернет-ресурс: 

Вінницький національний технічний університет. 50 років розвитку / ред. кол. (гол.) Б.І. Мокін. – Вінниця : ВНТУ, 2010. – 264 с. : кольор. фот. – Зі змісту: [ В.М. Кутін]. – С. 64, 111.  

Кутин Василий Михайлович [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://kutinvm.vk.vntu.edu.ua/dev (дата звернення: 19.01.15), вільний. – Назва з екрана.  

Кутин Василий Михайлович, д.т.н., професор [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ess.ineeem.vntu.edu.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=53%3An  (дата звернення: 19.01.15), вільний. – Назва з екрана.  

18           110 років тому народився Флор Євстафійович Столярчук (18.08.1906, с. Сальниця Хмільниц. р-ну – 14.08.1944, с. Підбереззя на Волині), Герой Радянського Союзу. Відзначився під час боїв за звільнення окупованої України. 

Література: 

Овеянные славой имена: Герои Сов. Союза – уроженцы Винничины : [сборник]. – 2-е изд., переработ. и доп. – Киев : Маяк, 1989. – 310 с. – Из содержания: Талант политработника : [про бойовий шлях Ф.Є. Столярчука]. – С. 81-82 : портр. 

Гальчак, С. Герої Поділля: Герої Рад. Союзу – уродженці Вінницької, Тернопільської та Хмельницької областей / С. Гальчак. – Київ : АДЕФ-Україна, 2010. – 232 с. – Зі змісту: Столярчук Флор Євстафійович. – С. 190 : портр. 

•             95 років тому народився Анатолій Петрович Буренніков (18.08.1921, м. Новоузенськ Саратов. обл., РФ – 20.08.2010, м. Вінниця), генерал-майор, учасник Другої світової війни, почесний громадянин м. Вінниця. 1939 р. вступив на навчання до Ташкентського педагогічного інституту, був сталінським стипендіатом, отримав диплом з відзнакою в червні 1941 р. разом із повісткою на фронт. Після прискореного навчання у військовому училищі, у лютому 1942 р. лейтенант Буренніков брав участь у бойових діях на Калінінському, Воронезькому, 1-му та 2-му Українських фронтах. Учасник визволення Харкова, Києва, брав участь у боях на Курській дузі, у Корсунь-Шевченківській операції, визволенні Вінниччини. За героїзм у боях з фашистами нагороджений двома орденами Великої Вітчизняної війни (І, II ступенів), трьома орденами Червоної Зірки, двома орденами Богдана Хмельницького (II, III ступенів), бойовими медалями «За бойові заслуги», «За победу над Германией» та багатьма ювілейними медалями. Після Великої Вітчизняної війни працював першим заступником Тиврівського військового комісара (1946-1976), 15 років служив військовим комісаром м. Вінниця, працював у обласному Товаристві любителів книги. Обирався депутатом Вінницької міської ради трьох скликань, був членом виконкому. 16 серпня 2012 р. на території об’єднаного міського військового комісаріату Вінницького гарнізону А.П. Буреннікову відкрито меморіальну дошку.  

Література: 

Буренніков, А. Серед героїв славні імена : [про звільнення Вінниччини від нацист. загарбників] / А. Буренніков // Вінниц. газ. – 2009. – 8 трав. – С. 5. – (Спец. вип. газ. «П’ятниця»). 

Гудожник, І. Погони офіцера – на все життя / І. Гудожник // Вінниц. газ. – 2006. – 17 серп. – С. 6 : фот. 

Сегеда, Ю. Мріяв полковник бути учителем / Ю. Сегеда // Вінниччина. – 2007. – 22 черв. – С. 1. 

У Вінниці відкрили меморіальну дошку генерал-майору Анатолію Петровичу Буреннікову // Новини Вінниччини. – 2012. – 22 серп. – С. 12 : іл. 

Почесні громадяни нашого міста [Вінниця, в т.ч. А. Буренніков] // Вінниц. газ. – 2012. – 7 верес. – С. 3-4. 

19           100 років тому народився Андрій Герасимович Лесник (19.08.1916, с. Гальжбіївка, тепер Ямпіл. р-ну – 02.04.1976, м. Київ), український радянський металофізик, член-кореспондент АН УРСР (з 1976). Учасник Великої Вітчизняної війни. В 1940 р. закінчив Київський університет, у 1947 р. – аспірантуру кафедри металофізики. З 1947 р. працював в Інституті металофізики НАН України, викладав у Київському університеті та Київському політехнічному інституті (1947-1954). А.Г. Лесник в Інституті металофізики у 1955-1987 рр. керував відділом фізики плівок. З 1958 р. – професор, з 1976 р. – член-кореспондент АН УРСР. Наукові праці А.Г. Лесника стосуються побудови статистичної теорії сплавів та фізики магнітних явищ. Вчений – лауреат премії ім. К.Д. Синельникова АН УРСР (1979).

Література: 

Литвинко, А.С. Застосування методів статистичної фізики у проблемах фізики металів і сплавів в наукових установах України у 50-60-ті рр. ХХ ст. / А.С. Литвинко // Питання історії науки і техніки. – 2011. – № 4. – С. 2-11. – Зі змісту: [Про діяльність А.Г. Лесника]. – С. 4, 5, 10, 11. 

20           75 років тому (20.08.1941) в Літині на Вінниччині відбувся перший масовий розстріл євреїв німецько-фашистськими загарбниками. 

Література: 

Мельник, А. У літинському «Бабиному яру» загинули тисячі людей / А. Мельник // Поділ. порадниця. – 2008. – 5 листоп. – С. 3. 

•             75 років від дня народження Марії Степанівни Кічмаренко (20.08.1941, с. Студена Піщан. р-ну), педагога, вчителя-методиста, відмінника народної освіти, заслуженого учителя Української РСР (1985). Після закінчення Немирівського педагогічного училища (1962) працювала у Вінницькій школі-інтернаті. 1969 р. закінчила філологічний факультет Вінницького педагогічного інституту. В 1979-1997 рр. працювала заступником, згодом – директором ЗОШ № 22 м. Вінниця, з 1997 р. викладала українську мову та літературу. У 2004 та 2010 рр. підготувала переможців IV етапу Всеукраїнської олімпіади з української мови та літератури, у 2010 р. – ІІІ етапу міжнародних мовознавчих конкурсів імені Петра Яцика та «Майстер української орфографії». Депутат Верховної Ради УРСР 9, 10, 11 скликань. 2004 р. була занесена на Дошку пошани Староміського району м. Вінниця. Нагороджена нагрудним знаком Міністерства освіти і науки України «Василь Сухомлинський» (2008). Відзначена багатьма грамотами.

Інтернет-ресурс: 

Кічмаренко Марія Степанівна [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://museum.edu.vn.ua/veteranu.html (дата звернення: 19.07.15), вільний. – Назва з екрана. 

•             70 років тому народився Анатолій Степанович Васюра (20.08.1946, м. Тульчин), кандидат технічних наук, професор (1993), академік Української технологічної академії (1994), відмінник освіти України (2003), заслужений працівник освіти України (2006), почесний директор Інституту автоматики, електроніки та комп’ютеризованих систем управління Вінницького національного технічного університету (2013). Закінчив у 1964 р. Вінницьку СШ № 17, в 1970 р. – Ленінградський електротехнічний інститут. З січня 1972 р. працює у Вінницькому філіалі Київського політехнічного інституту (нині Вінницький національний технічний університет): науковий співробітник, викладач. З 1980 р. – на керівних посадах університету: заступник декана, декан факультету автоматики та мікроелектроніки, проректор з навчальної роботи, директор Інституту автоматики, електроніки та комп’ютерних систем управління (2002-2013 рр). У 1999 р. А.С. Васюра виступив з ініціативою започаткування в Україні Всеукраїнської студентської олімпіади зі спеціальності «Системи управління і автоматики» та проведення її на базі Вінницького національного технічного університету. А.С. Васюра – автор близько 300 наукових і навчально-методичних публікацій, у т.ч. монографій, наукових статей, навчальних і методичних праць, авторських свідоцтв і патентів. Нагороджений Персональною медаллю та Почесним дипломом Кембриджського міжнародного біографічного центру на відзнаку видатних досягнень у ХХ сторіччі в галузі освіти. Має звання «Лідер України» (2011). Наш земляк занесений до Книги пошани «Україна й українці – цвіт нації, гордість країни», енциклопедії «Державні нагороди України. Кавалери та Лауреати». 

Література: 

Васюра Анатолій Степанович // Хто є хто на Вінниччині. Видатні земляки. – Київ, 2002. – С. 107 : фот. 

У ВНТУ завершилась олімпіада до Дня космонавтики: з 9 по 12 квіт. 2013 р. на базі університету відбулась 14-та олімпіада зі спеціальності «Комп’ютерні системи управління та автоматики», присвяч. Дню космонавтики // Новини Вінниччини. – 2013. – 17 квіт. – С. 2 : фот. 

24           День Незалежності України. 25 років тому (1991) Верховна Рада УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності України та створення самостійної держави – України. 

Література та інтернет-ресурс: 

Порошенко, П.О. «Треба бути постійно готовими захищати незалежність» : [звернення П. Порошенка до народу] / П.О. Порошенко // Вінниччина. – 2014. – 27 серп. – С. 2 : фот. 

Онуфрійчук, І. Незалежна й єдина – наша ненька-Україна! : [24 серп. – День Незалежності України] / Інна Онуфрійчук // Освіта Вінниччини. – 2015. – 28 серп. – С. 3. 

Виступ Президента України Петра Порошенка на урочистому прийнятті з нагоди Дня Незалежності України [Електронний ресурс] / Президент України Петро Порошенко : офіц. інтернет-представництво. – Режим доступу: http://www.president.gov.ua/news/vistup-prezidenta-ukrayini-petra-poroshenka-na-urochistomu-p-35845  (дата звернення: 30.09.2015). – Назва з екрана. 

25           85 років тому народився Михайло Миронович Алексюк (25.08.1931, м. Тульчин – 10.10.2014, м. Київ), інженер-механік, доктор технічних наук (1994), альпініст, майстер спорту СРСР з альпінізму (1959), 3-разовий чемпіон СРСР (1961, 1965, 1968), 3-разовий призер чемпіонатів СРСР і 4-разовий чемпіон УРСР з альпінізму. Закінчив Київський політехнічний інститут. Працював у НДІ системи АН, захистив докторську дисертацію, професор. У роки незалежності працював у Київському університеті економіки і технології транспорту. Працював у різних комісіях Федерації альпінізму (колегія суддів, кваліфікаційна, дисциплінарна та ін.) (1960-1987). Наукові дослідження вченого – у галузі високотемпературної міцності матеріалів і конструкцій авіаційної, ракетної та атомної техніки. 

Література та інтернет-ресурс: 

Алексюк, М.М. Конструкционная прочность жаростойких материалов при высоких температурах : дис... д-ра техн. наук: 05.02.06 / М.М. Алексюк ; АН Украины, Ин-т проблем прочности. – Київ, 1993. – 446 с. 

Білошицький, П.В. Алексюк Михайло Миронович / П.В. Білошицький // Енциклопедія сучас. України (ЕСУ). – Київ, 2001. – Т. 1 : А. – С. 375-376 : фот. – Бібліогр.в кінці ст. 

Ушел из жизни известный альпинист Алексюк Михаил...[Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.fais.org.ua/index.php?do=category&name=news&article=78  (дата звернення: 19.05.15), вільний. – Назва з екрана. 

26           90 років тому народилася Марія Іванівна Вакалюк-Дорошенко (26.08.1926, с. Студена, нині Піщан. р-ну), українська письменниця, перекладачка. Закінчила Дрогобицький учительський інститут та Львівський педагогічний інститут (1950). Відтоді працювала редактором, від 1978 р. – зав. редакцією художньої літератури видавництва «Каменяр». Від 1994 р. – головний редактор видавництва «Плай» у Львові. Тематика повістей «Моноліт» (1968), «Важкий хліб» (1976), «Порив» (1984) – довоєнне дитинство, румунська окупація, шкільне життя. Видала кілька збірок поезії. Переклала з болгарської романи П. Славинського, К. Калчева, А. Гуляшки, Б. Райнова, І. Давидкова. 

Література: 

Кобилюх, В. У життєвих ріках краси : [про М.І. Вакалюк-Дорошенко] / В. Кобилюх // Літ. Україна. – 2007. – 22 лют. – С. 6. 

28           75 років років тому народився Яків Михайлович Куленко (28.08.1941, с. Сподахи Немирів. р-ну), скульптор, художник, член НСХУ (1982). 1962 р.

1            95 років тому (01.09.1921) відкрито Вінницьку профшколу для середнього медичного персоналу. Статус медичного училища навчальний заклад отримав у 1954 р. З 1994 р. це – Вінницький медичний коледж ім. академіка Д.К. Заболотного. 

Література: 

Тарасюк, В.С. Вінницький медичний коледж ім. акад. Д.К. Заболотного / В.С. Тарасюк, З.П. Бєлова. – Вінниця : Віноблдрук., 2001. – 103 с. : портр., кольор. іл.

 Разанова, Ю. Вінницькому медичному коледжу – 90 / Ю. Разанова // Вінниччина. – 2011. – 2 листоп. – С. 8 : кольор. фот. 

Андрієвський, І.Ю. Майбутніх Амосових, Єлізарових та Федорових плекають у Вінницькому медколеджі / І.Ю. Андрієвський // Вінничанка. – 2013. – № 6. – С. 16-17 : кольор. фот. 

•             80 років з часу відкриття (01.09.1936) Могилів-Подільського медичного училища (нині Могилів-Подільський медичний коледж (з 2005 р.)), одного з найстаріших навчальних закладів на Поділлі. Першим директором був М.Д. Шенфельд. За 4 довоєнних роки у стінах закладу підготовлено 562 медичних працівники. Сьогодні Могилів-Подільський медичний коледж – вищий навчальний заклад, який готує молодших медичних спеціалістів зі спеціальностей: «Лікувальна справа», «Сестринська справа», «Стоматологія», «Акушерська справа». Щорічно зі стін коледжу випускається 150 висококваліфікованих спеціалістів, які працюють у різних лікувально-профілактичних закладах України та ближнього зарубіжжя. Як структурний підрозділ Могилів-Подільського медичного коледжу на його базі працює медико-біологічний ліцей. Перші 23 випускники-ліцеїсти у 2010 р. отримали атестати про повну загальну середню освіту, 20 з них стали студентами вищих навчальних закладів. 

Література: 

Купренюк, А. Могилів-Подільському медичному коледжу – 70 / А. Купренюк // Освіта Вінниччини. – 2006. – 27 листоп. – С. 4.

Наконечна, Т.М. Весняна толока у Могилів-Подільському медичному коледжі / Т.М. Наконечна // Поділ. мед. газ. – 2008. – 18 квіт. – С. 4. 

У постійному творчому пошуку : [про Могилів-Поділ. мед. коледж] // Слово Придністров’я. – 2009. – 5 черв. – С. 6. 

Костецька, В. Могилів-Подільський медичний коледж – гарант високого професіоналізму / В. Костецька // Вінниччина. – 2011. – 28 жовт. – С. 7 : фот. 

•             60 років з дня заснування (01.09.1956) Тульчинської спеціалізованої загальноосвітньої школи-інтернату I-III ступенів – ліцею Вінницької обласної Ради. Приміщенню школи 160 років. Колись тут було жіноче єпархіальне училище, педагогічне училище, інститут народної освіти. У 1908-1917 р. тут працював М.Д. Леонтович. Саме тут він написав невмирущі «Щедрик», «Дударик» і ін. Неподалік школи знаходиться музей М.Д. Леонтовича. Тульчинська школа-інтернат була започаткована в числі перших 10 шкіл-інтернатів України. З 1 вересня 1979 р. школі був наданий статус школи-інтернату для дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків. 2009 р. школу перейменовано в Тульчинську спеціалізовану загальноосвітню школу-інтернат І-ІІ ступенів – ліцей Вінницької обласної Ради. На даний час в школі навчається 300 дітей. Навчально-виховний процес забезпечують 156 працівників. За роки свого існування навчальний заклад закінчило понад 3 тис. учнів, у тому числі 108 – із золотою медаллю, 49 – зі срібною.

Література: 

Андрущенко, В. Для них – один на світі інтернат, одна свята і рідна мати : [про Тульчин. шк.-інтернат] / В. Андрущенко // Вінниччина. – 2000. – 19 трав. 

Щіпківська, М. Дім, в якому є тепло і любов / М. Щіпківська // Тульчин. край. – 2001. – 20 жовт.  

Було свято в інтернаті в благословеннім Тульчині : [репортаж з відзначення 50-річчя заснування закл.] // Тульчин. край. – 2006. – 25 жовт. 

Варварук, Л. Життєва історія кожної нашої дитини – складна і зворушлива : [про долі вихованців Тульчин. шк.-інтернату] / Л. Варварук // Тульчин. край. – 2009. – 16 січ. 

•             50 років тому (01.09.1966) відкрито Погребищенське медичне училище. 2005 р. заклад перейменовано в Погребищенський медичний коледж. Він готує фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня «молодший спеціаліст» з напрямку «Медицина» за спеціальностями: «Лікувальна справа», «Сестринська справа», «Акушерська справа». Коледж знаходиться на одній території з районною лікарнею, що дає змогу максимально оптимізувати навчально-виховний процес. Його забезпечують 32 навчальних кабінети, 10 лабораторій та 14 навчальних кімнат у відділеннях лікарні.  

Література:

Подільський, Е. Повчитися у надросян : [про візит очільників ВНЗ І-ІІ рівнів акредитації Вінниччини до Погребищ. мед. коледжу] / Е. Подільський // Колос. – 2013. – 14 черв. – С. 1. 

Гаврилюк, О. Надросся скликає романтиків : [про Погребищ. мед. коледж] / О. Гаврилюк ; запис. Е. Подільський // Вінничанка. – 2013. – № 10. – С. 18-19 : кольор. фот. 

Маценко, М.І. На варті здоров’я – завжди ви завзято, вам шана й уклін, люди в білих халатах : [про театраліз. урочистості в Погребищ. мед. коледжі з нагоди Дня мед. працівника] / М.І. Маценко // Колос. – 2014. – 18 черв. 

2            70 років тому народився Володимир Васильович Бадюк (02.09.1946, с. Слобода-Межирівська Жмерин. р-ну), педагог, відмінник освіти України, заслужений працівник освіти України (2007). Закінчив Кам’янець-Подільський педагогічний інститут (1977), здобувши фах учителя історії. Розпочав педагогічну діяльність на посаді майстра виробничого навчання, 6 років був викладачем і протягом 15 років – заступником директора з виховної роботи Вінницького ПТУ № 4. З 1995 р. працює в управлінні освіти і науки Вінницької облдержадміністрації: інспектор відділу загальної середньої школи, професійно-технічної освіти, заступник, перший заступник начальника управління. Під його безпосереднім керівництвом здобули статус вищих 10 професійно-технічних училищ, цілий ряд ПТНЗ стали лауреатами міжнародних освітянських виставок, нагороджені медалями та почесними дипломами. За ініціативи В.В. Бадюка в 2007 р. розроблено регіональну «Програму підготовки кваліфікованих робітників на 2007-2010 рр.», успішно реалізується програма комп’ютеризації навчальних закладів, створено експериментальні педагогічні майданчики з проблем: «Науково-методичне забезпечення державного стандарту освіти для підготовки кваліфікованих робітників з комп’ютерної техніки» та «Адаптація учнів в умовах професійно-технічного навчального закладу». Депутат Вінницької обласної ради 4-го та 5-го скликань. Заступник голови постійної комісії обласної Ради з питань роботи з молоддю, спорту і туризму. Нині він – директор Навчально-методичного центру професійно-технічної освіти. Відзначений багатьма нагородами.

Література та інтернет-ресурс:

Бадюк, В. У пошуках нового : [деп. обл. ради, заст. нач. упр. освіти і науки облдержадмін. про досягнення в галузі] / В. Бадюк // Панорама. – 2003. – 16 трав. – (Спец. вип. газ. «Країна знань»).

Честь і гордість Вінниччини : [держ. та уряд. відзнаки землякам з нагоди 75-річчя утворення області, в т.ч. В. Бадюку] // Подолія. – 2007. – 3 берез.

Бадюк Володимир Васильович [Електронний ресурс] // Книга педагогічної слави України. – Режим доступу: www.kps-ua.net/2010/vinnicka/badyuk-volodimir-vasilovich  (дата звернення: 14.05.15), вільний. – Назва з екрана. 

•             70 років тому народився Анатолій Ісаакович Крим (02.09.1946, м. Вінниця), український російськомовний прозаїк, драматург, сценарист, заслужений діяч мистецтв України (2005). Закінчив Хмельницьке музичне училище (1965), Літературний інститут ім. М. Горького у Москві (1974). Працював на Чернівецькій студії телебачення (1975-1981). Член НСПУ (1979), секретар 2004-2011 рр. Від 1982 р. – на творчій роботі. Переважна більшість творів Крима написана російською мовою. Він – автор романів «Выбор», «Граница дождя», «В ожидании мессии», «Вибране»; збірки оповідань «Чакона», хоча в першу чергу відомий як драматург. Його п’єси з великим успіхом йдуть на сценах понад 30 театрів України, а також країн близького зарубіжжя. За сценаріями А. Крима знято низку художніх фільмів на українських та російських кіностудіях. Окремі твори письменника перекладено українською, англійською, болгарською, польською, італійською, сербською, вірменською та іншими мовами. З 1990 р. А. Крим почав пробувати свої сили в бізнесі. З часом очолив ряд фірм, які займаються різною діяльністю, в тому числі сільським господарством, виробництвом, створив 200 робочих місць, у бюджет держави сплачено податків понад мільйон гривень. За заслуги з відродження духовності в Україні нагороджений орденом Святого Архистратига Михаїла УПЦ Київського патріархату. Відзначений Міжнародною літературною премією ім. Ю. Долгорукого (2010). 

Література: 

Крым, А.И. Сочинения : в 2 т. / А.И. Крым. – Одесса : Зодиак, 2006.

Т. 1 : В ожидании Мессии : роман ; Рассказы о еврейском счастье. – 720 с.

Т. 2 : Чакона : повесть ; Рассказы ; Пьесы. – 748 с. 

Його ж. Труба : роман / А.И. Крым. – Киев : Ярославов Вал, 2010. – 320 с. 

Його ж. Завещание целомудренного бабника : пьесы / А.И. Крым ; [ред. С. Кобринская]. – Київ : Укр. письменник, 2011. – 446, [1] с., [8] л. фотоил. 

Крим, А. Анатолій Крим: «Талант – не товар, його не можна купити...» : [інтерв’ю] / А. Крим ; розмову вів С. Бондаренко // Літ. Україна. – 2010. – 24 листоп. 

Барабан, Л. Анатолій Крим – драматург / Л. Барабан // Культура і життя. – 2006. – 23, 24 трав. – С. 3 ; Пульсуючі джерела. – 2009. – 12 берез. – С. 2. 

3            65 років тому народилася Наталія Іванівна Поклад (літ. ім’я Наталка Поклад) (03.09.1951, с. Маньківка Бершад. р-ну), українська поетеса, етнограф, публіцист, перекладач. Закінчивши Балтське педучилище, вчителювала у рідному селі та в сусідній Джулинці Бершадського району. Заочно здобула вищу освіту на філологічному факультеті Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. З 1972 р. – на видавничій і науковій роботі в Києві. Працювала у видавництвах, журналі «Київ», Інституті українознавства Київського університету ім. Тараса Шевченка. Автор поетичних книжок «Акценти», «День сповіді», «Обереги надії», «Ритуальний танець волі», «Горить свіча у чорних водах», «Молоде сонце», «Всупереч», «Всього-на-всього життя»; книг для дітей «Хрущикова наука», «Абетка». Записала від своєї матері Галини Аксентіївни Чечельницької й видала фольклорне видання «Маньківське весілля» – древній весільний обряд на Поділлі. У співавторстві з М.П. Кононенком створила посібник з українознавства «Слово». Входила до першого правління Товариства української мови ім. Т.Г. Шевченка (1988-1991), була серед тих, хто відроджував в Україні Союз українок. Пише лірику, вірші для дітей, перекладає, займається фольклористикою. Багато її віршів присвячено рідному Поділлю. Лауреат літературних премій ім. Є. Маланюка (1993), ім. М. Коцюбинського (1999), «Благовіст (2000), ім. Наталі Забіли, «Березоль» (2012). Член СПУ (1988). 

Література: 

Сторожук, В.П. Поклад Наталка Іванівна : [біогр. довід.] / В.П. Сторожук // Вінниччина фольклорна : довідник / уклад.: А.М. Подолинний, Т.О. Цвігун. – Вінниця, 2004. – С. 62-63 : фот. 

Шевчук, Ф. Наталка Поклад: Треба відійти від принципу «моя хата скраю» / Ф. Шевчук // Вінниччина. – 2010. – 12 трав. – С. 12 : фот. 

Шевчук, Ф. Творчий вечір Наталки Поклад : [відбувся у НСПУ] / Ф. Шевчук // Бершад. край. – 2012. – 8 лют.

4            5 років з часу відкриття (04.09.2011) фонтана ROSHEN, єдиного в Україні і найбільшого в Європі плаваючого фонтана, побудованого в руслі річки Південний Буг у Вінниці, біля острова Фестивальний (Кемпа). Цей дивовижний витвір інженерного мистецтва – подарунок Кондитерської Корпорації ROSHEN місту Вінниці та всій Україні. Фонтан ROSHEN – це злітаючі вгору під музику потужні струмені води в супроводі світлових та лазерних ефектів, а також відеопроекції на величезному водному екрані. За оцінками експертів, він входить у десятку кращих і видовищних фонтанів світу. Висота центрального струменя досягає 65-70 м, розмір водного проекційного екрану – приблизно 16 м у висоту і 45 м в ширину, фронтальний розліт води – 140 м. Унікальність проекту ROSHEN полягає в тому, що фонтан використовує воду «живої» ріки, на відміну від більшості фонтанних систем, які монтуються в штучних басейнах з системами очистки води. Для вінницького фонтанного шоу використані суперпотужні світлодіодні ліхтарі, які дозволяють робити дуже яскраве і видовищне підсвічування, досягаючи різних ефектів. На відміну від більшості фонтанів в Україні, у фонтана ROSHEN є рухливі елементи, які обертаються навколо своєї осі, за рахунок чого динамічно змінюється кут нахилу струменів води. Звукова потужність аудіосистеми – 3840 Вт. Ще одна унікальна особливість фонтана – «зимуюча технологія», завдяки якій у зимовий період конструкція занурюється під лід, на дно річки Південний Буг. Фонтан – частина комплексного проекту з реконструкції набережної річки Південний Буг біля Вінницької кондитерської фабрики ROSHEN. У рамках проекту була укріплена берегова лінія довжиною 700 м, зроблена пішохідна зона і зона відпочинку, встановлена система вуличного освітлення, амфітеатр для перегляду фонтанного шоу. Для установки фонтану були проведені роботи з розчищення русла річки Південний Буг в обсязі 28000 куб. м ґрунту. В історії України це перший соціально-культурний проект такого масштабу, який був реалізований за гроші приватної компанії. 22 квітня 2012 р. урочисто відкрився другий сезон роботи фонтану, і була представлена нова шоу-програма. До відкриття на фонтані було встановлено три додаткових лазерних системи, що значно збільшує кількість спецефектів і дозволяє зробити шоу-програму різноманітною. 

Література: 

Скрипник, В. Фонтан у Вінниці входить у десятку найбільш видовищних у світі / В. Скрипник // Голос України. – 2011. – 6 верес. – С. 7.  

Гусак, О. «Реабілітація» фонтаном : [фонд Порошенка організував бійцям – учасникам антитерорист. операції, які лікуються у Вінниц. військ.-мед. центрі, перегляд шоу фонтана у м. Вінниця] / О.  

Гусак // Вінниц. газ. – 2014. – 19 серп. – С. 3 : фот. 

Топ-10 достопримечательностей [Украины, в т.ч. светомузык. фонтан «Рошен»] // Корреспондент. – 2015. – № 2. – С. 10-17. 

6            75 років тому народився Феодосій Максимович Гуменюк (06.09.1941, с. Рибчинці Хмільниц. р-ну), живописець, графік і педагог, професор (1993), заслужений діяч мистецтв України (1995), народний художник України (2009), лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка (1993). Член СХРФ (1988), НСХУ (1993). Працює в галузі станкового живопису та графіки. Навчався у Дніпропетровському художньому училищі. Закінчив Ленінградський інститут живопису, скульптури і архітектури ім. І.Ю. Рєпіна (1971). У 1992 р. повернувся в Україну. З 1993 р. Феодосій Гуменюк викладає у Національній академії образо-творчого мистецтва і архітектури, очолює навчально-творчу майстерню історичного живопису. Наш земляк – учасник багатьох обласних, всеукраїнських, всесоюзних та міжнародних художніх виставок (від 1966 р.). Основні твори історичної тематики: «Вірність Україні» (1972), «Гетьман Дорошенко» (1975), «Гонта і Залізняк» (1976), «Гайдамаки» (1979), «Гетьманська молитва» (1981), «Маруся Чурай» (1986), «Писанка. Всеношна» (1990), «Освячення криниці» (1991), «Портрет гетьмана Сагайдачного» (1991), «Кобзар Вересай» (1994), «Мазепа і Карл ХІІ» (1995) та ін. 

Література та інтернет-ресурс: 

Феодосій Гуменюк : альбом / ред.-упоряд. А. Маричевська. – Київ : Сіті Прес Компані, 2010. – 224 с. : кольор. іл., портр. 

Голяк, М. Ожива історія на полотнах Феодосія Гуменюка / М. Голяк // Правда Украины. – 2008. – 13 марта. – С. 9 : фот.

Ващенко, М. І в холодному місті над Невою він не забував про Україну : [про Ф. Гуменюка] / М. Ващенко // Життєві обрії. – 2013. – 6 верес. 

Гуменюк Феодосій Максимович [Електронний ресурс] // Вікіпедія : вільна енциклопедія. – Режим доступу: www.uk.wikipedia.org/wiki/Гуменюк_Феодосій_Максимович (дата звернення: 14.05.15), вільний. – Назва з екрана. 

7            75 років від дня народження Антоніни Миколаївни Буги (07.09.1941, с. Нова Гута Летичів. р-ну Хмельниц. обл.), педагога, заслуженого учителя УРСР (1985), вчителя-методиста (1988). Педагогічний фах отримала в Уманському державному педагогічному інституті ім. П.Г. Тичини (1963-1969). З 1963 р. вчителювала в школах Хмельницької, Херсонської та Вінницької областей. З 1989 р. педагогічна діяльність Антоніни Миколаївни пов’язана з ЗОШ І-ІІІ ступенів № 20 м. Вінниця. Протягом 1993-2002 рр. вона обіймала посаду заступника директора СЗШ № 20. Має низку нагород і відзнак. 

Інтернет-ресурс: 

Імена в освіті міста. Буга Антоніна Миколаївна [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.vmuo.edu.vn.ua/index/index_ua.php?cid=80&lng... (дата звернення: 05.08.15), вільний. – Наз-ва з екрана. 

12           85 років тому (12.09.1931) для увічнення пам’яті письменника-земляка М. Коцюбинського у Вінниці відкрито перший в області звуковий кінотеатр його імені на 750 місць. Автор проекту – архітектор В.М. Риков. Йому належить також проектування залізничного вокзалу в м. Жмеринка. 

Література: 

Закінчено новий кінотеатр : [про завершення у Вінниці буд-ва нового кінотеатру на 750 місць] // Ленін. шлях. – 1931. – 5 верес. – С. 4. 

Риков Валеріан Микитович // Подільські джерела : альманах. – Вінниця, 2012. – № 4 : Архітектурна Вінниця: час, простір, особистості. – С. 128 : портр. ; [фот. буд-ва кінотеатру]. 

Антонюк, О. Риков Валеріан Микитович / О. Антонюк // Без минулого немає майбутнього : із історії м. Жмеринка / О. Антонюк. – Вінниця, 2013. – С. 229-230 : фот. 

Новосад, К. Історія центральної вулиці міста [у м. Вінниця, в т.ч. кінотеатру ім. М. Коцюбинського] / К. Новосад // Він-ниц. газ. – 2014. – 25 лип. – С. 8 : кольор. фот. 

13           80 років від дня народження Олександра Романовича Гижі (13.09.1936, с. Юзефівка, нині с. Йосипівка Козятин. р-ну), прозаїка, публіциста, журналіста, історика, члена СПУ (1968), священика церкви християн віри євангельської – п’ятидесятників. Працював ливарником-формувальником на військовому заводі № 45 у Вінниці, цукроваром на Юзефо-Миколаївському цукровому комбінаті (Козятин. р-н), шахтарем, перебував на військовій службі. Закінчив історичний факультет Київського державного університету ім. Тараса Шевченка (1970). Тривалий час був на журналістській роботі, зокрема очолював відділ прози в редакції журналу «Україна». В 1991-1993 рр. редагував християнський журнал «Добра вість». П’ять років Олександр Гижа поклав на відтворення тексту Біблії рідною мовою, стільки ж – на порівняння та усунення різноманітних різночитань. Працював на кіностудії ім. О. Довженка – писав кіносценарії. Автор повістей та оповідань «Двісті метрів до сонця» (1967), «Щербаті дні середи» (1969), «Круглий поворот» (1972), «Знайомі з вересня» (1976), «Короткий полдень в январе» (рос. переклад, 1978), «Ніч літньої повені» (1979), «Покличте мене тривоги» (1980 р., у співавт.); роману «Житні плачі» (1990). Події Другої світової війни він відтворив у повістях «Гарячий сніг» (1970), «Невідомий плацдарм» (1981). Його історичний роман «Облога Кармалюка» (1993) про легендарного подільського месника, написаний на основі копіткої 10-літньої роботи в архівах, документально розкриває історію антикріпосницького руху на Поділлі у ХVІІІ-ХІХ ст.  

Література та інтернет-ресурс: 

Гижа, О. Четвертований храм / О. Гижа // Київ. – 2009. – № 7-8. – С. 39-69 ; № 9. – С. 31-94.

Біблія українською мовою – переклад Олександра Гижі... [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ukrbible.at.ua/load/zavantazhiti...oleksandra_gizhi/7-1-0-185 (дата звернення: 30.04.15), вільний. – Назва з екрана. 

Гижа Олександр Романович [Електронний ресурс] // Вікіпедія : вільна енциклопедія. – Електрон. текст. дані. – Режим доступу: uk.wikipedia.org/wiki/Гижа_Олександр_Романович (дата звернення: 30.04.15), вільний. – Назва з екрана. 

Зарицький, П.А. Наш земляк переклав Біблію : [про О.Р. Гижу – прозаїка, публіциста, журналіста, історика] / П.А. Зарицький // Вісн. Козятинщини. – 2015. – 19 лют. – С. 5 : фот. 

Перебийніс, П. Грішне заклання Святого Письма : доля Біблії в сучас. перекладі О. Гижі / П. Перебийніс // Літ. Україна. – 2014. – 11 груд. – С. 7. 

14           110 років тому народився Олександр Софонович (Софронович) Пащенко (14.09.1906 с. Лука, тепер Немирів. р-ну – 13.06.1963, м. Київ.), український художник-графік, заслужений діяч мистецтв УРСР (1943), народний художник УРСР (1960), професор (1947), член-кореспондент Академії мистецтв СРСР (1954). Дитячі роки провів у с. Саїнка Могилів-Подільського р-ну. Працював на цукровому заводі. З 1923 р. – завіду-вач клубу та секретар комсомольського осередку в с. Бохоники Вінницького р-ну. Закінчив Київський художній інститут (1932). Працював переважно в техніці кольорової гравюри і в жанрах архітектурного та індустріального пейзажу. Мав персональні виставки, брав участь у республіканських, всесоюзних та зарубіжних виставках. Від 1946 р. був викладачем, від 1947 р. – професором Київського художнього інституту, а в 1955-1963 рр. – його ректором. Перше визнання прийшло до Пащенка на виставці українських художників, що відкрилася 1937 р. до ювілею революції 1917 р. Серія гравюр з альбому «Київська сюїта» привернула увагу не тільки виконавською майстерністю, але й поетичністю образів одного з найкрасивіших, як вважав художник, міст світу. Тож Пащенко до кінця життя доповнював «Київську сюїту» новими сюжетами. Шевченківська тема також присутня в творчості художника. В 1939 р. він створив портрет поета Т. Шевченка та проілюстрував його поему «Сон». Потім були рисунки із серії «По Шевченківських місцях». До 100-річчя від дня народження Кобзаря художник видав альбом «Т.Г. Шевченко. Дванадцять ліногравюр. 1861-1961», який містив естампи, створені протягом 1943-1961 рр. Художник створив чимало колоритних пейзажів, зокрема й подільських. Був відзначений державними нагородами. 1969 р. у Києві, на будинку по вул. Шовковичній, 10, в якому в 1945-1963 рр. жив і працював Олександр Пащенко, відкрито гранітну меморіальну дошку (автор – скульптор І.В. Макогон). 

Література: 

Виставка творів Олександра Софроновича Пащенка : каталог. – Київ : Держвидав. образотв. мистецтва і муз. літ., 1957. – 46 с. : іл.

Владич, Л.В. Александр Софронович Пащенко / Л.В. Владич. – Москва : Сов. художник, 1957. – 91 с. : ил., 1 портр. 

Говдя, П.І. Олександр Софронович Пащенко / П.І. Говдя. – Київ, 1964. 

Пащенко Олександр Софронович // Шевченків. слов. : у 2 т. – Київ, 1977. – Т. 2. – С. 86. 

Олександр Пащенко : спогади про художника / упоряд. І.М. Блюміна. – Київ : Мистецтво, 1990. – 144 с. : іл. 

Горобець, М. Митець із Саїнки / М. Горобець // Їх пам’ятає Придністров’я : іст.-публіц. розповіді / М. Горобець. – Вінниця, 1993. – С. 108-109.

15           90 років тому народився Василь Федорович Кондратюк (15.09.1926, с. Лип’ятин Хмільниц. р-ну – 27.10.1991, м. Львів), майстер художньої кераміки. Закінчив Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва (1965). Протягом 1968-1991 рр. завідував керамічним цехом Львівської експериментальної керамічно-скульптурної фабрики. Учасник всеукраїнських (від 1964), всесоюзних (від 1968) художніх виставок. Для творчості Кондратюка характерні узагальнення та геометризація форм, виразний динамічний рух силуетних ліній і ритмічних укладів, оригінальні пластичні знахідки, вдале використання технологічних ефектів. Виготовляв з кам’яної маси та шамоту посуд у вигляді тварин і птахів («Лев», «Олень», «Кінь», «Цап», «Півень», «Баран», «Жирафа», «Птах»), набори для напоїв, вази («Пава», «Гуцул», «Гуцулка»). Співавтор декоративного панно для Рівненської АЕС (1985), декоративних ваз для Московського університету міжнародних відносин (1987). Член СХУ (1967). 

Література: 

Сорокіна, І. Василь Кондратюк / І. Сорокіна // Образотворче мистецтво. – 2007. – № 2. – С. 50-51.

Голубець, О.М. Кондратюк Василь Федорович / О.М. Голубець // Енциклопедія сучас. України (ЕСУ). – Київ, 2014. – Т. 14 : Кол-Кос. – С. 266 : фот.  

•             90 років тому народився Едуард Адольфович Руппельт (15.09.1926, с. Соболівка Теплиц. р-ну – 18.11.2001, там само), художник-скульптор, відмінник народної освіти (1987). По війні закінчив художньо-графічний факультет Орловського державного педагогічного інституту. В 1952-1986 рр. працював у Соболівській середній школі вчителем образотворчого мистецтва і креслення. Учасник обласних, республіканських та всесоюзних виставок народної творчості. Автор ескізів герба та прапора смт Теплик та пам’ятного значка, присвяченого його 500-річному ювілею, та емблеми. Почесний громадянин Теплика. Автор проекту меморіалу Слави в с. Соболівка. 

Література: 

Таланти твої, рідна земля: [до 85-річчя від дня народж. Руппельта Едуарда Адольфовича] / уклад. С.В. Соловей ; Теплиц. ЦРБ. – Теплик, 2011. – 8 с. : іл. 

17           День народження Михайла Михайловича Коцюбинського (17.09.1864, м. Вінниця – 25.04.1913, м. Чернігів), українського письменника-класика, громадського діяча. Щорічно у вересні в літературно-меморіальному музеї письменника у Він-ниці проводяться Дні М.М. Коцюбинського. Заснована Всеукраїнська літературна премія ім. Михайла Коцюбинського (1981). 

Література: 

Потупейко, М.М. Михайло Коцюбинський : ранній період життя і творчості / М. Потупейко. – Київ : Рад. письменник, 1964. – 184 с. : портр. 

Левада, О.С. Родина Коцюбинських : кіноповість / О.С. Левада. – Київ : Мистецтво, 1970. – 153 с. 

Інтелігент з душею сівача : вінниц. письменники про М. Коцюбинського / упоряд. В.П. Сторожук. – Вінниця : Континент-ПРИМ, 2005. – 48 с. : іл., фот. 

Сприйняття сучасниками творчості Михайла Коцюбинського : матеріали Першої всеукр. наук. конф. «Осінні читання» / ред. кол. В.Ф. Панчук [та ін.]. – Вінниця, 2010. – 115 с. 

Любацька, Л.В. Ласкава зірка України : життя і творчість М. Коцюбинського в спогадах сучасників / Л. Любацька. – Вінниця : Держ. картогр. ф-ка, 2011. – 256 с. : іл., портр. 

Літописець краю рідного : літ.-мист. краєзнавство : до 150-річчя від дня народж. М.М. Коцюбинського / за ред. Л.М. Юхнович. – Вінниця : Вінниц. обл. друк., 2014. – 172 с. : фот. 

•             50 років від дня народження Лариси Анатоліївни Сарафинюк (17.09.1966, м. Вінниця), доцента (2002), доктора біологічних наук (2011), професора (2012). Після закінчення природничо-географічного факультету Вінницького державного педагогічного інституту ім. М. Островського протягом 1988-1995 рр. працювала старшим лаборантом кафедри анатомії і фізіології інституту, асистентом кафедри анатомії, фізіології та основ медичних знань (1995-1996) того ж ВНЗ. Упродовж 1996-1999 рр. навчалася в аспірантурі при науково-дослідному центрі Вінницького національного медичного університету ім. М.І. Пирогова. Старший викладач (1999-2001), доцент (з 2001 р.) кафедри анатомії і фізіології ВДПУ ім. М. Коцюбинського та за сумісництвом – старший науковий співробітник, доцент науково-дослідного центру ВНМУ ім. М.І. Пирогова. З 2011 р. – в. о. завідувача, завідувач кафедри фізичного виховання, лікарського контролю і лікувальної фізкультури ВНМУ ім. М.І. Пирогова. Автор понад 150 наукових та навчально-методичних праць, із них 8 – навчально-методичні посібники, статей у фахових виданнях, 4 патентів на винаходи. 

Література та інтернет-ресурс: 

Сарафинюк, Л.В. Вікові та статеві особливості ехокардіографічних розмірів серця здорових міських підлітків / Л.В. Сарафинюк, Ю.Г. Шевчук // Вісн. морфології. – 2002. – Т. 8, № 2. – С. 356-360. 

Качан, В.В. Теоретичні і практичні аспекти спортивної медицини : навч.-метод. посіб. / В.В. Качан, Л.А. Сарафинюк, О.В. Лежньова ; Вінниц. НМУ ім. М.І. Пирогова, каф. фізвиховання, фіз. реабілітації та спорт. медицини. – Вінниця, 2011. – 116 с. – Бібліогр.: с. 113-114.  

Сарафинюк Лариса Анатоліївна [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.vnmu.edu.ua/ajax/department/11/teacher/1191 (дата звернення : 21.03.2013). – Назва з екрана. 

20           65 років з дня народження Валентина Антоновича Тишецького (20.09.1951, смт Крижопіль), художника, члена НСХУ (1993). 1978 р. закінчив Московське художнє училище «Пам’яті 1905 р.» (нині Інститут живопису, скульптури та художньої педагогіки). Працює художник у галузі станкового живопису. У його роботах відчутний дух нашого південного Поділля. «Польові квіти і трави», «Лютий. Сонячний день в лісі», «Голубече. Грудень», «Коні», «Дика м’ята», «Прянощі Поділля», «Серпень», «Флокси», «Перший сніг» – темою всіх цих його картин став пейзажний живопис. Учасник багатьох міжнародних мистецьких виставок, конкурсів живопису. Мав персональні виставки у Вінниці (2011) і Львові (2012). У 2009 р. – переможець конкурсу «Людина року» в номінації «Митець» (м. Вінниця). У 2010 р. твір автора включено до альбому «Українське образотворче мистецтво початку XXI століття». Його роботи знаходяться у багатьох куточках світу: Ізраїль, США, Канада, Італія. Крім створення картин, Валентин Тишецький займається художнім оформленням книг місцевих поетів та прозаїків. Це збірки Наталі Струтинської «Освідчення», Олега Губернатора «Пори року», Олени Гандзюк «Зелена заметіль», Михайла Ясипенка «На хвилях щастя», Григорія Сміщука «Батькова слава», Миколи Гринчука «Шлагбауми долі», Євгена Годованого «Затихаючі звуки полонезу» та ін. Живе й працює в Крижополі. 

Література:

Тишецький, В.А. Той, що прагне дозріти до простоти : [інтерв’ю з худож. В.А. Тишецьким] / В.А. Тишецький // Вінничанка. – 2012. – № 7. – С. 8-9 : кольор. фот. 

Тишецький, В.А. «Моєї любові до України можна торкнутись руками», – каже живописець Валентин Тишецький : [інтерв’ю] / В.А. Тишецький ; записала А. Трошкова // Вінниччина. – 2012. – 23 листоп. – С. 9 : кольор. фот. – (Спец. вип. газ. «П’ятниця»). 

Рябий, М.О. Бути під сонцем : лірич. повість [про В. Тишецького] / М. Рябий ; Сонячний майстер з княжого міста : переднє слово поета / М. Каменюк ; [фоторепродукції худож. тв.] / В. Тишецький. – Вінниця : Едельвейс і К, 2012. – 336 с. : кольор. іл., фот. – (Видатні митці Вінниччини ; вип. 1). 

21           День народження Петра Івановича Ніщинського (21.09.1832, с. Неменка, нині Іллінец. р-ну – 16.03.1896, с. Ворошилівка, нині Тиврів. р-ну), композитора, педагога, поета, перекладача. 1875 р. створив на власний текст музичну картину «Вечорниці» як вставну сцену до драми «Назар Стодоля» Т. Шевченка, з якої широко відомий чоловічий хор «Закувала та сива зозуля». Автор обробок українських народних історичних пісень, романсів, перших перекладів українською мовою творів Софокла, Гомера. Щороку в Тиврівському районі проводиться районне пісенне свято на вшанування пам’яті видатного земляка. Раз у два роки проходить обласне мистецьке свято «Пісенні крила сивої зозулі», яке присвячується пам’яті П.І. Ніщинського.  

Література: 

Пархоменко, Л.О. Петро Ніщинський / Л. Пархоменко. – Київ : Муз. Україна, 1989. – 64 с. : іл. – (Творчі портр. укр. композиторів).

Композитор, поет-перекладач : бібліогр. покажч. : до 180-річчя від дня народж. П.І. Ніщинського (21.09.1832-16.03.1896) / уклад. Г.М. Авраменко ; ред.: О.Г. Поліщук, М.Г. Спиця ; відп. за вип. Н.І. Морозова ; Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва. – Вінниця : Балюк І.Б., 2012. – 64 с. – (Наші видатні земляки). 

•             170 років (21.09.1846) відтоді, як за розпорядженням Петербурзької комісії для розгляду стародавніх актів, вивчення старожитностей краю Тарас Шевченко був відряджений до Київської, Подільської та Волинської губерній. Його завданням було записування народних легенд, переказів, історичних пісень, описи й змалювання давніх будівель, архітектурних пам’яток. У цій мандрівці поет відвідав десятки міст і сіл теперішньої Вінничини: Хмільник, Уланів, Плисків, Брацлав, Серби, Могилів-Подільський, Муровані Курилівці та ін. Оглянув місця, пов’язані з козацтвом і гайдамацтвом, з народним месником Устимом Кармалюком. Побачене й почуте викликало глибокі роздуми про долю рідного народу, дало образи й мотиви для художніх творів (поеми «Гайдамаки», «Варнак», низка віршів, повісті «Художник», «Прогулянка із задоволенням і не без моралі», відповідні записи в «Щоденнику»). Подорож Т.Г. Шевченка по нашому краю навіки пам’ятна подолянам. 

Література: 

Коваль, О. Тарас Шевченко на Вінниччині : присвяч. 200-річчю від дня народж. Т.Г. Шевченка / О. Коваль. – Гнівань ; Вінниця : Консоль, 2013. – 48 с. : фот. 

Т.Г. Шевченко і Вінниччина : бібліогр. покажч. : 200-річчю від дня народж. Кобзаря присвячується / уклад. Г.М. Авраменко ; вступ. ст. Б.В. Хоменка, нова ред. ст. А.М. Подолинного ; наук. ред.  

А.М. Подолинний ; ред. О.Г. Поліщук ; відп. за вип. Н.І. Морозова ; Упр. культури і туризму Вінниц. облдержадмін., Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва. – Вінниця : Консоль, 2013. – 304 с. 

Роговий, О.І. Тарасові шляхи Вінниччини / О.І. Роговий ; відп. за вип. В.С. Липко. – Липовець, 2014. – 20 с. : іл. 

Деніс, М. Шевченко – історик-археолог, або Тарас Григорович на Брацлавщині / М. Деніс. – Вінниця : Корзун Д.Ю., 2014. – 328 с. : портр., іл.

•             80 років від дня народження Леоніда Павловича Смольського (21.09.1936, с. Нова Синявка Старосиняв. р-ну Хмельниц. обл.), лікаря, кандидата медичних наук (1970), відмінника охорони здоров’я (1980), заслуженого працівника освіти України (2003). Закінчив Вінницький державний медичний інститут ім. М.І. Пирогова (1960), де й залишився працювати: в.о. асистента (1961-1963), асистент (1963-1976), доцент кафедри анатомії (з 1977 р.). Був заступником декана педіатричного факультету (1977-1980), деканом з роботи з іноземними студентами (1980-1985). з 1987 р. – заступник декана медичного факультету № 1. Коло наукових досліджень – порівняльно-анатомічний аспект будови м’язів нижніх кінцівок людини та вплив екстремальних факторів на репродуктивні органи. Автор 65 наукових праць, 17 раціоналізаторських пропозицій, співавтор 2 методичних посібників і двотомного підручника для студентів медичних ВНЗ «Анатомія людини». Заступник редактора університетської газети «Молодий медик». Нагороджений почесними грамотами Міністерства охорони здоров’я України. 

Інтернет-ресурс: 

Смольський Леонід Павлович – Книга педагогічної слави... [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.kps-ua.net/2010/vinnicka/smolskij-leonid-pavlovich (дата звернення: 30.04.15), вільний. – Назва з екрана. 

24           200 років від дня народження Михайла Корнійовича Чалого (24.09.1816, Новгород-Сіверський – 19.02.1907, м. Київ), українського педагога, громадсько-культурного діяча, біографа Т.Г. Шевченка. Після закінчення Київського університету (1844) він розпочав викладацьку діяльність спочатку у Вінниці, а протягом 1845-1852 рр. викладав у Немирівській гімназії. 

Література: 

Дець, В. Славою овіяне ім’я : [про учителя Немирів. гімназії М.К. Чалого] / В. Дець // Прибуз. новини. – 2007. – 17 лют.

Деніс, М. Немирівський парк і палац: переплетіння доль. Кн. 1. За Потоцьких-Строганових / М. Деніс. – Немирів : Корзун Д.Ю., 2012. – 320 с. : кольор. іл., портр. – Зі змісту: Михайло Чалий. – С. 273-274. 

Подолинний, А.М. Чалий Михайло Корнійович / А.М. Подолинний // Тарас Шевченко і Вінниччина : імен. слов.: до 200-річчя від дня народж. Тараса Шевченка / А.М. Подолинний ; відп. за вип. Н.І. Морозова ; Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва. – Вінниця, 2012. – С. 96-97. 

•             80 років від дня народження Анатолія Павловича Крись-Пугача (24.09.1936, с. Прислуч Полон. р-ну Хмельниц. обл.), відомого вченого, організатора охорони здоров’я, провідного фахівця дитячої ортопедії та травматології, доктора медичних наук (1978), професора (1992). Після закінчення з відзнакою Житомирської фельдшерсько-акушерської школи Анатолій Павлович без екзаменів був зарахований студентом Вінницького медичного інституту, отримував персональну (Сталінську) стипендію. З відзнакою закінчив інститут, аспірантуру на кафедрі анатомії. Згодом працював заступником головного лікаря і травматологом Гайсинської районної лікарні (1963-1965). З 1965 р. творча, науково-практична та громадська діяльність нашого земляка пов’язана з Українським НДІ травматології та ортопедії. Вивчає вплив несприятливих чинників довкілля на виникнення та перебіг вроджених і набутих захворювань опорно-рухової системи, проблеми дитячого травматизму, пологов

95 років тому (01.10.1921) відкрито Іллінецьку сільськогосподарську професійну школу, нині Іллінецький державний аграрний коледж. Її створили для підготовки агротехніків для рільництва. Першим директором і співзасновником школи був Михайло Федорович Пилипчук. У рік заснування до навчального закладу було зараховано 35 учнів. За свою майже 100-річну історію школа пережила цілу низку реорганізацій. З 2004 р. – Іллінецький коледж Вінницького державного аграрного університету. З 2008 р. заклад має сучасну назву – Іллінецький державний аграрний коледж. Тут підготовлено понад 21 тисячу фахівців для аграрної сфери економіки. Сьогодні в коледжі навчається понад тисячу студентів.

Література та інтернет-ресурс:

Назарян, Т. Студентам – про трудові ресурси : [про проходження в Іллінец. район. центрі зайнятості дня відкритих дверей для студентів Іллінец. аграр. коледжу] / Т. Назарян // Вінниччина. – 2012. – 21 листоп. – С. 6.

Бухта, Г. Бібліотека аграрного коледжу впроваджує інновації в  інформаційно-просвітницькій  діяльності / Г. Бухта // Труд. слава. – 2014. – 25 верес. : фот.

Іллінецький державний аграрний коледж [Електронний ресурс] // Іллінецький державний аграрний коледж : офіц. сайт. – Режим доступу: www.idak.vn.ua/  (дата звернення: 30.04.15), вільний. – Назва з екрана. 

• 75 років від дня народження Анатолія Петровича Заблоцького (01.10.1941, с. Майдан-Грузький, нині с. Вербівка Літин. р-ну – 02.11.1988, м. Вінниця), журналіста, перекладача, прозаїка, члена СЖУ (1980). Працював методистом Вінницького обласного будинку народної творчості. З 1966 р. – на журналістській роботі. Перекладав твори сучасних польських письменників. Написав цикл есе та науково-популярних нарисів для юнацтва. Чимало творів цього жанру опубліковані в періодичній пресі.  

Література:

Хоменко, Б.В. Заблоцький Анатолій Петрович / Б.В. Хоменко // З-над Божої ріки : літ. біобібліогр. слов. Вінниччини / упоряд. і заг. ред. А.М. Подолинного. – 2-ге вид., перероб. і допов. – Вінниця, 2001. – С. 118-119. 

105 років тому (03.10.1911) цим днем у Чернігові М. Коцюбинський позначив рукопис  щойно завершеної повісті «Тіні забутих предків» – знаменитого твору про життя, побут, традиції, звичаї, природу Гуцульщини. Світової популярності твір набув після того, як кінорежисер Сергій Параджанов у 1965 р. зняв за ним однойменний фільм. Саме на його прем’єрі у київському кінотеатрі «Україна» наш земляк – поет, правозахисник Василь Стус разом з однодумцями уперше публічно виступив проти політичних арештів української інтелігенції. Повість «Тіні забутих предків» лежить у духовному підмурівку незалежності нашої країни.

Література:

Логвиненко, Н. Фольклорні мотиви у повісті Михайла Ко- цюбинського «Тіні забутих предків» / Н. Логвиненко // Укр. літ. в загальноосвіт. шк. – 2004. – № 10. – С. 24-29.

Подолинний, А. З історії вінницького видання повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» / А. Подолинний ; Вінниц. держ. пед. ун-т ім. М. Коцюбинського // Філол. студії : зб. наук. ст. / ВДПУ ім. М. Коцюбинського. – Вінниця, 2005. – Вип. 3. – С. 261-262.

Любацька, Л.В. «Кілька кроків до тайни «Тіней забутих предків» / Л.В. Любацька // Сприйняття сучасниками творчості Михайла Коцюбинського : матеріали Другої всеукр. наук. конф. «Осінні читання» / ред. кол.: І.В. Френкель [та ін.]. – Вінниця, 2011. – С. 127-132. – Бібліогр. в кінці ст.

Паніматченко, А. Міфологізм й демонологія українців та елементи світової міфології в повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» / А. Паніматченко // Там само. – С. 183-184. – Бібліогр. в кінці ст.

125 років тому народився Юрій Клен (Освальд Бургардт) (04.10.1891, с. Сербинівці, нині Жмерин. р-ну – 30.10.1947, м. Аугсбург, Німеччина), український поет з родини німецьких колоністів, літературознавець, перекладач, представник української діаспори. З 1896 р. деякий час навчався в Немирівській гімназії (див. розширену довідку в кінці місяця). 

150 років тому народився Микола Йосипович Яворський (05.10.1866, с. Поташня, тепер Бершад. р-ну – 18.11.1900, м. Вінниця), історик, краєзнавець, педагог, священик, член Подільського єпархіально-статистичного комітету. В 1886 р. закінчив Кам’янець-Подільську духовну семінарію. Викладав у Кам’янець-Подільському духовному училищі, завідував Вінницькою церковною школою (1896), був священиком у с. Пеньківка Ямпільського повіту. З 1897 р. – соборний священик м. Вінниця. Досліджував історію церкви на Поділлі, різні аспекти історії краю, друкувався в «Подольских епархиальных ведомостях».

Література:

Гальчак, С.Д. Краєзнавці Східного Поділля / С.Д. Гальчак // Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі: XIX – поч. XXI ст. – Вінниця, 2011. – С. 423-755. – Зі змісту: Яворський Микола Йосипович. – С. 836-837. – Бібліогр. в кінці ст. 

• 85 років тому (05.10.1931) у Немирові відкрито педагогічний технікум, який у 1945 р. набув статусу педагогічного училища. 1979 р. заклад було переведено до м. Вінниця й перейменовано у Вінницьке педагогічне училище. Після кількох реорганізацій сьогодні це – Вінницький обласний комунальний гуманітарно-педагогічний коледж.

Література та інтернет-ресурс:

Федчишина, Т. Майбутні вихователі навчаються у нас : [про заоч. від-ня для підгот. фахівців дошкіл. освіти Вінниц. гуманітар.-пед. коледжу] / Т. Федчишина // Слово педагога. – 2013. – Верес. (№ 9). – С. 6.

Романуха, Ю. Життя вирує у ліцеї. : [про Спортивно-гуманітар. ліцей-інтернат Вінниц. обл. комун. гуманітар.-пед.  коледжу] / Ю. Романуха  // Слово педагога. – 2014. – Листоп.  (№ 11). – С. 6-7.

Вінницький гуманітарно-педагогічний коледж : [Електронний ресурс] : офіц. сайт. – Режим доступу: www.vgpk.com.ua/  (дата звернення: 30.04.15), вільний. – Назва з екрана.

•  День народження Володимира Омеляновича Забаштанського (05.10.1940, смт Браїлів Жмерин. р-ну – 02.12.2001, м. Київ), поета, перекладача, громадського діяча, лауреата Шевченківської премії (1986) за збірку поезій «Запах далини», Міжнародної премії фундації Антоновичів (1997, США). Член НСПУ (1967).

Література:

Забаштанський, В.О. Свічечкою слова : вірші та балади / В.О. Забаштанський. – Жмеринка : Вінниця, 2000. – 448 с.

Його ж. І все-таки – стою!... : поезії, переклади / В.О. За баштанський ; упоряд. В.В. Забаштанський ; авт. передм. І.М. Дзюба ; післямова В.Д. Герасим’юка. – Київ : Грамота, 2009. – 672 с. : портр. – (Б-ка Шевченків. ком.).

«Для нього світлом було слово» : до 70-річчя від дня народж. В.О. Забаштанського : бібліогр. покажч. / уклад. Т.П. Кристофорова ; ред.: М.Г. Спиця, П.І. Цимбалюк ; відп. за вип. Н.І. Морозова ; ВОУНБ ім. К.А. Тімірязєва. – Вінниця : Балюк І.Б., 2010. – 48 с. – (Наші видатні земляки).

Крупка, В.П. Художній світ Володимира Забаштанського / В.П. Крупка. – Вінниця : Планер, 2014. – 228 с. – Бібліогр.: с. 210-228. 

55 років від дня народження Наталії Геннадіївни Щепілової (06.10.1961, м. Цілиноград (Казахстан)), бібліотекаря-краєзнавця, громадської діячки. 1995 р. на базі Літинської районної бібліотеки створила громадську культурно-наукову організацію «Подільський народний університет культури» і очолила її. Автор більше 70 публікацій у книжкових та періодичних виданнях, учасниця понад 40 міжнародних, всеукраїнських та обласних конференцій з питань культури. Почесний член кафедри соціально-економічних дисциплін Академії прикордонних військ України (м. Хмельницький). Учасниця ансамблю пісні «Ладодзвін». Неодноразово нагороджена почесними грамотами Вінницької ОДА та обласної ради. Проживає в с. Селище Літинського р-ну.

Література:

Щепілова, Н. Вік живи – вік учись: [про Поділ. нар. ун-т культури у Літині] / Н. Щепілова // Літин. вісн. – 2007. – 22 черв.

Її ж. Подільський народний університет культури... без приміщення / Н. Щепілова // Вінниччина. – 2011. – 28 груд. – С. 6.

Її ж. Пам’ятник Шевченку, або Заповітна мрія Кобзаря : [Т. Шевченко та просвітниц. робота Поділ. нар. ун-ту культури в Літині] / Н. Щепілова // Літин. вісн. – 2014. – 30 січ. – С. 5.

Зорук, Б. Народжена виростити в собі людину : [про Наталію Щепілову] / Б. Зорук // Вінничанка. – 2013. – № 9. – С. 18-19 : кольор. фот. 

70 років тому народився Леонід Давидович Голяк (09.10.1946, м. Вінниця), тренер (спортивна акробатика), заслужений тренер України (1982), заслужений працівник фізичної культури та спорту України (2001), суддя міжнародної категорії. По закінченні Вінницької СШ № 7 (1964) працював на Вінницькому агрегатному заводі та навчався в ДЮСШ на відділенні спортивної акробатики, яке і очолив 1965 р. Закінчив Вінницький педагогічний інститут (1971). Від 1991 р. – головний тренер національних збірних команд України зі спортивної гімнастики. За роки тренерської праці підготував трьох заслужених майстрів спорту, більше 40 майстрів спорту міжнародного класу, десятки чемпіонів та призерів чемпіонатів та першостей світу, Європи, України. Автор багатьох методичних посібників. Співавтор книги «Зорепад над Бугом» (Вінниця, 2003).

Література:

Лозовський, І.Р. Олімпійці та зірки спорту Вінниччини: історія, факти, люди : зб. нарисів : у 2 т. Т.1. Кн. 1-2 / І.Р. Лозовський. – Вінниця : Логос, 2001. – 816 с. – Зі змісту: Засновник Вінницької школи акробатики : [Л.Д. Голяк]. – С. 753-759.

Голяк, Л.Д. Так усе розпочиналось…: [про історію становлення спортив. акробатики у Вінниці] / Л.Д. Голяк // Лозовський, І.Р. Спортивні таланти Поділля / І.Р. Лозовський. – Вінниця, 2002. – С. 287-292.

Лозовський, І.Р. Зорепад над Бугом : присвячується 50-річчю спортив. акробатики України та Вінниччини / І.Р. Лозовський, Л.Д. Голяк. – Вінниця : Кн.-Вега, 2003. – 152 с. : кольор. фот. 

10 80 років тому народився Віктор Мефодійович Тимчук (10.10.1936, с. Курава, нині с. Дружелюбівка Калинів. р-ну), український письменник, краєзнавець, учасник бойових дій, член НСПУ (1974). Навчався у Вінницькому педінституті. Розпочав свою трудову діяльність у 1953 р. Був кореспондентом та редактором газет, завідуючим відділом Вінницького райвиконкому, інструктором обласної ради профспілок, старшим інженером Південного турбінного заводу «Зоря» (м. Миколав), старшим редактором Вінницької обласної редакційно-видавничої групи книги «Вінницький мартиролог». Працював у прес-центрі СБУ по Вінницькій області. Нині – відповідальний секретар літературно-мистецького журналу «Вінницький край». Віктор Мефодійович – автор 16 художніх і документальних книг – збірників оповідань, детективних романів і повістей про роботу карного розшуку. Лауреат літературних премій. Нагороджений орденами, медалями, грамотами та подяками.

Література:

Вітковський, В.М. Король кремлівських шпигунів : худож.-докум. роман / В. Вітковський, В. Тимчук. – Вінниця : Континент-ПРИМ, 2001. – 252 с.

Тимчук, В.М. Чортові пальці : вибр. тв. / В.М. Тимчук. – Вінниця : ДКФ, 2011. – 480 с. : портр. – (Б-ка літ. Вінниччини ; вип. 2).

Тимчук, В.М. Афганський великдень : п’єси / В.М. Тимчук. – Вінниця : Консоль, 2014. – 240 с. : портр. 

Його називають вінницьким «Мегре» : [про В. Тимчука] ; Кінець батька «Богуна» : [оповідання] / В. Тимчук // Погляд. – 2006. – 30 листоп. – 6 груд. – С. 3-5 : фот.

Каменюк, М. Сильний правдою : життя і творчість письменника В. Тимчука / М. Каменюк // Вінниц. край. – 2011. – № 3. – С. 141-142 : фот.

Сегеда, Ю. Орден Святого Володимира вручили Вікторові Тимчуку : за кн. про репресов. церков. діячів та з нагоди 75-річного ювілею : [у Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва відбувся його твор. вечір] / Ю. Сегеда // Вінниччина. – 2011. – 9 листоп. – С. 11 : фот. 

• 65 років від дня народження Василя Івановича Страшного (10.10.1951, с. Тарасівка Жмерин. р-ну – 08.06.2010, м. Козятин), поета, журналіста, члена НСЖУ. Закінчив Вінницький державний педагогічний інститут. Професійну журналістську діяльність розпочав у 1974 р. кореспондентом жмеринської міськрайонної газети «Нові горизонти», потім обіймав посади завідувача відділу та заступника редактора. З 1979 р. – власний кореспондент обласної газети «Вінницька правда» (згодом «Вінниччина»). Автор поетичних та художньо-документальних книг. Лауреат обласної журналістської премії ім. О. Гетьмана.

Література та інтернет-ресурс:

Страшний, В.І. Ранений птах болю не чує : публіц. різних років / В.І. Страшний. – Вінниця : Кн.-Вега, 2002. – 164 с.

Страшний, В.І. Іду по осені : п’ятдесят новелеток у поезіях та світлинах / В.І. Страшний. – Вінниця : Континент- ПРИМ, 2006. – 112 с. : іл.

Обірваний політ майстра слова : [відійшов у вічність відомий журналіст, поет, письменник Козятинщини В.І. Страшний] // Вісн. Козятинщини. – 2010. – 10 черв. – С. 7.

Страшний Василь Іванович // Вінниччина журналістська: журналісти нашого краю в засобах масової інформації і не тільки… / авт.-упоряд. В. Лисенко. – Вінниця, 2010. – С. 214.

«Ніколи в небо я не рвався» В.І. Страшний [Електронний ресурс] / Козятинська центральна районна бібліотека : офіц. сайт. – Режим доступу: koziatyn-crb.vn.sch.in.ua/.../nikoli_v_ nebo_ya_ne_rvavsya_v_i_strashni.. (дата звернення: 17.06.15), вільний. – Назва з екрана. 

11 110 років тому народився Ігор Андрійович Савченко (11.10.1906, м. Вінниця – 14.12.1950, м. Москва), український та російський кінорежисер, лауреат державних премій (див. розширену довідку в кінці місяця).

12 65 років від дня народження Людмили Семенівни Драганюк (12.10.1951, с. Немерче  Мурованокуриловец. р-ну), колишнього директора Мурованокуриловецької ЦБС (1979-2015), заслуженого працівника культури України (2001). Закінчила Чернівецький державний університет, за фахом – філолог (1978). Вона – автор багатьох бібліотечних творчих проектів. Під її керівництвом центральна бібліотека та 4 сільських стали переможцями програми «Бібліоміст» та отримали комплекти комп’ютерного обладнання. У практику роботи бібліотеки впроваджуються інноваційні аукціони, літературно-музичні свята, брейн-ринги, «круглі столи», які сприяють залученню користувачів. Масові заходи проводяться на високому професійному рівні і користуються авторитетом у читачів. Вони сприяють активній популяризації книги, створенню позитивного іміджу бібліотеки. Змістовно і цікаво проводяться літературно-мистецькі зустрічі та вернісажі до ювілеїв письменників.

Література:

Вінниччина бібліотечна : довідник / кер. авт. кол.: В.Ф. Циганюк ; уклад. П.І. Цимбалюк. – Вінниця : Логос, 2003. – 224 с. : фот. кольор. – Зі змісту: [Про Л.С. Драганюк]. – С. 101.

Щоголів, В. Будинок, у який ведуть всі дороги : [про Мурованокуриловец. ЦБС, очільник – Л. Драганюк] / В. Щоголів // Вінниччина. – 2004. – 22 жовт.

Драганюк, Л. Краєзнавство – пріоритет сьогодення : [в б-ках Мурованокуриловец. р-ну] / Л. Драганюк // Наше Придністров’я. – 2007. – 20 жовт.

Драганюк, Л. Подаруйте книгу дітям : [дир. Мурованокуриловец. ЦБС про благодійну акцію «Книгу – дітям»] / Л. Драганюк // Наше Придністров’я. – 2009. – 28 серп.

Сауляк, В. Вільний доступ – до європейської інформації : [про відкриття на базі Мурованокуриловец. ЦБ Центру європ. інформації] / В. Сауляк // Наше Придністров’я. – 2009. – 8 трав. 

15 80 років від дня народження Марії Харитонівни Ніколаєнко (15.10.1936, с. Кірове Немирів. р-ну), новатора сільськогосподарського виробництва, Героя Соціалістичної Праці (1966). Працювала телятницею, а згодом дояркою у колгоспі «Україна» с. Кірове. Депутат Верховної Ради УРСР 6-8-го скликань. Відзначена державними нагородами.

Література:

Жугін, Ю.С. Ніколаєнко Марія Харитонівна / Ю.С. Жугін // УРЕ. – 2-ге вид.– Київ, 1982. – Т. 7. – С. 370.

Ніколаєнко, М. І стали будні святами : [про свій досвід розповідає доярка колгоспу «Україна» с. Кірове Немирів. р-ну, Герой Соц. Праці] / М. Ніколаєнко // Вінниц. правда. – 1975. – 13 верес. 

16 70 років тому народився В’ячеслав Леонідович Гірко (16.10.1946, с. Сальник Калинів. р-ну), математик, доктор технічних наук (1979), професор (1981). Закінчив Київський університет (1969), де й працював протягом 1971-1995 рр. Від 1995 р. – в Інституті математики НАНУ.

Література та інтернет-ресурс:

Горбачук, М.Л. Гірко В’ячеслав Леонідович / М.Л. Горбачук // Енциклопедія сучас. України (ЕСУ). – Київ, 2006. – Т. 5 : Вод- Гн. – С. 630 : фот. ; Електрон. версія. – Режим доступу: www.esu.com.ua/search_articles.php?id=30215 (дата звернення: 30.03.15), вільний. – Назва з екрана.

• 35 років тому (16.10.1981) на базі ПТУ № 12 імені двічі Героя Радянського Союзу Р.Я. Малиновського створено ДПТНЗ «Гніванський професійний ліцей ім. двічі Героя Радянського Союзу Р.Я. Малиновського».

Література та інтернет-ресурс:

Яремчук, О. Училище стало ліцеєм : [присвоєння Гніван. профтехучилищу № 12 статусу проф. ліцею ім. двічі Героя Рад. Союзу Р.Я. Малиновського] / О. Яремчук // Вінниччина. – 2008. – 6 черв. – С. 1.

Гніванський професійний ліцей імені двічі Героя Радянського Союзу Р.Я. Малиновського [Електронний ресурс] // Офіц. сайт держ. проф.-техніч. навч. закладу «Гніванський професійний ліцей ім. двічі Героя Рад. Союзу Р.Я. Малиновського». – Режим доступу: http://gnivproflicey.at.ua (дата звернення: 19.01.15), вільний. – Назва з екрана. 

18 75 років тому народився Анатолій Григорович Гнибель (18.10.1941, с. Уладівка Літин. р-ну – 16.01.1993, м. Вінниця), актор, заслужений артист УРСР (1983). З 1966 р. працював у Вінницькому обласному українському музично-драматичному театрі ім. М. Садовського.

Література:

Пам’яті артиста [про актора Вінниц. облмуздрамтеатру ім. М. Садовського А.Г. Гнибеля] // Камертон-Х. – 1993. –  22 січ. – С. 12. 

22 205 років тому народився Ференц Ліст (22.10.1811, Доборьян, Угорщина – 31.07.1886, Байройт, Німеччина), угорський композитор, піаніст, педагог, диригент, публіцист, представник музичного романтизму, засновник угорської композиторської школи. У 1847-1848 рр. відвідував м. Немирів (з концертом) та с. Воронівці, нині Хмільниц. р-ну (маєток К. Сайн-Вітгенштейн).

Література:

Дорош, М. Трагедія великого кохання [Ференца Ліста та Кароліни Вітгенштейн] / М. Дорош // Воронівці – моє рідне село: історія і сьогодення / М. Дорош. – Вінниця, 2008. – С. 144-151.

Дорош, М.Н. Ференц Ліст і Кароліна Вітгенштейн: драма великого кохання / М. Дорош. – Вінниця : Балюк І.Б., 2011. – 124 с. – Бібліогр.: с. 121-122. 

25 80 років від дня народження Надії Мартинівни Кардаш (25.10.1936 с. Бабинці Погребищ. р-ну), новатора колгоспного виробництва, Героя Соціалістичної Праці (1977). Працювала бригадиром рільничої бригади колгоспу в рідному селі.

Література:

Подільський, Е. За снігами білими : нарис [про Н.М. Кардаш] / Е. Подільський // Комсомол. плем’я. – 1978. – 12 черв.

Дроздов, М.П. Бригада Надії Кардаш / М.П. Дроздов // Творці достатку. – Київ, 1978. – С. 96-201.

Когут, А. Господарем у бригаді / А. Когут // Сіл. вісті. – 1981. – 24 трав.

26 125 років від дня народження Якова Агафоновича Герасименка (26.10.1891, с. Бубнівка Гайсин. р-ну – 24.04.1969, там само), визначного майстра української художньої кераміки, заслуженого майстра народної творчості. Він та його брат Яким, теж гончар, своєю творчістю залишили величезний слід в історії українського гончарства. Доробок майстрів досить вагомий і різноманітний. Це вироби для повсякденного побуту (миски, горщики, макітри, ринки, друшляки, вареничниці, баньки-холодушки, посудини різноманітного призначення), дитячі іграшки-свистунці у вигляді коників, баранців, півників та інші речі, що вражають доцільністю та вишуканістю форм, красою оздоблення; якістю технічного виконання. Бубнівчани суттєво збагатили розпис кераміки новими яскравими рішеннями, введенням нових, раніше на застосовуваних, елементів та мотивів, розробкою невідомих тем та сюжетів. Учасники всесоюзних та міжнародних художніх виставок. Саме завдяки братам Герасименкам бубнівське гончарство досягло найвищої досконалості в 20-30-х рр. ХХ ст. Їхні твори увійшли до нетлінної скарбниці мистецтва України. Твори Герасименків відомі не тільки в Україні, в 30-ті роки їх експонували в Німеччині, Чехословаччині, Англії, Парижі та Лондоні, а майстрів було удостоєно найвищих нагород – золотих медалей. Роботи Герасименків зберігаються в Національному музеї-заповіднику українського гончарства

266

в с. Опішне Полтавської області та Київському музеї декоративно-прикладного мистецтва. У с. Новоселівка Гайсинського району 1988 р. відкрито Меморіальний музей-садибу братів Герасименків.

Література та інтернет-ресурс:

Мельничук, Л. Бубнівська кераміка / Л. Мельничук, І. Мельничук, М. Вдовцов. – Бубнівка : Вінниця, 1999. – 81 с. : фот. – Бібліогр.: с. 77-81. – Зі змісту: [Про братів Герасименків та їх вклад у розвиток бубнів. кераміки]. – С. 250-268.

Шпак, Т. Садиба Герасименків : [про родину гончарів-Герасименків] / Т. Шпак // Нар. мистецтво. – 2003. – № 3-4. – С. 9-11.

Брати Герасименки – Майстри [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.vinceramics.inf.ua/old_masters/Gerasimenky.php (дата звернення: 25.05.15), вільний. – Назва з екрана.

• 80 років від дня народження Анатолія Аполлоновича Житецького (26.10.1936, м. Вінниця – 25.02.1985, там само), важкоатлета, тренера, почесного майстра спорту СРСР. Закінчив Вінницький педагогічний інститут (1960). Чемпіон (1958-1960), бронзовий призер (1961) чемпіонатів України. Встановив 10 рекордів України. Працював тренером спортивного товариства «Локомотив», був головою обласної федерації з важкої атлетики (1975-1985). Виступав за вінницькі спортивні товариства «Буревісник» і «Локомотив». Від 1986 р. у м. Вінниця проводиться щорічний відкритий Всеукраїнський турнір з важкої атлетики, присвячений пам’яті А. Житецького.

Література:

Лозовський,    І.Р. Житецький Анатолій Аполлонович / І.Р. Лозовський // Олімпійці та зірки спорту Вінниччини: історія, факти, люди : зб. нарисів : у 2 т. / І.Р. Лозовський. – Вінниця, 2001. – Т. 1, кн. 1-2. – С. 344-348.

Коливанов, В. Меморіал Анатолія Житецького : [26 жовт. у Вінниці відбувся 27-й відкритий турнір з важкої атлетики пам’яті багатораз. рекордсмена світу А. Житецького] / В. Коливанов // Місто. – 2013. – 30 жовт. – С. 37 : фот.

27 150 років тому народився Євген Костянтинович Тимченко (псевд. – Богун) (27.10.1866, м. Полтава – 22.05.1948, м. Київ), український мовознавець-україніст, перекладач, академік АН УРСР, член-кореспондент AH CPCP (з 1929 p.). Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету (1910). На початку 20-х рр. викладав у Вінниці. Брав участь у заснуванні Української академії наук. Працював над складанням історичного словника української мови, впорядкуванням українського правопису при Наркомосі України (1925-1928). Автор багатьох праць із фонетики, граматики, лексики, лексикографії, діалектології та історії української мови. У 1930-1933 рр. – співробітник відділу історії української мови Інституту мовознавства ВУАН. Звільнений за «участь у контрреволюційній діяльності СВУ». Безпідставно заарештований 1938 р. У 1939 р. засуджений на 5 років заслання до Красноярського краю. 1943 р. повернувся до Києва, з 1944 р. був старшим науковим співробітником Інституту мовознавства АН УРСР.

Література:

Жовтобрюх М.А. Є.К. Тимченко як дослідник української мови // Укр. мова і літ. в шк. – 1966. – № 10. – С. 8-24.

Жовтобрюх М.А. Євген Костянтинович Тимченко – вчений і педагог // Мовознавство. – 1991. – № 5. – С. 63-69.

Євген Тимченко – вчений і громадський діяч ; Наукова спадщина Є. Тимченка як джерело мовознавчих досліджень [статті] // Українська історична та діалектна лексика. – Львів, 1996. – Вип. 3. – С. 4-188.

Процек, О.Г. Провідні українські вчені у Вінниці в 1921 році : [зокрема Є.К. Тимченко] / О.Г. Процек // Пульсуючі джерела. – 2009. – 12 берез. – С. 3. 

• 90 років від дня народження Михайла Сергійовича Грешила (27.10.1926, с. Лукашенківське Середино-Будського р-ну, нині Сум. обл.), педіатра, доктора медичних наук (1975), професора (1979). Учасник Другої світової війни. Закінчив Львівський медичний інститут (1951). З 1966 р. Працював у Вінницькому медичному інституті: асистент кафедри дитячих хвороб (1966-1976), доцент (1976-1978), професор кафедри дитячих інфекційних хвороб (1978). Автор нової класифікації пієлонефриту. Автор понад 150 наукових робіт, 15 навчально-методичних посібників та 6 монографій з актуальних питань педіатрії та сімейної медицини. Він також написав 4 поеми, героїчну повість «Подвиг в ім’я життя», автобіографічний роман «Обпалені війною». За бойові заслуги та плідну працю удостоєний багатьох урядових нагород.

Література та інтернет-ресурс:

Грешило, М.С. Звуковой спектр и ритм деятельности сердца у детей : монография / М.С. Грешило ; ВНМУ. – Винница ; Хмельницкий : Цюпак А.А., 2004. – 148 с. – Библиогр.: с. 145-146.

Його ж. Сальмонельози у дітей : монографія / М.С. Грешило, В.І. Руда, Л.В. Пипа ; Вінниц. НМУ ім. М.І. Пирогова. – Хмельницький : Цюпак А.А., 2011. – 212 с.

Каблукова, О.К. Грешило Михайло Сергійович / О.К. Каблукова // Енциклопедія сучас. України (ЕСУ). – Київ, 2006. – Т. 6 : Го-Гю. – С. 417-418 : фот. – Бібліогр. в кінці ст.

Грешило Михайло Сергійович [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://fpo.vnmu.edu.ua/index.php/pediatrik/shtat- kafedri/178-greshilo-m-s. (дата звернення: 21.05.2015), вільний. – Назва з екрана. 

• 70 років тому народився Валерій Никифорович Криводубський (27.10.1946, с. Райки Іллінец. р-ну), астрофізик, доктор фізико-математичних наук (2007), професор. Закінчив Київський університет ім. Т. Шевченка, де й працює від 1974 р. старшим науковим співробітником відділу сонячної активності та сонячно-земних зв’язків науково-дослідної лабораторії «Астрономічна обсерваторія» кафедри астрономії та фізики космосу фізичного факультету. Наукові дослідження: геліофізика, сонячна магнітогідродинаміка, прогнозування сонячної активності, іллінецька астроблема. Член-засновник Європейського астрономічного товариства. 

Література:

Криводубський, В.Н. Параметри динамо і перебудова великомасштабного магнітного поля в конвективній зоні Сонця : дис. д-ра фіз.-мат. наук : 01.03.03 / В.Н. Криводубський ; КНУ ім. Т. Шевченка. – Київ, 2006. – 286 с. : рис. – Бібліогр.: с. 243-286.

Казанцева, Л.В. Криводубський Валерій Никифорович / Л.В. Казанцева // Енциклопедія сучас. України (ЕСУ). – Київ, 2014. – Т. 15 : Кот-Куз. – С. 359 : фот.

29 110 років тому народився Андрій Терентійович Чеканюк (29.10.1906, с. Кам’янка, нині Липовец. р-ну – 22.12.1992), український історик, громадський діяч, член- кореспондент АН УРСР, професор (1964), заслужений працівник вищої школи УРСР (1976). У 1925-1934 рр. був на комсомольській, профспілковій та партійній роботі. Протягом 1934-1937 рр. навчався в Інституті червоної професури у Києві. У 1937-1938 рр. – зав. відділу, 1938-1943 рр. – відповідальний редактор газет «Комуніст», «Радянська Україна». Учасник Другої світової війни. В 1943-1946 рр. працював у ЦК КП(б)У. З 1946 р. – директор, згодом ректор Вищої партійної школи при ЦК КПУ. Депутат Верховної Ради УРСР 1-го скликання. А. Чеканюк – автор праць з історії партії.

Література та інтернет-ресурс:

Антонюк, О. Історики-краєзнавці, науковці : [список та корот. відом.] / О. Антонюк // Без минулого немає майбутнього : із історії м. Жмеринка / О. Антонюк. – Вінниця, 2013. – Зі змісту: [А.Т. Чеканюк]. – С. 252 : фот.

Чеканюк Андрій Терентійович [Електронний ресурс] // Вікіпедія : вільна енциклопедія. – Режим доступу: www.uk.wikipedia.org/wiki/Чеканюк_Андрій_Терентійович (дата звернення: 04.06.15), вільний. – Назва з екрана. 

• 70 років від дня народження Леоніда Тарасовича Гавриша (29.10.1946, с. Сабатинівка Ульянів. р-ну Кіровоград. обл.), фахівця в галузі швейної промисловості, заслуженого працівника промисловості України (1996), почесного громадянина м. Вінниця (2009), мецената. Закінчив Київський технологічний інститут легкої промисловості. З 1969 р. працює в галузі легкої промисловості України. У 1971-1989 рр. – інженер-технолог, головний інженер, директор Вінницької трикотажної фабрики. З липня 1989 р. Л.Т. Гавриш очолює Вінницьке виробниче швейне об’єднання ім. М. Володарського. У березні 1994 р. його обрано головою правління ВАТ «Володарка», а з червня 2001 р. – головою наглядової ради цього підприємства. Під його керівництвом підприємство перетворилося в сучасне, оснащене новітніми технологіями виробництво, товарна марка якого відома у всьому світі. Леонід Гавриш має багато державних нагород, неодноразово відзначався як кращий роботодавець року Вінниччини, має почесну відзнаку «За заслуги перед Вінниччиною». Був депутатом Вінницької міської ради та Вінницької обласної Ради.

Література:

Гавриш, Л. Леонід Гавриш, голова спостережної ради ВАТ «Володарка» : «Неякісний одяг і даром не потрібен...» / Л. Гавриш // Мер. – 2004. – № 14. – С. 58-59.

Кобець, В. Романтик, у якого в руках... синиця : [про Л. Гавриша] / В. Кобець // Літ. Україна. – 2012. – 19 лип. – С. 15 ; Собор. – 2012. – № 2. – С. 3-7 : кольор. фот.

Червінчук, І. «Володарка» відкрила вікно у Європу ще у 1993-му / І. Червінчук // Вінничанка. – 2014. – № 6. – С. 16-18 : кольор. фот.

Василько, І. Добротворець : [про Л.Т. Гавриша] / І. Василько // Вінничанка. – 2014. – № 6. – С. 14-15 : кольор. фот. 

30 60 років тому народився Михайло Якович Волинець (30.10.1956, с. Новоживотів Іллінец. р-ну), політичний діяч, народний депутат України ІV-VI скликань (від 2002 р.). Закінчив Комунарський гірничо-металургійний інститут (1983). Працював на виробництві. Протягом 1995-2002 рр. – голова Незалежних профспілок гірників України та Конфедерації вільних профспілок України. В останніх скликаннях Верховної Ради України був заступником голови комітету з питань ТЕК, ядерної політики і ядерної безпеки. Лауреат премії Джорджа Міні та Лена Кіркленда (2005) «За самовідданість, хоробрість і лідерство у відстоюванні прав людини». Кошти з цієї премії Михайло Волинець перерахував на користь незалежних профспілок.

Література та інтернет-ресурс:

Мельник, М.І. Волинець Михайло Якович / М.І. Мельник // Енциклопедія сучас. України ЕСУ). – Київ, 2006. – Т. 5 : Вод- Гн. – С. 59.

Волинець Михайло Якович [Електронний ресурс] // Вікіпедія : вільна енциклопедія. – Режим доступу: www.k.wikipedia.org/wiki/Волинець_Михайло_Якович (дата звернення: 08.06.15), вільний. – Назва з екрана. 

31 30 років тому (31.10.1986) в с. Білопілля Козятинського району було відкрито Музей хліба. Його організатор – Анастасія Луківна Бойко, вчителька місцевої школи. Для приміщення музею пристосували вітряк 18 ст. 1991 р. йому присвоєно звання народного. Колекція нараховує понад 500 предметів. Комплекс складають клуня, вітряк та хата. Експозиції музею знайомлять відвідувачів з історією хліба з найдавніших часів до сьогодення, детально розповідають про життя і побут східних слов’ян, дають змогу доторкнутися до сивої давнини. Щорічно його відвідують близько 4 тис. гостей.

Література:

Музей хліба // Вінниччина музейна : довідник / Вінниц. обл. краєзнав. музей. – Вінниця, 2008. – С. 74.

Шамро, О. Музею хліба у селі Білопілля виповнилося чверть століття : у серпні 1986 р. був зареєстров. у Козятин. р-ні єдиний на Вінниччині такий музей / О. Шамро // RIA Козятин. – 2011. – 25 серп. – С. 8 : фот.

Твердохліб, М. «Є найзначиміша дума на світі – дума про хліб…» : [про Музей хліба та його діяльність] М. Твердохліб] // Вінничанка. – 2015. – № 9. – С. 9 : кольор. фот.

Юрій Клен (справжнє – Освальд Бургардт) народився в с. Сербинівці на Поділлі (точнішої адреси не встановлено) в родині німецького походження. Навчався у Вороновицькій початковій школі та Немирівській гімназії. Закінчив Київську першу гімназію і вступив до університету святого Володимира, в якому навчався з перервами і отримав диплом лише 1923 р. Під час Першої світової війни перебував на засланні в Архангельській губернії (1915-1918), покараний за свій іноземний родовід. Рік перебував у Курську, відтоді – знову в Україні. Учителював у Баришівці під Києвом, де був разом з місцевою інтелігенцією заарештований і опинився в Полтаві, в «смертницькому підвалі». Порятований разом із товаришами за клопотанням відомого письменника В. Короленка. З осені 1922 р. викладав у різних навчальних закладах Києва, в тому числі в рідному університеті, Інституті мови. Активно друкував літературознавчі розвідки, критичні відгуки, писав поезію, перекладав, примикаючи до групи «неокласиків» (М. Зеров, М. Рильський, П. Пилипович,  М. Драй-Хмара, Ю. Клен). У спогадах про неокласиків писав: «Перед групою, що об’єдналася назвою «неокласики» /…/ стояло велике завдання: очистити авгієві стайні української літератури. А були вони засмічені так, що тільки гірськими потоками можна було все те сміття виполоскати. Що поети не здолали довершити своє завдання, бо були придушені, а почасти розчавлені лавиною бруду і навалою реакційної черні, про те свідчить «пролетарська» література пізніших років».

Отже «гроно п’ятірне» було розгромлене. Юрій Клен устиг 1931 р. у складі письменницької делегації виїхати до Німеччини  і вже не повернувся назад. У місті Мюнстері викладав славістику в університеті, захистив докторську дисертацію (1936). Під час Другої світової війни мобілізований до війська перекладачем: перебував в Україні, в тому числі на Поділлі. Звільнений через хворобу, повернувся до викладацької роботи в Празі та Інсбруці.

Автор поетичної збірки «Каравели» (1944), поеми «Прокляті роки» (1937) з осудом радянського тоталітаризму, пекельними картинами голодомору і репресій; віршованої епопеї «Попіл імперії» (1946), в якій приголомшує читачів епізодами масового винищення людей і цілих народів у сталінському та гітлерівському пеклі. Євген Маланюк, аналізуючи цю поему, згадував такі епохальні твори, як «Великий льох» Т.  Шевченка і «Похорон» І. Франка. Як митець Ю. Клен усвідомлював себе спадкоємцем традицій Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки.

Ю. Клен звертався у своїй творчості й до оповідань. Разом із земляком Л. Мосендзом видав збірку гротесків і літературних пародій «Дияболічні параболи» (1947). Він також блискуче перекладав, опублікувавши українською мовою окремі твори В. Шекспіра, Д. Байрона, П. Шеллі, П. Верлена, А. Рембо, С. Маллярме, С. Верхарна, П. Валері, Р.-М. Рільке, О. Пушкіна, М. Лермонтова, Ф. Тютчева, О. Блока та інших видатних митців слова. Переклав також прозові твори Ч.  Діккенса,  О.  Уайльда, Б. Келлермана, К. Гамсуна. За його редакцією вийшли зібрання творів Дж. Лондона (30 томів), Б. Шоу (8 томів), Й.В. Гете та інших письменників зі світовими іменами. Переклав німецькою сонети М. Зерова. У галузі літературознавства відомі його праці «Леся Українка і Гайне» (1927) та «Гайне в українських перекладах» (1930). Як уже було сказано вище, він останнього року свого життя опублікував «спогади про неокласиків».

Історія української літератури багата на імена митців неукраїнського походження. Одне з найяскравіших серед них належить Освальду Бургардту – Юрію Клену, який вірив у велике майбутнє України.

А.М. Подолинний

Література

Юрій Клен – поет, перекладач, літературознавець (1891- 1947) : бібліогр. покажч. / упоряд. Т.В. Гологорська ; Харків. держ. наук. б-ка ім. В.Г. Короленка. – Харків, 1997. – 41 с.

Подолинний, А. Юрій Клен (Бургардт Освальд) / А. Подолинний // Імена, повернуті на Батьківщину : бібліогр. покажч. / уклад.: Г.М. Авраменко, О.І. Кізян ; Вінниц. ДОУНБ ім. К.А. Тімірязєва. – Вінниця, 1998. – С. 13-19. – Бібліогр. в кінці ст.

Набитович, І. «Жебрак, мандрівник, лицар і поет…» : [штрихи до життєпису О. Бургардта – Юрія Клена, уродж. Вінниччини] / І. Набитович // Дзвін. – 2004. – № 4. – С. 126-136.

Юрій Клен [Електронний ресурс] // Вікіпедія : вільна енциклопедія. – Режим доступу: https://www.uk.wikipedia.org/wiki/Юрій_ Клен (дата звернення: 13.06.15), вільний. – Назва з екрана.

Юрій Клен : Біографія [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.ukrlitzno.com.ua/yurij-klen-biografiya/  (дата звернення: 13.06.15), вільний. – Назва з екрана.

«Він був дуже ніжний, цей запальний і нервовий режисер. Дуже вразливий і скромний. Він горів мистецтвом. Він горів у мистецтві. Згорів. Віддавши себе всього на його олтар...», – писав про свого колегу Ігоря Андрійовича Савченка український кінорежисер Б. Крижанівський. І. Савченку судилося прожити трохи більше сорока років. Він відчував, що проживе недовго. Не змовляючись, чи не всі, хто знав його, згадують постійний вислів Савченка: «Я мушу встигнути...». Так говорив він і про картину «Тарас Шевченко», незавершений роман про Великого Кобзаря. Не встиг поставити всі задумані фільми...

І все ж таки встиг. Багато встиг: бо пройшов блискучий творчий шлях.. Зійшов на мистецькі вершини. Створив явище, ім’я якому «Кінематограф Ігоря Савченка».

Чим глибше знайомишся з творчістю митця, чим вдумливіше проникаєш у його художню лабораторію, тим більше переконуєшся в самобутності й неповторності цього могутнього таланту, коріння якого в народі, що його виплекав.

Майбутнього кінорежисера сформувала Вінниця, саме тут він народився 11 жовтня 1906 р. в сім’ї Андрія та Софії Савченків. Родинна атмосфера, аура інтелігентності, культури, створювана мамою хлопчика, формувала в нього чутливу до краси і мистецтва юну душу. Вона сама мала неабиякі таланти: свого часу була однією з кращих учениць Київської гімназії, володіла чудовим голосом, досконало знала декілька іноземних мов. Зростаючи, маленький Ігор бачив, як його красуня-мама зачитувалася французькими романами, шанувала класиків німецької поезії, залюбки цитувала Міцкевича в оригіналі, співала народні пісні, вокальні світові шедеври.

У передреволюційні роки Софія Іванівна працювала коректором у Вінницькій друкарні, згодом – кореспондентом губернської газети «Юго-Западный край», викладала вокал у музичному технікумі. З 1936 р. працювала в бібліотеці імені К.А. Тімірязєва на посаді контролера в читальному залі, стежила, щоб ніхто не порушував тишу. Колеги жартома її називали «зав. тишею». У період окупації знання німецької мови дозволило жінці влаштуватись на роботу в радіовузол, після відступу німецьких військ повернутись на колишню роботу, але вже на посаду бібліотекаря. За спогадами ветерана бібліотеки Надії Вікторівни Мельник, яка тоді працювала разом із Софією Іванівною і не раз бувала в її скромній однокімнатній квартирці, вона дуже гарно співала і цю любов до співу, до української пісні передала сину.

Під благотворним впливом матері Ігор Савченко всерйоз захоплювався усім прекрасним. Наука давалась йому легко, після занять у школі він з інтересом відвідував різноманітні гуртки, бігав з друзями на сеанси в кінематограф, по кілька разів переглядав фільми, що сподобалися, а в ілюзіоні його вже стали впізнавати як завсідника, постійного відвідувача.

Саме місто над Бугом дало Ігореві перші уроки, ази драматичного мистецтва: у театральній студії вінницької актриси  В. Орді-Свєтлової шліфувалася, доводилася до майстерності його специфічна дикція (від природи він був заїкою), до автоматизму відпрацьовувалися танцювальні «па», вивчалися ази сценічного мистецтва. В художній – студіював малювання, живопис, демонструючи неабиякий хист. Закономірним був шлях талановитого випускника цих двох творчих закладів до міського театру.

У професійній трупі Савченко починав із найневдячнішої технічної роботи – переписував ролі, підмальовував декорації, допомагав бутафорам, працював робітником сцени. І все ж одного разу йому таки усміхнулась доля: хлопцеві дозволили вийти на сцену в епізодичній ролі замість актора, що захворів. Правда, довелося грати роль старика.

Молодому актору поталанило виходити на сцену в рідному місті разом з корифеями театру Гнатом Юрою, Амвросієм Бучмою, грати в п’єсах Шекспіра і Шиллера, Франка і Карпенка-Карого, тогочасних пролеткультівських і місцевих вінницьких авторів.

1925 р. Ігор разом з приятелем (в майбутньому теж відомим кінорежисером) Віктором Ейсмонтом очолює молодіжний театр «Червоний галстук», створений на базі одного з самодіяльних клубних гуртків, гастролює з ним по прилеглих районах.

Зрозуміло, художня самодіяльність у провінційному центрі не могла задовольнити обох юнаків. Вони прагнуть здобути професійну освіту і 1926 р. вирушають на навчання до Петроградського інституту сценічних мистецтв. Там Савченко  навчається  в майстерні відомого театрального режисера і педагога Леоніда Вів’єна, який не стримував потяг своїх студентів до всього нового, що тоді вільно кипіло в мистецькому котлі. Стипендії, певна річ, не вистачало, тому І. Савченко багато працював, аби вижити: мив посуд, перебирав овочі, проте майже кожного дня ходив до театрів, музеїв і навіть зібрав невеличку бібліотеку.

Л. Вів’єн помітив наполегливого і здібного студента, якому вже на третьому курсі доручив поставити у філіалі Олександринського театру виставу «Справа №…». Вистава, сповнена цікавої суміші традиційної школи Олександринки з новаторськими експериментами «Синьої блузи», мала успіх, і молодому режисерові було запропоновано після закінчення інституту залишитися в театрі. У «Театральній енциклопедії» серед учнів Вів’єна не згадується Ігор Савченко. Зрозуміти цей парадокс допоможе той факт, що Савченко навесні 1929 р. поїхав до Баку на переддипломну практику в Театр  Робітничої Молоді  (ТРОМ) і не повернувся   в місто на Неві. Двадцятидворічний Ігор Савченко, який так і не закінчив вишу, став актором і художнім керівником Бакинського ТРОМу, в якому за три роки поставив п’ять чи шість нерівноцінних спектаклів, в яких, однак, уже відчувався своєрідний авторський почерк.

З театральних підмостків молодий митець іде в кіно. Працюючи на Мосфільмі, знімає повнометражний фільм «Гармонь» (1934), що мав великий успіх у глядацької аудиторії і отримав схвальну оцінку критиків. Цією роботою він започаткував новий жанр у вітчизняному кінематографі – музичну комедію. До речі, автором сценарію і виконавцем однієї з ролей був сам Ігор Савченко.

У другій половині 30-х років на екрани виходить кінокоме- дія «Випадкова зустріч» (1936), яка стала дебютною для Євгенія Самойлова – у майбутньому одного з найвідоміших радянських акторів, та пригодницький фільм «Дума про козака Голоту» (1937), у якому Ігор Савченко відкрив екранний варіант Фаїни Раневської як великої комічної актриси.

Свою роботу на Київській кіностудії Ігор Савченко розпочав з екранізації твору Юрія Яновського «Вершники» (1939), у якому першим з українських митців звернувся до теми партизанської боротьби в роки громадянської війни. Через два роки на екрани виходить грандіозний історичний фільм «Богдан Хмельницький» (1941). «Масштабність дії, концентрація в ній великої кількості драматичного матеріалу, розробка колоритного і глибоко психологічного образу Богдана Хмельницького, правдиве змалювання сильних і своєрідних характерів його соратників… є свідченням народження великої народної епопеї», – напишуть згодом про цю картину історики кіно.

Коли розпочалася Друга світова війна, у ній своїми засобами воювало кіномистецтво, і одним з бійців цього фронту стає Ігор Андрійович Савченко. Він знімає короткометражний фільм «Квартал № 14» (1941), в основу якого лягла боротьба польських підпільників з німецькими окупантами. Продовжили тему війни «Партизани в степах України» (1942), зняті  в  Ашхабаді, куди була евакуйована Київська кіностудія; мосфільмівський «Іван Нікулін – російський солдат» (1944) та героїчна епопея про розгром фашистських військ у Криму «Третій удар» (1948), створена режисером у Києві.

У 1945-1950 рр. І.А. Савченко викладає в московському ВДІКу, стає керівником режисерської майстерні, з якої випускає цілу плеяду талановитих кіномитців – М. Хуцієва, С. Параджа- нова, О. Алова, В. Наумова, Л. Файзієва, Ф. Міронера, Г. Мелік-Авакяна, Ю. Озерова, Ю. Закревського та інших, як їх називали, «савченят». Мудрість, ерудиція, великодушність, талант Ігоря Андрійовича були найкращим спадком, який він передав своїм вихованцям. Ставши з часом відомими кінорежисерами, О. Алов та В. Наумов згадували про Учителя, як він намагався пробудити, активізувати в їхніх душах той дивовижний таємничий процес горіння, який і визволяє особливу енергію, що зоветься Творчість. «Він був для нас Учителем у найвищому, найбільш загальному значенні цього слова...». Учні його обожнювали, а от колеги люто заздрили Савченку, влаштовували єзуїтські інтриги. Не знаходить митець спільної мови з видатними діячами радянського кіно, був для них чужинцем. Може, тому, що був українцем?..

На початку 50-х рр. у радянському кінематографі чільне місце посіли біографічні фільми. Були створені стрічки про Мічуріна, Бєлінського, Навої, Глінку, Попова і Павлова. А Ігор Андрійович вирішує знімати стрічку про Тараса Шевченка, яка мала показати велич української культури, її чарівну самобутність. Спершу літературною основою фільму планував обрати повість О. Ільченка «Петербурзька осінь», проте сценарій Савченка не задовольнив і він почав писати його сам, досконало вивчивши матеріали про поета, у тому числі невідомі до цього навіть спеціалістам-шевченкознавцям.

Кінооповідь про життя Великого Кобзаря знімав на Київській студії художніх фільмів великий творчий колектив: оператори Д. Демуцький, А. Кольцатий, І. Шеккер; асистенти режисера О. Алов, В. Наумов, С. Параджанов, Л. Файзієв; за участю кіноакторів С. Бондарчука, Г. Юри, Н. Ужвій, М. Гринька, М. Бернеса...; композитора Б. Лятошинського та багатьох інших.

На кіномайданчику панувала напружена і водночас цікава, злагоджена атмосфера. За словами колег режисера, «працювати з Ігорем Андрійовичем було нелегко, але водночас, хто перебував з ним, помічав неймовірне піднесення і легкість на душі... Його не можна було назвати добреньким або всепрощаючим. Навпаки, він був запальним, навіть дратівливим, проте в ньому ніколи не було злості... На зйомках Савченко був твердий і впертий. Від акторів, та й від працівників групи, він вимагав віддачі всіх сил   і здібностей». Але в першу чергу він був вимогливим до себе – цей талановитий, яскравий, харизматичний Ігор Савченко працював, нещадно спалюючи себе в процесі творіння. «Він ніби передчував свою ранню смерть, – згадував О. Алов, – і нерідко дивував нас раптовими спалахами печалі, які несподівано і, здавалося, безпричинно охоплювали його. Він не боявся смерті, як бояться її багато людей, що наближаються до старості: він був занадто молодий для цього. Просто він відчував, що помре зо- всім молодим...». Так і сталося. Серце Ігоря Савченка перестало битися 14 грудня 1950 р. Лікарі потім сказали: «У цієї сорокарічної людини був мозок дев’яносторічного патріарха...». Таким інтенсивним було його інтелектуальне й емоціональне життя. Може, тільки тоді й стало зрозумілим його багаторазове: «Я мушу встигнути».

Майстрові не судилося завершити фільм «Тарас Шевченко», за нього це зробили його «савченята» – О. Алов і В. Наумов, а стрічку було удостоєно Державної премії СРСР. На Міжнародному кінофестивалі в Карлових Варах картині присуджено особливий почесний диплом за режисуру та премію акторові С. Бондарчуку за виконання ролі Тараса Шевченка.

Кінорежисер Ігор Андрійович Савченко прожив коротке, але насичене життя, залишивши яскравий слід в історії вітчизняного кінематографа. Він був і залишається яскравим виразником щедрої поетичної душі свого народу, його історії та талановитих людей. У творчому доробку майстра є і тромівські вистави, і такі фільми, як «Дума про козака Голоту», «Вершники», «Третій удар»..., і дві вершини – два портрети, дві фрески, що  змальовують історичний образ гетьмана Богдана Хмельницького і геніального поета Тараса Шевченка.

Т. О. Марчук 

Література

Алов, А. Слово об учителе / А. Алов, В. Наумов // Игорь Савченко. Воспоминания : сб. ст. и воспоминаний. – Киев, 1980. – С. 58-61.

Мащенко, І. Ігор Савченко / І. Мащенко // Культура і життя. – 1997. – 21 трав. – С. 4

Савченко Ігор Андрійович // Кіномистецтво України в біографіях. – Київ, 2004. – С. 516-517.

Муратов, О. Ігор Савченко / О. Муратов // Молодь України. – 2006. – 12-18 жовт. – С. 16.

Шуткевич, О. Поет українського кінематографа : [про відзначення у Вінниці 100-річчя від дня  народж. кінорежисера І. Савченка] / О. Шуткевич // Вінниц. газ. – 2006. – 17 жовт. – С. 7.

Поет екрана Ігор Андрійович Савченко : до 100-річчя від дня народж. укр. кінорежисера / уклад. Т. Марчук ; вступ. ст. М. Залізняк ; ред. О. Пасічник, М. Спиця ; Упр. культури і туризму Вінниц. облдержадмін., Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва. – Вінниця, 2006. – 26 с.

Череватенко, Л. Ігор Савченко: запізнені уроки / Л. Череватенко // КІNO-KOЛО. – 2006. – № 32. – С. 117-132.

Монашненко, Т. Творець монументальних полотен / Т. Монашненко // Демократ. Україна. – 2011. – 6 січ. – С. 18 : фот.

95 років тому народився Дем’ян Семенович Григораш (псевд.: Д. Семенович, Дмитро Григоренко, Дністровець Г., С. Грицюк, С. Петренко) (01.11.1921, с. Слобода-Шлишковецька Могилів-Поділ. р-ну – 16.09.1992, м. Львів), педагог, кандидат філологічних наук (1958), журналіст, літературознавець. Закінчив із золотою медаллю Суботівську середню школу (Могилів-Поділ. р-н) (1939), Український Комуністичний інститут журналістики (м. Харків) (1946). Учасник Фінської та Другої світової воєн. Дійшов до Берліна, на стіні Рейхстагу залишив свій підпис. У післявоєнні роки продовжив навчання на філологічному факультеті Чернівецького університету (1946–1951), згодом – в аспірантурі; захистив дисертацію (1958). Був на журналістській роботі, в газеті «Радянська Буковина» (м. Чернівці) протягом 1955–1960 рр. завідував відділом культури. Останні три десятиріччя свого життя працював у Львівському університеті старшим викладачем, доцентом, деканом факультету журналістики. Автор посібника «Теорія і практика редагування газети» (1966), довідника «Журналістика у термінах і виразах» (1974) та ін. Член СЖУ (1958).

Інтернет-ресурс:

Дем’ян Григораш: біобібліогр. покажч. / уклад. Л. Панів ; наук. ред. та авт. передм. М. Романюк ; редкол.: Б. Якимович (голова), Н. Григораш, Г. Домбровська та ін. – Львів : Вид. центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2004. – 234 с. : іл., портр. – (Українська біобібліографія. Нова серія. Чис. 19. Біобібліографія вчених університету) ; Електронна версія вид. – Режим доступу: www.library.lnu.edu.ua/bibl/images/Vudanna_WEB.../19_Grygorash.pdf (дата звернення: 17.07.15), вільний. – Назва з екрана. 

60 років тому народився Роман Борисович Аксельрод (02.11.1956, м. Вінниця), інженер-будівельник, юрист, заслужений працівник сфери послуг України, почесний працівник житлово-комунального господарства України (відзнаки І та ІІ ступенів), заступник голови облдержадміністрації. Навчався у Вінницькій СШ № 29. Закінчив Вінницький державний технічний університет, отримавши фах інженера-будівельника, Міжрегіональну академію управління персоналом (м. Київ). Має ступінь магістра права. Академік Української технологічної академії. Пройшов трудовий шлях від слюсаря-сантехніка Вінницького обласного ремонтно-будівельного управління до заступника голови Вінницької обласної державної адміністрації. Понад 10 років працював в органах місцевого самоврядування, зокрема на посаді заступника Вінницького міського голови. Перед призначенням на посаду заступника голови облдержадміністрації 10 років очолював Головне управління житлово-комунального господарства, енергетики та зв’язку облдержадміністрації. Керівник групи радників голови Вінницької обласної державної адміністрації. Депутат Вінницької обласної Ради. Р. Б. Аксельрод нагороджений багатьма відзнаками України. Він – переможець обласного конкурсу «Людина року», занесений на обласну Дошку пошани. Почесний громадянин міста Вінниця (2012).

Література та інтернет-ресурс:

Аксельрод, Р. Б. Роман Аксельрод: «Немає нічого кращого, ніж працювати для людей» : [про заст. голови Вінниц. облдержадмін. Р. Б. Аксельрода] / Р.Б. Аксельрод ; запис. К. Новосад // Вінниц. газ. – 2012. – 20 квіт. – С. 3.

Мальченко, В. Людина, яка дбає про комфорт вінничан : [про Р. Б. Аксельрода] / В. Мальченко  // Вінниц. газ. – 2012. – 19 черв. – С. 3.

Лебедєва, С. Чудовий фахівець і активний громадський діяч : [про Р. Б. Аксельрода] / С. Лебедєва // Вінниц. газ. – 2012. – 29 черв. – С. 4.

Ковальський, Р. Аксельрода визнали почесним вінничанином. Він змагався з Криворучком... / Р. Ковальський // 33-й канал. – 2012. – 5 верес. – С. 2 : кольор. фот.

Аксельрод Роман Борисович [Електронний ресурс] // Wikipedia Чиновників. – Режим доступу: www.chynovnyky.wikiua.org/index.php/Аксельрод_Роман_Борисович (дата звернення: 17.07.15), вільний. – Назва з екрана.

215 років тому народився Северин Гощинський (04.11.1801, м. Іллінці – 25.02.1876, м. Львів), польський поет, прозаїк, публіцист, фольклорист, громадський діяч, представник «української школи» в польській літературі. Дитинство і юність пройшли на Поділлі і Волині. У 1814-1815 рр. навчався у Вінницькій гімназії, де товаришував з Тимком Падурою. У 1820 р. переїхав до Варшави, вступив до таємної Спілки вільних поляків-братів. Протягом 1821–1830 рр. знову жив в Україні, багато подорожував, в т.ч. по Поділлю, і збирав народні пісні, епос, вивчав історію і побут населення. Наш земляк – учасник Польського повстання 1830–1831 рр. У своїй творчості оспівав природу, відтворив життя і побут людей України, зокрема Поділля. Нині він відомий завдяки поемі «Канівський замок» (1828), в якій з демократичних позицій висвітлив боротьбу українських селян проти польської шляхти за часів повстання 1768 р.

Література:

Колесник, В. Северин Гощинський / В. Колесник // Колесник, В. Відомі поляки в історії Вінниччини : біогр. слов. / В. Колесник ; Вінниц. обл. краєзнав. музей, Вінниц. ОУНБ ім. К. А. Тімірязєва, Краєзнав. т-во «Поділля». – Вінниця, 2007. – С. 123–127.

Сандул, В. Співець Коліївщини : [про С. Гощинського] / В. Сандул // Літ. Україна. – 2007. – 31 трав. – С. 7.

Мельник, В. Зодчий «Канівського замку» : [С. Гощинський] / В. Мельник // Літературними стежками Поділля : шістнадцять нарисів та одне інтерв’ю / В. Мельник. – Вінниця, 2014. – С. 83–89 : портр. ; Подільські джерела : альманах / голов. ред. Л. М. Загородня. – Вінниця, 2012. – № 3 : Річ Посполита: вінницький слід. – С. 121–126 : портр. 

5  85 років тому народився Вілен Абрамович Барабой (05.11.1931, м. Гайсин), фахівець у галузі експериментальної онкології, доктор медичних наук (1974), професор (1989), лауреат кількох премій, в т. ч. Державної премії України в галузі науки і техніки (1999). Закінчив Київський медичний інститут (1953). Працював старшим науковим співробітником (1971–1989), завідуючим лабораторією експериментальної онкології та променевої патології (1989-1999) Київського науково-дослідного рентгено-радіологічного і онкологічного інституту (нині Інститут онкології АМНУ). Виїхав до Німеччини. Досліджує біохімічні і біофізичні механізми променевого ураження і захист від нього, інші проблеми онкології.

Література:

Барабой, В. А. Ионизирующая радиация в нашей жизни : монография / В. А. Барабой ; АН СССР. – Москва : Наука, 1991. – 216 с.

Барабой, В. А. Чернобыль: десять лет спустя. Мед. последствия радиацион. катастроф / В. А. Барабой ; АМНУ, Науч. центр радиацион. медицины. – Киев : Чернобыльинформ, 1996. – 187 с.

Барабой, В. А. Биоантиоксиданты / В. А. Барабой. – Киев : Книга плюс, 2006. – 462 с.: рис. – Библиогр.: в конце разд.

Арендаревський, Л. Ф. Барабой Вілен Абрамович / Л.Ф. Арендаревський // Енциклопедія сучас. України (ЕСУ). – Київ, 2003. – Т. 2 : Б-Біо. – С. 214 : фот. – Бібліогр. в кінці ст. 

185 років тому народився Леонард Совінський (07.11.1831, с. Березівка Літин. повіту – 23.12.1887, Стецьківці Житомир. повіту), польський поет, публіцист, перекладач. Закінчив історико-філологічний (1951) і медичний факультети Університету Св. Володимира. Після закінчення навчання присвятив себе літературі. Працював на Поділлі домашнім учителем. Літературну діяльність почав 1858 р. Писав вірші, поеми й драми на народні теми. Ще за життя Кобзаря був одним з перших перекладачів і популяризаторів творчості Т. Шевченка. Автор праць «Студії над сучасною українською літературою» (1860), «Тарас Шевченко» (1861) з додатком перекладу «Гайдамаків». Він переклав «Наймичку», «Катерину» та багато ліричних віршів. За участь у Польському повстанні 1863–1864 був засланий до Курської губернії. З 1868 р. працював у Варшаві.

Література та інтернет-ресурс:

Колесник, В. Леонард Совінський / В. Колесник // Колесник, В. Відомі поляки в історії Вінниччини : біогр. слов. / В. Колесник ; Вінниц. обл. краєзнав. музей, Вінниц. ОУНБ ім. К. А. Тімірязєва, Краєзнав. т-во «Поділля». – Вінниця, 2007. – С. 740-744.

Совінський Леонард [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.mapyourinfo.com/wiki/uk.wikipedia.org/Совінський%20Леонард / (дата звернення: 17.07.15), вільний. – Назва з екрана. 

70 років тому народився Ілля Григорович Лук (08.11.1946, м. Бар), заслужений машинобудівник України (2011), директор ПАТ «Барський машинобудівний завод». Закінчив Чер- нівецький фінансовий технікум (1966). Освіту фінансиста здобув у Чернівецькому державному університеті (1972), одночасно працюючи інспектором Жмеринської інспекції Держстраху, старшим ревізором Вінницького обласного управління Держстраху. Згодом був головним бухгалтером, а з вересня 2000 р. обраний головою правління ВАТ «Барський машинобудівний завод», де працює й понині. Рішенням президії Української технологічної академії від 26.07.02 р. обраний дійсним членом академії по відділенню «Технологія виробництва агрегатів, обладнання і інструментів для виробництва товарів народного вжитку» з присвоєнням звання «Академік». Він – лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (2004). Під керівництвом І. Г. Лука ВАТ «Барський машинобудівний завод» протягом останніх років неодноразово був переможцем та лауреатом національних та міжнародних конкурсів. Зокрема його було визнано лауреатом рейтингу «Кращі підприємства України» в номінації «Машинобудування», лауреатом загальнонаціонального конкурсу «Вища проба» та конкурсу якості «Сто кращих товарів України», призером Всеукраїнського конкурсу по виробництву пакувального обладнання. Колектив заводу неодноразово було занесено на обласну Дошку пошани «Праця і звитяга».

Література:

Людина. Керівник. Академік. Лауреат. Депутат : [віхи життя І. Г. Лука, кер. ВАТ «Барський машинобудівний завод»] // Барчани. – 2006. – 4 листоп. – С. 6.

Тресер, Б. Вітаємо, Пане-господарю! / Б. Тресер // Поділ. край. – 2011. – 23 груд. – С. 2.

Миленький, В. Не цураючись чужих проблем / В. Миленький // Поділ. край. – 2012. – 23 берез. – С. 2.

• 40 років з часу відкриття в м. Хмільник історичного музею (08.11.1976). Музей розміщений у вежі колишньої фортеці – пам’ятці архітектури ХVІ ст. У 1982 р. йому присвоєно звання народного. Колекція нараховує понад 3,5 тис. предметів. Щороку музей приймає понад 2 тис. відвідувачів.

Література:

Іващук, М. Скарбниці нашої історії – 30 : [про Хмільниц. іст. музей] / М. Іващук // Життєві обрії. – 2007. – 17 лют.

Вінниччина музейна : довідник / Вінниц. обл. краєзнав. музей. – Вінниця, 2008. – 93 с. – Зі змісту: Історичний музей міста Хмільник. – С. 84.

Ковальський, В. Фронтові листи переповнені турботою про рідних і близьких : [розповідає зав. іст. музеєм м.  Хмільник] / В. Ковальський // Життєві обрії. – 2014. – 14 берез. – С. 3. 

11 75 років тому (11.11.1941) оголошений наказ про створення єврейських гетто в румунській окупаційній зоні.

Література:

Вольф, Э. Воспоминания бывших узников жмеринского гетто / Э. Вольф // Подол. евр. альм. –  Винница, 2002. – № 2. – С. 21–26.

Чорна, Н. Єврейське гетто на Вінниччині (1941–1944 рр.) : [доля євреїв у період німец.-фашист. окупації] / Н. Чорна // Подолія. – 2004. – 14 верес.

Горобець, О. В’язні джуринського гетто // Родинна колиска – Джурин / О. Горобець, І. Нечіпайло. – Харків, 2008. – С. 72–76.

Антонюк, О. Жмеринське гетто : [з історії м. Жмеринка під час ВВВ] / О. Антонюк // Інфо Жмеринка. – 2011. – 28 січ. – С. 5.

Тульчин и Печорская «Мертвая петля» : [спогади про долю євреїв м. Тульчин, с. Печори, Тульчин. гетто] // «Рожденные страдать»?: Катастрофа в Украине 1941–1944 гг. / К. Роос. – Винница, 2011. – С. 73–103 : кольор. іл. 

Шаргородське гетто в роки Другої світової війни // Шаргородщина. – 2014. – 3 жовт. – С. 4. 

14 105 років тому народився Леонід (Веніамін) Володимирович Сойфертіс (14.11.1911, м. Іллінці – 15.01.1996, м. Москва), радянський художник-графік, народний художник СРСР (1990), заслужений діяч мистецтв Росії, член-кореспондент Академії мистецтв СРСР. Вперше його роботи з’явилися у пресі в кінці 20-х рр. ХХ ст. в газеті «Комсомолець України», в той час він навчався в Харківському художньому інституті на графічному факультеті (1928-1930). У 1930 р. майбутній художник переїхав до Москви. З 1933–1936 рр. поглиблював знання на курсах підвищення кваліфікації при Московському інституті образотворчих мистецтв. Був членом Спілки художників СРСР з 1934 р. З цього ж року став постійним співробітником гумористичного журналу «Крокодил». Він відомий переважно як карикатурист і автор журнальних малюнків. У довоєнні роки ілюстрував «Дванадцять стільців» І. Ільфа і Є. Петрова, створив велику кількість малюнків для газети «Комсомольская правда», журналів «Прожектор», «Огонёк». Основна частина робіт Сойфертіса в період зрілості – станкова графіка, станковий малюнок і жанрові замальовки, виконані аквареллю і тушшю. У роки Другої світової війни художник – співробітник фронтової газети, учасник оборони Одеси, Севастополя. Закінчив війну в Берліні. У 1965 р. створює малюнки до фільму «Вихори ворожі». Твори нашого земляка знаходяться в російських музеях.

Інтернет-ресурс:

Андрущенко Р. В. Леонид Сойфертис – не просто карикатурист эпохи социализма [Електронний ресурс] / Р. В. Андрущенко, А. В. Супруненко. – Режим доступу: http://www.artschool.dp.ua/rus/soyfertis.php (дата звернення: 17.07.15), вільний. – Назва з екрана.

Леонид Владимирович Сойфертис : [біографія] [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://alldayplus.ru/design_art_photo/culture/5363-leonid-soyfertis-sovetskiy-grafik-1911–1996.html (дата звернення: 10.07.15), вільний. – Назва з екрана. 

•  105 років від дня народження Пилипа Мусійовича Бондаря (14.11.1911, с. Чечелівка, нині Гайсин. р-ну – 24.03.1997, м. Харків), художника, скульптора, члена СХУ (1942). Закінчив Харківський художній технікум (1934–1938), Харківський художній інститут (1938–1942). Учасник Другої світової війни. Працював у жанрах портрета, тематичної композиції і монументальної скульптури. Майстер реалістичного напрямку. Десятки замовлень виконав наш земляк у галузі декоративної скульптури. Його руками створено чимало пам’ятників на братських могилах воїнів, які загинули в роки Другої світової війни. Писав портрети сучасників. Учасник республіканських виставок з 1945. За бойові і трудові заслуги П. М. Бондаря нагороджено багатьма медалями.

Інтернет-ресурс:

Бондар Пилип Мусійович [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://hnlib.vn.ua/?page_id=1382 (дата звернення: 17.07.15), вільний. – Назва з екрана.

Бондар Пилип Мусійович [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.kharkov.vbelous.net/ukrain/artists/bondar.htm (дата звернення: 17.07.15), вільний. – Назва з екрана. 

15 175 років тому (15.11.1841) у с. Костянтинівка Липовецького р-ну відкрито школу.

Література:

Роговий, О. Село Костянтинівка Липовецького району : [про історію села] / О. Роговий // Пульсуючі джерела. – 2009. – 23 квіт. – С. 3 ; 14 трав. – С. 4. 

• 80 років тому народився Микола Гнатович Лабінський (15.11.1936, м. Ольгопіль, нині село Чечельниц. р-ну), український театрознавець, упорядник енциклопедичних довідників. Закінчив Київський театральний інститут ім. І. К. Карпенка-Карого (1962). Працював у Міністерстві культури УРСР, Комітеті у справах преси (з 1968), в Музеї театрального мистецтва УРСР. З 1974 – старший науковий редактор, керівник творчої групи у видавництві «Українська енциклопедія». Один із співавторів енциклопедичних довідників: «Митці України» (1992), «Мистецтво України» (1997),  «Шевченківські лауреати: 1962–2001» (2001), «Шевченківські лауреати: 1962–2007» (2-ге вид., допов., 2007). Дослідник творчості Леся Курбаса. Лауреат премій імені Івана Котляревського, Леся Курбаса. Член Спілки театральних діячів. Член НСЖУ.

Література та інтернет-ресурс:

Шевченківські лауреати, 1962–2012 : енцикл. довід. / авт.-упоряд. М. Г. Лабінський ; вступ. слово Б. І. Олійника. – 3-тє вид., змін. і допов. – Київ : Криниця, 2012. – 864 с. : портр.

Шудря, М. Сім миттєвостей із семи десятиліть : [про М. Г. Лабінського] / М. Шудря // Укр. культура. – 2006. – № 11. – С. 36-37 : портр.

Шудря, М. Поруч з корифеєм : [про М. Г. Лабінського, укр. театрознавця] / М. Шудря // Літ. Україна. – 2011. – 8 груд. – С. 15.

Гальчак, С. Із доробку шевченкознавців [зокрема М. Г. Лабінського]  /С. Гальчак // Український Прометей Т. Г. Шевченко і Вінниччина / С. Гальчак. – 2013. – С. 55–58.

Лабінський Микола Гнатович [Електронний ресурс] // Вікіпедія : вільна енциклопедія. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Лабінський_Микола_Гнатович (дата звернення: 19.06.15), вільний. – Назва з екрана. 

17 65 років від дня народження Тетяни Омелянівни Цвігун (17.11.1951, с. Мелешків Гайсин. р-ну), культосвітнього працівника, фольклориста, директора Вінницького обласного центру народної творчості, заслуженого працівника культури України (2001). 1975 р. закінчила Київський державний інститут культури. Пов’язала свою долю з Вінницьким обласним центром народної творчості, пройшовши шлях від методиста з фольклору до директора (з грудня 1999 р.). Відома як виконавиця народних пісень, що володіє природним самобутнім голосом багатого тембру. Вона активно займається краєзнавством, вивченням розвитку культури на Поділлі. Автор ряду культурологічних проектів, акцій, всеукраїнських свят, фестивалів, що сприяють збереженню і розвитку культури Вінниччини, зокрема фольклорної спадщини. Ось лише декілька прикладів: більше 20 років відбувається обласне свято фольклору, а з 2001 – Всеукраїнський конкурс автентичної пісні на приз Гната Танцюри; започатковано в столиці унікальний проект «Мистецтво одного села»; проводяться всеукраїнські свята «Українська витинанка», «Подільський оберіг», «Струни вічності», «Пісенні крила сивої зозулі», засновано при ОЦНТ видання «Світлиця» та ін. Відзначена багатьма нагородами, зокрема орденом княгині Ольги ІІІ ступеня.

Література:

Цвігун, Т. «Наші плани у Божих руках» : [інтерв’ю з дир. ОЦНТ Т. Цвігун про її шлях на ниві культури] / Т. Цвігун ; записала Г. Волошенюк // Світлиця. – 2011. – № 4. – С. 9–13 : кольор. іл.

Цвігун, Т. Квітчастий український оберіг : [обл. фольклор. свято ім. Г. Танцюри відбулося в c. Зятківці Гайсин. р-ну] / Т. Цвігун // Світлиця. – 2014. – № 2. – С. 1–5 : кольор. фот.

Сторожук, В. П. Цвігун Тетяна Омелянівна : [біогр. довід.] // Вінниччина фольклорна : довідник / уклад.: А.М. Подолинний, Т. О. Цвігун. – Вінниця, 2004. – С. 83 : фот.

Вітаємо з ювілеєм директора ОЦНТ Т. О. Цвігун : [привітання колег з нагоди 60-річчя від дня народж.] // Світлиця. – 2011. – № 4. – С. 14–18.

Подолян, І. Берегиня подільських скарбів : [про дир. Вінниц. ОЦНТ Т. О. Цвігун // Трибуна праці. – 2014. – 8 квіт.

Тетяна Цвігун, заслужений працівник культури та кавалер ордена княгині Ольги: «Українську державу врятує культура» : [очолюваний Т. Цвігун ОЦНТ відзначив 75-річчя] // Вінничанка. – 2015. – № 1. – С. 6–9 : кольор. фот. 

19  85 років від дня народження Галини Степанівни Сірої (19.11.1931, с. Вільшанка, нині Чуднів. р-ну Житомир. обл. – 13.01.2016 р., м. Ямпіль), агронома, поетеси, заслуженого працівника культури України (1985). В 1962–1987 рр. була директором Ямпільського радгоспу. Друкуватися почала з 1955 р. Авторка кількох поетичних збірок: «Над колискою долі» (1982), «Вереснева весна» (1988), «Серця вічний неспокій» (2006), «Підкова на щастя» (2011); книги «Паростки у вічність» (2014). Ряд її віршів покладено на ноти. Поетеса також писала музику до власних віршів, виступала як співачка. Окремі твори Г. С. Сірої перекладено російською мовою.

Література:

Галина Сіра : [поетеса, є корот. біографія, вірші] // Миле серцю Поділля : поетич. антол. / уклад. В. Сторожук. – Вінниця, 2006. – С. 15–16.

Сіра, Г. Вони бували у Ямполі : [про зв’язок видат. діячів з Ямпільщиною] / Г. Сіра // Ямпіл. вісті. – 2008. – 14 листоп.

Її ж. Право на любов : [добірка віршів, корот. біогр. дані] / Г. Сіра // Вінниц. край. – 2011. – № 2. – С. 11–13 : фот.

Її ж. Донька землі, що родить хліб і мрію: портретні замальовки про аж ніяк не сіре життя Г. Сірої : [інтерв’ю з Г. Сірою] / Г. С. Сіра // Вінничанка. – 2013. – № 6. – С. 12–14 : кольор. фот.

Волошенюк, І. «Підкова» на щастя : [про Г. Сіру] / І. Волошенюк  // Літо приємних зустрічей  : худож.-докум. повість / І. Волошенюк. – Київ, 1981. – С. 3–8.

Скрипник, В. Галина Сіра не тільки плекала сади, а й оспівувала їх / В. Скрипник // Голос України. – 2012. – 4 січ. – С. 11.

• 70 років від дня народження Миколи Федоровича Романова (19.11.1946, м. Іллінці), культуролога, організатора і діяча культури на Вінниччині, заслуженого працівника культури України (1997), нині керівника Іллінецького культурно-просвітницького об’єднання «Калинове гроно» (див. розширену довідку в кінці місяця). 

20 85 років тому народився Михайло Федорович Друкований (20.11.1931, с. Ометинці Немирів. р-ну), гірничий інженер, доктор технічних наук (1965), професор (1968), академік Української академії наук та Академії будівництва України. Закінчив Дніпропетровський гірничий інститут (1956), де відтоді й працював до 1962 р. Протягом 1962–1974 рр. – робота в Інституті геотехнічної механіки НАН на посадах завідуючого лабораторії, завідуючого відділом та першого заступника директора інституту. В 1974–2007 рр. працював у Вінницькому національному технічному університеті на посадах завідувача кафедри, декана та заступника директора інституту, з 2007 р. працює професором кафедри процесів та обладнання переробних та харчових виробництв Вінницького національного аграрного університету. За період роботи в навчальних закладах опублікував більше 350 наукових праць, з них – 54 підручники, монографії, довідники та навчальні посібники. Отримав 62 авторських свідоцтва та патенти. Значна кількість наукових праць та винаходів впроваджена в народне господарство зі значним економічним ефектом. Основні напр