ДОРОГА ЧЕРЕЗ ТИШУ

Струмок біг ярочхом на зустріч зі своєю старшою сестрою Річкою. Він мав срібну ніжку, скакав через камінці і підспі­вував — йому було весело від того, що по обидва боки зеленіють береги, рясно цвіте кульбаба і в небі сміється сонце.

Я ступив на кладочку, тінь впала на воду і голос у струмка одразу став тривожно жур­ливим — не любить, якщо заступають світло.

— Вибачай, струмоче,—кажу подумки, як живому, — я вже помаленьку забуваю твої звички, але не забуваю тебе самого. Настає хвилина, коли ти дзвониш і дзвониш у моєму серці. Тоді я все кидаю і спішу до рідного села,

В струмка, мабуть, є вуха, — випустив звідкись три соломинки,  кинув їх під камінь, по­ставка сторчма, перехрестив у таліях, і звук води став тонким і ніжним, наче хотіла вона привітатись зі мною.

А в городі цвіла бараболя, змикалась над стежкою і стежка була схожа на канавку, провиту в білому квіті — зразу видно, що хо­дять нею рідко, що в хаті на горбі нема діт­лахів.

Ще з города бачу маму. Вони сидять на лаві під яблунею, тримають да колінах тлус­того дубця і січуть на ньому жалку кропи­ву —знов завели поросятко, ніяк не можуть без клопоту.

Яблуня ще більше постаріла, гілки її за­чучверіли, між ними завелись зелені кущі хижої омели і листя зовсім здрібніло, стало копійчано маленьким. Господи!   Що робить старість не тільки з людиною, але й з приро­дою?

На відміну від інших яблунь ця має своє ім'я —^: Цвинтарка. Не назву сорту, а справжнє ім'я, якому вже сорок з лишком  років, бо воно — ровесник війни і батькової смерті.

В батька був друг і кум старший конюх Карпо Малюта, з якими вони гонили колгосп­них коней до Дніпра, але вернулись, бо німці обігнали їх танками і перекрили дорогу.

 Того дня тато йшли на город перевертати отаву і хтось їм сказав, що німці уже в селі, а Карпо вийшов до них з хлібом і, сіллю, привселюдно фотографувався з офіцером у високому кашкеті, пив з ними самогон, фа­шисти підхвалювали: “Карьош мужік, карьош”, і розчулений Микита кричав на paдощах:

- Ага, ага! Боялись німця! А він, бач, який!..

Малюта побіг додому, щоб ще взяти горіл­ки і, вертаючись назад, як­раз біля школи налетів на мого тата. А тато мої були  гарячі, як полум'я, особливо в гніві. Вдарили Карпа вилами і він заверещав так  несамовито,  що гітлерівці повискакували зі школи, де саме пиячили. Тато стояли білі, як празникова сорочка, і руки в них, мабуть,  тряслися, бо дома курки  не могли зарубати, а це ж  чоловік. Фашисти вдарили з кількох автоматів - татова смерть була легкою - прямо через серце пройшло дві кулі. А Малюта ще мучився до глибокої ночі.

Поховали їх одного дня, але в різних кінцях цвин­таря: тата — під яблунею, коло якої росли її діти — малі яблуньки; а для Кар­па вирили могилу поперек стежки біля рову, як злодюзі, або самогубцеві, і родина його змовчала, хо­ча це була ганьба навіть по смерті — так у нашому селі за Радянської влади не хоронили нікого.

Мама тата дуже кохали. Пишу “кохали”, бо саме цим словом мати завше   називали своє почуття і мені уявлялось коло нього не­одмінно біла сорочка з вишиваною маніжкою і поликами, барвиста запаска і блакитна стрічка на голові — це був ніколи небачений мною образ маминих молодості й любові, що існу­вав ще до війни — йому так не пасувала груба вовняна чугаїна, в котрій мама ходи­ли потім, і їхні чорноземні руки, що були в постійній роботі то на городі, то в хліві, то в погребі, то коло кужеля, то коло печі, то коло валівців. Мама весь вік не мали часу. Навіть татову могилу їм вдавалось провіду­вати тільки на свята, коли гріх було братись за роботу.

Восени сорок першого року  вони принесли яблуньку з грібця, довго сиділи з нею на ла­виці перед причілковими вікнами, потім взя­ли лопату і почали викопувати стовпці:

— Посадю яблуню на цьому місці.   Тут любив спочивати наш батько.

Отже, Цвинтарці вже сорок з лишком. Яка вона стара?!

— Дивлячись на неї, я з сумом думаю, що в мені теж зачучверіли і вмерли гілляки яки­хось почуттів, адже я  на три роки старший від неї,  повсихало багато пагіння, молодою залишилась хіба що пам'ять, бо пам'ять мо­же тільки стомлюватись, але в неї не буває старості.

...Мама січуть кропиву, крізь Цвинтарчину крону на них падає сонячне проміння і вони здаються рябими — світлі і темні латки ле­жать на колінах, руках, грудях, обличчі, на ряднинці, постеленій під січену кропиву.

Старої хати давно вже нема, і Цвинтарка опинилась край двора. Я кілька разів поду­мував її зрубати, бо родить вона поганенько, але мамі про це говорити не можна. Одного разу ляпнув. Вони саме подавали мені миску з борщем — то миски наче й не було в руках, а мама враз посіріли і на верхній губі в них проступив білий пружок — це завше так, коли чимось дуже схвилюється.

Цвинтарка їм заміняє тата. Я знаю на­віть, коли вони з нею розмовляють. Сидять тоді під Цвинтаркою довго-довго і роблять що-небудь руками — квасолю лущать, куку­рудзу тереблять, заплітають у вінки цибулю, перебирають картоплю — обличчя розпогоджене, м'яке, а очі теплі-теплі, як сині сливи.

Тато для мами ніколи не вмирав. Це для мене він і не тінь, і не плоть, а якась духовна — не то кольорова, не то звукова — іпостась, щоразу інша, але з неодмінною фразою: “Килино! Де ти?”. Гучить вона мені то з татової фотокартки, то з маминої яблуні, то з вікон нової хати, то з города, а то й з мене самого. Мама говорять, що такими були ос­танні татові слова перед смертю і я в це вірю. Уже впавши, тато перевертались, сил­куючись подивитися в той бік, де були мама. Мама кажуть, що вони це бачили, хоча й бу­ли на далекому городі за ставом.

Вирісши, я почав сумніватись — ну, як він міг це робити, якщо дві кулі в серце? Стоя­чи на ногах, уже був мертвий. Це — поза ло­гікою. Але те почуття, яке живе в душі і на­зивається пам'яттю дитинства,    не визнає тверезості й логіки, воно до самої смерті буде гукати: “Килино! Де ти?”. І я його чутиму, бо це живий голос батька. Мені здається, що я з ним і вмру — таке воно сильне.

...Мама сьогодні, видно, знов розмовляли з Цвинтаркою, бо обличчя в них святкове, за­рум'янене і дуже добре.

— Надовго приїхав? — питають після моїх поцілунків.

— Трохи побуду.

— Якусь роботу маєш в селі?

— З вами набалакаюсь,  щось коло хати зроблю, наслухаюсь тиші, наберу з собою...

— В що ж ти її набереш — ні миски під­ходящої, ні каструлі, ні черпака?

-А я, мамо, поплаваю в ній, як у ставку, обмиюся нею, нап'юся, в душу наллю...

На очах у мами проступають сльози. Я знаю — вони зараз скажуть: “Це, Миколо, ти го­вориш так само, як тато”,  і подумавши про­шу: “Не треба, ма! Чуєте? У вас було таке святкове обличчя, що не хочеться бачити ваших сліз. Будьте веселими”. І мама чу­ють мене:

- Твоя правда. Пішли борщу всиплю.

У хаті пахне татаринням і рогозою— завт­ра зелені святки. Коло татового портрета шпи­лькою приколото до рушника тендітне гроно розквітлої липи — тато любив липовий цвіт, Все у нашій хаті наповнене татом.   Мама ставлять три вишневі гранчасті чарочки,  — тато купили того дня, коли я народився. За раз в одну наллють вишняку, а дві стоятимуть за свідків. У великі свята мама наливають всі три чарки, пригублюють зі своєї, потім з татової і подають мені:

-Допий! Це ти мусиш за нього.

Замолоду, коли я був зелений, дурний, як теля, і дуже швидкий на слово, у мене вир­валось зопалу: “Я так і спитися можу”. Мама на разі зблідли, в них побіліли навіть мочки пух, і я зрозумів, що росту нерозумною лю­диною — мої слова уда­рити їм у самісіньке серце. І ще я зрозумів, що коли нап”юсь , бодай, один раз, то мама з горя можуть навіть померти.

       Беру свою чарку, цокаюсь з двома порожніми:

- За ваше здоров'я, ма!

-Пий на здоров'я!

Зозулька на старих ходиках покивує - пий-пий. Вона вже давно не кукає, а, може, взага­лі ніколи й не кукала, бо стара, як світ, — годинник перейшов татові у спадок від їхнього тата, безбожно відстає і мама чіпляють до гирки, що попало, аби лиш тягнула механізм і гойдала зозульку. Коли годинник починає зовсім зупинятись мама кличуть на поміч Якима Нестора, гостроязикого і дуже тямущого дядька, який з насолодою перемиває і чистить латунні й мідні коліщатка від бруду, підфарбовує зозульку тією фарбою, що трапляється в нашій лавці, і тому сила птаха буває і червоною і рудою, і зеленою.

Але біда в тому, що Яким запиває час од часу. Позаминулої осені, коли вже  було боло­то і почали брати приморозки, він вертався додому рачки. На руках у нього, звичайно, не було черевиків, він їх намочив, порізав, а тоді уклався спати прямо на вулиці, руки примерзали до землі і кінчилося тим, що їх мусили одрізати до зап'ясть. Тепер з рукавів стримлять сиві, пошрамовані кимаки. Мило­сердний хірург, мабуть, все-таки мізкував над тим: як цьому безпутньому чоловікові дове­деться тримати ложку і трохи пороздвоював обидві кукси. Можна туди встромити держак і прив'язати його мотузочком.

-Сам себе збавив, — кажуть мама жур­ливо, але без осуду.  Якима вони поважа­ють, хоч він тепер уже не може поправляти їхньої зозульки і, зупинившись, вона вже му­сить чекати, коли з'явлюся дома я.

                               ***

На зелені святки в нашому селі — поми­нальний день. Ми збираємось до тата   на цвинтар. Мама складають в сумки печиво, пироги, яйця, цукерки, тушковану з н'ясом капусту, пів літру, чарки. Я забираю все цс і виходжу надвір — хай вони побудуть самі. Знаю, що вони, тим часом, знімуть з рушни­ка, загорнуть в папірець і сховають за пазу­ху липовий цвіт, а потім обов'язково заплету­ться. Один раз на рік, в поминальний день, мама заплітаються — колись у них були слав­ні коси, мабуть, дуже подобались татові, але мама про це не розказують, це й досі їхній з татом інтимний секрет.

Мама виходять з хати, наче з церкви — врочисті, наповнені тихим світлом, під пах­вою лівої руки плетений калач в білій хус­тинці.

— Пішли?

Іти нам далекувато — через струмок, по­під Лису гору. зарослу чебрецем і обсипану бджолами, потім — через поля. В полях пант­рують жайвори і пливуть шовки пшеничних хвиль, а на шовках гойдаються квіти воло­шок, такі сині, наче Мальовані.

Мене переслідує химерна думка, що  ота синь народжується з жайворових мелодій — не можуть такі мелодії зникати зовсім, не по­лишивши сліду, вони мусять Перетворюватися в щось, від них синішими стають волошки, втрачає силу вітер, швидше достигає пше­ниця.

— Правда ж, ма?

В такі хвилини їм не треба перепитувати, про що це я — ми перебуваємо в приблизно однаковому стані, я це вже навчився добре бачити і розуміти.

-Ага! Жайвір і перепела розбудив.

Справді. Перепел войовничо погрожує тиші

- жать підем, жать підем.

Серед зеленого моря хлібів видніється цвин­тар — білі рушники на голубих хрестах і обелісках. Цвинтар обгороджений безмежним простором і дуже добре, що ніхто не доду­мався обнести його парканом. В переджнив'я коли хліби жовтаво-бронзові, а небо — блакит­не, голубі хрести цвинтаря здаються такими гармонійно доречними що годі й шукати на землі чогось величнішого.

  Якби подивитися згори, то стежки від се­ла до цвинтаря лежать у пшеницях, як арте­рії (в цій образній істині є сумна, діалек-тична символіка — артерії, що рано чи піз­но приведуть сюди кожного з нас). Від цієї думки не стає тоскно, але настрій все одно такий, що не хочеться голосно розмовляти, на твої плечі враз наче лягає тягар прожитих років і ти відчуваєш, що  він уже достатній для розмірковувань про вічність.

Біля могилок і в глибоких стежках між ними рояться люди. Розмови - притишені, гомін - низький, без сплесків і вигуків, багато темної одежі,  білих і чорних хустинок, багато хліба на пагорбцях -  красиво спеченого, високого,  пухкого, з блискучими, рум”яними маківками.

   На татовій могилі  нема хреста - він був, але з роками почав халитися, мама прийняли його, “щоб не давиви на груди”, і посадили барвінок та чорнобривці. Під яблуньками, котрі чомусь не ростуть (можна подумати, що не цвинтарка пішла від них, а вони від цвинтарки) татові друзі поставили низьку лавчину. На кладовищах взагалі високими можуть бути тільки хрести, як центральні віхи вічності,  та ще дерева, що живуть довше, ніж люди.

Помолившись, і втерши сльози, мама викладають з наших сумок на татову могилу всі наїдки, погладжують руками барвінок і пуп”янки чорнобривців, а потім сідають на лавицю.

-Сідай і ти.

Сідаю. Цікаво, хто до нас сьогодні приїде? Тими роками обов”язково ходили Йосип Буга, Семен Шимко, Максим Пожванюк, Лівон Васеля - найближчі татові друзі, а нині вони вже й самі лежать недалечко. Йосипа і Семена доконали рани, Максима - діабет, Лівона - прикра випадковість. Мав жити сто років, але захотілось йому розчистити ясена, впав з верхотури, звередив хребта і в поминальний день його возили на кладовище фурою - дибав між горбцями на милицях, ледве переставляючи ноги,  і втирав рукавом  рясний піт:

-О-хо-хо! Недовго тобі, Петре, чекати свого кориша. Скоро вже привезуть назовсім.

Як у воду дивився - минулої осені схоронили.

-Мамо! Хто ще є з татових друзів?

-Один тільки Яким.  Іде оно...

Між пагорбцями, заплітаючи ногами, хитався дядько, цибатий, як лелека, в сивому піджаку і картузі, козирком назад.

-Вже десь причастився.

Дядько спинявся раз по раз, присідав, натягаючи шию, заплющував очі і крутив го­ловою, блазнювато всміхаючись — губи, щоки, ніс розпливались, як гумові. Не чіплявся ні до кого — тільки корчив гримаси, на які ніхто .не звертав уваги, хіба що хлопчаки ози­рались, широко рознімаючи усміхнені роти, але баби й матері смикали їх за руки й тусали межи плечі: “Якої ви кольки не бачи­ли?!”

Якимові, власне, й не потрібна публіка. Після випитої чарки світ для нього завалює­ться на всі боки, як підбитий літак, не можна знайти в ньому твердої точки опори, докупи зібрати  і сприйняти, як одне ціле — день, кладовище, людей, горілку та їжу. Правда, дядько Яким перебував ще не в останній стадії, ще в нього був запас снаги і свідомості, трималась під пахвою незагубленою буханка чорного хліба і він знав, куди її нести — це був дарунок моєму татові.

-Драстуй, Килино!

-Доброго здоров'я, Якиме!

- Візьми осьо! — виставив наперед плече і хлібиною під пахвою.

Мама взяли хліб, поклали біля своєї паляниці, а Яким двома кимаками зняв картуза, підхопив його зубами, прилаштував на місце  хлібини під пахву і став, похиливши голову. Ли­сина була в коричневих плямах, борода не­голена, піджак пожмаканий з закрученими в рурки вилогами, черевики давно нечищені і вже не чорні, а якісь попелясто-рудуваті. З дядькового лиця зійшла . блазенська посміш­ка, нижня щелепа несподівано затвердла, підібралась і стало видно, яка воля чаїлася колись у цьому чоловікові, та, власне, і зараз чаїться— тільки він  її розгнуздав і розгнуздав і розтривожив.

По війні дядько Яким був молодим і лег­ким. Легкість йшла, очевидно, від того, що літав на трофейному буланому жеребці з хи­жим вогнем у налитих кров'ю очах. Жеребця, а, вірніше, дядька Якима, ми теж боялися, як вогню, бо він був уособленням тієї сили, кот­ра для сільських хлопчаків є грозою — стар­ший охоронник. Бідне, напівголодне повоєння змушувало нас активно шукати засобів, для існування. Матері посилали вас пасти худо­бу, працювати на току, звозити снопи, збирати колосся. Збирати колосся було мухою, нам бракувало терплячки, ми залазили  під полукіпки, виймали ножики і, пильнуючи, щоб не налетів дядько Яким, набивали торби.

Не знаю, чи великі були від цього збитки, але старший охоронник не мав права закривати очі на ваше злодійство. Правда, воюва­ти з нами були складно — ми не зачіпали ближніх полів, заходили з лісу або з левад і старались не з'являтися на польових доро­гах, а тільки на стежках серед хлібів. Ми були невловимими і мобільними, як пірати. Нестору, видно, за це перепадало від голови колгоспу і вія вирішив придумати щось та­ке, щоб раз і назавше припинити дрібні кра­діжки. Таки вислідив нас і коли ми табуиом переходили дорогу, налетге з лісу, як вихор.

Покинувши повні торби, ми шаснули вроз­тіч — хто до лісу, хто в пшеницю, а я мет­нувся назад між полукіпки, маючи надію, ще дядько Яким мене не побачить. Але вія побачив і земля застогнала під копитами же­ребця, який погнався вслід. Уже дихав в са­місіньку спину, коли я здогадався стрибну­ти за полукіпок, і він пролетів мимо. Впівока бачив, як дядько Яким здибив його на скаку, піднявшись у стременах і майже лягаючи же­ребцеві на шию.

Зрозумівши свою помилку, я повернувся і щодуху порвав назад,  до пшениці — про­шмигну мишею, заляжу де-небудь під ку­щем густого перекотиполя, а кінь живу лю­дину чує, він не наступить і не розтопче. Мо­же, і втік би, але розшнурувались постолики, я наступив на довгу ремінну вервечку, впав, обдерши коліна і лікті, тут же схопився, та було вже пізно — над плечем, проскакуючи мимо, хропяув жеребець, а дядько Яким ди­вом-дивним ковзнув по його спині, злетів на землю і встиг схопити мене за комір піджа­ка:

-Попався, гад!

За жеребцем тільки загуло — майже  яе торкаючись землі ногами, похилившись на лі­вий бік, летів до села і гніда грива то підні­малась, то осідала. Я спробував сіпнутись, але марно — рука дядька Якима приросла до коміра, а сам він дихав збуджено і гнівно.

— Де твоя торба?

— Я без торби.

Дядько Яким повернув мене лицем до се­бе, щоб подивитися в очі і я нарешті по-справжньому злякався — він побілів, як сті­на, на губі запеклася крівця, а ліва щока нер­вово смикалась — розпалила його погоня.

 — Де твоя торба?

Я мовчав. Тримаючи мене за коміра, Яким почав збирати торби й чіпляти на мою шию.

— Поведу тебе до молотарки, — хай всі люди зглядаються.

В дядьковому голосі не було ні злості, ні

 ні втіхи — одна втома. Три торби він почепив на мою шию, дві зв'язав шворками, перекинув собі через плече і ми пішли польовою дорогою — він позаду, я попереду.

Було жарко. Дві тіні йшли поряд: моя коротка, як стовпець, його — довга, як паля. Тоскно дзуменіли мухи. Шворки різали шию, але я боявся про це навіть заїкнутись.

-Ти чий? — запитав на­решті дядько Яким.

-Килинин.

- Якої Килини?

- Матросюкової. Дядько спинився,   придив­ляючись до мене пильніше.

—   Микола? — перепитав глухим, згаслим голосом. Я, хлипнувши, кивнув.

— Ану, сядь! — Яким і сам опустився поруч, поклав ру­ку на моє плече і я побачив, як він судомно пожовує гу­бами.

— Отакі, брат, діла. Потім довго-довго мовчав, наче йому бракувало снаги розмовляти, і,   відвернувши голову, дивився в далечінь. Бери свою торбу і йди додому. Я не повірив.

— Бери, бери! — сказав Яким, не поверта­ючи голови. — І хлопцям передай, щоб за­брали. Я складу їх оно, під полукіпком.

Пізно ввечері, коли ми вже готувались спати, дядько прийшов просити в матері пробачення.

—Килино! Прости мені, ради бога! Я геть здурів на цій роботі. Вже за дітьми почав гонитись на коняці. А що б мені Петро сказав, якби міг піднятися з могили?!

Сидів за столом і плакав.

-То покинь цю собачу роботу.

- Все, подав сьогодні заяву голові кол­госпу.

Мати простили Якима, а переді мною він усе життя почувається винним.

— Не сердься, Коля, не сердься. Всякого буває на віку і кожен з нас не бог, а людина, кожен коли-небудь щось може зробити   не так. Вибачай мені за те колосся.

Скільки разів по тому він ще говорив ме­ні ці слова, приходячи в нашу хату, бо мав таки добру душу і любив помогти безкорис­ливо, а ще, мені здається, був потайки зако­ханий у матір, але про це ніхто ніколи не дізнається. Дядько Яким уміє мовчати, коли треба. Але його доконує самотність. Вона, як шашіль, може сточити душу на жолобайку.

...Постоявши хвилинку над могилою, дядь­ко Яким сідає коло мами на лавиці.

— Давай, Килино, пом'янемо Петра. Мама неспішно стелять під яблунею руш­ники, переносять з пагорбця улюблену тато­ву капусту, тушковану з м'ясом, наливають три чарки: “Я й Петро — з одної”, спуска­ють на плечі білу хустину (коси охайно за­плетені в три сталки) і підносять чарку до губ:

— Щоб Петра люди не забули.

-М-м-да, — каже дядько Яким багато­значно, але неясно — відноситься це до маминих слів, чи до чарки, яку він перехиляє голодно і спрагло.

Закушувати дядько не спішить. Він чекає, дослухаючись, що з ним зробить горілка, як вона знову затуманить мозок, як порозковує жести. 3 дядькового обличчя поступово вибуває тургор, воно блідне, бабчиться під очима, де два пухнастих мішечки, а губи стають глевкими і млинцюватими.

— Д-дай м-мою цигарку, яка лежить в твоїй правій кишені.

Даю. Дядько пожадливо затягається, плямисту лисину зрошують дрібні, сріблясті крапельки, тонкі крила ніздрів мертвотно жовтіють і я забираю цигарку назад.

-Вова вам шкодить.

— Нічо мені вже не шкодить, дядько спирається плечима на яблуньку. — Чарочка горілки — це мов здоров'я, хата і робота — моє безголов'я.

Пробує навіть наспівати ці слова, але виходить  у нього кволо й жалісливо.

— Нащо ти п'єш і куриш, якщо воно тобі так шкодить? — мама дивляться на Якима з болісним співчуттям, він пробує вибачливо усміхнутись, та голова не слухається, вона вже хилиться на плече, мов зів'яла в шиї. Йдуть мимо люди — хто просто киває, віта­ючись, хто зупиняється погомоніти довше, але ніхто не дивується з того, що Яким спить - уже звикли, бо він часто буває п'янень­ких, а з тих пір, як зостався без рук, то навіть занадто часто. Самота доїдає чоловіка.

— Що? Починається опупея? — над самим

моїм вухом шелестить м'який голос, я озира­юсь і бачу веселу, кругленьку, як у хом'ячка, фізіономію Сави Омеляновича Батончика, вчи­теля історії й географії.

Саву Омеляновича в нашому селі шанують за добрість і щиру душу, але з першого по­гляду він може

здатися схожим на шельму, бо має звичку  розмовляти пошепки і змовницьки при  цьому підморгує оком. Сава Омеля­нович — нетутешній. Років з десять тому він пристав у прийми до жінки з красивим іменем і прізвищем — Ялина Фіалка, котра більше відома за прізвиськом Партизанка.

Під час війни Ялина куховарила в гестапо і там

захоплювались не красою імені та прі­звища, а її вродою. Упадаючи, говорили, що така врода має навіть право продовжувати німецьку націю. Фіалка слухала компліменти з милою, покірливою усмішкою, але була

до них байдужіша, ніж камінь. Магію своєї вроди вона готувалась використати не для зрадливої любові, а для ворожої втіхи. Одного прекрасного дня половина гестапівських сищиків без єдиного партизанського пострілу відправилась до Макара телят пасти — та­кий обід їм зготувала Ялина.  Ії хату німці спалили дотла і, пригнавши трактора, зрівняли з землею, а потім закопали стовпа, прибили до нього дошку і почепили   портрет і: вродливої Фіалки з оголошенням про те, що і ця бандитка є вбивцею солдат фюрера і за  її голову призначається тияча німецьких марок, дійна корова і кабан.

Ні одному зрадникові не вдалося продати : Ялини -партизани забрали її в бригаду,  там вона теж куховарила і стала дружиною  самого комбрига — була в них, кажуть, вели­ка любов.

  Але комбриг загинув. Фіалка виїхала з нашого села, жила у великих містах, потім повернулась, поставила нову хату і осіла назав­ше. Про її подвиг мало хто й знав —ходили  чутки, як легенди, а коли Батончик пристав у прийми, то розшукав навіть гестапівське ого­лошення, що обіцяло за голову Ялини гроші, корову й свиню, написав про це статтю до обласної газети і редактор мені довгенько мав, чим дорікати:

— Його сусідка в героях ходить, а він про це дізнається від чужої людини аж через тридцять років. Журналіст називається!

- Фіалка з Батончиком живуть душа в душу — зійшлося двоє веселих і добрих людей. Самотність частенько приводить в їхню хату Якима — тут йому не дадуть горілки, але нагодують і зігріють теплим словом.   Якби позаминулої осені Батончик не подався  на курси перепідготовки, то, може, з Якимом і не трапилося б біди.

—— Кіма! Кіма! — турсає Сава Омелянович Нестора за плече. — Пішли, друг, додому!

Яким, хоч і п'яненький, одразу впізнає Ба­тончиків" голос.

— Це ти, Омелянович?

— Я, я. Кінчай, Кіма, опупею, бери мене за портупею, — Сава Омелянович змовницьки підморгує мені, підкладає плече під Несторову руку (це йому дуже просто, бо нижчий сантиметрів на тридцять), обіймає за талію І Яким встає несподівано легко, ніби давно ждав цього, йде, майже не заплітаючи ногами. Мені здається, що я навіть помітив раптовий поблиск сльози в його очах. Але це могло привидітись.

На обніжку цвинтаря серед густої трави їх  чекала Фіалка в бузковій косинці і вишива­ній білій кохтині з орденом Червоної Зірки на грудях, була вона щаслива, гарна і ще й досі молода, — тільки густе шпаковиння в чорних косах нагадувало про її роки.

Фіалка зняла Якимового картуза, вийняла з Батончикової нагрудної кишені гребінця і легкими, вправними руками швиденько розче­сала його, промовляючи грайливо:

-Я ж тебе, молодого, до кондицій доведу.

 Якимова небрита фізіономія розповзалася да очах і він почав жувати губами, як тоді з колоссям, коли впізнав у мені Петрового сина.

— Ну, ну, Якимцю, — насварилась Фіалка пальцем і він заусміхався розчулений, і почав дрібно кашляти, одійшовши вбік.

Потім Фіалка і Батончик взяли Якима по­під руки і пішли непоспішливо й статечно, як належить людям, котрі виконали   обов'язок живих перед мертвими і сповнились високими почуттями. Було в цьому щось і просте, і зво­рушливе, і невимовне ідилічне, але що саме, я не міг ні сказати, ні пояснити. Певне, в день пам'яті так і повинно бути. Він  один на рік і в цей день не варто дошукуватись пояснення до всього. Хай побачене просто залишиться в серці, а серце само знає, що з ним робити.

-На краю кладовища не було людей. Тут удяглася тривка задумлива тиша, в якій ба­совито порались джмелі, міиорно подзвонюва­ли бджоли й ліниво сірпали розімлілі кова­лики. Життя спинилось, щоб послухати спо­кій, і голубі хрести мовби народжувались з цьоіо моторошного спокою.

На старовинному боці кладовища, де ле­жать наші прапрадіди і прапрабаба, вже не було могил — над ними виросла колюча ака­ція, але знову ж таки якоїсь дрібної, карли­кової породи, наче цвинтар умисне не давав їй сили. Мама кажуть, що на людських кос­тях високе дерево не росте, бо нема нічого ви­щого, ніж смерть. Смерть — це все.

Я не погоджуюсь з цією тезою, але приймаю її — дай буде. Хіба все на цьому світі треба знати? Хай по той бік життя теж бу­дуть таємниці — все одно ні вони під нас, ні ми від них нікуди не дінемось.

Пекельна спекота вивищує між акаціями все дотла, кольорів тут нема — землиста ко­ра, попеляста земля, темні вухналі колюк. Чо­му акація так множиться на кладовищах? Це що - терновий вінок вічності?

3нову  — запитання. Мені б умовитись з собою про те, щоб тільки дивитись і запам'ятовувати. Але не виходить. Пам'ять не живе самотою, вона не однозначна, її імпульси водночас - у минулому, сьогоденному, цьогохвилинному,   майбутньо­му, гра їхня примхлива, як і все, що непідвладне людській волі.

Втім, навіщо ці розміркову­вання? І чого, власне, мене за-несло в цю злиденну пустель­ність? Куди я йду?

Між акаціями подекуди зап­лівся гнучкий дріт платонового батога з миршавеньким, довгастим листям, довгастим ті­льки за формою, а не за сут­тю. Біля відземків пробиває­ться анемічна літоросль, якої вистачить, либонь, тільки  до липневих спек. По тому вона знидіє, полишивши густе дергално   тонких   шпичаків, на яких заплутуються неводи сизого павутин­ня і сріблясті струни бабиного літа. Кора на акаціях не стільки груба,

не стільки тверда від старості, з під неї, часом, сиплеться порохно і попадає за комір.

Куди я, власне, йду? Що за компас веде ме­не на той бік кладовища, який-уже давно пе­рестав цікавити людей? Все-таки, яка у нас коротка пам'ять!

Ось тут лежить мій прапрадід, а я знаю тільки його ім'я, він для мене нереальний, як дух. Може, саме зараз ступнув біля його голови, або став йому прямо на груди невдячний нащадок?!

Моєму прапрадідові це байдуже — він не бачить і не чує. Але ж мені не байдуже. Я колись теж стану прапрадідом. Невже й по мені ходитимуть, як по звичайній землі. Нев­же така закономірність?

Мабуть, справді така. Найбільшою нашою суттю є не ота фізична оболонка, в якій ми по землі ходимо і в землю лягаємо, а те, що ми зробили і зоставили після себе. Мій пра­прадід не залишив дуже помітного сліду, але я йому все одно вдячний за те, що він був по­чатком найдорожчих для мене людей — бать­ка й матері. Не забуваючи батьківської моги­ли, я оддаю шану й своєму прапрадідові.

...Ну, от. Вже й виправдався. Гнучка логі­ка послужлива, як легковажна молодиця. Бі­да тільки в тому, що вона аморальна. Зі­знайся собі самому, що млоїсте почуття вини не минає і, мабуть, не минеться, поки ти не дізнаєшся, де могила прапрадіда і прапраба­би, поки не вивідаєш як вони жили, що лю­били, що залишилось після них, що вмерло, а що перейшло в тебе. Вивчати минуле — довічний обов'язок перед майбутнім. Совість повинна мати чисті вікна, але це той єдиний випадок, коли вони стають чистішими не від того, що ти їх сумлінно протираєш, змітаю­чи все зайве, вони стають чистішими, якщо бережеш на них кожну порошинку, бо вона крихітка тебе самого.

Акації дійшли до рова, розмитого часом, зарослого травами, і ледь примітна стежечка кривулясто побігла вздовж нього. Це глухий бік кладовища, яке, виявляється, теж має і фасад, і причілки, і тил. Фасад і причілки — це парадні сторони, до-яких від села пливуть стежечки, путівці і дорога, а тил — це вже задвірки, не зовсім забута, але й не дуже плекана історія.

Стежечка біжить та й біжить. Не суворо і прямолінійно, як би належало, а несерйоз­но і навіть весело, перестрибуючи через рів, пірнаючи в траву, заскакуючи між акації. По­спинались над нею жовті свічада коров'яку і стрімкі, увінчані благенькими парасольками білого цвіту, стебла бугили...

Стежечка вивела мене туди, де кінчається цвинтар, але ще не починається поле, де клин­чик землі під шорсткою ожиною, звироднілим свербиусом і синім димком терену. Тільки те­пер я збагнув,, нарешті, куди мене кликав примхливий імпульс пам'яті. Це ж тут було, саме тут, не помиляюсь.  Але хіба де для мене таке дороге і значливе? Хіба я надавав йому коли-небудь більшого значення, ніж еле­ментарному виняткові з правил,  саме еле­ментарному, а не особливому? Чи, може, най-гострішою в серці є пам'ять війни, як па­м'ять побаченого власними очима і пережито­го дуже глибоко, обпаленого скаженим, ди­явольським вогнем?

Не знаю. Не скажу.

Ось тут, на цьому місці, де звиродніла, дика троянда розлилася вбогою, рожевою ка­люжкою, я вперше побачив убитих людей. Втім, помиляюсь, це було не вперше. Першим був батько, але я на ту пору ще не кав ніяко­го поняття про життя і його кінець, татова смерть яе зачепила душі. Було невтямки, чо­го плачуть люди, чого побиваються мама. Я плакав не тому, що відчував біль, а тому, що плакали всі.

А на цьому місці, де калюжка троянд,  я вперше плакав з жалю, хоч убитими були люди в чужих, ворожих мундирах. Вони лежали біля перевернутого догори колесами мотоцик­ла в новій чистій білизні (мабуть, сподівалась на всяке і перевдягались). В обох були широко відкриті, моторошно байдужі, скри­жанілі оці і жовті, воскові ноги. Ці ноги примагнічували погляд і не можна було їх, ні обминути, ні обійти — одні маленькі, вузь­кі, з тонкими, як пелюстки, силами нігтями, а другі — по-ведмежому розплескані, з ку­щиками чорного, дротистого волосся на па­льцях, з поїддю дрібних виїмок і ровиків на підошвах, з круглими, здоровими п'ятами. Било в очі яскраве, полум'я червових плям па білях сорочках — обох прострочили   через груди. Кров стекла донизу, під спини, а на грудях тільки проступила великими квітами. Сліпучо сяяв золотий зуб у напіввідкритому, наче усміхненому, роті дядька Генріха. Того,  з маленькими ногами, звали Генріх, а того, з великими — Ганс.

Генріх був тонкий і стеблистий, з блакитними очима і солом'яним чубом, випрасува­ний, чистенький, начищений і блискучий, як його золотий зуб. Сміявся, по-дитячому за­кидаючи голову, і на його лиці довго не ви­стигала м'яка лагідність. А ще в нього була дерев'яна коробка з мальованими когутами па боках. З тієї коробки він виймав галети й шоколад і приязно оскалювався. Ллє нас від­лякував мишастий  мундир з офіцерськими Погонами — його приязнь могла бути підступ­ною. Косували очима на Ксеню Фагарашку, в котрої Генріх зупинився на постій, але во­на мовчала, затято зімкнувши уста, і ми не сміли простягнути рук до німецьких гостинців.

І все одно молодий офіцер не викликає та­кого страху, як його денщик Ганс. Це був здоровенний незграба, рукатий і головатий, з нерівними, кривими зубами, що налазили один на одного, весь у бородавках і чорному во­лоссі, з носом, як чорнильниця. Погляд з-під кошлатих брів такий, наче там, у глибині, ворушиться похмура, темна істота.

Мундир на Гансові тріщав по всіх швах, ззаду і спереду випирали, круглі форми, халяви чобіт збиралися жужмом — не пускали товсті литки.

Стоячи в Фагарашки над головою, дивився, як вона порається коло печі, і, повертаючись по-слонячому, звалював на долівку то сково­роду, то миску, то рондельок.

Фагарашка лаялась:

-Щоб тобі повилазило, опудало горохляне.

 Генріх сміявся і черлений зуб під правою губою блискав не по-фашистськи дружелюбно.

- Чіто ето опудальо?

...Офіцер у Фагарашки займав половину ха­ти, а в другій жила вона з Танькою, Танька була нездорова, до неї чіплялися всі мислимі й немислимі хвороби — то пропасниця,  то бишиха, то свинка, то коклюш, то вітрянка, то малярія, а на ту пору, коли Генріх з Гансом приїхали в тилове село оклигувати від  фронтових ран, Таньку опосіла тифозна га­рячка.

Фагарашка, хоча й мучилась з її хворобами, зате мала від цього й вигоду — впродовж усієї війни, побоюючись зарази, хату обходили постояльці.

Генріха теж пробували залякати тифом, та вів не злякався, а, навпаки, наче зрадів.

-Ще не бачив такого дурного німця, — піднімав плечі і спльовував набік Лівон Бодя, по-сільському просто Пропивон,  який добровільно пішов поліцаєм і служив фашис­тові, як собака, але пив так, шо рідко й був холи тверезим. — Заслабнути хоче на заразу, та що?

Пропивон не вірив, щоб людині навмисне хотілося заразитись тифом. Цей німець просто має якийсь потайний намір.

Округлюючи і без того великі, зелені очі, Ксеня Фагарашка розповідала моїй матері, що молодий офіцерик хапає немигою Таньчину миску, сам собі сипле їжу, їсть Таньчинокі ложкою, а його здоровенний, волохатий бицюра — спаси господи від такого страхови­ська в людській подобі (хрестилася в куток правого причілка), стоїть, тим часом, у две­рях, щоб ніхто не зайшов до хати. Видно, що німцям уже надоїла війна, якщо тиф длч них краще, ніж фронт.

Мама уважно слухали і говорили Ксені, щоб вона була обережною, і, боронь боже, не сказала чого зайвого — німець хитрий, п'є собі якісь пігулки, тиф йому не страшний, а хворим прикинеться тільки для вигляду, щоб вивідати що-небудь. Може, він не з фронту, може, з гестапо? Може, вони ще і досі шука­ють Фіалку?

Але тут офіцер заслаб. Мама самі ходили,

щоб переконатися в цьому, і, запнувши рота й носа білою хустинкою, яку перед тим довго гримали над горщиками з окропом, клали йо­му на лоба і скроні мокрі ганчірочки, а Ганс тупцював у них за спиною, натягаючи шию і ловлячи кожен рух — видно, боявся, щоб не отруїли офіцера.

У Ганса був мотоцикл з овальною коляс­кою, такий же здоровило, як і він сам. Ганс щодня одягав рогату каску, накладав на ло­ба шестикутні окуляри, запинав лице зеленим намордником з прорізом для рота, чіпляв па груди ребристого автомата, підходив до мо­тоцикла, брався однією рукою - за руля,  а другою — за сідло і, нагнувшись, бив ногою по блискучому маленькому, як шпора, стре­мену. Мотоцикл форкав з сердитим, хрипку­ватим клекотом, пускав димок і різко згойдувався, ніби хотів хвицнути, як норовистий кінь.                    

Ганс острожив на рулі якесь вуздило, зно­ву торкався ногою блискучого стремена, мо­тоцикл форкав, гойдався і врешті-решт почи­нав торохтіти. Ганс умощувався в сідло, мотоцикл осідав і ніби пригинався під вагою, ру­ки лягали на руль, дим ставав густішим, гур­кіт робився нижчим і машина рушала з міс­ця, лишаючи на снігу, що вже поволі мокрів, чіткий,  виразний слід — щодня треба було їздити за десять кілометрів у Митківці, щоб привезти  харчі й ліки. Там була лікарня і “наші” німці, либонь, вважались під її на­глядом, але, звичайно, не казали, що в Генрі­ха тиф. Якби вони це сказали, то німецького офіцера негайно   переправили б у лікарню. Втім, може й не переправили б. В лікарнях бракувало ліжок — йшов лютий сорок чет­вертого року. Фашиста били в хвіст і гриву. Легко поранених він намагався розмістити поблизу фронту, щоб мати під рукою. Трохи підлікувавши, їх одсилали набиратися належ­ної форми в такі тихі села, як наше, забезпечувати харчами і ліками.

Щодня їздив у Митківці Ганс і щодня я ба­чив, як він збирався в дорогу. За цей час я придивився, що Ганс не таке уже й страхо­висько, яким здавався зразу, йому шкодила звірувата зовнішність і те, що зовсім не умів сміятись. Якщо його й розбирали сміхи, то він тільки дрібно, якось дурнувато гикав, по­кльовуючи головою, як дятел, і я боявся, що Ганс зваріює або захлинеться. Він і сам знав, що не вміє сміятись і якщо його вже геть нестерпно лоскотало в горлі, то швидко ви­бігав з хати.

Він і далі зазирав у руки мамі й Фагарашці, але, виявилось, що це не так з боязні за життя Генріха, як з непогамовного інтересу до всього, що бачить. За кілька днів навчився варити такий смачний борщ, що зелені Фагарашчині очі аж мінилися з подиву:

— Килино! Думала, що це горохляне опудало дурне, як дубова колодка, а воно вміє зварити краще за жінку.

Якоїсь ночі у вікно нашої хати почало так стукати, що трохи не повилітали шибки. Ми налякались. Мама, схопившись, тривожно пи­тали: “Хто там? Хто там?”, а воно тільки ме­кало і навіжено товкло в раму.

Мама так-сяк одяглися, набрались рішучос­ті і вийшли надвір. Біля вікна стояв Ганс без шапки і без автомата.   — Кіліна! Кіліна! Генріх! Він щось белькотів на своїй гаркавій мові, нічого втямити було не можна. Мама тільки збагнули, що з  молодим офіцериком дурне діло, і Ганс розраховує на їхню допомогу. Чого він перейнявся вірою в їхні лікарські таланти? Може, тому, що першого разу вони закривали рота й носа білою хустинкою   і легко збивали температуру мокрими рушника­ми?

З медициною мама ніколи не мали   справи - хіба що розумілись трохи на рослинах, бо паша покійна бабця була доброю травознайкою. Так чи інакше, але Ганс прибіг по допо­могу і хоч не хоч — треба було йти.

Генріх умирав. Обличчя його здулося й по­червоніло, очі безтямно блукали в орбітах, закочувались під лоба і виходили звідти до­гори білками, як мертва риба.

Фагарашка гріла на плиті воду, стурбовано і підходячи до ліжка і дивлячись на Генріха. Вона не знала, що робити, чим зарадити біді. Якщо цей німець оддасть богові Душу, то все одно буде винна. Навіщо прийняла до хати, маючи на руках тифозну дитину? Хто їй повірить, що офіцер нахабно увійшов до хати, що він тут спинився умисне, щоб заслаб­нути?

Мама наказали мені сидіти нишком в кут­ку під образами, ні до чого не доторкатись і не балакати, а самі знову, як і першого разу, запнули губи й носа білою хустинкою і захо­дилися з допомогою Фагарашки   роздягати Генріха, натирати його якоюсь маззю, обкла­дати груди й спину в'яленим лопушинням, напувати якимось пахнющим наваром. Генріх хрипів, метляв на подушці головою, когось силкувався кликати. Ганс, ступаючи так, що аж дзвенів посуд на миснику, підходив ближ­че, схиляв масивну волохату голову, напру­жено вслухався і на лиці його була непідроб­на мука — він мучився, мабуть, і від того, що хворість пристала не до його могутнього тіла, а до кволого, Генріхового, і від того, що не розуміє Генріхової мови. Всі Гансові боро­давки проступили ще дужче, він став чорні­шим, ніж завжди і страшнішим, але його те­пер ніхто не боявся. Мама і Фагарашка, на­че забулись, що за спиною в них стоїть во­рог і що лікують вони теж ворога — рятува­ли просто людину.

Нарешті Генріх заснув. Мама з Фагарашкою посідали, безсило поскладавши руки на колінах, втомлені і раді, що німець не вмер, а Ганс стояв біля мисника, дивився то на Ген­ріха, то на матір і Фагарашку, великими во­лохатими лапами витирав сльози і мені теж хотілося   плакати разом з ним — так було шкода невідомо чого.

Наступного дня Ганс не поїхав у Митківці за ліками і продуктами — все одно Генріхо­ві нічого іне було треба — він спав, не про­кидаючись.

Ми з мамою пішли подивитись і зустріли на вулиці Пропивона — Фагарашка уже розка­зала йому, яка була вночі пригода, і як ряту­вали Генріха.

Пропивон начебто байдуже дивився з-під довгих ячмінних вій, але повіки його звужу­вались до розмірів тонкого леза і було вид­но, що холодні очі ходили там сюди-туди, мов два різаки.

-А чого це, дорогенька Килино, ти так стараєшся? В в тебе, здається, нема їм за що дякувати?  

- Зате у вас є, Лівоне! - сказали мама з притиском і безбоязно.

- А ти мені, тойго, не попрікай, - Пропивонів голос почав набрякати злою силою і ми плинув набік. - Ми тут по всякому мо­жем на це подивитись, ми тут знаємо, хто чим дихає.”

На разу вузенькі леза Пропивонових очей побільшали, ви рознялись, пішли вгору і за­тріпотіли остережливо, — хтось з'явився за нашими спинами.

Ми озирнулись. Через городи рішуче йшов Ганс. Пропивон зразу побачив, що він прямує до нас, і не злякався, ні — був не з ляк­ливого десятка, та й чого йому боятись, якщо ви з Гансом в одному строю? До матері, од­нак, присікуватись перестав, а для Ганса, про всяк випадок, наготував приязну усмішку, хоч пальці напружено стиснули ремінь кара­біна — видно, у них раніше вже була якась сутичка і Вони не почували одян до одного взаємної симпатії.

Не доходячи кількох кроків, Ганс зупинився і втупив у Пропивона важкий, некліпний по­гляд з-під навислих брів.

-Век! Век!

-Куди век? - налився поліцай  бурою фарбою.

-Ве-е-ек! - посуворішав голос Ганса. Пропивонові уста зламала недобра, презир­лива гримаса, він уже збирався плюнути на­бік, як завше, але проковтнув слину, міцніше затиснув карабінового ременя на плечі, по­вернувся і пішов геть. А мені було приємно, що Ганс не любить Пропивона так,  як не лю­бить його і всеньке село.

...Генріх після кризи швидко очунював. Те­пер Ганс з його записками їздив до Митковець два, а то й три рази на день. Танька об'їдалась шоколадом і теж помаленьку оклигува­ла— щоки її круглішали, зі скронь зійшла Сивьота, вона вже сиділа і навіть сміялась ве­ликим, як у жабки, ротом, але губи ще боліс­не кривились, ще не вийшла з неї вся хворість і стрижена голова була достоту, як маківка на тонкому стеблі.

Генріх забирав Таньку до себе в кімнату, саджав на лі­жко, закутував своєю ковд­рою — вона спершу боязко й недовірливо щулилась, хова­лася з головою, а потім, сміливіючи, поралась в дерев'я­ному Генріховому  ящику з когутами, занурювала руки в кишені його мундира, що висів на бильці ліжка, а коли при­ходили ми з мамою, то пробу­вала навіть втаковитися Ген­ріхові на шию, зосереджено посапуючи і не всміхаючись. А Генріх тільки сміявся, обці­ловував її худеньку шию, зно­ву клав у ліжко і це було так незвично, навіть страшно, що мама з Фагарашкою уже в на­шій хаті довго щептались і з їхніх облич не сходила розгублена стурбованість.

Кожного ранку в один і той же час Генріх сідав біля вік­на, обгортав шию чистою пілочкою або рушником, виймав зі свого чемодана маленьку ремінну сумочку, розкладав на вікні Красиві латунні пенальчики і, видобувши по черзі помазок, ставочок і леза, весело гукав, оголю­ючи  черленого зуба:

— Камараде Ганс!

Ганс, здається, щоразу стояв за дверима, бо ту ж мить з'являвся з двома алюмінієвими квартами окропу.

Генріх намилював щоки і голився,  мочаючи в одну кварту помазок, а в іншу — станочок з лезом. Ганс, тим часом, стояв у дверях, спокійний, величезний, невпізнанно лагідний, мабуть, дуже любив Генріха.

 Часто вони прогулювались городами — Ген­ріх, спираючись на палицю —в нього боліла поранена нога, а Ганс, сторожко тримаючись за автомата; зиркаючи на всі боки. Якщо бачив кого, то ще здалеку кричав: “Хальт!”, зупиняв Генріха, а сам ішов назустріч, виставивши коротке чорне дуло, підходив близько і го­ворив: “Цюрук! Цюрук!”, роблячи автоматом такий рух, наче горнув кописткою в коров'я­чому цебрі.

Ніхто в селі не хотів з німцями зв'язуватись і спинявся за першим Гансовим покликом. Тільки Пропивон, мабуть, воду мав, що це йо­го не стосується, позаяк вони з одної упряжки і на Гансове “хальт” не зупинився, а спо­кійнісінько йшов дорогою далі і Ганс, не повто­рюючи команди вдруге, ударив над головою з автомата, поклав Пропивона мордою прямо в холодну таловицю. А Генріх до тому ще й додав рукою до пиці за непослух.

Село заговорило про двох дивакуватих нім­ців, які провчили ненависного   Пропивона. Один з них, молоденький офіцер, заразився тифом від Фагарашчиної Таньки, але не помстився їй за це, а ставиться, як до меншої сестрички. Це було диво нечуване. В німець­ку добрість ніхто не вірив, а Фагарашка її просто боялась і вони з мамою вирішили вдень приводити Таньку до нашої хати - хай грається зі мною, а не з Генріхом.

Генріх, мабіуть, про все здогадався і вже наступного дня приніс услід за Танькою свою дерев'яну коробку з мальованими  когутами. Вже на його щоках грівся рум”янець, вже не було в очах хворобливого блиску, Генріх щось тлумачив мамі  й Фагарашці сумішшю двох мов,  я запам”ятав лише одну фразу: “Сталін - гут, Гітлер - капут!”, яку ми з Танькою похопили  і тут же стали викрикувати, сміливішаючи і сміливішаючи, поки матері не вгомонили нас з допомогою ганчірки. 

Генріх того дня сидів у нашій хаті довго-довго, показував навіть фотокартки своєї матері з заповитими у буклі високими косами і сестрички, білої, як достигла кульбаба, з купою бантів на голові, в коротких панчохах,

з двома м'ячиками на  шворках, в блискучих туфликах. Це було щось таке чуже і далеке, наче його зовсім не існувало, наче його виду­мали, намалювали і тепер ось показують нам, як казку.

Генріх не наблизив нас до себе своїми фо­тографіями, хоч, певне, хотів і намагався. Я не знаю, навіщо це йому було потрібно. Мож­ливо, він вдався добрим від природи, а, мож­ливо, його зробили таким наші перемоги. В усякому разі це вже був не німець зразка со­рок першого року, пихатий і самовпевнений. Це вже був німець, якого природа навчи­ла думати. Не знаю, чим би  скінчилась вся ця історія, але одного березневого світання небом над селом розламалось надвоє, а потім у ньому безперервно ревіло й хурчало, жахкало і клекотіло, народжуючи вогні блиска­виці і спалахи — била ваша артилерія. Снаряди падали в Митківцях на станції, а в нас так ухало й відлунювало, що аж хати під­стрибували і шибки ледве тримались у вікнах. Мама проселили через ручку дверей коцюбу і міцно її прив'язали, щоб я не міг ви­скочити надвір, поки там реве і стогне.

Але ревисько не вщухло й тоді,  коли почало розвиднятись і в хаті сидіти ставало все страшніше. Чути було вже віддалену кулеметну тріскотню.  Очевидно, нашого села пробивалася якась частина або розвідка, - ще вчора ніхто не думав- не гадав, що довгождане звільнення так близько,  не долинали до нас навіть оддалені відлунки кононад.

Тут я згадав про Генріха і Ганса: “Що во­ни роблять? Це ж їм треба втікати?!”.

Серед Фагарашчиного   двору нетерпляче воркотів мотоцикл, і Ганс сидів на ньому вер­хи, чекаючи Генріха. А Генріх ве вос.яіша”. Саме була його пора голитись і він, сидячи у вікні, спокійно намилював шоки. На разі мені нестерпно захотілось крикнути: “Дядьку Генріхе! Тікайте -— наші близько!”, але я не крикнув, я уже знав, що цього робити не можна — дядько Генріх — ворог. Я тільки дивився і мовчав. Танька теж стояла біля дровітні, колупаючись в трісках носком валянка.

Генріх непоспішливо доголився, так само непоспішливо   зібрав свої пенальчики  і ве­село гукнув через вікно: “Камараде Ганс!”.

Ганс, не заглушивши мотоцикла, зійшов на землю, подався до хати, виніс чемодана, ук­лав його в коляску, усівся на сидінні і нетер­пляче озирнувся на двері. Вийшов Генріх в довгополій шинелі, високому

кашкеті, в начищених до сяйва чоботях - фашист фашистом.

— Гутен морген, камарадеНіколя!

Я вдавав, що не розумію, вся моя симпатія   до нього вмить розтанула, як тільки я його побачив при повному гітлерівському параді.   Танька продовжувала колупати вос­ком валянка скрижанілу тало­вицю. Генріх підійшов до неї, поклав на плече тонку білу руку, притиснув до себе, дріб­но заморгав кліпкаки, махнув рукавом по очах і рішуче пі­шов до мотоцикла.

А під обід, коли в нашій хаті вже смажилося й варилося, і на топчані під грубою лежав молодий лейтенант у синьому галіфе, прийшла Фага­рашка, трохи наче не своя.

- Чуєш, Килино? Кажуть, наче Ганса й Генріха вбило.

Мама перевернули рогачем баняка і зблідли:

-Де?

-Кажуть,  коло цвинтаря.

-А хто це Ганс і Генріх? — насторожено звівся на ліктях лейтенант.

Мама з Фагарашкою заходились пояснювати, і лейтенант, вислухавши, сказав спроквола, наче роздумуючи:

-Певне, й серед них є люди. Народжую­ться поступово. Але війна не розбирає, хто і що. Ложкарьов! — гукнув у сусідню кімнату.

-Я, товаришу лейтенант! — виріс у дверях хвацький, веснянкуватий солдат в зеленій фу­файці без погон.                      

-Ти щось там доповідав про мотоцик­лістів...

- Так точно... -Перекривали якраз дорогу, і мотоцикл хотів проскочити поза цвинтаром. Довелось його спинити. Ні в офіцера, ні в солдата ніяких цінних документів не було.

Ми з Танькою бігли аж до цвинтаря і во­на всю дорогу хлюпала носом. Ганс і Генріх були в одній білизні, яскраво проступала кров на сорочках, моторошно дивились в ні­куди осклілі очі і, мов живий, блищав черле-ний зуб у напіврозкритому Генріховому роті.

А надворі було погідно й сонячно, мовби навмисне, мовби для того, щоб показати, яка страшна і протиприродня смерть. На таке чисте небо, на такий світлий день не можна дивитись мертвими очима.

Ми з Танькою плакали. Не пам'ятаю тодіш­ніх своїх почувань, згадую лишень, що ніяк не можна було обминути поглядом знекров­лених, воскових ніг, полиску золотої коронки, яскравої крові та ще понівеченого мотоцикла ^:з великими латками сивої повсті на сидіннях, з яких була обрізана шкіра, з колесами, за­дертими в небо.

Танька боязко торкнулась долонькою Генріхових ніг і відсмикнула руку:

— Холодні, як лід.

Ми уже трохи звиклись зі смертю і почали никати довкола. Мотоцикла занесло і розвер­нуло. До того, як перевернутись, він  ішов юзом, а потім кабутався через голову, з коляс­ки повилітало все Генріхове добро і його вже хтось підібрав.       .

Ми попробували розгойдати мотоцикла, щоб поставити на колеса, але це виявилось нам не під силу. Сюди б міцні чоловічі руки, та поблизу нікого не було. Тільки на краю села буксували машини — дорога вже попливла й розгасла —і голосно лаялись шофери.

На цвинтарських акаціях каркали ворони. Ми видобули з коляски якийсь, жужмом зібганий, папір і накрили ним голови Ганса й Генріха, притиснувши краї мертвим груддям.

Потім довго стояли, не знаючи, що робити далі, а над нами світило ясне сонце, чистою блакиттю вигравало небо, в ньому деінде зринали білі вітрильця хмаринок і весело біг­ли собі в далечінь. Нікому не було діла до двох людей, яких війна уклала на краю чу­жого цвинтаря, ніхто не спішив їх навіть по­ховати. Тільки наступного дня милосердні мама з Фагарашкою, випрохавши дозвіл у лейтенанта, взяли кирку, лома й лопату, видовбали яму, накрили Гансові й Генріхові очі шматком домотканого полотна і засипали їх українсь­кою замлею, не вивершуючи грібця. Грібець - це добра пам'ять, а хіба треба добром па­м'ятати того, хто прийшов до тебе зі зброєю?

Нема в цій нашій традиції ніякого докору чужим людям, але є одвічний докір війні, яка  завше була антилюдською. На Гансові й Ген­ріхові ростуть дикі троянди і їхні колючки штрикають в мою душу — ніщо не минається марно, в найсумирнішій тиші відлунюють громи пам'яті.

 Вони раптом за якоюсь незбагненною асоціацією відносять мене в той день сорок п'я­того року, коли серед полів, серед мирних косарок, полукіпків і ожередів, над зів'ялими від спеки травами вдарило так, наче впало на землю громохке небо, пронизало світ ламкими блискавицями звуків і тут же вмерло, сховавшись за страшною, величезною тишею...

Фагарашка разом з усіма бігла від молотарки до того місця, де рвонуло, чорноволо­са, налякана, гнана демоном лихих передчуттів, а назад  йшла уже біла, як привид,  сліпа від горя, а на руках у неї ячало й билося щось живе і червоне. Зелені Фагарашчині очі викруглились, побільшали і наче вирвалися з орбіт, наче йшли перед нею, страшні і дикі. Нічого не можна було бачити, крім цих страшних очей і молочних кіс. Тількя-що вони бу­ли смоляної чорноти, а це вже білі. Яке ж цегоре швидке на руку, яке воно справне!

Стань, Фагарашко! Отямся! Закричи і заплач! Не обіймай очима всього світу! Хай він поменшає, хай у ньому, бодай на мить, з'яви­ться що-небудь ще, крім твого торя! Чуєш, Фагарашко?

Де там чує?!

Не може осягнути навіть Таньчиного болю. Тисне її до себе, як навіжена! Босими нога­ми через воду, ріллю, стерню! 

-Отямся, Фагарашко! — кричать мама на

не своїм голосом - небо почуло б, а вона глуха. Їй невтямки, що треба зупинитись, що біля молотарки вже випрягли коней з линви, що вже набили віз м”якою соломою, накрили його рядном - Таньку треба негайно до лікарні.

-Отямся, Фагарашко!

Куди там?! Сама не своя! 

-Одберіть в неї Таньку!

Люди одбирають, а їй байдуже — тільки простягнуті руки тримає перед собою так, як тримала, і йде, не розбираючи дороги.

-Люди! — кричать мама. — Вдарте її, може, спам'ятається!

Хтось, наздоганяє Фагарашку, лунко ляпає по обличчю, вона стає, не опускаючи   рук, мовби думає про щось, а очі безтямні, як і раніше, потім поволеньки заводить руки за спину і починає ними розгойдувати:

Десь тут була по-до-ля-я-я-но-о-чка,

Десь тут була молоде-е-е-се-енька...

Тут вона впала-а-а, до землі припа-а-а-а-ла...

 Лунко тарабанять дошки і полудрабки, зой­кає Таня, яку вже поклали на рядна і мерщій повезли до лікарні, а Фагарашка   закроює коло за колом, присідає і кланяється, страхітливо  зосереджена, байдужа до всього сві­ту, до натовяу, що оточив її стіною, до мами, які стомлено і майже без надії продовжують квилити: “Фагарашко, отямся!   Фагарашко, отямся!”.

...Так відтоді до самої смерті й танцювала тітка Ксеня подоляночку і гралася ляльками, додаючи болю й без того нещасній Таньці. Два горя лягло ва дитячі плечі — своє і ма­мине, ставши одним, величезним і незрушним, як гора. Міна одірвала Таньці праву руку, ви­била красиве зелене око, зачепила гомілку ноги  і покалічила так, що ходить, тяжко й не­гарно осідаючи на лівий бік.

Таньку довго тримали в лікарнях, а Фагарашху й не тримали — вирок їй винесли од­разу і сказали, що нема і не буде ніяких спо­дівань на поправку. Зажили в хаті малолітня каліка і матір несповна розуму. Один тільки бог знає, чого довелось зазнати Таньці. Ходи­ла по людях, пасла худобу, заробляла на хліб, щоб тільки не в дитячий будинок, щоб тільки не забрали нікуди Фагарашку. Плакала, ча­сом, у нашій хаті, бо мама обпирали й обми­вали їх обох, ходили воювати за них з головою колгоспу та головою сільради (нашому селу весь час не везло на начальство).

Танька вродилась діяльною, але доля   її могла скластись не так, як склалася потім, бо ще з лікарні одна набожна тітка почала втлу­мачувати,- що вона прогнівила бога і це він так карає за гріхи. Танька їй повірила, після лікарні зачастила до церкви і, мабуть, стала б набожною, якби  не випадок. Перед різдвом у церкву набилось не тільки з нашого села, а й з сусідніх. Танька, як завше, стояла в куточку і коли зайшла пора молитись, осінила себе через лоб і плечі єдиною лівою рукою.

Тут її так тусонула чужа баба, що аж ногами вкрилась:

— Ти, чого, ганцихристко, лівою  рукою хрестишся?

Таня проковтнула сльози: “Не бачить, що я без руки?” Але тут же стрельнуло з другого боку: “Баба не бачить, а Господь? Він же всевидющий! Та ще й у святому храмі?!”

З того дня, як увірвалось! Навчилася три­мати олівця лівою рукою, сіла за  книжки, пішла одразу в четвертий клас, на відмінно скінчила семирічку, помізкувала добре, куди піти далі, вступила до бібліотечного технікуму і тепер має свій законний хліб, який міцно тримає  Таньку на землі.  Фагарашку  вона схоронила ще до технікуму, а коли трохи ста­ла на ноги, не захотіла жити самотою, взяла хлопчика з будинку дитини і тепер у  Тані сім'я, хоч доводиться їй нелегко. Що там казати — навіть картоплю лівою рукою почис­тити і то хитре діло, а ще ж пошити, зашто­пати, попрати... Але Таня не скаржиться.

Чути між акаціями такий  шелест,  наче йдуть кількоро. Напинаюсь і бачу Таньку з Михайликом.

- Про вовка помовка...

- Думав вро мене, чи що? Таньчине вставне око дивиться з німим, войовничим докором — воно мене бентежить, бо здається не круглим, а довгим, як прут, що проштрикує наскрізь. Це, очевидно, від почуття провини: я, чоловік — і здоровий, а вона, жінка — і має таку біду. Але Танька вже звикла до свого становища, Мишко теж, і бентега в чужих поглядах не дратує і не пантеличить їх.        

-Пора звикнути до того, що є нерозв'язні проблеми,— сказала мені Танька з  весе­лим і мудрим спокоєм, коли я одного разу поділився з нею цими своїми гризотами.— Не бери дурного в голову.

Ні! Оптимістом треба на­родитись. Іншого така   біда зігнула б у баранячий ріг, а Танька привчила себе не ба­чити її і не розпускати нюні. Не вона до людей, а люди до неї спішать зі своїми клопота­ми, бо Танька має  характер солдата і одразу кидається в бій. А душа — з відчиненими дверима і заходять в неї без стуку — мало того, що добра, ще ніби й зобов'язана перед усіма відчинятись, бо Танька, в сільській Раді — народний-депутат.                      .

— Здоров! — Михайлик простягає мені ма­леньку, тверду долоню (уже в матері неза­мінний помічник і трудяга). — Нема на цьому цвинтарі пуття — треба людей підняти, щоб хоч гілляки почистили...

Діловитий росте чоловік. Йому вісім років, а голова вже он якими проблемами забита. В зеленому Таньчиному оці займається ла­гідний, гордий вогонь, вона кладе руку  на Мишкову голову, куйовдить шорсткого, їжа­куватого чуба (син не одхиляється — мати в нього сувора і  такі ласки випадають не часто, вона хоче виховати з нього справжнього чо­ловіка.                       '     ,

— Чого це ти забрався в самі гущівники? - запитує Таня.    

— А хіба не впізнаєш цього місця?

— Чого ж не впізнаю? Щороку приходжу і шкодую, що не зосталось від того Генріха ніякого документа. Мені здається - не був він фашистом. Знайшла б його сестру чи ма­му... ^:

— Ще тобі їх шукати?

— А що вони винні? Все це війна. Не мені одній переорала долю...

Твоя, Таню, правда. Але це ж треба могти так говорити. Я знаю, яке в тебе слово. Па­дає воно не з язияа, а вилущується з самої душі, що не стала осоружною й ненависною, а тільки, може, посуворішала і зробилась від цього ще справедливішою.

- Давай, Таню, трохи посидимо.

-Давай. Давно не бачились.

Сідає Танька з якимось напівобертом, не­зграбно заламуючись в колінах і вивертаю­чись у попереку, щоб хутеньо спертись на ліву руку і не дуже налягти на праву ногу. Посковзнувшись на траві, не сіла, а гупнулась всією вагою і мимохіть примусила губу — могла б і впасти на спину, якби Михайлик не встиг притримати руками.

Вибачай мені, Таню! Я не знав, що тобі так важко сідати. Вірніше, я забув про це, але ти не повинна думати, що я зачерствів, як скиб­ка житнього глевтяка, що багато  зустрічей витравили з мене уважливість до людей. Як­би це було так, я покинув би роботу - якщо байдужієш до чужого болю, то не можна пра­цювати там, де людський біль часто прихо­дить по твою допомогу.

Нічого вона не подумала— надто добре знає мене, бо ми з дитинства, ніби брат  і сестра.

-Бачиш, як сідаю. Крана треба з собою возити, — сміється крізь сльози. — Осьдо мій кран, — лагідно пригортає Михайлика і він, втішений, прихиляється головою до рідного плеча.   

— Ма! А того рудого дядька я в селі ще не бачив.

— Він, сину, аж на Донбасі живе. Далеко їздити. Родини в селі нема.  Тільки мамина могила.

— Про кого це, Таню?

— Іван Фока приїхав... Машиною, з двома дітьми. Оградку привіз. Рудий, як осінній бе­рест.

— Гени...

— Натерпівся він через ці гени. Пам'ятаєш, як його в школі товкли і ніхто за його партою сидіти не хотів?

— Пам'ята-а-аю.

— Хіба він щось винен? Це все війна про­клята. А, може, й Фочиха нічого не винна? Як ти думаєш?

— Все списувати на війну не можна. На війні завше два полюси з одним іменем — Батьківщина. Треба триматись тільки свого полюса. Ти мене розумієш?

Розумію. Але за що ми товкли Івана? Яка його вина?

-Про це повинна була думати Фочиха. Діти за батьків не відповідають, але батьки морально відповідають за дітей до самої смерті.

  - Виходить, Іванові краще було не з'являтися на світ?

-Виходить, що так... Хіба це легко маги невинну душу і весь вік жити під  знаком ганьби? Тобі ніхто де докоряє, але кожен погляд все одно, пече, як вогонь.

- Через те він, либонь, не був навіть на похороні матері?

- А сьогодні все-таки приїхав... Совісний...

-- Ночував у Гайсині, чи Митківцях - не знаю де. З'явився на цвинтар вдосвіта, поки ще людей не було, поставив оградку, поклав хліб на рушникові - хотів, очевидно,  щоб його ніхто не бачив, а машина, як навмисне, обламалась. І всі тепер на нього зглядаються, всі до нього підходять - давно ж не бачили. Ніхто, звичайно, поганого слова не скаже, Іван його не заслужив, але сидіти йому там все одно важко...

- А чого, ма? - Михайлик аж рота розняв, слухаючи, як ми плутаємо  манівцями:

“Про що вони говорять?”

- Виростеш, сину, і я тобі все розкажу... Все...

-Не знаю, що Таня розповість Михайликові

в майбутньому, як вона бачить історію Фочихи, але переді мною та історія постає в золотистому кольорі соломи. Солома розстелена в широкому дворі поверх болота, затоптана багатьма ногами і знов розстелена рівним шаром. По соломі ходить то сонце, то хмара, серед двору стоїть п'яний Пропивон у хромових чоботях, чорному костюмі, білій сорочці,  з

букетом фарбованої стружки на вилозі піджака, стоїть і махає кулаком у небо:

- Я т-там, за-раза, наведу  п-п-порядок! П-прекратігь дощ. Д-д-давать п-пагоду!

Порскають в хустинках молодиці, що купкою стоять під вишеньками біля розчинених вікон хати. Високо підіймаючи довгі шиї, лементують гуси, зачинені в обірчині під шопою. Ледве тримаючись на ногах, Провивон плентає за шопу, длубається в солом'яному стіжку, набирає оберемок, вертається назад. Ноги по-телячому заплітаються, він голосно і бридко гикає, розкидаючи солому, і знов  погрожує кулаком у небо:

-Б-брось шуткі - р-рога абламаю!

В Пропивона - весілля. Привів дівчину з чужого села, посходились сусіди - хто   з боязні, а хто з цікавості, бо на весіллі три німці, приставлені новою владою у наше село. Німців на весіллі ще ніхто не бачив, а в селі уже бачили не раз. У них є фаетон з чорними крилами, що називається “ворон”. В фаетова колеса на гумових шинах, ресори з м'якими передзвонами і великий багажних під сидінням.

Щотижня німці їдуть у Сижівку, де пасуться людські гуси, спиняються на краю села, один залишається з кіньми, а двоє нагинці крадуться між вишеньками до ставочка, щоб не сполохати пастушків, які завше грають в дукача, гилки або зуба-лоба. Вискочивши з вишеньок, німці захоплено строчать з автоматів по гусях - аж пір'я летить.

Пастушки з переляку - навтьоки, а від села уже весело дзвонять ресори фаетона. Всі три гітлеряки роздягаються наголо, лізуть у воду, визбирують здобич і зносять її у багажник, геркаючи, як гусаки, а потім їдуть назад вулицями села, розтелешені й розуті, в одних тільки трусах.

За старшого в них - рудий Фогель зі шрамом на скроні і обпеченим темнокоричневим вухом. Вухо, видно, болить - він часто хапається за нього, скімлить, чимось витирає, виймаючи з кишені кругле пуделко, знову скімлить, заскакує в колгоспну контору, де в німців заодно і штаб, і казарма, розчиняє навстіж вікно, кладе на стіл кулемета і починає люто строчити, куди бачить.

Добре, що перед конторою - широкий сільський став і хати від нього далеко. А понад самим ставом ніхто не ходить відтоді, як рудий Фогель убив там двох корів - казиться він часто і не в одну пору, сказ може напасти на нього в будь-яку -хвилину.

- Му-у-зи-ка! - волає Пропивон, кинувши кілька оберемків соломи на подвір'я.

З хати виходить староста сільуправи Мільон Цукор, вусатий дядько з довгастою конячою фізіономією і очима, що постійно залиті суворою печаллю. На плечі в нього - гармонь, а в руці - стілець. Цукор вибирає місце в кутку двору, чіпляє гармонь на ліве плече, галопом жене пальці обох рух по білих стежечках клавішів, викликаючи поспішливий перебіг звуків і тут же зачинає краков'яка. Жінки під вишеньками збуджено ворушаться,   але жодна з них не осмілиться вийти на середину двору. Треба було б починати молодому з молодою, як то водиться на весіллях,   але Пропивон такий п'яний, що мусить триматися за стовпці - поки розкидав солому, його зовсім розвезло.

Зачувши музику, з хати виходять німці і поліцаї, добре осоловілі і всі, як на підбір, червонопикі. Рудий Фогель - без паска, ґудзики на мундирі порозстібувані, видно брудну сорочку. Над лівою кишенькою поблискує медаль така завелика, як кружальце нашого півкарбованця з ковалем, що замахнувся молотом над головою.

Фогель узявся руками в боки, притупнув чобітьми і пішов підстрибувати, як лошак, дурнувато похвицуючи. За його  прикладом почали цибати й поліцаї, а два німці, зоставшись під хатою, чадили димом і час од часу істерично реготали.

За кілька хвилин на подвір'ї було, як на толоці - болото проступило наверх, перемішалося з соломою, перетворилось на грасовисько. Руді хвилясті коси лізли Форелеві в очі, вія одкидав їх то рукою, то головою і кричав на своїй мові щось веселе і гарчливе, наче ото з-під жорен, на які потрапив камінець, виривалось рикання не дуже загрозливе, але все одно таке, що від нього можна чекати неприємностей.

Мільон Цукор все швидше і швидше сіпав міхи гармоні, такий, як і раніше, печально-суворий, тільки голова трохи схилилась набік і посмикувалась та кінчик, язика, вистромив-шись з рота, діставав аж до вуса.

Після краков'яка поліцаї танцювали польку, вибравши тих жінок, що були з ними в хаті. Фогель стояв коло своїх німців, палив цигарку, а очима нишпорив і нишпорив у натовпі молодиць.

- Ду! - показав вальцем на Ялову Фіалку (тоді вода ще не працювала в гестапо).

Ялина була такою гарною і звабливою, що її не можна було не помітити. Хоч і напнула хустку низько на лоба, хоч і не вдягла нічого новенького, врода і зграбність самі проступали. Трималася з осторогою, але втратила пильність - музика розхолодила - і Фіалка, певне, видала себе якимсь особливим захопленим порухом, бо в неї все була особливе, і Фогель зразу ж помітив чарівну красу під схимницькими одежами.

- Ду! - тицяв вальцем у натовп, поки хтось не підштовхнув Ялину.

Полохлива тінь сірою пушинкою майнула на її віях, погойдалась,  погойдалась і тут же зникла.

-- Мене? - приклавши руку до грудей, перепитала здивовано.

Рудий Фотель кивнув головою, не опускаючи з неї хижого, п'яного погляду і не приховуючи,   водночас,   насмішкуватої,  владної зверхності. Він уже вибрав і був певен, що нікуди вона не дінеться.

Ялина рушила до Фогеля, припадаючи на ногу, мов качка, по мірі того, як вона наближалась, обличчя Фогеля з владного і насмішкуватого ставало бридливим, а нижня губа відкопилювалась - він помилився.   Крива красуня?! На нозі в неї намотано  всякого ганчір'я, а під ганчір'ям, може, якась зараза? Фогель ще раз окинув її презирливим поглядом і гидливо махнув рукою - йди, мовляв, під три чорти.

Не знаю, чи бачила це друга сільська красуня Клава Цьоциха, чи не бачила, але саме вона пішла танцювати з рудим Фогелем  і танцювала так, що було на що подивитись. Легка, як вітер, вогниста і запальна, зігнала з Фогеля десять потів, вигиналась вужисто, уникаючи його занадто відвертих обіймів, але не хмарніла при цьому з лиця,  а сміялась безбоязно і з викликом, молода і гарна, з красивими зубами, високим білим чолом і косами, як шовкова ковила. Було і цікаво, і соромно дивитись як, наступаючи, вона йде на нього відстовбурченими,  молодими грудьми, хтива і чарівна самиця. Чи втратила вона розум, чи забула про совість?

Стала собі коло німців і німцевою хустинкою втирає білого лоба зчужіла і вже одгороджена від вас, ще не німецька, але вже не наша. Чому ти йдеш до нього на покив пальця, чому не опираєшся, не волаєш, не кличеш на поміч?

Жилава шия Мідьона Цукора стоїть прямо, як стовп, голова одхилилась назад, печальна суворість вийшла з очей і пустила на своє місце цікавість: “Нашого полку прибуде? Чи ні?"

Мільон, завше мовчазний, мов лантух з борошном, неоподівано вигукує:

-Коробейнікі! Приглащають дами!

 Цьоциха випурхнула горобчиком, пройшлась по колу і легко, на пальчиках спинилась перед Фогелем, зігнулася в поклоні і вирівнялась, плавно подаючи руку. Більше не знайшлось пари ні поліцаям, ні тим двом німцям. Чи, бодай, ниточка   здригнулась у Клавиному сліпому серці, чи бодай, зайшлась од сорому - чого ж це тільки одна дівка з усього села ходить у танці з рудим фашистом?! Куди цей танець веде її? Мана "найшла на неї, чи, якась дурість? А, може, що задумала? Чи, може, так несподівано прийшла її пора, що шалева кров б'є в голову?

Кров шалена, але совість все одно може зупинити!

Де ж твоя совість, Клаво?!

Хто вигукне ці слова, та й чи здатні вони зупинити того, хто перестав розуміти осудливу мову очей, хто не хоче її розуміти?

Прокаркайте, ворони, свою чорну   пісню! Протрубіть, круки, свій реквієм! Осліпни, зоре, на чистому небі, щоб не бачити того, що буде!

Може, ворони й прокаркають, може круки й протрублять, але зоря не осліпне, коли потемки заведе Фогель Цьоциху  в Пропивонову шіпчину на житні кулі і вийде вона звідти безсоромна, мов кицька, і знову піде танцювати з німчурою, видаючи виклик усьому селу, питаючись своїм вчинком - коханка переможця!

І загубить Фогель на тих танцях свою медаль, а спохопившись рано, прижене під хату все село і, виставивши кулемета в Пропивоновім вікні, буде допитувати,  біліючи  від злості, хапаючись за вухо, тримаючи пальця на спусковому гачку - хто вкрав медаль?

А ти, зблякла і зчорніла після многотрудної ночі, з гидливою усмішкою на вустах, стоятимеш спокійно біля порога, чужа, як німкеня хоч десятки очей проситимуть тебе заступитись, проситимуть тебе сказати якесь слово. Але ти не скажеш! Ти обрала свою долю, не цікавилась вже долею свого народу.

Все село на колінах повзало в болоті під дулом Фогелевого кулемета, поки не знайшло проклятого фашистського кружальця. Саме це і врятує тебе від ще більшої, ще страшнішої ганьби, бо якби запрацював кулемет, то ти була б винна не тільки в тому, що продала себе, а ще й у тому, що через тебе загинули люди!

Потім Фогель, коли був у селі, ходив до неї відверто, не ховаючись, і так само відверто, не ховаючись, вона його приймала. А коли прийшли наші, Цьоцихи навіть судити не було за що. Пам'ятаю тільки, як її викликали в нашу хату до молоденького лейтенанта в синьому галіфе і як, порозмовлявши з нею він тільки руками розвів:

- За все відстраждає дитина.

І справді. Чим вона поплатилась? Хіба що тим, що з Цьоцихи стала Фочихою, та ще тим, що жоден чоловік не хотів з нею нічого мати - сказано, німецька підстилка! Але це їй не дуже й допікало, а якщо й допікало, то вона вміла цього не показати.

Зате синові Івану випало - не дай боже! І прізвисько мами-ної ганьби до  нього пристало, і праведна,   але   несправедлива, зневага ровесників, і образливе співчуття дорослих. Відстраждав за Фочиху, та й  досі страждає, бо хіба то велика радість покрадьки добиратись до її могили? Якби  Фочиха вмерла одразу після війни, то її, мабуть, поховали б на яру коло Малюти, а так лежить собі в загальному ряду під голубим хрестом і білими рушниками, не прощена милосердним народом, але й не дуже ним покарана.

Могила її на краєчку цвинтаря під тихими заводями акацій і платонових батогів. Івана тут уже не видно, - певне, полагодив машину і поїхав, поки ми з Танькою сиділи там, де було вбито Генріха і Ганса. Прути нової огорожі пофарбовані голубим і білим під колір хреста й рушників. Від цього вона здається веселою й несерйозною, достоту такою, як була за життя Фочиха.

Ій, мабуть, легко жилося, бо ніколи нічого не брала близько до серця, маючи спрощене відчуття совісті.

Пам'ятаю, як приходила вона до нас взимку сорок другого року, коли німці поранили матір. Війна вже давно погнала Фогеля туди, куди їй було треба, а Фочиха носила перед собою велике, важке черево. Мама лежали на печі з темними підпалинами біля очей, з зашерхлою смагою на губах, і Фагарашка клала їм на лоб холодні компреси, щоб збити високу температуру.    

- Це мене повинно було вдарити, а не тебе.

- Не розумне кажеш, - шелестіли мама пересохлими устами і тягнулась рукою  до кварти - їх палило.

Куля пройшла навиліт через стегно правої ноги і засіла в панчосі. Рану обмили, залили перваком, засипали потертю сухого полину, але це не дуже допомогло. Я бігав у кінець горо-да, де маму поранило, і бачив, що куля перед  тим, як ударити в стегно, розщепила грабову лату і могла занести з собою якусь за- разу. Фагарашка бідкалась, що дуже потрібні ліки, але їх нема. Лікарня аж у Митківцях, а там приймають тільки гітлеряк і Фочиху, яка чекає байстрюка від німця.  

 А Фочиха те, мовби почула і - нате вам - внесла до хати свого живота,  прикритого жовтим дубленим кожухом, якого їй приволік Фогель, коли збирали теплу одіж   для  фашистів, що дерлись на Москву.

Фагарашчині губи враз підібрались, а мама відвернули голову до стіни. Фочиху це не спинило.

 

- Килино! Може, тобі треба чого привезти з Митковець, то я  сьогодні якраз їду і возьму лікарство, яке треба. Німці дадуть, бо ти  перед ними не  винувата.

Ні маца, ні Фагарашка не обізвалися й словом. Вона потупцяла коло лави, позаглядала через вікна на вулицю і пішла, грюкнувши дверима,  а наступного дня Фагарашка подалась до лісу і вночі  прийшов дядько Назар, колишній сільський  ветфельдшер, в рудій чугаїні, пропахлій вітром і димом, Фагарашка позавішувала вікна хустками і ряднами, поставила на  припічок баняк з окропом, дядько Назар  закачав рукави до ліктів, роздер паперові  пакети, в яких були білі бинти, потримав їх низько над окропом і з бинтів, як просо, посипались у баняк воші.

-- Ех, жизня партизанська! - примовляв дядько Назар, ворухаючи густими  чорними бровами, а Фагарашка кусала губи, щоб утриматись від сліз.

Потім вони налили воду у миску, розвели розвели в ній сіль, замочили бинти і загнали нас з Танькою в дальній куток хати:

- Ану, партизани, щоб Ви й не пікнули, якщо тітка Килина буде кричати!

Мама  кричали б не своїм голосом, але Фагарашка дала їм в зуби ополоник та ще й прив'язала його за шию мотузочками, щоб не могли виштовхати язиком. Дядько Назар проселив намоченого в ропі бинта через рану, мама сіпнулись, судорожно випростали ноги, тяжко застогнали, завівши очі під лоба,  і  їхня голова відкинулась набік. Дядька Назара це трохи схвилювало - великі краплі поту рясно зійшли на чолі і скронях. Він винувато забубонів:

- Я, Ксеню, всеньке життя лічив худобу, а війна заставила - людей. Лічу, як виходить і як умію... Поболить-поболить, зате нога ціла буде.

- Мама опам'ятались аж тоді, коли дядько Назар кінчав перев'язку. Обличчя їхнє  ще більше змарніло і, видовжилось, а голос зробився ледве чутним.

- Ксеню! Нагнись, голубко, під ліжко - там у мене півлітра. Хай Назар вип'є і дай чогось попоїсти, бо йому йти ще далеко.

- Лежи, лежи, - мив дядько руки в банякові, - і не балакай. Добре, що кістки не зачепило. Через два тижні будеш ходити.

Вечеряв, голосно й смаковито сьорбаючи, а Фагарашка розповідала йому, що,   відколи Мирон пішов на війну, в лісовому курені без нього жити стало неможливо - пристають і свої, і німці, і поліцаї, а оборони ніякої - ліс! Ще восени, думала переїхати в Лепихову хату, що стояла порожньою (Лепих був міліціонером і його сім'ю встигли евакуювати до Ташкента). Але переїхати все не вдавалось, а це нарешті випросила в Цукора коні й сани, поїхала з Килиною; повантажилась, вже до хати добиралась, як тут у село з другого кінця вулиці заїхала колона німців. Німці, певне, подумали, що це партизани, відкрили пальбу, зрешетили скриню, яка стояла на передку, повбивали коней, вбили б і маму з Фагарашкою, але вони кинулись через городи навтьоки, але мамі завше не везло і їх усе-таки наздогнала дурна куля. Добре, що хоч Цукор вчасно нагодився і пояснив німцям, що воно й де чого.

- Цукор у них прижи-и-и-вся.

- Все одно не такий, як Пропивон.

- Менше, кусається? Хитріший, але порода одна- собача.

Дядько Назар ще раз налив собі з пляшки і знову запрацював щелепами, апетитно приплямкуючи.

Мама заснули, Фагарашка гомоніла однотонно, а за вікнами, гуркаючи, завиваючи й посвистуючи, водила хороводи заметіль. Навіть думкою було страшно виходити в таку хурделицю, я чув крізь сон, як Фагарашка переконувала дядька Назара зостатись хоча б до світанку, але він стояв на своєму, і я прокинувся тієї хвилини, коли зимній холод шугнув з сіней і білим клубком звинувся білу порога - дядько пішов у ніч.

Тепер його нема вже взагалі - лежить неподалік од Фагарашки (вмерли одного літа). І Фагарашці війна вкоротила віка і дядькові Назарові теж. Він тяжко простудився і жив здебільшого по лікарнях і санаторіях, а, вернувшись додому, так тяжко бухикав, що вікна в хаті дрижали, а попід призьбами зривались і, панічно кудкудакаючи, бігали наполохані кури. Незадовго до смерті дядько Назар, вижовклий, мов лимонна груша, ходив сільськими вулицями прощатись. Ледве волік ноги, тонкі і вихудлі, як патериці - штаньки коло них метлялися спідницями; лягав на   тини грудьми, щоб перепочити, і кашляв, полотніючи, мов перкалина, звісивши безпомічно кволі перевесла рук.

Мама завели його на подвір'я, посадили на лавицю під Цвинтарку і винесли кислого молока з сметаною.

- Випий, Назаре!

Він довго не міг говорити, тільки хапав повітря широко розкритим ротом, а груди ходили ходором і в їхньому жаському похлипі й свистінні чувся відгомін тієї давньої  заметілі, коли дядько Назар приходив рятувати.

- Вмираю, Килино! - сказав він спокійно, як про щось буденне. - Спасибі за сметану, але мені вже нічого не хочеться, Хіба що Цукора вбив би, бо тяжко йти на той світ, знаючи, що він лишається на цьому...

Страшно було чути такі слова з вичахлих, ослаблих губ, що тремтіли  й розповзалися, не маючи сили гнівно розімкнутись. Але в останній свій час людина говорить про найголовніше, а для дядька Назара найголовнішим був, очевидно, борг несплаченої помсти.  

В той день, коли його хоронили, несподівано розкувалася зозуля і, ловлячи її   голос крізь траурний сум духового оркестру, я рахував та й рахував - ще двадцять п'ять років мав би прожити дядько Назар.

- І прожив би, - кажуть мама, - якби думав тільки про себе. Душа в нього була широка, як весняна вода. Кожен пив її, скільки хотів. Думаєш, у ту ніч, коли: він прийшов з лісу робити мені перев'язку, це було для нього так просто? Він якраз вернувся з далекої дороги і всі, хто з ним ходив, лягли відпочивати, а Назар подався в село з Фагарашкою і не лишився ночувати, хоч його валило з ніг. Боявся не за себе, а за нас. Пішов у  заметіль, заблудився  в полях: і тільки вдосвіта  наткнувся на скирту соломи, вже не мав сили вирити в ній, путню нору, накрився, як вийшло, заснув,  і відтоді й почалась у нього біда з легенями.

...Мама ронили слова, як сльози, але не плакали. По очах я бачив, що вони вже трохи поплакала, поки обійшли найдорожчі могили. Плакали б і зараз над Фагарашкою і Назаром, але тримаються, бо поряд зі мною Танька, при Таньці вони стають залізними, при Таньці плакати гріх, бо вона сама ніколи не плаче, хоч має на те і причини, і, може, й право.

- Пора вже обідати, - мама дають Михайликові рум'яну качечку з тіста і розстеляють свої рушники.                   

Кує зозуля в акаціях, оксамитово виграє молода травиця на могилках, пахне скошеним , зелом напередодні свят незайнятою, частиною кладовища пройшлися косарі. Повсюди гуртками сиділи баби, діди, жінки, чоловіки, дівчата, хлопці, дітлахи. Всі спокійні, розпогоджені, з такою мирною ясністю в очах, як святі на іконах. Таки залишається щось у нас від померлих, проступає час од часу, і найбільше це видно в ті дні, коли ми зосереджуємось на пам'яті і, приходимо з нею до священних могил.

Танька вклякла перед маминим пагорбцем і дивиться на її портрет. Хто не знав Фагарашки за життя, з цього портрета ніколи не уявить якою вона була насправді. Фотографувалась тітка Ксеня ще до війни в простому платті з рябенького ситцю, і коси мала зібгані вузлом на тім'ї. Коли селом з хати в хату ходила якась московська молодиця, збираючи фотокартки на збільшення, Фагарашки вже не було, а в людських очах вона ще танцювала подоляночку і гралася ляльками, завше брудна, простоволоса й негарно усміхнена. Танька попросила  молодицю трохи підправити мамин портрет і Фагарашці обрізали коси, прилаштували високу міську зачіску, заретушували рябенький ситець замість нього зробили глибоко декольтоване плаття, а у виріз помістили намисто.

Для мене знайомими на портреті були тільки очі і риси обличчя, та й то вони стали суворими й гордовитими, а Фагарашка була сміхотлива, компанійська і зеленоока, як весна. Фотографи зробили з неї пізню   осінь. Втім, на кладовищі так, може, й треба? Перед вічністю все має бути суворим, бо вічність найсуттєвіша правда без позолот. Вона невладна тільки над простором і небом, бо простір і небо - теж вічність.

Але же все не складно і як високо! Спускайся, чоловіче, на землю, пий свою чарку за упокій душі тітки Фагарашки і дядька Назара, не філософствуй, тримай їх у серці такими, якими вони були насправді. Вічність - це тобі не пензель ретушера, вона нічого не переінакшує. Якби навіть хотілося забути безумні очі Фагарашки, все одно не забудеш, якби хотілось викинути з пам'яті останні слова дядька Назара, все одно не викинеш. Вбити Цукора - було його передсмертним бажанням.

- Ма! Скажіть, а Цукор на цвинтар ходить?

-Я знаю? Може, й ходить, але не в такий день. В такий день йому не можна.

- Чого?

- Бо Цукорові й Пропивонові на сільському цвинтарі місця не буде. Як вони можуть лягти коло твого тата, або коло Назара? Їх поховають там-о, за акаціями, де свербиус і бугила, - мама почервоніли, а на верхній губі в них проступив білий пружок -схвилювались. Такі добрі, такі лагідні і так ненавидять. Чи я не вдався в них характером, чи ще. але в мене цієї ненависті нема. Інколи хочеться її викликати, перебираю подумки все з нею зв'язане, але нічого не виходить. З моєї пам'яті вивітрились емоції і неяавясть моя безплотна.

Минулої зими,   приїхавши на вихідний, я спішив до Та-ньки в бібліотеку і побачив, як двоє старих людей тручали під гору санчата з невеликим клумачком. Бабця  трималась за мотузок,   а дід попихав костуром.   Я наздогнав   їх, сказав "добрий день", взявся за мотузочок і тільки   тоді впізнав Пропивона. Згорблений і дебелий, він хрипко дихав, прикривши очі довгимя остюками вій, але я все одно відчув їх напружено-пильний погляд і згадав умить, як він дивився на матір після тієї ночі, коли вони рятували   від смерті Генріха. Згадка була яскравою,  але ненависті  не пробудила: '"Невже цього немічного діда колись страшно боялися люди?"

Витягнувши санчата на гору, я дивився, як Пропивон з дружиною важко повзуть по моєму сліду і мені стало їх шкода. А ще я думав про те, ще, хоч Пропивон одсидів у тюрмі, хоч ніхто його в селі не любить, він таки   щасливий, бо не має дітей. Що б вони йому тепер сказали, як би вони на нього дивились і що він

би казав їм”.

Пропивон мене впізнав і, зійшовши на гору,

подякував:

- Спасибі, Коля, спасибі, синок! - а в голосі його чулось розчулення, мабуть не сподівався, що я зможу коли-небудь чим-небудь, допомогти, адже я повинен ненавидіти. Чому ж нема цієї благородної ненависті?  Невже вона була маленькою, як дитинство, і одійшла разом з дитинством? Чому ж тоді не вистигає ненависть моєї матері?

-Пропивон знову, взявся за свої санчата, підпер їх костуром; попробував попхнути, але вони примерзли і Пропивонові ноги, роз'їхавшись на слизькому, пішли взатоки, як у корови на льоду. Згадка про корову вмить навернула мене до того стану, в якому я мав бо вже неодмінно відчути ненависть, бо побачив Пропивона таким, як він був під  час війни. Стояв на воротях у чорному мундирі з білими кантами і білою пов'язкою на рукаві. Чорна свастика на пов'язці була ребриста і гострокута, як його німецький автомат,  виставлений наперед з войовничою погрозою. Очі Пропивона прикриті довгими  остюками ячмінних вій і він ховається за ними, як собака за тином. Мільон Цукор теж весь у чорному, тільки без пов'язки, з папером у руках. Мама стоять на колінах і простягають до Цукора руки:

- Мільоне! Голубчику! Пожалій мене, Фагарашку і наших дітей! Ти ж з Петром на конюшні робив...

- Проти власті, Килино, я не йду, а Петро, хоть і царство йому небесне, був дурак. - Сумна коняча фізіономія з обвислими вусами дивовижно не пасує до жорстоких слів, що падають з Цукорових вуст. Зате Пропивонові вії повзуть догори, оголюючи нарешті очі, сірі й холодні, як зимня вода у копанці. Він поправляє автомата, рішуче переступає поріг хвіртки і розвальці йде мимо матері до хліва. Мама пробують обняти його за ноги:

- Лівоне! Змилуйтесь! - але він переступає через них, як через купу землі.

Мама хиляться на спориш, кричать і скиглять, рвуть руками траву, набираючи повні жмені з піском і трісками. Коло нігтів на пучках проступає чорна кров, коси розметались, як пачіски на дергалні, збилися жужмами.

Корова ступає коло матері, боязко басуючи і принюхуючись, але мама вже не реагують. Я підскакую до них, торсаю за плечі, вони випростуються, як неживі, я кричу несамовито: "Ой мама вже вмерли!" і, вони опам'ятовуються на разі, кволо піднімають  голову, дивляться знетямлено, наче п'яні, і сідають на спориші:

- Де корова?

Вона вже за хвірткою, її затулили дві широкі спини в чорних мундирах і погнали німцям на харчі...

...Ну, ось - згадав, а ненависті нема. Вичахла ненависть, минулась... А, може, перейшла в огиду? Бо хіба можна ненавидіти те, що стало безсилим і жалюгідним?

Подивися, що від цього чоловіка зосталось?!

Тінь! Він, по суті, звікував тінню. Навіть при німцях був не його час. Хотів почуватись господарем, а мусив догоджати і гнути хребта, бо коли щось не так - до стіни.

Ганс, з яким ти був наче заодно, наставляв на тебе автомата і стріляв над головою, а Генріх бив по пиці, бо й вони вважали тебе нікчемою і нелюдом. Така пошана зраді!

Ходиш тепер по землі, ховаючи очі. і пильнуєш за кожним, щоб угадати, хто про тебе якої думки, хоч знаєш наперед, ще всі без винятку - найгіршої. І нема тобі до кого піти, нема з ким перекинутись словом - навіть колишній приятель Цукор тебе знати не хоче. Ви-вороги всіх людей, вороги й між собою. Але обом - однакова честь: засідали в бур'янах сільської греблі хлопчаки, шпурляли в тебе й Цукора груддям і кричали:  "Хайль Гітлер! Гітлер капут!" І вв обидва опускали голови, щоб дивитися в землю і робити вигляд, що не бачите нічого, що це не до вас.

Чого ж ти вернувся в село після тюрми? Ще тебе сюди гнало?

Ні, я не задам тобі своїх питань, бо ти на них ніколи не дасиш чесної відповіді. Я вже пробував викликати на відверту розмову твого приятеля, а віи сидів зі своєю вічною печаллю в очах і брехав:

- Війна, сину...

Він хотів, щоб це в нього виходило багатозначно, і мовчав, витримуючи довгу паузу.

- Війна... Пропивон у ній був ясний і нам, і німцеві, а такі, як я, залишились тайною і для німця, і для дітей. Я не міг вийти на люди і гукати: "Я староста не німецький, я староста партизанський". Мусив так  служити,  щоб німець мене шанував, щоб він мені вірив.

- А мамі моїй, коли забирали корову,   ви  говорили:

“Проти власті, Килино, я не йду, а Петро, хоть і царство йому небесне, був дурак".

-- То, сину,  для  отвода глаз. То я для Пропивона.-

- Хіба не можна було не обзивати батька? Він ішов яа смерть, "здоб покарати зрадник а."

- Я, сину, не святий - не Кузнєцов, не Зорге. Я багато помилявся".

- А за що вам після війни три хати спалили?

- Я теж питаю: “3а що?" Хотів мені народ тюрми,  бо старостою був, німцеві, вроді, служив. А власть розібралась і не тронула. Документа мені комбриг видав, що я партизан...

- Ну, там нема такого. Там написано, що для потреб партизанського загону у вас взято двадцять корів.

- В ту пору, сайок, іншого документа бути не могло.  Я його мав показувати німцям, щоб не розстріляли...

- А зберегли, щоб показати нашим?

- Случайно зберіг... Наче судьба підказала...

Все у його словах було логічним, але мені і мамі ніколи не забути, як він говорив про нашого батька, як він зневажав його за те, що пожертвував собою, щоб убити зрадника. І ще мені не забути, як горіли Цукорові хати. Я бачив усі три пожежі і на всіх трьох по той бік вулиці юрмилися люди, малиново-білі, непорушні, як примарні стовпи, і ніхто з них не спішив на поміч, тільки Цукор зі своєю Христею метушились біля вогню та голосно мекала коза, яку вони тримали в сінях і яка будила їх своїм лементом тільки-но починало горіти.                                   

Довгих десять років жив Цукор у землянці, як миша під віником, боячись поскаржитись у район, а якщо й скаржився, то там уже знали ціну його патріотизмові, тільки нічим не могли спростувати необережної посвідки загиблого партизанського комбрига.

...Йду собі полями на той бік села, де пам'ятник односельцям, котрі загинули на фронтах Великої Вітчизняної. . Мама з Танькою залишились на цвинтарі, а я подався сам, бо вже давненько не був коло обеліска, на якому сто п'ятнадцять прізвищ. Все це мої діди і батьки. Нікого з них я не знаю - тільки тата. його теж занесли до списку, хоч татова лінія фронту не вийшла за межі села.

Скорботна матір схилилась біля підніжжя обеліска над квітами, яких сьогодні тут - велика гора. Біла береза кидає тінь на застиглі руки з гранітною трояндою, а на троянді безтурботно підстрибує синиця -  маленька крихітка живого світу, такого гарного і такого ясного в цей день. Душа вбирає синь літнього неба, строгий смуток обеліска, яскраву березову білість. Чую, як на очі мої напливають сльози і рясно котяться обличчям. Сам не знаю, чого я плачу, але радий, що тут нікого нема і ніхто мене не буде ні про що розпитувати.

А потім я йду дальніми од нас вулицями, через тини дивлюся на городи, в яких цвіте бараболя, на високі мальви, що червоно  й оранжево мліють під сонцем, на вишні, що зав'язали зелений плід, вітаюся, скидаючи капелюха, якщо бачу когось в дворі або на городі. Для мене завше велика насолода йти отак, без мети, без цілі, куди ноги несуть, і дивитися при цьому на красу мого рідного Поділля, бо і вулиця, і городи, і вишні, і мальви - все це Поділля, перлина Вкраїни, її чарівне обережжя.

Співають в мені солов'ї і жайвори, кують зозулі, чечекають сороки і щебечуть синиці, а на денці душі все одно нема жаданої благодаті, сподіваної в цю хвилину гармонії. Тремтить у ній живка парость млоїстого провинного відчуття. Всі ті сто п'ятнадцять, чиї прізвища на обеліску, теж любили красу, яку я зараз бачу. Всі вони могли б ще жити, але їх вже нема. Чомусь звик до думки, що всі вони старші од мене, а насправді я вже старший, ніж були найстарші з них, а від декотрих я прожив удвічі більше.

Але я не вибачаюсь перед ними за те, що живу, я вибачаюсь за те, що не вмію ненавидіти. Ось зараз буде Цукорова хата і, якщо він сидить у дворі, я не відвернуся демонстративно, якби належало, а буду дивитись на нього і навіть кивну головою - живий чоловік. Якби хто-небудь з вас раптом прокинувся і побачив це, він би мене прокляв. І це було б справедливо. Але чому ж не проклинає мене ніхто з тих, хто бачив, як я вже розмовляв з Цукором? Невже й для зради існує строк давності?                  

...Цукор справді сидить у своєму дворі під вишнею за столом,, поклавши підборіддя на кулаки - очі в нього печальні, мов у слабого собаки,   а   правий  бік  лиця,   як   репана   редька   -   чорний і в гноїстих тріщинах. Нижнє віко правого ока потворно вивернулось, на ньому повзає муха, а Цукор навіть не чує цього. Рак шкіри! Невже людські прокльони і мають силу?

Я стаю в хвіртці, а він дивиться на .мене німотно, з-під лоба, весь у своєму болі: "Чого тобі треба? Не бачиш, до вмираю і мучусь?"

-А, може, справді що скаже перед смертю?

-Це ти,  Коля?                  

-Ніхто до мене не приходить, наче не живу. Навіть хліб сам печу, відколи нема Христі.

- Я ось, прийшов...                   

- Знов будеш допитувати про тата? Весь вік мене допитують, весь вік мені докоряють... Докоряй і ти. Твоє право. Не всі так могли, як твій тато, не всі... Аби всі, то хіба б я так пропадав?

Біль хвилями находив на Цукора, він заплющував очі, кривився і ніби аж меншав коцюрблячись, і, налягаючи на кулаки. Шкода було дивитись на нього, і мене нараз обійняло таке почуття, як у дитинстві, коли я прибіг у Фагарашчин двір і побачив Генріха, котрий спокійно голився, хоч треба було негайно втікати. Мені хотілось гукнути: "Дядьку Генріх, втікайте! Наші близько!", але я не гукнув, бо він був моїм ворогом. Так і тепер мені захотілось сказати Цукорові якесь співчутливе слово, але, я не сказав. Мій язик не міг повернутись на добре слово. І Цукор все зрозумів. ...

 - Ти мене теж ненавидиш... Як усі.

"Ні, дядьку! Це, мабуть, не ненависть.  В ненависті багато вогню. Це просто забуття.

Вас давно нема, хоча ви й існуєте".

*    *    *

Фіалчина садиба межує з Цукоровою і хати їхні мали б стояти поряд. Перед війною .вони й були розділені тільки штахетником. Фасад Цукорової хати дивився у вікно  на спині Фіалчиної. А тепер на місці штахетника стояв глухий, дощаний паркан, хата пересунулась на другий край городу, і вікояце на і! спині було закрите листком руберойду.

Раніше я не звертав па це уваги, а тепер здалося, що Фіалчина хата  демонстративно запнулась чорною хусткою, щоб не дивитись на Цукорову.

Фіалка, Сава Омелянович і Яким сиділи на розі хати в альтанці, обплутаній густим клечанням дикого хмелю, і весело сміялись. Дядько Яким в канарковій жовтій сорочці, що дуже йому личила,   поголений і святковий, розважав друзів байками, на які під настрій бував невтомним.

-Чого в мене на голові жодної волосяна?

Отакого саме дня, як зараз, в Білорусії попер, гад, танками, а на нашій ділянці - ні одного петеера. Я втікав так, що гуло  за мною в кущах і пілотка на чубі піднімалась, як на дроті.

 Вскочив у якусь боброву калабатину під вільховим корінням, пересидів цілий день і цілу ніч, поки наші прийшли, - і почав відтоді линяти, як теля напровесні.

За кілька місяців зробився на моїй голові чистий пар. Тепер був би радий чим-небудь його засіяти, не треба мені сортової пшенички, дай кукілю чи мишійки, аби лиш росло, "Нема, - кажуть. - Ще не вродились агрономи, .що виводять таке зерно. Вмреш, Якиме, лисий". Але це не страшно - на тім світі приймають і так. Там усі без гордості.

"Сава Омелянович заплющував очі, задирав голову, надимався, як червоний м'ячик і хихотів догори, здригаючись усім тілом, наче його трусили або лоскотали. Фіалка нагиналась до столика, затуляла обличчя руками і хиталась у плечах, розводячи лікті, мов птаха крила. Один Яким. був незворушний і тільки в його прискалених очах грав натхненний шельмуватий вогонь.

- Ой, перестань, Якиме, бо вмру зо сміху, - втираючи сльози, говорила Фіалка.

- Ялино! Як же це можна перестати, коли у мене язик зроблений з брехунки? Є така матерія - видали по блату в тисяча дев'ятсот двадцять другому році, в день мого ангела. А ще люблю мнясо, що зветься видумаси. То - мій борщ  і моя каша. Сам споживаю і людей пригощаю. Правда, нема з них заробітку - одні лише збитки. Приходить бригадир: "Дядьку Якиме! Буряки, ниньки вродять?" - "А чого ж? У людей вродять, 6о вони за ними ходять".

І все. Клямка - дружбі. Набрав бригадир на носа і дивиться на мене косо. Не забувайся, Якиме! Начальство дражнити - з гулями ходити. А хіба я перероблюсь, якщо такий вдався?

Приїхав голова колгоспу до мого куреня, на баштані і хвалиться, що напитав хлопців з ученими собаками колгоспний сад стерегти. Я візьми тай бовкни: "Хто розуму не має - той собак наймай". І знов придибенція. - хотів з должності зняти. "Без рук, дядьку, Якиме, ви тільки половина сторожа". "А хіба я руками стережу?". "Всьо рамно нарушеніє устава караульной служби".

Зняти не зняв, .а присилає через тиждень бригадира з компліментами:. "Від вас, Якиме Прохоровичу, краще ніхто стерегти не вміє". "Дури, мене, дури! -Знаю, від чого та красота. Діди оголосили бойкот голові колгоспу; одному ходити далеко, другому - неблизько, третьому ще далі,  четвертому про той баштан. - ніякої печалі". Йди, товариш голова, сам стерегти огірки й помідори, якщо тобі Яким не до шмиги, а ні - то мовчи і слухай  його баляндраси та ще шапку скидай за півкілометра: "Драстуйте, Потаповичу! На яку  ви сьогодні ногу встали?".

...На втіху Фіалці й Саві Омеляновичу дядько Яким був у прекрасному гуморі та не в зовсім тверезий. Вранішня заправка з нього вже вивіялась, а вдень нічого не перепало, бо своєчасно взяли під контроль. Дядькові Яки-мові, либонь, і не "хотілося пити - почувався в любому товаристві, як у рідній сім'ї, було приємно, що його так уважно й зацікавлено-слухають. Ніби помолодшав, ніби скинув  з плечей добрий десяток років і розповідь його вигравала бадьорою, несилуваною видумкою:

- В такий день, як сьогодні, трави сходяться на зелену нараду і слухають: доповідь про дощі і сонце. Доповідь повинна читати хмара, , але хмари в цю пору у нас збиратись де люблять, вони собі засідають десь  на другому кінці землі і замість них на трибуну виходить жайворонок. В нього характер не такни,, як у хмари. Хмара може бути і синьою, і чорною, і сивою, і білою, а жайворонок завше світлий, його доповідь схожа на казку, в які й усі дощі такі, як хочеться травам - срібні і теплі. Тому рони слухають жайворонка уважно-уважно, не перебиваючи, і лиш інколи шепочуться тихесенько, захоплені...

...Уперше в житті я збагнув, яке ліричне серце в дядька Якима. Ось за що його люблять в чистій хаті Фіалки й Батончика, ось чому він плакав у той далекий, повоєнний вечір, коли прийшов просити пробачення і сказав, що покине собачу роботу старшого охоронника. Але чому ж у нашій хаті дядько Яким здебільшого веде мову тільки про дрова, бараболю, буряки,  розшиті стріхи? Чому Його лірична душа не шукала жіночої близькості, а якщо й шукала, то так несміливо, що про це можна було   тільки здогадуватись? Чому він довіковує самотою? Яка тут причина? Знову війна?

Скільки ще висітиме лад нами її пам'ять? Чому не можна обійти її ніякими стежками? Чому тепер, через десятиліття, якщо не розмова, то око все одно зупиниться на чомусь такому, що нагадає війну?

Чому ось зараз, слухаючи пронизливо мирне Несторове слово, я думаю не про зелену траву, не про жайворів, а про війну? Чому я ніяк не можу одірвати очей не від вродливого ще й досі обличчя Фіалки, а від її сивини, загуслої й зеленкуватої, сивини "зі стажем", яка, видно, теж народилась у війну?

Чому раз по раз натикаюсь поглядом на отой лист руберойду, яким Фіалчина хата закрила шибки заднього вікна, мов чорною хусткою? Чому? Чому? Чому? Скільки ще житиме ця проклята війна в городах, порубах, вулицях, будинках?

- Ялино Миронівно! -- бухаю питанням в тихе плесо довгої паузи, що залягла після того, як скінчив дядько Яким. - Чого ви  не збудували хати на іншій садибі?

- З принципу! Німець спалив, переорав і зрівняв з землею все, що було моєю материзною. Якби я не воювала, то це мене, може, не так і зачіпаю б. Що там одна хата? Тисячі міст і сіл переведено на толоку. Але мене вимучувала совість і міська квартира робилась задушливою. Вони за мою голову призначали гроші, корови і свині, зробили все, щоб стерти навіть пам'ять про мане з лиця землі, а я все одно живу. Значить, треба знову підняти те, що вони знищили. Покинула міську школу, міську квартиру і вернулась додому. Посунулась на другий край городу - щоб не біля Цукора - і поставила хату.. Тяжко жити межа в межу з таким ворогом, але, видно, це доля. Коли я приїхала з міста, його вже перестали палити і оця хата, що зараз, уже була збудована. Мені казали ставитись на іншому місці, але не захотіла - тут німці переорювали і заорювали мене, тут я й мушу ожити з попелу і руїни.

- А як же Цукорові вдалося дістати папірця від комбрига.

- Комбриг був дуже молодим і довірливим. Німця він ненавидів, а до своїх  мав жалість. Приведуть поліцая. Такого, що треба розстрілювати, а комбриг подумає-подумає і пошле на кухню: "Хай поживе - подивиться. Гадаю, в ньому не вмерла повністю радянська людина. Це він зо страху". Не любив карати смертю. Деякі поліцаї втікали, йшли з доносами в гестапо, а комбриг все  одно стояв на своєму. Жалів людей. Пожалів і Цукора, коли одібрали в нього корів, що призначались для німців, - німці за це, часом, розстрілювали старост. Але пожалів не того, кого було треба. Цукор з комбриговим Папірцем уникнув справедливого суду.

- А, може, він справді виконував особисте доручення комбрига?

- Не було такого. Це я знаю добре. Цукор - ворог. Ще до того, як партизани послали мене в гестапо куховарити, німці почали гонити хлопців і дівчат у Німеччину. Я зайшла до Цукора по-сусідському - може обрятує? А він готувався приймати німецьких гостей - на столі гора м'яса, в двох баліях повно свіжої риби. Я почала щось говорити про біду, яка обсіла нашу землю, а Цукор розреготався прямо в очі: "Оце біда?! - показав на м'ясо і рибу. - Хай би мені ця біда була до самої смерті”.

Я пробувала просити за своє, а він натягнув на очі сумну полуду і каже; "Сьодні ще не твоя черга, а як прийде твоя, то довг перед Германією треба буде сповнити". Розповідала я про це комбригові, добре знад, хто такий Цукор, але, мабуть, думав, що він од нас все одно не втече. Л воно, бач, як вийшло." Вийшло на зле. І доброта людська мусить бути твердою.

Прощаємось ми з Фіалкою і Савою Омеляновичем пізно увечері. Дядько Яким іде на свій баштан, що під Паланським ставом, а я додому. Ми не прощаємось - умовились вдосвіта разом рибалити. Дядько Яким по рибу сам не ходить - наживку трудно чіпляти.

Я приходжу до ставу саме тоді, коли падають перестиглі зірки- їх так багато, що якби зоставались сліди, то небо було б схожим на помережений учнівський зошит, а якби долітали до землі, то баштани сколупало б ямками.

Капустище під зорями, як сиве озеро,  а цибуля серед нього, мов тисячі поплавців, що повклякали нерухомо один біля одного.  За цибулею город всіяний маленькими грамофонними розтрубами раннього огіркового цвіту. Коли надворі гріє сонце і жовтизна   сягає найвищої ноти, розтруби стають такими гарними , що їм не залишається нічого іншого, як народжувати музику.  Прилітають джмелі і бджоли, сідають на клавіші тичинок, розхитують їх, тиснуть, лоскочуть довгими смичками хоботків, і жовта лійка грає. Той, хто створив грамофона, мабуть, почув цю огіркову музику і вирішив, що не треба вигадувати іншої форми - досить побільшити розтруб.

Втім, уся музика народжується з природи - квіток, дерев, сонця, місяця, зірок, води. Летить он зоря, мов срібна пташка.  Падає стрімголов, а небо не хоче пускати - Відчахнуло зі своєї плоті тоненький промінь і він, як струна, побіг за зорею через увесь горизонт - може, втримає?        

Ні! Зоря гасне і разом з нею вичахає струна її сліду. Є в цьому щось сумне і кінечне. Мабуть, через це ніколи не буває веселої музики про ніч і зорі. Вона або журлива, або задумлива, або тривожна.

Висходив під зорями  тонкий, як скибочка Дині, молодик. Його тільки що відкраяли, бо одним боком ще занурений у густий кряж чорної хмари.

- Ти диви! - зводиться на ноги дядько Яким. - Молодий місяць смокче хмару, як теля. Їй-богу, все літо литимуть дощі.

До правого киктя в дядька Якима причеплена грубка з твердої гуми, в яку просовується кінець вудлища. Він притискає його  до киктя лівої руки і досить ловко закидає вудку. Волосина цвьохає з таким посвистом, що в тихому досвітку його чути на весь став,  а поплавець плюскається, ніби ляснула по воді долоня.

Сіріє. Рваний туман виплутується з очерету, В'яжеться в клубки і котиться до верб  на греблі. Плесо густе і чорне, як смола. Зорі в ньому видно тільки при березі, де нема туману. Вони кліпають, мов живі, і пульсують, мов джерела в криничках. "Золоті очі всесвіту" - хилить  мене   на  високі . слова,  а  очі самі собою злипаються.   Певне, й заснув   би   сидячи,    аж   тут     важко скинулась рибина, і сон миттю вискочив з мене. В дядькових руках  напружено тремтіло вудлище. Тятиви не було видно, але вона мелодійно постогнувала, а на відстані чотирьох метрів од берега щось навіжено борсалось.

- Візьми підсака! - проказав дядько рівним, спокійним голосом.

"Як він її гримає?"

Я ухопив підсака, підступив ближче і побачив. що тут ціла технологія. Тверда гумова трубка пересунулась до середини вудлища, а нижній його кінець був упертий в землю і притиснутий чоботом.

- Думаєш, путнє попалось? Великий короп лінивий, як гладкий чоловік. А це парубчак зачепився.

Не допускаючи тятиви, дядько Яким стояв собі і стояв, а борсання поступово згасало. В підсаку рибина вже ледве тріпалась - так багато сили збавила в двобої.

- Королівський коропі Лисий, як я! - дядько вдоволено засміявся, і ми знов причепили наживку.

Туман з клубків поволі почав перетворюватись на повісма, відступати до середини ставу, і на обрії по той бік води з'явився світлий пружок, зорі зблякли, стали неяскравими і малими, а вранішня, навпаки, побільшала і заблищала з відчайдушною яскравістю, проступили обриси берега, греблі, верб, кущів.

- Зоря! - багатозначно зронив  дядько Яким. - Зараз почнеться...

Поправив сніпочка, на якому сидів, помацав мішковину, що прикривала йому ноги, переставив з місця на місце бляшанку з черв'яками та бараболею - готував і позицію, і себе, і боєзапас до вирішального бою.

Вималювалися на воді вудлища. Поплавці вже не зливалися з тінню протилежного берега. Стояли, як вартові, в напруженому спокої, то нахилившись, то прилігши до плеса.

Здавалося, чути, як шурхотить туман об воду, - так на разі зробилося тихо. На воді впливала кров'яниста осуга - мінився небокрай, і всі кольори відбивалися в ставу.

Похолодало. Стежкою, що бігла між огірками, я подався до куреня по фуфайку. Земля була слизька і мокра - листя не втримувало густої роси і вона стікала донизу. Димом стелився туман над баштаном, не було нічого видно, тільки солом'яна верхівка куреня спиналася над білою повстю химерним капелюхом і пробивались верби на лівому фланзі, але нечітко, розмито, мов привиди.

У курені пахло сухою стертою соломою, молодими огірками і теплим духом сонного тепла. Я ледве поборов бажання прилягти на хвилину, рішуче взяв фуфайку і пішов назад.

Дядько Яким палив цигарку і так бухикав, то риба, либонь, цибала з переляку через греблю. Поплавці були сумними, як сироти, і безнадійно-непорушними.

- Не клює, - сердився дядько Яким. - Ось тобі й зоря...

А тут випливло сонце, сипнуло в очі золотим приском, вляглось під рогозою на тому боці, і його радісно привітала пірникоза - високий, переможний голос покотився вслід за туманом, що швидко біг до греблі і зникав там.           

Затужив бугай у верболозах - шкода йому було літньої ночі - прощався, мабуть. Синичка пробувала  наточити його тугу ще й своєю сповіддю, але бугай її не слухав і вона вмовкла.

- Усе! - сказав дядько Яким. - Ожила птиця - вмерла зоря. Не буде пуття на цьому місці - змотуй вудки.

Позмотував. Пішли берегом... А рибу наче хто закляв. Уже й їсти хотілось, уже й сонце підбилось ген-ген...            .

Між куширами, де, либонь, ніхто не зажадає, дядько таки знаходять   чисту латочку дзеркала:

- А, мо, яка приблудна?

Почула, чи то?

Поплавець ще не встиг навіть піднятись, як його повело праворуч і тут же поклало. Дядько Яким похопився згарячу, але досвід узяв гору над нервами, і підсік не хапливо, а спокійно, ніби чекай, що риба клюне саме цієї миті. Волосінь напнулась, пішла догори, і на другому її кінці сяйнуло велике срібне тіло, підкинулось, пручаючись, та гачки не пустили, і воно знову занурилось у глибочінь, силкуючись скинути несподівану прив'язь. Але тут прив'язь не можна було навіть послабити - її тримали напнутою до краю.

Риба у відчаї метнулася до берега - нитка не пустила. Шаленіючи з болю, вона вдарила головою в стіну куширу, пробила її, зачепилася за якусь гілляку, звинулася навколо неї і спинилась. Ще не знала, що прийшла спасенна мить, що тепер  її тримача гілляка, а не рибалка.      

--Хутко роздягайся! - крикнув дядько Яким. - Бо втече.

Я поліз у воду, але кушир при березі був густий і довгий. Довелось, витягати його цілими оберемками. Не знаю, як і коли дядько Яким роздягнувся, але він теж опинився поряд зі мною. І даремно - на гачкові зостався тільки грубий кант верхньої короп'ячої губи.

- Вт-і-і-і-к! - сказав дядько Яким. -- І правильно зробив. Дурень був би, щоб не втік.

При березі почали обмиватись. Я хотів помогти дядькові, але, побачивши його попечене і страшно пошрамоване тіло, став непорушно, аж він повернувся, відчувши.      .

- Ти що, ні разу не бачив, який я побитий?

- Не бачив...

- Якось ми пішли купатися з Батончикам, він теж почав придивлятись, то я йому й кажу: “Ти, Саво, викладаєш у школі географію, то найми мене замість карти. Осьо під коліном, бачиш, шрам на всю литку? То це -- Брест. А осьде на грудях і спині, трохи правіше від серця, куля пройшла - Москва. А осьо на обох руках і животі опіки - це Сталінград. Горів з танкістами. Ямка на лівому боці замість двох ребер - Корсунь - Шевченківський. Лисина, як Кара-Куми - Білорусія.

Ношу при собі ще й Берлін. Шмальнуло осколком у таке місце, що й не покажеш - перестав я відтоді козаком бути".

- Бери, - кажу Батончикові, - мене замість карти, швидше будуть запам'ятовувати, де яка битва була".

А Батончик гладить мене по плечах і хлипає:

"Кіма! Тебе не в школу треба, тебе в ООН або в кіно. Щоб весь світ дивився".    

"Ага! - одказую, - І Крим, і Рим, і мідні труби вже були. Кіна мені тільки не хватає".

...Допомагаючи дядькові Якимові одягатись, я ледве тримався, щоб  не заревти на весь голос. Знов ти, проклята війна! Так було добре, так було тихо і раптом ударило прямо в серце.

Вдаючи, що мені хочеться половити рибу в іншому місці, я подався на другий бік ставу, заліз в густі кущі верболозу і плакав так, як ніколи ще в житті. Ось тобі й наслухався тиші, і напився, набрав її повне серце!

НАСТАНЕ ДЕНЬ

Уже другу добу Оленич почувався так, мовби поселилась у ньому якась мулька істота, що повсяк­час ворушиться й ворушиться, не даючи спокою. Подібне буває тільки тоді, коли людина знаходиться в стані крайнього нервового збудження.

Проте Оленич зовсім не нервував., Швидше на­впаки. Його опосіло мінорне, стишене до найнижчих октав замилування довколишнім світом, він сприй­мав і пускав у душу не збудливі, яскраві поблиски, а приглушені гами барв, світла, розмов; його нервові камертони гучали майже нечутно, на самісінському звуковому низу, серце мало б ніжитися в солодкому літеплі спокою, а воно мучилось. Ні, ні, не гупало, не спинялось, не надало донизу, перехоплюючи віддих,— фізично було здоровим.

Оленич вважав, що мінор мимоволі виявився на­багато нижчим, ніж треба для спокою й відпочинку. Не люблячи аналізувати настроїв, копирсатися в собі, помічав усе-таки, що перебуває в тому стані, коли душа наповнена до краю, і досить якоїсь крап­лини, щоб вона вийшла з берегів.

Уся справа, звичайно, в спогадах. Даремно спо­дівався відбутись легким щемом, розміркувавши, що майже тридцять літ, упродовж яких не був у цьому краї, давно вигубили найгостріші згадки. Вигубили вони справді немало, але залишили, виявляється, такі парості, які можуть оживати. І не треба для цього навіть особливих зорових збудників — до­статньо усвідомлення, що знаходишся там, де почи­нався як людина. Байдуже, що забув, якими були і де саме стелились дороги над цим озером, не пам'ятаєш, чи існував пляж за пристанню, чи його насипали, чи була такою довгою і красиво-білою піщана коса перед водою. Усе це вивітрилось, навіть самого озера не пам'ятаєш, пам'ятаєш тільки, що воно впало на тебе своїм несподіваним огромом, великими чорними хви­лями (таких до того й не бачив) і сердитим, розкош­ланим небом, по якому бігли навзаводи каламутні грозові хмари. То було перше знайомство з цим краєм, і, як усе перше, воно, мабуть, залишиться в тобі до смерті.

Знову приїхати сюди хотілось давно. Оленич подумки піджартовував над собою, що його вабить фатум інстинктивної цікавості, як злочинця місце, на якому заподіяв злочин. Правда, він начебто не вчи­нив ніякого злочину, але був у молодості занадто діяльним і швидким на рішення. Ці дві якості керува­лись не розумом, а здебільшого інтуїцією та енту­зіазмом, і Оленич, звичайно, припустився багатьох помилок.

Втім, він не любив цього надмір делікатного сло­восполучення, вбачаючи в ньому поблажливість до провин, спробу здаватись кращим, ніж ти є на­справді. Відверто кажучи, не хотілось забивати голо­ву неприємними розмірковуваннями, він із більшою охотою, скажімо, покатався б на човні, якби був певен, що думки облишать переслідування і що муль­ка істота засне в ньому хоч на деякий час. Але ро­зумів, що нічого не вийде до тих пір, поки не поїде  звідси назовсім.

А їхати якраз і не хотілось.

Спробував розвеселити себе думкою, що нинішній його стан, як грип, зумовлений бактеріальними умо­вами середовища, і поки ти знаходишся в цьому середовищі, то мусиш миритися і з грипом.

Мусиш то мусиш, однак хотілось побачити край своєї молодості новими очима, а він дивився на нього під якимсь зламаним кутом зору. Очі, звичайно, були не вісімнадцяти, але й не сорокап'ятилітні. Коли б усе те, що зараз перед ними, побачив уперше, то, безумовно, перейнявся б найвищим захопленням і повагою до людини, котра зуміла такою розумною мірою нав'язати свої діяння природі, що довелося б говорити не про порушення екологічного балансу і брутальність грубого втручання, а про гармонію й практичну доцільність. Але вся справа в тому, що Оленич бачив озеро і його береги зовсім іншими — без пансіонатів, пристаней, широких асфальтованих доріг, без пляжної публіки і того невловимо-ліньку­ватого, легковажного антуражу, що обов'язково за­полонює місця масового скупчення здорових людей, котрі з'їжджаються, щоб нічого не робити.

Жовтий сосновий ліс і красиве голубе озеро втра­чали в очах Оленича щось дуже суттєве, з них мовби вибула велич цнотливої незайманості, що ховалася в глибині мало сходжених лісів. Тепер усі ці ліси вздовж і впоперек були помережені чудернацькими зигзагами добре натоптаних туристичних і теренкур-них стежок, а над піщаними одмілинами берегів ши­кувались довгі ряди червоненьких в білий горошок несерйозних пляжних грибочків.

Оленич сидів під одним з таких грибочків. Роздяг­нений, трохи вже зогряднілий, з зайвим жирком по всьому тілу, з помітним черевцем, що не завдавало йому прикрості повсякдень і було неприємним на цьому пляжі.

Мимохіть намагався усамітнитись і триматися далі від людей. Тому й обрав собі грибочок на самому краю пляжу біля старого, перевернутого догори дном, загрузлого в пісок човна.

Скупався ще до сходу сонця, добре витерся по­лотняним шорстким рушником, якого завше брав з собою у відрядження, і тепер сидів, з насолодою посмоктуючи цигарку. Плесо озера було рівним-рівним, ні хвильки, ні складочки, супокій, смирення і легкий, мов дихання, туманець, що виточувався з во­ди благенькими, зрідженими повісмами.

За туманцем удалині, мов похмурий ковчег або довгаста стародавня подія, виднівся острів. При бе­резі туман згортався у клубки й котився над пляжем, застеляючи білу піщану одмілину суцільним молоч­но-сивим сувоєм — червоноголові крапчасті мухомо­ри пляжних парасольок, здавалось, пливли над цією каламуттю.

Не побачив, а відчув, як сходить сонце. М'якою рожевістю набряк туманець, ще темнішою стала во­да, а по тому на всю широчінь острова, десь із-за його плечей, пороснуло в небо сотнями золотих, чер­воних, жовтих і ще бозна-яких шпичаків. У непо­рушному, скрижанілому за ніч хмаровинні чітко ви­значився обрій; туман, припавши до плеса, швидко почав зникати, наче промені пили його, як воду.

Сонце було велике, яскраво-малинове, але не жарке, щойно скупане в озері. Острів пронизало та­ким молодим світлом, що темні крони сосон пороби­лись ще темнішими, а їхні стовбури стали жовтими, як воскові свічі, й одразу підступили до води, одразу почали примірятись — можна чи не можна буде дістати верхівками неба, що вже переверталось і ставало дном озера, Оленич дивився на цю красу, забувши про все, і душа його робилась великою, мов озеро.

“Світе ясний,— думав він про себе,— скільки в тобі всього бачив, а нема нічого величнішого, ніж народження нового дня! Так раптом малієш, що не­значними стають твої переживання, болі, гіркоти: радієш з того, що ти є, що живеш, дихаєш, можеш бачити. Одне твоє існування — уже насолода”.

Мінорний настрій опосідав його тривко й невідступно. Молоденький туманець, прохолодна вода, неяскраві вранішні кольори — все проходило через нього, лишалося в ньому, зумовлювало стан душі.

Сива каламуть зійшла з піщаної одмілини, видно було, як задалеко лежить її втомлена пляжна білість, уже над нею лунали голоси, по-вранішньому стишені, безгучні, мовби силу в них одбирали рештки невибулого сну природи і теж щось додавали до настрою.

Відчував щемку приємність самотності. Заплющивши очі, подумав, що коли йти понад озером далеко-далеко, то прийдеш до іншого озера. Воно трохи менше від цього, але, мабуть, нині теж усе в пляжах, і там нема жодного куточка, де б міг сидіти самотою, смоктати цигарку, ні про що не ду­мати, а тільки дивитись і відчувати.

“Втім, що відчувати?! Непевність самого себе, непевність перед собою учорашнім чи непевність пе­ред собою сьогоднішнім? А може, це я приїхав спе­ціально, щоб попрощатися з молодістю? Буває ж у людей день прощання з молодістю? Старість не на­ступає в якийсь один момент, вона наближається поступово, як вечір або ніч. Спершу видовжуються тіні, потім западають сутінки в пониззях, ярах, під кущами, потім з придолинків напливає синій туман, густішає, тужавіє, стигне і перетворюється в темряву. Нема якоїсь однієї хвилини, коли ще був день — і раптом стала ніч. Нема, либонь, і такої миті, коли б ти міг сказати: “Оці двісті тисяч п'ятсот п'ятдесят п'ять кілометрів — відстань молодості, а оці дев'ять тисяч сто п'ятдесят три дні — її розмір”. Мені, скажі­мо, сорок п'ять. Я ще не дуже старий, але молодість уже минула. Не помітив, коли саме, як не помічає цього ніхто. Але чому ж не можна приготувати питво і їдло, накрити столи, покликати друзів, знайомих:

“Давайте влаштуємо день прощання з молодістю. Це, звичайно, не найвеселіше свято, але поговорити

на ньому є про що. Хтось сказав, що літа не минають, літ нема, як предметів, їх не видно, але видно їхні сліди на наших обличчях, руках, ногах, у наших поставах і насамперед — у вчинках. Отже, це не літа минають, а минаємо ми самі? Давайте поговоримо про те, що у нас було, за чим ми шкодуємо, чим гор­димося, а чим гордитися не варт і про що не варт навіть згадувати”.

Звичайно, це буде тільки день прощання з моло­дістю, але не сам перехід від молодості до старості...

— Дядечку! Дядечку! Ви задрімали? Розплющивши очі, Оленич бачить біля себе дівчи­ну в зеленому купальнику. Власне, тільки верхня частина його зелена, а нижня невідомо яка — дівчи­на запередилась широким вафельним рушником. Во­на підстрижена по-хлопчачому, чорнява, високогру-да, з мінливими карими очима, дуже гарна фігурою.

— Припалити не знайдеться?

— Знайдеться,— відповідає Оленич з незрозу­мілим для самого себе поспіхом, бере запальничку, клацає і підносить дівчині. Припалюючи, вона не дивиться на Оленича — що для неї цей підстаркува­тий дядько з черевцем?

— Дякую, дядечку!— факнула димком і, гойдаю­чи смаглявими стегнами, подалась до таких, як сама, ще трьох вродливих, поставних і високих, що чекали, байдуже перемовляючись, не звертаючи на Оленича ніякої уваги, мовби його й не існувало.

Шмальнуло по серцю, ніби вогнистим язиком об­пекло.“Ну, ось тобі й прощання з молодістю! На

пляжі—жодного іншого чоловіка, а до тебе—нія­кої цікавості”.

Пішли собі, знадливо погойдуючи стегнами під вафельними рушниками, і в цьому знадливому погой­дуванні була якась відверто-гарна гріховність молодого тіла, що обіцяло безмір фізичної й духовної насолоди. І думалось про це не з осудом, а з глибо­ким розумінням реального стану речей — так є, так було, так буде. В фізичній досконалості, тілесних таємницях, прикритих з демонстративною молодечою сміливістю, вгадується одвічна спадкоємність веста­лок, що мимоволі живе в кожній жінці, природою покликаній продовжувати рід людський. І що б ти не думав про себе, скільки б не готувався ще прожити, а твій зоряний час уже минувся. “Дядечку! Дядеч­ку!”— і нуль уваги.

Ти ще не вичерпався до останку, ще відчуваєш силу, не заснула твоя душа, не вмерла плоть, а тебе вже списали в тираж. Може, це просто збіг обставин, може, серце почало реагувати на такі деталі тільки тому, що ти колись був тут молодим, дивишся тепер на себе давніми очима — і в тобі оживає біль за тим, що ніколи вже не вернеться й не повториться?

Але якщо так, то це справді день прощання з ми­нулим.

Зачекай! Хіба в житті не було чогось дорожчого і пам'ятнішого, ніж це минуле? Чи, може, в людині є потайна пружина всесильного інстинкту, яка мимо­волі навертає до тих причалів, де їй було добре?

Може, й так, але у втрат все одно нема майбут­нього. Від них залишається біль або байдужість. Біль — коли непоправні, байдужість — коли не були справжніми втратами.

У тебе — і щем, і біль одночасно. Отже, недарма?

...Оленич таки здався на волю почуттів, думок і спогадів. Вони несли його туди, куди хотілось, і не мав бажання ні спрямовувати їх, ні зупиняти. Повне самовладдя, гола відвертість, терор минулого...

“У якомусь лісі засудили до страти дерево, приве­ли ката, дали йому сокиру, а він і питає:

— Твоє останнє бажання?

— Зроби з мене топорище!”

Зринуло в голові і стало правцем. Ні з того ні з сього. Шо не подумаєш, а притча поперек усього. Мовби для нагадування — не минається марно ні зло, ні добро, несправедливо зрубане дерево перетво­рюється рано чи пізно в каральний інструмент спра­ведливості.

А над озером уже сміялось розповніле сонце, вже набувало жаркої снаги, й Оленич нарешті отя­мився. Не для того він сюди приїхав, щоб тільки згадувати. Всім його життям і всіма вчинками пра­вить робота. Учора в лісгоспі домовлялись, що ко­мендант острова повезе Оленича вранці дивитися, що там росте і множиться. Може, трапиться якась цікавинка чи деталь для нарису про унікальні пам'ятники поліської природи?

Якщо зізнатись по щирості, то нарис був уже готовий, Оленич міг обійтись без острова, острів був тільки приводом, щоб приїхати в Заозер'я, бо думка про цю поїздку зринула не раптом — ще в Києві почав шукати колишніх однокурсників по сільгосптехнікуму, аби довідатись, хто з їхнього випуску осів у тих краях назавше.

Вдалося роздобути дві адреси — Михайла Пет-люка, що був начальником райсільгоспуправління в Гостомелі, і Володі Гуременка, котрий переквалі­фікувався на вчителя хімії й біології у селі Білий Камінь поблизу цього ж райцентру.

Оленич не бачився з ними двадцять шість років, і це теж цікавило. Не дуже, правда, гостро, але зумів еебе переконати, що якби не вони, то й не планував ри поїздки в Заозер'я. Заозер'я—побічний об'єкт для нарису, головне — зустріч з Михайлом і Володимиром. Обманював себе самого. Головним було все таки Заозер'я. Його туди вабило невідворотно, а Михайло і Володимир цікавили чисто по-людському — як змінились? Він зустрічався з багатьма колишніми однокурсниками. Життя і роки не позначились на його ставленні до них, приймав їх такими, якими пам'ятав у молодості, переживав болісно, помітивши зміни, котрі здавались йому негативними. Він, влас­не, й помічав тільки негативні зміни, і зосереджу­вався на них, бо вони були для нього небажаними, неприйнятними, він на них не розраховував. А пози­тивні зміни в його очах були очікуваним продовжен­ням позитивних якостей і сприймались, як щось обов'язкове, як щось таке, що неодмінно мало бути.

Ні Петлюка, ні Гуременка Оленич про свій приїзд не попереджав — не надавав йому ніякого значення, не збирався затримуватись надовго чи розв'язувати якісь проблеми. Тільки провідає, скаже: “Добрий день”, погомонить годину-другу, якщо випаде наго­да, а якщо не випаде, то так уже й буде. Літо! В селі роботи—лопатою не прогорнеш. Народ зайнятий, і

йому не до розмов.

У такому підході знову ж таки була не­відповідність між справжніми і уявними намірами по­їздки, але Оленич і сам про це забував.

Не попереджений ніким, Петлюк довго тримав його під подвійними дверима кабінету, обтягнутими повстю і оббитими для звукоізоляції дерматином. Оленич був зодягнутий у старенькі обшмульгані джинси, таку ж джинсову курточку, ніщо не видава­ло в ньому столичного журналіста з популярної газе­ти, і секретарка, відбувшись фразою, що Михайло Петрович дуже зайнятий, стукотіла на машинці, роз­мовляла по телефону, заходила й виходила, не звер­таючи на Оленича уваги. Такі, як він, або схожі на нього відвідувачі, мабуть, добряче їй обридли.

Петлюк вийшов за годину з якимсь чоловіком. Уже в плащі, капелюсі — збирався їхати.

- Я, товаришу, сьогодні не зможу. Прийдете завтра зранку,— неуважний, заклопотаний погляд з глибини орбіт — очі в Михайла сиділи під лобом, як хитрі звірятка в халабудках.

— Та мені, власне, на кілька хвилин. Оте “власне” змусило насторожитись, погнало брови на лоба, вивело очі з засідок і зробило їх уваж­нішими.

— Ви у якій справі?

— Ніякої справи нема, Михайле Петровичу. Про­сто давно не бачились. Так давно, що й не впізнаємо один одного.

Перенісся звільнилось від поздовжньої складки з двома виярками, очі побільшали, в них спалахнув інтерес.

— З ким маю честь?

— Оленич.

— Петро?!— Петлюк круто повернувся спиною до Оленича, і секретарка повільно, як загіпнотизова­на, почала підніматися з-за машинки.— Для чого ви тут сидите?— Сердито штовхнув двері свого кабіне­ту, зупинився на порозі з гнівним виразом обличчя і так само гнівно глянув на Оленича:— Заходь!

Від цього під час усієї наступної розмови в нього було таке почування, як у непроханого гостя, що прийшов до людей з пляшкою саме тоді, коли вони містять хату. Відклавши глиняники, прогорнули на столі місце, поклали їжу, налили по чарці і п'ють-закушують стоячи, аби ти зрозумів, що треба швид­ше забиратись.

І в технікумі з Петлюком у них не було спільної мови. Оленич багато читав, не вчив тих дисциплін, які йому не подобались, був постійним персонажем сатиричних розділів стінгазет і героєм засідань ком­сомольського бюро, на яких йому підшмалювали і хпіст. і гриву. В ролі головного “шмалія” виступав здебільшого Михайло. Любив він робити це жорстко і пристрасно, не шкодуючи вогню і зневаги, полишаючи в душі тоскне відчуття нікчемності й непо­трібності. “Наші батьки й матері жили надривають, у ярмах ходять, щоб ми вчились, щоб з нас вийшли путні спеціалісти сільського господарства, а такі, як Оленич, не вчаться, а граються в навчання. Таким не місце за партою! Їм лопату в руки — і хай тоді пока­зують, на що здатні, для них лопата підходить більше, ніж книжка”.

У принципі Петлюк мав рацію. Оленичеві справді ставало соромно, що вчиться не так, як міг би. Він, мабуть, і вчився б краще, якби, вколовши, Михайло міг зрозуміти стан людської душі, але він не розумів і не намагався цього зробити, йому завше кортіло допекти до сліз, уколоти так, щоб боліло довго і по-справжньому. Це була самоціль. Не допомогти, не підправити — завдати болю.

Давно, звичайно, все це перемололося, перетер­лось, спеклося на хлібець, висохло на сухарики, зот­ліло і майже забулось, а от побачив збілілу секре­тарку, підняту з-за машинки грубим окриком “Для чого ви тут сидите?”, і знову все згадав. Пропала охота розмовляти щиросердно й відверто. Хто-хто, а Петлюк змінитися не міг, бо вже в ту пору викував у собі тверде переконання, що знайшов свій стиль, а потім його ніхто не підправив і не перевчив. “Яким ти був, таким ти і зостався”,— сумно думав Оленич, слухаючи Михайлів монолог.

— Читаю і своїм очам не вірю. Це ти чи не ти?

Хотів було навіть у редакцію писати, а потім хтось сказав, що то ти справді. Ніколи, знаєш, не подумав би. От буває в житті... Навіть зрозуміти не міг, наскільки принизлива і безпардонна його мова, а може, не вмів говорити по іншому, бо якби вмів, то хоча б приховав зневагу на обличчі. Не мав права Оленич опинитися в газеті, не мав. Люди читають, думаючи, що розумний, статеч­ний, тямущий, а воно... Нетлюк не говорив цього, але було видно, що він так думає.

— Сім'я в тебе велика?

— Сам.

— Розвівся чи й не одружувався?— Інтонація була зверхньо-вимоглива й насмішкувата.

— Сам,— не захотів Оленич вдаватися у подро­биці.

“Так я і знав,— читалося з Петлюкового вигля­ду.— Яке вродилось, таке й виросте. Ніде в тебе не клеїться. Дай дурному голову — переведе її на голо­вешку”.

Оленич відчував, як наростає у ньому опір, як прагнеться сказати і про кілька книжок, виданих останніми роками, і про високу літературну премію, якою відзначено одну з них, але стримався. Це звуча­ло б як виправдання. Хіба ти не бачиш, що нема кому розповідати? Все одно Петлюк вважатиме, що то випадковості. В його очах ти завше був нічим і не міг стати іншим. А якщо пробрався в газету, то з чиєюсь допомогою і тримаєшся там до пори до часу. Все одно розпізнають і виженуть, обов'язково повинні вигнати.

Оленичу захотілося встати й піти, не прощаючись, але він уже давно навчився керувати своїми почу-ваннями і вмів бути делікатним навіть тоді, коли його трясло від обурення.

— Ну, а в тебе як... Михайло Петровичу?— тонко відчувши Петлюкову амбіцію, полестив його само­любству, назвавши на ім'я й по-батькові.

У нього, звичайно, як і належиться, все в порядку. Має орден за головування в колгоспі. Чотири роки навіть був першою особою в цьому районі, але люди знаєш які... Щось не сподобається — давай писати. Пишуть, пишуть... А ваш брат — нема, щоб об'єктив­но, по-справедливості, а коли й не по-справедливості (голос—на найвищій ноті), але заради справи, то хіба не можна промовчати? Така була веремія, така буча!.. Але все одно оцінили заслуги — кабінет, апа­рат, машина, одна й друга. Як належиться.

.Широкий Петлюків стіл здався Оленичу рікою, а вони з двох її боків — різними берегами. З Петлю-кового берега на Оленичів віяло холодним, студеним вітром. Були один одному органічно чужими. Не при­мирили їх навіть майже три десятиліття, впродовж яких не бачились і не зустрічались. Зустрінься вони й через п'ятдесят років — наслідок був би той самий.

— Слухай! А чого ти в наших краях?

— В Заозер'я добираюсь.

— На курорт?

— Ні, по справі.

— Скажи, де ти будеш, і я на вихідний приїду,— він не обманював, йому, мабуть, усе-таки хотілось приїхати і докопатись, завдяки яким таким заслугам Оленич опинився в республіканській газеті, в чому

тут загадка.

— Не скажу, бо й сам не знаю.

Це була неправда. Могли, зрештою, умовитись про певний час і про певне місце, але Оленич зуст­річатися не хотів. Уже й так шкодував, що заїхав до Гостомеля. Навіщо було порушувати самим собою ж сповідуване правило: обійди десятою дорогою то­го, хто тобі колись був несимпатичним чи не­приємним.

Добре, що Петлюк хоч проявив службову вихо­ваність і дав машину до Білого Каменя. Якби не дав, то Оленич не міг би на нього навіть поскаржитись. Тримався принципу — все, що виходить за службові рамки, вважати ділом суто приватним, хоча журна­лістика — дама примхлива й інколи те, що вважаєш

приватним, раптом виявляється дуже потрібним для роботи.

...Володі Гуременка Оленич не впізнав, їхав до нього, сидів на лавиці під його школою, стрівся на мить з його блакитними очима, навіть привітався, бо в селі не можна не привітатися з людиною, але не впізнав. І тільки тоді, як Володя, пройшовши мимо, підсмикнув праве плече, хитнувши при цьому голо­вою, Оленич мовби прозрів:

— Володимире Миколайовичу! Не впізнаєш? Гуременко, заскочений зненацька, занурений гли­боко в себе, спинився й затупцював на місці, силкую­чись перейти з одного стану в інший — ще в технікумі глузували над цією його рисою і вчепили Володі необразливе прізвисько — Дума.

— Був ти Думою, Думою, певне, і вмреш,— приспів Оленич на допомогу, помітивши, що в гли­бині Гуременкових зіниць нуртує непевність.

— Дуже знайоме обличчя, але, звиняйте, ніяк не доберу...

— Сьома кімната гуртожитку. Дума ( Шашкіст.

— Пе-е-е-тя!— зрадів Гуременко, маліючи лицем і розставляючи руки,— в сьомій, найбільшій кімнаті гуртожитку стояло шістнадцять ліжок, а Думине й , Шашкістове — в кутку, біля однієї тумбочки. .Шашкістом прозивали Оленича, бо всі його найос-новніші пристрасті та вподобання лежали поза інте­ресами майбутнього агрономічного фаху.

Гуременко м'яв і жмакав Оленича великими міцними ручиськами і, розчулений, не намагався стримувати сліз.

— Ну, ти й даєш! Серед літа снігом на голову!

— Я ж проїздом.

— Все одно. Так і від розриву серця можна вмерти.

Обидва говорили щось необов'язкове, легеньке, але щире й задушевне.

— Шо ж я тобі покажу, куди я тебе поведу, чим я тебе здивую?— перепитував Гуременко, обнімаючи Оленича і радісно розглядаючи.— Не парубок уже... Діти в мене старші, ніж ми були, коли розлітались по світу. А в тебе є діти?

— Нема, Володю. Я сам.

Зламалась, погасла ясна свічечка в зіницях, мов­би війнуло на неї несподіваним вітерцем і пригнуло

язичок полум'я.

— Ну пішли, пішли до мене,— заспішив Гуремен­ко, а червона фарба плямами зринула на щоках, вилицях, під очима — похвалився не тим, чим було можна, спитався не про те, про що було треба.

Впізнавав Оленич Володьку з його сердечною увагою, тактом, совістю, і зробилось йому від цього так, наче приїхав до рідного брата, з яким можна розмовляти, не криючись, не оглядаючись, не думаю­чи, що сказати, а що замовчати. Що б не сказав — усе зрозуміють. Не треба тобі бути ні гіршим, ні кра­щим, ніж є насправді,— будь самим собою.

Дві Володимирові доньки, високі, вродливі, як мавки, з Гуременківським теплом в очах, з довгими русими перевеслами на плечах, з статечною впевне­ністю нервучких жестів і спокійних поз, з тінями за­гадкових посмішок на повнявих устах, плавали по хаті, а скрадливі їхні позиркування на гостя були виповнені цікавістю дорослих дітей. Певне, вони вже не раз чули про Оленича, читали його статті й нари­си, а найімовірніше — батько розповідав їм, що це був хрестоматійний прообраз героя того фольклору, в якому студенти ніколи нічого не вчать, але, якщо треба продемонструвати знання навіть з найсклад­ніших предметів, запитують тільки одне — коли екза­мен. І складають їх блискуче.

Оленич майже не сумнівався, що Гуременко роз­повідав про нього своїм дівчатам саме в такому романтичному ключі, і соромився цього. Він взагалі соромився відвертої уваги, йому приємніше було там, де можна сидіти в тіні, спостерігати і слухати. Слу­хання давно вже перетворилось з професійної звички в потребу, а душевна самотність шліфувала її, як морська хвиля камінець, доводячи до нових кондицій і роблячи Оленича мовчуном. Чуже сімейне багаття зігрівало його душу, але він біля нього навіть собі самому починав здаватися ще самотнішим, гадав, що цей його стан усі розуміють, а розуміючи, жалкують, і тому відособлювався ще більше, уникаючи тих за­просин, де збираються тільки одружені. Його стихією були чоловічі компанії, в яких за тобою не дивляться й не спостерігають, а якщо дивляться, то тільки тоді, коли чекають твого слова, без якого в цю хвилину справді не обійтись.

Мовчання Оленича в чоловічих компаніях мало ціну — за ним стояла вдумливість. Біля чужих сімей­них багать мовчання сприймалось по-іншому, тут панувала своя атмосфера, і кожного разу треба було напружуватись, щоб угадати її, пристосовуватись і органічно в неї увійти, аби не зіпсувати людям на­строю.

Але там, де ти змушений пам'ятати про свою поведінку, не відпочиваєш, а стомлюєшся.

Гуременко не знав цієї філософії й, очевидно, знати не хотів. Він радів дорогому гостеві, і цього було достатньо, щоб ним раділи його доньки та мило­видна дружина, що прибігла тоді, коли на столі все було готове, і, дізнавшись, що у них сьогодні Оленич, кинулась до нього з широкими обіймами:

— А я собі думала, який же він, цей шибеник, що став журналістом і письменником? А він точно такий, як розказував Володя. А всі вони сміялися з безпосередністю давніх зна­йомих, ніби Оленич у їхній хаті не перший, а тисячу перший раз. Йому від цього було добре, легко і про­сто, наче він не в чужій сім'ї, а в своїй власній, і він розговорився так, що не міг зупинитись, і був дуже радий, що його слухають зі щирим інтересом. Оленич розповідав не про себе, а про тих цікавих людей, з якими доводилось зустрічатись, і не задавався дружбою з цими людьми, не ставив себе поряд з ни­ми, не вивищував себе цими розповідями — пам'ять віднаходила такі деталі, що в той момент, коли Оленичеві здавалось, що в нього ось-ось спалахне над головою німб незвичайності, підсовувала веселу по­дробицю, яка враз зводила все нанівець. Гуременкове сімейство падало зо сміху, і разом з ним падав зо сміху й Оленич. Сам у собі не спостерігав таких оповідальницьких талантів та, власне, й не думав ні про що, нічого не намагався пояснювати. Відчував, що цій сім'ї добре з ним.

І все-таки він мав пояснити Володі причини своєї самотності, був зобов'язаний пояснити, пам'ятаючи, як той спіткнувся на питанні: “А в тебе є діти?”

Після вечері, приємно здружені, задоволені один одним, раді, що зостались такими, як були (ну, не достоту такими, але в принципі, в основі такими), вони сиділи на ґанку хати, смоктали цигарки, й тоді Оленич зважився:

— Ти в мене сьогодні запитав про дітей і засоро­мився свого запитання, коли почув, що я сам. Тобі, звичайно, цікаво, чого так вийшло? А я й сказати не можу. Іду в Заозер'я, де після технікуму починав агрономом, ніби для того, щоб побувати на озерах, а насправді, мабуть, для того, щоб побачити дівчину, яку колись кохав.

— Її звали Віра?

— А ти звідки знаєш?

— Ти ж мене з нею сам знайомив.

— Коли?

— Пам'ятаєш, напровесні в п'ятдесят сьомому ми зустрілись на обласній нараді, потім разом ходили обідати, і біля їдальні нас чекала дуже гарна білява дівчина, що дивилась на тебе такими очима, наче взагалі нікого більше не бачила і наче біля тебе ніко­го не було?

— Я уже все забув, Володю. Знаю тільки, що це було велике почуття, від якого я, по суті, сам і відмо­вився. Треба було воювати, боротись, відстоювати, а я з дурного себелюбства відійшов убік. Е-е-е, що там говорити! Загубив, думав, що знайду заміну, шукав-шукав, а другої такої не було, бо людина — це не шафа. Не люблячи шафу, можна до неї звикну­ти, а людину треба любити. Якби я не покохав упер­ше, якби не знав, що це таке, то в мене, либонь, усе було б по-іншому. Виявилось, що я однолюб. Мені потрібна тільки та, яка була першою і, виявляється, єдиною.

Ніколи нікому не відкривав Оленич свого серця, ні з ким не говорив про своє сокровенне, і якщо, нарешті, заговорив, то йому, певне, гостро хотілось розради. Але Володя Гуременко не розрадив, він сказав одверто, що є помилки, яких виправити не­можливо, а якщо минуло стільки років, то не треба, мабуть, і силкуватись. Ясна річ. Віра вже заміжня, у неї діти, і якщо вона любила Оленича, то мусила вибрати не гіршого. Нехай навіть її колишнє почуття теж збереглося до цих пір, вона все одно не піде за ним, бо хороша людина, а хорошим людям властиво найменше думати про себе — вони думають про інших і вміють жертвувати собою, щоб нікому не завдати болю. Вони приймають на себе стільки чужої біди, скільки можуть прийняти. Усе це було правильне, логічне і давно знайоме, бо Гуременко почував і думав так само, як Оленич.

Сиділи плече до плеча, переймаючись високою взаємністю. Оленич був радий, що Володя не доко­ряє, не залазить у душу, не розраджує, а говорить сувору правду і головне — піднімає в його очах ще вище ту, котру Оленич не просто любив, а обожню­вав, котра, віддаляючись, ставала все дорожчою.

Час і відстань розмили її реальні риси, звели нанівець усі вади, перетворюючи її на ідеал фізичної вроди й духовної досконалості. Оленич знав, що іде­алів у природі не існує, але не вірив, що це правда.

На острові не було нічого цікавого. Копієчка землі, сім гектарів суші, обплутаних в'яззю колючого чагарнику, бузини, ожини, малини, кропиви, затопта­них вузенькими стежками, інколи майже непомітни­ми, бо косили не тоді, коли всі косять, а лише тоді, коли настане сезон полювання на пернату дичину, виросте і ляже на крило пташиний молодняк. Буйні осоки острова — цілина благословенної тиші. Ста­неш дослухатися і чуєш, як радісно юркотить, пікає і шававкає, яке напружене й натхненне існування пу­льсує в грузькому болоті під покровом трав і вільхо­вої порослі, що займають половину острова. Друга половина була вищою, ніби острів колись давним-давно гойдався на хвилі і застиг саме в ту мить, коли вона підняла його на гребінь. Осоки силкувались, але не могли зайняти болотом вищу половину, зупини­лись на відстані, пустили перед себе дерево. Жовтими плямами світилися пройми в кронах трьох велетенсь­ких осокорів з грубою, мов заков'язле реміняччя на кольчугах витязів, корою.

Під вартою осокорів зовсім крихітним здавався двоповерховий будиночок талановитої ручної роботи з витійкуватим різьбленням на дверях, вікнах, піддашках, з високою гуцульською покрівлею.

Березовий табунець, відступивши на кількана­дцять метрів од груші, спинився на фоні соснового бору — яскраво-білий мазок на темній палітрі, куїнджівське поєднання барв у живій природі. Хтось з ве­ликою любов'ю добирав дерева не тільки за пород­ністю, а й за кольорами стовбурів. Хто саме — ко­мендант острова не знав та, либонь, ніколи й не цікавився. Простуватий, мовчазний чоловік з велики­ми граблиськами рук знав тільки те, що йому треба тримати в порядку будинок, не пускати на острів неорганізованих курортників, не полохати дичини.

Приїхавши сюди, одразу роззувся, занурився у свої клопоти, дав Оленичу повну свободу, попере­дивши задля годиться, щоб ходив обережно, бо каче­нят стільки, що вони навіть дзьоби кладуть на стеж­ки, відпочиваючи.

За якихось дві години все на острові було зна­йомим. Єдине, що зацікавило Оленича, то це розмаїт­тя дикорослих трав. Тут траплялись такі цілющі уні­куми, що Їх ніде більше й не знайдеш, але писати про це не можна було ні в якому разі, він не сказав про своє відкриття навіть комендантові острова, знаючи з досвіду, до чого це може призвести. Один знайомий лісничий хотів зберегти долину з цілющими травами, домігся, щоб її оголосили заповідною, виставив з усіх боків мальовничі вивіски з відповідними заборо­нами й правилами поведінки, а потім рвав на собі волосся — з доброго наміру вийшла біда. В заповід­ник, до якого навідувались в основному ті, хто справді був травознаєм, причаровані мальовничими вивісками, посунули цілі ярмаркові натовпи і за одне літо стирлували його на токовище. Не хотілося, щоб курортники і з цього чарівного куточка землі зробили пустелю, тому Оленич вирішив промовчати, хоч для нарису це була істотна деталь.

Таким чином, відрядження в Заозер'я вичерпа­лось. Можна було вертатися на берег, складати речі і йти на автостанцію. Все на цьому світі кінечне. Навіть мрії. Вони або самі гаснуть, як літні зірки, або ж умирають разом зі своїми господарями.

Оленич вийшов до місточка, що стояв при березі на цибатих дубових ногах і правив за пристань для човнів. Дно було вапнисто-білим, і вода від цього здавалась зелено-голубою, як в акваріумі. Синє небо перевернулося в ній і обняло всесвіт згори та знизу. Ні хмарки, ні пасемка — тільки сонце, безмежна гладінь плеса, вітрильця човнів, як далекі метелики, імла, хитка й напружена. Німували осоки з довгими вузькими лезами листя, дзижчали мухи, на білому пісочку грілися жаби з сонно виряченими очима.

Оленич роззувся, спустив ноги з місточка в воду, потім скинув сорочку і ліг на теплі дошки. По той бік озера ламко хиталось білостінне село, багатоповер­хові пансіонати з блискучими вікнами, широчезні купини дерев. День мовби гойдався в колисанці тиші і спокою.

Очі Оленича піймали нечіткий пружок берега, що кавово лягав над синню води й марева, побігли за ним уздовж пляжу.

Пружок упирався в ніщо. Відстань і його самого перетворювала в якусь напівреальну субстанцію, що мала колір, але була безплотною й нематеріальною.

“В якомусь лісі засудили дерево до страти...”

Знову ця притча, мов конвоїр, прикладає багнет до горла: “Не впирайся, чоловіче, йди, куди кажуть!”

А куди?

Рятувати дерево, що давно вже зрубане, чи зга­дувати, яким воно було до того, як зрубали?

Сиві згорьовані чайки заквилили над водою. От уже дисгармонія. Довкола така краса, такий безше­лесний спокій, така злагода тиші і світла, а тут оце чаїне квиління.

За чим вони плачуть?

їсти вистачає, тепла достатньо, гнізда, мабуть, вимостили, дітей вивели... А може, хтось розорив їхні гнізда, може, загинули діти, може, в них хтось засу­джений до страти? У такий ось чарівний сонячний день когось засудили до страти... Хіба страти вибира­ють тільки похмурі дні? Може, спеціально — сонячні, щоб погрозливіше блищали сокири, а сяйво стояло на півнеба і на нього зглядався світ?

Власне, коли біда, то завше здається, що на цілий світ, бо ти в центрі цієї біди і нічого, крім неї, не бачиш.

Невже воно тебе так страшно болить і донині? Чому ж так не боліло зразу? Чи, може, згарячу бо­лять не всі рани? Вдарить, обпече, а ти думаєш, що минеться, заживе і забудеться?

“Жью-жью-жью”,— натомленим джмелем пиля­ло тишу за островом. Оленич повернув голову і поба­чив човна, що низько сидів у воді, здибивши нервово­го передка, яким водило, мов флюгером. Човен на­пружував останні зусилля, його, очевидно, пере­вантажили — інакше не просив би пощади з таким відчаєм.

Справді. Аж четверо сиділи в човнику для двох. Оленич несподівано розсердився, встав і махнув ку­лаком: що ви, мовляв, робите, безтямні.

А їм хоч би що! Тільки зареготали всі четверо, оголивши молоді зуби, а одна звелась на повен зріст, і Оленичу перехопило подих.

“Вона?!”

“Еге-г-е-е-е-й!”— мало не зойкнуло з нього, а мо­же, і зойкнуло подумки... “Геть знетямів! Хіба вона може бути такою молодою? Це тільки ти її бачиш такою, як бачив колись”.

Горбата хвиля покотилась до берега, запінилась на білому піску і вмерла, прошепотівши щось на­останку, а Оленич дивився услід човнові, що, відда­ляючись, лишав за собою глибоку самотню борозну, і до болю в очах намагався розгледіти дівчину, яка здалась такою схожою на Віру.

Це вже не вперше. Вже з ним таке бувало. То в натовпі раптом спалахне її усмішка, і він ураз прикипить до обличчя, очей, фігури, а по тому з відчаєм буде думати, чому не підійшов, не переко­нався, не запитав — може, це хтось з її близької родини?

А то явилась йому в синій формі стюардеси — йшла Віриною ходою, так само незалежно, як вона, несла красиву білу голову, була одного з нею росту, й Оленич, панічно боячись загубити її, пішов на­зирці, наблизився майже впритул, але тут вона озир­нулась, і серце перестало битись — добре, що хоч не торкнувся рукою до її плеча: зелений крижаний по­гляд був перенасичений пихатою зневагою. Стюарде­са, либонь, носила його при собі, як зброю проти легковажних зальотників або взагалі була надто ви­сокої думки про себе і не намагалась цього прихову­вати.

А одного разу Оленич зійшов в Одесі на якійсь станції, подався шукати найближчого виходу до мо­ря і втрапив на пляж, так щільно заставлений де­рев'яними тапчанами, що коли треба було пробра­тись з одного краю на інший, ходили прямо по тапча­нах, переступаючи через людські ноги. Тому він примостився під бетонним боком хвилеріза, далі від стовповиська, і дрімав, розморений південною спе­кою, однотонним шумом припливів, низьким гамором пляжу. Не побачив, звідки взялася молода жінка з хлоп­чиком, що тримався за її руку. Смаглява і зграбна, стрімка і легка, бігла підтюпцем, а на плечах підска­кували два кінці червоної стрічки, котрою було пере­хоплене довге солом'яне волосся.

Ніби пружина підкинула Оленича, він схопився і, стрибаючи через тапчани, побіг навздогін, але треба було дивитись під ноги, й Оленич загубив, потім знову впіймав її очима, а затим вона пірнула в ліс смаглявих купальників, як у воду, і він упродовж кількох годин метався навіжено, привертаючи увагу своїм неспокоєм. Його навіть кілька разів питали:

“Що трапилось?” І ходили слідом—чи не знадобить­ся часом допомога.

Оленич був переконаний, що то вона. Власне, він і досі певен, що то була Віра. На пагорбі за пляжем виднівся фронтон якоїсь шахтарської здравниці, Оленич переконав себе, що Віра з сином ішла до моря саме звідти. Хіба не могла вона переїхати на Донбас чи вийти заміж за шахтаря і теперки приїха­ти з ним?

Звичайно, могла. Йому цього не хотілось, але життя ж не стоїть на місці. Вродливі, добрі та ще й розумні жінки самотніми не зостаються — переко­нував себе, а потайки хотів, щоб це було неправдою.

Того дня він сидів над морем до темноти і вернув­ся в готель з випадковою супутницею, котрій теж не було кого чекати. Вони попробували з'єднати дві самотності, залишились на всю ніч у його номері, а вранці соромились дивитися одне одному в очі, бо віддавалися пристрасті з невситимим, похмурим і мовчазним відчаєм, мовби мстилися світові за якісь свої образи.  її звали Люся, і Оленич не запам'ятав нічого,

крім імені. Йшла од нього не як від змовника і парт­нера, а як від ворога. Це було справедливо. Шукала, очевидно, сердеч­ного затишку і бодай недовгої розради, а Оленич своєю голодною байдужістю міг тільки загострити відчуття самотності і ще більшого неспокою.

Вибачливо крокував поряд, проводжаючи її до дверей готелю, і не смів сказати й слова, бо по суті не знав, що казати і як виправдовуватись. У кожної, навіть найостаннішої людини є заповітна крихітка незайманості, особливий ресурс гордості, який вона підсвідоме береже на той випадок, коли треба буде зібратись з усіма силами, щоб зважитись на крайній відчайдушний крок. На жаль, вона не може сказати тобі, що це крок відчаю, вона шукає того, хто це може й так збагнути. В поведінці Оленича, певно, помітила щось таке, як у власній, сама наблизилась до нього, сама пішла назустріч і прорахувалась. Його біль виявився вищим за всі інші почуття, і він за ним не зрозумів, не побачив чужого болю. Це було не в характері Оленича, принаймні він сам так думав, але якщо не міг побачити чужого болю, що набли­зився впритул, то чому ж не в характері?

Ні! Ні! В характері. Здатний забути про все, якщо самого болить. Про все і про всіх. Повиплутуй факти

з лушпиння життєвого дріб'язку — защипає в очі чи не защипає?

Защипає! Більше того — нага цибулина допече до сліз, бо ти, чоловіче, сповідував найосоружнішу з мо­ралей, котру глибоко і щиро зневажаєш в інших, і оселилася вона в твоїй душі не тієї ночі, яку ти провів у готелі з випадковою жінкою, вона підібра­лась до тебе значно раніше. Можливо, ще тоді,, коли тебе бив у хвіст і гриву Миша Петлюк?

Приклади руку до серця — ти ображався не на суть, а на форму. Та й досі ображаєшся. Тим часом тебе правильно лаяли за погану успішність, і ти з цим навіть погоджувався, але не хотів виправлятись, бо треба було відмовитись од деяких звичок, які не влаштовували навчальний процес, але влаштовували тебе особисто.

Для пояснення багатьох вчинків ти познаходив зручні, нежорсткі слова, душа, повагавшись, прийня­ла їх, потім звикла, а затим уже спокійно мовчала, ніби все у твоєму житті було нормальним, а якщо в ньому дещо не склалось, то це така доля.

Але ти не фаталіст. Ти прекрасно знаєш, що навіть в екстремальних умовах долею можна керува­ти. Тобі просто вигідно посилатися на долю. Тож подлубайся у пам'яті, пригадай факти зі свого життєвого досвіду, зостанься з ними віч-на-віч.

“Ну що ж, зостанусь, коли вже така не­обхідність”,— стомлено погодився Оленич і вже знав, що вернеться думкою до свого покійного голови колгоспу Івана Микитовича Курана, до того дня, коли він збирався лягати в обласну лікарню і вони разом подалися в поля.

Пшениця в Залужжі була на славу: кожен коло­сок — мовби кований з латуні і налитий по вінця краплями ваговитого металу.

— Оце, Петре, якби по три кілограми на трудо­день, то я міг би і вмирати спокійно. Шкода, що не виходить.

— Чого ж “не виходить”? Так вродило!

— Не виходить, на жаль. Може, років через два-три,—задумливо сказав Іван Микитович.—Може...

Тобі здалося, що в голосі його проклюнулось ва­гання — ніби хотів продовжити думку, але не зва­жився. Ти вважав Івана Микитовича занадто обе­режними. Йому заважали всілякі умовності, розду­ми, пережитки. Та й серце... Ось і зараз — саме жнива на порозі, а йому в лікарню. Невже так допек­ло, що не можна відкласти бодай на два-тижні? Не було ж, здається, ніяких приступів? А може, це він спеціально? Хочеться дати по три кілограми, але самому забракло рішучості?

Прохромила думка Оленича, як правець,— наскрізь.

Як це він зразу не здогадався? Вголос сказати не хоче, підштовхувати теж не збирається, але катего­рично “проти” теж не висловлюється. Якщо ти не дурень, то повинен зрозуміти й сам. Тобі дають змогу вперше прийняти сміливе рішення. Зумієш чи не зумієш?

Спалахнуло в голові й уже не давало спокою, переслідувало день і ніч. Може, подзвонити все-таки у лікарню, хоча б натяками вивідати його наміри?

Не годиться, бо нічого не вийде. Тут треба брати все на себе, треба бути рішучим. План поставки і натуроплати виконано, насіннєві, фуражні і страхові фонди засипано.

Пора! Рубікон перейдено.

Тебе не остудив навіть одвертий спалах подиву і переляку в очах головного бухгалтера:

— Відомості на три кілограми хліба на трудо­день? Ви не жартуєте?

На коротку мить ти злякався, що робиш щось не те, але тільки на коротку-коротюсіньку, ніхто не мав права цього помітити, непрості рішення даються тільки сильним.

— У мене нема часу на жарти.

Хтось неодмінно мав здивуватись чи навіть наля­катися, почувши про те, чого ще в Залужжі ніколи не було. Ти тільки не думав, що це буде такий досвідче­ний чоловік, як головний бухгалтер, але твоя рішучість не полишала місця ніяким сумнівам, вона підтримала навіть тебе самого, а коли колесо закру­тилось, коли загальна радість заграла веселкою над токами й коморами, то ти зразу переконався, яким своєчасним було твоє рішення.

— Агрономе, чуєте? А це по три кіло за сім місяців чи й за рік?

— Поживемо — подивимось. Ше жито не все об­молочене, ще люпини стоять, ще просо, гречка...

— Обмолотимо, обмолотимо!..— Щастя робило буденні слова дзвінкими й красивими, легкими й про­зорими, а за твоєю спиною виростали крила, плечі самі собою вирівнювались і випрямлялись — герої ходять по землі з високо піднятими головами.

 З тобою вітались так, як не віталися ще ніколи. Це було більше ніж приємно. Тільки та дівчина, що дивилась на тебе з обожнюванням, зробилася рап­том стриманою:

— Що це з тобою, Вірцю?

— Так усе добре складається, стільки про тебе говорять хорошого, що я починаю боятись...

Певно, все-таки передчуття бувають. Оленич про себе мусив зізнатись, що він теж не відчував спокою. Побоювався цієї раптової слави, що впала на нього, як навальна злива. Але Віра про це не повинна знати. Хай думає, що все нормально. Якщо, зрештою, і будуть неприємності, то не такі, щоб дуже про це журитись.

Звідки ти чекав цих неприємностей? Тебе вчили, що у кожному серйозному ділі треба зважувати всі обставини, знати, до чого може при­звести кожен твій крок і особливо крок рішучий, а якщо ти цього не знаєш, то й не повинен того кроку робити, бо це авантюра.

На що ти розраховував? Що Куран стане за тебе горою, що молодому все зійде з рук чи на те, що всі зроблять так, як ти? Але чому ти не поцікавився наперед, чи роблять вони так, і якщо не роблять, то що їх утримує? Адже це так просто — роздати по три кілограми хліба на трудодень і ощасливити лю­дей! Йому ти боявся дзвонити будь-кому? Вірив ти справді у те, що Куран тебе мовчки підохочував до такого вчинку, чи не вірив? Чи ти навмисне хотів змусити себе повірити і все одно не вірив до кінця?

Чи, може, тобі давно хотілося слави на весь район і ти був готовий добиватись її якою завгодно ціною?

— Ну, що накажеш з тобою робити? Шо-о-о? — Кузовляк нервово тарабанив пальцями правої руки по настільному склу, а лівою жмакав вилогу на­піввійськового френча.— Ти хоч розумієш, якої шко­ди натворив?

— Дбати і думати про народ — це, по-вашому, шкода?

— Думати? Хіба ти думав? Ти чинив, як вискочка і недоук. За таке треба виключати з комсомолу і в три шиї гнати з роботи!

— Ну то й гоніть...

Кузовляк зламав олівця, якого вийняв з де­рев'яної скляночки, зблід ще більше, обійшов Оленича і, широко розчинивши двері, глухим, стертим голо­сом, схожим більше на шепіт, проказав:

— Іди собі, чоловіче, куди хочеш! Іди подалі від гріха, бо я тебе можу вдарити!

Кузовляк не пред'являв Оленичу ніяких звинува­чень, він просто обурювався, і хотілось думати, що його обурює факт недисциплінованості — чому не по­годив з райкомом, чому вискочив, як Пилип з коно­пель? Була б загальна команда — тоді й видавай хліб на трудодні.

Оленич вийшов з райкому, одв'язав бідарку, при­пнуту край майдану, і, подумавши, вирішив поїхати в Джугастру до Глухова. Глухов усе зрозуміє, роз­ставить крапки і наголоси, Глухов у кожному ділі добивається ясності. Недарма з ним усі рахуються. Він, коли треба, не боїться і самому Кузовляку сказати гостре слово. На нараді перед жнивами в до­повіді згадали, як цигани полагодили в Джугастрі жниварки, позамащувавши фарбою іржавий метал, і Глухов голосно перебив:

— У цього вашого факту вже давно виросла така борода, як у мене.

— Вам би слід було її трохи обстригти,— суворо, неусмішливо зреагував Кузовляк.

— А ви не лякайте.

Зал заскрипів стільцями, збуджено загомонів, мовби в ньому народжувалась хвиля. Глухова люби­ли. Інженер з тридцятитисячників, мав він характер рішучий, товариський, але відвертий і безкомпроміс­ний. Не боявся сказати свою думку Кузовляку, су­сідові, товаришеві, такому, як і сам, голові колгоспу, але не боявся і відвертої думки про себе. За кілька років вивів у передові відсталу Джугастру, але не зазнався, був доступним для кожного, до всіх ста­вився, мов до рівних, і такі молоді агрономи, як Оле­нич, певна річ, тягнулись до нього всіма думками й помислами.

Хто, як не Глухов, може зрозуміти гарячі пори­вання Оленича? Кузовляк стояв надто високо над колгоспним агрономом, вельми тверезими очима ба­чив його роботу, щоб оцінювати її з сердечною справедливістю.

Зовсім інша справа Глухов. До нього і тільки до нього!

...Оленич розшукав його на току. В безрукавій сорочці з жовтим комірцем, у чорних окулярах і білому капроновому капелюсі, він був схожий на іноземця або курортника і трохи відлякував своїм несільським виглядом. Гукав до когось, пересилюючи гуркіт віялок і трієрів, енергійно крутив рукою, мовби в ній була рукоять коловорота, підганяючи: ^Швид­ше, швидше!” Обличчя здавалось водночас і відчайдушним, і суворим, або командирським, як сказав би Оленич тепер, а тоді біля цього оригінального, впев­неного в собі Глухова, він почувався манюнім і нікчемним.

— А-а, великий вой Минула Селянинович! — Глухов нарешті побачив Оленича і з похмурою

усмішкою пішов йому назустріч.— Чув, чув про твої подвиги.

З інтонації важко було розібрати — підсміюється він чи схвалює, осуджує чи підтримує. Оленич про всяк випадок внутрішньо підібрався. Уже вдвох пішли на другий кінець току, де задовгими столами під навісом жінки мостилися обі­дати.

— Агроном із Залужжя,— почув Оленич стрима­ний шепіт і побачив відверто зацікавлені, звернуті тільки на нього погляди.

—Добрий день, дівчата!—бадьоро привітався Глухов.

— Добридень!

— Як настрій?

Мовчали про настрій, а в очах висіло якесь невисловлене запитання, висіло-гойдалося, мов достиглий плід на кінчику гілки.

— Товаришу голова, а в нас буде по три кілогра­ми хліба, як в Залужжі?

— У нас не буде,— сказав Глухов різко.— У нас не виходить.

— А чого? В Залужжі такий молоденький агро­ном, перший рік на роботі, а вже по три кілограми на трудодень.

— Ну ось він, перед вами. Хай сам і розкаже, як це в них вийшло.

Жінки, не починаючи обідати, повиходили з-за столу, оточили Оленича. Глухов, щоб не заважати, одійшов, запалив цигарку.

Оленич почав розповідати, скільки сіяли, як удоб­рювали, коли пішли дощі, коли почали збирати, скільки намолотили, продали, засипали, скільки вий­шло з гектара.

— А скільки центнерів ти видав на трудодні? — Глухов нарешті подав голос.

— Триста п'ятдесят.

— Розкішно. З них сто центнерів наших.

— Як це ваших? Ми вам не винні.

— А ти хіба не чув, що в Остріжку і Мар'янівці достиглий хліб вибило градом і там зібрали з гектара не по двадцять два центнери, як у вашому, і не по двадцять чотири, як у нашому колгоспах, а по три з половиною. Шоб розрахуватися з державою і вида­ти людям бодай по кілограму на трудодень, вони мусять десь узяти зерно. Колгоспники працювали, нема їхньої вини в тому, що стихія. Сьогодні вона в Остріжку і Мар'янівці, завтра в Залужжі, після­завтра в Грузії або Литві. Але це не значить, що за такої біди в Остріжку і Мар'янівці сидітимуть без скибки хліба. Мусимо поділитись, щоб усі були ситі. Ми одна сім'я, одна держава. А ти поспішив роздати своє збіжжя на трудодні, тоді як сто п'ятдесят цент­нерів мав одвезти на приймальний пункт замість Остріжка. В тебе вже нічого нема, комори порожні. Сьогодні затверджували нову рознарядку — сто цен­тнерів замість вас буде здавати Джугастра, а п'ятде­сят центнерів — Супрунівка. Тепер ти розумієш, то­варишу Оленич, чому в нас не виходить і не може вийти по три кілограми на трудодень?

Це питання адресувалося не так Оленичу, як жінкам, котрі його оточували. Оленич ще й досі пам'ятає, як йому соромно було підняти очі на Глухо­ва, як поволі розходились від нього жінки, як добро­чинна заохотливість на їхніх обличчях змінювалась співчутливістю, жалем, а в декого й неприхованим судом. Оленича ніби обухом вдарили по голові. На що на що, а на такий поворот подій він не розрахову­вав. Йому раптом захотілося крикнути: “Чому ж ме­не ніхто не зупинив? Чому не підказав?” Але той крик застряг у горлянці. Хіба ти до когось звертався зі своїми сумнівами? Ти ж намагався задушити їх у за­родку! Боявся на прощання навіть подати руку Глухову, а той, зрозумівши його стан, сам узяв під руку і провів до брички.

— Молодість любить інколи брати наскоком ті фортеці, для яких потрібна тривала облога, і зазнає невдач. Але заодно набирається й розуму. В тебе є непогана риса — ти діяльний і небайдужий до людей. Не загуби в собі цього. Хай тебе не остудить перша невдача, хоч вона й дуже серйозна.

— Шо ж робити? — розпачливо запитав Оленич.

— Восени тобі до армії? Вертайся до батьків на Поділля, підеш служити, а там життя покаже. Тут тобі вже не працювати. І виправдатись нема як, і поправити нічого не можна, а списувати на молодість і соромно, й несерйозно, хоч саме на молодість тобі все й спишуть.

До пізнього вечора Оленич ходив і їздив лісами навколо цього озера, біля якого тоді ще не було впорядкованих пляжів, пансіонатів і здравниць, ду­мав про те, що було б щастям, якби йому все це наснилось, якби час повернувся до того дня, коли вони були в полі разом з Іваном Микитовичем Кура-

ном і говорили про те, що три кілограми хліба на трудодень давати ще рано.

Іван Микитович, напевне, знав, як постраждали Остріжок і Мар'янівка, очевидно, розумів, що дове­деться ділитись хлібом, або й мав про це розмову з Кузовляком. І, безперечно, мав, усе йому було відомо... Чому ж не попередив? Як не попередив? Хіба він не казав, що не вихо­дить?” Це й було попередженням. Тобі просто не хотілося в нього вірити, і ти переконав себе, що це не попередження. Ти й зараз шукаєш Курана, щоб пере­класти як-небудь на його плечі хоч трохи своєї вини, а вона не перекладається, вона повністю на тобі. Як ти тепер йому в очі глянеш?

“Лишаю на тебе господарство, бо ти єдиний у нас дипломований фахівець і мій перший заступник у рослинництві, а жнива — це рослинництво”.

Довірив, понадіявся, а ти йому наче в душу плю­нув. Якби хоч не говорив того “рано-рано”, якби хоч не говорив!

Уже поночі Оленич добився в Залужжя, здав сонному конюхові жеребця і поплентав тихими вули­цями села, боячись кого-небудь зустріти. Зустрінь — знову зайшла б радісна мова про хліб. Люди не зна­ють, що їхня радість за рахунок інших. І сказати їм про це теж нема сили. Самі дізнаються. 1 твій авторитет від цього, на жаль, не постраждає, а може, навіть навпаки. Хтось неодмінно скаже, що хоч моло­дий, але не побоявся, захотів зробити добро людям і ризикнув собою.

Тим часом це неправда. Ти б ніколи, мабуть, не пішов на такий ризик, якби не відчував, що десь є Куран, що у найтруднішу хвилину він підставить своє плече. Це було півняче, несерйозне зухвальство. Як­би ти наперед міг зрозуміти, чим воно обернеться не для тебе, а в першу чергу для Курана, то ніколи б не пішов на це. Повинен був зрозуміти. Людина нор­мальної совісті не має права здобувати собі автори­тет з допомогою підлості. Хотів ти цього чи не хотів, передбачав це чи не передбачав, а вийшло саме так — підлість за рахунок інших колгоспів і Курана! Іван Микитович головував тринадцять років, втратив на цій роботі стільки здоров'я, якого небагато залишилось з війни, три кілограми на трудодень були його нездійсненною мрією. А ти прийшов і пер­шого ж року — нате вам, люди, дивіться, який я справний! Куран тут тринадцять років хазяйнує і нічого не міг, а я зразу... Що ти тепер йому скажеш? Ти ж роздав його мрію, ти підступно вдарив Івана Микитовича в спину! Ще невідомо, чим скінчиться, коли він про це дізнається. Село спало глибоким сном. Одне-єдине віконце світилося в кінці вулиці, й Оленяча обійняла сумови­та втіха — отже, там відчувають, що йому дуже по­гано. Він тихенько постукав і зразу ж помітив, як за фіранками майнула постать. Ждала!

Душевні гризоти так вимучили Оленича, що він не міг навіть зрадіти, відчув тільки приємне тепло в грудях.

Не кажучи й слова, обняв Віру ще в сінях, і було в його обіймах щось незвичне і незвичайне, це були не обійми радості, як завше, а обійми вкрай стомле­ної, душевно виснаженої людини, яка прийшла по допомогу.

Віра збагнула, що не треба ніяких розпитувань, ніяких слів, Оленич шукає забуття, він прийшов до неї, як до найближчої і найдорожчої людини, запилючений і забрьоханий, наче цілісінький день проби­вав дорогу у хащах, і вона, аби щось робити, налила в миску води, скинула з нього піджак, закачала рукави сорочки:

— Умийся, Петю!

Вмивався, мов п'яний, ледь володіючи неподат­ливими руками. З усього було видно, що сталася біда, котра Оленича приголомшила.

— Петю,— сказала Віра пошепки, бліднучи губа­ми й обличчям.—Залишайся сьогодні в мене.

І більше вона не говорила нічого, мовби рішучість одібрала в неї мову. Спокійно розібрала ліжко, на­крила його ковдрою, поклала дві подушки, затим вимкнула світло, накинула внутрішню защібку на двері, в темноті підійшла  Оленича й, обнявши його за шию, припала до плеча.

— Петю! Петю!..

У ту першу свою ніч вони не склепили очей. Таким жаданим було її тіло, що він пестив і пестив його, забувши про втому, Віра не рознімала обіймів, мовби боялась відпустити його од себе навіть на хвилину, і вгадувала кожен його порух, кожне його жа­дання.

Перепочиваючи, він говорив про свій біль, про

свою невдачу і про велику вину перед Іваном Мики­товичем, про вину — найбільше.

І Віра сказала йому те, що Оленич, мабуть, спо­дівався тоді почути насамперед:

— Поїдеш до нього в лікарню і розкажеш про все щиро. Він зрозуміє і якщо й полає, то по-доброму, бо серце в нього добре. А якщо не полає, то все одно розрадить. Іван Микитович мудрий. І він тебе об­стоїть.

— Яка ти в мене розсудлива,— перебивав її Оле­нич поцілунками, обнімав палко, і знов у них проки­далась жага, і знову оддавались їй з радістю, до знемоги, нашіптуючи на вухо одне одному щось без­глуздо-інтимне, беззмістовне, але безмежно дороге

й щасливе.

— Я тебе люблю, чуєш?

— Чую.

— Я тебе люблю так, як ніхто ніколи любити не

зможе.

— А мені більше нікого й не треба.

Хто з них казав ці слова — він чи вона?

Яке має значення, хто казав? Почували обоє те, що було сказано одним.

— Скажи, коли ти мене побачив перший раз, що ти тоді подумав?

— Я йшов долиною, в якій уже не було квіток,— тільки зеленава трава і два клени, що скидали жовте листя. Було дуже сонячно, клени здавалися теплими і м'якими, я подався до них, щоб зірвати кілька листків, спробувати, чи м'які вони справді, зійшов на пагорб і тут побачив учительку з жовтими, мов кле­нове листя, косами. Вона була дуже вродлива, сонце плуталося в її косах, коси мінилися, розсипались по плечах, ставали то золотими, то білими, то со­лом'яними, і ніхто цього не помічав — тільки я один, бо діти дивились на шипшиновий кущ, про який Їм розповідала вчителька. А потім вона, щось, певне, відчувши, підняла голову і зашарілась, як дівчинка. Я сказав: “Здрастуйте!” Вчителька відповіла, кив­нувши головою, і зашарілась ще більше. Очі в неї були наполохані й неспокійні. Діти, мабуть, не звикли до таких очей, вони звикли, що вчителька завжди впевнена в собі, а тому дивились насторожено.

— Діти,— сказала вчителька приємним, лагід­ним голосом.— Це агроном нашого колгоспу Петро Іванович. Привітайтеся з ним.

— Доб-ри-и-й день!

— Добрий день, діти!

— Я не був готовий ні до того, що мене тут уже знають, ні до того, щоб приймати парад, і трохи розгубився. Вчителька це, мабуть, зрозуміла, осміхнулась, з її жовтих кіс упали на очі золоті іскри, обличчя стало таким м'яким і гарним, що вона мені здалася раптом донькою тих двох осінніх кленів, що стояли на краю долини. Але я їй, звичайно, не міг цього сказати, бо в мене тоді й слів не було, я став хоробрим і балакучим тільки тоді, коли пішов далі, не запитавши, як учительку по імені й по батькові, не поцікавившись, чим вона тут займається, що це за урок у чистому полі. І все одно мені було добре. Я хотів побачити вчительку ще раз і, вертаючи назад, знову прийшов у ту долину, але ні тебе, ні дітей уже не було.

Оленич пригорнув Віру, переймаючись до неї май­же дитинною ніжністю, цілував її груди, пругкі й ви­сокі, гладив руками все тіло, відчуваючи його лагідну покірливість і цноту, бо хоч воно й не уникало до­тиків, приймало їх з палкою готовністю, та інколи все одно напружувалось мимоволі, мовби захищаючи свою оголеність, бо ще не знало таких пестощів, ще  не було до них звичним.

Скільки таємниць і відкриттів одразу! Взаємна пристрасть вгамовувалась ненадовго, пізнання було жагучим, нестримним, але не грубим, бо все у ній було йому дороге й рідне. Він відчував, що вона теж відчуває, яким йому хочеться бути ніжним та силь­ним водночас, і це в нього виходило. І сила не засту­пала ніжності, а ніжність сили. І тіло її внаслідок цього було не розтерзаним, не вимученим, а тільки вдоволено-стомленим. І вона була щаслива, що ця втома у ній від нього, від його безмежної любові

й ласки.

— А знаєш, як я тебе побачила вперше? Йшла краєм лісу, а прямо на мене летів через поле вершник на червоному коні. Я відразу впізнала коня. Це був племінний жеребець з нашої конюшні, якого звали Вітром. Червоний, як полум'я, на лобі — зірка, в очах — чорний вогонь, ноги тонкі, мовби точені, в

білих панчохах.

“Либонь, знову сів на нього хтось невмілий?” — таке траплялося вже не раз. Конюхи нашого колгос­пу любили показувати жеребця гостям і новим лю­дям. Нарікаючи на свою старість, говорили, що шкода коня — цілими днями у стайні, б'є копитами в загоро­жу, ірже і непокоїться — треба щодня набігатись до мила, а його виводять один-два рази на тиждень. Нема кому!

Конюх кидає сідло жеребцеві на спину, підводить його до загорожі, покректуючи, стає на приступку, поволі задирає ногу до стремена і важко всідається. Жеребець під конюхом йде ліниво й понуро.

— Ось бачите, ось бачите — він старого навіть везти не хоче! Йому треба молоденького погонича.

І це не одного обманювало — якщо кінь такий лейба, то з нього мотуззя можна вити.

— Ану, давайте, спробую!

Як тільки жеребець чув на собі нового верхівця, одразу наливався злою силою, чорний вогонь в очах робився хижим, ніздрі гнівно роздималися, ноги і все тіло наструнювались, він зривався з місця і ставав Вітром, у гриві його свистіло, і якщо ти не вмів три­матися в сідлі чи тримався поганенько, то вилітав з нього корком і набивав синяки та гулі.

— Для конюхів це завжди була втіха, і вони ніколи не обминали цієї нагоди. Через те я й подума­ла, що Вітер несе чергову жертву. Він летів навіжено, я спинилась між деревами, боячись виходити в поле, щоб не зім'яв. Та коли він наблизився, я побачила, що у молодого верхівця зухвало-веселий вираз об­личчя, що він не жертва — Вітер обманувся. Хотів за звичкою понести, і йому справді дали волю, але ця воля була примарною. Вітра спершу спрямували на м'яке, піщане поле, земля хапала за копита, відбира­ючи швидкість і силу, і коли ти на краю поля взяв оброть твердою рукою, жеребець став дибки, люто вивернув почервонілі білки очей, оскалився, але вже не міг спромогтися на більше, мусив повернути назад і мчатись туди, куди ти його спрямовував. Не боязнь була у тебе на виду, а натхненне захоплення бороть­бою. Мені це сподобалось, я ще не бачила такого веселого верхівця, захотілося дізнатись, хто це такий, і, йдучи біля конюшні, я запитала в дядьків, кого це сьогодні Вітер носив полями, а вони сказали, що це новий агроном Петро Іванович Оленич. У дядьків були пісні фізіономії, і вони досить похмуро повідо­мили, що агроном уміє триматися в сідлі.

А потім ми з тобою здибались на полі, куди я во­дила дітей знайомитися з свербиусом, ожиною і тра­вами, а наступного дня ти прийшов до школи запита­ти, чи не знайдеться у нас крейди, бо тобі треба було поробити написи на якихось дерев'яних щитах, щоб вони легко стирались, але ти при цьому так густо червонів, що я зрозуміла — не крейда тебе цікавить, крейда — це тільки привід.

— І тоді ти теж почервоніла, а щоб діти не поба­чили цього, сказала їм зайнятись поки що само­стійним читанням, вийшла з класу і повела мене до ванькирчика в кінці коридора, відімкнула там якісь дверцята, подала велику грудку крейди, я вимастив нею руки і куртку і, не знаючи, що робити далі, оддав крейду назад.

— А потім запитав: “І прийдете сьогодні уве­чері до клубу?” І я, не встигнувши ні подумати, ні збагнути нічого, відповіла: “Прийду!” — “То я вас буду дуже чекати”. Ти сказав це таким строгим, таким серйозним тоном, наче роздавав бригадирам наряд, який має бути обов'язково виконаний. Потім уклонився, стиснув губи і пішов, не озираючись. А я як стояла з грудкою крейди в руках, так і ввійшла з нею до класу.

“Віро Климівно! — закричали діти.— У вас усе плаття біле”.

А ввечері тебе не було. Вже й танці минули, вже й кіно мало починатись, а тебе все не було. Я не обра-

жалась, не сердилась, я ждала: “Коли ж нарешті, коли?” І найбільше боялась, що сьогодні робота тебе взагалі не пустить до клубу. Але ти прийшов якраз перед початком фільму.

.— Я теж добре пам'ятаю той вечір. Ти стояла біля сцени, притулившись до стіни, високо піднявши голову, і дивилася прямо в двері. Ступивши на поріг, я побачив тебе зразу, побачив, що ти зраділа і не приховуєш цього, як приховували б, мабуть, інші, і мені теж стало радісно. Я пішов до тебе, пробиваю­чись попід стіну, світло погасло, але я відчув, що ти йдеш мені назустріч. Ми зустрілись у темноті руками і, не кажучи одне одному й слова, не домовляючись ні про що, тільки міцно сплівши пальці, подалися назад до виходу.

— Ти знаєш, що я тоді почувала? Ніби хтось розняв мені груди, поклав туди сонце, і я від нього свічусь. Але свічусь так, що бачу тільки сама. Спершу ти вів мене за руку, потім моя рука опинилась у тебе під пахвою, ми вже були на вулиці, а свічення про­довжувалось. Ми йшли через ніч з низькими осінніми зорями і білястим прохолодним місяцем. Кущі й дере­ва були в срібному сяєві, над ними парував світлий, іскристий дим. Мені здалося, що ніч засвітилась від мене. Захотілося зупинитись, послухати цю ніч, але я боялась говорити, зруйнувати словами цю гармонію тиші, світла, спокою і щастя, мені не хотілось, щоб вона почала розпадатись, я мовчки притиснула твого ліктя, ти зупинився і теж мовчав, зрозумівши мене. Ми ходили й ходили, не зронивши жодного слова, і в нашому мовчанні було більше змісту, ніж у роз­мові. Я думала про те, що на землі стільки людей, як на небі зірок. Зорі яскравіші, ніж люди, але не­щасніші своєю самотою. Вони можуть тільки обміня­тись холодним світлом, але ніколи не можуть зу­стрітись, вибрати одна одну. А люди серед мільйонів завжди шукають схожих на себе думками, вчинками, характерами. І якось це дивно відбувається. У твоєму селі повно хлопців, ти дивишся на них, думаєш: “Хто ж має бути твоїм?” А виявляється, що твій не тут, що він десь на іншому краю світу. 1 як цей світ так влаш­тований? Раптом з'являється людина з далекого да­лека, ти тільки думала, що вона десь має бути, але не знала, хто вона, що вона,— й ось заходить до школи агроном, просить грудку крейди, і з'ясовується, що це саме та, одна з мільйонів, людина, котра призначена долею тобі. Що тут за закони? І чи є в цьому взагалі якісь закони, чи всім править елемент випадковості? Якщо справді править елемент випадковості, то це страшно. Виходить, я могла тебе не зустріти? До­статньо було тобі одержати призначення не в Залужжя, а в Мар'янівку чи куди-небудь ще, і ми б уже не зустрілись? Отже, не всі зустрічають тих, кого мали зустріти? Виходить, що сама наша зустріч — уже щастя? І, знаєш, уже в ту ніч я не тільки думала про щастя, я почувала себе щасливою.

— І я теж.

— А потім ми пішли у поля, ти поцілував мене над озером, і я не засоромилась. Усе відбувалося так, як мало бути. Ти не дозволив собі ні поганого слова, ні поганої поведінки, і все це теж мало бути. Я мала зустріти саме такого. Кожен з нас зустрічає саме такого, а якщо не зустрічає, то це значить, що не дочекався. Скільки разів по тому я могла належати тобі так, як належу зараз, сьогодні, скільки разів я чула твій вогонь, навіть чекала, що він мене спа­лить, була готова до цього, поступилася б, щоб не образити тебе і не мучити, але ти ніколи не думав про себе, ти думав, щоб не образити в мені людину. І я тобі за це безмежно вдячна, я тобі ніколи цього не забуду, бо ти зробив усе, щоб любов наша була чистою і красивою... Невже це з тобою, Оленичу? Невже це не сни­ться?

Кілька годин тому ти кружеляв лісом, піщаними обережжями озер, не знаючи, що зробити, де себе подіти від болю. І ось уже замість болю — щастя. Біль твій не минувся, він є, але він посунувся, відсту­пив, його зрозуміли і заступили великою душею. Хто це сказав: “Серце коханої гасить пожежі і вгамовує урагани”?

— Чуєш, Вірцю? У мене таке відчуття, ніби я хо­чу стати зараз тобою.

— І в мене теж. Ми думаємо й почуваємо однако­во і, мабуть, тому знайшли одне одного. Всупереч законам фізики, де зближаються тільки різні по­люси.

— Ми теж різні полюси, але однакової напруги. Я люблю тебе за те, що в тебе добре серце, уважне до людей, що ти вродлива, струнка, розсудлива, що в тебе нема недоліків, а якщо вони і є, то я люблю тебе з усіма твоїми недоліками, бо твої недоліки — це ти. В тебе нейкрасивіше тіло, найкрасивіші груди, найсолодші губи, все це увійшло в мене на все життя, стало рідним, близьким і ніколи не надокучить. Від усього може стомитись людина, не стомлюється тільки від любові. Ти чуєш мене, Вірцю?

— Говори, говори...— прошепотіла Віра здуше­ним голосом, і Оленич відчув, що вона плаче, щоки її справді були мокрі від сліз.

— Чого ти?

— Від щастя не тільки сміються, а й плачуть. Говори, говори. Мені хочеться слухати...

“Ну годі, годі!”—мало не вигукнув Оленич, на­стільки зримим і болісним було це видиво з минулого.

Він навіть устав і роззирнувся, чи нема кого по­близу, чи не почув хто його вигуку. Берег був порожній. Над головою млосно плави­лося сонце. Небо вицвіло, як сатин, вимерло, стало високою безмежною пусткою. Чи то орел, чи сокіл, чи якийсь інший птах шугав під небом з такою урочою повільністю, наче стояв на місці,— не видно було помахів крил, не можна було розрізнити, де голова, хвіст, крила. Серед німого безбережжя — німа ця­точка! Пливла собі до якогось причалу.

Все має причал. Навіть птах зирить з високості, щоб піймати рибу чи звірину й однести в гніздо, де його ждуть не діждуться пташенята.

“Знову те саме! Ніякого спасу від цього мінору!

А може, скупатись? Голова трохи освіжиться і на душі стане легше?”

Розбігся по дощатому настилу, шубовснув стрімголов у воду і поплив далеко-далеко, на глибо­чінь, поки не стало видно білого дна. Ліг, розпла­ставшись на воді, як птах на повітрі, і лежав, поки не почало мерзнути тіло. Свідомо вимучував себе вто­мою, вірніше, пробував вимучувати, але втома не йшла.

Виліз далеко від причалу між верболозами. Пішов берегом, куди ноги несуть, лишаючи на піску нерівні, криві сліди.

“Завернути до коменданта, щоб переправив назад через озеро?”

Не годиться. Довголітня практика навчила Оленича навіть інтерв'ю брати тільки тоді, коли це не заважало роботі. Вважав неподобством зупинити комбайн у загінці для того, щоб погомоніти з комбай­нером.

Жертвуючи своїм часом, ставав на копнувач, брав у руки вила, підправляв солому чи допомогав чимось іншим і випитував своє у вільну хвилину, та й то більше жартами, примовками, щоб і не схоже було на випитування. Здалеку побачив, що комендант підмальовує вікна будиночка, і цього діла йому мало вистачити ще принаймні на дві — дві з половиною години. По­старався не втрапити чоловікові на очі, щоб не заха­пався, не заспішив,      спокійно кінчив свою роботу.

В глибині острова, між зеленими куртинами ли­статої вільхової порослі, жовтіла піщана лисина пагорбця, засіяна благенькою повитицею степового чебрецю з крихітними синіми дзвіночками. Було це рослинне ніщо, дрібна-дрібнісінька малість, а стру­меніло з неї такими ароматами, що важко збагнути, звідки вони, де взялися — з землі чи неба, з сонця чи синього вітру?

Може, це солов'їний щебет переплавився в запах, а може, взагалі не запах, а чебрецева пісня? Може, рослини теж можуть співати, а ботаніки з їхнім нау­ковим раціоналізмом ігнорують цей ліричний фактор, зводячи його до спільного знаменника з прозаїчною назвою — запах?

Між чебрецями, на голій маківці пагорба, сходило жито — вбогі ґнотики колосочків, тоненькі дротини стебел. Колоски були м'які й порожні — зерно в них не зав'язувалось, у насінини вистачило снаги тільки на те, щоб викинути стебло й колос.

Оленича зворушила оця чіпка жадоба пробитись до сонця будь-якою ціною, до останку вичерпавши життєвий ресурс, аби тільки не зникнути безвісти, не зотліти в піску, не померти без боротьби. Маленькі, слабкі колосочки символізували велику силу. На ко­ротку мить учувся Оленичеві в тому якийсь докір, але такий неясний, такий ефемерний, що й не звернув на нього уваги.

З вільшини несподівано обізвався соловей. Пекло сонце, під ногами шамотів гарячий пісок, непоруш­ний супокій перегрітої атмосфери гнітив землю, в'ялив травостої, згонив у затінки все живе. Тиша була млосною, безживною, і раптом — соловей. Ви­котив срібну арфу і заграв на ній, мовби це досвіток або надвечір'я, мовби треба стрічати або проводжати сонце.

Оленич вкляк на місці, боячись поворухнутись.

Ще співає? Ще не похлинувся житнім колосом? Чи, може, тут, на острові, інші закономірності, ніж у степу? Пізніше народжуються солов'ята, спека не так сушить голосові зв'язки?

А може, в солов'я щойно вилупились діти, треба негайно відправлятись за наїдком, увечері вже буде не до співів — і це його остання пісня?

Голос у солов'я був соковитий, як рання суниця, свіжий і багатооктавний, зачинався з низького, ледь чутного шепоту, вигойдувався у вільшаній кроні, мов у колисці, падаючи вниз і піднімаючись угору, пере­творювався в суцільне — без передиху, паузи, дучки — звукове полотно філігранного ткання, застеляв собою все, що було навкруги, відтак зводився на тонку, як нитка, октаву, майже вмирав, але тут же починав знову стрибати, як сонячна лелітка на хвилі.

Ніхто не приходив солов'єві на поміч, ніхто не заважав, не втручався.

Оленич покрадьки, щоб не наробити шуму, не сполохати, наблизився до вільшаника, сів у затінку. Може, соловей і чув його, і бачив, але, занурений у своє натхнення, не звертав уваги. Пісня його, без­перечно, була не про спеку і зів'ялі трави, а, мабуть, про чисту росу, якою він промиває горло, про со­лов'їху, що найкраща в світі, про затінок, у якому так добре ховатись від сонця.

“Співай, співай, соловейку! — подумки просив його Оленич.— Твоя мелодія вродилася з мого на­строю. Вона і ніжна, й сумовита, і світла. Як прощання. Не знаю, з чим прощаєшся ти, а я прощаюся з молодістю, вірніше, пробую зрозуміти в ній те, що залишилось незрозумілим, лежало на дні серця і поступово замулювалось. У кожному з нас щось по­ступово замулюється, але, мабуть, не минає без­слідно. Настає день, і ми .починаємо це розуміти, хоч і не можемо до кінця осягнути, як воно на нас вплину­ло, що воно і чи точно саме воно змінило в характері, яку струну змусило бриніти голосніше, а звук якої погасило назовсім або заглушило настільки, що вона вже давно не гучить.

Співай, соловейку, співай! Я не виправдовуюсь перед тобою і перед собою, але я знаю, що смерть Івана Микитовича Курана була потрясінням моєї молодості, а може, навіть землетрусом. Землетруси мають руйнівну силу, але на місці руїн з'являються нові міста, значно кращі, ніж були до того. Одне тільки шкода: землетрусів не вдається передбачи­ти — стихія нагромаджує свої ресурси з незбагнен­ною підступністю там, де ти її не чекаєш, і розвер-зається несподівано, як грім серед ясного дня.

Я, звичайно, відчував свою вину перед Кураном, але Віра зуміла мене переконати, що ця вина прости­ма. Якщо її й не можна цілком виправдати, то можна все-таки зрозуміти. Я зібрався провідати Івана Ми­китовича негайно і вже наступного ранку йшов до контори з твердим наміром узяти якусь машину і добратись до станції. Не мало значення, де я буду далі працювати, виженуть мене з тріском чи відпу­стять за власним бажанням, як на мене тепер диви­тимуться голови колгоспів і агрономи, мало значення тільки одне — Іван Микитович мусить повірити, що я не негідник. Мій вчинок можна пояснювати халат­ністю, авантюризмом, дурістю, егоїзмом, але не підлістю.

Якщо йти тільки по дотичній, тільки по периметру фактів, то це справді можна кваліфікувати, як підлість. Але підлість завше має призначення — нею або вбивають, або валять з ніг, або вибивають з сідла. Підлість не живе заради себе, вона — зброя. Мені огидна навіть думка про можливість скориста­тися такою зброєю. І Куран повинен це зрозуміти, а зрозумівши, простити.

Так, я заплутався, ця плутанина хаотична, в ній треба знайти і витягнути найсуттєвішу нитку, а реш­ту обірвати і викинути назавше. Не обов'язково всім знати, що ти це зробив, але це мусить неодмінно знати один чоловік—Іван Микитович Куран!”

Але доля не захотіла дати тобі нагоди для покути і прощання. Вона вирішила не полегшувати твоїх провин, а подвоїти чи й потроїти їх — у колгоспній конторі лежала телеграма, що Куран Іван Микито­вич минулої ночі раптово помер.

Коли коня спиняють на повному галопі, він або стає дибки, або падає через голову, ламаючи хребта і собі, й верхівцеві. Ти міг би теж зламати спину, аби лишився наодинці з цим ударом і своїми думками, але ти був у колгоспі за господаря, обставини вима­гали від тебе рішень і дій, ти мусив подбати і про похорон, і про все, що з ним зв'язано, розписати, кому що робити, і ти з цим якось справився. Одного ти не міг і не хотів доручати нікому іншому — їхати за тілом Івана Микитовича. Це ти мусив сам, мусив поїхати і розпитатися, що послужило причиною, з ким він розмовляв перед смертю, як поводився, чи знав про три кілограми хліба. Ось що найголов­ніше — чи знав про три кілограми?

Говорили, що був бадьорий, жартував, ніхто й по­думати не міг, що смерть так близько. Серце в нього було хворе, це правда, але підлікували, щодня багато ходив у парку, на свіжому повітрі, звечора був весе­лий.

— Може, хтось йому дзвонив чи приїжджав до нього? Ніби не дзвонили і не приїжджали. Може, вдень, але після вечері нікого не було — сидів у холі, читав газети. Рано ліг спати, швидко заснув, а опівночі й сталось. Він, мабуть, не хотів нікого будити, ще сам устав, думав вийти у коридор до чергової медсестри, але впав на дверях. Встигли ще живому дати укола в груди...

— А ви йому, пробачте, хто — син, зять, родич, що так розпитуєте?

“Справді, хто я Куранові? Ось питання з питань! Хто? Якщо він дізнався звідкись про три кілограми на трудодень і якщо це його вбило?

Мені дозволили сказати слово на похороні, але я не міг говорити, мені заціпило, я впав на коліна біля Куранової труни, і в душі моїй запікся несамо­витий крик: “Це я винен у вашій смерті! Я! Я! Я!..”

Замість мене виступав хтось інший. Я навіть не знаю хто, бо не бачив нікого і мало що тямив. Мене підняв Глухов. Очі в нього були мокрі й зболені — Курана він любив, вони дружили.

— Візьми себе в руки. Не можна так. Тільки Глухову я міг зізнатись у всьому. Я захо­дився говорити плутано й нерозбірливо про свою провину, про те, що його могли вбити мої три кіло­грами, і ще багато-багато безтямного, жалюгідного і, мабуть, безглуздого.

— Якщо ти ждеш, що я тебе пожалію,— строго сказав Глухов,— то даремно. Ніхто тепер не визна­чить міри твоєї вини. І не розділить її з тобою, якби навіть хотів. Це тебе життя вчить!

Ну, ось і все. Навіть Глухов не хоче прийняти мого каяття! Нікому я не потрібен зі своєю бідою.

Гудуть пшеничні груди барабана, зойкає мідна таріль, хворо стогнуть баси, ячать альти, і гірко плаче труба — винен, винен, винен!

Щось говорив Кузовляк, жмакаючи в руках папірця з промовою, в яку так і не зазирнув жодного разу.

За натовпом, сумно опустивши гривасті голови, стояли коні, котрі везли труну з тілом. Чорно-білими блискавицями шугали безбоязні ластівки — вперше видався похмурий день і збиралось на дощ.

Кузовляк був громіздкий, як пам'ятник. Ноги в запилених парусинових чоботях стояли на жовтій глині твердо, як вкопані або вмуровані, суворе облич­чя приховувало почуття, і не можна було розібра­ти — має він жаль чи ні, болить його по-справж­ньому чи біль виходить до складу його повсякденних необмежених турбот, як службовий обов'язок? Йому підлягало так багато людей, що на кожного померло­го не вистачило б ні сліз, ні болю — це ж не батько, не мати, не син, не дружина, не сердечний друг ди­тинства, він просто мусив кожному оддати честь по заслугах, але, мабуть, так, щоб це не пригнічувало людей, не доводило до відчаю. Та людям передава­лась його незламна, владна твердість. Значення смерті меншало в порівняні з тим, що зоставалось після Курана, що треба ще було зробити і довершити.

Хтось мав довершувати діла Івана Микитовича, але не я. Я настільки винен перед ним, перед людьми, що мені цього не дозволять. Це так життя вчить! Я міг би продовжувати спокійно, якби дослухався до мудрості Івана Микитовича, не старався плигнути вище власної голови, спершу думав, а потім діяв. Як можна продовжувати Куранову справу, знехтувавши найголовніші його принципи?

А може, все-таки попрохати Кузовляка? Може, сказати, що усвідомлюю глибину своєї провини, му­чуся нею, хочу спокутувати її такою роботою, на яку тільки здатний. Зрозумійте мене, товаришу Кузов­ляк! Я не злочинець! Я не хотів шкоди нашому спільному ділу, я тільки помилявся. Невже не прийме мого каяття? Не прийняв. Поклав на мене погляд, важкий, як бич, і до болю холодний.

— Не знаходжу можливим, виходячи з твоїх же інтересів. Якщо залишати на місці, то треба виключа­ти з комсомолу і звільняти з роботи.

— Я на все згоден. У мене є руки...

— Не треба бути дурнем, хлопче! Якщо тебе пройняло до п'ят, то це вже добре. Ти ще тільки починаєш. Є надія, що вийдеш на свою дорогу, якщо совість говорить.

Не було за що навіть образитись на нього, бо при всій жорсткості й суворості слів він не хотів заподія­ти мені ніякого зла, піднімався вище настрою й анти­патії, відмовлявся од свого обов'язку покарати мене. Якби покарав, то, може, трохи полегшало б, може, я тоді розсердився б чи обурився, і частина мого болю перейшла б у це обурення?

Але мене тільки жаліли, жаліли за недоумку­ватість, за те, що нічого не вмію, що наробив тарара­му, як робить його дурне теля, одв'язане з налигача і вперше пущене не волю.

Я картав себе найостаннішими словами, але це не допомагало. Доконувало й загальне мовчазне співчуття, бо люди вже про все знали, їм було со­ромно і за мене, і за себе, ніби вони в чомусь прови­нилися переді мною. Я таки мусив поїхати звідси, щоб вернутись, коли все вляжеться, минеться, коли дам раду своїм почуттям і настроям. Я не міг не вернутися, бо мене тут ждали. Принаймні одне серце в Залужжі розуміло і прощало. А поки що мені і з тим серцем було нелегко, я не міг грітися тільки біля нього. Бувають такі моменти в житті людини, що вона мусить зостатися віч-на-віч тільки з собою!

Я посадив свою самотність у купе швидкого по­їзда і поїхав з нею далі від Заозер'я, Залужжя,

від співчутливих людських поглядів, од місця своєї біди.

Але і тут не було спокою. В купе вже сиділо двоє. Їхніх облич я не запам'ятав, всі обличчя для мене були тоді сірими й однаковими. Я запам'ятав тільки руки — довгопалі, з елегантними лініями природних візерунків на долонях, м'які, спокійні і ніжні. Руки — лілії або лебеді. Одна красива рука лягла на другу красиву руку, і та не одсмикнулась, не зібгалась сором'язливо, а ворухнулась покірливо й радісно — їй у ту мить було так само добре, як мені погано.

Я не міг на це дивитись, у мені не жило нічого іншого, крім болю. Я покинув купейні зручності дру­гої полиці, вийшов у коридор і довго спостерігав за ніччю, яка байдуже й німо пропускала через себе варварський гуркіт поїзда, стелячи під нього без­тілесну плоть темноти. У вагонному склі знайома людина з тупим, споганілим обличчям смоктала ци­гарку, вдаючи з себе заядлого курця, котрому вихо­ваність не дозволяє смалити в купе. Мені стало шко­да цієї самотньої людини, пробував усміхнутися їй, але вона мене не підтримала — обличчя озвалось жалісливою, дитячою гримасою.

Досі не знаю, що мені більше боліло — смерть Курана чи та ганьба, якою скінчилась моя агрономіч­на кар'єра? Я пішов учитися на агронома не тому, що хотів ним бути, а тому, що агротехнікум був най­ближчим од нашого села навчальним,, закладом. У принципі, вже й працюючи, я любив не агрономію, а ту відповідальність, яку вона на мене покладала. Але саме з цією відповідальністю я, виходить, і не справився? На що я буду здатний у житті?

Думки приставали до мене, як мухи до липучки. І кожна з них так чи інакше озивалась тупим або гострим болем. Тільки про Віру я не згадував. Мусив же бути в знеможеній душі хоч маленький закапелок благословенного спокою, рятівний острівець радості, до якого ти пристанеш, коли вже зовсім не матимеш сили.

Пам'ятаю, як і на цьому острівці пробилась пер­ша парость тривоги. Поїзд тоді стояв біля критого перону в Козятині. Крізь опущену шибку вікна було чути шепіт дощу, котрий розчинявся в сірому тепло­му супокої, наче це не день, а глибокий вечір, наче життя вповільнилось, набрякло втомою і ось-ось ля­же спати. Безбарвний голос диктора однотонне спо­віщав, який поїзд коли відправиться, який скільки простоїть, а який затримається в дорозі. Під накрит­тям вокзалу прокочувалось широке відлуння швидкісних експресів, чахкання і зойки маневрових паро­возів, свавільними тугими клубками падала, коти­лась і тут же танула біляста пара.

Молодят зі свого купе я примітив за голубим павільйончиком магазина. Розділені чемоданом, що стояв між ними на асфальті, вони палко цілувались, забувши про все і про всіх на світі.

Це нині молодь цілується де треба й не треба, і поцілунок не обов'язково є ознакою любові, а швид­ше свідченням легшого ставлення до неї чи, може, й спрощення почуттів. Моя молодість була не­зрівнянно цнотливішою, і, побачивши тонкі дівочі руки, палко заплетені на шиї хлопця, я мав би відчу­ти незручність чи навіть обурення (як їм не соромно цілуватись на виду в усього поїзда, як вони осмілились привселюдно демонструвати свої почуття?), але    відчув гостру тривогу, наче на мене звалилась ще  одна вина, котра вимагає негайної покути.             

Звідки воно на острівці спокою? Там же повний    порядок? Чи, може, в мені озвалася заздрість до    чужого кохання? Стрельнуло, заболіло і зникло.       

Гадаю, що то було передчуття, яке притаманне кожному з нас і в кожному коли-небудь озивається,  але ми не завжди його фіксуємо, а якщо фіксуємо, то не здогадуємось, що це і з чим воно зв'язане. Я й по­думати не міг, що моя тривога є асоціативним імпу­льсом майбутнього, котре спроможне реагувати на якусь вражаючу деталь чи подію. Не раз потім ба­чився мені голубенький павільйончик, дерматиновий чемодан, бавовняне клуб'я пари і сплетені відчаєм прощання руки на шиї в коханого. Картина, яку можна переносити на полотно!

Я не міг їхати до матері — ця поява не принесла б їй ні втіхи, ні радості. Це там, у Залужжі, проклю­нулась думка забратись куди-небудь далеко-далеко. Відстані і нові люди не міняють характерів, але бага­то дечого відфільтровують у пам'яті і в душі. Мені конче потрібно було скинути з себе чимало тягарів. Хіба я міг знати, що відстані й нові люди візьмуть з мене податок більший, ніж мені належало сплатити?

Я ще не знав, що в житті немає чорновиків, що не можна в ньому відділити зерно від полови, зали­шивши полову комусь і взявши для себе тільки зерно. Якщо надбав у душу зерна з половою, то воно вже до кінця залишиться з тобою.

Я помчав на цілину, яка приймала і героїв, і виг­нанців, аби тільки щось уміли, зв'язав себе обітницею мовчання, як монах обітницею терпеливості й по­міркованості в почуттях, не писав нікому, крім ма­тері, щоб зрозуміти, що було в житті основним, а що другорядним, що все-таки забути, а що пам'ятати, і зрозумів, що не забуду нічого. Віддалиться воно, втратить барви, потьмяніє, але не забудеться. Єди­ний вихід—відрізати, поділити: це було вчора,  а сьогодні.

Ось і навідділяв! На все життя!

Минули роки, настав день, і погнало туди, звідки хотів утекти назавше. Броджу тепер, соловейку, до­рогими для мене обережжями і не можу зробити останнього кроку. Якихось п'ять-шість кілометрів до Залужжя. Ну поїдь, подивись! Може, застанеш, а як­що не застанеш, то хоч розпитаєш.

Боюсь!

Навіщо? Задля чого?

Якщо сказати: “Прости!” — то занадто пізно, як­що просто побачити, то надто жорстоко, якщо вип­равдатись, то нема чим, якщо підставити щоку, щоб тебе за все вдарили, то безглуздо. Почуття вини все одно зостанеться.

Дуже хочеться побачити, якою вона стала?

Думаєш, кращою, ніж була? Згадай, як тяжко тебе вразила скульптура француза Огюста де Родена “Її називали чарівною Омієр”. Стара, горбата баба зі сплутаними зріділими косами, худим, кістлявим тілом і висхлими калитками грудей! Такою стала красуня Омієр!

Навіщо було скульпторові зображати це ганебне потворство старості? Хіба талант народжується не для того, щоб утверджувати велич краси?

Всі ми, старіючи, зігнемось під тягарем літ, але очі все одно будемо гріти на чарівній красі молодих, продовжуючи цим і своє життя, і те світло в собі, що дала нам природа.

Ні, ні! Я не поїду в Залужжя. Хай збережеться в мені незайманим образ тієї любові, яку я знав у вісімнадцять літ, хай я вмру з цим образом і розка­жу про нього комусь перед смертю. Може, це не дозволить йому повторити моїх помилок і він не відступиться од свого щастя, коли над ним зависне небезпека і кинеться йому на виручку, забувши про все”.

Надвечір Оленич спакував свої блокноти й книги в дорожній саквояж, сів на попутний автобус і, не заїжджаючи в Залужжя, подався назад до столиці.

ЦЯ НАВІЖЕНА ДОМКА

Пархиляк був нахаба, якого ще світ не бачив. І хоч би чоловік як чоловік, а то ж дрібненьке, мир­шаве, лисе — ніколи й не подумаєш, що начальство. Вилізе з вантажівки, піде вулицею — здибаєш і не озирнешся.

“Хіба це і є той Пархиляк, якого третина району проклинає? Та від таких прокльонів і богатир ноги простягнув би!”

Думайте собі що хочете, зневажайте, як вам за­манеться,— Пархилякові од цього ні холодно ні жарко. Він на вас і ваші прокльони плював з високо­го дерева, а якщо вам це не подобається, якщо вас це дуже допікає, якщо хочете побачити цього начальни­ка, то завітайте до контори, що на краю Митковець, обгороджена високим парканом із старих дощок і обаполів. Дошки й обаполи тех наслухалися стільки прокльонів, що з них можна змурувати ще- десять таких парканів. Втім, дошкам і обаполам це, може, й шкодить, а Пархилякові — ніскільки. Він ходить собі веселенький, гнюгає під ніс якусь пісеньку і продовжує плювати на всі прокльони через відкопи­лену губу.

Скільки на нього вже скарг написано!

Якби засилосувати, то стачило б на кілька днів годувати худобу в паланському колгоспі. Скарги си­лосуються в різних кабінетах, бо Пархиляк там уміє добре згинатись. Це йому не важко — скільки того росту в чоловікові?

Але малий ріст не дуже допоміг би, якби в Пархиляка не було плану. План у нього завше є. Власне, план є у кожній організації, але в Пархиляка він завше виконаний. Б'ють його, аж дрантя сиплеться, розпинають на яких тільки можна п'ялах, а коли робити оргвисновки, то, виявляється, нема за що! План виконується не тільки загалом, а й подекадне, помісячне, поквартальне, люди одержують добру платню, з робочих місць — ніяких нарікань. Чого ще треба?

Відпускають Пархиляка і говорять для остраху:

— То ви там уже дивіться!

— Добре, добре! Все буде враховано, все поста­раємось підправити,— говорить Пархиляк і нічого не підправляє, робить усе, як і робив. Ні сорому в чо­ловіка, ні совісті, а обійтись без нього не можна.

Якщо в дворі валиться шопа чи хлів, якщо з крокв сиплеться порохно, а перебучавілий дах на ладан дихає, людина, якою б вона старою не була, все одно хоче навести порядок, тим паче, що за жит­тя назбирала трохи грошей. Але гроші — не цемент, не цегла, з них шопи не зліпиш. І тоді людина йде до Пархиляка. Біля його контори за дошками й обаполами складено в акуратні високі штабелі всіляку бу­дівельну всячину, починаючи з каміння на підмурок і кінчаючи блискучими листками цинку на покрівлю й ринви. Пархилякова контора зайнята тим, що бу­дує для народу, за його ж гроші, хати, сараї, льохи, підвали, городить тини, прибиває штахети, хвіртки й ворота. І якщо людина прийшла умовитись про якесь будівництво, то її приймає сам Пархиляк. Ви­ходять з його кабінету, як правило, без грошей, але з гербовою угодою на спорудження хати чи сарая і глибоким переконанням, що бачили допіру чоловіка, найшанованішого в цілому світі.

Через два тижні це переконання ще більше по­глиблюється. Приїжджають веселі хлопці, викопу­ють траншеї, забутовують їх каменем, швидко вига­няють стіни. Людина ходить коло тих стін, тішиться, вдоволено погладжує шершаву цеглу і складає подумки вдячні оди Пархилякові. Чи в неї бодай жив­чик неспокою зародиться, коли будівельники раптом зникнуть?

Мало чого не буває в роботі. Перекинули в інше місце на деякий час, потім вернуть назад. Людина, правда, трохи занепокоїться, коли піде дощ і дове­деться накривати стіни клейонками, мішками, старим брезентом, шматками бляхи і руберойду. Та коли будівельники не з'являться і через місяць, і через два, і через три, то тут уже не до спокою, тут уже — ко­стура в руки і до Пархиляка на роботу. Але цього разу у нього вже нема часу, вас одішлють до якогось майстра, а в того майстра ціла черга таких, як ви. Доведеться прийти ще, потім ще й ще. Ви почнете ловити самого Пархиляка, але він молодий, а ви — старі, він утікає, а ви ловите, у вас ніякого досвіду, а він на цьому зуби проїв. Настане та гірка хвилина, коли вам не залишиться нічого іншого, як долучити свій обурений голос до цілого хору прокльонів, від яких Пархиляку ні холодно ні жарко. Він давно вже бачить вас в одному місці, та ще й у білих капцях! По часі людина зрозуміє, що стіни її новобудови зможуть навіть обвалитись, порозсовуватись, але Пархиляк їх рятувати не прибіжить, бо це ваші стіни, а не його. Ви і шукайте когось, щоб довів їх до пуття. При цьому дуже знадобиться гербовий папір угоди, яка з такою радістю підписувалась у кабінеті Пархи­ляка. Побувавши з цією угодою тисячу сто разів у кожних дверях Пархилякової контори, людина відчує нарешті не тільки полегкість, а навіть щастя, коли випросить скло, дерево, покрівлю, привезе їх найнятою машиною і підпише при цьому документ, що одержала не просто будівельний матеріал, а прийнала ключ від готової хати чи сарая.

Таким був стиль роботи Пархилякової контори на той час, коли Корнієва Домка вирішила з її допомо­гою й собі звести хату і шопу не гірші, ніж у людей.

Тут треба обмовитись, що Корнієва Домка пи­шеться тільки задля того, щоб віддати належне тра­диціям, котрі споконвіку кликали жінку по чоло­вікові. Насправді ж у Паланці ніхто не говорив “Корнієва Домка”. Це було протиприродне. Корній удався тихим, покірливим, непримітним, а Домка — галасливою, широкоплечою, рукатою, з великим круглим обличчям і грізним поглядом. Голос у чо­ловіка був кволий, нечутний, а в неї — справжній оркестровий бас. Якщо йшли до кого-небудь у гості, то вона ступала серединою вулиці, здоровенна, впев­нена в собі, непоступлива, а він, дріботів попідтинню, маленький, усмішливий, слухняний. Навіть дивно, яку спільну основу могли знайти такі цілком проти­лежні характери, коли обирали одне одного. Втім, Корній ніколи й нічого не обирав. Це його обрали, привели до хати і пристосували до порядків, які тут існували.

Треба, одначе, сказати, що заміж виходити Дом­ка не планувала. Яке, заміжжя з такими формами? На кінець війни Домці було двадцять вісім — пе­рестарок навіть для нормальної дівки в нормальних умовах, а після війни і писана врода пропадала на самотніх подушках. Що вже тоді казати про Домку?

На лісозаготівлях, куди мобілізували найміцніших дівчат і молодух, її мали не за жінку, а за тяг­лову силу, що могла багато волокти і піднімати. Тоді й причепилось до неї прізвисько Кінь, на яке Домка не сердилась. Кінь то й Кінь, Кобила то й Кобила — яка різниця? Все одно самій вікувати.

Ходила вона у куфайці, ватяних штанях і вели­чезних негнучких валянках з сірої повсті, озутих у червоні чуні з клеєної німецької гуми, на голові носила солдатську вушанку і навіть зблизька була схожа на здоровенного дядька. На вітрі й холоді голос її затужавів і зробився по-чоловічому грубий, а руки, розбиті важкою роботою, були широкі, як праники.

Жили в лісі, одірвані від світу, прив'язані до пилок, сокир і дубової кубатури. Ні гармошки, ні ба­лалайки, жодного чоловіка — тільки три діди, які вчили валяти дерева, а потім на пилорамі кряжувати їх на клепки і шпали.

Годували абияк — пайок був бідний, збирали в лісі жолуді, товкли в ступах, додавали до борошна і мали хліб. На таких харчах не кожен міг тягати пилку впродовж дня — тільки Домка тримала її в руках зрання до смеркання, та ще й підгонила інших:

“Давай, давай! Нема коли спочивати. На тому світі спочинеш”.

Приїхав начальник лісозаготівель, походив до ве­чора по вирубках, побачив, як працює Домка, і зро­бив дурницю — призначив її бригадиром замість діда Тодоня, який хоч і не мав сили пиляти й різати, але вмів балакати з людьми, всі у нього були сопілочками, ластівками й синицями, всім він умів співчувати й підказувати, а Домка тільки лаяла:

— Чо ти, придурку, плачеш? Пальця розрізала. Мені поліно на ногу впаде, та й то мовчу.

— А ти чо розсілася? Руки болять? У ледачого все болить. Не можеш пилкою — спочинь коло соки­ри.

— А ти чо нюні розпустила? До мами хочеш? Я тобі тут і мама, і тато. Гайда до роботи!

Диво дивне — Тодонь нікого не підгонив, не було його ні видно, ні чути, а діло йшло. Домка ж галасу­вала з ранку до вечора, всіх підганяла, сварилась, скрізь підставляла свої руки й плечі, а бригада ледь ворушилась. У землянках і балаганах на дріжджах такої “виховної роботи” виброджували чвари, виплі­скувались на вирубки й пилорами, і Домку дове­лось терміново розжалувати знову в рядові.

— Коневі тільки волокти, а не поганяти,— гово­рили їй після цього прямо в очі.

Домка не заперечувала — кому тепер потрібні її заперечення? Але й не каялась. Чого каятись? Хіба для себе старалась, надривалась для всіх. А раз не вийшло, то, значить, не для її плечей колода. І, видно, справді, не для її. Вже й спати перестала, мало себе не збавила, а зняли погони — зразу полегшало.

Щокварталу на лісорозробки приїздила транс­портна колона — п'ять вантажних машин і трактор. Водії чманіли од легких перемог, робились чваньку­ватими й самовпевненими Гришка Лях, зизоокий, мов п'яний голуб, довгорукий і кучерявий, у кубанці і юхтових чоботях гармошкою, до того розпаскудився, що привселюдно похвалявся, що йому достатньо лиш моргнути, і за ним будь-яка побіжить. Це була май­же повна правда.

У ловких руках, у зграбному, пругкому тілі, в лег­кості розмови і багатозначності жартів, що народжувались залюбки і дуже доречно, вчувалась та магне­тична чоловіча сила, котра зводить дівчат з розуму. Йшли на його поклик, знаючи, що це на один вечір, ішли, обпалювали крила, сердились, мучились, рев­нували, але, якби знову покликав, усе одно не відвер­талися б. Та Гришка не кликав. Гришка був півни­ком, який тільки розважався і нічого близько не брав до серця. На останньому році війни його добряче тіпнуло вибухом авіабомби, пом'яло й потовкло, добу тримало засипаним землею, і він лише тому не задих­нувся, що прямо над головою впала жолобайка якоїсь бетонної труби і можна було дихати, а коли отямився, то зумів подати голос, і його врятували. Повалявся в госпіталях і лазаретах, оклигав, і тільки тоді, коли хвилювався, не міг говорити або ж заї­кався.

Виписавшись з госпіталю вже після Перемоги, Лях пішов у лісгосп водієм, почав їздити на далекі вирубки, і хвилювання його мов рукою зняло. Бала­кун та вродливець, почувався улюбленцем всього світу, життя його стало простим і легким, не мучили думки про майбутнє, їв, пив та розважався, надолу­жуючи прогаяне за війну.

Важко збагнути; як Гриця осінила ідея запізнати таємниць і насолод могутнього Домчиного тіла. Оче­видно, це був лихий жарт неперебірливої плоті ко­лекціонера, що звикла до втіх та насолод.

Грицеві не коштувало ніяких зусиль закохати в себе Домку. Достатньо було декілька разів з покірли­вою лагідністю і палким вогнем в очах сказати: “До­рога Домцю”, достатньо було приязно і загадково подивитись на неї тоді, коли була не сама, а з іншими дівчатами... Вибухнув у цьому гулліверівському ор­ганізмі весь нерозтрачений потенціал духовної та фізичної снаги, запалали на щоках полум'яні рум'янці, зайнялися в зіницях палахкі стожари, загоготів радістю голос, і пішла Домка горіти в зрадли­вих Ляхових обіймах.

Наступного дня зранку він непевно заплітав но­гами, як вимороханий жеребець, а очі мав безтямно-блаватні. Повіз на станцію шпали і не вернувся на ніч — зостався відсипатись і приходити до пам'яті. А Домка з'їдала дорогу очима і сяяла од щастя, яке врешті-решт навідалось і до її серця. Гриць, хоч і малуватий ростом, але це байдуже. У нього язик довгий, а всі язикаті здаються більшими, ніж є на­справді. В лісі йому робити не годиться — весь час од сім'ї відірваний. Піде в колгосп шоферувати чи на трактор сяде — потім буде видно. Весілля, певне, робити не треба — нема звідки. Чи, може; десь на осінь, якщо схоче. Але нащо те весілля, коли й без нього обкрутились?

Майже всі Ляхові пригоди ні для кого не були секретом, і дівчата за обідом поглипували на Домку то з цікавістю, то з презирством, а то й з ненавистю, але вона, нічого не помічаючи, перепитувала в сусідів, чи не бачили Грицька.

— Ходив зранку, як п'яний. Кажуть, що ти його цієї ночі вгощала?

— А якщо я, то хіба не маю чим? — сказала Домка гостро, підняла голову і войовничо, виставила великі груди, всім своїм виглядом показуючи, що нічого й нікого не боїться, а хто хоче дорікати, нехай ще подумає.

Ляха вона побачила .наступного дня під час ве­чері. Він, звичайно, Домки не помітив. Грицько був сліпим до свого минулого. Його вже цікавив інший об'єкт, він підморгував білявій Хлимовій Каті, що мала такий стеблистий стан, як тополя.

Домка сама нагадала про себе. Нікого не сором­лячись, підійшла до нього, сіла і поклала руку на плече. Гриць невдоволено скосив око. Катя, що слухала Грицеві баляндраси, зацікавлено напнувши шию, тут же підхопилась і вийшла.

Ті дівчата, які ще не скінчили вечері і бачили цю комедію, почали хихотіти, не криючись. Грицеві очі поступово наливались холодним склом, вилиці випну­лись і отвердли, а під ними повільно заходили жовна. Гарне обличчя, поступово дерев'яніючи, зробилось таким недобрим, що на нього було жаськувато диви­тись. Руки, що вже дрібно тряслися, Гриць поклав на стіл, пальці, як від зашпорів, біліли на пучках, бга­лися в кулаки і були чимось схожі на лихих цуценят, що підбирають лапки, перед тим як кинутись на кого-небудь з гавкотом.

— Н-ну, д-досить! — погрозливо заїкнувся Гриць.

Домка взагалі була тугодумкою, а в хвилину, коли всі Її душевні сили зосередились на любові й щасті, коли білий світ став голубим і безхмарним, довколишня реальність теж набула рожевого забарв­лення. Глибоко і виразно чувся їй уривчастий, пал­кий шепіт: “Моя, моя”. Буй він для Домки гучніший і переконливіший за гучання вінчальних церковних Довонів, весільних духових оркестрів, не могла його забути, розуміла як клятву, а тому вважала Гриця не більше й не менше, як своїм чоловіком. Їй і в голову не приходило, що він може думати по-іншому, що в нього не та моральна платформа. Не збагнула одразу, чого стосується і що означає оте погрозливе “Н-ну, досить!” Стривожено глянула в Грицеве обличчя, побачила, що воно якесь зчужіле і дере­в'яне.

— Тебе щось болить?

— Відчепись! — підскочив Гриць, як ужалений, і так гримнув по столу кулаками, що порожні

алюмінієві миски застрибали й заторохтіли стого­лосе.

Домка дивилась на нього зачудовано. Не могла осягнути, що ці слова до неї — надто різка відмінність, надто разюча, дика невідповідність була між тим, що діялось у її серці, і тим, що вона щойно почула. Виходило так, наче вона потяглась зі щири­ми, широко рознятими обіймами, а її грубо й боляче вдарили по руках.

— І це ти до мене? — мертвіючи, спитала Домка.

— А до кого ж? До пня? — злісно крикнув Гриць. Дурень-дурень! Якби він, хоч трохи розумівся на властивостях людської психіки, то вже збагнув би, що з Домкою так не можна, що Домка не здатна лягати в одну постіль з чоловіком тільки задля того, щоб погамувати шал розвеснілої плоті, що оддавала вона в його обійми не тіло, а душу, всю себе, до останку й назавше. Те, що Лях мав за пригоду, вона мала за долю.

— Відчепись? — перепитала Домка напродиво спокійним голосом, зауваживши, що під навісом їхньої лісової їдальні стало тихо-тихо і що всі див­ляться на неї з якоюсь надзвичайною цікавістю. Але Домці було байдуже до того, як дивляться, навіщо дивляться і чи дивляться взагалі.— А чого ж ти шептав: “Моя, моя”?

їдальня вибухнула реготом і мовби зірвалася з прив'язі:

— Ха-ха-ха! А-ха-ха-ха-ха!

— Хіба він одній казав: “Моя, моя!”?

— Він усім клянеться навіки!

— А-ха-ха-ха-ха!..

Ці вигуки були не прощенням, не осудом, а на­самперед розвагою. Гриць зрозумів це швидше, ніж Домка, і заусміхався на весь. рот. У нього було неба­гато розуму, але достатньо інтуїції — легко вгадував настрої і вмів негайно їм підігравати. Якби на місці Домки була якась молодесенька або дуже тиха, то

вони реагували б по-іншому, а Домка — це Домка. її не любили, їй не співчували. Гриць до неї мав де­сятки вдесятеро кращих, не вона перша — не вона остання, стільки кругом молоденьких, тільки дурень буде женитись на такому перестаркові, як Домка.

Лях точно вгадав загальний настрій. Злість його одійшла, лице знову пойняв рум'янець, вилиці розм'якли, а острога ослабла. Він усміхався, підморгував і збирався спокійно вибратися з-за сто­лу, вже навіть перекинув одну ногу через лавицю, щоб обійти Домку, як стовп або тумбочку. В прин­ципі, він правильно збагнув загальний настрій, але не врахував настрою Домки. Всі її думки і мрії, вся ніжність небагатої душі були безцеремонне кинуті під ноги і так нагло потоптані, що вона не могла цього сприйняти.

У житті Домки за двадцять вісім років сталося небагато подій. Хлопці не кохали — вродилась для роботи, а не для кохання, дівчата не поважали — надто галаслива й неделікатна. З ранньої молодості, відколи вмерла мати, жила самотньо. Вранці — сніданок, вдень—робота (запихали нею всі діри— до худоби, в комору, на тік, до молотарки, на лісоза­готівлі), увечері знов — хата і піч. Самота Домці не докучала, вона до неї звикла, як до одежі, й налашту­валася в ній вікувати. Безтурботний Гришка Лях і не підозрював, скільки і якої енергії пробудив на свою голову. Піднялись заставки, і тиха вода всією силою ринула в потоки. Поперек такої сили ставати не можна ні в якому разі. Це безглуздя — зіб'є з ніг і понесе.

Домка нарешті опам'яталась. Регіт і вереск дійшов до її свідомості, і тепер вона побачила, що сміються не над кимось, а саме над нею, і Лях, її безмежно коханий Лях, теж сміється заодно з натов­пом, мовби це його зовсім не стосується, а стосується тільки Домки, мовби вона його кликала до лісу, а не він її. Зараз перекине через лавицю ліву ногу і піде собі так, наче нічого не було, ніби вона була йому щось винна, а він одібрав і тепер іде, куди хоче.

Домчину нерозтрачену енергію, потроєну рапто­вою люттю й ненавистю, виштовхнуло, як вулканічну лаву з глибинних надр. Схопила Гришку за барки — затріщала на спині брезентова куртка, підняла над головою і кинула на столи з брудним посудом. Зняв­шись у повітрі, Гришка заверещав несамовито, а впавши, й не пискнув — ударився головою в стов­пець, з рота й носа пішла кров. На якусь мить німотно застигла їдальня, але тут же знову зняла лемент і вереск — знавісніла Домка, вивалюючи столи й пере­вертаючи лавиці, кинулась до Гришки, щоб доконати остаточно. Купою впали на Домку, схопили хто за що міг, заступили дорогу, а Гриця тим часом підняли й поволокли в ліс, подалі від Домчиних очей. Тієї ж ночі друзі одвезли невдаху-полюбовника на стан­цію, а там посадили на поїзд і сказали більше не з'являтись у цьому краю, бо нема страшнішої сили, як гнів жінки, обманутої у найкращих сподіваннях.

Домку після цього перевели з лісорозробок на станційний склад — там теж треба було багато вер­гати й волочити.

Гриця вона забула одразу — благородна й чиста ненависть умить випалює всі дрібніші почуття — і працювала по-чорному, як і раніше. Так само галасу­вала, коли щось не подобалось, і мала тепер ще грізніший, ще недоступніший вигляд. Чоловіки обхо­дили її десятою дорогою — на будь-який жарт від­повідала з такою грубою ненавистю, що навіть у найконтактніших пропадала охота до повторних за­льотів.

Поїзди через станцію ходили часто, зупиняючись на хвилину-другу — коли пасажирські, заточуючи платформи в тупики лісоскладів, коли вантажні. В станційному буфеті товклася безліч нового, за­їжджого люду, і Домка любила ходити сюди на обід — розглядала чужих людей, і це було для неї, мов кіно. Роботяща до нестями, сама себе не могла зрозуміти — з якої причини її раптом потягнуло на безглузді посиденьки?

Попоївши зі свого вузлика, розтягала склянку чаю на три чверті години і все дивилась та й диви­лась, як тлумиться черга біля бочки пива, як не змен­шується, а ніби стоїть на місці довга вервечка до титана, в якому буфетниця Поля варить чай на виш­невому гіллі, як рипають, майже не зачиняючись, важкі стулки дубових дверей з великими мідними ручками. Невідомо чого, але Домці подобалось це

метушливе стовковисько, цей невгамовний поспіх, якому ніколи не було спину.

Домчине серце було спокійне, мов плесо води за ясної погоди. Воно спочивало після пекельної бурі, спричиненої підступністю Гриця Ляха, і прагнуло все більшого й більшого спокою. На Домку почала на­сідати незнана до того сонливість, вона вже інколи й подрімувала над своєю склянкою і, клюнувши голо­вою, басувала з-під лоба, чи не помітив хто.

А то на неї ні з того ні з сього нападала раптова млість. Напинаючись усім тілом, перекачує на лагах важку колоду, і тут холодна росиця скипить на лобі, щоках, долонях, серце впаде донизу, ноги затремтять і почнуть підламуватись у колінах. Хоч бери та й сідай тамечки, де стояла. Раз, другий. “Ій-богу, на­дірвалась!” — похолонуло всередині. Кинулася в медпункт. Лікарка подивилась, послухала та й питає:

— Чоловік у вас є?        

— Нема,— каже Домка.

— А дитина буде.

—А в кого ж?

— Звідки?

— Вам видніше.

Домка ледь утрималась, щоб не закричати. Ця новина вдарила їй у голову несподіваністю. “В мене? Дитина?” Не зла, ні. Просто була ошелешена. Чи вона хоч мріяла таке? Навіть коли думала про себе разом з Грицем, до дитини чомусь не доходило.

Може, тому, що відколи себе пам'ятає, була зай­нята дуже тяжкою роботою, і від цього в її плоті поступово згасали одвічні інстинкти материнства.

Заполонена своїм новим станом, вергала колоди з таким завзяттям, що забула про все на світі і тільки надвечір опам'яталась, кинула все і пішла до началь­ника складу, безрукого інваліда Дмитра Лампуди.

— Митре, переводь мене на легшу роботу.

— Чи ти сказилась, Домко? Що я без тебе з од­ною рукою? Ти ж у мене вроді за трахтора.

— Переводь! Дохторка говорить, що я буду мати дитину.

Дмитро з такого дива навіть рота роззявив, а по тому вдарив руками в поли.

— Ну, проклятий Гришка! Таки встиг!— Усі зна­ли про Домчину пригоду.— І коли, скажи ти мені?

— А чорт його маму знає! — засміялась Домка.— Скільки я там з ним була? От капарне сім'я.

— Еге, тобі смішки,— закричав Лампуда.— А мені що робити?

— Біжи, Митре, за півлітрою. Я хочу випити з ра­дості.

І з того дня нічого, крім цієї радості, вона вже не почувала. На вихідний подалася в Паланку, про­вітрила хату, наготувала глиняники, наступного ви­хідного повимащувала всередині і знадвору, а потім Дмитро з його доброю душею умовив начальника станції, щоб робила вона двірником і прибиральницею, поки не приведе дитину, бо це, може, їй уперше і востаннє усміхнулось щастя. Тепер дівчата, гарніші за мальви, не знаходять пари, а що вже казати про Домку, яка має такого, прости господи, портрета.

На новій роботі в неї був час. До обіду поприби­рає, повимітає, а потім сидить де-небудь у затінку і шиє ту всячину, що знадобиться породіллі та дитині.

Мешкала вона в бараці, схожому на казарму, з чотирма рядами ліжок, важкими запахами спітнілих жіночих тіл, колотнечею гуртового життя, хворобами, сварками, криками. Не реагувала ні на що, заглибившись тільки в себе, не заходячи ні з ким у суперечки, мовби стала на деякий час не Домкою, а зовсім іншою людиною. Власне, до барака вона тепер приходила тільки ночувати, а більшість часу проводила на повітрі, махаючи мітлою чи віником або сидячи над шиттям.

Одного разу вдосвіта розштурхала на лавиці під каштанами молодого, геть охлялого парубка, що лед­ве волочив ноги і тяжко кашляв, захлинаючись роже­вою піною. Опісля бачила його в буфеті — худий, мов тичка, з тонкими пальцями вихудлих рук, хворими, блискучими очима, непевно сидів на ріжечку стільця і сьорбав гарячий чай без хліба. Обличчя — паперової білості, вилиці випнуті, синюшного кольору, наче ви­смоктано з них живі соки, а в погляді така безнадія, як у підбитого птаха, що ще дихає, та вже не тримає крил.

Жалість не часто провідувала Домчине серце. Вона знала, що всіх жаліти не можна, і звернула увагу на цього парубка тільки тому, що ніколи в житті такої хворої людини ще не бачила. Вийшовши з буфету, Домка тут же й забула про нього, але на­ступного ранку, підмітаючи, застала його на тій самій лавиці під каштанами.

— Тобі що, нема де подітись? Не маючи сили відповісти, він тільки замотав го­ловою.

“Ій-богу, вмирає,— подумала Домка.— Треба його кудись одвести”.

Проте буфет ще не відчинявся, медпункт теж не працював, а залу для пасажирів на їхній станції, можна сказати, не було, тому що розташувався він у великій прохідній кімнаті з виходами на чотири боки, і всидіти у ньому не міг ніхто — двері практич­но не зачинялись і там дули протяги.

Підставивши слабому плече, Домка поволокла його до своєї комірчини, в якій тримала двірницький робочий реманент, тумбочку і маленького ослінчика. Чоловік був легкий, наче в ньому ні кісток, ні м'язів. Права рука гойдалась безживне, як у мерця, але Домка все-таки відчувала щокою, що він дихає. При­волікши в комірчину, посадила його на ослін, припер­ла до стіни й почала запалювати лампу, бо комірчина була без вікон.

Чоловік дихав з похрипом, але глибоко і рівно. Домка зрозуміла, що він не зомлів, а просто спить. Був у такому стані, що йому тільки відлежуватись і спати. Кинула на тумбочку сухе, випране ганчір'я, котрим на станції мила підлоги, накрила його чи­стенькою пілочкою, яку тримала в тумбочці про всяк випадок, склала поверх безсилі парубкові руки, при­хилила до них його голову — хай спить на здоров'я. Розламала скибку чорного хліба, повагавшись, над­різала й кусник сала, що наскрізь прожирував га­зетку, в яку був загорнутий. Залишила хліб і сало перед його очима на денці перевернутого відра: як тільки прокинеться — зразу побачить. Хай з'їсть, бо хто його знає, чи є в нього за що купити миску бор­щу. Вчора у буфеті пив чай без хліба — може, не з примхи, а з біди, може, й хотів би попоїсти, та нема за що.

Зиркнула на нього без інтересу. Довговиде облич­чя, молоде, але виснажене, з чорними підпалинами навкруг очей, м'які, дитячі лінії губ: “Певне, плохий, хоч ноги об нього витирай”. Давно не мите каштано­ве волосся, світлі каштанові гривки на аскетичних пластинах вилиць — мабуть, давно не голився...

Було на ньому старе, зашмульгане пальто не на­шого покрою, грубі солдатські черевики з юхтової

шкіри, рябий кашкет з переламаним посередині ко­зирком.

“Або добивається звідкись здалеку, або швендяє без притулку, як швендяє зараз багато народу”,— подумала Домка і подалась прибирати на станції, не забувши вкрутити ґнота у лампі. Вернулась вона в комірчину аж під обід. її квартирант сидів на тому ж місці, де вона його залишила, але вже бадьоріший і живкіший. Хліба й сала на денці перевернутого відра не було.

— Попоїв? — запитала Домка не зовсім друже­любно.

— Спасибі вам,— голос у нього був, як вона й сподівалась, несміливий, запобігливий і кволий.

— Нема за що. Є хліб — відломила, не було б — так би і вмирав.

— Другий тиждень не їв по-людському.

— Звідки і куди їдеш?

— З Німеччини... А куди? І сам не знаю. Раніше Домка нікого не любила довго слухати, її дратували зайві балачки, і вона пробувала обривати їх безцеремонне: “Хватить тарабанити! В голові по­вно, як у жлукті”. Але дівчата стрекотали невга­мовними сороками, і вона сама йшла куди-небудь, аби тільки не в гурті: “За слова грошей не платять”.

Тим дивнішим було терпіння, з яким слухала нині незнайомого чоловіка. Якби її спитали потім, чого так вийшло, певне, відповіла б, що то доля. Ніколи нікого не слухала, а це наче заворожили. І хоч би голос, скажімо, як у самої Домки, а то ж тільки ога­рок, перепалений напівшепіт з ядушливим похрипом і виснажливим, до знемоги, кашлем.

Корній (так звали незнайомця) умовкав надовго, лягаючи грудьми на вимощену ганчір'ям тумбочку, просячи прощення безбарвними від болю очима. Спу­хали на скронях лілові шнурки вен, нижче вилиць, побіля рота, починала жовкнути шкіра, на ній ви­разно проступали довгасті зморшки, ніби вона бабчилась; розкритий рот хапав повітря, хворі легені не могли його прийняти, і він задихався.

Домка мимоволі теж одкривала рот і затамовува­ла віддих — так їй хотілось, щоб рознявся у ньому той проклятий клапан, що вийшов з ладу на німецькій каторзі, в сирих підземеллях секретного військового заводу. Корнієві б під крильце матері, на гусяче сало, коров'яче масло, в теплі пуховики і липові чаї, але в нього жодної рідної душі на білому світі. Відколи себе пам'ятає — сирота. Дитбуди­нок — мати, дитбудинок — батько, дитбудинок — учитель. Другий місяць після госпіталю мотається по вокзалах, шукає роботи: скінчив до війни залізнич­ний технікум, може машиністом, ремонтником, може на станції, в депо, на полустанку, але простудився на додачу до всього, почав плювати кров'ю, у кишені — й копійки. Не те, що робити — попросити роботу немає сили.

Корній не скаржився на долю (були долі страшніші за його), він сповідався перед Домкою. Може, вона остання людина, яка його слухає.

Легені попускали, жовтизна відступала, на щоках сходили червоно-гарячі плями, такі неприродні на білому обличчі, що хотілося торкнутись їх рукою.

Домка забула про свою майбутню дитину, про сорочки й чепчики, одубло сиділа на перевернутому відрі. Цей парубок, що виявився молодшим від неї на цілих шість років, хоч здавався старшим, міг справді вмерти. Піде на ніч спати на лаву під каштани і за­дубіє. Якщо при ньому нема ніякого документа, то ніхто навіть не знатиме, хто він і що він.

Домка зачинила комірчину, взяла Корнія під руку і повела до Полі в буфет. Але що в тому буфеті, крім пива, чаю і хліба?

Кооній, правда, їсти більше не хотів. Його не так тягнуло до їжі, як до постелі. Не говорив про це. Бу­ло й так видно, що він на межі людської витрим­ки, що може звалитись прямо на вокзалі і не встати.

Домка залишила Корнія в буфеті і подалась на лісосклад до Дмитра Лампуди.

— Митре! Там один безрідний з Німеччини вер­тається. Найшла під каштанами, кашляє кривави­цею.

— Вмре?

—- Ще вспіє... Якби яку фуру чи машину—за­везла б до себе в Паланку. Може, оклигає?

— Тато буде твоєму синові.

— В голові цього не маю. Не пропадати ж людині під каштанами.

— Це тобі щодня доведеться пішака з Паланки до Митковець і назад?..

— Нічо. Все одно треба ходити багато. Каже докторша, що я вже немолода родити.

Лампуда, звичайно, виручив. Йшла в Паланку машина — висадили на неї слабого Корнія, вкрили Дмитровою бундою і повезли.

В хаті Домка нагріла води, налила її в цебер і, не соромлячись, роздягла Корнія наголо. Якби знала, що побачить, то, певне, сама й не осмілилась б роздя­гати. Господи милостивий! З нею це діється чи не з нею, правда це чи, може, сон? Стоїть перед Домкою скелет скелетом, одна шкіра на ребрах, а самі ребра у гнійних виразках, поточені, мов шашелем, якоюсь нечистою силою, ключиці по­вилазили, лопатки повипинались, коліна роздуті, живіт присох до спини, ширини в чоловікові на дві долоні. В чому тільки душа тримається?

Уперше на віку Домка залилась рясними слізьми, вперше на віку поводилася з людиною обережно, боя­чись у ній щось звередити. Тричі міняла воду, потім змастила всі виразки несолоним смальцем, напоїла Корнія гарячим молоком і вклала спати. Рвалась відтоді надвоє між хатою і залізничним вокзалом. Але це їй, правда, не заважало, а навіть подобалось. Звикла не мати часу, і якщо випаде вільна година, то не знала, куди її діти, неодмінно шукала роботу.

Мусила тепер вставати раннім ранком, задовго до схід сонця, щоб зварити Корнієві сніданок, а потім за дванадцять кілометрів ще встигнути на восьму у Митківці, бо о дев'ятій приходив начальник станції, і на ту пору в його кабінеті все мало бути провітреним, помитим і протертим. Домка тягнула цю лямку і навіть не засапувалась. Приходячи додому, мала хоч з ким поговорити, а головне — знала, що її чекають. Ну, хто коли чекав Домку раніше, хто радів, коли вона приходила? Ніхто.

Люди з нею не дуже родалися. Родаються, коли м'яка, співчутлива і балакуча, а в Домки цих ба­гатств по краплині або й зовсім катма. Відколи Корній — щодня на подвір'ї новий слід. Хто з ціка­вості, хто з співчуття до слабого, хто зі шматочком хліба, хто з грудкою масла. Та й на вулиці не бояться підступати до самої Домки:

— Як там твій ухажор?

Необразливе слово знайшли і водночас значливе. Бо ж справді — хто він їй?

Чоловік, родак, наречений? Ухажор, та й годі! З добрим гуморком мовиться, а заодно й натяком — побачимо, мовляв, куди воно схибнеться, коли чоловік почне давати раду своєму тілу.

Не жаліла вона йому ні їсти, ні пити — що собі, те й Корнієві, а що люди принесли, то все для нього, гріх одбирати в хворого. Травами й молоком поїла, лоєм груди натирала, день і ніч на печі тримала — хай вигрівається в теплому. Тепло йому найбільше було потрібне. Концтабірна холоднеча, здається, за­консервувалася в Корнієвих кістках, і він жодного разу, відколи вийшов на волю, так до пуття й не зогрівся і лиш на Домчиній печі почав відходити.

Хрипкі клекоти в його грудях, що завершувались нападами знемогливого кашлю, од якого могло тріснути й порватися горло, поступово вичахали. Як багаття, що зводиться нінащо, коли в нього не кла­дуть хмизу. З очей зійшла моторошна хвороблива полуда, щоки вже були не такі білі, а шкіра не така анемічно вимерхла.

Наприкінці другого тижня Корній, по-дідівському шаркаючи ногами, зачалапав надвір, усівся на виш­невій колоді під вікнами, і Домка побачила, що він уже всміхається, торкає рукою листя жоржини, ню­хає квіточку матіоли.

—Чуєте, Домко? — голос тихий і лагідний, май­же писклявий.— Ще днів зо два у вас побуду і піду на станцію просити роботу.

— Ага! Підеш, якщо я занесу,— відказала Дом­ка.— Сиди, поки не прогнала, й оклигуй!

— Ні-і-і, я так не можу. Мені совісно.

— Дивлюсь оце на тебе і думаю, як ти вижив у тій Німеччині, такий плохий? Тебе, певне, й дітлахи ногами штурхали?

— Нащо? — знов посміхався, гадаючи, що вона жартує.

— Причинний! — сердилась Домка.— Йди в ха­ту, бо провіє. Хіба тобі багацько треба?

Зовсім не мала його за дорослого чоловіка. Двадцятидворічна дитина. Піймає метелика і дивиться-дивиться, наче перший раз бачить. Сяде на дровітні, розглядає колоду, шепоче губами — скільки колоді років підраховує.

І нащо воно йому здалось? Яка з того користь?

— Домко! Я вітрячка вирізав.

— Кого-кого?

— Вітрячка...

— Жорна мені крутитиме?

— Все жартуєте. Кріт оно кротовину пробив на грядці. Встромлю тичку в землю, причеплю вітрячка, він буде крутитись, тичка загуде, кріт почує, наля­кається і втече.

— Причинний. Ти справді поїзди водив?

— Пробував.

— І не гонили?

— Виходило в мене.

— А не брешеш?

— Нащо брехати?

— Хіба тобі над поїздом верх тримати? Над мутлями, над хрущами, над кротами,— в'їдалася в ньо­го, як черв'як у яблуко, хотіла, щоб розгнівався чи принаймні спалахнув, але годі було про таке й дума­ти — не вмів ні гніватись, ні кипіти.

Жив Корній у Домки півтора місяця, а потім, добре підремонтованого, вона привезла його на стан­цію. Обличчя ще було бліде, але вже пробивалися в брові оксамитові зблиски, вийшла з очей жаска переболеність, став Корній схожим на людину, і, поговоривши з ним, начальник станції на радощах потирав руки — прямо з неба впав тямковитий спе­ціаліст. А коли Домка побачила його в форменій одежі і в картузі з червоним верхом, то навіть страшно стало — так Корній зразу віддалився і піднявся над нею.

— Ну, як мені? — прийшов показатися в комір­чину.

— Вам? — не мала сміливості звернутись до ньо­го на “ти”, як завше, але він цього не зрозумів.

— Не насміхайтесь.

Ледве оговталась, ледве знайшла свою інтона­цію — як-не-як, тепер він для неї мовби начальство, та ще й у такому картузі!

— Гарна форма. І ти в ній геть одмінився, наче не той чоловік.

А Корнієві байдужісінько до такої мови.

— Кімнату мені дають при станції і пайок. Тепер вам не треба щодня в Паланку ходити.

— Возьмеш до себе?

— Якщо підете, то — назавжди.

— Як це? За жінку, чи що? — У Корнія аж вуха спаленіли од хвилювання і мову відняло.— Дурний. У мене ж дитина буде від Гришки Ляха. Нагуляна.

— Не кажіть так...

— А як же я тобі скажу? Не розписувалась, навіть одного дня не жила разом, а дитина буде.

— Ну то й що? Хіба я щось проти неї маю?

— Святий!..

Навіть слухати Домка не хоче. Але в кімнату його пішла, помила підлогу, вікна, застелила ліжко про­стирадлом і суконним солдатським одіяльцем.

— Замерзнеш під ним.

— Лишайтесь,— дивиться Корній благальними очима і червоніє, як його службовий кашкет.

— Чи ти вже у силу вбився, що тобі молодиця потрібна? — питає Домка грубо.

— Не кажіть так,— ледве ворушить Корній язи­ком і паленіє-паленіє — образився, либонь, а пока­зати це не має характеру.

Пішла Домка ночувати в барак — чого їй тепер плуганити за двадцять кілометрів? До кого спішити?

Лягла, перебирає у пам'яті всі Корнієві балачки і ніяк не може уявити себе Корнієвою дружиною.  Шпала і костиль. Сміх людям. Ну що з нього за чо­ловік? На станції, в кашкеті, ще наче людина, а в дворі: “Домко! Я вітрячка вирізав”.

Що не подумає, як не поверне, а все той вітрячок у голові. Він такий звередяний, прости господи, що довіку з вітрячками буде гратись. Ні-ні, пуття не вийде. Мала дитина на порі, а тут бери на свою голо­ву ще й велику?

— Іди ти, Корнію, к чортовій матері!

— Що таке, Домко? — прокинулась сусідка. “О-о-о! Маєш! Через того причинного вже сама

з собою почала балакати!”

Плюнула, повернувшись на ліжку так, що воно зойкнуло всіма пружинами, і мовби одрізала, викида­ючи Корнія з життя і пам'яті. А коли він підійшов наступного дня, сказала грубо, як говорила всім

після Гришки:

— Не приставай! Без тебе клопоту хватає. Так би в них нічого й не зварилося — Домка не любила переінакшувати слова. Буркала що-небудь у відповідь на Корнієві щоденні вітання, не дозволя­ла собі наближатись, і його не підпускала. На станції багато народу тлумиться, на коліях повно дівок, мо­лодих і самотніх, на Корніїв кашкет поглипують, уже він не такий замучений і бідний, як був по приїзді, вже схожий на людину — хай собі шукає пари. Домці не шкода, він їй нічого не винен, і вона йому, здається, теж.

Одне слово, нічого в них не вийшло б, якби було так, як надумала Домка. Але перед самими полога­ми—місяць там залишався без малого—зайшла вона до Лампуди і необачно двигнула колоду — притиснуло Дмитрові ногу, а Домка стояла поряд. треба ж — так береглася, на холодну воду дула, а тут згарячу все позабувала. Через годину зроби­лось їй недобре, трохи не зомліла на тій лавиці під каштаном, де вперше побачила слабого Корнія,— зачарована та лавка, чи що?

Корній або відчував щось, або взагалі не спускав . з неї ока, бо прибіг одразу, викликав лікарку, до­поміг доправити Домку в медпункт, кудись далі до­правляти вже не було коли,— почались завчасні по­логи.

Домка знетямилась від болю і кричала так, що крізь гуркіт коліс і стукотіння рейок її чули маши­ністи транзитних товарняків і, здивовані, виставляли голови зі своїх високих кабін.

Хлопчик вродився нормальний, але якийсь наче притолочений — вередував страшенно, не даючи спо­кійно заснути бодай годину. Домку переправили в се­лищну лікарню, де було пологове відділення, хлопчик репетував, не вгаваючи, вона сердилась на дитину, на себе, на весь світ, але, глипнувши у вікно, щоразу бачила за ним постійно усміхнену блаженну фізіоно­мію Корнія — відпрошувався в начальника станції, щоб бути поруч, наче це його, а не її дитина. Він, здається, більше, ніж Домка, радів з того, що вона народилась.

“Причинний, та й годі! Це для нього лялька, вітрячок”.

Проте без допомоги Корнія обійтись не могла. Якби народжувала в строк, то це було б не в Митківцях, а вдома, де все у неї під руками, де баба Бишиха, що прийняла половину паланських немовлят, де сусіди, з якими про все наперед умовилася б. Це якби в строк. А раз вийшло по-іншому, то вибирати не доводилось, і Корній їздив у Паланку, щоб привезти все, що треба для неї і для дитини.

— Ну й чоловік у тебе,— з заздрістю говорили сестри та санітарки.— Добрішого, здається, й не

буває.

Отак він і підкорив Домку. Тихою, як кажуть, сапою. Одного дня вона раптом подумала, що кра­щої няньки і кращого батька для дитини й вигадати не можна.

У Паланку вони вернулись разом, сина в сільській Раді Домка записала Корнійовичем і ніколи потім не шкодувала, що розпорядилась саме так.

Але треба сказати, що хоч і було в її хаті два чоловіки, панував тут незаперечний і цілковитий мат­ріархат, ніщо не починалось, не переставлялось, не купувалось, не ремонтувалось без Домчиного до­зволу.

— Корнію! Хто це в мене тут усе поперевертав?

— Де, Домцю?

— Оно, на дровітні.

— Зараз, Домцю, поправлю.

— Корнію! Чого це ти новим цепом корову зали­гав?

— У старому вже кулка сиплються.

— Ще зо два тижні можна й старим обійтися.

— Добре, Домцю! Сьогодні ж перечеплю. Домка, по суті, не доправлялась такої незапе­речної влади. Вона просто була народжена для того, щоб командувати, а Корній — щоб підкорятись. Але не носила на плечах свого командирства, так, як і він — підлеглості.

Василько, схиляючись до Корнієвої м'якості, пішов у нього вдачею, наче в рідного батька. Це

Домку дивувало й тішило.

— І чо  воно таке вдалось? Либонь, через те, що, носивши, багато про тебе думала?

Все у їхній родині було трохи скособочене: орати города, заготовляти й рубати дрова, щось перебудувати — Домка зі своєю силою; підмітати двора, об­саджувати його квітами, сапаги картоплю, прати шмаття, навіть пекти пироги чи коржі — Корній і Василько.

— А мої дівчата,— хвалилася часом Домка,— як розмалюють призьбу, то хоць для кіна.

Не було на всю Паланку такого дивака, який не те що назвав би її — Корнієва Домка, а хоча б поду­мав. Тільки — Домчин Корній, Домчин Василь, а про сім'ю: Домчині дівчата.

Корній працював черговим по станції через два дні на третій. Робота не тяжка, але добиратись дале­ченько. Як суха погода, то ще байдуже, а як туман чи моква — очі з орбіт і сорочка, мов хлющ. А не дай бог ще продме вітром. Тоді дивитись на Корнія жал­ко, в три погибелі згинає його фашистський набуток, душить і докопує.

Найкращий, звичайно, вихід — переїхати сім'єю у Митківці, ближче до роботи. А де жити? У тій кімнатці, що дали Корнієві? Там і одному тісно. Але якби й виділили більшу, то хіба Домка піде зі своєї хати в державну?

Нізащо. Тут кожен вальок рідний, а в городі — цибуля, бараболя, яблука, під хатою — хлівець з ко­ровою і підсвинком, а на квартирі все чуже, і город у чорта на рогах. Ні, ні, не просіть і не переконуйте. Краще вже Корнієві велосипед купити. Тим паче, що робить на гроші, а не на трудодні.

Сторгувалися на базарі з якоюсь удовицею. Тех­ніка проста. Думала Домка, що до неї чоловікові й звикати не треба — сідай і їдь. Зразу попробувала Корнія в сідло посадити, а він — сторчма головою в нехворощ і платонові батоги.

— Безрукий! — лементує Домка.— А каже, що поїзди водить!

— У поїзда, Домцю, сто коліс, а тут тільки два.

— А як же то люди їздять?

Тримала велосипед у руках, не знаючи, що робити далі, дивилась на нього дивилась, а потім рішуче перекинула ногу, відштовхнулася і покотила з горбця, наче сто літ тільки тим і займалась, що їздила. На рівному кермо трохи повихалося в руках, але Домка інтуїтивно збагнула, що треба натискати на педалі і не дивитись на переднє колесо. Закроїла два кола навкруг базару і стишилась біля Корнія.

— Це, як коліща з дротиком. Роби ногами і ди­вись уперед на дорогу, а воно само побіжить.

Здається, ясніше ясного, а Корній тільки візьме­ться за кермо — і знову стрімголов у нехворощ. Це як на танцях: один, ніколи не стававши в коло, з пер­шого разу ногами чує музику, а другий — щодня на танцях і тільки того й навчився, що людям ноги об­топтувати. Мусила везти чоловіка з Митковець до Паланки на рамі.

Вчила по тому, вчила — не доходить. Якийсь без­таланний Корній до цієї науки. Махнула рукою, і як мала час, то возила його в Митківці на зміну, а як не мала, то плуганив пішака.

Сама ж Домка трималася   колгоспу. І не так колгоспу, як городу, бо за трудодні платили скупо, а в городі родило і для столу, і для хлівця. Правда, пробували деякі господарі податись на відхідництво, то їм обтинали городи по саму ріпицю — хоч ґвалт кричи, хоч корову на базар гони.

Корній ніби теж на відхідництві, але з ним — інша річ. Не сільський, у колгоспі ніколи не робив, пристав у приймаки зі станції, і це надавало йому статусу якоїсь моральної незалежності, що розповсюджувався й на Домчин город — ніхто його не думав половинити чи бодай заводити про це мову. Бачили, яке в чоловіка здоров'я, а може, відігравала роль і та обставина, що коли кому кудись треба було їхати чи відправляти багажем мішок бараболі або яблук, то всі, не ламаючи голови, йшли до свого чоловіка на станції, а він любив кожному так щиро допомогти, що тільки дурний або безсовісний цього не запам'ятовував.

Було б їм добре до самої пенсії, якби Домці хто язика вкоротив. Не чіпають тебе — живи, жінко, ти­хо, сопи собі в дві дірки і не задавайся. Так ні. Взяла бога за бороду, а ніхто не бачить.

Зчепилась на буряках з Хлимовою Катериною, її чоловік, теж приймак, подався було на роботу в ліс. Колгосп попередив, щоб вернувся. Не послухав. Попередили ще раз. І знову не послухав. Думав, що лякають. А після великодніх свят, коли саме збирали­ся город саджати, приїхали трактором голова кол­госпу і голова сільради, відміряли п'ятнадцять соток, а решту переорали.

Катеринин приймак мусив вертатись, як шовко­вий, і йти до голови колгоспу:

— Ваша взяла. Тепер можете мною навіть руш­ники вишивати.

А здоровань же — такі плечі, що ні в які двері прямо не влазять, тільки навкіс.

Помовч, Домко, слухаючи! Яке твоє діло? А вона візьми та й бовкни:

— За дурною головою нема ногам супокою.

— У кого ж це така дурна голова? — вжалило Катерину.

— У кого ж, як не в когокала.

Якби це хтось інший бовкнув, то Хлимиха, може, й змовчала б. Але її, вродливицю на всю Паланку, ще й досі не полишала щемка образа на Домку, цього дурноверхого перестарка, яка несподівано сплутала, їй усі карти з Гришкою Ляхом. Гришка подобався Катерині, вона до нього була небайдужа, навіть любила потай, але надто конозилась, набивала собі ціну, і він, мабуть, з пасії плюнув і пішов (хто б міг подумати?) до Домки, а потім, зганьблений та побитий, ледве ноги виніс і пропав назавше. Цього Катерина не простить Домці до самої смерті.

— А чим це ти розумніша від мене?

— Мій город голови не переорюють.

Ну, скажіть, є якась прив'язь для цього язика?

Хлимиха з подиву навіть не знала, що казати,

тільки й того, що мовила рівненьким, мов ниточка,

голосочком:

— Горенько-горе тому Корнієві.

— Не гірше, як твому.

— Авжеж, не гірше,— оговтувалась Катерина.— В мого зразу город одрізали, а твій он скільки років на станції, а чомусь справді не одрізають. Чуєте, люди? Де ж тут правда?

Це вже було не до сміху. Розсилала пригор­щею — збирала б по горошинці, але пізно. Попала жарина в суху солому. Закучерявився димок.

—Та вона всеньке село за дурнів має!

— Еге. Той, сухотний, для колгоспу й гілляки не зрубав!..

. — Ми тут на трудодні, а вони самоходки купу­ють!

— Коростою приріс до Паланки, а сам у червоно­му кашкеті, як гиндик, ходить по станції!..

Забуто добро, яке робить Корній паланчанам, його приязний, делікатний характер, м'якість і незло­бивість, усе забуто! Злість і образа колотять розмо­вою. Домці навіть заціпило з переляку — оце накар­кала на свою голову! Тепер почнуть чіплятись за город і до неї. Але вона тут же пересилила себе і наступила на страх ногами.

— Ну-ну, побалакайте, а я послухаю. Може, ко­му треба буде везти сушеницю в Мурманськ, то зна­тиме Корній, хто його приятель.

— Лякай нас, лякай,— не вгавала Хлимиха,— Корній на станцію не пустить. Це його станція.

Катерина галасувала, її слухали, не перебиваючи (може, скаже щось новеньке), але вголос уже не підтримували, Домка поцілила в десятку. Хай Кате­рина доправляється. До кого з чаркою — той і з то­стом. А їхня хата скраю. Тут, у присутності Домки, краще промовчати, а там буде видно.

Звичайно, сварка не могла минутись так собі, це Домка передчувала. Навдовзі “від громадськості се­ла” в район пішло декілька листів. Так і так, мовляв, жінка в колгоспі, чоловік службовець, города ж ма­ють повного, і ніхто їх не тривожить. Від інших од­різають, лишаючи по п'ятнадцять соток, а цим закон не писаний, ці, як у бога за пазухою, та ще й похва­ляються, що вони на “особом положенії” і їм ніхто нічого не зробить.

Скінчилось спокійне життя для Домки і Корнія. Тільки весна — землеміри з сажнями вже на городі.

— До цих пір саджайте, а тут — хай навіть поли­ни виростають.

Не приточити того клину до колгоспного поля, бо в центрі села, не додати нікому до города, бо хто ж візьме? Це ж не в Корнія, це в Домки! А вона під настрій і голову може провалити, і в'язи звернути на сто вісімдесят градусів.

Та якою войовничою не була б Домка, дві третини городу заростають бур'яном, і вона спокійно диви­тись на це не може. Раніше, бувало, не заїкайся про Митківці, а тепер сама теребить Корнія:

— Живемо, як на станції. Не сьогодні-завтра виженуть, а ти й пальцем не ворухнеш. У Митківцях так само буде п'ятнадцять соток при хаті?

— Авжеж, буде.

— Може, справді переїхати? — не радиться, а сама себе перепитує — тут Корній не порадник.

Кілька років вагалася, а як перейшов колгосп на грошову оплату, як завелась у хаті свіжа копійка, то вже й не стало стриму. Тільки й балачки про Митківці.

— Хіба нам тут погано? — каже Корній.

— Муляє мене цей город, як новий налигач. Шо-весни душу мою переорюють. Ше як Василь був з нами, не так пекло — хоч корову в бур'янах пасла, а тепер нащо нам корова?

Василь після школи подався у Вінницю на м'ясо­комбінат — хотіла Домка, щоб при такій роботі, де харчування добре. Їздив тепер додому тільки на су­боту й неділю. Якби сім'я перебралась до Митковець, то і йому було б зручніше — дві години поїздом.

Зважившись нарешті, Домка почала возити Кор­нія велосипедом на кожну зміну, а по тому нишпори­ла Митківцями, прицінюючись і накидаючи оком на гарні садиби. Але гарне було не по грошах, а погано­го сама не хотіла.

Ось тоді їй і сказали вперше про Пархилякову фірму. Говорили, якою вона повинна бути, і прокли­нали Пархиляка за те, якою він її зробив.

— Значить, ти йому гроші, а він тобі готову сади­бу? І за п'ять тисяч?

— За п'ять. Але з Пархиляком п'ять даси, а п'ять ще докладеш.

— Ну, це ми побачимо,— сказала Домка.— Бумагу, що все буде зроблено, як положено, він видає?

— Бумагу видає.

— Корнію,— говорить Домка одного вечора, ко­ли він вернувся з роботи.— Я купила в Митківцях садибу за двісті рублів. Хата на ній завалилась, є тільки погрібець з катрагою, яблуня, дві сливки і вишня на межі. Будемо строїтись.

— А де ми, Домцю, візьмемо каменю, цегли, ши­феру, скла, дерева?

— Пархиляк дає.

— Від його давалок, Домцю, вже не один плакав.

— Нічо, Корнію, хай це тебе не болить. Підемо завтра в його контору, заплатимо, а там буде видно. Якось же люди строяться.

Пішли, заплатили. Через шість місяців, згідно угоди, мали перебратися в нову хату. Пархиляк міцно стискав руки Корнієві і Домці, вітаючи їх з майбутнім переселенням, і запевняв, що днів через десять хлопці й почнуть. Травень. Якраз погода. Не­ма чого відкладати в довгий ящик — ось тільки заве­зуть камінь і цеглу.

Далі все пішло за звичним сценарієм Пархиляка. В один момент з'явились на садибі стіни, віконні рами, одвірки дверей, а потім бригада веселих хлопців мов крізь землю провалилась. Ходили на околицю Митковець за високий паркан із дощок і обаполів по черзі — то Корній, то Домка, але до Пархиляка їм пробитися не вдавалось. Домка влаш­товувала такі концерти, що шибки деренчали і зі стелі сипалося все, що погано трималось, бо контора наслухалась таких розмаїтих октав, що з неї давно обсипалась уся нетривка зайвина. Контора не реагу­вала, а її начальник тим паче. І ще не було такої октави, яка б могла на нього вплинути. Він уперто тримався курсу на риття котлованів і спорудження цегельних коробок, а всю решту клопотів зі спокій­ною душею перекладав на терплячі плечі самих забу­довників.

Домка просто шаленіла з ненависті до цього мир­шавого чоловічка, вона була готова його в ложці води утопити, але не доходили руки. В'юнкий і справ­ний, мов ящірка, він примудрявся вискакувати зі сво­го кабінету так ловко, що й пильнуючи, прогавлювала, а спохоплювалася тільки тоді, коли Пархилякова машина було вже за ворітьми.

— Щоб ти, наволоч, не вернувся з тої дороги! — кляла від щирого серця і закипала такою люттю, що не могла говорити.

їй хотілось порозкидати ці охайні штабелі каме­ню, цегли, шиферу, бляхи, дерева, перевертати й ламати і вона врешті-решт наробила б якогось незви­чайного тарараму, якби не повезло. Никаючи подвір'ям контори і складу, почула Домка, як го­ловний інженер говорив молодому трактористові з того екскаватора, що риє котловани:

— Петре! Якщо твій кінь не стане завтра до роботи, то ми можемо провалити квартальний план. П'ять котлованів треба вирити, забудувати і вигнати стіни. Вся зупинка за екскаватором. А він у нас один. Не справиш — буде біда. Пархиляк уже сварився.

— Сьогодні до вечора відремонтую. А завтра по­силайте, куди треба.

— Ну, то до завтра.

Усе геніальне просте, як копійка. Почувши ту розмову, Домка мало не підстрибнула з радості.

“Ну, Пархиляче, рило свиняче, тепер ти за­співаєш, тепер ти закрутишся посоленим вужакою”.

Цього екскаваторника вона вже знала, рив кана­ви на її садибі. Треба було тільки допильнувати, чи справді він встигне полагодити свою машину, чи стоятиме ще й завтра.

Не полінувалась сісти на велосипед, поїхати в Па-ланку, набрати у вузол всілякого їства і вернутися знову. Тепер Домка вже не стежила, коли з'явиться і знову щезне Пархиляк,— мов та лисиця, котра вчула запах курника, крутилась біля екскаватора.

— Чого ви, тітко, тут ходите і заглядаєте в кожну дірку? — не витерпів нарешті тракторист.

—А я, хлопче, скоро, либонь, обще здурію через вашого Пархиляка. Щоб він, зараза, в нужники заглядав з ранку до ночі. Проклинаю той день, коли з ним зв'язалася. Стіни позводив і покинув.

— Не ви перші, тітко, не ви останні.

“Розрадив називається! Висмикнути б тебе з-під екскаватора, та навчити розуму”.

Домчині руки засвербіли, але в стратегічний план це не входило, і вона зуміла вговтати свій норов, а сівши обідати, запросила і його—знала, ще не одружений і вузла при ньому ніякого.

Хлопець поцеремонився-поцеремонився, але ж го­лод—не тітка. Тим більше, якщо просять.

Надокучив йому цей ремонт, як гірка редька. Тут, на базі, нежонатому, безсімейному сидіти нема інте­ресу — нудно. Це з одного боку, а з другого — го­лодний. До їдальні далеко — аж на станцію; поки сюди-туди, дві години згайнуєш. А коли на об'єкті, коли копаєш у когось у дворі, то тут і чарка, й шквар­ка, і взагалі повна свобода, ніхто в тебе не стоїть над душею. Слава богу, кінчається ремонт. До вечора екскаватор буде на ходу, а завтра вранці вже по­легшає.

— Кабіну на ніч замикаєш? — поспитала Домка. Парубкові брови полізли догори, обличчя зібра­лося в жменьку, а очі мовби підстрибнули — схотіло­ся, либонь, зареготати, одначе він стримався через силу і запитав:

— А ви що, трактор хочете вкрасти? Ну то крадіть, але не знаю, куди ви його сховаєте.

— В пазуху запхну! — розсердилась Домка, і не так на нього, як на саму себе: “Спитала таке дурне, що міг бозна-що подумати і навіть нагнати”.

Але механізатор зрозумів її по-іншому. Мовляв, нагодувала, пригостила від душі, а він ось як дя­кує — насмішкою.

— Не ображайтесь,— пом'якшав,— не замикаю кабіни, бо тут сторож. Він часом навіть дрімає у ній. Але якщо треба замкнутися, то можна так, що знадвору не влізеш — прикрутити дротом рукоятки, і сиди собі хоч тиждень, хоч місяць.

Домка одійшла тихенько і дочекалась кінця робо­чого дня в іншому кутку бази, але з екскаватора не спускала очей. Бачила, як над трубою полагодженої машини закучерявився димок, як механізатор, по­мивши руки, пішов додому. Нарешті і вона зі спокій­ною душею могла їхати в Паланку, а наступного ранку вже вдосвіта знову була тут раніше за всіх, дочекалась, поки відчиняться ворота, припаркувала свого велосипеда, взяла в руки торбину з харчами і водою й пішла никати подвір'ям.

Екскаватор стояв на тому місці, що й учора. Дом­ка потягнулась до кабіни, торкнула рукоять, двері посунулись.

Оглянувшись, чи ніхто не дивиться, Домка рішуче залізла в кабіну, попробувала рукоять на інших две­рях, поторгала для інтересу, чи добре сидять на місці, а потім почала примуцьовувати їх мотуззям і дротом.

Екскаваторник, з'явившись на роботу, вкляк пе­ред кабіною:

— А чо це ви туди залізли?

— Посидіти захотілось,— сказала Домка. “їй-богу, у неї не всі вдома,— все більше й більше

переконувався парубок.— То одне, то друге”. Проте озвався безтурботно:

— Коли надоїсть, то скажете,— і заходився длу­батись у моторі.

Невдовзі йому знадобився ключ, підійшов до ка­біни, взявся за ручку, а ручка не піддається.

— Ви що, там її прив'язали? — спитав жар­тівливо.

— Еге. Мотузком і дротом.

— А це ж нащо?

— Трахтор гаристований.

— Як це гаристований?

— Передай Пархилякові, що трахтор нікуди не поїде, поки він не завезе на мою садибу всього, щоб кінчити хату, і не пошле туди робочих.

— Не смішіть людей, тітко!

— А я не смішу!

— Міліцію викличуть.

— А міліція що, підірве мене гранатою? Чи вікна поб'є?

Через півгодини вся контора, весь народ, який зібрався на базі, вже стояв біля екскаватора.

— Правильно, тітко, не виходьте з кабіни, поки не зроблять по-вашому.

— А ви хоч їжі набрали?

— Якби це вам ще кулемет.

— А хто за вас побуде, якщо приспічить?

— Тітко! Нічого там не рушайте, бо ще кудись завезе.

Домку жарти не обходили. Вона знала те, чого не знали інші. Хай-но з'явиться Пархиляк. Якої він заспіває?

А Пархиляк був шельма, якого рідко й здибаєш. Він навіть не підійшов до екскаватора, а тільки пере­дав через свою секретарку: “Можете, тітко, сидіти, поки у вас харчів вистачить, або навіть оголосити голодовку — це нас не пече. Але міліцію ми викличе­мо, акт про хуліганство складемо, і простій — за ваш рахунок”.

Та Домка вже, як то кажуть, пустилася берега і не боялась ні міліції, ні штрафу — їй море по коліна. Відказала секретарці, що коли цей Паршивляк не добудує її хати, то вона сидітиме в тракторові, поки він не поіржавіє або поки сама не здохне в ньому.

Для народу — комедія, а для Пархиляка? Якби він хоч здогадувався, що Домка знає, як йому по­трібен цей екскаватор, то не затівав би гри в терплячку, даремно не сподівався, що за годину-другу на-віжена баба отямиться і вилізе з кабіни. Міліцією він теж лякав навмисне — невигідно було розголошува­ти цю історію на весь район, вона зашкодила б репу­тації контори. Пархиляк, по суті, виявився беззброй­ним перед цією тіткою. Навіть дві години простою єдиного в організації екскаватора, від якого так за­лежить квартальний план, можна було витерпіти ли­ше на межі крайньої нервової напруги. І коли допо­віли, що клята баба не збирається виходити з кабіни і видно з усього, що сидітиме преспокійно стільки, скільки їй забагнеться, Пархиляк прямо знавіснів, але вдіяти нічого не міг і вирушив на “очну ставку”.

— Тітко! Обіцяю, що звернемо увагу на вашу хату, але не смішіть людей. Ви вже не молода. На вас усі зглядаються.

— Нічо, я не боюся. Хай заодно трохи й на тебе подивляться, бо ти від народу ховаєшся,— відпові­ла Домка.

— Та ви людина, зрештою, чи не людина?! — закричав Пархиляк.

— А ти не кричи. Я до тебе четвертий тиждень ходжу день при дні. Четвертий тиждень!.. Не вилізу, поки бригада не поїде і поки матеріал не завезеш.

— Тітко! Я можу розсердитись.

— 0-хо-хо! То що ти мені зробиш, га? Я вже розсердилась.

Господи! Він би її вбив і шматочки, розкидав по всіх Митківцях, але як ти її дістанеш?

— Вилазьте, тітко! Буде вам бригада, буде й ма­теріал.

— Нема дурних. Хай усе погрузять, поставлять отуто, перед трахтором, щоб я побачила, тоді пущу тракториста, щоб він мене завіз додому, а якщо на той час не робитимуть твої люди, то я виштурхаю його з кабіни і знову замкнуся. Ясно тобі? Це було таке страшне приниження, якого Пархиляк не переживав ще ніколи за всі роки своєї служби, яку вважав дуже успішною, а себе при ній хитрим і далекоглядним. Так зганьбитися! І перед ким? Якби хоч чоловік путній, а то ж баба бабищем!

Але, що б Пархиляк не думав, як би не лютував, не скрипів зубами, мусив таки танцювати під Домчи-ну дудку. Відправили бригаду, на дві машини пован­тажили будівельний матеріал, і Домка зажадала, щоб їй прочитали, що везуть, за списком.

— А цвяхи де? Чи ти думаєш, що я їх за свої буду купувати?

Білів Пархиляк зі злості і жовч розходилась по всіх жилах: “Прокляте бабисько!”

— Принесіть ящик цвяхів!

— А тепер,— скомандувала Домка,— можете розходитись, і хай лишиться один тракторист — я відчиняю кабіну. А ти,— показала пальцем на Пархиляка,— можеш приїхати моєю самоходкою — оно вона приперта до контори.

Звичайно, сам Пархиляк не поїхав — це для ньо­го було понад силу — послав головного інженера, а з ним відомість на видані будівельні матеріали:

“Хай ця проклята баба підпише”. Але Домка не підписала.

— Я вас триматиму на шнурочку так, як ви мене тримали. Може, завтра не захочете прислати брига­ду, то я почну продавати дерево і шифер, а вони поки що ваші, а не мої.

— Тітко! — застогнав   головний   інженер.— Звідки ви взялись на мою голову?

— З неба впала.

Скінчилась ця історія тим, що Пархилякова фірма встановила рекорд — в небувало короткі стро­ки і на рівні вищої якості спорудила Домці таку хату, на яку любо дивитись. Може, це навіть той шедевр

який фірма мала б показувати, як взірець, але Пар­хиляк на нього дивитись не може. Однієї згадки про Домку вистачає, щоб його починала бити пропасни­ця. До смерті не забуде їй своєї привселюдної гань­би. Бо нема-нема, та й згадають інколи люди: “А як тепер поживає та Домка, що Пархиляка провчила?”

Як вона поживає?

Тихо. Пригода з Пархиляком була, мабуть, останньою серйозною пригодою життя. Пенсіонерка. Пригас вогонь в очах, стало важче ходити. Длу­бається на городі та командує Корнієм.

Корній теж вийшов на пенсію, але зовні цього не видно. Він схожий на маленького заков'язлого сучка, віку якого і не вгадаєш зразу.

А Василеві вже під сорок. І роботящий, і з лиця нівроку, але ні дівчата, ні молодиці до нього не гор­нуться — надто м'який.

— Ну, ти там дивись, не дуже траться,— і досі керує ним Домка, проводжаючи до поїзда і відрахо­вуючи на тиждень п'ятнадцять карбованців.

— Добре, мамо, добре,— відповідає Василь і ла­гідно дивиться на батька й матір покірними Корнієвими очима — й рисочки немає в ньому від Гришки Ляха. І доля, мабуть, повинна бути така, як у батька. Тільки б Домку йому свою. Але вона ще десь ходить, ще не вийшла на ту стежку, де її жде — не діждеться тихий, несміливий Василь.

СТЕПОВІ ОРЛИ

Ступнув з ґанку прямо в сніг і побрів навпро­стець, не бачачи нічого ні перед собою, ні з боків, навіть небо для нього було темним. Машинально переступив через живопліт жовтої акації, з петлями одірвав хвіртку на воротях, приклав її до паркана і теж не помітив.

Хтось сказав услід:

— П'яний як чіп.

— Т-с-с!.. Біда в чоловіка.

«Біда? — озвалася в ньому чужа, нетутешня дум­ка.— Яке маленьке тихе слово!»

Проте не відчував нічого, тільки порожнечу й жар, наче зайнялись його нутрощі і гарячать тепер голову, обличчя, повіки, розпікають очі.

«Куди це йому треба йти? — міркував про себе в третій особі.— Щось йому треба зараз же зроби­ти...»

Голова не працювала. Голову вимкнули. Ми­мохіть торкнув себе за лоба і подумав, ніби про трак­тора: «Перегрівся. І все-таки, що треба негайно зро­бити?»  

Марусила перед очима вузенька вияркувата сте­жина, оскліла від морозу, з тьмавими ґудзичками гравію, жужелиці і щебеню під ногами.

«Десь тут має бути залізниця. Мають блищати рейки...» А-а, це ти негайно повинен знайти її ноги. Ноги ще можна пришити. Якщо їх не забрали... І не викинули. Хтось ішов собі, побачив, що вони лежать. У нових чоботях з блискучими пряжками. Чоботи сподобались, він забрав їх з ногами... Але навіщо йому ноги? Нехай бере чоботи, а ноги залишить...»

«Що тобі верзеться, Олексо? Отямся!»

Зупинився, заплющив очі. Розплющив. «Де та стежка? Де. ті рейки? Ти щойно з лікарні. Тут вулиця, а не стежка попід залізницею».

Зійшов на обочину. Сів прямо в сніг. Звів очі до неба.

«Ше рано. Тільки дванадцята година. А ноги відрізало о дев'ятій. Якби знайти — може, пришили б? Чим їх пришивають? Нитками? Чи зв'язують за­лізними скобами, щоб приростали самі собою?

Чого ж це лікарі нічого не роблять? А може, вони вже послали за ними «швидку допомогу»?»

Схопився на рівні і побіг назад тією ж дорогою, якою тільки-но йшов,— біля висмикнутої з петлями хвіртки, через живопліт жовтої акації, пагорб зане­сеної снігом клумби, коридором, повним людей.

—Ш ш-ш... На ньому лиця немає...

— Очі горять, як у слабого...

Двері зі скляною табличкою «Хірургія». Шарпнув за ручку — вийнялася з шурупами, але двері не відчинились. Затарабанив ручкою і кулаком. З'яви­лася медсестра в білому чепчику з очима замість обличчя—рот і ніс закриті марлевою пов'язкою.

— Тихіше, хворий! ОпераціяІ Опам'ятайтесь! Сходяться з усіх боків люди, хтось одбирає у нього дверну ручку, хтось садовить на стільця.

— Знетямився чоловік...

—- Тихіше. Може, він чує?..

— Що він чує? Така біда!.. «Знову біда? Яке маленьке тихе слово!» Хтось бере Олексу за руку. Знову очі замість обличчя. Тільки строгі, чоловічі.

— Ходімо зі мною.

За ним зачиняються двері з написом «Хірургія». Гостро пахне ліками і ще чимось, властивим тільки лікарні. Довгий коридор з вікнами по один бік, ву­зенький кабінетик з білим столом, скляною шафою і кушеткою, що обтягнута сивим дерматином.

— Я вам дам укол, а потім, коли будуть робити перев'язку, проведу до дружини.

— А ноги ви їй пришили?

Суворі, некліпні очі з кришталиками криги в зіни­цях дивляться прямо в Олексі очі.

— Будьте мужнім. Лікарі — не боги! «Як спокійно він говорить! Авжеж. Це не його

ноги. Не йому ними водити. Аби це свої, то він за

ними побіг би й без ніг».

— А може, все-таки спробували б пришити?

— Поговоримо про це пізніше.

— Але час іде. Скоро вже дванадцять. А її зби­ло...

— Засинає?

— Нарешті.

Спав понад годину і, пробудившись, знову поба­чив того, що давав йому укол,— сидячи за столом, він писав. Лікарська шапочка стояла обіч, ребриста, крохмально-синювата, непорочне чиста.

Олекса не знав цього лікаря. І не тільки тому, що Митківці зі станцією, цукрозаводом, майстернями «Сільгосптехніки», хутряною фабрикою, філією швейного об'єднання, лісгоспом були великим селом і не кожного, хто переїздив сюди на постійне мешкан­ня чи тимчасову роботу, випадало знати, а й тому, що до лікарні за своє життя ходив усього два чи три рази.

Лікар виявився значно молодшим, ніж видалось Олексі до того уколу. Це, певно, тому, що обличчя ховалось за маскою. Було видно тільки строгі, хо­лоднуваті очі. Не дуже вони й холоднуваті. Коротко­зорі і безпорадно-дитинні, коли без окулярів.

«Які порожні, безглузді думки лізуть у голову! І ніщо не болить. Ні голова, ні душа...»

Гадав, що тільки думає, а лікар тут же наклав окуляри і шапочку.

Як почуваєтесь? Не знаю,— сказав Олекса.

Хочу побачити дружину.

_ Зараз підемо. Тільки одна умова—тримати себе в руках. Почувається вона...— очевидно, хотів сказати «добре» або «нормально», але подумав, що |їй те, ні друге слово не підійде — яке добро, яка  нормальність без обох ніг? — Одне слово, тривожити  її не треба.

І   Йшли довгим коридором. Було навіть добре, що лікарева спина перед очима. Як стіна. Біла стіна... Бездоганно біла.

Ні, не зовсім бездоганно. Коло шва між лопатка­ми — іржава цяточка, майже непримітна для ока пшонина іржі. Лежав халат на складі — капнуло зі старого мокрого цвяшка.

«Про що я думаю? Вона там мучиться, спливає кров'ю, а я — про іржу на халаті? Чи в мене ніякої душі, чи ця душа камінна? Скоро вже, лікарю?»

Той ніби почув. Спинився, глянув холодними й су­ворими очима. Це у нього вже, либонь, професійне— наодинці з собою очі свої, дитинно-безпорадні, а в присутності людей — службові, строгі. Відчинив двері, припрошуючи ледь помітним порухом голо­ви — заходьте, мовляв.

Світла в палаті було багато — вікно суцільною шибою на всю стіну.

Біда Олексієва мала чорний колір. Йшов у її пітьму, смоляну, як ніч, і нежданий огром світла, повінь його і навала, зробили сліпим, приварили до місця — не бачив, куди ступнути, де стільці, чи є тут ліжка і хворі. Навіть заплющився од несподіванки і боявся розняти повіки.

Не світло його зрештою лякало, ні, а та раптова порожнеча, що вмить стужавіла під грудьми, пере­пинила віддих і проступила на лобі мачинням холодного поту. Він почув, як рипнуло ліжко, рипнуло так, що ніхто інший не почув би навіть з принуки, а він почув, бо в цьому скрипові було щось невловимо знайоме, невловиме рідне, Ганнине, хоч що може бути в ледь чутному скрипові?

Ні, ні! Може. Бо це не сам скрип — то і порух, і порив, і погляд — усе вкупі. Може, й не скрип він уловив спершу, а саме погляд? Так-так, саме погляд. Ще й не розплющивши очей, уже знав, що вона ди­виться на нього.

І знов туге оте під грудьми стало ще тугішим, воно так тиснуло на груди й душу, що фізично чув, як мачиння на лобі побільшало до розмірів сліз і поко­тилось на брови, на вії, на щоки і було холодне-холодне, заступало зір, але через холод і полуду там, у кутку палати, вже проступало щось гостро-пома­ранчеве від двома чорними колосками. І те пома­ранчеве було до болю знайомим, і чорні колоски — теж. Він тільки ніяк не міг збагнути, що це таке. В його мозку була така повільність, наче там ледь-ледь ворушаться старенькі ліниві жорна, і мливо з-під них майже не сочиться, млива майже нема.

«Ганно! Це ти?!»

Ще мить — і він би гукнув, але оте туге під грудь­ми не дозволило, воно робилось давким, воно пхало­ся прямо в горло — жовта помаранча ставала облич­чям, чорні колоски — бровами.

Олекса ступнув ближче, хотів простягти руки, але злякався, що може ним розжалобити Ганну, зробити їй прикро... Ганна мусить бачити свого чоловіка не розчавленим, не прибитим, не пригніченим, він має триматись твердо, аби знала, то в неї є на кого спертись.

«Шо це за волосина від кутиків рота до вух? Порізалась вона чи що? Впала і порізалась? Але чим це так тоненько? Випадковою дротиною?

Це—зморшка! Але ж учора її не було!!!» Забувся про власне заклинання бути твердим і впевненим, припав біля Ганниного ліжка на коліна і поклав руки на те місце, де мали бути її ноги.

— Що ви? Що ви? — налякався лікар.— Зараз же встаньте!

— Не бійтесь, лікарю! — сказав Олекса вимерхлим, але напродив спокійним голосом, таким спокій­ним. що й сам здивувався б, аби міг чути, але він не чув — усі його сили були зосереджені на тому, щоб не заплакати, не додати Ганні болю. І це йому вдало­ся. Панічний голос лікаря, видно, допоміг, торкнувся в душі саме тієї струни, яка ще була в резерві.

Уже знав, що не заплаче,— очі зробились гарячи­ми, сухими і дуже боліли, ніби там, у їхній середині, кипіли сльози і не мали права проступити наверх.

Рука у Ганни була, як зів'яле стебло — жовта, безсила, з голубими венами від зап'ясть до ліктів. Узяв ту руку в теплі долоні.

— Здрастуй, Ганнусю!

Нічого не сказала — тільки накрила очі довгими віями і прикусила губи, червоні й палахкі від жару. Мінливі пасмуги болю пішли обличчям, як жовна, нитка зморшки на обох щоках то глибшала, то міліла.

«Господи! Як їй болить! Що зробити, щоб хоч крихітка цього болю перейшла на мене?»

Видно, відчула, як він мучиться. Рука в його долонях ожила, не ворухнулась, не пробувала зроби­ти потиск, але ожила, стала нараз теплішою — Ган­на зрозуміла, що він чує її біль.

— Лікарю,— попрохала вона кволим голосом.— Як будете перев'язувати, хай він тримає мене за руку.

— Навіщо?

— Хай тримає...

Дома все уже знали. Прийшли батько з мамою. Підняли очі, засклені тінню біди, подивились на сина та й знов поопускали — горе в сина велике, і в них не менше. Мати не приймала хустинки від очей, губи розповзались, тато шморгав носом — любили не­вістку, за три роки не почули від неї поганого слова і втішались, що Олекса так добре одружився, бо, чого гріха таїти, любив він до одруження гульнути — і не так, щоб коло столу, як темненької солов'їної ночі по кущах, гречках і задвірках.

Отой чуб каштановий, горохляний, з кучериками „над лобом, оті сиві очі з поволокою, а коли в сорочці під колір — то голубі, зелені, а то і бозна-які, з потай­ним вогнем у глибині — нема-нема та й вивергнеться, та й бурхне, як з вогнемета, і обпалить.

І хоч би він говорив з тими дівчатами про лю­бов — не знав, як оце слово вимовляється. Казали Олексі, що жити без нього не можуть, ночами не сплять, а він не почував нічого. Йшли за ним, його яскравою вродою, небалакучістю, любили його руки, сильні і водночас ніжні, але нікого не пускав він до серця, вірніше, ніхто не міг заволодіти його серцем.

Плечистий, з міцною шиєю, клишоногий, трішечки розкарякуватий, з розвалькуватою ходою колишньо­го морського вовка (три роки у флоті), зі скромною посмішкою завше сідав де-небудь скраєчку, щоб не в центрі, не на людських очах, але його знаходили, виділяли, коло нього роїлись і хлопці, й дівчата. Подобався тим, що був до кожного однаковим, ша­нобливим, рівним. Власне, він навіть ніколи не оби­рав дівчат, вони його самі обирали, а тому жодна ніколи не мала до нього ніяких претензій.

Мати чула про ті зальоти і походеньки, гнівалась на Олексу: «Скільки можна? Двадцять сім років па­рубкові, а він ніяк не може до одного берега приста­ти».

У сусідстві жила Ніна Процькова — про кращу невістку й мріяти не треба. Біжить коло хвіртки й на­раз:

— Тітко Марино, добридень! — у тихому голосі одна ніжність і доброта, а личко — хоч воду з нього пий: чисте, біленьке, очі голубі, як небо — втопитись v них можна.

Олекса не втопився. Сталося, либонь, навпаки. То, бувало, як не поспішає Ніна, а спиниться на хвилинку, а це — очі в землю, збуряковіє, «драстуй-те» — і мало не галопа, як тільки бачить тітку Мари­ну.

— Кажи, парубче, що в тебе з Ніною? А він і до того не був балакучим, тепер же налига­чем слова не витягнеш. Жолобає руками собачого ланцюга, якого саме склепував, аж кулка на ньому вгинаються.                    

— Правду кажуть, що тебе з нею бачили в пше­ниці над Бугом?            

Мовчить, наче голову у воду занурив, тільки жо­лобиться й вишустується на землю ржава потерть з цепка, а плечі вужчають, зближаючись лопатками до шиї, наче ждуть, що мама зараз відведе коро­мислом, бо не вибирала в гніві дрюка — била чим попало.

Зрозумівши, що недарма балакають, ударила з усього розмаху палицею через спину.

— Собаче поріддя! І тато був таким, і ти од нього недалеко відкотився!

А Олекса й не ворухнеться.

— Бльондар нещасний! Бльондар — було прізвисько Олексового батька.

Ще зопалу дала Марина три чи чотири рази на­вхрест і опам'яталась аж тоді, коли сорочка на спині луснула і проступили з-під неї багряні пасмуги.

— Далеко в тебе зайшло?

Дочекаєшся від нього слова! Камінь швидше рота розтулить, аніж ці бльондарі. З гніву — в сльози. Чим його допечеш, якщо волячу має шкуру?

Звів таку дитину! Найкраще на кутку вчилась, тепер на хутряній фабриці сама на себе старається, сама собі придбала пальто, чоботи, в'язати і шити навчилась, пекти, варити вміє. Бери, живи, дітей народжуй. Як люди!

Еге, з цими бльондарами спробуй по-людськи! Андрієві вже скоро п'ятдесят, старий цапура, а ще й досі пасе спідлоба кожну молодицю. Не доглянь, роззяв рота, ходитимеш рогата, як коза. Правда, вгомонився трохи, не висиш над хвірткою всю ніч, виглядаючи, зате зміна виросла, не приведи госпо­ди!..

Корубійка бігала, кляла, що Оксана ночами додому не приходить; Мокринючка пішла на ніч у поле, де Олекса трактором робив, прихопила його зі своєю дівкою, тягала за коси, приходила бити вікна і, певне, пройшлася б буком по шибках, аби Андрія вдома не було, але він був, буркнув до неї два слова, вона зробила очима щось таке, що з них сипнуло іскрами, і вгомонилась. Певне, нагадав Мокринючці про власну молодість, бо село добряче перемивало кісточки їй з Андрієм — такі були путні. Так що дочка — викапа­на. Господи! — почала ридати Марина.— Нащо ця твоя кара? За що так тяжко в'ялиш душу? Жіночих сліз Олекса не міг зносити — вони йому розв'язували язика.

— Ви, мамо, не плачте!

— Олексо, а гріха не боїшся?

— Від цього гріха ще ні одна не вмерла.   

— А господь би тебе скарав чи язика правцем поставив! Що ти таке мелеш? Дітей по світу напло­диш, сиротами рости будуть.

Про дітей Олекса мовчав. Правду кажучи, він і сам не знав, як би довелось відкручуватись, аби до такого дійшло діло.

Мама, видать, не в добру хвилину спом'янули про те. У цей же вечір на леваді під грушею обмила його шпарким окропом Ніна Процькова. Зів'явши в обій­мах, спустошена і втомлена, обхопила руками за кадуб шиї, припала до вуха і зашелестіла майже безгучно. Йому, подумалось, що сниться. Він ще ле­жав спокійно, мовчки, а як дійшло, звідки це почув, то зразу ж і випростався та схилився над Ніною, подивився в її залиті місячним сяйвом очі".  І похо­лов — Ніна говорила правду, вона була з тих, що ніколи не обманюють.

Замлоїло в Олекси під ложечкою: «Накаркали мама! Чи, може, підмовили Нінку? Ні, ні, Нінку не підмовиш. Вона з таким і перед рідною матір'ю не відкриється».

Олекса по тому дякував богові, що не застогнав з несподіванки, нічим себе не видав, навпаки говорив, що радий буде і доньці, і синові, але його пауза перед цими словами було або занадто короткою, або занадто довгою чи, може, голос Олексині звучав при цьому дуже хрипко й уривчасто, в усякому разі вона зрозуміла, що це для нього не радість, а удар. Отже, не було любові? З її боку було все, а Олексине серце порожнє? Вона все собі вигадала? їхні стосунки для нього — тільки плотська втіха?

Вона не могла його зненавидіти, бо обожнювала, але й не могла прив'язати силою.

Він таки повів її до загсу, подали заяву, але на­ступного ж дня після цього Ніна пішла в лікарню. Він узнав про те від матері: «У-у-у, прокляті бльондарі! Що ти їй казав, що вона дитину скинула?»

Тільки горбився винувато, соромлячись усіх на світі, а надто майбутніх тестя і тещі, подався до їхньої хати, сидів на Ніниному ліжку, тримав у своїх руках її руку, дивився у великі очі, обведені темними підпалинами, і відчував тільки вину й велику жалість. Йому палко хотілось, щоб з цієї вини і жа­лості народилась любов, але любові не було, і він не міг себе змусити цю любов народити. Ніна бачила, що він щиро мучиться, що добра його душа ка­рається, і прощала Олексу. Але й прощаючи, не могла збагнути — чому цей світ такий недосконалий? Чому людина, якщо навіть хоче полюбити, не може?

Очунявши, Ніна виїхала з Митковець, наказавши мамі й татові не давати адреси Олексієві — його з нею ніщо не зв'язує, він їй нічим не зобов'язаний.

Але історія таки набула розголосу. Ніну ніхто не розумів — з гонору викинула дитину і відмовилась од такого парубка. Що не любить, то все це недолугі молоді претензії. Головне, що не відмовляється, а по­жили б разом, то, може, й любов прийшла б. Не в одного так було. А скільки взагалі живуть, уяви про ту любов не маючи? І не вмирають. І діти не гірші, ніж у закоханих, або й кращі. І ніхто ніколи на відсутність любові серйозно не скаржиться, ніхто, зрештою, від цієї відсутності не вмирає.

...За три літа по тому орав Олекса під Криківцями, якраз над Витилівкою, біля кладочки, почепленої між двома берегами і від берегів огородженої лозо­вим тином. Заглушив трактор, пішов до річки умити­ся та напитись і побачив дівку, що, закотивши спідницю вище колін, полоскала білизну. Сонячні ласкавці гойдались на воді і падали їй на обличчя, веселе й конопатеньке.

Була якась дуже зграбна, справненька, купа чис­того шмаття росла на очах.

Олекса втупився некліпно, і вона, відчувши той погляд, підвела голову, зайнялась червоною фарбою до вух і сердито обсмикала спідницю.

— Чого підглядаєш? Дівчат не бачив, чи що?

— Таких не бачив,— розплився Олекса.— Чия ти

така?

— Татова й мамина. А тобі що?

— Як тебе звати?

— А тебе?

— Альоша.

_ Іди собі, Ольошо, куди зібрався. Не заважай людям прати.

— А можна я туто трохи посидю?

— Кіно тобі, чи як?

— Вистава.

— Іди, Ольошо, до роботи, бо як над'їде голова, то буде тобі п'єса.

— Найціла чим лякати!

— Не боїшся нікого?

— Умер з переляку. Осьдечки зараз і впаду... То як же тебе звати?

— А це тобі дуже треба?

— Дивись, яка скупа! Навіть назватися не хоче.

— Ой, голова ондечки йде!

Олекса поволеньки обернувся, але нікого не було.

— То це ти мене ще й лякати будеш? — пішов до кладки, вдаючи розсердженого.

А вона зайшлася сміхом, наче розсипала довкола ті ласкавці, якими її обціловувало сонце, поскидала нашвидкуруч шмаття в лозового кошика, підхопила його і — навтьоки.

— Ей, навіжена! — гукнув у спину.— Скажи, як

тебе звати?

— Якщо дуже схочеш, то й сам узнаєш. Нічого наче не сталось, а поки орав, усе мугикав

пісеньку і всміхався мимоволі. Ну, що в ній такого?

Рябенька. А сміється гарно. Ширшало в грудях, розливалось тепле почуття, і день робився святковим, наче справді сталося щось незвичне. Надвечір, коли прийшла зміна, знов по­дався до кладочки. Наперед знав, що там її не буде, а все одно прийшов.

Перебирав подумки чудернацьку з нею розмову і згадав-таки, що сказала вона: «Якщо дуже схочеш, то й сам узнаєш».

Скупався Олекса у Витилівці, розчесав каштано­вого чуба, і ноги самі понесли його до Криковець. Не думав, де її шукати. Села того — дві сотні дворів. В якому білизна сушиться — там і .питати буде.

...Аж на другому краю Криковець гусьми білого шмаття біліло подвір'я. Під волоським горіхом вуса­тий дядько в солом'яному брилі виклепував косу. Олексі хотілось запитати його про дівку, але як це зробити, не знаючи навіть імені? «Да, у вас є донька? Скажіть, як її звати?»

Увібравши голову в плечі, пройшов мимо, минув ще кілька дворів, але ніде більше шмаття не висіло. Вертав назад і, напинаючи шию, зазирав на город — може, де порається?

А в дворі вже й випраного не було. Тільки дядько сидів під горіхом, пахкав цигаркою і цілився оком на блискуче гостре кісся.

— Чуєте? — талапнув Олекса перше, що спало на думку.— Закурити у вас не знайдеться?

— Цього добра в мене, чоловіче, повна клуня. І махорка, і бакун, і лавушні. Тобі яких? Зроду не куривши, Олекса сказав:

— Давайте махорки. І піймався.

— Ти, бачу, такий курець,— сказав дядько, спо­стерігаючи за його марним потугами сповити цигар­ку,— як я батюшка. Не петляй зайцем, кажи, чого тобі треба?

— Хочу вашу дочку побачити.

— Це вже балачка,— не здивувався дядько.—А то ж видно, що чоловік чогось хоче... Ганю! Чуєш, Ганю? А ходи-но сюди!

Гукав зовсім байдуже, наче звик до такої роботи. Вийшла з хати та сама, конопатенька, але в біло­му платті, з виплетеною, кинутою через груди косою і тими самими ласкавцями в очах, що й тоді, на кладці.

— О-о-о! Це ти?

— Угу,— знітився Олекса.

— Що скажеш?

Хмикнувши у вуса, дядько одійшов до горіха. Олекса стояв ні в сих, ні в тих. Дурнувата ситуація.

— Може, підемо в поле?

— Ага! Осьдечки зараз і йду,— явно підсміюва­лась, але це було не образливо. Сміялась не над ним, а над його словами. — Йди собі, Ольошо, додому. Ти ж за день наробився.

— А додому мені не хочеться.

— Ну, то лягай ондо під тином. Ми якраз лю­церни теляткові накосили.

— Спасибі, але я ще з ніг не падаю.

— Ага. Ти, нівроку, при здоров'ячку. А як хату знайшов?

— Ноги самі привели.

— Дивись, Ольошо, не застоюйся довго, бо тут є такі, що, як побачать, то ще й скупають у Витилівці.

— Не лякай. Сама ж кажеш, що я при здо­ров'ячку.

— Не боїшся нікого? — запитала тими ж слова­ми, що й на кладці, й Олекса, згадавши, відповів так, як відповідав за дня.

— Умер з переляку. Осьдечки зараз упаду. То, може, підемо в поле?

— Я, Ольошо, з хлопцями в поля не ходжу,— сказала Ганна серйозно.— Йди додому. І так для першого разу забагато з тобою простояла.

Начеб проганяла, а відчував, що їй з ним усе-таки приємно. І, вертаючи назад, перебирав подумки всю розмову. «І так для першого разу забагато з то­бою простояла...» Для першого разу. Отже, не зачи­няє перед ним дверей? Отже, натякає, що цей раз не останній?

...Потім, коли вони вже стануть чоловіком і жінкою, Ганна скаже йому, що по-іншому й говорити було не можна — що б не сказала, бачила, що прий­де знову і без запрошення, а, крім того, він їй сподо­бався з першого погляду.

Втім, до весілля ще було далеко. Ще Олекса має пройти не одне випробування, бо Ганна в Криківцях була не останньою дівчиною, і перший сільський па­рубок Петро Пастушина, беручкий тесля і відмінний спортсмен, красень і дотепник, поклявся своїм дру­зям, що трупом ляже, але остаточно прихилить Ганнине серце, бо вона хоч і не гордувала ним, але й не подавала особливої надії, а хлопець закохався сер­йозно,

Дізнався Петро про Олексу аж на треті відвідини. Ще Ганна не пускала свого майбутнього чоловіка у ворота, ще стояла з ним на хвіртці, але серце її вже тануло помаленьку під теплом доброзичливого погля­ду, вже їй були до вподоби пожариська на Олексиних щоках, коли соромився і паленів умить, як вели­кодня крашанка, вже встигла примітити його мовчку­вату скромність і відчути душу.

Нічим Ганна того вечора не образила Петра Пастушини, але він уловив у її поведінці несподівану прохолоду, стривожився, і тільки аж тоді шепнули йому люди про митківського тракториста, який уже тричі зупинявся біля Ганниних воріт.

Петро Пастушина був на рішення швидкий, при­пильнував Олексу на витилівській кладочці, біля якої відбулось знайомство з Ганною, і спробував умовити, щоб не ходив до Ганни, бо Ганна для нього — білий світ і ясне сонце. Згідливий, доброчесний Олекса не вживав таких високих слів, він взагалі звик завше і всім поступатись дорогою, йому стало шкода вродли­вого Пастушину, його приниження, і якби Петро зустрів його тоді, коли орієнтувався на Ганнин двір за маєвом білого шмаття, коли тільки взнав її ім'я, то не став би йому поперек долі. Але справа в тому, що в Олексину душу пустило корінці незнане досі почуття, і він щодня, ледь рознявши очі, вже чув, як вони наповнюють його світлом і радістю, як йому хочеться йти між люди, сідати за трактор, працювати до знемоги, не стомлюватись і думати-думати про себе й Ганну, як про щось одне. Він би відступився, якби не бачив, що Ганна теж прихиляється до нього, що їй приємні його відвідини.

Олекса сказав Петрові, що Ганна йому подо­бається.

— А хіба у вашому селі нема дівчат?

— Таких нема.

— Чим же вона тобі припала до серця?

— А хіба я знаю?

Він-бо й справді не знав. Не знав навіть тоді, коли одружувався. Просто подобалась, і все. Олексі над цим і задумуватись було не треба, йому було до­статньо носити в собі світло, яке вона запалила, і чути, що воно гріє, де б не був, про що б не думав, чим би не займався. Такого Олекса ще не відчував, це було нове, дуже справжнє і невимірне дороге. Він, до речі, ні разу не подумав про Ганну як про жінку у тому плотському розумінні, як це було в нього з іншими. Його шлях до неї мав бути довгим і непро­стим, це він відчував і був готовий до цього підсвідомо. Знав, що ніщо справжнє, велике і довгождане не приходить легко, його треба вистраждати, його не­просто завоювати.

Якби Петро Пастушина здогадувався про ці його думки й почування, то, може, повівся б обачніше, але, збагнувши, що не умовить Олексу, перейшов до погроз. Та Олекса не боявся нічого, він просто обі­йшов Пастушину і подався дорогою до Ганниної хати.

Пастушина бачив, що його не бояться. Можна було кинутись з кулаками, але ж стань проти такого сам на сам — майже двометрового росту, плечі — як місток, кожна рука — на дві долоні.

Петро підмовив ще двох приятелів, і при місяці, коли Олекса вертав назад, вони перестріли його на вузькій кладочці.

— Ти ще довго будеш ходити до нашого села?

— Не треба, хлопці,— мирно почав Олекса. Го­лос його був тихий, покірливий — навіть здалося, що він проситься.

— Говори прямо — ти ще довго будеш ходити до наших дівчат? — підступили вони ближче.

— Хлопці, не треба! — попросився Олекса ще раз.

Тінь верби падала на кладочку, на сумирне плесо вузенької Витилівки, блищала роса на трасі лунко бив по нічній тиші деркач. Ця тиша була Олексі до серця, вона мовби продовжувала його настрій — то­го вечора він уперше обнімав Ганну, і вона не пруча­лась, не відсторонювалась, а тільки підсміювалась над його мовчкуватістю.

— Думала, що ти великий балакун, а ти як ведмідь. Тільки мнеш мене своїми лапами і мовчиш.

Олекса опускав руки і всміхався. Слова її, як отой місяць, виповнювали його своєю яснотою.

— Мені з тобою добре.

— О-о-о, як ти, Ольошо, багато сказав,— на­смішкувато мовила Ганна.— А здавався таким хо­робрим! З першого разу: «Пішли, Ганно, в поле».

Такий нахаба, що аж страшно,— звела на нього очі й дивилась з ніжністю.

— Ганно! Чуєш? Іди за мене.

— Ну, ти й даєш,— розсипалась сміхом, ніби ждала цих його слів і заздалегідь наготовувалася, як поводитись.— Ведмідь і такий бистрий? Ще ні один до мене так швидко не брався. Ну й Ольоша...

Торкнувся її кіс рукою, відвів од вуха кучерик.

— Гарна ти, Ганно, і дуже мені мила.

Не спам'ятався, як сплела руки на його шиї, як обпекла губи поцілунком, а потім тільки залопотіли подвір'ям босі ноги, гупнули двері.

Ішов вулицями села. Щасливий. Удвох з місяцем. Довга тінь хиталась попереду, над мальвами гойда­лись прозорі німби, над росяними узбіччями ламко світилось проміння.

...Хлопці стояли стіною на вузенькій кладочці.

— Не треба,— попрохав Олекса ще раз.

— Ми тобі зараз так дамо,— глухо озвався Пет­ро, і голос його був гнівним,— що ти назавше забу­деш сюди дорогу.

— Що ви мені зробите? — майже весело відповів Олекса і, підійшовши, згріб усіх трьох в один обере­мок, перекинув через поренча кладки і розняв руки.

Витилівка враз поміняла голос, заплюскотіла об­ражено, а троє в ній вовтузились, відсапуючись мовч­ки, бо не сподівались на такого несподіваного й рішу­чого одкоша.

— Я ж казав: не треба...— вибачливо перехилив­ся через поренча й Олекса.— Давайте руки.

— Пішов ти знаєш куди? — обізвався хтось один.

— Ну, як хочете... А до Ганни я буду ходити, і ви мене більше не перепиняйте.

Один бог знає, як люди дізнались про ту пару­боцьку ганьбу — Олекса не розповідав нічого навіть Ганні (певне, хтось проговорився під п'яну руку, бо Пастушина мусив ставити хлопцям могорич, щоб залагодити якось незручність від тієї нічної при­годи).

Була ще в Криківцях традиція: коли дівчина йшла заміж на чуже село, то свої парубки перепиня­ли її і молодого великим гуртом на околиці й просили викуп. У цій традиції все, звичайно, зводилось до гри. Просили багато, а кінчалось завше тим, що молодий давав червінця, і йому звільняли дорогу.

Але цього разу гурт очолював Петро Пастушина, добряче підпилий і від цього надто рішучий. Він не вимагав викупу. Він сказав, що Ганни хлопці з села не відпустять. Весільна процесія спершу сприйняла це за жарт, бояри і дружки заходилися пригощати і придобрятись до всіх. Але згодом від їхніх веселих придобрювань і сліду не зосталось. Петро Пастуши­на дивився на ті старання з бикуватою непоступли­вістю у п'яних очах.

— Я сказав — хай сватач іде, а Ганна зали­шається.

Назвати Олексу нареченим у Пастушини язик не навертався. Весільна процесія втихла і посмутніла. Такого ще не бувало ні в Митківцях, ні в Криківцях. Зацікавлено дивились на жениха — все, зрештою, залежало від його винахідливості.

Й Олекса знайшовся. Він не став пробиватися з нареченою обіруч, а підхопив Ганну на руки і поніс її прямо на натовп. Щоб зупинити молодого, комусь треба було стати поперек дороги або відштовхнути його, та на це не зважився навіть Пастушина — до молодих на весіллі першими рук не простягають.

Обнявши Олексу за шию, Ганна палко цілувала його, всі почали кричати «гірко», а Петро Пастушина не міг стримати сліз — вони текли, залишаючи сліди на смаглих щоках, і люди легко простили йому оту не зовсім чемну витівку — не з упертості робив дур­ниці — з любові, а все справжнє люди цінувати вміють.

У подружньому житті Олексієві зовсім не знадо­билась багата практика його попередніх любовних походеньок. Підступав до Ганни так, ніби ще ніколи не знав жінки. Власне, не підступав ніяк.

Коли залишились наодинці біля шлюбного ліжка, Олекса сів на стілець і почав гладити Ганну по го­лові — любив він це робити (вона згодом .звикла до цього, як до чогось ритуального).

Отож Олекса гладив Ганну по голові, плечах, руках, і вона, знаючи вже дещо про його попередні пригоди, з почуттям мимовільного протесту і навіть "опору чекала, коли він почне її роздягати або коли скаже неодмінне: «Ну, що ж, Ганно...» Вона вже приготувалась до цього «Ну, що ж...», змирилась з ним, хоч дуже, майже панічно боялась, що воно буде так буденно, безкрило і прозаїчно, як початок якоїсь роботи.

Але нічого цього не сталось. Руки в Олекси були легкі й соромливі, відчувала їхній пожадливий тре­пет, особливо тоді, коли завмирали, коли Олекса силою волі вгамовував ледь стримувану пристрасть.

Предковічним жіночим інстинктом збагнула, що він боїться вчинити не так, як їй цього хочеться, що він своєю нерішучістю мовби дає Ганні зрозуміти, що все буде тільки так, як вона собі намріяла, що вона може брати ініціативу на себе.

Аби впевнитись, що не помиляється, Ганна звела очі й прочитала в його погляді, крім гарячого шалу, таку непідробну ніжність, що мало не скрикнула од щастя, всі її пострахи й остороги відлетіли тут же, і, либонь, уперше Ганна по-справжньому зрозуміла, як її люблять і як палко жадають.

— Ой, Ольошко,— сказала вона, цілуючи його руки,— я так хочу, щоб ти мене роздягнув, що навіть не боюся нічого.

Ганна запам'ятає ці свої слова, думатиме по тому над їхнім несподіваним безглуздям і дивуватиметься водночас, що саме вони були найбільш потрібними в ту хвилину, бо, дозволяючи Олексі все. не обража­ли нічого ні в ньому, ні в ній, ні в їхніх стосунках.

І ще вона пам'ятала його ніжність, яка надихнула її на потрібні слова, дозволила без гіркоти сприйняти наступний біль і навіть легке розчарування, якого від першої близькості не чекала. Втім, Олекса не дав зосередитись їй на цьому розчаруванні — його сильні великі руки продовжували пестити все тіло, погла­джували голову, плечі, груди, живіт, продовжували творити любов; усе це було нове, незнане, але таке приємне, таке інтимно-дороге, що вона навіть поду­мала, що якщо і в інших так, то на світі вельми бага­то щасливих людей. Але не вірила, що в інших теж так, не могло бути так, у кожного по-своєму, але в неї, очевидно, найкраще, бо вона біля того чоло­віка, задля якого ладна цієї хвилини вмерти, а вся його поведінка, руки, губи, дихання, слова, майже беззмістовні, але гарячі й щасливі, свідчать про те, що і він готовий на все задля неї.

— Ти мене любиш, Ольошо?

— Про що ти питаєш?

І справді, про що вона питає?

Заплітались руки на його тілі, сама була готова перейти в Олексу, стати ним, його тілом і духом.

Одного разу в неї спалахнув гострий поблиск ревнощів: «Це ж і з іншими в нього було так само?»

Біль від того спалаху пронизав її наскрізь, Олек­са зразу відчув це через Ганнине тіло, притиснувся до неї сильніше, і співчутливість його лягла прямо їй у душу:

— Тобі боляче? «Господи! Як він усе чує!»

— Мені добре. Не думай ні про що.

Тонка його унятливість до її стану й отой миттєвий відгук, коли вона ще не подумала, а він уже перейняв, дали перший урок подружньої мудрості — забути про все, що вона чула від людей і ніколи ні про що не розпитувати в Олекси, а якщо він сам надумає коли-небудь щось розповісти, сказати йому, що вона про це нічого не знала і знати не хоче. Є знання і зізнання, які, крім болю, нічого не при­носять.

Олекса був певен, що вона таки чула про його парубоцькі любовні пригоди, але те, що не запитала жодного разу, ще більше піднесло Ганну в його очах. Вона хотіла мати чоловіка незайманим, чистим і всіляко оберігала цю чистоту з першого їхнього дня. Олекса був їй за це глибоко вдячний і всією своєю поведінкою давав зрозуміти, що таким він і буде. Власне, це йому не коштувало ніяких зусиль. Йому хотілось бігти додому зразу після роботи, і він біг, загадуючи з радістю, чи вона вже є, чи ще в своїй швейній. І якщо вона була вдома, але не сама, а з Олексиною матір'ю, то йому достатньо було побачити її очі, й він уже був щасливий — там підстрибувала радість, вона теж тішилась тим, що він уже тут, що він поряд, що до нього можна буде підійти і якщо не обняти (при матері вона соромилась обнімати його), то хоча б усміхнутись зблизька.

Обоє вони дуже хотіли самостійності і зразу наду­мали зводити власну хату. Батьки ображались:

— А наша кому?

— Хай вам і буде. А ми повинні спробувати самі. Вона буде нам дорожчою.

Батьки не дуже й перечили: якщо їм обом так хочеться, хай будують. Одного побоювались — тільки зачнуть, а тут з'явиться дитинка, доведеться надто важко.

— Якщо цього боятись,— говорив Олекса, зоста­ючись наодинці з Ганною,— то краще й не одружува­тись. Люди і сходяться заради того, щоб мати дітей.

Хату заклали на другому краю батьківської сади­би: було де — города мали сорок з лишком сотих.

На толоку зійшлась родина, Олексова тракторна бригада, друзі з усіх Митковець — народу набра­лось, як на весілля, і в один день (такого й не знали в Митківцях) вигнали підмурівок, стіни, а теслі витесали і зв'язали каркас покрівлі.

Жіноча половина толоки, зайнята в основному біля плит і столів, з удаваною байдужістю, а на­справді уважно й доскіпливо, пильнувала за кожним кроком і порухом молодої невістки. Ганні не треба було вдавати з себе кращу, ніж є,— розпоряджалася так, наче радилась, а питаючи про що-небудь, ніби голову схиляла наперед перед твоєю безперечною мудрістю.

— Тітко Маріє! І як це у вас ці струдлики вихо­дять як живі? Здається, що качечка зараз випростає крильця і полетить.

Тітка Марія, намагаючись не пишатися, але все одно пишаючись од глибокої внутрішньої втіхи, охо­че розповідала цій ясноокій, приємній молодиці все, що сама знала. Така якась ця Ганна вдалася, що для кожного — тепле слово і якийсь чарівний добросерд­ний прихил.

...За два літа хата вже стояла як дзвін, і сарай­чик біля неї, і літня кухонька. А от дітей у молодят не було. Даремно батьки наперед тривожились. Тепер тривога підступала іншим боком.

— Ольошко, любий мій! — горнулась Ганна до чоловіка.— Я ж так стараюсь...

— То не старайся,— пробував переводити її три­вогу на жарт.— Може, це й не виходить від зайвого старання.

— Хочу я піти в Паланку до баби Костихи. Ка­жуть, що знає вона трави і нашепти.

— Не спіши. Може, ти десь промерзла, і воно зашкодило, а може, ще не прийшла твоя пора. Не спіши. Все стане на місце.

Оцими своїми тривогами Ганна остаточно прихи­лила до себе душу Олексової матері. Марина хоч і не мала претензій до невістки, хоч і пробувала її полю­бити, але з чисто жіночої обачності тримала в серці осторогу, не могла сприйняти як рідну. До цього, видно, домішувались ще й ревнощі. Вона, звичайно, раділа, що так добре починається в Олекси з Ганною, але черв'ячок усе-таки точив серце — син любить дружину більше, ніж матір. І хоч знала, що це інша любов, але нічого з собою вдіяти не могла. Побоюва­лась тільки, щоб це у неї в чому-небудь не прохопи­лось, щоб не помітила Ганна.

Одного дня вони сапали картоплю, понатомлюва­лись, Ганна простелила в холодку під грушею ря­денце.

— Ходім, мамо, трошки спочинете. Вже, бачу, у вас аж смага на губах.

— Ну то й ходімо.

Випили води, полягали. Марина взагалі не могла ніколи вдень заснути і тихцем собі лежала, щоб не збудити невістки, але й та не спала.

— Ляж, доню, на правий бік. Так серцю легше — тоді й заснеш.

Сказала, щоб тільки сказати, а, видно, по душі черкнула, бо Ганна тут же обхопила її за шию, як маленька, прилипла до грудей і почала гірко плака­ти. Марина навіть злякалась.

— Що з тобою, дитино? Олекса?..

Зразу подумала, що її безпутний синочок згадав колишню волю і знов подався сушити з дівками гречані покоси.

— Ой мамо! Горенько в мене!

— Що таке, Ганнусю?

— Дитинки хочу, а її нема...

Марина аж зітхнула з полегкістю. Слава тобі, господи! Думала, що справді якась біда. Легко їй стало на серці і так солодко, як бувало тоді, коли маленький Альошка почав горнутись і зайченям хо­ватись на грудях, злякавшись чого-небудь. Уже вона і обнімала, й цілувала свою невістку, але все з обов'язку, як свекруха, а не як матір. Може, тому й не танула в її душі крижинка остороги, що жодного разу не відчула себе матір'ю Альошиної дружини? А може, поки що просто не було нагоди і потреби стати матір'ю для дорослої жінки?

Не замислювалась над цим, а збагнувши, що така потреба настала, зраділа не тільки за Альошу і Ган­ну, а й за саму себе — як добре, що ніколи нічим не виказала отієї холоднуватої остороги!

Марина пригорнула Ганну, поцілувала в голову, як малу.

— Чого ти зразу «горенько»? Я, Ганнусю, Альошку привела аж на четвертий рік після весілля.

— Справді?

— Авжеж. У молодих воно не завше зразу вихо­дить.

— Ой мамо! — плачучи з радості, знову припала Ганна до Марининих грудей, і розчулена Марина теж заплакала, відчуваючи, як вибуває з неї оста­точно ота крижана грудочка остороги.

— Бавитиму я, Ганнусю, ще твоїх дітей. От зга­даєш моє слово, і бавитиму, як найдорожчих,—аж зареклась від повноти почуттів.

По тому, забувши про город і про сапання, вони вперше гомоніли про свої жіночі таїни до глибокого вечора, й Олекса, побачивши з вулиці, що Ганна лежить у його матері на колінах, а мати гладить її по голові рукою, пройшов так тихо, що вони навіть не побачили й не почули.

Ганна провідувала свого батька щотижня — ви­прати шмаття, дати жіночу раду всьому господар­ству, щоб не заростало павутиною холостяцької са­мотності. Батько не збирався одружуватись — не од­ружився вдруге замолоду, коли доньці було тільки три роки, то тепер тим більше.

Ревно стежив за її життям, боявся одруження з Олексою, розізнав багато про його бурхливе пару­боцтво, пробував натяками врозумити Ганну, але вона, виявляється, все добре знала і рішуче постави­ла крапку на тих розмовах:

— Це, татку, було до мене!

— А ти така впевнена в собі?

— В Олексі.

— Чи не забив він тобі памороки своїми куче­рями?

— Не кучерями. Душею, - сміялась радісно.

— Нема в тобі ні страху, ні сумніву?

— Нема, татку, навіть і тіні.

— Боюсь я за тебе.

— Ви були б поганим татком, якби не боялись. Вміла вона знайти добре слово та ще й до місця сказати.

Але остаточно заспокоївся старий аж по п'ятих чи шостих відвідинах, бачачи її незмінно веселою і щас­ливою.

— Може б, ти лишилась удома ночувати? — по­прохав одного разу несміливо, і в очах її притьмом спалахнула тривога.

— З вами недобре? Вам щось болить? — Ні. Просто скучив за тобою.

— Татку! - сказала вона з незнайомою серйоз­ністю, від якої засоромився, й водночас пройнявся почуттям відвертої гордості за те, що його дитина стала мудрішою, ніж батько.— Ми вас з Олексою ніколи не лишимо самого. Але ви повинні пам'ятати, що я заміжня жінка і мушу кожного дня зустріти свого чоловіка з роботи, нагодувати його, помити, розрадити, щоб йому завше хотілося вертатись додо­му, щоб йому ніколи і ніде не було краще, ніж удома.

    Ось тоді Ганнин батько нарешті заспокоївся, зро­зумівши, що його донька стоїть на землі обома нога­ми, що вона не розтратить даремно ні своєї любові до Олекси, ні Олексової любові до себе, що щастя її має бути не одноденним, бо вона не тільки живе ним, вона його сама будує.  

...Того дня зірвалась заметіль,, але Ганна пере­чікувати не захотіла.

— Татку! Я люблю свого чоловіка,— сказала во­на жартома,— і піду до нього навіть по шпалах (коли замітало, од Криковець до Митковець завше ходили шпалами залізниця).

Вітер був стрічний. Ганна спиною не почула по­їзда. Добре ще, що трапився якийсь чоловік і в останню мить ухопив Ганну за руку.

Про Олексову біду з самим Олексою люди не говорять, а позаочі — нікому рота не, затулиш, поза­очі судять-рядять, починаючи з того, чи є діти.

— Нема.                        

 Одні зразу вмовкають — говорити нічого, все яс­но; інші зронять багатозначне: «Так, так»; а треті

кажуть відверто:

— Не забере він її з лікарні. Ще якби діти, то тут нема куди правити — спитають, де мама? А без дітей... Вільному воля.

— З дітьми теж, буває, кидають.

— Парубком у нього стільки дівок було, що тепер у чергу стоятимуть.

Якби ті балачки — в решето і на вітер, то зостала­ся б з Ганниного щастя якась бубочка, а може, й нічого не зосталося б. Пішов розголос не лише по Митківцях (лікарня тут дільнична), полинуло й на інші села. Від тітки до тітки, від баби до баби. Хтось перечує, хтось недочує, хтось до почутого своє до­дасть, доточить, перекрутить...

Ще в тумані ходив Олекса, ще не вийшло з нього, не вибуло, трималось, як зашпори, заносило і гойда­ло, мов п'яного, ще люди всі були безликі, мов тіні, мало кого і впізнавав, а якщо й упізнавав, то тільки для того, щоб тут же забути. І саме тоді перепинив його в лікарняному вестибулі якийсь молодик з гос­трими свічами недобрих очей:

— Що? Кидаєш Ганну?

Не дотямив, про що він питає. Зрозумів тільки, що питає з ненавистю й обуренням.

— Це ви до мене?

З туману забуття проступало щось невиразне, малознайоме, напівзабуте, не дуже приємне. Хто це і звідки?

Дивився на нього нерозуміюче, марно силкуючись виплутатися з тенет свого болю, але так і не виплу­тавшись до решти, побачив, як захитались гострі свічі, поменшали і згасли, наче бризнув на них хто водою. Тільки дим пішов, густий і чорний.

За мить перед очима були вже не лихі очі, а широ­ка спина, обтягнута рудою курткою, гордовито відки­нута назад голова з смолистою до синього шевелю­рою. Десь він уже бачив цю шевелюру і цю гордовиту поставу. Стомлений болем мозок не мав сили напру­жуватись, щоб згадати, де саме. Це вже по часі якось воно само собою розмерзнеться, попливе перед очима, й Олекса здивується, що не впізнав Петра Пасту-шини, і подумає, що в ті дні на нього ніщо не мало впливу — ні ненависть, ні жалість, ні співчуття. Горе було таким великим, що заступало собою весь білий світ.

Коли Ганну виписували з лікарні, зачиналась вес­на. До Олекси вертався звичний стан рівноваги, ду­ша ще плакала від болю, але біль уже не був основ­ним її почуттям.

Лікарняна машина не могла підкотити до самі­сіньких воріт — сонце вже проїдало сніги на па­горбах, а їхня хата стояла на горі. Олекса підхопив Ганну на руки, поніс, обережно ступаючи, щоб не спіткнутись чи, боронь боже, не впасти.

Вулиця з обох боків дивилася через шибки — він і забувся, що можуть дивитись,— а тепер спиною відчував так, що хотілося озирнутись, але не ози­рався, щоб Ганну не розтривожити, щоб не починала мучити себе думкою, що тепер на неї, де б не була, куди б не ступила, обов'язково звертатимуть увагу. Якщо на нього звертали, якщо за його спиною ше­потілись, то за її шептатимуться й поготів, бо це не така біда, що виставилась на людські очі сповна і нічим її не прикрити. Якщо будуть милиці, то видно, якщо протези — теж. А будуть, очевидно, і милиці, й протези вкупі.

Боявся пригорнути Ганну міцніше — одразу збаг­нула б, що він неспокійний. Але хтось же дивився на нього з надмірною пильністю, хтось ніби волав:

«Озирнись, чуєш? Озирнись!»

Озирнувся аж тоді, коли вже було можна, коли зайшов у хвіртку. І, розвертаючись, щоб накинути клямку, окинув поглядом усю вулицю. На розі своєї хати, простоволоса, невдягнена, в одній легкій кохтині стояла Ніна Процькова. Чи викликали її батьки спеціально, чи приїхала сама випадково? Стояла і дивилась. Не було видно на відстані ні очей, ні виразу обличчя. Але явно схвильована, бо коли б не хвилювалась, то не стояла б так відкрито.

«Це вона хотіла, щоб я озирнувся»,— подумав Олекса з такою байдужістю, наче ніколи не мав з нею нічого спільного, наче не з нею навіть збирався одру­жуватись.

...Відтоді життя Ганни потекло, з повільністю струмка в'юниться рівниною між осоками й стоя­чими ...  стань біля нього—і не повіриш, що ....  Хіба що кинеш якесь невагомо-безтілесне пір'ячко чи пересохлу галузину, наберешся терпляч­ки, попосидиш довгенько, то тільки тоді й зауважиш, що твоя апробація все-таки пересунулась на мертвій воді від одної осочини до іншої.

Події в Ганниному житті незначні — прийде ма­ма, принесе чого-небудь у тарілках чи горнятку, го­монітиме довго про всяку всячину, обходячи її біду зі зворушливим сумлінням доброї людини, яка страждає від співчуття до невістчиної біди, а ще більше тривожиться за долю свого сина. Ганна це розуміє, і важко .їй з мамою, особливо від того, що рани ще не загоїлись і вона не може сама бодай спробувати пересуватись без ніг, на одних колінах, бодай спробувати хоч чимось прислужитись Олексі.

Двічі на тиждень приходить з Криковець батько. В нього побільшало зморщок довкола очей, скроні зробились зовсім білими, а в поведінці з'явилась невластива йому запобігливість, наче він, під тягарем якоїсь постійної вини, уникає дивитись доньці в очі — почувається винним перед нею за те, що трапи­лось, а перед Олексою за те, що вся біда, по суті, звалилась на одні його плечі. Батько своєю поведін­кою ніби хоче сказати, що ладен усю біду взяти на себе, але не знає, як це зробити, як нікого не образи­ти, нікому ні в чому не зашкодити..

Приїздить медсестра робити перев'язку, заходять інколи сусіди на хвилину-другу з якимось гостинцем у руках чи під фартухом, і всі з удаваною бадьорістю, з удаваною відсутністю інтересу. Ганна не дивується. Хто знає, як би й вона почувалась, як би повелась, аби це не з нею біда, а з ким-небудь іншим?

І співчуття не висловиш, бо воно тільки ятрить рану і підкреслює безнадійність твого становища, і байдужості не додаси — перебільшений вираз бай­дужості може межувати бозна з чим.

Ці гіркі роздуми народжують у Ганни, як і в її тата, почуття вини за те, що сталось, за те, що і вона, й люди через неї опинилися в незручному становищі. За день стільки передумає, що увечері й говорити ні про що не може. Силкується, правда, про Олексову роботу, про весну, яка ось-ось пожене в поле. Намагається бути веселою і безтурботною, ніби тільки цим і заклопотана. Але хіба Альошку прове­деш?

— Ганнусю! — каже він.— У житті, як за сто­лом — то мед, то гірчиця — і всього треба спробува­ти. Якщо мед, то ніхто не бачить, якщо гірчиця, то так викручує в носі, аж сльози, і тоді всім видно... Не переживай. Минеться наша гірчиця. Усьому свій час.

— Довго ждати, Ольошко!

— А ми з тобою, Ганнусю, мусимо бути терплячи­ми. Така тепер у нас доля.

Слова Олексові теж наче гіркі, але голосом мов­лені проникливим, упевненим і бадьорим. Не гово­рить Ганні, що візьме все на себе, що вважає її без­надійною, а дає зрозуміти, що виходити з біди треба разом, що лягла вона на двоє плечей, і хоч буде нелегко, зате не страшно. Тільки не панікуй, Ганну­сю!

Аби ж то вона не панікувала, аби ж не старалась подумки підганяти події, а то тільки тим і жила —коли вже на ноги стане, коли почне помагати чо­ловікові?

Задрімала в ліжку, і сниться їй, що подалися вони в село до батька сіно косити. Батько й Олекса виклепали коси, наточили їх і пішли в поля, де високі травостої, а Ганна лишилася вдома готувати їм обід. Але замість того, щоб заходитись коло каструль і горшків, уклалася спати. .1 спала, мабуть, дуже дов­го, бо прокинулась від того, що рипнули, відчиняю­чись, двері, і на порозі з'явився батько.

— Оце ма-а-а-єш! Косарі з роботи вернулись, а хазяйка ще їсти не варила.

Наче вітром підняло Ганну, забула, де знаходить­ся, що з нею, забула про свої ноги, і тільки вересну­ла безтямно, скочивши забинтованими обрубками з ліжка прямо на підлогу. Біль був пронизливий і гострий, заполонив собою усе тіло, а за тим настала темінь, глибока й тривка.

Починали все спочатку. Знову повіз Альоша Ган­ну до лікарні, знов промивали страшні рани, розбиті до кісток, вибирали з того місива бинти, заново пере­шивали.

Олексу тепер не пустили сидіти біля ліжка і три­мати Ганну за руку — сердився на нього і той хірург, до якого проривався, мало не знявши з петель двері, сердились і медсестри, що всі до єдиної переймались його стражданнями: «Чого не догледів?»

Це був резонний докір. Знаючи Ганну, треба було подбати, щоб не могла скочити на підлогу зопалу, треба було вигадати для неї якусь «оброть», щоб прив'язувалась, коли в ліжку.

— Я з вами розмовляти не хочу,— гнівався хірург, коли Олексі вдалося нарешті пробитись до нього.— Ми ж просили, щоб лежала в лікарні до повного одужання, до тієї пори, поки можна буде замовляти протези.

Нічим тих докорів не спростуєш — винен! Покуривши голову, стояв перед лікарем, як поби­тий. Але це не допомогло — далі «амбразури», через яку подають хворим сумки й записки, його тепер не пускали. Кожного дня приходив пізно ввечері після роботи, стояв, покірливий і терплячий, пишучи Ганні листи.

Хтось, зрештою, не витримав:

— Іди вже, тільки на очі хірургові не попадись. По тому й хірургові доповіли:

— Стоїть під амбразурою, мовчить і дивиться так благальне, ідо хоч плакати починай. Жоден чоловік так не побивається за жінкою. Ото взяла за душу! І що в ній є? Маленька, рябенька, тільки очі на півлиця.

Сходилися дивитись на Ганну медсестри з інших відділень. Сходилися дивитись і на Олексу, коли він з'являвся біля дружини, брав її за руку і тримав та й гірко плакав, лиш зрідка роняючи слова. Такими були його «розмови» на людях. Дверей ніхто не зачиняв. Можна було все побачити.

Прийшла одного разу нова відвідувачка. Дуже гарно зодягнена, статурна, вродлива, з приязним усміхом, заходилась викладати в тумбочку слоїки, пакети, мішечки.

— Чи мене не знаєте, я нетутешня, приїхала по­гостювати до  родичів, почула про вас і вирішила провідати. Часу в мене багато...

— Велике вам спасибі. Стільки людей до мене ходить, що й не знаю, чим за те добро віддячу, коли встану. Буде нам з Ольошкою робо-о-ти.— голос Ганни задзвенів з якимось малиновим піднесенням, зовсім не хворо, мовби з того майбутнього, яке не­одмінно буде прекрасним. Личко її, вихудле, з тон­ким розчерком зморшки на обох щоках і підборідді, ледь усміхнене, зробилось чи то мрійливим, чи осяянно-задумливим, в усякому разі, несподіваним для відвідувачки. Вона, мабуть, думала, що в біді і горі люди мають вестися по-іншому, дивитись у своє май­бутнє з похмурою зосередженістю або зосередженою похмурістю якщо не приречених, то принаймні, наля­каних і невпевнених.

— Ви пробачте, - не підводячи погляду, тихо повела відвідувачка,—так ясно говорите так щасли­во...                                

— Ой! Яке, щастя з цими ногами?! Горе й клопіт. Поки навчимося ходити, поки протези підберемо і підженемо, поки намучимось...

Було видно, що все у неї вже продумано, зваже­но, передбачено, що уявляє вона своє майбутнє не в рожевих фарбах, як це здалося зразу, а цілком реально, з усіма складностями, труднощами, але без паніки й страху. Головне — без паніки й страху. Вона зовсім не боялася того, що жде її попереду. Навпаки, йшла йому назустріч з цілковитою упевненістю, що не зламається, не злякається, не впаде. Й ота множи­на в її мові «навчимося», «підберемо», «намучимось» зовсім не випадкова.

 Ольоша це хто — син?

— Ні! В мене ще немає дітей...

«Ще». Ніби й не наголосила на цьому, але зда­лось, що наголосила. «Ще немає, але, без сумніву, будуть. Я молода. Все у мене попереду».

— Ольошка — це мій чоловік,— сказала пошеп­ки, змовницьки, по секрету, щоб не зурочити - чо­мусь перейнялась довір'ям і симпатією до цієї врод­ливої дівчини чи жінки. Помовчала, усміхнулась і — знову пошепки, тільки для них обох: — Найкраща в світі людина.

— Любить вас? — прошелестіло, як дихання, е тон, остережливо і боязко.

Ганна не сказала — любить чи не любить,—тільки заплющилась, відкинулась на подушки, і на худенькому її обличчі блукала тінь усмішки:

— Тільки цим і живу, тільки цим і тримаюсь.

— Шас-ли-и-ва, - зітхнула відвідувачка.

— Ви вгадали,— сказала Ганна, знову-таки змовницьки.— Але не кажіть нікому. Я про це тільки одному Ольошці й розказую.

Ті відвідини полишили відчуття якогось очищен­ня. Ганні після них було дуже легко, ніби відкрилась перед людиною, котра бажає тобі добра і щастя, розуміючи і глибоко сприймаючи кожен твій душев­ний порух.

— Ти аж помолодшала,— сказав увечері Олекса.

— Дуже в мене хороша людина була.

— Хто?

— Не знаю. така гарна, лагідна, добра... Гос­тинців нанесла повну тумбочку. Каже, що до далеких родичів приїхала на тиждень-другий. Правда, не призналась, до кого саме. А коли б і призналась, то хіба я знаю людей, Митківці — ніби місто. Це тобі не Криківці.

Виймала пакетики, мішечки, слоїчки, щоб переда­ти додому — хіба вона подужає все це з'їсти? Щось у тих пакетах було Олексі знайомим. Ну, не так, щоб  достоту, щоб десь уже їх бачив чи тримав у руках.   Знайомий був сам почерк охайності, але Олекса не став на цьому зосереджуватись. Знайомий то й зна­йомий... А може, просто здалося?

Але поночі, коли вертався додому, біля садиби Процькових його передибала Ніна.                  \

— Здрастуй, Олексію.                          

— Здрастуй, Ніно.

— Чула — горе в тебе.

— Нічого. Переживу. А в тебе що нового?

— Все по-старому. Тебе хотіла побачити, але не осмілилась підійти. До жінки твоєї ходила

— То це ти була?

— Я. А що?

— Спасибі тобі.

— За що?

— Ти завше було доброю.

—Що мені від того добра?

— Не тобі, то людям... Ганна аж помолоділа. Шо ти їй казала?

— Нічого Олексо. Хотіла побачити, чи любиш ти її, чи теж тільки жалієш.

— Нащо?

— Не знаю. Легше мені від цього не стало. Але якщо твоїй жінці полегшало, то вже користь.

— Не треба так, Ніно.

— Знаю, що не треба.Прощай, Олексію. Не хо­тіла підходити, а бачиш, підійшла. Подивись на щасливого.                          

— Не думай мені співчувати.

— А я й не думаю. Я вам обом заздрю, Ольошо! Так вона тебе називає. Слухай — це секрет чи не секрет: за що любиш Ганну?

— А ти її про це не питала?

— Її не питала. Тебе ось мучу.

— Не треба, Ніно. Такого не розказують. Таке тримають у собі. Вибачай мені.

— За що? Ні в чому я тебе не виную. І себе теж не виную. Все вийшло так, як мало вийти. Будь щас­ливим, Ольошо!

— І ти теж будь щаслива.

Блискавична ота зустріч зайняла хвилину-другу. Наступного ранку Олекса навіть думав, що це йому наснилось, але виразно згадалося кожне слово, на­пружений, тремкий голос Процькової на грані між сльозами і нервовим сміхом, свої відповіді, стримані і, здається, необразливі. Найбільше він боявся обра­зити її, і так уже один раз тяжко ним ображену.

Довго думав Олекса — питати чи не питати Ган­ну, про що вони з Ніною говорили, і вирішив не пита­ти. Знаючи Процькову, був певен, що не могла вона сказати нічого образливого. Не тієї натури. Горда! Переступила через себе, пішла в лікарню, не боя­чись, що хтось може побачити, впізнати, посміятись.

Втім, хтось таки, либонь, упізнав і шепнув Ганні — це він зрозумів з її погляду, незнайомого, допитливо-напруженого, навіть, правда, не погляду, а миттєвого в ньому рентгенівського спалаху, що загорівся і тут же вичах, погашений соромливим ...м на обох токах.— сумніватися в Олексі — значить ображати його. Зразу побачила, що він пе­ред нею чистий. І та дівчина приходила не тіль­ки з цікавості, а й з простого співчуття. Як добра людина.

 Вернулась Ганна додому аж тоді, коли Олекса з батьками посадили картоплю і весняне тепло вже зробилось тривким і на межах загорілись жовті кружальця кульбаби, а молодий бузок біля хатнього порога почав викидати зелений лист. Дні стали дов­гими, небо — світло-білястим, вечори — м'якими, з виразно відчутними трунками недавно скопаної землі й ожилої природи.

З вікон вийняли вставні рами, хата побільшала, стала ширшою, яснішою, сидіти в ній спокійно було гріх — хотілось вставати, ходити, бігати, щось роби­ти...

Привізши дружину опівдні, Олекса подався на тракторний стан — роботи о цій порі навалилося стільки, що хоч не присідай. Ганна зосталась сама. Оті бузки біля причілка, ота кульбаба на обніжках городу, ота смородина з кучерявим листячком, оті дорогі трунки, що підступили зусебіч і щемно в'ялили душу, змусили Ганну зразу взятись за діло.

Серед всілякого мотлоху в комірчині розшукала стару куфайку, відняла рукав перерізала навпіл, зшила, і вийшло по м'якій ногавиці на обидва коліна.

Припасувала і пішла, дибуляючи по-дитячому, тримаючись за стіну, приголомшена не куцими своїми кроками, не жалюгідною повільністю пересування, а несподіваною висотою хати, - доводилось тепер задирати голову на стелю, шафу, ліжко, навіть на дерев'яну лавицю, де Олекса спеціально для неї ви­ставив відро з водою. Спробувала заради цікавості черпнути з нього квартою, а росту забракло. Добре, що сильною була в руках — обхопила відро, підняла, поставила на підлогу.

Ці перші відкриття приголомшили, але не зляка­ли — Ганна не збиралася скаржитись і плакати, вона потрібна була і собі, і людям, й Олексі веселою. Не хотіла тільки одного — аби хто увійшов саме зараз. Мало який настрій може опосісти її під чужим погля­дом. А може, й цього не треба боятись — невідомо ще, коли вона стане на протези, коли з ними освоїть­ся, а жити потрібно. Ховаючись від людських очей, не проживеш нормально. Отже, хай дивляться. Треба звикати не соромитись себе самої.

Знайшла ганчірку, полізла з нею попід стіни, під ліжком, під лавою. «Ну от, безногій навіть зручніше мити підлогу. Ні згинатись, ні ставати окарач».

Гіркота була в цій думці така, що рот звело судо­мою і сльози бризнули мимоволі, але Ганна їм не далася. Викрутила ганчірку над тазом з такою си­лою, ніби себе викручувала, щоб і сльозини в ній не лишилось. За звичкою хотіла винести ганчірку надвір, але двері не пустили — Ольошка в неї нівро­ку вдався зростом, клямки і засувки припасував, щоб не згинатись над ними, не кланятись.

Напиналась до болю в ногах, ставала навшпинь­ки. Ну, ще малу-маленьку крихітку, якийсь там сантиметр — і дістане клямку найдовшим пальцем. Але саме крихітки й не вистачало... Пробувала підважити двері знизу, торгала ними, гармасувала, аж клямка в своєму гнізді підстрибувала — безрезультатно.

Дріб'язковість перешкоди була настільки очевид­ною і вихід зі становища теж, що Ганна розсерди­лась: це так буде щоразу?

Не повинно бути! Сьогодні ж попросить Ольошку зробити спеціальну коцюбку або й кілька тих коцю­бок і триматиме їх біля кожних дверей. А поки що...

Згадала, що під штандарами в неї мають бути нарубані дрова. Вибрала з них найдовшу скалку, вирізала ножем зазубня, притиснула клямку, штовх­нула двері плечем, виповзла в сіни, а з сіней тим же способом — надвір, під ясне сонце.

Струмувала з неба пречиста світлість, над горо­дами і садами, над обрієм і долиною туманіло легке, як дим, і неосяжне, як море. Тіні яблунь, груш і кущів були прозорі, нічим не насичені, мовби те проникало в плоть дерев і робило їх безтілесни­ми. На ближній яблуні зійшлися в непримиренному двобої шпаки й горобці, зчинивши такий шарварок, що повітря кипіло, наче окріп.

Ганна згадала, як минулої осені, коли копали картоплю, саме на цій яблуні дятел готував собі житло. Він прилітав кожного ранку в зеленому сюр­тучку і червоному картузі, діловито простукував де­рево згори донизу, ніби перевіряв, чи не змінилося й не порушилося в ньому що за ніч, потім приклею­вався на одному місці і починав довбати гострою стамескою довгого дзьоба. До самого вечора. Інколи, правда, пропадав на годинку, либонь, навідувався до дружини на стару квартиру або мав у якомусь саду їдальню з дешевими і легкодоступними продуктами. Так принаймні думала Ганна.

Поки поралися на городах, дятел уже занурився так глибоко, що працював у дуплі, і звідти було видно тільки його хвіст, що енергійно і нервово сіпав­ся раз по раз.

Видно, щось йому потім не сподобалось — чи де­ревина виявилась надто твердою, чи запах її не підійшов, чи дятлиха знайшла якийсь ґандж. Стільки працював, так наробився і покинув.

Горобці довго прицінювались і примірялись до того помешкання, поки зважились нарешті носити туди пір'я, волосінь, коров'ячу й овечу шерсть. Не дуже, правда, вони й старались проти зими. Була у них, мабуть, стара, тепла квартира, а ця мала служити для перепочинку, як зимова дача або тимча­сова криївка від холоду, коли в морозяну пору дово­диться шукати харчі не біля дому, а трохи далі.

За зиму горобці, видно, встигли звикнути до дуп­ла й оцінити його — хата прикривала яблуню од вітру, її ніколи сильно не розхитувало, в дупло не зазирали чужі очі — було. високо на гілляці, до того ж повернуте отвором не в подвір'я, а на город. Біля нього стримів довгий, міцний, як ріг, сучок і на сучку можна було посидіти, пострибати, а головне — спо­кійно видивитись, що діється в дворі, коли дають їсти курям, що де розсипається, коли несуть до хліва корові або свині.

З весни горобці, мабуть, вирішили остаточно пе­рейти до нової хати, але восени на неї, либонь, наки­нули оком і шпаки. В усякому разі, тепер на яблуні відбувалось справжнє побоїсько. Спершу Ганна за лементом не розібрала, скільки там горобців і скільки шпаків, здалося, що з обох боків — цілі табуни. Аж по тому побачила, що це тільки шпаки на всіх гілля­ках, а горобчиків мало. Вони вистрибують із-за рогу хати не табуном, не купою, а поодинці й маленькими безстрашними літачками падають у самісіньку гущу біля дупла. Враз зчиняється лемент, шпаків ніби підкидає нечиста сила, вони злітають і, роззявляючи погрозливо великі писки з жовтими заїдами, напада­ють на горобця, він тут же втікає, шмигнувши камін­цем донизу, а на його місце падає інший. І так безпе­рестанку.

Ганна зрозуміла нарешті, що, незважаючи на малочисельність, позиція в горобців сильніша, ніж у шпаків,— у дуплі сидить їхній представник, і вигнати його звідти нелегко.

Бій, видно, тривав давно, може, навіть не один день — яблуню густо заслідили вапном. Ставка в шпаків була на те, щоб не дозволити горобцям замі­нити свого голодного представника на ситого.. І це була мудра ставка.

Ганна, либонь, застала фінал поєдинку, коли тер­піння горобця, обкладеного з усіх боків ворогами, вичахло до решти. Втім, терпіння, але не мужність. Горобець пурхнув з дупла, наче вистрілений кам­інець, ударив трьох шпаків, котрі втаковилися на сучку, ті. видно, не сподівались на таке зухвальство, і їх просто змело.

Горобчик був невеличкий, круглий, розкуйовдже­ний, як їжачок, стрибав, обертаючись навколо осі, і щось «викрикував» погрозливо-войовниче, сподіваючись налякати, порозгонити шпаків. Цей спалах ге­роїзму і гороб'ячого тріумфу тривав, правда, одну лише мить, доки не отямились шпаки, котрі аж ніяк не сподівались на таке зухвальство, на напад не ззовні, а зсередини. Вони очманіло вмовкли, а потім ураз так обурились, так закричали, що гойднулися всі гілляки, а пір'ячко на хороброму горобцеві опало чи з несподіванки, чи з переляку, він підстрибнув, хотів скочити назад у дупло, але було вже пізно — наткнувся тільки на хвіст якогось спритного шпака, що давно чекав своєї нагоди.

Горобець знову надувся, закружляв на місці, шпаки пішли на нього табуном, ударили стіною, щоб зім'яти і знищити,— такою була сила їхньої нена­висті. І зім'яли б, знищили б, аби горобець не вдався хитрішим. Вони ще там билися між собою, навіжено кричали і сипали пір'ям, а він уже впав грудочкою в кущ смородини і сховався там при самому низу. Тут вискочили з-за хати його побратими, кинулися з усіх боків на яблуню, знов усе перемішалось, зашкварчало, запінилось, а горобчик спокійнісінько виліз з-під куща, застрибав собі городом, подвір'ям, підлетів, усівся на бузкові і почав длубатися в пір'ячку.

«Боже! — розчулилась Ганна.— Яке мале, а яке безбоязне! Як воно трималось одне перед цілою хма­рою».

Ніколи не любила горобців, завше обстоювала шпаків, як пташок роботящих і скромних, але цього разу її симпатії помінялись. Ніби щось своє побачи­ла вона в цій історії, ніби на того горобчика, як і на неї, звалилась одразу половина світу, а він не розгу­бився. Головне, що не розгубився. «Мале-е-нький,— думала про нього з ніжністю.— Вояка... Боєць...» І так їй стало хороше, так лагідно засяяло для неї сонце, що засміялась внутрішньо, змахнула враз ру­ками, взяла свою скалку і подибцяла через двір до хліва шукати роботу. Щоб не сидіти дарма.

Надвечір вона приволокла в сіни торбину кар­топлі, начистила, помила, дрібно порізала, зварила, приправила лавровим листом, товченим салом, тер­тим часником, і вийшов запашний легкий суп, що був особливо до смаку Ольоші. Приготувала зарані— ще він, певне, у полі й трактора не глушив, а щоб не охололо, щоб не підігрівати зайвий раз, обмотала каструлю газетами, закутала в стару куфайку, по­ставила на керогаз чайник.

Був у них столик, маленький, похапний, виносили його часом надвір, ставили під бузком, сідали на низенькі стільчики, щоб вечеряти надворі. Винесла Ганна того столика в сіни, накрила білою скатеркою, нарізала хліба, сіла і жде.

Сонечко опустилось, обрій посірів, зашерхла да­лина, сивий морок почав збивати докупи крони в са­ду, затим упав до землі, розмились спершу дальні стовбури дерев, а тоді й ближні. Рипнула хвіртка— йшов додому Олекса. Торкнув скалкою сінешній ви­микач, прямокутник шугнув у відчинені двері, впав на землю під ноги чоловікові. Ступнув він на поріг, а Ганна розливає в тарілки запахущий часниковий суп.

— О-о-о, зразу чути, що господиня вдома,— ска­зав Олекса весело, та голос сіпнувся, наче забракло йому сили.

— Мий, Ольошко, руки,— припросила буден­но.— Тепла вода в чайнику.

А він мити руки не пішов. Сів біля неї на стільчи­ку, обняв за плечі, пригорнув до себе.

— Розправляєш крильця, Ганнусю? Пробуєш літати?

— Пробую, Ольошко.

Плакали обоє мовчки, палко горнулись одне до одного, і нікого їм у ту хвилину не було потрібно. "Було в них таке відчуття, що немає на землі більшого щастя, ніж оцей низенький столик під білою скатертиною, суп у тарілках, чайник на керогазі й оцей прямокутник світла, що падає з дверей їхньої хати у великий світ за порогом.

...Одного разу я приїхав до Митковець, шукав там потрібного мені чоловіка і втрапив на дальню сільську вулицю. Вся вона була у вишнях, черешнях, яблунях і грушах, лежала на високому південному схилі, повернутому до сонця. Сонце тут пекло відчут­ніше, ніж на будь-якій іншій вулиці. Принаймні я досить швидко звернув увагу, які тут короткі тіні, як поникли спориші і згорнулось у рурочки листя на вишнях, як, зажохло рознявши дзьоби, сидять по­підтинню кури.

Я ледве волік ноги, намагаючись бодай голову тримати в затінку. Пеклд немилосердно. Ніде не було видно й живої душі. Все поховалось у прохолоду хат і сараїв. І тільки біля крайньої хати я нарешті поба­чив жінку, та й то п'яну. Тримаючись за капронового мотуза, почепленого через, двір, вона йшла важким вихилясом, завалюючись тілом то в один бік, то в другий. Щойно розвішана білизна підстрибувала на капронів - ось-ось випорсне з-під защібок і попадає на землю.

Я навіть зупинився — ще тільки полудень, а моло­диця вже «тепленька». Та ще на такій спеці. Видно було, що п'є вона частенько — на білій стіні хати від сінешніх дверей до причілка побачив я «стежку», прокладену брудними пальцями — «ходить» ними, либонь, коли вже ноги не тримають.

Але тут молодиця озирнулась, і я одразу забув про свої думки. Очі в неї були такі стражденно зболені, немов пересилювала якусь муку в собі. Я допоміг їй сісти на стільчик, оббитий м'якою повстю. Бора полегшено зітхнула, втерла дрібну росу, що висходила на лоб.

— Що з вами таке?

— Не маю ніг... Чоловік на роботу йшов удосві­та — рано встала. Спорядила внуків (якраз сьогодні у них починається зміна в піонерському таборі), потім поралась на кухні, городі, а тоді ще попрала, розвішала і вже сама долізти до хати не можу— дуже натрудила ноги протезами.

З запізнілим соромом звернув я увагу на харак­терні ремені й грубі, неоковирні ступні, які завше видають себе.

Молодиця сиділа, склавши руки на колінах, об­личчя її поволі розгладжувалось, ясніло, робилося спокійним, лагідним і напрочуд симпатичним.

— Ви, мабуть, не з Митковець. Уперше на нашій вулиці?

— Побачив, як ви тримаєтесь за Мотуза, і поду­мав бозна-що.

Вона ледь осміхнулась, і тінь смутку пробігла між губами й очима — це, певне, була тінь її постійного болю, що спалахував навіть тоді, коли забувала про все.

— Як нароблюсь, то на мене краще й не диви­тись. Рачки б лізла — так ноги болять. Бачите на стіні мою «дорогу»? Щотижня забілюю і щотижня прокладаю нову, бо мушу на щось спиратись, а па­лиці брати не хочу.

Говорила про свою біду, як про щось буденне, не посилюючи голосу, не зводячи його на шепіт, не прикладаючи фартуха до очей. І ця буденність здавалася моторошно-недоречною, я не міг її сприйняти.

Жінка, одначе, й не здогадувалась про мої почу­вання і зразу знайшла роботу рукам — не встаючи зі стільчика, дістала з тумбочки відро картоплі, ножа й заходилась чистити бульби.

Не знаю, як опинилась у лікарні,— без пам'яті була. А отямившись, побачила, що вкорочено мене до колін. І так була Ольоші по груди, а тепер. Нема що й міряти...

Ножик на тім слові сіпнувся, картоплина випала з рук і покотилась геть, а в очах сяйнули сльози. Не криючись, змахнула їх.

— Вибачайте. Згадала свій колишній настрій. Дивилась на те місце, де були мої ноги, і думала:

нащо Ольоші таке горе? Тільки хату поставили, тільки жити починаємо, ще навіть дітей нема, й ось тобі — на!.. Як йому тепер? Він же мене все одно не покине.

— Так у нього вірили?

— Не завинила я перед ним ні в чому. Ні разу не чув од мене поганого слова, і батьки його не чули. Ні разу не пішов з хати, щоб я його не обняла, ні ра­зу не сів після роботи до порожнього столу, ні разу не поклав на мене важкого погляду, бо душа моя була в ньому, а його — в мені. Боялась, щоб з ним чого не трапилось, коли про біду взнає. Але таки трапи­лось — побіг зразу не до мене в лікарню, а туди, де мене збило поїздом, ніг шукати... Може, назад при­шиють.

Ховала обличчя у фартух, чорні коси вибивались з-під косинки — жодної сивої волосини. Душа поси­віла, а косам не зашкодило. Мабуть, тому, що в біді була спокійною.

— Як прийшов Ольошка до лікарні, як одягли його в халат, то нема різниці, що біла матерія, що його лице. Наче не мені, а йому ноги відняло. «Ольо-шко! — говорю.— Не побивайся так. Ти ж силь­ний...» А він сідає на стільці, бере мою руку і гладить по серцю словами: «Слава богу, що ти жива». А го­лос — не його. Голосу тільки половина. Перепався від болю — так чує мої рани.

Тут увійшла медсестра перев'язку робити й уколи давати, просить Ольошу вийти, а він до неї:

— Не гоніть! Дозвольте тримати її за руку.

— А це для чого?

— Дозвольте! — прошу вже й я. Сестра трапилась милосердна:

— Хай тримає.

За три роки, що прожили разом, уже добре знала його руки, але ніколи вони мені не було такими доро­гими, як тоді. Навіть боліти перестало. Не знаю, чи є ще де на світі такі чоловіки, як мій Ольошка?

Говорила низьким, рівним голосом, але слова її обпікали — стільки в них було гарячої, болісної правди. Я думав про щастя тієї людини, яку може так обожнювати інша людина, котра не вигадала своїх почуттів, а вистраждала, реально спізнала їх у найтяжчу пору життя.

Згодом Ганна розповіла мені про перші свої кро­ки у куфайчаних наколінниках і, про той день, коли вони поїхали до Вінниці приміряти протези на про­тезному заводі.

- Вдягнув мене Ольошка по-святковому, взяв на руки, наче малу дитину поніс до автобусної станції. Власних машин тоді ще майже ні в кого не було.

Люди на нас зглядаються, як на диво, а заховатись нікуди — виставилась наша біда напоказ. Обня­ла я його, ховаю голову в плечах, ковтаю сльози, а він мовчить, бо що тут скажеш — кожне слово тільки розжалобить, а нам від людської жалості і так хоч криком, кричи.

Носив мене Ольошка по Вінниці з автобуса на автобус, з трамвая на трамвай, а вже на протезному сів коло нас один чоловік з милицею і порожньою штаниною. Вийняв цигарку, закурив, затягнувся.

 — Хто вона тобі? — питає Ольошку.— Жінка чи сестра?

— Жінка.

— Давно це?

— Скоро рік.

— Діти є?

— Нема. А що?

— Нічого. Бачив, сину, як ти її від трамвая ніс. Тягнеться він через мене до Ольошки, трясе його руку і відвертає голову, щоб очей не бачили.

Після цього я з півроку ходила по стінах руками, з паличкою через двір, з Ольошкою під руку — аби тільки без милиць.

На шостому році подружнього життя повіз мене Ольошка туди, куди всі митківські чоловіки возять своїх дружин — у парк, за лікарню, де високий панський будинок на два поверхи, в ньому ми на­роджуємо дітей. Сам одніс на другий поверх. Було це звечора, а вночі я легко народила хлопчика — здоро­вого і міцного. Легко тому, що дуже хотіла дитини. І не боялась того, як доведеться її доглядати. На­вчившись ходити без милиць, забула я про всі стра­хи найбільше мене тримало і тримає на світі те, що поруч завше Ольошка. Думаю, що таких, як він, на білому світі більше нема.

І справді нема. Кожна людина неповторна. Альошка виявився могутнім, врівноваженим, вродливим чоловіком, з тихим спокоєм і тією винятковою лагід­ністю в очах, котра видає людей дуже надійних і до­брих.

Сидів на стільчику біля дружини, допомагав чи­стити картоплю, і коли всміхався, то був схожий на неї, мов брат. Схожість у них була і в жестах, і в по­зах, і в одночасності усмішок, наче передавались вони телепатично. Олексій і Ганна здались мені схо­жими на пару степових орлів, котрим ще літати й літати, підніматись у небо, широко розгортати крила і робити ще кращим той світ, у якому вони народи­лись і в якому стали орлами. 

ВІДЬМАРІ-ВІДЬМАРИЦІ

Доцент Журило добирався до  анки не автобу­сом, не автомашиною, як усі нормальні люди, а пішки. Вийшов з автобуса ще в Райгороді, за десять кілометрів од села, і вирішив податись до нього через поля й ліси, щоб увійти в колорит місцевості, перей­нятися її красою, атмосферою і таким чином набли­зити себе до тутешніх людей. Доцент не знав достоту, чи допомагає, це йому в роботі, чи ні, але намагався переконати себе, що допомагає, і це йому вдавалось, бо за характером був трохи наївним і захопленим, а роботу мав таку, що підсилювала й розвивала ці якості,— доцент вивчав народну творчість, фоль­клор, а якщо не бракувало часу, то й людські долі, плекаючи потаємну думку укласти все це коли-не­будь у цікаву книгу.

У Паланку його покликали перекази про віддале­не крило цього села — Голосачівку. Говорили, що то скарбниця народної мудрості. Достатньо зупинитись у першій-ліпшій хаті, щоб уже не вийти з неї. Будеш писати день і ніч, але не перепишеш усього, що по­чуєш,— не Голосачівка, а справжній фольклорний Донбас. Уже в самій її назві зосереджена точна й весела мудрість народу. Будь-кому ясно, що, наро­дившись, це слово мало в своєму активі ще й літеру “р”, означаючи назву найбіднішого сільського кутка, де не було навіть  горсточки чорнозему—одна глина, пісок та камінь. На такому грунті не дуже розба­гатієш, і той, кому випала недоля поставити тут хату, справді не мав чим грішного тіла прикрити. От і причепилось — Голосачівка.

Звичайно, далекі наші пращури не думали, не гадали, що ця простота виявиться дуже незручною для майбутнього доцента Журила. Звичка до академічної точності змушувала його писати сороміцьке слово повністю, а вроджена цнота не дозволяла при цьому вставляти в нього найактивнішу приголосну. Врешті-решт він знайшов компроміс — виписуючи відрядження на предмет вивчення Голосачівського регіону, з'єднав літери “с” та “а” довгим повідком, щоб у разі крайньої необхідності можна було втули­ти на ньому ще й оте мульке “р”.

Роботу свою Журило любив. Розмірковувати над цікавими долями, багатою мовою, переказами, при­повідками, легендами було для нього насолодою, що межувала з душевним раюванням. Правда, він і сам собі в цьому не зізнавався, соромлячись тієї по­стійної високості, що була справжнім станом його піднесеної душі й котру він у собі, м'яко кажучи, не обожнював, маючи її за ознаку інтелігентської, нечоловічої слабкості.

Саме через це Журило змушений був виробити тверді принципи, серед яких найперше місце посідало правило — не піддаватися ніяким впливам. Що б не почув, як би воно тебе не вразило, завше пам'ятай, що твої платформи виходять з діалектичного розу­міння природи й світу і що вони непохитні. В на­родній творчості і фольклористиці трапляється така химерія, що тільки роззяв рота і вже й не зоглядишся, як голова пішла обертом, ти очманів, не розби­раєш, де брехня, де правда, де ліве, де праве, де чорне, де біле. Ти вже не науковець, а жертва.

Доцент Журило потайки пишався тим, що з ним ніколи такого не траплялось, і дозволяв собі легкий скепсис у ставленні до всього, що чув, і навіть до тих, кого слухав. Це було-не дуже добре, виламувалося з характеру, виходило за межі його вродженої делі­катності, однак наука інколи теж вимагала жертв, і Журило подумки втішався, що йому вдається відбу­ватись такою незначною дещицею.

Спокійний душею, врівноважений і легкий, він думав про майбутнє знайомство з Голосачівкою, про благословенні тижні, впродовж яких розкошуватиме в літеплі цікавої роботи.

А в полях гойдалася пшениця, як океан широка, з розлогими хвилями від краю до краю, з синьою піною волошок і сокирок. Над дорогою цвіли мали­нові будяки — лапате листя в довгому колючинні, на пухнастих бутонах — рябі щиглики. Вздовж дороги кудлатими вівцями стояли глодові кущі, фіолетовим димом стелився петрів батіг з гранчастими, твердими стеблами, у небі мріли жайворонки, сонні й розмо­рені, з вимерхлими, спитими жарою голосами. Хліба, трави, дорожна пилюка пахли неспокоєм близької косовиці, і цей неспокій не можна було перекласти на слова чи зорові образи — він просто вчувався.

Під лісом Журило роззувся і пішов босоніж. Від витоптаної на яру глибокої канавки, що пірнала в ліс, як у тунель, бігли навсібіч ледь примітні стеж­ки. Було вогко і прохолодно, густе шатро листя деін­де простромлювали тугі, сильні ножаки сонячного проміння. Вивільги і дрозди балакали про літній день скупаними в радості й задумі голосами. Ліс від цього здавався по-домашньому обжитим і затишним.

“Ну ось,— думав Журило,— звідки воно все по­чинається, з чого воно все витікає. З багатої приро­ди...”

Що саме починається, що саме витікає, йому було байдуже, і він над цим не замислювався. Захоплений красою, мимоволі сам ставав її часткою і говорив, природно, від її імені. Ні шурхіт старого листя під ногами, ні тріск перебучавілого хмизу не доходили до свідомості. Голоси вивільг та дроздів, зелена яснота листя, свіжа вільгість повітря заполонили душу по вінця, і вже не було на цьому світі нічого більшого і кращого.

Над лісом кількома днями раніше, очевидно, про­шуміли дощі — біля грабового відземка Журило по­бачив зграйку молодих підосичників у бежевих картузиках. їхня гумова тужавість була приємною для пальців, вони самі просилися в кошик. Не знав, що буде з ними робити, проте скинув, майку, зав'язав її вузлом і заходився збирати. Пізніше набрів на таких, як і сам, грибників, чоловіка з жінкою. І, не зна­йомлячись, але тримаючи їх на оці, щоб не заблука­ти, кружеляв та й кружеляв довкола, поки не набив повну майку. І лише тоді отямився: “Куди ці гриби подіти? Не викидати ж...”

Чоловік і жінка, присівши відпочити, перебирали свою здобич, акуратно обрізаючи ножиками.

Журило висипав перед ними і зі своєї майки.

— Захопився, назбирав, а тепер і викинути шко­да, і додому далеко.

— А куди добиваєтесь, якщо не секрет? — запи­тала жінка, уважно оглядаючи доцента зеленими променистими очима з поволокою загадковості, мов­би це вона цікавиться не знічев'я, а зі справжнього інтересу.

— В Паланку.

— О-о-о! Ми теж з Паланки. Але вас не знаємо.

— Я не з Паланки. Я здалеку.

Журило заходився пояснювати, яка нужда гонить його до села, і невдовзі вже знав, що жінку звати Катериною, що вона Хлимиха, а чоловік з аршинним розворотом плечей—то її. Федір. Обоє в колгоспі. Правда, Федір хотів було зірватись, але відтяли города по саму ріпицю, і вернувся, пильнує бозна-чого. Тепер і дурніші покидають село, людей усе менше й менше. Цього року переписували дітей до школи, то тільки шестеро першокласників набралось. А де ж вони візьмуться — вся молодь у містах. Кажуть, що у Вінниці є школи, де у дві зміни вчаться — по двадцять перших класів мають. У Паланці ж школа півстадіону займає, а на осінь шестеро дітей.

Голосачівка тепер теж уже не Голосачівка, а Гололюдівка. Внизу, біля дендропарку, чапіє помалень­ку дід Слиш, а на самому горбі — Либонько з Тхорицею та ще троє сусідів коло них, і більше нікого. А колись же там, як на ярмарку, варилося й м'ялося, шуміло й клепалось. І макітри, і горшки, і лозові кошики, і рушники в заполочі — на голодній землі мусила людина шукати якогось ремесла, щоб жити. А тепер...

Катерина махнула рукою, змірявши Федора сер­дитим поглядом,— видно, це була не перша і не най­приємніша розмова на цю тему, і вона в чомусь зви­нувачувала чоловіка, але це Журила цікавило най­менше.

— Хто такий Слиш?

— О-о-о! Це такий дід, що йому нема ліпшого заняття, як почухати язика об яку-небудь балачку та ще прикинутись глухуватим. На цьому й прізвисько нажив.

“Діду! Ви давно брились?”

“Ще в революцію, як Миколку скинули”. “Скільки ж це вам років?”

“А хіба я знаю? Оно, слиш, над Яреминим ставом верби. Їм уже по двісті. ,То я садив”.

— Питаєте, чи Либонько — прізвище? Ні, прізви­ще — Глиродя. На глині, значить, уроджений. Але в нього все — либоньки є, либоньки нема; то й приче­пилось А баба його і не Глиродя, і не Либоньчиха, на своєму паспорті — Тхориця. Кусає так, що сліди ли­шаються. Якщо ви до Голосачівки, то познайомитесь.

Журило з Катериною і Федором перейшли весь ліс, вийшли в поле, і перед ними в долині над ставом завидніло село з білими щоками хат і блискучими очима вікон. Оно з лівого боку під цинковою бляхою, коло криниці з журавлем, наш дім,— показала Катери­на.— Приходьте ночувати.

— Обов'язково прийду на гриби. Тільки, мабуть, пізно ввечері.

— Будемо ждати.

На тому й попрощались. Катерина з. Федором подалися в долину, на лівий бік, а Журило пішов стежкою через жита, між густе вусате колосся, по якому котились широкі білясті хвилі, і від цього зда­валось, що воно вгинається і пливе. На хвилях зрина­ло червоне маєво маків, на обрії мерехтіло марево, єднаючи поле з небом. У мареві купався край села на кілька хат, од яких виднілися тільки дахи.

Ні звуку, ні погуку, ні відлуння. Навіть жайвори вмовкли і сховались у вільгий притінок озимини — змогла їх спекота. Тільки колосся шемрало об листя, але від цього — не звук, а тихий шепіт: ш-ш-ш, ш-ш-ш...

У цій тиші, підсилюючи її унятливість, раптом вродилось тонке мелодійне джмеління, ніби вдалині несподівано ожила якась музична комаха, Поле, ма­рево, відстань одібрали в неї силу, але, зупинившись, можна було зрозуміти, що це справді музика.

Коли стежка вибігла на городи, Журило пішов межею між вишеньками, потім садочком і вийшов до старої хати, під якою на ослоні біля столу сидів ли­сий дід і, заплющивши очі, грав на скрипці.

У холодку буди дрімав рябий собака. Зарившись у літні порехи під катрагою, на якій сушився тютюн, сокотали кури.

А старий грав. Він щойно гонив корову на пасови­ще, наслухався там упокійливої тиші, і в ньому про­кинулось непереборне бажання додати до неї щось своє. Вийняв з чохла скрипку, підкрутив смичка, намастив каніфоллю і випустив його на струни. Гралося легко. Бродив душею по степових росах, музика розгойдувала пам'ять і виколисувала спо­мини.

Журило зашкодив старому. Чужого він почув од­разу, смичок тут же зів'яв, і скрипка похлинулась звуком.

“Ох, як невдало! — подумай Журило.— На му­зиці можна було зразу запливти в душу. Як не­вдало”.

Твердими, немов коріння, пальцями старий узяв зі столу самокрутку завгрубшки, як грабовий стов­бурець пужална, чиркнув сірником, лунко плямк­нув губами, і лілова хмарина враз підстрибнула над головою.

— Самосад? — запитав Журило, киваючи водно­час і на катрагу, і на дідову цигарку.

— Ага,— відповів старий, прискалюючи око.

— Саджаєте? В магазинах же курива повно.

— Магазинне й смокчу, а домашнє здаю в апте­ку— на порошки від кашлю,— скривив рота, щоб не , усміхнутись, але враз ухопився за груди і зайшовся таким бухиканням, що сльози порснули з очей, а сонні кури зірвались і з а кудкудакали.— Оце на дві з половиною тищі сушу,— втираючи сльози, показав на катрагу.

— Ваше, звиняйте, прізвище?

— Якщо ви до мене йшли, то, либоньки, вже знаєте, а якщо не до мене, то навіщо воно вам? Ви самі, звиняйте, хто?

— Я — доцент Журило з педінституту.

— А я думаю, чого це мені сьогодні свині сни­лись? Звідки гості будуть? Чим же ви зайняті, това­ришу доцент?

— Народна творчість і фольклор. У народі багато різних переказів, легенд, казок, примовок, історій. То я слухаю, записую, щоб не пропало.

— Ви думаєте, що воно пропаде? Хіба що люди вимруть. А якщо людей не буде, то кому лишиться те, що ви записуєте?

Журило швидко побіг самопискою по білому полю блокнота, ловлячи непригладжену мудрість Либонька, а той спокійно смалив свою грабовину і вивчав доцента жовтими котячими очима.

— То що ви хотіли від мене почути? Журило не був настроєний поспішати. Йому кор­тіло з підходом, щоб не зразу — клади і рушай, а повільно, як ото в народі — спершу оглянь підкови, потім копита, подивився коням у зуби, перевір об­роть, обмацай ступиці і обіддя, шпиці й заколесники, поторгай люшні й полудрабки, а тоді впрягай, за­гнуздуй і берись за пужално.

— Тютюнець ваш як зветься?

— Либоньки, бакун. Листя тверде, як свиняча шкура. У войну мені жінка на ньому письма писала. Один аркуш списаний, а два чисті. То ці чисті цензу­ра завше забирала на предмет воєнної тайни — чи нема шифровки? І щоб не дати фашисту ніяких надій — скурювала дотла. Без послєдствій для мене і для Гафії.

— Гафія — це хто?

— Моя пилка. Скоро вже п'ятдесят років кряжує мене, а я все одно кашляю. Жіноча порода, як реп'ях, а чоловіча, як штани—реп'ях-тримається, а штани не падають.

— Ви, звиняйте,— постелив Журило запитання з такою спритністю, що майже губ не розтулив,— одружувались по любові?

— По любові? Кха, кха, кха!.. Моя Папільотка була на все село дівка — згоряв коло неї, як лампо­вий гніт, а до Гафії зайшов один тільки раз, і то з п'яної голови. Повна хата парубків сиділа, а коли виходили, скатерка зі скрині чогось за мене одного зачепилась. Гафіїну маму правцем коло печі поста­вило — прикмета! Якщо за парубка скатерка зачепи­лась, то зятем може бути. А хіба їй такии зять снив­ся...

Спіткнувся, видать, Либонько об любого пеньочка. Маленьке миршаве личко, задимлене до чорноти, звеселіло, крій глибоких зморщок розійшовся віяла­ми від очей, а самі очі кліпали зачудовано. Було враження, що, розповідаючи, і сам дивується зі свого життя.

— Як сталася ота пригода, понесло мене до Мільона Хирі. “Чуєте, дядьку? А скажіть правду, чи судьба мені з Папільоткою, чи не судьба?”

— Іди к чорту-матері! Я тобі що, ворожбит?

А Хиря був планетний. Вгадував, що з тобою буде, але не щодня, а тільки тоді, коли планида його надходила. Став я його дуже просити.

“Ну, добре. Ходи до мене день при дні, а коли побачиш, що я починаю махати нагаєм і шапкою, то й питай”.

Приходив я до нього зо два тижні — пас він овець у колгоспі — і дочекався свого часу.

“Чи судьба мені з Папільоткою? Чи оженюся з нею?” — “Як рак на горі свисне. В Папільотки очі косі. На тебе дивляться, а других бачать”.

Набив би я Мільонові морду за таку ворожбу, але ж сам чоловіка силував, сам йому голову моро­чив. “Ну, дядьку! Якщо набрехали — горба вам на плечах зроблю”.— “Дивись, щоб сам не згорбатів”.

А був я тоді парубком на всю губу-ветфер-шал. Скурив одного підручника на шестимісячних курсах у Тульчині і получив бомагу, що маю право і вмію лікувати худобу. Кланялися мені за чотири кілометри, куди не зайду — чарка і шкварка. Мав що випити, мав що і на гостинець Папільотці принести. Мозок мій  всихав коло неї, і думки зводились на мак — нічого не бачу, нічого не петраю, всей світ заступили її брови, губи та очі. І, либоньки, довго б ще сліпував, якби у колгоспі не впала на коней чухрачка. Пригнався до мене голова:

— Марку, спасай колгосп, бо такої напасті ще не було!

Поки я спасав, два тижні ночував на конюшні, а тоді знов душа заграла, як гармошка. Беру півлітра, беру гостинця, йду до Папільотки. Ніколи я в її вікна два рази не стукав, а це пальці позбивав об рами, і не відчиняє—тільки наче якийсь шумок усередині.

— Голько! — питаю.— Ти що, не впізнала мене?

— Це ти, Марку? — перепитує вона чужим голо­сом, наче їй щось поперек горла стоїть.— Я вже спати лягла. Почекай трохи, хай лампу запалю.

Довгенько вона запалювала, потім відчиняє, веде до хати і не горнеться так, як завше, а чогось бокасує.

— Одвикла від мене, чи що?

Мовчить і голову вбік верне. Кинув я очима по хаті — бачу, якийсь чобіт ворухнувся під ліжком, Ше до мене й не дійшло, а чобіт знову ворухнувся.

Відгорнув я покривало, шарпнув за той чобіт, а з-під ліжка озивається бригадир, Шаройко:

— Це я, Марку! До Гольки по дорозі зайшов...

Вийняв я його з-під ліжка.

— Не знав,— кажу,— що тут у Папільотки доро­га проходить. Ти що, з жінкою розвівся?

— Хіба я дурний?

—То це ти, значить, до Папільотки з великого

розуму?

Побалакали ми добре — тиждень, Шаройко синя­ки відмочував, а Папільотці я побив на скалки весь посуд, який був у хаті. Вона, либоньки, в пригорщах борщ варила, а потім заявила в сільську Раду, і мене заставили відкупити, бо ми з нею, пояснив голова сільської Ради, чоловік і жінка тільки практичеськи, я не маю на неї права, і мене треба м'яти на сході, як хулігана.

Отака, товарищу доцент, була у мене любов. В'їлась вона мені в печінки і так скрутила в'язи, що во.ни вже й не тримали голови в той бік, де були гарні молодиці й дівчата.

А може, це Гафія на мене наслала? У них в роду відьмарі водились. Рішив я на зло Папільотці взяти Гафію. Байдуже, що зуби довгі, ноги криві і язик — як помело., Шкіру маю товсту—не прокусить, на криві ноги чужі чоловіки дивитись не будуть, а язик і в мене, слава богу, не дерев'яний.

Заслав старостів. Гафіїна мама в сльозах, а Га­фія:

— Не до вас п'ється, то й не кажіть: “На здоровля”. Марко при худобі, як голова-колгоспу при людях,— перед ним усі шиї ламають. Він — фершал, а я буду при ньому фершалка.

Молола таке, що свати поніміли і в три голоси казали потім: “Хіба це жінка? Вона так уміє варити, що з тебе за один рік обмилок зостанеться”.

Але на мене вже було наслано.

— Нічого — витерплю.

Людина, товарищу доцент, може до всякого ярма звикнути. Зразу на шиї мозолі, потім вони затверд­нуть, задубляться і вже не болять. Жінка, як овід, кусає-кусає, а ти — хвостом. Головне, щоб хвоста не втеряти. Бо коли безхвостий, то їстиме без переляку, а коли трохи боїться, то так і повинно бути.

Ходив я перед весіллям як п'яний. То снігова дорога бачиться мені — і це серед літа. Йду пороха-ми, кушпелиться за мною, як за трактором, сімома потами вмиваюсь, і раптом збіліє в очах, закладе вуха — сніг рипить під ногами. А то вночі лев сниться. В рудих плямах, з рудою китицею на хвості. Зро­ду-віку лева не бачив, а сниться. Я знову до Хирі:

“Дядьку Мільоне! Скажіть, що це за напасть?” — “Снігова дорога серед літа — на біду”.— “Яка біда, якщо женитися збираюсь?” — “Значить, щастя твоє бідове. І буде воно довгим, як лев'ячий хвіст. А руда масть означає, що житимеш при рудому домовикові. Вестимуться тобі руді корови, руді собаки, руді коні, руді кицьки”.

А Гафія теж була рудою. “Ну,— думаю,— якщо вже й масть її мені приснилась, то це справді судьба”. Смутний я був тоді і невеселий. Папільотку не викорчував з себе. На весілля вона прийшла. Регота­ла мені на зло, товкла душу, витанцьовуючи, як навіжена, і я навіть музики не чув, тільки її сміх, і не бачив нічого — тільки її червоне плаття.

Опівночі, коли свахи розплітали Гафіїну косу і закутували її по-бабськи темною терновою хустиною, вона засміялась, я побачив її зуби, згадав криві ноги і не повірив сам собі: “Ця руда дівка з воронячим лицем і кланцатими зубами — моя жінка? Здурів я, чи що? Жити з такою відьмою? Л-ю-ю-ю-ди! Їй-богу, втечу!”

Чиєсь око, либоньки, бачило, що в мене на порт­реті написано,— на розі Голосачівки, недалеко від Папільотчиної хати, перепинила мене компанія Гафіїних родичів, дали попід ребра, щоб дошкулило, але не лишило знаків, приволокли додому і зачинили разом з Гафією: “Дивись, бичку! Як не зробиш свого діла, то й через день не випустимо!”

Хмара диму висіла над Либоньковою головою, тріщав і брався на склейці жовтизною грубий стовбу­рець цигарки, брижився лоб, по-совиному кліпали очі, в яких відбивались не справжні його почуття, а постійна усміхненість — мовби чоловік так далеко одійшов від того, про що розповідає, що воно вже не торкалось душі, а жило окремо, як щось дуже давнє і навіть чуже.

При маленькій голові Либонько був масивний і великий. Журило мимохіть задивився на його ру­ки, що двома коричневими грудомахами лежали на столі, —грубі, довгі пальці з рогівкою затвердлої шкіри на пучках, темні порепини, як незмивна рельєфна різьба, дротяна в'язь чорних жил на зап'ястях.

“Як він такими пальцями чує струну і як він, такий величезний, подружив зі скрипкою?” — невисловлене запитання вже було на губах; Журило бо­явся образити ним старого, совався на стільці, гада­ючи, як підступитись, та Либонько здогадався сам.

— На Голосачівку не за моєї пам'яті прибилось двоє циган — Кузьма і Мавра. Чимось вони прогнівили своїх. Начебто Маври домагався овдовілий отаман, наказав їй перебратись у його шатро, але Мавра не послухалась, бо любила Кузьму. Тоді ота­ман наказав Кузьмі відступитись від Маври. Кузьма теж не послухав. А слово отамана — закон, їх обох побили, прив'язали поряд на одному возі, тиждень не давали їсти-пити і щодня приходили питати, що на­думали. Та вони мовчали.

Однієї темної ночі хтось підкрався (чи не сам отаман, щоб вирятувати свій авторитет, бо якщо тебе не хоче жінка, то це ганьба), розрізав мотуззя—втікайте, мовляв, куди ноги несуть.

Прибились вони в Голосачівку. Кузьма завів куз­ню, Мавра вчила сільських дівчат ворожити і прича­ровувати парубків. Так говорили, але я того не пам'ятаю. При мені Маври вже не було, а старий сивий Кузьма ще дзвонив по залізу, та вже не моло­том, а молоточком. Старість одібрала силу, але душу йому зоставила. Вечорами сидів Кузьма на порозі своєї хати і грав. Грав дуже гарно. Зірки спинялись на одному місці, вітер утихав, замовкали пташки, голосачівські жінки виходили затирати вечерю на­двір, і вона робилась смачною, як Кузьмина музика.

А я з дитинства був такий, що не всиджу на місці. Аби навіть прикували — все одно ворушився б. А Ку­зьмина скрипка в'язала до місця без ременя. Робився плохеньким і тихим, чув не тільки, як він грає, а навіть бачив на віддалі, як перебирає пальцями, куди кладе їх. Здавалось, що це не Кузьмина музика, а моя, що вона не з Кузьми, а з мене виходить.

Журило сам собі не вірив. Тільки що в Либоньковому погляді жила безстороння, усміхнена відсутність, наче говорив не про себе, а про когось, а це вже навіть рум'янець пробився крізь чорну за­смагу, вичахла в очах глузлива дикуватість, і засте­лила їх м'яка, лірична осуга, хвиляста і легка, як теплий вітер, що раптом матеріалізувався у плоть.

— І почав я ходити до циганової хати, слухав, як він грає, відчував, що й сам зможу, а коли дав попро­бувати, в мене зразу вийшло, хоч ніколи до того разу інструмента в руках не тримав. Кузьма говорив, що в мене слух, як у дрозда. А дрозд чує навіть звук променя, що падає на ячмінні остюки. І не тільки чує, а й записує у свою пам'ять, як магнітофон, і при хорошій погоді згадує всі пісні, може співати со­лов'єм, синицею, вороною, сорокою, гавкати соба­кою, ревти коровою, мекати козою, скрипіти, як дере­во, вищати, як іржаві завіси на дверях.

Кузьма подарував мені скрипку, але я не міг так, як він, грати вечорами для всієї Голосачівки. Мені подобалась Папільотка, і я грав тільки для неї. Вона мене й полюбила за цю скрипку. Це тільки чоловік любить очима, а жінка — вухами. Для неї любов — у музиці й слові.

Бувало, сидить на порозі, слухає-слухає і гово­рить: “Яке в тебе серце, Марку, що воно так гарно виспівує? Яка в тебе: душа, що в ній так багато вміщається?”

Заграв у голосі Либонька не властивий для нього сум, наче шкодував або внутрішньо плакав за чимось далеким, назавше втраченим. Знову синій дим ци­гарки факнув над головою, але в котячу жовтизну очей не верталась ні зухвала сміливість, ні ледь стри­муваний комедійний поблиск, що так припав до серця Журилові. Чоловік одмінився і цілковито перейшов у лірично-задумливий стан.

— То ви все життя любили Папільотку? — знову делікатно прошелестів Журило.

— А чорт його маму знає. Не бачу — зараз побіг би, зустріну — одвертаю пику. Ворушаться перед очима, ІІІаройкові чоботи, не можу їх забути, і все. Але й Папільотки забути не можу. Тільки яке слово про неї — уже натягнув шию. Жонатий, а, либоньки, вбив би, якби почув, що вона з ким-небудь зв'яза­лась.

Раз було. носом до носа зійшлись. Хотів я відвер­нутись за звичкою, а вона подивилася в очі й питає:

— То як живеш, Марку? Підняв я голову і сміюся:

— Добре живу, а хіба що?

— Чого ж твоя скрипка не балакає? За саме серце втяла. Я й справді не один раз силкувався грати — і не міг. Уже й Ксеня вродилась, а скрипка висить на стіні мертва. Вийму з чохла, намащу струни салом і знову — на стіну. Вмерла моя душа, не чує музики. День при дні пасеться в ній тільки худоба, ревуть телята і мекають вівці. Прийду додому, погарикаюсь з Гафією, ляжу спати, встану, знову погарикаюсь, їм чи не відь-ма-че-ний!

А першого дня війни з досвітку подався я до літнього табору робити коровам уколи. Барився до обіду, йшок назад стежкою через пшеницю і побачив, що біжить хтось хлібами, як підпалений, не розбира­ючи дороги, талуючи жниво. Не можна було вгадати, хто це, а виявилось — Папільотка. Біліша за полот­но, в очах—темна хмара. Неї впізнати, так раптом змінилась.

— Війна, Марку!

— Що ти мелеш, варіятка?

— Війна!— і плаче.

Треба сказати, що сліз її не бачив я жодного разу — завше тільки реготала.

— І нащо зразу плакати?

— Тебе заберуть!..

— То й що? Все одно не твій.

— Вб'ють тебе, Марку!..

— Не каркай! Ще не воював, а вже хорониш.

Вона, либоньки, сподівалась, що тут, наодинці, та ще в такий час, я її пригорну, прощу минуле — все-таки не чужий. Почувши про війну, зразу кинулась мене шукати. А в біді шукають кого? Найближчого. Але я тоді про це не думав. Мені хотілось якнайшвид­ше до людей.

Прибігли ми в село, а там уже мітинг, уже з три­буни б'ють фашиста в хвіст і гриву. Думали, що за два-три тижні наша армія зітре його до ноги, і рвали­ся на фронт один з-перед одного, щоб устигнути. Моїх ровесників позабирали, а мені сказали не рипа­тись — без одного Гриця вода освятиться. Ветфершал потрібен на господарстві.

Але вийшло все не так. Через три тижні дали команду займати худобу, гнати її попасом до Дніпра і переправлятись, де випаде, на лівий берег.

Нам з Хирею випало найтяжче — переганяти дійне стадо. Ярами, полями, лісами. Спинялись на ніч під селами, йшли до людей, просили, щоб видоїли худобу, бо ревище стояло, ніби це кінець світу. Літо було раннє, жарке, але при заході сонце напивалось сурику, як на холод. Хиря казав, що це небо чує біду. Саме тоді на нього надійшла планида, махав нагаєм і картузом, то я питав, якою буде війна:

— Такою, що аж страшно казати. Люду з'їсть за десять інших воєн, пригне Росію до самої землі, а на землю покласти не зможе. Соп'ятить Росія Гітлера. Не скоро,, але соп'ятить.

У кожному селі вже говорили про десанти. Неда­леко від Умані спинила нас солдатська застава. Командир був немолодий, вусатий, тяжко стомлений.

— Вертайте назад!

— Чо' назад? Нам до Дніпра!

— Не дійдете. Німець завтра тут буде.

— Неправда.

— Знаю, що кажу.

— Дайте нам хоть якусь бомагу, товаришу командир!

Він довго читав нас очима і кривився, як на зуби.

— Не буде бомаги, але худобу можете роздати по селах.

— А дозвіл?

— А це вам і є дозвіл.

Того ж дня, не чекаючи ночі, повернули ми го­лоблі, і тільки-но пройшли зо два кілометри, як тут, наче з-під землі, виринула Папільотка. За спиною в неї був мішок, прив'язаний мотузками до ріжків і гички, як солдатський ранець. Глянувши одним оком, можна було зрозуміти, що вона в дорозі не перший день. Видублена, коричнева, як перепечений корж, по коліна в пасмугах сиво-рудої пилюки, запнута до самих брів білою хустинкою, що теж у пилюці.

— Бий тебе лиха година!—гукнув Хиря.—Це ти, Папільотко, чи, може, я впився?

— Я, дядьку Мільоне!

— Де ти взялась на цій дорозі? Ми ж усе полями та лісами.

— А я від Паланки йду назирці.

— Аж від Паланки? За Ли-бо-нь-ком сохнеш?!!

— А якщо вас когось, не дай боже, ранить? Хиря покахикав, погмикав, ляснув нагаєм — аж худоба стривожилась — і подався на другий край табуна, бо в череді було півтораста корів, і розтіка­лись вони широко.

Ми з Папільоткою лишились віч-на-віч.

— Винна я перед тобою, Марку. Побий мене, прожени, все одно буду плентатись, поки не впаду. Не можу без тебе.

— Раніше Треба було думати,— заворушились попелі мною, Шаройкові чоботи.

Треба було. а я не думала. Що тепер робити?

— Лікті кусай. У мене сім'я.

Не виходило мені бути до неї добрим. Людського поговору я не боявся. Та й Хиря був чоловіком чес­ним, і якби довелось виправдовуватись перед дити­ною, він би і посвідчив чесно. Я боявся себе самого. Не витримаю, знов прилипну, а потім буду цілий вік докоряти їй і собі, бо все на світі людина повинна прощати людині, все, крім зради.

Вночі, як стали табором, нашкрябав я записку (тепер, мовляв, коли є Папільотка, вони з Хирею дадуть без мене раду коровам, а я мушу пристати до якоїсь частини і йти на фронт. Вибачайте, що так нишком, але боюся згаяти час). Найбільше я боявся, щоб Папільотка не подалась за мною і не сточила моєї волі.

...Зробивши передих, Либонько знову сповив са­мокрутку, знову зашмалив-залюлячив, і Журило не­гайно вклинився зі своїм запитанням:

— Папільотка жива й досі?

— Нема. З першого воєнного літа нема. Вже перед самою. Паланкою, розказував покійний Хиря, одірвалось від стада кілька корів— не доїли їх три дні, молоко у вимені позапікалось, дійки тріскались і худоба з ума сходила, та ще ґедзь дошкуляв. Закру­тять хвости бублями — і в кущі, як снаряди.

Корови, не розбираючи дороги, Папільотка — за ними. Вискочили на шлях, що з Митковець до Па-ланки, а там саме німці машинами. З розваги чи з переляку (хто у них запитає?) вдарили автомата­ми. Вбиту худобу забрали на м'ясо, порилися в Папільотчиному мішку і поїхали. Мого батіжка не взяли — лишив його разом з запискою, Папільотка, либоньки, сховала у мішок на пам'ять. Є той батіг у мене й досі... Хочете подивитись?

Журило згідливо, з незбагненною для себе само­го поспішливістю закивав на знак згоди.

Либонько пішов до повітки, на дверях якої висіла іржава кінська підкова, і приніс батога. Був він з одублої, негнучкої сириці, обсипаний дрібним мачинням поїді, що вкрапилась тепер назавше. Між твер­дими горбиками гудзочків ледь видніла сирова нитка, заплетена вмілою рукою, а на нитці висів ветхий кутасик з жовтої бавелки, що надавав батогові яко­гось декоративного, іграшкового вигляду.

— Папільотка заплела,— пояснив Либонько.— Вона любила плести. Бувало, весною робить вінки з кульбаби, влітку — з волошок, цикорію і смолки — й на голову. “Ти,— кажу,— як мала, любиш цяць­ки?— “Либоньку,— сміється.— Скрипка — теж ця­цька, а ти її з рук не випускаєш”.

Мила, дитинна усмішка грала на вустах Либонька, наче в ту хвилину розмовляв не з Журилом, а з Папільоткою, викликавши її з небуття. Було ясно, що хоч і вмерла вона непрощеною, зате — коханою й незабутньою. Скільки років цьому батогові?

— Старий, як війна, а викинути жалко. Мусить чоловік щось берегти. У мене дві пам'ятки — батіг з кутасиком і скрипка. Скрипка — не Кузьмина. Та загубилася в окупації, а цю, що бачите, я підібрав на дорозі за Уманню. Всю війну зі мною пройшла. Співала, якщо мені співалось, плакала — якщо плакалось.

Ні, таки недарма кохала Папільотка свого Либонька. Умів торкнути людину за душу, вмів створи­ти настрій. Журилові раптом захотілось, щоб старий зіграв на скрипці, вже й губи розтулив, щоб попроси­ти, а він і без просьби почав лаштувати деко під бороду, заплющив очі, схилився і пустив смичок на струни. Велика коричнева рука, засмагла від пальців до ліктя, мовби враз стала чарівним веслом, що пірнало, ховаючись за плечем, і випливало наверх, піднімаючи за собою звук — то м'який, то високий, то ніжний, то грубий, потім звуки зіллялись і пішли на Журила потоком. Він теж заплющив очі і вже не бачив ні смичка, ні скрипки, не чув і музики, бо ніби сам став музикою. Він забув про все на світі, не ду­мав ні про що, не тривожився нічим, не переймався болями, настроями, став одночас і слухачем, і музи­кантом. Чи то так душу вгадав його Либонько зі своєю скрипкою, чи справді грав неповторно?

Не знав Журило. Ще ніколи не доводилось йому бути в такому стані. А коли музика вщухла, він був радий, що старий нічого не говорить, бо мовчання теж продовжувало музику. Звукам потрібен був час, щоб вони перетворилися в тишу і вибули з тебе до останку. Втім, до останку вони вже не вибудуть, вони залишаться в тобі — хай не звуками, а тільки споми­ном про них, але спомин цей дорогий, бо знаєш, що в душі твоїй щось зрушило з місця, помінялося й оно­вилось. Смичок, збайдужілий, кволий дрючечок, лежав перед Либоньком на столі, скрипка, негорда й ма­ленька, спочивала під його рукою, а жили струн були ненапружено м'які, ніби втомлені.

“Чого тільки нема в нашому народові! — захопле­но думав доцент Журило.— Мав записувати біо­графії, легенди, перекази, а не завадило б і музику”.

— Це ви самі вигадали мелодію?

— Хіба скажеш? Либоньки, не сам. Я, як той дрозд: що почую, те й моє. Потім зліплюю докупи, і виходить музика. В армії у мене був комбат Голота. Вірші писав і пісні з них робив. Тільки дасть війна перерву на день, уже біжить від нього посланець. “Старшина Глиродя, до комбата! І скрипку — з со­бою!”

Комбат співає, я підігрую на скрипці, а якщо не подобається, то веду по-своєму. Голота вмовкне, по­слухає і говорить: “У тебе, Марку, краще виходить. Тобі треба після війни вчитись у консерваторії. Да­вай разом, га?”

“Я, товаришу капітан, так далеко не загадую. Мені аби до вечора дожити. Кепський сон бачив”.

“Який ти забобонний! Мусиш дожити. Я, наприк­лад, умирати не збираюсь”.

“Не говоріть так, товаришу капітан, бо є на світі нечиста сила, їй-богу, є і може все почути”.

А йому хоч би що — сміється на всі зуби. Ну, а під Яссами сидів на ящику з снарядами, тримав телефонну трубку біля вуха, командував. Лиха куля чи гарячий осколок зачепили ту купу — нічого не зосталось, знайшли тільки телефонну трубку з його рукою. Мене там теж було б поклало, але судьба — жити. Набило шрапнеллю повну шию осколків, я побіг до річки зупиняти кров водою, але в повітрі залізо летіло роями. Скочив під берег, притулився спиною до глиняної стіни, думав сховатись, а воно грунтом з головою. Я вже задихався, вже був одною ногою на тому світі. “Ніхто й знати не буде,— встиг подумати,— де мене поховано. Чи хоч почує хто, що

погибаю?”

І все. Викинуло з пам'яті.     

Але пробігав такий, як я, легкопоранений із штрафників, побачив, що мій автомат стирчить, здо­гадався, що під купою глини має бути й автоматів хазяїн, вигарбав. І, ви знаєте, Гафія почула, що я пропадаю. Не відьма, скажіть?

Писала мені в госпіталь на тютюновому листі: “Що там лучилося з тобою 24 серпня по обіді? Я жа­ла жито на околіт, відрізала пучку на мізинці і навіть не почула. Тільки потім серце зайшлося, як на біду, і я кричала не своїм голосом: “Марка вбило!”, що аж люди збігались”.

Якби вона не кричала, то, може, й загнувся б, а так душа почула і на зло Гафії лишилась жити.

— Хіба вона вам хотіла чогось поганого? — пере­питав Журило.

— А чорти її маму знають. Вона мені за довгий вік так уже дозолила, так наклялась, що в мене ча­сом шестерня не за ту шестерню заходить. Часом думаю: “Якої я кольки вернувся? Міг собі лишитися в армії старшиною чи в музикальному взводі, пішов би до консерваторії, може, справді з мене путній музика вийшов би”. Так ні, поле мені снилось, пшени­ця, Голосачівка, наші тумани, що висотуються вдо­світа з очерету, і вернувся на поталу паланському голові Хризонту Бабію та моїй Гафії. Чогось тому Хризонтові з першого дня мій портрет припав не до шмиги — захотів мене з фершала переставити на бригадира. Фершал, якщо по честі, не дуже й був потрібен, худоби лишилось небагато, переслабувала вона за війну чим тільки хочеш, і нічого до неї вже не чіплялось, але на полі жінки орали своїми коровами,  були багатодітні, згорьовані, вимучені злиднями, гострі на слово, не дуже слухались, і до них треба було доброго гавкала, щоб тримав порядок.

— Підеш ти! — командував Хризонт Бабій. А я вперся:

— Кваліфікацію міняти не буду. Я одній Гафії не можу дати ради, а ти хочеш, щоб з цілою бригадою звів толк!

Він на своєму, я на своєму, поки терплячка не увірвалась:

— Та що я тобі, врешті-решт, баба, що ти з мене другий місяць не злазиш? Чи ти хочеш, щоб я пішов з твого колгоспу?

— Ну то йди, в три господа бога!

— Ага, якщо так, то бувай здоровий.

Я, звичайно, не з дурної голови зривався. Я вже давно провідав, що у Липнику хочуть нового лісника завести, бо дуже дерево крадуть люди, треба сторо­жа. Якби пішов просто вилами махати, то Гафія ме­ні б шию перегризла. Як це так: був фершалом, а став нічим, і вона вже не фершалка, вона вже ніщо?

На початку осені, коли сонце якраз вижовтило черешню, став я на нову роботу. Скучно мені було. Звик до худоби — вона хоч і не балакає, але поверне голову, коли ти говориш, і тямить, що це до неї, а де­рево?.. Пень-колода. Німе. Та ще й крадуть його.

У Переволоці, де вирубка, стояло в стосах, либоньки, зо три сотні складометрів грабини. Не загля­дав я туди довгенько, а прийшов — перший ряд коро­ва язиком злизала, навіть сліду нема, наче відьма на мітлі перевозила.

Потім другий ряд почав спливати. Куди, як, хто його бере?

Попильнував кілька днів — молодиці. Кінчають роботу в полі, а-після цього в ліс, по стосині на плечі і — хто куди. Чим же я їх зупиню? Криком?

Не поможе.

В міліцію заявити?

Нащо мені людські сльози?

А якщо спробувати нечистою силою? Усі вони, крути не крути, мусять обов'язково вертатись біля тієї фоси, в якій, говорять, за часів Богдана молодий шляхтич з бричкою топився. Місце страшненьке, ко­ло нього і вдень комашки по спині бігають.

Приніс я величезного кабака, викинув з нього нутрощі, зробив жолобайку, в жолобайці — отвори на ніс, рот, очі; запалив свічку всередині, поставив на горбочку, подивився здалеку на це поночі — спаси мене, господи, волосся на голові піднімається.

Перевдягнувся у Гафіїну сорочку, намастив лице сажею, щоб, не дай боже, хто не впізнав, і вийшов до молодиць у сутінках, коли волокли на спинах по стосині. Такий вереск знявся, що самому стало страшно.

А стежка там одна — під гору до повороту. На повороті стоїть мій кабак, світить очима, ротом і носом. Поля верещали з переляку, молодиці рвали напролом через кущі ліщини, свербиуса, глоду, мина­ючи “нечисту силу”.

Як пошептало відтоді. Тільки селом пішла чутка, що коло фоси виходить у білому якийсь покійник, ,а на горі за фосою вкупі з ним з'являється вогненне страховидло, котре сопе і дихає полум'ям. Чого сопе, не знаю — всяке могло привидітися з переляку.

Чутка про наші дива дошелестіла й до міліції. Приїхав мотоциклом капітан Синяков, випитував, а я йому відказував:

— Чи ви не знаєте, як у селі. Те недочує, те пере­чує, те увірве, те доточить, і виходить бозна-що.

— Ладно,— каже Синяков.— Кабан дикий у тебе водиться?

Я візьми та й бовкни, не думаючи:

— Трапляється часом.

— Ну то, коли сніг випаде, організуй охоту! Синяков був із тих, кому їсти не дай, аби лиш з рушницею походити.

Я сказав і забувся, а він по першому снігові при­їжджає.

— На ту неділю приїду з двома приятелями, як домовлялись.

— А-а-а,— я вже й рота розняв, аби сказати, що в наших лісах партизанська бригада стояла і кабанів усіх до ноги вибила, але вчасно прикусив язика — ще подумає, що вигадую, аби не пустити на обхід, щось приховати від нього. “Приїжджайте, товаришу ка­пітан!”

А на ту пору Хризонт Бабій знов почав наверта­тись до мене душею — де ти знайдеш голову, якому б не муляло очей те, що росте в лісі? Бачив я в нього на фермі худого чорного кабана.

— Дай мені цього хорта. Я тобі замість нього іншого куплю.

— Чи ти зовсім без клепки? Це ж не свиня, а гон­чий собака. З ним тільки на охоту ходити.

— А мені такого й треба.

Бабій подивився на мене, як на слабого.

— Бери, якщо будеш його на цепу тримати. Зв'язав я кабанові ноги, уклав на сани і повіз до Слиша. Умовились, що за пару складометрів стосових дров потримає він цього звіра у своєму хліві, не годуючи, тільки палицею махатиме, щоб людського духу боявся, а в неділю, перед початком охоти, одве­зе на санях у Переволоку і випустить тоді, коли я пальну з рушниці.

Риск був, правда, серйозний. Якщо вони почнуть не затемна, то обов'язково побачать, що свиня свійська. Можуть побачити і в сутінках, підуть слідами, знайдуть місце, звідки Слиш пускатиме нашого вепра, і що мені тоді робити?

А, була не була, скажу, що хотів догодити Синя­кову, знаючи його любов до охоти. Зрештою, кабан же не крадений.

У неділю вдосвіта розбудив я Слиша, зв'язали ми кабана, замкнули мотуззям його писок, щоб не вере­щав, одвезли на Переволоку, а потім я погнався стрічати гостей.

— То що? — питає Синяков.— Візьмемо вепра чи ні?

— На кожного по свині,— сміюсь, а в самого піджилки трясуться.

Розгорнулися фронтом, як належиться. Я стаю крайнім праворуч, Синяков першим од мене, а ті два — далі. До Переволоки було метрів триста, не більше. Тільки-но дійшли, я зашпортнувся, упав і пальнув з одного ствола.

— Ба-а-а-л-да! — розгнівався Синяков.

—, Ш-ш-ш-а! — кажу йому.— Не чуєте? А вже з того боку, де Слиш, тріщать корчі. Ли-боньки, добре дав кабанові палюгою по ребрах — рвав, як підпалений. Ше було темно. Велике, чорне замелькало між грабками, Синяков звів свого бель­гійського карабіна, пальнув раз-другий, вдарили по об'єкту й приятелі. Кабан, бачу, спіткнувся, кабутнув через голову і простягнув ратиці.

— Готов!— кричить той, що крайнім з лівої руки. Пішли до кабана, повиставлявши рушниці й три­маючи пальці на курках. Поранений вепр жартувати не любить — одне цундря може зостатись від мис­ливця.

Але цього разу страхувались дарма — вцілили трьома жаканами.

— Ти диви,— сказав Синяков,— шерсть, як на свійському!

— І худю-ю-ю-щий!

— Війна і для кабана війна.

— Треба було б його розібрати, поки свіжий,— говорить Синяков.— Але це ж загаємось дуже.

— Почекайте,— втручаюсь уже я.— У мене десь тут має один чоловік бути. Він і розбере. Йду через кущі, знаходжу Слиша.

— Розбереш вепра, але не ляпни, що він з кол­госпної ферми. Шкуру заховаєш куди-небудь і ска­жеш, що одвіз у село на вичинку, щоб шерсть не пооблазила. Віддаси, коли буде готова.

— Та я ж не тямлю чинити...

— А хто тебе питає — вмієш чи не вмієш. Го­ловне, щоб ти сказав те, що треба.

Більше того дня ми, звичайно, нічого не вполюва­ли. Слищ оббілував вепра, поділив на шматки, привіз до куреня, наготував свіжини, і за вечерею після чарки був ще один момент, від якого в мене спина змокріла. Приятель Синякова, той, що ходив крайнім з лівого флангу, говорить:

— Слухай, Василю! Давай оддамо голову нашо­го кабана до музею. Німці там усе пограбували.

“Ну, пропав! Вони зразу побачать, що вепр не ікластий, і допетрають, що я їх дурю”. Але виручив Слиш.

— Ви мені звиняйте, гражданін начальник, не знаю, як вас величати, але я не мав нащот голови ніякого указанія і розрубав на три часті, щоб усім вийшло на холодець.

Пронесло. Поїхав Синяков задоволений і не знав би ніколи нічого, якби не Слиш. На Слиша часом находить, як планида на Хирю. Він дуже нетерпля­чий. Обіцяв йому три складометри дров, від слова не збирався відступати, але не виходило зразу, а Слиш набрав на носа, передибав Синякова і виклав йому, як на духу, і про свиню, і про шкуру, і про мене. Добре, що в цього Слиша на весь район слава пустобре­ха — Синяков йому не дуже повірив, але ходив і до хлівця, в якому кабана тримали перед лісом, порпав­ся у колгоспних документах, чи справді я виписував свиню, почав до мене сильно сікатись, хоч я й клявся-божився. Розхотів я після цього бути лісником — нащо мені клопоти з сердитою міліцією?

— Вертайся, Марку, фершалом,— сказав мені Хризонт Бабій.— Більше я тебе силувати на бригади­ра не буду.

І ще відтанцював тридцять п'ять років на фермі, як мідна каструля. День при дні, без вихідних і пе­рерв, поки ноги добре носили. А тепер — не те. По­жену корову, постою трохи, і вже тіло тяжким ро­биться, треба сідати, бо ламаєшся в колінах. Жити, товаришу доцент, стало добре; ще Росія, брат, так не жила. Сидю на призьбі, грію коліна, смалю цигарку, а листоноша приносить папера. “Розпишіться, діду”. Ви таке бачили?

Але, з другого боку, як подумати, то, може, й за­служив, усе-таки шість країн освобождав від фаши­ста. Чотири роки Родіна возила й годувала мене безплатно, дала-два ордени і шістнадцять медалей. Якщо слабувала худоба, тижнями ночував на фермі, наче це моє, а не колгоспне, та ніколи, замічайте, не каявся. Гризла мене Гафія, мала за дурня і голо­дранця, але не навчила красти. Приносив часом бан­ку сметани (не святий) чи шматок свіжини. Але тільки тоді, коли дитина слабувала і мене мучила совість, що я, батько, нічим не можу помогти. Гріхи мої перед народом невеликі, не боюся людям дивити­ся в очі, жити б ще і жити, а часу вже нема. Котиться судьба до заходу, як вовняний клубок, і нитки в ньому все менше й менше. Здається, довгим було життя, а насправді — як один день. Значить, товари­шу доцент, скільки не живи, все одно буде мало. Основне, я щитаю, щоб не нудно. Повинна в тобі до самої смерті співати яка-небудь скрипка, бо коли не співає, то хіба це життя?

М'яка, лірична натура знову обізвалась у Либонькових словах, і Журило, зворушений до глибини душі, зовсім забув про свій робочий принцип — не піддаватись впливам.

— Ви таки були щасливим? — спитав він підне­сено і кивнув на велику кінську підкову, що висіла на дверях повітки.

— То не я, то Гафія,— скалки сміху заіскрились у Либонькових жовтих очах.— На хатньому по­розі — теж підкова. Якщо й вам трапиться де-небудь на дорозі, то не хапайте зразу, бо не всяка підкова на щастя. Піднімайте тільки ту, що лежить вигнутим боком до вас.

— І ви в це вірите? — Журило глянув на Либонька з підозрою.

— Я, товаришу доцент, вірю тільки в те, що бачу, а кожен бачить по-своєму.— Абстрактні розмови Либонько провадив на абстрактному рівні, і тому Жури­ло вирішив змінити платівку.

— А де ж це ваша дружина?

— Про вовка помовка... Суне ондечки городом,— відповів Либонько, хмаріючи лицем.— Вчиш її, вчиш, щоб уставала на праву ногу, а до неї не при­стає.

— Що ви маєте на увазі?

— Ото як наричить рядно гички, що й донести не може, значить, устала на ліву ногу. Ви тільки мовчіть і слухайте.

Городом до хати сунула величезна купа. Здава­лось, що вона має власні ноги — людини під нею не було видно. Часом, коли носій губив рівновагу, купа п'яненько хилилась то в один бік, то в другий, але потім знову вирівнювалась. Край двору, біля катраги, вона зупинилась, розвернулася, з-під неї про­зирнули тонкі, як патички, напродив криві, кава­лерійські ноги, за тим мелькнуло рябе рядно, купа впала на катрагу, і Журило побачив маленьку бабцю в темній спідниці, синій горошком блузці, білій ху­стині, зав'язаній ріжками на тім'ї. Вуглисте лице, гачкуватий ніс, глибокі недобрі очі. Ковзнула по Журилові байдуже і низьким, рипливим голосом, як ото стара хвіртка, почала з якоїсь нібито недавно пере­рваної ноти:

— О-о-о, пасталакає цілий день, наче язик у ньо­го підкуплений. Щоб тебе вже господь побив! Коли тобі надоїсть? Коли ти вже розуму наберешся, чи так і звікую з придурком? Гичка стікає, мутлі внадились і доїдають, а він тільки й знає, що гадурати та гавня-гати.. Шпійон телячий!

— Почала-а-а-сь перша серія,— закутався Либо­нько в синій цигарковий дим.— Давай зразу пере­ходь на другу — чоловік якраз записує. Пишіть, то­варишу доцент: “Бабка Тхориця починає молиться, стала не тою ногою — не спиниш ні буком, ні палю­гою. Так гризе зі злості — тріщать кості. Попадись на зуби перевідні — не пожаліє ні чужого, ні рідні”.

Либонько сипнув приповідками й примовками, як з прорваного лантуха, а Тхориця, слухаючи, вмовкла і навіть розтрушувати гичку перестала — очевидно,

сподобалось.

— Найшло, як на Мільона Хирю,— урвала потік чоловікового красномовства і, злагіднівши обличчям, звернулась до Журила, явно вербуючи його в со­юзники: — Либонька хлібом не годуй, дай тільки побалакати. Навернув тут уже, певне, сім мішків про Папільотку, Хирю, Хризонта, мої кості перемив. Ав­жеж... Напустила на нього мани, приворожила, щоб мучитись всей вік. Такого парубка ніхто, крім Папільотки, задурно не хтів. Менше його слухайте.  В нього язик без прив'язі.

— Менший, либоньки, як у тебе?

— У два рази довший. Та ще й брехливий. Такого навидумує — світ не чув. Тільки наставте вуха. Його мама в реп'яхах купала, щоб до язика все пристава­ло. Він при молодому місяці хапається за помело, а великодньої суботи лиже росу на горохові, щоб кучеряво говорити.

— Ага-ага! Не казав я вам, що це відьомське поріддя? — Либонько навіть на ноги звівся.— Забе­рись звідси, бо палиця тебе забере!

— Сам заберись: наварнякав чоловікові на мене, то дай наварнякати й на тебе!

— Тьху! У неї зараз хвіст виросте, товаришу доцент! Тікайте з цього двору, бо ще зробить вам якусь хоробу.                                    

— Не дуже лякай,— перейшла Тхориця на нижчий, вдавано сумирний регістр.— Бувала в світах, з ініралами сиділа за одним столом, і рогів мені ніхто не позбивав, і не мукала, як корова, і люди від мене не втікали... Лигай корову і веди в поле.

— Ви де-небудь бачили таке, товаришу доцент? Хазяйством вона мене доконує. Государство -гроші платить, щоб довго жив, а вона коровою в могилу зводить. Продам — сказав!

— А яку ґулю будеш їсти? Без сметани не встаєш — не лягаєш. Чи, може, я замість корови почну доїтись?

— О-о-о! Геть учаділа, меле не знати що. Обидві сторони апелювали до Журила, як до ар­бітра, і він почувався, мов на жаровні. Хотілося помирити їх, але вони, мабуть, не потребували ніяко­го замирення. Гарикатись для них було потребою спільного існування., Шпиняли одне одного дошкуль­но, але без усякої злості, швидше не для того, щоб уколоти, а для того, щоб не поступитись, не опинити­ся зісподу.

Либонько здався першим, залигав корову, махнув на прощання рукою і поплентав на пасовище, а Тхо­риця розгорнула вилами гичку і, з повагою позираю­чи на Журила, котрий зігнувся над своїми записни­ками, почала збирати на стіл.

— Це ви для мене?

— Попідвечіркуємо. А то ще скажуть, що чужа людина пішла з мого двору, не ївши.

— Хто мене тут бачив?

— Бачив — не бачив, а я вже чула, що у мене в дворі сидить якийсь чоловік і записує Либонькову судьбу.

— Хто це сказав?..

— У селі все видно. Якщо люди не бачать, то від пташки не сховаєшся, і домовик усе чує.

— А пташка що — балакає?

— Авжеж. Тільки своєю мовою. Потягніться ру­кою до ластівчиного гнізда — літає, кричить, ґвал­тує, зразу видно, що налякана. Або подивіться на гусака. Якщо чужа людина, то він кидає табун, біжить, витягнувши шию і розставивши крила, наче набити хоче, а хапнувши за штани, піднімає голову, випинає груди і гогоче, ніби хвалиться: “Бачите, як я йому дав?!” А курка? Хіба не чути, коли вона соко­че радісно, а коли кричить налякано? Все живе має мову.

— А домовик?

— Е-е-е! То — боже створіння. Його побачити не можна, але знати про себе воно дає, коли треба. Наша Ксеня малою пасла корову під Липником. По обіді звіялось таке страхоття, що стало темно, як уночі, вітер обривав стріхи і ламав яблуння, блиска­ло і ревіло, як коло млина при повній воді, а тоді почало заливати. На подвір'ї — до колін, вулицею біжать річки, на городі між бараболями попроорювало ярки, а моя дитина десь серед поля. Зробила я з мішка ворочок, кинула на голову і — гайда за село. А там чорною стіною — від неба до землі. Гукай, кричи — не чути, й очі не бачать за півметра. Пішла я навмання, і хоч рядом ні душі, хтось мене у бік штурхає. Подумала б — теля, але ж нікого не видно. Довго плутала по стернях, потім — у конюшині, а  тоді щось наче потурило в спину. Зашпортнулась я, впала і чую плач. Це моя Ксеня сидить під копичкою сіна, мокра як хлющ і плаче, а коло неї корова опу­стила голову. Хто мене вивів на дитину? Я ж нічого не бачила, не чула, не знала, куди йду. Хто мною правував, штурхаючи під боки? До-мо-вик!     

— А хіба він ходить так далеко від хати?

— Куди господь пошле.

— А може, то якийсь польовик?

— Е-е-е, ні! В полі хазяюють мавки, але вони  з жінками не дружать, вони більше до чоловіків

горнуться. Чо, думаєте, Либонько завше грає тоді, коли з поля вернеться? Це з нього мавчині лоскоти виходять. А жінка більше домовика чує. Загуркотить діжа в сінях, вийдеш — нема нікого, кадубець з во­дою повен, майже під верх. Але щось же гуркало. Виглянеш за двері, пошукаєш очима — а, хлів забулась на ніч зачинити. Домовик побачив непорядок — нагадав.

А то серед ночі, в заметіль, стукає у вікно. Не спи — виходь! Комусь треба помогти — чи корові, чи теляті, чи поросяті, чи людині.

Домовик усе бачить. Якщо не постукає, то ли­шить приміту.

Коли наша Ксеня мала віддаватись, ще ми нічого не знали, бо жила вона в Хмільнику, робила в сана­торії, виступала перед курортниками і познайомила­ся з Миколою. Мали приїхати вони до нас за благословенням, і домовик мене попередив. Треба було курям пшениці набрати на горищі —там у мене сто­яв повний мішок, міцно зав'язаний вірьовкою. Виліз­ла я на горище, а мішок порожній наполовину — пшеницю наче хто спеціально набирав совком і виси­пав на купку. Хто і нащо? Либонько не чіпав, я не чіпала, злодії не крали. Либонько, як завше, гово­рить: “Це ти щось зробила, в тебе праве око з двома зіницями. Ти й хату можеш перевернути, якщо гля­неш косо”.

Журило мимохіть кинув погляд на Тхорицю.

— Не приглядайтесь, не приглядайтесь! У мене такі ж очі, як у всіх, тільки праве буває меншим, бо колись ще малою коняка хвицнула копитом під праву брову. Домовик висипав зерно—це я вам точно кажу,— щоб ми чекали якоїсь переміни в хаті. Так воно і вийшло — на другий день Ксеня з Миколою на порозі.

Журило не вірив їй і на йоту. Якщо Либонькова розповідь багато разів брала за душу, захоплювала і навіть зачаровувала, якщо подумки прощав їй деякі недоладності, то слухаючи Тхорицю, цілковито пе­рейшов у стан тривкого внутрішнього скептицизму. “Примітивна забобонна містика. Але — не збивати. Хай собі говорить...”

— Весілля ми справляли на Голосачівці через три тижні. Двісті двадцять три душі — як стріль. Хто хтів пити, той пив, хто хтів їсти — наївся на два місяці вперед. Було багато тих, що звикли надурняк, але так наша Ксеня розпорядилась — вона любить, щоб багацько людей. У неї робота — масовик. При­сісти не має часу, але не скаржиться, а радіє: “Ви, мамо, недаром купали мене в окропі з тих гілляк, на які сідали рої. Тепер коло мене люди, як бджоли, рояться”.

— А хіба це справді помагає? — запитав Журило, силкуючись не засміятись,— йому просто хотілося, підігріти бабу.                                   

— А ви не знали?—сяйнула вона глибокими очима: нарешті, цього товстошкурого записувача пройняло, а то думала, що вже нічим не проймеш.— Ще й як помагає! Правда, не завсіди. Коли в червні молоденький місяць висить ріжком догори, хоч до нього відерце чіпляй, тоді й роби навар з вишневої гілляки, на яку падав рій. Якщо ж ріжок донизу, то це значить, що підуть дощі, а дощі на початку літа змивають відьомські уроки і нашепти. Якщо ж ріжок місяца догори, то дощів не буде, і дівоча доля може зав'язатись не так, як ви хтіли, відьми можуть за­шкодити.

— Ви вірите, що відьми існують насправжки? Тхориця звела на Журила зачудовані очі і втупи­лась у нього нерухомо — чи цей чоловік хоче по­сміятись, чи розуму в неї питає?

— Та в мене вона тридцять п'ять років у сусідах жила. Прикидалась доброю, хоч до рани клади. А як завелась у нас молочна корова, то піду вдосвіта доїти, а вим'я вже порожнє. Краде, зараза! Все літо мастила я дійки кізяком і примовляла: “Бери і їж, якщо тобі смачно! Бери і їж, якщо тобі смачно!” Вже й молоко вернулось, а я все мащу й приказую. Під пречисту, в кінці серпня, мають до мене празникові з'їхатись. Надумала я спекти для них сирну бабу, а сиру нема. Біжу до своєї сусідки.

— У вас, кумо, сир є?

— Нівроку, ціла боденька.

—- То дайте мені макітерку, а як розживусь, то верну.

Пішли ми з нею в погрібник, прийняла вона з діжечки камінець, підняла дерев'яну накривку, зняла білу пілочку, а воно як дихнуло звідти, вибачайте, ко­ров'ячим — хоч падай.

— Що це за біда, кумо?

— А б-о-о-г його знає. Молоко все літо смер­дить—пити було не можна, зварила сир, а воно, бачте, все одно тхне.

Хай воно тобі, думаю, й не висмердиться. Добре, що вмієш тільки відбирати, а то є такі відьми, що прикинеться цуценятком, зайде до хліва, і смирна корова робиться звірюкою, мимчиться, нападають на неї плаксійці, і тоді вже сам нічо не зробиш, тоді йди до Бешихи в Лоївці.

— А Бешиха — теж відьма?

— Ні, ворожка. Гозьми з корови клубочок шерсті. Бешиха тільки за руку — і вже питає:

“У хліві — хвіст, а в хаті — піст?”

“Вгадали, бабко”.

“А я завше вгадую, бо ще покійний дідуньо знай­шли на Івана Купала цвіт папороті й зашили мені в тіло. До тебе відьма приходила. Будеш-вертати додому, зайди на цвинтар, гозьми камінчика, вирий у корови під правою ратицею ямку, закопай камінця, потім спали шерстяний клубочок, що зараз у тебе в руці, неси попіл до нужника, сип у діру і примов­ляй:

Відьмарі-відьмариці,

Упирі-упириці,

Чародії-чарівниці!

Я буду їсти сир, масло, молоко,

А ви — гівно...

Корова ревне три рази і стане здоровою, наче й не слабувала, а відьма після цього відлежить. Ото ди­вись, яка молодиця ходить у синяках, напустивши хустку на лоба, то то й відьма”.

І правда. Хіба Либонько не обірвав коси старій Хлимисі?

Прикинулась сучкою, бігала коло хліва, а він упіймав за загривок та й вистриг ножицями жмут шерсті. Для проби! А по часі пішло селом, що Хлимиха спала в клуні і миші їй косу обгризли. Зна-а-ємо ми тих мишей!.. Мала корову, як хліверу, а доїла тільки кружку молока — сама пришіптувала, а й для неї хтось постарався, мусила здати корову в колгосп на мнясо.

— Побачити відьму можна? — запитав Жу­рило.

— Якщо дуже хтіти... На постові запусти, поївши вареників, виколупай з зубів сир, збережи до вели­кодня і, як будеш іти на всеношну, здибаєш. Я одного разу здибала під Лоївцями. Велике, чорне, волохате, наче кожух вивернутий на ньому, а брови білі-білі. Зібрало мені шкуру-на голові, очі рознялися, а дух сперло. Хочу крикнути — і не можу. Тоді підса­дило ззаду — либонь, чортові на плечі завдавало — і так кинуло, що спам'яталась аж серед калюжі: ноги по кісточки в болоті, руки по лікті. Поставило окарач. А покійні мама вчили мене, як молитись за такої оказії. Вговталась чутоньку і шепчу: “Дурна Пара-сю! Де це я лазю? У хмарі чи в сіні, на сонці чи в тіні? Біля криниці! Тута складають воду в копиці, вилами розгортають, найкращі шматки відбирають, будуть мотуззя сукати, чорта під пахви в'язати. Дурна Па-расю! Де це я лазю?” Проти відьми треба таке закли­нання, щоб вона заплуталась у ньому, як мавпа в постолах. Тоді кине тебе і побіжить далі... Чую, що коси у мене вже не сторчма і між лопатками менше холоду., Шепчу свою Парасю і пробую вийняти з тва­нюки ноги або руки. А тут де не взявся скупий Луць:

— Це ви, кумасю, чи мені здається?

— Ні,— кажу,— це сепаратор. З болота сметану робить, щоб тобі морду заляпати.

Він як роззявив рота, щоб насміятись, та так і не стулив — заціпило. У відьомському місці той ворог, що тільки-но сідав на чужу шию, зразу перекинеться  на твою, якщо ти перед людиною грішний. Це мені Бешиха розказувала.

Так Луць і йшов до церкви з роззявленим ротом, а я ззаду пленталась — руки в болоті до ліктів, а но­ги — до кісточок. Потім пустив про мене чутку, що їхала на ньому верхи, як відьма, лиш тоді відпустило йому щелепу, коли побачив церковного хреста, а до того ціпило, наче тросом тягнуло, і він чув, як тріщать вуха. Це з мене на нього переходило.

Доцент Журило відчував, що і йому начебто по­чинає ціпити зуби. Вже спускався вечір, уже між гру­шами соталась темнота, непривітна й таємнича, і в темноту йому чомусь не хотілося дивитись. Вона здавалася ворухкою, щось там у ній було.

— А ви чули про маковейну відьму? — продов­жувала Тхориця, ніби й не помічала стану свого гостя.— Ця насилає на людей волоса-панариція. По­миєш руки в стоячій калабатині чи діжці, яку вимо­чують на засол гоїрків, волос побачить слабке місце, пролізе в тіло і починає точити кістку. Зубів так не ломить, вуха так страшно не болять, як мучиться людина, коли волос у п'яті чи в пальцях. Криком сходить, на стіни лізе, по больницях їздить — і все без пуття. На маковейну відьму треба маковейну ворожку, яка сіє мак під трьома деревами, сапає його при місяці, зриває квітки в тумані, щоб ніхто не ба­чив, які вони на колір, сушить під темними штандара-ми, щоб не впало на них недобре око, а тримає на видноті в чорному череп'яному слоїку, щоб той цвіт не боявся ніякого врочення.

Я сама це добре знаю, бо сподобив мене пана­рицій у кінці літа після війни, як вимочувала коноплі. Зайшов у п'яту, і нічого не видно — тільки маленька біла крапочка, а потім загноїлося, відкрилась рана, почала кровоточити й боліти, як на сказ. Уже свища проїло в кістці. Повезли мене до Гайсина. Найшовся там один. “Треба,— каже,— різати ногу, бо ця жінка з ума зійде і взагалі може переставитись. Без ноги їй полегшає”.

— А без голови,— питаю,— може, буде ще лег­ше?

— Якщо ви така розумна,— розсердився він,— то, може, підкажете мені, що робити?

— Що я вам підкажу, коли ви знаєте тільки різа­ти? Я краще випишусь.

—Виписуйтесь на здоров'я. Виписалась, стрибаю на милицях до Мільона Хирі.

— Я, голубко, на панариціях не тямлю. Ходи до Бешихи.

— Бешиха теж не тямить.

— Е, кажуть, під Шаргородом одна горбата... Коли б до неї добитись...

— Доб'юсь і на край світу, аби лиш допомогло. Упросила людей, завезли під, Шаргород. Горба­та — не вгадаєш, чи дівка, чи жінка, чи баба — ма­ленька, засмоктана, руки з тонкими пальчиками, го­лова в червоній косинці, голос тоненький. Вся хата в полицях, а на них слоїки з маковинням і житні квіточки — в кожній по дев'ять вимолочених коло­сочків. Наварила вона окропу з макового цвіту, обшмалила колоски на вогні, взяла мою ногу і ка­же:

— Стромляй п'яту в гаряче і хоць сильно пече — терпи.

Терплю, а вона полоще житню квіточк; й окропі й говорить: “Крива нога, крива лапа, крива кістка! Чи ти мене чуєш, чи ти мене бачиш? Я — житній колосок. Волосе насланий, волосе навіяний, волосе набіганий! Вийди з тіла, вийди з кості! Щоб не блуди­ти, щоб не нудити, білим світом не ходити! Чи є в тебе руки, чи є в тебе вуха, чи є в тебе гочі? Руками одчепися, вухами змирися, гочима одчахнися. Цур тобі, пек! Цур тобі, пек! Цур тобі, пек!”

Житньою квіточкою лоскоче біля ранки, а волос, прудкий, як гума, білий, намотується на неї пру­жинкою, намотується. В горбатої роса на лобі про­ступила, голос осів, а він мотається і мотається. Потім перестав.

— Треба ще завтра спробувати,— говорить гор­бата.— Вже окріп сили не має.

Спробували завтра — вимоталось ще трохи, а третього дня не виходило вже нічого.

— Очистилась твоя кість назавше. Тільки в п'яті свищ лишиться до смерті.

— Ось до він, чуєте? — Тхориця роззула праву ногу і зацокотіла сірником у кістяній дірочці.

...Уже геть споночіло. Було погано видно — не­зчувся наш доцент, коли й день погас. Чути було за городом глухий голос Либонька — за щось сварив корову. Лунко брязнув ланцюг об кромку відра, на краю неба вирізьбився ясний місячний лик. Тхориця примовкла, дослухаючись, як тлумляться кури на подрах.

— Буде завтра гарна погода.

— А чого?

— Кури балакають не стадом, а кожна своїм голосом. Чуєте?

Нічого Журило не чув. Йому здавалось, що вони скаржаться на пітьму всі разом і хутчій не скаржать­ся, а радіють з того, що нарешті сховалось пекельне сонце, що облягли землю тиша, прохолода, спокій, що ніхто їх не тривожить, не проганяє з сідал.

Пора було збиратись і Журилові.

— Спасибі вам на сьогодні,— проказав не своїм голосом (вуха ще були повні від баби Тхориці і свій голос сприймав не так, як. завше).—Можна прийти ще завтра?

— А чого ж ні? Приходьте і записуйте, що вам треба. А мо', лишитесь ночувати?

— Ні, йду до Катерини і Федора Хлимів. Я з ними домовився.

— Далеченько. Та й поночі.

— Нічого,— бадьорився Журило.— Якось утрап­лю,— але голос у нього й досі був чужий, змалілий.

Уночі Хлимишиному. Федору здалося, що в городі бродить якась худобина. Вийшов надвір, узяв добро­го бука, подався на шум і трохи не вперіщив по спині доцента Журила.

— Це чого ви не у ворота, а через городи? — тяжко здивувався Федір.

— Не питайте,— знічено відповів доцент.— Наче полуда яка на очі. Заблудився.

Не міг же він зізнатись Федорові, що біля самі­сіньких воріт йому перебігла дорогу чорна кицька, і хоч Журило не вірив у дурні прикмети, не любив піддаватись ніяким впливам, Либонько і Тхориця так його зарядили, що вирішив не йти через хвіртку, а краще податись городами. Про всяк випадок.