Котилося літо

І вибрав же я момент: тільки всівся на пагорбі під лісом, як викотився на околицю срібний обруч, заблищав-засяяв усіма барвами, розгойдався — їй-богу, лусне зараз навколишній простір або щось з ним зробиться — має ж бути у краси пік, найвищий градус, шпиль, зеніт...

Але після вищого мусив теж статись обвал, і обвалом виявилась... тиша. Огром її був нестерпно великим; літо падало з одного грандіозного виміру в інший — з неймовір’я солов’їної пісні в неймовір’я цілковитої тиші.

Наразі схотілось побачити й самого солов’я, який так геніально котив срібного обруча звуків. Ні, цього разу не може він бути традиційно-сірим і маленьким. Цей якийсь не такий!

Я наблизився до куща, звідкіль щойно лилося божественне медове питво і побачив крихітну пташину, яка дивилась на мене провинними очима безмежної скромності і, здається, навіть кліпала.

— Це ти, соловейку?

Він злякавсь людського голосу, припав до гілки, напружився, шурхнув до іншого куща і знову заходився виколихувати пісню на тому самому регістрі. Це, мабуть, у нього був день натхнення, можливо, останній або передостанній у нинішньому році. Солов’їха вже, либонь, сиділа на яйцях, вже ось-ось чекала діток. Так хотілось сфотографувати пташку, а ще більше — записати її на магнітофона. Але яких це лінз треба, щоб вийшла фотографія з такого маленького об’єкта?! А магнітофона при мені, на жаль, не було.

Тим часом, навколишні кольори, якщо подумати, теж були піснею — тільки витоки їхніх мелодій знаходяться в землі. Внучка моя, Настуся, виконувала роль «композитора», збираючи польове різнотрав’я в букети.

— Дідусю! Це зветься ікебана?

Господи! Дитині всього п’ять років, а воно уже навчене рідного букета називати чужинським словом. Я почав шукати в барвистих килимах незабудки, медуниці, сокирки, першоцвіти, чебреці, горішину, кульбабу, деревій, голосно вигукуючи їхні імена і закликаючи дитину повторювати їх услід за мною, аби відчула «смак» красивого слова. Згадував — зозулині черевички, нічну фіалку, ведмеже вушко, Петрового батога, курячу сліпоту, козацького кореня, пастушу сумку, вороняче око, мати-й-мачуху... Ого-го! Яке багатство природи і мови водночас! Стелилося хвилями, гойдалось від краю до краю, з кінця в кінець, скільки оку видно, скільки зором обіймеш.

— Дідусю! А як це воно все разом зветься?

— Рідна земля. Україна!

Між небом і землею, піснею і душею

Метою поїздки була Природа — поля, Буг, сіножаті за Сокільцем — у Забужжі, Вигнанці, Вишківцях. Це — Немирівська сторона, ліворуч від траси на Могилів-Подільський. За кермом, сидів «бог» немирівської культури, заслужений її працівник Микола Федорович Шпортун.

Десь тут, за Вигнанкою, мав бути острів серед ріки. Хтось мені розповідав, що на цей острів гонять пасти худобу. Правда, не всі. Є якийсь безногий інвалід війни, який уміє змусити корів безбоязно лізти у воду, перепливати річку — одні лиш роги зверху — і виходити на багату пашу.

Уявлялась ця картина на фотознімку. В осерді її — дядько — характерник з батогом чи гарапником. А при тому — його розповідь з неповторними деталями навколишнього світу і людського життя: в сумирній тиші природи завше дрімають мегатонни сюжетних вибухівок, які треба знайти і розбудити.

Можна сказати, що я цього разу з завданням не впорався.

— Дядька уже нема, — повідомила нам жінка з торбою і веслом на плечі, яку ми здибали на дорозі серед полів. — Умер. І худоби на острів тепер гонити нікому. Острів трохи здичавів, заріс лозняками і вербами, розвелись на ньому гадюки. Так що навіть з любов’ю там пробують ховатися тільки відчайдухи або п’яниці.

Отже, відпала романтична окраса теми. Але в природі, крім неї, було стільки барвистої, розповенілої вроди, що висока піднесеність затікала в груди разом з теплом і трунками достиглого літа, разом з шепотами пшениці і дерева.

Через молоду кукурудзу ми пішли в береги з врунистими хвилями трави, що вже викинула колос і жорстко дзвеніла на гострому лезі.

— По росі треба, — зауважив Микола Федорович молодикові, котрий марудив косу у густому травостої.

— По росі й накошено. Це я просто пробую.

Дух від сіна ішов медовий, берег гудів монотонно й органно і ніби аж пригинався від низької музики невтомної бджоли. Чув, як оживають у мені забуті порухи, мимохіть напружуються м’язи, тужавіє тіло, зголодніле за тяжкою, але приємною роботою. Небо, земля і річка перебували цієї миті в стані дивовижної єдності. Не як фізична, а духовна іпостась, щедевр гармонії, зітканий природою і порою року.

По той бік ріки, на долоні каменя, винесеного на обережжя і поставленого на найвище місце, біліла чарівна хатина — продовження гармонії, доречна вкрапина у довколишній світ, обиталиця чийогось щастя, бо той, хто тут народився, в чию хату безборонно зазирали розгнуздані блискавиці, на яку падали не стриножені нічим вітри і дощі, той власними очима бачив зародження таємничих явищ природи, прилучився до них навіки і сам став явищем, невіддільним від цього світу. Де б той чоловік не був по тому, а до цих красот вернеться обов’язково, а якщо й не вернеться, то ніколи їх не забуде і носитиме в серці, як образ Батьківщини.

Високість цих думок налаштовує на поетичний лад, і коли в полі зору з’являється пшениця з довжелезним паском полум’яних маків посередині, ми з Миколою Федоровичем виходимо не тільки для того, щоб подивитись, а й сфотографуватись на кольорову плівку — де ще на таке маєво натрапиш?

— А ми думали то якась комісія, — сказала нам молодиця у Вигнанці, під черешню якої ми завернули машиною. — А це ви, Миколо Федоровичу, знов добились до нас, щоб розворухати душу?

— А чого ж це розворухати, дорога Олено Яківно, вічний мій завклубе?

— Та ж почеплено на клуб замка, а на душу його не почепиш. Душа проситься до пісні, — аж вібрує в її голосі затамований смуток. — «Котивсь віночок з лану аж під колгоспну браму, з-під брами до комори, з комори до контори», — це наша власна обжинкова, яку співали останній раз два роки тому. Тепер уже й співати нема кому.

— Машо, а Машо! — погукала вона у двір під зелене горіхове листя. — А дивись, хто до нас приїхав!

Викотилась приязна з лиця жінка.

— Ой, Миколо Федоровичу!

— Ой, Маріє Яківно!

Потім він представив її: «Марія Яківна Собчук, рідна сестра Олени — вигнанська «солов’їха». Високе її сопрано знає не тільки Немирівський район. І досі співає, як богиня.»

Пішло-поїхало... Зі скупими сльозами і смутком. Таке село, серед такої природної краси, з Бугом «під пахвою», а всього-на-всього тридцять дворів, одна працездатна жінка і чотири чоловіки. Глушина! Навіть телефону нема — як провели в 53-му стовпи з дротами, то відтоді до них тільки й торкався вітер. Поки не повалив. Відрізало від світа. До райцентру по прямій — менше 15 кілометрів, а добра хата з тридцятьма сотками города продається за чотириста доларів.

І знову — звичні порівняння. Це аби «дядька Сема» в тутешні місця, то землю продавали б, як в Японії, на квадратні дециметри.

— Поля і городи у нас рівні, як долоні, люди працьовиті, як воли, співучі, як птахи, віруючі, бо співали і в клубі, і на похороні, і на поминанні, а чогось така судьба осоружна. Якщо, не дай Господь, відключать ще світло, то все одно, як на початку століття. Ніякої різниці — тоді не було колгоспу і тепер уже нема, тоді не було пуття і зараз його мало, тоді жили однією надією, а тепер уже й надія вмирає... A вона ж останнє, на чому тримається світ живої людини...

...Як би хотілось розвіяти ці мінори! Як би хотілось звеселити видноколи майбутнього якоюсь золотою блискіткою, та її нема. Ось так і живемо. З багатою землею, казковою природою, добрими душами, роботящими руками. Щось на цьому світі влаштовано не так, як треба.

Музика літа

Клинчик садової ділянки — за Малими Хуторами під лісом. Якщо електричкою, то шість хвилин — і ти вже на зелених пагорбах, у жовтому квіті кульбаби. Вони заклечані так густо, ніби на землю впало нежарке сонце.

«Бабо-кульбабо! Відкіль твоє ім’я?».

Чи чув десь цей рядок, чи він у мені народився?

Не скажу. В якійсь книжці читав навіть «бабакуля». Очевидно, таким було первісне ім’я жовтої красуні, бо коли вона цвіте, то схожа на маленький соняшник, а коли достигає — на чарівну сиву кулю.

Мудрий народ, правда, не став казати «сивокуля», він знайшов більш образний синонім старості — баба, звідки й народилось «бабакуля». Однак ще зручнішим виявилось «кулябаба». Лише голосний «я» трохи заважав, як камінець серед стежки. А оскільки камінці обходять чи викидають, у слові теж пішли, як мовиться, навпрошки, переступивши через незручний звук. Кульбаба!

Чуєте, яке слово?! Кругле й звуковите, як маленький бубон!

Ну, а сама квітка серед природи — золота краплина. На моріжок, устелений кульбабою, навіть ступати боязко — така краса і гарність.

Бджолам, певне, теж до вподоби. Вони освідчуються на своїй тихо-ніжній мові, і в них — не голоси, а якась половинна чи й третинна паголось, що солодко пливе над горбами і пахне медом. Душа п’є цю музику літа, наповнюється нею вщерть і, поминувши горби, ти ловишся на думці, що йдеш з такою неквапливою обережністю, наче боїшся розхлюпати в собі щось велике й потрібне.

Будеш по тому сапати города, клопотатися біля яблуньок і груш, а цілющо-органна тихість не вибуватиме з тебе довго-довго. І не схочеться замислюватись, чого це так. Либонь, квітка, бджола, струмок, гілка, промінь, косиця трави і тінь — усе в природі має силу, але ти не завше знаєш, коли і за якої нагоди ця сила зробить тебе своїм продовженням. Та й чи треба знати?

Це ж не хвороба, не сердечна судома, а стан дивовижної єдності з навколишнім світом, з яким ти у цю мить — цілковита гармонія, що є, може, навіть щастям. Твоя душа — тиха заплава, і в ній — лише цвіт кульбаби і музика бджоли.

Ледь чутно шурхотить сапа, на гливому суглинку ширшає й ширшає слід. Сидячи день при дні за столом, знудьгувався за такою роботою, приємною ломотою в тілі, спраглістю, од якої холодна вода здається найсмачнішим з усіх напоїв.

А ясний день не шкодує сонця. На далекому, вицвілому, мов сатин, обрії пливуть самотні айсберги — красиві й нестрашні слуги дощу.

Дощ упаде через годину, бистрий, веселий, мов світла, тонконога кіннота. Навіть не ховатимусь у лісі, до якого півста метрів, а тільки зійду на межу і дивитимусь, як на моє сапання злетяться шпаки, заюркочуть діловито, почнуть шукати здобич. І в мені ворухнеться щось гостро приємне — моя праця знадобилась природі.

 Дощ буде нетривалим, не промочить навіть землі, однак ліс на очах зміниться, земля відмолодне, сонце наскрізь прониже густе шатро, і воно засвітиться зсередини, мовби запалювало його не небо, а земля.

Заполонений органною музикою бджіл, даремно думав, що нічого іншого не чую, бо коли після дощу обізвався соловейко, то голос у нього був не такий, як раніше, а наче промитий дощовою росою — розлогий, свіжий, знову схожий... на великого срібного обруча. Звичайно, смішно порівнювати голос із обручем, але ж котилося лісом такої неймовірної краси диво, блищало і сяяло, розсипаючи подзвін, що по-іншому його назвати не можна. Якби ніколи не бачив соловейка, то хіба подумав би, що це крихітка? Слово честі, колись у глибокій давнині люди мали солов’я за Бога. Ми, нинішні, не можемо розгадати геніальної таїни його пісні, а що казати про древніх? Чим, як не благословенням неба, могли пояснити цей неземний талант?

...Вторила солов’єві вивільга, підфарбовуючи ясність дня у жовтий колір (мені здається, що голос її схожий на неї саму, вродливу і жовту). Мимо города йшла якась жінка і сказала, що вивільга — це Мавка, перетворена на пташку за те, що зводила з розуму парубків, одбиваючи їх у дівчат. Жовта розлучниця! Якщо загніздиться у чийомусь саду — не чекай там миру і сімейної злагоди.

Я засміявся з такого тлумачення і запитав тітку, що вона знає про зозулю, яка тієї саме хвилини заходилася змагатись із вивільгою. Сподівався почути щось про материнську легковажність, а жінка сказала, що зозуля — скупий бухгалтер, який кукає ощадливо, боячись покласти зайвого карбованця в чужу калитку.

...Невдовзі після дощу почало холодати, засмутилося небо, вицвілий сатин набряк і почорнів, білі айсберги сховалися за обрій і випірнули звідти похмурими темними кораблями, інколи ще вигулькувало сонце, але вже мовби з-за штор — покрадьки і боязко. Срібний обруч погас і перестав дзвеніти, вслід за ним згасли всі звуки, тільки лісом ходила туди-сюди буйна хвиля — то чорна, то зелена, а потім запав тривожний, погрозливий морок.

Я зрозумів, що це вже не жарти, і, схопивши свій інструмент, мерщій кинувся до лісу. І вчасно. Навздогін за мною мчав сліпий волохатий циклоп, і спина вже чула його мокре дихання.

Дорога крізь тишу

Під вечір, коли сонце схиляється до обрію, я збираюся в ліс. Це зовсім близько — п’ятнадцять хвилин автобусом від Вінниці.

У лісі маю свою дорогу, свою поляну, свої дерева і навіть свого солов’я. Правда, про ці мої багатства ніхто не знає, але дорога, поляна, береза звикли до мене, і часом навіть здається, що їм приємно, коли я тут. Втім, це тільки здогадки, бо всі їхні почування є моїми власними. Я не знаю, приміром, що коїться в дерев’яних серцях крислатих дубів, коли сонце наїздить оранжевими кіньми на їхні крони і вони стають такими ясними, наче займаються зсередини. Весь довколишній світ стає тоді ніжним, поетичним і безмежно добрим. Сонячні коні безшелесно сходять на землю і п’ють воду з остюкатого ячменю. Вони не форкають гучно, не бовтають ногами, але тиша полускує, і це вірний знак того, що сонце спиває росяні краплини.

У такі оранжеві вечори не буває вітру, але в ячменях, якщо добре слухати, все одно живе якийсь звук, ніби вони дихають або навіть невдоволено сопуть у свої вуса. Авжеж, вусані завжди з химериками. Мій ячмінь скидається на хазяйчика, який захопив шмат масної землі, розжирів на добрих, дармових харчах і тепер позиркує на всіх гордовито.

Але ось... Зневажаючи ячмінну пиху, на поляну виходить дика косуля в прямо-таки демаскувальному оранжевому плащі, і, здається, пливе собі серединою, мовби в озері. Толочить стеблостій, буцається в нього головою, поводиться так, що я вирішив подати голос, налякати. Але козу давно, мабуть, усерйоз ніхто не полохав. Вона тільки на мить піднімає довгу шию з красивою головою, байдуже дивиться на мене, а потім знову починає буцатись і сміливо ходити серединою.

Я стою край поляни між стрункими грициками з дрібним білим цвітом і зачудовано дивлюся на безстрашну косулю. Ну, що ти їй зробиш? Махаю руками, кричу, а вона хоч би що.

Синичка, ховаючись десь на грабові, певне, подумала, що це її гнізду загрожує небезпека, впала на гілку перед самісінькими моїми очима, скаче, злякано сіпає хвостиком і рясно-рясно припрошує:

— Ну, пішли! Ну, пішли! Ну, пішли!

Пішли, синичко! Обманюй мене. Хоч, правда, я не подамся за тобою в кущі й чагарники. В мене своя дорога.

Он там, на повороті біля ярка, ще недавно виступав соловей. Він казав: «Ти знову з’явився? І тобі не надокучило ходити біля мого гнізда? Дай нам наспіватися, поки нема дітей. З’являться діти — не до співу».

Доспівав своє літо, соловейку? Лишився тільки спогад, як стояв я за кущем, почепивши на сучок магнітофона, і дивився, як хитається червона стрілочка на шкалі запису, захоплена силою і красою пташиного голосу. Пізно увечері прийду додому, ввімкну магнітофон — знову ніби побачу оранжевий ліс, оранжевий ячмінь, оранжеву косулю, і під твою геніальну пісню буду згадувати, як ти, маленький, сірий сидів на ліщині, наївно думаючи, що геть заховався під листям, і водночас розповідав мені, що вчора в лісі був великий дощ, потім зірвався вітер і солов’їха ледве трималася в гнізді — так ним навіжено гойдало і кидало на всі боки, а коли почало облітати листя і падали на землю сучки, ти так налякався, що навіть втратив голос і озвався до солов’їхи аж удосвіта, коли вщухла гроза.

Подумки слухаю все це і знову йду лісовою дорогою, на якій — дві колії, натоптані людьми, бо тут давно вже не їздять вози й машини, а тому середина густо щетиниться зеленою травою, незайманою і високою. Над дорогою біліють бузинові парасольки, непривітно шурхотить ожина, розпачливо заламує руки гнучка свидина і темніє канава глибокого яру.

Не люблю нічого темного, і яр ніби заважає мені, ніби нагадує, що в дорозі, як і в житті, не може все бути світлим.

В одному місці до яру підступає похмурий ялинник, його я назвав «Волохатим», бо ялиці густо вкриті дрібною, шерхкою паростю, яка давно засохла й зачучверіла і стала такою негарною, мов занедбана борода. Верхівки цього лісу гнітючо зелені, аж чорні. Як ніч. Під кронами — тривожна пустка. З лісу наче вийняли душу. Біля нього мимоволі пришвидшуєш кроки, ловлячи слухом далекі перегуки вивільг і дроздів, що говорять про життя і світло, сонце і небо.

Моя дорога перерізана канавою якраз на межі — ось тут ще ліс, а за два кроки — вже поле. Завше переступаю цю канаву, як рубікон: за ним лишається стомовна і стодзвонна лісова тиша і починається тиша польова, над якою владарює одвічний син степу жайвір.

Десь далеко-далеко, на самісінькому краю ячмінного й пшеничного полів у безгомінному тілі нової тиші обізвався собака, потім несміливо підпадьомкнула перепелиця. І тільки зверху лилось і лилось божественне, нектарне, п’янко-дошкульне питво, народжуване з великого серця маленького степового орфея.

Здрастуй, жайворе!

Коли ти співаєш, здається, я чую, як дихає рідна земля, росте трава і наливаються колоски.

Тонко вжикнула коса — якийсь дядько збивав траву у пшениці під опорами високовольтної лінії. На велосипеді проїхав дорогою хлопчина, рудий, як літнє сонечко, і золотаво-рябенький, мов перепілчине яєчко.

Навсібіч, скільки оку видно, стелилося хлібне море. Біла бетонна дорога ділила море надвоє: з лівої руки — ячмені, з правої — пшениці. Спокій глибоким штилем заліг скрізь, пив з неба тишу і жайворові пісні.

У блаженному настрої йшов я дорогою і залюбки давав себе обманювати пташечці на тоненьких дротиках чорних лапок. Вона раз по раз вискакувала то з ячменю, то з пшениці, виставляючи жовті груденята, роздвоєні рубчиком чорного пір’я, підпускала мене до себе так близько, що, здавалось, я бачив навіть панічний вогник жаху в її оченятах. Пурхала уже з-під самісіньких моїх ніг. А потім переможно вигойдувалась у повітрі — героїчна крихітка природи, здатна й загинути задля продовження свого роду.

У пташки був довгий, тонкий дзьоб, укладений в покірливу сталку — свідчення її тихого, смирного характеру. Дзьобом вона хіба що збирає на травах воду. І голос у неї безбарвний, бідний на інтонації — цвіркала, наче лущила соняшникове насіння. Може, в довгому дзьобі короткий язик?

Як добре, що в природі для тебе ще так багато загадок і ти можеш фантазувати, як тобі заманеться. Для цього не завше потрібні знання — досить бачити й відчувати.

Он там, серед поля, нам’яло в ячмені хвилястих стежок. Можна подумати, що то на зелені свята бавилися мавки, шукаючи польових квітів, або ж блудили вітри з вітренятами: восени у них будуть свої марафони й олімпіади — треба готуватися.

А он у придорожніх лип після дощу все листя навиворіт — до сонця не верхня, лискуча сторона, а нижня, біляста. Певне, вітри збивали з пантелику погоду. В листок і вона дивиться, як у дзеркало, чепуриться й гарнішає, а коли дзеркало повернуте до неї іншим боком — скільки то часу мине, поки розбереться, що воно й до чого?

А може, це не так? Може, всі секрети знає свиріпа, яка і стоїть якраз навпроти лип?

— Скажи, свиріпо, чого це пом’ятий ячмінь?

Мовчить. А що їй казати? Пожовкла зі злості — жіночого роду, а проти ячменю бридка і негарна. Така в неї доля. На землі, часом знаходиться місце й огидному.

Правда ж, осоте? Ти он висовуєшся з-поміж зела, лізеш і в очі, а тебе все одно не люблять. Краще б, кажуть, тебе тут не було. Хай би довколишній світ ткався тільки з краси.

Як жаль, що це не так, і водночас яке щастя, що краси в цьому світові так багато і ми спроможні її цінувати.

Йду чарівною казкою поля. Сідає за лісосмугою, на рожевому небі, стомлене сонце. Поволі смеркає, нишкнуть звуки, щільнішає тиша, і в самому кінці її, на краю поля, стоїть рудий, як сонечко, хлопчина, незмигно дивиться кудись у вечір.

— Що ти там побачив?

— Нічого... Просто красиво.

— Як твоє ім’я?

— Мишко...

І хто тебе вгадав так назвати, рудий хлопчику з золотавим ластовинням? Стоїш серед вечора в заводі спокою й ім’я твоє теж ніби народжене з тиші: Ми-ш-ш-ш-ко...

Голубе диво

— Літо народило хлопчика і назвало його Липнем...

Почувши це в автобусі, я озирнувся і побачив позад себе бабуню, що тримала на колінах великого лозового кошика. Було ще зовсім рано. На видноколі не вичахли навіть барви зорі, нежарке, молодесеньке сонце, мов дитина, тільки-тільки виплутувалося з малинових пелюшок, а бабця вже спродалась і вертала з базару. Ще не зійшли роси, посвіжілі за коротку літню ніч придорожні трави стояли в сизих льолях. Ще й бджола не літала. Не вірилося, що за якусь годину сонце вип’є росу і важка задуха знову почне в’ялити цей прекрасний світ.

— Тільки в природі нема старості, — зітхнула бабця, звертаючись до сусідки. — Де б це знайти такий ярмарок, щоб на ньому роки продати?..

Вони засміялись невесело.

Шкодую тепер, що, заклопотаний якимись думками, тоді не познайомився з нею. Так пречудово сказано про літо і про хлопчика, якого воно народило, давши ім’я Липня. Продовжити б тепер цей образний стрій, зачерпнути б з того ж джерела...

І все-таки той день винагородив мене близьким знайомством з цікавою і симпатичною людиною – Василем Йосиповичем Шевчуком, їхав до нього в Луку-Мелешківську, щоб піти разом у липневі поля і луги, послухати розповіді про трави. Василь Йосипович — перший на Вінниччині травознай. І за посадою (старший товарознавець з лікарської сировини), і за покликанням, і за освітою до певної міри, бо професія в нього — агроном. Більшість садів Луки-Мелешківської, яких тут сотні гектарів, посаджена свого часу Василем Йосиповичем. Ніжна, лірична душа з улюбленим слівцем «чудо», що виражає вищий ступінь захоплення. А захоплюється вона на кожному кроці, дивуючись і радіючи з краси рідної природи, її несподіванок. Ця щаслива душа перебуває в стані постійного піднесення й гармонії з навколишнім світом, що не заважає їй бути діяльною і непоступливою, коли йдеться про захист природи. Одного разу був свідком, як тужавів голос і вигранювалися риси рішучої твердості на обличчі Василя Йосиповича, коли він розмовляв з чоловіком, котрий набивав мішка занесеним у Червону книгу першоцвітом.

— Чуєте?! Щоб я вас тут ніколи більше не бачив. Ніколи!

Вигляд і голос у нього були такими, що чоловік не посмів ні перечити, ні виправдовуватись.

...У полях стояв липень. Через день-другий ждали Івана Купала, коли всі травознаї рушають у хащі лісів, на лоно долин і лугів збирати цілюще зело. За сивої давнини це вважалося злочином проти царя і церкви, виявом древлянства і язичництва, зв’язаного з нечистою силою і чаклунством. Травознаям в’язали руки й ноги, батожили на лобних місцях, навіть стинали голови. Та чарівний квіт папороті — ця містична вигадка, таємнича оздоба купальської ночі — все одно вабив до себе, обростав піснями, казками, обрядами, як вияв незламного духу. Дуже добре, що народ не скорився, адже й від купальських травознаїв зачиналася медицина. Перші ліки були з рослин, їхнього соку, стебла, цвіту, плоду, кореня.

Цікаво йти поряд з людиною, яка все це знає.

На далекому обрії великими ожередами пухнуть білі хмари, над лісом гойдається марево, в долинах пахне м’ятою і медом, на пагорбах — чебрецем. Табуни шпаків, галасливі й ворухкі, обсідають глодові кущі. Припікає сонце, земля в глибоких порепинах — початок липня, переджнив’я. Повітря густе-густе, хоч загрібай у ньому веслом.

Василь Йосипович, присівши біля рослини з рідким довгастим листям, водить над нею руками.

— Магія, чи що?

— Ага, — сміється. — Бачив ковалика, думав — злякається і знову підстрибне. По війні від них бережина тріщала, а тепер... Цвіркуна, певне, років з двадцять не чув.

— А що це за рослина?

— Бобівник трилистий. Нікому її не показую, щоб не рвали. Чудо для хворого шлунку і при відсутності апетиту.

Потім буде цілісінький день таких чудес. На що б не подивився — то легенду, то якусь цікавинку повідає. Жовтий оман, або дивосил, виявляється, виріс з батьківського горя, якому сказали, що сина від смерті порятують тільки батьківські сльози. Батько плакав день і ніч, на тому місці виросла м’язиста рослина з жовтими, як сонце, квітами великої цілющої сили.

Звичайне пижмо з його вбогими листками, з’ясувалось, замінювало нашим прадідам холодильник — обгорнувши ним свіже м’ясо, не боялись, що на нього сяде муха чи заведеться черва. Чорнокорінь бувалі капітани брали в корабельні трюми — його боїться миша.

Горище Василя Йосиповича, на якому він сушить трави, пахло всіма трунками липня, а в дворі росли екзоти лікарської флори — навіть примхливий женьшень. І в цій зворушливій любові до земного дива, котре зветься природою, було теж щось до незвичайності велике. З тих пір я з ще більшою увагою читаю в обласній газеті його поетичні замальовки про рослини і мрію побачити їх колись зібраними до книги.

...Гортаю блокнота, «вивуджую» з нього приповідки, записані у той день: «Зелене Купало в літо упало», «Липень сміється серпнем і плаче медами», «Місяць-лобогрій: робота роботу шукає, роботою поганяє», «Жовті молодиці регочуть серед пшениці» (про купи соломи у жнивному полі). І ще одна, як знак оклику: «Кажуть люди, що липень — це голубе диво».

Дощ

Котрий уже день, як обламались на небі якісь заставки, зірвалася з припону навіжена сила: плюскотить та й плюскотить по тротуарах, тарабанить дахами, стугонить і виграє в ринвах. Шибками затуманених вікон біжать без угаву сумовиті патьоки, в дворі гойдаються розкудлані дерева, між споришами бульбашаться калюжі, дні всуціль — мокрі і чорні.

Такої пори (якщо нема під відкритим небом якогось нагального клопоту, що теребить душу) легко думається. З водою пливуть до тебе і від тебе уривки близьких і далеких споминів, картин, випадків, деталей, себто — фактура минулих свят і буднів. Життя ж твоє — уже немолоде, було в ньому всілякого (якщо не з тобою, то з іншими, а інші — це люди, з якими зустрічався і які є частиною твоєї долі). Все в унісон погоді переймається тональністю смутку: мовби жалкуєш за чимось і водночас не жалкуєш. Поблискують у цьому похмурному безбережжі сонячні ласкавці. Для того, либонь, щоб мінор остаточно не втопився в печалі.

Цей стан можна було б назвати натхненням дощу. Таке відчуття, що з неба, де начебто концентрується невмирущий світ людських душ, передаються нам імпульси, яких нема сили осягнути до кінця.

Люблю сідати біля того вікна, з якого видно темну спину Південного Бугу, бетонне набережжя вздовж води і свічі тополь, котрі небезпечно перегинаються у високих струнких станах. Образ тополі чомусь завше асоціюється з образом вродливої згорьованої жінки, що вічно чекає когось з дороги. Певною мірою, це образ моєї матері, що все життя чекала доброї Долі, яка так і не прийшла, загубившись за полями і туманами, дощами й сніговіями. Не біла на колір, не чорна, а сіренька, як гребінне полотно.

Дощ з прямовисного починає налітати широкими пасмами і клубками, річкою біжить густе клиння хвиль, під поривами вітру міняє вістря напрямків, рве плесо на шматки: то темніші, то світліші. Майже до води хиляться верби, а на тополі взагалі страшно дивитись — ось-ось попереламуються. Колір дощу стає рудим, наче падав на глину, вимастився в ній, потім знову шаснув у небо і тепер ось іде, щоби й світ порудів.

Довкола тополь вистрибують довгоногі цівки. Власне, вони безмежно довгі, але видно тільки те, що можна назвати ногами, озутими в капці великих бульбах, що народжуються при дотику цівки до асфальту, залитого всуціль. Віконне скло глушить ревисько негоди, чутно тільки «розмову» води з дахом, ринвами, надвіконнями і закрилками, але я знаю мову справжнього її нутра. Вона прокинулась у мені через спогад далекого дитинства, що раптом обізвався з такою ясністю, ніби все те, що було колись, вернулося знову.

Тоді ми з братом пасли корів у левадах, кілометрів за три від села. Паші було вдосталь, худоба поводилась спокійно, ми загралися і пропустили той момент, коли на обрії почали гуртуватись полчища аспидно-чорних хмар. Не збагну, якої хвилини день перетворився на вечір. Мабуть, тієї, коли трава вивернула спід свого листя, і прилігши під натиском вітру до самісінької землі, стала несподівано білою. Ця несподіваність змусила нас глянути на світ тверезими очима, і ми побачили, що важкі хмари пливуть над головами незвично низько, наче це не хмари, а дим. Підчеревини їхні висіли важкими вогкими лантухами, і коли з них полилося на разі, як з відер, мені здалося, що їх розпорото гострим рогом Няпри — масивної, як трактор, сименталки, що була в нашій череді за «маму». Стрічаючи дощ, ми звикли на радощах волати, але цього разу не вийшло: потужна хвиля не падала згори, а текла суцільною лавиною, як ото на лотоках у млині.

Корови без спонукань і команди збилися головами докупи, а телята приткнулись до масивних коров’ячих боків. Ми, правда, спробували загнати череду між кущі або під яблуні, але це були марні намагання — худоба так і вклякла нерухомо на чистому пагорбі і не реагувала ні на вигуки, ні на удари. За кілька хвилин ми вимокли наскрізь, рядняна наша одіж пристала до кісток і, хоча дощ був теплий, нам стало холодно. Пороздягавшись догола, надумали викрутити одежу, але дарма — на пагорбі сховатись було можна хіба що між коровами, і ми пірнули під Няпру, під «парасолю» її теплого, широкого живота. Тут, звичайно, було затишніше, ми перевдягнулись, але ноги все одно були у воді, дощ стікав ситими боками Няпри під живіт, лив нам на шиї і спини. Мульке відчуття небезпеки посилювали блискавиці і такі потужні удари грому, наче небо ламалось і розколювалося. Після кожного спалаху під Няпрою западала темна-темнісінька ніч і наставала мить тиші, яка, по суті, була не тишею, а паузою перед тим, як земля знов гойднеться від вибуху громовиці. Саме у момент паузи й чулося оте нуртовище, все те ревисько, що складало звукову тканину літньої зливи. Густий шум дерева і дощу стелився низом, а на висоті пташиного лету вздовж і поперек переміщались вітри, з похлипом і звірячим риком закручуючи водяні пасма в перевесла й вузли, кидаючи ними, як груддям, об землю і худобу. Корови тільки бекали по-овечому, коли в їхні ніздрі попадали віхті води, мотали головами й непокоїлись, переступаючи з ноги на ногу, але не рушаючи з місця. Така погода, здається, мала б гнати їх галопом через поля і пшениці до села, людей, теплих і затишних корівників! Аж ні — незбагненний, неосяжний інстинкт прив’язував їх до пагорба.

Невдовзі ми призвичаїлись до хуги і хвищі, яскравих спалахів і цілковитої пітьми, що наставала при цьому. Якоїсь хвилини, коли стало видно, як серед ясного дня, на кущику випадкового перекотиполя, занесеного сюди вітром, я побачив безпорадну пташечку, вимоклу до такої міри, що між зріділим пір’ячком виднілось синє немічне тільце. Очі її були виповнені жахом, вона дивилась на мене некліпно, але так знесиліла, що не могла навіть і дзьобнути по пальцях, коли я простягнув до неї руку. За якусь хвилину вона уже засюрчала під теплом моєї пахви, достоту, як курчатко, що засинає. Сподобалось, либонь, а мені на разі додало хоробрості — жива істота тулилась до тіла і воно почувалось спроможним клопотатися не тільки собою, а захищати іще когось.

Звичайно, я не пам’ятаю, чи думав тоді саме так, як оце зараз розповідаю. Пригадую тільки, що сиділи ми під коровами з годину або й довше і дощ не вщухав і на мить, тільки дещо поменшав, а коли перестало блискати й гримотіти, корови заворушились, даючи знак, що пора додому. Нам не коштувало ніяких зусиль тримати їх гуртом, тим паче, що вітер дув у спину, і череда йшла спокійно, ремиґаючи на ходу, як за погоди, ліниво відвертаючи голови, коли дощ раптом налітав збоку. У ровиках стежок, що півобручами обіймали боковини пагорбів, вода стояла, як у калюжах, а на головній, рівній, як долоня, дорозі, що вела в село, її було до колін — рудої, каламутної, що аж кипіла від бульбашні. Навколо, куди зір сягав, висіла густа пелена, з-за якої масивним довгастим скиртовиськом ледь-ледь пробивався контур сільської окраїни, по часі вирізьбились дві тополі, а між ними — крихітною паличкою — самотня безформна постать: чоловік чи жінка — не розібрати.

Дощ помітно вичахав. Уже ми з братом, щоб зігрiтися, бігали довкола череди, збиваючи ногами фонтани і дратуючи корів, які невдоволено відвертали ситі морди і втрачали ритм, заданий Няпрою. Безпечні й веселі, ми забули про щойно пережиті страхи, громи й блискавиці, небезпечну воду, про холод і навіть про пташку, яка й досі сиділа під пахвою і, необережно притиснута, запищала й засіпалась, боляче дряпнувши мене пазурами. Схаменувшись нарешті, я побачив, як від тополь відступилась людська постать, накрита вороком з кропив’яного мішка. Щось у цій постаті здалось мені напрочуд знайомим: «Невже мама? Господи! Але що це з ними зробилось? Чому вони темні, як земля? Чому їхні очі так глибоко позападали?»

— Ма! Чого це ви в такий дощ? Змокли, певне, до нитки?

Вони нічого не сказали. Тільки обхопили мою голову руками й почали цілувати, ніби не бачили мене вже бозна-відколи.

...Стільки уже літ спливло, вже й сам старий, вже й внуки мої більші, ніж я тоді був, а коли згадую той дощ, то найгостріше пам’ятаються мамині поцілунки. Надто ж у той момент, коли чимось завиную перед ними або перебуваю десь далеко від рідного дому і подумки перебираю найвищі кульмінації свого життя.

На липовій горі, у липовому домі

У липовому домі живе старий дід. Очі в нього, мов ягоди. А борода жовта, мов куль. У діда тисячі вуликів, а бджіл — як зірок на небі. І він у них за пастуха. Пильнує, щоб шукали мед, чистили на квітах пелюстки, наливали віск у пшеничні зерна, гострили остюки на колоссі. Той дід багато вміє і багато може. Навіть сонцю додав роботи. Як тільки починається літо, йде на ту дорогу, якою ходить сонце зі сходу на захід, ставить нові верстові стовби, і тоді день довшає...

...Ця скибочка далекої бабиної казочки згадалась одразу, як тільки завиднів на обрії ліс, що зветься Липником. Там для мене — і липова гора, і липовий дім, у якому живе дід, що командує бджільми й сонцем.

Ліс гуде, як вулик, бо липа закосичилась лимонним квітом і налила його солодким нектаром. Між деревами багато простору й світла. Ллється соковитий літній голос. І мені здається, що він, так само, як мед, народжується з сонця. Вивільги сидять у кронах — спів наповнює всі закутки. Від того — чарівливий супокій душі — певне, при дворі таємничого діда вивільга відповідає за добрий літній настрій.

А які ж обов’язки у зозулі? Кукає безугаву, наче задумала переспівати вивільгу.

 — Чуєте, що витинає? — стоїть на вирубці дядько — коса під пахвою, мов підпора. — Без сіна мою корову лишить,— очі його зведені вгору, на крони, а обличчя — м’яке і добре — розчулився:

— Набалакала вже на сто п’ятдесят років, а спинятися не думає...

Довкола дядька — Іван-чай, високий, як мальви, соковито-червоний — пелюстки на закрайках аж потемніли. Джмелі у квітках — оксамитно-чорними цятками.

— Десь тут була криничка...

— Он там, якраз коло поля.

Біля витоку з кринички сидять горлиці, зануривши дзьоби у струмок. П’ють воду, мов коні, а не птахи, не піднімають писків догори. Вода — прозора, чиста і дуже холодна, дно кринички — лагідно-рівне, з двома живими сердечками посередині. Горлиці, напившись, ліниво злетіли, всілися на калині й зачали сонне: «Ді-ду-сю, діду-сю!»

Котилася через пшениці стежка, глибока і вузька, у долину. Там, при березі, паслися кущі старої ліщини з білими щічками горіхів під зеленими шапочками. Нижче на вогкості рясно жила папороть — окремими стеблами і купинами. На листі — іржаво-руда осуга дозрілих спор.

І тут раптом згадалося — незабаром Купайло. Той день, коли хлопці й дівчата шукають цвіт папороті. І чого згадалося?

Напливло одне на одне — папороть і Пугачівка. Так звався горб, на якому ми в дитинстві часто зустрічали діда Крота, горбатого чоловіка з викривленими, як вітряки, руками — долоні завше назад, мов кротячі лапи. Дід знався на травах, носив у кишені кривого ножа, у мішку — саперну лопатку і завжди рився в землі. Від того, либонь, і пішло прізвисько. Говорили, що колись давно Пугачівка була полем, на якому поховали хороброго козацького ватажка Пугача, поклали разом з ним безліч всякого скарбу, зробили склеп із залізними дверима, насипали високу могилу. А ключі від склепу кинули до човна, якого затопили серед ставу. Став замулило, де той човен — не знайти, а могила вабила цікавих.

Дідові Кротові теж хотілося дізнатися, що в ній. Одного разу почав копати яму на самій маківці горба. Копав три дні й три ночі. На четвертий лопата полетіла у прірву й гупнула там лунко. Тоді Кріт пішов у Липник, вирізав дві платви, зв’язав їх верхами і хотів поміряти глибину прірви. Однак ударили грім і блискавиця, вперіщила холодна злива, випав град, як курячі яйця. Дідові ніде було заховатися, змок до нитки, застудився, скрутило йому в’язи, повивертало руки, зігнуло дугою.

«Пугачева могила не пустять до себе нікого. Вона належить усім людям і тому зачіпати її гріх». Так розмірковувала моя покійна бабуня Меланка. Кріт, скалічівши, хотів спокутувати вину перед людьми, зробився великим травознаєм, лікував інших, а собі допомогти не міг.

Діда Крота з мішком на горбатих плечах ми бачили не раз. Він ходив поволеньки, часто сидів над ставом, знову загаченим біля горба. Мив у воді чебрець, татарське зілля, папороть, деревій. Очі в нього — глибокі й чорні, мов криниці, борода біліша за пачіски, завше мовчав, як могила. Ми Крота боялись. І все одно мене притягувало до нього невідворотно — здавалося, що це той дід з липової гори. Я припильновував хвилинку, коли очі Крота стануть червоні, мов ягоди, а борода — жовта, мов куль. Тоді попросив би його зробити трохи коротшим літній день, бо так надокучило пасти корову і збирати колосся, хоч кричи. Але така хвилина не наставала. І мені подумалося, що маю нещасливу долю. Проте бабуня казала, що доля завше у злагоді з терплячими. І я терпів.

Одного літа хлопці влаштували купайлівське свято. Принесли вишневе гильце з ягодами. Дівчата прибрали його квітами і зіллям, водили довкола хороводи. Потім розклали велике багаття. Всі стрибали через нього і «очищалися» від гріхів. Такого веселого свята у нас ще не було. Дивився на всі очі, щоб запам’ятати. І раптом по той бік вогню на мить сяйнула мідясто-жовта борода. Дуже давно чекав такої з’яви. І доля всміхнулася мені саме тоді, коли й повинна всміхнутися — у ніч під Івана Купайла. Бігом перестрибнув багаття і мало не впав на діда Крота. Маленький і немічний, він сидів на колоді,

— Дідуню! Зробіть так, щоб завтра день був коротшим...

— А де твоя бабця?

— Оно, позад вас.

Кріт повернув голову:

— Меланко! Хлопець уже втомився.

— Я не втомився, дідуню! Зробіть день коротшим.

— Добре, сину.

— А не забудете?

— Не забуду...

Дід, певне, знав, які про нього легенди ходили в селі, і все зрозумів. Наступний день був довгий, як мотузка, але мені здався коротким.

...І ось тепер, через багато літ, ходжу в папороті, згадую дитинство, скибочку бабиної казки про липову гору й липовий дім, про діда, який командує бджолами та сонцем, і розумію, що то була народна образна розповідь про місяць липень, у якому і бджіл повно, і дні довгі, і ягоди червоні, і кулі соломи жовті. Спасибі тобі, дитинство, що поминуло серед природи і казок.

 Вранці над Бугом

Тісна асфальтова вуличка називається Крутим спуском і цілком виправдовує своє ім’я. Йшов якось до річки, почув ззаду шурхіт, озирнувся і побачив, як згори швидко котиться зелене яблуко — хтось упустив. Я підставив ногу, але воно, мов живе, перестрибнуло її і покотилось далі, повторюючи витiюваті зиґзаґи Крутого спуску. Добігло яблуко до місточка і заплуталось в оксамитовій траві на краю Кумбар — скінчилась вулиця, почалась долина.

П’ятачок цієї долини, мабуть, не найкращий серед прибузьких понизь, одначе саме він є найпопулярнiшим пляжем Вінниці. Опівдні тут спечно, людно і гамірливо, як на торговиці, надвечір — прохолодно і затишно. Але найчарівніші Кумбари раннім ранком, коли місто тільки прокидається, долина ще в росах, а з старого парку на горбі, із садочків біля хат поволі виплутується туман. Такої пори клубляться над річкою димні пасма. Камені, дерева, човни не вигранюються рельєфно, контури їхні розмиті й нечіткі, мовби випливають з нерухомого сну і схожі ва якісь сумні пам’ятники.

Сонця ще не видно, але воно десь є, бо срібними крилами зблискують на річці весла. Кудись вони вже пливуть безшелесно, обминають мовчазні човни рибалок, припнуті тичками на глибокому руслищі. Поволі вичахає туман, граючи, як марево, і від човнів на рівному плесі — ламкі хвилясті відображення. Присядеш у воді, щоб чиста гладь була на рівні очей, і всі предмети химерно видовжуються, розпливаючись і втрачаючи реальні контури.

Робити вранішню зарядку на Кумбари виходять здебільшого чоловіки й жінки, трохи важчі, ніж це написано в журналі «Здоров’я». Кожен з них — прибічник якоїсь школи: то індійської йоги, то комплексу ГПО, то того і того, разом взятих, а то й взагалі не збагнеш якої.

Лунко падають на цнотливу тишу непорушного плеса перші виляски купальників. Невдоволено зиркає на них рибалка, то розкинув спінінги біля мосту. Він — у мисливських гумових чоботях з широкими й високими розтрубами халяв, у синій спортивній куртці з довгою, білою блискавкою від горла аж до чобіт.

Бачу цього чоловіка майже щодня. І він для мене вже давно — еталон рибалки. Де б тепер не здибав людину з вудками чи спінінгами, мимоволі приміряю, чим вона схожа на нього, а чим не схожа.

— Доброго ранку! Знову нічого нема?

— Кидав і за мостом, і під мостом, і тут ось — повний нуль. Річка, наче з’яловіла, і ставки — теж. В суботу до обіду стояв над Бугом — нуль, після обіду подався на Вишеньку — нуль.

— А я тут позавчора бачив одного в плавках, чоботях і капелюсі. Витягнув коропа кілограмів на п’ять. Каже, що ловить за літо таких штук двісті-двісті п’ятдесят.

Очі за тонкими скельцями окулярів зайнялись гострим вогнем.

— І ви повірили йому? Безперечно, байки розказує, чуєте? — байки. І нащо воно здалось чоловікові? Риба ловиться за літо днів сто п’ятдесят. Припустимо, що він знайде час вийти до річки разів сто. Значить, повинен ловити щоразу не по одному, а по два коропи. Байки!

— Але ж у нього сімнадцять спінінгів...

— Хай навіть триста. Кльову все одно — нуль. Чіпляю і макуху, і тісто, і картоплю, і черв’яка – нуль.

— А той, у плавках, говорить, що риби в Бугу аж кишить.

— Що-о-о? — хотів, певне, за інерцією розгніватись, але тут же пригальмував. — Є, є трохи. Зловиш — повний живіт скойок, а в скойці — білкова їжа. Не голодна риба, тому і не йде на гачок.

...Сонце випливає з-за стіни висотних будинків. Вискочив з-під верболозів пустун-вітерець, м’якими лапками торкнувся води, на рівному плесі спалахнуло дрібне ряботиння його сліду, почало швидко розростатись і лягло на все русло. Загули ферми моста під важким трайлером, заходився змотувати снасті рибалка — ранок відбував свою пору. Починався робочий будень.

Криниця дитинства

Повертаючи з лісу, йшов — через буряковище, ріллею, до зеленого клинчика, що виднівся оддалік в пониззі. Вечоріло. Сизий морок заволікав довколишній простір, на суцільний темний кряж перетворилось кукурудзяне поле по той бік долини, а коли ступив на зелений моріжок, то й геть споночіло.

До села можна було йти навпростець, але захотілось саме сюди — десь тут мала бути криничка, яку згадував не раз, і яка, мов свічечка, зоріє мені з дитинства. Слухаєш пісню зі словами про те, з чого починається Батьківщина, і тут же на виднокіл пам’яті випливає пониззя, назване Ковалівкою, стомлена череда, що довгою вервечкою розтяглась по ровиках стежок, вибитих ратицями впродовж літа, і неодмінна криничка під жовтою бровою глинистого берега.

З цієї кринички, певне, починається Батьківщина моєї душі. Забув, якою на смак була вода, але знаю, що найліпшою з усіх вод, які доводилось пити в житті. В кожного з нас є своя криничка. І кожен переконаний, що вона найкраща.

Моя не мала ні цямрин, ні огорожі. В неї було маленьке живе плесо, на якому весь час мулила вода, бо в правому куточку енергійно борсалось її серце. Мiльйони криничок на світі, але скажи, що всі вони, по суті, однакові — не погоджусь. Людей теж мільйони, та в кожного своє обличчя і свій характер.

Моя криничка була спокійною й ласкавою. Власне, я тільки називаю її своєю. Любили ж її всі. І хоч поряд не росли ні кущі, ні дерева (хіба, часом, як от нинішнього року, поблизу сіяли кукурудзу), але саме тут завше спочивали подорожні, а косарі й жниці сідали на обід. З високого неба пекло сонце, а вода була холодна.

Чому так? Пам’ятаю криничку тільки влітку, хоч бачив її і в сніговицю, і в таловицю, і під час осінньої хвищі. Чи не тому, що тіло й тепло асоціюються переважно з добром?

Не знаю. Несу свою любов і спогади пониззям Ковалівки і все мені тут здається зінакшілим. Здрастуй, далеке дитинство! Як ти змінилось! Долина мовби вгнулася — лежить посередині тверда, втрамбована, як гудрон, польова дорога і переймається дрібним дрожем — далеко попереду два трактори. Змаліла Ковалівка. Була колись розлогим займищем, а тепер — лиш косинчик зелені, материнська долонька природи, на якій біжить трудова борозенка однойменного струмочка.

Сум облягає серце. Де ти, криничко? Невже пішла під землю шукати виходу в затишнішому місці? Невже покинула, Ковалівку?

Від села, де струмочок затікає між лози, вдарив автоматною чергою деркач, над головою, повискуючи шарнірами важких крил, шаснула ескадрилья крижнів і впала під лозами, долинув жіночий перегук. І знову тиша.

Я зупинився, почув, як десь зовсім поряд лагідно дзюркоче вода, й на разі побачив палицю, похило застромлену в землю, і на ній скляного слоїка. Тьмяно виднілось плесо. Я видобув сірники, засвітив: «Здрастуй, криничко! Як добре, що ти є!»

За чверть віку людина може посивіти, постаріти й скалічіти. Моя криничка теж змінилась, але вона не людина і тому не постаріла, а навпаки, — стала молодшою. Чиясь дбайлива рука виготовила з високопробного цементу кругле пудло, надщербила з одного боку і зробила одяг для кринички. Тепер сюди земля не натруситься і корова джерела не замулить. На дні нерухомо повклякали маленькі сонні жабенята. Ті, що чистять лапками воду.

Струмок, витікаючи з кринички, співав безтурботно й весело чарівну пісеньку про спокій, луги, дитинство й життя.

...Була вже ніч, коли я добився в село.

— Звідки так пізно? — стрівся по дорозі якийсь молодик у військовій формі.

— В Ковалівці був. Коло кринички. А ти чий же?

— Сергій Ялинчин. Не пам’ятаєте?

— Згадав уже. Служиш?

— Уже 15 років.

— До мами в гості?

— Нема вже мами... З позаминулого року.

— А я й не чув.

— Нема. Перед смертю кажуть, все говорила про Ковалівку і одного просила: «Принесіть води з кринички...» 

Побачити і відчути

Їздили з Романовим у Коростовець — одне з найчарівніших місць нашої області, де трави — в коліно, де камінь, сивий і мудрий, мовчки слухає, як на ньому ростуть дуби, де Південний Буг, розчахнувшись на два русла, гомонить з довколишнім світом широко й розлого.

Стояв, захоплений, на вершині гори, милувався панорамою казкової далечі, а Романов тим часом налаштовував свої фотоапарати. Навіть жести видавали в ньому досвідченого професіонала — не метушився, не припадав зайвий раз до об’єктивів, довіряв своєму оку, а вже по тому дивився через лінзи і переносив штатив, підшукуючи найзручнішу точку. З обличчя не сходив напружений вираз невдоволення. Щось йому не подобалось, щось мовби заважало. Втім, якщо згадати, то при рідкісній своїй доброті, Романов стає невдоволеним завше, як тільки починає працювати з фото- чи кіноапаратом — такий у нього творчий стан.

Того року він змонтував поетичний фільм «Весна». Там нема жодного слова — тільки музика й колір, але яка це світла лірика природи, тонке бачення деталей. Краплинка роси на тендітній пелюстині тюльпана. На республіканському конкурсі фільмів, знятих непрофесіональною камерою, «Весна» удостоєна спеціального приза, їй єдиній, аплодували члени журі і глядачі.

— «Весна» мені тепер не подобається, — сказав Романов, знімаючи осінній Коростовець.

Знаю, що це не поза. Це святе невдоволення, притаманне натурам творчим, які спроможні робити більше, ніж зробили, які повсякчас шукають, намагаючись у буденному знайти ту істотну росинку, з якої на вас дивиться цілий світ.

Влітку знімав кіно про дітей і природу. Походи, багаття, човни... Але не це головне. Це тільки лаштунки, за якими відбувається головна дія задуму — природа в усій її красі і досконалості.

Білою зіркою випливає на екран лілія, а коло неї у воді грають сонячні зблиски... Наростають з глибини кадру конічні купи мурашників — ці архітектурні шедеври зеленого дивосвіту, і на них крупним планом — самі зодчі з їхньою метушнею, не химерно-хаотичною, а мудро-доцільною... Ремези шиють гніздо, так майстерно просиляючи нитки голками дзьобів, як це тільки може бути в природі. Камера довго тримає в фокусі геніальних шевців, захоплених роботою. Це унікальні кадри. Знайти гніздо ремезів — удача, а зняти на плівку — й поготів. Навіть у вітчизняній кінематографії таких удач не густо. Це — винагорода за терпіння.

Скільки Романов полював за ремезами?! В сумі вийде зо два десятки субот і неділь, бо шукав декілька років і то лиш напровесні, коли птиці гнізда в’ють.

Заради чого така жертовність? Якщо не вголос, то подумки задають Романову таке запитання десятки людей і журналістів. Що не кажіть, а цікаво шукати насінину, з якої починається плід. Тим паче, що платню Романов одержує не за кіно чи фото. Його професія — будівельник. А якщо точніше, то червонодеревець, столяр, майстер з золотими руками, відданий цій головній справі свого життя так, як вміє віддаватись далеко не кожен. До того ж, умів він себе ділити між двома захопленнями, щоб одне не заважало другому. Але прийшов керувати його будівельною організацією чоловік, який вважає, що майстер навіть найвищого класу мусить знати тільки дошку, верстат, рубанок, фуганок та інший професійний інструментарій, а якщо він починає ще знімати фільми, влаштовувати якусь там кіностудію, то краще від такого майстра подалі. Що тут скажеш? Глухий, не чуючи музики, вважає, що вона взагалі не потрібна. Її можна збутись за графою «скорочення штатів». Одне слово, голоблею по струнах, та ще й струнах душі.

...Романов стоїть на слизькому суглобові мокрого каменя і фотографує темні спини валунів на річковому перекаті. Буг шумить погрозливо і важко. Холодна хвиля несе жовте вербове листя, голосно плюскає об твердь, сягаючи самих підошов.

— Обережно! — кричу Романову.

— Не бійтесь. Уже купаний.

Гарно сміється Володимир Романович. Обличчя лагідно розпливається, під очима — променисте віяло борозенок, голова — одразу назад. Достоту, як дитина. Мимохіть зринає давнє переконання, що людям, котрі люблять природу і вміють її розуміти, властива непорочна дитинність почуттів. З ними до глибокої старості не вичахає здатність захоплюватись красою.

Минулого літа, пам’ятаю, подались ми з Романовичем до Джулинки, звідти попутними і самоходом — на Млини, що під Чернятською гідроелектростанцією. У березі він передав мені фотоапарата, а сам не випускав з рук кінокамери — хвилювали тутешні пейзажі і краєвиди. Я теж примірявся то в одному місці, то в іншому, невпевнено позираючи на Володимира Романовича. Верба, розпанахана блискавицею, з випаленим дуплищем, сумна і вбога, здалась мені підходящим об’єктом для фотоетюда. Та Романов, лиш оком зиркнувши, сказав, що на папері з цього вийде плоске ніщо.

Важко було погодитись, я сфотографував, і, звичайно ж, даремно. В тому й виявляється хист справжнього майстра, що він уміє наперед побачити остаточний вигляд картини, що в нього спрацьовують водночас досвід, інтуїція й імпульс естетичної доцільності. А це вже дар природи.

У долині, за високою дамбою гідроелектростанції, паслися гуси, серед них бродила пара гнідих коней, прудко звивалась вузенька стежина, а нею мчав хлопчик на велосипеді. Я й не помітив, коли Романов побіг назустріч. Він щось сказав малому, той знову сів на велосипеда і погнав гусей до річки. Променилось сонце, сліпучо спалахували на жовтому фоні білі крила, зупинились коні і, напнувши червонясті шиї, сполохано чекали, що буде далі.

А далі нічого не було. Достатньо й цієї, до щему осінньої картини, яку Романов першим побачив і зняв на плівку.

Сотні фотознімків, десяток любительських кінострічок — такий доробок пристрасті, якій Володимир Романович оддає свої вихідні, відпустки, а нині вже й робочі будні, бо працює тепер на станції юних техніків у Гайсині. Руками червонодеревця за літо обладнано тут чудовий клас, виготовлено фотографії, одного погляду на які достатньо, щоб зрозуміти, що це труд неабиякого майстра.

* * *

...Верталися з Коростовця. Назустріч їхав тутешній лісник Павло Мефодійович Домікан. За возом, зблискуючи чорною поліровкою копит, брикаючи довгими ногами від зайвини життєвої енергії і чисто конячої радості, біг жеребчик.

— Ей, Мефодійовичу! — загукав Романов до свого старого друга. — Спиніться. Дуже лошатко гарне.

Домікан зіскочив на землю. Рудько слухняно пішов за господарем. Романов вийняв фотоапарат, і я побачив, що його обличчя вже облягає те благородне невдоволення, яке з’являється зразу ж, щойно він починає напружено думати.

Зі світлої душі

До полустанка, біля якого двічі на добу зупинявся потрібний мені поїзд, було кілометрів з п’ять. Я знав тільки напрямок, але не знав самої дороги і тому прокинувся задовго до світанку. Спокійне чисте небо з великими лутовками зір ще спало. Було тихо-тихо, тільки дикі голуби — «дідусю-дідусю» — однотонно стогнали в кронах горіхів. Падали зорі, схожі на золоті ягоди з довжелезними черешками. Віщуючи грози, то тут, то там схоплювалися зірниці, і тоді високе небо піднімалося ще вище, ставало глибоким, мов криниця, в якої нема дна.

Провести мене до полустанка ще звечора підрядився веселий, засмаглий до чорноти, чоловік, Дмитро Васильович. Він сипав приповідками, з яких запам’яталася тільки одна: «В нашому селі добре жити — хати млинцями накриті, замість колів у тинах пироги забиті...». А ще він згадував свою стару, котра мала гострі зуби і добрячий апетит: «Гризла мене день при дні, як нутрія сухаря, а вмираючи, говорила: «Дмитре! Чого ти все мовчиш і мовчиш? Хоч би перед смертю мене полаяв». «А за що ж тебе лаяти, коли я без твоїх балачок, як колорадський жук без бараболі?».

Мені здалося, що жартами він силкується заглушити нудьгу нестерпної самотності — цигарка не гасла у нього між пальцями, а затяжки були такими глибокими, наче йому хотілося ковтати дим, щоб не розплакатися на людях.

Дмитро Васильович прийшов за мною аж тоді, коли небо присіло, зорі поменшали, а на обрії, там, де сходить сонце, розквітли рожево-малинові пласти, розмежовані чорними смугами. Був у м’яких хатніх капцях, білій сорочці, з непокритою головою. Замість привітання подав цигарку і присів на колоді поряд.

За городом озвалась коса. Звук — ситий і легкий.

— Коси коса, поки роса.

— Рано починає...

— Хто рано косить, той хліба не просить. Вісьмарицею орудує.

— А як ви вгадуєте?

— Го-о-олубе! Я за свій вік поклав у покоси цілий океан. Мені вгадати, хто на якому косарському кораблі пливе, — як раз плюнути. Косив і шісткою, і дев’яткою, і десяткою, а вісьмарицею найбільше, бо то найпохапніша коса. А ще як метал путній... Знаєте, як пробують косу? Відклепаєш, — нагостриш і пускаєш на лезо соломинку. На доброму металі вона так і попливе з одного кінця аж на другий...

Сонце зійшло для нас за селом на широкій сивій дорозі між пшеницею. Власне, пшениці вже не було. Серпень давно звіз її на токи, а солому заскиртував у два масивних ожереди, але поле ще й досі гостро пахло зерном, ще й досі струмував з нього теплий аромат молодого хліба, мовби земля не хотіла розлучатися з тим найдорожчим запахом, який так довго виношувала й тримала на собі. Було так тихо, що чули власні кроки, хоч польова дорога була м’якою, як подушка. Над нею вже вичахли спориші, відцвіли будяки, тільки одні петрові батоги, запилюжені й рідколисті, світили синіми квітами.

З-за лісу лунким дробом обізвалась електричка. Я зиркнув на годинника.

— Це ще не наша, — сказав Дмитро Васильович. — У цієї звук рівний, як шлея, бо вона біжить мимо полустанка, а у вашого поїзда буде осідати і густіше гримати.

— У вас, либонь, тонкий слух?

— Як у коня.

— Не зрозумів.

— Кінь добре чує тільки те, що йому треба — «соб», «гаття», «н-но»...

— Жартуєте?

— Ні, плачу. Переводиться кінь. Діти вже не знають, що таке нічне пасовисько, як пахне ніч у полі, як форкають коні, як кобила ірже тихенько, щоб підкликати лоша і не сполохати цвіркунів, які в тих цвіркунів пісні, як приємно засинати, коли в осоці кричить деркач, як добре дивитися на місяць, що пасеться між зірками і ховається поза хмарами. Діти не знають, що таке піймати необ’їждженого лошачка, сісти йому на спину, підперезатись вітром, і полетіти з одного краю ночі в інший. Трактор може замінити коня, але не замінить його душі. Тому я плачу і не заздрю нинішнім дітям. Вони грамотніші за нас — це правда, але серця їхні будуть бідніші. А серце, знаєте, не шматок м’яса.

...З подивом відкривав для себе людину, не помiчаючи, проте, в ній нічого особливого. Звичайний собі дядько з великими, виробленими руками, вузькоплечий, трохи зігнутий, з простуватим обличчям, спокійними, уважними очима. Очі в людини, либонь, значать найбільше. Вираз їхній навіть з першого знайомства може сказати про душу — бідна вона чи багата.

Ця, безперечно, була багатою.

Поки ми перейшли поле, стало зовсім видно. Ожереди, що бовваніли під лісом двома привидами, загорілися під сонцем, і довкола них була така яснота, наче вони світяться. На вирубці край лісу спалахнули бузкові багаття Іван-чаю.

— Від цього Іван-чаю я завжди вмираю, — засміявся Дмитро Васильович і обережно почав знімати верхівки з найсвіжішими квітами.

Я собі раптом подумав, що літо вже, по суті, кінчається, що ці квіти якщо не останні, то передостанні. Що не кажи, а серпень у природі — межа: до обіду — літо, по обіді — осінь. Другого числа — день Іллі, а на Іллю, кажуть у народі, камінь мерзне. 14 серпня — проводи літа, а 17-го — Явдохи, що поливає потроху.

— А потім — Пречиста, що підмітає чисто, — додав Дмитро Васильович. — Беруться за буряки, — а це осінні парубки, копають бараболю, щоб стало пусто в полі, зносять гарбузи — весільні тузи, в’яжуть цибулю — щоб і взимку гірко було, сіють озимину — щоб мати повну весну, сушать останнє зілля — для зимового весілля...

Дмитро Васильович на ходу вигадував приповідки й примовки і все збирав та й збирав квіти. Він так захопився, що я тривожно почав поглипувати на годинника, а по тому заспішив — заквапився — до поїзда лишалося п’ятнадцять хвилин, а йти треба ще з кілометр.

— Прямуйте цією тасьмою, — показав Дмитро Васильович, — і то швиденько, бо мені все одно зоставатись, а ви можете запізнитись.

Я попрощався і майже побіг. Уже не було часу милуватись красою лісу. А поїзд запізнився, і Дмитро Васильович теж устиг до нього. В руках він тримав прекрасного букета і стояв з ним на пероні якийсь дуже маленький, самотній. Я дивився на нього з приступки не знаючи що казати, поки не озвалася провідниця:

— Боже! Які гарні квіти! — і він з готовністю, наче чекав, хто першим вимовить ці слова, подав їй букета.

— Та ви що?

— Беріть, беріть. Я ще назбираю. Тут у лісі їх цілий океан.

Провідниця взяла. Очі його, уважні і добрі, засвітилися, засяяли, стали по-дитячому щасливими. А може, це мені просто здалося. Завше хочеться, щоб кожна лірична душа була щасливою.

По опеньки

Приїхав у село на вихідний, а мама каже:

— Якраз на опеньки. Микола з Лідою гонили в ліс корову, то принесли повний ранець і дві торби.

Сусіда підкинув з свого боку:

— Їхав біля Липника, зупинив коней, переступив через яр і за півгодини нарізав цілу опалку таких каліброваних, як жолуді.

Наступного ранку з дядьком Василем Голотою ми подались до лісу. Через простір, витканий осіннім смутком, через ріллі та буряковища. З високої високості тричі упало тужливе «курли» — птахи ще тільки гуртуються в ключі, але перед далекою дорогою вже починають економити силу.

— Осінь! — зронив дядько Василь, і я майже фізично відчув, як багато може значити одне слово.

Ліс був тихий (ні звуку, ні шелесту) і здавався через це погрозливо-таємничим. Кущі один біля одного — суцільною стіною; просіки й тасьми, зарослі високою кропивою; плями калюж, тьмяні й непорушні, як смола. Над усім цим — густий аромат вільгості, настояний на трунках лісової підстилки, дерева й трави. Хмиззя під чобітьми тріщить, але звук не відлунює, а вмирає тут же біля ніг — таке щільне, насичене вологою, повітря.

Ходили, певне, з годину, а опеньків усе не було та й не було. Власне, вони були, але рідко, п’яте через десяте. Дядько Василь, водячи мене від однієї просіки до іншої, невдоволено посапував і затято мовчав. Авжеж. Вдома сливи пліддям обсипало, буряки стоять некопані, а він бродить лісом бозна-чого. Так, принаймні, я розшифровував його мовчання, знаючи, який він працьовитий. Досить подивитись на руки, щоб переконатись, що це руки великого трудівника — міцні, як обценьки, з твердими цвяшками мозолів на долонях біля пальців, з гравюрою чорних, вкарбованих назавше, борозенок.

І все-таки нам повезло. Якоїсь хвилини дядько Василь зупинився, присів, потім випростався, глянув довкола і загукав: «Хо-ди-но сюди!» — хоч я був поряд. Видко, розхвилювався.

А, втім, як не хвилюватись — подібну щедроту стрінеш рідко. Чиясь чарівна рука насипала опеньків так густо і такої краси, що старий Голота, чоловік раціональний і практичний, не схильний до поетичних захоплень, а тим паче перебільшень, сів навпочіпки і повторив кілька разів:

— Як намальовані! Ти тільки глянь!

Ніщо не спроможне на таку досконалість, як природа. Довкола дубового окоренка, мов солдатиків, розставила опеньочки одного росту, одного кольору, однаковісінької форми.

Ходжу королем, орудую ножиком і раптом ловлюсь на думці, що людська психіка влаштована химерно. Кілька хвилин тому кланявся кожному опенькові, а тепер гордую навіть найкращими парами, знімаю тільки гнізда.

...За годину ми вже назбирали по повному мішку.

— Слухай, — запитує дядько Василь, — а ти знаєш, в який бік додому?

— Отакої...

Я й не подумав запам’ятати якого-небудь орієнтира. А треба було б. Мудрі люди недарма застерігають, що в грибних місцях водиться хитрий чарівник на ім’я Блуд. Захопившись, тисячу разів обернешся довкола себе на одному місці, втратиш орієнтацію і, якщо ліс великий, неодмінно заблукаєш.

— То куди нам іти?

— Не знаю.

— Он у той бік, — показyє дядько Василь зовсім не туди, куди я думав.

Виходимо на узлісся. Гріє лагідне осіннє сонце. По дорозі стрічаються такі ж, як і ми, грибники.

— Ну, як там? Є трохи? — кивають на ліс.

— Трапляються, — стримано говорить дядько Василь і, двигаючи плечем, поправляє тяжкого клумака.

Слідами бобра

Машина, химерно попетлявши між грабами і березами, виповзла на глиняний схил і невдовзі зупинилася в долині. День був байдужо-сивий, безбарвний. Долина, певне, від цього теж здалася сумною й осиротілою. Вона стелилася у два боки від старої, розбитої гусеницями важких тягачів, греблі. Між вільхами, що стриміли на високих острівцях оголених кореневищ, густо виднілися бородаті купини осоки, зарослі високої, мов конопля, жалкої кропиви, нерухомі плеса калюж з іржавими плямами на поверхні.

Під чобітьми з хлипким зітханням гойднулось непевне підґрунтя, однак, остережливо спираючись на довгі тички, ми все-таки рушили вперед, туди, де три невисокі вільхи по самі «пахви» були закидані хмизом та обкорованим гілляччям впереміж з землею і ніби росли з гостроверхого куреня, утвореного ними. Курінь з усіх боків був оточений водоймищем, що носило явні сліди цивілізації — берег довкола вичовгано, як призьбу сільської хати.

— Боброве поселення, — сказав єгер.

Проте нас чекало гірке розчарування. Іржаві плеса калюж німо свідчили, що бобер покинув свою хатку і повів сім’ю в інші місця шукати кращої долі. Старому річковому трудязі, видно, бракувало води, щоб розвернутися на повну силу будівельного таланту і водночас забезпечити бобрисі та юним бобренятам нормальний асортимент дерев’яних харчів (вільха у його меню ціниться, либонь, так само, як у нашому вівсяна каша). Боброві подавай осику на борщ, вербу на котлети, дуб на солодке. До того ж не в якомусь там паршивенькому болоті, а на глибокому плесі, щоб апетит збуджували всілякі естетичні емоції, такі, зокрема, як захоплення плотогонством та спорудженням гребель.

Єгер знав, куди нас вести, і ми подалися за течією тихого струмочка, що сумирно прямує між вільхами і носить скромне ім’я — Бібка. Незабаром ми уже зробили відкриття, що в бобра є ще й неабиякий талан лісоруба. Праворуч од Бібки на крутому горбі трапився перший пень, дуже схожий на гулiверівського макогона — мав таку велику еліпсовидну маківку, яка не влізла б в жодну макітру.

Правда, маківка не була відшліфована з тією філiгранною довершеністю, яку бачимо в кухонних макогонів — вся вона у виїмках, наче поколупана стамескою. Дивишся на ці пеньки і мимоволі починаєш думати, що бобер — гігантська істота. Не просто ж звалити осокора з діаметром стовбура сантиметрів у сорок, розкряжувати його, а потім ще й переправити до свого житла за сто-двісті, а то й триста метрів. Біля пенька не залишається навіть галузочки — лише купа дивовижно однакових, ніби спеціально одібраних для розпалювання самовара, трісок.

На березі, вкритому щедрим листопадом, виднiлася чорна, густо натоптана стежка — нею бобри трелюють не один кубометр деревини, спиляної в лісі. Стежка сповзала прямо в канаву з чистою прозорою водою — видно було, що її ретельно доглядають і експлуатують.

Канава побігла між вільхами і незабаром ми вже присіли з фотоапаратами біля широкого повноводого плеса, у якому на повен ріст донизу верхівками стояли високі крислаті дерева. По той бік плеса виднілася з води купа білого гілляччя — тут бобер змушений був виконати роль «пилорами» — додатково перепилював хмиз, задля естетики об’їдав з нього кору і робив гатку, щоб підняти рівень води. Утворилось озеро. Невелике, правда, але цілком достатнє для того, щоб бобри визнали його життєдайним і отаборилися в цій місцині. Від озера вниз по руслищу Бібка розгалузилась на три рукави. Це, власне, заслуга не річки, а її мешканців, бобри тут порядкують уже за своєю програмою. По одному, найглибшому каналу вони гонять плоти, в інший звалили вільху. Вона руків’ям могутньої вітки загрузла в землю, лягла на воду, бобри не знайшли за потрібне перепилювати дерево і залишили цей канал. Біля третього ріс кущ калини. На нього теж звалили вільху, правда, меншу, пообтинали знизу гілляки і влаштували своєрідний тунель.

Всі канали сходяться під трьома вільхами, що ростуть з одного велетенського кореня, який обіймає значний клапоть землі, достатній для того, щоб дати притулок сімейству бобрів, в якому буває шість-вісім «душ».

Коли ти бачиш вперше боброву хату, кортить зазирнути, що ж там за її дверима. Не дізнаєтесь, бо «двері» заховано під водою.

— Бобер, — розповів наш супутник — як і борсук, риє нору вниз, а самі «апартаменти» виводить вгору.

Важить не більше двох пудів. Передні лапи, як у собаки, з кігтями, а задні, як у гуски, з перетинками, щоб загрібати воду. Ніколи не буває мокрим, бо шерсть у нього змащена, мов пір’я на качці. Зуби має такі гострі, що весь вік обходиться без наждака — вони й так не затуплюються. Перепиляти дерево може не тільки на суші, а й під водою — рот у нього перекривається спеціальною шторою, щоб не захлинутись.

Під впливом образної мови єгеря ми й собі домислювали те, чого не могли зрозуміти. Ось трапилась ще одна обжита хатина, а через півкілометра, де вже не було ніяких слідів бобрового помешкання, надибали в очеретах купи свіжообгризеного паліччя. Вирішили, що це холостяцькі їдальні. Одружений бобер, мовляв, усе тягне до сімейного столу.

Уже потім з книги про звірів нашої країни я довідався, що знання єгеря цілком відповідають істині. З цієї ж книжки я вичитав, що «нині бобри збереглися тільки на території Полісся та в деяких районах середнього і нижнього Дніпра». І було приємно усвідомлювати, що є бобри і в нас, на Вінниччині, в Калинівському районі, біля тонесенької, як нитка, майже нікому не відомої річечки Бібки. Хотілося сказати щире спасибі тим ентузіастам, які півтора десятиліття тому завезли хутрового гризуна в наш край і зуміли зробити все, щоб він тут прижився.

Там, де річка Рось

Вийшов з автобуса в польову тишу під високі передзвони жайвора. Ліворуч, по той бік дороги, стояли тополі в білих панчохах, за ними стелилося смарагдове поле озимини, відмежоване од асфальту жовтою кульбабою.

Автобус, курнувши димком, поплив на Погребище, а я лишився під голубою вивіскою «Початок річки Рось». Червона стріла показувала праворуч і під нею було написано — 700 метрів.

Грунтівка лежала між юними липками й березами. Ще не вичахла прохолодна вранішня вільгість, ще на синьому небі з білястим горизонтом виднілась маленька безбарвна дужка місяця, а пташиним голосам не заважали ніякі інші звуки, не розмивала їх спека і здавалось, що весь навколишній обшир виткано з самих пісень.

Поля були нерівні, в горбах і западинах, ніби колись давним-давно, ще теплою, земля тут гойдалась,і хвилі її застигли навкруг розлогого пониззя. В це пониззя й спрямувало мене вістря червоної стріли над асфальтом.

Я намагався не вгадувати наперед, з чого починається знаменита ріка. Уже знав, що дійсність може завдати надто романтичній уяві такого дошкульного удару, що й серця дістане. І все-таки мимоволі чекав бодай маленького струмочка, що нашіптує осоці ласкаву пісеньку і зблискує живою сріблястою ниткою.

Але нічого цього не було. Окраїна розлогого пониззя запливла подорожником, сосонкою й кульбабою, і виднівся на ній тільки слід машини чи трактора, а в тому слідові я помітив кілька застояних, іржавих калюжок з волокнистим жабуринням. Ось, виявляється, з чого бере початок велика лірична поема, яку називають Россю.

Хтось пробував розкопувати пониззя, щоб зробити витік ріки не таким суворо-прозаїчним, і прогорнув канаву шириною в два-три метри. Але в природи свої закони: вода піднялася й зупинилась на місці, а Рось (навіть хочеться тут написати це слово з маленької букви, бо воно при початку ріки означає, по суті, ніщо) волосинкою лягла поруч і майже не дихає, майже не пливе — жайворів голос у стократ сильніший, ніж мова цього струмочка.

Пониззя засвідчує людську наполегливість і любов до порядку. Не може щось починатися з нічого і тому долина Росі густенько поколупана ямами — хотілося знайти бодай якесь джерело, щоб сказати: «Ось це і є витік».

Марні намагання — такого джерела на самому краю долини не вдалося відшукати. Воно, певне, десь є. А, може, й нема, може, Рось народжується з мочариськ, що вогкими ряднами проступають навіть на пагорбах. Ці пагорби нині порізані паралельними східцями терас і засаджені різним деревом. Дерева ще маленькі, як немовлята, але пагіння в них зелене і видно, що людина всерйоз дбає про їхнє здоров’я.

Долина не роздається в ширину, хіба що глибшає, осоки в ній стають вищими, мочар перетворюється в болітце і ось тут нарешті людська жадоба до межових знаків цілком вдоволена — поперек долини насипано гребельку, посаджено на ній білу берізку, але вона так і не стала знаком витоку — швидше символом людського прагнення поправити природу, зробити цей витік кращим, ніж він є насправді. Втім, нічого не вийшло. Вода мертва і в маленькому ставочку, і в калабанях біля гребельки.

Звідси, правда, пішли долиною верби — якісь особливо гарні і жовтокорі на фоні тутешньої природи. Може, тому в Росі слава найвербовішої річки України, що долина її створює для цього дерева напрочуд сприятливі умови? Хтозна.

Верби побігли далеко вперед, заскочили, як нерозважливі дівчата, по коліна у воду і тривожаться тепер, розпачливо гойдаючи кронами — як вийти на берег? Воду, чисту і свіжу, з ряботинням дрібних хвиль і сонячними зблисками живого плеса зібрано коло другої греблі. Отут уже нарешті сконцентровано й увесь матеріальний і метрично-документальний антураж, що офіційно засвідчує початок Росі. Гребля з трубою, металева альтанка, акуратні квітники, скверик з ялини й берези, декоративний лелека, що тримає в дзьобі відерце над такою ж декоративною криницею без отвору вгорі. Правда, внизу біля пудла прилаштовано трубу і вода з нього падає в дерев’яний корець. Не дуже смачна, але холодна. Вода жебонить, булькає і це вже той голос, який хочеться слухати, бо він є мовою великої Росі.

Я сиджу під її паспортом, що виписаний погребищенськими художниками на білий алюмінієвий щит, і читаю: «Річка Рось протікає територією Вінницької, Київської і Черкаської областей України. Права притока Дніпра. Довжина 346 кілометрів. Площа басейну 12545 квадратних кілометрів. Тече Придніпровською височиною. Русло ріки звивисте, в деяких місцях – пороги. Ширина в середній течії 20-50 метрів. Річка тихоплинна. Частково використовується для водозабезпечення. Збудовані невеликі ГЕС.

На річці розташовані міста Біла Церква, Богуслав, Корсунь-Шевченківський».

...Я посиджу тут, де офіційно починається голуба поема Рось, і подамся собі вслід за нею в жовті килими кульбаби, між вербові пісні з зеленими нотами дрібного, довгастого листя, між молоду м’яту, шепоти трав і щебети птахів, побачу перший перекат на сув’язі двох ярів, де річка вже подасть голос потужно й норовисто, а відтак побіжить прудкіше, зникнуть купини на її дорозі, звузиться й поглибшає русло, вляжеться у виярок з твердим дном, і переступатиму його, де захочу, набиратиму Рось у пригорщі й долоні, буду присідати біля її джерел, які тепер самі підуть часто, і вона напливатиме з-під землі на їхні поліровані плеса, як марево, або дим без кольору. А потім попереду з’явиться перший міст, за ним — буйні ожереди верб з кудлатими кронами при самій воді. Річка тут зігнеться в дугу, мовби пружинячи й набираючи розгону, а потім стрілою шасне під верби, в густі солов’їні переливи. Дві пісні зіллються в одну. Від верб, під команду білостінних хат, розійдуться у два боки полки яблунь і груш — село Ординці. Стежки, межові моріжечки праворуч і ліворуч, як весільні бинди. Великий став, гуси, качки, коні й лошата, корови й телята в берегах, які служать людині з правічної давнини.

В Ординцях я знайду чоловіка, котрий багато сил поклав на те, щоб Рось молодшала й хорошіла. Прізвище цього чоловіка Іван Васильович Мусієнко. В нього голубі, як вода Росі, очі, а в них — пломінкий вогонь живої снаги. Оті верби й тераси по обидва боки долини, скверики й квітнички біля витоку саджали й доглядали учні Ординецької восьмирічки, в якій Іван Васильович директором. Кмітливість господаря і чуйність сердечної людини щасливо поєднались у його характері й перетворюють долину ріки в чарівливий оазис. Думаю собі, що початок Росі був би ще кращим, якби Іван Васильович прийшов у цю школу не десять років тому, а раніше. Адже школа Ординецька не відзначалась нічим, а тепер її двір, колись порожній і занедбаний, став схожим на велику квітку. Тут і розарії, і штамбові троянди, і тюльпани, й рожеві акації, й небачені в Ординцях рослинні екзоти, завезені з Київського Ботсаду, і навіть власний басейн з рибками, фонтаном, поливні клумби, зелені огорожі незвичайних конструкцій і методів стрижки. В школі своя тепличка, кролівниче господарство, пасіка.

На все може вистачити таланту однієї людини, якщо вона має широку душу, в якій постійно відлунює голос рідної річки і тієї природи, що цю річку оточує.

У долині каменів

Параднюк приїхав сюди, в Сокілець, з далекого Тагілу, потративши на дорогу дві доби, і тепер намагався надолужити час активністю відпочинку. Вдосвіта я вже бачив його постать серед річки — бродив у воді, як чорногуз, приторочивши до паска довгу пуповину мотуза, за який було вчеплено сітку для риби. Після сніданку насиляв зловлених пічкурів, карасиків на капронову нитку, вкривав їх марлею, щоб не їли мухи, і виставляв сушитись проти сонця. Потім Параднюк ходив по селу, розмовляв з людьми, порався в гноярках, шукаючи черв’яків.

Риба, одначе, ловилась дрібна, як пшоно, і тільки невмирущий фольклор про метрових сомів і щук підігрiвав ентузіазм тагільського таксиста. Він почав добувати раків з-під каміння (на ракові шийки, начебто, йшли клені). Пізніше бачив його біля висохлої наполовину калюжі — там водилися п’явки, а на них, нібито, брався сом. Згодом Параднюк читав мені з папірця складний рецепт кукурудзяного коржа, зробленого на молоці і яєчних жовтках, випеченого на капустяному листку в селянській печі — наживка універсальних якостей, придатна для всіх водоймищ і риб.

Можна було позаздрити чоловіковій наполегливості, проте за тиждень вона почала вичахати — багаття не горить, якщо в нього не підкидають дров. Холодний душ щоденних розчарувань остудив Параднюка, і одного ранку я побачив його не серед ріки, а на березі. Він остаточно втратив інтерес до рибних багатств Південного Бугу, але його вулканічна натура все одно прагнула діяльності.

— Як ти дивишся на ідею переночувати не в дерев’яному будиночку, а в наметі серед кам’яних порогів, під шум води і ночі?

Мені ідея сподобалась, але ж де взяти намета?

— З Києва приїхав машиною один інженер — шукає двох напарників.

Так я опинився в романтичному товаристві Параднюка і київського інженера з дивним прізвищем Ньопа. Ми провели ніч, яка ще довго буде оповита серпанком поетичної чарівності. Здається мені, що вдалось побачити довколишній світ не ззовні, а зсередини і відчути його всіма фібрами душі.

Ньопа запропонував отаборитись на чотирьох великих каменях, що зійшлися докупи, утворюючи посередині басейн, у якому, мовби в котлі, нуртувала вода. Намет мав гумове днище, яке надувалось насосом, а брезентовий верх напинався на алюмінієві розпірки.

Ми розбили своє господарство завидна, приготували постіль, наносили дров для багаття, а коли висходили зорі, розпалили вогнище на крайньому, дальшому від намета камені.

Одразу стало темно, небо схилилось ближче до ріки, зорі побільшали і були такі рясні, наче їх сіяли спеціально для нашої ночі. Ньопа вмів ходити коло багаття. Він його склав конічною купкою і час від часу поворушував з допомогою палиці. В полум’я наче виростали ноги, воно враз піднімалось, хижо било в пітьму кількома язиками, розсипало навсібіч яскраву потерть і гоготіло, силкуючись заглушити пороги. На воді, куди не кинь оком, спинались ламкі, хвилясті вогнища, а коловерті робились погрозливо чорними з таємничим поблиском.

Згодом полум’я сідало, вирівнювалось, ніч знову підступала так близько, що не було видно нічого, крім Параднюка і Ньопи, точніше, крім їхніх мідясто-червоних облич, плечей і рук, що тримали хліб і шпички з салом.

Вода між камінням шуміла монотонно й сердито. Було таке відчуття, що вона не тече здалеку, а народжується під нами, у важких потугах і стогонах.

Всі троє дивились в палахкий малиновий жар, схожий кольором на зірки, і мовчали. Нащо розмовляти, коли говорить природа?

Я ліг на спину, щоб було видно зорі. Вони моргали байдуже і тепло, наче їх теж гріло багаття. Зорі дивились з своєї високої вічності на довгу вічність ріки. Пульс їхнього мерехтіння і шум води здались дивовижно гармонійними. Нас не буде, а вони будуть. Ця бистра течія ніколи не минається, а ці ясні зорі ніколи не гаснуть. Гойдаються собі у воді, як чиїсь долі. Мільярдів доль вже нема, а вони гойдаються.

Я повернувся спиною до багаття, і пітьма одійшла аж туди, де бовванів суцільним кряжем Сокілецький парк. Срібляста місячна стежка простелилась через ріку, як великий, лускатий короп. Лінивими свиньми лежали у воді гранітні валуни. При березі вони не зникали, а виходили на простір зеленої долини і паслись цілими стадами. Це я бачив за дня і мені було шкода, що Бугові забракло сили накрити собою всю долину, він розтікався між камінням на рукавці й рукавчики, вишивав їм маніжки й полики з трави і татарського зілля й сумирно жебонів. Ріка знає свою силу, чи, може, чує, що дано природою, а чого не дано. Це тільки людина не в ладах з почуттям міри.

Пиха й гонор привели на ці береги одного з магнатів Потоцьких. Тріщали кріпацькі спини, рвалися жили, лопались очкурі — на камені пробивалися й насипались тераси. Вручну, з допомогою кирки й лопати. З’їв камінь багатства Болеслава Потоцького. З того боку, де село Печера, над Бугом біжить путiвець, найменований Чорним ходом. Сюдою збанкрутілий вельможа вертався додому, щоб не втрапити на очі кредиторам.

...Багаття пригріває спину, плутаються думки, хилить на сон. Я встаю, обходжу вогонь і йду до намета. Вода у басейні булькає, мов навіжена. Морозець пробігає шкірою. Оступися, впади і невідомо, чим скінчиться — хоча й неглибоко на порогах, а хвиля несамовита. Не віриться, що можна Буг переходити по каменях вночі. Але ж переходять.

Зустрілася якось артистка філармонії Ліля Ткачук — вона з цих країв родом:

— Середня школа була в Печері і, щоб не обходити через міст, йшли навпростець, через долину каменів. Робили смолоскипи з ганчір’я, вимоченого в мазуті, книжки чіпляли за спину і з камінця на камінець – стриб-стриб. Погасне смолоскип — вмираєш зі страху, кричиш, поки хтось з дорослих не почує. А якщо збирались всі школярі разом, то було схоже на справжній факельний похід. Дорогі тут місця для мого серця.

Вірю їй, що дорогі. Я тут побув лише два тижні, а знайшов кілька незабутніх куточків. Серед них — криничку на горбі між циклопічними глибами граніту. Тріснув величезний камінь, розійшовся надвоє, у трiщинку впала насінина береста, перетворилася в дерево, а під його коренем народилось серце чистого джерела. Вода холодна — зуби ломить. Стежина до кринички — канавкою через горб, а по два боки стежки — чебрець.

Вдень неподалік від кринички якийсь дядько у високих гумових чоботях, відповідаючи на глузливі кпини Параднюка, розчарованого рибальськими невдачами, говорив:

— Риби справді поменшало. Зате вода у Бугу пахне аїром. Скупається чоловік і зразу чути, що купався під Сокільцем. Місця кращого не знайдете, як оця долина. Два дні гнав від Вінниці човна Бугом, сам бачив — нема ніде нічого подібного.. До сімдесятого року я попоїздив від Карпат до Сахаліна, щастя шукав. А як почало все це снитись, то вернувся назад і тепер мене звідси не вирвеш. Може, і є що краще, та нема дорожчого.

...Я зайшов у намет, намацав свою постіль, торкнувся головою подушки і вмить заснув. Снилося щось легке, як хвиля, і чисте, як зорі. Зорі пили воду, вода піднімалась до них срібними капілярами променів, промені дзвеніли, як голос кринички між бескиддям гранітів. Біля витоку сидів дядько у високих рибальських чоботях, широко сміявся і говорив: «Може, і є що краще, та нема дорожчого».

 Шукали чаполоч

Рум’янощока молодиця з повною «авоською» в руках стояла на лісовій поляні, обсипана світлими листочками сонячних зайчиків, і говорила, що нема зараз чаполочі. Збирати її треба в травні, коли квітує, а ниньки переводиться нінащо і знайти її дуже складно.

— Але ви коли-небудь бачили своїми очима хоч одне стебло? — допитувався Філіпов

— Авжеж. У сорок першому кварталі. Ходіть долиною понад ставками — там багато левад і полянок. Може, й пощастить.

Йшли путівцями, понад які лісники розставляють чотиригранні межові стовпці. Вигода подвійна — і ногам легше, і над дорогою швидше знайдеш якогось гриба. Чого саме над дорогою?

— Бо тут більше сонця і руху, — пояснив Філіпов, — і людина, і звір, рухаючись, мимохідь розносять грибні спори.

Для Філіпова в довколишній флорі небагато загадок. Така робота — читає ботаніку студентам географічно-природничого факультету в педінституті. Втім, слово «робота» я вживаю, либонь, не зовсім точно, бо воно має відтінок примусовості, властивої ремісництву, а Віктор Михайлович в своє діло закоханий. Навіть у Xмiльнику, куди приїхав підлікуватись радоном, нема, щоб спочивати: «П’ять років розшукую зубрівку (по-місцевому чаполоч), то чом би не подивитись і в тутешніх лісах. Може, складете компанію?»

Мандрівка тінистими стежками в компанії ботаніка — це насолода. Довколишній світ стає доступнішим і зрозумілішим. Я нарешті по-справжньому збагнув та й побачив власними очима, як дощі міняють обличчя природи. Трава росте навіть на тих путівцях, де вона не з’являлась принаймні впродовж двох десятиліть, в долинах вибуяли справжні хащі. Власне, і саме поняття долин трохи переінакшилось. Передніми роками вони маліли і зосереджувались над лісовими струмками й потічками, а нині роздалися вширину і заповзли подекуди навіть під шатро давнього пралісу. На полянах і левадах густими хвилями грає перша отава, і немає сумніву, що друга буде такою ж буйною та оксамитною. Захотілось послухати зелений легіт трави на тихому вітрі, і я опівдні заросився вище колін. Сонце стояло серед неба, тінь була коротка, мов рука по лікоть, а росу вигубило тільки зверху на листках — так багато вогкості в землі і повітрі.

Мініатюрні лісові ставочки перетворились на великі водойми, повиходили з берегів, затопили найближчі пониззя. Жаль обіймає душу, коли бачиш дерева, чиї зниділі крони хворобливо гойдаються на пуховиках білого хмаровиння, що видніється в темних дзеркалах плес.

Пізнє літо однак давно вже визбирало гриби, і там вдалося знайти тільки з півтора десятка різної дрібноти, та й то засохлої і червивої. Зате в повітря заплітались непередавані звуки перестиглого серпневого лугу. Я не знаю поіменно тієї комашні, яка на всіх ладах і октавах ткала чарівну філігрань літньої музики, але саме вона вертала в забуту казку далекого дитинства. Філіпов розгорнув траву, і ми побачили гострокуте тільце коника, що дрібно мантачив сухожиллям лапок.

Поряд, на висоті скронь дзижчала якась муха — здавалось, що звук народжується з нічого — самої мухи не було видно. Потому на білу бульбашку горішини впала бджілка, тонюсіньким лічильником хоботка заходилась рахувати квіти. Світ зупинився і зосередився в такій малій малості, що й не передаси, та була в цьому своя краса, своя радість, своя поезія, свій сенс. Чіпає нас за душу не тільки велике. Beлике часом бачиться і в малому.

Філіпов розповідав про своє життя, яке вже тридцять років серед природи, і про саму природу.

— Бачите он в горішині пухирці, схожі кольором на перестиглу ягоду білої шовковиці. Це не хворість горішини, як дехто думає, а зовсім інша культура — пухирчаста конюшина. А он, певне, татарське зілля.

Віктор Михайлович підвівся, висмикнув жовтозелене, схоже на вузький меч стеблo, обдивився його з усіх боків, потім рукою почав нащупувати у воді кореня, а, діставши, торкнув лезом ножа: «Ні, помилився».

Працьовитий і грунтовний, він не лінувався зазирати під кущі, присідав біля купин, подовгу розглядав волоті й султанчики якихось злаків, але чаполочі ніде не було.

Вийшли на широку сонячну долину, сіли на колодках біля кринички, обідали, запиваючи холодною джерелицею, а потім знову — з горба в пониззя, з пониззя на горб, і все безрезультатно. Чаполочі ми не знайшли. Невдача.

Втім, наполегливий, схожий на сівача — неодмінно чогось досягає, бодай одна насінина зійде. Зійшла вона того дня і для Філіпова. З яру, де росли болотяні дуби, берести і черемхи, він гукав зінакшілим голосом:

— А ходіть-но сюди!

 Сидів навпочіпки, тримаючи за чубчика непримітного куща з дрібними ланцетними листочками і кількома червоними ягодами.

— Дивіться — вовче лико.

Я дивився байдужо. Хіба глухий втішається музикою? Що для мене «вовче лико»?

— Слухайте! Ми були переконані, що його нема на Поділлі. Я не раз про це навіть говорив студентам. А виявилось, що це була помилка. Шукав зубрівку — знайшов вовче лико.

Він обережно зрізав гілочку для свого гербарію, уважно подивився довкола, запам’ятовуючи місце, і хоч обличчя його знову стало зосереджено — спокійним, я бачив, що Філіпов по-справжньому радіє.

І знову ми йшли долинами й горбами, без успіху. А потім побачили одного дядька. Він сидів на гребельці, приткнувши косу на калиновий кущ, склавши руки на коліна і байдужо дивився, як ми наближаємось.

— Скажіть, будь ласка, де тут можна знайти чаполоч?

— Її тут нема і не було, — дядько відповів швидко і на диво неприязно, ніби ми зачепили його чимось дуже боляче.

— А де ж вона є?

— На базарі.

— Хіба її там сіють?

Дядько сердито мовчав, зиркаючи, з-під лоба.

— Чого це він? — знизав плечима Філіпов.

Наступного ранку ми побачили його на торговиці. Дядько продавав лікарські трави. Зубрівки в нього теж не було, а, може, пізнавши нас, умисне заховав. Жінки, які торгували поряд, говорили, що чаполоч є не тільки там, де ми її шукали, а і в Думенках, і в Березній, і в Лозовій. Але збирати її треба весною.

Хлопчик і птах

Лелеку знайшли на ставку. Тільки він один і знав, як опинився тут. Йому давно хотілось політати. Бачив, як батьки розпростують крила, лягають на повітря і плинуть, куди заманеться. Хотілося і самому так. Непереборна жадоба пізнання змушувала малюка ставати на край гнізда й дивитись лівим оком (на правому в нього більмо), як біжать дорогою машини, як поблискує плесо ближнього ставка, як гойдається над ним очерет.

Того дня хтось необережно штовхнув лелича в бік (навіть не подумав, що це міг зробити батько) і впродовж кількох секунд він спізнав п’янку радість польоту — повітря лоскітно шурхотіло об крило, тіло зробилось невагомим, він заплющив від щастя очі і відчув, що його несе не прямо, не вгору, а тягне донизу. Панічно замахав крильми, але в них ще не було сили, вони ще не обросли великим пір’ям, щоб утриматись на льоту і просто повезло, що впав не у воду, а на хиткий острівець зеленої купини. Лелич не забився — інстинкт сам випростав його лапи — і вони послужили амортизатором.

Отямившись, він побачив, що на ставу значно цікавіше, ніж у гнізді. Очерет нуртував звуками й енергійною діяльністю — мимо пропливли дикі качки з гордовито закопиленими кінчиками дзьобів, мелькнула, нервово посмикуючи головою, чорна лиска, вислизнув звідкись непримітний очеретяний бугайчик, мукнув сердито у воду і застиг, втупивши здивовані очі в несподіваного сусіда.

Лелич насторожився, помітивши, як поверхнею води біжить прямо до нього довга нитка — слід риб’ячого плавника. Шия лелича затвердла, напружилась і блискавично викинула дзьоба якраз у ту мить, коли нитка пробігала мимо. Байдуже, що окунь попався дрібненький — він тільки підігрів мисливський азарт птиці, і вона знайшла у тихій заводі багато риби і жаб.

Наситившись, лелич почав дрімати. Сон його був легкий і приємний. Батько з матір’ю цокотіли дзьобами, вітаючи з першим успіхом, і він захоплено розповідав, як почувався в польоті, як пильнував за рибою, котра нерозумно видає себе, яка на смак свіженька жабка, вихоплена прямо з води. Лелич був щасливий. Але, прокинувшись, він зрозумів, що це тільки уві сні батьки прилетіли до нього, а насправді вони не збирались цього робити. З гнізда, що ховалось у липах над дорогою, долітало їхнє збуджене стрекотання, мовби пропажа сина була для них не бідою, а радістю.

Це стурбувало і стривожило молодого лелеку. Він поклав голову на спину і почав довго — довго скаржитись. Батьки, звичайно, почули, але не обізвались. Бачив потім, як вони пролетіли зовсім поряд, вдаючи, що не помічають сина. І тільки тоді лелич зрозумів усе — він виявився в їхньому гнізді зайвою дитиною. Стало так погано й тоскно, що він знову поклав голову на спину і з відчаю почав скаржитись на свою долю довколишнім очеретам.

У цей час мимо пробігав Сашко, і почув, як стрекоче лелека з острівця купини. Сашко був хлопчиком допитливим, а тому швиденько роздягнувся, поліз у воду і побачив білого птаха з чорними крилами і довгими червоними ногами. Злякано відсахнувшись, птах спробував підлетіти вгору, але це в нього не вийшло. Сашко простягнув руки. Лелич ударив по них дзьобом — раз, другий, третій і, збагнувши, що все це намарне, ніби зів’яв — лапи самі підломились, крила опали, шия безвольно лягла на купину.

Так лелич опинився в дворі Сашка Башилова. Спершу він тихо і смирно стояв або сидів у закутку під штахетами, а потім зробився у подвір’ї повновладним господарем. Кури від нього врозтіч — довбає дзьобом, кіт його боїться, як вогню; хлопчики не підступлять, бо штрикає дошкульно й блискавично — навіть не зоглянешся. Одну тільки бабцю Петрунелю Петрівну визнає і зразу ж іде на її поклик: «Журка! Журка!».

Сашко ловив для нього рибу. Стане той над відром, вхопить рибину, підкине догори, роззявить дзьоба, і хоч би тобі раз вона пролетіла мимо — снайпер та й годі.

Наїсться, одійде під штахети і дрімає, заглибившись в свої невеселі думи, або ж ходить двором, мов пихатий філософ-самітник.

Добрі харчі, однак, сприяли не тільки розвиткові філософських думок, а й викликали потребу активної діяльності. Побачивши одного разу, як кружляє над селом біла пара, ліг на крило й Журка. Очевидно, запам’ятався йому той політ, що скінчився в очереті, і тому він знову подався на ставок. А через годину прибігли хлопці:

— Журку підстрелили! Браконьєр перебив птахові ліве крило.

Сашко думав, що якось обійдеться — змастив йодом, забинтував, підв’язав... Але за два дні лелека зовсім охляв, в нього, як у дитини, піднялась температура.

Викликали ветлікаря, і той сказав, що Журка відлітався — або крило, або життя...

Рана зажила швидко, але шкода було дивитись, як, зачувши з неба поклик перелітних ключів, птиця — інвалід розбігалась подвір’ям, махала крилом, губила рівновагу і тут же падала.

А потім настала зима. Заграли віхоли, заспівали хурделиці, Журка сам собі знайшов прихисток — почав жити в хлівчику через перегородку від свиней.

Нелегко здогадатись, про що думає в хліві птиця, народжена для польотів у небі. Може, про те, що в лелек, як і в людей, буває доля? Може, про те, що якби не люди, то давно вже не було б і її? А може, про те, що, хоч вона й безкрила, роки все одно летять, як на крилах?

Ходив Сашко в четвертий клас, коли знайшов Журку. Тепер уже й у десятому, а серце його таке ж чутливе і добре, як і було. Всю зиму ходить ловити окунів для лелеки, все літо, день при дні, на ставу.

А Журці хочеться в політ.

Зупиниться серед двору, покладе голову на спину і просить у неба крил. А небо мовчить. Шукає ґанку, спинається лапами на перевернуте відро, підстрибує, махає крилом і падає — ніяк не збагне: чому ж не такий, як усі птахи? Вибіжить на город, ходить самотиною, жде, чи не сядуть інші лелеки...

А Сашко стоїть на межі, дивиться співчутливо — скалічений лелич знає, то там завше його захист і допомога.

Людина і голуби

На площі біля фонтана стояв чоловік, виймав з дерматинових сумок голубів, сильно розмахувався і кидав їх догори. Крила, рознімаючись, хлопали об повітря, і здавалось, що лунає негучний вибух.

Чоловік був в окулярах, за якими світились приязні очі, але я зауважив, що в ту хвилину йому не хотілося мати біля себе нікого. Він швидко викинув три пари й, не одриваючи від них погляду, підхопив сумки. Я подався вслід за чоловіком — хотілось зав’язати розмову. Говорив про те, що позаминулого року в Дрогобичі зустрів одного шофера — возить своїх сизокрилих аж до Харкова, залишає там, а поки вернеться назад, вони вже сидять на хаті.

Чоловік стишив кроки, поклав сумки на землю:

— То — поштові, в мене — льотні.

У його стишеному голосі вчулось мені захоплення. Голуби розійшлись по небу, і на очах було тільки дві останніх пари. Власне, парами вони не тримались. Троє зійшлись докупи, а один ширяв осторонь, то відходячи, то наближаючись.

— Голуби, як люди. Кожен має свій характер. Біла голубка любить літати сама.

— Біла?—перепитав я. — Хіба ви бачите, яка вона за триста з лишком метрів?

— Бачу, — сказав він просто, усміхнувшись одними очима.

Виявилось, що звати його Георгій Олександрович Неред. Завідує господарством в обласному Будинку політосвіти.

— Першу пару голубів придбав у тридцять першому дванадцятилітнім хлопчаком. У нас в Конотопі жив знаменитий на всю Сумщину голубівник Губенко та ще брати Миколаєнки. Від них усе й почалося.

— Це вже півстоліття вашій пристрасті?

— Ага. Восени буде.

...Мені хотілося розпитувати, а йому — дивитися.

Весь час тримав очі на небі.

— Вони що, бачать вас з висоти?

— Якщо й бачать, то це їм байдуже. Льотні голуби не прив’язуються до людей. Лише до місця, до будинку. Бачать з висоти свою голуб’ятню, знайомий двір, дахи. Туди й сідають. А якщо випустять з поля зору, то вважайте, що вже не вернуться. Підхопить їх повітряний потік чи дощова хвиля, а найкращий літун тримається на крилі сім-вісім годин... Шарніри крил перевтомлюються, потрібна «дозаправка двигуна». І голуб сяде там, де його застав голод, стане здобиччю першого-ліпшого чоловіка, який дасть їсти.

...День стояв насуплений, прохолодний, з одноманітним, сивим небосхилом. Голуби, наче прив’язані до нього нитками, висіли на одному місці. Принаймні, так мені здалося. Але Георгій Олександрович бачив це по-іншому:

— Коли голуб зовсім не кружляє, а, мовби прип’ятий, працює на одному місці, то це ознака його найвищих якостей. Справжня миколаївська порода. До речі, Миколаїв — голубина Мекка світу. У мене зараз вісімнадцять пар, а істинний миколаївець тільки один. Був у нього, правда, ще й син, але третього дня не вернувся згори. Весна забирає багато голубів. Позаминулого року не вернулось зразу восьмеро. Була якраз пора перельотів. Землю заступив табун кібчиків, потім напливли густою хвилею лелеки, певне, збили моїх голубят спантелику, вони подалися вслід і... по сей день.

...Стривожено дивився в небо, де продовжували ширяти тільки четверо, а три інших пари так і не з’являлись.

— Можуть пропасти?

— Не повинні. Небо низьке, день похмурий. Це коли сонце, вони забираються дуже високо, аж під хмари (звуться ж хмарочосами), де сильні течії повітря. А за такої погоди, як зараз, душа в мене спокійніша.

— Багато ви порід розмножуєте?

— Все життя тільки миколаївську. Нема на землі кращої. До війни, правда, була ще крюківська порода, виведена в Крюкові над Дніпром. Але фашисти голубів нищили страшенно, як партизанську птицю. Один дід два роки ховав у плавнях три пари. Оце все, що залишилось від знаменитої породи. Три пари були одного кореня — брати й сестри і тому звелися нанівець.

...В голосі його була непідробна ніжність, хоч з виду він чоловік твердий і суворий.

В кутку двора, де живе Георгій Олександрович, дротяною сіткою обгороджено п’ятачок землі, серед якого стоїть граціозна хатинка на два поверхи. Зроблено її з дерева і... любові. Робота захопленого майстра, який вкладав душу в кожну деталь.

На першому поверсі — підсобка з кормами і посудом для них; на другому — полиці, кліточки, перегородки, голуби і голуб’ята. Я запитав, чи не холодно їм тут узимку.

— Голуб холоду не боїться, — відповів Георгій Олександрович. — Лише протягів.

...Саме тієї хвилини я подумав, що всяке захоплення людське тоді гідне справжньої поваги, коли за ним стоять великі знання.

На сусідньому з голуб’ятнею будинку сиділа біла голубка і червоний голуб, а високо в небі дрібно грала крильми ще одна самотня птиця.

— Де ж решта?

Георгій Олександрович глянув на годинника:

— Хвилин за тридцять зберуться всі, крім того, що в небі. Всі стомлюються через дві години, а цей витримує п’ять і більше.

...Потім ми були у нього дома. Бібліотеку Георгія Олександровича можна поділити на дві рівнозначні половини — військова література і книги про голубів. Так само, як і життя, бо армійській службі віддано двадцять п’ять років.

Три ордени Червоної Зірки, ордени Червоного Прапора, Вітчизняної війни, десять медалей багато про що говорять.

Дивлюсь на нього, думаю про його пристрасть, і бачиться мені в цьому промовистий символ — кадровий офіцер, командир артилерійського дивізіону, що пройшов дорогами війни кілька тисяч кілометрів від Рави-Руської до Волги і від Волги до Одера, на дозвіллі розводить голубів, ніби утверджуючи цим віковічну істину, що людина родиться не для війни, а для миру.

Хліба зжаті, небеса в зорях...

Тітка Марія каже:

— Візьми-но серпа — треба поросяті кропиви нажати.

— А де він?

— У погрібничку за дверима. Хіба забувся?

Як же не забутись? Коли я того серпа бачив? Здається, ще в дитинстві.

Три серпи, обгорнуті домотканим полотном, висять на руків’ї старої коси, забитому в глиняну стіну погрібничка. Полотно перебучавіло й ламається пластівцями, як вербова кора. Руда поїдь іржі зайшла в сталеві леза, а насічка вкрилася червонястою осугою, що жолобиться під руками й сипле на долівку брудну потерть. Серпами давно не користувалися.

— Чим же ви, тітко, кропиву жнете?

— У Фагарашки беру серпа, щоб не носити свого туди-сюди. В неї він напохваті, бо кропиви коло глиниська — як води.

Сиплю пісочок на лавицю й починаю доводити до пуття тітчині серпи. Роблено їх з доброї криці, яка незабаром починає виблискувати проти сонця хижувато й погрозливо. І я згадую раптом звук, що народжується тієї миті, коли жниця візьме рукою жмут стебел і торкнеться їх кривим лезом — сухий шелест, потріскування й коротке «ш-ш-шарк» зливаються в одно. Звук цей асоціюється зі спекою й білими хустинками, що раз по раз зринають над плесами хлібів; з полукіпками, що врочисто, мов паляниці на лавах, виструнчувалися на вижатих пасмугах; з бочкою холодної води, на якій сидиш верхи, поганяючи конячину; з сивими досвітками й молочними туманами, в яких лунко чути голоси і видно, як молодиці, по пахви в тумані, несуть на плечах граблі й перевесла. Дитинство було свідком лебединої пісні інструмента, що дав назву серпню — найпрацьовитішій порі року.

Загортаю серпа в кропив’яний мішок, кладу на багажник велосипеда і їду до Фагарашки по кропиву. Хата її — край села над старим глинищем, що заросло тайгою бур’яну. Ксеня Фагарашка ще не стара, але химерна. Химерність перейшла у спадок від матері. Ксеня все на світі знає, нічого не боїться, не тримає коло дому навіть пса, вміє відмовляти бешиху і сказ, робити різні варева з лікарських рослин. Хата Фагарашки літо й зиму пахне травами, мов копиця сіна. На гаках під дахом висять кетяги калини, кукурудзяні качани, березові віники, верчики льону й конопель. На грушах у дворі повно шпаківень, які Фагарашка майструє власноручно, на грушевих гілляках — годівниці для синиць і горобців. В її дворі цікаво, як у книжці. Ми з Фагарашкою подружили на ґрунті спільної любові до природи, і коли я приїжджаю в Ґуральню до тітки Марії, Фагарашка передає вишуканим стилем:

— Скажіть, хай з’явиться ваш племінник. Хочу з ним довгу мову мати.

Я з’являюсь, але ніколи нема до мене справ — просто любить, коли її уважно слухають, а ще — коли записують. Тоді вона довго й терпляче жде, поки перестанеш водити пером, потім каже: «Пішли далі» і завжди продовжує з того речення, яким закінчила. Пам’ять у неї надзвичайна. Не можна нічого вигадати, чи наточити — все тримає в голові:

— Ксеніє Григорівно, — кажу, — у мене цього разу два певні завдання — нажати мішок кропиви для тітчиних поросят і розпитатись у вас, що ви знаєте про місяць серпень.

— Жати я вам не поможу, бо розтягнула сухожилля і в мене права рука спухла, а про серпень можу розповідати цілий день, якби лиш вам не надокучило, бо сама люблю цей місяць, наробилась у ньому не раз і не два, у книжках багатенько почитувала і вух не затикала, коли люди розказували. Як ото ніч насипле зірок, то мій покійний батько любив натовкти люльку, сісти на призьбі і мудрувати: «В серпні, Ксеню, зорі здорові, як достиглі лутовки, погано тримаються на гілляках неба, падають на землю, і кожній дівці треба три ночі підряд зловити очима дванадцять таких зірок — тоді в неї буде жіноче щастя — себто, добрий чоловік і гарні діти». Я ловила не по дванадцять, а більше і, либонь, перестаралася, — діти в мене не народилися, хоч дуже хотіла, а Карпо не повернувся з війни — упав під Яссами.

...Жодна рисочка не сіпнеться на обличчі Фагарашки, а сльоза очей не пойме — виплакала своє горе до решти і згадує про нього, як про сірий будень. Не чекає ні співчуття, ні жалю — чим вони допоможуть, що вони змінять? Мудрість давно вже взяла гору над почуттями, але не зробила Фагарашку черствою — до черствих люди не горнуться, а в неї — щодня гості. І мова її про здоров’я від усяких рослин — не вигадки, а поради, так би мовити, з досвіду життєвого, поради людини, котра багато бачила, багато думала.

— То хочете про серпень? Розказують, що до революції збирались гуралянські парубки й дівчата на колодках, лічили зорі і, як почують, що ні з того, ні з сього співає залізо в кузні, то це уже й серпень зачався — буде ковалеві роботи. Залізо (дізналися потім) співало не само. Кузню тримав хитрий дядько Йосип Маковей. Вирив собі потайного хода, пробирався туди на ніч і грався маленькими молоточками, щоб думали, що то якийсь польовий дух уселився в піч і нагадує, що треба швидко нести в кузню серпи й коси, бо то тільки нині — комбайни і жатки, а тоді йшло — від серпа й коси. А ще серпень не обходився без череп’яного дзбана. Набереш у нього джерельної води, поставиш на цілий день під кущ чи полукіпок — холодна до самого вечора. Перший сніп квітчали биндами, як ото молоду, ставили на покуті, і стояв він там, поки не принесуть обжинкового снопа. Тоді всі бинди — на обжинковий. Та ще польові квіти, та ще — мед гречаний до столу, та ще — квас молодий з грушок та кислиць — обжинки! Але коротенькі, навіть не на ніч, а на один вечір, бо в серпні — робота за роботою. Місяць-густир. Тут косиш, а тут уже й орати на глибокий зяб, а потім — сіяти озимину. «Ходить-бродить нагинало з сівником, серпом і ралом». Гуралянська загадка про серпень. Справді — нагинало. Не було часу й угору глянути. Бо як зіжнеш — так і проживеш. У зими рот великий. А хліб на столі, як на престолі. Якщо його трошки, то й стіл тільки дошка.

...Пішла Фагарашка сипати серпневими примовками, наче тримала їх напоготові — про хліб, про погоду, про дощі, бо вони, буває, в цьому місяці починаються. Ти йому: «Йди, куди просять», а він — туди, де косять. Ти йому: «Йди, де тебе ждуть», а він туди, де жнуть.

— А ще в серпні, коли хліба зжаті, солома в скиртах і небеса в зорях, бувають дива. Змикаються в ключі перелітні птахи, падають за селом на луки, радять раду, куди і як летіти, перевіряють, чи є в кожного пара...

Наслухавшись Фагарашки, йду до глинища жати кропиву. Зразу за ним — колгоспне поле, на якому була пшениця. Тепер тут — сліди глибокого лущення — сиві стерні, вивернута земля. Край шляху — золотий ожеред соломи. На обочинах — сині квіти Петрових батогів. Над полем, як невід, пливе табун ластівок, виловлюючи комах. Далекий небокрай дзвонить туго й блакитно — жнива цього року були ранні, вже скінчилися тут, але з літом прощатись рано — серпень ще не співав своєї пісні, він тільки починається.

Від першого інею

Слухати скрипку до знайомого сільського музики Тадея Васильовича Нагорного поїхав зі мною приятель з обласного Будинку природи Левко Касіян. Тадей Васильович попереджав листовно, що приїхати треба саме зараз, наприкінці літа, «поки наше село бараболі не копає і за буряки не бралося».

Вибралися ми в дорогу раненько і зупинилися в полі вже на початку одинадцятої. Поле це пам’ятаю ще з тієї пори, коли на ньому гойдався океан золотого хліба, через який біг струмочок вузенької стежки. Тепер хліба скошені, і хоч поле від того не поменшало, все ж викликало смуток — перейшовши в інший природний стан, воно багато втратило. Скільки око сягає — стерня, зчорніла під дощами. Замість стежки простяглась широка дорога, вибита машинами, тракторами й підводами. Край поля — недовершений ожеред соломи, біля нього ліниво повзають трактори з пуповинами довжелезних линв. На сірому тлі неба ожеред здається масивною тьмавою купою, а двоє чоловіків на його маківці — маленькими чорними стовпцями.

Не було ні дощу, ні вітру, але спини торкалася дошкульна прохолода, а лікті мерзли по-справжньому.

— Вересневі ознаки, — озвався Левко. — Ранок — у піджаку, обід — у майці, а вечір — у куфайці...

Хмар теж не було — тільки сива нудь тривкої імли. Небо вияснювалося поволі. На обрії ніщо не з’являлося й не зникало — він просихав, мов полотно на вибілці. Ми не помітили, як вичахла імла, коли, якої хвилини похмурий ожеред зробився світло-золотавим, а чорні линви заблищали грайливо й весело. Довколишній світ змінився, і на узбіччі між стернями, в друкованому сосонкою сліді комбайнового ступака визорів квіт польової сокирки. Обабіч раптом засяяли фіолетові ліхтарики Петрових батогів, а пелюстки червоних маків ніби щойно посходили — такі були тонкі й беззахисно гарні. Ромашки на гнучких, довгих стеблах неприродно білі, наче їх навмисне вапнували для вересневої виставки. Останній спалах вроди? Прощання з літом?

Нічого не каже поле. Мова квітів у кольорах, а не в звуках. Перед очима он ще кілька барв: біла волоть гречки і ряба стерня. Вони свідчать, що сіялось тут пізно, а коситься рано — в надії на дощ: якщо він упаде, то гречане зерно набереться снаги і виповниться в покосі, а якщо ні, то агрономові гірка наука — милість природи дружить з людською завбачливістю й розумом.

В осінньому полі мало звуків. Лускає стерня, в порожнинах її висихають роси, монотонно гуде муха, потрапивши в павучі тенета, мелодійною ниткою бринить траса бджолиного лету — повітряний шлях веде на гречаний клин. З-під ніг — ще один звук, басовито-погрозливий з плаксивим подзикуванням. Це опецькуватий джміль перелітає з однієї маківки на іншу, швиденько обмацує хоботком чорняві кущики тичинок і плаче, бо немає в квітці меду, а якщо і є, то не стільки, скільки б йому хотілося. У гадці не мав, що товстун з грубим басом може так «підскиглювати», скаржачись на осінь.

У межу з гречаним полем — городи. Смугасті, жовтобокі гарбузи між сухим бадиллям — мов угодовані підсвинки. Капловухе, на ширину двох долонь, бурякове листя. Конічні перуки довгокосого віниччя, важкуваті й не зовсім достиглі. Наждачний шерхіт огіркового гудиння. Яблуні, обсипані наливним плодом. Під дахами повіток — жовтогарячі намиста сушні, над якими рояться оси.

Тадей Васильович сидить під хатою за столом біля слоїка з флоксами, чорнобривцями й гладіолусами. Смалить цигарку, і дим — не догори, як серед літа, коли внизу — прохолода, а вгорі—тепло, а лінивими повісмами гойдається на висоті очей.

Коло шопи вздовж призьби в’ялиться тютюн з дьогтистим ароматом.

— Курево готуєте, Васильовичу?

— Та ні... Здам в аптеку на порошки від кашлю, — жоден живчик не сіпнеться на його виду. — Он під сараєм, бачите, скільки...

— Не намочить дощ?

— І не подумає. То тільки агроном чекає, що капне на гречку, а я вже знаю — що було на Мокрини, те буде й на осінь. Хоч перчицю суши. Спорожнило в жнива всі небесні баняки — осінь маємо не мокру.

— Та ще ж наче й не осінь...

— Не кажіть. Досвітком вийду на город, а запах кропу й огіркового гудиння аж рядном по землі стелиться. Значить, осінь...

На спориші проти нас чітко розмежовані пласти тіней і світла. Тіні густі, насичені прохолодою, а світло — хворобливо-гаряче.

— Скоро ластівки полетять, — говорить Тадей Васильович. — Недавно сиділи рядочком з роззявленими ротами, а це вже облітались, набули жирку, збиваються в табуни...

— Васильовичу! А що може значити слово вересень? Липень — зрозуміло, серпень, жовтень, листопад, грудень — теж, а вересень?..

Тадей Васильович на запитання не звернув уваги. Його смичкові раптом забракло сили, а це означає, що треба натерти волосінь смолистою каніфоллю. Левко Касіян терпляче жде, але Тадей Васильович, либонь, не чув нічого, тому доводиться пояснювати, що вересень походить від слова «врасенец» — по-давньоруському — іній, котрий уперше випадає саме цього місяця. А з іншого боку, саме в цьому місяці розцвітає верес. За часів язичництва нарекли вересень ревуном і хмурнем. Ревун від того, що буйно гомонять осінні вітри, що сурмлять гучно копитні звірі, шукаючи собі подружню пару. Ну, а хмурень зрозуміло й без пояснень — місяць похмурої погоди.

— Якщо ж глибше вдаватись в історію, — продовжує Левко, — то можна процитувати дещо й з календаря Брюса. Він писав, що у вересні «падает роса зело вредная. Сего ради человек ничего не должен ясти, наипаче же от овощей, яблок, груш и прочая, даже прежде дважды водою сполощет. Кто инако творит, не токмо болезень, но и смерть в горшке скорую обрящет».

Мовби з якоїсь гумористичної книги. Але факт залишається фактом — знаменитий укладач «календарів» погоди петровських часів Брюс у такий спосіб пропагував гігієну харчування.

А ще Левко розповів, що ми тільки 283-й раз відзначили Новий рік першого січня, а до того він починався першого вересня, бо саме в цей день начебто було «створено світ». Першого вересня 7208 (1) року бамкали дзвони, ревіли гармати, перед Петром 1 пройшли маршем гвардійські полки. Потім цар пригощав придворних та іноземних гостей червонобокими яблуками — все було, як і раніше, але ще ніхто не знав, що рік розтягнеться аж на шістнадцять місяців, бо в січні імператор відзначатиме друге новорічне свято і оголосить, що віднині це рік не 7208, а лише 1700-й, як в усій Європі.

— Отоді й скінчилася незвичайна популярність вересня, про яку тепер мало хто й знає. Вересень нині — буденний робочий місяць.

...Левко Касіян замовк, а Тадей Васильович пустив на струни смичка, і в літепло осіннього дня попливла Музика — світла й висока, як цей день, як простір, як світ, що гніздиться в погожій і безхмарній тиші.

Дорога через поля

Опівдні мама зрихтували торбину, поклали туди різних наїдків, горнятко, загорнуте у ватний рукав куфайки, щоб не вистигло, і сказали, що сьогодні неділя, дрова гріх рубати і позаяк для мене в дворі нема іншої роботи, то мушу віднести Миколі гарячого борщу на обід. Пасе він гурток далеченько, треба йти через Сижівку, Ковалівку, Драбетову й Голубчину левади і шукати його де-небудь під лісом або на горбах, бо тепер ті пасовища, мов коров’яча ратиця, — маленькі та ще й на краю світу.

Мама стоять біля криниці під грушею, рябі від тіні, що падає на них, губи їхні ворушаться — продовжують говорити, але я нічого не чую; на грушу звідкись упала зграя шпаків, зчинила такий шарварок, що хоч вуха затуляй. Листя на дереві, наче ожило, жовте пліддя рясно сиплеться донизу.

— Просто напасть, — доганяють мене мама на вулиці. — Що ті шпаки виробляють перед дальньою дорогою?

— Хіба їм пора вже відлітати?

— Не тільки їм. Роззуй очі, в селі — осінь.

«Бий тебе лиха година!» — сказали б мама на моєму місці, бо я й справді, здається, перестав бачити. Ще ж учора, щойно з автобуса, йшов сільською греблею попід ціле стадо кабаків, що горіли на нашому городі ярим, жовтим полум’ям. Повинен був зразу подумати, що це означає, а я пропустив мимо уваги.

За тинами вже вичахає зелень картопляного бадилля, городи оголились, кожна квітка бачиться виразно і ретельно, а на ставку голосно й сито крякають селезні, ліниво гойдаються сонні гусаки, повкладавши голови під крила.

У груди мені припікає, а спина чує дошкульний холодок: природа ще вагається між двома рівнозначними станами, хоча нема сумніву, що холод невдовзі ляже на важчу шальку терезів.

Йду за маминим маршрутом. Дорога вискакує за село, звивається правобіч, щільно тулиться до вишневої межі і навпрошки збігає в долину. Посередині, захований під пухку ковдру осоки, майже не ворушиться сріблястий пасочок річки. Сижівка! Іржава краса перестиглого кінського щавелю по обидва береги, мілкий ставочок, полохливі гуси, що зразу вихопилися на сухе, збилися докупи, стрельнули вгору довгими шиями і дивляться погрозливо — здивовано, готові не захищатись, а, лементуючи, втікати.

З осоки покрадьки вихопився вітер — верби коло ставочка тут же загорнулися у свої шалі, журливо схилились до води. Вітер уривається в Ометинці з зухвалим посвистом, а людину Сижівка здатна підпускати до села непомітно. В одній старій книзі я вичитав, що Ометинці в 16 столітті розорені татарами і в 1570 році польський король подарував одному з своїх воєвод вже голе місце.

Майже певен, що татари, згуртувавши свою маленьку волохату кінноту в лісі, біля витоку двох ярів, з яких починається Сижівка, заскочили наших далеких пращурів саме звідси — долина вузька, схована від очей, і побачити, що в ній діється, могла тільки птиця, а не людина. На лівому березі річки ще й досі виорюють стародавнє череп’я — ось воно, в стерні, під ногами шарудить.

Сонце і вітер сушать стерню, вилущуючи такий звук, ніби на неї падає рідкий, лапатий дощ. Між стернями заплівся зелений димок конюшини, б’є в очі синій квіт Петрового батога, скромно біліють плебейські парасольки деревію. На мілімікронних інструментах грає дрібна комашва, але звук цих оркестрів такий органічно-природний, що його майже не сприймаєш.

Від села низько над стернями пливе табун ластівок. Не прогулянка, а, мабуть, тренувальний політ з перевіркою сили, майстерності і одночасною підгодівлею молодняка. Долетівши до краю поля, ластівки знову завертають назад, їх так багато, що застеляють собою широку смугу і це схоже на волок, який виловлює в плесах стерні крилату і повзучу здобич. З яру безшелесно виринають два шуліки і, по-злодійськи скрадаючись над землею, йдуть назирці за ластівками.

Мені раптом спадає на думку, що вся земля — це книга, а окремі поля — її сторінки. Ось тут, біля мене, поле списане реченнями стерні, а те он, через долину, говорить мовою ріллі. Далека нива під лісом уся в золотих малюнках ожередів, що стали пам’ятниками хлібного літа. Поля оторочено ієрогліфами лісосмуг і відділено від сусіднього колгоспу темною обкладинкою лісу.

Йду біля тієї обкладинки. Сива дорога з прибитим порохом мовчить — ні машини, ні воза, ні людей. Прозора далечінь, білясте небо, мерехтливе марево. Стриножені коні на клеверищі. Лунке іржання кобили. Гнідий жеребчик, опадаючи всім тілом на лівий бік, розметавши гриву, красиво мчить на поклик матері.

В телеграфних стовпах чути відлуння далеких вітрів — вони постогнують мелодійно і глухо. В кущах над лісовим яром навіжено тирлуються горобці — здається, їх цілий мільйон. Грудка землі падає між ними, як бомба — кущі вибухнули хмарою, яка злетіла вгору, тут же впала донизу, і, безладно цвiрінькаючи, накрила сусідню дичку — горобців на ній стало більше, ніж грушок. Хоч і не летять вони у вирій, але якийсь стадний інстинкт перед осінніми перельотами опановує, либонь, і цього неперевершеного домосида наших країв.

Лісова окраїна припала пилюкою. Кущі зелено-руді чи рудо-зелені (залежно від того, як на них дивитись), однак це кольори літа — осінь своїх багать ще не розводила. На кучерявому глоді міцно приклеєно ледь засмаглі ягоди, шерехате листя ліщини туго пружинить під руками.

На лісовому кордоні за стіною кущів захлинувся люттю собака — луна пішла гучно з вилясками на багато-багато кілометрів. Я пірнув під зелене шатро, вибрав собі стежку і пішов навпростець, з приємністю вдихаючи густу вільгість, настояну на пахощах зіпрілої підстилки. За кілька хвилин дерева розступились, і на Голубчиній леваді я побачив череду корів, що ремигаючи, стояла в затінку. Зіпершись на спорохнявілий стовбур яблуні, дивився в небо Микола:

— Чуєш?

— Що там?

— Слухай.

З високої високості падало на землю тужливе квиління – летіли дикі гуси. Правда, було їх тільки шестеро, вони ще шукали свого табуна, але вже тримались такого правильного ключа, яким він буває тільки восени, перед дальньою дорогою.

Надвечір’я

Сонце пливе в погожій білості неба, не яскраве й спокійне, і від цього на серці легко і добре. Силкуюсь осягнути вплив природи на настрій. Вплив не тільки сонця, а й ранку, дня, дерева, копаної землі, зламаної гілки. Вплив навіть не на настрій, а на його нюанси, бо настрій — це загальний стан, а нюанс — якийсь надцятий його відсоток, павутинка в симфонічній квітці почувань.

Подамся до П’ятничанського парку. Там у мене багато знайомих дерев і стежок, там я сидітиму на пеньку і буду дивитись, як ворони розкидають підстилку, знаходять в ній жолуді і, сторожко повертаючи голови на рухливих турелях ший, дивляться, чи нема небезпеки, а потім наступають лапами на латунні панцирі і діловито починають довбати їх міцними долотами дзьобів. Удари об жолудеву латунь мають народжувати малинові звуки, і вони справді озиваються в мені, але такі, наче вони є і наче їх нема водночас. Якесь двоїсте відчуття звуку і тиші. А, може, це навіть не відчуття, а відлуння успадкованого чи набутого стереотипу, що живе зразу в двох іпостасях — знання і уяви?

З голої, безлистої горобини сиплються на землю дрібні кісточки червоних ягід, що їх об’їдають синиці — звук такий, ніби падають донизу снігові крупи. Душа, мов губка, вбирає той звук, хоче переплавити його в образ, але тут у її полі зору з’являється чорний кіт. Ану, хоч би шелеснув. Лапи, як бавовна, м’які і легкі, хвіст невагомо пливе над землею, очі світяться двома фосфорично-зеленими ліхтарями. Скрадається, задерши голову, ніби розуміє, що синиці вчаділи на святі червоної горобини і втратили остережливість. Поменшав тілом, лапи стали коротшими, голова втягнулася у плечі — клубок нервів, зібгана пружина, готова до стрибка за найпершим сигналом.

Сигнал, правда, надійшов не з того боку, звідки його чекали — випавши з свого капелюшка, кота сильно вдарив межи вуха важкий, перестиглий жолудь. Бідна істота! Це було так несподівано, що вона пирхнула з переляку, підскочила, як гумовий м’яч, жалісно м’явкнула і всі синиці ту ж мить пурхнули з горобини, як пухнасті парашутики кульбаби від подиху вітру. Котове тіло розм’якло, поважчало і стало видно, що він уже старий. Не підбираючи одвислого живота, байдуже опустив голову, а хвіст волочився за ним, як перебитий.

Єдиним, хто збирався пожаліти кота, був хлопчик в голубому комбінезоні, що стояв на сонячній галявці серед іржавого листя. Вони не боялися один одного. Кіт лагідно примружив очі і прогнувся в спині, побачивши простягнуті до нього маленькі руки. Але хлопчикові, певне, вже були відомі поняття — можна і не можна. Він озирався на батька та матір, і їхні радісно висвітлені обличчя наразі зробились пісними й негарними, і хлопчикові руки поволі зів’яли, так і не торкнувшись чорної, лискучої спини.

Тенькнула в моєму настрої золота павутина, прозоро задзвеніла, посилаючи навсібіч блискітки світлого щему і теж зів’яла, скоряючись сумному порухові дитячих рук.

З погідного неба, крізь безлисте гілляччя, цідилось неяскраве світло, сповиваючи парк в одіж ідилічної задуми. Я пішов навпростець до самотнього явора з великою кулею крони — до вподоби його кора, чиста і рівна, мов ялова шкіра. Плетиво гілок на яворі було таке густе, що промені не пробивались крізь нього, а зламувались на фалангах галуззя, дробились на іній і грали довкола крони, мов срібний, голкастий німб. Довго-довго спостерігав цю красу і здалось, що німб то піднімається, то осідає, як силует мовчазної музики, що звучить водночас і в мені, і в природі.

Його Світлість — Вересень

Ще не чути журавлів з високості, ще не кричать під небом дикі гуси, але вже мерехтять на видноколах тривкі хвилі останнього марева і на його фоні сріблиться — грає молода павутина бабиного літа. Отже, ще літо?

Нi, уже тiльки назва. Вже воно, як та мама, що зветься мачухою. Грiє, навiть припiкає сонце, але увiйдiть у затiнок, i вас обдасть такою настояною прохолодою, що розвiються будь-якi сумнiви — справжнє тепло минулось безповоротно. Настала рання осiнь. Он дiвчина рве яблука на яблунi, а вони такi оранжевi, такi повнощокi, такi налитi, наче смiються. Дiвчина теж смiється безпричинно, не задумуючись над тим, що причина в довколишньому свiтi, що це уже ступає по землi його Свiтлiсть Вересень. Легка в нього, безшелесна хода. Та не тiльки в нього. Гляньте, як ходять зараз жiнки i дiвчата. Нiби носять свою вроду з грацiйною чарiвнiстю нiмф. Це й не хода, а мовби плин краси — всi жiнки у вереснi красивi, як природа.

Яскраво горять червонi-пречервоні шавлії. Дерева стоять в урочистому супокої. Ні, не стоять — велично позують на ясному тлі неба. Ранішні тумани ніжно кутають їх по пахви, зігріваючи від холоду, а вечірні лягають на верхівки синім димом — теж, очевидно, гріють, щоб не закоцюбли вночі...

Втім, фантазувати тут і фантазувати... Лунко гупають яблука опівночі, шарудять в кущах працьовиті їжаки — пора заготівель, меншають і меншають зорі, робляться дрібними золотими гвіздочками на парубочих підошвах наймолодшого місяця осені... А чому б і ні?

Його Світлість Вересень сьогодні — цар природи. А цареві личать і золоті гвіздки на взуття, і мальовничі кольори на одіж, і срібний картуз місяця замість корони.

— Здрастуй, вересню! — гріється сонце на перших медальках жовтого листя.

— Здрастуй, вересню! — мовчки чманіють од ситості купи цибулі.

— Здрастуй, вересню! — кажемо всі ми з зачаєним сумом, бо кожному відомо, що краса його швидкоминуща. Ще тиждень, ще другий, ну, може, третій... А там... Ні, краще й не говорити...

Семиогонь

Є у природі якась невичерпність. Скільки б не дивився — не надивишся; скільки б не ходив її стежками — все мало. Втома огортає тіло, а душі легко, мовби вона осяяна світлим відлунням неба і його непорочною чистотою.

Ясний, погожий день. Сидиш на пеньочку і чуєш, як з вершини клена падає лист. Серед цнотливої тиші – це справжня подія. Лист шурхотить, шепоче, торкається гілки пружним черешком, перевертається і, сяйнувши тонким, як павутиння, сухожиллям, тихо пливе до землі. Природа прощається з минулим і мріє про майбутнє. В прощання і мрії один колір — спокійно-жовтий. Спокій, правда, залежить від того, що день тихий і теплий. Якби дув холодний вітер, то жовтизна була б іншою.

Клен дуже гарний. У нього кругла куляста крона — врочистий німб над темним обеліском стовбура. Самотньо стоїть на сцені галявини, мов актор, що вийшов з єдиною метою — демонструвати вроду. В цій вроді багато ніжності й майже немає сили. Під тягарем власної ваги опадає листя. Ніжність залила крону такою гамою жовтої барви, що передати її вдасться аж тоді, коли мова матиме стільки слів, як земля соків.

Піднімаю листочок і пишу на ньому: «Здрастуй, осене! Скажи, де ти береш стільки кольору? Як ділиш вогонь і світло, дощ і тепло, вітер і тишу, щоб викохати цю красу?»

На тонкому перкалі кленової платівки літери набувають виразної містичної значущості, мовби це вже не просто листок, а якась таємнича грамота. Кладу його між аркуші записника — нічим уже не прислужиться природі, а мені буде пам’ятка про день осені. На іншій кленовій пелюстці напишу привітання (завтра в мого приятеля день народження, він колекціонує оригінальні листівки) – хай має візитку з лісової пошти.

Кольорам і тиші потрібен контраст, який би посилював їхню чарівність. Це йде, либонь, від людської натури — вдовольнившись одним, прагнеш іншого. Очі стомилися дивитися на жовту гаму клена і вже знайшли по той бік стежки кущик дикої грушки. Він круглий і повний, як сита овечка. Листя — копійками, карбованими в лісовім монетнім дворі. Не мідні вони, а вишневі, тонкі, мов бляха. Вітер лічить їх по-злодійському обережно — не ворушаться і не дзвенять. А вишнево-мідний колір такий ядучий, що вишневішого вже й бути не може. На цьому тлі жовтий кленовий листок здається вершиною жовтизни, краєм жовтої амплітуди. І все-таки у цьому полярному контрасті двох кольорів є спільна якість — обидва досягли апогею, обом осінь сповна віддала магічну силу. Справжні дива діються в потаємних цехах її фарбувальних майстерень. І нема їм розгадки, а тільки звичне пояснення — Природа!

Втім, моя бабуся казала колись, що зелений колір з листя випиває Семиогонь. В нього велика чавунна пательня, а в ній такі діри, як ото кагли. В кожної кагли — своє полум’я. Жовте — для клена, червоне — для дуба, вишневе — для груші, руде — для яблуні, чорне — для смородини, кармінне — для черешні, салатове — для тополі.

— А де той Семиогонь?

— Оно, — показувала бабуня в чорну безодню за вікнами, де яскраво й глибоко жило відображення нашого сліпачка з ґнотом і бараболяним кружальцем у бляшаній стулочці пуделка.

Вогник сліпачка був тільки оком нереальної, але все одно живої істоти, бо хоч ти у неї і не вірив, а наставала золота осінь — знову згадував її на кожному кроці й дуже хотів, щоб вона неодмінно існувала. Так і залишився Семиогонь у нашому дворі, а коли я виріс, то забрав його до своєї хати. Правда, око в нього тепер не з ґнота, а з електричної лампочки, але це анітрохи не заважає ні йому, ні мені. Дивлюся на клена, грушку, знаю, що це їх висушила і вбрала в такі гарні шати сонячна осінь, але думаю собі, що на цьому святі кольорів добродій Семиогонь теж не зайвий гість. І якщо навіть він нічого не робитиме, а просто посидить у пам’яті, склавши руки, це нікому не зашкодить.

Іду далі між клени й дуби, туди, де слюдою виблискує розлоге плесо і дробиться на скалки лагідне сонце. Кроки мої з обурливим шурхотом толочать спокій, і довколишня тиша зойкає та ячить — тільки цього не чути, бо вона жива і не хоче вмерти. А крик — то смерть тиші.

Листя м’яке і вологе — ще в ньому не висохла материнська кров дерева, і від кроків залишаються вм’ятини. Правда, на якусь тільки хвильку — потім вони вирівнюються, і навіть не видно, що пройшла людина.

У прозорому безвітрі – ні мухи, ні пташки, геть і павуків не видно — лиш їхня пряжа, розіпнута на гіллі з економною доцільністю, мінливо виграє під сонцем і, здається, має свою мелодію. Між рідкими деревами – сонячні плями. Ліс від цього світло-рябий і радісний, мовби очікує ще світлішого дня.

 З-за пагорба, що біля давнього, змілілого яру, нараз долинає чалапання — таке несподіване й гучне, що я зупиняюся. Хтось маленький, але дуже енергійний, хазяйновито сновигає туди-сюди, вовтузиться, сопе, гадаючи, певне, що сам-один у лісі. Це, звичайно, не дикий кабан —він би гурчав, як тракторець.

Стою, вслухаюсь і раптом бачу, що воно випірнуло з-за пагорбця і втупилось підсліпувато двома зернинами круглих очей — рильце достоту, як у поросяти, тільки значно менше і чорненьке. Я ворухнувся — рильце сіпнулось донизу, і на очі наповзла колюча, ряба хутрянка — їжачок. Чи то він воював з мишами, що наробив такого шелесту, чи шукав якихось плодів?

Не знаю. В усякому разі, поблизу не було яблунь. Тільки глід світив червоним намистом дрібних бубок. А глоду їжак, либонь, не збирає.

Я підійшов, нагнувся, торкнув рукою м’якуваті голки, і вони подались легко, мов шерсть. Їжачок прикинувся мертвим, а серце його тіпалось так тривожно, що й через колюки було чути. Налякався. А даремно. Я тобі, малий, не зроблю нічого поганого. Йди своєю стежкою, хазяйнуй, розмовляй з листям, слухай шепоти лісу, шукай гниличок, а я подамся своєю дорогою. Он між деревами щось бовваніє чорною купою. Може, то мурашник? Ні! Бо рухається. Вийшло на сонячний лужок, і я побачив, що це гнідий стриножений кінь. Незграбно цибав, відштовхуючись задніми копитами і важко падаючи на передні. Грива метлялась брудною мітелкою, а холка, густо всіяна будяками, підскакувала, як старий очіпок.

Коня, певне, випустив на пасовище лісник. Паші було досить — листя ще не встигло її присипати. Але гнідому, либонь, праглося не так трави, як тепла. Обминувши найзеленіший острівець, він уперто цибав туди, де було найвище місце і де найліпше припікало сонце, бо коли вже добрався, то не шукав нічого на землі, а прихилився до дерева, сонно опустив голову і по-старечому задрімав. Може, по тому і влігся б, але тут на лужок висоталися бігцем четверо підлітків у спортивних куртках та джинсах і поставали стовпцями. Кінь їх не бачив, але, безперечно, чув. Його, мабуть, відразу охопив неспокій. Нічого нема гіршого, як зустріти в лісі хлопців з міських прерій. Кожна робоча коняка для них – дивина, таємничий мустанг з гострими зубами й залізними копитами — підійти боязко й обминути шкода. Ну, звичайно, зараз почнуть приставати.

Так і є. Прощавай, спокій, уже наставляють руки. Кінь розплющив очі й махнув ногою — хлопці відскочили, потім зиркнули один на одного і підступили знову. Їм, певне, кортіло погладити його, почухати за вухами, але кінь виріс біля міста, знав, що воно врешті-решт буде; хтось неодмінно спробує залізти на спину. Гнідий затупцював навколо дерева, а тоді враз хвицнув задніми ногами. Хлопці з переляку відлетіли метрів на п’ять.

— Ану його! — сказав один. — Ще зуби повибиває.

На тому пригода й скінчилася. Сонце знову спокійно вляглося на конячу спину, і вона заблищала синювато й рівно, а підлітки побігли в ліс, де виднівся з-за дерев ставок.

Крива, крута стежка петляла між кущами старої бузини і високої жалкої кропиви. Пахло низиною й свіжою прілістю молодого листопаду. Осінь вже забрала бузинові ягоди, і обшустані верчики мали вбогий, сирітський вигляд. Кропива трималася войовничо й нахабно, і я вчинив необачно, захотівши пересвідчитись, чи є в неї снага — обпекло, мов серпом шаркнуло. Лиха вдача залишається при ній, мабуть, і тоді, коли геть всохне.

Швидко знайшов стежку з цих непривітних хащ, вийшов на дорогу і невдовзі опинився біля ставу. Він був спокійний і впокорений. Перевернуті донизу верхівками, тополі зламалися під греблею у станах — саме пробігла хвилька, сяйнувши, мов короп, ряботинням дрібної луски. Вода й на вигляд холодна. Сивіло крізь неї мульке дно, а на ньому валялося паліччя, обросле зеленим, тванистим волокном. Сонце вже не нагрівало води, і шкода було живого латаття, що непорушно вклякло серед ставу, викинувши на поверхню рятівні кола широкого листя — так воно й задубіє самотою і не матиме кому пожалітись — хіба що осоці. А осока обізветься? Засичить зловтішно, нагострюючи свої ножі об наждаки холодного вітру і дивитиметься всю зиму, як потерпають під льодом стеблисті пуповини лілій.

Над дорогою коло греблі зійшлися лобами два могутніх дерева — клен і дуб. Клен — жовтий-жовтий (певне, побував уже в обіймах Семиогню), а дубове листя і не зелене, але й не того кольору, яким стрічає зиму. Могутній стовбур зорано всклад і врозгін, скиби лежать хвилясто, нерівно, і між них вільно входить рука.

— Скільки цьому дубові років? — запитав я у парубійка, який щойно зачерпнув відро води і теж спинився, задерши голову.

— Не менше ста. А може, й більше. Дивіться, яка сила!

Слова при цій красі були маленькі й незначні. І ми обидва вмовкли, думаючи кожен про своє. А потім я глянув у відро і побачив там осіннє небо — білі хмари і сонце, далеке-далеке, як око Семиогню. Одчахнувся від клена листок, повагався мить на гойдалці безвітря, шаснув донизу і впав на відро, затуливши собою сонце. Наче хотів сказати, що все у природі минуще — навіть така довершена краса. 

Ясна жовтнева печаль

День вилущився, як золотий горішок — у сонячному літеплі грілося багато кольорів, а світ здавався жовтим.

За городом біля пожухлих осок, на городі під яблунями, на межі під гривами некошеної трави, за хатою і біля шопи залягали тривкі, прохолодні тіні, а далина все одно сміялась. Сонце лилось нестримно, на прозоро-синьому небі не було навіть пір’їнки...

Якби це у вересні, ніхто й не подивувався б, а пізньої осені кожен такий день може бути останнім. Удосвіта, коли розвиднялося, зі ставу, струмків і криниць соталися ліниві повісма, дерева, дахи, стежки і городи були в сивому смушку паморозі. Якийсь ранній ворон упав на верхівку черешні, й вона вмить стала голою — листя сипалось донизу, ніби олов’яне. Не думав, що з цієї похмурості виплодиться такий чарівний день.

Розшиваючи з Ковтюхом шиферну покрівлю на Тетяниній хаті, ми могли бачити все це з висоти. В дня не було обереж, його ніщо не зупиняло й не обмежувало. Навіть довгий пруг лісу на обрії, за яким мені завше бачились інші світи, сприймався не як межа, а як дійова особа сюжету дня. Але, мабуть, це неправильно — дійова особа? Правильніше — просто особа, бо ніякої дії, ніякого руху не було. Ні пташки ніде, ні хмаринки, ні навіть вітру. Тільки прозорість і кришталева яснота.

На голому городі, під черешнею сонце плуталось у кущах щириці з бордовими «еполетами» перестиглих грон і довгими шнурами «аксельбантів» (цю окультурену щирицю кидають у діжки з огірками і яблуками, що стають тверді, мов камінці). В неводі цупкого павутиння, що висіло між стеблами, тріпотіли карасики черешневого листя всіх кольорів і очам являлось то буре, то червоне, то кармінне, то жовте в сріблястій оболонці — залежно від того, звідки дивитись. На причілковій сливці стриміли кульки синього ренклоду, схожі на голівки нотних знаків, що уважно слухають осінь. А яблуневе листя, либонь, чекало свого часу. Вже й небагато йому лишилося — приморозки перервали зв’язок з деревом, досить найменшого подиху і воно полетить на землю в урочій, траурній повільності. Ні, що не кажи, а це не весняна краса, біля якої рояться мажорні думки про життя.

Не знаю, чи є в людині біоритми кожної пори року, але пізня осінь, незважаючи на веселу вроду, все одно схиляє до печальних дум.

...Вийшла Тетяна з шопи, тримаючи під пахвою брунатного півня. Гладить його по барвистому гребеню й приказує:

— Бідненький! Ніхто за тобою не відплаче, нікому тебе пожаліти. Якби одної курки тримався, було б до кого голову прихилити перед смертю, а так — тільки до сокири. І не старий ще. Але яка в півня старість? Його доля — вмирати молодим.

І смішно, і сумно. Зарубають півня. Тетяна цього не зробить — жаліслива. Вона плаче над кожною куркою, але несе їх до сусідки — треба ж передати з оказією у Вінницю для сина і доньки.

— Диви! Диви! — штовхає мене Ковтюх і показує очима на дах. Жовте сонце густо затікає в дірки й проломи руберойду. Видно клапті горища, затертого половою й тринням. Здаються вони дном глибоченних колодязів, у яких нуртують спінені міріади золотих горошин.

Ковтюх запускає руку в пролом, довгенько там маракує, напружившись у спині, а потім випрямляється, тримаючи на долоні щось велике, сиве, капустяне з такими тоненькими пелюстками, наче їх виткали з павутиння пальчики німф. Зверху «капустина» має конічну «дзвіничку». Відхиливши її, Ковтюх показує тісне кружальце порожніх сот.

І знов — печаль! Скільки та оса трудилась?! Ловила дим, пропускала крізь себе, ткала філігранну нитку, сповивала шедевр. І заради чого? Щоб пилюжився під кроквою й до весни перетворився на тлін?

— Ти бач, зараза?! – каже Ковтюх, повертаючи «капустину» на всі боки, і це в нього – безперечний вияв шаноби до талановитої роботи, бо про все інше він говорить, не добираючи слів, послуговуючись тими оскомистими кисличками, що сходять на усних обочинах кожної мови. — Нема, щоб хатку просто під шифером, як у Тетяни... З химерами...

«Не зовсім з химерами, — думаю про себе. — В спеку під руберойдом і тонким шифером осині крила можуть повідпадати, а «капустина» з багатьма пелюстками, між які заховано соти, служить холодильником». Але хтозна — може, це тільки моє припущення?

Нічого не кажу про нього Ковтюху, хоч майже впевнений, що розгадав таємницю премудрої осиної архітектури. Природа любить доцільність, у ній ніщо не робиться задля краси.

 ...Тетяна гукає обідати. Злазимо на землю. Шурхотить під ногами пругкий, незлежаний лист — навіть важкі Ковтюхові чоботиська не лишають на ньому сліду. Крізь жовту крону цідиться сонце, на землі — плями й кола, в повітрі — потоки світла: яблука, що зостались на гілках — світяться так, наче в них налито меду. А запахи!.. Де ті слова, щоб усе це передати?!

Бачу, як ширшає від усмішки владне Ковтюхове обличчя з твердими вилицями й губами, як у прохолодній зеленавості очей з’являється ниточка якогось Гольфстріму. Лежить на долоні зеленкувато-рябенький ренет:

— Ти, знаєш, навіть у Магадан мене носило, а до минулого року жив під Свердловськом у місті Азбест. І мені там було непогано, поки не приїхала теща. Не думай, що вона в мене якась гідра — навпаки. Привезла ящик ренет. І так вони мені запахли, що, повір, або зараз же додому, або — стрімголов у воду. Хоч ґвалт кричи, а зробити з собою нічого не можу. На цегельному заводі ходив у постачальниках — попробуй знімися з такої посади. Узяв п’ять ренет, пішов до директора, кладу на стіл:

— Спробуйте.

Він надкусив одне і каже:

— Їй-богу, подільське.

— А ви як угадали?

— Голубе! Мене там поранило в сорок четвертому. Весна, болото, злидні. Прочумався, а якась бабця подає яблуко: «Їж на здоров’я — в яблучному краю тобі крило перебило, яблуками й лікуватись будеш». Пахло точно, як твій ренет.

...Не довелось його ні просити, ні переконувати.

— Чоловіче! Я на твоєму місці з того раю нікуди б не поїхав. Вертайся! Бажаю щастя!

 * * *

...На останніх словах Ковтюх одвернувся, щоб я не бачив його очей. І не підозрював в цьому жорсткому, неемоційному чоловікові такої струни. Втім, у кожному з нас є ця струна, але не всякий смичок годен видобути з неї музику.

День останнього журавля

— А я все чекала: зайдете чи ні? — стріла мене Фагарашка буденно і просто, наче ми з нею бачились учора чи позавчора, а не два роки тому.

— Хіба ви знали, що я приїхав до тітки?

— Авжеж. Скільки тої Ґуральні?! Нова сорока залетить і то видно, а якщо людина, то це вже празник...

Фагарашка теребить кукурудзу. Качани швидко «гризуть» один одного, в пелену падає прозоре, склисте зерно, а купка здається перламутровою.

— Де це ви такий сорт узяли?

— Якась молдовська машина заскочила напровесні в нашу глушину. Продавали помідорну розсаду. Виросло — онде-о, в ящики поназбирувала — лимонне, вишневе, буре, кругле, плескувате, схоже на перчицю — їй-бо, такого на віку ще не бачила. В молдована випросила й качанчик кукурудзи...

Сидить Фагарашка під ясеном край двору. Худі коричневі руки, босі коричневі ноги, коричнева засмага на обличчі — літечко було, як жаровня, а трудилася Фагарашка, як бджола. От і поназбирувала і «перги», і «нектару». Теребити кукурудзу для неї вже, мабуть, і не робота, а відпочинок. Пізня осінь у календарі року для старої людини ніби надвечір’я — основні справи закроювались уранці, а тепер тільки порання — то кукурудза, то квасоля, то гнилички...

Фагарашчина хата — крайня в селі. Перед її «очима» — стерновище, блискуче і сяйливе, мов плесо, на далеких його обережжях гойдається безформне, безтілесне море, що має назву бабиного літа.

Проте поле тільки з одного боку Гуральні, а ліс — аж з трьох. За далекої панщини винесли сюди горілчаний промисел, збудували кілька хат, найняли бездомну, безробітну голоту. Давно уже і сліду нема від самої ґуральні, зосталася тільки назва та ще село, маленьке і надзвичайно гарне.

Ніяк не можу позбутися думки, що тут живуть нащадки язичників. Ну, коли ті язичники були? — а думка все одно пульсує. Може, це від того, що в побуті гуралян дерево посідає особливе місце — його посаджено на кожному причілку, як зелений прапор хати. А ще старі гураляни, здається мені, щиро вірять, що людина може продовжитися в дереві: тільки в Ґуральні я стрічав дерева, названі іменами людей. Ось, дуб над глинищем за сто метрів від Фагарашчиної хати з відчахнутою громом половиною крони, з залізними суглобами гілляк, горою зеленого листя, якого ще і не черкнуло золоте вістря жовтневого сонця. Ім’я в нього — Купріян. Жив лісник з таким ім’ям, низинки в довколишніх лісах, забиті чагарями й ліщиною, розкорчовував і засаджував явором та дубом.

У кінці Фагарашчиного городу над річкою стоїть клен Микита.

— Хороший був бригадир. Було, повно розвелося начальства, намолотного до балачок, а Микита, часом, слова за день не скаже. Прийде загадувати на роботу — ти лежиш слаба. Помовчить, покиває головою, причинить двері, щоб не рипнули. І вже знаєш: або жінка його, або хтось із сусідів принесе масла, молочка, меду, а ввечері Микита сам загляне ще раз — чи помогло?

— То це ви даєте деревам людські імена?

— Чи треба знати, хто дає? Справедлива назва — приживеться. На пагорбі коло млина бачили глода й грушку? Глід мав би бути кущем, а в нього — стовбур, грушка мала б бути зі стовбуром, а вона — кущ. Муць і Кирик. Муць уродився маленький, сухогрудий, вічно кашляв, але на людях йому ніколи ніщо не боліло — часу не мав. То в колгоспі, то в лісі, то в сусіда, то в кума, то в брата, то в свата, то по вдовах, бо вони платити не мали чим. А Кирик був здоровий, як гармата, червонястий, скаржився на голову, на ноги, спину — на все. Прийдеш по допомогу — слабий. Повна хата добра, а серед зими пучки снігу не позичить. Умер одного літа з Муцем. Того до цвинтаря люди через село несли на руках, а в Кирика на поминках нікого було за стіл посадити...

— То що — по гриби? — несподівано обірвавши розповідь, Фагарашка перейшла до діла. — Почекайте хвильку — знайду лозового кошика...

Хіба що сивина свідчила про її сьомий десяток. Даремно я думав про неї і про осінь, як про два вечори. Рано ще, рано!

А яка насолода бродити з Фагарашкою лісом, де вже з’явилися кольорові крутозлами, де кармінна барва б’є по очах, а лимонно-жовта — по серцю, шерех, як останнє дихання, а тріск сухої гілки, як зойк відчаю.

— Гляньте — клени роздобріли і порозпухали, як пави. Позавчора були нормальними, а сьогодні Жовтило походив між гілляками, і дерева не впізнати, вже он клен — князь лісу.

— А чого Жовтило? Бабця Меланя говорила мені, що це Семивогонь перефарбовує дерева. Все-таки сім вогнів — не один.

— Ви думаєте, що осінь запалиться семи вогнями? Ходжу в цьому лісі шістдесят восьмий рочок. Нема у мові слів, щоб передати ними всі кольори. Один тільки Жовтило, певне, з двадцятьма ликами... Усю осінню пожежу годен запалити хіба що такий маршал природи як Стовогонь...

«І де в неї воно береться? Чотири класи освіти... Може, це від читання? Але при чому тут читання? Бува, академік, одірвавшись від формул, мовчить як риба...»

...Фагарашка любить, коли її слухають. Я швидко забуваю про гриби. Власне, і йдемо ми не лісовими хащами, а втоптаною стежкою, і нам цілком вистачає того, що довкола кольори, запахи, шелести, що працюють дятли в парадних осінніх сюртуках, що сонце скрадливо ходить обрієм, що тіні не густі, а м’які, мовби розмиті.

— Чуєте, чуєте? — зупиняється Фагарашка.

— Що?

— Слухайте!

З далекого далека чи з високого висока з таким звуком, як ото краплина у воду, падає ледь чутний квил — кай-й, кай-й, кай-й... Самотній журавель наздоганяє свого ключа? Чого ж це він так припізнився?

— Припізнився? — перепитує Фагарашка. — А ви знаєте, що в давніх календарях днем останнього журавля було перше жовтня?

— Я, звичайно, не знаю, але в давніх календарях кожен день був якимось святом. Хіба всі запам’ятаєш?

— Всіх не запам’ятаєш, — відповідає мені Фагарашка, — а головні треба. На початку місяця Ґуральня тоді святкувала Остапів день. Дід Остап мав свого млина з вітряком. Вважалося, що третього жовтня вітри зриваються з прив’язі і ламають вітряки, що стоять без роботи. Дід Остап, сивий, як мливо, виносив у двір стола, пригощав того, хто першим привозив хліб, і дарував йому велику паляницю: «Щоб із хліба усе починалось, хлібом усе кінчалось».

А з половини жовтня під тими ворітьми, де жили дівчата на виданні, було чути: «Десь тут бігла лисиця — красна дівиця, ми за нею поспішали, чи туди скажіть, попали?».

Співалося навіть у пісні: «Смійся, дівко, смійся до жовтого листу»... Жовтень— місяць-весільник. Дороги сухенькі, інколи й приморозок — 21-го числа, наприклад, Трифона й Палажки (Трифон — теплі ногавиці, а Палажка — рукавиці), а через тиждень — Параска-болотиха (розкисли дороги — застрягли Парасчині ноги). Як зачнеться від Параски моква, то вже аж до морозів. Обчухрає листя, засмутить дерева, скаламутить річки. Але то вже не жовтень, то вже інша парафія — листопад...

...Фагарашка розповідає ще й ще, але то вже інша тема, а я навертаю своє перо до тієї пристані, де належить нам з нею попрощатись. І буде це біля найвищої тополі, що росте на вулиці за її хатою. Висока вона — висока. Якби вибратися на верхівку, то видно було б усю Ґуральню, поле і ліс. Слово честі, колись назву це дерево Фагарашкою. Але ще рано про це думати й говорити. Маю намір приїхати сюди весною й укласти договір з гуралянськими зозулями, щоб накували Ксенії Григорівні сто років життя, бо яким би красивим не було дерево, кращим від людини не буде ніколи.

Вечір осені

Задовго до першого снігу товариш приніс мені годівницю для птахів. Я хотів почепити її за вікном свого службового кабінету.

Того дня було холодно, дув пронизливий, північний вітер, крижаніли калюжі, твердла земля, і з самого ранку на підвіконня раз по раз сідали синиці. Інколи вони дзьобали по склу і рамах, мовби шукаючи там чогось їстівного.

Я підійшов ближче, синички зацікавлено вивертали голови і, побачивши, що це незнайомець, пурхали на ближню березу. Я міг зрозуміти, чого вони втікають, але мені не вкладалось у голову, чого вони з невідступною настирливістю падають і падають на підвіконня, що їх туди вабить?

Ще дивнішою була їхня поведінка наступного дня. Приморозки й холоди відступили, знову грало сонце, знову тонке березове гілля здавалось молодим і ясним, в кабінеті ставало жарко, я одчинив кватирку, і дві синички сіли прямо в пройму, пригледілись і впали на друкарську машинку з сусіднього столу. Це мене здивувало — учора ж втікали, щойно я наближався до вікна, а сьогодні залетіли прямо в кабінет.

Треба сказати, що на одній стіні цього кабінету ми розмістили цілу «портретну» галерею птахів, вирiзану з кольорових вкладок журналу «Юный натуралист». «Портрети» були барвисті, яскраві, вабили око, мені захотілось, щоб вони подобались і синицям, я собі навіть почав думати, що синиці вважають пташок живими і зважились прилетіти до них у гості. Це була неправдоподібна, але дуже зручна вигадка.

Я щодня відчиняв кватирку, щодня на неї сідали синиці, дивились на «портретну» галерею і не боялись залітати всередину приміщення. Я так цим тішився, що розповів про свої спостереження нашій прибиральниці Ользі Софронівні, але вона мене гірко розчарувала:

— До вас у цьому кабінеті працювали дівчата. Вони щодня годували синичок, то на підвіконні, а то й у самому кабінеті на газетці. Синиці звикли, дівчат нема, а почались холоди, і вони згадали про їхні добрі душі.

Так задовго до першого снігу осінь нагадала мені про обов’язок перед братами нашими меншими, про те, що природа готується до зими і ти теж повинен мати до цього якусь причетність.

Того дня я пішов до свого товариша на станцію юних натуралістів радитись, у який колір фарбувати принесену ним годівницю. Бродили ми по саду і скверу глибоким до кісточок падолистом, що шурхотів і шептав під ногами тривожно й застережливо, ніби попереджаючи про наближення зими. Товариш зупинив мене біля старого клена і показав ледь примітну купку під ним.

— Що то таке?

— Тижнів зо два носив сюди їжак ганчір’я, клоччя, гіллячки, мене це зацікавило, я довго пильнував за ним і побачив, що одного разу він звідти не вернувся. Помацав під листям, а він там і не ворушиться — заснув. Отже, літо скінчилось, і тепла осінь — теж. Це вже невідворотно.

Справді. В природі настав осінній вечір. Саме на жовтневі свята їздив я до Перепелюка у Вороновицю. Ходили ми в ліси, і старий кобзар показував мені гнізда на безлистих деревах, барвінок на древніх козацьких могилах, що особливо врунистий перед початком справдешніх холодів, повільних, зледачілих перед зимою повзиків, потайні стежки косуль у молодих вирубках. Володимир Максимович розповідав всілякі дивини зі своєї лісокультурної практики, бо, вийшовши на пенсію, літо й зиму ходить на розчистку молодого лісу. Одного разу, коли вже стало помітно холодати, він узяв руками купу листя і побачив, що з нього повисли якісь мотузки і зразу ж упустив цю купу, мало не зомлівши — мотузки виявились гадюками, що ховалися у листі грітись. А то Максимович залишив на галявині свого капелюха, перевернувши його догори і накривши про всяк випадок листком папороті. За якусь годину вернувся і побачив, що лист порушено. Наблизився:

— А там, згорнувшись кільцями, мов великодна ковбаса, лежить собі і вигрівається в затишку — знову ж таки вона. Підходив по тому ще три рази — не ворушиться, то я так і «забувся» капелюха на ніч, а наступного ранку мав од гадюки презента — полишила на пам’ять свого старого «фрака»...

Перепелюк уміє розповідати цікаво про будь-яку пору року, але осені не любить, хоч і народився 8 листопада:

— Непривітна пора. Смутно, сіро, невесело. Йду собі лісом і здалеку бачу: два якихось дядьки і три хлопчики в рудих куфайках бабраються під сосновою посадкою. Я хотів навіть спитати, що вони там знайшли, коли це один повернувся до мене, я побачив довге, ікласте рило і наче прочитав у його очах: «Іди, чоловіче, своєю дорогою, поки я не розсердився. Хіба не бачиш, що я знайшов багато жолуддя і привів сюди усіх своїх дітей?».

— Тепер уже бачу, — сказав йому подумки, повернувся і піддав ходу – чого доброго ще захоче познайомитися ближче...

...Йдемо тихими галявинами. Над чутливими осінніми займищами летить припізнілий крук — голос його, тонкий і вичахлий, звівся на зойк — падає донизу, мов плач за теплом... Поповз між осоками сліпий, іржавий струмок в розводах синювато-жирних плям. Чорні панчохи на відземках старих беріз роблять ліс ще похмурішим... Бляшано шелестить руде листя на дубах...

— Знаєте, як циган віддавав гроші чортові? Каже: «Оддам тоді, коли дуб листя скине». А той прийшов восени — є листя, прийшов зимою — руде-руде, але є, прийшов весною — знову є, але вже зелене... Коли ж то ми дочекаємось зеленого, га, Степановичу? Як сумно пливуть дні до далекої пристані весни!

Сумно, але ж пливуть... Через сиві тумани осені, голубі мури криги і білі завії зими... І все до весни, все до неї, далекої, але жаданої і невідворотної.

Здрастуй, Дерево

Наприкінці жовтня ми з Наталею вибрали в парку дерево, щоб вести за ним спостереження і записувати свої враження. Саме Наталі й належить ідея назвати ці записи «Повістю про дерево». Вона в тому віці, коли прагнуть до чогось незвичайного, високого, загадкового. Перший її запис був таким:

«Крона цього таємничого дерева схожа на крону дуба. Хоч уже й пізня осінь, але жовтогарячих листків на ньому менше, ніж зелених. Тому серед інших дерев воно найзеленіше і найпривабливіше. Чітко видніються плоди. Грона ягідок нагадують грона вишень і черешень».

Як на мене, то нічого таємничого в тому дереві нема. Убогою сиріткою стоїть воно за пеналом автомата газводи, примуцьованого до нього кількома спіралями іржавого дроту. Між гілками в’ється гадюче тіло електропроводу, що зникає в кроні сусіднього каштана — це, мабуть, та вена, яка посилає електричну кров у нутрощі автомата, коли він живе. Нині ж автомат — на зимовій сплячці, парк теж голий, і металеві налигачі, якими загнуздане бідне дерево, виразно впадають в очі і здаються мені кайданами. Але я не кажу про це Наталі, а своїх записів їй не показую — враження записуємо окремо, хоч дивитись ходимо разом.

— Знаєш, що? — кажу я в листопаді. — Повість у нас, либонь, не вийде, бо нема сюжету. Дерево не ходить, не розмовляє, не сердиться. Воно без характеру. А в повісті головне — характер героя.

Це для Наталі — прикра несподіванка. Вона довго мовчить, напружено думаючи, знов дивиться на дерево і каже:

— Воно має терплячий характер.

— З чого ти взяла?

— Прив’язали дротом, а воно терпить.

— Бо говорити не вміє.

— Е-е-е, ні. В нього тільки язика нема. Ми ж бачили, що в жовтні було зелене й веселе, а сьогодні мокре й сумне. Виходить, що може і без язика сказати про настрій?

— Це правильно, але здогадайся, чого саме воно сумує?

— Чого?

Наталя думає-думає — й нараз очі її загоряються, а голос робиться смішливим:

— Видно, Єва Семенівна сварилась на нього за те, що не вивчило урок з історії. А, може, йому шкода, що заслабла і лягла до лікарні Мирослава Андріївна?

— Ну, що ж, — погоджуюсь з вигадкою Наталі. — Якщо це дерево наше, то воно повинне по-нашому й сумувати.

Ми домовились провідувати, його один раз на місяць, але Наталя бігала туди частіше, щось вивчала, записувала, і, коли вдарили морози, сказала мені, що в нашого дерева «мерзне нога і зашпори заходять в гіллячки». Я не зміг вибратись туди в заздалегідь призначений день і пішов аж тоді, коли сніг почала з’їдати відлига, біля стовбура закалюжились зеленаві ямки, і дерево здавалось ще убогішим, ніж завше.

— Ех, тату! — сказала Наталя. — Треба було прийти вам сюди позавчора увечері, після відлиги був мороз, все вкрилось кригою і так гарно блищало при світлі, що я написала про наше дерево втричі більше, ніж першого й другого разу і аж тепер полюбила його по-справжньому. Воно, може, не найкраще, але воно мені таке миле й хороше, що я буду дивитись за ним аж до літа і обов’язково дізнаюсь, як воно зветься.

Мені було приємним її щире захоплення природою, бо це той єдиний Бог, в якого людина має вірити і якому не гріх молитись. Коли Наталя на зимові канікули поїхала з міста, я ходив до дерева сам, сподіваючись і собі побачити в ньому щось таке, щоб захопило.

Якийсь хазяйновитий чоловік прибрав автомата, викинувши жмуток іржавого дроту, але, звичайно, не з любові до дерева — певне, боявся, що іржа сточить нутро його апаратури, за яку потім можуть спитати.

Позбувшись металічного опікуна, дерево стало зовсім беззахисним, і лютий січневий вітер навіжено тіпав його зігнуту постать.

Одного вечора при заході сонця, коли небо взялось багряно-червоною барвою, застав я біля свого дерева жінку, що пильно розглядала плетиво крони. Мене це зацікавило. Спинився поряд.

— Ви тільки подивіться, яка графіка ліній на фоні неба, яка чарівна краса!

Я то дивився, але це, мабуть, треба було бачити не тільки очима, а й душею, для цього треба було мати особливу структуру почуттів.

— Любите природу?

Вона перепитала це таким зворушливо-лагідним голосом, що я мимохіть глянув на неї уважніше — звичайна, навіть простувата зовнішність, немолоді вже літа, приємні, добрі очі.

— Моя донька теж часто ходить дивитись на це дерево.

— І правильно робить. До минулої осені в мене було таке дерево в П’ятничанському парку, до якого я ходила навіть з квітами. Як на побачення.

— Дуже подобалось?

— Сказати не можу, від чого це. Просто було приємно, хоч квіти я клала так, щоб ніхто не бачив і не сміявся.

— Чого ж це ви про все в минулому часі?

— Буря торік дерево звалила.

— То ви шукаєте нове?

Вона нічого не відповіла, тільки таємниче, як сказала б Наталя, усміхнулась і пішла своєю дорогою. А я наразі подумав, що все-таки непогано мати дерево, з яким у тебе зв’язаний якийсь спогад, якому ти щось присвячуєш і якому маєш право сказати персональне «здрастуй».

Біла пісня зими

Білий день гучить і стогне за вікнами, і якщо забути, що це хурделиця, довго-довго слухати, то можна вловити у ній якийсь мелодійний порядок, чи, точніше, мелодійну логіку — свавільно, але по черзі міняються низькі і високі ноти. Роль інструмента при цьому виконують сніг і вітер, а роль смичка — теж сніг і вітер. Можна подумати навіть, що заметіль – це живий образ зимової музики. Втім, образ до тих пір, поки шаленіє, стогне і свище, а коли втихне, ляже білими кучугурами, то це уже що — пам’ятник?

Не хочеться над цим задумуватись. Для мене сніг — біла пісня зими. Коли вгомониться заметіль, можеш ставати на цю пісню, йти нею, куди заманеться, вбирати її спокій, дослухатись, як білий колір поступово «вибілює» настрій, як душа переймається світловою тишею і прагне самотності.

Ноги самі вже знають адресу, де самотність заполонить по вінця і стане почуттям. Біля Бугу, на пагорбі, притулився садочок, над садочком — маленька хатина і копієчка двору, з якого на два боки, скільки очам видно, — незаймана біла пустеля з острівцями верб, жухлого очерету і розмитим силуетом стародавньої церкви вдалині.

На цьому пагорбі можна стояти годинами. Думки робляться повільними й розлогими і течуть собі, мов річка, в обережжях тихого смутку. Не знаю, з чого цей смуток. Очевидно, з того, що ти зовсім маленький на фоні білої безмежності.

Далекою комашкою навпроти острівця серед Бугу ворушиться якийсь лижник, ворушиться недовго — сніг по коліна, дуже м’який і ходити по ньому ще не можна. Випливло сонце, кволе, як після хвороби, у волохатій задумі, наче вагається – сховатися знову після імли, чи стояти?

Сонно летять ворони — ні звуку, ні шуму, крила гойдаються, а здається, що птахи мертві, або німі.

Димить і клубкує туман вздовж замерзлої Тяжилівки — верби поблизу русла, як вельможні боярині, в розкішних хутрах інею, а над засніженою рівниною Бугу туман стає хмарою, її повісма зависають так низько, що можна дістати рукою. Під хмарою на снігу — чорне шмаття диких качок. Прилетіли до завірюхи шукати якогось наїдку в незамерзлому річищі, а коли звіялась хурделиця, побоялися піднятись на крило і тепер будуть ночувати.

Нерухома біла тиша залягла на всю широчінь. Вмерли звуки. Високе свічадо гливого диму над хатою Лідії Євгенівни здається символом тиші. До хати, по гостряках дерев’яного штахетника, з лінивою грацією бувалого циркача ступає рудий кіт. Шерсть лискуча і чиста, м’явкання сите, байдуже, ні до кого не звернене, — цілковита незалежність, а може, навіть пиха, якщо така в котів існує.

За мить, правда, я побачив, як ця пиха була ганебно осоромлена — несподівано лунко хряпнули двері, які прочинила Лідія Євгенівна, кіт перелякався, впав зі штахетника, з головою провалився у сніг і, панічно форкаючи, так запрацював усіма лапами, що тільки пилюка знялася.

— Навіжений, — сказала Лідія Євгенівна м’яким, співчутливим голосом, винесла напівзігнуту диктову шухлю, оббиту алюмінієм, шаркнула нею біля порога і все те, що надкільчувалось у мені й починало рости, наближаючи улюблене відчуття самотності, на разі зникло, мов лякливий равлик, що від найменшого дотику ховає щупальця під ковпачок своєї халабуди.

Снігу було багато. Не тримався купи, витікав з долоньки шухлі, як тополиний пух, і димів над головою, коли я відкидав його з подвір’я. А Лідія Євгенівна обмітала вслід за мною білі гривки на виступах підмурка, підвіконнях і говорила та й говорила, що нема нічого гіршого, як на старість лишитись самою. Сидиш біля вікна, дивишся, як ходить заметіль, і хоча й тепло в хаті, на душі затишку нема. Різні думки лізуть в голову. А найбільше про Мирона. Це якби він був живий, то приніс би свого ящика з шевськими інструментами, латав би чобота або черевика і все розказував би та й розказував. Дуже любив, коли за вікном грала заметіль, або шелестіли дощі. Ніхто вже в тому черевикові ходити не буде. А Мирон все одно півдня просидить, латаючи. Так ті латки припасовує, мов картинки. І гомонить, гомонить. Все про війну.

Перепало йому — хай Бог милує. Ще жив би й жив, якби не війна. Одну зиму перебув навіть на Ладозькому озері. Охороняв колію, яку пробили в снігах, щоб возити харчі до Ленінграда. Жили солдати в крижаних хатках. Отако — виріжуть стіни з криги, поставлять їх на-попа, обіллють водою, вони примерзнуть, а тоді зверху – найбільшу крижину замість стелі і мають хату, щоб ховатись од вітру. Ходили в валянках, ватних штанах і куфайках, білих маскхалатах і ще в кожухах. А спали прямо в снігу. Вириє собі в кучугурі гніздо, вкладеться і спить. Казав Мирон, що солодшого сну, як на ладозькій кризі, в нього не було. Але даром те не минулося. Останніми роками так пухли ноги, що робились як ступи, і чорніли. Простудився в блокадних снігах. Ніяк не міг нагрітись. Тільки літечко — вже він на Бугу, роздягнений до пояса — то човна смолить, то рибу ловить, то в садку над водою порається. А коли зима, то так в хаті напалював, щоб тільки в одній майці сидіти. Навіть чобота латає — і то в майці, лиш фартухом запереджувався.

...Поки чистимо двір, сонечко виборсалось з волохатої імли, схилилось до заходу, почервоніло; сніги набули сріблястого блиску і мовби заговорили безгучно; повітря зробилось шелестким і чутливим, навіть дихання в ньому полишало сліди і не щезало назовсім, а осідало на вилогах куртки, вовняній хустині Лідії Євгенівни, на пасемку волосся, що вибилось з-під хустки. На пагорбі за хвірткою стрибало мале кудлате цуценя і, задираючи голову, гавкало щосили — над писком зринали круглі квіточки пари, і здавалось, що звук не тільки чути, а й видно.

Низом, по узбережжю, пробігли двоє в синіх спортивних костюмах і теплих куртках, тримаючи сокири під пахвами. Заходились відгортати ногами сніг біля вмерзлого в лід парканчика, що влітку відгороджував місце для купання дітей. Рубали, видихаючи довгі струмені пари. Віджолоблювались і злітали вгору сяйливі, крижані тріски. Потім запарувало, мов з великого баняка – пробили ополонку. Один купався зовсім голий, а другий тільки в шапці. В плавках і шапці! Яких тільки дивацтв не буває на білому світі?! Втім, голі люди серед білого снігу, мабуть, найбільше дивацтво?

Серединою річки пробивав дорогу ще один причинний – в коричневому комбінезоні, з довгим гвинтом льодоруба на плечі і зеленою, масивною, як мінометна плита, скринькою на спині — аматор підльодного рибальства! Стояв, довго дивився на моржів, махнув рукою, як на безнадійно хворих, і подався далі, лишаючи канаву глибокого сліду, по обидва боки якої заламувалось червоне проміння і робило її оранжевою.

— Пішли до хати! – сказала Лідія Євгенівна. — Напечу картоплі і покажу вам Миронові фотографії.

В хаті було темнувато і дуже тепло. Крізь нещiльно притиснуті камфорки плити пробивалось полум’я, побільшеними малиновими колами лягало на стелю, стіни, вікна. Не запалюючи світла, Лідія Євгенівна відсунула камфорку, розгорнула коцюбкою вугілля і накидала картоплі. Дядько Мирон у пілотці з п’ятикутною зорею дивився з кленової рамки, як вогонь зарівнює на обличчі дружини всі борозенки, накриває темною тінню сумну складку гіркоти, що залягла біля уст в день його похорону, і всміхався.

— Він взагалі був смішливим, — сказала Лідія Євгенівна, піднімаючи погляд на чоловіків портрет. — Гляну, часом, і питаю: «Чого ти, Мироне, смієшся? Хіба не бачиш, як мені без тебе важко? Коли б уже хоч ці заметілі втихли!» А він ніби відповідає: «Голубко! Хіба мені легше було — то заметіль, то погода, то дощ, і все треба знести». Заспокоїть, і мені полегшає.

... Сиділи з нею до глибокої ночі. Балакали про все, що балакається, коли — ніч, тиша, сніги за стіною, спокій на серці і взаєморозуміння. А, попрощавшись, я знову стояв на пагорбі і дивився на білу пісню зими, що стелилась на всі боки, велика і невимовно гарна. З того краю, де вербові острівці і силует стародавньої церкви, зійшла самотня зоря і повисла на небі золотим, яскравим апострофом, віщуючи на завтра погоду без хурделиці й завірюхи. Я про себе назвав її доброю зорею старої самотньої жінки Лідії Євгенівни...

Сліди серед білої тиші

Сніг пустився опівночі, і вранці надворі було по святешному біло. Витрясались небесні пуховики, спроквола, мов на парашутах, пливло донизу м’яке, лапате толокно, оповиваючи простір сонним смутком.

Я дивився на повільне падання снігу, і здавалось, що сама тиша є його мовою. Тиші бракувало ще високих, непорушних димів. Змішавшись з ними, вона стала б удвічі тихішою і пахла б місцем свого народження — селом і чистим небом.

Але тут було місто.

Наразі так захотілось села, що, навіть не снідавши, я швиденько вдягнувся, вийшов у двір, перебіг майдан, до якого з шести напрямків стікались вулиці, і звернув у перший же глухий провулок, щоб — далі від гомору й метушні, в спокій і безгоміння.

Коротка вулиця тикалась «носом» прямо в похмуре граб’я лісу, і чийсь самотній слід уже плутався між деревами. В голову раптом прийшла химерна думка, що граби мають дві щоки: одна світла, заліплена снігом, а інша — оголена й сіра. Ліс повертався до мене обома щоками — чоловік, який проклав стежину, либонь, не спішив нікуди і кривуляв між деревами, роззираючись на всі боки. Так, принаймні, здавалось. Дивний після нього залишався слід — права нога ставала поперек стежки, з силою виверталась довкола носка, мовби хотіла написати кому, і хвіст у неї виходив, як віяло — нечіткий і широкий. Чоловік спирався на палицю – вервечку віял супроводжувала вервечка круглих ямок, і на мілкому снігу було видно хрещатий малюнок гумової насадки.

Я вповільнив крок і, вивернувши долоні, підставив їх снігові. Сама невагомість опускалась на руку, і лапки в неї були м’якіші, ніж у павука, що ковзає влітку на дзеркальних плесах води.

Я довго стояв не рухаючись і це, мабуть, обмануло дятла – він упав на граба метра за півтора од мене, зодягнутий в зеленкуватий сюртук з білою оторочкою на крилах, в червоний картуз на маківці голови. Я наготувався дивитись, як він почне орудувати своїм долотом, але дятел, певне, теж слухав тишу — прилип до кори і навіть не збирався працювати – тільки поволеньки повертав дзьобату голову на горизонтальній турелі короткої шиї. Очі його були байдужо відсутніми. Помітивши, що я все-таки живий, дятел увімкнув якусь пружину, і вона тут же штовхнула його зграбне тіло на другий невидимий для мене бік дерева.

Невдовзі я помітив ще одного птаха. Це була ворона. Сиділа вона, певне, уже давно — на спині й голові по курганчику снігу... Ворона була схожа на стару бабусю в чорному — скоцюрбилась, увібравши шию в плечі, виставивши далеко вперед лікті крил — сама нудьга і скорбота. Тулилась на гілляці коло стовбура, мов на причіпку біля печі, і хоча б тобі ворухнулась.

Я підняв дрюка, струсив сніг і вдарив ним по грабові. Сахнувшись налякано, пурхнув у білу каламуть дятел, а ворона тільки виставила дзьоба, вивернула голову (упав з неї курганчик снігу) і дивилась, як баба через окуляри, підсліпувато й недовірливо: «До мене п’ється, чи ні?» Вирішивши, що не до неї, втягнула шию назад, переступила на гілляці, вмощуючись зручніше, знову занурилась у спокій, чи, може, в байдужість.

Мелькнув між верховіттями чорний галстук сорочачого хвоста, потім другий, третій... Цілий табун, упавши, гойднув гілляччя. Вибухнуло дерево, оповилось ватною курявою, і з тієї куряви народилось голосне чечекання – сороки навіжено, як білу капустину, шаткували тишу. Здивовано ожила ворона, широко розняла дзьоба, мовби позіхаючи зі сну, звелась на лапи, напружено подалась вперед і, рішуче махнувши крильми, полетіла собі геть. Тиша починала вмирати.

... Сніг уже добре замів сліди незнайомого чоловіка. Тепер би й не подумав, що він кульгає на праву ногу і користується палицею. Тільки широкі, безформні вм’ятини лишались там, де він пройшов.

Я наздогнав незнайомця біля рідкозубого дерев’яного паркана, через який звисало віття яблунь та груш і виднілись ядучо-зелені причілки іграшкової дачної архітектури. Задерши голову догори, чоловік дивився на крону груші, де кожен пагінець був поетично облямований білим ретушем снігового хутра і здавався схожим більше на малюнок, ніж на живу природу. Дядькова палиця з чорним ебонітовим руків’ям лежала на снігу – мабуть, упустив, не помiтивши коли. Я підняв її й, подаючи, зауважив мимохіть тривку зеленкувату сивину, приязну кароокість, шоколадну смаглявість худого, майже аскетичного обличчя і виразний круглий шрам на переніссі. Сніг уже перестав. Небо вияснювалось, світліло, ранішня туманна імла вичахла, як дим, і сонний ліс мінявся на очах — дерева побільшали і звеселіли, щезла кудись тьмяна вуаль, заплутана в крони, дзвенястими веснянками пішла сипати синичка, підстрибуючи на паркані, як вовняний м’ячик. Сонця не було. Десь високо-високо невидимі звідси, пливли хмари, заступаючи землю, але ці хмари, видать, послала весна, бо від них падали такі відблиски, що сніг аж просвічувався, ставав тендітно блакитним і навіть синім.

— Пахне березнем, — сказав незнайомець, знімаючи шапку... Голова його парувала, мов глечик теплого молока. Це порівняння здалось мені вірним, але смішним. Я поспішав відвернути обличчя і побачив наразі красиву пташку — ряба голова, червоний чубчик, фіолетовий каптан з блакитними кружальцями на крилах і чорні вуса коло дзьоба. Вона летіла по-злодійськи, мов сорока, нервово посмикуючи довгим хвостом, і крик її був пронизливо-істеричний: — р-р-рек, р-р-рек, р-р-рек.

— С-о-о-ойка, — мовив незнайомець, глухо, наче мав до птиці якусь претензію.

— Кричить вона не дуже приємно.

— Це то-очно. Від того крику в мене пам’ять, поки буду жити...

Він, однак не продовжив думки, а я не посмів допитувати. Ми пішли разом. Чоловік ішов трудно — це для нього була складна робота, тому що права нога погано слухалась, доводилось підстраховувати з допомогою палиці, і після цього вся вага тіла припадала на ліву ногу. Мій супутник щокроку ніби цибав, налягаючи на неї.

— Де це вас так?

Став коло дерева, сперся на нього спиною, вийняв з кишені хусточку — на смаглявих щоках проступав хворобливий рум’янець, а блідий лоб пойнявся росою.

— Під Бобруйськом в червні сорок четвертого. Був у нас командиром розвідроти веселий українець капітан Вертипорох – двадцять два роки і тридцять два зуби – сміявся постійно. Кличе він мене: «Дядьку! Збирайся сьогодні на ніч. Ти, я і Соломахін гульнемо кілометрів на десять у німецький тил». Ходили ми втрьох не один раз. Розуміли один одного з півслова, могли проповзти, як вужі, і пройти, як тіні. Тієї ночі ми легко взяли майора, вдало пройшли тилами і вибрались до гайка, що хоч і був на німецькій стороні, але вже за півкілометра від наших.

— Ну, братва, — сказав Вертипорох, — останній ривок!

І звідкіля взялась та сойка?! Певне, ми впали якраз біля її гнізда. Почала верескотіти так страшно, ніби її роздирали на шматки.

— Вперед! — крикнув Вертипорох.

Але німець ударив по сойчиному верескові, з чого тільки було можна. Ми знову попадали.

— Де вона, зараза? — запитав наш командир.

У сутінках не було видно нічого, кричала зверху і кричала так голосно, що звідкись налетіли ще й сороки і теж зняли лемент.

— Федя! — покликав капітан. — Бери німця на плечі. Ясно?

— Ясно!

Я знав, що це означає. Вони з Соломахіним лишаються прикривати, а я мушу донести «язика». Підхопивши фашиста на спину, рвонув між дерева, а Вертипорох і Соломахін ударили з автоматів. Німці всю силу вогню — на них. Я тим часом убік-убік, певне, пройшов би. Скільки там до наших? Рукою подати! Але сойка з сороками вчепились у мене, як собаки в штанину — висять на спині табуном. Здогадався фашист, що й до чого, і лежати б мені там по цей день — куля розтрощила гомілку, впав, як підрізаний, дістало осколком у стегно, потім в перенісся. Не дійшов би, факт. Але Вертипорох здогадався вдарити з автомата по верхівках дерев і, певне, вбив сойку, сороки з переляку розлетілись хто куди, а наші збагнули, що пошукова група пробивається з боєм і вислали підмогу... Повезло...

Гірка усмішка лягла на уста мого супутника, а крива нога стояла перпендикуляром до здорової — в госпітальному поспіху лікарі, либонь, нашвидкуруч склеїли роздроблені кості, і так вони й зрослися. Ми пішли далі. Слід того чоловіка, як і раніш, був схожий на велику кому з широким віялом замість хвоста. День мені видався святковим, але тиша не була такою білою і чистою, як зранку.

Свято світла

Я вийшов надвір і спинився вражений. Чистий, веселий місяць димів серед зимового неба, силкуючись нагріти холодний всесвіт. Разом із снігом він творив дивне диво. Сяйво занурювалось у пухку білість, але не вмирало там, а набиралося нової снаги і вигравало навсібіч променистою веселкою. Ліс дивився на цю гру світла з непроникною байдужістю німої скелі, що своєю похмурою осібністю ще більше посилювала чарівність нічної краси.

Пронизливо біліла передня стіна шопи-стайні з чіткими прямокутниками дверей і блискучими шибками вузеньких віконець. Під шопою, безвільно впираючись у землю кінцем дишля, стояла парокінна підвода, а санні голоблі дивились у небо з войовничим оптимізмом зенітки. Місяць лакував спарені їх жерла із сумлінням майстра, в якого срібного лаку хоч відбавляй.

У стайні форкнув спросоння і гупнув копитом застояний кінь, жасько обізвалась сова в дуплі, й моторошний квил покотився навсібіч, продираючись між деревами, кущами й хащами — квил сторожа, поставленого природою час од часу заявляти світові, що життя не зупинилось, а тільки лягло спати.

Думки були млявими й тихими, як спокій цієї ночі. Підморгував далекий Волосожар, котився знайомою дорогою Великий Віз, сизів од маку дрібних зірок старий Чумацький Шлях. Від того небо здавалося таким рідним, як мамина хустка із сріблястою вишивкою на полях, котра лежить у скрині ще з пори її дівоцтва. Ця кольорова музика тиші снилася мені аж до самого ранку...

Тихо рипнувши, відчинилися двері, оберемком куделі шугнуло до хати холодне, загусле повітря, і з нього виросла лісникова дружина з дійницею. Шибки заволокло димною осугою, на підвіконнях скрижаніли патьоки, за вікном лунко, як об камінь, вицокували копита прогулюваного коня. Ніч кінчилась. Оживав день. Пора в дорогу.

...Звечора ми умовилися, що підемо до Калинового яру — там лісник влаштував солонці, водопої й годівниці для кіз та оленів. Від сторожки туди було, певно, з п’ять кілометрів, але ми не сідали в сани. Йшли собі поволеньки, а кінь плентав позаду. Зупинимось, розглядаючи що-небудь, він теж зупиняється, рушимо — і він за нами.

— Що за така мудра худоба?

— Боніем? — усміхнувся Кирилович в руді вуса. — Грамотний кінь.

— Імення ж у нього...

— Онука назвала. Чотири роки тому вигнав я на конюшинище під Калиновим яром кобилу з лошатком, стриножив її і лишив на ніч. А рано побачив таке, що довіку не забути. Звідкись прибився вовк, учув коней, і, либонь, надумав зарізати лоша. А воно де сховається, як не коло мами? Видно, довго вони билися, бо натолочено було — жах. Кобила грудьми ставала на дорозі вовкові, він її обходив, а вона знов ставала, хоч передні ноги були спутані. І тоді вовк, знавіснівши, кинувся на кобилу і гострими іклами, як череслом, розпанахав їй черево, але, мабуть, рано заспокоївся, забув про обережність і опинився в кобили під ногами. Я застав обох уже мертвими. Вовк лежав притиснутий путом — аж очі в нього повилазили, а голова обгризена, як кормовий буряк. Лошатко, з наїжаченим від переляку загривком, ходило поруч, але боялося підступити до матері — вовчий дух відлякував.

Сталося це під осінь. Лоша дуже тужило і, тиняючись лісом, жалібно іржало. Онука моя була на канікулах (училася тоді в культосвітньому технікумі), захоплювалась ансамблем «Боні-М». Отак і лошатко стало Боніемом.

...Лісник змовк, а гнідий Боніем, статурний і зграбний, волік сани із сіном, майже не напружуючи сухожиль. У його темних очах волого світився хижуватий пломінь, що перейшов у спадок від хороброї матері.

Вийшли в поле, застелене снігом. Світило ясне сонце, рипіло під ногами. Метрів за триста виднілося село. З прозорої ясності долинали звуки. Хтось брав воду з криниці. Хто саме — не було видно, але виразно брязнув цеп, заспівала вісь коловорота, бухнуло об воду відро.

Дерева стояли в уборах, витканих з хутра і невагомої замші — мовби волохаті кульбаби, знизу до вершин окутані застиглим димом. Від них, дихаючи, як паровоз, повз чорний рівчак незамерзлого струмка — слід забутого тепла на холодній щоці зими. Вода, чистіша за сльози, тихенько щось жебоніла на вухо берегові, а він слухав так уважно й зосереджено, що все на ньому повклякло, обросло інеєм, і навіть пожухлі осоки не шепталися на своїй іржавій мові, заціпенівши в снігу.

Кириловичу, мабуть, більше подобався ліс, а не поле. Він звернув правобіч і вивів нас з Боніемом на вузьку тасьму між грабами. На низенькому підліску ватяними гронами й кетягами висіла щедра оздоба – сніг, либонь, падав на мокре дерево, примерзав до нього та так і залишався, заколисаний спокоєм і незайманий вітрами. Зима роздягала грабняк, виставивши напоказ екзотику ніжної кори, деінде полишивши листяні спіднички, та й то благенькі й убогі. Зрідка траплялись ясени в глибоких зморшках під густою пазеленню моху, суворі й сердиті, як царі. Були й дуби, стрункі, рівні, гордовиті, з чорним литвом гілляк на світлому тлі неба. Від них віяло холодом. Похмуро шушукалися, збиваючись до гурту, ялини в темних чернечих сутанах. Крізь їхню лапату хвою не пробивались ні звуки, ні світло, і довкруг панувала непривітна пустка.

— Холодний яр, — пояснив Кирилович. — Якесь темне і підступне місце. Стільки сонця і світла, а тут усе одно вечір.

Нарешті вибилися на високий, лобастий пагорб з поляною не дуже давньої вирубки, зарослої молодим грабняком, диким малинником і ожиною. І тут перед нами мовби розгорнулася на всю широчінь вельми цікава книга зими.

— Почитаємо? — звернувся до мене Кирилович, зрізаючи ліщинового прута. — Він нам послужить заразом олівцем і указкою. Ходіть-но сюди.

Я підійшов і тільки тоді збагнув, що хапав очима загальну картину, а щоб побачити зиму зблизька, треба уважно роздивлятися деталі.

Кирилович вибрав кілька квадратних метрів снігу дороги, помережаних слідами, і присів навпочіпки.

— Ану, лишень, гляньте! — показав прутом на дрібну філігрань, тонку, рельєфну, виразну, як збільшений ланцюжок кишенькового годинника, недбало кинутий на сніг прямо з неба або прокладений якимось дивовижним зимовим черв’яком, що раптом вибрався з-під землі, побавився-побавився та й знову пірнув у свою дірку — в ланцюжка не було ні початку, ні кінця, вірніше не можна було зрозуміти, де початок, де кінець.

— Здогадуєтесь, що це таке?

Я заперечливо похитав головою.

— Білка стрибнула з граба прямо в сніг, пробігла кілька метрів і майнула на інше дерево. Слід лишався, як покинутий пасочок. А онде, в кущі ліщини дивіться, ще дрібніші сліди.

— Бачу, та не знаю, чиї вони...

— А ви — пильніше.

Придивлявся як міг, але не бачив нічого, крім шести зеленаво-рудих пагонів і двох, обрізаних з літа, прутів. На одному, правда, висіла жужмом жменя торішньої трави — більше нічого не було. З’ясувалося, що розгадка — саме у цій жмені. То — кубло мишачого гнізда.

— Його почеплено над землею на добрих півметра. Думаєте — даремно? Миша з осені вчула сніг і заздалегідь підняла своє житло так високо, щоб його не завіяло.

Яка ж у тобі, природо, гармонія? Звідки та миша на відстані трьох-чотирьох місяців учула зиму? Які ж телепатичні, біомагнітні сили живуть у тілі крихітної істоти?

Не знає цього навіть Кирилович, дарма, що в лісі вже сорок років, що любить його і шанує, як єдиного в своєму житті Бога.

Прутиком він показав мені слід зайця, схожий на трикутник з руків’ям — передні лапи заєць, як по лінійці, кладе одну за одною, а потім перестрибує через них задніми. Якщо не знаєш цієї азбуки, шукатимеш вухатого не там, де він є насправді, а в протилежному кінці.

— Слід у вовка, — Кирилович смішно піднімає правий кінець свого вуса, — як у поліського злодія — великий, лапастий, наче його розмиває дощ або роз’їдає відлига.

— А хіба вовки часто трапляються в наших краях?

— Давно перевелись. Боніемову маму вбив якийсь заброда, але на Поділлі колись було багато вовка.

Кирилович помовчав, усміхаючись у вуса, і додав спроквола:

— Ліс, як велика книжка. У ньому все буває.

Цими словами, здається, було підведено риску під його розповіддю. Викинув прутика, знов подався далі. Йшли ми ще довго. Верхівки диких малинників бралися слізьми відлиги, на грабах проступали темні, вологі пасмуги. Потім в лісі доброзичливо засюсюкала синичка, і мовчазний Боніем, ніби відповідаючи їй, заіржав на весь голос, наддав ходу і пішов підтюпцем, обганяючи нас.

— Калиновий яр чує, — зронив Кирилович — Ось тільки не знаю, чи це він згадує, що там загинула його мати, чи, може, тішиться, що буде досхочу сіна біля годівниць...

«Орден» білки

— Діти! — зупиняється на алеї парку молода вчителька, збираючись запустити своїх першачків між кущі і дерева. — Зараз кожен з вас знайде гіллячку, почепить на ній свою годівничку, запам’ятає те місце, буде ходити сюди після уроків і пильнуватиме, щоб годівничка не спорожніла, щоб у ній лежало і для пташки, і для звіряти. А той, хто найкраще доглядатиме свою годівницю, одержить цікаву нагороду.

— Ольго Іванівно! — тягнеться догори рученя. — А як ви здогадаєтесь, хто найкраще доглядає годівницю?

— Е-е-е, — говорить Ольга Іванівна загадково-стишено. — У мене в цьому парку є знайома білочка. Коли я була такою, як ви, носила їй горішки й цукерки, допомагала пережити снігові зими, і тепер вона мені за помічницю.

— Покажіть свою білочку.

— У неї сьогодні вихідний... Але навіщо вам моя білочка, якщо кожен з вас може мати свою. Треба тільки постаратися.

— А яку ви дасте нагороду?

— Зроблю маленького ордена, намалюю на ньому білочку і вручу тому з вас, хто буде найкращим.

— А якщо ми всі будемо найкращими?

— Тоді в мене приємно болітимуть руки, бо орден Білки доведеться намалювати для кожного...

...Я слухав з невдаваним інтересом — спасибі тобі, талановита вчителько! Не мав часу, а все одно пішов услід за дітьми. І переконався вкотре, що терпіння завше винагороджується — з якоїсь алеї вийшла жінка в картатій куртці і з кошиком, відгорнула білу пілочку, покликала вчительку, щось їй сказала, і вже обидві вони зібрали дітей. А коли я підійшов до гурту, жінка подалася своєю дорогою, а кожен школярик тримав по два яблука. Молода вчителька була здивована:

— У тієї жінки вродили яблуні в саду. Вона каже: «Щоб вони давали врожай кожен рік, перший треба роздати дітям».

— Не запитали, звідки вона і як її прізвище?

— А навіщо?..

І справді, навіщо? Хіба доброта потребує додаткової слави?

— А ваше прізвище як?

— Воно ще нічого не означає. Я тільки-тільки почала.

Ну, що ж! Я не наполягав, хоча дуже хотілося сказати, що починає вона чудово.

Була Завірюха

Річечка має назву Кунка. Не інакше, як бігла кудись куниця, намочила хвоста, тягла його по землі, лишала слід, а туди натекла вода й утворила струмок. Хтось його побачив і назвав Кункою. Від струмка — ймення і села Гайсинського району Вінниччини. Так, принаймні, думається, бо першоджерела заховані в глибинах тієї прадавньої історії, від якої не зосталося ніяких документів — самі лише легенди та згадки.

Кунка нинішньої зими замерзала двічі. У грудні крига була, як бетон, — машини й трактори вільно переходили. По тому розгасло, наче землю зсередини почали нагрівати, травиця на пагорбах збадьорилася, дерева густо вкрилися весняними патьоками, і агрономи взялися за добування монолітів — чи не зрунтало тепло спокою рослин?

На щастя, обійшлося. Але Кунка скинула крижану одіж і зажебоніла, як молода перед весіллям, певне, подумала, що весна. А до весни було ще, гай-гай, як далеко!

Згодом ночі знов похолодали, північні вітри впродовж доби заново осклили річку, прошліфували молоденький льодок наждачною потертю шорсткої завірюхи й почали дубити його, поки не посинів. Річка замерзла ще раз.

Навіть для старожилів це диво. В усякому разі Степан Макарович Перкун, пам’ятливий чоловік, що тримає в голові сотні всіляких історій не тільки зі своєї механізаторської біографії, а й з історії села, такого випадку не пригадує.

— Не зима, а якась покруч. У січні-лютому завше скрипіли морози, а сніги падали по пахви. Бувало, вранці одчиниш двері й починаєш тунель рити, щоб пробитися до хліва. Ходили і їздили над тинами, бо вулиці геть перемітало. А тепер...

Махнув рукою, вийшов спересердя надвір закурити і тут же вернувся.

— Їйбо-присійбо, накаркав. Буде зима...

У подвiр’ї гуляв поземок, i коло штахетника вже намело бiлий бруствер. Вiтер посвистував, стьобаючи по шибках зледенiлим вишневим пагiнням, пiдвивав, прудко огинаючи повiтку, купу соломи i собачу буду. Мiсяць був насуплений, волохатий, i вiд цього наче сонний. Розсовував плечем густi, мов копицi, хмари, срiбний лик ледь виднiвся крiзь чорну густину i над землею залягав морок. Вiкна хат у тому мороцi схожi на квадратовi зорi, що променилися багаттям куцого, ламкого свiтла. Вiтер обтинав поли хмар, шмагав ними по вiкнах i затуляв свiтло нуртiвливими бiлими жужмами. У глибинi ночi народжувалося щось велике i свавiльне.

— Намете ниньки, — сказав Степан Макарович. — Бо вже й пора. Весна суха, лiто безхмарне, восени на озимину ложка води впала. Колись же нарешті повинна природа віддати землі те, що винна...

За такої погоди нема ліпше, ніж сидіти коло груби й дивитись у вогонь. На палахкому вугіллі достоту, як світлова музика, грають ритми завірюхи. Якщо сильно задуває через комин, то вогонь ховає голову в жар, і на малинових грудках вугілля стигне темна осуга. Якщо віхола нижчає голосом, полум’я горить спокійно і рівно, мовби зводиться до інтимного, камерного звучання. Коли ж вогонь підстрибує, видовжується і лиже челюсті сильними, голодними язиками — це вірна ознака того, що надворі заметіль реве, мов ієрихонська труба, горлато й потужно.

— Завірюхи й заметілі в лютий місяць залетіли. Є така примовка,— згадав Степан Макарович. — Маю одну цікаву книженцію, в якій про всі місяці писано. Хочете глянути?

— Давайте!

Книжка без палітурок зі старими, пожовклими аркушами, засліджена багатьма пальцями. Читали ми її до глупої ночі, і гомін заметілі дивовижно збігався з нашим настроєм і змістом книги. Про лютий там написано, що цей найкоротший місяць — одного року складався навіть з п’ятнадцяти днів. І було це так.

Російське літочислення, що велося «від створення світу», Петро Перший, як відомо, перевів на європейський лад, і 7208 рік почали вважати тисяча семисотим. Це, звичайно, був прогресивний крок, але Росія все одно відставала від Європи на тринадцять днів — більшість країн користувалася григоріанським календарем, а наша — юліанським. Це ускладнювало міжнародні зв’язки, роботу пошти. Реформа була вкрай необхідна. 1830 року з цього приводу засідала спеціальна комісія Академії наук, але церква опиралася так сильно, що комісію довелося розпустити.

Декрет про введення нового календаря «для єднання зі всіма культурними країнами світу» підписав В.І.Ленін через три місяці після Жовтневої революції. Таким чином, лютий 1918 року зробився коротшим на тринадцять днів — після середи 31 січня настав одразу четвер 14 лютого.

...За стінами зима крутила завірюху, а ми читали про те, що найбільші морози й віхоли бувають саме в лютому. Книжка розповідала, що через це місяць у давнину називався і сніжнем, і крутнем, однак, незважаючи на таку лиху вдачу, хлібороб уже в цю пору починав загадувати, якою буде весна. Якщо початок місяця погожий, то, за прикметами, треба чекати й погожого березня.

День 15 лютого називався «зимобором» — зима, зустрівшись з весною, борюкалась — хто кого? До 23 лютого приурочувалось прислів’я: «До Прохора баба охала: «Ой, холодно!» Прийшли Прохор і Влас: «Вже весна у вас?» 24 лютого — «Власів день» — мав назвисько: «Збий у зими ріг».

Найбільшим святом лютого був «масляний тиждень». Щодня — гості, вечорниці, посиденьки, катання на санчатах і ґринджолах, ігри й карнавали. Один такий карнавал навіть увійшов в історію. 1739 року цариця Анна Іоанівна з нудьги вирішила влаштувати весілля свого придворного блазня в крижаному будинку. Навіть поліна там у печі були вилиті з льоду. Молодих везли в клітці на слоні, взутому в гігантські валянки. Гостей скликали з усіх усюд.

...Багато цікавого виявилось у книзі без палітурок, з якою мене познайомив механізатор Перкун. Ніби на догоду нашій спразі за хорошою зимою ніч накидала багато снігу, і коли ми вранці йшли селом, довкруж стелилися килими, скатерки, доріжки з грубої білої повсті. Заходив лютий — найцікавіший місяць зими.

У лісі коло багаття

Забито в перемерзлу землю дві вилочки маленьких пакільців, покладено зверху поперечину, на неї — сухого бур’янцю, хвойного галуззя, дрібно поламаних дров, і ось уже язичок полум’я, непевно гойдаючись, спроквола шукає найсухішої стежини, відтак починає галузитись швидко й шпарко, а тоді враз обіймає весь бур’ян. Багаття випростує полум’яне крило з чорним димком на закрайках, згодом втягує його назад і горить уже спокійно й рівно.

— Дивлюсь у вогонь, — каже Петрович, насиляючи на хворостину шматочок сала, — і надивитись не можу. Очі гріє, а всьому тілу тепло.

Вогнище ми розводимо кожного разу на одному й тому ж місці — в проймі просіки між двома стінами лісу. Дві стіни, правда, були до нинішньої зими. Зараз однієї вже нема.

— Впала за два тижні, — болісно кривиться Петрович, мовби його пече від багаття. — Прийшли хлопці з електричними пилками і викосили, як пшеницю. Ой тяжко вмирав ліс! Такі трагедії, такі стогони і зойки, як на кладовищі. Ходив навіть лаятись у лісництво, а мені кажуть, що скарга не приймається, бо ці граби треба було зняти ще двадцять років тому. Переросли на пні. І це, мовляв, через те, що лісники дивились на своє діло вашими очима і дуже довго жаліли ліс.

Не вгомонила та балачка моєї душі. Стирчать білі зуби пеньків і насміхаються: «Не доживеш, чоловіче, поки на цьому місці виросте знову те, що було». І справді не доживу. Мабуть, через це біль особливо сильний.

...Петрович сидить no той бік багаття, раз по раз підносячи до хліба сало, з якого скапує жир. Жести, повільні й розмиті полум’ям, голос, ламкий і приглушений, дивовижно пасують до вогню. Ловлюсь на думці, що біля багаття не зазнаєш якихось сильних вражень, але сприймаєш світ іншими очима. Чомусь хочеться запам’ятати все, що діється в ці хвилини.

Падає лінивий, мокрий сніг і лапаті зірочки щипають вогонь голками коротких дотиків — пш-ш, пш-ш, пш-ш; поряд на ялинці, почепившись головою донизу, сипле дрібну потерть своєї радості синичка; руки Петровича з твердими пальцями і роговими нігтями лежать на колінах, як грудомахи, нагадуючи кольором печений хліб.

Петрович неквапливо знімає шапку, кладе її там, де щойно були руки, і починає жувати. Сивою гривкою плететься під вусами пара; гострі очі степового беркута, з нехарактерною для них блакиттю, налиті спокоєм; на широких вилицях займаються промінці борозенок, сягаючи вістрями аж до коротких, обрубаних брів.

І ось вже іншу думку висловлює Петрович:

— За вирубкою он — село Ганщина. А чому Ганщина? Було Ханщина. Монгольський хан стояв табором, посилав звідси свою кінноту в бої. А бились отут, де ми зараз. Бачили між дубами високі горби?.. То — козачі могили. Люди про них уже й забулись, а я роблю прочистку і згадую, бо все там застелено барвінком. Барвінок пам’ятливіший, ніж совість.

...Зронив афоризм у багаття, не піднімаючи очей, мовби розмовляв з собою. Така вже манера. Лісоруб працює здебільшого самотиною, говорить подумки, а коли до нього приїздять гості, звичка не міняється. То каже щось ніби про себе, то почина прямо з середини.

— Мекає між пеньками — думав, що сойка. Вона ж уміє, як хочеш, навіть по-чортячому. Обернувся — нема нічого. Пішов далі — знов мекає. Та ще й так жалісно, ніби помочі просить. Подивився пильніше — до купи хмизу тулиться дика коза. Став, наче вкопаний — чи не примара? Ні. Коза. Та ще й мучениця. Якась наволоч прислідила її стежку, почепила петлю, вона й ускочила. Дріт уже вгризся в тіло, шия — в крові, всі гіллячки, до яких могла допнутись, обкоровані, білі. Чує, мабуть, уже й смертоньку, раз людини не злякалась.

Простягнув руку з шматком хліба: «Не бійся мене. Пожуй трохи, а я тим часом петлю розплутаю».

Козі вже й боятись нічого— або пан, або пропав. Пожадливо їсть з руки, дає виплутати ногу, не смикається, коли я виймаю петлю з рани, хоч це дуже боляче. Уже звільнив, уже кажу: «Ну, біжи, втіш свого цапа!», а вона стоїть: чи не розуміє нічого, чи повірити не може?

Попхнув легенько — аж тоді пішла через вирубку. Перед лісом зупинилась — дивиться в мій бік, ніби «спасибі» хоче сказати. А балакають, що звір без розуму. За день цією стежкою від Латанець до Ганщини не менше двадцяти чоловік пройдуть. Чому ж вона мекнула не до того, хто вдарить її палицею в тім’я, а до того, хто обов’язково врятує?

...Не чекаючи відповіді, Петрович нахиляється, хазяйновито підгортає багаття, що вже помітно змаліло, голими пальцями бере палахкі вуглики, що відкотилися вбік, непоспішливо, наче його й не пече, несе їх до купки.

— Вогонь має серце, і шанувати його треба, як людину.

І щось древнє, спадкове чується в цій фразі.

...Загасивши багаття, йдемо навпрямки через ліс. Між дубами біля козачої могили зупиняємось — з-під білого снігу зелено — зелено (аж дух перехоплює!) вибився барвінок. Той, що пам’ятливіший за совість. А між барвінком, мов вуглини з багаття, червоний жар калинових ягід — теж прадавня данина далеким пращурам, котрі тут лежать.

Лісові казки

Щозими, як закрижаніє вода в Бугу, упадуть, всядуться і затверднуть сніги й по них вже можна вільно ходити, я збираюся в ліс провідати давніх знайомих, серед яких бувають не тільки люди, а й кринички, дороги і навіть дерева. Втім, дерева — найчастіше: «Здрастуйте, берези! Що тобі сниться, калино? Чим невдоволений, дубе?» — чують вони чи не чують, але бачиш, як їх змінила зима, які вони по-новому красиві і в тобі народжується почуття домашності.

І все-таки найперший мій «добридень» дідові Косутеню, котрого я подумки називаю кореспондентом лісів і долин, бо в нього завше повна душа інформації про довколишній світ, в якому зараз хазяйнує дідів син, а до того впродовж сорока років хазяйнував сам дід.

Кряжистий у плечах, рукатий, з дротяною в’яззю сухожиль на зап’ястях Косутень і досі здається силачем, а особливо тоді, коли рубає або теше. Замах у нього ще хвацький, удар сильний, рум’янець запинає щоки, але в руках уже забагато спокою, вони схожі на два маленьких вогнища, що поволі згасають.

— А-а-а, це ти? — займається і зблискує в зіницях ледь примітна іскринка. — Знов будеш неволити балачками?

— Якщо не втечете.

— Уже не втечу. Лісникова судьба — на старість безножіти, — «судьба» вимовляється уважисто й значливо — інші слова зітруться, а це, як цвяшок з мідною голівкою, буде блищати в пам’яті.

На ялинах біля куреня висять білі подушки снігу. Променисте сяйво від нього падає на стіжок сухої ячмінки і він горить, як підпалений — тільки полум’я нема. У снігах на землі — соковита голубизна, наче зима їх підсинила. Морозець у затінку кріпкий, мов перчик — лапи у гусей червоні-червоні і під ними рипить, подвір’я, заклечане гусячими й курячими слідами, а сад — химерними плетеницями зигзагів і петель.

— Зайці вишивають, — мружиться Косутень і попелястий спокій у його очах починає підпливати блакиттю. — Такі ігрища ночами, що спати не можу. Уподобали наш садок і тлумляться-тлумляться, як на різдвяні свята.

Косутень зразу втрапляє у свою борозну, і я без напруги бачу нічний сад в примарному світлі місяця, від якого довгі тіні яблунь, заповиті в жовтувату облямівку, здаються привидами. Сніг грає німою музикою, в якій замість звуку виростає, гасне і знов загоряється живе сріблясто-золоте проміння. Зайці шукають в саду яблуневої кори. Але Косутень пообгортав дерева житнім околотом і пообв’язував так щільно, що не підступитись.

— Якби заєць мав клепку, то працював би лапами, щоб обдерти околіт, але клепки, переконався, в нього нема. Правда, був тут один одновухий, хотів, мабуть, потоваришувати замолоду з собаками, а вони його, видать, до компанії брали тільки з пропускним квитком — лишився без вуха, але навчився скакати по-собачому. Не гриз кору на стовбурі, а стрибав, щоб ухопитись зубами за гілляку. Смачніша вона там йому, чи що? Ну, й доцибався. Чую позавчора за садом сойка розходилась. Запріг свою палицю, під’їхав помаленьку — висить мій безвухий на ліщині, а в зубах — пучок конюшини. Коли возили, конюшина почепилась, заєць її, певне, надибав, дістати не міг, почав стрибати і таки вхопив, але, падаючи, втрапив шиєю у розвилку ліщини й повісився. Сойка вже колупалася в його зубах...

Не збагнеш, чи правду каже Косутень, чи вигадує, бо без вигадки жити не може, але я йому все прощаю, тим більше, що на новорічні свята неодмінно мусить траплятися щось таке, як то в Гоголя на хуторах поблизу Диканьки.

Після, війни солдати зоставили на кордоні в Косутеня трофейну кобилу, яку не можна було зрушити з місця ні батогом, ні пужалном, ні криком, ні ласкою. Запряжена, стоїть каменем і хоч ти ґвалт кричи. Тиждень бився і мусив піти на м’ясокомбінат, щоб приїхали й забрали на ковбасу, а вертаючи, побачив у магазині таку гарну дримбу, що руки засвербіли — купив для сина. Уже дома, в дворі, засвистав-зарипав, щоб почув хлопчина і вибіг з хати, а натомість вискочила з хліва кобила і пішла веселою іноходдю, наче танцювала. Косутень на радощах її — в шлею, щоб не передумала, а вона знов остовпіла. І тоді стрельнула здогадка — чи не дримба її приводить в рух? Приклав інструмент до губ і вража худобина поволокла воза завиграшки, як цяцьку. Музикальна виявилась кобила, з якогось німецького цирку.

— Коло кринички був? — переводить Косутень розмову на іншу тему.

— Ще ні.

— Ходімо разом.

Допомагаю встати йому з стільця, на якому сидів, рубаючи дрова — ноги, в суглобах цементується сіль і вони погано розгинаються.

Криничка — під коренем дуплавої липи біля ставочка. Вода не замерзає, з неї в дупло сотається пара, сніг на липі від цього тане і, стікаючи поволеньки, перетворюється на довгі кришталеві тороки. На закрайках джерела теж скипає крижана осуга, тороки дістали до неї, з’єднались і утворили над криничкою кришталеву халабуду, що чимсь віддалено нагадує мініатюрний орган.

Цю схожість підсилює мелодійний подзвін джерела, що грає, міняючи тональність і висоту звуку.

Дід Косутень прорубав східці, які треба щодень підрівнювати, щоб не наростало на них. Воду він п’є тільки звідси, хоч у дворі, біля самісінького куреня, є викопана криниця. Але справа тут не у воді, справа в тій пісні, що співає джерело. Криниця під хатою мовчить і тому — мертва, а ця, що під липою, говорить і тому – жива. Сидиш на лавиці, слухаєш мелодію джерела і можеш собі уявити, що це з тобою гомонять дерева і трави. Зовні вони завмерли, але душі їхні живуть у корінні, вода ходить біля нього і передає те, про що вони мріють або думають. Тихо побулькує під кришталевою халабудою — це спогад про те, як вибухають серед долини білі парасольки кульбаб; жебонить і шепоче тоненько-тоненько — цвіте на луговині смолка; жергонить похмуро і густо — дуби скаржаться, що зашпори позаходили в суглоби і лікті гілляк.

Коли сонце підіб’ється найвище, кришталевий орган зробиться зелено-голубим, мовби його засвітили зсередини, в воду почнуть падати краплі і в звуках цього падіння буде вчуватися щось кругле й барвисте, як калинові ягоди, а коли знову підмерзне і звуки порідшають, то це сприйматиметься, як літній плач перегрітої ялини, котра спливає сльозами живиці.

...Сідаю біля Косутеня, записую красиві його вигадки, а на лісовому озерці, тим часом, чапіють найзатятіші рибалки. Нічого сьогодні не ловилось, у більшості пропав терпець, а ці четверо тримаються. Серед них і мій давній знайомий на прізвисько Комбінезон, бо з ранньої осені до початку літа день при дні ходить в обшмульганому комбінезоні, не випускаючи вудки з рук. Приєднатись би йому до діда Косутеня — пара була б нерозлийвода. В нього не менше казок — про ліс і звірів. Але вони ще не знайомі і дуже різні за манерами: дід з ліричним ухилом, а Комбінезон — з гумористичним.

Поки що не буду їх знайомити. Хай іншим разом, десь після Нового року, якщо застану того біля джерельця, а того на озері. Тоді можна. Це вже буде, як наголосив би Косутень, голос самої судьби...

Дванадцятий лисий

Ніч була місячна, іскрився сніг, між яблунями шастали зайці... Бачив, як вони спинались на лапки й тяглися до двох яблуньок, посаджених восени. Певне, хотілося молоденької лози, але нічого не виходило, бо ми з бабунею самі закутали яблуньки в рогозяну одіж.

Було шкода зайців: вони, мабуть, дуже зголодніли. Я пішов би навіть до погрібничка, виніс їм капусти, якби не злякались мене та не прокинулись мама. Але я знав, що мама неодмінно прокинуться і не пустять надвір. Тому й сидів тихою мишкою біля вікна і намагався не сполохати зайців. Хай собі бродять, як сновиди. Я ж подивлюсь...

Від них падали тіні, в яких були довжелезні, смішні вуха, що стирчали двома ріжками, мов у новенької тернової хустки. Зайці нишпорили садом, але не так сумлінно, як ото собаки чи кури, а весело підстрибуючи й ганяючись один за одним, наче випили звечора і тепер казились, забувши, чого їм треба в нашому садку. Місяць насмішкувато дивився на ці витівки і курив новорічну люльку, ховаючи руки за спину — довкола його радісного виду клубкував холодний, світлий дим.

...Не зчувся, коли прокинулись мама, забрали мене з підвіконня, віднесли в ліжко, і вранці не міг збагнути, чи справді співали зайці в місячному саду, чи вони мені просто наснилися...

Донині пам’ять тримає ту повоєнну новорічну ніч у мерехтливому серпанку сумніву — була вона чи не була? Знаю, що була, тільки чомусь не розполовинюється на справдешню й уявну.

Уранці я побачив насамперед нашу рябу кицьку, що дерла кігтями мітелку — аж триння сипалось.

— Сказилася, чи що? — замахнулись мама ганчіркою.

— Їй-бо, це на заметіль.

— Авжеж, — обізвалися від печі й бабуня. — Недарма мені з самого ранку мітла в руки вскочила. Сніг до хлівця можна було лопатою прогорнути, а я чогось за мітлу взялась.

 Від світлої ночі не лишилося сліду. Небо вимерхло й постаріло, його овид був, як обличчя в баби — сивий, смутний і втомлений. Вітер видмухував з-за рогу шопи рідке біле пір’я, згонив його до середини двору, де воно втрапляло на протяг і починало крутитись, як веретено. А за годину завіяло — наче якась нечиста сила розв’язала повні лантухи й заходилася витрушувати їх на село.

— Засипле по вуха, — сказали бабуня, але не стурбовано, а радо.

— Січень Васильович прийшов,— так само радісно озвалися мама.

— А чого не Іванович?

— Бо першого січня, синку, Василів день.

— А чого не Іванів?

— Так у народі повелося…

По часі двір закидало до колін м’яким і холодним, що не в’язалось у сніжки і не згорталося в баби. А перед обідом вулиця виповнилася малиновим дзвоном — їхали веселі сани, запряжені трьома білими кіньми. Коні — в червоних і блакитних биндах, у гриви заплетено зелені стрічки. Над середнім конем — дуга в мідних дзвіночках, а на санях — Дід Мороз. Борода в нього — довга, біла, плекана, брови — густі й широкі, а обличчя червоне-червоне, наче його натирали снігом. Батечку мій! — такого я ще не бачив.

Двері трохи з петель не злетіли:

— Мамо! Справдешній Дід Мороз!

А він уже й сам входить до хати. І з подивом бачу, що він дуже схожий на дядька Мартина — нашого бригадира. Дід Мороз переступає порога, перекладає костура з руки в руку, запускає правицю в глибоку кишеню кожуха і широким помахом розкидає зерно на долівку, стіни, на нас — холоднувате насіння дзьобає гостро й дошкульно, але дотик його приємний.

Сію, вію, посіваю,

З Новим роком

поздоровляю.

Посіваю вас житом, щоб

довго вам жити.

Сиплю вам просо, щоб не

вішали носа.

Розсипаю пшеницю яру,

щоб горя не знали.

Сійся родися, жито-пшениця,

всяка пашниця.

На щастя, на радість,

На здоров’я, на Новий рік,

Щоб вам краще жилося,

як торік.

Щоб коноплі росли до стелі,

а льон по коліна,

Щоб вас ніколи ніщо

не боліло.

Мама з бабунею витирають очі ріжками фартухів, дід Мирон, що править кіньми і носить за дядьком Мартином мішка з гостинцями, виймає звідти щось загорнуте в червону матерію, дядько Мартин кладе вузол на стола, розв’язує, а там — білий калач, печиво, яблука, горіхи, пляшка вина.

— Це вам, Меланко і Марфо, від правління колгоспу за ударну працю! Небагато, але від серця! Хай вам добре ведеться в Новому році! Хай корова доїться сметаною, а цідиться маслом! Хай жито росте, як очерет, квасоля— як бараболя, а кукурудза — до чорногуза!

Мама й бабуня знову плачуть, бо їм нечасто говорять такі добрі слова. Навіть дядько Мартин завжди не має часу, все кудись біжить і лається з молодицями. А сьогодні в нього такі теплі очі, що коло них можна грітись, як біля багаття.

— Мартине! Мироне! — кажуть бабуня. — Спасибі вам на цій мові. Гарне слово ще краще при хлібі й питві. Не цурайтесь, сядьте до столу.

Дядько Мартин вагається:

— Тітко Меланко! Ще пів села об’їхати. Як причащатимусь у кожній хаті...

Але, либонь, характер у дядька Мартина сьогодні гливкенький, а «форма» Діда Мороза зобов’язує пом’якшити бригадирську душу, і він рішуче махає рукою:

— Сідайте, діду Мироне! Пообідати все одно треба.

Не роздягаючись, вони сідають до столу. І тут помiчаю, що борода у Діда Мороза таки не волосяна, а з білих пачісок, брови наклеєні, а щоки підфарбовані. Коноплянка заважає і лізе в миску. Мама кажуть, що треба було б зняти її, бодай, при обіді, але дядькові Мартинові страшно знімати шапку — завклубом і біблiотекарка прив’язали під нею ті шнурки й мотузочки, що тримають весь марафет.

Дід Мороз і Мирон перехилили по чарці, другій, а за вікнами тим часом помаленьку втихла заметіль. Рівно й гладенько лежав сніг на землі, вибілив чорну хмизяну порубу над Галалейовим городом, уклався красивими повстяними шалівками на нашому тині.

Дядько Мартин і дід Мирон, згорнувши по цигарці, підсунулися до припічка і задиміли в комин.

— Чуєш? — підморгнули мені шельмуваті очі з-під наклеєних брів. — А домовика ти бачив?

— Бачив. Сьогодні кігтями подер нашу мітелку в цундря.

— Кха-кха-кха, — похлинувся димом дядько Мартин. — Ні, голубе, ти його ще не бачив. Знаєш, домовик тільки народжується в січні. Почнеться рік з хорошої роботи, то й домовик хороший, а почнеться з поганого діла, то й він буде, як чорт хвостатий та ще й із свинячим рилом і ратицями.

— А на всеньку бригаду домовик є?

— Є, — засміявся дід Мирон. — Мартином звати.

— Ках-ках-ках, — знову ковтнув диму дядько Мартин. — Щоб тобі добро було — як насмішив. Нема такого домовика, але якщо січень із снігом, то літо із хлібом. Це вже точно. Я знаю.

— А якщо з морозом?

— Якщо з морозом? — прискалив дядько Мартин веселе око. — Тоді згадай дванадцять лисих, яких знаєш у своєму селі, і мороз перепадеться.

— Серйозно?

— Слово бригадира... Ну, господині, спасибі за хліб, що був солодкий, за сіль — що солона, за чарку — що легко пішла. З Новим роком, з новим здоров’ям!..

 Дядько Мартин говорив і далі щось приємне та гарне, але я не чув, бо вже гарячково лічив усіх лисих нашого села. Мама й бабуня йшли за дядьками, дякували їм, я теж ішов, але... Лисих назбирувалося тільки одинадцять — хоч ти вбийся.

— Ну, орле, давай руку, — дядько Мартин хотів, либонь, повернутись, але валянки його биті, негнучкі, посковзнулись на слизькому суглобові стежки і він гепнувся в сніг.

— Ой, боже, — співчутливо сплеснули руками мама й бабуня, а я аж присів на разі, але не з переляку, а зо сміху — дядькова шапка звалилась і тільки тепер я згадав, що наш бригадир лисий, як бубон. Той дванадцятий лисий, якого мені не вистачало.

А сніг уже робився синім. На верхівці ясена за причілком хати сиділи серйозні, надуті ворони, горобці мовчки заривалися в солом’яну стріху. Це були вірні ознаки того, що мороз ниньки припече, як скажений, по-січневому.

Мандрівка в зиму

Ніби вгадавши, якою в цьому році буде погода, я з першого січня завів природничий щоденник. Але не можна сказати, що події в ньому пульсують гостро. Катаклізми і сенсації щоденно фіксуються тільки в гідрометео-центрах і на метеостанціях, де працюють тонкі знавці й професіонали погоди, а в моєму щоденнику — безбарвна, неемоційна в’язь літер, і цифр: температура така-то, опади — такі-то, вітер, безвітря, заметіль. Про сніги і морози о першій порі, правда, було трохи ширше й образніше, але потому мої синонімічні запаси вичерпались. Сніг і мороз перетворилися на буденність. Що про них писати кожного дня?

От якби їм ще якісь супутні події чи хоча б простір, не замкнутий декораціями багатоповерхових будинків, як оце перед моїми вікнами. До морозів і снігу на одному з будинків табунились голуби. Тепер вони поховалися на горища. Не видно навіть ворон. На нижніх гілках високої груші, понадувавшись, побільшавши вдвічі, а то й утричі, вклякли горобці, їхня нерухомість — символ безнадії й обурливого смирення перед жорстокою стихією.

Їжачиться, мов сива госельня, тонке мотуззя, на якому розвішують випране шмаття. Самотня береза у дворі, що вабила око непорочною білістю, тепер на тлі снігової білизни втратила, розгубила всю красу.

Одне слово, пейзажі міської зими страждають від тісноти дворів і вулиць, малості вільних об’ємів і просторів. Зараз би в поля, села, ліси.

— Але ж — холоднеча! Якби це хто виштовхав у три вирви!..

...Не знаю, чи є телепатія, але раптом, під сумирний плин цих думок, приїздить знайомий колега машиною.

— Давай проскочимо за Літин. Подивимось агрохімічний кабінет у радгоспі «Жовтень». Це кілометрів за п’ятдесят од Вінниці. Заодно й провітришся, бо з тебе, бачу, скоро пеніцилін будуть робити, — мохом обростаєш...

— Старий! Якщо машиною, то я — хоч на край світу!

...А погода надворі!.. Дивлячись крізь вікно, записував до щоденника, як лагідно світить сонечко. Нічого собі лагідність — з-під черевиків — рипавиця такої пронизливої лютості, наче в них і підошви, і підбори, і ранти, і устілки з сухої-пресухої берестини, колеса «Жигулів» вилущують тугий, круглий хруст, в проломі між двома будинками сіється потерть холодного, срібного блиску — якась птаха зрунтала сніг на даху.

На тролейбусних зупинках дрібно витанцьовують люди — аеробіка в кожухах і пальтах під музику січня. Кволий жовток сонця в опаловому німбі — на лівому боці неба. Як ліхтар, світиться він у шибках незамерзлих вікон по правий бік вулиці.

За Вінницею вздовж траси — знаменита липова алея. Влітку вона гуде бджолами, як орган, а зараз це — парадний коридор тиші. З лип можна писати образи класичної німоти. В повітрі висить непомітна вуаль туману, падає на стовбури й гілляки, робить їх сивими, тлустими, нереально мовчазними, здатними поглинати всі звуки. Якби оце зараз шалений вітер, липи і його звели б нанівець — такою великою здається сила їх нерухомості.

За Літином у синіх снігах важко стоять сосни, кряжисті і розлогі, як чорні хмари, підперті жовтими ногами стовбурів. Хмари сосон поєдналися з димами. Дими стояли над селом, що теж звалось Соснами, високо і щоглисто. Не хотілося казати прісно, що вони ростуть, хотілося, що — співають. Пісня димів струнко піднімається в небо, її було видно далеко-далеко за десятки кілометрів, і пісня кожного диму мала свою, відмінну від інших мелодію. Були і сиві, і сизі, і чорні, і попелясті, і білі, і рудуваті, залежно від того, з яких дров народжувались. Ми почали вигадувати для них батьківські імена — Дим Грабович, Дубович, Соломович, Вишневич, Черешневич, Акаційович, Бур’янович. І так далі і тому подібне, до нескінчення. Це був цілинний острівець образної незайманості. Втім, може, хтось щось і вигадував до нас на цьому острівці, але ми це робили вперше, і це було цікаво.

За дверима кабіни по чистому склу пішла гуляти паморозь. Витіюваті язики лизнули площину біля гумових прокладок і полізли вище. Надворі припікало. Дими набули оранжевих відтінків — на заході займались червоні пожариська.

Коли ми вийшли в радгоспі «Жовтень», була тільки половина п’ятої, а печальний лик місяця вже виставився серед неба в своїй бляклій шибочці. Він мені нагадав пастуха, що піднявся рано-раненько, щоб швидше підігнати день до пасовиська ночі, бо це — зима, а вночі вона справніша, ніж удень, вночі у неї більше права і сили.

У золотистих снопах пшениці, що охайними кулями стояли біля стін агрохімкабінету, жаріло несподіване тепло. Мовби крихітне багаття жнив загорілось раптом серед зими.

...Вертали назад, коли сонце ще не заходило, але мороз уже кипів на всю потужність. Десь там, у хащах, ярах, пониззях, гоготало ядуче біле полум’я, гаряче й безжальне. Воно з усіх боків обпалило нашу машину, що стала схожа на волохатого жука, факало на вуса, бороди, брови, коміри і шарфи стрічних людей, оповивало тонкими поетичними оздобами кущики й самотні стебла, які не встигали заховатися під сніг... Слизька, наїжджена дорога блищала червоно й погрозливо, у далеких полях під крилами лісу поволі тужавів морок.

Рибалка в Ометинцях

Яременів ставок великим язиком лежить у центрі Ометинець. Вужчий кінець починається від центральної сільської греблі, за якою — плесо ще одного, трохи меншого ставка. Правда, серед зими про плесо говорити не доводиться. Воно застелене сивою кригою, а на кризі темними поплавцями повклякали люди, до яких у мене давня, дещо насмішкувата симпатія, бо здаються вони комічними лицарями дитинної пристрасті — не кожному, погодьтесь, стачить терпіння висидіти цілісінький день на морозі й пронизливому вітрі заради того, щоб упіймати на гачок кілька дрібних окунців.

Про підлідну риболовлю в Ометинцях донедавна й гадки не мали. Множились тут коропи й карасі, краснопірки й пічкурі, які на зиму зариваються в болото і не вилазять звідти аж до весни. Отже, ловити було нічого. Але одного разу веселий сільський дядько Максим Каленич, удатний до видумки і жарту, десь роздобув окунів і запустив їх в усі ставки. Чи міг бодай подумати, що за якихось шість-сім років його ім’я стане солодкою піснею на устах найенергійніших рибалок Вінницької області, котрі плавом пливуть до Ометинець, зачувши про фантастичну невибагливість тутешнього окуня, що клює, мов навiжений, і важить не менше кілограма кожен.

Рибалкам — втіха, місцевому правлінню — клопіт. Що не кажи — окунь у ставу, як бур’ян у полі. Псує кондиційну чистоту уловів. Це з одного боку. А з іншого, маючи гострі зуби й агресивну вдачу, помітно зменшує табуни миролюбного, лінькуватого сазана. І нічим його не дістанеш. Тільки й надії, що виловлять лицарі гачка й мормишки, бо серед зими окунь не спить, а гуляє.

...На Новий рік нині взялась відлига, і хоч зимова риболовля любить таке потепління, мало вірилось, щоб після святкової ночі, коли люди лягають спати десь перед ранком, хто-небудь приїхав сидіти з вудкою на ставок. Але погано я знаю рибалок. Ще густий морок облягав долини й городи, ще туман стояв такою щільною стіною, що навіть не було видно світла у вікнах ранніх господинь, а на греблі коло Яременового ставу вже погуркували двигуни машин.

— Рибалки мордуються, — озвались мама, чиркаючи сірником біля печі.

Через годину Яременів ставок від сільської греблі аж до Романкової садиби вкрився людьми. Під обід пригріло сонце. Лід зробився крихким і податливим. Подекуди проступила вода, з’явилась тривожно-густа прозелень.

Обережно ступаючи ненадійним льодом, я йшов до чоловіка, котрого примітив одразу, — привертав увагу тим, що був одягнений в незвичайно великий, бруднозелений балахон і постійно рухався, ніби якась пекельна сила гонила його від лунки до лунки, не даючи посидіти на місці більше одної хвилини.

Незабаром я вже побачив, що в того чоловіка спокійні, вдумливі очі за скельцями окулярів і водночас такий відсутній вираз обличчя, ніби він у цю хвилину ні про що не думає. А втім, так воно, либонь, і було. Чоловік зосередив всю увагу на волосинці місіні, яку щосекунди посмикував коротеньким вудлищем. Це, певне, мало заохотити окуня до азартних атак на червону нитку, причеплену до блешні замість наживки.

Звали чоловіка Степаном Милентійовичем Крушельницьким. З’ясувалось, що він керує колективом Немирівського автобусного парку.

— Один день з вудочкою на ставку чи річці дає мені душевну рівновагу на цілий тиждень. Не перебільшую. Вже тридцять четвертий рік рибалю. Так що можете вірити.

На льоду біля Степана Милентійовича лежав інструмент, схожий на велике свердло з бляшаними лопастями, порожня торбинка і один окунець, маленький, як мізинний палець.

— Ловиться? — запитав я, намагаючись приховати єхидство, що аж випручувалось з голосу.

— Ні! — зітхнув Степан Милентійович без традиційного рибальського оптимізму. — Любить відлигу, але сьогодні щось не йде. Давайте посунемось до іншої лунки.

Я підхопив свердло, порожню торбину, а Степан Милентійович — фанерного сундучка з брезентовим паском, що служив йому за стільчика. Ми пересунулись. Довкола так само зосереджено маневрували люди в балахонах, плащах, кожухах, якихось чугаїнах. Але все даремно. Я крадькома зазирав в усі торби і відра, що були неприкриті, і тільки в одному було повно окунів. Голова виконкому Ометинської сільської Ради Валерій Васильович Козачук виявився найудалішим рибалкою.

— Може, ви якусь примовку знаєте?

— Ніякої примовки. Вони всі ловлять на червону нитку і мотеля, а я — на черв’яка.

— І кожної рибалки на черв’яка?

— Ні! Якщо вони на черв’як і мотель, то я на нитку. А якщо вони на черв’як і нитку, то я на мотель. Всупереч будь-якій логіці.

— І так щоразу?

— Звичайно. Який мені резон обманювати? Може, окуневі, як і людині, надокучає одноманітність і він стає в чергу до мого гачка?

Це було смішно, скидалось на одну з численних рибальських небилиць, і я не став розпитувати далі, хоч бачив, що на гачку Валерія Васильовича справді звивається черв’як, а у відрі повно окунів і серед них чотири чи п’ять особин вагою не менше, ніж по півкілограма.

Поки ми розмовляли, один з рибалок вийняв зі свого сундучка кінокамеру й почав водити зіницею об’єктива по Яременовому ставку. Я попрохав його зробити принагідно й декілька фотознімків. Він видобув з-під своїх одеж фотоапарата і пішов зі мною до Степана Милентійовича Крушельницького, як найавторитетнішого в районі майстра аматорської риболовлі. Через два дні гарантували фотознімки, щоб я їх додав до цього репортажу. І що ж? Отаке слово рибалки... 

Ранок року

Прийшов до знайомих беріз: «Що там каже березень?»

Мовчать, тихо порипуючи затужавілим після короткої відлиги пагіллям — мовляв, про що питаєш? Це ж не торішня зима, яка о цій порі ще й Бугу не скувала кригою.

Берези — по коліна в снігу. Білими нерухомими хвилями застелено ліс, його околицю, широкий лан, що впирається протилежним краєм в овид сивої каламуті — там знову поземок і сонце зоріє крізь нього, як волохата, світла пляма. Серед лану кривими, довгими валами позначена дорога, а на ній гнідий коник тягне легкі сани. На тлі білого безмежжя він здається дуже малим — рухливий жучок, що енергійно покивує голівкою, вибиваючись на узгірки. Все ближче й ближче. Двома струменями — пара з ніздрів; на грудях, голові, гриві — голката осуга, наче дихає кінь білястим вогнем. А правує давній мій знайомий — Кирилович.

— Здрастуйте, господарю! Пам’ятаєте, чи ні?

Туго наструнюються віжки. На червоному від холоду обличчі вигинаються запушені памороззю брови.

— Тп-р-р-ру-у-у!

Уважні карі очі ще в якихось своїх думках, але вже скаламучених і розполоханих.

— Ви-и-и? Отакої погодоньки?!

— За вами скучив... І за березами.

Тепліє, розвеснюється суворе обличчя. Руки розстібають кожуха, видобувають з кишені цигарку. Димок — короткий, як видих — чахне тут же, наче його засмоктує під сани.

— Думали, певне, в беріз щось питати?

— Думав...

— А вони балакають не весняною мовою. Торік о цій порі теплі вітри розчісували їм коси, під кожною були підсніжники, трава пробивалась, бджола йшла в обліт... А ниньки — зима. Та ще й путня. В Калиновому яру рано розкидав сіно, почепив на грабові термометра — мінус двадцять... Сплять проліски й підсніжники, сплять берези. І вільха теж. Знаю точну прикмету — якщо її сережки стримлять, то весною ще й не пахне, а як тільки обвисли — пішло оновлення. Ну, сідайте, а то я вас геть заморожу...

Кінь косував хижим оком, хода його була легка й граційна — дорога була без пагорбів і понизь. Танцювали перед очима рябі березові убори, по м’якому снігу сани йшли тихо, без поскрипу.

— Невже березень нічим не нагадує про себе? — випитував у Кириловича. — Сонце ж підбилося високо...

— Я таки дещо примічаю. В полудень, коли на піддашшях мокріють бурулі, треба слухати. Синиця дзвонить — аж луна лісом, а дятел стукотить одразу в три долота — хоче показати, який роботящий. Це сигнал, що він поки парубкує, але як знайдеться симпатична дятлиха, то гніздо буде видовбане в момент...

Аж засміявся Кирилович від такого несподіваного олюднення природи — він за натурою суворий реаліст, хоч жарти любить.

...Відвальсували берези, відхороводили граби й сосни. Кінь вибився на галявину й заіржав стримано, а хода його стала, як політ — з’явився на видноколі лісовий курінь з довгою цигаркою димаря, широким двором, приземкуватою стайнею, двома стіжками сіна, почесною вартою темних ялин.

Зійшовши із саней, помітив, що проїхали над ворітьми, побіля двох прямокутних стовпців, котрі виявилися хвірткою. Ну й насипало! Ото матиме березень роботу!

Наче вгадав Кирилович мої думки:

— Нинішньої весни поп’є земелька досхочу. Коли б тільки сонце не дуже гаряче.

Трохи дивно було говорити про сонце за такої похмурої погоди.

А в хаті палала грубка, веселі відблиски вогню падали крізь нещільно притулені дверцята на стелю, підлогу, стіни, і було в цьому щось із наївної романтики перших пізнань і захоплених уявлень, коли й вогонь — не вогонь, а пір’я Жар-птиці, і віхола — не віхола, а стогін сердитого Кожум’яки, що борюкається із зимою, силкуючись запхати її в свої шкіряні лантухи. Здолає зиму — вщухнуть вітри і сніговії, нагріються в його обіймах, перетворяться на прозорі струмки і задзеленчать, мов кришталі. А якщо захочете побачити й самого Кожум’яку, то, дочекавшись розквіту природи, йдіть у ліс, шукайте найвищого явора з гладенькою корою — то літній образ Кожум’яки. А зимового ніхто не бачив, бо він завжди схований або серед темряви, або серед віхол.

— Подавай, жінко, на стіл, — сказав Кирилович, — крім вітру, цілий день нічого в роті не мав. Та й гість, либонь, теж.

Хата Кириловича пахла травами, березовими віниками й свіжоструганим деревом. Трави на покутті — снопом, на кленовій жердці — верчиками, між подвійними рамами вікон — розсипом; березові віники — під лавами; стругане дерево — в іншій кімнаті з окремим виходом, туди на зиму вноситься столярний верстат. Отже, лісникова хата водночас і житло, і майстерня, а тому пахне ще й роботою.

Вечеряємо, а дружина Кириловича, всівшись спиною до грубки, в’яже мітли з березового пруття. У вогні шипить-полускує сире галуззя, за вікнами воює з вітрами й снігом Кожум’яка. Чути, як рипить і скрегоче зламане дерево — драми відбуваються в природі, де в тяжких потугах народжується нова пора року.

Мені цікаво, а Кирилович незворушний, наче не чує нічого й не бачить. А, може, й справді, не чує? Звик. Уже сам — частина довколишньої природи. Спрямовую розмову до весни.

Кирилович розважливо тлумачить, що вона має звичку припізнюватися. Скажімо, за святцями, 14 березня— день поминання Явдохи, а люди її кликали Явдохою-свистухою, бо о цій порі бувають люті вітри з морозами й заметілями. 21 березня рівними стають день і ніч, сонце довго тримається на небі, але це теж не завада морозам і завірюхам. 30 березня — теплого Олекси. Граки вже розподілили «квартири», повернулися шпаки, під березами тане сніг, скрізь — підсніжники й проліски. З погляду Кириловича — новий рік треба було б святкувати саме першого березня. Ранок усього живого, звідси все починається. Ото, як рушать води, зазеленіє травиця, почорніє земля, тоді й загадуй долю на весь рік — по сонцю, теплу, воді, гороскопу...

— По чому?..

— По гороскопу, — підтверджує Кирилович. — Внучка звідкись принесла коротку астрологію. Можна дізнатися, що кого чекає не тільки в березні...

І ось уже перед нами листочки, тонкого цигаркового паперу – «астрологію» передруковували в декількох примірниках. Химерія та й годі. Земля, повертаючись довкола осі, нібито перебуває почергово під панівним впливом так званих зодіакальних зір, що складають дванадцять груп. Дія кожної тридцять днів. Сузір»я зумовлює народженому під ним певні звички, характери і уподобання.

Якщо ви народилися з 22 лютого по 21 березня, то це під знаком Риби. Бути вам довірливим, слухняним, непрактичним, досягти великих успіхів у науці. Можете зробити відкриття, що принесе значну користь суспільству і ніякої матеріальної вигоди особисто вам. Народжений під знаком Риби легко застуджується, але серйозно ніколи не хворіє і тому довго житиме. Що особливо приємно – житиме щасливо, бо такий тип чоловіка дуже до вподоби жінкам і вони відповідають їм гарячою взаємністю.

Отаку скатерку долі небо стелить під ноги тим, хто народжується разом з весною. Можна було б повірити гороскопу, якби не приклад Кириловича, що знайшовся, виявляється, на Явдохи-свистухи, але ніколи не мав хисту до науки, не боявся нежитю, і взагалі не слабував, вдався практичним, не дуже лагідним, але для дружини – найкращим з усіх.

…Уклалися ми пізно. Стогнала заметіль, а ранок висходив спокійний і сивий, як смушева шапка. Мертвий ліс упокорено лежав під снігами, і глибоке мовчання було о цій порі головною його ознакою. А потім над соснами випливло сонце, зупинилося, і ліс почав оживати. У тиші з»явилися проколи – спершу дрібненькі, як дірочки в ситі – це засівали просо лагідних мелодій вівсянки; потім з важким гупанням, зітханням і шурхотом почали падати, мов кожухи з плечей дубів, ялин, грабів пласти снігу. Опівдні, де не взялася, засвистала крильми ескадрилья диких качок.

— Либонь, з Вінниці, — приклавши руку до очей, довго дивився їм услід Кирилович. – Бачив я там на Бугу незамерзлу смужку, а на ній зо три десятки крижнів, що лишилися зимувати. Пригріло, і вони, певне, хотіли подивитися, чи не розмерзається на нашому ставу.

…По обіді знову почав притискати морозець, небо осліпло й посмутніло. На його закрайки, мов яничари, вискочили швидкі вершники в кудлатих шапках, за ними навздогін помчала така ж кудлата кіннота, виплодилась її з небосхилу ціла орда, заступила весь обрій і перед вечором землю знову обсів холод, зірвався поземок. Повторювалося те, що й напередодні. Але вже знати було, що завтра сонце стоятиме на небі довше, а післязавтра ще довше. Хмари весни не заступлять.

Весна в парку

Ветха бабуся в синьому пальті — спина горбиком, на носі окуляри з товстого побільшувального скла, в руках сукуватий ціпок — стоїть під стрімкою щоглою ялиці і напружено щось слухає.

— Що там чути, бабуню?

— Білка є на дереві чи не видно?

— Не видно. А ви хіба не бачите?

— Не бачу, дитино. Півтора копи доживаю — осліпла, як кріт. Добре, що хоч вух не заткнуло.

— А шпаки вже прилетіли?

— Є, є. В нашому садочку посвистують — я тут за муром живу.

Бабця говорить зі мною, а на обличчі не вистигає напруга.

— Чогось ждете?

— Білки мені треба, — глибоко зітхає. — Повну кишеню горіхів принесла.

— А хіба вона тут буває?

— Буває. Вчора сиділа на руці. Гарна, як мальована — зблизька я трохи бачу. Ану, постукайте!

Бабця простягає руку з ребристими волоськими горіхами. Беру їх. Роблю з пригорщі круглу халабудку і трясу, що є сили. Звук під ялинами нишкне без відлуння — його ковтає голката глиця. Кажу про це бабці, але вона саме тут зустріла білку і далі йти не хоче.

— Беріть горішки — постукаєте в іншому місці, а я підожду...

 …Парк уже повеснів. На схилах біля кротовин парує земля, у вибалку, зливаючись в один ручай, жебонять талі сніги, мокрі берези розповідають теплому вітрові, що в них уже набрякла крона. Широке пониззя має веселий вигляд — між рідкими деревами бродить ясне сонце, запалює краплисте срібло на кущах спіреї, мінливими блискітками грає в воді. Всю цю красу об’єднує щаслива пісня синички. Тонесенький голосок, мов мініатюрна сівалочка, сипле й сипле на всі боки: сю-сю-сю, сю-сю-сю, сю-сю-сю. Пшоно цих звуків здається мені складеним з маленьких сонячних букв. Так і хочеться запитати: «Ну, що ти вимальовуєш ними? Що ти розповідаєш? Мабуть, говориш людям, що глибина і сила почуттів не залежать від розміру серця, що велика краса може народжуватись і в маленьких грудях?»

Синиця ввімкнула свій сівничок на гілляці кремезного дуба—підстрибує, вивертає голівку і шельмувато зирить на мене то одним, то другим оком.

— Чого втупився? Йди своєю дорогою — не заважай!

— Про що ти співаєш?

— Про кохання і про весну. В природі зараз всі пісні на один лад.

— Спасибі, синичко.

— Будь ласка.

Обридла їй моя доскіпливість. Зірвалася й полетіла, скрипаючи дзьобиком так, як вискають немащені завіси старої кватирки.

Аж тепер я зауважив, що на верхівці модрини, яка біля дуба, чорним листям повклякали шпаки. Лічив, заходячи з усіх боків. Було їх дев’ять штук, а говорять, що живуть і прилітають лише парами. Втім, далека дорога не обходиться без жертв. Сиділи вони непорушно, жалібно й тихо посвистуючи. Може, це був шпачиний реквієм загиблому другові? Може, не мала рації синичка, запевняючи, що весною всі пісні про кохання?

І таки справді не мала. Через вибалок, у верховіттях ясенів, біля торішніх гнізд з навіженим криком тирлувалось вороння. Це вже, либонь, працювала «комісія по розподілу квартир». І тому зчинився безпутній рейвах — галасували, налітаючи пара на пару, стукались грудьми, вдавались до рукоприкладства... дзьобами. Я чекав, певне з півгодини: чи не вгамується нарешті це шумовиння розбурханих пристрастей? Де там!

Я пішов назад через долину, попід мур до центральної алеї парку і на тому місці, де ми розмовляли з бабусею, побачив білочку в золотавій хутрянці. Вона сиділа на плоскому зрізі ялини з надутим, мов м’ячик, животом, і гикала достоту так, як людина, котра з’їла зайве. Безтямно втупившись у мене нерухомими очима, білка тримала лапками скойку волоського горіха, швидко гризла його зубами і відкидалась назад, коли її гойдала гикавка. Це було так смішно, що я не стримався і зареготав.

Пружинка переляку підкинула клубочок красивого тіла, зігнула в спині дугою і шпарко погнала догори платвою стовбура.

Я кинув поглядом по парку. В кінці алеї виднілось синє пальто бабусі. Вона, мабуть, уже йшла додому, а може, приманювала іншу білку.

Пробігала білка

Вівсянка у королівському жовтому сюртучку сиділа на дереві і, набираючи в дзьобик срібного намиста, сипала ним донизу, воно дзвеніло, мов струмочок — «сінь-сінь-сінь», і, здавалось, що це і є перша парость весни, що саме з неї народжуються сонячні струни, заплутуються в кронах і роблять їх світло-веселими.

В парку пахло вогкою прілістю. Торішнє листя, втративши форму, вляглося, побуріло і вже було не листям, а підстилкою. В підстилці бабрались ворони, байдужі до світла і пісень, заклопотані тільки тим, щоб знайти щось їстівне.

Спалахувало у верхів’ї вогнисте тіло білки. Прудке й невагоме, з чарівною куделькою хвоста, що світився наскрізь і нагадував велику пухнасту пір’їну, воно випросталось на всю довжину й шугнуло на інше дерево. Припавши до стовбура, білка майнула так легко, ніби не лазила, а стелилась чи текла, войовничо наставивши антени двох вушок. Кожен її рух був зграбний і швидкий, достоту, як у риби. Пурхала з гілочки на гілочку, не лишаючи сліду, безшелесно, мов подих, затим ковзнула на землю, і тут я побачив її зблизька, бо не дуже й боялась, а, певне, думала чимось спосудитися з моїх рук, бо в цьому парку білкам — не життя, а рай. Тут їх годують горіхами, соняшниковими зернятами, гарбузовим насінням і навіть цукерками.

Білочка була не така вогнисто-червона, як видавалося здалеку. Палахкотів один лише хвіст, а на животі й спині переважав повстяний підшерсток гливої масті. Мордочка в неї була розумно-шельмувата, ніби їй весь час кортіло бавитись, однак тіло напиналось з тією чутливою осторогою, що тримає напоготові всі рятувальні механізми й рефлекси — ворухнись, і страх миттю викине її аж на верхівку дерева. Чорним страхом були залиті й очі, схожі на блискучі ягідки достиглої бузини.

Подавши руку з горіховим зерням, я цокотів язиком, а білочка натягала шию, випростуючи антени вух, але очі її пильнували навсібіч, а передні лапки, здавалось, тремтіли з переляку.

Тут каркнула ворона, коло білки впала сім’ядолька торішнього жолудя, і не встиг я змигнути й оком, як вона вже сиділа на вершині ясена і швидко-швидко молола щось своїми зубами — маленька, вродлива, схожа на рудий, фігурно-веселий знак запитання. Донизу падали, зблискуючи проти сонця, бурі осколки ясенових крилаток.

Відтак білка попливла вершинами дерев у свою дорогу, а я подався за нею. Це було цікаве видовище. Не знаю, чи є в неї постійні, давно прокладені маршрути, але переходила з дерева на дерево, як по стежці, не ворохнувши ніде й гілкою. Один раз мало не зірвалась — думала, певне, що гілка пругкіша, ніж була насправді, впала на неї з висоти, а вона стрімко пішла донизу. Блиснула опалова гливість живота, білочка перевернулась довкола себе, але пазурі тримали, як присоски, і, вибравши мент, вона стрибнула на твердь грабового стовбура.

Сонячний день тим часом скликав людей до парку. На всіх алеях і доріжках з’явились діди й баби з онуками. В низовині, за спиною спорожнілого літнього кафе, побачив на кущах картонну накривку від взуттєвої коробки, металеву консервну банку, прямокутний лист фанери. Почеплені на мотузочки і засипані крихтами хліба й насіння, вони правили за годівниці.

Білка, мабуть, до цього звикла — принаймні, я прийшов сюди вслід за нею. Синиці, горобці і вівсянки купою товклися біля годівниць, а ворони бродили довкола, підзбируючи ту дещицю, що падала на землю, або ж стояли, з комічною похмурістю виставивши свої масивні дзьоби.

Нарешті, білка зійшла на землю, не зупиняючись, шаснула біля годівниць, і тут я побачив на алеї хлопчика, який, стоячи під дубом, голосно вистукував волоськими горішками. Білка йшла до нього. Маленька ручка не дуже сміливо потяглась назустріч, а маленька істота так само несміливо стала на всі чотири лапки, напружилась, подалась мордочкою вперед, принюхалась, підступила ближче, торкнулась передніми лапами шкаралупки, перевернула її, схопила зубами і кинулась геть.

— Взяла, бабуню! Взяла! — закричав малий. А білка, відскочивши зовсім недалеко, поралась у листі, залишила там горіха, вернулась до хлопчика, і через хвилину на алеї знову було чути:

— Взяла, бабуню! Взяла!

Мені захотілося подивитись на схованого горіха, але я ніяк не міг його знайти, хоч виразно бачив, де саме білка порпалась у підстилці. Вона не лишила помітного сліду, а просто заховала його, мабуть, під листок або в шпаринку. Ворона це, принаймні, знала краще за мене. Щойно я одійшов, як вона впала на те саме місце і тут же піднялась, переможно тримаючи в чорному дзьобі жовтий горіх.

Я загубив свою білку. Вона подалася кудись шукати нових пригод.

Льодохід

Від берега до берега вздовж мосту — три ряди ротатих ополонок. Вода в них-густа, неспокійна. На відстані було видно її швидкість і чути холоднечу. Зеленкувата, набрякла крига поцяткована здоровенними кругляками — сліди чобіт, що колись позамерзали, тепер розгасли і поробились такими великими, наче тут ходив Гуллівер.

Репродуктор рятувальної станції передавав музику, а в паузах лунали попередження по боротьбі з повінню, про льодохід. За інтонацією можна здогадатись, що це щось важливе, але чути його, либонь, тільки на подвір’ї станції.

З мосту аж до верб за П’ятничанами виднілось русло Південного Бугу, що здулося від шуги. Вже саме це слово шипить, мов та крига, що пливе за течією і нашіптує воді, як у верхів’ях одривались від землі кущі верболозів, осок, порожні поплавці бакенів і здавались на волю води, як репали аеродроми крижаного плеса і тріщини, розтікаючись з панічним поспіхом, краяли плесо на десятки площин, котрі тут же, одчахнувшись, рушали до дальніх причалів весни. Сизими крикливими грудками сиділи на крижинах чайки. В їхніх голосах, як і в Природі, дві інтонації водночас: квил — «Прощай, зимо!» і радісний зойк — «Здрастуй, весно!».

Правий берег ріки ще весь білий. Сніг — між будинками, хатами, у виярках, пониззях, в западинах скелястого граніту. Коли в Сабарові, остерігаючись водопілля, піднімали шлюзи гідростанції, лід осів на грунт, і тепер обидва береги в зеленій облямівці. Власне, це тільки зблизька вона зелена, а з відстані — теж біла. Хоробрі хлопчаки бігали на крижаних обережжях з довгими тичками — охота фізично відчути пружну силу льодоходу, штурхали своїми знаряддями прямо в його гущу і кричали щось відчайдушно переможне.

А шуга все суне й суне. На око — байдужо і повільно, але в тій байдужості — страшна сила. Велетенська крижина не вписалася в траурний хаос руху, її поставило на-попа з такою легкістю, наче це не тридцятитонне глибисько, а які-небудь дерев’яні двері чи диктовий щит. Перевернуло, розчавило на локшину, і ні сліду, ні звуку — мовчазний молох весни!

Троє сміливців на човні, вправно орудуючи веслами, одірвались від пристані рятувальної станції і, вибравши хвилину, коли шуга була не дуже густою, погнали до лівого берега — там ще тримався серед ріки здоровенний крижаний пласт — очевидно, побоювались, що його понесе на пристань. Пласт, набряклий водою, ламався під човном і веслами, меншаючи прямо на очах, і течія зносила його до хаосу шуги.

Біля самого мосту між двома рукавами русла ще тримався непорушний архіпелаг льоду. Хоч і пробили в ньому три ряди ополонок, але стояв міцно. Здалеку, накривши руслище по всій ширині, наближався конічний льодовий клин з високою гривою недавньої стежки: якщо вдарить по архіпелагу, то він лусне, як глиняний. Але вода розвернула клин боком, забракло сили проштовхнути його далі, і рукав русла заплішило надовго.

На мосту збирався народ. В ополонках нуртувала вода, ніби чуючи на собі потужний тиск великої маси льоду, і непорушність його була живою, під ним тривала невидима, напружена боротьба, на саме дно річки втягувало дрібну шугу і виштовхувало аж за мостом, а потім десь у верхів’ях зійшла з зимових якорів ціла ескадра стрімких крижаних уламків, помчала до мосту, вдарила усією силою, і непорушна маса льоду наразі заворушилась, поповзла на кінгстони під биками, проковтнула плеса ополонок і, наче зірвавшись з прив’язі, зітхнула полегшено й рвонулась на чистий простір, заполонюючи ріку швидким, могутнім плином. Це було прекрасне видиво, над яким квилили безтямні чайки, то злітаючи догори, то падаючи донизу.

І тут (яка могутня потенція пристрасті!) з русла Тяжилівки чи від пристані морського клубу раптом виплив човен з двома любителями зимнього рибальства — один працював веслами, а другий, стоячи на весь зріст, тримав руків’я величезної діркастої рогелі і кидав нею прямо під шугу. Крига зайшла з двох боків, поволокла човен за собою, один рибалка метушливо веслував, встигаючи відпихати руками кригу, а другий преспокійно тримався руками за рогелю, потім вирвав її, мало не перевернувши човна, і хоч нічого не впіймалось, кинув ще раз, потім ще... Нам надокучило дивитись, чекати, а він, мокрий з голови до ніг, все кидав і кидав свою каторжну снасть: от уже справді, охота — гірше неволі...

...До темної ночі з паузами й перервами вода несла кригу — зима виїжджала з нашого краю. А наступного дня, вийшовши до ріки, я побачив на її чистому плесі жовті піроги байдарок. Швидко-швидко мелькали лопаті весел і сонце зблискувало на них грайливо, як велика риб’яча луска.

Місяць небесної вроди

У другій половині лютого одержав листа від знайомої фольклористки: «Вчора було стрітення — стрічалася зима з весною, а сьогодні випав сніг і почалися морози. Човен календаря пливе не в той бік...»

Я глянув у вікно і побачив, — що води Південного Бугу особливо чорні на фоні білих берегів — їх ще не зв’язало крижаним понтоном. І це наприкінці зими!

А в перших числах лютого, пам’ятаю, приятель приніс... підсніжники:

— Що діється? Поясни.

З тим же запитанням приїхав давній друг — колгоспний пасічник:

— Бджола прокинулася, зробила обліт і почала множитись. Плакати з цього чи радіти?

Таки справді човен календаря переплутав русло — біля причалів Січня не вмерзав у кригу, біля приплаву Лютого для нього теж була відкрита навігація, і хоч до наступного порту — Березня було ще далеченько, суто березневих подій сталося вже багато. Йшли дощі з грозами і блискавицями, зеленіла трава на узгірках, по-весняному гріло сонце.

— Аномалія, — кажуть спеціалісти, вживаючи мудре слово, що має означати відхилення від традиційних норм.

Ще шістнадцятого лютого я зазначив у своєму записнику — шпаки! Перші листоноші весни.

Стояв кріпкий морозець, було трохи сухого, рипливого сніжку, і бідні птахи обсіли два дуби в затишній низовині П’ятничанського парку у Вінниці. Знаю, про що вони говорять, зібравшись до гурту. Це в них «розподіл» квартир. Минулого року я записав «протокол їхніх загальних зборів» на магнітну плівку — такий шквал пристрастей, такі шпаркі діалоги, що стрілку зашкалює. А теперішні звуки ніби висохли і замерзли, перевелися на тихе безрадісне сюрчання. Може, це плач або скарга якомусь з Богів природи на недосконалість механізмів інстинкту, що поставили під загрозу життя цілої зграї?

Хто знає? Шпаки, на жаль, дають дуже загадкові інтерв’ю і розшифрувати їх не так просто. Зрозуміло, принаймні, одне — вони таки подумали, що березень настав раніше і що дома їх чекають не тільки шпаківні, а й зелена травиця, лагідне сонце, перші калюжки, які віщують теплу, ранню весну.

Залишається тільки поспівчувати птахам і сподіватися на людську доброту, яка не полишить їх у біді, бо зима ще не відтанцювала свого, а березень недарма мав репутацію норовистого, неврівноваженого молодика, котрий залюбки може і виступати під прапорами зими, водити хороводи хурделиць і заметілей, «сідати на ніс морозом», від якого зорі стають дрібними, як просо, а на річках зі стогоном лопається крига. Недарма одна з назв березня — відзимок. Менший син зими, чи що?

Втім, улюбленці мають завше багато імен та прізвиськ. Березень, без сумніву, улюбленець. По-староруськи його називали сухій (за те, мабуть, що здебільшого не дуже щедрий на опади); по-старослов’янськи — березозол (древні язичники розкладали на лісових полянах великі березові вогнища, добували золу, себто попіл, і вдобрювали ним поля).

Це місяць небесної вроди. Хай тріщать морози, а тепла у нього, як правило, все одно більше, ніж у лютого. Сонце вже — не покрадьки обрієм, а — серед неба, в нього достатньо висоти, щоб не тільки гріти, а й припікати, особливо в останній декаді. Тому і білка, і лисиця, інша звірина не витримує, скидає свою зимову одіж і вбирається у літню. Небо теж поступово роз’яснюється, сонце вибілює хмари, і промені, мов линви, зволікають їх у велетенські красиві ожереди, вивільняючи у височині тріумфальні моря чистоти й блакиті. Спостережливі давно помітили, що блакить стає постійною барвою березня після двадцять другого числа, тобто після рівнодення, коли ніч і день зрівняються зростом, і світле крило доби почне довшати й довшати. Ось коли б прилітати шпакам.

І все-таки треба застерегти, що найістотніша вада березня — неврівноваженість. Удень може нагнати вісімнадцять-двадцять градусів тепла, збудити «кров» дерева, наповнити нею судини й капіляри, а вночі кинути такий мороз, що «кров» перетвориться на кригу, розітне систему живлення, і дерево помре або скалічіє.

Та ж коли весна випустить на обніжки доріг і стежок голубі проліски, обсипле їх жовтенькими зорями гусячої цибулі, то це вже вірна ознака того, що березень переміг, врівноважився, і ось-ось закигичуть дикі гуси, а одного прекрасного дня під блакитним небосхилом почепиться на срібну нитку жайвір і почне лити на землю п’янке питво чарівних пісень.

Пора синьої медунки

Край лісу на рудому глинистому обніжку, серед торішньої трави зірвав я першу весняну квітку. Безлиста, жовта, волохатенька по всьому стеблу. Мати-й-мачуха.

Довго-довго роздивлявся і не міг збагнути, що в ній від доброї матері, а що — від злої мачухи. Вигляд непоказний, живе на пісному грунті. Скубне її кожна коза, не обмине жоден, навіть випадковий, черевик. Сирітська доля Попелюшки! Таку б і назву їй, а то — мати-й-мачуха. (Виявляється, нижній бік листя неначе вкритий білою повстю, м’який, теплий — мати, верхній — темніший за кольором, холодний — мачуха). Отже, гармонія протилежностей.

Подекуди зринали трепетно-соромливі пелюстки всюдисущої курячої сліпоти, а на узгірку побачив нарешті і бордовий дзвіночок недостиглої медунки. Скромно стояла на одній ніжці в затінку граба. Медунка — як і гриб: угледів одну — шукай ще. Невдовзі пішла хороводами — густо-бордовими там, де не дуже визріла, і синішими — вже достигла. В цю синь вплітався низький гул, мовби десь далеко-далеко добиралися до цілі перевантажені бомбовози — працювали джмелі. Різко гойднувшись, нахилилася ближня до мене квітка. Чорний джміль, підперезаний жовтим паском, упав на чашечку і, не чекаючи поки вона перестане гойдатися, заходився перевіряти довгим щупом хоботка глибинні схованки. Незважаючи на огрядність, вовтузився справно й швиденько, нагадуючи метушливого дідуся, що копає криницю. Настільки захопила його робота, що й не побачив загрози. Мій капелюх перетворився на купол маленького органа, під яким за мить уже нуртували найвищі октави густого баса з усією багатозвучністю панічного жаху. Важкувата, незграбна істотка метушилася під тісним шатром пастки, дивом умудряючись не торкатися її стін. Я підняв капелюха — чорне тіло з жовтавою запаскою блиснуло аж під верхівкою граба.

— Ой, Ромцю! — почувся з-за пагорба жіночий голос. — До чого ж медунки солодкі!

Ступнувши кілька кроків, заніміло спинився — така ясність ударила навстріч. Ну, мовби хлюпнуло на тебе білиною, ошелешило і прив’язало до місця — за пагорбом був березовий гай. Ледь ворушились у весняному теплі тонкі, довгі коси-гілляччя, по-жіночому ніжно і свіжо полискувала молода кора. Все це хотілося з чимось порівняти, а натомість просилося давно чуте: «Дівчата в білих сукнях».

— Здрастуйте, дівчата!

Берези не то шепочуться, не то мовчать погордливо байдуже.

— До кого це ви? — запитала стара жінка, голос якої й покликав мене сюди.

— До беріз.

— А я думала, до мене,— стрельнула живими очима,— і справді на дівчат схожі. Правда, Ромцю, я теж колись такою була?

Дід Роман стояв під березою біля скляних банок, дивився, як капає з бузинової трубочки, і його, певне, обсідали не такі ліричні думки.

— По сокові вже. Піну дерево пускає. Значить, стільки накачало із землі, що йде не тільки до стовбура, а й у гілля. Пізно ми зібрались.

— То й що? Хоч на природу надивлюсь, — не полишав стареньку романтичний лад, — з березами набалакаюсь та медуниць насмокчусь.

Жінка почала зривати медунку, висмикувати з неї квіточки. Було в цьому щось первісно-древлянське, по-дитячому безпосереднє. Я теж потягнувся до квітів. Внизу у чашечок було по краплинці меду, солодкого-солодкого і прохолодного. Ось що шукав джміль своїм хоботком.

Медунок між березами весна насипала, як рясту. Безліч джмелів гуло тут рівно й однотонно, а сонце світило з тією цнотливою ніжністю, яка ще перебуває між двома станами — тепла й холоду, — і від цього довколишній світ був особливо милий, якийсь, сказати б, щойно народжений, а тому дуже добрий.

— Вій-вій-вій, — озвалося в кронах, і я побачив повзика, що пружиною кидався вгору по білому стовбуру. В дрібному його, маковому голосі чулася радість, і він був єдиним звуковим символом весни, бо навіть шпаки ніде не озивались, хоч шпаківень у верхів’ях лісники навішали незліченно.

— А, їй-богу, навійкає дощу, — розшифрував мову повзика старий Роман. — Бач, як рясно говорить? Повзик погоду знає...

— Не кажи, — заперечила баба. — Такий гарний день...

Але дід наче з книжки читав. Не минуло й півгодини, як загуркотіло від Стрижавських кар’єрів, і тут же пустився дощ, шпаркий, як марафонець. У безлистому лісі не було від нього куди сховатись.

— Ото знай, — мовив дід Роман ні до кого. — Якщо грім падає на чорний ліс, то й літо буде мокре і нетепле, — з його рота сотався димок — ураз похолодало.

Небо зробилося безбарвним. Старенький задер голову, приклав руку картузиком, у щось довго-довго вдивлявся (мені вже й надокучило), а тоді зронив:

— Лелеки.

— Де?

— А ондечки, правіше. Кружляють над лісом, як літаки.

Нарешті і я вгледів. Було їх три пари. Пливли велично і дуже гарно, розпластавши на всю широчінь крила. Це було чарівно: безбарвне небо, білі берези, а між ними — безшелесні рухомі профілі, як шість чорно-білих аплікацій. Просто картина!

Засьорбав шпачок, вмостившись на сучку, побачив лелек і надумав, певне, привітатись. Похлинувся на короткому «вій» повзик — не захотів просити дощу для гостей — хай ліпше сонце.

— Лелеки приносять тепло?

— Ні, — заперечив дід. — Високо кружляють. Буде ще холод.

Може, він і мав рацію. Але тут випливло сонце, стало серед неба, світ знову переінакшився. Великими білими свічками зайнялися берези, добрим і веселим зробився ліс, а синій підніжок медунки і рясту налився теплими барвами.

Дід сидів на пеньку, довго дивився на довколишню красу і, переймаючись нарешті її настроєм, прорік глибокодумно:

— Природа — таке діло...

Солов’їний спомин

Фіолетовий присмерк теплого вечора лягає над ставом, поволі повзе до вербових кущів, що пасуться вздовж берегів, ховає їх під собою, поволі огортає стрункі граби, пнеться до верхівок, і незабаром ліс по той бік ставу перетворюється на суцільну темну гору. А по часі все довкола виповнюється розмаїтими згуками ночі: несміливо пробують голоси жаби, озиваються з осоки деркачі — ніби пиляють суху деренчливу дошку; дрібненько п’ють тишу цвіркуни.

— Стонадцятий раз чую цю музику, — задумливо говорить Жилін, — а ніяк звикнути не можу. А ви, Андрійовичу?

Чоловік з масивною білою головою, до якого це звертання, зайнятий важливою роботою — крає хліб коло єгерського куреня, розкладає сало, часник, цибулю та інші похватні наїдки, прилаштовує дві свічки.

— Правду кажете. Я тут єгерем мало не все життя. Ставки ті самі, ліс той же, а кожен травень, наче перший, — зронив кілька слів і вмовк надовго (єгер — чоловік мовчазний і непоспішливий).

Правда, згодом він-таки розповість, як партизанив у цих краях, як вороги взяли заручниками його сім’ю, тільки дивом вона вціліла. По війні, коли виросли діти і вже не стало дружини, він теж надумав помирати й покинув Гуралянські ставки. Але смерть не приходила, старий єгер за звичкою знову почав навідуватися сюди, заходився наводити порядок, знайшов стільки роботи, що розвіялися тоскні настрої. Тоді приїхав його начальник і сказав: «Працюйте, Андрійовичу. Ніхто вас тут не замінить, та й вода без вас посмутніла».

І ось він годує рибу, викошує очерети, видає білети рибалкам, майже щовечора приймає гостей, які приїздять слухати природу. Ми з Жиліним теж прийшли сюди на ніч записувати солов’їв, у яких саме починалися пісенні розвої.

Після вечері, загасивши свічки, сиділи на дубових окоренках і слухали. Ліс кипів велетенським котлом. Не треба було піднімати мікрофонів між верхівки дерев — їх і так заливало повенню звуків. Ніч від цього робилася глибокою і непроникною. Медове солов’їне питво лилося з неї, немов із потаємного ковша. І старий єгер не витримав:

— Про що це вони все співають?

Жилін ніби очікував цього запитання.

— Соловей, мушу вам сказати, палкий коханець. Прилітає вночі, щоб не стрічатись із хижаками, знаходить у кущах затишне містечко і починає: «Чуєш, солов’їхо? Я тут найсильніший, у мене чарівний голос, ніхто не годен зі мною змагатись і, якщо ти хочеш мати найкращого чоловіка, то негайно лети до мене. Я вибрав для тебе найзатишніше місце. Лети сюди — не пошкодуєш!» А влаштувавши особисте життя, він співає по-іншому: «Чуєте, браття? Я знайшов собі найкращу дружину, маю найзручнішу персональну естраду, мені дуже добре, але співаю тільки для своєї коханої. Тому не заважайте мені і не підлітайте близько. А хто не послухається, хай начувається — в мене твердий і гострий дзьоб».

Жилін імпровізує так натхненно, що його вигадки здаються чистісінькою правдою, їх цікаво слухати і легко запам’ятовувати ще й тому, що за ними стоять непересічні знання.

— А починає соловейко співати тоді, коли береза лист розпустить, — веде Жилін далі. — Він п’є з листя воду і гартує талановите горло. Саме ця пора випадає на травень — найліпший місяць весни, який на Україні ще до двадцятих років називали маєм. Від слова розмай, що означає бурхливий розквіт землі. Квітка в маю найкраща, зелень — найніжніша, почуття — найтонші. Вслухайтесь, про що співає природа. Жайвір — про синє небо, дрізд — про темний ліс, вивільга — про дощові веселки, зозуля — про красиве і довге життя. Навіть мовчазні лелеки строчать у небо зі своїх дзьобів, як з автоматів, салютуючи весні. А там, у хащах, Володимир Андрійович знає, остережливо ходять вепри — у них з’явилося смугасте потомство і вони побоюються, щоб людина не завдала йому шкоди. А за косулею вже дрібно дибцяє на тоненьких ніжках козенятко. Якщо побачите його самотнім, то не підходьте близько, не думайте, що воно осиротіло — з кущів за ним пильнують налякані батьки. Травень починає великий похід за оновлення природи. Чуєте, що в ній діється?

...Слухали Жиліна, мов язичеського жреця, що поклоняється воді, траві й деревам. Ні, таки з травня народилися Стрибог і Ярило, зелені свята, водяники й очеретяні бугаї. Травень — найвища височина весни, її зеніт, поезія світла і казка кольору.

...Удосвіта нас розбудили солов’ї. Ми втрьох сіли в човен і подалися до вершини ставу, під густі верболози, щоб виставити там мікрофони.

Ранок був сонячний, погідний і такий ясний, що небо синіло, як кобальт. Лункий голос зозулі довго й натхненно обіцяв, що таких травнів нам випаде ще багато. Але зозуля не вгадала. Євген Іванович Жилін помер через чотири весни, хоч було йому лише шістдесят три. Володимиру Андрійовичу Скакуну вже близько ста. Хата його стоїть під сотнею шпаківень, розвішаних довкола на яблунях і грушах. Перед тим як писати ці рядки, я приніс давню магнітофонну плівку, сивий єгер одразу згадав і ту ніч, і наступний після неї ранок, і, звичайно, Жиліна.

— Він був поет чи професор по природі?

Я сказав, не кривлячи душею: «І поет, і професор», хоч був Жилін усе життя військовим, а після армії — першим директором Вінницького обласного будинку природи. Не в одну душу він заронив любов до краси навколишнього світу, не в одному серці залишив світлий спогад про справу, яку любив найбільше в житті. Травень був улюбленим місяцем Жиліна. Мабуть, ще й тому, що він у ньому народився.

Про автора

Волошенюк Іван Степанович народився 3 липня 1938 року в с. Ометинцях Немирівського району Вінницької області. Мати і батько — селяни, колгоспники. Виріс над водою, між вербами і кульбабою — присадибний город «купав» ноги у сільському ставу. Звідси в письменника неперебутня, на все життя, любов до природи, що є істотним елементом його творчості. Прислужилася цьому й перша його професія — 1956 року закінчив сільськогосподарський технікум, здобув кваліфікацію агронома і рік до служби в армії працював агрономом.

Але вся решта його життя — це журналістика: районна, міська, тиражна, обласна, республіканська газети, радіомовлення. Факультет журналістики Київського держуніверситету закінчив у 1967 році заочно. У засобах масової інформації без перерви і по нинішній день (завідувач відділу публіцистики обласної газети «Вінниччина») — з 1960 року. З журналістської практики народилися всі його книги: «Іменем хліба», «Літо приємних зустрічей», «Барвінок холоду не чує», «Ви чуєте, журавлі?», «Дорога через тишу», «Цариця», «Алло! Пришліть кореспондента», «Немирівська трагедія», «Два ангели на двох велосипедах», «Котилося літо...»

Тематичні обрії творчості Івана Волошенюка можна окреслити трьома словами — людина, її доля і любов. Репортерська робота дає перу письменника рідкісні сюжети, яких не вигадає ніяка уява.

Автор — Заслужений журналіст України. Найвищі орбіти літературної творчості: за кращий твір на сільську тему — премія імені Пилипа Желюка і звання почесного громадянина села Тиманівки (книга «Літо приємних зустрічей») і Всеукраїнська літературна премія ім.М. М.Коцюбинського за книгу «Алло! Пришліть кореспондента».

Зміст

Котилося літо  3

Між небом і землею, піснею і душею               6

Музика літа      10

Дорога крізь тишу         13

Голубе диво     18

Дощ      21

На липовій горі, у липовому домі         26

Вранці над Бугом           30

Криниця дитинства      32

Побачити і відчути        35

Зі світлої душі   40

По опеньки       44

Слідами бобра                47

Там, де річка Рось         51

У долині каменів           56

Шукали чаполоч            61

Хлопчик і птах 65

Людина і голуби            69

Хліба зжаті, небеса в зорях...  73

Від першого інею          77

Дорога через поля       81

Надвечір’я         85

Його Світлість — Вересень      87

Семиогонь        89

Ясна жовтнева печаль                95

День останнього журавля        99

Вечір осені        104

Здрастуй, Дерево         108

Біла пісня зими               112

Сліди серед білої тиші                117

Свято світла      123

«Орден» білки               129

Була Завірюха 131

У лісі коло багаття         135

Лісові казки       138

Дванадцятий лисий     142

Мандрівка в зиму          147

Рибалка в Ометинцях 150

Ранок року        154

Весна в парку  159

Пробігала білка              162

Льодохід            165

Місяць небесної вроди              168

Пора синьої медунки  171

Солов’їний спомин       175

Про автора        179