Від укладачів

Календарі знаменних і пам’ятних дат Вінниччини видаються Вінницькою обласною універсальною науковою бібліотекою ім.К.А.Тімірязєва щорічно з 1962 року. Мета їх – надати представникам владних структур, бібліотекарям, викладачам середніх та вищих навчальних закладів, журналістам, краєзнавцям, учням і студентам, зацікавленим читачам довідковий матеріал про важливі події в історії області, ювілеї уродженців краю та видатних діячів, які життям і діяльністю пов’язані з Вінниччиною. 

Пропоноване видання відкривається розділом “Видатні постаті Вінницького краю, вшанування яких в області проводиться щорічно”. В другому розділі подається традиційний перелік основних ювілейних знаменних і пам’ятних дат 2007 року. До 27 з них, позначених у переліку (*), наводяться довідки, які містять короткі нариси, списки літератури та посилання на відповідні документи державного архіву Вінницької області. Література в списках розміщена у хронологічній послідовності.

Дати подані за новим стилем, з друкованих джерел, при цьому перевага надавалась інформації з енциклопедичних видань.

Радимо використати пропонований довідник для вшанування видатних земляків, відзначення дат, які стосуються історії та культури певного району, міста, села.

В разі відсутності відповідної літератури у вашій бібліотеці, замовляйте її по міжбібліотечному абонементу. Пропонуємо звертатись також до інших бібліографічних посібників, які є у відділі літератури та інформації з питань краєзнавства, тут же до ваших послуг зведений краєзнавчий каталог, картотеки, електронні бази даних “Література про Вінницьку область” та “Персоналії”.

Висловлюємо щиру подяку всім, хто брав участь у підготовці видання.

Ваші поради, зауваження і пропозиції щодо цього випуску просимо надсилати на адресу: 21100, м.Вінниця, вул.Соборна, 73, Вінницька ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва, відділ літератури та інформації з питань краєзнавства, тел. (0432) 32-40-54.

E-mail: admin@library.vn.ua

https://library.vn.ua/ 

Видатні постаті Вінницького краю, вшанування яких в області проводиться щорічно

Січень

6  Народився Василь Семенович Стус (1938, с.Рахнівка Гайсин. р-ну, – 1985, у таборі; перепохований – листопад 1989 р., м.Київ), український поет, перекладач, критик, правозахисник. Навчався в аспірантурі Інституту літератури в Києві, з якої був відрахований, а згодом засуджений за антирадянську діяльність. Перші збірки поезії В.Стуса вийшли на Заході, а в Україні лише після смерті поета. Він почесний член міжнародної письменницької організації ПЕН-клубу, лауреат Державної премії України ім.Т.Г.Шевченка (посмертно).

• Народився Степан Васильович Руданський (1834, с.Хомутинці, нині Калинів. р-ну, – 1873, м.Ялта), український поет-класик, перекладач, фольклорист. Навчався у Шаргороді. У 1861 році закінчив Петербурзьку медико-хірургічну академію. На основі подільського народного епосу створив у 1851-1854 рр. балади “Вечорниці”, “Упир”, “Розбійник”. Упорядкував двотомний рукописний збірник “Народные малороссийские песни, собранные в Подольской губернии С.В.Р.” (1852 р.), збірку “Копа пісень” (1861 р.), здійснив етнографічний опис “Подольське весілля” (1862 р.)

Лютий

14 Народилася Марія Оксентіївна Руденко (1915, с.Слобода-Яришівська, нині Могилів-Поділ. р-ну, – 2003, с.Слобода-Яришівська), українська фольклористка, етнограф, краєзнавець, педагог, заслужений працівник культури України, майстриня народного живопису та витинання. В 30-х роках закінчила Тульчинську педагогічну школу, згодом Вінницький учительський інститут. Працювала учителем, активно займалась фольклорно-етнографічним вивченням краю. Передала в ІМФЕ АН України записи понад 1000 народних пісень, стільки ж прислів’їв і загадок, 200 казок та легенд, близько 200 повір’їв, чимало народних прикмет, голосінь, небелиць та ін. Частина її фольклорних зібрань увійшла до книг “Ігри та пісні”, “Колядки та щедрівки”, “Весілля”, “Народні оповідання”. Зібрала велику колекцію зразків народної вишивки. Популяризувала народні традиції та історію краю в періодиці.

Березень

1 Народилася Явдоха Зуїха (Явдоха Микитівна Сивак) (1855, с.Кущинці Гайсин. р-ну, – 1935, с.Зятківці того ж р-ну), українська народна співачка, фольклористка. Народилась у кріпацькій сім’ї, була неписьменною. Володіла феноменальною пам’яттю, хорошим природним голосом і своєрідною манерою виконання. Відомий фольклорист Вінниччини Г.Т.Танцюра записав зі слів Я.Зуїхи 1008 народних пісень, близько 400 прислів’їв і приказок, 156 казок та інші фольклорно-етнографічні матеріали. Пісенний репертуар її опублікований окремою збіркою, частково вміщений у серійному виданні “Українська народна творчість”.

Травень

7 Народився Петро Ілліч Чайковський (1840-1893), російський композитор-класик.

Закінчив 1865 року Петербурзьку консерваторію, 1866-1878 рр. – професор Московської консерваторії.

На запрошення Н.Ф. фон Мекк упродовж 1878-1888 рр. жив і працював у містечку Браїлові, нині смт та с.Сьомаки, нині Жмеринського району. Він полюбив навколишні краєвиди, місцевих селян, написав тут низку прекрасних музичних творів. Це засвідчують його листи до Надії Філаретівни: “...В моем портфеле теперь масса эскизов. Я написал, кроме скрипичных пьес, шесть романсов, около дюжины фортепианных пьес, альбом маленьких пьес для детей, большую сонату, всю литургию Иоанна Златоуста…» (1878). «…Я провел ряд незабвенных для меня дней, я испытал в Браилове столько самых чистых, светлых наслаждений, я так много упивался прелестями здешней симпатичной природы, мне было так хорошо, привольно, что дни эти навсегда останутся в моей памяти светлым чарующим воспоминанием…» (1878).

24 Народився Михайло Панасович Стельмах (1912, с.Дяківці, нині Літин. р-ну – 1983, м.Київ), український поет, прозаїк, драматург, громадський діяч, академік АН УРСР, лауреат Державної премії України ім.Т.Шевченка.

Закінчив Вінницький інститут соціального виховання. Учителював на Вінниччині, учасник Другої світової війни. Працював в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР. Починав як поет, але основна спадщина – великі прозові полотна. Характерні риси творів Стельмаха – глибоке проникнення в психологію селянина, мовностилістичне багатство, міцний зв’язок із класичними традиціями.

30 Народився Федір Григорович Верещагін (1910, м.Миколаїв – 1996, м.Вінниця), український режисер, народний артист СРСР.

Закінчив 1941 року Київський інститут театрального мистецтва. У 1948-1986 рр. – головний режисер Вінницького обласного музично-драматичного театру ім. М.Садовського.

Директор і головний режисер народний артист СРСР Ф.Г.Верещагін за свою майже 40-річну діяльність у Вінницькому театрі здійснив на його сцені постановку понад 130 вистав, серед яких спектаклі “Перевертень” О.Кіцберга, “Весна”, “Веселка” і “Мертвий бог” М.Зарудного, “Поема про любов” Г.Мусрепова, “Люди не ангели” І.Стаднюка, “Кавказьке крейдяне коло” Б.Брехта, “Третя патетична” М.Погодіна та багато інших відзначено дипломами Всесоюзних та республіканських фестивалів драматичного мистецтва.

Червень

10 Народився Гнат Трохимович Танцюра (1901, с.Зятківці, нині Гайсин. р-ну, – 1962, м.Гайсин), український фольклорист, етнограф, краєзнавець, педагог.

Закінчив Вінницький педагогічний інститут, учителював. З юнацьких років захопився збиранням фольклору. Спадщина Г.Танцюри багата і різноманітна в жанровому плані. Впродовж сорока шести років він записав від ста п’ятидесяти інформаторів 5 тис. пісень, 928 казок, легенд, переказів, 1536 прислів’їв, 615 загадок, 800 весільних пісень, 200 записів дитячого фольклору. Гнат Танцюра – автор великої і цінної фольклори-стично-етнографічної праці “Весілля в селі Зятківцях” (1997). Народні традиції, звичаї, фольклор Поділля склали основу творчості Г.Т.Танцюри. Танцюра виріс з народного кореня і жив, не відриваючись від нього.

Вересень

17 Народився Михайло Михайлович Коцюбинський (1864, м.Вінниця, – 1913, м.Чернігів), український письменник-класик, громадський діяч.

Дитинство і юність письменника минули в селах і містечках Поділля – у Барі, Кукавці, Шаргороді, Станіславчику, Пикові. Закінчив 1880 року Шаргородське духовне училище. Заробляв для себе та рідні репетиторством. У 1891 році їде у село Лопатинці (тепер Шаргородського району), де протягом двох років учив дітей бухгалтера цукроварні. У Лопатинцях склалися сприятливі умови для літературної праці. Тут він спілкується з селянами, молоддю, розгортає культосвітню роботу, активно збирає місцевий фольклор і вивчає побут села. Поділля посіло вагоме місце у творчості М.Коцюбинського, який зобразив побут подільських селян у ранніх оповіданнях і повістях “Харитя”, “Ялинка”, “П’ятизлотник”, “На віру” та ін. Він написав етнографічну статтю “Вироби селянок з Поділля на виставці в Чікаго” (1892). З ініціативи вінницької організації СПУ 1981 року засновано обласну, а з 1993 – Всеукраїнську літературну премію ім.М.Коцюбинського.

21 Народився Петро Іванович Ніщинський (1832, с.Неменка, нині Іллінец. р-ну, – 1896, с.Ворошилівка, нині Тиврів. р-ну), український композитор, поет, перекладач.

В 1842 році П.Ніщинський був зарахований до Києво-Софійського духовного парафіяльного училища, після закінчення початкового курсу його було переведено до Києво-Подільського духовного училища. Навчаючись в бурсі, він співав одразу в трьох хорах, єдиною розрадою для нього в ці роки була музика. 1849-го року – вступає до Київської семінарії, з 1850 – півчий церкви російського посольства в Афінах. Закінчив Афінський університет. В 1860 переїхав до Одеси, з 1875 – в Ананьєві, викладав у гімназіях, організовував хори й керував ними. 1875 року створив на власний текст музичну картину з народного життя “Вечорниці” як вставну сцену до 2-ї дії драми “Назар Стодоля” Т.Шевченка. Вперше виконаний того ж року єлизаветградським артистичним гуртком, твір набув самостійного значення. Широко відомий чоловічий хор з “Вечорниць” – “Закувала та сива зозуля”. П.Ніщинський – автор перших перекладів українською мовою творів Софокла і Гомера.

28 Народився Луцишин Олексій Григорович (1922, с.Крищинці Тульчин. р-ну, – 2001, м.Вінниця), майстер народного мистецтва, гончар.

Першим учителем Олексія був батько Григорій, який 5-річного хлопчика прилучав до сімейної справи – гончарства. Уже з 10-ти років Олекса працював за гончарним кругом. В 1944-ому він пішов на фронт і перша персональна виставка молодого подільського гончара відбулась у госпіталі в молдовських Фалештах. Після війни жив і працював у рідному селі. У 1955 році сімейство Луцишиних переїздить до Вінниці, де він працював маляром, муляром, столяром тощо. З серпня 1975 року робота з глиною стала його основним заняттям. Талановитий майстер був прийнятий на роботу до художньо-виробничих майстерень Вінницького відділення Художнього фонду УРСР на посаду художника-кераміста, а з травня 1979 року – гончара-формувальника п’ятого розряду. Тут він пропрацював до виходу у 1983 році на пенсію. Але і після цього митець не полишає улюбленої справи. У своїй домашній майстерні працелюб точив на крузі ужитковий посуд, ліпив традиційну народну іграшку, з чим виїздив на різноманітні ярмарки, виставки. О.Г.Луцишин за свою працю отримав багато нагород, а  Указом Президії Верховної Ради від 21 липня 1988 року – заслуженого майстра народної творчості України.

Жовтень

5 Народився Володимир Омелянович Забаштанський (1940, смт Браїлів Жмерин. р-ну, –2001, м.Київ), український поет, перекладач, громадський діяч, лауреат Державної премії України ім. Т.Шевченка.

Після Браїлівської семирічки закінчив 1957 року будівельну школу в Макіївці на Донеччині. Працював підручним кочегаром на цукроварні, робітником в радгоспі, каменярем у гранітному кар’єрі. 1958 року внаслідок трагічного випадку на виробництві втратив зір і руки. Два роки лікувався в Київському ортопедичному інституті. Потім всупив до школи робітничої молоді Києва, яку закінчив із золотою медаллю. 1969 року з відзнакою закінчив філологічний факультет Київського університету ім. Т.Г.Шевченка. Протягом 25 років керував літературною студією “Кобза” при журналі “Дніпро”. Як поет дебютував 1961 року. У наступні роки видав низку поетичних збірок громадянської та інтимної лірики. За плідну літературну діяльність і велику громадянську мужність нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступ. (1997), цього ж року йому присуджено міжнародну премію фундації Антоновичів (США). Член СПУ з 1967 року.

Листопад   

21 Народився Володимир Максимович Перепелюк (1910, с.Боришківці Хмельниц. обл., – 2000, смт Вороновиця Вінниц. р-ну), український кобзар, фольклорист.

Початкову освіту отримав у лікнепі, служив у війську, закінчив бібліотечні курси у Кам’янці-Подільському (1934). Працював завідуючим бібліотекою Вороновицького сільськогосподарського технікуму. Співав у Державному українському народному хорі (1944-1970). Автор багатьох пісенних творів, опублікував документальну розповідь “Повість про народний хор”, твори для дітей. В.М.Перепелюк виконував пісні у фільмах: “Поема про море”, “Сліпий музикант”. З 70-х років жив у Вороновиці, виступав з грою на кобзі та співом. Думи і пісні друкував у багатьох збірках сучасної усної народної творчості. Останні роки працював над великою автобіографічною повістю “Вийшов кобзар із Поділля”. У Вороновиці встановлено йому пам’ятний знак, створено музей.

23 Народився Родіон Андрійович Скалецький (1899, с.Михайлівка, нині Бершад. р-ну – 1984, м.Київ), український композитор, хоровий диригент, фольклорист.

Закінчив Ольгопільську двокласну школу (1916), де серед інших дисциплін опанував також основи теорії музики, гармонії та диригування. Навчався в Одеському інституті народної освіти. Викладав українську мову й співи в кооперативному й педагогічному технікумах Тульчина, в Ольгопільській школі. Відродив засновану М.Леонтовичем народну хорову капелу в Тульчині, очолював її в 1926-1932 рр., був організатором і керівником численних хорів. В грудні 1933 р. Р.Скалецького заарештовано, безпідставно звинувачено в контрреволюційній діяльності й на кілька років вислано за межі України. Після Другої світової війни тривалий час працював у Вінницькому інституті удосконалення вчителів, школі № 3 ім.М.Коцюбинського. З 1959 р. – відповідальний секретар відділу Музично-хорового товариства України. Автор пісень – переважно хорових, побудованих на фольклорній основі, а також складних акапельних творів, пісень для ансамблів та солістів. Творчість Скалецького спирається на музично-пісенний фольклор Поділля, на класичні традиції української музичної культури. Усього ж з уст народу він записав на Вінниччині 320 пісень.

Грудень

13 Народився Микола Дмитрович Леонтович (1877, с.Монастирок, нині Немирів. р-ну – 1921, с.Марківка, нині Теплиц. р-ну), український композитор, хоровий диригент, педагог, фольклорист.

З 1888 по 1892 рр. навчався в Шаргородській бурсі, а з 1892 по 1898 рр. – в Кам’янець-Подільській духовній семінарії. Згодом працював учителем музики та арифметики в Чуківській школі, викладав хоровий спів в Тиврівському духовному училищі. 1904 р. в Петербурзі склав екстерном екзамени й отримав свідоцтво регента. З 1902 по 1904 рр. працював вчителем церковно-вчительської школи у Вінниці. З 1908 по 1919 рр. Леотович викладав співи у Тульчинському єпархіальному училищі. Загинув трагічною смертю від кулі агента ЧК. У жанрі хорової музики його спадщина своєю майстерністю і неповторністю сягає вершин світового музичного мистецтва.

22 Народилася Настя Андріанівна Присяжнюк (1894, м.Погребище – 1987, там само), українська фольклористка, етнограф, краєзнавець, педагог.

Закінчила двокласну школу, працювала на цукроварні, канатній фабриці. Брала участь у революційному русі, за що тричі була засуджена. У 1917 році в Києві склала екстерном іспити на звання вчительки, з цього часу працювала в школі. Закінчила Кам’янець-Подільський інститут народної освіти, навчалася в аспірантурі при кафедрі української мови Київського університету. У 30-ті роки зазнала репресій. Записувати фольклор почала з 1917 року. У 20-ті роки Н.А.Присяжнюк, маючи зв’язок з Етнографічною комісією і Кабінетом музичної етнографії Академії наук України, розпочала систематичну фольклористичну роботу: записала погребищенське весілля з усіма обрядами і піснями (650 пісень), зібрала сотні пісень інших жанрів, працювала на ниві етнографії та краєзнавства. Усе зібране надсилала до Києва. Значну кількість записів подільської фольклористки надруковано в кількох томах серії “Українська народна творчість”. Десятки років Н.Присяжнюк працювала позаштатним співробітником ІМФЕ ім.М.Т.Рильського.

Січень

1 130 років від дня народження Бориса Абрамовича Полякова (Зун) (1877-?), українського музиканта, диригента, педагога, Героя Соціалістичної Праці (1924). У 1912-1923 рр. працював у Вінницькому міському театрі, у 20-х рр. викладав у Вінниці. Довідку див.: Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 100 років від дня народження Василя Івановича Вознюка (1907, м.Гайсин, – 1976), генерал-полковника артилерії, Героя Соціалістичної Праці, начальника першого радянського космодрому Капустин Яр. Довідку див.: Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 60 років від дня народження Миколи Яковича Завального (1947, с.Крикливець Крижопіл. р-ну), українського поета, журналіста. Закінчив Одеське залізничне училище (1965) та Одеський сільськогосподарський інститут (1993). Працював кореспондентом-організатором районного радіомовлення з 1979 р., завідуючим відділом у редакції Крижопільської районної газети “Сільські новини”. Довідку див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001).

7  80 років від дня народження Василя Феодосійовича Маремпольського (1927, с.Маркуші Хмільниц. р-ну, – 2000), українського поета, літера-турознавця. У серпні 1942 р. примусово вивезений до Німеччини. Учасник французького антифашистського руху. Після війни здобув середню освіту (1948), закінчив Бердичівський учительський інститут (1950). Учителював на Запоріжжі. Закінчив Запорізький педагогічний інститут (1952). Працював редактором Запорізької студії телебачення, учителем, в інституті вдосконалення кваліфікації вчителів, захистив дисертацію та працював на кафедрі української літератури Запорізького університету. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Сто поетів Вінниччини за сто років. Антологія ХХ століття (К., 2003).

9 60 років від дня народження Вікторії Павлівни Єльцової (1947, с.Петрашівка Ямпіл. р-ну), української поетеси, журналістки. Закінчила факультет журналістики Київського університету ім.Т.Г.Шевченка (1977). Працювала в Ямполі редактором радіомовлення та газети “Ямпільські вісті”. Довідку див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001).

11 100 років від дня народження Анастасії Іванівни Морозової (1907-1984), української актриси. народна артистка УРСР з 1954 р. Працювала у Вінниці. Довідки див.: Митці України (К., 1992); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

14  *70 років від дня народження Євгена Пилиповича Гуцала (1937, с.Старий Животів, нині Новоживотів Оратів. р-ну – 1995, м.Київ), українського поета, прозаїка, публіциста. Жив у сс.Нова Гребля та Гулівці Калинів. р-ну. У 1959-1961 рр. працював в обласній молодіжній газеті “Комсомольське плем’я”. Автор численних видань новел, повістей, романів, творів для дітей, лірики, публіцистики. Лауреат Державної премії України ім.Т.Г.Шевченка та багатьох інших. Член СПУ з 1962 р. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Сто поетів Вінниччини за сто років. Антологія ХХ століття (К., 2003); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 60 років від дня народження Людмили Михайлівни Мамикіної (1947), артистки драми Вінницького обласного українського академічного музично-драматичного театру ім.М.К.Садовського. Випускниця Харківського інституту мистецтв ім. І.Котляревського. 1972-1984 рр. – актриса Сумського театру драми і музичної комедії ім.М.Щепкіна, з 1984 – актриса драми Вінницького театру. Вона тяжіє до реалістичного стилю виконання, викладає сценічну мову майбутнім акторам – студентам театрального відділу Вінницького училища культури і мистецтв ім.М.Леонтовича. За плідне служіння Мельпомені присвоєно звання заслуженої артистки України у 1981р.

15 165 років від дня народження Тита Гавриловича Гембицького (1842, с.Люлинці, нині Вишнівка Погребищ. р-ну, – 1908), українського та польського актора, режисера, історика театру, автора дослідження “Історія заснування і розвою русько-народного театру в Галичині” (1904). Довідки див.: Митці України (К., 1992); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 125 років від дня народження Івана Івановича Огієнка, митрополита Іларіона (1882-1972), українського церковного, культурного, політичного діяча. Перебував на Вінниччині у 1918-1920 рр. Довідки див.: Баженов Л.В. Поділля в працях дослідників і краєзнавців ХІХ-ХХ ст. (Кам’янець-Подільський, 1993); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

16 155 років від дня народження Миколи Івановича Білінського (1852, м.Вінниця, – ?), українського педагога, історика, бібліографа, краєзнавця. У 1911-1926 рр. жив і працював у Вінниці (місцеві газети, “Кабінет виучування Поділля”). Довідки див.: Баженов Л.В. Поділля в працях дослідників і краєзнавців ХІХ-ХХ ст. (Кам’янець-Подільський, 1993); З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• *60 років від дня народження Левицького Анатолія Івановича (1947, с. Безводне Ямпіл. р-ну), заслуженого працівника культури України. Свій трудовий шлях розпочав після закінчення Вінницького музичного училища в серпні 1965 року, пройшов його від педагогічного працівника дитячої музичної школи до керівника обласного рівня. У 1974 році закінчив Харківський інститут культури за фахом – клубний працівник вищої кваліфікації, керівник оркестру духових інструментів. З вересня 1997 року – обіймає посаду начальника управління культури і туризму Вінницької облдержадміністрації. За значні досягнення в галузі культури його відзначено Урядовими нагородами – орденом “Знак пошани” та “За заслуги” ІІІ ступеня.

21 60 років від дня народження Юлії Петрівни Бабак-Рябчинської (1947, смт Піщанка, – 1973), української спортсменки веслувальниці, заслуженого майстра спорту, дворазової чемпіонки Радянського Союзу, срібної призерки СРСР 1971-1972 рр., чемпіонки світу – 1971 р. (Бєлград), чемпіонки ХХ Олімпійських ігор в Мюнхені. Нагороджена орденом “Знак пошани”. Довідки див.: Лозовський І.Р. Олімпійці та зірки спорту Вінниччини. – Т. 1. (Вінниця, 2001); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 60 років від дня народження Володимира Івановича Тимошенка (1947), заслуженого артиста України, артиста драми Вінницького обласного українського академічного музично-драматичного театру ім.М.Садовського. Випускник Київського національного університету театру, кіно та телебачення ім.І.Карпенка-Карого. Служить театраль-ному мистецтву з 1979 року. На сцені театру зіграв понад 60 ролей. Створивши цілу низку цікавих образів, актор продемонстрував високий професіоналізм, різнобічність свого творчого обдарування. Довідку див.: Тимошенко В. “Головне, яким шляхом іти”: [Актор театру ім.М.Садовського про свою творчість] // Вінниц. газ. – 1997. – 13 лют.

• *60 років від дня народження Людмили Ростиславівни Кароєвої (1947, м.Жмеринка), краєзнавця, музеєзнавця, заслуженого працівника культури України. Закінчила факультет іноземних мов Вінницького педагогічного інституту, аспірантуру при науково-дослідному інституті культури (Москва). З 1971 р. працює у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї, з 1992 р. – директором. Опублікувала у місцевій пресі та наукових виданнях понад 50 робіт. Довідку див.: Гальчак С.Д. Краєзнавці Вінниччини (Вінниця, 2005).

24  210 років від дня народження Тимотеуша Ліпінського (1797-1856), польського історика, археолога, географа, співавтора 3-томного дослідження “Старожитна Польща”, в якому висвітлено історію Поділля та Брацлавщини за панування Речі Посполитої. Довідки див.: Баженов Л.В. Поділля в працях дослідників і краєзнавців ХІХ-ХХ ст. (Кам’янець-Подільський, 1993); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

29 130 років від дня народження Станіслава Густавовича Струмиліна (Струмилло-Петрашкевич) (1877, с.Дашківці, нині Літин. р-ну, – 1974), економіста і статистика, академіка АН СРСР. Закінчив Санкт-Петербурзький політехнічний інститут (1914). Вів наукову і педагогічну роботу в Московському університеті (1921-1923), Інституті народного господарства ім. Г.В.Плеханова (1929-1930), Московському державному економічному інституті (1931-1950). В 1948-1952 – завідуючий сектором історії народного господарства Інституту економіки АН СРСР, протягом 1948-1974 рр. займався науковою роботою в Академії суспільних наук при ЦК КПРС. Нагороджений трьома орденами Леніна, медалями. Лауреат Державної премії СРСР (1942), Ленінської премії (1958). Герой Соціалістичної Праці (1967). Довідки див: УРЕ. – Т. 11. Кн. 1. (К., 1984); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000); Життя, присвячене науці. До 125-річчя з дня народження Станіслава Густавовича Струмиліна. (Вінниця, 2002).

• 60 років від дня народження Фаїни Аврамівни Винокурової (1947, м.Вінниця), історика, архівіста, краєзнавця, заслуженого працівника культури України, кандидата історичних наук, члена Національної спілки журналістів України. 1973 р. закінчила Московський історико-архівний інститут. Працює заступником директора Державного архіву Вінницької області, є автором близько 50 наукових праць. Довідку див.: Гальчак С.Д. Краєзнавці Вінниччини (Вінниця, 2005).

Лютий

2  55 років від дня народження Миколи Пантелеймоновича Бондаря (1952, с.Люлинці Калинів. р-ну), українського літературознавця, поета, випускника Вінницького педінституту. Деякий час працював у вінницькій пресі, був кореспондентом республіканської газети “Комсомольське плем’я”. Кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка. Автор наукових праць. Друкує лірику, оповідання, повісті, виступає як критик, перекладач. Член СПУ з 1990 р. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Сто поетів Вінниччини за сто років. Антологія ХХ століття (К., 2003); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

5  70 років від дня народження Никанора Миколайовича Дубицького (1937), українського журналіста, прозаїка-гумориста. Закінчив чотири курси Львівського університету, з якого був виключений за прояви “українського буржуазного націоналізму”. Завідував клубом, працював у колгоспі, лікарем, згодом у редакції чемеровецької районної газети “Нове життя”, що на Хмельниччині. Останні 20 років живе на Вінниччині, кореспондент мурованокуриловецької районної газети “Наше Придністров’я”. Член НСПУ з 1999 р. Довідку див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001).

8  185 років від дня народження Опанаса Васильовича Марковича (1822-1867), українського фольклориста, етнографа, громадського діяча. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету (1846). Був учасником Кирило-Мефодіївського братства. Одружений з М.О.Вілінською (Марко Вовчок). У 1855-1859 рр. проживав у Немирові, де викладав у місцевій гімназії. Зібрав близько 50 тис. прислів’їв та приказок. Довідки див.: Вінниччина фольклорна (Вінниця, 2005); Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини 1997 року (Вінниця, 1996); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

11  *200 років від дня народження Наполеона Орди (1807-1883), польського художника, піаніста і композитора, який бував і працював на Вінниччині. Довідки див.: Митці України (К., 1992); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 70 років від дня народження Ірини Павлівни Довженко (1937), скульптора. Закінчила в 1955 р. Київську художню середню школу ім.Т.Г.Шевченка, в 1962 р. – Київський державний художній інститут, скульптурне відділення. Працює в галузі станкової та монументальної скульптури. Член Національної спілки художників України з 1966 р. Довідки див.: Мистецтво Вінниччини (Вінниця, 2006); Художники Вінниччини: Довід. чл. Нац. спілки художників України. 1976-2001 (Вінниця, 2001).

12 75 років від дня народження Степана Павловича Колесника (1932, с.Мончинці Калинів. р-ну), українського прозаїка, публіциста. Закінчив факультет журналістики Київського університету (1958). Працював у республіканських газетах та журналах, на кіностудії ім.О.Довженка. Удостоєний державної премії ім. Тараса Шевченка (1988). Член СПУ з 1969 р. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

13  115 років від дня народження Марії Іванівни Литвиненко-Вольгемут (1892-1966), української співачки, педагога, народної артистки СРСР з 1936 р. У 20-х рр. жила і працювала у Вінниці. Одна із засновників Харківського українського театру опери та балету (1925-1935). Солістка Київського театру опери та балету (1935-1953). З 1944 – професор Київської консерваторії. Відома виконавиця українських народних пісень. Довідки див.: Митці України (К., 1992); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

15  *100 років (1907) з часу відкриття Вінницької міської публічної бібліотеки ім.М.В.Гоголя (Вінницька обласна універсальна наукова бібліотека ім.К.А.Тімірязєва). Проект бібліотеки підготував вінницький архітектор Г.Г.Артинов. Довідки див.: Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини 1997 року (Вінниця, 1996); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

16  60 років від дня народження Анатолія Павловича Бурдейного (1947), художника декоративно-прикладного мистецтва, скульптора. В 1972 р. закінчив Львівський державний інститут декоративного та прикладного мистецтва, відділ художньої кераміки. Працює у галузі монументальної та різних жанрах станкової скульптури – портрет, оголена модель, символічні та сакральні сюжети. Учасник семи відкритих Всеукраїнських конкурсів проектів пам’ятників. Переможець одного з них – конкурсу проектів пам’ятника Василю Стусу, встановленого 2002 р. у м.Вінниці. Член Вінницької обласної організації Національної спілки художників України. Довідки див.: Мистецтво Вінниччини (Вінниця, 2006); Художники Вінниччини: Довід. чл. Нац. спілки художників України. 1976-2001 (Вінниця, 2001).

17  *150 років від дня народження Миколи Аполлоновича Тутковського (1857, м.Липовець, – 1931), українського композитора, педагога, піаніста, громадського діяча. Закінчив у 1880 р. Київське музичне училище. Десять років викладав у Києві. 1881 р. екстерном склав іспити в Петербурській консерваторії на звання вільного митця. 1893 р. заснував у Києві музичну школу. Автор підручника по вивченню гармонії (1905). Довідки див.: Митці України (К., 1992); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

23 65 років від дня народження Петра Йосиповича Головатюка (1942, с.Рогізна Тиврів. р-ну), українського поета. З 1973 р. живе і працює у Вінниці, працював майстром на агрегатному заводі. У 1980 р. дебютував з віршами на шпальтах республіканських та вінницьких обласних і районних газет. Член СПУ з 1996 р. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Сто поетів Вінниччини за сто років. Антологія ХХ століття (К., 2003); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

25  *200 років від дня народження Ігнация Фелікса Добжинського (1807-1867), композитора, диригента, піаніста, педагога. Навчався і викладав протягом 1817-1825 у Вінницькій гімназії. Довідки див.: Митці України (К., 1992); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

27 *75 років (1932) відтоді, як утворена Вінницька область. До її складу увійшли райони сучасних Хмельницької, Вінницької та Житомирської областей. Всього було 73 адміністративно-територіальні одиниці: 2 міста (Вінниця, Бердичів) та 71 район. Довідки див.: Вінницькій області – 70: Документ. нарис (Вінниця, 2002); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 95 років від дня народження Якова Борисовича Давидзона (1912, смт Муровані Курилівці, – 1998), українського фотомитця, лауреата Державної премії УРСР ім. Т.Г.Шевченка (1977), заслуженого журналіста УРСР (1987). Довідки див.: Митці України (К., 1992); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

Березень

10 220 років від дня народження Устима Якимовича Кармалюка (1787, с.Головчинці, нині Кармалюкове Жмерин. р-ну, – 1835, убитий), українського народного героя, керівника селянського повстання проти кріпацтва на Поділлі. Довідки див.: УРЕ. – Т. 5. (К., 1980); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

14 135 років від дня народження Олекси Харлампійовича Новаківського (1872, с.Слободо-Ободівка, нині с.Ободівка Тростянец. р-ну, – 1935), українського художника. Закінчив Краківську Академію Мистецтв (1900). З 1913 р. працював у Львові, де заснував художню школу (1913). Довідки див.: Митці України (К., 1992); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

18 105 років від дня народження Євгена Прохоровича Кирилюка (1902-1989), українського літературознавця, члена-кореспондента АН УРСР, доктора філологічних наук, професора, лауреата Ленінської і Шевченківської премій. З 1910 р. жив у Вінниці, де закінчив гімназію (1919), інститут народної освіти. Працював у місцевій пресі (до 1924). Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• *60 років від дня народження Ніни Юхимівни Гнатюк (1947, с.Безводне Ямпільського району), української поетеси, перекладача, критика і публіциста, члена СПУ (1971). Закінчила філологічний факультет Вінницького педагогічного інституту. Працювала у редакціях районних і обласних газет. Керувала обласним літературним об’єднанням. З 1991 р. живе і працює у Києві. Відзначена обласною літературно-мистецькою премією ім.М.Трублаїні (1968), премією ім.Т.Мельничука (1998). Довідку див.: Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

22  100 років від дня народження Кесара Омеляновича Андрійчука (псевдонім – Видючий) (1907, с.Латанці, нині Тиврів. р-ну, – 1958, м.Тиврів), українського поета. Початкову освіту здобув у церковнопара-фіяльній школі рідного села. 1923 року вступив до Вороновицького технічного училища, де опанував фах столяра. Закінчив педкурси ім. І.Франка у Вінниці та Одеський інститут народної освіти. Писав у вінницьку газету “Червоний край”. Репресований в 1937 р. У концтаборах перебував десять років, після – ще десять на примусовому поселенні у Кемеровській області. Останні роки провів у Тиврові. Працював серед школярів, рідко друкувався у місцевій пресі. Член СПУ з 1934 р. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Сто поетів Вінниччини за сто років. Антологія ХХ століття (К., 2003); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

Цього місяця виповнюється:

  • 140 років від дня народження Грицька Григоренка (Олександра Євгенівна Судовщикова-Косач) (1867-1924), української письменниці. Навчалась на історико-філологічному відділі Вищих жіночих курсів у Києві. Дружила з Лесею Українкою, Михайлом Косачем (який став її чоловіком) та іншими дітьми Олени Пчілки. Тривалий час (1917-1923) жила у Могилів-Подільському. Перебувала у Жмеринці, Немирові. Брала активну участь у громадському та літературному житті. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

Квітень

3  70 років від дня народження Віталія Петровича Аверченко (1937), українського актора і режисера, заслуженого діячя мистецтв УРСР з 1980 р. Закінчив аматорський факультет Київського інституту театрального мистецтва (1959), режисерський – Харківського інституту мистецтв (1964). Працював у театрах Вінниці і Донецька. Довідки див.: Митці України (К., 1992); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 70 років від дня народження Василя Матвійовича Дубового (1937, с.Орлівка, Тульчин. р-ну), колишнього директора Вінницької обласної бібліотеки для юнацтва. В 1958 р. з відзнакою закінчив Тульчинське училище культури за фахом бібліотекознавство та бібліографія, в 1964 р. – Харківський бібліотечний інститут.

Працював зав. бібліотекою с.Зозівки Липовецького району, старшим інспектором Вінницького обласного управління культури, заступником директора з наукової роботи обласної бібліотеки для дітей ім.І.Я.Франка, з 1980 по 2004 р. – директором Вінницької обласної бібліотеки для юнацтва. З-під його пера вийшло п’ять поетичних збірок, більше сотні публікацій з питань бібліотечної та бібліографічної роботи. В.М.Дубовий – член Національної спілки журналістів України. Довідку див.: Вінниччина бібліотечна (Вінниця, 2003).

• *70 років від дня народження Анатолія Петровича Звірика (1937, с.Лозове, нині Чернівец. р-ну), українського поета, прозаїка. Дитинство пройшло в с.Вознівці Жмерин. р-ну. Закінчив середню школу у Вінниці. Працював у редакції райгазети, на шахтах Донбасу, науковим співробітником Львівської картинної галереї, редактором Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва. Окрім оповідань, повістей, лірики, пише для дітей, виступає з публіцистичними статтями. Лауреат обласної літературно-мистецької премії ім.М.Трублаїні (1966).Член СПУ з 1967 р. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Сто поетів Вінниччини за сто років. Антологія ХХ століття (К., 2003).

5  *70 років від дня народження Нестора Павловича Кондратюка (1937), українського актора, народного артиста України. Закінчив Київський інститут театрального мистецтва (1965). З 1966 р. працює у Вінницькому обласному українському академічному музично-драматичному театрі ім. М.К.Садовського. Довідки див.: Митці України (К., 1992); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

6 60 років від дня народження Сергія Вікторовича Кочергана (1947), графіка, художника монументального мистецтва. Закінчив у 1972 р. Київський державний художній інститут, відділення графіки. Член Національної спілки художників України з 1977 р. Довідки див.: Мистецтво Вінниччини (Вінниця, 2006); Художники Вінниччини: Довід. чл. Нац. спілки художників України. 1976-2001 (Вінниця, 2001).

10 *70 років від дня народження Анатолія Михайловича Овчаренка (1937), українського актора, народного артиста України. Закінчив Київський інститут театрального мистецтва (1960), працював у Вінницькому обласному українському академічному музично-драматичному театрі ім. М.К.Садовського. Довідки див.: Митці України (К., 1992); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

13 115 років від дня народження Івана Остаповича Голуба (1892 – ?), українського військового діяча, журналіста. У 1919-1920 та 1940-х рр. бував на Вінниччині. Довідку див.: Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

16  65 років (1942) відтоді, як відбувся масовий розстріл близько 15 тис. євреїв у Вінниці. Довідки див.: Вінниччина в період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. (К., 1965); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

20 410 років (1597) відтоді, як було страчено Северина Наливайка, ватажка антифеодального повстання 1594-1596 рр. на Поділлі і Брацлавщині. Військовий гарт здобув на Запорізькій Січі. Був на службі у магната князя К.Острозького сотником надвірної корогви. Створивши козацькі загони, залишає службу і очолює повстання. В 1596 р. потрапляє у полон. Після тортур його було четвертовано. Довідку див.: УРЕ. – Т. 7. (К., 1982).

23 65 років (1942) відтоді, як гітлерівцями було знищено хворих Вінницької психіатричної лікарні ім.О.І.Ющенка. Довідки див.: Вінниччина в період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. (К., 1965); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

25  *100 років від дня народження Миколи Петровича Трублаїні (1907, с.Вільшанка, нині Крижопіл. р-ну, – 1941, після поранення), українського прозаїка, журналіста. Навчався у Немирівській гімназії (1915-1920), Харківському інституті народної освіти. Працював редактором вінницької газети “Червоний край”. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

Цього місяця виповнюється:

• 85 років (1922) відтоді, як започатковано радіомовлення у Вінниці. Довідку див.: Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

Травень

3 120 років від дня народження Миколи Калениковича Гудзія (1887, м.Могилів-Подільський, – 1965), українського і російського літературознавця, академіка АН УРСР з 1945 р., професора Московського університету з 1922 р. Навчався у Вінницькому, потім у Київському реальних училищах. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету (1911). Викладав у середніх навчальних закладах Києва, у вузах Сімферополя і Москви. Був директором Київської консерваторії. Досліджував літературу Київської Русі, східнослов’янську літературу ХIV-XVIII ст., російську і українську літературу ХІХ-ХХ ст. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

5 100 років від дня народження Олександри Сергіївни Вишневич (1907), української піаністки, концертмейстера, педагога. Закінчила Вінницький музичний технікум (1926). Працювала концертмейстером 2-ї пересувної опери у Вінниці (1928). Довідку див. Мистецтво України. – Т. 1. (К., 1995).

• *50 років (1957) відтоді, як створене Вінницьке обласне відділення Спілки журналістів України. Довідку див: Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

12 70 років від дня народження Валентини Василівни Хрещенюк (1937), заслуженої артистки України, артистки драми Вінницького обласного українського академічного музично-драматичного театру ім.М.К.Садовського. Освіту здобувала у театральній студії при Тернопільському драматичному театрі ім.Т.Шевченка та Київському національному університеті театру, кіно та телебачення ім.І.Карпенка-Карого. У 1957-1962 рр. – артистка Тернопільського театру. У 1962 році головний режисер Ф.Г.Верещагін запросив Валентину Турок (дівоче прізвище) до трупи Вінницького облмуздрамтеатру ім.М.К.Садовського. Вона одразу стала репертуарною артисткою. Заслужена артистка України та заслужена артистка Кабардино-Балкарії – цікава особистість, талановитий майстер сцени, володіє прекрасними вокальними даними. Довідки див: Хрещенюк В. Моє захоплення театр // Вінниц. газ. – 1997. – 8 лип.; Попруга М. І знову дорога: [Про артистку Вінниц. театру ім. М.Садовського] // Вінниц. правда. – 1975. – 4 лип.

• 60 років від дня народження Миколи Федоровича Чулка (1947, м.Немирів), живописця. Навчався у творчих майстернях А.В.Сороки та А.Є.Сидорова. Працює в галузі станкового живопису, переважно у жанрі пейзажу та натюрморту. Член Національної спілки художників України з 1977 р. Довідки див.: Мистецтво Вінниччини (Вінниця, 2006); Художники Вінниччини: Довід. чл. Нац. спілки художників України. 1976-2001 (Вінниця, 2001).

20 70 років від дня народження Миколи Тимофійовича Кабалюка (1937, с.Сьомаки Жмерин. р-ну), українського поета, перекладача, художника. Навчався у Московському літературному інституті. Працює художником-графіком у видавництвах Києва. Автор багатьох перекладів українською мовою з англійської, французької, російської. Член СПУ з 1989 р. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

23 85 років від дня народження Семена Яковича Вініковецького (1922, м.Вінниця, – 2002), українського історика, краєзнавця, кандидата історичних наук з 1972 р. Закінчив історичний факультет Вінницького державного педагогічного інституту (1950). Працював завідуючим архівного відділу Вінницького облвиконкому, викладав у вузах Вінниці. Довідки див.: Баженов Л.В. Поділля в працях дослідників і краєзнавців ХІХ-ХХ ст. (Кам’янець-Подільський, 1993); Гальчак С. Краєзнавці Вінниччини (Вінниця, 2005).

24  125 років від дня народження Кирила Григоровича Стеценка (1882-1922), українського композитора і хорового диригента, священика. Закінчив Київську духовну семінарію (1903). Музичну освіту здобув у Київському музичному училищі РМТ та Музично-драматичній школі М.Лисенка (1904-1907). За революційну діяльність у 1907 р. висланий з Києва. Викладав співи у школах Ростовської, Київської областей та Тиврові Подільської губернії (1907-1911). 1912 р. прийняв сан священика і оселився в с.Голово-Русаві, нині с.Олександрівка Томашпіл. р-ну. З 1917 р. у Києві займався організацією музичного життя і освіти. Довідки див.: Митці України (К, 1992); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 95 років від дня народження Михайла Панасовича Стельмаха (1912, с.Дяківці, нині Літин. р-ну, – 1983), українського поета, прозаїка, драматурга, фольклориста. У 1932 р. закінчив Вінницький інститут соціального виховання. Вчителював на Вінниччині та Київщині. Учасник Другої світової війни. Після війни працював науковим співробітником ІМФЕ АН УРСР. Герой Соціалістичної Праці (1972). Академік АН УРСР з 1978 р. Багато працював у галузі драматургії, кіно, фольклористики. Починав як поет, писав вірші для дітей, але основна спадщина – великі прозові полотна про українське село ХХ ст. Член СПУ з 1940 р. Лауреат державної премії України ім.Т.Г.Шевченка. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Сто поетів Вінниччини за сто років. Антологія ХХ століття (К., 2003); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

26  105 років від дня народження Миколи Ферапонтовича Нарушевича (1902-1937), українського поета, педагога. У 1920 р. закінчив Вінницьку українську гімназію. Працював викладачем української мови та літератури Вінницького педагогічного інституту, завідував відділом місцевого краєзнавчого музею, обіймав посаду заступника директора цього музею. Писав лірику, оповідання, перекладав з польської. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Сто поетів Вінниччини за сто років. Антологія ХХ століття (К., 2003); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

30  115 років від дня народження Івана Сергійовича Соколова-Микитова (1892-1975), російського письменника. У 1916-1917 рр. перебував у Жмеринці, Вінниці на військовій службі. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

31 125 років від дня народження Давида Соломоновича Бертьє (Ліфшиць) (1882, м.Літин, – 1950), українського скрипаля, педагога і диригента, заслуженого діяча мистецтв УРСР з 1938 р. В 1904 р. закінчив Петербурзьку консерваторію. З 1920 р. – викладач Київської консерваторії (професор – з 1922). Довідки див.: Митці України (К, 1992); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

Цього місяця виповнюється:

• 90 років (1917) з часу відкриття Пироговської лікарні у Вінниці, нині обласна клінічна лікарня ім. М.І.Пирогова. Головним ініціатором створення лікарні був лікар-хірург Л.І.Малиновський. В 1910 р. було закладено камінь з пам’ятним написом, де пізніше встановлено бюст М.І.Пирогова. У 1914 р. приміщення було закінчене, але Перша світова війна затримала відкриття лікарні. Довідки див: На рубежі сторіччя: Матеріали з історії Вінниц. обл. клініч. лікарні ім.М.І.Пирогова (Вінниця, 1997); Вінниця: Історичний нарис (Вінниця, 1964).

• 65 років (1942) з часу створення антифашистської молодіжної групи на чолі з П.П.Мельником у Вінниці (діяла до визволення міста). Довідки див: Вінниччина в період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.(К., 1965); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

Червень

1-2 355 років (1652) відтоді, як українсько-татарське військо під проводом Б.Хмельницького розгромило польсько-шляхетську армію на чолі з М.Калиновським під горою Батіг поблизу теперішнього села Четвертинівка Тростянецького району. Довідки див: Калитко С.Л. Події національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького на Східному Поділлі (Вінниця, 1997); Славетна перемога: До 350-річчя Батоз. битви 23-24 травня (1-2 червня) 1652 р.: Буклет (Вінниця, 2002); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

2 200 років від дня народження Івана Максимовича Сошенка (1807-1876), українського живописця. Навчався у Петербурзькій АМ (1834-1838. З 1839 р. викладав малювання в гімназіях. Протягом 1846-1855 рр. жив і працював у Немирові і Тульчині. Довідки див.: Митці України (К, 1992); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

3 60 років від дня народження Олександра Петровича Сергієнка (1947), українського майстра-художника струнно-смичкових інструментів, заслуженого працівника культури України. У Вінниці з 1954 р., з 1969 р. працює у Вінницькому училищі культури і мистецтв ім.М.Леонтовича. Довідку див.: Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

6  110 років (1897) з часу заснування Вінницької окружної психіатричної лікарні, нині обласна психоневрологічна лікарня ім.О.І.Ющенка. Довідки див.: Клочко В. Вінницька психоневрологічна лікарня ім. акад. О.І.Ющенка. 1897-1997: іст. нарис (Вінниця, 1997); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 70 років від дня народження Петра Мойсейовича Перебийноса (1937, с.Слобода-Шаргородська, нині Шаргород. р-ну), українського поета. 1956 р. – здобув фах агронома, 1965 – закінчив факультет журналістики Львівського університету ім.І.Франка. Працював кореспондентом та редактором в районних та обласних газетах, головним редактором журналу “Дніпро”, редактором газети “Літературна Україна”, з кінця 80-х до початку 2000 р. – головним редактором журналу “Київ”. Пише лірику, пісенні тексти, перекладає. Лауреат кількох літературних премій. Член СПУ з 1973 р. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Сто поетів Вінниччини за сто років. Антологія ХХ століття (К., 2003); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

7 130 років від дня народження Ольги Петрівни Косач-Кривинюк (Олеся Зірка) (1877-1945), сестра Лесі Українки, лікар, педагог, перекладач, фольклористка, етнограф, перший бібліограф Лесі Українки. Протягом 1921-1924 рр. жила у Могилеві-Подільському, де викладала українську мову та літературу, організувала дитячу драматичну студію, поставила кілька п’єс Олени Пчілки. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

20 55 років від дня народження Віталія Дем’яновича Юхименка (1952, с.Копистирин Шаргород. р-ну), заслуженого артиста України, режисера-постановника Київського вокально-хореграфічного ансамблю “Україночка”, лауреата премій ім.І.Котляревського і С.Гулака-Артемовського. Закінчив народне училище при Київському театральному інституті ім. Карпенка-Карого та відділення театральної режисури державного інституту культури. Довідку див.: Купчишин М., Мичак А. Шаргородщина: сторінки історії (К., 2002).

28  *200 років від дня народження Алєксандра (Алєксандра Кароль) Грози (1807, с.Закриниччя, нині Оратів. р-ну, – 1875), польського поета і драматурга, представника “української школи” в польській літературі. Протягом 1817-1820 рр. навчався в Уманській школі базиліан. Закінчив Вінницьку гімназію (1826), навчався у Віленському (1826-1829) і Дерптському (1829-1830) університетах. В різні роки мешкав у своїх маєтках в с.Сологубівка, нині Іллінец. р-ну та в с.Кропивна, нині Хмільниц. р-ну. Цікавився українським фольклором, історією, етнографією. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 60 років (1947) відтоді, як розпочала свою діяльність Теплицька центральна районна бібліотека. Довідку див.: Вінниччина бібліотечна (Вінниця, 2003).

Цього місяця виповнюється:

• 135 років (1872) відтоді, як став до ладу Немирівський цукровий завод. Довідки див.: Історія міст і сіл УРСР. Вінницька область (К., 1972).

Липень

3  125 років від дня народження Анатолія Максимовича Богдановича (1882-1914, смт Чернівці), українського прозаїка. Навчався у духовній школі, потім у семінарії в Кам’янцеві-Подільському, звідти його виключили за українські переконання. Закінчив військову школу, отримав офіцерське звання. У 1914 р. закінчує Київський комерційний інститут. Під час Першої світової війни покликаний до війська. Був важко поранений під Чернівцями, від чого і помер. Виступав проти національ-ного гноблення в Україні, підтримував діяльність “Просвіти”. Його твори розповідали про тяжке життя селян, армійський побут. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

9  60 років від дня народження Анатолія Івановича Кочерги (1947, с.Самгородок Козятин. р-ну), українського оперного співака, народного артиста України (1983), лауреата Державної премії ім.Т.Г.Шевченка (1989), соліста Київського театру опери та балету, одночасно – Віденської опери (з 1985). Довідки див.: Митці України (К, 1992); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

14  135 років від дня народження Івана Івановича Бєляєва (1872-1913), російського архітектора, представника модерну. Закінчив Петербурзьку АМ, брав участь у будівництві залізничного вокзалу у Жмеринці (1902). Довідки див.: Митці України (К, 1992); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 110 років від дня народження Мирослава Ірчана (Андрій Дмитрович Баб’юк) (1897-1937), українського прозаїка, драматурга, поета, літературознавця, перекладача. Під час Першої світової війни воював в Українській Галицькій армії. Разом з нею опинився на Вінниччині, зокрема у Брацлаві та Жмеринці. Згодом емігрував до Канади. Автор багатьох творів, що висвітлювали революційні події 1917-1920 рр., історію УГА, написав спогади про дитинство. У 1932 р. (за іншими даними – в 1929) повертається в Україну. Очолював у Харкові літературну організацію “Західна Україна”, багато друкувався. У 1933 р. репресований, засуджений до 10 років концтаборів. Згодом повторно засуджений і розстріляний. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 95 років (1912) відтоді, як засновано Вінницький учительський інститут (нині державний педагогічний університет ім.М.Коцюбинського). Довідки див.: 90 років Вінницькому державному педагогічному університету імені Михайла Коцюбинського (Вінниця, 2002); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

15 200 років від дня народження Володимира Сергійовича Печеріна (1807-1885), російського філолога, перекладача, мемуариста. Батько Печеріна, командир 2-го батальйону 35-го єгерського полку 2-ї армії, який дислокувався на Київщині та Поділлі, перевозив родину з місця на місце. Мешкали в Липовці (1821-1822), Хмільнику (1823-1825). У 1831 р. закінчив Московський університет, спеціалізувався в класичній філології, викладав у гімназії та університеті, друкував у журналах і альманахах наукові статті і переклади, згодом емігрував до Європи. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

16 50 років від дня народження Прокопа Миколайовича Колісника (1957, с.Поташня Бершад. р-ну), українського живописця. Закінчив Київський художній інститут (1987). Член Національної спілки художників України. З 1990 р. працює в Пряшеві (Словаччина). Довідку див.: Мистецтво України (К., 1997).

17 95 років від дня народження Петра Мокійовича Інгульського (1912, с.Медівка Оратів. р-ну, – 1976), українського прозаїка, публіциста. 1937 року закінчив Харківський хіміко-технологічний інститут, учасник Другої світової війни, перебував у діючій армії, партизанив на Вінниччині. Після війни працював в газетах, журналах та видавництві у Львові. Лауреат республіканської премії ім.Я.Галана. Член СПУ з 1955 р. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

19  *70 років від дня народження Андрія Дмитровича Гудими (1937, с.Слобода-Носковецька, нині Жмерин. р-ну), українського поета і прозаїка. Закінчив Білоцерківський сільськогосподарський інститут у 1964 р. Викладач цього інституту, кандидат наук, доцент кафедри ботаніки та фізіології рослин. Друкується з 1960 р. Лауреат премій ім.М.Трублаїні, ім.М.Коцюбинського та І.Нечуя-Левицького. Член СПУ з 1977 р. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Сто поетів Вінниччини за сто років. Антологія ХХ століття (К., 2003); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

24 205 років від дня народження Павла Сергійовича Бобрищева-Пушкіна (1802-1865), російського поета, декабриста. Навчався в Шляхетському пансіонаті при Московському університеті. Після закінчення навчання – поручик штабу 2-ї армії, розміщеної в Тульчині. Член Південного товариства декабристів з 1822 р. В поетичних творах виступав як вільнодумець, атеїст, сатирик. У 1826 р. заарештований й засуджений до 8 років каторги. Довідки див.: УРЕ. – Т. 1. (К., 1977).

• 90 років від дня народження Бориса Йосиповича Слободянюка (1917, с.Вознівці, нині Жмерин. р-ну, – 1986), українського прозаїка, перекладача, журналіста, заслуженого працівника культури України. Закінчив 1933 р. сільськогосподарський технікум, працював у газетах та часописах Вінниччини, Кам’янця-Подільського та Одещини. Вищу освіту здобув в Ленінградському інституті журналістики (1937) та Одеському педінституті (1940). Під час Другої світової війни учителював в Краснодарському краї і Дагестані, згодом у Вінницькій області. Член СПУ з 1958. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

28  60 років від дня народження Володимира Вікторовича Климчука (1947, с.Дяківці Літин. р-ну), журналіста, краєзнавця, члена Національної спілки журналістів України, заслуженого журналіста України. Вищу освіту здобув, навчаючись на історичному факультеті Кам’янець-Подільського педагогічного інституту і на відділенні працівників засобів масової інформації Вищої партійної школи при ЦК КПУ. У 1983 році захистив дисертацію на звання кандидата історичних наук. З 1970 р. – на журналістській роботі, з 1991 р. – головний редактор обласної газети “Подолія”. Лауреат журналістської премії СРСР (1981 р.), Всеукраїнської премії “Золоте перо” (1980 р., 1985 р.), обласної журналістської премії ім. К.Гришина. Довідку див.: Гальчак С.Д. Краєзнавці Вінниччини (Вінниця, 2005).

30 80 років від дня народження Валентина Пилиповича Воловика (1927, м.Вінниця, – 2002, м.Вінниця), поділлєзнавця, історика, археографа, кандидата історичних наук (1968), доцент (1970). У 1956 р.  закінчив історичний факультет Київського університету. З 1956 р. працював на різних посадах у Вінницькому педінституті (державний педагогічний університет ім.М.Коцюбинського). Професор кафедри історії слов’янських народів. Досліджував різні періоди історії Поділля ХХ ст. Довідки див.: Вінниччина: минуле та сьогодення (Вінниця, 2005); Гальчак С. Краєзнавці Вінниччини (Вінниця, 2005).

Серпень

1 65 років від дня народження Василя Йосиповича Шевчука (1942, с.Івонівці, нині Тиврів. р-ну), агронома, народного цілителя, магістра народної медицини, поета. Закінчив Жмеринське залізничне училище (1961) та Уманський сільськогосподарський інститут (1969). Працював агрономом у с.Лука-Мелешківська Вінницького району, товарознавцем з лікарських рослин “Укркоопзовнішторгконтори” по області (1979-1990). Автор багатьох книг з народної медицини та поетичних збірок. Довідку див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001).

5 75 років від дня народження Олександра Борисовича Стаєцького (1932, с.Березівка Могилів-Поділ., тепер Чернівец. р-ну, – 1992), перекладача. Закінчив філологічний факультет Київського університету ім.Т.Г.Шевченка (1955). Працював викладачем сільськогосподарського технікуму на Кіровоградщині, редактором Київської студії телебачення, редактором видавництв “Дніпро” та “Радянський письменник.” Перекладав з російської, білоруської, польської та інших слов’янських мов. Член СПУ з 1977 р. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

13 95 років від дня народження Олександра Хацкелевича Кержнера (1912, м.Тульчин, – 1982), українського художника, майстра натюрморту. Довідку див.: Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

15 245 років від дня народження Діонісія Макклера (Міклер) (1762-1853), майстра паркового мистецтва, засновника парків на Вінниччині, зокрема Чернятинського, Северинівського та на П’ятничанах в садибі Грохольських. Макклер – ірландець за походженням, але більшу частину свого життя провів у Польщі і на Україні. Довідки див.: Малаков Д.В. По Брацлавщине (М, 1982); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

17 105 років від дня народження Дмитра Пилиповича Заянчківського (Заїнчківський) (1902-1944), українського педагога, літератора. Закінчив учительську семінарію. У 20-ті роки вчителював на Вінниччині в с.Мончин, нині Погребищенського району. В 1932 р. закінчив Київський інститут професійної освіти, навчався в аспірантурі. Учасник Другої світової війни, загинув у боях за Дніпро. Друкував у пресі оповідання, нариси, статті з проблем розвитку української дитячої літератури. Довідку див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001).

20  *110 років від дня народження Леоніда Марковича Мосендза (1897, м.Могилів-Подільський, – 1948), поета, прозаїка, перекладача, літературного критика, доктора хімії (1931). Закінчив Вінницьку учительську семінарію (1916). Учасник Першої світової війни. Вчителював у Гнівані (Тиврів. р-ну). У 20-х роках емігрував до Польщі, згодом переїхав до Чехословаччини, де навчався на хіміко-технологічному факультеті Української господарської академії в Подєбрах (1924-1928), по закінченню залишається тут працювати, здобуває професорське звання. Підчас Другої світової війни працював у Державному інституті виноробства. В 1945 р. емігрував до Австрії, у 1946 – до Швейцарії з метою лікування туберкульозу легенів. Мосендз є автором віршів, поем, оповідань, роману на біблійну тему “Останній пророк”, в якому проведена ідея вселюдського гуманізму. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Сто поетів Вінниччини за сто років. Антологія ХХ століття (К., 2003); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 70 років від дня народження Андрія Венедиктовича Іщенка (1937, с.Ободівка, нині Тростянец. р-ну), українського оперного співака. Довідку див.: Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

22 85 років від дня народження Владлена Олексійовича Суслова (1922, м.Вінниця, – 1981), українського прозаїка. Учасник Другої світової війни. Писав російською мовою. Член СПУ з 1972 р. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

24 110 років від дня народження Олександра Сидоровича Пироговського (1897, м.Гайсин, – 1943). З 1924 р. працював у Києві на залізниці. Під час Другої світової війни – один з керівників антифашистського підпілля у Києві. 31 жовтня 1943 р. затриманий гестапо і 6 листопада розстріляний. Герой Радянського Союзу (присвоєно посмертно 2 травня 1945). Нагороджений орденом Леніна, медалями. Довідки див.: Овеянные славой имена (О., 1989); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 85 років від дня народження Михайла Миколайовича Потупейка (1922), українського письменника, літературознавця, критика, кандидата філологічних наук з 1966 р. Закінчив в 1950 р. Львівський університет. Учителював, працював директором меморіального музею М.Коцюбинського у Вінниці, доцентом кафедри української мови Вінницького педагогічного інституту, в обласній організації “Просвіти”. Лауреат Всеукраїнської премії ім.М.Коцюбинського (1993). Член СПУ з 1996 р. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• *70 років від дня народження Віктора Володимировича Нарушевича (1937, с.Сутиски Тиврів. р-ну, – 2003), українського поета. Закінчив філологічний факультет Вінницького педагогічного інституту (1963). Учителював, працював на журналістській роботі. З 1978 р. очолював редакцію художньої літератури видавництва “Маяк” (Одеса). Член СПУ з 1983 р. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Сто поетів Вінниччини за сто років. Антологія ХХ століття (К., 2003); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

29 110 років від дня народження Мирослави Сопілки (Мисько Юлія Семенівна) (1897-1937), української поетеси, прозаїка. У 20-х роках мешкала в м.Могилеві-Подільському. В 1937 р. заарештована, звинувачена у шпигунстві та розстріляна. Реабілітована посмертно. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

30 120 років від дня народження Лавра Зіновійовича Миронюка (1887, с.Рахнівка, нині Гайсин. р-ну, – ?, в еміграції), українського поета. Після 1917 р. був в українській армії. У 1921 р. виїхав до Праги, навчався на філософському факультеті Празького університету та на курсах в Українському вільному університеті. В 1923 р. переїхав до Відня . Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

Цього місяця виповнюється:

• 65 років (1942) відтоді, як почала діяти в період Другої світової війни підпільна друкарня “Україна” у Вінниці. Довідки див.: Вінниччина в період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. (К., 1965); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

Вересень

1 40 років (1967) з часу відкриття Бершадського медучилища. Довідку див.: Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

2  85 років від дня народження Миколи Петровича Чайковського (1922, с.Тарасівка, нині Жмерин. р-ну), українського природоохоронця, еколога, краєзнавця Західного Поділля. Закінчив Львівський лісотехнічний інститут (1961). Багато працював в галузі охорони природи. Досліджував і широко популяризував пам’ятки природи Західного Поділля та проблеми їх раціонального використання і збереження. Довідки див.: Баженов Л.В. Поділля в працях дослідників і краєзнавців ХІХ-ХХ ст. (Кам’янець-Подільський, 1993); Гальчак С. Краєзнавці Вінниччини (Вінниця, 2005); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 90 років (1917) відтоді, як вийшов перший номер вінницької газети “Боротьба” (нині “Вінниччина”). Довідки див.: Вінниччина в датах (Вінниця, 2000); Сьогодні нам – 80!: [Ювіл. номер газ.] // Він-ниччина. – 2002. – 3 верес.

4  115 років від дня народження Івана Васильовича Липківського (1892, м.Липовець, нині смт, – 1937), українського художника. Довідку див.: Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

8 110 років від дня народження Любов Василівни Комарецької (1897-1987), української актриси, заслуженої артистки України. У 20-х рр. жила і працювала у Вінниці. Довідки див.: Митці України (К, 1992); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

9  115 років від дня народження Сергія Степановича Смеречинського (1892 – після 1932), українського мовознавця, перекладача. Закінчив 1916 року історико-філологічний факультет Київського університету, викладав українську мову та літературу в гімназії. В 1918-1929 рр. мешкав і працював у Вінниці. У 1926 р. очолив Кабінет виучування Поділля при Вінницькій філії бібліотеки ВУАН. Безпідставно заарешто-ваний і в 1930 році висланий за межі України. Подальша доля невідома. Реабілітований 1989 р. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 95 років від дня народження Федора Юрійовича Маківчука (1912, с.Кордишівка, нині Козятин. р-ну, – 1988), українського прозаїка. Заслужений працівник культури УРСР з 1967 р. Закінчив семирічку, профшколу у Бердичеві і заочне відділення Київського педагогічного інституту (1945). Працював у пресі з 1931 р. Під час Другої світової війни керував сектором молодіжного радіомовлення ЦК ВЛКСМ. З 1946 по 1986 – головний редактор журналу “Перець”. Писав фейлетони, памфлети, гуморески. Лауреат премії ім.Я.Галана (1967). Член СПУ з 1956 р. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 95 років від дня народження Михайла Петровича Солоненка (1912, с.Станіславчик, нині Жмерин. р-ну – 1994, м.Жмеринка), українського педагога, літературознавця, прозаїка, краєзнавця. Навчався в Харківському геодезичному інституті. З 1933 р. на педагогічній роботі. Після війни осів у Жмеринці. Закінчив заочно філологічний факультет Вінницького педінституту. Учителював, відмінник народної освіти УРСР. Провадив значну громадську роботу. Організував і майже 25 років керував літоб’єднанням “Криниченька” при жмеринській газеті “Нові горизонти”. Один з організаторів районного відділу Українського товариства охорони пам’яток історії та культури. Ініціатор відкриття музеїв Ю.Смолича в Жмеринці та С.Надсона в с.Носківці. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 60 років від дня народження Георгія Сергійовича Ратушняка (1947, смт Тростянець), професора, кандидата технічних наук. Автор більше 150 наукових праць, видав 3 підручники, має 23 винаходи, що захищені авторськими свідоцтвами. Директор інституту будівництва, теплоенергетики та газопостачання. Довідки див.: Тростянецький район: історія і сучасність (Тростянець, 1998).

• *60 років (1947), як відкрито державний музей М.І.Пирогова в садибі Вишня (нині Національний музей-садиба М.І.Пирогова в межах м.Вінниці). До його складу увійшли будинок М.І.Пирогова, аптека і родинна церква-некрополь. Довідки див.: Собчук Г., Кланца П., Кланца О. Національний музей-садиба М.І.Пирогова. (Вінниця, 2004); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

11 180 років від дня народження Юліана Кенджицького (Беліна-Кенджицького) (1827, с.Ковалівка, нині Немирів. р-ну, – 1889), польського поета. Закінчив Немирівську гімназію, 1845-1848 рр. навчався в Київському університеті. Учителював у Немирові, з 1862 р. – у 2-й Київській гімназії. Брав участь у польському повстанні 1863-1864 рр., за що був засланий до Сибіру. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

13 205 років від дня народження Стефана Вітвіцького (1802, с.Янів, нині Іванів Калинів. р-ну, – 1847), польського поета, прозаїка, публіциста. Навчався у Вінниці. Закінчив Кременецький ліцей (1819), з 1820 р. навчався у Варшавському університеті, працював учителем. Після першого польського повстання в 1832 р. емігрував до Франції. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 105 років від дня народження Йосипа Афоновича Халіфмана (1902, м.Могилів-Подільський, – 1992), російського ученого, популяризатора науки. Шкільну освіту здобув у рідному місті, там же почав працювати в редакції газети “Трудова правда”. Вищу освіту одержав у Тімірязєвській сільськогосподарській академії у Москві (1932) за спеціальністю біолога-ентомолога. Кандидат біологічних наук. Член СП з 1960 р. В літературі – представник науково-художньої прози. Лауреат Сталінської премії (1951). Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

15 155 років від дня народження Григорія Олександровича Мачтета (1852-1901), російського прозаїка, поета. Навчався в Немирівській та Кам’янець-Подільській гімназіях. Учителював у м.Могилеві-Подільському, на Волині. Брав участь у народницькому русі, перебував на засланні. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 85 років від дня народження Ярослава Гнатовича Шпорти (1922, с.Сальниця, нині Хмільниц. р-ну, – 1956), українського поета, перекладача, учасника Другої світової війни. По війні залишився в армії, працював у газеті, заочно навчався в Ашхабадському університеті. Згодом став професійним літератором. За життя видав вісім збірок лірики і поем. Член СПУ з 1948 р. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Сто поетів Вінниччини за сто років. Антологія ХХ століття. (К., 2003); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

21 175 років від дня народження Петра Івановича Ніщинського (1832, с.Неменка Іллінец. р-ну, – 1896, с.Ворошилівка, нині Тиврів. р-ну), українського композитора, поета, перекладача і педагога. Навчався у Києві в духовних училищах та семінаріях. З 1850 по 1857 рр. жив в Афінах, співав у хорі російської посольської церкви. 1856 р. закінчив філологічний та богословський факультети Афінського університету, захистив дисертацію на ступінь магістра наук, деякий час викладав грецьку мову в Греції та на Кіпрі. У 1857-1860 рр. вчителював у Петербурзі. 1860 р. переїхав до Одеси, де викладав грецьку та російську мови, музику і співи, друкувався в пресі, збирав і обробляв українські народні пісні, організовував аматорські хорові та драматичні гуртки. Плідними були роки, коли він жив у Ананьєві (1875-1882) Останні роки провів у дочки на Вінниччині. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Митці України (К, 1992); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000); Вінниччина фольклорна (Вінниця, 2004).

22 70 років від дня народження Юрія Івановича Цекова (псевдонім Богдан Верес) (1937), українського критика, літературознавця, публіциста. Деякий час жив у м.Бар. Закінчив Вінницький педагогічний інститут (1960) і факультет журналістики Київського університету (1970). Працював у Вінницькому обкомі комсомолу, ЦК ЛКСМ України, Держкомвидаві УРСР, у пресі. Кандидат філологічних наук. Член СПУ з 1984 р. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

23 70 років від дня народження Олександра Івановича Гетьмана (1937-1995), українського журналіста, сценариста, поета. Закінчив факультет журналістики Київського університету ім.Т.Г.Шевченка. Працював в будівельній бригаді в с.Малий Чернятин (нині с.Чернятин Калинів. р-ну), в редакціях районних і обласних газет на Вінниччині У 1969 р. зазнав політичних репресій, став по суті першим затаврованим дисидентом на Вінниччині. За його сценаріями знято 10 документальних кінострічок. В останні роки працював відповідальним секретарем республіканського журналу “Дім, сад, город”. Був членом спілки журналістів України, членом Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих (з грудня 1993). Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

24 95 років від дня народження Тимоша Романовича Одудько (1912-1982), українського поета. Закінчив Вінницький педінститут (1939). Працював у редакціях газет, був директором видавництва “Каменяр” та начальником Львівського обласного управління у справах видавництв, поліграфії і книжкової торгівлі. Учасник Другої світової війни. Член СПУ з 1945 р. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

25 105 років від дня народження Фелікса Болеславовича Якубовського (1902-1937), українського критика і літературознавця. Закінчив Київську гімназію (1919) і Київський ІНО (1926). Працював відповідальним секретарем журналу “Глобус”. Кілька років (кін. 20-х – поч. 30-х) викладав у Вінницькому інституті соціального виховання, де навчав М.П.Стельмаха, згодом завідував літературною частиною у польському театрі в Києві. Безпідставно заарештований в Києві 9 серпня 1937 р. і розстріляний. Реабілітований посмертно у 1957 р. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

28 100 років від дня народження Євгена Костянтиновича Завойського (1907, м.Могилів-Подільський – 1976), українського фізика, академіка АН СРСР (з 1964), лауреата Ленінської премії (1957), Героя Соціалістичної Праці (1969). Після закінчення Казанського університету (1930) працював у ньому, з 1947 р. в Інституті атомної енергії. У 1944 р. відкрив явище електронного парамагнітного резонансу, чим започаткував новий розділ фізики. Нагороджений 3-ма орденами Леніна та медалями. Довідки див.: УРЕ. – Т. 4. (К., 1979); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 90 років від дня народження Семена Кузьмовича Цвігуна (1917, с.Стратіївка, нині Чечельниц. р-ну, – 1982), радянського державного діяча, письменника. До війни вчителював в Одеській області, учасник Другої світової війни. По війні перебував на високих посадах КДБ в Молдавії, Таджикистані, Азербайджані, був 1-им заступником голови КДБ СРСР, Герой Соціалістичної Праці (1977). Член ЦК КПРС з 1981 р. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

29 105 років від дня народження Юхима Петровича Зорі (1902, с.Котюжинці, нині Калинів. р-ну, – 1971), українського прозаїка. Закінчив Київський залізничний технікум (1924). Працював на залізниці. Протягом 1931-1935 рр. – завліт театру ім.І.Франка, 1938-1941 рр. – відповідальний секретар журналу “Архітектура радянської України”. У 1943-1945 рр. служив в артилерійському полку. Почав друкуватись у 20-х роках. Член СПУ з 1935 р. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

30 120 років від дня народження Матвія Ілліча Драка (1887, м.Вінниця, – 1963), українського художника театру. Один із засновників Українського драматичного театру ім.І.Франка, в якому працював у 1920-1949 рр. Закінчив Одеське художнє училище (1910). Протягом 1910-1914 рр. навчався у Мюнхенській АМ. Працював художником-декоратором у театрах, в тому числі і у Вінниці. Довідки див.: Митці України (К, 1992); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 60 років від дня народження Валерія Анатолійовича Вакалюка (1947), художника декоративно-прикладного мистецтва. В 1967 р. закінчив Львівське державне училище прикладного мистецтва ім.І.Труша, відділ декоративної скульптури, а в 1972 р. – Львівський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва, відділ художньої кераміки. Лауреат республіканських та обласних премій з декоративного мистецтва. Працює в галузі декоративної композиції в інтер’єрі, станкової скульптури в техніці кераміки та дерева. Член Національної спілки художників Ураїни з 1976 р. Довідки див.: Мистецтво Вінниччини (Вінниця, 2006); Художники Вінниччини: Довід. чл. Нац. спілки художників України 1976-2001. (Вінниця, 2001).

Жовтень

5 205 років від дня народження Мауриція Гославського (1802-1834), польського поета, представника “української школи” в польській літературі, революціонера. Навчався спочатку у Вінниці, потім у Кам’янцеві-Подільському, а в 1821-1824 рр. у Кременецькому ліцеї. Працював учителем і жив на Вінниччині. Критики називали його “співцем Поділля”. В своїх творах оспівував красу України, широко використовував український фольклор. Здійснив опис подільського весілля з текстами пісень. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

8  125 років від дня народження Івана Федоровича Єрофеїва (1882, с.Андрушівка, нині Погребищ. р-ну, – 1953), письменника, історика, етнографа, літературознавця і фольклориста. Навчався в сільській церковнопарафіяльній школі, згодом у Вінницькій чоловічій гімназії, після якої вступив до Київського університету (закінчив у 1907 р.). Працював на викладацькій роботі, активно співробітничав з Українським комітетом охорони пам’яток культури. Належав до письменницької організації “Плуг”. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

10 130 років від дня народження Івана Мартиновича Бурячка (псевдоніми – ІБ, Буруля, Невір, Нев) (1877, с.Лозувата, нині Липовец. р-ну, – 1936), українського художника. Навчався у Київській рисувальній школі М.Мурашка та Краківській академії мистецтв. Працював у галузі станкового і театрально-декоративного живопису, книжкової і сатиричної графіки, зокрема в журналі “Шершень”. Працював над оформленням вистав у Вінницькому театрі. Довідки див.: Митці України (К, 1992); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

11 65 років від дня народження Володимира Олександровича Яворівського (1942, с.Теклівка Крижопіл. р-ну), українського прозаїка, публіциста, громадського діяча. Закінчив філологічний факультет Одеського університету (1964). Працював в редакціях газет, на радіо в Запоріжжі, кіносценаристом Львівського телебачення, літконсультантом, референтом СПУ, зав. відділом прози і заступником головного редактора журналу “Вітчизна”, головою СПУ. Лауреат Державної премії УРСР ім. Т.Г.Шевченка (1984). Член СПУ з 1971 р. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

13 210 років від дня народження Василя Петровича Івашева (1797-1840), декабриста, члена Тульчинської управи Південного товариства. Довідку див.: Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

25 65 років від дня народження Григорія Павловича Одарченка (1942, с.Леухи Іллінец. р-ну), українського поета, журналіста. Після закінчення середньої школи працював слюсарем на різних роботах в колгоспі. З 1967-1972 рр. – студент Московського літературного інституту ім.М.Горького. З 1972-1973 рр. – кореспондент Вінницького обласного комітету у справах телебачення і радіомовлення. З 1973 р. – редактор реклами Вінницької облспоживспілки. Довідку див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001).

26  65 років від дня народження Григора Павловича Мовчанюка (1942, с.Чеснівка Хмільниц. р-ну), українського поета, перекладача, літературознавця. Закінчив слов’янське відділення філологічного факультету Львівського університету ім.І.Франка (1970). Працював у пресі, в краєзнавчому музеї. Мотиви і образи лірики поета – сучасне Поділля, праця і мир, материнство, пейзажі. Член СПУ з 1985 р. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

29 70 років від дня народження Ігоря Терентійовича Купріянова (1937, м.Вінниця), українського літературознавця і критика. Вищу освіту здобув у Луцькому педагогічному інституті на історико-філологічному факультеті (1957-1962). Був на педагогічній і комсомольській роботі у Вінниці. Потім навчався в аспірантурі Київського педагогічного університету. Працював у Київському університеті ім.Т.Г.Шевченка, в 1989 р. переїхав до Запоріжжя, де організував і очолив кафедру українознавства в університеті. Досліджує окремі явища української і російської літератури ХІХ ст., історію їх взаємозв’язків. Член СПУ з 1995 р. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

Цього місяця виповнюється:

• 40 років (1967) відтоді, як вступила в дію перша черга Вінницького підшипникового заводу. Довідку див.: Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

Листопад

3 85 років від дня народження Василя Семеновича Колодія (1922, с.Куманівці Хмільниц. р-ну, – 1992), українського поета, учасника Другої світової війни (був партизаном). По війні працював кореспондентом газети “Колгоспник України”, у 1951 р. закінчив філологічний факультет Львівського університету і працював викладачем у педагогічному училищі, а з 1955 р. – в журналі “Жовтень” та у видавництві “Каменяр”. Член СПУ з 1962 р. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Сто поетів Вінниччини за сто років. Антологія ХХ століття (К., 2003); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 70 років від дня народження Василя Івановича Діденка (1937-1990), українського поета. З липня 1950 по березень 1958 року життя і творчість Діденка пов’язані з Вінниччиною: тут, у Погребищенському районі, перебували його батьки. Навчався у Погребищі в середній школі. Закінчив Київський університет ім.Т.Г.Шевченка. (1959). Потім працював у журналі “Малятко”, в періодичній пресі Запоріжжя, Києва. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

4 65 років від дня народження Василя Дмитровича Кобця (1942, с.Слободище, нині Іллінец. р-ну), українського поета, прозаїка. Працював завідуючим клубом у сс.Леухи та Старому Дашеві. В 1962 р. вступив до Вінницького педагогічного інституту, але згодом був призваний на військову службу. Вищу освіту отримав у 1972 р. в Львівському університеті ім.І.Франка. Працював у газетах на Вінниччині, згодом перейшов на творчу роботу. Очолював Вінницьку обласну організацію СПУ, організацію Конгресу української інтелігенції. Лауреат обласної премії ім.М.Коцюбинського. Член СПУ з 1975 р. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

5  40 років (1967) відтоді, як став до ладу Калинівський завод деревинних матеріалів.

8 105 років від дня народження Дмитра Євменовича Балацького (1902, м.Гайсин, – 1981), українського хорового диригента. Закінчив в 1929 р. Київський музично-драматичний інститут ім.М.В.Лисенка. Один із засновників і керівників Гайсинської хорової капели “Зірка”. Був художнім керівником Капели бандуристів УРСР (1937-1938), Одеської філармонії (1947-1948), хормейстером ансамблю пісні і танцю УРСР у Києві. Довідки див.: Митці України (К, 1992); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• *80 років (1927) з часу заснування Вінницького літературно-меморіального музею М.М.Коцюбинського. Експозиція розміщена в п’яти кімнатах меморіального будинку. Побудовано її за монографічним принципом. Різноманітні матеріали послідовно розкривають життєвий і творчий шлях письменника. В експозиціях та фондах музею зберігаються прижиттєві видання творів М.Коцюбинського та його сучасників, різноманітні критичні матеріали, книги відомих літераторів подаровані музею. Представлено твори письменника за останні 70 років мовами різних народів світу. Становлять інтерес роботи художників, скульпторів, вироби народних майстрів, присвячені земляку. Довідки див.: Музей М.М.Коцюбинського у Вінниці (О., 1972); Литвиненко Г., Хоменко Б. Музей М.М.Коцюбинського у Вінниці. (О., 1981); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 70 років від дня народження Віталія Костянтиновича Березінського (1937, с.Янів, нині Іванів Калинів. р-ну), українського поета. Закінчив філологічний факультет Одеського університету (1961). Працював у видавництві, на Одеській телестудії, відповідальним секретарем правління Одеської організації СПУ, на кафедрі українознавства Державної Академії харчових технологій. Член СПУ з 1965 р. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

9  110 років від дня народження Якова Дем’яновича Качури (1897, с.Юрківка, нині Тульчин. р-ну, – 1943), українського прозаїка. До 1914 р. навчався в Чоботарській нижній сільськогосподарській ремісничій школі (нині с.Заболотне Крижопіл. р-ну). Учасник Першої світової війни. Вищу освіту отримав у Київському інституті народної освіти (1925). Працював у редакціях різних журналів. Під час Другої світової війни був кореспондентом пересувної радіостанції при політуправлінні Південно-Західного фронту. Весною 1942 р. потрапив у полон. Помер у концтаборі. Качура належить до тих письменників, що започаткували українську радянську літературу, перші його твори зберігають правду життя. Належав до письменницької організації “Плуг” і ВУСПП. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

13 90 років від дня народження Вікторії Петрівни Бернасовської (1917-1983), української письменниці. Закінчила філологічний факультет Вінницького педагогічного інституту (1948). Учителювала у Жмеринці. Писала російською мовою. Член СПУ з 1963 р. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

15 100 років від дня народження Петра Андріановича Полякова (1907-1973), українського композитора і диригента, заслуженого артиста УРСР з 1946. Закінчив Київський музично-драматичний інститут ім.М.В.Лисенка (1931). З 1929 р. – диригент Українського радіокомітету, з 1933 – головний диригент Вінницького симфонічного оркестру, з 1936 – диригент Українського радіо, був також головним диригентом Саратівського і Київського симфонічних оркестрів, Київського театру музичної комедії. Протягом 1951-1958 рр. – викладач Київської консерваторії. Довідки див.: Митці України (К, 1992); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

16 *60 років від дня народження Володимира Петровича Прилипка (1947-2004, с.Ялтушків Бар. р-ну), українського поета, археолога, краєзнавця. З раннього дитинства до 1965 р. жив у с.Ялтушкові Бар. р-ну, а потім – у Вінниці. Навчався на філологічному факультеті Вінницького педагогічного інституту. Був науковим працівником Вінницького обласного краєзнавчого музею та науковим працівником обласної археологічної інспекції. Причетний до важливих в історії краю археологічних відкриттів: поховання сарматського царя 1 ст. н.е. (1984 р., с.Пороги Ямпіл. р-ну), курганів епохи бронзи (1986 р., с.Гордіївка Тростянец. р-ну), де знайдено унікальні витвори давнього мистецтва з золота, срібла, бронзи та кераміки. Автор ряду наукових статей. Талант поета виявився у експресивних ліричних мініатюрах. Лауреат обласної літературної премії “Кришталева вишня” (1996). Член СПУ з 1997 р. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Сто поетів Вінниччини за сто років. Антологія ХХ століття (К., 2003); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

19 50 років від дня народження Липко Варвари Станіславівни (1957, с.Володимирівка Іллінец. р-ну), директора Липовецької ЦБС, заслуженого працівника культури України (1999 р.). Закінчила Київський державний інститут культури ім.О.Є.Корнійчука. Посаду директора ЦБС займає з вересня 1984 р. Як талановитий та відданий керівник вона намагається зберегти бібліотечну мережу району, змогла уникнути децентралізації бібліотечної системи. Липовецька центральна районна бібліотека завжди була і залишається сильним методичним центром для бібліотек району. Довідку див.: Вінниччина бібліотечна (Вінниця, 2003).

28 75 років від дня народження Зої Зосимівни Чорної (1932, с.Стіна Томашпіл. р-ну), української фольклористки. Закінчила Сороцький бібліотечний технікум (1952). Працювала завідуючою бібліотекою в своєму селі, вчителем співів у школі. У 1970 р. створила аматорський фольклорно-етнографічний ансамбль “Русава”, який удостоєний звання “Народного аматорського”, ансамбль переможець багатьох конкурсів, оглядів і фестивалів, має нагороди. Довідку див. : Вінниччина фольклорна (Вінниця, 2004).

• 50 років (1957) відтоді, як Указом Президії Верховної Ради УРСР Самгородський район приєднано до Козятинського. Довідку див.: Адміністративно-територіальний довідник (О., 1986).

Цього місяця виповнюється:

• *80 років (1927) з часу заснування Вінницької міської бібліотеки для дітей та юнацтва, нині обласна бібліотека для дітей ім.І.Я.Франка. Довідки див.: Вінниччина бібліотечна (Вінниця, 2003); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 80 років (1927) з часу заснування Вінницької швейної фабрики ім. М.М.Володарського. Довідку див.: Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 40 років (1967) відтоді, як відкрито меморіальний музей Г.Т.Танцюри в м.Гайсині. Довідку див.: Кривко П.С., Косенко П.Д., Тельман Й.Г. Гайсин: Путівник (О., 1973).

• 30 років (1977) тому відбувся перший рейс електропоїздів за маршрутом Вінниця – Київ. Довідку див.: Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

Осінь

• 95 років від дня народження Багаутдіна Мітарова (1912-1944, похований у братській могилі в м.Липовець), табасаранський поет (Дагестан). Учителював, був директором школи в рідному аулі, працював редактором видавництва в Махачкалі. Учасник Другої світової війни, воював на Вінниччині, загинув в с.Нарцизівка Липовецького району. На його могилі в м.Липовець встановлено меморіальну дошку. На Вінниччині перебував брат Б.Мітарова, який відтворив його образ в поемі “Квіти на граніті” та “Баладі про старшого брата”. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

Грудень

3  *150 років від дня народження Джозефа Конрада (Юзеф Теодор Конрад Коженьовський) (1857-1924), англійського письменника. Дитячі роки провів у дядька в с.Новофастові, нині Погребищенського району. Відомий у світі як самобутній письменник-мариніст, автор багатьох романів. У деяких творах відображена Україна. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

6 70 років від дня народження Георгія Яковича Шкляревського (1937, м.Вінниця), українського кінорежисера, заслуженого діяча мистецтв України (2002). Закінчив Львівський державний медичний інститут (1960) і Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого (1967). Працював в Львівському медінституті. З 1967 р. – режисер “Укркінохроніки”. Шкляревський Г.Я. – переможець різних кінофестивалів, він є лауреатом багатьох премій. Його роботи удостоєні дипломів. Член Національної спілки кінематографістів України. Довідку див.: Кіномистецтво України в біографіях (К., 2004).

8 180 років від дня народження Миколи Васильовича Гербеля (1827-1883), російського поета, перекладача, видавця. Навчався у Київській гімназії, закінчив в 1847 р. Ніжинський ліцей. Служив офіцером у гусарському полку в Літині. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 100 років від дня народження Климентія Яковича Домінчена (1907, с.Студена, нині Піщан. р-ну, 1993), українського композитора, диригента, народного артиста України з 1973 р. Закінчив в 1931 р. київський музично-драматичний інститут ім.М.В.Лисенка. Лауреат державної премії УРСР ім.Т.Г.Шевченка 1986 р. Довідки див.: Митці України (К., 1992); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

9 50 років від дня народження Олександра Григоровича Височанського (1957, с.Антонівка Томашпіл. р-ну). українського поета. Після школи працював у районній друкарні, головою районного правління добровіль-ного протипожежного товариства. Зараз на творчій роботі. Автор кількох збірок лірики, гумору, віршів для дітей. Лауреат літературної премії ім.С.В.Руданського (1995). Член НСПУ з 1999 р. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Сто поетів Вінниччини за сто років. Антологія ХХ століття (К., 2003); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

13  *130 років від дня народження Миколи Дмитровича Леонтовича (1877, с.Монастирок, нині Немирів. р-ну, – 1921, с.Марківка, нині Теплиц. р-ну), українського композитора, хорового диригента, фольклориста, педагога, громадського діяча. Закінчив 1898 р. духовну семінарію в Кам’янцеві-Подільському. Працював учителем музики в с.Чуків, у Тиврівському духовному училищі. В Петербурзі отримав свідоцтво регента (1904). З 1902 по 1904 рр. працював у Вінниці учителем церковно-вчительської школи. З 1908 по 1919 рр. викладав співи у Тульчинському єпархіальному училищі. Загинув трагічно. Найціннішими у спадку Леонтовича є хорові мініатюри. Протягом усього життя він збирав народні пісні, у 1901 р. видав “Першу збірку пісень з Поділля”, 1903 – “Другу...”, третя залишилась у рукописі. Загинув трагічно від кулі агента ЧК. Довідки див.: Митці України (К., 1992); Вінниччина фольклорна (Вінниця, 2004); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 70 років від дня народження Андрія Йосиповича Лучка (1937, с.Малі Низгірці Житомир. обл.), заслуженого працівника культури України (1987), досвідченого фахівця бібліотечної справи, колишнього директора ВОУНБ ім.К.А.Тімірязєва (1974-1999 рр.).

Відразу після закінчення школи працював бібліотекарем у селі Великий Чернятин Калинівського району. Закінчив Харківський бібліотечний інститут. По закінченні інституту Андрій Йосипович працював у Вінницькій обласній науковій бібліотеці головним бібліоте-карем по координації, згодом, завідуючим науково-методичним відділом. Пізніше – займає посаду заступника начальника обласного управління культури, а в 1974 р. знову повертається у бібліотеку вже на посаду директора, на якій незмінно працював четверть століття. Він є автором багатьох публіцистичних статей, науково-методичних та бібліографічних матеріалів, ряду фундаментальних праць за фахом. Довідку див.: Вінниччина бібліотечна (Вінниця, 2003).

23 100 років від дня народження Панька (Пантелеймона Михайловича) Педи (1907, с.Тростянець, нині Тиврів. р-ну, – 1937), українського поета. З 1918 р. разом з родиною жив у Гнівані, з 1923 р. – у Вінниці. Закінчив Одеський інститут народної освіти (1933).  Викладав мову і літературу в школі, завідував літературною частиною в Одеському оперному театрі. Належав до літературної організації “Гарт”, був репресований. Він – автор єдиної збірки лірики “Перший рейд”, і посмертної – “Горять огні”. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Сто поетів Вінниччини за сто років. Антологія ХХ століття (К., 2003); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

26 145 років від дня народження Семена Яковича Надсона (1862-1887), російського поета. Навчався у Київській гімназії (1870-1872), закінчив Павловське військове училище в Петербурзі (1882). Хворів на сухоти, з метою лікування і на запрошення графині Ю.С.Пащенко перебував у Носківцях, нині Жмеринського району (1885-1886). Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

Цього місяця виповнюється:

• 35 років (1972) з часу заснування Вінницької картографічної фабрики. Довідку див.: Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

У 2007 році виповнюється:

• 615 років (1392) відтоді, як зафіксована перша письмова згадка про с.Чернівці, нині смт. Довідки див.: Історія міст і сіл УРСР. Вінницька область (К., 1972); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 575 років (1432) відтоді, як зафіксована перша письмова згадка про сс. Копистирин і Мурафа, нині Шаргородського району. Довідки див.: Історія міст і сіл УРСР. Вінницька область (К., 1972); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 575 років (1432) відтоді, як Західне Поділля ввійшло до складу Польщі. Довідки див.: Нариси історії Поділля (Хмельницький, 1990); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 460 років (1547) відтоді, як зафіксована перша письмова згадка про с.Джурин, нині Шаргородського району. Довідки див.: Історія міст і сіл УРСР. Вінницька область (К., 1972); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 455 років (1552) відтоді, як зафіксована перша письмова згадка про с.Уланів, нині Хмільницького району. Довідки див.: Історія міст і сіл УРСР. Вінницька область (К., 1972); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 400 років (1607) відтоді, як засновано домініканський монастир у м.Барі. Довідки див.: Малаков Д.В. По Восточному Подолью (М., 1988); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 400 років (1607) відтоді, як зафіксована перша письмова згадка про м.Тульчин. Довідки див.: Малаков Д.В. По Брацлавщине (М., 1982); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 385 років від дня народження Романа Ониськовича Ракушки-Романовського (Псевдоніми: Ракушенко, Рікушченко, Ракушчина, Рокушко...) (1622, с.Романівка, нині Бершад. р-ну, – 1703), українського історика, письменника. Як гадають дослідники, – родом з шляхетської сім’ї. Був учасником Визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького. В 1658-1663 рр. був сотником, потім наказним полковником Ніжинського полку та генеральним підскарбієм в уряді гетьмана І.Брюховецького. За гетьмана Д.Многогрішного перебрався до Брацлава, де жив до 1675 р., провадячи службу Божу у церкві. Останні десятиліття прожив в старовинному місті Стародубі, де служив священиком у Миколаївській церкві. Літературна діяльність його пов’язана з видатною пам’яткою української історіографії і літератури XVII ст. “Літописом Самовидця”. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 295 років (1712) відтоді, як зафіксована перша письмова згадка про с.Бродецьке, нині Козятинського району. Довідки див.: Історія міст і сіл УРСР. Вінницька область (К., 1972); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 285 років (1722) відтоді, як зафіксована перша письмова згадка про с.Сокілець, нині Козятинського району. Довідки див.: Історія міст і сіл УРСР. Вінницька область (К., 1972); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 270 років (1737) з початку постійного поштового зв’язку в м.Вінниці. Довідки див.: Вінниця: Іст. нарис (Вінниця, 1964); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 260 років (1747) відтоді, як зафіксована перша письмова згадка про с.Любомирка, нині Чечельницького району. Довідки див.: Історія міст і сіл УРСР. Вінницька область (К., 1972); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 255 років (1752) відтоді, як засновано Чечельницький костьол коштом воєводи Київського та Краківського князя Любомирського. Довідку див: Вовк С.Т., Таранець С.В., Косаківський В.А. Нариси з історії Чечельника (Вінниця, 2000).

• 245 років (1762) відтоді, як зафіксована перша письмова згадка про с.Безіменне, нині Козятинського району. Довідки див.: Історія міст і сіл УРСР. Вінницька область (К., 1972); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 230 років (1777) відтоді, як зафіксована перша письмова згадка про с.Нападівка, нині Калинівського району. Довідки див.: Історія міст і сіл УРСР. Вінницька область (К., 1972); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 220 років від дня народження Ізраїля Аксенфельда (1787, м.Немирів, – 1866), єврейського прозаїка, драматурга, одного із зачинателів сатири в єврейській літературі. Жив в Одесі. Глибоко співчував важкому становищу соціальних низів, сповідував ідеї просвітництва. Більшість його творів не була опублікована. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 220 років (1787) відтоді, як завершено будівництво кляштора (монастиря) кармелітів в м.Барі. Довідку див: Малаков Д.В. По восточному Подолью (М., 1988).

• 210 років (1797) з часу кириличного видання “Часослова” церковно-слов’янською мовою у Могилів-Подільській друкарні М.Стрільбицького. Видання, яке увійшло до всіх переліків стародруків України та Росії. Довідку див.: Перша Могилів-Подільська краєзнавча конференція (Могилів-Подільський, 1996).

• 200 років від дня народження Михайла Якимовича Орловського (1807-1889), церковного і громадського діяча, історика і краєзнавця, дослідника минулого Вінниччини. Член подільського історико-статистичного комітету (з 1865), член редколегії “Подільських єпархіальних відомостей” (з 1865), член російського етнографічного і географічного товариств. Закінчив Кам’янець-Подільську духовну семінарію. Здійснив історико-статистичний опис майже всіх міст і містечок Подільської губернії, які й досі мають важливе наукове значення для написання історії міст і сіл краю. Довідки див.: Баженов Л.В. Поділля в працях дослідників і краєзнавців ХІХ-ХХ ст. (Кам’янець-Подільський, 1993); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 160 років (1847) відтоді, як Ф.Ліст, угорський композитор, педагог і диригент, відвідав с.Воронівці (в маєтку княгині Кароліни Іванівської-Вітгенштейн), нині Хмільницького району. Виступив з концертами в мм.Немирові, Тульчині, Бердичеві. Довідки див.: Дорош М. Історичні сторінки Хмільницького району (Вінниця, 2002); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 155 років від дня народження Менахема-Нахума Літинського (1852, Вінниця, – 1900), єврейського поета, прозаїка, драматурга, фольклориста, історика. Довідку див.: Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 155 років від дня народження Гната Денисовича Галицького (1852, с.Чемериси Волоські, нині Журавлівка Бар. р-ну, – ?), українського і польського віолончеліста, композитора, педагога. Закінчив Петербурзьку консерваторію. Один із засновників музичної школи в Лодзі (1858), де викладав. Довідки див.: Митці України (К., 1992); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 155 років від дня народження Чеслава Гермогеновича Неймана (1852-1906), українського і польського етнографа, фольклориста, історика. За фахом – юрист. Багато років жив у Вінниці, де працював присяжним повіреним. У його квартирі по вул. Монастирській (нині вул. Володарського) збиралась демократична, національно свідома молодь, в т.ч. і М.Коцюбинський. Був співробітником журналу “Киевская старина”. Досліджував ритміку українських народних пісень, героїчний епос, балади, звичаї та мову лірників, рукописні фольклорні збірники. Довідки див.: Вінниччина фольклорна (Вінниця, 2004); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 150 років (1857) відтоді, як збудовано Соснівський цукровий завод (Шаргород. р-н). Довідки див.: Історія міст і сіл УРСР. Вінницька область (К., 1972); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 150 років (1857) відтоді, як збудовано Війтівський (нині Жданівський) цукровий завод (Хмільниц. р-н). Довідку див.: Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 150 років від дня народження Івана Омеляновича Шиповича (1857, с.Бронниця, нині Могилів-Поділ. р-ну, – 1936, м.Вінниця), священика, археолога, історика, етнографа, краєзнавця. Закінчив Шаргородське духовне училище (1873), Подільську духовну семінарію (Кам’янець-Подільський) (1879), Київську духовну академію з ступенем кандидата богослов’я (1882). Працював інспектором Подільської семінарії, вчителював у Приворотному духовному училищі, а з 1893 р. – у Вінницькому реальному училищі. Був активним членом Подільського церковного історико-археологічного товариства, що діяло з 1865 р. Після 1917 р. був священиком. В 1932 р. – репресований, перебував на засланні в Сибіру до 1936 р. Автор історико-краєзнавчих праць про села і міста, церкви та монастирі, церковних діячів, також монографій “Літопис Вінницького капуцинського кляштору” (1902), “Про кордони колишньої Брацлавщини, історичне життя в ній та стосунки Брацлавщини і Подолії” (1914). Довідки див.: Гальчак С.Д. Краєзнавці Вінниччини (Вінниця, 2005); З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 140 років від дня народження Густава Вольдемаровича Брілінга (1867-1941), краєзнавця, музеєзнавця Поділля. Закінчив Немирівську гімназію (1988), Київський університет і одночасно художню школу М.І.Мурашко (1894). Протягом 1914-1917 рр. працював окружним суддею на Полтавщині, з 1919 р. – у Вінницькому краєзнавчому музеї, а з 1923 р. – його завідуючий. За участю Брілінга зібрано понад 2 тис. археологічних пам’яток, 3426 етнографічних предметів, 652 витвори образотворчого мистецтва. У 1933 р. був репресований і висланий в табір на північ. Довідки див.: Баженов Л.В. Поділля в працях дослідників і краєзнавців ХІХ-ХХ ст. (Кам’янець-Подільський, 1993); Гальчак С.Д. Краєзнавці Вінниччини (Вінниця, 2005); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 135 років від дня народження Григорія Парфеновича Гаєвського (1872, м.Тульчин, – 1933), українського режисера, художника, педагога, перекладача. Закінчив Київський університет і музичу школу М.Тутковського, був режисером в багатьох театрах Києва, працював за кордоном, викладав у київській музично-драматичній школі ім.М.Лисенка, займав професорську посаду у київському художньому інституті. Довідки див.: З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Митці України (К., 1992); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 130 років (1877), як було побудовано цукрорафінадний завод в Гнівані (Тиврів. р-н). Довідки див.: Історія міст і сіл УРСР: Вінницька область (К., 1972); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 120 років від дня народження Менделя Ошеровича (1887, м.Тростянець, – 1969, в еміграції), єврейського письменника, публіциста, історика, громадського діяча. Очолював Союз українських євреїв в США, комітет для підтримки євреїв в Україні, був співредактором провідної єврейської газети “Ді Форвард”, редактором тритомної енциклопедичної праці “Євреї на Україні”. Автор праць з історії єврейських поселень, повістей і драматичних творів. Довідки див.: Енциклопедія українознавства. – Т. 5. (Львів, 1996); З-над Божої ріки (Вінниця, 2001); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 120 років від дня народження Бориса Порфировича Левитського (Левицького) (1887-1937), українського композитора, педагога. Навчався у Херсонському музичному училищі та у музичній школі м.Києва. Займався викладацькою діяльністю, організував хори у Києві, Вінниці (1910), Переяславі, Борисполі. Був керівником студентського хору Київського інституту народної освіти (1922), з 1923 р. – організатор і керівник капели РУХ (Революційний український хор). Репресований. Довідки див.: Митці України (К., 1992); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 110 років (1897) як було побудовано чавуноливарний завод підприємцем Г.Ф.Келером (нині ВАТ “Могилів-Подільський машинобудівний завод ім.С.М.Кірова”). Довідки див.: Чаус С.П. Флагман машинобудування Придністров’я (Вінниця, 1997); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 110 років (1897) відтоді, як відкрито у Липовці громадську бібліотеку з читальнею при ній (нині – Липовецька центральна районна бібліотека). Довідки див.: Вінниччина бібліотечна (Вінниця, 2003); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 110 років (1897) відтоді, як відкрито Гайсинську публічну бібліотеку (нині Гайсинська центральна районна бібліотека). Довідку див.: Вінниччина бібліотечна (Вінниця, 2003).

• 100 років від дня народження Василя Олексійовича Горецького (1907, с.Заливанщина Калинів. р-ну – ?), доктора геолого-мінералогічних наук, палеонтолога. Закінчив Одеський університет (1934), працював у ньому асистентом, доцентом (з 1945), зав. кафедрою історичної геології і палеонтології Львівського університету (з 1958). В 1966 р. присвоєно звання професора. Довідку див.: Учені вузів Української РСР (К., 1968).

• 100 років (1907) відтоді, як засновано Чоботарську ремісничу школу, нині Заболотянське вище ПТУ (Крижопіл. р-ну). Довідки див.: Історія міст і сіл УРСР. Вінницька область (К., 1972); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 100 років (1907) відтоді, як відкрито чоловічу гімназію в м.Вінниці. Довідку див.: Вінниця: іст. нарис (Вінниця, 1964).

• 100 років (1907) відтоді, як відкрито чоловічу гімназію в Жмеринці, нині СШ №1. Довідки див.: Історія міст і сіл УРСР. Вінницька область (К., 1972); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 85 років (1922) відтоді, як засновано протитуберкульозний диспансер у м.Вінниці. Довідки див.: Вінниця: іст. нарис (Вінниця, 1964); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 80 років (1927) відтоді, як заснована Погребищенська публічна бібліотека для дорослих. (Тепер центральна районна бібліотека). Довідку див.: Вінниччина бібліотечна (Вінниця, 2003).

• *80 років (1927) відтоді, як відкрито Тульчинський краєзнавчий музей. Довідку див.: Тульчинський краєзнавчий музей: Путівник. – О.: Маяк, 1969. – 53 с.

• 80 років (1927) з дня виходу першого номера могилів-подільської газети, нині “Слово Придністров’я”. Довідку див.: Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 80 років (1927) відтоді, як відкрито Турбівський каоліновий завод (Липовец. р-н). Довідки див.: Історія міст і сіл УРСР. Вінницька область (К., 1972); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 70 років (1937) відтоді, як засновано публічну бібліотеку в Чернівцях (нині Чернівецька центральна районна бібліотека).  Довідку див.: Вінниччина бібліотечна (Вінниця, 2003).

• *70 років (1937) відтоді, як засновано Вінницьку обласну філармонію. Довідки див.: Вінниччина в датах (Вінниця, 2000); Вінниччина. – 1997. – 24 квіт.; 17, 21 трав.

• 70 років від дня народження Анатолія Григоровича Лисенка (1937, м.Вінниця), російського тележурналіста, ініціатора створення програми “Погляд”, лауреата Державної премії СРСР. Довідку див.: Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 60 років (1947) відтоді, як засновано Чечельницьку районну бібліотеку (тепер центральна районна бібліотека). Довідку див.: Вінниччина бібліотечна (Вінниця, 2003).

• 60 років (1947) відтоді, як засновано Вінницьку районну бібліотеку для дітей. Довідку див.: Вінниччина бібліотечна (Вінниця, 2003).

• 60 років (1947) відтоді, як засновано Могилів-Подільську центральну районну бібліотеку для дорослих (тепер міська бібліотека № 1). Довідку див.: Вінниччина бібліотечна (Вінниця, 2003).

• 60 років (1947) відтоді, як засновано Немирівську районну бібліотеку для дітей. Довідку див.: Вінниччина бібліотечна (Вінниця, 2003).

• 60 років (1947) відтоді, як випущена перша продукція Вінницького інструментального заводу. Довідки див.: Вінниця: іст. нарис (Вінниця, 1964); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 60 років (1947) відтоді, як відкрито музей О.В.Суворова в с.Тиманівка Тульчинського району. Довідки див.: Козак Н., Яремчик І. Три музеї села Тиманівка (О., 1987); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 60 років (1947) відтоді, як відкрито завод автоелектроапаратури в с.Сутиски Тиврівського району. Довідки див.: Тамтура А. Історія Сутисок (Вінниця, 2001); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 50 років (1957) відтоді, як вийшов перший випуск бібліографічного покажчика “Література про Вінницьку область” – щорічного видання ВОУНБ ім. К.А.Тімірязєва (з 2003 р. – в електрон-ному варіанті). Довідки див.: Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини 1997 року (Вінниця, 1996); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• *50 років (1957) відтоді, як створено Вінницьку обласну організацію Спілки журналістів України. Довідку див.: Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 50 років (1957) відтоді, як відкрито Вінницький кооперативний технікум і бібліотеку при ньому (тепер Вінницький кооперативний коледж економіки і права). Довідки див.: Вінниця: історичний нарис (Вінниця, 1964); Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 45 років (1962) відтоді, як створено аматорський фольклорно-етнографічний ансамбль “Горлиця” с.Слобода-Яришівська Могилів-Подільського району. Довідку див.: Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 40 років (1967) відтоді, як відкрито Бершадське медичне училище (нині коледж). Довідку див.: Історія міст і сіл УРСР. Вінницька область (К., 1972).

• 30 років (1977) відтоді, як відкрито пам’ятник (бронзове погруддя) та музей-шхуну письменника М.Трублаїні в с.Вільшанка Крижопільського району. Довідку див.: Гордість Поділля. Путівник (О., 1979).

• 30 років (1977) відтоді, як відкрито музей М.Д.Леонтовича в с.Марківка Теплицького району.

• 20 років (1987) відтоді, як відкрито Піщанський районний історико-краєзнавчий музей. Довідку див.: Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

• 20 років (1987) відтоді, як відбулося перше свято каменотесного мистецтва і скульптури “Подільський оберіг” у с.Буша Ямпільського району. Довідку див.: Вінниччина в датах (Вінниця, 2000).

14 січня

Євген Пилипович Гуцало

український прозаїк, поет і публіцист

14.01.1937 – 04.07.1995

(До 70-річчя від дня народження)

 В історії української літератури другої половини ХХ ст. серед зірок першої величини сяє ім’я Євгена Гуцала, який у своїй творчості, позначеній ідеалами гуманізму, добра і справедливості, повідав світові про велич і красу душі нашого народу, увібрав у своє серце незвичайне багатство, музику і барви рідної мови. Упродовж життя усім єством, невтомною працею на благо України протистояв маразмові злочинного тоталітарного режиму на одній шостій Земної кулі.

Народився письменник в сім’ї вчителів у селі Старому Животові (тепер Новоживотів) Оратівського району Вінницької області. Його дитячі й шкільні роки минули в селах Новій Греблі та Гулівцях Калинівського району. Середню школу закінчив у с.Корделівці того ж району. У вразливій душі хлопчини чорною смугою закарбувалися зловісні часи гітлерівської окупації та злиднів і безправ’я повоєнних років. водночас назавжди залишилися в його пам’яті образи працьовитих і мудрих земляків, мальовнича і щедра природа рідного краю. “Рідна земля мого дитинства, – згадує Є.Гуцало в автобіографії, – це і джерело поезії, джерело ліричного настрою, який для мене дуже суттєвий, дуже дорогий – і в віршах, і в прозі. Тут, на Поділлі, народилася і зміцніла любов до рідного українського слова, до народної пісні, до фольклору... Звідси, з Поділля, витоки як моєї свідомості, так і мало не всіх моїх творів...”

Величезну роль у формуванні його як громадянина і митця відіграли книжки. Ще в шкільні роки йому засвітило слово і Тараса Шевченка, і Лесі Українки, і Михайла Коцюбинського, і Василя Стефаника, а далі й Павла Тичини, Максима Рильського, Володимира Сосюри... Уже тоді пробував він своє перо. Непереборний потяг до літературної творчості особливо відчув під час навчання на історико-філологічному факультеті Ніжинського педагогічного інституту ім.М.Гоголя, у місті, де збереглися вічні сліди не лише автора “Вечорів на хуторі поблизу Диканьки”, а й Євгена Гребінки, Тараса Шевченка, Леоніда Глібова та інших класиків нашої літератури.

Після закінчення 1959 року педінституту Є.Гуцало жив і працював у місті над Бугом у редакції обласної молодіжної газети “Ленінське плем’я”, а з 1961 року – у періодичній пресі Львівщини й Чернігівщини. Нарешті бачимо нашого земляка у Києві на посаді співробітника газети “Літературна Україна”, а потім – видавництва “Радянський письменник” (нині “Український письменник”).

Друкуватися почав 1960 року. Перша ж книжка оповідань “Люди серед людей” (1962) засвідчила прихід в українську літературу талановитого майстра слова. Прихильно зустріли читачі і критика наступні його збірки “малої прози”: “Яблука з осіннього саду” (1964), “Скупана в любистку”(1965), “Хустина шовку зеленого” (1966), “Запах кропу”(1969) та ін. Це були, як зауважив відомий літературознавець Віталій Дончик, теплі й м’які, акварельні, чутливі на красу ліро-психологічні новели з життя повоєнного села. Цими творами Є.Гуцало увійшов у славну когорту шістдесятників, які своєю творчістю заперечували догматичні настанови соцреалізму й задушливу атмосферу комуністичного суспільства.

Найвизначнішим етапом у своєму літературному житті письменник вважав другу половину шістдесятих років, коли написав повісті “Мертва зона”, “Родинне вогнище”, “Подорожні”, “Сільські вчителі”, які відносив до об’єктивної реалістичної прози, позначеної проникливим “гуцалівським” ліризмом. З їх сторінок постали виразні національні характери, правдиві картини народного життя. Автор живе у постійному пошуку нових форм і стилістичних засобів відображення тогочасної дійсності, порушує проблеми народознавчого, морально-етичного і філософського плану. Це стосується повістей “Серпень, спалах любові” (1970), “Дівчата на виданні” (1977) та ін. Збірки оповідань “Орано орлами” (1977), “Що ми знаємо про любов” (1979), “Полювання з гончим псом” (1980) разом з циклом “Оповідання з Тернівки” (1982) відзначено премією ім. Юрія Яновського (1982). Зразком “міської прози” Є.Гуцала стала повість “Двоє на святі кохання” (1973).

В останні роки життя письменник створив епос-ерос “Блуд” (1992) та “Імпровізація плоті” (1993), успішно виступив у жанрі химерного роману. Його трилогія “Позичений чоловік” (1981), “Тривале життя феномена”, “Парад планет” (1982-1984) здобула премію Омеляна і Тетяни Антоновичів (1994). Тематично виокремлюється роман “Улюмджі” (1988), написаний на основі вражень від подорожі в Калмикію.

Вагомий внесок зробив Є.Гуцало в скарбницю української дитячої літератури. Успіх у юних читачів мали книжки “Олень Август” (1965), “Пролетіли коні” (1966), “Саййора” (1980), дві останні відзначені Державною (тепер Національною) премією ім.Т.Г.Шевченка (1985), “З горіха зерня” (1967), “У лелечому селі” (1969), “Зелене листячко з вирію” (1977), “Співуча колиска з верболозу” (1991) та ін.

Загальне визнання здобули також збірки віршів нашого краянина “Письмо землі” (1981), “Час і простір” (1983), “Живемо на зорі” (1984). Композитор Олександр Білаш на слова Є.Гуцала написав ряд пісень.

Мистецький хист письменника яскраво виявився і в жанрі публіцистики та літературної критики. Видатною подією став вихід його книжки “Ментальність орди” (1996), яку склав цикл історико-публіцистичних статей про хиже обличчя російського імперіалізму, опублікованих раніше на шпальтах “Літературної України”. Цю блискуче написану працю відзначено премією ім. Івана Огієнка.

Євген Гуцало залишив велику і коштовну літературну спадщину. Його твори перекладено англійською, білоруською, болгарською, грузинською, естонською, латиською, литовською, німецькою, польською, російською, румунською, словацькою, таджицькою, угорською, чеською, французькою мовами. Їх знає увесь світ. Та працювати довелося великому талантові у важких умовах, зазнаючи цькувань, постійної підозри й недовіри з боку компартійних ортодоксів, наглядачів і донощиків.

Проте славний син України Євген Гуцало всупереч усьому не здав жодної зі своїх ідейно-естетичних і творчих позицій.

Б.В.Хоменко

кандидат філологічних наук, викладач ВДПУ ім.М.Коцюбинського

Література

 Твори

Вибрані твори: У 2 т. – К.: Рад. письм., 1987.

Т. 1: Повісті / Передм. М.Жулинського. – 573 с.: портр.

Т. 2: Оповідання; Княжа гора: Повість. – 527 с.

Твори: У 5-ти т. – К.: Дніпро, 1996-1997.

*     *     *

Скупана в любистку: Оповід. та повість. – К., 1965. – 269 с.

Парад планет: Роман, повісті. – К., 1984. – 479 с.

Мистецтво подобатися жінкам: Оповід. – К.: Рад. письм., 1985. – 358 с.

Улюмджі: Роман; Милосердя по-американськи: Повість; Родео на акулі: Оповід. – К.: Рад. письм., 1988. – 564 с.

Напередодні нинішнього дня: Лірика. – К.: Рад. шк., 1989. – 269 с.

Сльози Божої матері: Повісті. – К.: Молодь, 1990. – 264 с.

Співуча колиска з верболозу: Окупац. фрески. – К.: Веселка, 1991. – 284 с.

Блуд. Україна: розпуста і виродження. – К.: Укр. письм., 1992. – 173 с.

Імпровізація плоті: Епос-ерос. – К.: Книговидав. центр “Посредник”, 1993. – 192 с.

Діти Чорнобиля. – К., 1995. – 103 с.

Ментальність орди. – К.: Видав. центр “Просвіта”, 1996. – 174 с.

 Про життя і творчість Є.Гуцала

Гуцало Є. Мета – духовне багатство / Розмову вів В.Дончик // Соц. культура. – 1987. – № 2. – С. 14 – 16.

Євген Гуцало // Українське слово: Хрестоматія укр. літ. та літ. критики XX ст. – К., 1994. – Кн. 3. – С. 350-365.

Із змісту: У передчутті радості: [Розмова письм. з критиком М.Жулинським]. – С. 350-361.

Гуцало Є. Сповідь на вершині: [Виступ з нагоди вручення літ. премії Фонду Т. і О.Антоновичів 26 трав. 1995 p.] // Літ. Україна. – 1995. – 20 лип.

*      *      *

Крижанівський С.А. Буяння молодих сил // Рад. літературознавство. – 1962. – № 1. – С. 3-15.

Бадзьо Ю. Пора перших підсумків // Вітчизна. – 1970. – № 1. – С. 159-167.

Стрельбицький М. Цикл “Пісень” Євгена Гуцала // Проблеми. Жанри. Майстерність. – К., 1981. – С. 100-116.

Гримич Г. Світ героїв Євгена Гуцала // Література. Діти. Час. – К., 1982. – Вип. 7. – С. 102-105.

Чарівна сила таланту // Укр. мова і літ. в шк. – 1987. – № 1. – С. 10-15.

Яворівський В. Час підсумків? Ні – роздумів / Фото І.Яїцького // Укра­їна. – 1987. – № 1. – С. 7.

Дончик В. Залишаючись самим собою // Дончик В. Зупинені миті. – К., 1989. – С. 182-188.

Поляруш Н.С. В пошуках пізнання людини і природи // Літера-тура рідного краю. – Вінниця, 1990. – С. 56-58.

Коваль В. Що ми знаємо про любов? // Київ. – 1996. – № 1/2. – С. 45-46.

[Мемор. сторінка, присвяч. письм. Є.Гуцалу] // Літ. Україна. – 2000. – 29 черв. – С. 7.

Янчук В. Вінницький період Євгена Гуцала // Правозахисник. – 2002. – № 2. – С. 12-20.

Шевченко А. Феномен Євгена Гуцала // Дзвін. – 2002. – № 8. – С. 134-135.

Євген Гуцало // Сто поетів Вінниччини за сто років. Антологія ХХ століття / Упорядкув., вступ. сл., біограф. довідки А.Подолинного. – К., 2003. – С. 168-171.

Лучка А. Замріяне серце Євгена Гуцала [поета, уродж. с.Старий Животів, нині Новоживотів Оратів. р-ну] // Демокр. Україна. – 2005. – 8 лип. – C. 10.

Жулинський М. Відкрився птахом, людям і рослинам... Десять років без Євгена Гуцала // Сл. і час. – 2005. – Серп. (№ 8). – C. 3-9.

 *     *     *

Письменники Радянської України. 1917-1987: Біобібліограф. довід. – К.: Рад. письм., 1988. – С. 175-176.

З-над Божої ріки: Літ. біобібліограф. слов. Вінниччини / Упорядкув. і заг. ред. А.М.Подолинного. – Вінниця: Континент-Прим, 2001. – С. 95-96.

 Вшанування пам’яті письменника

Тихолаз В. Вшанували земляка: [Про літ. вечір “Мав він душу чисту і прекрасну” в с.Дружному Калинів. р-ну] // Вінниц. газ. – 1996. – 20 лют.

Про 60-річчя з дня народження Є.П.Гуцала: Постанова Кабміну України // Літ. Україна. – 1996. – 23 трав.

Волошенюк І. Музей Євгена Гуцала у Новій Греблі [Калинів. р-ну] // Подолія. – 1996. – 25 трав.

Приймачик Ф. Вшанування пам’яті Євгена Гуцала [відбулося в б-ці ім.К.А.Тімірязева] // Поділ. зоря. – 2005. – 21 лип. – C. 4.

16 січня

Анатолій Іванович Левицький

начальник управління культури і туризму Вінницької обласної державної адміністрації, заслужений працівник культури України

16.01.1947

(До 60-річчя від дня народження)

Народився А.І.Левицький 16 січня 1947 року в мальовничому селі Безводне Ямпільського району на Вінниччині.

Так сталося у житті, що, маючи хист до точних наук, він став музикантом. А почалося все з гармоні, яку купив дід Максим та всіляко змушував його вчитися грати на ній. Далі – шкільний оркестр, де Анатолій грав на гармоні, балалайці, кларнеті, тубі, брав участь у конкурсах, фестивалях. Хоча професійним музикантом стати не планував, але доля розпорядилася так, що він вступив до Вінницького музичного училища, знаючи у свої 16 років всі інструменти.

1965 року після закінчення училища, де він здобув фах керівника оркестрового колективу і викладача музичної школи на духових інструментах, він отримує направлення на роботу викладачем Барської музичної школи. Крім викладацької діяльності – керує естрадним оркестром.

Через рік був призваний на військову службу. Там помітили його музичні здібності і відібрали до військового оркестру. Незабаром генерал-полковник Григор’єв переводить А.І. Левицького до Вінниці, де він продовжує службу в ансамблі пісні і танцю ВПС України. Працює в різних оркестрах, а потім створює свій власний естрадний колектив “Театр зримой песни”.

Після армії працює у Вінницькому обласному будинку народної творчості, а потім стає старшим інспектором управління культури. У цей же час заочно навчається у Харківському інституті культури, який закінчує у 1974 році за фахом – керівник оркестру духових інструментів.

У 27 років А.І. Левицький очолив обласну філармонію, якій віддав 23 роки свого творчого життя. Він був наймолодшим керівником такого закладу у тодішньому Радянському Союзі. Маючи значний досвід роботи у музичних колективах, – прагнув змін. Тож одразу у філармонії створили ансамблі: “Подоляни”, “З піснею по життю”, “Панорама”, “Театр зримой песни”.

Вінничани започаткували гастролі за кордон: в Англію, Польщу.

Наприкінці 80-х років плеяда відомих співаків, виконавців виступала у Вінниці. Ось лише окремі імена – Д. Ойстрах, А. Райкін, Є. Леонов, К. Шульженко, С. Ротару, Л. Лещенко, В. Толкунова.

Плідна робота вінничан була відзначена перехідними Червоними прапорами Міністерства культури СРСР.

Творчими барвами розквітнув фестиваль мистецтв “Зорі над Бугом”, а в Свято-Преображенському соборі створюється і з успіхом працює органний зал, якому за заслуги в розвитку класичної музики Указом Президії Верховної Ради України присвоюється ім’я П.І.Чайковського. Численні концерти місцевих органістів та приїжджих знаменитостей збирали повні зали. Органний зал став центром культури і духовності міста. Як особисту трагедію сприйняв Анатолій Іванович знищення віруючими органу.

В річницю Чорнобильської трагедії за створення мистецької програми і успішних виступів з нею перед ліквідаторами, А.І.Левицький нагороджується орденом “Знак Пошани”.

Далі була робота начальником міського управління культури. За значний внесок у розвиток культури його нагороджено Почесним знаком “Відмінник культури СРСР”, присвоюється звання “Заслужений працівник культури України”.

3 вересня 1997 року і донині А.І. Левицький обіймає посаду начальника управління культури і туризму Вінницької облдержадміністрації.

Очолив Анатолій Іванович галузь якраз у період глибокої кризи, коли заклади культури були передані на утримання колгоспів, які незабаром почали розвалюватися. Робота в неопалюваних приміщеннях, в умовах неповного робочого дня, матеріально-технічне зубожіння – ось основні проблеми, на подолання яких і спрямовані були зусилля начальника та його команди.

Досвід роботи та професійні знання дали йому можливість визначити пріоритети, позитивно реалізувати заходи щодо збереження мережі закладів культури, кадрового потенціалу, особливо на селі, забезпечити подальший розвиток народної творчості, музейної і

бібліотечної справи, професійного мистецтва. Під його керівництвом розроблено 10 цільових програм щодо стабілізації і поліпшення роботи закладів культури і мистецтва, які були схвалені обласною радою. Їх реалізація дала змогу призупинити відтік висококваліфікованих фахівців з галузі та створити нові творчі колективи, обласний естрадно-духовий та симфонічний оркестри. У Вінниці запрацював музей гончарного мистецтва, продовжуються відновлювальні роботи на об’єктах національного значення – державного історико-культурного заповідника “Буша” і палацу Потоцьких в м. Тульчині. А культурологічні проекти – “Виставка одного села”, конкурс автентичних колективів на приз Гната Танцюри, кобзарського мистецтва “Струни вічності” ім. В. Перепелюка, лялькового мистецтва “Подільська лялька” та інші набули статусу всеукраїнських і міжнародних.

А.І.Левицький – учасник Парламентських слухань, тематика яких: “Українська культура: стан та перспективи розвитку”, “Національна кінематографія: стан, проблеми та шляхи їх вирішення”. Він – автор проектів і художній керівник великих мистецьких акцій, серед яких творчі звіти майстрів мистецтв та художніх колективів Вінниччини у Національному палаці “Україна” в м.Києві, аматорських та художніх колективів районів на обласній сцені, фестиваль світлиць районів Вінниччини “Щедра господа”.

Під його авторством вийшло багато публікацій на сторінках періодичних видань: “День”, “Культура і життя”, “Українська культура”, “Вінниччина”, “Подолія”, що висвітлюють актуальні завдання галузі, поліпшення роботи закладів культури і мистецтв. Він неодноразово бере участь у прямому ефірі обласного радіо і телебачення.

Анатолій Іванович – кавалер ордена “За заслуги” ІІІ ступеня. В Міжнародному академічному рейтингу “Золота фортуна” нагороджений Міністерством культури і мистецтв України Дипломом та медаллю “За вагомий внесок у розвиток культурно-просвітницької роботи, бібліотечної справи та аматорського мистецтва.”

В.Г.Троян, 

головний спеціаліст з кадрових питань та роботи навчальних закладів

управління культури і туризму Вінницької обласної державної адміністрації;

П.І.Цимбалюк,

в.о. директора ВОУНБ ім.К.А.Тімірязєва

Література 

Публікації А. І. Левицького 

Регіональна бібліотечна політика: досягнення і проблеми // Біблі-отека в інформаційному суспільстві: пошуки гармонії, шляхи трансфор-мації: Тези регіон. наук.-практ. конф. (21-22 листоп. 2002 р.). – Вінниця, 2002. – С. 21-24.

Бібліотеки області: коротка історія та сучасні напрями діяльності // Вінниччина бібліотечна: Довід. – Вінниця, 2003. – С. 4-8. 

* * *

Зустріч з Моцартом: [Про фест. класич. камер. музики у Вінниці] // Вінниц. правда. – 1986. – 13 верес.

Виховуємо свого глядача: [Про здобутки колективу обл. філармонії розповідає її дир.] // Вінниц. правда. – 1987. – 22 квіт.

Модель морального аншлагу: [Дир. обл. філармонії з досвіду колективу по організації концерт. діяльн.] // Культура і життя. – 1987. – 25 січ. – С. 6.

Фестиваль-конкурс виявляє таланти: [Про фест.-конкурс нових естрад. прогр. у Вінниці] // Вінниц. правда. – 1987. – 28 серп.

Здолати терни, плекати прекрасне: [Інтерв’ю з дир. обл. філармонії] // Камертон-ікс. – 1992. – 22 жовт. – С. 2.

Наші пісні над Дністром: [Розповідає дир. обл. філармонії] / Кор. Є.Станіславська // Подолія. – 1992. – 14 листоп.

Таланти кожного служать всім: [Розмова з нач. упр. культури Вінниц. місьвиконкому] / Кор. Г.Касіяненко // Вінниц. газ. – 1994. – 23 груд.

Їм не можна не дякувати: [Нач. упр. культури Вінниц. міськвикон-кому про діяльн. закладів культури міста] / Кор. Г.Касіяненко // Вінниц. газ. – 1995. – 21 груд.

“Великих коштів не витрачаємо, а національне мистецтво пропагуємо” // Подолія. – 1998. – 10 груд.

Збережемо для нащадків: [Нач. упр. культури облдержадмін. про пам’яткоохоронну роботу та пробл.] // Вінниччина. – 1998. – 1 груд.

Вінничани в Придністров’ї: “Мазепа” пограв на нервах проросійських кіл: [Заст. голови облдержадмін. про перебування у сусідній країні] // Вінниц. відом. – 1999. – 30 верес. – С. 3.

Обереги нашої духовності: [Доп. нач. упр. культури облдержадмін. на обл. зборах працівників культури та мистецтв у Вінниці] / Кор. В.Руденко // Вінниччина. – 2000. – 1 лют.

З незамулених джерел: [Про мистец. життя обл.] // Подолія. – 2001. – 17 січ.

Село було і є оберегом національних традицій / Кор. О.Зінєвич // Подолія. – 2002. – С. 8. – (Спец вип. газ. “П’ятниця”).

Хай люди зайдуть у нашу світлицю, хай пісню почують у ній…: [Нач. упр. культури облдержадмін. про культурне життя в обл.] // Вінниц. відом. – 2003. – 30 квіт. – C. 4.

Подільське гроно талантів дарує столиці Вінниччина: [Інтерв’ю нач. упр. культури облдержадмін А.Левицького щодо днів культури краю у м.Києві. Є фото] / Кор. Н.Журбенко // Подолія – 2003. – 10 жовт. – C. 2. – (Спец. вип. газ. «П’ятниця»).

Культурі – належне фінансування: [Нач. упр. культури облдерж-адмін. про здобутки і пробл. галузі] // Вінниччина. – 2003. – 18 жовт.

Культура на зламі: чи врятує нас «зелений туризм»?: [Нач. упр. культури облдержадмін. про ситуацію в обл.] // Погляд. – 2006. – 18-24 січ. 

* * *

Чи зробить сучасна культура бідних громадян гордими українцями?: [Інтерв’ю першого заст. міністра культури України М.Захаровича та нач. упр. культури облдержадмін. А.Левицького] / Кор. О.Сопілка // Подолія. – 1997. – 9 груд.

Про А. І. Левицького 

Маючи хист до точних наук, пішов у культуру: [Нач. упр. культури Вінниц. міськвиконкому, засл. працівник культури України А.І.Левицький про життя та діяльність. Є фото] / Кор. Г.Касіяненко // Вінниц. газ. – 1996. – 12 берез.

Чого просили ходоки у Матвієнка?: [А.І.Левицького призначено нач. упр. культури облдержадмін. Є біограф. довід.] // 33 канал. – 1997. – 13 листоп. – С. 2.

Вітаємо!: [Про нагородження орденом “За заслуги” ІІІ ступеня А.І.Левицького – нач. упр. культури облдержадмін.] // Вінниччина. – 1999. – 19 трав. – (Спец. вип. газ. “Хочу все знати”).

Плеяда митців Вінниччини: [Про проект нач. упр. культури облдержадмін. А.І.Левицького, приуроч. Року культури в Україні] / Кор. І.Козак. // Вінниччина. – 2003. – 13 черв.

“Усе моє життя – це щасливий збіг обставин”: [Темат. сторінка про А.І.Левицького – нач. упр. культури облдержадмін. Є фото.] / Кор. О.Вільчинська // Подолія. – 2003. – 23 груд.

21 січня

Людмила Ростиславівна Кароєва

директор Вінницького обласного краєзнавчого музею, заслужений працівник культури України

21.01.1947

(До 60-річчя від дня народження)

Кароєва Людмила Ростиславівна, заслужений працівник культури України. Директор Вінницького обласного краєзнавчого музею – відомого науково-методичного та пам’яткоохоронного центру східного регіону Поділля, музейна збірка якого нараховує понад 100 тис. експонатів. Тут зберігаються світового значення предмети археології, значна нумізматична збірка, колекції предметів побуту і етнографії, духовної культури подолян, зброї та мінералів. Щороку музей відвідують понад 200 тисяч чоловік, проводиться більше тисячі екскурсій, створюються нові експозиції і виставки.

Народилася Людмила Ростиславівна 21 січня 1947 р. у м.Жмеринка Вінницької обл. У 1971 р., після закінчення факультету іноземних мов Вінницького педагогічного інституту, розпочала свою трудову діяльність екскурсоводом обласного краєзнавчого музею. Працювала завідувачкою відділу, з 1976 р. – заступником директора з наукової роботи. З 1992 р. працює на посаді директора музею. У 1991 р. закінчила аспірантуру при Московському науково-дослідному інституті культури.

Людмила Ростиславівна – грамотний, високо підготовлений музейний фахівець. Завдяки чудовим організаторським здібностям зуміла об’єднати навколо музею досвідчених спеціалістів: фахівців музейної справи, краєзнавців, вчених, дослідників. Результатом такої співпраці стали три випуски збірника наукових праць «Подільська старовина», акція «Подаруй музею експонат», започаткована у 2003 р., створення нових виставок і експозицій як в музеї, так і за його межами. Л.Кароєвій притаманний творчий інноваційний підхід до музейної роботи. Тому, незважаючи на фінансові труднощі, в музеї щороку народжуються нові форми роботи, поповнюються музейні колекції, забезпечується творча робота колективу. Широко відомі такі нетрадиційні форми роботи музею як різдвяні розваги, театр народного вбрання, театралізовані заходи, звані вечори. Зокрема, починаючи з 2004 року, у великій виставковій залі музею з великим успіхом проходять музичні звані вечори відомого українського музиканта, професора, викладача Київської Національної консерваторії Остапа Шутка, під час яких демонструються музейні раритети. На базі музею діє клуб історичної реконструкції «Білий вовк», проходять зібрання колекціонерів, проводиться робота з представниками національних громад Вінниччини.

До особливих заслуг директора слід віднести і її вміння працювати з людьми, особливий такт і високий духовний потенціал. Це, зокрема, знаходить вияв в організації вельми популярних в області травневих музейних свят з нагоди Міжнародного дня музеїв та в рамках Всеєвропейської акції «Ніч музеїв», започаткованої Дирекцією музейної комунікації Франції. Свята збирають велику кількість людей і схвальні відгуки засобів масової інформації.

З ініціативи Л.Кароєвої та завдяки її професіоналізму і чудовим організаторським здібностям музей з успіхом (ІІ місце у конкурсі міні-експозицій та диплом Переможця) взяв участь у Першому Всеукраїн-ському музейному фестивалі, який відбувся у Дніпропетровську в листопаді 2005 року. В травні 2006 року на базі Вінницького краєзнав-чого музею вперше в Україні проведено обласний фестиваль-конкурс музейних експозицій, в якому взяли участь 21 музей Вінниччини.

Людмила Ростиславівна як працівник культури, керівник знаного на Поділлі закладу, громадський діяч (голова історико-просвітницького товариства «Меморіал») добре відома в області, її ім’я знане і в науковому світі, вона є автором чисельних публікацій з історії краю, музейництва та окремих питань сьогодення. Завдяки її працям відкрито імена засновників Вінницького краєзнавчого музею – Г.В.Брілінга, В.Ф.Коренєва, С.І.Слободянюк-Подоляна та інших.

За багаторічну сумлінну працю, вагомий внесок у справу відродження і розвитку національної культури, збереження й пропаганди пам’яток культури Поділля, організацію науково-дослідної та освітньої діяльності музею, Людмила Ростиславівна неодноразово відзначена Подяками, Почесними грамотами Верховної Ради України, Міністерства культури і туризму України, облдержадміністрації, різних громадських організацій. У квітні 2002 року їй присвоєно звання «Заслужений працівник культури України».

 Н. І. Майданюк,

науковий працівник Вінницького обласного краєзнавчого музею

 Література

Публікації Л. Р. Кароєвої  

Материалы о памятниках истории и культуры в музеях области // Памятники истории и культуры Винницкой области. – К., 1990. – Вып. 8. – С. 65-79.

Срібна мить: Поштові листівки та фотографії з музейної колекції. – Вінниця: РВВ ВАТ “Віноблдрукарня”, 1998. – 48 с. – (У співав.)

*     *     *

Скарб динаріїв поблизу с. Глинське Вінницької області // Археологія. – 1988. – № 2. – С. 82-86.

Краєзнавча діяльність кабінету виучування Поділля в 20-і роки // Тези доповідей і повідомлень ІV республіканської наукової конференції з історичного краєзнавства – К., 1989. – С. 42-43.

Із туманного минулого: [Про долю Г.В. Брілінга – одного із засновників Вінниц. краєзн. музею] // Україна. – 1989. – №28. – С. 8-9.

Повернення із забуття: [До 130-річчя відомого історика-краєзнавця Ю.Й. Сіцінського] // Вінниц. правда. – 1990. – 9 січ.

З історії місць заховань репресованих 30-х років у Вінниці // V Всеукраїнська наукова конференція з історичного краєзнавства.: Тези доп. – Кам’янець-Поділ., 1991. – С. 299-300.

В.Д. Отамановський // Тези доповідей  10-ї Вінницької обласної історико-краєзнавчої конференції – Вінниця, 1991. – С. 84-85.

Вчені-етнографи Поділля // Проблеми етнографії, фольклору і соціальної географії Поділля: Наук. зб. – Кам’янець-Поділ., 1992. – С. 11-12.

Валентин Дмитрович Отамановський // Подільська старовина: Зб. наук. праць. – Вінниця, 1993. – С.6-13.

Про що розповів архіваріус: [Історія Старого міста – найдавнішої частини Вінниці] // Вінниц. газ. – 1994. – 17 листоп.

Історія Вінницького краєзнавчого музею у документах першої половини ХХ ст. // Історія музею в документах і спогадах. – Вінниця, 1998. – С. 3-10.

Густав Вольдемарович Брілінг: [Про історика, етнографа, краєзнавця, засн. Вінниц. краєзн. музею] // Подільська старовина: Зб. наук. праць. – Вінниця,1998. – С. 5-14.

Музей не стоїть на місці // Подільська старовина: Наук. зб. / До 85-річчя з часу заснування Вінниц. обл. краєзн. музею. – Вінниця, 2003. – C. 38-41.

Музей друку у Вінниці: (До 110-ї річниці від дня народж. В.Д.Отамановського) // Подільська старовина: Наук. зб. – Вінниця, 2003. – C. 224-228.

Було святково і весело. І буде: [Дир. обл. краєзн. музею, засл. працівник культури України про минуле й сьогодення закл.] // Сіл. вісті Вінниччини. – 2003. – 17 трав.

Про Л. Р. Кароєву

Баженов Л.В. Поділля в працях досідників і краєзнавців ХІХ-ХХ ст. – Кам’янець-Поділ., 1993. – С. 226-227.

Гальчак С.Д. Кароєва Людмила Ростиславівна // Краєзнавці України: Сучасні дослідники рідного краю: Довід. / Ред. П.Т.Тронько. – К.: Всеукр. спілка краєзнавців, 2003. – Т. 1. – С. 88-89.

Сашко Ф. Історія однієї посмішки: [Дир. Вінниц. краєзн. музею Л.Кароєва і ректор Вінниц. мед. ун-ту В. Мороз нагородж. Грамотами Верхов. Ради України] // Независ. курьер. – 2003. – 18 июня. – C. 2.

Баженов Л.В. Заснування і перші роки діяльності Центру дослідження історії Поділля [в Кам’янець-Поділ., дійсним членом якого є Кароєва Л.Р., дир. Вінниц. краєзн. музею] // Alma mater подільського краєзнавства. – Кам’янець-Поділ.: Оіюм. – 2005. – C. 170-194.

 *     *     *

Гордість землі Подільської: [Про присвоєння почес. звання “Засл. працівник культури України” Л. Р. Кароєвій – дир. обл. краєзн. музею. Є фото.] // Подолія. – 2002. – 23 серп. – С. 3. – (Спец. вип. газ. “П’ятниця”).

11 лютого

 Наполеон Орда

польський по­лі­тич­ний ді­яч, художник, пі­а­ніст і ком­по­зи­тор

11.02.1807 – 26.04.1883

(До 200-річчя від дня народження)

На­по­леон Орда на­ро­ди­в­ся в родинному маєтку у с.Воро­це­ви­чах Гро­д­не­н­сь­ко­го по­віту (Білорусь). Він походив з польського шляхетського роду, був сином Мі­ха­ла, ма­р­шалка шляхти Ко­б­ри­н­сь­ко­го по­віту, і Юзе­фи з Бу­т­ри­мо­ви­чів. З дитячих років Наполеон ви­вчав гру на фо­р­те­пі­а­но. За­кін­чив гі­м­на­зію у м.Сві­с­ло­чі Волковіського повіту (Білорусь), від 1823 р. студіював математику у Ві­лен­сь­кому університеті. На четвертому році навчання юнак був за­а­ре­ш­то­ва­ний за приналежність до та­є­м­но­го студентського товариства «Zorzanie» («Зоряни»). Від­бу­в­ши 15-місячне ув’я­з­нен­ня, він по­ве­р­ну­в­ся до­до­му, де го­с­по­да­рю­вав у ма­є­т­ку ба­ть­ка, а також займався самоосвітою.

Призваний 1830 р. до російського вій­сь­ка, Наполеон Орда слу­жив як рядовий у кін­ній гва­р­дії литовського ко­рпусу. Після ви­бу­ху польського національно-визвольного Листопадового по­вс­тан­ня (1830-1831 рр.) він був за­ра­хо­ва­ний до шта­бу головно­ко­ма­н­ду­вача повстанців, служив під командуванням генералів – Ю.Хло­пі­ць­ко­го, М.Ра­дзі­віл­ла і Я.Скжи­не­ць­ко­го. Опу­б­лі­ку­вав у той час у Ва­р­ша­ві вірш «Litwin do Polakуw» («Литовець полякам»). Отримав звання підпоручи­ка 4 полку кін­них стрі­ль­ців (13.04.1831 р.) і був відзначений золотим хрестом Virtuti Militari (25.05.1831 р.). Як ад’­ю­та­н­т ген. Дж.Рамо­рі­но пі­с­ля падіння Ва­р­ша­ви у вересні 1831 р. Орда перейшов разом з ці­лим корпусом до Га­ли­чи­ни, де був інтерно­ва­ний ав­с­т­рій­ця­ми і за­кін­чив свою військо­ву ка­р’є­ру.

Пі­с­ля нетривалого пе­ре­бу­ван­ня у свого друга Е.Краінсько­го в Са­но­ць­ко­му во­єводстві Наполеон Орда ви­ру­шив разом з Т.Плонським до Фран­ції – пішки че­рез Ав­с­т­рію, Іта­лію і Швей­ца­рію. У кі­н­ці 1833 р. він знаходився вже в Па­ри­жі, де роз­по­чав си­с­те­ма­ти­ч­ні художні сту­дії, зокрема ма­ляр­сь­кі – у ­пей­за­жи­с­та П.Жирара. З того часу походить його сама рання відома робота «Французький пейзаж» (1833 р.) Тоді ж Орда познайомився і подружився з Ф.Шопеном, польським композитором і піаністом, який пізніше здобув світову славу. Шопен допоміг Наполеону розвинути музичний талант (безкоштовними уроками), ко­ре­с­по­н­ду­ва­в­ся з ним, постійно дарував йому пер­шо­дру­ки сво­їх ком­по­зи­цій із при­свя­та­ми, пор­т­ре­та­ми та різни­ми па­м’я­т­ка­ми (ба­га­то з них зберігається в му­зей­них та бібліотечних зі­бран­нях Товарист­ва ім. Ф.Шо­пе­на у Ва­р­ша­ві), познайомив його з іншим видатним представником музичного світу, угорським композитором і піаністом Ф.Лістом. Шопен і Орда виконували фо­р­те­пі­ан­ні ком­по­зи­ції Орди в Шо­пе­на, Пля­те­рів, Ча­р­то­ри­сь­ких, де ча­с­то зби­ра­лися польські емі­г­ра­н­ти.

Утри­му­ва­в­ся Наполеон Орда уро­ка­ми музики. Влітку він здій­с­ню­вав ма­н­д­рі­в­ки по всій Фран­ції, від­ві­ду­вав Го­лла­н­дію, Бель­гію, Іс­па­нію, Пор­ту­га­лію, Ан­г­лію, Шо­т­ла­н­дію. Крім того, де­який час пе­ре­бу­вав у Ал­жи­рі, де внаслідок не­ща­сного ви­па­д­ку отри­мав пе­ре­лом ру­ки чи но­ги (зві­д­ти на­віть при­йш­ло до Па­ри­жа повідомлення про його мниму смерть). Мандрівник під час своїх по­до­ро­жей зробив со­т­ні ес­кі­зів і сту­дій, з яких відомі лише французько-надрейнський (1840-1844 рр.) та іспансько-португальський (1842) цикли.

У 1838 р. Орда ви­дав у Па­ри­жі збірку «Album dzieі kompozytorуw polskich» («Альбом творів польських композиторів»), при­зна­чивши весь при­бу­ток на до­по­мо­гу бідним по­ля­кам-­емі­г­ра­н­там. Крім то­го, під впливом Шо­пе­на і Лі­с­та він ви­дав у Па­ри­жі та Ва­р­ша­ві власні по­ло­не­зи, ва­ль­си, се­ре­на­ди, ко­ли­с­ко­ві й со­ль­ні пі­с­ні на сло­ва С.Ві­т­ві­ць­ко­го, А.Пєткевича й інших відомих польських поетів.

Наполеон Орда брав активну участь у житті польської еміграції, зокрема входив до Іс­то­ри­ч­но-­лі­те­ра­ту­р­но­го товариства в Па­ри­жі (від 1839 р.), Ко­мі­те­ту по­льської емі­г­ра­ці­ї (від 1848 р.) і Ко­мі­сії фундушів для під­три­м­ки бі­д­них спів­ві­т­чи­з­ни­ків у Па­ри­жі, заснованої генералом Ю.Две­р­ні­ць­ким. У паризький період він зустрічався з видатним поетом і політичним діячем А.Міцкевичем та багатьма іншими відомими поляками.

У 1843 р. Орда одружився з фра­н­цу­з­кою Іре­ною Буґле. Разом з А.Ма­ков­сь­ким він заснував і провадив у 1843-1847 рр. То­р­го­во-­ко­мі­сій­ний дім у Парижі. У 1847 р. Орда на про­по­зи­цію акціонерного товариства став му­зи­ч­ним ди­ре­к­то­ром Іта­лійської опе­ри в Па­ри­жі, а після її закриття в 1848 р. присвятив себе музиці й живопису. У той період він написав для сво­го си­на підручник з польської граматики, виданий під назвою «Grammaire analytique et pratique de la langue polonaise б l’usage des Franзais» («Аналітична і практична граматика польської мови, призначена для французів», ч. І: Па­риж, 1856; ч. ІІ: Берлін, 1858; вид. 2 (перероблене): Варшава, 1874). Пробував свої сили і на публіцистичній ниві, пу­б­лі­ку­ю­чи бі­ль­шість ста­тей ано­ні­м­но.

Попри ве­ли­ку популярність серед польських емігрантів і фра­н­цу­зів, Наполеон Орда, якого мучила ностальгія за рідним краєм, ско­ри­с­та­вся ам­ністією 1856 р. і по­ве­р­ну­в­ся до Во­ро­це­ви­чів (дру­жи­ну й си­на він зо­ста­вив тим­ча­со­во в Па­ри­жі). У родинному маєтку зайнявся господарством, зокрема збудував тут фа­б­ри­ку сіль­сь­ко­го­с­по­дар­сь­ких ма­шин. Не за­не­дбу­вав він і ми­с­те­ц­т­ва: взя­в­ся на­віть за скульптуру. Потім (ймовірно, в 1862 р.) Орда став гу­ве­р­не­ром у сім’ї генерала А.Же­ву­сь­ко­го у с.Верхівні Сквирського повіту (нині село Ружинського р-ну Житомирської обл.); перебував там ще в 1870 р.

Після повернення з еміграції Наполеон Орда спочатку епізодично замальовував краєвиди Вороцевичів, Гродна, Познанщини, Волині. Однак він за­го­рі­в­ся іде­єю за­малювати іс­то­ри­ч­ні й архітектурні па­м’я­тки давньої Речі Посполитої, які поступово зазнавали руйнації; прагнув хоч у такий спосіб зберегти їх для прийдешніх поколінь. Близько 1872 р. він взя­в­ся за ви­ко­нан­ня цього про­е­к­ту, щораз більше роз­ши­рюючи територію своїх мистецьких подорожей. Зокрема, в 1872-1874 рр.

Орда відвідав Київщину, Волинь, Поділля, в 1875-1877 рр. – Литву, Жмудь, Інфлянтію, Білорусію, у 1878-1880 рр. – Галичину, Князівство Познанське і Західну Пруссію, в 1880 р. – Куяви, Каліську губернію і Краківську землю, після 1880 р. – Королівство Польське. Відвідав і замалював багато населених пунктів сучасної Вінниччини. З ма­н­д­рі­вок він по­ве­р­та­в­ся на зи­му до своєї рідної се­с­т­ри Го­р­те­н­зії, у шлюбі Скі­р­му­н­тт, у Ружин Сквирського повіту (нині районний центр Житомирської обл.). Плодом тих подорожей, які митець здійснював до 1881 р. (пі­шки або на бри­ч­ці), була понад 1 тисяча малюнків аквареллю, крейдою або олівцем, які пред­ста­в­ля­ли пов’язані з ле­ге­н­дами або іс­то­ри­ч­ними по­діями місця (мі­с­та і се­ла, ру­ї­ни, цви­н­та­рі, хра­ми, го­ро­ди­ща, ку­р­га­ни), ці­ка­ві своєю архітектурою мальовничі ма­г­нат­сь­кі ре­зи­де­н­ції, окремі пейзажі. Літографії зі своїх робіт (виконані А.Мі­сє­ро­вичом) Орда видавав у 1873-1883 рр. власним коштом у Лі­то­гра­фі­ч­но­му за­кла­ді М.Фа­я­н­са у Ва­р­ша­ві як «Album widokуw historycznych Polski» («Альбом історичних краєвидів Польщі»), до якого загалом увій­ш­ло 260 по­зи­цій. Видання здійснювалося окремими теками в серіях. Художник планував видати десять таких серій, однак не встиг: останньою стала восьма серія, яка ви­йш­ла посмертно, а за продовження видання ніхто не взявся. Розповсюджував видані теки Орда сам. Літографії з деяких кра­є­ви­дів художника ре­про­ду­ку­ва­ли­ся від 1880 р. в журналі «Tygodnik Ilustrowany» («Тижневик ілюстрований»). Інші польські часописи теж охоче друкували їх як ілюстрації до краєзнавчих нарисів. Високо оцінював «Album...» відомий польський письменник і видавець Ю.І.Кра­шев­сь­кий, родич Орди по батьківській лінії. Можливо, що саме він і наштовхнув художника на думку здійснити його видання. На це вказує фраза Орди в листі до Крашевського від 1881 р.: «Я виконав те, що ти мені доручив – щоб весь наш край відвідав і замалював – знаходжуся вже в кінці мого “Альбому”».

Орда на­ле­жав до лю­дей ду­же скро­м­них і не зу­мів достатньо представити свій ве­ли­че­з­ний творчий до­ро­бок ши­ро­кій громадськості. Свою всебічну обдарованість він вва­жав засобом для слу­жін­ня своїм спів­ві­т­чи­з­ни­кам шля­хом під­три­мки се­ред них на­ці­о­на­ль­но­го ду­ху в роки не­во­лі. Попри те, що митець став дій­с­ним чле­ном Товарист­ва сприяння ми­с­те­ц­т­ву у Ва­р­ша­ві, во­но не вла­ш­ту­ва­ло йо­му жо­д­ної ви­ста­в­ки.

До кі­н­ця жит­тя Наполеон Орда займався і му­зи­кою. Він іноді кон­це­р­ту­вав, жертвуючи зароблені кошти убогим, ви­дав під­ру­ч­ник «Gramatyka muzyki» («Граматика музики», Варшава, 1873). Кореспондувався з багатьма відомими польськими діячами, зокрема з Ф.Шо­пе­ном, А.Мі­ц­ке­ви­чем, Ю.Кра­шев­сь­ким, І.До­мей­ком, С.Козьмя­ном. На схи­лі жит­тя заснував сти­пе­н­дію сво­го іме­ні для здібних бі­д­них уч­нів ре­а­ль­ної шко­ли в Пі­н­сь­ку (Білорусь).

У 1878 р. митець побував у Парижі та Дрездені, де відвідав Крашевського. В остан­ні роки жит­тя жив навперемін у Ва­р­ша­ві та Пі­н­сь­ку, а за мі­сяць до сме­р­ті попав до Єван­ге­лі­ст­сь­кого шпи­та­ля у Ва­р­ша­ві. По­мер Наполеон Орда там же 26.04.1883 р., похований у родинному склепі в Янові Гро­д­не­н­сь­кої губернії (Білорусь). Пі­с­ля Другої сві­то­вої вій­ни ра­дян­сь­ка вла­да знесла цви­н­тар у Яно­ві. З мо­ги­ли Орди вці­лі­ла лише таб­ли­ч­ка, яка була від­най­де­на че­рез ба­га­то ро­ків і нині збе­рі­га­єть­ся в пінському кафедральному католицькому соборі.

У шлюбі з Іреною Буґле Наполеон Орда мав лише сина Ві­тольда. Він слу­жив у 13 пол­ку дра­гу­нів у Фран­ції у званні ка­пі­та­на, брав участь у фра­н­цузько-­пруській вій­ні 1870-1871 рр. Від 1878 р. Вітольд мешкав у Польщі, був одружений зі сво­єю родичкою Лєонтиною Ор­дою.

Частина робіт Наполєона Орди загинула під час репродукування, близько 1 тисячі (у т. ч. подільські, київські й волинські краєвиди) зберігаються в Національному музеї у Кракові, 29 – у На­ці­о­на­ль­но­му му­зеї у Ва­р­ша­ві, поодинокі – в інших музейних, бібліотечних і приватних зібраннях у Польщі й Литві. Усі теки видання «Album widokуw historycznych Polski» зберігаються в Національній бібліотеці у Варшаві та в Музеї історії м.Варшави. Малюнки митця – надзвичайно важливе до­ку­ме­н­та­ль­не дже­ре­ло до іс­то­рії ар­хі­те­к­ту­ри на землях, які колись входили до Речі Посполитої, оскі­ль­ки пе­ре­ва­ж­на бі­ль­шість зо­бра­же­них на них пам’я­ток втра­че­на або зна­ч­но пе­ре­бу­до­ва­на. Роботи Орди були використані під час складання проектів реставраційних робіт таких визначних архітектурних пам’ятників як Андріївська церква в Києві, костьол Іоанна Предтечі та пейзажний парк «Олександрія» в Білій Церкві, фортеця в Кам’янці-Подільському, замки в Луцьку, Дубні й Острозі.

Вікторія Колесник,

старший науковий співробітник Вінницького краєзнавчого музею

Література

Ку­че­ре­н­ко В. На­по­ле­он Ор­да – май­с­тер ве­ду­ти // Хро­ні­ка. – 2000. – 1995. – № 1. – С. 153-162.

За­до­ро­ж­нюк А.Н. Ор­да про По­діл­ля // По­ля­ки на Хме­ль­нич­чи­ні: погляд крізь віки: Зб. наук. праць за матеріалами міжнар. наук. конф. (23-24 черв. 1999 року). – Хмельницький, 1999. – С. 525-526.

Пажимський О.М. Полонія Старокостянтинівщини в особах // Велика Волинь: Поляки на Волині: історія і сучасність: наук. зб. – Житомир, 2003. – Т. 30. – С. 334-335.

Бабій В. Наполеон Орда захоплювався Поділлям: [Про комп., піаніста, худож., який подорожував поділ. селами і малював з натури] // Подолія. – 2003. – 1 січ. – C. 8.

Березіна І. Архітектурні пам’ятки Поділля у творчості Наполеона Орди // Pamiкtnik kijowski. – Kijуw, 2004. – T. VII: Polacy na Podolu / Pod red. naukow№ H. Stroсskiego. – S. 290-299.

*     *     *

Орда Наполеон // Энциклопедический словарь. Издание Брокгауза и Ефрона.– СПб., 1897. – Т. 43. – С. 116.

Орда Наполеон // Мистецтво України: Біограф. довід. / За ред. А.В.Кудрицького. – К., 1997. – С. 452.

*     *     *

Orda Napoleon // Wielka encyklopedia powszechna ilustrowana. – Seria 2. – Warszawa, 1905. – T. V. – S. 485.

Orda Napoleon // Encyklopedia powszechna S.Orgelbranda. – Warszawa, 1901. – T. 11. – S. 116 (є зобр.).

German F. Orda Napoleon // Polski sіownik biograficzny. – Wrocіaw, 1979. – T. XXIV. – S. 160-163.

Polanowska J. Orda Napoleon // Sіownik artystуw polskich i obcych w Polsce dziaіaj № cych. – Warszawa, 1998. – T. VI. – S. 291-292.

Bielecki R. Sіownik biograficzny oficerуw powstania listopadowego. – Warszawa, 1995. – T. I. – S. 234.

Jenike L. Orda Napoleon // Tygodnik Ilustrowany. – 1883. – № 18. – S. 273-274 (є зобр.). [Некролог] // Tygodnik Powszechny. – 1883. – № 19. – S. 296, 298.

 Вінницька обласна універсальна наукова бібліотека ім. К. А.Тімірязєва

 2 (15) лютого 1907 року

(До 100-річчя від дня заснування)

14 (26) лютого 1889 року Вінницька міська дума розглянула проект вчителя міського двокласного єврейського училища І.Я.Рубінштейна про створення публічної бібліотеки на основі його власного зібрання. В обговоренні брав участь гласний думи письменник М.М.Коцюбинський. Пропозиція була відхилена як передчасна.

Лише через 13 років міська дума, прагнучи гідно вшанувати пам’ять М.В.Гоголя з нагоди 50-річчя від дня смерті великого письменника, на засіданні 20 лютого 1902 року вирішила “покласти початок Вінницькій міській публічній бібліотеці імені Гоголя”, що “буде пам’ятником безсмертному творцеві “Мертвих душ”, пам’ятником, до якого у Вінниці “не заросте народна стежина”.

Згідно зі Статутом бібліотеки керівництво усіма її справами здійснював розпорядчий комітет з представників міської думи, учительства та духівництва, який призначав бібліотекаря, завідував майном і коштами бібліотеки, опікувався її комплектуванням, умовами для читачів тощо. До складу розпорядчого комітету входили в різні часи гласні думи Некрасов і Тушин, викладачі реального училища Анципо-Чикунський і Савін, місцеві діячі Благовещенський, Ройзман та ін. Незмінним і дійсним членом залишався відомий краєзнавець протоієрей І.О.Шипович. Очолив комітет міський голова М.В.Оводов.

31 березня 1903 року губернатор повідомив міського голову, що схвалений Думою проект Статуту було розглянуто Департаментом загальних справ, який вніс зміни і просить членів Думи схвалити їх, щоб Статут затвердити в цілому. Засіданням Вінницької міської думи Статут було затверджено.

Проект бібліотеки підготував вінницький архітектор Г.Г.Артинов. У пояснювальній записці він зазначив, що взірцем для неї обрав американські книгозбірні з огляду на “найкращі способи збереження книжкових скарбів і надання публіці можливості вільного користування ними”. Архітектор спроектував ошатну одноповерхову споруду, в якій мали розміститися дві читальні, книгосховище, помешкання бібліотекарки. Виконання будівельних робіт було покладено на підрядчиків Немировського та Печерського (пізніше передав справи М.Неєру). Кошторис на будівництво та обладнання склав 14797 крб. 92 коп.

Під час будівництва бібліотеки міська дума надсилала до видавництв і книгарень Петербурга, Москви, Києва, Одеси замовлення на літературу для майбутньої книгозбірні. Одночасно розглядалися пропозиції власників великих бібліотек, чим найчастіше займався І.О.Шипович.

5 лютого 1906 року члени розпорядчого комітету разом з архітектором прийняли від підрядчиків завершену будову. Протягом наступного року тривало облаштування бібліотеки. Крім того, треба було доукомплектувати фонд і скласти каталог. Про це дбала перша бібліотекарка новоствореної книгозбірні К.С.Вознесенська, яка обіймала цю посаду до 1919 року.

Наприкінці 1906 року подільський губернатор затвердив “Правила користування книгами та періодичними виданнями з Вінницької міської громадської бібліотеки імені Гоголя”. Міська дума замовила для бібліотеки спиртові лампи з Москви, годинники – з Петербурга, ікони просвітителів Кирила й Мефодія та Нестора-літописця і гіпсовий бюст Гоголя – з Києва. Місцевий палітурник П.Завельбанд заново оправив бібліотечні книжки, зробивши на корінцях спеціальне тиснення “ВГГБ” (Винницкая городская Гоголевская библиотека), а живописець Б.Буріхсон виготовив вивіску.

2 (15) лютого 1907 року бібліотека прийняла перших відвідувачів, фонд її нараховував 6,4 тис. примірників.

Гоголівська бібліотека обслуговувала дорослих читачів всіх станів і звань, крім студіюючої молоді та солдатів, щодня з 10 до 14 і з 16 до 19, у вихідні та свята – з 12 до 16 год. Літературу будь-якими мовами, окрім державної російської, можна було видавати лише після одержання офіційного дозволу. Користування читальним залом коштувало 2 коп. на день незалежно від кількості переглянутих видань. Додому літературу видавали під заставу або під письмове поручитель-ство від керівництва, де працював читач. Платня за видачу додому нараховувалася окремо на книги і періодику, а також залежала від терміну видачі, а для періодики – і терміну надходження до бібліотеки (так, за 2 книги треба було платити 25 коп. в місяць, за 3 книги і новий журнал – 60 коп. в місяць, стільки ж за журнал або газету). За несвоєчасне повернення або пошкодження видань стягувався штраф. Читачі, які сплачували 5 крб. річного внеску, користувалися читальним залом безкоштовно, брали літературу на пільгових умовах. Кожному видавалася абонентська книжка, яка слугувала одночасно читацьким квитком і формуляром для обліку одержаних видань.

Зберігся звіт К.С.Вознесенської з першими підсумками діяльності Гоголівської бібліотеки: фонд становив 7757 томів, показник відвідувань – 3205 (в середньому 10 читачів на день), книговидачі – 16260. Читачі передплачували свої абонементи на рік, місяць і день (таких було відповідно 3, 1394 і 10). Протягом року в касу бібліотеки поступило 1072 руб. 20 коп., з яких 530 руб. – застава, 40 руб. – членські внески, 438 руб. 61 коп. підписної плати і 64 руб. 10 коп. за одноразове читання. Видатки по утриманню бібліотеки складали 1650 руб. 82 коп.

У пореволюційний час Гоголівська бібліотека стає центральною міською, а згодом – центральною округовою. До її фонду надходять книги та періодика з розформованих навчальних закладів, націоналі-зованих приватних зібрань. При бібліотеці створюються гуртки ліквідації неписьменності, різноманітні курси та лекторії, літературні об’єднання тощо. Вона організовує численні пересувки на підприємствах і по селах, надає методичну допомогу бібліотекарям міста і краю.

У 1925 році бібліотеці присвоєно ім’я К.А.Тімірязєва. З метою раціональної роботи в ній створено відділи: книгосховище, читальня, дитячий відділ, а також організовано Вінницьке літературне об’єднання, яке видавало альманах “Струмінь”. Тодішній директор бібліотеки Б.С.Фарбер багато зробив для її розвитку.

З 1930 року до складу бібліотеки включено науковий відділ, створений на базі ліквідованої Вінницької філії Всенародної бібліотеки ВУАН в “Мурах”. Фонд поповнився рідкісними виданнями, зокрема з україніки та краєзнавства, зібраними свого часу В.Д.Отамановським та його помічниками.

У 1934 році бібліотеці надано статус обласної, в 1936 році вона одержала нове 3-поверхове приміщення. Посилюються вимоги до бібліотеки як методичного центру для бібліотек області. Її працівники подали протягом року 46 бібліотечних розробок на окремі теми та на допомогу бібліотекарям і читачам.

У період німецько-фашистської окупації бібліотека продовжувала функціонувати. Мешканців міста обслуговував відділ у “Мурах”, під керівництвом Н.О.Борщевської, окупаційна влада користувалась книгами, що знаходились у частині основного приміщення, де працювала В.В.Боголєпова. Решту основного приміщення займала фельдкомен-датура. Працівники обох підрозділів “Тімірязєвки” допомагали вінницьким підпільникам. Н.О.Борщевська, ризикуючи власним життям, зберегла у підземних сховищах “Мурів” цінні видання. Залишаючи Вінницю 18 березня 1944 року, окупанти спалили основне приміщення бібліотеки разом з частиною фонду, каталогами та карто-теками, книгами обліку фонду і роботи, усім обладнанням і діловодством. Загальні збитки склали 2158 тис. крб., загинуло понад 300 тис. книг.

На момент відновлення роботи бібліотека в “Мурах” являла собою 10 кімнат, суцільно заповнених книжками. Не було можливості здійснити повну інвентаризацію через брак місця та паперу на виготовлення інвентарних книг. Однак бібліотека працює. Її штат становить 18 осіб, в травні відкрився абонемент, з липня – читальня на 35-40 осіб.

З 1952 року, коли бібліотеку очолив Герой Радянського Союзу І.М.Філіповський, розпочалася її відбудова і реконструкція, яка тривала до 1955 року. Колектив розгорнув активну культурно-просвітницьку діяльність. Було започатковано видання бібліогра-фічних покажчиків ”Література про Вінницьку область” (1957) та “Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини” (1962), відкрито бібліотечний університет, який пізніше названо “Книга і суспільство” (1961). Його відвідують до цього часу працівники всіх великих бібліотек міста. В 1963 році започатковано коорди-націю методично-бібліографічної роботи з іншими великими бібліотеками міста, розпочато обслуговування редколегії тому “Історія міст і сіл Української РСР. Вінницька область” та створення зведеного краєзнавчого каталогу.

У 1966 році бібліотека стала науковою, її структуру поступово було перебудовано. вона включала відділи: комплектування з сектором книгообміну, обробки літератури і організації каталогів, книгозберігання, міський абонемент, читальний зал, мистецтв, технічної літератури, обслуговування працівників сільського господарства, МБА і ЗА, бібліографічний, науково-методичний та адміністративно-господарський; сектори: іноземної літератури, з питань культури і мистецтв, краєзнавчої літератури, наукової організації праці та  зведеного статистичного обліку та реєстрації читачів. Було організовано об’єднання бібліографів великих бібліотек міста з метою координації бібліографічної роботи, науково-методична рада прийняла рішення (1966 р.) про впровадження ББК в практику роботи бібліотеки, яке розпочалося у 1967 році.

З 1974 року директором бібліотеки призначений досвідчений фахівець бібліотечної справи А.Й.Лучко (працював до 1999 року), заслужений працівник культури України. Цього ж року в області розпочинається централізація державних масових бібліотек, реалізацію якої методично і в значній мірі практично забезпечує обласна бібліотека. 1977 року бібліотеку віднесено до першої групи по оплаті праці. Завершується її структурна перебудова. 1983 року був розроблений “Статут Вінницької державної обласної універсальної наукової бібліотеки ім.К.А.Тімірязєва”. Згідно зі структурою бібліотеки та затвердженого управлінням культури штатного розпису з 1 січня 1981 року вводиться посада завідуючого відділом краєзнавчої літератури. У 1986 році при бібліотеці почав діяти читацький клуб “Відкрита сторінка”. У 1988 році у бібліотеці відбулись перші Стусівські читання. Всесоюзний обов’язковий платний примірник в бібліотеку почав надходити з 1989 року.

1990 року з ініціативи бібліотеки створена єдина територіальна служба бібліотечно-інформаційного обслуговування спеціалістів агропромислового комплексу області. В 1991 році на базі “Тімірязєвки” відбулася республіканська нарада-семінар директорів республіканських та обласних наукових бібліотек. Цього ж року бібліотеці виділено додаткові площі (адміністративна будова напроти основного приміщення), де відкрито її філію.

Важливою подією 1993 року стало введення посади бібліографа-краєзнавця в районах області, для них була проведена творча лабораторія, розроблено посадові інструкції.

1995 року бібліотека виграла перший грант від фонду Євразія, 1996 – створено сектор комп’ютерної інформації. 1997 році було завершено роботу зі створення вузла Internet, реалізується програма економічної бібліотеки.

Святкування першого Всеукраїнського дня бібліотек (1998) почалося з акції “Пробачення боржникам” в рамках тижня бібліотеки. Вінницький губернатор зробив в облдержадміністрації прийом кращих бібліотечних працівників. Спільно з Вінницькою торгово-промисловою палатою започатковано виставки. Розпочата підготовка матеріалів для серверів “Культура і мистецтво Вінниччини” та “Інформаційний портрет регіону”. Бібліотека стає учасником Мегапроекту “Пушкинская библиотека”.

В 1999 році директором бібліотеки призначається заслужений працівник культури України В.Ф.Циганюк.

Цього року бібліотекою обслужено понад 38 тис. читачів, видано близько 900 тис. документів, фонд нараховував 918,4 тис. прим., отримано понад 1200 назв газет і журналів. Розроблено обласну програму збереження фондів бібліотек та започатковано телепрограму “Книжкові обрії”. Цікаво і змістовно пройшла науково-практична конференція “Бібліотека на рубежі ХХІ ст.”, відкрився Internet-зал, вперше були відображені в електронній формі видання бібліотеки.

У 2000 році в бібліотеці створюється регіональний сайт “Вінниччина: інформаційний портрет регіону. ВІННІПР-2000”. Міжнародним фондом “Відродження” та бібліотечною асоціацією проведено обласний семінар для директорів бібліотек різних відомств м.Вінниці на тему: “Пошук і знаходження інформації в “Internet”, проведено обласну науково-практичну конференцію “Бібліотека і влада” до Всеукраїнського дня бібліотек. ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва та бібліотеки Немирова і Тульчина стали місцем проведення Всеукраїнської науково-практичної конференції директорів обласних наукових бібліотек “Створення та інтеграція інформаційних ресурсів бібліотек”. З цього року започатковано модернізацію структури бібліотеки: створено сектор редакційно-видавничої роботи, відділ рідкісних і цінних видань, у фонді якого зараз є інкунабула і палеотипи, книги кирилівського шрифту ХVІ-ХVІІІ ст., іноземні видання другої половини ХVІ-ХVІІІ ст., книги “гражданського” шрифту ХVІІІ – першої чверті ХІХ ст., прижиттєві і рідкісні видання творів класиків української, російської та світової літератури, науки і мистецтва, політичних та громадських діячів, українські та російські видання 1917 р., періоду громадянської війни 1918-1920 рр., рідкісні періодичні видання, альманахи і збірники ХVІІІ-ХХ ст., цінні видання ХХ-ХХІ ст.

2001 року за проектом LEAP “Інтернет для читачів публічної бібліотеки” від відділу преси, освіти та культури Посольства США в Україні при бібліотеці відкрито “Інтернет-центр”.

У 2002 році виграно новий проект “LEAP-plus” (розвиток Internet-центру у публічних бібліотеках). В рамках проекту бібліотека отримала електронні бази даних EBSCO, електронні публікації, статті, книги. Вона стає не тільки культурно-просвітницьким закладом, але й інформацій-ним центром регіону, в її стінах відбулася регіональна науково-практична конференція: “Бібліотека в інформаційному суспільстві: пошуки гармонії, шляхи трансформації” та заочна науково-практична конференція “Бібліотека – центр регіональної інформації”. На виконання розпорядження голови облдержадміністрації “Про створення центрів регіональної інформації на базі публічних бібліотек” в обласній бібліотеці щотижня проводились інноваційні семінари бібліотечних працівників області. Фахівці бібліотеки брали активну участь у розробці та реалізації регіональних програм: “Розвитку культури на 2003-2004 рр.”, “Поповнення бібліотечних фондів на 2003-2005 рр.”, “Розвитку краєзнавства на період до 2010 року”, “Розвитку культури і духовного відродження на 2005-2007 рр.”

До послуг читачів функціонують ЕБД “Ліга-Закон”, власні інформаційні продукти бібліотеки: “Вінниччина: інформаційний портрет регіону”, “Культура та мистецтво Вінницької області”, “Поділля інкогніта”. Створене нове об’єднання “Клуб спілкування англійською мовою”.

Діяльність бібліотеки в 2003 році проводилась в рамках оголошеного Указом Президента “Року культури в Україні”, було розроблено концепцію розвитку ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва до 2010 року. Пріоритетним напрямком в роботі бібліотеки була, як і в попередні роки, краєзнавча робота, поповнення краєзнавчих електронних баз даних, велись роботи по створенню Регіонального інформаційного порталу. Новим в роботі бібліотеки було – підготовка і надсилка користувачам віртуальних довідок. З метою ознайомлення з діяльністю бібліотеки та залучення нових користувачів проводились екскурсії (за графіком) для студентів вузів всіх рівнів акредитації та старшокласників загальноосвітніх шкіл. Регулярно проходили засідання клубів за інтересами: ”Відкрита сторінка” та “Садівник-городник”, проведено традиційні Стусівські читання – “Сховатися од долі не судилось”, присвячені 65-річчю від дня народження відомого поета-земляка Василя Стуса (з 2005 року – Героя України), з участю його рідних і близьких.

Подією у роботі бібліотеки була підготовка і видання фундаментальної праці про історію та сьогодення всіх книгозбірень області системи Міністерства культури і мистецтв України та провідних відомчих бібліотек “Вінниччина бібліотечна”. Вона стала переможцем конкурсу методичних видань обласних універсальних наукових бібліотек України, що проводився Державною історичною бібліотекою України, де зайняла перше місце в номінації “Кращий посібник з дослідження історії бібліотек”. Започатковується видання буклетів та брошур до хронологічного списку “Знаменні і пам’ятні дати... року”, присвячених вінничанам, які поповнюють серію “Наші видатні земляки”. Трагічну сторінку нашої історії висвітлив бібліографічний покажчик “Трагедія голодомору на Вінниччині”.

Цього ж року було виграно проект “Вікно в Америку” – це створення інформаційного центру, в якому можна отримати інформацію про правову систему в США, політичне та суспільне життя, економіку, бізнес, культуру, освіту та географію.

Для керівників владних структур за участю представників Британської Ради і МФ ”Відродження” проведено семінар “Бібліотека та Internet” і презентацію інформаційного портрету регіону Вінниччини. Відбувся інформаційний ярмарок “Сучасна Британія” з участю Надзвичайного і Повноважного посла Великої Британії в Україні Роланда Г.Сміта.

2004 рік знаменний тим, що на базі бібліотеки пройшла Всеукраїнська науково-практична конференція “Історичні витоки козацького роду в Україні”, за матеріалами якої було створено CD-ROM, а також вийшли матеріали конференції в друкованому вигляді. Побачив світ збірник наукових праць, підготовлених фахівцями бібліотеки, – “Інформаційний ресурс бібліотеки. Інновації. Суспільство”. Це перша спроба систематизованого аналітичного огляду інформаційного ресурсу, який включає документи на традиційних та електронних носіях інформації, аудіовізуальні матеріали, довідково-пошуковий апарат, зібраний майже за 100-літню історію установи багатьма поколіннями її працівників. Видання отримало І-е місце в номінації “Кращий комплексний посібник” за результатами вищезгаданого конкурсу, що проводився Державною історичною бібліотекою. Схвальну оцінку колег, науковців, освітян отримали науково-допоміжні покажчики краєзнавчого характеру: “Тарас Шевченко і Вінниччина”, “Афганська неоголошена війна 1979-1989: вінницький вимір”.

Значною подією була і проведена бібліотекою книжкова виставка-ярмарок “Світ книги”, у якій взяли участь 29 видавництв України та області, а також книготоргуючі організації міста. Систематично поповнювались бази даних, була створена нова – “Література про Вінницьку область”. Бібліотека брала участь у створенні корпоративного каталогу (ЦУКК), удосконалювалася система довідково-бібліогра-фічного обслуговування користувачів, яка в основному здійснювалася в комплексному режимі: традиційний ДБА-ЕБД-Інтернет. Цього року було введено посаду заступника директора з питань інформатизації та інноваційної діяльності.

Бібліотека використовує нестаціонарні форми обслуговування на основі відповідних договорів: працює бібліотечний пункт при Вінницькому соціально-економічному інституті “Відкритий міжнародний університет розвитку людини “Україна”, який обслуговує 1700 викладачів та студентів, у головному управлінні сільського господарства і продовольства облдержадміністрації діє Кабінет аграрної інформації.

Для поповнення фондів літературою у відповідності до запитів користувачів в 2005 році практикувалося очне комплектування в книгарнях, видавництвах та на книжкових ярмарках. Вперше здійснено передплату періодичних видань за процедурою відкритих торгів. З січня бібліотека отримує від національного центру з питань Євроатлантичної інтеграції України щотижневі бюлетені “Україна-НАТО” та “Вісник центру” від Міжнародного центру перспективних досліджень, які надає у користування як в традиційному, так і в електронному вигляді. У травні пройшли Перші Подільські Кирило-Мефодіївські читання. З цього року започатковано видання щотиж-невого дайжесту “Е-демократія: здобутки та перспективи”, яке виходить в електронному та друкованому вигляді. На веб-сайті бібліотеки та на порталі були встановлені лічильники, які реєстрували всіх віртуальних відвідувачів. Наукова робота спрямовувалась переважно на виявлення, відбір, систематизацію, оцифрування, узагальнення архівних та інших матеріалів з історії ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва.

2006 рік – рік підготовки до столітнього ювілею, ведуться значні ремонтні роботи, у лютому відкрито центр євроінформації. Основні ж зусилля спрямовані на підготовку видання з історії бібліотеки та фундаментального бібліографічного покажчика.

Всі ці добрі справи неможливо було б зробити без самовідданої праці багатьох поколінь бібліотечних фахівців, які заслуговують того, щоб їх назвати поіменно. Сьогодні у штаті книгозбірні 126 працівників, з них 100 бібліотечних, 78 з яких мають вищу освіту, 17 – навчаються у вищих навчальних закладах та училищі культури. В структурі бібліотеки функціонують 20 відділів і секторів. Останній період структурні підрозділи бібліотеки обслуговують щорічно понад 40 тис. користувачів, які опрацьовують більше 850 тис. документів на різних носіях інформації, відвідування складають 180-190 тис. При обслуговуванні читачів широко використовуються електронні бази даних: “Аналітика” (біля 153 тис. записів аналітичного опису статей із збірників, журналів, газет), “Література про Вінницьку область” (більше 16 тис. записів), “Іноземна аналітика” (5,6 тис. записів), “Аналітика РІЦ” (до 1 тис. записів). В базу даних “Книга” введено біля 32 тис. назв книг, які надійшли до бібліотеки, “Рідкісна і цінна книга” – понад 8 тис. назв, “Іноземна книга” – біля 4 тис. назв. Майже 130 тис. осіб відвідують бібліотечний сайт, біля 32 тис. осіб – Інформаційний регіональний портал: Вінниччина.

Великий внесок у розбудову бібліотеки, крім вищезгаданих працівників, зробили колишній заступник директора з наукової роботи Г.К.Смагло, глибокі знавці бібліотечної справи М.М.Бенхін, Л.С.Будник, М.М.Гончарова, С.П.Кваша, І.І.Костюкова, Л.О.Крочек, О.І.Лозінська, Є.М.Маковійчук, І.Є.Мельниченко, С.Л.Парузіна, Й.А.Погорєлов, В.Ф.Погуть, К.І.Чуфаріна. На жаль, їх уже немає серед нас. На заслуженому відпочинку знаходяться колишні працівники бібліотеки Т.Й.Бірюкова, Н.Ю.Гаврилюк, В.І.Гриценко, Р.І.Дьяконова, Л.В.Зубалій, С.Г.Івахова, В.В.Лучко, Н.В.Мельник, Л.Д.Морозова, Г.В.Новицька, Г.Г.Подруцька, Р.С.Романова, В.І.Семашко, М.М.Слюсарчук, Н.В.Смілянська, Л.М.Тимощук, С.І.Філіповська.

Їхню справу продовжують: заступники директора П.І.Цимбалюк (заслужений працівник культури України), Н.І.Морозова; керівники структурних підрозділів: Г.М.Авраменко, Л.В.Введенська, Т.Ф.Гуменюк, О.І.Кізян, С.Ф.Коваль, О.Б.Когут, В.М.Коцюбська, Т.І.Лятавська, Т.М.Марченко, О.Г.Ніколаєць, О.О.Подзолкіна, Л.Б.Сеник, Г.В.Сенкевич, В.Я.Середюк, Н.В.Спиця, О.В.Стояльнікова, Л.С.Стрючкова, Л.Б.Тимощенко, Л.Д.Чернецька, В.В.Черняєва, А.С.Якущенко; провідні фахівці: Н.М.Барашивець, Л.А.Бойко, Є.І.Борачук, Т.В.Герасимова, Л.І.Заря, М.Ю.Карягіна, Л.Г.Кравцова, Т.П.Кристофорова, Т.В.Кузьмик, Т.О.Марчук, Н.С.Михайленко, О.С.Михайлюк, С.І.Мумро, М.П.Ніколайчук, Л.Г.Олексієнко, Н.П.Ревус, Л.В.Романченко, М.Г.Спиця; керівники фінансово-господарських підрозділів: С.О.Данилюк, Л.І.Слюсар та багато інших.

П. І. Цимбалюк,

в.о. директора Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва

*     *     *

21 липня 2006 року колектив бібліотеки зазнав важкої втрати –на 59 році життя помер її директор, заслужений працівник ультури України В. Ф. Циганюк.            

Література

Каталог книг Винницкой городской библиотеки в память Н.В.Гоголя: Сост. в 1909 г. – Винница: Тип. Балмазия и Ландвигера, 1909. – 660 с.

К делам библиотеки // Винниц. жизнь. – 1919. – 2 окт.

Відчит Вінницької центральної бібліотеки ім.К.А.Тімірязєва. – Вінниця, 1927. – 14с.

М.Н. Ювілей Вінницької центральної бібліотеки: [25-річчя з дня заснування] // Більшов. правда. – 1932. – 12 листоп.

Фарбер Б., Макрушин И. Опыт работы Винницкой государственной областной библиотеки // Красный библиотекарь. – 1936. – № 8. – С. 48-55.

Смагло Г.К. Винницкой областной библиотеке – 50 лет // Библи-отекарь. – 1958. – № 1. – С. 33-34.

75 років Вінницькій державній обласній науковій бібліотеці ім.К.А.Тімірязєва (1907 – 1982): [Буклет]. – Вінниця, 1982. – 9 с.

Вінницька обласна універсальна наукова бібліотека ім.К.А.Тімірязєва // Вінниччина бібліотечна: Довід. / Кер. авт. кол. В.Ф.Циганюк; Уклад.: І.М.Журавлівський, П.І.Цимбалюк. – Вінниця: Логос, 2003. – С. 14-20.

Вінницька обласна універсальна наукова бібліотека ім.К.А.Тімірязєва: [Буклет]. – Вінниця, 2004. – 10 с.

Інформаційний ресурс бібліотеки. Інновації. Суспільство: Довід.-інформ. вид. / Авт. проекту В.Ф.Циганюк; Уклад.: М.Г.Спиця, Г.М.Авраменко, О.І.Кізян. – Вінниця, 2004. – 196 с.

“Тімірязєвка” працює на майбутнє: [Темат. сторінка] // Подолія. – 2004. – 24 верес. – С. 15-16.

Волошенюк І. Книги і долі: [До 100-річчя “Тімірязєвки”. З історії та сьогодення б-ки] // Вінниччина. – 2005. – 27 верес.

17 лютого

Павло Аполлонович Тутковський

український композитор, педагог, піаніст, громадський діяч

17.02.1857 – 28.02.1931

(До 150-річчя від дня народження)

Композитор з Надсобчанського краю

Історію української музичної культури важко собі уявити без таких імен, як Петро Столярський, Генріх Літинський та Микола Тутковський – уродженців благодатної липовецької землі. Особливо багато зробив для розвитку українського музичного мистецтва Микола Аполлонович Тутковський, брат відомого вченого-геолога, академіка Павла Тутковського.

Народився Микола Аполлонович в місті Липовці 17 лютого 1857 року в інтелігентній дворянській сім’ї. Батько майбутнього композитора, Аполлон Лукич, випускник юридичного факультету Київського університету, був засідателем Липовецького повітового суду. Стежку юриста обрав і дядько Миколи Тутковського, Платон Лукич, який викладав курс загальнонародного права у Київському університеті. Мати, Юлія Ліпоман, була донькою француженки та офіцера-італійця, який брав участь у наполеонівських війнах. Імовірно, що маючи таких батьків, а також під впливом мальовничої природи Поділля та її співочих людей, і прокинувся ще змалку музичний талант у найстаршого сина – Миколи.

Початкову освіту хлопець здобув удома завдяки старанням матері. Згодом Микола разом із братом Павлом навчається у Житомирській гімназії, яку обоє закінчили із срібними медалями. До речі, у ті ж роки у ній також навчався В.І.Липський, майбутній академік і президент АН УРСР.

У 1876 році здібний юнак продовжує навчання спочатку на фізико-математичному, а згодом на юридичному факультеті Київського університету, але доля розпорядилася інакше: замість престижної тоді професії юриста він обирає нелегкий життєвий шлях професійного музиканта. Музичну освіту Микола Тутковський здобув у Київському музичному училищі, яке закінчив у 1880 році (його наставником по класу фортепіано був відомий метр класичної музики В.В.Пухальський). Надалі, з метою наступного вдосконалення професійної майстерності, Микола Аполлонович у 1881 році здає екстерном іспити у Петербурзькій консерваторії і отримує звання вільного художника. Після цього впродовж десяти років викладає історію музики та мистецтво гри на фортепіано у Київському музичному училищі. Одночасно, як піаніст, бере участь у численних симфонічних та камерних концертах місцевого музичного товариства.

Проте справжньому таланту завжди затісно у вузькому колі усталених звичок, канонів та понять, навіть якщо вони і освячені працею минулих поколінь. Тому в 1893 році Микола Аполлонович Тутковський організовує у Києві власну музичну школу, яка проіснувала аж до 1931 року. Ця школа зібрала під своїм дахом найкращі музичні сили, які були тоді у Києві, а, можливо, і в Україні. Один лише перелік імен уславлених митців підтверджує сказане. Зокрема, заняття у школі по класу фортепіано вели М.Лисенко (основоположник української класичної музики), Л.Паращенко (дружина Миколи Аполлоновича), В.Пухальський, С.Короткевич, а також сам Микола Тутковський. По класу скрипки заняття проводили В.Коханський та Д.Бертьє (був ще клас віолончелі). Спів викладали О.Сантагано-Горчакова, Н.Нолле, Є.Ряднов та Г.Гандольфі.

Як свідчать сучасники, школа Миколи Тутковського була найкращою у Києві (заняття у ній велись за програмою консерваторії). Вона виховала багатьох талановитих музикантів, серед яких зустрічаємо імена таких корифеїв української класичної музики, як М.Донець, В.Горовиць, Л.Ревуцький та багато інших.

Окрім музично-педагогічної діяльності, чимало сил та часу відводив Микола Аполлонович і громадсько-культурній роботі. Зокрема він організовував численні концерти та лекції з мистецтва в Літературно-артистичному товаристві (кілька років був його головою), а також у Товаристві сприяння початковій освіті. В 1907-1910 роках Микола Тутковський був організатором симфонічних концертів у Київському оперному театрі. Що ж до творчої спадщини самого Миколи Аполлоновича, то вона, хоча і була невеликою за обсягом, проте значною і місткою за своїм змістом. Зазначимо, що, крім опери “Буйний вітер”, Тутковський був творцем симфонії “Богемська вакханалія”, ряду вокальних, фортепіанних та інших творів, в тому числі і підручника з вивчення гармонії (1905 р.). Особливою популярністю серед слухачів користувалися і романси Миколи Тутковського на слова Пушкіна, Толстого, Апутіна, Жемчужникова, а також на власні слова. В цілому, як зазначав український радянський музикознавець М.В.Дремлюга, “у багатьох фортепіанних творах Тутковського виявляються хороша музикальна культура (наприклад, у найкращому з них Експромті – романсі опус 19), незаперечна піаністичність, часом віртуозність (“Спогад про Відень”, концертний вальс опус 24). Та поряд з цим вони позначені салонністю, сентиментальністю і здебільшого позбавлені національного колориту.”

Після 1917 року музичний талант та здібності Миколи Аполлоновича не залишились непоміченими. Впродовж 1920-1923 років як професор Київської консерваторії, а згодом (1923-1929 роки) Державного музичного технікуму викладав музично-теоретичні дисципліни, віддаючи свою енергію та світло душі молоді. За свою плідну та багаторічну діяльність на музично-педагогічній ниві удостоївся почесного звання Героя Праці (1924 рік).

Після смерті Миколи Аполлоновича (28 лютого 1931 року) його традиції продовжувала дружина Л.С.Паращенко-Тутковська. Людина великої внутрішньої культури (талановита піаністка, яка вільно володіла кількома мовами), вона після закриття школи в 1931 році не втрачала зв’язків з учнями, багатьох навчала безкоштовно.

Пам’ять про добрі діла подружжя Тутковських, безперечно, житиме серед нащадків у віках. Наше завдання – берегти та примножувати славу наших уславлених предків, одним з яких був Микола Аполлонович Тутковський – український композитор, піаніст, педагог та громадський діяч.

Костянтин Завальнюк,

провідний архівіст Державного архіву Вінницької області

Література

Тутковський М. Пам’яті П.І.Чайковського // Чайковський на Україні: Матеріали і док. – К.: Мистец., 1940. – С. 67.

Про М. А. Тутковського

Тутковський Микола Аполлонович // Дремлюга М. Українська фортепіанна музика. – К: Держ. вид-во образотв. мистец. і муз. л-ри УРСР, 1968. – С. 164-165.

Новицький А. Історико-мистецький календар // Вінниц. газ. – 1997. – 18 лют.

Завальнюк К. Композитор з надсобчанського краю // Земля Поділ. – 1997. – 23 трав.

*     *     *

[Тутковський Микола Аполлонович] // Бернандт Г.Б., Ямпольський И.М. Кто писал о музыке: Библиогр. слов. – М., 1979. – Т. ІІІ. – С. 140.

Тутковський Микола Аполлонович // Митці України: Енцикл. довід. – К., 1992. – С. 591.

Кулик Р.І. Тутковський Микола Аполлонович // УРЕ. – К., 1984. – Т. ХІ. – Кн. 1. – С. 413.

25 лютого

 Іґ­на­ци (Іґнаци Фелікс)

Добжинський (Добржинський)

польський композитор, диригент, піаніст і педагог

25.02.1807 – 9.10.1867

(До 200-річчя від дня народження)

 Іґнаци Добжинський на­ро­ди­в­ся в с.Ро­ма­но­ві Новоградволин-ського повіту (нині смт, районний центр Житомирської обл.). Був сином Іґ­на­ци (1777-1841), скри­паля, ком­по­зи­тора, ка­пель­мей­с­т­ра оркестру гр. Ю.Іллінського в його резиденції в Романові та Євдоксії з Дементовичів-Кареліних, теж дуже музичної особи. Його дід по матері був директором відомого в свій час оркестру російських мисливських рогів.

Батько дуже рано помітив у сина палке захоплення музикою та немалі музичні здібності і почав сам вчити його грі на фортепіано, а дещо пізніше на скрипці. Уже на 9-му році життя хлопчик успішно виконував на концертах досить складні фортепіанні композиції. Початкову освіту Іґнаци здобував у школі в Романові. У 1817-1825 рр. він навчався в Подільській гімназії у Вінниці, де його батько викладав музику після розпуску романівського оркестру внаслідок банкрутства Іллінського.

У 1825-1828 рр. Добжинський сту­ді­ю­вав у Го­ло­вній шко­лі музи­ки у Варшаві, зо­к­ре­ма ком­по­зи­цію вивчав під ке­рі­в­ни­ц­т­вом відомого композитора Ю.Ельснера. У той час він пото­ва­ри­шу­вав з Ф.Шо­пеном, який у майбутньому здобув світову славу як композитор і піаніст. У Варшаві Іґнаци вперше виступив як композитор і піаніст перед широкою публікою 29.09.1827 р. у Національному театрі. Ані той, ані наступні його виступи не мали великого успіху і не приносили значних прибутків. Пі­с­ля за­кін­чен­ня кон­се­р­ва­то­рії юнак ме­ш­кав у Ва­р­ша­ві, заробляючи на життя уроками гри на фо­р­те­пі­а­но. У 1841-1843 рр. був учителем музики в Олександрійському інституті виховання панночок. Ор­га­ні­зо­ву­вав тоді музичні гру­пи, з осо­б­ли­вим за­па­лом влаштовував сим­фо­ні­ч­ні кон­це­р­ти, у яких брав участь як ди­ри­гент. Безрезультано намагався видати збірку своїх пісень «Pieњni sielski» («Сільські пісні»), однак не міг знайти передплатників. Врешті видав її у Познані в 1845 р. з присвятою графу Роґеру Рачинському, за що отримав від вдячного мецената тисячу талерів.

Добжинський багато виступав як піаніст і диригент як у Польщі, так і за кордоном, зокрема в 1845-1847 рр. у Берліні, Мюнхені, Франкфурті-на-Майні та Бонні; був там також учителем музики. У 1847 р. матеріальна скрута змусила його повернутися до Варшави. 15.06.1852 р. він став директором ва­р­шав­сь­кої опе­ри і працював на тій посаді майже рік. У наступні роки Іґнаци диригував виконанням оперних творів лише на концертах. У 1856 р. він організував у Варшаві оркестр, концерти якого відбувалися щотижня; провадив його протягом одного сезону.

Як ком­по­зи­тор Іґнаци Добжинський роз­по­чав від двох оркестрових уве­р­тюр та фо­р­те­пі­ан­них тво­рів, на­пи­са­них хоч і майстерно, але ча­с­то під від­чу­т­ним впли­вом Ф.Шо­пе­на, і по­зба­в­лених ори­гі­на­ль­них ідей. У 1830-1831 рр. він ство­рив пе­р­шу сим­фо­нію B-dur op. 11, ви­ко­на­ну у Ва­р­ша­ві 1834 р. Сим­фо­нія, на ду­м­ку тогочасних му­зи­ч­них кри­ти­ків, яка сві­д­чи­ла, що «ко­м­по­зи­тор не замкну­в­ся в ко­лі взі­р­ців сво­го вчи­те­ля і ви­ко­ри­с­то­ву­вав при­кла­ди шеде­в­рів Бе­т­хо­ве­на, ви­гі­д­но ви­ді­ля­ла­ся на тлі сучасної поль­сь­кої симфо­ні­ч­ної тво­р­чо­с­ті», від­зна­ча­ла­ся «впра­в­ні­с­тю в опе­ру­ван­ні оркест­ром, смі­ли­ві­с­тю конс­тру­к­цій­них за­ду­мів, пра­ви­ль­ні­с­тю, культурою і до­сві­дом у за­сто­су­ван­ні сим­фо­ні­ч­ної фо­р­ми». За­охо­чений по­ва­ж­ним і до­б­ро­зи­ч­ли­вим при­йо­мом му­зи­ч­ної кри­ти­ки, Добжинський на­пи­сав на конкурс, ого­ло­ше­ний 1834 р. у Від­ні тамтешнім Товариством лю­би­те­лів му­зи­ки, «Symfonia charakterystyczna w duchu muzyki polskiej» («Си­м­фо­нію ха­ра­к­те­р­ну в ду­сі поль­сь­кої музики») op. 15. Музикант отри­мав за неї другу на­го­ро­ду, що з о­гля­ду на ве­ли­ку кі­ль­кість уча­с­ни­ків, бу­ло не­ма­лим ус­пі­хом. Сим­фо­нія бу­ла од­ні­єю з пе­р­ших спроб використати польську на­род­ну му­зи­ку з метою пе­ре­да­ти її ри­си. У Поль­щі цей твір був уперше ви­ко­на­ний 1857 р. у Ва­р­ша­ві.

Тво­р­чий до­ро­бок Іґнаци Добжинського охо­п­лює 71 опус. За його жит­тя ви­йш­ло дру­ком 25 фо­р­те­пі­ан­них ком­по­зи­цій, зокрема, ро­н­до, ін­т­ро­ду­к­ції і ва­рі­а­ції, фа­н­та­зії, но­к­тю­р­ни, ма­зу­р­ки, ра­п­со­дія, етюд, вальс, по­ло­нез, тво­ри «Rйsignation» («Покірність долі»), «Primavera» («Весна»), «Souvenir d’Ukraine» («Спогад про Україну»), «Impromptu» («Експромт»), со­ль­ні пі­сні, ка­н­та­та «Њwiкty Boїe» («Свя­тий Бо­же»), кла­вір кон­ку­р­с­ної сим­фо­нії на чо­ти­ри ру­ки, се­к­с­тет op. 39, ком­позиції для фо­р­те­пі­а­но та ві­о­ло­н­че­лі op. 41, му­зи­ка до знаменитої дра­ми В.Гюго «Les Burgraves» («Бургграфи»). У ру­ко­пи­сі за­ли­ши­ли­ся серед іншого дві уве­р­тю­ри для ор­ке­с­т­ру op. 1 і ор. 26, фо­р­те­пі­ан­ний концерт op. 2, мес­а op. 5, сми­ч­ко­ві ква­р­те­ти op. 7 і ор. 13, фа­н­та­зії для ду­хо­вих со­ль­них ін­стру­ме­н­тів у су­про­во­ді ор­ке­с­т­ру, жа­лі­б­ні ма­р­ші на честь Бе­т­хо­ве­на та Шо­пе­на, ре­лі­гій­на фа­н­та­зія «Sen chrzeњcijanina» («Сон хри­с­ти­я­ни­на») op. 57 і незакінчена музика до поеми А.Міцкевича «Konrad Wallenrod» («Конрад Валленрод»). Крім то­го, в 1838 р. Добжинський ство­рив пе­р­шу по­льську опе­ру «Monbar, czyli Flibustierowie» («Монбар, або Флі­бу­с­ть­є­ри») на лі­б­ре­то С.Пру­ша­кової та Л.Па­п­ро­ць­ко­го. У Берліні 6.08.1845 р. він дав концерт, програма якого складалася з фрагментів цієї опери, однак її прем’єра відбулась аж 10.01.1863 р. у Великому театрі у Варшаві. Після 3-х вистав опера зійшла зі сцени. Ком­по­зи­тор мав ве­ли­кі ам­бі­ції, але йому бракувало са­мо­стій­но­с­ті та польо­ту в тво­р­чо­с­ті. Тож не дивно, що його композиції, сповнені ре­мі­ні­с­це­н­ці­й з Шо­пе­на, Ме­н­де­ль­с­о­на та інших відомих композиторів, не здобули ве­ли­кої по­пу­ля­р­но­с­ті. Однак у свій час Добжинський вважався одним з найвизначніших польських композиторів.

Ви­сна­же­ний ба­га­то­рі­ч­ни­ми зу­сил­ля­ми до­би­ти­ся по­в­но­го виконан­ня сво­єї кон­ку­р­с­ної сим­фо­нії чи по­ста­но­в­ки опе­ри, Іґнаци Добжинський що­раз бі­ль­ше роз­ча­ро­ву­ва­в­ся і від­сто­ро­ню­вався від лю­дей, кі­ль­ка остан­ніх ро­ків життя про­вів у са­мо­тно­с­ті. Мав хворе серце. Помер він 9.10.1867 р. у Ва­р­ша­ві, похо­ва­ний там же на Повонзківському цви­н­та­рі. Друзі композитора 28.10 того ж року організували концерт і на зібрані кошти виставили йому надгробок з написом «Ignacemu Feliksowi Dobrzyсskiemu – ziomkowie» («Іґнаци Феліксу Добжинському – земляки»).

Сучасник композитора М.А.Шульц залишив про нього такі спогади: «Добжинський був росту вище середнього, середньої повноти, пристойний і кремезний брюнет, зі швидким і живим поглядом, у якому горіло полум’я натхнення та замилування до улюбленого заняття. У самотності схилявся до меланхолії, іноді навіть до мізантропії (бо ж він пройшов жорстку в повному сенсі слова школу життя), а все ж умів у вибраному гроні друзів і близьких по духу людей так розійтися, так бути милим, krotofilnym i чарівним, так забавити і зайняти товариство, що кожний горнувся до нього душею і серцем».

Добжинський був од­ру­же­ний (шлюб 9.08.1834 р.) з Йоанною Міл­лєр (24.05.1812 або 29.04.1813, Варшава –22.05.1879, Варшава), спі­ва­ч­кою і акторкою. Йоанна вчилася співу у Варшавській консерваторії (мала прекрасне сопрано), дебютувала 30.08.1832 р. на сцені Національного театру у Варшаві. Невдовзі вона була заангажована до варшавського театру, однак після одруження з Добжинським залишила сценічну працю. Від липня 1840 р. Йоанна знову виступала на сцені Великого театру у Варшаві. Після виходу на пенсію (17.05.1851 р.) вона давала уроки співу.

Син Іґнаци Добжинського Броніслав присвятив йому книгу «Ignacy Dobrzyсski w zakresie działalności, dążącej do postępu muzyki we wspуіczesnej jemu epoce» («Іґнаци Добжинський у царині діяльності, направленої на розвиток музики в сучасній йому епосі», Варшава, 1893).

 Вікторія Колесник,

старший науковий співробітник Вінницького краєзнавчого музею

 Література

С[оловьёв] Н. Добржинский Игнатий-Феликс // Энциклопеди-ческий словарь. Изд-во Брокгауза и Ефрона. – СПб., 1893. – Т. 20. – С. 816.

Коз[ырева] Л. Добжиньский (Dobrzyсski) Игнацы Феликс // Театральная энциклопедия / Гл. ред. С.С.Мокульский, П.А.Марков. – М., 1963. – Т. 2. – С. 459.

Лисса З. Добжиньский (Dobrzyсski) Игнацы Феликс // Музыкальная энциклопедия / Гл. ред. Ю.В.Келдыш. – М., 1974. – Т. 2. – С. 266-267.

Добжиньский (Dobrzyсski) Игнаций // Музыкальный энцикло-педический словарь / Гл. ред. Г.В.Келдыш. – М., 1990. – С. 177.

Мазепа Л. Добжинські // Мистецтво України: Біограф. довід. / За ред. А.В.Кудрицького. – К., 1997. – С. 209.

 *     *     *

Pol[iсski] A. Dobrzyсski Ignacy Feliks // Wielka encyklopedia powszechna ilustrowana. – Seria 1. – Warszawa, 1895. – T. VI. – S. 706-708.

Dobrzyсski Ignacy Feliks // Encyklopedia powszechna S.Orgelbranda. – Warszawa, 1899. – T. ІV. – S. 407-408 (є зобр.).

Jachimecki Z. Dobrzyсski Ignacy Feliks // Polski sіownik biograficzny. – Krakуw, 1939-1946. – T. V. – S. 274-275.

Документи

 Ф. д-844, оп. 1, спр. 64, арк. 41 зв. – 42, 81 зв. – 82.

27 лютого

Вінницька область

27 лютого 1932 р.

(До 75-річчя від дня утворення)

Вінниччина – це частина подільського краю, який Леся Українка назвала красою України.

Історія її давня і славна. В XIІ ст. північна частина сучасної Вінниччини входила до так званої Болохівської землі. В часи монголо-татарської навали вперше з’являється назва Поділля, яка застосовувалася спочатку до Подністров’я, а пізніше і до середнього Побожжя, оскільки обидва регіони увійшли до одного татарського улусу, який дістав назву Подільського.

Після битви на Синіх Водах (1362 p.), Поділля входить до складу Великого Князівства Литовського, як окрема адміністративна одиниця – Подільська земля. У 1434 році було створено Подільське воєводство у складі Подільського Королівства. Його південно-східна границя з Великим Литовським Князівством проходила по р.Мурафі. В ХV ст. Поділля входило до складу Київського князівства, у першій половині ХVІ ст. – до Волинського. Лише у 1566 р. було створено Брацлавське воєводство у складі трьох повітів – Брацлавського, Вінницького і Звенигородського. На Люблінському унійному сеймі в 1569 р. Брацлавське воєводство відійшло до Польщі, в межах якої перебувало до 1793 року.

У 1672-1699 pp. Брацлавщина входила до складу Руського князівства. Постановою Сейму Речі Посполитої від 2 листопада 1791 року було затверджено новий адміністративний поділ Брацлавського воєводства на 4 повіти: Вінницький, Брацлавський, Надбузький (з центром у Гранові) та Звенигородський. Проте цей поділ не було здійснено.

Внутрішній адміністративний устрій Брацлавської губернії проіснував з часу її заснування (березень 1793 – лютий 1796 pp.). Урочисте відкриття Брацлавського намісництва відбулося 20 лютого (за ст. ст.) 1796 р. у місті Вінниці. 1 травня (за ст. ст.) відбулося відкриття Подільського намісництва із центром у Кам’янці-Подільському.

Павло І своїм Указом від 12 грудня (ст. ст.) 1796 р. наказав створити з «колишньої Подільської України, Волині і Поділля» дві губернії Волинську і Подільську, а також виділити відповідну частину території для створення Київської губернії.

У 1801 році прикордонні губернії було поділено на два військових губернаторства, до складу одного з яких ввійшли Київська губернія з Мінською, другого – Подільська з Волинською.

Після реформи 1861 року введено адміністративно-територіальний поділ на волості. На 1863 рік у Подільській губернії нараховувалося 376 волостей.

Поділ на волості проіснував до 1923 року, коли було сформовано райони.

Починаючи з 1917 року, центр Подільської губернії переміщується з м.Кам’янця-Подільського до Вінниці і перебуває тут аж до ліквідації губернії в 1925 році.

За Постановою ВУЦВК від 31 січня 1923 p. покладено початок адміністративно-територіальної реформи на Поділлі.

Постановою ВУЦВК від 7 березня 1923 р. «Про адміністративно-територіальний поділ Подільської губернії» повіти були ліквідовані і утворено 6 округів:

1. Вінницький з 18 районів;

2. Гайсинський з 14 районів;

3. Кам’янець-Подільський з 17 районів;

4. Могилів-Подільський з 15 районів;

5. Проскурівський з 16 районів;

6. Тульчинський з 13 районів.

З лютого 1931 р. в Україні ліквідовано 119 районів, серед них 12 на Вінниччині.

Відповідно до постанови ІV позачергової сесії ВУЦВК XII скликання від 9 лютого 1932 року в Україні створено 5 областей: Харківську, Київську, Вінницьку, Дніпропетровську та Одеську.

До складу Вінницької області, яку утворено 27 лютого 1932 р., увійшла 71 адміністративно-територіальна одиниця: 2 міста (Вінниця і Бердичів) та 71 район.

4 квітня 1934 року було ліквідовано Староміську сільраду, а Старе місто приєднано до міської смуги м.Вінниці.

В 1937 році з утворення Кам’янець-Подільської та Житомирської областей до них відійшла значна частина районів Вінницької області (округи були ліквідовані). У складі Вінницької області залишились 2 міськради обласного підпорядкування (Вінницька і Могилів-Подільська) та 42 райони.

В період окупації Вінницької області німецько-фашистськими загарбниками (липень 1941 – березень 1944 pp.) всьому народному господарству Вінниччини було нанесено великі збитки. Були створені Надзвичайні комісії по розслідуванню збитків, нанесених німецько-фашистськими загарбниками, де вказано: спалено 14 сіл, спалено та зруйновано 25909 житлових будинків, 1586 шкіл, 22 технікуми, 148 клубів, театрів і музеїв, 236 бібліотек, 236 лікарень і амбулаторій, 41 дитячий заклад, зруйновано або знищено 1939 колгоспів, 376 промислових підприємств, знищено або вивезено до Німеччини 101367 сільськогосподарських машин. До того ж на примусові роботи вивезено 74344 мирних громадянина.

Після війни Вінниччина приступила до відбудови населених пунктів та обласного центру.

Вже з перших після визволення днів в області широко розгорну-лася робота за достроковий пуск підприємств, за відбудову міського господарства, учбових закладів, лікарень, залізниць. І через рік стали до ладу 316 промислових підприємств, 3 інститути, 7 технікумів, 1476 шкіл, 109 лікарень, 300 хат-читалень, 32 кіноустановки тощо. В 1944 році відновили роботу 1965 колгоспів, 84 МТС, 38 радгоспів. 25 жовтня 1944 року колгоспи області виконали план здачі хліба державі на 103,8 відсотки.

Згідно з Указом Президії Верховної Ради УРСР від 7 квітня 1945 року м.Вінницю було поділено на три міські райони: Ленінський, Свердловський та Кіровський. Районний поділ у м.Вінниці скасований 11 серпня 1948 року. У зв’язку з укрупненням колгоспів, послідовно проводилось, починаючи з 1951 року, укрупнення сільських Рад.

В січні 1954 року до складу новоутвореної Черкаської області передано Монастирищенський район Вінницької області.

З 1957 по 1962 роки на території області були об’єднані та ліквідовані деякі райони.

Нині Вінницька область в своєму складі має 27 районів.

З 1972 року відновлено три колишніх райони міста Вінниці: Ленінський, Староміський, Замостянський.

26 лютого 1958 року за успіхи, досягнуті в справі збільшення виробництва та заготівлі зерна, цукрового буряка, м’яса, молока, яєць та інших сільськогосподарських продуктів Вінницьку область нагороджено орденом Леніна. У 1967 році на Всесоюзній виставці в Канаді Шляхова Бершадського району представляла здобутки трудівників сільського господарства.

Промисловий потенціал області – це понад 5000 підприємств машинобудівної, металообробної, хімічної, харчової, електроенергетичної, а останнім часом і медичної та мікробіологічної галузей. Територією області проходять транзитні газопроводи «Союз» та Уренгой-Помари-Ужгород, ЛЕП-750 Донецьк-Вінниця-Альбертірша.

Станом на 1.01.2006 р. кількість населення Вінницької області становила – 1701,6 тис. осіб.

Територія – 26,5 тис. км., протяжність з заходу на схід 196 км, з півночі на південь – 204 км.

Крайні точки області:

на півночі – початок р.Настя біля с.Кашперівка Козятинського району;

на півдні – на південь від с.Велика Кісниця Ямпільського району;

на заході – місце впадіння р.Матерка в Дністровське ВДСХ Мурованокуриловецького району;

на сході – на схід від с.Тернівка Бершадського району.

Суміжні області:

на півночі – Житомирська;

на заході – Чернівецька, Хмельницька;

на сході – Київська, Черкаська, Кіровоградська;

на півдні – Одеська, республіка Молдова.

В.М.Верховлюк,

начальник відділу Державного архіву Вінницької області

Праці про область

Шипович И.О. О границах бывшей Брацлавщины, исторической жизни в ней и отношении Брацлавщины к Подолии. – Винница, 1914. – 24 с.

Населені місця Подолії. – Вінниця, 1925. – 392 с.

Консевич А.И. Экономико-географический очерк Винницкой области. – К., 1948. – 18 с.

Вінницький обласний державний архів: Путівник. – Вінниця, 1960. – 318 с.

Вивчай історію свого краю. – Вінниця, 1964. – 175 с.

Бурдейний П.А., Рубін М.Б. Вінницька область. – К., 1967. – 165 с.

Вінницька область: Адм.-терит. поділ на 1 квіт. 1967 р. – Вінниця: Обл. упр. по пресі, 1967. – 143 с.

Вінницька область: Адм.-терит. поділ на 1 січ. 1972 р. – О.: Маяк, 1972. – 162 с.

Історія міст і сіл Української РСР: Вінницька область – К.: Голов. ред. УРЕ, 1972. – 778 с.

Вінницька область: Адм.-терит. поділ на 1 лип. 1978 р.: Довід. – О.: Маяк, 1978. – 160 с.

Малаков Д.В. По Брацлавщине. – М., 1982. – 174 с.

Цветущий край Подолии: Путеводитель / В.Д.Бовкун, Н.С.Кветный, И.А.Пшук и др. – О.: Маяк, 1983. – 183 с.

Вінницька область: Адм.-терит. поділ на 1 жовт. 1985 р. – О.: Маяк, 1986. – 175 с.

Із змісту: [Зміни адм.-терит. поділу у 1946-1979 рр.]. – С. 152-154.

Атлас Вінницької області. – М., 1987. – 32 с.

[27 лют. 1932 р. створено Вінниц. обл.] // Верстюк В.Ф., Дзюба О.М., Непринцев В.Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення: Хронолог. довід. – К.: Наук. думка, 1995. – С. 386.

Любченко В.Ф., Космина А.С. Географія Вінницької області. – Вінниця: Еко Бізнес Центр, 1996. – 48 с.

Зміни в адміністративно-територіальному устрої Вінниччини // Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини 1998 року: Реком. бібліогр. довід. / Уклад. Т.Дмитренко, М.Шлеймович; Вінниц. ДОУНБ ім.К.А.Тімірязєва; Держ. арх. Вінниц. обл. – Вінниця, 1997. – С. 29-31.

Зінченко А.Л. Поділля. – К., 1998. – 207 с.

Вінниччина: Фотоальб. – 1998. – 175 с.

Денисик Г.І. Природнича географія Поділля. – Вінниця: Еко Бізнес Центр, 1998. – 184 с.

Адміністративно-територіальний устрій Вінницької області: (Стат. довід.). – Вінниця, 2001. – 62 с.

Вінницькій області – 70.: Докум. нарис. – Вінниця: Книга-Вега, 2002. – 52 с.

Географія Вінницької області. – Вінниця: Гіпаніс, 2004. – 308 с.

Економічне і соціальне становище Вінницької області за 2004 рік: Стат. бюл. – Вінниця, 2005. – 141 с.

Місце Вінницької області в економіці України: Стат. зб. – Вінниця, 2005. – 121 с.

Статистичний щорічник Вінничини за 2004 рік. – Вінниця, 2005. – 648 с.

Вінниччина в цифрах у 2005 році. – Вінниця, 2006. – 178 с.

*     *     *

Архіви свідчать: сторінки біографії // Панорама. – 2002. – 2 берез.

Верховлюк В. З глибини віків: [Про історію Вінниччини] // Подолія. – 2002. – 27 лют.

1932-2002: цифрова Вінниччина // Подолія. – 2002. – 27 лют.

Утворити Вінницьку область...: [Про Постанову ІV позачерг. сес. Всеукр. Центр. виконкому ХІІ скликання . Є карта] // Подолія. – 2002. – 27 лют.

*     *     *

Вінницька область // УРЕ. – К.: Голов. ред. УРЕ, 1984. – Т. ХІ. – Кн. 2. – С. 408-410.

18 березня

                        Ніна Юхимівна Гнатюк

українська поетеса, член Національної спілки письменників України

18.03.1947

(До 60-річчя від дня народження)

Ніна Гнатюк народилася в селі Безводному Ямпільського району на Вінниччині. Рік був голодний та й наступні для її селянського роду минали в тяжкій колгоспній праці, щоденних клопотах і думках про найнеобхідніше: хліб насущний, одяг, взуття, паливо на зиму... Здавалося, де тут узятися поезії, захопленню красою рідного придністровського краю, любові до нього. Але вони проклюнулися і проросли в душі худенької школярки, засіяні там народною піснею, вишивкою на рушнику, новорічною колядкою, весільним танцем, уроками літератури, “Кобзарем” Т.Шевченка. Вона стала писати вірші і, напевно, рано відчула серцем, що це її доля. Адже тоді, за радянської доби, стати автором збірки лірики, маючи дев’ятнадцять років, щось та значило. Та ще й почути схвильоване слово підтримки від Павла Тичини, який у багатоголоссі молодих поетів вирізнив і її голос, й написав про вірші юної подолянки ось такі слова:

“Це – велика людська жага жити й творити на землі, це жага прозирнути в майбутнє, аж у тридцятий вік. І це дуже добра туга за тридцятим віком, бо ж кожному з нас хочеться подивитися: як там, у майбутньому здійснюватиметься те, що ми зараз осьде розпочали. Бо ми впевнені у невмирущості своїх справ, у безкінечності життя. І про це молода поетеса у цьому ж вірші пише з глибокою вірою і впевненістю:

Я не згорю, не змовкну. Я – Людина.

Мені дано не час, не день, не мить.

В життя нема забутості, спочину, –

Життя розквітнюється, рясне, пломенить.

“Життя пломенить”, мені подобається це слово”.

Любов до поезії, літератури привели молоду поетесу до редакції ямпільської районної газети “Слово хлібороба”, де вона працювала близько десяти років, а також на філологічний факультет Вінницького педагогічного інституту. Через деякий час після завершення навчання в інституті розпочався вінницький період її життя і творчості: працювала кореспондентом обласного радіо, керувала обласним літературним об’єднанням (1980-1990 рр.).

З 1991 року Ніна Гнатюк живе в Києві, де вела літературні передачі, зокрема програму “Кобзар” на Українському радіо, а з 2002 року працює секретарем Національної спілки письменників України.

За ці роки видала вісім збірок лірики: не так уже й багато, якщо порівнювати з іншими поетами, її сучасниками, але за рівнем поетичного таланту, значущістю тематики, самобутністю художніх засобів вона перебуває сьогодні серед найпомітніших постатей українських митців слова.

Поезія Ніни Гнатюк відзначається проникливим ліризмом, схильністю до медитації, розкриває світовідчуття нашого сучасника, сповнена любові до України. Інтимна лірика поетеси передає складну гаму переживань закоханого жіночого серця. Метафоричність поетичного мислення поєднується з ритмомелодикою народної пісні, зі зблиском іронії та самоіронії.

У передньому слові до збірки Ніни Гнатюк “Поміж небес і трав” відомий поет Михайло Шевченко високо оцінює творчі здобутки поетеси останнього часу: “... постійна душевна правота і чистота зробила своє діло для головного – її поезії. Слово Ніни Гнатюк дібрано точне, слово чисте і нелукаве. Метафора розлога, виразна, глибока, що дихає на повні груди, настрій природний, вільний, інтимні інтонації чисті, викохані на подиху подільських садів та нестримному плині рідного Дністра. Так може писати лише та людина, яка вміє жити, користуючись найбільшою розкішшю сильних – жити по правді, не підлаштовуючись, не служачи, не згинаючись і маючи в серці найвищого Бога – любов до своєї землі, до свого народу”.

Ніна Гнатюк виступає також як публіцист, критик, перекладач, упорядник, проводить подвижницьку громадську діяльність, зокрема підтримуючи творчу молодь, редагуючи їхні рукописи, вишукуючи кошти на видання книжок, організовуючи літературно-мистецькі та ювілейні вечори.

Її твори відзначені низкою літературних премій: обласною – ім.М.Трублаїні (1968), всеукраїнськими – ім. М.Островського (1980), Т.Мельничука (1998), П.Тичини (2003), Д.Нитченка (2004), перекладені російською, грузинською, киргизькою та іншими мовами.

Поетеса продовжує творити з вірою в те, що “Україну кращі ждуть часи”.

А.М.Подолинний,

кандидат філологічних наук, професор ВДПУ ім.М.Коцюбинського

Література

 Твори 

Пелюстка грому: Поезії. – К.: Молодь, 1966. – 61 с.

Рец.: Пастушенко Л. Арфами, арфами... // Вінниц. правда. – 1967. 5 берез.; Тичина П. До молоді мій голос // Літ. Україна. – 1967. – 24 трав.

Прощання з березнем: Лірика. – К.: Рад. письм., 1972. – 51 с.

Рец.: Миколаєнко І. Так прощаються з березнем // Вінниц. правда. – 1972. – 31 жовт.

Посіяла жито: Лірика. – О.: Маяк, 1978. – 70 с.

Рец.: Сільський Ю. Щедрий ужинок // Вінниц. правда. – 1978. – 20 серп.; Коломієць Т. Робота з великої літери // Рад. жінка. – 1979. – № 6. – С. 8; Волошенюк І. Добрий засів // Комс. плем’я. – 1980. – 17 черв.

Час колосіння: Поезії. – К.: Рад. письм., 1980. – 103 с.

Рец.: Листопад М. Слово про подолян // Комс. плем’я. – 1980. – 5 лип.; Каменюк М. “Мій народ – моя аудиторія” // Вінниц. правда. – 1980. – 17 лип.; Лазаренко К. Колосіння слова // Літ. Україна. – 1981. – 20 груд.; Абліцов В. // Дніпро. – 1982. – № 2. – С. 143.

Дякую долі: Лірика. – О.: Маяк, 1982. – 80 с.

Рец.: Рабенчук В. Якби почати все спочатку // Вінниц. правда. – 1983. – 16 берез.; Стрельбицький М. [Дякує долі] // Дніпро. – 1983. – № 9. – С. 140-141.

Шовковиця: Поезії. – К.: Молодь, 1983. – 96 с.

Рец.: Листопад М. «Амулети мої – імена тих, кого пам’ятаю й люблю...» // Комс. плем’я. – 1984. – 19 січ.; Хоменко Б. Думи серця // Вінниц. правда. – 1984. – 27 трав.; Хоменко Б. Заради усміху людського // Україна. – 1984. – № 43. – С. 21.

Поки люблю і вірю: Поезії. – К.: Рад. письм., 1985. – 102 с.

Рец.: Кобець В. Любові світлі імена // Комс. плем’я. – 1986. – 9 січ.; Рабенчук В. Учитись подвигу... цвітіння // Вінниц. правда. – 1986. – 22 лют.; Пригорницький Ю. «Від плити і до трибуни» // Літ. Україна. – 1986. – 16 жовт.

Посеред світу: [Вірші] // Дніпро. – 1991. – № 5. – С. 3-4.

Мамин подарунок; Наболіле; Село Василя Стуса; Чотири сотки – мій зелений раю...: [Вірші] // Сіл. обрії. – 1991. – № 7. – С. 14.

Поки співають солов’ї: [Вірші] // Дзвін. – 1994. – № 4. – С. 8-10.

Світ увесь на білому яєчку: [Вірші] // Київ. – 1996. – № 5/6. – С. 23-27.

Поміж небес і трав: Поезії / Передм. М.Шевченка. – К.: Вид. центр “ПРОСВІТА”, 1998. ­– 200 с.

 *     *     *

Гнатюк Н.Ю., Рабенчук В.С. Одного колосу зерна: Нариси. – О.: Маяк, 1985. – 128 с.

Про життя і творчість Н.Ю.Гнатюк

Забашта Л. Приємне знайомство // Рад. жінка. – 1965. – № 10. – С. 20.

Гненний М. Співець рідного краю // Вінниц. правда. – 1980. – 25 трав.

Качкан В. Малюнки подільської осені // Жовтень. – 1984. – № 11. – С. 89-96.

Із змісту: [Про Н.Гнатюк]. – С. 92-94.

Коли радить майстер: [Зустріч переможців літ. олімпіад і початківців з головою обл. літ. об-ня Н.Гнатюк] // Комс. плем’я. – 1987. – 24 січ.

Гнатюк Н.Ю. «Я прагну вчитися...»: [Поетеса про себе] / Фото В.Осьмушка // Тумба. – 1996. – 6 черв. – С. 6.

Бортняк А. Троянди й виноград Ніни Гнатюк // Вінниц. газ. – 1999. – 15 квіт.

Сіра Г. “Поміж небес і трав”: [Про кн. поетеси Н.Гнатюк] // Він-ниччина. – 2000. – 9 лют.

Лауреат премії ім.Т.Мельничука [за 2000 р. Н.Гнатюк за кн. поезій “Поміж небес і трав”] // Літ. Україна. – 2000. – 7 груд. – С. 2.

Руженцева Є. Свіча каштана від Ніни Гнатюк // Літ. Україна. – 2002. – 11 лип. – С. 6.

Ніна Гнатюк // Сто поетів Вінниччини за сто років. Антологія ХХ століття / Упорядкув., вступ. сл., біограф. довідки А.Подолинного. – К., 2003. – С. 280-284.

Добринська Л. Поетеса Ніна Гнатюк – «український Вознесенський» // 33 канал. – 2004. – 1 січ. – C. 3.

 *     *     *

Ніна Гнатюк // Письменники Радянської України. 1917-1987: Біобібліограф. довід. – К., 1988. – С. 140.

Потупейко М.М. Гнатюк Ніна Юхимівна // УЛЕ. – К., 1988. – Т. 1. – С. 434.

Ніна Гнатюк // З-над Божої ріки: Літ. біобібліограф. слов. Вінниччини / Упорядкув. і заг. ред. А.М.Подолинного. – Вінниця: Континент-Прим, 2001. – С. 69-70.

Документи

 Ф. Р-5268, оп. 2, спр. 17. 

3 квітня

Анатолій Петрович Звірик

український поет і прозаїк,

член Національної спілки письменників України

3.04.1937 

(До70-річчя від дня народження)

Звірик Анатолій Петрович народився 3 квітня 1937 року на хуторі Скалопій (біля села Лозове) Чернівецького району на Вінниччині. Поет, прозаїк, сатирик. Член Національної спілки письменників України з 1967 року. Лауреат обласних премій: імені Миколи Трублаїні (1966) та літературно-мистецької “Кришталева вишня” (1999), Всеукраїнських літературних – імені Михайла Коцюбинського (2003) та Аркадійської (Одеса, 2005).

Свою трудову біографію розпочав 15-річним юнаком у колгоспі. Від непосильної роботи і багаторічної скрути (батько в дитинстві покинув сім’ю, мама скалічилась на колгоспних ланах) важко захворів. Кільканадцять років був прикутий до ліжка. Освіту здобув самотужки. Згодом працював науковим співробітником у Львівській картинній галереї, редактором у Вінницькій обласній науковій бібліотеці ім.К.А.Тімірязєва.

Перша прозова книжка (повість “Квіт папороті”) вийшла в Києві 1963 року. А за нею в Києві, Львові, Одесі та Вінниці побачили світ інші прозові твори: “Мені потрібна любов” (1966), “Бути людиною” (1970), “Жити ціною життя” (1967), “Народився красивим” (1968), “Рушник на щастя” (1973), “День твого імені” (1977), “Односельчани” (1980), “Дороги” (1983), “Луна з мовчазного лісу” (1989), “Курчатко цяпа” (1999), ”Допоможіть знайти людину” (2000). Звичайно, то були здебільшого обрізані повісті, з яких тодішні суворі цензори вилучили “крамольні” сторінки, а інколи й більшу частину поданого до видавництва.

Вірші Анатолій Звірик пише з середини 50-х років, “коли помер Йоська Сталін, а в колгоспі, – згадує поет, – почали давати по 15 копійок на трудодень”. Писав, приходячи з поля пізно ввечері, писав і тоді, коли хвороба звалила з ніг. Інколи вірші друкувалися в газетах, журналах, збірниках. Але тільки через 17 років видав першу збірку поезій “Тривоги” (1971). Більшість поетичних творів не могли побачити світ із-за своєї “мінорності”, як пояснювали пильні рецензенти. Нині Анатолій Звірик став автором поетичних збірок “Промінь” (1999), “Самота” (2000), “Небеса і земля” (2000), “Величина сльози” (2001), “Задума” (2002), “Доля” (2003), “Щастя” (2004), “Совість” (2005).

Окремі прозові та поетичні твори Анатолія Звірика друкувалися в перекладах російською, абазинською, литовською та іншими мовами. Починаючи з початку 90-х років минулого століття, письменник часто виступає в українських та зарубіжних газетах, журналах і збірниках, де видрукував повість “Однієї ночі, після війни”, збірку новел “Екстремальні ситуації”, збірку поетичних фейлетонів “Червоні притчі”, фрагменти з повісті-есе “Автопортрет у чорній рамці” та багато інших публіцистичних і художніх творів.

Зі слів А.П.Звірика

Література

Твори

Квіт папороті: Повість. – К.: Рад. письм., 1963. – 245 с.

Рец.: Янчук Б. Хай квітне папороть // Комс. плем’я. – 1963. – 9 черв.; Кравець Ю. Початок творчої біографії // Вінниц. правда. – 1963. – 15 черв.; Глинський І. // Дніпро. – 1963. – № 10. – С. 157-159.

Мені потрібна любов: Повісті, оповід. – О.: Маяк, 1966. – 188 с.

Рец.: Потупейко М. Своє слово // Літ. Україна. – 1965. – 8 черв.; Пастушенко Л. Мозаїка словом // Комс. плем’я. – 1966. – 19 жовт.; Дереч Д. Кому потрібна любов // Вінниц. правда. – 1966. – 22 листоп.; Круподер Ф. Без книжки про книжку // Сіл. вісті. – 1967. – 22 січ.

Жити ціною життя: Повісті, оповід. – О.: Маяк, 1967. – 207 с.

Народився красивим: Повість, оповідання. – О.: Маяк, 1968. – 165 с.

Рец.: ІІастушенко Л. Повернення з пошуків // Комс. плем’я. –1968. – 19 жовт.

Бути людиною: Повість. – К.: Рад. письм., 1970. – 169 с.

Тривоги: Поезії. – О.: Маяк, 1971. – 70 с.: іл.

Рушник на щастя: Повісті. – К.: Рад. письм., 1973. – 196 с.

Рец.: Нечипоренко М. Невикористані можливості // Літ. Україна. – 1973. – 12 черв.; Біленко С. Рифи на творчій бистрині // Вітчизна. – 1973. –  № 11. – С. 206-209; Гордасевич Г. В тумані неозначеності // Прапор. – 1974. – № 2. – С. 104-105.

День твого імені: Повісті. – Л.: Каменяр, 1977. – 144 с.: іл.

Односельчани: Оповід. – О.: Маяк, 1980. – 127 с.

Рец.: Каменюк М. Жити пам’яттю // Комс. плем’я. – 1980. – 29 лип.; Рабенчук В. Як було у житті // Вінниц. правда. – 1980. – 25 жовт.

Дороги: Повість, оповід. – О.: Маяк, 1983. – 152 с.

Рец.: Мовчанюк Г. Одухотворені дороги // Вінниц. правда. – 1984. – 7 берез.

Луна з мовчазного лісу: Повісті. – К.: Рад. письм., 1989. – 235 с.

Була така спека...: [Вірші. Є фото, біогр. довідка] // Камертон-ікс. – 1992. –12 листоп. – С. 8.

Женька: Фрагмент з нової повісті // Вінниччина. – 1993. – 17 лип.

Захисна реакція: [Урив. з роману] // Вінниц. газ. – 1993. – 10 груд.

Важке життя несуть, як домовину, а я попереду нестиму хрест: [Вірші 1954-1957 pp. з автор. вступом. Є фото] // Подолія. – 1996. – 27 лют.

Допоможіть знайти людину: Новели. – Вінниця: УНІВЕРСУМ-Вінниця, 2000. – 64 с.

Небесне і земне: Поезії. – Вінниця: УНІВЕРСУМ-Вінниця, 2000. – 64 с.

Самота: Поезії. – Вінниця: УНІВЕРСУМ-Вінниця, 2000. – 64 с.

Задума: Поезії. – Вінниця: Велес, 2002. – 64 с.

Доля: Поезії. – Вінниця: Велес, 2003. – 127 с.

Щастя: Поезії. – Вінниця: О. Власюк, 2004. – 80 с.

Совість: Поезії. – Вінниця: О. Власюк, 2005. – 99 с.

 Про життя і творчість А.П.Звірика

Звірик А. Автопортрет у чорній рамці: [Автобіогр. повість-есе] // Подо­лія. – 1993. – 21, 28 серп.; 14 верес.

 *     *     *

Струмінь народної пісенності // Соц. культура. – 1963. – № 6. – С. 29.

Лазаренко В. Знати ціну життя // Вінниц. правда. – 1987. – 3 квіт.

Мовчанюк Г. Щастя – диво відкривати // Комс. плем’я. – 1987. – 8 квіт.

Подолинний А. Анатолію Звірику – 50 // Літ. Україна. – 1987. – 9 квіт.

Бортняк А. Белетристика: [Про роман А.Звірика “Сад на пустирі”] // Вінниц. газ. – 1993. – 10 груд.

Бортняк А. Співець подільського села // Сл. Придністров’я. – 1997. – 2 квіт.

Мовчанюк Г. Ліричний імператив Анатолія Звірика // Панорама. – 1997. – 5 квіт.

Лауреати відомі [А.Звірик – лауреат Всеукр. літ. премії ім.М.Коцюбинського 2003 року за зб. поезій «Доля»] // Панорама. – 2003. – 24 верес.

Глова Б. Поезія Анатолія Звірика: Метод. рек. щодо проведення уроку в 10 кл. // Дивослово. – 2004. – № 6. – C. 41-43.

 *     *     *

Анатолій Звірик // Письменники Радянської України. 1917-1987: Біобібліограф. довід. – К., 1988. – С. 229-230.

Подолинний А. Звірик Анатолій Петрович // УЛЕ. – К., 1990. – Т. 2. – С. 255.

Анатолій Звірик // З-над Божої ріки: Літ. біобібліограф. слов. Вінниччини / Упорядкув. і заг. ред. А.М.Подолинного. – Вінниця: Континент-Прим, 2001. – С. 126-127.

Анатолій Звірик // Сто поетів Вінниччини за сто років. Антологія ХХ століття / Упорядкув., вступ. сл., біограф. довідки А.Подолинного. – К., 2003. – С. 173-178.

Документи

 Ф. Р-52А8. оп. 1, спр. 8, 9.

5 квітня

Нестор Павлович Кондратюк

актор Вінницького обласного українського академічного

музично-драматичного театру .М.К.Садовського,

народний артист України

5.04.1937

(До 70-річчя від дня народження)

 Якщо, за висловом У.Шекспіра, актор – це стислий літопис століття, то Нестор Кондратюк – стислий літопис Вінницького обласного академічного академічного музично-драматичного театру ім.М.К.Садовського, якому майстер сцени вірно служить уже 47 років.

Його шлях на сцені – природний шлях таланту: провідне становище в трупі, значні цікаві ролі, відчуття зростання й зміцнення майстерності, режисерські удачі, роботи в кіно, почесне звання народного артиста України.

Самобутня творча індивідуальність Нестора Павловича виявилася надзвичайно близькою ідейно-художньому спрямуванню мистецтва театру – тяжінню до створення характерів масштабних, насичених глибокою думкою й емоційністю, співзвучних сучасним тенденціям життя.

Створивши близько 200 образів у виставах сучасного й класичного репертуару, став визнаним Майстром, улюбленцем глядача, шанованим народним артистом України. Актор різноплановий, досконалий майстер мистецтва перевтілення. Він володіє яскравою палітрою сценічної виразності, психологічним проникненням у характер персонажу, різноманітними відтінками комедійності ролі, гостротою драматичного трактування образу.

У роботах провідного майстра сцени й багатство виразних засобів виконання, і його артистичність, і відмінна пластика, і багатобарвність психологічного життя героїв. Вайлуватий, незграбний Маркіян із п’єси М.Зарудного “...І відлетимо з вітрами” й життєрадісний розкутий, майже акробатично віртуозний Каленик у “Майській ночі” М.Старицького за М.Гоголем. Хитрий жорстокий Анархіст, Сиплий у “Оптимістичній трагедії” В.Вишневського й учитель-демократ Павло Чубань у драмі “Не судилося” М.Старицького, наділений справжньою людяністю, зовнішньою привабливістю й простотою. Закоханий і духовно щедрий учитель астрономії у “Безіменній зірці” М.Себастьяна й недоумкуватий та мудрий водночас Омелько у “Мартині Борулі” І.Карпенка-Карого. Неоднозначний, насичений світом людяності, філософською глибиною Келін у “Святая святих” І.Друце й шахраюватий наляканий фабрикант Фрязін у “Поговорі” А.Салинського... У виставі “Вибір” за романом Ю.Бондарева – актор тонкий, сучасний, значної внутрішньої сили при зовнішній стриманості – наче звертається із запитанням: “Що таке людина, яке її місце в житті інших, яка її мета на історичному відрізку часу?”

Неабиякий інтерес викликав маркіз ді Форліпополі з “Мірандоліни” К.Гольдоні, щомиті тримаючи глядача своєю найнесподіванішою реакцією, вміло використовуючи голос, дикцію, міміку, пластичний жест. І знову був несхожий на усі попередні ролі, підтверджуючи свій багатий творчий діапазон.

У великому арсеналі акторських робіт психологічно правдиві й детально розроблені людські типи з їх соціальною позицією: Сталін із «Війни» І.Стаднюка, дяк із «Марусі Чурай» Л.Костенко, Калитка з «Грошей» І.Карпенка-Карого, Кочубей з “Мазепи” Б.Лепкого, Філонофф із «Симпатичної смерті» Л.Виноградова, Тиссаферн із “...Забути Герострата!” Г.Горіна. А ще й неперевершений він в оперетах й музичних виставах: Філіп з оперети І.Кальмана «Баядера», Джеммі Джексон – “Моя дружина брехуха” В.Мейо, М.Еннекена, Бопертюї – “Солом’яний капелюшок” Е.Лабіша, І.Дунаєвського, Лео – “Сильва” І.Кальмана, Князь – “Ханума” А.Цагарелі...

Як режисер професійно здійснив постановку трьох п’єс на малій сцені театру. Це, зокрема, «Двоє на відпочинку» Ю.Гельмана, «Сміх лангусти» Дж.Морелла, «Йосип та Надія» О.Кучкіної. Знявся у 5-и кінострічках на кіностудії О.Довженка, серед яких «Житіє Остапа Вишні», «Легенда про безсмертя», «Земляки», “Повернення Мухтара-2” та 5-и – вінницького режисера В.Шалиги.

На питання, які з ролей найбільш дорогі й чим, Нестор Павлович, на мить замислившись, відповідає: “Цікава особистість з будь-якої епохи й часу, непроста, неординарна, з таким характером, харизмом, здатна змусити глядача любити й ненавидіти, мислити й жити”. До речі, й поза сценою народний артист України категоричний й вимогливий. Найбільше йому імпонують люди цілеспрямовані й наполегливі, сповнені енергії та творчого горіння.

“Усі ефекти обумовлені психологічно, будь-який сплеск фантазії актора співвідноситься з точним розумінням задачі ролі», – неодноразово зазначала театральна критика.

Сьогодні за таїнством народження нового образу Н.П.Кондратюка спостерігає молодь театру. А він зі сльозами радості й смутку згадує тих, хто допоміг і підтримав його, молодого актора балету, розгледівши в ньому талант драматичного актора. Федір Верещагін, Іван Сікало, Микола Педошенко, Федір Трегуб, Яків Глиб, Микола Овчаренко... І тих, з ким служить мистецтву ось уже майже піввіку – Віталій Селезньов, Анатолій Овчаренко, Володимир Матковський, Лідія Бєлозьорова, Клавдія Норець, Валентина Хрещенюк, Клавдія Барил...

Художній керівник театру Віталій Селезньов називає Нестора Павловича корифеєм Вінницької сцени й наголошує, що подарований Богом талант актор розвивав і сам себе зліпив невтомною вірою в улюблену справу, помноженою на працю й любов.

Напередодні свого 70-річного ювілею, Нестор Павлович Кондратюк продовжує служити Мельпомені й своєму глядачеві з молодечою жвавістю й ентузіазмом, оптимізмом, завзяттям, почуттям гумору, палко вірячи, що театр здатний змінити світ. Це усе від пристрасної віри в життя й мистецтво... У свій театр...

 Світлана Фицайло,

керівник літературно-драматичної частини Вінницького обласного 

українського академічного музично-драматичного театру ім.М.К.Садовського

Література

 Кондратюк Н. А глядач чекає... / Розмову вела Л.Площанська // Вінниц. правда. – 1988. – 27 серп.

І актори, і режисери, і ролі: [«Круглий стіл» у ред., за участю Н.Кондра­тюка] // Вінниц. правда. – 1990. – 27 жовт.

Кондратюк Н.П. Тільки в єдності нашого народу і влади можлива наша свобода: [Про свою творчу долю. Є фото] // Подолія. – 2001. – 24 серп. – С. 4. – (Спец. вип. газ. “П’ятниця”).

 *     *     *

Пивоваров К. Пізнання // Укр. театр. – 1979. – № 6. – С. 18-21.

Телятникова С. Шлях до сердець // Вінниц. правда. – 1986. – 11 січ.

Остапчук В. Без повторів // Культура і життя. – 1986. – 22 черв. – С. 4.

У республіканському Будинку актора: [Про творч. вечір Н.Кондратюка у Києві] // Укр. театр. – 1986. – № 1. – С. 11.

Остапчук В. У безвість кидаю печаль... // Камертон-ікс. – 1994. – 20 січ. – С. 7.

Метри українського театру на сцені студентського клубу: [Актори К.Барил і Н.Кондратюк] // Подолія. – 1996. – 12 листоп.

Барабан В. “На Кондратюка” завжди ходив і ходить глядач // Вінниччина. – 1997. – 5 квіт.

Вікторов П. Новий склад правління [ради Віннниц. від-ня Укр. фонду культури, який очолює Н.Кондратюк] // Вінниччина. – 2001. – 27 черв. – С. 6. – (Спец. вип. газ. “Хочу все знати”).

Рябий М. Нестор: [Творч. портрет] // Подолія. – 2002. – 27 берез.

Афанасьева Н. Настоящее домашнее видео от студии Шавале: [Про перший вінниц. телесеріал реж. В.Шалиги за участю Н.Кондратюка] // Тумба. – 2003. – 15 жовт. – С. 4.

 *     *     *

Кондратюк Нестор Павлович // Митці України: Енцикл. довід. – К., 1992. – С. 313.

 Документи

Ф. Р-4960.

10 квітня

Анатолій Миколайович Овчаренко

актор Вінницького обласного українського академічного 

музично-драматичного театру ім.М.К.Садовського

10.04.1937

(До 70-річчя від дня народження)

 Народився 10 квітня 1937 року у відомій акторській родині заслуженого артиста України Миколи Овчаренка. Батько, талановитий актор, улюбленець публіки, передав сину у спадок і талант до сцени, і талант до праці, і талант до життя. У 30 Анатолій – заслужений артист України.

З ним цікаво і колезі, і режисеру, і, звичайно, глядачеві. Разом з ним вони раділи і сумували, були закоханими і ненавиділи, мріяли, та завжди знаходили себе. Один з найяскравіших акторів театру з гостро розвиненим відчуттям правди, багатим внутрішнім монологом, що здатний тонко відчувати партнера по сцені. Він глибоко поринав у запропоновані обставини.

Скільки б глядач не дивився Овчаренка на сцені, він завжди був різний, кожною новою роботою актор відкривав нову, десь навіть несподівану грань свого обдарування.

Ось він у драмі А.Кіцберга “Перевертень”. За три години вистави Маргусу-Овчаренку треба було на очах глядача пройти шлях від юнака до зрілої, битої життям людини, закохатися в Тійну, намагатися захистити її від озвірілого натовпу, пережити біль розлуки з нею й утратити її навіки. У другій картині – безтурботний, сяючий, веселий, безмежно закоханий у природу. У четвертій картині – неспокійний, сповнений страхами й сумнівами перед майбутнім. У п’ятій – грубий хазяїн. Скільки муки було в його героя – літнього бородатого чоловіка, коли у фіналі з його грудей виривається страшенний зойк над убитою ним коханою. У ньому і прокляття старому укладові життя й забобонам, і марно прожитим рокам.

У драмі “У неділю вранці зілля копала” він повний внутрішнього неспокою. У його Гриці поєднались впевненість в собі й нерішучість, нахабство й лагідність, наївний егоїзм і приваблива щедрість. А як затанцює! Крила виростають! Несеться вдалечінь посвист – чи то богатиря, чи то розбишаки, – злітає Грицева душа!

Коли ж з’являвся Чорний (“Голубі олені”), народжувалася і віра у щастя.

Красень-пустоцвіт з “Собору Паризької богоматері”, інтелектуал Папагатто з комедії “Моя професія – синьйор з вищого світу”, пристаркуватий закоханий франт з “Дванадцятої ночі”.

Вінницький театр рідний ще й тому, що тут служив мистецтву його батько заслужений артист України Микола Овчаренко. Тут зустрів друзів і однодумців, а ще й і віру в себе з боку Ф.Г.Верещагіна, який підтримав юного артиста, коли у 1959 році той прийшов до театру після закінчення Київського національного університету театру, кіно та телебачення ім. І.Карпенка-Карого. Тут зіграно до 200 ролей. Тут і долю свою зустрів на усе життя – Тамару. А перша роль у виставі “Небезпечні літа” стала знаковою, бо ж дійсно літа на нього чекали нелегкі.

Талановитий, наділений Божою іскрою. Про народного артиста України Анатолія Миколайовича можна впевнено сказати, що кожного разу глядачі приходили на Овчаренка, намагаючись розкрити його таємницю. Думка, погляд, жест... Він і на гітарі грає, й на акордеоні. Малює й чеканить, вирізьблює... У юності мріяв бути художником. І проніс мрію крізь життя, ніколи не розлучався з олівцем. Малював своїх майбутніх героїв, щоб відчути їх внутрішній стан й створити цікаве зовнішнє втілення.

 Світлана Фицайло,

керівник літературно-драматичної частини Вінницького обласного

українського академічного музично-драматичного театру ім.М.К.Садовського

Література

Публікації А. М. Овчаренка

Справа, якій служиш // Культура і життя. – 1982. – 7 листоп.

Мрію і сподіваюсь // Вінниц. правда. – 1985. – 1 листоп.

Разговор о герое: [Інтерв’ю вів Г.Усач] // Работаем по-новому. – О., 1987. – С. 149-152.

Провінція веде у безвість // Камертон-ікс. – 1992. – 24 верес. – С. 5.

Поет у другорядному місці: [Оповід. Є біограф. довідка, фото] // Камертон-ікс. – 1993. – 12 лют. – С. 8.

Про А.М.Овчаренка

Пивоваров К. Зрілість // Укр. театр. – 1977. – № 1. – С. 27-29.

Право на бенефіс: [Творч. вечір А.Овчаренка в Респуб. будинку актора] // Культура і життя. – 1985. – 14 квіт.

Каменюк М. Третій дзвінок // Вінниц. правда. – 1986. – 1 січ.

Опариста Н. Роки і долі / Фото В.Осьмушка // Комс. плем’я. – 1986. – 27 берез.

Петраченко А. Виховай, майстре...: [Про самодіял. театр-студію “Діалог” при Вінниц. ПТУ № 15, яким керує А.М.Овчаренко] // Комс. плем’я. – 1988. – 9 квіт.

Поспішайте познайомитися...: [Про виставу “Винуватець торжества” за п’єсою Б.Рацера і В.Константинова у пер. і постановці А.Овчаренка] // Подолія. – 1994. – 1 груд.

Касіяненко Г. Не тільки актор... // Вінниц. газ. – 1997. – 10 квіт.

Овчаренко А.М. // Хто є хто в Україні. – К.: “К.І.С.”, 1997. – С. 361.

Гнатюк Н. Персональні стипендії відомим митцям Вінниччини: [Комент. консультанта голови облдержадмін., секретаря коміс. по присудж. персон. стипендій, щодо встановлення персон. стипендій, в т.ч. А.М.Овчаренку] // Вінниччина. – 1998. – 3 лют.

Скрипник В. Акторам – вінничанам: [Нар. артист України А.Овчаренко став лауреатом Всеукр. премії в галузі театр. мистец. ім.М.Зарудного] // Голос України. – 2001. – 1 черв. – С. 16.

*     *     *

Овчаренко А.М. // УРЕ: 2-ге вид. – К., 1982. – Т. 7. – С. 478.

Овчаренко А.М. // Митці України: Енцикл. довід. – К., 1992. – С. 429.

Документи

Ф. Р-4960.

25 квітня

Микола Петрович Трублаїні

український прозаїк

12(25)04. 1907 – 05.10.1941

(До 100-річчя від дня народження)

В історії українського радянського письменства Микола Трублаїні числився одним з основоположників літератури для дітей та молоді, “українським Гайдаром”. Але радянська доба минула, настав час нового погляду на історію літератури. Остаточної думки про Миколу Трублаїні, як і про багатьох інших радянських письменників, у сучасному українському літературознавстві ще немає, але вже, здається, зрозуміло, що він не зникає з обрію і краще з його спадщини житиме й надалі. Та щоб оцінити справедливо того чи іншого митця, треба знати всю його творчість, без пропусків, замовчування і перекручень. З цією метою в останні роки з’являється друком передусім те, що було забороненим, відновлюється в первісному вигляді покалічене цензурою. “Білі плями” є і в творчості Миколи Трублаїні, зокрема мало відомим залишається його журналістський набуток. А для того, щоб зрозуміти такого своєрідного, екзотичного (по типажу і навіть з імені) в українській літературі письменника, потрібно ознайомитися з джерелами його творчості, роками становлення.

  Родом Микола Трублаїні (справжнє прізвище – Трублаєвський) з подільського села Вільшанки, нині Крижопільського району на Вінниччині. Навчався в Немирівський гімназії, Проскурівському реальному училищі. Рано почав працювати: в хаті-читальні, клубі. Став активним сількором. На початку 1925 року вступив на Всеукраїнські курси журналістики в Харкові, після завершення яких отримав місце в газеті “Вісті”. Тоді починає багато подорожувати: як матрос здійснює тропічний рейс від Севастополя до Владивостока, кочегаром бере участь і в арктичному рейсі, їде до Сибіру і на Далекий Схід, вирушає на Кольські острови, пливе на криголамі до землі Франца-Йосифа... З’являються друком його відомі нариси “До Арктики через тропіки”, “Людина поспішає на Північ”, “Великим сибірським шляхом”, “Листи з далекої подорожі”.

Роками мистецької зрілості Трублаїні стали тридцяті, які тепер ми усвідомлюємо як винятково трагічні сторінки нашої історії. У ті часи такому, як Трублаїні, чистому в помислах, чесному, принципово правдивому в усьому, який жив так, як вірив, вижити було практично неможливо. Проте він врятувався. Може, тому, що ніколи не сидів на одному місці, вічно поривався в дорогу.

Услід за журналістськими матеріалами на початку тридцятих років він друкує перші оповідання про далеку Північ – “Волохан”, “Вовки гоняться за оленями”, “Погонич блакитного кита”, творить цілком нові в українській літературі, цікаві образи дітей і підлітків. Вони відразу принесли Миколі Трублаїні славу дитячого письменника, а ще стали своєрідними ескізами до його найвідомішого твору про Арктику – повісті “Лахтак”.

Водночас із північними оповіданнями, що були призначені дітям середнього віку, молодий автор публікує казки та невеличкі оповіді для дошкільнят і молодших школярів. Він любить юних читачів, із задоволенням спілкується з ними. У спогадах та дослідженнях про письменника не раз ідеться про його непересічний педагогічний талант. Вершиною педагогічної діяльності Трублаїні став Клуб юних дослідників Арктики, організований ним у Харкові 1934 року.

Повість “Лахтак”, що вийшла наступного року, підтвердила слова письменника: “Я знаю про яких героїв мені писати”. Вона – про невеличкий колектив морського судна, що зазнало аварії в Арктиці, який бореться мужньо проти “білого безгоміння”. Проблема мужності, героїзму для Трублаїні була однією з найістотніших. Звичайно, він, як і належало, писав про радянський героїзм. Гадаємо, однак, що Трублаїні-романтик у житті і творах утікав від жорстокого, концтабірного “героїчного” соціалізму до світу інших героїв – підкорювачів неба і північних морів, відкривачів і першопрохідників. Можна не сумніватися, що незвичайне життя Трублаїні, його твори про справжніх героїв, а не комісарсько-енкаведистських, його звернення до дітей та молоді – усе це було свого роду викликом суспільній системі, способом заперечення тієї дійсності, напевно, навіть до кінця неусвідомленого. Цю думку можна непрямо підтвердити тим, що Трублаїні жодного разу не поставив свого підпису під численними тоді публічними доносами на колег по перу, не писав жодної викривальної статті про “ворогів народу”, не виступав на організованих з такою ж метою мітингах і зборах.

Так, герої “Лахтака” – радянські патріоти. Але нині особливо добре видно, що то лише проформа для письменника. Він просто щиро любить цих витриманих, сміливих, цілеспрямованих, здатних на міцну дружбу морських вовків, полярників.

Повість, як і наступні його пригодницькі твори, не позбавлена вад – і все ж вона читабельна, залишається популярною навіть сьогодні, коли так круто міняється життя.

Наприкінці тридцятих років Трублаїні у своїй творчості переселяється з Півночі на Чорне море. У повісті “Шхуна “Колумб” (1938) дія відбувається на українських морських берегах і в рідному морі. Пригодницький сюжет – боротьба зі шпигунами і диверсантами – типовий для тодішньої радянської літератури. Проте й тут автор зумів піднятися над банальним сюжетом, змалювати привабливі образи головних персонажів свого твору – юнги-рибалки Марка Завірюхи, дівчаток-підлітків Люди і Ясі.

Наступні його твори – науково-фантастичний роман “Глибинний шлях” та повісті “Мандрівники” й “Орлині гнізда” – читачеві менш відомі.

З початком Другої світової війни Трублаїні добровольцем іде на фронт. Інтендант 3-го рангу, кореспондент газети 18 армії Південного фронту, він воював лише кілька днів – з кінця вересня до початку жовтня сорок першого. 4 жовтня в районі сіл Козолугівка і Жовтневе його було смертельно поранено. Помер він на світанку 5 жовтня в санітарному поїзді, що рухався на Ровеньки. Похований біля заліз-ничного насипу разом з іншими померлими бійцями. Уже після війни відбулося перенесення його праху до братської могили в Ровеньках.

У рідному селі письменника, Вільшанці Крижопільського району, в квітні ювілейного 1977 року встановлено погруддя земляка, а згодом було відкрито музей.

У 70-80-і роки минулого століття існували дві літературно-мистецькі премії імені Миколи Трублаїні: Вінницька обласна та дитячого журналу “Піонерія”.

Твори Миколи Трублаїні, передусім для дітей старшого і середнього шкільного віку, й сьогодні залишаються серед улюблених.

 А.М.Подолинний,

кандидат філологічних наук, професор ВДПУ ім.М.Коцюбинського

Література

Твори

Твори: В 4 т. / Упоряд., вступ. ст. і прим. М.Сиротюка. – К.: Молодь, 1955-1956.

Вибрані твори: В 2 т. / Передм. Л.Тендюка. – К.: Веселка, 1983. – (Бібл. серія).

  *     *     *

“Лахтак”: Повість та оповід. – К.: Веселка, 1987. – 331 с.

Глибинний шлях: Роман та оповід. – К.: Веселка, 1988. – 331 с.

Шхуна “Колумба”: Повість. – Донецьк: Донбас, 1990. – 341 с.

Великим сибірським шляхом: Вибрані публікації 20-х років. – Вінниця: Тезис, 2000. – 125 с.

Про життя і творчість М.П.Трублаїні

Сиротюк М.Й. Микола Трублаїні: Життя і творчість. – К.: Молодь, 1956. – 171 с.

У дорозі молодій і вічній: Спогади про М.Трублаїні. – К.: Веселка, 1977. – 144 с.

Антонюк Є.М. М.П.Трублаїні як кореспондент газети “Червоний край” // Тези 3-ї Вінниц. обл. іст.-краєзн. конф. – Вінниця, 1985. – С. 9.

Подолинний А.М. Капітан дитячої літератури. – К.: Т-во “Знання” УРСР, 1987. – 48 с. – (Сер. 6. “Літ. і мистецтво”; № 2).

Онуфрійчук В.О. Він був невтомний: [Сількор. М.Трублаїні у с.Городківка Крижопіл. р-ну] / Зап. Є.Горб // Комс. плем’я. – 1987. – 25 квіт.

Романов П. Сількор з Вільшанки: [Спогади про колиш. ред. газ. “Червоний край”] // Вінниц. правда. – 1987. – 7 трав.

Романтик слова і дії: До 80-річчя з дня народж. М.П.Трублаїні: [Бібліограф. покажч.] / Уклад. Н.М.Лесько, Т.А.Мрищук, Л.А.Ровенська; Обл. б-ка для дітей ім.І.Я.Франка; Обл. б-ка для юнацтва; Обл. ін-т удоскон. вчителів. – Вінниця, 1987. – 12 с.

Кіліченко Л.М. М.П.Трублаїні // Кіліченко Л.М. Українська дитяча література. – К., 1988. – С. 166-175.

З відрядження не повернувся // Український історичний календар’96. – К., 1995. – С. 292-293.

Горб Є. Наш друг – Микола Трублаїні // Подолія. – 1997. – 24 квіт.

Подолинний А. Легендарний Трублаїні // Вінниц. газ. – 1997. – 24 квіт.

Мельник В. Сількор Трублаєвський, або Постать, овіяна легендою і... міфом // Панорама. – 1997. – 24 груд.

Мельник В. Народження Трублаїні: [Під час навчання на Всеукр. курсах журналістики при ЦК ВКП(б)У та співробітництва в респ. газ. “Вісті”] // Панорама. – 1998. – 29 квіт.

Незабутні імена [письм. Я.Д.Качури та М.П.Трублаїні. Є біогр. довідка] // Вінниц. правда. – 1998. – Трав.

Мельник В. Істинно імперська скромність [укр. письм. та його подорож до Далекого Сходу] // Вінниц. відом. – 2000. – 29 квіт. – С. 15.

Костецький А. “У дорозі молодий та вічний...” // Почат. шк. – 2001. – №11. – С. 62-63.

Гура В. Журналіст, письменник, мандрівник // Подолія. – 2003. – 25 квіт. – C. 13. – (Спец. вип. газ. «П’ятниця»).

 *     *     *

Микола Трублаїні // Письменники Радянської України. 1917-1987: Бібліограф. довід. – К., 1988. – С. 599-600.

Подолинний А.М. Трублаїні М.П. // З-над Божої ріки: Літ. бібліограф. слов. Вінниччини / Упорядкув. і заг. ред. А.М.Подолинного. – Вінниця: Континент-ПРИМ, 2001. – С. 146-148.

Документи

Ф. Р-5243.

5 травня

Вінницька обласна організація Національної спілки журналістів України

5.05.1957

(До 50-річчя з часу створення)

Наш журналістський дім

Вінницьке обласне відділення було створене 5 травня 1957 року на основі розпорядження Спілки журналістів України. Першим його головою на обласній конференції був обраний керівник облтелерадіокомітету Микола Гненний, секретарем – Степан Трохименко. Потім обласну спілчанську організацію очолювали редактор газети “Вінницька правда” Володимир Орлик, його подальші наступники Владлен Совко, Владислав Бовкун.

Секретарями на громадських засадах були Михайло Скрипник, Василь Рибалко, Яків Муляр, Луїза Білозерова. З березня 1980 року Спілкою журналістів України в області створена штатна посада відповідального секретаря правління обласної організації. 26 березня 1980 року на цю посаду був призначений Михайло Чорний. Його змінив Валентин Войтенко. Після нього були Іван Гриб, Володимир Лисенко. До березня 1980 року до складу обласної організації входило 20 первинних осередків, що об’єднували понад 200 спілчан.

23 квітня 1999 року Кабінет Міністрів України своєю постановою відповідно до статті 7 Закону України “Про професійних творчих працівників та творчі спілки” надав Спілці журналістів України статус Національної.

Нині в обласній організації 34 первинних осередки і близько 400 членів НСЖУ. При облорганізації функціонують видавничий центр “Газета “Південний Буг” і прес-клуб “Золоте перо” як школа професійної майстерності. За останні роки тут видано понад 50 книжок журналістів області. Зокрема, вже восьму книжку видає Євген Таранюк. Спілка відкрила і вперше видала такого самородка в малій прозі, як Василь Думанський з Бершадського району, чиї твори увійшли до дитячих читанок і навіть шкільних програм. Видано також унікальну наукову монографію журналіста і літературознавця Леоніда Кимака про творчість Бориса Антоненка-Давидовича, яка перевидана у США.

Обласною організацією СЖУ розроблені та затверджені на пленумі (1996 р.) Положення про премії та творчі конкурси: “Журналіст року” (3 премії), імені Костянтина Гришина (3 номінації), імені Олександра Гетьмана, “Золоте перо” (3 номінації), “Кращий засіб масової інформації”.

Активне творче суперництво, постійні заходи щодо підвищення професійного рівня спілчан дали свої позитивні результати. Якщо 10 років тому в області було лише кілька заслужених журналістів України, то нині їх близько 50.

Обласна журналістська організація будує свою роботу в тісному взаємозв’язку і співпраці з управлінням преси та інформації облдержадміністрації. Вже традиційними стали у нас зустрічі керівників області з редакторами комунальних засобів масової інформації, в яких беруть участь голова облдержадміністрації, голова обласної ради, їх заступники, керівники управлінь та відомств. Багато злободенних питань вдається вирішити якраз під час цих зустрічей. Це вже відчуло на собі чимало творчих колективів: в районних газетах з’явилися комп’ютери, автомашини, а самі журналісти стабільно і без затримок отримують зарплату.

Відродилися і кущові семінари-наради, які успішно пройшли в Немирівському, Тульчинському, Вінницькому, Барському, Крижопільському, Бершадському, Шаргородському і Козятинському районах. У їх роботі взяли участь не тільки керівники, а й провідні журналісти комунальних ЗМІ, що позначилося, безперечно, на якості друкованої продукції місцевих видань.

Завершено підготовку до друку своєрідної журналістської енциклопедії – тритомника “Вінниччина журналістська” із розділами: “Журналісти Вінниччини у засобах масової інформації і не тільки”, “Часописи нашого краю”, “Журналістика в персоналіях (Хто є хто)”, “Мовою документів” та іншими. Побачив світ уже сьомий номер літературно-мистецького альманаху “Стожари”, що кілька років виходить під егідою обласного відділення НСЖУ. Тут публікують свої художні твори молоді й уже відомі журналісти.

Обласна організація Спілки журналістів вважає одним із своїх першочергових завдань поширення досвіду кращих редакційних колективів, які не лише виживають, а й мають певні напрацювання як у творчому плані, так і в зміцненні матеріальної бази редакцій. З цією метою обласна журналістська газета “Південний Буг” детально висвітлювала усі наради, друкувала критичні виступи на адресу місцевих органів влади – засновників видань, а також пропагувала досвід редакцій газет, що вміють працювати в умовах ринкових реформ. Зокрема, були підготовлені тематичні випуски про діяльність колективів районних газет та регіональної газети “Подільська зоря”.

Значну роль у поширенні досвіду кращих видань нашої області відіграє і щомісячна тематична сторінка в газеті “Подолія” – “Журналіст”, яку правління готує спільно з редакційним колективом. Висвітлюється в ній життя як первинних спілчанських організацій, так і творчий процес редакцій.

Основне завдання обласна організація Спілки журналістів вбачає у всебічній підтримці тих первинних спілчанських осередків і творчих колективів ЗМІ, журналістів, які плідно працюють над вдосконаленням професійної майстерності, свято сповідують правду і зорієнтовані на консолідацію суспільства, вирішують завдання його демократизації. І вже не кількістю публікацій про діяльність органів центральної та місцевої влади визначається внесок тих чи інших ЗМІ у здобутки вітчизняної журналістики, а творенням дійсно якісного інформаційного продукту, який би відповідав потребам читача, слухача, глядача, власне тих, задля кого існує журналістика. Кінцева мета таких перебудовних процесів – перейти до конкретного захисту конституційних прав громадян на свободу особистості в одержанні інформації та захист від негативного інформаційно-психологічного впливу.

Указом Президента України 1994 року в Україні встановлено професійне свято працівників ЗМІ – День журналіста, що відзначається щорічно 6 червня – у день прийняття Спілки журналістів України до Міжнародної федерації журналістів.

 Володимир Лисенко,

голова правління Вінницької обласної організації НСЖУ.

 Література

 Черный М. В Винницкой обласной журналистской организации // Журналист. – 1985. – № 7. – С. 35.

Войтенко В. Аспекти творчої роботи // Журналіст України. – 1987. – № 6. – С. 21-22.

У секретаріаті правління Спілки журналістів України [розглянуто питання про діяльн. правл. Вінниц. обл. журналіст. орг.] // Журналіст України. – 1990. – № 8. – С. 4-5.

Лисенко В. Здравствуйте, як виживаєте?: [Інтерв’ю відп. секретаря Вінниц. обл. орг. СЖУ про пробл. видав. справи в обл.] // Журналіст України. – 1992. – № 6. – С. 8-9.

Положення про голову обласної організації Спілки журналістів України // Журналіст України. – 1992. – № 11-12. – С. 20.

Степовий А. Обласна конференція журналістів // Вінниц. газ. – 1996. – 28 груд.

Лисенко В. Хто боїться такої зброї, як слово?: [Голова обл. орг. СЖУ про роботу спілки] // Вінниц. відом. – 1997. – 17 квіт. – С. 2.

Заява -відповідь: [Про діяльн. обл. орг. НСЖУ у Вінниці] // Він-ниччина. – 1999. – 21 верес.

Лисенко В. Суспільний барометр і громадський контролер: [Голова обл. орг. НСЖУ про діяльн. журналістів Вінниччини] // Подолія. – 2002. – 21 серп.

Вішш Н. У вінницьких журналістів відтепер буде творча домівка. Відбулася презентація обл. прес-клубу // 33 канал. – 2003. – 12 листоп. – С. 21.

Лисенко В. Вік зрілості і активних дій: [З історії та сьогодення обл. спілчан. орг. Є фото] // Вінниччина. – 2004. – 23 квіт.

28 червня

Алєксандер (Алєксандер Кароль) Ґроза

польський поет і драматург, редактор і видавець

16 (28).06.1807–22.10 (3.11).1875

(До 200-річчя від дня народження)

Алєксандер Ґроза на­ро­ди­в­ся в За­кри­нич­чі Та­ра­щан­сь­ко­го по­віту (нині Оратівського р-ну). Походив з польського дрібношля­хет­сь­кого ро­ду ге­р­ба Вонж (Wąż) з до­да­т­ком Ве­н­жик (Wężyk), який, ймовірно, мав українське коріння, а пізніше полонізувався. Батько Алєксандра Павел, про­тя­гом кіль­ка­на­д­ця­ти ро­ків був ад’ю­та­н­том ген. Ку­чин­сь­ко­го, ко­мен­да­н­та ка­м’я­не­ць­кої фо­р­те­ці, по­тім пра­цю­вав у по­діль­сь­ких маєтках кн. А.Є.Ча­р­то­ри­сь­ко­го, спе­р­шу ко­н­т­ро­ле­ром, а по­тім упра­ви­те­лем Гра­нів­сь­ко­го клю­ча. Од­ру­жи­в­ся з пле­мін­ни­цею ген. Ква­с­нєв­сь­ко­го (цей шлюб був бездітним), а пі­с­ля її сме­р­ті – з Те­о­фі­лею Ко­п­чин­сь­ко­ю. Зна­ч­ні по­саги дру­жи­ни дали йо­му мо­ж­ли­вість за­ли­ши­ти слу­ж­бу. Спочатку він оре­н­ду­вав рі­з­ні се­ла, а 1817 р. набув разом з дружиною в Чарториського Марківку Гайсинського повіту (нині Теплицького р-ну). У 1823 р. вони від­про­да­ли цей маєток Зо­л­кєв­сь­ким, однак з часом купили частину Сологубівки Липовецького повіту (нині Оратівського р-ну). Мати Алєксандра Теофіля по­хо­дила з давнього заможного шляхет­сь­ко­го ро­ду Копчинських герба Ко­па­сі­на (Kopasina), або Слє­по­в­рон (Slepowron), який брав свій по­ча­ток на Брацлавщині і теж з часом полонізувався.

Початкову освіту Алєксандер отримував в Уман­сь­кій ба­зи­ліан­сь­кій шко­лі (1816-1819), де познайомився з майбутнім критиком М.Ґрабовським. після закінчення школи записався до По­діль­сь­кої гі­м­на­зії у Він­ни­ці, од­ра­зу до 2 кла­су. Прой­шов у ній ос­но­в­ний курс, а по­тім ще рік згі­д­но з во­лею ба­ть­ків до­по­в­ню­вав свої знан­ня з російської та французької мов, ста­ро­жи­т­ньої лі­те­ра­ту­ри та фі­зи­ки і за­ли­шив гі­м­на­зію 29.06.1826 р. (ст. ст.). Згодом сту­ді­ю­вав на літературному відділенні Ві­лен­сь­ко­го університету, а в 1829-1830 рр. від­ві­ду­вав як ві­ль­ний слу­хач Юрієвський університет у Де­р­пт­і. Од­нак уні­вер­си­тет­сь­ких сту­дій так і не за­кін­чив.

У 1831 р. Алєксандер Ґроза по­ве­р­ну­в­ся в Укра­ї­ну і осе­ли­в­ся в родинному маєтку в Со­ло­гу­бі­в­ці, де за­йма­в­ся го­с­по­дар­с­т­вом і лі­те­ра­ту­р­ною пра­це­ю. Взятися за перо його закликав ще під час навчання у Вільно відомий польський літератор професор Л.Боровський. На лі­те­ра­ту­р­ній ни­ві він де­бю­ту­вав у ві­лен­сь­ко­му аль­ма­на­сі «Noworocznik Litewski» («Новорічник Литовський») 1831 р. ві­р­шем «Poeta obłąkany» («Бо­же­ві­ль­ний по­ет»), написаним під явним впливом четвертої частини поеми А.Міцкевича «Dziady» («Діди»). Цей вірш становить першу частину об’ємної поеми «Melancholia» («Меланхолія»). Потім поет зацікавився українськими народними переказами та легендами, приєднуючись до грона представників «української школи» в польській літературі. Крім того, він ре­да­гу­вав і ви­да­вав аль­ма­на­хи-­но­во­рі­ч­ни­ки: «Rusaіka» («Русалка») у Ві­ль­но в 1838-1842 рр. (т. І–V) і «Grosz wdowi» («Гріш вдови») у Ки­є­ві в 1849-1850 рр. Пу­б­лі­ку­вав у них тво­ри пись­мен­ни­ків з Ві­ле­н­щи­ни та Укра­ї­ни (зо­к­ре­ма і вла­с­ні), на­ма­га­ю­чись у ча­си ре­а­к­ції під­не­с­ти лі­те­ра­ту­р­ний рух на цих те­ре­нах. За­дум пе­ре­тво­ри­ти ці аль­ма­на­хи на по­стій­ні пе­рі­оди­ч­ні ви­дан­ня йо­му не вда­в­ся у зв’я­з­ку з по­си­лен­ням по­лі­тич­но­го ти­с­ку та це­н­зу­ри, а та­кож, мо­ж­ли­во, вна­слі­док кон­ку­ре­н­ції з журналом Ю.І.Кра­шев­сь­ко­го «Athenaeum» («Атенеум»).

У 1844 р. Алєксандер ра­зом з бра­та­ми Сильвестром і Авґустином отримав підтвердження в дворянстві (т. зв. легітимацію) у По­діль­сь­кій губернії. На той час він во­ло­дів не­ве­ли­кою ча­с­ти­ною с.Без­імен­ного Махнівського повіту (нині Козятинського р-ну), а йо­го дру­жи­ні Аделі з Куковичів належала с.Кро­пи­в­на Він­ни­ць­ко­го по­віту (нині Хмільницького р-ну). З батьківського спадку внаслідок родинних поділів, зокрема від 19.07.1845 р. (ст. ст.), Алєксандру припала 1 тисяча рублів.

На дво­рян­сь­ких ви­бо­рах 1850 р. Алєксандер Ґроза був об­ра­ний по­пе­чи­те­лем сіль­сь­ких за­па­с­них ма­га­зи­нів Він­ни­ць­ко­го по­віту і ви­ко­ну­вав ті функції до 1853 р. У кінці 50-х ро­ків він оселився спе­р­шу в Бе­р­ди­че­ві, по­тім у Жи­то­ми­рі. У той час і пі­з­ні­ше, проживаючи на се­лі, Ґроза да­вав при­ва­т­ні уро­ки по­льської мо­ви і лі­те­ра­ту­ри. Також він до­би­ва­в­ся по­са­ди ви­кла­да­ча по­льської мо­ви в Житомирській гі­м­на­зі­ї (очевидно, безрезультатно). У Житомирі Алєксандер Ґроза був од­ним з ор­га­ні­за­то­рів в 1859 р. і керівників Акціонерного товариства по поширенню книг серед населення за дешевими цінами, для якого закупив разом з Л.Ліпковським і К.Качковським у Берліні друкарське обладнання. Це товариство видавало твори А.Коженьовського, В.Поля, А.Пєткевича й інших відомих польських письменників, а в 1860 р. видало три бу­к­ва­рі, опра­цьо­ва­ні Ґрозою: «Elementarz mniejszy» («Ма­лий буквар»), «Elementarz wiкkszy z tablic№ figur geometrycznych» («Ве­ли­кий бу­к­вар з таб­ли­цею гео­ме­т­ри­ч­них фі­гур»), «Elementarzyk» («Бу­к­ва­рик»). Для розповсюдження книг у Києві, Одесі, Львові, Вільно й інших містах були створені книгарні. За розпорядженням російського уряду, товариство оголосило 2.01.1860 р. (ст. ст.) про свою ліквідацію, однак продовжувало діяти нелегально, приймаючи нових акціонерів. Товариство припинило свою діяльність у 1863 р., коли його дру­ка­р­ня та видання були кон­фі­с­ко­ва­ні, а чле­ни товариства від­да­ні під суд.

По­ети­ч­на тво­р­чість Алєксандра Ґрози від­но­сить­ся до пі­з­ніх про­явів «української шко­ли» в по­льській лі­те­ра­ту­рі. Йо­го тво­ри (по­ети­ч­ні по­ві­с­ті, пі­с­ні, ду­ми, ле­ге­н­ди, фа­н­та­зії), ви­три­ма­ні в ро­ма­н­ти­ч­но­му українському на­род­но­му ду­сі, ча­с­то ство­ре­ні як сти­лі­за­ції і пе­ре­ро­б­ки українських на­род­них пе­ре­ка­зів, ха­ра­к­те­ри­зує за­ці­ка­в­лен­ня українським фо­ль­к­ло­ром, іс­то­ри­ч­ним ми­ну­лим українського на­ро­ду. Най­ві­до­мі­ший твір Ґрози по­ети­ч­на по­вість «Pan starosta kaniowski” (“Пан староста канівський”) розповідає про відомого своєю під­сту­п­ні­с­тю і сва­віл­лям ма­г­на­та XVIII cт. Мі­ко­лая По­то­ць­ко­го. Опублікована вперше в його збірці «Poezji» («По­е­зі­ї», Вільно, 1836), вона здобула дуже прихильний критичний відгук М.Ґрабовського. Однак пізніше польські критики, зокрема П.Хмєльовський, почали закидати йому недостатньо виписані образи, неузгодженість складових частин твору, обмеженість поетичної фантазії. Пі­с­ля виходу наступної збірки «Poezji» («По­е­зі­ї», т. І–­ІІ, Вільно, 1843), куди увійшли кі­ль­ка на­род­них сти­лі­за­цій і по­ети­ч­на по­вість «Pierwsza pokuta Їeleџniaka» («Пе­р­ша по­ку­та Залізняка»), поет на де­який час за­мовк.

Пі­с­ля 1848 р. Ґроза звернувся у своїй тво­р­чо­с­ті до про­зи. Прозаїчні твори він писав і раніше, зокрема в аль­ма­на­сі-­но­во­рі­ч­ни­ку «Rusaіka». 1838 р. вийшли його «Szkice kontraktowe» («Нариси з контрактів»), а 1841 р. – повість «Pan Grzegorz» («Пан Ґжеґож»). Тепер же літератор змальовував в основному по­бу­то­ві ка­р­ти­н­ки – сце­ни і ти­пи з ки­їв­сь­ких ко­н­т­ра­к­тів. Видав їх у книгах мемуарного характеру: «Wіadysіaw, wyciąg z pamiкtnikуw niebardzo starych» («Вла­ди­с­лав, ви­тяг з ме­му­а­рів не ду­же давніх», т. І-­ІІ, Вільно, 1848; вид. 2: «Pamiкtnik niebardzo stary» («Мемуари не дуже давні»), 1858) і «Mozaika kontraktowa, pamiкtnik z r. 1851» («Ко­н­т­ра­к­то­ва мо­за­ї­ка, що­ден­ник з 1851 р.», Вільно, 1857). Пізніше видав ще прозаїчні збірки «Obrazki ukraiсskie» («Українські картинки», Вільно, 1855) і «Trzy powieњci» («Три повісті», Житомир, 1860). До обох увійшла серед іншого вищезгадувана повість «Pan Grzegorz». Ґроза пробував свої сили і в драматургії, зокрема видав українську драму в 5 актах «Hryж» («Гриць», Вільно, 1858), у якій розвинув тему відомої української народної пісні «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці».

Поет неодноразово під­ні­мав те­ма­ти­ку се­лян­сь­ких по­вс­тань XVIII ст.: у по­ети­ч­них по­ві­с­тях «Pierwsza pokuta Їeleџniaka» і «Њmieciсski» («Смєцін­сь­кий», 1860), дра­мі «Hryж» («Гриць», Вільно, 1858) та інших. Серед інших відомих творів Ґрози – історичні думи «Jassyr batowski» («Батовський ясир»), «Marek Jakimowski» («Марек Якімовський») і «Janko њlepy» («Сліпий Янко», на тему з сербської історії).

Крім того, Алєксандер Ґроза на­пи­сав збірку мо­ли­тов «Oіtarzyk berdyczowski…» («Бе­р­ди­чів­сь­кий ві­в­та­рик…», Київ, 1856), ви­да­ну в па­м’ять про по­вто­р­ну ко­ро­на­цію іко­ни Ма­те­рі Бо­жої в бе­р­ди­чів­сь­ко­му ко­с­тьо­лі ка­р­ме­лі­тів босих. У 1873 р. він опу­б­лі­ку­вав у Бродах дра­му «Twardowski» («Тва­р­дов­сь­кий»), а пе­ред са­мою сме­р­тю за­кін­чив дра­му «Marta, posadnica w Nowogrodzie wielkim» («Ма­р­та, по­са­д­ни­ця у Ве­ли­ко­му Нов­го­ро­ді»). Крім то­го, літератор роз­по­чав ро­бо­ту над спо­га­да­ми, од­нак встиг опи­са­ти тіль­ки ди­тин­с­т­во та юність, у т. ч. навчання в По­діль­сь­кій гі­м­на­зі­ї.

Довгий час Алєксандер Ґроза був відомий лише в Литві й Україні. У Королівстві Польському його ім’я зазвучало в середині 50-х років ХІХ ст., коли його твори почали видаватись у Варшаві. Зокрема тут вийшли збірки «Powieњci ludu i dumy» («Народні повісті і думи», т. І–ІІ, 1855) і «Pisma» («Тво­ри», т. І–­ІІ, 1858), які містили давні твори Ґрози, однак великої популярності вони не здобули. Деяким успіхом користу-валися поетичні повісті «Trzy palmy» («Три пальми», Вільно, 1857), написана на східну тематику, і «Њmieciсski» («Смєцінський», Житомир, 1860).

В остан­ні роки жит­тя Алєксандер Ґроза ме­ш­кав ра­зом з Евстахи Іва­нов­сь­ким, відомим польським мемуаристом та істориком-аматором (знаним під псевдонімами Геленіуш та Геленіуш Евстахи). По­мер Ґроза 22.10.1875 р. в маєтку Івановського Ха­ла­ї­м­го­ро­д­ка Бе­р­ди­чів­сь­ко­го по­віту (нині с.Городківка Андрушівського р-ну Житомирської обл.). Е.Івановський при­свя­тив ро­ди­ні Ґро­зів на­рис, опублікований у його книзі «Wspomnienia lat minionych» («Спогади минулих літ», т. ІІ, Краків, 1876), у якому подав і фра­г­ме­н­ти з вищезгадуваних спо­га­дів Алєксандра Ґрози.

У шлюбі з Аде­лею Ку­ко­ви­ч (бл. 1816–10 (22).06.1900, Брацлав) Алєксандер Ґроза мав дітей: Ма­рі­ан­ну, Лю­д­ві­ка і Яну­ша Ало­і­зи.

 Вікторія Колесник,

старший науковий співробітник Вінницького краєзнавчого музею

Література

 [А.Гроза] // Чубинский П. Труды этнографическо-статисти-ческой экспедиции в Западнорусский край. – СПб., 1872. – Т. VII: Евреи, поляки, племена немалорусского происхождения. – С. 256.

[А.Гроза] // Список дворян, внесённых в дворянскую родословную книгу Подольской губернии. – Камянец-Подольский, 1897. – С. 199.

Гна­тюк В. Український фо­ль­к­лор у по­льських пе­ре­ро­б­ках (Оле­к­сандр Гро­за) // Ет­но­гр. ві­с­н. – К., 1928. – Кн. 7. – С. 146-147.

Кирчів Р.Ф. Український фольклор у польській літературі: (період романтизму). – К., 1971. – С. 216, 221.

 *     *     *

А[рабажи]н К. Гроза Александр // Энциклопедический словарь. Изд. Брокгауза и Ефрона. – СПб., 1893. – Т. 18. – С. 757-758.

Пилипчук Р.Я. Гроза (Groza) Александер-Кароль // УРЕ. – К., 1979. – Т. 3. – С. 175.

Пилипчук Р.Я. Гроза (Groza) Александр Кароль // УЛЕ. – К., 1988. – Т. 1. – С. 500.

Ґроза (Groza) Олександер // Енциклопедія українознавства: В 11 т. / Гол. ред. В.Кубійович. – Л., 1993. – Т. 2. – С. 481.

Подолинний А.М. Гроза Александр Кароль // З-над Божої ріки: Літ. біобібліограф. слов. Вінниччини / Упоряд. і заг. ред. А.М.Подолинного. – Вінниця, 2001. – С. 87-88.

  *     *     *

Helenijusz E. [Iwanowski J.] Wspomnienia lat minionych. – Krakуw, 1876. – T. II. – S. 278-320.

B[iegeleisen] H. Aleksander Groza // Zіota przкdza poetуw i prozaikуw polskich. – Warszawa, 1885. – T. II. – S. 728-729.

Chm[ielowski] P. Groza Aleksander Karol // Wielka encyklopedia powszechna ilustrowana. – Seria 1. – Warszawa, 1900. – T. ХXVI. – S. 919-920 (є зобр.).

Groza Aleksander // Encyklopedia powszechna S.Orgelbranda. – Warszawa, 1900. – T. VI. – S. 374.

Boniecki A. Herbarz polski: wiadomoњci historyczno-genealogiczne o rodach szlacheckich.– Warszawa, 1904. – T. VII. – S. 129.

Uruski S. Rodzina. Herbarz Szlachty Polskiej. – Warszawa, 1908. – T. V.– S. 16.

Janion M. Groza Aleksander Karol // Polski sіownik biograficzny. – Wrocіaw, 1961. – T. IX. – S. 31-32.

Grabowska M. Groza Aleksander Karol // Literatura polska: Przewodnik encyklopedyczny. – Warszawa, 1985. – T. I. – S. 330.

Документи

 Ф. д-200, оп. 1, спр. 131, арк. 79 зв., 83, спр. 232, арк. 19 зв., 74 зв. – 75зв., спр. 837, арк. 27 зв. – 28;

ф. д-737, оп. 1, спр. 1, арк. 42 зв.;

ф. д-844, оп. 1, спр. 19, арк. 125 зв. – 126, спр. 22, арк. 18 зв. – 19, спр. 64, арк. 10 зв. – 11, 101 зв. – 102, 173 зв. – 174, спр. 82, арк. 128, спр. 113, арк. 18 зв. – 19, спр. 114, арк. 11, спр. 146, арк. 148;

ф. д-864, оп. 1, спр. 21, арк. 142-142 зв., спр. 27, арк. 141-142 зв.;

ф. д-904, оп. 5, спр. 12, арк. 72 зв.

19 липня

Андрій Дмитрович Гудима

український поет, прозаїк, публіцист, учений

19.07.1937

(До 70-річчя від дня народження )

Щедра на таланти Подільська земля подарувала українській літературі видатного майстра слова, вченого і педагога Андрія Гудиму. Народився наш земляк у мальовничому селі Слободі Носковецькій на Жмеринщині у родині споконвічних хліборобів. Зростав і набирався творчої снаги в умовах воєнного лихоліття та колгоспного кріпацтва. Та крім гіркої правди про сталінські голодомори, злидні та безправ’я своїх односельців, змалку пізнавав високу душу рідного народу, його мудрість і віру в добро і справедливість, що так яскраво відбились у незрівнян-них за красою піснях, казках, легендах, інших жанрах фольклору.

Як селянський син Андрій Гудима увібрав у своє серце любов до рідної землі, яку наш народ споконвіку побожно називає святою. Це й визначило життєву стежину, майбутній фах юнака. Після середньої школи в сусідньому селі Носківцях він вступив на агрономічний факультет Білоцерківського сільськогосподарського інституту, успішно закінчив його1964 року. Працював агрономом, заступником голови колгоспу у селах Коржівці та Великій Бушинці Немирівського району.

Творчий вогник, інтерес до наукової праці знову привели його в стіни альма-матер. З 1969 року А.Гудима – викладач Білоцерківського сільськогосподарського інституту (нині аграрний університет), після захисту кандидатської дисертації упродовж восьми років завідував кафедрою ботаніки та фізіології рослин, працює й досі на посаді доцента цієї ж кафедри. Опублікував кілька десятків наукових досліджень та методичних розробок.

У світі поезії живе з шкільних років. У пресі дебютував 1960 року. Відтоді видав 25 книжок, має сотні публікацій у періодиці – статті, нариси, рецензії. Любов’ю до України, її людей, історії та культури дихає вся творчість письменника. Це стосується, зокрема, його поетичних збірок “Брость” (1969), “Жниво” (1976), “Жайворонкова пора” (1977), “Позиція серця” (1984), “Родиземля” (1987), “Обличчя любові” (1995) та ін. Успішно виступає і найбільш тяжіє поет до ліро-епічних жанрів – поеми та віршованого роману, у яких розробляється переважно історична тематика. Так, у поемах, що склали книжку “Дзвони над Россю” (1988), йдеться про події, які відбулися на Білоцерківщині, – селянсько-козацьке повстання 1591-1593 рр. під керівництвом К.Косинського, спрямоване проти польської окупації, про виступ декабристів Чернігівського полку тощо. Найчастіше звертається А.Гудима до тем, пов’язаних з Вінниччиною. Визвольну боротьбу наших земляків він оспівав у віршованих романах “Устим Кармалюк” (1992), “Северин Наливайко” (1995), “Клекотіли орли” (1998). В останньому творі яскраво змальовано велич і трагедію “Коліївщини” 1768 року та її легендарних ватажків Максима Залізняка та Івана Гонту.

Вічні дилеми – гніт, безправ’я і воля, добро і зло, віра, саможертов-ність і зрада – хвилюють постійно нашого ювіляра, не залишають байдужими і його читачів. Особливо відчутно це в романі у віршах “Сповідь Мазепи” (2003). Перед нами, як сказано в анотації, відчай-душний крок письменника до повернення Україні світлого імені її славного сина. Автор послідовно спростовує імперський бруд Москви та суголосні йому фальсифікації О.Пушкіна в поемі “Полтава” щодо національного героя України, який прагнув вирвати батьківщину з колоніального ярма. Постать гетьмана Івана Мазепи він подає на широкому історичному тлі “від Богдана до Івана” (тут народна оцінка найвидатніших державних діячів України – Б.Хмельницького та І.Мазепи) з ретроспективою у княжі часи й прогнозом у прийдешні, коли за волю рідного краю повстали М.Залізняк та І.Гонта. Твір сповнений болючих роздумів про долю українського народу і його май-бутнє, звучить як засторога нашим сучасним політикам державотворцям.

Вагомі здобутки письменника в жанрі прози. Знову ж таки торкається він переважно гострих історичних, соціально-політичних та морально-етичних проблем. У повісті “Чорне сонце” (1993) він правдиво відтворив криваві події радянсько-німецької війни очима дітей. Твір багато в чому автобіографічний. А моторошні картини більшовицького голодомору в Україні 1932-1933 років намалював у романі “Кара без вини”(1993), відзначеного премією ім.І.Нечуя-Левицького. Своєрідним доповненням цього твору стала повість “Хресна дорога” (1997; дещо змінене і доповнене видання 2001р.). Це гірка розповідь про наше нелегке сьогодення, про невигаданих героїв роману “Кара без вини”, які на зорі своєї молодості пережили жахи одного з найбільших злочинів Кремля, а нині знову пограбовані і зневажені компартійними мародерами. Нову сторінку народної трагедії – голодомор 1946-1947 років – автор кров’ю свого серця увічнив у романі “Лихо не спить” (2000). Разом із романом “Кара без вини” він склав дилогію “Під знаком біди” (2002).

Гідність людини, її моральну чистоту А.Гудима утверджує в романах “Чуже весілля” (1985), “Поклонитися любові” (1991) та “Солодкі плоди гіркого кореня” (2003), водночас з болем говорить про обвальне падіння нашої духовності.

Прихильно зустріла громадськість і збірку публіцистичних творів ювіляра: “Торкнутись розумом до істин” (2004) та його книгу “Від ясних зір до квіту папороті. Ескізи до літературного портрета Віктора Міняйла” (2004).

Окремо слід сказати про художню майстерність письменника, про багатство і яскравість його мови, джерело якої у мовній скарбниці народу, про витонченість і рельєфність його стилю.

Андрієві Гудимі, активному учаснику культурно-громадського життя, 1977 р. присвоєно звання “Почесний громадянин міста Біла Церква”. Наш земляк занесений до її “Золотого фонду”.

Літературні премії за останніх 10 років:

1. Лауреат Всеукраїнської літературної премії ім.М.Коцюбинського за роман у віршах “Устим Кармалюк” (1994).

2. Лауреат літературно-мистецької премії ім.І.Нечуя-Левицького за роман “Кара без вини” (1995).

3. Дилогія “Під знаком біди” двічі висувалася на здобуття Національної премії України ім.Тараса Шевченка (2002, 2003).

 Б.В.Хоменко,

кандидат філологічних наук,

викладач ВДПУ ім.М.Коцюбинського

 Література

Твори

Брость: Лірика. – О.: Маяк, 1969. – 59 с.

Жниво: Поезії. – К.: Молодь, 1976. – 63 с.

Із змісту: [Є біогр. довідка]. – С. 61.

Жайворонкова пора: Вірші та поеми. – К.: Рад. письм., 1977. – 71 с.

Позиція серця: Вірші та поеми. – К.: Рад. письм., 1984. – 94 с.

Чуже весілля: Роман. – К.: Рад. письм., 1985. – 279 с.

Родиземля: Поезії. – К.: Дніпро, 1987. – 125 с.

Дзвони над Россю: Поеми. – К.: Молодь, 1988. – 96 с.

Устим Кармалюк: Роман у віршах. – К.: Урожай, 1992. – 144 с.

Кара без вини: Роман. – К.: Урожай, 1993. – 288 с.

Клекотіли орли: Роман у віршах. – К.: Вир, 1998. – 128 с.

Під знаком біди: Дилогія. – К.: Логос, 2002. – 583 с.

 Про життя і творчість А.Гудими

Лазаренко К. Коли чорніє сонце: [Про кн. “Чорне сонце”] // Земля Поділ. – 1994. – 26 трав.

Вовкодав В. Книга болю і скорботи: [Рец. на кн. “Кара без вини”] // Півд. Буг. – 1996. – № 112-113. – С. 5.

Новицький А. Дорідне жниво: [До 60-річчя укр. поета і прозаїка] // Вінниц. газ. – 1997. – 19 лип.

Подільський Е. Дорога стривоженої пам’яті: [Вийшла кн. “Хресна дорога”] // Колос. – 1997. – 19 листоп.

Подільський Е. Орлиний клекіт чути у віках: [Про роман “Клекотіли орли”] // Зоряна криниця. – 1998. – 26 груд.

Іванців В. Вина без кари: [Про романи “Кара без вини” і “Лихо не спить”] // Сл. просвіти. – 2003. – 5-11 лют.

Мачківський М. Прірва голодного мору // Проскурів. – 2003. – 14 лют.

Подільський Е. Книга, зіткана з болю: [Роман-дилогія “Під знаком біди”] // Уряд. кур’єр. – 2003. – 19 лют. – С. 13.

Грабовський В. Сила прози Андрія Гудими: [В творах: “Під знаком біди”, “Чуже весілля”, “Кара без вини”, “Лихо не спить”] // Літ. Україна. – 2003. – 20 лют. – С. 3.

Подільський Е. Солодкі плоди його пера // Вінниц. відом. – 2003. – 13 серп.

Подільський Е. Нехай розсудить історія: [Про роман “Сповідь Мазепи”] // Вінниц. газ. – 2004. – 1 квіт. – С. 6.

Іванців В. Андрій Гудима проти Олександра Пушкіна: [В романі “Сповідь Мазепи”] // Сл. просвіти. – 2004. – 3-9 черв. – С. 11.

Божок В. Перекреслені міфи історії. (Стежки мазепинські) // Біла хата. – 2004. – 30 лип.

Біла Т. Возводьмо в душах Україну: [Віршований роман “Сповідь Мазепи”] // Культура і життя. – 2004. – 4 серп.

Вовкодав В. Возведи Україну в душі: [Про письменника-земляка] // Колорит. – 2005. – 30 квіт.

20 серпня

Леонід Маркович Мосендз

український поет, прозаїк

08 (20).08.1897 – 13.10.1948

(До 110-річчя від дня народження)

Про Леоніда Марковича Мосендза відомий чеський дослідник української літератури М.Неврлий писав, що він “рідкісна й багата модифікація людського духу”. І справді, Л.Мосендз не лише письменник, що працював у різних жанрах мистецтва слова (поет, прозаїк, публіцист, критик, перекладач), але й учений, знаний свого часу на Заході.

Л.Мосендз народився в Могилеві-Подільському над Дністром у родині економа (управителя) панського маєтку. З семирічного віку хлопчик разом з рідними мешкав у Ялтушкові і Маньківцях, нині Барського району, а згодом у Яришеві (Могилів-Подільський район), де повторно закінчив двокласну школу. Після цього Л.Мосендз здобув фах у Вінницькій учительській семінарії, яку блискуче закінчив у 1916 році. Деякий час він учителює, а потім опиняється на румунському фронті, адже точилася Перша світова війна. Та надійшов 1917 рік. Національно-визвольна боротьба захопила юнака, хоча, як він зізнався, “до 1918 року був російським патріотом”. Але “за один місяць з мене був український націоналіст”. У 1919 р. Леонід Маркович став вояком української армії, де вже служив старший брат.

Через хворобу Л.Мосендз військо залишив, почав учителювати в Гнівані, проте у 1920 році після смерті матері емігрував. Перебував у Польщі, а 1922 року переїхав до Чехословаччини. Екстерном закінчив курс гімназії з тим, щоб мати право вчитися далі. У 1928 році Л.Мосендз закінчив хіміко-технологічний факультет Української господарської академії в Подебрадах під Прагою. А вже в 1931 році молодий інженер-технолог стає доктором технічних наук, автором цікавих публікацій в науковій пресі, власником патентів на ряд технічних винаходів. Деякий час Л.Мосендз працює викладачем Державної торговельної академії в Сваляві на Закарпатті. Після угорської окупації цього куточка України переїжджає до Братислави і працює у дослідному інституті виробництва. У цьому місті він одружився, став батьком.

Тридцяті роки для Л.Мосендза – час становлення як письменника, хоча писав він десь з 1921 року. У 1936 році в Чернівцях видає автобіографічну повість “Засів”, наступного року у Львові – збірку оповідань “Людина покірна”, а в 1939 там же – нову збірку оповідань “Відплата”. Перша книжка оповідань – це враження письменника від національно-визвольної революції в Україні, друга писана на сюжети з часів європейського середньовіччя і Відродження.

Нарешті, у 1941 році в Празі виходять окремим виданням і вірші Мосендза, бо ж писав він їх завжди від самого початку свого творчого шляху. Книжка мала назву “Зодіак” і містила патріотичну поезію, в т.ч. “Баладу про побратима” – реквієм героям, що впали в борні за волю України, вінок сонетів “Юнацька весна” з оптимістичною вірою у здійсненність кращих людських поривань.

Вищим здобутком Мосендзової поезії вважається лірична драма “Вічний корабель” (Прага, 1940), де він, услід за багатьма іншими письменниками, опрацював світову тему “Летючого голландця”, маючи на увазі, звичайно ж, боротьбу українців за незалежність та чергову їхню поразку.

У 1945 році письменник переїздить до Австрії і мешкає спочатку в Інсбруці, а згодом Зеєфельді та Зальцбурзі. В Інсбруці він близько зійшовся з письменником-земляком Юрієм Кленом (Освальдом Бургардтом). У перший рік свого перебування в Австрії друкує поему “Канітферштан, на українську мову перелицьований”, де провідним мотивом є втрата батьківщини. Для доньки Марійки написав поему “Волинський рік” та кілька віршованих казок.

Ще під час визвольної війни в Україні 1917-1920 рр. Л.Мосендз захворів на сухоти. Тепер хвороба настільки загострилася, що письменник змушений був, скориставшись благодійництвом однієї з американських харитативних організацій, лягти до лікарні в містечку Бльонау у Швейцарії. Під час другої операції 13 жовтня 1948 року він помер. У Швейцарії він теж багато працював: писав нову поему, статті, роман “Останній пророк” – про предтечу Ісуса Христа Іоанна Хрестителя, появу християнської ідеології та її суперечливий розвиток. Напевно, це найкращий твір письменника. В останні роки його турбували розрив між словами і ділами деяких ідеологів українського націоналізму, він усе більше схилявся до ідей вселюдського гуманізму, тому й спробував у рамках біблійної тематики з’ясувати для себе й читачів цю проблему.

Духовність для Л.Мосендза була вищою понад усе. В одному з листів до дружини він точно і образно схарактеризував себе самого: “Зрештою, трохи Дон Кіхот в мені є, але я думаю, що кожна людина, якої ідеалом не є банкова книжка й пенсія, є трохи Дон-Кіхот”.

А.М.Подолинний,

кандидат філологічних наук,

професор ВДПУ ім.М.Коцюбинського

Література

Твори

Канітферштан: Поема. – Інсбурк: Вид. І.Тиктор, 1945. – 31 с.

Людина покірна: Оповіді. – Вінніпег, 1951. – 143 с.

[Вірші] // Україна. – 1990. – № 18. – С. 22 – 23.

Євшан-зілля: [Оповід.] // Дзвін. – 1991. – № 1. – С. 34-38.

Птах високого злету: [Повість] // Друг читача. – 1991. – 27 берез. – С. 5-12.

Останній пророк: Роман // Дніпро. – 1994. – № 7/8. – С. 14-66; № 9/10. – С. 96-141; 1995. – № 1. – С. 7-45; № 5/6. – С. 21-76; № 7/8. – С. 7-31.

Пригоди котика Кікі: Віршовані казки для дітей мол. віку. – Л.: “Універсам”, 1996. – 48 с.

[Вірші] // Літ. Україна. – 1997. – 23 жовт. – С. 4.

[Вірші] // Листок з вирію: Поезія укр. діаспори. – К., 2001. – С. 265-268.

Про життя і творчість Л.М.Мосендза

Гікавий М. Спогад про Л.Мосендза // Визвол. шлях. – 1976. – № 2.

Горобець М. Леонід Мосендз і Придністров’я // Вінниц. правда. – 1991. – 3 жовт.

Шелест В. Поезія Леоніда Мосендза // Укр. мова і літ. в шк. – 1992. – № 1. – С. 71-78.

Горобець М. Леонід Мосендз у діаспорі // Сл. Придністров’я. – 1993. – 3 лип. – С.3.

Історія української літератури ХХ століття: У 2 кн. / За ред. В.Г.Дончика. – 2-ге вид., стереотип. – К.: Либідь, 1994. – Кн. 1.: 1910-1930-ті рр.– 782 с.

Із змісту: [Про Л.Мосендза]. – С. 177, 345, 362, 430.

Завальнюк К. Людина з когорти титанів // Маяк. – 1996. – 2 листоп.

Бортняк А. “Трохи Дон-Кіхот” з Поділля // Вінниц. газ. – 1997. – 20 верес.

Леонід Мосендз – із Могилева-Подільського // 33 канал. – 1997. – 26 верес. – С. 9.

Видатний, але невідомий // Вінниц. відом. – 1997. – 2 жовт. – С. 4.

Миронець Н. Автографи Леоніда Мосендза в історичному архіві // Літ. Україна. – 1997. – 23 жовт. – С. 4.

Набитович І. Леонід Мосендз – лицар Святого Граалю // Визвол. шлях. – 1998. – № 1. – С.74-88. – Бібліограф.: С. 88.

Завальнюк К. Подільський період життя Леоніда Мосендза: [1897-1948] // Укр. сл. – 1998. – 8 жовт. – С. 6.

Завальнюк К. Леонід Мосендз на Поділлі // Панорама. – 1998. – 5 груд.

Подолинний А.М. Леонід Мосендз на Вінниччині // Літ. Вінниччина. – Вінниця, 1999. – С. 62-65.

Набитович І. Леонід Мосендз: сторінки життя письменника. – К., 1999. – 222 с.

Шалінський П. Леонід Мосендз // Сл. Придністров’я. – 2001. – 23 серп. – С. 4.

Данильчук Т. Письменник – покликання Боже // Крила України. – 2003. – 15 верес. – C. 11.

[Леонід Мосендз] // Сто поетів Вінниччини за сто років. Антологія ХХ століття / Упорядкув., вступ. сл., біограф. довідки А.Подолинного. – К., 2003. – С. 43-48.

Осіння ніч. Мені здається. Мій шпиталь.: [Вірші. Біографія.] // Вітчизна. – 2004. – № 3-4. – C. 107-108.

Козак С. Волинські стежки Леоніда Мосендза // Березіль. – 2005. – № 9. – C. 154-157.

 *     *     *

Марочкін В.П. Мосендз Леонід Маркович // УЛЕ. – К., 1995. – Т. 3. – С. 423.

Шлеймович М. Мосендз Л.М. // З-над Божої ріки: Літ. біобіб-ліограф. слов. Вінниччини / Упоряд. і заг. ред. А.М.Подолинного. – Вінниця, 2001. – С. 229-231.

24 серпня

Віктор Володимирович Нарушевич

український поет

24.08.1937 – 05.10.2003

(До 70-річчя від дня народження)

 Віктор Нарушевич народився в селі Сутисках Тиврівського району в сім’ї агронома. Батька і рідного дядька Миколу, до речі, теж літератора, автора оповідань та віршів, було репресовано. Напівсирітство, війна, повоєнні колгоспні злидні лягли глибоким карбом на серці підлітка, щоб згодом відбутися в поетичній творчості. Ще навчаючись у Вінницькому педагогічному інституті, Віктор почав виступати з віршами у місцевій пресі. Здобув фах учителя рідної мови та літератури (1963 р.) і розпочав учителювати, але з часом віддав перевагу журналістській роботі. Працював на посаді старшого літературного працівника газети “Радянська Буковина”, редактора газети “Молодий буковинець”, потім заступника редактора “Чорноморської комуни”. з 1978 року очолював редакцію художньої літератури одеського видавництва “Маяк”.

Віктору Нарушевичу належить шість збірок поезій. Не так уже й багато, але, зрозуміло, що поезія вимірюється не кількістю написаного. Очевидним було інше: зростання його майстерності від збірки до збірки. В останній, під назвою “Заболонь”, читач уже міг пережити справжнє естетичне захоплення, знайомлячись з чудовими пейзажними малюнками, перейнятись цілим спектром щирих людських почуттів, зрілістю думки і глибоким філософським осмисленням життєвих явищ.

Критики, що уважно стежили за творчим процесом Віктора Нарушевича, відзначали в його неголосній поезії сердечні нотки в розповідях про звичайних людей – хліборобів-земляків, дунайських рибалок, чабанів, мотив праці, котра робить життя людини змістовним і щасливим, домінуючу тему пам’яті про давні і недавні, як от – війна, сторінки національної історії. Як переконливо стверджує критик В.Дячков, поет усе своє недовге життя писав ліричну історію власної душі, ніби сповідаючись перед собою і людьми.

  Окрім власних збірок, упорядкував і видав книжку віршів поетів України і Угорщини “Веселка над берегами” (1981), а також антології “Казки українських письменників” і “Два брати” (казки російських авторів). Не можна не згадати й про те, що Віктор Нарушевич як редактор благословив у світ чимало художніх творів українською мовою, а ще болгарською, гагаузькою, єврейською.

  Поет любив рідні краї. Це почуття, провідне у його ліриці, стало заповітом для всіх, хто бере і братиме до рук вірші Віктора Нарушевича, осяяні добрим і теплим сонцем нашої малої батьківщини – Поділля.

 А.М.Подолинний,

кандидат філологічних наук, професор,

викладач ВДПУ ім.М.Коцюбинського.

Література

Твори

Літодень: Поезії. – О.: Маяк, 1975. – 42 с.

Рец.: Каменюк М. Штрихи першовідкриття // Рад. життя. – 1975. – 5 квіт.; Слободянюк П. Подих першовідкриття // Комс. плем’я. – 1975. – 29 лип.

Розповінь: Поезії. – О.: Маяк, 1979. – 87 с.

Акваторія: Поезії. – О.: Маяк, 1983. – 79 с.

Рец.: Огороднік В. Незвичайний світ слова // Вінниц. правда. – 1983. – 21 трав.

[Вірші] // Україна. – 1984. – № 32. – С. 15.

Серпневе гроно: Поезії. – О.: Маяк, 1985. – 151 с.

Рец.: Кобець В. Що бачиться на відстані літ // Комс. плем’я. – 1986. – 23 січ.

[Вірші] // Прапор. – 1987. – № 2. – С. 3-4.

Акорди подільського літа: [Вірші] // Комс. плем’я. – 1988. – 16 лип.

Пізнання ріки: Поезії. – О.: Маяк, 1991. – 110 с.

Рої невиспаних думок: [Вірші] // Подолія. – 1996. – 24 жовт.

Про життя і творчість В.Нарушевича

Огороднік В. Друга зустріч з поетом // Маяк. – 1980. – 4 трав.

Нові члени Спілки письменників // Літ. Україна. – 1983. – 30 черв.

Огороднік В. Незвичайний світ поезії // Комс. плем’я. – 1984. – 3 лип.

Жайворонок В. Одгукніться до мене з юності: [До 50-річчя письм.] // Комс. плем’я. – 1987. – 22 серп.

Суховецький М. Вікторові Нарушевичу – 50 // Літ. Україна. – 1987. – 27 серп. – С. 4.

Бортняк А. Долі заповітної коріння: [До 60-річчя письм.] // Вінниц. газ. – 1997. – 28 серп.

Каменюк М. Слід у “Заболонь” // Подолія. – 1997. – 25 верес.

Хоменко Б. Дарунок поета-громадянина: [Про нову зб. віршів “Заболонь”] // Панорама. – 1998. – 25 лют.

 *     *     *

Письменники Радянської України.1917-1987: Біобібліограф. довід. – К.: Рад. письм., 1988. – 719 с.

Із змісту: Віктор Нарушевич: [Поет, уродж. смт Сутиски Тиврів. р-ну]. – С. 428.

Подолинний А.М. Нарушевич Віктор Володимирович // Укр. літ. енцикл. – К., 1995. – Т. 3. – С. 462.

Подолинний А.М. Нарушевич Віктор Володимирович // З-над Божої ріки: Літ. біобібліограф. слов. Вінниччини. – Вінниця: Континент-ПРИМ, 2001. – С. 236-237.

30 серпня

Лавро Миронюк

український поет

(18(30).08.1887 – 1923)

(До 120-річчя від дня народження)

Призабутий земляк Василя Стуса

 Напевне, глибоко символічним виглядає той факт, що у селі з прадавньою арійською назвою Рахнівка свого часу з’явились на світ Божий два світочі, два генії українського національного духу: поет-борець Василь Стус та його талановитий, але, на жаль, призабутий земляк Лавро Миронюк.

Чи не вперше про цю непересічну постать заговорив саме найіменитіший з рахнівчан у листі до письменниці Віри Вовк від 14 квітня 1971 року: “Ще одна в мене новина: недавно довідався, що з мого рідного села вийшов цікавий поет трагічної долі Лавро Миронюк. Від тієї хати, де жили мої батьки і де я народився, зовсім недалеко (в селі коло 300 хат). Оце я одержав листа від його молодшого брата. Він досі не вірить, що брата нема. Навіть подав мені адресу 1927-29 рр., коли ще мав од хворого листи – з психіатричної лікарні... Вірші його мені запали в душу, навіть здалося, що виявляє якусь духовну субстанцію нашого села.”

На жаль, доля була не вельми прихильною до поета як у життєвому, так і у творчому планах. Зокрема, за життя Миронюка було надруковано всього лише кілька його віршів (у журналах “Веселка” та “Студентський вісник”). Решта його творчої спадщини (близько 800 віршів та поем) була у рукописах. Однак, через тогочасні бурхливі події, із неї до наших днів дійшла лише дещиця, і то, завдяки знайомому Миронюка, поету Олексі Стефановичу, який переписав до свого щоденника 61 вірш нашого земляка. Інші ж твори Лавра Миронюка розділили його долю, розтанувши у мороці ночі української бездержавності.

Із тих скупих біографічних відомостей, які вдалося зібрати автору цих рядків, відомо, що народився Лавро Миронюк 18 (або 30-го за новим стилем) серпня 1887 року в багатодітній родині сільського вчителя Зіновія Якимовича Миронюка та його дружини Лукії Гаврилівни. Окрім Лавра, у подружжя були ще сини Денис, Овсій (Єлисей), Ілля, Опанас та дочка Параска. Цікаво, що принаймні троє синів (Лавро, Ілля та Опанас) обрали нелегку працю народного вчителя. Зокрема, Лавро Миронюк після закінчення місцевої церковно-парафіяльної школи впродовж 1903-1906 років навчається у Степашківській 2-класній церковно-учительській школі, закінчивши її із загальною оцінкою “4”. До речі, у цій же школі навчались такі відомі діячі української культури, як Микита Годованець, Родіон Скалецький, Гнат Западнюк, а також повстанський отаман Вітер (Михайло Підлужняк).

Згодом Лавро Миронюк вчителює у Вороновицькому 2-класному народному училищі, звідки його мобілізовують на фронти Першої світової війни. Після демобілізації повертається до учительської праці, зокрема, вчителює у початковій школі села Могильне нинішнього Гайворонського району Кіровоградської області. Під час визвольних змагань вступає до українського війська (до полку, яким командував його земляк – карбівчанин Ананій Волинець), а після їх поразки відступає до Польщі, де зазнає інтернування у таборі побіля Варшави.

У 1921 році Миронюк переїздить до Праги і вступає на філософський факультет Празького університету. Одночасно відвідує курси в Українському вільному університеті.

В 1922 році Лавро Миронюк, втомлений життєвими негараздами, зазнає розладів душевного здоров’я і через це змушений лікуватись у психіатричній клініці “Катержінка”. Підлікувавшись, поет восени 1923 року в надії на краще життя переїздить до Відня, де його стан здоров’я знову погіршується. Там він і пропав безвісти, імовірно, був знищений в часи нацистської боротьби за “чистоту” раси.

Все ж, “рукописи не горять”, про що свідчить ряд збережених творів Миронюка. Як зазначав у цьому зв’язку літературознавець Богдан Бойчук, “в поезіях Миронюка наглядні три головні мотиви: природа, бачена через дуже своєрідну особисту призму, відповідно перевтілена й піднесена до містично-релігійних сфер; релігійні мотиви, які виявляються особливо сильно, – часом вони дуже земні, часом містично одуховлені; і смерть, присутність якої завжди сильно відчутна, хоч поет часто змальовує її лірично, ніжно, а то й лише натяками”.

У справедливості вищесказаного ще раз переконуєшся, знову і знову повертаючись до поетових рядків. Ось лише одна із його поезій, яка за образністю та яскравістю барв і, одночасно, моторошністю пророцтва може зрівнятися з “Апокаліпсисом” Іоанна Богослова та есхатологічними уявленнями давніх жерців:

Пройдуть віки... Минуть народи,

Земля зостанеться сама...

Померкнуть неба ясні зводи

Покриє все холодна тьма...

Погаснуть зорі золотії,

І сонця огненний топаз,

Змагання людські і надії

І молитов святий екстаз...

Дух життя в огні розпуки,

В самонапруженні страшнім,

Зоставить безмір синєлукий

Й завмре над хаосом німим...

Однак, попри фаталізм та трагізм світовідчуття поета, попри те, що “Гине все, гине! Душі й зірки гаснуть і ринуть у мороки”, ніщо не зникає безслідно, як і пам’ять про талановитого, самобутнього творця, поета сумної долі.

 Костянтин Завальнюк,

провідний архівіст Вінницького облдержархіву

Література

 Твори

 Зірки, розсипані в руїнах: [Вірші] // Світовид. – 1993. – № 4. – С. 20-23.

“Небо зорі золотом збили...” [Вірші] // Дзвін. – 2001. – № 7. – С. 13-15.

Про життя і творчість Л.З.Миронюка

 Бойчук Б. Поет, пропавший у житті й літературі // Світовид. – 1993. – № 4. – С. 85.

Поетична колиска України: [Про поета] // Подолія. – 1996. – 5 верес.

Шевчук Ф. “Цікавий поет трагічної долі” // Літ. Україна. – 1997. – 3 квіт. – С.4.

Крупач М. “...Вихопити з пащі цілковитого забуття” // Дзвін. – 2001. – № 7. – С. 15-17.

Завальнюк К. Призабутий земляк Василя Стуса: [Про поета Лавра Миронюка] // Поділ. зоря. – 2005. – 15 верес. – C. 10.

 *     *     *

З-над Божої ріки. Літ. біобібліограф. слов. Вінниччини / Упорядкув. і заг. ред. А.М.Подолинного. – Вінниця: Континент-Прим, 2001. – С. 224-225.

9 вересня

Національний музей-садиба М. І. Пирогова

9.09.1947

(До 60-річчя з часу заснування)

У місті Вінниці, в садибі Вишня, де останні двадцять років (1861-1881) жив і працював видатний вчений, геніальний хірург, анатом, творець воєнно-польової хірургії, засновник вітчизняного Товариства Червоного Хреста, прекрасний педагог і громадський діяч Микола Іванович Пирогов, створено державний музей.

За період свого існування пироговський меморіал у Вишні набув світової слави. Майже сім мільйонів екскурсантів із 169 країн світу ознайомились з багатими музейними експозиціями.

Перебуваючи у Вінниці, державні, громадські діячі, діячі науки і культури завжди відвідують цей унікальний пам’ятник. Тільки за останні роки тут побували державні посли Японії, Англії, Польщі, Румунії, Ізраїлю, Білорусії, Казахстану та ін. Нещодавно музей відвідав президент України В.А.Ющенко.

Музейний комплекс складається з будинку, який за проектом вченого будувався у 1861-1866 pp. (сьогодні головний корпус музею), його аптеки, збудованої у 1866 році, меморіальної садиби (сад і парк) площею 20 гектарів, де і сьогодні ростуть дерева, посаджені дбайливим господарем, улюблені місця його відпочинку, а також родинної церкви-некрополя, спорудженої у 1885 році за проектом відомого київського академіка архітектури В.І.Сичугова (освяченої на честь св. Миколая Чудотворця), в якій 125-й рік зберігається набальзамоване, доступне для огляду тіло М.І.Пирогова. Це єдиний в Україні музей, який має таку структуру.

У двадцяти залах музею розгорнуто експозицію, яка відображає лікарську, наукову, педагогічну і громадську діяльність ученого.

За останні роки первинні експозиції поповнені багатьма рідкісними матеріалами. Відновлені операційна, приймальна та аптека вченого, реставрований внутрішній інтер’єр церкви-некрополя. За проведені роботи з відновлення музею-садиби і використання його для пропаганди досягнень вітчизняної медичної науки група вчених і співробітників музею удостоєні Державної премії України.

Музей багатий своїми фондами, число експонатів перевищило 16,5 тисяч. Серед них: прижиттєві видання праць М.І.Пирогова, стародруки, дореволюційна література, медичний інструментарій XIX ст., антикварні речі, аптечне начиння, ікони XIX ст. та ін.

В музеї створена і обладнана спеціальна лабораторія, в якій спеціалісти Московського Науково-дослідного центру біомедичних технологій разом з науковцями ВНМУ і працівниками музею виконують роботи з чергових ребальзамувань тіла М.І.Пирогова. За масштабами, новизною і досягнутими результатами ця робота є унікальною: фахівцям удалося досягти максимальної схожості зовнішності вченого з його посмертним зображенням. Багато що зроблено для створення оптимальних умов, які дозволили надалі зберігати набальзамоване тіло в природному середовищі. В бібліотеці музею зберігається більше 7 тисяч книг і журналів, присвячених життю і діяльності вченого.

Матеріали музею є невичерпним джерелом для роботи вчених, лікарів-практиків, студентів. На їх основі підготовлено чимало наукових праць. Документи музею використані в хронікальних, документальних та художніх фільмах. Значне число наукових робіт підготовили також працівники музею. Тільки за останні п’ять років було опубліковано 43 наукові праці і публікації, в тому числі 3 видання путівників, книга “Золота осінь М.І.Пирогова», присвячена життю і діяльності вченого в садибі Вишня.

Музей є навчальною базою Вінницького Національного медичного університету. Тут проводяться заняття з історії медицини, засідання студентських наукових гуртків.

Разом з Міністерством охорони здоров’я України, Вінницьким національним медичним університетом, обласним управлінням охорони здоров’я музей був одним із організаторів проведення у Вінниці значних наукових форумів, присвячених М.І.Пирогову, серед яких – виїзна сесія Академії медичних наук, з’їзди, наукові конференції, Пироговські читання.

Час невблаганно віддаляє нас від того періоду, коли жив і творив Микола Іванович, проте його ідеї, принципи, праці не втрачають свого значення. Вони ще довго залишатимуться актуальними, а для практики хірургії, топографічної анатомії людини, воєнно-польової хірургії – неоціненними.

Справа Пирогова, його вчення витримали випробування часом. Вдячні нащадки з пошаною і любов’ю зберігають пам’ять про великого лікаря-гуманіста, громадянина і Людину.

Враховуючи великий внесок М.І.Пирогова у світову і вітчизняну науку, а також значну роль музею-садиби у вивченні і збереженні історії України, пироговському меморіалу у Вишні надано статус Національного.

Г.С.Собчук, 

генеральний директор музею-садиби М.І.Пирогова

Література

 Герасименко В.И. Усадьба Н.И. Пирогова “Вишня”: (Крат. ист. очерк). – Винница, 1960. – 35 с.

Кланца П. Чудесний лікар: (Музей-садиба Пирогова). – О.: Маяк, 1967. – 87 с.: іл.

Кульчицький К.И., Кланца П.А., Собчук Г.С. Н.И. Пирогов в усадьбе Вишня. – К.: Здоров’я, 1981. – 101 с.

Собчук Г.С., Кланца П.А. Музей-усадьба Н.И.Пирогова. – О.: Маяк, 1989. – 77 с.

Собчук Г.С. Національний музей-садиба М.І.Пирогова: Путівник. – Вінниця: Антекс-УЛТД, 2004. – 60 с.

Собчук Г.С. Золотая осень Н.И.Пирогова: Жизнь и деятельность Н.И.Пирогова в усадьбе Вишня. – Винница: Консоль, 2005. – 160 с.

*     *     * 

Розум І. Джерело для всіх / Фото С. Тарасова // Україна. – 1985. – № 47. – С. 18-19.

Собчук Г.С., Маяковський С.А., Кланца П.А. К истории музея-усадьбы Н.И.Пирогова // Сов. здравоохранение. – 1986. – № 3. – С. 57-60.

Сергієчко Г. У музеї М.І.Пирогова / Фото О.Лапіна // Камертон-ікс. – 1993. – 5 лют. (№ 4) . – С. 5.

Антощук К. Світова слава музею // Вінниц. газ. – 1994. – 15 верес.

Собчук Г. 114 років Мавзолею № 1 / Розмову вів В.Дідик // Подолія. – 1995. – 4 листоп.

Скрипник В. Шість мільйонів гостей [відвідали музей за роки існування] // Голос України. – 1996. – 6 січ. – С. 6.

Єгурнова Л.З. Екскурсія в меморіальний музей М.І.Пирогова [у Вінниці] // Особистість в культурі: Зб. – Вінниця, 2001. – С. 215-219.

Бондаренко Ю. Головній візитці Вінниці – 56: [Щодо заснування музею-садиби] // Вінниччина. – 2003. – 2 груд.

Юркова О. Не заросте стежка в садибу Вишня // RIA. – 2004. – 21 лип. – С. 5.

Антощук К., Слава М.І.Пирогова не меркне: [Зав. наук.-екскурс. від. Нац. музею-садиби у Вінниці з історії та сьогодення установи] // Вінниччина. – 2004. – 4 верес. – C.12. – (Спец. вип. газ. «Хочу все знати”).

Панченко О. Маестро скальпеля: [З історії музею-садиби М.І.Пирогова] // Сіл. вісті Вінниччини. – 2004. – 30 жовт.

Антощук К. Музей-садиба М.І.Пирогова – одна з найяскравіших перлин світу // Поділ зоря. – 2005. – 8 верес. – С. 10.

Смілянець Г. Стежками Миколи Пирогова // Подолія. – 2005. – 9 верес.

Пустовіт О. Восьме ребальзамування перенесе тіло Миколи Пирогова: [З історії бальзамування] // Місто. – 2005. – 21 жовт. – С. 9.

Бугай Ю. Миколу Пирогова одягнуть у новий мундир // 33 канал. – 2006. – 9 серп. – С. 3.

Документи

 Ф. Р-4329.

8 листопада

Вінницький літературно-меморіальний музей М.М.Коцюбинського

(8.11.1927)

(До 80-річчя від дня заснування)

Музей М.М.Коцюбин-ського у Вінниці відкритий 8 листопада 1927 року в будинку, де 17 вересня 1864 року народився письменник і жив з перервами до 1897. Цій події передувала велика робота.

В 20-ті роки лектор укрпед-технікуму О.В.Троцюк разом із студентами розшукав будиночок, в якому жила сім’я Коцюбинських.

Взимку 1925 року молодший брат письменника – Хома Михайлович приїхав у своїх службових справах до Вінниці. Він звернувся до школи ім.М.Коцюбинського, щоб привернути увагу до будиночка. Громадська думка заходилася навколо цієї проблеми. Було створено комісію для увічнення пам’яті М.Коцюбинського при Вінницькому окрвиконкомі, відповідальним секретарем якої було обрано керівника Вінницької філії Всеукраїнської Академії Наук і науково-краєзнавчого «Кабінету виучування Поділля» відомого історика В.Д.Отамановського. Бо ж і хата, і садиба після того, як Коцюбинські продавали їх у 1897 році, виїжджаючи до Чернігова, перебували у занедбаному стані.

Багато зусиль доклав Хома Михайлович Коцюбинський, щоб відремонтувати й реставрувати хату, впорядкувати садибу. Він став першим директором новоствореного музею, першим автором експозиції.

В кімнаті, де народився і жив письменник, відбудовано за вказівками Хоми Михайловича лежанку, що на ній Михайло Михайлович любив відпочивати після цілоденної біганини по лекціях.

Великий внесок у вивчення й популяризацію творчості письменника зробили його нащадки. Це і молодший син Роман, який у 1934 році був директором музею, і донька Ірина, і внук Юлій Романович, і правнук Ігор Юліанович Коцюбинський, що очолювали Чернігівський літературно-меморіальний музей в різні роки, і відомий літературознавець Михайлина Хомівна Коцюбинська. Вона теж народилась у Вінниці, в біленькій хатці на Замості.

До музею, як до політичного і культурного центру, тяглися шанувальники художнього слова. Тут бували Павло Тичина, Володимир Сосюра, Микола Зеров, Андрій Малишко, Любов Забашта, Максим Рильський та інші. Працівником музею був письменник, автор відомої кіноповісті «Родина Коцюбинських» Олександр Левада.

Великий внесок у музейну справу зробили М.Потупейко, Г.Литвиненко, Л.Квятковська, Н.Єременко.

Експозиція музею побудована за монографічним принципом і розміщена в п’яти кімнатах меморіального будинку. Різноманітні матеріали послідовно розкривають життєвий і творчий шлях письменника, його громадську діяльність.

Музейні фонди нараховують близько 9 тисяч експонатів, серед яких рукописи, фотодокументи, прижиттєві видання, переклади мовами багатьох народів світу, предмети побуту й етнографії, живописні роботи відомих українських художників О.Кульчиської, І.Касіяна, Г.Якутовича, І.Їжакевича, М.Жука, скульптури І.Гончара, Ф.Коцюбинського. За рік до цих безцінних реліквій торкаються серцем близько 300 тисяч відвідувачів з різних куточків України та із-за кордону.

З 1981 року впроваджено обласну літературну премію ім.М.Коцюбинського, а з 1997 премія отримала статус Всеукраїнської.

Вінницький літературно-меморіальний музей М.Коцюбинського – значний культурний і науково-методичний заклад. Тут проходять літературні вечори, свята, пленери, «Літературні суботи», присвячені дню народження письменника. Хто хоч раз побував у музеї, не зможе забути атмосфери високої духовності, яка панує на зустрічах молодих і вже маститих майстрів слова, на вернісажах художників і фотомайстрів. Такі хвилини стають джерелом творчого натхнення для всіх, хто прилучився до творчого світу Сонцелюба.

За свою 80-річну історію музей став національною святинею нашого народу.

 Л.Ф.Запірченко,

 науковий працівник  літературно-меморіального музею М.М.Коцюбинського 

Література

Будинок Коцюбинського: [Рішення президії Вінниц. окрвиконкому щодо його охорони] // Червон. край. – 1926. – 8 квіт.

Музей імені Коцюбинського в Вінниці: [Відкриття] // Життя й революція. – 1927. – № 12. – С. 344.

Коцюбинська К. Музей М.Коцюбинського: (Провідник) / Вінниц. вечірн. робітн. ун-т. – Вінниця, 1930. – 47 с. – (Вінниччина в екскурсіях).

Коцюбинський Р., Петренко П. Проти українського націоналізму в музейній справі // Більшовиц. правда. – 1934. – 20 серп.

Пам’ятка екскурсанта музею М.Коцюбинського. – Вінниця, 1938. – 30 с.

Кучинський Й. В музеї Коцюбинського // Вінниц. правда. – 1944. – 24 трав.

Коцюбинський Х. В музеї Михайла Коцюбинського // Літ. газ. – 1949. – 15 верес.

Михайло Михайлович Коцюбинський: (Матеріали до біографії): Пам’ятка екскурсанту / Вінниц. обл. упр. культури; Літ.-мемор. музей М.Коцюбинського. – Вінниця, 1957. – 39 с.

Вінницький літературно-меморіальний музей М.Коцюбинського: Пу­тівник / Уклад. М.Потупейко, Г.Литвиненко. – Вінниця: Обл. кн.-газ. вид-во, 1961. – 71 с.: iл.

Литвиненко Г.Т., Хоменко Б.В. Музей М.М.Коцюбинського у Вінниці: Путівник. – О.: Маяк, 1989. – 62 с.: іл.

Квятковська Л.П. Джерело для творчого натхнення / Розмову вів Ю.Ковальов // Подолія. – 1992. – 12 листоп.

Єременко Н. Перший директор музею письменника – його брат [X.М.Коцюбинський (1870-1956)] // Вінниц. газ. – 1993. – 21 верес.

Циганюк В. “Хмари бездуховності” // Вінниччина. – 1995. – 4 лют.

Романченко Т. В гостях у сонцелюба // Панорама. – 1995. – 23 серп.

Касіяненко Г. Оновлюється музей // Вінниц. газ. – 1996. – 8 серп.

Циганюк В., Гуменюк Ю. Народознавчі мотиви в творчості М.Коцюбинського. – Вінниця, 1996. – 63 с.

Музей Михайла Коцюбинського // Хто є хто на Вінниччині. – К.; «Одекс Плюс». – 2000. – Т. 1. – С. 162-163.

Єременко Н.. Оберіг вічного і прекрасного // Укр. мова й л-ра в середніх шк., гімназіях, ліцеях та колегіумах. – № 2. – 2002. – С.178 – 181.

Єременко Н. Будинок сонцелюба // Вінницький альбом. 3-й вип.: Літ.-худож. та історико-краєзн. альм. – Вінниця: «Тезис», 2005. – С. 384-388.

Документи

Ф. Р-4709.

16 листопада

Володимир Петрович Прилипко

поет, публіцист, археолог

16.11.1947 – 21.08.2004

(До 60-річчя від дня народження)

Володимир Петрович Прилипко здобував освіту на філологічному факультеті Вінницького педінституту. Є автором чотирьох поетичних збірок (остання – “Старий сад”, фактично повне зібрання його поезії – посмертно) та великої кількості наукових і науково-популярних публікацій у періодичних всеукраїнських та місцевих виданнях. Народився в селі Краскіно Хасанського району Приморського краю, де його батько (вояк УПА) відбував покарання. Дитинство пройшло у селі Ялтушків Барського району. Член Національної спілки письменників України, лауреат обласної літературно-мистецької премії “Кришталева вишня” (1984) та Всеукраїнської літературної – ім.М.Коцюбинського (2003).

Останнім часом чимало філологічних дисертацій у різних ВУЗах держави захищається з огляду на новаторську, філософську і разом з тим глибоко укорінену у Подільському краї, поезію Прилипка. “Один з найбільших поетів в історії Поділля”, – так справедливо назвав його президент Асоціації українських письменників Тарас Федюк.

Але обдарована людина, як правило, багатогранна у своїх талантах. Справжнім Божим даром не тільки для Вінницького краєзнавчого музею, а й для національної та світової історичної науки, стали археологічні відкриття Володимира Прилипка. Протягом 1970-1980-х років Прилипко проводить археологічні розкопки в різних районах області. Він був щасливим археологом, адже мав справжній нюх на історично вагомі археологічні знахідки. Особливо плідною була його робота у складі експедиції Вінницького краєзнавчого музею восени 1984 року, що відзначилось низкою сенсаційних відкриттів, які значно змінили уявлення про історію нашого краю. В с.Пороги Ямпільського району було виявлено два багатих поховання сарматської знаті І ст. н.е. – чоловіче та жіноче. В одному з поховань лежав сарматський вождь, біля лівого плеча якого знаходилася золота шийна гривна – ознака верховної влади. Одяг був розшитий золотими трубочками-низками. У похованні знайдено також золоті браслети, пластину, набори князівських пасків. До могили воїна поклали повний набір зброї: меч із золотими накладками, бойовий фракійський ніж, лук, набір стріл, короткий спис для метання. У жіночому похованні знатної сарматки було знайдено срібне дзеркальце, золоті підвіски, золоті нашивки одягу, намисто та персні. У 1986 році Володимиру Прилипку знову пощастило на унікальне відкриття. Вже у Гордіївці Тростянецького району знайдено вражаючу кількість прикрас із золота, електруму, бронзи, бурштину. Аналогів подібних знахідок в Україні немає. Ці речі неодноразово експонувалися в Україні та й за кордоном – Польщі, Німеччині, Югославії, Фінляндії, двічі в Італії. А страхувальна вартість при вивезенні унікальних знахідок за кордон щоразу сягала семизначних цифр в у. о.

У публікації “Таємниця царя Інесмея” в ювілейному випуску з нагоди 80-ти річчя заснування Вінницького обласного краєзнавчого музею (Вінниця, 1998), Володимир Прилипко так згадує момент відкриття: “...До вечора по правому боці царської усипальниці я заглибився настільки, що земляна катакомба почала загрожувати обвалом. І в цю мить – споконвічне археологічне, що кочує по всіх популярних виданнях у найрізноманітніших варіантах: лопата археолога вдарилась об щось тверде! Твердим виявились дві прекрасні античні амфори”.

Володимир не захистив дисертацію, він не був честолюбним та охочим дотримання вимог наукової роботи. Але він мріяв видати книгу на кшталт іншого відомого археолога та поета Бориса Мозалевського з віршами на археологічну та історичну тематику та ілюстраціями знахідок з розкопаних ним археологічних культур. Втім, у багатьох каталогах найцінніших коштовностей світу фігурують знахідки Прилипка. Так саме, як і в усіх кандидатських та докторських дисертаціях, присвячених відповідному історичному періоду, згадуються у тексті та ілюстраціях раритети, знайдені нашим земляком.

Л. Р. Кароєва,  

директор Вінницького обласного краєзнавчого музею

 Література

Твори

“Не багато треба світу, щоб любити білий світ” : [Добірка віршів] // Комс. плем’я. – 1987. – 24 верес.

Лядова: Вірші / Вступ сл. А.Подолинного. – Вінниця: Континент-ПРИМ, 1995. – 104 с.

Старий сад: Вірші / Вступ. ст. Л.Кимака; Худож. А.Дикий; Фото В.Осьмушка, В.Клепка. – Вінниця: Антекс, 1999. – 80 с.

Рец.: І цей старий Прилипків сад.../ Фото В.Клепка // За Батьківщину. – 1999. – 24 верес. – С. 9.; Кимак Л. Слово, що творить філософські акварелі // Панорама. – 1999. – 18 груд.; Мельник В. Такий маленький світ...: // Вінниц. відом. – 2000. – 21 січ. – С. 15.

Зелене сонце: Вірші, поема. – Вінниця, 2002. – 24 с.

Рец.: Кимак Л. З висоти зеленого сонця: штрихи до літературного портрета Володимира Прилипка // Вінниц. край. – 2004. – № 1. – C. 149-150.

Старий сад: Поезії. – К.: Факт, 2006. – 144 с.

*     *     *

Древнє золото Поділля / Вінниц. краєзн. музей / Упоряд. В.Прилипко. – К.: Час, 1990. – 12 с.

Прадавнє золото Поділля = Das uralte Gold Podolliens: [Фотобуклет] / Авт.-упоряд. В.Прилипко. – Вінниця, 1993. – (Врятовані пам’ятки України).

Із змісту: [Знахідки біля с.Пороги Ямпіл. р-ну та с.Гордіївки Тростянец. р-ну].

Прилипко В. Таємниця царя Інесмея: [Розкопки курганів біля с.Пороги Ямпіл. р-ну] // Спадщина Поділля. – 1993. – № 1. – (Дод. до газ. “Півд. Буг”).

Прилипко В. Чаша скифського царя Арианта: [Про р.Гіпанис (Півд. Буг)] / Ведуч. рубр. “Безмежне поле” М.Каменюк // Подолія. – 1998. – 30 квіт.

Про життя і творчість В. П. Прилипка

Тищенко З. Двоє і цар Інесмей // Подолія. – 1995. – 28 січ.

Мельник В. Хто зірвав “Кришталеву вишню”: [Про лауреатів обл. літ. премії за кращі дебюти року, в т.ч. В.Прилипка] // Панорама. – 1996. – 11 лип.

До когорти майстрів пера!: [Про прийняття до НСПУ В.Прилипка] // Подолія. – 1998. – 5 берез.

Дробчак Г. А Прилипко все копає, копає...: [Поблизу с.Гордіївка Тростянец. р-ну вінниц. археологом знайдено близько 20 прикрас] // Сіл. вісті. – 1998. – 9 квіт.

Лауреати відомі [Всеукр. літ. премії ім.М.Коцюбинського у 2003 році. Ним став В.Прилипко за зб. поезій «Зелене сонце»] // Панорама. – 2003. – 24 верес.

Ковальський Р. «Я знайшов два відра слив». Так закодовано Володимир Прилипко повідомив з Ямполя до Вінниці про знайдене унікальне золото сарматського царя Інесмея // 33 канал. – 2004. – 1 верес. – С. 4.

Рабенчук В. Скарби Володимира Прилипка // Вінниц. газ. – 2005. – 19 серп. – C. 7. – (Спец. вип. газ. «П’ятниця»).

Смерть філософа незрима... До річниці по смерті Володимира Прилипка // Независ. курьер. – 2005. – 24 серп. – C. 2.

Свято поезії Прилипка: [Посмертно вийшло повне видання поезії Володимира Прилипка «Старий сад»] // Независ. курьер. – 2006. – 1 лют. – C. 5.

Кіріченко Н. Поезії видатного археолога [Володимира Прилипка] // 20 хвилин. – 2006. – 6 лют. – C. 2.

*     *     *

З-над Божої ріки: Літ. біобібліограф. слов. Вінниччини / Упоряд. і заг. ред. А.М.Подолинного. – Вінниця: Континент-Прим, 2001. – С. 275.

Володимир Прилипко // Сто поетів Вінниччини за сто років. Антологія ХХ століття / Упорядкув., вступ. сл., біограф. довідки А.Подолинного. – К., 2003. – С. 286-288.

В.П.Прилипко // Гальчак С.Д. Краєзнавці Вінниччини: Біобібліограф. – Вінниця: Книга-Вега, 2005. – С. 153-154.

Листопад

 Вінницька обласна бібліотека для дітей ім.І.Я.Франка

листопад 1927

(До 80-річчя з дня відкриття)

В грудні 1923 року у міській центральній бібліотеці ім.М.В.Гоголя (нині обласна наукова універсальна бібліотека ім. К.А.Тімірязєва ) було створено дитячий відділ із 100 книг. Видача літератури здійснювалась тричі на тиждень протягом однієї години. Послугами відділу користувалось 454 читачі.

В листопаді 1927 року відділ було реорганізовано в міську дитячу бібліотеку. Книжковий фонд становив 1600 книг, штат – 3 працівники.

З 1932 року міська дитяча бібліотека набуває статусу обласної. Відповідно розширюються її обов’язки і можливості.

В 1936 році започатковано заочне обслуговування дітей сільської місцевості. Наступного року вводиться в штатний розпис посада методиста. Ним стає О.В.Нагорна – перший працівник бібліотеки з вищою фаховою освітою. У жовтні 1937 року вона стала директором бібліотеки.

На 1 січня 1941 року фонд обласної бібліотеки для дітей складався з 51410 книг. Штат налічував 25 працівників, в т.ч. 18 бібліотекарів. В структурі були: абонементи для дітей молодшого та старшого віку, читальний зал, сектори обробки літератури і міжбібліотечного обслуговування та методичний кабінет. Бібліотека займала приміщення, в якому нині знаходиться кафе “Гермес». Воно обігрівалось 5 печами, освітлювалось 14 електролампочками, мало 1 телефонний апарат.

Під час німецько-фашистської окупації в приміщенні бібліотеки розташовувався ресторан для гітлерівців. Пощастило зберегти лише 14 тис. книг. Дітей обслуговували у філії обласної бібліотеки імені К.А.Тімірязєва – в “Мурах». Там само працювала бібліотека й після звільнення Вінниці. Однак, уже у квітні 1944 року рішенням міськвиконкому бібліотека одержала нежиле напівзруйноване приміщення з 10-ти кімнат площею 260 м.кв. по вул. Леніна (нині Соборна), 24. Сюди двоє працівників перенесли залишки майна та книжок, відновили роботу. До кінця 1944 року штат бібліотеки зріс до 20 чоловік. 8 чоловік двох абонементів та двох читальних залів обслужили 2701 читача, видали 40745 книг. Бібліотекарі активно включались в роботу по відновленню і поширенню в області мережі бібліотек для дітей та юнацтва, яка тривала до 1954 року.

З 1950 року бібліотека проводить Тижні дитячої книги. У зустрічах та вечорах беруть участь прозаїки та поети Вінниччини та України. У фондах зберігаються подаровані авторами книги К.Гриба, В.Юхимовича, Ю.Збанацького, Ю.Чеповецького, Я.Гримайла, Г.Бойка, В.Бичка, М.Познанської, С.Гуцала, Г.Усача та інших.

14 серпня 1956 року з нагоди 100-річчя від дня народження І.Я.Франка бібліотеці було присвоєно його ім’я. У 1962 році вона реорганізується у бібліотеку для дітей і переходить на обслуговування дошкільнят та учнів 1-8 класів, налагоджує тісні зв’язки з загальноосвітніми, музичними та художніми школами, позашкільними та громадськими організаціями, які пов’язані з вихованням дітей.

Сьогодні діяльність обласної бібліотеки для дітей ім. І.Я.Франка спрямована на:

- задоволення потреб дітей у духовному та інтелектуальному розвитку, самопізнанні та самоосвіті; інтеграцію їх у соціокультурне середовище суспільства через читання; забезпечення рівного доступу до інформації;

- надання доступу користувачам – дітям до об’єктивної всебічної інформації про світ у доступній для них формі;

- забезпечення інформаційно-бібліотечного мультисервісу, пошук та апробація нових форм обслуговування користувачів;

- впровадження інформаційних технологій;

- науково-методичне забезпечення функціонування мережі бібліотек для дітей, здійснення постійного моніторингу проблем дитячого читання та бібліотечного обслуговування;

- формування читального фонду відповідно до інформаційних запитів користувачів, їхніх вікових особливостей;

- розширення діяльності бібліотеки щодо укріплення корпоративних і міжвідомчих зв’язків.

Нині у фондах бібліотеки 140 тис. книг. Щорічна передплата становить 230-240 назв. Послугами бібліотеки щорічно користується 13-14 тис. читачів.

Слід відзначити великий внесок у становлення та розвиток бібліотеки її першого директора – Г.А.Віняр, а також працівників О.В.Нагорної, А.Н.Красюк, І.Ю.Розенбліта, Н.М.Анісімової, В.Д.Чорної, О.М.Шунивеч, М.Л. Токарчука, С.П.Кваші, Т.В. Кузьмик та ін.

Сьогодні у бібліотеці працює дружний творчий колектив, який продовжує традиції, що склалися за 80 років.

 Т.А.Мрищук, 

директор Вінницької обласної бібліотеки для дітей ім.І.Я.Франка

 Література

Об открытии детской библиотеки в г. Виннице: Отчет о работе горсовета за 1927 г. – Віноблдержархів, Ф.Р. – 151, оп. № 9, спр. 4, арк. 86.

Книжки юним читачам: [Вінниц. центральна дитяча б-ка приступила до заочн. обслуг. л-рою юного читача] // Більшовиц. правда. – 1935. – 15 серп.

10 років існування Вінницької дитячої бібліотеки // Більшовиц. правда. – 1937. – 22 листоп.

Дитяча бібліотека: [Про початок роботи обл. б-ки в новому приміщенні] // Вінниц. правда. – 1944. – 15 серп.

20 років обласній дитячій бібліотеці // Вінниц. правда. – 1947. – 12 верес.

Чайченко В. Вічне джерело // Вінниц. правда. – 1977. – 20 листоп.

Токарчук М. Світить в юну душу світлом знань: [До 50-річчя Вінниц. обл. б-ки для дітей ім. І.Я.Франка) // Комс. плем’я. – 1977. – 1 груд.

Діброва О. Черпати скарбницю дивосвіту… // Вінниц. правда. – 1989. – 10 груд.

Кваша С.П. Історія Вінницької державної обласної бібліотеки для дітей [1923-1993 рр]. – Вінниця, 1996. – 142 с.

Кваша С.П. Вінницька обласна бібліотека ім.І.Я.Франка // Знаменні і пам’ятні дати 1997 року. – Вінниця, 1996. – С. 53-54.

Мрищук Т.А. Франківцям – 70: [Дир. обл. б-ки для дітей ім.І.Я.Франка про історію та сучас. роботу б-ки] / Кор. Л.Бакинська // Вінниц. газ. – 1997. – 25 листоп.

Осійчук М. У 75 життя тільки починається // Вінниц. газ. – 2002. – 19 груд.

 Документи

 Ф. Р-391.

3 грудня

Джозеф Конрад

справжнє ім’я

Юзеф (Юзеф Теодор Конрад) Коженьовський,

англійський письменник

21.11 (3.12).1857 – 3.08.1924

(До 150-річчя від дня народження)

 Юзеф Коженьовський, майбутній видатний англійський письменник Джозеф Конрад, на­ро­ди­в­ся в Бе­р­ди­че­ві. Він походив з давнього польського дрібношля­хет­сь­ко­го ро­ду.

Батьком Юзефа був Апо­л­ло Коженьовський (1820-1869), уродженець с.Гоноратки Липовецького повіту (нині Оратівського р-ну), у свій час відомий по­ет, дра­ма­тург, пере­к­ла­дач і політичний діяч. Мати Евеліна (1833-1865) походила з давнього (ві­до­мо­го що­най­ме­н­ше від по­чатку XV ст.) польського середньозаможного шляхетського роду Бобровських.

За конспіративну патріотичну діяльність у Королівстві Польському Аполло був заарештований (у ніч з 20 на 21.10.1861 р.) і ув’я­з­не­ний. Про­ти йо­го дру­жи­ни теж бу­ло ви­суну­то зви­ну­ва­чен­ня в під­ри­в­ній ді­я­ль­но­с­ті, од­нак їй вда­ло­ся уни­к­ну­ти аре­ш­ту. Пі­с­ля за­кін­чен­ня слід­с­т­ва, яке про­ва­ди­ло­ся спе­ці­а­ль­ним вій­сь­ко­вим три­бу­на­лом до кві­т­ня 1862 р., за ви­ро­ком су­ду в тра­в­ні по­друж­жя ви­ї­ха­ло на за­слан­ня до Во­ло­г­ди. У зв’я­з­ку з тим, що обоє хво­рі­ли, вони отри­ма­ли до­звіл на по­чатку 1863 р. пе­ре­їха­ти з Вологди до Че­р­ні­го­ва. Тут 19.04.1865 р. по­ме­р­ла від ту­бе­р­ку­льо­зу мати Юзефа. Аполло в кі­н­ці 1867 р., за­вдя­ки кло­по­тан­ням жінчиної ро­ди­ни з огля­ду на по­га­ний стан здо­ро­в’я (ту­бе­р­ку­льоз і хво­ро­ба се­р­ця), був зві­ль­нений. На по­чатку 1868 р. він при­їхав до Льво­ва, а звід­ти че­рез рік пе­ре­бра­в­ся до Кра­ко­ва. Помер Аполло Коженьовський 23.05.1869 р. у Кракові, похований там же, на Раковіцькому цвинтарі.

Все дитинство Юзефа прой­ш­ло в ат­мо­с­фе­рі па­т­рі­о­ти­ч­ної же­р­т­овності й по­лі­тич­них пе­ре­слі­ду­вань. Він спершу мешкав з батьками в Житомирі, а восени 1861 р. переїхав разом з матір’ю до Варшави, де вже знаходився його батько. Пізніше перебував разом з батьками на засланні у Во­ло­г­ді й Чернігові. Во­се­ни 1866 р. батько, занепокоєний поганим станом здоров’я сина (хво­ро­б­ли­вість Юзефа, що три­ва­ла при­най­м­ні до 14-го ро­ку жит­тя, бу­ла, ймо­ві­р­но, ро­дом епі­ле­п­сі­ї), відправив його до Києва. Звідти Юзеф виїхав до Но­во­фа­с­то­ва Сквир­сь­ко­го по­віту (нині Погребищенського р-ну), ма­є­т­ку йо­го рідного дя­дь­ка по матері Тадеуша Бо­б­ров­сь­ко­го. Через рік він повернувся до батька в Чернігів, а пізніше разом з ним перебував у Льво­ві та Кракові. Пі­с­ля сме­р­ті ба­ть­ка опі­ку­ном хло­п­чи­ка став вищезгадуваний Т.Бо­б­ров­сь­кий.

Початкову освіту Юзеф отримав від батька та французької гувернантки. У 1873-1874 рр. він на­вча­в­ся у Кра­ко­ві та Льво­ві при­ва­т­ни­ми вчи­те­ля­ми. Опі­кун вва­жав за не­об­хід­не для Юзефа пе­ре­мі­ни­ти гро­ма­дян­с­т­во, адже в май­бу­т­ньо­му він під­ля­гав у Росії вій­сь­ко­во­му на­бо­ру.

У жо­в­т­ні 1874 р., за­без­пе­че­ний Т.Бо­б­ров­сь­ким щомісячним па­н­сі­оном у 150 фра­н­ків, до­б­ре во­ло­ді­ю­чи французькою мо­вою, він ви­ї­хав до Ма­р­се­ля, щоб здо­бу­ти про­фе­сію мо­ря­ка. Там юнак про­ва­див ін­те­н­си­в­не світське жит­тя, ви­тра­ча­ю­чи бі­ль­ше за ви­зна­че­ний опі­ку­ном бю­джет. Здійснив у той час як про­с­тий мо­ряк на па­ру­с­них су­д­нах три по­до­ро­жі до Центра­ль­ної Аме­ри­ки, при­бли­з­но то­ді ж роз­по­чав ви­вчен­ня англійської мо­ви. У 1877 р. він брав участь у не­ле­га­ль­ній по­ста­в­ці зброї в Іс­па­нію при­бі­ч­ни­кам До­на Ка­р­ло­са. У кі­н­ці то­го ж ро­ку Юзеф не зміг про­до­в­жити слу­ж­бу на французьких су­д­нах із-­за від­су­т­но­с­ті до­зво­лу на це російського кон­су­ла (надалі за­ли­ша­в­ся російським під­да­ним). Тоді ж він увійшов у бо­р­ги і в лю­то­му 1878 р. зро­бив спро­бу са­мо­губ­с­т­ва (на­ма­га­в­ся за­стре­ли­ти­ся), од­нак був вря­то­ва­ний. На допомогу юнаку знову прийшов дядько й опікун Т.Бобровський, який спла­тив усі йо­го бо­р­ги і збі­ль­шив па­н­сі­он до 2 400 франків. У квітні того ж року Юзеф за­ве­р­бу­ва­в­ся на англійське су­д­но. Під­ні­ма­ю­чись схо­ди­н­ка­ми ка­р’є­ри в то­р­го­во­му фло­ті, він здо­бу­вав і май­но­ву не­за­ле­ж­ність від опі­ку­на, з яким ча­с­то ли­с­ту­ва­в­ся.

У ли­с­то­па­ді 1886 р. Юзеф Коженьовський здав ек­за­мен на сту­пінь ка­пі­та­на. То­го ж ро­ку він при­йн­яв (у значній мірі під впли­вом Бо­б­ров­сь­ко­го) бри­тан­ське під­дан­с­т­во. Слу­жив пе­ре­ва­ж­но на па­ру­с­них су­д­нах на тра­сах між Ан­г­лі­єю та Ін­ді­єю, 9 ра­зів об­плив Мис До­б­рої На­ді­ї. У 1888 р. ко­ман­ду­вав па­ру­с­ни­ком «Otago» на лі­нії Банґко­к-­Сі­д­ней-­Ма­в­ри­кій-­Порт Аде­ла­ід. Ек­зо­ти­ч­ний ма­ри­ні­с­ти­ч­ний ма­те­рі­ал, зі­бра­ний у ро­ки ма­н­д­рі­вок, пі­з­ні­ше ви­ко­ри­с­тав у по­ві­с­тях і но­ве­лах, але в ос­но­в­но­му як фон для роз­крит­тя ­су­с­пі­ль­них і моральних про­блем. У 1891 р. Юзеф пра­цю­вав про­тя­гом кі­ль­кох мі­ся­ців у Бель­гій­сь­ко­му Кон­го як офі­цер на рі­ч­но­му па­ро­пла­ві. Він ви­ніс з Аф­ри­ки ва­ж­ку хво­ро­бу (про­па­с­ни­цю) і від­ра­зу до ко­ло­ні­а­ль­ної си­с­те­ми, яку ви­ра­зив пі­з­ні­ше в кількох своїх творах, зокрема в ро­ма­ні «Heart of Darkness» («Се­р­це те­м­ря­ви»).

До ро­ди­чів в Укра­ї­ну Коженьовський при­їз­див пі­с­ля отри­ман­ня 1889 р. зві­ль­нен­ня з російського під­дан­с­т­ва та з кіль­ка­мі­ся­ч­ни­ми ві­зи­та­ми в 1890 і 1893 рр., за­три­му­ю­чись по до­ро­зі у Ва­р­ша­ві й Лю­б­лі­ні. Мо­ж­ли­во, був при­су­т­ній і на по­хо­ро­нах Т.Бо­б­ров­сь­ко­го (померлого 29.01.1894) в Ка­зи­ми­рі­в­ці Ли­по­ве­ць­ко­го по­віту (нині с.Прибережне Оратівського р-ну), що під­тве­р­джує за­ува­жен­ня йо­го дру­жи­ни Дже­c­сі Ко­н­рад у спо­га­дах про Джозефа Конрада: «Чу­ла з ба­га­тьох дже­рел, що він му­сив ра­п­то­во пе­ре­рва­ти за­пла­но­ва­не пе­ре­бу­ван­ня в Ло­н­до­ні із-­за ви­кли­ку до ло­жа сме­р­ті улю­б­ле­но­го дя­дь­ка Та­де­у­ша Бо­б­ров­сь­ко­го». У фондах По­льського до­слі­д­ни­ць­ко­го центру в Ло­н­до­ні збе­рі­г­ся ек­зе­м­п­ляр спогадів Т.Бо­б­ров­сь­ко­го «Pamiкtniki Tadeusza Bobrowskiego» («Ме­му­а­ри Та­де­у­ша Бо­б­ров­сь­ко­го», т. 1-2, Львів, 1900), який на­ле­жав Юзефу Коженьовському, з йо­го чи­с­ле­нни­ми по­мі­т­ка­ми олі­в­цем або чо­р­ни­лом. Він ви­ко­ри­с­тав ма­те­рі­а­ли з них у де­яких сво­їх тво­рах. Пі­с­ля сме­р­ті дя­дь­ка Юзеф підтримував ко­н­такт з рі­д­ним кра­єм май­же ви­клю­ч­но при по­се­ре­д­ни­ц­т­ві сво­їх ро­ди­чів Анє­лі та Ка­ро­ля За­ґур­сь­ких, ба­ть­ків пре­кра­с­ної в май­бу­т­ньо­му пе­ре­кла­да­ч­ки йо­го тво­рів Анє­лі За­ґур­сь­ко­ї.

У сі­ч­ні 1894 р. Коженьовський за­ве­р­шив свою мор­сь­ку ка­р’є­ру і за­ме­ш­кав у Ан­г­лі­ї. При­свя­ти­в­ себе лі­те­ра­ту­р­ній тво­р­чо­с­ті, публікуючись під псевдонімом Джозеф Конрад. Де­бю­ту­вав у літературі в 1895 р. по­ві­с­тю «Almayer’s Folly» («О­л­мей­ро­ва при­мха»), при­свя­че­ною па­м’я­ті Т.Бо­б­ров­сь­ко­го. Повість, що мала ан­ти­ко­ло­ні­а­льне й ан­ти­ра­си­ст­сь­ке спря­му­ван­ня, бу­ла до­б­ро­зи­ч­ли­во сприй­ня­та кри­ти­кою, але бай­ду­же чи­та­ча­ми; подібне дво­яке сприй­нят­тя зу­стрі­ча­ло його тво­ри ще про­тя­гом 18 ро­ків. По­при це Джозеф Конрад, нео­ро­ма­н­тик, бли­с­ку­чий пись­мен­ник-­ма­ри­ніст, шви­д­ко отри­мав ви­знан­ня го­ло­вних англійських пись­мен­ни­ків. Бі­ль­шість йо­го тво­рів ма­ють но­ве­лі­с­ти­ч­ну ар­хі­те­к­то­ні­ку, по­ети­ч­ний роз­по­ві­д­ний стиль.

До кі­н­ця жит­тя Юзеф Коженьовський жив у Ан­г­лії, іно­ді ви­їж­джа­ю­чи на кіль­ка­ мі­ся­ців до Фран­ції (1896, 1906, 1907, 1920 рр.), Бель­гії (1900 р.) й Іта­лії (1905 р.). Пе­ре­жи­ва­ю­чи го­с­т­рі тво­р­чі кри­зи, він ча­с­то хво­рів, зо­к­ре­ма в кі­н­ці 1909 р. пе­ре­ніс се­р­йо­з­ний не­р­во­вий зрив. Жив у до­сить ва­ж­ких ма­те­рі­а­ль­них умо­вах, отри­му­ю­чи по­зи­ч­ки від дру­зів та уря­до­ві до­по­мо­ги. Його гли­бо­ко за­че­пи­ло не­слу­ш­не зви­ну­ва­чен­ня, ви­су­ну­те про­ти ньо­го відомою польською письменницею Е.Оже­ш­ко­ в стат­ті «Emigracja talentуw» («Еміграція талантів», «Kraj», 1899), у то­му, що він за­ра­ди гро­шей пи­ше англійською мо­вою і в та­кий спо­сіб зра­джує свою ві­т­чи­з­ну Польщу. Жи­ву­чи за­га­лом ві­д­о­со­б­ле­но, Юзеф Коженьовський під­три­му­вав жва­ву ко­ре­с­по­н­де­н­цію з кі­ль­ко­ма ви­да­т­ни­ми пись­мен­ни­ка­ми, зокрема А.Бен­нет­том, С.Крей­ном, A.Жидом, Г.Джей­м­сом, Г.Вел­лзом. Серед його близьких друзів були Е.Га­р­не­т і Р.Б.Грехем, а в пі­з­ні­ші ро­ки – Б.Ра­с­се­л. Він спів­пра­цю­вав з Ф.М.Фо­р­дом, зокрема на­пи­сав з ним твори: «Inheritors» («Спадкоємці», 1901), «Romance» («Роман», 1903) i «The Nature of Crime» («Природа злочину», 1924). Крім того, в 1898-1903 рр. спів­пра­цю­вав з Ф.М.Гефером. Піковим пе­рі­одом його тво­р­чо­с­ті вва­жа­ють­ся 1897-1911 роки, а найвидатнішими тво­рами: «The Nigger of the Narcissus» («Негр з “На­р­ци­са”», 1897), «Lord Jim» («Лорд Джім», 1900), «Nostromo» («Но­с­т­ро­мо», 1904), «The Secret Agent» («Та­є­м­ний агент», 1907) i «Under Western Eyes» («О­чи­ма за­хо­ду», 1911). Од­нак по­пу­ля­р­ність се­ред чи­та­чів і фі­нан­со­ву не­за­ле­ж­ність він здо­був ли­ше в 1913 р. по­ві­с­тю «Chance» («Шанс»).

У 1914 р. письменник ра­зом з ро­ди­ною здій­с­нив на за­про­шен­ня Ю.Ре­ті­н­ґе­ра кіль­ка­мі­ся­ч­ну по­до­рож до Поль­щі. У Кра­ко­ві їх за­став ви­бух Першої сві­то­вої вій­ни. Від ли­п­ня до жо­в­т­ня того року він пе­ре­бу­вав у За­ко­па­но­му, бе­ру­чи ак­ти­в­ну участь у по­лі­тич­них і лі­те­ра­ту­р­них дис­ку­сі­ях. У той час по­зна­йо­ми­в­ся з відомим польським письменником С.Же­ром­сь­ким. До Ан­г­лії по­ве­р­ну­в­ся через Ав­с­т­рію й Іта­лію в ли­с­то­па­ді то­го ж ро­ку. Пі­з­ні­ше опу­б­лі­ку­вав дві стат­ті про пе­ре­бу­ван­ня в Поль­щі: «Poland Revisited» («Поділ Польщі», «Daily News», 1915) i «First News» («Перші новини», «Reveille», 1918). У сер­п­ні 1916 р. пред­ста­вив в Управління внутрішніх справ (Foreign Office) опра­цьо­ва­ний спі­ль­но з Ре­ті­н­ґе­ром ме­мо­рі­ал у спра­ві від­бу­до­ви по­льської дер­жа­ви «A Note on the Polish Problem» («За­пи­с­ки що­до поль­сь­кої про­бле­ми»), у яко­му об­ґру­н­то­ву­ва­ло­ся утво­рен­ня по­льської дер­жа­ви під га­ра­н­тій­ним про­те­к­то­ра­том Ан­г­лії, Фран­ції та Ро­сі­ї. У тра­в­ні 1919 р. опу­б­лі­ку­вав у ча­со­пи­сі «Fortnightly Review» об­’ємну стат­тю «Poland: The Crime of Partition» («Польща: Злочин поділу»), у якій ар­гу­ме­н­ту­вав по­лі­тич­ну і мо­ра­ль­ну не­об­хід­ність збе­ре­жен­ня не­за­ле­ж­ної Поль­щі. Усі стат­ті Дж. Конрада про Поль­щу і в по­льській спра­ві бу­ли пі­з­ні­ше пе­ре­дру­ко­ва­ні у збірці «Notes of Life and Letters» («Замітки й листи», 1921). А взагалі у сво­їй тво­р­чо­с­ті він під­ні­мав по­льську те­матику безпосередньо рідко і, як правило, у фо­р­мі спо­га­дів («A Personal Record» («Персональний рекорд», 1912) та інших). По­се­ре­д­ньо звернувся до неї в опо­ві­дан­нях «Amy Foster» («Е­мі Фо­с­тер»), «Il Conde» («Конде»), «Prince Roman» («Князь Ро­ман»). Ба­га­то до­слі­д­ни­ків тво­р­чо­с­ті Джозефа Конрада вва­жа­ють, що по­чут­тя прови­ни з при­во­ду то­го, що він за­ли­шив Поль­щу і писав чу­жою мо­вою бу­ло од­ним з дви­гу­нів йо­го тво­р­чо­с­ті. У при­ва­т­но­му жит­ті письменник зав­жди по­да­ва­в себе за по­ля­ка і ви­ко­ри­с­то­ву­вав спра­в­ж­нє прі­зви­ще й ім’я.

В остан­ні ро­ки жит­тя Джозеф Конрад був пись­мен­ни­ком зі сві­то­вою сла­во­ю. Він ви­дав у цей період серед іншого по­ві­с­ті «Victory» («Пе­ре­мо­га», 1915), «The Shadow Line» («Сму­га ті­ні», 1917), «The Rover» («Ко­р­сар», 1923). Пі­с­ля 1918 р. під­три­му­вав чи­с­лен­ні ко­н­та­к­ти з по­льськими пись­мен­ни­ка­ми й ін­сти­ту­ці­я­ми, пе­ре­клав з польської мови на англійську ко­ме­дію Б.Ві­на­ве­ра «Ksiкga Hioba» («Книга Іова», 1921). У 1923 р. письменник здій­с­нив на за­про­шен­ня ви­да­в­ця по­до­рож до США. У тра­в­ні наступного року від­мо­ви­в­ся від за­про­по­но­ва­но­го йо­му бри­тан­ським уря­дом ари­с­то­к­ра­ти­чно­го ти­ту­лу. Від 1919 р. і до кі­н­ця жит­тя ме­ш­кав у Бі­шо­п­с­бо­р­ні по­бли­зу Ке­н­те­р­бе­рі. За свідченням дру­жи­ни, не­за­до­в­го до сме­р­ті планував по­ве­р­нутися до Поль­щі. По­мер Юзеф Коженьовський від се­рцевого нападу 3.08.1924 р. у Бі­шо­п­с­бо­р­ні, по­хо­ва­ний у Ке­н­те­р­бе­рі.

У 1946-1955 рр. в Ло­н­до­ні ви­йш­ло пе­р­ше зі­бран­ня тво­рів Джозефа Конрада у 24 то­мах (ро­ма­ни, по­ві­с­ті, но­ве­ли, опо­ві­дан­ня, ма­ри­ні­с­ти­ч­ні на­ри­си, спо­га­ди, кри­ти­ч­ні і пу­б­лі­ци­с­ти­ч­ні тво­ри). Його збе­ре­же­на ко­ре­с­по­н­де­н­ція ча­с­т­ко­во опу­б­лі­ко­ва­на, зокрема Ж. Жаном-Обрі в книгах «Joseph Conrad, Life and Letters» («Джо­зеф Ко­н­рад. Жит­тя і ли­с­ти», t. I-II, Лондон, 1927) і «Lettres franзaises» («Французькі листи», Париж, 1929) та З. Най­де­ром у виданнях «Conrad’s Polisz Background» («Польське коріння Конрада», Оксфорд, 1964) і «Listy wybrane» («Ви­б­ра­ні ли­с­ти», Варшава, 1968). Усі листи Юзефа Коженьовського до Т.Бобровського загинули під час революції, натомість листи Бобровського збереглися і становлять найважливіше джерело інформації про юні літа письменника. Ці листи, оригінали яких збе­рі­га­ють­ся в Національній біб­ліо­те­ці у Ва­р­ша­ві, опубліковані у кількох збірних томах кореспонденції Конрада і окремо в збірці «Listy do Conrada» («Листи до Конрада», Варшава, 1996).

Юзеф Коженьовський був од­ру­же­ний (шлюб 24.03.1896 р.) з ан­г­лій­кою Джес­сі Джордж, з якою мав си­нів Аль­ф­ре­да Бо­ри­са, ме­ха­ні­ка, і Джо­на, ар­хі­те­к­то­ра. Су­дя­чи зі спо­га­дів дружини та дру­зів пись­мен­ни­ка, його сі­мей­не жит­тя не було га­р­мо­ній­ним.

Вікторія Колесник,

старший науковий співробітник  Вінницького краєзнавчого музею

 Література про життя і творчість Д.Конрада

Ша­ра­н­дак П. [Пі­с­ля­мо­ва] // Ко­н­рад Дж. Ава­н­пост про­гре­су. – К., 1959. – С. 355-361.

Ур­нов Д. М. Джо­зеф Ко­н­рад. – М., 1977. – (Є зобр.).

Костриця М. Ю., Костриця Н.С. Класик англійської літератури Джозеф Конрад – наш земляк // Ве­ли­ка Во­линь: Бе­р­ди­чів­сь­ка зе­м­ля в кон­текс­ті іс­то­рії Укра­ї­ни: На­ук. зб. – Житомир, 1999. – Т. 19. – С. 130-131. – (Є зобр.).

Га­ль­чак С. По­діль­сь­кі сто­рі­н­ки в біо­гра­фі­ях Джозефа Ко­н­ра­да та Марка Со­ко­лов­сь­ко­го // Велика Волинь: Поляки на Волині: історія і сучасність: Наук. зб. – Житомир, 2003. – Т. 30. – С. 243-246.

Бедь М. М., Скавронський П.С. Конрадівські експозиції музею історії с.Теренове // Велика Волинь: Музейна справа на Житомирщині. – Житомир, 2005. – Т. 33. – С. 39-46.

*     *     *

Лозинський І. М. Конрад (Conrad) Джозеф // УРЕ. – К., 1980. – Т. 5. – С. 362. – (Є зобр.).

Лозинський І. М. Конрад (Conrad) Джозеф // УЛЕ. – К., 1990. – Т. 2. – С. 556. – (Є зобр. на с. 555).

Подолинний А. М. Конрад Джозеф // З-над Божої ріки: Літ. біобібліограф. слов. Вінниччини / Упоряд. і заг. ред. А.М.Подолинного. – Вінниця, 2001. – С. 159.

*     *     *

Najder Z. Korzeniowski Jуzef Teodor Konrad // Polski sіownik biograficzny. – Wrocіaw, 1969. – T. XIV. – Z. 2. – S. 173-176.

Iwaszkiewicz J. Ksi№їka moich wspomnieс. – Warszawa, 1975. – S. 121, 148, 243, 283.

Bobrowski T. Pamiкtnik mojego їycia / Opracowaі, wstкpem i przypisami opatrzyі S.Kieniewicz. – Warszawa, 1979. – T. 1. – S. 13, 14, 20-22, 24, 53, 490; T. 2. – S. 457, 458, 464.

13 грудня

Микола Дмитрович Леонтович

український композитор, хоровий диригент,

фольклорист, педагог, громадський діяч

(1(13).12.1877 – 23.01.1921)

(До 130-річчя від дня народження)

Недоспівана пісня подільського Орфея

 1(13) грудня 1877 року в сім’ї сільського священика отця Дмитрія (с.Монастирок теперішнього Немирівського району) народився син Микола, майбутній композитор зі світовим ім’ям, співець краси подільської землі. В історію світового музичного мистецтва Леонтович увійшов як автор художніх обробок для хору українських народних пісень (близько 200), а також як творець жанру витонченої хорової мініатюри на основі текстів і мелодій народних пісень. Серед його найкращих обробок народних пісень виділяються своєю мелодійністю “Щедрик”, “Дударик”, “Праля”, “Козака несуть”, “Піють півні”, “Ой з-за гори кам’яної”, “Женчичок-бренчичок”, “Зашуміла ліщинонька” та ін.

 Дитинство Миколи Леонтовича пройшло в селі Шершнях Вінницького повіту (нині – Тиврівського району), де батько з 20 червня 1879 року отримав посаду настоятеля місцевої парафії. Мальовнича подільська природа, гармонія небесної блакиті та золота ланів, співочі люди, – все це пробуджувало в хлопця потяг до звуків рідної пісні. До того ж його батько добре грав на скрипці, гітарі та віолончелі, а мати гарно співала, що не могло не накласти свій благотворний відбиток на вразливу дитячу душу.

 Коли хлопцеві виповнилося 10 років, то батьки віддали його на навчання до Немирівської гімназії (серпень 1887 року), де в цей час працювали друзі та однодумці Т.Г.Шевченка: Михайло Чалий, Іван Сошенко, Юліан Бєлкіна-Кенджицький, Опанас Маркович. Закінчивши підготовчий клас цієї гімназії, Леонтович того ж року вступає до Шаргородської духовної бурси, яку закінчує через чотири роки. Потім – тривалі роки перебування в Кам’янець-Подільській духовній семінарії. Навчався в семінарії Микола Леонтович досить скромно. Так, перший клас він закінчив лише 25-м за списком, до того ж мав переекзаменування з твору. А в останньому класі гімназії навіть був залишений на другий рік. Очевидно, давалися взнаки його величезна завантаженість у семінарському хорі (де він був диригентом), а також рішення посвятити себе справі народної освіти.

Після закінчення семінарії у 1899 році Леонтович працює вчителем творчої праці, арифметики та географії в Чуківській двокласній школі. Про його перебування в Чукові розповідають протоколи засідань педагогічної ради школи за 1897-1901 роки, які зберігаються в музеї у місті Тульчині. Тут, у Чукові, Леонтович з сільських хлопців та дівчат організовує свій перший хор, робить записи українських народних пісень.

Особливо значним для Леонтовича як у творчому, так і в особистому плані був тиврівський період його життя (з 1901 по 1902 рік). В Тиврові Микола Дмитрович викладає музику та співи в місцевому духовному училищі, організовує дитячий хор. На цей же період припадає і вихід його “Першої збірки пісень з Поділля”, багато пісень з якої виконувалось місцевим хором. Також у Тиврові Микола Леонтович познайомився із Клавдією Ферапонтівною Жовткевич, уродженкою волинського села Підлісці, яка з 29 вересня 1901 року стає його супутницею життя.

Восени 1902 року Леонтович залишає Тиврів і переїздить до Вінниці. Деякий час тут він працює викладачем співів в церковно-учительській школі і одночасно диригує духовим оркестром. Поряд із цим Леонтович впродовж 1903-1904 років відвідує лекції та консультації в Петербурзькій придворній співочій капелі і невдовзі складає іспит на звання диригента церковного хору.

Приємним епізодом в житті молодого композитора була також рецензія відомого метра української класичної музики М.В.Лисенка на “Другу збірку пісень з Поділля” (1903 рік). Зокрема, Микола Віталійович писав: “Пригадуючи собі вашу збірку пісень, я був дуже зрадуваний, знайшовши в ній самостійні ходи, рухи голосів, а не підкладання інтервалів задля гармонійної площини”.

Однак, в житті Миколи Дмитровича бували і неприємні моменти. Через різні ускладнення йому довелося залишити Вінницю і тривалий час поневірятися без засобів до існування. Перебуваючи на батьківщині дружини, Леонтович дізнається, що на станції Гришине (нині – Красноармійське Донецької області) існує вакансія вчителя в залізничній школі. І Микола Дмитрович разом з дружиною перебирається на Донбас. Новий вчитель одразу ж припав до вподоби шкільному колективу. Але пропрацювати довго Леонтовичу тут не вдалося. Під час подій 1905-1907 років він викликає підозру в жандармів через симпатії до революціонерів, а також за те, що очолюваний ним хор робітників-залізничників виконував пісні антимонархічного змісту. Рятуючись від переслідувань жандармів, Леонтович переїздить до Тульчина. З 12 жовтня 1908 року Микола Дмитрович викладає церковний спів у місцевому єпархіальному жіночому училищі. Судячи із спогадів його учениці Ірини Шероцької-Кравчук (“Культура і життя”. – 1991. – 5 жовт.), уроки Леонтовича користувалися незмінним успіхом серед вихованок училища.

Починаючи з 1909 року, Микола Леонтович бере консультації з теорії композиції у професора Болеслава Яворського, учня відомого російського композитора Сергія Танєєва. Спочатку їх зустрічі відбувалися в Москві, а згодом у Києві. Спілкування із Яворським допомогло Леонтовичу досконало опанувати ряд прийомів із техніки хорового письма, зокрема, з поліфонії.

В 1918 році Леонтович переїздить на постійне проживання до Києва. Видатний український композитор К.Г.Стеценко, з яким Леонтович познайомився у Києві, так писав про свого знайомого: “Він ніби різьбяр у музиці, що творить найтонші музичні вартості, неначе кружева з шовку. Його техніка, обробка найменшої речі настільки “ажурна”, ніби тонка різьба із золота, прикрашена самоцвітним камінням.” До речі, обох велетів національної культури поєднувала не лише музична творчість, але й спільна праця в галузі державотворення за часів Центральної Ради: обоє працювали в педагогічній секції музичного відділу Міністерства народної освіти УНР (Кирило Григорович – головою секції, Микола Дмитрович – її діловодом). Окрім цього, Леонтович не полишає і суто професійної діяльності: працює викладачем хорової справи в Музично-драматичному інституті імені М.В.Лисенка, організовує та очолює в ранзі комісара першу українську державну капелу. В цей же час Микола Дмитрович пише 4 хорові поеми: “Легенда”, “Літні тони”, “Моя пісня”, “Льодокол”. Однак, творчу працю композитора перервала денікінська окупація Києва. Погрози розправою змушують Леонтовича переїхати із сім’єю назад до Тульчина. Тут він повертається до вчительської праці, багато і самовіддано працює на музичній ниві. З архівних джерел також відомо, що з 1 серпня 1920 року Леонтович займає посаду завідуючого секцією мистецтв при Брацлавському повітовому відділі народної освіти, а згодом – організатора державного хору в Тульчині.

Лебединою піснею композитора, за задумом самого автора, повинна була стати народно-фантастична опера “На русалчин великдень”. Для того, щоб закінчити її текст (слів автора, Бориса Грінченка, вистачило лише на одну дію), Леонтович виїжджає в село Стражгород, де проживала його знайома лібреттистка, колишня випускниця Тульчинського єпархіального училища Надія Василівна Танашевич. У Стражгород Микола Дмитрович прибув у четвер 20 січня 1921 року, якраз на іменини старого Танашевича. “На другий день, в п’ятницю, – писав перший біограф Леонтовича В.П.Дяченко, – Микола Дмитрович майже цілий день просидів з Надією Василівною над лібретто. Він дав усі необхідні вказівки та побажання і повернувся надвечір у Марківці щасливий і вдоволений. Тепер справа з оперою була цілком налагоджена.”

День 22 січня Леонтович, окрилений творчими успіхами, провів у будинку батька в селі Марківка нинішнього Теплицького району. Чи знав тоді подільський Орфей, що невблаганний час вже цієї миті набував для нього нових, особливих вимірів? Напевне знав, здогадувався...

Збереглися звістки про те, що Надія Танашевич в кінці книги В.П.Дяченка залишила такий запис: “Стара Танашевич 6-го янв. (ст.стиль) ворожила по руці (Леонтовичу. – Авт.), херомантичним способом вгадувала довжину (лінії. – Авт.) життя. Але в цей момент підійшла до них Надія. Тут же стояв і Грех (колега Леонтовича по Тульчинському училищу. – Авт.). Вона подивилась і сказала: “Ох, мамо! Та лінія життя зовсім скінчилась, нащо ж ти неправдиво кажеш. А М.Д. зареготався, та й каже: “Значить, коли я буду від вас іти, і з лісу вийде бандит мене вбивати, той я йому скажу: е, ні! Стій. Матушка Танашевич мені ще вгадувала довго жити”.

Наступні події, що трапились після цього, лише засвідчили невідворотність долі, яка штовхала геніального митця назустріч безсмертю. Про обставини трагічної загибелі Миколи Дмитровича від рук підступного вбивці, якого Леонтовичі гостинно впустили до хати, нагодували, дали притулок на ніч, вже говорилося багато у краєзнавчій літературі. Пізніші ж дослідження, щоправда, дозволили зробити істотне уточнення, що вбивцею національного музичного генія був агент Гайсинського повітового ЧК. Дозволимо собі ще раз процитувати цей документ (секретний рапорт начальника Гайсинської повітової міліції губернському начальству від 9 лютого 1921 року), оскільки наступні документи дозволяють зробити висновок, що вбивство композитора мало не випадковий характер (переклад з російської): “В ніч на 23 січня, агент повітчека Грищенко пострілом з гвинтівки вбив сина священика с.Марківки, Кіблицької волості Миколу Леонтовича – 43-х років, в якого Грищенко ночував і 26-го січня Грищенко, який переховувався в м.Теплику при переслідуванні його чинами міліції, пострілом з гвинтівки поранив в живіт міліціонера Твердохліба” (ДАВО, Ф.Р-195, оп.4, спр. 28, арк.116).

“Куля чекістського насланця, – писала вже у наші дні мистецтвознавець з Києва Валентина Кузик, – свідомо цілила в серце визнаного носія духовності нації – Миколу Леонтовича. Це був знак страшної кари, що чекає на кожного самостійника, який не догоджає системі”.

У цьому зв’язку досить промовистими виглядають наступні документи, виявлені автором (ДАВО, Ф.Р-2616, оп. 2, спр. 8, арк. 58, 63, 85). Мова в них йде про службову кар’єру агента Грищенка (накази Гайсинського повітового ЧК). Подаємо їх текст мовою оригіналу: “Зачисляется в списки в качестве районного информатора т.Грищенко Афанасий и на все виды положенного довольствия с 4-го сего декабря (1920 р. – Авт.).

Справка: Рапорт ст. информатора т. Пилата (яке красномовне прізвище! – Авт.) и резолюция секретаря т.Купцова».

«Убывшего в служебную командировку (виділено автором) районного информатора тов. Грищенко полагать в таковой и исключить с провиантского, приварочного и чайного довольствия с 12 сего ноября (очевидно, грудня. – Авт.)…

Выданные 5000 аванса районному информатору тов. Грищенко на секретные расходы (виділено автором), выписать в расход по приходно-расходному журналу”.

І, нарешті, наказ Гайсинського повітчека № 17 від 21 січня 1921 року: “Поступившие от районного информатора т. Грищенко 5000 р. на погашение полученного им аванса в Гайсин. Политбюро записать на приход по кассе” (чи не поповнив Грищенко таким чином свої грошові запаси, забравши згодом гроші у сестри Леонтовича?).

Імовірно також, що до відомих мотивів вбивства Миколи Леонтовича прилучився і його намір виїхати за кордон, про що свідчать спогади сина Надії Танашевич Бориса Іванова.

Болісним криком відгукнулася звістка про загибель Миколи Дмитровича Леонтовича по всій Україні, спонукала її кращі культурно-мистецькі сили до об’єднання в Комітеті пам’яті М.Д.Леонтовича (до речі, серед його членів зустрічаємо і багатьох наших земляків, зокрема, визначних музикантів Давида Бертьє та В’ячеслава Мерзлякова). Відзначилася досить своєрідним чином у “вшануванні” пам’яті славетного композитора і офіційна влада. Так, невдовзі після похорону Миколи Дмитровича тульчинські чиновники (на той час Тульчин був повітовим центром) приймають рішення про виселення вдови М.Д.Леонтовича з її помешкання, а також про конфіскацію меблів та музичних інструментів. Лише завдяки енергійному протесту Київського губернського комітету професійно-технічної освіти, Всеукраїнського комітету пам’яті М.Леонтовича та інших організацій Рада Народних Комісарів України 18 листопада 1921 року була змушена прийняти постанову про відміну рішень органів місцевої влади.

Все ж, попри те, що “ім’я Леонтовича було визнано неактуальним для радянської доби” (Історія української музики, 1991, т. ІV, с.15), чарівні звуки його музичних творінь і після смерті свого творця хвилювали серця не одного покоління слухачів. Палкі прихильники його творчості 1 черня 1922 року заснували на Поділлі філію Музичного товариства імені Леонтовича, його ж ім’я носила також Вінницька хорова капела. Пізніше, в 1946 році урядом УРСР було встановлено щорічні стипендії імені Леонтовича для студентів Київської та Львівської державних консерваторій, а також для учнів Київського музичного училища. В місті Тульчині композитору за проектом скульптора Г.Н.Кальченко та архітектора А.Ф.Ігнатенка споруджено пам’ятник-бюст, а в ряді інших місць встановлено меморіальні дошки та пам’ятні знаки (Тиврів, Тульчин, Чуків та ін.). Його ж ім’я з 1968 року носить Вінницьке державне музичне училище (нині – училище культури та мистецтв). І допоки линутиме над неозорими полями та долами щира українська пісня, ім’я Леонтовича та його творчість житимуть в серцях нащадків.

 Костянтин Завальнюк, 

провідний архівіст Вінницького облдержархіву

 Література

Твори М. Д. Леонтовича

Хорові твори / Упоряд. М.Вериківський. – К.: Держ. вид-во образотв. мистец. і муз. літ., 1961. – 234 с., портр.

Хорові твори. – К.: Муз. Україна, 1970. – 243 с.

Хорові твори / Упоряд. М.Гордійчук. – К.: Муз. Україна, 1977. – 204 с.

На русалчин Великдень: Опера на 1 д.: Клавір / Лібретто авт. за казкою Б.Грінченка. – К.: Муз. Україна, 1980. – 117 с.

Вибрані хорові твори. – К.: Муз. Україна, 1985. – 92 с.

Хорові твори на народнопісенні теми з неопублікованого. – К.: Муз. Україна, 1987. – 22 с.

Женчичок-бренчичок: Обр. укр. нар. пісень для дітей серед. та ст. шкіл. віку. – К.: Муз. Україна, 1988. – 39 с.

Духовні хорові твори. – К.: Муз. Україна, 1993. – 125 с.

*     *     *

Практичний курс навчання співу у середніх школах України: (3 пед. спадщини композитора) / Упоряд. Л.О.Іванова; Передм. М.М.Гордійчука. – К.: Муз. Україна, 1989. – 134 с.

Про М.Д.Леонтовича

Барик С. Пам’яті М.Д.Леонтовича: 3 приводу 5-ліття його смерті // Жит­тя й революція. – 1926. – № 1. – С. 100-101.

Микола Леонтович: Спогади; Листи; Матеріали: [В т. ч. ст., записні кн. і листи композитора] / Упоряд. В.Ф.Іванов. – К: Мистец., 1982. – 238 с.

Леонтович М. Щасливий твоєю любов’ю: [Листи до майбутньої дружини К.Жовткевич] // Україна. – 1984. – № 50. – С. 18-19.

Дяченко В. П. М.Леонтович. – 4-е вид. – К.: Муз. Україна, 1985. – 134 с.

Документ-свідчення [про загибель М.Д.Леонтовича] / Публ. В.М.Верховлюка, Н.М.Лещенко, В.С.Мазурика // Комс. плем’я. – 1990. – 18 жовт.

Королюк Н.І. Микола Дмитрович Леонтович (1877-1921) // Коро­люк Н.І. Корифеї української хорової культури XX століття. – К., 1994. – С. 5-28.

Яременко Б. Микола Леонтович // Історія України в особах: XIX-XX ст. – К., 1995. – С. 150-154.

Стеблецька Г.Е. Будівничий нових світів: М.Д.Леонтович // Особистість в культурі: Зб. – Вінниця, 2001. – С. 101-113.

Галіза О. Білоусівка і Леонтович: [Епізод з життя укр. комп., хор. дириг., фольклориста] // Подолія. – 2003. – 16 лип.

Очеретный В. В Шершнях он песню полюбил: [Про М.Леонтовича] // Правда України. – 2003. – 10 січ. – C. 14.

Пам’ятник Леонтовичу в Немирові: [Про відкриття 29 трав. 2004 р. Є фото] // Вінниччина. – 2004. – 2 черв.

Галенко В. Композитор-земляк [М.Д.Леонтович] // Прибуз. новини. – 2005. – 12 берез.

Галенко Г. Леонтович у Чукові [Немирів. р-ну] // Прибуз. новини. – 2005. – 13 квіт.

Музична та педагогічна діяльність М.Д.Леонтовича

Творчість М.Леонтовича: Зб. ст. / Упоряд. В.Золочевський. – К.: Муз. Україна, 1977. – 200 с. з нотами; 1 арк. портр.

Орфеєв С.Д. М.Леонтович і українська пісня. – К.: Муз. Україна, 1981. – 76 с.

Прушківська М.М. Музично-педагогічна діяльність М.Д.Леонтовича на Поділлі // Тези 3-ї Вінниц. обл. іст.-краєзн. конф. – Вінниця, 1985. – С. 78-79.

Луканюк Б. Активне фольклорне середовище як фактор композиторського стилю (на прикл. творчості М.Леонтовича) // Укр. музикознавство. – К., 1987. – Вип. 22. – С. 38-48.

Історія української музики: В 6 т. – К.: Наук, думка, 1990. – Т. 3: Кінець XIX- початок XX ст. – 423 с.

Із змісту: [Про М.Д.Леонтовича]. – С. 8, 25, 26, 51, 60, 66, 70, 73, 79-83, 85, 87, 110, 141, 211, 261, 315, 316, 353, 355, 358, 359, 405.

Історія української музики: В 6 т. – К.: Наук, думка, 1992. – Т. 4. – 615 с.

Із змісту: [Про М.Д.Леонтовича]. – С. 7, 8, 13, 15, 37-39, 46, 47, 52, 54, 55, 78, 80-85, 88, 90, 93, 102, 106, 108, 109, 112, 114, 120-123, 138, 141, 142, 144-146, 149, 160, 178, 180, 198, 242, 252, 263, 266, 349, 350, 378, 429, 431-435, 451, 455, 486-489, 528-533, 535, 541, 549, 551, 565, 576, 587, 591.

Музичний архів М.Д.Леонтовича: Каталог / Відп. ред. Л.А.Дубровіна. – К.: НБУВ, 1999. –113 с. – Покажч.: с.108-111.

*     *     *

Леонтович Микола Дмитрович // Митці України: Енцикл. довід. – К., 1992. – С. 357.

Витвицький В. Леонтович Микола // Енцикл. українознавства. – Л., 1994. – Т. 4. – С. 1285.

 Документи

Ф. Р-195, оп. 4, спр. 28, арк. 116;

Ф. Р-865, оп. 1, спр. 32а, арк. 115а;

Ф. Р-2233, оп. 2, спр. 3, арк. 231-238; спр. 21, арк. 51.

Тульчинський краєзнавчий музей

1927 р.

(До 80-річчя від дня заснування)

Тульчинський краєз-навчий музей було засновано в 1927 році. Біля його витоків стояв відомий політичний і громадський діяч періоду визвольних змагань в Україні (1917-1920) Іпполіт Чеславович Зборовський (12.08.1875-25.08.1937). Вже в 1928-1929 рр.

колекція Окружного краєзнавчого музею нараховувала біля 5 тисяч експонатів. Музей відвідало 4,5 тис. чоловік.

В довоєнний час музей проводив активну науково-просвітницьку роботу.

Після війни Тульчинський історико-краєзнавчий музей відкрив двері для відвідувачів згідно з постановою Вінницької обласної ради народних депутатів від 23 червня 1945 року.

Музей розміщено в архітектурній споруді кінця ХVІІІ століття, що є зразком садибної архітектури в Україні.

Сьогодні фондова колекція музею нараховує більше 16 тисяч експонатів, щорічно його відвідує понад 20 тисяч чоловік, із них учнів і студентів більше 8 тисяч.

Музей являє собою соціальний інститут історичної пам’яті, є одним із найпотужніших центрів духовного відродження краю, призначений для цілеспрямованого збирання пам’яток, їх наукового опрацювання і використання в патріотичному вихованні.

В 70-х роках ХХ ст. Тульчинський краєзнавчий музей і музеї с.Тиманівки ввійшли в загальнодержавну мережу як об’єкти подорожей та екскурсій.

В структурі музею – відділ природи, відділ історії та етнографії, меморіальна квартира-музей М.Д.Леонтовича, 2 виставкові зали.

В музейній експозиції відображена кожна історична епоха, вкарбована в пам’ять поколінь містечок і сіл Тульчинщини.

Місто Тульчин відоме з перших років ХVІІ століття як власність князів Четвертенських, старости Вінницького і брацлавського Калиновського і великих магнатів польських гербу “Пилява” Потоцьких. Дух цього роду витає із зали в залу, представлений в унікальних музейних предметах.

Під час Визвольної війни ХVІІ ст. Тульчин, Тиманівка були сотенними містечками Брацлавського полку. Тут перебували з 8-тисячним тисячним загоном козаків М.Кривоніс, І.Ганжа. Зброя, предмети часів цього періоду представлені в експозиції і якнайкраще ілюструють події 1648-1654 рр. Пам’ять про себе залишила “Коліївщина” ХVІІІ ст., а доба ХІХ століття – як “золотий” вік, розкривається в експозиції оригінальними предметами.

Тут зафіксовано в музейних предметах перебування Південно-Західної армії (1796-1797 рр.) під командуванням О.В.Суворова. Відчуваються кроки автора української “Енеїди” І.П.Котляревського. А в 10-й главі “Євгенія Онегіна” О.С.Пушкін описав Тульчин над Сільницею і вивів когорту славних лицарів таємного “Південного товариства” на чолі з автором законопроекту “Руська Правда” П.І.Пестелем. Тут його соратники-декабристи О.П.Юшневський, О.П.Барятинський, М.П.Бестужев-Рюмін, В.Ф.Раєвський, М.В.Басаргін. В Тульчині перебував автор революційних поем “Наливайко” і “Войнаровський” К.Ф.Рилєєв, герої 1825 р. страчені і заслані в Сибір та у військові частини на Кавказ.

Предмети побуту з палацових приміщень і етнографічна колекція розкривають не тільки життя та побут різних верств населення, але й розвиток промислів та підприємств. Свій вклад у розвиток культури внесли Ю.Словацький, С.Трембецький, А.Свидницький, І.М.Сошенко. Їх на творчість надихав цей овіяний славою, поетикою край.

Трагічні сторінки історії краю періоду визвольних змагань 1917-1920 рр., періоду голодомору і репресій знаходять свого відвідувача.

Непересічна постать М.Д.Леонтовича, талант якої розквітнув на тульчинській землі, постає живим автором “Щедрика”, “Дударика” в розповіді науковця музею Ганни Порожньої. Від її слова щемить в душі, кожен предмет оживає, звучить мелодія.

Продовжує поповнюватись фондова колеція музею матеріалами Другої світової війни. Нові експонати знаходять своє місце в експозиції. Події сучасності надихають на пошук цікавих матеріалів, знайомство з неординарними людьми.

У виставкових залах музею, де постійно відбуваються презентації персональних виставок художників та майстрів народного мистецтва, збираються відвідувачі і відбувається творче спілкування.

Історична подія, історична постать, постать сучасника бачиться через призму музейного експонату. Вдихнути в нього життя – завдання науковців музею: директора С.Лукашенко, головного зберігача фондів А.Григи, наукових працівників Г.Луценко та Г.Порожньої. Ними напрацьовуються матеріали для наукових досліджень з історії Тульчинщини. Так з’являються теми лекцій, бесід, круглих столів. Підготовлені історичні довідки знаходять відгомін в районній пресі, в документованій історії краю. Ріст цього колективу, осучаснення напрямків музейної діяльності став можливим завдячуюючи майже півстолітній активній діяльності колишнього директора музею (1946-1996) Копайгородської Ольги Іванівни.

Час невпинно йде вперед і сьогодні Тульчинський музей продовжує розвивати різноманітні форми своєї діяльності: оглядові та тематичні екскурсії, лекційна робота, презентації виставок живопису, графіки, декоративно-прикладного мистецтва, науково-дослідницька робота, співпраця з місцевим радіомовленням, пресою, видавнича діяльність. На базі музею працює клуб “Юний краєзнавець”, де учні місцевих шкіл знайомляться зі сторінками історії рідного краю. Музей активно залучає до співпраці краєзнавців району.

Колектив працівників Тульчинського краєзнавчого музею з творчим ентузіазмом продовжує формувати музейні колекції з тим, щоб якнайяскравіше засяяли іскри духовного відродження нації.

 С.І.Лукашенко, 

директор Тульчинського краєзнавчого музею

 Література

Недобой М. В краєзнавчому музеї // Комуніст. шляхом. – 1955. – 20 лип.

Тульчинський краєзнавчий музей: Путівник. – О.: Маяк, 1969. – 53 с.

Копайгородська О.І. Реліквії народної слави [в краєзн. музеї] // Зоря комунізму. – 1984. – 9 жовт.

Бень А. Резерв пам’яті: [Огляд експонатів Тульчин. краєзн. музею] // Комс. плем’я. – 1987. – 1 жовт.

Петюк В. Ювілей в Тульчині // Панорама. – 1992. – 5 груд.

Василенко Б. Тульчинському музею – 70 // Тульчин. край. – 1997. – 4 черв.

Андрущенко В. Музей – для минулого? Чи й для майбутнього // Вінниччина. – 1997. – 29 лип.

Шаварська Н. Дворянин, фундатор Тульчинського музею: [Про І.Ч.Зборовського (1875-1973), засн. і першого завідуючого] // Панорама. – 2002. – 15 трав.

Лукашенко С. Музей – колиска історії // Тульчин. край. – 2002. – 18 трав.

Азовко Г. Жива пам’ять // Подолія. – 2002. – 29 листоп. – С. 3. – (Спец. вип. газ. “П’ятниця”)

Москалюк І. Дотик до історії рідного краю // Культура і життя. – 2003. – 15 січ.

Вінницька обласна філармонія

1937

(До 70-річчя з дня заснування)

Поява Вінницької обласної філармонії була наслідком декількох тенденцій в культурі нашої держави, пов’язаних з післяреволюційним піднесенням у 20-х роках XX століття, доступністю багатьох мистецьких явищ масам, бажанням будувати нове мистецтво, розумінням діячів необхідності створення державних засад для функціонування і організації української концертної практики з пропагандою кращих музичних творів композиторів минулого і сучасності, вітчизняної і зарубіжної творчості. Поштовх, який дістала наша культура у цей період, довго служитиме джерелом творчої енергії, що допоможе народитись багатьом закладам освіти та мистецтва по всій Україні.

Ще на початку XX століття інтелігенція Вінниці прагнула об’єднатись в організацію, яка б допомагала розвитку концертного життя міста. Так, у 1908 році, з’явилося літературно-артистичне товариство, яке збиралося в будинку купця Шабанова і дбало про регулярні концерти, театральні постановки, запрошення виконавців до міста, вирішувало питання спонсорства. В залі товариства ставились навіть уривки з опер. Після революції товариство розпалося. Але кількість музичних колективів (хорів, оркестрів, ансамблів, театральних труп) вимагала певного контролю і організації.

Наступним попередником Вінницької філармонії стане філія Музичного товариства ім.М.Д.Леонтовича, яка з 1922 по 1928 рік буде керувати музичним життям міста та області. Після припинення роботи Товариства і розростання суперечок між мистецькими об’єднаннями ВУТОРМом, АСМом, Пролеткультом і Пролетмузом знову постала думка про централізацію і керування музичними колективами. Рядом постанов уряд СРСР створив нову концертну організацію – Державну естраду, покликану будувати свої концерти за принципами різнобарвності і змістовності програм та їх виховного значення для слухачів. А місцем основного призначення Держестради мала стати філармонія. Після Харкова (1928 рік) і Києва («Укрфіл» – 1932 рік, філармонія – 1934 рік) почався рух за організацію філармоній в усіх обласних центрах.

У Вінниці управлінням в справах мистецтва при Вінницькому райвиконкомі було прийнято рішення про реорганізацію облдержестради в обласну філармонію з чітко визначеними планами концертної діяльності і залученням кращих виконавських сил країни (довідка № 14/422 партійного архіву Вінницького обкому Компартії України). З перших чисел січня по 22 травня 1937 року тривав процес злиття обласної хорової капели ім. М.Д.Леонтовича, Держестради, Мюзик-хола (організована у 1928 році Вінницька естрадно-циркова трупа) та симфонічного оркестру при Радіокомітеті в єдиний концертний колектив з чітко визначеними планами, репертуаром, гастролями, із залученням кращих виконавських сил країни. Так, 21 січня організовуються Пушкінські музичні вечори, у вересні запрошується на гастролі капела бандуристів під керуванням Д.Балацького, відкривається університет музичної культури, куди записується більше 500 слухачів. Протягом 1937 року вінничани слухають скрипалів Д.Ойстраха, М.Фіхтенгольца, піаніста О.Ейдельмана, співаків З.Гайдай, О.Петрусенко, М.Гришко, знайомляться з мистецтвом диригентів Яновського та Ліщинського, насолоджуються виступами артистів Московського ансамблю «Іспанія в музиці, танцях та художньому слові».

В наступні роки колектив філармонії нарощує темпи культурної роботи, її колективи починають самі гастролювати. Так, хорова капела під управлінням А.Середюка здійснила в 1939 році концертну подорож по Західній Україні. В березні 1941 року було вирішено реорганізувати капелу ім.Леонтовича в ансамбль пісні і танцю, поклавши в його репертуарну основу фольклор Поділля. Реорганізації завадить війна.

До складу філармонії в 1939 році  приєднався цирковий колектив під керуванням французького акробата Е.Краузика, артисти якого емігрували з Польщі, окупованої фашистами. З початку наступу німців в 1941 році колектив був евакуйований до Самарканду, а після війни повернувся у звільнену Польщу.

Більшість артистів філармонії в 1941 році увійшли до складу фронтових концертних бригад. В 1944 році, після звільнення Вінницької області від фашистів, обласна філармонія відновлює свою діяльність. Художнім керівником призначають В.І.Мерзлякова (майбутній педагог співака А.Кочерги).

В кінці 40-х років розширюється діяльність філармонії, створюються нові колективи, висуваються нові ініціативи. Так починають діяльність ансамбль пісні і танцю (після багатьох реорганізацій набуде назву «Поділля»), естрадно-циркова група, ансамбль оперети, ансамбль ліліпутів, ансамбль бандуристів «Вітерець Поділля» (в різний час за 34 роки існування ним керували Р.Скалецький та А.Мархлевський), дитячий ансамбль шкільної естради. Широку просвітницьку діяльність по місту та області веде лекторій, очолюваний музикознавцем Г.Й.Ландою.

У 50-60-х роках всі ці сфери діяльності плідно розвиваються. Зміцнюється матеріальна база. У Вінниці на гастролях побували всі знамениті хорові та оркестрові колективи СРСР та солісти, серед яких такі знаменитості як С.Ріхтер, Г.Нейгауз, Р.Керер.

враховуючи зростання інтересів слухачів до естрадної музики, в 70-х роках організовуються вокально-інструментальні ансамблі. Так починається творча діяльність ВІА «Подоляни», в майбутньому лауреата республіканських конкурсів, ведучою співачкою якого була заслужена артистка УРСР О.Коломієць. Ще один ансамбль, «Панорама», відзначиться своїми гастрольними поїздками по області та СРСР, особливо культурним обслуговуванням будівельників БАМу.

Своєрідною візитною карткою філармонії 60-70-х років стане дует бандуристок у складі заслужених артисток Кабардино-Балкарії Лілії та Віри Ткачук. Дует представляв мистецтво України і Вінниччини на ІХ Всесвітньому фестивалі молоді у Софії, виступав в Росії, Німеччині, Польщі, Чехії, Монголії, на Кубі.

Протягом декількох десятиліть плідно працював лауреат республіканського конкурсу струнний квартет у складі заслужених артистів України Н.Калиновського, С.Калиновського, І.Гусєвої, Р.Семко. Пізніше на базі струнного квартету утворюється фортепіанний квартет «Аркона» (у його складі буде грати заслужена артистка України піаністка А.Семко). Такий оригінальний склад ансамблю у 80-х роках був єдиним у всій Україну.

З 1978 року стає традиційним і регулярним фестиваль мистецтв Вінницької філармонії «Зорі над Бугом», під гаслами якого виступали народні артисти СРСР К.Шульженко та Д.Гнатюк, народні артисти РРФСР Л.Лещенко, Й.Кобзон, Е.П’єха, народний артист БРСР В.Вуячич, народні артисти УРСР В.Зінкевич, С.Ротару, Державна академічна хорова капела СРСР ім.Свєшнікова, Державний академічний ансамбль танцю УРСР ім.Вірського, Державний академічний хор ім.Пятницького, Державний російський Воронезький народний хор, Державний російський оркестр народних інструментів ім.Осипова, Державна українська капела бандуристів, ВІА «Вераси», «Пісняри», «Червоні маки», «Фестиваль», тріо Мареничів та ін.

З відкриттям у барочному Домініканському костелі з унікальною акустикою Залу органної та камерної музики у 1985 році втілюються нові форми роботи, розширюються можливості філармонії. В органному залі проводяться Всесоюзні і відбіркові Міжнародні конкурси скрипалів, вокалістів, баяністів, організовуються багатоденні фестивалі, присвячені творчості Баха, Моцарта, Чайковського, камерної музики, виступають органісти-віртуози і клавесиністи, вокалісти і піаністи, скрипалі і трубачі, а також хори і оркестри всіх країн і народів світу. Розгорнулася творча діяльність заснованого у 1984 році Вінницького камерного хору (диригент народний артист України, професор В.Газінський), розвивалась діяльність вінницьких органістів В.Харламової та Г.Куркова (заслужений діяч мистецтв України). На жаль, в 1990 році, користуючись розгубленістю міської влади, зал захоплює незареєстрована на той час релігійна громада Московського патріархату і руйнує орган, чудовий витвір німецьких майстрів фірми «Зауер» (Франкфурт-на-Одері). Захоплювачі унеможливлюють проведення концертів, створюють несприятливі умови, порушуючи вологістний режим для клавесину та роялю «Стейнвей». Органний зал припиняє своє існування.

Переживши шоковий стан, філармонія, переведена до нового приміщення «Плеяда», продовжує роботу. Саме в цей драматичний час відомий піаніст, органіст, доцент ВДПУ ім.М.Коцюбинського, заслужений діяч мистецтв України Георгій Курков організовує камерний оркестр «Арката», перший концерт якого відбувся 31 травня 1993 року.

 Крім роботи з оркестром та зі студентами університету, Георгій Курков активно концертує як соліст в Україні та за кордоном, а також проводить міжнародний органний фестиваль «Музика в монастирських мурах».

Концертмейстером камерного оркестру «Арката» є заслужена артистка України, лауреат Всеукраїнського конкурсу камерних виконавців Галина Гусєва.

«Арката» – незмінний учасник всіх фестивалів академічної музики, які проходили у Вінниці. Оркестр здійснив також декілька гастрольних подорожей за кордоном.

За роки творчої діяльності камерний оркестр «Арката» зіграв понад 650 концертів. Його слухали майже у всіх містах Вінницької області, а також у Києві, Черкасах, Хмельницькому, Житомирі, Каневі, Острозі, Кракові, Вроцлаві, Битомі, Лєжайську, Могильові, Одесі та ін.

Камерний оркестр «Арката» брав участь у міжнародних фестивалях «Магутны Божа» (Білорусь, Могильов, 1994), «Радом-Ороньсько» (Польща, 1995, 1997 рр.), «Пам’яті Святослава Ріхтера» та «Еліт-форум» (Україна, Житомир, 2000, 2001 рр.), «П.І.Чайковського та Н.Ф. фон Мекк» (Україна, Вінниця 2003, 2004, 2005 pp.), «Контрасти» (Україна, м.Львів, 2004 p.), «Музичні прем’єри сезону» (Україна, м.Київ, 2005 p.).

Крім того камерний оркестр «Арката» був ініціатором проведення у Вінниці фестивалів класичної музики «Бах та його епоха» (1995), «Амадеус» (1996), «Арката плюс» (1997), “Шопеніана – XX” (1999), «Бетховенські асамблеї» (2000) тощо.

З камерним оркестром залюбки виступали провідні вітчизняні та зарубіжні виконавці, зокрема народні артисти України: Олександр Гурець, Лідія Шутко, Олександр Дяченко, Валерій Буймистер; заслужені артисти України Наталя Дацько, Олесь Симчук, Вадим Борисов, Ольга Рівняк, Юрій Яценко, Олена Стаховська та ін.; заслужені артисти Росії Климентій Векслер та Аркадій Шилклопер; лауреати міжнародних конкурсів Константин Кулька (Варшава), Андрій Ярошинський (Москва), Гжегож Олькевич (Вроцлав), Хельмут Ленардт (Лінц), загалом більше ста солістів.

З оркестром виступали диригенти: народний артист України В’ячеслав Редя, заслужені діячі мистецтв України Микола Дядюра, Микола Васянович, заслужений артист України Віктор Плоскіна, Хайнц Праммер (Відень), Єжи Кукля (Люблін).

А одним з перших колективів Вінницької обласної філармонії, який працює і нині, вважається Державний ансамбль пісні і танцю «Поділля», створений наприкінці 1944 року. Колектив отримав назву «Український ансамбль пісні і танцю». В зв’язку з тяжким повоєнним становищем у 1949 році його склад зменшено і реформовано в ансамбль бандуристів «Вітерець Поділля».

У 1982 році рішенням керівництва області на базі «Вітерця Поділля» створюється ансамбль пісні і танцю «Поділля» Вінницької обласної філармонії з кількісним складом 60 чоловік. В різні роки колективом керували провідні митці області: професор Анатолій Мархлєвський, Серафим Гладецький, Григорій Новіков, народний артист України, професор – Віталій Газінський, заслужений артист України – Василь Ткаченко.

З 1996 року обов’язки художнього керівника та головного балетмей-стера ансамблю пісні і танцю «Поділля» виконує заслужений артист України Анатолій Кондюк. Головний хормейстер – заслужений артист України Віктор Волков. Керівник оркестру – Віктор Семенченко.

 Своєю багаторічною сумлінною працею значний внесок в розвиток колективу внесли заслужені артисти України: Лідія Остапчук, Галина Король, Богдан Левицький; артисти хору: В.Ромейко, Н.Кирилова, О.Остапчук, І.Іванченко, Л.Гордієнко, Т.Каплун, Т.Бутенко, М.Левицький, В.Городецька, О.Терещенко; артисти балету: М.Бевз, Т.Поліщук, Т.Олексієнко, О.Веселовський, Л.Кондюк, В.Марценюк, О.Грішина, Ю.Геваргізов, О.Шевченко.

При формуванні репертуару, перевага надається місцевому фольклору. З кожним роком все більше народних пісень, зібраних такими знаними фольклористами, як Настя Присяжнюк, Гнат Танцюра, Родіон Скалецький, Марія Руденко, Зоя Чорна, звучать зі сцени у виконанні «Поділля».

Гастрольні шляхи колективу пролягли по найвіддаленіших куточках України та далеко за її межами. Аплодував «Поділлю» глядач Англії та Франції, Польщі та Німеччини, Швейцарії та інших країн. Тільки за останні роки ансамбль радував своїм мистецтвом жителів Одеської, Черкаської, Хмельницької, Житомирської, Київської областей. Колектив – постійний учасник творчих звітів Вінниччини в Національному палаці «Україна». Та найдорожчий глядач – це, звичайно, земляки. В 2004 році ювілейні концерти «Поділля» пройшли у всіх, без винятку, районах області.

Вийшла з друку книга «Співає «Поділля» та два компакт-диски із записами кращих творів колективу.

Ансамбль «Поділля» – універсальний художній колектив, що своїм досконалим мистецтвом репрезентує все найкраще з невичерпної скарбниці народної творчості всіх регіонів області. В його програмах – історичні думи, козацькі та чумацькі пісні і танці, жартівливі хорові сценки, родинно-побутова, обрядова лірика, купальські, жниварські, весільні пісні і танці, колядки, щедрівки.

З 1996 року на базі ансамблю «Поділля» відкрито дитячу студію хореографії та народного співу під керівництвом таких майстрів фольклору, як заслужена артистка України Л.Остапчук, артистів – Л.Кондюк, Т.Бондарь, О.Веселовського, О.Грішиної, Ж.Мартиненко.

Державний ансамбль пісні і танцю «Поділля» Вінницької обласної філармонії – це колектив творчого неспокою та невтомних пошуків.

З початку заснування і до 1972 року Вінницьку філармонію очолював директор – Павло Афанасійович Пушкін, якого ненадовго змінив Віталій Іванович Дербеньов. Далі, майже 20 років філармонію очолював заслужений працівник культури України Анатолій Іванович Левицький. За період його керівництва, поряд з розвитком камерних, народних колективів, набирає розквіту естрадне мистецтво. З’являються ВІА «Подоляни» під керівництвом композитора Бориса Іванова; ансамбль «Панорама» під керівництвом В’ячеслава Шайгарданова, Юрія Денисова; ансамбль «С песней по жизни», який очолював Василь Харьковий, а в подальшому – Семен Рудман. В цей період зароджується знаменитий дует заслужених артистів України Любові та Віктора Анісімових.

В 1995 році керівництво філармонією приймає заслужений працівник культури України – Віктор Олексійович Клепіков, який залишається незмінним директором та художнім керівником і дотепер.

Клепіков Віктор Олексійович

Значний внесок у розвиток Вінницької обласної філармонії зроблено багатьма висококваліфі-кованими працівниками, прекрасними творчими особистостями, без яких неможлива була б повномасштабна та налагоджена діяльність філармонії. на даний час вони є поважними та заслуженими ветеранами, а саме:

- художні керівники: Олександр Середюк, Володимир Хазанович, Анатолій Мархлєвський, Серафим Гладецький, Олексій Компанієць.

- солісти: Володимир Біверов, Борис Остромогильський, Олексій Плохотнік, Іван Козак, Микола Сухань, Сергій Комарчук, Марія Путь, В’ячеслав Кузин, Микола Мамонтов, Петро Рибончук, Юрій Васильківський, Еммануїл Сакс, Олена Федосенко, Ірина Головенко.

- адміністратори: заслужений працівник культури України Іван Боднарчук, Михайло Пенс, Ілля Рудковський, Олександр Бірман, Валентина Плохотнік, Юрій Поволоцький, Борис Пустильніков, Неля Сушко, Ірина Сідоренко, Дмитро Бойко.

Вінницька обласна філармонія плідно співпрацює з іншими філармоніями України та ближнього зарубіжжя, такими як: Одеська, Київська, Житомирська, Хмельницька, Чернівецька, Тернопільська, Львівська, Кіровоградська, Білоруська державна філармонія.

Одним з основних напрямків такої співпраці є обмінні гастрольні концерти, в яких за останнє десятиріччя брали участь такі відомі колективи та окремі виконавці:

- народний ансамбль пісні і танцю «Козаки Поділля» (м.Хмельницький);

- тріо бандуристок «Росава» (м.Житомир);

- тріо бандуристок «Мальва» (м.Одеса);

- лауреат Міжнародних конкурсів І.Квашевич (акордеон, м.Мінськ);

- лауреат Міжнародних конкурсів Є.Петчик (скрипка, м.Одеса);

- лауреат Міжнародних конкурсів О.Анісімов (скрипка, м.Одеса);

- лауреат Міжнародних конкурсів А.Попова (сопрано, м.Одеса).

По особистому запрошенню на сцені Вінницької обласної філармонії виступали:

- народна артистка СРСР та України, професор НМАУ, лауреат державної премії ім.Т.Г.Шевченка Є.Мірошниченко та учні її класу;

- народний артист України доцент НМАУ, лауреат державної премії ім.Т.Г.Шевченка В.Бурмистер та учні його класу;

- «Доктор мистецтва» М.Коляса-Гладікова (меццо-сопрано, Лодзь, Польща);

- заслужений артист України, соліст Національної опери О.Гурець (тенор, м.Київ);

- заслужений артист України, соліст Національної опери О.Дяченко (тенор, м.Київ);

- лауреат Міжнародних конкурсів, солістка Національної опери О.Дика (сопрано, м.Київ);

- лауреат Міжнародного фестивалю молодих оперних співаків у Венеції (Італія) Н.Шелепницька (сопрано, м.Київ);

- лауреат Міжнародних конкурсів, соліст Львівської опери Н.Павленко (баритон);

- лауреат Міжнародних конкурсів, солістка Одеської опери І.Мартинова (сопрано);

- лауреат Міжнародних конкурсів Н.Бобкова (арфа, м.Київ);

- лауреат Міжнародних конкурсів Ю.Конрад (фагот, контрфагот, м.Київ);

- лауреат Міжнародних конкурсів О.Дернова (флейта, м.Київ);

- лауреат Міжнародних конкурсів І.Мацелюх (най, дримба, окарина, сопілки, м.Львів).

У Вінницькій обласній філармонії творчо працює велика кількість провідних солістів-вокалістів та солістів-інструменталістів, а саме:

- заслужений працівник культури України – Віктор Клепіков (вокал);

- заслужена артистка України – Наталя Векленко (вокал);

- заслужена артистка України – Ірина Швець (вокал);

- заслужена артистка України – Ірина Френкель (скрипка);

- лауреат Міжнародних конкурсів – Віталій Заєць (баян);

- лауреат Міжнародних конкурсів – Максим Грінченко (скрипка);

- лауреат Всеукраїнського конкурсу – Ігор Курков (гобой);

- лауреат Міжнародних конкурсів – Віталій Козицький (баян).

За період існування Вінницької обласної філармонії були запроваджені різноманітні фестивалі, такі як: джазовий, міжнародний органний фестиваль «Музика в монастирських мурах», «П.І.Чайковського та Н.Ф. фон Мекк».

Традиційними вже стали дні П.Чайковського у м.Вінниці та Браїлові, які проводяться Вінницькою обласною філармонією з травня 1993 року, а з 2003 року фестиваль імені П.І.Чайковського та Н.Ф.фон Мекк став відомим в багатьох країнах та набув міжнародного значення. Велика кількість відомих колективів та окремих виконавців як з України, так і з інших країн беруть участь у цьому фестивалі.

Учасниками фестивалю були й  колективи та виконавці Вінницької обласної філармонії:

- камерний оркестр «Арката»;

- оркестр духових інструментів Вінницького училища культури та мистецтв ім.М.Леонтовича;

- заслужені артисти України Г.Гусєва (скрипка), Н.Векленко (вокал), А.Цехмейструк (вокал), І.Френкель (скрипка);

- заслужений діяч мистецтв України Г.Курков (фортепіано);

- І.Швець (вокал), М.Грінченко (скрипка) та Т.Грінченко (фортепіано), К.Куркова (фортепіано);

- «Грають молоді таланти» – концерт молодих виконавців, кращих учнів музичних шкіл, студентів училища культури і мистецтв ім.М.Леонтовича та ВДПУ ім. М.Коцюбинського;

- лауреат Міжнародних конкурсів академічний хор «Вінниця» (худ. керівник та диригент народний артист України, професор Віталій Газінський).

Колективи та виконавці з країн близького та дальнього зарубіжжя, з багатьох міст нашої держави:

- фортепіанний дует з Франції «Евеск»;

- фортепіанний дует з Білорусі: Н.Котова, В.Боровіков (м.Мінськ);

- А.Сікорський (фортепіано, м.Мінськ);

- народний артист Білорусі, лауреат державної премії республіки Білорусь, професор Мінської консерваторії Ігор Оловніков (фортепіано, м.Мінськ);

- лауреат Міжнародних конкурсів Джо-Юй-Бо (фортепіано, КНР);

- Міжнародний новий симфонічний оркестр (м.Львів), солісти: Марта Семчишина (скрипка), Ярина Горбачовська (альт), диригент Гунгард Маттес (Цюріх, Швейцарія);

- народна артистка України Елеонора Пірадова (фортепіано, м.Київ);

- лауреат Міжнародних конкурсів Алла Губа (вокал, м.Київ);

- Хмельницький симфонічний оркестр (худ. керівник та диригент заслужений діяч мистецтв України Сергій Леонов);

- заслужені артисти України вокальний дует Людмила Федотова, Еммануїл Сакс та Елеонора Набедрик-Дишнієва (фортепіано, м.Житомир);

- вокальний дует «Доля» та В.Янченко (фортепіано, м.Одеса);

- камерний оркестр Одеської обласної філармонії (худ. керівник та диригент Ігор Шаврук);

солісти:

- заслужена артистка Російської Федерації, народна артистка України Л.Довгань (сопрано), Чжу Ін (скрипка, КНР);

- лауреат Міжнародних конкурсів та конкурсу ім.П.І.Чайковського А.Поночевний (фортепіано, м.Мінськ);

- струнний квартет «RIDEAMUS» під керівництвом заслуженого артиста України Вадима Борисова (м. Київ);

- фортепіанний дует з Білорусі: Н.Громова та В.Боровіков;

- лауреат Міжнародних конкурсів Б.Галасюк (гобой, м.Київ);

- заслужений артист України С.Шотт (скрипка, м.Київ);

- лауреат Міжнародних конкурсів К. Шотт (скрипка, Мангайм, Німеччина);

- заслужений академічний Чернівецький симфонічний оркестр (худ. керівник та диригент Йосип Созанський), солісти:

- І.Стиць-Куликовська (сопрано, м.Київ), лауреат Міжнародних конкурсів О.Поляков (фортепіано, м.Київ);

- заслужений артист республіки Білорусь І.Краснодубський (баритон, м.Мінськ);

- лауреат Міжнародних конкурсів Н.Шелепницька (сопрано, м.Київ);

- лауреат Міжнародних конкурсів Н.Ніколаішен (сопрано, м.Київ);

- заслужена артистка республіки Білорусь І.Шуміліна (фортепіано, м.Мінськ);

- провідні солісти Одеського оперного театру та Одеської філармонії з концертом-виставою «Євгеній Онєгін» (худ. керівник народна артистка України, професор, академік Галина Поліванова);

- Національний заслужений академічний симфонічний оркестр України (худ. керівник та головний диригент заслужений діяч мистецтв України Володимир Сіренко), солістка заслужена артистка України О.Рівняк (скрипка);

- провідні солісти Львівської філармонії з програмою «Дві музи – дві сестри», солісти:

- лауреат Міжнародного конкурсу Н.Дитюк (сопрано);

- лауреат Міжнародних конкурсів О.Мацелюх (фортепіано);

- майстер художнього слова, заслужений артист України О.Батов;

-Національний академічний театр опери та балету України ім.Т.Г.Шевченка. В програмі балети: «Лускунчик» та «Лебедине озеро».

на творчій ниві обласної філармонії успішно працюють також такі естрадні колективи, як інструментальний гурт «Осінній парк», вокальне тріо «Експромт», шоу-балет «Шарм», вокально-інструментальний гурт «Грай» та окремі виконавці: лауреат 1-го Всеукраїнського конкурсу артистів естради М.Філанчук; лауреат Всеукраїнських конкурсів О.Плакедюк; лауреат Міжнародних конкурсів А.Ткач, артист-вокаліст, композитор І.Юрковський та інші.

При Вінницькій обласній філармонії працює дитячо-юнацька студія під керівництвом заслуженої артистки України Ірини Швець, яка готує майбутніх естрадних виконавців.

Велика увага приділяється дитячим музичним лекціям-концертам. Працівники Вінницької обласної філармонії плідно  співпрацюють з освітянами міста та районів області в напрямку покращання музично-естетичного виховання молоді. Концерти-лекції проводяться висококваліфікованим музикознавцем Тетяною Миколаївною Сніжко для всіх вікових категорій дітей, враховуючи вікові особливості.

З вересня 2005 року було започатковано музично-освітній абонемент для студентів середніх навчальних закладів (технікуми, професійно-технічні училища) та розроблено низку програм з урахуванням специфіки навчання. В концертах беруть участь всі творчі колективи та окремі виконавці філармонії. Колектив Вінницької обласної філармонії з кожним роком намагається все більш удосконалити проведення лекцій-концертів як і у місті, так і в районах області.

Для дітей Вінниці та області працюють циркові колективи «Арлекіно» та «Каскад», на базі яких проводились новорічні ранки та шоу-програми. Чимало концертів циркових бригад проходять в інших областях України.

Впродовж багатьох років колективи Вінницької обласної філармонії та окремі виконавці беруть активну участь у проведенні професійних та державних календарних свят.

Завдячуючи майстерності керівників колективів та майстерності артистів, Вінницька обласна філармонія гідно представляє свої концертні програми на обласній сцені, за її межами та за межами нашої держави.

 Кушка Наталія Миколаївна, 

музикознавець, викладач Вінницького училища культури і мистецтв імені М.Леонтовича

Клепіков Віктор Олексійович

директор, художній керівник Вінницької обласної філармонії, заслужений працівник культури України

 Література

  Культурне будівництво на Вінниччині в роки радянської влади. – Вінниця, 1959. – 33 с.

Із змісту: [Про обл. філармонію]. – С. 13, 19, 29.

Народна філармонія [створена на громад. засадах] // Робіт. газ. – 1962. – 3 серп.

Нович М. Після запрошення на концерт...: [Нотатки про обл. філармонію] // Вінниц. правда. – 1967. – 8 лют.

Гордійчук П. Кращі в республіці: [Урочисті збори колективу філармонії з нагоди вручення йому перехід. червоного прапора М-ва культури УРСР і республік. ком. профспілки працівників культури] // Комс. плем’я. – 1986. – 11 берез.

Левицький А.І. Виховуємо свого глядача: [Про здобутки колективу розповідає худож. кер. філармонії] // Вінниц. правда. – 1987. – 22 квіт.

Токарєв Ю. З набутками: [Вінниц. обл. філармонії – 50] // Культура і життя. – 1987. – 7 черв. – С. 4.

Пальохіна Й. І знову музика чарує...: [Про діяльн. закладу] // Вінниц. газ. – 1995. – 17 жовт.

Клепіков В. Культура – мій важкий хрест: [Про роботу філармонії] // Вінниччина. – 1996. – 5 черв.

Клепіков В. “Ми боєздатні, повні творчих сил”: [Дир. про історію та сьогодення закладу] // Вінниц. газ. – 1997. – 29 лип.

Кушка Н. Вінницькій філармонії – 60: [Матеріали з історії та сьогодення] // Вінниччина. – 1997. – 24 квіт.; 17, 21 трав.

Клепіков В. І любов, і гармонія: [Дир. філармонії про роботу колективу з нагоди проф. свята] // Вінниччина. – 2001. – 23 берез.

Чернявський О. Музика душі нашої: [Розпочався 65-й концерт. сезон] // Подолія. – 2001. – 3 жовт.

Зінєвич О. Дім, де музика звучить: [До 65-річчя обл. філармонії розповідає дир. В.Клепіков] // Подолія. – 2002. – 11 черв.

Марчук Т. 65 творчих літ // Вінниц. газ. – 2002. – 13 черв.

Нехай живе музика! І музиканти також: [Про Вінниц. міський камер. хор та Вінниц. обл. естрад.-дух. оркестр «Подоляни»] // Вінниц. відом. – 2003. – 8 жовт. – C. 6.

Бондаренко Ю. Сівач нетлінної краси: [До 60-річчя від дня заснування Держ. ансамблю пісні і танцю «Поділля» обл. філармонії. Є фото] //Подолія. – 2004. – 2 берез.

Мрачковська Л. «Класика від «Володарки»: [Про відкриття нового концерт. сезону обл. філармонії за підтримки ВАТ «Володарка»] // Робітн. газ. – 2004. – 7 жовт.

Сегодня у Виктора Клепикова юбилей [Про дир. Вінниц. обл. філармонії] // 20 хвилин. – 2006. – 4 лют. – С. 9.

 Документи

Ф.Р – 4141, оп. 1, спр. 1, 26, 28;

Ф.Р – 4141, оп. 2, спр. 2, 4, 24, 41, 57, 60, 65, 75, 80, 84, 85, 88, 401, 105, 114, 127, 128, 135;

Ф.Р – 4971, оп. 1, спр. 49.  

З м і с т

Від укладачів

Видатні постаті Вінницького краю, вшанування яких в області проводиться щорічно

Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини 2007 року

Січень

Лютий

Березень

Квітень

Травень

Червень

Липень

Серпень

Вересень

Жовтень

Листопад

Грудень

Євген Пилипович Гуцало

Анатолій Іванович Левицький

Людмила Ростиславівна Кароєва

Наполеон Орда

Вінницька ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва

Микола Аполлонович Тутковський

Ігнаци Добжинський

Вінницька область

Ніна Юхимівна Гнатюк

Анатолій Петрович Звірик

Нестор Павлович Кондратюк

Анатолій Миколайович Овчаренко

Микола Петрович Трублаїні

Вінницька обласна організація Національної спілки журналістів України

Алєксандер (Алєксандер Кароль) Гроза

Андрій Дмитрович Гудима

Леонід Маркович Мосендз

Віктор Володимирович Нарушевич

Лавро Миронюк

Національний музей-садиба М.І.Пирогова

Вінницький літературно-меморіальний музей М.М.Коцюбинського

Володимир Петрович Прилипко

Вінницька обласна бібліотека для дітей ім.І.Я.Франка

Джозеф Конрад

Микола Дмитрович Леонтович

Тульчинський краєзнавчий музей

Вінницька обласна філармонія 

Земле моя, запашна, барвінкова....

Календар знаменних і пам’ятних дат Вінниччини 2007 року

Укладачі: О.Г.Ніколаєць, Т.П.Кристофорова

Комп’ютерний набір: О.Г.Ніколаєць, Т.П.Кристофорова

Комп’ютерна верстка, дизайн, оригінал-макет Н.В.Спиця

Художнє оформлення Ю.Дончак

Фотоматеріали О.С.Гордієвич

Редактор М.Г.Спиця

Відповідальна за випуск П.І.Цимбалюк

Підписано до друку 28.ХІ.2006. Формат 70х100 1/16.
Папір офсетний. Умов. друк. арк. 12.0. Тираж 500.

Друк ПП Балюк І.Б.
м.Вінниця, вул. Р.Скалецького, 15
тел. (0432) 52-08-02