Де журавка ходила...

Повість

Щаслива Кульбабія

Знову цвіте кульбаба. Довжелезний сувій лежить при березі, як жовте полотно на вибілці. Від ставу, по двох сусідських межах, мама нічого не сіють і не саджають — залишаються пасмуги під кульбабу, і якщо глянути з пагорба від сільської ради, то наш город, мов зелена сорочка в жовтій маніжці.

— Дивлюсь, і мені солодко, — говорять мама, шустаючи кукурудзяні качани. — Люблю жовтий колір. Більшість людей — білий, червоний, голубенький, руденький, дехто — чорний (особливо вишивальниці: чорний хрестик на білому перкалі — сама печаль), а я — жовтий. Коли цвіте кульбаба, у моєму серці бамкають святешні дзвони. Піду в берег, розстелю собі пілочку, сяду на ній, слухаю, як гуде бджола, і подумки співаю: «Летіла зозуля та й стала кувати. Ой, то ж не зозуля, то рідная мати», або «Летить галка через балку», або «Чуєш, брате мій», або «Налетіли журавлі, сіли — впали на ріллі, де журавка ходила, там пшениця вродила...». Всі Іванові, всі улюблені... Ніхто мене, звичайно, не чує, хіба що ставок...

Коли туга підіпре груди, а від смутку почорніють слова, на тихому плесі скипить ряботиння дрібнесеньких хвиль, то це означає, що вода вгадала мій настрій, вона звикла, що я перед нею в тяжку хвилину все життя сповідаюсь. Сповідатися перед водою і квітами у мене — від матері. Не вчили спеціально (хіба у них був на те час?), але на зелені свята, коли кульбаба аж сміялася, вбираючи очі, вони так само брали ряденце, йшли в берег, стелили там, саджали мене на чисту пілочку, розкладали хліб, сіль, сало, масло, крашанки, цукерки-лизунчики, компот і наливку, прибирали урочого вигляду, хрестились і говорили просвітлілим празниковим голосом:

«Свята Земле! Святий Господи! Сонце і Небо! Траво і Вітре! Водо і Бережино! Мавко і Русалице! Злидото і Достатку! Розуме і Вбогосте! Святі Янголи і Янголята! Прийміть сповідь смиренного серця і ясної душі, щоб очистились вони від гріховної мерви, як худоба від лишаю, гадина від старої шкури, ящірка від задовгого хвоста, світло від темряви, неполохана джерелиця від повсякденної суєти, небо від хмар, земля від бідності, совість від лихої думки. Прожила я, обереги мої, в скромному супокої, не заміряючись на чуже добро, без заздрощів на чуже щастя, без прокльонів і злоби на чужу осоругу, уповаючи, Господи, на твій всевишній суд і розум. Дай мені прожити іще одне літо, як належить людині, у злагоді з пшеницею і житом, бараболькою і капустою, огірком і помідорою, яблуком і грушкою, кульбабою і чорнобривцями, нагідками і звіробоєм, бо люблю все жовтеньке і сумирне, як і належить бідній вдовиці, що п’є увесь вік полинові напої розлучниці-самотини і схиляє голову перед Тобою, Господи, не нарікаючи на ту судьбу, що Ти відкраяв їй на безмежному полі серед зірок і планет, дякуючи за те, що Ти у своїй високості не забув про неї, її дітей і хату».

Мамині сповіді були довгими і барвистими, вони розповідали довколишньому світові, а через нього — Святому Господу про те, як жили, що зробили так, а що не так, про кого подумали, про кого сказали не те слово, кого і за що не любили, що їх боліло, за кого молились і переживали, кому коли ставили свічку, який урожай був на городі, що вродило добре, а що — погано, як народилося телятко, як росло поросятко, чи неслися кури, що в цьому році велося, а з чим були непереливки. Я до тих сповідей звикла і навіть вставляла своє слово, коли мама про щось забували, а як прийшов Іван і вперше посидів з нами на ряденці серед кульбаби, то почав дивитися на маму, як на святу — вони були легкими на слово, речі їхні в’язалися в красиві перевесла, вони вміли додати туди домашньої бавелки про рідну хату, двір, про себе, мене, про Івана, і все до ладу, як по писаному. Мова їхня завше була такою славною і доброю, що діставала до самісінького серця, Іван приймав її з радістю, любов’ю і повагою. Бувало, устане на Зелене Свято вдосвіта, піде в поле, назбирає оберемок найкращого зела з квітками, заховає його під лозовими кущами, а коли мама заходяться розстеляти ряднину, вийме те зело з-під кущів, барвисте і незів’яле, свіженьке, покладе мамі до ніг: «З Зеленим Святом будьте здорові, з жовтою кульбабою і буйною пшеницею, всякою пашницею!»; та ще їм — цукерок велику торбу, та ще — по шовковій хустині нам обом, то це вже було не вдовине, це вже було життя з господарем у садибі. Та ще з таким господарем, що вмів неабияк жалувати і тещу, і її доньку. Обом нам розвиднівся світ, обоє раділи і тішилися, боячись хвалитися одна одній, щоб не зурочити, не сполохати добра, не накликати біди. Навіть у сповіді своїй мама остерігалися дякувати Іванові за його душу і зверталися до Бога з позицій абстракції: «Мудрий і великий, Ти знаєш, де в якому дворі найсильніші руки, найдобріше чоловіче серце, найвеселіші щебечуть дітки. Не шкодуй туди щастя, бо це той хліб, яким ніколи не можна перегодувати — розумна душа ніколи всього сама не з’їсть, а розділить по совісті на багатьох».

Одначе, як ми не старались, як не береглися, все наше добро, вся наша щаслива Кульбабія згоріли в одну мить, дощенту, дотла, до нитки, і саме тоді випала з нашого перевесла головна нитка, коли вона була найпотрібнішою, бо в хаті на ту пору щебетало вже трійко маленьких дітей.

Снився перед тим сон, що йду я стежкою у пшениці, по два боки гойдаються маки, великі, як мальви. Пам’ятаючи, що мають бути Зелені Святки, хочу нарвати квітів, щоб дати їх Іванові. Він іде ззаду. Простягаю руку, щоб зірвати квітку, а вона така криваво-чорна, що мені наразі стає страшно. Все одно зриваю, повертаюся до Івана, а на тому місці, де він щойно був — глибока яма.

Віщий сон. Кум Петро попрохав Івана поправити перед жнивами погрібця, бо як почнеться косовиця, то поле вже не відпустить.

Пішов Іван о шостій ранку, а о восьмій вже прибіг Петро. Слова у нього до купи не в’яжуться, губи здерев’яніли, на місці встояти не може, сучить ногами, як п’яний. Я подумала навіть, чи не випили вони, часом.

— Ой, Марино! Ой, ходи швиденько! Ой, Іванові погано, — і не дивиться на мене, шукає очима, на чому спинитись.

«Ну, ось, — ще подумала я, — справджується дурний сон», але ще не дуже хапаюся, ще це мене поки-що ніби й не стосується. Навіть сповила хутенько Василинку, взяла її на руки, щоб не полишати саму в хаті — тільки шостий тиждень дитині. А Петро місця собі не знаходить — то встане, то сяде, то повітря ловить ротом, як ото риба, то руки кладе на груди, з грудей — на щоки, з щік — на голову. Знетямився. Навіть не сподівалася, що він може так панікувати.

Передчуття біди в мене — ніякого. Душа жила серед постійно весняної погоди. Їй, мабуть, уже почало здаватися, що на небі взагалі не буває хмар. Тільки тоді замлоїло в мене коло серця, коли, увійшовши до Петрового двору, побачила його матір — стояла в дверях, як з хреста знята — ні жива, ні мертва. Говорити не могла. Рознімала, правда, рота, силкуючись щось сказати, а слова не виходили.

Через мить заціпило й мені. Іван лежав на ліжку дивно непорушний. Ноги неприродно випрямлені, руки — по швах, лице, як у покійника. Я не могла собі й думати про його смерть. Він же ішов до кума при повному здоров’ї, ніщо в нього не боліло, після обіду ми ще збиралися до його матері підгортати картоплю і радитися, коли справляти Василинчині іменини.

Я торкнулася Іванової ноги — тверда, як грудка, дотягнулася до шиї — тверда, розняла повіки — очі були неживі.

Мені відняло розум — це точно. Здіймаючи догори руки, впустила на ліжко Василинку — дитина заверещала не своїм голосом, скотилася на долівку, а я й не почула — переступивши через неї, вийшла надвір, сіла в спориш, підняла голову догори, дивилася прямо на сонце, і в очі мені не різало — сонце було чорне. Навіть бачила на ньому такі гори, як на місяці. Ніщо мені не боліло, не хотілося ні плакати, ні кричати, не хотілося нікуди йти. Мені нічого не хотілось, у мене не було ніяких бажань, я вмерла. Навіть з самого похорону пам’ятаю тільки руду глину і восково-жовтого хреста. Глина лежала по два боки ями непорушними купами, і я байдужо подумала, що вона, мабуть, дуже холодна. Але чому хрест лежить на возі — йому треба стояти над глиною? Всі хрести стоять — тільки Іванового чомусь поклали лежати?».

За два похоронні дні мене, кажуть, відливали двадцять три рази, а по тому я ще чотири доби спала непробудно. Привозили лікаря з Митковець: «Може, вона вже й не прокинеться?», а він сказав, що це нервовий шок. Молодиця фізично здорова. А ось що буде з головою, то лиш Бог знає, бо чоловікову смерть після цього шоку їй ще доведеться пережити як нормальній людині. Головне, щоб, відіспавшись, не почала сміятися, бо сміятиметься по тому все життя, і тоді — горе її сиротам, хоча без батька їм і так буде несолодко.

Бог, певне, пожалів моїх дітей — я прокинулася нормальною, якщо такою можна вважати людину, в якій відбулася пожежа, котру ніхто не гасив. Вона, власне горіла і далі — тільки найбурхливіший вогонь перевівся, але пік він мене безугаву, не зосталося в душі жодного живого паростка, один лише попіл. Навіть лице стало попелястим. На сороковини, коли до нашої старої хати (на нову Іван устиг завезти лише слупи і ясенину для заміті) сходились мовчазні, похмурі люди, я випадково глянула в дзеркало і, вже пройшовши мимо, збагнула раптом, що та незнайома, попелясто-сіра жінка, з якою щойно стрілася очима, це — я. Перше за сорок днів бажання — подивитися на себе ще раз. Я постаріла. Не знаю на скільки, але так, що це було видно кожному і видно дуже добре. Мені не треба було накидати на голову чорну хустку жалоби: все у мені згоріло, посивіло і зчорніло — і коси, і очі, і щоки, і губи. Все волало про відчай, кінець світу, невимірну біду. Люди до мене намагалися не звертатися — що візьмеш з безтямної? Коли чогось було дуже треба, шукали Михайлика (йому йшов уже шостий) і просили передати просьбу бабуні. Краєм свідомості я вже сприймала розмови і розуміла їхній зміст. Говорили, переважно, про безглуздість Іванової смерті — такої несподіваної і такої наглої.

Клятий Петрів погрібець стояв над самою вулицею років, певне, уже зо сто. Поки нею їздили волами і кіньми, фурами і гарбами, то погрібцеві це не дошкуляло, а як почали — тракторами і полуторкою, то кам’яні стіни погрібця заворушилися, їх довелося перекладати і пересипати заново. Хто міг угадати, що саме тут смерть підстереже людину, і цією людиною має стати мій Іван, що саме звідси, з цієї проклятої ямини почнеться довга ніч моєї самотності, книжка страждань, у якій — жодної сторінки, написаної нормальним рівним почерком?

Петра погукала мати, щоб приніс декілька відер води, не було його біля Івана аж раптом п’ять хвилин, і саме в цей час прогуркотів вулицею трактор з тяжкою гарбою зеленої трави на причепі. У погребі обламався прогнилий сволок, впала на Івана стеля, а з нею впала і моя судьба. Чи це Господь пильнує, щоб людина ніколи не могла сп’яніти від щастя, чи це в кожного щастя стоїть за спиною диявол, і як тільки воно вийде на рівну дорогу, тільки спробує засміятись, як він і скерує його в прірву?

Хтось десь у нашому роду навмисне чи ненароком перейшов дорогу сатані, і дорога тільки чекала, на кому помститися, на яке телятко почепити колючого намордника, щоб воно ніколи не могло до пуття напитися молока. Чим же іншим пояснити хоча б те, що на Іванові сороковини, тільки-но люди сіли до столу, прибіг із сільської ради хлопчик з таким же нещасним виразом обличчя, як у Петра тієї хвилини, коли прийшов до мене з повідомленням про мою біду, і кинув ще одну чорну звістку: «Люди добрі! Війна!»?

Це таки, мабуть, правда, що клин клином вибивають? Усі сорок днів носила я на руках своє горе, не забуваючи про нього й на секунду, бавлячи його, як Василинку, щоб крик дійшов до самого споду серця. Горю було в мені мало місця, воно просилося заступити собою весь світ, і так, певне, й заступило б, але тут упало вселюдське горе, і моє на його тлі враз поменшало. Я зрозуміла, що жити горем не можна, бо якщо воно перейде в хворобу, то — невиліковну. І це мене отямило. Я збагнула, що як би не страждала, як би не мучилася, Івана все одно не вернеш. Є діти. Щодня дивитися на живу сплакану матір для них, мабуть, тяжче, ніж на померлого батька. Вони не знаходять собі місця у хаті, шукають спокійного закутка, а його нема: скрізь — мамині плачі або глухе, фізично відчутне, її мовчання.

— Все! — сказала я собі. — Війна! Ніхто тебе не пожаліє — горе в кожній хаті. І хто знає, яке воно і скільки його попереду. Були і минулися Іван та Марина. Віднині Іванові — світла пам’ять, а тобі, вдовице, — ярмо та орало. Дві норми щодня і — ніяких плачів!

Я потім не раз переконувалася, що нічого на цьому світі не буває міцнішим, ніж сила духу. Одного разу на польовій стежечці упала до моїх ніг пташечка, крихітна, як пучка: тонесенький дзьобик, дві дротиночки лапок, як соломка під колосочком, ну, таке дрібне, таке манюнє — зараз зламається, а воно щось погрозливо шепотить, рознімаючи писка, дибом відстовбурчує пір’ячко і навіть пробує наскакувати. Я — до неї, а вона підстрибне, мовби втікає, але насправді не втікає, а тільки перескочить на інший бік і лементує-лементує таке вже щось наступально-войовниче, що мене аж сміх пройняв: «Ну, що ти, комашко, можеш? Кого ти лякаєш?!» Придивилася до неї пильніше, а вона тремтить зі страху, в оченятах — один жах, а духу, бач, не стеряла. Видно, десь поблизу сиділи її пташенята, вона подумала, що я на них наступлю, почну шукати, чи вони самі себе відкриють, перелякано цвірінькаючи, і кинулася в атаку. Я постаралася швидше звідти піти — не зі страху, звичайно, а з поваги до її відчайдушної хоробрості.

Приклад тієї пташки не раз поставав у мене перед очима, коли бувало трудно, або, коли починала панікувати. Тоді я говорила собі: «Ану, не складай рук і не втрачай сили волі! Не та гора висока, що вища за інші, а та, на яку ти не пробувала видертись!».

Гуси і дрова

Морозної зимової ночі прибилася до нашої бідної хати жінка з хлопчиком. Не з нашого вона села, десь із-за Немирова, чоловік за рік перед війною став лісником, жили вони у Великому Розі — лісі, що за півтора кілометри від крайніх садиб Метинець, і у війну тут стало нестерпно — мало того, що ночами тяжко тужать сови у старих дуплавих садах, лякаючи своїм квилом, удень добираються поліцаї: «Хто є у лісі? Де зараз партизани?», а самі партизани — теж не кращі: то в клуню, то в хлів: «Що є їсти?», а, наївшись, простягають руки — лісничиха молода, гарна, налита здоров’ям.

— Такий товар пропадає, — сказав їй відверто партизанський командир, — що в тебе нема іншого виходу: або втікай до села, або рано чи пізно тебе візьмуть силою. Як не поліцаї, то свої.

Була лісничиха на похороні, бачила трійко моїх сиріт: вирішила, що ми чужу біду зрозуміємо. Вона, звичайно, правильно розрахувала, але я потім, через багато літ, сама себе питала, чи взялася б їй допомагати, аби знала, чим це скінчиться. І думаю, що взялася б, бо раз на раз не схожі, а совість у людини одна, і якщо вона вже є, то куди ти від неї втечеш?

Незайнятих будинків у селі під час війни вистачало — чимало народу подалося в евакуацію, і це був далеко не найбідніший народ — сім’ї сільських активістів, які вже знали смак білого хліба і боялися, що він не зовсім праведний. Через дві хати від нас стояла порожня, і я запропонувала лісничисі переїхати туди — нерозбарахолена, міцна, невелика — на опалення багато дров не треба.

Випрохали ми в колгоспі воза (німці під час війни колгоспів не розганяли, зметикувавши, що вони даватимуть хліб, молоко та м’ясо), поїхали до лісового куреня, забрали на воза все лісничишине добро і вернулися в село. А саме в цей час приїхали до Метинець якісь пришелепуваті німці — чи осколок військової частини, чи дурнуваті карателі. Побачивши воза, біля якого снують люди (ми покликали сусідів розвантажувати), німці, либонь, подумали, що це партизани; а, може, нічого й не подумали, а захотіли просто порозважатися і почали стріляти з усього, що мали. На городах рвалися навіть міни. Всі поховалися за хату, а я кинулася бігти додому і зрозуміла, що мене поранено тільки тоді, коли тепла цівка крові попливла від стегна ногою донизу. Добре, що куля не зачепила кістки, а то була б інвалідом. Одначе й так перепало. З пораненням їхати до лікарні в Митківці було нерозважливо — почнуть випитувати, хто стріляв, з якої причини, та ще викличуть гестапо, а ті обов’язково подумають, що брешу, викручуюсь, вигадую, під настрій можуть і до стіни поставити.

Лісничиха Любов Григорівна (так її всі називали з перших днів, наче в людини на лобі написано, що — вчителька, хоча до війни вона в нашому селі не вчителювала) ходила в ліс до партизанського командира і, щоб порятувати від можливого зараження, він прислав свого лікаря — колишнього колгоспного ветеринара. В того ветеринара не було нічого, крім бинтів. Розчиняв сіль у гарячому окропі, вимочував у ньому бинти і просиляв їх через рану для дезинфекції, а, щоб я не верещала від болю, «гнуздав» мене держаком ложки, прив’язуючи його мотузочками на тім’ї.

Чи боліло це? Не треба й запитувати. Світ одразу — догори ногами, очі вилазять з орбіт, але нема іншого виходу.

Поранило мене, виявляється, розривною кулею. На виході вона мала вирвати великий шмат тіла, одначе повезло — куля не розірвалася, а засіла в панчосі, ударивши перед тим у стовпець загорожі. Це одібрало в неї силу. Так, принаймні, пояснювали колишні фронтовики, розглядаючи нашу сімейну реліквію, що довго лежала в гранчастому стаканчику на вікні, поки її десь не загубили діти. Під час війни, правда, ми її на людські очі не виставляли. Це було небезпечно. Небезпечно і підозріло було лежати й мені з пораненням. Якось мама пошкутиляли з маленькою Василинкою провідати Любов Григорівну, я залишилася сама в хаті. Ввалюються двоє німців (завше по хатах вони ходили парами).

— Партізанен? — наставили на мене автомати.

— Чахотка, пан, чахотка.

— Застрелити? — питає один другого.

Той заперечливо похитав головою. Відчинили скриню, перерили у ній усе догори ногами, забрали три хустинки, стояла буханка хліба на столі — теж узяли.

Мама з Василинкою тільки до хати, а за ними одним рипом — два калмики. Теж на мене — зброю.

— Вставай!

— Не можу!

— А що тобі?

— Нарив у стегні.

— Фу, гидота!

Теж — до скрині. В прискринку знайшли мій комсомольський квиток.

— Хто це? — показують на фото.

— Донька! — кажу нахабно: «Хіба я тепер на себе схожа?»

— А де вона?

— У Німеччину взяли.

Кинули квитка у грубу, закинули гвинтівки за плечі, пішли собі.

Ті події подружили мене з Любою. Така, виявилося, добра людина, що завше чула свою вину переді мною, хоча, я думаю, що це війна була винна перед нами. Правда, людей вона перевіряла на якість: якщо хтось мав якийсь великий ґандж, то у війну він ставав ще більшим.

Моя двоюрідна сестра Килина не могла похвалитися доброю душею, але сталося так, що, забравши мою корову на м’ясо для армії, німці «припаркували» мене, як матір трьох дітей, до Килининої корови (у неї був тільки один хлопчик).

Розпоряджався цим ділом старший поліцай Онисько — ніколи не могла собі уявити в цій ролі першого сільського активіста, який горою стояв за колгосп, нещадно громив куркулів і підкуркульників, виступав на кожних зборах, коли треба було громити ворогів народу. На єдиній у селі Ониськовій хаті постійно висів великий червоний прапор, навіть нігті в Ониська були червоні — такий він радянський і такий відданий.

А тепер ось дивися — головна німецька влада в Метинцях. Рідною мамою пожертвував для неї. Першої окупаційної зими німці заходилися навчати своїх помічників влучної стрільби по мішенях, виводили за село, розставляли на полі мальовані постаті червоноармійців у пілотках, шапках і касках, роздавали патрони і вимагали влучень. Того дня зірвалася завірюха, і в полі за мішенями з’явилася жіноча постать. Чи заблудилася, чи не знала, що тут вчаться добре стріляти. Німцеві байдуже, що це людина, він же не в Німеччині, наказав бити по живій мішені. Поліцаї ослухатися не можуть, але й стріляти в людину не погоджуються, б’ють у той бік, але мимо, щоб не вцілити. Але та жінка чи не чує свисту куль, чи думає, що це заметіль так грає — іде собі прямо на стрільців. А Онисько завше був слухняним і при наших, і при німцях — його й любили за цю слухняність. Німець наказав точніше цілитись, і слухняний Онисько вицілив, затаївши дихання, поволі, не сіпаючи натиснув на спусковий гачок, людина ніби спіткнулася наразі, постояла-постояла і впала. Ніхто спершу й не повірив, але Онисько сказав німцеві:

— Я дуже добре цілився!

Побігли до тієї жінки, яка лежала обличчям донизу, перевернули її очима до неба і побачили, що це була Ониськова мама – вона, глуха, як пень, ходила до меншої доньки в сусіднє село, а коли вертала, то саме звіялась заметіль. Жінка збилася з дороги і вийшла не на той край села. Ще розклепила очі, але сина, слава Богу, не впізнала, бо якби впізнала, то не могла б, певне, зразу вмерти, або понесла б з собою на той світ тяжке горе непрощення.

Навіть поліцаї одвернулися від Ониська. Йому треба було б повіситись, але він був слабкодухим чоловіком і на таке йому не стачило сили духу. Люди соромилися з ним розмовляти, але він, стрівши кожного, перепитував:

— Чули про мою біду? Он чого наробила війна. Сина по матері заставляє стріляти.

Люди відводили очі, а він белькотав і белькотав, йому хотілося, аби пожалів хто-небудь, поспівчував, погладив йому голову, але всім було гидко і слухати, і розмовляти на цю тему. Цей чоловік зробив у своєму житті багато зла, але ніколи не був винен перед собою і своєю совістю:

— Ну, що я можу вдіяти? — такий приказ.

Це він у мене відібрав корову.

— Ониську! В мене ж троє дітей і мама каліка. Хіба не можна якось обійти мою сім’ю?

— Голубонько! Хіба я проти тебе щось маю? Мені тебе дуже шкода, але ти ж у списку?!

— То хіба списка не можна перемінити?

— Голубко! Біжи до Фогеля. Якщо перемінить, то я сам прижену твою корову додому.

— А якщо в списку буде розстріляти мене нізащо?

— Мари-и-и... Як тобі не стидно? Хіба я якийсь людожер? Не ходи по моїй душі.

Душевною людиною був Онисько. Накивав п’ятами у чужі світи вкупі з німцями, бо якби лишився, то його за цю душевність люди задушили б без суду і слідства. А корову так і не вернули. Викликав Онисько мене і Килину, показав папір, на якому, як на грошах, хвилями проступала німецька свастика, і сказав, що цим папером Килинина корова в зв’язку з тим, що Маринина реквізована для потреб третього рейху, поділена віднині на нас двох, і ми маємо доїти й годувати її по черзі через день.

Спершу ми умовилися, що Килина буде сама доїти і носити молоко, але після третього разу мама кажуть:

— Марино! Поставлю того гладущика під лаву, а молоко ледве зашерхає, лиш плівочка на ньому. Їй-Богу, воно розведене...

— Що ви кажете, ма! Це ж вашого рідного брата донька. Хіба в неї рука підніметься?

— Я теж так хотіла б думати...

А за тиждень мама вже просили дядька Микити:

— Братуню! Нащо твоїй Килині трудитися за нас? Хай Марина сама ходить через день доїти Паланку.

Він погодився. Поставили ринку з молоком, воно скисло, і там на три пальці сметани.

— Боже! Я б так і чужому не зробила, а це ж свої...

Так було від однієї весни до другої, поки німці не пішли з села. Як тільки вони вибралися, мої діти зосталися без молока. Килина не дала:

— Довго ще ти будеш доїти мою душу?

— А якби німці забрали не мою, а твою корову?

— Якби, якби... Не я до твого хліва ходжу, а ти до мого.

— Не дай, Господь, щоб не було куди ходити взагалі. Мої діти без молока пропадуть.

— А нащо стільки наплодила? Хто тебе заставляв? Не могла натішитись своїм Іваном? А тепер людей об’їдаєш зі своїм голодним виводком?!

Нема нічого гріховнішого, як докоряти голодному скибкою хліба. А вдовиним дітям усі докоряють. Це та трава на обочині дороги, яку безкарно скубає кожна худобина — будь це кінь, корова чи найостанніша змутеличена вівця.

Скаржитися на Килину не ходила. Діти мої тяжко бідували без молока, але добре, що недалеко вже було до літа, пішли пасти сусідську худобу, і люди щодня давали літр-півтора. Отже, самі заробляли.

У полях повоєнних, правда, чаїлося багато нещасть. Особливо там, де проходила лінія окопів, стояв який-небудь склад, гармата чи зенітка. Чи ті солдати весь час спішили, дуже панікуючи, чи не було у них командирів, але майже скрізь вони залишали то снаряди, то міни, то патрони, а то і зброю. Диво-дивне, під час війни в партизанський загін не приймали без гвинтівки чи автомата, знайти їх у полі було неможливо, хлопці йшли служити в поліцію, щоб одержати трилінійку і з’явитися до лісу, а після війни наче якась біда наводила дітей і на снаряди, і на гвинтівки. Дійшла черга й до моїх хлопчиків. Я щодня наказувала, щоб не підбирали в полі незнайомих металевих предметів, не гралися з порохом, патронами і толом, не підходили до багаття, якщо туди кинуть щось, щоб бабахнуло. Діти слухались, але знайшли своє не в полі, а на горищі нашої старої хати — німці там шукали чи партизанів, чи яєць, і загубили довгасту латунну ручку, дуже гарну на вигляд. Михайлик на осінь збирався до школи і мудрував, як до неї припасувати перо. Я, не чекаючи ніякого лиха, годувала малу Василинку молочною кашею, сидячи неподалік за столом.

Як воно двигонуло, то зразу вилетіли вікна, в цундря порвало бордову ряднинку на лавиці, вдарило мене в груди і під око, малу черкнуло по лобі, Михайлика — в щоку, а Василько, який останньої миті, коли зашипіло, повернувся спиною, прийняв основний удар на себе — його зрешетило осколками, дрібними, як пшоно. Повиймали по тому в лікарні, скільки могли, але більшість так і лишилася з ним на все життя. Красива ручка виявилася запалом протитанкової гранати.

Удовина доля так густо розшита лихом, бідою і несправедливістю, наче на землі під небом тільки вона найбільше й завинила перед Богом. Щойно переживеш одне, як на тебе накочується нове.

Ще при німцях купила я на ярмарку гусака і гуску, подумавши розвести свій табунець, бо діти росли і слабували, треба було пуху їм на перини, та і м’ясо дешеве не завадило б — город наш купає ноги в ставку, отже, вода під боком — хай собі гуска плаває, шукає їжу у воді, миє і полоще пір’я. Скільки я з тими гусьми намучилася, щоб сховати від німців? За гнояркою спеціально розвела шалину з лободи, чортополоху і чорнобилю, викопала там землянку, позносила туди всілякого рам’я і гноття, щоб схоже було на занехаяний смітник, а гусей на ніч, аби не ґелґотали, поїла навіть самогоном — хай краще сплять, ніж озвуться перед якимось німчурою. Німці пішли саме тоді, коли гуска вже неслася, висиділа вона півтора десятка малих, повела на воду, і на осінь я вже мала б скубти своє пір’я на подушки, але тут у Метинцях почали будувати тюрму. Пригнали військових, розставили великі намети, обнесли шматок поля на краю села колючим дротом, заходилися копати довжелезні широкі рови, спинати над ними крокви і покрівлю — виходила землянка довжиною, певне, зо сто метрів. По краях огорожі зіп’яли чотири високі вежі з будками, за огорожею швидко звели будинок з привезеного готового дерева — казарма для охорони. Однієї темної ночі з Брацлава, Немирова чи Гайсина потайки, щоб ніхто не бачив, привели зеків — усі в чорних шапках, куфайках, ватних штанах і кирзових чоботях. На другий день тут уже товклося стільки народу, що Аршак Гайдаберов, не бажаючи ускладнювати стосунки охорони з місцевим населенням, викликав міліцію, і та швидко навела порядок — пішла з хати в хату трусити самогон і попередила, що робитиме це кожного тижня, якщо народ носитиме зекам передачі. Ну, а хто не послухається, то міліція має в селі своїх людей — матиме і списки особливо затятих. Хто хоче дізнатися, що це означає, хай спробує. Довкола дроту з чотирьох боків були виставлені об’яви: «Ближче, як на сто метрів, не підходити!».

Це на людей вплинуло. Вони тюрму обходили, але Аршак Гайдаберов і його комісар Муслім Гамаєв виявилися дуже контактними людьми. Це видно хоча б з того, що декілька українських хлопців і дівчат досі живуть у Метинцях, продовжуючи родоводи з характерною східною смаглявістю і симпатичною косоокістю. Жодного з них, правда, не записано Аршаковичем чи Муслімовичем. Аршак ішов як Аркадій, а Муслім — як Максим.

Зранку до смеркання зеки різали вчорашній партизанський ліс на підпори для донбаських шахт і на дрова. Підпори були на особливому державному контролі, а дрова продавалися населенню за гроші. Гайдаберов і Муслімов мали також власний резерв для тих молодиць, в яких підночовували, і для тих господарів, у яких пили по чарці. Мої гуси пішли не на подушки, а на дрова — Муслім Гамаєв сам перевіз їх до Юхима Ключки — стара Ксеня вміла добре готувати, а Юхим — догоджати за столом. За кожні дві гуски я одержала по складометру стосових дров, і вони тішили мою душу не вдовиним своїм виглядом — який ще господар має такі?

Але тішилась я, видать, передчасно. Як почалися сніги, купа моїх стосових стала дуже швидко меншати. Аж я маму запитувала і дітей — по скільки вони беруть на паливо?

Виходило наче б економно, і я собі подумала, що то мені здається. Але однієї ночі золили білизну, заходилися випарювати її в жлукті, а це в хаті не робиться — дуже багато пари, тому я виволокла своє хазяйство надвір і почула раптом, що за хатою щось ніби гупає. Відмахнулася попервах — сама жлуктом гупнула, та коли почула ще раз, узяла в руки палюгу, з якою ходжу тільки селом поночі, щоб боронитися від собак, подалася за хату і побачила, що там стоять ручні ґринджоли, а мій рідний дядько Микита, Килинин тато, складає дорогі мої дрівцята на сани. Не скажу, що я знетяміла, але груди криком підперло:

— Що це ви робите, дядьку?

— А питай? — бовкнув зопалу, бо впала я на нього громом серед ясного дня — та й не дочував ще з громадянської.

— То це я до вас за порадою і чоловічим словом при біді, а ви з мене і моїх сиріт таку злодійську плату за це знімаєте?

— Ти, — каже, — успокойся. Нам цей скандал треба розволокти по-сімейному, без міліції і Фанана. І не кричи, щоб люди, бодай, не попрокидалися!

— То людей ви боїтесь, а сирітський суд для вас не страшний? — ломлю я руки, не знаючи, що робити. «Рідний дядько обкрадає нещасних сиріт! Що діється в цьому світі? До кого прихилитися? В кого захисту шукати? Від німців гусей сховала, від дітей одірвала, дядькові хвалилася своїми дровами як найближчому і найріднішому, а він прийшов, бачите, порадіти зі мною темної ночі, як бандюга».

Обламалися мої жалі враз — як одрізало.

— Ваші ґринджоли я арештовую, діти дрова перевезуть назад, але не вночі, по-злодійському, а вдень, щоб люди бачили, звідки своє забирають.

— Ти так не зробиш! Це ж позор який!

— Для вас буде краще, якщо заявлю міліції і Фананові? Там ще й тюрма буде, або примусова.

Оце лякаю його, але чую, що душа моя скімлить — нічого я йому не зроблю. Це ж рідний дядько! Глухий. З хворими ногами. Спершу хотіла вперезати його палицею межі плечі, а рука не звелася.

— Ідіть собі додому. Я з дітьми прийду вдень.

За якусь годину він вернувся, постукав до хати.

— Марино! Голубонько! Прости мене дурного. Приніс тобі квита на два з половиною складометри від Гайдаберова. За самогон виміняв. Бери — привезеш собі.

— Бий цю свиню! — кричать мама. — Хіба це мій рідний брат прийшов до хати? Це бандюга.

— Ма! Як же я його буду бити? Він же втричі старший за мене.

Діти прокинулися. Скумекали, що й що чого — свій лемент зняли.

— Діточки! — стає дід Микита на коліна. — Пощадіть від позору! Простіть мене!

— Краще б ви уже не ганьбилися перед малими, — кажу я нарешті з дивним для себе спокоєм. — Ідіть! Забирайте свої ґринджоли, поки ще темно, забирайте і свого квита. Але привезете дрова до нашої хати самі, а людям скажете, що подарували сиротам з доброї душі.

Він очманів з радості, цілував мені руки і ноги, а мама зробили висновок:

— Ти, їй-бо, дурна в мене.

— Ма! А в кого я вдалася, як не у вас? Та й Іван зробив би так само.

Посідали обоє і плачемо. А про дядька Микиту люди довго говорили як про доброго чоловіка — сиротам свої дрова подарував...

Любов Григорівна і Фанан

Фанан першим вернувся з війни після поранень і зо два місяці, поки ходив на ферму коней доглядати, солому возити і гної прибирати, був нормальним чоловіком. Та, з’ясувалося, що на фронті його прийняли до партії, і партія призначила Афанасія головою колгоспу. Треба було бачити, як різко змінила посада людину. Передусім справив стару панську бричку з передзвонами. Вона геть зогнила, але ресори і передзвони залишилися. Хазяйновитий комірник Юхим Ключка, що комірникував від колективізації до війни, у війну при німцях, а тепер уже і при наших (бо нікому не хотілося міняти чоловіка, який усе знає і все вміє), не викинув брички за непридатністю, сповідуючи правило, що путня річ рано чи пізно знадобиться. Ось і знадобилася. Фанан вважав, що справжній керівник повинен мати вигляд, щоб зразу було видно, що це йде чи їде — хтось! Бричку в нього, говорили, хотів видерти сам перший секретар райкому Віктор Добридень, але це йому не вдалося.

— Якщо заберете бричку, — ніби-то сказав йому Фанан, — то покину колгосп. Я головою без брички не буду. Вона входить до мого плану і помагає керувати.

— Як саме?

— Символ влади! Дзвонить — значить, не якийсь тобі їздовий гойдається, а сам голова їде. Отой дзвін уже додає йому авторитету. Пенька посади на бричку, і то він щось означатиме. На возі я просто Фанан: возів у Метинцях багато, а бричка одна. Так само, як і фамілія Добридень. Справжня партійна фамілія у вас, товаришу секретар. Кращої не треба. Партія робить добро людям, і перший секретар у районі — Добридень. Ваша фамілія для вас, як для мене — бричка.

У цих химерних аргументах, як не дивно, була справді частка здорового глузду і логіки. До брички Фанан упрягав красиву пару молодих коней, що звалися Карась і Плітка. Де він їх узяв? — один Бог знає. Певне, випрохав за горілку в якихось обозних армійських спекулянтів.

Фанан чомусь не запам’ятався на перших порах своєї кар’єри, коли був ще стрункий і вродливий. Буквально за два-три роки горілка і апетит зробили з нього справжнього кабана, від якого бричка назавше перебакарилася на правий бік. Він не розмовляв, а рикав на людей, вибираючи, ніби навмисне, такі слова, в яких було багато літери «р».

— Р-раз я р-розпорядився — вмр-ри, а зр-роби! Р-розумієш?!

Слова вилітали з його рота, як горіхи. Він стріляв ними по людях, не прицілюючись, але вони завше попадали в десятку, бо стосувалися роботи і заробітку. Фанан міг виписати зерна, крупів, борошна, сала, міг щось дати на трудодень, а міг не дати нічого.

Дуже від нього страждали жінки і дівчата. Аби його бричка могла говорити, то розповіла б про не одну покривджену, яких брав без розбору, аби тільки молода і гарненька.

Головною його турботою були не поле і ферма, а пошук розваг. Розкошував на людській біді. Щодня намічав собі нову жертву і майже без зусиль домагався свого. Голод на хліб, голод на чоловіків правили повоєнням.

Любов Григорівна, коли вернулися наші, одразу пішла вчителювати. У неї добре виходило, в неї була зарплата, а ті люди, в хату яких ми перевезли її з лісу, не вернулися з евакуації, і вона мала житло, а з Юрасика був уже кмітливий помічник. Мої діти заздрили йому:

— От добре, що у вас нема корови. Так надокучає цю худобу пасти день при дні.

Знаючи мою любов до читання, Любов Григорівна часто приносила мені книги зі шкільної бібліотеки, а ще вона була людиною честі — моє поранення при її переїзді з лісу означало для неї — довічний обов’язок бути вдячною за допомогу. Не раз я пробувала якось заперечувати, але вона цього рішуче не приймала, і це нас врешті-решт зробило подругами без секретів з обох боків.

— Знаєш, — каже вона одного дня, — до мене Фанан почав виявляти знаки уваги. То риби привезе, то борошна. Я, правда, не приймаю, але він настроєний дуже рішуче, не приховуючи своїх намірів подарувати мені свою любов. Відбиваюся тільки тим, що в нього й так є кого любити — все село балакає про його походеньки при живій дружині і двох дітях. А він що у відповідь?

— Я не простий колгоспник — я голова над багатьма людьми, а щоб керувати ними — треба вивчати їх з усіх боків. Так що мені все проститься.

— А що ви, — питаю, — будете вивчати з учителькою?

— Настрої і характери сучасної сільської інтелігенції.

— Як це ви собі уявляєте? Я одружена. Чекаю чоловіка з фронту і хоча від нього поки-що ніякої чутки — знаю і вірю, що він живий. А крім того, я, Афанасію Якимовичу, однолюбка. — І знаєш, що він каже?

«Любове Григорівно! Є така приказка: «Як ніколи, нікому, нічого, то хіба не можна бодай раз — колись, комусь, щось?» Усе ніби жартами, але такий натиск, таке хапання за руки і плечі, що він твого голосу і твоїх заперечень і чути не хоче, вони для нього нічого не означають.

— Скажи, Любо, він тобі трохи подобається?

— Бачити не можу. Василем живу. Звелася від думок про нього — чому не шукає нас? Чому бодай на сільраду ніякого запиту?

Оця наша розмова відбулася якраз тоді, коли вже тюрма край села збудувалася, нагнали до неї зеків у чорних одежах і заборонили до них наближатися. Але діти все одно наближалися. Здебільшого тоді, коли їх під конвоєм гнали до лісу на роботу. Інколи зеки навіть змішувалися з табунами худоби, конвой зчиняв галас, лютими ставали собаки, які, не знаючи, що їм робити за такої оказії, стрибали, гавкали і скавучали, силкуючись зірватися з ремінних припонів.

У тій колотнечі один чоловік наче випадково притиснув до себе Любиного Юрасика, котрий зголосився того дня пасти худобу, і зашепотів йому на вухо, щоб мати завтра по обіді прийшла в Голубчину леваду до своєї кринички. Дитина навіть не встигла того чоловіка роздивитися, і Люба декілька разів прохала сина, щоб дослівно повторив його просьбу, особливо про леваду і криничку. Хто, крім Василя, міг знати про її криничку в Голубчиній леваді?

Вона прибігла до мене, збуджена і помолоділа, з очима, повними радісного вогню.

— Марино! Мій Василь — серед зеків, у нашому селі... Юрчика впізнав, просив мене прийти в Голубчину леваду до своєї кринички. Ніхто інший в цілому світі, крім Василя, не знає цього секрету. Нікому я цим не хвалилася. Ні в розмові, ні в думках.

— Підеш?

— Ти ще питаєш? Одна тільки гризота їсть душу — чого він у тюрмі? Не кажи, Марино, нікому ні слова — навіть матері. Боюсь ще більшої біди.

Отак ми собі порозмовляли, а наступного дня мені вже й не треба було питати — Василь це, чи не Василь. По Любі було видно, що це він. Плакав, каже, розповідаючи, що з ним зробилося, коли серед пастушків упізнав свого Юрчика. Мало не закричав від щастя і радості, мало не заволав на все поле, але напоумила його якась раптова сила тільки притиснути дитину до себе, шепнути на вухо декілька слів і тут же одійти. Виявляється, що поранений Василь півтора року був у полоні, утік звідти, пробився до своїх, думав, що буде воювати далі, а його посадили, все не вірять, усе випитують, чи не виконує якогось німецького завдання. Випитують і тут, але не з тим притиском. На лісоповалі відбуває покарання, хоча строку йому ще не оголосили. Одначе тут легше, ніж у Брацлаві — Голубчина левада була за лінією конвойного контролю, але Василь зміг спокійно відлучитися, і його за цей час ніхто не шукав. Має надію, що його швидко відпустять, коли остаточно завершать перевірку.

Бідна Люба! Її чоловік відбув на лісоповалі довгих десять років як офіцер Радянської армії, котрий потрапив до полону, хоча повинен був, за наказом Сталіна, пустити собі кулю в лоба. З Метинець Василя переправили в далеку Мордовію без права листування, і він побачив свого другого сина вже аж тоді, коли тому сповнилося дев’ять. Бідна Люба натерпілася, передусім, від Фанана, який буквально знетямів, помітивши, що в неї росте живіт.

— Хто? — п’яним кричав зі своєї перебакареної на правий бік брички, зупиняючи її біля вчительчиної хати.

Люба ніколи не виходила і не відповідала, одначе їй те ображене хворобливе самолюбство сільської брички добряче шкодило. Фанан питав розуму і в Гайдаберова, і в Гамаєва, підозріло міряв очима кожного фронтовика, який щойно вернувся додому, однак усі тільки знизували плечима — Любов Григорівну село поважало, але таємнича її вагітність завдяки старанням Фанана опинилася в центрі нездорової уваги, і вона змушена була втікати. Не писала навіть мені, побоюючись, що хтось узнає нову її адресу і переслідування триватимуть.

Через двадцять років на Святу Пречисту, коли в Метинцях престольне свято і коли я вже була самотня, як палець, наодинці зі своїми книжками та газетами, постукала до мене жінка благородної зовнішності, ще не дуже стара, ще досить гарна, якась підкреслено інтелігентна, в якій я тут же впізнала подругу моєї воєнної молодості. Вона приїхала дізнатися про життя і здоров’я, пам’ятаючи той день, коли мене поранило, приїхала не тільки з цікавості, а й з обов’язку, який вважала для себе святим, і тільки вибачалася за те, що так довго затрималася з візитом. Життя не дозволяло. Ще не один Фанан полював на її вроду — підняти двійко дітей кволими силами і зарплатою сільської вчительки було вкрай важко, але вона підняла, вона дочекалася Василя з тюремної Мордовії і через 5 літ схоронила — лісоповали, холоднеча, комарі і гнус вщент зруйнували його здоров’я, він, по суті, не міг працювати, став для моєї Люби тільки моральною підпорою, але й це для неї означало дуже багато, бо один він міг сердечно оцінити всі її страждання і муки. Та ще діти, які виросли і теж стали вчителями.

Як не дивно, під час зустрічі, слухаючи одна одну, ми не плакали. Чи серця зачерствіли, чи всі сльози були виплакані раніше, чи, може, звикли до думки, що Москва сльозам не вірить, чи це вже мудра старість переступила наші пороги і нас уже ніщо не боліло так сильно, щоб плакати?

Золоті ожереди

Але це я вже забігаю наперед, а треба, либонь, знову повернутися до того пекельного повоєння, коли чоловіки ще не вернулися з фронту, не було тракторів і комбайнів, на жіночі плечі впала нелюдська робота, а на корів — оранка. Де ви таке бачили на білому світі, щоб корова волокла плуга не задля розваги та сміху, а на повному серйозі — вона мала нагодувати колгоспним хлібом війну і державу. Троє моїх малих дітей і безнога матір теж були державою, тим її крилом, що вічно недогодоване. Коли діти почали скаржитися на головні болі, я їх повела до лікарні, і там визнали, що у них малокрів’я. Від недоїдан­ня. Мало харчів, нема навіть хліба, в колгоспі на оранці, буряках чи біля молотарки я заробляю щонайбільше один трудодень. А на той трудодень — сто грамів хліба. Коси на собі рви — нічого не вдієш, нема де більше заробити.

Пішла на засідання правління, і Фанан каже: «У зв’язку з тим, що скиртоправів гостро не вистачає і щоб заохотити людей до цієї роботи, приймається рішення платити їм по три трудодні за один вихід».

— А жінкам можна? — питаю.

— Можна. Але це ж не сидіти на ожереді — це цілий день вилами махати, приймати линву і розправляти солому. Температура градусів до сорока і нема холодочка, щоб сховатись від сонця.

— По п’ять трудоднів треба давати жінкам за таку роботу! — кажу я зухвало.

Але Фананові, видно, так припекло, чи припекли в районі, що він не дуже й перечить.

— П’ять не п’ять, а чотири доведеться писати. Аби тільки витримали. Я вже у Гайдаберова і зеків просив (райком і тюремне начальство дозволяють), а добровольців нема. Силою тут не заставиш – сонце, висота і техніка безпеки. А що як він надумає спалити ожереда? Йому ж не шкода! А жіночки виручать — це ж своє на купу складають.

Може, вперше за весну назвав він колгоспниць жіночками. Сам би поліз на скирту жир зігнати, чи хоча б одного підгорля позбутися, бо висять у нього вони в три складки.

Одне слово, домовилися. Підібралося нас декілька охочих, але витримали до кінця тільки я та Марія Кирилючка — у неї теж безвихідь — троє сиріт на плечах.

Нам за ті ожереди треба було ордени виписати. Настає така хвилина, що ти вже спеклася на тараню, що в тобі, здається, ні краплі рідини, язик, як брус, суха гіркота через горло аж до нутрощів, зажохло хочеться пити, а ти замість води розв’язуєш вузлик на грудях і кладеш під язика крихітку солі. Саме сіль, як це не дивно, і вгамовує спрагу. Як угамовує?

Пити все одно хочеться, але ти вже можеш витримати. Головне при цьому — не думати про довжину дня, не чекати обіду чи кінця роботи, не знімати білої пов’язки з рота і носа, які оберігають тебе від пилу, остюків і полови. Дивися на синє безхмарне небо і думай про те, що світ цей дуже гарний, дякуй Богові, що ти в ньому живеш, що не дуже слабують твої дітки, що трохи здоров’я ще мають мама, згадуй про все приємне, що було у твоєму житті, і тобі обов’язково полегшає. Не знаю, чи це зветься силою волі, чи якось по-іншому, але я навчилася не називати нестерпною ту пекельну роботу, я навчилася шанувати кожного, хто її виконував. В обід не спішила першою злетіти з верхівки донизу, а пропускала поперед себе перших, а на землі не хапалася за збан холодної води, а припадала до нього розважливо, пила потроху, щоб відчути смак земного добра і не перенасититися ним. Тільки одне, в чому я не могла собі відмовити, то це в найгустішому холодочку неодмінно під деревом, а не під ожередом — суха солома не давала відчуття перепочинку.

Влітку сорок п’ятого року мені було 28, і я важила 40 кілограмів! Сплетена з одних жил! Єдиний тільки раз мене підвело здоров’я, коли жінки від молотарки стали гукати знизу і показувати на дорогу, якою їхав вершник, тримаючи загнузданим у віжки мого Михайлика, на шиї якого бомбалося кілька пастуших торбин з колосками. Наче вітер скинув мене з ожереда і поніс назустріч тій парі. Одноокий безклепкий Камбала вів мою дитину, як злодія, на привселюдну ганьбу. Хлопчики пасли корів на стернях, збирали колоски, а він налетів на них чорним круком, бо збирати колосся не дозволялося — хай пропаде, приореться — такий у державі порядок, і об’їждчик Камбала відповідає за нього в наших Метинцях. Мій Михайлик, утікаючи, заплутався в шнурівці постоликів, упав, і Камбала, позбиравши всі пастуші торбинки, почепив йому на шию, а самого загнуздав віжками і повів до молотарки. У нього теж була дитина, правда, трохи менша від Михайлика — він одружувався того дня, коли я справляла сороковини по Іванові. Це був чорний день війни. Отже, зачав він свого хлопчика в недобру годину. Ще невідомо, якою буде його доля. Тато ондечки вже інвалід — вернувся додому з одним оком, і люди не з добра причепили йому насмішкувате ім’я Камбали. Чим же тобі, чоловіче, так не догодила моя малолітня дитина, що ти її загнуздав, мов коня? За що їй така ганьба? За пару колосочків? За те, що, пасучи корову, не лінується згинатися і підбирати те, що все одно пропаде? За що ти, чоловіче, воював? За що став інвалідом? Щоб мати право знущатися з дітей, яких у школі навчають називати тебе Героєм війни і визволителем?

Не знаю, чи так я тоді думала і заклинала себе й Камбалу, чи достоту такими були мої почуття, чи, може, я тоді мала в душі тільки образу на нещадну мою роботу і на те, як цінують її такі ось Камбали, але знаю лише одне, що моїх сорока кілограмів цілком вистачило, щоб зняти цього здорового, вдвічі важчого за мене чоловіка, з коня, кинути в порохи розтовченого жнивами шляху, бити його по чому попало, рвати на ньому сорочку і відчувати себе такою сильною, що здатна захистити свою дитину від будь-чого. Не знаю, що було б з ним, аби не набігли молодиці і не вирвали Камбали з моїх рук. Він мав такий жалюгідний вигляд, був такий обдертий і знетямлений, що дивився на мене нажаханими очима останнього боягуза. Але мене зовсім не втішила ця перемога. Я відчула, що на тому місці в стегні, звідки під час війни вилетіла розривна куля, відкривається рана і булькає кров. Де тонко, там і рветься. У гарячу хвилину особливої душевної напруги мені треба вміти тримати себе в руках. Я — остання інстанція добра і надії для своїх дітей. Подумала про це того ж дня, коли мама сказали, що тижнів зо два не зможу йти на роботу, вирівнювати мене треба медом і травами, а жнива вже, слава Богу, кінчаються, і мені не доведеться знову вертатися на ті золоті ожереди. Яка не буде у мене робота, але все одно вона легша від тієї, що була. Бо тяжчої в колгоспі не буває.

Того року я заробила 660 трудоднів, а видавали в Метинцях на кожен по 100 грамів пшениці. Отже, за рік 66 кілограмів. На 5 душ сім’ї!

Щоб не згаяти жодного дня, я пішла возити зерно в колгоспну комору. Вигляд у мене після всіх тих переживань був не найкращий, але почувалася я добре. Не мала права почуватися погано, не було іншого виходу. Комірник Яків Ладуда, правда, сказав:

— Ну, чого ти прийшла в комору? Їй-Богу, тільки для того, щоб що-небудь вкрасти. Тобою ж ще вітер гойдає.

Кажучи це, він клацав шалькою ваги, на якій стояв мішок пшениці. Я тут же запитала:

— Хочеш доведу, що ти помиляєшся?

— Що ти маєш на увазі?

— Скільки цей мішок важить?

— 70 кілограмів.

— Давай заб’ємося: завдаси мені його на плечі, і якщо я донесу додому, а це доброго півкілометра згори, по рівному і під гору, то хліб буде мій.

Комірник повагався якусь тільки мить:

— Ну, що ж — підставляй спину!

Коли мішок ліг мені не плечі, я зрозуміла, що буде дуже важко, може знову відкритися рана, але я вмру, та все одно донесу його. Інтуїтивно зрозуміла, що згори і по рівному мені треба бігти якнайшвидше, щоб зберегти силу, бо під гору доведеться майже лягати під вагою сімдесяти кілограмів. Пам’ятаю, як мені стачило духу перед хатою закричати, щоб відчинили хвіртку, але мама і діти й так відчули, що сьогодні зі мною щось станеться, всі вибігли назустріч — буквально втягнули мене у двір, і я втратила свідомість. Але на якусь мить, бо в мені просто буяло відчуття великої перемоги — 70 кілограмів за кілька хвилин і 66 за цілісінький рік! Це було щастя. Я реготала так, що всі мої аж полякалися, аби зі мною нічого не сталося.

Комірник стояв на пагорбі біля комори по той бік ставу і всю цю п’єсу бачив власними очима. Йому добряче перепало за ту витівку, Фанан кричав, щоб і не думав подарувати мені мішка з пшеницею, але комірник сказав, що не може порушити слова, тим паче, що віддавав не колгоспне, а своє.

— Відкрадеш все одно з колгоспу! — лаявся Фанан.

— Бачити не будеш — серце не болітиме.

Щоб прожити в ті роки, доводилося красти — іншого виходу не було. З комори йдеш — у валянки, за пазуху, в кишені — гороху, пшениці, соняшникового насіння. Що трапиться під руку. Від молотарки — у відро, торбину, за пазуху — зерна. З лісу — в’язку дров на плечі, з буряків — бурячиння і виполеного з міжрядь різнотрав’я. Аби тільки здоров’я не підвело.

Ці чоловіки, що з фронту поприходили, зразу позаймали всі пости в бригадах, охороні, коморах, на токах, конюшнях, фермах — сторожі, вагарі, завгоспи, начальники токів, начальники молотьби. Крадуть не в пазуху чи чоботи — везуть кіньми і волами. Дуже вони всі полюбили нічну роботу. Мене гонять на тік віяти зерно — все бачу. Але боюся наближатися. У них — своя шайка, кругова порука. Завмолотьбою на польовому стані Олександр Рипушка, а сторожем Михайло Попелюха. Обидва Іванові ровесники, не раз за його життя в моїй хаті сиділи.

Підійшла.

— Олександре! Дозволь трохи зерна взяти.

— Як це взяти? Заробити треба.

— Хіба ти не бачиш, як я роблю?

— Ладно. Бери.

Нагорнула півмішка.

— Іди завдай! Сама не підніму.

— Ти здуріла, чи що?

— Авжеж.

— Та тут воза треба. Сама не донесеш.

— Ондо Попелюха возом їде. Може, до нього і вкинемо?

— Та вже вкидай. Хай ти згориш!

Не скупий був, але корисливий. Якоїсь ночі знову на току сам мене піймав.

— Ще хочеш трохи підживитись?

— У мене дітей повно. Я завжди хочу.

— І я теж, — хапає мене, лапає за груди, дихає важко. — Мари-и-нко!

Як відвела я йому кулаком межи очі — ураз охолов.

— Що ти робиш? Я ж з твоєю Катериною щодня з однієї криниці воду беру, кілька разів на тиждень разом обідаю в ланці...

— Дурна ти. Хіба на тобі щось буде видно?

— І на тобі не буде, і на мені не буде. Але я так не вмію. Спасибі, що дав зерна. Не знала тільки, що тобі треба за нього відробляти. Більше я в тебе для своїх дітей нічого просити не буду. Краще вкрасти.

 Гордій Цар

Тяжким був перший повоєнний, 1946 рік. Посівна, правда, йшла легше. Наші корови, і ми з ними, уже звикли до плуга і борозни. Якщо спершу треба було йти перед ними зі шматочком буряка чи пучком сіна, щоб вони тягнулися до їжі і волокли за собою плуга, то тепер уже знали, коли стати на перепочинок, коли і як проситися до водопою, коли зупинятися на обід. З коровою, виявилося, простіше, ніж навіть із конем. По чотири трудодні писали за оранку і посівну весною. Достоту, як і на скиртуванні, хоча тут було значно легше. Це, мабуть, за незвичність роботи.

Але земля, здається, стомилася од війни, вирішила взяти перепочинок і домовилася з небесами, щоб звідти нічого не капало. Пшениці виросли такі, що не було на що дивитися. Не було чого і збирати. Не вернулося до комори навіть те зерно, яким сіяли. Дітьми хилитав вітер. Особливо після зими.

У нас в хаті була традиція: хліб весь час стояв на столі в маленькій хлібниці, покритій рушником. Ознакою того, що мої діти не наїдаються, був стан хлібини під час обіду. Мама завше урочисто піднімали рушника перед тим, як нарізати хліб. Коли діти не голодували, хлібину до обіду ніхто не чіпав, а коли страждали, потайки одне від одного заскакували до хати, відгортали рушничка, кожне одрізало тонесеньку непомітну скибочку, і до обіду від буханки вже мало що й залишалося. Взимку ми уже їли картоплю через день, буряки і кашу з залишків вівса. Ходили легенди про Західну Україну, де хліба стільки, що туди за ним їдуть з усіх усюд. Там, правда, війна не закінчувалася — свої стріляли по своїх. О тій порі докотилася ця біда й до Метинець і першою впала на родину Гордія Цапенка, старого вдівця з вуличним прізвиськом Цар. Власне, вдівцем він був не все життя. Тиха, хвороблива і покірлива дружина Варка народила йому двійко дівчат — Діну і Галю. Галя робила в колгоспі. Діна скінчила вчительський інститут, і її послали до Західної України. Не можна сказати, що їхала вона туди з великою охотою. Дядько Гордій ходив на прийом навіть до першого секретаря райкому Добриденя. Як передовик, завідувач кращої в районі птахоферми.

— Товаришу секретар! Я просив би вашого клопотання, щоб мою доньку, зважаючи на те, що вона все життя росла сиротою без мами, не знала просвітку від чорної городньої і хатньої роботи, залишили вчителювати у рідному селі.

— Шановний товаришу Цапенко, — сказав йому у відповідь Добридень. — У Західну вашу доньку посилаю не я, а Родіна, яка її безкоштовно, як рідна матір, навчала. З вами, наскільки я знаю, залишається ще одна донька, яка вас і догляне. Крім того, у вас перед Родіною є ще й персональний борг — до революції ви служили в тому полку, що охороняв царя Миколу Кривавого. Знаючи це, ми вам не дорікаємо, але й забути не можемо. Не забувайте про це і ви з вашими дітьми.

Дядько Гордій не радий був, що ходив до Добриденя. Краще б їхала Діна туди, куди посилають, а то, не дай Боже, зашлють у самісіньке пекло, зваживши на те, що в тата до революції була погана служба. Він і так постраждав від цього — ніхто не згадує прізвища Цапенка, всі звуть Царем.

Телеграму листоноша приніс Гордієві не додому, а на курник, де той днював і ночував, не тільки доглядаючи курей, а й охороняючи. Прийнявши зеленого листочка зі страшними словами, Гордій дивився на нього безтямними, широко рознятими очима. Слова, здається, мали пропекти папір або й спалити його зовсім, не залишивши навіть попелу. Це не вкладалося у розум. Гордієві відняло мову, очі, здалося листоноші, можуть ось-ось повилазити з орбіт. Це було страшно, і чоловік кинувся мерщій до ближніх від курника садиб, щоб покликати когось із людей, але коли вони прибігли, то Царя вже не було, він кудись подівся, і ніхто не знав куди. Кинулись шукати другу Цареву доню Галю, але їй хтось уже сказав про смерть Діни, і люди бачили, як вона, плачучи, бігла городами, а куди — один Бог відає. Надвечір, правда, знайшли Галю в хаті майже безпам’ятною, а вночі чи то вже й удосвіта — з’явився і Гордій.

То неправда, що в горі людина втрачає розум. Над усяким горем, яке б тяжке воно не було, завше стоїть обов’язок. Кований молот біди вдарив Гордія по голові тільки першої хвилини, а потім він спам’ятався, згадав, що — не сам у горі, що є ще й Галя, що саме він, а не вона, мусить зібратися силою, відплакати, схоронити, пом’янути востаннє свою дитину, якщо в неї така вже доля. Він ще раз перечитав телеграму, в якій було не тільки про смерть, а й про те, що тіло доньки відправлене на станцію Митківці і його супроводжують люди. Цар пішов полями, що ще не розвесніли до кінця, ще покоїлись під снігами, правда, злежаними, давніми, які вже ось-ось мала проїдати таловиця. Ніхто не спиняв, не розпитував, не плакав співчутливо, не дивився на його біду, і він кричав у німе поле, гукав у мовчазне небо щось оглушливо-несамовите, безтямне. Та йому й не треба було ніякої відповіді, він мав викричатися, увійти в стан горя, прийняти його в себе і не зламатися, не впасти, вистояти по-людському.

Вернувся він ще поночі — мокрий, як хлющ, і білий, як пачіска. Ішов на станцію чорний, без єдиної сивої волосини, а вернувся білий. Стояв серед двору, тримаючи на руках страшну свою ношу, сам страшний і вихудлий, якийсь аж гранчастий — біда загострила весь його лик, погасила очі, присипала їх попелом. Тільки плечі Гордія не звузилися і не зігнулися — красивий був чоловік і в своєму горі. Гриз зубами покусані губи, силкуючись сказати Галі щось тверде і владне, але не зумів, зламався в колінах, поклав дитину на землю свого двору: «Ти, доню, дома!» і аж тоді заплакав мовчки — тільки сльози лилися з нього ручаями. Весь похорон ходив струнко і рівно, аж надто струнко і рівно, ставлячи ноги твердо, як на параді, і тільки з цього можна було здогадуватись, яких надлюдських зусиль коштує Гордієві його витримка. Дві глибокі борозни лягли з обох боків підборіддя, надовго замкнувши Цареві уста і від сміху, і від розмов.

Діну супроводжувала останньою дорогою додому і залізницею, і через поля поруч з онімілим Гордієм її інститутська подруга Катя. Працювали в одній школі, там же й жили. Хлопці з лісу наказали не агітувати на виборах за кандидата від партії, а райком: «Учителі зобов’язані бути головними агітаторами!». Отже: з одного боку — тюрма, а з другого — смерть.

Катя говорила, що голоду в Західній Україні нема, а тих людей, що приїздять міняти барахло на хліб і картоплю, лісові хлопці не дуже люблять, але не зачіпають.

По хліб у Західну

Після похорону Діни зібралося дванадцять жінок з нашого села їхати у Західну по хліб. Це була дорога через великий страх. Говорили, що поїзди переповнені, треба їхати на дахах, а в тих місцях, де ешелон рухається повільніше, грабіжники видираються на стовпи над коліями, кидають гаки і стягають ними мішки міняльників. Дістають, бува, і людей. Так що не всі вертаються і додому.

Волокла я на собі дві великі сакви, набиті тканим полотном і ряднами власної роботи. Зійшли з поїзда в Станіславській області. Пройшли одне село, спинялися біля криниць, коли хто воду брав, завертали в двори:

— Чи міняєте, вуйку, хліб на полотно?

— Хай вам Сталін міняє! — казали одні, відвертаючи голови, інші — з притиском, прямо в очі.

У другому селі — так само. І тоді вирішили йти не гуртом — гирилицею, а розбитися на групи. Я пішла сама — що вже буде. Не з грабованим ходжу. Тягаю на спині свій тяжкий безсонний труд. У видолинку зустрічаю жіночку з трьома дітьми — така добра на вигляд, що аж хочеться зачепитися за неї якимось словом.

— Вуйнонько! Може, вам треба верети чи домашнього полотна, то я оце маю з собою і можу поміняти на збіжжя чи картоплю?

— Треба, — каже лагідним таким голосом. — У мене шестеро дітей. Ідіть зі мною.

Прийшли. Всипала вона мені борщу, дала хліба до нього — пухкого і білого.

— Їжте на здоров’я. Ви, певне, з дороги?

— Та звідти ж.

Подивилася вона на мої полотна і рядна.

— Усе заберу. Аби ще хтось пошив дітям сорочки і штаненята.

— Та я і шити можу.

А тут дощик крапати починає. У неї — машинка така, як у мене, «Зінгер». Навіть освоювати не треба. Увечері прийшов чоловік — приязний і гарний. Уночі — тихенько в шибочку стукають.

— У вас тут від совітів хтось є?

— Жіночка одна шиє дітям сорочки і штанці.

— Відчиніть — подивимось.

Я похолола біля своєї роботи. Входять двоє. Молоді. З нашими автоматами.

— Звідки ви, вуйно?

— З Вінницької області.

— Автомата у вас купити можна?

— Не насміхайтеся, хлопці. Я — мама трьох дітей.

— Ну, то сідайте з нами вечеряти.

Сіли. Вони, видать, якісь родичі чи сусіди. Гомонять про господарство, якийсь тартак, де треба дошки порізати, про якогось Остапа, що геть від рук відбився і якому треба надерти вуха. Зовсім мирні, не страшні люди і розмови. Повечеряли, перехрестилися на образи, подякували.

— Бувайте здорові, вуйно. Нікому не кажіть, що бачили бандер у цій хаті, бо ваші прийдуть і всіх тут повбивають.

— Хай нас Бог боронить.

— Хай боронить, вуйно.

Отак я й бандерівців побачила. Наступного дня знову ішов дощ, і я шила, не розгинаючи спини. А потім вияснилося — пішли полоти просо на городі. Та родина дала мені 16 великих відер збіжжя (пшениця, жито і ячмінь разом), два мішки картоплі, а на дорогу жінка спекла ще величезну круглу буханку хліба, пухку і білу. Все зароблене господар одвіз на залізницю, і ми здали його в багаж. Прийшло воно через декілька днів. Виписала я в колгоспі підводу, поїхала забирати, а коли вже вертала назад, на дорозі в Липнику перестріли мене двоє з обрізами і чорними панчохами на фізіономіях. Мовчки, нічого не кажучи, дали мені кулаком межи очі, і коли я зверескнула, то той, що бив, затулив мені рота широкою рукою з великим і грубим рубцем поперек долоні, потім відпустив, приклав обріза до грудей і штурхнув ним під ребра. Мовляв, заберися звідси.

— Хлопці! Дайте дітям бараболі хоч із піввідра.

Він у відповідь клацнув затвором.

Добре що хоч через день коні прийшли назад до колгоспу, а то я за них ще й відробляла б, а може, й тягали б за зв’язок із бандитами. А так тільки вислухали, познизували плечима, визнали, що — грабунок, але тоді крали і грабували кожного дня.

Великий трус

Ледве пережили ту весну, ледве дотягли до липового і берестового листя, з якого робили зелені млинці. Насправді вони були якісь чорні і, як не присмачуй, погано лізли в горло. Добре що хоч корівку вдалося зберегти — перед першою травою вже розбирали стріху хліва і сніпками годували. Їла їх бідна корова з такою охотою, як мої діти берестові і липові млинці.

Років через сорок поїхала я до Вінниці, ходила понад Бугом, а там після бурі лежала звалена липа. Таке на ній гарне, налите соком листя, що я назривала його, прийшла до хати, обшустала від черешків, бо в них — головна гіркота, порізала дрібненько, перетерла в макітрі, додала яєць, засмажила на олії і подала онукам.

— Спробуйте, діти, того делікатесу, яким розкошувало дитинство вашого тата.

Вони колупнули виделками, піднесли до губів і побігли випльовувати — не можна їсти. Я й сама через силу пробувала. Нема голоду — їсти не будеш. Тільки голод змусить і загітує. Читала в газеті, як після початку війни з Вінницької тюрми перед фронтом гнали тих людей, яких понаарештовували, але ще не встигли розсовати по Соловках і Магаданах, ще не визначили їм строків, не виміряли розміру вини. Писалося, що перед дорогою видали кожному по 4 буханки хліба і по вузликові солі. Слідчі допитували, оформляли протоколи й документи — кого відпускали, кого розстрілювали, відвівши до канави чи ями найближчого лісу, щоб було де пригарбати, а решту гнали далі. То через тиждень, на привалах, де спиняли на перепочинок, трава мовби вигоряла. «Добре було тим, — писав свідок тих днів, — у кого залишилося трохи солі. З сіллю траву ще можна було їсти, а без солі — тільки через сльози, та й то якийсь пучечок».

До війни колгосп закрив у Метинцях великий кагат бараболі. Про нього чогось усі забули, кагат зрівнявся з землею, а в сорок сьомому хтось раптом згадав, пішов туди з лопатою, набрав відро і, хоч це було бридке смердюче місиво, у ньому зберігалася їстівна основа. На сковороді залишався сірувато-бурий пляцок і, якщо затулити носа, його можна було їсти. Добре, що ще перед поїздкою до Західної України я своїми руками, потай від усіх, прикопала в погребі насіннєву картоплю. Аби не зробила цього, діти з’їли б, і весною не було б чим засадити города. Спасибі бригадирові — на моє прохання він посилав мене на роботу до колгоспної комори — звідти можна було принести бодай якихось звійок. Правда, у той день, коли на брамі не стояв Іван Камбала — він на мені облапував кожного рубчика, навіть не приховуючи наміру піймати і посадити. Тоді виробилась у мені така інтуїція, як у лісової звірини, котра відчуває, якою стежкою можна йти, а яку сьогодні треба обминути, бо там — небезпечно.

У жнива я знову пішла скиртоправом, і в ті дні, коли біля молотарки мав бути трус, комісія чи начальство, я навіть мішка забувала з собою взяти. Спам’ятаюся десь уже на півдорозі: «Господи! Як же це я отако з одними пригорщами? Люди крастимуть, а я буду дивитися?». Сам Бог оберігав мене і моїх нещасних діток — завше у такий день когось ловили на гарячому.

Але біду, як кажуть, стерегти не треба, вона сама приходить. Серед білого дня — сонце якраз у зеніті, виймає зі скиртоправів душі і всі соки, гукають мене знизу.

«А це що трапилося?» — тенькнуло біля серця. — Їй-бо, знову щось з дітьми. Але ж колоски я заборонила збирати, Камбалу сказала обминати на всіх дорогах. Може, з мамою яке лихо? — вони зранку скаржилися на погані передчуття».

Скочуюся з ожереда, а мене тут уже чекають. Приїхав із земвідділу дядько в солом’яному брилі, такий простенький, але заглядає в кожну дірку. Нічого, правда, не знайшов, але сів під ожередом записувати свої цифри, щось йому крізь солому замуляло, почав усідатися зручніше, поправляти сідало і знайшов під собою великий гарний мішок із двома червоними лампасами по низу. У мішку — з відро невіяного збіжжя — явно з-під молотарки.

— Чиє добро? — питає простенький дядько з земвідділу.

— Таких, — кажуть, — мішків не тче ніхто в селі, крім Марини.

— А де та Марина?

— Оно! У самому небі, — показують на ожереда.

Отоді й стали мене кликати. Наче з-під землі випірнув на своєму коні й Камбала — у нього на мене, либонь, теж звіряча інтуїція.

— Твій, — питають, — мішок?

— Ні, — кажу, — ткання моє, а мішок не мій. Я з собою сьогодні мішка взагалі не брала.

— Ти могла його принести і вчора, і позавчора, — це Камбала підсипає жару зі свого коня.

— Могла, але не приносила, — кажу це і вже знаю, що мішок Килинин. Замирилися ми з нею після того, як перестала вона мені давати молоко від своєї корови — скільки можна сердитися, двоюрідна сестра все-таки. Покаялася вона, і на знак замирення подарувала я їй мішки власної роботи. Щось нам не везе з нею. Не можу ж я назвати її імені.

— Хтось, — кажу, пошив мішка з мого ткання. Як їхала в Західну, перебирала полотна й рядна, то недорахувалася одного сувою. Думала, що помиляюся, а виходить — украли. А тепер ще й клопіт із цього злодійства.

— Бачите, якою овечкою прикидається, — лементує Камбала, мов на гарячку. — Не вірте їй. Це її мішок. Вона постійно краде.

Споряджають комісію — дядько в солом’яному брилі з земвідділу, об’їждчик Камбала, голова сільради Максим Тихенький (колись був першим приятелем мого покійного Івана) і дід Петруша Яковина, по-сільському Мекало — напівнімий чоловік, що їздить возом, накритим червоними ряднами — його Фанан подає під представників із району, а коли представників нема, то Яковина возить ним фінінспекторів Мотю Меламуда, Мирона Бульку та подушки, які вони відбирають у нещасних удовиць за несплату податку, недоїмки чи за незгоду підписатися на позику — нічого іншого у них відібрати не можна, бо нічого більше нема. У Варки Покутної, правда, взяли самовара, якого хтось чи то поцупив задля жарту, чи загубили через недогляд. Ото було шуму! Варка — молодиця неляклива, фінінспекторам видає все, що думає про них, вважаючи їх найпершими шахраями, які збирають подать не за правилами закону, а по-кумівському — з одного шкуру знімають, а багатого під польку стрижуть, щоб ні гриви, ні китиць. Як доїхала Варка до району, як пішла по кабінетах, то Меламуда і Бульку точно були б вигнали, аби вони замість того самовара не списали їй дві третини позики, як удові загиблого фронтовика, хоча таких удів у Метинцях було по декілька на кожній вулиці.

Приїхала до нашого двору гирилиця возом, а Камбала примчав на коні, щоб перейняти кого, якщо схочуть попередити маму, щоб підготувалися, бо має бути трус. Мама, не чекаючи таких гостей, розхвилювалися, перелякалися. Права нога у них липова, дерев’яна. Відчиняючи хвіртку перед комісією, ступнули якось не так, не втрималися, витягнулися на весь виріст, дерев’янка відлетіла разом із онучами, які вони намотували, щоб не душило в культю. У мені все трясеться, руки не слухаються, замотую я ці онучі на маминому коліні, плачу. А ці четверо здорових стоять і дивляться.

«Стійте, стійте! Дивіться, щоб вам повилазило на наші багатства, може, в кого совість прокинеться, — чую, як закипає у мені зла і тверда воля. — Зараз ви побачите мої статки, зараз я вам покажу, скільки накрала».

— Хату першою будемо розшивати, — питаю у Камбали, — чи шопу?

— А нащо? — озивається той, що з земвідділу.

— Я виробляю найбільше за всіх трудоднів — позаторік 660, торік 710. Хліба у мене повинно бути і на хаті, і на шопі. І дітей у мене троє, і мама, бачите, без ноги. Найбагатша вдовиця у селі.

— Ви її тільки послухайте, — намагається збити темп моєї атаки одноокий Камбала, — вона вам заб’є баки. Покажи свої мішки!

— Ось вони, — викидаю з сіней під ноги комісії. — Усі нові, усі з хлібом!

— Всі з лампасами, — веде Камбала своєї. — Усі такі, як оцей, що з нами.

— Кажу ж вам, що один сувій полотна у мене вкрали, — чую, що Камбалі вдалося збити темп і перейти в наступ. — але мішок не мій.

— Де у тебе зерно?

— А де воно в мене може бути? Усе на піч улізло.

— Ідемо! Подивимося.

Ввалюються за мамою до хати, і тут я чую, що на спині в мене починає ворушитися холодна гадюка страху — під вішалкою в кутку стоїть у нас діжа зі свіжою закваскою. Під невинним рябеньким ряденцем. Якими я очима стрельнула на Максима Тихенького — не знаю. Він ходив на ніч до молотарки, брав із собою свою довгу кавалерійську шинель, щоб укритися, стояв тепер у ній, накинутій наопаш і, певне, зрозумів мене: «Виручи, людино, іменем Івана, якщо в тебе є серце! Заклинаю!». Переступив із ноги на ногу, мовби шукаючи кращого місця, став біля вішалки, затулив собою ту осоружну діжу, та так і простояв до кінця програми.

А бал правив Камбала. Скориставшись моментом паніки, він виліз на піч.

— Що у тебе тут є? І чого скільки?

— Три пуди пшениці і два пуди, чи, може, трохи менше — проса (три рази давала курям).

— Не перевіяне — з-під молотарки!

— Яке було на ярмарку — таке й купувала. Чого ти на мене в’їдаєшся? Бери, засипай у мішки, арештовуй, переважуй. Ти ж тільки тоді вгамуєшся, коли мене посадять.

— Ну, чого вже там посадять? — примирливо обізвався той, що з земвідділу. — Розберуться, з’ясують. Думаю, що все буде в порядку.

— Ага, буде. Тут на мене влаштували справжнє полювання. Цей мішок із лампасами, наче спеціально хто пошив, щоб підсунути якійсь комісії. Якби я носила пшеницю з току відрами, то хіба вона вся влізла б на піч?

— А ми зараз потрусимо всю садибу! — це Камбала.

— Труси — тільки знай: якщо нічого не знайдеш, то я плюну тобі межі очі!

— Нічого ми більше трусити не будемо! Кінчайте, зав’язуйте мішки, виносьте надвір, — вирішив той, що з земвідділу. Видно, його переконала моя наступальність. А я хотіла тільки одного — щоб вони якнайшвидше вивітрилися з хати — тут же закваска. А якщо справді підуть по господарству, то у нас більше ніде нічого нема. Ота пшениця і просо — єдине, що мені вдалося вкрасти з колгоспу.

Нарешті повиходили. Петруша Мекало виніс компромат у двох напівпорожніх мішках.

— Заберете з собою на коня? — спитав Камбалу «земвідділ».

— Ні, я зараз у поле! Хай бере Петруша і везе в комору. Під пломби!

— Але мені треба в інший бік. Через півгодини на розвилці до Митковець мене має чекати машина, і я хочу передусім поїхати туди. Волочити за собою мішки — не по закону і не по честі. Їх треба лишити на місці.

— От і лишайте з головою сільради, а Петруша хай вас відвезе на розвилку.

Одначе «земвідділ» про щось, певне, мав поговорити з Тихеньким, вони сіли на воза і поїхали, а дід залишився сторожем при мішках. Тільки вони зникли з очей, Петруша сказав мені, що в обох мішках збіжжя більше, ніж я сказала комісії — це він знає точно, око в нього набите. Проса треба відібрати з дійничку, а пшениці — не менше відра. І провіяти.

Щодо провіяти, то руки у нас трусилися, і зробити це до пуття ми не могли, а відібрати — відібрали стільки, скільки сказав Петруша, цей німий совісний чоловік, права рука фінагентів, їхній «надійний» опричник. Він ніколи не був із ними.

Коли вернувся Максим Тихенький, дід Петруша сидів на двох арештованих мішках зі спокоєм каменя, знову до всього на світі байдужий — і до зла, і до добра. А ми з Максимом стрілися тільки очима, і мені здалося, що він підбадьорливо ними всміхнувся.

Лейтенант Синяков із міліції

У міліцію я ходила до лейтенанта Синякова. Малий і худий, він тяжко страждав від виразки шлунку, придбаної в Курляндських лісах під Кенігсбергом, куди їх викинули десантом, не врахувавши настроїв місцевого народу, який їх тут не чекав. Коли скінчилися продукти, довелося перейти на коріння і трави, а оскільки тривало це дуже довго, то Микола Синяков здобув таку виразку шлунку, що його відправили в госпіталь, а з госпіталю не в діючу армію, як належить, а в міліцію, бо йому тепер було треба ближче до молока і меду — мучила виразка і не заживала. Може, й тому, що не було в чоловіка належної гармонії між фізичним і душевним станом. Ображався на війну, що вона його зробила напівінвалідом, і на тих людей, які не дозволяли вийти йому з цього стану. Одна злодійня. Крадуть і крадуть, хоча це законом заборонено. Навіть коли не було доказів, Микола був упевнений, що крадуть. Його не цікавило, чому, з яких причин, для чого. Достатньо бути внутрішньо впевненим, що перед тобою злодій, щоб домагатися зізнання будь-якою ціною. Переконавшись у цьому з першої зустрічі, Синяков не шукав способу, як здобути факти, він їх просто вибивав. Одна була в нього до мене підозра.

— По очах бачу, що крала. Зізнайся, що мішок твій.

— Кажу, що не мій.

— А чим ти годуєш троє дітей і безногу маму, не крадучи?

— Працюю день і ніч. У мене найбільше трудоднів.

— Ти — злодійка. На трудодні нічого не дають. Розказуй, як крадеш. Усе одно зізнаєшся. У мене всі зізнаються.

І це була чиста правда. Він мучив людину до тих пір, поки в неї не виникало переконання, що цьому не буде кінця. Кожну розмову закінчував він ударом тонкої худої руки в перенісся. Раптовим ударом, від якого людина втрачала свідомість. Синяков її відливав, пускав додому, наказував подумати і прийти знову в призначений день.

Мене він викликав одинадцять разів. Перенісся вже так боліло, щось там, видно, лопнуло від постійних побоїв, і я з жахом думала про наступний удар, але він, певне, і сам стомився від цієї одноманітності чи подумав, що я залізна і мене не болить. На дванадцятий раз він зачинив двері кабінету, щоб ніхто не увійшов, приставив мого стільця ближче до сейфу, прив’язав мене, щоб не рухалася, залишивши вільною тільки ліву руку, відчинив дверцята сейфу, заклав під них мої пальці і почав душити так, що нігті розплющилися, з пучок бризнула кров. Я зомліла.

Коли він відлив мене, пальці уже розпухли, як ковбаси, нестерпно боліли, і я подумала, що Синяков нарешті дістав мене по-справжньому — я цією рукою, певне, не зможу нічого робити зо два тижні.

— Тепер розкажеш, як крала?

— Не крала.

— Бери повістку! Прийдеш на дев’яту через три дні.

Це вже були не жарти. Змащуючи пальці гусячим салом, мама просила зізнатися: «Він же тебе замучить».

— Ма! Як же я зізнаюся? Це — тюрма. А ви на кого зостанетесь, а діти куди подінуться? Сказати, що мішок Килинин — Килину посадять, її син осиротіє. Нема мені іншого виходу як терпіти і мовчати. Тільки доведеться, либонь, брати з собою четвертушку самогону — вип’ю перед тим для хоробрості — може, менше болітиме.

За три дні нігті посиніли, а пальці почорніли, і боліла в них кожна кісточка навіть від найменшого дотику. Як я витерплю цього разу?

Таки сунула в кишеню четвертушку — треба буде справді випити. І без закуски, щоб сильніше взяло. Поможіть мені, сили небесні!

Тільки ступила на митківську межу, заплющила очі, затамувала дихання, затулила носа і — одним ковтком. У житті ніколи я більше чарки горілки не випивала, а це зразу четвертушку. Хвилин через п’ять, коли підходила до міліції, мені вже були всі моря й озера нижче колін. Щось і Синяков таке побачив у мені, бо навіть не став питати, чи розкажу, як крала. Зрозумів, що не скажу. Став прив’язувати до стільця, знову звільняючи ліву руку. Робив це дуже повільно, правильно розраховуючи, що ти з жахом ждеш повторення попередньої процедури, адже тобі від неї було дуже погано, а цього разу буде ще гірше, бо повтор — по катованому. Я втратила свідомість, щойно він притиснув чорні пальці — мене буквально прохромили сотні гострих стріл, голок і шпильок, біль накрив із головою. Отямилась я напівп’яна в калюжі води на цементній долівці. Катованій руці було приємно на холодному цементі. Мене кинули в якусь комірчину без клямки і защіпки. Лежала довго, чекаючи, що Синяков знову ввійде. Але ніхто не приходив, ніхто мною не цікавився, нікому я не була потрібна. Вийшла надвір, обтріпалася, утерлась, поклала руку поперек грудей, підперши її здоровою правицею і пішла собі, куди очі бачать. Ця комірчина була на чорному виході з міліції, від неї до ближньої вулиці кривуляла ледь помітна стежечка. Я пішла нею. Ніхто мене не гукав. Вийшла на вулицю. Знов ніхто не гукає людини з чорного ходу. Ну, раз не гукає, то лихо з вами — бувайте.

Як воно так вийшло — чи совість у того Синякова заграла, чи він втомився волочити мене, чи, може, виразка ще більше розходилася, і подумав, що це кара Божа, але більше він мене не викликав. По часі нігті мої позлазили та так і не відновилися — на їхньому місці маю лиш маленькі кістяні горбочки.

Іноді, коли мимо нашої хати їде Петруша своїм червоним возом, я запрошую його на обід, наливаю йому й собі, перехилимо по краплині, дивимось одне на одного і плачемо: «Що, гади? Хотіли посадити нас за наш тяжкий труд без оплати? Вийшло у вас що-небудь?

А дулі не хочете?! За наше з вами здоров’я, дядьку Петре!»

Московки

Московками в нашому селі називали тих жінок, чиїх чоловіків покликали в москалі, тобто в солдати, і які не вернулися. На тому кутку, де я ланковою, з дванадцяти жінок, котрі брали норму і ходили сапати буряки, одинадцять були московками — війна не культивувала і не скородила на чоловічому полі, вона там косила під нулівку. Ішло на війну 217, вернулося сорок. Та й то одинадцятеро з них — інваліди.

Хлопчиків у селі було багато, але коли вони ще підростуть, щоб стати охороною і обороною? Тож, до всіх тих бід, що їх принесла війна, до всіх нещасть, прийшло у село і найбільше злодійство — почали красти корів — годувальниць.

Першого волока закинули в хату найбіднішої московки Ганни Шкреботюк — четверо сиріт. У неї навіть хліва не було — тримала свою Маньку під хатою в сяк-так злабуданій причепі, ніколи не чіпляючи замка. Така безпечність пояснювалася ще й тим, що жила Ганна у центрі Метинець, метрів за сто від сільської ради. Це треба дуже нахабного і зухвалого злодія, щоб ліз на такого рожна. Ганна попервах і не подумала про злодійство: «Одв’язалася Манька. Ланцюга з шиї скинула — чіпляли його нашвидкуруч, двері були відчинені, вийшла собі та й подалася в городи бурячиння скубти», — так собі пояснила, та коли прошукала кілька годин, то дійшло нарешті, що це не випадковість. Зразу побігла до сільської ради, а там уже знали, що районом покотилася пошесть найбільшого злодійства — ще й зітхали потайки, щоб не зурочити: «Слава Богу, що хоч ця біда минає наше село». Спорядили групове чергування на вулицях — ходили ночами кілька молодиць на чолі з чоловіком днів десять, але все було тихо, перестали, і тоді забрали корову з телятком у другої московки Ганни Ломазихи. Телицю залишили, вочевидь, з остороги, що в такому табуні хтось буде мекати. Ганна тяжко побивалася — їй щойно полегшало: корова привела телятко, добре доїлася, тож було щастя і ось — на тобі! Кляла ворогові від серця: «Щоб із тебе кров лилася так, як із мене сльози! Щоб із тебе живого утроба випала, гад, як ти моїх дітей підкосив! Щоб ти довіку не міг спокійно їсти скибки хліба, щоб вона тобі кісткою застрягала в горлі!» Ганна було щирою у своєму горі і своїй клятьбі. Сусіда її і кум, вічно підстаркуватий Митро Бенеда, що вернувся з війни неушкодженим, прибігав лагідно вгамовувати: «Ганно дорогенька! Прокльони можуть упасти куди попало, може, й на твою родину чи твоїх дітей! Не треба так. Ти краще дякуй Богові, що хоч теличку тобі залишив. До осені вона побігає, а на те літо вже буде корівкою. Не треба, Ганнусю! Не треба, кумасю! Поплач тихенько, але не кляни нікому. Це гріх великий!».

— Спасибі, кумчику, що ви в мене такий добрий і розумний, що розраджуєте мене в горі — це з мене біда клятьбою виходить. Цілісінький рік без молока?! Як нам, скажіть, прожити? Ми ж на цю корову молилися, як на Матір Божу!

За три тижні взяло корову в першого хазяїна Михайла Колобоки. Не побоялося пудових Михайлових кулаків, не посоромилося, що рано чи пізно доведеться дивитися йому в очі, бо, вернувшись з фронту, Колобока знов оживив ковальські міхи в кузні, і до нього топтав стежку кожен. Після цієї крадіжки в Метинцях зчинилася велика буча — Михайло був чоловік принциповий, з характером, сказав, що сам хоче стати головою сільради, бо Максим Тихенький дуже тихий, а голови люди повинні боятися, не так, звичайно, як Фанана (той на горілці і лютій любові до молодиць стеряв усякий командирський вигляд), а так, щоб відчували порядок. Проте вирішили, що Михайло в кузні куди потрібніший — коваль він знатний і головою вирішили поставити Івана Камбалу. В основному, певне, за те, що злий і добре на коні їздить — будь-якого злодія наздогнати може. Він і справді літав ночами по селу, як вихор, заважаючи людям спокійно спати — весь час усі спросоння хапалися за що попало, почувши шалений галоп і вважаючи, що Камбала когось уже піймав або ловить.

Одначе ця його гаряча діяльність не допомогла — Варка Покутня, що мешкала на краю села, пішла вранці з дійницею до свого корівника, зняла велику колодку з дверей, відчинила їх, а хліва нема — задню стіну розібрало, корівоньку взяло на свого налигача — ланцюга покинуло, щоб, певне, не дзенькав, і повело, куди йому було треба. А Варка Покутня, відома своєю небоязню і гострим язиком, трьома діточками, зразу дійшла висновку, що це Колобока відвів власну корову на ярмарок, продав для відводу очей, а сам краде і наживається за рахунок бідних московок і їхніх дітей. Колобока притиснув Камбалу, щоб робив справді щось розумне. Але ж відомо, що робити розумне може тільки розумний, а Камбала привіз у Метинці Синякова, який вважав злодіями всіх без винятку. Синяков почав допитувати обкрадених московок своїми методами, лякаючи їх: знають злодія, але бояться його і не виказують. Скінчилося тим, що Колобока мусив просити Камбалу, щоб забрав дурного міліціонера з села: чого доброго йому тут захочуть натовкти фізіономію, і це до добра не доведе. Тільки Синяков закінчив своє відрядження, украли корову Тодоски Сильвестрихи. Уже не з хліва, а з пасовиська — почали худобу вигонити в луги і поля. Корова була симентальської породи, дуже здорова, рогата, вим’я під нею велике. Обох своїх хлопчиків посилала з нею Тодоска, щоб пильнували, як зіниці очей. Діти були слухняні, але не встерегли. Певне, мали вони діло зі справжніми мисливцями. Тільки-но відлучилися вдвох на декілька хвилин попити водички з лісового джерельця, не встигли приснути один на одного холодною джерелицею, як корова, наче крізь землю провалилася. Ті діти так побивалися, кричали і плакали, що мало ума не стеряли, сама Тодоска не могла їх погамувати, мусила возити до лікарів та знахарів, але все одно це їм зашкодило — веселі і бешкетливі хлопчики поробилися зразу дорослими, наче їм душі поміняли в один момент.

Після цього в селі раптом ні з того, ні з сього загинула московка ще з фінської війни — Глафіра Куртяк. Знайшли її на пустирях біля глинища ще живою, але дуже побитою. Синя і чорна, стогнала дві доби крізь зціплені зуби, одначе не отямилася, не дійшла до свідомості, а селом поширювалася недобра чутка, що це Глафіра наводила злодіїв на вдовиць-московок і заслужила саме такої смерті. Видно, знав цю правду достеменно не хтось один — за домовиною Глафіри на цвинтар ішла тільки її сестра та два малолітні сини. У нашому селі при такому дивному малолюдді ще нікого не хоронили.

Причина з’ясувалася десь серед літа, коли у селі відбувся відкритий суд над злодійською бандою Митра Бенеди. Він, Глафіра та ще двоє з Немирова і Брацлава крали й продавали корів. Глафіра і Бенеда були «агентами» банди в Метинцях.

«Куме, — плакала на суді Ганна Ломазиха, — а я ж до вас бігала зі своїми слізьми і своєю бідою. І ви переконували, по-Божому, що не треба нікому клясти, бо ця клятьба може впасти на голови моїх дітей. І я, куме, вам вірила та ще й дякувала за розумну пораду. А виявляється, що це ви, злодюго, забравши у мене корову й теля, ще й навчали розуму-поведінки? А що ж ви тепер мені скажете при всьому чесному народові?».

— Прости, Ганнусю! Лихий попутав!

— Прийдете з тюрми! Сядете знов у свою хату, будете моїм сусідом. Як в очі зможете мені глянути?

— Прости, Ганнусю! Лихий попутав!

Бубонів, як заклятий, а вийшовши з тюрми таки жив поряд з Ганною і, кажуть, казав їй «Добрий день», але її рот для нього був замкнений назавше.

Років із десять він ще сторожував на тракторній бригаді, і одного ранку його знайшли утопленим у цистерні з бензином — чи зомлів, надихавшись отруйних випарів, чи покінчив життя самогубством, чи, може, хтось не простив йому давнього злодійства і допоміг вкоротити віку?

Слідство не дуже переймалося цими мотивами. Цілком випадкова безглузда смерть. А про те, що механіком тракторної працював тоді менший син Ганни, слідчому ніхто й не розповідав.

За загадкових обставин загинув й Іван Камбала.

Він поїхав велосипедом на ярмарок до Райгорода і не вернувся. Три дні жінка мовчала, гадаючи, що подався на якийсь семінар — мав звичку вдавати із себе такого забитого державними клопотами, що не знає спокою ні вдень — ні вночі, не розпоряджається власним часом, не належить сам собі. Подобалося бодай в очах Катерини бути не тим, чим він був насправді.

Його розшукував дільничний і коли дізнався, що голови сільради нема вдома вже три дні, забив тривогу. Це був скандал на весь район. Шукала Івана міліція, спеціально створені пошукові депутатські групи, покликали навіть військових. На п’ятий день знайшли велосипеда в лісовому ставочку, а на шостий – і самого Івана, вбитого ударом тупого предмета в тім’я. Хто? Що?

Анітелень. Схоронили з музикою і червоними прапорами. Розповідали, що коли Камбала заїхав велосипедом на лісову стежечку, перед ним металася якась пташечка, попереджаючи про небезпеку, але він не звернув на це уваги. Говорили, що коли людина вмирає, то в її очах, як на фотографії, залишається те, що в останню мить найбільше схвилювало або вразило. Яке відношення до смерті Камбали могла мати пташечка?

Хтось вигадав це принагідно, а років через 40 помирав старий лісник Панченко Мусій. Помирав від раку легенів, довго і в муках.

— Чого це, дідуню? Ви не заслужили таких мук? — запитала Мусія внучка. — Який гріх маєте?

— Думав, дитино, забрати його з собою, але тобі розкажу, щоб звільнити душу. Це я здибав у лісі з Тодосчиною коровою банду Митра Бенеди і, не називаючи прізвища, натякнув Івану Камбалі, хто це міг зробити. Камбала дав знати в міліцію, Бенеду взяли, а він сам заходився мучити і допитувати мене, доводити своїми підозрами до нестями, а що був чоловіком дуже вредним, то сказав, що за будь-яких обставин здасть мене міліції. Тоді, дитино, зі мною не дуже б церемонилися — посадили років на 25 за одними підозрами Камбали. Я невинним у тюрму не збирався. Вдарив Камбалу обухом сокири в тім’я і мовчав. А тепер прошу в Бога прощення. Син Івана мене не простить, але ти йому все одно розкажи, що почула.

Зелені ренклоди

Були ці ренклоди, як на підбір — чотири дерева однієї висоти, кучеряві, обрізані знизу під лінійку, мовби спеціально для того, щоб зривати очі хлопцям у зелених піджаках і кашкетах фінансової інспекції Моті Меламуду і Миронові Бульці. Ходили вони нашими вулицями в чоботях з якоїсь рожевої брезентини, обидва з ремінними командирськими планшетами, як офіцери війни — клацнуть застібками, покладуть планшети на ліве коліно, розгорнуть, а там — «газирі» з п’ятьма-­шістьма, охайно і гостро заточеними олівцями (влада завжди має бути охайною і гострою) і пишуть-пишуть аж у тебе — мурахи поза спиною — чого там понаписують? Може, такого, що завтра дід Петруша під’їде до воріт і буде виносити з хати останні подушки?

У Меламуда і Бульки на диво однакові вирази очей — байдужо-веселі і безбоязні: ніяка біда, ніякі крики, стогони і застороги не зупинять їхньої службової запопадливості.

— Запомні, — махає Мотя пальцем в мене перед носом, — це на моїй голові не просто зелений кашкет фінагента — це символ совецької власті. І коли я при ісполнєнії, то це не Матвій Меламуд, не просто чоловік у кашкеті і брезентових чоботях — це совецкій фінагент. До серця я тобі чи вдризг протівний — не має значенія. Слухай і ісполняй!

Мирон не вдатний до такого красномовства, але він слухає товариша з радісною, щасливою фізіономією.

— Мотя — артилерист. Завжди мєтко бив по врагу. Ця мєткость у нього в крові. Всі поправки на фінансову точность боя він пройшов у Брацлаві на спецкурсах райфінотдєла.

Йдуть вулицею, зупиняючись біля кожної хати, чи є хто в дворі чи нема — заходять, як додому, дивляться, прицінюються, наче вперше з’явилися, а селом поперед них біжить чутка: «Їй-Богу, вже описують кожне дерево. Певне, справді за кожне треба буде платити «сталінський податок».

Сталінський — це, як печать. З іншими, може, якось ще обійдеться, а зі сталінським — стопроцентний абзац, як каже Мотя Меламуд. А абзац — це клямка: або здай і вмри, або вмри, але все одно здай.

Обідають фінагенти обов’язково в Юхима Ключки. Дід має звичку хитрувато посміюватися у вуса, мружачи при цьому маленькі холодні очі. Стриже ними людину пильно й допитливо, щоб побачити наскрізь. Меламуда і Бульку він розпізнав уже давно — сволота безпардонна, виписати можуть яку завгодно суму, а тому дід Ключка тримає їх за друзів: «Заходьте, хлопці, двері для вас відчинені вдень і вночі. Хороших людей приймаю з душею».

Дід Юхим уміє бути терплячим. За будь-якої влади до нього їздить їсти і пити сільське і районне начальство. Дід розумний і завбачливий. Перед колективізацією він мав свого «Фордзона» й молотарку, але правильно вгадав, що проти сили не встояти, першим здав свої машини до колгоспу. Вдесятеро бідніших за нього називали куркулями, викидали з хатів у ярки та урвиська, вивозили до Сибіру, а Юхим Ключка був «червоним колгоспником», йому пропонували йти навіть у партію, але відмовлявся:

— Політика мене не цікавить. Я — від землі!

Сидів собі то в завгоспах, то біля голів і завгоспів — комірником і за радянської влади, і при німцях. Гітлерівський комендант Фогель теж їздив до нього обідати. Фогелеві Юхим усміхався зі звичною своєю зичливістю і теж стриг його очима, проте остережливіше, ніж інших, бо все-таки німецьку чужину зрозуміти не просто. Коли Ключка попросив на три вільні проходи до колгоспного саду по сторожеві, то Фогель сказав, що це не зовсім раціонально, треба придумати інший вихід.

— Можна засипати яр довкола саду, перекрити проходи шламбонами, але люди проб’ють в інших місцях.

— Постав на кожному чорну шибеницю з мотузком! — сказав Фогель.

Це справді було винахідливе рішення, але дідові, який мав намір і сам потроху підживлюватися з колгоспного саду, надовго заціпило. Відмовитись від обідів з комендантом було б необачливо, однак після цього Ключка приймав у себе і партизанських командирів, і оточенців, і поліцаїв. Виходило затратно, але цей космополітичний стиль дозволяв обростати приятелями з усіх боків. Заслужений діяч підлабузії скрізь був своєю людиною, чи, принаймні, вважався такою.

А тому Ключка не дуже переймався з того приводу, що доведеться щось вирізати перед грізним сталінським податком. У його чудовому саду, під кронами якого випили не один слоїк горілки начальники і міліції, і фінвідділу, зовсім не було плодових дерев — одні кущі і саджанці, а в хліві ніколи не водилися свині і корови — лише підсвинки і телята. Найбідніший чоловік села. Таким способом фінансисти відробляли Юхимові всі обіди і випивки. Скаржитися на це неподобство було марною роботою — скарги не доходили, а якщо й доходили, то їх засовували в найглибші шухляди.

Того дня, коли Мотя і Мирон уважно розглядали наші ренклоди, було дуже жарко, обідаючи, повідчиняли у Ключки всі вікна й двері, і саме таким чином випурхнула інформація, що податок на дерево вводиться через тиждень. Уночі селом промчав жорстокий самум. Метинці скрипіли і стогнали, земля ухкала і підстрибувала — на неї падали найпримітніші старожили яблуневого і грушевого походження.

Я теж вивела своїх хлопчиків опівночі, коли веселий молодик місяця ходив собі парубком між зорями, сміявся на всю губу над нашим городом, малював химерні, різьблені тіні під кожною кроною. Я безголосо плакала, щоб не завдавати дітям зайвого болю, щоб якнайшвидше зрізали ренклоди ще не дуже грубі (третій чи четвертий урожай), але рясно засіяні соковитим пліддям. Потім сокирами обтинали гілляки і носили ховати їх за повітку, заволокли й стовбури, розкряжували, склали в штабель. Я робила тим часом глиняну калапуцю, вимащувала нею пеньки, прикривала їх лопушинням — щоб не впадали в очі. На ранок з «податкової рослинності» в нашому городі залишилася одна груша, древня родинна реліквія, посаджена дідом Махтеєм ще після русько-кримської війни, з якої він прийшов, на п’ятнадцять років укоротивши строк рекрутської служби. Груші було, певне, під вісімдесят, кора на ній загрубіла, висохла, як теляча шкіра, плоди в’язалися дрібнесенькі, зачучверілі, тіло на них не наростало, а осердя робилися твердими, як жолуді, і недобрими. За всіма ознаками це заслужене дерево роду треба було давно зрізати, а рука не піднімалася. Сам Бог оберігав його — гілляки покручені, покорчені ревматичними ліктями і гулями суглобів, одначе цілі, жоден грім не вдарив у нашу грушу, жодна блискавиця не опалила її. Аби не ця груша, Меламуд і Булька не писали б у свої святці, що ми маємо сад. Я їм не раз говорила, що нема в городі ніяких дерев, а вони показували на грушу.

— Та вона ж ялова. Стоїть, як пам’ять про діда.

— Е-е-е, не хитруй. Аби ти з неї не мала користі, давно зрізала б.

Пам’ятної ночі ми, певне, склали б за повіткою й грушу, але часу нам вистачило лише на ренклоди. Моя особлива жалість за ними була не тільки тому, що — перші, по-справжньому плодоносні дерева на нашому городі, мені ще дуже подобалося саме дерево і його назва, що звучала урочисто і загадково. Не могла тільки зрозуміти, чого вони зелені? Насправді плід у пору повної зрілості світився на сонці, як жовта лампочка, а все деревце здавалося мені літньою ялинкою. До землі припадало воно під вагою врожаю, але не ламалося. Для мене це була ще й пам’ять про Івана, він сам їх садив у рік своєї смерті, і вони мовби продовжували його життя. Бог, як завше у таких випадках, побачив мої сльози і почув мову мого серця. Уже наступного дня приплентали Меламуд з Булькою.

— У тебе тут росли сливи. Навіщо зрізала?

— У поганенькому місці посаджені, поганенько родили. Нащо їх тримати бідній вдові? Якби путні врожаї, то насушила б, нав’ялила — мала б що на базар нести. А так — тільки місце займали і тінню бараболю крили. Дрова з них теж поганенькі, але хоч якась користь.

— А чого вночі різала?

— Не вночі, а вдосвіта. Діти людську худобу пасуть — вдень вони часу не мають, а мені помагати мусять. І так як каторжна, від світанку до смеркання — то в плузі, то в коморі, то на ожереді.

Я на той час була вже грамотним політиком словоблуддя. Вони мене не могли нічим дістати. Те, що оподаткують кожне дерево, було їхнім секретом, вони не могли пришити мені порушення закону, який ще не вступив у дію. А ось полякати...

— Я тібя, сука, ісчо пріщучу, як вош тіфозную, — шипів Мирон Булька. — Ти міня ісчо попомніш...

— Де це я вам, Мироне Васильовичу, на мозоля наступила, що ви, велика державна людина, наїжджаєте на вдову, яка справно платить усі податки? Навіть за сад, якого в мене нема...

— Не била б дурой, платила б, як Ключка, — зразу соловіють очі фінагента. — Ну, наберись же розуму! Чи тебе поменшає? Я ж не силою до тебе підступаю, я ж з душею...

— Нічого собі душа — нема саду, а податок даю втричі більший від Юхима, який возить яблука і сушеницю по всьому Союзу, а ви пишете, що в нього ні яблуньки, ні грушки — одні кущики.

— Схочеш і тобі так буде!?

— Не схочу ніколи! Викиньте це собі з голови. Краще в криницю сторч головою.

— По какому праву, сучка, вирєзала ренклоди?

Я не встигла відповісти — серединою вулиці, тягнучи за собою шлейф пилюки, дрібно чимчикував стривожений Ключка.

— Мотя! Мирон! У мене хтось сад зрізав до останнього дерева. З саду став цвинтар.

— Він що — рубав його ниткою, що ви нічого не чули?

— Це не цей, що біля хати. Це на старій садибі. У глухому закутті.

— Який сад?! — зробила я великі очі. — У вас же нема жодного дерева — одні кущі і саджанці.

Ключка спалив мене лютими очима і роздратовано тицьнув палицею в землю — хтось таки добрий йому збиток зробив, село про це довго балакало — за одну ніч тридцять яблунь упали. І галасу робити не можна — не числилися, не оподатковувалися. Знімеш галас, почнеться слідство, скільки платив чоловік у державу за такий сад? Що відповіси, а головне — до кого це запитання?

Як люті хорти гасали Метинцями Меламуд з Булькою: хто?

Це було цікаво й селу. З тих хоча б міркувань, хто так ловко, за одну ніч справився? Хто набрався хоробрості? І це не один чоловік, а декілька. А поплатився за все стражденний Гордій Цар. Йому не треба було чекати ночі — у дворі росла трухлява яблуня, яка вже давно ждала сокири, щоб не впасти на хату, чи комусь на голову. Тільки-но заходився чоловік рубати, як мимо вулицею пробігали два гінці фінвідділу, підняті на ноги Юхимом Ключкою. Побачивши роботу Гордія, і вони не мали б претензій — дерево справді на ладан дихало, але треба було трапитися так, що саме о цій порі Галя пригнала на обід корову з пасовиська, тримаючи в руках десять колосочків, підібраних на стерні.

— Это што? — гавкнув до неї Меламуд.

— Кража народного добра? — долучився до компанії Мирон.

— Над стежкою підняла. Всього десять штук.

— Не положено! Воровка! — закричав Меламуд.

— Садить будем! — підспівав Мирон.

— Хлопці! Ви що — подуріли? — залишив свою яблуню Гордій. — Це ж кілька колосочків. Не крадених, підібраних, які все одно приорються.

— Малчать! — зверескнув Мотя і на разі вмовк, схоплений за шиворот могутньою рукою колишнього царського охоронника.

— Затихни і ти, поки живий! — сказав Гордій Цар. — Ідіть звідси обидва! І зараз же! Поки не пізно!

Я не знаю, чи жалкував потім дядько Гордій за ці свої слова. Його забрали того ж дня. І Галину — теж. За десять колосків через три дні дали десять років. Гордієві за напад на фінагента при виконанні ним службових обов’язків і за покривання злодійства, а Галі за злодійство — теж десять.

Більше ні батька, ні доньки в селі ніхто не бачив. Ні через десять, ні через 20 років. Певне, повмирали, а якщо і вийшли, то в недоброї пам’яті Метинці їхати не схотіли, хоча тут могила їхньої Діни.

Вибралися з села і обидва фінагенти — ходити їм тут стало не дуже безпечно під похмурими поглядами людей. А Ключка невдовзі втопився. Якось дуже по-чудернацькому, на рівній дорозі, в звичайнісінькій калюжі. Зашпортнувся, упав — аж голова занурилася в болото і не зумів устати.

Інтермецо сорок сьомого

Найлегше мені було на буряках, хоча люди й називають їх колгоспною каторгою. Може, тому, що буряків багато, стосуються вони кожного двору, доводиться над ними зранку до вечора стояти згорбленою: під спекотним сонцем улітку і під дощем та сльотою восени?

Але це вже, хто і як на що дивиться.

Сказано ж, що один бачить калюжу, а другий — красиве небо в ній. Для мене буряки — це поле, не затулене нічим, хіба що хмарою на далекому небі, простір, вітерець, лінії рівних рядочків, зелень і пахощі, яких нічим не передати. А ще ж — птахи, особливо жайворонок, почеплений на нитку своєї пісні серед отієї прозорості, що високо вгорі. Ніхто на землі, навіть соловейко, дрозд і вивільга не можуть краще — голос самого ангела, посланого людям святим подарунком Господа.

Я любила заплющити очі, слухати, сприйняти душею і тілом пісню і вітер, потім розплющити їх, обернутися навколо себе, охопити поглядом весь світ і відчути себе наразі частинкою цього дуже гарного світу, подякувати Богові, що він дозволив мені народитися і що я, завдяки йому, все це бачу.

Я любила обіди серед поля в затінку якогось куща або дерева, півгодини пообіднього сну під ними. За оцю можливість цілісінький день перебувати в чистому полі я прощала бурякам їхню «каторжність». Хіба легше і цікавіше на фермі, у приміщенні, серед запахів гною, силосу, з тяжкими відрами молока? Цією своєю любов’ю я не хвалилася перед дівчатами, але вони про неї знали і ніколи не дивувалися, що я, сапаючи, часто співала вголос. А пісня ніколи не заважає, навпаки. Може, і тому ми — одинадцять вдів і одна, щаслива, з чоловіком, який вернувся живим, були передовою ланкою.

Керував нами молодий бригадир Гриць Пачіска, вродливий, ще не одружений парубок без лівої руки і лівого ока (розбирав снаряда). Страждав від того, що ровесники його воювали, пройшли таку школу, а його доля наче прикувала до Метинець, зав’язалася в чорне перевесло: не бачив ніякого світа, крім села, а тепер уже, либонь, і не побачить ніколи.

— Грицю! — розраджували ми його від таких меланхолій. — Дякуй Богові, що живий. Може, тебе залишено на землі для того, щоб відробив за всіх, які загинули, підняв те, чого вони не підняли?

— Ага. Уже один раз підняв! Руки нема, бачу тільки половину того світу, що ви бачите.

— Це нічого. Серце в тебе добре. Грицю, заводь дітей — життя стане цікавішим. Усі люди живуть заради них.

— Бачу я цю цікавість, а тому хочу підіждати. Почекаю, може, хто з вас у герої виб’ється — тоді візьму собі в жінки доньку героїні.

— Нащо тобі наші доньки? Ми ще тобі самі годимося в жінки. На скільки ти там молодший? Від Марини на вісім років, а від декого й зовсім близько.

— Ні, я таки почекаю доньку героїні. Дівчата! А чого це ви свого прапора не носите? Мені Фанан голову знесе. Вимагають, щоб передовики змагання щодня йшли з прапором на роботу і з роботи!

— Грицю! Ти нам заміть прапора випросив би в Фанана хоча б по кілу якихось звійок.

— Не просіть, дівчата, бо там нічого нема, а прапора носити треба. Я вас прошу. Носіть, бодай, заради мене.

Носили ми того прапора на сміх людський. Уявіть: ідуть дванадцятеро з мішками виполеного бур’яну для корови чи грабового хмизу для печі, а на дрючку — червоний прапор. Курям на сміх, але носили, бо так треба. Під проводом партії, значить, хоч найбільше тієї партії на наших голодних столах і в податках. Щодня її подумки поминаю.

Прапора носили по черзі. Меланка Думанська — наша найщасливіша (її Микола вернувся з війни) забула прапора вдома, а саме мав приїхати в село Добридень, і дівчата напосілися на неї, щоб в обідню перерву побігла за прапором — незручно перед Пачіскою — просив, а ми ж обіцяли, що майорітиме на дрючку весь день. Дуже тоді сапати було добре. Прошуміли дощі, земля розм’якла, все на ній ожило і розквітло. Говорили, що вже повинні бути гриби. Треба хоча б півдня пропустити й побігти в Липник, подивитися.

В обід Меланка зібралася до села, а я їй і кажу:

— Заглянь ще й до Ніни Соломахи. Чогось її нема сьогодні. Я вранці стукала, але вже не було дома, не палилося, двері замкнені. Кудись подалася з Надькою, певне. Аби хоч попередила, то ми її рядки розсапали б. Думала, що вийде трохи пізніше, а оскільки її нема, то ти заглянь — що там у неї?

Вернулася Меланка дуже швидко. Без прапора і з бідою.

— Ой, дівчата! Умерла Ніна з Надькою! Ходили вчора в Липник, знайшли гриби, насмажили і наїлися. Гриць наш бачив, як вони йшли до лісу з кошиком. Біг удень біля двору Соломахи (там у споришах і бузку щодня гралася Надька, гукнув до неї, дитина не обізвалася, як завше, і це йому здалося дивним), вернувся, поторгав двері — ніколи вони на день не замикалися, а тоді подивився у хату через вікно і мусив виймати раму, але вже було пізно. Обох їх повезли Петрушовим возом у Митківці до лікарні.

Боже мій, Боже! Такою світлою була Ніна, так вона любила свою дитину, так затято вірила, що її Андрій повернеться (хоча всі строки уже минули), що ніколи не брала з собою дитини в поле: «Надійко! Будь у дворі, біля хати — татко може вернутися, а вдома — нікого. Подумає, що ми з голоду подалися кудись хліба шукати і знов поїде назад. Сиди, Надійко, дома».

Не було кращого способу прив’язати дитину до свого двору — вона свято вірила, що все так і буде. Інколи навіть Ніна забувала про ці свої настанови, і коли Надька в кінці дня зустрічала її сумним: «Не приїхав знову», то, бувало, заклопотана своїм, перепитувала:

— Хто не приїхав?

— Татко ж!

Бідували вони відчайдушно. Не вміла Ніна ні вкрасти, ні попросити, боялась колоска підняти — жила з одного лише города. Ні корови, ні кози, ні поросяти, ні курки!

Тих грибів, либонь, давно чекала, і як тільки пройшов дощ першою пішла до лісу подивитись. Ось і подивилася. Чи то їй з голоду розум затуманило, чи підібрала гриби в якомусь заклятому місці, але сталося те, що сталося. Нічого не було і в їхній скрині. Усе спродали. Навіть на смерть не мали одежі. Утім, хто думає про смерть у двадцять п’ять років (стільки було Ніні), а тим паче у шість (стільки прожила Надійка)?

Правда, Надійку схоронили у білому платтячку з рюшами — Ніна зробила його своїми руками. Ніхто дитину у цьому вбранні жодного разу не бачив. Певне, тримали на той момент, коли вернеться з війни Андрій Соломаха?

Ви бачили коли-небудь покійників, отруєних грибами?

Краще й не бачити, як випирає з них через носи і роти отруйна піна, як вона спотворює людський лик, а ще — яких мук завдає тоді, коли дістає живого, адже це не вигадка, це справді так — людина, отруєна грибами, від болю на стіни лізе.

А буряки того року вродили на славу, в літі вигнали Фанана і мені дали медаль «За доблесну працю». Викликаючи в Митківці для вручення нагороди, передавали, щоб задля такої оказії одягнулася в піджака — медаль будуть чіпляти на лацкани. Я вже думала і не їхати: «Де в мене той піджак?», але Меланка Думанська виручила: «Марино! Бери мого! Хіба вони там знають, в чому люди ходять? Не відмовляйся — таке на віку, може, один раз буває?»

Послухалася я. Там спершу ордени вручали. Добридень якомусь чоловікові не міг того ордена на лацкан вчепити (він не на шпильці, а на гвинтові), гвинт ніяк не пролізав, то звертається зі сцени до зали:

— У кого ножик знайдеться? Треба в лацкані дірку пробити!

Я там похолола. У Меланчиному піджаку дірки пороблять? І не чула, як мене викликали, спам’яталася аж тоді, коли почали кулаками під боки штурхати: «Йди! Твоя черга!»

Йшла сама не своя. Як це воно буде? По руках бити Добриденя, щоб не псував лацкана? Як попросити його, щоб не чіпляв на груди, а віддав у жменю? Слава тобі, Господи, що Добридень угадав мої гризоти, коли я хотіла перехопити його руку:

— Заспокойтеся, товаришко! Це не орден, а медаль — вона на шпильці.

Тоді нам, усім нагородженим, зачитали поіменно вітання Сталіна з нагородою. Дівчата мої цим дуже пишалися: «Про нашу ланку сам Сталін знає. Я мовчала. «Хай пишаються. Хай думають, що списки на ордени і медалі складають не в районі, а в Москві». Аби Сталін знав, як ми живемо, то хіба носили б того прапора на дрючкові, хіба отруїлася б грибами голодна московка Ніна Соломаха, хіба обкладали б нас такими податками, хіба не мала б я вихідного костюма, щоб почепити на нього заслужену медаль, хіба покалічили б мені пальці, якими я ту медаль заробила?!»

Покута гріхів

А за гріхи свої людина таки мусить поквитатися. Жодним словом я не дорікнула Килині, коли вона відлучила моїх дітей від молока. Бачите, німців вона боялася більше, ніж власної совісті. Поки були німці, корову на двох дозволяла доїти, а тільки вони вибралися з села, вибралася разом із ними і Килинина совість.

— Це їй так не минеться — згадаєш моє слово! — говорила мама.

— А ви їй кляли?

— Не треба клясти — Бог усе бачить.

— Ма! То давнє. Ми уже помирилися. Я їй на знак примирення подарувала два мішки з лампасами.

— Ну і що з того вийшло? Ти ще й покарана нізащо. Це за її мішка тебе мучив Синяков. Але впаде лихо і на неї — зачекай!

Наче у воду дивилися. На Петрівку була велика спека, Килинина корова, задерши хвоста, гасала між кущами, боронилася від ґедзів, а тоді почалася злива, яка застала корову вже далеко від табуна, біля конюшинного поля. Поки корову розшукували, вона паслася у конюшині стільки, скільки їй хотілося.

Якби корову знайшли вчасно, то пробили б троакаром здуха і біди б не було, а так її, надуту, мов барабан, від молодої конюшини, понесло не до людей, а в бік яру — посковзнулася, ноги пішли взатоки, упала, опинилася на самісінькому дні та ще й догори ногами. Знайшли її наступного дня вранці, вже околілу і задублу — навіть дорізати було не можна, щоб на м’ясо використати. Тільки й того, що шкіру зняли, але і їй прибита горем Килина вчасно не дала ради, і шкіра зогнила.

— Ну, що я казала? — це мама до мене. — Тепер ти будеш носити молоко від нашої корови Килині, бо під час війни вона, виходить, тебе виручала.

— А що ж робити?

Пішла я до Килини.

— Кіля! Будеш брати молоко в мене. Якщо хочеш — ходи доїти через день, якщо — ні, я сама носитиму.

— Сестро! Вибач мені за колишнє! Хіба я посмію після всього цього доїти твою корову? Якщо принесеш коли-небудь, то й за це спасибі.

— Через день будеш брати!

— Дякую, сестро. Теличка зосталася. За два роки, думаю, буде з неї корова.

— Дасть Бог — буде.

Але Бог не дав. Зламала ногу — дорізали.

— Це мені, — казала Килина, — кара за гріхи перед твоїми дітьми. Тепер мене совість доїдає. Аби вона вернулася тоді, коли було дуже треба. Тоді вам до карба було тяжко, а тут ще і я зі своїм молоком — як проклята!

Каялася вона, але небо її, мабуть, не чуло. Нарешті на третій корові ніби повезло. Уже є своє молоко, телятко привела. Але нормально гонити її на пасовисько не виходить. Килинин Костя разом із моїм Мишком ходять до школи спеціально у другу зміну, щоб до обіду можна було пасти худобу, а після обіду — йти на навчання. У нас — цілий табун: займають мої діти, щоб заробити якусь копійку, аж 12 сусідських корів. До обіду з ними Мишко, по обіді Вася. А Василинка ще маленька — їй тільки 8 років. Але каже вона мені:

— Ма! Приходжу зі школи і не можу чути, як ця тітчина корова з другої половини дня мучиться в хліві і реве. Якби вона не така навіжена, то можна б до Василькового стада прилучити, але вона збаламутить весь табун, і він йому тоді ради не дасть.

— А ти з нею, така мала, впораєшся?

— Постараюся.

— Ну, то йди до тітки, говори з нею, — кажу я з дивною легкістю. Нічого моя душа не передчувала, ніщо у ній тривожне й не ворухнулося. Хоча б якась засторога, адже тільки вісім років дитині — рано на неї класти такий клопіт. Це ж корова, та ще й норовиста, свавільна, завше знайде шкоду. Ну, чом ці резони не зупинили мене?

Побігла Василинка, а була ж така щебетушечка, така добра і вміла, що кам’яну скелю умовить. Килина, звичайно, зразу погодилась.

Було це, пам’ятаю, у вівторок, а на вівторок наступного тижня (довіку не забуду того дня) ця корова вдавилася буряком. Василинка налякалася, дуже кричала, збіглося багато людей, але ніхто нічого не міг вдіяти. Пізніше прибіг ветеринар, розняли корові рота, обмацали горло.

— Нема виходу. Треба дорізати. Де та Килина?

— Бігали, шукали. Чогось у Митківці поїхала.

— Рішаємо без неї.

Дорізали корову, та ще й на очах Василинки. Дитині там погано зробилося. З такого добра біда вийшла. Навіть дорослому цього не збагнути, навіть для дорослого це потрясіння, а тут мале, восьмилітнє, та ще й з дуже тонкою душею. Як воно, бідне, страждало! Щодня бігало до тітки Килини пояснювати, як це сталося, носило молока в дійниці для Кості, виправдовувалося і знову так плакало, що навіть Килина врешті-решт сказала:

— Не побивайся, Василинко! Це не ти винна, це все мій гріх перед вашою хатою.

— Ой, що ви таке, тітонько, говорите? Аби я погнала її не на буряки, а на стерні або клеверище, то нічого цього не було б.

— Добра моя дитинко! Від Бога не сховаєшся — за гріхи треба платити.

На жаль, наша плата вийшла набагато більшою, ніж Килинина. Такого удару Василинчине здоров’я не витримало, серце здалося відразу. Десь за місяць після тієї біди зібралася вона до школи, стала у дверях — на ній легеньке пальтечко, пошите з усякого рам’я моїми руками, і те пальтечко, бачу, аж гойдається там, де серце.

— Що це з тобою, донечко?

— А це, — каже, серце у мене чогось стало дуже битися.

— І давно?

— Та ні — уже з тиждень.

Повела я її до нашої сільської лікарки Ніни Миколаївни. Послухала.

— Слаба вона, — говорить. — Ішемія серця.

— Це дуже страшне?

— Будемо сподіватися, що дитина її переросте.

«Господе мій, Господе! Коли помер Іван і я, знетямлена, підняла догори руки, підняла їх і розняла, впустивши Василинку, люди казали, що це дурний знак — дитина піде вслід за батьком. Він забере її з собою!». Боюся цих думок, а вони мені постійно лізуть у голову. Куди не піду, де не сяду, де не стану. Не переростає Василинка своєї хвороби — в’яне на очах, блідне, худіє, їсти нічого не може. Повела я її по знахарях і знахарках. Дивляться, щупають, хитають головами, співчувають і плати не беруть. Дуже їм подобається моя дитина, але ніхто не знає, як вилікувати це серце.

А Василинка хоч би сплакнула коли-небудь.

— Як ти, моя доню, почуваєш себе?

— Уже мені, мамо, краще. Ви не хвилюйтеся. Ось побачите — я переросту цю хворобу, — навіть сміятися пробує, ніби їй справді весело. «Яка ти, дитинко, мужня!». Заглянула я випадково до її зошитів і знайшла між листками чорновика: «Шановне міністерство здоров’я. Я ще дуже мала. У мене хворе серце. Всі думають, що я вмру, але хочу жити і не хочу, щоб за мене переживали бабуня, мама, Михайлик і Вася.

Прошу вас, якщо можна, виділити мені Спасенну путівку».

Що зі мною діялося? «Бідна моя дитино! А я гадала, що ти ні про що не здогадуєшся, а ти знаєш і розумієш більше за мене. Я боялася і подумати про твою смерть, а ти пишеш про неї в міністерство і хочеш отримати Спасенну путівку. Чи є така у самого Господа?»

Нічого їй не кажу — збираю масло, сир, позичаю в людей свіжого сала, випитала у Ніни Миколаївни ім’я знаменитого професора з дитячих хвороб Слюсаря і добиваюся до нього. Обстежив він мою Василинку уважно і говорить:

— Виведіть дівчинку на повітря, а потім зайдете і я випишу медикаменти.

Я вивела, вернулася, а він питає:

— У вас, крім неї, ще є діти?

— Є ще два хлопці.

— Добре, що є, бо мушу вам сказати чесно — у вашої доньки нема надій.

— Професоре! Я вас дуже прошу. Мені люди рекомендували вас. Я продам корову, теличку і ще кабанчика на осінь вигодую...

Викладаю на стіл балабуху масла, сало, сир.

— Жіночко! Якби я міг роздавати здоров’я, то був би щасливий, як Бог, і не пожалів би його для вашої славної дівчинки. Але, на жаль, нічим не можу допомогти. І заберіть усе це зі столу — воно мені в горло не полізе, а вам знадобиться. У вас ще два хлопчики...

— А дівчинці скільки ще відведено?

— Найбільше — рік. І то при хорошому харчуванні і душевному спокої.

— З нею ще гірше буде?

— Піде пухлина з суглобів, почне отікати все тіло...

Вийшла я від нього, намагаючись бути спокійною, але на мені, видно, все написано.

— Ма! Що він вам казав?

— Казав, що путівка може бути тільки на травень, коли — тепло, а зараз уже кінець серпня, починаються холоди, і це мене дуже засмутило.

— Ой! Щось він вам не те казав, бо дуже ви страшні вийшли від нього.

— Василинко! Як же я не буду страшна, коли вперше на віку балакаю з таким чоловіком? Боялася сказати щось невпопад, щоб не нашкодити.

Василинка мені так і не повірила. А незабаром з колін у неї почалася пухлина — все вона старається панчохи носити, щоб ніхто нічого не помітив. Сині губи пощипає-пощипає: «О-о-о, мамцю! Уже — червоні, не переживайте». А в останні дні пухлина вже стала болісною, доторкатися до неї було не можна. Василинка не плакала, тільки дивилася на мене такими героїчними очима, що я боялася в них глянути, щоб не кричати: «Господе! Краще б ти мене забрав, ніж зводиш у могилу цю невинну дитину!».

Смерть Василинки підкосила й мене. На мене мовби перейшли всі її сердечні болі, зі своїх сорока восьми кілограмів я за півроку розрослася до вісімдесяти, почала задихатися, пішла по лікарнях, лікарях і знахарях. Хворе серце! Уже я — ні в скиртоправи, ні на буряки, ні на яке сонце. Тільки в холодочку, та й то, щоб без хвилювання. На весілля мене почали запрошувати куховаркою, бо навчилася під час голодування викапарювати з нічого їстівні делікатеси і від природи мала до цього хист.

Весілля мене і врятували. Аж з Далекого Сходу Коля Думанський, син моєї щасливої сусідки Меланки, привіз собі дружину, і на весілля звідти приїхало декілька українців, що ще за Столипіна подалися в ті неблизькі краї за землею на Зелений Клин. Один із них на прізвище Дмитренко був лікарем, ми розговорилися, розповіла я йому про свою біду, і той Дмитренко став моїм спасителем. Тоді у нас ще тільки говорили про женьшень як про казку, а Дмитренко надіслав мені два флакони з Далекого Сходу, і тих флаконів вистачило, щоб я чоловікові була вдячною до самісінької могили. Усе з мене зійшло, все одійшло, я вернулася у звичайні свої габарити. Правда, більше не ходила в скиртоправи, але норму сапала, до молотарки бігала, на весілля погоджувалася і під настрій могла ще перетанцювати кого завгодно.

Саме на весіллі і сталася розгадка давньої таємниці, над якою я довго і даремно сушила голову: «Хто відібрав у мене в сорок сьомому, найтяжчому на віку, році два мішки бараболі і два центнери збіжжя, які я заробила і виміняла в Західній Україні? Хто були ті двоє в чорних намордниках, які дали мені кулаком межі очі і клацали до мене затвором обріза?».

Думала, що вони з чужого села, і я так ніколи й не дізнаюся про них нічого.

Але на весіллі я так розтанцювалася, що запалила нашого бухгалтера, статечного, незворушного, вічно врівноваженого Петра Артемовича.

— Ну, Марино, дай і я згадаю молодість, — просить він мене на швидку полечку, яку витанцьовують у два боки. Тільки-но поклав свою ліву руку на мою, як мене одразу ж мороз пробив чи гарячим приском обсипало: «Де я цю руку чула? Що мені при цьому має згадуватися?».

Петро Артемович справді добрий танцюрист, але я не можу перейнятися його жагою і ритмом, мене кособочить і муляє думка: «Де я цю руку чула? Чого цей рубець на лівій долоні мені у згадці? Коли я з Артемовичем востаннє танцювала?».

«Здається, ніколи. Але звідки ж я знаю цей шрам? І знаю гостро неприязно. Він зробив мені якесь зло чи неприємність! Це закарбувалося, але не наочно, а внутрішньо. Як відчуття!

Господи! Невже?

Ні, не може бути. Я помиляюся. Він тоді ще не був бухгалтером. Щойно вернувся з армії, і я його після повернення ще й не бачила жодного разу. Він із бухгалтерською освітою, не був демобілізованим у першу чергу як спеціаліст. Чомусь затримали, чи, може, десь спеціально затримувався? Виходив на вузькі дороги з обрізом і панчохою на морді?».

— Щось у тебе не виходить полька зі мною?

— Настрій пропав.

— Чого це раптом?

— Та не раптом! Ще з сорок сьомого року він у мене поганий. І тільки тепер я дізналася чого!

— Щось ти манівцями і загадками.

— Петре! Я тебе посаджу в тюрму — це і буде кінець нашого танцю.

— Ти що — здуріла?

— Скажи мені: а хто був другим?

— Про що ти? — я відчула, що він зразу змокрів спиною, отже, це не помилка — це він. І переляканий.

— Хто був другим? Ти знаєш, про що я питаю! Кажи зразу, бо зараз спинюся, триматиму тебе за руки і питатиму на все весілля! Хто був другим?

— Його вже нема — ні тут, ні на білому світі! Помер від білої гарячки. Він з Митковець.

— Удвох?! На одну нещасну вдовицю з трьома дітьми і безногою мамою! Не можу я з тобою танцювати. Ти — падло!

— Не будь дурною. Діло давнє. Я тобі його поясню. Я тобі все верну. Тільки мовчи!

— А ти мене темної ночі на темній вулиці — молотком по голові або з обріза?

— Клянусь! Усе буде добре. Тільки не заявляй нікуди і не кажи нікому.

— Ні! Я комусь обов’язково скажу, щоб знали — коли що, хто мене порішив.

— Маринонько! Голубко! Заклинаю тебе здоров’ям моїх дітей — усе верну втричі, все буде добре.

Ми уже й не танцювали, ходили вже не польку, а Бог зна що, але на весіллі, у цій товковиці, на нас мало хто звертав увагу.

— Дай-но я хоч подивлюся на твою злодійську руку. Я цього шрама ще не бачила, тільки відчула його на своєму лиці, коли ти затуляв ним мого рота. І ще коли клацав затвором обріза!

Я його там знищила до останку. Знала, що таким вірити не можна, але він був пов’язаний переляком — якщо підніме на мене руку, то ж обіцяла, що комусь обов’язково розповім, аби застрахуватися від цього про всяк випадок. Не збиралася саджати його до тюрми — хай, сволота, потрясеться з переляку, хай посивіє і не поспить. Він, по часі, принесе мені добрі гроші, але я не візьму. Мені вони були потрібні, але я гидувалася брати їх із його рук.

Він помер через три роки. Ще молодим. Хочу думати, що все-таки з переляку!

Реквієм по матері. Від автора

Цей фольклор радянсько-колгоспної жорстокості, чутий мною з уст матері не раз і не два, ніколи не збивався на іншу тональність. Як він зрештою міг переінакшитись, якщо народжувався з тупих Фананів, безжальних Камбал, нещадних Меламудів і Бульок, аморальних податків і позик, із тюрми за кілька колосочків, піднятих на колгоспному полі? Хіба з такого посівного матеріалу міг прокільчитися бодай анемічний паросток щастя або радості?

Це ж треба ніби спеціально народитися в рік революції, щоб усе життя прожити під калатання більшовицьких дзвонів, які на весь світ вибамкували про волю, свободу, братерство, незвичайну демократію, про державу, де людина дихає на повні груди, і де один одному — друг, товариш і брат, де благоденствіє і молочні ріки, де всім править розум, честь і совість, а насправді нічого цього і близько не було. Поки народи планети мовчки трудилися, щоб на кожному метрі цього світу росла квітка або пшениця, в Радянському Союзі найшвидшими темпами освоювалося виробництво колючого дроту, щоб було чим обгороджувати більшовицькі концтабори. Але й те, що не обгороджувалося, перебувало в рамках таких порядків і норм існування, щоб ти міг не здохнути і дякував уже тільки за те, що живеш. Це, власне, була грандіозна тюрма і катівня. Тому й не дивно, що найжахливіша, найбільш жертовна за всю історію людства війна 1941—1945 років, стала для нашого народу вікном у світ. Пройшовши Європою, наш солдат побачив, як живуть люди в тому осоружному капіталізмі, і це не минулося для нього так собі. Якщо він і мовчав, то не тому, що не подобалося, а тому, що боявся розтулити рота. Поклоніння перед Заходом вважалося злочином. Якщо там і живуть краще, ніж ми, то це ще нічого не означає.

— Зате у нас є марксизм-ленінізм, товаришу боєць! — відповідав на сумніви Хоми Хаєцького політрук майор Воронцов у романі Олеся Гончара «Прапороносці».

Після великої перемоги наш народ одержав у винагороду той же марксизм-ленінізм. Мирна Європа жила і розвивалася далі, а нам треба було викорчовувати ворожий дух схизми, принесений війною, зробити соціалістичне ярмо ще жорсткішим і тому з’явилися нові патріотичні гасла в ім’я могутності Батьківщини і її Збройних сил. Побачивши у війну, які ми хороші і сильні, капіталісти захотіли реваншу, і тому ми повинні стати ще сильнішими. Отже, все — на зміцнення партії і держави. У голодному сорок сьомому ми заявили світові, що маємо нарешті власну атомну бомбу. Слава партії, слава Сталіну! Усі наші перемоги під червоним прапором!

Це тебе не тішить і не радує?

А хто твоєї думки питає?

Чіпляй прапора на дрючок, що стирчить із мішка, набитого мишієм для корови, і неси, щоб люди бачили символ наших перемог! Це була така профанація духу, така ознака тотального рабства, що вигадливіше, здається, збиткуватися над людиною було вже неможливо, але ця людина мовчки терпіла. Це був особливий тип світового народонаселення — радянська людина.

Моя мама не належала до тих людей, які осуджували партію чи звинувачували її в такому житті, адже вона іншого не знала і уявити могла хіба що подумки, але зациклюватись на цьому не було змоги — треба заробляти хліб.

Пам’ятаю, як вона вся світилася з радощів, коли, вертаючи з комори від віялок і трієрів, приносила мисочку гороху: «Буде, дітки, сьогодні вечеря». Це була свята крадіжка. Як вона раділа буханкою хліба з Західної України, цілісінькою буханкою, високою, пухнастою, з золотавою шкуринкою, що смаковито променилася ситістю посеред столу!

— Добрі люди в Західній. Дуже роботящі. Не втямлю, чого там стріляють?

А через кілька днів, синя лицем, побита: «Бандерівців боялася. Нормальні люди, за стіл із собою вечеряти посадили, у родичів їхніх хліба і картоплі заробила, а свої під хатою видерли та ще й убити могли, аби крикнула або спробувала боронити мішки».

Нема нічого жахливішого, ніж оця банальна простота горя, яке не може бути розділене чи погамоване справедливістю добра! Тим часом, це був звичний стан суспільства, якому дуже пасувала вивіска на всіх залізничних переїздах країни: «Нормальное положение шлагбаума — закрытое!», що звучала як діагноз або вирок.

І все-таки ми з дитинства жили любов’ю. Любов’ю до матері. Уперше я осягнув це саме в оте каторжне повоєння, коли мати ходила скиртоправом. Бабуня щодня перед обідом споряджали мені близнятка — дві пузатенькі посудинки з покришками, з’єднані ручкою. У лівий горщечок — борщу, в правий — пшоняної каші з молоком. Я йшов через поля, пишаючись зі своєї високої місії — несу мамі їсти. Рука моя стомлювалася дисципліновано тримати близнюки, не розгойдувати їх і не розмахувати ними, але я знав, що робитиму це, коли буду вертатися назад, а поки що головне — не розхлюпати.

Мама скиртують на горбах у Переволоці. Там — гайок, у якому димить пилюкою і навіжено гуркоче молотарка. Край гаю гарячим золотом виграє солом’яний ожеред, над ним, наче полум’я або срібляста веселка, гойдаються плямою півкола спеки, примітні навіть на тлі безхмарного, перепеченого неба. Мої мама працюють у самому центрі розжареного пекла. Здалеку видно їхню біленьку хустинку і ще два солом’яні брилі на головах дядьків.

Коли я вже виріс, то прочитав десь про сонячну линву як про символ добра і достатку, а вона мені здавалася блискучою гадиною, що підповзає до моєї матері сто разів на день і висмоктує з неї силу. Мама з’їжджали по линві, ми йшли в холодок гаю, я зразу хапав їхню баклажку, біг до молотарки по воду, швиденько набирав і мчався назад, щоб мама могли помити руки перед обідом і бодай сполоснути лице. Одного разу я не встиг — привалившись до дерева, вони вже спали. Я сам заходився мити тоненькі, але тверді, як цурки, пальчики і не помітив, як вони прокинулися, але й досі пам’ятаю ті очі, якими вони на мене дивилися. Через роки такими очима дивилася на мене одна дівчина, і я знаю, що той погляд означає велику любов. Мені було так добре під тим поглядом, що я запитав:

— Болять, ма, у вас руки?

— Ні. Своїми пальчиками, сину, ти гладиш мою душу.

Я був щасливим з того, що їм трохи полегшало, захотілося зробити ще якусь приємність. Схопив баклажечку, сказав, що принесу їм джерельної води з кринички і зразу ж побіг, хоча це було далеченько, міг не встигнути. Мама навіть гукнули мені це в спину, але я й сам знав, що — далеченько, і саме тому й побіг. На жаль, не встиг. Коли я вернувся, воли вже ворушилися на другому кінці поля, і довжелезне тіло линви світилося переможно і насмішкувато: «Ага! Що ти тепер робитимеш зі своєю холодною водою?»

І все-таки я переміг, здогадавшись причепити свою баклажку попереду наступної купи соломи. Мама її одержали, помахали мені рукою і «подзвонили» тричі довгим держаком своїх вил по линві.

Ми намагалися рости слухняними — це була єдина наша зброя у боротьбі матері за життя сім’ї. Правда, у нас не завжди виходило. Настає така хвилина, коли тобі обов’язково захочеться перехитрувати світ, і ти влізаєш в історію, як Михайлик із колосками, чи світ сам налізає на тебе, як це було з Василинкою і тітчиною коровою. Ми жаліли маму з усіх сил. Михайлик, пам’ятаю, назбирав величезний букет волошок і, пригнавши корову з пасовиська, тримав його за спиною, поки мама не видоїли корови. Аж тоді він вийняв його з-за спини і подав:

— Мамо! Це вам! Назбирав за Переволокою. З днем народження!

— Дитино! Господи! Хто тобі казав? Я й сама забулася, що це мій день.

Пила за столом молоко і плакала, що не забули, і той букет стояв на покуті декілька років, поки геть не обшустався, а коли Мишко здогадався потайки замінити його на новий, то мама знову побачили це першими і знову плакали. Можливо, такі ось радощі були найбільшими радощами їхнього життя, найщасливішими в ньому моментами, рівнозначними або й більшими від тих, коли виграли в комірника сімдесятикілограмовий мішок пшениці?

Їхню душу легко було розворухати найменшим виявом доброти. Якось ми йшли польовими стежками до дальнього глинища, в якому добували кольорову глину, щоб вимащувати нею призьби, наводити лінії та малювати голубів на білому комині. Мама йшли поперед мене, ноги їхні до колін були подряпані стернями, п’яти потріскані, вони самі худенькі, маленькі. Щось тоді в мені обізвалося глибоко синівське, неосмислено чоловіче, і я почав розповідати матері, що коли виросту і зароблятиму, то куплю їм чобітки на гарному каблучку, з м’якої шкіри, розмальовані на литочках такими маніжками, як на їхній весільній сорочці. І будуть вони ходити у них не тільки на свята, а й кожного дня, щоб усім було приємно і щоб усі бачили, що матері добре живеться.

Вони втішалися так, наче уже й справді взули ті чоботи, а в моїй душі, уже по роках, коли я міг заробити і щось придбати, до кінця залишилася глибока образа на вітчизняну легку промисловість, бо скільки б я тих чобіток не купував, не було таких, як ото вимріяв. А коли вже стало можливим здійснити і цю мрію, не стало матері.

На старість їх зігнуло буквою Г, ходили вони, спираючись на паличку і несучи на плечах мішка обов’язково з якимсь вантажем. По їхній, звичайно, силі. Бувало, хочеш одібрати того мішка. Соромно! Ти, здоровий, без нічого в руках, а вони — з мішком.

— Ма! Дайте я понесу!

— Дитино! Я ж не з примхи чи для твоєї ганьби. Воно мені трохи розрівнює спину. Я ж звикла бути стрункою, а тепер — така грація. Найбільше переживаю: а як буде в домовині? Чи вирівняюся в останню хвилину, чи так, скрючену, й поховаєте?

Роки рабської роботи виходили гулями на маминих руках і плечах, ми щороку возили її на родони Хмільника, а потім цього вже не можна було робити — почало здавати серце, ресурс вичерпувався.

Вони були чудовою кулінаркою, і для мене складало насолоду зробити їм приємність. Щоразу, коли приїжджали, я просив їх насмажити мені картопляників, і вони завше з готовністю озивалися:

— Тобі як — під шкварки чи під сметану?

А того пам’ятного разу в їхніх очах спалахнув і заметався панічний вогонь непевності. Вони відповіли не зразу і не з такою готовністю. Я не дочекався, коли запитають: «Під що?» і сказав: «До сметани!»

Хвилин через десять, зазирнувши на кухню, знову побачив в їхніх очах той же панічний вогонь непевності, неоковирні, невправні їхні маніпуляції зі сковорідкою, яку їм було важко утримувати в руках. Боже мій! Я й не помітив, коли вичахла їхня сила, уперше з переляком подумав, що мама не вічні, а їхні розмови про близьку смерть — це справді наближення жорстокої реальності. Вони все зрозуміли.

— Не бійся! Людина для того й народжується, щоб померти. Але кожен хоче, щоб — найпізніше. Одному тільки Адаму Бог відміряв 930 років, але він був на Землі перший, хто не знав, як грішити і, поки вчився, то й забарився на цьому світі довше.

— Що ви, ма, все про гріхи? Ваше життя було святим.

— Не сходить мені з думки Василинчина смерть. Може, їй зашкодило тоді, коли я, безтямна, випустила її з рук, зрозумівши, що ваш тато вже неживий? А може, не пішли на добро мої постійні крадіжки в колгоспі? На всі мої дні лишилася пам’ятка від Синякова, якому я кляла за це не раз, але, якщо подумати, то просо і пшениця, за які він мене мучив, були все-таки краденими — тільки Петруша встиг їх перевіяти. Синяков захищав закон і державу.

— А ви на ожередах, на буряках, біля трієрів у коморах хіба не за державу воювали? Але ніхто вас навіть силою не змусив би причиняти дверима рук, щоб з них порскала кров і злізали нігті. Це треба так хотіти, так ненавидіти...

Вони мене слухали, не чуючи.

— Не забудьте мене висповідати. Хоч до церкви не ходила, але завше пам’ятала, що Бог нас бачить. І поки вік, то я любитиму вас, білий світ і те, що моє — кульбабу, чорнобривці і мальви. На могилі своїй я теж хотіла б чорнобривців, кульбаби і мальв, а на додачу — ще соняшника. Моє серце завше веселіло, коли серед города світилося два-три жовтих кашкети.

У хвилини натхнення вони уміли красиво формулювати свої красиві думки. Вони любили книжки і, мабуть, були талановитими, але хто і коли їх про це запитував, кому, власне, на цім світі був потрібен їхній талант? Фананові, який часто зупиняв біля наших воріт свою, перехилену на правий бік бричку, і говорив начальницькою мовою:

— Товариш Сталін і партія строят твойо будуще, а ти, я ізвіняюсь, колгоспна дура, не панімаєш політікі і думаєш только про свою пацанву. Пачему не падпісалась на позику?

— Німа грошей, Афанасій Якимович, — теж переходили на «російську» мама. — Хотіла продати цукор, так Сталін, кажуть, запретив видавати — получила тільки два стакани. Все пішло на оборонітєльну мощ!

— Не трож світлого імені Сталіна своїми руками в гною, — гнівався Фанан, — не трож! Торговка нещасная! Всьо ти в гроші переводиш. Чого тєльонка не здаєш по контрактації?!

— Здала, Фанане, бійся Бога!

— А пацани, бачив, смалену телячу шкуру смоктали.

— То собаки звідкись приволокли.

— Знаєм ми цих собак. Ти мінє смотрі, — махав Фанан рукою, даючи сигнал їздовому рушати далі.

Про ту шкуру мама потім згадували, що купили з Килиною і Меланкою Думанською теля на трьох. На трьох поділили й шкуру. «Коли теля з’їли, шкура теж пішла на харчі. Її обсмалили, обшкрябали ножами, різали на вузенькі биндочки, смажили і жували. Ситості не було, але голод перебивався. Їли в сорок сьомому липове й берестове листя, ходили, звиняй, до вітру зелененьким, як телятка, вітер вами колихав, голови боліли від недокрів’я. Яка ж кров з липи та береста?! Навіть не віриться, що все це було і все це ми з вами пережили. Я тоді й не думала, що ви коли-небудь наїстеся хліба».

* * *

... Де ще в кого, крім нас, котрі жили в Радянському Союзі, було таке страшне життя?

Ні в кого! Коли я дивився на маминих ровесниць — пенсіонерів, котрі приїздили до нас туристами з Європи і з-за океану, з фарбованими голубенькими зачісками, в джинсових штанцях і курточках, з фотоапаратами на грудях, коли бачив, як вони сидять собі в кафе і ресторанах, попиваючи коктейлі і соки через поліетиленову соломку, піднімаючи за здоров’я одне одного крихітні келишки з курячими дозами коньячку, то в мене завше зароджувалася паскудна гірка неприязнь: «Це ж ровесники моєї мами. А я навіть думкою не можу уявити її в таких ось джинсах, в кафе, з келишком коньяку в руках. Наче вона — не людина. Наче не заслужила бути такою, як вони».

І тоді я думаю про Леніна, Сталіна, Троцького і всіх комуністів як про банду, яка прийшла на планету не для того, щоб втілити віковічну мрію людства про красиве життя, а для того, щоб показати цьому людству, який потворний лик волохатого середньовіччя може мати світ, якщо ним правлять нелюди і політичні злочинці, не дотримуючись законів, виплеканих демократією. Ціле двадцяте століття стало чорною сторінкою в історії шостої частини планети. Усе життя моєї мами, на жаль, відбулося в цьому столітті. Це був печерний вік, хоча поруч, за межею кордонів із колючого дроту, жили люди по-іншому.

Мати мої померли на 89-му році. Ми ждали цієї біди з дня на день, здається, були готові до неї, але все одно вона впала громом серед ясного неба: «Приїжджай! Похорон завтра».

Серце обірвалося. Світ зупинився. А на землі нічого не змінилося. За вікнами світило радісне сонце. До кабінету заходили широко усміхнені люди — на лобі ж у тебе не написано, що померла твоя Мама.

Ті, хто вже почув сумну новину, приходять зі співчуттям. І я раптом зосереджуюся на тому, як мало означають навіть найкращі і найдобріші слова. Ну, навіщо вони потрібні, якщо вас, Мамо, вже нема?

* * *

Тяжко осягнути стан, що перебуває між болем і порожнечею. Я такий, як і був кілька хвилин тому, але водночас категорично не такий. Порожнеча, схоже — теж біль. Дві іпостасі об’єднуються в одну і тиснуть на серце. Де той валідол?

Ні, валідол тут не допоможе — потрібен сустак. Від стенокардії. А ще — адельфан: гарячі молоточки знавіснілого тиску вистьобують в тім’я, гріють щоки і голову. Душіть мене, мої короїди, настала ваша година!

Треба негайно їхати. Я ж, здається, давно не бачив маму. Але як це давно? 19 вересня їм було 88 років, а сьогодні 3 жовтня. Скільки ж це вони прожили на 89-й рік?

Починаю безглузду, непотрібну лічбу, та так і не можу порахувати. Між цифрами надто глибокі безодні пауз, що вмить наповнюються хаосом і плутаниною. Чавлять сльози. Я замикаюсь, аби ніхто не зайшов і не дивився. Давайте, Ма, залишимось з вами наодинці, хай нам не заважають побалакати.

* * *

Того разу, коли була перша телеграма, після якої все обійшлося, ви запитали мене, чи приїду на похорон. Я не злякався, а похолов від простоти вашого запитання. Я раптом усвідомив, що життя кінечне і що це справді нависло. Власне, знав це завжди, але ніколи воно не стосувалося мене так безпосередньо.

Я тільки здивувався, чому ви припускаєте, що я можу не приїхати на ваш похорон. Чи ви мене попереджаєте не планувати далеких і довгих відряджень, бо це має статися дуже скоро?

У вас були холодні і вихудлі руки. Я щось сказав про це, ви відповіли, що у вас уже все тіло холодне, а болить у ньому кожна кісточка, болить, не вгаваючи ні вдень, ні вночі. Вам тяжко було говорити, ваші слова неприродно розтягувалися, були якимись довгими, незручними і малозрозумілими, а в очах горіла така дитинна відданість і така безмежна любов, що я не міг витримати і одвернувся. Ви, либонь, подумали, що зараз встану й піду, кволою своєю рукою притримали мене і, розволікаючи слова, сказали, як любите мене і як за все мені дякуєте.

— За що, Ма? Я перед вами з усіх сторін у боргах. Не можу забрати до себе, щоб бачити кожного дня, сидіти біля вас, тримати за руки, гладити по голові...

Моя рука лежала на їхніх ріденьких попелясто-сивих косах, а почуття вини розпирало груди. «Господи, — думав я, — якщо ти є, забери у мене хоч трохи віка і дай їм крихітку здоров’я, щоб вони так не страждали, щоб час їхнього вечора не був таким тяжким, щоб вони так не мучилися...»

Але Бог мовчав. Від його імені трудилася біля моєї мами дружина мого старшого брата Ліда Марківна. Вона їх обходила, як немовля, обмивала, переповивала, годувала з ложечки, була з ними в останню хвилину, закрила їхні очі.

— Як це було? — допитувався я пізніше.

— Надвечір я посадила їх у ліжку, щоб нагодувати. Ніщо не показувало на смерть. Правда, були якісь дуже мляві і не розплющували очей. «Ма? — спитала я. — Чого ви не дивитесь?»

Тоді вони розклепили очі, поклали на мене такий милий, такий синій погляд, якого я в них ніколи й не бачила, і сказали: «Не можу». Рука їхня двічі стиснула мою руку і після цього вони жили ще дві години, але вже без свідомості.

* * *

Це факт, що всі ми смертні, що цілі держави сплять за околицями міст і сіл, але ця істина кожну окрему смерть не робить простішою чи легшою. Принаймні, для ближніх.

Мама лежать у великій світлиці Михайлової і Лідиної хати під портретами дорослих внучок, що сфотографувались у весільних платтях і вельонах. Внучки приїхали з усіх усюд, позапинали рушниками дзеркала, обцілували покійну бабуню, обклали голову барвистими квітами. Мама лежать у цьому вінку потойбічно-впокорені, незвично маленькі і рівні — домовина зробила їх по-молодому стрункими. Ліда накрила маму двома хустками — кремовою в рожевих квітах і чорною терновою — теж у рожевих квітах. Тріщать свічки, спалюючи останні мамині хвилини серед нас. Читає свою книгу батюшка, махає кадилом і кропильцем, тужать однотонні голоси півчих — давній посмертний ритуал, який, здається, нічого не дає, але заспокоює душу — все, як у людей. Так було. Так є. Так буде. Поки ми. І без нас — теж.

Я стою так, що мені видно тільки мамину ліву руку. Ту, що завше була чорною, як житній підпалок — від роботи, сонця і вітру, з якої кат-міліціонер, притискаючи дверцята сейфу, позривав нігті. Рука тепер біла-біла. Такою я її ніколи й не бачив. Такою вона була, мабуть, ще тоді, коли мама не працювали, а смоктали соску. Згадую, як ця рука лягала на мою голову, як вона мене водила, умивала, подавала їсти, не можу тільки згадати, щоб вона мене коли-небудь ударила. Хочу згадати, шукаю для моєї мертвої матері «криміналу» і не знаходжу. «Ма! Ви були для мене святими. Я вас дуже любив, хоча ніколи не міг сказати про це вголос. Тільки іноді, коли ви були для мене і світом, і сонцем, і заступницею, я раптом відчував, що мене наповнювало щось велике і неосяжне. Знаю тепер, що це була любов.

Ви мене вчили, що тільки хліб, зароблений чистими руками і чесною роботою, буде солодким».

* * *

Маму виносять з хати, труну кладуть на стільці — нас з братом пускають прощатися першими. Припадаю до їхньої холодної голови. Господи! Невже це востаннє? А може, справді є душа? Може, вона стоїть біля маминого узголів’я, все бачить і ми з нею колись, коли настане й моя година, ще зустрінемося?

Цієї миті мені так хочеться вірити в потойбічне життя і вічність душ. Невже від нас нічого не залишається? Всесвіт же нескінченний, у ньому стільки простору, що вистачить і для тіл, і для мільярдів або й трильйонів душ.

Мама твердо вірили, що душа безсмертна, і казали, що першими, кого вони там зустрінуть, будуть тато, бабуня і Василинка. За їхнім проханням у домовину покладено збільшений портрет Василинки. На ньому вона, як доросла, — плаття фалдами, галстук, якого вона ніколи не те що не носила, але й не бачила (домалювали художники з фотоательє). Від цього Василинка здається дорослою, хоча прожила всього-на-всього тринадцять років. Мама до останку вважали себе винними в її ранній смерті, бо не могли оборонити від злиднів і біди.

* * *

Пускається дрібний осінній дощ. Хтось за спиною каже:

— Усе життя тебе, Марино, поливали холодні дощі, і похорону твого вони теж не обминули.

Пам’ять хапається за цю фразу і, йдучи за машиною, яка везе мою матір з урочим непоспіхом, я подумки перебираю віхи їхньої біографії, що були, переважно, віхами нещасть.

Процесія йде через сільську греблю в супроводі тривожного шуму високих осокорів та плакучих верб, рве їхні «поли», мовби сердиться. Під горою, пригальмувавши до бордюрів, спинилися два вози з мішками зерна — везуть люди хліб до млина. У переднього воза обламалося колесо, він стоїть на «коліні», схилившись на один бік — таке враження, що це святий хліб кланяється Мамі, її рукам і тілу, які до останку були віддані на поталу землі, з якої цей хліб виростав, щоб мати вартість золота. Мама мої в очах держави не мали ніякої ціни, а вирощений ними хліб — мав. Але якось так виходило, що саме від них він найбільше й охоронявся — щоб не з’їли, не вкрали, не мали зайвої скибки для дітей.

В останньому своєму слові батюшка говорить: «Може, вона комусь щось була винна, когось образила, то вибачте їй, люди!».

Нікому вона нічого не винна, а якщо когось десь ненароком і образила, то не так, щоб хтось це довго пам’ятав. Усе життя мою маму ображали навперегони колгосп і держава — кріпосництвом духу, неоплатою за тяжкий труд, антилюдськими законами, які були не для користі матері, а для користі колгоспу і держави. Щоб видерти, не дати, обманути, неправедно переполовинити. Колгосп і держава в цей останній день мусили б послати до маминої домовини своїх представників, щоб вони бодай тепер вибачилися за всі завдані мамі кривди. Але колгоспу вже нема, а нова влада держави теж не збирається цього робити. Вона так само, як і стара, і досі — над гріхом, над життям, над совістю. А чи стане коли-небудь іншою, то це вже питання не до маминої долі? Це — для внуків і правнуків.

Внуки і правнуки кидають у їхню могилу по грудці землі. Вогкої і холодної. Слава Богу — хоч дощ перестав. Сонце грає в листі, прихопленому жовтизною. Небо ясне і високе. З цієї високості падають на землю тужливі краплі якогось доречно печального звуку. Я піднімаю голову і бачу гурт білих лебедів. Може, це ті, що були ціле літо на ставу біля нашого города? Може, й справді душа може перейти в лебедя і саме цієї миті летить у теплі краї, щоб наступної весни вернутися в Метинці рідною моєю мамою?

Утім, усе це фантазії. Старий уже, а біля мами наче дитинію. Пора збагнути, що нічому нема вороття. Прощайте, ма! І — до побачення.

Страх і совість

Гість мій був не за літами стрункий, з виправкою армійського офіцера, охайно вдягнений. Його цілком можна було прийняти за військового, принаймні колишнього військового, аби я не знав, що все своє життя він мав діло з фінансовою роботою — то бухгалтер, то ревізор, то банківський службовець, то економіст. Ми з ним були мало знайомі — якогось року разом лежали в лікарні, по тому стрічались то на вулиці, то в трамваї — «добридень-здрастуйте» — і більше нічого.

А тепер ось він зайшов до мого кабінету — кабінету редактора невеличкої вузівської газети, яка пише тільки про студентські і викладацькі справи та ще на теми поточної політики і то лише в тому разі, коли вони пересікаються якимось чином з інститутськими інтересами.

— Які ж діла привели Франца Михайловича Мацюка на орбіту вузівської провінції? — маючи немалу практику журналістської роботи, прошу гостя зразу зважити на специфічні й обмежені можливості інститутського часопису.

— А я до вас як до члена Спілки журналістів і Спілки письменників, — парирував він з легкістю бійця, гартованого в таких полемічних турнірах, які мені, либонь, і не снились ніколи. Я не знав у ньому цієї якості, вона вмить зацікавила, і якби той інтерес можна було зобразити графічно, то довелося б від риски нульового знаменника внизу білого аркуша накреслити стрімку стрілу аж на другому його кінці: «Оце так фінансист!»

Утім, кількома роками раніше він уже вийшов на пенсію і тепер фінанси в його житті займали щомісяця не більше трьох-чотирьох хвилин, які доводилось тратити на отримання грошей, зароблених у держави для заслуженого відпочинку.

Франц Михайлович дивився на мене твердими прохолодними очима:

— Ви що-небудь чули про тисячі людей, розстріляних сталінськими чекістами у Вінниці перед війною?

Питання було поставлене з тією прямотою, яка у 1988-му році (розмова відбувалась саме того року) цілком могла знадобитися службі, котру Мацюк відкритим текстом звинувачував у страшних злочинах. Я мимохіть зиркнув на телефонного апарата, що стояв на столі між нами. Це був мимовільний, але настільки звичний і притаманний більшості з нас порух, що Франц Михайлович все зрозумів. Очі його не втратили твердості, але мені здалося, що в них загойдалось веселе, насмішкувате полум’я.

Я не смів запитати його, чи він нічого не боїться, чи настільки повірив у гласність, що вона для нього вже не має ніяких обмежень? Це було б неделікатно щодо людської мужності взагалі і щодо його персональної — осібно. За себе я потерпав не дуже. Редакція, з мого погляду, заміняла до певної міри роль церкви — люди часто приходили сюди сповідатись. Якщо розмова записується на кадебістські магнітофони, то я завше можу послатись на специфіку роботи, а якщо дуже доскіпливі пінкертони будуть допитуватись, чому ти, радянський громадянин і комуніст, мовчки слухаєш брудні наклепи на наші славні органи і не даєш знати про це, куди потрібно, то в мене завше напохваті аргумент: «Я працюю в редакції, а не в КДБ».

Правда, на такі резони не дуже зважали, поки не став при владі Горбачов. Кримінал полягав уже в тому, що слухаєш мовчки, адже при цьому починається запоганення вух, а стежина до розуму й серця частенько пролягає через вуха.

Франц Михайлович Мацюк, не відсовуючи мого телефону, не знімаючи з нього трубки, не накриваючи її капелюхом, розповідав таку чорну крамолу, що, записавши її, найбезталанніший стукач держбезпеки міг здобути ордена і надовго посадити чоловіка за ті вікна, які з ґратами.

...Під час війни Франц Мацюк, тоді ще зовсім молодий чоловік (він з 1920-го року народження), бачив на власні очі розкопки могил, здійснювані міжнародною службою Червоного Хреста. Певна річ, Червоний Хрест ніколи б не прислав свою комісію до окупованої Вінниці, аби в цьому не була зацікавлена геббельсівська пропаганда. Про фашистські звірства волала вся планета і, знайшовши тисячі людей, убитих сталінськими чекістами, гітлерівці не могли пропустити таку нагоду. Вони вирішили влаштувати перепоховання, відкрили страхітливі могильники, розвішали довкола на дроті, стовпах, кущах, деревах те, що ще не зотліло в могилах; народ стікався з усіх кінців області, плакав, упізнавав сорочки, піджаки, вишиванки, чоботи, черевики, в яких були заарештовані батьки, сини, брати, кричав там на тисячі голосів, рвав на собі волосся й одіж.

Франц Михайлович зустрів там одну жінку з Гнівані, яка упізнала свого чоловіка по мідних підковах на каблуках черевиків, їй не повірили, бо схожі підкови могли бути і в інших.

— А, може, в нього ще яка прикмета була?

— Він мав на плечі велику, як на три копійки, бородавку. Розрізали на трупові сорочку, а там справді — бородавка.

Коли Мацюк почне добиватися правди про ті могильники, писатиме в усі кінці Радянського Союзу, в усі можливі інстанції від Червоного Хреста до Горбачова — ця бородавка знову спливе в пам’яті, по ній агенти КДБ таки розшукають у Гнівані ту жінку і лише після цього викличуть нарешті для розмови самого Франца Михайловича.

— Чого ви хочете?

— Щоб народ знав правду і щоб над страдницькими могилами невинних людей не глумились і далі.

— Чого ви в цьому так зацікавлені?

— Бо в мене є совість. А крім того, небагато людей можуть говорити про це на повен голос. Я бачив оті ями в чіткому шаховому порядку по два метри в глибину, ширину і довжину, напаковані людьми, присипані вапном, з обов’язковими двома-трьома трупами зверху, тобто вбивали наприкінці і тих, хто складав у ями й прикопував. Це — звірство...

Запалюючись, він не добирав слів, йому хотілося, щоб припекло, дійшло до свідомості, а ще йому, глибоко віруючому, хотілось, аби дух непрощення, болісний зойк пам’яті дістався того світу і мертві дізнались, що їх не забули; щоб високий Господь на небі теж переконався, що є люди на землі, що є незрадлива пам’ять і честь, що в цьому краї, сплюндрованому брехнею і безсоромно-аморальною ідеологією, існують живі душі, що вони, всупереч усьому — невмирущі.

Він ішов до істини, долаючи природний, властивий кожному страх, чавлячи його силою характеру, не даючи йому звести підступної голови. Било в серце незабутнє сум’яття тієї хвилини, коли на колючому дроті біля розверстої могили побачив хустинку, що належала Семенові Коновальчуку, дядькові Шимкові, по-сільському. Це був красень вроди і серця, сільський штельмах, майстер на всі руки. Сиротою взяли до себе сільські люди, побачили, що це за парубок і одружили зі своєю донькою. Працював, як співав, вірніше, працював і співав, бо голос йому небо дало солов’їний. І силу мав богатирську. Одного разу приїхав до села цирковий борець, влаштували для нього спеціальну сцену. Показував різні фокуси, а потім кинув з викликом:

— А хай-но вийде сюди найсильніший з ваших Телепеньок чоловік. Я стоятиму отако, як стою, а він хай ударить з усієї сили. Я й не ворухнусь.

Вийшов Шимко — красень у смушевому кожушку.

— Скинь рукава з правої руки, — сказав йому борець, — щоб міг розмахнутись сильніше.

— А я й так розмахнусь.

— Ану-ну.

Як ударив, то борець, наче й не стояв. Отака була сила!

І от узяли. За доносом сироти, якого пожалував, пригрів біля себе, щоб навчити доброго ремесла. Семен Коновальчук любив читати газети. Приписали йому, що по-ворожому коментує статті про міжнародну політику.

Ніколи не міг повірити, що такі, як дядько Шимко, можуть бути розстріляні та ще й ні за що.

І ось розстріляли. Висить на колючці вишита його донькою Манею барвиста хустинка, а в могилі — кілька чоловік, насилені через вуха на одну дротину. Мабуть, так нестерпно катували бідного дядька, що не витримав і дав волю своєму богатирському кулакові.

Не передати, що діялось у Мацюковому серці, коли стояв над жахливим ямищем могили:

— За що вам така смерть, дядьку?!

Повторював це питання, йдучи додому, мов п’яний. Так чоловік вірив у красиве соціалістичне життя, так для нього старався і — на тобі. Проселили крізь вуха.

Син Семенів Петро бачив по тому в армії трофейну хроніку про ці могили, але гнівний голос диктора говорив, що це злочини — фашистські.

І справді, в нашій уяві до такої наруги над людьми вдавалися тільки фашисти, тільки і тільки вони, найчорніші кати двадцятого століття.

Що ж сказав я, журналіст і письменник, у відповідь на ці розповіді Франца Михайловича Мацюка? Не повірив? Ні! Просто злякався теми. Мої дороги уже з нею пересікались. Правда, не в такій оголеній страхобі.

Літ, певне, з двадцять тому, працюючи на радіо, я записував на магнітну стрічку одну жінку з Райгорода Немирівського району. Вона працювала прибиральницею в конторі місцевого гранкар’єру і привела мене до неї цікава історія. Жінка (на жаль, забув її прізвище) їздила якось до Києва, купувала там продукти, взуття, одяг, намоталася за день, бо все бігцем та бігцем, з магазину до магазину — не мала часу й поїсти. Сіла в поїзд, передихнула нарешті і вийняла з сумки обід — скибку хліба і пару рибин, загорнутих у нечитаний номер «Правды Украины». Вона любила оці хвилини, коли їсиш непоквапом і при цьому читаєш. Раптом хліб застряг їй у горлі. В кінці газети дрібненьким шрифтом була надрукована замітка, що генерал авіації Геннадій Костін шукає жінку з села Райгорода Немирівського району, котра під час війни врятувала йому життя. Хліб застряг у горлі тому, що цією рятівницею була вона, але Костін тоді був всього-на-всього лейтенантом.

Збитий у бою, він потрапив до Уманської ями, звідти мали везти до Німеччини, але перед тим він знайшов під ногами іржаві ножиці і засунув їх під бинти на обпечених руках. З тими ножицями лейтенанта Костіна посадили до товарняка з дерев’яною підлогою. Ножиці, звичайно, були абиякою, але все-таки зброєю. Ними вдалося перешмульгати кілька дощок, виламати їх і кожен, хто мав мужність, викинувся в отвір під поїзд.

При нинішніх швидкостях ширококолійних тягачів така затія майже на сто відсотків кінчалася б смертю, а довоєнні і воєнні тихоходи вузьких колій могли подарувати життя, якщо вгадаєш ділянку, де «випасти».

Доля була милостивою до молодого льотчика — не скалічився і не дуже побився, але, виснаженому голодом уманської ями, пораненому і обгорілому, забракло сили одійти далеко від залізниці. Впав у кущах біля насипу і партизани, що вийшли сюди з вибухівкою, знайшли його уже ледь живого — ще трохи і задубів би на холодному снігу.

Так Костін опинився в хатині поблизу кар’єру.

Партизани пішли своєю дорогою, а він зостався на руках незнайомої жінки. Правда, вона швидко стала знайомою. В неї були м’які, ніжні руки, які купали, мов дитину, натирали жиром спалену шкіру, прикладали компреси до голови, що палала від тифу, годували з ложечки, затуляли уста, коли надто голосно марив і «ходив в атаки» на фашистів.

Тилове село Райгород було визначене окупаційними властями, як пристань для тимчасового перепочинку і лікування легкопоранених румунів. Фронт просувався навально, відсилати легкопоранених у глибокий тил було ніколи — от їх і звозили до Райгорода.

Жінку здивувало те, що, незважаючи на гострі застереження, на заразну хворобу Костіна, в її хаті захотів поселитися румунський офіцер. Більше того, він з першого дня почав підсідати до Геннадія і, не звертаючи уваги на його гнів і прокльони, намагався їсти його ложкою, з його миски. Йому явно хотілось перетворити легке поранення у важку, непереборну хворобу, аби тільки знову не втрапити на фронт.

І він свого домігся — заслаб так, що за ним приїхала машина і повезла кудись ще далі від фронту.

Можна собі тільки уявити почування жінки за такої ситуації. Нестримна ненависть льотчика до фашистського офіцера могла будь-якої хвилини скінчитися смертю, адже карали на голову навіть тоді, коли знаходили в хаті закривавленого бинта чи пілотку з зірочкою. Боялися тоді прийняти солдата чи партизана навіть на одну ніч, а одужування льотчика тривало кілька місяців. Достатньо було якомусь недругові бодай одне слово шепнути поліцаям чи гітлерівцям.

...Жінка розповідала мені, як їздила до генерала в Київ, якою зворушливою була та зустріч, скільки добрих слів сказала їй сім’я Костіна, скільки було подарунків... Одного мені не сказала та жінка: як під час війни їздила у Вінницю до страшних могил, як впізнала батькову сорочку, як гірко квилила і плакала над нею, як сходилось до неї на цю біду співчутливе село, як після звільнення прийшли до її хати люди з холодними очима і запитали, чого вона їздила до Вінниці, хто її туди посилав, чого вона своїми криками агітувала проти радянської влади. Про врятованого льотчика і її особисту мужність не було й мови.

Посадили жінку за ті крики на десять довгих років, щоб знала, як плакати. Відсиділа їх від дзвінка до дзвінка, пам’ять про батька тримала глибоко в душі, боячись зронити про нього бодай одне слово, а про льотчика, про свій подвиг — забула взагалі.

Я розбурхав її серце своїми запитаннями, цікава вийшла передача, але через пару днів після того, як вона прозвучала в ефірі, мене викликав шеф. Руки його бігали по столу, перебираючи і перекладаючи папірці з місця на місце — вірна ознака того, що він тяжко нервує і гнівається.

— Як ти знайшов цю жінку, хто тобі дав її адресу?

Нині я вже забувся, як та адреса втрапила до мене, а тоді, звичайно, пам’ятав і розповів.

— Так-от: дзвонили з КДБ. Ти прославив не героїню, а зрадницю. Під час війни фашисти влаштували спектакль, розкопали могили власних жертв, видали їх за жертви НКВС, звозили з усієї області провокаторів, щоб «впізнавали» рідних і знайомих, кричали й кляли радянській владі, а німці все це знімали для кіно, газет, журналів і трубили на весь світ про звірства більшовиків. Одну з таких провокаторок ти розхвалив у своїй передачі. Іншими словами, спіймався на ворожу приманку, співав з чужого голосу...

Наш шеф, треба визнати, був чоловіком лякливим, безмежно відданим начальству, кожну обкомівську прибиральницю мав за людину згори, то ж дзвінок з КДБ так наполохав його, що він читав мені мораль з особливою ретельністю, дорікаючи, що я взагалі схильний до аполітизму, часто махаю руками на серйозні зауваження старших, що й призвело до політичного дальтонізму. Підступний ворог маскується, рядиться в одежі патрi­отизму, готовий на все, щоб приспати нашу пильність, і в окремих випадках це йому вдається.

Старі, зачовгані слова і фрази, вишикувані в один логічний ряд, набирали вбивчої сили, ставали серйозним політичним звинуваченням, і я думав, що ота передача про жінку і врятованого нею генерала — це остання моя «радіопісня», що завтра викличуть, допитають, а по тому виженуть з роботи і то ще добре, якщо «за власним бажанням».

Проте, обійшлося. КДБ, очевидно, не хотів всерйоз ворушити нічого, що зв’язано з тими похованнями.

Я немало думав над цим випадком і згадав, що один учитель уже розповідав мені про перепоховання сорок третього року, але під чаркою, дуже обережно і теж з акцентом на те, що то була гебельсівська акція. Жінок, які впізнавали своїх родичів і кричали, говорив він, по війні теж волочили на допити, звинувачуючи в тому, що співали з чужого голосу, і посадили всіх до однієї.

— Ні, ні, — сказав я Францу Мацюку, — я за цю тему не візьмуся. Ви уже на пенсії, а я теж хочу дотягнути до неї.

Він дивився на мене докірливими, спокійними очима. Мабуть, я був не перший з нашої братії, до кого він звертався, щораз наражаючись на одну і ту ж відповідь, диктовану страхом і браком совісті. Думаю, що він не ображався, знаючи, в якій живе країні, хоч ця моя думка є не чим іншим, як спробою все-таки виправдатися перед самим собою.

Гласність на ту пору помаленьку набирала сили, в газетах пішли матеріали про Київську Биківню, про Білоруські злочини, про страхітливі розстріли й депортації в Прибалтиці. На службу КДБ градом посипались звинувачення в геноциді свого народу. Щоб зберегти честь мундира, вона ширше почала виходити в народ, заговорила про розсекречення архівів, з’явилися у ній відділи зв’язку з населенням.

Одного дня перед письменниками й журналістами вирішив виступити і начальник Вінницьких чекістів генерал Давиденко. Певна річ, до нього було багато запитань. Звернувся і я зі своїм:

— Скажіть, будь ласка, наскільки правдиві чутки про тисячі безневинно розстріляних у парку імені Горького? Кажуть, що це гріх нашої служби держбезпеки.

Відповідь Давиденка була однозначною — брудний ворожий наклеп. Невинних людей розстріляли гітлерівці, а могили розкопали з пропагандистською метою. Один націоналіст навіть зліпив брошурку на цю тему. Але все це брехливі вигадки. Руки в чекістів чисті.

Генерал і не змигнув, відповідаючи у такому дусі. Видно, його вже не вперше про це запитували.

І яким же був мій подив, коли через декілька місяців той же генерал написав у «Вінницькій правді» діаметрально протилежне. Виявляється, що чекісти справді розстріляли власними руками понад десять тисяч невинних. Правда, він ще там пробував робити «деривацію» на фашистські звірства, але це вже не сприймалося, це вже було дитяче лепетання генерала Брехні.

Лише після цього я подумки сказав Мацюкові: «Вибачайте, Франце Михайловичу». Лише після цього почав розмірковувати над причинами справжнього боягузтва через призму власного знайомства зі службою держбезпеки.

Не можу сказати, що вона мені особисто чимось дуже допікала, але її недремне око відчував за спиною весь час. Ось я на батьківських зборах у дитячому садочку. Садочок — з українською програмою. Запитують вихователі, що нам, батькам, подобається, а що не подобається.

Мені не подобається мовне каліцтво. Вихователька просить дітей:

— Покажіть, дєткі, де у вас глазки!

Одні показують, а моє не знає, що глазки — це очі, бо дома у нас розмовляють українською. Я нічого не маю проти російської, але мене допікає неосвіченість вихователів. І я на тих зборах попрохав:

— Незважаючи на те, що наш садочок має статус українського, не наполягаю на навчанні українською. Хай буде російська, але чиста, без суржику і каліцтва.

По часі викликає шеф.

— Слухай. Є серйозний сигнал, що ти займаєшся націоналістичною пропагандою. Що ти там молов на батьківських зборах у дитячому садку?

— А в чому річ?

— Дзвонили... Можеш здогадатися звідки.

Ніколи б не подумав, що з цього виїденого яйця можна зробити кримінал, що на це взагалі можна було звернути увагу, а виявляється, занотовують все.

... Готуюся до політзанять. Щось мені там доповідати з національного питання. Дзвоню в молодіжну газету до свого друга Жори Сенкевича.

— У тебе не знайдеться якоїсь націоналістичної літератури? Готуюся до політзанять.

— Приходь. Зараз щось пошукаю.

Приходжу. Дає якусь традиційну брошуру, бо ж «на­ціона­лістична», певна річ, тільки мовиться — про який націоналізм ми могли тоді сказати вголос та ще й по телефону, а тим паче мати заборонену літературу?

— Кидай роботу. Підемо в кафе пообідаємо.

Це субота. Вихідний. У кафе чимало знайомих. Просять до компанії, але ми — за окремий столик.

По часі підходить один з обкому комсомолу.

— А ви, братці, тут під ковпаком, чи що?

Дивимось на нього нерозуміюче.

— Онде-о, в кутку, бачите, сидить газета? За нею — стукач КДБ. Увійшов за одним з вами рипом і очей з вас не спускає та ще й шию напинає, щоб почути, а може, має якогось апарата, щоб підслуховувати?

— Не обманюй!

— Моє діло сказати.

Підходимо до того молодика.

— Ти що, зараза, не маєш роботи?

Він блідне, сіпається, видно, думає, що візьмемо за коміра.

— Що ви, хлопці, це наклеп!

— А якої гулі ховаєшся за газетою? Хоч би борщу взяв! А якщо і нема за що, то ми тобі дамо рубля.

Він ушивається миттю, ховаючи погляд і голову.

— От тобі й націоналістична література, — гірко сміється Сенкевич. — Невже і у вихідний слухають телефони?

Вірили — не вірили, але вже стереглися кидати в трубку непродумані слова. Висіло над тобою, як меч: «Шануйся! КДБ не спить, ти під контролем».

Але ж людині властиво інколи відверто поділитися своїми гризотами, думками, настроями. На те вона й людина.

Пам’ятаю, в радіокомітеті сиділо нас у кімнаті шестеро — молодих, здружених. Зібралися за чаркою (тоді це дозволялося після роботи) з якоїсь нагоди і говорили на всі теми, безоглядно-довірливо, як між своїми.

А десь через тиждень шеф почав викликати по черзі і цитувати кожного з такими деталями, наче сам сидів за столом.

Знову зійшлися разом.

— Між нами є негідник. Хто?

Боїмося дивитися один одному в очі. Це ж — брати! Навіть страшно подумати на когось. Вичислили по тому безпомильно, стопроцентово, а я й досі вірити не хочу. Розум знає, а серце не погоджується. Якщо і такі йдуть у стукачі, то що це за світ, що за держава? Що за нелюди сидять у страшній конторі контролю за нашими думками, нашими словами?

Не знав нікого з них. Потім познайомились. Настала пора — викликали. За столом — молодий-молодий, в цивільному, очі на колір — не то вода, не то крига.

— Сідайте.

Відчиняє сейфа за спиною, виймає якусь книженцію — читає. Згідно статті такої-то і такої я зобов’язаний говорити правду і тільки правду, а якщо ні, то... Ламаючи в собі огидний дріж (звідки і з чого він узявся?), чую свій голос — якийсь дрібненько-непевний.

— Я що — уже заарештований?

— Та ні, — всміхається. (Якби він знав, що я вже тремчу, то, мабуть, не всміхався б, бо коли чоловік тремтить, то чує за собою якусь вину, а якщо і без вини тремтить, то на нього можна спокійно і далі чавити кодексом). — Я, певне, не з того почав. Скажіть, ви знаєте Тараса Мельничука?

— Знаю. Але до чого тут КДБ?

— Він заарештований. Йому пред’явлені дуже серйозні звинувачення.

— При чому тут я?

— В його записниках знайдено вашу адресу, ваш квартирний і робочий телефони.

— У мене теж є його адреса. Я й без записника знаю, що він живе в селі Уторопах Косівського району Івано-Франківської області. Дуже оригінальна назва села.

Де познайомились? Чи листувались? Як твої координати опинилися в його блокноті? Про що він говорив? Чи не займався ворожою пропагандою?

Одне слово, допит. Досить-таки делікатний, без натиску, без крику, а єство моє все одно ячить: «Друже, Тарасе! Князю вроди і таланту! Ось ти вже в тюрмі. За що ж вони тебе взяли? Адже тебе не пускали ні в редакцію, ні у видавництво, нікуди, де можна написати необережне слово. Ти мусив пасти овець в Уторопах. Поет-пастух. Говорив тільки з небом і вівцями. За що і яка вівця тебе продала? Який політичний злочин міг ти вчинити на своїй полонині між мовчазною отарою? Вівці віршів не розуміють. Чи, може, КДБ досягло таких висот, що з овець поробило сексотів?

Ось сидить переді мною молодий кадебіст, мабуть, лейтенант за званням і сумлінно записує, що ти був найталановитішим на нашому семінарі в Ірпені, що говорив тільки про вірші, зорі і солов’їв. Про вірші — їм нецікаво. Питають про політику. Мені б язик став поперек горла, аби я сказав, про що ми говорили. То наше, а не їхнє. І це дуже добре, що вони ще не мають слухавки, щоб почути й мову наших душ. Але вони хочуть залізти туди своїми чобітьми. Дуже добре, що хоч туди ми можемо їх не пустити».

Тарас із тюрми вже не вийшов. Сидів один раз, потім — другий. Він був хоробрим, говорив те, що думав. Про Україну, звичайно. А любов до України в поєднанні з хоробрістю у списках КДБ завше значились, як предмети великого державного злочину.

Дійшла черга і до Вінницьких орбіт. З обласної молодіжної газети взяли Сашу Гетьмана. Він любив збирати і читати літературу, мав непересічний журналістський хист, його шанували друзі і читачі, а КДБ викинуло з газети без права писати — багато років по тому заробляв на хліб з допомогою рук і лопати. За що?

Сам прочитав і дав декому «Інтернаціоналізм чи русифікацію» Івана Дзюби, написану, до речі, на замовлення ЦК. Дзюбу посадили, Гетьмана змусили назвати тих, кому давав читати. Їх теж гонили з роботи, обкладали доганами й карами, щоб і пікнути не сміли ніде. Скількох тоді тягли на допити? Сімдесяті роки були справжніми жнивами для кадебістів — сипались ордени і нагороди за пильність проти свого народу. Так і хочеться сказати, що ця служба стала службою державної небезпеки, лютим опричником, на знамена якої замість щита і меча з повним правом можна почепити дибу й сокиру, петлю й гак.

Скількох скалічили не тюрмою, а одним лише страхом тюрми?!

Знайомий журналіст, якого теж тягали у справі Гетьмана, розповідав, як на допиті слідчий вичитував з паперів, котрі лежали на столі перед ним, майже слово в слово те, що цей журналіст говорив за столом в компанії двох приятелів буквально трьома днями раніше. Його це настільки вразило і зацікавило, що не побоявся хапнути з-під руки отетерілого слідчого ті папери, аби побачити, хто ж це написав. Та найбільше здивувало не те, що і ким було написано, а як написано. Кожна буква виведена з запопадливою охайністю, а найголовніше, найважливіше — догідливо виписане червоним чорнилом. Та ще й підкреслено.

І жертви, і стукачі, і герої, і зламані, і незламні ходять нині по одній землі, стоять в одних чергах — всі люди і всі з тавром КДБ.

У сімдесяті популярною особою був поет Микола Холодний. Залишилась у пам’яті назавжди його фраза: «Запах багатої кухні забиває дух совісті». Подібних фраз і віршів у Миколи було багато. Про нього без угаву говорили західні радіостанції, його книги виходили за кордоном, він був символом честі і мужності. А потім цю мужність зламали. Написав Микола для газет зречення, назвав у ньому гідних людей, звинувачуючи їх у тому, що це вони збили його з вірної дороги честі і добра.

Не треба було Холодному цього писати. Не витримав. Скрутили в баранячий ріг, поставили на коліна, відправили з Києва до Вінниці, дали роботу в краєзнавчому музеї.

Самотній і покинутий, ходив по редакціях, наштов­хуючись на жалкі очі, носив якісь заміточки, сподіваючись знайти розраду в тихій нейтральній творчості, а душа ж звикла волати, кликати за собою, їй бракувало дихання і людського захоплення. З душі випустили дух і вона пропала.

Згодом Микола Холодний сам написав, що помер у сімдесяті роки. Дуже шкода, що йому забракло характеру не заздрити тим, хто не впав. Я йому не суддя, але мені тяжко читати, коли він кляне всіх, кого ще вчора любив і шанував, кляне навіть ті імена, які в свідомості народу — найсвітліші. Скажімо, сліпого, безрукого, безмірно талановитого і чистого Володимира Забаштанського.

Гадаю, що в цьому теж не вся вина тільки його. За всім цим видніється й осоружний образ КДБ, який сіяв розбрат, ненависть, страх і смерть. І в тому, що наша країна дійшла до ручки, опинилася в ряду найвідсталіших країн світу — найперша заслуга комітету державної небезпеки. Він пильно оберігав нас від розуму, честі, мислення, ідей. Це ж подумати тільки — в кожному районі КДБ! Чи, може, так і мало бути в країні розвинутого соціалізму?

Недорозвинений мав свої штаби тільки в областях і республіках, а коли розвинувся, то вже — в усіх районах. Далі, певно, мав бути і в колгоспах, щоб по чекістові — на кожну хату!

Ось звідки неперебутній страх майже у кожному з нас!

Настав день, і я розшукав у телефонній книжці номер Франца Михайловича Мацюка.

— Якщо можете простити мене, то давайте зустрінемося.

Він приїхав, і перше запитання, яке я поставив йому, було те, якого не зумів задати при зустрічі у 1988 році.

— Невже ви ніколи не боялись?

— Думаєте, що я найхоробріший? Теж боявся, але совість моя ніколи не вмирала. А тепер такий час, що всі наші совісті повинні об’єднатися в одну нормальну совість, щоб нам не було соромно на тому світі, коли зустрінемося з духом нещасних, яких замучили ні за що.

На їхніх могилах шепоче трава.

Людей закликають предсмертні слова:

Трагедію нашу, живі, пам’ятайте,

Біді повернутись ніколи не дайте!

Цей вірш належить не поетові, а звичайній жінці Світлані Ковальській, яка обізвалася до Франца Михайловича з Житомира, відгукнувшись на його справді подвижницьку роботу зі збереження пам’яті про жертви сталінсько-чекістського терору.

Сотні разів обходив він ті могили, що були в парку імені Горького, за церквицею біля універмагу, на кладовищі коло 26-ї школи. Бував там і тоді, коли бувати було небезпечно, а розпитувать — тим більше. Складні почуття переймали душу, коли могили страдників на кладовищі по Хмельницькому шосе почали роздирати бульдозерами й екскаваторами, кості возити на звалища, в котловани, а натомість — зводити бетонне громаддя панахидної контори і ритуальних майданчиків. Біля старої церквиці за універмагом споруджували хмарочос нового обкому партії, на відкриллі за обкомом на грудях покійників ставили шикарний дванадцятиквартирний дім, у якому згодом поселилися червоні буржуї на чолі з колишнім першим секретарем обкому партії Криворучком і начальником КДБ генералом Брехнею-Давиденком.

Кудись на звалище повезли й мученицькі останки Семена Коновальчука — не давали покійникам супокою навіть на тому світі. Цього Франц Михайлович уже витерпіти не міг, почав писати й оббивати пороги високих обласних інстанцій.

На нього дивились, як на привида, як на чуму, на дивака, котрий шукає біди на свою голову. Багато знайомих старалися не вступати з ним у розмови, або ж боязко озиралися на всі боки — чи нема «хвоста», який дивиться і фіксує.

Низький же уклін тобі, Людино, яка переборола страх, знайшла у собі мужність боротися за правду тоді, коли її ще всі боялись або стріляли в неї ненависними очима, намагалися загнати назад у ті лабета, які вдалося скинути.

Що ми за народ?!

Американці за одну лише вісточку про чоловіка, який безвісти пропав у війну, готові платити по десять тисяч доларів, а ми і досі ховаємо в чорних архівах правду про тисячі, — де там тисячі?! — про мільйони безневинно замучених, переорюємо могили, їздимо по них тракторами й бульдозерами. Скільки крові коштувало Францу Михайловичу Мацюку, поки добився, щоб познімали важкі плити з грудей мертвих біля монументальної ритуальної споруди на міському цвинтарі по Хмельницькому шосе?!

З болем і співчуттям дивлюся в його очі, які нема-нема та й зблиснуть сльозою. А, кажуть, що не можна пожаліти всіх, не можна вмістити в одну душу горе тисяч. Втім, це безвимірне — хто і скількох може пожаліти?!

І якщо бодай одна третина з нас буде жити за цим виміром — не впізнаємо світу; а якщо тільки самотні Мацюки, то горе нам і тій молодій державі, яку, здається, усі любимо, якій, здається, всі до одного бажаємо добра.

Лютий 1992 р.

Командор

Від цього чоловіка було спершу якесь двоїсте враження: старий — не старий і молодий не такий. Якщо дивитися в лице — довгасте, худе, безброве, пошрамоване глибокими зморшками, то можна було подумати, що це обличчя суворого діда. Суворість зумовлювали не тільки гострі, наче кутасті, зморшки, а й очі — прохолодні, зосереджені, з прозорою, мовби застиглою, блакиттю, що здавалась від цього сталевою.

Втім, обличчя його я побачив пізніше. Спершу впала у вічі постать — висока, струнка, з красиво розвернутими плечима і вузьким тазом — постать гімнаста. З відстані він мав вигляд років на тридцять...

Враження, правда, псувала шкіра з безліччю дрібних, хворобливо-білих плям на плечах, спині, ногах, по всьому, власне, тілу. На тлі густої засмаги плями видавались ще білішими, а оскільки сіялись густо, то він був наче одягнений з ніг до голови в рябий сарафан. Через ті плями він мав і відповідне прізвисько — Рябий. Ніхто з нашої компанії, проте, не знав ні його імені, ні прізвища.

Вже й не пам’ятаю, як ми познайомились. Чи то наш волейбольний м’яч упав на книжку Рябого, а я побіг забирати та й «спіткнувся» об його очі, чи то мені забаглося чогось у нього попросити... Але все почалося з очей — це точно: суворі, прохолодні, тверді і напродиво врівноважені — ні злості в них, ні сарказму, ні невдоволення, одна стримана зичливість, мовби одірвався чоловік од справи і запитує розуміюче: «Що там у тебе?»

Цей магнетизм безперечної добрості викликав блискавичну, як спалах, симпатію, і вона й послужила початком знайомства. Очі його швидко м’якшали й голубіли, аскетичне, зосереджене лице розгладжувалось, гострокуті борозенки біля уст вирівнювались. Однак твердість з його обличчя все одно не вибувала — у нього було владне, випнуте підборіддя, невеликий, різко окреслений рот і нем’які губи. Чи вже тоді, чи трохи пізніше, але все це я подумки назвав командирським. Командир в ньому пізнавався зразу...

Було йому під шістдесят, а з обличчя навіть більше. Крім зморщок, на обличчі проступали плями, такі ж, як на грудях, спині, ногах, плечах, тільки не білі, а синюшно-темні, мовби невиразні сліди побоїв або опіків від вибухівки — їх добре приховувала густа дністровська засмага.

У Рябого були чудові рівні зуби, такі рівні, що мимохідь приглядався до них і негайно переконувався, що вони вставні. Жодного власного він не мав.

На чому ми зійшлися?

Не скажу. Багато чого забув та й не задумувався, поки не сів оце писати про нього. Забудькуватість моя не дає права назвати його прізвище (може, я щось сплутаю в деталях, може, передам щось не так), тому хай прізвищем буде прізвисько — Рябий, а ім’я й по-батькові залишаю йому справжні — Тихін Йосипович.

Його зуби і оті плями цікавили найбільше — зовсім вони не пасували до хвацької спортивної статури.

Одного разу, коли ми зійшлися ближче і вже мали деякі спільні розмови, я запитав його про ці невідповідності, він засміявся без гіркоти, але з сумом, і сказав:

— То у мене колимські подарунки. Я десять років з тридцять восьмого по сорок восьмий відбув на Магадані. Як ворог народу...

...Зустріч ця з періоду відлиги, коли зачитувались «Одним днем Івана Денисовича» Солженіцина, «Трудними роками» Дякова, «Роками і війнами» Горбатова. Репресовані, зобиджені долею, з моїх позицій зеленого газетяра, мали жити десь у далекій далині, а не ось тут, поряд, ходити на якихось інших планетах, а не отут, на одних зі мною вулицях, відпочивати деінде, але не на одному зі мною пляжі. Молодий і наївний, я дивився на життя, як на святешну рожеву кулю.

— Як ворог народу? — перепитав я недовірливо, придивляючись до Рябого пильніше — щось же мало бути у ньому не таке, як у нас.

А воно було все, як у людей. Та ще й оці очі!

А потім була така розмова, яка оглушила мене не на день чи два — на кілька років, а, може, й на все життя — це невимірне. Я не розповідав її нікому, навіть найближчим друзям. З остороги і боязні, що все-таки це неправда. І лише тепер, коли стільки читаємо про страшні роки, я повірив, що в його розповіді не було й краплини вигадки.

Тихін Йосипович служив у Наркоматі оборони, жив у Москві, мав хорошу квартиру, цікаву роботу — інспектор Червоної Армії з фізичної підготовки. Все у нього складалося добре. Тридцять вісім років, а вже полковник. Було, правда, трохи тривожно — людей арештовували, серед них і Тухачевського, і Уборевича, і Корка.

Чи вірив він у їхню вину?

Певне, що вірив. Може, вона була не такою, як про це писали газети, але щось таки мусило бути, диму без вогню нема...

Та ось цей «дим» вкотився і до його квартири. Стояло за порогом четверо суворих, сильних і насторожених. Усі в чорному, як з похоронної команди. Чи, може, це через роки вони почали здаватися чорними?

Ваше прізвище?

Рябий.

— Все, значить, правильно. Ось ордер на обшук, а ось...

З гуркотом упало крісло, вслід за цим брязнули склянки й розсипалися вдрузки — втрачаючи свідомість, дружина хотіла сісти, але, падаючи, встигла схопитися тільки за край скатерки, на якій щойно розставляла чайний сервіз — збирались вечеряти.

Тихін Йосипович бризкав їй у лице водою, дав випити капель і говорив те, що в таких випадках говорили майже всі:

— Не хвилюйся так. Нічого страшного, з’ясують і випустять. Я нічого не винен.

Вона слухала мовчки з застиглим в очах жахом: «Як же не винен, коли тут ці люди, коли в них ордер, коли вони чогось шукають? Хтось же дозволив їм, диму без вогню не буває...»

Ні, вона його ні в чому не звинувачувала, вона його обожнювала все життя, вона йому безмежно вірила, вона й подумати не могла про нього погано. Він міг помилитись у чомусь неумисне і це зашкодило і його роботі, і йому самому. Таким був хід її міркувань.

Востаннє, вже на порозі, він озирнувся ще раз, побачив її крейдяне обличчя, підбадьорливо всміхнувся і сказав:

— Не хвилюйся, я скоро вернусь.

Слідчий йому попався з тих молодих, бездоганно випрасуваних хлопців, які не мали нічого зайвого ні в одежі, ні в тілі, ні в душі. В його погляді, відсутньому і чужому, не було ані капельки сумніву, що перед ним сидить хитрий, підступний ворог.

— То що, гад, підпишеш? — підсунув Рябому аркуш паперу, густо змережений зізнанням, видрукуваним на машинці. Йшлося у ньому про те, що він, Рябий Тихін Йосипович, перебуваючи у відрядженні в Англії, був завербований агентами «інтелідженсервіс». Одного вечора до нього прийшов чоловік на ім’я Майкл, назвався полковником військової розвідки, приніс дві книги російською мовою: одна зі спогадами генерала Денікіна, друга — з повістю Бориса Савінкова «Кінь вороний» і сказав, що під палітурками першої вклеєно інструкції зв’язку і шифр для донесень. Друга (попередив) ні в якому разі не повинна потрапити під дощ. Її обкладинки прошнуровані тонкими, як волосся, трубочками, в яких знаходяться порошки для спеціального чорнила, яким він, полковник Рябий, мав писати донесення про новинки військової тактики, стратегії, озброєнь, давати характеристики офіцерам Наркомату, вербувати з них надійних агентів.

Це був справжній сон рябої кобили.

— Слухайте! — обурився Рябий. — Та це ж суцільний ідіотизм. Невже англійська розвідка така примітивна і дурна? Англійський полковник приходить до незнайомого радянського офіцера, приносить йому інструкції і той зразу бере. Хіба в цю біліберду хто-небудь повірить?

— Он як ти, гадина, заговорив, коли образили дорогу тобі розвідку, он як полізло нагору твоє падлюче нутро!

— Чоловіче! Не беріть мене на Бога! Я не дозволю себе шантажувати!

— Що ти, гад, сказав? Ти не дозволиш?! Ти ще мене надумав лякати?! Та я наскрізь бачу твої чорні кишки і повипускаю їх з тебе, поки не розкажеш мені всього до букви. Ти чого їздив у Лондон, з ким зустрічався в Берліні?

Абсурдність звинувачень і самого допиту була такою очевидною, що Рябому інколи здавалося, що цей спектакль влаштовано з якоюсь спеціальною метою, що його обрано для якогось експерименту. А скінчиться все — увійде якийсь старший офіцер і скаже: «Звиняйте, товаришу полковник! Так було треба».

Він упевнився в тому, що це справді якась гра, коли наступного разу той же слідчий, з тим же невигубно-лютим вогнем в очах підсунув йому ще одного папірця — треба зізнатись, що він, полковник Рябий, за завданням англійської розвідки має висадити в повітря той пішохідний міст, що видніється з... вікна слідчого.

— Слухайте, товаришу! — по-доброму звернувся Рябий. — Закінчуйте цю комедію і пускайте мене до роботи. — Я — чоловік чесний. Думаю, що ви в цьому давно переконались?

— Я тебе, собако, волочитиму, як стару швабру, по всіх коридорах і сходах, і ти або перестанеш валяти дурня, або здохнеш у помиях. Підписуй! — рішуче підсунув Рябому папір.

— Нізащо й ніколи! — гостро сказав Тихін Йосипович.

І тоді слідчий уперше його вдарив. Через стіл правою рукою навідліг прямо в зуби і з такою люттю, що Рябий не втримався на ногах, упав і вдарився головою в стіну. Тільки тоді й зрозумів, що ніяка це не перевірка, це — кінець. Він став жертвою якогось непорозуміння або наклепу.

Найтяжче полягало в тому, що його тримали не в загальній камері, а самотою. До нього не доходила ніяка інформація. Чув тільки глухі кроки вартових у коридорі, дзенькіт ключів, іноді скрегіт важких дверей, що відчинялися або зачинялися. Високо під бетонним склепінням жевріла лампочка — єдина цятка того живого світу, що десь був, існував, і в якому лишилося все його минуле — служба, друзі, дружина і двоє синів.

Подумки перебирав життя, шукаючи в ньому помилки чи провини, які кинули його в цю яму, на поталу страшній несправедливості. Він, звичайно, не був сліпим, бачив скількох забрали темні ночі тридцять сьомого, але думав, що то недарма — десь не те слово, десь — незумисний, але помилковий аналіз, десь невдале рішення чи неточна вказівка, що потягли за собою неправильні дії. Все це якось можна зрозуміти, виправдати, пояснити. Але щоб отак, ні за що, ні за цапову душу?!

Знаючи, що пильнують за кожним кроком, берігся, ніде не говорив зайвого навіть з найближчими, зважував кожне слово або намагався, щоб було якомога менше неслужбових слів, хоча це й не по-людськи. Але виправдовувався міжнародним становищем, ворожим оточенням, яке вимагало пильності і жорсткої дисципліни. Тільки один раз, коли в Підмосков’я на місце арештованого комдива Федора Безорудька прибув з західного прикордоння його приятель ще з громадянської Іван Требенко, він щиро здивувався: перебуваючи в Наркоматі, той не провідав, не зайшов подати руки. По часі Тихін знайшов привід самому поїхати до нього в дивізію і, залишившись наодинці, запитав по-приятельському, як колись:

— То що, Іване? — і наштовхнувся на чужий, відсутній погляд.

— А нічого...

Тенькнуло серце: «Що сталося? З чого такий холод, таке недружелюб’я?» І тільки тепер збагнув — Іван добре знав його послужний список, бачив, скількох сусідів з того списку вже вистригли ножиці НКВС, знав або був кимось попереджений, що над Тихоном уже висить меч і тому від нього треба триматися щонайдалі.

Викликали кожного дня.

— То що, гад, підпишеш?

— Ніколи, нізащо!

Били, били, били. Методично і люто. Їм непотрібним було його зізнання, вони його били за непоступливу впертість, за те, що не боявся казати: «Ніколи, нізащо!», хоча й знав, що накликатиме цим на себе нові побої.

Одне тільки його допікало: слідчий і не пробував шукати істини, йому ця істина не була потрібна взагалі. Рябий мовби потрапив не у свою, а чужинську тюрму, де не шукають правди, а свідомо роблять з тебе злочинця, фабрикуючи жахливо-підступні справи і документи.

Ну, а потім настала пам’ятна ніч. Вели коридором: один — попереду, другий — за спиною. Як у лещатах. Без єдиного слова. З інших камер вивели ще двох з таким же конвоєм. У цілковитому мовчанні. З погрозливою значливістю гупали чоботи.

«Кінець чи що? Так просто і так безглуздо?»

Навіть не злякався. Тільки затерп і чув, як смокче-смокче під ложечкою крихітна жива істота, як вона там зібгалася в клубочок, і так само стискалися руки, наче хотів ними вхопитися за життя, але не знав як, бо життя висіло на волосинці, якої не було видно.

Надворі йшов дощ. Холодний і густий, як з відра. Тьмяно світив ліхтар під козирком на виході. Коло ніг навіжено танцювали довгі цівки води.

— Шохін! Шохін! — гукнув у темряву передній конвоїр.

— Сюди давай! — озвалась пітьма.

Ззаду в спину уперлося дуло пістолета: «Все, чи що?»

— Іди, гад!

За кілька кроків мокро ворушилась жива стіна.

— Всі там?

— Щитай!

— Раз, два, три, чотири, п’ять... — голос віддалявся-віддалявся, перетворюючись на бубніння, по тому вичах зовсім і вже тоді з другого кінця темряви долинуло: — Сто! Всі, товаришу командир!

Очі важко призвичаювались до темряви, але призвичаювались, і Тихін побачив, що стоїть у не дуже довгому строю на чотири ряди, що всі люди голіруч, без нічого, і всі дуже напружені, ніхто не те, що не говорить, навіть не пробує говорити між собою. Це було більше, ніж дивно, адже всіх їх повиводили з камер-одиночок, і вони всі, без винятку, були голодні на спілкування.

У центрі перед шеренгою замаячіла чорна постать.

— Н-н-ну-у, фашисти! Іменем з-з-з-а-кону... — голос був урочисто-погрозливий, переможно-хрипкий, голос самої істини, що нарешті восторжествувала і тепер, насолоджуючись сама собою, не поспішає впасти на голову зла, висить над нею у вигляді багатозначної, тривкої паузи. Пауза тільки зовні могла здатися мовчанням, а насправді це була гадюча отрута, якою раптом виповнилось усе тіло від нігтів до найтоншого волосочка, спопеляючи без вогню.

Ти, паузо, страшніша, ніж полум’я інквізиції, бо там горить під ногами прив’язаного, який знає, що це вже кінець і головне для нього — витримати останній біль з гідністю людини, котра свідомо йде на смерть і не зламається в найтяжчу мить. Там головне — витримати і гідною смертю утвердити торжество того, за що боровся.

А тут, під сліпою мокротою неба, під лютим дощем-вітрюганом, який заливає все поспіль, жевріє ще вуглинка надії-безнадії, жевріє всупереч логіці і розумові.

Ні, ні, не всупереч, бо розум підказує: якщо не вдарили кулемети, якщо вони ждуть останнього слова, то ще можна на щось сподіватись. Те слово зависло на язику чорного інквізитора, а він добре розуміє, як його ждуть, він добре знає, скільки душ посивіє і всохне, поки відстань паузи нарешті замкнеться...

—...Іменем закону, гади, вам — тища років на сто душ!

Господи! Як болять руки?! Тримався ти ними, Тихоне, з останніх сил. І як тільки вони не полопали в кісточках? Всі ревматизми з них повибували, хоча дощ не зупинявся й на мить. Весь ти, як хлющ, а руки сухі. І серце б’ється, і під ямкою вже нічого не смокче. Ти нарешті скінчилась, паузо?

«Тисяча років на сто душ! Отже, по десять на брата? У сорок восьмому тобі, Тихоне, сповниться сорок вісім. Багатенько. Але це байдуже. Головне, що живеш. Сьогодні для тебе могла завершитися будь-яка арифметика».

Рябий думав по тому, що більше ніколи не знатиме хвилин, страшніших за цю паузу. Довгі дні і ночі в напакованих по вінця телятниках, задушливих, смердючих трюмах без прісної води — все одно це було ніщо в порівнянні з тією паузою. Тут ти цілком залежав від себе, від свого уміння тримати тіло в порядку і формі, давати йому фізичне навантаження, не претендуючи на спортивні майданчики, снаряди чи хоча б елементарне — чисте повітря. Він умів тренувати себе зсередини, «перебираючи» м’язи, мов клавіші, «простукуючи» все тіло, дослухаючись, що в ньому так, а що — ні.

Їх звантажили в якомусь порту, серед порожніх бочок, іржавого дроту, арматури, лісу і дощок, оточили конвоїрами з собаками на припонах і погнали кам’янистою, безлюдною дорогою, потім везли в критих брезентом машинах, потім знову гнали без перепочинків і привалів.

Собаки гавкали хрипко і люто, писки їхні пообростали кудлатими клубками інею, карабіни конвоїрів поробились білими, такими ж примарно-білими були й постаті в’язнів, що, спотикаючись, падали, знову схоплювались і брели, брели, брели. Куди, навіщо, для чого?

По обидва боки зоддалік проступали незворушно-холодні сопки, дорогою котилась туманно-сива імла: спершу при самій землі, потім підібралась до кісточок, колін, грудей, і Рябий вжахнувся з картини, яка відкрилася його очам — над імлою в дивовижному танку котилися, підстрибували, сіпались, щезали і знову виринали одні голови, наче несла їх якась нечиста сила в безодню північного холоду й німого безгоміння.

Перегодом імла піднялася вище, заступила світ, було тільки чути, як дорога вовтузиться, борсається, сіпається, мов велике живе тіло, і ти в ньому теж живий, ще не вмер, ще навіть потрібен, бо тривожнішими стали перегуки конвою, лютішими, безладнішими — гавкіт і крики — охорона потерпала, що розгубить за такої погоди зеків, і хоча втекти вони могли хіба-що до господа Бога, звітувати про кожного і шукати по тому довелося б все одно.

Рябий промерз до кісток. Ще він ніколи так не змерзав. Кров, здається, текла тільки в ногах, які рухались; під речовим мішком, що прикривав частину спини, і під шапкою. Ще добре, що там, у Москві, під час арешту, узяв з собою не шинель, а старенького бушлата. Під бушлатом, на грудях, грів руки.

Світ його існування безмежно звузився, зосередившись у габаритах тіла і єдиної думки — не впасти, дійти, утриматись на ногах. Виснаженим він не почувався, ні. Сила ще була, тіло його ще слухалось, але ніс він у цьому тілі порожню душу, в якій не було мети. Знав, що це найгірше. Без мети жити не можна, але як визначити мету, коли у твоєму розпорядженні одне лиш тіло, та й то в неповному розпорядженні, бо невідомо, куди його ведуть, де його розташують. Можливо, тебе спеціально пригнали в цю імлу, щоб покинути серед неї. І, якщо покинуть, то хоч криком кричи, хоч волай у сто горлянок — ніхто не почує. Тіло твоє знадобиться тільки для того, щоб зотліти.

Рябий не знав, що мине час і ці думки обсядуть його зі ще жахливішою невідворотністю — будуть не просто філософічними розмірковуваннями про можливий фінал, а самим фіналом.

Але того дня їх нарешті пригнали в країну довгих дерев’яних бараків з трьома ярусами нар, між якими гойдалось тепло. Тепло було щастям, яке заступило всі інші почування, однак він усе-таки встиг здивуватися — довкола бараків не було колючого дроту.

І чого б йому дивуватись з такої деталі?

Тільки починав у ролі зека, не мав ніякого досвіду, ще не гонили його з табору в табір, ще не знав, чи повинен скрізь бути колючий дріт, дерев’яні вежі з потужними ліхтарями для вартових, скажені собаки при конвоїрах... Був такий перемерзлий, такий вихолоджений, що не міг бачити нічого, крім спасенних бараків, а він візьми та й зверни увагу, що довкола них нема огорожі з дротяних будяків. Чи це, часом, не голос самого неба, котрий попереджав інстинкт, що саме звідси на нього чатуватиме біда?

Не було дроту. Була висока стіна, нагорнута рискалем бульдозера зі снігу, щебеню і каміння. Щебеню і каміння тут вистачало — зразу за табором між сопками причаїлася золота жила. Бурували камінь, набивали шпури амоналом, підпалювали бікфордове мотуззя, здиблювали землю вибухом, потім тачками возили на драги і мили-мили-мили, день і ніч мили, добуваючи золото.

Конвоїри швидко звернули увагу на високого, спортивного зека з вольовим обличчям командира, який волочив тачку з методичною ритмічністю годинника, не відволікаючись на відпочинки й перекури, не заходячи ні з ким в довгі розмови і суперечки. Він мовби наповратився довести, що підневільний труд може бути красивим і натхненним.

— Командор, — обізвався на якийсь день, явно блазнюючи, моторист драги князь Ясний (Рябий не знав його прізвища, це була кличка з того світу, в якому князь мав багату біографію грабунків і вбивств, чи уже з цього, де він був оточений кодлом колишніх кримінальників?). Князь заправляв змінами на свій розсуд — караючи і милуючи, як хотілось. — Командор! Заробляєш на орден чи комунізм будуєш?

— Зразу на два фронти! — відповів Рябий, не удостоївши князя навіть поглядом і не тому, що вирішив кинути йому виклик, а тому, що справді вважав питання не вартим кращої відповіді. Ну, звичайно, він уже чув шепоти і перекази про князя Ясного та його команду, яка наводила порядки і тримала в’язнів у покорі після того, як вони зоставалися в бараках без конвою, але ці легенди значили для Рябого не більше, ніж дешева пропаганда шпани. Князеві треба було ще довести своє право давати вказівки і розпорядження Рябому, який половину життя тільки тим і займався, що вчився підпорядковувати людей собі. Це, власне, було елементарним повсякденням його служби, бо базувалась вона на фундаменті дисципліни, а якщо ти ще й утверджував ту дисципліну, то мусив мати на це не тільки командирське, а й моральне право, якого не здобудеш ні посадою, ні зовнішнім виглядом, ні силою голосу.

Князь Ясний тільки хлипнув, почувши гостру відповідь Рябого і ті, кому доводилось чути той характерний похлип, мимоволі принишкли — це була вірна ознака великого гніву.

За виконання двох норм Рябому щовечора видавали подвійну порцію хліба. З волі табірного начальства ця акція влаштовувалася з елементами деякої помпезності — ударників викликали до столу з червоною скатеркою, а всі зеки у цей час мали стояти струнко за довгими столами їдальні.

В один з вечорів, вернувшись на своє місце, Рябий поклав хліб поряд з бляшаною мискою — мав намір з’їсти його не одразу, а забрати з собою про запас. У цю мить і підвалив пикатий, розв’язний молодик.

— Слухай, Командор! А преміальний хліб треба віддати князю Ясному!

— Хай ваш князь сам собі заробить!

— Тут у нас свої порядки. Оддай по-доброму!

— Н-на! — сказав Рябий з великою насолодою стромивши пикатому дулю під самісінький ніс. Тому на разі й мову відняло з несподіванки, відтак очі навіжено спалахнули і він став поїдати ними Рябого.

— Дулю можеш сховати в кишеню, — сказав Командор, — щоб не остигла, коли передаватимеш князеві. І не стрижи мене очима, бо вийму, — зробив рукою такий жест, наче хотів тицьнути пальцями в перенісся.

Пикатий відсахнувся, явно шокований таким зухвальством. Від політичного та ще й новенького — на таке не сподівався. Політичні завше відзначалися делікатністю і якщо спромагалися на протест, то тільки словесний, а рукам волі не давали.

— Ви хоч уявляєте, кого зачепили? — з докірливою симпатією дивився на Рябого хворобливого вигляду чоловік. За віком, певне, ровесник, але сивий-пресивий і кучерявий, як овечка — кучері вились навіть на низько постриженій голові. Впадало в очі масивне підборіддя, роздвоєне виїмкою, високий лоб, м’які, «лекторські» губи (певне, з професури або військових викладачів) і неприродня блідість по всьому обличчю — на підборідді, скронях, лобі, навіть поза вухами. «У нього щось відбите», — мимохіть подумав Командор і запитанням відповів на професорове запитання:

— Кого ж?

— Боюсь, що вони ще сьогодні відрекомендуються вам самі. І це, мушу попередити, можуть бути не найприємніші у вашому житті хвилини.

— Їх там багато?

— Троє чи четверо постійно біля князя. Справжні головорізи.

— Не боїтесь про це розказувати? Донесуть же.

— Це точно, — зітхнув професор. — Але й мовчати бридко. Хтось же мусить покласти цьому край.

— Запрошую в компанію, — засміявся Рябий. — Підете?

— Без сумніву. Але я, як бачите, не силач. Мене надовго не вистачить.

Професор був з інтелектуальної військової еліти — конструктор танкових двигунів. За що його посадили?

Це — не тема для розмови. Тут усі вважали за краще мовчати про своє минуле — більшість була впевнена, що сидить ні за що, однак не вірила, що за ніщо сидять інші — не могла ні за що сидіти така маса людей.

— Знаєте, — сказав професор, ставши у колону біля Рябого, — я домовлюся з сусідами, щоб на ніч ви лягли між нами — у нас там підібралась своя компанія.

— Спасибі, — відповів Рябий. — Але я можу побути з вами одну-дві ночі, не більше. Якщо уже найшла коса на камінь, то тут треба іти до кінця. Або пан, або пропав.

— Хоробрий ви чоловік, — похитав головою професор.

— Дякую за комплімент, — у тон йому відповів Рябий і обидва засміялись, сповнені почуття взаємної симпатії. Вперше за останні місяці стало приємно і легко, і тільки цієї миті він зрозумів, що найбільше йому бракувало нормального людського спілкування, даремно намагався постійно залишатись на самоті зі своєю бідою — самота може сточити душу на головешку. Та з іншого боку його існування почало набувати якогось сенсу, і як не парадоксально — завдяки князю Ясному, що випадково став на дорозі — це він збудив у тобі, Тихоне, смак до життя і боротьби. Правда, ти, мабуть, почав дуже круто: по-перше, пішов в атаку без розвідки; по-друге, не подбав про тили: спина в тебе відкрита, фланги — теж голі. А така розстановка дає мало шансів на перемогу, якщо не вдатися до екстраординарних заходів, для яких у тебе — ні сил, ні знання конкретної ситуації, ні плану подальших намірів. За такої ситуації годилося б кувати залізо, поки гаряче, не дати противникові стямитись від неочікуваного зухвальства і продовжити в тому ж плані.

Але, на жаль, ніщо тут від Рябого вже не залежало. Наступний хід мав бути за князем Ясним. І чекати на нього довелось недовго. Щойно увійшов до бараку, щойно переступив порога, як у дверях створилася велика купа — хтось десь упав, на нього — другий, третій, Рябий теж спіткнувся, почув як ззаду міцно вхопили за бушлата, одразу збагнув, що не випадково, впав, вивернувся на спину, щосили вдарив ногою назад і побачив, як, змахнувши руками над головою, падає горізнач сам князь Ясний, мабуть, вирішив власноруч провчити новачка, щоб для інших теж була наука. Упав — аж йойкнуло щось всередині. Ошелешені таким несподіваним перебігом подій, вклякли, мов укопані, три кореші князя і серед них — пикатий з роззявленим ротом.

Не встиг він його й стулити, як уже лежав на землі поряд з князем — Рябий поклав його ударом ноги під коліна. Два інші кореші відскочили, мов ошпарені, в прохід між яруси нар.

— У-у-у-у, сука! — корчився на долівці пикатий. — З-з-з-а- рі-і-жу!

Рябий грубо хапнув його за вухо, підтягнув до себе:

— Ану, повтори!

— І-і-і, пусти!

— Повтори, що сказав!

— Пусти, сс-у-ка!

Хряснув по тім’ю ребром долоні, і пикатий відключився. Князь теж лежав нерухомо.

Тихін навіть не задумувався над тим, що йому треба робити далі. Перемогу треба було закріпити негайно, на очах усього бараку, і Рябий запитав гучно, щоб почуло якомога більше в’язнів:

— Де нари цього здохлого князя?

— Он там, у центрі, — відповіли йому навперебій, з охотою, навіть запобігливо.

Рябий узяв князя за комір, пикатого — за полу і поволік проходом.

Обидва були нівроку, пудів, певне, по п’ять, але Тихін їхньої ваги не чув, вони йому здалися легшими, ніж насправді — ще в ньому не згасла вольова напруга, яка вирішальної миті акумулює в м’язах потрібну силу. Ну, а крім того, він знав: якщо ти волочеш за собою тих, хто ще кілька хвилин тому був для всіх карою господньою, втіленням сили, жорстокості і страху, то це не минеться так собі, цю мить не забудуть уже ніколи.

— І треба ж було таку падаль назвати князем Ясним! — проголосив Рябий, укладаючи обох приятелів на нари.

— Ми, Командоре, так його не називали. Це він сам себе, — обізвався чийсь голос.

— Ну, дивіться, очапає — знову будете боятись?!

— З тобою, Командоре, не будемо.

Отак, з легкої руки князя Ясного, Рябий на десять довгих літ і стане Командором. Що б по тому з ним не траплялось, в який баранячий ріг не намагалася зігнути осоружна доля, Тихін все одно залишався при своєму високому званні. А князю Ясному зоставалося тільки одне: сидіти мовчки та поскрипувати зубами, слухаючи, як десятки разів на день у різних варіантах згадують при ньому це прізвисько.

Не треба думати, що після однієї, хай і повчальної, сутички князь уже й відмовився від свого лідерства серед зеків. Ні. Але він не поліз на Рябого ні першої, ні наступної ночі — самі в’язні тепер охороняли Командора. Треба було улучити хвилину, щоб ні свідків, ні сліду, щоб перестріти його не на людських очах, а в глухому куточку.

І знав же Тихін, що пильнують за кожним кроком, вівся остережливо і все одно не вберігся. Відхилився від буденного свого маршруту буквально на кілька десятків метрів — одійшов за ріг драги з природної нужди, як вони тут і вигулькнули, наче з-під землі — князь, пикатий і ще один.

— Н-ну, сука! Нарешті ти в наших руках.

Добре, що за спиною була стіна і з плечей ніхто не міг йому загрожувати.

— Уже, значить, у ваших руках? — проказав Тихін з такою буденною байдужістю, наче тут йшлося не про його життя, а хтозна про яку дрібницю. (Головне — не дати їм зрозуміти, що тобі страшно. І було видно, що це вдалося. Битий ніколи не може забути тих уроків, в яких йому перепало на горіхи, в яких проявив себе слабаком). — Думаєте, що вже взяли, бо вас троє? Так-от, — голос його затверд і висталився. — Трьох я не задушу, але одному оцими залізними пальцями обов’язково розірву рота і горлянку, одного я з гарантією заберу з собою на той світ.

Говорячи це, відчував, як тіло наливається пружною силою, робиться легким, піддатливим, готовим до удару, стрибка, негайної дії, проте в жодній клітині не було страху — тільки сторожка напруга.

— Ну! Хто хоче? Давай першим! — пішов на князя і його приятелів — якби хоч міг глянути збоку, то це була хода мисливця, досвідченого і обачливого, як рись. Вигляд його не віщував нічого доброго тому, хто стане поперек дороги.

— Слухай, Командоре! — князь Ясний відступив до стіни, а за ним те саме зробили й приятелі. — Не лізь не у своє діло! Нас тут багато.

— А нас ще більше.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Думай, якщо маєш чим!

Підсвідомо дражнив у цих звірах ще страшніших звірів. Це була інтуїтивна тактика старого солдата, який відчував свою моральну перевагу над ворогом і спішив скористатися нею негайно — хай противник навіженіє і лютує, хай стікає зі злості, як парафінова свічка — злість відбирає розум.

Розрахунок був вірним. Уже ввечері біля вхідних дверей бараку впав камінь на довгому мотузі — його спеціально тримали, пильнуючи, коли на поріг стане Командор, але він став на якусь мить раніше, і камінь упав на голову приятеля з професорською зовнішністю. Смерть його була нагла і тиха. Навіть не зойкнув — звалився лантухом, тільки кров порснула навсебіч та ноги конвульсивно сіпались.

«Це — князь! — блискавично сяйнула думка. — Це він!» Негайно треба було щось робити. Якщо не зробити, то ця смерть знову залякає всіх надовго.

Ясний, а з ним ще двоє стояли в п’яти метрах у проході між нарами, і на фізіономіях їхніх було переможне торжество — бачили, що камінь впав і вцілив — зеки стовпилися там купою, але вони ще не знали, що камінь упав не на того, кому призначався. Дізнаються про це уже наступної миті, коли від торжества на їхніх фізіономіях не залишиться й сліду — сліпа сила відчаю і ненависті застелить Командорові розум, і не встигне Ясний навіть збагнути, що і звідки на нього звалилось, як уже лежатиме на долівці — Рябий ударить його кулаками і головою одночасно, як торпеда, а приятелів Ясного в пориві гніву зімнуть і затопчуть ногами інші зеки. Це станеться так швидко, бурхливо, стихійно, що, коли дійде до конвою і він увірветься наводити порядок, буде вже пізно — ні князь Ясний, ні його приятелі не подавали ніяких ознак життя.

Хтось із табірних стукачів назвав Тихона Йосиповича, його викликали. Чекав довгого, доскіпливого слідства, але це була Колима зі своїми незбагненними законами, для яких істина не важила нічого. Над істиною постійно тяжіли інтереси місцевого значення і насамперед, певне, робочий ритм драги, а позаяк вона працювала нормально, бо мотористів замість князя Ясного знайшлось одразу декілька, то Рябого більше не чіпали. Правда, начальник табору Коритов, худий, аскетичний чекіст з жорсткою сталкою уст і відсутніми крижаними очима, попередив:

— Дивись, Командоре! Усе про тебе знаю. Надумаєш каламутити воду — підеш туди, куди пішов князь Ясний, — рука його багатозначно лягла на кобуру нагана і не було сумніву, що він розрядить зброю, коли захоче. — Я не люблю лідерів. Лідер тут один — капітан Коритов. Князь Ясний у це не хотів вірити. Тепер бачиш, де він, і ніхто навіть не знає, хто його вбив. Так що начувайся, більше я з тобою на цю тему розмовляти не збираюсь.

Командору і не потрібно було лідерство в стилі князя Ясного. Він хотів тільки одного: щоб кримінальна шпана не збиткувалася над тими, хто не входив до їхньої компанії. І всі його подальші роки не знали таких пригод, як на початку. Коли він згадував їх по тому, то вони зливалися в суцільний одноманітний день — підйом, перекличка, сніданок, кирка, тачка, мороз взимку і хмари мошкари влітку. Вижити, не згубити здоров’я можна було тільки з допомогою великої остережливості, терпіння, щоденних тренувань і невтомної роботи, яка б тримала в постійному рухові. Кожну зупинку драги він використовував не для відпочинку. Йшов у тундру, шукав ягоду — які не які, а вітаміни. Піймає пташку, задушить, з’їсть сире м’ясо — теж підтримка для тіла. Він знав, що йому треба зберегти життя. Не задля себе, а задля дітей і ще задля чогось більшого, що не мало назви, але жило в ньому і тримало на світі.

Пильно дбав про взуття й одежу-валянки, робу, рукавиці. Ці прозаїчно-буденні атрибути людського побуту для колимських в’язнів були символами життя і смерті. Особливо зимової пори, коли маленька дірочка на рукавиці була рівнозначною початкові кінця. Не зогледишся, як відмерзне палець — задубів, ніби нічого страшного, а почнеш в бараці розтирати — марна робота. Почорніє, а до ранку тіло вже відпало, оголивши кістку. І ніхто тебе лікувати не буде. В кращому випадку дадуть на два дні якусь роботу в бараці, але цього часу недостатньо для того, щоб загоїлася рана. Знов поженуть до драги в заполярну холоднечу, і це вже все.

Рябому з його вродженою звичкою думати зразу про багатьох людей тепер неважко було обходити тільки себе самого. У нього залишалося безмір вільного часу для філософських роздумів і вивчення власної інтуїції. Суворі, неговіркі, майже залізобетонні конвоїри ходили навколо драги, кожен по своєму колу, зупиняючись при зустрічах на хвилину-другу, щоб припалити цигарку, раптом почали затримуватися довше, заходити в триваліші розмови з помітною тривогою на фізіономіях. Вишкіл тюремних служб був таким бездоганним, що порушувати режим вони зважувались у випадках виняткових, надзвичайних. Отже, станеться або вже сталася якась велика загальна неприємність.

Наступного дня Командор упевнився у своїх передчуттях ще більше. Табір працював у звичному ритмі, та коли виводили всіх за ворота, конвоїри гукали і гримали м’якшими голосами, щось їм заважало, витала над ними самими тінь якоїсь біди. Драга гуркала і стугоніла, як завше, без перебоїв і зупинок, а відчуття було таке, що може вмовкнути будь-якої хвилини.

Це уже відчував не тільки Рябий. Зеки позирали один на одного ошелешено-допитливо: «Що діється?»

І раптом Тихін Йосипович внутрішньо похолов: «Невже почалася війна?»

Звідки воно прийшло, як передалося, на яких прилетіло крилах? Уже й не сумнівався, що вгадав. Не хотілось вірити, що правда, відганяв від себе навіть думку, але знав, що даремно. Війна!

Їм не оголошували про це ще тиждень, поки не стягнули до табору резервних конвойних сил — боялися, видать, заворушень чи повстання. Виставили на вежах не по одному, а по два вартових. Утім, боятися треба було не заворушень, а зеківської надії на те, що війна звільнить від тюремних роб — усі сподівалися, що втраплять на фронт і знову стануть людьми.

Сподівання були марними. Тільки робочий день замість дванадтяти- став чотирнадцятигодинним при збереженні старих норм харчування. У війни нелюдський апетит — їй потрібно багато золота. Життя зека зразу ж подешевшало. Коритов запровадив ще жорсткіший режим. За бараками наказано було зводити довгий дерев’яний зруб з низкою вузеньких кліток, розрахованих на одну людину з обов’язковим «очком». Новий громадський нужник. Він по тому й увійшов до табірного лексикону під такою назвою, але призначався попервах зовсім не для природньої нужди. Це був карцер. Три доби без їжі, води й опалення в ньому не витримував ніхто.

Відбув там «новосілля» і Тихін Йосипович: заборонялося звертатись до адміністрації з заявами про відправку на фронт, а Командор зважився подати рапорта, нагадавши, що в нього звання полковника і досвід громадянської війни за плечима.

Коритов не приховував гніву:

— Ти — шпигуняра! Наказано замурувати рило і мовчати, поки не здохнеш! Значить, мовчи. Три доби нужника!

Добре, що це був початок літа, коли холодні ночі дошкуляли ще не так, як взимку, і що, відправляючись на виклик, Командор послухався інтуїції й накинув під бушлат теплу сорочку. А крім того — працівник з нього був відмінний, відсутність його невтомної тачки, очевидно, зразу позначилась на роботі драги, і випустили Тихона Йосиповича через добу. Але він гадав, що виручила його все-таки командирська харизма, яка так імпонувала Коритову. Смерть виразно ошкірилась, але знову пройшла мимо.

Утім, з морального боку це був удар великої сили. Подаючи заяву, тлумив у собі високі сподівання на волю, заганяв їх під спід душі, а вони рвалися і ячали: «Яких тільки див не буває! А раптом повірять!»

Ех, надіє-безнадіє, зеківська крилата думонько! «Пустили б — як я воював би! Вогонь би не зупинив, пекла не злякався б!»

Перестань, Тихоне, втішатися марнотою думок. На десять років — твоя судьба, твоя подруга, твої творчі плани і надії — це тачка з двома руків’ями і одним коліщам. Уперед, Командоре!

Останньої воєнної зими сталася найстрашніша подія, яку він інтуїтивно передчував першого свого дня в таборі, звернувши увагу на те, що їхні бараки не обплетені колючим дротом, а тільки обнесені валом зі снігу, щебеню і каміння. Нетюремний вал довкола їхньої тюрми, очевидно, зіграв фатальну роль. Річ у тому, що в сталінські двері стукали з усіх боків наполегливі демократичні союзники: «На Колимі і Магадані у вас, в нелюдських умовах страждають тисячі політичних в’язнів. Якщо ви кажете, що все це вигадки, що там у вас нема тюрем, а працюють тільки наймані робітники, то пустіть туди міжнародну комісію. Хай вона впевниться сама, хай спростує чутки, які ви називаєте вигадками буржуазної пропаганди».

Сталіну ідея сподобалась. «А чому б справді не влаштувати для цих капіталістичних гуманістів ревізорської мандрівки? Якщо в 33-му році, коли в центрі Європи здихала від голоду вся Україна, ніхто з них нічого не побачив, то хай тепер подивляться ще і на край світу».

Певна річ, ми допускаємо довільне тлумачення внутрішніх сталінських монологів. Рішення його були не такими гумористично благуватими. Служба Лаврентія Берії одержала вказівку розробити глибоко продуманий сюжет спектаклю для вельмишановної комісії, щоб розвіяти будь-які сумніви і не показати жодного концтабору в його натуральному вигляді.

... Диво-дивне. Коритов наказав спиляти ноги сторожових веж, зняти і заховати в комори рефлектори ліх­тарів, розібрати псарню. А вже ж зривалися заметілі, вже наступали морози. Невже проти зими табір надумали переносити? Куди поженуть дві тисячі в’язнів? Золото ще блискало в руді, ще не вичерпалась жила. «Може, знайшли десь потужнішу?» — обсідали сумніви і тривоги.

Одного дня скомандували брати з собою всі манатки і погнали не за звичним маршрутом — до драги, а кілометрів за три правобіч, на голе місце між сопками. На схилах сопок заходилися довбати ніші, поставили в них буржуйки. Над цими нішами напнули брезентові намети в три яруси, біля наметів — майданчики для кулеметних гнізд.

— Як ти думаєш, Командоре, що це має бути?

— Побачимо, — чавив у собі лихе передчуття: кулеметні гнізда і намети вишикувалися довкола долини в такому порядку, що не було сумніву — вони мають тримати долину під обстрілом. Для чого? Невже весь табір залишать на ніч під відкритим небом?

Командор угадав. Їх не повели назад у бараки, бараки чекали комісію, якій було сказано, що тут жили наймані робітники, котрі вичерпали золотий рудник і переїхали на нове місце роботи. Якщо дуже цікаво — дивіться на те, що збереглося. Умови, правда, нешикарні, живуть у триярусних бараках, харчуються в загальній їдальні. А як же по-іншому: будувати місто на кілька років? А що з ним робити, коли в руднику скінчиться золото, чим зайняти народ серед голої тундри?

Дивіться, шановні. Ніякої тюремної атрибутики — ні колючого дроту, ні сторожових веж, ні псарень для утримання собак, про які ви пишете у своїх газетах.

Поки ждали комісію, показували їй табір, минуло страшних півтори доби. День і ніч і ще половина дня, поки чекали сигналу про те, що комісія поїхала далі. Вночі, на щастя, випав по-колимськи щедрий сніг. Накрив землю, людей, але це мало чим зарадило. Мороз стояв сорокаградусний, і хоч між сопками — долина, а не горб, все-таки — це мороз, а не спека.

З двох тисяч в’язнів наступного ранку вилізли з-під снігу живими шестеро. Коритов навіть не повірив, наказав охороні бити в небо залпами, щоб збудити сплюхів, але вони не прокидалися. Живі теж були схожі на мертвих — чорні, як головешки, зігнуті і одублі. Зведені до гурту, стояли з приреченою байдужістю неживих, нічого не бачили, майже нічого не чули.

— То що, Командор, хочеш на фронт? — Коритов упізнав Тихона Йосиповича, хотів, мабуть, продемонструвати бадьорість чи самого себе збадьорити, але проковтнув язика — погляд у Командора був сліпий: очі розплющені, а погляду нема — висмоктав його заполярний мороз, вигубив, випив до решти. Тільки нижня щелепа зробилася від холоду твердою і сірою, як у гранітного пам’ятника, і владна її сила була страшною у своїй неперебутній командирській сутності. Щось у Коритові тієї миті, либонь, зламалося — він наказав занести живих до бараків. На руках.

...Улітку 1948 року у Жмеринці зійшов з поїзда примітний пасажир середніх літ — високий, стрункий, широкоплечий, сивий, коротко стрижений, з малорухливим обличчям, густо цяткованим темними плямами, наче його побив град, босий, у старому піджаку на голе тіло. Зважаючи на убогість одежі, його можна було прийняти за жебрака, але він йшов широким, сягнистим кроком, голову мав високо підняту, гарно поставлену, а очі, хоча й стомлені і виболені, світилися розумом.

Перша бабка, яка сиділа в довгому ряду перонних перекупок і торгувала житніми паляницями, зиркнувши на його могутню статуру, заправила таку ціну, що він одразу ж погас очима і ковтнув голодну слину:

— Віддаште буханку за цього піджака? — відгорнув полу, оголивши тіло, але не це привернуло бабчину увагу, — вона здивувалася з його шепелявості, глянула на міцно стуленого рота, потім ще раз окинула всю його постать, і відкраяла половину паляниці.

— Бери, сину, так.

Він почервонів і часто закліпав.

— Не можу, шоромно мені.

— Бери, дитино, не стидайся. На віку, як на довгій ниві — то дощ, то погода, і все треба перебути. У тебе, бачу, щось із судьбою. Але твоя судьба, слава Богу, при здорових ногах і руках. Коли в тебе буде хліб і до хліба, згадай цю хвилину. Бери і їж на здоров’я.

Він стояв за якоюсь будкою, запихав м’якуш до беззубого рота, давився ним і плакав: «З приїздом, Тихоне! Чи думав ти, полковнику, коли-небудь, що будеш ходити по станціях, і люди з жалості даватимуть тобі скибку хліба, бо не матимеш у кишені копійки, щоб заплатити за нього, бо за свої 48 років ти заробив тільки папірця з тюремною фотокарткою, де написано, що ти ні людина, ні громадянин, а «податель сего, судимый по статье за измену Родине, возвращается после отбытия срока наказания из мест заключения»?

Пекло літнє сонце. Гарячий асфальт приємно грів ноги. Під ребристим каркасом перону щебетали ластівки. Непорочна блакить чистого неба віщувала чудову погоду. Наближаючись до станції і відправляючись у дорогу, голосно зверескували поїзди і широке відлуння шпарко шугало навсебіч, туго вдаряючи у високі вокзальні вікна, зелені крони дерев, покриваючи монотонний гамір величезного залізничного вузла, з якого можна було їхати в усі чотири кінці світу.

Командорові тепер світила уже недалека дорога. З Владивостока виписано було квитка до Могилева-Подільського з пересадкою у Москві і Жмеринці. Зоставалося якихось дві з половиною-три години дороги і хоч як хотілося поспішити, він вирішив компостуватися не на денний, а на вечірній поїзд, щоб прибути до Могилева потемки, не зривати людям очей своєю убогістю, не зустріти кого-небудь знайомого, бо свого часу служив на тамтешньому кордоні боярської Румунії, трохи знав деяке місцеве начальство, мав сусідів, і не було сумнівів, що знайомі могли трапитися. Власне, й дружина перебралася сюди в 38-му, коли її з двома маленькими дітьми після арешту чоловіка викинули прямо на московський мороз, тільки тому, що пам’ятала тихе подільське місто як край добрих людей і теплого клімату. Розраховувати вона могла тепер тільки на людське милосердя, бо ні Тихін, ні сама не мали ніде ніякої родини, котра б підставила плече в нелегку годину.

За півроку до звільнення Командору дали знати, де перебуває сім’я, дозволили написати листа, попередивши, щоб не розтікався про колимські порядки (це, по-перше, державна таємниця, а по-друге, всі підлягають цензурі і дуже балакучим авторам може бути на цьому ґрунті непереливки). Так що Тихін Йосипович тільки привітався, сказав, що живий-здоровий і якщо не станеться чогось незвичайного, то сподівається на волю влітку сорок восьмого року. З листа-відповіді, всуціль завацьканого червоною цензорською фарбою, можна було зрозуміти, що сім’я від нього не відмовилась, дружина всі ці роки ждала, не відаючи достеменно, чи є Тихін на світі, відчуваючи тільки серцем, що живий; обидва його сини теж живі. Оце й уся інформація, що лишилася на чотирьох сторінках густо змереженого учнівського зошита. На яке світло Тихін не виставляв ті аркуші, як не перевертав їх на всі боки, більше нічого вичитати не міг — цензура своє діло знала туго і заквацяла рядки на совість.

За місяць до звільнення він знову написав, що як тільки розпочнеться навігація, його обіцяють відправити з першим кораблем до Владивостока, а тому відповіді писати не треба, вона все одно забариться. Отже, сім’я не знала: коли саме, якого дня, тижня і навіть місяця Тихін Йосипович з’явиться дома.

Він пам’ятатиме ту ніч до останньої своєї хвилини. Його ждали. Йому відчинили одразу, хоча постукав обережно й тихо, побоюючись, що проситься не в ті двері, адже ця шлакова хатина з номером житлового помешкання на фасаді, мабуть, ніколи не призначалася для житла — це був задвірок в глибині вулиці серед гущавнику бур’яну і платонових батогів. В таких місцях, як правило, лабудають громадські нужники...

Його не впізнали. Власне, він теж не впізнав нікого, крім дружини. Не впізнав би й дружини, якби зустрів її де-небудь на вулиці. Він тримав її в пам’яті такою, як залишив тоді, в тридцять восьмому — стрункою, тонкостанною, чорноокою, з ніжними рисами молодого, без єдиної борозенки, обличчя. Розумів, звичайно, що час виконує свою руйнівну роботу, але не сподівався на суцільну сивину. Ця сивина стала перед його очима на всі двері, заступила світ, стрельнула в груди: «Все через мене», і наступної миті він уже пірнув у неї лицем, вдихнув давно забутий запах і відчув, як біль судомно замикає вуста і крізь цей біль проривається ледь чутний шепіт: «Тихоне! Нарешті. Тихоне! Щастя яке!»

Господи! Що це за щастя? Невже в нього таке убоге лице? Невже воно має бути таким змученим?

Двоє підлітків, тонких, як дротики, худих, довгоруких, зирили на нього палахкими наляканими очима і не могли, мабуть, повірити, що цей старий босий чоловік, в піджаку на голе тіло, з обличчям, поколупаним чорним ряботинням, їхній батько, той же, що на знімках — з бездоганною виправкою командира, молодий і вродливий.

— Діти! Синочки мої! Це ваш татко!

Вони впали на нього разом, обхопили руками з обох боків і затіпались, захлипали, по-дитячому шморгаючи носами. Плакав, безтямно виціловуючи їх у щоки, шиї, вуха, припадаючи то до одного, то до другого, мимохіть вгадуючи в кожному щось від себе, від своєї статі, своїх жестів і душа його ячала від... щастя. «Мої діти, мої синочки, моя сім’я! Живу-у! Живу-у-у!» — і вже знав: що б не трапилось, як би тяжко не довелося далі, але він стане для них опорою, вони відчують, що в них є батько — калічений, майже страчений, майже вбитий, але справжній глава сім’ї. Не треба було запитувати, як вони жили без нього. Убоге їхнє помешкання говорило само за себе. Три залізні ліжка під скромними сатиновими покривалами, грубий дерев’яний стіл ручної роботи, такі ж табуретки, така ж шафа. Бідність волала з усіх кутків, та вроджена Таїсина охайність з її нелюбов’ю до зайвих речей робила цю бідність ще помітнішою.

Таїса заходилась накривати стола. Вони його ждали, вони відривали від себе по скибочці, по крихітці, щоб зустріти батька багатим столом. І ковбаса, і шинка, і огірки, і помідори, і сметана, і вино... Одвернувся, і плечі його вперше за цей вечір почала гойдати нестримна хитавиця: «Дорогі мої, любі мої... Ніколи вам цього не забуду». Дивилися на нього і теж плакали.

Та головний плач був попереду — він не міг жувати ні ковбаси, ні м’яса. Не було чим. Очі їли б, а зубів нема. І тоді старший, Ігор, такий же білявий, як батько, сказав:

— Татку! Заждіть. Я зараз поріжу вам на шматочки і перетру в макітрі. Жаль, що в нас нема м’ясорубки...

— Нічого, сину, не треба. Я з’їм помідору. Буде в нас ще і м’ясорубка, і зуби теж я повставляю. На все свій час. Батько у вас не лінивий — хай мама скаже, а руки і ноги в нього — здорові.

Сини ховали очі, дивлячись на його неміч, мало вірили заспокійливим словам. Зате Таїса ловила кожну фразу з давно знайомою відданістю, пестила Тихона очима і всім своїм виглядом. Подивувався він її переродженню. Коли ступив на поріг, вразили сивина її, обличчя, вичахле, потьмяніле, з виразом покірливої безнадії, а тепер не впізнавав її. Вірніше, впізнавав ту давню, яка вірила кожному його слову, покладалася на нього безоглядно і тепер була майже молода і відверто щаслива: він не змінився, у ньому залишилась та ж внутрішня сила, яка була й раніше. Вона знала: це означає, що життя Тихона не зламало. Діти ще побачать, який він насправді, вони ще будуть гордитися ним.

А хата їхня справді була громадським нужником. Закинутим і забутим. У тупику глухої вулиці.

Коли Таїса приїхала з двома дітьми в це тепле придністровське місто, без грошей і будь-яких засобів на існування, добрі люди, дізнавшись про її біду, порадили піти на роботу в комунгосп.

Таїсі повезло, що перша організація, до якої вона звернулася по роботу, була комунгоспом. Милосердний чоловік, який на ту пору керував цією службою, добре знав Тихона, він інспектував цей район дністровського прикордоння на початку тридцятих років і навіть жив деякий час у їхньому місті. Керівник комунгоспу постарався «не почути», де зараз знаходиться Таїсин чоловік, але вхопився за зізнання, що вона уміла прати, підмітати і мити підлогу. Власне, вона сказала, що нічого іншого не вміє, крім прати, підмітати і мити, але він дав Таїсі зрозуміти, що вона вміє це професіонально, що у Москві тільки цим і займалась. Звернувши увагу на те, як він робив на цьому особливий наголос, Таїса збагнула нарешті своє нове становище по-справжньому — керівник боїться брати її на роботу, дуже ризикує, але в нього є якісь давні обов’язки перед Тихоном, а тому хоче допомогти, але підказує їй, якої версії триматися на випадок можливих ускладнень. Вона мусила взяти і на себе деяку відповідальність, обманюючи керівника комунгоспу в тому, що є досвідченою прачкою і прибиральницею.

Саме той керівник і надоумив Таїсію взятися з весни за переобладнання закинутого комунгоспівського нужника під хату — забили грунтом вигрібні ями, влаштували глиняну долівку, пустили по шлакових стінах ряди лампачів для утеплення, злабудали грубку і піч. Перед самісінькою війною хтось нарешті допильнував, що дружина ворога народу опинилась у власній хаті, — директора комунгоспу почали активно тягати в кабінети НКВС, він прикидався дурником і уник розстрілу тільки тому, що Таїсія справді працювала не покладаючи рук, а війна вже висіла на самісінькому вістрі — були справи набагато важливіші і нагальніші. Іншими словами — повезло.

Після десяти років Колими на руках у Тихона Йосиповича була тільки тюремна довідка, скільки відсидів, за якою статтею і коли звільнений. За звичкою він з цим документом подався до райкому, але з обачності все-таки не переступив його порога. А що, як накличе на сім’ю нову біду, почнуть заново ворушити, за що сидів, хто пустив сім’ю у місто, як вона отримала житло?

Роботи, надто для здорових чоловічих рук, у порушеному війною міському господарстві вистачало скрізь, але вся вона — не для Тихона. Скрізь будуть питати про минуле, а в цьому минулому — 10 років Колими і довідка, що сидів як ворог народу. Треба йому такої роботи, яку хтось мусить виконувати обов’язково, але на яку ніхто йти не хоче, бо йде тільки останній п’яниця чи покидьок суспільства. Полковник мав аналітичний розум і мусив погодитися з жахливим для себе висновком — він опинився в ряду покидьків. Яка ж робота йому тепер світить, яке «золото» доведеться добувати йому на волі?

Задумавшись над цією гострою проблемою, ступаючи босими ногами по запилюженій бруківці міста, він механічно поступився дорогою гуркітливій, грубо збитій безтарці, запряженій волохатими занедбаними кіньми, і коли вона уже була поруч, мимохіть заткнув пальцями носа — такі міазми смороду пливли від неї. Безтарка була закрита, з-під верхньої ляди стриміла чорна рукоять грубого держака, на передку сидів занедбаний, синюшний чоловік у дрантивому одязі, з батогом у руках, уже п’яненький, з прилиплою цигаркою на нижній відвислій губі.

«Колега!» — ту ж мить пронизала свідомість полковника раптова думка. Спершу, як жарт, а вже за хвилину, як переконання. Саме так — він буде «золотарем», санітаром міських нужників.

Це його не злякало. Така робота добре оплачувалася. Злякався у Тихонові той закуток душі, яким він відповідав за синів. Він довго ходив, розмірковуючи, що їм сказати з цього приводу. І він сказав, посадивши їх проти себе і дивлячись прямо в очі:

— Сини мої! Вас чекає нелегке випробування. Ваш батько, мабуть, уже ніколи не буде тим, ким був. В усякому разі, за посадою. Я змушений піти на таку роботу, яку всі обминають і якої всі цураються.

Вони зрозуміли, що для батька це дуже серйозна, дуже важлива розмова і намагалися не відводити очей, не ховати їх донизу, але коли він сказав, що йде «золотарем», щоб чистити нужники, все-таки опустили голови і плечі. Навіть Таїсія зблідла в ту хвилину.

— Більше я вам, діти, нічого не скажу. Одна тільки просьба — намагайтесь не соромитися свого батька, якщо побачите його де-небудь в місті.

Полковник мав прекрасні організаторські здібності. Через тиждень він вже керував усім асенізаторським обозом міста у складі семи смердючих безтарок. А наприкінці одного дня, коли він мив своє робоче причандалля, прийшли обидва його сини, познімали сорочки, закачали штани і стали поруч з батьком. Батько запитав буденно: «Що, прийшли на поміч?», але ніхто не знав, яких йому треба було зусиль, щоб утримати сльози. Він дав їм волю вже потім, в лазні, коли поклав синів на лави і надто довго, надто сумлінно тер їм спини. Батько гордився своїми синами. Потім, через роки, вони скажуть йому: «Тату! Це у нас заговорив твій характер. Ми знали, як багато це для тебе означає, а виявилося, що для нас — теж».

1956-го року полковника викликали в Москву: «Партія і уряд вибачаються за ту несправедливість, яка була допущена у вашому випадку. Ви повністю реабілітовані з поверненням військового звання і нагород, з відшкодуванням заробітку за десять років ув’язнення».

Коли він повідомив про це телеграмою додому, дружина втратила свідомість. Вірячи йому, вона все-таки була впевнена, що він усе одно десь припустився помилки, десь щось зробив не так — не могли ж людину відправити в тюрму нізащо.

Друг його юності Іван Трибенко став одним з найпомітніших воєначальників війни. Тихін Йосипович після реабілітації спробував пробитись до нього — не прийняв.

Правда, коли Командор помер, на похороні був якийсь незнайомий чоловік, дуже схожий на одного з уславлених маршалів війни, але ніхто до нього не підходив, не питав паспорта. Сини розсудили по-своєму: якщо в чоловіка заговорила совість, то це вже добре, але чи всім треба про це знати? Хай знає той, хто десь у дорозі розминувся з нею.

Грудень 1994 – лютий 1995 рр.

Спорише тюремний

«Спориш пробивався в розколині між бетоном і тюремною стіною в дворику, куди нас виводили прогулювати. Я був такий голодний, що хапав спориш руками і напихав ним рота. Корова не їла б (був жовтавий і всохлий), а я ковтав нагло, щоб конвоїри не видерли. Вони й не видирали і не сміялися — багато бачили таких страхів, які нормальним людям і не снилися, але мій голод, певно, і для них був страшним. Через те й не зачіпали.

А потім споришу не стало. Коли водили на допити, мене носило від стіни до стіни, мов п’яного, я став погано бачити, кров з мене пустити було не важко — вона лилася з горла і носа при кожному сильному ударі. Збайдужів до всього і підписав документи, що хотів стати бандитом, щоб убивати комсомольців і комнезамів...»

... Слухаю цю розповідь, як сюжет недолугого бойовика, в якому сценаристи пишуть усе, що спадає на розум, аби лиш сюжетна напруга. Олександр Дем’янович Загородній розстеляє переді мною сувій своєї дикої долі зі спокоєм, гідним подиву. Наче це не з ним було, або наче це сірий-пресірий будень... Жодна рисочка не сіпнеться на обличчі, тільки очі сухі і некліпні, мовби випалені гарячим внутрішнім вогнем (тяжко дивитися в такі очі), та ще рука на держаку мітли уклякла з такою силою, що горбики кісточок на ній побіліли. Міцна рука, жилава, гартована постійною фізичною роботою.

— Мені вже вісімдесят третій, але слава Богу, при здоров’ї — либонь, передалося від діда, який прожив 96. Силач був. З першою жінкою нажив десятеро дітей. Померла. Оддавав заміж доньку, познайомився на весіллі з її дружкою, вподобав, полюбив і вона вийшла за нього, шістдесятирічного, і привела йому ще восьмеро дітей. Жили душа в душу, ніколи мого діда ніщо не боліло, всяка робота була йому по силі. У день смерті, наприклад, подавав кумові снопи на гарбу, потім сам заліз нагору, поїхали до села, і кум тільки побачив, як дід ухопився за серце, сказав «ой» і тут же помер.

— Але ж він не сидів по тюрмах.

— Правду кажете. Був щасливіший — вік проробив на власній землі. Не знав, що таке колгосп. Колгосп доконав би його раніше, або загнав на Соловки, як ось мене. Жили сутужно, але в колгосп не хотіли. Таких було багато. Одні не хотіли мовчки, інші впиралися. А тут зіграла роль ще та обставина, що чоловік сестри моєї матері Іван Побережець (до речі, сільське прізвисько у нього, як партійна кличка Сталіна — Коба) мав бандитуватий характер, убив невинну людину. Був засудженим до страти, яку замінили потім десятьма роками тюрми і відправили в Кандалакшу (це Заполяр’я). Він звідти втік, переховувався, але в січні 1932-го року його піймали.

Як на біду, я з двома приятелями вийшов з кооперації в центрі села саме тоді, коли міліція і комнезамівці вели арештованого Кобу. Він привітався:

— Здрастуйте, хлопці!

— Добрий день, дядьку!

Більше нічого не було, але нам те привітання запам’яталося на все життя. Через два тижні Коба втік і з Вінницької тюрми, його знову піймали і почали «шити» організацію банди. А в банді хто?

Ті, що на свою голову відповіли на його «добридень», себто я, Олександр Бубела і Семен Попернюк. Били і мучили так, що й спориш був мені за святкового пирога. Три-чотири дні — ні води, ні хліба. А нам же по двадцять одному рокові — слона могли з’їсти. Ну й почали підписувати все, що подавали — тільки б не здохнути.
Підписали навіть папір, що в банді, крім нас були ще п’ятеро з нашого села. Їх узяли, привезли на очну ставку.

— То що ви думали разом робити?

— Нічого ми не думали. Ми їх навіть мало знаємо. Село в нас дуже велике.

— А бумагу навіщо підписали?

— Бо нас б’ють до крові.

Це був ще не 37-й, а тільки 32-й рік. Декого відпускали. Хлопців теж відпустили, а нас били далі. Потім, як бандитів, повезли до рідної Вахнівки на показовий суд. Спитали при народі, хто якого року народження, і підступили до Коби.

— Розказуйте, як ви організовували банду.

— Я ще не встиг, але якби було коли, то обов’язково організував би.

— Ага. Все-таки в тебе був підлий намір.

На тому суд і закінчився. Кобі — 10 років, нам — по сім та ще по п’ять висилки без прав громадянства.

Тоді я востаннє побачив свого батька — його після суду пустили до мене на хвилину. На ту пору одноосібників уже обклали таким податком, що він не мав чого їсти. Приніс мені «передачу» — одного-єдиного квашеного огірка. Та й у сусідів було не більше — наближався рік великого голодомору, партія до нього готувалась, активісти хлібозаготівель вигрібали все до зернини. А крім того, батько, мабуть, боявся заходити до кого-небудь з сусідів, знаючи, за що мене судять — щоб на когось невинного не впала підозра.

І зацокотіли колеса тюремного телятника через усю Україну, Білорусію до Ленінграда, Петрозаводська, Білого моря. Найпопулярніша адреса тюремної «романтики» — Соловки! До самих Соловків, власне, було ще кілометрів 60 водою, а вся Соловецька «здравниця» об’єднувала низку таких «курортів», як Ведмежа гора, Біломорськ, Кем. Під Кемом — Вегераша. Табір за колючим дротом. У таборі заправляють зеки — вони тут і начальники, і наглядачі, і лікарі, і навіть збройна охорона. Одне слово, повне самообслуговування. Але режим від цього ніскільки не легший, навіть навпаки — режим соловецький.

За 200 метрів від бараку під колючим дротом вирито великого кагата. Туди щодня виносять мертвих або напівмертвих, складають у штабелі, пересипають хлоркою. Олександр Дем’янович теж наготувався переселитись до кагату. Годований тюремними споришами рідного краю, охляв настільки, що при рості метр сімдесят мав тридцять вісім кілограмів ваги. Лікарі (по-соловецьки, лікпоми) навіть не стали його оглядати й прослуховувати, діагноз з першого погляду — дистрофія.

Їх, дистрофіків, відсіяли. На роботу не погнали, бо ходити вони не могли й поволі конали на нарах. Через три дні, відчуваючи наближення кінця, Загребельний потихеньку виповз надвір, сів біля сходинок, а коли захотів вернутися назад, то сходинки уже долав рачки. Якраз нагодилися два лікпоми. Подивились на його потуги і запитали днювального:

— Сам устає з нар?

— Допомагаємо.

— Ну, якщо завтра не встане, то і не підіймайте. Несіть до кагата — з нього вже нічого не буде.

Наступного дня Загребельний справді не міг встати. Днювальні взяли його за руки й ноги, понесли. До могили зоставалося якихось півтораста метрів, як зупинились перекурили. І тут бачить Олександр Дем’янович дядька, Василя Кравця — сиділи разом у Вінницькій тюрмі. Дядько Василь працював на хлібопекарні, вкрав булочку і позаяк з ним було все ясно, то судили швидко — одержав п’ять років ще влітку і до осені став у Вагараші куховаром. Він був у доброму тілі і непоганому настрої.

— То що, Сашко, здихаєш?

— Здихаю, дядьку Василю.

— Куди ви його несете? — уже до днювальних.

— Лікпоми сказали — в могилу! Безнадійний.

— Занесіть його, хлопці, до мене на кухню. Дам вам за це увечері по черпаку баланди. А з начальством я добалакаюсь.

Добру душу Василя Кравця Олександр Дем’янович пам’ятатиме до останніх днів. Мало того, що ходив, як за дитиною — у місцевої вільнонайманої карелки вимінював щодня по літру молока, і за два тижні Олександр уже став на ноги, оклигав, почав носити й колоти дрова, розпалювати печі, а через місяць взагалі був при повному здоров’ї, бо ж охляв не від хвороби, а з голоду.

По тому з’явився на кухні якийсь вищий начальник, побачив Загребельного.

— А цей чого тут, а не на лісоповалі?

— З дистрофіків, — пояснив дядько Василь.

— Такий бицюра!?

Привели лікпомів, котрі посилали його на той світ. Очі в них поробилися великими: «Не може бути! Він же вмирав!»

— Прости їх, Господи! — каже Олександр Дем’янович. — Вони ні в чому не винні, але їх тут же арештували, повезли на Соловки, а напровесні, коли я возив туди баржею ліс, допитався у знайомих про їхню долю — наступного дня розстріляли обох. За саботаж!

Він розповідає, а я записую й ловлюсь на думці, що записую спокійно, перо не скаче від обурення. Якби на моєму місці якийсь американець чи японець, то його б трясло і лихоманило, кричав би на весь голос: «Неправда! Бути не може! Хіба людині під силу таке витримати? За що ж її так?»

Розмірковую собі: «Коли горе — виняток, воно — помітне. Коли горя багато — до нього звикають. Якщо ж воно стає повсякденним — то це спосіб життя. Ненормальний, нелюдський, але спосіб.

Ми — і ті, що сиділи, і ті, що були не за дротом — однаково скалічені цим способом. Народ — раб. Рабське з нас витруюється дуже повільно. Навіть сьогодні, коли на нашій вулиці вже ніби й демократія.»

Але полишмо роздуми — вернімося до долі Олександра Дем’яновича Загребельного.

— З кухні мене відправили на лісоповал. Дали пилку, сокиру. Биті валянки, теплі штани, ватянку. Робота нелегка, але коли 110 процентів норми, то — кіло і двісті грамів хліба та ще пара черпаків баланди. А я до роботи звичний. Норму тягнув, як віл, — щодня за сто відсотків. А там ще був шорником, ремонтував збрую монах Ієронім (монашив на Соловках добровільно, але жив на пайку зека й нікуди звідтіль не хотів іти). Він мене вчив:

— Синку! Терпи! Віруй у Бога, будь чесним і виживеш. Настане час і ці дракони ще натягуватимуть білі рукавички на закривавлені руки. Будуть чіпляти назад хрести, які познімали зі святих храмів.

Слухав його, але про храми все одно не вірив. Хіба є сила, щоби зламала хребта такій навіженій силі? А воно, бач, все у руках Господа.

Сім років, як один день. Найбільше він боявся отих перегонів Білим морем від Кема до Соловків. Коли розвеснювалось, усе нарізане й покряжоване за зиму в’язали в «пучки» такої висоти, як будинки, і на буксирах — до лісопильних Соловецьких заводів. Якщо буря розкидає плоти, а ти залишишся живим, то на день, не більше — розстріляють за саботаж!

Там, на Соловках, є Секірна гора, до якої ведуть 300 сходинок, видовбаних у камені. На горі — церква з вузькими карцерами — якраз на людину. Запхнуть на три дні, відчинять і якщо сам ідеш, то дякуй Богові. Якщо ж не можеш — пускають сходами, щоб котився. Внизу з тебе уже — кавалок м’яса.

З тридцять третього року Олександр Дем’янович потрапив до транспортної колони — 300 коней, 400 їздових, конюхів — всі без винятку українці.

— Мого вороного звали Болгарином. Теж до смерті не забуду — спаситель. Доглядав його пильніше, ніж себе. Трилював ліс, возив пісок на будівництво Біломорканалу. А в селі думали, що мене вже нема. Сім років не писав у Вахнівку жодного рядочка — боявся за матір, батька і сестер. Що буде з ними, якщо влада дізнається, що їхній «бандит» живий?

А як, питаєте, з Кобою?

Тільки нас привезли в Кем, його одразу ж забрали. Певне, було якесь спеціальне розпорядження — розстріляли через два-три дні, щоб знову не втік. Там стріляти любили на кожному кроці. Бува, чоловік знетямиться, чи, може, духу не стане, йде до колючого дроту — кладуть зразу. Свої ж, зеки, які на вежах стояли з гвинтівками.

...Моторошна одноманітність його розповіді була такою без просвітку темною, що мене й на хвилину не полишало почуття неправдоподібності, хоч це уже давно відома правда. Але вона була наче поза часом, десь, з кимось, в нереальній далечі, за якимись туманами й горами, в кам’яному віці, серед неандертальців.

Ні! Ні! Неандертальці до такого не доходили.

Втім, Загребельному повезло. У 39-му скінчилася його табірна семирічка. Він опинився на поселенні, займався тією ж роботою, тільки уже не на зеківських, а на власних харчах. Аж тоді дав про себе знати у Вахнівку. Мовляв, живий, не пропав.

Коли почалася війна, викликали в міліцію.

— Пиши заяву, що хочеш добровольцем на фронт.

Написав.

— Ходи у військкомат. Там з таких, як ти, формують команду.

Пішов. Сформували батальйон штрафників і — на передову. Перше бойове завдання — взяти четвертий шлюз Біломорканалу.

— Позад нас — загороджувальний загін з кулеметами. «Вперьод! За Родіну! За Сталіна!» Це вони кричать, а ми мовчки. Як туман. Лягла половина, але взяли. Б’ють з обох боків — наші і німці. Там таке робилося, що ніде живого місця. Мене поранило в шию, руку, набило осколків по всьому тілу, не знаю — чи німецьких, чи радянських. Але повзти міг. Поранені збиралися в Петровських ямах — кам’яні мішки для каторжників. Ніяк мене ця тюрма не покидала.

Потім завезли в госпіталь аж до Челябінська. Думав, що з такої далечі потраплю на інший фронт. Але доля якась клята, мов приварила мене до півночі, до зеківських бараків. З Челябінська — в Кандалакшу, 112-й запасний полк. Ті ж тюремні нари без матраців.

У 43-му приїхали чекісти з Вологди. Викликають. «Ну, думаю, кінець. Війна, вичищають солдатські ряди від усякого елементу. Щось ще знайшли у мене».

— Прізвище?

— Загребельний.

— Судимий?

Я з несподіванки щось замекав.

— Значить, ні. Підете в батальйон МВД. Полонених будете возити по Союзу.

Комедія! З зеків — у конвоїри! А як дізнаються? На місці — розстріл. Тримайся, Загребельний, спорише тюремний! Що уже Бог дасть.

Служив, скажу вам, як миша під віником. Весь час чекав якоїсь напасті. По війні зітхнулося легше. Якщо й викриють, то, може, хоч у розход не пустять? Наїздився з тими нещасними німцями по Союзу з кінця в кінець. Сорок дев’ятого року привезли групу до Києва. А мені у Вахнівку хочеться — хоч криком кричи. Наче біда кличе. Випросився на пару днів — поїхав. Точно — на біду. Вертаю назад — полк стояв у Володимирі, з штабу — посильний.

— Іди. Чогось тебе треба.

Тільки переступив порога, як обухом по голові.

— Здай нагана!

«Ну, все. Амба!»

— На. Читай!

Пишуть на полк з Вахнівки, що я бандит, все життя по тюрмах, зв’язаний з бандерівцями, а тепер у МВД. Це не просто, це я виконую якесь бандерівське завдання.

Брехня відверта. Я з сорок третього року в цьому полку, весь час на очах, та ще й не на Україні, а в Росії. «Розстріляють, чи ні?»

Якби у війну, то без балачок. А тут уже не виходить. Комусь довелося б розслідувати, як це так, що зек шість років прослужив у конвойних військах МВД? Хто його прийняв? Під якими командирами ходив? Хто втратив пильність?

Набрався б добрий список, не одна голова полетіла б. Звільнили мене тихо, з підпискою — ніде нікому нічого. Без права виїзду, з щорічним звітом в особливому відділі. Правда, у трудовій — такий запис, що ні на яку роботу, крім двірника, не взяли б. То я все життя до самісінької пенсії і пробув у двірниках на Володимирському тракторному заводі. Хату шлакову помаленьку злабудав, одружився...

Ох, ці сухі, некліпні очі, випалені стражданнями! Як тяжко в них дивитися! Наче й ти чимось завинив перед ними, наче й твоя галузка була в тому багатті, що пекло їх нестерпно.

— Ви реабілітовані повністю?

— Ходив якось, запитував про свої документи. Кажуть, нема у Вінницькій області — шукай в Кемі або на Соловках. А мені неохота. І так знаю, що нічого не винен. Хоча треба було б. У вісімдесятому переїхала в наш будинок одна молодичка вахнівська. І пішло: «О-о-о, бандера, бандюга!» Сусіди, бачу, косують на мене, в магазин зайду — теж дивляться з недовірою, сюди, у військовий санаторій, де я сторожую вже двадцятий рік, теж докотилося. — кадровичка викликала документи армійські на перевірку. Потім дільничний узявся мене допитувати, слухав-слухав:

— Подавайте в суд за образу гідності.

Згарячу, було, написав заяву, але дружина в мене дуже сердечна.

— Нащо воно тобі здалося? В тієї молодиці двоє діток, почнуть її тягати по судах, штрафувати, на дітках все й окошиться. Над ними сміятися будуть.

Не подав. Хай мені буде гірше. Я звик усе життя прощати.

...Кінчаємо розмову. З високого дерева бреше сорока. Олександр Дем’янович береться за роботу. Шаркає і шаркає мітла в його руках. З наждачним підголоссям. Мовби хоче стерти все, що було. Воно ж не стирається і не зітреться. Ні-ко-ли!

А над бордюрами — спориші. Зелені-зелені. Та не віриться, що їх можна їсти.

2 вересня 1993 року.

Хто як живе, так і помирає

Розмовляли з Іваном Назаренком. Якщо за всіма правилами громадянства, то він не Назаренко, а Кіцман — нащадок тих німців, що переселилися до нашого краю ще за часів Петра і Катерини, «прорубуючи вікно» з Європи на терени великої, але дуже дикої Російської імперії. Німцям жилося в Немирові непогано, вони мали тут свою кірху, кладовище, авторитет дисциплінованого, працьовитого народу. Вважалося честю водити дружбу, а тим паче перебувати в родинних зв’язках з сімействами Кіцманів, Гіллерів, Бриллінгів.

Певна річ, плин часу позначився на їхній, так би мовити, німецькості — переважна більшість не знала рідної мови, а якщо й знала, то заявляти про це було не зовсім безпечно, особливо до Вітчизняної війни, коли ці знання могли стати підставою для звинувачень у шпигунстві чи зраді. Бриллінгам, правда, не вдалося уникнути арештів: один з них мав необережність надто діяльно зайнятися створенням обласного краєзнавчого музею, довкола нього гуртувався центровий мистецький бомонд Вінниччини, відповідним службам це здалося підозрілим (точніше, вони мали спеціальне завдання підозрювати всіх, хто якось висовувався). Кількох Бриллінгів посадили, але це тих, хто зійшов з Немирівських орбіт і переселився до Вінниці. Тим часом серед німців Немирова найбільшої слави доскочив Федір Олександрович Кіцман. На нього впала щаслива зоря стаханівського руху з-поміж нечисленного загону місцевого робітництва, котре займалося випіканням хліба. Федора Кіцмана, трудящого, охайного і доброго, порахували найкращим і найпередовішим. Спеціальною Постановою Раднаркому його (єдиного на весь Немирів) нагородили персональною радіоточкою. Ці «дріжджі», правда, зовсім не зіпсували лагідного, негонористого Федора Кіцмана — він постійно слухав по радіо хвалебні оди на свою адресу, вважав це суєтою суєт і продовжував на втіху собі і людям пекти хліб, не дбаючи про чини й посади. І так, слава Богу, сягнув висоти, на яку вже й не замахувався. Тоді ще не було практики обов’язково запрошувати до партії кожного передовика, одначе недремне око енкаведистів тримало їх під пильним поглядом, щоб знати, чим дихають. Федір Кіцман «дихав» так, як треба. І з позицій державної лояльності, і з загальнолюдських.

Очевидно, саме тому Четверте управління розвідки НКВС СРСР, залишаючи на окупованій фашистами землі свої опорні пункти, призначило Федора Олександровича одним з резидентів у Немирові з правом збирати й нагромаджувати інформацію, оминаючи всілякі патріотичні утворення, розумно демонструючи лояльність до нової влади, озиваючись тільки на спеціальний пароль того посланця Москви, який прийде, приїде чи буде скинутий на парашуті з неба. Обіцяли, що станеться це протягом ближчого місяця — далі Умані окупант не пройде. Саме десь тут наші його й роздушать.

Як не дивно, але з позицій окупаційної влади Федір Кіцман теж найліпше підходив на роль бургомістра Немирова і хазяїна району: німецького роду й походження, отже, фольксдойч; знаменитий пекар — отже, непідробний авторитет; некомуніст — отже, не партійний фанатик. Генерал, який викликав Кіцмана другого дня після того, як містечко заполонила ріка мишастих мундирів, не слухав ніяких заперечень.

— Бургомістр і все. Приступайте!

Не міг же Федір Олександрович почепити на груди вивіску: «Люди! Не вірте своїм очам і німецьким наказам. Я — не бургомістр, я — резидент радянської розвідки». Все йшло своєю чергою. Створювались робочі органи нової влади — поліція, жандармерія, управа, різні служби забезпечення життєдіяльності. Німецька влада в окремо взятому районі не упала, ніхто про розвідника Кіцмана не знав — не здогадувався і, коли влітку 43-го року, якраз на день народження, його спостигла несподівано нагла смерть, німці схоронили свого бургомістра з належними почестями.

Родиною бургомістра в роки окупації була донька Юлія та племінники Валентина й Олександр — діти рідного брата Карла (померлого). Юлія неодружена, Валя — з двома малими дітьми, Олександр — парубок двадцяти двох років. Дядько знайшов племінникові роботу по блату — в управлінні торгівлі він розпоряджався розподілом хлібних карток для всього Немирівського району. Іншими словами, в його руках опинилася «золота жила». Та ще Олександр Карлович розпоряджався горами різного майна, награбованого з квартир, залишених тими, хто подався в евакуацію, та з помешкань євреїв, переселених в гетто. Коли по війні компетентні органи шукали криміналу в діяннях молодого Кіцмана, пробуючи мобілізувати свідків його загребущості — нічого не вийшло. Руки Олександра Карловича були чистими. Ніколи нічого не взяв особисто для себе, а хліба не жалів ні голодним військовополоненим, ні дітям з дитячого будинку, ні партизанам, здогадуючись, куди він іде, але не розпитуючи.

Проте радянська влада мусила до карба розібратися з кожним, хто залишився в окупації і працював у німців. Працювали, правда, всі — треба ж було жити і їсти. А всіх за це не посадиш, хоча й хотілося. Та Кіцмана треба було посадити обов’язково — фольксдойч, племінник бургомістра.

Добре потрусивши всі закамарки його короткої біографії, нарешті знайшли — був чоловік, виявляється, завгоспом «Просвіти», яку німці відкрили в 41-му році, а в 42-му самі й закрили, збагнувши, що вона кличе не туди, куди треба. Олександр Карлович відповідав в організації за приміщення, столи, стільці і лави, а ще супроводжував на вистави української класики колишню шкільну подругу і сусідку Ніну Буко, яка брала активну участь у цих виставах.

Пікантність ситуації, надто для «навколишнього середовища», полягала в тому, що Ніна була одружена, мала крихітну доньку Лору, і її поява на вулицях Немирова поряд з парубком викликала неоднозначну реакцію, її чоловік Анатолій Буко, бойовий офіцер, старший лейтенант з орденом Червоної Зірки за фінську кампанію, тримався тихо і непримітно. Він на ту пору уже працював охоронником, переживши жахливу трагедію оточення і розгрому 6-ї армії в Кіровоградській області, і любив вечорами бавити доньку, відпускаючи дружину на вистави драматичного гуртка «Просвіти» «під прикриттям Кіцмана» — на нього, як на фольксдойча, не розповсюджувались розстрільні правила комендантської години і він міг вільно ходити вулицями навіть до опівночі. Те «прикриття», певна річ, обростало іржею і павутинням глухих пересудів та вигадок. Один з підпільників після війни навіть письмово «зізнався», що бачив, як його командир (Буко створив і очолив підпільну організацію Немирівського району) ішов одного разу вулицею з сином Валентином на плечі, а слідом за ним обіруч крокували Ніна і Кіцман. Вигадка не тільки брехлива, а й геть безглузда — син Анатолія Буко Валентин народився через 2 тижні після розстрілу батька, і, природно, не міг його бачити, а тим паче, сидіти на його плечі.

Плітки і наклепи в житті Ніни Минівни Буко відіграли роль драматичну. Шурик Кіцман для неї був просто ровесник, хороший приятель, двоюрідний брат подруги й однокласниці Юлії Кіцман. Ну, звичайно, потайки закоханий, але вона цьому не надавала ніякого значення — в неї закохувалися всі без винятку — розумна, вродлива, весела, з артистичними нахилами, героїня усіх шкільних вистав, постійно на виду, на публіці та ще — студентка педагогічного інституту. Недарма на неї звернув увагу герой фінської війни, орденоносець Анатолій Буко — тоді це теж багато означало! Але не погони і блиск нагород засліпили Ніну Назаренко — вона вперше закохалася по вуха і пірнула в своє щастя з головою. Реєструвати шлюб їздили в романтичну подорож до Ленінграда — Анатолій звідти родом. Всі їй заздрили і були переконані, що в Нінки так і має бути — доброю своєю душею, відмінним навчанням, великою працьовитістю, сирітством (батько помер дуже рано), приязним ставленням до старого й малого вона заслужила таку долю. 20 травня 1940 року Ніна народила доньку і це була, мабуть, остання в її житті радість без присмаку гіркоти. Ще тільки надумала переїздити з Немирова до чоловіка в Проскурів, як небо упало на землю війною. Зібралася евакуюватися (не можна було знайти ніякого транспорту), спорудила візочка, вийшла на дорогу за Немирів попроситися на попутку, і зустріла німців на мотоциклах.

«Господи! Як вони так швидко? А де ж Анатолій?»

Анатолій повернеться аж 14 серпня і не з перемогою, а з групою молодих командирів, обдертих, вимучених, завошивлених — одразу 15 чоловік. Картоплю, кукурудзу варили — баняками. Тільки простягнуть руки, і вже нема. Ту ж мить — очі в землю. Соромно. Їм би самим годувати сім’ї, а тут — дармоїдами в цілковитому розумінні слова. Аби хоч з перемогою прийшли, а то ж з ганебною поразкою. «Непобедимая и легендарная, в боях познавшая радость побед?..»

Не одна голова так подумала і не один говорив прямо у вічі. Крити було нічим. Легендарну кілометровими колонами гнали на Вінницю. На чолі з командирами. Під конвоєм 5-6 молодих німчиків на велосипедах, що пілікали на дримбах веселі мелодійки тірольських пастушків. Це були колони покірних, переляканих, знетямлених. Плакали жінки в підворіттях, виносячи в подолках хто що міг, кидаючи межи них. Вони падали на землю, здіймаючи круговерть пилюки, хапали брудними руками один з перед одного, билися, а німчики тільки цокали фотоапаратами. «Непобедимая и легендарная»?..

Скажете таке! Хтозна, скільки б їх трупом лягло вздовж немирівських доріг, аби не бургомістр Кіцман. Це він організував у Гиренках, перед самісіньким входом до райцентру, водопої і обіди — позбивали величезні жолоби, навезли бочок, дали команду нести з ближніх сіл тверде і рідке: тверде — в жолоби, рідке — в бочки. Їжте, наші доблесні! Випікайте наші душі своїм безсиллям! Ходять між вами німченята, б’ють палицями і канчуками, як скотину, навіть дитячі руки в кулачки в’яжуться, а ви, наша опора, наші захисники, наша надія, навіть не бачите цього, ніби так і треба, ніби так і має бути.

«В кінці листопада 1941 року з’явилась ще одна, остання колона військовополонених, — згадує колишня учасниця підпілля Юлія Федорівна Гончар-Гогіташвілі. — Було дуже холодно, дощ зі снігом, болото непролазне. За колоною на кількох возах везли знесилених і охлялих. На виїзді з Немирова в Липках, їх почали знімати з возів та складати рядами біля краю дороги (в самому місті не розстрілювали). Це побачила наша сусідка Хринюк Валентина Макарівна, яка йшла від родичів зі Штилівки (тепер вулиця Маяковського). Влетівши до нашої хати з криком: «Зараз полонених будуть розстрілювати!», — погналася назад, а ми з матір’ю — за нею (я встигла тільки ухопити хустку і натягнути калоші на босі ноги). Дорогою ще хтось до нас приєднався і ми «врізались» між конвоєм та полоненими, що лежали край дороги покотом у три ряди.

Що було — словами передати важко. Плакали, кричали, повзали в грязюці, хапаючись за дула автоматів, просили віддати під розписку — «Потім повернемо в табір».

Збоку стояли вози, на яких їх привезли, і чекали, поки розстріляють. Колона пішла вперед, а для розстрілу залишили конвоїрів. Один був середнього зросту і мав років 35 (це вже потім згадали), видно, не був фашистом, бо ми там лягли б разом з полоненими. Він розгубився і не знав, що робити. В цей час мама сказала Валентині Хринюк:

— Біжи за Кіцманом!

І вона не побігла, а полетіла. Управа була в центрі, біля костьолу.

Коли прибігла, коло воріт стояла бричка з кіньми — Кіцман мав кудись їхати. Валентина влетіла до нього в кабінет з криком:

— Там розстрілюють полонених. Наші жінки з ними!

Кіцман скочив у бричку, Валентина — за ним. Гнав коней так, що коли зупинив біля нас, вони стали дибки. Сказав конвоїрові, щоб не розстрілював — вони все одно помруть, а якщо ж виживуть, то оддасть їх в табір. Також плачучи, але вже мовчки, стали перетягувати їх назад на вози. Полонені нічого не казали — не могли, тільки дивилися на нас так, що серце розривалося на шматки. Нам дозволили влаштувати їх у колишню контору німецького лісництва, що пустувала».

Такими були істини війни. Добре тому, хто їх не знав і не бачив, хто народився після них. Юлія Гончар-Гогіташвілі, якій випало бути присутньою на страті керівників Немирівського підпілля, бачити 4 чорні шибениці та Леоніда Ведибіду, Михайла Улановського, Аллу Бриллінг і свого вчителя історії Олександра Євдокименка на них (ось щойно ще були живі, а вже тіпаються конвульсивно в останніх передсмертних муках), говорить, що тиждень перебувала в стані цілковитого шоку, довго не могла вийти з депресії і нічого не забула по нинішній день. Так, щасливий той, хто не бачив цього, хто народився уже по тому.

Це було в січні 1943-го, а Іван Назаренко, нинішній заступник немирівського мера, народився 9 жовтня 1944-го. І хоча не бачив війни, мало хто так постраждав від неї, як він.

«Не вродись, а вдайся», — каже народна мудрість. Каже вона і про те, що діти батьків не вибирають, а ще про те, що яблучко від яблуні далеко не котиться і хоча державні закони стоять вище народної мудрості й забобонів, люди залишаються людьми. Суспільство тільки тоді стає розумним і справедливим, коли закон і рівність усіх перед ним починає визнавати найвищою і єдиною мудрістю.

На жаль, такі суспільства ніяк не дійдуть до нашої землі. У нас було найкраще в світі — радянсько-комуністичне. Не з Ісусом Христом, який був чи не був, а з живими Богами — Леніним, Сталіним та іже з ними, яких знали, бачили, які вели нас до світлого майбутнього, яким ми повинні були вірити беззастережно і йти за ними з радісним ентузіазмом. А хто ішов без ентузіазму, з недостатнім його розміром чи взагалі без правил, то тому краще було й не народжуватися.

Ніна Буко, талановита мати Івана Назаренка, виявила аж тоді, що їй краще було не народжуватися, коли мала на руках четверо дітей. І головний її гріх перед партією, в якій ніколи не числилась, полягав у тому, що двох дітей — Лоріну і Валентина — народила від героя війни, радянського офіцера, організатора й керівника Немирівського підпілля Анатолія Буко, а двох — від Олександра Кіцмана, який за святцями компартійної ідеології в герої не годився, бо був фольксдойчем, не числився в підпіллі, працював у торговельному відділі райсільгоспуправи і перебував у родинних стосунках з бургомістром — зрадником Федором Кіцманом.

Олександра Карловича, як і всіх його ровесників, що перебували на окупованій території і мали нормальне здоров’я, мобілізували б до армії, але не могли цього зробити, бо у нього був вроджений ґандж — сліпота лівого ока. Продовжував собі працювати, притому на відповідальній посаді завідувача їдальні в будівельному тресті обласного центру. Ніхто його не зачіпав аж до 25 березня 1945 року (особливого криміналу за чоловіком не числилось). Та позаяк — він німецького походження, а ще племінник бургомістра, то хіба такого можна тримати на волі?

Знайшли, зрештою, що був завгоспом «Просвіти», закритої німцями. Вони, власне, за це могли самі й посадити, але, мабуть, врятував дядько. Рідна ж влада дала Кіцманові такого «підкованого» на націоналізмі слідчого, який понаписував усе, що заманеться, чого Олександр не міг знати ні уві сні, ні наяву. Чоловікові явно «шили» статтю, однак навіть в атмосфері тієї пори, коли за найдрібніші провини давали мінімум 10 років, для Кіцмана ледве натягли 4 роки в шахтах Красноярського краю. Довелося, правда, потім довго писати в різні інстанції, щоб, зрештою, домогтися цілковитої реабілітації.

У судовій справі 1945 року Олександр Карлович ще значиться батьком 4-х дітей. Двоє з них — Лоріна і Валентин Буко, двоє — Іван та Людмила Кіцман. Отже, рідні брати і сестри. Яка пожива для стерв’ятників язика? Який благодатний ґрунт для пліткарства? А час який!?

Війна! В кожній хаті, кожного дня проклинають німців. Бо це ж від них повсюди такі біди і нещастя. Ніні Буко треба було мати мужність і неабияку волю, щоб не зламатися, не піти по підворіттях з простягнутою рукою. Ніде не давали пристойної, тим паче, вчительської роботи, хоча й скінчила два курси педагогічного інституту. Перебивалася то друкаркою, то секретаркою, то ще деінде на жалюгідній платні, навчилася шити, хоча її за це люто переслідували фінансисти, постійно обкладаючи штрафами за «приватний промисел». Але найжорстокішим клеймом тих років було для неї — «німецька підстилка». Кому ти доведеш, що була підпільницею і вірною дружиною Анатолія Буко, що він сам із задоволенням відпускав її грати у виставах «Просвіти», бо це все-таки був якийсь коротесенький перепочинок від щоденних клопотів з грудною дитиною, адже на день розстрілу Анатолія Лорині виповнилося тільки 19 з половиною місяців. Саша Кіцман брав на себе добровільний обов’язок полегшувати життя молодим батькам, які, до речі, чекали на ще одну дитину. Кіцмани, зрештою, були не чужими людьми, а давніми сусідами, знаючи про кожного все, щоб поважати і шанувати одні одних. Недарма ж німецький бургомістр дав квартиру в центрі Немирова і роботу охоронника банку бойовому радянському офіцерові Анатолію Буко, а його друзів повлаштовував в охорону масло- і спиртозаводів, розуміючи, що вони не сидітимуть склавши руки. Кіцмани мали репутацію милосердних, співчутливих людей.

Отже, коли Ніна Минівна в січні 1943-го зосталася вдовою з двома крихітними дітьми, життя її різко погіршало — підтримати могла хіба що стара мати зі своїм городом на краю немирівської Штилівки. Якось дотягнули до грудня на картоплі, помідорах, огірках і квасолі, а потім гостро постало питання: «Що робити?» Війні не видно кінця-краю, Ніні 23 — можуть і в Німеччину загребти (яке фашистам діло до дітей ворога рейху?) Куди податися, щоб вони не пропали? І ось тоді вона знову пішла до Кіцмана.

— Виручай, Сашко! Якщо можеш...

Цей момент її життя, очевидно, — для художньої літератури. Ніхто достоту не знає, що тоді сталося, але це була найвища мить давнього почуття — парубок сказав удові, матері двох малят:

— Ніно! Виходь за мене заміж! Я буду батьком твоїм доньці і сину.

Багато, скажіть, знайдеться здатних на такі вчинки? Навіть у тиху, спокійну, як мовиться, погоду? А це ж в годину тяжкої непевності. І не має великого значення — робив це іменем любові чи іменем співчуття.

У новому шлюбі народилося ще двоє — Іван Олександрович і Людмила Олександрівна. В один день під час війни, 9 жовтня 1944 року. А 27 березня 1945-го батько чотирьох дітей був посаджений на 4 роки у вугільні копальні Красноярського краю. Як без нього велося сім’ї — краще й не питати. Їй було так само важко, як Олександру Кіцману в концтаборі. Нізвідки ніякої допомоги, нізвідки ніякого співчуття. Для близнят особливе тавро: чи десь у чомусь повезло, чи десь у чомусь промах — «німецькі виплодки!» З притиском і назавжди! Дві любові Ніни Минівни — стали одним горем. Втім, вона ні в чому ні перед ким не почувалась винною, не опускала голови нижче рівня своєї гордості. Аби опустила, то може, всім полегшало б — мовляв, так їй і треба. Але вона тримала дітей надзусиллями великої волі і фізичної роботи — вони у неї завше були чистенькими, охайними, напрасованими, зразковими у навчанні, дружними і працьовитими — виставочний еталон сім’ї, аристократизм духу. Оцей аристократизм і допікав найбільше. «Хто вона така, що виставляється зі своїми дітьми? Чого їй треба? Героя-чоловіка поміняла на німця...»

Злість завжди несправедлива. Сім’ю зусібіч намагалися ділити на дві половини. Прізвище Кіцман було як лайка. Доблесні енкаведисти чомусь не поспішали сказати народові, що бургомістр Немирова Федір Кіцман числиться в списках радянської розвідницької агентури. Цнотливо мовчали, мабуть, тому, що нікого не послали для зв’язку з ним, а потім, коли помер бургомістром, побоялися сказати людям. Втім, нічого дивного — наша влада не прощала ніяких промахів народові, зате дуже легко прощала свої промахи і поводилася так, наче справді була найпринциповішою і найсправедливішою.

Щоб огородити дітей від нападок, Ніна Минівна знайшла можливість поміняти в метриках прізвище Івану і Людмилі на своє дівоче — Назаренко. Теж шипіли, що панське — Мина Якович Назаренко був свого часу управителем княгині Щербатової — хазяйновитий, наполегливий, з чудовим голосом, збудував у Чукові школу, підтримував перші музичні потуги молодого Леонтовича, вгадуючи у ньому генія, навіть співав у його хорі, хоча це й не личило такому, як він, панові. Досі пам’ятають, що ходив з сріблястим ланцюжком до годинника, якого носив у нагрудній кишені.

Ніна Минівна по довгих роздумах, очевидно, не порадила Олександру Кіцману вертатися до Немирова — це зашкодило б дітям, а виїздити в чужий край не збиралася — надто багато тут рідного і дорогого. Олександр Кіцман залишився в Красноярському краї назавше.

* * *

Якщо нашу розповідь до цієї крапки вважати першою серією, то друга має початися з того, що коли Валентин Буко, у якого пробився хист до музики, навчався в педучилищі і перебував на практиці в Ковалівській середній школі, то колишній підпільник, директор школи Василь Іванович Сугак зізнався по секрету, що в районі почали вживатися заходи, створена навіть спеціальна комісія для того, аби по-новому переписати історію і зробити усе, щоб Анатолія Буко не вважати командиром 14-го підпільного партизанського загону. Переписуються документи, через райком «вибиваються» нові свідчення, людей іменем партійної дисципліни змушують брехати.

Юний Буко перепитував добрих знайомих, вчорашніх підпільників, які ніколи про його батька поганого слова не зронили, чи правда це, для чого воно робиться, яка мета? Відводили очі і мовчали.

Вернувшись після служби в армії, син звернув увагу на те, що батькове прізвище почало з першого місця переміщатися в кінець різних публікацій, що його все рідше й рідше називають організатором підпілля, а в обласному краєзнавчому музеї з експозиції викинули навіть портрета Анатолія Буко. Це було настільки обурливо, що син заходився записувати спогади живих свідків, шукати партизанських документів з татовими підписами, бо дійшло до того, що 14-й загін нібито взагалі не існував, що — це фальшивка і гестапівська містифікація. І Анатолій Буко взагалі не міг очолювати ніякого загону, бо не був членом партії, підпільну організацію Немирова очолював комуніст, директор школи Олександр Євдокименко, якого стратили привселюдно, а про місце страти Буко нічого невідомо і може бути так, що він ще об’явиться де-небудь за кордоном. Іншими словами, з героя робили якщо не зрадника, то якогось непевного бевзя. Тим часом, батькові життя і слава були для сина тим єдиним і святим, що мав. Він ходив по інстанціях — райком, райвиконком, КДБ, обком, пред’являв свідчення і зібрані документи. Це була тяжка боротьба — Валентину натякали, що так не можна, Ніну Минівну тягали на допити в службу держбезпеки, дорікали Кіцманом, неправильною поведінкою, але вона не могла сказати синові, щоб зупинився. Тим паче, що його поведінка була бездоганною — у школі, будівельному технікумі, дитячому будинку читав музику, вів декілька колективів художньої самодіяльності, був капітаном футбольної команди району, не пив, не курив. Коли на танцях чи вечорах у місцевому будинку відпочинку траплялась якась неув’язка чи хуліганство, то саме Валентина і його команду міліція завше просила на поміч.

І тут раптом Валентина і цю команду саджають на 15 діб за злісне хуліганство, водять з мітлами замітати вулиці і тротуари, спеціально виставляють на посміховисько там, де можуть знаходитись діти, яких він навчає. І найганебніше, найдивовижніше — Валентина ніби випадково тримають у тій камері, де фашисти у війну тримали його батька. Але що ти кому скажеш, якщо рішення судді оскарженню не підлягає, хоч нема ніякого глузду в тому, що смердючу дустову шашку кинуто між людей саме у тому місці, де грає на баяні Валентин Буко. Аби деінде, то ще можна було б кивати на його команду, а то ж біля командира, ніби він спеціально хотів сказати: «Хлопці! Беріть мене. У мене ніякого розуму — я сам прошуся у ваші руки».

Через рік сторож зізнався, що своїми вухами чув, як міліція перепитувала у райвиконкомі, чи брати Буко (він же свій та ще й учитель!), але звідти сказали, що брати його треба першим, бо — політичний. Щоб надалі знав, куди і що писати.

На довгих 10 років Валентина вижили з Немирова, але він таки вернувся, закінчивши педагогічний інститут, консерваторію, утвердившись у ролі талановитого музиканта обласного центру в трьох колективах, які сам створив і які стали лауреатами Першого Всесоюзного фестивалю народної творчості. Тріумфальний здобуток! Видатний композитор, професор і диригент Минь­ківсь­кий писав у журналі «Музика», що якби раптом усі хори заспівали так, як у цього юнака з французьким прізвищем Буко, то Україна зразу стала б музичною консерваторією світу.

Місцеве начальство боялося пустити назад до Немирова професіонала навіть з такою винятковою репутацією, бо продовжував воювати за честь імені свого батька, не боячись презирства і помсти партійних органів. Зрештою, він таки переміг — це визнала спеціальна комісія обкому, але простити йому цього вони так і не простили.

У район запросив Валентина Буко директор його рідної школи, один з майбутніх організаторів місцевого Руху Михайло Нич. За кілька років ця школа здобула статус навчального закладу з поглибленим вивченням музики, ставши базовою для всіх музикантів України, а в методиці — з найпрогресивнішими світовими принципами. Якого рівня тут тільки не було семінарів — і районні, і міжрайонні, і обласні, і міжнародні із студентами, вчителями, викладачами вузів. На Всесоюзній конференції з народної творчості, що відбувалася в Колонному залі спілок Москви, Валентин Буко був єдиним учителем з України, якого запросили поділитись досвідом роботи і з яким після цього захотів порозмовляти сам секретар ЦК, друга після Горбачова людина в Політбюро Єгор Лігачов.

...Тим часом в сім’ї Ніни Минівни виріс і другий син, Іван Назаренко. Людина виняткових людських якостей, майстер на всі руки, здібний організатор. Після педучилища служив в армії. І, звичайно ж, зразково. Там його прийняли кандидатом у члени партії. Вернувшись додому, Іван був запрошений на роботу до райкому комсомолу — інструктор, заворгвідділом. З кандидатів у члени КПРС приймали в первинній організації райкому партії, знаючи його біографію, драму його матері і батька Олександра Кіцмана. По часі Іван Олександрович пішов на підвищення, ставши заступником голови міської ради Немирова. Іншими словами, здобув певний статус серед немирівської еліти.

І тут враз ожили ентузіасти РЧС — (розуму, честі і совісті), як називали партію гострослови з оточення Валентина Буко. В різні інстанції полетіли анонімки і відкриті листи про те, що Іван Назаренко зовсім не той, за кого себе видає. Батько в нього — ворог народу, фашистський лакей і прислужник. Пролізаючи в партію, син змінив одіозне батькове прізвище на мамине.

Поїхали партійні комісії, слідчі з КДБ. Авжеж. Надзвичайна подія. В органи радянської влади затесався підозрілий тип. З якою метою? Що переслідує, які в нього наміри?

Лицарі компартійної цноти, зібрані в спеціальну комісію, викликали Івана Назаренка до райкому.

— Люди! — сказав Іван Олександрович. — Та я ж не з неба упав. Рік кандидатського стажу після армії проходив в парторганізації райкому, майже кожен з вас знає мене з дитячих літ, знає, хто моя мати, хто мій батько, де він знаходився і перебував, за яких обставин мені поміняли прізвище. Чому ж при вступі ніхто про це не запитував?

Одначе сила позивачів полягала в тому, що вони оберігали вищу, так би мовити, іпостась — бездоганну чистоту і репутацію партії, а Іван —тільки свою. Люди, які по той бік бар’єра, відстоювали фундаментальні підвалини суспільства, а ти винен уже тому, що є нічим у порівнянні з цими грандіозусами.

Записали сувору догану з занесенням, звільнили з роботи.

Добре, що було вільне місце вчителя військової підготовки в Немирівському педучилищі, яке саме переїздило до Вінниці. Поїхав з ним і собі. Може, й лишився б там, але невдовзі райком послав голову міськради услід: «Іване, звиняй, вернися назад. Без тебе стало набагато гірше».

На ту пору брат Валентин Буко уже дивував район, область і Україну своїми успіхами в першій школі міста. Але їздити на роботу йому доводилося щодня автобусами з Вінниці. Що не кажіть, а зручність ще та!

Почав просити в місцевого начальства дозволу придбати машину.

Ніби й зрозуміли:

— Авжеж. Треба і можна. А права маєш?

— Звідки?

— Ну, то йди у наше МРЕО, закінчуй курси.

— А в мене Немирівської прописки нема...

— Тебе що, Іван у себе тимчасово прописати не може?

Ніби й дозвіл. Машину таки допомогли купити, забезпечивши всі візи вищого керівницького рівня, а як тільки купив, свята інквізиція імпотентів совісті зразу викликала Назаренка на парткомісію. Вже певне, потирали руки: «На цей раз не відкрутиться. Цього разу ми з вас, обох братчиків, вискубаємо пір’я, зіб’ємо гонор».

Знову: «Хто ти? Кіцман чи Назаренко?»

Знову: «Чого твій брат носиться з підпіллям? Всі там були зрадники, все там було фальшивим».

Іван Олександрович видав комісії все, що про неї думав.

Голові — Миколі Васильцю: «Як тобі не соромно називати зрадником і свого батька. Адже свідки пишуть, що й ти малим сидів у запічку, коли ті «зрадники» радилися, як бити ворога?»

Члену комісії, заврайвно Івану Гоголю: «Ви з такою запопадливістю дбаєте про партійну репутацію кожного комуніста, а чим пояснити те, що під час війни з «фанатизмом» зразкового атеїста вінчалися зі своєю дружиною в церкві?»

Члену комісії, начальнику міліції Коваленку: «Допитуючи мене, чому я не Кіцман, а Назаренко, добре знаєте, яка причина зміни прізвища, як і те, хто в цьому винен. Та наскільки мені відомо, Коваленко — це прізвище вашої дружини, а ваше справжнє — Шолубай. Чому поміняли, від кого ховалися?»

Вони там, на тій учті ханжества, парились, як у бані. Іван знав, що битимуть з усієї сили, що акція провокувалася спеціально, щоб розвалити їхню родину, натравити брата на брата, а тому заздалегідь подзвонив у Москву до Євгенія Долматовського, який згадував про Немирівське підпілля у своїй книзі «Зелена брама», і до активного учасника цього підпілля, соратника Анатолія і Ніни Буко москвича Григорія Пінта, щоб посприяли йому здобути аудієнцію у військовому відділі ЦК КПРС, і прийшов на той погром уже з телеграмою-викликом: «Якщо ви мене покараєте, то я поїду до Москви і розкажу там те, що розповідаю вам цієї хвилини».

Не думайте, що вони там дуже перелякалися — вся влада була в їхніх руках, вони ще мали силу (1985-й рік), але з партії Івана виключити побоялись. Обійшлися ще однією суворою доганою. З рік походив у вихователях школи-інтернату, по тому призначили директором сільської десятирічки у Гуньку, де він теж показав свої організаторські здібності, а потім відбулося його чергове пришестя в заступники голови міської ради за розпорядженням самого першого секретаря райкому.

— 9 жовтня 1994 року, — говорить Іван Олександрович, — мені виповнилося 60. Життя моє, хоча й не було дуже легким, але склалося. Де б не працював — завше був на своєму місці і робив своє діло з любов’ю. За вимірами партійних фарисеїв і просто злих людей, я мусив жити під лавою, але доля і чесний труд весь час тримали мене на висоті душі і совісті. Можу дивитися у вічі кожному чистими очима. А ту, останню догану, носив, як ганьбу, не я, а голова парткомісії Микола Василець. Все умовляв: «Іване! Подай заяву, щоб зняли. Вона ж висить на мені!»

«Ти її вигадав, ти і знайди спосіб зняти». Стрічав я багато безчестя, але й бачив, як воно страшно карається.

Немирівське підпілля продав маленький чоловічок Никифір Яхненко. Тільки випадково він не був розстріляний — утрапив під Сталінську амністію (і таке, виявляється, було), одержав 25 років тюрми, відсидів від дзвінка до дзвінка і решту свого життя не жив, а існував у неславі і презирстві. Незадовго до його смерті ми з Валентином провідали Никифора Яхненка у його садибі.

— Навіщо він вам? — спитали сусіди. — Не додавайте болю. Послухайте лишень.

З двору Яхненка долинало жахливе завивання.

— Собака страждає чи що?

— Ні! Це Никифір уже другий тиждень вмерти не може. Як жив, так і помирає.

Перший заступник Андропова, генерал армії Семен Цвігун, любив чечельницький самогон...

Правда, це була не головна його людська якість і навіть не слабкість, а всього лиш ознака душевної любові до того краю, в якому народився, з якого пішов у широкі дороги і до якого завше вертав як до рідної мами. Беру ці слова з розповіді його близького друга Леоніда Прокоповича Березюка замість епіграфа, а може, й епітафії, бо мова буде про людину, якої нема, але яка пішла з цього світу трагічно і передчасно, не почувши про себе тих добрих слів, які мала обов’язково почути. Втім, його любили, і за життя про нього сказано чимало доброго, але ж добра ніколи не буває забагато, тим паче тоді, коли ти його заслужив, коли ти був його вартий.

— А самогон він справді любив, хоча пив рідко і небагато. Пам’ятаю, десь за місяць до його смерті, ми сіли за стіл і він потягнувся до чечельницької сулії.

«А ти що будеш?»

«Я — «Наполеона». В Чечельнику з самогоном стрічаюся кожен день, а з французьким коньяком трохи рідше».

Він умів красиво, приязно і щиро сміятися. Це була широка натура, до того доступна і проста, що, розмовляючи з ним, ніколи й подумати не міг, що він несе персональну відповідальність за охорону всіх кордонів Радянського Союзу і за всю мережу його зовнішньої розвідки, що це кадебіст-професіонал тієї служби, яку мало хто любив, але яку всі, майже без винятку, сприймають остережливо. Про це говорити з ним доводилось мало — тема не для відвертості. Одне тільки знає Леонід Прокопович з розповідей Цвігуна, що характер і світогляд його формувався в умовах жахливих злигоднів. Бідна сім’я з села Стратіївки на самісінькому кордоні Вінницької й Одеської областей, шестеро дітей — п’ять доньок і один син. Голі й босі в буквальному розумінні слова. Коли Семенові настала пора їхати на екзамени до Одеського університету, уперше виникла проблема — у що взутися? Весну, літо, осінь ходив босоніж, взимку перебивався на різному шкіряному й ганчір’яному рам’ї, а тут — особливий випадок: велике місто, університет.

І тоді мама згадала свою молодість, весілля, на якому була в черевиках з високими каблуками й шнурівкою до половини литок. Видобула з потайних глибин сімейної скрині ті черевики і подала Семенові:

— Бери! Їдь! І взуєшся уже тоді, коли йтимеш на екзамени.

Можете собі уявити цей рівень, цю «височину» уяви тогочасного села про стан культури міста?

Подарунок матері син прийняв з радістю, їхав до Одеси босим, а коли йшов на екзамен, то взувся, зашнурувався і майже двометровий та ще на високому дівочому каблуку з’явився в університеті. Цю мимовільну клоунаду зустріли гомеричним реготом, який котився за Семеном усіма коридорами. Його прийняли за дурника, але коли блискуче склав екзамен, то прибіг навіть ректор. Цвігун на все життя запам’ятав його приязно-зичливі слова: «Нічого, синку! Зі сміху люди бувають».

Генерал армії Цвігун, перебуваючи вже на самісінькому піднебессі державної влади, згадував цей випадок зі своєї біографії з негенеральських позицій, він бачив його очима голодного і босого сільського парубка. Це в ньому відчувалося завше. Про це, до речі, він ніколи не розповідав російською мовою. Усе це він пам’ятав і відтворював тільки українською.

Уже немолодим, на шостому десятку, схоронивши матір, з охоронником, що, мов приклеєний, постійно прикривав його спину, він підходив до кожного учасника поминок, кожному тиснув чи цілував руку, дякуючи за те, що прийшли, віддали останню честь його мамі. Це не була зворушлива показуха, це був стан його душі — плоть від плоті народної, не зіпсованої високими посадами і чиновницьким підлабузництвом, що привчає дивитися на людей зверхньо чи, в кращому випадку, поблажливо.

— Я був молодим головою колгоспу в його рідній Стратіївці, — розповідає Леонід Прокопович Березюк, — і щоразу, коли він приїздив до матері, дивувався з того, що, ледь сказавши «добридень», ледь привітавшись, одразу їхав до Ольгополя, хоча там у нього не було родичів. Обережно запитав якось, чим це пояснити, і Семен Кузьмович відповів, що здобував середню освіту в Ольгополі, бо в Стратіївці десятирічки не було. Легко вдягнений, майже босий, добирався одного разу додому, а тут раптом звіялась холоднеча і страшна завірюха. Стало темно, швидко все позамітало, і він пропав би на тому полі, бо збився з дороги, не встояв на ногах, уже лежав, уже не міг звестися, уже йому стало байдуже, як тут трапився чоловік з кіньми і возом, підібрав його, завіз до себе, відігрів, розморозив, врятував, одне слово. І тепер, коли б не приїхав, одразу від матері — до того чоловіка з поклоном, обов’язковим гостинцем і неодмінною подякою за життя. Таким він був до останнього свого подиху, — підсумовує Леонід Прокопович, — і в цьому виявлялася його велика людяність. Пам’ять добра в ньому була невичерпною.

Ну, а перша зустріч Березюка з Цвігуном відбулася в 1967 році, восени, коли Семену Кузьмовичу щойно виповнилось 50. Правда, Леонід Прокопович про те 50-річчя й не здогадувався, посади Цвігуна не знав. На ферму, де влаштували «Вогник» для доярок з якоїсь нагоди, подзвонила дружина, що до їхньої сусідки приїхав дуже високий гість і, виявляється, це її син. Покинути свято не було змоги, скінчилося воно десь опівночі, і стукати у вікна до сусідів о такій порі явно не випадало, а вранці о 6-й подзвонив перший секретар, Василь Темний:

— У тебе такий гість, а ти навіть не озиваєшся.

— Я його теж ще не бачив.

— То перекажи, хай зачекає. Я тут розпоряджуся, чим треба, і приїду.

Леонід Прокопович, тоді ще молодий, 28-літній, не дуже сміливо підступив до такої великої «шишки» — від Темного дізнався, що син їхньої сусідки — перший заступник начальника КДБ Союзу РСР. Сподівався побачити недоступного, бундючного, холодного чиновника, краявся душею, бо ж незадовго до цього піймав його сестру Катерину на крадіжці кукурудзи і оштрафував. Генерал був у цивільному, виявився дуже приязним. Правда, на прохання першого секретаря почекати його, поки не приїде, сказав: «Передаси йому, хай не командує мною. Зараз я поїду до сестри в Піщанку, а буду завтра, і вже тоді трохи погомонимо». Так і було сказано «погомонимо» — це домашнє рідне слово якось усе спрощувало. А наступного дня з Бершаді приїхав перший секретар Василь Качур зі знаменитим головою Василем Кавуном, а з Чечельника — перший секретар Василь Темний. Була зустріч у школі, Семена Кузьмовича дуже тепло вітали піонери, в’язали йому на шию червоного галстука, він виступав, розповідав щось про свої книги. Тоді ще ніхто не знав про його повісті, сценарії фільмів «Ми повернемось», «Ураган», «Фронт без флангів», «Фронт за лінією фронту», «Фронт у тилу ворога», де він розповідав про свою роботу у ворожому тилу. Це було відкриттям, бо друкувався Цвігун під псевдонімом Дніпров.

Ну, а потім довго «гомоніли» за столом у хаті Леоніда Прокоповича. Розмовляв Цвігун тільки рідною мовою, вони з Кавуном навіть зайшли у довгу суперечку про якісь прийменники і прислівники. А після того, уже глибоко вночі, Семен Кузьмович повів Березюка в гості до сестри Каті, яку той оштрафував за крадіжку кукурудзи, пояснював їй, що Леоніда Прокоповича обрано головою у Стратіївці для того, щоб вивести село з прориву. Отже, йому треба допомагати, а не тягнути з колгоспного поля чи току до своїх хат. Найбільше здивувало Березюка те, що Цвігун розповів усю його біографію до деталей так, наче жив поряд. Отже, перед тим, як знайомитися, цікавився і мав вичерпну інформацію. Тут уже, безперечно, спрацювала служба КДБ.

Утім, так воно, мабуть, і повинно бути. Все-таки, людина з самого піднебесся. Того першого разу на його охорону кинули стільки людей, що вони сиділи навіть на деревах, хоча Леонід Прокопович нікого з них так жодного разу й не побачив.

Цвігун полюбив голову з свого села, і, незважаючи на різницю у 12 років, вони міцно подружилися, і Леонід Прокопович зачастив до Москви.

— Спершу Семен Кузьмович мав квартиру на вулиці Горького, але потім залишив її і переїхав до підмосковної дачі, де й жив постійно. Я бував у нього дома, і не раз. Знав усіх його помічників — вони мене завше зустрічали то на пероні, то на аеродромі, залежно від того, яким транспортом доводилося добиратись. Я завше віз із собою коровая, сало, домашню ковбасу і обов’язково чечельницький первак, виготовлений найкращими спецами району. Це, звичайно, було першокласне питво. Не знаю, чи Семен Кузьмович справді любив його, чи тільки хотів віддати належне традиціям рідного краю, але пив його з таким же «пієтетом», як і я коньяк. А щодо ковбаси, то одного разу навіть сказав дружині: «Розо Михайлівно! Припильнуй, щоб не з’їли всієї! Занеси Брежнєвим — Леонід Ілліч теж дуже любить домашню».

Щодо того, чи був він через дружину родичем Брежнєву. Після смерті в багатьох публікаціях його називали свояком Генсека, нібито Роза Михайлівна була сестрою Вікторії Петрівни. Мова про це у нас ніколи не заходила. Якщо й була, то не рідною. Вони при мені не афішували своєї близькості до Брежнєвих. Якось після Нового року я побачив на столі вітальну листівку, заповнену дуже красивим чоловічим почерком — з’ясувалося, що вона від Брежнєва. Але чи були вони родичами, не знаю. Друзями, мабуть, були. І не без допомоги Брежнєва Семен Кузьмович став головним заступником Андропова — в молодості (1950-52 рр.), коли Леонід Ілліч був першим секретарем ЦК Молдавії, Цвігун працював там же в ролі першого заступника міністра державної безпеки. А як тільки Брежнєв став Генсеком, Цвігуна, який тоді керував КДБ Азербайджану, одразу перевели до Москви, і (що характерно) зразу на роль другої особи після Андропова. Це було явною ознакою найвищої довіри, але якої саме, можна тільки здогадуватись, і я про це не знаю нічого. Мої стосунки з Семеном Кузьмовичем обмежувались, як правило, сферою ділових інтересів. Авторитет його був незаперечним. У кожен свій приїзд до столиці (уже в ролі начальника управління сільського господарства Чечельницького району) я за день міг легко утрапити на прийом до трьох-чотирьох союзних міністрів — Цвігун заздалегідь домовлявся, давав машину, і з кожних дверей я не виходив, як мовиться, з порожніми руками. У міністра фінансів Арбузова, наприклад, випросив грошей на будівництво середньої школи в Стратіївці (ще додому не доїхав, а гроші уже перевели). У міністра сільського господарства Мєсяца — просив одне, в керівника Всесоюзної «Сільгосптехніки» Єжевського — друге, в заступника голови Ради Міністрів з постачання Ліфшиця — третє. Таким чином, Семен Кузьмович дуже відчутно підтримував і Чечельницький, і Бершадський, і Балтський райони (там і досі живе одна з його сестер).

Щодо мене особисто, то він завше оддавав два свої квитки в третьому ряду партеру до усіх найпопулярніших театрів на найдефіцитніші вистави. Так було в останній приїзд у грудні 1981 року. Мене геть вимотали звіти, аналізи, балансові комісії, і я попросився до столиці — щось для району здобуду і кілька днів перепочину. Це було вже тоді, коли в Москві йшли арешти людей, які оточували Галину Брежнєву, заварилася справа з діамантами знаменитої циркової артистки Ірини Бугримової, коли прізвище доньки Генсека вже не можна було не включати до міліцейських протоколів. Значно пізніше, через роки, я дізнався, що Цвігун на правах друга Леоніда Ілліча ніс персональну відповідальність за спокій головної (явно неблагополучної) сім’ї Союзу РСР. Саме в ті дні він повіз мене до себе на дачу, після вечері ми пішли погуляти. Семен Кузьмович весь час тримав праву руку в кишені кожуха, і я запитав, чи не болить у нього ця рука.

— Ні, не болить, — він вийняв її, тримаючи револьвера, а потім відгорнув вилогу кожуха, показав пістолета й під пахвою лівої руки.

Я здивувався з цього озброєння.

— Мене попереджено, що може бути напад.

— То пішли в дім.

Він засміявся:

— Не сховаєшся. Кругом охорона.

Слова його були загадковими, і я згадав їх 19 січня 1982 року, коли радіо передало зловісне повідомлення про смерть генерала Цвігуна, а під газетними некрологами з цього приводу чомусь не було прізвищ Брежнєва і Суслова. Мені одразу подзвонив один з помічників генерала Волков і запитав, коли ми з Марією Олександрівною виїздимо на похорон. З області наряджалася офіційна делегація, нас включили до її складу, але поки ми добралися до Вінниці, «погода» змінилася. Поїхали тільки секретар обкому Григорій Буртяк (він теж родом з Чечельницького району) та ми з Марією Олександрівною. При зустрічі з Волковим я запитав:

— Як це сталося?

— Було слизько, асфальт не посипали піском, генерал упав і вбився.

У цих словах явно проступали білі нитки вигадки — Волков не мав права говорити правди. Брежнєва на похороні не було. Від початку до кінця сиділа тільки Вікторія Петрівна. У нинішніх публікаціях пишуть різне. То його знайшли застреленим у робочому кабінеті, то отруївся ціанистим калієм на явочній квартирі, то мав рак, дуже страждав і під настрій, коли муки були нестерпними, попросив в одного з охоронників подивитися його пістолета і тут же застрелився. А в мене перед очима і досі його зброя під кожухом, а у вухах слова: «Не сховаєшся, кругом — охорона». А ще була розмова з Розою Михайлівною, яка мені сказала: «Знаю всю правду, Леоніде Прокоповичу. Я про це колись напишу в книзі спогадів (вона — чудова журналістка з «Огонька»). А поки що мені треба подумати про спокійне життя дітей, адже син наш — посланником в Алжирі, а донька з зятем — лікарі у Франції».

Бітте-Дрітте

Я працював тоді шофером одного з обласних управлінь, мотався, як білка в колесі, бо в мене була «розгонна» машина і мною поганяли зранку до вечора — то в район, то з району, то в колгосп, то в радгосп, то на базу, то на вокзал, то з начальством, то з кореспондентами, то з ревізором, то з яким-небудь іншим шнурком з великого бюрократичного черевика. Відкрутитися я не міг ні від чого — моя слухняність заробляла квартиру: чекали з жінкою дитини, тулилися по найманих кутках.

Одного разу викликають і звертаються до мене так:

— Хоча ти і не партійний чоловік, а доручення матимеш партійне. Приїжджає в область агроном з західнонімецької фірми, яка виробляє гербіциди й одягає в «сорочки» з мінеральних добрив бурякове насіння, щоб краще сходило. Буде сам сіяти, сам доглядати, а ти при ньому вроді ад’ютанта — підвезти, привезти, подати. Чи велике воно цабе — невідомо, але капіталіст, не нашого поля ягода. І хоча він дихає так, як ти, їсть і п’є так само, але на світ дивиться не твоїми очима. І щоб не влипнути в яку-небудь халепу, старайся менше при ньому ляпати язиком, не піддавайся на його провокації, якщо дуже буде залізати в душу, випитувати. Запам’ятай, що дурнів вони сюди не посилають, і який би він не був хороший, все одно не наш.

Начальник той особливою вихованістю не відзначався, любив епітети з маловживаних покладів української лексики, мова його була далеко не така делікатна, як оце я передаю. Закінчив він тим, що доручення моє має не приватний, а державний характер, і від того, як я його виконаю, залежатиме не тільки мій авторитет, а й доля квартирного питання.

Після такої преамбули я чекав західного німця якщо не з душевним трепетом, то з острахом: «Нащо мені це довір’я? Нащо мені ці міжнародні відносини? Крутив собі баранку зрання до смеркання — і весь клопіт. А тепер думай над кожним словом, пильнуй, щоб не влізти в халепу».

Відмовитися — теж не з руки. Шофер, який крутиться при начальстві, тільки тоді хороший, коли не має голосу і не вміє огризатись.

Полегшало мені трохи аж тоді, коли дізнався, що буду при німцеві не один. Розділятимуть зі мною каторжну місію Федір Дмитрович з відділу пропаганди передового досвіту управління сільського господарства, мовчазний чоловік з розумними насмішкуватими очима, худий, високий, з неодмінною цигаркою в зубах, та молодий і статурний агроном з Міністерства сільського господарства — завше охайний, холоднуватий, небалакучий, але все одно з ґанджем — мав звичку забувати про всіх і гнюгати про себе модні пісеньки, за що Федір Дмитрович прозвав його Шубертом.

А німець наш виявився маленьким, кругленьким, рудим, кучерявим, як овечка, і таким приязним, хоч до серця його клади. Руки тверді, мов дві колодочки, з мозолями. Мав дуже смішну манорію: запалить сигарету, відставить праву ногу, ліву руку — на поперек: хоч стій, хоч падай. «Бітте-дрітте», — зронив Федір Дмитрович і так воно й причепилось. В очі — Ганс, між нами — Бітте-Дрітте.

Договір на експеримент фірма Ганса уклала з одним нашим колгоспом, де керував орденоносний голова Григорій Григорович. Як він вийшов на німця, через які канали — один Господь знає. Це ж було в сімдесятих роках, іноземець у колгоспі, та ще й не зі Східної, а Західної Німеччини — фантастика.

Говорили, що в Григорія Григоровича — зв’язки в ЦК, на найвищому рівні. Вичитавши в якомусь журналі, що німці вже одягають насіння в «сорочки» з мінеральних добрив і обробляють посіви такими гербіцидами, після яких не треба до буряків ні сапи, ні культиватора, що від цього буде на гектарі не менше чотирьохсот центнерів коренів, а головне — що все це фірма для пропаганди своєї продукції може на п’ятдесяти гектарах зробити безплатно. Григорій Григорович «уламав» якогось верховного начальника, і таким чином в його колгоспі з’явився Ганс Бітте-Дрітте.

Це був роботяга особливої школи. Кажуть, що там, на Заході, люди працюють чітко, по годинах, не переробляючи зайвого, бо в них таке трудове законодавство, що коли переробляєш, то профспілки знімають з хазяїв за це три шкури зразу. Не знаю, як у них з законодавством, але Бітте-Дрітте будив мене раніше, ніж сходило сонце, годині десь о четвертій: «Гутен морген, Дімітер!» Його добродушна фізіономія сяяла, мов сонце, наче він збирався подарувати мені щастя. Я подумки лаявся, посилаючи його якомога далі, але покірливо вставав, одягався. Федір Дмитрович, щоб не зганьбити честі радянського агронома, теж піднімався, хоча було видно, що це йому зовсім не до шмиги. А Шуберт (як представник міністерства, він спав в окремому номері колгоспного готелю) вставав, мабуть, раніше від Ганса — ми щоразу заставали його біля столу за своїми паперами і гнюганням модних мелодій.

Бітте-Дрітте вивозив нас на поле, виймав з кишені маленького дерев’яного вітрячка такої тонкої роботи, що крила його реагували на кожен непримітний подих вітру, відставляв праву ногу, ліву руку клав на поперека, в праву брав свого інструмента і дивився, звідки дме. Якщо крильця зовсім не рухались, щасливо вигукував: «О, гут Україна!» — і зразу йшов до машини. Ми мчали на тракторний стан будити тракториста, який за вимогою Ганса мусив ночувати там обов’язково. Ганс сіяв буряки з гербіцидами тільки за повної відсутності вітру, сам стояв на сівалці, не довіряючи ні Федору Дмитровичу, ні Шуберту.

Їй-Богу, його не можна було не любити. Що було в нього німецького, то це тільки те, що де б ми не були, а рівно о восьмій він зупиняв трактора, розпаковував свого шкіряного баула, виймав звідти величезного термоса, пакунок бутербродів і змушував нас снідати. Точно по годинах також обідали. З вечерями, правда, виходило по-українському. Як правило, приїздив Григорій Григорович, шофер волік за ним ящики і пакунки, а Бітте-Дрітте робив великі очі, хапався за голову й серце і починав стогнати: «О-о-о, Україна!»

— Не плач, — сміявся Григорій Григорович, — я тобі знайду ще і синьооку мавку, оженимо і будеш у нас агрономом.

— А що то ест мафка?

— Медхен, — Григорій Григорович окреслював руками високі груди та інші форми, реготав, а Ганс відмахувався: «О, найн, найн! У мене — цвай кіндер!»

Було видно, що доброзичливий, працьовитий німець дуже подобається Григорію Григоровичу. Раціональний голова не міг обійти нагоди, щоб не виторгувати в Європи чого-небудь надурняк. Він розтлумачував Гансові, що зазнає економічних збитків, бо в нього на п’ятдесяти гектарах поки що застосовується ручна праця і двадцять жінок залишилися без роботи. Хитрий Григорій Григорович! Не двадцять, а тільки десять. Але він діяв за принципом українських ділових людей — проси удвічі більше, тоді матимеш стільки, скільки треба.

Ганс знову робив великі очі: «Цванціг?» — не вірив, доводячи на російсько-українсько-німецькому жаргоні, що це дуже невигідно колгоспові тримати так багато людей на такій мізерній площі поля. Григорій Григорович сумно підтакував. Що, мовляв, поробиш? Поки що ми саме так хазяйнуємо. Він явно схиляв Ганса до думки, що фірма повинна брати ці збитки на себе. Назвав суму. Бітте-Дрітте щось помуркав-помуркав і несподівано погодився. Очевидно, для його багатої фірми це були копійки. Григорій Григорович трохи навіть скис: «Треба було циганити більше».

Бітте-Дрітте виявився чудовим партнером і в застоллі — не відсовував жодної чарки, тільки тости його ставало дедалі важче розшифровувати — куці знання чужої мови швидко замулювались, він переходив на чисто німецьку.

— Славна душа, — сказав Григорій Григорович якось на перекурі.

— А вам би не треба було дуже прибіднюватись, — холодно кинув міністерську репліку Шуберт, — все-таки у вас не двадцять жінок на п’ятдесяти гектарах, а десять. Що ті німці про нас подумають?

— Мене цікавить не те, що вони подумають, а що матиме колгосп з цього експерименту.

— У даному випадку, Григорію Григоровичу, йдеться не про економіку, а про політику, — гостро наголосив Шуберт. — Ми люди партійні і відстоюємо тут, на цьому міжнародному рубежі, світовий авторитет радянської влади.

— Здрасьте, — засумував голова колгоспу. — Приїхали.

Цей інцидент був єдиною хмариною на тому етапі перебування Бітте-Дрітте в колгоспі. Він сидів тут до появи на буряках перших двох листочків. Зійшли вони на славу. Фірма Ганса гарантувала 95-96 відсотків польової схожості, тоді як вітчизняне насіння ледве витягувало на 65-70.

А потім встановилася несподівано рання спека, і саме в фазі двох листочків.

На буряки сіла якась падь, вони почали кучерявитись. Бітте-Дрітте забив тривогу, і через добу літак з Німеччини доставив сірого порошку, яким, розвівши його попередньо у воді, покропили буряки і все стало на міру. Ганс поїхав додому.

Він приїхав, як і було домовлено, аж тоді, коли буряки набрали по двадцять грамів ваги. Це був знаменитий приїзд. Бітте-Дрітте приволік з собою кілька чемоданів багажу, всіх нас обдарував запальничками, химерними кульковими ручками, німецькими кашкетами з довгими козирками. Слово честі, приїхав справжній друг, якого ми щиро вітали, не побоюючись і в очі називати «Бітте-Дрітте».

Цього разу Ганс проводив міжрядну культивацію, багато знімав фото- і кіноапаратами для звіту перед фірмою. Буряки були чудові, настрій у Ганса — теж, і наприкінці тижня, збираючись від’їжджати на батьківщину, оголосив Григорію Григоровичу, що має намір «закатати баль», чим розчулив голову до сліз: «Ну, Ганс! Ну, Бітте-Дрітте!» А я то думав, для чого він випитує, як у нас називають той «захід», коли хочуть гарно пригостити друзів.

Усе це у мудрого дипломата було продумано наперед, він почувався серед нас бажаною людиною, другом, колегою і вирішив віддати належне національним традиціям. Виявляється, приволік він із собою повен чемодан баварського пива і шнапсу, найкращих закусок у фірмових упаковках, кожному приготував персонального диктофона. Це зовсім не укладалося у наші традиційні уявлення про німецьку жлобуватість. Нас охопило таке розчулення, що ми за тим столом намалювали на аркуші паперу велику люльку, пляшку і виписали грамоту, що наш великий друг Ганс Клюгер на прізвисько Бітте-Дрітте одноголосно приймається до українською козацького коша «Дружба-Фройндшафт»

А на перекурі підійшов до мене Шуберт і суворим голосом сказав:

— Дмитре! Дайте мені ключі від вашої кімнати!

— Для чого?

— Треба.

— Пішли. Я сам відчиню!

— Ні. Дайте мені ключа!

— А це на яких правах?

— На тих самих, якщо ви й досі не зрозуміли, — і видобув з кишені посвідчення з написом «КДБ» (а я ж собі думав: «Чого він мені не подобається?»).

...Було б легше, аби Бітте-Дрітте наступного дня поїхав. Але він був не в формі, він сказав, що хоче трохи одійти, навести лад у паперах і поїде аж увечері. А ввечері ми побачили зовсім іншу людину — сіру з лиця, холодну, офіційну, чужу. Він відсунув чарку, налиту сердешним Григорієм Григоровичем, він не хотів дивитися нам в очі, він тільки спитав, очевидно, приготувавши фразу наперед:

— Люді! Што я вам сделаль плохого? Зачем ви засветілі мої пльонки?

Ми стояли перед ним, як обпльовані, не знаючи, що казати. Правда, Григорій Григорович, полотніючи, запитав:

— Хто?! — обвів нас поглядом, зупинився на Шубертові і зронив глухо: — Тепер усе ясно.

Восени, по закінченні бурякокопання, Ганс Клюгер приїздив у колгосп з керівником фірми. Показники були прекрасні — 420 центнерів коренів з гектара без затрат ручної праці, але контракту на продовження співробітництва фірма не підписала.

В останню поїздку до села мене не запрошували — взяли іншого шофера.

20 січня 1996 року.

Не з Клондайка, а з Янева

За меткою спостережливістю ока і вмінням знайти точне слово, щоб реалізувати свою спостережливість у цікаву образну картину, цей чоловік мав би бути щонайменше літератором, а він крутив баранку. І, знову ж таки, крутив талановито, легко, без показної чи натуральної хвацькості, але все одно по-своєму. Важко передати, як саме, але це був почерк. Можу тільки сказати, що в основі цього почерку лежала розкутість і сторожка, ненапружена зосередженість. Він любив багато говорити, але навіть уявити було неможливо, щоб захопився настільки, аби забути про дорогу. Професіонал найвищого ґатунку! Одного разу він сформулював своє ставлення до дороги у звичному образному ключі: «Це звір, який ніколи не наїдається і гладити його по загривку теж ніколи не можна».

Усе своє життя він возив начальство на «Волгах», і в ньому вгадувався «панський шофер», який ретельно пильнує, щоб у салоні був хатній затишок, без пилюки, запаху бензину і курева. Втім, це була швидше не «панськість», а вроджений аристократизм, що не любить матюків, грубощів, гучних реготів, хоча й не цурається, коли треба — солоного слова. Було видно, що він пройшов добру школу, бо не витруїв у собі почуття власної гідності — умів, звичайно, триматись на «метражі» належної дистанції, але я думав не раз, що він завше сам був архітектором структури взаємовідносин з начальством, вміючи, однак, створити враження, що ця структура сконструйована за проектом начальства.

Трохи відчувалось, що скромна «вісімка» якось не пасує до нього, але, боронь Боже, щоб він бодай раз образив машину зневажливою реплікою чи поведінкою. Навпаки, він не дозволяв лунко хряскати дверцятами, падати на сидіння, голосно вмикати радіо чи підсміюватись над її слабкостями. Він послуговувався багатозначним терміном: «Це — машина!»

Звичайно ж, і на новому місці роботи його швидко примітили, з «вісімки» пересадили на «Волгу» і шикарні «Міцубісі» з кондиціонером. Причому відбулось це якось безболісно й органічно — ніхто з шоферів не образився, не сказав, що він кого-небудь підсидів чи заклав. Якщо було в кого невдоволення, то, певне, тільки собою — вони не вміли так, як Діма сказати доречне слово, промовчати в потрібну мить, бути твердим чи податливим саме тоді, коли треба. Ну, і ніхто не володів таким даром слова. Цей дар легко вписував його в будь-яку компанію, але він тримався своєї, і ця віддана прив’язаність була єдиним його вразливим місцем — де б не знаходився, але в п’ятницю рівно о 17.00 він мав бути у Вінниці, причому неодмінно з двома пляшками «оболоньки», бо цього дня їхній гурт ходив до сауни. Очевидно, це ритуальне дійство було головною статутною підвалиною їхньої компанії і ознакою здорового способу життя — в сауні вони ніколи не вживали горілки. Тільки пиво. Діма в компанії, либонь, відігравав не останню роль, хоча в ній об’єдналися люди, серед яких він за суспільним станом займав далеко не найпрестижнішу сходинку — друзі цінували його всебічну обдарованість, а особливо — талановитість усного слова.

Каюсь, я збагнув цю талановитість аж тоді, коли перестав з ним їздити і не встиг позаписувати його численних історій, не звернувши уваги на їх виняткову оригінальність, пійману унятливим оком нежурналіста і неписьменника. Уже пізніше я схопився за перо, згадавши «Бітте-Дрітте» про західнонімецького агронома в колгоспі і ось цю розповідь, яка за часом належить до початку 1986 року, коли відбувався останній Горбачовський 27-й з’їзд КПРС.

— Під час з’їзду для шофера, який возить великого шефа, — канікули, позачергова відпустка. Зате перед з’їздом — гарячі жнива. Збирається делегація. Там, у Москві, вона вирішуватиме важливі питання, а всі наші важливості завжди кінчаються горілкою, обіймами, поцілунками, а для зміцнення нових знайомств і зв’язків — подарунками нижчих вищим. Ну, а крім того, під час з’їзду треба зустрітися з потрібними людьми, великими і малими «шишками», а в кожної «шишки» — синочки «жолуді» і доньки — «шишечки», а кожному «жолудю» і «шишечці» треба рости, а щоб рости, треба добре їсти. І ось шеф дає команду: «Діма! В Сорокадубах під Брацлавом дядьки роблять найкращі домашні ковбаси. У Брацлаві звернешся до Михайла Івановича, скажеш, що від мене. А далі — вже його діло. Діма! Гони до Літина, там у радгоспі, знаєш у якому, коптять шинку, неперевершену, зразу цілим окороком. А коло Літина, теж знаєш де, сало начиняють перцем, коріандром і часничком — розповідати — слина котиться, а коли за стіл сядеш, то й не говори. Зустріне тебе о сьомій ранку Іван Михайлович. За ним, крім усього, ще три ящики горілки та ящик коньяку — дивись, щоб тільки вірменський і з п’ятьма зірками. Коли все привезеш, поїдь ще за яблуками з помологічної колекції — такі, що хоч на стіл англійської королеви. Налякай там, щоб, часом, гниле не попалось. Бо скальпи з них познімаю, як повернусь».

А ви кажете, що у шофера, який возить великого і важливого шефа, — панська робота. З таким панством рано чи пізно (а на старість обов’язково) я матиму медаль, яка зветься грижа, бо радикуліт маю уже зараз.

Все оте назване і неназване добро я повинен звезти до гаража чи іншого місця (то вже мої проблеми), а коли буде команда, перекинути в Калинівку, бо делегатський вагон формується не у Вінниці, де багацько людей і зайвих очей, а за 40 кілометрів від неї, в залізничному тупичку районного центру.

Ну, ось, уже слава Богу, й останній ящик зняли з моїх плечей, уже я залізаю в машину, перевдягаюся з комбінезона в костюм, лечу за шефом. Уже й шефа привіз, уже й попрощався, уже й поїзд застукав своїми костилями по рейках. Свобода! Сідаю в кабіну, відкорковую пляшку мінеральної: «Хай живе 27-й з’їзд КПРС!»

А вже далеко за північ. Через годину вранішні зірки посходять. Пора й мені додому. І раптом стукотить хтось пальчиком у віконечко кабіни несміливо, як мишка-норушка: «Дядьку! Дядьку, відчиніть».

Натягаю шию — якась бабця наче.

— Чого вам треба?

— Вийдіть-но, чоловіче добрий!

— Звідки ви взяли, що я добрий? Я злий, як шахтар після зміни. Мені руки й плечі ломить, я наносився, як чорний, ящиків і мішків. Давно пора спати, а я ще на станції.

Проте виходжу. Коло моєї бабці — ще одна. Обидві вони такі заїжджені, як після великого перепою. «Їй-Богу, ними хтось вокзала помив. Дві швабри та й годі». І ще дух від них — не дуже, щоб свіжий.

— Чого вам треба, дівчата? — зривається з язика майже відвертий посміх, а вони проковтнули й бровою не повівши — от що то жіноче поріддя — до смерті себе дівками почувають.

— Підвезіть нас до Янева.

— По-перше, не по дорозі, по-друге, бачите, яка вже пора. Мене у Вінниці молода жінка чекає. Ще її грядки треба прополоти, бо як не виконаю домашньої норми, то нащо я їй потрібен?

— Це ви, — сміються, — і вдень можете надолужити. А їй у хазяйство буде якась копійка — ми добре заплатимо.

— Ні, дівчата! Не просіть і не силуйте.

«Нащо я, дурний, кажу оте «силуйте»? Це ж капітулянтське слово!» Вони зразу скумекати, що я гойднувся в їхній бік, що душа у мене м’якенька, як вовна, що мене можна гнути. Обидві накинулись циганками:

— Серце ж у вас — не камінне. Ми уже давно з дому, а на вокзалі холодно, до автобуса намерзнемось, як собаки. Майте Бога, пожалійте!

— Ладно, — кажу. — Хай буде по вашому. Упаду дома перед жінкою на коліна, мозоля на лобі натовчу — може, й простить. Сідайте!

— Ой, — зраділи вони, — а ще багаж у нас осьдечки.

І виволікають з-під стіни, з темної темноти на світло, два мішки, два форменних вальки, як болото.

— Ну, дівки! Ми так не домовлялись! Ще вас я брався якось доправити, а цю антисанітарію не повезу.

Впали на коліна: «Чоловіче добрий! Ми вже другий місяць у дорозі. Вимотались, як монгольські коні. А тут, у цих мішках — по гостинчикові дітям. Вони не дуже чисті, але хіба ми мали де їх попрати в поїздах? Везіть, будь ласка. Все вам буде зараховано.»

Відімкнув я багажника, застелив його целофаном:

— Кладіть уже.

Поклали. Та удвох беруть за ріжки, бо одній тих лантухів подужати несила — тяжкенькі, видать.

— Чи ви їх цеглою набили?

Мовчать.

Ось уже їдемо. Які вони були балакучі на станції, такі ж мовчазні поробилися в машині. Мовби їм, на разі, позаціплювало. Щось воно виламується з традицій. Коли жінки владнають своє діло, то сокочугь від радості, як сороки. А ці понабирали у рот води і не п’ють, тримають, аж чути їхнє дихання.

— Потомилися чи що?

— Та є трохи.

— А звідки це ви добираєтесь? — пробую їх розворухати.

— Ой, не питайте, чоловіче, з самого кінця світу.

Я вже сміюся:

— Може, з полярного полюса?

— Майже.

— Ой, не смішіть!

— Які тут, чоловіче, смішки? — з Землі Франца Йосифа.

Я з несподіванки навіть пригальмував:

— Не жартуйте так. Це ж справді кінець світу. Яка лиха година вас туди занесла?

— Ой, чоловіче, уже янівські вікна видно — село прокидається. Як доправите нас додому, ми вам усе розкажемо.

Нарешті доправились. Вони, виявляється, живуть по сусідству — хата в хату. Одна залишилась в машині: «Не думайте, що ми так вас відпустимо. Ви ще з нами до столу сядете!», а друга побігла будити своїх. Розбудила. З обох хатин повибігало великого і малого народу, підкидають на руках ту, що побігла, виймають з кабіни цю, що зі мною, беруться вже й за мене.

— Змилуйтесь! Я тут ні при чому, я їх тільки зі станції довіз. Мені зараз вертатися треба.

Де там вертатись? Таке свято, така подія — гріх вам буде, якщо з нами до столу не сядете! Не п’єте за баранкою? Нічо, ми вам з собою дамо. Але, щоб після такої оказії та з порожніми руками додому їхати — це не по-янівському. Іншими словами, поволокли мене до столу. Якщо відверто, то не дуже я й опирався, бо вже мене таки заінтригував той «космічний політ» з Янева на Землю Франца Йосифа. Родичі у них там серед білих ведмедів чи що?

А вони як поперебиралися; як умились — Господе мій! Обом «бабам» не більше тридцяти п’яти та ще й нівроку вони, як мальовані, та ще й з рум’янцями, та ще й з вогнем в очах.

— Ну, хлопці, — кажу обом чоловікам, — розуму у вас, звиняйте, в запасі нема. Таких дівок самих пускати в дорогу?!

— Еге! — кажуть. — Як подивимось ми на тебе, то, може, в тебе цей запас і дуже великий, але спробуй ти зупини жінок, які захотіли враз поробитись багатими. Були тут і сльози, і плачі, і розводи, і клятьба, але приспічило так, що готові на все, аби тільки спробувати.

Виявляється, приїхав тут один військовий, пили по чарці, був він добряче п’яненький, нічого не хотів закушувати і подали йому на стіл сала з холодильника і кілька зубців часнику при цьому. Пішло воно дуже всмак, і почав той чоловік розводитись, що це аби такий часник у січні на Землю Франца Йосифа, то з одного мішка мільйонером можна стати. Чоловік там служить і знає, як це добро на півночі цінується. Але хто той часник повезе в таку далеч? Все це фантазії. Довезти його треба не мороженим, бо морожений і консервований торгівля доставляє, але ціна йому — копійки у базарний день. Аби такий, як оце в Яневі!

Звідки ж було чоловікові знати, що його слова не полетять за вітром, а впадуть на родючий грунт та й почнуть мучити двох молоденьких кумоньок? Викопали вони свій часник, пішли на ярмарок, що збирається у Яневі з діда-прадіда при великому напливові народу. Зрихтували по три мішки того добра, пересварились з чоловіками, родиною і після Нового року, коли не тільки на далекій Півночі, але і в наших краях стоїть «дуб-дубарина — земля в морозі зварена», подалися в дорогу. В поїздах ще його везти було можна немороженим, а коли поїздів не стало, коли треба було пересідати на літаки і вертольоти, і коли в тебе тут ні кума, ні брата, ні дядька, ні свата — додумайся, що робити.

— Підкотились ми до геологів — був у них за начальника дуже добрий чоловік української породи. Призналися йому, що веземо, і він пожалів нас за півмішка часнику і десять пляшок горілки. Завернули наш багаж у спальні мішки, ковдри, брезентові намети, повантажили у вертоліт, а тоді ще потримали на своїй базі в теплі, поки ми не спродались. Але це було не найтяжче. Найтяжче і найстрашніше, Дмитре, було з тими двома мішками, що ви їх дуже не хотіли брати у свою машину і класти до багажника. Думаєте, це вони даремно такі заяложені і зашмульгані, гірші від болота? Ми їх спеціально так захвойдали по підлогах, цементах, переходах, щоб до них гидко було руками торкатись. У тих мішках — гроші, виручені за часник.

— Гроші? Два мішки?

— Правда ж, повірити важко? Ви не вірите навіть після того, як ми вам розповіли, а хто повірить, що на його очах прямо під ногами валяється таке багатство? Ми кидали на них яку-небудь пілку, щоб можна було покласти голову, і лягали спати. Навіть на вокзалах прибиральниці обходили нас боком, щоб не обмаститись, чи не вхопити якоїсь зарази. Нікому не кортіло вийняти такого лантуха з-під голови. Люди сприймали нас якщо не за дурнуватих, то все одно за таких, що несповна розуму. Це можна було пережити. Найстрашнішою була для нас міліція. Аби взяли, то вернулися б ми без грошей або поїхали б не до Янева, а кудись ближче до Колими і Магадана. Та, хвалити Бога, все обійшлося.

Мушу сказати, що мій скепсис, моє жартівливо-поблажливе ставлення до дівчат змінилося щирою повагою і навіть захопленням. Це ж не злодійство, не крадіжка, це труд і велике дерзання. Зважитись на таку подорож! Тут — не тільки заробіток, великі гроші, тут ще й характер зухвало-героїчний, ризикований, ніколи до кінця не звіданий і не вичерпаний.

— Ну, баби, — сказав я, сміючись. — Нема на вас Джека Лондона. Він би сказав, що не тільки на Клондайку, а і в Яневі можна писати пригодницькі книжки. Ордени вам треба виписати!

— Ви там хоч ніде не пробалакайтесь, бо будуть нам ордени і з міліції, і з прокуратури.

Оце і вся історія. Думаю, що аби нинішня ринкова економіка нормальними законами й продуманими програмами підтримувала здоровий інстинкт кожної людини бути багатою, то, можливо сьогодні в Україні не було б такої розрухи. Можливо, йшла б вона уже рівною дорогою заможності, а не губила себе на тих бокаях і вирвах, яких сама собі й наробила.

3 лютого 1996 року.

«Ад’ютант» Ярослава Чижа

Ім’я Чижа було соціалістичним символом шістдесятих років. Таким же, як свого часу імена Паші Ангеліної та Олексія Стаханова. Відмінність полягала лише в тому, що Пашу й Олексія треба чуло знайти, висунути, зробити ідеалами трудового ентузіазму, а Ярослав виплив на поверхню уже сам.

Природа ентузіазму така, що він повинен вибухати, а коли ти його вирощуєш, як огірки чи бараболю, то хитре око і уважний розум можуть хитро скористатися з нього не на благо суспільства, а, передовсім, для власної, користі. Нині це явище стало масовим, що особливо виразно видно в період виборчих кампаній, коли до вершин влади рвуться не одиниці, а орди. Себто — не лідери, розумники й патріоти, а здебільшого шукачі щастя.

... Ця трохи задовга преамбула потрібна мені, щоб нарешті представити й «ад’ютанта» Ярослава Чижа, яким є наш земляк Віктор Іванович Лозицький, родом з Черепашинець Калинівського району. Багато років працював на Львівщині, а останнім часом — у Вінницькому інституті «Укрземпроект». Викладені вище розмірковування належать, почасти, і цьому чоловікові, який теж був «продуктом» системи.

— Всі ми, — каже він, — з одного суспільства. Я зі студентських літ сидів у президіях комсомольських, партійних та профспілкових зборів, на останньому курсі сільгоспінституту був уже зарахований головним агрономом МТС, дуже швидко став директором. Помітили мене в обкомі партії, і на той час, коли визріло таке диво, як Ярослав Чиж, я вже був досвідченим інструктором сільгоспвідділу Львівського обкому. Одного прекрасного дня викликає мене секретар з питань сільського господарства Кашевський і говорить:

— Оскільки ти, Вікторе, добре знаєшся в кулінарії і естетиці столу, бо возив на війні генерала і навчився приймати його гостей, то ось тобі завдання державної ваги: їдь у Золочів, там скликається районна нарада передовиків тваринництва. Покрутишся там, засвітишся, щоб усі бачили, але для тебе не це головне. На нараду приїде Мікоян — хочемо, щоб він дав грошей і дозвіл на будівництво в Золочеві цукрового заводу. Обідати високий гість має в Старовини — голови місцевого колгоспу. Ось тут ти маєш і постаратися. Львівщина тебе не забуде, якщо обід Мікояну запам’ятається. Простежиш, щоб на стіл потрапили найсвіжіші продукти, сам переглянеш усі напої, які привезе туди обласна бакалія. Головними ж мають бути твої екзотичні лини і карасі. Щоб запах — на весь Золочів, щоб голова від того запаху чманіла і хотілось проковтнути навіть язика.

— Зрозумів, товаришу секретар. Буде зроблено! Хіба мені перший раз?

— Не перший, але рівень який?! Сам бачиш.

Поїхав я в Золочів, роздивився місце дислокації, познайомився і поговорив з кухонною бригадою, акцентував увагу на державній важливості завдання, яке доведеться виконувати, показав, як треба робити лина й карася. За моєю методою — жодної у них кісточки, фарш з риб’ячої ікри, моркви і хитромудрої гри спецій, що поширюють царські аромати. Коли все привели до стану готовності, поїхав на нараду тваринників, щоб заспокоїти обкомівське начальство.

Нараду Анастас Іванович Мікоян (людина непримітної зовнішності — низенький, худорлявий, з дуже вираженим вірменським акцентом у мові, але блискуче-дотепний, розумний, а найважливіше — титулований: член Політбюро ЦК КПРС, член Президії Верховної Ради Союзу РСР, перший заступник Голови Ради Міністрів СРСР) проводив на базі міжколгоспного відгодівельного пункту. Людей з’їхалось небагато — по два-три передовики від кожного господарства, отже, душ 50-60 від сили та ще зо три десятки начальства, серед них — наш перший секретар Лазуренко, ну і, звичайно, Кашевський, як перша сільськогосподарська «скрипка» обкому.

Нарада протікала спокійно. Стояли півколом біля Мікояна, Кашевський давав пояснення (запитання — відповідь, запитання — відповідь), а потім раптом з-поміж народу висунувся маленький, але навіть з вигляду енергійний, бойовий чоловічок, на голову нижчий від Мікояна, і сказав, що він — Ярослав Чиж, на що було сказано з веселими інтонаціями в голосі: «Очен пріятно».

Чиж розповів, що він учорашній шахтар-машиніст, покинув нерентабельну шахту бурого вугілля, повернувся в рідний колгосп імені Шевченка, узяв з жінкою чимале стадо свиней для відгодівлі і, як комуніст, має високу патріотичну мету нагодувати наш робітничий клас якомога дешевшим м’ясом. Щоб досягти цього, читає він книжки і статті про передовий досвід, запроваджує його на фермі і хоче, щоб цей приклад наслідували тваринники не тільки Львівської області, а й усього Радянського Союзу. Чиж умів говорити з таким запалом і натиском, що його хотілося слухати.

— Товариш Лазуренко, — подивився Мікоян суворим державним поглядом на нашого першого секретаря. — Нахожу, что это очэн умная идэя. Пачему вы не информировали, что у вас ест такие замэчатэльные труженики, как Ярослав Чиж?

Лазуренко відбувся якимись загальними фразами — не міг же він сказати, що вперше чує Чижеве ім’я, не знає, що він за птаха, чи вміє літати, чи тільки пробує, чи не буде з ним клопоту або й скандалу (з Мікояном цілий натовп журналістів центральних газет, впіймають на якомусь слові — матимеш на горіхи).

Я, правда, тоді не дуже переймався цими його турботами, не дуже придивлявся до того Чижа, у мене попереду свій «державний екзамен».

На тому обіді я, звичайно, займав крайній кінчик крайнього стільця, щоб бути «під рукою», коли раптом знадоблюся начальству. До мене там не пилося, але всі тости чув. Настрій панував піднесений. Випив Мікоян тоді 70 грамів горілки з перцем, трьохсотграмову пляшку львівського пива, грамів 50, знову ж таки, української з перцем, потім — майже повну пляшку вина «Христові сльози» — сухе, градусів 7 алкоголю, але таке чудове, що, кажуть, навіть Сталін його дуже любив.

Спробувавши моїх линів, Мікоян перепитав, що за риба. Йому зразу відповіли, що це лин місцевого приготування і вже наготувались слухати компліменти, але Мікояна, мабуть, не пройняло до належних глибин, і я з прикрістю подумав, скільки сумління пропало даремно. Він тільки муркнув. Добре, хоч у настрої, а якби не з тієї ноги встав?

До Львова я дістався тільки о третій ночі з думкою добряче виспатись, адже — субота. Але дружина вдосвіта розбудила:

— Якийсь дідько за тобою вже приїхав.

Виглянув у вікно, і перехопило подих — машина з КДБ.

— Хтось приходив, гукав?

— Там тільки шофер.

«Ага, — думаю про себе. — Якщо один шофер, то щось не дуже страшне. Аби хтось із слідства, це вже було з оргвисновками або й гірше».

— Чого тебе послали? — запитую шофера.

— Кашевський наказав негайно привезти вас у будиночок.

«Ага! Знов щось треба швидко організувати. В будиночку для гостей мав ночувати Мікоян».

— Поздоровляю, Вікторе, — зустрів мене Кашевський щасливою посмішкою. — Риба твоя сподобалась Мікояну. «Гдэ этот ваш парін?» Так що, «парін», іди он у ті двері — там тебе чекає особистий куховар Мікояна.

А особистий — нівроку: три Мікояни в ширину і півтора — у висоту.

— Чэм ты его там карміл? С утра надоедает. Што там за рыба особая?

— А в тебе яка є?

— Што за вапрос? Скажі, какую нада, — лубая будэт здесь!

— Ну, якщо так, то нема проблем.

Тут же доставили два десятки линів, удвох з Мікояновим куховаром ми їх зготували. Страва наша пройшла на рівні найвищих державних стандартів, душа Мікоянова розм’якла, легко пропустила у себе інформацію про те, що Львівській області потрібен ще один цукрозавод, який має бути в Золочеві. І невдовзі вийшла відповідна «височайша» постанова. Я в цій ситуації, звичайно, виконував роль непримітного «шнурка», про якого зразу забувають, як тільки він виконає свою функцію.

Не забув про мене тільки куховар Мікояна. Коли я вже зібрався їхати додому і подав йому на прощання руку, то почув:

— Нэт, парін. У нас так нэ дэлают.

Вийняв він зі своїх загашників рогозяного мішечка вагою кілограмів, певне, з двадцять п’ять: «Рыбэц! Ест такая рыба. Кожу снял — жир тэчот. Это один тэбэ подарок от Анастаса Ивановича, а вот исчо один, — і приносить ящик спиртного. — Коньяк из его личного погреба — там нэт етикеток, но я тэбэ и так скажу, что такого ты никогда не кушал. Он очен старый».

... Такою була перша серія цього кіна. А ось і друга.

Тижнів, певне, через три повертається Микита Сергійович Хрущов з поїздки у країни соціалістичного табору Західної Європи. У Львові не виходить з поїзда, але зупиняється, і місцеве начальство, природно, стрічає його на вокзалі.

— Слухай, Лазуренко, що ти за свинаря такого від людей ховаєш — Мікоян мені вже кілька разів про нього згадував?!

— Та є тут один, — відповідає Лазуренко, намагаючись бути стриманим, бо не знає, що з цього має вийти. — Самі ще вивчаємо.

— Вивчай-вивчай, та не дуже гайся. Хороше діло чоловік задумав. Хороший почин може вийти.

Після такої розмови Лазуренко з’явився в обкомі темний, мов грозова хмара, зібрав сільгоспвідділ: «Чого ви тут сидите? Як ви мене інформуєте? Хрущов знає більше, ніж Лазуренко, про те, що робиться на фермі в Чижа. Лозицький! — звертається прямо до мене. — Золочів — це твій район? Їдь туди і щоб через добу доповів з усіма подробицями про порядки, прирости, собівартість, побут».

А там, виявляється, всього 75 свиней, ніякої меха­нізації, і те дешеве м’ясо, яким Чиж збирається годувати робітничий клас, у сім разів дорожче, ніж на базарі...

Газети, незважаючи на такі «дрібниці», уже на всю силу дзвонять про трудовий подвиг вчорашнього шахтаря, температура ентузіазму і всенародного захоплення видатним патріотичним починанням наростає («роздзвонили» ті журналісти, що були з Мікояном), і реакція обкому за такої ситуації повинна бути гарячішою бодай на градус-півтора — інакше його ніхто не зрозуміє...

Після мене послали до Чижа завідувача відділу Кіпоренка.

— Ну, як? — питаю.

— Веселий, жвавий, будь-яку бульку з ним можна надути, але чим це скінчиться, ніколи не вгадаєш. Слава Богу, що я міняю роботу і йду викладати до сільгосп­інституту.

На місці Кіпоренка зостався Димов, який тиснув на нас день і ніч: «Швидше-швидше давайте науково обґрунтовану, механізовану ферму».

Інститути й дослідні станції сільськогосподарського профілю, заводи й підприємства по виробництву кормів, зоотехніки, ветеринари і економісти з дисертаціями вчених творили легендарну ферму Ярослава Чижа і нарешті доповіли Києву і Москві, що доблесний трудівник довів поголів’я до 210 свиней і що м’ясо у нього таке дешеве, що далі вже нікуди.

Як поїхали до нього, як посунули, як почали облягати з усіх боків таборами, а він аж цвіте, а він ярмаркує, а він співає — радіо про нього, телевізор про нього, кіно про нього...

Саме у ту пору випала мені путівка за кордон. Дивився я на світ, як на нові ворота, в Італії, Болгарії, Швейцарії, а повернувшись, розповідав за чаркою своїм, обкомівським, дивуючись з того, як живуть люди.

— Ти, дурню, язикатий, — викликає мене другий секретар обкому. — Замовкни, або підеш директором радгоспу, аж загримить за тобою.

«Продали, настукали, свої ж!» — добре бути розумним після того, як «згорів».

Та поки я — на місці. Наказує мені Кашевський:

— Їдь до Чижа, але щоб були мені ось такі цифри приростів і собівартості (подає папірця), бо є команда везти Ярослава на нараду до Москви — натякають, що там йому дадуть ордена.

Господи святий! Він же тільки другий рік ходить у видатних патріотах ферми, а за нашими параметрами лише для медалі треба свинарського стажу мінімум п’ять років.

— Чоловіче! — каже Кашевський. — Хіба у Москву викликають, щоб медаль давати? Це ж тобі не до Ленінської премії. Треба натягнути хоч на орден Трудового Червоного Прапора.

— Ні, не натягну. Нема за що. Або олії мені бракує...

— Правду кажеш, — підсумовує Кашевський. — Пошлемо замість тебе Накса. У нього фантазії вистачить.

— Це точно, — не заперечую і я. — Накс — геній профанації.

— Прикуси язика. Тобі теж робота знайдеться. Будеш у Чижа за ад’ютанта. Матимеш обов’язок дивитися, щоб сорочка у нього була з усіма ґудзиками, піджак і штани випрасувані, галстук правильно зав’язаний, туфлі надраєні. А найважливіше у тебе завдання — підготувати Ярославу виступ і надресирувати його так, щоб вивчив усе напам’ять, але говорив своїми словами, не зазираючи в папірця. І треба цей виступ укласти у 10-12 хвилин. Більше такі, як він, не виступають. Це ж не секретар ЦК. Повернешся — прочитаєш мені, що у вас там вийде.

Вернувся, читаю Кашевському.

— Воно наче й добре, але я не беру на себе відповідальності завізувати такий виступ. Треба на бюро доповісти. Готуйся виступати й там...

Виступив.

— Нічого, — кажуть. — Тільки потрібно деякі цифри справити вже по Наксу. А Чиж зуміє без папірця сказати?

— Чиж? Поза всяким сумнівом. Оратор від Бога. Йому тільки, щоб з регламенту не вийти. Захоплюється.

— Ну, ну, — стривожилось бюро.

— Ти йому там нагадуй про дисципліну, високу відповідальність і авторитет області, про те, що це ж не на фермі, а на пленумі ЦК КПРС. Давай і його заслухаємо на бюро. Для репетиції і посилення почуття відповідальності.

Привіз, послухали і мало овацію не влаштували. Замість дванадцяти в десять з половиною хвилин уклався, логічні паузи на місцях, особливо важливе — з наголосом.

— Молодець, синок! — хвалить Лазуренко. — Так тримати!

Пленум той був першим із перших у новозбудованому Палаці з’їздів. Таке там усе блискуче, багатюще, шикарне — аж страшно, ніби все відбувається з тобою в останній раз. Сам собі не віриш, що це ти серед такого шику. Тільки мій Ярослав і оком не змигне — ніякої реакції, мовби так і має бути, наче я справді в нього ад’ютант на зарплаті, а він — мій генерал. Навіть манери в нього раптом з’явились дивовижно легкі, доречні, і не я його заспокоюю, як належало б, а він мене:

— Не хвилюйся, Вікторе Івановичу! Все буде в порядку. Я обком не підведу і всю партію — теж. Виступлю так, як треба маякові.

Львівській делегації відвели восьмий ряд, а Чижа покликали за куліси — він мав пересидіти десь поблизу трибуни (принаймні, так ми думали), бо слово йому, очевидно, мали дати в числі перших.

Та ось розсувається завіса, виходить президія, і наш Ярослав, бачимо, займає місце в другому ряду, якраз за спиною в Хрущова.

Хто там виступав першим, хто другим — п’ятим, я вже й забувся, але добре пам’ятаю, як у мене піднявся тиск, коли оголосили, що слово надається знаменитому маякові з Львівської області, свинарю Ярославу Васильовичу Чижу. Душа моя відчула, що він зараз щось утне.

Виходить Ярослав, стає біля трибуни, а він же низенький, ніхто цього не передбачив, його з-за трибуни не видно. Інший би зразу розгубився, а Ярослав, навпаки, наче чекав цього. Виходить з-за трибуни, стає поряд з нею, відставляє вперед ногу в надраєному туфлі і починає:

— Дорогий Микито Сергійовичу! Дорогі члени Політбюро, учасники Пленуму, друзі, товариші (за підготовленою партитурою цього не було, це вже він «співає» власну «пісню»). Тут мені дещо підготували (кладе нашу папочку на трибуну)...

Глипаю до нашого Лазуренка (лисина його враз позеленіла), дивлюсь на Кашевського (він наполовину заліз під передній стілець, наче хоче заховатись там — знімає їх Чиж з секретарських посад. Скаже якесь не те слово — і клямка!)

Затулив я очі рукою — дивитись не можу, серце не витримає. Але вуха усе чують, і говорить наш авантюрний Чиж те, що треба, але по-своєму, постійно звертаючись до дорогого Микити Сергійовича, якому цей «живий голос народу» безмежно подобається, він раз по раз першим починає аплодувати в тому чи іншому місці, особливо тоді, коли Ярослав повторює улюблену свою фразу, що нагодує робітничий клас дешевою свининою, а повторює він це, певне, разів п’ять чи шість і постійно запрошує тваринників усього Союзу вивчати його досвід. Промова його, замість десяти хвилин, тривала цілих тридцять три і, може, тривала б ще довше, аби під час останньої паузи Хрущов не кинув своє знамените:

— Товарищи! Да разве это Чиж? Это же настоящий орел в полете!

Зал вибухнув шквалом овації. Далі говорити було неделікатно, і Ярослав зійшов з трибуни. Лазуренко, мокрий, як хлющ, навіть голови не повернув у мій бік, а Кашевський, знесилений і зчорнілий, запитав:

— Вікторе! Скажи чесно — твоя витівка?!

— Клянусь дітьми — я ж не самогубець! Це його самодіяльність!

Оскільки за часом Ярослав виступав стільки, скільки б мали виступати троє, то після нього була оголошена перерва. Лазуренка зразу ж викликали на сцену, і, повернувшись, він тут же підійшов до мене. З виразу його обличчя зрозумів, що я вже не інструктор обкому партії, а директор радгоспу.

— Втішаєшся? — перепитав мене. — Тішся-тішся! Дуже тобі не хотілось у Москву, то маєш нагоду зараз же відбути до Львова: білет на літак уже замовлений — знайдеш Накса і передаси йому особисто від мене, нехай негайно переробляє документи — Хрущов наказав дати Чижу Героя! — останні слова він вимовив по складах, зі злісною насолодою, смакуючи кожне — знав, чим мене доконати. Ніяка звістка щодо подальшої моєї долі не могла дістати мене так, як ця.

— Жартуєте? — спромігся я таки запитати, хоча уже знав, що ніякий це не жарт. Ця велика комедія була правдою і відбувалась на найвищому і найпомпезнішому рівні.

Чемпіон сили

Тихе село над Бугом. Стародавні вулиці, обсаджені акацією, глибокі і вузькі, мов канави — стільки по них їжджено і ходжено, що вони поступово вгрузали в землю і якби ото не було акацій і ти міг стати де-небудь збоку, то машин і коней не було б видно з тих канав. Це, правда, аби тут рівнина, а то ж — горб на горбові, та ще місцина кам’яниста — побережжя ріки і вулиці весь час мовби вистрибують з обіймів канав, стають лисими, як коліна, відшліфованими до блиску, як роботящі хліборобські долоні. З географічної точки зору — село на Південному сході Поділля, чорноземне і кучеряве від вишень. Над вулицями — акації, в городах — вишні, під хатами — махрові мальви білого, бордового, рожевого, червоного, бежевого кольорів — така палітра барвистики, що можна вчити на ній художників.

Але які тут художники?

Ведмежий кут, село чорної праці і солоного поту. Здається, що воно й пахне одним потом, особливо в гарячу пору переджнив’я і жнив, коли тріскається чорнозем, а лобате сіре каміння нагрівається так, що аж шипить, коли на нього хлюпнеш водою з кварти. Опуклі граніти струменіють переконливістю незворушної сили і віковим спокоєм. Як надгробки древніх могил. Утім, може, й справді надгробки — хто знає, скільки під ними народу лежить? Хіба не було часів, коли Україна навіть свої кладовища ховала під камені, щоб не дати орієнтира гостроокому монгольському, татарському чи турецькому вершникові?

Гранітну байдужість підсилює зеленавий мох з плямами живої і всохлої цвілі, тонкостебла вимерхла трава з сумними вдовиними косицями та ще самотні ящірки — несподівані блискавиці руху в цьому світі нерухомо-мертвого бескиддя.

Там, де центральна сільська вулиця збігає до водопою, граніти вгрузли, чи, либонь, вижолобились під вагою стад і отар. Тут підняв догори довгу шию дерев’яний журавель. Замість дзьоба у нього — дубова кована бадя, опущена прямо в Буг. Якщо теля, лоша чи молода овечка бояться води, то їм наливають у жолоб, видовбаний у гранітному березі, вилизаний тисячами язиків до тьмавого полиску бруківки на древніх київських майданах та узвозах.

Певна річ, для місцевого аборигена це звичний буденний колорит, а ти дивишся на нього широко рознятими очима першопрохідця і в душі твоїй оживають первісні інстинкти древньої людини, твого далекого пращура, що ходив тут з дерев’яною герлигою і кам’яною сокирою. Чи не він оце вергав тонни гранітного глиб’я і складав його поблизу журавля замість стола і стільців?

— Ні, не він, — каже чоловік з незвичним подвійним прізвищем Воробйов-Луценко. — Це тут похазяйнував мій батько з друзями.

— А як же вони між ці горби крана заганяли?

— Якого крана? Самі були, як крани. Світові чемпіони! Найсильніші біцепси Європи!

Ой, леле! Потруси головою — чи не сниться тобі ця фантастика?

Ні, не сниться. Тільки тепер звертаєш увагу на могутню статуру Воробйова-Луценка і згадуєш, що уже була деталь, яка здалася дещо незвичною: коли цей чоловік сідав за кермо колгоспного «бобика», то машина аж присіла, перехнябившись на лівий бік, і тобі раптом додумалось, що вона мала б цієї миті зойкнути або застогнати.

— Ви теж допомагали батькові?

— Е-е-е, ні. Я дитина пізня, а цього стола батько поклав ще до революції.

Ну ось тобі і ведмежий кут, ось тобі і глушина! Недарма, видать, люди говорять, що сила плодить силу. Ці граніти щось-таки мусили народити на подив світові.

У «столі» було, певно, зо дві тонни — куб з рівненькою стільницею приріс до основи так, наче стояв тут споконвіку, а шість «стільців» — не менше, ніж по тонні кожен, були зеленими, як навколишня їхня «братія», а «спини» їхні свідчили про те, що за прямим призначенням їх використовують досить часто — витерті багатьма сідницями.

Воробйов-Луценко вийняв з багажника сумку з питвом і наїдками: ми з ним — перша половина компанії, яка зібралася обідати над Бугом, друга половина має над’їхати ось-ось.

— Ви тут розкладайте на стіл, а я злітаю додому, привезу одну фотографію, яка вас дуже зацікавить.

Друга половина прикотила «Волгою» і теж заходилася роздивлятися циклопічного стола і його велетенський «супровід». Ніхто не вірив мені, що все це зведено докупи голими людськими руками без допомоги тракторів і кранів. Потім вернувся Воробйов-Луценко і приніс фотознімок 1909 чи 1912 року — вже не пам’ятаю. Пам’ятаю тільки, що він був коричневого кольору, з реквізитами польського фотографа, дуже добре збережений, не вицвілий на сонці, не пошкоджений перепадами температури і зайвої вологи — берегли його, вочевидь, як винятково дорогу сімейну реліквію. Зо два десятки атлетів: біцепси — горнятами, плечі широкі, міцні, торси у всіх, мовби клепані, голови коротко пострижені. У жодному — нічого зайвого. Тільки один, вищий і ширший від усіх у плечах, мав чорні, по-козацькому закручені вуса і цим, звичайно, найбільше привертав увагу.

— Батько! — сказав Воробйов-Луценко. — А цей ось, найменший, — його польський приятель — прізвища не знаю — вони дуже дружили, він був у тій компанії, яка робила оцю «їдальню» над Бугом. Тато розповідав, що поляк у дитинстві хворів туберкульозом, а це в ті роки було все одно, що сьогодні рак. На нього махнули рукою навіть батьки, а він самотужки взявся за фізкультуру і спорт, щодня качався у росяних травах, збирав росу в кварту, пив її і став таким сильним, що слава про нього докотилась аж до Варшави. Приїхало звідти два силачі, щоб подивитись на це диво і помірятись силами, а він поклав їх обох на лопатки і пішов про це такий широкий поголос, що його приймав сам круль чи якийсь знаменитий родич круля. Виходили проти нього найкращі борці, сильні, як буйволи, і жоден не встояв. З власної охоти виходив навіть проти буйвола, вхоркав його своєю спритністю до повної знемоги, а потім узяв за короткі роги, вивернув голову, і бик упав на передні ноги, а по тому і геть звалився. Взяли парубка на державне утримання, збудували для нього палац і зажив він не гірше самого короля. Чи правда це — не знаю, бо все — з розповідей покійної мами (тато був людиною небалакучою).

Воробйов-Луценко повідав, що того знімка зроблено було після якогось чемпіонату в Польщі, батько там зажив великої слави та грошей і з трьома найдорожчими приятелями з’явився до рідного села погостювати. Їм дуже сподобалось оце місце біля водопою і, взявши ломи та кирки, вони залюбки перекачали сюди камені, які найбільше припали до шмиги, залюбки обладнали «стола і шість пристолів», влаштували таку богатирську випивку, про яку в селі й досі ходять байки. Кажуть, що за день чотирма силачами тут було випито чотири відра горілки.

І знову ж таки, чи правда це?

Батько Воробйова-Луценко нічого не опротестовував і не підтверджував.

— У моєму житті, сину, стільки всякого було, що й сам тепер не доберу, де правда, а де вигадка.

Природньо, що наша компанія почала думати — гадати, чи може нормальна, хай і дуже сильна людина здолати за день відро (!) горілки. Важили на всі боки, підраховували навіть розміри шлунків, об’єми животів, бо серед нас трапився лікар, але так і не дійшли єдиної думки. Згадували різні випадки перепоїв, але вони тільки тим і були відомі, що закінчувалися трагічно. Правда, були нібито випадки, коли чоловік випивав по десять з лишком бокалів пива, але все це знову-таки віддавало фантастикою і легендою, а якщо й було правдою, то все одно пиво — не горілка.

— А я таки вірю, що могло бути, — втрутився нарешті в суперечку і Воробйов-Луценко. — У ранній своїй юності батько грішив горілочкою. Та ще й активно. Від народження він був богатирем. Коли його ще мати носила, ніхто не сумнівався, що народить вона не одного, а неодмінно двох, або й трьох — такого великого мала живота. Вродився один, але на півпуда. Щоб прогодувати його, не вистачало молока. Він волав таким басом, що вся вулиця мала клопіт, і щоб вгамувати ненажерливу дитину, їй стромляли до рота вузлика з житнім хлібом, вмоченим у самогон. Так що цей продукт був милим моєму татусеві з самісіньких пелюшок і він не цурався його до тих пір, поки не взявся за спорт по-справжньому. З цим переходом на сухий раціон була ціла історія.

Шукаючи заробітку, тато подався до Одеси, і його прийняли вантажником на нафтоперегінний завод знаменитого Нобеля (тепер з його прибутків дають Нобелівські премії, яких вистачить, певне, до тих пір, поки світ буде стояти). Тато зранку до вечора тягав на спині, катав, переставляв, переливав гас з однієї бочки в іншу бочку, дихаючи отруйними випарами, за що платили добрі гроші. Був тоді такий порядок, що отруйні випари виводили з організму за допомогою горілки. Тепер дають молоко, а Нобель давав безкоштовне харчування і оковиту — на кожних шість вантажників 9 літрів щодня. Чи тодішня медицина порахувала, що це якраз норма, чи, може, якийсь чиновний шнурок подивився на стелю і так собі вирішив, але на цей спектакль сходилися дивитися всі вільні від роботи люди.

Пили півлітровими слоїками на три тости. Норма нікого не виводила з ладу і хіба-що трохи піднімала настрій. Зігрітих добрим обідом вантажників, природньо, тягнуло «на подвиги». Одного разу вони всією компанією подалися на Привоз, а там саме гастролював з цирком якийсь борець на прізвище Ліпман — чи то німець, чи італієць німецького походження. Викликаючи з натовпу охочих поборотися, він клав на стіл 25 карбованців (шалену суму для тієї пори), скидав з живота, оздобленого брильянтами і гаптованою золотою ниткою чемпіонського пояса, і заявляв, що той, хто покладе його на лопатки, одержить і гроші, і пояса, а якщо програє, то мусить покласти власних 25 карбованців. Незначної ваги і невисокого зросту він був проти мого батька, як горобчик, і, підігрітий горілкою, батько легко піймався на гачок його агітації.

— Хлопці! Я його одним пальцем звалю.

— А, може, не лізь. Хіба він дурний розкидатись такими грішми. Може, шахраює?

— Вовків боятись — до лісу не ходити. Додайте п’ять крб., бо в мене тільки двадцять.

— Ну-то з Богом, Василю!

Батько поклав свою суму, хоробро вийшов на поміст і навіть не став роздягатись. Може, це його і згубило?

Ліпман схопив тата за пояс піджака, обкрутив довкола себе, одірвав від землі, перевернув догори ногами і безжально (що то німець) кинув головою донизу. В «горобчику» була воляча сила і лисяча спритність. За півхвилини батько вже безславно лежав на дошках помосту непритомний, (падаючи, дуже звередив шийні хребці і прямо звідти його повезли до лікарні). Кілька днів він не міг говорити, караючись не так гризотою за марно згубленими грішми, як муками самолюбства, що його, такого сильного і великого, уклав, як хлопчика, ліліпут. Та ще й при народі, та ще й так швидко, та ще й так безславно! Усе у ньому кипіло і бульбашилося від злості на самого себе.

А той поєдинок, виявляється, бачив спортивний під­при­ємець і тренер Петлядрайченко, веселий, наполегливий і дуже розумний чоловік, який шукав собі коло циркових наметів кандидатів для чемпіонської команди силачів.

Петлядрайченко застав батька в стані цілковитої депресії і чорної нудьги.

— То що, Василю, наївся німецької каші?

— По саму зав’язку.

— Ото, не спитавши броду — не лізь у воду.

— Не сипте, чоловіче, солі на свіжу рану, бо я зараз буду ревіти або щось ламати.

— А чи не хотів би ти побити того Ліпмана? Не кулаками, а своєю силою?

— Не хотів би? Я вмру від безсоння, якщо не покладу його на лопатки. Я його на тім світі дістану.

— Нащо тобі так рано на той світ? Ти його й на цьому здибаєш. А для твоєї сили треба трохи і практики. Якщо хочеш — навчу тебе, як це зробити?!

— А дорого це мені обійдеться?

— Берусь тебе вчити без грошей. Але підпишемо з тобою угоду. Там буде програма, якої ти маєш триматися, як солдат військового статуту. Потім, коли набереш форми, три роки відроблятимеш те, що я потратив на твою науку і утримання.

— То це я й на заводі не робитиму?

— Ніде не робитимеш. Боротьба стане твоєю роботою.

— Ого! Таке й не снилося. Я готовий хоч зараз.

Бідний батько. Він не знав, на які муки прирікає себе з власної охоти. Коли підписали контракта, приступили до тренувань, а по тому сіли обідати і на стіл не було подано й чарочки горілки, тато збунтувався:

— Мені м’ясо без неї в горло не лізе! Я звик!

— Доведеться, Василю, відвикнути і геть забутися про неї.

— Так діло не піде.

— Ні, Василю, піде тільки так! А якщо розірвеш угоду, то сядеш за грати або відроблятимеш мені стільки, що й віка не стане. Сьогодні я тобі ставлю півлітру для прощання з горілкою. Це востаннє. Забудь про неї і тільки тоді з тебе вийде пуття. Якщо ж тобі дуже тяжко, то згадай, якого страму набрався, коли якийсь заброда сидів на твоїй спині і сміявся. Думаю, що це допоможе тобі тримати себе в руках.

— А таки допоможе, хай йому грець, — сказав батько, добряче подумавши, і сам собі дав клятву, що більше горілки не візьме в губи, а коли він клявся, то це вже щось означало — слова на вітер батько не кидав, так що Петлядрайченко відтоді не мав з ним клопоту. Клопіт полягав хіба що в тому, що батько навіть тренера вимучував своєю невтомністю. Звикнувши з дитинства від ранку до смеркання трудитися то в дворі, то в полі, він і в спортивному залі не відбував черги, а орав, занурюючи плуга на всю глибину. Уже через місяць на ньому не було й горбочка жиру, тіло зробилось пружним і легким, навіть від найсильнішого удару він уже не міг впасти навзнак, а перевертався в повітрі, приземлявся і м’ячем підскакував од підлоги. А ще в нього виявилася непоборна арка. Її називали арка-цемент. Якщо батько падав на спину, звалений хитрим прийомом чи силою, то це ще не означало, що вже переможений. Він випинався дугою, тримаючи тіло на голові і ногах, противник налягав з усієї сили, обіймав його, не випускаючи, підсобляв п’ятами і тілом, аби тільки схибнувся ліворуч чи праворуч, ворухнув головою, щоб порушилася міць опори, але це були даремні потуги. Батько любив тримати арку якнайдовше, провокуючи в партнерові надію на швидку допомогу, той тримався на силі, не розуміючи цього, арка стояла несхибно, арка відчувала кожен порух і обов’язково ловила той момент, коли в противникові зароджувався панічний відчай: «Хоча я і зверху, але нічого йому не зроблю. Він мене просто вимотав». Після цього партнер, як правило, згоден був змінити позу, стати на ноги, але батько вже сам не випускав його з рук, змушував борсатися в цих сталевих обіймах і далі, щоб вимотати до останку.

— Непереможна арка Луценка, — назвав цей прийом тренер Петлядрайченко.

— А чого ж тільки Луценка? Чого ви Воробйов-Луценко?

— У батька замолоду було одинарне прізвище. Подвійне — це данина тодішній моді. Перемігши європейського чемпіона, ти мав право забирати собі його чемпіонський пояс, а також долучати до свого ще і його прізвище. Батько заради чистої помпезності був Луценком-Янковським, Шемякіним, Глинкіним, Кащеєвим, Геккельшмідтом. Було у нього навіть потрійне прізвище Луценко-Збишко-Циганевич. У літературі ці імена я зустрічав, а хто такий Воробйов, так і не знаю. Звичайно, якийсь російський силач, що не витримав української арки.

— А Піддубного в біографії батька не було?

— Як це не було? У 1913 році, коли святкували триста років династії Романових, царська родина запросила на торжества найсильніших борців імперії — Піддубного і Луценка. Правда, це не була боротьба чемпіонів. Щоб не постраждало нічиє честолюбство, їх попрохали тільки показати найскладніші прийоми. Потім обох запросили на обід в царську сім’ю і подарували по золотому червінцю.

— Не скажеш, що цар дуже розщедрився, — засміялася на те вся наша компанія.

— А я б не дуже сміявся, — не підтримав нас Луценко-Воробйов. — Тих червінців було випущено всього-на-всього триста, мали вони особливого герба: імена їхніх власників реєструвалися у царській канцелярії. Коли ти де-небудь обідав чи купував якусь річ, то прикладав гербовий бік до виставленого рахунку, натирав його тильним боком графітового олівця, всі знаки проступали, як на печатці, ти представляв паспорт, ставив свого підписа і цей документ відправлявся власником магазина для оплати в царську казну. Так що той карбованець означав, по суті, що царська родина бере тебе на своє утримання. Це набагато щедріше будь-якої Ленінської, Державної чи навіть Нобелівської премії.

— Цікаво. А чи ваш батько виставляв свою арку проти Івана Піддубного?

— Чого не знаю, того не знаю. Але в нашій хаті довго зберігалися циркові афіші, про які навіть страшно говорити. На батькових грудях стоїть здоровенне, як дровітня, ковадло, на ньому — розпечена залізяка, а поряд — чотири молотобойці, які луплять з усієї сили молотами, виковуючи полицю для плуга. А то на батькових грудях — дерев’яний поміст, біля нього ЗІС-5, який має через цей поміст їхати. І досі є афіша з батьком, на шиї в нього — мішок деревної тирси, на мішку — довжелезна рейка. Батько напівзігнутий, руки уперлися в коліна, а на рейці з одного боку висять дев’ятнадцять чоловік, а з другого — двадцять один. Рейка не витримала, прогнулась, а батько стоїть. Якщо він витримував на собі сорок чоловік, то що йому було тримати «на арці» одного, хай навіть «найчемпіоннішого» з чемпіонів?

Котилася слава Росією про незвичайного силача з Одеси, докотилася вона і до Італії, яка щороку скликала національні змагання борців. На ці змагання, що відбувалися в Римському цирку, приїздив сам король Віктор-Емануїл і королева Розаліна, фанатично закохані в силу. Як і всі справжні болільники, вони мали своїх кумирів, що ставало не раз навіть причиною сімейних чвар і розладів, бо вподобання сходилися рідко. Королева Розаліна, крім сили, оцінювала ще й суто чоловічу привабливість борця — щоб не гора м’язів, а стрункий, статурний, вродливий, з приязним лицем, щирою усмішкою. Одне слово, суто жіночий підхід.

Батька теж запросили, але не для участі в змаганнях, а як почесного гостя королівської пари. У побуті він був чоловіком дуже скромним і навіть сором’язливим, щодо вроди, то жодна жінка не могла пройти мимо, щоб не задивитись чи не оглянутись — красень. У борців від постійного перебування на очах публіки вироблялися манери поведінки далеко не найкращі. Зверхність, пиха, амбітна недоступність, деякі робилися розв’язними, навіть манірними. До тата ніщо дурне не чіплялося. Він ніколи не був про себе великої думки, і це помічалося зразу. Може, через те мав багато друзів навіть серед переможених противників, тобто серед тих, хто у процесі самої боротьби настроював себе проти нього на злість? Можливо, він і перемагав не раз саме тому, що суперник ніяк не міг викликати в собі проти нього здорової спортивної злості.

У самому ж батькові, попри доброту і скромність, ця злість, очевидно, народжувалася зразу, щойно виходив на ринг. Дивовижне поєднання непоєднуваних якостей. Либонь, саме це називається вродженим талантом спортсмена? Якщо з’являлася нагода помірятися силами, то вже не було сили, яка б могла його зупинити.

Так-от, хоча батько й мав статус почесного гостя королівської родини і, згідно з етикетом, певне, не міг виходити з високої ложі цирку для такої земної штуки, як боротьба, він забув про все на світі, коли після офіційних змагань побачив на сцені в сяйві ліхтарів свого давнього кривдника Ліпмана. Зустрінутий шалом аплодисментів, з широким чемпіонським поясом, що грав сліпучими барвами золотих ниток і коштовних брильянтів, він був схожий на зорю, що раптом упала з самого неба. Непереможний Ліпман! Цирк вирував. Навіть Віктор-Емануїл, забувши про королівську статечність, схопився на ноги і зааплодував стоячи. Зал звернув увагу на це, вибухнув, як Везувій, і теж звівся на ноги. Це був тріумф улюбленця публіки. Високо знявши руки, широко усміхаючись, він кивав головою, посилав повітряні поцілунки, кланявся на всі боки.

Ліпмана виставили на основний, найцікавіший номер програми, який так любили темпераментні італійці. Як і в Одесі на Привозі, він зняв з себе чемпіонського пояса, поклав його на спеціально підготовленого лакованого стола і кинув у зал:

— Ну, хто?

— У-у-у... — заревла наелектризована публіка і заходилася скандувати в тисячу горлянок: — Ліп-ман! Ліп-ман! Ліп-ман!

Той, хто осмілиться вийти першим, уже був покладений на лопатки цим виявом загального переконання, що не встоїть ніхто. І тоді, коли галас трохи ущух, пролунало з королівської ложі:

— Я.

Зал завмер. «Невже сам король його величність Віктор-Емануїл стане проти Ліпмана?! А це з якого дива?»

Певне, королівська ложа була шокована таким перебігом подій, певне, там знявся відповідний верховний рейвах, але батькові вже було не до того, вже він біг сходами донизу, щоб, не дай Бог, ніхто його не випередив, уже підіймався на сцену, уже підходив до Ліпмана, мов у тумані потискав йому руку. Вже забігали, панічно заметушилися якісь повноважні чоловічки, бо цей крем’язень, цей невідомий з королівської ложі хоче боротися, не роздягаючись, отак, у парадному смокінгу. Він скине тільки туфлі. Чи за правилами це? Чи не образиться пан Ліпман? Чи згоден на таку незвичну пропозицію? Ліпман поблажливо махнув рукою — хай буде! Зал знову вмер. Зал побачив, як цей, у смокінгу, йде, розпростерши руки, і як, так само, старанно розставивши руки, наближається до нього уславлений Ліпман. Нещасний, нерозумний чоловік! Невже він не розуміє, що вийшов на посміховисько, хоч би поли смокінга підібрав. Зараз же Ліпман схопить за них і кине так, що сцена проламається. І справді, ці поли зачарували уславленого і непереможного, він вирішив, що вони таки і є ахіллесовою п’ятою зухвалого молодика з королівської ложі. Він кинувся, щоб схопитися за них, і в ту ж мить сталося непередбачене і нечуване. Стрункі, жилаві, знамениті ноги, оспівані в тисячах газетних репортажів, золоті ноги Ліпмана відірвалися від землі, опинилися там, де щойно була голова, і зависли безпорадно, як два колики, затіпалися, засіпалися, а по тому зникли і вже більше не з’являлися. Тільки знов забігали повноважні чоловічки, застрибали, як великі комахи, і ще публіка не встигла зреагувати, не встигла отямитися, не встигла нічого збагнути, як один з чоловічків, понуривши голову, повернувся білим лицем до публіки. І всі побачили, що він тримає обома руками руку людини в смокінгу і боязко, невпевнено підносить її догори — руку переможця, а Ліпман, розчавлений, ошелешений, знищений, лежить на долівці нерухомо, тягар неземної ганьби притиснув його так, що він не може встати.

При повній тиші очманілого залу батько взув туфлі, підійшов до лакованого столика, взяв коштовного чем­піонсь­кого пояса, засунув його під пахву і пішов зі сцени. Аж тоді з королівської ложі ляснули одна об другу ніжні долоньки її величності королеви Розаліни, а вслід за цим упала обвальна громовиця овацій — Італія вітала нового витязя сили, зразу забувши про Ліпмана. Завтра Ліпман стане посміховиськом усіх газет, завтра на нього будуть вилиті зливи помий, завтра він буде останньою людиною країни — ідоли вмирають безславно, якщо не виправдовують спо­дівань маси, котра щойно підносила їх до небес. І ніхто не побачить гірких Ліпманових сліз, ніхто йому не поспівчуває, ніхто не пожаліє його душі — ідоли вмирають жорстокою смертю. А для батька та перемога була і солодкою, і гіркуватою. Королева Розаліна, яка терпіти не могла Ліпмана за його німецьке походження і усмішку, котру називала блазенською, зняла золотого медальйона і почепила на мого батька, а Віктор-Емануїл який любив Ліпмана високою Королівською любов’ю, оголосив мого батька персоною нон-­грата (за порушення етикету наказали вибратися з Італії не пізніше, як за 24 години, що батько і зробив з великим задоволенням). Він приїхав з поясом Ліпмана, але його прізвища не захотів приклеювати до свого навіть задля жарту, навіть задля того, щоб посміялися друзі. Він своє діло зробив. Ні Італії, ні Ліпмана для нього більше не існувало. Правда, з Італією він на своєму шляху ще зустрівся. У громадянську батько виступав з якимось цирком. Цирки тоді були поза політикою, але одного разу, коли перемогли червоні дивізії, на виставу прийшов п’яненький комісар бронепоїзда Ципкін, побачив, які вантажі вергає на сцені мій батько і іменем революції мобілізував його в армію:

— Коли бронепоїзд зійде з колії, то ти його будеш ставити назад на колію. Нема чого надурняк тратити таку силу.

Батько не став заперечувати п’яному чоловікові, прокинеться, може, стане розумнішим, а впиратися, коли він рішуче тримає руку на дерев’яній кобурі маузера, безглуздо.

Ципкін перевдягнув тата в червоноармійську форму, і батько представ перед командою бронепоїзда в ролі горохляного опудала — шинеля вище колін, рукави ледь закривають лікті, поли не сходяться, штани цивільні, бо взагалі не знайшлося ніяких, котрі б налізли на могутнє тіло, замість черевиків підшукали якісь ликові лапті.

Гострі на слово морячки, що в основному складали команду бронепоїзда, попервах підняли тата на глум, але потім один, добряче придивившись, крикнув:

— Е-е-е, братва! Ану, кінчай комедію! Ходи-но сюди, комісаре! Кого ти привіз? Це ж, здається, сам Луценко-Воробйов?!

— А я хіба знаю? — засміявся п’яний Ципкін. — Вийняв його з цирку. Зупиниться бронепоїзд — буде штовхати!

Моряки — самі з породи силачів, а перед такою силою, як у Луценка-Воробйова, кожен з них ладен був схилити голову. На борту бойового бронепоїзда задимів бікфордів шнур близького бунту.

— Бог послав нам дурного комісара!

— Над ким, гад, смієшся?

— Нащо ти його підставляєш під кулі?

За кілька хвилин Луценко-Воробйов перетворився в морячка — знайшли йому форму належних розмірів, тільняшку, безкозирку, черевики. Комісара Ципкіна зачинили в окремому купе і наказали спати, поки з нього не вийде п’яний дурман, а якщо не вийде взагалі — пообіцяли, що випустять його самі.

Бронепоїзд котив степом у напрямку Самари, дорога була спокійною, екіпаж спробував затіяти боротьбу з чемпіоном, але одразу й відмовився — батько з двома найсильнішими водився не більше, ніж хвилину, і порахували, що не треба дарма до нього приставати, бо ще ненароком когось занадто притисне або й переломить — нащо команді марний збиток? Та ще, чого доброго, Ципкін знавісніє і пришиє чоловікові контрреволюцію!

Іншими словами, поки їхали, вирішено було Луценка-Воробйова демобілізувати, залишивши йому морську форму замість його повсякденної одежі, а його самого, щоб не пропав з голоду, прилаштувати до того цирку, який зараз гастролює в Самарі. І нехай цим займається сам Ципкін. Якщо уже в таку нелегку пору залишив чоловіка без роботи, то хай тепер і влаштовує.

У Самарі гастролював зі своєю групою якийсь Карло Мілані — ще у сімнадцятому приїхав до Росії і тепер ніяк не міг пробитися через вогняні кордони додому. З Ципкіна був нікудишній комісар, а ще нікудишній дипломат. Коли Мілані почув, що до нього хочуть пристроїти борцем якогось червоноармійця, то панічно перелякався: «Ні! Ні! Ні! У мене одні дівчата!». — І хоч як не чавив на нього Ципкін, як не намагався втокмачити, що це не просто червоноармієць, а відомий на всю Європу силач, той і слухати не хотів. Комісар уже проклинав ту хвилину, коли в його п’яній голові спалахнула ідея зробити силача тягловою худобиною бронепоїзда. Може статися так, що команда справді збунтується, а це — трибунал, це розмова віч-на-віч з немилосердними суддями трійки і неодмінний розстріл за безглузду поведінку, втрату політичного інстинкту, а отже, і моральний розклад бойової команди. Він трохи не плакав, розповідаючи про свою невдачу самому Луценку-Воробйову, і той несподівано виручив:

— А хочете я зроблю так, що Мілані сам попросить мене на роботу?

— Хіба це можливо?

— Самі побачите. Тільки знайдіть кілька золотих червінців і перевдягніть в цивільне тих обох морячків, з якими я боровся в бронепоїзді, а я з ними порозмовляю сам.

І ось закінчується програма в цирку Мілані, має вже затулятися ширма, як тут виходить на сцену чоловік у чемпіонському поясі з низкою всіляких медалей, лице запнуте маскою, щоб ніхто його не впізнав (така була мода тих років) і говорить, що кладе на стіл золотого червінця, а хто хоче цього червінця виграти, то хай спершу покладе ще одного такої ж вартості, вийде на сцену боротись і якщо поборе, то всі гроші його.

Звичайно ж, батько застосував давній прийом, але остерігався, що він не пройде, бо все-таки війна, люди бояться виставлятися на публіці з грішми і можуть не піти на сцену, тому й умовився, щоб два морячки одяглися в цивільне і тільки почали, тільки розворушили публіку, а коли батько поклав їх обох, поводивши по сцені, не застосовуючи прийомів, даючи зрозуміти, що перемога цілком доступна, то за ними вишикувалася ціла черга. На оказію вийшов подивитися і сам Мілані, і тоді батько почав класти своїх противників одного за одним, демонструючи прийоми, які міг оцінити тільки фахівець. Утім, йому не довелося навіть знімати маски. Стриманий Мілані закричав на весь цирк:

— Сеньйор Луценко! Сеньйор Луценко! Невже це ви? Звідки ви взялися? — ну який італієць, та ще й менеджер цирку не знав почерку Луценка, а тим паче після сенсаційної перемоги над Ліпманом?

Так батько і проїздив з італійцями всю громадянську війну, кочуючи з міста до міста, від пригоди до пригоди. Розповідав про цікавий випадок, який стався з ним у Махачкалі.

На базарі торгувалася бідна жінка з багатим власником корови.

— Іменем аллаха, скиньте хоч трохи!

— Іди собі, як не маєш грошей. Іди, бо я вже на тебе дивитися не можу. Така гарна корова, а ти хочеш, щоб я її задурно віддав?

— Як же це задурно, коли правите, як за рідну матір?!

— Корова ж яка? Такої на всьому базарі нема!

— Хіба це корова? — раптом втрутився батько, який слухав суперечку. — Це ж теля. Коза і то буває більша.

— Коза? Ти що — п’яний?

— А, їй-Богу, коза. Та в ній і центнера нема.

— Нема центнера? Якщо ти такий розумний, то підніми її!

— Я її й понести можу. Тут нема чого нести!

— Нема чого нести? Щоб тобі язик колом став за такі слова! Люди, ви чуєте? Нема чого нести? Козою називає. Якщо донесеш, то хоч забирай. А якщо ні, то я тобі морду наб’ю.

— Люди, ви чули? — звернувся тато до натовпу. — Він каже, що коли понесу цю козичку, то можу й забрати?

— Ану, ану! — зовсім розлютився власник корови. — Бери! Якщо ти такий силач.

— Ви чули, люди? — ще раз перепитав батько в натовпу.

— Та ж чули.

І тоді батько підліз під корову, взяв її за передні ноги і... поніс.

— А що я не казав, що вона легша за козу!

— Караул! Грабують! Це бандит якийсь! Ти куди несеш? Віддай, — кажу, — віддай! — заволав хазяїн корови.

— А ви ж говорили, що можу забрати. Чули, люди?

— Чули!

— Ну-то бувайте здорові, господарю!

Хазяїн кричав так, наче його різали. Але тут уже втрутився народ, і щоб не залишитися без корови взагалі, мусив продати її за половину тієї ціни, яку правив з бідної жінки.

* * *

Слухаючи цю розповідь молодого Луценка-Воробйова, наша компанія мимохіть позирала на нього з доскіпливою цікавістю, чи багато передалося йому від легендарного батька, чи, може, природа, потрудившись над створенням витязя, вирішила перепочити на його нащадкові?

Ні. Вона спочивала не дуже. Це був теж велетень. Я вже говорив, що подивувався, як скособочився набік його легковик, коли він сідав на переднє сидіння. Правда, він міг сісти і під вагою якого-небудь огрядного ненажери, котрий розбиває місткості свого шлунка непогамовним раблезіанським апетитом Гаргантюа, але молодий Луценко-Воробйов, попри свою приналежність до вищих вагових категорій, не був огрядним. Очевидно, природа не мала нічого проти, щоб він пішов дорогою батька, проте Василь став агрономом. Ми, по суті, зібралися над річкою для того, щоб випити по чарці з приводу не дуже значної, але все-таки події: у його колгоспі першими у районі закінчили жнива. За такої оказії у чоловічих компаніях, поки вони не дуже п’яні, почуєш і анекдота, і веселу історію, ну і, звичайно, спогади про подвиги на фронтах кохання, де чоловіки, як правило, виступають в іпостасі ловких спокусників і переможців. Можливо, завдяки цій традиції, а, можливо, й від того, що хтось уже здолав червону гальмову позначку і його почало «зашкалювати», виникло питання й про любовні пригоди знаменитого силача.

— Ну, хлопці, тут я — пас. Нічого не знаю про його парубоцтво, — відповів Луценко-Воробйов. — Скажу тільки те, що батько мій одружився п’ятдесяти чотирьох років, власне, тоді, коли пішов зі спорту і назавжди повернувся до рідного села. Мама була на 32 роки молодшою, завше сміялася і співала, що буває тільки зі щасливими жінками. Кожну весну тато починав із того, що ходив у колгоспну штельмашню замовляти нове ліжко — за зиму вони з мамою умудрялися так сплюндрувати попереднє, що воно ставало хитким, як гойдалка. І, чекаючи нового ліжка, тато з мамою переходили на горище, але так старалися, що воно через два літа теж проламалося — грабова заміть не витримала. Тому тато навчився лабудати топчани — на чотири ясенових колоди прибивав дубові дошки, мама застеляла їх матрацами, і там вони собі проводили веселе літо, осінь і тільки взимку переходили на нове ліжко. Незважаючи на велику різницю у літах, я ніколи не міг і подумати, що тато набагато старший від мами, та й люди про це не говорили. Говорили тільки про те, що відбив він її від такого ж молодого, як сама, причому дуже швидко. Уже вона геть і посваталась, а тут з далеких доріг вернувся мій тато, відімкнув осиротілу батьківську хату, вийшов вранці у садок, побачив на сусідському городі гарну дівчину, погукав її, побалакав з нею раз-другий, і через два тижні село уже зарипіло-застогнало: «Катерина вийшла заміж за діда!». А Катерина тим часом співала і сміялася, сміялась і співала, село послухало-послухало місяць-другий і перестало стогнати — живуть люди нормально, то хай їм Бог помагає. Бог, може, й допомагав, а голова колгоспу навіть імені татового чути не хотів — це ж у його рідного брата прямо з рук забрали наречену. Батько від голови залежав не дуже — мав добру державну пенсію, а от города зорати завше було проблемою: голова коней не дасть і жоден їздовий без дозволу не піде, знаючи, на яких дріжджах зароблена ненависть колгоспного князя. Правда, тато і тут обійшовся. Знайшов у дідівському сараї старого кінного плуга, зробив шлею, запрігся, дав Катерині чепіги в руки і — гайда. Європейському чемпіонові виорати города було все одно, що через плече плюнути, а його дружині тримати в руках чепіги — одна втіха: де, у кого не тільки в селі, а на весь район чи й на всю область — такий чоловік? Не знаю, чи це була така взаємна велика любов, чи така велика взаємна повага, чи, може, взаємний розум і розуміння, але жили вони, як двоє голубів. Правда, недовго... Тільки восени провели мене до армії, а напровесні викликали телеграмою: «Приїжджай! Дуже хвора мати». Чого-чого, а цього я не сподівався. Якби про батька телеграма — дивного небагато: чоловікові сімдесят сім, у такому віці ресурс вичерпується швидко, а це ж тільки 45. Маму я застав ще живою — вона проломилася на весняній кризі, переходячи річку, довго пробула в холодній воді, поки вибилася на берег, а потім ще бігла горбами на шпаркому вітрі, геть обмерзла, тато кричав, що віддасть хату, город, усе, що надбав за свій вік, аби тільки порятувати матір, але його крик нічим не міг прислужитися — лікарі були безсилі. Мати вмирала при повній пам’яті. Я забувся, що вона говорила мені, не міг повірити, що вона вмре, не хотів слухати, бо коли б слухав, то це означало б злочинний сумнів у тому, що вона житиме, а я не міг у цьому сумніватись, не мав права, не хотів і все-таки пам’ятаю, як вона гладила татові руки, дивилась на нього палахкими, відданими очима і просила пробачення за те, що йде так рано, що покидає самого на старість, а вона ж думала, що догляне його до останнього дня, що йтимуть вони поряд ще довго-довго.

— Вибач, що підвела тебе, що підвела вас обох!

До смерті матері батько ні на що не скаржився, та його ніколи й ніщо не боліло, а після смерті почув серце. Воно ще не спинялося, не підступало до горла, але ворухалось із підозрілою повільністю і поколювало. Скаржився, що йому не вистачає звичних навантажень. Очевидно, ці звичні навантаження йшли від його палкої любові до матері. Можу тільки здогадуватись, але ніколи не смів про це допитувати, бо матір після смерті — для обох нас стала святою. А потім почали дуже боліти ноги. Авжеж. Колись же мали озватися в цьому могутньому тілі нелюдські перевантаження, колись же мала сказати своє слово та молодецька пора, за якої він, стоячи на ногах і опираючись на них тільки руками, міг тримати на шиї сорок людей.

Одного разу, коли йому вже було геть важко, він попросив мене принести з хати до льоху бочечку виноградного вина, бо вже не міг ходити. Я невдало пожартував:

— Ех, ти, чемпіон!

Батько несподівано розгнівався (що з ним траплялось неймовірно рідко) і, склавши вдвічі ланцюга, яким припинали собаку, розірвав його руками, мов нитку. Прожив він після матері ще сім років, але це були роки великого смутку. Мало не щодня то я, то моя дружина чули, як він зітхає: «Ех, Катю!».

Поховали його біля матері. Якщо є «той світ», то, може, вони там зустрілись, і, може, їм на тому світі так само добре, як було на цьому. Хочеться вірити, що це так. Щоб могила мого батька хоч чимось нагадувала про його незвичайну силу на цій землі, я посадив біля узголів’я молодого дуба. Це проти правил, але мені не докоряє ніхто. Батько теж жив не за тими правилами, що всі, та й був він не такий, як усі. Дуб буде про це нагадувати.

Лютий — березень 1996 р.