Вінниччина туристична: краєзнавчий довідник. Tourist Vinnychyna: ethnography guide

Від упорядників

Мальовнича природа, сприятливі кліматичні умови й географічне розміщення Вінниччини, її унікальні археологічні, архітектурні пам'ятки, що сягають сивої давнини, непересічні історичні події, самобутні культурні та народні традиції і звичаї, ціла плеяда видатних особистостей створили чудові умови для розвитку в краї досить популярної й прибуткової нині в світі галузі — туризму.

Мета пропонованого видання — представити гостям, мешканцям області, дослідникам краю, туристам та всім любителям подорожей найцінніші перлини і найцікавіші визначні місця сіл, селищ, міст і містечок, на які так багата і щедра Вінницька земля.

Матеріали в довіднику подані двома мовами — українською та англійською.

У довіднику ви знайдете інформацію про розвиток у краї активного туризму, водні, пішохідні та маршрути вихідного дня. Дізнаєтеся про місцеві рекреаційні ресурси, санаторії, пансіонати, заклади відпочинку та дозвілля, де можна оздоровитися і цікаво відпочити.

Відвідавши заповідні місця краю, спілкуючись з природою, п 'ючи цілющу джерель- \ ну воду, вдихаючи свіже, насичене лікарськими травами повітря, ви відчуєте прилив \ бадьорості, гарного настрою та наповнитеся незабутніми враженнями від побачених палаців, замків, веж та стародавніх культових споруд. Познайомитеся з непе-ревершеними витворами народних майстрів писанкарства, вишивання, гончарства, живопису. Спробуєте смачні страви самобутньої і різноманітної подільської кухні.

При підготовці довідника був використаний багатий краєзнавчий фонд Вінницької обласної універсальної наукової бібліотеки ім.К.А. Тімірязєва, що включає фундаментальні дослідження з історії окремих населених пунктів краю, написаних відомими краєзнавцями Вінниччини.

Чимало цікавої інформації з історії окремих пам'яток, видатних особистостей та народних умільців знайдено і в публікаціях, вміщених у обласних та районних газетах, а також у мережі Інтернет.

При підготовці довідника були використані матеріали, надані працівниками органів місцевого самоврядування, районних державних адміністрацій, відділів культури райдержадміністрацій, міських рад, міст обласного значення, центральних районних (міських) бібліотек.

Особливу подяку за підтримку і розуміння висловлюємо М. В. Потупчику, завідуючому сектором охорони культурної спадщини управління культури і туризму Вінницької обласної державної адміністрації, В. С. Мазурику, представнику Національної ради з питань телебачення та радіомовлення у Вінницькій області, С. С. Гаренику, головному спеціалісту з питань туризму управління культури і туризму Вінницької облдержадміністрації. Значну цінність представляла і фактографічна інформація, крупинками зібрана дослідниками краю, завдяки їх самовідданій, натхненній і такій необхідній праці.

Тож: запрошуємо всіх бажаючих у подорож: славетною Вінниччиною, яка відома своїми талановитими земляками, багатим історичним минулим, самобутньою культурною спадщиною, непересічними святинями та мальовничою природою.

Сподіваємося, що дане видання з часом буде доповнене новими цікавими краєзнавчими розвідками і перевидане шанувальниками і дослідниками краю.

ЗМІСТ 

Від упорядників

Вінницька область

Мальовнича Вінниця — столиця краю

Жмеринка — вузлова залізнична станція України

Козатнн — місто залізничників

Місто Ладижин — перлина Подільського краю

Могялів-Подільський — прикордонна фортеця України

Хмільник — курортна перлина України

Барський район

Бершадський район

Вінницький район

Гайсинський район

Жмеринський район

Іллінецький район

Калинівський район

Козятинський район

Крижопільський район

Лнповецький район

Літинський район

Могилів-Подільський район

Мурованокуриловецький район

Немирівський район

Оратівський район

Піщанський район

Погребищенський район

Теплицький район

Тиврівський район

Томашпільський район

Тростянецький район

Тульчинський район

Хмільницький район

Чернівецький район

Чечельницький район

Шаргородський район

Ямпільський район 

ВІННИЦЬКА ОБЛАСТЬ

За моїм глибоким переконанням, Вінниччина – найближча до неба, найживописніша і пісенна земля. Все, що у моєму серці добре і зле, все започатковане тут.

І. Ф. Стаднюк

Утворена – 27 лютого 1932 р.

Територія – 26,5 тис. км²

Кількість населення – 1660,0 тис. осіб, в т.ч.

міське – 812,6 тис. осіб

сільське – 847,4 тис. осіб

Річки: Південний Буг з притоками Згар, Рів, Дохна, Соб, Савранка і Дністер з притоками Лядова, Немія, Мурафа, Русава, Марківка, Кам’янка

Адміністративний центр області – м. Вінниця

Область поділена на 3 міських і 27 сільських адміністративних районів.

У складі області – 6 міст обласного підпорядкування (Вінниця, Жмеринка, Козятин, Ладижин, Могилів-Подільський, Хмільник), 12 міст районного підпорядкування, 29 селищ міського типу, 661 сільська рада, яким підпорядковано 1466 сільських населених пунктів

Вінниччина – край багатої і різноманітної природи, героїчної історії, що сягає сивої давнини, унікальних археологічних, архітектурних та культурних пам’яток різних епох, самобутніх фольклорних надбань, витоки яких беруть початок у доісторичні часи.

На її території є чимало прекрасних заповідних куточків природи, історичних місць, музеїв, пам’ятників і бюстів, які увічнюють імена видатних людей, що тут народилися або проживали.

Вінницька область була заснована 27 лютого 1932 р. Розташована в лісостеповій зоні центральної частини Правобережної України, на Придніпровській височині на південному сході і Подільській височині на південному заході. Вінниччина є частиною Поділля, яке видатна українська письменниця Леся Українка назвала красою України.

Геолого-сировинні ресурси краю складають нерудні будівельні матеріали, граніт, пісок, глина, ракушечник, вапняки для технологічних потреб цукрової промисловості. На Вінниччині є поклади гранату і найбільші в Україні запаси пеліканіту.

Розроблені у краї Бахтинське родовище флюориту, Ямпільське і Глибочанське родовища пісковику, три родовища каоліну, запаси якого на теренах Вінниччини найбільші у світі, Вендичанське родовище глин для виготовлення керамзитового гравію та Жежелівське родовище гранітів.

За ґрунтовими особливостями територія ділиться на чотири агрогрунтові райони: північно-східний – з переважаючим чорноземом, центральний – з сірими і світло-сірими опідзоленими ґрунтами, південно-східний та придністровський райони – з глибокими чорноземами і опідзоленими ґрунтами. На думку фахівців, Вінниччина має найродючіші в Європі ґрунти.

Адміністративний центр області – місто Вінниця.

На південному заході Вінницька область межує з Республікою Молдова, на заході – з Хмельницькою, на півночі – з Київською та Житомирською, на сході – з Черкаською та Кіровоградською і на півдні – з Одеською областями.

Найбільша протяжність області зі сходу на захід сягає 200 км, а з півночі на південь – 185 км.

Саме географічне положення Вінницької області в центрі України сприятливе для її перспективного розвитку як в цілому, так і для туризму зокрема. Воно ж обумовлює і транзитність території. Вінницьку область перетинають залізниці, які використовуються для міждержавних сполучень: Москва–Бухарест, Москва–Прага, Москва–Софія, Київ–Будапешт–Любляна–Трієст, Київ–Легніце та ін.

Територією області проходять важливі магістралі: Київ–Одеса, Київ–Львів, Харків–Львів, Київ–Кишинів та ін. По щільності залізничних колій на одну тисячу квадратних кілометрів території область посідає п’яте місце по Україні.

В останні роки у Вінниці відкрито аеропорт, налагоджено повітряне сполучення обласного центру з Києвом, Одесою тощо.

Проведенню відпочинку та оздоровленню сприяє помірно-континентальний клімат області.

Вінницька область має досить густу мережу річок, що відносяться до басейну Чорного моря. Головні річки області доповнюють малі, кількість яких сягає тисячі (1086).

Чимало водних ресурсів області зосереджується в ставках (понад 4 тис.) та водосховищах (63). Всі водойми області надають великі можливості для таких видів відпочинку населення, як катання на човнах, катамаранах, купання, водні мандрівки, оздоровчі сонячні та повітряні ванни, рибальство. Цими видами відпочинку можуть скористатися і туристи.

Крім того, в області стрімко розвивається активний туризм. З метою популяризації та підтримки цього виду туризму Вінницьким туристично- спортивним союзом розроблено 37 нових маршрутів, з них: 10 водних, 6 пішохідних, 6 велосипедних, 8 маршрутів вихідного дня та 1 лижний.

Вінниччина багата і якісними мінеральними та прісними підземними водами. Варто при цьому згадати хоча б Хмільницьке родовище мінераль­них лікувальних радонових вод, де створено систему курортних оздоровниць, в яких успішно лікуються люди з різноманітними хворобами.

Гарний відпочинок пропонують Будинки відпочинку «Гірський» (Могилів-Подільський район) і «Сокілець» на річці Південний Буг та бази відпочинку підприємств і організацій на берегах річок Південний Буг, Дністер, Мурафа, в т.ч. на березі водосховища Ладижинської теплоелектростанції біля с. Степашки.

Розвідані численні родовища столових вод, на п’яти з яких налагоджений розлив («Регіна», «Княжна», «Шумилівська», «Подільська», «Росяна»).

Для розвитку екологічного туризму, відпочинку та оздоровлення на території області важливе значення мають багаті лісові ресурси окре­мих районів області, зокрема: Вінницького, Гайсинського, Жмеринського, Іллінецького, Калинівського, Літинського, Піщанського, Тростянецького, Тульчинського, Хмільницького, Чечельницького.

Значний рекреаційний потенціал Вінниччини складають природоохоронні об’єкти, яких на території області функціонує 338. Це – заповідники, заказники, урочища, пам’ятки природи загальнодержавного та місцевого значення, парки – пам’ятки садово-паркового мистецтва, створені у ХVІІІ-початку XX ст.

Окрім природно-ресурсного потенціалу, Вінниччина щедро представлена пам’ятками археології, архітектури та містобудування, історії, культури та етнографії, що дбайливо зібрані у музеях міст і сіл області. На сьогодні в області функціонує більше 120 музеїв системи Міністерства культури і туризму України. Із них: 23 державні та 97 самодіяльних, 33 з яких мають звання «народний». Загалом в області під охорону держави взято біля 3,5 тис. пам’яток.

На її теренах відкрито понад 1,5 тис. археологічних пам’яток від доби пізнього палеоліту до середньовіччя. Значна їх частина належить до трипільської культури (ІV-ІІІ тис. до н.е.). Розкопки цих пам’яток дали багатий матеріал для висвітлення різноманітних сторін побуту, господарської діяльності та ідеологічних уявлень носіїв трипільської культури. На території області виявлено чимало городищ і курганів. Немирівське скіфське городище є одним з найбільших в Україні. Далекі пращури залишили у спадок чимало унікальних поховань і скарбів, що дійшли до нашого часу.

Чого тільки варті розкопки біля с. Гордіївка Тростянецького району, де знайдено найдревніше золото України (епоха бронзи, вік курганів – 3-3,5 тис. років). Колекція намиста із бурштину з цього комплексу – одна з найбільших у Європі. Чи поховання сарматської жриці зі всіма атрибутами, виявлені біля с. Северинівка Ямпільського району. Пам’яток такого типу в Україні за всю історію археології знайдено всього декілька. Або ж унікальний східнослов’янський Бернашівський ювелірний комплекс середини І тис. нової ери.

Серед архітектурної спадщини регіону особливий інтерес для туристів становлять замкові комплекси ХVІ-ХVІІ ст. у Буші, Барі, Озаринцях, Мурованих Курилівцях, Селищі, Хмільнику та Іванові; безліч палаців, костьолів, церков ХVІІ-ХІХ ст., які збереглися у 22 районах, містах Вінниці та Могилеві-Подільському. Є і давні синагоги, як наприклад у Шаргороді.

Надзвичайно привабливими для туристів є Державний історико-культурний заповідник «Буша» Ямпільського району, скельний монастир у с. Лядова Могилів-Подільського району, пам’ятка архітектури XVIII ст. палац Потоцьких у Тульчині та багато інших цікавих місць, які ви можете побачити, відвідавши міста і села області.

У 2007 р. Вінницька обласна рада зініцювала проведення конкурсу «Сім чудес Вінниччини». На розгляд журі було представлено 48 найрізноманітніших пам’яток краю, серед яких і були обрані найкращі. Разом з цим, було започатковано номінацію «Перлини Поділля», до якої увійшла ще 21 пам’ятка – духовні святині, палаци та парки, меморіальні музеї, історичні та природні об’єкти Вінниччини.

Дотепер збереглося чимало цінних споруд громадського призначення – гімназії в Гайсині, Жмеринці, реальне училище у містах Бар та Вінниця, залізничні вокзали в Козятині та Жмеринці, готель «Савой» у Вінниці.

Вінниччина багата на непересічні події минувшини, також буде цікавою для шанувальників історичних пам’яток.

Наприкінці ХVІ-на початку XVII ст., як і по всьому Поділлю, населення краю брало активну участь у повстаннях під проводом К. Косинського, С. Наливайка, Т. Федоровича (Трясила), І. Павлюка, Я. Острянина. Особливо активно діяли повстанці на Брацлавщині, у містах Вінниця, Немирів, Шаргород, Бар.

Широкого розмаху досяг народний рух під час Визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. Наприклад, битва під Махнівкою (нині с. Комсомольське Козятинського району) –у 1648, під Вінницею і Красним – у 1651, під Батогом (с. Четвертинівка Тростянецького району) – у 1652, оборона Буші – 1654 роках та ін.

На Вінниччині діяли загони, якими керували найближчі сподвижники Богдана Хмельницького, – Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай. Великі кургани на території багатьох районів області залишилися німими свідками героїчної боротьби українського народу за свободу і незалежність.

Вінниччина – батьківщина Устима Кармалюка – легендарного героя і керівника селянських повстань на Поділлі проти поміщиків у першій третині XIX ст.

Двадцяте століття закарбувалося у долі населення Вінниччини визволь­ними змаганнями 1917–1920-х рр., руйнівними Першою і Другою світовими війнами, спустошливими іноземними інтервенціями, голодом, сталінськими репресіями, Чорнобильською катастрофою.

Вінниця у 1918-1920 рр. тричі ставала столицею Української Народної Республіки періоду Директорії і саме тут біля трьох місяців вирішувалася доля української державності.

Жахливою сторінкою в історії Вінниччини був Голодомор 1932-1933 рр., про що свідчать цифри статистики тих років. У жовтні 1932 р. у Вінницькій області проживало 4 726 097 осіб, у другій половині 1934 – 3 944 523 особи. Різниця становить 781 574 особи (16,53%). За дослідженнями істориків, від голоду загинуло вінничан більше, ніж під час гітлерівської навали.

Суттєві матеріальні збитки та людські втрати зазнала Вінниччина під час Другої світової війни. Невдовзі після її окупації, що тривала 2 роки і 8 мі­сяців, у Коло-Михайлівському лісі, неподалік Вінниці, фашисти збудували ставку Гітлера «Вервольф». Тож на території краю зосереджувалися відбірні есесівські частини і загони гестапо, які з особливою жорстокістю розправлялися з мирними жителями та військовополоненими. За період окупації було знищено 204 781 чол. мирних жителів, 45 972 – радянських військовополонених, вивезено на роботи до Німеччини – 74 167 осіб.

Незважаючи на це, у роки війни на Вінниччині діяло 6 партизанських і з’єднань, 10 загонів, 17 окремих партизанських груп загальною чисельністю 19 тис. чоловік. Вінницьке підпілля очолював Герой Радянського Союзу І. В Бевз.

Вінницьку область визволяли війська 1-го Українського фронту під командуванням генерала армії М. Ф. Ватутіна в ході Житомирсько-Бердичівської наступальної операції. Безпосередньо Вінницю звільняла 38 армія і під командуванням генерал-полковника К. С. Москаленка. Наказами Верховного Головнокомандуючого 11 військовим частинам було присвоєно почесні звання «Вінницьких», 4 – «Жмеринських», 4 – «Вапнярських».

За героїзм, проявлений під час війни, високе звання Героя Радянського Союзу отримали 123 земляки, а генерал армії І. Д. Черняховський і полковник І. Н. Бойко удостоєні цього звання двічі. 42 мешканці Вінниччини стали повними кавалерами ордена Слави.

Вінниччина, край високої культури і духовності, за свою історію нагромадила величезну скарбницю самобутніх народних традицій, звичаїв, обрядів, до яких ви можете долучитися, подорожуючи населеними пунктами області.

Славу Вінниччині додають своїм неповторним і розмаїтим мистецтвом талановиті народні митці. З XIX ст. далеко за межами України були відомі рушники та сорочки вишивальниць з с. Клембівка Ямпільського району. Здавна у краї розвивалося гончарство, що славиться своїми глибокими тра­диціями, красою та своєрідним характером керамічних виробів. Особливого розквіту це древнє ремесло набуло у 20-ті роки XX ст. в с. Новоселівка Гайсинського району, де жили й творили видатні майстри – Андрій Гончар та брати Яким і Яків Герасименки.

Ще одним відомим центром традиційного гончарства на Вінниччині вважається с. Крищинці Тульчинського району. Крищинецька земля дала світові талант Івана Тарасовича Гончара – основоположника вітчизняної народної керамічної скульптури малих форм. Яскравим продовжувачем крищинецького гончарства є Олексій Григорович Луцишин, який не лише створив власний безцінний художній спадок, а й виплекав власну мистецьку школу. Свою неповторну гончарну техніку створили і барські майстри гончарного мистецтва Петро Лукашенко, Петро Маніта, Павло Самойлович, Григорій Куликовський.

Прославив Вінниччину своїми оригінальними скульптурними композиціями, своєрідним декоративно-фігурним посудом Олександр Ганжа, знаний народний майстер художньої кераміки, що народився у старовинному гончарному центрі – селі Жорнище Іллінецького району.

З покоління у покоління передається і традиція писанкарства. В області інтенсивно розвивається мистецтво народної витинанки. Найвищим рівнем майстерності серед витинанкарів Вінниччини відзначилася заслужений працівник культури України Марія Оксентіївна Руденко з с. Слобода-Яришівська Могилів-Подільського району.

У Вінницькій області з середини XIX ст. широкого розповсюдження на­був обробіток каменю, що належить до рідкісного промислу. Цьому в значній мірі сприяли великі запаси гранітів. Одним із центрів монументально-меморіальної пластики, декоративного оздоблення виробів садово-паркової архітектури є Гнівань. Гніванські майстри поставляли свою продукцію для будівництва Московського метрополітену, оздоблювали Московський університет. їх художні вироби вивозилися у Францію, Німеччину, Австрію, Польщу.

Відомі на Вінниччині і такі види діяльності, як ткацтво, зокрема килимарство, що були невід’ємною частиною домашніх занять кожної селянської сім’ї, соломоплетіння, різьблення по дереву.

Традиції українського народного живопису розвивають художники Віктор Наконечний, який відкрив у власному будинку картинну галерею, Віктор Крижанівський, Тетяна Дедова (с. Клембівка Ямпільського району), Федір Панчук, Іван Горобчук (м. Вінниця).

Культурно-мистецькі надбання Вінниччини сьогодні гідно продовжують сотні фольклорних колективів різних жанрів, майже 300 носять почесні звання – народний (зразковий) аматорський.

Значний внесок у збереження усної народної творчості Вінниччини зробили відомі збирачі фольклору Явдоха Зуїха, Г. Танцюра, Н. Присяжнюк, М. Руденко, їх справу успішно продовжують кавалер ордена княгині Ольги III ст. 3. Чорна (с. Стіна Томашпільського району), Г. Коваль (с. Бохоники Вінницького району), В. Вовкодав (с. Кармалюкове Жмеринського району).

Ознайомитися з народними обрядами та звичаями вінничан ви можете, взявши участь у традиційних всеукраїнських заходах, що відбуваються на теренах області. Зокрема:

– на святі народного мистецтва «Українська витинанка», що проходить у Могилеві-Подільському, на батьківщині фольклористки, майстра народної творчості, заслуженого працівника культури України Марії Руденко. Також відвідати експозицію районного музею етнографії і народного мистецтва її імені та єдиний в області міський будинок народної творчості, де створено унікальний Музей витинанки;

– на симпозіумі-практикумі «Бубнівська кераміка» у с. Бубнівка Гайсинського району, вироби учасників якого зберігаються у фондах музею- садиби видатних майстрів, основоположників бубнівської кераміки, братів Якова і Якима Герасименків у с. Новоселівка;

– на симпозіумі скульпторів-каменярів «Подільський оберіг» у с. Буша Ямпільського району. Роботи учасників можна побачити на території Державного історико-культурного заповідника «Буша», що являє собою цілий комплекс пам’яток археології, історії та культури;

– на огляді-конкурсі автентичних колективів на приз Г. Танцюри у м. Гайсин, який збирає фольклорні та фольклорно-етнографічні гурти зі всієї України;

– на святі кобзарського мистецтва ім. В. Перепелюка «Струни вічності» у Вінниці, в якому беруть участь відомі солісти, ансамблі та капели бандуристів зі всієї України. Гості свята відвідують с. Вороновиця Вінницького району, де тривалий час жив відомий кобзар, композитор, письменник і народний майстер Володимир Перепелюк.

Ви можете також стати учасниками Міжнародного фестивалю етнічної музики та лондарту «Шешори - Подільські», що проводиться у с. Воробіївка Немирівського району. З 2009 р. щорічно у третю суботу травня вшановуєть­ся День Південного Бугу.

Сподіваємося, ваші позитивні враження про Вінницький край значно збагатяться, якщо ви ознайомитеся з іменами знаменитих земляків. Це – Михайло Коцюбинський і Степан Руданський, Микола Леонтович і Петро Ніщинський, Родіон Скалецький і Федір Верещагін, Владислав Городецький і Григорій Артинов, Володимир Антонович і Валентин Отамановський, Марко Соколовський і Михайло Маслюк, Данило Заболотний і Зельман Ваксман, Микола Некрасов і Ярослав Івашкевич, Михайло Стельмах і Василь Стус... І цей перелік можна продовжувати й продовжувати. З Вінницькою землею доля пов’язала видатного українського історика М. Грушевського, письменницю Марко Вовчок, полководця О. Суворова, основоположника польової хірургії М. Пирогова, художника В. Тропініна, генія світової музи­ки П. Чайковського, авіатора-винахідника О. Можайського. Вдячні земляки увіковічнили пам’ять про них, створивши літературно-меморіальні музеї, музеї-садиби, пам’ятники, погруддя.

Завітайте до нашого краю, доторкніться до його історичних каменів, по­милуйтеся його красою, подивуйтеся його археологією, архітектурою, історією.

МАЛЬОВНИЧА ВІННИЦЯ – СТОЛИЦЯ КРАЮ

Перегортаю назви древніх міст, –

І Вінниця мов мрійниця між ними...

Хвала тобі, далекий благовіст, Що рідне місто не назвав тужливо!

В. Рабенчук

Територія – 0,1 тис. км²

Кількість населення – 367,8 тис. осіб

Вузол залізничних, автомобільних та повітряних шляхів Вінницької області

Відстань автошляхами від Вінниці до Києва – 260 км, до Львова – 369 км, до Одеси – 429 км

Річки: Південний Буг та його притоки Вишенька, Тяжилів, Вінничка

Адміністративний центр утвореної 27 лютого 1932 р. Вінницької області та адміністративний центр утвореного 1965 р. Вінницького району

Телефонний код 0-432

Перлина Поділля, окраса Подільського краю, мальовнича, місто-парк. І все це про місто Вінницю, яке розкинулося вздовж крутих берегів Південного Бугу, річки, яку в давнину місцеві жителі називали Бог. Вона і справді була для поселенців Вінниці в усі часи воістину Божим даром: давала для їх життєйських потреб воду, при необхідності ставала шляхом сполучення і торгівлі, а її високі і круті береги були надійним природним захистом від ворогів.

Вартий уваги і той «фундамент», на якому зростала і продовжує розвиватися Вінниця. Йдеться про природні умови та ресурси. Місцезнаходження Вінниці в середніх широтах визначає помірність її клімату. Для міста харак­терним є тривале не спекотне літо з достатньою вологістю та порівняно короткі не суворі зими. Вдалим є і її розташування в межах Волинсько-Подільського кристалічного масиву, прикритого четвертинними відкладеннями пісків, глин, вапняків та мергелів. Перемішуючись із залишками рослинного світу, вони утворили родючі чорноземні ґрунти. Фундамент цього масиву складає­ться з найдавніших порід: гранітів, гнейсів, сієнітів, які в ряді місць виходять на поверхню та являють собою цінний будівельний матеріал.

Неоціненним багатством Вінниці завжди був рослинний покрив її території. Вона й сьогодні одна з небагатьох в Україні озеленена найкраще.

Щедра земля і сприятливий клімат зумовили заселення людьми території нинішнього міста з прадавніх часів. На теренах Вінниці виявлено 2 поселення трипільської культури – у районі психіатричної лікарні ім. О. І. Ющенка та на Замковій горі. Залишки черняхівського поселення було відкрито Б. Лобаєм і розкопувалося ним у 1991-1992 рр. Воно розташоване на західній околиці Вінниці на лівому березі річки Вишенька від кінця вул. Стахурського.

Започаткування літопису Вінниці з 1363 р. (за іншими даними 1362 р.) пов’язане з намаганням Великого Литовського князівства утвердити своє во­лодарювання на Поділлі після розгрому татаро-монголів.

Проте останні археологічні та історичні розвідки вносять суттєві корективи в дату заснування Вінниці і підтверджують результати дослідження В. Отамановського, згідно з якими Вінниця як місто сформувалася не пізніше 1355 р. Орієнтуючись на них, своє 650-річчя Вінниця відсвяткувала у 2005 р.

Історія міста невід’ємна від історії українського народу, який упродовж усього життя боровся за право бути володарем своєї землі. Нелегко жилося нашим предкам під час міжусобних війн у Литовському князівстві. ЗО спустошливих нападів татар зазнала Вінниця з 1400 до 1569 рр. Але й за цих важких умов місто розвивалося як економічний і культурний осередок. Найдавніша згадка про вінничанина, студента Краківського університету, відома з 1469 р., а про першого ремісника – з 1508 р. У 1545 р. у Вінниці налічувалося 273 будинки, через сім років – 429. Зі спорудженням у 1558 р. нової фортеці на острові Кемпа виникло «Нове місто» на правому березі Південного Бугу і продовжувало розвиватися «Старе місто» – на лівому.

За Люблінською унією (1569) повітове місто Вінниця входило до складу Польщі. А з 1598 р. вона стає центром Брацлавського воєводства. Про її відчутну роль у господарському житті краю засвідчують надані у 1580, 1593 і 1634 рр. привілеї безмитної торгівлі на всій території польсько-литовської держави. 1640 р. Вінниця одержала Магдебурзьке право, яким надавалося місту широкі можливості на самоуправління. У цьому випадку відмітними офіційними символами міста утверджувалися герб і прапор (звичайно, з ча­сом у символіку вносилися певні зміни).

Що означає символіка великого герба м. Вінниці, утвердженого у 1993 р.? Срібна корона символізує адміністративний статус міста, литовський воїн відображає епоху його заснування литовськими князями-братами Коріатовичами, український козак символізує козацьку звитягу полкового міста Вінницького полку, золоте колосся відображає добробут та багатство краю, блакитна стрічка – символ ріки Південний Буг, на якій розташоване місто. Поєднання цих кольорів відтворює кольорове сполучення української національної символіки.

Важливі процеси у ті роки протікали в духовному житті її мешканців. Католики у 1617 та 1624 рр. завершили будівництво двох монастирів, у 1642 р. відкрили єзуїтський колегіум. Серед православних віруючих наростала популярність вінницького братства Кузьми й Дем’яна, яке з останньої чверті XVI ст. утримувало українську братську школу. Завдяки зусиллям відомого діяча культури Петра Могили та брацлавського підсудка Михайла Кропивницького у 1632 р. відкрито православний колегіум.

Визначальною подією цього століття в історії міста був розгром у березні 1651 р. двадцятитисячного польського війська на чолі з Лянцкоронським, порівняно невеликим тритисячним козацьким полком під проводом славетного Івана Богуна.

Народився Іван Богун на Поділлі, швидше на Вінниччині, мав великий потяг до знань, до гарту тіла і душі. Він поєднував у собі розум, незалежність характеру, не заплямував себе жорстокістю, відзначався високою моральністю і вірністю ідеалам. Для цього козака передусім була ненька Україна, за яку він і поклав своє життя. Під час Визвольної війни І. Богун став кращим воїном Богдана Хмельницького, його радником і полковником. Особливо проявився його військовий хист при обороні Вінниці у 1651 р. На честь цієї героїчної події біля СЗОШ-гімназії № 3 з граніту споруджено пам’ятник, його ім’ям названо одну з вулиць міста, а в обласному краєзнавчому музеї експонується велика панорама битви козаків та міських жителів з польсько-шляхетським військом у березні 1651 р., виконана художниками Студії ім. Трекова.

У 1643 та 1653 рр. Вінницю відвідував Богдан Хмельницький.

Після приєднання Правобережної України до Росії і утворення 1793 р. Подільської губернії, Вінниця 1797 р. стає центром Вінницького повіту. На початку 1798 р. у ній запроваджено «Городовое положение», в той час, як по всій території Росії воно впроваджувалося лише після 1801 р. З цих ча­сів помітне поступове зростання міста і у 1860 р. в ньому вже налічувалося 10 тис. жителів, 5 шкіл, лікарня, 190 крамниць. Працював театр.

Важливим стимулом подальшого розвитку міста стало будівництво у 1870 р. залізниці Київ – Балта – Одеса та відкриття залізничного сполучення Козятин – Здолбунів, завдяки чому з’явилися можливості безпосе­редніх зв’язків з Києвом, Одесою, Москвою, Петербургом, а також Польщею. За останні 40 років XIX ст. Вінниця зросла майже у три з половиною рази. їй належало перше місце в Подільській губернії за розміром товарообігу.

Відчутно змінювалося місто на початку XX ст. У 1911 р. побудовано першу лінію водогону, встановлено електроосвітлення. 1912 р. відкрито трамвайне сполучення району Замостя з центром міста, завершено будівництво суперфосфатного заводу.

1914 р. Вінниця стає адміністративним центром Подільської губернії.

Бурхливі події відбувалися у місті протягом 1917-1920 рр. Владу утримували революційні комітети робітничих та солдатських депутатів, ставленики австро-угорських військ, денікінської армії. Між тим, у готелі «Савой», що у центрі міста, з 2 лютого по 6 березня 1919 р. працював уряд Української Народної Республіки на чолі з Симоном Петлюрою, про що свідчить встановлена меморіальна дошка. По суті Вінниця тричі була тимчасовою столицею України (1918, 1919, 1920-ті рр.).

Непоправних людських та матеріальних втрат зазнало місто у роки репресій комуністичного режиму. Та найбільш спустошливої шкоди йому завдали німецькі окупанти, які встановили у Вінниці особливий режим у зв’язку з її розміщенням неподалік ставки Гітлера – «Вервольф». За роки фашистської окупації кількість жителів із 100 тис. скоротилася до 27 тис., із 50-ти промислових підприємств вціліли лише 10, повністю було зруйновано 1880 житлових будинків. Героїчними зусиллями вінничан та посланців інших регіонів країни наприкінці 1948 р. майже повністю була відбудована промисловість міста, а у подальші роки в обласному центрі потужно розвивалися електронна, радіотехнічна, металообробна та інші галузі.

У 1972 р. у Вінниці утворено три внутрішньоміських райони: Ленінський, Замостянський та Староміський. Функціонують вони й понині.

З проголошенням Україною суверенності, внаслідок пробудження потужних демократичних сил, Вінниця стала третім містом України, у якому на головній площі з офіційної згоди місцевої влади замайорів синьо-жовтий прапор.

Нині Вінниця постійно зростає, стає ошатнішою, набуває європейських рис.

В останні роки зросла мережа вищих навчальних закладів. Далеко за межами України відомі національні медичний та технічний, а також державні педагогічний та аграрний університети. Науковий потенціал міста доповнюють чимало інших вищих навчальних закладів та науково-дослідних інститутів.

Якщо запитати подорожуючих, що насамперед кидається їм в очі, коли знайомляться з новим містом і чим саме воно потім стає дорогим серцю, більшість відповість: перш за все, це архітектура і пам’ятники міста, його сквери і парки, його культура та видатні особистості. Всім цим щедро обдарована Вінниця.

Розпочніть свою туристичну мандрівку Вінницею, починаючи з проспекту М. Коцюбинського, який багато років першим щиро вітає гостей Вінниці. Пролягає він Замостям, одним з мікрорайонів міста, що пишається своєю неповторною красою, мальовничими берегами Південного Бугу та надзвичайно важливими для життєдіяльності міста мостами, адже до 1886 р. сполучення центру Вінниці із Замостям здійснювалося поромами. У 1886 р. було збудовано дерев’яний міст. 1902 р. спорудили нову залізну транспортну артерію через обидві протоки ріки, що омивають острів Кемпу. А вже 1912 р. було відкрито трамвайне сполучення від центру до Замостя.

Саме Замостя виникло у кінці XVIII ст., коли Вінниця почала розростатися як місто. Масив новобудов навпроти замку по другу сторону річки Південний Буг дістав спочатку назву Забужжя, а пізніше – Замостя.

З роками воно значно розширило свою територію і вже у другій половині XX ст. стало центром потужних підприємств Вінниці. Тут розміщено залізничний та центральний автовокзал, стадіон «Локомотив», Будинок офіцерів, обласну друкарню, готель «Південний Буг», новозбудований храм відродженої Української греко-католицької церкви, біля якої споруджено пам’ятник жертвам Чорнобильської катастрофи. Функціонує чимала мережа закладів освіти.

Перлиною Замостя, національною святинею вінничан є невелика хата по вул. І. Бевза, 21, яка не відноситься до пам’яток архітектури. Але ім’я людини, Михайла Михайловича Коцюбинського, що народився тут 17 вересня 1864 р., відоме в усьому світі. Щороку квітом і зелом буяє садиба М. Коцюбинського з ранньої весни до пізньої осені. Особливо виділяються «полум’яні» гвоздики. У центрі клумб – велика агава, що «цвіте, щоб умерти, і вмирає, щоб цвісти». Ці слова належать М. М. Коцюбинському, великому Сонцепоклонникові, що проживав тут тридцять три роки, які знаменують собою важливий етап у творчості великого майстра української прози.

Садиба М. Коцюбинського ще у 1924 р. постановою Подільського губкому була оголошена пам’яткою культури і взята під державну охорону. За сприяння В. Отамановського 8 листопада 1927 р. було відкрито літературно-меморіальний музей Михайла Коцюбинського. До речі, це був перший в Україні літературно-меморіальний музей. Між садибою та проспектом, що носить його ім’я, у глибокій задумі над долею свого народу і його майбутнім, – бронзова постать Великого громадянина Вінниці.

Сьогодні ім’я письменника носять також Вінницький державний педагогічний університет, будинок відпочинку, кінотеатр, СЗОШ-гімназія № 3.

На лівому березі Сабарівського водосховища знаходиться «Скеля М. Коцюбинського» – геологічна пам’ятка природи місцевого значення. Вона була улюбленим місцем відпочинку видатного земляка та надихала його на творчість. Саме тут він написав свою «Фата Моргану».

У роки Другої світової війни садиба М. Коцюбинського стала центром обласної підпільної антифашистської організації, керівником якої був Іван Васильович Бевз – директор міської бібліотеки, що містилася поруч зі службовим приміщенням музею.

У бронзі і граніті увічнено образ Героя Радянського Союзу І. В. Бевза. Пам’ятник йому височіє на пагорбі при в’їзді із Замостя на головну вулицю Вінниці – Соборну. На честь героя вдячні земляки назвали його іменем вулицю, що знаходиться зі сторони центрального входу в літературно-меморіальний музей М. Коцюбинського.

Назва місцевості Вінниці – Кумбари, походить від прізвища купця грека за походженням О. Кумбарі, який тут, на крутому березі Південного Бугу в 90-х роках XIX ст. звів будинок (нині – територія СЗОШ-гімназії № 3 та дитячої поліклініки № 1). Цікавою пам’яткою Кумбар для туристів є старовинні сходи, спроектовані Г. Артиновим у 1908 р. біля входу в парк, що ведуть до самої води від колишнього будинку лікаря Новінського (дитяча поліклініка). Колись східці слугували для спуску до порома, що з’єднував центр міста із Замостям.

Окрасою Вінниці є головна вулиця Соборна. Починаючи з неї, перед вами розгортається одна з цікавих сторінок історії міста. У XVII ст. вона мала назву «Велика», пізніше, до 1910 р., – «Поштова», у 1910 р. її нарекли Миколаївським проспектом, з 1921 –це вулиця Леніна, з 1941 –Український проспект, з 1944 – знову Леніна, сучасну ж назву вона має з 1996 р. Зміни в суспільстві яскраво відображені в назвах й інших вулиць міста.

Старовинні будівлі Соборної приваблюють, перш за все, вишуканою архітектурою та багатою на історичні події біографією. Тут майже кожний будинок має власну і неповторну історію.

Найдавнішою історичною та архітектурною пам’яткою міста є вінницькі «Мури». Сірі будови і стіни «Мурів» привертають увагу дослідників старо­вини і гостей Вінниці. Ця комплексна будівля є 300-літнім очевидцем історії рідного міста і своїм камінням ніби повідує про пережиті часи.

Історія «Мурів» починається з появи єзуїтів, які на початку XVII ст. збудували тут резиденцію, що складалася зі школи, костьолу, гуртожитку для монахів, склепів. У 1649 р. цю місцевість вони обгородили високою мурова­ною стіною, яка як фортеця виконувала оборонну місію. Від цих стін і піш­ла назва. У сусідстві з єзуїтами в «Мурах» розташувалися у 1632 р. монахи католицького ордену – домініканців, які мали свій костьол і кляштор. Коли єзуїтський орден було скасовано, «Мури» набувають характер суто освітнього. В них розташувалися школи, гімназії, згодом – бібліотека, музей, архів.

Без сумніву, цей комплекс архітектурних споруд приверне й вашу увагу. Адже в реконструйованих історичних «Мурах» розмістилися обласні уста­нови, які зберігають безцінні старі документи, писемні пам’ятки та пам’ятки матеріальної і духовної культури Вінниччини: державний архів (Соборна, 17); краєзнавчий музей (Соборна, 19) та художній музей (Соборна, 21).

Обов’язково завітайте в кожну з них – не розчаруєтесь.

Біля цих відомих у місті і області закладів культури золотими куполами сяє Свято-Преображенський кафедральний собор (Соборна, 23).

Він не завжди називався Преображенським. Перша соборна церква у Вінниці була названа на честь св. Косьми і Даміана. Початок її історії губиться у сивій давнині, коли ще сама Вінниця тільки формувалася як місто і являла собою невелику укріплену фортецю на березі р. Бог. Саме з описів цієї фортеці 1552 р. можна дізнатися, що серед дворів її мешканців був двір «попа Косьмо-Даміанівського». Отож, можна припустити, що у Вінниці або на її околицях ще тоді була церква з цією назвою, яка в кінці XVIII ст. отримала статус соборної і проіснувала до 1832 р.

Немає, напевно, такого вінничанина, який би не знав, що у його місті народився і жив відомий письменник М. Коцюбинський, але навряд чи кожний знає, що Михайло Михайлович приймав таїнства хрещення і шлюбу саме у Преображенському соборі. Хрестив дитину у 1864 р. настоятель отець Порфирій Вознесенський.

XX ст. було чи не найважчим у житті Преображенського собору. У 1922 р. він був пограбований радянською владою. Двічі собор закривався. Перший раз у 1930 р. – тоді храм перетворили на гумовий склад, і вдруге у 1962 р., коли у церковному приміщенні розмістився спортзал.

У 80-х роках у приміщенні храму було відкрито зал органної та камерної музики, який проіснував до 1990 р., коли за рішенням обласної та міської влади його знову передали церкві.

На протилежній стороні вулиці Соборної височить в усій своїй красі Католицький жіночий монастир та Католицький собор Пресвятої Діви Марії Ангельскої (Капуцинів ордена св. Франціска), заснований в 1744 р. Собор збудований на початку XX ст. У радянський період його приміщення використовували для лекторію, в 90-і рр. – повернули у власність католицької громади.

По цій же стороні Соборної приверне вашу увагу приміщення синагоги Ліфшиця (1897 р.) За радянської влади тут містилася обласна філармонія. З 1992 р. будівля передана іудейській релігійній громаді міста (Соборна, 62).

Простором, квітами, подихом старовини і сучасності милує зір майдан Незалежності. Навпроти сучасної висотної будівлі Вінницької мерії (Соборна, 59) на перехресті вулиць Соборної, 48 і Козицького, 36 стоїть знаменитий будинок, колишній готель «Савой» (1912 р.), нині – «Україна», який і сьогодні прикрашає місто. Це еклектична по своєму архітектурному рішенню споруда, що вирізняється ретельним опрацюванням найдрібніших деталей. Усе покликано підкреслити «розкіш» готелю. Меморіальні дошки на його фасадах нагадують про буремні часи визвольних змагань.

Ця ошатна старовинна споруда громадського призначення – одна з найцінніших з архітектурної спадщини Вінниччини, належить талановитому головному архітектору міста Григорію Григоровичу Артинову, за проектами якого на початку XX ст. у Вінниці з’явилося біля ЗО шедеврів, частина яких збереглася й понині.

Окрасою і своєрідною візитною карткою міста над Південним Бугом є знаменита Вінницька вежа – пам’ятка місцевого значення – збудована на початку 1910 р. за проектом Г. Г. Артинова. Проте мало хто знає, що будувалася вона як водонапірна і виконувала ці функції до 1920-х років. У роки Другої світової війни слугувала спостережним пунктом. І саме над нею 20 березня 1944 р. замайорів прапор визволення Вінниці.

Нині тут відкрито Музей Пам’яті, де зібрано матеріали про земляків-«афганців». У 2000 р. рішенням міської ради Вінницька вежа внесена до переліку міської символіки.

Знаходиться знаменита вежа на території надзвичайно привабливого і затишного для відпочинку скверу Козицького. В оточенні зеленого масиву дерев різноманітних порід споруджено меморіальний комплекс з вічним вогнем, присвячений загиблим у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр. В пам’ятні дні тут проводяться багатолюдні мітинги, урочисте покладання квітів, вшанування тих, хто звільняв Вінницю від фашистської навали, хто здобував перемогу нерідко ціною свого життя.

Людно тут і в інші дні. Немало вінничан та гостей міста зупиняються у цьому чарівному куточку, щоб порадуватися життю, помилуватися чудовим водограєм та навколишньою красою.

Будинок по вул. Першотравневій, 64, що межує з вул. Козицького, вартий уваги в архітектурному й історичному плані. Він прикрашений двома баштами, стрілчастими арочними вікнами у готичному стилі. На початку XX ст. тут мешкав Микола Васильович Оводов (1864-1941 рр.), який з 1899-1917 рр. обіймав посаду міського голови. За час його головування відбувся значний прогрес у розвитку міста.

Слід сказати, що архітектура Першотравневої варта особливої уваги, оскільки в забудові вулиці відображається її минуле. Тип «особняка в зе­леному садку» панував у міському будівництві з кінця XIX ст. до Першої світової війни. Сьогодні на початку вулиці один навпроти одного стоять кінотеатр «Росія» і перша у Вінниці електростанція. На місці кінотеатру у ХІХ-першій половині XX ст. знаходився ринок, так звана Базарна пло­ща, -і там, де зараз електростанція, вздовж берега ріки Південний Буг роз­починалася Єрусалимка, насичена єврейськими торгівцями та крамарями. Тягнулася вона приблизно до вулиці Козицького.

Біля перетину вулиць Соборної, 67 та Козицького приверне вашу увагу і триповерховий будинок колишньої міської Думи (1911 р., арх. Г. Артинов), збудований у «новогрецькому» стилі. По кольоровому рішенню інтер’єрів весь будинок називався колись «білим залом». Будівля пам’ятна революційним минулим: 17 січня 1918 р. тут була проголошена радянська влада.

Зупинившись на розі вулиць Соборної, 73 і Архітектора Артинова (назва з 2000 р.) з чудовим сквером, де ростуть тополі, липи, верби, берези, ялини, клени, бузок, зверніть увагу на приміщення Вінницької обласної універсальної наукової бібліотеки ім. К. А. Тімірязєва, проект якого на початку XX ст. підготував Г. Г. Артинов.

У пояснювальній записці до проекту бібліотеки він відмічав, що в якості зразка брав американські бібліотеки, з точки зору «найкращих засобів зберігання книжкових скарбниць і надання публіці можливості вільно користуватись ними».

Нині Вінницька обласна універсальна наукова бібліотека ім. К. А. Тімірязєва, яка нещодавно відзначила 100-літній ювілей з часу свого заснування, є символом культури, науки і духовності міста та області, скарбницею знань. Відвідавши книгозбірню, ви познайомитеся з її славною історією, яка розпочалася далекого 1907 р. Поринете у світ стародруків, адже за шлях довжиною в століття тут сформовано і збережено унікальний фонд рідкісних і цінних видань. Серед них – інкунабула і палеотипи, книги кирилівського шрифту ХVІІІ-першої чверті XIX ст., прижиттєві і рідкісні видання творів класиків української, російської та світової літератури і мистецтва, праці політичних і громадських діячів, рідкісні періодичні видання, альманахи і збірники.

Пам’ятають і шанують у Вінницькій ОУНБ ім. К. А. Тімірязєва імена Івана Митрофановича Філіповського, Героя Радянського Союзу, колишнього директора бібліотеки та його мудрого заступника Григорія Кириловича Смагла, нагородженого за бойові заслуги двома орденами Слави, які у повоєнний час, присвятивши своє трудове життя бібліотечній справі, зробили неоціненний вклад у відродження обласної книгозбірні та розбудову бібліотечної справи області. Пам’ять про Івана Митрофановича закарбована в меморіальній дошці, що на фасаді бібліотеки.

Ще однією оригінальною спорудою центральної вулиці міста (вул. Соборна, 87) є приміщення колишнього реального училища, яке відігравало свого часу помітну роль у культурному та освітньому житті міста. Це одна з найстаріших будівель міста. Побудована вона у 1888 р. на кошти купця Вайнштейна. Загалом будинок являє собою еклектичну споруду з використанням елементів давньоруської та візантійської архітектури. Асиметричність побудови його окремих частин, насиченість і різноманітність декору виділя­ють його в забудові центральної частини міста. Нині в ньому – Вінницький торговельно-економічний інститут КТЕУ. Встановлена меморіальна дошка на фасаді приміщення нагадує, що тут у жовтні 1891 р. видатний український письменник М. Коцюбинський здавав екстерном іспит на звання народного вчителя.

Окрасою міста, осередком мистецького життя, де побутує високе, вічне і неповторне, улюбленим місцем вінничан в усі часи був і залишається донині Вінницький обласний український академічний музично-драматичний театр ім. М. К. Садовського, що по вул. Театральній, 13. Побудований він у 1910 р. за проектом Г. Артинова і частково реконструйований у 1948 р. за проектом Д. Чорновола. На приміщенні театру встановлено дві меморіальні дошки, які вшановують пам’ять відомого кінорежисера, лауреата Державної премії СРСР, заслуженого діяча мистецтв І. А. Савченка, який працював у театрі з 1922 по 1926 рр. та видатного українського режисера, народного артиста СРСР, України Ф. Г. Верещагіна, який 40 років свого життя віддав становленню та розвитку вінницького театру (з 1946 по 1986 рр.).

Театральна площа, яку мешканці називають «Париж», розташована біля осередків культури та серед чудових старовинних будівель, що й надало їй право порівняння зі столицею Франції, відомою своїми культурними надбаннями, самобутніми традиціями та віяннями моди.

Вдалим доповненням мистецької аури, створеної натхненням і творчістю акторів театру, є прилеглий мальовничий скверик з його веселими водограями та чудовими зеленими насадженнями, де можна гарно відпочити перед подальшою мандрівкою Вінницею.

Радимо продовжити її в найбільшому і найкраще упорядкованому зеленому масиві Вінниці – Центральному парку культури і відпочинку ім. М. Горького. Розташований він у кінці Соборної, в центральній частині міста. Головний вхід до нього під знаменитою аркою з боку площі Ю. Гагаріна. Створений парк у вересні 1936 р. на основі природної грабової діброви колишнього господаря – магната Куриловича. Цей парк з 1977 р. є пам’яткою садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення (площа 40 га). Він – організатор дозвілля, вихователь і виконавець багатьох інших функцій культурно-масових заходів міста.

Привабливою для відпочинку є Фонтанна площа парку. Ще у 1959 р. на центральному майдані споруджено фонтан, а навколо нього – численні квітники. В парку росте біля 200 різних видів і форм дерев. В ньому живуть білки, їжаки, десятки видів птахів. На місці заболоченої ділянки при вході до парку споруджено міні-озеро, в якому плакучі верби полощуть зелене віття, голосно перемовляються прудкі дикі качки та демонструють відвідувачам свою горду осанку білі лебеді.

Для романтиків, закоханих в зоряне небо, діє планетарій, біля якого завжди людно. Планується його технічне переоснащення. До слова, в Україні залишилося всього 5 планетаріїв.

Любителям спорту споруджено стадіон, спортивні майданчики, льодо­вий каток, облаштоване місце для шахістів та шахматистів і зовсім недавно вінницьким екстремалам відкрито скейт-парк.

Дітям і дорослим створено ціле містечко атракціонів. Напередодні святкування Дня захисту дітей наймолодшим відкрито першу в Україні Галявину казок. Це диво-містечко, в якому є все, що малеча бачить у казках: дерев’яні теремочки, місточок над струмком і казкові персонажі. Але тут все справжнє: в теремок можна зайти, по доріжках – побігати, до героїв казок – доторкнутися.

У межах парку функціонує кіноконцертна зала «Райдуга» на 2 тис. місць. Тут часто проводяться свята, виступають творчі колективи Вінницької області, популярні співаки та музичні групи. Своїми виступами ось уже 40 років прикрашає всі загальноміські свята та урочистості ансамбль парку «Мелодія».

В павільйонах організовуються різноманітні виставки. До послуг відвідувачів парку є кафетерії, працює ресторан «Європа».

При вході стоїть пам’ятник М. Горькому, ім’ям якого названо парк. Галерея скульптур на одній з центральних доріжок вшановує видатних земляків – митців, які своєю натхненною творчістю прославили рідний край. Споруджено пам’ятники воїнам-землякам, які зовсім молодими загинули на чужій афганській землі, співробітникам органів міліції, що загинули у 1920-1999 рр. у боротьбі зі злочинністю. Облаштована братська могила жертв сталінських репресій 1937-1938 рр.

Тож не дивно, що Вінницький парк – єдиний з країн колишнього Союзу, є членом Всесвітньої асоціації парків. Його місце в центрі Вінниці, продумані і відповідно облаштовані зони, багата зелена оаза вдало поєднана з творчістю людини – все це приваблює тисячі вінничан і гостей міста.

Біля озера на південній стороні житлового масиву мікрорайону Вишенька розкинувся парк «Дружби народів». У ньому можна помилуватися величезною кількістю різних порід дерев, відпочити на березі озера або навіть скупатися в ньому, покататися на катамаранах і човнах. Нині в парку є тенісний корт, волейбольний майданчик, футбольне поле, бігові доріжки.

У південно-західній частині Вінниці у долині річки Вишеньки на обох її берегах розташований ботанічний сад «Поділля», площею більше 50 га. Сад почали насаджувати у 1963 р. викладачі та студенти Вінницького педагогічного інституту під керівництвом доктора біологічних наук, професора

А. С. Паламарчука як науковий ботанічний центр вивчення флори Поділля. Нині в ньому росте більше 900 видів і форм дерев та чагарників. Лісові на­садження ботанічного саду очищають повітря в радіусі кількох кілометрів, тому сад називають «легенями» Вишеньки та Пирогове.

Взагалі Вінниччина має давні традиції створення садів і парків, які беруть свій початок з кінця XVII ст. Найвищого розквіту паркове мистецтво досягло на межі ХVІІІ-ХІХ ст. у володіннях польських магнатів. Тож парки Вінниці, які мають більш ніж 300-літню історію, викликають великий науковий і художній інтерес. Тому варто відпочиваючим у місті звернути увагу на перлини паркового будівництва та їх рідкісні насадження з великою кількістю унікальних порід і видів дерев.

Якщо ж вас зацікавлять парки з багатовіковою історією, радимо завітати до П’ятничанського парку, в якому розташовані будівлі столітньої давнини, зокрема помістя графа Грохольського. Привабливими для відпочинку є й парк обласної лікарні ім. О. І. Ющенка, заснований 1902 р.

Любителям флори варто побачити алею горіха Зібольда, яка прикрашає вулицю Пирогова від ринку «Урожай» до її закінчення, а також крислатий 320-річний дуб-велетень, що росте у дворі будинку по Хмельницькому шосе, 6. Це одне з найдавніших дерев міста з діаметром стовбура 170 см підноситься до 25-ти метрової висоти.

Для тих, хто захоплюється фауною, радимо відвідати «Подільський зоопарк», що на північній околиці м. Вінниці (створено у 2005 р.). Нині його площа 14 га. Напіввільне утримання більш як 300 представників місцевої та світової фауни вигідно відрізняє його від інших зоопарків України.

Славиться Вінниця і своїми унікальними джерелами, які розміщені на її околицях. Ідеально чиста вода біля с. Якушинці, що розкинулося неподалік міста. Друге – у мікрорайоні Вишенька. За своїми хімічними показниками – воно одне з кращих джерел Вінниці, яке протягом багатьох століть підживлює річку Вишеньку. Це ніколи непересихаюче джерельце у 2007 р. відновлене і освячене. Відоме джерело чистої води і в районі дачного масиву під Вишенькою, що по Барському шосе. Ще одне джерело є поблизу Вінницьких Хуторів, які входять нині до складу обласного центру. Ось такі кришталеві дива подарувала природа вінничанам.

Подорожуючи далі Вінницею, зверніть увагу на мальовничу вулицю, яка носить ім’я видатного вченого, засновника військово-польової хірургії, Російського Червоного Хреста, автора 4-томного видання «Топографічної анатомії» Миколи Івановича Пирогова, котрий у свій час врятував від гангрени знаменитого італійця Джузеппе Гарібальді. І це не дивно. Адже його життя тісно пов’язане з Вінницею.

У 1861 р. він купив садибу Вишня біля с. Шереметки (тепер Пирогове, в межах Вінниці), де оселився у 1866 р. Тут, серед чудової природи, в селянському оточенні М. І. Пирогов провів 15 останніх років свого життя. До нього зверталися зі своїми проблемами селяни з близьких і дальніх сіл, до багатьох хворих він виїжджав сам. У своїй садибі відкрив лікарню, де робив складні операції, які мали гарний результат. За його ініціативи та участі у селі була збудована також початкова школа. З ім’ям М. І. Пирогова пов’язане заснування у Вінниці одного з найбільших медичних закладів – лікарні для душевнохворих (нині обласна психіатрична лікарня ім. О. І. Ющенка). Він навіть взяв активну участь у виборі місця для лікарні.

До 100-річчя від дня народження хірурга, за ініціативи графа Д. Гейдена, було організовано збір коштів на будівництво лікарні імені М. І. Пирогова. Головним реалізатором цієї ідеї став видатний лікар-хірург Л. І. Малиновський, ім’ям якого названа одна з вулиць Вінниці. 1914 р. будівництво лікарні було завершене. Нині це сучасна обласна лікарня ім. М. І. Пирогова. Ім’я великого вченого-хірурга носить також Вінницький національний медичний університет. Вдячні земляки у 1971 р. спорудили пам’ятник Миколі Івановичу Пирогову, який стоїть на початку вулиці його імені серед однієї з найкращих у місті каштанових алей і мальовничого фон­тану, ще одного чудового куточка для відпочинку.

Після смерті вченого його тіло забальзамував петербурзький лікар Д. І. Виводцев. 24 січня 1882 р. воно було перенесено до родинної усипальниці, над якою 1885 р. за проектом академіка В. І. Сичугова була побудована церква і освячена на честь св. Миколая Чудотворця.

9 вересня 1947 р. у Вінниці відкрито музей-садибу М. І. Пирогова. До меморіального комплексу відносяться: музей, церква-некрополь, де зберігається доступне для огляду набальзамоване тіло М. І. Пирогова, а ще музей-аптека, в якій розгорнута експозиція, що відтворює його приймальну і операційну. Створений інтер’єр сільської аптеки другої половини XIX ст., де представлене аптечне начиння та посуд (фігури для музею-аптеки виготовив київський скульптор С. М. Британ) та меморіальний парк, у якому збереглися дерева, посаджені Миколою Івановичем.

Враховуючи великий внесок М. І. Пирогова у світову і вітчизняну науку, а також значну роль музею у вивченні та збереженні пам’яті видатного хірурга, Указом Президента України музею-садибі М. І. Пирогова 10 червня 1997 р. надано статус Національного.

Свідком старовини можна назвати дворядну алею вікових лип, яка розташована обабіч Хмельницького шосе, що пролягає від площі ім. Ю. Гагаріна (між Центральним парком культури і відпочинку ім. М. Горького та універмагом) до західної околиці міста. Висаджена вона була у ХVІІ-ХVІІІ ст. Існує чимало припущень і легенд щодо її появи. За однією з них, що передається з покоління в покоління вінничанами, з’явилася вона на честь подорожі цим шляхом цариці Катерини II до Криму. Підтверджують цю версію колишні назви алеї в народі: «Царська», «Катеринина». Рішенням облвиконкому у 1984 р. алея вікових лип оголошена природоохоронною.

Навпроти Центрального парку виділяється Свято-Вознесенський сквер площею 4 га, де зростає велика кількість різних порід дерев. У сквері є церква Воскресіння Христового. Нещодавно тут споруджено пам’ятник Січовим стрільцями і воїнам ОУН-УПА.

На просторій площі в глибині Хмельницького шосе, 7 височіє комплекс сучасної будівлі, в якій знаходяться обласні організації і філармонія. За своєю архітектурою найвища його споруда нагадує розгорнуту книгу. Тож у місті серед вінничан вона відома як «Книжка». Саме тут знаходиться управління культури і туризму Вінницької облдержадміністрації, до якого, при потребі, ви можете звернутися.

Біля «Книжки» споруджено пам’ятник видатному українському письменнику-земляку Василю Семеновичу Стусу.

З правої сторони висотної будівлі знаходиться оригінальне за своєю архітектурою приміщення обласної філармонії «Плеяда», яка гідно представляє свої концертні програми не лише на обласній сцені, а й далеко за межами нашої держави.

Гордістю цього закладу є камерний оркестр «Арката» під керівництвом заслуженого діяча мистецтв України Г. Куркова. Його високопрофесійне мистецтво полонило шанувальників багатьох міст України, Білорусі, Польщі.

Одним з перших колективів вінницької філармонії, який успішно пра­цює і нині, є український ансамбль пісні і танцю «Поділля» –універсальний художній колектив, що своїм досконалим мистецтвом репрезентує найкраще з невичерпної скарбниці народної творчості регіонів області. Аплодували «Поділлю» глядачі Англії та Франції, Польщі та Німеччини, Швейцарії та інших країн. На творчій ниві обласної філармонії працюють й інші цікаві мистецькі колективи та окремі виконавці.

Перебуваючи у Вінниці, при нагоді побувайте на концерті Вінницького міського камерного хору, палітра репертуару якого включає у себе більше двохсот творів – від епохи Відродження до найсучасніших хорових композицій. За краще виконання творів духовної музики хор було удостоєно великої честі – продемонструвати виконавську майстерність на аудієнції у Папи Римського Іоанна Павла II. Колектив отримав його високу оцінку та благословення.

Польща і Угорщина, Франція і Словаччина, Румунія, Австрія, Німеччина – ось неповний перелік країн, де хор за роки свого існування гідно представляв хорове мистецтво України.

Чверть століття очолює цей чудовий колектив заслужений артист України, професор Вінницького педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського В. І. Газінський.

По Хмельницькому шосе, біля Палацу дітей та юнацтва, споруджено пам’ятник підпільниці, соратниці І. В. Бевза, Герою Радянського Союзу Лялі Ратушній.

При в’їзді у новий мікрорайон Вишенька, зверніть увагу на чудову сучасну споруду Храму Євангелістів, що стоїть праворуч липової алеї біля невеличкого озера під розкішним лісом, який розкинувся на багато кілометрів вглибину і тягнеться паралельно з житловим масивом майже до кінця Вишеньок. Мешканці цього мікрорайону називають його «лісопарк» і ходять при нагоді з дітьми на прогулянки, відпочивають там сім’ями, з друзями, збирають ягоди, гриби, займаються спортом.

У цьому лісі ще 1957 р. було зведено ретрансляційну станцію з приймальною щоглою заввишки 359 м. У свій час вона була найвищою у Європі і найпотужнішим ретранслятором в Україні.

До речі житловий масив Вишенька у 1960-1990 рр. стає мікрорайоном найбільш інтенсивної забудови. Розміщений він на площі понад 250 га між вулицею 600-річчя, Хмельницьким та Барським шосе і з півдня по вулиці Стахурського. Його назва взята від річки Вишенька, яка є правою притокою річки Південний Буг і тривалий час слугує природною південно-західною межею міста.

На території Вишеньки і нині знаходиться завод «Кристал», на якому виробляють найвишуканіші діаманти, що користуються великим попитом далеко за межами України. У 1969 р., до 25-річчя з дня визволення міста від фашистської окупації, на найбільшому у цьому мікрорайоні проспекті Космонавтів було відкрито пам’ятник-монумент бойової слави доблесним радянським льотчикам. Пам’ятник споруджено у вигляді злітаючого у піднебесся літака. Цікаво, що у його відкритті брав участь двічі Герой Радянського Союзу, льотчик-космонавт Г. Т. Береговий, який визволяв Вінниччину у роки Другої світової війни.

У кінці житлового масиву Вишенька, що по Хмельницькому шосе, 93, розкинулося ціле студентське містечко, яке охоплює майже весь квартал. Його територія, що потопає в зеленому масиві дерев, належить Вінницькому національному технічному університету. Його засновником і керівником з 1960 по 1976 рр. був професор Р. Ю. Кігель, заслужений працівник освіти. За майже піввіковий період свого функціонування цей вищий навчальний заклад підготував цілу плеяду висококваліфікованих фахівців, які зробили неоціненний внесок у науково-технічний розвиток не лише рідного міста, а й всієї України.

Доповнить ваші враження Старе місто, найдавніша частина Вінниці, розташована на лівому березі Південного Бугу. Адже за сучасними археологічними даними ця територія освоювалася поселенцями та укріпленнями слов’ян ще з середини І тис. н.е. Тут, на горі лівого берега, надзвичайно цінною пам’яткою є церква св. Миколая (Маяковського, 2), збудована 1746 р. народними умільцями без жодного залізного цвяха. Будівля храму вдало вписується у міський пейзаж і нагадує групу струнких ялин, які в народному уявленні символізують поривання у височінь.

Вінницею легко мандрувати. Вона, в основному, має упорядковані до­роги і добре налагоджене транспортне сполучення не лише із залізничним вокзалом та трьома автовокзалами: центральним (Київська, 8), західним (Хмельницьке шосе, 147) і східним (Ватутіна, 18), але й між мікрорайонами обласного центру. Більшість з них мають трамвайне та тролейбусне сполу­чення, а на Старе місто можна дістатися автобусами. І, безперечно, будь-яку напругу у транспортному сполученні знімають приватні маршрутки.

З автовокзалів налагоджений транспортний зв’язок з усіма райцент­рами області та багатьма обласними центрами України: Житомиром, Хмельницьким, Тернополем, Львовом, Одесою, Миколаєвом, Кіровоградом, Херсоном, а також Києвом та іншими населеними пунктами України і близького зарубіжжя.

Вінниця має досить забезпечену матеріальну базу. До послуг туристів і гостей міста розгалужена мережа готелів: «Україна» (Козицького, 36), «Вінниця» (Соборна, 69), «Буржуй» (Театральна, 24). «Південний Буг» (пл. Жовтнева, 1), «Поділля» (Пушкіна, 4), «Жовтневий» (Пирогова, 2), «Версаль» (Тиврівське шосе, 2), «Гостинний двір» (Пирогова, 135). На туристів у готелях Вінниці чекають затишок, комфорт, гостинність.

Ніяких проблем не складатиме відпочиваючим і питання харчування. Окрім ресторанів при готелях, є їх чимало, що функціонують самостійно. У місті понад півсотні кафе, піцерій, інших закладів швидкого харчування. В кожному мікрорайоні Вінниці є по кілька супермаркетів, ринків, торговельних комплексів.

Важко уявити сучасну Вінницю без банків. Свої послуги населенню сьогодні надає понад 60 банківських установ і їх філій, якими, при потребі, можете скористатися і ви.

Поштові послуги вам надасть і Головпоштамт (пл. Героїв Сталінграду, 2) та його центральне відділення № 50 по вул. Соборній, 8.

Якщо у вас з’явиться бажання продовжити своє перебування у Вінниці поближче до природи, не вагайтесь. Вже багато років популярністю у вінничан та гостей міста користується озеро Соцького, що на Кореї. Тут до ваших послуг і озеро, і бесідки, і мангал, і дрова, які можна придбати на місці.

На Вінницьких Хуторах працює готельний комплекс «Панська хата». Окрім затишних номерів, тут є банкетний зал, сауна, поряд озеро.

Ще одне зручне місце для відпочинку, яким можете скористатися, – берег Південного Бугу біля окружного мосту: тут і річка, і берег, і пляжі, і поле.

В десяти кілометрах від Вінниці, за с. Лука-Мелешківська, гостей приймає туристичний комплекс з незвичною назвою «Клевое место», де можна гарно відпочити з сім’єю чи друзями. Тут до ваших послуг: будиночки з видом на озеро, більярд, волейбольний майданчик, мангал та човни і, звичайно, рибалка. В будинках є душ, холодильник, телевізор.

За відомим багатьом поколінням вінничан «Дубовим гаєм», з’явився новий комплекс для відпочинку – «Казка».

Чи не найкращим місцем відпочинку, особливо влітку, для вас може стати й прогулянка на катері. Від центрального мосту Вінниці курсують два катери «М. Пирогов» і «Л. Ратушна». Це ще одна гарна можливість помилуватися чарівними краєвидами Вінниці.

Тож запрошуємо вас до Вінниці – мальовничого, зеленого міста, що розкинулося на берегах Південного Бугу, де переплелося багато культур, звичаїв, мов та традицій, де живуть люди міцні духом, щедрі на таланти і сердечну доброту.

ЖМЕРИНКА – ВУЗЛОВА ЗАЛІЗНИЧНА СТАНЦІЯ УКРАЇНИ

Жмеринко, Вітчизно, Україно-мати, Лине твоя слава по усіх світах.

Жмеринка – від слова – руки потискати, Жмеринка – від мрії – жити у віках.

В. Горлей

Територія – 0,02 тис. км²

Кількість населення – 35,6 тис. осіб

Відстань від Жмеринки до м. Вінниці залізницею – 47 км, автошляхами – 45 км

Місто Жмеринка (статус міста з 18 листопада 1903 р.; з 1975 р. – місто обласного підпорядкування) – адміністративний центр району

Телефонний код 0-4332

В чудову літню пору, подорожуючи на південь – до Чорного моря, до кримських і одеських курортів, ви обов’язково проїжджатимете Жмеринку. Якщо не їдете до санаторію, а просто подорожуєте, зупиніться та зійдіть у Жмеринці. Вас чекає зустріч з цікавою історією, багатьма пам’ятками та пам’ятними місцями, які нагадують, що тут жили і творили відомі діячі літератури і мистецтва. Мальовнича природа доповнить ваші враження.

Зійшовши з поїзда, ви одразу потрапите під дах будівлі, яка вабить, бадьорить, піднімає настрій. Це – жмеринський залізничний вокзал.

Жмеринка – місто залізничників, великий залізничний вузол. З цієї найбільшої на Правобережжі вузлової залізничної станції прокладені шляхи у всі чотири сторони світу. На північ – до Києва, Білорусі, Росії, Прибалтики; на південь – до Одеси, Сімферополя, Придністров’я, Молдови; на схід – до Дніпропетровська, Харкова, Донецька; на захід – до Львова, Чернівців і Польщі. Ці ж самі шляхи зі всіх боків світу ведуть до Жмеринки, яку аж ніяк не можна оминути. За сучасною статистикою щорічно в середньому через Жмеринку проїжджає до 5 мільйонів пасажирів з України та закор­донних держав. День і ніч по сталевих магістралях мчать поїзди: вантажні, рефрижераторні, пасажирські.

Жмеринка – велике місто обласного підпорядкування, адміністративний центр району, значний промисловий і культурний осередок Вінниччини. У місті 290 вулиць і провулків. Розташоване воно за 47 км від Вінниці, майже на півдорозі між Києвом і Одесою.

Поява Жмеринки пов’язується з будівництвом у 1865 р. залізниці Київ– Балта–Одеса. Тоді ж збудували і невеличку станцію. Назвали її Жмеринка – від назви двох ближній сіл: Малої та Великої Жмеринки. Біля станції по обидва боки колії виросло невелике селище залізничників. Воно розпочиналося з кількох будинків, які спорудив зі своїми синами один із засновників локомотивного депо у 1891 р. машиніст Бєлінський. Це була перша вулиця майбутнього міста, яка носить тепер ім’я І. Франка. В той же час Бєлінський разом з робітниками депо розчистили ліс на південній околиці нинішнього міста і створили парк відпочинку, обладнали різноманітні майданчики, і «зелений театр».

Свого часу землі навколо Жмеринки та в її межах належали графам де Шуазель-Гуф’є й Гейдену. Ці зросійщені нащадки французьких аристократів спонсорували будівництво храмів у навколишніх селах, а Варвара де Шуазель-Гуф’є на своїх землях за власні кошти заклала у Жмеринці лікарню, яка нині офіційно називається центральною районною, а неофіційно – земською. Від тих часів збереглося лише одне приміщення.

Чимало добрих справ для міста зробив предводитель Вінницького дворянства граф Дмитро Гейден. Він ініціював створення у Жмеринці училища інструкторів з сільського господарства, аби навчити місцеве селянство грамотно, по науці господарювати на землі й отримувати добрі врожаї. Та училищу так і не судилося бути відкритим: почалася Перша світова війна.

Під забудову чоловічої гімназії ним були виділені землі і пожертвувані кошти на будівництво. Чимало зусиль граф докладав для розвитку культури, охорони здоров’я, поліпшення народного добробуту. За це у грудні 1909 р. отримав звання Почесного громадянина міста. На розі вулиць Шевченка і Литвиненка й досі стоїть його садиба, німий свідок столітньої давнини.

Нині будинок графа Гейдена відреставровано. В ньому розмістився краєзнавчий музей.

Вигідне географічне розташування визначило в подальшому бурхливий територіальний і економічний розвиток Жмеринки як залізничного вузла півдня Російської імперії. Зі збільшенням потоку вантажів виникла необхідність у будівництві нових більш потужних споруд. У 1891 р. побудоване паровозне депо, у 1898 – вагоноремонтні майстерні.

18 листопада 1903 р. за велінням імператора Жмеринці надається статус міста. Наприкінці ХІХ-початку XX ст. тут відкрито чоловічу та приватну жіночу гімназії.

Зі Жмеринкою пов’язана важлива для Росії історична подія. Саме у Жмеринці імператор Олександр II оголосив про початок російсько-турецької війни 1877-1878 рр.

Щодо походження назви міста, то існує декілька версій. За однією вважається, що в її основі лежить словосполучення «жму руку», що означає добросусідське співіснування на цій території українців, поляків та євреїв. Інші дослідники шукали її витоки значно глибше в історії краю, вважаючи походження назви від кореня «жмир», що означає самоназву кіммерійців, племен, які населяли цю землю до скіфського періоду. Є ще одна версія, за якою стверджується, що назва походить від гончарної справи «жати ринку» (реньку), яке й перейшло у слово «Жмеринка». Це словосполучення вказувало на велику кількість гончарів, що колись селилися і займалися цим видом народного промислу у місті.

Цікавий і такий факт пов’язаний з назвою поселення. Подільське губернське управління і Міністерство внутрішніх справ пропонували при наданні Жмеринці статусу міста перейменувати її в м. Тетянин, на честь дочки Миколи II Тетяни, яка народилася 1903 р. На що імператор згоди не дав: «Предпочитаю, чтобы Жмеринка сохранила свое прежнее название».

3 1903 р. розпочався справжній розквіт Жмеринки. Тут почало діяти Товариство взаємного кредиту. Напередодні Першої світової війни у Жмеринці вже працювало 9 фабрик і заводів, 36 ремісничих майстерень. Серед них: машинобудівний завод сільськогосподарського профілю, чавуноливарний, лісопильний та 2 цегельні заводи. Більша частина населення міста працювала на залізниці. На той час у ньому налічувалося 1737 будинків, на­селення становило більше 21 тис. чоловік.

У часи революції та громадянської війни в місті точилася жорсто­ка боротьба різних тогочасних непримиренних військових формувань: української, білої, більшовицької, польської армій, Антанти й анархістів. Жмеринка, як і Вінниця, виконувала роль столиці Директорії. У приміщен­ні колишньої жіночої гімназії був штаб армії Головного отамана, що його очолював колишній генерал-лейтенант царської армії Греков. У Жмеринці

С.  Петлюра приймав місію Антанти.

Відомо, що у ті жорстокі часи більшовики розстріляли 45 місцевих гімназистів за те, що вони зустрічали на жмеринському вокзалі С. Петлюру і вголос співали «Ще не вмерла Україна».

Перше знайомство з містом починається з вокзалу, збудованого у 1899-1904 рр. У Жмеринці це знайомство буде особливо цікавим, бо споруда є пам’яткою історії та архітектури.

З будівництвом вокзалу пов’язана трагічна доля його архітектора. Коли цар Микола II приїхав подивитися на новий вокзал, то першими його словами були: «Вот сукин сын!». Зиновій Журавський ці слова сприйняв як незадоволення царя і застрелився. А імператор, як виявилося, був у захваті від творіння геніального архітектора.

За задумом автора будова нагадує великий морський корабель, що на всіх вітрилах «пливе» у бік Чорного моря. Уважний спостерігач може по­бачити круглі вікна, що нагадують ілюмінатори, а вежі на даху і веранда другого поверху – палубу. Центральна вежа подібна до капітанського містка. Якщо придивитися до оздоблення головного залу, ліплення в усьому приміщенні – всюди імітується морська рослинність. Залізничний вокзал – це комплекс архітектурних і технічних споруд, що забезпечують чітку роботу вузлової станції, створюють зручні і комфортні умови для пасажирів. До платформ ведуть прямі виходи з приміщення та підземні тунелі. Чи не під враженням цього залізничного вокзалу Остап Бендер назвав Жмеринку «очагом мировой культуры».

Вокзал, його центр, з двома привокзальними площами – окраса міста. Зі східного боку перед входом споруджено пам’ятник літературному герою Ільфа і Петрова О. Бендеру від вдячних жмеринчан. Адже саме йому належать слова: «Последний настоящий город на земле – это Жмеринка». Про зв’язки О. Бендера зі Жмеринкою тут ходить чимало слухів та легенд, аж до такої, що місто N з відомого роману, де «кому й кобила – наречена», саме Жмеринка. Про, начебто, прототип Остапа – з вокзального міста, а саме слідчого, що колись тут працював, на прізвище Бендер тощо.

Навпроти вокзалу – стара будівля у стилі модерн. Тут розміщувалася чоловіча гімназія, корпуси якої звели у 1909 р.

Власне обличчя Жмеринки формує прилеглий до вокзалу самобутній квартал центру з дво- і триповерховими кам’яними будівлями в стилі кінця 1940-х років, що знаходиться на найвищій точці пагорба. А вниз від цих будівель на значну площу розмістилося суцільне подільське село. Посередині причаївся готичний шпиль увінчаний п’ятьма хрестами красивого католиць­кого костьолу св. Олексія, збудованого 1910 р. і оточеного столітніми соснами.

На площі Миру, на місці колишнього православного храму, спорудженого 1893 р., розграбованого і знищеного у 1928 р., збудовано однойменну церкву Олександра Невського. Нині храм милує око мешканців і гостей міста своїми завершеними архітектурними формами, легкістю і красою, своїми золотими банями, які видно звідусіль. Храм має два зали: нижній і верхній. Нижній розрахований на молитви для заспокоєння людської душі, верхній – для більш масових релігійних відправлень. На відзначення 100-річчя з часу присвоєння Жмеринці статусу міста (2003 р.) до церкви з Києва привезли дзвони.

Нині на площі Миру споруджено пам’ятник Тарасові Шевченку. В оголошеному місцевою владою конкурсі переміг проект скульптора М. Кри- жанівського, який, до речі, є автором туристичної принади міста на Привокзальній площі – скульптури О. Бендера. На черзі ще один пам’ятний знак – Січовим стрільцям.

Перлиною Жмеринки є й місцевий парк культури та відпочинку ім. М. Горького, хоча дехто іменує його на честь засновника– гаєм Бєлінського, що є улюбленим місцем відпочинку жителів, особливо у свята. Масові гуляння тут супроводжуються грою духових оркестрів та закінчуються феєрверками. Прикраса і гордість парку – стадіон, де проводяться усі змагання міста і району, футбольні баталії.

А ще у єдиному на всю Україну музеї місцевого самоврядування у Жмеринській міській раді висять писані олією портрети колишніх керівників міста.

Пишаються жмеринчани й іншими своїми видатними земляками. У Жмеринці свого часу жив і творив відомий на всю Європу мікромініатюрист Михайло Григорович Маслюк, людина неординарна і талановита. Його роботи просто унікальні. Важко уявити собі жіночий портрет за розмірами в тисячу разів меншим макового зернятка або том Пушкіна, меншим від нього у шістнадцять разів; модель паровоза, таку мініатюрну, що на зрізі людського волоска таких паровозиків умістилося б 3,5 тисячі. Його розміри: довжина– 8 мікрон, ширина – 3, висота – 2. Найменший у світі паровоз М. Маслюка був занесений до Книги рекордів Гіннеса у 1968 р.

Та не лише мікрошедеврами мистецтва дивував світ заслужений майстер народної творчості України, його умілі руки багато зробили для науки України. Так, на прохання вчених-медиків, він виготовив комплект мікрохірургічних інструментів для досліджень судин кори головного мозку, зшивання роговиці ока, операцій вуха з метою ліквідації глухоти. Користуватися такими інструментами можна тільки під спеціальним мікроскопом.

Пам’ятаючи заслуги М. Г. Маслюка перед рідним містом, Жмеринська міська рада вирішила одну з міських вулиць назвати його іменем. Майстер заслужив на таке пошанування.

Родом з Жмеринки талановитий художник-авангардист і поет Василь Хмелюк, картини якого мав у своїй колекції великий знавець і поціновувач мистецтва митрополит А. Шептицький. Мистецький доробок славного земляка досі експонується у музеях Парижа, Стокгольма, Нью-Йорка, Лондона, Філадельфії, Мюнхена, Торонто. Цікаво, що на художників Жмеринці щас­тило і щастить досі. Серед цієї когорти Михайло Чорний, Ігор Біньківський, Василь Мельник, Аркадій Боднарчук, Іван Мазур.

До речі, ще один художник – Анатолій Базилевич – неперевершений ілюстратор безсмертних книг, також народився у Жмеринці. Він – автор малюнків до творів Т. Шевченка та І. Котляревського.

У 1878-1880 pp. у Жмеринці перебував видатний російський композитор П. І. Чайковський. У місті закінчував гімназію і робив свої перші трудові кроки Юрій Смолич. Тут навчався і починав працювати у місцевому театрі народний артист СРСР, двічі лауреат Державної премії СРСР актор МХАТу М. П. Болдуман.

Саме у Жмеринці 1898 р. Антон Федорович Турчанович, винахідник польової кухні, будучи заступником командира господарської частини 12-го піхотного полку, зробив розрахунки і креслення польової кухні на колісному ходу. Вже до початку Першої світової війни практично всі частини російської армії мали польові кухні системи Турчановича. Його ім’я згадував О. Твардовський у своїй поемі «Василий Теркин».

У Жмеринці живуть і неперевершені майстри народної вишивки. О. Гриневич, наприклад, вишила цілу галерею портретів князів і гетьманів. Всі вони оздоблені декоративними елементами. Приміром, булава у руках Б. Хмельницького прикрашена вкрапленнями дорогоцінного каміння, а пояс на одязі розшитий позолоченою ниткою, на шапці видно рубінові стрази. Портрет княгині Ольги має елементи з кованого металу. Жмеринська майстриня І. Ольхова вишивала всеукраїнський рушник національної єдності. Вишивальниця О. Беженар захоплюється вишивкою ікон.

Жмеринка – одне з наймолодших міст Вінниччини. Невеличке залізничне поселення невпізнанно змінилося за свої понад 100 років існування. Сучасна Жмеринка – один з найбільших вузлів Південно-Західної залізниці. Це провідний економічний і культурний центр області.

У місті є 4 готелі, кінотеатр, музична та спортивна школи, Будинок науки і техніки, де функціонує ціла мережа гуртків художньої самодіяльності і творчих об'єднань. Діє 3 бібліотеки, видаються газети, працює телерадіокомпанія, кабельне телебачення. Функціонує житлово-комунальний технікум, професійно-технічне училище та музей.

Жмеринський історико-краєзнавчий музей був створений 26 квітня 1969 р. У 2003 р. він отримав статус міського. Його музейна колекція нараховує більше 3-х тис. експонатів.

До послуг жмеринчан та гостей міста пропонується гарний відпочинок та оздоровлення в санаторії-профілакторії «Залізничник», який називають маленькою Мацестою.

Торгова мережа представлена магазинами продовольчих та непродо­вольчих товарів, закладами харчування та побутового обслуговування. Чимало в місті і зелених насаджень загального користування, що складає 6 відсотків його території, в тому числі лісів – 56,9 га, парків – 44 га, скверів – 12,9 га.

У який би куточок Жмеринки ви не заглянули, усюди зустрінете при­вітних і усміхнених жмеринчан, які радо зустрінуть вас і розкажуть свою славну історію та покажуть заповітні місця цього самобутнього міста.

КОЗЯТИН – МІСТО ЗАЛІЗНИЧНИКІВ

Весна запалює каштанів свічі білі,
Бузок і яблуні розлили аромат,
Козятин – місто у вишневій замегілі,
Смарагдово-казковий зелен-сад.

Л. Кудимець

Територія – 0,01 тис. км²

Кількість населення – 25,6 тис. осіб

Відстань від Козятина до м. Вінниці автошляхами – 75 км., залізницею – 62 км

Річка – Гуйва

Місто Козятин (статус міста з 17 грудня 1938 р.;

з липня 2000 р. – місто обласного підпорядкування) – адміністративний центр району

Телефонний код 0-4342

Якщо з висоти пташиного лету поглянути на Козятин, то видно, що з півдня місто обрамлене широкою прямою смугою автомагістралі Київ – Вінниця, а його західні околиці вигаптувані голубою стрічкою річки Гуйви та намистом великих і малих ставків. Добре видно також мережу залізнич­них колій, які ніби ділять місто на три частини. Знаходячись між Києвом та Одесою в пункті з’єднання залізничних колій, які ведуть з одного боку на Брест і Граєво, а з іншого – на Умань, Козятин є доволі людним центром, де панує постійний рух, де цілодобово приходять і відходять поїзди.

Козятин відноситься до міських поселень обласного значення і є адміністративно-господарським та культурним центром Козятинського району Вінницької області. Розташований у північно-східній частині області у верхів’ях річки Гуйви (притоки річки Тетерева басейну Дніпра).

Місцевість, на якій розмістився Козятин, була заселена поселенцями Білогрудівської культури, що досягла свого розвитку в цих краях у II–І тис. до н.е. Носіями її були пращури слов’ян, нащадки трипільців. Про це свідчать знайдені археологами і місцевими краєзнавцями на поверхні ґрунту фрагменти кераміки, знаряддя праці того періоду.

У походженні міста та виникненні назви Козятин ще й досі залишається багато «білих плям». Незважаючи на велику кількість публікацій з даної тематики, вона продовжує бути актуальною і чекає від дослідників та краєзнавців її наукового обґрунтування.

Існує й чимало легенд, переказів і припущень щодо походження назви «Козятин».

Дехто із старожилів вважає, що назва місцевості походить від урочища, у якому водилося багато диких кіз і називалося Козячим. Саме біля нього і було розташоване однойменне село, від якого з часом стала походити і назва міста.

Вірогідною є й думка про те, що назва поселення походить від слова «козак». За давніми переказами і легендами Козятин був володінням вільних, спритних людей-козаків, котрі селилися на болотах і в чагарниках як біглі люди, що втікали від поневолювачів після Визвольної війни 1648-1654 рр. На їх честь нащадки неприборканих сміливих козаків, начебто і назвали місто Козятином. Припускають також, що поселення отримало назву від імені польського короля Казимира, якому служили козаки і присягали йому на вірність.

До цього село мало назву Гуйва, як і річка, на котрій воно розмістилося, і належало до Білопільських маєтностей Київського воєводи Януса Тишкевича. Під час визвольних змагань поселення було знищене і відродилося вже за назвою Козятин, яка зустрічається у зв’язку з гайдамацьким повстанням 1734 р. під орудою козацького сотника Верлана.

Через сучасні межі Козятинського краю пролягав славнозвісний торговий шлях зі сходу на захід. У різні історичні періоди він мав і відповідну назву – Вільний, Половецький, Татарський, Чумацький, Козацький, Чорний. Використовувався він не лише у мирних цілях, а й під час завойовницьких походів.

Внаслідок набігів кочівників край і місцеві мешканці неодноразово вщент знищувалися. Тож на початку XVIII ст. в цій місцевості зазначено лише 4 невеличких населених пункти.

Виникненню сучасного Козятина передувало будівництво Києво-Балтської (Одеської) залізниці у 70-х роках XIX ст. 7 липня 1874 р. робітниче селище Козятин вже було віднесено до категорії містечок Бердичівського повіту Київської губернії. Це і стало офіційним днем його народження. Цікаво, що ця дата затвердження Козятина містечком згадується в «Географічному словнику Королівства Польського та інших слов’янських країв» (1883 р.), який зберігається в історичному музеї м. Козятин. На той час в ньому нараховувалося 76 будинків, функціонувала синагога.

Наявність важливої вузлової станції сприяла бурхливому розвитку міста, яке було об’єктом особливої уваги та буремних подій протягом усієї історії. Шляхи сполучення, особливо залізничні, були головними артеріями, які пов’язували економічні регіони, забезпечували джерело існування та добробут тих, хто проживав у даній місцевості.

Стараннями місцевого поміщика М. Васютинського, тут щотижня в четвер відбувалися ярмарки.

У 1907 р. Козятин складався з містечка і залізничного поселення, в яких на той час проживало майже порівно населення, десь по 500 мешканців у кожному. В містечку було відкрито дільничну лікарню. Залізничне будівництво значно зросло після об’єднання приватних залізниць в єдину державну – Південно-Західну за сприянням тодішнього її начальника Отто Юлійовича Вітте, пізніше призначеного міністром шляхів сполучення Росії.

Козятин – місто залізничників. Це – важливий залізничний вузол Південно-Західної залізниці, в якому перетинаються залізничні магістралі в напрямках Фастова, Києва, Вінниці, Жмеринки, Бердичева, Шепетівки, Погребища та Жашкова. Щоденно станція обслуговує 26 приміських поїздів, 124 пасажирських, в тому числі 46 – міжнародних. У Козятинський залізничний вузол, крім основної залізничної станції Козятин 1, входить станція Козятин 2, яка обслуговує вантажні транспортні поїзди у напрямку Миронівка–Здолбунів. Не дивно, що на гербі міста зображено паровоз обрамлений колосками, що символізує як місто залізничників, так і селянську працю.

Візитівкою Козятина є залізничний вокзал – один з найстаріших його архітектурних пам’ятників. Він побудований наприкінці 80-х років XIX ст. за проектом архітектора В. І. Куликовського. Керував будівництвом інженер О. В. Кобелєв. У путівнику «Південно-Західна залізниця», виданому 1898 р., так записано про цю споруду: «Козятинський вокзал – один з кращих вокзалів Російської рейкової мережі...». У новій споруді, яка розташована ніби «острівцем» поміж колій, були облаштовані овальні зали І і II класу з витонченим орнаментом, каса продажу квитків, телеграф, а також збудовано спеціальне приміщення для прийому багажу. Належний вигляд мав і залізничний ресторан, який пізніше назвуть «Імператор», на честь того, що одного разу в ньому обідав російський цар Микола II, коли їхав через Козятин на відпочинок. Одному з козятинських касирів навіть вдалося з ним сфотографуватися.

В історичному музеї міста можна побачити зображення легендарної люстри, яка висіла свого часу у привокзальному ресторані. Люстра була феноменальна, триярусна, ймовірно бронзова. Під час окупації вона настільки привабила німців, що вони вирішили забрати її до Німеччини, а замість неї виготовили копію. Люстру виявили під час завантаження на корабель в Одесі. Тепер ходять легенди стосовно того, де висить копія, а де оригінал.

На початку XX ст. було випущено поштову листівку із зображенням вокзалу. На ній будівля виглядає значно меншою за сучасну споруду. Це дає підстави стверджувати, що в 20-30 роках минулого століття вокзал зазнавав реконструкції. Потребує він її і сьогодні.

У роки Великої Вітчизняної війни гітлерівці замінували будівлю, та в останні хвилини місцеві патріоти відвернули загрозу вибуху і врятували вокзал від знищення.

Мало хто знає, що саме про Козятин писав свого часу у «Підполковнику Шиманському» Василь Земляк, письменник світового значення, що мешкав у селі Миколаївка Козятинського району. Бував і в Козятині. Герой книги

В. Земляка одного разу навіть став свідком, як через Козятин, по дорозі до вінницької ставки «Вервольф», проїжджав Гітлер. Сьогодні книга В. Земляка з його автографом зберігається в Музеї історії міста Козятин.

Слід зауважити, що вокзал вдало вписується в розгалужену мережу залізничних колій, має обабіч платформи, що дає змогу одночасно приймати і відправляти поїзди у різних напрямках.

Недалеко від вокзалу, біля Київської платформи, на постаменті красується вантажний паровоз Л-2309 із зазначенням, що він встановлений тут на честь 70-річчя Великого Жовтня. Збоку прикріплена нова табличка з написом: «Установлен на вечную стоянку в память о боевых и трудовых традициях Казатинских железнодорожников. Август 1987 года».

Локомотивне депо Козятина дотепер вважається одним з провідних на Південно-Західній залізниці. Засноване воно у 1871 р. Зараз на цьому потужному підприємстві ремонтуються та модернізуються локомотиви та двигуни до них. Біля депо також стоїть паровоз з індексом ОВ-ООІ. Козятинські інже­нери відновили його власними силами з підручних матеріалів і встановили на честь 135-річчя від дня заснування локомотивного депо.

Відійшовши трохи далі від залізниці і потроху занурюючись у місто, можна побачити цікаву споруду водонапірної башти, що є пам’яткою архі­тектури. Подорожуючи містом далі, обов’язково відвідайте місцевий стадіон. Адже він розміщений на острові посеред невеликого, однак надзвичай­но мальовничого ставка. Пройшовши через оригінальний місток, відразу потрапите на територію стадіону з класичною назвою – «Локомотив». Крім упорядкованого футбольного поля, що свідчить про захоплення місцевих жи­телів футболом, на острові лишилося місце і для гри у волейбол та невелико­го мальовничого парку, що притулився поза спортивними майданчиками.

Недалеко від ставка, у густих зелених зарослях можна відшукати старе польське кладовище, поруч з яким зовсім недавно збудували витончений ка­толицький костьол.

Добре розуміючи крилатий вислів про те, що без знання минулого, не­має майбутнього, місцеві краєзнавці у липні 2004 р., до 130-річчя від дня заснування міста, відкрили міський історичний музей. Його відкриттю пе­редувала значна пошукова робота із зібрання культурних, історичних та ар­хеологічних знахідок і пам’яток для новоствореного музею, що розмістився по вул. М. Грушевського, 15.

Мешканці районного центру не стояли осторонь, а активно поповнюва­ли музей власними рідкісними і цінними речами, що збереглися в їх оселях. За кожним експонатом історія і дух його власників, що жили на цій зем­лі. Тут зібрана цікава колекція з ужитку селян кінця ХІХ-початку XX ст., періоду Великої Вітчизняної війни, історії залізниці, життя та діяльності видатних земляків краю, на яких надзвичайно щедра козятинська земля. Є серед них відомі діячі науки, літератури і мистецтва, які зробили вагомий внесок у розвиток вітчизняної наукової думки й культури.

Ось один із них – Андрій Григорович Костіков, випускник Київської військової школи зв’язку 1926 р., а пізніше Військово-Повітряної академії ім. М. Є. Жуковського, Герой Соціалістичної Праці, член-кореспондент Академії наук, лауреат Державної премії 1 ступеня, ініціатор створення славнозвісної ракетної установки «Катюші», генерал-майор інженерно-авіаційної справи.

У приміщенні СЗОШ № 2 знаходиться музей уродженця Козятина мар­шала артилерії Збройних сил колишнього Союзу, професора, героя Великої Вітчизняної війни Юрія Павловича Бажанова, в якій він навчався з 1912 по 1918 роки. Його іменем названа одна з вулиць Козятина та Харкова, де він працював і похований.

На цій благодатній землі народився і проживав з 1909 до 1932 рр. Віктор Михайлович Іванов – заслужений діяч мистецтв України, письменник і сценарист, комедіограф, постановник відомих кінофільмів «Шельменко – денщик», «Сто тисяч», «За двома зайцями», «Ключі від неба», «Веселі Жабокричі» та ін.

Мешканці пам’ятають свого знаного земляка. У музеї історії міста ви побачите стенд, присвячений життю та творчості відомого режисера, цінні матеріали з родинного архіву, передані сюди дбайливою рукою його сина, кінооператора Михайла Іванова. Ще одним проявом шани та пам’яті про митця стало відкриття 2007 р. у м. Козятин меморіальної дошки В. М. Іванову на будинку місцевої лікарні, де 1909 р. він народився в сім’ї фельдшера Михайла Спиридоновича та домогосподарки Тетяни Андріївни Іванових (встановлена за підтримки міського голови Козятина М. Висоцького, начальника міського відділу культури та туризму С. Рибінської та директора Музею історії міста Л. Макаревич).

До видатних людей Козятинщини, виколисаних на вільних просторах рідної землі, належать: Герой Радянського Союзу Михайло Юхимович Шнейдерман, письменник, журналіст Наум Юхимович, заслужений архітектор України Генріх Станіславович Кульчицький, співак, керівник білоруського вокально-інструментального ансамблю «Сябри», народний артист Білорусі Анатолій Іванович Ярмоленко.

На Козятинщині працює чимало самобутніх майстрів образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва. Серед яких Сергій Карпенко – автор оригінальних різьблених по дереву виробів. Тут живе і працює знана майстриня витинанки Леся Ігорівна Панасюк.

Щорічно в липневі дні у Козятині традиційно відбувається яскраве і феєричне свято народження міста.

Центром культурно-мистецького життя Козятина є міський Будинок культури – багатопрофільний заклад, метою діяльності якого є створення умов для самодіяльної творчості, формування громадської думки, духовно­го розвитку, відродження та збереження української національної культури, культур інших народів, задоволення культурних потреб в організації відпо­чинку населення міста. На його базі функціонує 14 творчих формувань та об’єднань.

Відвідавши це зелене місто на Поділлі, ви ознайомитеся з краєм заліз­ничників і каменярів, славних хліборобів і тваринників. У вас буде чудова нагода пересвідчитися в гостинності його мешканців, в тому, як радо й щиро зустрічають вони гостей.

Про історію краю, його талановитий і героїчний народ може детально повідати Лілія Павлівна Макаревич, бібліограф-краєзнавець Козятинської центральної бібліотеки (вул. М. Грушевського, 28), вона ж і директор Музею історії міста Козятин. Це її зусиллями вийшов у світ біобібліографічний покажчик «Славні нащадки вільних козаків (2007 р.).

МІСТО ЛАДИЖИН – ПЕРЛИНА ПОДІЛЬСЬКОГО КРАЮ

Стоїть величаво над Бугом

У сяйві мереж водограю,

Прекраснеє місто Ладижин,

Перлина Подільського краю.

О. Журба

Територія – 0,1 тис. км²

Кількість населення – 23,6 тис. осіб

Відстань від Ладижина до м. Вінниці автошляхами – 100 км

Річки: Південний Буг, Сільниця, Соб

Місто Ладижин (статус міста з 1973 р.;

з 19 жовтня 2000 р. – місто обласного підпорядкування)

Багата і прекрасна Вінниччина зі своїми мальовничими краєвидами, лісами, річками, широкими степами та родючими землями. Серед цієї розкоші острівцем обрав місцину Ладижин, огорнутий могутніми лісами, обвитий з усіх сторін тихими водами Південного Бугу та Сільниці. Хлюпочеться широке Ладижинське море – витвір людських рук, приваблюючи до себе на відпочинок.

Ладижин, місто обласного підпорядкування, розміщується на території Тростянецького району. Межує з Тульчинським та Гайсинським районами Вінниччини. До територіальної одиниці міста входять: село Лукашівка, селища Губник та Ружицьке.

На околицях місцевості зосереджені значні запаси глини, піску, каоліну, граніту, які добуваються у чотирьох кар’єрах.

Агрокліматичні ресурси представлені родючими чорноземами та сірими лісовими ґрунтами. Є також площі лугових ґрунтів у заплавах річок. Лісові масиви у поєднанні з водоймами міста створюють чудову санітарну зону і мають хороші рекреаційні можливості.

Історія Ладижина починає свої витоки із сивої давнини. Ця місцевість була обжитою ще за часів Трипілля (IV–III ст. до н.е.). Підтвердженням цьому є численні знахідки уламків трипільської кераміки та кремнієвих знарядь праці тих часів.

На схилах пагорбів при гирлі річки Соб знаходиться велике черняхівське поселення II–IV ст. н.е. Різноманітність форм і технік орнаментації уламків ужиткових речей, знайдених тут, свідчать про значний розвиток гончарного мистецтва черняхівських племен.

На околицях міста до цих пір зустрічаються залишки грецьких амфор, що дає змогу науковцям робити висновки про активні торговельні зв’язки тогочасного населення з Причорномор’ям.

А знайдені в цій місцевості золоті монети III ст. н.е., часу правління римського імператора Олександра Севера, підтверджують думку про спілкування місцевих жителів з Римською імперією та використанні ними римських монет у зовнішній торгівлі.

Містечко Ладижин у далекі часи Київського князівства було фортецею. Знаходилася вона на трикутнику, який з двох сторін омивався Південним Бугом і Сільницею. З третьої – захищений широким та глибоким ровом.

Місто-фортеця було оточене земляним валом, укріплене дерев’яним зрубом. Висота насипу сягала тридцяти метрів. На цей вал із дубовими зубчастими палями, як на хвилеріз, натикалися полчища татаро-монголів, польської шляхти, турок-яничар і кримських татар.

У багатьох авторів йдеться про те, що «навколо фортеці розлите море води, що робить її неприступною». Воду під час нашестя ворогів піднімали й підтримували рівень. Для цього на Бакланській долині, що нижче за течією Південного Бугу, були побудовані шлюзи з обох боків річки. Адже саме тут природа утворила мальовничий куточок з величезними кам’яними брилами, який ще називають ладижинською «Швейцарію». Залишки валу ще й досі збереглися у центрі древньої частини Ладижина.

Історик М. Костомаров описує, що коли татари у 1240 р. підійшли до Ладижина (він його називав «Колодяжин»), то городяни не супротивилися ворогові, але це їм не допомогло: молодих забрали у полон (ясир), старих стратили, а місто спалили вщент. Ця історична згадка свідчить також про те, що місто Ладижин у 1240 р. вже існувало, а отже, на думку науковців, Ладижину – більше 800 років. Щодо назви міста, вірогідною є та, що вона походить від імені язичницької богині Лади і звалося Лодяжином.

Потім прийшли часи, які в історії відзначені як панування в Україні Речі Посполитої (1501-1647 рр.). Ладижин підпав під владу польської корони Брацлавського воєводства.

Чотири рази протягом своєї історії Ладижин був вщент спалений: 1240, 1363, 1674, 1703 рр. Протягом багатьох століть тут виникало безліч селянських заколотів та великих повстань. Дотепер збереглися рештки наземних і підземних укріплень часів визвольних змагань ХІV-ХVІІ ст.

Власне, споконвіку Ладижину судилося бути військовим містечком, певно тому тут стільки разів починалися битви. Він стояв на роздоріжжі великих шляхів (у XVI ст. тут проходив Уманський шлях, що йшов на Тульчин, Ладижин, Соболівку, Умань; з Валахії – шлях Молдовський; третій – Бершадський, що прямував на Гайсин). Тому тут завжди стояли постоєм війська. Ще до сьогоднішніх днів збереглися будівлі, де перебувала кіннота козаків царської армії, пізніше – полк Г. Котовського, а в нинішні часи – піхотна військова частина. Відвідував містечко у 1825 р. й імператор Олександр І під час маневрів царських військ на Подільських землях.

Та спливали віки, містечко знову і знову піднімалося з попелу, заселялося і відроджувалося. У XVII ст. Ладижин, був фортецею, де знаходило­ся біля десяти тисяч війська, 150 гармат. Ладижинці брали активну участь у Визвольній війні Богдана Хмельницького. Ладижин входив до складу Уманського полку і був сотенним містом. 1648 р. козацький полковник І. Ганжа (який був одним з перших сотників міста), з козаками оволодів Ладижином, зайнятим до того поляками.

У травні 1652 р. тут відбулася велика битва між козацькими загонами і польсько-шляхетськими військами, відома в історії як битва під Батогом (за назвою території між Ладижином і с. Четвертинівкою, що в минулому звала­ся Батіг). У цій битві Богдан Хмельницький розгромив польсько-шляхетські війська. На місці, де колись відбулася ця трагічна історична подія, встанов­лено гранітний обеліск з написом: «На цій місцевості під Батогом в травні 1652 р. українське військо під керівництвом Богдана Хмельницького знищи­ло армію польсько-шляхетських загарбників». У битві під Батогом Богдан Хмельницький майстерно використав особливості лісистої місцевості, застосував обхідні маневри і виграв бій з 20-тисячним польським військом на чолі з М. Калиновським. Поляків було вщент розгромлено, загинув сам Калиновський, його син та чимало вояків.

1674 р. у Ладижині понад два тижні тривала кривава битва козацького полковника Мурашка з 70-тисячним військом турецького султана.

Не залишилися осторонь ладижинці і за часів Гайдамаччини. Свідок тих подій – древній ліс, що ще й досі шумить неподалік містечка. В пам’ять про ці історичні події він названий Гайдамацьким.

Ладижин, що належав князям Ладижинським, у XV ст. переходить у власність до князів Коротких, з 1651 р. – князів Вишневецьких, з 1775 р. знаходиться у володінні князів Потоцьких. Десь біля 1805 р. переходить до князів Собанських (які втратили місто після участі у польському повстанні проти Росії). У 1832 р. їхні володіння конфісковані і передані у відання вій­ськових поселенців.

Цей період у Ладижині відзначився швидким зростанням промисло­вості: з’явився спиртовий завод, 5 суконних фабрик, 3 цегляних, шкіряний і черепичний заводи, відкрився сільський банк, поштово-телеграфна кон­тора, лісництво, 4 заїжджих двори, налагодилась поромна переправа через Південний Буг, відкрилася лікарня, аптека, 9 водяних млинів.

На межі XIX і XX ст. Ладижин переріс у доволі значне містечко, в яко­му нараховувалося 1042 двори і 7762 жителів. Початок XX ст. позначився безперервними війнами та революціями. Під час Першої світової війни май­же у кожному ладижинському дворі були розквартировані солдати.

З 1917 по 1920 рр. Ладижин стає ареною жорстокої боротьби різних не­примиренних політичних сил: Центральної Ради, більшовиків, австро-німецьких військ, Директорії, армії Денікіна, польських військ. У липні 1920 р. влада тут остаточно перейшла до рук Червоної армії.

Постійні бойові дії вкотре призвели до занепаду економіки поселення та розорення місцевого населення.

Пам’ятними для ладижинських селян стали 1939-1940 рр., коли змучені люди нарешті одержали давноочікувану платню зерном на трудодень. На по­чатку 40-х рр. робітники і службовці почали своєчасно отримувати зарплату. Люди перестали нарікати на долю.

Та все зруйнувала війна з фашистською Німеччиною. Окупація в Ладижині тривала з червня 1941 по березень 1944 рр. На братській могилі, що в центрі старого Ладижина, викарбувані імена 1344-х земляків, які за­гинули на фронтах Великої Вітчизняної війни.

Та руйнували не лише чужинці. 1937 р. трагічна доля спіткала унікальну культову споруду містечка – кам’яний Свято-Успенський храм, збудований протягом 1851-1854 рр. у візантійському стилі. Своїм внутрішнім і зовніш­нім оформленням й красою він належав до кращих на Поділлі.

Чудом збереглася у місті цегляна церква, зведена 1904 р. також у візан­тійському стилі з куполом (банею) та дзвіницею, освяченою 1909 р. на честь ікони Казанської Божої Матері.

На території міста нині розпочалося будівництво нового великого Православного храму на честь св. Георгія Побідоносця.

Сьогодні Ладижин входить в Асоціацію стародавніх міст України.

Нову сторінку в біографію містечка вписало спорудження 1968-1972 рр. Ладижинської електростанції, яка стала однією з найпотужніших у країні.

Має Ладижин свій історико-краєзнавчий музей. Відкрили його 1993 р. у мальовничому куточку старого міста. Його створено спільними зусиллями учнів, вчителів, батьків на території ЗСОШ № 1.

Ладижин – місто енергетиків, людей закоханих у свою професію, які вміють творчо працювати і змістовно відпочивати.

На берегах рукотворного Ладижинського моря впорядковані пляжі. На околиці Ладижина, над Південним Бугом, є урочище, яке за свою красу і особливу привабливість носить назву «Ладижинська Швейцарія».

У місті діють бібліотеки, дитяча музична школа, клубні заклади, серед яких вирізняється Палац культури «Прометей» Ладижинської ТЕС з сучас­ним приміщенням глядацької зали на 600 місць, Будинок культури в старій частині міста на 340 місць, кінотеатр. Деякі творчі аматорські колективи міста мають звання «народний»: хор «Прометей», дитячий танцювальний колектив «Візерунок», чоловічий гурт «Джерело», кіностудія «Лада», ан­самбль народних інструментів «Гармонія», ансамбль сучасної пісні «Чиста криниця». Діє міське літературно-мистецьке об’єднання «Стожари», створе­не у 2002 р.

У центрі Ладижина на проспекті Будівельників мешканці міста розби­ли новий парк, в якому спорудили багато дитячих атракціонів, танцювальні майданчики, стадіон. У вихідні і святкові дні тінистими алеями парку про­гулюються жителі та гості міста. На території Ладижина відкриті санаторії- профілакторії, де можна поправити своє здоров’я, гарно відпочити, насоло­дитися багатством природи місцевих околиць.

Ліси тут чергуються із затишними галявинами, заплавами та прозо­рими озерами. Живописні пейзажі, круті скелясті береги, розкидані по Південному Бугу острівки, водосховище. Все це увічнив у своїх картинах місцевий художник Петро Кравчик, ім’я якого занесено до Книги почесних громадян Ладижина. Одна з центральних вулиць названа його іменем.

Ладижинці пишаються своїми величними мостами, перекинутими че­рез Південний Буг і Сільницю, греблею, яка утворила Ладижинське море. З правого берега Південного Бугу велично здіймаються багатоповерхівки містечка енергетиків, а лівобережжя, де скрізь кам’янисті ґрунти, забудова­не ошатними дачними будинками.

Завітайте до стародавнього Ладижина, де гармонійно поєднується іс­торія і сьогодення, висока духовність і звитяжна праця.

МОГИЛІВ-ПОДІЛЬСЬКИЙ – ПРИКОРДОННА ФОРТЕЦЯ УКРАЇНИ

Ти завжди відрізнявся від інших містечок Поділля,

Хоч так часто година була безпросвітно важка.

Загадковий і нині, отож через те Могилеве,

Так приваблюєш ти невиправних, як я диваків.

І у дзвонах одної із древніх церков – Параскеви –

Я вчуваю відлуння не зниклих безслідно віків.

В. Сторожук

Територія – 0,02 тис. км²

Кількість населення – 32,6 тис. осіб

Відстань від Могилева-Подільського до м. Вінниці автошляхами – 120 км, залізницею – 161 км

Річки: Дністер, Дерло, Немія

Місто Могилів-Подільський (з 1937 р. місто стало центром району і містом обласного підпорядкування) – адміністративний центр району

Телефонний код 0-4337

Могилів-Подільський... Місто, історія якого в кожній хвилині – від сивої давнини до сьогодення – наповнена хвилюючими, цікавими, героїч­ними подіями. Це чудове місто багате й різноманітне. Поєднавши у собі різ­ні епохи й періоди, Могилів-Подільський належить до найкрасивіших міст Вінниччини зі своєю неповторною природною та архітектурною своєрідніс­тю, яке має власне обличчя, тільки йому притаманний неповторний колорит, свою славу.

Розкинулося це старовинне місто на мальовничому березі швидкоплин­ного Дністра, де притоки Немія і Дерло вливаються в широку блакить вели­кої ріки.

Лежить воно ніби в глибокій чаші, оточеній горами, де широка магістраль, що йде з Вінниці до Кишинева або Чернівців, виринувши з польових просторів, раптом ніби обривається і перед подорожнім відкривається вид на Могилів-Подільський. У просвіті монументальної арки, яка вінчає в’їзд у місто, блискотить плесо Дністра. По той бік ріки видніється молдовське село Атаки. Гори, що височать на берегах Дністра, притискають Могилів- Подільський до самісінької води, одна з його вулиць є набережною.

Мальовничі краєвиди міста найкраще видно з Озаринецької, Шаргородської чи Бронницької гір. На одній з її маківок колись була форте­ця. Досі збереглися рештки мурів, підземні ходи, печери, велетенські кам’яні брили. Фортеця служила для захисту Могилева від турків і волоських фео­далів. З боку Дністра вона дійсно була неприступною. Дещо пізніше на місці фортеці збудували чудовий палац і заклали парк рідкісних порід дерев.

У межах міста розвідані запаси і частково здійснювався видобуток цін­ного мінералу – трепелу, який широко використовується у промисловості.

Ґрунтовий покрив території міста характеризується відносною однорід­ністю – темно-сірими опідзоленими ґрунтами різного ступеню змитості, що мають досить високу родючість.

Могилівщина – край цінних археологічних знахідок. Тут є залишки скіфських і слов’янських городищ. Під час розкопок недалеко від Могилева- Подільського, у Вендичанському Яру, виявлено багато кісток мамонтів.

З історичних документів відомо, що у першій половині XV ст. на місці теперішнього Могилева-Подільського при гирлі річки Дерло існувало село Іваниківці. Знатний молдовський феодал Ярема Могила на правах приватної власності придбав Іваниківці і в 1595 р. заклав основу майбутнього міста, побудував замок і подарував його своєму зятеві, брацлавському магнату Стефану Потоцькому, який із вдячності тестеві назвав містечко Могилевом. На перехресті вулиць Київської та Володимирської вдячні земляки спору­дили у 1998 р. пам’ятний знак на честь засновника міста, який виготовив скульптор М. Крижанівський.

У літературі ХVІІ-ХІХ ст. його називають Могилів-на-Дністрі, Могилів Подільської губернії, Могилів-Дністровський. У 1923 р. місто отримало офі­ційну назву – Могилів-Подільський.

Будучи прикордонним замком Польської держави на перехресті тор­говельних шляхів, Могилів стає важливим пунктом, через який проходи­ли купецькі каравани з Києва та Галичини в Молдову і Румунію. З верхів’я Дністра до узбережжя Чорного моря сплавляли ліс, йшли судна з хутром, тканинами, зерном, фруктами та іншими товарами до Константинополя, на Балкани, країни Причорномор’я.

Прикордонне розташування містечка стало причиною численних на­падів і боїв, важливих історичних подій, що тут розгорталися. У свій час у Могилеві розташовувалася штаб-квартира польського гетьмана Станіслава Жолкевського, звідси на Хотин вирушав і гетьман Петро Сагайдачний.

1648 р. Могилів стає центральним полковим містом, на чолі якого стояв полковник Остап Гоголь – родоначальник старовинного козацького роду, одним із славних потомків якого був Микола Гоголь.

Під час Визвольної війни 1648-1654 рр. місцеві жителі активно підтримували повстання проти польської шляхти.

Вони також брали участь у селянсько-гайдамацькому повстанні 1734 р. (багато з них приєдналося до загонів Верлана) та 1768 р. – під проводом Максима Залізняка та Івана Гонти.

Турецький мандрівник Евлія Челебі, побувавши у Могилеві в травні 1657 р., писав, що в місті налічується понад 3 тис. будинків, критих тесом та очеретом, багато виноградників і садів, які старанно доглядаються. На скелі височить гарна кам’яна споруда – фортеця. Базари у Могилеві добре обладнані.

Могилів-Подільський – давнє прикордонне місто. Тож місцева митни­ця по праву вважається однією з найдавніших в Україні. За свідченнями ар­хівних джерел у 1643 р. відбулося її заснування. Відтоді митниця не раз при­пиняла і відновлювала свою роботу. У наш час Могилів-Подільська митниця діє з 1992 р. Обслуговує вона 10 районів Вінницької області і контролює по­над 200 км кордону з Молдовою. Сьогодні тут працює 4 митних пости, які включають 7 пунктів пропуску на кордоні.

Після другого розподілу Речі Посполитої у 1793 р. до Російської імперії разом із іншими землями відійшли Подільське і Брацлавське воєводства, пізніше реорганізовані в Подільську губернію.

Через два роки Могилів став повітовим містечком, а невдовзі йому було даровано герб – виноградна лоза на срібному тлі.

У 1811 р. російський уряд викупив місто у Фелікса Потоцького.

Продовжує розвиватися торгівля. Важливу роль у цьому відігравала річка Дністер. Вже напередодні Першої світової війни Могилів на Дністрі був одним з найбільших серед 18 міст Поділля. У 1911-1913 рр. тут проживало більше 30 тис. мешканців. У місті нараховувалося 3840 будинків, більшість з яких були дерев’яні. Місто мало значний промисловий потенціал, що нараховував 66 підприємств. Функціонувало комерційне училище, чоловіча і жіноча гімназії, двокласне парафіяльне училище, церковнопарафіяльні школи.

З розвитком торгівлі та ремесел, що давали достатні матеріальні блага, формується і духовна культура міського населення. Від першої половини XVIII ст. у Могилеві будуються храми, що сьогодні прикрашають місто своєю неповторною архітектурою.

У 1743 р. на кошти Францішека-Сілезія Потоцького було збудовано дерев’яний римо-католицький костьол св. Георгія.

Місто було розділене на 3 православні парафії: Свято-Миколаївську, Георгіївську, Покровську.

Кам’яний собор св. Миколая Чудотворця було збудовано у 1754 р. стараннями віруючих – болгар, сербів, молдован. Зведений він у візантійському стилі. Окремо від церкви стоїть кам’яна чотирикутна дзвіниця у два поверхи. В соборі знаходиться храмовий образ св. Миколая, який вважається церквою чудотворним.

1809 р. на місці монастиря закладено кам’яний храм св. Георгія Побідоносця за проектом архітектора І. Фрейвальда. На церковному подвір’ї захоронений Іван Гаврилович Бережніков– військовий інженер, генерал-майор, учасник оборони Севастополя 1855 р.

У 1771 р. в передмісті було зведено церкву Покрови Пресвятої Богородиці. Милує око оригінальної архітектурної форми дерев’яна церква св. Параскеви Сербської, хрестоподібна в основі.

Храми Могилева-Подільського були і залишаються духовними центра­ми парафіян, чудовою окрасою міста.

Потрясіння, що ними характеризується початок XX ст., не оминули і Могилів-Подільський. Впродовж його першого десятиріччя місто і район були охоплені численними страйками робітників та селян проти існуючої нерівності.

Місто лихоманило аж до кінця двадцятих років. Могилеву-Подільському, як і всім іншим містам і селам Російської імперії, довелося пережити всі злигодні і тяготи того періоду: голод, репресії сталінського режиму тощо.

Зважаючи на своє географічне розташування, місто одним з перших було піддане німецьким бомбардуванням під час Другої світової війни. Вже 19 липня 1941 р. Могилів-Подільський був окупований німецькими війська­ми, що завдали місту великих втрат. Всі, здатні носити зброю, були мобілізо­вані на фронт. Відразу після окупації краю, фашисти, як і скрізь на загарба­них українських землях, встановили кривавий режим. Вже восени почалося масове знищення населення, близько 5 тис. людей відправили до таборів смерті. В місті організували пересильне гетто, до якого зганяли єврейське населення самого Могилева-Подільського та навколишніх сіл і містечок. Щоденно сотні людей гинули від голоду, побоїв, розстрілів. У цій складній обстановці в січні 1942 р. почала діяти місцева підпільна організація.

19 березня 1944 р. Могилів-Подільський було визволено військами Другого українського фронту. В боях за місто відзначилася 3-я гвардійська повітрянодесантна дивізія генерал-майора 1. М. Конєва, танкісти частин під командуванням генерал-лейтенанта танкових військ А. Г. Кравченка та генерал-лейтенанта М. В. Волкова, артилерія генерал-майора П. К. Лебедєва, інженерні війська Цирліна.

В ознаменування перемоги з’єднанням і частинам, що найбільше відзначилися у боях за визволення міста, було присвоєно звання «Могилів-Подільських».

Експозиції місцевого краєзнавчого музею розповідають про героїчне минуле міста і його мешканців – патріотів своєї землі.

Краєзнавчий музей у Могилеві-Подільському розмістився в архітектурній пам’ятці – будинку місцевого купця Гальперіна, який був збудований у 1909 р. Його експозиційна частина розташована у 4-х залах, де до огляду представлені перлини музейної колекції. Великою популярністю у відвідувачів користується колекція мінералів В. П. Афанасьєва, яка нараховує 1267 зразків унікальних рідкісних каменів-самоцвітів, рудовмісних з’єднань та зооморфних форм.

За роки існування в музейному фонді зібрані близько 23 тис. експонатів стараннями Могилівського округового краєзнавчого товариства та населенням краю.

Однією з найцінніших установ культури міста є Будинок народної твор­чості. Вже п’ятнадцять років цей заклад займається збереженням та популя­ризацією народного мистецтва, згуртовує навколо себе талановитих митців- художників, літераторів, народних майстрів. На його базі працюють кілька творчих об’єднань: «Мальва» об’єднує майстринь-вишивальниць; «Барви Поділля» – художників; «Веселка Дністрова» – літераторів, гурт виконав­ців народної пісні «Намисто»; зразкова дитяча студія дизайну та прикладного мистецтва«Дивосвіт», а також клуб прихильників здорового способу життя.

Одну з кімнат Будинку народної творчості займає народна зала, де представлені вироби народного мистецтва та народних ремесел – писанки, вишиванки, вироби з лози, гончарства, різьблення по дереву, сувенірна продукція з природних матеріалів. Функціонують дві виставкові зали, де експонуються живопис, графіка, художнє фото.

Туристів чекає незабутня зустріч з єдиним в Україні та третім у світі громадським музеєм «Українська витинанка», створеним при Будинку на­родної творчості, який є осередком витинанкарського мистецтва. Витинанки на теренах краю були популярні в усі часи. Впродовж п’яти століть цей вид народної творчості дивує людей. Тут працюють послідовники відомої в Україні і в світі фольклористки Марії Руденко, яка в кінці 60-х-на початку 70-х років минулого століття відродила мистецтво паперової вирізки. Сучасні митці не лише перейняли естафету від старших поколінь, а й напов­нили її новим змістом, долучаючи до неї дітей та молодь.

В 1993, 2002, 2005, 2008 рр. тут відбувалися Всеукраїнські форуми витинанкарів. Після кожного з них у музеї залишалися унікальні зразки цього народного мистецтва. Роботи учасників свят склали цікаву колекцію, яка нараховує понад 600 одиниць. До речі, з кожним роком свято збирає все більше майстрів з різних куточків України.

З цим славним містом пов’язані імена багатьох діячів науки, культури, літератури, мистецтва. У Могилеві-Подільському жила письменниця О. Судовщикова (Грицько Григоренко). Мешкала тут і мати Лесі Українки – О. П. Косач (Олена Пчілка). Неодноразово приїздив на Могилівщину класик української літератури М. П. Старицький. Тут він збирав матеріал для своїх майбутніх історичних творів. У місті над Дністром довгий час працював учителем російський поет Г. Мачтет. Побував у цьому краї й польський письменник Ю. Словацький.

У нестримному потоці часу одне з найдавніших міст Вінниччини Могилів-Подільський виділяється сьогодні як значний економічний і духов­ний центр краю. Місто промислове, торговельне, ділове, зі своїми славними історичними і культурними традиціями. Розвивається його інфраструктура, набуває нових рис нинішнє його обличчя.

Радо приймають гостей туристичний комплекс «Дністер», санаторій «Гірський», який має лікувальну воду «Бронничанка». Щороку тисячі дітей відпочивають та лікуються у міському оздоровчому таборі «Наддністрянський» та комплексі відпочинку машинобудівників, що розташований у мальовничому місці біля річки Мурафи. Гостей міста розміщують у своїх апартаментах готелі «Турист», «Олімп» та «Смарагд», який нещодавно збудовано за всіма європейськими стандартами.

До послуг відпочиваючих красивий ландшафтний парк культури і відпочинку площею 15,5 га, закладений в 60-х роках XX ст., який визнано пам’яткою садово-паркової архітектури місцевого значення. Розмістився він на обох берегах р. Дерло. Тут росте біля 120 видів дерев і чагарників, 27 з яких – екзотичні. Чимало в місті і затишних скверів.

Зелений пояс Могилева представлено лісами Держлісфонду загальною площею 332 га. Своєю первозданною красою вирізняються урочища «Юрковецькі лісники», «Немійська березина» і «Городські липники».

Завітайте до Могилева-Подільського! Ознайомтеся з цим чудовим міс­том, пройдіться його вулицями. Впевнені, воно не залишить вас байдужими.

ХМІЛЬНИК – КУРОРТНА ПЕРЛИНА УКРАЇНИ

Де сивий Буг полоще хвилі сині

І шлях чумацький аж у степ проліг,

У самім центрі неньки-України

Є древнє місто – чарівний Хмільник

М. Дорош

Територія – 0,02 тис. км²

Кількість населення – 27,9 тис. осіб

Відстань від Хмільника до м. Вінниці автошляхами – 63 км, залізницею – 78 км

Річка – Південний Буг

Місто Хмільник (місто районного підпорядкування з 1957 р.,

з 26 листопада 1979 р. – місто обласного підпорядкування) – адміністративний центр району

Телефонний код 0-4338

Сучасна «санаторна столиця» Вінниччини – місто Хмільник має давню і бурхливу історію. Не раз ці землі поливалися кров’ю предків, які героїчно боролися з татарськими, турецькими, литовськими, польськими загарбниками. Старожили називають історичний центр міста «маленьким Єрусалимом» – за надзвичайну архітектуру та релігійну толерантність. Тут мало що змінилося за минулі сторіччя: неподалік розташувалися костьол, синагога, церква та мечеть.

З середини X ст. історія населення Хмільника невіддільна від історії Київської Русі. З кінця XII ст. місцевість входила до складу Галицько-Волинського князівства. Більше ста років ці землі перебували під владою галицько-волинських князів. А коли почалося монголо-татарське нашестя, воно не оминуло й Хмільника.

Поселення Хмільник було засноване на невеликому острові між дво­ма рукавами Південного Бугу. За легендою, цей острів був укритий лозами й калиною, по яких вився хміль. Від останнього, нібито, містечко й дістало назву. Є перекази, що Хмільник був відомий уже в другій половині XII ст., проте перша письмова згадка про нього датується 1362 р., коли литовський князь Ольгерд, розбивши татар на річці Сині Води, оволодів невеликим поселенням Хмільником.

З одержанням 1448 р. Магдебурзького права у містечку почали розвиватися ремесла, торгівля. Виникли шевські та кравецькі майстерні, які вивозили свій крам на ярмарки як до Києва, так і до Львова. Та розмірене життя міщан час від часу турбували все нові й нові орди татар. У 1500 р. під мури Хмільника прийшла армія, яку очолювали сини хана Менглі-Гірея, далі напади повторилися у 1524,1534, 1584 рр. Населення змушене було обороняти­ся, а старости замку – Ланцкоронські, Язловецькі, Осолінські та Струсі – прославляли свої імена ратними подвигами.

У 1534 р. великий гетьман коронний Ян Тарнавський, не витримавши постійних візитів непрошених гостей, обніс все місто кам'яним муром з баш­тами. Викопаний між Південним Бугом і його притокою річкою Пастушою канал перетворив новозбудовану фортецю на острівну твердиню.

Населення Хмільника поступово зростало і в 1570 р. тут було вже 320 будинків. Замкові мешканці несли кінну службу, займалися ремісництвом, бджільництвом, торгівлею та сільським господарством. Для потреб католицької громади зводиться костьол Пресвятої Трійці, побудований в пізньоготичних формах з рисами ренесансу. Споруджений він з піщаника, хрестовий, однонефний з боковими капелами і оборонною баштою на головному фасаді. Головний вхід оформлений різним порталом у вигляді глухого безфронтонного портика. Пам’ятник цікавий як зразок синтезу архітектурних стилів.

Литовці, поляки, турки – і не порахувати, скільки разів змінювалися господарі у Хмільнику, а разом з тим у різні руки потрапляла й фортеця. З 1672 по 1699 рр. у нинішній Хмільницькій вежі турки не тільки тримали оборону, а й облаштували свою мечеть. Від вежі відходили два підземні ходи, рештки яких збереглися до нинішніх часів. Є свідчення, що турки під землею утримували дві військових казарми. Що ж до хмільницьких підземок, то про них існує легенда: нібито збудовані вони і попід Південним Бугом, і прокладені до сусідніх сіл, дехто навіть припускає, що пролягають вони до самого Чорного моря.

І сьогодні Хмільницьку вежу місцеві жителі величають мечеттю. Мабуть і справді нестерпними були роки турецької неволі. Більше того, у цій вежі турки облаштували в’язницю, де піддавали місцевих жителів нечуваному катуванню.

Після третього поділу Польщі у цій вежі було облаштовано православну церкву св. Іллі, яка проіснувала понад 100 років, з 1804 по 1917 рр. Попри довге існування про неї мало хто знає з хмільничан, натомість про мечеть знає майже кожен. Лихоліття забуваються важче.

А тим часом у Дикому Полі набирало силу українське козацтво, яке голосно заявило про себе 1594 р., коли загони Северина Наливайка захопили місто. У 1637 р. ситуація повторилася, змінився лише козачий отаман: цього разу у місто увірвався Павлюк (Павло Бут).

З метою об’єднання повстанських загонів на Брацлавщині, куди входив і Хмільник, та їх організації для спільної боротьби, Б. Хмельницький направив до Хмільника одного з своїх соратників – полковника Максима Кривоноса, який не раз бував із своїм загоном у Хмільницькому замку. 15 червня 1649 р. у Хмільнику перебував Б. Хмельницький. Після Переяславської Ради 1654 р. це місто залишилося у володінні Польщі.

1659 р. тут навіть була резиденція гетьмана Івана Виговського. Цікаво, що саме до козачих часів належить найсвіжіша археологічна знахідка Хмільника. У серпні 2003 р. робітники комунальної служби знайшли у місті підземні водотяги, збудовані ще в ХV-ХVІІ ст. Інженерна думка древніх будівельників вразила археологів.

У 1672 р. на землі Хмільницького староства вступили турецькі загони, які перебували тут протягом 27 років. Турки укріпили замок, обладнали мечеть і з’єднали їх підземними ходами (підземні ходи існують і сьогодні, але не досліджені). За ці роки турки безжально грабували і жорстоко роз­правлялися з місцевим населенням. Місто обезлюдніло, ремесло, торгівля, господарство занепали.

Наприкінці XVII ст. Хмільник знову відійшов до Польщі і знову став центром староства. Містечко поступово відроджувалося. У 1774 р. польський король Станіслав Август Понятовський подарував Хмільницьке староство своєму племінникові Йозефу (Юзефу) Понятовському. 1793 р. Хмільницьке староство перейшло до Росії. 1796 р. при складанні штатів Подільської губернії Хмільник значиться повітовим містом Подільської губернії, для якого був затверджений герб із зображенням срібної башти на блакитному фоні, а у верхній його частині – двоглавий орел Брацлавського намісництва на червоному фоні. У володінні родини Безбородько-Кошелевих місто перебувало до кінця XIX ст. До того часу від стародавньої польської фортеці практично нічого не залишилося, лише вали та одинока башта з контрфорсами – неприступна твердиня втратила своє оборонне значення і занепала.

У 1861 р. у Хмільнику вступила в дію Різдвяно-Богородицька церква. До 1910 р. тут спорудили аж чотири церкви.

1878 р. було засновано ткацьку фабрику, на якій працювало в той час 186 робітників. Наприкінці XIX ст. почали випускати продукцію миловарний, пивоварний, черепичний, винокурний і два цегельні заводи. З ремесел було розвинуте виробництво взуття.

Хмільницькі шевці постачали свої вироби не лише на місцевий ринок, а й для всієї околиці. Існували також кравецькі та інші цехи.

У 1911-1915 рр. місцевими майстрами за проектом відомого архітектора академіка І. Фоміна був побудований гарний кам’яний палац місцевого гра­фа Костянтина Івановича Ксідо. Палац вдало розташований над Південним

Бугом, оригінально оформлений і є окрасою міста й нині. Одночасно з пала­цом, збудували й двоарковий міст.

Маєток у післяреволюційні роки використовувався під навчальний заклад, потім його окупував НКВС, а під час Другої світової війни тут були звичайні склади. 1964 р. у замку відкрився готель, а у вежі – громадський краєзнавчий музей.

Наприкінці ХІХ-початку XX ст. почалося поступове відродження промисловості міста. Запрацювали водяний млин, олійня, маслобійня, миловарний, пивоварний, винокурний, черепичний і 4 цегельні заводи, тютюно­ва фабрика. У 1905 р. став до ладу ще один пивоварний, почав працювати чавуноливарний заводи. Цікавий і такий факт: у Хмільнику лише шевців було 1800 чоловік. Під час Першої світової війни вони, виконуючи соціальне замовлення, шили для армії 1800 пар чобіт за тиждень. Із зростанням про­мисловості збільшувалася кількість населення містечка та приплив до нього переселенців.

Події Першої світової війни та вихор революцій не сприяли економічно­му розвитку Хмільника і містечко почало поступово занепадати. Його нове відродження розпочалося наприкінці 20-х-початку 30-х рр. XX ст. і було пов’язане не лише з розвитком промисловості та сільського господарства, а й з відкриттям у Хмільнику радонових вод. А до того часу про унікальні влас­тивості підземних вод в околицях Хмільника ходили лише чутки та легенди.

1934 р. вони знайшли своє підтвердження, набули реальності, коли у центрі міста геологи заклали першу свердловину. Результат був невтішним: добута з глибини 65-ти метрів вода була солонуватою, каламутною та непри­ємною на смак. Проте джерело привернуло увагу науковців. Аналізи довели, що хмільницька вода має складну хімічну суміш: радій, радон, калій, азот, магній, залізо, марганець, йод, натрій, хлор, бром, кобальт, а ще вуглекис­лоту та гідрокарбонат. Вона містить в собі 5,3 грама мінеральних солей на один літр.

В Україні подібних родовищ більше немає, ця вода схожа на знамениту грузинську мінеральну воду Цхалтубо та російську Білокуриху. Тому уряд України у 1938 р. визнав район залягання вод навколо Хмільника курортною місцевістю. Тут розпочинається будівництво водолікарень та санаторіїв.

Після вигнання гітлерівців у 1944 р. почала діяти перша в Хмільнику і перша в Україні бальнеологічна оздоровниця.

Зараз у місті працює близько 30 свердловин. Високий вміст радону до­зволяє лікувати нервову систему, серцево-судинні захворювання, ревматизм та інші недуги.

Зовсім недавно в санаторіях Хмільника почали використовувати ліку­вальні властивості грязей Війтівецького родовища торфу. Особливо ефек­тивним є комбіноване лікування радоново-вуглекислими ваннами і торфо- грязями.

Не лише радонові ванни, а й місцеві кліматичні умови сприятливі для організму людини. Тут успішно застосовується кліматолікування. Хмільник розташований у затишній угловині, висота якої над рівнем моря не перевищує 250-280 метрів. За температурними показниками клімат курорту належить до комфортного.

Якщо до унікальних джерел та сприятливих кліматичних умов додати казкові ліси, ароматом яких напоєне повітря, неповторні пейзажі річки Південний Буг, то здається, що самою природою тут передбачено створення курорту.

Сьогодні над Південним Бугом височать, оточені деревами та квітниками, сучасні багатоповерхові корпуси обласної водолікарні, семи санаторіїв, де одночасно лікуються й відпочивають сотні людей. Хворі із задоволенням відпочивають у парках, створених на березі Південного Бугу, де висаджено понад 200 видів дерев і чагарників, діють спортбази, станція човнів, літній кінотеатр.

Дещо пізніше, окрім лікарні, було створено цілий ряд бальнеозакладів. На окремих ділянках, в межах санаторіїв, створено багато чудових скверів та парків. Особливої уваги заслуговує парк відпочинку на території обласної фізіотерапевтичної лікарні, закладений 1967 р. Чисте високоіонізоване повітря в районі лісових масивів, насичене фітонцидами, парами скипидару, чудовими пахощами лісових та лікарських трав, позитивно впливають на організм людини в будь-яку пору року.

Гуляючи затіненими алеями парку, можна потрапити на галявину казок, де встановлені скульптури різних казкових персонажів. У 1977 р. парк було визнано пам’яткою садово-паркового мистецтва державного значення. А пізніше, у 1985 p., геологи відкрили тут джерело води із підвищеним вмістом заліза, яку визнано придатною для лікування анемій, хронічних гастритів та захворювань печінки.

У центрі міста багато цікавих архітектурних пам’яток. Прямо з центральної площі круті східці ведуть до краєзнавчого музею, який розташувався в стародавній Турецькій мечеті, що стоїть на гранітній кручі над рікою. Поруч – двоповерховий замок-палац та двоарковий кам’яний місток, що веде до Центрального міського парку культури і відпочинку.

Його структура дещо модернізована. Тут декоративні чагарники і дерева чергуються з фонтанами та рукотворним озером.

Рухаючись по південній околиці курорту, можна побачити санаторій «Хмільник» (1951 р.), який належить військовим. Справжньою окрасою тут є ландшафтний парк, який віднесено до числа пам’яток садово-паркового мистецтва державного значення. У парку створено невеликий зоопарк, у якому перебувають косулі, зайці, фазани.

Виявлення у 1952-1962 рр. нових запасів радонових вод дало поштовх для створення нових здравниць, розташованих за 2-3 км на південний схід від Хмільника. У травні 1961 р. у межах мішаного лісу почав діяти ще один санаторій «Хмільник». Сьогодні лісовий масив трансформований у лісопарк, де створено спортивне містечко.

Поруч з «Хмільником» розташований санаторій «Поділля», що знаходиться у мальовничому лісовому масиві в оточенні пишної багаторічної хвої.

У лісі прокладено ряд оздоровчих та пізнавальних маршрутів. Один з них пролягає через «Хмільницьку дачу», розташовану у Березнянському лісі, яка є ботанічним заказником державного значення. Створені також маршрути з тривалими переходами.

У глибині лісу, недалеко від невеличкого озера, що добре прогрівається влітку і слугує місцем відпочинку, розташований пансіонат «Березовий гай» (1966 р.) На його базі влітку працює оздоровчий табір «Орлятко».

За роки існування курорту, використовуючи значний потенціал природно-кліматичних ресурсів, вигідне географічне розташування, санаторно-курортним закладам вдалося створити сучасну діагностично-лікувальну базу, сформувати високопрофесійний корпус лікарів та обслуговуючого персоналу, потужне курортне господарство з розвинутою інфраструктурою. Нині Хмільник як місто-курорт представляють 7 оздоровниць.

Щорічно тут оздоровлюється близько 45 тис. громадян. Запаси бальнео­логічних ресурсів дозволяють щорічно приймати до 86 тис. громадян.

Можна лише позаздрити відпочиваючим на Хмільницьких курортах, адже тут вони не лише гарно оздоровлюються та набираються сил, а й ма­ють можливість оглянути пам’ятки минулих століть, відвідати краєзнавчий музей, послухати зразковий дитячий духовий оркестр, хоровий колектив української пісні «Зорецвіт», жіночий вокальний ансамбль польської місь­кої общини, народний колектив української пісні «Джерело», аматорський фольклорний ансамбль «Джерела радону», аматорське тріо бандуристок, жіночий квартет «Берегиня» та ін.

Автобусним сполученням Хмільник зв’язаний з Києвом, Вінницею, Уманню, Одесою, Чернівцями, Коломиєю, Львовом, Тернополем, Житомиром, Малином, Хмельницьким, Кам’янець-Подільським, Первомайськом, Херсоном, Скадовськом, залізницею – з Києвом, Москвою, Харковом, Хме­льницьким.

У місті готельні послуги надають: готель комунальної власності на 40 місць 3 категорії та приватний готель з номерами «люкс» на 20 місць.

Сьогодні не лише вся Україна, а й сотні тисяч людей з країн близького і далекого зарубіжжя знають про чудове місто-курорт Хмільник. Кожен, хто хоч раз побував тут на лікуванні та відпочинку, вже ніколи не зможе забути свого перебування в цьому казковому куточку Поділля. І справа не лише в значному покращанні здоров’я, що, безумовно, є найважливішим чинником.

Живий дух міста, його доброзичливу атмосферу відчувають усі, хто потрапляє сюди вже в перші години перебування у цьому самобутньому краї. Велика кількість сонячних днів протягом року створюють сприятливі умо­ви для проведення кліматолікування на курорті Хмільник. Рішенням сесії Вінницької обласної ради місто Хмільник – радонова скарбниця краю, став переможцем в номінації «Перлини Поділля» обласного конкурсу «Сім чудес Вінниччини».

Барський район

Поділля яблунева гілка – Бар,

Величний красень над блакитним Ровом,

Та він і сам іменням цим таки

Озветься з грамот князя Свидригайла.

В. Сторожук

Територія – 1,1 тис. км²

На території району знаходиться 94 населених пункти

Кількість населення – 55,5 тис. осіб

Відстань від райцентру до м. Вінниці автошляхами – 70 км,

залізницею – 77 км.

Річки: Рів, Лядова

Адміністративний центр – м. Бар (місто районного підпорядкування з 1938 р.)

Кількість населення – 16,3 тис. осіб

Телефонний код: 0-4341

«Яблуневе крило» – так образно називають Барський район, що вважається головним садівничим регіоном Вінницької області. А ще, самобутня місцевість краю, розмаїття фауни і флори, сприятливий клімат, а також значний історико-культурний потенціал – створює необхідні умови для задоволення потреб як вітчизняних, так і зарубіжних туристів.

Район розміщений у західній частині Вінницької області. Межує із Жмеринським, Літинським, Шаргородським, Мурованокуриловецьким районами Вінниччини та Хмельницькою областю. Барський район лежить у межах Подільської височини. Його поверхня полого-хвиляста, у південно-західній частині розчленована на вузькі каньйоноподібні долини приток Дністра, річки Лядова в межах сіл Польове та Лядова. З корисних копалин переважають будівельний камінь, суглинки і глини Ґрунти краю ясно-сірі і сірі лісові.

Поширені тут дубово-грабові ліси з домішками липи, ясена, клена, береста, тополі, берези, осики, вільхи. З лікарських рослин розповсюджені звіробій, деревій, ромашка лікарська, валеріана, м'ята, череда та ін. Серед природних перлин місцевості особливо привабливими і красивими є урочище «Шиянецьке» та .лісовий заказник «Заповідні модрини», де увагу подорожуючих привертає посаджена у 1900 р. алея модрини європейської. Знаходиться це диво природи біля  с. Копайгород. У цьому самобутньому селі цікаво також оглянути старий парк над плесом ставу.

Славиться Барський край і гідрологічними пам’ятками, зокрема «Бровари», «Вікнина», «Комсомолка» та «Жорнавськими криницями», що дають початок річці Жорнавці.

На початку села  Антонівка річка Рів утворює велике водосховище з чудовою природою навколо, де можна гарно  відпочити та напитися чистої і цілющої води з місцевих джерел.

Полонять своєю красою ліси навколо с. Ялтушків, давнього подільського містечка, відомого ще з ХУ ст. і розташованого за 16 км від Бара. Тут у природних умовах живуть дикі кози, куріпки, є зайці, борсуки, лисиці й білки.

В урочищі «Біличинський ліс» росте дуб, якому понад три з половиною сторіччя, а на околиці Підлісного Ялтушкова шумить столітня алея рідкісного червоного дуба протяжністю в 1 км. висаджена далекого 1912 р. А прозора річка Лядова, що тече через Ялтушків, утворює красиві стави, багаті на рибу. Поблизу цього мальовничого поселення, на правому березі річки зеленіє так зване Борисове поле. За переказами, тут було слов’янське місто Борисів, знищене в давнину ворогом. І досі місцеві жителі знаходять уламки стародавнього посуду, статуетки тощо.

При в’їзді в Бар вас зустрічає імітована під середньовічні часи цегляна башта, символ давньої історії міста.

Барський край дійсно винятково багатий на старожитності різних епох і народів, бо його родюча і розкішна територія, справжня «земля обітована», була зручною для проживання, починаючи з появи найдавніших людських поселень на півдні Східної Європи. Краєм, де «течуть молочні ріки в медових берегах», називав цей регіон французький мандрівник XVII ст. д’Аллераль у своїх «Мемуарах».

Мідний вік та епоха бронзи представлена в краї трипільською культурою, яка зустрічається  тут досить часто. Поселення цього періоду виявлено на східній околиці Бара, на правому березі річки Рів. В передмісті Чемериси - Барські, археологами досліджено могильник комарівської культури (доба бронзи, початок І тис. до н.е.), яку вчені вважають основою дальшого розвитку стародавніх протослов’янських племен.

В кінці минулого століття на правому березі річки Рів було виявлено давньоруське поселення Х-ХІ ст.

2002 р. у місті Бар знайшли скарб з 76 польських та литовських срібних монет ХVІІ ст. Він зберігався у невеликому глиняному горщику, виготовленому із місцевої глини барським майстром ХУІІ ст.  Скарб складався із срібних коронних орт, шостаків, трьохгрошовиків, півтораків високої проби срібла. Знахідка дала можливість дослідниками простежити переважання польських і литовських монет, які перебували у грошовому обігу Поділля у 1614 -1670 рр.

Шестисотрічне мальовниче українське місто Бар розташувалося на лівому березі річки Рів. Давнє ж місто Рів знаходилося на правому березі річки. Це – історична перлина подільського краю.

Грамота князя Свидригайла, яку відносять до 1401 р., згадує про власника замку Альберта Ровського. Цей запис був першою документальною згадкою про замок і місто. Згадується Рів також у грамотах 1425 та 1435 рр., а за 1443 р. записано, що Рів і Ялтушків перейшли у володіння Стогнєва Рея із Шумська.

2007 р. у м. Бар під керівництвом кандидата історичних наук, наукового співробітника Інституту археології НАН України Лариси Виноградської розпочалися археологічні  дослідження, з метою виявлення культурних нашарувань періоду Альберта Ровського, який вважається засновником міста, і який  збудував перший дерев’яний замок. На території замку, де зараз знаходиться міський парк, археологами знайдено чимало артефактів. Не випадково Бар представлений у клубі «Національні святині» у Державній науковій архітектурно-будівельній бібліотеці ім. В. Заболотного. Адже в свій час Барська фортеця була другою після Кам’янецької на Поділлі за розмірами, боєздатністю та важливістю як стратегічного об’єкта, що стримував навали татарських орд протягом багатьох століть.

Місто знаходилося на Кучманському шляху, який проходив по вододілу Дністра і Південного Бугу. Турецько-татарські напади, як відмічав у своїй книзі «Барське староство» Михайло Грушевський, завдавали великих спустошень поселенню.

Особливою сміливістю в боротьбі із степовими ордами на початку 40-х років ХУІ ст. відзначився барський староста Бернард Претвич. На сеймі 1550 р., розповідаючи про свої походи, він зазначив, що бував у них разом з князем Дмитром Вишневецьким, якого народ називав Байдою. За час свого старостування з 1540 по 1552 рр. Б. Претвич здійснив 70 битв і сутичок  з ворогами і завжди виходив переможцем. Поряд з військовою діяльністю по захисту кордонів Барського староства, він велику увагу приділяв питанням благоустрою міста, ремонту оборонних споруд, господарським справам. Польські історики називали його «мур країв подільських», а серед простого люду побутувала приказка «за Претвича від татар границя».

У краї переважало українське землеволодіння. Серед землевласників згадуються місцеві шляхетські родини: Галузинецькі, Волоковинські, Йолтухівські, Васютинські, Шеліховські, Поповські, Радзієвські, нащадки яких і сьогодні проживають у м. Бар та його околицях.

У другій половині XIV ст. місто переходить у власність литовських феодалів, а згодом, з 1449 р. потрапляє під владу Польщі.

1537 р. відкрив новий період в історії краю. Польська королева Бона Сфорца викупила м. Рів у магнатів Одровонжів і перейменувала у Бар на честь італійського міста, в якому народилася. Влітку 1538 р. розпочалося будівництво потужної фортеці, під керівництвом Альберта Старжеховського, яка боронила місто від татарських нападів. Захист міста підсилили будівництвом греблі та влаштуванням ставу на 200 десятин. Місто було обведене подвійним рядом будових колод, між якими була насипана земля.

Довкола замку утворилося поселення Польський Бар або Ляцьке. Передмістя, не обведене парканом, утворило Руський Бар. На правому березі річки Рів, на місці старого міста Рів, оселилися татари з Волині – так утворилося село Чемериси- Барські.

1583 р. тут вже існувало 2 православні церкви і парафіяльний костьол, заснований Боною Сфорца.

Пільговою грамотою від 24 листопада 1537 р. вона звільнила всіх, хто поселився в Барі, від старостинських і королівських податків. Тоді ж місто отримує Магдебурзьке право та герб з ініціалами королеви. Через рік Бар стає центром староства, яким залишається до кінця XVIII ст.

Однак, існує й інша версія щодо походження назви поселення. Її пов’язують з розташуванням містечка серед боліт. Слово «бар» у староукраїнській мові означає заболочену місцевість.

Барська фортеця була свідком багатьох подій. Так, під час селянсько-козацького повстання 1594 р. його брали загони Северина Наливайка.

Татарські завойовники постійно грабували населення Бару і відправляли їх в рабство. Але народ не корився, кожного разу вступаючи у важкий двобій з завойовниками. Багато героїчних фактів цієї боротьби зберегла історія. Ось лише один з них.

У листопаді 1627 р. на турецькій галері в Егейському морі повстали невільники. За капітана вони обрали Марка Якимовського, родом з Бара. Невільники щасливо доправилися до Італії, а звідти додому. Про подібну героїчну подію розповідає народна дума «Самійло Кішка».

У II пол. XVII ст. у Бар переніс свою резиденцію коронний гетьман Станіслав Конецпольський. Він наказав звести мурований замок, будівництвом якого зайнявся французький інженер Гійом де Боплан.

Барський замок, споруджений Бопланом, та арсенал архітектора К.Арцишевського, закріпили за Баром назву «ключ до Східного Поділля». 

У часи Визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. Бар був одним з важливих об'єктів, за який точилися запеклі бої. За роки визвольних змагань Бар кілька разів переходив то до  козацьких загонів, то до  польської шляхти. 1648 р. місто і замок були взяті полковником Максимом Кривоносом. Деякий час Бар був резиденцією Богдана Хмельницького.

Згідно з Андрусівським перемир'ям, місто, як і вся Правобережна Україна, залишалося під владою Польщі.

Після таких соціальних потрясінь місто нагадувало руїну. Про це свідчить запис у щоденнику французького мандрівника Ульріха фон Вердума.

З 1672 по 1699 р. край перебував під владою Туреччини.  У 1699 р. за Карловицьким договором Правобережна Україна з Поділлям ( в т.ч. Бар) переходять до Польщі.

Протягом  ХVІІІ ст. Бар залишався опорним пунктом польської шляхти й католицизму.  У відповідь на це в 1702-1704 рр. населення  міста брало участь у народному повстанні проти польського гніту, яке очолив Семен Палій. 1768 р. у Бару виникло воєнно-політичного об'єднання польських магнатів – Барська конфедераціїя. В 30-х роках ХVІІІ ст. на території краю поширюється гайдамацький рух під керівництвом Неживого, Журби, Швачки, Бондаренка, Верлана. Вершиною гайдамацького руху була Коліївщина. Царський уряд допоміг полякам придушити повстання. Російські війська захопили Бар, розгромивши і конфедератів. З приєднанням Правобережної України до Росії Бар у 1793 р. увійшов до її складу як повітове місто, а з 1797 р. – став заштатним містом Могилівського повіту Подільської губернії. Села колишнього Барського староства ввійшли до складу Могилівського, Летичівського і Літинського повітів.

Приєднання краю до Російської імперії не поліпшило становище місцевого населення. Особливо гострого характеру в цей час набирає селянський рух під проводом Устима Кармалюка. Його сподвижниками були Ілля Малярчук з с. Гармаки, Йосип Серветник (Покотило, Покотильчук,) з с. Комарівці. Повстанські загони діяли в районі Бар – Ялтушків – Ушиця.

Людська пам’ять міцно береже відомості про народного героя Устима Кармалюка. Відважний месник зі своїми побратимами не раз бував у Бару та його околицях. Восени 1826 р. загін Кармалюка напав на панську економію в с. Комарівці, що поблизу Бара. Тепер у селі на приміщенні Будинку культури встановлено меморіальну дошку на честь У. Кармалюка.

Не дивлячись, на затяжне воєнне лихоліття, мешканці Барського краю продовжували жити, працювати і творити. Особливо високого розвитку набуває тут гончарство. Виникають цілі гончарні династії. Кераміка цих майстрів склала окрему, оригінальну стильово-орнаментальну групу. Вироби відомих барських гончарів і тепер прикрашають музеї Вінниці, Львова, Києва та Полтави.

У другій половині XIX ст. Бар стає значним торгово-ремісничим містом Поділля. Його економічному піднесенню сприяло будівництво залізниці Жмеринка – Могилів (нині м. Могилів-Подільський). Починає розвиватися торгівля, діє 14 промислових підприємств, з них – 4 шкіряні, 2 чавуноливарні, 8 черепичних майстерень, 4 водяні млини та добре розвинений візничий промисел. У 1865 р. збудовано ґуральню, пароводяний млин. З’являється первісток цукроваріння – Ялтушківський цукроварний завод. В 1900 р. першу продукцію дала Барська цукроварня.

В с. Чемериси Волоські (тепер Журавлівка) поміщик Ганіцький будує першу на Поділлі фабрику по ремонту сільськогосподарської техніки та сільськогосподарських знарядь праці. Швидко розвивається шевська справа, ковальське і столярне ремесло.

Промислове піднесення у 80-х рр. ХІХ ст. сприяло виникненню культурно-освітніх закладів. У місті починає діяти два училища – повітове і духовне, майже в усіх великих селах створюються церковно-приходські школи, а в значній частині малих сіл – школи грамоти. Працюють дві лікарні, приватна гімназія для дівчат, яка згодом одержала право приватно-державної. При Барській міській управі відкривається перша бібліотека.

Перша світова війна завдала нових бідувань населенню регіону. У лютому 1918 р. Бар окупували війська кайзерівської Німеччини. Протягом 1918-1920 рр. ця територія кілька разів переходила із рук в руки: до Червоної армії, Української галицької армії, білополяків та військових формувань С. Петлюри.

Відразу ж після закінчення громадянської війни розпочалося відродження промисловості й сільського господарства. Реконструюються спиртовий та цукровий за­води, споруджується машинобудівний завод, відкриваються нові підприємства: цегельні заводи, хлібозавод, швейна фабрика, електростанція, машинно-тракторна станція. Та поряд з цим, радянська влада, яка була остаточно встановлена 24 червня 1920 р., принесла в край голод, репресії, арешти. Під час примусової колективізації «у Барському районі жертв заганяли у погріб, надягали на голови дерев’яні цебра і били по них молотками або палицями», – писав у своєму дослідженні «Голод на Поділлі» Г.І. Шульга.

Сповна відчули місцеві жителі і всі жахіття фашистської окупації. Гітлерівці розстріляли близько 7,5 тис. мирних громадян, 2 тис. вивезли на примусові роботи до Німеччини. Більше 8 тис. мешканців району загинуло в боях за Батьківщину.

19 березня 1944 р. війська 18-ї, 38-ї та 40-ї армій Першого Українського фронту розпочали бої за визволення краю. 25 березня частини 305-ї стрілецької дивізії (командир-полковник О. Ф. Васильєв) 74-го стрілецького корпусу 38-ї армії оволоділи Баром. У боях за населені пункти району віддали своє життя 1186 воїнів.

Сьогодні Барський район належить до найрозвиненіших промислових, сільськогосподарських, культурно-освітніх районів області.

На його території уже 110 років діє Ялтушківське дослідно-селекційне відділення Інституту цукрових буряків Української академії аграрних наук, яке протягом багатьох років плідно працює над виведенням і впровадженням у виробництво нових сортів вітчизняних цукрових буряків, які ні в чому не поступаються кращим зарубіжним. 

Споруджено приміщення районної спортивної школи, що є однією з кращих в Україні. Вагомих успіхів досягають юні баскетболісти, легкоатлети, футболісти, борці.

Місцевий Центр дозвілля, готує для мешканців театралізовані свята, тематичні вечори, вечори-зустрічі з ветеранами війни, праці, молодіжні вечори, дискотеки. П'ять колективів художньої самодіяльності удостоєні звання «народний».

Сучасна культура Барщини – це розмаїта багатожанрова мистецька палітра, в основі якої лежить народна творчість – безцінний скарб, що передається з покоління в покоління. У краї поширене вишивання, писанкарство, народний живопис, гончарство.  

Популяризацією народних традицій, вивченням культурних надбань Барщини займаються книгозбірні.

Варто відзначити, що районну бібліотеку включено до числа шести туристичних об'єктів м.Бар. 

Важливою складовою краєзнавчої роботи по збереженню і відтворенню традицій слугує робота клубу «Подільські оденьки», якому від часу заснування виповнилося вже 15 років. Це духовний острівець в гуманітарному просторі Барщини.

Назва «оденьки» відроджує подільський звичай, що колись побутував у Прибар’ї. Оденьки – українська традиційна форма дозвілля, куди включалися й елементи праці, де вівся обмін думками та спостереженнями, вивчалася культура, побут і традиції  народу, де мали місце спів, відпочинок, пригощання. 

До речі, нещодавно районна бібліотека отримала цінниц подарунок з Америки. Це – чотирнадцять посилок з літературою, загальною кількістю більше півтори тисячі різноманітних українських видань, які виходили у світ впродовж останнього півстоліття переважно за кордоном. До того ж значна частина їх нині – рідкісні. Потрапили сюди книги завдяки приватній ініціативі родини Партикевичів, яка мешкає в місті Палатін поблизу Чикаго, а своїм корінням пов'язана з с. Сеферівка 

Бібліотекарі вирішили не вливати їх у загальний фонд, а створити окрему колекцію родини Партикевичів.

У Будинку культури с. Гулі,  за ініціативою бібліотекаря сільської книгозбірні О.В.Вільчинської, відкрито українську світлицю, завдяки якій ожила минувшина села, його традиції та звичаї.

Відоме це найдавніше у Барському районі село й своїми чарівними краєвидами та цілющими джерелами, а також розкішною алеєю каштанів, висадженою наприкінці ХІХ ст. у колишньому панському маєтку.

Село Комарівці спочатку носило назву Коморівці. Тут розміщувалися комори Барського староства, його продовольчі склади. Була колись тут стародавня церква. Яка, на жаль, не збереглася. Зате збереглися історичні відомості про те, що людина яка її розмальовувала, якийсь Микола Галіпса, гончар і маляр заснував тут у 1878 р. школу. Нині в селі діє плодово-ягідне господарство «Подільське». З розкішного саду, площею 426 гектарів збирають багаті врожаї яблук різних сортів. 

Гарно можна відпочити  і в с. Козарівка. Поза селом – мальовничий тихий став. Недалечко від села – густий ліс, в якому ростут різні гриби, в тому числі й козарі. Від них і отримало село назву.

Багатий край і на пам’ятки археології, архітектури та історії, яких тут налічується більше 100. Найвідомішими є залишки фортеці, де відбувалася битва військ М.Кривоноса з польсько-шляхетськими військами (ХVІ ст.); будинок, у якому жив видатний український письменник М.М.Коцюбинський; будівля єзуїтського колегіуму (ХVІ ст.); церква Успіння Пресвятої Богородиці, споруджена на кошти полковника Семена Палія, з елементами бароко і рококо; костьол Святої Анни, споруджений домініканцями в 1811 р. в стилі неоготики, перебудований на початку ХХ ст. Його два високі шпилі видно з усіх кінців міста.

Ззовні храм прикрашають вежі у готичному стилі. Високої витонченості будівлі додають керамічні оздоблення, різьблені  дерев’яні вікна, видовженої заокругленої форми. Вхід в костьол прикрашає скульптура святої Анни і розп’яття Ісуса. Дах оздоблено годинником і скульптурою янгола з мечем, що символізує судний день.

Всередині будівля прикрашена численними колонами з керамічними оздобленнями – виступами та розписом. Колони сполучаються між собою виступами, які створюють неповторний стиль костьолу і додають йому витонченості. Стелю огортає розпис. Чудову ауру, як при денному, так і при нічному освітленні, створюють люстри на стінах і колонах. В глибині споруди – вівтар з іконою Богоматері та Ісусом на руках. Над виходом із храму – підвищення, де стоїть орган, до речі, один із найбільших в Україні.

Барська парафія є цілою системою костьолів і каплиць у Барському районі. Історії цих чудових храмів дуже цікаві, а ознайомлення з ними поліпшує настрій і виховує естетичний смак.

У с. Біличин, що за три кілометри від Ялтушкова зберігається архітектурна пам’ятка класицизму – палац кінця ХVІІІ ст. Він невеликий, зате відзначається витонченою красою. У бік парку палац має два поверхи. А спереду, з головного фасаду – одноповерховий, прикрашений чотириколонним портиком. Над парадними дверима крізь численні нашарування вапна проступають обриси богині Фортуни з рогом достатку. Всередині збереглися мармуровий камін і чудові ліпні розетки на стелі. Палац яскраво відбиває архітектурний стиль своєї епохи. 

До давніх православних святинь краю по праву належить Барський монастир, заснований князем Верещатським спочатку в дрімучих лісах біля с. Семенки. 1551 р. для святої обителі було обране нове місце, у самому Барі. Будували його вже із каменю. А відомою святинею монастир став через те, що до нього із Мірлікійських (Мала Азія) були перенесені мощі Святителя Христового та Чудотворця Миколая. У 1577 р. ченці Барського монастиря відзначилися тим, що  пристали до загону свого земляка Івана Підкови, а потім взяли активну участь у повстанні 1594–1596 рр. під проводом Северина Наливайка. Вони першими почали закликати до повалення влади польської шляхти по всій Україні.

Ось чому після придушення повстання гетьман Станіслав Жолкевський розправився з ченцями Барського монастиря. Монастир було розорено і пограбовано, а маєтності відібрано. На його місці спочатку постає єзуїтський, пізніше базиліанський монастир.

Барський орден єзуїтів щедро користувався королівськими привілеями. Орден був найбагатшим господарем у Барі. Він мав приміщення костьолу та колегіуму, пивоварний, рибний, свічковий та цегляний заводи.

1648 р. при штурмі Бара Кривоносом загинуло більше 15 тис. людей. У 1672-1764 рр. тут люто господарювали турки. 1764 р.  місто штурмом брали російські війська. А вже у 1684-1793 рр. край став полем битви поляків, турків і козаків. У ті тривожні часи вщент було знищено єзуїтський костьол і усі будинки ордену, а самі єзуїти змушені були мешкати у скромних дерев’яних хатинах. Однак, усі бурі ХVII-ХVІІІ ст. не знищили єзуїтської школи – бастіону виховання місцевого суспільства у дусі католицизму. Особливо відомою ця школа була у ХVIII ст., а кульмінацією діяньності єзуїтів стала відома в усій Європі Барська конфедерація – збройний союз місцевої барської шляхти проти польського короля Станіслава Августа Понятовського.

Монахи чину Святого Василія, або базиліани утвердилися у Барі по милості його володаря князя Любомирського, який у 1727 р. видав грамоту, яка дозволяла їм оселитися в одній милі від Бара.  1787 р. була освячена їхня головна церква і недобудований єзуїтський колегіум.

Барська базиліанська школа була найбільшою в Україні. Базиліани, учні єзуїтів, ревно поширювали унію і католицизм, забували українську мову, культуру і повністю орієнтувалися на Польщу. Після  придушення польського повстання у 1831 р. польські школи були закриті, а 1837 р.  будинок Барського православного монастиря знову знайшов своїх господарів.

Ініціатором відродження православ’я у древніх стінах монастиря став преосвященний Кирило Подольський. На народні гроші Барську святиню відновили. Нова церква була присвячена Покрову Божої Матері.

Заснуванням 1845 р. у Барі духовного училища опікувався його ректор О. Нектарій.  Училище проіснувало до 1860 р. і було переведено до Кам’янця-Подільського. А 20 червня 1861 р. Барський чоловічий монастир було перетворено у жіночий.

Окрім мощей Миколи Чудотворця, святинею монастиря вважалася і знаменита Барська чудотворна ікона Божої Матері, яка знаходилася у вівтарі над місцем для архієрея. На поклоніння до неї та в надії на зцілення сходилися майже всі православні віруючі з усієї України. 1959 р. Барський православний жіночий монастир припинив своє існування.

Лише 1992 р. напівзруйновані приміщення монастиря були передані черницям римо-католицького Згромадження Сестер Бенедиктинок-місіонерок. 

Про історичні події, пов’язані з Барським краєм, є чимало творів та досліджень як польських, так і українських авторів, зокрема історична поема «Конфедерати Барські А.Міцкевича (1836 р.), «Барське староство» М.Грушевського (1894 р.).

Місто Бар та деякі села району описуються в багатьох творах художньої літератури. Історичне минуле, сповнене героїки, знайшло яскраве відображення у творчості видатних українських письменників  М. Старицького, І. Ле, П.Панча.

Щедра ця древня земля і на талановитих людей. З Бару походить видатний хімік, академік АН УРСР Ю.Делімарський. Його уродженйями є дипломат, історик О. Д. Война. та відомий російський математик В.Я.Буняковський, який був віце-президентом Петербурзької академії наук. 

Тут народилися також Герої Радянського Союзу П.У. Богатир, М.В. Медвецький, О.І. Якимчук, О.М. Щербаков, повні кавалери ордена Слави Ф.А. Вітомський, П.С. Ляховська, М.В. Савчук, Г.П. Грабовляк.

Родом з с. Журавлівка відомий педагог, диригент і композитор Ф.Д.Ганицький. 

В історію міста ввійшло ім’я великого українського письменника і громадського діяча М.Коцюбинського. Він навчався у Барському народному училищі. В Барі М. Коцюбинський робить перші літературні кроки. На пам’ять про перебування тут видатного земляка, одну з вулиць названо ім’ям письменника.

З Барською землею пов’язане життя та творчість видатних письменників Леоніда Мосендза, Аркадія Любченка, Генріха Яблонського.

У с. Верхівка в 1825-1829 рр. перебував видатний польський поет Юліуш Словацький. Ці близькі йому місця він змалював у багатьох своїх творах.

Назва міста знаходиться у прізвищі відомих діячів вітчизняної культури ХVІІІ ст. – братів Василя та Івана Григоровичів-Барських. Батьки їхні переїхали до Києва з Бара, тому й отримали такий додаток до прізвища.

У м. Бар пройшло дитинство і юнацькі роки Мирона Костіна (1633-1691 рр.) – визначного політичного діяча, літописця, мислителя і самобутнього поета Молдови. Біля Бару він мав маєток, тут і був похований.

1891 р. м. Бар і навколишні села відвідав молодий, у майбутньому найвизначніший український історик і лідер національного руху України М. Грушевський. Тут він збирав матеріали для своєї магістерської дисертації «Барське староство, історичні нариси ХV-ХVІІІ віків», і двох томів актових матеріалів "Архив Юго-Западной России". 

До відзначення 600-річчя від дня заснування міста (2001 р.) споруджено пам'ятник М.Грушевському, до 10-ї річниці Незалежності України відкрита Стелла польським воякам, які загинули на території краю в 1919 р.

Відомості про славне історичне минуле Барщини, відомих земляків, перлини археології, архітектури, культури і етнографії зібрані в численних унікальних експонатах Барського народного історико-краєзнавчого музею.

Багатий на історичну спадщину, фольклорні традиції місцевих колективів, майстерність народних умільців край залишає у спогадах і серцях подорожуючих неповторні враження. А доброзичливість і гостинність місцевих жителів приємно порадує.

БЕРШАДСЬКИЙ РАЙОН

Бершадський край, де щирістю багаті.

Серпневі зорі маками цвітуть.

Гістинно тут зустрінуть в кожній хаті,

Сердечне слово кожному знайдуть.

М. Ясакова

Територія – 1,3 тис. км²

На території району знаходиться 45 населених пунктів

Кількість населення – 64,4 тис. осіб

Відстань від райцентру до м. Вінниці автошляхами – 160 км, залізницею – 218 км

Річки: Південний Буг, Берладинка, Дохна, Удич, Яланець

Адміністративний центр району – м. Бершадь (статус міста районного підпорядкування отримало у 1966 р.)

Кількість населення – 13,2 тис. осіб

Телефонний код 0-4352

Дорога до Бершаді стрімко прорізує оточуючі ліси, неначе ділить їх навпіл. Зліва, за деревами, виблискує ставкове плесо, справа – здіймаються у небесну блакить зеленим верховіттям сосни.

При дорозі – мозаїчна стела з написом «Ласкаво просимо!» Звідси починається Бершадський район – край розкішної природи і культурно- історичних пам’яток, урожайних ланів, вишневих садів, працьовитих і гостинних людей,

Бершадський район розташований на південному сході Вінницької області у межах лісостепової зони, на Придніпровській і Подільській ви­сочинах, природною межею яких є річка Південний Буг, що ділить його навпіл. Район межує з Тростянецьким, Теплицьким і Чечельницьким районами Вінниччини та Черкаською, Кіровоградською і Одеською областями України.

Найбільша річка – Південний Буг з притоками Дохною, Берладинкою, Удичем, Сурою, Яланцем. На території району є 126 ставків площею водного дзеркала 1838 тис. га. Розвідані родовища прісних підземних вод для водопостачання та мінеральних столових вод. Серед них відоме «Зеленогайське», що поблизу с. Флорине.

Найбільш поширені нерудні корисні копалини: граніт, глина, кварцеві піски, каолін.

Перлиною Бершадщини є природно-заповідний фонд, до якого входять 14 заказників. Урочище загальнодержавного значення «Устянська дача» багате цінними дубово-ясеневими насадженнями, домішками реліктової бе­рези, липи серцелистої. У підліску зростає бруслина карликова, яка цвіте у травні-червні, але плодоносить в Україні дуже рідко. Це надзвичайно рідкісна зникаюча рослина – релікт третинного періоду.

У лісових урочищах місцевого значення «Кидрасівська дубина» та «Сумівська дача» поруч зі столітніми дубами ростуть граб і липа, ясен і клен, кучерявляться ліщина і шипшина, створюючи неповторну красу мішаного лісу.

Трьохсотрічний дуб-велетень висотою 24-25 м та діаметром стовбура більше 1,5 м прикрашає територію міського парку культури і відпочинку.

Багатий край і природними цілющими джерелами: «Глибоке», «Низьке», «Смачне», «Овече», «Холодне».

Гарним місцем для відпочинку є с. Шумилів, що знаходиться у чудовій місцевості на березі річки Південний Буг. За народними переказами село було засноване у XVI ст. Старі його назви – Озірне, Озерне. Озірне, значить озирати, далеко бачити. І це справді так. З високих шумилівських круч на багато кілометрів видно лівобережжя Південного Бугу., Цілком зрозумілою є також і друга назва села – Озерне, що походить від слова «озеро», яких тут було дуже багато і вони оточували село з різних сторін.

Теперішня назва села– Шумилів, пов’язана з річкою Південний Буг. Через кам’яні пороги тут дзвінко шумить вода, яку чути здалеку.

Навколо села ростуть ліси, де можна збирати гриби і лікарські рослини, луки з соковитими травами. Чимало й ставків, де водяться короп, карась, сом, лящ, окунь, щука, судак та інша риба.

Багата Бершадщина і своїми неповторними пам’ятниками старовини, що й досі таять у собі чимало недосліджених скарбів.

Загалом у районі нараховується ЗО пам’яток археології: поселення трипільської та черняхівської культури, ранньослов’янські поселення, кургани.

На теренах Бершадщини відомо 5 трипільських поселень. Найвидатнішими серед археологічних та архітектурних пам’яток краю вважаються кургани епохи бронзи, виявлені в селах Бирлівка, Ставки, Джулинка; поселення передскіфського часу – у с. Кошаринці; палац Г. Ліпковського (XVII ст. с. Красносілка); сторожова вежа (поч. XIX ст.) та водяний млин (XVII ст., с. Баланівка), храм-руїна Спасо-Преображенського собору Преображенського чоловічого монастиря (XVII ст., м. Бершадь).

Цікаво, що Бершадський Свято-Преображенський чоловічий монастир від самого початку свого існування був єдиним монастирем на Поділлі, який зберігав православ’я. У монастирі знаходиться ікона Божої Матері, головною відмінністю якої є те, що вона зображена з непокритою головою і розпущеним волоссям, що вважається винятком. Подібна зберігається у Москві в Христоріздвяній церкві.

Засновано монастир 1616 р. На відміну від більшості монастирів, які будували князі у містах чи селах на видних місцях, Бершадський монастир заснували бідні православні іноки, що рятувалися від татарських і турецьких набігів та переслідувань поляків і уніатів.

Чимало цікавого можна побачити у с. Баланівка, що бере свій початок з 1015 р., коли тут з’явився перший поселенець Абрам Балан.

На початку XIX ст. тодішній власник села Г. Собанський побудував тут одну з найвизначніших резиденцій на Поділлі. Баланівський маєток викликав подив і повагу серед навколишньої шляхти.

Про всі історичні етапи розвитку цього неповторного села можна ді­знатися у місцевому краєзнавчому музеї, розташованому в історичній вежі. Музей увібрав у себе все, що можна було відшукати в балаиівчан, – від найдавніших до нинішніх часів.

Окрасою села є баланівські ставки. Увесь їх каскад розкинувся майже на 1000 га. Візитівкою Баланівки вважається старовинна вежа та млин, збудований 1647 р. Будував його талановитий баланівчанин Т. Піддубний. Декілька століть млин вірно служив людям. Стоїть він величний та прекрасний і нині.

А ще у цьому селі працює зразковий дитячий ансамбль сопілкарів «Жайвір». До речі, всі музичні інструменти, на яких грають учасники ансамблю, виготовлені його керівником Володимиром Харитоновичем Віхренком.

У селі Красносілка, якому вже виповнилося понад 300 років з часу заснування, чимало будівель було споруджено за кошти членів польської родини Ліпковських. Серед них – маєток з парком і підсобними приміщеннями, цукрозавод та залізнична станція, які збереглися до нинішніх днів,.

Багате на історичні події с. Бирлівка славиться своїми коровайницями, різьбярами по дереву, вишивальницями.

Село Осїївка, що ніби розкидане по урочищах і оточене густими лісами, ще в часи фашистської окупації стало центром партизанського руху на Бершадщині.

У цьому гарному українському селі проживає талановитий скульптор, художник, різьбяр, дзеркальних справ майстер Григорій Григорович Пилипишин.

Вважається, що назва села Джулинка походить від татарського «джуя», що означає сміливий, хоробрий. Так завойовники називали місцевих жите­лів, які славилися мужністю при захисті свого поселення, що розкинулося на березі Південного Бугу. В цій чарівній місцевості можна гарно відпочити і помилуватися навколишніми краєвидами.

Прославив Джулинку скульптор Степан Хомич Печений, який завдяки своїм високим досягненням увійшов до енциклопедії, ставши в один словни­ковий ряд з відомими діячами різних галузей.

Взагалі, тут живе і творить багато талановитих людей, які зберігають для нащадків зразки кращих духовних народних традицій.

Інша перлина Бершадщини – с. Поташня, що розкинулося у місці, серед розлогого лісу та ланів. Віднедавна Поташня стала відомою в усій Україні, адже у 2004 р. тут відкрито музей культури та галерею відомого художника- земляка Прокопа Колісника, який нині викладає живопис у Пряшівському університеті (Словаччина). Його персональні виставки презентувались у Парижі, Зальцбургу, Братиславі, Кошиці, Києві, Львові, Вінниці.

З ініціативи П. Колісника в рідному селі реставровано колишній пан­ський маєток, де і розмістився музей. У галереї представлені картини П. Колісника, а також роботи учасників міжнародних мистецьких пленерів «Поташня – чарунка Поділля», започаткованих художником.

За однією з версій, назва села Маньківка походить від слова «манить». Коли у 1710-1715 рр. відбувався перепис населення, перед царськими писарями, що їхали з сусіднього села Красносілка, відкрився чудовий краєвид з голубим плесом річки та зеленими гаями обабіч. Такий краєвид манить, кличе до себе, обіцяючи відпочинок і спокій. Звідси і було занесено до царського реєстру с. Маньківка. Тут збереглися дотепер церква Святої Трійці, збудована у 1880 р. та кам’яний одноповерховий будинок, у якому прожива­ла родина пана Собанського.

До речі, у Маньківці полюбляють селитися лелеки, яких тут чимало і які вносять свій неповторний колорит у краєвиди села.

На берегах річок Дохна і Берладинка розмістилося м. Бершадь – центр великого району, з родючими землями, розкішною природою та прадавньою історією.

Відомо, що перша письмова згадка про поселення датується 1459 р., хоча припускають, що воно могло існувати у найвужчому місці Буго- Дністровського межиріччя набагато раніше – у ХІІІ-ХІV ст. Це був південний форпост краю з боку степу.

Як свідчить легенда, великий князь Литовський за справну службу віддав Івану Слупицю величезні землі, до яких входило й м. Бершадь. Цей володар мав до ЗО таких міст, а татарський рід Слупиць ще довго панував у Бершадській волості.

Пізніше Іван Слупиць подарував частину своїх земель німцю Берншу, який і розпочав забудову міста. Від його імені й походить назва поселення – Бернша, яка згодом трансформувалася у Бершу, а потім – Бершадь. Проіснувало воно недовго. У 1482 р. орди кримського хана Менглі-Гірея знищили Берншу.

З 1569 р. землі Бершадщини, що належали Брацлавському воєводству, увійшли до складу об’єднаної польсько-литовської держави – Речі Посполитої.

На рубежі ХV-ХVІ ст. Бершадський замок перетворюється на один із важливих осередків козацтва. З документів епохи козацько-польських воєн відомо, що Бершадь – сотенне містечко Уманського полку, перебувало в руках козацьких гетьманів.

Після другого поділу Польщі (1793 р.) край опинився під владою Російської імперії. В цей період поселення Бершадь перетворилося в містечко Ольгопільського повіту. Частина земель відійшла до Гайсинського повіту.

Особливістю містечка Бершадь XIX ст. – його різноманітний національний і релігійний склад населення: українці, поляки, євреї, росіяни.

Найбільша споруда тогочасної Бершаді – Велика синагога. Адже тут проживала значна кількість євреїв. До середини XIX ст. бершадська єврейська община нараховувала близько 3 тис. осіб, а до кінця століття – 6-7 тис. До цього часу в місті діє Мала синагога.

Ще наприкінці XVIII ст. поруч із Бершаддю з’явилося російське старообрядницьке поселення Пилипонівка, де на честь Покрови Пресвятої Богородиці збудували храм. Зараз Пилипонівка-Бершадська входить в межі міста. Старообрядницька община нараховує тут близько 1200 осіб.

Землі Бершадщини перебували у власності панів Мощинських, Собанських, Ліпковських, Юрєвичів та ін.

Протягом XIX ст. в краї починають розвиватися деякі галузі промисловості, з’являються цукрові та спиртовий заводи у Бершаді, селах Красносілка, Устя.

Подальшому активному економічному розвитку Бершадщини сприяло будівництво у 1896-1897 рр. вузькоколійної залізничної гілки, яка з’єднала Бершадь із залізницею Київ – Одеса.

Вже на початку XX ст. цей регіон почав відігравати помітну роль в еко­номіці Подільської губернії.

У 1929 р. край охопила катастрофічна за наслідками суцільна ко­лективізація, апофеозом якої став великий Голодомор. Втрати населення Бершадського, Джулинського і Чечельницького районів Вінницької області в 1932-1933 рр. склали разом близько 45 тис. селян.

Сповна відчули на собі мешканці Бершадщини і тягар фашистської окупації. Рано-вранці 29 липня 1941 р. у Бершадь вступили перші передові угорські частини, що воювали на боці Німеччини, а вже 1 серпня 1941 р. правобережна Бершадщина, включно із Бершаддю, відійшла до союзниці Німеччини– Румунії. Лівобережжя Південного Бугу залишилося під контролем нацистів. За роки окупації тут загинуло біля 20,6 тис. мешканців. Та жителі краю не мирилися зі знущаннями. В цьому краї діяли 22 підпільні організації, які нараховували в свої рядах 700 патріотів.

14 березня 1944 р. м. Бершадь було визволено військами 52-ї армії Другого Українського фронту під командуванням Маршала Радянського Союзу І. С. Конєва. У складі цих військ діяла й 62-га стрілецька дивізія, якою, командував земляк з с. П’ятківка, генерал-майор Д. А. Дричкін.

За подвиги на фронтах Великої Вітчизняної війни звання Героя Радянського Союзу отримали 7 уродженців краю: С. І. Бойко, М. О. Воронцов, Г. Л. Івашко, Д. А. Ковальчук, П. Л. Лещенко, А. Г. Наконечний, П. І. Ні- колаєнко.

Після визволення розпочався нелегкий період відбудови. З часом Бершадський район став одним з провідних в області і країні по вирощуванню високих врожаїв сільськогосподарських культур. 14 його трудівників удостоєні високого звання Героя Соціалістичної Праці.

Колгосп с. Шляхова, яким довгий час керував Герой Соціалістичної Праці В. С. Кавун, по праву називали народною академією. Сюди приїздили вчитися господарювати навіть закордонні делегації.

Це село цікаве й тим, що в ньому виявлені залишки поселення трипільської культури. За переказами, воно спочатку мало назву Кринички, тому що оселі перших поселенців нібито з’являлися у місцевості, багатій на природні криниці (їх сліди залишилися і до наших днів). Наявність води, левад приваблювала до себе чумаків, які їхали в Одесу і Крим по сіль та рибу. Це й зумовило нову назву – Шляхова. Окрасою села є храм св. Архістратига Михаїла, збудований у 1872 р., завдяки старанням тодішнього священика протоієрея Єфремовича. Він заснував при церкві школу грамоти. У храмі знаходилася особливо шанована віруючими ікона Божої матері-Скоропослушниці, яку привіз з Афону один з місцевих селян.

Тут понад десять років тому в стінах місцевої школи створено чудовий музей історії села. Усі його експонати подаровані місцевими жителями.

Цікавими раритетами наповнений і музей села Устя, що розмістився не­далеко від ставка.

На Бершадщині, як і в багатьох інших глибинках Вінниччини, історія та сьогодення кожного села є унікальною і неповторною.

За писемними джерелами перша згадка про с. Війтівці відноситься до 1625 р. Через нього пролягав шлях від Бердичева до Балти. На території села розміщений відомий в Україні потужний птахокомбінат «Бершадський».

Візитівкою села є народний фольклорний колектив «Війтівчанка», в активі якого понад двісті народних пісень.

А ще тут живе цікава людина Петро Васильович Хмарук, ветеран Великої Вітчизняної війни, відзначений багатьма бойовими нагородами. Знають його не лише в селі, а й далеко за його межами як неперевершеного майстра з копання криниць. Це вміння перейняв він від свого батька та діда.

Біля хати привертає увагу чепурненька і охайна криниця, яку викопав ще прадід Петра Васильовича більше двохсот років тому.

Своєрідністю і багатою історією вирізняється село Тернівка. Такий висновок зробив ще видатний український письменник А. Свидницький, котрий детально описав побут провінційної Тернівки 60-х років XIX ст. у своєму романі «Люборацькі».

Перші згадки про Тернівку датовані кінцем XIV ст. Оточеність лісами, околиці яких були обрамлені кущами дикої сливи – терну, від якого й походить назва села Тернівка. Найдавнішою спорудою села є кам’яна церква, яка свого часу вразила А. Свидницького.

Берщадщина подарувала Україні і світу видатного українського композитора, фольклориста, педагога Родіона Скалецького. Він народився у с. Михайлівна.

Родом з с. Серединка журналіст і письменник Василь Думанський, яке він назвав «теплою і рідною крапкою на карті України». Розташоване село на берегах невеличких річок Березівка та Соколівка.

Добрими словами у Серединці згадують Федора Михайловича Кавуна, з ім’ям якого пов’язане не тільки значне соціально-культурне будівництво в селі, а й спорудження нового храму. Коли над Серединкою звучить мали­новий передзвін, люди знають – це нагадує про себе Федір Михайлович. Адже частина дзвонів для церкви відлита за його власні кошти.

Чимало й інших, не менш талановитих уродженців краю внесли свою вагому частку таланту і праці у розвиток науки, культури, освіти, літератури України.

Здавна славиться Бершадщина ткацтвом, гончарством, вишивкою, різьбою по дереву, лозоплетінням, випіканням короваїв. Роботи самобутніх майстрів неодноразово виставлялися на районних, обласних і всеукраїнських виставках.

Подорожуючи Бершадщиною, варто відвідати: районний краєзнавчий музей, народний музей історії села Баланівка, громадський музей історії села Устя, музей композитора Р. Скалецького у с. Михайлівка, музей історії села та картинну галерею Прокопа Колісника у с. Поташня.

Бершадський район знаходиться поруч з такими відомими центрами як Умань, Тульчин, Балта, де також є чимало привабливих туристичних об’єктів.

ВІННИЦЬКИЙ РАЙОН

В обіймах Вінницю тримає

Могутній Вінницький район,

Й вона все краще розквітає

Намистом калинових грон.

Плодами й зелом він рясніє,

Талантів джерелом струмить.

І. Козак

Територія – 0,9 тис. км²

На території району знаходиться 54 населених пункти Селища міського типу: Вороновиця, Стрижавка, Десна

Кількість населення – 75,9 тис. осіб

Річки: Південний Буг, Десна (Десенка), Рівець, Воронка,

Вишенька, Вінничка

Адміністративний центр району – м. Вінниця

Телефонний код 0-432

Вінницький район – край чарівних пейзажів лісостепової рівнини. Край золотих пшеничних нив, барвистих річкових долин, заливних луків, численних балок та рівчаків, що поросли лісами. Край запашного різнотрав’я. Скарбниця історико-культурних пам’яток Вінниччини. Утворений 1965 р.

Розташований він у центральній частині Вінницької області, у лісостеповій зоні Правобережної України. Клімат – помірно-континентальний з м’якою зимою й теплим вологим літом. На території району протікає 13 річок, нараховується понад 300 ставків.

Ґрунти переважно сірі лісові і незначна кількість чорноземних. З корисних копалин є кристалічні і дрібнокристалічні рожеві пегматитові граніти, які використовуються в будівництві, а також лесові і черепичні глини, пісок, торф.

Межує з Липовецьким, Немирівським, Тиврівським, Жмеринським, Літинським та Калинівським районами Вінницької області.

Територією регіону проходить Південно-Західна залізниця, за допомо­гою якої можна зручно подорожувати і милуватися зеленими краєвидами краю. Автомобільні магістралі доставлять подорожуючих до Києва, Одеси, Львова і навіть Кишинева.

Цей мальовничий куточок Вінниччини славиться своїми унікальними природними заказниками, заповідними урочищами, пам’ятками садово-паркового мистецтва.

Перлиною місцевості є алея вікових лип, яка висаджена ще у 80-х рр. XVIII ст. солдатами О. Суворова (с. Якушинці), «Стрижавські орхідеї», де зростає рідкісний в області вид орхідей – пальчатокорінник м’ясочервоний (смт Стрижавка). Одинокий 300-річний дуб (с. Якушинці), цілюще джерело «Бездонне», що має лікувальні властивості (с. Некрасове), «Мала Софіївка» – ландшафт з різноманітними декоративними та лікарськими рослинами (с. Лука-Мелешківська).

Численні археологічні розкопки скіфських курганів біля сіл Переорки, Стрижавка, Тютьки, Лука-Мелешківська, Широка Гребля та ін. свідчать про те, що на теренах краю люди проживали у VIII ст. до н.е. У 1960-х рр. в 16 селах Вінницького району археологами виявлені залишки трипільської культури.

Коли внаслідок набігів половців з Лівобережжя почалося масове переселення людності на правий берег Південного Бугу, на території краю виникли поселення: Божеський (Стрижавка), Байки (Мізяківські Хутори), Якошинці (Якушинці) та ряд ін. Свого часу через Стрижавку проходив Чумацький шлях.

В епоху литовського панування вільні селяни розвивали ремесла. Це сприяло зростанню міст: Стрижавська Слобода, Переорки, Лаврівка, Коло-Михайлівка, Сосонка та ін.

Жива серед жителів району і пам’ять про події Визвольної війни українського народу проти польської шляхти. Поблизу с. Якушинці відбувся останній бій під проводом славного полководця Івана Богуна.

Про військові сутички з турецькими поневолювачами, котрі відбувалися на території краю, свідчать підземні ходи (смт Вороновиця), «бурти» (с. Комарів); які будувалися для захисту мирного населення від турків.

У пореформенний час починає розвиватися переробна промисловість. Будуються спиртовий (с. Переорки), цукровий (с. Степанівка) та фарфоровий (с. Майдан) заводи.

У зв’язку з тим, що 1941 р. у Коло-Михайлівському сосновому лісі почалося будівництво надсекретного об’єкта, який згодом отримав назву – ставка Гітлера «Вервольф» (у перекладі з німецької означає «озброєний вовк»), тут зосереджувалося чимало есесівських частин, загонів гестапо.

Збудована ставка була в рекордно короткі терміни–з вересня 1941 р. по квітень (за іншими відомостями – по червень) 1942 р. Кожен із 13-ти секторів був оточений мінними полями, 2-метровою огорожею з колючого дроту та лінією високої напруги. Понад 80 житлових і службових приміщень тільки частково розташувалися на поверхні (в т. ч. особистий будинок Гітлера та мармуровий басейн, де він купався разом з Євою Браун). А під землею містилося аж 7 поверхів, причому стіни герметичних приміщень були завтовшки 5 м, а перекриття – 8 м. Все це було оснащене унікальними дренажними, повітро-фільтраційними системами та автономним енергозабезпеченням. Тут знаходилися величезні продуктосховища, воду видобували з артезіанських джерел. Якщо коротко, то «Вервольф» міг спокійно витримати наземний ядерний вибух, протягом десятиліть забезпечуючи роботу в автономних умовах не однієї сотні осіб.

Всіх військовополонених, задіяних на будівництві «Вервольфа» (за різними даними від 2 до 14 тис.), було знищено. Мало того, німецький літак з провідними фахівцями, які керували всіма роботами, чомусь вибухнув у повітрі.

Ставку оточувала могутня система охоронних споруд, її охороняла служба безпеки, елітна військова частина СС «Велика Німеччина», а зенітники мали право збивати будь-який літак, що з’явиться над «Вервольфом» – навіть німецький. Місцеві партизани довгий час не здогадувалися, що замість «елітного офіцерського санаторію» в лісі поблизу с. Стрижавка будують «лігво фюрера». Втім, поступово кількість «актів непокори» в районі «Вервольфу» сягнула 1860. Можливо саме тому фюрер відвідав ставку лише двічі: 16 липня-29 вересня 1942 р. (прийняття «директиви № 45» – наступ на Сталінград та Чорноморське узбережжя Кавказу) і 19 лютого-8 березня 1943 р. (директива на проведення операції «Цитадель»).

Нині рештки ставки являють собою хаотично розкидані на лісистій місцевості брили залізобетону. Більш-менш добре зберігся тільки басейн. Колишня ставка Адольфа Гітлера, а точніше те, що від неї залишилося, знаходиться у 8 км північніше Вінниці між селом Стрижавка й залізницею Вінниця – Калинівка.

Побувавши на цій трагічній пам’ятці війни, розумієш життєдайну силу мирного життя, яке кожному треба оберігати і цінувати. І викликає захоплення мужність і героїзм жителів цього краю, які в таких надзвичайно складних умовах організовували підпільну та партизанську боротьбу.

Особливо активними підпільні та партизанські рухи були у селах Стрижавка, Вороновиця, Степанівна, Лука-Мелешківська, Майдан, Слобода-Дашковецька, Хижинці, Якушинці та ін.

Весну визволення краю принесли війська 38-ї армії під командуванням К. С. Москаленка. При визволенні сіл загинуло біля 1,5 тис. бійців і офіцерів, а високого звання Героя Радянського Союзу були удостоєні: П. Матієнко, Г. Савчук, В. Баранюк, С. Гуменюк, П. Колісник, М. Баленко, Г. Олійник.

В. Кекух, повний кавалер орденів Слави, проживав у смт Вороновиця, де й похований.

На території району працює Вінницька обласна державна сільськогосподарська дослідна станція (с. Агрономічне). В с. Медвеже Вушко, що розташоване на десятому кілометрі від Вінниці у напрямку м. Бар, знаходиться Подільська дослідна станція садівництва, де удосконалюються технології вирощування високоякісних плодових, ягідних культур та посадкового мате­ріалу. Крім традиційних, тут вирощують малопоширені в Україні культури.

Пишається цей, наповнений історією і старовиною, край своїми чисельними пам’ятками архітектури. Мандруючи Вінницьким районом, можна побачити унікальні будівлі і палаци, що збереглися до наших днів. Чимало їх у смт Вороновиця, перша згадка про яку зустрічається у письмових джерелах за 1545 р. Польські пани, що володіли селом з початку XVII ст., не раз перепродували його. За указом короля Августа III у 1748 р. Вороновиця одержує статус міста і переходить у власність польського магната Михайла Грохольського, який розпочинає будівництво чудового палацу на місці колишнього панського маєтку.

Загальний вигляд палацу нагадує розігнуту підкову (крила). Він розташований на найвищій точці місцевості. При допомозі широко розставлених напівовальних крил, будинок наче «обіймав» тих, хто наближався до палацу. По периметру крила створений орнамент із гірлянд плодів і квітів, який чергується з бичачими черепами – мотив далекого язичного минуло­го. Палац триповерховий, складається із 43-х кімнат і збудований у стилі раннього класицизму епохи Палладіо. Припускають, що архітектором міг бути Д. Мерліні, який у 1774-1777 рр. вважався королівським архітектором і розробляв проекти палаців польським магнатам, що проживали в Україні.

Палац оточений парком, закладеним в кінці XVIII ст. Його територія спланована за принципом французьких парків XVIII ст., де було чітко визначено місце кожного дерева і куща.

Останнім власником Вороновицького маєтку був поміщик із роду Грохольських. У1869 р. його придбав Микола Федорович Можайський – капітан II рангу. Але згодом новий володар трагічно загинув і управляти маєтком приїжджає брат покійного – капітан І рангу, талановитий конструктор першого у світі літака Олександр Федорович Можайський, який випередив своїм винаходом американських братів Райт на 20 років.

У Вороновиці Олександр Федорович займав посаду Брацлавського мирового судді. Крім того, тут він проводив значні роботи, які передували побудові повітроплавального апарату. Саме проживаючи у Вороновиці, О. Можайський виготовляє свою першу модель літака.

Тож Вороновиця, що розташована за 20 км від Вінниці, по праву зветься колискою авіації. Нині дві зали колишнього палацу Грохольських займає Музей історії авіації і космонавтики ім. О. Можайського, де зібрані також унікальні матеріали про винахідника.

У 2000 р. під дахом колишнього палацу Грохольських-Можайських створено меморіальну кімнату ще одного талановитого краянина, кобзаря

Володимира Максимовича Перепелюка, який починав свій творчий шлях з Вороновицького аматорського театру.

Щорічно у Вороновиці відбувається свято кобзарського мистецтва «Струни вічності», на яке у листопаді приїздять шанувальники таланту кобзаря, проводяться конкурси молодих бандуристів.

Останню частину свого життя Володимир Максимович провів у рідній Вороновиці. Саме тут він розкрився ще і як майстер коренепластики. У музеї зберігається його унікальна колекція виробів з дерева, яку назвали «Геніальна художниця природа».

У Вороновиці народився літератор і композитор Денис Борковський. Тут виросли поет Кесар Андрійчук, художник Іван Каниболоцький, Герой Радянського Союзу Григорій Олійник. Тривалий час жив і творив М. Старицький.

До війни у Вороновиці вчителював і Олекса Воропай, етнограф, фольклорист, біолог.

Архітектурною окрасою селища є Різдво-Богородицький храм, побудований 1777 р., який має свою цікаву історію.

Неподалік від нього, з протилежного боку вулиці та фактично в само­му центрі Вороновиці, стоїть храм св. Архангела Михаїла, зведений 1793 р., який приваблює своїм своєрідним зовнішнім виглядом. Церква тризуба, триверха, складається з трьох восьмигранних зрубів, які перекриті бароковими банями, увінчаними декоративними главами з хрестами. Церкву прикрашає дерев’яний, п’ятиярусний, різьблений, позолочений іконостас XVIII ст. Живопис на ньому виконували талановиті народні майстри.

До пам’яток архітектури національного значення, що знаходяться у Вінницькому районі, відносяться також дерев’яна церква Ікони Божої Матері Казанської (1896 р., с. Лука-Мелешківська) та церква Параскеви Великомучениці (1765-1791 рр., с. Медвідка).

Була колись своя церква і в с. Якушинці. Старожили дотепер можуть показати місце у лісі, де стояла перша дерев’яна будівля храму св. Миколая, архітектурний стиль якого визначається як козацьке бароко. Збудували церкву близько 1624-1630 рр. за часів митрополита Петра Могили. 1650 р. вона була перенесена в Якушинці і аж до середини XIX ст. обслуговувала кілька довколишніх сіл. Дерев’яна споруда простояла до початку XX ст., коли якушинецькі селяни спорудили нову церкву із каменю. За переказами, напередодні битви під Вінницею взимку 1651 р. у дерев’яному храмі молився козацький полковник Іван Богун. Окрім нього тут молилися й інші видатні діячі України: у 1661 р. – гетьман Правобережжя П. Тетеря, 1672 р. церкву відвідав гетьман П. Дорошенко, на замовлення якого для неї була намальована картина «Свята родина». Двічі, у 1675 і 1678 рр., тут побував Ю. Хмельницький. Місцеві перекази згадують про відвідини церкви Устимом Кармалюком.

Мальовниче і багате на цікаву історію село Стадниця заселялося близь­ко 1630-1660 рр. і належало поміщику Грохольському, який полюбляв коней. Тож він тут утримував табун скакунів. їх доглядачі утворили поселення, котре виросло у невеличкий хутір, який стали називати Стадник, пізніше – Стадниця. Його населення зростало за рахунок фахівців, яких замовляв землевласник.

Окрасою села є трикупольний дерев’яний храм, збудований 1886 р. Він носить ім’я св. Димитрія. Територія навколо церкви потопає у чудовому фруктовому садку. Родзинкою села є також сільська хата, що будувалася у далекому 1946 р. і вважається типовою для Поділля.

За три кілометри від Вінниці, вверх по течії Південного Бугу, на кру­тому скелястому правому березі неподалік від гирла річечки Перегонівки (Стрижавки) на початку XIII ст. виникло ще одне древнє поселення краю – Нижній Божеський. Нині – це селище міського типу Стрижавка. Здавен місцеві мешканці цінували і зберігали вікові традиції, звичаї та обряди, передавали їх від покоління до покоління.

Там, де закінчуються кордони Вінницького району, знаходиться живописне с. Дорожнє, яке до 1964 р. називалося Дубова. Неподалік нього несе свої води Південний Буг. Споживають мешканці села чисту джерельну воду зі 100 місцевих криниць. Славиться воно своїм підприємством «Укрфлора- Вінниця», яке вирощує троянди 17 сортів.

Не кожне село може гордитися тим, що народило і виховало людину, яка зробила їхню Сосонку знаменитою. Йдеться про легендарного керівника і новатора сільськогосподарського виробництва, колишнього голову колгоспу с. Сосонка Прокопа Калениковича Романенка, двічі удостоєного Героя Соціалістичної Праці. В рідному селі у 1961 р. йому встановлено бронзовий бюст.

У с. Якушинці народився видатний дослідник української етнографії та етнології, знаний історик, педагог, фольклорист, професор Степан Іванович Килимник, автор унікальної енциклопедичної праці «Український рік у народних звичаях в історичному освітленні» у двох книгах (К., 1994).

Родом з с. Кордишівка відомий письменник Іван Фотійович Стаднюк, лауреат Державної премії СРСР, автор правдивих і переконливих творів про трагічні й героїчні роки війни. Саме він вперше показав картину голодної смерті у 1932-1933 рр. у подільському селі в романі «Люди не ангели» (1965 р.). Останні роки свого життя Іван Фотійович працював у Москві, та завжди був зі своєю малою батьківщиною. В Кордишівці створено Музей історії села, де зібрано і впорядковано велику кількість матеріалів про життя і творчість видатного земляка.

У селі Некрасове пройшли дитячі роки всесвітньовідомого російського письменника М. О. Некрасова.

Так вже склалася доля, що саме з Вінницьким краєм були пов’язані як прекрасні, так і найважчі періоди життя відомого українського кінорежисера Сергія Йосиповича Параджанова. На Вінниччині народився його вчитель, режисер Ігор Андрійович Савченко. У Вінниці жив і творив Михайло Коцюбинський, за мотивами повісті якого «Тіні забутих предків» у 1965 р.

С. Параджанов на кіностудії ім. О. Довженка зняв фільм-епопею про дивовижний світ карпатських українців. Тут, у Стрижавській в’язниці суворого режиму, з квітня 1974 до грудня 1977 рр. він відбував покарання і продовжував працювати.

Свою минувшину, давні звичаї і обряди місцеві жителі передають з по­коління у покоління через народні музеї традиційної матеріальної та духовної культури своїх сіл. Такі музеї діють у селах Жабелівка і Оленівка.

Жителі Вінницького району гостинно запрошують всіх, кого зацікавила його історія, народні традиції, імена видатних людей, які своєю діяльністю прославили цей край.

Завітайте в його привабливі села, що тримають в своїх обіймах Вінницю, помилуйтеся їх чарівністю, подивуйтеся їх природними багатствами.

ГАЙСИНСЬКИЙ РАЙОН

На квітучій землі, де в полоні розмаю

У барвистих садах Україна цвіте,

В Батьківщині моїй солов’їного краю

Місто Гайсин живе і росте.

В. Мантак

Територія – 1,1 тис. км²

На території району знаходиться 63 населених пункти

Кількість населення – 60,3 тис. осіб

Відстань від райцентру до м. Вінниці автошляхами – 94 км, залізницею – 114 км

Річки: Південний Буг, Соб, Кіблич

Адміністративний центр району – м. Гайсин (статус міста з 1795 р., районний центр з 1923 р.)

Кількість населення – 25,7 тис. осіб

Телефонний код 0-4334

Гайсинська земля, край багатовікової історії, вражає своїм гармоній­ним поєднанням самобутньої культури, звичаїв, традицій, обрядів з красою навколишньої природи, з її могутніми лісами, родючими полями, чистими джерелами, тихоплинними річками.

Гайсинський район знаходиться у східній частині Вінницької області. Утворений 1923 р. Розташований на схилах Придніпровської височини. Поверхня району слабохвиляста, розчленована річковими долинами, балками, ярами. Гідрографічна мережа представлена річками Південний Буг, Соб, Кіблич. Водний басейн займає площу 2417 га. Споруджено 219 ставків та Дмитренківське водосховище, загальна площа якого 479 га.

Гайсинщина багата покладами граніту, глини, суглинок, піску. У складі району 1 місто та 62 сільських населених пункти.

У глибину століть сягають витоки історії цього славного краю, яке було центром багатьох історичних і пам’ятних подій суспільно-політичного та культурного життя, що вирувало на теренах України. Недаремно Гайсин серед 24 міст і селищ Вінницької області занесений до списку історичних населених пунктів України. У межах районного центру знайдено залишки двох поселень доби пізньої бронзи та ранньослов’янського поселення черняхівської культури біля с. Косанове.

У кінці XVI ст., після вторгнення татар, Гайсинський край був майже повністю спустошений.

1569 р. після Люблінської унії територія Брацлавщини приєдналася до Речі Посполитої. Через 11 років з утворенням Брацлавського воєводства (1580 р.) землі, розташовані в середній течії р. Соб, були даровані польським королем Тромчинському. Територію цю назвали Гальщиною. З цього часу і починається історія міста Гайсина, який ще називали Гальшин або Айсин.

Існує кілька версій щодо походження назви поселення. Слово Гальшин походить від польсько-литовської назви «лісництво». А ще гайшин – «лісова сторожка», «житло лісника» (лісника раніше називали гайовим, гаївником). Цей край у ті часи дійсно був вкритий густими лісами.

Краєзнавець П. Мельник з Козятинського району вважає, що Гайсин як місто відродився на місці знищеного поселення з назвою, що походила від імені праслов’янського бога Вирія і потустороннього світу Гайтосира. Символом цього бога був птах у небі. Доказом цієї версії може бути давній герб Гайсина – крило на фоні блакитного небавирія.

Фортецю Гайсин Тромчинські почали споруджувати для захисту шляху Брацлав – Умань на переправі через річку Соб від спустошливих нападів татар. Водночас замок використовувався польською шляхтою для боротьби зі збройними виступами українського населення. Місце було обрано на високому березі Собу. Замок з трьох сторін обнесли земляним валом і дубовим частоколом. Він мав двоповерхову залізну браму. Потрапити до нього можна було лише через міст, закріплений на ланцюгах. Через 20 років (1580-1600 рр.) навколо укріплення виникло ціле поселення.

На карті Г. де Боплана, складеній на початку XVII ст., Гальшин значиться вже як селище міського типу. У 1600 р. замок з навколишніми землями за королівським привілеєм придбав шляхтич Свєрський (один з актів 1615 р. вказує на нього як засновника міста).

З 1615 р. місто переходить до Ядвіги Рожинської. А 16 листопада 1621 р. польський король Сигізмунд III дарує Гальшин із землею шляхтичу Яну Дзержку за хоробрість у війні з турками. Останніми власниками місцевості були відомі польські магнати Потоцькі.

За переписом 1629 р. у місті мешкало 822 жителя. Поступово зростало й поселення навколо Гайсинського замку. В місті відбувалися торги і ярмарки.

Місцеве населення краю змушене було постійно вести боротьбу проти феодальної залежності за своє національне визволення, що гальмувало розвиток міста.

Сотні жителів Гайсинщини брали участь у повстаннях К. Косинського (1591-1593 рр.), С. Наливайка (1595-1596 рр.).

Особливо широкого розмаху боротьба проти польсько-шляхетського гніту набула під час Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. У Гайсині формувалися повстанські козацько-селянські загони. Недалеко від міста, біля села Карбівка, козацьким полком Івана Богуна у грудні 1648 р. було завдано відчутного удару шляхетським військам. Не оминули край і напади турецьких яничар султана Магомета IV. Турки і татари жорстоко розправлялися з місцевим населенням, забирали людей в полон і продавали в рабство.

У 1699 р., згідно з Карловицьким мирним договором, Туреччина залишила Гайсинські землі Польщі. Тут знову почали господарювати польські феодали, між якими постійно відбувалися міжусобні війни. У результаті цієї боротьби Гайсин у 1701 р. був повністю пограбований.

У відповідь на утиски з боку шляхти, на Брацлавщині на початку XVIII ст. виникає гайдамацький рух. У 30-х роках навколо Гайсина починає діяти за­гін запорізького козака Гриви.

1744 р. Гайсин отримав Магдебурзьке право. Польський король Август III дарує місту герб, на якому зображено зелене поле зі срібним крилом, свідчення його волі над краєм неспокою і гайдамаччини.

1768 р. населення Гайсина і навколишніх сіл брало активну участь у Коліївщині. Чимало жителів міста вступило до військ Івана Гонти та Максима Залізняка. У Гайсинському повіті діяли селянські загони під керів­ництвом Жили, Іваниці, Рудя.

Після придушення Коліївщини землі Гайсинщини були поділені між магнатами Потоцькими, Ярошинськими, Собанськими, Холоневськими та ін.

У 1793 р. Подолія з Брацлавщиною переходять до Росії і Гайсинщина входить до складу Брацлавського намісництва, а Гайсин стає окружним містом. З утворенням Подільської губернії (1796 р.) – повітовим містом. Коли у 1881 р. повіти були поділені на волості, то до складу Гайсинського повіту ввійшло 12 волостей з майже 150 населеними пунктами. 1796 р. в Гайсині була побудована кам’яна Свято-Миколаївська церква.

У кінці XVIII ст. гайсинським старостою став полковник Петро (Пьотр) Чечель (1754-1843 рр.), який прославився тим, що, придбавши у Старокостянтинівському повіті (Хмельниччина) кільканадцять сіл (утому числі й Самчики), збудував там чудовий палац, де облаштував власну резиденцію.

На початку XIX ст. у місті розміщувався Сіверський драгунський полк, в якому служив великий український письменник І. П. Котляревський, відомий автор «Енеїди». Є також припущення, що через Гайсин у 1822 р. проїжджав на заслання О. С. Пушкін.

Реформи 60-80 років XIX ст. докорінно змінили економіку краю, промисловий розвиток якого значно прискорився. Виробництво суконної мануфактури в Гайсинському повіті досягло більше половини всього виробництва мануфактури у Подільській губернії. Починає працювати завод з виготовлення шовку, побудовано цегельний і пивоварні заводи, вступили в дію тютюнові фабрики. Ще через два роки на околиці міста виросли паровий млин та цукровий завод. Значною подією для міста стало прокладання вузькоколійної залізниці Вінниця – Гайворон. На той час місто стає одним з найбільших на Поділлі.

Розташований на важливих торговельних шляхах, Гайсин поступово перетворюється і на значний торговий центр. Тут часто відбувалися яр­марки, на яких ремісники продавали свої різноманітні вироби. Вивозили продукцію і в сусідні містечка: Гранів, Китайгород, Кіблич, Соболівку. Це сприяло формуванню значного купецького прошарку. У травні 1886 р. за ініціативою протоієрея Никандра Михневича закладається Свято-Покровський міський собор (тепер на цьому місці знаходиться центральна площа Гайсина – площа Миру).

1902 р. у Гайсині засновується бібліотека, яка сьогодні стала справжнім бібліотечно-бібліографічним, інформаційним та краєзнавчим центром краю. Тут організовуються виставки образотворчого мистецтва, на які запрошуються і презентують свої роботи майстри-земляки. У читальному залі експонуються вироби майстрів бубнівської кераміки.

Напередодні Першої світової війни на Гайсинщині вже діяло 36 підприємств, на яких працювало 970 робітників. 1914 р. в місті відкривається метеорологічна станція. Змінюється на краще вигляд міста. Будуються кам’яні споруди громадського призначення: міська лікарня (згодом земська), банк, Гранд-готель, аптека. Піклувалося земство про розвиток освіти. Крім фінансування навчальних закладів, учительської семінарії, управа призначала стипендії студентам.

У 1911 р. тут проживало більше 13 тис. чол. Існувало декілька релігійних общин. Відомий літописець Поділля Ю. Сіцінський подає відомості про те, що в 1899 р. у місті проживало більше 4 тис. православних, 306 розкольників-попівців, 174 католики, 9 лютеран, близько 6, 5 тис. іудеїв.

З початком Першої світової війни на Гайсинщині спостерігається значний економічний спад, який продовжувався у бурхливі часи революції, громадянської війни та спустошливої Другої світової.

Вулиці і майдани міста над Собом пам’ятають чимало народних по­встань і страйків, колективізацію, індустріалізацію, які принесли не лише жаданий поступ, а й голодомори і репресії. В районі за той час населення зменшилося більш ніж на 23 тис. чол. Земляки зберігають пам’ять про ті трагічні роки. У с. Степашки, як і багатьох інших селах району, відкрили меморіал пам’яті жертвам Голодомору. «Гіркий цвіт акації»– під такою назвою громада с. Губник презентувала фільм, приурочений Голодомору в їхньому селі.

Пам’ятає Гайсинщина і лихоліття Великої Вітчизняної війни. Окупанти відразу запровадили у місті «новий порядок». Щоб залякати населення, гітлерівці розстрілювали, вішали, катували сотні беззахисних людей. Загарбники створили у Гайсині табір для військовополонених.

Проте мешканці Гайсина не корилися ворогові, не втрачали віри у перемогу. Наприкінці 1941–в першій половині 1942 рр. у місті почали діяти підпільні організації на цукровому, спиртовому і консервному заводах та залізничній станції.

14 березня 1944 р. радянська армія звільнила місто від фашистів. Визволяли Гайсин підрозділи 232-і стрілецької дивізії Другого Українського фронту.

Свято шанують гайсинчани пам’ять про своїх мужніх синів і дочок, що віддали життя за свободу і незалежність Батьківщини. У міському парку ім. Богдана Хмельницького і на Белендійці, де в братських могилах поховано воїнів, партизанів та підпільників, височать величні пам’ятники.

Цікавою віхою в історії Гайсина стало затвердження 24 липня 1998 р. місцевою владою нового герба міста, який символізує силу і міць влади, волелюбність і добробут населення краю.

Гайсин сьогодні – одне з найбільших міст Вінниччини, важливий еко­номічний і культурний центр області.

Серед культурних надбань Гайсин приваблює туристів, насамперед, своїми пам’ятками архітектури та містобудування. Це: особняк Шпільберга (XX ст.), будинок адвоката Літваковського (поч. XX ст.), будівля колишньої чоловічої гімназії (поч. XX ст.). Ці три споруди у 2003 р. внесені до переліку пам’яток архітектури та історії місцевого значення, що не підлягають приватизації.

Історично пам’ятними для мешканців міста є також будинок гімназії (поч. XX ст.), де тепер знаходиться історико-краєзнавчий музей, Гранд-готель (1905 р., вул. 1 Травня, 1), адміністративна будівля (1899 р., вул. І. Франка, 26).

Перелік історико-архітектурної спадщини краю продовжує церква Свято-Успенського Гранівського монастиря (1867 р.) в с. Тишківська Слобода. Ця унікальна споруда розписана ликами святих і рядками з молитов. Монастир носить назву великого села Гранів, розташованого за 10 кілометрів від нього. Храм занесений до Державного реєстру пам’яток архітектури України.

Серед видатних земляків краю, особливе місце займає постать самобутнього поета і відомого правозахисника, Героя України, лауреата Національної премії України ім. Тараса Шевченка Василя Семеновича Стуса.

Сьогодні про нього говорять, як про гордість і надбання всієї України. Народився В. С. Стус у невеликому селі Рахнівка.

З року в рік на Гайсинщині шанобливо вшановують свого славетного земляка. На батьківщині В. Стуса у місцевій школі відкрито музей його імені, який нині заслужено має статус народного, та зведено пам’ятник героїчному землякові.

На повороті до с. Рахнівка з автотраси Умань – Краковець земляки спорудили пам’ятний знак «Стусові криниці». Тепер кожний подорожній має добру нагоду віддати шану народному поету, котрий поклав своє життя за­ради України.

Родом з Гайсина Еміль Горовець, який у 60-х роках XX ст. на пісенному небосхилі колишнього СРСР був найпопулярнішим і найулюбленішим співаком. Його голос чарував, бадьорив, дарував натхнення, а пісні звучали по всій планеті: у Європі, Азії, Америці і Австралії.

Пам’ятають у Гайсині і про перебування у місті влітку 1950 р. Володимира Висоцького, найвідомішого і найулюбленішого в народі співака та актора часів Радянського Союзу. До 70-річчя від дня його народження, з ініціативи райдержадміністрації, на будинку, де зупинявся В. Висоцький, відкрито меморіальну дошку.

З с. Михайлівка Микола Зінчук –доктор геолого-мінералогічних наук, професор, заслужений геолог Російської Федерації, академік Російської ака­демії природничих наук.

У Гайсині В липня 1926 р. народився Анатолій Блюгер, якому судилося стати справжнім медичним світилом. Він – академік Латвійської академії медичних наук. Крім того, А. Блюгер ще й нащадок австрійського психолога й психіатра Зігмунда Фрейда та братів-композиторів Антона і Миколи Рубінштейнів.

Гайсин – батьківщина народного художника України Андрія Чебикіна.

Добре відоме на Гайсинщині село Краснопілка, назва якого походить від слів красна (гарна) поляна, або красні (родючі) поля. Обидві назви близькі до істини, бо село справді розташоване у мальовничій місцевості. Тут народилися академік АН УРСР, хімік Ю. К. Делімарський та Д. О. Чута, якому за героїзм, виявлений при форсуванні Дніпра, присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Гордістю краснопілчан є найбагатший і найцікавіший в області сіль­ський музей історії села, створений у 1976 р., в якому нині нараховується більше 600 експонатів.

Полонить своєю красою і багатою історією с. Степашки, яке розкинулося на березі Південного Бугу. Село було оплотом вільного козацтва, тому не випадково під час Великої Вітчизняної війни два уродженці Степашок – Іван Тимофійович Жмурко і Микола Мартинович Рудик – стали Героями Радянського Союзу. З цього села й Петро Кущ – перший з вінничан, хто загинув під час бойових дій у Афганістані.

Степашки – колиска відомих письменників, істориків, етнографів. Тут народився польський історик і письменник Ф. Равіта (Гавронський); український етнограф, архівіст, краєзнавець Ю. Александрович, що вважається фундатором архівної справи на Поділлі.

Це село відоме як оздоровча зона. Тут розташовані дитячі табори і бази відпочинку.

Біля села серед лісової галявини на березі річки розмістився спортивно-оздоровчий табір Вінницького національного технічного університету. Бажаючі мають змогу відпочивати у дерев’яних будиночках. У таборі є цілий комплекс спортивних майданчиків, де відпочиваючі проводять оздоровчо-фізкультурні та навчально-тренувальні заняття. Тут створено всі умови для любителів міні-футболу, баскетболу, волейболу, тенісу, настільного тенісу, шахів, бадмінтону, плавання, веслування на човнах, ходіння по озеру на ка­тамаранах, рибалки, окремих видів легкої атлетики тощо.

По обидва береги річки Вербичка, за 16 км від районного центру та 120 км від Вінниці розкинулося ще одне самобутнє і стародавнє село – Гранів. 2007 р. його жителі відсвяткували 1000-літній ювілей з часу заснування села. Гранівчани переконані, що їхнє село – одне з найстаріших не тільки в регіоні, айв Україні. Таку давню дату віднайшов ще до революції 1917 р. місцевий краєзнавець та автор історії села Феофіл Лазюк. У збудованому тут у XVIII ст. костьолі існувала велика бібліотека, де у стародавніх літописах і було знайдено першу згадку про поселення, яке тоді називалося Вербич. 1411 р. село дісталося графу Михайлу Грановському, який і перейменував поселення. Свого часу Гранів був містечком, потім містом, а у першій половині XVI ст. – центром волості. 21 листопада 1744 р. поселення отримало Магдебурзьке право і стало центром округи з 25 селами. 100 років тому, коли у Вінниці проживало 12 тис., гранівчан було 10 тис.

На честь тисячоліття села, біля Будинку культури встановлено пам’ятник. На 5-метровій арці з граніту вибили герб села, з правого боку півмісяць, перехилений, наче колиска, а над ним – шестикутна зірка. Гранівчани трактують його як перемогу християнства над магометанством. З лівого – хрест, шапка Мономаха та дзвін.

У селі Кисляк збереглася унікальна дерев’яна, оригінальної архітектури церква Успіння Божої Матері. Вважають, що збудували її у 1708 р. на кошти козаків. Хоча, за переказами старожилів, насправді церкві 500 років. А 300 років тому її перенесли у с. Кисляк з іншого місця. Сьогодні кисляцька святиня охороняється державою як пам’ятка архітектури.

Знамените не лише на Гайсинщині, а й в усій Україні с. Новоселівка Бубнівської сільської ради славиться давніми гончарними традиціями та своєрідним характером керамічних виробів. У 20-ті роки минулого століття тут жили і працювали видатні майстри – брати Яким та Яків Герасименки, які створили традиційні за формою, оздоблені рослинними та геометрични­ми орнаментами, гончарні вироби. Вони – автори перших в історії поділь­ського народного гончарства чайних та столових сервізів. Після Другої сві­тової війни їхні роботи експонувалися у Вінниці, Києві, Москві, Ленінграді, Парижі, Нью-Йорку і неодноразово удостоювались золотих медалей. У Новоселівському музеї-садибі братів Герасименків зберігається більше 670 унікальних експонатів гончарства.

Продовжувачкою гончарних традицій стала Фросина Міщенко, заслужений майстер народної творчості, член Національної спілки майстрів України.

Окрім гончарства с. Новоселівка відоме своїм неповторним ткацтвом, самобутніми вишивками, деревообробним промислом, а також мальовничою природою і чудовими краєвидами.

З 1995 р. у с. Бубнівка започаткований Всеукраїнський симпозіум-практикум з народного гончарства «Бубнівська кераміка».

Село Зятківці – батьківщина відомого фольклориста та етнографа Гната Танцюри, який усе своє життя присвятив народній пісні. Доля звела митця з місцевою співачкою Явдохою Зуїхою. Протягом 12 років він записав від неї 1008 пісень, 156 казок, 394 прислів’я та приказки.

Результатом тісної співпраці Гната Танцюри з Явдохою Зуїхою, стало фундаментальне академічне видання «Пісні Явдохи Зуїхи», що побачило світ у 1965 р. і було високо оцінене вченими-фольклористами й діячами культури.

За 46 років життя Гнат Трохимович Танцюра зафіксував 5 тис. пісень, близько тисячі казок, легенд, переказів, усмішок, анекдотів, більше 1,5 тис. прислів’їв та приказок, 144 зразки інструментальної музики, сотні замовлянь, голосінь, поговорів, прикмет.

Земляки з любов’ю і шаною зберігають пам’ять про своїх видатних земляків. У Гайсині, де провів останні роки життя Гнат Трохимович, створено музей-садибу, в якому представлена й унікальна експозиція про життєвий та творчий шлях Явдохи Зуїхи. На її честь названо одну з вулиць села. Стало доброю традицією проводити фестивалі народної пісні «Явдошині іменини».

На вшанування видатних земляків у Зятківцях встановлено пам’ятник «Народній пісні жити», де в образах Явдохи Зуїхи і Гната Танцюри уславлено хранителів народної мудрості для прийдешніх поколінь. Це перший у світі пам’ятник народній пісні.

Невтомним популяризатором та продовжувачем творчості видатного фольклориста є його земляк, нині завідувач відділу фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України Микола Костянтинович Дмитренко. Завдяки йому побачила світ найважливіша праця Г. Т. Танцюри «Весілля в селі Зятківцях». Він брав активну участь у створенні музею та упоряд­куванні могили Гната Трохимовича. За його ініціативи започатковано про­ведення фольклорних конференцій та свята на честь фольклориста, яке нині переросло у всеукраїнське.

І нині на Гайсинщині проживає чимало талановитих народних майстрів з вишивки, ткацтва, писанкарства, різьблення по дереву. їх доробок зберігається у місцевому музеї фольклору.

Багата Гайсинщина на привабливі куточки природи, зокрема ландшафтний заказник Коростовецький, що є пам’яткою природи національного значення, який ще називають подільською «Швейцарією».

Не менш живописні й інші 12 пам’яток природи місцевого значення та заповідне урочище.

Цю красу жителі краю бережно шанують, щоб нею могли милуватися нинішні і прийдешні покоління та шановані гості.

ЖМЕРИНСЬКИЙ РАЙОН

Тут Смолича окрилена душа

Давала мудрий дивосвіт людині.

І тут наш доморощений «Лівша»

Творив дива на маковій зернині.

О. Купшане

Територія – 1,1 тис. км²

На території району знаходиться 70 населених пунктів, найбільші з них: смт. Браїлів, с. Станіславчик, с. Носківці, с. Северинівка, с. Чернятин

Кількість населення – 72,7 тис. осіб

Відстань від райцентру до м. Вінниці автошляхами – 45 км, залізницею – 47 км

Річки: Рів, Згар, Мурафа, Мурашка

Адміністративний центр району – м. Жмеринка (статус міста з 18 листопада 1903 p.; з 1975 року – місто обласного підпорядкування)

Кількість населення – 35,6 тис. осіб

Телефонний код 0-4332

Літопис Жмеринщини – це славна й героїчна історія, археологічні таємниці та архітектурні пам’ятки, це добро і негоди, чимало воєн і соціальних хурделиць. Це й великі люди, які вірою і правдою служили своїй землі.

Жмеринський край, поснований залізницями й автошляхами з численними переїздами, має багату історію. Про кожен населений пункт тут розповідають щось цікаве. Сам районний центр, м. Жмеринка, мав на початку минулого століття найбільший в Україні залізничний вокзал. А ось у середні віки про Жмеринку не знали. Зате славилося неподалік місто Межирів з Магдебурзьким правом і півтора десятками тисяч населення. Назва поселення походить від місця свого розташування між двома річками Ровом і Рівцем, котрі зливаються тут у велику річку, скоріше став. За повір’ям, на місці Межирова колись існувало грецьке місто, людне і багате, що мало декілька церков. У XVI ст. королева Бона збудувала тут замок, руїни якого й досі називаються «Замчиськом».

Міжріччя Рову і Рівця утворили у селі глибокий розлогий став з прозорою водою. В ній віддзеркалюються білокорі берези, що ростуть на обривистому березі. Правий берег височіє над ставом своїм оголеним кам’яним чолом. Лівий – шумить осоками і буйним очеретом. Ліворуч, через річку на півострові, видно поселення. На чільному високому місці – залишки костьолу, якому понад 200 років і який побудував Андрій Орловський. Стоїть він не один – неподалік знаходиться напівзруйнована ще у війну 1941–1945 pp. єврейська синагога. Лиш одна православна церква, що перенесла всі шалені бурі і соціальні потрясіння й вистояла, сяє на сонці своїм куполом і дивиться на село. Вона як пам’ятник минулого, німий свідок далекої і близької історії великого і багатостраждального Межирова, одного з найдавніших поселень Пониззя. Так у сиву давнину називали Подільський край. Є тут і більш давні пам’ятки – залишки трипільської культури та скіфського періоду. Про останній свідчить лише пам’ятний знак у вигляді кам’яної стели з металевою дошкою, де значиться, що це місце – скіфське городище, пам’ятка архітектури.

Жмеринський район знаходиться у західній частині Вінницької області і належить до правобережної лісостепової зони південно-західної частини України.

Його рельєф – хвиляста рівнина із невеликим схилом на схід та півден­ний схід. Спокійні, тихоплинні, повноводні річки Рів, Рівець, Мурафа, Згар, Мурашка та їх притоки створюють неповторні пейзажі краю.

Клімат помірно-континентальний, з помірно м’якою зимою та теплим літом. Межує з Вінницьким, Тиврівським, Шаргородським, Барським, Літинським районами області.

З корисних копалин видобувають граніт, вапняки для хімічної та цукрової промисловості, вапняк, будівельні піски, цегельна сировина. З 30 родовищ на даний час розробляється лише 4, всі інші знаходяться в резерві. У Жмеринському районі розміщено ряд торф'яних родовищ.

З півночі на південь район перетинає Південно-Західна залізнична дорога і проходять шляхи на Київ та Кишинів.

Місцевість, яку нині займають м. Жмеринка і район, заселялася з найдавніших часів.

По річках Рів, Думка, Мурафа, Мурашка розселялися древні люди. Сліди їхнього існування в тутешніх місцях належать до кам’яного віку, що охоплював період півмільйона років від появи людини на землі до XII–XIII тис. до н.е.

У VIII-VІ тис. до н.е. (новокам’яний вік) вони навчилися виготовляти досконалі знаряддя праці, глиняний посуд, освоїли землеробство. Біля сіл Северинівка і Чернятин знайдено рештки предметів, які відносяться до цього періоду. Знаряддя праці новокам’яного віку археологи виявили також у районі м. Жмеринки і сіл Потоки та Малої Жмеринки.

Знайдені тут декілька трипільських поселень. Потім були кіммерійці і скіфи-землероби, які лишили по собі городища. Відоме у краї Северинівське скіфське городище, яке взято під охорону держави.

На цих землях проживали східні слов’яни: тиверці та уличі. Територія Жмеринського району в свій час належала до Київської Русі, а в XII–XIII ст. – до Галицько-Волинського князівства. Край зазнавав спустошення часів монголо-татарської навали.

Для захисту від татар тут почали зводити оборонні фортеці. їх залишки збереглися до нашого часу в с. Межирів «Межирівське замчисько». В міжріччі Рову і Браги збудували замок і заснували містечко Браїлів. 73 роки цей край, як і все Поділля, перебував під литовським протекторатом.

У 1435 р. після запеклої боротьби Жмеринщину захопила Польща. Вона ввійшла до складу Барського староства. То був період жахливого гноблення і закріпачення селян. Тривав він, з невеликими перервами, понад 300 років.

Через Жмеринщину, поблизу сіл Вознівці, Станіславчик, пролягав славнозвісний Кучманський невільницький шлях, одне з відгалужень Чорного шляху, яким у ХVІ-першій половині XVIII ст. користувалися кримські і ногайські татари для розбійницьких нападів на Поділля і західноукраїнські землі.

Відвирували в краї героїчні і трагічні роки Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. У серпні 1648 р. Максим Кривоніс переміг поляків у сутичці під с. Станіславчик. Сотні ополченців Станіславчика, Браїлова входили до Брацлавського полку. Та, власне, Визвольна війна 1648-1654 рр. проти польського гніту для краю закінчилася безрезультатно. Адже біль­шість сіл теперішньої Жмеринщини залишилися під владою Польщі. На Станіславчицьких полях донині височать п’ять курганів-могил масових захоронень учасників тієї визвольної боротьби.

Приниження панством місцевого населення привели до стихійного антикріпосницького протесту під проводом Устима Якимовича Кармалюка, який народився у с. Головчинці (тепер с. Кармалюкове). Протягом 23 років боротьби повстанські загони У. Кармалюка здійснили понад 1 тис. нападів на поміщицькі маєтки. До наших часів дійшов лише опис зовнішності Кармалюка, а єдиний достовірний його портрет належить пензлю В. Тропініна та відомий в кількох копіях, одна з яких зберігається в Ермітажі.

Образ сміливого месника відобразили у своїх творах Михайло Старицький, Марко Вовчок, Степан Васильченко, Василь Кучер та ін. Харківський композитор Валентин Костенко написав оперу «Кармалюк». Фольклорні добутки про народного героя збирали Микола Костомаров і Тарас Шевченко (останній назвав його «славним лицарем»).

Музей народного месника, що діє на його батьківщині, експонує унікальні матеріали про його життєвий шлях та героїчну діяльність. На місці, де колись стояла хата Устима Кармалюка, встановлено меморіальну дошку. 1965 р. на честь великого земляка споруджено пам’ятник.

При в’їзді до села стоїть старий ліс, який в народі називають «Скала», пронизаний печерами та підземними ходами. їх виникнення старожили пов’язують з гайдамаччиною. Це було одне з улюблених місць У. Кармалюка та його побратимів. У роки Великої Вітчизняної війни там діяли партизанські загони.

Цікаво, що вільнолюбна вдача Кармалюка передавалася з покоління в покоління. Один із прямих його нащадків – Костянтин Тарасович Кармалюк прославився під час оборони Порт-Артура і став повним Георгіївським кавалером.

У буремні роки революції та громадянської війни Жмеринка, як важливий залізничний вузол, стала ареною жорстокої боротьби між більшовиками та військами Української Народної Республіки.

Не оминули села району і трагічні події Голодомору 1932-1933 рр. та роки політичних репресій. Пам’ять про загиблих жителів увічнена пам’ятними знаками у багатьох селах Жмеринщини.

Жмеринський район у складі Вінницького округу Подільської губернії утворено 7 березня 1923 р.

Жмеринку ж засновано у другій половині XIX ст. у зв’язку з будівництвом залізниці Київ–Балта (1865 р.), біля якої утворилося робітниче селище. Воно швидко зростало і з часом перетворилося на вузлову станцію. Вже у вересні 1871 р. відкривається рух поїздів по Волочиській лінії, яка найкоротшим шляхом з’єднала південь Російської імперії з Австрією та Західною Європою. ЗО серпня 1892 р. стала до ладу ще одна лінія – до Могилева (нині Могилів-Подільський). Тоді ж почалося спорудження нового паровозного депо. Відкритий у 1903 р. залізничний вокзал станції Жмеринка став однією з кращих споруд Південно-Західної залізниці.

17 липня 1941 р. німецько-фашистські загарбники увірвалися до міста. На його околиці за колючим дротом окупанти відразу розташували табір для військовополонених, у якому закатували 12 тис. людей.

Окупація тривала 975 днів. 18 березня 1944 р. війська Першого Українського фронту визволили Жмеринку від фашистського ярма.

За ратні подвиги 12 земляків удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу.

Про славне минуле краю свідчать унікальні історичні, архітектурні та культурні пам’ятники, що збереглися в селах району. Земля Жмеринщини зберігає й чимало археологічних таємниць, близько 30 поселень в районі потребують дослідження і вивчення. Благословила ця щедра земля на творчі злети і благородні справи видатних особистостей.

Знайомство з архітектурними пам’ятками міста Жмеринки починається з вокзалу. Ця споруда є пам’яткою історії та культури місцевого значення.

Меморіальні дошки на його стінах розповідають про славне минуле жмеринських залізничників. Будівля вражає своєю оригінальністю. Якщо поглянути на неї з висоти пташиного польоту, можна помітити її схожість з кораблем. Веранда другого поверху нагадує палубу, центральна вежа – капітанський місток та рубку, круглі вікна – ілюмінатори. Морський настрій прослідковується і в оздобленні залів, формі дверних ручок. Гадають, задум архітекто­рів пов’язаний з тим, що це перша залізниця, яка вела до моря. Вокзал і нині вважається одним з найкрасивіших на Південно-Західній залізниці.

У місті збереглися й інші цікаві пам’ятки архітектури початку XX ст. На вулиці М. Коцюбинського в тіні крислатих дерев розмістилася СЗОШ № 1 ім. І. Я. Франка. До 1917 р. тут була класична чоловіча гімназія. Окрасою Жмеринки і нині є костьол св. Олексія (будівля у стилі «модерн», рік по­будови 1910).

Мандруючи населеними пунктами краю, завітайте до славнозвісного Браїлова. Те, що це древнє поселення свідчать залишки стоянок трипільської культури, підтверджують назви окремих частин містечка та його околиць, кутків, урочищ, левад, скель, криниць та поховань. Він має сім окремих територіальних поділів, що склалися внаслідок історичних, політичних, економічних причин.

Свою назву Браїлів запозичив від назви річок Брага і Рів, і в давнину містечко називалося Брагірів, пізніше – Брагілов.

Окрасою цього живописного селища є костьол з кляштором тринітаріїв заснований Францишеком Салезієм Полоцьким у 1740 р. Завершив будівництво близько 1780 р. Станіслав Щенсни-Потоцький. З півночі біля входу до кляштору знаходиться дзвіниця, яка своєю розкішною пластикою більше нагадує ошатну башту казкового палацу. Збудована споруда у стилі бароко. Кажуть, дзвони звучали тут не так, як всюди, а по особливому – завдяки овальним проймам на перекриттях склепінь. Його розписи також досить славетні. Виконав їх у кінці XVIII ст. художник-монах Йосип Прагтль. У1787 р. король Станіслав Август спеціально відвідав ці місця, щоб побачити ці розписи.

Після польського повстання, у 1831 р. монастир перетворюють на право­славний жіночий Свято-Троїцький монастир. У ньому дотепер зберігаються шановані прочанами ікони Божої Матері Браїлово-Почаївської, Браїлово-Ченстоховської та Троєручиці. Про останню відомо, що написана вона на початку XIX ст. в Афоні.

За переказами, колись монастир прикрашала статуя Ісуса Христа в ріст людини, яку привіз з Туреччини подільський католик. В одному з тамтешніх

міст, подолянин став свідком того, як турки розпоряджалися награбованим у Європі добром. Серед вивезених цінностей була і статуя Христа. Бідному подолянину чудом вдалося викупити статую у турка і привезти до Браїлова. Нею пишалися як католики, так і православні. Статуя виявилася чудотвор­ною. Де нині вона перебуває – невідомо.

Архітектурна споруда монастиря віддзеркалюється у тихих водах Рову. Він розташований на підвищенні, тому його добре видно з усіх точок містечка.

За старим парком видніється палац К. Ф. фон Мекка, відомого залізничного підприємця, що й тепер є родзинкою Браїлова. Його дружина, графиня Надія Філаретівна фон Мекк – відома меценатка, покровителька видатного композитора П. І. Чайковського. Тут, під тихий шелест дерев розкішного парку, композитор написав кілька своїх творів.

Влітку 1881 р. у Браїлові жив, тоді ще молодий французький музикант Клод Дебюссі, якого запросили у якості домашнього піаніста.

На честь цих відомих особистостей у Браїлові створений і діє музей П. І. Чайковського та Н. Ф. фон Мекк. Музей має 3 експозиційних зали у яких зібрано понад 3 тис. експонатів: особисті речі Н. фон Мекк, які пе­редали нащадки баронеси з Москви, рідкісні фотографії родини Мекків на фоні Браїлівського маєтку та окреме зображення палацу 1871 р. Унікальна й колекція нотних видань XIX ст., у якій представлені роботи майже всіх тодішніх провідних нотовидавничих фірм. Працівниками музею оформлена експозиція «Музична бібліотека фон Мекк», якою користувався Петро Ілліч Чайковський.

Родина фон Мекк зробила багато добрих справ для Браїлова. Діяли цукроварня, тютюнова фабрика, мідний, ливарний, спиртовий, цегельний і вапняковий заводи, винокурні. До сьогоднішнього дня будинок, зокрема, кімната-«ліхтарик», яка є складовою музею і де працював композитор, збе­регла дух П. Чайковського.

Привертає увагу гостей Браїлова й розкішна природа його околиць, ма­льовничі береги та шумливі водоспади річки Рів.

У Браїлові народився відомий поет, перекладач Володимир Омелянович Забаштанський.

Багате на видатних особистостей с. Кармалюкове. Родом з цього історичного села українські письменники Степан Литвин, Володимир Джеджула, Володимир Глова, художник Василь Гринишин. Своїми виробами з дерева славиться талановитий майстер Павло Ковальчук.

Тут працює відомий на Вінниччині фольклорист Володимир Петрович Вовкодав, лауреат Подільської регіональної премії «За одержимість у державотворенні» та премії ім. П. Чубинського, яку присуджує Українське товариство охорони пам’яток історії та культури.

Жмеринщина подарувала світові неперевершеного майстра мікромініатюри Михайла Григоровича Маслюка, який народився 14 січня 1918 р. у селі Рижавка, Руками умільця створено чимало див, гідних захоплення і пошанування. Витвори унікального творця – неймовірної складності. Першим був електродвигунчик розміром з наперсток. Через деякий час він виготовив електродвигунчик у 100 разів менший за макову зернину.

Удосконалюючи свою майстерність, Михайло Григорович виготов­ляє паровоз у 20 мільйонів разів менший за макову зернину. До речі, це встановлено вченими кафедри фізики металів Київського політехнічного інституту і автор навіть отримав спеціальне посвідчення. А далі – галерея розміром з сірникову коробку, що обертається довкола своєї осі (розміщено 41 мініатюру).

Неповторними були його численні мікробарельєфи із золота видатних особистостей Вінниччини – М. Некрасова, С. Руданського, М. Вовчок, М. Леонтовича, П. Ніщинського.

На жаль, краща частина його мініатюрних творів зберігається у му­зеях Росії. Деякі вироби прикрашають експозиції Національного музею Т. Г. Шевченка, Вінницького обласного краєзнавчого музею, приватних колекцій.

З с. Слобода-Межирівська ще один цікавий майстер-умілець – Павло Миколайович Кирисюк. Ним виготовлено столярний верстат, який міг виконувати 16 різних операцій.

Із селом Новоселиця пов’язане ім’я талановитої актриси, письменни­ці фольклористки Софії Дитківської-Тобілевич, дружини і сподвижниці Івана Тобілевича (Карпенка-Карого), видатного актора, театрального діяча і геніального драматурга.

У одному з найдавніших сіл Поділля, Станіславчику, що розташоване за 7 км від районного центру, у 1881-1882 рр. проживав видатний український письменник М. М. Коцюбинський. Тепер у місцевому Будинку культури об­ладнано музей-кімнату видатного земляка.

Цей населений пункт краю згадується в історичних джерелах XVI ст. за назвою Юшків. Відомо, що Максим Кривоніс 1649 р. проголосив село со­тенним містечком. Пізніше, після його знищення татарами, тут виникає нове поселення – Чачарин (у наш час цю назву має лісове урочище в околицях села). Цікаво, що 1940 р. у Станіславчику знайдено скарб – 5000 польських монет із низькопробного срібла часів правління короля Сигізмунда III.

Окрасою села є кам’яна одноверха церква Знесіння, збудована у 1816 р. на правому березі річки Мурафи.

Біля с. Мартинівка, у двох кілометрах північніше від села, в урочищі «Стежки», розташоване стародавнє поселення, яке відноситься до пізньої бронзи і датується ХІІІ-ІХ ст. до н.е. За даними М. Грушевського у XVIII ст. Мартинівка безпосередньо належала Барському староству. Утворення ж села приписують розкольникам-попівцям. Один з них, на ім’я Мартин, по­селившись тут разом з сім’єю, заснував щось схоже на старообрядницький скит і привернув увагу ще декількох одновірців. За іменем цього першого поселенця і було названо поселення Мартинівкою.

У с. Чернятин можна потрапити із Жмеринки і по зручному шосе, і залізницею, прокладеними саме на місці колишнього Кучманського шляху. Село виникло не пізніше XVII ст. та одержало назву від першого поселенця, козака Черняка чи Зерняти – Чернятин хутір, Чернятин двір. Пізніше тут осіли старообрядники, які втікали з Росії. У кінці XVIII ст. Чернятин належав польським магнатам Вітославським. На початку XIX ст. тут осів Ігнатій Вітославський, у минулому – коронний обозний (була і така почесна посада при дворі польського короля; обоз – похідний табір), збудувавши чудовий палац. Цей шедевр неоготичного стилю початку XIX ст. потопає в розкішній зелені парку, заснованого садівником-пейзажистом Діонісієм Маклером. До речі, рішенням сесії Вінницької обласної ради палац та парк Вітославського-Львова визнано перлиною Поділля.

З архівних документів відомо, що у 1865 р. збіднілі Вітославські продали Чернятин і сусідні Маньківці Марії Михайлівні Львовій.

За 18 км від Жмеринки, на мальовничих пагорбах, розкинулося ще одне історичне село Жмеринщини – Северинівка, багате на пам’ятні місця та відоме своїми чудовими краєвидами. Історичне минуле поселення відображено у місцевому музеї, що розмістився в Будинку культури, приміщення якого раніше належало Свято-Миколаївській церкві. Колись на місці теперішньої Северинівки ріс дубовий ліс. У 1802 р. тодішній власник володіння Северин Орловський збудував тут свою резиденцію. Власне, село й отримало назву від його імені. Окрасою місцевості є лікувально-профілактичний санаторій, який займає комплекс старовинних приміщень колишньої графської садиби, збудованої в класичному стилі з елементами бароко.

Дорога до с. Олександрівка проходить через розкішний ліс. Тут можна побачити залишки поселення часів трипільської культури, відвідати музей історії села, помилуватися місцевим парком, що розмістився біля річки Мурафи та послухати службу Божу у храмі св. Миколая.

У селі Кудіївці в народній пам’яті дотепер живе ім’я колишньої володарки частини села – дружини молодшого сина відомого хірурга М. І. Пирогова – Марії Олександрівни Пирогової, яка дбала про його культурний і духовний розвиток. Вдячні жителі доглядають її могилу, обнесли залізною огорожею та встановили пам’ятник. Село відоме з XV ст.

Засновником села Стодульці був пан Стодульський. Славилося воно колись витонченої архітектури храмом св. Іоанна-Богослова, (1886 р.), у якому була старовинна ікона Богоматері. Цікаво, що дзвіницю та іконостас взяли з більш старішої церкви. У селі діяла і церковнопарафіяльна школа, що була відкрита 1864 р. за ініціативи тодішнього власника поселення поміщика Шелеховського.

На околицях села вражають подорожуючих своєю розкішністю могутні стодулецькі платани, або чинари, що походять з Балкан.

У с. Сербинівці, заснованому братами Сербками, вихідцями із Сербії, до нашого часу збереглися рештки поміщицьких маєтностей, дивують своєю красою розлогі береги, широкі луки сербинівського ставу, де можна рибалити і відпочивати протягом року.

Проїжджаючи через козацьке село Демидівку, привертає до себе увагу величний православний храм Покрови Пресвятої Богородиці. Неподалік розташований колишній панський триповерховий маєток, у якому нині роз­містилася місцева школа.

Село Лисогірка також цікаве своєю стародавньою триверхою дерев’яною церквою Різдва Богородиці, збудованою у 1751 р.

Пишаються своїм храмом св. Архістратига Михаїла, збудованим 1897 р. з дубового дерева, і мешканці села Лисянка. У храмі є шанована всіма ві­руючими ікона Божої Матері з Ісусом, писана на полотні на темному фоні й іменується «Видубицькою».

Жителі села з самобутньою назвою Людавка також мають свою святиню – дерев’яну православну церкву Димитрія Солунського (1781 р.), хоча своєю архітектурою вона вказує на старообрядницьке походження. Село колись належало старообрядцям. При церкві дотепер зберігається дозвіл, виданий церкві Станіславом Полоцьким у 1779 р. на право довічного корис­тування землею і візитки на двох аркушах польською мовою.

Походження назви села Почапинці пов’язане з ім’ям пані Почапинської, дружини царського генерала, яка тут проживала. У часи його виникнення у XIV ст. воно звалося Селище. Біля села, в урочищі Олексіїв ставок, знаходилося давнє поселення, яке характеризувалося червоною керамікою з монохромним малюнком і відносилося до пізнього Трипілля (перша по­ловина III тис. До н.е.).

У давні часи через село Леляки, що на той час мало гарну назву Лелеки (від великої кількості лелечих гнізд у селі), а можливо від давньої назви українців (лелеги), протікала досить глибока річка, притока Рову. Розповідають, що коли гетьман П. Дорошенко вів козацькі полки на Тернопільщину, даючи по дорозі численні бої загонам татарських грабіжників, він наказав затопити в одному із тутешніх зручних місць човен із золотом. Згодом річка висохла. У тому місці, де глибина була найбільша, утворився став. Козаки по золото так і не повернулися.

У 90-х роках XIX ст. була спроба місцевих старовірів віднайти його. Проте громада відмовила їм в оренді ставу. З тих пір золота тут більше ніхто не шукав.

На території давнього села Тартак розкопано поховання доби міді, що відноситься до культури кулястих амфор. Під час оранки тут було виявлено давню гробницю, що складалася з вапнякових плит, її дно викладено камін­ням. Всередині гробниці знаходилися залишки двох людей у випростаному стані: один – головою на схід, другий – на захід.

А в с. Телелинці шанувальники народної архітектури можуть побачити стару хату під солом’яною стріхою.

Однойменне з річкою, село Рів простяглося уздовж її безмежних бере­гів. Це екологічно чиста зона, в якій є ліс, ставкова вода, річкові заплави, вільхові і вербові зарослі, рукотворні хвойні насадження, товщі вапнякових відкладень, за якими лежить водоносна живильна протока питної води.

Взагалі на Жмеринщині чимало заповідних природних багатств. Рідкісні представники флори можна знайти у садибному парку села Носківці. Біля с. Демків милує око липова алея (до ста дерев) такого ж віку, що й парк (XVII ст.).

Визначною пам’яткою архітектури села Носківці є палац, збудований у XVII ст., подільськими магнатами Потоцькими.

Переходячи з рук у руки до польських і російських поміщиків, садиба у 1885 р. стала власністю поміщиці і меценатки Юлії Степанівни Пащенко. Будучи шанувальницею надзвичайно популярного тоді поета С. Я. Надсона, вона запросила митця у Носківці. У палаці зараз міститься середня школа, де створено краєзнавчий музей і музейну кімнату С. Я. Надсона.

У різний час у Носківцях перебували письменники С. Руданський, Ю. Смолич, Я. Сікорський.

Варта уваги й своєрідна місцевість, на якій розкинулися Носківці. Тут різко визначені пагорби і долини, чимало стародавніх археологічних пам’яток. Майже в центрі населеного пункту, у найнижчій його частині, височіє розроблений зріз піщано-кам’яного ґрунту. Ці тисячолітні нашарування земної поверхні дають можливість всім бажаючим ознайомитися з її будовою.

Завітавши до Жмеринського краю ви зможете взяти участь у традицій­них фестивалях з хореографії «Жмеринський калейдоскоп», вокалу – «Тобі співає молодь, Україно!», фольклору – «Прийшов до нас медовий Спас», міськрайонному конкурсі читців – «Кобзар і Україна» та заході по вшануванню таланту генія російської музики П. І, Чайковського «Спомин про дороге місце у смт Браїлові».

Значну роботу з популяризації життя і творчості відомих земляків під назвою «Таланти – наші духовні цінності» проводить центральна районна бібліотека.

Жмеринщина радо зустріне шанувальників природи, історії, археології та архітектури, а також національної української кухні.

ІЛЛІНЕЦЬКИЙ РАЙОН

Край Іллінецький – козацькая слава,

Миле Поділля – Вкраїни краса,

Хай же гордиться тобою держава,

Пісня ж про тебе зліта в небеса.

С. Семенюк

Територія – 0,9 тис. км²

На території району знаходиться 54 населених пункти

Кількість населення – 39,2 тис. осіб

Відстань від райцентру до м. Вінниці автошляхами – 72 км, залізницею – 92 км

Річка – Соб

Адміністративний центр району – м. Іллінці

Кількість населення – 11,2 тис. осіб

Телефонний код 0-4345

Іллінеччина – скарбниця історико-культурних пам’яток, її пізнавально-туристичний потенціал невичерпний. Якщо ви бажаєте поринути у світ старовини, відчути азарт козацької доби, помилуватися мальовничістю лісостепового рельєфу і пейзажів, помріяти під спів солов’я тихої української ночі, скуштувати справжньої української кухні, – завітайте у цей самобутній край.

Іллінецький район знаходиться у східній частині Вінницької області і межує з Гайсинським, Немирівським, Оратівським, Липовецьким районами Вінницької області та Монастирищенським районом Черкаської. Лежить Іллінеччина у межах Придністровської височини, поверхня – підвищена полого-хвиляста рівнина, розчленована балками і річковими долинами.

Корисні копалини: граніти, піски, каолін, глини. Місцями зустрічаються вапнякові породи, торф, мінеральні води. Гідрологічна мережа краю насичена. Найбільша річка – Соб, притока Південного Бугу, та низка малих річок, на яких створено 108 ставів площею 1,2 тис. га.

Ґрунти родючі, з них 59 відсотків становлять чорноземи різних типів.

Великим природним багатством Іллінеччини є лісові масиви площею 14,3 тис. га з цінними листяними породами дерев. Окрасою краю є заказники загальнодержавного значення «Іллінецький» та «Дашівський» з дубовими, грабовими, ясеневими лісонасадженнями, ботанічна пам’ятка природи місцевого значення «Віковий дуб», що складається з окремого дерева дуба звичайного віком понад 200 років та гідрологічні: «Криничка котовців» і «Лісова криниця».

Іллінецька земля багата й на історичне минуле. Численні свідки давнини – пам’ятки історії, навіть астрономії виявлені у цьому чудовому Присобському краї.

Приблизно 400 млн. років тому на межі нинішніх Іллінецького і Ли- повецького районів відбулася подія планетарного масштабу – падіння найбільшого в Європі метеориту. Про це дотепер нагадує «зоряна рана» – кратер.

У ньому, на глибині 800 м зберігається «зоряний камінь», вагою 40 млн. тонн, діаметром до 300 м. Первісний діаметр метеоритного кратера, на думку фахівців, становив більше семи кілометрів. Частинки від нього відколювалися чи то під час польоту, чи то від зіткнення із землею. їх дотепер знаходять у навколишніх селах. Три уламки метеориту різної ваги – від 3 до 25 кг нещодавно виявили біля с. Кантелинка.

Іллінецьку астропроблему почали досліджувати ще в XIX ст., але остаточний висновок про її космічне походження було зроблено 1973 р. після всебічного аналізу гірських порід, у яких виявлено підвищений вміст нікелю і кобальту. Як стверджують фахівці, цей кратер – один з найстаріших.

Свого часу тут знайшли найбільший у світі агат. Його розміри – 14,5x25x32 см. Нині він зберігається в одному з природничих музеїв Берліна.

Про Іллінецьке чудо знають філателісти усього світу, бо в «Каталозі поштових марок України», що вийшов 1999 р. у Києві, зображено марку «Зоряні рани Землі. 400 мільйонів років Іллінецькій астропроблемі».

На землі відомо понад 150 подібних астропроблем. Іллінецька ж вважається найстарішою і найглобальнішою серед інших. Цей метеоритний кратер астероїда визнано перлиною Поділля.

Серед пам’яток археології на території краю з IV тис. до н.е. залишили свої городища і поселення трипільці біля сіл Борисівна, Пархомівка, Вербівка, Криштопівка, В’язовиця, Кантелина, Іванівна. У VІ-ІV ст. до н.е. на землях сіл Василівна, Сорока, Романово-Хутір, Паріївка, Червоне проживали скіфи-орачі. Величаво піднімаються на полях загадкові кургани скіфів. А сліди війни проти них у V ст. до н.е. перського царя Дарія є на території Кальника. З І по XI ст. – це слов’янська земля, яка представлена зарубинецькими і черняхівськими слов’янськими поселеннями і городищами біля сіл Неменка, Даньківка, Василівка, Яструбинці, Тягун, Хрінівка.

Литовсько-руська доба і період Речі Посполитої привели до появи у володіннях великих землевласників (ХV-ХVІ ст.) дерев’яно-земляних укріплень-замків у містечках, що були центрами оборони від татар.

В писемних джерелах поселення Іллінці згадується біля 1448 р. як маєтність, надана Меньку. Тут стояв укріплений замок з валом і ровом. У ХVІІ-ХVІІІ ст. його частіше називали Линцями, Лінцями і лише в кінці XIX ст. за ним закріпилася сучасна назва – Іллінці.

З народних переказів та історичних документів відомі дві версії щодо походження назви поселення. У давнину через Іллінці і далі на південь проходив Чумацький шлях. Якщо чумацькі валки рано-вранці вирушали з Вінниці, то до містечка люди прибували під вечір, стомлені й голодні. Лунала команда: «Гей, хлопці, соб на линці!» і чумаки зупиняли волів, повертали до річки, де в той час водилося чимало линців, з яких варили смачну юшку. Так тривало десятки років. Тож з часом за річкою закріпилася назва Соб, а за населеним пунктом – Линці, Лінці, згодом Іллінці. До речі, тут і нині готують чимало страв з риби.

За іншою – назва містечка походить від імені одного з найперших старшин – поселенця Іллі.

У роки Визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського гноблення (1648-1654 рр.) Іллінці входили до Кальницького полку, на чолі якого стояв Іван Богун.

Селище Кальник має не просто багату, а унікальну історію. Не кожне старовинне місто може гордитися таким глибоким історичним корінням, як це подільське село.

Історичний Кальник, що розкинувся пообіч злиття річок Кальнички і Собу, відіграв значну роль у визвольних змаганнях під проводом Богдана Хмельницького. Тут і донині все дихає минувшиною. Одразу за південною околицею тягнеться гряда скіфських курганів із двокілометровим городищем, залишки оборонного валу доби козаччини, який захищав підступи до фортеці.

За віком Кальник може позмагатися з Іллінцями. Уперше він згадується в документах 1460-х рр., коли на Віденському сеймі король роздавав землі і якомусь Шелібору в переліку інших поселень подарував Кальник. Пізніші письмові джерела доносять звістку, що 1612 р. село зазнало трагедії. Під час татарського набігу майже все населення або вирізали, або погнали в неволю. Відродився Кальник скоро. Уже в 1625 р. землі придбала вельможна Ганна Корецька, а зручне стратегічне становище дозволило швидко їх залюднити, бо неподалік проходила важлива на ту пору дорога, так званий Чорний шлях. Корецька збудувала тут замок, який у майбутньому відіграв важливу роль у захисті від ворогів.

Тож, коли наприкінці травня 1648 р. передові загони під проводом Максима Кривоноса вступили на Поділля, цей населений пункт був уже чималим містечком. Саме на ту пору і припадає створення полку, спершу названого Подільським. Певний час він називатиметься також Вінницьким, але основна назва, яка закріпиться в історії – Кальницький (за місцем розташування полкової старшини).

Першими чільниками нового формування були Остап Гоголь (предок письменника М. Гоголя) та Іван Федоренко, але незабаром полковницька булава перейшла до одного з найвидатніших діячів Хмельниччини – Івана Богуна. Це під його керівництвом Кальницький полк відзначився в найпомітніших подіях національно-визвольної війни, зокрема в Пилявецькій та Берестецькій битвах. Нещодавно у Кальнику спорудили пам’ятник Івану Богуну.

Чимало важливих історичних подій періоду козаччини відбувалося й на теренах містечка Іллінці. Спочатку – це сотенний центр Вінницького пол­ку, який після 1667 р. об’єднано з Брацлавським. У 1671 р. тут проходила рада козаків з польськими гетьманами, на якій М. Ханенко та І. Сірко склали при­сягу на вірність польському королю М. Вишневецькому.

У с. Кальник і донині збереглася «хата Богуна», в якій, за переказами, мешкали уславлений полковник та його наступники.

Але найголовніше, що дісталося від доби національно-визвольних змагань кальничанам та й всім мешканцям краю наступних століть, – це вольова, незалежна козацька ментальність, яка й надалі проявлялася у пере­ломні історичні моменти.

Так, під час Коліївщини низка яскравих подій також пов’язана з цими місцевостями, зокрема штурм повстанцями Кальницького та Дашівського замків. Мешканці Іллінеччини брали активну участь у повстанні С. Палія.

У 20-х роках XIX ст. в Іллінцях містилася штаб-квартира В’ятського піхотного полку, яким командував один із видатних діячів декабристського руху П. І. Пестель.

З 1866 р. Іллінці стали волосним центром Липовецького повіту Київської губернії. Тут засновується ряд цукрових підприємств. У 1862 р. будується Бабинецький цукровий завод (с. Бабин), який належав Ярошинським – відомій династії цукрозаводчиків. 1875 р. з’являється цукровий завод в Іллінцях, який належав його власниці Демидовій. Дещо раніше, у середині XIX ст., подібну цукроварню збудували і у Кальнику.

Вони стали не тільки економічним осередком розвитку регіону, а й притягували сюди освічених людей, які приносили високий рівень культури та передові ідеї.

На Кальницькій цукроварні, приміром, працював бухгалтером Болеслав Івашкевич. У його сім’ї в 1894 р. народився син Ярослав, якому судилося ста­ти одним із класиків польської літератури новітнього періоду.

Багата історією та традиціями Кальницька земля стала не лише колис­кою для маленького Ярослава, а й духовним корінням. Тут пройшло його ди­тинство. Охрестили хлопчика поруч, у Дашеві, де збереглася могила батька Б. Івашкевича. На честь відомого земляка у місцевій школі створено музей.

Пишаються і шанують в краї й інших видатних земляків. В Іллінцях народився польський поет, публіцист, політичний діяч XIX ст. Северин Гощинський, життя і творчість якого були підпорядковані одній благородній меті – дати свободу не лише Польщі, а й Україні.

Родом з с. Неменка і видатний український композитор, письменник П. І. Ніщинський – основоположник української театральної музики. Він вперше переклав українською мовою «Іліаду» і «Одіссею».

З Іллінеччиною пов’язане життя і творчість ще одного славнозвісного польсько-українського поета і композитора – Томаша (Тимка) Падури, спів­ця козаччини, популяризатора українського фольклору та музики.

Прославив цей край своїми оригінальними високохудожніми скульптур­ними композиціями, своєрідним декоративно-фігурним посудом Олександр Дорофійович Ганжа, знаний народний майстер художньої кераміки, що на­родився у старовинному гончарному центрі – селі Жорнище.

Перша згадка про селище Дашів належить до початку XV ст. Тоді по­селення являло собою замок, оточений високим валом і повноводною річкою Соб. Хоча в деяких історичних документах згадується, що Дашів – «местечко издревле». Тут знайдені залишки поселень періоду неоліту, трипіль­ської культури, стародавніх слов’ян-уличів.

З другої половини XVIII ст. місцевість переходить у володіння екс-писаря литовського графа Плятера. У мальовничому місці на лівому березі р. Соб він, силами селян навколишніх сіл під керівництвом французьких та польських архітекторів, спорудив для своєї резиденції величний палац, який зберігся до наших днів. Будівля прикрашена колонами іонічного стилю, по­будована в стилі класицизму. Під час польського повстання 1831 р. козаки спалили значну частину палацу. Відновили його нові власники місцевості – графи Потоцькі, зокрема Володимир Потоцький. Наступний власник палацу князь Четвертинський надав йому неспокійних барокових рис, розмалював фресками, які й зараз подекуди проглядаються через сучасну штукатурку, нагадуючи про бурхливу біографію цієї будівлі.

Жителі, що мешкали у цьому благодатному краї, створили неповторну за своєю архітектурою і внутрішнім оформленням культову споруду, яка була і залишається перлиною Дашева. Це – Свято-Михайлівська п’ятикупольна церква 1762 р., збудована у стилі українського бароко, без жодного цвяха і яка занесена до переліку пам’яток дерев’яного зодчества ЮНЕСКО.

У травні 1831 р., під час битви польських повстанців з російською армією біля Дашева зник безвісти відомий у свій час сходознавець, мандрівник, поет Вацлав Ржевуський. А ще в Дашеві знаходиться найкраще в Україні мисливське господарство, куди постійно приїздять на полювання мисливці з-за кордону.

Волелюбством та багатством місцевого ярмарку уславили себе мешкан­ці с. Китайгород. Багата природа, сприятливі кліматичні умови, ліси та ріки здавна приваблювали сюди різні племена, а пізніше і завойовників. Тут знайдено рештки поселень трипільців та слов’ян-антів. Чимало місцевих жителів для боротьби з польськими поневолювачами вступало у війська Максима Кривоноса, який під Дашевом розбив загони шляхтичів. Частину їх було знищено і потоплено в озері на околиці Китайгорода і Городка, яке і досі називається «Кривоносове озеро», а одна з вулиць Китайгорода також носить ім’я славного козака.

Сучасна Іллінеччина – це район, у структурі промисловості якого провідне місце належить харчовій, молокопереробній та цукровій галузям.

Основна спеціалізація сільгосппідприємств: у рослинництві – вирощування зернових культур та цукрових буряків, у тваринництві – виробництво м’яса та молока.

Працюють загальноосвітні школи, дитячі дошкільні заклади. Більше тисячі студентів здобувають сільськогосподарські професії в Іллінецькому коледжі Вінницького державного аграрного університету.

Мешканці Іллінеччини продовжують славні козацькі традиції. В с. Кальник відродився Кальницький полк.

Вдячні мешканці краю на знак пам’яті про земляків, які брали участь у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, урочисто відкрили у Центральному парку культури і відпочинку міста мармурову стелу. У пар­ку є ще два меморіальні комплекси – загиблим в роки Великої Вітчизняної війни та воїнам-афганцям.

Унікальну краєзнавчу інформацію про кожне село, селище чи містечко по крупинках збирають книгозбірні краю. При Центральній районній бібліотеці діє краєзнавча світлиця та літературна вітальня.

Цікаву роботу з популяризації творчості народних майстрів проводить і районний Будинок культури. Нещодавно тут вперше разом зібрали все най-талановитіше, що за останні роки і десятиліття створено самодіяльними митцями, майстринями, народними умільцями і представили їх для огляду місцевій громаді.

Історична Іллінеччина з її насиченою минувшиною, наповненою козацькою героїкою, розкішною природою, цікава для туристичної подорожі.

КАЛИНІВСЬКИЙ РАЙОН

Калинівко – калинонько, калино,

Містечко любе, серцю милий край,

До тебе знову ластівкою лину,

І хочеш чи не хочеш, – зустрічай,

Стрічай мене весняним білим цвітом,

Калиновим багаттям восени,

Веселкою поглянь на мене літом,

Бери мене в свої зимові сни.

Н. Струтинська

Територія – 1,1 тис. км²

 На території району знаходиться 58 населених пунктів

Кількість населення – 60,5 тис. осіб

Відстань від райцентру до м. Вінниці автошляхами – 25 км,

 залізницею – 23 км

Річки: Південний Буг, Десна, Жердь, Згар, Снивода, Постолова

Адміністративний центр району – м. Калинівка (статус міста районного підпорядкування отримало в 1923 р.)

Кількість населення – 19,3 тис. осіб

Телефонний код 0-04333

Калинівщина– це край з прекрасною природою, багатою культурною та історичною спадщиною, своєрідними народними традиціями, звичаями, обрядами і безліччю неповторних сіл, у яких все дихає історією.

Милують зір голуба блакить безкраїх річок Калинівського краю, широкополі лани, унікальні пам’ятки архітектури, надбання талановитих майстрів, які своїми руками зберігають минуле і творять майбутнє.

Калинівський район знаходиться у північній частині Вінницької області. Межує з Козятинським, Хмільницьким, Літинським, Вінницьким, Липовецьким та Погребищенським районами Вінниччини.

Місто Калинівка має залізничну станцію, що зручно з’єднує її з обласним центром. Через місто проходить значна кількість автобусних маршрутів, які сполучають районний центр з містами України: Києвом, Вінницею, Житомиром, Одесою, Рівним, Луцьком, Кам’янцем-Подільським.

Калинівський район лежить у межах Придніпровської височини. Рельєф місцевості – рівнина з абсолютними висотами від 240 до 290 м.

Як і на більшій частині території Правобережного Лісостепу України, клімат у краї помірно-континентальний. Для нього характерне тривале, нежарке літо з достатньою кількістю вологи, потрібної для вегетації сільськогосподарських культур, порівняно коротка, не сувора зима.

Кліматичні умови впливають на рельєф, поверхневі підземні води, розвиток рослинності, поведінку тварин, від них значною мірою залежать умови проживання, господарської діяльності та відпочинку людей. Гідрографія місцевості представлена густою сіткою озер, ставків і підземних вод. Від Хмільника до с. Гущинці (Калинівський район) річка Південний Буг несе свої води у південно-східному напрямі. Її правий берег високий і скелястий, лівий – нижчий, частково заболочений, особливо в пригирловій частині річок Снивода і Постолова. Від Гущинців до Гнівані Південний Буг тече у південному напрямі.

Комфортні кліматичні умови регіону сприяли його заселенню з глибокої давнини. Поблизу багатьох сіл виявлені поселення трипільської, черняхівської, ранньослов’янської культур, збереглися й рештки стародавніх земляних укріплень.

У Х–ХІ ст. ця територія належала до Київської Русі, ХІІ–XIIІ ст.– Галицько-Волинському князівству.

Дорогами Калинівщини свого часу пройшли загони повстанців під проводом Северина Наливайка. Події Визвольної війни 1648-1654 рр. також торкнулися цього краю. У с. Пиків у червні 1649 р. перебував гетьман Б. Хмельницький.

Часом заснування Калинівки дослідники-краєзнавці вважають XVII ст. Відомо, що у 1635-1645 рр. князь Станіслав Варшицький заснував Варшицю, тепер передмістя Калинівки. Перша письмова згадка про це поселення датується 1744 р. У Калинівці тоді налічувалося 44 двори, в яких проживало 143 мешканці. Стосовно назви поселення, то існує дві версії. Одна з них говорить про те, що у давнину його околиці та оселі місцевих жителів були рясно заквітчані кущами калини. Від того місцевість і отримала назву Калинівка. Інша пов’язує назву міста з ім’ям польського магната Калиновського.

Безземелля і поміщицький гніт змушували жителів Калинівки та навколишніх сіл вдаватися до збройних виступів проти поневолювачів. Антикріпосницька боротьба на Поділлі, очолювана Устимом Кармалюком, точилася і на території Калинівщини. Сам Устим Кармалюк бував у Калинівці, місцеве населення переховувало його від переслідувачів.

У другій половині XIX ст. після завершення будівництва залізниці Київ – Одеса, яка пролягала через Калинівку, місцевість почала швидкими темпами розбудовуватися і з часом віднесена до розряду містечок. Тут з’являється ряд підприємств, у тому числі цукровий і винокурний заводи. Зростала торгівля. Чотири рази на рік відбувалися гучні ярмарки. Культура в пореформеній Калинівці перебувала на низькому рівні, майже всі її меш­канці були неписьменними. Лише 1885 р. при церковному приході відкрили першу церковно-приходську школу, а у 1902 р. почало діяти міністерське двокласне училище, що містилося біля будинку волосної управи.

У 1923 р. був утворений Калинівський район, адміністративним центром якого стала Калинівка. Однією з найжахливіших подій в історії Калинівського району 30-х років XX ст. була колективізація з її спустошливими наслідками, за роки якої в Калинівському районі було знищено найактивнішу, найпідприємливішу, економічно міцну частину селянства, господарів, що хотіли і вміли працювати на землі.

Не оминули цей край і трагічні роки Голодомору 1932-1933 рр., що страшним вихором пронісся селами регіону. Утисків та репресій у сталін­ський період зазнавала й місцева інтелігенція та служителі культу.

Історія однієї з релігійних пам’яток цього часу пов’язана з чудодійним дерев’яним хрестом, що і нині стоїть біля повороту до села Сальник.

Сьогодні це місце відоме далеко за межами області як «Калинівське чудо», де зцілюється чимало хворих. Нещодавно тут збудували оригінальної архітектури церкву.

У 1929 р. розпочала свою роботу перша в Калинівці бібліотека, яка містилася у центрі містечка, в маленькій кімнаті єврейської синагоги. З 1986 р. директором Калинівської центральної бібліотеки стала Тамара Іванівна Домбровська – досвідчений фахівець та умілий організатор.

Калинівчани пишаються тим, що Тамара Іванівна разом з чоловіком виростили сина Олександра, який був обраний спочатку міським головою Вінниці, а пізніше очолив Вінницьку обласну державну адміністрацію.

Не оминули ці землі й жорстокі роки Великої Вітчизняної війни. Вже 22 липня 1941 р. селище окупували гітлерівські війська. У його центрі фашисти влаштували гетто, на околиці –табір для військовополонених. Сотні євреїв було розстріляно у травні 1942 р. Та знаходилися сміливці, які, незважаючи на ризик і загрозу смерті, переховували єврейське населення, рятували їх від фашистської розправи. Однією з таких була калинівчанка Параска Вікторівна Володіна (Ворона). У 1998 р. її було нагороджено медаллю «Праведник на­родів світу» за врятування євреїв під час окупації.

На шляху між Вінницею і Калинівкою фашисти почали споруджувати штаб-квартиру Гітлера «Вервольф», а на північ від Калинівки – штаб Герінга. Населення краю чинило значний опір окупантам. Взимку 1941-1942 рр. виникають підпільні групи в Калинівці, селах Варшиця, Павлівка, Польова Лисіївка, Нова Гребля, Кіровка. Тут діяло партизанське з’єднання ім. Леніна, що нараховувало більше 1300 чоловік.

На фронтах Великої Вітчизняної війни, у партизанських загонах і підпільних групах воювало понад 19 тис. жителів Калинівського району. 9 земляків удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

За час відбудови у післявоєнний період активно розвивалася інфраструктура району. Сформувалися промисловий та агропромисловий комплекси, заклади торгівлі, побуту, культури і освіти. Тут працює Калинівський технологічний технікум.

За досягнуті успіхи трьом землякам присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці.

Роботою по селекції і насінництву цукрових буряків займається Уладово-Люлинецька дослідно-селекційна станція, утворена 1888 р. Її засновником був відомий український вчений-селекціонер Л. Л. Семполовський. До речі, в с. Уладівське споруджено пам’ятник вченому-селекціонеру.

Дослідні господарства «Корделівське» і «Артеміда» є опорними базами Київського інституту картоплярства УААН, де вирощують елітне насіння цієї популярної в Україні культури.

Мальовничі пейзажі лісів і рік, багатство флори і фауни, чимала кількість пам’яток археології, історії, архітектури, культури роблять Калинівський район привабливим для туристів з різних куточків України та зарубіжжя.

Село Іванів, місцеві жителі якого бережуть його стару назву – Янів, розташоване у місці впадіння річки Сниводи до Південного Бугу. Головною його окрасою є чудовий палац-замок магната Холоневського, що вдало поєднує риси пізнього бароко та класицизму. Мали Холоневські і розкішну бібліотеку на 10 тис. примірників, особливою цінністю якої вважалися стародруки. Її доля дотепер залишається невідомою. Вона губиться в охопленій вогнем Україні часів визвольних змагань початку XX ст.

За графів Холоневських місто зростало й економічно. Тут було прокладено вузькоколійну залізницю. Станція і до цього часу носить назву Холоневська. Янів славився своїми ярмарками. Цікаво, що й нині чимало місцевих жителів займаються торговельною діяльністю.

Приверне увагу подорожуючих і самобутня народна архітектура с. Іванів, а саме будівництво осель. Вона, на думку спеціалістів, заслуговує на те, щоб село розглядали як історичну архітектурну пам’ятку.

Своїм неповторним мистецтвом створення будинків і споруд пишаються й жителі с. Черепашинці. Тут і сучасні будівлі зберегли у своїх конструкціях та оздобленні багато деталей минулого.

У Черепашинцях можна побачити залишки фортифікаційних споруд, зведених тодішнім власником місцевості Адамом Калиновським для захисту від татарських набігів. До речі, у цьому гарному селі ще до війни археологами був розкопаний могильник, у якому знайдені цінні речі часів римської доби.

Неподалік від історичного с. Іванів, на березі річки Бібка, розташувалося невелике село Гущинці, з цікавою історією, палацом, старим млином і дивної архітектури церквою.

За народними переказами, до татарського нашестя, на місці Гущинців існувало місто чи містечко, що звалося Білий Камінь. Було у ньому аж 4 церкви. На високому пагорбі знаходився укріплений замок. Рови, якими він був обкопаний, збереглися дотепер.

Під час нападу кримських татар замок зруйнували, поселення спалили і стратили чимало місцевих жителів. Ті, хто врятувався від погрому і татарської неволі, багато років переховувалися в гущавині лісу (звідси й пішла назва Гущинці). Неподалік села в урочищі «Замчисько», у глибокій долині знаходиться здавна відома своєю цілющою водою Чопова криниця. Підтвердженням цьому є те, що місцеві мешканці, які постійно п’ють воду з Чопової криниці живуть до 90 років. Неподалік криниці та Замчиська зберігся фрагмент стіни колишнього винокурного заводу. А ще це село славить­ся архаїчною символікою своїх неповторних писанок.

У с. Писарівка на вас чекає зустріч з перлиною дерев’яного зодчества, Свято-Покровською церквою та її чудотворною іконою Божої Матері, яку більше двохсот років тому знайшла мешканка села в одній з криниць.

Серед інших цікавих пам’яток культурної спадщини краю заслуговує на увагу Михайлівська цегляна церква у стилі пізнього класицизму, збудована 1701 р. у с. Нова Гребля, що визнана пам’яткою національного значення. На її стінах зберігся живопис XIX ст.

У с. Лемешівка приверне увагу подорожуючих православний Іоанно- Богословський монастир, де можна ознайомитися з життям братії. В с. Корделівка – помилуватися унікальною уніатською церквою св. Димитрія, що була побудована 1743 р. родиною Холоневських. Цікаво, що на кошти Саломеї Холоневської в с. Гущинці 1764 р. зведено ще одну уніатську церкву Успіння Пресвятої Богородиці.

Неповторні пам’ятки сакрального зодчества збереглися у селах Павлівка (церква ікони Пресвятої Богородиці, 1892 р.), Пиків (костьол Пресвятої Трійці, 1777 р.). Дотепер у Пикові зберігся й будинок ксьондза (XVIII ст.), храм-усипальниця цукрозаводчика Я. Романського.

Села Пиків, Іванів, Мізяків і Гущинці вважаються найдавнішими поселеннями на території Калинівщини. Є відомості про перебування у Пикові у червні 1649 р., під час національно-визвольної війни українського народу, гетьмана Б. Хмельницького. У цьому селі 8 березня 1761 р. народився Ян Полоцький, людина енциклопедичних знань. Тут перебували С. Наливайко, Б. Хмельницький, М. Коцюбинський.

Цікаво, що на кошти поміщика О. Сафонова в селі була відкрита і освячена перша на Калинівщині бібліотека «чайна зала для народних читань».

Багато захоплюючих сторінок минувшини чекає на мандрівників у древньому замковому селі Сальник, перша згадка про яке відноситься до 1616 р. Чого варта лише історія його Хресто-Воздвиженської церкви, збудованої у 1778 р.

Село Люлинці розкинулося на кілька кілометрів вздовж та обабіч каскаду ставків, штучно створених на річці Постолова. Перші письмові згадки про поселення датовано 1599 та 1602 рр. Чудові зелені пагорби, струмки, кілька плес, старі мури, що залишилися від колишнього поміщицького палацу Е. К. Старжа-Якубовського, знищеного під час Другої світої війни, та невеликий, проте надзвичайно мальовничий парк, – все це разом надає селу неповторності та привабливості.

У селі більше 30 років жив і працював видатний учений, селекціонер, автор 15 сортів гороху, доктор сільськогосподарських наук, кавалер ордена Дружби народів професор А. М. Розвадовський.

Побутує у селі чимало історичних легенд про підземелля палацу, таєм­ний скарб, про зцілення водою з криниці «Біля Муца».

Калинівська земля багата й літературними, мистецькими та науковими талантами.

Тут, 6 січня 1834 р. в с. Хомутинці народився і деякий час жив Степан Васильович Руданський – видатний український поет-класик, фолькло­рист, перекладач, лікар, громадський діяч. До дня народження відомого гумориста на Калинівщині щорічно проводяться Дні сатири і гумору, які останніми роками, набули статусу Всеукраїнського свята. Сюди звідусіль приїздять шанувальники творчості Степана Васильовича і просто веселі, з почуттям гумору люди. Шануючи пам’ять свого славетного земляка, у 1959 р. з ініціативи завідуючої Хомутинецькою сільською бібліотекою Ю. В. Грош було відкрито музей С. Руданського. З цього часу бібліотеч­ні працівники Калинівщини щорічно вшановують пам’ять поета-класика. У 1969 р. вдячні земляки спорудили пам’ятник письменнику-гумористу за проектом скульптора І. М. Гончара.

Цей самобутній край подарував Україні ще одну талановиту і творчу людину, відомого гумориста і сатирика Олега Федоровича Чорногуза, який в українській літературі заявив про себе як автор перших і поки що єдиних сатиричних романів.

У с. Мізяків, за твердженнями краєзнавців, проживав та мав частку зем­лі першодрукар Іван Федоров.

Дотепер збереглася хата, у якій промайнуло дитинство видатного краєзнавця, етнографа, історика Поділля та громадсько-політичного діяча В. В. Боржковського.

Родом з с. Варшиця (нині у складі Калинівки) видатний український письменник і байкар Павлин Свєнціцький.

З давніх-давен населення, що проживало на території нинішнього Калинівського району славилося своїми народними ремеслами. До найдав­ніших промислів краю відноситься рибальство, мисливство, бджільництво, обробка вовни та волокна, деревообробні промисли, гончарство, ковальство, вишивання тощо.

У кожному населеному пункті Калинівщини і нині проживають і тво­рять унікальні вироби народні майстри вишивки, лозоплетіння, гончарі, художники.

Давно уже в інтер’єр закладів культури та освіти Калинівського району увійшли предмети декоративно-прикладного мистецтва, виготовлені руками місцевих умільців.

Калинівщина по праву гордиться людьми, яких прийнято в народі називати неординарними особистостями. Один з таких проживав у мальовничому селі Кіровка. Це – Леонід Іванович Цвірко, ветеран та інвалід Великої Вітчизняної війни, який подарував землякам понад півтисячі власноруч ви­копаних криниць.

Мандруючих Калинівщиною, заворожують своєю красою ліси краю. На річці Згар знаходиться зоологічна пам’ятка природи «Боброве поселення», створена для збереження цих цінних і рідкісних звірів. В с. Дружелюбівка є парк – пам’ятка садово-паркового мистецтва, закладеного в кінці XVIII ст.

Тож сподіваємося на ваше нестримне бажання відвідати цей самобутній і гостинний край. Жителі Калинівщини завжди радо зустрічають і пригоща­ють гостей.

КОЗЯТИНСЬКИЙ РАЙОН

Козятинщино, світла і близька,

Талантами засіяна й хлібами,

Земля Грушевського і Земляка,

Ти вабиш душу щирими піснями!

Т. Мар'янчик

Територія – 1,1 тис. км²

На території району знаходиться 74 населених пункти

Кількість населення – 67,9 тис. осіб

Відстань від райцентру до м. Вінниці залізницею – 62 км,

автошляхами – 75 км

Річки: Гуйва, Гнилоп’ять, Роставиця, Десна

Адміністративний центр району – м. Козятин (з 2000 р. отримало статус міста обласного підпорядкування)

Кількість населення – 25,6 тис. осіб

Телефонний код 0-4342

Козятинщина – це дивовижний, неповторний край благодатного лісо­степу, дзеркальних річок, родючих земель, пишних садів, а ще – нащадків вільних козаків.

Це земля Грушевського, Антоновича, Земляка, Маківчука, Кочерги. Край, який має свою неповторну історію, свою звитягу, свою славу і традиції.

Козятинський район розташований у крайній північній частині Вінницької області. Село Кашперівка є північною околицею області. Верхнім кутом район вклинюється в межі Житомирщини на рівні м. Бердичева. Його контури наближені до форми трикутника. Район знаходиться у центральній частині Правобережної України, на Придніпровській височині, на водорозділі басейнів річок Дніпра і Південного Бугу. Рельєф нерівний, хвилясто-горбкуватий, порізаний долинами річок Гнилоп’ять, Гуйва, Роставиця їх численними притоками, які входять до басейну Дніпра та притоки річки Південний Буг – Десни. Загалом тут протікає 20 річок, створено 306 став­ків, 2 штучних водоймища площею дзеркала 174 га.

Кліматичні умови краю сприятливі для розвитку сільського господарст­ва, промисловості та відпочинку.

Козятинщина межує на заході та півдні з Хмільницьким, Калинівським, Погребищенським районами Вінницької області, на півночі та сході із Бердичівським та Ружинським районами Житомирської області.

Ліси розташовані окремими масивами і представлені дубово-гра­бовими насадженнями із сумішшю клена, ясена, осики, берези, тополі та інших порід.

Козятинський район утворено внаслідок реформування адміністра­тивно-територіальної системи України 7 березня 1923 р. у складі Київщини, а з 27 лютого 1932 р. він входить до новоутвореної Вінницької області.

Землі Козятинщини почали заселятися людьми ще в добу палеоліту. Тут виявлено археологічні пам’ятки трипільської культури. В добу бронзи в цих місцях жили землеробсько-скотарські племена комарівської культури. Відомі на території краю й пам’ятки пізньої бронзи, так званої білогрудівської культури. Тут проживали скіфські племена. Протягом І тис. н.е. сучасні землі Козятинщини були густо заселені землеробськими слов’янськими племенами, зокрема черняхівської культури. Про перебування в цих краях далеких візантійських та припонтійських купців засвідчують численні знахідки римських монет. Цілий скарб з 800 срібних монет знайдено під Махнівкою (тепер с. Комсомольське) у 1782 р., мідну монету понтійського царя Мітрідата VI – біля Збаража. Римські монети знаходили і біля сіл Тернівка, Пиковець, Селище, Прушанка.

Ще за часів Київської Русі територією району проходив славнозвісний Торговий шлях, який протягом багатьох століть перейменовувався на Чорний, Половецький, Татарський, Чумацький, Козацький. Свого часу він слугував кордоном між Київщиною та Брацлавським воєводством. Вздовж Чорного шляху і дотепер стоять величні кургани-могили. Відомими є Раба Могила на землях с. Йосипівка та могила на полі с. Туча.

З давніх часів край знаходився на межі трьох історичних земель – Київської, Волинської та Подільської.

У Х–ХІІ ст. землі краю належали до південного пограниччя Київської Русі. Від початку XIII ст. – частково входили до Галицько-Волинського князівства. В кінці XIII ст. місцевість перебувала у складі Великого князівства Литовського. За Люблінської унії (1569 р.) – до Польщі. Після другого поділу Польщі (1793 р.) у складі Правобережної України територія Козятинщини перейшла до Російської імперії.

Від середини XVI до кінця XVIII ст. на території району сходилися межі трьох історичних земель – Волинського, Київського, Брацлавського воєводств.

Серед помітних подій Визвольної війни 1648-1654 рр. на його теренах відбулася відома битва козацьких військ під проводом Максима Кривоноса та польського війська на чолі з Яремією Вишневецьким під Махнівкою (на початку липня 1648 р.).

Це було одним з наймасштабніших зіткнень повстанських загонів і каральним корпусом магната Я. Вишневецького в межах першого періоду Визвольної війни українського народу, у якому козаки отримали блискучу перемогу, а самому Вишневенькому чудом вдалося врятуватися від загибелі.

З 1901 р. бере початок історія відкриття Глуховецького родовища каоліну. Починаючи з 1910 р., розробляється Жежелівське родовище сірих гранітів, які піддаються легкій обробці.

Зі слів історика Станіслава Петрівського, в радянські часи майже 132 великих міста – від Бреста до Владивостока отримували жежелівський граніт. З нього виготовлені пам’ятники Тарасу Шевченку в Москві та на Піскарьовському кладовищі у Санкт-Петербурзі, Мавзолей Леніна, зведено гостьові трибуни на Красній площі, музей Великої Вітчизняної війни у столиці України, облаштовані вулиці Києва, Львова, Кракова, Варшави. З нього у 1980-х роках виготовлялися всі об’єкти для проведення Олімпійських ігор у Москві, Києві, Ленінграді, Мінську.

Досі жежелівський граніт постачається на найвишуканіші споруди, будівлі, пам’ятники в усі куточки Європи.

На початку XX ст. Козятинщина стає ареною швидкоплинних подій, пов’язаних з державотворчими змаганнями української та більшовицької революцій, австро-німецької окупації, громадянської війни.

Не оминули Козятинський край і жахіття страшного Голодомору, під час якого тут померло близько 40 тис. жителів. Це майже стільки, скільки сьогодні проживає в районі.

На Козятинщині від голоду постраждали 62 населених пункти. 49 пам’ятників та пам’ятних знаків уже встановлені, як свідчення того, що нинішнє покоління ніколи не забуде історії українського Голодомору і ніколи не повторить цих страшних помилок.

З початком Великої Вітчизняної війни, уже в середині липня 1941 р. територія району опинилася під німецькою окупацією. Незважаючи на жорстокий окупаційний режим, його населення вело активну боротьбу із загарбниками.

28 грудня 1943 року війська Першого Українського фронту звільнили місто від фашистської навали, а 8 березня 1944 р. – весь район. На фронтах війни воювало більше 15 тис. громадян краю, одна третина з яких додому не повернулася. На Козятинській землі нині знаходиться 19 братських могил, де покоїться прах 4276 загиблих воїнів. За відвагу і мужність, про­явлені в боях з нацистами, 4371 бійців були нагороджені орденами і меда­лями. А легендарні земляки Козятинщини: М. І. Дука (с. Селище), І. Г. Плис (с. Михайлин), А. В. Костюк (с. Гурівці), В. К. Шевчук (с. Дубові Махаринці),

М. Ю. Шнейдерман (м. Козятин) стали Героями Радянського Союзу. їх іме­нами названо вулиці міста.

Подив і захоплення викликає мужність і героїзм уродженця с. Красне Леонтія Платоновича Гука, який у свої 19 літ вистояв насмерть в кровавих боях і за один рік був нагороджений трьома орденами Слави. У березні 1945 р. старший сержант Л. Гук героїчно загинув.

Сьогодні район має розвинуту соціально-економічну інфраструкту­ру, природні та людські ресурси і посідає одне з провідних місць в області. Потужним підприємством району є Глуховецький гірничо-збагачувальний каоліновий комбінат, що входить до складу корпорації «Українські будівель­ні матеріали». До речі, запаси каоліну тут найбільші у Європі.

Основними напрямками розвитку сільського господарства є рослин­ництво та м’ясо-молочне тваринництво.

Освітню галузь району представляють загальноосвітні навчальні за­клади, Козятинське міжрегіональне вище професійне училище залізничного транспорту, школа-інтернат та спецшкола для дітей з вадами зору. В районі склалася й розгалужена мережа культосвітніх закладів.

На території цього древнього, багатого на історичні і культурні по­дії краю знаходиться понад 20 пам’яток архітектури, зокрема: костьоли в м. Козятин, селах Комсомольське, Листопадівка, Самгородок; церкви дерев’яного зодчества в селах Блажіївка, Гурівці, Махаринці, Сошанське. Архітектурне чудо XVIII ст. – Свято-Преображенську церкву, яку збудував Франтішек Казимеж Хоєцький, можна побачити у центрі с. Поличинці,

Сьогодні цей храм називають шедевром архітектури, яких по Україні залишилося небагато. Його унікальність полягає в тому, що він багато в чому повторює риси дерев’яного зодчества, а такий стиль не був характерним для кам’яних будівель.

Поличинці розкинулися над річкою Клітинка, притоки Гнилоп’яті. Спочатку село називалося Ріезо, що означало «болото», «трясовина».

Найбільшою гордістю місцевих жителів є видатні українці, що тут народилися чи своїм життям і діяльністю прославили цей самобутній край. Серед цієї плеяди – всесвітньовідомий український історик, археолог, соціолог, літературознавець, організатор української науки, громадсько-політичний і державний діяч, який по праву вважається «головним ідеологом українства», – Михайло Сергійович Грушевський. Село Сестринівка стало духовною батьківщиною першого лідера незалежної України – тут народилася і виросла його мати Глафіра Захарівна, тут вона вийшла заміж ні професора Київської духовної семінарії Сергія Грушевського, тут провів снос життя батько Глафіри – місцевий священик Захарій Оппоков.

У садибі діда вдячні земляки спорудили музей М. С. Грушевського. И експозиції представлено родовід великої і благородної родини Оппокових, матеріали про діда, Захарія Оппокова, священика Покровської церкви с. Сестринівки, який відіграв визначальну роль у становленні світогляду молодого Михайла Грушевського.

Нещодавно у селі на території садиби, де проживав дід, закладено парк імені Михайла Грушевського. У парку площею 3 га висаджено 1,5 тис. дерев, и тому числі липу, калину, бузок, сосну, тую, самшит, платан, клен, березу, ялівець, кілька сортів дуба.

Перлиною села є церква св. Покрови Пресвятої Богородиці, в якій служив дід М. Грушевського.

Козятинщина – батьківщина таких майстрів пера і слова, як: О. Гук, (с. Юзефівка, нині Йосипівка); А. Григорук (с. Махаринці); Ф. Маківчук (с. Кордишівка); Б. Ярчук (с. Прушанка).

Гордістю краю є й відомі науковці та вчені у галузі гідравліки, гідромеханіки, прикладної математики, біології, історії, права.

У с. Зозулинці народився видатний український мовознавець і етнограф Костянтин Петрович Михальчук.

Родом з с. Махнівка (з 1935 р. с. Комсомольське), що розташоване на берегах річки Гнилоп’яті, за 12 км від районного центру і залізничної станції Козятин, талановитий український історик, археолог, археограф, етнограф, фольклорист Володимир Боніфатійович Антонович, в працях якого широко відображена історія Поділля. Він – автор понад 300 праць з історії, археології та етнографії України. Археологічні дослідження В. Б. Антоновича відіграли визначну роль у становленні української археологічної науки. Він викладав історію в Київському університеті, створив Київську шко­лу істориків, до якої належали такі визначні особистості, як: Д. Багалій, М. Грушевський, М. Довнар-Запольський, І. Винниченко, В. Ляскоронський, Н. Молчановський та ін. Його учнем вважав себе визначний історик Поділля Ю. Сіцінський. Він – перший і єдиний організатор видання археологічних карт окремих районів України. За кращі роботи з історії України сучасні дослідники США і Канади відзначаються премією імені В. Антоновича.

Вірогідно, що цікава і насичена яскравими подіями минувшина цього досить давнього села й відіграла значну роль у формуванні інтересу до історії, археології та етнографії у В. Антоновича.

Село Махнівка вважається одним з найдавніших поселень краю. Його назва походить від поширеного тут на той час ткацтва (махналяда – основний агрегат ткацького верстата).

Тут, у липні 1648 р., відбулася велика битва козацького війська під проводом Максима Кривоноса та Івана Гирі з польсько-шляхетськими загонами, якими керував Я. Вишневецький. Ворог втратив на полі бою близько півтори тисячі своїх вояків. Дивом врятувався від списа М. Кривоноса й сам Вишневецький. І хоч багато років минуло відтоді, але пам’ять про ту битву живе у душах народів України і Польщі. Тож на місці тієї давньої кривавої бійні було вирішено встановити пам’ятний знак примирення двох народів. Для цього використали скульптуру відомого в області скульптора О. М. Альошкіна «Скорботний ангел», виготовлену ним ще 1988 р.

Свого найяскравішого процвітання зазнала Махнівка за правління Київського воєводи Прота Потоцькото. Перетворивши Махнівку 1767 р. у свою резиденцію, він вкладав кошти у її розбудову, запросивши спеціалістів із заходу. Налагодив діяльність 4 мануфактур – панчішну, суконну, каретну, крохмальну. Про славнозвісні панчохи, що виготовлялися тут майже до початку XX ст. до цієї пори пам’ятають старожили. В найкоротший термін було побудовано багато цегляних споруд, адміністративних корпусів, панських палат.

У 1793 р. засновано друкарню, де, крім підручників, видавали старо­обрядницьку літературу декількома мовами. Друкарня проіснувала до 1807 р. Функціонували також дворянське повітове училище, лікарня. Проте Потоцький не шкодував коштів на розбудову села і невдовзі Махнівка з дикої пустки перетворилася у наповнену красою місцевість, набула промис­лового значення. 1796 р. поселення було віднесено до розряду містечок. На його базарах розмовляли різними чужоземними мовами, а містечко очевидці називали «Малою Варшавою». 1861 р. Махнівка стала волосним центром.

Вже за радянських часів, 1923 р. Махнівка – адміністративний центр Махнівського району. У 1935 р. стародавню назву містечка замінили на нову – Комсомольське. Причиною цього був той факт, що Н. Махно похо­див від далеких предків-ткачів, тож «на всякий випадок», і перейменували Махнівку на Комсомольське. Нині воно досить привабливе. У центрі є великий мальовничий став – улюблене місце відпочинку мешканців села.

Ще одне старовинне поселення на території району – с. Губин, що нині втратило свою давню назву. Зустрічається воно і за назвою – Гибин, що красномовно відображає трагічне минуле села. Нині його об’єднали з сусіднім Збаражем. Згадується воно як місто, що належало до Болохівської землі в Галицько-Волинському літопису при описуванні подій 1241 р. Це тоді Данило Галицький здійснив каральний погромний похід на болохівські міста і розорив їх. В. Б. Антонович у своїх археологічних знахідках повідомляв, що в Губині було знайдено монету понтійського царя Мітрідата VI Євпатора, відчеканену в І ст. до н.е., тож, можливо, історія поселення має набагато давнішу історію.

Цікаві і часто жахливі події, пов’язані з Губином, пронизують його іс­торію і в подальші часи. Поруч нього 1596 р. вів своїх повстанців з Прилуки Северин Наливайко. Переслідуючи його, польський гетьман С. Жолкевський обстріляв табір, але повстанці перехитрили гетьмана. 1626 р. татари спустошили Губин і новозбудоване паном Збаразьким поселення Збараж.

У ті часи в Губині жили в більшості вільні, не покріпачені люди, що мали свою землю або орендували панську чи наймалися на панську роботу. При поміщикові Бонєвському історичні документи зафіксували тут перші селянські протести і невдоволення.

Тут дотепер святкують Івана Купала, дотримуючись народних традицій і обрядів, з чудовими піснями, танцями та розвагами.

Мандруючи цим мальовничим краєм, ви обов’язково відвідаєте оригінальний Музей Хліба, що у селі з милозвучною назвою Білопілля (засноване ще у XVII ст.), яке здавна славиться хліборобською справою. Свідком цьому є старовинний млин, що й досі стоїть у центрі села. Дивлячись на його величну і горду «поставу», яку видно далеко за селом, навіть не віриться, що з’явився він ще у XVIII ст.

У 1985 р. керівництвом району було прийнято рішення пристосувати його під Музей Хліба. Спочатку реставрували вітряк, добудували клуню і хату. Ініціаторами розбудови і створення цього унікального музейного комплексу виступили перший секретар колишнього райкому компартії Геннадій Олексійович Дубенков та вчителька місцевої школи Анасгасія Луківна Бойко, яка разом з учнями та жителями села організувала збір екс­понатів для цього музею. Це єдиний на Вінниччині Музей Хліба.

У селі Сокілець зберігся цікавий і своєрідний пам’ятник архітектури кінця XIX ст. – електростанція і млин.

Село Дубові Махаринці – гарне місце для відпочинку на мальовничій природі. З обох боків його оточує липовий та дубовий ліс, який росте на горбах і долинах. Як і належить, на одній з найвищих скель височіє церква, котру побудували з каменю, що добули з тієї самої скелі.

Подорожуючи Козятинщиною, завітайте до Музею історії міста Козятин, який був створений у 1998 р. 2002 р. йому було передано один з найдавніших у місті будинків, зведеного на початку XX ст., як земська пошта.

Поряд з документами про історичне минуле міста та району від найдавніших часів до сьогодення, тут представлена експозиція про життя видатного українського кінорежисера-земляка Віктора Михайловича Іванова, автора і постановника улюблених багатьма комедій: «За двома зайцями», «Веселі Жабокричі», «Шельменко-денщик» та ін. У фойє музею постійно діє виставка творчих робіт місцевих художників, яка змінюється персональними виставками місцевих живописців, різьбярів, вишивальниць.

До речі, директором Музею історії міста Козятин є бібліограф-краєзнавець Центральної районної бібліотеки Лілія Павлівна Макаревич.

У бібліотеці села Широка Гребля зберігають пам’ять про неповторного краєзнавця, члена Національної спілки журналістів України й односельця Павла Федоровича Мельника, де зібрано більшість його друкованих досліджень про Козятинщину, які є неоціненним джерелом інформації про край та його окремі населені пункти.

У с. Миколаївка відкрито музей чеського села та шкільний Євроклуб. Адже тут проживає найбільша в області чеська громада, яка утворила гро­мадське об’єднання «Голендерські чехи». Перші поселенці чехи з’явилися на території села наприкінці XIX ст. Місцевий ансамбль «Студанка» 2008 р. здобув диплом Краянського фольклорного фестивалю, що проходив у Празі.

Майже в кожному селі Козятинщини працює чимало талановитих майстрів образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва, оригінальних різьбярів, майстрів витинанок, вишивальниць.

Відоме своїми піснями, легендами, прислів’ями та приказками с. Вовчинець, що лежить у долині річки Вовчок, лівої притоки річки Гнилоп’яті.

У с. Махаринці дотепер зустрічають Сорочини – свято закликання птахів з вирію. Нещодавно в с. Садове шанувальники традицій та звичаїв українського народу провели районне свято українського рушника «Рушникова пісня мого краю», на якому учасники заходу почули цікаву розповідь про різновиди українського рушника.

І таких свят за участю народних митців тут проводять чимало. У районі нині працює 124 колективи аматорського мистецтва, п’ятьом з яких присвоєно почесне звання «народний».

Ось така вона, одвічної краси земля, яка Козятинщиною зветься.

КРИЖОПІЛЬСЬКИЙ РАЙОН

Живе містечко невеличке

У душах наших земляків.

Стирає час усе на попіл,

В долоні падають зірки,

Та добра слава про Крижопіль

В народі житиме віки.

В. Струтинська

Територія – 0,9 тис. км²

На території району знаходиться 45 населених пунктів

Кількість населення – 36,3 тис. осіб

Відстань від райцентру до м. Вінниці залізницею – 150 км,

автошляхами – 130 км

Річки: Кам’янка, Марківка, Дохна, Вільшанка

Адміністративний центр району – смт Крижопіль

Кількість населення – 9,0 тис. осіб

Телефонний код 0-4340

Чудовим і самобутнім краєм є Крижопілля, край диво-природи, славної історії та працьовитих людей – прекрасних і у праці, і у творчості.

Крижопільський район міститься у південній частині Вінницької області. Розміщений у межах недостатньо вологої теплової агрокліматичноі зони. Клімат – помірно-континентальний. Основні ґрунти – темно-сірі опідзолені та чорноземи опідзолені. Район межує: із північної сторони – з Тульчинським, із західної – Томашпільським, із південно-західної – Ямпільським, із південної – Піщанським, зі східної – Тростянецьким районами Вінницької області.

Витоки цього мальовничого краю сягають сивої давнини. А його істо­ричне коріння тісно переплелося з долями волелюбних українців, які тут народжувалися, жили і творили.

Сподвижник Богдана Хмельницького, полковник Михайло Зеленський, повний Георгіївський кавалер Мойсей Баденюк, партизани брати Фалаштинські, Герої Радянського Союзу Олег Бичковський та Роман Сміщук боронили рідну землю в різні часи, але з однаковою самовідданістю та мужністю.

Територія району заселена з давніх часів. Про це свідчать залишки мате­ріальної та духовної культури на місцях стародавніх поселень.

Перші відомості про пам’ятки археології на Крижопільщині з’явилися ще у 1901 р. Ю. Сіцінський у своїй праці «Археологическая карта Подольской губернии» на основі свідчень місцевих священиків опублікував дані про стародавні поселення, городища, кургани і знахідки скарбів на території району.

Археологами ця місцевість мало досліджена. Різночасові поселення трипільської культури виявлені місцевими краєзнавцями в урочищі «Турська стіна» на південь від с. Вільшанка, «Світла Долина» – за 2 кілометри на південь від с. Савчине. Поселення «Антоново», «Кісниця», «Дохна» розміщені на пагорбі річки Мар’янівка і її притоки Дохна та біля сіл Зеленянка, Тернівка, Куниче.

Багато речових пам’яток цього періоду знаходять жителі Крижополя на північно-східній околиці селища.

У давнину Крижопілля входило до тих земель, де проживала велика група землеробсько-скотарських племен, які, на думку багатьох учених, у ІІ-на початку І тис. до н.е. утворили праслов’янське ядро. На території району відомі кілька поселень білогрудівської культури біля сіл Жабокрич, Красне, Куниче, Одаї, Павлівка, Тернівка.

Виникнення населеного пункту Крижопіль та однойменної залізничної станції, розташованої за 17 км від селища, пов’язане з будівництвом залізниці Київ – Одеса, яке розпочалося влітку 1866 р.

Існує кілька версій про походження назви місцевості. За однією, – поселення знаходилося на вершині кряжа, тобто водорозділу між басейнами рік Південного Бугу і Дністра. Слово «кряж» і «поле» й утворило «Кряжополь», що пізніше змінилося на «Крижопіль». За іншою – Крижопіль дістав назву від великого хреста, який височів біля чумацької дороги. «Крестополь» – хрест у полі. Так розповідається в «Трудах Подольского Епархиального историко-статистического Комитета» (1901 р.). З часу заснування і до 1923 р. Крижопіль належав до Чоботарської волості Ольгопільського повіту.

Уже в серпні 1870 р. через селище розпочався регулярний рух поїздів. Навколо залізниці виникають нові поселення, залізничні станції, будують­ся промислові підприємства. У 1872 р. через Крижопіль почав курсувати поштовий вагон, а 10 квітня 1877 р. через станцію проїжджав імператор Олександр II.

Згодом містечко стало перевалочним торговельним пунктом. Особливо багато товарів перевозили до Ямполя і молдовських Сорок. Через нього проходили і проходять шляхи з Молдови в Україну, з Одеси до Києва.

Дещо пізніше збудували локомотивне депо. Коли спорудили подібне депо у Вапнярці – вона також стала вузловим пунктом залізниці.

Першими поселенцями станції Крижопіль були робітники, які тут працювали. Потім почали оселятися євреї-крамарі, що продавали ремісничі товари. Утворився ринок, який знаходився за брамою станції. Сюди прибували жителі навколишніх сіл і продавали продукти харчування та інші товари.

Поселення поступово розросталося. Якщо у 1892 р. в Крижополі про­живало у 71 дворі 488 мешканців, то у 1904 р. вже нараховувалося 123 двори, в яких мешкало 690 осіб.

Йшли роки. Селище продовжувало розбудовуватися. З обох боків заліз­ничної колії споруджувалися господарчі та житлові будинки. До революції в Крижополі працювало кілька магазинів, діяло два млини, дві олійні, ковпакова фабрика. 1874 р. став до ладу Соколівський цукровий завод. В домашніх умовах випікали на продаж хліб. У заїжджих дворах можна було перепочити і переночувати.

Тодішні власники місцевості, родина Бжозовських, отримуючи вели­чезні прибутки від земельних володінь, вкладала кошти у промислові під­приємства. їх садиба у с. Соколівка належала до найцінніших з точки зору мистецтва та родинних пам’яток на Поділлі.

Будинок з усіх сторін оточував великий пейзажний англійський парк, що складався із ставків, подібних до невеликих озер з непостійними берегами. На переходах стояли арочні мости. Серед дерев та кущів виднілися альтанки, одна з яких нагадувала китайський будиночок. Парк прикрашали міфологічні постаті з мармуру та піщаника. Статуї були придбані Зеноном Бжозовським під час його подорожей до Італії, Єгипту та інших місць. Чотири з них представляли пори року.

Чимало цінного з палацу і парку безслідно зникло, або ж було просто знищено у буремні революційні роки XX ст. Велика Вітчизняна війна продовжила руйнування як цінних пам’яток краю, так і помешкань жителів, фабрик і заводів, шкіл і будинків культури, споруджених у короткий мирний період.

Мужньо билися з ворогом жителі Крижополя на фронтах війни. Кожен другий мешканець не повернувся додому. За героїзм, виявлений на фрон­тах, більше 11 тис. крижопільчан нагороджені орденами і медалями. Місцеві мешканці вдячні своїм визволителям. Вони свято бережуть пам’ять про загиблих та померлих від ран у повоєнні роки воїнів-земляків: О. Боровка – відважного армійського розвідника; повних кавалерів орденів Слави О. Патрацького, М. Бугайчука. За мужність і героїзм двом землякам, Олегу Анатолійовичу Бичковському і Роману Семеновичу Сміщуку присвоєно зван­ня Героя Радянського Союзу.

Для гостей у селищі функціонують 2 приватних готелі: мотель «Гранд» та готель «Сафарі».

Цікавим куточком Крижопільщини є с. Гарячківка, що історично пов’язане з чи не найбільшою у світі українською династією Лимичів, соратників Устима Кармалюка.

Свій початок рід бере з уже неіснуючого села Лікоть, що на Львівщині. З часом Лимичі роз’їхалися в різні куточки світу в пошуках кращого життя, зокрема і в подільське село Гарячківку.

За архівними джерелами встановлено, що всі члени роду є кровними родичами. Тепер вони живуть у 17 областях України, найбільше їх у Львів­ській, Вінницькій, Рівненській, Миколаївській, Одеській, Донецькій, Кіро­воградській областях і Криму, чимало родин – за кордоном – у Росії, США, Німеччині, Канаді, Австралії.

Дослідив свій родовід до XVI ст. Андрій Іванович Лимич. Завдяки його невтомній діяльності по відродженню і згуртуванню роду, вперше в Україні у 2000 р. створено родинну і громадську організацію – Всеукраїнський фонд роду Лимич.

Символом переселення частини цього давнього роду у XVIII ст. з Карпат в с. Гарячківка є родинний знак «Доля роду Лимич». Він зображений у вигляді вертикальної п’ятиметрової стели, яка з боку нагадує верстовий стовп. Знак зведений у 2003 р. на Святу Трійцю. Він оздоблений біблійною та родовою символікою.

За 20 км від райцентру розмістилося стародавнє село Куниче. Адже археологічні знахідки свідчать про те, що люди тут жили ще 60-40 тис. років тому. З покоління у покоління передавалися перекази старожилів про те, що колись Куниче було укріпленим містом, з усіх боків обнесене захисним валом і лежало неподалік Куничанського шляху. Тоді тут діяло 4 церкви. Посередині, на великій площі, мешканці викопали криницю і обнесли її дерев’яним зрубом, через що і назвали «Рублена криниця». Все місцеве на­селення збиралося тут на свята, на збори, де вирішували життєво важливі питання. Від тієї давнини збереглася лише «Рублена криниця», яку жителі села доглядають і п’ють з неї смачну воду. Не менш цінною пам’яткою села є і «Козацька криниця», викопана козаками М. Кривоноса, що проходили тут з боями під час визвольних змагань проти польської шляхти.

У XIV ст. на цих землях литовським феодалом Германом Дашковичем було збудовано замок, залишки якого (високий земляний горб) знаходяться за 2 км на північний захід від поселення.

Та презентують край, насамперед, крижопільчани, які день за днем творили і творять його історію. Крижопільщина – батьківщина генерал-лейтенанта Василя Максимовича Телелима, першого доктора військових наук, професора, заслуженого діяча науки і техніки України.

У с. Крикливець народився видатний художник Іван Соколенко (Ян Засідатель). Близько сорока років він плідно працював у Вінниці. Його по­лотна і тепер прикрашають картинні галереї Італії, Франції, Польщі, є вони і у Вінницькому обласному художньому музеї.

У 1895 р. тут народився Юхтим Кришталевич, який добре знав млинарську справу, будував вітряки, водяні млини та власноруч виготовив перший велосипед на трьох колесах.

Нині у селі живе і працює цікавий поет і прозаїк, агроном-селекціонер Микола Завальний, який вивів близько трьох десятків нових сортів винограду та інших плодових і овочевих культур.

Родом з с. Жабокрич новатор сільськогосподарського виробництва, двічі Герой Соціалістичної Праці Тетяна Пилипівна Марцин. У рідному селі встановлено погруддя відомій землячці.

Село Красносілка – батьківщина ще одного Героя Соціалістичної Праці – Микити Яковича Діброви. Всього ж у краї цього високого звання удос­тоєно шість трударів.

Щедра Крижопільська земля пишається своїми непересічними особис­тостями світового значення.

У с. Чоботарка (нині с. Заболотне) народився відомий вчений, мікробіолог, член Академії наук СРСР, просто мужня і віддана справі людина – Данило Кирилович Заболотний. Серед інших вчених, що працювали над вивченням такого інфекційного захворювання, як чума, працював і Данило Кирилович, який, ризикуючи власним життям, присвятив вивченню цієї важкої хвороби більше 12 років. Він – активний учасник світових експедицій по боротьбі з чумою в Індії, Монголії, Персії, Аравії, Месопотамії, Китаї. Більше 10 років вчений вів боротьбу з холерою в Шотландії, Португалії, на Поволжі, в Одесі, Маньчжурії. 1920 р. Данило Кирилович організував першу в світі кафедру епідеміології при Одеському медичному інституті. 1928 р. створив інститут мікробіології та епідеміології у складі Академії наук УРСР і став його першим директором.

Похований великий вчений-гуманіст у рідному селі Заболотне, де йому встановлено пам’ятник. Тут діє меморіальний музей Данила Кириловича. У колишнє село Чоботарка, яке носить тепер його ім’я, щороку приїздять люди з різних кінців України, щоб вшанувати пам’ять видатного вченого.

Із с. Заболотне й відомий український прозаїк Микола Олександрович Рябий, автор багатотомної хроніки прадавнього роду Земледухів – від скитських часів до наших днів.

Продовжує перелік знаних земляків краю ім’я відомого українського письменника, журналіста, мандрівника Миколи Петровича Трублаїні (справжнє прізвище Трублаєвський), який народився у с. Вільшанка. Його творчість – ціла епоха в літературі для дітей. У його рідному селі створено народний меморіальний літературний музей-бібліотека, встановлено погруддя. Споруджено пам’ятник нашому землякові і в Ровеньках (Луганська область), де загинув письменник на початку Великої Вітчизняної війни.

У цьому ж селі 26 травня 1886 р. у родині священика народився видатний історик мистецтва, шевченкознавець Костянтин Віталійович Широцький. З дитинства полюбив він своє інтернаціональне село, де вдало поєднувалися елементи української, молдовської, польської і єврейської культур. Саме тут він долучився до краси рідної природи і почав переносити своє бачення на папір.

З с. Соколівка, що на Крижопільщині, й відомий український поет, прозаїк, драматург, перекладач Андрій Пилипович М’ястківський.

Родом з с. Теклівка письменник, публіцист, громадський діяч Володимир Олександрович Яворівський, автор цілого ряду книг, оповідань, повістей. У с. Жабокрич жив і вчився відомий письменник Анатолій Агафонович Бортняк, автор багатьох ліричних і гумористичних збірок. За свою творчість відзначений багатьма літературними преміями.

У духовну скарбницю краю вписані також імена уродженців с. Городківка Володимира Кожухаря – відомого диригента симфонічного оркестру м. Санкт-Петербург й талановитого художника Олександра Коровая.

Турбота про збереження пам’яті видатних земляків краю, історичних та культурних цінностей вважається обов’язком кожного крижопільчанина. В районі створено 3 музеї, знаходиться 33 пам’ятки історії, культури і архітектури, найвідоміші з яких: Казанська церква (1619 р.) та костьол Пресвятої Діви Марії (1747 р., с. Городківка), церква Іоанна Богослова (1747 р., с. Ра­дянське), садиба Бжозовських (поч. XIX ст., с. Соколівка).

Чимало самодіяльних художніх колективів району несуть високі зразки народної творчості людям. Багате Крижопілля і на талановитих майстрів художньої вишивки, ткацтва, писанкарства.

До того ж цей край, як і багато інших куточків Поділля, відзначається своєрідністю і різноманіттям природних умов. Лісові масиви, змінюються на степові чи водні комплекси. Серед них вирізняється гідрологічна пам’ятка, до якої відноситься група стародавніх джерел ґрунтової води «Ізвір», які живлять р. Марківку і знаходяться біля с. Вербка; урочища «Турська стінка» (с. Вільшанка), «Суха долина» (с. Джугастра) «Соколівська дача», що знаходиться в Заболотнянському лісництві на території Соколівської сільської ради.

Рекреаційні можливості району використовуються ефективно. На його теренах розташовані 2 санаторії: дитячий – «Зелена діброва» і обласний дитячий психоневрологічний санаторій імені академіка Д. К. Заболотного; діє Крижопільський дитячий оздоровчий заклад «Мрія», побудований у 1988 р. в лісовому масиві урочища «Лиса Гора» (12 км від смт Крижопіль). Розрахований на 350 місць одночасного перебування дітей шкільного віку від 7 до 17 років.

Ось таке обличчя цього благодатного краю. Воно неначе в мініатюрі повторює краєвиди усієї України – з її лісами, колосистими полями, буряковими плантаціями. В історичному минулому крижопільчан, закоханих у рідний край, віддзеркалюється доля всього українського народу.

ЛИПОВЕЦЬКИЙ РАЙОН

Де б не був я в путі і куди б не ходив

По великому нашому краю, –

Липовеччина рідна зі мною завжди,

Краще в світі землі я не знаю.

М. Дажура

Територія – 1,0 тис. км²

На території району знаходиться 59 населених пунктів

Кількість населення – 40,6 тис. осіб

Відстань від райцентру до м. Вінниці автошляхами – 45 км,

залізницею – 92 км

Річки: Десна, Соб

Адміністративний центр району – м. Липовець

Кількість населення – 9,0 тис. осіб

Телефонний код 0-4358

У чарівному Подільському краї милує зір своєю красою Липовеччина, що має цікаве історичне минуле, відома своїми трудовими та культурними традиціями, талановитими людьми – справжніми майстрами своєї справи.

Липовецький край розмістився у північно-східній частині Вінниччини, межує з Калинівським, Погребищенським, Оратівським, Іллінецьким, Немирівським та Вінницьким районами області. Примітними рисами рельєфу є 15 річок, найбільші з яких – ліві притоки Південного Бугу – Десна і Соб, у які впадають Вільшанка, Сібок та інші малі річки.

Липовецький район лежить в районі переходу від Подільського плато до Придніпровської височини. Найвища точка (322 м над рівнем моря) знаходиться біля с. Богданівна. Поверхня – підвищена, полого-хвиляста лісова рівнина, розчленована балками із лісо- і луко-степовими ландшафтами в західній частині.

Серед сільських населених пунктів до великих належать Стара Прилука (перша згадка 1146 р.), Зозів (1552 р.), Вахнівка (1578 р.), Приборівка (1630 р.), Нова Прилука (1780 р.), Росоша і Нагіадівка (назви обох вперше з’являються у XVIII ст.).

Головним ресурсом, яким володіє Липовеччина, є її земля, 90 відсотків якої становлять чорноземи. Клімат тут помірно-континентальний, з порівняно недовгою зимою і теплим літом. Масиви лісів розміщені, в основному, у південно-західній частині району: на територіях смт Турбів та сіл Вахнівка, Козинці, Приборівка, Щаслива. Найпоширенішими породами дерев є граб, береза, дуб, ясен, липа, сосна.

Надра району багаті на корисні копалини. Переважають глина червона та каолінова, граніт, пісок, торф. Наявність значних покладів каоліну (його

родовище біля Турбова є одним із найбільших у Європі), сприяло появі в районі заводу з виробництва збагаченого каоліну. Липовецький цегельний завод побудовано поблизу покладів глини.

Попередниками липівчан були скіфи, уличі, чорні клобуки, ліпани, козаки-уходники, переселенці із Сіверщини і Волині.

Пізніше з’явилися села, де компактно жили вірмени, поляки, євреї. 1930 р. у Липовецькому районі мешкало 105 тис. чоловік, але внаслідок сумнівних експериментів за роки радянської влади ця кількість скоротилася більш як удвічі.

На території району виявлені скіфські кургани, могильники трипільської, зарубинецької, черняхівської та інших археологічних культур, слов’янські і давньоруські поселення.

Перші письмові згадки про Липовеччину знаходяться у працях давньо­грецького історика Геродота (V ст. до н.е.). Він називав кінцевим пунктом походу перського царя Дарія на скіфів (514 р. до н.е.) річку Оар, тобто Соб (у давні часи – Собар).

У період Київської Русі ця територія належала до Болохівської землі, за володіння якою часто точилися війни між Київським, Галицьким і Волин­ським князівствами. У зв’язку з цим у літописах між 1146 і 1150 рр. знайдено відомості про порубіжну фортецю Прилуки (нині – с. Стара Прилука), центр племені Куниль (ймовірно, розміщувався у Липовецькому мікрорайо­ні Скакунка) і племена турпіїв (їх етнонім відображено у назві Турбова).

Стара Прилука, Липовець і Турбів – найдавніші літописні містечка, які більше, ніж на два століття старші за місто Вінницю. За легендами, ці перші поселення згоріли у полум’ї монголо-татарської навали.

До речі Стара Прилука згадується ще в Іпатіївському літописі. Тоді поселення належало галицькому князю Володимиру. З 1648 р. – це сотенне містечко Кальницького (Вінницького) полку. Залишки захисних споруд того часу збереглися до сьогодні за назвою «Бурти». На думку краєзнавця О. Рогового, майже 380 років тому Стара Прилука була козацькою столицею гетьмана Івана Кулаги-Петрижицького, адже, як доводить краєзнавець, тут перебував гетьман, Козацька рада, тобто всі основні козацькі органи влади. Це й дає йому підстави стверджувати, що Стара Прилука колись таки була столицею Козацької України, хоча й недовго.

Коли у 1362 р. литовський князь Ольгерд вигнав татар з Поділля, стали будуватися укріплені замки. Найбільший з них знаходився біля с. Війтівці. Народні перекази свідчать, що тут, на берегах річки Сібок, буяло стародавнє місто Піщань, спалене кочівниками.

Липовець виник на давньому чумацькому шляху у верхній течії річки Соб в межах історичної землі Брацлавщини. Ці землі приваблювали втікачів і входили в ареал формування українського козацтва. Місцеві жителі завжди були готові постояти за себе, адже від Липовця розпочинався Шпаків шлях, а з півночі огинав його сумнозвісний Чорний шлях звідки відбувалися постійні напади ворогів.

Саме на землях Липовеччини, за Прилукою Еріх Лясота, посол німецького імператора, у 1594 р. вперше в історії описав Козацьку Січ. Через два роки на річці Вільшанці відбулася одна з перших польсько-козацьких сутичок, коли Северин Наливайко заманив до ополонок рейтарів напольного гетьмана Жолкевського. Цей прийом пізніше наслідував у Вінниці Іван Богун.

У XVI ст. Айсин Верхній (як тоді звалося поселення) приваблює переселенців з Волині і з 1601 р. переходить у власність найбільшого українського магната Януша Острозького. З 1602 р. з’являється назва Липовець і він стає містом. Про походження назви селища існує багато версій. За однією з них, навколо було багато липових лісів, де жителі навколишніх поселень пере­ховувалися від татарських набігів.

Після Люблінської унії 1596 р. у Липовці польською шляхтою споруджується замок для захисту від виступів місцевого населення і нападів татар. 1628 р. тут нараховувалося вже 1100 будинків, що в півтора рази більше, ніж у тогочасній Вінниці. Був свій староста на ім’я Ярош Чернявський.

У роки Визвольної війни (1648-1654 рр.) Прилука і Липовець перетворилися в центри козацьких сотень Кальницького (Вінницького) полку. У березні 1651 р. під стінами Липовецького замку полки під проводом уманського полковника Й. Глуха, надіслані Богданом Хмельницьким, розгромили ударний авангард польсько-шляхетських військ і забезпечили зняття облоги м. Вінниці, де оборонявся Іван Богун. За це польський полководець Стефан Чарнецький спалив м. Липовець, яке надовго опустіло.

У XVIII ст. його кілька разів здобували гайдамаки. Ці події стали осно­вою сюжету історичної драми Івана Кочерги «Алмазне жорно». В цей час Липовець стає центром «губернії Липовецької» князів Любомирських, які продають його графу Лукашу Струтинському, що позитивно вплинуло на подальший розвиток поселення. Коли1775 р. тут нараховувався 251 будинок, то після Струтинських – в 2 рази більше.

Піднесенню земель між Собом і Десною у різні часи сприяли такі відомі діячі, як: власник Прилуки – брацлавський воєвода Януш Збаразький; князь Януш Острозький, за якого Липовець став містом; брацлавський суддя Ольбрихт Кохановський, який у 1625 р. спорудив місто Коханград і заселив його околицю; брацлавський суддя Мартин Грохольський – засновник с. Вербівка; зозівський настоятель Іван Любинський – духовний суддя та офіціал всієї Брацлавської єпархії у 1780-1785 рр.; розбудовник Зозова генерал Козловський; засновниця Зозівського ПТУ Юлія Гудим-Левкович; меценат і організатор зразкового господарства у Прилуці Сергій Мерінг; поміщик Олександр Раковський і граф Лука Струтинський; голова Липовецького повітового земства Ілля Рева.

З приєднанням України до Росії у 1793 р., Прилука з околицями віді­йшла до Махнівського (Бердичівського) повіту, а Липовець став центром Липовецького повіту Київської губернії, отримавши власний герб. 1804 р. тут з’являється повітовий суд, в’язниця, військові казарми, кінно-поштова станція.

У 1803-1822 рр. споруджується католицький костьол, першим настоя­телем якого був син шведського короля Карла Густава барон Трухзес. 1818 р. на пожертвування купця Таранова споруджується Соборно-Воскресенська церква, у якій 1892 р. розпочинав свою церковну кар’єру перший митрополит УАПЦ Василь Липківський – невтомний борець за українізацію церкви. Вже через три роки в одному з його звітів повідомляється, що при соборі зібрано «для читання призначену» бібліотеку із 43-х томів (без врахування книг церковного округу). Призначення Василя Липківського настоятелем Липовецького собору мало великий вплив на духовне пробудження краю. Інтелігенція Липовця збиралася вечорами у музикантів Столярських, де вільно висловлювалися думки і декламувалися вірші Т. Шевченка.

Не випадково, що саме на Липовеччині у 1897 р. було створено першу на теренах Вінниччини бібліотеку-читальню, а через рік затверджено її статут. Сьогодні Липовецька районна бібліотека працює над відродженням історичного минулого краю, духовних скарбів, давніх народних звичаїв і обрядів. Добре відомі липівчанам клуби «Народознавець» та «Берегиня», що діють при книгозбірні.

Липовеччина лежала на важливих перехрестях: по шляху чумаків до причорноморської солі, на якому виникли Лінці (Іллінці) та Гайсин; на Чорному шляху, по якому пізніше проклали залізницю; на Балто – Чорноморському тракті з Санкт-Петербурга до Миколаєва, на якому через кожних 15 км стояли поштові станції.

Тож через місто проїжджали такі відомі люди, як полководець Петро Румянцев (1780 р.), поет Олександр Пушкін (1821 р.), Тарас Шевченко (1846 р.).

Липовеччина була й ареною декабристського руху (на постої тут перебував полк керівника Південного товариства П. І. Пестеля), польських повстань 1831 і 1863 рр.

Через 3 роки після реформи 1861 р. тут утворюється міська Дума, яка фактично почала функціонувати з 1895 р. Більш активними темпами розвивається місцева промисловість. Збудовано 4 водяні і 1 паровий млини, 2 заводи мінеральних вод, пивоварний завод М. Жорницького, друкарню, дві тютюнові фабрики, 2 цегельних заводи, чавуноливарну майстерню, 11 кузень. Налічувалося більше 120 торгових лавок.

У Липовці також діяла двокласна та комерційна школи (з 1910 р.), гімназія (з 1918 р.), лікарня, клуб, 2 готелі, пошта. На телефонній станції по місту нараховувалося 22 абоненти і 8 – по повіту.

З 1923 р. Липовець за новим адміністративним поділом став районним центром Бердичівського округу. Тоді в ньому мешкало 3590 чоловік. З 1925 – селищем міського типу Вінницького округу.

В ті часи примусова колективізація і більшовицький терор обернулися великими трагедіями для мешканців Липовеччини, про що свідчать тогочасні статистичні дані. Кількість жителів зі 105 304 у 1932 р. зменшилася до 74 965 у 1934 р.

Репресивні органи вдвічі перевиконали доведений «план» виселення людей. Місцевий житель Михайло Ситник встановив своєрідний рекорд для колишнього СРСР, провівши у неволі 60 літ.

У роки Другої світової війни до 5 тис. липівчан полягло на її фронтах, 6949 мирних жителів (за оцінками післявоєнних комісій) були замордовані фашистами, близько 500 чоловік підірвалися на мінах, загинули на каторж­них роботах у Німеччині.

22 липня 1941 р. на Липовеччині відбувся один з перших контрударів проти фашистської армії, було визволено с. Пісочин. У роки окупації бороть­бу проти фашистських загарбників вели комуністичні й націоналістичні під­пільні групи під проводом Олександра Кукурудзи, Семена Грищука, Наталії Музикант, В’ячеслава Мессароша та ін. У листопаді 1943-го Липовеччина перетворилася в партизанську зону. Після запеклих боїв, які ветерани порівнюють з Курською дугою, 15 березня 1944 р. визволено останній населений пункт району – с. Косаківку.

Сотні жителів селища воювали у складі діючої тоді радянської армії. Імена 341 земляка, які загинули в боях, занесені до Книги пам’яті.

За бойові заслуги чотири земляки отримали високе звання Героя Радянського Союзу: Сергій Васюта (с. Гордіївка), Абрам Зіндельс (м. Ли- мовець), Олексій Козаченко (с. Берестівка), Сергій Клименко (с. Зозів), три стали повними кавалерами ордену Слави: Андрій Ковбасюк (с. Кам’янка, нині м. Липовець), Никифор Тарапата (с. Стара Прилука), Олександр Янков- ський (с. Брицьке) та ін.

Липовеччина заліковувала рани війни. За роки радянської влади відновлено роботу господарського комплексу, сформована його спеціалізація. За успіхи у Всесоюзному змаганні по вирощуванню сільськогосподарської продукції 1978 р. район був нагороджений перехідним Червоним Прапором.

Нині це аграрний регіон України з інтенсивним розвитком зернового, цукрового та м’ясо-молочного сільськогосподарського виробництва.

Мальовнича природа краю надихала на творчі здобутки багатьох услав­лених людей. Тут народився талановитий театральний художник, пейзажист та графік Іван Мартинович Бурячок.

Родом з с. Біла ще один талановитий художник – Іван Петрович Грищук.

З с. Нова Прилука – Зелман Абрахам Ваксман – єдиний з вінничан лауреат Нобелівської премії з фізіології й медицини 1952 р., яку він отримав «за відкриття стрептоміцину – першого антибіотика, ефективного при лікуванні туберкульозу». На вшанування пам’яті видатного земляка, до 115-ої річниці від дня його народження в селі відкрито пам’ятник.

Всій Україні відоме ім’я письменника, лауреата Шевченківської премії Василя Земляка, який народився у с. Конюшівка, та учителя славнозвісного скрипаля Давида Ойстраха Петра Столярського, уродженця м. Липовець.

Рід видатного російського письменника Федора Михайловича Достоєвського також бере свій початок з Липовеччини.

До речі, 2007 р. у с. Війтівці прибула експедиція літературознавців з Москви, щоб ознайомитися з місцями, де народився батько великого пись­менника – М. А. Достоєвський. Експедицію очолив академік Російської академії наук, президент Фонду Достоєвських Ігор Волгін.

На Вінниччині ж родовід Достоєвських ретельно вивчав історик, ви­пускник Вінницького педагогічного інституту Олександр Роговий, який ще 1980 р. записав від старожилів легенду про Достоєвських. Нібито батько письменника служив у Війтівцях священиком. З архівів О. Роговий дізнався, що Достоєвський справді правив у сільській церкві. Але то був не батько письменника, а дід на ім’я Андрій. Батько справді народився у Війтівцях. Звідси поїхав вчитися до Москви, став лікарем, серед його дітей був і май­бутній письменник зі світовим ім’ям.

Священиками у цьому селі були ще двоє родичів Достоєвських. Цікаво й те, що О. Роговому вдалося знайти ім’я бабусі Федора Михайловича, яке довгий час не могли встановити російські науковці. Звали її Анастасією.

Старший брат Андрія Достоєвського, діда письменника, Іоанн служив священиком у селі Скала нинішнього Оратівського району. Його автограф зберігся у метричній книзі.

Родом з м. Липовець визначний український природознавець і педагог, один із основоположників геології й географії України Павло Аполлонович Тутковський. Його внесок в науку різнобічний, адже він працював практич­но в усіх галузях науки про Землю. Враховуючи значний вклад у розвиток української науки, його ім’я занесено в книгу «Сто видатних імен України».

З Липовеччиною пов’язана й діяльність відомого українського фольклориста Івана Демченка, польського історика Валеріана Врублевського, заслуженого лікаря України Василя Приступова, автора «Некрополя України» Михайла Кутинського, драматурга Валерія Кукурузи (Негарного), класика данської літератури Тора Ланге, який вважається найпершим дослідником і збирачем фольклору на Липовеччині. Звільнившись з посади данського консула, Т. Ланге постійно проживав у с. Нападівка.

Видатним краянам Василю Земляку, Андрію Ковбасюку і Василю Копитку відкриті шкільні музеї. Всього в районі нараховується 57 пам’яток історії, культури, археології і архітектури.

Неабияке історичне і культове значення мають пам’ятки сакральної архітектури, що діють у різних населених пунктах Липовецького району: Дмитрівська дерев’яна церква (XIX ст.), Свято-Успенська (1868 р.), Різдва- Богородиці (1875 р.), Хресто-Воздвиженська (1877 р.), Свято-Покровська (1905 р.) та церква Іоанна Богослова (дерев’яна, 1902-1915 рр.).

Відомими пам’ятками архітектури та історії краю вважаються «Бурти» – залишки найдавнішого літописного містечка області і козацької фортеці у Старій Прилуці (ХІІ-ХVІІ ст.), палац Мерінга (початок XX ст.), палац Т. Ланге в с. Нападівка (XIX ст.), палац Раковських у с. Козинці (XIX ст.), земська лікарня у Новій Прилуці (початок XX ст.), пам’ятник жертвам Голодомору 1932-1933 рр., обеліски на місцях масових фашистських екзекуцій, єдиний в Україні словацький монумент під Липовцем на місці загибелі у липні 1941 р. словацької мотобригади, пам’ятний знак на Танковому полі біля с. Зозівка, де в січні 1944 р. відбулася одна з найбільших танкових битв Другої світової війни.

Серед пам’яток природного походження цікавим місцем для туристів є гігантська астропроблема біля с. Іваньки. Приблизно 400 млн. років тому на межі нинішніх Липовецького та Іллінецького районів відбулася подія планетарного масштабу – падіння найбільшого в Європі метеориту. Про це детально описано на сторінках цього видання в Іллінецькому районі.

Варто звернути увагу на зарезервовані під природні заказники «Початок» біля витоків річки Соб (с. Ксаверівка), «Торфовиця» (с. Лозувата), чотири джерела, що є гідрологічними пам’ятками природи.

Важливим рекреаційним ресурсом району є й обласна фізіотерапевтична лікарня відновлювального лікування, яка функціонує у м. Липовець.

У Липовецькому краї, на кам’янистих берегах річки Десни, з великим водосховищем, створеним при впадінні в неї річки Вільшанки, лежить міс­течко Турбів. Його окрасою є старовинний парк, що почав формуватися ще в середині XIX ст. на основі існуючих дубових насаджень. Тоді Турбів належав Олені і Сергію Драгошевич-Никшич. Сьогодні в парку можна зустріти не лише 120-літні дерева, а й набагато старіші. Найбільший вік окремих дубів сягає понад 300 років. Тому місцеві жителі розпочали активні дії по збереженню цих унікальних дерев.

Неподалік від Турбова, у лісовому масиві, знаходиться обласна рибальсько-мисливська база, яка вабить відпочиваючих.

На шляху з Литовця до Турбова лежить невеличке село з квітковою назвою Нарцизівка, що милує зір всіх, хто хоча б раз її бачив. Це маленьке поселення має свою цікаву історію і пишається власними поетичними ле­гендами. їх тут чимало передається місцевими мешканцями з вуст у вуста, із покоління у покоління. Зокрема, про історію місцевої вулиці, яка зветь­ся Карпатами. Інші розповідають про походження багатств місцевих панів Козловських та заховані дотепер золоті скарби отамана Павлуші. Що ж до назви села, то припускають, що пов’язана вона з грецькою міфологією. Не відкидають версію й про її «квіткове» походження. Існує також припущення про зв’язок назви з польським іменем Нарцис, яке носили місцеві поміщики.

На Липовеччині багато населених пунктів, які своїми милозвучними назвами навівають приємні почуття і піднесений настрій: Щаслива, Хороша, Славна.

Чимало у краї майстрів народного мистецтва. Найпоширенішим видом народної творчості тут вважається вишивання. З прадавніх часів створено безліч способів і технік цього поширеного народного мистецтва. Старійшиною серед вишивальниць є М. В. Куземко, неодноразовий перемо­жець обласних та районних виставок.

Мешканці села Вахнівка, що розташоване за 20 км від районного центру на берегах невеличкої річки Вільшанки, зберегли чимало українських народних пісень.

При районному Будинку культури працює п’ять аматорських колективів,  які мають звання «народний».

Традиційними тут стали свята земляцтва, започатковані в с. Скитка, які знайшли своє продовження на Днях письменника Василя Земляка у Липовці та свято Українського козацтва.

Цікаво й те, що у Липовецькому районі започаткували створення символіки сільських населених пунктів. Першим, офіційно затвердженим обласною геральдичною комісією гербом населеного пункту, був герб Старої Прилуки як найдавнішого літописного містечка краю.

Були розроблені герби й інших населених пунктів Липовецького краю, де кожне село – унікальне. Вони вітають подорожнього при в’їзді до села, додають значимості громадським приміщенням і навіть прикрашають товарні знаки місцевих підприємців.

Липовецька земля багата на історичні події та постаті непересічних сучасників, які творять її багатовікову славу. Тут є чимало історичних та культурних пам’яток, знайомство з якими збагачує кругозір. А навколишня природа додає здоров’я і гарного настрою.

ЛІТИНСЬКИЙ РАЙОН

Краю мій зелений, вічная дорога,

Ти безсмертник в полі, в небесах гроза –

Припаду я серцем до твого порога,

Як твоя кровинка, як твоя сльоза.

М. Стельмах

Територія – 1,0 тис. км²

На території району знаходиться 62 населених пункти

Кількість населення – 38,1 тис. осіб

Відстань від райцентру до м. Вінниці автошляхами – 33 км,

залізницею - 62 км

Річки: Згар, Південний Буг

Адміністративний центр району – смт Літин (1924 р. – отримало статус селища міського типу)

Населення – 6,8 тис. чол.

Телефонний код 0-4347

Літинщина... Край, на шляхах якого залишив незгладимий слід легендарний Устим Кармалюк, крислаті липи вздовж його дороги є хоч і мовчазними, але живими свідками подорожі цими місцями імператриці Катерини II, що прямувала до Таврії. Цей край явив світові незабутнього Михайла Стельмаха...

Славний цей край і своїми родючими землями, садами, молоком, хліба­ми і працьовитими та гостинними людьми.

Літинський район знаходиться у північно-західній частині Вінниччини. Лежить у межах Подільської височини. Межує із Деражнянським та Летичівським районами Хмельницької області, з Вінницьким, Жмеринським, Хмільницьким та Калинівським районами Вінницької області.

Надра району мають такі корисні копалини, як граніт, діорит, глина, пісок, поклади бурого вугілля. Окрім цього, розвідано незначні поклади мармуроподібних вапняків, каоліну, залізної руди. Є джерела мінеральних вод (села Осолинка, Вербівка). Третина природних запасів торфу області знаходиться в Літинському районі. У структурі ґрунтів переважають опідзолені (79%), в незначній кількості є дерно-підзолисті, чорноземи, лукові, болотисті.

Гортаючи сторінки історії та сьогодення Літинщини, можна лише здогадуватися, скільки поколінь виросло у цій місцевості і яке різноманітне було їхнє життя. Про це розповідають археологічні та історичні джерела, документи сивої давнини та зовсім недалекого минулого.

Сприятливі природні умови, родючі ґрунти, великі ліси багаті на дичину, – здавна приваблювали сюди поселенців. Найдавніші сліди проживання

первісних людей у цій місцевості відносяться до часів трипільської культури і датуються IV–III тис. до н.е. За 3 км на південь від Літина розташоване трипільське поселення Білозірка. У 1990-1992 рр. тут проводилися археологічні дослідження, в результаті яких встановлено, що стародавнє селище склада­лося з більш, ніж сорока глинобитних споруд, розміщених без чіткого плану, Цікаво, що подібних поселень на Літинщині виявлено декілька, зокрема поблизу с. Залужне. Одне з них досліджено біля с. Сосни. За відбитками зерен у кераміці, вчені встановили культивування трипільцями у Соснах карлико­вої і м’якої пшениці та плівчастого ячменю.

На рубежі нашої ери у цих краях існувало поселення черняхівської культури (II–V ст. н.е.). Тут знайдені фрагменти сірого та чорного лощеного гончарного посуду, біконічні прясла, кістки тварин.

Довкола Літина відома ціла низка старожитностей слов’янського та давньоруського часів.

Учені-археологи нараховують у районі кілька десятків стоянок древніх людей, які різняться за часом та належністю до певних культур: 14 пам'яток трипільської культури, 8 поселень епохи бронзи, 4 пам'ятки скіфського часу, З – черняхівської культури та одне ранньослов’янське поселення.

На берегах Згару, що синьою стрічкою пливе поміж скель та зелених, порослих осокою і верболозом долин, тихо причаївся Літин. Майже 600 літ минуло, як перші поселенці заснували це колоритне містечко.

Історія Літина починається з того часу, коли цей край був порубіжжям литовських володінь і, з метою захисту кордонів держави, роздаровувався частинами різним людям. Достеменно відомо, що раніше Літина вже існувало село Дяківці (Дядьків), яке в XIII ст. належало легендарній Болохівській землі, а у 1442 р. було подароване польським королем Владиславом III С. Кослєвському. Раніше Літина згадується й село Микулинці. Князь Вітовт наприкінці XIV ст. подарував це поселення Б. Микулинському, який загинув у боротьбі з татарами, а його дружина і син Іван потрапили у татарський полон. Литовський князь Свидригайло викупив їх звідти і повернув їм даро­вану власність.

Вперше Літин згадується в грамоті князя Свидригайла за 1431 р., коли ці порубіжні між Польщею і Литвою землі стали власністю брацлавського шляхтича Олександра Кмита (Кміта). Перші задокументовані володарі Літина – Кмитичі. Рід Кмити походив з Київщини і належав до найдавні­ших українських родин. На острові, утвореному річкою Згар і її притокою Шмигавкою, було споруджено укріплений замок, біля якого поселилися вільні люди – болоховці, ремісники і торговці. Замок мав 8 бійниць і вогнепальну зброю, підйомний міст через річку і підземний хід до міста. Поруч і ним на «ставках» збудували два млини.

За народними переказами, Літин та його околиці у давні часи були густо вкриті лісом. Старі хати, а вік їх довший за людський, – перші свідчення тому: збудовані вони в зруб, бо лісу було вдосталь. Хати будувалися з двома дверима.

Звідси купці вивозили хутро, мед, худобу, а найбільше – хліб. Перетворення Літина в другій половині XVI ст. з панського маєтку у староство сприяло подальшому розвитку ремісничого виробництва і торгівлі. У Літині було побудовано два нових млини. Кількість жителів зросла до 900 осіб, а довкола міста розрослися слободи: Слобода, Нові Осади, Селище, де оселялися ремісники та селяни.

20 вересня 1578 р. польський король Стефан Баторій особливою грамотою дарував Літину різні торговельні привілеї та Магдебурзьке право. Містечко отримало дозвіл мати два щорічних ярмарки, торг щопонеділка, вільні корчми, вільно шинкувати, продавати й купувати.

З 1648 р. місто перебувало у складі Кальницького (Вінницького) полку. Разом з козацькими загонами його мешканці брали участь у битві з польською шляхтою біля Пиляви. Відомо, що у листопаді – грудні 1653 р. в Літині зупинявся Б. Хмельницький, де організовував переговори з послами від московського царя і татарського хана.

За часів козацьких війн на місто неодноразово нападали козаки і татари, що призводило до значних розорень селянських господарств та знищення місцевого населення.

Відомо, що у ХVІІ-ХVІІІ ст., а можливо й раніше, в Микулинцях існував монастир, який називали Микулинським. Монастир знаходився на півострові, що омивався ставком чи затоном річки Згар, і являв собою своєрідну фортецю, яка давала притулок навколишньому населенню у період татарських грабіжницьких набігів. Під час одного з таких нападів монастир не витримав натиску, був захоплений ворогом і спалений. Вали і рови Микулинського монастиря були видимі аж до початку XX ст.

За другим поділом Польщі (1793 р.) літинські землі відійшли до Російської імперії. Літин стає повітовим центром Подільської губернії. Першим його міським головою був І. О. Корф. Тоді ж Літин отримав свій герб. Дослідник подільської геральдики Ю. Савчук пише, що природні умо­ви й особливості розташування Літина зафіксували в його емблемі дві сосни і дві ялини – «на знак великого багатства в цій окрузі лісів». З формуванням повітових органів влади у Літині закладається споруда фортечного типу – повітова в’язниця (1805 p.). Сьогодні в пам’ятці архітектури розмістилися зали Літинського краєзнавчого музею ім. У. Кармалюка.

Адже початок XIX ст. в історії Літина та Літинщини пов’язаний з ім’ям народного месника Устима Кармалюка. 27 лютого 1787 р. в с. Головчинці Літинського повіту (тепер с. Кармалюкове Жмеринського району) в сім’ї кріпаків Якима та Олени Кармалюків народився син Устим – майбутній народний месник. Чимало сторінок його біографії пов’язано з Літинщиною. У 1827-1828 та 1830-1832 pp. він перебував у Літинській в’язниці. Майже в кожному літинському селі, де колись побував народний герой, побутують про нього легенди і перекази. Які це гарні фольклорні знахідки! Приміром, яр між селами Багринівці та Яблунівка, в урочищі Копачів, навколишні жителі називають Кармалюковим, бо там, кажуть, не раз бував він сам, і його летючі повстанські загони. А скільки лип-схованок на шляху з Літина до Летичева мав за розповідями Кармалюк! Поблизу с. Сосни, за переказами, знаходиться Кармалюкова печера.

Літин стоїть на давньому шляху з Брацлавщини до Любліна, що раніше називався «Вінницький гостинець». Це розташування надавало місту помітних переваг: відбувалася торгівля хлібом, а також м’ясопродуктами, рибою, медом. У Літині працювали свічково-сальний, пивоварний, миловарний, два цегельних заводи та тютюнова фабрика.

Після реформи 1861 р. місто продовжило свій розвиток значно швидше. Тут щорічно відбувалося 12 ярмарків, 11 торжків, постійно працювало 108 крамниць. Відомо, що Літинський повіт постачав майже усю Подільську губернію возами і саньми, які називали «літинянки», різними землеробськими знаряддями і бджолиними вуликами. Працювала суконна фабрика. У Гуті-Літинській (тепер с. Малинівка) був гончарно-скляний завод, а непо­далік – спиртова мануфактура. У селах Селище та Сосни діяли цегельні, в Микулинцях– паротурбінний млин.

На ярмарках можна було не тільки придбати необхідне, а й випити «півока» горілки, закусивши холодцем, послухати сліпого лірника, поспілкуватися. У місті вздовж центральної вулиці, яка так і називалася – Велика Торгова, – були великі магазини: гастрономічний, кондитерський, м’ясний, ковбасний, галантерейно-взуттєвий тощо.

З викладенням бруківки, вулиці у Літині почали освітлювати. Збудували приміщення літинської міської думи, інші будівлі. В центрі знаходилася поштово-телеграфна контора, поштова земська станція і пункт казенних поштових коней. У 1812 р. відкрили першу школу, пізніше – жіноче і казенне єврейське училища. З культурних установ існував лише «Народний дім» з бібліотекою. У 1913 р. у місті влаштували сільськогосподарську метеоро­логічну станцію.

Справжньою окрасою тогочасного Літина вважався православний Свято-Миколаївський собор та Різдво-Богородицька церква. У 1938 р. Свято-Миколаївський храм було знищено.

Наприкінці ХІХ-початку XX ст. Літин став центром Літинського деканату (церковно-адміністративної одиниці) Луцько-Житомирської дієцезії.

Окрасою містечка є католицький костьол Непорочного Зачаття Діви Марії, зведений у 1748 р. та перебудований в 1856 р.

У той період тут стояли й інші культові споруди: дві каплиці належали літинським старовірам, чотири синагоги збудували євреї.

У часи революції та громадянської війни в краї точилася запекла боротьба за владу. Остаточно радянську владу в Літині встановили у листопаді 1920 р. Не оминули край і лихоліття страшного голодомору та репресій.

Напад фашистської Німеччини продовжив тяжкі випробування для мешканців району. Лише за перший рік окупації фашисти розстріляли 2156 літинчан. Всього ж за роки війни було знищено 7312 мирних жителів і військовополонених, 2348 – вивезено на примусові роботи до рейху. Сім сіл району були повністю спалені: Пеньківка, Супрунів, Підлісне, Бруслинів, Уладівка, Бруслинівка, Майдан-Бобрик. Місцеві жителі не корилися фа­шистській навалі. Тут діяли підпільники та партизани, які в тилу ворога вели мужню боротьбу проти ворога, наближаючи день Перемоги.

За героїзм, виявлений на фронтах війни, високе звання Героя Радянського Союзу отримали уродженці Літинщини: Б. С. Варава, І. Ю. Бурлака, А. Г. Цимбалюк, М. С. Пінський.

Нині на території району працюють промислові та сільськогосподарські підприємства, фермерські господарства. Розвивається і малий бізнес.

Діють клубні установи, бібліотеки, краєзнавчий музей ім. У. Кармалюка, літературний музей М. П. Стельмаха, районний кінотеатр та парк культури і відпочинку.

Велич і багатство природи краю, різноманітність ландшафтів, тваринного світу і рослинності, примушує захоплюватися не лише мешканців краю, а й приїжджих гостей. Щоб зберегти первинність природних куточків, на території Літинщини створюються і діють ботанічні, зоологічні, гідрологічні заповідники, заказники, урочища та пам’ятки природи з різними статусами та режимами.

Загалом тут нараховується 2 заповідних урочища загальною площею 47,8 га, 3 заказники площею 373 га та 5 пам’яток природи місцевого значення.

Серед цього різноманіття вирізняються: загадкове урочище «Дубина» – природна пам’ятка загальнодержавного значення, що являє собою унікальну грабову діброву двох поколінь віком від 100 до 180 років та ботанічний заказник «Дяківці».

Загально-зоологічний заказник «Згарський» охоплює середню течію річки Згар та її долину.

Росте на Літинщині рідкісне дерево – «Бук європейський», якому по­над 80 років. Є тут «Вікові сосни», які досягають висоти 20-23 м і яким по­над 125 років; є «Алея вікових лип».

В двох кілометрах від с. Трибухи, біля соснового лісу площею 27 га, (з яких 8 га займає ставок), розташований рекреаційний комплекс «Паламаренково». Нерідко можна бачити тут любителів рибної ловлі

У зоні відпочинку «Рибаче», що розташоване по трасі з Вінниці до Літина, функціонує туристична база. До послуг відпочиваючих – зручний готель, чудовий ставок і човни.

Гарний відпочинок чекає на гостей і у військово-мисливському госпо­дарстві «Петрик», з чудовим озером і островами посередині, площа яких сягає 500 га. Окрасою Петрика є справжній водоспад, що б’є з-під греблі.

Майже на автошляху Львів–Кіровоград–Знам’янка відкрито ринок сувенірних товарів, де можна придбати безліч самобутніх виробів народних умільців, майстрів з лозоплетіння, гончарства, килимарства, вишивки.

На Літинщині можна гарно відпочити також у старовинному селі Дяківці, перші згадки про яке належать до XIII ст. Поселення входило колись до Болохівської землі. А визначні Дяківці тим, що подарували світові славетного українського прозаїка, поета, драматурга, громадського діяча, академіка АН У PCP, Героя Соціалістичної Праці, лауреата Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка – Михайла Панасовича Стельмаха.

Свято бережуть односельці пам’ять про свого видатного земляка. Є у Дяківцях вулиця письменника, в одному з дворів стоїть доглянута отча хата, відкритий літературний музей його імені. За рішенням Вінницької обласної ради літературно-меморіальний комплекс М. Стельмаха внесено до списку перлин Поділля.

У с. Дашківці 1877 р. народився і провів свої дитячі роки відомий ра­дянський економіст, академік С. Г. Струмилін. Станіслав Густавович зробив значний внесок у розвиток різних галузей економічної науки, зокрема ста­тистики, методів планування та економіки праці.

У с. Майдан-Борківський (нині с. Українка) народився видатний україн­ський художник і педагог Хома Станіслав Буяльський, якому випала честь розписувати Олександрійський костьол у Києві.

Багате на історичні пам’ятки й с. Уладівка, яке у письмових джерелах вперше згадується в 1570 р. Неподалік села збереглося городище скіфського періоду. За часів володіння ним славнозвісного роду Потоцьких, у 1860 р. на околиці села збудували цукровий завод.

Із пам’яток архітектури в районі зберігся комплекс споруд церк­ви Різдва Богородиці: церква, дзвіниця, огорожа з брамою (XVIII ст., с. Журавне), залишки Літинської в’язниці-фортеці, в якій було ув’язнено Устима Кармалюка; будинок повітової управи у Літині (1864 р.),

У с. Шевченка (раніше с. Зіновенці), у величному соборі, збудованому Модестом Стрельбицьким, єпископом Волинським, знаходиться чудотворна ікона Божої Матері з немовлям, яка його зцілила.

Шанують і примножують на Літинщині прадавні зразки декоративно- прикладного та образотворчого мистецтва. Нині тут працює 138 майстрів народного мистецтва.

МОГИЛІВ-ПОДІЛЬСЬКИЙ РАЙОН

Мій край від Дністра,

Цей гостинний поріг на кордоні.

Як пелюстку, тебе

Україна трима на долоні.

Це тобі з-за Дністра,

Мов смаглявка в вінку чорноброва,

Посилає привіт

І всміхається щиро Молдова.

М. Гоцуляк

Територія – 0,9 тис. км²

На території району знаходиться 54 населених пункти Кількість населення – 68,2 тис. осіб

Відстань від райцентру до м. Вінниці автошляхами – 120 км,

 залізницею – 161 км

Річка – Дністер

Адміністративний центр району – м. Могилів-Подільський (з 1937 р. місто обласного підпорядкування)

Кількість населення – 32,6 тис. осіб

Телефонний код 0-4337

Чудом природи, окрасою всієї України, назвала Поділля видатна українська поетеса Леся Українка. Та не тільки письменниця щиро захоплювалася цим краєм. Поділля з його Придністров’ям полонило думи і мрії всіх, хто хоч раз бачив цей самобутній куточок землі. Ось як змалював Вінницьке Придністров’я геолог-дослідник В. Різниченко: «Густі, веселі, надзвичайно мальовничі села Придністрянської країни по узгір’ях і в долинах, з виноград­никами на схилах, з городами та пишними садками понад тихо шумливими річками, з ландшафтом, що деякими рисами своїми часто утворює ілюзію типового гірського; зелені переліски і степ, лани широкополі на розлогім плато, – все це ласкава природа полуднево-західної України, з її привабли­вими краєвидами».

Серед цієї щедрої природи розкинувся Могилів-Подільський край з багатою і різноманітною історичною спадщиною, самобутнім культурним надбанням і традиціями та прекрасними людьми, справжніми господарями і творцями своєї землі.

Могилів-Подільський район лежить на південному заході Вінницької області, межує з Ямпільським, Чернівецьким, Шаргородським та Муровано-куриловецьким районами.

По течії річки Дністер проходить державний кордон з Молдовою. Площа району за характером рельєфу – хвиляста рівнина, порізана чисельними до­линами річок, ярами і балками. Лівими притоками Дністра, що протікають по території району, є річки Лядова, Серебрія, Немія, Дерло, Мурафа та ін. Могилівщина розташована в зоні лісостепу.

Місцевість багата на корисні копалини. Є запаси пісковику будівельного, вапняку, родовища літографічного каменю та столової води в селах Бронниця, Яруга, Садківці.

У межах міста Могилева-Подільського розвідані запаси і частково здійснювався видобуток цінного мінералу – трепелу, що широко використовується у промисловості.

Серед лісових насаджень переважають широколисті мішані ліси з переважанням граба, дуба, ясена, липи, клена. На території Могилів-Подільського району є об’єкти природно-заповідного фонду: ландшафтні заказники «Вендичанська дубина», «Грабарівський ландшафтний», «Бронницький ботанічний». Пам’яткою садово-паркового мистецтва є Бронницький парк.

Могилів-Подільський район – воістину унікальна місцевість в Україні. Землі понад Дністром почали заселятися ще у давнину. Свідченням тому – археологічні знахідки решток поселень трипільської, черняхівської, зарубинецької культур.

Біля с. Бернашівка виявлено рештки ранньотрипільського поселення, одного з найдавніших археологічних комплексів на Вінниччині. Сліди трипільської, черняхівської, зарубинецької культур виявлено в селах Озаринці, Серебрія, Яришів, Юрківці. Поблизу с. Григорівка в лісі археологами віднайдено скіфське городище VII–IV ст. до н.е. – Х-ХІ ст. н.е., подібні знахідки виявлені також у селах Ломазів та Нижчий Ольчедаїв.

1990 р. археологічна експедиція Кам’янець-Подільського педагогічного інституту під керівництвом 1. С. Винокура відкрила також біля Бернашівки унікальний східнослов’янський ювелірний комплекс V-VI ст. н.е.

Надзвичайна цінність пам’ятки полягала у тому, що тут вперше у європейській археології вдалося зафіксувати спеціальне приміщення майстерні – напівземлянки дерево-каркасної стовпової конструкції, в якій під руїнами глиняної обмазки стін було виявлено 64 кам’яні ливарні форми ювеліра, виготовлені з місцевого дністровського вапняку та мергелю. Серед них – перша в Європі форма для виливання пальчастих фібул.

Перлиною подільського краю є Могилів-Подільський, який розкинувся на берегах Дністра, при впадінні в нього річок Дерло та Немія. Місто ніби лежить у глибокій чаші, оточеній високими горами з пишною зеленню. Поруч із сучасними спорудами – молодими парками і скверами, збереглося чимало пам’яток стародавньої архітектури і це надає місту особливої при­вабливості й колориту.

Збереглися грамоти 1450 та 1557 рр., в яких йдеться про підтвердження прав на володіння селом Іваньківці, розташованим на місці теперішнього Могилева-Подільського. Село заснували селяни, які втікали від кріпосної неволі з північних українських земель.

Історичні джерела повідомляють, що в цій місцевості Ярема Могила побудував замок та інші оборонні споруди і подарував його своєму зятеві, брацлавскому магнату Стефану Потоцькому, який із вдячності тестеві на­звав містечко Могилевом.

Протягом століть в історії Могилева-Подільського було і його заселення представниками різних національностей (українцями, євреями, поляками) і отримання Магдебурзького права, а відтак – можливість самоврядування, значне економічне піднесення на початку XVII ст. Не минали ці місця і трагічні події – набіги татар, епідемії, повені. Та все одно жителі Могилева-Подільського, як, зрештою, і населення інших невеличких українських по­селень краю, уміли впоратися з негараздами.

Розташований при головній переправі через Дністер, на перетині тор­говельних шляхів з Молдови на Україну та з Галичини до Чорного моря, Могилів зацікавив вірменських, італійських та молдовських купців. Слідом за купцями тут почали селитися й ремісники. Представники різних народів оселялися окремими колоніями. Дерев’яні будинки грецького та італійсько­го типу відрізняли Могилів від інших українських міст. Уже в першій чверті XVII ст. він став найлюднішим містом Поділля, переважаючи за кількістю мешканців Кам’янця-Подільського. Прикордонне розташування містечка стало причиною створення тут у 1643 р. митниці.

Могилів неодноразово ставав ареною жорстоких боїв між польськими і турецькими військами. Звідси шляхта здійснювала напади на Молдову. Часто місто майже повністю спустошувалося, а мешканці потрапляли у полон.

За таких умов міська біднота не раз піднімалася проти гнобителів. Приєднавшись до повстанців, очолюваних Северином Наливайком, вона 1595 р. палила будинки ненависних місцевих шляхтичів.

У свій час у Мотилеві розташовувалася штаб-квартира польського гетьмана Станіслава Жолкевського, звідси на Хотин вирушав і гетьман Петро Сагайдачний.

Для боротьби проти посилення польсько-шляхетського гніту, національних та релігійних утисків було створене Могилівське братство, яке 1616 р. заснувало друкарню.

Під час Визвольної війни 1648-1654 рр. місцеві жителі активно підтри­мували повстання проти польської шляхти.

1648 р. сюди підійшли повстанські загони Івана Ганжі та Максима Кривоноса і місто було визволено від польського панування. Тут запровади­ли полковий козацький устрій. Могилів став центром полку, до складу якого входили містечка Шаргород, Ямпіль, Вільшанка, Рашків та ін. Влітку 1649 р. Могилівський полк влився до Брацлавського. Козаки Могилівського полку брали активну участь у штурмі Барської фортеці, билися під Пилявцями, Зборовом, Збаражем.

Двічі його визволяли козаки під проводом славетного кошового отамана Запорізької Січі Івана Сірка.

З літа 1672 р. Могилів потрапив під владу турків, хоча вважався підлеглим Правобережному гетьману Петру Дорошенку. Лише 1699 р. турки залишили Поділля, а місто знову відійшло до Польщі.

Мешканці поселення брали активну участь у селянсько-гайдамацькому русі 1734 р., багато з них приєдналися до загонів Верлана.

Міське населення та селяни з навколишніх сіл активно підтримували селянське повстання, очолюване Максимом Залізняком та Іваном Тон гою.

За інвентарним описом 1772 р. тут діяли ткацький, бондарський, кушнірський та шевський цехи. Активно розвивалася торгівля. Могилів у цей час був найлюднішим містом Поділля. За переписом 1776 р., в ньому нараховувалося 1167 будинків і проживало 11670 мешканців.

1795 р. місто увійшло до складу Брацлавського намісництва. Тоді ж було створено Могилівський повіт, до якого входило 103 населені пункти. У Могилеві відкрили міський магістрат, суди та інші адміністративні установи. 1796 р. місту надано герб.

З утворенням Подільської губернії, Могилів ввійшов до її складу як повітовий центр.

Після реформи 1861 р. в краї почала інтенсивніше розвиватися промисловість. На той час у містечку працювало 15 підприємств і 1116 ремісників. Близько 400 сімей займалися садівництвом, виноградарством, шовківництвом. Дальшому розвитку міста сприяла і нова залізниця Жмеринка – Могилів, будівництво якої було закінчено 1892 р. Активно розвивалося і судноплавство по Дністру.

Деяке економічне піднесення сприяло активізації культурного життя краю. В цей час у повітових школах Могилева вчителював видатний російський письменник Г. О. Мачтет. З 1868 р. у передмісті Карпівки проживав класик української літератури, письменник Михайло Старицький. До нього приїжджали видатний український композитор Микола Лисенко, драматурги Михайло Кропивницький та Микола Садовський.

У Могилеві-Подільському перебувала і мати відомої поетеси Лесі Українки Олена Пчілка. Сюди приїжджав чоловік Лесі Українки Клемент Квітка.

Є припущення, що Тарас Шевченко зупинявся в селі Серби (нині с. Гонтівка Чернівецького району), де катували і стратили у 1768 р. Івана Гонту, головного героя його твору «Гайдамаки».

Багаті відомості про минуле і сьогодення Могилева-Подільського ретельно зібрані науковцями у місцевому краєзнавчому музеї.

Чимало цікавих справ для збереження та популяризації історичних та культурних пам’яток краю роблять книгозбірні. Зібравши цінні матеріали про туристичні перлини району, вони видали ряд буклетів. Нині бібліотекарі працюють над впровадженням у життя оригінального проекту «Кожне сільце має слівце», записуючи приказки, прислів’я, легенди кожного сели А ще на базі Центральної районної бібліотеки постійно проводяться Могилів-Подільські краєзнавчі конференції.

Та історія цього самобутнього краю була б далеко не повною і не такою захоплюючою без багатства біографій його сіл з їх унікальними архітектур­ними пам’ятками, бурхливими історичними подіями, непересічними осо­бистостями, давніми народними звичаями і традиціями.

Подорожуючи селом Кукавка, ви ознайомитеся з оригінальною церквою Димитрія Солунського, будівництво якої було розпочато 1804 р. графом Морковим, тодішнім власником села і закінчено 1806 р. Церква оздоблена малюнками видатного художника В. А. Тропініна. Дотепер на її стінах зберігся подільський орнамент великого майстра, який віднайшов у 60-х роках XX ст. етнограф Мефодій Рябий, що стало його науковим подвигом.

У 1990 р. в селі встановлено пам’ятник В. Тропініну (автор М. Крижанівський). Починаючи з 70-х років, тут проводяться традиційні Тропінінські свята.

Село відоме й тим, що в ньому тривалий час мешкала родина Михайла Коцюбинського. Нині на будинку, де вона проживала з 1900 по 1905 pp., встановлена меморіальна дошка.

Цікавий слід в історії Кукавки залишив граф Іраклій Дмитрович Морков, який мав у селі власну справжню обсерваторію – його праці з метеорології використовувалися навіть у Паризькій академії.

Полонить своєю неповторною красою і дерев’яна церква св. Велико­мучениці Параскеви (нині – Миколаївська) в с. Немія.

Церкву поставили з дуба і ясеня у стилі українського бароко, з окремою дзвіницею, що мала й оборонне призначення, адже поруч пролягав торговий, він же і військовий, Волоський шлях. На косяку широких із скошеними верх­німи кутами дверей, що вбудовані з бокової сторони притвору є традиційний напис, який свідчить: «Сей храм Господень сооружися року Божия 1775».

На стінах церкви – олійний живопис XX ст. Центральна частина будів­лі від притвору відділена аркою. Біло-голубі стіни, вишиті рушники та білі одежі столів і престолу створюють піднесений і урочистий настрій внут­рішнього інтер’єру церкви. Є у храмі частки святих мощей преподобного Макарія Калязимського, мученика Олександра Єрусалимського, святителя

Луки Кримського, а також хрест 1877 р. та ікона святителя Миколая, подаро- иана свого часу царською сім’єю Романових.

Не залишає байдужими мандрівників церква св. Покрови в с. Бернашівка.

Унікальні дерев’яні храми збереглися також: у с. Борщівці – трибанна церква Покрови, зі старовинним іконостасом, збудована 1736 р. З речей цікавими є 2 мідні ліхтарі з написом: «1785 Іван Мелникъ бугчунъ і жена его Татіана купили лихтари до церкви до борщевецкой»; триверха церква св. Михаїла в с. Кричанівка.

Вражає шанувальників сакральної архітектури й Іоано-Богословська церква у с. Тропове, побудована 1767 р. з окремою дерев’яною дзвіницею того року, що й храм.

З розповсюдженням християнства народилася в Могилівському краї легенда про Антонія Києво-Печерського, котрий, йдучи з Афону, де він прийняв чернечий постриг, облюбував біля с. Лядова безлюдну місцину над бурхливою рікою. Тут він зупинився і обжив одну з печер, висік у горі келію, яку і сьогодні називають його іменем. Пізніше заснував печерний храм Усікновення Глави Іоанна Предтечі і монастир, де виховав чимало чернечої братії.

Ця легенда має своє історичне підтвердження у збірнику «Подільського єпархіального історико-статистичного комітету», де вказується: «Начало церкви положено преподобнымъ Антоніемъ Печерскимъ въ XI в., во время путешествія съ Афонской горы въ Кіевъ».

За народними переказами тут зберігався камінь, на якому відбилися стопи преподобного Антонія. Не висохло й джерело Антонія Печерського з цілющою і надзвичайно смачною водою.

Наразі обитель відновлюється. Сьогодні – це печерний Свято-Усікновенний скельний православний діючий чоловічий монастир.

Лядівський скельний монастир – найдавніший у Вінницькій області архітектурний пам’ятник ХІ-ХІХ ст. За результатами обласного конкурсу «Сім чудес Вінниччини» він визнаний одним із семи чудес краю.

У центрі с. Серебринці, що розташоване за 23 км від райцентру, на любителів туристичних подорожей чекає зустріч з пам’яткою архітектури XVIII ст. – палацом Міхала Чацького, підчашого коронного, учасника повстання Т. Костюшко, публіциста, брата відомого польського просвітника Тадеуша Чацького.

Світла будівля з колонним портиком височить у центрі села над ставом і залишками парку і тепер. Будинок ніби піднятий над землею (ефект класичних пропорцій), адже зводили його у 1770-1780 рр. в кращих традиціях класицизму. Будівля збудована з цегли, а колони, капітель та інші деталі витесані з пісковика.

У будівництві Серебринецького палацу знайшли своє яскраве втілення ідеї знаменитого італійського архітектора Андреа Палладіо, що були прийняті, як керівництво до дії при зведенні майже всіх магнатських ансамблів Поділля. Тут чимало залишилося від попереднього декору. Збереглися і рештки парку, розпланованого ірландським паркобудівничим Діонісієм Маклером.

Сьогодні палац М. Чацького входить до Державного реєстру національного культурного надбання України.

У стародавньому с. Озаринці, яке виникло на південно-західному Поділлі більш як 600 років тому, можна побачити залишки оборонної фортеці, збудованої у 1657 р. Під час панування у краї турецької навали замок був зруйнований та після вигнання турків з Поділля у 1699 р. відбудований, і Нині збереглися лише частини східної стіни і каземат. Вважається пам’яткою архітектури національного значення.

Біля села Озаринці, у так званому Куліварському яру, знаходився козацький цвинтар, де ще й досі можна побачити кам’яні хрести з написами. Як розповідають старожили, цвинтар виник з початком будівництва фортеці. При вході до кладовища стоїть дерев’яна каплиця, в якій знаходиться шанована народом кам’яна статуя Богоматері.

Окрасою села є також православний храм Різдва Пресвятої Богородиці, католицький костьол Благовіщення, старий млин з круглими вікнами та оригінальною системою підводу води.

А ще в селі створений музей української вишивки та домашнього побуту, що розмістився в Озаринецькій школі. Тут зберігається чимало унікальних речей.

Взагалі, в районі налічується більше 200 пам’яток архітектури, історії і культури.

Мандруючи у напрямку с. Бронниця, ви помилуєтеся садибою Петра Християновича Вітгенштейна, командуючого Другою російською армією, учасника Вітчизняної війни 1812 р.

Пізніше тут проживав його нащадок князь Микола Саїн-Вітгенштейн. Проминувши одноарковий кам’яний міст через невеличку річку Котлубаївку, шлях серпантином доведе вас до самої вершини гори, де і розкривається романтична сторожа з баштою – це ворота садиби маєтку фельдмаршала Петра Християновича Вітгенштейна.

А в старовинному парку, який розрісся навколо садиби, розмістився санаторій «Гірський», де відкрито родовище мінеральної води «Бронничанка», що вважається унікальним самородком питної лікувальної хлоридо-натрієвої води. Навіть академік Володимир Філатов, багатьом відомий хірург-офтальмолог з м. Одеси, відпочиваючи в «Гірському», відмічав, що кращого місця для відпочинку не зустрічав. Тут лікуються діти, постраждалі від Чорнобильської катастрофи.

Подорожуючи гірською дорогою, можна потрапити до кафе «Чубата скеля», при будівництві якого максимально використано природний ландшафт, в який гармонійно вписується споруда.

Природні багатства сіл району, сприятливі кліматичні умови, теплий клімат, гірський рельєф, наявність унікальних рослин: горицвіту, гіацинту, ковилу, рідкісних порід дуба, більше двох тисяч видів лікувальних трав, які можна зустріти тільки в цих краях, лікувальні води та глини – все це створює гарні умови для розвитку оздоровчих об’єктів та зеленого туризму.

Цікавими для гостей будуть і 300-400-літньої давнини єврейські мацейви (надгробники) в селах Яруга та Озаринці, Серебрійський та інші доти, про які йдеться у творах О. Суворова.

Значну територію району займають лісові масиви та урочища: Бронницькі липники, Немійський ліс, Юрковецький заповідник та ін. Окрасою краю є Серебринецький та Бронницький парки.

Багатий цей край і на відомих фольклористів, етнографів, краєзнавців. В селі Борщівці 1829 р. народився Андрій Іванович Димінський, фольклористичний доробок якого склав біля 2,5 тис. записаних народних пісень, 2-х тис. казок, стільки ж приказок і загадок. Співпрацював він з такими відо­мими етнографами, як П. Чубинський, М. Драгоманов.

Родом з с. Слобода-Яришівська фольклористка Марія Оксентїівна Руденко, яка зібрала у рідному селі понад 2 тис. пісень – весільних, суспільно-політичних, обрядових, родинно-побутових, більше тисячі прислів’їв, загадок, 100 казок, легенд, голосінь, небилиць, чимало народних прикмет, лічилок, примовок. Вона авторка багатьох самобутніх сценаріїв обрядових свят та неперевершена майстриня паперових витинанок. Тож не випадково на батьківщині фольклористки, починаючи з 1993 р., започатковане Всеукраїнське свято народного мистецтва «Українська витинанка». Саме вона відродила цей унікальний вид народного мистецтва на Поділлі.

Збирала фольклористка і зразки народної вишивки. До того ж і сама вміла і любила гарно вишивати. Рушники, серветки, сорочки, вишиті її руками, експонувалися на виставках і в музеях Болгарії, Польщі, Америки, Канади, Японії, Ізраїлю, Китаю.

Вона була засновником і більше 40 років керівником жіночого вокально-етнографічного ансамблю «Горлиця». Це в честь М. Руденко астрономи Кримської обсерваторії назвали зірку у сузір’ї Діви – Горлиця, а в Ізраїлі на алеї «Праведники світу» посаджено берізку – символ добра і любові.

Гостинно приймає відвідувачів і районний музей етнографії та народного мистецтва її імені. При музеї діє творче об'єднання «Світлиця» та дитяче – «Світлячок».

В селі проживає талановита писанкарка М. В. Гоцуляк.

Родом з с. Кукавка ще один знаний етнограф, фольклорист, краєзнавець Мефодій Васильович Рябий, який записував місцевий фольклор, досліджував творчість В. А. Тропініна, заснував у селі краєзнавчий музей, написав серію літературознавчих розвідок про перебування у Могилеві-Подільському видатних діячів літератури, мистецтва, науки.

Тож не дивно, що саме у Могилеві-Подільському створений єдиний в області міський Будинок народної творчості.

Могилів-Подільщина має славні культурно-мистецькі традиції, що формувалися упродовж століть. Сьогодні їх гідно продовжують колективи різних жанрів. 10 з них носять почесне звання «народного». Візитною карткою району є народний фольклорно-етнографічний ансамбль «Горлиця» с. Слобода-Яришівська. Знаменитий у світі ансамбль «Дністрове гроно» районного Будинку культури та «Дружба», який побував з концертами в Румунії, Болгарії, Польщі, Росії, Молдові.

Родом з Могилева-Подільського видатний український поет, прозаїк, публіцист, представник Празької школи поетів Леонід Маркович Мосендз,

Для кращого ознайомлення з цим самобутнім краєм, багатим на історичні та культурні надбання, запрошуємо всіх бажаючих завітати до нього.

МУРОВАНОКУРИЛОВЕЦЬКИЙ РАЙОН

Курилівці Муровані,

Ну хто вас обкурив?

Гіркий димок задимлював

Століття чи віки.

Що вечори задивлені

Словами у рядки?

Ну хто вас возвеличував?

Ну хто вас мурував?

Хто назвою незвичною Навік обдарував?

Г. Чубач

Територія – 0,9 тис. км²

На території району знаходиться 60 населених пунктів

Кількість населення – 28,5 тис. осіб

Відстань від райцентру до м. Вінниці автошляхами – 100 км,

залізницею – 115 км

Річки: Жван, Лядова, Немія

Адміністративний центр району – смт Муровані Курилівці

Населення – 6,1 тис. осіб

Телефонний код 0-4356

Чому люди обрали з-поміж багатьох інших саме те, а не якесь інше місце для поселення? Чому з-поміж багатьох містечок і сіл палаци були збудовані лише в окремих з них?

Мабуть відповіді на ці питання можуть бути різними. Звичайно, це і безпека (саме тому багато найстаріших сіл району ховалися у глибоких ярах і непрохідних лісах), і близькість до води. Та наші мудрі предки обирали ще й красиві місця для проживання. Вони любили, цінували, шанували, розуміли і відчували красу в усьому. Ця краса – у їхніх звичаях, традиціях, культурі. Яскравим прикладом тому є Муровані Курилівці. Вони справді красиві були і є в усі часи і різні пори року!

Лежать Муровані Курилівці вздовж крутих берегів річки Жван, притоки могутнього Дністра і давнього тракту з Кам’янця-Подільського до Могилева-Подільського. Цей тракт був закладений колись у воєводстві Руськім і Подільськім заможною подільською родиною Чурилів. На даний час письмові джерела не дають можливості ані підтвердити, ані спростувати цю версію. Опосередковано її підтверджує розповсюдженість на півдні Поділля назв населених пунктів, що походять від кореня «Чурило».

Багато джерел вказують на те, що місцевість, в якій розташовані Муровані Курилівці, була здавна заселена людьми, – принаймні, з часів трипільської культури.

Датою заснування містечка прийнято вважати 1493 р. Тоді воно назива­лося Чурилівцями – іменем першого поселенця козака Чурила.

Саме він спорудив на лівому березі річки Жван перше житло. З північного заходу поселення було захищене стрімкими берегами річки, а з інших боків – дрімучим лісом.

В «Реєстрі подимного воєводства Подільського» згадується населений пункт за такою назвою. Але, оскільки існує їх кілька, важко стверджувати, що йдеться саме про Муровані Курилівці.

Документ, що датується 1553 p., вже стосується власне Куриловець, адже в ньому згадано навколишні села. Судячи з цього документа, Курилівці на той час – незначне і сильно спустошене село, яке перебувало у власності Георгія Язловецького.

Мурованими вони стали у XVI ст., коли на схилі річки Жван 1565 р. був зведений тодішнім власником поселення магнатом Поляновським кам’яний замок, мурований з місцевого вапняку. Поляновський укріплює містечко, що не дивно – ця місцевість постійно потерпала від татарських набігів. Кріпаки звели навколо села оборонні споруди.

Якщо в кінці XV ст. це було зовсім маленьке поселення, яке входило до Летичівського повіту, то в 1659 р. воно мало сильні муровані укріплення. Були навіть підземні каземати. Залишки цих укріплень збереглися й понині.

Жителі селища були свідками і учасниками Визвольної війни українського народу проти іноземного поневолення під проводом Богдана Хмельницького.

Влітку 1672 р. сюди вторглися турецько-татарські війська, які перетворили край в суцільні руїни. Це був найтяжчий період для регіону. Він обезлюднів, занепали ремесла, торгівля, сільське господарство. Недарма в історії України його назвали «Руїна».

У 1699 р. закінчилося панування Туреччини. Засилля польських феодалів не покращало вкрай важкого становища мешканців. Національний гніт, намагання окатоличити місцеве населення супроводжувалися впродовж майже всього XVIII ст.

І все ж, в цей час стає помітним деяке піднесення господарства краю. У 1775 р. Муровані Курилівці стали містечком з правом влаштовувати в ньому два ярмарки на місяць.

Наприкінці XVIII ст. Муровані Курилівці передали поміщикові О. Комару, який у 1805 р. на місці старого замку почав споруджувати новий палац у стилі бароко та кам’яний міст через річку Жван.

1814 р. відомий голландський паркобудівничий Діонісій Маклер заклав поряд з палацом розкішний пейзажний парк (палац і парк збереглися до нашого часу і прикрашають селище). Був також насаджений виноградник і фруктовий сад.

Маклер уміло використав унікальні природні властивості Мурованокуриловецького ландшафту, що складався з великих природних скель, проклав доріжки-алеї, насадив дерева. І тепер кожен бажаючий може прогулятися парком, посидіти на кам’яних кріслах та помилуватися чудовими краєвидами.

На господарському подвір’ї садиби виділяється будівля старої конюшні (XVIII ст.) з високим профільованим, із тесаного каменя, фронтоном і двома вікнами по обидві сторони дверей.

З документа 1855 р. відомо, що парк і палац прикрашали чотири гармати часів наполеонівських війн.

До оздоби парку належала також чи то скіфська, чи то половецька «кам'я­на баба», яку було знайдено в околицях Мурованих Куриловець у XIX ст. і встановлено в парку за наказом тодішнього власника М. М. Чихачова, який придбав маєток у 1868 р.

1939 р. палац та прилеглі до нього будівлі разом з парком було передано під школу-інтернат, яка знаходиться там і досі.

З 1861 р. Муровані Курилівці стали центром Мурованокуриловецької волості Ушицького повіту.

Наявність цукрового заводу й інших промислових підприємств певною мірою позначилася на розвитку освіти. 1861 р. у Мурованих Курилівцях відкрили парафіяльну школу, а в 1863 р. – однокласне народне училище, у 1898 р. почала діяти церковно-приходська школа грамоти для дівчаток.

Під’їжджаючи із заходу до Мурованих Куриловець, можна побачити білосніжно-синьонебесну, монументальну церкву з п’ятьма сяючими купола­ми, увінчаними православними хрестами. Рік її побудови (1781 р.) зазначений над дверима. Але, на думку спеціалістів, закладена вона набагато раніше.

У 1885 р. церква була розібрана, а її матеріал використали для зведення нової, будівництво якої закінчили у 1889 р. Спорудили одноярусний, позо­лочений, з іконами візантійського живопису на чеканному золотому фоні іконостас. У ньому знаходилася цінна ікона Тихвінської Божої Матері, яку придбали в Афоні.

1934 р. храм був вщент зруйнований, проте на початку 90-х pp. XX ст. церкву відбудували і нині вона є окрасою міста.

У XXI ст. розвиток Мурованих Куриловець пов’язаний з унікальними багатствами надр його околиць – це давно відома прекрасна лікуваль­на вода «Регіна», яка вважається візитною карткою Вінниччини. Джерело розташоване у заповідному лісі (гідрологічному заказнику) площею 180 га, що біля с. Житники. Назвали цю чудодійну воду ім’ям доньки дворянина Олександра Собанського – Регіни.

Завдяки багатому хімічному складу і високому вмісту вуглекислоти ще у 1902 р. вода «Регіна» була удостоєна похвального листа у відділі прохолодних напоїв на кулінарній виставці у Варшаві як столова вода, ЩО ні в чому не поступається аналогічним напоям – «Аполінарис», «Билінер», «Гисгюблер». Згодом «Регіна» була неодноразово нагороджена медалями й на інших світових виставках у 1908, 1910, 1912 роках.

До 1917 р. «Регіну» розливали як у товстостінні пляшки (зі склом завтовшки до 1 см), на яких був відлитий напис: «Найкраща столова вода «Регіна» продається скрізь», так і у великі цистерни. Цю продукцію відправляли до Німеччини, Франції, Польщі та в інші країни.

Цікаво, що на етикетці «Регіни» дівчина тримає келих з водою. Якщо ж малюнок перевернути, можна побачити, як вона ллє її на себе.

На північний захід від Мурованих Куриловець біля с. Бахтин розвідали унікальне і поки що єдине в Україні родовище флюоритів.

Багата ця земля і на видатних особистостей. У с. Ягідне народився тала­новитий художник Федір Зотикович Коновалюк, роботи якого експонуються в 50-ти музеях України. Звідси й знані українські письменники Ганна Чубач, Никанор Дубицький, Володимир Мельник, Петро Гордійчук та інші.

Чимало тут чудових пам’яток архітектури, історії та культури. Село Галайківці, наприклад, відоме своїм Спасо-Преображенським монастирем, про який вперше згадується ще 1374 р. Тут збереглася келія зі старовинними іконами. Село Лучинець прикрашає римо-католицький храм XVIII ст., освячений на честь св. Трійці. У с. Вищеольчедаїв збереглася садиба та цукровий завод поміщика Когана. Окрасою с. Наддністрянське є ботанічний заказник та Дністровське водосховище.

Знаходиться Мурованокуриловецький район у південно-західній час­тині Вінницької області. На притоках Дністра – розлогих берегах річок Лядова, Жван, Немія розкинулися населені пункти краю.

У географічному відношенні район належить до лісостепової зони України. Клімат помірно-континентальний. На території району виявлені такі види корисних копалин, як пісок, галька, гравій, глина, пісковик, кварцит, крейда, доломіт, мергель, вапняк, флюорити, глауконіти.

У Мурованокуриловецькому краї охороняються і зберігаються природні заказники місцевого значення. Зокрема, «Переладино», де на крутих кам’янистих схилах росте грабова діброва віком до 80 років з цінним, широко відомим в області мінеральним джерелом «Регіна» та іншими цілющими джерелами, які живлять і дають початок річці Батіг (притока Дністра), що протікає через урочище «Значок» з вільхово-дубово-грабовими лісонасадженнями, серед яких в понижених місцях зростає цінна рідкісна в області лікарська рослина валеріана висока. У заказнику «Наддністрянський» на верхніх схилах переважають дубові ліси. Тут росте чимало видів рослин, що занесені до Червоної книги України.

Своєю неповторною красою вирізняється Державний парк и с. Немерче – пам’ятка садово-паркового мистецтва національного зна­чення. Цей старовинний ландшафтний парк заснований у 1886 р. на основі природного лісового масиву на схилах балки поблизу річки Лядова. В парку є гри ставки, збереглися 200-річні дуби і ясени, є сосна Веймутова, декора­тивні форми яблуні та глоду. Всього зростає 60 видів дерев і чагарників.

У с. Михайлівні парк заснований в кінці XVIII ст. Тут росте 45 видів дерев і чагарників. Посеред парку стоїть велична триповерхова будівля – колишній палац Дзєржків-Собанських. Його зведення було завершене у 1805 р. В інтер’єрі старого приміщення ще й досі багато чого залишилося без змін: планування, столярні вироби, паркет, дерев’яні сходи, декоративне ліплення, каміни. Михайлівці розкинулися у долині річки Жван в оточенні листяних лісів, озер, садів.

Пейзажний парк с. Котюжани знаходиться в урочищі «Вікторія» і спус­кається до живописної річки Лядова. Створений він в кінці XIX ст. М’який схил переходить тут у крутий яр. Є цілий ряд джерел, які утворюють шумли­вий водоспад «Шум». Над ним височить, опираючись на скалу, міст-віадук, збудований на початку XX ст. Збереглися 300-літні липи, 100-літні клени, сосни, багато кущів калини, жасмину, бузку різних відтінків цвітіння, га­лявини конвалій, медунки лікарської, на схилах росте занесена до Червоної книги сон-трава. Саме село лежить на мальовничих пагорбах і перетинає­ться майже навпіл з півночі на південь річкою Лядова. Про давноминулі часи свідчить підземний хід, який зберігся й дотепер та сліди фундаменту старо­винної фортеці.

Розкішний Мурованокуриловецький пейзажний парк «Жван», закладений ще у XVIII ст. і розміщений на крутих схилах каньйону однойменної річки. По прокладених доріжках-алеях на схилах гори згруповані насадження з урахуванням величезних природних кам’яних скель, що чимось нагадують місця Софіївського парку в Умані. З паркових споруд збережено два крісла, дотепно вирізаних з природних кам’яних брил та подібні за технікою лави, рештки великого круглого столу, подекуди – східці.

Відомий край і своїми самобутніми народними майстрами. У рамках проведення Всеукраїнської акції «Мистецтво одного села», що відбувалася свого часу у Києві, народну автентичну творчість презентували жителі с. Наддністрянське. Візитівкою села є оригінальні ткацькі вироби з особли­вою кольоровою гаммою. А ще тут організований аматорський хоровий ко­лектив «Дивосвіт».

У стародавньому селі Вербовець, що розкинулося на двох схилах неви­соких горбів Волино-Подільської височини, де зливаються дві річки Батіг і Батіжок, що впадають у р. Жван, можна побачити хати 70-х років ХІХ-по- чатку XX ст. традиційної народної архітектури.

Чимало у селі збереглося оригінальних зразків усної народної творчості, народного одягу та виробів ткацтва. Вербовець славиться і своїми мальов­ничими краєвидами, його називають ще українськими Карпатами: окраїни села гористі, а з глибоких і скелястих ярів витікає багато джерел з цілю­щою водою. Невисокі горби захищають село від холодних вітрів, внаслідок чого тут весна і цвітіння дерев у садах починаються тижнів на два раніше, ніж на окраїнах. Пишаються сельчани своїми старовинними історичними пам’ятками, особливо двома скелями, витесаними з каменя на березі річки Батіжок, на яких ледь видніється декілька латинських написів. У 70-х роках XVIII ст. вони були прочитані і записані в літопис.

Окрасою села є церква, побудована 1821 р. та католицький костьол 1895 р. Костьол стоїть на місці колишнього старовинного замку. В ньому зберігається чудотворна ікона Богоматері, намальована на старовинному полотні. Сьогодні біля храму знаходиться жіночий католицький монастир Місійного Згромадження Служниць Святого Духа.

Пам’ятками архітектури села є також велика кам’яна двоповерхова споруда (колишня єврейська синагога), в якій нині знаходиться спортивний зал школи та будинок колишньої міської Думи.

У цьому краї можна побачити чимало цікавих куточків природи, архітектурних та історичних пам’яток, спробувати традиційні страви: мамалигу, мандрики, картопляники.

НЕМИРІВСЬКИЙ РАЙОН

А пригадайте: тут родивсь Некрасов,

Марко Вовчок ходила поміж лип,

і пісню Леонтовича найкращу

ви в цім краю послухати могли б.

А. Бортняк

Територія – 1,3 тис. км²

На території району знаходиться 95 населених пунктів

Кількість населення – 53,3 тис. осіб

Відстань від райцентру до м. Вінниці автошляхами – 45 км,

залізницею – 49 км

Річка – Південний Буг

 Адміністративний центр району – м. Немирів

Кількість населення – 11,6 тис. осіб

Телефонний код 0-4331

Побужжя, чи як говорили далекі предки, що з сивої давнини селилися у цих краях, Побожжя, справді Божа земля, бо таких гарних краєвидів, родючих земель, могутніх лісів, чистих джерел, самобутніх традицій годі й шукати.

Цей насичений історичними подіями та талановитими людьми край знаходиться у центральній частині Вінницької області. Межує Немирівщина з Тульчинським, Тиврівським, Вінницьким, Липовецьким, Іллінецьким, Гай- синським районами Вінницької області.

Немирівський район має гарне природнокліматичне розташування. Через усю його щедру на ліси територію протікає річка Південний Буг, є чимала кількість ставків, озер та маленьких річок.

Немирівський край, як і його адміністративний центр Немирів, має незвичайну, складну й неординарну біографію.

Ще з давніх-давен ця місцевість була заселена різними племенами. Родючі землі, ліси та річки, багаті на дичину, рибу, рослинність, манили до себе далеких пращурів. Вони тут жили і залишили своїм нащадкам свідчення, які ще й сьогодні розкривають перед археологами цікаві сторінки їх матеріальної та духовної культури.

В урочищі Городище, що неподалік Немирова, знаходиться одне з найбільших скіфських городищ VII–VI ст. до н.е.

Немирівське городище або Великі вали – це 150 га поля, що розкинулося поміж валами 32 метри завширшки, 9 метрів заввишки та 5,5 км завдовжки. Тут і досі знаходять луки, стріли, кам’яні ядра з отворами і без них, горщики, миски та інші цікаві речі, які свідчать про те, що за три тисячі

років через цю землю котилися кочові держави кіммерійців, скіфів, сарматів, готів, гунів, татаро-монголів та інших племен і народів.

Лише на початку XX ст. розпочалися наукові дослідження цієї унікальної пам’ятки за сприяння Марії Щербатової, останньої немирівської володарки, яку вразили розміри викопаних кісток (вони належали гігантам). Тут знайшли велику кількість побутових речей, кераміки, різноманітної зброї. Княгиня наказала викопані скарби перевезти до своєї садиби і викликала з Кам’янця-Подільського спеціаліста зі старожитностей. Перша наукова експедиція під керівництвом професора А. А. Спіцина побувала у Немирівських валах 1909 р. Тоді це місце й було назване Скіфським городищем.

За висновками археологів поселення було центром політичного та економічного життя могутнього племені. Жили в цих місцях скіфи-алазони. Крім виробів місцевих майстрів, тут знайдено і привізний посуд, що вироблявся у ті давні часи на островах Східного Середземномор’я -– Родосу і Самоса.

Поновилося вивчення городища лише у 1948 р., коли до Немирова з Ермітажу прибула експедиція археологів на чолі з М. І. Артамоновим. Протягом одного літа члени експедиції знайшли розмаїту кількість експо­натів, які пізніше були розміщені у двох залах музею. Є припущення що саме тут, у цьому краї перебував скіфський цар Аріант, про якого розповідає давньогрецький історик Геродот.

На теренах колишнього Радянського Союзу Немирівське городище виявилося найбільшим і найбагатшим. В цьому ж урочищі виявлені і залишки поселення трипільської культури.

У II ст. н.е. Немирівські землі заселяли племена, носії черняхівської культури. їхні городища знаходяться поблизу сіл Забужжя, Мар’янівка та Мала Бушинка. В с. Ометинці є аж три поселення тієї доби. У с. Вишківці знайдено 122 римські монети II–III ст. н.е. та 2 срібні персні з вправленими в них римськими монетами.

На теренах краю селилися племена уличів – умілих землеробів, скотарів, рибалок. Уличі жили тут ще до Київської Русі, їх приєднання сталося пізніше зусиллями княгині Ольги.

За кілометр від станції Немирів, по дорозі до с. Головеньки, знаходиться середнє за розмірами городище уличів, де знайдено залишки кераміки.

Загалом на території Немирівського району нараховується 13 стоянок уличів. Ці поселення відносяться до X ст. н.е.

Цікава колекція срібних прикрас давньоруського періоду з могильника чорних клобуків (ХІ-ХІІ ст.) знайдена і досліджена експедицією Вінницького педагогічного інституту під керівництвом П. І. Хавлюка біля с. Червоне.

У 2004 р. в с. Велика Бушинка місцевим жителем знайдено скарб, що складався з 484 срібних монет 1611-1667 рр. Найстарішою монетою знахідки був ріксдаальдер Голландської республіки 1611 р., наймолодшою – шостак 1668 р. Яна II Казимира.

Всі ці унікальні речі зберігаються у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї.

Немирів оточує живописна місцевість, яка з давніх часів приваблювала до себе людей. Мабуть тому тут досить густо розташовані палеолітичні, нео­літичні поселення, трипільські та древньоруські стоянки.

За переказами, на місці давньоруського поселення виникло місто Мирів, яке під час монголо-татарської навали було вщент зруйноване і спалене. Пізніше, наприкінці XIV ст., виникло нове – м. Немирів.

Розгромивши у 1363 р. монголів під Синіми Водами, великий литов­ський князь Ольгерд подарував Поділля своїм племінникам Коріатовичам.

1368 р. Федір Коріатович віддав територію краю своєму осавулі Немирі з вимогою побудувати тут місто-фортецю. На його честь і назвали місто Немир.

Проте перша письмова згадка про Немирів датується 1506 р. у ярлику Кримського хана Менглі-Гірея, який подарував великому Литовському князю Сигізмунду «Городок Дашов, Немир и другие ...».

Після Люблінської унії (1569 р.) Немирів відійшов до Польщі. Вигідне стратегічне розміщення міста призвело до того, що воно відразу ж стало ареною запеклих битв, його не раз спустошували турецькі загарбники і та­тарські орди. Великих руйнувань зазнало місто під час міжусобної боротьби польських магнатів.

Землі Немирівщини в різні часи належали відомим польським магнатам Четвертинським, Збаразьким, Вишневецьким, Потоцьким.

Немирів був одним із центрів боротьби українського народу проти шляхетського гніту і насильницького ополячення. Відомі повстання під проводом Криштофа Косинського, Северина Наливайка, Тараса Трясила, Павла Бута (Павлюка). Для боротьби з католицизмом за ініціативою українського церковного, політичного і освітнього діяча Іова Борецького 1626 р. у місті створюється немирівське церковне братство, яке відкрило школу для міщан, заможних козаків, нижчого духовенства і дрібної шляхти.

Під час визвольних змагань під проводом Б. Хмельницького Немирів входив до складу Кальницького, а згодом – Брацлавського полків. Через нього не раз проходили козацькі війська на борню з польською шляхтою.

За Андрусівським перемир’ям (1667 р.) Немирів відійшов до Польщі, Наприкінці XVII – початку XVIII ст. місто стало опорним пунктом польсько-шляхетського панування на Правобережній Україні і мало укріплену фортецю.

Мешканці краю брали активну участь у народних повстаннях під проводом Палія, Самуся та Абазина, у гайдамацькому повстанні 1734 р. Тут діяли і загони Сави Чалого, набіги якого відзначалися відчайдушністю та зухвалістю. Однак, пізніше він зраджує козакам і з 1737 р. бере участь в бойових виступах проти козаків і гайдамаків на чолі польських військових загонів. Козацьким судом його було засуджено до страти і забито киями біля ганебного стовпа у Немирові.

У другій половині XVIII ст. місто було порівняно людним, цьому значною мірою сприяло розташування його на давньому торговому шляху. 1775 р. тут налічувалося 326 дворів і 5419 чоловік населення. 5 червня 1779 р. король Станіслав Август Понятовський подарував Немирову грамоту на проведення ярмарків.

1782 р. у Немирові засноване відоме на всій Україні мануфактурне виробництво вибійчаних тканин, які ні за своїми технічними, ні за художніми якостями не поступалися західноєвропейським.

На початку XIX ст. (1803 та 1811 pp.) дерев’яний Немирів двічі вщент вигорав. Тож тодішній його власник, князь Потоцький, заходився розбудовувати містечко, для чого запросив окружного архітектора, професора Київського університету Франца Івановича Мєховича і за його проектами Немирів прикрасився двоповерховим панським палацом з колонами, право­славною церквою і лютеранською кірхою, великим будинком чоловічої гім­назії, англійськими котеджами і швейцарськими шале, а в маєтку графа було створено оранжерею, манеж, стайні, каретник.

З 1872 р. починається історія Немирівського лікеро-горілчаного заводу. Саме в цей час власник Немирівської землі граф Григорій Строганов відкриває у містечку найбільший на Поділлі винокурний завод. З 1885 р. подальшим розвитком заводу займається його донька графиня Марія Щербатова. 1994 – створено торгову марку Nemiroff, під якою і продається сучасна продукція заводу.

На жаль, у сучасному Немирові збереглася лише будівля колишньої гімназії та частково будинок кірхи. Палац, проіснувавши близько сорока років, був розібраний і замінений іншим, тим, що є тепер гордістю Немирова, неперевершеною спорудою містечка.

Будинок гімназії і нині продовжує служити за своїм первісним призначенням. Суворий казенний фасад прикрашають меморіальні дошки на честь видатних людей, які тут викладали та навчалися.

Немирівська гімназія на той час була визначним центром освіти на Поділлі, вона виховала тисячі подолян. Польську мову в гімназії викладав поет, приятель Т. Шевченка, Ю. Беліна-Кенджицький. Вчителював у Немирівській гімназії і відомий український етнограф і фольклорист М. Номис. Географію у 1855-1859 рр. викладав О. В. Маркович, український фольклорист і етнограф, чоловік української письменниці Марії Вілінської, яка писала під псевдонімом Марко Вовчок. Марковичі наймали дві кімнати у будинку гімназичного лікаря Огіпермана. Нині цього будинку немає.

Немирівську гімназію відвідував попечитель Київського навчально­го округу великий хірург М. 1. Пирогов, якому немирівські гімназисти зо­бов'язані забороною покарання різками.

У 1846-1847 рр. малювання в гімназії викладав український художник І. М. Сошенко.

Важливим осередком культури тогочасного Немирова був і палац Болеслава Потоцького Тут влаштовувалися бали, вечори, на які граф за­прошував не тільки друзів, але й місцеву інтелігенцію. Наприкінці 1847 р. тут давав концерти геніальний угорський композитор і піаніст Ференц Ліст. 1850 р. у Потоцького гостював великий французький романіст Оноре де Бальзак з дружиною Евеліною Ганською.

Старий Немирів – це, перш за все, ціла плеяда відомих історичних імен, цікавих особистостей так чи інакше пов’язаних з містом.

На Немирівщині у свій час перебували Богдан Хмельницький, Іван Підкова, Северин Наливайко, Іван Богун, Данило Нечай, Максим Кривоніс, Петро Сагайдачний, Петро Дорошенко, цар Петро І, російський полководець Олександр Суворов, керівник польського повстання кінця XVIII ст. Тадеуш Костюшко.

1648 р. здійснював поїздку по Брацлавщині видатний український гро­мадський і культурний діяч, письменник-полеміст, автор наукових трактатів Іов Борецький.

Немирівщина – батьківщина великого російського поета Миколи Некрасова. Немирівчани спорудили в його честь пам'ятник і відкрили літературно-меморіальну кімнату.

Початок літературної діяльності Марко Вовчок також тісно пов'язаний з Немировом. Факти, взяті з життя селян Немирівщини, послужили матеріалом для ряду її оповідань.

Великий Тарас Шевченко проїжджав через містечко Брацлав і навколишні села разом з Археографічною комісією. Тут він записував народні перекази, пісні, легенди, збирав свідчення про кургани й урочища, вів облік старовинних будівель. Крім наукового інтересу, ця поїздка надавала йому можливість побувати у місцях, пов’язаних з іменами славного полковника С. Палія, народного месника У. Кармалюка та інших ватажків гайдамацького руху.

Дитячі роки видатної української письменниці Зінаїди Тулуб пройшли у Брацлаві, де її батько служив у повітовому суді. Загалом з Немирівщиною пов’язане життя більше 70-ти письменників.

Земля Немирівщини подарувала світові видатного композитора, творця невмирущих пісень Миколу Леонтовича. Село Монастирок, що розкинулося на пагорбі за два кілометри від Немирова, – його батьківщина.

У с. Шолудьки плекався талант відомого архітектора Владислава Городецького, де з дитинства його оточувала краса подільської природи і велич маєтків у своєму рідному селі та навколишніх населених пунктах Жабокрич, Немирів, Печера, Шпиків й інших резиденціях сусідів-поміщиків. У центрі Немирова стоїть пам’ятник Владиславу Городецькому.

Гордістю с. Ометинці є герой оборони Севастополя 1854-1855 рр. матрос Кішка. У центрі села вдячні земляки спорудили йому пам’ятник.

Родом з Немирівщини (с. Червоне) і відомий український співак Павло Зібров.

Значний внесок у розвиток культури Немирова зробила Марія Григорівна Щербатова, остання немирівська поміщиця. Нею, за проектом чеського архітектора Іржі Стібала, збудовано величний палац та закладено парк. У різні роки тут працювали садівники з Відня, Брюсселя, Праги.

Нині на центральній площі старовинного парку встановлено пам’ятник, на якому викарбовано імена всіх загиблих у роки Великої Вітчизняної війни.

У колишньому маєтку княгині М. Г. Щербатової з 1921 р. розмістився чудовий Будинок відпочинку, нині санаторій «Авангард». Гарне обслуговування, чуйні та турботливі працівники надали цьому лікувально-оздоровчому закладу широкої популярності. До Немирівської оздоровниці вабить і чудовий дендропарк, площею близько 85 га, каскад ставків, досить потужна матеріально-технічна база. 1991 р. його реформовано в санаторій. З того часу тут почали запроваджуватися сучасні європейські медичні тех­нології, високі стандарти відпочинку, ефективні методи управління якістю надання медичних послуг та уніфіковані програми санаторно-курортного лікування. Санаторій «Авангард» відомий далеко за межами України. Тут лі­куються і відпочивають не лише українці, а й росіяни, німці. У травні 2005 р. в санаторії відпочивав принц князівства Ліхтенштейн Грегор Ліхтенштейн.

Санаторій пропонує великий вибір туристичних маршрутів: до Немирівського городища VI-VII ст. до н.е., музею-садиби М. І. Пирогова (Вінниця), Вінницького обласного краєзнавчого музею, Уманського парку «Софіївка», ставки Гітлера «Вервольф» під Вінницею та ін.

Подорожуючи Немирівщиною, варто відвідати багате на історичні події і пам’ятки селище Брацлав, колишній центр Брацлавського воєводства у складі Речі Посполитої. Вперше про це поселення згадується 1362 р. у зв’язку з розгромом татарських військ литовцями на чолі з князем Ольгердом. Небожі Ольгерда князі Коріатовичі серед перших подільських замків наказали вибудувати твердиню на Бузі і назвали її Бряславль (Брацлав). Трапилася ця подія на початку 60-х років XIV ст.

У 1432 р. (за іншими свідченнями – у 1434) Брацлав увійшов до складу Польського королівства, але в 40-х роках XV ст. його повернули Литві. Починаючи з кінця XV ст., брацлавська фортеця стала епіцентром багатьох військових дій у Східному Поділлі.

Серед пам’яток містечка – Брацлавський замок, величний костьол у центрі, який ніби нагадує про славне минуле Брацлава, єврейське кладовище та могила Натана Штернгарца.

Подорожуючи Немирівщиною, завітайте до надзвичайно живописного селища з милозвучною назвою Райгород, у глибокій долині якого протікає Південний Буг. Саме тут закінчується захоплююча подорож на катамаранах по Південному Бугу, що починається у Тиврові. Це – один з «класичних» водних маршрутів, який користується популярністю у багатьох поколінь туристів-водників. Вважається, що на ньому сконцентровано найбільше по­рогів. Маршрут поєднує в собі чудовий відпочинок серед гарної природи се­реднього Побужжя з елементами екстриму (пороги 2-ї категорії складності).

Село Воробіївка стало відоме завдяки проведенню тут з 12 по 14 липня 2007 р. Міжнародного фестивалю етнічної музики та лендарту «Шешори – 2007 Подільські». На Вінниччину фестиваль перекочував із Карпат. Площа, задіяна під святкове дійство, складає біля 30 га воробіївських земель. На фестиваль приїздять десятки тисяч відвідувачів, у тому числі іноземні делегації.

«Шешори – 2008» приймали вже понад 15 тисяч громадян із США, Німеччини, Білорусі, Польщі, Молдови, Чехії, Великої Британії та Франції.

Останній фестиваль, що відбувся з 12 по 18 липня 2009 p., змінив свою назву на «АртПоле» з причин розширення проекту. Окрім десятків народних колективів, які демонстрували своє мистецтво, воробіївське поле перетворилося на велетенську лабораторію, в якій проводилися майстер-класи з навчання розпису по склу, вишиванню, гончарству, створенню ляльок із сіна а також польським, шведським, індійським танцям.

Живописне с. Сокілець знане не лише на Вінниччині, а й далеко за ЇЇ межами, своїми порогами на річці Південний Буг, які є лікувальними природними «джакузі». Надзвичайно цікаве воно і завдяки унікальному ландшафтному парку та пам’ятками архітектури, одним з яких є палац Потоцьких, де нині розмістився дитячий санаторій «Сокілець». Крім чудових краєвидів, на відпочивальників чекають футбольні та волейбольні майданчики, більярд­на, настільний теніс, тренажерний зал, бібліотека, літній кінотеатр, дитяче містечко з каруселями та місцями для різноманітних ігор. Є й кабінети водолікування, теплолікування, електролікування, лазерної терапії, масажний кабінет, спелеокамера.

Сокілець – вартий уваги і для проведення дозвілля дорослих. Тут стараннями Вінницького туристичного клубу «Меркурій» споруджена водно-слаломна траса.

Перебуваючи у Немирівському краї, ви можете дізнатися чимало цікавого про його видатних особистостей, доторкнутися до багатого історичного минулого, помилуватися чарівними краєвидами багатої Подільської природи.

ОРАТІВСЬКИЙ РАЙОН

Молода і древня Україно,

Хай святиться вічний образ твій.

Мій Оратів – дорога перлина,

У твоїй короні золотій.

В. Огороднік

Територія району: 0,8 тис. км²

На території району знаходиться 55 населених пунктів

Кількість населення – 23,7 тис. осіб

Відстань від райцентру до м. Вінниці автошляхами - 85 км,

залізницею - 108 км

Річки: Жива, Роська, Гірський Тікич, Бистриця, Фоса

Адміністративний центр району – смт Оратів

Кількість населення – 3,0 тис. осіб

Телефонний код 0-4330

У далекому куточку Вінницької області, звідки видно Київщину і Черкащину, а колись починалося Дике поле, лежить славний хліборобський край – Оратівщина. Протягом віків тут горіли сарматські і скіфські вогни­ща, земля вгиналася від татаро-монгольських орд, проходили полки Богдана Хмельницького, гайдамацькі загони Максима Залізняка та Івана Гонти. І сьогодні, як неперебутні святині, оратівчани оберігають дуб Хмельницького і Гонтову криницю, котрі знаходяться поблизу сіл Медівка і Фронтівка.

Історія зберегла чимало цікавих відомостей про багатовікову історію Оратівщини, її видатних людей, існування тут міцних фортець: Оратівської, Мервинської, Балабанівської і Животівської та великих середньовічних міст Угорськ і Кожани, що колись славили цей край (нині тут знаходяться села Балабанівка і Кожанка). На думку вчених у 111-І І ст. до н.е. значного розкві­ту на цих землях досягла держава Оратанія, країна трударів-орачів, країна далеких пращурів. У цих краях колись формувалася стародавня культура землеробства, яка стала одним з найвищих досягнень людської цивілізації.

Оратівський край дотепер зберігає чимало нерозгаданих загадок і таєм­ниць. Завітавши до нього, ви почуєте десятки і сотні блискучих легенд і пе­реказів, якими так багата ця самобутня земля.

Оратівський район розміщений у північно-східній частині Вінницької області, яка відноситься до лісостепової зони України. З півночі край межує з Погребищенським, з півдня – Іллінецьким, із заходу – Липовецьким районами Вінницької області, зі сходу – з Київською і Черкаською областями. З корисних копалин переважають граніт, буре вугілля, торф, пісок, глина.

За геологорозвідувальними даними біля с. Якимівка знаходяться поклади титаноцирконієвої сировини. Клімат району помірно-континентальний, грунти – глибокі та опідзолені чорноземи.

Залізнична колія перетинає район по водорозділу басейнів Дніпра і Південного Бугу. Біля села Фронтівка бере початок одна з найпротяжніших річок – Гірський Тікич. Найбільшою ж річкою протилежного басейну є Роська, яка особливо мальовнича в с. Скала – з водоспадами, валунами, порогами, надводними скелями. На цій річці поблизу с. Новоживотів є великий давній став.

На території Оратівщини збереглося й чимало пам’яток археології. Це – городища і кургани, залишки старовинних поселень, укріплень, виробничих будівель, каналів, шляхів, стародавніх захоронень. Найвищий курган зберігся біля с. Новоживотів, менші ж за розмірами кургани і могильники знаходяться поблизу сіл Заруддя, Оратівка, Осична, Синарна, Фронтівка, Яблуновиця. Стародавні поселення виявлені неподалік сіл Бартошівка, Дібровинці, Новоживотів, Кожанка тощо.

На теренах краю залишили сліди племена трипільської культури. Біля с. Чернявка – білогрудівської культури пізнього бронзового віку (ХІ-ІХ ст. до н.е.). Залишки стародавнього поселення простежуються й біля с. Богданівка, де було знайдено горщик зі скарбом у 770 римських монет II–III ст. н.е. Саме цей скарб засвідчує, що тут жили люди ще на початку нової ери, які мали зв’язок з іншими народами світу.

Перша письмова згадка про Оратів відноситься до 1448 р. Тоді польський король Казимир передав його у володіння Грицьку Ясмановичу за вірну службу.

Вже через століття в люстрації Брацлавського замку за 1545 р. відзначено, що Оратів належав магнатам Оратівським і Кліщівським.

Розташоване містечко ніби на півострові на берегах річки з милозвучною назвою Жива, що створює тут каскад великих ставків.

Оратів пишається своєю історією і має на це право. Він справді є одним з найстаріших подільських поселень, що лежить серед великих чорноземних степів Вінниччини, на тій межі, за якою колись починалося «Дике поле». Так називали неозорний родючий степ, що починався від Оратівщини і йшов на південь до Чорного моря.

Відомо, що місцевим жителям доводилося відбивати грабіжницькі напади султанської Туреччини, кримських татар, польських поневолювачів. Найбільш спустошуючими були напади 1562, 1566, 1568, 1575, 1589 рр.

На цій землі побутує чимало неповторних легенд і переказів, що розповідають про історію походження назви поселення. До нашого часу дійшли легенди про давніх «орачів-оратаїв», від яких і походить назва селища Оратів.

По цій землі проходили полки Богдана Хмельницького. Відомо, що сам гетьман декілька разів перебував на Оратівщині. Історичні джерела розповідають, що у червні 1649 р., готуючись до облоги Збаража, Богдан

Хмельницький вів свої війська через Старий Животів (нині с. Новоживотів), який тоді був великим населеним пунктом Поділля. Тут знаходилася козацька фортеця – оригінальний витвір подільських майстрів і будівельників.

1648 р. у Старому Животові був сформований Животівський козацький полк, який брав активну участь у визвольних змаганнях українського народу.

Можливо з тих героїчних часів і залишилася легенда про «дуб Хмельницького».

За Андрусівським перемир’ям (1667 р.) Оратів відійшов до Польщі. З 1672 по 1699 рр. Оратівщина перебувала під владою створеного турками Сарматського князівства.

В часи Коліївщини через ці землі, йдучи з Києва на Умань, проходили загони Максима Залізняка та Івана Гонти. До повстанців приєднувалися й оратівці. За легендою у цих місцях і досі б’ють джерела, вибиті копитами коня І. Гонти. З покоління в покоління місцеві жителі передають також ле­генду про криницю Гонти (с. Медівка), з якої він нібито пив воду.

У XVIII ст. Оратів відносився до Брацлавщини, а з 1795 р. – до Київської губернії. Економічне зростання селища, у якому розвивалися промисловість і ремесла, до того ж вигідне географічне положення сприяли тому, що 1811 р. воно дістало статус міста і було затверджено його герб.

У кінці XIX ст. з Петербурга до Оратова прибув спадковий дворянин, генерал Михайло Воронович. Тут він купив землю у багатого польського магната і побудував розкішний, як на той час, палац з вежами-келіями.

Біля палацу було висаджено пейзажний парк в англійському стилі, із затишними алеями і доріжками, самобутніми альтанками, розкішними квітниками, мармуровими статуями античних богів і героїв. Цей чудовий парк крутосхилом спускався до Кам’яного ставу. Росте тут і нині більше п’ятдесяти видів порід дерев і кущів, чимало з яких вважаються рідкісними.

До нашого часу збереглися поблизу ставу ділянки, насаджені рівними рядами ялин, милують око відвідувачів липові алеї. Височать мовчазні свідки давнини – старі кремезні дуби і ясени, в’язи і клени, сосни і ялини, різні види акації. Нині – це парк культури і відпочинку ім. Т. Г. Шевченка.

Серед інших архітектурних пам’яток краю вирізняється костьол св. Станіслава в смт Оратів, збудований Станіславом Войне Оранським і прихожанами 1845 р.

9 травня 2004 р. на передній стіні храму польською делегацією з бібліо­теки ім. Джозефа Конрада, служителями костьолу та громадськістю селища встановлена меморіальна дошка з таким написом:

«В цьому храмі 26 травня 1856 р. уклали подружній зв’язок Аполло Наленч-Коженьовський і Єва Бобровська, батьки письменника світової слави Юзефа Коженьовського (Джозефа Конрада)», який народився 21 лютого 1820 р. в с. Гоноратка (тепер Оратівського району).

Цікавою пам’яткою кінця XIX ст. є й приміщення залізничного вокзалу, побудованого 1890 р. паном Ярошинським. Це триповерхова будівля з цегли, Дотепер залишилася неушкодженою лише мармурова підлога.

Заслуговує на увагу подорожуючих своєю самобутністю маєток у селі Мала Ростівка, збудований у 1900-1901 рр. царським генералом Заботіним.

Осередком збереження культури пращурів в краї було і залишається с. Чагів. Тут, у місцевій каплиці зберігаються старовинні ікони середини XIX ст.

За Чаговом розмістилося козацьке село Мервин, що славиться своїм багатим історичним минулим, залишками фортеці та дзеркальним плесом ставу з розкішними вербами і верболозами навкруги.

Цікаве для подорожуючих і село Скоморошки. Згідно з легендою засноване воно було колись скоморохами, а отже, його виникнення відносять до часів Київської Русі.

Мешканці с. Скала пишаються своїм діючим водяним млином.

До нерозгаданих таємниць Оратівщини належить і загадковий Плаваючий острів на Середньому ставу в Оратові; могильний камінь біля церкви Різдва Пресвятої Богородиці. Тільки з висоти пташиного польоту можна побачити природний феномен краю, так званий «Угорський носоріг».

Історичною пам’яткою Оратова вважаються підземні ходи, підземелля або катакомби, в яких, за легендами, зберігається і золото, і козацька зброя, і ще багато чого таємничого і незвіданого.

Село Животівка відоме тим, що у місцевій церкві правив родич видатного російського письменника Ф. Достоєвського. Вчені дослідили, що рід Достоєвських бере свій початок у XVII ст. на Вінниччині. Окрасою Животівки є й дуб, вік якого сягає понад 200 літ.

В цьому ж селі створено музей подружжя митців Казімєжа та Констанс Маркевичів, який знаходиться у місцевому Будинку культури. Казімєж Дунін-Маркевич – художник, сценограф, драматург, театральний режисер, картини якого зберігаються в Міській галереї сучасного мистецтва в Дубліні, Національному музеї у Кракові та приватних колекціях Ірландії й Великої Британії. У Животівці пройшло дитинство художника.

У 1923 р. Оратів стає центром району Подільської губернії. 1932 р., з утворенням в Україні областей, Оратівський район відноситься до Київської, а з 1939 р. – до Вінницької області. У 1962 р. Оратівський район розформовується, відновлюється в сучасних межах 1979 р.

Оратівщина увійшла героїчною сторінкою в історію Великої Вітчизняної війни. У липні 1941 р. тут проходили запеклі бої, а за часів окупації діяли партизанські загони і групи. Найактивнішими вони були в районі сіл Підвисоке, Скала, Заруддя. Діяли тут партизани легендарного Івана Калашника.

Гордістю і славою краю є Герої Радянського Союзу: Микита Антонець (с. Животівка), Микола Брацюк (с. Скоморошки), Іван Бурлака (с. Кожанка), Володимир Гайдуков (с. Новоживотів), Григорій Заїка (с. Чагів), Олександр Фурман (с. Мервин). Кавалери трьох орденів Слави: Лука Лелека (с. Прибережне), Андрій Мороз (с. Очитків).

У селі Човновиця, що раніше відносилося до Погребищенського району, зробила свої перші кроки збирачка народних скарбів, видатна українська фольклористка Настя Андріанівна Присяжнюк.

Тут проживає відомий подільський бібліограф, краєзнавець і журналіст Василь Тимофійович Огороднік, який детально досліджує історичне мину­ле Оратівщини, її видатних земляків, чудовий дивосвіт природних багатств краю, збирає самобутні легенди краян.

Оратівська земля – колиска багатьох відомих українських вчених, докторів наук.

Багата і різноманітна природа краю: ліси з розмаїттям деревних порід, природних заповідників та гідрологічних заказників місцевого значення.

В районі налічується й чимало великих та малих ставків. Найбільші з них у Новоживотові і Животівці, Осичній та Оратові. Деякі з них сягають ста і більше гектарів, часто мають власну назву, наприклад: «Кам’яний став», «Глинський», «Гуралянський», «Середній».

Збереглися тут традиційні українські народні свята: Різдва, Великодня, Івана Купала, Катерини, Андрія (с. Рожична); свято Криниці (с. Чагів); свято Весни (с. Чернявка, с. Животівка), у проведенні яких активну участь беруть аматорські фольклорно-етнографічні колективи.

Споконвічні традиції, звичаї, обряди, історична та культурна пам’ять Оратівщини зберігаються у районному краєзнавчому музеї, створено­му 1993 р., який і нині продовжує працювати над вивченням і дослідженням культурної та етнографічної історії Оратівщини. При музеї працює фольклорно-етнографічний колектив «Берегиня», що має звання «народного аматорського».

Оратівщина зберігає чимало цікавого, таємничого і самобутнього. Багата вона на старожитності та легенди.

ПІЩАНСЬКИЙ РАЙОН

Чорномин, Ямпіль і Піщана.

І Мотилів, і Бершадь славний.

Високих храмів древніх руст.

Б’ють дзвони. В світ. У поле бранне.

Містечка сотенні Богдана

 стоять за Україну-Русь.

А. Загрійчук

Територія – 0,6 тис. км²

На території району знаходиться 29 населених пунктів

Кількість населення – 22,6 тис. осіб

Відстань від райцентру до м. Вінниці автошляхами – 160 км,

залізницею - 172 км

Річки: Кам’янка, Окна, Савранка

Адміністративний центр району – смт Піщанка (селище міського типу Піщанка з 1956р.)

Кількість населення – 5,4 тис. осіб

Телефонний код 0-4349

Піщанський район межує з молдовським Придністров’ям. Саме тому калинове гроно національної культури й побуту місцевих українців тісно переплітається з виноградною лозою молдовських традицій. Район невеликий за площею, але з неповторним ландшафтом, флорою, творчістю народних умільців, пам’ятками архітектури. Чого варта тільки історія палацу панів Чарномських, що у мальовничому с. Чорномин.

Піщанський район розташований на півдні Вінниччини. Межує з Колимським районом Одещини, Республікою Молдова та Ямпільським, Крижопільським, Тростянецьким, Чечельницьким районами Вінницької області.

Лежить на Волино-Подільській височині. Поверхня підвищена, горбисто-хвиляста, порізана численними долинами, ярами і балками. Багата місцевість на будівельні матеріали: піски, глини, вапняки. Майже 22 відсотки площі займають масиви лісів. Переважають: дуб черешчатий, дуб скельний, граб, ясен, клен, берест, акація. Ґрунти тут в основному чорноземні, сіропідзолені, легкоглинисті. Ґрунтово-кліматичні умови сприятливі для садівництва та виноградарства. Відомо, що залізниця, яка пролягає терито­рією району, спеціально була побудована для того, щоб всі бажаючі могли дістатися сюди для лікування виноградним соком.

У селах району є багато джерел, ставків, протікають річки Кам’янка, Окна, Савранка.

На живописному пагорбі над селом Чорномин (колись Розбійна) височить старовинний палац. Його високі стрімкі колони сягають неба і підтримують сріблясту баню будівлі. Великі широкі вікна, як німі свідки віків, дивляться у двір цього архітектурного шедевру.

Датою будівництва палацу вважається 1820 р. Сам Франческо Боффо керував будівельними роботами, який у 1822-1844 рр. займав посаду головного архітектора Одеси.

Прямокутна будова з шестиколонним іонічним портиком з одного боку і напівкруглим ризалітом, що прикриває салон, оточений вісьмома колонами, – з другої сторони. Від великої групи палаців, розсипаних по території колишньої Речі Посполитої, Чорноминський палац вирізняється двома невеликими особливостями.

По-перше, він не має фронтального фасаду. Шестиколонний портик підіймає трикутний фронтон і гладкий аттик, але не накриває собою вхід, як у інших класичних палацах. Під’їзд до нього знаходиться біля бічного фасаду і вирізняється портиком, що спирається на перший поверх. Під цим портиком і був, власне кажучи, головний вхід у дім. Складається враження, що Боффо, проектуючи його, навмисне загубив обов’язкову в ті часи ієрархію фасаду, щоб полегшити собі композицію всередині. Феномен цієї втрати ієрархії фасаду і є однією з особливостей Чорноминського палацу.

Друга особливість, що вирізняє палац у Чорномині, – це колонада, одна з яких оточує напівкруглий ризаліт, а інша – підіймає плоский купол. Саме ця подібність і навела на думку польського професора Тадеуша-Стефана Ярошевського про порівняння Чорноминського палацу з фасадом Білого Дому у Вашингтоні, спорудженого у 1792-1795 рр. за проектом Ямеса Хобана.

Це був дійсно гарний палац, наповнений дорогими картинами, роз­кішними меблями і м’якими килимами, колонами і ліпленням, кришталем і порцеляною, кроками господарів і їхніх гостей, музикою оркестру, іржанням коней і шумом коліс екіпажів біля під’їзду... Геніальна фантазія архітектора і руки простих будівельників створили цю довершену красу і передали її нащадкам. Його свого часу вважали восьмим дивом світу.

Колись село Розбійна входило до володінь генерал-губернатора Волинського і Подільського Т. Тутолміна. Незадовго до його смерті Розбійну придбав М. Чарномський, який і перейменував село, назвавши його Чорномин.

Зберігся у Чорномині ще один палац, зведений у другій половині XIX ст. тодішнім власником поселення паном Г. Кошарським. Нині він, та навколиш­ній пейзажний парк є окрасою центральної частини села. Це одноповерхова мурована прямокутна будівля з трьома ризалітами. Фасади її розчленовані пілястрами, стіни вінчає профільований карниз. У 1918 р. палац був пошкоджений. Після його ремонту у 1934 р. в ньому розміщувалася місцева школа. Під час окупації фашистськими загарбниками, тут знаходився шпиталь.

Всього ж на державний облік у Піщанському районі взято понад 28 пам’яток історії, культури, археології, монументального мистецтва, чимало збереглося у краї і пам’яток сакральної архітектури.

Багате на історію й легенди село Трибусівка, що лежить на обох берегах маленької річки Окна – притоки Дністра, виникло дуже давно. Першими поселенцями Трибусівки були люди, які мандрували, шукаючи кращих місць для життя подалі від утисків панів. На сільському кладовищі досі збереглися старовинні надгробні хрести. Назва села, за легендою походить від того, що перший мандрівник на прізвище Трибух побудував тут хату на одному з горбів, де тепер починається село. Воно цікаве тим, що у ньому кожний, бодай маленький куточок, має свою назву, яка розкриває історичне минуле Трибусівки.

Піщанська земля зберегла дотепер чимало унікальних природних багатств. Серед них – заказник державного значення «Гарячківська Дача» та комплексна пам’ятка природи – урочище «Княгиня» («Яри»), що розташоване неначе у кратері. На його крутих схилах росте австралійська сосна і б’ють більше сорока джерел лікувальних мінеральних вод.

Урочище «Княгиня» приваблює своїм неповторним ландшафтом із ске­лями, щедрою рослинністю та особливим мікрокліматом. Там ніколи не віє вітер, а тому помилуватися першими весняними квітками ви можете лише спустившись в урочище. Назване воно на честь княгині Єлизавети Петрівни Трубецької-Вінклер, яка тут проживала і збудувала чудовий палац.

У Піщанському краї працювали науковці Інституту зоології ім. Шмальгаузена НАН України. Вони досліджували закинуті каменоломні, які знаходяться на околиці с. Дмитрашківка та схилах річки Кам’янки. Пошуки зоологів перевершили всі сподівання. Тут були знайдені рідкісні види рослин і тварин. Передусім, 12 видів різних кажанів, що є найбільшою колонією рукокрилих не лише в Україні, а й у Європі.

У Рудницькому лісництві росте могутній дуб, якому близько 300 років. Він півтора метри у діаметрі і заввишки 22 м. Ходять легенди, що біля нього зупинявся Устим Кармалюк зі своїми славними побратимами, коли проходив цими краями аж до Дністра. Тамтешні лісники розповідають, що тільки у повоєнний час з жолудів цього дуба посаджено близько 50 га молодого дубового лісу, який нині привабливо шумить своїми розкішними вітами.

Збереглося у Піщанському краї чимало пам’яток сакральної архітектури.

Мальовниче село Болган, назва якого походить від великого каменя на березі річки Кам’янки – Болгана, славиться своєю кам’яною церквою Різдва Богородиці, збудованою у 1877-1888 рр. У с. Гонорівка милує зір дерев’яний триверхий храм св. Іоанна Богослова, відомий ще з 1747 р. У 1864 р. до нього прибудовано 2 бічних приділи і притвор.

Окрасою села Дмитрашківка є хрещата кам’яна з дерев’яним верхом церква св. Миколая, збудована у 1779 р. Дещо пізніше окремо від церкви спорудили кам’яну дзвіницю. Цікава своєю архітектурою та історією церква св. Михаїла у с. Кукули. Церква відома з написів 1757, 1762 pp. на євангеліях.

У духовну скарбницю краю занесено імена уродженців Піщанської землі: Климентія Домінчена, відомого українського композитора й диригента; Марії Вакалюк-Дорошенко – письменниці.

Піщанську землю прославила також Юлія Рибчинська – веслувальниця, олімпійська чемпіонка XX Олімпійських ігор 1972 р. у Мюнхені.

Назва районного центру «Піщанка» походить від слова «писк», «пищати». У давнину тут, у густому лісі, переховувалися жінки з дітьми від набігів татар, втікачі з турецької неволі, а також знедолені панськими знущаннями селяни. їх виловлювали й жорстоко катували. Жіночий та дитячий плач сповнював ліс, який назвали писком. Так і прижилося це слово до місцевості, а пізніше до села.

В історичних джерелах Піщанка вперше згадується у 1734 р. за назвою Піщана, а через 50 років село стало називатися Піщанкою.

Тут ревно зберігають народні звичаї та обряди.

Варто зазначити той факт, що на початку 90-х років XX ст. мешканка м. Катовіце (Польща) Хелена Бжозовська передала в дарунок Вінницькому обласному краєзнавчому музею малюнки писанок, виготовлених її прабабусею на початку XX ст. в с. Попелюхи, які відзначаються яскраво вираженою архаїчністю зображень.

Мінімум цивілізації – зате максимум первозданної природи, краси, народних талантів запропонують вам у кожному населеному пункті Піщанського району. Чудова природа, свіже повітря розвіють вашу втому, додадуть сил і здоров’я.

ПОГРЕБИЩЕНСЬКИЙ РАЙОН

Над Россю-рікою летять журавлі на Поділля,

Над Россю-рікою всміхається сонце землі,

Це у нас, в Погребищі, так ніжно квітує чар-зілля,

І м’ятою пахнуть річки і луги польові.

Г. Кравчук

Територія – 1,2 тис. км²

На території району знаходиться 63 населених пункти

Кількість населення – 33,2 тис. осіб

Відстань від райцентру до м. Вінниці автошляхами -80 км,

залізницею - 98 км

Річка – Рось

Адміністративний центр району – м. Погребище (статус міста Погребище отримало у 1985 р.)

Кількість населення – 10,1 тис. осіб

Телефонний код 0-4346

Погребищенський регіон – край різнобарвного Надросся, – багатий на славні історичні події, непересічних особистостей, власні народні традиції і звичаї. Відгомін віків його далекого минулого втілений у пам’ятках культури, які зберігають місцеві жителі. Вони радо зустрічають гостей і з задоволенням розповідають про свої самобутні перлини. Цій землі, дійсно, не позичати родючості і вроди. Урожайні лани, плодоносні сади, густі зелені ліси, розлогі долини, багаті рибою ставки, мальовничі крутосхили, солов’їні діброви назавжди западають у серце кожного, хто хоч раз побував тут, вдихав на повні груди свіже повітря, смакував джерельну воду.

Найпомітнішою серед цієї краси є блакитна Рось, річка-красуня, річка-історія, що не одне століття несе свої води через Вінниччину, Київщину, Черкащину до сивого Дніпра-Славутича, додаючи йому невичерпності й сили. На її берегах в давнину жили слов’янські племена росичів, про яких згадується в «Слові о полку Ігоревім». На думку багатьох істориків, саме ці племена і стали ядром Київської Русі, а древня Рось була свідком зародження прадавньої України. В стародавніх літописах цю річку називають Русь, пізніше – Рось.

Бере свій початок ця річка-легенда на території Левківської сільської ради. Для місцевих жителів вона завжди була годувальницею і трудівницею: захищала від ворогів, давала воду, щедро частувала рибою. Тож її любили і шанували завжди.

Недарма у місці її витоку біля криниці з прохолодною, доброю на смак водою, спорудили великого декоративного лелеку – символ миру і добра. Поряд дбайливі господарі посадили білокорі берези та кущі червоної калини. На великому щиті-панно подається «біографія» голубої артерії краю.

Така ж древня, як Рось і Погребищенська земля, яка свого часу була південно-західним рубежем Київської Русі.

Розташований Погребищенський район у лісостеповій зоні центральної частини північної області Придніпровської височини, у північно-східній частині Вінниччини. На півночі район межує з Житомирською, на сході – Київською областями, на півдні – з Оратівським та Липовецьким, на заході – Козятинським та Калинівським районами Вінницької області.

Природні ресурси краю багаті і різноманітні. З корисних копалин найбільш розповсюджені граніти, глина, будівельні піски. В районі знаходиться Новофастівське родовище торфу та Станилівське родовище сланцю.

Надросся завжди було і залишається нині одним з наймальовничіших куточків Вінниччини. Привертають увагу старовинні парки: Васильківський, Спичинецький, Сніжнянський та Погребищенський, що є пам’ятками садово-паркового мистецтва місцевого значення. Любителі гідрологічного туризму мають можливість побувати біля «зелених криниць» з цілющими джерелами.

Переважають опідзолені та чорноземні ґрунти. Клімат помірно-континентальний, з теплим літом і помірно м’якою зимою.

В районі нараховується 16 річок, загальною довжиною 244 км та 212 ставків площею 1,5 тис. га.

Чимало в районі й археологічних пам’яток, зокрема курганів, вивченням яких розпочали займатися місцеві поміщики. Матеріали таких розкопок, на жаль, виконувалися недбало, без будь-якої методики, руками селян і не публікувалися. Знахідки зберігалися у приватних колекціях, до яких не мали доступу науковці. Вони з часом просто безслідно зникали. Результати цих розкопок практично невідомі до сьогодні.

Відомо лише, що у 1831 р. було розкопано курган біля с. Бабинці, де знайдено поховання у сидячому положенні в кам’яному склепі. 1838 р. поміщик Туркул біля с. Бурківці розкопав один з чотирьох курганів, у якому виявив кам’яні знаряддя праці. Останній – вивчав у 1872 р. поміщик Гейбович, де знайшов людські кістяки, обкладені деревом.

У с. Скибинці 1840 р. місцевий поміщик Мадейський, при розкопках давнього городища, виявив золотий ланцюжок, мозаїчну ікону Богородиці, 2 золоті персні та золоту медаль Стефана Баторія. Всі ці речі він з часом загубив. 1850 і 1852 рр. ним же було розкопано ще 2 кургани, де також було знайдено чимало цінних речей, яких спіткала та ж доля.

Про те, що територія Погребищенського краю заселялася в сиву давни­ну, свідчать залишки поселення трипільської культури на околиці с. Плисків та пам’ятки черняхівської культури, що виявлені біля сіл Адамівка, Білашки, Бухни, Іваньки, Васильківці, Круподеринці.

Перші писемні згадки про територію, що нині має назву Погребищенщина, датуються 1148 р.

На початку XIII ст. після нищівної монголо-татарської навали на пожарищі знищеного поселення Рокитня залишилися одні погреби, в яких переховувалися вцілілі жителі. Звідси, за переказами, і походить назва Погребище.

У середині XVI ст. на польських картах воно значиться містом, яке користувалося Магдебурзьким правом. Тоді був збудований і Погребищенський замок, від якого залишилася до наших часів лише назва – Замкова гора. 1629 р. місто налічувало понад 6 тис. жителів, у той час як у Вінниці проживало 9 тис. осіб. За кількістю мешканців та станом розвитку ремісництва, хліборобства, торгівлі його порівнювали навіть з Брацлавом, тодішнім центром воєводства. Невдовзі Погребище стає навіть сотенним містечком спочатку Вінницького, а пізніше Брацлавського полку.

Під час визвольних змагань 1648-1654 рр. Погребище не раз було розо­рене і спалене. Найбільшої матеріальної шкоди воно зазнало у червні 1648 р., коли польські загони вчинили жорстоку розправу над його мешканцями. Як свідчить у своєму літопису С. Величко, лише за один день у містечку не ли­шилося дерева, на якому б не висів козак або селянин. 1653 р. його вдруге вщент зруйнували загони князя Вишневецького, що відступали разом з по­ляками із-за Дніпра під натиском Б. Хмельницького.

Антифеодальні повстання, визвольні війни та жорстокі розправи става­ли справжнім випробуванням для мешканців краю. Погребище і навколишні села знелюдніли й довгий час лежали в руїнах. До того ж, після турецької навали 1672 р., чимало вцілілих жителів переселилося на Лівобережжя. Лише наприкінці XVII ст. Погребище і навколишні землі знову почали заселятися.

На початку XVIII ст. місто було відоме як значний осередок торгівлі та ремесел. Місцеві ярмарки приваблювали купців не лише з Польщі, а й з ряду інших сусідніх країн.

Погребищани були активними учасниками Коліївщини, народних повстань Під проводом Семена Палія, Івана Медведя, боролися за кращу долю в загонах Устима Кармалюка.

На початку XX ст. містечко нараховувало 943 двори, в яких проживало 5807 жителів. Діяли 2 церковно-приходські школи, 6 круподерень, завод «шипучих вод», 2 водяних млини, 10 мануфактур, 30 бакалійних і м’ясних лавок, розпочалося будівництво цукрового заводу.

7 березня 1923 р. було утворено Погребищенський район, який з 27 лютого 1932 р. увійшов до складу Вінницької області.

Страшним лихоліттям прокотилися селами краю Голодомор 1932-1933 рр. та Друга світова війна. Понад 6 тис. воїнів-погребищан залишилося на полях битв. За мужність і героїзм під час війни високого звання Героя Радянського Союзу були удостоєні: А. Бурлачук, В. Кравченко, М. Москальчук, А. Пономарчук, М. Сьомак, І. Слободянюк, В. Терлецький, М. Брацюк. У братській могилі, що знаходиться в центрі міста, поховано 653 захисники Вітчизни.

Надросянська земля за свою багатостолітню історію не раз гостинно приймала відомих постатей. Влітку 1708 р. під час російсько-шведської війни неподалік від с. Борщагівка перебував військовий табір українського гетьмана 1. Мазепи. Тут відбулася страта генерального судді В. Кочубея та полковника І. Іскри.

Через двісті років у центрі села їм встановлено пам’ятник, де до цього часу добре зберігся викарбуваний на чорному мармурі напис: «Верным Родине Кочубею и Искре благодарные соотечественники в память 200-летия мученической кончины их (14 июля 1708-14 июля 1908)».

Подробиці Північної війни, страта В. Кочубея та І. Іскри глибоко цікавили О. Пушкіна. Працюючи над історичною поемою «Полтава», російський поет побував у с. Борщагівка, де зібрав перекази про В. Кочубея та І. Іскру, уточнив ряд обставин, що стосувалися цієї трагічної події. Згодом почуте і записане вилилося у його відомі поетичні рядки.

Через район здійснював мандрівку великий український поет і художник Тарас Григорович Шевченко.

Перебував у свій час в с. Новофастів Джозеф Конрад, англійський пись­менник, син письменника Аполло Коженьовського.

Містечко Погребище вважалося родинним гніздом знаного роду Ржевуських. Граф Адам Ржевуський – людина непересічна, листувався з Вольтером, був предводителем дворянства Київської губернії, згодом сенатором.

25 грудня 1800 р. у родині А. Ржевуського народилася дочка Евеліна, яка прославилася тим, що стала дружиною видатного французького письменника Оноре де Бальзака.

На своїх землях графи Ржевуські в кінці XIX ст. збудували залізницю та станцію, яка донині носить назву «Ржевуська».

Є припущення, що у селі Вацлавівка, яке за радянських часів перейменували у Веселівку, проживав у своєму маєтку граф Вацлав Ржевуський, великий прихильник, шанувальник і знавець східної культури.

У селі він посадив сад, завів пасіку, упорядкував ставки і зарибив їх. Дотепер на місці, де колись була графська бесідка, квітнуть насаджені ним квіти. З усього збудованого графом залишився лише його одноповерховий житловий будинок – доволі скромний, але у належному стані.

Залишив свій слід на берегах річки Рось у селі Круподеринці граф Микола Павлович Ігнатьєв (1832-1908 pp.), видатний російський дипломат, національний герой Болгарії, основоположник системи виборчих комісій парламентаризму, «хрещений батько» Владивостока.

Чи не кожен гість району прагне побувати у цьому, сповненому цікавих історичних подій, гарному українському селі, заснованому графом Ржевуським на початку XIX ст. 1890 р. село перейшло у володіння графа Миколи Павловича Ігнатьєва. Так перетнулася історія Надросянського куточка Подільської землі і цієї унікальної людини, що гідно ввійшла в історію слов’янських народів – російського, українського і болгарського.

Пішов М. Ігнатьєв з життя влітку 1908 р. Його тіло захоронене в сімейному склепі, що знаходиться у цокольному приміщенні спорудженого ним храму, котрий вважається пам’яткою архітектури XIX ст.

Збудована церква за проектом відомого російського академіка архітектури О. М. Померанцева. Вона є зменшеною копією кафедрального храму св. Олександра Невського, що в столиці Болгарії м. Софії, та за архітектурним стилем, розмірами, оздобленням не мала собі рівних в окрузі. Освячення хра­му відбулося 17 вересня 1901 р. Цікаво, що першу церкву в Круподеринцях було побудовано 1792 р. на честь Різдва Пресвятої Богородиці. Коли граф М. Ігнатьєв побудував нову церкву, то стару дерев’яну подарував Адаму Ржевуському у сусіднє село Адамівку.

Стараннями дочки М. Ігнатьєва –- Катерини поруч із церквою-усипальницею на високому пагорбі над Россю були встановлені велика гра­нітна брила та високий дерев’яний хрест. На камені, обрамленому чотирма корабельними якорями та масивними залізними ланцюгами, і нині легко читаються слова, викарбувані російською мовою: «Крест сей воздвигнут в 1914 году в молитвенную память лейтенанта гвардейского экипажа графа Владимира Игнатьева, капитана 2-го ранга Алексея Зурова и всех наших славных моряков, с честью погибших в Цусимском бою 14-15 мая 1905 года».

Здавалося б, зовсім далеко, за тисячі миль Погребищенська земля від Тихого океану, але пам’ятник російським морякам, що полягли біля островів Цусими, знаходиться саме на ній.

Цікавими пам’ятками минулого, що збереглися дотепер, є також будівля цукрового заводу, приміщення колишнього банку, земська лікарня (с. Новофастів), панські маєтки в селах Левківка, Сопин, Ліщинці, Веселівка; водяні млини XIX ст. у селах Бабинці, Дзюньків, Збаржівка, Новофастів, Талалаї, Круподеринці.

До туристичних перлин краю належать і церква св. Параскеви (м. Погребище, середина XIX ст.), що збудована в стилі пізнього класицизму у 1825 р., та Свято-Михайлівська – зведена 1831 р. у с. Новофастів.

Серед інших пам’яток сакральної архітектури варті уваги римо-католицький костьол Непорочного Зачаття Діви Марії, вік якого сягає 200 років та дерев’яні церкви в селах Адамівка, Бабинці, Морозівка, Талалаї.

Кожна з цих пам’яток – живий свідок історії краю та його народу.

З Погребищенською землею, зокрема із с. Гопчиця, своїм родинним корінням пов’язаний рід Різничів, яскравим представником якого був морський офіцер Іван Різнич, що стояв біля витоків створення підводного флоту Росії.

Доля ще одного славнозвісного старовинного роду графів Тишкевичів також тісно переплелася з історією Надросся. Їм належало село Спичинці. Серед представників цієї родини були воєводи, каштеляни, єпископи та археологи, а ще – непогані комерсанти. Свідченням тому є процвітання однієї з найбільш провінційних садиб у маленьких Спичинцях. На початку XIX ст. їх садиба розміщувалася на лівому березі річки Рось, потім була перенесена на правий. Головна споруда побудована в стилі французького неоренесансну двоповерхова з мансардою, по краю даху прикрашена металевими кованими решітками.

Найкраще всього до теперішніх часів зберігся кабінет власника з чудовим ліпленням – польськими орлами та гірляндами. На другому поверсі палацу можна побачити рельєф з амурами на стелі. У доброму стані й будинок управителя, зараз тут знаходиться аптека. Зберігся і чудовий парк кінця XVIII – початку XIX ст., якому надано статус пам’ятки садово-паркового мистецтва місцевого значення.

Добре відомі світові й інші знаменитості, що народилися або ж прожи­вали в різний час у Надросянському краї.

Пишаються погребищани спадщиною знаної фольклористки і етно­графа Насті Андріанівни Присяжнюк, що по праву вважається невтомним збирачем перлин народної творчості, її пропагандистом, талановитим організатором художньої самодіяльності.

За своє довге творче життя Настя Присяжнюк занотувала 7 тис. народних пісень, записала 55 тис. прислів’їв, приказок, легенд, 4,5 тис. гуморесок. Вона зібрала оповіді і поговірки про річку Рось та прикмети погоди за півстоліття. Нею складено 250 рецептів подільських страв. Жива й сьогодні у Надросянському краї пам’ять про унікальну фольклористку. Її ім’я носить вулиця у м. Погребище. У місцевій музичній школі створено музейну кімнату. Її пісні стали окрасою репертуару багатьох фольклорних колективів району. Серед традиційних культурно-мистецьких заходів краю вирізняються фольклорні свята «Світанки над Россю» та «Намисто Настиних пісень» в с. Ординці, присвячені Н. А. Присяжнюк.

У Погребищі, за іншою версією в с. Спичинці, народився Марко Данилович Соколовський – український гітарист-віртуоз польського походження. Саме в його руках цей чудодійний інструмент і став популярним в усьому світі. Навіть сьогодні його гру вважають неперевершеною.

Талановитий земляк похований у Вільнюсі, на цвинтарі Расу, неподалік від славетного литовського композитора і художника М. Чюрльоніса. Про М. Д. Соколовського зібрано чимало публікацій, які знаходяться у Погребищенській районній бібліотеці.

На цій благодатній землі плекався голос оперного співака народного артиста СРСР, лауреата Шевченківської премії, дипломанта численних міжнародних конкурсів вокалістів, нині соліста Віденської національної опери Анатолія Кочерги. Тут працювали письменники Валентин Речмедін та Олег Чорногуз.

Родом з с. Білашки й відома українська поетеса Валентина Сторожук.

Славиться цей край і своїми талановитими народними умільцями, серед яких майстер-гончар Р. Чмерук. Його вироби прикрашають експозиції багатьох етнографічних музеїв і приватних колекцій. Різьбяр П. Пипа з с. Андрушівка, окрім оригінальних дерев’яних виробів, виготовляє не менш оригінальні дряпанки на гусячих яйцях.

Мандруючи Погребищенським краєм, ви ознайомитеся з унікальними сільськими музеями. Вам запропонують цікаві туристичні маршрути Погребище – Круподеринці; Ординці – Борщагівка; маршрут по річці Рось, Погребище – Гопчиця, Сніжна, Старостинці, Сгшчинці, Васильківці, Новофастів, Андрушівка.

Тут ви можете взяти участь у щорічній туристично-краєзнавчій грі «Котигорошко», конкурсі до Дня туризму «Кращий туристичний похід року», еколого-краєзнавчій експедиції «Краю мій лелечий» (від витоків р. Рось).

ТЕПЛИЦЬКИЙ РАЙОН

Теплик, Теплик ти наш!

Щемно думці радіти.

України земля!

Не окраїнна – вічно свята.

Пам’ятаєм всяк час,

 гордимося, чиї ми є діти,

Нас любов окриля

і весь світ в доброту огорта.

Т. Приймасюк

Територія – 0,8 тис. км²

На території району знаходиться 48 населених пунктів

Кількість населення – 31, 3 тис. осіб

Відстань від райцентру до м. Вінниці автошляхами – 135 км,

залізницею - 147 км

Річки: Удич, Кубліч, Сура

Адміністративний центр району – смт Теплик

Кількість населення – 6,6 тис. осіб

Телефонний код 0-4353

Тепличчину за її дивовижні краєвиди без перебільшення можна назвати земним раєм. Багата вона на самобутні народні традиції та звичаї. Кожне село Теплицького краю – це історична пам’ятка, де з покоління у покоління пишеться власна історія-літопис.

Теплицький район знаходиться у межах Волино-Подільської височини. Багатий край на будівельні матеріали: пісок, глину, вапняк. Перемішуючись із залишками рослинного світу, вони утворили тут родючі чорноземні ґрунти. Розташований район у південно-східній частині Вінницької області в зоні лісостепу. Межує з Гайсинським, Бершадським, Тростянецьким районами Вінницької області та Христинівським районом Черкаської.

Через його територію пролягають автобусні маршрути обласних сполучень. Довжина залізничного шляху становить близько 50 км, через Тепличчину пролягаюять залізничні сполучення: Христинівка – Вапнярка, Гайворон – Вінниця.

Розміщений район на землях з найдавніших часів заселених людьми, що в значній мірі пояснюється сприятливими природними умовами та вигідним географічним положенням.

Сліди існування людини належать до найдавнішого періоду історії роз­витку суспільства – палеоліту. Тут збереглися залишки поселень трипіль­ської та черняхівської культур.

Найближчими слов’янськими предками тепличан були племена уличів, які жили над річкою Південний Буг у УІІ-Х ст.

Історичні джерела свідчать, що Теплик виник як укріплений прикордонний пункт Литовського князівства. Він мав земляні вали і високий дубовий частокіл. Підземні ходи й печери, що були вириті в ті часи, збереглися і досі. У них жителі ховали своє майно під час нападів татарських орд. Перша письмова згадка про поселення належить до XV ст. і підтверджується привілеєм на місто великого князя та польського короля Олександра заможній родині Кішок. Пізніше привілеї на Теплик цій родині підтверджували Казимир Ягелон, Сигізмунд І та інші великі князі і королі.

У 1582 р. поселення стає власністю князя Острозького. 1645 р. Теплик переходить до Жабокрицьких, згодом до С. Калиновського, котрий приєднав ці землі до Уманщини. Пізніше ним володіли Потоцькі.

У 1822 р. на кошти прихожан був збудований католицький костьол Діви Марії, що нині є пам'яткою архітектури XIX ст.

Населення Теплика займалося головним чином землеробством і різними ремеслами, переважно чинбарством, шевською справою, ковальством, торгівлею.

Землі Тепличчини не раз зустрічали козацькі війська Богдана Хмельницького під час Визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. Теплик входив до складу Уманського полку. У 1652 р. через містечко про­ходило козацьке військо, до якого приєдналися й жителі поселення. Вони взяли активну участь у відомій Батозькій битві, що завершилася розгромом польсько-шляхетського війська.

За Андрусівським перемир’ям землі Тепличчини залишилися під владою Польщі.

У XVIII ст. на території краю розгорнувся гайдамацький рух. Повстанці мали пристанище недалеко від Теплика, в урочищі Бутова, що було вкрите дрімучим лісом і глибокими ярами. Звідси гайдамаки часто нападали на Умань та навколишні маєтки. 1755 р. вони розгромили маєток теплицького феодала.

1768 р. під час Коліївщини в містечку на певний час була повалена польсько-шляхетська влада. Керівник повстання Максим Залізняк своїм універсалом на початку червня 1768 р. призначив старшим над Тепликом Федора Осадчого.

Історики пояснюють походження назви містечка Теплик від назви не­величкої річки Теплик, Тепличка, що тут протікає.

Були часи, коли Теплик носив іншу назву – Смілгород. Вважають, що цим оцінювалася надзвичайна мужність і стійкість його жителів, які влас­ними силами героїчно боронили своє поселення від ворогів і нападників. На карті Г. де Боплана 1648 р. Смілгород вказаний як населений пункт, що мав церкву.

З середині XVII ст. Теплик вже мав статус містечка. Протягом ХVІІ-ХІХ ст. він вважався значним торгово-ремісничим центром. 1873 р. у ньому проживало 5062 мешканців. Тут, через кожних два тижні проводилися ярмарки і щоденний торг.

З розвитком торгівлі та ремесел поступово налагоджувалося і культурно-освітнє життя краю. 1864 р. в Теплику починає діяти однокласна школа, 1897 р. відкривається жіноча церковно-приходська школа.

Свій 300-літній ювілей Теплик зустрів у складі Російської імперії, заштатним містечком Гайсинського повіту.

Тут працювала суконна мануфактура Потоцького, діяла православна церква, католицька каплиця, синагога, три єврейські молитовні будинки, працювало однокласне народне училище, аптека, 2 мукомельних млини, шкіряні і свічкові заводи.

В кінці XIX – на початку XX ст. відкрилися механічні, слюсарні, фарбувальні, шевські, в’язальні майстерні.

Значних людських і матеріальних втрат зазнали тепличани під час революцій, громадянської та Великої Вітчизняної воєн.

Широко відомі в районі імена Героїв Радянського Союзу Петра Лаотянського і Миколи Воронцова. Тепличчина по праву вважається колискою підпільного руху та партизанської слави. Тут зародилося підпілля, організатором якого став А. К. Микигенко.

Імена героїв викарбувані над братськими могилами, встановленими вдячними тепличанами.

З цим краєм пов’язане й ім’я видатного композитора Миколи Леонтовича. У с. Марківка у 1977 р. відкрито музей, архітектурний проект якого та бронзове погруддя до пам’ятника виконав львівський художник Ярослав Ульгурський. Експозиція музею налічує 635 експонатів. Неподалік музею знаходиться могила М. Д. Леонтовича, на якій встановлено гранітний обеліск.

На цій благодатній землі розквітла творчість Петра Гуцала, Олега Сенчика, Галини Тарасюк, Миколи Буряка.

У с. Петрашівка 1886 р. народився Василь Якович Соловйов-Куценко – відомий борець і тореадор. У його циркові програми входили такі номери, як боротьба з биками, «людина-міст», коли по платформі, яку він тримав на собі, проїжджали вантажні і легкові автомобілі з пасажирами. На його грудях місцеві молотобійці розколювали кам’яні брили вагою по 50 пудів. Зустрічався Василь Якович з російським царем, англійською королевою.

Останню свою почесну стрічку переможця одержав у 1940 р., коли йому було 54 роки. У 70 ще вигинав руками підкови.

Славну історію краю яскраво підтверджує і щедрість Теплицької землі на видатних вчених, серед яких ім’я відомого економіста, академіка Петра Іларіоновича Багрія з с. Тополівка. Свого часу він очолював Інститут економіки АН України. Працював у апараті Організації Об’єднаних Націй.

Чимало талановитих людей народилося у с. Соболівка. Серед них – видатна українська письменниця Галина Журба, спадщина якої належить всесвітній скарбниці художнього слова.

З с. Соболівка й відома на Вінниччині та за її межами поетеса Тетяна Василівна Яковенко, а ще художник-скульптор Едуард Руппельд, автор герба і прапора смт Теплик, емблеми до 500-літнього ювілею містечка, почесним громадянином якого він став.

Яскраву сторінку в історію села вписала уродженка Хмельниччини талановита фольклористка Євгенія Давидівна Тондій, яка більшу частину свого життя прожила в Соболівці.

Вдячні земляки щорічно проводять районний фестиваль народної пісні «Душа без пісні – що безкрила птиця», присвячений пам’яті Євгенії Давидівни.

Соболівка розташована на берегах річки Деркачки і Погрібної за 22 км від районного центру. Виникла вона на місці колись існуючого міста Соболів, заснованого бузькими козаками для захисту краю від набігів татар. На території села знаходиться цікава пам’ятка архітектури – Різдво-Богородицький храм, збудований 1790 р. і реконструйований 1854 р.

А ще місцеві жителі з покоління у покоління передають легенду про Богданову криницю, вода з якої нібито настільки сподобалася Б. Хмельницькому, що він наказав козакам упорядкувати її. И понині б’є цілюще джерело, вода в якому по-особливому чиста і прозора.

Бібліотекарі району, як істинні краєзнавці, зібрали і записали від місце­вих старожилів чимало легенд, що побутують на Тепличчині. У їх доробку, окрім цього, чимало спогадів про історичні події, що відбувалися на теренах краю і, звичайно, старовинні пісні. Цим пісням вони продовжують життя у створеному фольклорному колективі бібліотекарів району з гарною назвою «Вишня».

На Тепличчині можна побачити унікальні будівлі церков дерев’яної архітектури. Зокрема, у с. Велика Мочулка храм св. Михаїла (1807 р.), у с. Карабелівка – Покрови (1747 р.), у с. Залужжя – Миколая Чудотворця (1894-1897 рр.).

Шанувальників сакральної архітектури зацікавлять також храми Успіння Пресвятої Богородиці (1887 р., с. Кивачівка); св. Миколая (1889 1890 рр., с. Петрашівка), св. Михаїла (1785 р., с. Скарженівка, з 1957 р. – в межах с. Тополівка).

До визначних пам’яток краю також належать: католицький костьол Діви Марії (1822 р., смт Теплик), приміщення цехів спиртового заводу (1894 р., с. Бджільна), млин (1850 р., с. Пологи), будівля технікуму, в якому навчався Герой Радянського Союзу Микола Олексійович Воронцов та кімната-музей М. О. Воронцова (смт Теплик).

Значною історичною і культурною цінністю Теплицького району є палац графа Станіслава Потоцького (1899 р.), що у с. Удич.

Кожне село цього краю має власну неповторну біографію, що зберігається у місцевих краєзнавчих музеях, музейних кімнатах побуту та етнографії.

Можливий тут і чудовий літній відпочинок у с. Завадівка на берегах Південного Бугу з проживанням у приватному секторі.

Цей гостинний край чекає шанувальників старожитностей та сакраль­ної архітектури, мальовничих сільських краєвидів, народних звичаїв, всіх хто захоплюється подорожами та прагне нових вражень.

ТИВРІВСЬКИЙ РАЙОН

Тиврівський краю,

Поділля куточок зелений,

прихисток сонця

над дзеркалом Бого-ріки,

Вічністю мічений,

давній, новий, незбагненний,

Пам’яті книгу відкрий – хай говорять віки.

Ж. Дмитренко

Територія – 0,9 тис. км²

На території району знаходиться 56 населених пунктів

Кількість населення – 44,4 тис. осіб

 Відстань від райцентру до м. Вінниці автошляхами – 40 км,

залізницею – 25 км

Річка – Південний Буг

 Адміністративний центр району – смтТиврів (селище міського типу з 1965 р.)

Кількість населення – 4,3 тис. осіб

Телефонний код 0-4355

Овіяний героїчною історією і цікавими легендами, Тиврівський край манить ще й своїми чудовими краєвидами Надбужжя.

Маючи вигідне географічне розташування, район наділений сприятливими кліматичними умовами, багатою культурно-історичною спадщиною, цікавими історичними подіями.

Знаходиться Тиврівський район в центрі Вінницької області. У фізико-географічному відношенні належить до лісостепової зони центрального лісостепу, а лівобережна частина району – до Козятинської роздільної височини, правобережна – до Жмеринської. У північній частині цей район межує з Вінницьким, у східній – з Немирівським, у південно-східній – з Тульчинським, у південно-західній – з Шаргородським і в західній – із Жмеринським районами Вінницької області. Гідрографічну сітку краю складають річка Південний Буг та притока – Краснянка з її безіменними струмками, які протікають долинами, балками та болотами.

Південний Буг несе свої води територією району більше 80 км від с. Лани, через населені пункти Урожайне, Селище, Гнівань, Ворошилівку, Борсків, Сутиски, Тиврів, Довгополівку, Кліщів, Соколинці, Канаву до с. Рогізна. За флористичним районуванням територія Тиврівщини відноситься до ботаніко-географічного району Правобережного Лісостепу. Переважають тут дубово-грабові ліси, є об’єкти природо-заповідного фонду державного та місцевого значення: заказники – «Гніванська дача»,

«Заповідні ялини»; пам’ятки природи – «Букові гаї», «Крутосхили», «Шершнянська скеля»; джерело «Ревуха» (с. Велика Вулига); Сутисківський парк – пам’ятка садово-паркового мистецтва місцевого значення; заповідне урочище «Гніванське».

У с. Селище знаходяться санаторій «Маяк» та санаторій-профілакторій «Сосновий бір», де кожен бажаючий може оздоровитися, набратися сил, отримуючи насолоду від оточуючих краєвидів.

Історичні корені Тиврівщини сягають сивої давнини. Це підтверджують експонати районного краєзнавчого музею.

Перші писемні відомості про землі, що лежать на ріках Дніпро та Південний Буг, Дністер, Прут – до Дунаю і на південь до Чорного моря, дає грецький історик Геродот, називаючи їх «Великий Скіф». Кургани скіфської доби виявлені біля сіл Селище, Борсків, між Сутисками та Ворошилівкою.

Археологічні джерела стверджують, що у VІ-ІV тис. до н.е. на території нинішньої Тиврівщини (Тиврів, Кліщів, Селище, Маянів та ін.) знаходилися неолітичні стоянки. В селах Маянів та Кліщів, а також Ворошилівка, Рогізна, Василівка простежується доба міді і бронзи (III–II ст. до н.е.), в останніх 4-х знайдені й залишки трипільської культури. Поселення біля с. Ворошилівка займає площу у 8 га, де зафіксовано 35 наземних жител трипільців. Всі мате­ріали розкопок зберігаються в обласному краєзнавчому музеї.

Упродовж 1969-1974 рр. експедиції Вінницького краєзнавчого музею досліджували трипільське поселення біля с. Кліщів, що вважається єдиним пам’ятником басейну Побужжя, вивченим у такому повному обсязі.

Про життя давньослов’янських племен, що проживали між Південним Бугом–Дністром–Дунаєм повідують письмові джерела візантійських авторів VI–VII ст. Вважається, що крайньою зі сходу межею розселення тиверців у VIII–IX ст. був Тиврів. «Містечко Тиврів на Богу (Вінницький повіт)... своїм іменем може вказувати на тиверців», стверджував історик М. Грушевський.

Літописець Нестор пише, що тиверці у IX ст. мали 140 городів. Всі поселення були обнесені огорожею, а іноді земляними валами, зокрема й Тиврів. Тож, на думку краєзнавців, датою заснування Тиврова і майже всіх населе­них пунктів району, слід вважати IX ст.

У 907 р., під час походу Київського князя Олега на Царград, племена тиверців і уличів допомагали князеві, були в його ополченні як союзники та перекладачі.

За князювання Ігоря, його воєвода Свенельд у 938 р. здійснив похід на землі уличів і завоював їх. Тиверці ж ще деякий час залишалися незалежними і брали участь у поході князя Ігоря на греків.

З розпадом Київської держави земля тиверців в кінці XIII ст. увійшла до Галицько-Волинського князівства. Пізніше територію краю прибрали до рук татари. Протягом довгих років ці землі належали Литовській державі і Речі Посполитій. Ним володіли Османська та Російська імперії.

Час ніби й не зачепив первісної краси поселень тиверців, землі яких бе­режуть скарби найдавніших культур.

Стародавній Тиврів розкинувся на мальовничому узгір’ї правого берега Південного Бугу.

В історичних актах знайдені письмові згадки про Тиврів, коли великий литовський князь Вітовт у 1393 р. дарував це містечко з володіннями Герману Дашкевичу «за вислугу». У 1505 р. його онук Федір отримав від литовського князя Олександра підтвердження на право володіння Тивровом на умовах «отчини». У 1590 р. Маріанна Ярошинська отримала Тиврів як посаг при одруженні із Севастяном Калитинським. Коли згасла пряма лінія їхніх спадкоємців, на Тиврів почали претендувати як рід Ярошинських, так і рід Калитинських.

Недалеко від поселення проходив Кучманський шлях, яким йшли та­тарські орди на Галичину, Волинь, Польщу. Тиврів був першою жертвою на шляху степових розбійників.

У червні 1648 р. селянсько-козацькі загони Максима Кривоноса визволили Тиврів від польсько-шляхетського панування. 1654 р. він увійшов до складу Росії. З 1672 по 1699 pp. ним володіли турецькі поневолювачі.

1744 р. його власник, брацлавський хорунжий М. Калитинський, добився для Тиврова статусу містечка та права влаштовувати щотижневі торги. Він збудував новий костьол і запросив у Тиврів монахів-домініканців.

Власники тиврівських маєтків налагоджували прямі торговельні стосунки з містами Прибалтики.

Заможні панські палаци скидалися на військові фортеці. Високі кам’яні стіни, бойові башти, гармати, чисельні залоги – все це робило їх неприступними.

З приєднанням Правобережної України до Росії Тиврів став волосним центром Вінницького повіту Подільської губернії. 1795 р. в ньому мешкало 810 жителів. У 40-х роках XIX ст. запрацювала суконна фабрика, винокурня, пивоварний завод, млини. Тодішнє тиврівське пиво славилося далеко за межами містечка.

У 1907 р. в Тиврові стала до ладу перша в Україні гідроелектростанція. Ще 1864 р. відкрили однокласне початкове народне училище. 1893 р. заснували училище для дітей православного духовенства.

1910-1911р. у Тиврівському духовному училищі на посаді викладача співів працював видатний український композитор К. Г. Стеценко. Тиврівський період був одним з найінтенсивніших у житті і творчості композитора.

Серед непересічних пам’яток архітектури сьогоднішнього Тиврова є: палац Ярошинського, пам’ятка архітектури ХУІІІ-ХІХ ст. (в’їзна брама, парк), Тиврівське духовне училище, у якому працювали і творили М. Д. Леонтович, К. Г. Стеценко, навчалися В. Ю. Свідзинський і В. В. Дорош. Нині тут розміщується ліцей, де знаходиться музей-світлиця заслуженого журналіста України, фотомайстра, різьбяра Володимира Очеретного. У приміщенні Тиврівської середньої школи, в якій навчався у 1933-1940 рр. художник Мар’ян Маловський, створено музей його імені.

В містечку Гнівань, що розкинулося на лівому березі річки Південний Буг є костьол св. Йосипа, побудований 1903 р. на кошти ксьондза І. Барановського, який ще за життя заповів їх для будівництва храму. Гніванський костьол славився своїми бронзовими дзвонами. Старожили пригадують, що найбільший з них – Зигмунд – важив 100 пудів.

Сама ж Гнівань заснована 1629 р., хоча відомо, що в давнину тут існувало невеличке село Витава. У краї існує чимало легенд та переказів щодо походження назви поселення.

З середини XIX ст. власником гніванських земель стає відомий цукро­вий магнат Юзеф Ярошинський. У 1877 р. він будує цукрово-рафінадний завод, а з 1890 р. розпочинає видобуток гранітів, значні запаси яких були виявлені в цій місцевості, і відкриває нові кар’єри. Висока якість каміння та незначне їх покриття сприяли швидкому розвитку каменярень, продукція яких користувалася значним попитом на ринках Європи.

До речі, гніванські майстри поставляли свою продукцію для будівництва Московського метрополітену, оздоблювали Московський університет. Займалися брукуванням площ Києва, Харкова, Москви.

Гнівань донині вважається одним із центрів монументально-мемо­ріальної пластики, виробів для садово-паркової архітектури, декоративного оздоблення.

23 серпня 1919 р. тут народилася визначна мисткиня, скульпторка, літературознавець, критик, поетеса, журналістка, педагог, провідна громадська діячка української культури А. Шумовська-Стебельська.

Приїжджих до цієї місцевості вражають ще й ліси, що оточують поселення зі всіх боків. Здається, що Гнівань потонула у зелених широколистих лісах. Вони мають різні назви: Дубовий гай, Чорноліс, Дубина, Березина, Довгі Гони. У містечку діє музей його історії.

З цікавою і самобутньою історією села Сутиски, яке розташоване за 10 км від залізничної станції Гнівань, можна ознайомитися у місцевому музеї.

Між Сутисками та Ворошилівкою знаходиться великий скіфський курган.

Колишнім власником місцевості, графом Дмитром Гейденом, тут було збудовано двоповерховий палац та господарчий двір. На мальовничих схилах Південного Бугу розбили й парк з унікальним ландшафтом. Дерева та екзотичні квіти завозили з Німеччини, Італії, інших європейських країн.

Протягом ІІ-Ї пол. XIX ст. у Сутисках тривало інтенсивне будівництво культових споруд. 1867 р. збудували церкву Архістратига Михаїла, 1874 р. – дерев’яний храм св. Миколая Чудотворця.

Родина Гейденів успішно вирішувала й економічні питання розвитку селища. Вперше на Поділлі Сутиски – Тиврів – Шершні були з’єднані те­лефонним зв’язком. Гідроелектростанція, побудована 1907 р., забезпечувала електричним струмом графські маєтки та промислові підприємства Сутисок і Тиврова. Проїжджаючи через Сутиски, і сьогодні можна побачити будин­ки, споруджені за сприяння графа.

Цікавим для туристичних подорожей є й багате на історичні події с. Селище, що розкинулося на рівнині берегів Південного Бугу. Історичні джерела стверджують, що воно існувало вже 1779 р. Колись на цих землях знаходилося велике місто, яке мало назву Білосток.

Поблизу села на місцевій Лисій горі археологами знайдені залишки житла періоду трипільської культури. У Селищі, яке колись носило назву Черленків, розкопали й стародавній замок. На думку археологів ця уні­кальна знахідка датується ХVІ-ХVІІІ ст. Проте не виключається, що його спорудження відноситься до часів литовського панування Коріатовичів. Магдебурзьке право поселення отримало у 1448 р. Будучи важливим опор­ним пунктом, Черленків у 1600 р. одержав статус містечка.

1624 р. його безжально зруйнували кримчаки. Буджацька орда, очолювана Кантемір-мурзою, спалила і місто, і замок.

Пройшло кілька років, поки на місці спаленого міста почали селитися люди. Називали вони його Старим Черленковим, або Седлищем. З часом назва трансформувалася у відоме тепер Селище.

У 1778 р. воєвода Брацлавський Онуфрій Щеньовський розібрав залишки Черленківського замку, який на той час втратив своє військове призначення, і звів неоготичний палац. На даний час існують лише ма­люнки Черленківського замку, зроблені польським художником Н. Ордою у 1871-1873 рр. Нині кутова башта замку – живописне видовище руїни. У 1800 р. вона використовувалася як склеп родини Щеньовських. Нині вежа є пам’яткою архітектури державного значення. А за журналістським проектом «Сім чудес Тиврівщини» вважається ще й одним з чудес Тиврівського краю.

Окрасою села є також дерев’яна на кам’яному підмурку церква, побудована на честь Воскресіння (1799 р.).

Ліси, річка, ставки, цілющі джерела та наближеність до обласного центру зробили Селище улюбленим місцем відпочинку жителів навколишніх міст і сіл. Тут діють оздоровчі установи «Сосновий бір» і «Маяк».

Шанувальникам історії буде цікаво відвідати с. Красне, яке тісно пов’язане з подіями Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. Тут була сформована Краснянська козача сотня. У Красному деякий час квартирував регулярний козачий полк під командуванням полковника Данила Нечая, що охороняв прикордонну зону. У лютому 1651 р., в нерівному бою за село з польськими військами під командуванням М. Калиновського, Д. Нечай, одержавши серйозні поранення, загинув. Його поховали там, де нині височіє велика могила в полі між селами Красне і Черемошне. З нагоди 300-річчя від дня закінчення Визвольної війни мужньому сину українського народу було встановлено пам’ятник за проектом гніванських майстрів каменотесів. Могила Д. Нечая занесена до Державного реєстру пам’яток національного значення.

Назва с. Черемошне походить від місцевої річки Черемушки. У 1648-1654 рр. це вже був досить великий населений пункт. Тут точилися жорстокі бої козаків під проводом брацлавського полковника Данила Нечая проти польської шляхти.

Сивої давнини сягає й історія мальовничого с. Івонівці, що розташувалося у долині річки Краснянки і її притоки Синюхи. Про це нагадують знайдені тут залишки ранньослов’янського поселення черняхівської культури.

Однією з найцікавіших сторінок історії села є перекази про Бондарівну, яка загинула у XVII ст. і похована в цьому селі.

Недалеко від Івонівського лісу б’ють джерела цілющої води, лікарські властивості якої були відомі ще з давніх часів. Це місце називають «Біла криниця».

Разюче не схожий на довколишні тиврівські села старообрядницький Борсків, розміщений подалі від центральних доріг у затишній, схованій за пагорбами долині Південного Бугу. Перші дерев’яні хати втікачі-старообрядники заклали під самісіньким лісом (тобто під «бором»), звідси й пішла назва поселення – Борсків. У центрі села, за неглибокою річкою, всі бажаючі можуть побачити старообрядницьку Нікольську церкву, збудовану у XIX ст., поряд з якою видніється сіра дерев’яна дзвіниця з двома чудом збереженими дзвонами, виготовленими у Немирові на початку XX ст. Тут створено музей старообрядницької історії.

За народними переказами назва іншого села Тиврівщини – Рахни-Польові походить від назви полів пана Раха. Засноване поселення на підвищенні по обидва боки річки Краснянки. Славиться воно своїми давніми традиціями: випіканням смачних пасок, хліба, писанкарством, вишиванням.

Село Пирогів заснували козаки. Відоме воно цілющим джерелом, вода якого нібито допомагає при захворюванні очей і яку мешканці назвали «Савулякова криниця». Взагалі, тут чимало джерел з холодною, кришталево чистою водою. Сюди для відпочинку та оздоровлення приїжджають з різних куточків України.

Село Велика Вулига також славиться своїми джерельними криницями: «Ревуха», «Копанка», «Онуфріївна».

Унікальним поселенням Тиврівщини є Ворошилівка з багатою історією та споконвічними традиціями козацького роду. Знайдені тут і залишки трипільської культури. У період Визвольної війни 1648-1654 рр. проти польсько-шляхетського гноблення стояв у селі із своїм загоном сотник Шпаченко.

Ворошилівчани зберігають будинок, у якому жив видатний український композитор, співак, письменник, перекладач Петро Іванович Ніщинський. Прах славного сина українського народу похований на сільському цвинтарі у склепі. 1952 р. на могилі П. І. Ніщинського земляки встановили чотири­гранний обеліск. Могила Петра Івановича занесена до Державного реєстру пам’яток національного значення. З року в рік тут проводиться обласне мистецьке свято, приурочене композитору. В його організації активну участь беруть бібліотекарі Тиврівщини.

Цей край є батьківщиною видатного художника Михайла Гончарука, поетів Володимира Свідзинського, Кесаря Андрійчука, Володимира Панченка, композитора Кирила Стеценка, мовознавця, який володів тридцятьма мовами, академіка Михайла Калиновича, оперного співака Івана Попика. Тут провів дитячі роки уславлений маршал Родіон Малиновський.

У с. Пирогів народився Демид Бурко, педагог, поет, публіцист та видатний діяч Української автокефальної православної церкви. На жаль, майже забутий в Україні. Як справжній патріот Д. Бурко брав участь у вікопомному бою під Крутами, про що через багато років напише вірш «На вічну пам’ять мученикам» та спогади про цю трагічну сторінку української історії.

Багатий цей край і на творчих людей, які оберігають і продовжують на­родні звичаї і традиції – невичерпні скарби мудрості і краси. Ознайомитися з надбаннями народних майстрів можна у Тиврівському районному краєзнавчому музеї, який існує уже майже ЗО років. Нині тут зберігається до З тис. експонатів. На базі музею працює клас писанкарства та витинанки.

ТОМАШПІЛЬСЬКИЙ РАЙОН

Томашпілля – мій Подільський краю,

Світе мій між Бугом і Дністром –

Пахне хлібом нового врожаю,

І зійшлась родина за столом...

О. Височанський

Територія – 0,8 тис. км²

На території району знаходиться 34 населених пункти

Кількість населення – 35,9 тис. осіб

Відстань від райцентру до м. Вінниці автошляхами – 123 км,

залізницею – 128 км

Річки: Русава, Марківка

Адміністративний центр району – смтТомашпіль (з 1923 р.)

Кількість населення – 5,6 тис. осіб

Телефонний код 0-4348

Сповненим героїчних і трудових звершень є літопис Томашпільщини. Багатий край на культурно-мистецьку спадщину, людей-творців, які залишили вагомий слід в історії Томашпільського району.

Його територія відноситься до Волино-Подільської височини. Місцевість розташована у зоні лісостепу. Це – хвилясто-горбкувате плато, порізане долинами річок і глибокими ярами. Район межує на північному сході з Тульчинським, на південному – Крижопільським, на заході – Чернівецьким, на північному заході – Шаргородським, на південному заході – Ямпільським районами Вінницької області.

Численні дослідження археологів та краєзнавців доводять, що в ранній період територія краю кілька разів заливалася водою і тут колись вирувало море. Про це свідчать кристалічні породи, покриті великою товщею осадових порід різних віків.

Археологічні пам’ятки підтверджують також, що ці землі почали заселятися ще в добу палеоліту. Знаряддя праці тієї доби й досі знаходять на полях і урочищах біля селища Томашпіль та сіл Стіна, Кислицьке, Гнатків, Велика Русава, Яланець, Пеньківка, Комаргород, Нетребівка.

У IV–III тис. до н.е. територія краю була заселена землеробськими племенами бугодністровської та трипільської культури. Такі поселення виявлені біля сіл Стіна, Марківка, Липівка, Гнатків, Яланець тощо.

Історичною перлиною Томашпільщини є таємниче село Стіна, наповнене живим подихом давнини. Розкинулося воно у долині річки Русава і відоме серед подільських поселень своїми найстарішими скельними монастирями, заснованими приблизно в XI ст., та цікавими пам’ятками інших історичних епох.

Цікавими для туристів у селі є залишки колишніх укріплень ХVІ-ХVІІ ст., розташованих на Замковій горі, а також невелика мурована Миколаївська церква – єдиний уцілілий свідок козацько-польських війн та інших подій у житті стінян упродовж останніх 350 років.

Більшість місцевих жителів пояснюють походження назви поселення від густих лісів, що майже вертикально вкривають схили каньйону. Дивлячись на них з протилежного боку, дійсно бачиш перед собою суцільну зелену стіну.

А ще на північно-східній околиці Стіни знаходиться «Сонна поляна» площею 5 га дернової землі, на якій на початку квітня розквітає реліктова рослина сон-трава, що занесена до Червоної книги Вінницької області.

Томашпільські землі завжди вабили археологів. Тут у 1929 та 1958 рр. проводилися розкопки трипільських пам’яток, які дали унікальні знахідки. Археологи довели, що трипільці, які селилися біля с. Стіна і займалися ткацькою справою. Слідів тканини при розкопках не виявлено, але відбитки на днищах трипільського посуду свідчать, що вона була.

Місцеве землеробське населення скіфського часу (VІІ-ІІІ ст. до н.е.) залишило на Томашпільщині, окрім сільських поселень, й укріплені пункти – городища біля сіл Стіна і Рожнятівка.

У перші століття нової ери на теренах краю селилися племена, яких відносять до черняхівської культури. Таке поселення розкопано в урочищі Кадуб, що біля Томашполя.

У XII–XIII ст. ця місцевість належала Галицько-Волинському князівству. У ХІІІ-ХІV ст. життя краю пов’язане із захопленням земель Золотою Ордою.

Починаючи з 40-х рр. XIV ст., тут посилюється експансія Великого князівства литовського і формується уділ литовських князів Коріатовичів: братів Юрія, Олександра, Костянтина і Федора.

Після Люблінської унії (1569 р.) Томашпільщина була приєднана до Польщі.

У писемних документах поселення Томашпіль вперше згадується у 1616 р. Відомості про це подає польський вчений О. Яблоновський в «Трудах дзейових». Він вказує, що 1459 р. цей край належав боярину Єремії Шашку і звався Драгушов. У кінці XVI ст. землі перейшли до польського магната Яна Замойського, який у 1616 р. подарував поселення своєму синові Томашу. Тоді Драгушов і був перейменований у місто Томашпіль, тобто місто Томаша.

Місцеве населення, поневолене польською шляхтою, грабіжницькими набігами турецько-татарських орд, брало активну участь у визвольних змаганнях, що прокотилися Поділлям.

Цей край багатий на чарівні куточки природи, що ваблять своїми неповторними пейзажами. Надзвичайно різноманітний її рослинний і тваринний світ. Чи не найбільшу цінність мають старовинні парки. Всього на Томашпільщині є 3 пам’ятки садово-паркової архітектури ХУІІІ-ХІХ ст., побудовані в ландшафтному стилі: Антопільський, Комаргородський та Олександрівський. Старовинні дендропарки дивують своєю багатою і різноманітною рослинністю, архітектурною довершеністю розкішних палаців, арок, гротів, численних ставків.

Створені садівниками-іноземцями та місцевими селянами-умільцями, імена яких, на жаль, не збереглися, дендропарки краю мають природно-історичне, науково-пізнавальне та естетичне значення і є складовою частиною культурних надбань українського народу. Виникли вони у маєтках багатих землевласників. Талановиті творці паркових композицій максималь­но використовували природну красу місцевого ландшафту. Лише їй вони підпорядкували архітектурні споруди, враховували і національні традиції місцевих жителів.

Антопільський парк – найстаріший в районі. Заснований у кінці XVII ст. навколо маєтку князя Антоні Яна Четвертинського – каштеляна брацлавського. Побудований в англійському стилі. Його дендрологічні багатства просто вражають. Тут зростають вікові дуби та ясени, що вважаються одними з найстаріших в Україні. Всього ж у парку нараховується понад 40 видів і форм дерев, висаджених більше трьох століть тому.

У парку зберігся величезний дуб, який називають «дубом Пушкіна». За переказами старожилів, під ним відпочивав великий російський поет О. С. Пушкін. Парк прикрашають каскади ставків, утворених системою гребель.

На підвищеному місці, посеред великої галявини, знаходиться палац, побудований у стилі класицизму, що складається з головного корпусу та двох партерних бічних корпусів. Центральний вхід, прикрашений чотирма висунутими наперед правильними конічними колонами, що стоять на низьких квадратних базах просто на землі. їх увінчує чудово декорований портик. Від бічних фасадів головного корпусу відходять довгі флігелі, вигнуті дугою. Вся архітектурна споруда, таким чином, має форму підкови. Перед входом до палацу розташовано «чашу терпіння». Підземний хід з палацу веде аж у сусіднє с. Марківка. Вся територія обнесена кам’яним муром.

По-різному складалася доля цієї споруди після 1917 р. Нині палац має первозданний аристократичний вигляд.

Комаргородський парк, як і Антопільський, в минулому належав князям Четвертинським, але останній закладений з перевагою хвойних по­рід дерев площею 2,5 га. Насадження тут датуються кінцем XIX ст., тоді ж споруджено і палац, за яким розкинувся предковічний сосновий бір – один з найкрасивіших куточків краю. Сосна була улюбленим деревом наступного власника маєтку графа Балашова. Він придбав маєток у кінці XIX ст. Саме сосною висаджено в парку прізвище нового господаря «Балашов». Назву можна прочитати тільки піднявшись на висоту пташиного польоту.

На території Олександрівської сільської ради знаходиться ще один дивовижний куточок природи краю – парк-пам’ятка місцевого значення «Благодатне». Створений він у маєтку тодішньої власниці графині-парижанки Ганни Павлівни Бенет.

Парк відзначався особливо майстерним добором дерев чагарникових порід місцевих та екзотичних видів, вдалим плануванням з урахуванням особливостей рельєфу та грунтово-кліматичних умов. Для парку доставляли рідкісні дерева з усього світу, частина з яких збереглася до нашого часу. Чи не завдяки чарівності та благодаті місцевості графиня Бенет дожила до 103 років.

На жаль, цей рідкісний парк з часом перетворився на непрохідні хащі дикого буйнолісся. І лише завдяки службі «Агролісу» під керуванням Михайла Леонтійовича Вдовцова, який не лише побачив у тих хащах контури колишньої вишуканості, а й знайшов не менш талановитого фахівця і умільця творення алей, декоративних куточків, квіткових і дендрологічних розсадників. Ним виявився Анатолій Макарович Поліщук, якому вдалося вернути цьому парку його неповторність.

Приваблюють своєю первозданною красою заказники природно-степової рослинності місцевого значення: «Сонна поляна», «Стінка», «Лужки» та гідрологічні, до яких належать Марківські та Яланецькі джерела.

Окрім цілющих джерел, старовинне село Яланець відоме і своїми традиціями та обрядами. З покоління у покоління тут передаються історії козацьких родин, які беруть свій початок від дня заснування села. Досить сказати, що з трьох музеїв, розміщених в загальноосвітній школі, один присвячений козацькій славі його мешканців.

Зародженню поселення Жолоби сприяли гарні природні умови: ліси, долини, яри, крутосхили з чистими джерелами життєдайної води. За народними переказами, період його заснування відноситься до кінця XVI ст. Коли на початку XVII ст. у Подільському краї набуло поширення чумацтво, біля джерел спорудили з каменя жолоби, які слугували для чумаків пунк­том перепочинку. Від слова «жолоби» і пішла назва села. Цікаве воно своїм таємничим урочищем «Гайдамацький яр» та чудовою дерев’яною церквою, побудованою у 1875 р. стараннями парафіян і священика І. Погорілика.

Не залишиться поза увагою подорожуючих Свято-Успенська церква у селі Марківка, що є архітектурною пам’яткою національного значення, яка вражає величчю і досконалістю архітектури та майстерністю безіменних майстрів, які збудували величну дерев’яну споруду від фундаменту до куполів без жодного цвяха. Стоїть вона уже більше 220 років у самому центрі Марківки, відремонтована дбайливими її жителями.

У цьому старовинному селі, що розкинулося на пагорбах понад річкою Шумилівка, привертає увагу і давня фортеця та її зяючі бійниці. Замок, площею 60 тис. м², побудований з каменю колишнім власником села Я. Четвертинським. Його руїни, що назвиваються Турецька фортеця, збереглися донині.

Заповітним куточком села Горишівка також є храм, збудований на честь Різдва Пресвятої Богородиці у 1721 р.

До пам’яток місцевого значення належить Троїцька церква 1806 р., збудована завдяки зусиллям священика Теодора Лисича і місцевих прихожан, а також Успенський храм, який міститься у самому центрі Томашполя і залишається його окрасою й нині.

Вражає своєю самобутністю кам’яна Стефанівська церква у селі Комар-город, що є пам’яткою архітектури початку XX ст.

У с. Вила зберігся, так званий, Погорений млин кінця XIX ст. Це чотириповерхова будівля, біля якої розміщувалися складські приміщення, невеликий постоялий двір та млинок. Вся споруда виконана з місцевого каміння, вапна, цегли. Цегла настільки міцна, що її й тепер зняти практично неможливо. За розповідями старожилів, напередодні революційних подій 1917 р., його навмисне підпалили і він згорів майже повністю. З тих пір так і стоїть без накриття, але все ще величний.

А ще рік тому тут збудували і освятили нову Хресто-Воздвиженську церкву.

Подорожуючи Томашпільщиною, завітайте до Вапнярки, розташованої за 19 км від районного центру, тим більше, що до неї можна зручно дістатися залізницею і автотранспортом, а також тому, що це просто гарне містечко з багатою історією і самобутнім побутом.

Виникнення селища залізничників Вапнярки пов’язане з будівництвом у 1870 р. залізниці. Коли у лютому 1899 р. проклали залізничну колію від Вапнярки до Христинівки, станція стала вузловою. У 20-х роках XX ст. Вапнярка була центром однойменного району.

Родом з цього краю талановитий і самобутній художник Віталій Мурсалович Алікберов, твори якого знаходяться у державних фондах і приватних колекціях 17 країн світу.

У селі Вербова, де пройшли дитячі роки видатного героя Великої Вітчизняної війни, двічі Героя Радянського Союзу генерала армії Івана

Даниловича Черняховського, створено і діє громадський музей його імені. Біля нього споруджено пам’ятник видатному земляку.

З 1911 по 1917 рр. у с. Голово-Русава (1957 р. приєднано до с. Олександрівка) проживав відомий український композитор К. Г. Стеценко. Він був священиком місцевої церкви, збудованої у 1750 р., яка і сьогодні продовжує служити духовним потребам віруючих.

Жителі Томашпільщини з покоління у покоління передають і шанують народні звичаї і обряди, зберігають свій самобутній фольклор.

Відома у краї збирачка усної народної творчості, знана народна майстриня Зоя Зосимівна Чорна, записала більше тисячі родинно-побутових, іс­торичних, календарно-побутових пісень, що увійшли до золотого фонду національного мистецтва.

Проживає у Томашполі ще одна неординарна особистість – Петро Васильович Брижук, інженер-землевпорядник за освітою, художник за покликанням. Йому належить мабуть єдиний у світі портрет Тараса Шевченка з вписаними на ньому віршами, що увійшли до славетного «Кобзаря», та портрет О. Пушкіна, на якому вміщений перший том віршів знаменитого російського поета-класика.

Яскрава самобутність Томашпільського краю вабить до себе шануваль­ників подорожей.

ТРОСТЯНЕЦЬКИЙ РАЙОН

Сонце світлом залило золотії поля,

Як мені люба-мила Тростянецька земля.

Золотий коровай у руках трударів.

Тростянець розцвітає у полоні хлібів.

Цвіт черемхи вдихаю, солов’я чую спів,

Тростянець розцвітає у полоні лісів.

З. Мазуренко

Територія – 0,9 тис. км²

На території району знаходиться 38 населених пунктів

(в т.ч. Ладижин, місто обласного підпорядкування)

Кількість населення – 38,3 тис. осіб

Відстань від райцентру до м. Вінниці автошляхами – 120 км,

 залізницею -171 км

 Річка – Південний Буг

Адміністративний центр району – смт Тростянець

Кількість населення – 7,9 тис. осіб

Телефонний код 0-4343

Селище міського типу Тростянець, як і багато інших населених пунктів краю, мають героїчну і водночас трагічну історію. Край пам’ятає руйнівні татарські набіги, польське панування, революції, страшний Голодомор, репресії, воєнне лихоліття. Та якою б гіркою і болючою не була історія, для багатьох поколінь тростянчан – це безцінна біографія, в яку вписано чимало яскравих сторінок трудової звитяги та ратних подвигів. Тож тут завжди пам’ятають і збирають усе до крупинки, чим жила ця земля і хто творив її майбутнє.

На карті сучасної Вінниччини обриси Тростянецького району нагаду­ють крилатого птаха в польоті, а серце його – Тростянець.

Тростянеччина межує на півночі з Гайсинським, на сході – Теплицьким, на півдні – Бершадським та Чечельницьким, на заході – Крижопільським і Тульчинським районами Вінниччини.

Край розташований у межах Волино-Подільської височини, в південно-східній частині Вінницької області, на заході центральної частини України. Унікальність географічного положення регіону визначається як природно-кліматичними умовами правобережної лісостепової зони України, так і відносно рівновіддаленістю від її головних промислово-економічних і торгових центрів.

Водну мережу району становить річка Південний Буг з притоками Сільницею, Тростянцем, Бережанкою, Собом та 69 ставками, водне дзеркало яких складає 844 га. Всього територією краю протікає 15 річок. Південний Буг несе свої води в північно-східній частині регіону біля сіл Четвертинівка,

Скибинці, Митківка, Тростянчик, Глибочок, де побудована і функціонує Глибочанська ГЕС. В надрах Тростянеччини є певні запаси мінеральних вод.

З корисних копалин тут добувають граніт, глину, пісок. Глиняні кар’єри працюють у селах Тростянчик, Гордіївка, Савинці, Ободівка, Ілляшівка; піщані та гранітні – ум. Ладижин та селах Летківка, Губник, Чствертинівка. Клімат регіону помірно-континентальний з вологою нестійкою зимою і теплим літом.

У цьому квітучому краї зосереджено 24 об’єкти природно-заповідного фонду, в т.ч. З загальнодержавного значення: «Гайдамацька балка» на території Ободівської сільської ради Цибулівського лісництва, красиві Верхівський та Ободівський ландшафтні парки, де ростуть рідкісні дерева, – бархат амурський, дуб червоний; 4 заказники та 12 пам’яток природи місцевого значення, 5 заповідних урочищ.

Окрасою Тростянеччини є ставок «Тростянецький», який визнано об’єктом природно-заповідного фонду. Він вважається орнітологічним за­казником місцевого значення, де зустрічається рідкісна порода лебедів-шипунів.

Та, окрім гарного відпочинку на природі, Тростянецька земля буде надзвичайно цікавою для шанувальників археології, адже тут виявлено чимало стародавніх поселень, курганів, могильників різних історичних епох і культур.

Дані археологічних розкопок підтверджують, що вперше територію Тростянеччини заселяли племена ще в період неоліту (8-4 тис. років до н.е.). Відомі у краї три неолітичні стоянки, дві з яких – біля Ладижина та найбільша, площею 300 м², – поблизу с. Скибинці. Це найвизначніша пам’ятка неолітичної бугодністровської культури в Україні. Тут виявлено залишки жител, речовий інвентар та кремнієві знаряддя.

На теренах краю з 1959 р. проводяться археологічні дослідження залишків трипільської культури (3 тис. років до н.е.). Цікавими та багатими на археологічні знахідки стали трипільські поселення в межах Ладижина, Тростянця, сіл Гордіївка та Оляниця.

А біля сіл Буди, Четвертинівка, Глибочок, Гордіївка, Тростянчик археологами виявлено велику кількість могильників та поселень епохи бронзи.

Найбільший курганний могильник біля с. Гордіївка міститься на гребені водороздільного підвищення між двома притоками річки Південний Буг. Його площа 1,5 га. Вік гордіївських курганів відноситься до періоду середньої та пізньої бронзи (ХІV-ІХ ст. до н.е.).

Значну частину колекції прадавнього золота Вінницького обласного краєзнавчого музею складають саме знахідки із розкопок цього курганного

могильника. Це найстародавніше золото України і Європи, яке вдалося віднайти і яке зберігається на Вінниччині.

Вражає багатство поховального інвентарю. Незважаючи на пограбуван­ня ще в давні часи, у похованнях було знайдено чималу кількість прикрас із золота, електра, бронзи, бурштину, бронзових ножів (до речі, колекція ножів у Вінницькому краєзнавчому музеї – одна з найбільших у Європі), бронзових та кістяних деталей кінської збруї, глиняного посуду. Знайдені речі унікальні за своєю різноманітністю форм, багатством орнаменту та рівнем технології їх виготовлення. Високохудожній орнамент, що прикрашає знахідки, свідчить про неабиякий художній смак і хист стародавніх ювелірів.

Найчисельнішу групу знахідок складають прикраси. Це – шпильки, браслети та анклети (ножні браслети), скроневі кільця, персні та намиста. Останні становлять окрему групу. В похованнях знайдено понад тисячу ювелірних виробів у вигляді бурштинових намистин і підвісок, різних за формою і розмірами. Музейне зібрання виробів з цього коштовного каменю є однією з найбільших археологічних колекцій у Європі.

Археологічна культура, поховання якої були досліджені в гордіївських курганах, не має аналогів в Україні. Вона, можливо, відноситься до найбільш східної групи, так званої курганної культури. Ця культура датується ХІV-ІХ ст. до н.е. і була розповсюджена на території Центральної Європи.

Розкопані в Тростянецькому районі і поселення раннього залізного віку, який ще називають передскіфським часом (Ладижин, Ободівка, Тростянчик) та скіфські кургани VII – до початку II ст. до н.е. (Четвертинівка).

Епоху II–V ст. н.е. представляють пам’ятки черняхівської культури (Оляниця, Скибинці, Тростянчик, Тростянець, Глибочок, Ладижин), де знайдено чорно-коричневу ліпну та сіру гончарну кераміку, прясла, жорна, кістки тварин. Про значні міжгосподарські та торговельні зв’язки чсрняхівських племен з країнами Середземномор’я свідчать знахідки чималої кількості римських та грецьких монет і виробів.

Велику наукову цінність має стародавнє поселення біля с. Скибинці, де під час археологічних розкопок виявлені залишки культур різних періодів: бугодністровської, трипільської, черняхівської, епохи бронзи, і, нарешті, – залишки слов’янського поселення.

Скибинецькі знахідки, на думку науковців, підтверджують існування на території Побужжя племені антів.

Ранньослов’янське поселення V VI ст. віднайдено в урочищі «Половині» поблизу смт Тростянця та м. Ладижина. Пізніше в цих місцях селилися племена уличів, чия територія проживання межувала з Диким полем.

Всього на території району налічується 24 пам’ятки археології, 66 – історії, 2 – архітектури, 2 – культури.

Історичне с. Четвертинівка – своєрідна візитівка козацького минулого Тростянецького району. Розташоване воно за 12 км на північний схід від райцентру по праву сторону Південного Бугу на обох берегах невеличкої притоки Батіг. Поселення увійшло в історію України завдяки знаменитій Батозькій битві (травень 1652 р.) між селянсько-козацькими загонами під проводом Б. Хмельницького і шляхетськими військами коронного гетьмана М. Калиновського.

Місце битви, згідно з опублікованими джерелами, розгорнулося фактично на території укріпленого польського табору поблизу поселення Батіг, яке розташовувалося у Брацлавському воєводстві. В XVI ст. поселення належало князям Четвертинським, від яких перейшло до князя Януша Збаразького. Згодом належало родині Слупичів. Як укріплене поселення, згадується у 1640-х роках.

Окрім близько 20 тис. вояків, М. Калиновський зосередив тут 12 тис. кінноти і 8 тис. жовнірів. Але наступ козацьких полків був надзвичайно рішучий і стрімкий. Бій тривав цілий день і закінчився повним розгромом ворога.

Батозька битва була зразком мужності і військового мистецтва повсталих народних мас, а також вершиною воєнного таланту і майстерності Богдана Хмельницького. Перемогу на Батозькому полі сучасники порівнювали з перемогою карфагенського полководця Ганнібала над римлянами під Каннами у 216 р. до н.е. У с. Четвертинівка нині працює історико-краєзнавчий комплекс «Батозька битва», який рішенням сесії Вінницької обласної ради: «Про підсумки обласного конкурсу «Сім чудес Вінниччини», визнано «Перлиною Поділля».

І нині можна побачити козацький камінь якраз на тому місці, де козаки вбрід переходили річку, побувати у Кривавому яру, по якому, як свідчить історія, текла кров і козаків, і шляхтичів. Та історичний маршрут починається від обеліска Козацької слави, збудованого вдячними нащадками на честь 350-річчя Батозької битви.

Перша документальна згадка про районний центр краю – Тростянець датується 1598 р. За переказами стародавнє поселення існувало і раніше на південний захід від сучасного, але його пограбували і вщент спалили іноземні завойовники. Згодом люди осіли на нинішньому місці, у долині річки Нетеки. Новому поселенню спочатку дали назву Адамгород, але невдовзі повернули стару, яка, очевидно, походить від слів «тростина», «трясовина», бо місцевість у долині була дійсно досить заболочена і густо вкрита очеретом.

Через село пролягав відомий Шпаків тракт, що сполучав північно-західні райони України з узбережжям Чорного моря. 29 разів цією широкою дорогою здійснювали набіги на Тростянець загони турків і татар.

У першій половині XVII ст. Тростянець неодноразово переходив від одного власника до іншого (Вишневецькі, Потоцькі, Собанські). Поміщицький гніт призводив до втечі кріпаків з маєтку. Чимало з них брали участь у Визвольній війні українського народу проти польської шляхти.

1649 р. Тростянець увійшов до складу Брацлавського полку. З 1797 р., згідно з новим адміністративним поділом, містечко увійшло до Брацлавсь­кого повіту Подільської губернії.

У 90-х рр. XVIII ст. тут діяли два винокурні заводи. 1834 р. став до ладу цукровий завод Потоцького – один з перших заводів на Поділлі. Пізніше збудували млин, олійню, крупорушку.

1861 р. у Тростянці було реконструйовано цукровий завод, який став од­ним з найбільших в Україні.

1884 р. до містечка від залізничної станції Демківка провели залізничну колію, яка зв’язала Тростянець з магістраллю Одеса – Київ. Працювали друкарня та палітурна майстерня.

Відомо, що в кінці XIX ст. у Тростянці (з передмістями Витягайлівкою та Качурівкою) мешкало більше 5 тис. осіб. Тут знаходилося волосне управління, поштово-телеграфна контора, функціонували міська лікарня та лікарня при цукровому заводі. Діяли дві церковнопарафіяльні школи, двокласне училище при цукровому заводі та три єврейські молитовні школи. При училищі відкрили першу бібліотеку.

Особливим трагізмом в історії краю позначені роки Великої Вітчизняної війни. 25 липня 1941 р. фашисти окупували Тростянець. Десятки людей було закатовано, сотні відправлено до таборів смерті, понад 460 юнаків та дівчат вивезено до фашистської Німеччини.

Майже 20 тисяч тростянчан воювали на фронтах Великої Вітчизняної війни, понад 5 тис. з них загинули. За героїзм і мужність багатьох нагород­жено орденами і медалями, шістьом присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу: Мазур Трифон Григорович (с. Савинці), Могильчак Іван Назарович (с. Демидівка), Надутий Михайло Іванович (с. Цибулівка), Наконечний Анатолій Гаврилович (м. Ладижин), Смовзюк Леонтій Семенович (с. Скибинці), Сокур Петро Трохимович (с. Демківка). Тимофій Омелянович Грубий став Повним кавалером орденів Слави.

У населених пунктах краю споруджені пам’ятники і меморіальні комплекси загиблим воїнам. В смт Тростянець постали меморіали пам’яті загиблим в роки революції, громадянської і Великої Вітчизняної воєн, жертвам політичних репресій і голодоморів, воїнам-інтернаціоналістам. В с. Цибулівка відкрито меморіальний комплекс пам’яті євреїв, які загинули від рук гітлерівських загарбників 1941 р. в місцевому гетто.

Щедра тростянецька земля на видатних людей. Вона подарувала світо­ві талановитого художника О. Новаківського, творчість якого вважається цілою епохою в українському малярстві кінця ХІХ – початку XX ст. Його постать заслужено стоїть в одному ряду з такими відомими представниками європейського символізму, як П. Гоген і М. Врубель. Народився Олекса Харлампійович у селі Нова Ободівка (нині Ободівка), де встановлено пам’ятник славнозвісному земляку. Його твори пробуджують живий відгук у душах сучасників.

З с. Верхівка український письменник Кузьма Кіндратович Гриб, автор творів воєнної тематики. В них – правдиві сторінки власного нелегкого бойового шляху у Великій Вітчизняній війні. Перебуваючи на окупованій території, він організував з учнів місцевого технікуму підпільну патріотичну групу, яка згодом перетворилася в партизанський загін, що діяв у басейні річки Унави на Черкащині.

Село Верхівка багате й на історичні пам’ятки, бо це одне з найдревніших поселень краю. В історичних джерелах вказується, що воно засноване у ХІІІ-ХV ст. Тут збереглися рештки валів колишньої фортеці, що слугувала оборонним пунктом для захисту польсько-литовських володінь від нападу кримських татар та турків.

У XIX ст. Верхівка славилася як значний торговельно-ремісничий осередок. А сьогодні візитівкою села є величний палац, у якому більше 80-ти років працює сільськогосподарський технікум. Звів його пан Собанський у 1894 р. У другій половині XIX ст. таких палаців було небагато. Збудований він у стилі еклектизму, тобто поєднанні елементів романського і пізньоготичного архітектурних стилів. Водночас із будівництвом палацу, на пагорбі і навколо нього, було закладено 21 га парку. Висаджувалися рідкісні дерева, які достав­лялися з усіх куточків світу. І зараз радують зір бархат амурський, береза, дуб червоний. Всього ж у парку майже 100 видів насаджень. Студенти техні­куму дбайливо його доглядають. Сьогодні цей освітній заклад знаходиться у структурі Вінницького державного аграрного університету.

Родом з с. Олександрівна відомий український поет і публіцист – Анатолій Агафонович Бортняк, лауреат багатьох літературних премій України та міжнародної премії з сатири і гумору США.

Шанувальникам поезії російського поета О. С. Пушкіна буде цікаво дізнатися, що дорогою у гості до пана Собанського з Тульчина в Ободівку, через Тростянець поет написав чарівні рядки вірша, присвячені не менш чарівній доньці пана Кароліні.

Окрасою Тростянеччини є її навколишні села з неповторними природними пейзажами, археологічними знахідками та героїчною минувшиною. Вражають своєю красою краєвиди села Тростянчик, розташованого на пра­вому березі річки Південний Буг. Колись він звався Костянтингородом. Тут виявлено трипільське поселення І пол. III тис. до н.е., кургани і поселення інших культур.

На південному сході району знаходиться багате на історичні події село Ободівка. До того ж, це ще й рекреаційна зона краю. Тут, на межі з Бершадським районом, серед соснового лісу поблизу мальовничих ставків розмістилися оздоровчі табори для дітей «Сосновий бір» та «Колос».

Нинішня Ободівка цікава для туристів своїм пейзажним парком та палацом родини Собанських. Його будівництво у 1763 р. розпочав граф Йосип Потоцький. Рід Собанських з’явився у селі 1787 р. Тож палац був добудований Міхалем Собанським. На початку XIX ст. біля маєтку, на основі природного лісу, ірландським паркобудівничим Д. Маклером, був розбитий чудовий парк з оранжереєю та екзотичними рослинами. На жаль, сьогодні палацо-парковий комплекс переживає не найкращі часи. Він потребує значних ремонтних робіт.

Родзинкою села є також місцевий пагорб «Миска» (має вигляд перевернутої миски), який ще називають «Семениха». У XIII ст. він використовувався як укріплення для захисту від монголо-татарської навали. Його круті схили були укріплені двома ровами з насипами, які збереглися донині. Неподалік від «Миски» знаходиться більш давня археологічна пам’ятка – скіфський курган. У 2005 р. для збереження цього унікального природного середовища було створено ландшафтний заказник «Миска» загальною площею біля 88 га, цінністю якого є чотири цілющих джерела. Рельєф місцевості важкодоступний, що й зумовило збереження тут різноманітної рідкісної степової рослинності, занесеної до «Червоної книги».

У селі створено невеличкий, проте унікальний приватний тваринний куточок, у якому проживають типові представники фауни краю: лані, дикі кабани, різні породи овець та коні, що дає можливість ближче ознайомитися із тваринним світом цієї місцевості. Цікавими для туристів стануть і кінні екскурсії маршрутами ландшафтного заказника «Миска».

Всі бажаючі можуть також стати учасниками регіонального музичного фестивалю «Ободівка – мелодійний край Поділля».

Для гостей Ободівський туристичний центр організовує подорожі історичними місцями Тростянеччини: с. Четвертинівка – знаменита Батозька битва, с. Верхівка – палац та чудовий парк пана Ф. Собанського, с. Ободівка – місце народження видатного художника О. Новаківського, Цибулівське лісництво, де росте старий дуб-Гордій, якому понад 600 років.

У с. Цибулівка можна помилуватися ще двома могутніми дубами, які місцеві жителі називають «Громовик» і «Дідусь», а також розкішними лісовими масивами «Гайдамацький Яр» і «Гвинтове урочище». А ще тут є «Маруньків сад», «Замчище» або «Поруби», «Худенкова криниця», «Панькове узгір’я». Всі ці унікальні природні пам’ятники взяті під охорону.

Перша згадка про Цибулівку відноситься до XVIII ст. Архівні документи свідчать про те, що коли Правобережна Україна належала Речі Посполитій, на цій території масово почали селитися литовці, про що свідчать прізвища односельчан – Літовчуки. У місцевому краєзнавчому музеї зберігаються старовинні мідні ключі великого розміру, на яких написи зроблені литов­ською мовою. У польських документах за 1784 р. значиться, що правобережна частина села називалася Старо-Цибулівкою і відносилася до Брацлавського повіту. Відповідно лівобережну – називали Новою Цибулівкою.

1772 р. у Новій Цибулівці була збудована церква св. Архангела Михаїла, 1873 р. звели новий храм і у с. Стара Цибулівка (нині Цибулівка), який освятили на честь князя Олександра Невського.

Найпівденніше село району – Торканівка. На його території у сиву давнину жили первісні люди, про що свідчать різноманітні знахідки кам’яних знарядь праці. Причому, залишків подібних стоянок тут виявлено декілька. У 1975 р. під час будівництва дороги в урочищі «Пісок» робітники розкопали скелет мамонта. Зараз він зберігається у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї.

Цікаву минувшину мають й інші населені пункти краю, приміром с. Гордіївка, у центрі якого розмістився невеликий парк. Вздовж місцевої річки Нетеки є багато цілющих джерел. А у «Буртовому яру» – чудодійна криничка «Вдовинна». Незвичайна вона тим, що коли місцеві жителі разом із священиком літньої посухи її почистять, то невдовзі обов’язково іде рясний дощ, такий необхідний під час польових робіт.

На півночі Тростянеччини розмістився стародавній Ладижин –місто обласного підпорядкування, у якому є чимало цікавих археологічних пам’яток. Зокрема, сліди двох поселень доби неоліту та двох ранньослов’янських, що відносяться до VI–VIII ст. На думку дослідників, назва містечка тотожна із стародавнім Лодяжином, що походить від імені язичницької богині Лади. В історичних документах Ладижин згадується ще й у зв’язку з гайдамаччиною, де в густому лісі .ховалися народні месники. Цей ліс і досі називають

Гайдамацьким. За радянських часів біля Ладижинського водосховища збудували одну з найпотужніших в Україні електростанцій.

Тростянецький край славиться цілою плеядою народних умільців, майстерність яких важко переоцінити.

Наприклад, у селі Гордіївка, можна ознайомитися, як за давніми народними звичаями грають весілля. В інших селах відтворюють прадавні традиційні місцеві свята: «Андріївська калита», «Обжинки», «Зелені свята», «Різдвяна зірка».

Тут проживає майстриня-вишивальниця Ганна Петрівна Дідур. Її затишна оселя перетворилася у справжній музей вишивки, до якого люблять заходити шанувальники цього українського народного мистецтва.

При Тростянецькому районному Будинку культури створено любительське об’єднання «Вишиванка», що зібрало вишивальниць з усього краю.

Діє чимало фольклорних колективів, які мають високі звання «народний».

Всі, хто полюбляє мандрувати, вміє дивуватися, закоханий у природу, вивчає народні звичаї і обряди, розуміється на археології знайдуть у цьому самобутньому краї чимало незвіданого.

ТУЛЬЧИНСЬКИЙ РАЙОН

...Тульчин

ти весь в історії іскристий,

яка це радість побувать в тобі...

П. Тичина

Територія — 1,1 тис. км² 

На території району знаходиться 51 населений пункт

Кількість населення — 59,1 тис. осіб

Відстань від райцентру до м. Вінниці автошляхами — 85 км,

залізницею — 120 км

Річки: Південний Буг, Сільниця

Адміністративний центр району — м. Тульчин

Кількість населення — 15,5 тис. осіб

Телефонний код 0-4335

Тульчинщина край, насичений багатими історичними подіями. Це — священна земля далеких предків. Це сучасний промислово-торговельний регіон, що прагне розвитку. Це — осередок творчої інтелігенції, відомої да­леко за межами району. Це — дивосвіт самобутніх народних звичаїв, обрядів і традицій.

Район знаходиться у південно-східній частині Вінницької області, яка у фізико-географічному відношенні належить до лісостепової зони в півден­ній частині Подільського плато, переважно вздовж річок Південний Буг та Сільниця.

Межує з Гайсинськнм, Крижопільським, Немирівським, Тиврівським, То- машпільським, Тростянецьким, Шаргородським районами Вінницької області.

Славиться Тульчинщина своїми природними заповідними об’єктами, яких тут 15, загальною площею більше тисячі гектарів. До ботанічних за­казників загальнодержавного значення відноситься урочище «Журавлівська дача», поблизу с. Журавлівка, з дубово-ясеневими насадженнями.

Серед ботанічних та ландшафтних заказників місцевого значення ви­різняються мальовничі урочища «Дранка», «Дзерівка», «Гора дубина», «Березів яр», «Прибузький», «Марусине», де окрім різноманітних порід де­рев, ростуть рідкісні рослини. Урочище «Федьківське» являє собою водно- болотний комплекс болотної і степової рослинності з місцями гніздування птахів. Природний комплекс «Ковалева», що розмістився на схилах без­іменного струмка, зберігає чимало видів оригінальної флори і фауни. До нам яток природи місцевого значення належить і живописна «Софора япон­ська», що знаходиться у Тульчинському сквері біля Будинку дітей та юна­цтва. Складається вона з групи красивої і цінної рідкісної деревної породи. Є на Тульчинщині и орнітологічний заповідник. Місцевість краю багата на граніт, глину, пісок.

Місто, що зручно вмостилося на цій диво-природі у видолинку Між не­високими горбами це Тульчин, адміністративний центр району. Якщо зі­йти на котрийсь з них, постає воно перед поглядом у всій своїй красі: зелені ліси, сквери, ставки, серед яких величні старовинні будівлі і храми.

Перша документальна згадка про Тульчин, за назвою Нестарвар. відно­ситься до 10 травня 1607р. (акт Люблінського трибуналу). Припускають, що першим володарем міста був Войцех Станішевський, бо саме він згадується в акті. Такий факт підтверджується і польськими істориками, а тому цю дату і прийнято вважати днем народження міста, хоча в деяких історичних доку­ментах розповідається про події початку XV ст. в укріпленому поселенні піл різними назвами, ідентичними назві сучасного передмістя Тульчина — села Нестерварки.

Під час ремонту місцевого католицького кладовищенського костьолу, було знайдено керамічну плитку з вибитими цифрами 1599, що, можливо, вказують на дату спорудження храму. За переказами саме тут був похований померлий 1805 р. граф С. Полоцький.

Велична історія Тульчина розпочалася після 1609 p., коли польський маг­нат Валентій Калиновський став володарем міста і переніс найперший центр поселення з північного берега річки Сільниці (де тепер село Нестерваркаї ближче до річки Тульчинки. Його син Адам, отримавши Тульчин у спадщину, близько 1630 р. будує тут потужну фортецю та монастир.

Адам Калиновський покровительствував ордену домініканців і значні кошти вкладав у спорудження домініканських кляшторів. Тоді в Тульчині і був зведений Домініканський собор.

На карті відомого дослідника України французького історика І де Боплана Тульчин у 1650 р. зображений укріпленням, обнесеним земляними ва­лами та дерев'яним частоколом. Північний район міста з назвою «Завалля» якраз і знаходився тоді за межами міського земляного валу.

У 1665 і 1672 pp. Тульчинська земля зазнає спустошливого нападу гагар. Місто Тульчин протягом кількох десятиліть занепадає, щоб згодом з новою, до цього нечуваною силою свого розквіту, сягнути вершин європейської слави.

Зі згасанням роду Калиновських Тульчин біля 1726 р. переходить у власність до їх родичів — Потоцьких, одного з найбагатших і вельможних родів Польщі. 

Резиденцією польського магната Станіслава Потоцького Тульчин стає у 1726 р., а пізніше — 1775 р. переходить до сина його племінника Станіслава Фелікса Щенсни-Потоцького.

З цього часу провінційне містечко Тульчин перетворюється на один з центрів не тільки української, а й європейської історії. Станіслав Фелікс Щенсни-Потоцький переніс сюди свою резиденцію і з ентузіазмом розпочав її облаштовувати. В маєтку граф жив зі своєю коханою Софією, тією самою гречанкою, для якої пізніше створив знамениту «Софіївку».

Він перетворює маленьке містечко на місто з потужною промисловістю та високою європейською культурою. З появою графа, в Тульчині виникає чимало заводів та майстерень. Станіслав Щенсни-Потоцький розводить у своїх маєтках нові породи худоби, привозить сюди нові сорти фруктових дерев, рослин і квітів.

У 1782 р. під керівництвом відомого будівничого Людвіга Метцеля і французького архітектора Лакруа споруджує у місті величний палацовий ансамбль, легендарний «Подільський Версаль» — диво Європи і окрасу Поділля, який своєю красою сперечався з кращими палацовими спорудами Європи.

У палаці Потоцьких були: бібліотека, кількість томів якої сягала понад десять тисяч; знаменитий на той час кабінет нумізматики великої вартості; картинна галерея. Поміж сімейними портретами в ній були й чудові копії безсмертних творів Рафаеля, Тиціана, Мікеланджело. Ного історичний архів складали досить цікаві документи: грамоти литовських князів, листи поль­ських королів і письменників, свідчення про національно-визвольну війну під проводом Б. Хмельницького.

Навколо палацу англійським садівником Міллером був створений роз­кішний парк «Хороше» з місцевими та екзотичними деревами і чагарника­ми, альтанками, фонтанами, ставками, квітниками, мармуровими статуями роботи провідних тогочасних майстрів.

Тут творили: кращий поет Польщі, вчитель і попередник А. Міцкевича Станіслав Трембецький; живописець королів — італієць Ж. Лампі; видатний французький художник, механік, хімік і архітектор Лакруа; відомий поль­ський письменник Юзеф Крашевський, який у 1843 р. описав парк «Хороше».

Історія Тульчинщини тісно пов’язана з історією Франції. За часів Потоцького в палаці жили представники найвідоміших аристократичних родин цієї країни. Це князі Поліньяки, один із яких був прем’єр-міністром Франції за часів Людовіка XV, Шуазелье, граф Понтмартен.

Нащадки Потоцького мали близькі стосунки з найзнаменитішими людьми Європи О. де Бальзаком, Ф. Шопеном, Ю. Словацьким. Гі де Мо­пассаном та ін.

Тульчин тісно пов’язаний з історією Німеччини. Це викликано перебу­ванням у місті штабу Другої російської армії, якою керував німець князь Вітгенштейн. Ного ад'ютант, теж німець, П. Пестель створив тут Південне товариство декабристів, активісти якого написали видатний документ, Конституцію демократії «Руська правда». Іменем П. Пестеля в Тульчині названа вулиця, на якій він проживав, споруджено пам’ятник, а в приміщен­ні колишнього «Офицерского собрания», нині краєзнавчому музеї, є цікава експозиція, присвячена декабристам.

За часів Коліївщини, 1768 p., в Тульчині розміщувався штаб російських військ, які прибули на допомогу польській шляхті для боротьби з гайдамака­ми. Тут були полонені ватажки гайдамаків І. Гонта та М. Залізняк, які утри­мувалися в келіях Тульчинського монастиря, чекаючи своєї подальшої долі.

У травні 1787 p., з нагоди перебування у Тульчині польського короля Станіслава Августа Понятовського, місту надається Магдебурзьке право. У 1791 р. тут перебував штаб польської коронної армії під керівництвом двох національних героїв Польщі — племінника короля, майбутнього мар­шала Наполеона Юзефа Понятовського та національного героя не лише своєї батьківщини, а й Сполучених Штатів Америки Тадеуша Костюшка. Після приєднання Правобережної України до Росії, Тульчин стає повітовим містом Брацлавського намісництва, а в 1796 р. одержує право на герб у вигляді ри­царського щита.

З березня 1796 по березень 1797 pp. на Тульчинщині перебував видатний російський полководець Олександр Васильович Суворов. Саме тут він на­писав свою геніальну працю «Наука перемагати». Збереглися у краї дотепер залишки навчальної фортеці «Пражка», криниці, які викопали і облаштували солдати О. Суворова.

У центрі Тульчина красується пам’ятник генералісимусу, а одна з цен­тральних вулиць носить ім’я О. Суворова. В музеях зібрана цінна і цікава експозиція предметів, зброї, знамен, одягу тих часів.

Великі Історичні події у маленькому Тульчині протягом XV-XIX ст. притягували до себе в різні роки визначних діячів науки, культури, історії і літератури.

1806 р. Тульчинську землю відвідав один із зачинателів української класичної літератури — поет і драматург, автор «Енеїди» і «Наталки Пол­тавки» — Іван Петрович Котляревський.

Над великою історичною драмою «Сава Чалий» працював у Тульчин, класик національної драматургії Іван Карпович Карпенко-Карий, а видатна українська письменниця Марко Вовчок у 1860 р. записує тут українські народні старовинні пісні.

З Тульчином пов’язані імена російського поета О. С. Пушкіна та художника К. Я. Рейхеля.

1856 р. у Тульчині працював талановитий художник, близький друг  Т. Г. Шевченка, Іван Максимович Сошенко. Тут він майстерно розписує іконостас Нестерварської церкви, а у палаці Потоцьких малює копію портрета графині Софії Потоцької пензля знаменитого італійського художника Ж. Лампі.

Тульчин пам’ятає і про перебування у місті подолянина Костянтина Віталійовича Широцького відомого мистецт