До останнього часу фавну ссавців Поділля ще дуже мало освітлено: її вивчено значно менше ніж напр. фавну птахів. Так, коли для фавни птахів ми маємо для де-яких районів Поділля, крім друкованих праць давніших дослідників, досить нові дані опубліковані вже на початку 20. століття, то для фавни ссавців після згаданих нами праць Г. Бельке та проф. К. Кеслера опублікованих ще в 60. роках минулого століття— пізніших літературних даних немає зовсім. У працях згаданих дослідників подано дуже незначну кількість родів, але й ці дані наведено докладніше тільки-но для західньої частини Поділля—переважно для околиць м. Кам'янця та почасти Кам'янеччини (дані Г. Бельке). Що до инших частин Поділля, то для них немає систематичних списків; дані, що їх подав проф. К. Кеслер, стосуються переважно лише поодиноких представників фавни ріжних районів Поділля.

Не було після цих авторів аж до нашого часу й жадних зведень для фавни ссавців, як не рахувати загально-українського зведення М. Шарлеманя виданого 1920. року під назвою „Звірі України". Але в цій праці для фавни Поділля автор обмежується майже виключно даними, що їх навели вищезгадані дослідувачі Поділля —Г. Бельке та К. Кеслер.

У нашому зведенню матеріялів для фавни ссавців Поділля ми значно поповнюємо дані попередніх авторів, переважно використавши для цього досить багаті ще неопубліковані до цього часу матеріяли Подільського Природничого Музею та инші джерела зазначені в розділі І.—матеріялів до фавни Поділля. *)

Зокрема вперше для Поділля наводимо такі роди: Sorex araneus L.— Мідиця звичайна, Martes martes, L — куна або куниця лісова, Putorius eversmanni (Lesson) — тхір степовий, Мustela erminea, L — горностай, Сіtellus citellus, L — ховрашок зах.-європейський **), Eliomys quercinlus L. — вовчок садовий **), Evotomys glareolus (Schreb) — нориця руда, Arvicola amphibius, L.—водяний щур та инші.

Встановлено також, що наш їжак, як і на Київщині, належить до роду Erinaceus europeus rumanicus Ваrr-Ham—їжак південний, а не до роду Erinaceus europeus, L; кріт належить до роду Talpa europea brauneri Sat.—кріт південний, а не кріт звичайний—Таlра europea europea, L.

У поданому нижче систематичному огляді фавни ссавців Поділля ми наводимо докладніші дані що до розповсюджених та поширених окремих представників фавни на Поділлі, подаючи одночасно для окремих представників характеристику їх сільсько-господарського значіння, їх періодичних життьових явищ, а після систематичного впису в формі таблички і розподіл їх по станціях.

______________

*) Бібліоґрафію питання подає ш. автор у своїй більшій праці —„Нарис фавни Поділля", що вийде яко 7. вип. видань Кабінету виучування Поділля (прим. ред.).

**) Подає й М. Шарлемань у згаданому зведенні „Звірі України"'.

Ряд: Летючі миші або К а ж а ни.—Ordo: Chiroptera.

Для Поділля досі показано 7 родів цієї ґрупи звірят, що з них один лише ряд—Rhinolophus hipposiderus, Bech—підковик малий, належить до родини Rhinolophidae -підковиків із наростами на передній частині голови, що нагадують підкову, инші 5 родів належать до другої родини—гладконосих летючих мишей або нетопирів—Vespertilionidae.

Усі летючі миші є нічні звірята: по їжу вони вилітають лишень уве­чері, уночі й удосвіта.

Живляться летючі миші ріжними, переважно шкідливими, комахами, метеликами та їхньою гусінню, жуками, а тому їх треба вважати за найкорисніших звірят.

Родина: Підковикуваті.—Fam. Rhinolophidae.

1. Rhinolophus hipposiderus, Bechst.— Підковик малий. Для Поділля його показав проф. А. Бравнер. Окрім Поділля підковик малий відомий також для північної Басарабії, околиць Київа та Харківщини. Обшир ґеоґрафічного розповсюдження—Західня Европа на північ до Німецького й Балтицького морів та Ірландії.

Родина: Кажануваті.—Fam. Vespertilionidae.

2.  Pipistrellus pipistrellus, Schreb — Нетопир малий. Живе під корою дуба, особливо в-осени під корою старих дубів та инших старих дерев. Належить до дуже поширених на Поділлі нетопирів.

3. Pipistrellus natusiusi (Keys et Bias) — Нетопир пухнатий, як і не­топир малий, живе  під корою старих дерев. Трапляється не часто.

4. Nyctalus noctula, Schreb — Вечерниця дозірня.

Рід дуже поширений на Піділлі. Вечерницю можна зустріти в лісі, поблизу людських осель по селах і в місті. Бельке знаходив її в щілинах скелястих берегів р. Смотрича. Роками з ранньою теплою весною по­чинає літати вже з початку квітня. По їжу вилітає раніш за инші летючі миші—иноді за години дві до заходу сонця.

5. Eptesicus serotinus, Schreb. — Кажан пізній.

Дуже поширений рід. Трапляється в старих зруйнованих будинках, також на дзвіницях.

6. Vespertilio murinus, L.—Лилик двобарвий.

Мало поширений на Поділлі рід. Бельке наводить один випадок що знайшов його під дахом Тринітарського манастиря в м. Кам'янці на Поділлі.

7. Plecotus auritus, L.—Вухан.

Досить поширений рід. Бельке вважає його за рідкого звірка на Кам'янеччині; у дійсності ж він і тут трапляється не рідко. Про вухана Е. Шарлемань*) зазначує, що він прокидається після зімової сплячки раніш од инших летючих мишей—иноді вже на початку березня.

____________

*) Е. Шарлемань „Млекопитающие окрестностей Киева". Материалы к познанию фауны Юго Западной России.   Том 1, Киев, 1915.

 

Ряд: Комахоїди.—Ordo Insectivora.

Групу комахоїдів представлено в нас звірятами, що належать до З родин: Erinaceidae — їжаки, Soricidae —  мідиці та Talpidae — кроти.

Родина: їжакуваті.—Fam. Erinaceidae.

8. Erinaceus europeus rumanicus, Barr.-Ham.— їжак південний.

Подільський їжак належить до південного роду їжаків. Erinaceus europeus europeus L.— їжак звичайний — на Поділлі, як і на Київщині, не стрічається. Узагалі північна форма — їжак звичайний, зустрічається лише на півночі України.

Їжак є дуже поширене звірятко на Поділлі. На весні їжак проки­дається від зімової сплячки вже наприкінці березня, а за місяць — у кінці квітня чи на початку травня — можна зустріти вже молодих їжаченят. За­сипає їжак на зіму досить пізно — звачайно протягом жовтня.

Наводимо дані поміру черепів Erinaceus rumanicus, Barr-Ham-(за М. Шарлеманем):

Поміри черепу Erinaceus rumanius Barr-Ham	m*) 7/IV-13 С. Околиці Київа	m*) IV-1913 С. Грушка на Гайсинщині (Поділля)
Основна довжина	53	53
Кондилярна довжина	57	58
Скулова ширина	35	35
Ширина черепу над bullae ossae	27	26
Довжина шва між maxilla та iniermaxillare	12	12,5
Відстань од верхнього кінця щелепово-міжщелепового шва (Satura maxillo-infermaxillaris) до міс­ця, де maxilla найглибше вдається в os frontale	14	16

Київські їжаки за М. Шарлеманем є переходова форма між родами Erinaceus europeus L. та Е. rumanicus, як це видко з наведеної порів­няльної таблички помірів черепу київського їжака та типового Erinaceus rumanicus із Гайсинщини. На жаль ми не можемо зараз точно встано­вити форми наших подільських їжаків у ріжних районах Поділля; слід гадати, що на півдні Поділля переважною, а можливо й єдиною формою, буде типова форма Erinaceus rumanicus, а на півночі поруч із нею ма­буть поширена й форма переходова, що її М. Шарлемань подав для Ки­ївщини під назвою Erinaceus rumanicus var Kievensis.

Ість їжак увечері. Годується головним чином ріжними комахами, їхніми личинками, жабами, вужами, гадюками, дрібними гризунами, також молодими пташенятами та почасти ріжним корінням, насінням і овочами; у неволі дуже охоче п'є молоко. Його можна вважати за корисне зві­рятко.

Родина: Мідицюваті.—Fam. Soricidae.

Показана в нас лише трьома нижче поданими представниками. Ці маленькі звірятка годуються ріжними комахами та їхніми личинками, до­щовими хробаками й навіть мишами; визначаються великою ненажерли­вістю; належать до корисних звірят.

__________

*) За браком у друкарні умовних знаків для означення самця—masculina й самиці— femina, уживатимемо латинських скорочень— m та f.

9. Crocidula russula, Herm.—Мідиця білозуба.

Досить поширений на Поділлі  рід. Часто зустрічається в житлових будинках міста та по селах у селянських хатах.

10. Sorex araneus, L. —Мідиця звичайна.

Найпоширеніший у нас рід. Цю мідицю можна зустріти в найріжно-манітніших місцях: поблизу житлових будинків, у господарських будівлях, льохах, а також у лісі й на полях; роками, коли розмножується сила мишей, її найчастіш можна зустріти на полі, де вона знищує мишву, охоче жи­влячись нею. Року 1924, коли на Поділлі дуже розмножилися польові миші (Mus agrarius, Pall) та житники (Microtus arvalis, Pall), доводилося чимало чути за цю мідицю від людей, що знаходили її на полях.

Протягом цілого дня вона перебуває в безупинному рухові, шукаючи собі їжі, в якій вона через свою ненажерливість відчуває завжди по­требу.

У літературі про Sorex araneus є вказівки, що вона не може голо­дувати навіть протягом найкоротшого часу, бо вже по 2—3 годинах без їжі гине.

Про мідицю відомо, що дуже часто трапляються екземпляри її з най-ріжноманітнішими варіяціями що до забарвлення.

У колекції ссавців Кам'янець-Подільського Природничо-Історичного Музею є екземпляр самиці (ч. 710), що його здобуто в с Дубині на Кам'я-неччині 25-ХІІ 1913 року Цікавий він досить значним виявленням т. зв. альбінізму—починаючи від потилиці до середини тіла з верхнього спин­ного боку є смуга чисто білої барви 1¹/₂ снт. завширшки, що різко й од­разу переходить із боків тіла по черевній стороні в нормальну сіру барву; верхня частина голови, шия з боків, спина з поперечною білою смугою та верхня частина хвоста є нормально білої барви з рудуватим відтінком. Ноги. соі, коім. передньої ноги, що з зовнішнього боку є чисто білої барви починаючи від пальців аж до самого верху, де біла барва ноги злива­ється вже з білою поперечною смугою спинки.

11. Neomys fodiens, Pali. — Рясоніжка звичайна.

Показав її для Поділля ще Г. Бельке. Проф. Кеслер зауважує, що вона зустрічається досить рідко в губернях кол. Київської Шк. Округи. За наших часів це є малопоширений рід.

Родина:  Кротуваті.—Fam. Talpidae.

12. Talpa europea Brauneri Sat. — Кріт південний.

Дуже поширений і звичайний у нас рід. Що до станцій його поши­рення, то вія дуже невибагливий і однаково часто зустрічається най-ріжноманітнішими місцями. Найчастіше водиться по луках, садках відда­лених од людських осель та по хуторах; не любить кріт лише легких піскуватих ґрунтів та участків зі збільшеною вологою. Можна спостері­гати, що на понижених участках, де при зміні рельєфу, наприклад на схи­лах, рівень води наближається до поверхні ґрунту, кротовини що далі від горішньої частини схилу, то більше підіймаються над поверхнею і з дальшим пониженням рельєфу зовсім зникають. На весні свіжі крото­вини можна спостерігати вже по перших теплих весняних днях, а в-осени— до перших морозів.

На Поділлі зустрічається тільки кріт південний—Talpa europea Bra­uneri Sat; що-ж до північної форми—Talpa europea europea L-, то цей рід не знайдено.

Ряд: Хижаки. — Ordo: Carnivora.

Із звірів, що належать до цієї ґрупи, лише незначну кількість можна зарахувати до катеґорії шкідливих. Зокрема сюди можна віднести таких звірів як вовк, почасти звичайний тхір— Putorius putorius та лис. Решту-ж звірів або через незначну від них шкоду, як от видра та норка, або за­вдяки користі від них — треба віднести до катеґорії корисних чи однако­вих з погляду сільського господарства. Докладнішу характеристику на­ших хижаків що до цього подаємо нижче для кожного роду зокрема.

Для Поділля досі відомо з ґрупи хижаків 13 окремих родів. 

Мал. 1.—Борсук.—Meles meks, L. 

Родина: Кунуваті.—Fam. Mustelidae.

13. Meles meles, L. — Борсук.

Більш поширений у середній і північній лісовій частині Поділля, особливо ж у лісах Проскурівщини, Лятичівщини та Вінниччини. На Ля-тичівщині виводки борсука відомі були в лісах Лисогірського та Бахма-товецького лісництв. Досить звичайним є борсук і в кол. Ушицькому пов , менш зврічайним на Кам'янеччині. Г. Бельке вважає борсука за дуже рід­кого звіря Кам'янеччини, проте за наших часів він зустрічається тут не так уже й рідко. Один екземпляр (самицю) в квітні місяці цього року забито було в лісі коло Геленівки. Зустрічається борсук і в південній ча­стині Поділля, напр. на Гайсинщині, але там він попадається   вже рідше.

Годується борсук ріжними овочами, ягодами, корінням, також ко­махами—жуками та їхніми личинками, равликамрі, дрібними ссавцями — особливо мишами, житниками. Знищуючи шкідливі комахи та їхні личинки й дрібних гризунів, борсук є дуже корисний звір; а що борсуків у нас ли­шилося вже порівнюючи не багато, то слід подбати про охорону цього звіря, щоб він у нас не перевівся.

14.   Martes martes, L — Куниця лісова.

На Поділлі це є досить рідкий звір. Зустрічається лише в північ­ній більш лісовій частині Поділля—на Кам'янеччині, кол. Ушицькому пов., Проскурівщині, Лятичівщині та Вінниччині; у південній, більш степовій смузі Поділля, її мабуть немає; на Кам'янеччині вона рідко попадається в лісах Довжецького та Панівецького лісництв.

Куниця лісова є типовий мешканець лісу й по-за ним не зустрі­чається. Належить вона, як і куниця звичайна, до найбільших хижаків лісу й годується вночі ріжними дрібними звірятками—переважно гризунами та птахами. Не зважаючи на її хижацьку вдачу, куниця лісова заслу­говує на цілковиту охорону через незначну її тепер кількість у нас та цінність цього рідкого представника фавни з промислового погляду.

15.   Martes foina, Erxl — Куниця хатня.

Звичайніша за куницю лісову, поширена скрізь на Поділлі. Часто водиться поблизу житлових та господарських будинків, у дуплах старих дерев, иноді навіть по горищах старих будинків. На Кам'янеччині вона зустрічається часто по скелях Смогрича й Дністра. Року 1924, 10. червня піймано в с. Жабинцях, кілометрів 25 од Кам'янця, дві молодих куниці, які були вже досить значного розміру, дарма що це було на початку літа. Оцей факт свідчить, що куниця білодушка дуже рано приводить діти, мабуть уже на початку квітня.

Куниця хатня, що часом водиться поблизу людських осель і навіть у житлових будинках, є корисна тим, що нищить велику кількість шкід­ників гризунів, але чимало й шкодить, загрожуючи свійському птаству. Але цьому лихові можна запобігти, будуючи належні приміщення для птаства, а тому й ця куниця, як і лісова, заслуговує охорони, а не знищення.

16. Lutreola Iutreola, L. — Норка.

Попадається рідко; відома для Проскурівщини, де водиться бере­гами Бога, також і для Кам'янеччини, де за даними О. Турського спо­радично зустрічається лівими допливами Дністра. Показує норку, як дуже рідкого звірка на Кам'янеччині и Бельке,, зазначаючи, що одного разу тільки знайшов її в кущах навколо невеликої сажалки на Довжку за 2 кілометри від м. Кам'янця. Вінницький відділ Всеукраїнського Т-ва ми­сливців та рибалок показує її також і для Вінниччини. Про поширення норки в инших місцевостях Поділля докладних відомостів не маємо.

Норка годується рибою, водяними жабами, раками, скойками, яй­цями птахів, що гніздяться поблизу води й через це її можна вважати за досить шкідливу. Але зважаючи на незначне поширення норки, вона як представник фавни, що ступнево зникає й може скоро остаточно пе­ревестися, повинна підлягати разом із другим представником водяної фавни видрою-цілковитій охороні. Необхідно заборонити полювання на норку, аж поки вона більш розмножиться й пошириться.

17. Putorius putorius, L — Тхір звичайний.

Досить поширений на Поділлі рід і його можна зустріти по най-ріжноманітніших станціях—на полях, де він винищує у великій кількості, мишей, а тому роками масового розмноження мишей є дуже бажаним мешканцем поля. Тхір звичайний водиться також у лісах, садках і коло людських осель—по селах і навіть містах, де він забирається в купи каміння, в дрова та инші місця. Тхір чинить людям чималу шкоду, перево­дячи у великій кількості свійське птаство: розпочавши в певному госпо­дарстві винищувати птаство, він звичайно не припинює цієї шкідливої праці аж поки доведе її до кінця й винищить поступово, иноді протягом довгого часу, всю птицю. Минулого 1924. року грудня 31. дня, мені доста­вили одного тхора пійманого на пастку в курнику на Польських Фільвар­ках у Кам'янці. Протягом 1¹/₂  — 2 місяців тхір систематично навідувався сюди й поступово зменшував число курей; наприкінці грудня протягом двох тижнів піймано було тхора два рази; при цьому пійманий першого разу тхір утік, а через два тижні піймано було тхора вдруге, тільки не­відомо, чи того саме, чи иншого. У лютому в тій саме садибі піймали ще одного тхора. Молрді тхоренята, так завбільшки з половину старого, зустрічаються ще на початку жовтня. Одного молодого екземпляра знай­дено було напр. 5 жовтня 1913 р. в с Калинні на Кам'янеччині. Мо­лоді тхори є темно-бурої барви: підборіддя й верхня частина морди в них білі, вуха темно-бурі, хвіст майже  чорний.

18. Putorius eversmanni, Less. — Тхір степовий.

Менше поширений ніж тхір звичайний; частіше трапляється в півден­нішій частині Поділля, проте відомий також і для Кам'янеччини, де його знаходили навіть в околицях Кам'янця.

Цікаво відзнатити, що в нас поруч типової форми Putorius evers­manni зустрічаються також екземпляри безумовно переходові від типо­вого Putorius putorius, L. до Putorius eversmanni. Типовий екземпляр степового тхора колекції Подільського музею має таке забарвлення; пе­редня частина голови ясної біло-жовтої майже білої барви, що перехо­дить у напрямку до верхньої частини й потилиці в жовтішу барву, а по­між' очима має руду смужку.

Такої барви є більша частина спини, боки й черево; у задній ча­стині спинки середня спинна лінія має домішку чорної барви, що зале­жить од довгого з чорними кінцями волосся, яким вкрито спинку в цьому місці; підборіддя й шия жовто-білі; груди, передні та задні лапи й кінець хвоста є чорно-бурі. Екземпляри колекції переходові від P. putorius, L. до P. eversmanni, не зважаючи на значну домішку бурої барви на спинці, мають барву хвоста й передньої частини голови характерну для Putorius eversmanni, Lesson.

Тхір степовий належить до найкорисніших звірят. Оселюючись виключно в степах та полях, цей тхір приносить знищенням шкідливих гризунів величезну користь сільському господарству.

Цікаву подробицю про степового тхора, яко ворога гризунів, наво­дить В. Аверін *). Згаданий автор зазначає, що в Куп'янському повіті (Харківщина) для боротьби з ховрашками, як про це оповідають там­тешні аґрономи й господарі, тхорів ловлять, беруть на ланцюжки й, обхо­дячи поле, -пускають їх у кубла ховрашків, щоб вони загризали останніх. Узагалі степового тхора за його велику послугу для сільського госпо­дарства слід охороняти й забороняти його нищити.

19. Mustela nivalis, L. — Ласиця.

Дуже   численна  й   поширена  на   Поділлі; живе як і тхір   звичайний по  ріжноманітніших станціях: у лісі, на полі, на городі, в садках, у садибах, у купах каміння, в мурах та инших місцях. Біліти на зіму починає ласиця вже в жовтні, але й пізніше навіть—наприкінці листопада—можна побачити її ще в літньому вбранні; на весні линяє, міняючи зімову білу барву на літню руду, звичайно теж протягом чималого часу.

___________________

В. Аверін. „Краткий обзор вредных и полезных млекопитающих Харьковской губ." Харків. 1915.

Ість ласиця дрібних пташок, а переважно ріжних гризунів, що їх вона нищить у величезній кількості. Через свою ненажерливість і жорстокість ласка дуже охоче душить мишей і завжди більше ніж може з'їсти. К. Россіков *) про ненажерливість ласки оповідає, що на Тульчинщині в одній лише „їдальні" ласки — недалеко від стирти нараховано було понад 456 загризених мишей та житників. Узагалі де-б не жила ласка — чи поблизу людини, чи на полі й у степу,—вона є дуже корисним звірятком, що його винищувати не слід.

20. Мustela erminea, L. — Горностай.

Поширений на Поділлі, але зустрічається не часто. Майже всі ті станції, що ми зазначили для ласиці, є характерні й для горностая за винятком лише місць поблизу людських осель, де горностай трапляється рідко.

Про значіння його для сільського господарства можна сказати теж саме, що й про ласку.

21. Lutra lutra, L. — Видра.

Досить розповсюджена на Поділлі, але зустрічається рідко. За на­ших часів найчастіше можна її зустріти по ставках та річках на Проску-рівщині, Лятичівщині, також на Кам'янеччині та в кол. Ушицькому повіті. Так нам відомо, що її знаходили в с. Калинню та Цибулівці на Кам'я­неччині, в Ріпинцях, Осташках та Грузевицях на Проскурівщині, в Копи-стині та Пирогівцях на Лятичівщині. За останніми даними О. Турського виводки видри від 6 до 17. екземплярів з'явилися по Збручу. Узагалі видра зустрічається по Збручу, Дністру з його лівими допливами, а також і по Богові. Року 1925, березня 26, було забито одну видру коло с. Бабшина по Дністру на Кам'янеччині. Показано видру й для Вінничини.

Годується видра переважно рибою, також раками та иншими пред­ставниками водяної фавни. Видра як звір рідкий, нечисленний і цінний із погляду промислового, повинен підлягати охорона, дарма що він є шкідливим.

22. Qulo gulo, L.— Росомаха.

Про росомаху М. Шарлемань у своїй праці „Звірі України" (1920. р-стор. 40) зауважує, що в середині минулого століття росомаху було вка­зано для Радомиського та Канівського повітів Київщини. „Оцей звір за тих часів", пише автор, „був видима річ у нашій фавні випадковим го­стем з півночи. Тепер про росомах на Вкраїні нічого не чути". Однак виявляється, що росомаха подекуди ще й за наших часів зустрічається по­одинокими екземплярами За часів давніших, а саме—першої половини 18 століття, про росомаху згадує аббат Ржончинський **), зауважуючи, що вона зустрічається на Поділлі, де було забито дві росомахи на початку 18. століття" ***). ________________

*) К Н. Россиков «Полевые мыши и меры борьбы с ними». Ленинград 1914. Труды Бюро по Ентомологии Ученого Ком. Гл. У. 3. і т. XI № 4.

**)Rzonczynski О. „Hisioria rtaiuralis luriosa Regni Poloniae 1721.

***) Rzonczynski G. Auctuarium Hisioriae naluralis. 1742.

Пізніше, вже другої половини 19. століття, про росомаху для Київщини згадують проф. К. Кеслер та Г. Бельке; нарешті за наших часів є дві вказівки про росомаху для Київщини та Поділля—це замітка в № 3 „Украинского Охотничьего Вестника" (1924. стор. 32) Проскурівського відділу Всеукраїнського Т-ва мисливців та рибалок про забиту 1924. року в Ярмолинецькому лісництві росомаху та стаття М. Шарлемаг-ія про ро­сомаху, що її знайшли за рік-два до європейської війни поблизу (7 кілом.) м. Радомишля на хуторі Глухів Перший *). На підставі цих даних ви­дима річ треба вважати, що росомаха поширена на південь приблизно до 49° на південному заході, а не 55°, як зазначив К. Сатунін, встано­влюючи південну межу розповсюдження росомахи на териториї кол. Ев-ропейської Росії. Треба проте зазначити, що росомаха зустрічається в нас дуже рідко й спорадично—поодинокими лише екземплярами й безумовно належить до числа звірів, що вимирають у нас, або що певніше, випад­ково забігаaють до нас із Полісся.

Родина: Собакуваті.— Fam.Canidae.

23. Canis lupus  L.— Вовк.

У 50. роках минулого століття, як зазначує проф. К. Кеслер, вовк водився в нас у великій кількості й часто своїми наскоками на села, особливо взімку, нищив чимало худоби й овець. Досить численним він був і наприкінці минулого століття та на початку 20. століття, особливо в лісах Проскурівщини, Лятичівщини та почасти Літинщини, Кам'янеччини й Вінницького повіту. Щоб боротися з шкідливим хижаком, органі­зовували періодичні облави на нього. Багато тоді водилося вовків на Лятичівщині, в болотяних вільхових лісах по Богові, а взімку — в сухих очеретах, звідки вони робили наскоки на околишні села (Копистин, Масівці, Пирогівці, Голосків) і темними ночами забирали з хлівів свиней, телят, особливо ж овець. Бували випадки, що нападали вони й на людей: на шляхах лісових  чи в долинах.

За наших часів вовків скрізь стало менше, особливо ж їх порідшало на півдні Поділля в передстеповому обширі. Але слід зазначити, що за роки європейської війни та революційних подій 1917 —1920 р.р , коли припинили облави на них, кількість вовків ізнову значно збільшилася: вони почали з'являтися в таких місцевостях, де їх давно вже не було. Так наприклад р. 1924 одного вовка застрілено в Черчецькому лісі коло Смотрича на Кам'янеччині, де вовка вже не бачили яких 25 років. Оцей вовк важив за відомостями О. Турського 50 кілограмів. Року 1923. вовки значно розмножилися на Тульчинщині, де почали попадатися вели­кими зграями до 13 штук.

Року 1921. з'явилися вовки в районі Вінниці в Хмільницькій лісовій дачі, звідки вони набігали на околишні села, загрожуючи не тільки теля­там і лошатам, ба навіть і великій худобі.

Року 1924 в-осени, у цій дачі нараховувалося вже їх 16—18 штук. Під час облави, що її організував Окр. Відділ Всеукр. Сп. мисл. та ри­балок, було забито дві молодих самиці, з яких одну цілком чорну до­ставлено було до Музею при Він. Відділі Всеукр. Сп. мисливців і рибалок, щоб виготувати з неї опудало.

За відомостями Вінницького Відділу Всеукр. Сп. Мисл. і риб. в районі Хмільника переховується сім'я згаданої чорної відміни вовка кількістю 8 штук.

____________

*) М. Щарлемань „Забытый зверь украинской фауны—росомаха". Укр. Охотник и Рыболов 1925, ч. 1 стор. 19.

А що самый факт з'явлення в нас цієї відміни вовка є дуже цікавим, то вважаю за потрібне подати тут докладніший опис і розмір цього вовка, згідно з даними поміру, які за^ласкавим дозволом адміністрації Він­ницького Окрвідділу Всеукр. Сп. мисливців та рибалок надіслав мені Кабінет виучування   Поділля*).

Молода самиця одноліток—вся одноманітно-чорна з відблиском—без жадних плям; підшерсток також чорний; розміри: довжина тіла від кінця носа до початку хвоста — 1060 mm., від переднього краю ока до кінця носа 109 mm., від заднього краю ока до вуха 98 mm., довжина хвоста 350 mm., довжина вуха зовнішнім краєм 100 mm.

З-поміж усіх наших хижих звірів вовк є єдиний представник, що його слід нищити, особливо в місцевостях, де він значно розмножився.

24. Vulpes vulpes, L.— Лис, писиця.

Скрізь поширений і зустрічається досить часто. Наш лис належить до підроду західньо-европейського—Vulpes vulpes crucigera Bechst. По­руч з екземплярами типово офарбленими, що мають іржаво-рудий верх, біле горло й морду, брудно-білі груди, чорні лапки й рудий з білим кін­цем хвіст, зустрічаються також, що правда дуже рідко, екземпляри з тем-нобурим верхом. їх називають також темними білогрудками. Найчастіше вони попадалися в лісах західньої прикордонної частини Кам'янеч-чини.

Про чорнобуру форму лиса згадує ще проф. К. Кеслер, що відмічає її як рідку відміну лише для півдня Поділля та Київщини. За відомо­стями Кам'янецького відділу Всеукр. Сп. мисливців та рибалок останніми роками чорнобурі лиси не зустрічаються.

Д. Подорога про чорнобурого лиса зазначає"), що він не становить собою окремого роду. Будовою свого тіла й кістяка, характером життя, їжею—він не відріжняється від наших звичайних лисів і має тільки від­мінне забарвлення. Своє забарвлення чорнобурий лис дуже добре передає в спадщину навіть як парувати його зі звичайною рудою лисицею, що з нею він і мешкає в тих же саме  лісах.

Появлення цього чорнобурого лиса в нас на Поділлі (також на Во­лині й Полтавщині) не є видима річ випадковим. Ця форма зустрічалася в нас мабуть і раніше, але це не виявлялося з тої причини, що раніше торгівля футром була в приватних руках Але тепер, коли торгівлю фут-ром зосереджено в руках держави, такі явища як здобування рідких зві­рів легко фіксується.

Зокрема слід зазначити, що чорнобурий лис був поширений у значній кількості на Поліссі ще в 17—18. столітті. Був він за тих часів безумовно й у нас тим більше, що його вказує для Поділля й проф. Кеслер, заува­жуючи, як за це ми вже раніш казали, що він найчастіше в половині 19. століття зустрічався на півдні Київщини та на Поділлі. Футро чорнобу­рого лиса цінується дуже дорого й тому Американці вже більше як 15 років розводять чорнобурих лисів у неволі, утворивши для цього акційні товариства з капіталом в 200—300 тисяч доларів.

____________

*) Переведення обміру з опудала автор і Кабінет виучування Поділля завдячують заст. начгублісуправління Поділля ВПов. Мик. Афанасіеву, а зфотоґрафування — комерц. директорові лісуправління ВПов. А.  Вечореку.

*) Д. О. Подорога. „О чернобурих лисицах". Укр. Охотн. Вестник. 1924. № 4—6 стор. 31.

 

За останні роки штучне розмноження чорнобурих лисів остільки роз­винулося, що протягом 3 років (до 1922 р.) загальна кількість шкурок цих лисиць доставлених фармами досягла 26 тисяч *) Лисів тепер роз­водять у Каліфорнії. Колорадо, Канаді, Айова, Місурі, Ілінойсі, Індіяні, Охайо, Пенсільванії, Н. Джерсі, Масачузетсі. Року 1922. на фармах Спо­лучених Штатів було коло 15 тис. лисів. На фармах цих вивчають умови життя лисів, вишукують найсприятливіше для їхнього розмножування в умо­вах неволі оточення; орґанізовано також ретельний ветеринарний догляд, контроль та добір відповідної їжі; питанням розведення чорнобурого лиса— присвячено спеціяльного часописа „American Fox Fur Farmer".

Для розвинення й удосконалення цієї галузи промисловости засно­вано „Асоціяцію розведення чорнобурих лисів" (National Silver Fox Bree­ders Assotiation of America).

Зважаючи на високу цінність футра цього лиса, безумовно треба взяти його скрізь під особливу охорону, дослідивши докладно місця його теперішнього перебування.

Окрім цього цікаво було-б вивчити докладно цю форму і з боку її анатомічних та біологічних властивостей.

Звичайна форма лиса за останні часи сильно розмножилася на По­діллі; особливо багато її спостерегали р. р. 1921 — 1922, коли як збіль­шилась кількість лисів, помітно зменшилося цими роками число зайців та куропаток; останні в деяких місцевостях Поділля так таки зовсім зникли.

Як багато було цими роками лисів, можна бачити з такого випадку: в-осени 1922 р. кілька мисливців з одним лише собакою (гончаком) в оче­ретах коло с Михайлівки (11 кілом. од м. Вінниці) протягом 4—5 годин забили 7 лисів, окрім того, що кілька лисів втікло. Найбільше лисів було на Гайсинщині та в Ново-Ушицькому районі.

Починаючи з 1922—23 р. серед лисів поширилася пошесть корости*). Спочатку попадалися лиси з коростою на всьому тілі від кінця хвостя до самих вух. В-осени 1923 р. кількість лисів значно зменшилася, при чому майже скрізь зустрічалися хорі на коросту не лише старі, а й молоді лиси. Бували випадки захорування на коросту навіть і мисливців, що здіймали шкуру з хворих лисів. З початком сильних морозів у грудні місяці дуже часто попадалися мертві лиси з ознаками корости. Помітно також було, що лиси, які залишалися живі, кидали свої старі лігва й переходили в нові. До такого переселення мабуть спричинилися трупи мертвих од корости лисів. Уже в січні та лютому 1924 р. кількість лисів хорих на коросту значно зменшилася, але мабуть не скрізь: за даними голови Кам'янецького Відділу Всеукр. Сп. мисливців та рибалок О. Турського, ця пошесть по­ширена ще й тепер і 99% лисів, що попадаються иноді на облавах остан­нього часу, є хорі на коросту. Узагалі на Кам'янеччині ця пошесть майже винищила лисів. Таке помітне зменшення кількости лисиць мабуть є явище загальне для всього Поділля.

Що до причини поширення серед лисів пошести корости, то гадають, що короста перейшла на них із хорих на коросту військових коней, що їх як із ґанчем передавали військові частини ріжним місцевим установам Поділля, а часом і селянам. Трупи цих коней, що ними живилися на по­лях лиси й спричинилися до захорування останніх   на  коросту.  Хворість ця перейшла на лисів мабуть із коростяного кліща—Sarcoptes Scabiri var vulpes, або S. s. var equi, як що захорування перейшло справді від коней.

____________

*) Arcos Ltd. London. Коммерческий бюлетень 27 авг. 1923 г. № 18.

*) А. Д. Подольский „Об уменшений лисиц на Подолии и больных чесоткой" 1924 Охот. Вестник № 4—6 стор. 29—30.

Лис годується ріжним птаством, молодими зайченятами, дрібними ссавцями та гризунами, особливо мишами й житниками. У звязку з цим лиса треба вважати за корисного звіря; взімку їжею для нього є майже виключно миші й житники; влітку він годується також ріжними комахами, жабами й ріжними ягодами. Що правда, лис винищує чимало й птаства— від мисливців доводиться часто чувати, що в роки більшого розмноження лисів, помічається рівнобіжно з цим зменшення куропатки; проте корисна діяльність його, особливо в степовій частині, де він винищує силу ріжних гризунів, а надто житників, мишей та ховрашків, значно переважає його шкідливу   працю.

 

Родина: Котуваті.—Fam. Felidae.

25. Felis silvestris, Schreb.—Дикий кіт.

За наших часів дикий кіт дуже рідко зустрічається у великих лісах Волини, північної та центральної частини Басарабії, у плавневих лісах Одещини та Тираспільщини.

Що до Поділля, то поодинокі екземпляри диких котів зустрічалися ще в середині минулого століття. М. Шарлемань подає, що дикого кота знайдено було наприкінці минулого століття на Літинщині. Од старих мисливців мені доводилося чути, що років 30 — 35 тому дикі коти води­лися в Ходоровецьких лісах на Кам'янеччині. Року 192.3. пара диких котів з'явилася в Смотрицькому та Залучанському лісі Смотрицького району на Кам'янеччині. Оцей район є спільний із північним районом поширення дикого кота на Басарабії, де він зустрічається в лісах Хотинського по­віту сумежного з південно-західньою частиною Кам'янеччини, зокрема зі Смотрицьким районом. Року 1924. дикі коти були в Зіньковецькому районі в Кораблевому гаї—також на Кам'янеччині. За надісланими мені даними з Вінницького Відділу Сп. Мисливців та Рибалок дикий кіт тепер водиться по лісах Літинщини, де за останні роки було забито   кілька екземплярів.

Отже за район сучасного поширення дикого кота на Поділлі можемо вважати: південно-західню частину Кам'янецької округи та де-які більш лісисті місцевості Літинщини й Вінниччини.

Дикий кіт, як вимираючий представник нашої фавни, безумовно за­слуговує цілковитої охорони тим більше, що годуючись не тільки птахами, а й мишами та житниками, він де в чому й корисний для сільського гос­подарства.

Мал. 2.   Дикий  кіт. – Felis silvestris, Schreb.

 

Ряд: Гризуни.—Ordo Rodentia.

Родина: Вивіркуваті.—Fam Sciuridae.

26. Sciurus vulgaris fuscoater Altum.—Вивірка.

Наша вивірка належить до середнє-европейського підроду—Sciurus vulgaris fuscoater Altum, що бувши поширеним у Німеччині, Австрії, Угорщині, Румунії, Польщі й частині Білоруси, є характерний і для Украї­ни. О. Міґулін за південну межу вивірки—Sciurus v. f. Alt. вважає межу поширення лісів на півдні. Що до поширення вивірки в нас на Поділлі, то вона є досить звичайною на півночі й у середній лісовій смузі По­ділля, у південному ж обширі передстепу вивірка, як типовий мешканець лісу, зустрічається рідко.

Підрід Sciurus vulgaris поширений на північний схід од ареала *) Sciurus vulg. fuscoator Аlt у середній, північно-східній, північній та східній Росії, одріжняється від нашої вивірки меншим розміром та забарвленням, а саме: на літньому футрі верх укритий волоссям з менш розвиненим червонуватим піґментом і через це воно має відтінок рудий. Таке волосся з домішкою волосся з сильно розвиненою чорною кінцевою частиною на­дає верхові темнуватого відтінку. На хвості також переважає волосся з чорнуватими кінцями, через що вивірка здається чорнохвостою.

На весні вивірка робить кубла в дуплах, а також і на деревах, на взір пташиних. Оригінальної будови вивірчині кубла зберегаються в ко­лекціях Кам.-Подільського Музею. Вже в квітні місяці вивірка приводить діти, що в червні починають своє самостійне життя. Питання про те, чи вивірка приводить діти двічі на літо, як це встановлено про ню в За­хідній Европі, у нас не з'ясовано. Можна гадати, що вона й у нас при­водить діти вдруге  – наприкінці літа; це стверджує С. Огньов навіть для північніших місцевостей (за даними Л. Сабанеева).

Вивірка годується жолудями, лісковими горіхами та ріжними ягодами й тому її зараховують до звірят   шкідливих. Але справді цей погляд єцілком безпідставний, особливо як на увагу взяти, що жолуді, які вона споживає що-року, марно гинуть не використовувані людьми, а ліскові горіхи ще зеленими по хижацькому переводить населення. Як прикраса наших лісів, вивірка безумовно [заслуговує на охорону її, а не на зни­щення тим більше, що водиться вона на Поділлі в порівнюючи невеликій кількості.

_________

*) Ареал— обшир розповсюдження того чи иншого представника флори або фавни.

Мал. 3. Ховрашок західньо-европейський.—Citellus citellus, L.

27. Citellus citellus, L.—Ховрашок західньо-европейський.

Зустрічається лише в північній частині Басарабії, а на Поділлі— в сумежній з нею південно-західній частині Кам'янецької округи й далі в західній частині центрального Поділля аж до обширу південного перед­степу.

У значній кількості цей ховрашок зустрічається в Смотрицькому районі. Відзнаки зах.-европейського ховрашка такі: підошва задніх ніг укрита волоссям; довжина хвоста становить коло третини довжини тіла; задня стопа значно коротша від хвоста й без волосся. Зверху цей хов­рашок сіряво-іржавий з невиразними чорними й рудуватими смужками.

Ховрашок зах.-европейський, як і нижче поданий рід—ховрашок пля­мистий, належить до найшкідливіших у нас гризунів. Иншими роками страшенно розмножуючись і споживаючи майже виключно траву та ріжне збіжжя (листя, стебло, зерно), ховрашки роблять величезні спустошення на  полях.

На Поділлі така шкідлива їхня діяльність помічається переважно в південній частині, де поширений ховрашок плямистий. Що до хов­рашка зах.'європейського, то збитки від нього терпить невелика площа західньої придністрянської частини Поділля. На жаль точних даних про розмір ушкоджень од цього ховрашка та про район його поширення, як і про умови співжиття й стосунків його до ховрашка плямистого, ми ще не маємо: з'ясування цих питань є одним із чергових завдань дальших досліджень фавни Поділля.

28. Citellus guttatus, Temm. — Ховрашок плямистий.

Особливо поширений на півдні Поділля в обширі південного перед­степу. Іще проф. К. Кеслер зазначає, що він зустрічав цього ховрашка в багатьох місцях Балтянщини. Досить звичайний є цей ховрашок також і на Гайсинщині, Тульчинщині та Могилівщині. Що далі на північ він зу­стрічається рідше.

Ховрашок плямистий має такі ознаки: підошва задніх ніг укрита волоссям; зверху він темно-іржавий, але спина вкрита білими плямами. Задня стопа дорівнює довжині хвоста без волосся.

Проти ховрашка західньо - європейського ховрашок плямистий має в нас значно більше сільсько-господарське значіння. Розповсюджую­чись на обширі всього Поділля, цей ховрашок є особливо шкідливий у пів­денній передстеповій часті, де природні умови для нього є сприятливіші ніж у середній та північній лісостеповій частині Поділля. Особливо шкід­ливим був у нас ховрашок за часів давніших, коли залишались іще по­декуди обруби незаораних степів, що на них ховрашки найбільш любили селитися. Згодом через розорювання степу кількість ховрашків зменшу­валася й місцем їхнього оселення стали тоді толоки, а почасти луки та лани.

За останні роки ховрашки, починаючи з 1922—23 р. почали поде­куди знову розмножуватися. Це безумовно можна пояснити тимчасовим збільшенням у ці роки площі толоки.

Родина: Вовчкуваті—Fam. Gliridae.

Усі вовчки, як і вивірка, живляться горіхами, жолудями, зернами овочів, ріжними ягодами. Цих гарних звіряток незначної кількосте, що нагадують характером свого життя вивірку, в жадному разі не можна від­нести до категорії шкідливих. Виняток становить хіба тільки вовчок са­довий—(Eliomys   quercinius), що часом шкодить трохи садовині.

З родини Gliridae на Поділлі зустрічаються такі чотирі роди.

29. Glis glis, L.—Вовчок великий.

Скрізь поширений на Поділлі, але зустрічається досить рідко. Для Поділля його показав також проф. К. Кеслер.

30.   Muscardinus avellanarius, L.— Ліскулька.

Як і попередній рід зустрічається рідко; більш поширена у північній лісовій частині й менш у обширі передстепу. її показав був для Поділля ще проф. К. Кеслер та Г. Бельке (для Кам'янеччини).

31.   Eliomys quercinius, L.— Вовчок садовий.

Рідко зустрічається в північній частині Поділля сумежній із Волинню, де цей рід теж зустрічається, а також у західній частині Поділля.

32. Окрім цих трьох представників родини Gliridae, безумовно в нас є також і вовчок лісовий—Diromys nitedula, Pall. Це тим імовір­ніше, що згаданий рід є звичайним на південному заході —на Басарабії, півдні та південному сході—на Одещині й на північному сході —на Київ­щині. Проф. К. Кеслер вважає, що цей рід поширеніший по всіх губер-нях кол. Київської Шкільної Округи ніж инші роди родини Gliridae.

Родина: Мишуваті—Fam. Muridae.

33. Epimys norvegicus, ЕгхІ.—Щур звичайний або пацюк.

Належить до найпоширеніших гризунів по містах і селах скрізь на Поділлі. 

34. Epimys rattus, L.— Щур чорний.

Щура чорного Г. Бельке називає дуже рідким звірком Поділля. За давніших часів оцей щур був досить звичайний. Також ще з початку 19. століття, а за де-якими даними навіть до половини минулого століття, чорний щур водився скрізь. Зникати він почав у звязку з розселенням і швидким розмноженням щура звичайного—Epimys norvegicus, Erxl. За наших часів чорного щура знайдено було в ріжних місцях Поділля й ма­буть водиться він скрізь у нас, але зустрічається рідко та в дуже не значній кількості.

35. Mus musculus L.—Миша хатня.

Дуже численна скрізь на Поділлі, водиться в житлових будинках, коморах, клунях і взагалі в ріжних господарчих будівлях На думку проф. Бравнера, миша хатня є заходень із заходу або з півночи, отак як пацюк — зі сходу.

36. Mus musculus hortulanus, Nordm—Миша садова  або степова. Поширеніша в південній частині Поділля.

37. Mus silvaticus L.—Миша лісова.   

Звичайнісінька й зустрічається в нас скрізь у великій кількості, осо" бливо лісами в корчах; часом зустрічається також разом із хатньою ми­шею—Mus musculus L.—у житлових будинках. Треба вважати, що наша лісова миша належить до підроду Mus silvaticus princeps Barr-Ham з досить великою яскраво рудої барви спинкою й рудим кружком на гру­дях. Оці ознаки має й наша лісова миша, лише круглу руду плямку на грудях у неї не завжди добре помітно.

38.  Mus Apodemus agrarius Pall.- Миша попьова. Дуже численна й роками масового розмноження зустрічається у величезній кількості. Вона водиться разом із житником—Microtus arvalis, Pall, переважно на полі, де дуже шкодить ріжним хлібам. У нас на Поділлі мишу польову спостері­гали у великій кількості p.p. 1923/24. і разом із житником наробила вона величезних збитків сільському господарству. В-осени значна кількість польових мишей переходить у села—на токи, в стирти, комори, а часом і в хати та протягом зіми продовжують тут свою шкідливу працю, зни­щуючи ріжні продукти сільського господарства. На зіму ця миша не за­сипає.

39. Mus (Micromys) minutus Pall.—Миша мала.

Поширена скрізь на Поділлі, але зустрічається не часто. Двоє гнізд її з молодими мишенятами зберегаються в Подільському Музеї. Ці гнізда знайдено було коло с Грузевиць на Проскурівщині 23—IX. J 916 р. та коло с Хропотової на Кам'янеччині 3—IX. 1916. р.

40. Cricetus cricetus, L —Хом'як звичайний.

Досить поширений на Поділлі, звичайніший у південній частині.

Хом'як звичайний належить до звірят шкідливих; годується пере­важно рослинами, водиться в полі; як дуже розмножується, чинить велику шкоду. Під час жнив на глибині 1—2 метрів у спеціяльно пристосованих для цього коморках робить у свому гнізді запас зерна, якого вистачає йому аж до часу, коли він засипає на зіму.

41. Cricetulus phaeus, Pall(= arenarius, Pall) — Хом'ячок сірий.
Зустрічається   дуже рідко   переважно в південній частині Поділля — в обширі передстепу.

42. Evotomys glareolus, Schreb.—-Нориця руда або повх рудий чи лісовий.

Звичайніша в північній лісовій частині Поділля, де її можна найча­стіше знаходити по лісах. Нищить насіння дерев у лісових шкілках і дуже шкодить сходам та молодим насадженням лісових дерев.

43. Microtus arvalis, Pall—Нориця звичайна або житник.

Найшкідливіший рід із родини мишуватих. Роками масового розмно­ження вона особливо водиться на полях, луках, почасти городах і навіть садибах. Масові розмноження житника спостерегаються через більш-менш правильні періоди, що тривають 10—15 років. Передостаннього разу сильне розмноження житника було p.p. 1913-1914, коли на Поділлі й инших міс­цевостях України знищено було сотні тисяч гектарів збіжжя. Минуло лише десять років і житник знову масово розмножився p.p. 1923-1924. і скрізь на Поділлі чинить страшні  спустошення.

44   Ягуісоїа amphibius. L — Норик   земноводний або водяний щур. Досить звичайний скрізь по берегах річок, ставків та по болотах.

Родина: Сліпцюваті.—Fam. Spalacidae.

Мал. 4. Зінське  щеня. —Spalax microphtalmicus, Giild.

45. Spalax microphtalmicus Guld.—Сліпець звичайний або зінське щеня.

Поширений скрізь на Поділлі, але зустрічається не часто. Ще Г. Бельке вказує його для Кам'янеччини, зауважуючи, що він зустрічається тут дуже рідко. Проф. К. Кеслер зауважує, що зінське щеня найпоширеніше на півдні Поділля, де він спостерегав цього звірка між иншим і по самому березі Дністра.

За наших часів зінське щеня зустрічається спорадично в ріжних місцевостях Поділля. Найчастіше воно водиться по випасах і сіно­жатях, иноді зустрічається також по взліссях і лісових галявах. Нерідко зінське щеня можна зустріти на купинах та вохкуватих надрічних сіно­жатях.

Сліпець (зінське щеня), як і кріт, живе під землею й риючи свої ходи викидає великі купи землі. Живиться він ріжним корінням, бульбами та цибулинами рослин і особливо охоче картоплею та   звичайною   цибулею.

Сліпець оселюється поблизу городніх культур, яким дуже шкодить осо­бливо тому, що робить собі з них запаси в своїх коморах. Запаси ці бу­вають значних розмірів. Так наприклад Г. Висоцький*) наводить такі дані про запаси, що він їх знайшов у коморах одного звірятка: у 5 коморах було 4911 шматочків дубового коріння вагою 8,11 кілоґрама, 280 дубо­вих жолудів вагою 69 кілоґрамів, 179 картоплин -3,56 кілоґрама, 51 ци­булина степового горошку—9,5 кілоґр. та инших запасів 0,26 кілоґр.— разом 14,42 кілоґрама.

46. Spalax hungaricus,   Nehr.—Сліпець угорський.

Поширений переважно в південній частині Поділля. Проф. А. Бравнер припускає можливість існування на Поділлі (та в сумежних з нею частинах Басарабії й Одещини) роду—Spalax polonicus. Meh**), проте певних даних про це ми не   маємо.

Родина: Зайцюваті.—Fam.   Leporidae.

47. Lepus timidus, L.—Заєць біляник.

Зустрічається дуже рідко й випадково, переважно в північній, північно-східній частині Поділля. За останні часи нам відомі такі випадки, що знайдено біляника: р. 1911, за відомостями І. Білавінцева, забито було одного біляника коло є. Черепової на Проскурівщині; за даними О. Турського р. 1924/25. біляника спостерегали в Охремівській лісовій дачі коло Зіньковець на Кам'янеччині.

48.   Lepus europeus, Pall.—Заєць сірий.

Дуже численний на Поділлі й має значіння промислового звіряти. Не зважаючи на велике його нищення що-року, заєць сірий помітно не зменшується. За останні роки кількість його до певної міри навіть збіль­шилася: так на Кам'янеччині за даними Кам'янецького відділу Сп. мисливців та рибалок 1921—1922 р. р. було забито й передано Зовнішторгові 1500 зайців, а в сезон 1922—23 р. р. було забито не менш як 15 тис. До збіль­шення зайців останніми роками мабуть спричинилося значне зменшення кількости лисиць цього часу, що гинули, як зазначено вже вище, від корости.

Заєць сірий годується ріжними дикими рослинами, також збіжжям, городиною. Узімку, як бува глибокий сніг, заєць сірий обгризає кору дерев і молоді парості, чим дуже шкодить садкам і лісовим садженням, також насінньовим  шкілкам.

Ряд: Паристокопиті.—Ordo Artiodactyla.

Родина: Свинуваті.—Fam. Suidae.

49.   Sus atilla, Thomas—свиня дика, дик.

Водиться в незначній кількості у великих лісах Поділля, особливо в прикордонній смузі. Ще недавно—на початку 20. століття окремі виводки диких свиней зустрічалися в лісах поблизу сіл Голенищева, Вишневчика, Макова. Залісців, Княжполя та Городка—на Кам'янеччині, в лісах коло с Михайлівки Ушицького району, також у лісах Бахматовецького та Лисогірського лісництв на Лятичівщині. Останніми роками кількість диких свиней трохи збільшилася й окремі виводки їх з'явилися в нових місцях. Наприклад за даними Тульчинського відділу Спілки мисливців та рибалок р. 1923 в лісах Тульчинської округи нараховано 4 диких свині, що є під особливою охороною відділу Спілки. На Проскурівщині дйки водяться тепер у Іванковецькому лісі й р. 1923 їх нараховували до 45 екземплярів, у Мазницьких лісах (Лятичівщина)—до 8 екземпл.

_________

*) Г. Висоцький, „Лесные культуры в Мариупольском Опытном Лесничестве". Труды  Опытных Лесничеств, 1901.

В. Висоцький. Про зінське щеня (Spalax) і кротовини. Зоологічний журнал України, Київ 1921

**) Бравнер А. „Сельско-хозяйственная зоология". Госуд. изд. Украины 1923, стор. 71.
 

У Вінницькій окрузі, за даними округового відділу Спілки мисливців та рибалок, диків також помітно збільшилося: їхні виводки відомі в лісах Калинівського лісництва—с Медвідка, в Демидівській та Гніванській дачі Жмеринського комбінату й Пенківській дачі Юзвинського.

У межах Кам'янецької округи в ріжних лісах, за даними округового відділу Спілки мисливців та рибалок, р. 1923 було до ЗО диків, а р. 1925 за відомостями, що мені їх передав голова Кам'янецького відділу Спілки мисливців та рибалок О. Турський, у лісах лише Зіньковецького та Міхалпільського лісництв їх було вже до 70 екземплярів; із них цього року двох забито. Один із упольованих екземплярів, що його опудало зберегається в колекції Кам'янецького відділу Спілки мисливців та рибалок, відріжняється густою темно-бурої барви щітиною на спині та з боків тіла.

Розмножуючись у даній місцевості значною кількістю, дики можуть багато шкодити сільському господарству, винищуючи на полях збіжжя, картоплю, буряки та взагалі городину. У лісі дики годуються ріжними грибами, комахами, равликами, слимаками, хробаками, а в-осени та взімку їдять жолуді, каштани то що. Однак підкреслюючи чималу шкоду від диків, ми зовсім не радимо винищувати їх. Треба лише реґулювати розмнеження диків, не даючи їм розмножуватися в будь якій місцевості в такій кількості, що може загрожувати господарству.

Родина: Оленюваті.—Fam.  Cervidae.

50. Capreolus capreolus, L. — Сарна звичайна або дика коза.

За давніших часів—років 200 тому, дикі кози дуже розповсюджені були на Поділлі. Так із початку 18. століття Ржончинський зауважує, що „на Поділлі сарни ходять по полях, степах та лісах".

За наших часів кількість диких кіз дуже зменшилася й водяться вони тепер виключно по лісах. Однак і тепер іще можемо вважати, що вони не є рідкими представниками ссавців Поділля. Правда за роки війни диких кіз винищено було чимало, але останніми часами через урегулю­вання полювання кількість диких кіз знову помітно збільшилася. Так за даними Кам'янецького відділу Спілки мисливців та рибалок у лісах Кам'я-нецької округи диких кіз р. 1923. було до 200 штук; на Тульчинщині того ж таки року їх нараховано було до 50. У межах Проскурівської округи дикі кози є тепер у багатьох лісах, а саме: р. 1923. у лісах поблизу с Лисогірки було до 40 штук, поблизу с Буглаїв—до 12 штук, поблизу с Шпичинець—до 4 шт., у Ярмолинецькому лісництві—до 25 шт. Збіль­шилося кіз у лісах Вінницької округи (в лісових дачах Шендерівській, Медвідській, П'ятничанській, Вахнівській, Гніванській. Пеньківській та Хмільницкій). На Гайсинщині останніми роками їх теж збільшилося, особливо після того, як р. 1923, з постанови Гайсинського відділу Спілки мисливців та рибалок, полювання на диких кіз заборонено протягом 6 років. Узагалі скрізь на Поділлі окрвідділи Всеукр. Спілки мисливців та рибалок взяли дику козу під особливу охорону, що безумовно є дуже доцільним, бо збереже й дасть розмножитися цьому єдиному в нас представникові родини Оленюватих - прикрасі наших лісів.

***

Окрім дикої свині та сарни, з ряду Паристокопитих періодично й дуже рідко забігають до нас іще лосі - Аlces alces, L., що зараз водяться лише в північних частинах Волини та Чернігівщини й то в дуже незначній кількості. Так недавно один екземпляр лося пройшов через Вінницьку округу; ходять чутки, що його забили браконьєри в межах округи Кам'янецької.

Для більшої наочности особливостей фавни ссавців Поділля й більшої зручности вивчення цих особливостей ми подаємо нижче таблицю, в якій уміщуємо, крім загального списку ссавців, також дані що до поширення окремих родів на Поділлі, відношення їх до зоо-ґеоґрафічних зон, розподіл їх за станціями та ґеоґрафічне поширення їх по Україні.

Умовні ознаки вживані для цієї мети такі:

Для зазначення поширення на Поділлі окремих родів	Для зазначення відношення  окремих родів до зоо географічних зон
С = досить звичайний. СС = звичайний. ССС = звичайнісінький, R = досить рідко RR = рідко. RRR = дуже рідко.	Ш. p. = широко розповсю­джений. Тг. = тайґа. о. л. =острівні  ліси. ст. = степ. пд = південна форма, пд.-з. = південно-західня форма. 3. ч. П. об. = західня  частина Палеарктичного обширу. d = засипає на зіму.

Для розподілу ссавців за станціями ми приймаємо такі угруповання ріжних станцій;

1. Ліси, гаї, садки, хуторі.

2. Поля, сіножаті й випаси.

3. Береги річок, озер, ставків та болота.

4. Людські оселі та господарські будинки.

Із цієї таблиці видко, що загальна кількість відомих нам досі ссавців Поділля досягає 51 роду. Із них 25 родів належить до форм широкого ґеоґрафічного поширення; південних форм 9, з яких 5 є типовими сте­повими формами, що їхнє життя звязано зі степом як певною харак­терною для них станцією; форм острівного лісу (лісостепу) є 6; форм тайґи—4, а саме: Meles meles, L—борсук, Martes martes, L—куниця лісова, дуже рідко Qulo gulo, L—росомаха та Lepus timidus, L—заєць бі­ляник. Про зайця біляника С. Огньов *) зауважує, що докладніше вив­чення цього зайця дасть можливість згодом виявити, що південна форма його становить окремий ґеоґрафічний підрід і тому належність цієї форми до родів тайґи є до якоїсь міри сумнівною.

Нарешті поміж ссавцями Поділля є 3 форми західньо-європейської фавни.

________

*) С.  И.  Огньов и К. А. Воробьев  „Фауна позвоночных  Воронежской губ." Москва 1924 стор. 74.

 

Отже, найбільша частина наших ссавців є форми широкого ґеоґра­фічного розповсюдження (25), які тому є й найменш   характерними   для того обширу Поділля, що ми його досліджуємо. Форм північних — тайґи й навіть острівних лісів також мало й це цілком ясно з характерного положення Поділля в смузі лісостепу. Навпаки форм південних знахо­димо порівнюючи більше й поміж ними також ґрупу типових представ­ників степу.

Узагалі фавна Поділля маб мішаний характер, що особливо яскраво доводить факт існування на Поділлі в тих самих районах отаких типових представників тайги, як борсук та лісова куниця поруч із таким степо­виком, як наприклад тхір степовий.

Західнім положенням Поділля на межі з Західньою Европою можна пояснити наявність у його фавні представників західньо-европейської фавни, що ще більш надає фавні Поділля мішаного характеру. Із цих західньо-европейських форм Citellus citeilus — ховрашок західньо-европейський, водиться виключно в західній частині Поділля, тому цю частину й треба вважати за східню межу ґеоґрафічного розповсюдження цього ховрашка.

Die Säugetiere  Podoliens

(systematischer Überblick).

Von Prof. Wasyl Chranewytsch.

Die Vorgeschichte und das Werden Podoliens sowie seine geographiche Lage sind die Hauptbedingungen, die seiner Flora und Fauna einen eigentiimlichen Charakter aufgepragt haben. Podo-lien isf ein Waldgebiet, das mit steppenartigen Formalionen teilweise durchsetzf isf, im Norden von der Taigaregion des WolhYnischen Polissja, im Suden von den xerophilen Schwarzerdesteppen begrenzt.

Der eigenfiimliche Charakter der Flora und Fauna Podoliens findet seine Erklarung einerseifs in dem Umsfand, dass dieses Gebiet der aus. Norden vordringenden Vergletscherung in der Quartärpe-riode nicht ausgesetzt war, ebensowenig einer Überflutung seitens des Ponfus Euxinus, anderseits hat seine Gränzlage einen Anschluss an Wesfeuropa vermittelt, da das Gebiet nur durch den Dnister von demselben geschieden isf.

Der besagte Umsfand macht es verständlich weshalb die Fauna Podoliens älter als die der ungränzenden Länder ist und weshalb in dem bestand derselbem gewisse Tierarten zu einer Zeit vorkamen da Wolhynien mit Gletschern bedeckt und die Schwarzmeersteppe vom Ponfus Euxinus iiberflutet war.

Die Vereinigung auf dem Territorium Podoliens von Steppen-und Waldformationen hat eine analoge Vereinigung nordischer Wald-formen und sudlicher Steppenformen der Fauna zur Folge gehabt. In der Gegenwart aber prevalieren die siidlichen Formen, die Wald-formen sind in geringerer Zahl vertreten.

Die derzeitige Fauna der Säugetiere ist durch 49 Gattungen vertreten, unter denen 25 zu den geographisch weit verbreiteten gehören, 11 den südlicheu Formen (7 von diesen sind Sieppen-fypen), 5 den Formen der Waldsteppe, 4 der westeuropäischen Fauna und 4 den Formen der Taiga angehören (siehe Tafel auf Seife 24—27).

Розділ   І.—Загальні зауваження до фавни ссавців 

Розділ II.—Систематичний огляд фавни ссавців

Ряд: Летючі миші або  кажани

Родина:   Підковикуваті

Родина: Кажануваті

Ряд: Комахоїди

Родина:   їжакуваті

Родина. Мідицюваті

Родина: Кротуваті

Ряд: Хижаки

Родина: Кунуваті

Родина: Собакуваті

Родина:  Котуваті

Ряд: Гризуни

Родина: Вивіркуваті

Родина; Вовчкуваті

Родина:  Мишуваті

Родина: Зайцюваті 

Ряд: Паристокопиті

Родина: Свинуваті

Родина:  Оленюваті

Розділ III. — Розподіл ссавців за станціями та зоо-ґеоґрафічними зонами

Resume. Die Saugetiere Podoliens

Покажчик латинських назв

Де що є