Від упорядників

Мальовнича природа, сприятливі кліматичні умови й географічне розміщення Вінниччини, її унікальні археологічні, архітектурні пам'ятки, що сягають сивої давнини, непересічні історичні події, самобутні культурні та народні традиції і звичаї, ціла плеяда видатних особистостей створили чудові умови для розвитку в краї досить популярної й прибуткової нині в світі галузі — туризму.

Мета пропонованого видання — представити гостям, мешканцям області, дослідникам краю, туристам та всім любителям подорожей найцінніші перлини і найцікавіші визначні місця сіл, селищ, міст і містечок, на які так багата і щедра Вінницька земля.

Матеріали в довіднику подані двома мовами — українською та англійською.

У довіднику ви знайдете інформацію про розвиток у краї активного туризму, водні, пішохідні та маршрути вихідного дня. Дізнаєтеся про місцеві рекреаційні ресурси, санаторії, пансіонати, заклади відпочинку та дозвілля, де можна оздоровитися і цікаво відпочити.

Відвідавши заповідні місця краю, спілкуючись з природою, п 'ючи цілющу джерель- \ ну воду, вдихаючи свіже, насичене лікарськими травами повітря, ви відчуєте прилив \ бадьорості, гарного настрою та наповнитеся незабутніми враженнями від побачених палаців, замків, веж та стародавніх культових споруд. Познайомитеся з непе-ревершеними витворами народних майстрів писанкарства, вишивання, гончарства, живопису. Спробуєте смачні страви самобутньої і різноманітної подільської кухні.

При підготовці довідника був використаний багатий краєзнавчий фонд Вінницької обласної універсальної наукової бібліотеки ім.К.А. Тімірязєва, що включає фундаментальні дослідження з історії окремих населених пунктів краю, написаних відомими краєзнавцями Вінниччини.

Чимало цікавої інформації з історії окремих пам'яток, видатних особистостей та народних умільців знайдено і в публікаціях, вміщених у обласних та районних газетах, а також у мережі Інтернет.

При підготовці довідника були використані матеріали, надані працівниками органів місцевого самоврядування, районних державних адміністрацій, відділів культури райдержадміністрацій, міських рад, міст обласного значення, центральних районних (міських) бібліотек.

Особливу подяку за підтримку і розуміння висловлюємо М. В. Потупчику, завідуючому сектором охорони культурної спадщини управління культури і туризму Вінницької обласної державної адміністрації, В. С. Мазурику, представнику Національної ради з питань телебачення та радіомовлення у Вінницькій області, С. С. Гаренику, головному спеціалісту з питань туризму управління культури і туризму Вінницької облдержадміністрації. Значну цінність представляла і фактографічна інформація, крупинками зібрана дослідниками краю, завдяки їх самовідданій, натхненній і такій необхідній праці.

Тож: запрошуємо всіх бажаючих у подорож: славетною Вінниччиною, яка відома своїми талановитими земляками, багатим історичним минулим, самобутньою культурною спадщиною, непересічними святинями та мальовничою природою.

Сподіваємося, що дане видання з часом буде доповнене новими цікавими краєзнавчими розвідками і перевидане шанувальниками і дослідниками краю.

ЗМІСТ 

Від упорядників

Вінницька область

Мальовнича Вінниця — столиця краю

Жмеринка — вузлова залізнична станція України

Козатнн — місто залізничників

Місто Ладижин — перлина Подільського краю

Могялів-Подільський — прикордонна фортеця України

Хмільник — курортна перлина України

Барський район

Бершадський район

Вінницький район

Гайсинський район

Жмеринський район

Іллінецький район

Калинівський район

Козятинський район

Крижопільський район

Лнповецький район

Літинський район

Могилів-Подільський район

Мурованокуриловецький район

Немирівський район

Оратівський район

Піщанський район

Погребищенський район

Теплицький район

Тиврівський район

Томашпільський район

Тростянецький район

Тульчинський район

Хмільницький район

Чернівецький район

Чечельницький район

Шаргородський район

Ямпільський район 

ВІННИЦЬКА ОБЛАСТЬ

За моїм глибоким переконанням, Вінниччина – найближча до неба, найживописніша і пісенна земля. Все, що у моєму серці добре і зле, все започатковане тут.

І. Ф. Стаднюк

Утворена – 27 лютого 1932 р.

Територія – 26,5 тис. км²

Кількість населення – 1660,0 тис. осіб, в т.ч.

міське – 812,6 тис. осіб

сільське – 847,4 тис. осіб

Річки: Південний Буг з притоками Згар, Рів, Дохна, Соб, Савранка і Дністер з притоками Лядова, Немія, Мурафа, Русава, Марківка, Кам’янка

Адміністративний центр області – м. Вінниця

Область поділена на 3 міських і 27 сільських адміністративних районів.

У складі області – 6 міст обласного підпорядкування (Вінниця, Жмеринка, Козятин, Ладижин, Могилів-Подільський, Хмільник), 12 міст районного підпорядкування, 29 селищ міського типу, 661 сільська рада, яким підпорядковано 1466 сільських населених пунктів

Вінниччина – край багатої і різноманітної природи, героїчної історії, що сягає сивої давнини, унікальних археологічних, архітектурних та культурних пам’яток різних епох, самобутніх фольклорних надбань, витоки яких беруть початок у доісторичні часи.

На її території є чимало прекрасних заповідних куточків природи, історичних місць, музеїв, пам’ятників і бюстів, які увічнюють імена видатних людей, що тут народилися або проживали.

Вінницька область була заснована 27 лютого 1932 р. Розташована в лісостеповій зоні центральної частини Правобережної України, на Придніпровській височині на південному сході і Подільській височині на південному заході. Вінниччина є частиною Поділля, яке видатна українська письменниця Леся Українка назвала красою України.

Геолого-сировинні ресурси краю складають нерудні будівельні матеріали, граніт, пісок, глина, ракушечник, вапняки для технологічних потреб цукрової промисловості. На Вінниччині є поклади гранату і найбільші в Україні запаси пеліканіту.

Розроблені у краї Бахтинське родовище флюориту, Ямпільське і Глибочанське родовища пісковику, три родовища каоліну, запаси якого на теренах Вінниччини найбільші у світі, Вендичанське родовище глин для виготовлення керамзитового гравію та Жежелівське родовище гранітів.

За ґрунтовими особливостями територія ділиться на чотири агрогрунтові райони: північно-східний – з переважаючим чорноземом, центральний – з сірими і світло-сірими опідзоленими ґрунтами, південно-східний та придністровський райони – з глибокими чорноземами і опідзоленими ґрунтами. На думку фахівців, Вінниччина має найродючіші в Європі ґрунти.

Адміністративний центр області – місто Вінниця.

На південному заході Вінницька область межує з Республікою Молдова, на заході – з Хмельницькою, на півночі – з Київською та Житомирською, на сході – з Черкаською та Кіровоградською і на півдні – з Одеською областями.

Найбільша протяжність області зі сходу на захід сягає 200 км, а з півночі на південь – 185 км.

Саме географічне положення Вінницької області в центрі України сприятливе для її перспективного розвитку як в цілому, так і для туризму зокрема. Воно ж обумовлює і транзитність території. Вінницьку область перетинають залізниці, які використовуються для міждержавних сполучень: Москва–Бухарест, Москва–Прага, Москва–Софія, Київ–Будапешт–Любляна–Трієст, Київ–Легніце та ін.

Територією області проходять важливі магістралі: Київ–Одеса, Київ–Львів, Харків–Львів, Київ–Кишинів та ін. По щільності залізничних колій на одну тисячу квадратних кілометрів території область посідає п’яте місце по Україні.

В останні роки у Вінниці відкрито аеропорт, налагоджено повітряне сполучення обласного центру з Києвом, Одесою тощо.

Проведенню відпочинку та оздоровленню сприяє помірно-континентальний клімат області.

Вінницька область має досить густу мережу річок, що відносяться до басейну Чорного моря. Головні річки області доповнюють малі, кількість яких сягає тисячі (1086).

Чимало водних ресурсів області зосереджується в ставках (понад 4 тис.) та водосховищах (63). Всі водойми області надають великі можливості для таких видів відпочинку населення, як катання на човнах, катамаранах, купання, водні мандрівки, оздоровчі сонячні та повітряні ванни, рибальство. Цими видами відпочинку можуть скористатися і туристи.

Крім того, в області стрімко розвивається активний туризм. З метою популяризації та підтримки цього виду туризму Вінницьким туристично- спортивним союзом розроблено 37 нових маршрутів, з них: 10 водних, 6 пішохідних, 6 велосипедних, 8 маршрутів вихідного дня та 1 лижний.

Вінниччина багата і якісними мінеральними та прісними підземними водами. Варто при цьому згадати хоча б Хмільницьке родовище мінераль­них лікувальних радонових вод, де створено систему курортних оздоровниць, в яких успішно лікуються люди з різноманітними хворобами.

Гарний відпочинок пропонують Будинки відпочинку «Гірський» (Могилів-Подільський район) і «Сокілець» на річці Південний Буг та бази відпочинку підприємств і організацій на берегах річок Південний Буг, Дністер, Мурафа, в т.ч. на березі водосховища Ладижинської теплоелектростанції біля с. Степашки.

Розвідані численні родовища столових вод, на п’яти з яких налагоджений розлив («Регіна», «Княжна», «Шумилівська», «Подільська», «Росяна»).

Для розвитку екологічного туризму, відпочинку та оздоровлення на території області важливе значення мають багаті лісові ресурси окре­мих районів області, зокрема: Вінницького, Гайсинського, Жмеринського, Іллінецького, Калинівського, Літинського, Піщанського, Тростянецького, Тульчинського, Хмільницького, Чечельницького.

Значний рекреаційний потенціал Вінниччини складають природоохоронні об’єкти, яких на території області функціонує 338. Це – заповідники, заказники, урочища, пам’ятки природи загальнодержавного та місцевого значення, парки – пам’ятки садово-паркового мистецтва, створені у ХVІІІ-початку XX ст.

Окрім природно-ресурсного потенціалу, Вінниччина щедро представлена пам’ятками археології, архітектури та містобудування, історії, культури та етнографії, що дбайливо зібрані у музеях міст і сіл області. На сьогодні в області функціонує більше 120 музеїв системи Міністерства культури і туризму України. Із них: 23 державні та 97 самодіяльних, 33 з яких мають звання «народний». Загалом в області під охорону держави взято біля 3,5 тис. пам’яток.

На її теренах відкрито понад 1,5 тис. археологічних пам’яток від доби пізнього палеоліту до середньовіччя. Значна їх частина належить до трипільської культури (ІV-ІІІ тис. до н.е.). Розкопки цих пам’яток дали багатий матеріал для висвітлення різноманітних сторін побуту, господарської діяльності та ідеологічних уявлень носіїв трипільської культури. На території області виявлено чимало городищ і курганів. Немирівське скіфське городище є одним з найбільших в Україні. Далекі пращури залишили у спадок чимало унікальних поховань і скарбів, що дійшли до нашого часу.

Чого тільки варті розкопки біля с. Гордіївка Тростянецького району, де знайдено найдревніше золото України (епоха бронзи, вік курганів – 3-3,5 тис. років). Колекція намиста із бурштину з цього комплексу – одна з найбільших у Європі. Чи поховання сарматської жриці зі всіма атрибутами, виявлені біля с. Северинівка Ямпільського району. Пам’яток такого типу в Україні за всю історію археології знайдено всього декілька. Або ж унікальний східнослов’янський Бернашівський ювелірний комплекс середини І тис. нової ери.

Серед архітектурної спадщини регіону особливий інтерес для туристів становлять замкові комплекси ХVІ-ХVІІ ст. у Буші, Барі, Озаринцях, Мурованих Курилівцях, Селищі, Хмільнику та Іванові; безліч палаців, костьолів, церков ХVІІ-ХІХ ст., які збереглися у 22 районах, містах Вінниці та Могилеві-Подільському. Є і давні синагоги, як наприклад у Шаргороді.

Надзвичайно привабливими для туристів є Державний історико-культурний заповідник «Буша» Ямпільського району, скельний монастир у с. Лядова Могилів-Подільського району, пам’ятка архітектури XVIII ст. палац Потоцьких у Тульчині та багато інших цікавих місць, які ви можете побачити, відвідавши міста і села області.

У 2007 р. Вінницька обласна рада зініцювала проведення конкурсу «Сім чудес Вінниччини». На розгляд журі було представлено 48 найрізноманітніших пам’яток краю, серед яких і були обрані найкращі. Разом з цим, було започатковано номінацію «Перлини Поділля», до якої увійшла ще 21 пам’ятка – духовні святині, палаци та парки, меморіальні музеї, історичні та природні об’єкти Вінниччини.

Дотепер збереглося чимало цінних споруд громадського призначення – гімназії в Гайсині, Жмеринці, реальне училище у містах Бар та Вінниця, залізничні вокзали в Козятині та Жмеринці, готель «Савой» у Вінниці.

Вінниччина багата на непересічні події минувшини, також буде цікавою для шанувальників історичних пам’яток.

Наприкінці ХVІ-на початку XVII ст., як і по всьому Поділлю, населення краю брало активну участь у повстаннях під проводом К. Косинського, С. Наливайка, Т. Федоровича (Трясила), І. Павлюка, Я. Острянина. Особливо активно діяли повстанці на Брацлавщині, у містах Вінниця, Немирів, Шаргород, Бар.

Широкого розмаху досяг народний рух під час Визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. Наприклад, битва під Махнівкою (нині с. Комсомольське Козятинського району) –у 1648, під Вінницею і Красним – у 1651, під Батогом (с. Четвертинівка Тростянецького району) – у 1652, оборона Буші – 1654 роках та ін.

На Вінниччині діяли загони, якими керували найближчі сподвижники Богдана Хмельницького, – Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай. Великі кургани на території багатьох районів області залишилися німими свідками героїчної боротьби українського народу за свободу і незалежність.

Вінниччина – батьківщина Устима Кармалюка – легендарного героя і керівника селянських повстань на Поділлі проти поміщиків у першій третині XIX ст.

Двадцяте століття закарбувалося у долі населення Вінниччини визволь­ними змаганнями 1917–1920-х рр., руйнівними Першою і Другою світовими війнами, спустошливими іноземними інтервенціями, голодом, сталінськими репресіями, Чорнобильською катастрофою.

Вінниця у 1918-1920 рр. тричі ставала столицею Української Народної Республіки періоду Директорії і саме тут біля трьох місяців вирішувалася доля української державності.

Жахливою сторінкою в історії Вінниччини був Голодомор 1932-1933 рр., про що свідчать цифри статистики тих років. У жовтні 1932 р. у Вінницькій області проживало 4 726 097 осіб, у другій половині 1934 – 3 944 523 особи. Різниця становить 781 574 особи (16,53%). За дослідженнями істориків, від голоду загинуло вінничан більше, ніж під час гітлерівської навали.

Суттєві матеріальні збитки та людські втрати зазнала Вінниччина під час Другої світової війни. Невдовзі після її окупації, що тривала 2 роки і 8 мі­сяців, у Коло-Михайлівському лісі, неподалік Вінниці, фашисти збудували ставку Гітлера «Вервольф». Тож на території краю зосереджувалися відбірні есесівські частини і загони гестапо, які з особливою жорстокістю розправлялися з мирними жителями та військовополоненими. За період окупації було знищено 204 781 чол. мирних жителів, 45 972 – радянських військовополонених, вивезено на роботи до Німеччини – 74 167 осіб.

Незважаючи на це, у роки війни на Вінниччині діяло 6 партизанських і з’єднань, 10 загонів, 17 окремих партизанських груп загальною чисельністю 19 тис. чоловік. Вінницьке підпілля очолював Герой Радянського Союзу І. В Бевз.

Вінницьку область визволяли війська 1-го Українського фронту під командуванням генерала армії М. Ф. Ватутіна в ході Житомирсько-Бердичівської наступальної операції. Безпосередньо Вінницю звільняла 38 армія і під командуванням генерал-полковника К. С. Москаленка. Наказами Верховного Головнокомандуючого 11 військовим частинам було присвоєно почесні звання «Вінницьких», 4 – «Жмеринських», 4 – «Вапнярських».

За героїзм, проявлений під час війни, високе звання Героя Радянського Союзу отримали 123 земляки, а генерал армії І. Д. Черняховський і полковник І. Н. Бойко удостоєні цього звання двічі. 42 мешканці Вінниччини стали повними кавалерами ордена Слави.

Вінниччина, край високої культури і духовності, за свою історію нагромадила величезну скарбницю самобутніх народних традицій, звичаїв, обрядів, до яких ви можете долучитися, подорожуючи населеними пунктами області.

Славу Вінниччині додають своїм неповторним і розмаїтим мистецтвом талановиті народні митці. З XIX ст. далеко за межами України були відомі рушники та сорочки вишивальниць з с. Клембівка Ямпільського району. Здавна у краї розвивалося гончарство, що славиться своїми глибокими тра­диціями, красою та своєрідним характером керамічних виробів. Особливого розквіту це древнє ремесло набуло у 20-ті роки XX ст. в с. Новоселівка Гайсинського району, де жили й творили видатні майстри – Андрій Гончар та брати Яким і Яків Герасименки.

Ще одним відомим центром традиційного гончарства на Вінниччині вважається с. Крищинці Тульчинського району. Крищинецька земля дала світові талант Івана Тарасовича Гончара – основоположника вітчизняної народної керамічної скульптури малих форм. Яскравим продовжувачем крищинецького гончарства є Олексій Григорович Луцишин, який не лише створив власний безцінний художній спадок, а й виплекав власну мистецьку школу. Свою неповторну гончарну техніку створили і барські майстри гончарного мистецтва Петро Лукашенко, Петро Маніта, Павло Самойлович, Григорій Куликовський.

Прославив Вінниччину своїми оригінальними скульптурними композиціями, своєрідним декоративно-фігурним посудом Олександр Ганжа, знаний народний майстер художньої кераміки, що народився у старовинному гончарному центрі – селі Жорнище Іллінецького району.

З покоління у покоління передається і традиція писанкарства. В області інтенсивно розвивається мистецтво народної витинанки. Найвищим рівнем майстерності серед витинанкарів Вінниччини відзначилася заслужений працівник культури України Марія Оксентіївна Руденко з с. Слобода-Яришівська Могилів-Подільського району.

У Вінницькій області з середини XIX ст. широкого розповсюдження на­був обробіток каменю, що належить до рідкісного промислу. Цьому в значній мірі сприяли великі запаси гранітів. Одним із центрів монументально-меморіальної пластики, декоративного оздоблення виробів садово-паркової архітектури є Гнівань. Гніванські майстри поставляли свою продукцію для будівництва Московського метрополітену, оздоблювали Московський університет. їх художні вироби вивозилися у Францію, Німеччину, Австрію, Польщу.

Відомі на Вінниччині і такі види діяльності, як ткацтво, зокрема килимарство, що були невід’ємною частиною домашніх занять кожної селянської сім’ї, соломоплетіння, різьблення по дереву.

Традиції українського народного живопису розвивають художники Віктор Наконечний, який відкрив у власному будинку картинну галерею, Віктор Крижанівський, Тетяна Дедова (с. Клембівка Ямпільського району), Федір Панчук, Іван Горобчук (м. Вінниця).

Культурно-мистецькі надбання Вінниччини сьогодні гідно продовжують сотні фольклорних колективів різних жанрів, майже 300 носять почесні звання – народний (зразковий) аматорський.

Значний внесок у збереження усної народної творчості Вінниччини зробили відомі збирачі фольклору Явдоха Зуїха, Г. Танцюра, Н. Присяжнюк, М. Руденко, їх справу успішно продовжують кавалер ордена княгині Ольги III ст. 3. Чорна (с. Стіна Томашпільського району), Г. Коваль (с. Бохоники Вінницького району), В. Вовкодав (с. Кармалюкове Жмеринського району).

Ознайомитися з народними обрядами та звичаями вінничан ви можете, взявши участь у традиційних всеукраїнських заходах, що відбуваються на теренах області. Зокрема:

– на святі народного мистецтва «Українська витинанка», що проходить у Могилеві-Подільському, на батьківщині фольклористки, майстра народної творчості, заслуженого працівника культури України Марії Руденко. Також відвідати експозицію районного музею етнографії і народного мистецтва її імені та єдиний в області міський будинок народної творчості, де створено унікальний Музей витинанки;

– на симпозіумі-практикумі «Бубнівська кераміка» у с. Бубнівка Гайсинського району, вироби учасників якого зберігаються у фондах музею- садиби видатних майстрів, основоположників бубнівської кераміки, братів Якова і Якима Герасименків у с. Новоселівка;

– на симпозіумі скульпторів-каменярів «Подільський оберіг» у с. Буша Ямпільського району. Роботи учасників можна побачити на території Державного історико-культурного заповідника «Буша», що являє собою цілий комплекс пам’яток археології, історії та культури;

– на огляді-конкурсі автентичних колективів на приз Г. Танцюри у м. Гайсин, який збирає фольклорні та фольклорно-етнографічні гурти зі всієї України;

– на святі кобзарського мистецтва ім. В. Перепелюка «Струни вічності» у Вінниці, в якому беруть участь відомі солісти, ансамблі та капели бандуристів зі всієї України. Гості свята відвідують с. Вороновиця Вінницького району, де тривалий час жив відомий кобзар, композитор, письменник і народний майстер Володимир Перепелюк.

Ви можете також стати учасниками Міжнародного фестивалю етнічної музики та лондарту «Шешори - Подільські», що проводиться у с. Воробіївка Немирівського району. З 2009 р. щорічно у третю суботу травня вшановуєть­ся День Південного Бугу.

Сподіваємося, ваші позитивні враження про Вінницький край значно збагатяться, якщо ви ознайомитеся з іменами знаменитих земляків. Це – Михайло Коцюбинський і Степан Руданський, Микола Леонтович і Петро Ніщинський, Родіон Скалецький і Федір Верещагін, Владислав Городецький і Григорій Артинов, Володимир Антонович і Валентин Отамановський, Марко Соколовський і Михайло Маслюк, Данило Заболотний і Зельман Ваксман, Микола Некрасов і Ярослав Івашкевич, Михайло Стельмах і Василь Стус... І цей перелік можна продовжувати й продовжувати. З Вінницькою землею доля пов’язала видатного українського історика М. Грушевського, письменницю Марко Вовчок, полководця О. Суворова, основоположника польової хірургії М. Пирогова, художника В. Тропініна, генія світової музи­ки П. Чайковського, авіатора-винахідника О. Можайського. Вдячні земляки увіковічнили пам’ять про них, створивши літературно-меморіальні музеї, музеї-садиби, пам’ятники, погруддя.

Завітайте до нашого краю, доторкніться до його історичних каменів, по­милуйтеся його красою, подивуйтеся його археологією, архітектурою, історією.

МАЛЬОВНИЧА ВІННИЦЯ – СТОЛИЦЯ КРАЮ

Перегортаю назви древніх міст, –

І Вінниця мов мрійниця між ними...

Хвала тобі, далекий благовіст, Що рідне місто не назвав тужливо!

В. Рабенчук

Територія – 0,1 тис. км²

Кількість населення – 367,8 тис. осіб

Вузол залізничних, автомобільних та повітряних шляхів Вінницької області

Відстань автошляхами від Вінниці до Києва – 260 км, до Львова – 369 км, до Одеси – 429 км

Річки: Південний Буг та його притоки Вишенька, Тяжилів, Вінничка

Адміністративний центр утвореної 27 лютого 1932 р. Вінницької області та адміністративний центр утвореного 1965 р. Вінницького району

Телефонний код 0-432

Перлина Поділля, окраса Подільського краю, мальовнича, місто-парк. І все це про місто Вінницю, яке розкинулося вздовж крутих берегів Південного Бугу, річки, яку в давнину місцеві жителі називали Бог. Вона і справді була для поселенців Вінниці в усі часи воістину Божим даром: давала для їх життєйських потреб воду, при необхідності ставала шляхом сполучення і торгівлі, а її високі і круті береги були надійним природним захистом від ворогів.

Вартий уваги і той «фундамент», на якому зростала і продовжує розвиватися Вінниця. Йдеться про природні умови та ресурси. Місцезнаходження Вінниці в середніх широтах визначає помірність її клімату. Для міста харак­терним є тривале не спекотне літо з достатньою вологістю та порівняно короткі не суворі зими. Вдалим є і її розташування в межах Волинсько-Подільського кристалічного масиву, прикритого четвертинними відкладеннями пісків, глин, вапняків та мергелів. Перемішуючись із залишками рослинного світу, вони утворили родючі чорноземні ґрунти. Фундамент цього масиву складає­ться з найдавніших порід: гранітів, гнейсів, сієнітів, які в ряді місць виходять на поверхню та являють собою цінний будівельний матеріал.

Неоціненним багатством Вінниці завжди був рослинний покрив її території. Вона й сьогодні одна з небагатьох в Україні озеленена найкраще.

Щедра земля і сприятливий клімат зумовили заселення людьми території нинішнього міста з прадавніх часів. На теренах Вінниці виявлено 2 поселення трипільської культури – у районі психіатричної лікарні ім. О. І. Ющенка та на Замковій горі. Залишки черняхівського поселення було відкрито Б. Лобаєм і розкопувалося ним у 1991-1992 рр. Воно розташоване на західній околиці Вінниці на лівому березі річки Вишенька від кінця вул. Стахурського.

Започаткування літопису Вінниці з 1363 р. (за іншими даними 1362 р.) пов’язане з намаганням Великого Литовського князівства утвердити своє во­лодарювання на Поділлі після розгрому татаро-монголів.

Проте останні археологічні та історичні розвідки вносять суттєві корективи в дату заснування Вінниці і підтверджують результати дослідження В. Отамановського, згідно з якими Вінниця як місто сформувалася не пізніше 1355 р. Орієнтуючись на них, своє 650-річчя Вінниця відсвяткувала у 2005 р.

Історія міста невід’ємна від історії українського народу, який упродовж усього життя боровся за право бути володарем своєї землі. Нелегко жилося нашим предкам під час міжусобних війн у Литовському князівстві. ЗО спустошливих нападів татар зазнала Вінниця з 1400 до 1569 рр. Але й за цих важких умов місто розвивалося як економічний і культурний осередок. Найдавніша згадка про вінничанина, студента Краківського університету, відома з 1469 р., а про першого ремісника – з 1508 р. У 1545 р. у Вінниці налічувалося 273 будинки, через сім років – 429. Зі спорудженням у 1558 р. нової фортеці на острові Кемпа виникло «Нове місто» на правому березі Південного Бугу і продовжувало розвиватися «Старе місто» – на лівому.

За Люблінською унією (1569) повітове місто Вінниця входило до складу Польщі. А з 1598 р. вона стає центром Брацлавського воєводства. Про її відчутну роль у господарському житті краю засвідчують надані у 1580, 1593 і 1634 рр. привілеї безмитної торгівлі на всій території польсько-литовської держави. 1640 р. Вінниця одержала Магдебурзьке право, яким надавалося місту широкі можливості на самоуправління. У цьому випадку відмітними офіційними символами міста утверджувалися герб і прапор (звичайно, з ча­сом у символіку вносилися певні зміни).

Що означає символіка великого герба м. Вінниці, утвердженого у 1993 р.? Срібна корона символізує адміністративний статус міста, литовський воїн відображає епоху його заснування литовськими князями-братами Коріатовичами, український козак символізує козацьку звитягу полкового міста Вінницького полку, золоте колосся відображає добробут та багатство краю, блакитна стрічка – символ ріки Південний Буг, на якій розташоване місто. Поєднання цих кольорів відтворює кольорове сполучення української національної символіки.

Важливі процеси у ті роки протікали в духовному житті її мешканців. Католики у 1617 та 1624 рр. завершили будівництво двох монастирів, у 1642 р. відкрили єзуїтський колегіум. Серед православних віруючих наростала популярність вінницького братства Кузьми й Дем’яна, яке з останньої чверті XVI ст. утримувало українську братську школу. Завдяки зусиллям відомого діяча культури Петра Могили та брацлавського підсудка Михайла Кропивницького у 1632 р. відкрито православний колегіум.

Визначальною подією цього століття в історії міста був розгром у березні 1651 р. двадцятитисячного польського війська на чолі з Лянцкоронським, порівняно невеликим тритисячним козацьким полком під проводом славетного Івана Богуна.

Народився Іван Богун на Поділлі, швидше на Вінниччині, мав великий потяг до знань, до гарту тіла і душі. Він поєднував у собі розум, незалежність характеру, не заплямував себе жорстокістю, відзначався високою моральністю і вірністю ідеалам. Для цього козака передусім була ненька Україна, за яку він і поклав своє життя. Під час Визвольної війни І. Богун став кращим воїном Богдана Хмельницького, його радником і полковником. Особливо проявився його військовий хист при обороні Вінниці у 1651 р. На честь цієї героїчної події біля СЗОШ-гімназії № 3 з граніту споруджено пам’ятник, його ім’ям названо одну з вулиць міста, а в обласному краєзнавчому музеї експонується велика панорама битви козаків та міських жителів з польсько-шляхетським військом у березні 1651 р., виконана художниками Студії ім. Трекова.

У 1643 та 1653 рр. Вінницю відвідував Богдан Хмельницький.

Після приєднання Правобережної України до Росії і утворення 1793 р. Подільської губернії, Вінниця 1797 р. стає центром Вінницького повіту. На початку 1798 р. у ній запроваджено «Городовое положение», в той час, як по всій території Росії воно впроваджувалося лише після 1801 р. З цих ча­сів помітне поступове зростання міста і у 1860 р. в ньому вже налічувалося 10 тис. жителів, 5 шкіл, лікарня, 190 крамниць. Працював театр.

Важливим стимулом подальшого розвитку міста стало будівництво у 1870 р. залізниці Київ – Балта – Одеса та відкриття залізничного сполучення Козятин – Здолбунів, завдяки чому з’явилися можливості безпосе­редніх зв’язків з Києвом, Одесою, Москвою, Петербургом, а також Польщею. За останні 40 років XIX ст. Вінниця зросла майже у три з половиною рази. їй належало перше місце в Подільській губернії за розміром товарообігу.

Відчутно змінювалося місто на початку XX ст. У 1911 р. побудовано першу лінію водогону, встановлено електроосвітлення. 1912 р. відкрито трамвайне сполучення району Замостя з центром міста, завершено будівництво суперфосфатного заводу.

1914 р. Вінниця стає адміністративним центром Подільської губернії.

Бурхливі події відбувалися у місті протягом 1917-1920 рр. Владу утримували революційні комітети робітничих та солдатських депутатів, ставленики австро-угорських військ, денікінської армії. Між тим, у готелі «Савой», що у центрі міста, з 2 лютого по 6 березня 1919 р. працював уряд Української Народної Республіки на чолі з Симоном Петлюрою, про що свідчить встановлена меморіальна дошка. По суті Вінниця тричі була тимчасовою столицею України (1918, 1919, 1920-ті рр.).

Непоправних людських та матеріальних втрат зазнало місто у роки репресій комуністичного режиму. Та найбільш спустошливої шкоди йому завдали німецькі окупанти, які встановили у Вінниці особливий режим у зв’язку з її розміщенням неподалік ставки Гітлера – «Вервольф». За роки фашистської окупації кількість жителів із 100 тис. скоротилася до 27 тис., із 50-ти промислових підприємств вціліли лише 10, повністю було зруйновано 1880 житлових будинків. Героїчними зусиллями вінничан та посланців інших регіонів країни наприкінці 1948 р. майже повністю була відбудована промисловість міста, а у подальші роки в обласному центрі потужно розвивалися електронна, радіотехнічна, металообробна та інші галузі.

У 1972 р. у Вінниці утворено три внутрішньоміських райони: Ленінський, Замостянський та Староміський. Функціонують вони й понині.

З проголошенням Україною суверенності, внаслідок пробудження потужних демократичних сил, Вінниця стала третім містом України, у якому на головній площі з офіційної згоди місцевої влади замайорів синьо-жовтий прапор.

Нині Вінниця постійно зростає, стає ошатнішою, набуває європейських рис.

В останні роки зросла мережа вищих навчальних закладів. Далеко за межами України відомі національні медичний та технічний, а також державні педагогічний та аграрний університети. Науковий потенціал міста доповнюють чимало інших вищих навчальних закладів та науково-дослідних інститутів.

Якщо запитати подорожуючих, що насамперед кидається їм в очі, коли знайомляться з новим містом і чим саме воно потім стає дорогим серцю, більшість відповість: перш за все, це архітектура і пам’ятники міста, його сквери і парки, його культура та видатні особистості. Всім цим щедро обдарована Вінниця.

Розпочніть свою туристичну мандрівку Вінницею, починаючи з проспекту М. Коцюбинського, який багато років першим щиро вітає гостей Вінниці. Пролягає він Замостям, одним з мікрорайонів міста, що пишається своєю неповторною красою, мальовничими берегами Південного Бугу та надзвичайно важливими для життєдіяльності міста мостами, адже до 1886 р. сполучення центру Вінниці із Замостям здійснювалося поромами. У 1886 р. було збудовано дерев’яний міст. 1902 р. спорудили нову залізну транспортну артерію через обидві протоки ріки, що омивають острів Кемпу. А вже 1912 р. було відкрито трамвайне сполучення від центру до Замостя.

Саме Замостя виникло у кінці XVIII ст., коли Вінниця почала розростатися як місто. Масив новобудов навпроти замку по другу сторону річки Південний Буг дістав спочатку назву Забужжя, а пізніше – Замостя.

З роками воно значно розширило свою територію і вже у другій половині XX ст. стало центром потужних підприємств Вінниці. Тут розміщено залізничний та центральний автовокзал, стадіон «Локомотив», Будинок офіцерів, обласну друкарню, готель «Південний Буг», новозбудований храм відродженої Української греко-католицької церкви, біля якої споруджено пам’ятник жертвам Чорнобильської катастрофи. Функціонує чимала мережа закладів освіти.

Перлиною Замостя, національною святинею вінничан є невелика хата по вул. І. Бевза, 21, яка не відноситься до пам’яток архітектури. Але ім’я людини, Михайла Михайловича Коцюбинського, що народився тут 17 вересня 1864 р., відоме в усьому світі. Щороку квітом і зелом буяє садиба М. Коцюбинського з ранньої весни до пізньої осені. Особливо виділяються «полум’яні» гвоздики. У центрі клумб – велика агава, що «цвіте, щоб умерти, і вмирає, щоб цвісти». Ці слова належать М. М. Коцюбинському, великому Сонцепоклонникові, що проживав тут тридцять три роки, які знаменують собою важливий етап у творчості великого майстра української прози.

Садиба М. Коцюбинського ще у 1924 р. постановою Подільського губкому була оголошена пам’яткою культури і взята під державну охорону. За сприяння В. Отамановського 8 листопада 1927 р. було відкрито літературно-меморіальний музей Михайла Коцюбинського. До речі, це був перший в Україні літературно-меморіальний музей. Між садибою та проспектом, що носить його ім’я, у глибокій задумі над долею свого народу і його майбутнім, – бронзова постать Великого громадянина Вінниці.

Сьогодні ім’я письменника носять також Вінницький державний педагогічний університет, будинок відпочинку, кінотеатр, СЗОШ-гімназія № 3.

На лівому березі Сабарівського водосховища знаходиться «Скеля М. Коцюбинського» – геологічна пам’ятка природи місцевого значення. Вона була улюбленим місцем відпочинку видатного земляка та надихала його на творчість. Саме тут він написав свою «Фата Моргану».

У роки Другої світової війни садиба М. Коцюбинського стала центром обласної підпільної антифашистської організації, керівником якої був Іван Васильович Бевз – директор міської бібліотеки, що містилася поруч зі службовим приміщенням музею.

У бронзі і граніті увічнено образ Героя Радянського Союзу І. В. Бевза. Пам’ятник йому височіє на пагорбі при в’їзді із Замостя на головну вулицю Вінниці – Соборну. На честь героя вдячні земляки назвали його іменем вулицю, що знаходиться зі сторони центрального входу в літературно-меморіальний музей М. Коцюбинського.

Назва місцевості Вінниці – Кумбари, походить від прізвища купця грека за походженням О. Кумбарі, який тут, на крутому березі Південного Бугу в 90-х роках XIX ст. звів будинок (нині – територія СЗОШ-гімназії № 3 та дитячої поліклініки № 1). Цікавою пам’яткою Кумбар для туристів є старовинні сходи, спроектовані Г. Артиновим у 1908 р. біля входу в парк, що ведуть до самої води від колишнього будинку лікаря Новінського (дитяча поліклініка). Колись східці слугували для спуску до порома, що з’єднував центр міста із Замостям.

Окрасою Вінниці є головна вулиця Соборна. Починаючи з неї, перед вами розгортається одна з цікавих сторінок історії міста. У XVII ст. вона мала назву «Велика», пізніше, до 1910 р., – «Поштова», у 1910 р. її нарекли Миколаївським проспектом, з 1921 –це вулиця Леніна, з 1941 –Український проспект, з 1944 – знову Леніна, сучасну ж назву вона має з 1996 р. Зміни в суспільстві яскраво відображені в назвах й інших вулиць міста.

Старовинні будівлі Соборної приваблюють, перш за все, вишуканою архітектурою та багатою на історичні події біографією. Тут майже кожний будинок має власну і неповторну історію.

Найдавнішою історичною та архітектурною пам’яткою міста є вінницькі «Мури». Сірі будови і стіни «Мурів» привертають увагу дослідників старо­вини і гостей Вінниці. Ця комплексна будівля є 300-літнім очевидцем історії рідного міста і своїм камінням ніби повідує про пережиті часи.

Історія «Мурів» починається з появи єзуїтів, які на початку XVII ст. збудували тут резиденцію, що складалася зі школи, костьолу, гуртожитку для монахів, склепів. У 1649 р. цю місцевість вони обгородили високою мурова­ною стіною, яка як фортеця виконувала оборонну місію. Від цих стін і піш­ла назва. У сусідстві з єзуїтами в «Мурах» розташувалися у 1632 р. монахи католицького ордену – домініканців, які мали свій костьол і кляштор. Коли єзуїтський орден було скасовано, «Мури» набувають характер суто освітнього. В них розташувалися школи, гімназії, згодом – бібліотека, музей, архів.

Без сумніву, цей комплекс архітектурних споруд приверне й вашу увагу. Адже в реконструйованих історичних «Мурах» розмістилися обласні уста­нови, які зберігають безцінні старі документи, писемні пам’ятки та пам’ятки матеріальної і духовної культури Вінниччини: державний архів (Соборна, 17); краєзнавчий музей (Соборна, 19) та художній музей (Соборна, 21).

Обов’язково завітайте в кожну з них – не розчаруєтесь.

Біля цих відомих у місті і області закладів культури золотими куполами сяє Свято-Преображенський кафедральний собор (Соборна, 23).

Він не завжди називався Преображенським. Перша соборна церква у Вінниці була названа на честь св. Косьми і Даміана. Початок її історії губиться у сивій давнині, коли ще сама Вінниця тільки формувалася як місто і являла собою невелику укріплену фортецю на березі р. Бог. Саме з описів цієї фортеці 1552 р. можна дізнатися, що серед дворів її мешканців був двір «попа Косьмо-Даміанівського». Отож, можна припустити, що у Вінниці або на її околицях ще тоді була церква з цією назвою, яка в кінці XVIII ст. отримала статус соборної і проіснувала до 1832 р.

Немає, напевно, такого вінничанина, який би не знав, що у його місті народився і жив відомий письменник М. Коцюбинський, але навряд чи кожний знає, що Михайло Михайлович приймав таїнства хрещення і шлюбу саме у Преображенському соборі. Хрестив дитину у 1864 р. настоятель отець Порфирій Вознесенський.

XX ст. було чи не найважчим у житті Преображенського собору. У 1922 р. він був пограбований радянською владою. Двічі собор закривався. Перший раз у 1930 р. – тоді храм перетворили на гумовий склад, і вдруге у 1962 р., коли у церковному приміщенні розмістився спортзал.

У 80-х роках у приміщенні храму було відкрито зал органної та камерної музики, який проіснував до 1990 р., коли за рішенням обласної та міської влади його знову передали церкві.

На протилежній стороні вулиці Соборної височить в усій своїй красі Католицький жіночий монастир та Католицький собор Пресвятої Діви Марії Ангельскої (Капуцинів ордена св. Франціска), заснований в 1744 р. Собор збудований на початку XX ст. У радянський період його приміщення використовували для лекторію, в 90-і рр. – повернули у власність католицької громади.

По цій же стороні Соборної приверне вашу увагу приміщення синагоги Ліфшиця (1897 р.) За радянської влади тут містилася обласна філармонія. З 1992 р. будівля передана іудейській релігійній громаді міста (Соборна, 62).

Простором, квітами, подихом старовини і сучасності милує зір майдан Незалежності. Навпроти сучасної висотної будівлі Вінницької мерії (Соборна, 59) на перехресті вулиць Соборної, 48 і Козицького, 36 стоїть знаменитий будинок, колишній готель «Савой» (1912 р.), нині – «Україна», який і сьогодні прикрашає місто. Це еклектична по своєму архітектурному рішенню споруда, що вирізняється ретельним опрацюванням найдрібніших деталей. Усе покликано підкреслити «розкіш» готелю. Меморіальні дошки на його фасадах нагадують про буремні часи визвольних змагань.

Ця ошатна старовинна споруда громадського призначення – одна з найцінніших з архітектурної спадщини Вінниччини, належить талановитому головному архітектору міста Григорію Григоровичу Артинову, за проектами якого на початку XX ст. у Вінниці з’явилося біля ЗО шедеврів, частина яких збереглася й понині.

Окрасою і своєрідною візитною карткою міста над Південним Бугом є знаменита Вінницька вежа – пам’ятка місцевого значення – збудована на початку 1910 р. за проектом Г. Г. Артинова. Проте мало хто знає, що будувалася вона як водонапірна і виконувала ці функції до 1920-х років. У роки Другої світової війни слугувала спостережним пунктом. І саме над нею 20 березня 1944 р. замайорів прапор визволення Вінниці.

Нині тут відкрито Музей Пам’яті, де зібрано матеріали про земляків-«афганців». У 2000 р. рішенням міської ради Вінницька вежа внесена до переліку міської символіки.

Знаходиться знаменита вежа на території надзвичайно привабливого і затишного для відпочинку скверу Козицького. В оточенні зеленого масиву дерев різноманітних порід споруджено меморіальний комплекс з вічним вогнем, присвячений загиблим у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр. В пам’ятні дні тут проводяться багатолюдні мітинги, урочисте покладання квітів, вшанування тих, хто звільняв Вінницю від фашистської навали, хто здобував перемогу нерідко ціною свого життя.

Людно тут і в інші дні. Немало вінничан та гостей міста зупиняються у цьому чарівному куточку, щоб порадуватися життю, помилуватися чудовим водограєм та навколишньою красою.

Будинок по вул. Першотравневій, 64, що межує з вул. Козицького, вартий уваги в архітектурному й історичному плані. Він прикрашений двома баштами, стрілчастими арочними вікнами у готичному стилі. На початку XX ст. тут мешкав Микола Васильович Оводов (1864-1941 рр.), який з 1899-1917 рр. обіймав посаду міського голови. За час його головування відбувся значний прогрес у розвитку міста.

Слід сказати, що архітектура Першотравневої варта особливої уваги, оскільки в забудові вулиці відображається її минуле. Тип «особняка в зе­леному садку» панував у міському будівництві з кінця XIX ст. до Першої світової війни. Сьогодні на початку вулиці один навпроти одного стоять кінотеатр «Росія» і перша у Вінниці електростанція. На місці кінотеатру у ХІХ-першій половині XX ст. знаходився ринок, так звана Базарна пло­ща, -і там, де зараз електростанція, вздовж берега ріки Південний Буг роз­починалася Єрусалимка, насичена єврейськими торгівцями та крамарями. Тягнулася вона приблизно до вулиці Козицького.

Біля перетину вулиць Соборної, 67 та Козицького приверне вашу увагу і триповерховий будинок колишньої міської Думи (1911 р., арх. Г. Артинов), збудований у «новогрецькому» стилі. По кольоровому рішенню інтер’єрів весь будинок називався колись «білим залом». Будівля пам’ятна революційним минулим: 17 січня 1918 р. тут була проголошена радянська влада.

Зупинившись на розі вулиць Соборної, 73 і Архітектора Артинова (назва з 2000 р.) з чудовим сквером, де ростуть тополі, липи, верби, берези, ялини, клени, бузок, зверніть увагу на приміщення Вінницької обласної універсальної наукової бібліотеки ім. К. А. Тімірязєва, проект якого на початку XX ст. підготував Г. Г. Артинов.

У пояснювальній записці до проекту бібліотеки він відмічав, що в якості зразка брав американські бібліотеки, з точки зору «найкращих засобів зберігання книжкових скарбниць і надання публіці можливості вільно користуватись ними».

Нині Вінницька обласна універсальна наукова бібліотека ім. К. А. Тімірязєва, яка нещодавно відзначила 100-літній ювілей з часу свого заснування, є символом культури, науки і духовності міста та області, скарбницею знань. Відвідавши книгозбірню, ви познайомитеся з її славною історією, яка розпочалася далекого 1907 р. Поринете у світ стародруків, адже за шлях довжиною в століття тут сформовано і збережено унікальний фонд рідкісних і цінних видань. Серед них – інкунабула і палеотипи, книги кирилівського шрифту ХVІІІ-першої чверті XIX ст., прижиттєві і рідкісні видання творів класиків української, російської та світової літератури і мистецтва, праці політичних і громадських діячів, рідкісні періодичні видання, альманахи і збірники.

Пам’ятають і шанують у Вінницькій ОУНБ ім. К. А. Тімірязєва імена Івана Митрофановича Філіповського, Героя Радянського Союзу, колишнього директора бібліотеки та його мудрого заступника Григорія Кириловича Смагла, нагородженого за бойові заслуги двома орденами Слави, які у повоєнний час, присвятивши своє трудове життя бібліотечній справі, зробили неоціненний вклад у відродження обласної книгозбірні та розбудову бібліотечної справи області. Пам’ять про Івана Митрофановича закарбована в меморіальній дошці, що на фасаді бібліотеки.

Ще однією оригінальною спорудою центральної вулиці міста (вул. Соборна, 87) є приміщення колишнього реального училища, яке відігравало свого часу помітну роль у культурному та освітньому житті міста. Це одна з найстаріших будівель міста. Побудована вона у 1888 р. на кошти купця Вайнштейна. Загалом будинок являє собою еклектичну споруду з використанням елементів давньоруської та візантійської архітектури. Асиметричність побудови його окремих частин, насиченість і різноманітність декору виділя­ють його в забудові центральної частини міста. Нині в ньому – Вінницький торговельно-економічний інститут КТЕУ. Встановлена меморіальна дошка на фасаді приміщення нагадує, що тут у жовтні 1891 р. видатний український письменник М. Коцюбинський здавав екстерном іспит на звання народного вчителя.

Окрасою міста, осередком мистецького життя, де побутує високе, вічне і неповторне, улюбленим місцем вінничан в усі часи був і залишається донині Вінницький обласний український академічний музично-драматичний театр ім. М. К. Садовського, що по вул. Театральній, 13. Побудований він у 1910 р. за проектом Г. Артинова і частково реконструйований у 1948 р. за проектом Д. Чорновола. На приміщенні театру встановлено дві меморіальні дошки, які вшановують пам’ять відомого кінорежисера, лауреата Державної премії СРСР, заслуженого діяча мистецтв І. А. Савченка, який працював у театрі з 1922 по 1926 рр. та видатного українського режисера, народного артиста СРСР, України Ф. Г. Верещагіна, який 40 років свого життя віддав становленню та розвитку вінницького театру (з 1946 по 1986 рр.).

Театральна площа, яку мешканці називають «Париж», розташована біля осередків культури та серед чудових старовинних будівель, що й надало їй право порівняння зі столицею Франції, відомою своїми культурними надбаннями, самобутніми традиціями та віяннями моди.

Вдалим доповненням мистецької аури, створеної натхненням і творчістю акторів театру, є прилеглий мальовничий скверик з його веселими водограями та чудовими зеленими насадженнями, де можна гарно відпочити перед подальшою мандрівкою Вінницею.

Радимо продовжити її в найбільшому і найкраще упорядкованому зеленому масиві Вінниці – Центральному парку культури і відпочинку ім. М. Горького. Розташований він у кінці Соборної, в центральній частині міста. Головний вхід до нього під знаменитою аркою з боку площі Ю. Гагаріна. Створений парк у вересні 1936 р. на основі природної грабової діброви колишнього господаря – магната Куриловича. Цей парк з 1977 р. є пам’яткою садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення (площа 40 га). Він – організатор дозвілля, вихователь і виконавець багатьох інших функцій культурно-масових заходів міста.

Привабливою для відпочинку є Фонтанна площа парку. Ще у 1959 р. на центральному майдані споруджено фонтан, а навколо нього – численні квітники. В парку росте біля 200 різних видів і форм дерев. В ньому живуть білки, їжаки, десятки видів птахів. На місці заболоченої ділянки при вході до парку споруджено міні-озеро, в якому плакучі верби полощуть зелене віття, голосно перемовляються прудкі дикі качки та демонструють відвідувачам свою горду осанку білі лебеді.

Для романтиків, закоханих в зоряне небо, діє планетарій, біля якого завжди людно. Планується його технічне переоснащення. До слова, в Україні залишилося всього 5 планетаріїв.

Любителям спорту споруджено стадіон, спортивні майданчики, льодо­вий каток, облаштоване місце для шахістів та шахматистів і зовсім недавно вінницьким екстремалам відкрито скейт-парк.

Дітям і дорослим створено ціле містечко атракціонів. Напередодні святкування Дня захисту дітей наймолодшим відкрито першу в Україні Галявину казок. Це диво-містечко, в якому є все, що малеча бачить у казках: дерев’яні теремочки, місточок над струмком і казкові персонажі. Але тут все справжнє: в теремок можна зайти, по доріжках – побігати, до героїв казок – доторкнутися.

У межах парку функціонує кіноконцертна зала «Райдуга» на 2 тис. місць. Тут часто проводяться свята, виступають творчі колективи Вінницької області, популярні співаки та музичні групи. Своїми виступами ось уже 40 років прикрашає всі загальноміські свята та урочистості ансамбль парку «Мелодія».

В павільйонах організовуються різноманітні виставки. До послуг відвідувачів парку є кафетерії, працює ресторан «Європа».

При вході стоїть пам’ятник М. Горькому, ім’ям якого названо парк. Галерея скульптур на одній з центральних доріжок вшановує видатних земляків – митців, які своєю натхненною творчістю прославили рідний край. Споруджено пам’ятники воїнам-землякам, які зовсім молодими загинули на чужій афганській землі, співробітникам органів міліції, що загинули у 1920-1999 рр. у боротьбі зі злочинністю. Облаштована братська могила жертв сталінських репресій 1937-1938 рр.

Тож не дивно, що Вінницький парк – єдиний з країн колишнього Союзу, є членом Всесвітньої асоціації парків. Його місце в центрі Вінниці, продумані і відповідно облаштовані зони, багата зелена оаза вдало поєднана з творчістю людини – все це приваблює тисячі вінничан і гостей міста.

Біля озера на південній стороні житлового масиву мікрорайону Вишенька розкинувся парк «Дружби народів». У ньому можна помилуватися величезною кількістю різних порід дерев, відпочити на березі озера або навіть скупатися в ньому, покататися на катамаранах і човнах. Нині в парку є тенісний корт, волейбольний майданчик, футбольне поле, бігові доріжки.

У південно-західній частині Вінниці у долині річки Вишеньки на обох її берегах розташований ботанічний сад «Поділля», площею більше 50 га. Сад почали насаджувати у 1963 р. викладачі та студенти Вінницького педагогічного інституту під керівництвом доктора біологічних наук, професора

А. С. Паламарчука як науковий ботанічний центр вивчення флори Поділля. Нині в ньому росте більше 900 видів і форм дерев та чагарників. Лісові на­садження ботанічного саду очищають повітря в радіусі кількох кілометрів, тому сад називають «легенями» Вишеньки та Пирогове.

Взагалі Вінниччина має давні традиції створення садів і парків, які беруть свій початок з кінця XVII ст. Найвищого розквіту паркове мистецтво досягло на межі ХVІІІ-ХІХ ст. у володіннях польських магнатів. Тож парки Вінниці, які мають більш ніж 300-літню історію, викликають великий науковий і художній інтерес. Тому варто відпочиваючим у місті звернути увагу на перлини паркового будівництва та їх рідкісні насадження з великою кількістю унікальних порід і видів дерев.

Якщо ж вас зацікавлять парки з багатовіковою історією, радимо завітати до П’ятничанського парку, в якому розташовані будівлі столітньої давнини, зокрема помістя графа Грохольського. Привабливими для відпочинку є й парк обласної лікарні ім. О. І. Ющенка, заснований 1902 р.

Любителям флори варто побачити алею горіха Зібольда, яка прикрашає вулицю Пирогова від ринку «Урожай» до її закінчення, а також крислатий 320-річний дуб-велетень, що росте у дворі будинку по Хмельницькому шосе, 6. Це одне з найдавніших дерев міста з діаметром стовбура 170 см підноситься до 25-ти метрової висоти.

Для тих, хто захоплюється фауною, радимо відвідати «Подільський зоопарк», що на північній околиці м. Вінниці (створено у 2005 р.). Нині його площа 14 га. Напіввільне утримання більш як 300 представників місцевої та світової фауни вигідно відрізняє його від інших зоопарків України.

Славиться Вінниця і своїми унікальними джерелами, які розміщені на її околицях. Ідеально чиста вода біля с. Якушинці, що розкинулося неподалік міста. Друге – у мікрорайоні Вишенька. За своїми хімічними показниками – воно одне з кращих джерел Вінниці, яке протягом багатьох століть підживлює річку Вишеньку. Це ніколи непересихаюче джерельце у 2007 р. відновлене і освячене. Відоме джерело чистої води і в районі дачного масиву під Вишенькою, що по Барському шосе. Ще одне джерело є поблизу Вінницьких Хуторів, які входять нині до складу обласного центру. Ось такі кришталеві дива подарувала природа вінничанам.

Подорожуючи далі Вінницею, зверніть увагу на мальовничу вулицю, яка носить ім’я видатного вченого, засновника військово-польової хірургії, Російського Червоного Хреста, автора 4-томного видання «Топографічної анатомії» Миколи Івановича Пирогова, котрий у свій час врятував від гангрени знаменитого італійця Джузеппе Гарібальді. І це не дивно. Адже його життя тісно пов’язане з Вінницею.

У 1861 р. він купив садибу Вишня біля с. Шереметки (тепер Пирогове, в межах Вінниці), де оселився у 1866 р. Тут, серед чудової природи, в селянському оточенні М. І. Пирогов провів 15 останніх років свого життя. До нього зверталися зі своїми проблемами селяни з близьких і дальніх сіл, до багатьох хворих він виїжджав сам. У своїй садибі відкрив лікарню, де робив складні операції, які мали гарний результат. За його ініціативи та участі у селі була збудована також початкова школа. З ім’ям М. І. Пирогова пов’язане заснування у Вінниці одного з найбільших медичних закладів – лікарні для душевнохворих (нині обласна психіатрична лікарня ім. О. І. Ющенка). Він навіть взяв активну участь у виборі місця для лікарні.

До 100-річчя від дня народження хірурга, за ініціативи графа Д. Гейдена, було організовано збір коштів на будівництво лікарні імені М. І. Пирогова. Головним реалізатором цієї ідеї став видатний лікар-хірург Л. І. Малиновський, ім’ям якого названа одна з вулиць Вінниці. 1914 р. будівництво лікарні було завершене. Нині це сучасна обласна лікарня ім. М. І. Пирогова. Ім’я великого вченого-хірурга носить також Вінницький національний медичний університет. Вдячні земляки у 1971 р. спорудили пам’ятник Миколі Івановичу Пирогову, який стоїть на початку вулиці його імені серед однієї з найкращих у місті каштанових алей і мальовничого фон­тану, ще одного чудового куточка для відпочинку.

Після смерті вченого його тіло забальзамував петербурзький лікар Д. І. Виводцев. 24 січня 1882 р. воно було перенесено до родинної усипальниці, над якою 1885 р. за проектом академіка В. І. Сичугова була побудована церква і освячена на честь св. Миколая Чудотворця.

9 вересня 1947 р. у Вінниці відкрито музей-садибу М. І. Пирогова. До меморіального комплексу відносяться: музей, церква-некрополь, де зберігається доступне для огляду набальзамоване тіло М. І. Пирогова, а ще музей-аптека, в якій розгорнута експозиція, що відтворює його приймальну і операційну. Створений інтер’єр сільської аптеки другої половини XIX ст., де представлене аптечне начиння та посуд (фігури для музею-аптеки виготовив київський скульптор С. М. Британ) та меморіальний парк, у якому збереглися дерева, посаджені Миколою Івановичем.

Враховуючи великий внесок М. І. Пирогова у світову і вітчизняну науку, а також значну роль музею у вивченні та збереженні пам’яті видатного хірурга, Указом Президента України музею-садибі М. І. Пирогова 10 червня 1997 р. надано статус Національного.

Свідком старовини можна назвати дворядну алею вікових лип, яка розташована обабіч Хмельницького шосе, що пролягає від площі ім. Ю. Гагаріна (між Центральним парком культури і відпочинку ім. М. Горького та універмагом) до західної околиці міста. Висаджена вона була у ХVІІ-ХVІІІ ст. Існує чимало припущень і легенд щодо її появи. За однією з них, що передається з покоління в покоління вінничанами, з’явилася вона на честь подорожі цим шляхом цариці Катерини II до Криму. Підтверджують цю версію колишні назви алеї в народі: «Царська», «Катеринина». Рішенням облвиконкому у 1984 р. алея вікових лип оголошена природоохоронною.

Навпроти Центрального парку виділяється Свято-Вознесенський сквер площею 4 га, де зростає велика кількість різних порід дерев. У сквері є церква Воскресіння Христового. Нещодавно тут споруджено пам’ятник Січовим стрільцями і воїнам ОУН-УПА.

На просторій площі в глибині Хмельницького шосе, 7 височіє комплекс сучасної будівлі, в якій знаходяться обласні організації і філармонія. За своєю архітектурою найвища його споруда нагадує розгорнуту книгу. Тож у місті серед вінничан вона відома як «Книжка». Саме тут знаходиться управління культури і туризму Вінницької облдержадміністрації, до якого, при потребі, ви можете звернутися.

Біля «Книжки» споруджено пам’ятник видатному українському письменнику-земляку Василю Семеновичу Стусу.

З правої сторони висотної будівлі знаходиться оригінальне за своєю архітектурою приміщення обласної філармонії «Плеяда», яка гідно представляє свої концертні програми не лише на обласній сцені, а й далеко за межами нашої держави.

Гордістю цього закладу є камерний оркестр «Арката» під керівництвом заслуженого діяча мистецтв України Г. Куркова. Його високопрофесійне мистецтво полонило шанувальників багатьох міст України, Білорусі, Польщі.

Одним з перших колективів вінницької філармонії, який успішно пра­цює і нині, є український ансамбль пісні і танцю «Поділля» –універсальний художній колектив, що своїм досконалим мистецтвом репрезентує найкраще з невичерпної скарбниці народної творчості регіонів області. Аплодували «Поділлю» глядачі Англії та Франції, Польщі та Німеччини, Швейцарії та інших країн. На творчій ниві обласної філармонії працюють й інші цікаві мистецькі колективи та окремі виконавці.

Перебуваючи у Вінниці, при нагоді побувайте на концерті Вінницького міського камерного хору, палітра репертуару якого включає у себе більше двохсот творів – від епохи Відродження до найсучасніших хорових композицій. За краще виконання творів духовної музики хор було удостоєно великої честі – продемонструвати виконавську майстерність на аудієнції у Папи Римського Іоанна Павла II. Колектив отримав його високу оцінку та благословення.

Польща і Угорщина, Франція і Словаччина, Румунія, Австрія, Німеччина – ось неповний перелік країн, де хор за роки свого існування гідно представляв хорове мистецтво України.

Чверть століття очолює цей чудовий колектив заслужений артист України, професор Вінницького педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського В. І. Газінський.

По Хмельницькому шосе, біля Палацу дітей та юнацтва, споруджено пам’ятник підпільниці, соратниці І. В. Бевза, Герою Радянського Союзу Лялі Ратушній.

При в’їзді у новий мікрорайон Вишенька, зверніть увагу на чудову сучасну споруду Храму Євангелістів, що стоїть праворуч липової алеї біля невеличкого озера під розкішним лісом, який розкинувся на багато кілометрів вглибину і тягнеться паралельно з житловим масивом майже до кінця Вишеньок. Мешканці цього мікрорайону називають його «лісопарк» і ходять при нагоді з дітьми на прогулянки, відпочивають там сім’ями, з друзями, збирають ягоди, гриби, займаються спортом.

У цьому лісі ще 1957 р. було зведено ретрансляційну станцію з приймальною щоглою заввишки 359 м. У свій час вона була найвищою у Європі і найпотужнішим ретранслятором в Україні.

До речі житловий масив Вишенька у 1960-1990 рр. стає мікрорайоном найбільш інтенсивної забудови. Розміщений він на площі понад 250 га між вулицею 600-річчя, Хмельницьким та Барським шосе і з півдня по вулиці Стахурського. Його назва взята від річки Вишенька, яка є правою притокою річки Південний Буг і тривалий час слугує природною південно-західною межею міста.

На території Вишеньки і нині знаходиться завод «Кристал», на якому виробляють найвишуканіші діаманти, що користуються великим попитом далеко за межами України. У 1969 р., до 25-річчя з дня визволення міста від фашистської окупації, на найбільшому у цьому мікрорайоні проспекті Космонавтів було відкрито пам’ятник-монумент бойової слави доблесним радянським льотчикам. Пам’ятник споруджено у вигляді злітаючого у піднебесся літака. Цікаво, що у його відкритті брав участь двічі Герой Радянського Союзу, льотчик-космонавт Г. Т. Береговий, який визволяв Вінниччину у роки Другої світової війни.

У кінці житлового масиву Вишенька, що по Хмельницькому шосе, 93, розкинулося ціле студентське містечко, яке охоплює майже весь квартал. Його територія, що потопає в зеленому масиві дерев, належить Вінницькому національному технічному університету. Його засновником і керівником з 1960 по 1976 рр. був професор Р. Ю. Кігель, заслужений працівник освіти. За майже піввіковий період свого функціонування цей вищий навчальний заклад підготував цілу плеяду висококваліфікованих фахівців, які зробили неоціненний внесок у науково-технічний розвиток не лише рідного міста, а й всієї України.

Доповнить ваші враження Старе місто, найдавніша частина Вінниці, розташована на лівому березі Південного Бугу. Адже за сучасними археологічними даними ця територія освоювалася поселенцями та укріпленнями слов’ян ще з середини І тис. н.е. Тут, на горі лівого берега, надзвичайно цінною пам’яткою є церква св. Миколая (Маяковського, 2), збудована 1746 р. народними умільцями без жодного залізного цвяха. Будівля храму вдало вписується у міський пейзаж і нагадує групу струнких ялин, які в народному уявленні символізують поривання у височінь.

Вінницею легко мандрувати. Вона, в основному, має упорядковані до­роги і добре налагоджене транспортне сполучення не лише із залізничним вокзалом та трьома автовокзалами: центральним (Київська, 8), західним (Хмельницьке шосе, 147) і східним (Ватутіна, 18), але й між мікрорайонами обласного центру. Більшість з них мають трамвайне та тролейбусне сполу­чення, а на Старе місто можна дістатися автобусами. І, безперечно, будь-яку напругу у транспортному сполученні знімають приватні маршрутки.

З автовокзалів налагоджений транспортний зв’язок з усіма райцент­рами області та багатьма обласними центрами України: Житомиром, Хмельницьким, Тернополем, Львовом, Одесою, Миколаєвом, Кіровоградом, Херсоном, а також Києвом та іншими населеними пунктами України і близького зарубіжжя.

Вінниця має досить забезпечену матеріальну базу. До послуг туристів і гостей міста розгалужена мережа готелів: «Україна» (Козицького, 36), «Вінниця» (Соборна, 69), «Буржуй» (Театральна, 24). «Південний Буг» (пл. Жовтнева, 1), «Поділля» (Пушкіна, 4), «Жовтневий» (Пирогова, 2), «Версаль» (Тиврівське шосе, 2), «Гостинний двір» (Пирогова, 135). На туристів у готелях Вінниці чекають затишок, комфорт, гостинність.

Ніяких проблем не складатиме відпочиваючим і питання харчування. Окрім ресторанів при готелях, є їх чимало, що функціонують самостійно. У місті понад півсотні кафе, піцерій, інших закладів швидкого харчування. В кожному мікрорайоні Вінниці є по кілька супермаркетів, ринків, торговельних комплексів.

Важко уявити сучасну Вінницю без банків. Свої послуги населенню сьогодні надає понад 60 банківських установ і їх філій, якими, при потребі, можете скористатися і ви.

Поштові послуги вам надасть і Головпоштамт (пл. Героїв Сталінграду, 2) та його центральне відділення № 50 по вул. Соборній, 8.

Якщо у вас з’явиться бажання продовжити своє перебування у Вінниці поближче до природи, не вагайтесь. Вже багато років популярністю у вінничан та гостей міста користується озеро Соцького, що на Кореї. Тут до ваших послуг і озеро, і бесідки, і мангал, і дрова, які можна придбати на місці.

На Вінницьких Хуторах працює готельний комплекс «Панська хата». Окрім затишних номерів, тут є банкетний зал, сауна, поряд озеро.

Ще одне зручне місце для відпочинку, яким можете скористатися, – берег Південного Бугу біля окружного мосту: тут і річка, і берег, і пляжі, і поле.

В десяти кілометрах від Вінниці, за с. Лука-Мелешківська, гостей приймає туристичний комплекс з незвичною назвою «Клевое место», де можна гарно відпочити з сім’єю чи друзями. Тут до ваших послуг: будиночки з видом на озеро, більярд, волейбольний майданчик, мангал та човни і, звичайно, рибалка. В будинках є душ, холодильник, телевізор.

За відомим багатьом поколінням вінничан «Дубовим гаєм», з’явився новий комплекс для відпочинку – «Казка».

Чи не найкращим місцем відпочинку, особливо влітку, для вас може стати й прогулянка на катері. Від центрального мосту Вінниці курсують два катери «М. Пирогов» і «Л. Ратушна». Це ще одна гарна можливість помилуватися чарівними краєвидами Вінниці.

Тож запрошуємо вас до Вінниці – мальовничого, зеленого міста, що розкинулося на берегах Південного Бугу, де переплелося багато культур, звичаїв, мов та традицій, де живуть люди міцні духом, щедрі на таланти і сердечну доброту.

ЖМЕРИНКА – ВУЗЛОВА ЗАЛІЗНИЧНА СТАНЦІЯ УКРАЇНИ

Жмеринко, Вітчизно, Україно-мати, Лине твоя слава по усіх світах.

Жмеринка – від слова – руки потискати, Жмеринка – від мрії – жити у віках.

В. Горлей

Територія – 0,02 тис. км²

Кількість населення – 35,6 тис. осіб

Відстань від Жмеринки до м. Вінниці залізницею – 47 км, автошляхами – 45 км

Місто Жмеринка (статус міста з 18 листопада 1903 р.; з 1975 р. – місто обласного підпорядкування) – адміністративний центр району

Телефонний код 0-4332

В чудову літню пору, подорожуючи на південь – до Чорного моря, до кримських і одеських курортів, ви обов’язково проїжджатимете Жмеринку. Якщо не їдете до санаторію, а просто подорожуєте, зупиніться та зійдіть у Жмеринці. Вас чекає зустріч з цікавою історією, багатьма пам’ятками та пам’ятними місцями, які нагадують, що тут жили і творили відомі діячі літератури і мистецтва. Мальовнича природа доповнить ваші враження.

Зійшовши з поїзда, ви одразу потрапите під дах будівлі, яка вабить, бадьорить, піднімає настрій. Це – жмеринський залізничний вокзал.

Жмеринка – місто залізничників, великий залізничний вузол. З цієї найбільшої на Правобережжі вузлової залізничної станції прокладені шляхи у всі чотири сторони світу. На північ – до Києва, Білорусі, Росії, Прибалтики; на південь – до Одеси, Сімферополя, Придністров’я, Молдови; на схід – до Дніпропетровська, Харкова, Донецька; на захід – до Львова, Чернівців і Польщі. Ці ж самі шляхи зі всіх боків світу ведуть до Жмеринки, яку аж ніяк не можна оминути. За сучасною статистикою щорічно в середньому через Жмеринку проїжджає до 5 мільйонів пасажирів з України та закор­донних держав. День і ніч по сталевих магістралях мчать поїзди: вантажні, рефрижераторні, пасажирські.

Жмеринка – велике місто обласного підпорядкування, адміністративний центр району, значний промисловий і культурний осередок Вінниччини. У місті 290 вулиць і провулків. Розташоване воно за 47 км від Вінниці, майже на півдорозі між Києвом і Одесою.

Поява Жмеринки пов’язується з будівництвом у 1865 р. залізниці Київ– Балта–Одеса. Тоді ж збудували і невеличку станцію. Назвали її Жмеринка – від назви двох ближній сіл: Малої та Великої Жмеринки. Біля станції по обидва боки колії виросло невелике селище залізничників. Воно розпочиналося з кількох будинків, які спорудив зі своїми синами один із засновників локомотивного депо у 1891 р. машиніст Бєлінський. Це була перша вулиця майбутнього міста, яка носить тепер ім’я І. Франка. В той же час Бєлінський разом з робітниками депо розчистили ліс на південній околиці нинішнього міста і створили парк відпочинку, обладнали різноманітні майданчики, і «зелений театр».

Свого часу землі навколо Жмеринки та в її межах належали графам де Шуазель-Гуф’є й Гейдену. Ці зросійщені нащадки французьких аристократів спонсорували будівництво храмів у навколишніх селах, а Варвара де Шуазель-Гуф’є на своїх землях за власні кошти заклала у Жмеринці лікарню, яка нині офіційно називається центральною районною, а неофіційно – земською. Від тих часів збереглося лише одне приміщення.

Чимало добрих справ для міста зробив предводитель Вінницького дворянства граф Дмитро Гейден. Він ініціював створення у Жмеринці училища інструкторів з сільського господарства, аби навчити місцеве селянство грамотно, по науці господарювати на землі й отримувати добрі врожаї. Та училищу так і не судилося бути відкритим: почалася Перша світова війна.

Під забудову чоловічої гімназії ним були виділені землі і пожертвувані кошти на будівництво. Чимало зусиль граф докладав для розвитку культури, охорони здоров’я, поліпшення народного добробуту. За це у грудні 1909 р. отримав звання Почесного громадянина міста. На розі вулиць Шевченка і Литвиненка й досі стоїть його садиба, німий свідок столітньої давнини.

Нині будинок графа Гейдена відреставровано. В ньому розмістився краєзнавчий музей.

Вигідне географічне розташування визначило в подальшому бурхливий територіальний і економічний розвиток Жмеринки як залізничного вузла півдня Російської імперії. Зі збільшенням потоку вантажів виникла необхідність у будівництві нових більш потужних споруд. У 1891 р. побудоване паровозне депо, у 1898 – вагоноремонтні майстерні.

18 листопада 1903 р. за велінням імператора Жмеринці надається статус міста. Наприкінці ХІХ-початку XX ст. тут відкрито чоловічу та приватну жіночу гімназії.

Зі Жмеринкою пов’язана важлива для Росії історична подія. Саме у Жмеринці імператор Олександр II оголосив про початок російсько-турецької війни 1877-1878 рр.

Щодо походження назви міста, то існує декілька версій. За однією вважається, що в її основі лежить словосполучення «жму руку», що означає добросусідське співіснування на цій території українців, поляків та євреїв. Інші дослідники шукали її витоки значно глибше в історії краю, вважаючи походження назви від кореня «жмир», що означає самоназву кіммерійців, племен, які населяли цю землю до скіфського періоду. Є ще одна версія, за якою стверджується, що назва походить від гончарної справи «жати ринку» (реньку), яке й перейшло у слово «Жмеринка». Це словосполучення вказувало на велику кількість гончарів, що колись селилися і займалися цим видом народного промислу у місті.

Цікавий і такий факт пов’язаний з назвою поселення. Подільське губернське управління і Міністерство внутрішніх справ пропонували при наданні Жмеринці статусу міста перейменувати її в м. Тетянин, на честь дочки Миколи II Тетяни, яка народилася 1903 р. На що імператор згоди не дав: «Предпочитаю, чтобы Жмеринка сохранила свое прежнее название».

3 1903 р. розпочався справжній розквіт Жмеринки. Тут почало діяти Товариство взаємного кредиту. Напередодні Першої світової війни у Жмеринці вже працювало 9 фабрик і заводів, 36 ремісничих майстерень. Серед них: машинобудівний завод сільськогосподарського профілю, чавуноливарний, лісопильний та 2 цегельні заводи. Більша частина населення міста працювала на залізниці. На той час у ньому налічувалося 1737 будинків, на­селення становило більше 21 тис. чоловік.

У часи революції та громадянської війни в місті точилася жорсто­ка боротьба різних тогочасних непримиренних військових формувань: української, білої, більшовицької, польської армій, Антанти й анархістів. Жмеринка, як і Вінниця, виконувала роль столиці Директорії. У приміщен­ні колишньої жіночої гімназії був штаб армії Головного отамана, що його очолював колишній генерал-лейтенант царської армії Греков. У Жмеринці

С.  Петлюра приймав місію Антанти.

Відомо, що у ті жорстокі часи більшовики розстріляли 45 місцевих гімназистів за те, що вони зустрічали на жмеринському вокзалі С. Петлюру і вголос співали «Ще не вмерла Україна».

Перше знайомство з містом починається з вокзалу, збудованого у 1899-1904 рр. У Жмеринці це знайомство буде особливо цікавим, бо споруда є пам’яткою історії та архітектури.

З будівництвом вокзалу пов’язана трагічна доля його архітектора. Коли цар Микола II приїхав подивитися на новий вокзал, то першими його словами були: «Вот сукин сын!». Зиновій Журавський ці слова сприйняв як незадоволення царя і застрелився. А імператор, як виявилося, був у захваті від творіння геніального архітектора.

За задумом автора будова нагадує великий морський корабель, що на всіх вітрилах «пливе» у бік Чорного моря. Уважний спостерігач може по­бачити круглі вікна, що нагадують ілюмінатори, а вежі на даху і веранда другого поверху – палубу. Центральна вежа подібна до капітанського містка. Якщо придивитися до оздоблення головного залу, ліплення в усьому приміщенні – всюди імітується морська рослинність. Залізничний вокзал – це комплекс архітектурних і технічних споруд, що забезпечують чітку роботу вузлової станції, створюють зручні і комфортні умови для пасажирів. До платформ ведуть прямі виходи з приміщення та підземні тунелі. Чи не під враженням цього залізничного вокзалу Остап Бендер назвав Жмеринку «очагом мировой культуры».

Вокзал, його центр, з двома привокзальними площами – окраса міста. Зі східного боку перед входом споруджено пам’ятник літературному герою Ільфа і Петрова О. Бендеру від вдячних жмеринчан. Адже саме йому належать слова: «Последний настоящий город на земле – это Жмеринка». Про зв’язки О. Бендера зі Жмеринкою тут ходить чимало слухів та легенд, аж до такої, що місто N з відомого роману, де «кому й кобила – наречена», саме Жмеринка. Про, начебто, прототип Остапа – з вокзального міста, а саме слідчого, що колись тут працював, на прізвище Бендер тощо.

Навпроти вокзалу – стара будівля у стилі модерн. Тут розміщувалася чоловіча гімназія, корпуси якої звели у 1909 р.

Власне обличчя Жмеринки формує прилеглий до вокзалу самобутній квартал центру з дво- і триповерховими кам’яними будівлями в стилі кінця 1940-х років, що знаходиться на найвищій точці пагорба. А вниз від цих будівель на значну площу розмістилося суцільне подільське село. Посередині причаївся готичний шпиль увінчаний п’ятьма хрестами красивого католиць­кого костьолу св. Олексія, збудованого 1910 р. і оточеного столітніми соснами.

На площі Миру, на місці колишнього православного храму, спорудженого 1893 р., розграбованого і знищеного у 1928 р., збудовано однойменну церкву Олександра Невського. Нині храм милує око мешканців і гостей міста своїми завершеними архітектурними формами, легкістю і красою, своїми золотими банями, які видно звідусіль. Храм має два зали: нижній і верхній. Нижній розрахований на молитви для заспокоєння людської душі, верхній – для більш масових релігійних відправлень. На відзначення 100-річчя з часу присвоєння Жмеринці статусу міста (2003 р.) до церкви з Києва привезли дзвони.

Нині на площі Миру споруджено пам’ятник Тарасові Шевченку. В оголошеному місцевою владою конкурсі переміг проект скульптора М. Кри- жанівського, який, до речі, є автором туристичної принади міста на Привокзальній площі – скульптури О. Бендера. На черзі ще один пам’ятний знак – Січовим стрільцям.

Перлиною Жмеринки є й місцевий парк культури та відпочинку ім. М. Горького, хоча дехто іменує його на честь засновника– гаєм Бєлінського, що є улюбленим місцем відпочинку жителів, особливо у свята. Масові гуляння тут супроводжуються грою духових оркестрів та закінчуються феєрверками. Прикраса і гордість парку – стадіон, де проводяться усі змагання міста і району, футбольні баталії.

А ще у єдиному на всю Україну музеї місцевого самоврядування у Жмеринській міській раді висять писані олією портрети колишніх керівників міста.

Пишаються жмеринчани й іншими своїми видатними земляками. У Жмеринці свого часу жив і творив відомий на всю Європу мікромініатюрист Михайло Григорович Маслюк, людина неординарна і талановита. Його роботи просто унікальні. Важко уявити собі жіночий портрет за розмірами в тисячу разів меншим макового зернятка або том Пушкіна, меншим від нього у шістнадцять разів; модель паровоза, таку мініатюрну, що на зрізі людського волоска таких паровозиків умістилося б 3,5 тисячі. Його розміри: довжина– 8 мікрон, ширина – 3, висота – 2. Найменший у світі паровоз М. Маслюка був занесений до Книги рекордів Гіннеса у 1968 р.

Та не лише мікрошедеврами мистецтва дивував світ заслужений майстер народної творчості України, його умілі руки багато зробили для науки України. Так, на прохання вчених-медиків, він виготовив комплект мікрохірургічних інструментів для досліджень судин кори головного мозку, зшивання роговиці ока, операцій вуха з метою ліквідації глухоти. Користуватися такими інструментами можна тільки під спеціальним мікроскопом.

Пам’ятаючи заслуги М. Г. Маслюка перед рідним містом, Жмеринська міська рада вирішила одну з міських вулиць назвати його іменем. Майстер заслужив на таке пошанування.

Родом з Жмеринки талановитий художник-авангардист і поет Василь Хмелюк, картини якого мав у своїй колекції великий знавець і поціновувач мистецтва митрополит А. Шептицький. Мистецький доробок славного земляка досі експонується у музеях Парижа, Стокгольма, Нью-Йорка, Лондона, Філадельфії, Мюнхена, Торонто. Цікаво, що на художників Жмеринці щас­тило і щастить досі. Серед цієї когорти Михайло Чорний, Ігор Біньківський, Василь Мельник, Аркадій Боднарчук, Іван Мазур.

До речі, ще один художник – Анатолій Базилевич – неперевершений ілюстратор безсмертних книг, також народився у Жмеринці. Він – автор малюнків до творів Т. Шевченка та І. Котляревського.

У 1878-1880 pp. у Жмеринці перебував видатний російський композитор П. І. Чайковський. У місті закінчував гімназію і робив свої перші трудові кроки Юрій Смолич. Тут навчався і починав працювати у місцевому театрі народний артист СРСР, двічі лауреат Державної премії СРСР актор МХАТу М. П. Болдуман.

Саме у Жмеринці 1898 р. Антон Федорович Турчанович, винахідник польової кухні, будучи заступником командира господарської частини 12-го піхотного полку, зробив розрахунки і креслення польової кухні на колісному ходу. Вже до початку Першої світової війни практично всі частини російської армії мали польові кухні системи Турчановича. Його ім’я згадував О. Твардовський у своїй поемі «Василий Теркин».

У Жмеринці живуть і неперевершені майстри народної вишивки. О. Гриневич, наприклад, вишила цілу галерею портретів князів і гетьманів. Всі вони оздоблені декоративними елементами. Приміром, булава у руках Б. Хмельницького прикрашена вкрапленнями дорогоцінного каміння, а пояс на одязі розшитий позолоченою ниткою, на шапці видно рубінові стрази. Портрет княгині Ольги має елементи з кованого металу. Жмеринська майстриня І. Ольхова вишивала всеукраїнський рушник національної єдності. Вишивальниця О. Беженар захоплюється вишивкою ікон.

Жмеринка – одне з наймолодших міст Вінниччини. Невеличке залізничне поселення невпізнанно змінилося за свої понад 100 років існування. Сучасна Жмеринка – один з найбільших вузлів Південно-Західної залізниці. Це провідний економічний і культурний центр області.

У місті є 4 готелі, кінотеатр, музична та спортивна школи, Будинок науки і техніки, де функціонує ціла мережа гуртків художньої самодіяльності і творчих об'єднань. Діє 3 бібліотеки, видаються газети, працює телерадіокомпанія, кабельне телебачення. Функціонує житлово-комунальний технікум, професійно-технічне училище та музей.

Жмеринський історико-краєзнавчий музей був створений 26 квітня 1969 р. У 2003 р. він отримав статус міського. Його музейна колекція нараховує більше 3-х тис. експонатів.

До послуг жмеринчан та гостей міста пропонується гарний відпочинок та оздоровлення в санаторії-профілакторії «Залізничник», який називають маленькою Мацестою.

Торгова мережа представлена магазинами продовольчих та непродо­вольчих товарів, закладами харчування та побутового обслуговування. Чимало в місті і зелених насаджень загального користування, що складає 6 відсотків його території, в тому числі лісів – 56,9 га, парків – 44 га, скверів – 12,9 га.

У який би куточок Жмеринки ви не заглянули, усюди зустрінете при­вітних і усміхнених жмеринчан, які радо зустрінуть вас і розкажуть свою славну історію та покажуть заповітні місця цього самобутнього міста.

КОЗЯТИН – МІСТО ЗАЛІЗНИЧНИКІВ

Весна запалює каштанів свічі білі,
Бузок і яблуні розлили аромат,
Козятин – місто у вишневій замегілі,
Смарагдово-казковий зелен-сад.

Л. Кудимець

Територія – 0,01 тис. км²

Кількість населення – 25,6 тис. осіб

Відстань від Козятина до м. Вінниці автошляхами – 75 км., залізницею – 62 км

Річка – Гуйва

Місто Козятин (статус міста з 17 грудня 1938 р.;

з липня 2000 р. – місто обласного підпорядкування) – адміністративний центр району

Телефонний код 0-4342

Якщо з висоти пташиного лету поглянути на Козятин, то видно, що з півдня місто обрамлене широкою прямою смугою автомагістралі Київ – Вінниця, а його західні околиці вигаптувані голубою стрічкою річки Гуйви та намистом великих і малих ставків. Добре видно також мережу залізнич­них колій, які ніби ділять місто на три частини. Знаходячись між Києвом та Одесою в пункті з’єднання залізничних колій, які ведуть з одного боку на Брест і Граєво, а з іншого – на Умань, Козятин є доволі людним центром, де панує постійний рух, де цілодобово приходять і відходять поїзди.

Козятин відноситься до міських поселень обласного значення і є адміністративно-господарським та культурним центром Козятинського району Вінницької області. Розташований у північно-східній частині області у верхів’ях річки Гуйви (притоки річки Тетерева басейну Дніпра).

Місцевість, на якій розмістився Козятин, була заселена поселенцями Білогрудівської культури, що досягла свого розвитку в цих краях у II–І тис. до н.е. Носіями її були пращури слов’ян, нащадки трипільців. Про це свідчать знайдені археологами і місцевими краєзнавцями на поверхні ґрунту фрагменти кераміки, знаряддя праці того періоду.

У походженні міста та виникненні назви Козятин ще й досі залишається багато «білих плям». Незважаючи на велику кількість публікацій з даної тематики, вона продовжує бути актуальною і чекає від дослідників та краєзнавців її наукового обґрунтування.

Існує й чимало легенд, переказів і припущень щодо походження назви «Козятин».

Дехто із старожилів вважає, що назва місцевості походить від урочища, у якому водилося багато диких кіз і називалося Козячим. Саме біля нього і було розташоване однойменне село, від якого з часом стала походити і назва міста.

Вірогідною є й думка про те, що назва поселення походить від слова «козак». За давніми переказами і легендами Козятин був володінням вільних, спритних людей-козаків, котрі селилися на болотах і в чагарниках як біглі люди, що втікали від поневолювачів після Визвольної війни 1648-1654 рр. На їх честь нащадки неприборканих сміливих козаків, начебто і назвали місто Козятином. Припускають також, що поселення отримало назву від імені польського короля Казимира, якому служили козаки і присягали йому на вірність.

До цього село мало назву Гуйва, як і річка, на котрій воно розмістилося, і належало до Білопільських маєтностей Київського воєводи Януса Тишкевича. Під час визвольних змагань поселення було знищене і відродилося вже за назвою Козятин, яка зустрічається у зв’язку з гайдамацьким повстанням 1734 р. під орудою козацького сотника Верлана.

Через сучасні межі Козятинського краю пролягав славнозвісний торговий шлях зі сходу на захід. У різні історичні періоди він мав і відповідну назву – Вільний, Половецький, Татарський, Чумацький, Козацький, Чорний. Використовувався він не лише у мирних цілях, а й під час завойовницьких походів.

Внаслідок набігів кочівників край і місцеві мешканці неодноразово вщент знищувалися. Тож на початку XVIII ст. в цій місцевості зазначено лише 4 невеличких населених пункти.

Виникненню сучасного Козятина передувало будівництво Києво-Балтської (Одеської) залізниці у 70-х роках XIX ст. 7 липня 1874 р. робітниче селище Козятин вже було віднесено до категорії містечок Бердичівського повіту Київської губернії. Це і стало офіційним днем його народження. Цікаво, що ця дата затвердження Козятина містечком згадується в «Географічному словнику Королівства Польського та інших слов’янських країв» (1883 р.), який зберігається в історичному музеї м. Козятин. На той час в ньому нараховувалося 76 будинків, функціонувала синагога.

Наявність важливої вузлової станції сприяла бурхливому розвитку міста, яке було об’єктом особливої уваги та буремних подій протягом усієї історії. Шляхи сполучення, особливо залізничні, були головними артеріями, які пов’язували економічні регіони, забезпечували джерело існування та добробут тих, хто проживав у даній місцевості.

Стараннями місцевого поміщика М. Васютинського, тут щотижня в четвер відбувалися ярмарки.

У 1907 р. Козятин складався з містечка і залізничного поселення, в яких на той час проживало майже порівно населення, десь по 500 мешканців у кожному. В містечку було відкрито дільничну лікарню. Залізничне будівництво значно зросло після об’єднання приватних залізниць в єдину державну – Південно-Західну за сприянням тодішнього її начальника Отто Юлійовича Вітте, пізніше призначеного міністром шляхів сполучення Росії.

Козятин – місто залізничників. Це – важливий залізничний вузол Південно-Західної залізниці, в якому перетинаються залізничні магістралі в напрямках Фастова, Києва, Вінниці, Жмеринки, Бердичева, Шепетівки, Погребища та Жашкова. Щоденно станція обслуговує 26 приміських поїздів, 124 пасажирських, в тому числі 46 – міжнародних. У Козятинський залізничний вузол, крім основної залізничної станції Козятин 1, входить станція Козятин 2, яка обслуговує вантажні транспортні поїзди у напрямку Миронівка–Здолбунів. Не дивно, що на гербі міста зображено паровоз обрамлений колосками, що символізує як місто залізничників, так і селянську працю.

Візитівкою Козятина є залізничний вокзал – один з найстаріших його архітектурних пам’ятників. Він побудований наприкінці 80-х років XIX ст. за проектом архітектора В. І. Куликовського. Керував будівництвом інженер О. В. Кобелєв. У путівнику «Південно-Західна залізниця», виданому 1898 р., так записано про цю споруду: «Козятинський вокзал – один з кращих вокзалів Російської рейкової мережі...». У новій споруді, яка розташована ніби «острівцем» поміж колій, були облаштовані овальні зали І і II класу з витонченим орнаментом, каса продажу квитків, телеграф, а також збудовано спеціальне приміщення для прийому багажу. Належний вигляд мав і залізничний ресторан, який пізніше назвуть «Імператор», на честь того, що одного разу в ньому обідав російський цар Микола II, коли їхав через Козятин на відпочинок. Одному з козятинських касирів навіть вдалося з ним сфотографуватися.

В історичному музеї міста можна побачити зображення легендарної люстри, яка висіла свого часу у привокзальному ресторані. Люстра була феноменальна, триярусна, ймовірно бронзова. Під час окупації вона настільки привабила німців, що вони вирішили забрати її до Німеччини, а замість неї виготовили копію. Люстру виявили під час завантаження на корабель в Одесі. Тепер ходять легенди стосовно того, де висить копія, а де оригінал.

На початку XX ст. було випущено поштову листівку із зображенням вокзалу. На ній будівля виглядає значно меншою за сучасну споруду. Це дає підстави стверджувати, що в 20-30 роках минулого століття вокзал зазнавав реконструкції. Потребує він її і сьогодні.

У роки Великої Вітчизняної війни гітлерівці замінували будівлю, та в останні хвилини місцеві патріоти відвернули загрозу вибуху і врятували вокзал від знищення.

Мало хто знає, що саме про Козятин писав свого часу у «Підполковнику Шиманському» Василь Земляк, письменник світового значення, що мешкав у селі Миколаївка Козятинського району. Бував і в Козятині. Герой книги

В. Земляка одного разу навіть став свідком, як через Козятин, по дорозі до вінницької ставки «Вервольф», проїжджав Гітлер. Сьогодні книга В. Земляка з його автографом зберігається в Музеї історії міста Козятин.

Слід зауважити, що вокзал вдало вписується в розгалужену мережу залізничних колій, має обабіч платформи, що дає змогу одночасно приймати і відправляти поїзди у різних напрямках.

Недалеко від вокзалу, біля Київської платформи, на постаменті красується вантажний паровоз Л-2309 із зазначенням, що він встановлений тут на честь 70-річчя Великого Жовтня. Збоку прикріплена нова табличка з написом: «Установлен на вечную стоянку в память о боевых и трудовых традициях Казатинских железнодорожников. Август 1987 года».

Локомотивне депо Козятина дотепер вважається одним з провідних на Південно-Західній залізниці. Засноване воно у 1871 р. Зараз на цьому потужному підприємстві ремонтуються та модернізуються локомотиви та двигуни до них. Біля депо також стоїть паровоз з індексом ОВ-ООІ. Козятинські інже­нери відновили його власними силами з підручних матеріалів і встановили на честь 135-річчя від дня заснування локомотивного депо.

Відійшовши трохи далі від залізниці і потроху занурюючись у місто, можна побачити цікаву споруду водонапірної башти, що є пам’яткою архі­тектури. Подорожуючи містом далі, обов’язково відвідайте місцевий стадіон. Адже він розміщений на острові посеред невеликого, однак надзвичай­но мальовничого ставка. Пройшовши через оригінальний місток, відразу потрапите на територію стадіону з класичною назвою – «Локомотив». Крім упорядкованого футбольного поля, що свідчить про захоплення місцевих жи­телів футболом, на острові лишилося місце і для гри у волейбол та невелико­го мальовничого парку, що притулився поза спортивними майданчиками.

Недалеко від ставка, у густих зелених зарослях можна відшукати старе польське кладовище, поруч з яким зовсім недавно збудували витончений ка­толицький костьол.

Добре розуміючи крилатий вислів про те, що без знання минулого, не­має майбутнього, місцеві краєзнавці у липні 2004 р., до 130-річчя від дня заснування міста, відкрили міський історичний музей. Його відкриттю пе­редувала значна пошукова робота із зібрання культурних, історичних та ар­хеологічних знахідок і пам’яток для новоствореного музею, що розмістився по вул. М. Грушевського, 15.

Мешканці районного центру не стояли осторонь, а активно поповнюва­ли музей власними рідкісними і цінними речами, що збереглися в їх оселях. За кожним експонатом історія і дух його власників, що жили на цій зем­лі. Тут зібрана цікава колекція з ужитку селян кінця ХІХ-початку XX ст., періоду Великої Вітчизняної війни, історії залізниці, життя та діяльності видатних земляків краю, на яких надзвичайно щедра козятинська земля. Є серед них відомі діячі науки, літератури і мистецтва, які зробили вагомий внесок у розвиток вітчизняної наукової думки й культури.

Ось один із них – Андрій Григорович Костіков, випускник Київської військової школи зв’язку 1926 р., а пізніше Військово-Повітряної академії ім. М. Є. Жуковського, Герой Соціалістичної Праці, член-кореспондент Академії наук, лауреат Державної премії 1 ступеня, ініціатор створення славнозвісної ракетної установки «Катюші», генерал-майор інженерно-авіаційної справи.

У приміщенні СЗОШ № 2 знаходиться музей уродженця Козятина мар­шала артилерії Збройних сил колишнього Союзу, професора, героя Великої Вітчизняної війни Юрія Павловича Бажанова, в якій він навчався з 1912 по 1918 роки. Його іменем названа одна з вулиць Козятина та Харкова, де він працював і похований.

На цій благодатній землі народився і проживав з 1909 до 1932 рр. Віктор Михайлович Іванов – заслужений діяч мистецтв України, письменник і сценарист, комедіограф, постановник відомих кінофільмів «Шельменко – денщик», «Сто тисяч», «За двома зайцями», «Ключі від неба», «Веселі Жабокричі» та ін.

Мешканці пам’ятають свого знаного земляка. У музеї історії міста ви побачите стенд, присвячений життю та творчості відомого режисера, цінні матеріали з родинного архіву, передані сюди дбайливою рукою його сина, кінооператора Михайла Іванова. Ще одним проявом шани та пам’яті про митця стало відкриття 2007 р. у м. Козятин меморіальної дошки В. М. Іванову на будинку місцевої лікарні, де 1909 р. він народився в сім’ї фельдшера Михайла Спиридоновича та домогосподарки Тетяни Андріївни Іванових (встановлена за підтримки міського голови Козятина М. Висоцького, начальника міського відділу культури та туризму С. Рибінської та директора Музею історії міста Л. Макаревич).

До видатних людей Козятинщини, виколисаних на вільних просторах рідної землі, належать: Герой Радянського Союзу Михайло Юхимович Шнейдерман, письменник, журналіст Наум Юхимович, заслужений архітектор України Генріх Станіславович Кульчицький, співак, керівник білоруського вокально-інструментального ансамблю «Сябри», народний артист Білорусі Анатолій Іванович Ярмоленко.

На Козятинщині працює чимало самобутніх майстрів образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва. Серед яких Сергій Карпенко – автор оригінальних різьблених по дереву виробів. Тут живе і працює знана майстриня витинанки Леся Ігорівна Панасюк.

Щорічно в липневі дні у Козятині традиційно відбувається яскраве і феєричне свято народження міста.

Центром культурно-мистецького життя Козятина є міський Будинок культури – багатопрофільний заклад, метою діяльності якого є створення умов для самодіяльної творчості, формування громадської думки, духовно­го розвитку, відродження та збереження української національної культури, культур інших народів, задоволення культурних потреб в організації відпо­чинку населення міста. На його базі функціонує 14 творчих формувань та об’єднань.

Відвідавши це зелене місто на Поділлі, ви ознайомитеся з краєм заліз­ничників і каменярів, славних хліборобів і тваринників. У вас буде чудова нагода пересвідчитися в гостинності його мешканців, в тому, як радо й щиро зустрічають вони гостей.

Про історію краю, його талановитий і героїчний народ може детально повідати Лілія Павлівна Макаревич, бібліограф-краєзнавець Козятинської центральної бібліотеки (вул. М. Грушевського, 28), вона ж і директор Музею історії міста Козятин. Це її зусиллями вийшов у світ біобібліографічний покажчик «Славні нащадки вільних козаків (2007 р.).

МІСТО ЛАДИЖИН – ПЕРЛИНА ПОДІЛЬСЬКОГО КРАЮ

Стоїть величаво над Бугом

У сяйві мереж водограю,

Прекраснеє місто Ладижин,

Перлина Подільського краю.

О. Журба

Територія – 0,1 тис. км²

Кількість населення – 23,6 тис. осіб

Відстань від Ладижина до м. Вінниці автошляхами – 100 км

Річки: Південний Буг, Сільниця, Соб

Місто Ладижин (статус міста з 1973 р.;

з 19 жовтня 2000 р. – місто обласного підпорядкування)

Багата і прекрасна Вінниччина зі своїми мальовничими краєвидами, лісами, річками, широкими степами та родючими землями. Серед цієї розкоші острівцем обрав місцину Ладижин, огорнутий могутніми лісами, обвитий з усіх сторін тихими водами Південного Бугу та Сільниці. Хлюпочеться широке Ладижинське море – витвір людських рук, приваблюючи до себе на відпочинок.

Ладижин, місто обласного підпорядкування, розміщується на території Тростянецького району. Межує з Тульчинським та Гайсинським районами Вінниччини. До територіальної одиниці міста входять: село Лукашівка, селища Губник та Ружицьке.

На околицях місцевості зосереджені значні запаси глини, піску, каоліну, граніту, які добуваються у чотирьох кар’єрах.

Агрокліматичні ресурси представлені родючими чорноземами та сірими лісовими ґрунтами. Є також площі лугових ґрунтів у заплавах річок. Лісові масиви у поєднанні з водоймами міста створюють чудову санітарну зону і мають хороші рекреаційні можливості.

Історія Ладижина починає свої витоки із сивої давнини. Ця місцевість була обжитою ще за часів Трипілля (IV–III ст. до н.е.). Підтвердженням цьому є численні знахідки уламків трипільської кераміки та кремнієвих знарядь праці тих часів.

На схилах пагорбів при гирлі річки Соб знаходиться велике черняхівське поселення II–IV ст. н.е. Різноманітність форм і технік орнаментації уламків ужиткових речей, знайдених тут, свідчать про значний розвиток гончарного мистецтва черняхівських племен.

На околицях міста до цих пір зустрічаються залишки грецьких амфор, що дає змогу науковцям робити висновки про активні торговельні зв’язки тогочасного населення з Причорномор’ям.

А знайдені в цій місцевості золоті монети III ст. н.е., часу правління римського імператора Олександра Севера, підтверджують думку про спілкування місцевих жителів з Римською імперією та використанні ними римських монет у зовнішній торгівлі.

Містечко Ладижин у далекі часи Київського князівства було фортецею. Знаходилася вона на трикутнику, який з двох сторін омивався Південним Бугом і Сільницею. З третьої – захищений широким та глибоким ровом.

Місто-фортеця було оточене земляним валом, укріплене дерев’яним зрубом. Висота насипу сягала тридцяти метрів. На цей вал із дубовими зубчастими палями, як на хвилеріз, натикалися полчища татаро-монголів, польської шляхти, турок-яничар і кримських татар.

У багатьох авторів йдеться про те, що «навколо фортеці розлите море води, що робить її неприступною». Воду під час нашестя ворогів піднімали й підтримували рівень. Для цього на Бакланській долині, що нижче за течією Південного Бугу, були побудовані шлюзи з обох боків річки. Адже саме тут природа утворила мальовничий куточок з величезними кам’яними брилами, який ще називають ладижинською «Швейцарію». Залишки валу ще й досі збереглися у центрі древньої частини Ладижина.

Історик М. Костомаров описує, що коли татари у 1240 р. підійшли до Ладижина (він його називав «Колодяжин»), то городяни не супротивилися ворогові, але це їм не допомогло: молодих забрали у полон (ясир), старих стратили, а місто спалили вщент. Ця історична згадка свідчить також про те, що місто Ладижин у 1240 р. вже існувало, а отже, на думку науковців, Ладижину – більше 800 років. Щодо назви міста, вірогідною є та, що вона походить від імені язичницької богині Лади і звалося Лодяжином.

Потім прийшли часи, які в історії відзначені як панування в Україні Речі Посполитої (1501-1647 рр.). Ладижин підпав під владу польської корони Брацлавського воєводства.

Чотири рази протягом своєї історії Ладижин був вщент спалений: 1240, 1363, 1674, 1703 рр. Протягом багатьох століть тут виникало безліч селянських заколотів та великих повстань. Дотепер збереглися рештки наземних і підземних укріплень часів визвольних змагань ХІV-ХVІІ ст.

Власне, споконвіку Ладижину судилося бути військовим містечком, певно тому тут стільки разів починалися битви. Він стояв на роздоріжжі великих шляхів (у XVI ст. тут проходив Уманський шлях, що йшов на Тульчин, Ладижин, Соболівку, Умань; з Валахії – шлях Молдовський; третій – Бершадський, що прямував на Гайсин). Тому тут завжди стояли постоєм війська. Ще до сьогоднішніх днів збереглися будівлі, де перебувала кіннота козаків царської армії, пізніше – полк Г. Котовського, а в нинішні часи – піхотна військова частина. Відвідував містечко у 1825 р. й імператор Олександр І під час маневрів царських військ на Подільських землях.

Та спливали віки, містечко знову і знову піднімалося з попелу, заселялося і відроджувалося. У XVII ст. Ладижин, був фортецею, де знаходило­ся біля десяти тисяч війська, 150 гармат. Ладижинці брали активну участь у Визвольній війні Богдана Хмельницького. Ладижин входив до складу Уманського полку і був сотенним містом. 1648 р. козацький полковник І. Ганжа (який був одним з перших сотників міста), з козаками оволодів Ладижином, зайнятим до того поляками.

У травні 1652 р. тут відбулася велика битва між козацькими загонами і польсько-шляхетськими військами, відома в історії як битва під Батогом (за назвою території між Ладижином і с. Четвертинівкою, що в минулому звала­ся Батіг). У цій битві Богдан Хмельницький розгромив польсько-шляхетські війська. На місці, де колись відбулася ця трагічна історична подія, встанов­лено гранітний обеліск з написом: «На цій місцевості під Батогом в травні 1652 р. українське військо під керівництвом Богдана Хмельницького знищи­ло армію польсько-шляхетських загарбників». У битві під Батогом Богдан Хмельницький майстерно використав особливості лісистої місцевості, застосував обхідні маневри і виграв бій з 20-тисячним польським військом на чолі з М. Калиновським. Поляків було вщент розгромлено, загинув сам Калиновський, його син та чимало вояків.

1674 р. у Ладижині понад два тижні тривала кривава битва козацького полковника Мурашка з 70-тисячним військом турецького султана.

Не залишилися осторонь ладижинці і за часів Гайдамаччини. Свідок тих подій – древній ліс, що ще й досі шумить неподалік містечка. В пам’ять про ці історичні події він названий Гайдамацьким.

Ладижин, що належав князям Ладижинським, у XV ст. переходить у власність до князів Коротких, з 1651 р. – князів Вишневецьких, з 1775 р. знаходиться у володінні князів Потоцьких. Десь біля 1805 р. переходить до князів Собанських (які втратили місто після участі у польському повстанні проти Росії). У 1832 р. їхні володіння конфісковані і передані у відання вій­ськових поселенців.

Цей період у Ладижині відзначився швидким зростанням промисло­вості: з’явився спиртовий завод, 5 суконних фабрик, 3 цегляних, шкіряний і черепичний заводи, відкрився сільський банк, поштово-телеграфна кон­тора, лісництво, 4 заїжджих двори, налагодилась поромна переправа через Південний Буг, відкрилася лікарня, аптека, 9 водяних млинів.

На межі XIX і XX ст. Ладижин переріс у доволі значне містечко, в яко­му нараховувалося 1042 двори і 7762 жителів. Початок XX ст. позначився безперервними війнами та революціями. Під час Першої світової війни май­же у кожному ладижинському дворі були розквартировані солдати.

З 1917 по 1920 рр. Ладижин стає ареною жорстокої боротьби різних не­примиренних політичних сил: Центральної Ради, більшовиків, австро-німецьких військ, Директорії, армії Денікіна, польських військ. У липні 1920 р. влада тут остаточно перейшла до рук Червоної армії.

Постійні бойові дії вкотре призвели до занепаду економіки поселення та розорення місцевого населення.

Пам’ятними для ладижинських селян стали 1939-1940 рр., коли змучені люди нарешті одержали давноочікувану платню зерном на трудодень. На по­чатку 40-х рр. робітники і службовці почали своєчасно отримувати зарплату. Люди перестали нарікати на долю.

Та все зруйнувала війна з фашистською Німеччиною. Окупація в Ладижині тривала з червня 1941 по березень 1944 рр. На братській могилі, що в центрі старого Ладижина, викарбувані імена 1344-х земляків, які за­гинули на фронтах Великої Вітчизняної війни.

Та руйнували не лише чужинці. 1937 р. трагічна доля спіткала унікальну культову споруду містечка – кам’яний Свято-Успенський храм, збудований протягом 1851-1854 рр. у візантійському стилі. Своїм внутрішнім і зовніш­нім оформленням й красою він належав до кращих на Поділлі.

Чудом збереглася у місті цегляна церква, зведена 1904 р. також у візан­тійському стилі з куполом (банею) та дзвіницею, освяченою 1909 р. на честь ікони Казанської Божої Матері.

На території міста нині розпочалося будівництво нового великого Православного храму на честь св. Георгія Побідоносця.

Сьогодні Ладижин входить в Асоціацію стародавніх міст України.

Нову сторінку в біографію містечка вписало спорудження 1968-1972 рр. Ладижинської електростанції, яка стала однією з найпотужніших у країні.

Має Ладижин свій історико-краєзнавчий музей. Відкрили його 1993 р. у мальовничому куточку старого міста. Його створено спільними зусиллями учнів, вчителів, батьків на території ЗСОШ № 1.

Ладижин – місто енергетиків, людей закоханих у свою професію, які вміють творчо працювати і змістовно відпочивати.

На берегах рукотворного Ладижинського моря впорядковані пляжі. На околиці Ладижина, над Південним Бугом, є урочище, яке за свою красу і особливу привабливість носить назву «Ладижинська Швейцарія».

У місті діють бібліотеки, дитяча музична школа, клубні заклади, серед яких вирізняється Палац культури «Прометей» Ладижинської ТЕС з сучас­ним приміщенням глядацької зали на 600 місць, Будинок культури в старій частині міста на 340 місць, кінотеатр. Деякі творчі аматорські колективи міста мають звання «народний»: хор «Прометей», дитячий танцювальний колектив «Візерунок», чоловічий гурт «Джерело», кіностудія «Лада», ан­самбль народних інструментів «Гармонія», ансамбль сучасної пісні «Чиста криниця». Діє міське літературно-мистецьке об’єднання «Стожари», створе­не у 2002 р.

У центрі Ладижина на проспекті Будівельників мешканці міста розби­ли новий парк, в якому спорудили багато дитячих атракціонів, танцювальні майданчики, стадіон. У вихідні і святкові дні тінистими алеями парку про­гулюються жителі та гості міста. На території Ладижина відкриті санаторії- профілакторії, де можна поправити своє здоров’я, гарно відпочити, насоло­дитися багатством природи місцевих околиць.

Ліси тут чергуються із затишними галявинами, заплавами та прозо­рими озерами. Живописні пейзажі, круті скелясті береги, розкидані по Південному Бугу острівки, водосховище. Все це увічнив у своїх картинах місцевий художник Петро Кравчик, ім’я якого занесено до Книги почесних громадян Ладижина. Одна з центральних вулиць названа його іменем.

Ладижинці пишаються своїми величними мостами, перекинутими че­рез Південний Буг і Сільницю, греблею, яка утворила Ладижинське море. З правого берега Південного Бугу велично здіймаються багатоповерхівки містечка енергетиків, а лівобережжя, де скрізь кам’янисті ґрунти, забудова­не ошатними дачними будинками.

Завітайте до стародавнього Ладижина, де гармонійно поєднується іс­торія і сьогодення, висока духовність і звитяжна праця.

МОГИЛІВ-ПОДІЛЬСЬКИЙ – ПРИКОРДОННА ФОРТЕЦЯ УКРАЇНИ

Ти завжди відрізнявся від інших містечок Поділля,

Хоч так часто година була безпросвітно важка.

Загадковий і нині, отож через те Могилеве,

Так приваблюєш ти невиправних, як я диваків.

І у дзвонах одної із древніх церков – Параскеви –

Я вчуваю відлуння не зниклих безслідно віків.

В. Сторожук

Територія – 0,02 тис. км²

Кількість населення – 32,6 тис. осіб

Відстань від Могилева-Подільського до м. Вінниці автошляхами – 120 км, залізницею – 161 км

Річки: Дністер, Дерло, Немія

Місто Могилів-Подільський (з 1937 р. місто стало центром району і містом обласного підпорядкування) – адміністративний центр району

Телефонний код 0-4337

Могилів-Подільський... Місто, історія якого в кожній хвилині – від сивої давнини до сьогодення – наповнена хвилюючими, цікавими, героїч­ними подіями. Це чудове місто багате й різноманітне. Поєднавши у собі різ­ні епохи й періоди, Могилів-Подільський належить до найкрасивіших міст Вінниччини зі своєю неповторною природною та архітектурною своєрідніс­тю, яке має власне обличчя, тільки йому притаманний неповторний колорит, свою славу.

Розкинулося це старовинне місто на мальовничому березі швидкоплин­ного Дністра, де притоки Немія і Дерло вливаються в широку блакить вели­кої ріки.

Лежить воно ніби в глибокій чаші, оточеній горами, де широка магістраль, що йде з Вінниці до Кишинева або Чернівців, виринувши з польових просторів, раптом ніби обривається і перед подорожнім відкривається вид на Могилів-Подільський. У просвіті монументальної арки, яка вінчає в’їзд у місто, блискотить плесо Дністра. По той бік ріки видніється молдовське село Атаки. Гори, що височать на берегах Дністра, притискають Могилів- Подільський до самісінької води, одна з його вулиць є набережною.

Мальовничі краєвиди міста найкраще видно з Озаринецької, Шаргородської чи Бронницької гір. На одній з її маківок колись була форте­ця. Досі збереглися рештки мурів, підземні ходи, печери, велетенські кам’яні брили. Фортеця служила для захисту Могилева від турків і волоських фео­далів. З боку Дністра вона дійсно була неприступною. Дещо пізніше на місці фортеці збудували чудовий палац і заклали парк рідкісних порід дерев.

У межах міста розвідані запаси і частково здійснювався видобуток цін­ного мінералу – трепелу, який широко використовується у промисловості.

Ґрунтовий покрив території міста характеризується відносною однорід­ністю – темно-сірими опідзоленими ґрунтами різного ступеню змитості, що мають досить високу родючість.

Могилівщина – край цінних археологічних знахідок. Тут є залишки скіфських і слов’янських городищ. Під час розкопок недалеко від Могилева- Подільського, у Вендичанському Яру, виявлено багато кісток мамонтів.

З історичних документів відомо, що у першій половині XV ст. на місці теперішнього Могилева-Подільського при гирлі річки Дерло існувало село Іваниківці. Знатний молдовський феодал Ярема Могила на правах приватної власності придбав Іваниківці і в 1595 р. заклав основу майбутнього міста, побудував замок і подарував його своєму зятеві, брацлавському магнату Стефану Потоцькому, який із вдячності тестеві назвав містечко Могилевом. На перехресті вулиць Київської та Володимирської вдячні земляки спору­дили у 1998 р. пам’ятний знак на честь засновника міста, який виготовив скульптор М. Крижанівський.

У літературі ХVІІ-ХІХ ст. його називають Могилів-на-Дністрі, Могилів Подільської губернії, Могилів-Дністровський. У 1923 р. місто отримало офі­ційну назву – Могилів-Подільський.

Будучи прикордонним замком Польської держави на перехресті тор­говельних шляхів, Могилів стає важливим пунктом, через який проходи­ли купецькі каравани з Києва та Галичини в Молдову і Румунію. З верхів’я Дністра до узбережжя Чорного моря сплавляли ліс, йшли судна з хутром, тканинами, зерном, фруктами та іншими товарами до Константинополя, на Балкани, країни Причорномор’я.

Прикордонне розташування містечка стало причиною численних на­падів і боїв, важливих історичних подій, що тут розгорталися. У свій час у Могилеві розташовувалася штаб-квартира польського гетьмана Станіслава Жолкевського, звідси на Хотин вирушав і гетьман Петро Сагайдачний.

1648 р. Могилів стає центральним полковим містом, на чолі якого стояв полковник Остап Гоголь – родоначальник старовинного козацького роду, одним із славних потомків якого був Микола Гоголь.

Під час Визвольної війни 1648-1654 рр. місцеві жителі активно підтримували повстання проти польської шляхти.

Вони також брали участь у селянсько-гайдамацькому повстанні 1734 р. (багато з них приєдналося до загонів Верлана) та 1768 р. – під проводом Максима Залізняка та Івана Гонти.

Турецький мандрівник Евлія Челебі, побувавши у Могилеві в травні 1657 р., писав, що в місті налічується понад 3 тис. будинків, критих тесом та очеретом, багато виноградників і садів, які старанно доглядаються. На скелі височить гарна кам’яна споруда – фортеця. Базари у Могилеві добре обладнані.

Могилів-Подільський – давнє прикордонне місто. Тож місцева митни­ця по праву вважається однією з найдавніших в Україні. За свідченнями ар­хівних джерел у 1643 р. відбулося її заснування. Відтоді митниця не раз при­пиняла і відновлювала свою роботу. У наш час Могилів-Подільська митниця діє з 1992 р. Обслуговує вона 10 районів Вінницької області і контролює по­над 200 км кордону з Молдовою. Сьогодні тут працює 4 митних пости, які включають 7 пунктів пропуску на кордоні.

Після другого розподілу Речі Посполитої у 1793 р. до Російської імперії разом із іншими землями відійшли Подільське і Брацлавське воєводства, пізніше реорганізовані в Подільську губернію.

Через два роки Могилів став повітовим містечком, а невдовзі йому було даровано герб – виноградна лоза на срібному тлі.

У 1811 р. російський уряд викупив місто у Фелікса Потоцького.

Продовжує розвиватися торгівля. Важливу роль у цьому відігравала річка Дністер. Вже напередодні Першої світової війни Могилів на Дністрі був одним з найбільших серед 18 міст Поділля. У 1911-1913 рр. тут проживало більше 30 тис. мешканців. У місті нараховувалося 3840 будинків, більшість з яких були дерев’яні. Місто мало значний промисловий потенціал, що нараховував 66 підприємств. Функціонувало комерційне училище, чоловіча і жіноча гімназії, двокласне парафіяльне училище, церковнопарафіяльні школи.

З розвитком торгівлі та ремесел, що давали достатні матеріальні блага, формується і духовна культура міського населення. Від першої половини XVIII ст. у Могилеві будуються храми, що сьогодні прикрашають місто своєю неповторною архітектурою.

У 1743 р. на кошти Францішека-Сілезія Потоцького було збудовано дерев’яний римо-католицький костьол св. Георгія.

Місто було розділене на 3 православні парафії: Свято-Миколаївську, Георгіївську, Покровську.

Кам’яний собор св. Миколая Чудотворця було збудовано у 1754 р. стараннями віруючих – болгар, сербів, молдован. Зведений він у візантійському стилі. Окремо від церкви стоїть кам’яна чотирикутна дзвіниця у два поверхи. В соборі знаходиться храмовий образ св. Миколая, який вважається церквою чудотворним.

1809 р. на місці монастиря закладено кам’яний храм св. Георгія Побідоносця за проектом архітектора І. Фрейвальда. На церковному подвір’ї захоронений Іван Гаврилович Бережніков– військовий інженер, генерал-майор, учасник оборони Севастополя 1855 р.

У 1771 р. в передмісті було зведено церкву Покрови Пресвятої Богородиці. Милує око оригінальної архітектурної форми дерев’яна церква св. Параскеви Сербської, хрестоподібна в основі.

Храми Могилева-Подільського були і залишаються духовними центра­ми парафіян, чудовою окрасою міста.

Потрясіння, що ними характеризується початок XX ст., не оминули і Могилів-Подільський. Впродовж його першого десятиріччя місто і район були охоплені численними страйками робітників та селян проти існуючої нерівності.

Місто лихоманило аж до кінця двадцятих років. Могилеву-Подільському, як і всім іншим містам і селам Російської імперії, довелося пережити всі злигодні і тяготи того періоду: голод, репресії сталінського режиму тощо.

Зважаючи на своє географічне розташування, місто одним з перших було піддане німецьким бомбардуванням під час Другої світової війни. Вже 19 липня 1941 р. Могилів-Подільський був окупований німецькими війська­ми, що завдали місту великих втрат. Всі, здатні носити зброю, були мобілізо­вані на фронт. Відразу після окупації краю, фашисти, як і скрізь на загарба­них українських землях, встановили кривавий режим. Вже восени почалося масове знищення населення, близько 5 тис. людей відправили до таборів смерті. В місті організували пересильне гетто, до якого зганяли єврейське населення самого Могилева-Подільського та навколишніх сіл і містечок. Щоденно сотні людей гинули від голоду, побоїв, розстрілів. У цій складній обстановці в січні 1942 р. почала діяти місцева підпільна організація.

19 березня 1944 р. Могилів-Подільський було визволено військами Другого українського фронту. В боях за місто відзначилася 3-я гвардійська повітрянодесантна дивізія генерал-майора 1. М. Конєва, танкісти частин під командуванням генерал-лейтенанта танкових військ А. Г. Кравченка та генерал-лейтенанта М. В. Волкова, артилерія генерал-майора П. К. Лебедєва, інженерні війська Цирліна.

В ознаменування перемоги з’єднанням і частинам, що найбільше відзначилися у боях за визволення міста, було присвоєно звання «Могилів-Подільських».

Експозиції місцевого краєзнавчого музею розповідають про героїчне минуле міста і його мешканців – патріотів своєї землі.

Краєзнавчий музей у Могилеві-Подільському розмістився в архітектурній пам’ятці – будинку місцевого купця Гальперіна, який був збудований у 1909 р. Його експозиційна частина розташована у 4-х залах, де до огляду представлені перлини музейної колекції. Великою популярністю у відвідувачів користується колекція мінералів В. П. Афанасьєва, яка нараховує 1267 зразків унікальних рідкісних каменів-самоцвітів, рудовмісних з’єднань та зооморфних форм.

За роки існування в музейному фонді зібрані близько 23 тис. експонатів стараннями Могилівського округового краєзнавчого товариства та населенням краю.

Однією з найцінніших установ культури міста є Будинок народної твор­чості. Вже п’ятнадцять років цей заклад займається збереженням та популя­ризацією народного мистецтва, згуртовує навколо себе талановитих митців- художників, літераторів, народних майстрів. На його базі працюють кілька творчих об’єднань: «Мальва» об’єднує майстринь-вишивальниць; «Барви Поділля» – художників; «Веселка Дністрова» – літераторів, гурт виконав­ців народної пісні «Намисто»; зразкова дитяча студія дизайну та прикладного мистецтва«Дивосвіт», а також клуб прихильників здорового способу життя.

Одну з кімнат Будинку народної творчості займає народна зала, де представлені вироби народного мистецтва та народних ремесел – писанки, вишиванки, вироби з лози, гончарства, різьблення по дереву, сувенірна продукція з природних матеріалів. Функціонують дві виставкові зали, де експонуються живопис, графіка, художнє фото.

Туристів чекає незабутня зустріч з єдиним в Україні та третім у світі громадським музеєм «Українська витинанка», створеним при Будинку на­родної творчості, який є осередком витинанкарського мистецтва. Витинанки на теренах краю були популярні в усі часи. Впродовж п’яти століть цей вид народної творчості дивує людей. Тут працюють послідовники відомої в Україні і в світі фольклористки Марії Руденко, яка в кінці 60-х-на початку 70-х років минулого століття відродила мистецтво паперової вирізки. Сучасні митці не лише перейняли естафету від старших поколінь, а й напов­нили її новим змістом, долучаючи до неї дітей та молодь.

В 1993, 2002, 2005, 2008 рр. тут відбувалися Всеукраїнські форуми витинанкарів. Після кожного з них у музеї залишалися унікальні зразки цього народного мистецтва. Роботи учасників свят склали цікаву колекцію, яка нараховує понад 600 одиниць. До речі, з кожним роком свято збирає все більше майстрів з різних куточків України.

З цим славним містом пов’язані імена багатьох діячів науки, культури, літератури, мистецтва. У Могилеві-Подільському жила письменниця О. Судовщикова (Грицько Григоренко). Мешкала тут і мати Лесі Українки – О. П. Косач (Олена Пчілка). Неодноразово приїздив на Могилівщину класик української літератури М. П. Старицький. Тут він збирав матеріал для своїх майбутніх історичних творів. У місті над Дністром довгий час працював учителем російський поет Г. Мачтет. Побував у цьому краї й польський письменник Ю. Словацький.

У нестримному потоці часу одне з найдавніших міст Вінниччини Могилів-Подільський виділяється сьогодні як значний економічний і духов­ний центр краю. Місто промислове, торговельне, ділове, зі своїми славними історичними і культурними традиціями. Розвивається його інфраструктура, набуває нових рис нинішнє його обличчя.

Радо приймають гостей туристичний комплекс «Дністер», санаторій «Гірський», який має лікувальну воду «Бронничанка». Щороку тисячі дітей відпочивають та лікуються у міському оздоровчому таборі «Наддністрянський» та комплексі відпочинку машинобудівників, що розташований у мальовничому місці біля річки Мурафи. Гостей міста розміщують у своїх апартаментах готелі «Турист», «Олімп» та «Смарагд», який нещодавно збудовано за всіма європейськими стандартами.

До послуг відпочиваючих красивий ландшафтний парк культури і відпочинку площею 15,5 га, закладений в 60-х роках XX ст., який визнано пам’яткою садово-паркової архітектури місцевого значення. Розмістився він на обох берегах р. Дерло. Тут росте біля 120 видів дерев і чагарників, 27 з яких – екзотичні. Чимало в місті і затишних скверів.

Зелений пояс Могилева представлено лісами Держлісфонду загальною площею 332 га. Своєю первозданною красою вирізняються урочища «Юрковецькі лісники», «Немійська березина» і «Городські липники».

Завітайте до Могилева-Подільського! Ознайомтеся з цим чудовим міс­том, пройдіться його вулицями. Впевнені, воно не залишить вас байдужими.

ХМІЛЬНИК – КУРОРТНА ПЕРЛИНА УКРАЇНИ

Де сивий Буг полоще хвилі сині

І шлях чумацький аж у степ проліг,

У самім центрі неньки-України

Є древнє місто – чарівний Хмільник

М. Дорош

Територія – 0,02 тис. км²

Кількість населення – 27,9 тис. осіб

Відстань від Хмільника до м. Вінниці автошляхами – 63 км, залізницею – 78 км

Річка – Південний Буг

Місто Хмільник (місто районного підпорядкування з 1957 р.,

з 26 листопада 1979 р. – місто обласного підпорядкування) – адміністративний центр району

Телефонний код 0-4338

Сучасна «санаторна столиця» Вінниччини – місто Хмільник має давню і бурхливу історію. Не раз ці землі поливалися кров’ю предків, які героїчно боролися з татарськими, турецькими, литовськими, польськими загарбниками. Старожили називають історичний центр міста «маленьким Єрусалимом» – за надзвичайну архітектуру та релігійну толерантність. Тут мало що змінилося за минулі сторіччя: неподалік розташувалися костьол, синагога, церква та мечеть.

З середини X ст. історія населення Хмільника невіддільна від історії Київської Русі. З кінця XII ст. місцевість входила до складу Галицько-Волинського князівства. Більше ста років ці землі перебували під владою галицько-волинських князів. А коли почалося монголо-татарське нашестя, воно не оминуло й Хмільника.

Поселення Хмільник було засноване на невеликому острові між дво­ма рукавами Південного Бугу. За легендою, цей острів був укритий лозами й калиною, по яких вився хміль. Від останнього, нібито, містечко й дістало назву. Є перекази, що Хмільник був відомий уже в другій половині XII ст., проте перша письмова згадка про нього датується 1362 р., коли литовський князь Ольгерд, розбивши татар на річці Сині Води, оволодів невеликим поселенням Хмільником.

З одержанням 1448 р. Магдебурзького права у містечку почали розвиватися ремесла, торгівля. Виникли шевські та кравецькі майстерні, які вивозили свій крам на ярмарки як до Києва, так і до Львова. Та розмірене життя міщан час від часу турбували все нові й нові орди татар. У 1500 р. під мури Хмільника прийшла армія, яку очолювали сини хана Менглі-Гірея, далі напади повторилися у 1524,1534, 1584 рр. Населення змушене було обороняти­ся, а старости замку – Ланцкоронські, Язловецькі, Осолінські та Струсі – прославляли свої імена ратними подвигами.

У 1534 р. великий гетьман коронний Ян Тарнавський, не витримавши постійних візитів непрошених гостей, обніс все місто кам'яним муром з баш­тами. Викопаний між Південним Бугом і його притокою річкою Пастушою канал перетворив новозбудовану фортецю на острівну твердиню.

Населення Хмільника поступово зростало і в 1570 р. тут було вже 320 будинків. Замкові мешканці несли кінну службу, займалися ремісництвом, бджільництвом, торгівлею та сільським господарством. Для потреб католицької громади зводиться костьол Пресвятої Трійці, побудований в пізньоготичних формах з рисами ренесансу. Споруджений він з піщаника, хрестовий, однонефний з боковими капелами і оборонною баштою на головному фасаді. Головний вхід оформлений різним порталом у вигляді глухого безфронтонного портика. Пам’ятник цікавий як зразок синтезу архітектурних стилів.

Литовці, поляки, турки – і не порахувати, скільки разів змінювалися господарі у Хмільнику, а разом з тим у різні руки потрапляла й фортеця. З 1672 по 1699 рр. у нинішній Хмільницькій вежі турки не тільки тримали оборону, а й облаштували свою мечеть. Від вежі відходили два підземні ходи, рештки яких збереглися до нинішніх часів. Є свідчення, що турки під землею утримували дві військових казарми. Що ж до хмільницьких підземок, то про них існує легенда: нібито збудовані вони і попід Південним Бугом, і прокладені до сусідніх сіл, дехто навіть припускає, що пролягають вони до самого Чорного моря.

І сьогодні Хмільницьку вежу місцеві жителі величають мечеттю. Мабуть і справді нестерпними були роки турецької неволі. Більше того, у цій вежі турки облаштували в’язницю, де піддавали місцевих жителів нечуваному катуванню.

Після третього поділу Польщі у цій вежі було облаштовано православну церкву св. Іллі, яка проіснувала понад 100 років, з 1804 по 1917 рр. Попри довге існування про неї мало хто знає з хмільничан, натомість про мечеть знає майже кожен. Лихоліття забуваються важче.

А тим часом у Дикому Полі набирало силу українське козацтво, яке голосно заявило про себе 1594 р., коли загони Северина Наливайка захопили місто. У 1637 р. ситуація повторилася, змінився лише козачий отаман: цього разу у місто увірвався Павлюк (Павло Бут).

З метою об’єднання повстанських загонів на Брацлавщині, куди входив і Хмільник, та їх організації для спільної боротьби, Б. Хмельницький направив до Хмільника одного з своїх соратників – полковника Максима Кривоноса, який не раз бував із своїм загоном у Хмільницькому замку. 15 червня 1649 р. у Хмільнику перебував Б. Хмельницький. Після Переяславської Ради 1654 р. це місто залишилося у володінні Польщі.

1659 р. тут навіть була резиденція гетьмана Івана Виговського. Цікаво, що саме до козачих часів належить найсвіжіша археологічна знахідка Хмільника. У серпні 2003 р. робітники комунальної служби знайшли у місті підземні водотяги, збудовані ще в ХV-ХVІІ ст. Інженерна думка древніх будівельників вразила археологів.

У 1672 р. на землі Хмільницького староства вступили турецькі загони, які перебували тут протягом 27 років. Турки укріпили замок, обладнали мечеть і з’єднали їх підземними ходами (підземні ходи існують і сьогодні, але не досліджені). За ці роки турки безжально грабували і жорстоко роз­правлялися з місцевим населенням. Місто обезлюдніло, ремесло, торгівля, господарство занепали.

Наприкінці XVII ст. Хмільник знову відійшов до Польщі і знову став центром староства. Містечко поступово відроджувалося. У 1774 р. польський король Станіслав Август Понятовський подарував Хмільницьке староство своєму племінникові Йозефу (Юзефу) Понятовському. 1793 р. Хмільницьке староство перейшло до Росії. 1796 р. при складанні штатів Подільської губернії Хмільник значиться повітовим містом Подільської губернії, для якого був затверджений герб із зображенням срібної башти на блакитному фоні, а у верхній його частині – двоглавий орел Брацлавського намісництва на червоному фоні. У володінні родини Безбородько-Кошелевих місто перебувало до кінця XIX ст. До того часу від стародавньої польської фортеці практично нічого не залишилося, лише вали та одинока башта з контрфорсами – неприступна твердиня втратила своє оборонне значення і занепала.

У 1861 р. у Хмільнику вступила в дію Різдвяно-Богородицька церква. До 1910 р. тут спорудили аж чотири церкви.

1878 р. було засновано ткацьку фабрику, на якій працювало в той час 186 робітників. Наприкінці XIX ст. почали випускати продукцію миловарний, пивоварний, черепичний, винокурний і два цегельні заводи. З ремесел було розвинуте виробництво взуття.

Хмільницькі шевці постачали свої вироби не лише на місцевий ринок, а й для всієї околиці. Існували також кравецькі та інші цехи.

У 1911-1915 рр. місцевими майстрами за проектом відомого архітектора академіка І. Фоміна був побудований гарний кам’яний палац місцевого гра­фа Костянтина Івановича Ксідо. Палац вдало розташований над Південним

Бугом, оригінально оформлений і є окрасою міста й нині. Одночасно з пала­цом, збудували й двоарковий міст.

Маєток у післяреволюційні роки використовувався під навчальний заклад, потім його окупував НКВС, а під час Другої світової війни тут були звичайні склади. 1964 р. у замку відкрився готель, а у вежі – громадський краєзнавчий музей.

Наприкінці ХІХ-початку XX ст. почалося поступове відродження промисловості міста. Запрацювали водяний млин, олійня, маслобійня, миловарний, пивоварний, винокурний, черепичний і 4 цегельні заводи, тютюно­ва фабрика. У 1905 р. став до ладу ще один пивоварний, почав працювати чавуноливарний заводи. Цікавий і такий факт: у Хмільнику лише шевців було 1800 чоловік. Під час Першої світової війни вони, виконуючи соціальне замовлення, шили для армії 1800 пар чобіт за тиждень. Із зростанням про­мисловості збільшувалася кількість населення містечка та приплив до нього переселенців.

Події Першої світової війни та вихор революцій не сприяли економічно­му розвитку Хмільника і містечко почало поступово занепадати. Його нове відродження розпочалося наприкінці 20-х-початку 30-х рр. XX ст. і було пов’язане не лише з розвитком промисловості та сільського господарства, а й з відкриттям у Хмільнику радонових вод. А до того часу про унікальні влас­тивості підземних вод в околицях Хмільника ходили лише чутки та легенди.

1934 р. вони знайшли своє підтвердження, набули реальності, коли у центрі міста геологи заклали першу свердловину. Результат був невтішним: добута з глибини 65-ти метрів вода була солонуватою, каламутною та непри­ємною на смак. Проте джерело привернуло увагу науковців. Аналізи довели, що хмільницька вода має складну хімічну суміш: радій, радон, калій, азот, магній, залізо, марганець, йод, натрій, хлор, бром, кобальт, а ще вуглекис­лоту та гідрокарбонат. Вона містить в собі 5,3 грама мінеральних солей на один літр.

В Україні подібних родовищ більше немає, ця вода схожа на знамениту грузинську мінеральну воду Цхалтубо та російську Білокуриху. Тому уряд України у 1938 р. визнав район залягання вод навколо Хмільника курортною місцевістю. Тут розпочинається будівництво водолікарень та санаторіїв.

Після вигнання гітлерівців у 1944 р. почала діяти перша в Хмільнику і перша в Україні бальнеологічна оздоровниця.

Зараз у місті працює близько 30 свердловин. Високий вміст радону до­зволяє лікувати нервову систему, серцево-судинні захворювання, ревматизм та інші недуги.

Зовсім недавно в санаторіях Хмільника почали використовувати ліку­вальні властивості грязей Війтівецького родовища торфу. Особливо ефек­тивним є комбіноване лікування радоново-вуглекислими ваннами і торфо- грязями.

Не лише радонові ванни, а й місцеві кліматичні умови сприятливі для організму людини. Тут успішно застосовується кліматолікування. Хмільник розташований у затишній угловині, висота якої над рівнем моря не перевищує 250-280 метрів. За температурними показниками клімат курорту належить до комфортного.

Якщо до унікальних джерел та сприятливих кліматичних умов додати казкові ліси, ароматом яких напоєне повітря, неповторні пейзажі річки Південний Буг, то здається, що самою природою тут передбачено створення курорту.

Сьогодні над Південним Бугом височать, оточені деревами та квітниками, сучасні багатоповерхові корпуси обласної водолікарні, семи санаторіїв, де одночасно лікуються й відпочивають сотні людей. Хворі із задоволенням відпочивають у парках, створених на березі Південного Бугу, де висаджено понад 200 видів дерев і чагарників, діють спортбази, станція човнів, літній кінотеатр.

Дещо пізніше, окрім лікарні, було створено цілий ряд бальнеозакладів. На окремих ділянках, в межах санаторіїв, створено багато чудових скверів та парків. Особливої уваги заслуговує парк відпочинку на території обласної фізіотерапевтичної лікарні, закладений 1967 р. Чисте високоіонізоване повітря в районі лісових масивів, насичене фітонцидами, парами скипидару, чудовими пахощами лісових та лікарських трав, позитивно впливають на організм людини в будь-яку пору року.

Гуляючи затіненими алеями парку, можна потрапити на галявину казок, де встановлені скульптури різних казкових персонажів. У 1977 р. парк було визнано пам’яткою садово-паркового мистецтва державного значення. А пізніше, у 1985 p., геологи відкрили тут джерело води із підвищеним вмістом заліза, яку визнано придатною для лікування анемій, хронічних гастритів та захворювань печінки.

У центрі міста багато цікавих архітектурних пам’яток. Прямо з центральної площі круті східці ведуть до краєзнавчого музею, який розташувався в стародавній Турецькій мечеті, що стоїть на гранітній кручі над рікою. Поруч – двоповерховий замок-палац та двоарковий кам’яний місток, що веде до Центрального міського парку культури і відпочинку.

Його структура дещо модернізована. Тут декоративні чагарники і дерева чергуються з фонтанами та рукотворним озером.

Рухаючись по південній околиці курорту, можна побачити санаторій «Хмільник» (1951 р.), який належить військовим. Справжньою окрасою тут є ландшафтний парк, який віднесено до числа пам’яток садово-паркового мистецтва державного значення. У парку створено невеликий зоопарк, у якому перебувають косулі, зайці, фазани.

Виявлення у 1952-1962 рр. нових запасів радонових вод дало поштовх для створення нових здравниць, розташованих за 2-3 км на південний схід від Хмільника. У травні 1961 р. у межах мішаного лісу почав діяти ще один санаторій «Хмільник». Сьогодні лісовий масив трансформований у лісопарк, де створено спортивне містечко.

Поруч з «Хмільником» розташований санаторій «Поділля», що знаходиться у мальовничому лісовому масиві в оточенні пишної багаторічної хвої.

У лісі прокладено ряд оздоровчих та пізнавальних маршрутів. Один з них пролягає через «Хмільницьку дачу», розташовану у Березнянському лісі, яка є ботанічним заказником державного значення. Створені також маршрути з тривалими переходами.

У глибині лісу, недалеко від невеличкого озера, що добре прогрівається влітку і слугує місцем відпочинку, розташований пансіонат «Березовий гай» (1966 р.) На його базі влітку працює оздоровчий табір «Орлятко».

За роки існування курорту, використовуючи значний потенціал природно-кліматичних ресурсів, вигідне географічне розташування, санаторно-курортним закладам вдалося створити сучасну діагностично-лікувальну базу, сформувати високопрофесійний корпус лікарів та обслуговуючого персоналу, потужне курортне господарство з розвинутою інфраструктурою. Нині Хмільник як місто-курорт представляють 7 оздоровниць.

Щорічно тут оздоровлюється близько 45 тис. громадян. Запаси бальнео­логічних ресурсів дозволяють щорічно приймати до 86 тис. громадян.

Можна лише позаздрити відпочиваючим на Хмільницьких курортах, адже тут вони не лише гарно оздоровлюються та набираються сил, а й ма­ють можливість оглянути пам’ятки минулих століть, відвідати краєзнавчий музей, послухати зразковий дитячий духовий оркестр, хоровий колектив української пісні «Зорецвіт», жіночий вокальний ансамбль польської місь­кої общини, народний колектив української пісні «Джерело», аматорський фольклорний ансамбль «Джерела радону», аматорське тріо бандуристок, жіночий квартет «Берегиня» та ін.

Автобусним сполученням Хмільник зв’язаний з Києвом, Вінницею, Уманню, Одесою, Чернівцями, Коломиєю, Львовом, Тернополем, Житомиром, Малином, Хмельницьким, Кам’янець-Подільським, Первомайськом, Херсоном, Скадовськом, залізницею – з Києвом, Москвою, Харковом, Хме­льницьким.

У місті готельні послуги надають: готель комунальної власності на 40 місць 3 категорії та приватний готель з номерами «люкс» на 20 місць.

Сьогодні не лише вся Україна, а й сотні тисяч людей з країн близького і далекого зарубіжжя знають про чудове місто-курорт Хмільник. Кожен, хто хоч раз побував тут на лікуванні та відпочинку, вже ніколи не зможе забути свого перебування в цьому казковому куточку Поділля. І справа не лише в значному покращанні здоров’я, що, безумовно, є найважливішим чинником.

Живий дух міста, його доброзичливу атмосферу відчувають усі, хто потрапляє сюди вже в перші години перебування у цьому самобутньому краї. Велика кількість сонячних днів протягом року створюють сприятливі умо­ви для проведення кліматолікування на курорті Хмільник. Рішенням сесії Вінницької обласної ради місто Хмільник – радонова скарбниця краю, став переможцем в номінації «Перлини Поділля» обласного конкурсу «Сім чудес Вінниччини».

Барський район

Поділля яблунева гілка – Бар,

Величний красень над блакитним Ровом,

Та він і сам іменням цим таки

Озветься з грамот князя Свидригайла.

В. Сторожук

Територія – 1,1 тис. км²

На території району знаходиться 94 населених пункти

Кількість населення – 55,5 тис. осіб

Відстань від райцентру до м. Вінниці автошляхами – 70 км,

залізницею – 77 км.

Річки: Рів, Лядова

Адміністративний центр – м. Бар (місто районного підпорядкування з 1938 р.)

Кількість населення – 16,3 тис. осіб

Телефонний код: 0-4341

«Яблуневе крило» – так образно називають Барський район, що вважається головним садівничим регіоном Вінницької області. А ще, самобутня місцевість краю, розмаїття фауни і флори, сприятливий клімат, а також значний історико-культурний потенціал – створює необхідні умови для задоволення потреб як вітчизняних, так і зарубіжних туристів.

Район розміщений у західній частині Вінницької області. Межує із Жмеринським, Літинським, Шаргородським, Мурованокуриловецьким районами Вінниччини та Хмельницькою областю. Барський район лежить у межах Подільської височини. Його поверхня полого-хвиляста, у південно-західній частині розчленована на вузькі каньйоноподібні долини приток Дністра, річки Лядова в межах сіл Польове та Лядова. З корисних копалин переважають будівельний камінь, суглинки і глини Ґрунти краю ясно-сірі і сірі лісові.

Поширені тут дубово-грабові ліси з домішками липи, ясена, клена, береста, тополі, берези, осики, вільхи. З лікарських рослин розповсюджені звіробій, деревій, ромашка лікарська, валеріана, м'ята, череда та ін. Серед природних перлин місцевості особливо привабливими і красивими є урочище «Шиянецьке» та .лісовий заказник «Заповідні модрини», де увагу подорожуючих привертає посаджена у 1900 р. алея модрини європейської. Знаходиться це диво природи біля  с. Копайгород. У цьому самобутньому селі цікаво також оглянути старий парк над плесом ставу.

Славиться Барський край і гідрологічними пам’ятками, зокрема «Бровари», «Вікнина», «Комсомолка» та «Жорнавськими криницями», що дають початок річці Жорнавці.

На початку села  Антонівка річка Рів утворює велике водосховище з чудовою природою навколо, де можна гарно  відпочити та напитися чистої і цілющої води з місцевих джерел.

Полонять своєю красою ліси навколо с. Ялтушків, давнього подільського містечка, відомого ще з ХУ ст. і розташованого за 16 км від Бара. Тут у природних умовах живуть дикі кози, куріпки, є зайці, борсуки, лисиці й білки.

В урочищі «Біличинський ліс» росте дуб, якому понад три з половиною сторіччя, а на околиці Підлісного Ялтушкова шумить столітня алея рідкісного червоного дуба протяжністю в 1 км. висаджена далекого 1912 р. А прозора річка Лядова, що тече через Ялтушків, утворює красиві стави, багаті на рибу. Поблизу цього мальовничого поселення, на правому березі річки зеленіє так зване Борисове поле. За переказами, тут було слов’янське місто Борисів, знищене в давнину ворогом. І досі місцеві жителі знаходять уламки стародавнього посуду, статуетки тощо.

При в’їзді в Бар вас зустрічає імітована під середньовічні часи цегляна башта, символ давньої історії міста.

Барський край дійсно винятково багатий на старожитності різних епох і народів, бо його родюча і розкішна територія, справжня «земля обітована», була зручною для проживання, починаючи з появи найдавніших людських поселень на півдні Східної Європи. Краєм, де «течуть молочні ріки в медових берегах», називав цей регіон французький мандрівник XVII ст. д’Аллераль у своїх «Мемуарах».

Мідний вік та епоха бронзи представлена в краї трипільською культурою, яка зустрічається  тут досить часто. Поселення цього періоду виявлено на східній околиці Бара, на правому березі річки Рів. В передмісті Чемериси - Барські, археологами досліджено могильник комарівської культури (доба бронзи, початок І тис. до н.е.), яку вчені вважають основою дальшого розвитку стародавніх протослов’янських племен.

В кінці минулого століття на правому березі річки Рів було виявлено давньоруське поселення Х-ХІ ст.

2002 р. у місті Бар знайшли скарб з 76 польських та литовських срібних монет ХVІІ ст. Він зберігався у невеликому глиняному горщику, виготовленому із місцевої глини барським майстром ХУІІ ст.  Скарб складався із срібних коронних орт, шостаків, трьохгрошовиків, півтораків високої проби срібла. Знахідка дала можливість дослідниками простежити переважання польських і литовських монет, які перебували у грошовому обігу Поділля у 1614 -1670 рр.

Шестисотрічне мальовниче українське місто Бар розташувалося на лівому березі річки Рів. Давнє ж місто Рів знаходилося на правому березі річки. Це – історична перлина подільського краю.

Грамота князя Свидригайла, яку відносять до 1401 р., згадує про власника замку Альберта Ровського. Цей запис був першою документальною згадкою про замок і місто. Згадується Рів також у грамотах 1425 та 1435 рр., а за 1443 р. записано, що Рів і Ялтушків перейшли у володіння Стогнєва Рея із Шумська.

2007 р. у м. Бар під керівництвом кандидата історичних наук, наукового співробітника Інституту археології НАН України Лариси Виноградської розпочалися археологічні  дослідження, з метою виявлення культурних нашарувань періоду Альберта Ровського, який вважається засновником міста, і який  збудував перший дерев’яний замок. На території замку, де зараз знаходиться міський парк, археологами знайдено чимало артефактів. Не випадково Бар представлений у клубі «Національні святині» у Державній науковій архітектурно-будівельній бібліотеці ім. В. Заболотного. Адже в свій час Барська фортеця була другою після Кам’янецької на Поділлі за розмірами, боєздатністю та важливістю як стратегічного об’єкта, що стримував навали татарських орд протягом багатьох століть.

Місто знаходилося на Кучманському шляху, який проходив по вододілу Дністра і Південного Бугу. Турецько-татарські напади, як відмічав у своїй книзі «Барське староство» Михайло Грушевський, завдавали великих спустошень поселенню.

Особливою сміливістю в боротьбі із степовими ордами на початку 40-х років ХУІ ст. відзначився барський староста Бернард Претвич. На сеймі 1550 р., розповідаючи про свої походи, він зазначив, що бував у них разом з князем Дмитром Вишневецьким, якого народ називав Байдою. За час свого старостування з 1540 по 1552 рр. Б. Претвич здійснив 70 битв і сутичок  з ворогами і завжди виходив переможцем. Поряд з військовою діяльністю по захисту кордонів Барського староства, він велику увагу приділяв питанням благоустрою міста, ремонту оборонних споруд, господарським справам. Польські історики називали його «мур країв подільських», а серед простого люду побутувала приказка «за Претвича від татар границя».

У краї переважало українське землеволодіння. Серед землевласників згадуються місцеві шляхетські родини: Галузинецькі, Волоковинські, Йолтухівські, Васютинські, Шеліховські, Поповські, Радзієвські, нащадки яких і сьогодні проживають у м. Бар та його околицях.

У другій половині XIV ст. місто переходить у власність литовських феодалів, а згодом, з 1449 р. потрапляє під владу Польщі.

1537 р. відкрив новий період в історії краю. Польська королева Бона Сфорца викупила м. Рів у магнатів Одровонжів і перейменувала у Бар на честь італійського міста, в якому народилася. Влітку 1538 р. розпочалося будівництво потужної фортеці, під керівництвом Альберта Старжеховського, яка боронила місто від татарських нападів. Захист міста підсилили будівництвом греблі та влаштуванням ставу на 200 десятин. Місто було обведене подвійним рядом будових колод, між якими була насипана земля.

Довкола замку утворилося поселення Польський Бар або Ляцьке. Передмістя, не обведене парканом, утворило Руський Бар. На правому березі річки Рів, на місці старого міста Рів, оселилися татари з Волині – так утворилося село Чемериси- Барські.

1583 р. тут вже існувало 2 православні церкви і парафіяльний костьол, заснований Боною Сфорца.

Пільговою грамотою від 24 листопада 1537 р. вона звільнила всіх, хто поселився в Барі, від старостинських і королівських податків. Тоді ж місто отримує Магдебурзьке право та герб з ініціалами королеви. Через рік Бар стає центром староства, яким залишається до кінця XVIII ст.

Однак, існує й інша версія щодо походження назви поселення. Її пов’язують з розташуванням містечка серед боліт. Слово «бар» у староукраїнській мові означає заболочену місцевість.

Барська фортеця була свідком багатьох подій. Так, під час селянсько-козацького повстання 1594 р. його брали загони Северина Наливайка.

Татарські завойовники постійно грабували населення Бару і відправляли їх в рабство. Але народ не корився, кожного разу вступаючи у важкий двобій з завойовниками. Багато героїчних фактів цієї боротьби зберегла історія. Ось лише один з них.

У листопаді 1627 р. на турецькій галері в Егейському морі повстали невільники. За капітана вони обрали Марка Якимовського, родом з Бара. Невільники щасливо доправилися до Італії, а звідти додому. Про подібну героїчну подію розповідає народна дума «Самійло Кішка».

У II пол. XVII ст. у Бар переніс свою резиденцію коронний гетьман Станіслав Конецпольський. Він наказав звести мурований замок, будівництвом якого зайнявся французький інженер Гійом де Боплан.

Барський замок, споруджений Бопланом, та арсенал архітектора К.Арцишевського, закріпили за Баром назву «ключ до Східного Поділля». 

У часи Визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. Бар був одним з важливих об'єктів, за який точилися запеклі бої. За роки визвольних змагань Бар кілька разів переходив то до  козацьких загонів, то до  польської шляхти. 1648 р. місто і замок були взяті полковником Максимом Кривоносом. Деякий час Бар був резиденцією Богдана Хмельницького.

Згідно з Андрусівським перемир'ям, місто, як і вся Правобережна Україна, залишалося під владою Польщі.

Після таких соціальних потрясінь місто нагадувало руїну. Про це свідчить запис у щоденнику французького мандрівника Ульріха фон Вердума.

З 1672 по 1699 р. край перебував під владою Туреччини.  У 1699 р. за Карловицьким договором Правобережна Україна з Поділлям ( в т.ч. Бар) переходять до Польщі.

Протягом  ХVІІІ ст. Бар залишався опорним пунктом польської шляхти й католицизму.  У відповідь на це в 1702-1704 рр. населення  міста брало участь у народному повстанні проти польського гніту, яке очолив Семен Палій. 1768 р. у Бару виникло воєнно-політичного об'єднання польських магнатів – Барська конфедераціїя. В 30-х роках ХVІІІ ст. на території краю поширюється гайдамацький рух під керівництвом Неживого, Журби, Швачки, Бондаренка, Верлана. Вершиною гайдамацького руху була Коліївщина. Царський уряд допоміг полякам придушити повстання. Російські війська захопили Бар, розгромивши і конфедератів. З приєднанням Правобережної України до Росії Бар у 1793 р. увійшов до її складу як повітове місто, а з 1797 р. – став заштатним містом Могилівського повіту Подільської губернії. Села колишнього Барського староства ввійшли до складу Могилівського, Летичівського і Літинського повітів.

Приєднання краю до Російської імперії не поліпшило становище місцевого населення. Особливо гострого характеру в цей час набирає селянський рух під проводом Устима Кармалюка. Його сподвижниками були Ілля Малярчук з с. Гармаки, Йосип Серветник (Покотило, Покотильчук,) з с. Комарівці. Повстанські загони діяли в районі Бар – Ялтушків – Ушиця.

Людська пам’ять міцно береже відомості про народного героя Устима Кармалюка. Відважний месник зі своїми побратимами не раз бував у Бару та його околицях. Восени 1826 р. загін Кармалюка напав на панську економію в с. Комарівці, що поблизу Бара. Тепер у селі на приміщенні Будинку культури встановлено меморіальну дошку на честь У. Кармалюка.

Не дивлячись, на затяжне воєнне лихоліття, мешканці Барського краю продовжували жити, працювати і творити. Особливо високого розвитку набуває тут гончарство. Виникають цілі гончарні династії. Кераміка цих майстрів склала окрему, оригінальну стильово-орнаментальну групу. Вироби відомих барських гончарів і тепер прикрашають музеї Вінниці, Львова, Києва та Полтави.

У другій половині XIX ст. Бар стає значним торгово-ремісничим містом Поділля. Його економічному піднесенню сприяло будівництво залізниці Жмеринка – Могилів (нині м. Могилів-Подільський). Починає розвиватися торгівля, діє 14 промислових підприємств, з них – 4 шкіряні, 2 чавуноливарні, 8 черепичних майстерень, 4 водяні млини та добре розвинений візничий промисел. У 1865 р. збудовано ґуральню, пароводяний млин. З’являється первісток цукроваріння – Ялтушківський цукроварний завод. В 1900 р. першу продукцію дала Барська цукроварня.

В с. Чемериси Волоські (тепер Журавлівка) поміщик Ганіцький будує першу на Поділлі фабрику по ремонту сільськогосподарської техніки та сільськогосподарських знарядь праці. Швидко розвивається шевська справа, ковальське і столярне ремесло.

Промислове піднесення у 80-х рр. ХІХ ст. сприяло виникненню культурно-освітніх закладів. У місті починає діяти два училища – повітове і духовне, майже в усіх великих селах створюються церковно-приходські школи, а в значній частині малих сіл – школи грамоти. Працюють дві лікарні, приватна гімназія для дівчат, яка згодом одержала право приватно-державної. При Барській міській управі відкривається перша бібліотека.

Перша світова війна завдала нових бідувань населенню регіону. У лютому 1918 р. Бар окупували війська кайзерівської Німеччини. Протягом 1918-1920 рр. ця територія кілька разів переходила із рук в руки: до Червоної армії, Української галицької армії, білополяків та військових формувань С. Петлюри.

Відразу ж після закінчення громадянської війни розпочалося відродження промисловості й сільського господарства. Реконструюються спиртовий та цукровий за­води, споруджується машинобудівний завод, відкриваються нові підприємства: цегельні заводи, хлібозавод, швейна фабрика, електростанція, машинно-тракторна станція. Та поряд з цим, радянська влада, яка була остаточно встановлена 24 червня 1920 р., принесла в край голод, репресії, арешти. Під час примусової колективізації «у Барському районі жертв заганяли у погріб, надягали на голови дерев’яні цебра і били по них молотками або палицями», – писав у своєму дослідженні «Голод на Поділлі» Г.І. Шульга.

Сповна відчули місцеві жителі і всі жахіття фашистської окупації. Гітлерівці розстріляли близько 7,5 тис. мирних громадян, 2 тис. вивезли на примусові роботи до Німеччини. Більше 8 тис. мешканців району загинуло в боях за Батьківщину.

19 березня 1944 р. війська 18-ї, 38-ї та 40-ї армій Першого Українського фронту розпочали бої за визволення краю. 25 березня частини 305-ї стрілецької дивізії (командир-полковник О. Ф. Васильєв) 74-го стрілецького корпусу 38-ї армії оволоділи Баром. У боях за населені пункти району віддали своє життя 1186 воїнів.

Сьогодні Барський район належить до найрозвиненіших промислових, сільськогосподарських, культурно-освітніх районів області.

На його території уже 110 років діє Ялтушківське дослідно-селекційне відділення Інституту цукрових буряків Української академії аграрних наук, яке протягом багатьох років плідно працює над виведенням і впровадженням у виробництво нових сортів вітчизняних цукрових буряків, які ні в чому не поступаються кращим зарубіжним. 

Споруджено приміщення районної спортивної школи, що є однією з кращих в Україні. Вагомих успіхів досягають юні баскетболісти, легкоатлети, футболісти, борці.

Місцевий Центр дозвілля, готує для мешканців театралізовані свята, тематичні вечори, вечори-зустрічі з ветеранами війни, праці, молодіжні вечори, дискотеки. П'ять колективів художньої самодіяльності удостоєні звання «народний».

Сучасна культура Барщини – це розмаїта багатожанрова мистецька палітра, в основі якої лежить народна творчість – безцінний скарб, що передається з покоління в покоління. У краї поширене вишивання, писанкарство, народний живопис, гончарство.  

Популяризацією народних традицій, вивченням культурних надбань Барщини займаються книгозбірні.

Варто відзначити, що районну бібліотеку включено до числа шести туристичних об'єктів м.Бар. 

Важливою складовою краєзнавчої роботи по збереженню і відтворенню традицій слугує робота клубу «Подільські оденьки», якому від часу заснування виповнилося вже 15 років. Це духовний острівець в гуманітарному просторі Барщини.

Назва «оденьки» відроджує подільський звичай, що колись побутував у Прибар’ї. Оденьки – українська традиційна форма дозвілля, куди включалися й елементи праці, де вівся обмін думками та спостереженнями, вивчалася культура, побут і традиції  народу, де мали місце спів, відпочинок, пригощання. 

До речі, нещодавно районна бібліотека отримала цінниц подарунок з Америки. Це – чотирнадцять посилок з літературою, загальною кількістю більше півтори тисячі різноманітних українських видань, які виходили у світ впродовж останнього півстоліття переважно за кордоном. До того ж значна частина їх нині – рідкісні. Потрапили сюди книги завдяки приватній ініціативі родини Партикевичів, яка мешкає в місті Палатін поблизу Чикаго, а своїм корінням пов'язана з с. Сеферівка 

Бібліотекарі вирішили не вливати їх у загальний фонд, а створити окрему колекцію родини Партикевичів.

У Будинку культури с. Гулі,  за ініціативою бібліотекаря сільської книгозбірні О.В.Вільчинської, відкрито українську світлицю, завдяки якій ожила минувшина села, його традиції та звичаї.

Відоме це найдавніше у Барському районі село й своїми чарівними краєвидами та цілющими джерелами, а також розкішною алеєю каштанів, висадженою наприкінці ХІХ ст. у колишньому панському маєтку.

Село Комарівці спочатку носило назву Коморівці. Тут розміщувалися комори Барського староства, його продовольчі склади. Була колись тут стародавня церква. Яка, на жаль, не збереглася. Зате збереглися історичні відомості про те, що людина яка її розмальовувала, якийсь Микола Галіпса, гончар і маляр заснував тут у 1878 р. школу. Нині в селі діє плодово-ягідне господарство «Подільське». З розкішного саду, площею 426 гектарів збирають багаті врожаї яблук різних сортів. 

Гарно можна відпочити  і в с. Козарівка. Поза селом – мальовничий тихий став. Недалечко від села – густий ліс, в якому ростут різні гриби, в тому числі й козарі. Від них і отримало село назву.

Багатий край і на пам’ятки археології, архітектури та історії, яких тут налічується більше 100. Найвідомішими є залишки фортеці, де відбувалася битва військ М.Кривоноса з польсько-шляхетськими військами (ХVІ ст.); будинок, у якому жив видатний український письменник М.М.Коцюбинський; будівля єзуїтського колегіуму (ХVІ ст.); церква Успіння Пресвятої Богородиці, споруджена на кошти полковника Семена Палія, з елементами бароко і рококо; костьол Святої Анни, споруджений домініканцями в 1811 р. в стилі неоготики, перебудований на початку ХХ ст. Його два високі шпилі видно з усіх кінців міста.

Ззовні храм прикрашають вежі у готичному стилі. Високої витонченості будівлі додають керамічні оздоблення, різьблені  дерев’яні вікна, видовженої заокругленої форми. Вхід в костьол прикрашає скульптура святої Анни і розп’яття Ісуса. Дах оздоблено годинником і скульптурою янгола з мечем, що символізує судний день.

Всередині будівля прикрашена численними колонами з керамічними оздобленнями – виступами та розписом. Колони сполучаються між собою виступами, які створюють неповторний стиль костьолу і додають йому витонченості. Стелю огортає розпис. Чудову ауру, як при денному, так і при нічному освітленні, створюють люстри на стінах і колонах. В глибині споруди – вівтар з іконою Богоматері та Ісусом на руках. Над виходом із храму – підвищення, де стоїть орган, до речі, один із найбільших в Україні.

Барська парафія є цілою системою костьолів і каплиць у Барському районі. Історії цих чудових храмів дуже цікаві, а ознайомлення з ними поліпшує настрій і виховує естетичний смак.

У с. Біличин, що за три кілометри від Ялтушкова зберігається архітектурна пам’ятка класицизму – палац кінця ХVІІІ ст. Він невеликий, зате відзначається витонченою красою. У бік парку палац має два поверхи. А спереду, з головного фасаду – одноповерховий, прикрашений чотириколонним портиком. Над парадними дверима крізь численні нашарування вапна проступають обриси богині Фортуни з рогом достатку. Всередині збереглися мармуровий камін і чудові ліпні розетки на стелі. Палац яскраво відбиває архітектурний стиль своєї епохи. 

До давніх православних святинь краю по праву належить Барський монастир, заснований князем Верещатським спочатку в дрімучих лісах біля с. Семенки. 1551 р. для святої обителі було обране нове місце, у самому Барі. Будували його вже із каменю. А відомою святинею монастир став через те, що до нього із Мірлікійських (Мала Азія) були перенесені мощі Святителя Христового та Чудотворця Миколая. У 1577 р. ченці Барського монастиря відзначилися тим, що  пристали до загону свого земляка Івана Підкови, а потім взяли активну участь у повстанні 1594–1596 рр. під проводом Северина Наливайка. Вони першими почали закликати до повалення влади польської шляхти по всій Україні.

Ось чому після придушення повстання гетьман Станіслав Жолкевський розправився з ченцями Барського монастиря. Монастир було розорено і пограбовано, а маєтності відібрано. На його місці спочатку постає єзуїтський, пізніше базиліанський монастир.

Барський орден єзуїтів щедро користувався королівськими привілеями. Орден був найбагатшим господарем у Барі. Він мав приміщення костьолу та колегіуму, пивоварний, рибний, свічковий та цегляний заводи.

1648 р. при штурмі Бара Кривоносом загинуло більше 15 тис. людей. У 1672-1764 рр. тут люто господарювали турки. 1764 р.  місто штурмом брали російські війська. А вже у 1684-1793 рр. край став полем битви поляків, турків і козаків. У ті тривожні часи вщент було знищено єзуїтський костьол і усі будинки ордену, а самі єзуїти змушені були мешкати у скромних дерев’яних хатинах. Однак, усі бурі ХVII-ХVІІІ ст. не знищили єзуїтської школи – бастіону виховання місцевого суспільства у дусі католицизму. Особливо відомою ця школа була у ХVIII ст., а кульмінацією діяньності єзуїтів стала відома в усій Європі Барська конфедерація – збройний союз місцевої барської шляхти проти польського короля Станіслава Августа Понятовського.

Монахи чину Святого Василія, або базиліани утвердилися у Барі по милості його володаря князя Любомирського, який у 1727 р. видав грамоту, яка дозволяла їм оселитися в одній милі від Бара.  1787 р. була освячена їхня головна церква і недобудований єзуїтський колегіум.

Барська базиліанська школа була найбільшою в Україні. Базиліани, учні єзуїтів, ревно поширювали унію і католицизм, забували українську мову, культуру і повністю орієнтувалися на Польщу. Після  придушення польського повстання у 1831 р. польські школи були закриті, а 1837 р.  будинок Барського православного монастиря знову знайшов своїх господарів.

Ініціатором відродження православ’я у древніх стінах монастиря став преосвященний Кирило Подольський. На народні гроші Барську святиню відновили. Нова церква була присвячена Покрову Божої Матері.

Заснуванням 1845 р. у Барі духовного училища опікувався його ректор О. Нектарій.  Училище проіснувало до 1860 р. і було переведено до Кам’янця-Подільського. А 20 червня 1861 р. Барський чоловічий монастир було перетворено у жіночий.

Окрім мощей Миколи Чудотворця, святинею монастиря вважалася і знаменита Барська чудотворна ікона Божої Матері, яка знаходилася у вівтарі над місцем для архієрея. На поклоніння до неї та в надії на зцілення сходилися майже всі православні віруючі з усієї України. 1959 р. Барський православний жіночий монастир припинив своє існування.

Лише 1992 р. напівзруйновані приміщення монастиря були передані черницям римо-католицького Згромадження Сестер Бенедиктинок-місіонерок. 

Про історичні події, пов’язані з Барським краєм, є чимало творів та досліджень як польських, так і українських авторів, зокрема історична поема «Конфедерати Барські А.Міцкевича (1836 р.), «Барське староство» М.Грушевського (1894 р.).

Місто Бар та деякі села району описуються в багатьох творах художньої літератури. Історичне минуле, сповнене героїки, знайшло яскраве відображення у творчості видатних українських письменників  М. Старицького, І. Ле, П.Панча.

Щедра ця древня земля і на талановитих людей. З Бару походить видатний хімік, академік АН УРСР Ю.Делімарський. Його уродженйями є дипломат, історик О. Д. Война. та відомий російський математик В.Я.Буняковський, який був віце-президентом Петербурзької академії наук. 

Тут народилися також Герої Радянського Союзу П.У. Богатир, М.В. Медвецький, О.І. Якимчук, О.М. Щербаков, повні кавалери ордена Слави Ф.А. Вітомський, П.С. Ляховська, М.В. Савчук, Г.П. Грабовляк.

Родом з с. Журавлівка відомий педагог, диригент і композитор Ф.Д.Ганицький. 

В історію міста ввійшло ім’я великого українського письменника і громадського діяча М.Коцюбинського. Він навчався у Барському народному училищі. В Барі М. Коцюбинський робить перші літературні кроки. На пам’ять про перебування тут видатного земляка, одну з вулиць названо ім’ям письменника.

З Барською землею пов’язане життя та творчість видатних письменників Леоніда Мосендза, Аркадія Любченка, Генріха Яблонського.

У с. Верхівка в 1825-1829 рр. перебував видатний польський поет Юліуш Словацький. Ці близькі йому місця він змалював у багатьох своїх творах.

Назва міста знаходиться у прізвищі відомих діячів вітчизняної культури ХVІІІ ст. – братів Василя та Івана Григоровичів-Барських. Батьки їхні переїхали до Києва з Бара, тому й отримали такий додаток до прізвища.

У м. Бар пройшло дитинство і юнацькі роки Мирона Костіна (1633-1691 рр.) – визначного політичного діяча, літописця, мислителя і самобутнього поета Молдови. Біля Бару він мав маєток, тут і був похований.

1891 р. м. Бар і навколишні села відвідав молодий, у майбутньому найвизначніший український історик і лідер національного руху України М. Грушевський. Тут він збирав матеріали для своєї магістерської дисертації «Барське староство, історичні нариси ХV-ХVІІІ віків», і двох томів актових матеріалів "Архив Юго-Западной России". 

До відзначення 600-річчя від дня заснування міста (2001 р.) споруджено пам'ятник М.Грушевському, до 10-ї річниці Незалежності України відкрита Стелла польським воякам, які загинули на території краю в 1919 р.

Відомості про славне історичне минуле Барщини, відомих земляків, перлини археології, архітектури, культури і етнографії зібрані в численних унікальних експонатах Барського народного історико-краєзнавчого музею.

Багатий на історичну спадщину, фольклорні традиції місцевих колективів, майстерність народних умільців край залишає у спогадах і серцях подорожуючих неповторні враження. А доброзичливість і гостинність місцевих жителів приємно порадує.

БЕРШАДСЬКИЙ РАЙОН

Бершадський край, де щирістю багаті.

Серпневі зорі маками цвітуть.

Гістинно тут зустрінуть в кожній хаті,

Сердечне слово кожному знайдуть.

М. Ясакова

Територія – 1,3 тис. км²

На території району знаходиться 45 населених пунктів

Кількість населення – 64,4 тис. осіб

Відстань від райцентру до м. Вінниці автошляхами – 160 км, залізницею – 218 км

Річки: Південний Буг, Берладинка, Дохна, Удич, Яланець

Адміністративний центр району – м. Бершадь (статус міста районного підпорядкування отримало у 1966 р.)

Кількість населення – 13,2 тис. осіб

Телефонний код 0-4352

Дорога до Бершаді стрімко прорізує оточуючі ліси, неначе ділить їх навпіл. Зліва, за деревами, виблискує ставкове плесо, справа – здіймаються у небесну блакить зеленим верховіттям сосни.

При дорозі – мозаїчна стела з написом «Ласкаво просимо!» Звідси починається Бершадський район – край розкішної природи і культурно- історичних пам’яток, урожайних ланів, вишневих садів, працьовитих і гостинних людей,

Бершадський район розташований на південному сході Вінницької області у межах лісостепової зони, на Придніпровській і Подільській ви­сочинах, природною межею яких є річка Південний Буг, що ділить його навпіл. Район межує з Тростянецьким, Теплицьким і Чечельницьким районами Вінниччини та Черкаською, Кіровоградською і Одеською областями України.

Найбільша річка – Південний Буг з притоками Дохною, Берладинкою, Удичем, Сурою, Яланцем. На території району є 126 ставків площею водного дзеркала 1838 тис. га. Розвідані родовища прісних підземних вод для водопостачання та мінеральних столових вод. Серед них відоме «Зеленогайське», що поблизу с. Флорине.

Найбільш поширені нерудні корисні копалини: граніт, глина, кварцеві піски, каолін.

Перлиною Бершадщини є природно-заповідний фонд, до якого входять 14 заказників. Урочище загальнодержавного значення «Устянська дача» багате цінними дубово-ясеневими насадженнями, домішками реліктової бе­рези, липи серцелистої. У підліску зростає бруслина карликова, яка цвіте у травні-червні, але плодоносить в Україні дуже рідко. Це надзвичайно рідкісна зникаюча рослина – релікт третинного періоду.

У лісових урочищах місцевого значення «Кидрасівська дубина» та «Сумівська дача» поруч зі столітніми дубами ростуть граб і липа, ясен і клен, кучерявляться ліщина і шипшина, створюючи неповторну красу мішаного лісу.

Трьохсотрічний дуб-велетень висотою 24-25 м та діаметром стовбура більше 1,5 м прикрашає територію міського парку культури і відпочинку.

Багатий край і природними цілющими джерелами: «Глибоке», «Низьке», «Смачне», «Овече», «Холодне».

Гарним місцем для відпочинку є с. Шумилів, що знаходиться у чудовій місцевості на березі річки Південний Буг. За народними переказами село було засноване у XVI ст. Старі його назви – Озірне, Озерне. Озірне, значить озирати, далеко бачити. І це справді так. З високих шумилівських круч на багато кілометрів видно лівобережжя Південного Бугу., Цілком зрозумілою є також і друга назва села – Озерне, що походить від слова «озеро», яких тут було дуже багато і вони оточували село з різних сторін.

Теперішня назва села– Шумилів, пов’язана з річкою Південний Буг. Через кам’яні пороги тут дзвінко шумить вода, яку чути здалеку.

Навколо села ростуть ліси, де можна збирати гриби і лікарські рослини, луки з соковитими травами. Чимало й ставків, де водяться короп, карась, сом, лящ, окунь, щука, судак та інша риба.

Багата Бершадщина і своїми неповторними пам’ятниками старовини, що й досі таять у собі чимало недосліджених скарбів.

Загалом у районі нараховується ЗО пам’яток археології: поселення трипільської та черняхівської культури, ранньослов’янські поселення, кургани.

На теренах Бершадщини відомо 5 трипільських поселень. Найвидатнішими серед археологічних та архітектурних пам’яток краю вважаються кургани епохи бронзи, виявлені в селах Бирлівка, Ставки, Джулинка; поселення передскіфського часу – у с. Кошаринці; палац Г. Ліпковського (XVII ст. с. Красносілка); сторожова вежа (поч. XIX ст.) та водяний млин (XVII ст., с. Баланівка), храм-руїна Спасо-Преображенського собору Преображенського чоловічого монастиря (XVII ст., м. Бершадь).

Цікаво, що Бершадський Свято-Преображенський чоловічий монастир від самого початку свого існування був єдиним монастирем на Поділлі, який зберігав православ’я. У монастирі знаходиться ікона Божої Матері, головною відмінністю якої є те, що вона зображена з непокритою головою і розпущеним волоссям, що вважається винятком. Подібна зберігається у Москві в Христоріздвяній церкві.

Засновано монастир 1616 р. На відміну від більшості монастирів, які будували князі у містах чи селах на видних місцях, Бершадський монастир заснували бідні православні іноки, що рятувалися від татарських і турецьких набігів та переслідувань поляків і уніатів.

Чимало цікавого можна побачити у с. Баланівка, що бере свій початок з 1015 р., коли тут з’явився перший поселенець Абрам Балан.

На початку XIX ст. тодішній власник села Г. Собанський побудував тут одну з найвизначніших резиденцій на Поділлі. Баланівський маєток викликав подив і повагу серед навколишньої шляхти.

Про всі історичні етапи розвитку цього неповторного села можна ді­знатися у місцевому краєзнавчому музеї, розташованому в історичній вежі. Музей увібрав у себе все, що можна було відшукати в балаиівчан, – від найдавніших до нинішніх часів.

Окрасою села є баланівські ставки. Увесь їх каскад розкинувся майже на 1000 га. Візитівкою Баланівки вважається старовинна вежа та млин, збудований 1647 р. Будував його талановитий баланівчанин Т. Піддубний. Декілька століть млин вірно служив людям. Стоїть він величний та прекрасний і нині.

А ще у цьому селі працює зразковий дитячий ансамбль сопілкарів «Жайвір». До речі, всі музичні інструменти, на яких грають учасники ансамблю, виготовлені його керівником Володимиром Харитоновичем Віхренком.

У селі Красносілка, якому вже виповнилося понад 300 років з часу заснування, чимало будівель було споруджено за кошти членів польської родини Ліпковських. Серед них – маєток з парком і підсобними приміщеннями, цукрозавод та залізнична станція, які збереглися до нинішніх днів,.

Багате на історичні події с. Бирлівка славиться своїми коровайницями, різьбярами по дереву, вишивальницями.

Село Осїївка, що ніби розкидане по урочищах і оточене густими лісами, ще в часи фашистської окупації стало центром партизанського руху на Бершадщині.

У цьому гарному українському селі проживає талановитий скульптор, художник, різьбяр, дзеркальних справ майстер Григорій Григорович Пилипишин.

Вважається, що назва села Джулинка походить від татарського «джуя», що означає сміливий, хоробрий. Так завойовники називали місцевих жите­лів, які славилися мужністю при захисті свого поселення, що розкинулося на березі Південного Бугу. В цій чарівній місцевості можна гарно відпочити і помилуватися навколишніми краєвидами.

Прославив Джулинку скульптор Степан Хомич Печений, який завдяки своїм високим досягненням увійшов до енциклопедії, ставши в один словни­ковий ряд з відомими діячами різних галузей.

Взагалі, тут живе і творить багато талановитих людей, які зберігають для нащадків зразки кращих духовних народних традицій.

Інша перлина Бершадщини – с. Поташня, що розкинулося у місці, серед розлогого лісу та ланів. Віднедавна Поташня стала відомою в усій Україні, адже у 2004 р. тут відкрито музей культури та галерею відомого художника- земляка Прокопа Колісника, який нині викладає живопис у Пряшівському університеті (Словаччина). Його персональні виставки презентувались у Парижі, Зальцбургу, Братиславі, Кошиці, Києві, Львові, Вінниці.

З ініціативи П. Колісника в рідному селі реставровано колишній пан­ський маєток, де і розмістився музей. У галереї представлені картини П. Колісника, а також роботи учасників міжнародних мистецьких пленерів «Поташня – чарунка Поділля», започаткованих художником.

За однією з версій, назва села Маньківка походить від слова «манить». Коли у 1710-1715 рр. відбувався перепис населення, перед царськими писарями, що їхали з сусіднього села Красносілка, відкрився чудовий краєвид з голубим плесом річки та зеленими гаями обабіч. Такий краєвид манить, кличе до себе, обіцяючи відпочинок і спокій. Звідси і було занесено до царського реєстру с. Маньківка. Тут збереглися дотепер церква Святої Трійці, збудована у 1880 р. та кам’яний одноповерховий будинок, у якому прожива­ла родина пана Собанського.

До речі, у Маньківці полюбляють селитися лелеки, яких тут чимало і які вносять свій неповторний колорит у краєвиди села.

На берегах річок Дохна і Берладинка розмістилося м. Бершадь – центр великого району, з родючими землями, розкішною природою та прадавньою історією.

Відомо, що перша письмова згадка про поселення датується 1459 р., хоча припускають, що воно могло існувати у найвужчому місці Буго- Дністровського межиріччя набагато раніше – у ХІІІ-ХІV ст. Це був південний форпост краю з боку степу.

Як свідчить легенда, великий князь Литовський за справну службу віддав Івану Слупицю величезні землі, до яких входило й м. Бершадь. Цей володар мав до ЗО таких міст, а татарський рід Слупиць ще довго панував у Бершадській волості.

Пізніше Іван Слупиць подарував частину своїх земель німцю Берншу, який і розпочав забудову міста. Від його імені й походить назва поселення – Бернша, яка згодом трансформувалася у Бершу, а потім – Бершадь. Проіснувало воно недовго. У 1482 р. орди кримського хана Менглі-Гірея знищили Берншу.

З 1569 р. землі Бершадщини, що належали Брацлавському воєводству, увійшли до складу об’єднаної польсько-литовської держави – Речі Посполитої.

На рубежі ХV-ХVІ ст. Бершадський замок перетворюється на один із важливих осередків козацтва. З документів епохи козацько-польських воєн відомо, що Бершадь – сотенне містечко Уманського полку, перебувало в руках козацьких гетьманів.

Після другого поділу Польщі (1793 р.) край опинився під владою Російської імперії. В цей період поселення Бершадь перетворилося в містечко Ольгопільського повіту. Частина земель відійшла до Гайсинського повіту.

Особливістю містечка Бершадь XIX ст. – його різноманітний національний і релігійний склад населення: українці, поляки, євреї, росіяни.

Найбільша споруда тогочасної Бершаді – Велика синагога. Адже тут проживала значна кількість євреїв. До середини XIX ст. бершадська єврейська община нараховувала близько 3 тис. осіб, а до кінця століття – 6-7 тис. До цього часу в місті діє Мала синагога.

Ще наприкінці XVIII ст. поруч із Бершаддю з’явилося російське старообрядницьке поселення Пилипонівка, де на честь Покрови Пресвятої Богородиці збудували храм. Зараз Пилипонівка-Бершадська входить в межі міста. Старообрядницька община нараховує тут близько 1200 осіб.

Землі Бершадщини перебували у власності панів Мощинських, Собанських, Ліпковських, Юрєвичів та ін.

Протягом XIX ст. в краї починають розвиватися деякі галузі промисловості, з’являються цукрові та спиртовий заводи у Бершаді, селах Красносілка, Устя.

Подальшому активному економічному розвитку Бершадщини сприяло будівництво у 1896-1897 рр. вузькоколійної залізничної гілки, яка з’єднала Бершадь із залізницею Київ – Одеса.

Вже на початку XX ст. цей регіон почав відігравати помітну роль в еко­номіці Подільської губернії.

У 1929 р. край охопила катастрофічна за наслідками суцільна ко­лективізація, апофеозом якої став великий Голодомор. Втрати населення Бершадського, Джулинського і Чечельницького районів Вінницької області в 1932-1933 рр. склали разом близько 45 тис. селян.

Сповна відчули на собі мешканці Бершадщини і тягар фашистської окупації. Рано-вранці 29 липня 1941 р. у Бершадь вступили перші передові угорські частини, що воювали на боці Німеччини, а вже 1 серпня 1941 р. правобережна Бершадщина, включно із Бершаддю, відійшла до союзниці Німеччини– Румунії. Лівобережжя Південного Бугу залишилося під контролем нацистів. За роки окупації тут загинуло біля 20,6 тис. мешканців. Та жителі краю не мирилися зі знущаннями. В цьому краї діяли 22 підпільні організації, які нараховували в свої рядах 700 патріотів.

14 березня 1944 р. м. Бершадь було визволено військами 52-ї армії Другого Українського фронту під командуванням Маршала Радянського Союзу І. С. Конєва. У складі цих військ діяла й 62-га стрілецька дивізія, якою, командував земляк з с. П’ятківка, генерал-майор Д. А. Дричкін.

За подвиги на фронтах Великої Вітчизняної війни звання Героя Радянського Союзу отримали 7 уродженців краю: С. І. Бойко, М. О. Воронцов, Г. Л. Івашко, Д. А. Ковальчук, П. Л. Лещенко, А. Г. Наконечний, П. І. Ні- колаєнко.

Після визволення розпочався нелегкий період відбудови. З часом Бершадський район став одним з провідних в області і країні по вирощуванню високих врожаїв сільськогосподарських культур. 14 його трудівників удостоєні високого звання Героя Соціалістичної Праці.

Колгосп с. Шляхова, яким довгий час керував Герой Соціалістичної Праці В. С. Кавун, по праву називали народною академією. Сюди приїздили вчитися господарювати навіть закордонні делегації.

Це село цікаве й тим, що в ньому виявлені залишки поселення трипільської культури. За переказами, воно спочатку мало назву Кринички, тому що оселі перших поселенців нібито з’являлися у місцевості, багатій на природні криниці (їх сліди залишилися і до наших днів). Наявність води, левад приваблювала до себе чумаків, які їхали в Одесу і Крим по сіль та рибу. Це й зумовило нову назву – Шляхова. Окрасою села є храм св. Архістратига Михаїла, збудований у 1872 р., завдяки старанням тодішнього священика протоієрея Єфремовича. Він заснував при церкві школу грамоти. У храмі знаходилася особливо шанована віруючими ікона Божої матері-Скоропослушниці, яку привіз з Афону один з місцевих селян.

Тут понад десять років тому в стінах місцевої школи створено чудовий музей історії села. Усі його експонати подаровані місцевими жителями.

Цікавими раритетами наповнений і музей села Устя, що розмістився не­далеко від ставка.

На Бершадщині, як і в багатьох інших глибинках Вінниччини, історія та сьогодення кожного села є унікальною і неповторною.

За писемними джерелами перша згадка про с. Війтівці відноситься до 1625 р. Через нього пролягав шлях від Бердичева до Балти. На території села розміщений відомий в Україні потужний птахокомбінат «Бершадський».

Візитівкою села є народний фольклорний колектив «Війтівчанка», в активі якого понад двісті народних пісень.

А ще тут живе цікава людина Петро Васильович Хмарук, ветеран Великої Вітчизняної війни, відзначений багатьма бойовими нагородами. Знають його не лише в селі, а й далеко за його межами як неперевершеного майстра з копання криниць. Це вміння перейняв він від свого батька та діда.

Біля хати привертає увагу чепурненька і охайна криниця, яку викопав ще прадід Петра Васильовича більше двохсот років тому.

Своєрідністю і багатою історією вирізняється село Тернівка. Такий висновок зробив ще видатний український письменник А. Свидницький, котрий детально описав побут провінційної Тернівки 60-х років XIX ст. у своєму романі «Люборацькі».

Перші згадки про Тернівку датовані кінцем XIV ст. Оточеність лісами, околиці яких були обрамлені кущами дикої сливи – терну, від якого й походить назва села Тернівка. Найдавнішою спорудою села є кам’яна церква, яка свого часу вразила А. Свидницького.

Берщадщина подарувала Україні і світу видатного українського композитора, фольклориста, педагога Родіона Скалецького. Він народився у с. Михайлівна.

Родом з с. Серединка журналіст і письменник Василь Думанський, яке він назвав «теплою і рідною крапкою на карті України». Розташоване село на берегах невеличких річок Березівка та Соколівка.

Добрими словами у Серединці згадують Федора Михайловича Кавуна, з ім’ям якого пов’язане не тільки значне соціально-культурне будівництво в селі, а й спорудження нового храму. Коли над Серединкою звучить мали­новий передзвін, люди знають – це нагадує про себе Федір Михайлович. Адже частина дзвонів для церкви відлита за його власні кошти.

Чимало й інших, не менш талановитих уродженців краю внесли свою вагому частку таланту і праці у розвиток науки, культури, освіти, літератури України.

Здавна славиться Бершадщина ткацтвом, гончарством, вишивкою, різьбою по дереву, лозоплетінням, випіканням короваїв. Роботи самобутніх майстрів неодноразово виставлялися на районних, обласних і всеукраїнських виставках.

Подорожуючи Бершадщиною, варто відвідати: районний краєзнавчий музей, народний музей історії села Баланівка, громадський музей історії села Устя, музей композитора Р. Скалецького у с. Михайлівка, музей історії села та картинну галерею Прокопа Колісника у с. Поташня.

Бершадський район знаходиться поруч з такими відомими центрами як Умань, Тульчин, Балта, де також є чимало привабливих туристичних об’єктів.

ВІННИЦЬКИЙ РАЙОН

В обіймах Вінницю тримає

Могутній Вінницький район,

Й вона все краще розквітає

Намистом калинових грон.

Плодами й зелом він рясніє,

Талантів джерелом струмить.

І. Козак

Територія – 0,9 тис. км²

На території району знаходиться 54 населених пункти Селища міського типу: Вороновиця, Стрижавка, Десна

Кількість населення – 75,9 тис. осіб

Річки: Південний Буг, Десна (Десенка), Рівець, Воронка,

Вишенька, Вінничка

Адміністративний центр району – м. Вінниця

Телефонний код 0-432

Вінницький район – край чарівних пейзажів лісостепової рівнини. Край золотих пшеничних нив, барвистих річкових долин, заливних луків, численних балок та рівчаків, що поросли лісами. Край запашного різнотрав’я. Скарбниця історико-культурних пам’яток Вінниччини. Утворений 1965 р.

Розташований він у центральній частині Вінницької області, у лісостеповій зоні Правобережної України. Клімат – помірно-континентальний з м’якою зимою й теплим вологим літом. На території району протікає 13 річок, нараховується понад 300 ставків.

Ґрунти переважно сірі лісові і незначна кількість чорноземних. З корисних копалин є кристалічні і дрібнокристалічні рожеві пегматитові граніти, які використовуються в будівництві, а також лесові і черепичні глини, пісок, торф.

Межує з Липовецьким, Немирівським, Тиврівським, Жмеринським, Літинським та Калинівським районами Вінницької області.

Територією регіону проходить Південно-Західна залізниця, за допомо­гою якої можна зручно подорожувати і милуватися зеленими краєвидами краю. Автомобільні магістралі доставлять подорожуючих до Києва, Одеси, Львова і навіть Кишинева.

Цей мальовничий куточок Вінниччини славиться своїми унікальними природними заказниками, заповідними урочищами, пам’ятками садово-паркового мистецтва.

Перлиною місцевості є алея вікових лип, яка висаджена ще у 80-х рр. XVIII ст. солдатами О. Суворова (с. Якушинці), «Стрижавські орхідеї», де зростає рідкісний в області вид орхідей – пальчатокорінник м’ясочервоний (смт Стрижавка). Одинокий 300-річний дуб (с. Якушинці), цілюще джерело «Бездонне», що має лікувальні властивості (с. Некрасове), «Мала Софіївка» – ландшафт з різноманітними декоративними та лікарськими рослинами (с. Лука-Мелешківська).

Численні археологічні розкопки скіфських курганів біля сіл Переорки, Стрижавка, Тютьки, Лука-Мелешківська, Широка Гребля та ін. свідчать про те, що на теренах краю люди проживали у VIII ст. до н.е. У 1960-х рр. в 16 селах Вінницького району археологами виявлені залишки трипільської культури.

Коли внаслідок набігів половців з Лівобережжя почалося масове переселення людності на правий берег Південного Бугу, на території краю виникли поселення: Божеський (Стрижавка), Байки (Мізяківські Хутори), Якошинці (Якушинці) та ряд ін. Свого часу через Стрижавку проходив Чумацький шлях.

В епоху литовського панування вільні селяни розвивали ремесла. Це сприяло зростанню міст: Стрижавська Слобода, Переорки, Лаврівка, Коло-Михайлівка, Сосонка та ін.

Жива серед жителів району і пам’ять про події Визвольної війни українського народу проти польської шляхти. Поблизу с. Якушинці відбувся останній бій під проводом славного полководця Івана Богуна.

Про військові сутички з турецькими поневолювачами, котрі відбувалися на території краю, свідчать підземні ходи (смт Вороновиця), «бурти» (с. Комарів); які будувалися для захисту мирного населення від турків.

У пореформенний час починає розвиватися переробна промисловість. Будуються спиртовий (с. Переорки), цукровий (с. Степанівка) та фарфоровий (с. Майдан) заводи.

У зв’язку з тим, що 1941 р. у Коло-Михайлівському сосновому лісі почалося будівництво надсекретного об’єкта, який згодом отримав назву – ставка Гітлера «Вервольф» (у перекладі з німецької означає «озброєний вовк»), тут зосереджувалося чимало есесівських частин, загонів гестапо.

Збудована ставка була в рекордно короткі терміни–з вересня 1941 р. по квітень (за іншими відомостями – по червень) 1942 р. Кожен із 13-ти секторів був оточений мінними полями, 2-метровою огорожею з колючого дроту та лінією високої напруги. Понад 80 житлових і службових приміщень тільки частково розташувалися на поверхні (в т. ч. особистий будинок Гітлера та мармуровий басейн, де він купався разом з Євою Браун). А під землею містилося аж 7 поверхів, причому стіни герметичних приміщень були завтовшки 5 м, а перекриття – 8 м. Все це було оснащене унікальними дренажними, повітро-фільтраційними системами та автономним енергозабезпеченням. Тут знаходилися величезні продуктосховища, воду видобували з артезіанських джерел. Якщо коротко, то «Вервольф» міг спокійно витримати наземний ядерний вибух, протягом десятиліть забезпечуючи роботу в автономних умовах не однієї сотні осіб.

Всіх військовополонених, задіяних на будівництві «Вервольфа» (за різними даними від 2 до 14 тис.), було знищено. Мало того, німецький літак з провідними фахівцями, які керували всіма роботами, чомусь вибухнув у повітрі.

Ставку оточувала могутня система охоронних споруд, її охороняла служба безпеки, елітна військова частина СС «Велика Німеччина», а зенітники мали право збивати будь-який літак, що з’явиться над «Вервольфом» – навіть німецький. Місцеві партизани довгий час не здогадувалися, що замість «елітного офіцерського санаторію» в лісі поблизу с. Стрижавка будують «лігво фюрера». Втім, поступово кількість «актів непокори» в районі «Вервольфу» сягнула 1860. Можливо саме тому фюрер відвідав ставку лише двічі: 16 липня-29 вересня 1942 р. (прийняття «директиви № 45» – наступ на Сталінград та Чорноморське узбережжя Кавказу) і 19 лютого-8 березня 1943 р. (директива на проведення операції «Цитадель»).

Нині рештки ставки являють собою хаотично розкидані на лісистій місцевості брили залізобетону. Більш-менш добре зберігся тільки басейн. Колишня ставка Адольфа Гітлера, а точніше те, що від неї залишилося, знаходиться у 8 км північніше Вінниці між селом Стрижавка й залізницею Вінниця – Калинівка.

Побувавши на цій трагічній пам’ятці війни, розумієш життєдайну силу мирного життя, яке кожному треба оберігати і цінувати. І викликає захоплення мужність і героїзм жителів цього краю, які в таких надзвичайно складних умовах організовували підпільну та партизанську боротьбу.

Особливо активними підпільні та партизанські рухи були у селах Стрижавка, Вороновиця, Степанівна, Лука-Мелешківська, Майдан, Слобода-Дашковецька, Хижинці, Якушинці та ін.

Весну визволення краю принесли війська 38-ї армії під командуванням К. С. Москаленка. При визволенні сіл загинуло біля 1,5 тис. бійців і офіцерів, а високого звання Героя Радянського Союзу були удостоєні: П. Матієнко, Г. Савчук, В. Баранюк, С. Гуменюк, П. Колісник, М. Баленко, Г. Олійник.

В. Кекух, повний кавалер орденів Слави, проживав у смт Вороновиця, де й похований.

На території району працює Вінницька обласна державна сільськогосподарська дослідна станція (с. Агрономічне). В с. Медвеже Вушко, що розташоване на десятому кілометрі від Вінниці у напрямку м. Бар, знаходиться Подільська дослідна станція садівництва, де удосконалюються технології вирощування високоякісних плодових, ягідних культур та посадкового мате­ріалу. Крім традиційних, тут вирощують малопоширені в Україні культури.

Пишається цей, наповнений історією і старовиною, край своїми чисельними пам’ятками архітектури. Мандруючи Вінницьким районом, можна побачити унікальні будівлі і палаци, що збереглися до наших днів. Чимало їх у смт Вороновиця, перша згадка про яку зустрічається у письмових джерелах за 1545 р. Польські пани, що володіли селом з початку XVII ст., не раз перепродували його. За указом короля Августа III у 1748 р. Вороновиця одержує статус міста і переходить у власність польського магната Михайла Грохольського, який розпочинає будівництво чудового палацу на місці колишнього панського маєтку.

Загальний вигляд палацу нагадує розігнуту підкову (крила). Він розташований на найвищій точці місцевості. При допомозі широко розставлених напівовальних крил, будинок наче «обіймав» тих, хто наближався до палацу. По периметру крила створений орнамент із гірлянд плодів і квітів, який чергується з бичачими черепами – мотив далекого язичного минуло­го. Палац триповерховий, складається із 43-х кімнат і збудований у стилі раннього класицизму епохи Палладіо. Припускають, що архітектором міг бути Д. Мерліні, який у 1774-1777 рр. вважався королівським архітектором і розробляв проекти палаців польським магнатам, що проживали в Україні.

Палац оточений парком, закладеним в кінці XVIII ст. Його територія спланована за принципом французьких парків XVIII ст., де було чітко визначено місце кожного дерева і куща.

Останнім власником Вороновицького маєтку був поміщик із роду Грохольських. У1869 р. його придбав Микола Федорович Можайський – капітан II рангу. Але згодом новий володар трагічно загинув і управляти маєтком приїжджає брат покійного – капітан І рангу, талановитий конструктор першого у світі літака Олександр Федорович Можайський, який випередив своїм винаходом американських братів Райт на 20 років.

У Вороновиці Олександр Федорович займав посаду Брацлавського мирового судді. Крім того, тут він проводив значні роботи, які передували побудові повітроплавального апарату. Саме проживаючи у Вороновиці, О. Можайський виготовляє свою першу модель літака.

Тож Вороновиця, що розташована за 20 км від Вінниці, по праву зветься колискою авіації. Нині дві зали колишнього палацу Грохольських займає Музей історії авіації і космонавтики ім. О. Можайського, де зібрані також унікальні матеріали про винахідника.

У 2000 р. під дахом колишнього палацу Грохольських-Можайських створено меморіальну кімнату ще одного талановитого краянина, кобзаря

Володимира Максимовича Перепелюка, який починав свій творчий шлях з Вороновицького аматорського театру.

Щорічно у Вороновиці відбувається свято кобзарського мистецтва «Струни вічності», на яке у листопаді приїздять шанувальники таланту кобзаря, проводяться конкурси молодих бандуристів.

Останню частину свого життя Володимир Максимович провів у рідній Вороновиці. Саме тут він розкрився ще і як майстер коренепластики. У музеї зберігається його унікальна колекція виробів з дерева, яку назвали «Геніальна художниця природа».

У Вороновиці народився літератор і композитор Денис Борковський. Тут виросли поет Кесар Андрійчук, художник Іван Каниболоцький, Герой Радянського Союзу Григорій Олійник. Тривалий час жив і творив М. Старицький.

До війни у Вороновиці вчителював і Олекса Воропай, етнограф, фольклорист, біолог.

Архітектурною окрасою селища є Різдво-Богородицький храм, побудований 1777 р., який має свою цікаву історію.

Неподалік від нього, з протилежного боку вулиці та фактично в само­му центрі Вороновиці, стоїть храм св. Архангела Михаїла, зведений 1793 р., який приваблює своїм своєрідним зовнішнім виглядом. Церква тризуба, триверха, складається з трьох восьмигранних зрубів, які перекриті бароковими банями, увінчаними декоративними главами з хрестами. Церкву прикрашає дерев’яний, п’ятиярусний, різьблений, позолочений іконостас XVIII ст. Живопис на ньому виконували талановиті народні майстри.

До пам’яток архітектури національного значення, що знаходяться у Вінницькому районі, відносяться також дерев’яна церква Ікони Божої Матері Казанської (1896 р., с. Лука-Мелешківська) та церква Параскеви Великомучениці (1765-1791 рр., с. Медвідка).

Була колись своя церква і в с. Якушинці. Старожили дотепер можуть показати місце у лісі, де стояла перша дерев’яна будівля храму св. Миколая, архітектурний стиль якого визначається як козацьке бароко. Збудували церкву близько 1624-1630 рр. за часів митрополита Петра Могили. 1650 р. вона була перенесена в Якушинці і аж до середини XIX ст. обслуговувала кілька довколишніх сіл. Дерев’яна споруда простояла до початку XX ст., коли якушинецькі селяни спорудили нову церкву із каменю. За переказами, напередодні битви під Вінницею взимку 1651 р. у дерев’яному храмі молився козацький полковник Іван Богун. Окрім нього тут молилися й інші видатні діячі України: у 1661 р. – гетьман Правобережжя П. Тетеря, 1672 р. церкву відвідав гетьман П. Дорошенко, на замовлення якого для неї була намальована картина «Свята родина». Двічі, у 1675 і 1678 рр., тут побував Ю. Хмельницький. Місцеві перекази згадують про відвідини церкви Устимом Кармалюком.

Мальовниче і багате на цікаву історію село Стадниця заселялося близь­ко 1630-1660 рр. і належало поміщику Грохольському, який полюбляв коней. Тож він тут утримував табун скакунів. їх доглядачі утворили поселення, котре виросло у невеличкий хутір, який стали називати Стадник, пізніше – Стадниця. Його населення зростало за рахунок фахівців, яких замовляв землевласник.

Окрасою села є трикупольний дерев’яний храм, збудований 1886 р. Він носить ім’я св. Димитрія. Територія навколо церкви потопає у чудовому фруктовому садку. Родзинкою села є також сільська хата, що будувалася у далекому 1946 р. і вважається типовою для Поділля.

За три кілометри від Вінниці, вверх по течії Південного Бугу, на кру­тому скелястому правому березі неподалік від гирла річечки Перегонівки (Стрижавки) на початку XIII ст. виникло ще одне древнє поселення краю – Нижній Божеський. Нині – це селище міського типу Стрижавка. Здавен місцеві мешканці цінували і зберігали вікові традиції, звичаї та обряди, передавали їх від покоління до покоління.

Там, де закінчуються кордони Вінницького району, знаходиться живописне с. Дорожнє, яке до 1964 р. називалося Дубова. Неподалік нього несе свої води Південний Буг. Споживають мешканці села чисту джерельну воду зі 100 місцевих криниць. Славиться воно своїм підприємством «Укрфлора- Вінниця», яке вирощує троянди 17 сортів.

Не кожне село може гордитися тим, що народило і виховало людину, яка зробила їхню Сосонку знаменитою. Йдеться про легендарного керівника і новатора сільськогосподарського виробництва, колишнього голову колгоспу с. Сосонка Прокопа Калениковича Романенка, двічі удостоєного Героя Соціалістичної Праці. В рідному селі у 1961 р. йому встановлено бронзовий бюст.

У с. Якушинці народився видатний дослідник української етнографії та етнології, знаний історик, педагог, фольклорист, професор Степан Іванович Килимник, автор унікальної енциклопедичної праці «Український рік у народних звичаях в історичному освітленні» у двох книгах (К., 1994).

Родом з с. Кордишівка відомий письменник Іван Фотійович Стаднюк, лауреат Державної премії СРСР, автор правдивих і переконливих творів про трагічні й героїчні роки війни. Саме він вперше показав картину голодної смерті у 1932-1933 рр. у подільському селі в романі «Люди не ангели» (1965 р.). Останні роки свого життя Іван Фотійович працював у Москві, та завжди був зі своєю малою батьківщиною. В Кордишівці створено Музей історії села, де зібрано і впорядковано велику кількість матеріалів про життя і творчість видатного земляка.

У селі Некрасове пройшли дитячі роки всесвітньовідомого російського письменника М. О. Некрасова.

Так вже склалася доля, що саме з Вінницьким краєм були пов’язані як прекрасні, так і найважчі періоди життя відомого українського кінорежисера Сергія Йосиповича Параджанова. На Вінниччині народився його вчитель, режисер Ігор Андрійович Савченко. У Вінниці жив і творив Михайло Коцюбинський, за мотивами повісті якого «Тіні забутих предків» у 1965 р.

С. Параджанов на кіностудії ім. О. Довженка зняв фільм-епопею про дивовижний світ карпатських українців. Тут, у Стрижавській в’язниці суворого режиму, з квітня 1974 до грудня 1977 рр. він відбував покарання і продовжував працювати.

Свою минувшину, давні звичаї і обряди місцеві жителі передають з по­коління у покоління через народні музеї традиційної матеріальної та духовної культури своїх сіл. Такі музеї діють у селах Жабелівка і Оленівка.

Жителі Вінницького району гостинно запрошують всіх, кого зацікавила його історія, народні традиції, імена видатних людей, які своєю діяльністю прославили цей край.

Завітайте в його привабливі села, що тримають в своїх обіймах Вінницю, помилуйтеся їх чарівністю, подивуйтеся їх природними багатствами.

ГАЙСИНСЬКИЙ РАЙОН

На квітучій землі, де в полоні розмаю

У барвистих садах Україна цвіте,

В Батьківщині моїй солов’їного краю

Місто Гайсин живе і росте.

В. Мантак

Територія – 1,1 тис. км²

На території району знаходиться 63 населених пункти

Кількість населення – 60,3 тис. осіб

Відстань від райцентру до м. Вінниці автошляхами – 94 км, залізницею – 114 км

Річки: Південний Буг, Соб, Кіблич

Адміністративний центр району – м. Гайсин (статус міста з 1795 р., районний центр з 1923 р.)

Кількість населення – 25,7 тис. осіб

Телефонний код 0-4334

Гайсинська земля, край багатовікової історії, вражає своїм гармоній­ним поєднанням самобутньої культури, звичаїв, традицій, обрядів з красою навколишньої природи, з її могутніми лісами, родючими полями, чистими джерелами, тихоплинними річками.

Гайсинський район знаходиться у східній частині Вінницької області. Утворений 1923 р. Розташований на схилах Придніпровської височини. Поверхня району слабохвиляста, розчленована річковими долинами, балками, ярами. Гідрографічна мережа представлена річками Південний Буг, Соб, Кіблич. Водний басейн займає площу 2417 га. Споруджено 219 ставків та Дмитренківське водосховище, загальна площа якого 479 га.

Гайсинщина багата покладами граніту, глини, суглинок, піску. У складі району 1 місто та 62 сільських населених пункти.

У глибину століть сягають витоки історії цього славного краю, яке було центром багатьох історичних і пам’ятних подій суспільно-політичного та культурного життя, що вирувало на теренах України. Недаремно Гайсин серед 24 міст і селищ Вінницької області занесений до списку історичних населених пунктів України. У межах районного центру знайдено залишки двох поселень доби пізньої бронзи та ранньослов’янського поселення черняхівської культури біля с. Косанове.

У кінці XVI ст., після вторгнення татар, Гайсинський край був майже повністю спустошений.

1569 р. після Люблінської унії територія Брацлавщини приєдналася до Речі Посполитої. Через 11 років з утворенням Брацлавського воєводства (1580 р.) землі, розташовані в середній течії р. Соб, були даровані польським королем Тромчинському. Територію цю назвали Гальщиною. З цього часу і починається історія міста Гайсина, який ще називали Гальшин або Айсин.

Існує кілька версій щодо походження назви поселення. Слово Гальшин походить від польсько-литовської назви «лісництво». А ще гайшин – «лісова сторожка», «житло лісника» (лісника раніше називали гайовим, гаївником). Цей край у ті часи дійсно був вкритий густими лісами.

Краєзнавець П. Мельник з Козятинського району вважає, що Гайсин як місто відродився на місці знищеного поселення з назвою, що походила від імені праслов’янського бога Вирія і потустороннього світу Гайтосира. Символом цього бога був птах у небі. Доказом цієї версії може бути давній герб Гайсина – крило на фоні блакитного небавирія.

Фортецю Гайсин Тромчинські почали споруджувати для захисту шляху Брацлав – Умань на переправі через річку Соб від спустошливих нападів татар. Водночас замок використовувався польською шляхтою для боротьби зі збройними виступами українського населення. Місце було обрано на високому березі Собу. Замок з трьох сторін обнесли земляним валом і дубовим частоколом. Він мав двоповерхову залізну браму. Потрапити до нього можна було лише через міст, закріплений на ланцюгах. Через 20 років (1580-1600 рр.) навколо укріплення виникло ціле поселення.

На карті Г. де Боплана, складеній на початку XVII ст., Гальшин значиться вже як селище міського типу. У 1600 р. замок з навколишніми землями за королівським привілеєм придбав шляхтич Свєрський (один з актів 1615 р. вказує на нього як засновника міста).

З 1615 р. місто переходить до Ядвіги Рожинської. А 16 листопада 1621 р. польський король Сигізмунд III дарує Гальшин із землею шляхтичу Яну Дзержку за хоробрість у війні з турками. Останніми власниками місцевості були відомі польські магнати Потоцькі.

За переписом 1629 р. у місті мешкало 822 жителя. Поступово зростало й поселення навколо Гайсинського замку. В місті відбувалися торги і ярмарки.

Місцеве населення краю змушене було постійно вести боротьбу проти феодальної залежності за своє національне визволення, що гальмувало розвиток міста.

Сотні жителів Гайсинщини брали участь у повстаннях К. Косинського (1591-1593 рр.), С. Наливайка (1595-1596 рр.).

Особливо широкого розмаху боротьба проти польсько-шляхетського гніту набула під час Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. У Гайсині формувалися повстанські козацько-селянські загони. Недалеко від міста, біля села Карбівка, козацьким полком Івана Богуна у грудні 1648 р. було завдано відчутного удару шляхетським військам. Не оминули край і напади турецьких яничар султана Магомета IV. Турки і татари жорстоко розправлялися з місцевим населенням, забирали людей в полон і продавали в рабство.

У 1699 р., згідно з Карловицьким мирним договором, Туреччина залишила Гайсинські землі Польщі. Тут знову почали господарювати польські феодали, між якими постійно відбувалися міжусобні війни. У результаті цієї боротьби Гайсин у 1701 р. був повністю пограбований.

У відповідь на утиски з боку шляхти, на Брацлавщині на початку XVIII ст. виникає гайдамацький рух. У 30-х роках навколо Гайсина починає діяти за­гін запорізького козака Гриви.

1744 р. Гайсин отримав Магдебурзьке право. Польський король Август III дарує місту герб, на якому зображено зелене поле зі срібним крилом, свідчення його волі над краєм неспокою і гайдамаччини.

1768 р. населення Гайсина і навколишніх сіл брало активну участь у Коліївщині. Чимало жителів міста вступило до військ Івана Гонти та Максима Залізняка. У Гайсинському повіті діяли селянські загони під керів­ництвом Жили, Іваниці, Рудя.

Після придушення Коліївщини землі Гайсинщини були поділені між магнатами Потоцькими, Ярошинськими, Собанськими, Холоневськими та ін.

У 1793 р. Подолія з Брацлавщиною переходять до Росії і Гайсинщина входить до складу Брацлавського намісництва, а Гайсин стає окружним містом. З утворенням Подільської губернії (1796 р.) – повітовим містом. Коли у 1881 р. повіти були поділені на волості, то до складу Гайсинського повіту ввійшло 12 волостей з майже 150 населеними пунктами. 1796 р. в Гайсині була побудована кам’яна Свято-Миколаївська церква.

У кінці XVIII ст. гайсинським старостою став полковник Петро (Пьотр) Чечель (1754-1843 рр.), який прославився тим, що, придбавши у Старокостянтинівському повіті (Хмельниччина) кільканадцять сіл (утому числі й Самчики), збудував там чудовий палац, де облаштував власну резиденцію.

На початку XIX ст. у місті розміщувався Сіверський драгунський полк, в якому служив великий український письменник І. П. Котляревський, відомий автор «Енеїди». Є також припущення, що через Гайсин у 1822 р. проїжджав на заслання О. С. Пушкін.

Реформи 60-80 років XIX ст. докорінно змінили економіку краю, промисловий розвиток якого значно прискорився. Виробництво суконної мануфактури в Гайсинському повіті досягло більше половини всього виробництва мануфактури у Подільській губернії. Починає працювати завод з виготовлення шовку, побудовано цегельний і пивоварні заводи, вступили в дію тютюнові фабрики. Ще через два роки на околиці міста виросли паровий млин та цукровий завод. Значною подією для міста стало прокладання вузькоколійної залізниці Вінниця – Гайворон. На той час місто стає одним з найбільших на Поділлі.

Розташований на важливих торговельних шляхах, Гайсин поступово перетворюється і на значний торговий центр. Тут часто відбувалися яр­марки, на яких ремісники продавали свої різноманітні вироби. Вивозили продукцію і в сусідні містечка: Гранів, Китайгород, Кіблич, Соболівку. Це сприяло формуванню значного купецького прошарку. У травні 1886 р. за ініціативою протоієрея Никандра Михневича закладається Свято-Покровський міський собор (тепер на цьому місці знаходиться центральна площа Гайсина – площа Миру).

1902 р. у Гайсині засновується бібліотека, яка сьогодні стала справжнім бібліотечно-бібліографічним, інформаційним та краєзнавчим центром краю. Тут організовуються виставки образотворчого мистецтва, на які запрошуються і презентують свої роботи майстри-земляки. У читальному залі експонуються вироби майстрів бубнівської кераміки.

Напередодні Першої світової війни на Гайсинщині вже діяло 36 підприємств, на яких працювало 970 робітників. 1914 р. в місті відкривається метеорологічна станція. Змінюється на краще вигляд міста. Будуються кам’яні споруди громадського призначення: міська лікарня (згодом земська), банк, Гранд-готель, аптека. Піклувалося земство про розвиток освіти. Крім фінансування навчальних закладів, учительської семінарії, управа призначала стипендії студентам.

У 1911 р. тут проживало більше 13 тис. чол. Існувало декілька релігійних общин. Відомий літописець Поділля Ю. Сіцінський подає відомості про те, що в 1899 р. у місті проживало більше 4 тис. православних, 306 розкольників-попівців, 174 католики, 9 лютеран, близько 6, 5 тис. іудеїв.

З початком Першої світової війни на Гайсинщині спостерігається значний економічний спад, який продовжувався у бурхливі часи революції, громадянської війни та спустошливої Другої світової.

Вулиці і майдани міста над Собом пам’ятають чимало народних по­встань і страйків, колективізацію, індустріалізацію, які принесли не лише жаданий поступ, а й голодомори і репресії. В районі за той час населення зменшилося більш ніж на 23 тис. чол. Земляки зберігають пам’ять про ті трагічні роки. У с. Степашки, як і багатьох інших селах району, відкрили меморіал пам’яті жертвам Голодомору. «Гіркий цвіт акації»– під такою назвою громада с. Губник презентувала фільм, приурочений Голодомору в їхньому селі.

Пам’ятає Гайсинщина і лихоліття Великої Вітчизняної війни. Окупанти відразу запровадили у місті «новий порядок». Щоб залякати населення, гітлерівці розстрілювали, вішали, катували сотні беззахисних людей. Загарбники створили у Гайсині табір для військовополонених.

Проте мешканці Гайсина не корилися ворогові, не втрачали віри у перемогу. Наприкінці 1941–в першій половині 1942 рр. у місті почали діяти підпільні організації на цукровому, спиртовому і консервному заводах та залізничній станції.

14 березня 1944 р. радянська армія звільнила місто від фашистів. Визволяли Гайсин підрозділи 232-і стрілецької дивізії Другого Українського фронту.

Свято шанують гайсинчани пам’ять про своїх мужніх синів і дочок, що віддали життя за свободу і незалежність Батьківщини. У міському парку ім. Богдана Хмельницького і на Белендійці, де в братських могилах поховано воїнів, партизанів та підпільників, височать величні пам’ятники.

Цікавою віхою в історії Гайсина стало затвердження 24 липня 1998 р. місцевою владою нового герба міста, який символізує силу і міць влади, волелюбність і добробут населення краю.

Гайсин сьогодні – одне з найбільших міст Вінниччини, важливий еко­номічний і культурний центр області.

Серед культурних надбань Гайсин приваблює туристів, насамперед, своїми пам’ятками архітектури та містобудування. Це: особняк Шпільберга (XX ст.), будинок адвоката Літваковського (поч. XX ст.), будівля колишньої чоловічої гімназії (поч. XX ст.). Ці три споруди у 2003 р. внесені до переліку пам’яток архітектури та історії місцевого значення, що не підлягають приватизації.

Історично пам’ятними для мешканців міста є також будинок гімназії (поч. XX ст.), де тепер знаходиться історико-краєзнавчий музей, Гранд-готель (1905 р., вул. 1 Травня, 1), адміністративна будівля (1899 р., вул. І. Франка, 26).

Перелік історико-архітектурної спадщини краю продовжує церква Свято-Успенського Гранівського монастиря (1867 р.) в с. Тишківська Слобода. Ця унікальна споруда розписана ликами святих і рядками з молитов. Монастир носить назву великого села Гранів, розташованого за 10 кілометрів від нього. Храм занесений до Державного реєстру пам’яток архітектури України.

Серед видатних земляків краю, особливе місце займає постать самобутнього поета і відомого правозахисника, Героя України, лауреата Національної премії України ім. Тараса Шевченка Василя Семеновича Стуса.

Сьогодні про нього говорять, як про гордість і надбання всієї України. Народився В. С. Стус у невеликому селі Рахнівка.

З року в рік на Гайсинщині шанобливо вшановують свого славетного земляка. На батьківщині В. Стуса у місцевій школі відкрито музей його імені, який нині заслужено має статус народного, та зведено пам’ятник героїчному землякові.

На повороті до с. Рахнівка з автотраси Умань – Краковець земляки спорудили пам’ятний знак «Стусові криниці». Тепер кожний подорожній має добру нагоду віддати шану народному поету, котрий поклав своє життя за­ради України.

Родом з Гайсина Еміль Горовець, який у 60-х роках XX ст. на пісенному небосхилі колишнього СРСР був найпопулярнішим і найулюбленішим співаком. Його голос чарував, бадьорив, дарував натхнення, а пісні звучали по всій планеті: у Європі, Азії, Америці і Австралії.

Пам’ятають у Гайсині і про перебування у місті влітку 1950 р. Володимира Висоцького, найвідомішого і найулюбленішого в народі співака та актора часів Радянського Союзу. До 70-річчя від дня його народження, з ініціативи райдержадміністрації, на будинку, де зупинявся В. Висоцький, відкрито меморіальну дошку.

З с. Михайлівка Микола Зінчук –доктор геолого-мінералогічних наук, професор, заслужений геолог Російської Федерації, академік Російської ака­демії природничих наук.

У Гайсині В липня 1926 р. народився Анатолій Блюгер, якому судилося стати справжнім медичним світилом. Він – академік Латвійської академії медичних наук. Крім того, А. Блюгер ще й нащадок австрійського психолога й психіатра Зігмунда Фрейда та братів-композиторів Антона і Миколи Рубінштейнів.

Гайсин – батьківщина народного художника України Андрія Чебикіна.

Добре відоме на Гайсинщині село Краснопілка, назва якого походить від слів красна (гарна) поляна, або красні (родючі) поля. Обидві назви близькі до істини, бо село справді розташоване у мальовничій місцевості. Тут народилися академік АН УРСР, хімік Ю. К. Делімарський та Д. О. Чута, якому за героїзм, виявлений при форсуванні Дніпра, присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Гордістю краснопілчан є найбагатший і найцікавіший в області сіль­ський музей історії села, створений у 1976 р., в якому нині нараховується більше 600 експонатів.

Полонить своєю красою і багатою історією с. Степашки, яке розкинулося на березі Південного Бугу. Село було оплотом вільного козацтва, тому не випадково під час Великої Вітчизняної війни два уродженці Степашок – Іван Тимофійович Жмурко і Микола Мартинович Рудик – стали Героями Радянського Союзу. З цього села й Петро Кущ – перший з вінничан, хто загинув під час бойових дій у Афганістані.

Степашки – колиска відомих письменників, істориків, етнографів. Тут народився польський історик і письменник Ф. Равіта (Гавронський); український етнограф, архівіст, краєзнавець Ю. Александрович, що вважається фундатором архівної справи на Поділлі.

Це село відоме як оздоровча зона. Тут розташовані дитячі табори і бази відпочинку.

Біля села серед лісової галявини на березі річки розмістився спортивно-оздоровчий табір Вінницького національного технічного університету. Бажаючі мають змогу відпочивати у дерев’яних будиночках. У таборі є цілий комплекс спортивних майданчиків, де відпочиваючі проводять оздоровчо-фізкультурні та навчально-тренувальні заняття. Тут створено всі умови для любителів міні-футболу, баскетболу, волейболу, тенісу, настільного тенісу, шахів, бадмінтону, плавання, веслування на човнах, ходіння по озеру на ка­тамаранах, рибалки, окремих видів легкої атлетики тощо.

По обидва береги річки Вербичка, за 16 км від районного центру та 120 км від Вінниці розкинулося ще одне самобутнє і стародавнє село – Гранів. 2007 р. його жителі відсвяткували 1000-літній ювілей з часу заснування села. Гранівчани переконані, що їхнє село – одне з найстаріших не тільки в регіоні, айв Україні. Таку давню дату віднайшов ще до революції 1917 р. місцевий краєзнавець та автор історії села Феофіл Лазюк. У збудованому тут у XVIII ст. костьолі існувала велика бібліотека, де у стародавніх літописах і було знайдено першу згадку про поселення, яке тоді називалося Вербич. 1411 р. село дісталося графу Михайлу Грановському, який і перейменував поселення. Свого часу Гранів був містечком, потім містом, а у першій половині XVI ст. – центром волості. 21 листопада 1744 р. поселення отримало Магдебурзьке право і стало центром округи з 25 селами. 100 років тому, коли у Вінниці проживало 12 тис., гранівчан було 10 тис.

На честь тисячоліття села, біля Будинку культури встановлено пам’ятник. На 5-метровій арці з граніту вибили герб села, з правого боку півмісяць, перехилений, наче колиска, а над ним – шестикутна зірка. Гранівчани трактують його як перемогу християнства над магометанством. З лівого – хрест, шапка Мономаха та дзвін.

У селі Кисляк збереглася унікальна дерев’яна, оригінальної архітектури церква Успіння Божої Матері. Вважають, що збудували її у 1708 р. на кошти козаків. Хоча, за переказами старожилів, насправді церкві 500 років. А 300 років тому її перенесли у с. Кисляк з іншого місця. Сьогодні кисляцька святиня охороняється державою як пам’ятка архітектури.

Знамените не лише на Гайсинщині, а й в усій Україні с. Новоселівка Бубнівської сільської ради славиться давніми гончарними традиціями та своєрідним характером керамічних виробів. У 20-ті роки минулого століття тут жили і працювали видатні майстри – брати Яким та Яків Герасименки, які створили традиційні за формою, оздоблені рослинними та геометрични­ми орнаментами, гончарні вироби. Вони – автори перших в історії поділь­ського народного гончарства чайних та столових сервізів. Після Другої сві­тової війни їхні роботи експонувалися у Вінниці, Києві, Москві, Ленінграді, Парижі, Нью-Йорку і неодноразово удостоювались золотих медалей. У Новоселівському музеї-садибі братів Герасименків зберігається більше 670 унікальних експонатів гончарства.

Продовжувачкою гончарних традицій стала Фросина Міщенко, заслужений майстер народної творчості, член Національної спілки майстрів України.

Окрім гончарства с. Новоселівка відоме своїм неповторним ткацтвом, самобутніми вишивками, деревообробним промислом, а також мальовничою природою і чудовими краєвидами.

З 1995 р. у с. Бубнівка започаткований Всеукраїнський симпозіум-практикум з народного гончарства «Бубнівська кераміка».

Село Зятківці – батьківщина відомого фольклориста та етнографа Гната Танцюри, який усе своє життя присвятив народній пісні. Доля звела митця з місцевою співачкою Явдохою Зуїхою. Протягом 12 років він записав від неї 1008 пісень, 156 казок, 394 прислів’я та приказки.

Результатом тісної співпраці Гната Танцюри з Явдохою Зуїхою, стало фундаментальне академічне видання «Пісні Явдохи Зуїхи», що побачило світ у 1965 р. і було високо оцінене вченими-фольклористами й діячами культури.

За 46 років життя Гнат Трохимович Танцюра зафіксував 5 тис. пісень, близько тисячі казок, легенд, переказів, усмішок, анекдотів, більше 1,5 тис. прислів’їв та приказок, 144 зразки інструментальної музики, сотні замовлянь, голосінь, поговорів, прикмет.

Земляки з любов’ю і шаною зберігають пам’ять про своїх видатних земляків. У Гайсині, де провів останні роки життя Гнат Трохимович, створено музей-садибу, в якому представлена й унікальна експозиція про життєвий та творчий шлях Явдохи Зуїхи. На її честь названо одну з вулиць села. Стало доброю традицією проводити фестивалі народної пісні «Явдошині іменини».

На вшанування видатних земляків у Зятківцях встановлено пам’ятник «Народній пісні жити», де в образах Явдохи Зуїхи і Гната Танцюри уславлено хранителів народної мудрості для прийдешніх поколінь. Це перший у світі пам’ятник народній пісні.

Невтомним популяризатором та продовжувачем творчості видатного фольклориста є його земляк, нині завідувач відділу фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України Микола Костянтинович Дмитренко. Завдяки йому побачила світ найважливіша праця Г. Т. Танцюри «Весілля в селі Зятківцях». Він брав активну участь у створенні музею та упоряд­куванні могили Гната Трохимовича. За його ініціативи започатковано про­ведення фольклорних конференцій та свята на честь фольклориста, яке нині переросло у всеукраїнське.

І нині на Гайсинщині проживає чимало талановитих народних майстрів з вишивки, ткацтва, писанкарства, різьблення по дереву. їх доробок зберігається у місцевому музеї фольклору.

Багата Гайсинщина на привабливі куточки природи, зокрема ландшафтний заказник Коростовецький, що є пам’яткою природи національного значення, який ще називають подільською «Швейцарією».

Не менш живописні й інші 12 пам’яток природи місцевого значення та заповідне урочище.

Цю красу жителі краю бережно шанують, щоб нею могли милуватися нинішні і прийдешні покоління та шановані гості.

ЖМЕРИНСЬКИЙ РАЙОН

Тут Смолича окрилена душа

Давала мудрий дивосвіт людині.

І тут наш доморощений «Лівша»

Творив дива на маковій зернині.

О. Купшане

Територія – 1,1 тис. км²

На території району знаходиться 70 населених пунктів, найбільші з них: смт. Браїлів, с. Станіславчик, с. Носківці, с. Северинівка, с. Чернятин

Кількість населення – 72,7 тис. осіб

Відстань від райцентру до м. Вінниці автошляхами – 45 км, залізницею – 47 км

Річки: Рів, Згар, Мурафа, Мурашка

Адміністративний центр району – м. Жмеринка (статус міста з 18 листопада 1903 p.; з 1975 року – місто обласного підпорядкування)

Кількість населення – 35,6 тис. осіб

Телефонний код 0-4332

Літопис Жмеринщини – це славна й героїчна історія, археологічні таємниці та архітектурні пам’ятки, це добро і негоди, чимало воєн і соціальних хурделиць. Це й великі люди, які вірою і правдою служили своїй землі.

Жмеринський край, поснований залізницями й автошляхами з численними переїздами, має багату історію. Про кожен населений пункт тут розповідають щось цікаве. Сам районний центр, м. Жмеринка, мав на початку минулого століття найбільший в Україні залізничний вокзал. А ось у середні віки про Жмеринку не знали. Зате славилося неподалік місто Межирів з Магдебурзьким правом і півтора десятками тисяч населення. Назва поселення походить від місця свого розташування між двома річками Ровом і Рівцем, котрі зливаються тут у велику річку, скоріше став. За повір’ям, на місці Межирова колись існувало грецьке місто, людне і багате, що мало декілька церков. У XVI ст. королева Бона збудувала тут замок, руїни якого й досі називаються «Замчиськом».

Міжріччя Рову і Рівця утворили у селі глибокий розлогий став з прозорою водою. В ній віддзеркалюються білокорі берези, що ростуть на обривистому березі. Правий берег височіє над ставом своїм оголеним кам’яним чолом. Лівий – шумить осоками і буйним очеретом. Ліворуч, через річку на півострові, видно поселення. На чільному високому місці – залишки костьолу, якому понад 200 років і який побудував Андрій Орловський. Стоїть він не один – неподалік знаходиться напівзруйнована ще у війну 1941–1945 pp. єврейська синагога. Лиш одна православна церква, що перенесла всі шалені бурі і соціальні потрясіння й вистояла, сяє на сонці своїм куполом і дивиться на село. Вона як пам’ятник минулого, німий свідок далекої і близької історії великого і багатостраждального Межирова, одного з найдавніших поселень Пониззя. Так у сиву давнину називали Подільський край. Є тут і більш давні пам’ятки – залишки трипільської культури та скіфського періоду. Про останній свідчить лише пам’ятний знак у вигляді кам’яної стели з металевою дошкою, де значиться, що це місце – скіфське городище, пам’ятка архітектури.

Жмеринський район знаходиться у західній частині Вінницької області і належить до правобережної лісостепової зони південно-західної частини України.

Його рельєф – хвиляста рівнина із невеликим схилом на схід та півден­ний схід. Спокійні, тихоплинні, повноводні річки Рів, Рівець, Мурафа, Згар, Мурашка та їх притоки створюють неповторні пейзажі краю.

Клімат помірно-континентальний, з помірно м’якою зимою та теплим літом. Межує з Вінницьким, Тиврівським, Шаргородським, Барським, Літинським районами області.

З корисних копалин видобувають граніт, вапняки для хімічної та цукрової промисловості, вапняк, будівельні піски, цегельна сировина. З 30 родовищ на даний час розробляється лише 4, всі інші знаходяться в резерві. У Жмеринському районі розміщено ряд торф'яних родовищ.

З півночі на південь район перетинає Південно-Західна залізнична дорога і проходять шляхи на Київ та Кишинів.

Місцевість, яку нині займають м. Жмеринка і район, заселялася з найдавніших часів.

По річках Рів, Думка, Мурафа, Мурашка розселялися древні люди. Сліди їхнього існування в тутешніх місцях належать до кам’яного віку, що охоплював період півмільйона років від появи людини на землі до XII–XIII тис. до н.е.

У VIII-VІ тис. до н.е. (новокам’яний вік) вони навчилися виготовляти досконалі знаряддя праці, глиняний посуд, освоїли землеробство. Біля сіл Северинівка і Чернятин знайдено рештки предметів, які відносяться до цього періоду. Знаряддя праці новокам’яного віку археологи виявили також у районі м. Жмеринки і сіл Потоки та Малої Жмеринки.

Знайдені тут декілька трипільських поселень. Потім були кіммерійці і скіфи-землероби, які лишили по собі городища. Відоме у краї Северинівське скіфське городище, яке взято під охорону держави.

На цих землях проживали східні слов’яни: тиверці та уличі. Територія Жмеринського району в свій час належала до Київської Русі, а в XII–XIII ст. – до Галицько-Волинського князівства. Край зазнавав спустошення часів монголо-татарської навали.

Для захисту від татар тут почали зводити оборонні фортеці. їх залишки збереглися до нашого часу в с. Межирів «Межирівське замчисько». В міжріччі Рову і Браги збудували замок і заснували містечко Браїлів. 73 роки цей край, як і все Поділля, перебував під литовським протекторатом.

У 1435 р. після запеклої боротьби Жмеринщину захопила Польща. Вона ввійшла до складу Барського староства. То був період жахливого гноблення і закріпачення селян. Тривав він, з невеликими перервами, понад 300 років.

Через Жмеринщину, поблизу сіл Вознівці, Станіславчик, пролягав славнозвісний Кучманський невільницький шлях, одне з відгалужень Чорного шляху, яким у ХVІ-першій половині XVIII ст. користувалися кримські і ногайські татари для розбійницьких нападів на Поділля і західноукраїнські землі.

Відвирували в краї героїчні і трагічні роки Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. У серпні 1648 р. Максим Кривоніс переміг поляків у сутичці під с. Станіславчик. Сотні ополченців Станіславчика, Браїлова входили до Брацлавського полку. Та, власне, Визвольна війна 1648-1654 рр. проти польського гніту для краю закінчилася безрезультатно. Адже біль­шість сіл теперішньої Жмеринщини залишилися під владою Польщі. На Станіславчицьких полях донині височать п’ять курганів-могил масових захоронень учасників тієї визвольної боротьби.

Приниження панством місцевого населення привели до стихійного антикріпосницького протесту під проводом Устима Якимовича Кармалюка, який народився у с. Головчинці (тепер с. Кармалюкове). Протягом 23 років боротьби повстанські загони У. Кармалюка здійснили понад 1 тис. нападів на поміщицькі маєтки. До наших часів дійшов лише опис зовнішності Кармалюка, а єдиний достовірний його портрет належить пензлю В. Тропініна та відомий в кількох копіях, одна з яких зберігається в Ермітажі.

Образ сміливого месника відобразили у своїх творах Михайло Старицький, Марко Вовчок, Степан Васильченко, Василь Кучер та ін. Харківський композитор Валентин Костенко написав оперу «Кармалюк». Фольклорні добутки про народного героя збирали Микола Костомаров і Тарас Шевченко (останній назвав його «славним лицарем»).

Музей народного месника, що діє на його батьківщині, експонує унікальні матеріали про його життєвий шлях та героїчну діяльність. На місці, де колись стояла хата Устима Кармалюка, встановлено меморіальну дошку. 1965 р. на честь великого земляка споруджено пам’ятник.

При в’їзді до села стоїть старий ліс, який в народі називають «Скала», пронизаний печерами та підземними ходами. їх виникнення старожили пов’язують з гайдамаччиною. Це було одне з улюблених місць У. Кармалюка та його побратимів. У роки Великої Вітчизняної війни там діяли партизанські загони.

Цікаво, що вільнолюбна вдача Кармалюка передавалася з покоління в покоління. Один із прямих його нащадків – Костянтин Тарасович Кармалюк прославився під час оборони Порт-Артура і став повним Георгіївським кавалером.

У буремні роки революції та громадянської війни Жмеринка, як важливий залізничний вузол, стала ареною жорстокої боротьби між більшовиками та військами Української Народної Республіки.

Не оминули села району і трагічні події Голодомору 1932-1933 рр. та роки політичних репресій. Пам’ять про загиблих жителів увічнена пам’ятними знаками у багатьох селах Жмеринщини.

Жмеринський район у складі Вінницького округу Подільської губернії утворено 7 березня 1923 р.

Жмеринку ж засновано у другій половині XIX ст. у зв’язку з будівництвом залізниці Київ–Балта (1865 р.), біля якої утворилося робітниче селище. Воно швидко зростало і з часом перетворилося на вузлову станцію. Вже у вересні 1871 р. відкривається рух поїздів по Волочиській лінії, яка найкоротшим шляхом з’єднала південь Російської імперії з Австрією та Західною Європою. ЗО серпня 1892 р. стала до ладу ще одна лінія – до Могилева (нині Могилів-Подільський). Тоді ж почалося спорудження нового паровозного депо. Відкритий у 1903 р. залізничний вокзал станції Жмеринка став однією з кращих споруд Південно-Західної залізниці.

17 липня 1941 р. німецько-фашистські загарбники увірвалися до міста. На його околиці за колючим дротом окупанти відразу розташували табір для військовополонених, у якому закатували 12 тис. людей.

Окупація тривала 975 днів. 18 березня 1944 р. війська Першого Українського фронту визволили Жмеринку від фашистського ярма.

За ратні подвиги 12 земляків удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу.

Про славне минуле краю свідчать унікальні історичні, архітектурні та культурні пам’ятники, що збереглися в селах району. Земля Жмеринщини зберігає й чимало археологічних таємниць, близько 30 поселень в районі потребують дослідження і вивчення. Благословила ця щедра земля на творчі злети і благородні справи видатних особистостей.

Знайомство з архітектурними пам’ятками міста Жмеринки починається з вокзалу. Ця споруда є пам’яткою історії та культури місцевого значення.

Меморіальні дошки на його стінах розповідають про славне минуле жмеринських залізничників. Будівля вражає своєю оригінальністю. Якщо поглянути на неї з висоти пташиного польоту, можна помітити її схожість з кораблем. Веранда другого поверху нагадує палубу, центральна вежа – капітанський місток та рубку, круглі вікна – ілюмінатори. Морський настрій прослідковується і в оздобленні залів, формі дверних ручок. Гадають, задум архітекто­рів пов’язаний з тим, що це перша залізниця, яка вела до моря. Вокзал і нині вважається одним з найкрасивіших на Південно-Західній залізниці.

У місті збереглися й інші цікаві пам’ятки архітектури початку XX ст. На вулиці М. Коцюбинського в тіні крислатих дерев розмістилася СЗОШ № 1 ім. І. Я. Франка. До 1917 р. тут була класична чоловіча гімназія. Окрасою Жмеринки і нині є костьол св. Олексія (будівля у стилі «модерн», рік по­будови 1910).

Мандруючи населеними пунктами краю, завітайте до славнозвісного Браїлова. Те, що це древнє поселення свідчать залишки стоянок трипільської культури, підтверджують назви окремих частин містечка та його околиць, кутків, урочищ, левад, скель, криниць та поховань. Він має сім окремих територіальних поділів, що склалися внаслідок історичних, політичних, економічних причин.

Свою назву Браїлів запозичив від назви річок Брага і Рів, і в давнину містечко називалося Брагірів, пізніше – Брагілов.

Окрасою цього живописного селища є костьол з кляштором тринітаріїв заснований Францишеком Салезієм Полоцьким у 1740 р. Завершив будівництво близько 1780 р. Станіслав Щенсни-Потоцький. З півночі біля входу до кляштору знаходиться дзвіниця, яка своєю розкішною пластикою більше нагадує ошатну башту казкового палацу. Збудована споруда у стилі бароко. Кажуть, дзвони звучали тут не так, як всюди, а по особливому – завдяки овальним проймам на перекриттях склепінь. Його розписи також досить славетні. Виконав їх у кінці XVIII ст. художник-монах Йосип Прагтль. У1787 р. король Станіслав Август спеціально відвідав ці місця, щоб побачити ці розписи.

Після польського повстання, у 1831 р. монастир перетворюють на право­славний жіночий Свято-Троїцький монастир. У ньому дотепер зберігаються шановані прочанами ікони Божої Матері Браїлово-Почаївської, Браїлово-Ченстоховської та Троєручиці. Про останню відомо, що написана вона на початку XIX ст. в Афоні.

За переказами, колись монастир прикрашала статуя Ісуса Христа в ріст людини, яку привіз з Туреччини подільський католик. В одному з тамтешніх

міст, подолянин став свідком того, як турки розпоряджалися награбованим у Європі добром. Серед вивезених цінностей була і статуя Христа. Бідному подолянину чудом вдалося викупити статую у турка і привезти до Браїлова. Нею пишалися як католики, так і православні. Статуя виявилася чудотвор­ною. Де нині вона перебуває – невідомо.

Архітектурна споруда монастиря віддзеркалюється у тихих водах Рову. Він розташований на підвищенні, тому його добре видно з усіх точок містечка.

За старим парком видніється палац К. Ф. фон Мекка, відомого залізничного підприємця, що й тепер є родзинкою Браїлова. Його дружина, графиня Надія Філаретівна фон Мекк – відома меценатка, покровителька видатного композитора П. І. Чайковського. Тут, під тихий шелест дерев розкішного парку, композитор написав кілька своїх творів.

Влітку 1881 р. у Браїлові жив, тоді ще молодий французький музикант Клод Дебюссі, якого запросили у якості домашнього піаніста.

На честь цих відомих особистостей у Браїлові створений і діє музей П. І. Чайковського та Н. Ф. фон Мекк. Музей має 3 експозиційних зали у яких зібрано понад 3 тис. експонатів: особисті речі Н. фон Мекк, які пе­редали нащадки баронеси з Москви, рідкісні фотографії родини Мекків на фоні Браїлівського маєтку та окреме зображення палацу 1871 р. Унікальна й колекція нотних видань XIX ст., у якій представлені роботи майже всіх тодішніх провідних нотовидавничих фірм. Працівниками музею оформлена експозиція «Музична бібліотека фон Мекк», якою користувався Петро Ілліч Чайковський.

Родина фон Мекк зробила багато добрих справ для Браїлова. Діяли цукроварня, тютюнова фабрика, мідний, ливарний, спиртовий, цегельний і вапняковий заводи, винокурні. До сьогоднішнього дня будинок, зокрема, кімната-«ліхтарик», яка є складовою музею і де працював композитор, збе­регла дух П. Чайковського.

Привертає увагу гостей Браїлова й розкішна природа його околиць, ма­льовничі береги та шумливі водоспади річки Рів.

У Браїлові народився відомий поет, перекладач Володимир Омелянович Забаштанський.

Багате на видатних особистостей с. Кармалюкове. Родом з цього історичного села українські письменники Степан Литвин, Володимир Джеджула, Володимир Глова, художник Василь Гринишин. Своїми виробами з дерева славиться талановитий майстер Павло Ковальчук.

Тут працює відомий на Вінниччині фольклорист Володимир Петрович Вовкодав, лауреат Подільської регіональної премії «За одержимість у державотворенні» та премії ім. П. Чубинського, яку присуджує Українське товариство охорони пам’яток історії та культури.

Жмеринщина подарувала світові неперевершеного майстра мікромініатюри Михайла Григоровича Маслюка, який народився 14 січня 1918 р. у селі Рижавка, Руками умільця створено чимало див, гідних захоплення і пошанування. Витвори унікального творця – неймовірної складності. Першим був електродвигунчик розміром з наперсток. Через деякий час він виготовив електродвигунчик у 100 разів менший за макову зернину.

Удосконалюючи свою майстерність, Михайло Григорович виготов­ляє паровоз у 20 мільйонів разів менший за макову зернину. До речі, це встановлено вченими кафедри фізики металів Київського політехнічного інституту і автор навіть отримав спеціальне посвідчення. А далі – галерея розміром з сірникову коробку, що обертається довкола своєї осі (розміщено 41 мініатюру).

Неповторними були його численні мікробарельєфи із золота видатних особистостей Вінниччини – М. Некрасова, С. Руданського, М. Вовчок, М. Леонтовича, П. Ніщинського.

На жаль, краща частина його мініатюрних творів зберігається у му­зеях Росії. Деякі вироби прикрашають експозиції Національного музею Т. Г. Шевченка, Вінницького обласного краєзнавчого музею, приватних колекцій.

З с. Слобода-Межирівська ще один цікавий майстер-умілець – Павло Миколайович Кирисюк. Ним виготовлено столярний верстат, який міг виконувати 16 різних операцій.

Із селом Новоселиця пов’язане ім’я талановитої актриси, письменни­ці фольклористки Софії Дитківської-Тобілевич, дружини і сподвижниці Івана Тобілевича (Карпенка-Карого), видатного актора, театрального діяча і геніального драматурга.

У одному з найдавніших сіл Поділля, Станіславчику, що розташоване за 7 км від районного центру, у 1881-1882 рр. проживав видатний український письменник М. М. Коцюбинський. Тепер у місцевому Будинку культури об­ладнано музей-кімнату видатного земляка.

Цей населений пункт краю згадується в історичних джерелах XVI ст. за назвою Юшків. Відомо, що Максим Кривоніс 1649 р. проголосив село со­тенним містечком. Пізніше, після його знищення татарами, тут виникає нове поселення – Чачарин (у наш час цю назву має лісове урочище в околицях села). Цікаво, що 1940 р. у Станіславчику знайдено скарб – 5000 польських монет із низькопробного срібла часів правління короля Сигізмунда III.

Окрасою села є кам’яна одноверха церква Знесіння, збудована у 1816 р. на правому березі річки Мурафи.

Біля с. Мартинівка, у двох кілометрах північніше від села, в урочищі «Стежки», розташоване стародавнє поселення, яке відноситься до пізньої бронзи і датується ХІІІ-ІХ ст. до н.е. За даними М. Грушевського у XVIII ст. Мартинівка безпосередньо належала Барському староству. Утворення ж села приписують розкольникам-попівцям. Один з них, на ім’я Мартин, по­селившись тут разом з сім’єю, заснував щось схоже на старообрядницький скит і привернув увагу ще декількох одновірців. За іменем цього першого поселенця і було названо поселення Мартинівкою.

У с. Чернятин можна потрапити із Жмеринки і по зручному шосе, і залізницею, прокладеними саме на місці колишнього Кучманського шляху. Село виникло не пізніше XVII ст. та одержало назву від першого поселенця, козака Черняка чи Зерняти – Чернятин хутір, Чернятин двір. Пізніше тут осіли старообрядники, які втікали з Росії. У кінці XVIII ст. Чернятин належав польським магнатам Вітославським. На початку XIX ст. тут осів Ігнатій Вітославський, у минулому – коронний обозний (була і така почесна посада при дворі польського короля; обоз – похідний табір), збудувавши чудовий палац. Цей шедевр неоготичного стилю початку XIX ст. потопає в розкішній зелені парку, заснованого садівником-пейзажистом Діонісієм Маклером. До речі, рішенням сесії Вінницької обласної ради палац та парк Вітославського-Львова визнано перлиною Поділля.

З архівних документів відомо, що у 1865 р. збіднілі Вітославські продали Чернятин і сусідні Маньківці Марії Михайлівні Львовій.

За 18 км від Жмеринки, на мальовничих пагорбах, розкинулося ще одне історичне село Жмеринщини – Северинівка, багате на пам’ятні місця та відоме своїми чудовими краєвидами. Історичне минуле поселення відображено у місцевому музеї, що розмістився в Будинку культури, приміщення якого раніше належало Свято-Миколаївській церкві. Колись на місці теперішньої Северинівки ріс дубовий ліс. У 1802 р. тодішній власник володіння Северин Орловський збудував тут свою резиденцію. Власне, село й отримало назву від його імені. Окрасою місцевості є лікувально-профілактичний санаторій, який займає комплекс старовинних приміщень колишньої графської садиби, збудованої в класичному стилі з елементами бароко.

Дорога до с. Олександрівка проходить через розкішний ліс. Тут можна побачити залишки поселення часів трипільської культури, відвідати музей історії села, помилуватися місцевим парком, що розмістився біля річки Мурафи та послухати службу Божу у храмі св. Миколая.

У селі Кудіївці в народній пам’яті дотепер живе ім’я колишньої володарки частини села – дружини молодшого сина відомого хірурга М. І. Пирогова – Марії Олександрівни Пирогової, яка дбала про його культурний і духовний розвиток. Вдячні жителі доглядають її могилу, обнесли залізною огорожею та встановили пам’ятник. Село відоме з XV ст.

Засновником села Стодульці був пан Стодульський. Славилося воно колись витонченої архітектури храмом св. Іоанна-Богослова, (1886 р.), у якому була старовинна ікона Богоматері. Цікаво, що дзвіницю та іконостас взяли з більш старішої церкви. У селі діяла і церковнопарафіяльна школа, що була відкрита 1864 р. за ініціативи тодішнього власника поселення поміщика Шелеховського.

На околицях села вражають подорожуючих своєю розкішністю могутні стодулецькі платани, або чинари, що походять з Балкан.

У с. Сербинівці, заснованому братами Сербками, вихідцями із Сербії, до нашого часу збереглися рештки поміщицьких маєтностей, дивують своєю красою розлогі береги, широкі луки сербинівського ставу, де можна рибалити і відпочивати протягом року.

Проїжджаючи через козацьке село Демидівку, привертає до себе увагу величний православний храм Покрови Пресвятої Богородиці. Неподалік розташований колишній панський триповерховий маєток, у якому нині роз­містилася місцева школа.

Село Лисогірка також цікаве своєю стародавньою триверхою дерев’яною церквою Різдва Богородиці, збудованою у 1751 р.

Пишаються своїм храмом св. Архістратига Михаїла, збудованим 1897 р. з дубового дерева, і мешканці села Лисянка. У храмі є шанована всіма ві­руючими ікона Божої Матері з Ісусом, писана на полотні на темному фоні й іменується «Видубицькою».

Жителі села з самобутньою назвою Людавка також мають свою святиню – дерев’яну православну церкву Димитрія Солунського (1781 р.), хоча своєю архітектурою вона вказує на старообрядницьке походження. Село колись належало старообрядцям. При церкві дотепер зберігається дозвіл, виданий церкві Станіславом Полоцьким у 1779 р. на право довічного корис­тування землею і візитки на двох аркушах польською мовою.

Походження назви села Почапинці пов’язане з ім’ям пані Почапинської, дружини царського генерала, яка тут проживала. У часи його виникнення у XIV ст. воно звалося Селище. Біля села, в урочищі Олексіїв ставок, знаходилося давнє поселення, яке характеризувалося червоною керамікою з монохромним малюнком і відносилося до пізнього Трипілля (перша по­ловина III тис. До н.е.).

У давні часи через село Леляки, що на той час мало гарну назву Лелеки (від великої кількості лелечих гнізд у селі), а можливо від давньої назви українців (лелеги), протікала досить глибока річка, притока Рову. Розповідають, що коли гетьман П. Дорошенко вів козацькі полки на Тернопільщину, даючи по дорозі численні бої загонам татарських грабіжників, він наказав затопити в одному із тутешніх зручних місць човен із золотом. Згодом річка висохла. У тому місці, де глибина була найбільша, утворився став. Козаки по золото так і не повернулися.

У 90-х роках XIX ст. була спроба місцевих старовірів віднайти його. Проте громада відмовила їм в оренді ставу. З тих пір золота тут більше ніхто не шукав.

На території давнього села Тартак розкопано поховання доби міді, що відноситься до культури кулястих амфор. Під час оранки тут було виявлено давню гробницю, що складалася з вапнякових плит, її дно викладено камін­ням. Всередині гробниці знаходилися залишки двох людей у випростаному стані: один – головою на схід, другий – на захід.

А в с. Телелинці шанувальники народної архітектури можуть побачити стару хату під солом’яною стріхою.

Однойменне з річкою, село Рів простяглося уздовж її безмежних бере­гів. Це екологічно чиста зона, в якій є ліс, ставкова вода, річкові заплави, вільхові і вербові зарослі, рукотворні хвойні насадження, товщі вапнякових відкладень, за якими лежить водоносна живильна протока питної води.

Взагалі на Жмеринщині чимало заповідних природних багатств. Рідкісні представники флори можна знайти у садибному парку села Носківці. Біля с. Демків милує око липова алея (до ста дерев) такого ж віку, що й парк (XVII ст.).

Визначною пам’яткою архітектури села Носківці є палац, збудований у XVII ст., подільськими магнатами Потоцькими.

Переходячи з рук у руки до польських і російських поміщиків, садиба у 1885 р. стала власністю поміщиці і меценатки Юлії Степанівни Пащенко. Будучи шанувальницею надзвичайно популярного тоді поета С. Я. Надсона, вона запросила митця у Носківці. У палаці зараз міститься середня школа, де створено краєзнавчий музей і музейну кімнату С. Я. Надсона.

У різний час у Носківцях перебували письменники С. Руданський, Ю. Смолич, Я. Сікорський.

Варта уваги й своєрідна місцевість, на якій розкинулися Носківці. Тут різко визначені пагорби і долини, чимало стародавніх археологічних пам’яток. Майже в центрі населеного пункту, у найнижчій його частині, височіє розроблений зріз піщано-кам’яного ґрунту. Ці тисячолітні нашарування земної поверхні дають можливість всім бажаючим ознайомитися з її будовою.

Завітавши до Жмеринського краю ви зможете взяти участь у традицій­них фестивалях з хореографії «Жмеринський калейдоскоп», вокалу – «Тобі співає молодь, Україно!», фольклору – «Прийшов до нас медовий Спас», міськрайонному конкурсі читців – «Кобзар і Україна» та заході по вшануванню таланту генія російської музики П. І, Чайковського «Спомин про дороге місце у смт Браїлові».

Значну роботу з популяризації життя і творчості відомих земляків під назвою «Таланти – наші духовні цінності» проводить центральна районна бібліотека.

Жмеринщина радо зустріне шанувальників природи, історії, археології та архітектури, а також національної української кухні.

ІЛЛІНЕЦЬКИЙ РАЙОН

Край Іллінецький – козацькая слава,

Миле Поділля – Вкраїни краса,

Хай же гордиться тобою держава,

Пісня ж про тебе зліта в небеса.

С. Семенюк

Територія – 0,9 тис. км²

На території району знаходиться 54 населених пункти

Кількість населення – 39,2 тис. осіб

Відстань від райцентру до м. Вінниці автошляхами – 72 км, залізницею – 92 км

Річка – Соб

Адміністративний центр району – м. Іллінці

Кількість населення – 11,2 тис. осіб

Телефонний код 0-4345

Іллінеччина – скарбниця історико-культурних пам’яток, її пізнавально-туристичний потенціал невичерпний. Якщо ви бажаєте поринути у світ старовини, відчути азарт козацької доби, помилуватися мальовничістю лісостепового рельєфу і пейзажів, помріяти під спів солов’я тихої української ночі, скуштувати справжньої української кухні, – завітайте у цей самобутній край.

Іллінецький район знаходиться у східній частині Вінницької області і межує з Гайсинським, Немирівським, Оратівським, Липовецьким районами Вінницької області та Монастирищенським районом Черкаської. Лежить Іллінеччина у межах Придністровської височини, поверхня – підвищена полого-хвиляста рівнина, розчленована балками і річковими долинами.

Корисні копалини: граніти, піски, каолін, глини. Місцями зустрічаються вапнякові породи, торф, мінеральні води. Гідрологічна мережа краю насичена. Найбільша річка – Соб, притока Південного Бугу, та низка малих річок, на яких створено 108 ставів площею 1,2 тис. га.

Ґрунти родючі, з них 59 відсотків становлять чорноземи різних типів.

Великим природним багатством Іллінеччини є лісові масиви площею 14,3 тис. га з цінними листяними породами дерев. Окрасою краю є заказники загальнодержавного значення «Іллінецький» та «Дашівський» з дубовими, грабовими, ясеневими лісонасадженнями, ботанічна пам’ятка природи місцевого значення «Віковий дуб», що складається з окремого дерева дуба звичайного віком понад 200 років та гідрологічні: «Криничка котовців» і «Лісова криниця».

Іллінецька земля багата й на історичне минуле. Численні свідки давнини – пам’ятки історії, навіть астрономії виявлені у цьому чудовому Присобському краї.

Приблизно 400 млн. років тому на межі нинішніх Іллінецького і Ли- повецького районів відбулася подія планетарного масштабу – падіння найбільшого в Європі метеориту. Про це дотепер нагадує «зоряна рана» – кратер.

У ньому, на глибині 800 м зберігається «зоряний камінь», вагою 40 млн. тонн, діаметром до 300 м. Первісний діаметр метеоритного кратера, на думку фахівців, становив більше семи кілометрів. Частинки від нього відколювалися чи то під час польоту, чи то від зіткнення із землею. їх дотепер знаходять у навколишніх селах. Три уламки метеориту різної ваги – від 3 до 25 кг нещодавно виявили біля с. Кантелинка.

Іллінецьку астропроблему почали досліджувати ще в XIX ст., але остаточний висновок про її космічне походження було зроблено 1973 р. після всебічного аналізу гірських порід, у яких виявлено підвищений вміст нікелю і кобальту. Як стверджують фахівці, цей кратер – один з найстаріших.

Свого часу тут знайшли найбільший у світі агат. Його розміри – 14,5x25x32 см. Нині він зберігається в одному з природничих музеїв Берліна.

Про Іллінецьке чудо знають філателісти усього світу, бо в «Каталозі поштових марок України», що вийшов 1999 р. у Києві, зображено марку «Зоряні рани Землі. 400 мільйонів років Іллінецькій астропроблемі».

На землі відомо понад 150 подібних астропроблем. Іллінецька ж вважається найстарішою і найглобальнішою серед інших. Цей метеоритний кратер астероїда визнано перлиною Поділля.

Серед пам’яток археології на території краю з IV тис. до н.е. залишили свої городища і поселення трипільці біля сіл Борисівна, Пархомівка, Вербівка, Криштопівка, В’язовиця, Кантелина, Іванівна. У VІ-ІV ст. до н.е. на землях сіл Василівна, Сорока, Романово-Хутір, Паріївка, Червоне проживали скіфи-орачі. Величаво піднімаються на полях загадкові кургани скіфів. А сліди війни проти них у V ст. до н.е. перського царя Дарія є на території Кальника. З І по XI ст. – це слов’янська земля, яка представлена зарубинецькими і черняхівськими слов’янськими поселеннями і городищами біля сіл Неменка, Даньківка, Василівка, Яструбинці, Тягун, Хрінівка.

Литовсько-руська доба і період Речі Посполитої привели до появи у володіннях великих землевласників (ХV-ХVІ ст.) дерев’яно-земляних укріплень-замків у містечках, що були центрами оборони від татар.

В писемних джерелах поселення Іллінці згадується біля 1448 р. як маєтність, надана Меньку. Тут стояв укріплений замок з валом і ровом. У ХVІІ-ХVІІІ ст. його частіше називали Линцями, Лінцями і лише в кінці XIX ст. за ним закріпилася сучасна назва – Іллінці.

З народних переказів та історичних документів відомі дві версії щодо походження назви поселення. У давнину через Іллінці і далі на південь проходив Чумацький шлях. Якщо чумацькі валки рано-вранці вирушали з Вінниці, то до містечка люди прибували під вечір, стомлені й голодні. Лунала команда: «Гей, хлопці, соб на линці!» і чумаки зупиняли волів, повертали до річки, де в той час водилося чимало линців, з яких варили смачну юшку. Так тривало десятки років. Тож з часом за річкою закріпилася назва Соб, а за населеним пунктом – Линці, Лінці, згодом Іллінці. До речі, тут і нині готують чимало страв з риби.

За іншою – назва містечка походить від імені одного з найперших старшин – поселенця Іллі.

У роки Визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського гноблення (1648-1654 рр.) Іллінці входили до Кальницького полку, на чолі якого стояв Іван Богун.

Селище Кальник має не просто багату, а унікальну історію. Не кожне старовинне місто може гордитися таким глибоким історичним корінням, як це подільське село.

Історичний Кальник, що розкинувся пообіч злиття річок Кальнички і Собу, відіграв значну роль у визвольних змаганнях під проводом Богдана Хмельницького. Тут і донині все дихає минувшиною. Одразу за південною околицею тягнеться гряда скіфських курганів із двокілометровим городищем, залишки оборонного валу доби козаччини, який захищав підступи до фортеці.

За віком Кальник може позмагатися з Іллінцями. Уперше він згадується в документах 1460-х рр., коли на Віденському сеймі король роздавав землі і якомусь Шелібору в переліку інших поселень подарував Кальник. Пізніші письмові джерела доносять звістку, що 1612 р. село зазнало трагедії. Під час татарського набігу майже все населення або вирізали, або погнали в неволю. Відродився Кальник скоро. Уже в 1625 р. землі придбала вельможна Ганна Корецька, а зручне стратегічне становище дозволило швидко їх залюднити, бо неподалік проходила важлива на ту пору дорога, так званий Чорний шлях. Корецька збудувала тут замок, який у майбутньому відіграв важливу роль у захисті від ворогів.

Тож, коли наприкінці травня 1648 р. передові загони під проводом Максима Кривоноса вступили на Поділля, цей населений пункт був уже чималим містечком. Саме на ту пору і припадає створення полку, спершу названого Подільським. Певний час він називатиметься також Вінницьким, але основна назва, яка закріпиться в історії – Кальницький (за місцем розташування полкової старшини).

Першими чільниками нового формування були Остап Гоголь (предок письменника М. Гоголя) та Іван Федоренко, але незабаром полковницька булава перейшла до одного з найвидатніших діячів Хмельниччини – Івана Богуна. Це під його керівництвом Кальницький полк відзначився в найпомітніших подіях національно-визвольної війни, зокрема в Пилявецькій та Берестецькій битвах. Нещодавно у Кальнику спорудили пам’ятник Івану Богуну.

Чимало важливих історичних подій періоду козаччини відбувалося й на теренах містечка Іллінці. Спочатку – це сотенний центр Вінницького пол­ку, який після 1667 р. об’єднано з Брацлавським. У 1671 р. тут проходила рада козаків з польськими гетьманами, на якій М. Ханенко та І. Сірко склали при­сягу на вірність польському королю М. Вишневецькому.

У с. Кальник і донині збереглася «хата Богуна», в якій, за переказами, мешкали уславлений полковник та його наступники.

Але найголовніше, що дісталося від доби національно-визвольних змагань кальничанам та й всім мешканцям краю наступних століть, – це вольова, незалежна козацька ментальність, яка й надалі проявлялася у пере­ломні історичні моменти.

Так, під час Коліївщини низка яскравих подій також пов’язана з цими місцевостями, зокрема штурм повстанцями Кальницького та Дашівського замків. Мешканці Іллінеччини брали активну участь у повстанні С. Палія.

У 20-х роках XIX ст. в Іллінцях містилася штаб-квартира В’ятського піхотного полку, яким командував один із видатних діячів декабристського руху П. І. Пестель.

З 1866 р. Іллінці стали волосним центром Липовецького повіту Київської губернії. Тут засновується ряд цукрових підприємств. У 1862 р. будується Бабинецький цукровий завод (с. Бабин), який належав Ярошинським – відомій династії цукрозаводчиків. 1875 р. з’являється цукровий завод в Іллінцях, який належав його власниці Демидовій. Дещо раніше, у середині XIX ст., подібну цукроварню збудували і у Кальнику.

Вони стали не тільки економічним осередком розвитку регіону, а й притягували сюди освічених людей, які приносили високий рівень культури та передові ідеї.

На Кальницькій цукроварні, приміром, працював бухгалтером Болеслав Івашкевич. У його сім’ї в 1894 р. народився син Ярослав, якому судилося ста­ти одним із класиків польської літератури новітнього періоду.

Багата історією та традиціями Кальницька земля стала не лише колис­кою для маленького Ярослава, а й духовним корінням. Тут пройшло його ди­тинство. Охрестили хлопчика поруч, у Дашеві, де збереглася могила батька Б. Івашкевича. На честь відомого земляка у місцевій школі створено музей.

Пишаються і шанують в краї й інших видатних земляків. В Іллінцях народився польський поет, публіцист, політичний діяч XIX ст. Северин Гощинський, життя і творчість якого були підпорядковані одній благородній меті – дати свободу не лише Польщі, а й Україні.

Родом з с. Неменка і видатний український композитор, письменник П. І. Ніщинський – основоположник української театральної музики. Він вперше переклав українською мовою «Іліаду» і «Одіссею».

З Іллінеччиною пов’язане життя і творчість ще одного славнозвісного польсько-українського поета і композитора – Томаша (Тимка) Падури, спів­ця козаччини, популяризатора українського фольклору та музики.

Прославив цей край своїми оригінальними високохудожніми скульптур­ними композиціями, своєрідним декоративно-фігурним посудом Олександр Дорофійович Ганжа, знаний народний майстер художньої кераміки, що на­родився у старовинному гончарному центрі – селі Жорнище.

Перша згадка про селище Дашів належить до початку XV ст. Тоді по­селення являло собою замок, оточений високим валом і повноводною річкою Соб. Хоча в деяких історичних документах згадується, що Дашів – «местечко издревле». Тут знайдені залишки поселень періоду неоліту, трипіль­ської культури, стародавніх слов’ян-уличів.

З другої половини XVIII ст. місцевість переходить у володіння екс-писаря литовського графа Плятера. У мальовничому місці на лівому березі р. Соб він, силами селян навколишніх сіл під керівництвом французьких та польських архітекторів, спорудив для своєї резиденції величний палац, який зберігся до наших днів. Будівля прикрашена колонами іонічного стилю, по­будована в стилі класицизму. Під час польського повстання 1831 р. козаки спалили значну частину палацу. Відновили його нові власники місцевості – графи Потоцькі, зокрема Володимир Потоцький. Наступний власник палацу князь Четвертинський надав йому неспокійних барокових рис, розмалював фресками, які й зараз подекуди проглядаються через сучасну штукатурку, нагадуючи про бурхливу біографію цієї будівлі.

Жителі, що мешкали у цьому благодатному краї, створили неповторну за своєю архітектурою і внутрішнім оформленням культову споруду, яка була і залишається перлиною Дашева. Це – Свято-Михайлівська п’ятикупольна церква 1762 р., збудована у стилі українського бароко, без жодного цвяха і яка занесена до переліку пам’яток дерев’яного зодчества ЮНЕСКО.

У травні 1831 р., під час битви польських повстанців з російською армією біля Дашева зник безвісти відомий у свій час сходознавець, мандрівник, поет Вацлав Ржевуський. А ще в Дашеві знаходиться найкраще в Україні мисливське господарство, куди постійно приїздять на полювання мисливці з-за кордону.

Волелюбством та багатством місцевого ярмарку уславили себе мешкан­ці с. Китайгород. Багата природа, сприятливі кліматичні умови, ліси та ріки здавна приваблювали сюди різні племена, а пізніше і завойовників. Тут знайдено рештки поселень трипільців та слов’ян-антів. Чимало місцевих жителів для боротьби з польськими поневолювачами вступало у війська Максима Кривоноса, який під Дашевом розбив загони шляхтичів. Частину їх було знищено і потоплено в озері на околиці Китайгорода і Городка, яке і досі називається «Кривоносове озеро», а одна з вулиць Китайгорода також носить ім’я славного козака.

Сучасна Іллінеччина – це район, у структурі промисловості якого провідне місце належить харчовій, молокопереробній та цукровій галузям.

Основна спеціалізація сільгосппідприємств: у рослинництві – вирощування зернових культур та цукрових буряків, у тваринництві – виробництво м’яса та молока.

Працюють загальноосвітні школи, дитячі дошкільні заклади. Більше тисячі студентів здобувають сільськогосподарські професії в Іллінецькому коледжі Вінницького державного аграрного університету.

Мешканці Іллінеччини продовжують славні козацькі традиції. В с. Кальник відродився Кальницький полк.

Вдячні мешканці краю на знак пам’яті про земляків, які брали участь у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, урочисто відкрили у Центральному парку культури і відпочинку міста мармурову стелу. У пар­ку є ще два меморіальні комплекси – загиблим в роки Великої Вітчизняної війни та воїнам-афганцям.

Унікальну краєзнавчу інформацію про кожне село, селище чи містечко по крупинках збирають книгозбірні краю. При Центральній районній бібліотеці діє краєзнавча світлиця та літературна вітальня.

Цікаву роботу з популяризації творчості народних майстрів проводить і районний Будинок культури. Нещодавно тут вперше разом зібрали все най-талановитіше, що за останні роки і десятиліття створено самодіяльними митцями, майстринями, народними умільцями і представили їх для огляду місцевій громаді.

Історична Іллінеччина з її насиченою минувшиною, наповненою козацькою героїкою, розкішною природою, цікава для туристичної подорожі.

КАЛИНІВСЬКИЙ РАЙОН

Калинівко – калинонько, калино,

Містечко любе, серцю милий край,

До тебе знову ластівкою лину,

І хочеш чи не хочеш, – зустрічай,

Стрічай мене весняним білим цвітом,

Калиновим багаттям восени,

Веселкою поглянь на мене літом,

Бери мене в свої зимові сни.

Н. Струтинська

Територія – 1,1 тис. км²

 На території району знаходиться 58 населених пунктів

Кількість населення – 60,5 тис. осіб

Відстань від райцентру до м. Вінниці автошляхами – 25 км,

 залізницею – 23 км

Річки: Південний Буг, Десна, Жердь, Згар, Снивода, Постолова

Адміністративний центр району – м. Калинівка (статус міста районного підпорядкування отримало в 1923 р.)

Кількість населення – 19,3 тис. осіб

Телефонний код 0-04333

Калинівщина– це край з прекрасною природою, багатою культурною та історичною спадщиною, своєрідними народними традиціями, звичаями, обрядами і безліччю неповторних сіл, у яких все дихає історією.

Милують зір голуба блакить безкраїх річок Калинівського краю, широкополі лани, унікальні пам’ятки архітектури, надбання талановитих майстрів, які своїми руками зберігають минуле і творять майбутнє.

Калинівський район знаходиться у північній частині Вінницької області. Межує з Козятинським, Хмільницьким, Літинським, Вінницьким, Липовецьким та Погребищенським районами Вінниччини.

Місто Калинівка має залізничну станцію, що зручно з’єднує її з обласним центром. Через місто проходить значна кількість автобусних маршрутів, які сполучають районний центр з містами України: Києвом, Вінницею, Житомиром, Одесою, Рівним, Луцьком, Кам’янцем-Подільським.

Калинівський район лежить у межах Придніпровської височини. Рельєф місцевості – рівнина з абсолютними висотами від 240 до 290 м.

Як і на більшій частині території Правобережного Лісостепу України, клімат у краї помірно-континентальний. Для нього характерне тривале, нежарке літо з достатньою кількістю вологи, потрібної для вегетації сільськогосподарських культур, порівняно коротка, не сувора зима.

Кліматичні умови впливають на рельєф, поверхневі підземні води, розвиток рослинності, поведінку тварин, від них значною мірою залежать умови проживання, господарської діяльності та відпочинку людей. Гідрографія місцевості представлена густою сіткою озер, ставків і підземних вод. Від Хмільника до с. Гущинці (Калинівський район) річка Південний Буг несе свої води у південно-східному напрямі. Її правий берег високий і скелястий, лівий – нижчий, частково заболочений, особливо в пригирловій частині річок Снивода і Постолова. Від Гущинців до Гнівані Південний Буг тече у південному напрямі.

Комфортні кліматичні умови регіону сприяли його заселенню з глибокої давнини. Поблизу багатьох сіл виявлені поселення трипільської, черняхівської, ранньослов’янської культур, збереглися й рештки стародавніх земляних укріплень.

У Х–ХІ ст. ця територія належала до Київської Русі, ХІІ–XIIІ ст.– Галицько-Волинському князівству.

Дорогами Калинівщини свого часу пройшли загони повстанців під проводом Северина Наливайка. Події Визвольної війни 1648-1654 рр. також торкнулися цього краю. У с. Пиків у червні 1649 р. перебував гетьман Б. Хмельницький.

Часом заснування Калинівки дослідники-краєзнавці вважають XVII ст. Відомо, що у 1635-1645 рр. князь Станіслав Варшицький заснував Варшицю, тепер передмістя Калинівки. Перша письмова згадка про це поселення датується 1744 р. У Калинівці тоді налічувалося 44 двори, в яких проживало 143 мешканці. Стосовно назви поселення, то існує дві версії. Одна з них говорить про те, що у давнину його околиці та оселі місцевих жителів були рясно заквітчані кущами калини. Від того місцевість і отримала назву Калинівка. Інша пов’язує назву міста з ім’ям польського магната Калиновського.

Безземелля і поміщицький гніт змушували жителів Калинівки та навколишніх сіл вдаватися до збройних виступів проти поневолювачів. Антикріпосницька боротьба на Поділлі, очолювана Устимом Кармалюком, точилася і на території Калинівщини. Сам Устим Кармалюк бував у Калинівці, місцеве населення переховувало його від переслідувачів.

У другій половині XIX ст. після завершення будівництва залізниці Київ – Одеса, яка пролягала через Калинівку, місцевість почала швидкими темпами розбудовуватися і з часом віднесена до розряду містечок. Тут з’являється ряд підприємств, у тому числі цукровий і винокурний заводи. Зростала торгівля. Чотири рази на рік відбувалися гучні ярмарки. Культура в пореформеній Калинівці перебувала на низькому рівні, майже всі її меш­канці були неписьменними. Лише 1885 р. при церковному приході відкрили першу церковно-приходську школу, а у 1902 р. почало діяти міністерське двокласне училище, що містилося біля будинку волосної управи.

У 1923 р. був утворений Калинівський район, адміністративним центром якого стала Калинівка. Однією з найжахливіших подій в історії Калинівського району 30-х років XX ст. була колективізація з її спустошливими наслідками, за роки якої в Калинівському районі було знищено найактивнішу, найпідприємливішу, економічно міцну частину селянства, господарів, що хотіли і вміли працювати на землі.

Не оминули цей край і трагічні роки Голодомору 1932-1933 рр., що страшним вихором пронісся селами регіону. Утисків та репресій у сталін­ський період зазнавала й місцева інтелігенція та служителі культу.

Історія однієї з релігійних пам’яток цього часу пов’язана з чудодійним дерев’яним хрестом, що і нині стоїть біля повороту до села Сальник.

Сьогодні це місце відоме далеко за межами області як «Калинівське чудо», де зцілюється чимало хворих. Нещодавно тут збудували оригінальної архітектури церкву.

У 1929 р. розпочала свою роботу перша в Калинівці бібліотека, яка містилася у центрі містечка, в маленькій кімнаті єврейської синагоги. З 1986 р. директором Калинівської центральної бібліотеки стала Тамара Іванівна Домбровська – досвідчений фахівець та умілий організатор.

Калинівчани пишаються тим, що Тамара Іванівна разом з чоловіком виростили сина Олександра, який був обраний спочатку міським головою Вінниці, а пізніше очолив Вінницьку обласну державну адміністрацію.

Не оминули ці землі й жорстокі роки Великої Вітчизняної війни. Вже 22 липня 1941 р. селище окупували гітлерівські війська. У його центрі фашисти влаштували гетто, на околиці –табір для військовополонених. Сотні євреїв було розстріляно у травні 1942 р. Та знаходилися сміливці, які, незважаючи на ризик і загрозу смерті, переховували єврейське населення, рятували їх від фашистської розправи. Однією з таких була калинівчанка Параска Вікторівна Володіна (Ворона). У 1998 р. її було нагороджено медаллю «Праведник на­родів світу» за врятування євреїв під час окупації.

На шляху між Вінницею і Калинівкою фашисти почали споруджувати штаб-квартиру Гітлера «Вервольф», а на північ від Калинівки – штаб Герінга. Населення краю чинило значний опір окупантам. Взимку 1941-1942 рр. виникають підпільні групи в Калинівці, селах Варшиця, Павлівка, Польова Лисіївка, Нова Гребля, Кіровка. Тут діяло партизанське з’єднання ім. Леніна, що нараховувало більше 1300 чоловік.

На фронтах Великої Вітчизняної війни, у партизанських загонах і підпільних групах воювало понад 19 тис. жителів Калинівського району. 9 земляків удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

За час відбудови у післявоєнний період активно розвивалася інфраструктура району. Сформувалися промисловий та агропромисловий комплекси, заклади торгівлі, побуту, культури і освіти. Тут працює Калинівський технологічний технікум.

За досягнуті успіхи трьом землякам присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці.

Роботою по селекції і насінництву цукрових буряків займається Уладово-Люлинецька дослідно-селекційна станція, утворена 1888 р. Її засновником був відомий український вчений-селекціонер Л. Л. Семполовський. До речі, в с. Уладівське споруджено пам’ятник вченому-селекціонеру.

Дослідні господарства «Корделівське» і «Артеміда» є опорними базами Київського інституту картоплярства УААН, де вирощують елітне насіння цієї популярної в Україні культури.

Мальовничі пейзажі лісів і рік, багатство флори і фауни, чимала кількість пам’яток археології, історії, архітектури, культури роблять Калинівський район привабливим для туристів з різних куточків України та зарубіжжя.

Село Іванів, місцеві жителі якого бережуть його стару назву – Янів, розташоване у місці впадіння річки Сниводи до Південного Бугу. Головною його окрасою є чудовий палац-замок магната Холоневського, що вдало поєднує риси пізнього бароко та класицизму. Мали Холоневські і розкішну бібліотеку на 10 тис. примірників, особливою цінністю якої вважалися стародруки. Її доля дотепер залишається невідомою. Вона губиться в охопленій вогнем Україні часів визвольних змагань початку XX ст.

За графів Холоневських місто зростало й економічно. Тут було прокладено вузькоколійну залізницю. Станція і до цього часу носить назву Холоневська. Янів славився своїми ярмарками. Цікаво, що й нині чимало місцевих жителів займаються торговельною діяльністю.

Приверне увагу подорожуючих і самобутня народна архітектура с. Іванів, а саме будівництво осель. Вона, на думку спеціалістів, заслуговує на те, щоб село розглядали як історичну архітектурну пам’ятку.

Своїм неповторним мистецтвом створення будинків і споруд пишаються й жителі с. Черепашинці. Тут і сучасні будівлі зберегли у своїх конструкціях та оздобленні багато деталей минулого.

У Черепашинцях можна побачити залишки фортифікаційних споруд, зведених тодішнім власником місцевості Адамом Калиновським для захисту від татарських набігів. До речі, у цьому гарному селі ще до війни археологами був розкопаний могильник, у якому знайдені цінні речі часів римської доби.

Неподалік від історичного с. Іванів, на березі річки Бібка, розташувалося невелике село Гущинці, з цікавою історією, палацом, старим млином і дивної архітектури церквою.

За народними переказами, до татарського нашестя, на місці Гущинців існувало місто чи містечко, що звалося Білий Камінь. Було у ньому аж 4 церкви. На високому пагорбі знаходився укріплений замок. Рови, якими він був обкопаний, збереглися дотепер.

Під час нападу кримських татар замок зруйнували, поселення спалили і стратили чимало місцевих жителів. Ті, хто врятувався від погрому і татарської неволі, багато років переховувалися в гущавині лісу (звідси й пішла назва Гущинці). Неподалік села в урочищі «Замчисько», у глибокій долині знаходиться здавна відома своєю цілющою водою Чопова криниця. Підтвердженням цьому є те, що місцеві мешканці, які постійно п’ють воду з Чопової криниці живуть до 90 років. Неподалік криниці та Замчиська зберігся фрагмент стіни колишнього винокурного заводу. А ще це село славить­ся архаїчною символікою своїх неповторних писанок.

У с. Писарівка на вас чекає зустріч з перлиною дерев’яного зодчества, Свято-Покровською церквою та її чудотворною іконою Божої Матері, яку більше двохсот років тому знайшла мешканка села в одній з криниць.

Серед інших цікавих пам’яток культурної спадщини краю заслуговує на увагу Михайлівська цегляна церква у стилі пізнього класицизму, збудована 1701 р. у с. Нова Гребля, що визнана пам’яткою національного значення. На її стінах зберігся живопис XIX ст.

У с. Лемешівка приверне увагу подорожуючих православний Іоанно- Богословський монастир, де можна ознайомитися з життям братії. В с. Корделівка – помилуватися унікальною уніатською церквою св. Димитрія, що була побудована 1743 р. родиною Холоневських. Цікаво, що на кошти Саломеї Холоневської в с. Гущинці 1764 р. зведено ще одну уніатську церкву Успіння Пресвятої Богородиці.

Неповторні пам’ятки сакрального зодчества збереглися у селах Павлівка (церква ікони Пресвятої Богородиці, 1892 р.), Пиків (костьол Пресвятої Трійці, 1777 р.). Дотепер у Пикові зберігся й будинок ксьондза (XVIII ст.), храм-усипальниця цукрозаводчика Я. Романського.

Села Пиків, Іванів, Мізяків і Гущинці вважаються найдавнішими поселеннями на території Калинівщини. Є відомості про перебування у Пикові у червні 1649 р., під час національно-визвольної війни українського народу, гетьмана Б. Хмельницького. У цьому селі 8 березня 1761 р. народився Ян Полоцький, людина енциклопедичних знань. Тут перебували С. Наливайко, Б. Хмельницький, М. Коцюбинський.

Цікаво, що на кошти поміщика О. Сафонова в селі була відкрита і освячена перша на Калинівщині бібліотека «чайна зала для народних читань».

Багато захоплюючих сторінок минувшини чекає на мандрівників у древньому замковому селі Сальник, перша згадка про яке відноситься до 1616 р. Чого варта лише історія його Хресто-Воздвиженської церкви, збудованої у 1778 р.

Село Люлинці розкинулося на кілька кілометрів вздовж та обабіч каскаду ставків, штучно створених на річці Постолова. Перші письмові згадки про поселення датовано 1599 та 1602 рр. Чудові зелені пагорби, струмки, кілька плес, старі мури, що залишилися від колишнього поміщицького палацу Е. К. Старжа-Якубовського, знищеного під час Другої світої війни, та невеликий, проте надзвичайно мальовничий парк, – все це разом надає селу неповторності та привабливості.

У селі більше 30 років жив і працював видатний учений, селекціонер, автор 15 сортів гороху, доктор сільськогосподарських наук, кавалер ордена Дружби народів професор А. М. Розвадовський.

Побутує у селі чимало історичних легенд про підземелля палацу, таєм­ний скарб, про зцілення водою з криниці «Біля Муца».

Калинівська земля багата й літературними, мистецькими та науковими талантами.

Тут, 6 січня 1834 р. в с. Хомутинці народився і деякий час жив Степан Васильович Руданський – видатний український поет-класик, фолькло­рист, перекладач, лікар, громадський діяч. До дня народження відомого гумориста на Калинівщині щорічно проводяться Дні сатири і гумору, які останніми роками, набули статусу Всеукраїнського свята. Сюди звідусіль приїздять шанувальники творчості Степана Васильовича і просто веселі, з почуттям гумору люди. Шануючи пам’ять свого славетного земляка, у 1959 р. з ініціативи завідуючої Хомутинецькою сільською бібліотекою Ю. В. Грош було відкрито музей С. Руданського. З цього часу бібліотеч­ні працівники Калинівщини щорічно вшановують пам’ять поета-класика. У 1969 р. вдячні земляки спорудили пам’ятник письменнику-гумористу за проектом скульптора І. М. Гончара.

Цей самобутній край подарував Україні ще одну талановиту і творчу людину, відомого гумориста і сатирика Олега Федоровича Чорногуза, який в українській літературі заявив про себе як автор перших і поки що єдиних сатиричних романів.

У с. Мізяків, за твердженнями краєзнавців, проживав та мав частку зем­лі першодрукар Іван Федоров.

Дотепер збереглася хата, у якій промайнуло дитинство видатного краєзнавця, етнографа, історика Поділля та громадсько-політичного діяча В. В. Боржковського.

Родом з с. Варшиця (нині у складі Калинівки) видатний український письменник і байкар Павлин Свєнціцький.

З давніх-давен населення, що проживало на території нинішнього Калинівського району славилося своїми народними ремеслами. До найдав­ніших промислів краю відноситься рибальство, мисливство, бджільництво, обробка вовни та волокна, деревообробні промисли, гончарство, ковальство, вишивання тощо.

У кожному населеному пункті Калинівщини і нині проживають і тво­рять унікальні вироби народні майстри вишивки, лозоплетіння, гончарі, художники.

Давно уже в інтер’єр закладів культури та освіти Калинівського району увійшли предмети декоративно-прикладного мистецтва, виготовлені руками місцевих умільців.

Калинівщина по праву гордиться людьми, яких прийнято в народі називати неординарними особистостями. Один з таких проживав у мальовничому селі Кіровка. Це – Леонід Іванович Цвірко, ветеран та інвалід Великої Вітчизняної війни, який подарував землякам понад півтисячі власноруч ви­копаних криниць.

Мандруючих Калинівщиною, заворожують своєю красою ліси краю. На річці Згар знаходиться зоологічна пам’ятка природи «Боброве поселення», створена для збереження цих цінних і рідкісних звірів. В с. Дружелюбівка є парк – пам’ятка садово-паркового мистецтва, закладеного в кінці XVIII ст.

Тож сподіваємося на ваше нестримне бажання відвідати цей самобутній і гостинний край. Жителі Калинівщини завжди радо зустрічають і пригоща­ють гостей.

КОЗЯТИНСЬКИЙ РАЙОН

Козятинщино, світла і близька,

Талантами засіяна й хлібами,

Земля Грушевського і Земляка,

Ти вабиш душу щирими піснями!

Т. Мар'янчик

Територія – 1,1 тис. км²

На території району знаходиться 74 населених пункти

Кількість населення – 67,9 тис. осіб

Відстань від райцентру до м. Вінниці залізницею – 62 км,

автошляхами – 75 км

Річки: Гуйва, Гнилоп’ять, Роставиця, Десна

Адміністративний центр району – м. Козятин (з 2000 р. отримало статус міста обласного підпорядкування)

Кількість населення – 25,6 тис. осіб

Телефонний код 0-4342

Козятинщина – це дивовижний, неповторний край благодатного лісо­степу, дзеркальних річок, родючих земель, пишних садів, а ще – нащадків вільних козаків.

Це земля Грушевського, Антоновича, Земляка, Маківчука, Кочерги. Край, який має свою неповторну історію, свою звитягу, свою славу і традиції.

Козятинський район розташований у крайній північній частині Вінницької області. Село Кашперівка є північною околицею області. Верхнім кутом район вклинюється в межі Житомирщини на рівні м. Бердичева. Його контури наближені до форми трикутника. Район знаходиться у центральній частині Правобережної України, на Придніпровській височині, на водорозділі басейнів річок Дніпра і Південного Бугу. Рельєф нерівний, хвилясто-горбкуватий, порізаний долинами річок Гнилоп’ять, Гуйва, Роставиця їх численними притоками, які входять до басейну Дніпра та притоки річки Південний Буг – Десни. Загалом тут протікає 20 річок, створено 306 став­ків, 2 штучних водоймища площею дзеркала 174 га.

Кліматичні умови краю сприятливі для розвитку сільського господарст­ва, промисловості та відпочинку.

Козятинщина межує на заході та півдні з Хмільницьким, Калинівським, Погребищенським районами Вінницької області, на півночі та сході із Бердичівським та Ружинським районами Житомирської області.

Ліси розташовані окремими масивами і представлені дубово-гра­бовими насадженнями із сумішшю клена, ясена, осики, берези, тополі та інших порід.

Козятинський район утворено внаслідок реформування адміністра­тивно-територіальної системи України 7 березня 1923 р. у складі Київщини, а з 27 лютого 1932 р. він входить до новоутвореної Вінницької області.

Землі Козятинщини почали заселятися людьми ще в добу палеоліту. Тут виявлено археологічні пам’ятки трипільської культури. В добу бронзи в цих місцях жили землеробсько-скотарські племена комарівської культури. Відомі на території краю й пам’ятки пізньої бронзи, так званої білогрудівської культури. Тут проживали скіфські племена. Протягом І тис. н.е. сучасні землі Козятинщини були густо заселені землеробськими слов’янськими племенами, зокрема черняхівської культури. Про перебування в цих краях далеких візантійських та припонтійських купців засвідчують численні знахідки римських монет. Цілий скарб з 800 срібних монет знайдено під Махнівкою (тепер с. Комсомольське) у 1782 р., мідну монету понтійського царя Мітрідата VI – біля Збаража. Римські монети знаходили і біля сіл Тернівка, Пиковець, Селище, Прушанка.

Ще за часів Київської Русі територією району проходив славнозвісний Торговий шлях, який протягом багатьох століть перейменовувався на Чорний, Половецький, Татарський, Чумацький, Козацький. Свого часу він слугував кордоном між Київщиною та Брацлавським воєводством. Вздовж Чорного шляху і дотепер стоять величні кургани-могили. Відомими є Раба Могила на землях с. Йосипівка та могила на полі с. Туча.

З давніх часів край знаходився на межі трьох історичних земель – Київської, Волинської та Подільської.

У Х–ХІІ ст. землі краю належали до південного пограниччя Київської Русі. Від початку XIII ст. – частково входили до Галицько-Волинського князівства. В кінці XIII ст. місцевість перебувала у складі Великого князівства Литовського. За Люблінської унії (1569 р.) – до Польщі. Після другого поділу Польщі (1793 р.) у складі Правобережної України територія Козятинщини перейшла до Російської імперії.

Від середини XVI до кінця XVIII ст. на території району сходилися межі трьох історичних земель – Волинського, Київського, Брацлавського воєводств.

Серед помітних подій Визвольної війни 1648-1654 рр. на його теренах відбулася відома битва козацьких військ під проводом Максима Кривоноса та польського війська на чолі з Яремією Вишневецьким під Махнівкою (на початку липня 1648 р.).

Це було одним з наймасштабніших зіткнень повстанських загонів і каральним корпусом магната Я. Вишневецького в межах першого періоду Визвольної війни українського народу, у якому козаки отримали блискучу перемогу, а самому Вишневенькому чудом вдалося врятуватися від загибелі.

З 1901 р. бере початок історія відкриття Глуховецького родовища каоліну. Починаючи з 1910 р., розробляється Жежелівське родовище сірих гранітів, які піддаються легкій обробці.

Зі слів історика Станіслава Петрівського, в радянські часи майже 132 великих міста – від Бреста до Владивостока отримували жежелівський граніт. З нього виготовлені пам’ятники Тарасу Шевченку в Москві та на Піскарьовському кладовищі у Санкт-Петербурзі, Мавзолей Леніна, зведено гостьові трибуни на Красній площі, музей Великої Вітчизняної війни у столиці України, облаштовані вулиці Києва, Львова, Кракова, Варшави. З нього у 1980-х роках виготовлялися всі об’єкти для проведення Олімпійських ігор у Москві, Києві, Ленінграді, Мінську.

Досі жежелівський граніт постачається на найвишуканіші споруди, будівлі, пам’ятники в усі куточки Європи.

На початку XX ст. Козятинщина стає ареною швидкоплинних подій, пов’язаних з державотворчими змаганнями української та більшовицької революцій, австро-німецької окупації, громадянської війни.

Не оминули Козятинський край і жахіття страшного Голодомору, під час якого тут померло близько 40 тис. жителів. Це майже стільки, скільки сьогодні проживає в районі.

На Козятинщині від голоду постраждали 62 населених пункти. 49 пам’ятників та пам’ятних знаків уже встановлені, як свідчення того, що нинішнє покоління ніколи не забуде історії українського Голодомору і ніколи не повторить цих страшних помилок.

З початком Великої Вітчизняної війни, уже в середині липня 1941 р. територія району опинилася під німецькою окупацією. Незважаючи на жорстокий окупаційний режим, його населення вело активну боротьбу із загарбниками.

28 грудня 1943 року війська Першого Українського фронту звільнили місто від фашистської навали, а 8 березня 1944 р. – весь район. На фронтах війни воювало більше 15 тис. громадян краю, одна третина з яких додому не повернулася. На Козятинській землі нині знаходиться 19 братських могил, де покоїться прах 4276 загиблих воїнів. За відвагу і мужність, про­явлені в боях з нацистами, 4371 бійців були нагороджені орденами і меда­лями. А легендарні земляки Козятинщини: М. І. Дука (с. Селище), І. Г. Плис (с. Михайлин), А. В. Костюк (с. Гурівці), В. К. Шевчук (с. Дубові Махаринці),

М. Ю. Шнейдерман (м. Козятин) стали Героями Радянського Союзу. їх іме­нами названо вулиці міста.

Подив і захоплення викликає мужність і героїзм уродженця с. Красне Леонтія Платоновича Гука, який у свої 19 літ вистояв насмерть в кровавих боях і за один рік був нагороджений трьома орденами Слави. У березні 1945 р. старший сержант Л. Гук героїчно загинув.

Сьогодні район має розвинуту соціально-економічну інфраструкту­ру, природні та людські ресурси і посідає одне з провідних місць в області. Потужним підприємством району є Глуховецький гірничо-збагачувальний каоліновий комбінат, що входить до складу корпорації «Українські будівель­ні матеріали». До речі, запаси каоліну тут найбільші у Європі.

Основними напрямками розвитку сільського господарства є рослин­ництво та м’ясо-молочне тваринництво.

Освітню галузь району представляють загальноосвітні навчальні за­клади, Козятинське міжрегіональне вище професійне училище залізничного транспорту, школа-інтернат та спецшкола для дітей з вадами зору. В районі склалася й розгалужена мережа культосвітніх закладів.

На території цього древнього, багатого на історичні і культурні по­дії краю знаходиться понад 20 пам’яток архітектури, зокрема: костьоли в м. Козятин, селах Комсомольське, Листопадівка, Самгородок; церкви дерев’яного зодчества в селах Блажіївка, Гурівці, Махаринці, Сошанське. Архітектурне чудо XVIII ст. – Свято-Преображенську церкву, яку збудував Франтішек Казимеж Хоєцький, можна побачити у центрі с. Поличинці,

Сьогодні цей храм називають шедевром архітектури, яких по Україні залишилося небагато. Його унікальність полягає в тому, що він багато в чому повторює риси дерев’яного зодчества, а такий стиль не був характерним для кам’яних будівель.

Поличинці розкинулися над річкою Клітинка, притоки Гнилоп’яті. Спочатку село називалося Ріезо, що означало «болото», «трясовина».

Найбільшою гордістю місцевих жителів є видатні українці, що тут народилися чи своїм життям і діяльністю прославили цей самобутній край. Серед цієї плеяди – всесвітньовідомий український історик, археолог, соціолог, літературознавець, організатор української науки, громадсько-політичний і державний діяч, який по праву вважається «головним ідеологом українства», – Михайло Сергійович Грушевський. Село Сестринівка стало духовною батьківщиною першого лідера незалежної України – тут народилася і виросла його мати Глафіра Захарівна, тут вона вийшла заміж ні професора Київської духовної семінарії Сергія Грушевського, тут провів снос життя батько Глафіри – місцевий священик Захарій Оппоков.

У садибі діда вдячні земляки спорудили музей М. С. Грушевського. И експозиції представлено родовід великої і благородної родини Оппокових, матеріали про діда, Захарія Оппокова, священика Покровської церкви с. Сестринівки, який відіграв визначальну роль у становленні світогляду молодого Михайла Грушевського.

Нещодавно у селі на території садиби, де проживав дід, закладено парк імені Михайла Грушевського. У парку площею 3 га висаджено 1,5 тис. дерев, и тому числі липу, калину, бузок, сосну, тую, самшит, платан, клен, березу, ялівець, кілька сортів дуба.

Перлиною села є церква св. Покрови Пресвятої Богородиці, в якій служив дід М. Грушевського.

Козятинщина – батьківщина таких майстрів пера і слова, як: О. Гук, (с. Юзефівка, нині Йосипівка); А. Григорук (с. Махаринці); Ф. Маківчук (с. Кордишівка); Б. Ярчук (с. Прушанка).

Гордістю краю є й відомі науковці та вчені у галузі гідравліки, гідромеханіки, прикладної математики, біології, історії, права.

У с. Зозулинці народився видатний український мовознавець і етнограф Костянтин Петрович Михальчук.

Родом з с. Махнівка (з 1935 р. с. Комсомольське), що розташоване на берегах річки Гнилоп’яті, за 12 км від районного центру і залізничної станції Козятин, талановитий український історик, археолог, археограф, етнограф, фольклорист Володимир Боніфатійович Антонович, в працях якого широко відображена історія Поділля. Він – автор понад 300 праць з історії, археології та етнографії України. Археологічні дослідження В. Б. Антоновича відіграли визначну роль у становленні української археологічної науки. Він викладав історію в Київському університеті, створив Київську шко­лу істориків, до якої належали такі визначні особистості, як: Д. Багалій, М. Грушевський, М. Довнар-Запольський, І. Винниченко, В. Ляскоронський, Н. Молчановський та ін. Його учнем вважав себе визначний історик Поділля Ю. Сіцінський. Він – перший і єдиний організатор видання археологічних карт окремих районів України. За кращі роботи з історії України сучасні дослідники США і Канади відзначаються премією імені В. Антоновича.

Вірогідно, що цікава і насичена яскравими подіями минувшина цього досить давнього села й відіграла значну роль у формуванні інтересу до історії, археології та етнографії у В. Антоновича.

Село Махнівка вважається одним з найдавніших поселень краю. Його назва походить від поширеного тут на той час ткацтва (махналяда – основний агрегат ткацького верстата).

Тут, у липні 1648 р., відбулася велика битва козацького війська під проводом Максима Кривоноса та Івана Гирі з польсько-шляхетськими загонами, якими керував Я. Вишневецький. Ворог втратив на полі бою близько півтори тисячі своїх вояків. Дивом врятувався від списа М. Кривоноса й сам Вишневецький. І хоч багато років минуло відтоді, але пам’ять про ту битву живе у душах народів України і Польщі. Тож на місці тієї давньої кривавої бійні було вирішено встановити пам’ятний знак примирення двох народів. Для цього використали скульптуру відомого в області скульптора О. М. Альошкіна «Скорботний ангел», виготовлену ним ще 1988 р.

Свого найяскравішого процвітання зазнала Махнівка за правління Київського воєводи Прота Потоцькото. Перетворивши Махнівку 1767 р. у свою резиденцію, він вкладав кошти у її розбудову, запросивши спеціалістів із заходу. Налагодив діяльність 4 мануфактур – панчішну, суконну, каретну, крохмальну. Про славнозвісні панчохи, що виготовлялися тут майже до початку XX ст. до цієї пори пам’ятають старожили. В найкоротший термін було побудовано багато цегляних споруд, адміністративних корпусів, панських палат.

У 1793 р. засновано друкарню, де, крім підручників, видавали старо­обрядницьку літературу декількома мовами. Друкарня проіснувала до 1807 р. Функціонували також дворянське повітове училище, лікарня. Проте Потоцький не шкодував коштів на розбудову села і невдовзі Махнівка з дикої пустки перетворилася у наповнену красою місцевість, набула промис­лового значення. 1796 р. поселення було віднесено до розряду містечок. На його базарах розмовляли різними чужоземними мовами, а містечко очевидці називали «Малою Варшавою». 1861 р. Махнівка стала волосним центром.

Вже за радянських часів, 1923 р. Махнівка – адміністративний центр Махнівського району. У 1935 р. стародавню назву містечка замінили на нову – Комсомольське. Причиною цього був той факт, що Н. Махно похо­див від далеких предків-ткачів, тож «на всякий випадок», і перейменували Махнівку на Комсомольське. Нині воно досить привабливе. У центрі є великий мальовничий став – улюблене місце відпочинку мешканців села.

Ще одне старовинне поселення на території району – с. Губин, що нині втратило свою давню назву. Зустрічається воно і за назвою – Гибин, що красномовно відображає трагічне минуле села. Нині його об’єднали з сусіднім Збаражем. Згадується воно як місто, що належало до Болохівської землі в Галицько-Волинському літопису при описуванні подій 1241 р. Це тоді Данило Галицький здійснив каральний погромний похід на болохівські міста і розорив їх. В. Б. Антонович у своїх археологічних знахідках повідомляв, що в Губині було знайдено монету понтійського царя Мітрідата VI Євпатора, відчеканену в І ст. до н.е., тож, можливо, історія поселення має набагато давнішу історію.

Цікаві і часто жахливі події, пов’язані з Губином, пронизують його іс­торію і в подальші часи. Поруч нього 1596 р. вів своїх повстанців з Прилуки Северин Наливайко. Переслідуючи його, польський гетьман С. Жолкевський обстріляв табір, але повстанці перехитрили гетьмана. 1626 р. татари спустошили Губин і новозбудоване паном Збаразьким поселення Збараж.

У ті часи в Губині жили в більшості вільні, не покріпачені люди, що мали свою землю або орендували панську чи наймалися на панську роботу. При поміщикові Бонєвському історичні документи зафіксували тут перші селянські протести і невдоволення.

Тут дотепер святкують Івана Купала, дотримуючись народних традицій і обрядів, з чудовими піснями, танцями та розвагами.

Мандруючи цим мальовничим краєм, ви обов’язково відвідаєте оригінальний Музей Хліба, що у селі з милозвучною назвою Білопілля (засноване ще у XVII ст.), яке здавна славиться хліборобською справою. Свідком цьому є старовинний млин, що й досі стоїть у центрі села. Дивлячись на його величну і горду «поставу», яку видно далеко за селом, навіть не віриться, що з’явився він ще у XVIII ст.

У 1985 р. керівництвом району було прийнято рішення пристосувати його під Музей Хліба. Спочатку реставрували вітряк, добудували клуню і хату. Ініціаторами розбудови і створення цього унікального музейного комплексу виступили перший секретар колишнього райкому компартії Геннадій Олексійович Дубенков та вчителька місцевої школи Анасгасія Луківна Бойко, яка разом з учнями та жителями села організувала збір екс­понатів для цього музею. Це єдиний на Вінниччині Музей Хліба.

У селі Сокілець зберігся цікавий і своєрідний пам’ятник архітектури кінця XIX ст. – електростанція і млин.

Село Дубові Махаринці – гарне місце для відпочинку на мальовничій природі. З обох боків його оточує липовий та дубовий ліс, який росте на горбах і долинах. Як і належить, на одній з найвищих скель височіє церква, котру побудували з каменю, що добули з тієї самої скелі.

Подорожуючи Козятинщиною, завітайте до Музею історії міста Козятин, який був створений у 1998 р. 2002 р. йому було передано один з найдавніших у місті будинків, зведеного на початку XX ст., як земська пошта.

Поряд з документами про історичне минуле міста та району від найдавніших часів до сьогодення, тут представлена експозиція про життя видатного українського кінорежисера-земляка Віктора Михайловича Іванова, автора і постановника улюблених багатьма комедій: «За двома зайцями», «Веселі Жабокричі», «Шельменко-денщик» та ін. У фойє музею постійно діє виставка творчих робіт місцевих художників, яка змінюється персональними виставками місцевих живописців, різьбярів, вишивальниць.

До речі, директором Музею історії міста Козятин є бібліограф-краєзнавець Центральної районної бібліотеки Лілія Павлівна Макаревич.

У бібліотеці села Широка Гребля зберігають пам’ять про неповторного краєзнавця, члена Національної спілки журналістів України й односельця Павла Федоровича Мельника, де зібрано більшість його друкованих досліджень про Козятинщину, які є неоціненним джерелом інформації про край та його окремі населені пункти.

У с. Миколаївка відкрито музей чеського села та шкільний Євроклуб. Адже тут проживає найбільша в області чеська громада, яка утворила гро­мадське об’єднання «Голендерські чехи». Перші поселенці чехи з’явилися на території села наприкінці XIX ст. Місцевий ансамбль «Студанка» 2008 р. здобув диплом Краянського фольклорного фестивалю, що проходив у Празі.

Майже в кожному селі Козятинщини працює чимало талановитих майстрів образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва, оригінальних різьбярів, майстрів витинанок, вишивальниць.

Відоме своїми піснями, легендами, прислів’ями та приказками с. Вовчинець, що лежить у долині річки Вовчок, лівої притоки річки Гнилоп’яті.

У с. Махаринці дотепер зустрічають Сорочини – свято закликання птахів з вирію. Нещодавно в с. Садове шанувальники традицій та звичаїв українського народу провели районне свято українського рушника «Рушникова пісня мого краю», на якому учасники заходу почули цікаву розповідь про різновиди українського рушника.

І таких свят за участю народних митців тут проводять чимало. У районі нині працює 124 колективи аматорського мистецтва, п’ятьом з яких присвоєно почесне звання «народний».

Ось така вона, одвічної краси земля, яка Козятинщиною зветься.

КРИЖОПІЛЬСЬКИЙ РАЙОН

Живе містечко невеличке

У душах наших земляків.

Стирає час усе на попіл,

В долоні падають зірки,

Та добра слава про Крижопіль

В народі житиме віки.

В. Струтинська

Територія – 0,9 тис. км²

На території району знаходиться 45 населених пунктів

Кількість населення – 36,3 тис. осіб

Відстань від райцентру до м. Вінниці залізницею – 150 км,

автошляхами – 130 км

Річки: Кам’янка, Марківка, Дохна, Вільшанка

Адміністративний центр району – смт Крижопіль

Кількість населення – 9,0 тис. осіб

Телефонний код 0-4340

Чудовим і самобутнім краєм є Крижопілля, край диво-природи, славної історії та працьовитих людей – прекрасних і у праці, і у творчості.

Крижопільський район міститься у південній частині Вінницької області. Розміщений у межах недостатньо вологої теплової агрокліматичноі зони. Клімат – помірно-континентальний. Основні ґрунти – темно-сірі опідзолені та чорноземи опідзолені. Район межує: із північної сторони – з Тульчинським, із західної – Томашпільським, із південно-західної – Ямпільським, із південної – Піщанським, зі східної – Тростянецьким районами Вінницької області.

Витоки цього мальовничого краю сягають сивої давнини. А його істо­ричне коріння тісно переплелося з долями волелюбних українців, які тут народжувалися, жили і творили.

Сподвижник Богдана Хмельницького, полковник Михайло Зеленський, повний Георгіївський кавалер Мойсей Баденюк, партизани брати Фалаштинські, Герої Радянського Союзу Олег Бичковський та Роман Сміщук боронили рідну землю в різні часи, але з однаковою самовідданістю та мужністю.

Територія району заселена з давніх часів. Про це свідчать залишки мате­ріальної та духовної культури на місцях стародавніх поселень.

Перші відомості про пам’ятки археології на Крижопільщині з’явилися ще у 1901 р. Ю. Сіцінський у своїй праці «Археологическая карта Подольской губернии» на основі свідчень місцевих священиків опублікував дані про стародавні поселення, городища, кургани і знахідки скарбів на території району.

Археологами ця місцевість мало досліджена. Різночасові поселення трипільської культури виявлені місцевими краєзнавцями в урочищі «Турська стіна» на південь від с. Вільшанка, «Світла Долина» – за 2 кілометри на південь від с. Савчине. Поселення «Антоново», «Кісниця», «Дохна» розміщені на пагорбі річки Мар’янівка і її притоки Дохна та біля сіл Зеленянка, Тернівка, Куниче.

Багато речових пам’яток цього періоду знаходять жителі Крижополя на північно-східній околиці селища.

У давнину Крижопілля входило до тих земель, де проживала велика група землеробсько-скотарських племен, які, на думку багатьох учених, у ІІ-на початку І тис. до н.е. утворили праслов’янське ядро. На території району відомі кілька поселень білогрудівської культури біля сіл Жабокрич, Красне, Куниче, Одаї, Павлівка, Тернівка.

Виникнення населеного пункту Крижопіль та однойменної залізничної станції, розташованої за 17 км від селища, пов’язане з будівництвом залізниці Київ – Одеса, яке розпочалося влітку 1866 р.

Існує кілька версій про походження назви місцевості. За однією, – поселення знаходилося на вершині кряжа, тобто водорозділу між басейнами рік Південного Бугу і Дністра. Слово «кряж» і «поле» й утворило «Кряжополь», що пізніше змінилося на «Крижопіль». За іншою – Крижопіль дістав назву від великого хреста, який височів біля чумацької дороги. «Крестополь» – хрест у полі. Так розповідається в «Трудах Подольского Епархиального историко-статистического Комитета» (1901 р.). З часу заснування і до 1923 р. Крижопіль належав до Чоботарської волості Ольгопільського повіту.

Уже в серпні 1870 р. через селище розпочався регулярний рух поїздів. Навколо залізниці виникають нові поселення, залізничні станції, будують­ся промислові підприємства. У 1872 р. через Крижопіль почав курсувати поштовий вагон, а 10 квітня 1877 р. через станцію проїжджав імператор Олександр II.

Згодом містечко стало перевалочним торговельним пунктом. Особливо багато товарів перевозили до Ямполя і молдовських Сорок. Через нього проходили і проходять шляхи з Молдови в Україну, з Одеси до Києва.

Дещо пізніше збудували локомотивне депо. Коли спорудили подібне депо у Вапнярці – вона також стала вузловим пунктом залізниці.

Першими поселенцями станції Крижопіль були робітники, які тут працювали. Потім почали оселятися євреї-крамарі, що продавали ремісничі товари. Утворився ринок, який знаходився за брамою станції. Сюди прибували жителі навколишніх сіл і продавали продукти харчування та інші товари.

Поселення поступово розросталося. Якщо у 1892 р. в Крижополі про­живало у 71 дворі 488 мешканців, то у 1904 р. вже нараховувалося 123 двори, в яких мешкало 690 осіб.

Йшли роки. Селище продовжувало розбудовуватися. З обох боків заліз­ничної колії споруджувалися господарчі та житлові будинки. До революції в Крижополі працювало кілька магазинів, діяло два млини, дві олійні, ковпакова фабрика. 1874 р. став до ладу Соколівський цукровий завод. В домашніх умовах випікали на продаж хліб. У заїжджих дворах можна було перепочити і переночувати.

Тодішні власники місцевості, родина Бжозовських, отримуючи вели­чезні прибутки від земельних володінь, вкладала кошти у промислові під­приємства. їх садиба у с. Соколівка належала до найцінніших з точки зору мистецтва та родинних пам’яток на Поділлі.

Будинок з усіх сторін оточував великий пейзажний англійський парк, що складався із ставків, подібних до невеликих озер з непостійними берегами. На переходах стояли арочні мости. Серед дерев та кущів виднілися альтанки, одна з яких нагадувала китайський будиночок. Парк прикрашали міфологічні постаті з мармуру та піщаника. Статуї були придбані Зеноном Бжозовським під час його подорожей до Італії, Єгипту та інших місць. Чотири з них представляли пори року.

Чимало цінного з палацу і парку безслідно зникло, або ж було просто знищено у буремні революційні роки XX ст. Велика Вітчизняна війна продовжила руйнування як цінних пам’яток краю, так і помешкань жителів, фабрик і заводів, шкіл і будинків культури, споруджених у короткий мирний період.

Мужньо билися з ворогом жителі Крижополя на фронтах війни. Кожен другий мешканець не повернувся додому. За героїзм, виявлений на фрон­тах, більше 11 тис. крижопільчан нагороджені орденами і медалями. Місцеві мешканці вдячні своїм визволителям. Вони свято бережуть пам’ять про загиблих та померлих від ран у повоєнні роки воїнів-земляків: О. Боровка – відважного армійського розвідника; повних кавалерів орденів Слави О. Патрацького, М. Бугайчука. За мужність і героїзм двом землякам, Олегу Анатолійовичу Бичковському і Роману Семеновичу Сміщуку присвоєно зван­ня Героя Радянського Союзу.

Для гостей у селищі функціонують 2 приватних готелі: мотель «Гранд» та готель «Сафарі».

Цікавим куточком Крижопільщини є с. Гарячківка, що історично пов’язане з чи не найбільшою у світі українською династією Лимичів, соратників Устима Кармалюка.

Свій початок рід бере з уже неіснуючого села Лікоть, що на Львівщині. З часом Лимичі роз’їхалися в різні куточки світу в пошуках кращого життя, зокрема і в подільське село Гарячківку.

За архівними джерелами встановлено, що всі члени роду є кровними родичами. Тепер вони живуть у 17 областях України, найбільше їх у Львів­ській, Вінницькій, Рівненській, Миколаївській, Одеській, Донецькій, Кіро­воградській областях і Криму, чимало родин – за кордоном – у Росії, США, Німеччині, Канаді, Австралії.

Дослідив свій родовід до XVI ст. Андрій Іванович Лимич. Завдяки його невтомній діяльності по відродженню і згуртуванню роду, вперше в Україні у 2000 р. створено родинну і громадську організацію – Всеукраїнський фонд роду Лимич.

Символом переселення частини цього давнього роду у XVIII ст. з Карпат в с. Гарячківка є родинний знак «Доля роду Лимич». Він зображений у вигляді вертикальної п’ятиметрової стели, яка з боку нагадує верстовий стовп. Знак зведений у 2003 р. на Святу Трійцю. Він оздоблений біблійною та родовою символікою.

За 20 км від райцентру розмістилося стародавнє село Куниче. Адже археологічні знахідки свідчать про те, що люди тут жили ще 60-40 тис. років тому. З покоління у покоління передавалися перекази старожилів про те, що колись Куниче було укріпленим містом, з усіх боків обнесене захисним валом і лежало неподалік Куничанського шляху. Тоді тут діяло 4 церкви. Посередині, на великій площі, мешканці викопали криницю і обнесли її дерев’яним зрубом, через що і назвали «Рублена криниця». Все місцеве на­селення збиралося тут на свята, на збори, де вирішували життєво важливі питання. Від тієї давнини збереглася лише «Рублена криниця», яку жителі села доглядають і п’ють з неї смачну воду. Не менш цінною пам’яткою села є і «Козацька криниця», викопана козаками М. Кривоноса, що проходили тут з боями під час визвольних змагань проти польської шляхти.

У XIV ст. на цих землях литовським феодалом Германом Дашковичем було збудовано замок, залишки якого (високий земляний горб) знаходяться за 2 км на північний захід від поселення.

Та презентують край, насамперед, крижопільчани, які день за днем творили і творять його історію. Крижопільщина – батьківщина генерал-лейтенанта Василя Максимовича Телелима, першого доктора військових наук, професора, заслуженого діяча науки і техніки України.

У с. Крикливець народився видатний художник Іван Соколенко (Ян Засідатель). Близько сорока років він плідно працював у Вінниці. Його по­лотна і тепер прикрашають картинні галереї Італії, Франції, Польщі, є вони і у Вінницькому обласному художньому музеї.

У 1895 р. тут народився Юхтим Кришталевич, який добре знав млинарську справу, будував вітряки, водяні млини та власноруч виготовив перший велосипед на трьох колесах.

Нині у селі живе і працює цікавий поет і прозаїк, агроном-селекціонер Микола Завальний, який вивів близько трьох десятків нових сортів винограду та інших плодових і овочевих культур.

Родом з с. Жабокрич новатор сільськогосподарського виробництва, двічі Герой Соціалістичної Праці Тетяна Пилипівна Марцин. У рідному селі встановлено погруддя відомій землячці.

Село Красносілка – батьківщина ще одного Героя Соціалістичної Праці – Микити Яковича Діброви. Всього ж у краї цього високого звання удос­тоєно шість трударів.

Щедра Крижопільська земля пишається своїми непересічними особис­тостями світового значення.

У с. Чоботарка (нині с. Заболотне) народився відомий вчений, мікробіолог, член Академії наук СРСР, просто мужня і віддана справі людина – Данило Кирилович Заболотний. Серед інших вчених, що працювали над вивченням такого інфекційного захворювання, як чума, працював і Данило Кирилович, який, ризикуючи власним життям, присвятив вивченню цієї важкої хвороби більше 12 років. Він – активний учасник світових експедицій по боротьбі з чумою в Індії, Монголії, Персії, Аравії, Месопотамії, Китаї. Більше 10 років вчений вів боротьбу з холерою в Шотландії, Португалії, на Поволжі, в Одесі, Маньчжурії. 1920 р. Данило Кирилович організував першу в світі кафедру епідеміології при Одеському медичному інституті. 1928 р. створив інститут мікробіології та епідеміології у складі Академії наук УРСР і став його першим директором.

Похований великий вчений-гуманіст у рідному селі Заболотне, де йому встановлено пам’ятник. Тут діє меморіальний музей Данила Кириловича. У колишнє село Чоботарка, яке носить тепер його ім’я, щороку приїздять люди з різних кінців України, щоб вшанувати пам’ять видатного вченого.

Із с. Заболотне й відомий український прозаїк Микола Олександрович Рябий, автор багатотомної хроніки прадавнього роду Земледухів – від скитських часів до наших днів.

Продовжує перелік знаних земляків краю ім’я відомого українського письменника, журналіста, мандрівника Миколи Петровича Трублаїні (справжнє прізвище Трублаєвський), який народився у с. Вільшанка. Його творчість – ціла епоха в літературі для дітей. У його рідному селі створено народний меморіальний літературний музей-бібліотека, встановлено погруддя. Споруджено пам’ятник нашому землякові і в Ровеньках (Луганська область), де загинув письменник на початку Великої Вітчизняної війни.

У цьому ж селі 26 травня 1886 р. у родині священика народився видатний історик мистецтва, шевченкознавець Костянтин Віталійович Широцький. З дитинства полюбив він своє інтернаціональне село, де вдало поєднувалися елементи української, молдовської, польської і єврейської культур. Саме тут він долучився до краси рідної природи і почав переносити своє бачення на папір.

З с. Соколівка, що на Крижопільщині, й відомий український поет, прозаїк, драматург, перекладач Андрій Пилипович М’ястківський.

Родом з с. Теклівка письменник, публіцист, громадський діяч Володимир Олександрович Яворівський, автор цілого ряду книг, оповідань, повістей. У с. Жабокрич жив і вчився відомий письменник Анатолій Агафонович Бортняк, автор багатьох ліричних і гумористичних збірок. За свою творчість відзначений багатьма літературними преміями.

У духовну скарбницю краю вписані також імена уродженців с. Городківка Володимира Кожухаря – відомого диригента симфонічного оркестру м. Санкт-Петербург й талановитого художника Олександра Коровая.

Турбота про збереження пам’яті видатних земляків краю, історичних та культурних цінностей вважається обов’язком кожного крижопільчанина. В районі створено 3 музеї, знаходиться 33 пам’ятки історії, культури і архітектури, найвідоміші з яких: Казанська церква (1619 р.) та костьол Пресвятої Діви Марії (1747 р., с. Городківка), церква Іоанна Богослова (1747 р., с. Ра­дянське), садиба Бжозовських (поч. XIX ст., с. Соколівка).

Чимало самодіяльних художніх колективів району несуть високі зразки народної творчості людям. Багате Крижопілля і на талановитих майстрів художньої вишивки, ткацтва, писанкарства.

До того ж цей край, як і багато інших куточків Поділля, відзначається своєрідністю і різноманіттям природних умов. Лісові масиви, змінюються на степові чи водні комплекси. Серед них вирізняється гідрологічна пам’ятка, до якої відноситься група стародавніх джерел ґрунтової води «Ізвір», які живлять р. Марківку і знаходяться біля с. Вербка; урочища «Турська стінка» (с. Вільшанка), «Суха долина» (с. Джугастра) «Соколівська дача», що знаходиться в Заболотнянському лісництві на території Соколівської сільської ради.

Рекреаційні можливості району використовуються ефективно. На його теренах розташовані 2 санаторії: дитячий – «Зелена діброва» і обласний дитячий психоневрологічний санаторій імені академіка Д. К. Заболотного; діє Крижопільський дитячий оздоровчий заклад «Мрія», побудований у 1988 р. в лісовому масиві урочища «Лиса Гора» (12 км від смт Крижопіль). Розрахований на 350 місць одночасного перебування дітей шкільного віку від 7 до 17 років.

Ось таке обличчя цього благодатного краю. Воно неначе в мініатюрі повторює краєвиди усієї України – з її лісами, колосистими полями, буряковими плантаціями. В історичному минулому крижопільчан, закоханих у рідний край, віддзеркалюється доля всього українського народу.

ЛИПОВЕЦЬКИЙ РАЙОН

Де б не був я в путі і куди б не ходив

По великому нашому краю, –

Липовеччина рідна зі мною завжди,

Краще в світі землі я не знаю.

М. Дажура

Територія – 1,0 тис. км²

На території району знаходиться 59 населених пунктів

Кількість населення – 40,6 тис. осіб

Відстань від райцентру до м. Вінниці автошляхами – 45 км,

залізницею – 92 км

Річки: Десна, Соб

Адміністративний центр району – м. Липовець

Кількість населення – 9,0 тис. осіб

Телефонний код 0-4358

У чарівному Подільському краї милує зір своєю красою Липовеччина, що має цікаве історичне минуле, відома своїми трудовими та культурними традиціями, талановитими людьми – справжніми майстрами своєї справи.

Липовецький край розмістився у північно-східній частині Вінниччини, межує з Калинівським, Погребищенським, Оратівським, Іллінецьким, Немирівським та Вінницьким районами області. Примітними рисами рельєфу є 15 річок, найбільші з яких – ліві притоки Південного Бугу – Десна і Соб, у які впадають Вільшанка, Сібок та інші малі річки.

Липовецький район лежить в районі переходу від Подільського плато до Придніпровської височини. Найвища точка (322 м над рівнем моря) знаходиться біля с. Богданівна. Поверхня – підвищена, полого-хвиляста лісова рівнина, розчленована балками із лісо- і луко-степовими ландшафтами в західній частині.

Серед сільських населених пунктів до великих належать Стара Прилука (перша згадка 1146 р.), Зозів (1552 р.), Вахнівка (1578 р.), Приборівка (1630 р.), Нова Прилука (1780 р.), Росоша і Нагіадівка (назви обох вперше з’являються у XVIII ст.).

Головним ресурсом, яким володіє Липовеччина, є її земля, 90 відсотків якої становлять чорноземи. Клімат тут помірно-континентальний, з порівняно недовгою зимою і теплим літом. Масиви лісів розміщені, в основному, у південно-західній частині району: на територіях смт Турбів та сіл Вахнівка, Козинці, Приборівка, Щаслива. Найпоширенішими породами дерев є граб, береза, дуб, ясен, липа, сосна.

Надра району багаті на корисні копалини. Переважають глина червона та каолінова, граніт, пісок, торф. Наявність значних покладів каоліну (його

родовище біля Турбова є одним із найбільших у Європі), сприяло появі в районі заводу з виробництва збагаченого каоліну. Липовецький цегельний завод побудовано поблизу покладів глини.

Попередниками липівчан були скіфи, уличі, чорні клобуки, ліпани, козаки-уходники, переселенці із Сіверщини і Волині.

Пізніше з’явилися села, де компактно жили вірмени, поляки, євреї. 1930 р. у Липовецькому районі мешкало 105 тис. чоловік, але внаслідок сумнівних експериментів за роки радянської влади ця кількість скоротилася більш як удвічі.

На території району виявлені скіфські кургани, могильники трипільської, зарубинецької, черняхівської та інших археологічних культур, слов’янські і давньоруські поселення.

Перші письмові згадки про Липовеччину знаходяться у працях давньо­грецького історика Геродота (V ст. до н.е.). Він називав кінцевим пунктом походу перського царя Дарія на скіфів (514 р. до н.е.) річку Оар, тобто Соб (у давні часи – Собар).

У період Київської Русі ця територія належала до Болохівської землі, за володіння якою часто точилися війни між Київським, Галицьким і Волин­ським князівствами. У зв’язку з цим у літописах між 1146 і 1150 рр. знайдено відомості про порубіжну фортецю Прилуки (нині – с. Стара Прилука), центр племені Куниль (ймовірно, розміщувався у Липовецькому мікрорайо­ні Скакунка) і племена турпіїв (їх етнонім відображено у назві Турбова).

Стара Прилука, Липовець і Турбів – найдавніші літописні містечка, які більше, ніж на два століття старші за місто Вінницю. За легендами, ці перші поселення згоріли у полум’ї монголо-татарської навали.

До речі Стара Прилука згадується ще в Іпатіївському літописі. Тоді поселення належало галицькому князю Володимиру. З 1648 р. – це сотенне містечко Кальницького (Вінницького) полку. Залишки захисних споруд того часу збереглися до сьогодні за назвою «Бурти». На думку краєзнавця О. Рогового, майже 380 років тому Стара Прилука була козацькою столицею гетьмана Івана Кулаги-Петрижицького, адже, як доводить краєзнавець, тут перебував гетьман, Козацька рада, тобто всі основні козацькі органи влади. Це й дає йому підстави стверджувати, що Стара Прилука колись таки була столицею Козацької України, хоча й недовго.

Коли у 1362 р. литовський князь Ольгерд вигнав татар з Поділля, стали будуватися укріплені замки. Найбільший з них знаходився біля с. Війтівці. Народні перекази свідчать, що тут, на берегах річки Сібок, буяло стародавнє місто Піщань, спалене кочівниками.

Липовець виник на давньому чумацькому шляху у верхній течії річки Соб в межах історичної землі Брацлавщини. Ці землі приваблювали втікачів і входили в ареал формування українського козацтва. Місцеві жителі завжди були готові постояти за себе, адже від Липовця розпочинався Шпаків шлях, а з півночі огинав його сумнозвісний Чорний шлях звідки відбувалися постійні напади ворогів.

Саме на землях Липовеччини, за Прилукою Еріх Лясота, посол німецького імператора, у 1594 р. вперше в історії описав Козацьку Січ. Через два роки на річці Вільшанці відбулася одна з перших польсько-козацьких сутичок, коли Северин Наливайко заманив до ополонок рейтарів напольного гетьмана Жолкевського. Цей прийом пізніше наслідував у Вінниці Іван Богун.

У XVI ст. Айсин Верхній (як тоді звалося поселення) приваблює переселенців з Волині і з 1601 р. переходить у власність найбільшого українського магната Януша Острозького. З 1602 р. з’являється назва Липовець і він стає містом. Про походження назви селища існує багато версій. За однією з них, навколо було багато липових лісів, де жителі навколишніх поселень пере­ховувалися від татарських набігів.

Після Люблінської унії 1596 р. у Липовці польською шляхтою споруджується замок для захисту від виступів місцевого населення і нападів татар. 1628 р. тут нараховувалося вже 1100 будинків, що в півтора рази більше, ніж у тогочасній Вінниці. Був свій староста на ім’я Ярош Чернявський.

У роки Визвольної війни (1648-1654 рр.) Прилука і Липовець перетворилися в центри козацьких сотень Кальницького (Вінницького) полку. У березні 1651 р. під стінами Липовецького замку полки під проводом уманського полковника Й. Глуха, надіслані Богданом Хмельницьким, розгромили ударний авангард польсько-шляхетських військ і забезпечили зняття облоги м. Вінниці, де оборонявся Іван Богун. За це польський полководець Стефан Чарнецький спалив м. Липовець, яке надовго опустіло.

У XVIII ст. його кілька разів здобували гайдамаки. Ці події стали осно­вою сюжету історичної драми Івана Кочерги «Алмазне жорно». В цей час Липовець стає центром «губернії Липовецької» князів Любомирських, які продають його графу Лукашу Струтинському, що позитивно вплинуло на подальший розвиток поселення. Коли1775 р. тут нараховувався 251 будинок, то після Струтинських – в 2 рази більше.

Піднесенню земель між Собом і Десною у різні часи сприяли такі відомі діячі, як: власник Прилуки – брацлавський воєвода Януш Збаразький; князь Януш Острозький, за якого Липовець став містом; брацлавський суддя Ольбрихт Кохановський, який у 1625 р. спорудив місто Коханград і заселив його околицю; брацлавський суддя Мартин Грохольський – засновник с. Вербівка; зозівський настоятель Іван Любинський – духовний суддя та офіціал всієї Брацлавської єпархії у 1780-1785 рр.; розбудовник Зозова генерал Козловський; засновниця Зозівського ПТУ Юлія Гудим-Левкович; меценат і організатор зразкового господарства у Прилуці Сергій Мерінг; поміщик Олександр Раковський і граф Лука Струтинський; голова Липовецького повітового земства Ілля Рева.

З приєднанням України до Росії у 1793 р., Прилука з околицями віді­йшла до Махнівського (Бердичівського) повіту, а Липовець став центром Липовецького повіту Київської губернії, отримавши власний герб. 1804 р. тут з’являється повітовий суд, в’язниця, військові казарми, кінно-поштова станція.

У 1803-1822 рр. споруджується католицький костьол, першим настоя­телем якого був син шведського короля Карла Густава барон Трухзес. 1818 р. на пожертвування купця Таранова споруджується Соборно-Воскресенська церква, у якій 1892 р. розпочинав свою церковну кар’єру перший митрополит УАПЦ Василь Липківський – невтомний борець за українізацію церкви. Вже через три роки в одному з його звітів повідомляється, що при соборі зібрано «для читання призначену» бібліотеку із 43-х томів (без врахування книг церковного округу). Призначення Василя Липківського настоятелем Липовецького собору мало великий вплив на духовне пробудження краю. Інтелігенція Липовця збиралася вечорами у музикантів Столярських, де вільно висловлювалися думки і декламувалися вірші Т. Шевченка.

Не випадково, що саме на Липовеччині у 1897 р. було створено першу на теренах Вінниччини бібліотеку-читальню, а через рік затверджено її статут. Сьогодні Липовецька районна бібліотека працює над відродженням історичного минулого краю, духовних скарбів, давніх народних звичаїв і обрядів. Добре відомі липівчанам клуби «Народознавець» та «Берегиня», що діють при книгозбірні.

Липовеччина лежала на важливих перехрестях: по шляху чумаків до причорноморської солі, на якому виникли Лінці (Іллінці) та Гайсин; на Чорному шляху, по якому пізніше проклали залізницю; на Балто – Чорноморському тракті з Санкт-Петербурга до Миколаєва, на якому через кожних 15 км стояли поштові станції.

Тож через місто проїжджали такі відомі люди, як полководець Петро Румянцев (1780 р.), поет Олександр Пушкін (1821 р.), Тарас Шевченко (1846 р.).

Липовеччина була й ареною декабристського руху (на постої тут перебував полк керівника Південного товариства П. І. Пестеля), польських повстань 1831 і 1863 рр.

Через 3 роки після реформи 1861 р. тут утворюється міська Дума, яка фактично почала функціонувати з 1895 р. Більш активними темпами розвивається місцева промисловість. Збудовано 4 водяні і 1 паровий млини, 2 заводи мінеральних вод, пивоварний завод М. Жорницького, друкарню, дві тютюнові фабрики, 2 цегельних заводи, чавуноливарну майстерню, 11 кузень. Налічувалося більше 120 торгових лавок.

У Липовці також діяла двокласна та комерційна школи (з 1910 р.), гімназія (з 1918 р.), лікарня, клуб, 2 готелі, пошта. На телефонній станції по місту нараховувалося 22 абоненти і 8 – по повіту.

З 1923 р. Липовець за новим адміністративним поділом став районним центром Бердичівського округу. Тоді в ньому мешкало 3590 чоловік. З 1925 – селищем міського типу Вінницького округу.

В ті часи примусова колективізація і більшовицький терор обернулися великими трагедіями для мешканців Липовеччини, про що свідчать тогочасні статистичні дані. Кількість жителів зі 105 304 у 1932 р. зменшилася до 74 965 у 1934 р.

Репресивні органи вдвічі перевиконали доведений «план» виселення людей. Місцевий житель Михайло Ситник встановив своєрідний рекорд для колишнього СРСР, провівши у неволі 60 літ.

У роки Другої світової війни до 5 тис. липівчан полягло на її фронтах, 6949 мирних жителів (за оцінками післявоєнних комісій) були замордовані фашистами, близько 500 чоловік підірвалися на мінах, загинули на каторж­них роботах у Німеччині.

22 липня 1941 р. на Липовеччині відбувся один з перших контрударів проти фашистської армії, було визволено с. Пісочин. У роки окупації бороть­бу проти фашистських загарбників вели комуністичні й націоналістичні під­пільні групи під проводом Олександра Кукурудзи, Семена Грищука, Наталії Музикант, В’ячеслава Мессароша та ін. У листопаді 1943-го Липовеччина перетворилася в партизанську зону. Після запеклих боїв, які ветерани порівнюють з Курською дугою, 15 березня 1944 р. визволено останній населений пункт району – с. Косаківку.

Сотні жителів селища воювали у складі діючої тоді радянської армії. Імена 341 земляка, які загинули в боях, занесені до Книги пам’яті.

За бойові заслуги чотири земляки отримали високе звання Героя Радянського Союзу: Сергій Васюта (с. Гордіївка), Абрам Зіндельс (м. Ли- мовець), Олексій Козаченко (с. Берестівка), Сергій Клименко (с. Зозів), три стали повними кавалерами ордену Слави: Андрій Ковбасюк (с. Кам’янка, нині м. Липовець), Никифор Тарапата (с. Стара Прилука), Олександр Янков- ський (с. Брицьке) та ін.

Липовеччина заліковувала рани війни. За роки радянської влади відновлено роботу господарського комплексу, сформована його спеціалізація. За успіхи у Всесоюзному змаганні по вирощуванню сільськогосподарської продукції 1978 р. район був нагороджений перехідним Червоним Прапором.

Нині це аграрний регіон України з інтенсивним розвитком зернового, цукрового та м’ясо-молочного сільськогосподарського виробництва.

Мальовнича природа краю надихала на творчі здобутки багатьох услав­лених людей. Тут народився талановитий театральний художник, пейзажист та графік Іван Мартинович Бурячок.

Родом з с. Біла ще один талановитий художник – Іван Петрович Грищук.

З с. Нова Прилука – Зелман Абрахам Ваксман – єдиний з вінничан лауреат Нобелівської премії з фізіології й медицини 1952 р., яку він отримав «за відкриття стрептоміцину – першого антибіотика, ефективного при лікуванні туберкульозу». На вшанування пам’яті видатного земляка, до 115-ої річниці від дня його народження в селі відкрито пам’ятник.

Всій Україні відоме ім’я письменника, лауреата Шевченківської премії Василя Земляка, який народився у с. Конюшівка, та учителя славнозвісного скрипаля Давида Ойстраха Петра Столярського, уродженця м. Липовець.

Рід видатного російського письменника Федора Михайловича Достоєвського також бере свій початок з Липовеччини.

До речі, 2007 р. у с. Війтівці прибула експедиція літературознавців з Москви, щоб ознайомитися з місцями, де народився батько великого пись­менника – М. А. Достоєвський. Експедицію очолив академік Російської академії наук, президент Фонду Достоєвських Ігор Волгін.

На Вінниччині ж родовід Достоєвських ретельно вивчав історик, ви­пускник Вінницького педагогічного інституту Олександр Роговий, який ще 1980 р. записав від старожилів легенду про Достоєвських. Нібито батько письменника служив у Війтівцях священиком. З архівів О. Роговий дізнався, що Достоєвський справді правив у сільській церкві. Але то був не батько письменника, а дід на ім’я Андрій. Батько справді народився у Війтівцях. Звідси поїхав вчитися до Москви, став лікарем, серед його дітей був і май­бутній письменник зі світовим ім’ям.

Священиками у цьому селі були ще двоє родичів Достоєвських. Цікаво й те, що О. Роговому вдалося знайти ім’я бабусі Федора Михайловича, яке довгий час не могли встановити російські науковці. Звали її Анастасією.

Старший брат Андрія Достоєвського, діда письменника, Іоанн служив священиком у селі Скала нинішнього Оратівського району. Його автограф зберігся у метричній книзі.

Родом з м. Липовець визначний український природознавець і педагог, один із основоположників геології й географії України Павло Аполлонович Тутковський. Його внесок в науку різнобічний, адже він працював практич­но в усіх галузях науки про Землю. Враховуючи значний вклад у розвиток української науки, його ім’я занесено в книгу «Сто видатних імен України».

З Липовеччиною пов’язана й діяльність відомого українського фольклориста Івана Демченка, польського історика Валеріана Врублевського, заслуженого лікаря України Василя Приступова, автора «Некрополя України» Михайла Кутинського, драматурга Валерія Кукурузи (Негарного), класика данської літератури Тора Ланге, який вважається найпершим дослідником і збирачем фольклору на Липовеччині. Звільнившись з посади данського консула, Т. Ланге постійно проживав у с. Нападівка.

Видатним краянам Василю Земляку, Андрію Ковбасюку і Василю Копитку відкриті шкільні музеї. Всього в районі нараховується 57 пам’яток історії, культури, археології і архітектури.

Неабияке історичне і культове значення мають пам’ятки сакральної архітектури, що діють у різних населених пунктах Липовецького району: Дмитрівська дерев’яна церква (XIX ст.), Свято-Успенська (1868 р.), Різдва- Богородиці (1875 р.), Хресто-Воздвиженська (1877 р.), Свято-Покровська (1905 р.) та церква Іоанна Богослова (дерев’яна, 1902-1915 рр.).

Відомими пам’ятками архітектури та історії краю вважаються «Бурти» – залишки найдавнішого літописного містечка області і козацької фортеці у Старій Прилуці (ХІІ-ХVІІ ст.), палац Мерінга (початок XX ст.), палац Т. Ланге в с. Нападівка (XIX ст.), палац Раковських у с. Козинці (XIX ст.), земська лікарня у Новій Прилуці (початок XX ст.), пам’ятник жертвам Голодомору 1932-1933 рр., обеліски на місцях масових фашистських екзекуцій, єдиний в Україні словацький монумент під Липовцем на місці загибелі у липні 1941 р. словацької мотобригади, пам’ятний знак на Танковому полі біля с. Зозівка, де в січні 1944 р. відбулася одна з найбільших танкових битв Другої світової війни.

Серед пам’яток природного походження цікавим місцем для туристів є гігантська астропроблема біля с. Іваньки. Приблизно 400 млн. років тому на межі нинішніх Липовецького та Іллінецького районів відбулася подія планетарного масштабу – падіння найбільшого в Європі метеориту. Про це детально описано на сторінках цього видання в Іллінецькому районі.

Варто звернути увагу на зарезервовані під природні заказники «Початок» біля витоків річки Соб (с. Ксаверівка), «Торфовиця» (с. Лозувата), чотири джерела, що є гідрологічними пам’ятками природи.

Важливим рекреаційним ресурсом району є й обласна фізіотерапевтична лікарня відновлювального лікування, яка функціонує у м. Липовець.

У Липовецькому краї, на кам’янистих берегах річки Десни, з великим водосховищем, створеним при впадінні в неї річки Вільшанки, лежить міс­течко Турбів. Його окрасою є старовинний парк, що почав формуватися ще в середині XIX ст. на основі існуючих дубових насаджень. Тоді Турбів належав Олені і Сергію Драгошевич-Никшич. Сьогодні в парку можна зустріти не лише 120-літні дерева, а й набагато старіші. Найбільший вік окремих дубів сягає понад 300 років. Тому місцеві жителі розпочали активні дії по збереженню цих унікальних дерев.

Неподалік від Турбова, у лісовому масиві, знаходиться обласна рибальсько-мисливська база, яка вабить відпочиваючих.

На шляху з Литовця до Турбова лежить невеличке село з квітковою назвою Нарцизівка, що милує зір всіх, хто хоча б раз її бачив. Це маленьке поселення має свою цікаву історію і пишається власними поетичними ле­гендами. їх тут чимало передається місцевими мешканцями з вуст у вуста, із покоління у покоління. Зокрема, про історію місцевої вулиці, яка зветь­ся Карпатами. Інші розповідають про походження багатств місцевих панів Козловських та заховані дотепер золоті скарби отамана Павлуші. Що ж до назви села, то припускають, що пов’язана вона з грецькою міфологією. Не відкидають версію й про її «квіткове» походження. Існує також припущення про зв’язок назви з польським іменем Нарцис, яке носили місцеві поміщики.

На Липовеччині багато населених пунктів, які своїми милозвучними назвами навівають приємні почуття і піднесений настрій: Щаслива, Хороша, Славна.

Чимало у краї майстрів народного мистецтва. Найпоширенішим видом народної творчості тут вважається вишивання. З прадавніх часів створено безліч способів і технік цього поширеного народного мистецтва. Старійшиною серед вишивальниць є М. В. Куземко, неодноразовий перемо­жець обласних та районних виставок.

Мешканці села Вахнівка, що розташоване за 20 км від районного центру на берегах невеличкої річки Вільшанки, зберегли чимало українських народних пісень.

При районному Будинку культури працює п’ять аматорських колективів,  які мають звання «народний».

Традиційними тут стали свята земляцтва, започатковані в с. Скитка, які знайшли своє продовження на Днях письменника Василя Земляка у Липовці та свято Українського козацтва.

Цікаво й те, що у Липовецькому районі започаткували створення символіки сільських населених пунктів. Першим, офіційно затвердженим обласною геральдичною комісією гербом населеного пункту, був герб Старої Прилуки як найдавнішого літописного містечка краю.

Були розроблені герби й інших населених пунктів Липовецького краю, де кожне село – унікальне. Вони вітають подорожнього при в’їзді до села, додають значимості громадським приміщенням і навіть прикрашають товарні знаки місцевих підприємців.

Липовецька земля багата на історичні події та постаті непересічних сучасників, які творять її багатовікову славу. Тут є чимало історичних та культурних пам’яток, знайомство з якими збагачує кругозір. А навколишня природа додає здоров’я і гарного настрою.

ЛІТИНСЬКИЙ РАЙОН

Краю мій зелений, вічная дорога,

Ти безсмертник в полі, в небесах гроза –

Припаду я серцем до твого порога,

Як твоя кровинка, як твоя сльоза.

М. Стельмах

Територія – 1,0 тис. км²

На території району знаходиться 62 населених пункти

Кількість населення – 38,1 тис. осіб

Відстань від райцентру до м. Вінниці автошляхами – 33 км,

залізницею - 62 км

Річки: Згар, Південний Буг

Адміністративний центр району – смт Літин (1924 р. – отримало статус селища міського типу)

Населення – 6,8 тис. чол.

Телефонний код 0-4347

Літинщина... Край, на шляхах якого залишив незгладимий слід легендарний Устим Кармалюк, крислаті липи вздовж його дороги є хоч і мовчазними, але живими свідками подорожі цими місцями імператриці Катерини II, що прямувала до Таврії. Цей край явив світові незабутнього Михайла Стельмаха...

Славний цей край і своїми родючими землями, садами, молоком, хліба­ми і працьовитими та гостинними людьми.

Літинський район знаходиться у північно-західній частині Вінниччини. Лежить у межах Подільської височини. Межує із Деражнянським та Летичівським районами Хмельницької області, з Вінницьким, Жмеринським, Хмільницьким та Калинівським районами Вінницької області.

Надра району мають такі корисні копалини, як граніт, діорит, глина, пісок, поклади бурого вугілля. Окрім цього, розвідано незначні поклади мармуроподібних вапняків, каоліну, залізної руди. Є джерела мінеральних вод (села Осолинка, Вербівка). Третина природних запасів торфу області знаходиться в Літинському районі. У структурі ґрунтів переважають опідзолені (79%), в незначній кількості є дерно-підзолисті, чорноземи, лукові, болотисті.

Гортаючи сторінки історії та сьогодення Літинщини, можна лише здогадуватися, скільки поколінь виросло у цій місцевості і яке різноманітне було їхнє життя. Про це розповідають археологічні та історичні джерела, документи сивої давнини та зовсім недалекого минулого.

Сприятливі природні умови, родючі ґрунти, великі ліси багаті на дичину, – здавна приваблювали сюди поселенців. Найдавніші сліди проживання

первісних людей у цій місцевості відносяться до часів трипільської культури і датуються IV–III тис. до н.е. За 3 км на південь від Літина розташоване трипільське поселення Білозірка. У 1990-1992 рр. тут проводилися археологічні дослідження, в результаті яких встановлено, що стародавнє селище склада­лося з більш, ніж сорока глинобитних споруд, розміщених без чіткого плану, Цікаво, що подібних поселень на Літинщині виявлено декілька, зокрема поблизу с. Залужне. Одне з них досліджено біля с. Сосни. За відбитками зерен у кераміці, вчені встановили культивування трипільцями у Соснах карлико­вої і м’якої пшениці та плівчастого ячменю.

На рубежі нашої ери у цих краях існувало поселення черняхівської культури (II–V ст. н.е.). Тут знайдені фрагменти сірого та чорного лощеного гончарного посуду, біконічні прясла, кістки тварин.

Довкола Літина відома ціла низка старожитностей слов’янського та давньоруського часів.

Учені-археологи нараховують у районі кілька десятків стоянок древніх людей, які різняться за часом та належністю до певних культур: 14 пам'яток трипільської культури, 8 поселень епохи бронзи, 4 пам'ятки скіфського часу, З – черняхівської культури та одне ранньослов’янське поселення.

На берегах Згару, що синьою стрічкою пливе поміж скель та зелених, порослих осокою і верболозом долин, тихо причаївся Літин. Майже 600 літ минуло, як перші поселенці заснували це колоритне містечко.

Історія Літина починається з того часу, коли цей край був порубіжжям литовських володінь і, з метою захисту кордонів держави, роздаровувався частинами різним людям. Достеменно відомо, що раніше Літина вже існувало село Дяківці (Дядьків), яке в XIII ст. належало легендарній Болохівській землі, а у 1442 р. було подароване польським королем Владиславом III С. Кослєвському. Раніше Літина згадується й село Микулинці. Князь Вітовт наприкінці XIV ст. подарував це поселення Б. Микулинському, який загинув у боротьбі з татарами, а його дружина і син Іван потрапили у татарський полон. Литовський князь Свидригайло викупив їх звідти і повернув їм даро­вану власність.

Вперше Літин згадується в грамоті князя Свидригайла за 1431 р., коли ці порубіжні між Польщею і Литвою землі стали власністю брацлавського шляхтича Олександра Кмита (Кміта). Перші задокументовані володарі Літина – Кмитичі. Рід Кмити походив з Київщини і належав до найдавні­ших українських родин. На острові, утвореному річкою Згар і її притокою Шмигавкою, було споруджено укріплений замок, біля якого поселилися вільні люди – болоховці, ремісники і торговці. Замок мав 8 бійниць і вогнепальну зброю, підйомний міст через річку і підземний хід до міста. Поруч і ним на «ставках» збудували два млини.

За народними переказами, Літин та його околиці у давні часи були густо вкриті лісом. Старі хати, а вік їх довший за людський, – перші свідчення тому: збудовані вони в зруб, бо лісу було вдосталь. Хати будувалися з двома дверима.

Звідси купці вивозили хутро, мед, худобу, а найбільше – хліб. Перетворення Літина в другій половині XVI ст. з панського маєтку у староство сприяло подальшому розвитку ремісничого виробництва і торгівлі. У Літині було побудовано два нових млини. Кількість жителів зросла до 900 осіб, а довкола міста розрослися слободи: Слобода, Нові Осади, Селище, де оселялися ремісники та селяни.

20 вересня 1578 р. польський король Стефан Баторій особливою грамотою дарував Літину різні торговельні привілеї та Магдебурзьке право. Містечко отримало дозвіл мати два щорічних ярмарки, торг щопонеділка, вільні корчми, вільно шинкувати, продавати й купувати.

З 1648 р. місто перебувало у складі Кальницького (Вінницького) полку. Разом з козацькими загонами його мешканці брали участь у битві з польською шляхтою біля Пиляви. Відомо, що у листопаді – грудні 1653 р. в Літині зупинявся Б. Хмельницький, де організовував переговори з послами від московського царя і татарського хана.

За часів козацьких війн на місто неодноразово нападали козаки і татари, що призводило до значних розорень селянських господарств та знищення місцевого населення.

Відомо, що у ХVІІ-ХVІІІ ст., а можливо й раніше, в Микулинцях існував монастир, який називали Микулинським. Монастир знаходився на півострові, що омивався ставком чи затоном річки Згар, і являв собою своєрідну фортецю, яка давала притулок навколишньому населенню у період татарських грабіжницьких набігів. Під час одного з таких нападів монастир не витримав натиску, був захоплений ворогом і спалений. Вали і рови Микулинського монастиря були видимі аж до початку XX ст.

За другим поділом Польщі (1793 р.) літинські землі відійшли до Російської імперії. Літин стає повітовим центром Подільської губернії. Першим його міським головою був І. О. Корф. Тоді ж Літин отримав свій герб. Дослідник подільської геральдики Ю. Савчук пише, що природні умо­ви й особливості розташування Літина зафіксували в його емблемі дві сосни і дві ялини – «на знак великого багатства в цій окрузі лісів». З формуванням повітових органів влади у Літині закладається споруда фортечного типу – повітова в’язниця (1805 p.). Сьогодні в пам’ятці архітектури розмістилися зали Літинського краєзнавчого музею ім. У. Кармалюка.

Адже початок XIX ст. в історії Літина та Літинщини пов’язаний з ім’ям народного месника Устима Кармалюка. 27 лютого 1787 р. в с. Головчинці Літинського повіту (тепер с. Кармалюкове Жмеринського району) в сім’ї кріпаків Якима та Олени Кармалюків народився син Устим – майбутній народний месник. Чимало сторінок його біографії пов’язано з Літинщиною. У 1827-1828 та 1830-1832 pp. він перебував у Літинській в’язниці. Майже в кожному літинському селі, де колись побував народний герой, побутують про нього легенди і перекази. Які це гарні фольклорні знахідки! Приміром, яр між селами Багринівці та Яблунівка, в урочищі Копачів, навколишні жителі називають Кармалюковим, бо там, кажуть, не раз бував він сам, і його летючі повстанські загони. А скільки лип-схованок на шляху з Літина до Летичева мав за розповідями Кармалюк! Поблизу с. Сосни, за переказами, знаходиться Кармалюкова печера.

Літин стоїть на давньому шляху з Брацлавщини до Любліна, що раніше називався «Вінницький гостинець». Це розташування надавало місту помітних переваг: відбувалася торгівля хлібом, а також м’ясопродуктами, рибою, медом. У Літині працювали свічково-сальний, пивоварний, миловарний, два цегельних заводи та тютюнова фабрика.

Після реформи 1861 р. місто продовжило свій розвиток значно швидше. Тут щорічно відбувалося 12 ярмарків, 11 торжків, постійно працювало 108 крамниць. Відомо, що Літинський повіт постачав майже усю Подільську губернію возами і саньми, які називали «літинянки», різними землеробськими знаряддями і бджолиними вуликами. Працювала суконна фабрика. У Гуті-Літинській (тепер с. Малинівка) був гончарно-скляний завод, а непо­далік – спиртова мануфактура. У селах Селище та Сосни діяли цегельні, в Микулинцях– паротурбінний млин.

На ярмарках можна було не тільки придбати необхідне, а й випити «півока» горілки, закусивши холодцем, послухати сліпого лірника, поспілкуватися. У місті вздовж центральної вулиці, яка так і називалася – Велика Торгова, – були великі магазини: гастрономічний, кондитерський, м’ясний, ковбасний, галантерейно-взуттєвий тощо.

З викладенням бруківки, вулиці у Літині почали освітлювати. Збудували приміщення літинської міської думи, інші будівлі. В центрі знаходилася поштово-телеграфна контора, поштова земська станція і пункт казенних поштових коней. У 1812 р. відкрили першу школу, пізніше – жіноче і казенне єврейське училища. З культурних установ існував лише «Народний дім» з бібліотекою. У 1913 р. у місті влаштували сільськогосподарську метеоро­логічну станцію.

Справжньою окрасою тогочасного Літина вважався православний Свято-Миколаївський собор та Різдво-Богородицька церква. У 1938 р. Свято-Миколаївський храм було знищено.

Наприкінці ХІХ-початку XX ст. Літин став центром Літинського деканату (церковно-адміністративної одиниці) Луцько-Житомирської дієцезії.

Окрасою містечка є католицький костьол Непорочного Зачаття Діви Марії, зведений у 1748 р. та перебудований в 1856 р.

У той період тут стояли й інші культові споруди: дві каплиці належали літинським старовірам, чотири синагоги збудували євреї.

У часи революції та громадянської війни в краї точилася запекла боротьба за владу. Остаточно радянську владу в Літині встановили у листопаді 1920 р. Не оминули край і лихоліття страшного голодомору та репресій.

Напад фашистської Німеччини продовжив тяжкі випробування для мешканців району. Лише за перший рік окупації фашисти розстріляли 2156 літинчан. Всього ж за роки війни було знищено 7312 мирних жителів і військовополонених, 2348 – вивезено на примусові роботи до рейху. Сім сіл району були повністю спалені: Пеньківка, Супрунів, Підлісне, Бруслинів, Уладівка, Бруслинівка, Майдан-Бобрик. Місцеві жителі не корилися фа­шистській навалі. Тут діяли підпільники та партизани, які в тилу ворога вели мужню боротьбу проти ворога, наближаючи день Перемоги.

За героїзм, виявлений на фронтах війни, високе звання Героя Радянського Союзу отримали уродженці Літинщини: Б. С. Варава, І. Ю. Бурлака, А. Г. Цимбалюк, М. С. Пінський.

Нині на території району працюють промислові та сільськогосподарські підприємства, фермерські господарства. Розвивається і малий бізнес.

Діють клубні установи, бібліотеки, краєзнавчий музей ім. У. Кармалюка, літературний музей М. П. Стельмаха, районний кінотеатр та парк культури і відпочинку.

Велич і багатство природи краю, різноманітність ландшафтів, тваринного світу і рослинності, примушує захоплюватися не лише мешканців краю, а й приїжджих гостей. Щоб зберегти первинність природних куточків, на території Літинщини створюються і діють ботанічні, зоологічні, гідрологічні заповідники, заказники, урочища та пам’ятки природи з різними статусами та режимами.

Загалом тут нараховується 2 заповідних урочища загальною площею 47,8 га, 3 заказники площею 373 га та 5 пам’яток природи місцевого значення.

Серед цього різноманіття вирізняються: загадкове урочище «Дубина» – природна пам’ятка загальнодержавного значення, що являє собою унікальну грабову діброву двох поколінь віком від 100 до 180 років та ботанічний заказник «Дяківці».

Загально-зоологічний заказник «Згарський» охоплює середню течію річки Згар та її долину.

Росте на Літинщині рідкісне дерево – «Бук європейський», якому по­над 80 років. Є тут «Вікові сосни», які досягають висоти 20-23 м і яким по­над 125 років; є «Алея вікових лип».

В двох кілометрах від с. Трибухи, біля соснового лісу площею 27 га, (з яких 8 га займає ставок), розташований рекреаційний комплекс «Паламаренково». Нерідко можна бачити тут любителів рибної ловлі

У зоні відпочинку «Рибаче», що розташоване по трасі з Вінниці до Літина, функціонує туристична база. До послуг відпочиваючих – зручний готель, чудовий ставок і човни.

Гарний відпочинок чекає на гостей і у військово-мисливському госпо­дарстві «Петрик», з чудовим озером і островами посередині, площа яких сягає 500 га. Окрасою Петрика є справжній водоспад, що б’є з-під греблі.

Майже на автошляху Львів–Кіровоград–Знам’янка відкрито ринок сувенірних товарів, де можна придбати безліч самобутніх виробів народних умільців, майстрів з лозоплетіння, гончарства, килимарства, вишивки.

На Літинщині можна гарно відпочити також у старовинному селі Дяківці, перші згадки про яке належать до XIII ст. Поселення входило колись до Болохівської землі. А визначні Дяківці тим, що подарували світові славетного українського прозаїка, поета, драматурга, громадського діяча, академіка АН У PCP, Героя Соціалістичної Праці, лауреата Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка – Михайла Панасовича Стельмаха.

Свято бережуть односельці пам’ять про свого видатного земляка. Є у Дяківцях вулиця письменника, в одному з дворів стоїть доглянута отча хата, відкритий літературний музей його імені. За рішенням Вінницької обласної ради літературно-меморіальний комплекс М. Стельмаха внесено до списку перлин Поділля.

У с. Дашківці 1877 р. народився і провів свої дитячі роки відомий ра­дянський економіст, академік С. Г. Струмилін. Станіслав Густавович зробив значний внесок у розвиток різних галузей економічної науки, зокрема ста­тистики, методів планування та економіки праці.

У с. Майдан-Борківський (нині с. Українка) народився видатний україн­ський художник і педагог Хома Станіслав Буяльський, якому випала честь розписувати Олександрійський костьол у Києві.

Багате на історичні пам’ятки й с. Уладівка, яке у письмових джерелах вперше згадується в 1570 р. Неподалік села збереглося городище скіфського періоду. За часів володіння ним славнозвісного роду Потоцьких, у 1860 р. на околиці села збудували цукровий завод.

Із пам’яток архітектури в районі зберігся комплекс споруд церк­ви Різдва Богородиці: церква, дзвіниця, огорожа з брамою (XVIII ст., с. Журавне), залишки Літинської в’язниці-фортеці, в якій було ув’язнено Устима Кармалюка; будинок повітової управи у Літині (1864 р.),

У с. Шевченка (раніше с. Зіновенці), у величному соборі, збудованому Модестом Стрельбицьким, єпископом Волинським, знаходиться чудотворна ікона Божої Матері з немовлям, яка його зцілила.

Шанують і примножують на Літинщині прадавні зразки декоративно- прикладного та образотворчого мистецтва. Нині тут працює 138 майстрів народного мистецтва.

МОГИЛІВ-ПОДІЛЬСЬКИЙ РАЙОН

Мій край від Дністра,

Цей гостинний поріг на кордоні.

Як пелюстку, тебе

Україна трима на долоні.

Це тобі з-за Дністра,

Мов смаглявка в вінку чорноброва,

Посилає привіт

І всміхається щиро Молдова.

М. Гоцуляк

Територія – 0,9 тис. км²

На території району знаходиться 54 населених пункти Кількість населення – 68,2 тис. осіб

Відстань від райцентру до м. Вінниці автошляхами – 120 км,

 залізницею – 161 км

Річка – Дністер

Адміністративний центр району – м. Могилів-Подільський (з 1937 р. місто обласного підпорядкування)

Кількість населення – 32,6 тис. осіб

Телефонний код 0-4337

Чудом природи, окрасою всієї України, назвала Поділля видатна українська поетеса Леся Українка. Та не тільки письменниця щиро захоплювалася цим краєм. Поділля з його Придністров’ям полонило думи і мрії всіх, хто хоч раз бачив цей самобутній куточок землі. Ось як змалював Вінницьке Придністров’я геолог-дослідник В. Різниченко: «Густі, веселі, надзвичайно мальовничі села Придністрянської країни по узгір’ях і в долинах, з виноград­никами на схилах, з городами та пишними садками понад тихо шумливими річками, з ландшафтом, що деякими рисами своїми часто утворює ілюзію типового гірського; зелені переліски і степ, лани широкополі на розлогім плато, – все це ласкава природа полуднево-західної України, з її привабли­вими краєвидами».

Серед цієї щедрої природи розкинувся Могилів-Подільський край з багатою і різноманітною історичною спадщиною, самобутнім культурним надбанням і традиціями та прекрасними людьми, справжніми господарями і творцями своєї землі.

Могилів-Подільський район лежить на південному заході Вінницької області, межує з Ямпільським, Чернівецьким, Шаргородським та Муровано-куриловецьким районами.

По течії річки Дністер проходить державний кордон з Молдовою. Площа району за характером рельєфу – хвиляста рівнина, порізана чисельними до­линами річок, ярами і балками. Лівими притоками Дністра, що протікають по території району, є річки Лядова, Серебрія, Немія, Дерло, Мурафа та ін. Могилівщина розташована в зоні лісостепу.

Місцевість багата на корисні копалини. Є запаси пісковику будівельного, вапняку, родовища літографічного каменю та столової води в селах Бронниця, Яруга, Садківці.

У межах міста Могилева-Подільського розвідані запаси і частково здійснювався видобуток цінного мінералу – трепелу, що широко використовується у промисловості.

Серед лісових насаджень переважають широколисті мішані ліси з переважанням граба, дуба, ясена, липи, клена. На території Могилів-Подільського району є об’єкти природно-заповідного фонду: ландшафтні заказники «Вендичанська дубина», «Грабарівський ландшафтний», «Бронницький ботанічний». Пам’яткою садово-паркового мистецтва є Бронницький парк.

Могилів-Подільський район – воістину унікальна місцевість в Україні. Землі понад Дністром почали заселятися ще у давнину. Свідченням тому – археологічні знахідки решток поселень трипільської, черняхівської, зарубинецької культур.

Біля с. Бернашівка виявлено рештки ранньотрипільського поселення, одного з найдавніших археологічних комплексів на Вінниччині. Сліди трипільської, черняхівської, зарубинецької культур виявлено в селах Озаринці, Серебрія, Яришів, Юрківці. Поблизу с. Григорівка в лісі археологами віднайдено скіфське городище VII–IV ст. до н.е. – Х-ХІ ст. н.е., подібні знахідки виявлені також у селах Ломазів та Нижчий Ольчедаїв.

1990 р. археологічна експедиція Кам’янець-Подільського педагогічного інституту під керівництвом 1. С. Винокура відкрила також біля Бернашівки унікальний східнослов’янський ювелірний комплекс V-VI ст. н.е.

Надзвичайна цінність пам’ятки полягала у тому, що тут вперше у європейській археології вдалося зафіксувати спеціальне приміщення майстерні – напівземлянки дерево-каркасної стовпової конструкції, в якій під руїнами глиняної обмазки стін було виявлено 64 кам’яні ливарні форми ювеліра, виготовлені з місцевого дністровського вапняку та мергелю. Серед них – перша в Європі форма для виливання пальчастих фібул.

Перлиною подільського краю є Могилів-Подільський, який розкинувся на берегах Дністра, при впадінні в нього річок Дерло та Немія. Місто ніби лежить у глибокій чаші, оточеній високими горами з пишною зеленню. Поруч із сучасними спорудами – молодими парками і скверами, збереглося чимало пам’яток стародавньої архітектури і це надає місту особливої при­вабливості й колориту.

Збереглися грамоти 1450 та 1557 рр., в яких йдеться про підтвердження прав на володіння селом Іваньківці, розташованим на місці теперішнього Могилева-Подільського. Село заснували селяни, які втікали від кріпосної неволі з північних українських земель.

Історичні джерела повідомляють, що в цій місцевості Ярема Могила побудував замок та інші оборонні споруди і подарував його своєму зятеві, брацлавскому магнату Стефану Потоцькому, який із вдячності тестеві на­звав містечко Могилевом.

Протягом століть в історії Могилева-Подільського було і його заселення представниками різних національностей (українцями, євреями, поляками) і отримання Магдебурзького права, а відтак – можливість самоврядування, значне економічне піднесення на початку XVII ст. Не минали ці місця і трагічні події – набіги татар, епідемії, повені. Та все одно жителі Могилева-Подільського, як, зрештою, і населення інших невеличких українських по­селень краю, уміли впоратися з негараздами.

Розташований при головній переправі через Дністер, на перетині тор­говельних шляхів з Молдови на Україну та з Галичини до Чорного моря, Могилів зацікавив вірменських, італійських та молдовських купців. Слідом за купцями тут почали селитися й ремісники. Представники різних народів оселялися окремими колоніями. Дерев’яні будинки грецького та італійсько­го типу відрізняли Могилів від інших українських міст. Уже в першій чверті XVII ст. він став найлюднішим містом Поділля, переважаючи за кількістю мешканців Кам’янця-Подільського. Прикордонне розташування містечка стало причиною створення тут у 1643 р. митниці.

Могилів неодноразово ставав ареною жорстоких боїв між польськими і турецькими військами. Звідси шляхта здійснювала напади на Молдову. Часто місто майже повністю спустошувалося, а мешканці потрапляли у полон.

За таких умов міська біднота не раз піднімалася проти гнобителів. Приєднавшись до повстанців, очолюваних Северином Наливайком, вона 1595 р. палила будинки ненависних місцевих шляхтичів.

У свій час у Мотилеві розташовувалася штаб-квартира польського гетьмана Станіслава Жолкевського, звідси на Хотин вирушав і гетьман Петро Сагайдачний.

Для боротьби проти посилення польсько-шляхетського гніту, національних та релігійних утисків було створене Могилівське братство, яке 1616 р. заснувало друкарню.

Під час Визвольної війни 1648-1654 рр. місцеві жителі активно підтри­мували повстання проти польської шляхти.

1648 р. сюди підійшли повстанські загони Івана Ганжі та Максима Кривоноса і місто було визволено від польського панування. Тут запровади­ли полковий козацький устрій. Могилів став центром полку, до складу якого входили містечка Шаргород, Ямпіль, Вільшанка, Рашків та ін. Влітку 1649 р. Могилівський полк влився до Брацлавського. Козаки Могилівського полку брали активну участь у штурмі Барської фортеці, билися під Пилявцями, Зборовом, Збаражем.

Двічі його визволяли козаки під проводом славетного кошового отамана Запорізької Січі Івана Сірка.

З літа 1672 р. Могилів потрапив під владу турків, хоча вважався підлеглим Правобережному гетьману Петру Дорошенку. Лише 1699 р. турки залишили Поділля, а місто знову відійшло до Польщі.

Мешканці поселення брали активну участь у селянсько-гайдамацькому русі 1734 р., багато з них приєдналися до загонів Верлана.

Міське населення та селяни з навколишніх сіл активно підтримували селянське повстання, очолюване Максимом Залізняком та Іваном Тон гою.

За інвентарним описом 1772 р. тут діяли ткацький, бондарський, кушнірський та шевський цехи. Активно розвивалася торгівля. Могилів у цей час був найлюднішим містом Поділля. За переписом 1776 р., в ньому нараховувалося 1167 будинків і проживало 11670 мешканців.

1795 р. місто увійшло до складу Брацлавського намісництва. Тоді ж було створено Могилівський повіт, до якого входило 103 населені пункти. У Могилеві відкрили міський магістрат, суди та інші адміністративні установи. 1796 р. місту надано герб.

З утворенням Подільської губернії, Могилів ввійшов до її складу як повітовий центр.

Після реформи 1861 р. в краї почала інтенсивніше розвиватися промисловість. На той час у містечку працювало 15 підприємств і 1116 ремісників. Близько 400 сімей займалися садівництвом, виноградарством, шовківництвом. Дальшому розвитку міста сприяла і нова залізниця Жмеринка – Могилів, будівництво якої було закінчено 1892 р. Активно розвивалося і судноплавство по Дністру.

Деяке економічне піднесення сприяло активізації культурного життя краю. В цей час у повітових школах Могилева вчителював видатний російський письменник Г. О. Мачтет. З 1868 р. у передмісті Карпівки проживав класик української літератури, письменник Михайло Старицький. До нього приїжджали видатний український композитор Микола Лисенко, драматурги Михайло Кропивницький та Микола Садовський.

У Могилеві-Подільському перебувала і мати відомої поетеси Лесі Українки Олена Пчілка. Сюди приїжджав чоловік Лесі Українки Клемент Квітка.

Є припущення, що Тарас Шевченко зупинявся в селі Серби (нині с. Гонтівка Чернівецького району), де катували і стратили у 1768 р. Івана Гонту, головного героя його твору «Гайдамаки».

Багаті відомості про минуле і сьогодення Могилева-Подільського ретельно зібрані науковцями у місцевому краєзнавчому музеї.

Чимало цікавих справ для збереження та популяризації історичних та культурних пам’яток краю роблять книгозбірні. Зібравши цінні матеріали про туристичні перлини району, вони видали ряд буклетів. Нині бібліотекарі працюють над впровадженням у життя оригінального проекту «Кожне сільце має слівце», записуючи приказки, прислів’я, легенди кожного сели А ще на базі Центральної районної бібліотеки постійно проводяться Могилів-Подільські краєзнавчі конференції.

Та історія цього самобутнього краю була б далеко не повною і не такою захоплюючою без багатства біографій його сіл з їх унікальними архітектур­ними пам’ятками, бурхливими історичними подіями, непересічними осо­бистостями, давніми народними звичаями і традиціями.

Подорожуючи селом Кукавка, ви ознайомитеся з оригінальною церквою Димитрія Солунського, будівництво якої було розпочато 1804 р. графом Морковим, тодішнім власником села і закінчено 1806 р. Церква оздоблена малюнками видатного художника В. А. Тропініна. Дотепер на її стінах зберігся подільський орнамент великого майстра, який віднайшов у 60-х роках XX ст. етнограф Мефодій Рябий, що стало його науковим подвигом.

У 1990 р. в селі встановлено пам’ятник В. Тропініну (автор М. Крижанівський). Починаючи з 70-х років, тут проводяться традиційні Тропінінські свята.

Село відоме й тим, що в ньому тривалий час мешкала родина Михайла Коцюбинського. Нині на будинку, де вона проживала з 1900 по 1905 pp., встановлена меморіальна дошка.

Цікавий слід в історії Кукавки залишив граф Іраклій Дмитрович Морков, який мав у селі власну справжню обсерваторію – його праці з метеорології використовувалися навіть у Паризькій академії.

Полонить своєю неповторною красою і дерев’яна церква св. Велико­мучениці Параскеви (нині – Миколаївська) в с. Немія.

Церкву поставили з дуба і ясеня у стилі українського бароко, з окремою дзвіницею, що мала й оборонне призначення, адже поруч пролягав торговий, він же і військовий, Волоський шлях. На косяку широких із скошеними верх­німи кутами дверей, що вбудовані з бокової сторони притвору є традиційний напис, який свідчить: «Сей храм Господень сооружися року Божия 1775».

На стінах церкви – олійний живопис XX ст. Центральна частина будів­лі від притвору відділена аркою. Біло-голубі стіни, вишиті рушники та білі одежі столів і престолу створюють піднесений і урочистий настрій внут­рішнього інтер’єру церкви. Є у храмі частки святих мощей преподобного Макарія Калязимського, мученика Олександра Єрусалимського, святителя

Луки Кримського, а також хрест 1877 р. та ікона святителя Миколая, подаро- иана свого часу царською сім’єю Романових.

Не залишає байдужими мандрівників церква св. Покрови в с. Бернашівка.

Унікальні дерев’яні храми збереглися також: у с. Борщівці – трибанна церква Покрови, зі старовинним іконостасом, збудована 1736 р. З речей цікавими є 2 мідні ліхтарі з написом: «1785 Іван Мелникъ бугчунъ і жена его Татіана купили лихтари до церкви до борщевецкой»; триверха церква св. Михаїла в с. Кричанівка.

Вражає шанувальників сакральної архітектури й Іоано-Богословська церква у с. Тропове, побудована 1767 р. з окремою дерев’яною дзвіницею того року, що й храм.

З розповсюдженням християнства народилася в Могилівському краї легенда про Антонія Києво-Печерського, котрий, йдучи з Афону, де він прийняв чернечий постриг, облюбував біля с. Лядова безлюдну місцину над бурхливою рікою. Тут він зупинився і обжив одну з печер, висік у горі келію, яку і сьогодні називають його іменем. Пізніше заснував печерний храм Усікновення Глави Іоанна Предтечі і монастир, де виховав чимало чернечої братії.

Ця легенда має своє історичне підтвердження у збірнику «Подільського єпархіального історико-статистичного комітету», де вказується: «Начало церкви положено преподобнымъ Антоніемъ Печерскимъ въ XI в., во время путешествія съ Афонской горы въ Кіевъ».

За народними переказами тут зберігався камінь, на якому відбилися стопи преподобного Антонія. Не висохло й джерело Антонія Печерського з цілющою і надзвичайно смачною водою.

Наразі обитель відновлюється. Сьогодні – це печерний Свято-Усікновенний скельний православний діючий чоловічий монастир.

Лядівський скельний монастир – найдавніший у Вінницькій області архітектурний пам’ятник ХІ-ХІХ ст. За результатами обласного конкурсу «Сім чудес Вінниччини» він визнаний одним із семи чудес краю.

У центрі с. Серебринці, що розташоване за 23 км від райцентру, на любителів туристичних подорожей чекає зустріч з пам’яткою архітектури XVIII ст. – палацом Міхала Чацького, підчашого коронного, учасника повстання Т. Костюшко, публіциста, брата відомого польського просвітника Тадеуша Чацького.

Світла будівля з колонним портиком височить у центрі села над ставом і залишками парку і тепер. Будинок ніби піднятий над землею (ефект класичних пропорцій), адже зводили його у 1770-1780 рр. в кращих традиціях класицизму. Будівля збудована з цегли, а колони, капітель та інші деталі витесані з пісковика.

У будівництві Серебринецького палацу знайшли своє яскраве втілення ідеї знаменитого італійського архітектора Андреа Палладіо, що були прийняті, як керівництво до дії при зведенні майже всіх магнатських ансамблів Поділля. Тут чимало залишилося від попереднього декору. Збереглися і рештки парку, розпланованого ірландським паркобудівничим Діонісієм Маклером.

Сьогодні палац М. Чацького входить до Державного реєстру національного культурного надбання України.

У стародавньому с. Озаринці, яке виникло на південно-західному Поділлі більш як 600 років тому, можна побачити залишки оборонної фортеці, збудованої у 1657 р. Під час панування у краї турецької навали замок був зруйнований та після вигнання турків з Поділля у 1699 р. відбудований, і Нині збереглися лише частини східної стіни і каземат. Вважається пам’яткою архітектури національного значення.

Біля села Озаринці, у так званому Куліварському яру, знаходився козацький цвинтар, де ще й досі можна побачити кам’яні хрести з написами. Як розповідають старожили, цвинтар виник з початком будівництва фортеці. При вході до кладовища стоїть дерев’яна каплиця, в якій знаходиться шанована народом кам’яна статуя Богоматері.

Окрасою села є також православний храм Різдва Пресвятої Богородиці, католицький костьол Благовіщення, старий млин з круглими вікнами та оригінальною системою підводу води.

А ще в селі створений музей української вишивки та домашнього побуту, що розмістився в Озаринецькій школі. Тут зберігається чимало унікальних речей.

Взагалі, в районі налічується більше 200 пам’яток архітектури, історії і культури.

Мандруючи у напрямку с. Бронниця, ви помилуєтеся садибою Петра Християновича Вітгенштейна, командуючого Другою російською армією, учасника Вітчизняної війни 1812 р.

Пізніше тут проживав його нащадок князь Микола Саїн-Вітгенштейн. Проминувши одноарковий кам’яний міст через невеличку річку Котлубаївку, шлях серпантином доведе вас до самої вершини гори, де і розкривається романтична сторожа з баштою – це ворота садиби маєтку фельдмаршала Петра Християновича Вітгенштейна.

А в старовинному парку, який розрісся навколо садиби, розмістився санаторій «Гірський», де відкрито родовище мінеральної води «Бронничанка», що вважається унікальним самородком питної лікувальної хлоридо-натрієвої води. Навіть академік Володимир Філатов, багатьом відомий хірург-офтальмолог з м. Одеси, відпочиваючи в «Гірському», відмічав, що кращого місця для відпочинку не зустрічав. Тут лікуються діти, постраждалі від Чорнобильської катастрофи.

Подорожуючи гірською дорогою, можна потрапити до кафе «Чубата скеля», при будівництві якого максимально використано природний ландшафт, в який гармонійно вписується споруда.

Природні багатства сіл району, сприятливі кліматичні умови, теплий клімат, гірський рельєф, наявність унікальних рослин: горицвіту, гіацинту, ковилу, рідкісних порід дуба, більше двох тисяч видів лікувальних трав, які можна зустріти тільки в цих краях, лікувальні води та глини – все це створює гарні умови для розвитку оздоровчих об’єктів та зеленого туризму.

Цікавими для гостей будуть і 300-400-літньої давнини єврейські мацейви (надгробники) в селах Яруга та Озаринці, Серебрійський та інші доти, про які йдеться у творах О. Суворова.

Значну територію району займають лісові масиви та урочища: Бронницькі липники, Немійський ліс, Юрковецький заповідник та ін. Окрасою краю є Серебринецький та Бронницький парки.

Багатий цей край і на відомих фольклористів, етнографів, краєзнавців. В селі Борщівці 1829 р. народився Андрій Іванович Димінський, фольклористичний доробок якого склав біля 2,5 тис. записаних народних пісень, 2-х тис. казок, стільки ж приказок і загадок. Співпрацював він з такими відо­мими етнографами, як П. Чубинський, М. Драгоманов.

Родом з с. Слобода-Яришівська фольклористка Марія Оксентїівна Руденко, яка зібрала у рідному селі понад 2 тис. пісень – весільних, суспільно-політичних, обрядових, родинно-побутових, більше тисячі прислів’їв, загадок, 100 казок, легенд, голосінь, небилиць, чимало народних прикмет, лічилок, примовок. Вона авторка багатьох самобутніх сценаріїв обрядових свят та неперевершена майстриня паперових витинанок. Тож не випадково на батьківщині фольклористки, починаючи з 1993 р., започатковане Всеукраїнське свято народного мистецтва «Українська витинанка». Саме вона відродила цей унікальний вид народного мистецтва на Поділлі.

Збирала фольклористка і зразки народної вишивки. До того ж і сама вміла і любила гарно вишивати. Рушники, серветки, сорочки, вишиті її руками, експонувалися на виставках і в музеях Болгарії, Польщі, Америки, Канади, Японії, Ізраїлю, Китаю.

Вона була засновником і більше 40 років керівником жіночого вокально-етнографічного ансамблю «Горлиця». Це в честь М. Руденко астрономи Кримської обсерваторії назвали зірку у сузір’ї Діви – Горлиця, а в Ізраїлі на алеї «Праведники світу» посаджено берізку – символ добра і любові.

Гостинно приймає відвідувачів і районний музей етнографії та народного мистецтва її імені. При музеї діє творче об'єднання «Світлиця» та дитяче – «Світлячок».

В селі проживає талановита писанкарка М. В. Гоцуляк.

Родом з с. Кукавка ще один знаний етнограф, фольклорист, краєзнавець Мефодій Васильович Рябий, який записував місцевий фольклор, досліджував творчість В. А. Тропініна, заснував у селі краєзнавчий музей, написав серію літературознавчих розвідок про перебування у Могилеві-Подільському видатних діячів літератури, мистецтва, науки.

Тож не дивно, що саме у Могилеві-Подільському створений єдиний в області міський Будинок народної творчості.

Могилів-Подільщина має славні культурно-мистецькі традиції, що формувалися упродовж століть. Сьогодні їх гідно продовжують колективи різних жанрів. 10 з них носять почесне звання «народного». Візитною карткою району є народний фольклорно-етнографічний ансамбль «Горлиця» с. Слобода-Яришівська. Знаменитий у світі ансамбль «Дністрове гроно» районного Будинку культури та «Дружба», який побував з концертами в Румунії, Болгарії, Польщі, Росії, Молдові.

Родом з Могилева-Подільського видатний український поет, прозаїк, публіцист, представник Празької школи поетів Леонід Маркович Мосендз,

Для кращого ознайомлення з цим самобутнім краєм, багатим на історичні та культурні надбання, запрошуємо всіх бажаючих завітати до нього.

МУРОВАНОКУРИЛОВЕЦЬКИЙ РАЙОН

Курилівці Муровані,

Ну хто вас обкурив?

Гіркий димок задимлював

Століття чи віки.

Що вечори задивлені

Словами у рядки?

Ну хто вас возвеличував?

Ну хто вас мурував?

Хто назвою незвичною Навік обдарував?

Г. Чубач

Територія – 0,9 тис. км²

На території району знаходиться 60 населених пунктів

Кількість населення – 28,5 тис. осіб

Відстань від райцентру до м. Вінниці автошляхами – 100 км,

залізницею – 115 км

Річки: Жван, Лядова, Немія

Адміністративний центр району – смт Муровані Курилівці

Населення – 6,1 тис. осіб

Телефонний код 0-4356

Чому люди обрали з-поміж багатьох інших саме те, а не якесь інше місце для поселення? Чому з-поміж багатьох містечок і сіл палаци були збудовані лише в окремих з них?

Мабуть відповіді на ці питання можуть бути різними. Звичайно, це і безпека (саме тому багато найстаріших сіл району ховалися у глибоких ярах і непрохідних лісах), і близькість до води. Та наші мудрі предки обирали ще й красиві місця для проживання. Вони любили, цінували, шанували, розуміли і відчували красу в усьому. Ця краса – у їхніх звичаях, традиціях, культурі. Яскравим прикладом тому є Муровані Курилівці. Вони справді красиві були і є в усі часи і різні пори року!

Лежать Муровані Курилівці вздовж крутих берегів річки Жван, притоки могутнього Дністра і давнього тракту з Кам’янця-Подільського до Могилева-Подільського. Цей тракт був закладений колись у воєводстві Руськім і Подільськім заможною подільською родиною Чурилів. На даний час письмові джерела не дають можливості ані підтвердити, ані спростувати цю версію. Опосередковано її підтверджує розповсюдженість на півдні Поділля назв населених пунктів, що походять від кореня «Чурило».

Багато джерел вказують на те, що місцевість, в якій розташовані Муровані Курилівці, була здавна заселена людьми, – принаймні, з часів трипільської культури.

Датою заснування містечка прийнято вважати 1493 р. Тоді воно назива­лося Чурилівцями – іменем першого поселенця козака Чурила.

Саме він спорудив на лівому березі річки Жван перше житло. З північного заходу поселення було захищене стрімкими берегами річки, а з інших боків – дрімучим лісом.

В «Реєстрі подимного воєводства Подільського» згадується населений пункт за такою назвою. Але, оскільки існує їх кілька, важко стверджувати, що йдеться саме про Муровані Курилівці.

Документ, що датується 1553 p., вже стосується власне Куриловець, адже в ньому згадано навколишні села. Судячи з цього документа, Курилівці на той час – незначне і сильно спустошене село, яке перебувало у власності Георгія Язловецького.

Мурованими вони стали у XVI ст., коли на схилі річки Жван 1565 р. був зведений тодішнім власником поселення магнатом Поляновським кам’яний замок, мурований з місцевого вапняку. Поляновський укріплює містечко, що не дивно – ця місцевість постійно потерпала від татарських набігів. Кріпаки звели навколо села оборонні споруди.

Якщо в кінці XV ст. це було зовсім маленьке поселення, яке входило до Летичівського повіту, то в 1659 р. воно мало сильні муровані укріплення. Були навіть підземні каземати. Залишки цих укріплень збереглися й понині.

Жителі селища були свідками і учасниками Визвольної війни українського народу проти іноземного поневолення під проводом Богдана Хмельницького.

Влітку 1672 р. сюди вторглися турецько-татарські війська, які перетворили край в суцільні руїни. Це був найтяжчий період для регіону. Він обезлюднів, занепали ремесла, торгівля, сільське господарство. Недарма в історії України його назвали «Руїна».

У 1699 р. закінчилося панування Туреччини. Засилля польських феодалів не покращало вкрай важкого становища мешканців. Національний гніт, намагання окатоличити місцеве населення супроводжувалися впродовж майже всього XVIII ст.

І все ж, в цей час стає помітним деяке піднесення господарства краю. У 1775 р. Муровані Курилівці стали містечком з правом влаштовувати в ньому два ярмарки на місяць.

Наприкінці XVIII ст. Муровані Курилівці передали поміщикові О. Комару, який у 1805 р. на місці старого замку почав споруджувати новий палац у стилі бароко та кам’яний міст через річку Жван.

1814 р. відомий голландський паркобудівничий Діонісій Маклер заклав поряд з палацом розкішний пейзажний парк (палац і парк збереглися до нашого часу і прикрашають селище). Був також насаджений виноградник і фруктовий сад.

Маклер уміло використав унікальні природні властивості Мурованокуриловецького ландшафту, що складався з великих природних скель, проклав доріжки-алеї, насадив дерева. І тепер кожен бажаючий може прогулятися парком, посидіти на кам’яних кріслах та помилуватися чудовими краєвидами.

На господарському подвір’ї садиби виділяється будівля старої конюшні (XVIII ст.) з високим профільованим, із тесаного каменя, фронтоном і двома вікнами по обидві сторони дверей.

З документа 1855 р. відомо, що парк і палац прикрашали чотири гармати часів наполеонівських війн.

До оздоби парку належала також чи то скіфська, чи то половецька «кам'я­на баба», яку було знайдено в околицях Мурованих Куриловець у XIX ст. і встановлено в парку за наказом тодішнього власника М. М. Чихачова, який придбав маєток у 1868 р.

1939 р. палац та прилеглі до нього будівлі разом з парком було передано під школу-інтернат, яка знаходиться там і досі.

З 1861 р. Муровані Курилівці стали центром Мурованокуриловецької волості Ушицького повіту.

Наявність цукрового заводу й інших промислових підприємств певною мірою позначилася на розвитку освіти. 1861 р. у Мурованих Курилівцях відкрили парафіяльну школу, а в 1863 р. – однокласне народне училище, у 1898 р. почала діяти церковно-приходська школа грамоти для дівчаток.

Під’їжджаючи із заходу до Мурованих Куриловець, можна побачити білосніжно-синьонебесну, монументальну церкву з п’ятьма сяючими купола­ми, увінчаними православними хрестами. Рік її побудови (1781 р.) зазначений над дверима. Але, на думку спеціалістів, закладена вона набагато раніше.

У 1885 р. церква була розібрана, а її матеріал використали для зведення нової, будівництво якої закінчили у 1889 р. Спорудили одноярусний, позо­лочений, з іконами візантійського живопису на чеканному золотому фоні іконостас. У ньому знаходилася цінна ікона Тихвінської Божої Матері, яку придбали в Афоні.

1934 р. храм був вщент зруйнований, проте на початку 90-х pp. XX ст. церкву відбудували і нині вона є окрасою міста.

У XXI ст. розвиток Мурованих Куриловець пов’язаний з унікальними багатствами надр його околиць – це давно відома прекрасна лікуваль­на вода «Регіна», яка вважається візитною карткою Вінниччини. Джерело розташоване у заповідному лісі (гідрологічному заказнику) площею 180 га, що біля с. Житники. Назвали цю чудодійну воду ім’ям доньки дворянина Олександра Собанського – Регіни.

Завдяки багатому хімічному складу і високому вмісту вуглекислоти ще у 1902 р. вода «Регіна» була удостоєна похвального листа у відділі прохолодних напоїв на кулінарній виставці у Варшаві як столова вода, ЩО ні в чому не поступається аналогічним напоям – «Аполінарис», «Билінер», «Гисгюблер». Згодом «Регіна» була неодноразово нагороджена медалями й на інших світових виставках у 1908, 1910, 1912 роках.

До 1917 р. «Регіну» розливали як у товстостінні пляшки (зі склом завтовшки до 1 см), на яких був відлитий напис: «Найкраща столова вода «Регіна» продається скрізь», так і у великі цистерни. Цю продукцію відправляли до Німеччини, Франції, Польщі та в інші країни.

Цікаво, що на етикетці «Регіни» дівчина тримає келих з водою. Якщо ж малюнок перевернути, можна побачити, як вона ллє її на себе.

На північний захід від Мурованих Куриловець біля с. Бахтин розвідали унікальне і поки що єдине в Україні родовище флюоритів.

Багата ця земля і на видатних особистостей. У с. Ягідне народився тала­новитий художник Федір Зотикович Коновалюк, роботи якого експонуються в 50-ти музеях України. Звідси й знані українські письменники Ганна Чубач, Никанор Дубицький, Володимир Мельник, Петро Гордійчук та інші.

Чимало тут чудових пам’яток архітектури, історії та культури. Село Галайківці, наприклад, відоме своїм Спасо-Преображенським монастирем, про який вперше згадується ще 1374 р. Тут збереглася келія зі старовинними іконами. Село Лучинець прикрашає римо-католицький храм XVIII ст., освячений на честь св. Трійці. У с. Вищеольчедаїв збереглася садиба та цукровий завод поміщика Когана. Окрасою с. Наддністрянське є ботанічний заказник та Дністровське водосховище.

Знаходиться Мурованокуриловецький район у південно-західній час­тині Вінницької області. На притоках Дністра – розлогих берегах річок Лядова, Жван, Немія розкинулися населені пункти краю.

У географічному відношенні район належить до лісостепової зони України. Клімат помірно-континентальний. На території району виявлені такі види корисних копалин, як пісок, галька, гравій, глина, пісковик, кварцит, крейда, доломіт, мергель, вапняк, флюорити, глауконіти.

У Мурованокуриловецькому краї охороняються і зберігаються природні заказники місцевого значення. Зокрема, «Переладино», де на крутих кам’янистих схилах росте грабова діброва віком до 80 років з цінним, широко відомим в області мінеральним джерелом «Регіна» та іншими цілющими джерелами, які живлять і дають початок річці Батіг (притока Дністра), що протікає через урочище «Значок» з вільхово-дубово-грабовими лісонасадженнями, серед яких в понижених місцях зростає цінна рідкісна в області лікарська рослина валеріана висока. У заказнику «Наддністрянський» на верхніх схилах переважають дубові ліси. Тут росте чимало видів рослин, що занесені до Червоної книги України.

Своєю неповторною красою вирізняється Державний парк и с. Немерче – пам’ятка садово-паркового мистецтва національного зна­чення. Цей старовинний ландшафтний парк заснований у 1886 р. на основі природного лісового масиву на схилах балки поблизу річки Лядова. В парку є гри ставки, збереглися 200-річні дуби і ясени, є сосна Веймутова, декора­тивні форми яблуні та глоду. Всього зростає 60 видів дерев і чагарників.

У с. Михайлівні парк заснований в кінці XVIII ст. Тут росте 45 видів дерев і чагарників. Посеред парку стоїть велична триповерхова будівля – колишній палац Дзєржків-Собанських. Його зведення було завершене у 1805 р. В інтер’єрі старого приміщення ще й досі багато чого залишилося без змін: планування, столярні вироби, паркет, дерев’яні сходи, декоративне ліплення, каміни. Михайлівці розкинулися у долині річки Жван в оточенні листяних лісів, озер, садів.

Пейзажний парк с. Котюжани знаходиться в урочищі «Вікторія» і спус­кається до живописної річки Лядова. Створений він в кінці XIX ст. М’який схил переходить тут у крутий яр. Є цілий ряд джерел, які утворюють шумли­вий водоспад «Шум». Над ним височить, опираючись на скалу, міст-віадук, збудований на початку XX ст. Збереглися 300-літні липи, 100-літні клени, сосни, багато кущів калини, жасмину, бузку різних відтінків цвітіння, га­лявини конвалій, медунки лікарської, на схилах росте занесена до Червоної книги сон-трава. Саме село лежить на мальовничих пагорбах і перетинає­ться майже навпіл з півночі на південь річкою Лядова. Про давноминулі часи свідчить підземний хід, який зберігся й дотепер та сліди фундаменту старо­винної фортеці.

Розкішний Мурованокуриловецький пейзажний парк «Жван», закладений ще у XVIII ст. і розміщений на крутих схилах каньйону однойменної річки. По прокладених доріжках-алеях на схилах гори згруповані насадження з урахуванням величезних природних кам’яних скель, що чимось нагадують місця Софіївського парку в Умані. З паркових споруд збережено два крісла, дотепно вирізаних з природних кам’яних брил та подібні за технікою лави, рештки великого круглого столу, подекуди – східці.

Відомий край і своїми самобутніми народними майстрами. У рамках проведення Всеукраїнської акції «Мистецтво одного села», що відбувалася свого часу у Києві, народну автентичну творчість презентували жителі с. Наддністрянське. Візитівкою села є оригінальні ткацькі вироби з особли­вою кольоровою гаммою. А ще тут організований аматорський хоровий ко­лектив «Дивосвіт».

У стародавньому селі Вербовець, що розкинулося на двох схилах неви­соких горбів Волино-Подільської височини, де зливаються дві річки Батіг і Батіжок, що впадають у р. Жван, можна побачити хати 70-х років ХІХ-по- чатку XX ст. традиційної народної архітектури.

Чимало у селі збереглося оригінальних зразків усної народної творчості, народного одягу та виробів ткацтва. Вербовець славиться і своїми мальов­ничими краєвидами, його називають ще українськими Карпатами: окраїни села гористі, а з глибоких і скелястих ярів витікає багато джерел з цілю­щою водою. Невисокі горби захищають село від холодних вітрів, внаслідок чого тут весна і цвітіння дерев у садах починаються тижнів на два раніше, ніж на окраїнах. Пишаються сельчани своїми старовинними історичними пам’ятками, особливо двома скелями, витесаними з каменя на березі річки Батіжок, на яких ледь видніється декілька латинських написів. У 70-х роках XVIII ст. вони були прочитані і записані в літопис.

Окрасою села є церква, побудована 1821 р. та католицький костьол 1895 р. Костьол стоїть на місці колишнього старовинного замку. В ньому зберігається чудотворна ікона Богоматері, намальована на старовинному полотні. Сьогодні біля храму знаходиться жіночий католицький монастир Місійного Згромадження Служниць Святого Духа.

Пам’ятками архітектури села є також велика кам’яна двоповерхова споруда (колишня єврейська синагога), в якій нині знаходиться спортивний зал школи та будинок колишньої міської Думи.

У цьому краї можна побачити чимало цікавих куточків природи, архітектурних та історичних пам’яток, спробувати традиційні страви: мамалигу, мандрики, картопляники.

НЕМИРІВСЬКИЙ РАЙОН

А пригадайте: тут родивсь Некрасов,

Марко Вовчок ходила поміж лип,

і пісню Леонтовича найкращу

ви в цім краю послухати могли б.

А. Бортняк

Територія – 1,3 тис. км²

На території району знаходиться 95 населених пунктів

Кількість населення – 53,3 тис. осіб

Відстань від райцентру до м. Вінниці автошляхами – 45 км,

залізницею – 49 км

Річка – Південний Буг

 Адміністративний центр району – м. Немирів

Кількість населення – 11,6 тис. осіб

Телефонний код 0-4331

Побужжя, чи як говорили далекі предки, що з сивої давнини селилися у цих краях, Побожжя, справді Божа земля, бо таких гарних краєвидів, родючих земель, могутніх лісів, чистих джерел, самобутніх традицій годі й шукати.

Цей насичений історичними подіями та талановитими людьми край знаходиться у центральній частині Вінницької області. Межує Немирівщина з Тульчинським, Тиврівським, Вінницьким, Липовецьким, Іллінецьким, Гай- синським районами Вінницької області.

Немирівський район має гарне природнокліматичне розташування. Через усю його щедру на ліси територію протікає річка Південний Буг, є чимала кількість ставків, озер та маленьких річок.

Немирівський край, як і його адміністративний центр Немирів, має незвичайну, складну й неординарну біографію.

Ще з давніх-давен ця місцевість була заселена різними племенами. Родючі землі, ліси та річки, багаті на дичину, рибу, рослинність, манили до себе далеких пращурів. Вони тут жили і залишили своїм нащадкам свідчення, які ще й сьогодні розкривають перед археологами цікаві сторінки їх матеріальної та духовної культури.

В урочищі Городище, що неподалік Немирова, знаходиться одне з найбільших скіфських городищ VII–VI ст. до н.е.

Немирівське городище або Великі вали – це 150 га поля, що розкинулося поміж валами 32 метри завширшки, 9 метрів заввишки та 5,5 км завдовжки. Тут і досі знаходять луки, стріли, кам’яні ядра з отворами і без них, горщики, миски та інші цікаві речі, які свідчать про те, що за три тисячі

років через цю землю котилися кочові держави кіммерійців, скіфів, сарматів, готів, гунів, татаро-монголів та інших племен і народів.

Лише на початку XX ст. розпочалися наукові дослідження цієї унікальної пам’ятки за сприяння Марії Щербатової, останньої немирівської володарки, яку вразили розміри викопаних кісток (вони належали гігантам). Тут знайшли велику кількість побутових речей, кераміки, різноманітної зброї. Княгиня наказала викопані скарби перевезти до своєї садиби і викликала з Кам’янця-Подільського спеціаліста зі старожитностей. Перша наукова експедиція під керівництвом професора А. А. Спіцина побувала у Немирівських валах 1909 р. Тоді це місце й було назване Скіфським городищем.

За висновками археологів поселення було центром політичного та економічного життя могутнього племені. Жили в цих місцях скіфи-алазони. Крім виробів місцевих майстрів, тут знайдено і привізний посуд, що вироблявся у ті давні часи на островах Східного Середземномор’я -– Родосу і Самоса.

Поновилося вивчення городища лише у 1948 р., коли до Немирова з Ермітажу прибула експедиція археологів на чолі з М. І. Артамоновим. Протягом одного літа члени експедиції знайшли розмаїту кількість експо­натів, які пізніше були розміщені у двох залах музею. Є припущення що саме тут, у цьому краї перебував скіфський цар Аріант, про якого розповідає давньогрецький історик Геродот.

На теренах колишнього Радянського Союзу Немирівське городище виявилося найбільшим і найбагатшим. В цьому ж урочищі виявлені і залишки поселення трипільської культури.

У II ст. н.е. Немирівські землі заселяли племена, носії черняхівської культури. їхні городища знаходяться поблизу сіл Забужжя, Мар’янівка та Мала Бушинка. В с. Ометинці є аж три поселення тієї доби. У с. Вишківці знайдено 122 римські монети II–III ст. н.е. та 2 срібні персні з вправленими в них римськими монетами.

На теренах краю селилися племена уличів – умілих землеробів, скотарів, рибалок. Уличі жили тут ще до Київської Русі, їх приєднання сталося пізніше зусиллями княгині Ольги.

За кілометр від станції Немирів, по дорозі до с. Головеньки, знаходиться середнє за розмірами городище уличів, де знайдено залишки кераміки.

Загалом на території Немирівського району нараховується 13 стоянок уличів. Ці поселення відносяться до X ст. н.е.

Цікава колекція срібних прикрас давньоруського періоду з могильника чорних клобуків (ХІ-ХІІ ст.) знайдена і досліджена експедицією Вінницького педагогічного інституту під керівництвом П. І. Хавлюка біля с. Червоне.

У 2004 р. в с. Велика Бушинка місцевим жителем знайдено скарб, що складався з 484 срібних монет 1611-1667 рр. Найстарішою монетою знахідки був ріксдаальдер Голландської республіки 1611 р., наймолодшою – шостак 1668 р. Яна II Казимира.

Всі ці унікальні речі зберігаються у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї.

Немирів оточує живописна місцевість, яка з давніх часів приваблювала до себе людей. Мабуть тому тут досить густо розташовані палеолітичні, нео­літичні поселення, трипільські та древньоруські стоянки.

За переказами, на місці давньоруського поселення виникло місто Мирів, яке під час монголо-татарської навали було вщент зруйноване і спалене. Пізніше, наприкінці XIV ст., виникло нове – м. Немирів.

Розгромивши у 1363 р. монголів під Синіми Водами, великий литов­ський князь Ольгерд подарував Поділля своїм племінникам Коріатовичам.

1368 р. Федір Коріатович віддав територію краю своєму осавулі Немирі з вимогою побудувати тут місто-фортецю. На його честь і назвали місто Немир.

Проте перша письмова згадка про Немирів датується 1506 р. у ярлику Кримського хана Менглі-Гірея, який подарував великому Литовському князю Сигізмунду «Городок Дашов, Немир и другие ...».

Після Люблінської унії (1569 р.) Немирів відійшов до Польщі. Вигідне стратегічне розміщення міста призвело до того, що воно відразу ж стало ареною запеклих битв, його не раз спустошували турецькі загарбники і та­тарські орди. Великих руйнувань зазнало місто під час міжусобної боротьби польських магнатів.

Землі Немирівщини в різні часи належали відомим польським магнатам Четвертинським, Збаразьким, Вишневецьким, Потоцьким.

Немирів був одним із центрів боротьби українського народу проти шляхетського гніту і насильницького ополячення. Відомі повстання під проводом Криштофа Косинського, Северина Наливайка, Тараса Трясила, Павла Бута (Павлюка). Для боротьби з католицизмом за ініціативою українського церковного, політичного і освітнього діяча Іова Борецького 1626 р. у місті створюється немирівське церковне братство, яке відкрило школу для міщан, заможних козаків, нижчого духовенства і дрібної шляхти.

Під час визвольних змагань під проводом Б. Хмельницького Немирів входив до складу Кальницького, а згодом – Брацлавського полків. Через нього не раз проходили козацькі війська на борню з польською шляхтою.

За Андрусівським перемир’ям (1667 р.) Немирів відійшов до Польщі, Наприкінці XVII – початку XVIII ст. місто стало опорним пунктом польсько-шляхетського панування на Правобережній Україні і мало укріплену фортецю.

Мешканці краю брали активну участь у народних повстаннях під проводом Палія, Самуся та Абазина, у гайдамацькому повстанні 1734 р. Тут діяли і загони Сави Чалого, набіги якого відзначалися відчайдушністю та зухвалістю. Однак, пізніше він зраджує козакам і з 1737 р. бере участь в бойових виступах проти козаків і гайдамаків на чолі польських військових загонів. Козацьким судом його було засуджено до страти і забито киями біля ганебного стовпа у Немирові.

У другій половині XVIII ст. місто було порівняно людним, цьому значною мірою сприяло розташування його на давньому торговому шляху. 1775 р. тут налічувалося 326 дворів і 5419 чоловік населення. 5 червня 1779 р. король Станіслав Август Понятовський подарував Немирову грамоту на проведення ярмарків.

1782 р. у Немирові засноване відоме на всій Україні мануфактурне виробництво вибійчаних тканин, які ні за своїми технічними, ні за художніми якостями не поступалися західноєвропейським.

На початку XIX ст. (1803 та 1811 pp.) дерев’яний Немирів двічі вщент вигорав. Тож тодішній його власник, князь Потоцький, заходився розбудовувати містечко, для чого запросив окружного архітектора, професора Київського університету Франца Івановича Мєховича і за його проектами Немирів прикрасився двоповерховим панським палацом з колонами, право­славною церквою і лютеранською кірхою, великим будинком чоловічої гім­назії, англійськими котеджами і швейцарськими шале, а в маєтку графа було створено оранжерею, манеж, стайні, каретник.

З 1872 р. починається історія Немирівського лікеро-горілчаного заводу. Саме в цей час власник Немирівської землі граф Григорій Строганов відкриває у містечку найбільший на Поділлі винокурний завод. З 1885 р. подальшим розвитком заводу займається його донька графиня Марія Щербатова. 1994 – створено торгову марку Nemiroff, під якою і продається сучасна продукція заводу.

На жаль, у сучасному Немирові збереглася лише будівля колишньої гімназії та частково будинок кірхи. Палац, проіснувавши близько сорока років, був розібраний і замінений іншим, тим, що є тепер гордістю Немирова, неперевершеною спорудою містечка.

Будинок гімназії і нині продовжує служити за своїм первісним призначенням. Суворий казенний фасад прикрашають меморіальні дошки на честь видатних людей, які тут викладали та навчалися.

Немирівська гімназія на той час була визначним центром освіти на Поділлі, вона виховала тисячі подолян. Польську мову в гімназії викладав поет, приятель Т. Шевченка, Ю. Беліна-Кенджицький. Вчителював у Немирівській гімназії і відомий український етнограф і фольклорист М. Номис. Географію у 1855-1859 рр. викладав О. В. Маркович, український фольклорист і етнограф, чоловік української письменниці Марії Вілінської, яка писала під псевдонімом Марко Вовчок. Марковичі наймали дві кімнати у будинку гімназичного лікаря Огіпермана. Нині цього будинку немає.

Немирівську гімназію відвідував попечитель Київського навчально­го округу великий хірург М. 1. Пирогов, якому немирівські гімназисти зо­бов'язані забороною покарання різками.

У 1846-1847 рр. малювання в гімназії викладав український художник І. М. Сошенко.

Важливим осередком культури тогочасного Немирова був і палац Болеслава Потоцького Тут влаштовувалися бали, вечори, на які граф за­прошував не тільки друзів, але й місцеву інтелігенцію. Наприкінці 1847 р. тут давав концерти геніальний угорський композитор і піаніст Ференц Ліст. 1850 р. у Потоцького гостював великий французький романіст Оноре де Бальзак з дружиною Евеліною Ганською.

Старий Немирів – це, перш за все, ціла плеяда відомих історичних імен, цікавих особистостей так чи інакше пов’язаних з містом.

На Немирівщині у свій час перебували Богдан Хмельницький, Іван Підкова, Северин Наливайко, Іван Богун, Данило Нечай, Максим Кривоніс, Петро Сагайдачний, Петро Дорошенко, цар Петро І, російський полководець Олександр Суворов, керівник польського повстання кінця XVIII ст. Тадеуш Костюшко.

1648 р. здійснював поїздку по Брацлавщині видатний український гро­мадський і культурний діяч, письменник-полеміст, автор наукових трактатів Іов Борецький.

Немирівщина – батьківщина великого російського поета Миколи Некрасова. Немирівчани спорудили в його честь пам'ятник і відкрили літературно-меморіальну кімнату.

Початок літературної діяльності Марко Вовчок також тісно пов'язаний з Немировом. Факти, взяті з життя селян Немирівщини, послужили матеріалом для ряду її оповідань.

Великий Тарас Шевченко проїжджав через містечко Брацлав і навколишні села разом з Археографічною комісією. Тут він записував народні перекази, пісні, легенди, збирав свідчення про кургани й урочища, вів облік старовинних будівель. Крім наукового інтересу, ця поїздка надавала йому можливість побувати у місцях, пов’язаних з іменами славного полковника С. Палія, народного месника У. Кармалюка та інших ватажків гайдамацького руху.

Дитячі роки видатної української письменниці Зінаїди Тулуб пройшли у Брацлаві, де її батько служив у повітовому суді. Загалом з Немирівщиною пов’язане життя більше 70-ти письменників.

Земля Немирівщини подарувала світові видатного композитора, творця невмирущих пісень Миколу Леонтовича. Село Монастирок, що розкинулося на пагорбі за два кілометри від Немирова, – його батьківщина.

У с. Шолудьки плекався талант відомого архітектора Владислава Городецького, де з дитинства його оточувала краса подільської природи і велич маєтків у своєму рідному селі та навколишніх населених пунктах Жабокрич, Немирів, Печера, Шпиків й інших резиденціях сусідів-поміщиків. У центрі Немирова стоїть пам’ятник Владиславу Городецькому.

Гордістю с. Ометинці є герой оборони Севастополя 1854-1855 рр. матрос Кішка. У центрі села вдячні земляки спорудили йому пам’ятник.

Родом з Немирівщини (с. Червоне) і відомий український співак Павло Зібров.

Значний внесок у розвиток культури Немирова зробила Марія Григорівна Щербатова, остання немирівська поміщиця. Нею, за проектом чеського архітектора Іржі Стібала, збудовано величний палац та закладено парк. У різні роки тут працювали садівники з Відня, Брюсселя, Праги.

Нині на центральній площі старовинного парку встановлено пам’ятник, на якому викарбовано імена всіх загиблих у роки Великої Вітчизняної війни.

У колишньому маєтку княгині М. Г. Щербатової з 1921 р. розмістився чудовий Будинок відпочинку, нині санаторій «Авангард». Гарне обслуговування, чуйні та турботливі працівники надали цьому лікувально-оздоровчому закладу широкої популярності. До Немирівської оздоровниці вабить і чудовий дендропарк, площею близько 85 га, каскад ставків, досить потужна матеріально-технічна база. 1991 р. його реформовано в санаторій. З того часу тут почали запроваджуватися сучасні європейські медичні тех­нології, високі стандарти відпочинку, ефективні методи управління якістю надання медичних послуг та уніфіковані програми санаторно-курортного лікування. Санаторій «Авангард» відомий далеко за межами України. Тут лі­куються і відпочивають не лише українці, а й росіяни, німці. У травні 2005 р. в санаторії відпочивав принц князівства Ліхтенштейн Грегор Ліхтенштейн.

Санаторій пропонує великий вибір туристичних маршрутів: до Немирівського городища VI-VII ст. до н.е., музею-садиби М. І. Пирогова (Вінниця), Вінницького обласного краєзнавчого музею, Уманського парку «Софіївка», ставки Гітлера «Вервольф» під Вінницею та ін.

Подорожуючи Немирівщиною, варто відвідати багате на історичні події і пам’ятки селище Брацлав, колишній центр Брацлавського воєводства у складі Речі Посполитої. Вперше про це поселення згадується 1362 р. у зв’язку з розгромом татарських військ литовцями на чолі з князем Ольгердом. Небожі Ольгерда князі Коріатовичі серед перших подільських замків наказали вибудувати твердиню на Бузі і назвали її Бряславль (Брацлав). Трапилася ця подія на початку 60-х років XIV ст.

У 1432 р. (за іншими свідченнями – у 1434) Брацлав увійшов до складу Польського королівства, але в 40-х роках XV ст. його повернули Литві. Починаючи з кінця XV ст., брацлавська фортеця стала епіцентром багатьох військових дій у Східному Поділлі.

Серед пам’яток містечка – Брацлавський замок, величний костьол у центрі, який ніби нагадує про славне минуле Брацлава, єврейське кладовище та могила Натана Штернгарца.

Подорожуючи Немирівщиною, завітайте до надзвичайно живописного селища з милозвучною назвою Райгород, у глибокій долині якого протікає Південний Буг. Саме тут закінчується захоплююча подорож на катамаранах по Південному Бугу, що починається у Тиврові. Це – один з «класичних» водних маршрутів, який користується популярністю у багатьох поколінь туристів-водників. Вважається, що на ньому сконцентровано найбільше по­рогів. Маршрут поєднує в собі чудовий відпочинок серед гарної природи се­реднього Побужжя з елементами екстриму (пороги 2-ї категорії складності).

Село Воробіївка стало відоме завдяки проведенню тут з 12 по 14 липня 2007 р. Міжнародного фестивалю етнічної музики та лендарту «Шешори – 2007 Подільські». На Вінниччину фестиваль перекочував із Карпат. Площа, задіяна під святкове дійство, складає біля 30 га воробіївських земель. На фестиваль приїздять десятки тисяч відвідувачів, у тому числі іноземні делегації.

«Шешори – 2008» приймали вже понад 15 тисяч громадян із США, Німеччини, Білорусі, Польщі, Молдови, Чехії, Великої Британії та Франції.

Останній фестиваль, що відбувся з 12 по 18 липня 2009 p., змінив свою назву на «АртПоле» з причин розширення проекту. Окрім десятків народних колективів, які демонстрували своє мистецтво, воробіївське поле перетворилося на велетенську лабораторію, в якій проводилися майстер-класи з навчання розпису по склу, вишиванню, гончарству, створенню ляльок із сіна а також польським, шведським, індійським танцям.

Живописне с. Сокілець знане не лише на Вінниччині, а й далеко за ЇЇ межами, своїми порогами на річці Південний Буг, які є лікувальними природними «джакузі». Надзвичайно цікаве воно і завдяки унікальному ландшафтному парку та пам’ятками архітектури, одним з яких є палац Потоцьких, де нині розмістився дитячий санаторій «Сокілець». Крім чудових краєвидів, на відпочивальників чекають футбольні та волейбольні майданчики, більярд­на, настільний теніс, тренажерний зал, бібліотека, літній кінотеатр, дитяче містечко з каруселями та місцями для різноманітних ігор. Є й кабінети водолікування, теплолікування, електролікування, лазерної терапії, масажний кабінет, спелеокамера.

Сокілець – вартий уваги і для проведення дозвілля дорослих. Тут стараннями Вінницького туристичного клубу «Меркурій» споруджена водно-слаломна траса.

Перебуваючи у Немирівському краї, ви можете дізнатися чимало цікавого про його видатних особистостей, доторкнутися до багатого історичного минулого, помилуватися чарівними краєвидами багатої Подільської природи.

ОРАТІВСЬКИЙ РАЙОН

Молода і древня Україно,

Хай святиться вічний образ твій.

Мій Оратів – дорога перлина,

У твоїй короні золотій.

В. Огороднік

Територія району: 0,8 тис. км²

На території району знаходиться 55 населених пунктів

Кількість населення – 23,7 тис. осіб

Відстань від райцентру до м. Вінниці автошляхами - 85 км,

залізницею - 108 км

Річки: Жива, Роська, Гірський Тікич, Бистриця, Фоса

Адміністративний центр району – смт Оратів

Кількість населення – 3,0 тис. осіб

Телефонний код 0-4330

У далекому куточку Вінницької області, звідки видно Київщину і Черкащину, а колись починалося Дике поле, лежить славний хліборобський край – Оратівщина. Протягом віків тут горіли сарматські і скіфські вогни­ща, земля вгиналася від татаро-монгольських орд, проходили полки Богдана Хмельницького, гайдамацькі загони Максима Залізняка та Івана Гонти. І сьогодні, як неперебутні святині, оратівчани оберігають дуб Хмельницького і Гонтову криницю, котрі знаходяться поблизу сіл Медівка і Фронтівка.

Історія зберегла чимало цікавих відомостей про багатовікову історію Оратівщини, її видатних людей, існування тут міцних фортець: Оратівської, Мервинської, Балабанівської і Животівської та великих середньовічних міст Угорськ і Кожани, що колись славили цей край (нині тут знаходяться села Балабанівка і Кожанка). На думку вчених у 111-І І ст. до н.е. значного розкві­ту на цих землях досягла держава Оратанія, країна трударів-орачів, країна далеких пращурів. У цих краях колись формувалася стародавня культура землеробства, яка стала одним з найвищих досягнень людської цивілізації.

Оратівський край дотепер зберігає чимало нерозгаданих загадок і таєм­ниць. Завітавши до нього, ви почуєте десятки і сотні блискучих легенд і пе­реказів, якими так багата ця самобутня земля.

Оратівський район розміщений у північно-східній частині Вінницької області, яка відноситься до лісостепової зони України. З півночі край межує з Погребищенським, з півдня – Іллінецьким, із заходу – Липовецьким районами Вінницької області, зі сходу – з Київською і Черкаською областями. З корисних копалин переважають граніт, буре вугілля, торф, пісок, глина.

За геологорозвідувальними даними біля с. Якимівка знаходяться поклади титаноцирконієвої сировини. Клімат району помірно-континентальний, грунти – глибокі та опідзолені чорноземи.

Залізнична колія перетинає район по водорозділу басейнів Дніпра і Південного Бугу. Біля села Фронтівка бере початок одна з найпротяжніших річок – Гірський Тікич. Найбільшою ж річкою протилежного басейну є Роська, яка особливо мальовнича в с. Скала – з водоспадами, валунами, порогами, надводними скелями. На цій річці поблизу с. Новоживотів є великий давній став.

На території Оратівщини збереглося й чимало пам’яток археології. Це – городища і кургани, залишки старовинних поселень, укріплень, виробничих будівель, каналів, шляхів, стародавніх захоронень. Найвищий курган зберігся біля с. Новоживотів, менші ж за розмірами кургани і могильники знаходяться поблизу сіл Заруддя, Оратівка, Осична, Синарна, Фронтівка, Яблуновиця. Стародавні поселення виявлені неподалік сіл Бартошівка, Дібровинці, Новоживотів, Кожанка тощо.

На теренах краю залишили сліди племена трипільської культури. Біля с. Чернявка – білогрудівської культури пізнього бронзового віку (ХІ-ІХ ст. до н.е.). Залишки стародавнього поселення простежуються й біля с. Богданівка, де було знайдено горщик зі скарбом у 770 римських монет II–III ст. н.е. Саме цей скарб засвідчує, що тут жили люди ще на початку нової ери, які мали зв’язок з іншими народами світу.

Перша письмова згадка про Оратів відноситься до 1448 р. Тоді польський король Казимир передав його у володіння Грицьку Ясмановичу за вірну службу.

Вже через століття в люстрації Брацлавського замку за 1545 р. відзначено, що Оратів належав магнатам Оратівським і Кліщівським.

Розташоване містечко ніби на півострові на берегах річки з милозвучною назвою Жива, що створює тут каскад великих ставків.

Оратів пишається своєю історією і має на це право. Він справді є одним з найстаріших подільських поселень, що лежить серед великих чорноземних степів Вінниччини, на тій межі, за якою колись починалося «Дике поле». Так називали неозорний родючий степ, що починався від Оратівщини і йшов на південь до Чорного моря.

Відомо, що місцевим жителям доводилося відбивати грабіжницькі напади султанської Туреччини, кримських татар, польських поневолювачів. Найбільш спустошуючими були напади 1562, 1566, 1568, 1575, 1589 рр.

На цій землі побутує чимало неповторних легенд і переказів, що розповідають про історію походження назви поселення. До нашого часу дійшли легенди про давніх «орачів-оратаїв», від яких і походить назва селища Оратів.

По цій землі проходили полки Богдана Хмельницького. Відомо, що сам гетьман декілька разів перебував на Оратівщині. Історичні джерела розповідають, що у червні 1649 р., готуючись до облоги Збаража, Богдан

Хмельницький вів свої війська через Старий Животів (нині с. Новоживотів), який тоді був великим населеним пунктом Поділля. Тут знаходилася козацька фортеця – оригінальний витвір подільських майстрів і будівельників.

1648 р. у Старому Животові був сформований Животівський козацький полк, який брав активну участь у визвольних змаганнях українського народу.

Можливо з тих героїчних часів і залишилася легенда про «дуб Хмельницького».

За Андрусівським перемир’ям (1667 р.) Оратів відійшов до Польщі. З 1672 по 1699 рр. Оратівщина перебувала під владою створеного турками Сарматського князівства.

В часи Коліївщини через ці землі, йдучи з Києва на Умань, проходили загони Максима Залізняка та Івана Гонти. До повстанців приєднувалися й оратівці. За легендою у цих місцях і досі б’ють джерела, вибиті копитами коня І. Гонти. З покоління в покоління місцеві жителі передають також ле­генду про криницю Гонти (с. Медівка), з якої він нібито пив воду.

У XVIII ст. Оратів відносився до Брацлавщини, а з 1795 р. – до Київської губернії. Економічне зростання селища, у якому розвивалися промисловість і ремесла, до того ж вигідне географічне положення сприяли тому, що 1811 р. воно дістало статус міста і було затверджено його герб.

У кінці XIX ст. з Петербурга до Оратова прибув спадковий дворянин, генерал Михайло Воронович. Тут він купив землю у багатого польського магната і побудував розкішний, як на той час, палац з вежами-келіями.

Біля палацу було висаджено пейзажний парк в англійському стилі, із затишними алеями і доріжками, самобутніми альтанками, розкішними квітниками, мармуровими статуями античних богів і героїв. Цей чудовий парк крутосхилом спускався до Кам’яного ставу. Росте тут і нині більше п’ятдесяти видів порід дерев і кущів, чимало з яких вважаються рідкісними.

До нашого часу збереглися поблизу ставу ділянки, насаджені рівними рядами ялин, милують око відвідувачів липові алеї. Височать мовчазні свідки давнини – старі кремезні дуби і ясени, в’язи і клени, сосни і ялини, різні види акації. Нині – це парк культури і відпочинку ім. Т. Г. Шевченка.

Серед інших архітектурних пам’яток краю вирізняється костьол св. Станіслава в смт Оратів, збудований Станіславом Войне Оранським і прихожанами 1845 р.

9 травня 2004 р. на передній стіні храму польською делегацією з бібліо­теки ім. Джозефа Конрада, служителями костьолу та громадськістю селища встановлена меморіальна дошка з таким написом:

«В цьому храмі 26 травня 1856 р. уклали подружній зв’язок Аполло Наленч-Коженьовський і Єва Бобровська, батьки письменника світової слави Юзефа Коженьовського (Джозефа Конрада)», який народився 21 лютого 1820 р. в с. Гоноратка (тепер Оратівського району).

Цікавою пам’яткою кінця XIX ст. є й приміщення залізничного вокзалу, побудованого 1890 р. паном Ярошинським. Це триповерхова будівля з цегли, Дотепер залишилася неушкодженою лише мармурова підлога.

Заслуговує на увагу подорожуючих своєю самобутністю маєток у селі Мала Ростівка, збудований у 1900-1901 рр. царським генералом Заботіним.

Осередком збереження культури пращурів в краї було і залишається с. Чагів. Тут, у місцевій каплиці зберігаються старовинні ікони середини XIX ст.

За Чаговом розмістилося козацьке село Мервин, що славиться своїм багатим історичним минулим, залишками фортеці та дзеркальним плесом ставу з розкішними вербами і верболозами навкруги.

Цікаве для подорожуючих і село Скоморошки. Згідно з легендою засноване воно було колись скоморохами, а отже, його виникнення відносять до часів Київської Русі.

Мешканці с. Скала пишаються своїм діючим водяним млином.

До нерозгаданих таємниць Оратівщини належить і загадковий Плаваючий острів на Середньому ставу в Оратові; могильний камінь біля церкви Різдва Пресвятої Богородиці. Тільки з висоти пташиного польоту можна побачити природний феномен краю, так званий «Угорський носоріг».

Історичною пам’яткою Оратова вважаються підземні ходи, підземелля або катакомби, в яких, за легендами, зберігається і золото, і козацька зброя, і ще багато чого таємничого і незвіданого.

Село Животівка відоме тим, що у місцевій церкві правив родич видатного російського письменника Ф. Достоєвського. Вчені дослідили, що рід Достоєвських бере свій початок у XVII ст. на Вінниччині. Окрасою Животівки є й дуб, вік якого сягає понад 200 літ.

В цьому ж селі створено музей подружжя митців Казімєжа та Констанс Маркевичів, який знаходиться у місцевому Будинку культури. Казімєж Дунін-Маркевич – художник, сценограф, драматург, театральний режисер, картини якого зберігаються в Міській галереї сучасного мистецтва в Дубліні, Національному музеї у Кракові та приватних колекціях Ірландії й Великої Британії. У Животівці пройшло дитинство художника.

У 1923 р. Оратів стає центром району Подільської губернії. 1932 р., з утворенням в Україні областей, Оратівський район відноситься до Київської, а з 1939 р. – до Вінницької області. У 1962 р. Оратівський район розформовується, відновлюється в сучасних межах 1979 р.

Оратівщина увійшла героїчною сторінкою в історію Великої Вітчизняної війни. У липні 1941 р. тут проходили запеклі бої, а за часів окупації діяли партизанські загони і групи. Найактивнішими вони були в районі сіл Підвисоке, Скала, Заруддя. Діяли тут партизани легендарного Івана Калашника.

Гордістю і славою краю є Герої Радянського Союзу: Микита Антонець (с. Животівка), Микола Брацюк (с. Скоморошки), Іван Бурлака (с. Кожанка), Володимир Гайдуков (с. Новоживотів), Григорій Заїка (с. Чагів), Олександр Фурман (с. Мервин). Кавалери трьох орденів Слави: Лука Лелека (с. Прибережне), Андрій Мороз (с. Очитків).

У селі Човновиця, що раніше відносилося до Погребищенського району, зробила свої перші кроки збирачка народних скарбів, видатна українська фольклористка Настя Андріанівна Присяжнюк.

Тут проживає відомий подільський бібліограф, краєзнавець і журналіст Василь Тимофійович Огороднік, який детально досліджує історичне мину­ле Оратівщини, її видатних земляків, чудовий дивосвіт природних багатств краю, збирає самобутні легенди краян.

Оратівська земля – колиска багатьох відомих українських вчених, докторів наук.

Багата і різноманітна природа краю: ліси з розмаїттям деревних порід, природних заповідників та гідрологічних заказників місцевого значення.

В районі налічується й чимало великих та малих ставків. Найбільші з них у Новоживотові і Животівці, Осичній та Оратові. Деякі з них сягають ста і більше гектарів, часто мають власну назву, наприклад: «Кам’яний став», «Глинський», «Гуралянський», «Середній».

Збереглися тут традиційні українські народні свята: Різдва, Великодня, Івана Купала, Катерини, Андрія (с. Рожична); свято Криниці (с. Чагів); свято Весни (с. Чернявка, с. Животівка), у проведенні яких активну участь беруть аматорські фольклорно-етнографічні колективи.

Споконвічні традиції, звичаї, обряди, історична та культурна пам’ять Оратівщини зберігаються у районному краєзнавчому музеї, створено­му 1993 р., який і нині продовжує працювати над вивченням і дослідженням культурної та етнографічної історії Оратівщини. При музеї працює фольклорно-етнографічний колектив «Берегиня», що має звання «народного аматорського».

Оратівщина зберігає чимало цікавого, таємничого і самобутнього. Багата вона на старожитності та легенди.

ПІЩАНСЬКИЙ РАЙОН

Чорномин, Ямпіль і Піщана.

І Мотилів, і Бершадь славний.

Високих храмів древніх руст.

Б’ють дзвони. В світ. У поле бранне.

Містечка сотенні Богдана

 стоять за Україну-Русь.

А. Загрійчук

Територія – 0,6 тис. км²

На території району знаходиться 29 населених пунктів

Кількість населення – 22,6 тис. осіб

Відстань від райцентру до м. Вінниці автошляхами – 160 км,

залізницею - 172 км

Річки: Кам’янка, Окна, Савранка

Адміністративний центр району – смт Піщанка (селище міського типу Піщанка з 1956р.)

Кількість населення – 5,4 тис. осіб

Телефонний код 0-4349

Піщанський район межує з молдовським Придністров’ям. Саме тому калинове гроно національної культури й побуту місцевих українців тісно переплітається з виноградною лозою молдовських традицій. Район невеликий за площею, але з неповторним ландшафтом, флорою, творчістю народних умільців, пам’ятками архітектури. Чого варта тільки історія палацу панів Чарномських, що у мальовничому с. Чорномин.

Піщанський район розташований на півдні Вінниччини. Межує з Колимським районом Одещини, Республікою Молдова та Ямпільським, Крижопільським, Тростянецьким, Чечельницьким районами Вінницької області.

Лежить на Волино-Подільській височині. Поверхня підвищена, горбисто-хвиляста, порізана численними долинами, ярами і балками. Багата місцевість на будівельні матеріали: піски, глини, вапняки. Майже 22 відсотки площі займають масиви лісів. Переважають: дуб черешчатий, дуб скельний, граб, ясен, клен, берест, акація. Ґрунти тут в основному чорноземні, сіропідзолені, легкоглинисті. Ґрунтово-кліматичні умови сприятливі для садівництва та виноградарства. Відомо, що залізниця, яка пролягає терито­рією району, спеціально була побудована для того, щоб всі бажаючі могли дістатися сюди для лікування виноградним соком.

У селах району є багато джерел, ставків, протікають річки Кам’янка, Окна, Савранка.

На живописному пагорбі над селом Чорномин (колись Розбійна) височить старовинний палац. Його високі стрімкі колони сягають неба і підтримують сріблясту баню будівлі. Великі широкі вікна, як німі свідки віків, дивляться у двір цього архітектурного шедевру.

Датою будівництва палацу вважається 1820 р. Сам Франческо Боффо керував будівельними роботами, який у 1822-1844 рр. займав посаду головного архітектора Одеси.

Прямокутна будова з шестиколонним іонічним портиком з одного боку і напівкруглим ризалітом, що прикриває салон, оточений вісьмома колонами, – з другої сторони. Від великої групи палаців, розсипаних по території колишньої Речі Посполитої, Чорноминський палац вирізняється двома невеликими особливостями.

По-перше, він не має фронтального фасаду. Шестиколонний портик підіймає трикутний фронтон і гладкий аттик, але не накриває собою вхід, як у інших класичних палацах. Під’їзд до нього знаходиться біля бічного фасаду і вирізняється портиком, що спирається на перший поверх. Під цим портиком і був, власне кажучи, головний вхід у дім. Складається враження, що Боффо, проектуючи його, навмисне загубив обов’язкову в ті часи ієрархію фасаду, щоб полегшити собі композицію всередині. Феномен цієї втрати ієрархії фасаду і є однією з особливостей Чорноминського палацу.

Друга особливість, що вирізняє палац у Чорномині, – це колонада, одна з яких оточує напівкруглий ризаліт, а інша – підіймає плоский купол. Саме ця подібність і навела на думку польського професора Тадеуша-Стефана Ярошевського про порівняння Чорноминського палацу з фасадом Білого Дому у Вашингтоні, спорудженого у 1792-1795 рр. за проектом Ямеса Хобана.

Це був дійсно гарний палац, наповнений дорогими картинами, роз­кішними меблями і м’якими килимами, колонами і ліпленням, кришталем і порцеляною, кроками господарів і їхніх гостей, музикою оркестру, іржанням коней і шумом коліс екіпажів біля під’їзду... Геніальна фантазія архітектора і руки простих будівельників створили цю довершену красу і передали її нащадкам. Його свого часу вважали восьмим дивом світу.

Колись село Розбійна входило до володінь генерал-губернатора Волинського і Подільського Т. Тутолміна. Незадовго до його смерті Розбійну придбав М. Чарномський, який і перейменував село, назвавши його Чорномин.

Зберігся у Чорномині ще один палац, зведений у другій половині XIX ст. тодішнім власником поселення паном Г. Кошарським. Нині він, та навколиш­ній пейзажний парк є окрасою центральної частини села. Це одноповерхова мурована прямокутна будівля з трьома ризалітами. Фасади її розчленовані пілястрами, стіни вінчає профільований карниз. У 1918 р. палац був пошкоджений. Після його ремонту у 1934 р. в ньому розміщувалася місцева школа. Під час окупації фашистськими загарбниками, тут знаходився шпиталь.

Всього ж на державний облік у Піщанському районі взято понад 28 пам’яток історії, культури, археології, монументального мистецтва, чимало збереглося у краї і пам’яток сакральної архітектури.

Багате на історію й легенди село Трибусівка, що лежить на обох берегах маленької річки Окна – притоки Дністра, виникло дуже давно. Першими поселенцями Трибусівки були люди, які мандрували, шукаючи кращих місць для життя подалі від утисків панів. На сільському кладовищі досі збереглися старовинні надгробні хрести. Назва села, за легендою походить від того, що перший мандрівник на прізвище Трибух побудував тут хату на одному з горбів, де тепер починається село. Воно цікаве тим, що у ньому кожний, бодай маленький куточок, має свою назву, яка розкриває історичне минуле Трибусівки.

Піщанська земля зберегла дотепер чимало унікальних природних багатств. Серед них – заказник державного значення «Гарячківська Дача» та комплексна пам’ятка природи – урочище «Княгиня» («Яри»), що розташоване неначе у кратері. На його крутих схилах росте австралійська сосна і б’ють більше сорока джерел лікувальних мінеральних вод.

Урочище «Княгиня» приваблює своїм неповторним ландшафтом із ске­лями, щедрою рослинністю та особливим мікрокліматом. Там ніколи не віє вітер, а тому помилуватися першими весняними квітками ви можете лише спустившись в урочище. Назване воно на честь княгині Єлизавети Петрівни Трубецької-Вінклер, яка тут проживала і збудувала чудовий палац.

У Піщанському краї працювали науковці Інституту зоології ім. Шмальгаузена НАН України. Вони досліджували закинуті каменоломні, які знаходяться на околиці с. Дмитрашківка та схилах річки Кам’янки. Пошуки зоологів перевершили всі сподівання. Тут були знайдені рідкісні види рослин і тварин. Передусім, 12 видів різних кажанів, що є найбільшою колонією рукокрилих не лише в Україні, а й у Європі.

У Рудницькому лісництві росте могутній дуб, якому близько 300 років. Він півтора метри у діаметрі і заввишки 22 м. Ходять легенди, що біля нього зупинявся Устим Кармалюк зі своїми славними побратимами, коли проходив цими краями аж до Дністра. Тамтешні лісники розповідають, що тільки у повоєнний час з жолудів цього дуба посаджено близько 50 га молодого дубового лісу, який нині привабливо шумить своїми розкішними вітами.

Збереглося у Піщанському краї чимало пам’яток сакральної архітектури.

Мальовниче село Болган, назва якого походить від великого каменя на березі річки Кам’янки – Болгана, славиться своєю кам’яною церквою Різдва Богородиці, збудованою у 1877-1888 рр. У с. Гонорівка милує зір дерев’яний триверхий храм св. Іоанна Богослова, відомий ще з 1747 р. У 1864 р. до нього прибудовано 2 бічних приділи і притвор.

Окрасою села Дмитрашківка є хрещата кам’яна з дерев’яним верхом церква св. Миколая, збудована у 1779 р. Дещо пізніше окремо від церкви спорудили кам’яну дзвіницю. Цікава своєю архітектурою та історією церква св. Михаїла у с. Кукули. Церква відома з написів 1757, 1762 pp. на євангеліях.

У духовну скарбницю краю занесено імена уродженців Піщанської землі: Климентія Домінчена, відомого українського композитора й диригента; Марії Вакалюк-Дорошенко – письменниці.

Піщанську землю прославила також Юлія Рибчинська – веслувальниця, олімпійська чемпіонка XX Олімпійських ігор 1972 р. у Мюнхені.

Назва районного центру «Піщанка» походить від слова «писк», «пищати». У давнину тут, у густому лісі, переховувалися жінки з дітьми від набігів татар, втікачі з турецької неволі, а також знедолені панськими знущаннями селяни. їх виловлювали й жорстоко катували. Жіночий та дитячий плач сповнював ліс, який назвали писком. Так і прижилося це слово до місцевості, а пізніше до села.

В історичних джерелах Піщанка вперше згадується у 1734 р. за назвою Піщана, а через 50 років село стало називатися Піщанкою.

Тут ревно зберігають народні звичаї та обряди.

Варто зазначити той факт, що на початку 90-х років XX ст. мешканка м. Катовіце (Польща) Хелена Бжозовська передала в дарунок Вінницькому обласному краєзнавчому музею малюнки писанок, виготовлених її прабабусею на початку XX ст. в с. Попелюхи, які відзначаються яскраво вираженою архаїчністю зображень.

Мінімум цивілізації – зате максимум первозданної природи, краси, народних талантів запропонують вам у кожному населеному пункті Піщанського району. Чудова природа, свіже повітря розвіють вашу втому, додадуть сил і здоров’я.

ПОГРЕБИЩЕНСЬКИЙ РАЙОН

Над Россю-рікою летять журавлі на Поділля,

Над Россю-рікою всміхається сонце землі,

Це у нас, в Погребищі, так ніжно квітує чар-зілля,

І м’ятою пахнуть річки і луги польові.

Г. Кравчук

Територія – 1,2 тис. км²

На території району знаходиться 63 населених пункти

Кількість населення – 33,2 тис. осіб

Відстань від райцентру до м. Вінниці автошляхами -80 км,

залізницею - 98 км

Річка – Рось

Адміністративний центр району – м. Погребище (статус міста Погребище отримало у 1985 р.)

Кількість населення – 10,1 тис. осіб

Телефонний код 0-4346

Погребищенський регіон – край різнобарвного Надросся, – багатий на славні історичні події, непересічних особистостей, власні народні традиції і звичаї. Відгомін віків його далекого минулого втілений у пам’ятках культури, які зберігають місцеві жителі. Вони радо зустрічають гостей і з задоволенням розповідають про свої самобутні перлини. Цій землі, дійсно, не позичати родючості і вроди. Урожайні лани, плодоносні сади, густі зелені ліси, розлогі долини, багаті рибою ставки, мальовничі крутосхили, солов’їні діброви назавжди западають у серце кожного, хто хоч раз побував тут, вдихав на повні груди свіже повітря, смакував джерельну воду.

Найпомітнішою серед цієї краси є блакитна Рось, річка-красуня, річка-історія, що не одне століття несе свої води через Вінниччину, Київщину, Черкащину до сивого Дніпра-Славутича, додаючи йому невичерпності й сили. На її берегах в давнину жили слов’янські племена росичів, про яких згадується в «Слові о полку Ігоревім». На думку багатьох істориків, саме ці племена і стали ядром Київської Русі, а древня Рось була свідком зародження прадавньої України. В стародавніх літописах цю річку називають Русь, пізніше – Рось.

Бере свій початок ця річка-легенда на території Левківської сільської ради. Для місцевих жителів вона завжди була годувальницею і трудівницею: захищала від ворогів, давала воду, щедро частувала рибою. Тож її любили і шанували завжди.

Недарма у місці її витоку біля криниці з прохолодною, доброю на смак водою, спорудили великого декоративного лелеку – символ миру і добра. Поряд дбайливі господарі посадили білокорі берези та кущі червоної калини. На великому щиті-панно подається «біографія» голубої артерії краю.

Така ж древня, як Рось і Погребищенська земля, яка свого часу була південно-західним рубежем Київської Русі.

Розташований Погребищенський район у лісостеповій зоні центральної частини північної області Придніпровської височини, у північно-східній частині Вінниччини. На півночі район межує з Житомирською, на сході – Київською областями, на півдні – з Оратівським та Липовецьким, на заході – Козятинським та Калинівським районами Вінницької області.

Природні ресурси краю багаті і різноманітні. З корисних копалин найбільш розповсюджені граніти, глина, будівельні піски. В районі знаходиться Новофастівське родовище торфу та Станилівське родовище сланцю.

Надросся завжди було і залишається нині одним з наймальовничіших куточків Вінниччини. Привертають увагу старовинні парки: Васильківський, Спичинецький, Сніжнянський та Погребищенський, що є пам’ятками садово-паркового мистецтва місцевого значення. Любителі гідрологічного туризму мають можливість побувати біля «зелених криниць» з цілющими джерелами.

Переважають опідзолені та чорноземні ґрунти. Клімат помірно-континентальний, з теплим літом і помірно м’якою зимою.

В районі нараховується 16 річок, загальною довжиною 244 км та 212 ставків площею 1,5 тис. га.

Чимало в районі й археологічних пам’яток, зокрема курганів, вивченням яких розпочали займатися місцеві поміщики. Матеріали таких розкопок, на жаль, виконувалися недбало, без будь-якої методики, руками селян і не публікувалися. Знахідки зберігалися у приватних колекціях, до яких не мали доступу науковці. Вони з часом просто безслідно зникали. Результати цих розкопок практично невідомі до сьогодні.

Відомо лише, що у 1831 р. було розкопано курган біля с. Бабинці, де знайдено поховання у сидячому положенні в кам’яному склепі. 1838 р. поміщик Туркул біля с. Бурківці розкопав один з чотирьох курганів, у якому виявив кам’яні знаряддя праці. Останній – вивчав у 1872 р. поміщик Гейбович, де знайшов людські кістяки, обкладені деревом.

У с. Скибинці 1840 р. місцевий поміщик Мадейський, при розкопках давнього городища, виявив золотий ланцюжок, мозаїчну ікону Богородиці, 2 золоті персні та золоту медаль Стефана Баторія. Всі ці речі він з часом загубив. 1850 і 1852 рр. ним же було розкопано ще 2 кургани, де також було знайдено чимало цінних речей, яких спіткала та ж доля.

Про те, що територія Погребищенського краю заселялася в сиву давни­ну, свідчать залишки поселення трипільської культури на околиці с. Плисків та пам’ятки черняхівської культури, що виявлені біля сіл Адамівка, Білашки, Бухни, Іваньки, Васильківці, Круподеринці.

Перші писемні згадки про територію, що нині має назву Погребищенщина, датуються 1148 р.

На початку XIII ст. після нищівної монголо-татарської навали на пожарищі знищеного поселення Рокитня залишилися одні погреби, в яких переховувалися вцілілі жителі. Звідси, за переказами, і походить назва Погребище.

У середині XVI ст. на польських картах воно значиться містом, яке користувалося Магдебурзьким правом. Тоді був збудований і Погребищенський замок, від якого залишилася до наших часів лише назва – Замкова гора. 1629 р. місто налічувало понад 6 тис. жителів, у той час як у Вінниці проживало 9 тис. осіб. За кількістю мешканців та станом розвитку ремісництва, хліборобства, торгівлі його порівнювали навіть з Брацлавом, тодішнім центром воєводства. Невдовзі Погребище стає навіть сотенним містечком спочатку Вінницького, а пізніше Брацлавського полку.

Під час визвольних змагань 1648-1654 рр. Погребище не раз було розо­рене і спалене. Найбільшої матеріальної шкоди воно зазнало у червні 1648 р., коли польські загони вчинили жорстоку розправу над його мешканцями. Як свідчить у своєму літопису С. Величко, лише за один день у містечку не ли­шилося дерева, на якому б не висів козак або селянин. 1653 р. його вдруге вщент зруйнували загони князя Вишневецького, що відступали разом з по­ляками із-за Дніпра під натиском Б. Хмельницького.

Антифеодальні повстання, визвольні війни та жорстокі розправи става­ли справжнім випробуванням для мешканців краю. Погребище і навколишні села знелюдніли й довгий час лежали в руїнах. До того ж, після турецької навали 1672 р., чимало вцілілих жителів переселилося на Лівобережжя. Лише наприкінці XVII ст. Погребище і навколишні землі знову почали заселятися.

На початку XVIII ст. місто було відоме як значний осередок торгівлі та ремесел. Місцеві ярмарки приваблювали купців не лише з Польщі, а й з ряду інших сусідніх країн.

Погребищани були активними учасниками Коліївщини, народних повстань Під проводом Семена Палія, Івана Медведя, боролися за кращу долю в загонах Устима Кармалюка.

На початку XX ст. містечко нараховувало 943 двори, в яких проживало 5807 жителів. Діяли 2 церковно-приходські школи, 6 круподерень, завод «шипучих вод», 2 водяних млини, 10 мануфактур, 30 бакалійних і м’ясних лавок, розпочалося будівництво цукрового заводу.

7 березня 1923 р. було утворено Погребищенський район, який з 27 лютого 1932 р. увійшов до складу Вінницької області.

Страшним лихоліттям прокотилися селами краю Голодомор 1932-1933 рр. та Друга світова війна. Понад 6 тис. воїнів-погребищан залишилося на полях битв. За мужність і героїзм під час війни високого звання Героя Радянського Союзу були удостоєні: А. Бурлачук, В. Кравченко, М. Москальчук, А. Пономарчук, М. Сьомак, І. Слободянюк, В. Терлецький, М. Брацюк. У братській могилі, що знаходиться в центрі міста, поховано 653 захисники Вітчизни.

Надросянська земля за свою багатостолітню історію не раз гостинно приймала відомих постатей. Влітку 1708 р. під час російсько-шведської війни неподалік від с. Борщагівка перебував військовий табір українського гетьмана 1. Мазепи. Тут відбулася страта генерального судді В. Кочубея та полковника І. Іскри.

Через двісті років у центрі села їм встановлено пам’ятник, де до цього часу добре зберігся викарбуваний на чорному мармурі напис: «Верным Родине Кочубею и Искре благодарные соотечественники в память 200-летия мученической кончины их (14 июля 1708-14 июля 1908)».

Подробиці Північної війни, страта В. Кочубея та І. Іскри глибоко цікавили О. Пушкіна. Працюючи над історичною поемою «Полтава», російський поет побував у с. Борщагівка, де зібрав перекази про В. Кочубея та І. Іскру, уточнив ряд обставин, що стосувалися цієї трагічної події. Згодом почуте і записане вилилося у його відомі поетичні рядки.

Через район здійснював мандрівку великий український поет і художник Тарас Григорович Шевченко.

Перебував у свій час в с. Новофастів Джозеф Конрад, англійський пись­менник, син письменника Аполло Коженьовського.

Містечко Погребище вважалося родинним гніздом знаного роду Ржевуських. Граф Адам Ржевуський – людина непересічна, листувався з Вольтером, був предводителем дворянства Київської губернії, згодом сенатором.

25 грудня 1800 р. у родині А. Ржевуського народилася дочка Евеліна, яка прославилася тим, що стала дружиною видатного французького письменника Оноре де Бальзака.

На своїх землях графи Ржевуські в кінці XIX ст. збудували залізницю та станцію, яка донині носить назву «Ржевуська».

Є припущення, що у селі Вацлавівка, яке за радянських часів перейменували у Веселівку, проживав у своєму маєтку граф Вацлав Ржевуський, великий прихильник, шанувальник і знавець східної культури.

У селі він посадив сад, завів пасіку, упорядкував ставки і зарибив їх. Дотепер на місці, де колись була графська бесідка, квітнуть насаджені ним квіти. З усього збудованого графом залишився лише його одноповерховий житловий будинок – доволі скромний, але у належному стані.

Залишив свій слід на берегах річки Рось у селі Круподеринці граф Микола Павлович Ігнатьєв (1832-1908 pp.), видатний російський дипломат, національний герой Болгарії, основоположник системи виборчих комісій парламентаризму, «хрещений батько» Владивостока.

Чи не кожен гість району прагне побувати у цьому, сповненому цікавих історичних подій, гарному українському селі, заснованому графом Ржевуським на початку XIX ст. 1890 р. село перейшло у володіння графа Миколи Павловича Ігнатьєва. Так перетнулася історія Надросянського куточка Подільської землі і цієї унікальної людини, що гідно ввійшла в історію слов’янських народів – російського, українського і болгарського.

Пішов М. Ігнатьєв з життя влітку 1908 р. Його тіло захоронене в сімейному склепі, що знаходиться у цокольному приміщенні спорудженого ним храму, котрий вважається пам’яткою архітектури XIX ст.

Збудована церква за проектом відомого російського академіка архітектури О. М. Померанцева. Вона є зменшеною копією кафедрального храму св. Олександра Невського, що в столиці Болгарії м. Софії, та за архітектурним стилем, розмірами, оздобленням не мала собі рівних в окрузі. Освячення хра­му відбулося 17 вересня 1901 р. Цікаво, що першу церкву в Круподеринцях було побудовано 1792 р. на честь Різдва Пресвятої Богородиці. Коли граф М. Ігнатьєв побудував нову церкву, то стару дерев’яну подарував Адаму Ржевуському у сусіднє село Адамівку.

Стараннями дочки М. Ігнатьєва –- Катерини поруч із церквою-усипальницею на високому пагорбі над Россю були встановлені велика гра­нітна брила та високий дерев’яний хрест. На камені, обрамленому чотирма корабельними якорями та масивними залізними ланцюгами, і нині легко читаються слова, викарбувані російською мовою: «Крест сей воздвигнут в 1914 году в молитвенную память лейтенанта гвардейского экипажа графа Владимира Игнатьева, капитана 2-го ранга Алексея Зурова и всех наших славных моряков, с честью погибших в Цусимском бою 14-15 мая 1905 года».

Здавалося б, зовсім далеко, за тисячі миль Погребищенська земля від Тихого океану, але пам’ятник російським морякам, що полягли біля островів Цусими, знаходиться саме на ній.

Цікавими пам’ятками минулого, що збереглися дотепер, є також будівля цукрового заводу, приміщення колишнього банку, земська лікарня (с. Новофастів), панські маєтки в селах Левківка, Сопин, Ліщинці, Веселівка; водяні млини XIX ст. у селах Бабинці, Дзюньків, Збаржівка, Новофастів, Талалаї, Круподеринці.

До туристичних перлин краю належать і церква св. Параскеви (м. Погребище, середина XIX ст.), що збудована в стилі пізнього класицизму у 1825 р., та Свято-Михайлівська – зведена 1831 р. у с. Новофастів.

Серед інших пам’яток сакральної архітектури варті уваги римо-католицький костьол Непорочного Зачаття Діви Марії, вік якого сягає 200 років та дерев’яні церкви в селах Адамівка, Бабинці, Морозівка, Талалаї.

Кожна з цих пам’яток – живий свідок історії краю та його народу.

З Погребищенською землею, зокрема із с. Гопчиця, своїм родинним корінням пов’язаний рід Різничів, яскравим представником якого був морський офіцер Іван Різнич, що стояв біля витоків створення підводного флоту Росії.

Доля ще одного славнозвісного старовинного роду графів Тишкевичів також тісно переплелася з історією Надросся. Їм належало село Спичинці. Серед представників цієї родини були воєводи, каштеляни, єпископи та археологи, а ще – непогані комерсанти. Свідченням тому є процвітання однієї з найбільш провінційних садиб у маленьких Спичинцях. На початку XIX ст. їх садиба розміщувалася на лівому березі річки Рось, потім була перенесена на правий. Головна споруда побудована в стилі французького неоренесансну двоповерхова з мансардою, по краю даху прикрашена металевими кованими решітками.

Найкраще всього до теперішніх часів зберігся кабінет власника з чудовим ліпленням – польськими орлами та гірляндами. На другому поверсі палацу можна побачити рельєф з амурами на стелі. У доброму стані й будинок управителя, зараз тут знаходиться аптека. Зберігся і чудовий парк кінця XVIII – початку XIX ст., якому надано статус пам’ятки садово-паркового мистецтва місцевого значення.

Добре відомі світові й інші знаменитості, що народилися або ж прожи­вали в різний час у Надросянському краї.

Пишаються погребищани спадщиною знаної фольклористки і етно­графа Насті Андріанівни Присяжнюк, що по праву вважається невтомним збирачем перлин народної творчості, її пропагандистом, талановитим організатором художньої самодіяльності.

За своє довге творче життя Настя Присяжнюк занотувала 7 тис. народних пісень, записала 55 тис. прислів’їв, приказок, легенд, 4,5 тис. гуморесок. Вона зібрала оповіді і поговірки про річку Рось та прикмети погоди за півстоліття. Нею складено 250 рецептів подільських страв. Жива й сьогодні у Надросянському краї пам’ять про унікальну фольклористку. Її ім’я носить вулиця у м. Погребище. У місцевій музичній школі створено музейну кімнату. Її пісні стали окрасою репертуару багатьох фольклорних колективів району. Серед традиційних культурно-мистецьких заходів краю вирізняються фольклорні свята «Світанки над Россю» та «Намисто Настиних пісень» в с. Ординці, присвячені Н. А. Присяжнюк.

У Погребищі, за іншою версією в с. Спичинці, народився Марко Данилович Соколовський – український гітарист-віртуоз польського походження. Саме в його руках цей чудодійний інструмент і став популярним в усьому світі. Навіть сьогодні його гру вважають неперевершеною.

Талановитий земляк похований у Вільнюсі, на цвинтарі Расу, неподалік від славетного литовського композитора і художника М. Чюрльоніса. Про М. Д. Соколовського зібрано чимало публікацій, які знаходяться у Погребищенській районній бібліотеці.

На цій благодатній землі плекався голос оперного співака народного артиста СРСР, лауреата Шевченківської премії, дипломанта численних міжнародних конкурсів вокалістів, нині соліста Віденської національної опери Анатолія Кочерги. Тут працювали письменники Валентин Речмедін та Олег Чорногуз.

Родом з с. Білашки й відома українська поетеса Валентина Сторожук.

Славиться цей край і своїми талановитими народними умільцями, серед яких майстер-гончар Р. Чмерук. Його вироби прикрашають експозиції багатьох етнографічних музеїв і приватних колекцій. Різьбяр П. Пипа з с. Андрушівка, окрім оригінальних дерев’яних виробів, виготовляє не менш оригінальні дряпанки на гусячих яйцях.

Мандруючи Погребищенським краєм, ви ознайомитеся з унікальними сільськими музеями. Вам запропонують цікаві туристичні маршрути Погребище – Круподеринці; Ординці – Борщагівка; маршрут по річці Рось, Погребище – Гопчиця, Сніжна, Старостинці, Сгшчинці, Васильківці, Новофастів, Андрушівка.

Тут ви можете взяти участь у щорічній туристично-краєзнавчій грі «Котигорошко», конкурсі до Дня туризму «Кращий туристичний похід року», еколого-краєзнавчій експедиції «Краю мій лелечий» (від витоків р. Рось).

ТЕПЛИЦЬКИЙ РАЙОН

Теплик, Теплик ти наш!

Щемно думці радіти.

України земля!

Не окраїнна – вічно свята.

Пам’ятаєм всяк час,

 гордимося, чиї ми є діти,

Нас любов окриля

і весь світ в доброту огорта.

Т. Приймасюк

Територія – 0,8 тис. км²

На території району знаходиться 48 населених пунктів

Кількість населення – 31, 3 тис. осіб

Відстань від райцентру до м. Вінниці автошляхами – 135 км,

залізницею - 147 км

Річки: Удич, Кубліч, Сура

Адміністративний центр району – смт Теплик

Кількість населення – 6,6 тис. осіб

Телефонний код 0-4353

Тепличчину за її дивовижні краєвиди без перебільшення можна назвати земним раєм. Багата вона на самобутні народні традиції та звичаї. Кожне село Теплицького краю – це історична пам’ятка, де з покоління у покоління пишеться власна історія-літопис.

Теплицький район знаходиться у межах Волино-Подільської височини. Багатий край на будівельні матеріали: пісок, глину, вапняк. Перемішуючись із залишками рослинного світу, вони утворили тут родючі чорноземні ґрунти. Розташований район у південно-східній частині Вінницької області в зоні лісостепу. Межує з Гайсинським, Бершадським, Тростянецьким районами Вінницької області та Христинівським районом Черкаської.

Через його територію пролягають автобусні маршрути обласних сполучень. Довжина залізничного шляху становить близько 50 км, через Тепличчину пролягаюять залізничні сполучення: Христинівка – Вапнярка, Гайворон – Вінниця.

Розміщений район на землях з найдавніших часів заселених людьми, що в значній мірі пояснюється сприятливими природними умовами та вигідним географічним положенням.

Сліди існування людини належать до найдавнішого періоду історії роз­витку суспільства – палеоліту. Тут збереглися залишки поселень трипіль­ської та черняхівської культур.

Найближчими слов’янськими предками тепличан були племена уличів, які жили над річкою Південний Буг у УІІ-Х ст.

Історичні джерела свідчать, що Теплик виник як укріплений прикордонний пункт Литовського князівства. Він мав земляні вали і високий дубовий частокіл. Підземні ходи й печери, що були вириті в ті часи, збереглися і досі. У них жителі ховали своє майно під час нападів татарських орд. Перша письмова згадка про поселення належить до XV ст. і підтверджується привілеєм на місто великого князя та польського короля Олександра заможній родині Кішок. Пізніше привілеї на Теплик цій родині підтверджували Казимир Ягелон, Сигізмунд І та інші великі князі і королі.

У 1582 р. поселення стає власністю князя Острозького. 1645 р. Теплик переходить до Жабокрицьких, згодом до С. Калиновського, котрий приєднав ці землі до Уманщини. Пізніше ним володіли Потоцькі.

У 1822 р. на кошти прихожан був збудований католицький костьол Діви Марії, що нині є пам'яткою архітектури XIX ст.

Населення Теплика займалося головним чином землеробством і різними ремеслами, переважно чинбарством, шевською справою, ковальством, торгівлею.

Землі Тепличчини не раз зустрічали козацькі війська Богдана Хмельницького під час Визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. Теплик входив до складу Уманського полку. У 1652 р. через містечко про­ходило козацьке військо, до якого приєдналися й жителі поселення. Вони взяли активну участь у відомій Батозькій битві, що завершилася розгромом польсько-шляхетського війська.

За Андрусівським перемир’ям землі Тепличчини залишилися під владою Польщі.

У XVIII ст. на території краю розгорнувся гайдамацький рух. Повстанці мали пристанище недалеко від Теплика, в урочищі Бутова, що було вкрите дрімучим лісом і глибокими ярами. Звідси гайдамаки часто нападали на Умань та навколишні маєтки. 1755 р. вони розгромили маєток теплицького феодала.

1768 р. під час Коліївщини в містечку на певний час була повалена польсько-шляхетська влада. Керівник повстання Максим Залізняк своїм універсалом на початку червня 1768 р. призначив старшим над Тепликом Федора Осадчого.

Історики пояснюють походження назви містечка Теплик від назви не­величкої річки Теплик, Тепличка, що тут протікає.

Були часи, коли Теплик носив іншу назву – Смілгород. Вважають, що цим оцінювалася надзвичайна мужність і стійкість його жителів, які влас­ними силами героїчно боронили своє поселення від ворогів і нападників. На карті Г. де Боплана 1648 р. Смілгород вказаний як населений пункт, що мав церкву.

З середині XVII ст. Теплик вже мав статус містечка. Протягом ХVІІ-ХІХ ст. він вважався значним торгово-ремісничим центром. 1873 р. у ньому проживало 5062 мешканців. Тут, через кожних два тижні проводилися ярмарки і щоденний торг.

З розвитком торгівлі та ремесел поступово налагоджувалося і культурно-освітнє життя краю. 1864 р. в Теплику починає діяти однокласна школа, 1897 р. відкривається жіноча церковно-приходська школа.

Свій 300-літній ювілей Теплик зустрів у складі Російської імперії, заштатним містечком Гайсинського повіту.

Тут працювала суконна мануфактура Потоцького, діяла православна церква, католицька каплиця, синагога, три єврейські молитовні будинки, працювало однокласне народне училище, аптека, 2 мукомельних млини, шкіряні і свічкові заводи.

В кінці XIX – на початку XX ст. відкрилися механічні, слюсарні, фарбувальні, шевські, в’язальні майстерні.

Значних людських і матеріальних втрат зазнали тепличани під час революцій, громадянської та Великої Вітчизняної воєн.

Широко відомі в районі імена Героїв Радянського Союзу Петра Лаотянського і Миколи Воронцова. Тепличчина по праву вважається колискою підпільного руху та партизанської слави. Тут зародилося підпілля, організатором якого став А. К. Микигенко.

Імена героїв викарбувані над братськими могилами, встановленими вдячними тепличанами.

З цим краєм пов’язане й ім’я видатного композитора Миколи Леонтовича. У с. Марківка у 1977 р. відкрито музей, архітектурний проект якого та бронзове погруддя до пам’ятника виконав львівський художник Ярослав Ульгурський. Експозиція музею налічує 635 експонатів. Неподалік музею знаходиться могила М. Д. Леонтовича, на якій встановлено гранітний обеліск.

На цій благодатній землі розквітла творчість Петра Гуцала, Олега Сенчика, Галини Тарасюк, Миколи Буряка.

У с. Петрашівка 1886 р. народився Василь Якович Соловйов-Куценко – відомий борець і тореадор. У його циркові програми входили такі номери, як боротьба з биками, «людина-міст», коли по платформі, яку він тримав на собі, проїжджали вантажні і легкові автомобілі з пасажирами. На його грудях місцеві молотобійці розколювали кам’яні брили вагою по 50 пудів. Зустрічався Василь Якович з російським царем, англійською королевою.

Останню свою почесну стрічку переможця одержав у 1940 р., коли йому було 54 роки. У 70 ще вигинав руками підкови.

Славну історію краю яскраво підтверджує і щедрість Теплицької землі на видатних вчених, серед яких ім’я відомого економіста, академіка Петра Іларіоновича Багрія з с. Тополівка. Свого часу він очолював Інститут економіки АН України. Працював у апараті Організації Об’єднаних Націй.

Чимало талановитих людей народилося у с. Соболівка. Серед них – видатна українська письменниця Галина Журба, спадщина якої належить всесвітній скарбниці художнього слова.

З с. Соболівка й відома на Вінниччині та за її межами поетеса Тетяна Василівна Яковенко, а ще художник-скульптор Едуард Руппельд, автор герба і прапора смт Теплик, емблеми до 500-літнього ювілею містечка, почесним громадянином якого він став.

Яскраву сторінку в історію села вписала уродженка Хмельниччини талановита фольклористка Євгенія Давидівна Тондій, яка більшу частину свого життя прожила в Соболівці.

Вдячні земляки щорічно проводять районний фестиваль народної пісні «Душа без пісні – що безкрила птиця», присвячений пам’яті Євгенії Давидівни.

Соболівка розташована на берегах річки Деркачки і Погрібної за 22 км від районного центру. Виникла вона на місці колись існуючого міста Соболів, заснованого бузькими козаками для захисту краю від набігів татар. На території села знаходиться цікава пам’ятка архітектури – Різдво-Богородицький храм, збудований 1790 р. і реконструйований 1854 р.

А ще місцеві жителі з покоління у покоління передають легенду про Богданову криницю, вода з якої нібито настільки сподобалася Б. Хмельницькому, що він наказав козакам упорядкувати її. И понині б’є цілюще джерело, вода в якому по-особливому чиста і прозора.

Бібліотекарі району, як істинні краєзнавці, зібрали і записали від місце­вих старожилів чимало легенд, що побутують на Тепличчині. У їх доробку, окрім цього, чимало спогадів про історичні події, що відбувалися на теренах краю і, звичайно, старовинні пісні. Цим пісням вони продовжують життя у створеному фольклорному колективі бібліотекарів району з гарною назвою «Вишня».

На Тепличчині можна побачити унікальні будівлі церков дерев’яної архітектури. Зокрема, у с. Велика Мочулка храм св. Михаїла (1807 р.), у с. Карабелівка – Покрови (1747 р.), у с. Залужжя – Миколая Чудотворця (1894-1897 рр.).

Шанувальників сакральної архітектури зацікавлять також храми Успіння Пресвятої Богородиці (1887 р., с. Кивачівка); св. Миколая (1889 1890 рр., с. Петрашівка), св. Михаїла (1785 р., с. Скарженівка, з 1957 р. – в межах с. Тополівка).

До визначних пам’яток краю також належать: католицький костьол Діви Марії (1822 р., смт Теплик), приміщення цехів спиртового заводу (1894 р., с. Бджільна), млин (1850 р., с. Пологи), будівля технікуму, в якому навчався Герой Радянського Союзу Микола Олексійович Воронцов та кімната-музей М. О. Воронцова (смт Теплик).

Значною історичною і культурною цінністю Теплицького району є палац графа Станіслава Потоцького (1899 р.), що у с. Удич.

Кожне село цього краю має власну неповторну біографію, що зберігається у місцевих краєзнавчих музеях, музейних кімнатах побуту та етнографії.

Можливий тут і чудовий літній відпочинок у с. Завадівка на берегах Південного Бугу з проживанням у приватному секторі.

Цей гостинний край чекає шанувальників старожитностей та сакраль­ної архітектури, мальовничих сільських краєвидів, народних звичаїв, всіх хто захоплюється подорожами та прагне нових вражень.

ТИВРІВСЬКИЙ РАЙОН

Тиврівський краю,

Поділля куточок зелений,

прихисток сонця

над дзеркалом Бого-ріки,

Вічністю мічений,

давній, новий, незбагненний,

Пам’яті книгу відкрий – хай говорять віки.

Ж. Дмитренко

Територія – 0,9 тис. км²

На території району знаходиться 56 населених пунктів

Кількість населення – 44,4 тис. осіб

 Відстань від райцентру до м. Вінниці автошляхами – 40 км,

залізницею – 25 км

Річка – Південний Буг

 Адміністративний центр району – смтТиврів (селище міського типу з 1965 р.)

Кількість населення – 4,3 тис. осіб

Телефонний код 0-4355

Овіяний героїчною історією і цікавими легендами, Тиврівський край манить ще й своїми чудовими краєвидами Надбужжя.

Маючи вигідне географічне розташування, район наділений сприятливими кліматичними умовами, багатою культурно-історичною спадщиною, цікавими історичними подіями.

Знаходиться Тиврівський район в центрі Вінницької області. У фізико-географічному відношенні належить до лісостепової зони центрального лісостепу, а лівобережна частина району – до Козятинської роздільної височини, правобережна – до Жмеринської. У північній частині цей район межує з Вінницьким, у східній – з Немирівським, у південно-східній – з Тульчинським, у південно-західній – з Шаргородським і в західній – із Жмеринським районами Вінницької області. Гідрографічну сітку краю складають річка Південний Буг та притока – Краснянка з її безіменними струмками, які протікають долинами, балками та болотами.

Південний Буг несе свої води територією району більше 80 км від с. Лани, через населені пункти Урожайне, Селище, Гнівань, Ворошилівку, Борсків, Сутиски, Тиврів, Довгополівку, Кліщів, Соколинці, Канаву до с. Рогізна. За флористичним районуванням територія Тиврівщини відноситься до ботаніко-географічного району Правобережного Лісостепу. Переважають тут дубово-грабові ліси, є об’єкти природо-заповідного фонду державного та місцевого значення: заказники – «Гніванська дача»,

«Заповідні ялини»; пам’ятки природи – «Букові гаї», «Крутосхили», «Шершнянська скеля»; джерело «Ревуха» (с. Велика Вулига); Сутисківський парк – пам’ятка садово-паркового мистецтва місцевого значення; заповідне урочище «Гніванське».

У с. Селище знаходяться санаторій «Маяк» та санаторій-профілакторій «Сосновий бір», де кожен бажаючий може оздоровитися, набратися сил, отримуючи насолоду від оточуючих краєвидів.

Історичні корені Тиврівщини сягають сивої давнини. Це підтверджують експонати районного краєзнавчого музею.

Перші писемні відомості про землі, що лежать на ріках Дніпро та Південний Буг, Дністер, Прут – до Дунаю і на південь до Чорного моря, дає грецький історик Геродот, називаючи їх «Великий Скіф». Кургани скіфської доби виявлені біля сіл Селище, Борсків, між Сутисками та Ворошилівкою.

Археологічні джерела стверджують, що у VІ-ІV тис. до н.е. на території нинішньої Тиврівщини (Тиврів, Кліщів, Селище, Маянів та ін.) знаходилися неолітичні стоянки. В селах Маянів та Кліщів, а також Ворошилівка, Рогізна, Василівка простежується доба міді і бронзи (III–II ст. до н.е.), в останніх 4-х знайдені й залишки трипільської культури. Поселення біля с. Ворошилівка займає площу у 8 га, де зафіксовано 35 наземних жител трипільців. Всі мате­ріали розкопок зберігаються в обласному краєзнавчому музеї.

Упродовж 1969-1974 рр. експедиції Вінницького краєзнавчого музею досліджували трипільське поселення біля с. Кліщів, що вважається єдиним пам’ятником басейну Побужжя, вивченим у такому повному обсязі.

Про життя давньослов’янських племен, що проживали між Південним Бугом–Дністром–Дунаєм повідують письмові джерела візантійських авторів VI–VII ст. Вважається, що крайньою зі сходу межею розселення тиверців у VIII–IX ст. був Тиврів. «Містечко Тиврів на Богу (Вінницький повіт)... своїм іменем може вказувати на тиверців», стверджував історик М. Грушевський.

Літописець Нестор пише, що тиверці у IX ст. мали 140 городів. Всі поселення були обнесені огорожею, а іноді земляними валами, зокрема й Тиврів. Тож, на думку краєзнавців, датою заснування Тиврова і майже всіх населе­них пунктів району, слід вважати IX ст.

У 907 р., під час походу Київського князя Олега на Царград, племена тиверців і уличів допомагали князеві, були в його ополченні як союзники та перекладачі.

За князювання Ігоря, його воєвода Свенельд у 938 р. здійснив похід на землі уличів і завоював їх. Тиверці ж ще деякий час залишалися незалежними і брали участь у поході князя Ігоря на греків.

З розпадом Київської держави земля тиверців в кінці XIII ст. увійшла до Галицько-Волинського князівства. Пізніше територію краю прибрали до рук татари. Протягом довгих років ці землі належали Литовській державі і Речі Посполитій. Ним володіли Османська та Російська імперії.

Час ніби й не зачепив первісної краси поселень тиверців, землі яких бе­режуть скарби найдавніших культур.

Стародавній Тиврів розкинувся на мальовничому узгір’ї правого берега Південного Бугу.

В історичних актах знайдені письмові згадки про Тиврів, коли великий литовський князь Вітовт у 1393 р. дарував це містечко з володіннями Герману Дашкевичу «за вислугу». У 1505 р. його онук Федір отримав від литовського князя Олександра підтвердження на право володіння Тивровом на умовах «отчини». У 1590 р. Маріанна Ярошинська отримала Тиврів як посаг при одруженні із Севастяном Калитинським. Коли згасла пряма лінія їхніх спадкоємців, на Тиврів почали претендувати як рід Ярошинських, так і рід Калитинських.

Недалеко від поселення проходив Кучманський шлях, яким йшли та­тарські орди на Галичину, Волинь, Польщу. Тиврів був першою жертвою на шляху степових розбійників.

У червні 1648 р. селянсько-козацькі загони Максима Кривоноса визволили Тиврів від польсько-шляхетського панування. 1654 р. він увійшов до складу Росії. З 1672 по 1699 pp. ним володіли турецькі поневолювачі.

1744 р. його власник, брацлавський хорунжий М. Калитинський, добився для Тиврова статусу містечка та права влаштовувати щотижневі торги. Він збудував новий костьол і запросив у Тиврів монахів-домініканців.

Власники тиврівських маєтків налагоджували прямі торговельні стосунки з містами Прибалтики.

Заможні панські палаци скидалися на військові фортеці. Високі кам’яні стіни, бойові башти, гармати, чисельні залоги – все це робило їх неприступними.

З приєднанням Правобережної України до Росії Тиврів став волосним центром Вінницького повіту Подільської губернії. 1795 р. в ньому мешкало 810 жителів. У 40-х роках XIX ст. запрацювала суконна фабрика, винокурня, пивоварний завод, млини. Тодішнє тиврівське пиво славилося далеко за межами містечка.

У 1907 р. в Тиврові стала до ладу перша в Україні гідроелектростанція. Ще 1864 р. відкрили однокласне початкове народне училище. 1893 р. заснували училище для дітей православного духовенства.

1910-1911р. у Тиврівському духовному училищі на посаді викладача співів працював видатний український композитор К. Г. Стеценко. Тиврівський період був одним з найінтенсивніших у житті і творчості композитора.

Серед непересічних пам’яток архітектури сьогоднішнього Тиврова є: палац Ярошинського, пам’ятка архітектури ХУІІІ-ХІХ ст. (в’їзна брама, парк), Тиврівське духовне училище, у якому працювали і творили М. Д. Леонтович, К. Г. Стеценко, навчалися В. Ю. Свідзинський і В. В. Дорош. Нині тут розміщується ліцей, де знаходиться музей-світлиця заслуженого журналіста України, фотомайстра, різьбяра Володимира Очеретного. У приміщенні Тиврівської середньої школи, в якій навчався у 1933-1940 рр. художник Мар’ян Маловський, створено музей його імені.

В містечку Гнівань, що розкинулося на лівому березі річки Південний Буг є костьол св. Йосипа, побудований 1903 р. на кошти ксьондза І. Барановського, який ще за життя заповів їх для будівництва храму. Гніванський костьол славився своїми бронзовими дзвонами. Старожили пригадують, що найбільший з них – Зигмунд – важив 100 пудів.

Сама ж Гнівань заснована 1629 р., хоча відомо, що в давнину тут існувало невеличке село Витава. У краї існує чимало легенд та переказів щодо походження назви поселення.

З середини XIX ст. власником гніванських земель стає відомий цукро­вий магнат Юзеф Ярошинський. У 1877 р. він будує цукрово-рафінадний завод, а з 1890 р. розпочинає видобуток гранітів, значні запаси яких були виявлені в цій місцевості, і відкриває нові кар’єри. Висока якість каміння та незначне їх покриття сприяли швидкому розвитку каменярень, продукція яких користувалася значним попитом на ринках Європи.

До речі, гніванські майстри поставляли свою продукцію для будівництва Московського метрополітену, оздоблювали Московський університет. Займалися брукуванням площ Києва, Харкова, Москви.

Гнівань донині вважається одним із центрів монументально-мемо­ріальної пластики, виробів для садово-паркової архітектури, декоративного оздоблення.

23 серпня 1919 р. тут народилася визначна мисткиня, скульпторка, літературознавець, критик, поетеса, журналістка, педагог, провідна громадська діячка української культури А. Шумовська-Стебельська.

Приїжджих до цієї місцевості вражають ще й ліси, що оточують поселення зі всіх боків. Здається, що Гнівань потонула у зелених широколистих лісах. Вони мають різні назви: Дубовий гай, Чорноліс, Дубина, Березина, Довгі Гони. У містечку діє музей його історії.

З цікавою і самобутньою історією села Сутиски, яке розташоване за 10 км від залізничної станції Гнівань, можна ознайомитися у місцевому музеї.

Між Сутисками та Ворошилівкою знаходиться великий скіфський курган.

Колишнім власником місцевості, графом Дмитром Гейденом, тут було збудовано двоповерховий палац та господарчий двір. На мальовничих схилах Південного Бугу розбили й парк з унікальним ландшафтом. Дерева та екзотичні квіти завозили з Німеччини, Італії, інших європейських країн.

Протягом ІІ-Ї пол. XIX ст. у Сутисках тривало інтенсивне будівництво культових споруд. 1867 р. збудували церкву Архістратига Михаїла, 1874 р. – дерев’яний храм св. Миколая Чудотворця.

Родина Гейденів успішно вирішувала й економічні питання розвитку селища. Вперше на Поділлі Сутиски – Тиврів – Шершні були з’єднані те­лефонним зв’язком. Гідроелектростанція, побудована 1907 р., забезпечувала електричним струмом графські маєтки та промислові підприємства Сутисок і Тиврова. Проїжджаючи через Сутиски, і сьогодні можна побачити будин­ки, споруджені за сприяння графа.

Цікавим для туристичних подорожей є й багате на історичні події с. Селище, що розкинулося на рівнині берегів Південного Бугу. Історичні джерела стверджують, що воно існувало вже 1779 р. Колись на цих землях знаходилося велике місто, яке мало назву Білосток.

Поблизу села на місцевій Лисій горі археологами знайдені залишки житла періоду трипільської культури. У Селищі, яке колись носило назву Черленків, розкопали й стародавній замок. На думку археологів ця уні­кальна знахідка датується ХVІ-ХVІІІ ст. Проте не виключається, що його спорудження відноситься до часів литовського панування Коріатовичів. Магдебурзьке право поселення отримало у 1448 р. Будучи важливим опор­ним пунктом, Черленків у 1600 р. одержав статус містечка.

1624 р. його безжально зруйнували кримчаки. Буджацька орда, очолювана Кантемір-мурзою, спалила і місто, і замок.

Пройшло кілька років, поки на місці спаленого міста почали селитися люди. Називали вони його Старим Черленковим, або Седлищем. З часом назва трансформувалася у відоме тепер Селище.

У 1778 р. воєвода Брацлавський Онуфрій Щеньовський розібрав залишки Черленківського замку, який на той час втратив своє військове призначення, і звів неоготичний палац. На даний час існують лише ма­люнки Черленківського замку, зроблені польським художником Н. Ордою у 1871-1873 рр. Нині кутова башта замку – живописне видовище руїни. У 1800 р. вона використовувалася як склеп родини Щеньовських. Нині вежа є пам’яткою архітектури державного значення. А за журналістським проектом «Сім чудес Тиврівщини» вважається ще й одним з чудес Тиврівського краю.

Окрасою села є також дерев’яна на кам’яному підмурку церква, побудована на честь Воскресіння (1799 р.).

Ліси, річка, ставки, цілющі джерела та наближеність до обласного центру зробили Селище улюбленим місцем відпочинку жителів навколишніх міст і сіл. Тут діють оздоровчі установи «Сосновий бір» і «Маяк».

Шанувальникам історії буде цікаво відвідати с. Красне, яке тісно пов’язане з подіями Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. Тут була сформована Краснянська козача сотня. У Красному деякий час квартирував регулярний козачий полк під командуванням полковника Данила Нечая, що охороняв прикордонну зону. У лютому 1651 р., в нерівному бою за село з польськими військами під командуванням М. Калиновського, Д. Нечай, одержавши серйозні поранення, загинув. Його поховали там, де нині височіє велика могила в полі між селами Красне і Черемошне. З нагоди 300-річчя від дня закінчення Визвольної війни мужньому сину українського народу було встановлено пам’ятник за проектом гніванських майстрів каменотесів. Могила Д. Нечая занесена до Державного реєстру пам’яток національного значення.

Назва с. Черемошне походить від місцевої річки Черемушки. У 1648-1654 рр. це вже був досить великий населений пункт. Тут точилися жорстокі бої козаків під проводом брацлавського полковника Данила Нечая проти польської шляхти.

Сивої давнини сягає й історія мальовничого с. Івонівці, що розташувалося у долині річки Краснянки і її притоки Синюхи. Про це нагадують знайдені тут залишки ранньослов’янського поселення черняхівської культури.

Однією з найцікавіших сторінок історії села є перекази про Бондарівну, яка загинула у XVII ст. і похована в цьому селі.

Недалеко від Івонівського лісу б’ють джерела цілющої води, лікарські властивості якої були відомі ще з давніх часів. Це місце називають «Біла криниця».

Разюче не схожий на довколишні тиврівські села старообрядницький Борсків, розміщений подалі від центральних доріг у затишній, схованій за пагорбами долині Південного Бугу. Перші дерев’яні хати втікачі-старообрядники заклали під самісіньким лісом (тобто під «бором»), звідси й пішла назва поселення – Борсків. У центрі села, за неглибокою річкою, всі бажаючі можуть побачити старообрядницьку Нікольську церкву, збудовану у XIX ст., поряд з якою видніється сіра дерев’яна дзвіниця з двома чудом збереженими дзвонами, виготовленими у Немирові на початку XX ст. Тут створено музей старообрядницької історії.

За народними переказами назва іншого села Тиврівщини – Рахни-Польові походить від назви полів пана Раха. Засноване поселення на підвищенні по обидва боки річки Краснянки. Славиться воно своїми давніми традиціями: випіканням смачних пасок, хліба, писанкарством, вишиванням.

Село Пирогів заснували козаки. Відоме воно цілющим джерелом, вода якого нібито допомагає при захворюванні очей і яку мешканці назвали «Савулякова криниця». Взагалі, тут чимало джерел з холодною, кришталево чистою водою. Сюди для відпочинку та оздоровлення приїжджають з різних куточків України.

Село Велика Вулига також славиться своїми джерельними криницями: «Ревуха», «Копанка», «Онуфріївна».

Унікальним поселенням Тиврівщини є Ворошилівка з багатою історією та споконвічними традиціями козацького роду. Знайдені тут і залишки трипільської культури. У період Визвольної війни 1648-1654 рр. проти польсько-шляхетського гноблення стояв у селі із своїм загоном сотник Шпаченко.

Ворошилівчани зберігають будинок, у якому жив видатний український композитор, співак, письменник, перекладач Петро Іванович Ніщинський. Прах славного сина українського народу похований на сільському цвинтарі у склепі. 1952 р. на могилі П. І. Ніщинського земляки встановили чотири­гранний обеліск. Могила Петра Івановича занесена до Державного реєстру пам’яток національного значення. З року в рік тут проводиться обласне мистецьке свято, приурочене композитору. В його організації активну участь беруть бібліотекарі Тиврівщини.

Цей край є батьківщиною видатного художника Михайла Гончарука, поетів Володимира Свідзинського, Кесаря Андрійчука, Володимира Панченка, композитора Кирила Стеценка, мовознавця, який володів тридцятьма мовами, академіка Михайла Калиновича, оперного співака Івана Попика. Тут провів дитячі роки уславлений маршал Родіон Малиновський.

У с. Пирогів народився Демид Бурко, педагог, поет, публіцист та видатний діяч Української автокефальної православної церкви. На жаль, майже забутий в Україні. Як справжній патріот Д. Бурко брав участь у вікопомному бою під Крутами, про що через багато років напише вірш «На вічну пам’ять мученикам» та спогади про цю трагічну сторінку української історії.

Багатий цей край і на творчих людей, які оберігають і продовжують на­родні звичаї і традиції – невичерпні скарби мудрості і краси. Ознайомитися з надбаннями народних майстрів можна у Тиврівському районному краєзнавчому музеї, який існує уже майже ЗО років. Нині тут зберігається до З тис. експонатів. На базі музею працює клас писанкарства та витинанки.

ТОМАШПІЛЬСЬКИЙ РАЙОН

Томашпілля – мій Подільський краю,

Світе мій між Бугом і Дністром –

Пахне хлібом нового врожаю,

І зійшлась родина за столом...

О. Височанський

Територія – 0,8 тис. км²

На території району знаходиться 34 населених пункти

Кількість населення – 35,9 тис. осіб

Відстань від райцентру до м. Вінниці автошляхами – 123 км,

залізницею – 128 км

Річки: Русава, Марківка

Адміністративний центр району – смтТомашпіль (з 1923 р.)

Кількість населення – 5,6 тис. осіб

Телефонний код 0-4348

Сповненим героїчних і трудових звершень є літопис Томашпільщини. Багатий край на культурно-мистецьку спадщину, людей-творців, які залишили вагомий слід в історії Томашпільського району.

Його територія відноситься до Волино-Подільської височини. Місцевість розташована у зоні лісостепу. Це – хвилясто-горбкувате плато, порізане долинами річок і глибокими ярами. Район межує на північному сході з Тульчинським, на південному – Крижопільським, на заході – Чернівецьким, на північному заході – Шаргородським, на південному заході – Ямпільським районами Вінницької області.

Численні дослідження археологів та краєзнавців доводять, що в ранній період територія краю кілька разів заливалася водою і тут колись вирувало море. Про це свідчать кристалічні породи, покриті великою товщею осадових порід різних віків.

Археологічні пам’ятки підтверджують також, що ці землі почали заселятися ще в добу палеоліту. Знаряддя праці тієї доби й досі знаходять на полях і урочищах біля селища Томашпіль та сіл Стіна, Кислицьке, Гнатків, Велика Русава, Яланець, Пеньківка, Комаргород, Нетребівка.

У IV–III тис. до н.е. територія краю була заселена землеробськими племенами бугодністровської та трипільської культури. Такі поселення виявлені біля сіл Стіна, Марківка, Липівка, Гнатків, Яланець тощо.

Історичною перлиною Томашпільщини є таємниче село Стіна, наповнене живим подихом давнини. Розкинулося воно у долині річки Русава і відоме серед подільських поселень своїми найстарішими скельними монастирями, заснованими приблизно в XI ст., та цікавими пам’ятками інших історичних епох.

Цікавими для туристів у селі є залишки колишніх укріплень ХVІ-ХVІІ ст., розташованих на Замковій горі, а також невелика мурована Миколаївська церква – єдиний уцілілий свідок козацько-польських війн та інших подій у житті стінян упродовж останніх 350 років.

Більшість місцевих жителів пояснюють походження назви поселення від густих лісів, що майже вертикально вкривають схили каньйону. Дивлячись на них з протилежного боку, дійсно бачиш перед собою суцільну зелену стіну.

А ще на північно-східній околиці Стіни знаходиться «Сонна поляна» площею 5 га дернової землі, на якій на початку квітня розквітає реліктова рослина сон-трава, що занесена до Червоної книги Вінницької області.

Томашпільські землі завжди вабили археологів. Тут у 1929 та 1958 рр. проводилися розкопки трипільських пам’яток, які дали унікальні знахідки. Археологи довели, що трипільці, які селилися біля с. Стіна і займалися ткацькою справою. Слідів тканини при розкопках не виявлено, але відбитки на днищах трипільського посуду свідчать, що вона була.

Місцеве землеробське населення скіфського часу (VІІ-ІІІ ст. до н.е.) залишило на Томашпільщині, окрім сільських поселень, й укріплені пункти – городища біля сіл Стіна і Рожнятівка.

У перші століття нової ери на теренах краю селилися племена, яких відносять до черняхівської культури. Таке поселення розкопано в урочищі Кадуб, що біля Томашполя.

У XII–XIII ст. ця місцевість належала Галицько-Волинському князівству. У ХІІІ-ХІV ст. життя краю пов’язане із захопленням земель Золотою Ордою.

Починаючи з 40-х рр. XIV ст., тут посилюється експансія Великого князівства литовського і формується уділ литовських князів Коріатовичів: братів Юрія, Олександра, Костянтина і Федора.

Після Люблінської унії (1569 р.) Томашпільщина була приєднана до Польщі.

У писемних документах поселення Томашпіль вперше згадується у 1616 р. Відомості про це подає польський вчений О. Яблоновський в «Трудах дзейових». Він вказує, що 1459 р. цей край належав боярину Єремії Шашку і звався Драгушов. У кінці XVI ст. землі перейшли до польського магната Яна Замойського, який у 1616 р. подарував поселення своєму синові Томашу. Тоді Драгушов і був перейменований у місто Томашпіль, тобто місто Томаша.

Місцеве населення, поневолене польською шляхтою, грабіжницькими набігами турецько-татарських орд, брало активну участь у визвольних змаганнях, що прокотилися Поділлям.

Цей край багатий на чарівні куточки природи, що ваблять своїми неповторними пейзажами. Надзвичайно різноманітний її рослинний і тваринний світ. Чи не найбільшу цінність мають старовинні парки. Всього на Томашпільщині є 3 пам’ятки садово-паркової архітектури ХУІІІ-ХІХ ст., побудовані в ландшафтному стилі: Антопільський, Комаргородський та Олександрівський. Старовинні дендропарки дивують своєю багатою і різноманітною рослинністю, архітектурною довершеністю розкішних палаців, арок, гротів, численних ставків.

Створені садівниками-іноземцями та місцевими селянами-умільцями, імена яких, на жаль, не збереглися, дендропарки краю мають природно-історичне, науково-пізнавальне та естетичне значення і є складовою частиною культурних надбань українського народу. Виникли вони у маєтках багатих землевласників. Талановиті творці паркових композицій максималь­но використовували природну красу місцевого ландшафту. Лише їй вони підпорядкували архітектурні споруди, враховували і національні традиції місцевих жителів.

Антопільський парк – найстаріший в районі. Заснований у кінці XVII ст. навколо маєтку князя Антоні Яна Четвертинського – каштеляна брацлавського. Побудований в англійському стилі. Його дендрологічні багатства просто вражають. Тут зростають вікові дуби та ясени, що вважаються одними з найстаріших в Україні. Всього ж у парку нараховується понад 40 видів і форм дерев, висаджених більше трьох століть тому.

У парку зберігся величезний дуб, який називають «дубом Пушкіна». За переказами старожилів, під ним відпочивав великий російський поет О. С. Пушкін. Парк прикрашають каскади ставків, утворених системою гребель.

На підвищеному місці, посеред великої галявини, знаходиться палац, побудований у стилі класицизму, що складається з головного корпусу та двох партерних бічних корпусів. Центральний вхід, прикрашений чотирма висунутими наперед правильними конічними колонами, що стоять на низьких квадратних базах просто на землі. їх увінчує чудово декорований портик. Від бічних фасадів головного корпусу відходять довгі флігелі, вигнуті дугою. Вся архітектурна споруда, таким чином, має форму підкови. Перед входом до палацу розташовано «чашу терпіння». Підземний хід з палацу веде аж у сусіднє с. Марківка. Вся територія обнесена кам’яним муром.

По-різному складалася доля цієї споруди після 1917 р. Нині палац має первозданний аристократичний вигляд.

Комаргородський парк, як і Антопільський, в минулому належав князям Четвертинським, але останній закладений з перевагою хвойних по­рід дерев площею 2,5 га. Насадження тут датуються кінцем XIX ст., тоді ж споруджено і палац, за яким розкинувся предковічний сосновий бір – один з найкрасивіших куточків краю. Сосна була улюбленим деревом наступного власника маєтку графа Балашова. Він придбав маєток у кінці XIX ст. Саме сосною висаджено в парку прізвище нового господаря «Балашов». Назву можна прочитати тільки піднявшись на висоту пташиного польоту.

На території Олександрівської сільської ради знаходиться ще один дивовижний куточок природи краю – парк-пам’ятка місцевого значення «Благодатне». Створений він у маєтку тодішньої власниці графині-парижанки Ганни Павлівни Бенет.

Парк відзначався особливо майстерним добором дерев чагарникових порід місцевих та екзотичних видів, вдалим плануванням з урахуванням особливостей рельєфу та грунтово-кліматичних умов. Для парку доставляли рідкісні дерева з усього світу, частина з яких збереглася до нашого часу. Чи не завдяки чарівності та благодаті місцевості графиня Бенет дожила до 103 років.

На жаль, цей рідкісний парк з часом перетворився на непрохідні хащі дикого буйнолісся. І лише завдяки службі «Агролісу» під керуванням Михайла Леонтійовича Вдовцова, який не лише побачив у тих хащах контури колишньої вишуканості, а й знайшов не менш талановитого фахівця і умільця творення алей, декоративних куточків, квіткових і дендрологічних розсадників. Ним виявився Анатолій Макарович Поліщук, якому вдалося вернути цьому парку його неповторність.

Приваблюють своєю первозданною красою заказники природно-степової рослинності місцевого значення: «Сонна поляна», «Стінка», «Лужки» та гідрологічні, до яких належать Марківські та Яланецькі джерела.

Окрім цілющих джерел, старовинне село Яланець відоме і своїми традиціями та обрядами. З покоління у покоління тут передаються історії козацьких родин, які беруть свій початок від дня заснування села. Досить сказати, що з трьох музеїв, розміщених в загальноосвітній школі, один присвячений козацькій славі його мешканців.

Зародженню поселення Жолоби сприяли гарні природні умови: ліси, долини, яри, крутосхили з чистими джерелами життєдайної води. За народними переказами, період його заснування відноситься до кінця XVI ст. Коли на початку XVII ст. у Подільському краї набуло поширення чумацтво, біля джерел спорудили з каменя жолоби, які слугували для чумаків пунк­том перепочинку. Від слова «жолоби» і пішла назва села. Цікаве воно своїм таємничим урочищем «Гайдамацький яр» та чудовою дерев’яною церквою, побудованою у 1875 р. стараннями парафіян і священика І. Погорілика.

Не залишиться поза увагою подорожуючих Свято-Успенська церква у селі Марківка, що є архітектурною пам’яткою національного значення, яка вражає величчю і досконалістю архітектури та майстерністю безіменних майстрів, які збудували величну дерев’яну споруду від фундаменту до куполів без жодного цвяха. Стоїть вона уже більше 220 років у самому центрі Марківки, відремонтована дбайливими її жителями.

У цьому старовинному селі, що розкинулося на пагорбах понад річкою Шумилівка, привертає увагу і давня фортеця та її зяючі бійниці. Замок, площею 60 тис. м², побудований з каменю колишнім власником села Я. Четвертинським. Його руїни, що назвиваються Турецька фортеця, збереглися донині.

Заповітним куточком села Горишівка також є храм, збудований на честь Різдва Пресвятої Богородиці у 1721 р.

До пам’яток місцевого значення належить Троїцька церква 1806 р., збудована завдяки зусиллям священика Теодора Лисича і місцевих прихожан, а також Успенський храм, який міститься у самому центрі Томашполя і залишається його окрасою й нині.

Вражає своєю самобутністю кам’яна Стефанівська церква у селі Комар-город, що є пам’яткою архітектури початку XX ст.

У с. Вила зберігся, так званий, Погорений млин кінця XIX ст. Це чотириповерхова будівля, біля якої розміщувалися складські приміщення, невеликий постоялий двір та млинок. Вся споруда виконана з місцевого каміння, вапна, цегли. Цегла настільки міцна, що її й тепер зняти практично неможливо. За розповідями старожилів, напередодні революційних подій 1917 р., його навмисне підпалили і він згорів майже повністю. З тих пір так і стоїть без накриття, але все ще величний.

А ще рік тому тут збудували і освятили нову Хресто-Воздвиженську церкву.

Подорожуючи Томашпільщиною, завітайте до Вапнярки, розташованої за 19 км від районного центру, тим більше, що до неї можна зручно дістатися залізницею і автотранспортом, а також тому, що це просто гарне містечко з багатою історією і самобутнім побутом.

Виникнення селища залізничників Вапнярки пов’язане з будівництвом у 1870 р. залізниці. Коли у лютому 1899 р. проклали залізничну колію від Вапнярки до Христинівки, станція стала вузловою. У 20-х роках XX ст. Вапнярка була центром однойменного району.

Родом з цього краю талановитий і самобутній художник Віталій Мурсалович Алікберов, твори якого знаходяться у державних фондах і приватних колекціях 17 країн світу.

У селі Вербова, де пройшли дитячі роки видатного героя Великої Вітчизняної війни, двічі Героя Радянського Союзу генерала армії Івана

Даниловича Черняховського, створено і діє громадський музей його імені. Біля нього споруджено пам’ятник видатному земляку.

З 1911 по 1917 рр. у с. Голово-Русава (1957 р. приєднано до с. Олександрівка) проживав відомий український композитор К. Г. Стеценко. Він був священиком місцевої церкви, збудованої у 1750 р., яка і сьогодні продовжує служити духовним потребам віруючих.

Жителі Томашпільщини з покоління у покоління передають і шанують народні звичаї і обряди, зберігають свій самобутній фольклор.

Відома у краї збирачка усної народної творчості, знана народна майстриня Зоя Зосимівна Чорна, записала більше тисячі родинно-побутових, іс­торичних, календарно-побутових пісень, що увійшли до золотого фонду національного мистецтва.

Проживає у Томашполі ще одна неординарна особистість – Петро Васильович Брижук, інженер-землевпорядник за освітою, художник за покликанням. Йому належить мабуть єдиний у світі портрет Тараса Шевченка з вписаними на ньому віршами, що увійшли до славетного «Кобзаря», та портрет О. Пушкіна, на якому вміщений перший том віршів знаменитого російського поета-класика.

Яскрава самобутність Томашпільського краю вабить до себе шануваль­ників подорожей.

ТРОСТЯНЕЦЬКИЙ РАЙОН

Сонце світлом залило золотії поля,

Як мені люба-мила Тростянецька земля.

Золотий коровай у руках трударів.

Тростянець розцвітає у полоні хлібів.

Цвіт черемхи вдихаю, солов’я чую спів,

Тростянець розцвітає у полоні лісів.

З. Мазуренко

Територія – 0,9 тис. км²

На території району знаходиться 38 населених пунктів

(в т.ч. Ладижин, місто обласного підпорядкування)

Кількість населення – 38,3 тис. осіб

Відстань від райцентру до м. Вінниці автошляхами – 120 км,

 залізницею -171 км

 Річка – Південний Буг

Адміністративний центр району – смт Тростянець

Кількість населення – 7,9 тис. осіб

Телефонний код 0-4343

Селище міського типу Тростянець, як і багато інших населених пунктів краю, мають героїчну і водночас трагічну історію. Край пам’ятає руйнівні татарські набіги, польське панування, революції, страшний Голодомор, репресії, воєнне лихоліття. Та якою б гіркою і болючою не була історія, для багатьох поколінь тростянчан – це безцінна біографія, в яку вписано чимало яскравих сторінок трудової звитяги та ратних подвигів. Тож тут завжди пам’ятають і збирають усе до крупинки, чим жила ця земля і хто творив її майбутнє.

На карті сучасної Вінниччини обриси Тростянецького району нагаду­ють крилатого птаха в польоті, а серце його – Тростянець.

Тростянеччина межує на півночі з Гайсинським, на сході – Теплицьким, на півдні – Бершадським та Чечельницьким, на заході – Крижопільським і Тульчинським районами Вінниччини.

Край розташований у межах Волино-Подільської височини, в південно-східній частині Вінницької області, на заході центральної частини України. Унікальність географічного положення регіону визначається як природно-кліматичними умовами правобережної лісостепової зони України, так і відносно рівновіддаленістю від її головних промислово-економічних і торгових центрів.

Водну мережу району становить річка Південний Буг з притоками Сільницею, Тростянцем, Бережанкою, Собом та 69 ставками, водне дзеркало яких складає 844 га. Всього територією краю протікає 15 річок. Південний Буг несе свої води в північно-східній частині регіону біля сіл Четвертинівка,

Скибинці, Митківка, Тростянчик, Глибочок, де побудована і функціонує Глибочанська ГЕС. В надрах Тростянеччини є певні запаси мінеральних вод.

З корисних копалин тут добувають граніт, глину, пісок. Глиняні кар’єри працюють у селах Тростянчик, Гордіївка, Савинці, Ободівка, Ілляшівка; піщані та гранітні – ум. Ладижин та селах Летківка, Губник, Чствертинівка. Клімат регіону помірно-континентальний з вологою нестійкою зимою і теплим літом.

У цьому квітучому краї зосереджено 24 об’єкти природно-заповідного фонду, в т.ч. З загальнодержавного значення: «Гайдамацька балка» на території Ободівської сільської ради Цибулівського лісництва, красиві Верхівський та Ободівський ландшафтні парки, де ростуть рідкісні дерева, – бархат амурський, дуб червоний; 4 заказники та 12 пам’яток природи місцевого значення, 5 заповідних урочищ.

Окрасою Тростянеччини є ставок «Тростянецький», який визнано об’єктом природно-заповідного фонду. Він вважається орнітологічним за­казником місцевого значення, де зустрічається рідкісна порода лебедів-шипунів.

Та, окрім гарного відпочинку на природі, Тростянецька земля буде надзвичайно цікавою для шанувальників археології, адже тут виявлено чимало стародавніх поселень, курганів, могильників різних історичних епох і культур.

Дані археологічних розкопок підтверджують, що вперше територію Тростянеччини заселяли племена ще в період неоліту (8-4 тис. років до н.е.). Відомі у краї три неолітичні стоянки, дві з яких – біля Ладижина та найбільша, площею 300 м², – поблизу с. Скибинці. Це найвизначніша пам’ятка неолітичної бугодністровської культури в Україні. Тут виявлено залишки жител, речовий інвентар та кремнієві знаряддя.

На теренах краю з 1959 р. проводяться археологічні дослідження залишків трипільської культури (3 тис. років до н.е.). Цікавими та багатими на археологічні знахідки стали трипільські поселення в межах Ладижина, Тростянця, сіл Гордіївка та Оляниця.

А біля сіл Буди, Четвертинівка, Глибочок, Гордіївка, Тростянчик археологами виявлено велику кількість могильників та поселень епохи бронзи.

Найбільший курганний могильник біля с. Гордіївка міститься на гребені водороздільного підвищення між двома притоками річки Південний Буг. Його площа 1,5 га. Вік гордіївських курганів відноситься до періоду середньої та пізньої бронзи (ХІV-ІХ ст. до н.е.).

Значну частину колекції прадавнього золота Вінницького обласного краєзнавчого музею складають саме знахідки із розкопок цього курганного

могильника. Це найстародавніше золото України і Європи, яке вдалося віднайти і яке зберігається на Вінниччині.

Вражає багатство поховального інвентарю. Незважаючи на пограбуван­ня ще в давні часи, у похованнях було знайдено чималу кількість прикрас із золота, електра, бронзи, бурштину, бронзових ножів (до речі, колекція ножів у Вінницькому краєзнавчому музеї – одна з найбільших у Європі), бронзових та кістяних деталей кінської збруї, глиняного посуду. Знайдені речі унікальні за своєю різноманітністю форм, багатством орнаменту та рівнем технології їх виготовлення. Високохудожній орнамент, що прикрашає знахідки, свідчить про неабиякий художній смак і хист стародавніх ювелірів.

Найчисельнішу групу знахідок складають прикраси. Це – шпильки, браслети та анклети (ножні браслети), скроневі кільця, персні та намиста. Останні становлять окрему групу. В похованнях знайдено понад тисячу ювелірних виробів у вигляді бурштинових намистин і підвісок, різних за формою і розмірами. Музейне зібрання виробів з цього коштовного каменю є однією з найбільших археологічних колекцій у Європі.

Археологічна культура, поховання якої були досліджені в гордіївських курганах, не має аналогів в Україні. Вона, можливо, відноситься до найбільш східної групи, так званої курганної культури. Ця культура датується ХІV-ІХ ст. до н.е. і була розповсюджена на території Центральної Європи.

Розкопані в Тростянецькому районі і поселення раннього залізного віку, який ще називають передскіфським часом (Ладижин, Ободівка, Тростянчик) та скіфські кургани VII – до початку II ст. до н.е. (Четвертинівка).

Епоху II–V ст. н.е. представляють пам’ятки черняхівської культури (Оляниця, Скибинці, Тростянчик, Тростянець, Глибочок, Ладижин), де знайдено чорно-коричневу ліпну та сіру гончарну кераміку, прясла, жорна, кістки тварин. Про значні міжгосподарські та торговельні зв’язки чсрняхівських племен з країнами Середземномор’я свідчать знахідки чималої кількості римських та грецьких монет і виробів.

Велику наукову цінність має стародавнє поселення біля с. Скибинці, де під час археологічних розкопок виявлені залишки культур різних періодів: бугодністровської, трипільської, черняхівської, епохи бронзи, і, нарешті, – залишки слов’янського поселення.

Скибинецькі знахідки, на думку науковців, підтверджують існування на території Побужжя племені антів.

Ранньослов’янське поселення V VI ст. віднайдено в урочищі «Половині» поблизу смт Тростянця та м. Ладижина. Пізніше в цих місцях селилися племена уличів, чия територія проживання межувала з Диким полем.

Всього на території району налічується 24 пам’ятки археології, 66 – історії, 2 – архітектури, 2 – культури.

Історичне с. Четвертинівка – своєрідна візитівка козацького минулого Тростянецького району. Розташоване воно за 12 км на північний схід від райцентру по праву сторону Південного Бугу на обох берегах невеличкої притоки Батіг. Поселення увійшло в історію України завдяки знаменитій Батозькій битві (травень 1652 р.) між селянсько-козацькими загонами під проводом Б. Хмельницького і шляхетськими військами коронного гетьмана М. Калиновського.

Місце битви, згідно з опублікованими джерелами, розгорнулося фактично на території укріпленого польського табору поблизу поселення Батіг, яке розташовувалося у Брацлавському воєводстві. В XVI ст. поселення належало князям Четвертинським, від яких перейшло до князя Януша Збаразького. Згодом належало родині Слупичів. Як укріплене поселення, згадується у 1640-х роках.

Окрім близько 20 тис. вояків, М. Калиновський зосередив тут 12 тис. кінноти і 8 тис. жовнірів. Але наступ козацьких полків був надзвичайно рішучий і стрімкий. Бій тривав цілий день і закінчився повним розгромом ворога.

Батозька битва була зразком мужності і військового мистецтва повсталих народних мас, а також вершиною воєнного таланту і майстерності Богдана Хмельницького. Перемогу на Батозькому полі сучасники порівнювали з перемогою карфагенського полководця Ганнібала над римлянами під Каннами у 216 р. до н.е. У с. Четвертинівка нині працює історико-краєзнавчий комплекс «Батозька битва», який рішенням сесії Вінницької обласної ради: «Про підсумки обласного конкурсу «Сім чудес Вінниччини», визнано «Перлиною Поділля».

І нині можна побачити козацький камінь якраз на тому місці, де козаки вбрід переходили річку, побувати у Кривавому яру, по якому, як свідчить історія, текла кров і козаків, і шляхтичів. Та історичний маршрут починається від обеліска Козацької слави, збудованого вдячними нащадками на честь 350-річчя Батозької битви.

Перша документальна згадка про районний центр краю – Тростянець датується 1598 р. За переказами стародавнє поселення існувало і раніше на південний захід від сучасного, але його пограбували і вщент спалили іноземні завойовники. Згодом люди осіли на нинішньому місці, у долині річки Нетеки. Новому поселенню спочатку дали назву Адамгород, але невдовзі повернули стару, яка, очевидно, походить від слів «тростина», «трясовина», бо місцевість у долині була дійсно досить заболочена і густо вкрита очеретом.

Через село пролягав відомий Шпаків тракт, що сполучав північно-західні райони України з узбережжям Чорного моря. 29 разів цією широкою дорогою здійснювали набіги на Тростянець загони турків і татар.

У першій половині XVII ст. Тростянець неодноразово переходив від одного власника до іншого (Вишневецькі, Потоцькі, Собанські). Поміщицький гніт призводив до втечі кріпаків з маєтку. Чимало з них брали участь у Визвольній війні українського народу проти польської шляхти.

1649 р. Тростянець увійшов до складу Брацлавського полку. З 1797 р., згідно з новим адміністративним поділом, містечко увійшло до Брацлавсь­кого повіту Подільської губернії.

У 90-х рр. XVIII ст. тут діяли два винокурні заводи. 1834 р. став до ладу цукровий завод Потоцького – один з перших заводів на Поділлі. Пізніше збудували млин, олійню, крупорушку.

1861 р. у Тростянці було реконструйовано цукровий завод, який став од­ним з найбільших в Україні.

1884 р. до містечка від залізничної станції Демківка провели залізничну колію, яка зв’язала Тростянець з магістраллю Одеса – Київ. Працювали друкарня та палітурна майстерня.

Відомо, що в кінці XIX ст. у Тростянці (з передмістями Витягайлівкою та Качурівкою) мешкало більше 5 тис. осіб. Тут знаходилося волосне управління, поштово-телеграфна контора, функціонували міська лікарня та лікарня при цукровому заводі. Діяли дві церковнопарафіяльні школи, двокласне училище при цукровому заводі та три єврейські молитовні школи. При училищі відкрили першу бібліотеку.

Особливим трагізмом в історії краю позначені роки Великої Вітчизняної війни. 25 липня 1941 р. фашисти окупували Тростянець. Десятки людей було закатовано, сотні відправлено до таборів смерті, понад 460 юнаків та дівчат вивезено до фашистської Німеччини.

Майже 20 тисяч тростянчан воювали на фронтах Великої Вітчизняної війни, понад 5 тис. з них загинули. За героїзм і мужність багатьох нагород­жено орденами і медалями, шістьом присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу: Мазур Трифон Григорович (с. Савинці), Могильчак Іван Назарович (с. Демидівка), Надутий Михайло Іванович (с. Цибулівка), Наконечний Анатолій Гаврилович (м. Ладижин), Смовзюк Леонтій Семенович (с. Скибинці), Сокур Петро Трохимович (с. Демківка). Тимофій Омелянович Грубий став Повним кавалером орденів Слави.

У населених пунктах краю споруджені пам’ятники і меморіальні комплекси загиблим воїнам. В смт Тростянець постали меморіали пам’яті загиблим в роки революції, громадянської і Великої Вітчизняної воєн, жертвам політичних репресій і голодоморів, воїнам-інтернаціоналістам. В с. Цибулівка відкрито меморіальний комплекс пам’яті євреїв, які загинули від рук гітлерівських загарбників 1941 р. в місцевому гетто.

Щедра тростянецька земля на видатних людей. Вона подарувала світо­ві талановитого художника О. Новаківського, творчість якого вважається цілою епохою в українському малярстві кінця ХІХ – початку XX ст. Його постать заслужено стоїть в одному ряду з такими відомими представниками європейського символізму, як П. Гоген і М. Врубель. Народився Олекса Харлампійович у селі Нова Ободівка (нині Ободівка), де встановлено пам’ятник славнозвісному земляку. Його твори пробуджують живий відгук у душах сучасників.

З с. Верхівка український письменник Кузьма Кіндратович Гриб, автор творів воєнної тематики. В них – правдиві сторінки власного нелегкого бойового шляху у Великій Вітчизняній війні. Перебуваючи на окупованій території, він організував з учнів місцевого технікуму підпільну патріотичну групу, яка згодом перетворилася в партизанський загін, що діяв у басейні річки Унави на Черкащині.

Село Верхівка багате й на історичні пам’ятки, бо це одне з найдревніших поселень краю. В історичних джерелах вказується, що воно засноване у ХІІІ-ХV ст. Тут збереглися рештки валів колишньої фортеці, що слугувала оборонним пунктом для захисту польсько-литовських володінь від нападу кримських татар та турків.

У XIX ст. Верхівка славилася як значний торговельно-ремісничий осередок. А сьогодні візитівкою села є величний палац, у якому більше 80-ти років працює сільськогосподарський технікум. Звів його пан Собанський у 1894 р. У другій половині XIX ст. таких палаців було небагато. Збудований він у стилі еклектизму, тобто поєднанні елементів романського і пізньоготичного архітектурних стилів. Водночас із будівництвом палацу, на пагорбі і навколо нього, було закладено 21 га парку. Висаджувалися рідкісні дерева, які достав­лялися з усіх куточків світу. І зараз радують зір бархат амурський, береза, дуб червоний. Всього ж у парку майже 100 видів насаджень. Студенти техні­куму дбайливо його доглядають. Сьогодні цей освітній заклад знаходиться у структурі Вінницького державного аграрного університету.

Родом з с. Олександрівна відомий український поет і публіцист – Анатолій Агафонович Бортняк, лауреат багатьох літературних премій України та міжнародної премії з сатири і гумору США.

Шанувальникам поезії російського поета О. С. Пушкіна буде цікаво дізнатися, що дорогою у гості до пана Собанського з Тульчина в Ободівку, через Тростянець поет написав чарівні рядки вірша, присвячені не менш чарівній доньці пана Кароліні.

Окрасою Тростянеччини є її навколишні села з неповторними природними пейзажами, археологічними знахідками та героїчною минувшиною. Вражають своєю красою краєвиди села Тростянчик, розташованого на пра­вому березі річки Південний Буг. Колись він звався Костянтингородом. Тут виявлено трипільське поселення І пол. III тис. до н.е., кургани і поселення інших культур.

На південному сході району знаходиться багате на історичні події село Ободівка. До того ж, це ще й рекреаційна зона краю. Тут, на межі з Бершадським районом, серед соснового лісу поблизу мальовничих ставків розмістилися оздоровчі табори для дітей «Сосновий бір» та «Колос».

Нинішня Ободівка цікава для туристів своїм пейзажним парком та палацом родини Собанських. Його будівництво у 1763 р. розпочав граф Йосип Потоцький. Рід Собанських з’явився у селі 1787 р. Тож палац був добудований Міхалем Собанським. На початку XIX ст. біля маєтку, на основі природного лісу, ірландським паркобудівничим Д. Маклером, був розбитий чудовий парк з оранжереєю та екзотичними рослинами. На жаль, сьогодні палацо-парковий комплекс переживає не найкращі часи. Він потребує значних ремонтних робіт.

Родзинкою села є також місцевий пагорб «Миска» (має вигляд перевернутої миски), який ще називають «Семениха». У XIII ст. він використовувався як укріплення для захисту від монголо-татарської навали. Його круті схили були укріплені двома ровами з насипами, які збереглися донині. Неподалік від «Миски» знаходиться більш давня археологічна пам’ятка – скіфський курган. У 2005 р. для збереження цього унікального природного середовища було створено ландшафтний заказник «Миска» загальною площею біля 88 га, цінністю якого є чотири цілющих джерела. Рельєф місцевості важкодоступний, що й зумовило збереження тут різноманітної рідкісної степової рослинності, занесеної до «Червоної книги».

У селі створено невеличкий, проте унікальний приватний тваринний куточок, у якому проживають типові представники фауни краю: лані, дикі кабани, різні породи овець та коні, що дає можливість ближче ознайомитися із тваринним світом цієї місцевості. Цікавими для туристів стануть і кінні екскурсії маршрутами ландшафтного заказника «Миска».

Всі бажаючі можуть також стати учасниками регіонального музичного фестивалю «Ободівка – мелодійний край Поділля».

Для гостей Ободівський туристичний центр організовує подорожі історичними місцями Тростянеччини: с. Четвертинівка – знаменита Батозька битва, с. Верхівка – палац та чудовий парк пана Ф. Собанського, с. Ободівка – місце народження видатного художника О. Новаківського, Цибулівське лісництво, де росте старий дуб-Гордій, якому понад 600 років.

У с. Цибулівка можна помилуватися ще двома могутніми дубами, які місцеві жителі називають «Громовик» і «Дідусь», а також розкішними лісовими масивами «Гайдамацький Яр» і «Гвинтове урочище». А ще тут є «Маруньків сад», «Замчище» або «Поруби», «Худенкова криниця», «Панькове узгір’я». Всі ці унікальні природні пам’ятники взяті під охорону.

Перша згадка про Цибулівку відноситься до XVIII ст. Архівні документи свідчать про те, що коли Правобережна Україна належала Речі Посполитій, на цій території масово почали селитися литовці, про що свідчать прізвища односельчан – Літовчуки. У місцевому краєзнавчому музеї зберігаються старовинні мідні ключі великого розміру, на яких написи зроблені литов­ською мовою. У польських документах за 1784 р. значиться, що правобережна частина села називалася Старо-Цибулівкою і відносилася до Брацлавського повіту. Відповідно лівобережну – називали Новою Цибулівкою.

1772 р. у Новій Цибулівці була збудована церква св. Архангела Михаїла, 1873 р. звели новий храм і у с. Стара Цибулівка (нині Цибулівка), який освятили на честь князя Олександра Невського.

Найпівденніше село району – Торканівка. На його території у сиву давнину жили первісні люди, про що свідчать різноманітні знахідки кам’яних знарядь праці. Причому, залишків подібних стоянок тут виявлено декілька. У 1975 р. під час будівництва дороги в урочищі «Пісок» робітники розкопали скелет мамонта. Зараз він зберігається у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї.

Цікаву минувшину мають й інші населені пункти краю, приміром с. Гордіївка, у центрі якого розмістився невеликий парк. Вздовж місцевої річки Нетеки є багато цілющих джерел. А у «Буртовому яру» – чудодійна криничка «Вдовинна». Незвичайна вона тим, що коли місцеві жителі разом із священиком літньої посухи її почистять, то невдовзі обов’язково іде рясний дощ, такий необхідний під час польових робіт.

На півночі Тростянеччини розмістився стародавній Ладижин –місто обласного підпорядкування, у якому є чимало цікавих археологічних пам’яток. Зокрема, сліди двох поселень доби неоліту та двох ранньослов’янських, що відносяться до VI–VIII ст. На думку дослідників, назва містечка тотожна із стародавнім Лодяжином, що походить від імені язичницької богині Лади. В історичних документах Ладижин згадується ще й у зв’язку з гайдамаччиною, де в густому лісі .ховалися народні месники. Цей ліс і досі називають

Гайдамацьким. За радянських часів біля Ладижинського водосховища збудували одну з найпотужніших в Україні електростанцій.

Тростянецький край славиться цілою плеядою народних умільців, майстерність яких важко переоцінити.

Наприклад, у селі Гордіївка, можна ознайомитися, як за давніми народними звичаями грають весілля. В інших селах відтворюють прадавні традиційні місцеві свята: «Андріївська калита», «Обжинки», «Зелені свята», «Різдвяна зірка».

Тут проживає майстриня-вишивальниця Ганна Петрівна Дідур. Її затишна оселя перетворилася у справжній музей вишивки, до якого люблять заходити шанувальники цього українського народного мистецтва.

При Тростянецькому районному Будинку культури створено любительське об’єднання «Вишиванка», що зібрало вишивальниць з усього краю.

Діє чимало фольклорних колективів, які мають високі звання «народний».

Всі, хто полюбляє мандрувати, вміє дивуватися, закоханий у природу, вивчає народні звичаї і обряди, розуміється на археології знайдуть у цьому самобутньому краї чимало незвіданого.

ТУЛЬЧИНСЬКИЙ РАЙОН

...Тульчин

ти весь в історії іскристий,

яка це радість побувать в тобі...

П. Тичина

Територія — 1,1 тис. км² 

На території району знаходиться 51 населений пункт

Кількість населення — 59,1 тис. осіб

Відстань від райцентру до м. Вінниці автошляхами — 85 км,

залізницею — 120 км

Річки: Південний Буг, Сільниця

Адміністративний центр району — м. Тульчин

Кількість населення — 15,5 тис. осіб

Телефонний код 0-4335

Тульчинщина край, насичений багатими історичними подіями. Це — священна земля далеких предків. Це сучасний промислово-торговельний регіон, що прагне розвитку. Це — осередок творчої інтелігенції, відомої да­леко за межами району. Це — дивосвіт самобутніх народних звичаїв, обрядів і традицій.

Район знаходиться у південно-східній частині Вінницької області, яка у фізико-географічному відношенні належить до лісостепової зони в півден­ній частині Подільського плато, переважно вздовж річок Південний Буг та Сільниця.

Межує з Гайсинськнм, Крижопільським, Немирівським, Тиврівським, То- машпільським, Тростянецьким, Шаргородським районами Вінницької області.

Славиться Тульчинщина своїми природними заповідними об’єктами, яких тут 15, загальною площею більше тисячі гектарів. До ботанічних за­казників загальнодержавного значення відноситься урочище «Журавлівська дача», поблизу с. Журавлівка, з дубово-ясеневими насадженнями.

Серед ботанічних та ландшафтних заказників місцевого значення ви­різняються мальовничі урочища «Дранка», «Дзерівка», «Гора дубина», «Березів яр», «Прибузький», «Марусине», де окрім різноманітних порід де­рев, ростуть рідкісні рослини. Урочище «Федьківське» являє собою водно- болотний комплекс болотної і степової рослинності з місцями гніздування птахів. Природний комплекс «Ковалева», що розмістився на схилах без­іменного струмка, зберігає чимало видів оригінальної флори і фауни. До нам яток природи місцевого значення належить і живописна «Софора япон­ська», що знаходиться у Тульчинському сквері біля Будинку дітей та юна­цтва. Складається вона з групи красивої і цінної рідкісної деревної породи. Є на Тульчинщині и орнітологічний заповідник. Місцевість краю багата на граніт, глину, пісок.

Місто, що зручно вмостилося на цій диво-природі у видолинку Між не­високими горбами це Тульчин, адміністративний центр району. Якщо зі­йти на котрийсь з них, постає воно перед поглядом у всій своїй красі: зелені ліси, сквери, ставки, серед яких величні старовинні будівлі і храми.

Перша документальна згадка про Тульчин, за назвою Нестарвар. відно­ситься до 10 травня 1607р. (акт Люблінського трибуналу). Припускають, що першим володарем міста був Войцех Станішевський, бо саме він згадується в акті. Такий факт підтверджується і польськими істориками, а тому цю дату і прийнято вважати днем народження міста, хоча в деяких історичних доку­ментах розповідається про події початку XV ст. в укріпленому поселенні піл різними назвами, ідентичними назві сучасного передмістя Тульчина — села Нестерварки.

Під час ремонту місцевого католицького кладовищенського костьолу, було знайдено керамічну плитку з вибитими цифрами 1599, що, можливо, вказують на дату спорудження храму. За переказами саме тут був похований померлий 1805 р. граф С. Полоцький.

Велична історія Тульчина розпочалася після 1609 p., коли польський маг­нат Валентій Калиновський став володарем міста і переніс найперший центр поселення з північного берега річки Сільниці (де тепер село Нестерваркаї ближче до річки Тульчинки. Його син Адам, отримавши Тульчин у спадщину, близько 1630 р. будує тут потужну фортецю та монастир.

Адам Калиновський покровительствував ордену домініканців і значні кошти вкладав у спорудження домініканських кляшторів. Тоді в Тульчині і був зведений Домініканський собор.

На карті відомого дослідника України французького історика І де Боплана Тульчин у 1650 р. зображений укріпленням, обнесеним земляними ва­лами та дерев'яним частоколом. Північний район міста з назвою «Завалля» якраз і знаходився тоді за межами міського земляного валу.

У 1665 і 1672 pp. Тульчинська земля зазнає спустошливого нападу гагар. Місто Тульчин протягом кількох десятиліть занепадає, щоб згодом з новою, до цього нечуваною силою свого розквіту, сягнути вершин європейської слави.

Зі згасанням роду Калиновських Тульчин біля 1726 р. переходить у власність до їх родичів — Потоцьких, одного з найбагатших і вельможних родів Польщі. 

Резиденцією польського магната Станіслава Потоцького Тульчин стає у 1726 р., а пізніше — 1775 р. переходить до сина його племінника Станіслава Фелікса Щенсни-Потоцького.

З цього часу провінційне містечко Тульчин перетворюється на один з центрів не тільки української, а й європейської історії. Станіслав Фелікс Щенсни-Потоцький переніс сюди свою резиденцію і з ентузіазмом розпочав її облаштовувати. В маєтку граф жив зі своєю коханою Софією, тією самою гречанкою, для якої пізніше створив знамениту «Софіївку».

Він перетворює маленьке містечко на місто з потужною промисловістю та високою європейською культурою. З появою графа, в Тульчині виникає чимало заводів та майстерень. Станіслав Щенсни-Потоцький розводить у своїх маєтках нові породи худоби, привозить сюди нові сорти фруктових дерев, рослин і квітів.

У 1782 р. під керівництвом відомого будівничого Людвіга Метцеля і французького архітектора Лакруа споруджує у місті величний палацовий ансамбль, легендарний «Подільський Версаль» — диво Європи і окрасу Поділля, який своєю красою сперечався з кращими палацовими спорудами Європи.

У палаці Потоцьких були: бібліотека, кількість томів якої сягала понад десять тисяч; знаменитий на той час кабінет нумізматики великої вартості; картинна галерея. Поміж сімейними портретами в ній були й чудові копії безсмертних творів Рафаеля, Тиціана, Мікеланджело. Ного історичний архів складали досить цікаві документи: грамоти литовських князів, листи поль­ських королів і письменників, свідчення про національно-визвольну війну під проводом Б. Хмельницького.

Навколо палацу англійським садівником Міллером був створений роз­кішний парк «Хороше» з місцевими та екзотичними деревами і чагарника­ми, альтанками, фонтанами, ставками, квітниками, мармуровими статуями роботи провідних тогочасних майстрів.

Тут творили: кращий поет Польщі, вчитель і попередник А. Міцкевича Станіслав Трембецький; живописець королів — італієць Ж. Лампі; видатний французький художник, механік, хімік і архітектор Лакруа; відомий поль­ський письменник Юзеф Крашевський, який у 1843 р. описав парк «Хороше».

Історія Тульчинщини тісно пов’язана з історією Франції. За часів Потоцького в палаці жили представники найвідоміших аристократичних родин цієї країни. Це князі Поліньяки, один із яких був прем’єр-міністром Франції за часів Людовіка XV, Шуазелье, граф Понтмартен.

Нащадки Потоцького мали близькі стосунки з найзнаменитішими людьми Європи О. де Бальзаком, Ф. Шопеном, Ю. Словацьким. Гі де Мо­пассаном та ін.

Тульчин тісно пов’язаний з історією Німеччини. Це викликано перебу­ванням у місті штабу Другої російської армії, якою керував німець князь Вітгенштейн. Ного ад'ютант, теж німець, П. Пестель створив тут Південне товариство декабристів, активісти якого написали видатний документ, Конституцію демократії «Руська правда». Іменем П. Пестеля в Тульчині названа вулиця, на якій він проживав, споруджено пам’ятник, а в приміщен­ні колишнього «Офицерского собрания», нині краєзнавчому музеї, є цікава експозиція, присвячена декабристам.

За часів Коліївщини, 1768 p., в Тульчині розміщувався штаб російських військ, які прибули на допомогу польській шляхті для боротьби з гайдамака­ми. Тут були полонені ватажки гайдамаків І. Гонта та М. Залізняк, які утри­мувалися в келіях Тульчинського монастиря, чекаючи своєї подальшої долі.

У травні 1787 p., з нагоди перебування у Тульчині польського короля Станіслава Августа Понятовського, місту надається Магдебурзьке право. У 1791 р. тут перебував штаб польської коронної армії під керівництвом двох національних героїв Польщі — племінника короля, майбутнього мар­шала Наполеона Юзефа Понятовського та національного героя не лише своєї батьківщини, а й Сполучених Штатів Америки Тадеуша Костюшка. Після приєднання Правобережної України до Росії, Тульчин стає повітовим містом Брацлавського намісництва, а в 1796 р. одержує право на герб у вигляді ри­царського щита.

З березня 1796 по березень 1797 pp. на Тульчинщині перебував видатний російський полководець Олександр Васильович Суворов. Саме тут він на­писав свою геніальну працю «Наука перемагати». Збереглися у краї дотепер залишки навчальної фортеці «Пражка», криниці, які викопали і облаштували солдати О. Суворова.

У центрі Тульчина красується пам’ятник генералісимусу, а одна з цен­тральних вулиць носить ім’я О. Суворова. В музеях зібрана цінна і цікава експозиція предметів, зброї, знамен, одягу тих часів.

Великі Історичні події у маленькому Тульчині протягом XV-XIX ст. притягували до себе в різні роки визначних діячів науки, культури, історії і літератури.

1806 р. Тульчинську землю відвідав один із зачинателів української класичної літератури — поет і драматург, автор «Енеїди» і «Наталки Пол­тавки» — Іван Петрович Котляревський.

Над великою історичною драмою «Сава Чалий» працював у Тульчин, класик національної драматургії Іван Карпович Карпенко-Карий, а видатна українська письменниця Марко Вовчок у 1860 р. записує тут українські народні старовинні пісні.

З Тульчином пов’язані імена російського поета О. С. Пушкіна та художника К. Я. Рейхеля.

1856 р. у Тульчині працював талановитий художник, близький друг  Т. Г. Шевченка, Іван Максимович Сошенко. Тут він майстерно розписує іконостас Нестерварської церкви, а у палаці Потоцьких малює копію портрета графині Софії Потоцької пензля знаменитого італійського художника Ж. Лампі.

Тульчин пам’ятає і про перебування у місті подолянина Костянтина Віталійовича Широцького відомого мистецтвознавця, етнографа, збирача прекрасних зразків народної творчості, що експонувалися в Україні та за кордоном, автора статей про художню спадщину Т. Г. Шевченка, вченого, який працював над двотомною історією мистецтва.

Особливо щасливою подією на початку минулого століття для міста був зоряний час діяльності видатного українського композитора Миколи Дмитровича Леонтовича «українського Баха», «Подільського соловейка», як люб’язно називають його у світі.

На теренах Тульчина відкрито у 1977 р. меморіальний музей-квартиру композитора, який налічує 5 експозиційних залів. Уже стало гарною тра­дицією щороку в день народження композитора проводити тут «українські вечорниці».

Перед Будинком культури стоїть величний та ліричний пам’ятник М. Д. Леонтовичу у вигляді могутнього пісенного стовпа, звитого з україн­ських народних мелодій, який давно вже став символом Тульчина.

Пам’ятник знаменитому земляку, був споруджений у 1976 р. відомим українським скульптором Галиною Кальченко.

Тульчинська земля (с. Манькінка) подарувала Україні відомого письмен­ника і поета історичного жанру — Анатолія Патрикійовича Свидницького.

Пізніше, уже в XX ст. в Тульчині плідно працювали видатні українські поети і письменники П. Тичина, М. Рильський, М. Бажай.

На території Тульчинщини працюють лікувально-профілактичні за­клади обласного значення: Тиманівський протитуберкульозний та Туль­чинський дитячий ортопедичний санаторії, Печерська лікарня відновлю- вального лікування.

Для тих, вперше потрапляє до міста, у віч, кидаються численні пам’ятки культури, історії, архітектури, що надають місту неповторного історичного забарвлення. Адже протягом майже чотирьох століть своєї бурхливої історії місто було свідком визначних подій, які часто впливали на долі мільйонів європейців.

Перлиною Тульчина і нині залишається величний і панорамний палацовий ансамбль сім’ї Потоцьких збудований у класичному стилі.

У центрі міста, по вул. Коллонтай, у затишному і зеленому її куточ­ку знаходиться невеликий старовинний будинок палацового типу з коло­нами, який в старі часи належав родині Абазів. Глава цієї родини генерал А.  А. Абаза був управителем маєтку останнього з Потоцьких графа Мечислава Потоцького. Цікава ця родина тим, що в ній виховувалася дочка Гликера, високоосвічена і мудра жінка, майбутня мати видатного україн­ського письменника Михайла Коцюбинського.

Свідком запеклих селянсько-козацьких повстань проти національного гніту був Собор Домініканського монастиря, що велично підноситься на центральній вулиці міста, споруджений в стилі українсько-польського ба­роко. За задумом архітекторів він мав у мініатюрі повторювати знаменитий храм св. Петра у Римі. Всередині головний зал вражає простими і водночас прекрасними ліпними зображеннями, частина яких збереглася й донині. Зверху, під самим склепінням, видно частину балкона, що йшов колись на­вкруг усього залу і надавав йому оригінального вигляду. Наскоками татар та в часи козацьких визвольних походів монастир був зруйнований. Але у 1780 р., за сприяння графа С. Потоцького, він знову полонив усіх своєю красою й величчю. Нині це Свято-Різдва Христова Кафедральний Собор.

Недалеко від базарної площі видніється ще одна пам’ятка архітекту­ри — Успенська церква, побудована 1789 р. в стилі бароко. До речі, свого часу її відвідували російські імператори Олександр І та Микола І.

А поряд знаходиться маленький особнячок 1820 р. — «Офицерское собрание» Другої російської армії, який у народі ще називають «Будинком де­кабристів». Зараз тут перебуває Тульчинський краєзнавчий музей — інформаційний центр історичної спадщини краю, де зібрано чимало документів з історії, культури, етнографії Тульчинщини. Його відкрито далекого 1927 р. за ініціативи відомого краєзнавця, етнографа, музеєзнавця Вінниччини Іпполіта Чеславовича Зборовського, до того ж, натхненника і організатора одного з провідних на Поділлі краєзнавчих товариств.

Привертає увагу туристів і архітектурна довершеність колишнього будинку Лісоторговця Глікліха, побудованого у 1912 р. у стилі модерн купцем Розенфельдом для своєї дочки Юлії, яка вийшла заміж за заїжджого купця Глікліха. Нині — це місцевий палац шлюбу.

Навпроти загсу розташувався загадковий палац. Його називають Малий або Верхній палац Потоцького, який ще при О. В. Суворов. став центром військового містечка. Побудований він у 1815 р. французькими військово полоненими за наказом Олександра І як казарми для Другої російської ар­мії. Нині тут розміщений Тульчинський технікум ветеринарної медицини Вінницького державного аграрного університету.

До цікавих архітектурних пам’яток міста належить і незавершений будинок персонального юриста графині С. Потоцької — Сваричевського. Зараз в ньому знаходиться дитяча музична школа ім. М. Леонтовича.

Пам’ятним місцем для тульчинців с Будинок колишнього єпархіального училища, у якому славетний М. Д. Леонтович працював викладачем музики

У центрі Тульчина збереглися перші будівлі нової епохи— періоду встановлення радянської влади. Це будинок місцевого кінотеатру з трапецієвидним глядацьким залом та чіткою функціональністю. А поряд — три­поверхова будівля Будинку рад у стилі близькому до українського модерну (пізній модерн).

Окрасою Тульчина є значна кількість пам’ятників, створених відомим, скульпторами на честь знаменитих особистостей, які перебували тут у різні часи.

Наповнені своїм власним історичним, духовним, архітектурним спадком, народними традиціями і звичаями околиці Тульчинщини. Тут можна гарно відпочити та помилуватися чудовими природними пейзажами.

Серед них вирізняється старовинне і вельми живописне с. Печера, роз­ташоване на красивому плато над Південним Бугом. У товщі скель сховані старовинні ходи і печери, які слугували місцевим мешканцям прихистком від ворожих нашесть. Археологічні дослідження, які були тут проведені у 1947-1948 рр., дали багатий матеріал, який підтверджує чималий вік села Поблизу нього виявлені залишки двох поселень доби неоліту, трипільської культури, курганний могильник доби пізньої бронзи та два ранньослов’янські поселення черняхівської культури.

Перша згадка про Печеру в письмових джерелах припадає на кінець XVI ст., де вона згадується як володіння князів Збаразьких. За часів панування турок на Поділлі в Печері облаштував свою резиденцію молдовський володар І. Дука. Він звів на крутому березі Південного Бугу укріплений мурований палац та заклав парк (1682 р.). Печерою у різні часи володіло декілька польських магнатських родів, кожен з яких перебудовував місцевий палац і переплановував парк відповідно до власних смаків та віянь тогочасної моди.

1762 р. у Печері зводиться дерев’яна церква Різдва Богородиці, що є пам'яткою архітектури. 1865 р. поруч з церквою була зведена мурована дзвіниця.

У цій красивій місцевості родина Потоцьких збудувала не менш кра­сивий мавзолей-костьол, стилізований під романську архітектуру. Написи на підмурку, зроблені польською мовою, повідомляють: «Проектував Владислав Городецький, збудували Костянтин і Яніна Позонькі. 1904 рік». Мавзолей шедевр мистецтва, адже проектував його архітектор, відомий у світі своєю творчою оригінальністю. Східна сторона будівлі оформлена у ви­гляді апсиди. Під нею побудований спуск до округлого мавзолею. Ідеально рівна кахельна підлога, масивні дубові двері з накладеними петлями- завісами та оригінальним малюнком, викладені із гранітного каменю стіни. Все до малих дрібниць було продумано зодчим, уродженцем Вінниччини В. В. Городецьким (навіть шляпки цвяхів — візерунчасті). Перед мавзоле­єм великі стилізовані ворота. Два пілона вказують на в'їзд. Всередині кожного знаходяться невеликі дзвіниці. Решітка огорожі оздоблена рельєф­ними на всю висоту хрестами. Все це зберіглося у гарному стані дотепер.

У склепі під мавзолеєм зберіглося і декілька захоронень представни­ків відомого роду Потоцьких. Прах самого фундатора, графа Костянтина Потоцького, нащадки перевезли до Польщі.

На скелях, аж до берегів річки Південний Буг, русло якої в цій юні спов­нене багаточисельними порогами, був розбитий чудовий парк, де висаджено 60 видів порід дерев та чагарників. У парку збереглася алея 250-річних лип.

Ще одна прикраса Печери її пороги. Кожний рік у квітні-травні, з «великою водою», сюди приїжджають на катамаранах і байдарках шану­вальники водного «адреналіну». Влітку, на зміну екстремалам, з’являються відпочиваючі. Вода в річці спадає і на поверхню виступають величезні валу­ни. Вируюча між ними вода створює природні купальні «джакузі».

Село Печера відоме й трагічною сторінкою своєї історії. Тут, на території старовинного парку, в роки фашистської окупації нацисти влаштували великий табір смерті «Мертва петля».

Якщо рухатися з Печери могилівською трасою, можна потрапити до стародавнього Шпикова, що розташувався на пагорбах невеликої річки Шпиківки. 

Під час Прутського походу 1711 р. у Шпикові зупинявся Петро І. про що писав О. С. Пушкін в «Історії Петра».

У кінці XVIII ст. магнати Свейковські збудували в селищі палац-замок, що й нині зберігся у підніжжі пагорба. На жаль, невблаганний час залишив лише частину цікавого архітектурного ансамблю.

Подорожуючи Тульчинщиною, обов’язково завітайте до с. Крищищинці – яке справедливо вважається одним з найвідоміших гончарних центрів краю Кришинецька земля дала світові талант Івана Тарасовича Гончара — талано­витого майстра української народної іграшки, основоположника вітчизняної народної керамічної скульптури малих форм. У цьому селі на початку XX ст. працювало понад 150 сімей місцевих гончарів.

Кращі традиції крищинецьких «горшколіпів» продовжив і урізноманітнив Олексій Григорович Луцишин, який надав своїм глиняним виробам неповторного колориту. Окрім ужиткових горщиків, макітер втілював у ке­раміці сюжети пісень, байок, казок. Навіть покришки виконував з гумором Він є основоположником декоративної кераміки. У його хаті з липня 2005 р відкрито музей гончарного мистецтва ім. Олексія Луцишина.

Сьогодні в Тульчинському краї чимало талановитих майстрів з різьби по дереву, вишивки, плетіння з рогози та очерету, писанкарства. Ознайомитися з їхніми виробами та придбати те, що сподобалося, можна на тралити: виставках образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва під час проведення культурно-мистецьких акцій з відзначення Міжнародного жіночого дня, Дня Перемоги, Дня незалежності, Днів міста та народних свят.

У районі діє 15 народних аматорських колективів, які є окрасою і гордістю краю.

Чимало цікавого чекає на туристів і у багатій на історичні події Тиманівці. Це єдине село в Україні, де створено три музеї. У народному ху­дожньому музеї ім. Т. Г. Шевченка представлені роботи тиманівських умільців, картини українських художників В. Касіяна, С. Антончика та ін.

Експонати краєзнавчого музею ознайомлять вас з історію села, його жи­телів та колгоспу, який свого часу був відомий на всій території колишнього Союзу. Адже очолював колективне господарство двічі Герой Соціалістичної Праці Пилип Олексійович Желюк. І тепер для мешканців села П. О. Желюк символ хліборобського родоводу, уособлення моральності, добропорядності і душевної щедрості.

У селі встановлено йому бронзове погруддя, що височить на фоні саду, де чимало дерев посадив Пилип Олексійович. Ім’ям П. Желюка названа одна із центральних вулиць Тиманівки. В області встановлена літературна  премія його імені. У музеї історії села та колгоспу збережена кімната, в котрій працював Великий господар рідної землі.

Свого часу в Тиманівку часто приїжджав відомий російський полково­дець О. В. Суворов. Селяни дотепер зберегли невеличкий кам’яний будинок, де зупинявся фельдмаршал і де розпочинав перші та дописував останні сто­рінки своєї «Науки перемагати». Зараз у цьому будинку знаходиться єдиний в Україні сільський музей О. В. Суворова, створений у 1947 р. ентузіастами-вчителями при сприянні П. О. Желюка. За кілька кілометрів на захід від села, на крутосхилі збереглися три криниці. Біля них, на гранітному обеліс­ку викарбовано напис: «Суворівські колодязі, викопані російськими воїнами в 1797 р. Відремонтували вдячні правнуки в 1949 р.».

У с. Кинашів, що лежить у східному передмісті Тульчина, в хаті фельд­шера Івана Дехтяра, влітку 1796 р також мешкав О. В. Суворов. У 1900 р„ через сто років після його смерті, на місці, де стояла хата фельдшера, шану­вальники військового таланту О. Суворова встановили пам'ятну дошку. Тоді ж були висаджені кущі троянд, котрі цвітуть і досі. Жителі села старанно упорядкували криницю, обладнали біля неї альтанку з живої лози виногра­ду, встановили спеціальний знак з написом про перебування полководця у селі.

Продовжуючи тему музейної спадщини Тульчинщини, слід згадати про «Музей просто неба «Козацька левада», який створює український ху­дожник Михайло Довгань у цьому ж селі Кинашів. Кожний відвідувач має нагоду доторкнутися тут до історичних та пам'ятних місць Тульчинського краю, а також гарно відпочити на природі, переглянути художні виставки та музейні експонати.

З історією села Кирнасівка пов'язана діяльність членів Південного това­риства декабристів, які часто збиралися тут, щоб обговорити «Руську правду».

Недалеко від Тульчина розкинулося мальовниче село Ганнопіль. Відомим воно стало після того, як була відновлена криниця з цілющою водою С кільки їй років — старожили не пам'ятають, але коли її чистили, то діставали срібні монети XVII ст. Дно криниці складається з блакитної глини, тому і вода гут видається небесно-блакитного кольору.

У місці, де збігаються річки Сільниця і Кільчівка, притоки Півден­ного Бугу, серед розкішної зелені розташувалося село Клебань. У центрі поселення і став площею 133 га. Нижче ставу, в північній його частині, в Сільницю впадає річка Ілька.

Оскільки у селі свого часу знаходився навчальний батальйон Другої російської армії, яким керував декабрист, полковник П. В. Аврамов, то туль­чинські декабристи нерідко відвідували Клебань. С припущення істориків, що саме на території села було заховано примірник славнозвісної «Руської правди» П. Пестеля.

Відоме поселення ще й тим, що тут з 1934 по 1944 рр. у місцевій шко­лі працював всесвітньовідомий фольклорист, збирач українських народних пісень Гнат Трохимович Танцюра. Архітектурних пам'яток в селі, на жаль, майже не зберіглося. За історичними даними відомо, що 1709 р. у с. Клебань була збудована церква Покрови Пресвятої Богородиці, яка проіснувала до 1840 р. Збудували місцеві жителі ще дві церкви, які теж не збереглися. Лише 1991 р. почали споруджувати новий храм за проектом народного умільця Т. Д. Глушка. Нову величну церкву відкрили 1996 р.

Пишаються сельчани і своїми криницями, яких тут декілька: «Левкова криниця», «Кирмисова криниця», «Колодязь Криштацького». Місцеві жите­лі з покоління у покоління передають повір’я та легенди про ці криниці та їх цілющу і смачну воду.

Культурно-просвітницьким закладом села, центром культурного і ду­ховного спілкування, а також осередком краєзнавства є сільська бібліотека, в якій оформлено краєзнавчий куток. При бібліотеці працює фольклорно- етнографічний клуб «Джерело».

На Тульчинщині працівники книгозбірень завжди були і залишаються невтомними збирачами та пропагандистами культурного надбання краю, а самі книгозбірні — цікавим місцем відпочинку і дозвілля.

На засіданнях літературно-мистецького об’єднання «Оберіг», що працює в Тульчинській районній бібліотеці, можна побувати на творчих звітах талановитих земляків, зустрітися з цікавими людьми, взяти участь у презентаціях нових книг місцевих авторів.

З багатою, насиченою непересічними подіями історією краю, ви можете ближче ознайомитися, коли завітаєте до Тульчинщини.

ХМІЛЬНИЦЬКИМ РАЙОН

Сильні ми духом і словом, і ділом

Множимо міста і міць, і красу

Наші курорти - окраса Поділля –

Людям країни здоров'я несуть

(Слова э Гїмну Хмільника)

Територія — 1,2 тис. км²

На території району знаходиться 81 населений пункт

Кількість населення — 67,5 тис. осіб

Відстань від райцентру до м. Вінниці автошляхами — 63 км,

залізницею — 78 км

Річка — Південний Буг

Адміністративний центр району — м. Хмільник

(місто обласного підпорядкування)

Кількість населення — 27,9 тис. осіб

Телефонний код 0-4338

Хмільницький район не лише невичерпна скарбниця загадкового історичного минулого, але й край різнобарвної природи, блакиті тихоплинних річок і ставків, чудодійних джерельних вод, могутніх лісів, щедрих урожайних полів, неповторних пейзажів, що слугують привабливим місцем для туристичних подорожей і відпочинку.

Хмільниччина розмістилася па Волино-Подільському плато, займає північний захід Вінницької області, межуючи з територіями Житомирської і Хмельницької областей, Літинським і Калинівським районами Вінницької області.

Край розкинувся у південно-західній частині Українського кристалічного щита. А у фізико-географічному відношенні у Дністровсько- Дніпровській лісостеповій провінції. Територія району являє собою рівнину з південно-східним нахилом, розділену долинами річок. Із заходу на схід цю місцевість перетинає головна водна артерія краю річка Південний Буг.

Хмільниччина, як і все Поділля, пройшла складний і багатогранний шлях свого історичного розвитку. У літописах минулого і яскраві сторінки, пов’язані з мужньою боротьбою її мешканців за свою свободу і незалежність.

Прадавня ж історія Хмільниччини розпочинається з поселень часів палеоліту 15 10 тисяч років тому поблизу с. Колибабинці. Продовжує спа­док археологічних пам’яток трипільська культура, яка виявлена у селах: Митниці, Широка Гребля, Сандраки.

Найбагатше село на археологічні знахідки Широка Гребля, де знай­дені залишки поселення епохи пізньої бронзи X ст. до Н.С., трипільської культури ІV—ІІІ тис. до н.е., скіфської доби VII-III ст. до н.е., зарубинецької – І ст. до н.е., черняхівської культури ІІІ – IV ст. н.е., слов’янської о по­селення (городища) VIII — IX ст. н.е. Тут у 1949-1950 рр. Верхньобузька археологічна експедиція проводила розкопки пізньотрипільського поселення. При його дослідженні були виявлені залишки кераміки вироби з оленячих ріг, наконечники, сокирки, знаряддя побуту, столовий та кухонний посуд.

Наступну археологічну розвідку у 1980-х рр. проводив П. І. Хавлюк, який детально дослідив археологічну історію Хмільницького краю. Завдяки йому були відкриті нові стародавні поселення у селах Березна, Білий Рукав, Курилівка, Малий Митник тощо.

1990 р. археологічні дослідження продовжили працівники Вінницького обласного краєзнавчого музею, які у с. Петриківці також знаходили і досліджували цікаві археологічні матеріали.

Ще 1973 р. учні місцевої школи знайшли тут унікальний медальйон. Вчителі відправили його до Москви у військово-історичний музей. Невдовзі звідти прийшла відповідь, що знайдено цінний історичний експонат. В інстиуті археології АН СРСР, після ретельного вивчення, встановили, що різьбле­ний камінь є стародавнім амулетом з магічним словом, написаним грецькими літерами, що означає ім’я «верховного керівника небес». Цей амулет відомий як печатка-гемма, з однієї сторони якої зображена єгипетська Ізіда — богиня родючості, що сидить на лотосі (у єгиптян символ відродження, безсмертя). Перед нею стоїть бог Анубіс — покровитель померлих. Він зображений у ви­гляді шакала. З другої сторони гемми написано магічне слово, в літературно­му значенні якого сховано число 365, рівне числу днів у році.

На території колишнього Радянського Союзу знайдено таких печаток всього дві, одна із них — в Петриківцях. Загалом у Хмільницькому районі виявлені біля 75 археологічних пам’яток.

У І-V ст. н.е. тут проживали праслов'янські племена. Залишки їх жител виявлені поблизу сіл Чеснівка, Петриківці, Широка Гребля.

С припущення, що нинішній Хмільник стоїть на місці колишнього містечка Божська резиденції вождя слов’ян-антів Божа. Відомо, що біля с. Жданівка у 1961 р. було виявлено давнє кладовище, у могильних залишках якої о виявлені кістяки, що в довжину становили понад два метри. Можливо це і є стародавнє поховання антів. Адже «ант» значить «великий», «герой», що узгоджується із звісткою сирійця Захарія (середина VI ст.) про те, що між Дністром і Доном жив народ могутньої статури.

Територія краю належала до славнозвісної Болохівської землі давньоруської області, що лежала у верхів'ях рік Південний Буг, Случ і Тетерів. Болохівські князі вели боротьбу проти спроб Галицько-Волинського кня­зівства приєднати цю територію до своєї. Деякі дослідники вказують, що центром-столицею князівства були Чернятинці, що нині відносяться до Хмільницького району.

1259 р. ці хлібні і медоносні землі силою підкорили татари, які безжально грабували, продавали та гнали в рабство місцеве населення. Криваві су­тички із завойовниками продовжувалися протягом багатьох століть. Тож для захисту земель тодішні литовські князі почали будувати укріплені фортеці. Таким чином, на початку XV ст. з явилися замки-фортеці та оборонні спору­ди у Хмільнику, Уланові, Сальниці, Остріжку. У 1512 р. старостою на хміль­ницьких землях було призначено Предслава Лянцкоронського, який служив у князя Костянтина Острозького і який прославився мужньою боротьбою проти татарських загонів.

Не припинялися спустошливі напади татар на ці землі і на початку XVII ст. 1623 р. у полон був взятий хмільницький староста Микола Отрусь, який провів у неволі два роки.

У ці неспокійні часи знову і знову польською королівською владою на­даються пільги і привілеї прикордонним поселенням, що стояли на «татар­ських шляхах». 16 квітня 1606 р. польський король Сигізмунд ІІІ надає нові привілеї на розвиток Уланова, отримує Магдебурзьке право Сальниця, що сприяло значному зростанню і зміцненню цих поселень.

Вже 1615 р. Уланів мав гарно укріплений замок-фортецю та розвинуту торгівлю. Його купці були відомі і мали свої лавки в Бердичеві, Хмільнику, Вінниці, Києві. Приблизно на ці роки припадає заснування біля 10 сіл Хмільниччини.

Для протидії національно-релігійному гніту та насильницькому ока­толиченню місцевого населення, що посилювалося в цей час у краї, князь Острозький засновує у Хмільнику вищу школу, завідуючим і ректором якої довгий час працював Христіан Френкен.

Як вияв протесту проти релігійного і національного гніту, у ці часи вибухають у краї масові народні повстання під проводом К. Косинського, С. Наливайка, Г. Лободи, Т. Трясила, П. Бута (Павлюка).

Могутня хвиля народної боротьби знайшла свій яскравий вияв у Визвольній війні 1648-1654 рр. В одному з листів тодішній староста С. Лянцкоронський писав, що «майже всі селяни і міщани піднялися на боротьбу і вступають до війська Хмельницького».

У 1734-1735 рр. велика кількість повсталого населення краю брала участь У гайдамацьких загонах, що активно діяли у Хмільницькому старостві.

Хмільник у цей час нагадував своєрідний острів, що з усіх боків був оточений водою. Два мости через Південний Буг з’єднували острівне по­ложення міста. Весь замок був обнесений високим частоколом. Всередині фортеці красувався дерев’яний палац із восьми кімнат, залою, флігелем та іншими прибудовами. Місто мало чотири церкви і костьол, які і тепер своєю довершеною архітектурою прикрашають Хмільник

Костьол Пресвятої Трійці побудований 1630 р. у пізньоготичних фор­мах з рисами ренесансу: хрестовий, однонефний з боковими капелами і обо­ронною баштою на головному фасаді. Пам’ятник цікавий як зразок синтезу різних архітектурних стилів.

Свято-Михайлівська церква зведена у 1765 р., на місці колишнього Голодьківського монастиря, найбільшою цінністю якого була чудотворна ікона св. Миколая. З тих далеких років до нашого часу ікона зберігається і шанується хмільничанами.

Цікава історія Уланівської Свято-Воздвиженської церкви, що височить на пагорбі біля витоків річки Сниводи. Перша згадка про неї датована 1648 р. коли козаки у своєму укріпленні збудували дерев’яну церкву. На жаль, ко­зацьку фортецю зруйнували, а дерев’яну церкву з усіма цінностями продали.

1773 р. на місці фортеці почали будувати новий кам’яний храм за про­ектом відомого українського зодчого Івана Петровича Барського. У 1777 р. його було освячено на честь Вознесіння Господнього. В церкві зберігалася чудотворна ікона Богородиці « Утамуй мої печалі». Під час революції храм закрили, а цінності, в тому числі й ікона Богородиці, безслідно зникли. Сьогодні храм продовжує виконувати свою велику духовну місію.

Гордістю Хмільницького краю є й інші самобутні дерев'яні храми: Свято-Дмитрівський (1849 р., с. Березна); Свято-Михайлівський (1849 р.. с. Маркуші); Свято-Покровськнй (1732 р.,с. Митниці); св. Параскеви (1859 р., с. Торчин).

У колишньому козацькому селі Лісогірка, що за легендою засноване козаками-мазепинцями (звідки і його перша назва — Мазепинці), знаходиться величний храм пророка Предтечі Хрестителя Іоанна.

Залишки від палаців, костьолів, старих будівель можна побачити у селах Курилівка, Митниці, Морозівка, Подорожня, Рибчинці, Куманівці, Воронівці, Великий Острожок.

До наших днів дійшли також: садибний будинок XIX ст. (с. Білий Рукав); римо-католицька каплиця (1827 р., с. Держанівка); костьол XVIII ст. (с. Скар­жниці); Свято-Преображенська церква (1859 р., с. Курилівка); комплекс спо­руди панської економії початок XX ст. (с. Кустівці); садибний літній будинок (1905 р., с. Малин Острожок); Свято-Покровська церква (1882 р., с. Маркуші): Свято-Миколаївська церква (1824 р., с. Рибчинці); Різдва Пресвятої Богоро­диці (1839 р., с. Тараски); залишки фортеці XVIII ст. (с. Уланів).

Та Хмільницьким край приваблює туристів не лише своїми архітектурними пам’ятками, стародавньою історією і культурою, але й чарівною природою, сприятливими кліматичними умовами, чудовими пейзажами

Окрасою Хмільницького району є «Хмільницька дача» — заказник загальнодержавного значення, де серед могутніх дубів у трав’янистому покри­ві зростають рідкісні рослини. У природному урочищі «Рибчинецька дуби­на», що біля сіл Рибчинці та Маркуші, серед невеликого лісу зустрічаються галявини зеленого різнотрав’я та розкидистих ялин. Велику популярність цій зоні принесли надзвичайно гарні соколи-кібчики, що вважаються рідкіс­ним видом птахів і бажаним об’єктом для фотолюбителів.

Туристів, які полюбляють рибальство, може зацікавити заказник місце­вого значення «Сандрацький» одне з найкрасивіших місць, де водиться сом, щука, судак, лин, короп, лящ, карась, окунь, гніздяться тисячі водно-болотних птахів. Тут добре себе почувають і будують велетенські хати бобри, мешкають ондатри, видри. Біля с. Курилівка знаходиться ціле посе­лення бобрів (понад 25 осіб). У заказнику створили свої колонії гніздування сіра, велика біла, руда чаплі. На водоймі живуть лебеді-шипуни, які будують свої гнізда в зарослях очерету.

Тут майже кожне село багате природними щедротами та барвистими краєвидами. Недарма, гостюючи у с. Воронівці у місцевої княгині Кароліни Івановської-Вітгенштейн, всесвітньовідомий угорський композитор, піа­ніст, диригент Ф. Ліст створив цикл творів, які увійшли до збірки «Колоски з Воронівець». Саме тут Ференц Ліст почав працювати над великим симфо­нічним твором, пов'язаним з «Божественною комедією» Данте.

Назва старовинного українського міста Хмільник походить від росли­ни хміль, що у великій кількості ріс на території, де згодом було засіювано поселення. Хмільницький літопис повідомляє, що в далекі часи: «... ще за непам’ятних часів па острові, де стоїть тепер Хмільник, жили мужні, хоробрі та спритні люди. Вони часто нападали на гагар, а потім ховались від них на острові, покритому густими заростями лози та калини, повитими хмелем в такій кількості, що можна було сховатись від спеки та холоду».

Ці люди, ймовірно, відносилися до найдавніших предків уличів або тиверців, які згодом були підкорені князем Ігорем і ввійшли до складу Київської Русі. До речі, Хмільницький літопис був знайдений у с. Голодьки в місцевій церкві. Його автор ретельно реєстрував історичні події на Правобережжі, зокрема в Хмільнику, що відбувалися протягом 1636-1650 рр.

За історичними джерелами заснування Хмільника належить до сере­дини XIV ст. Йдеться про те, що литовський князь Ольгерд, розбивши татар «а річці Сині Води, оволодів невеликим поселенням Хмільник.

Подальша історія міста тісно пов’язана з історією Поділля, яке привертало увагу Литви, Польщі, Росії, кримських татар. Упродовж століть точилася жорстока боротьба за володіння цими багатими землями, у Хмільнику певний час перебував гетьман Іван Виговський.

Після перемоги під Конотопом у жовтні 1659 р.. він зупинився у місті, де чекав допомоги від польського війська. Серед місцевого населення у цей  час ширилося невдоволення гетьманом, який прагнув об'єднатися з поляками Цим скористався боярин Шереметьєв, військо якого значно переважало загони Виговського. Під Хмільником відбулася битва, в результаті якої гетьман зазнав поразки. Переможений, але зі славою хороброго воїна, Виговський залишив поле битви і з рештками козаків відступив на Волинь під Дубно. Та це лише один епізод серед багатьох інших яскравих і трагічних історичних подій, що відбувалися на теренах міста.

Гордістю сучасного Хмільника є кутова вежа фортеці, побудована Яном Тарнавським у 1534 р. на насипному пагорбі для захисту від турецько-татарських набігів. Висота вежі сягає 20 м, товщина стін — 1,5 м. В даний час у ній розмістився історичний музей.

Місцевий краєзнавець, директор Хмільницького історичного музею Микола Кирилович Іващук, зібрав цікаві відомості про ще одну непересічну пам’ятку архітектури Хмільника та людей, я ким довелося тут мешкати — роз­кішний літній палац колишнього власника міста, грека за походженням, гра­фа Костянтина Івановича Ксідо. Зведений він на пагорбі над Південним Бугом за проектом відомого архітектора І. О. Фоміна у 1911-1915 рр. З боку річки відкривається панорама мурованого ренесансного замку з баштами у кутках. А от білосніжний парадний фасад будівлі з колонадою над головним входом вважається взірцем архітектури класицизму. Особливість цієї будівлі полягає в тому, що вона не має тильної сторони, натомість у неї два фасади. Разом з палацом будувався і кам’яний міст.

На берегах Південного Бугу знаходився старовинний розкішний парк, що належав ще попередньому власнику графу В. Левашову. Однак, парк був понівечений фашистськими окупантами, котрі вирізали трьохсотлітні липи, декоративні ялини та інші цінні породи дерев.

Після помилування царем, у палаці К. Ксідо проживав генерал- лейтенант Анатолій Михайлович Стессель — одна з одіозних і суперечли­вих постатей російсько-японської війни. У нерівному бою 20 грудня 1904р.  А. Стессель здав фортецю Порт-Артур японцям. Опальний царський генерал жив у Хмільнику з 1908 по 1915 рр., до своїх останніх днів. Його прах покоїться в склепі, що знаходиться під руїнами колись красивої за своєю архітектурою каплички.

Нинішній розвиток Хмільника тісно пов’язаний з наявністю тут вели­ких запасів надзвичайно цінних мінеральних вод, відкритих ще 1934 р. під час буріння артезіанської свердловини. При дослідженні виявилося, що це радонова вода. З того часу в районі почалося активне будівництво водоліка­рень та санаторіїв. Сьогодні своїх відпочиваючих чекають чимало санаторіїв з сучасним медичним обладнанням та високопрофесійними спеціалістами.

Клімат Хмільника помірно-континентальний, м’який, без значних коливань температури, вологості та руху повітря, з великою кількістю соняч­них днів. Річка Південний Буг і значні лісові масиви, а також чисте, озонова­не повітря значно підвищують ефективність лікування. Функціонують тут сім оздоровниць, що роками накопичували досвід ефективного лікування пацієнтів, досягли високого рівня матеріально-технічного та лікувально- діагностичного забезпечення.

Санаторій «Березовий гай», що знаходиться на території лісового маси­ву «Берези» та «Сосни» поряд з лісовим озером, надає відпочиваючим такі основні оздоровчі та лікувальні програми: здоровий хребет; здорові суглоби; реабілітація хворих із захворюваннями серцево-судинної системи; лікуван­ня та реабілітація хворих з вадами слуху та ЛОР-патологією; реабілітація бронхолегеневих захворювань; діагностика та лікування хворих з проявами алергії.

Широкий спектр лікувально-реабілітаційних заходів, їх ефективність досягаються завдяки використанню сучасних діагностичних комплексів, методик перевірених часом та природними лікувальними факторами, якими є мінерально-вуглекисло-радонові ванни та торф’яні мінеральні грязі.

Санаторій має повний комплекс сучасної фізіотерапевтичної апаратури для електролікування, світлолікування, магнітолікування та ін.

Серед ексклюзивних методик лікування та оздоровлення, застосовується комп’ютерна витяжка хребта та суглобів; кріо- та інфрачервона сауни; кабіна для гідровакуумного лазерного аромомасажу.

Відпочиваючі мають також можливість за період лікування в санаторії отримати консультації від провідних фахівців медицини з Вінниці, Києва, Харкова, Дніпропетровська та інших міст України, які плідно співпрацюють в різних науково-практичних напрямках.

До послуг клієнтів вишукане домашнє та лікувальне харчування, спортивно-оздоровчий комплекс, конференц-зала, бібліотека, розвинута інфра­структура міста-курорта, рибалка, збір лісових ягід та грибів, а також актив­ний зимовий відпочинок на лижах та санках.

Потопає в чудовому лісопарку ще один оздоровчим заклад Хмільника – кліничний санаторій «Хмільник», в якому за 45 років його існування, зроблено чимало добрих справ з лікування та оздоровлення людей. Тут запроваджуються новітні методики лікування та діагностики хворих із захворювання суглобів та хребта. У 2005 р. впроваджено нову методику лікування хвороби століття – остеохондрозу хребта на єдиному в Україні  апараті, який сконструйований дніпропетровськими конструкторами з урахуванням практичних навичок санаторних лікарів.

Унікальність клінічного санаторію «Хмільник» й у тому, що тут можна полікувати не тільки основні захворювання, а й побічні. У спеціально змонтованій спелеокамері є змога оздоровитися людям, які хворіють хронічними бронхітами, бронхіальною астмою.

В бюветі, де мінеральна вода с аналогом трускавецької «Нафтусі», лікуються ті, у кого е проблеми з нирками, печінкою, жовчним міхурем. Особливою популярністю в оздоровниці користуються відділення для реабілітації хворих, що перенесли інсульт, інфаркт та страждають хронічними ускладненнями після цукрового діабету. У будь-яку пору року вас чекають висококваліфіковані спеціалісти, яких об’єднує одна благородна мета: вони працюють заради неоціненного скарбу людини – здоров’я.

На території медичного реабілітаційного центру «Південний Буг» МВС України нещодавно закладений унікальний парк. Він не просто дивує своїх відвідувачів красою та грацією зелених насаджень, а й має лікувальні влас­тивості. Ландшафтний дизайн створювався за рекомендаціями Одеського науково-дослідного інституту фізіотерапії та курортології. У парку, відповідно до зонування зелених насаджень, розбиті прогулянкові маршрути та лікувальні теренкури. Уміло підібрані та посаджені лікарські трави, кущі та дерева створюють лікувальний ефект. Окрім дивовижних зелених краєвидів у парку обладнані й місця для проведення дозвілля: бадмінтонний майдан­чик, тенісний корт, альпінарій.

Тож не випадково Хмільник взяв участь в обласному конкурсі «Сім чу­дес Вінниччини» і був названий переможцем у числі 20 перлин Поділля як радонова скарбниця.

Та Хмільник не лише один з найкращих курортів України, а й одне з  найдревніших міст Поділля. У 1448 р. він отримав Магдебурзьке право, а з XVI ст. герб. У місті дотепер зберігається чимало пам’яток історії, куль­тури, архітектури та природно-заповідного фонду.

З метою визначення кращих архітектурних об’єктів, найвизначальніших явищ, подій та особистостей міста, що можуть гідно представляти Хмільник на міжнародному рівні, привернути до них увагу вітчизняних та іноземних туристів, у 2008 р. рішенням міського виконавчого комітету було оголошено місцевий конкурс «Сім чудес Хмільника».

За його підсумками до них комісія віднесла: архітектурно-історичний комплекс «Замкова гора», костьол Пресвятої Трійці, радонову воду скарбницю Хмільника, ландшафтний парк Медичного центру реабілітації залізничників Південно-Західної залізниці, Хмільницький літопис, православ­ні храми - символи неба і землі, творчість народного художника Ральфа Скульбашевського як унікального явища в культурно-мистецькому житті міста Хмільника.

Хмільниччина відома й іншими талановитими особистостями, які тут народилися, жили і творили.

Родом з с. Курилівка Ігнатій Ям Падеревський відомий піаніст, диригент, композитор, філантроп, політик. 1996 р. у селі відкрито меморіальну дошку шанованому землякові. Український поет Ярослав Шпорта родом з с. Сальниця. А село Куманівці — батьківщина поета Василя Кололія.

Знаний не лише у краї, але й на всю Україну, видатний український письменник, головний редактор журналу «Дніпро» Микола Луків також ро­дом з с. Куманівці.

Дотепер у Хмільнику зберігся двоповерховий будинок, у якому мешка­ла Пелагея Яківна Литвинова-Бартап відома громадська діячка України, письменниця, педагог, етнограф другої половини XIX ст. За своєю ерудицією, освітнім рівнем вона входила у першу десятку жінок царської Росії. Нею підго­товлено і надруковано чимало цікавих праць з етнографії, фольклору, історії.

Свого часу у с. Білий Рукав працював український мовознавець і про­заїк Б. Д. Антоненко-Давидович. Тут народився поет-патріот В. П. Тарноградський, який у своїх поезіях оспівував любов до рідного краю.

Дитинство відомого історика, юриста, етнографа Г. В. Брилінга проходило в с. Думенки.

4 жовтня 1846 р., за завданням Археологічної комісії великий Т. Шев­ченко, проїжджаючи Поділлям, зупинявся у Хмільнику га Уланові, де здійснював місцеві фольклорні та етнографічні записи.

За повідомленнями історичних джерел, у с. Скаржниці, три тижні пере­бував Богдан Хмельницький, на честь якого у райцентрі встановлено пам’ятник, а господарство с. Тараски носить ім'я відомого гетьмана.

У селі Уланів стояли загони полководця Запорізького війська, героя визвольної війни 1648-1654 рр. Максима Кривоноса, який відбудував на півострові, утвореному двома рукавами р. Сниводи, досить міцну цегляну фортецю-замок, а біля неї спорудив дерев’яну православну церкву. У травні 1637 р., у цій місцевості формувалися козацькі загони Павла Бута, відомого у народі під іменем Павлюка.

Побував у цих краях і Устим Кармалюк зі своїми побратимами. Старожили сіл Лозна, Воронівці багато цікавого могли б розповісти про міс­ця у тутешньому лісі, де переховувався народний месник.

Гордяться жителі Хмільниччини своїми земляками — Героями Радянського Союзу. Лише один повернувся до рідної домівки, інші загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни. Родом з с. Соломірка (нині Порик) і активний учасник французького руху Опору періоду Другої світової вій­ни, лейтенант радянської армії Василь Порик. Він і понині живе у вдячній пам’яті українського і французького народів. У його рідному селі вдячні зем­ляки створили Музей Героя Радянського Союзу Василя Васильовича Порика та спорудили йому пам’ятник.

Хмільницький край здавна славився своїми багатими народними зви­чаями, обрядами, традиціями. Місцевими збирачами пісенного фольклору записано чимало народних пісень різних жанрів.

Завітавши у цей благодатний край, можна гарно відпочити на лоні чу­дової природи, оздоровитися в санаторно-курортних закладах Хмільника, ознайомитися з його пам’ятками історії та культури.

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ РАЙОН

Якось зустрівся я з Мурафою, вона, петляючи текла.

Я б порівняв її з мурахою: така ж завзята, хоч мала.

А. Бортняк

Територія — 0,6 тис. км²

На території району знаходиться 40 населених пунктів

Кількість населення — 24,2 тис. осіб

Відстань від райцентру до м. Вінниці автошляхами — 120 км

Річки: Мурафа, Мурашка, Вушанка, Лозова

Адміністративний центр району — смт Чернівці (1961 р.)

Кількість населення — 2,9 тис. осіб

Телефонний код 0-4357

Багата і щедра на неповторні та затишні куточки Чернівецька земля. Тут можна гарно відпочити від метушні та гомону великого міста. Отож, коли бажаєте розважитися, помилуватися природою і чудовими краєвидами, при­їжджайте до Чернівеччини!

Чернівецький район знаходиться у південно-західній частині Вінницької області. Межує на заході з Могилів-Подільським, на півночі – Шаргородським, на сході – Томашпільським, на півдні – Ямпільським ра­йонами Вінницької області.

Територія краю належить до Придністровської височини, яка розділе­на каньйоноподібними долинами приток річки Дністер: Мурафи, Лозової, Мурашки, Вушанки. На річці Мурафі побудовано найбільше в районі водо­сховище загальною площею 86 га.

На території Чернівеччини виявлено чимало археологічних пам’яток різних історичних періодів, зібрано унікальні стародавні речі, які поповнили багато музеїв України та зарубіжних країн.

Одним з подвижників археології краю був директор школи села Вила- Ярузькі М. С. Котенко-Шевченко (1887-1942), який організував археологічне та геологічне обстеження краю, дослідив скіфське городище, зібрав колек­цію археологічних знахідок та обладнав у школі музей. Окрім того, учні ра­зом зі своїм наставником записували місцеві народні пісні, казки, приказки.

Поблизу сіл Вила-Ярузькі та Букатинка виявлені три поселення три­пільської культури, доби пізньої бронзи, скіфське городище та могильники черняхівської культури, на яких розкопано понад 10 поховань.

1952-1953 рр. на території краю Південно-Подільською археологічною експедицією на чолі з М. І. Артамоновим на березі річки Мурафи було роз­крито два кургани. В них виявлені цінні знахідки і зроблені висновки, що поховальний обряд належить до передскіфського часу.

У подальших розкопках брав участь член Товариства колекціонерів України В. Півторак. Знайдені ним ужиткові речі відносяться до доби три­пільської та черняхівської культур. Частина цих унікальних знахідок збері­гається у шкільному краєзнавчому музеї.

У краї переважають широколистяні ліси, чимало з яких вважаються пам’ятками природи. Це – урочище «Моївське», заказник місцевого значен­ня «Моївська дача», ботанічні пам’ятки природи: 300-літні «Могутні дуби», «Віковий дуб» та «Дуб Сидорів». Є на території Борівської сільської ради гідрологічний заказник – джерело «Кадуб», з цілющою водою, що має добрі смакові якості та криниці-джерела «Бенедика», «Олекси», «Карпів мочар».

Справжнім зібранням природних шедеврів вважається Гайдамацький яр, площею понад 90 га. Стрімкі та пологі пісковикові скелі утворю­ють тут незвичайний ландшафт серед грабового лісу, на березі річки Вушанки. Це – геологічна державна пам’ятка природи національного значення. За переказами, у цих місцях таборилися загони повсталих міс­цевих селян-гайдамаків у часи народно-визвольного руху, який увійшов в історію України як Коліївщина.

Одним із місць, що нагадує відгуки дикої природи, залишається й територія, що простяглася берегами річки Мурафи від населених пунк­тів Скалопіль до Вила-Ярузьські. Тут дослідники-краєзнавці виділили «Мурафську Швейцарію». Унікальність даної зони полягає в тому, що на ній збереглися рідкісні рослини. Прояви граніту створили вздовж річки непов­торні стіни, від яких в народі це місце називають «Вилянською стіною». Тваринний світ тут надзвичайно різноманітний. У ньому знайшли приту­лок дикі косулі, олені, зайці, борсуки, лисиці. Є й місця, де селиться рідкіс­на річкова видра. Серед птахів оселяються фазани, журавлі сірі, чаплі. На Скалопільське водосховище кожен рік прилітають лебеді. Річка в цій зоні є природним нерестилищем риби.

Крім того, тут багато археологічних, історичних пам’яток: поселення три­пільської культури, оборонні вали і кургани, стародавні городища і фортеці.

Віднедавна мешканці краю можуть похвалитися ландшафтним парком «Мурафа», який пролягає територією десяти сільських рад Чернівецького та Могилів-Подільського районів.

Цей парк з часом стане туристично-рекреаційною родзинкою Черні­вецького району, дозволить розвивати зелений туризм, зробить Чернівеччину матеріально та духовно багатшою.

Окрасою краю є й загадкова річка Мурафа – найбільша ліва притока Дністра. Її назва походить з часів давнього Риму. У перекладі на українську мову Мурафа означає «Камінь-вода», «Річка-каменю», або «Кам’яна ріка», чи навіть «Смерть-вода», «Мертва-вода». Мурафа утворилася набагато ра­ніше від інших річок Поділля. Вчені, що свого часу здійснювали тут буро­ві роботи, знайшли значно більшу підземну річку, що тече під Мурафою. Наземна ж дуже схожа на чарівну долину. Вода з шумом пробивається серед каміння, утворюючи перекати, водоспади, коловороти. Мурафа вважається однією з найкрасивіших річок Придністров’я. Особливо вирізняється се­редня її частина з гористими ділянками, крутими, обривистими берегами, порогами і водоспадами. Тут річка прорізує породи давнього українського кристалічного щита і творить неповторні ландшафти. Вода тече по чорно- червоних гранітах і здається ніби потрапляєш у гірську країну, де бурхливі потоки з шумом і клекотом пробивають собі дорогу серед безлічі порогів. Ці ділянки річки називають «Дзюбино», «Попова кладка», «Мурафська Швейцарія». Стрімкий лівий берег річки вкритий дубово-грабовим лісом, а правий – степовими ділянками.

Переважають у краї темно-сірі опідзолені ґрунти та чорноземи, сірі та ясно-сірі лісові ґрунти. З корисних копалин добувають граніт, піщаник, вапняк, пісок, будівельну глину. Клімат району помірно-континентальний, сприятливий для розвитку сільськогосподарського виробництва.

Адміністративним, культурним і господарським центром краю є смт Чернівці, яке знаходиться за 4 км від дороги загальнодержавного зна­чення та за 120 км від обласного центру м. Вінниці.

Через його територію пролягають автобусні маршрути обласних сполу­чень Чернівці – Вінниця, Ямпіль – Вінниця та міжрайонних – Чернівці – Могилів-Подільський, Чернівці – Вапнярка.

Перші письмові згадки про поселення зустрічаються за 1392 р., коли розпочинається формування та розвиток населеного пункту під назвою Черняхівці. У документах зустрічається кілька варіантів назви поселення: Чернівці, Черніїв. Пізніше закріпилася назва Чернівці. Неодноразово селище знищувалося турками, довгий час перебувало під гнітом Речі Посполитої. Відомо, що у 1432 р. воно вже було значним населеним пунктом.

У 1546 р. місцевість стала власністю Брацлавського шляхтича Білого Скіндера і за його прізвищем Чернівці почали називати Скіндерполем. У червні 1595 р. Скіндерпіль дістав право війтівства. 1640 р. тут споруджено величний костьол.

Під час Визвольної війни мешканці краю радо зустрічали козаків полку Данила Нечая, що прибув сюди на квартирування, допомагали йому прові­зією та коштами. 1651 р. гетьман Калиновський, якому вдалося потіснити Б. Хмельницького, спустошив багато населених пунктів між Південним Бугом і Дністром. Цієї участі зазнали й Чернівці. Війська Калиновського, як вказує літописець Григорій Грабянка, «огнем и мечем воювали в них людей неповинних».

У 1768 р. селище охопила Коліївщина. Народного месника Івана Гонту, підступно зрадженого російським полковником Красовським, було привсе­людно закатовано у селі Серби, які 1948 р. перейменовані на село Гонтівка.

Судив Івана Гонту особливий інквізиційний трибунал, який після де­сятиденних знущань над народним месником засудив його до страти. За на­казом коронного гетьмана К. Браницького І. Гонту після жахливих катувань, які він витримав з величезною мужністю, стратили.

У 60-х роках минулого століття відомий український скульптор І. Гончар виготовив з граніту погруддя Івана Гонти. Його встановили на подвір’ї міс­цевої школи. Нині земляки планують обладнати музей-меморіал народного героя. На заходах, приурочених 240-річчю початку Гайдамацького повстан­ня, що відбулися влітку 2008 р., односельці вирішили встановити пам’ятник Івану Гонті при в’їзді в село. За задумом скульптора М. Крижанівського, ватажка повстання буде зображено в останньому пориві: кати розпинають його, а він, уже без однієї руки, в другій ще тримає шаблю.

У 1923 р. створено Чернівецький район. 1962 р. його разом з Яришівським було приєднано до Могилів-Подільського району, що спричинило занепад селища та навколишніх сіл. Завдячуючи ініціативі чернівчан, через 28 років, 29 листопада 1990 р., район було відновлено. Розпочався новий етап відро­дження старовинного містечка на Мурафі та навколишніх сіл.

На території краю нараховується 46 пам’яток історії, культури та ар­хеології. З них найвідоміші: костьол св. Миколая (1640 р.), церква-ротонда (XIX ст.), водяний млин (XIX ст.)

Працює Міжгосподарський оздоровчий табір «Салют» (смт Чернівці).

У багатьох селах створені громадські музеї. Приміром, у с. Саїнка діє музей видатного художника-земляка О. С. Пащенка. Тут він народився, навчався, робив перші кроки у світ прекрасного, тут з’явилися його перші малюнки.

Хата-музей у с. Березівка знаходиться майже в центрі села. Її госпо­дарі – подружжя Півтораків облаштували його за власні кошти і зібрали унікальні пам’ятки, що розповідають про історію розвитку краю від найдав­ніших часів до сьогодення.

На місці, де нині розташоване село Букатинка, колись стояло невеличке поселення на сотню хат. Оскільки на Придністров’я часто нападали татари, його мешканці прорили довгий підземний хід і з його допомогою при по­гребі рятувалися.

Нині Букатинка відома тим, що в ній живуть скульптори, подружжя Лльошкіних, які створили у селі декілька унікальних музеїв та ряд оригі­нальних скульптур під загальною назвою «Подільський оберіг 2004 -2006». Кілька виробів з цієї серії прикрасили знаменитий парк «Софіївка» в Умані.

У містечку Чернівці зберігається цікава пам’ятка польської присут­ності у цих місцях – каплиця-мавзолей відомого на Поділлі шляхетського роду Маньковських, збудована на початку XIX ст. З цієї родини походив П. Маньковський, який у 1918-1920 рр. був єпископом-ординарієм Кам’янця- Подільського.

Чернівеччина відома своїми талановитими майстрами народного мис­тецтва. Це і знана вишивальниця Г. Телефус з Чернівців. Кілька її рушників передано до Ватикану Папі Римському. Ті, котрі замовляє діаспора з Канади, майстриня позначає: «Привіт з України». Цінуються у Канаді вишивки ще однієї майстрині – Г. Івахової з с. Біляни.

У с. Саїнка в жанрі витинанки працює чималий колектив місцевих жи­телів. їх наставник – Олександр Васильович Салюк, створив свій «салюків- ський» стиль цього давнього народного мистецтва.

В с. Гонтівка народився відомий польський письменник, публіцист, перекладач Юліан Йоахимович Волошиновський (1898-1977 рр.). У своїх творах він відтворив життя Поділля кінця XIX–початку XX ст., при цьому використав перекази про Д. Нечая та І. Гонту, подав тексти українських на­родних пісень в перекладі на польську мову.

ЧЕЧЕЛЬНИЦЬКИЙ РАЙОН

Красою зустрічає він світанки,

Травами пахучими проник.

В обидва боки річечки Савранки

Розкинулось містечко Чечельник.

А. Круть

Територія – 0,8 тис. км²

На території району знаходиться 22 населених пункти

Кількість населення – 23,5 тис. осіб

Відстань від райцентру до м. Вінниці автошляхами – 160 км, залізницею – 204 км

Річки: Савранка, Дохна

Адміністративний центр району – смт Чечельник

Населення – 5,2 тис. осіб Телефонний код 0-4351

Чечельниччина... Яка незвична назва краю, які привітні, працьовиті люди проживають у ньому.

Район розміщений на південному сході Вінницької області, на пагорбах Подільської височини у південній лісостеповій зоні України пообіч річки Савранки, правої притоки Південного Бугу.

Межує він на заході – з Піщанським, на півночі – з Тростянецьким та Бершадським районами Вінницької області, на сході – з Балтським, на півд­ні – з Колимським районами Одеської області.

Район утворений в 1923 р. За роки радянської влади його тричі ліквідо­вували і приєднували до Бершадщини. Останній раз об’єднання відбулося у 1962 р., а з 1966 – його поновлено в існуючих межах. Адміністративним центром краю є селище міського типу Чечельник.

При в’їзді до нього, на збитому блискавкою дубі, вимостив собі гніздо лелека, величний, оспіваний в народі птах. Стоїть він на одній нозі, озирає сріблясті шатра акації, що оповила Чечельник густим медовим духом. І се­ред цього зелено-білого килима на щедрому сонці виблискує своїми банями новий собор.

З корисних копалин в районі є поклади піску, червоної глини, що вико­ристовуються в будівництві та для виготовлення цегли. В с. Тартак знайдено поклади бурого вугілля, але запаси його невеликі і промислового значення не мають.

Чечельницький край – це жива історія багатьох поколінь людей, що здав­на заселяли ці благодатні землі, їх тяжкої, невтомної і самовідданої боротьби за своє існування. І разом з тим – це чиста й невичерпна скарбниця духов­ності, високої моральності і культури, що бере свій початок з давніх-давен.

У 1978 р. на території Чечельника знайдене поселення часів триппи. ської культури кінця ІУ-початку III тисячоліття до н.е. та черняхівської культури ІІ-У ст. н.е. У кінці ХУ-на початку XVI ст. тут формувалося ко зацтво. З тих часів у Чечельнику збереглася складна система підземних ходів, висота яких – до двох метрів. У них було віднайдено чимало рари­тетів козацьких часів.

Розкопаний у 1961 р. скелет мамонта біля с. Ольгопіль і нині залишаєм, ся великою науковою цінністю Вінницького обласного краєзнавчого музею. До речі, село Ольгопіль вперше у письмових документах згадується в 1780 р. за назвою Рогузка-Чечельницька як прикордонний пункт між володіннями Речі Посполитої і Буджацької орди, хоча ця територія заселялася людиною здавна, про що свідчать виявлені тут рештки поселення трипільської куль­тури. З 1795 р. село перейменували на честь княжни Ольги – онуки цариці Катерини II, якій під час подорожі дуже сподобалася ця місцевість і вона назвала село Ольгополем.

Найдавніша ж письмова згадка про Чечельник відноситься до 1529 р. У документі йдеться про польські і литовські прикордонні сторожі, які мали стежити за рухом татар. Чечельник був одним із найпівденніших на­селених пунктів, до якого висилалася сторожа з Брацлавської фортеці. Тому, як населений пункт, він виник раніше. Є кілька версій, як і ким був заснований Чечельник. Дослідники вважають, що немає підстав стверджу­вати нібито Чечельник заснував на початку XVII ст. відомий шляхетський рід Чечелів. Вивчаючи походження роду, встановлено, що Чечелі в цей час були Судимонтовичами. Деякі польські джерела відзначають, що Чечельник має тюркську (татарську) назву і по-татарськи називався Чачанлик. Підтвердженням цієї версії є легенда, що Чечельник засновано у XVI ст. татарином-утікачем Чаганом, який одружився з православною дівчиною, перейняв православну віру і поселився на правому березі Савранки. Хутір називався Чаганлук. З часом назва трансформувалася в Чачанлик, пізніше Чечельник.

Та хто б не були першими поселенцями та засновниками Чечельника, то були мужні, сильні і сміливі люди, які не побоялися переселитися на околиці країни, що межували зі степом. Небезпека від татар тут була звідусіль, проте феодальний гніт зовсім відсутній.

Здебільшого це були козаки, які обрали для проживання захищені природою місця. З одного боку територія поселення омивалася річкою Савранкою, а з інших– глибокими ярами. Жителі Чечельника з самого початку змушені були споруджувати підземелля, які ставали чи не єдиною надійною схованкою від татарської небезпеки. Чечельницькі ходи викопані на глибині від 2 до 5 метрів з шириною ходів – 85-90 см. У різний час в них було знайдено чимало цінних речей минувшини, зокрема дворучний меч, шаблю, ятаган, пістоль, пляшки з вином, сувої тканини. Саме в цих місцях у кінці XV – на початку XVI ст. формувалося українське козацтво.

Значний розвиток Чечельника припадає на першу половину XVII ст. Край швидко заселяється. Чечельник виростає в містечко, позначення якого є вже на карті Г. де Боплана, але назва не сучасна, а Чачанік. Статус містечка воно мало з 1635 до початку XX ст.

Про посилення ролі Чечельника як прикордонного містечка у першій половині XVII ст. свідчить той факт, що у 1635 р. ухвалою польського Сейму було вирішено запровадити тут склади вин і медів волоських. Купувати ж угорські товари купці могли лише в містах, де знаходилися склади. Чечельник стає торговим посередником, про що свідчать скарби монет, які час від часу знаходять на території селища.

Визвольна війна українського народу 1648-1654 pp. не оминула і Чече­льницькі землі. Вже 1648 р. загони Максима Кривоноса звільнили його від поляків. Серед 35 козацьких полків, був і Чечельницький, який пізніше злився з Брацлавським. У складі Брацлавського полку Чечельницька со­тня брала активну участь у багатьох боях. Містечко часто переходило з рук у руки. Землі прагнули захопити татари і турки, поляки і росіяни. У 1671 р. Чечельник стає резиденцією знаменитого запорізького отамана Івана Сірка. Звідси він відбивав напади татар Білгородської орди.

В епоху гетьмана Івана Мазепи Чечельником володів полковник Дмитро Чечель – герой Батуринської битви. Це про нього у поемі «Полтава» згаду­вав О. Пушкін: «На плахе гибнет Чечель». Царські війська полонили його і в Москві четвертували.

Чечельник у ці часи продовжує залишатися значним торговельним міс­течком. Цьому сприяло його зручне розташування на торговому тракті.

У першій половині XVIII ст. Чечельник переходить у володіння поль­ських магнатів Любомирських. На той час єдиним великим підприємством тут був кінний завод С. Любомирського. Щоб ополячити українське на­селення й зміцнити свою владу, Любомирські будують 1751 р. кам’яний костьол, названий ім’ям св. Йосипа Обручника. В головному вівтарі цього храму була вміщена копія ікони Ченстоховської Богоматері, намальована невідомим малярем XVIII ст. З часом ікона прославилася на Поділлі своєю чудодійністю, завдяки якій Чечельник став знаним святим місцем. Сьогодні цей прекрасний старовинний храм відновили і розпочали будівництво фран­цисканського чернечого дому.

1794 р. Чечельник перейшов у підданство Російської імперії. Через два роки С. Любомирський продає маєток у російську казну. Царський уряд дарує його графові І. В. Гудовичу, який вписав яскраву сторінку в історію міста.

За його ініціативи і сприяння було розпочато будівництво Свято- Михайлівського православного собору, що й нині є окрасою Чечельника.

Основну частку в його спорудження та оздоблення вніс уже син Івана Васильовича – граф Андрій Іванович Гудович.

Церква мала три престоли: головний в ім’я Іоанна Златоуста та бокові Покровський і Михайлівський, названі іменами колишніх церков. Був ви­готовлений і дзвін, вагою більше 107 пудів. Новий храм став одним з най­красивіших на Поділлі.

Влітку 1937 р. його безжально підірвали. За словами очевидців, храм весь ніби піднявся вгору на кілька метрів, завис на якусь мить над землею, ніби змагаючись з невідворотною долею, потім враз осів і з жахливим тріс­ком і гуркотом розвалився.

У відновленні храму на початку 90-х рр. XX ст. брали участь майже всі мешканці краю. І храм піднявся з руїн. Ще вищий, величніший, ніж був колись. Нині далеко видно його сяючі на сонці куполи. Інтер’єр собору об­роблено деревом, яке дихає «живим теплом». Центральний іконостас має чотири яруси. Північний присвячений священномученику Іполіту, півден­ний– апостолам Петру і Павлу, центральний– Архістратигу Михаїлу. Іконостасні ікони написані викладачкою іконописної школи Сергієва Посада на спеціальних полотнах, привезених зі священного Афону, та оздоблених орнаментом чеканки «басма» і сусальним золотом.

Собор має особливу акустику завдяки формам склепінь, бань, подвій­ному даху, підняттю підлоги на 0,7-1,5 м над землею.

Визнаним зразком архітектурного мистецтва на Вінниччині є Храм Покрови Пресвятої Богородиці, що знаходиться у с. Каташин. Його збудува­ли 1778 р. стараннями місцевого поміщика і селян на місці церкви, спаленої татарами під час російсько-турецької війни. Церква дерев’яна, трикуиольна. Припускають, що художнє оздоблення робили італійські майстри. Окремо від церкви у 1820 р. спорудили дзвіницю, яка в 30-х роках XX ст. була зруйно­вана. У церкві зберігається старовинна ікона Божої Матері «Кататинської», яка місцевими жителями вважається чудотворною.

Останнім часом у туристів значно зростає інтерес до релігійних пам’яток України і, в разі державної підтримки, Чечельниччина може представити їм неперевершені зразки релігійного мистецтва. Шість її храмів занесено до Державного реєстру національного культурного надбан­ня. Деяким з них виповнилося по 200 років.

Після смерті А. І. Гудовича, його чечельницька вотчина переходить до онуки Катерини Миколаївни Орлової. У 1871 р. після смерті Катерини Миколаївни власником стає її чоловік Микола Олексійович Орлов, що по­ходив з роду князів Орлових, які брали активну участь у зведенні Катерини II на престол.

Успадкувавши маєток разом із кінним заводом, Микола Олексійович зайнявся розведенням орловських рисаків, надзвичайно дорогих і популяр­них у Європі. Було проведено і реорганізацію заводу. Орлови поставили його на професійну основу, ввели посади наїзників і жокеїв. Біля кінного заводу було посаджено красивий парк, облаштовано його фонтанами, огороджено кам’яним муром. У парку побудовано двоповерховий дзеркальний маєток з усіма необхідними допоміжними спорудами. Було збудовано водопровід, по якому вода з джерела керамічними трубами текла до маєтку, де забезпе­чувала і палац, і кінний завод. Крім заводу, князь мав економії у 9 селах, на землях яких в основному вирощували цукрові буряки.

Отримавши у власність спиртовий завод, Орлови реконструювали і йо­го. 1896 р. завод вже виготовляв першу продукцію.

У кінці XIX ст. в Чечельнику будуються пивоварний та маслозавод. Пиво із заводу князя Орлова поставлялося навіть до царського двору та ви­возилося за кордон.

Князі Орлови зробили значний внесок у підвищення рівня лісового і сільськогосподарського виробництва краю. На той час вони вважалися од­ними з кращих господарів лісу у південно-західних губерніях. Лісові масиви Ольгопільського повіту дійсно займали найбільшу площу в усій Подільській губернії. При їх володарюванні значно посилився вплив православ’я.

На початку XX ст. у Чечельнику діяла православна церква, римо-католицький костьол, 6 єврейських молитовних шкіл, міністерське двоклас­не сільське та єврейське училища, поштово-телеграфне відділення, станова квартира, волосне правління, волосний банк, міщанська управа, урядний пункт, лікарня, аптека та 2 аптечних склади, акціонерне товариство, цукро­вий, винокурний, пивоварний та цегельний заводи, 4 водяних і паровий мли­ни, 11 заїжджих будинків.

Перша світова війна негативно позначилася на господарстві містечка. Нестача робочих рук і тягла призвели до скорочення обсягу сільськогоспо­дарського виробництва, занепадали селянські господарства, зменшилися по­сіви цукрових буряків і зернових. У 1915 р. закрили спиртовий завод.

За часів революції і громадянської війни палац князя Орлова – цінну пам’ятку архітектури і окрасу Чечельника – спалили. Повсталими було розграбовано і знищено кінний завод. Майже все, що будувалося десятками років безжально знищили за декілька років.

Більше тисячі чечельничан билися з ворогом на фронтах Великої Вітчизняної війни. 502 з них нагороджено бойовими орденами і медалями. Капітан А. Гриб за виявлену мужність у боях на Курській дузі отримав зван­ня Героя Радянського Союзу.

Історія краю тісно переплітається з діяльністю багатьох державних і по­літичних діячів України, Польщі, Росії: козацького кошового отамана Івана Сірка, видатного російського полководця графа Івана Васильовича Гудовича, князів Любомирських, Орлових, героя Багуринської битви полковника Дмитра Чечеля та багатьох інших. З Чечельницькою землею пов’язане ім’я Кларисе Ліспектор – відомої бразильської письменниці.

У селі Ольгопіль народився український театрознавець, дослідник твор­чості Леся Курбаса Микола Лабінський.

Чечельниччина– це земля безкраїх лісових масивів, що утворюють тут особливий клімат. Ліси займають 28,3% загальної площі району. Значна їх частина є природозаповідним фондом. «Куренівська дача», «Бритавська дача», Вербський ліс, «Стратїївська дача», Вирвижівський ліс багаті на птахів, тваринний та рослинний світ. Чимало приємних знахідок чекає на любителів-грибників. Тут зустрічається білий гриб, підберезник, підосич­ник, маслюк, рижик, лисичка, опеньок осінній та інші.

У ботанічних заказниках зростає чимало рідкісних для України видів рослин, у тому числі й лікарських. Тут водяться козулі, кабани, вовки, лиси­ці, зайці, лосі та ін.

Головною рідкісною рослиною, що росте в урочищі «Терещуків яр», є відкасник татарниколистий, представник великої родини айстрових. Цю цінну рослину образно називають «ботанічним дивом», тому що відкас­ник зачаровує людей своєю оригінальною красою та дивує особливостями біології. Це «жива викопна рослина» – релікт, який дійшов до нашого часу з третинного періоду.

Абрикос, алича, черешня, шовковиця, калина звичайна, дерен справж­ній зустрічаються як в дикому, так і культурному видах.

На північний захід від Чечельника, серед розораних полів у невеликій балці, на крутосхилі, зберігся незайманий шматочок степу – «Кручогори». Не ця дивна назва приваблює сюди любителів природи, а його рослинний  світ. Ранньої весни схили голубіють від фіалок, а влітку тут панує ковила волосиста, що для Вінниччини є зникаючою рослиною.

На основі цих заповідних територій створюється Національний природ­ний парк «Південне Поділля».

Окрасою Чечельницького району є таємнича річка Савранка. Зображена вона вже на карті М. Кузанського (1401-1464 рр.). Тож історія походження її назви губиться в глибині сторіч. Припускають, що з тюркської вона пере­кладається на українську мову як «та, що волочиться». Назва відповідає спо­кійному тихоплинному характеру течії річки.

Люди, які століттями жили на її розлогих берегах, склали про неї чима­ло легенд, які із задоволенням повідують всім бажаючим місцеві старожили.

Чечельниччина щедра на обдаровавих майстрів з випікання короваїв, вишивки, різьби по дереву, народних художників.

Зберігають, примножують і передають нащадкам усі кращі надбання національної культури фольклорно-етнографічні ансамблі.

Цікаву роботу з пропаганди та збереження народних звичаїв і обрядів краю, його історії і культурних надбань проводять бібліотеки, споконвічні скарбниці знань.

На туристів тут чекають приємні зустрічі з унікальними історичними, культурними та археологічними пам’ятками, неповторними архітектурними спорудами, первозданною природою.

ШАРГОРОДСЬКИЙ РАЙОН

Душа землі парує вдалині,

Пісок віків зачаєно нуртує.

І Шаргород на кручі кам’яній

Нескорену історію вартує.

П. Перебийніс

Територія – 1,1 тис. км²

На території району знаходиться 62 населених пункти

Кількість населення – 60,3 тис. осіб

Відстань від райцентру до м. Вінниці автошляхами – 87 км, залізницею – 67 км

Річки: Мурафа, Мурашка

Адміністративний центр району – м. Шаргород (з 1987 р.)

Населення – 7,0 тис. осіб

Телефонний код 0-4344

Шаргородщина, як і Поділля в цілому, пройшла складний і багатогран­ний шлях власного історичного розвитку. Цими землями протягом багатьох століть володіли різні держави, які своєю політикою визначали економічне, соціальне і духовне життя місцевого населення. На території району від­бувалися героїчні і драматичні історичні події. Край у XIII ст. входив до Галицько-Волинського князівства, був «улусом» монголо-татарського золо- тоординського царства, а в ХІУ-ХУІІІ ст. життя тут формувалося політикою Великого князівства Литовського і Польського королівства. Тривалий час мешканцям Шаргородщини доводилося відбивати постійні набіги татар, які руйнували поселення і забирали людей у неволю. З 1672 до 1699 рр. край був під окупацією Османської імперії. Майже 130 років ці землі, як і все Правобережжя України, входили до складу Російської імперії.

У літописах Шаргородщини є яскраві сторінки, пов’язані з мужньою боротьбою населення за свободу і незалежність.

Свою назву як адміністративно-територіальна одиниця Шаргородський район вперше отримав у 1923 р. На той час села району входили до трьох повітів: Могилівського, Ямпільського і Жмеринського. Могилівський об’єднував 11 волостей, у тому числі Шаргородську, до складу якої входили навколишні села.

Шаргородський район відновився 20 березня 1944 р. після звільнення його від німецько-фашистських загарбників.

Розташований у південно-західній частині Вінницької області. Межує з Тиврівським, Тульчинським, Томашпільським, Чернівецьким, Могилів- Подільським, Мурованокуриловецьким, Барським та Жмеринським района­ми Вінницької області.

Багата місцевість на будівельні матеріали – камінь і пісок. Переважають сірі й світло-сірі лісові ґрунти та чорноземи опідзолені, є також чорноземи типові та лучні ґрунти.

У районі створено 3 чудових парки – пам’ятки садово-паркового мис­тецтва місцевого значення (Рахнянський, Деребчинський, Федорівський). Окрасою Шаргородщини є заповідне урочище «Михайлівське», де можна помилуватися багатою рослинністю та подихати свіжим, наповненим лісо­вими пахощами, повітрям.

Полого розкинувся на берегах річки Мурашки районний центр краю, древній Шаргород, що несе свою історію крізь віки.

Біля витоків цієї річки – історія славного і самобутнього Шаргорода – невеличкого красивого українського містечка з багатонаціональним поєднан­ням культурних традицій, живописними садами, колоритними єврейськими будиночками і старовинними кладовищами, костьолами, синагогою і уніат­ським монастирем, залишками фортечних мурів та «Турецького валу» тощо.

Шаргород – це унікальне місце на теренах східної Європи, адже тут, на крихітній території зосереджено сліди існування різних культур, де реально існував міжконфесійний та міжнаціональний лад протягом багатьох століть. Такий уклад життя, який завжди був у Шаргороді, – ідеальна модель для всієї світосистеми землі.

Найвищі будинки Старого міста– старовинні католицький і право­славний храми, давня синагога, розміщені майже стіна в стіну.

Нижня частина містечка схожа на музей під відкритим небом.

Не дивлячись на достатньо виражену провінційність, у місті є все для проживання: зручне розташування магазинів, достатня кількість аптек, бан­ків, банкоматів, лікарня тощо. До послуг населення і гостей чисельні бари, кафе, ресторан. Є дитяча музична школа, діють різноманітні гуртки, секції.

Це самобутнє місто, як і край в цілому, має свою неповторну і багату на яскраві події історію.

Перші відомості про Шаргород відносяться до кінця XIV ст. 5 трав­ня 1383 р. литовський князь Вітовт видав грамоту на володіння землею з прилеглими лісами, де нині розташований Шаргород, своєму слузі

В.   Карачевському. У дарчій грамоті зазначалося, що Карачевський повинен «вирубати ліс і на сирому корені заснувати Княжу Луку». Проте ця місце­вість довгий час залишалася малозаселеною. З 1447 р. у грамоті Великого князя Литовського Олександра Казимировича Княжа Лука згадується як Карачевська пустош, що належала Якову Голенищеву.

Лише через двісті років, коли ця територія перейшла у власність відо­мого польського магната Яна Замойського, м. Шаргород починає активно за­будовуватися і набуває важливого значення. За універсалом від 26 березня 1579 р. король Стефан Баторій повелів йому побудувати тут міцну форте­цю. Місце для замку знайшли на високому мисі при злитті річок Мурашки і Ковбасної. Фортеця одержала назву Шаргород– на честь Флоріана Шарого, який за однією версією був родоначальником роду Замойських, за другою– просто його покровителем. Так, біля 1585 р. виникло поселення- замок, яке спочатку називалося Шарогрудек, а з 1589 одержало сучасну наз­ву – Шаргород, а весь край – Шаргородська волость.

Ян Замойський для будівництва мав можливість запросити високопро- фесійних італійських архітекторів. Система фортифікації Шаргорода була закладена 28 травня 1585 р. відомим будівничим Бернардо Морандо – ар­хітектором укріплень польської фортеці Замостя. На гравюрі-панегірику на честь засновника Шаргорода, датованої 1617 р., замок зображений п’ятибастіонним. Це підтвердив у 1656 р. Евлія Челебі, який стверджував, що шаргородський замок мав цитадель на п’ять веж, розташовану на пагорбі над рікою. На озброєнні Шаргород мав навіть дальнобійну артилерію.

26 січня 1588 р. польським королем Сигізмундом III Шаргороду було надане Магдебурзьке право, а, водночас, і дозвіл на проведення торгів і трьох ярмарок на рік, що поступово перетворило його на великий торговельний центр з розвинутими ремеслами. У місті з'явилися складські приміщення для меду і вин, які тоді привозили з Молдови, та великі соляні склади.

Проте місту і фортеці годі було шукати легкого життя. Проблеми Шаргорода починалися, як правило, з Мурафської та Могилівської гір – так традиційно йменувалися висоти на берегах Мурашки і Ковбасної. З цих ви­сот Шаргородський замок був мов на долоні. У 1595 р. його захопили козаки

С.   Наливайка, примусивши до втечі польський місцевий гарнізон. Декілька битв відбулося тут в роки Визвольної війни українського народу проти поль­ського панування під проводом Б. Хмельницького. У серпні 1648 р. фортеця була взята загонами полковника М. Кривоноса, у березні наступного року її вдалося оборонити від сильної облоги польської армії.

Відомо, що у жовтні 1653 р. у Шаргороді перебував гетьман Богдан Хмельницький, звідси він звернувся з листом до російських послів.

У 1672 р. місто було завойоване турками. У період їх 27-річного пануван­ня (1672-1699 рр.) Шаргород, друге за значенням місто воєводства, вельми сподобався окупантам. Тому й назвали його Кучук-Стамбулом (Маленьким Стамбулом).

1675 р. полковник Морозенко зробив спробу визволити Шаргород від турецької навали, але зазнав нищівної поразки. Самого Морозенка схопи­ли, прибили цвяхами до міських воріт, вирвали язик і закатували. Народ склав пісню про героя «Ои, Морозе, Морозенку, ти славний козаче, за тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче.

З 1699 р. містечко знову стає польським володінням. Шляхта відновила старі порядки, побудовані на утисках та національному поневоленні насе­лення. З метою окатоличення місцевих жителів будуються костьоли і като­лицькі монастирі. У відповідь на це, в краї знову розгортається визвольна боротьба під проводом місцевих ватажків Я. Осмалого та Й. Бризатого.

Після того, як Брацлавщина вкотре відійшла до Польщі, і коли знову до міста повернулися поляки, замок був дуже пошкоджений. Була спроба його відновити як просту споруду, адже на той час ніякої стратегічної цінності він уже не мав. Деякі реставраційні роботи проводилися і в середині XIX ст. В теперішній час від замка залишилися лише спогади та де-не-де проглядають фортечні мури, зміцнені контрфорсами.

Подорожуючи Шаргородщиною, на вас чекають незабутні зустрічі з ін­шими цікавими пам’ятками архітектури, історії та культури краю, яких тут нараховують більше 120. У Шаргороді є три пам’ятки архітектури держав­ного значення – Свято-Миколаївський монастир, костьол св. Флоріана та будинок синагоги, а також шість пам’яток місцевого значення, серед яких за­мок Замойського, засновника міста. Ці чудові пам’ятки зосереджені в радіусі 400 метрів, утворюючи, так званий, історико-культурний центр духовності та злагоди.

Перлиною краю є комплекс споруд Шаргородського Свято-Миколаївсь­кого чоловічого монастиря з досить цікавою історією.

У 1717 р. тодішній власник Шаргорода магнат Станіслав Любомирський запросив на береги Мурашки ченців ордена уніатів-базиліан, що заснували тут монастир і школу (1719 р.). Унія зустріла різкий опір православного насе­лення. У 1726 р. в Шаргороді виникло братство зі своєю школою. Біля 1782 р. новий власник Шаргорода Йосип Соснівський надав базиліанам для споруди монастиря і школи-бурси розвалини замку і необхідні будівельні засоби.

Школа, в якій навчалося тоді до шестисот учнів, славилася на всьому Правобережжі. Після приєднання краю до Росії монастир був реформова­ний у православний, а школа – в семінарію, пізніше – в духовне училище. У 1840-і роки тут навчався талановитий український письменник, фолькло­рист, перекладач Степан Васильович Руданський (1834-1873 рр.). Видатний український письменник Михайло Коцюбинський вчився у Шаргороді в інший час, у 70-і роки XIX ст. Саме в Шаргородській бурсі після прочи­тання твору юного Михайла, викладач, увійшовши в учительську, вимовив: «Будемо мати свого літератора». І не помилився...

Дещо пізніше тут же навчався і видатний український композитор, майстер українського хорового мистецтва Микола Дмитрович Леонтович, автор славнозвісного «Щедрика».

Меморіальні дошки на фасаді колишньої бурси нагадують про істо­ричні імена.

У центрі колишнього монастирського подвір’я, що зайняло верхнє пла­то межиріччя, височіє, видимий зі всіх місць Шаргорода і навколишніх гір, величний собор. Цю будівлю з чотирьохколонним портиком на головному фасаді, повернутому, всупереч канону, на південь, а не на захід, було закла­дено ще при базиліанах, що встигли підняти стіни тільки до перших вікон. Завершено ж будівництво лише у 1806-1818 pp., уже в православ’ї.

Свято-Миколаївський православний монастир є місцем паломництва віруючих православних християн.

Приїздять паломники і в Йосафатову долину, що біля села Голинчинці.

Легенди розповідають, що у XVII ст., коли Поділля було поневолене турками, на місці сьогоднішнього села шуміли ліси. Рятуючись від понево­лення, православні ченці та миряни із навколишніх сіл зупинилися в урочи­щі біля кринички, де вирішили заснувати свою обитель. А що були вони бід­ні та обдерті, то й назвали її – «Голі ченці», що пізніше трансформувалося у Голинчинці. Крім цього, виросло ще три села довкола долини, а саму до­лину прозвали за аналогією до біблійної – Йосафатовою (благословенною).

Минали роки. Одного разу селянину і дівчинці-підпаску явилася Бого­матір, яка мовила: «Христа славте, хрести ставте!».

З того дня спочатку місцеві жителі, а потім люди з різних куточків України почали ставити хрести. За різними свідченнями тут стояло від 17 до 34 тис. хрестів.

Лише кілька років тому після багаторічної заборони, почалося відрод­ження традиції ставити на Йосафатовій долині хрести.

Ще однією родзинкою Шаргорода є костьол св. Флоріана, який одно­часно із замком почав будувати коронний канцлер Речі Посполитої Яп Замойський у 1585 р. Статуя св. Флоріана встановлена при вході до костьолу. Вона і нині дивує своєю довершеною красою і досконалістю. Як, до речі, й інтер’єр храму.

На пілонах та у бічних нефах з тонованого алебастру виконано в рамах-корталах чотирнадцять композицій у скульптурній техніці го­рельєфу. Вони ілюструють церковний твір для хору та органа видатного австрійського композитора Ференца Ліста, Via Cruig «Хресна дорога» – «Чотирнадцять зупинок на страдницькій дорозі Христа». Привезені до Шаргорода з Польщі у 1905 р. вони і досі мають велику цінність. На вівтарі костьолу зберігається головна реліквія храму – частина дерев’яного хреста, на якому було розіп’ято Ісуса Христа. У головному вівтарі костьолу можна побачити високомистецьке скульптурне «Розп’яття» роботи старих італій­ських майстрів. Тут же у сакристії – портрет Яна Замойського, фундатора храму. Збереглися й рядки, написані латиною: «Ян Сіріуш Замойський, ви­щий воєначальник і канцлер Коронний, общини Шаргородської року 1585 засновник».

Тут навіть за радянських часів не припиняли служби Божої. Саме за це у 1937 р. були розстріляні 300 парафіян разом із ксьондзом Максиміліаном Туровським. Про цю жахливу сторінку в історії храму нині нагадує меморіа­льна дошка, встановлена у приміщенні.

Шаргородська синагога 1589 р. є одним з найчудовіших архітектурних пам’ятників єврейських общин Поділля. Вона вважається найстарішою си­нагогою України. Будівля зведена в, так званому, оборонному стилі і в її атиках й сьогодні можна побачити бійниці для ведення верхнього обстрі­лу. Початково об’єм синагоги складався з квадратної зали для моління, що була оточена з північної, західної і південної сторін одноповерховими при­будовами. Будівля була грунтовно реконструйована, найімовірніше, на по­чатку XVIII ст., після закінчення турецького правління. Вона, хоча і понесла істотні втрати, в цілому ж гарно збереглася і сьогодні є ізюминкою міста Шаргород.

Захоплює своєю неповторною архітектурою дерев’яна Покровська церк­ва, яка вже більше 300 років стоїть у південній частині с. Лозова.

Закладений храм у 1700 р. з благословення львівського єпископа А. Шеп- тицького, а освячено шаргородським деканом А. Ковпаковичем. Він є яскра­вою пам’яткою мистецького доробку минулих віків, унікальним зразком дерев’яної тризрубної і триверхої церкви.

До середини XIX ст. в церкві відбувалися поточні ремонти. Хоча зага­лом до нашого часу церква дійшла без істотних змін. На захід від неї стоїть дерев’яна триярусна дзвіниця, квадратна, завершена банею з декоративною главою. Збудована того ж року, як і церква.

Через п’ятдесят років в тому ж с. Лозова з’явилася ще одна церква – Миколаївська. Вона дерев’яна, тризрубна, трибанна, з круглими вікнами та підбанниками, перекритими бароковими банями. Тут відчувається вплив бароко. Начебто і схожі ці дві церкви, але якщо придивитися, то можна по- бачитити різницю у їх завершенні. Миколаївська має бані з одним зламом, а Покровська – з двома, що створює ефект більшої стрункості.

Поряд із пам’ятками старовини у Шаргороді з’являються й сучасні ви­твори мистецтва. Нещодавно у місцевому сквері відбулося відкриття поки що єдиного в Україні пам’ятника з цікавою назвою і глибоким філософським змістом: «Пам’ятник новому пам’ятнику», київської художниці Жанни Кадирової. За задумом авторки, її витвір являє собою монумент невідкрито- му, новому, в якому і сучасники, і наше майбутнє – діти знайдуть всі риси нового героя, великої й талановитої особистості, котра б могла стати націо­нальною гордістю та ідеалом для прийдешніх поколінь.

Окрім архітектурних шедеврів, Шаргородщина цікава своїми видатни­ми особистостями, які народилися або проживали у краї. Ця земля надихала на творчість письменників М. Коцюбинського та С. Руданського, компози­тора М. Леонтовича. Її оспівували у своїх творах Леся Українка та Марко Вовчок.

Тут, у с. Генріхівка, (тепер Роля), у 1830 р. народився Антоній Ролле (Йозеф Антоній), видатний польсько-український історик, письменник, ав­тор численних монографій, статей і нарисів з історії Правобережної України ХУІ-ХІХ ст.

Родом з с. Мурафа Герш Іцкович (Андрій Михайлович) Будкер, видат­ний вчений-фізик, академік АН СРСР, засновник і до кінця життя незмінний директор Інституту ядерної фізики Сибірського відділення АН СРСР.

У с. Заячівка (нині с. Клекотина) пройшли дитячі роки відомого ученого економіста-аграрника Володимира Юрчишина.

З с. Носиківка – самобутня художниця Марія Деркач, перша картина якої з’явилася, коли їй виповнилося 52 роки. Її творчі праці експонувалися у Парижі, Нью-Йорку, Києві та Вінниці. Чимала колекція її робіт зберігаєть­ся у Шаргородському музеї образотворчого мистецтва.

Місто Шаргород не раз відвідували проїздом всесвітньовідомі особис­тості: турецький мандрівник Евлія Челебі, французький дипломат Ульріх фон Вердум, які залишили нариси про історію та тогочасну велич міста.

До речі, Шаргородський район – єдиний у колишньому Радянському Союзі, має 22 Героя Соціалістичної Праці.

Цікава Шаргородщина своїми старовинними українськими хатами, яким більше ста років, та не менш давніми єврейськими будинками.

Історію села Джурин досліджував М. С. Грушевський, який знайшов у Львівському літописі згадки про поселення, що датуються 1524 р.

Через село проходив поштовий тракт з Могилева до Брацлава. Поміщик П. Собанський на території Джурина поблизу ставу збудував розкішний палац із 42 кімнат, обсаджений фруктовими і декоративними деревами, а також винокурний завод.

В селах Перепільчинці та Пеньківка живуть і працюють самобутні майстрині вишивки і ткацтва.

Своєю багатою історією, звичаями та краєвидами славиться с. Пле- банівка, що розкинулося пообіч річки з милозвучною назвою Хороша. Свого часу в Плебанівці було збудовано аж п’ять млинів, з яких дотепер залишився один, найпотужніший, що довгий час вірно служив людям. З давніх-давен тут займалися ткацтвом, соломоплетінням, вишиванням.

Звідси родом і відомий український письменник Петро Перебийніс, який присвятив Шаргородщині багато ліричних поезій.

Окрасою с. Плебанівка є кам’яна п’ятиверха церква Богородиці та дзві­ниця, збудовані 1884 р.

У с. Лопатинці створений громадський музей М. Коцюбинського, де зібрані матеріали про його життя та творчість періоду перебування в селі у 1891 р.

Тут жила Матрона Дмитрівна Яковишина – глибокий знавець україн­ської народної пісенної творчості, від якої записано 152 пісні.

Громадський музей українського побуту в с. Стрільники знаходиться у приміщенні сільської ради. Тут також діє громадський музей стародавньо­го єврейського побуту. Народний музей історії села створено і в с. Пеньківка.

Чимало оригінальних творів живопису можна побачити у Шаргород- ському музеї образотворчого мистецтва, до якого Спілкою художників України передано понад 120 творів живопису, графіки, скульптури.

Шаргородщина – унікальний куточок Вінниччини з цікавою історі­єю, архітектурою, самобутнім народним побутом та багатонаціональним колоритом.

ЯМПІЛЬСЬКИЙ РАЙОН

Там, де плеса синьо-зеленаві

Древнього і мужнього Дністра,

В кожнім домі – наша честь і слава,

В кожнім полі – золота пора.

Н. Гнатюк

Територія – 0,8 тис. км²

На території району знаходиться 39 населених пунктів

Кількість населення – 43,2 тис. осіб

Відстань від райцентру до м. Вінниці автошляхами – 164 км, залізницею – 161 км

Річки: Дністер, Мурафа, Русава, Марківка, Вільшанка

Адміністративний центр району – м. Ямпіль

Населення – 11,4 тис. осіб

Телефонний код 0-4336

Ямпільщина – край Придністровського Поділля, що має надзвичайно красиві ландшафти. Його ще називають Подільським Кримом. Тут все: і клі­мат, і рослинність, і грунти – чорноземи сприятливі для проживання, праці та відпочинку людей. Місцевість зачаровує крутими переломами, де вирує швидкоплинний Дністер.

При крутизні схилів і спадів багаточисельних річок і ручаїв, розкину­лися тут чудові рівнини, а села, як і належить історично, причаїлися у за­тишних долинах.

Ямпільський район розміщується у південно-західній частині Він­ниччини і межує з Республікою Молдова та п’ятьма районами Вінницької області. На його території нині одне місто – Ямпіль. А кілька століть тому містами були відома історична Буша і Цекинівка. Адже біля кожного з них зна­ходили поселення трипільської (IV–III ст. до н.е.), черняхівської (III–IV ст. н.е.) культур, сюди сягали кордони Скіфії і Сарматії, які підтримували зв’язки з грецькими колоніями Причорномор’я, Балканами, Кавказом, Передньою і Малою Азією.

Дністром генуезькі купці на кораблях, навантажених сукном, вином, оліями, прянощами, піднімалися по річці, скуповували зерно, шкіру, хутро, віск, мед. Цекинівку вони називали давньою Ольхонією.

Ямпіль відвідували торгові представники Риму, Венеції з питання по­ставок «золотої подільської пшениці».

Про значну роль цієї місцевості у тогочасному житті йдеться у літо­писі Самовидця, одному з найдостовірніших історичних джерел XVII ст. У 1711 р. Петро І, здійснюючи Прутський похід, базувався на цекинівських землях. 1787 р. тут перебували війська О. В. Суворова. Сюди здійснювали походи Б. Хмельницький та його син Тиміш.

У 1984 р. біля с. Пороги археологи дослідили древній курган, який виявив­ся багатим похованням сарматського часу, що відноситься до 70-80-х рр. н.е

Це єдина могила сарматського царя, знайдена археологами в області. Крім того, предмети, які там знаходилися, пов’язані з конкретною історич­ною особою, а саме царем Інесмеєм або з людиною, яка була близькою до нього. Приблизно в той час відбулася битва між сарматами і римлянами. Сармати у ній зазнали поразки. Можливо, тіло царя переправили для по­ховання до міста Клепідава. Воно, за твердженням грецького географа Птоломея, було на місці нинішнього Ямполя. Підтвердженням цієї версії слугує те, що у сарматському похованні знайшли коштовну шийну гривну – символ влади. Вона виготовлена з трьох перевитих дротів і має форму кола, яке замикається двома стилізованими головами коней, що упираються в ажурне кільце-замок. Цікаво, що вчені розкопали тут два поховання: чоло­віче і жіноче. У чоловічому знайдено дубовий саркофаг, у якому й поховано сарматського вождя. За два метри на південний схід від чоловічого знайшли жіноче поховання знатної сарматки.

У могилах збереглися численні прикраси, виготовлені із золота. Кинджал, залишки лука, меч мають накладки із золотих пластин та інкрус­товані золотом. У жіночому похованні знайдено срібне дзеркало, золоті підвіски, персні. Весь одяг жінки розшитий золотом, а нижня частина – різнобарвним бісером. Знахідки зберігаються у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї.

Існує кілька версій щодо походження назви районного центру краю – міста Ямпіль. Деякі історики-краєзнавці пов’язують виникнення його назви від слів «ям» (поштова станція) і поліс (місто). Слово «ям» тюркського по­ходження – від татарського «дзям» – дорога. У XIII–XVIII ст. так називали в Росії поштові станції, на яких подорожні міняли коней.

За іншою версією, своєю назвою місто завдячує імені польського магната ЯнаЗамойського,якийуХУІст.збудувавтутзамокіретельнойогоукріпив.Дата закладання замку Я. Замойським вважається роком заснування міста Ямпіль (1580 р.). Однак, з розвитком мови, внаслідок певних фонетичних процесів, слово «Янпіль» змінилося на «Ямпіль». Історики стверджують, що Ямпіль з різних причин декілька разів «переселювався».

Починаючи з XVI ст., куди джерела відносять перші відомості про Ямпіль, ця земля була одним із провідних торгових центрів на Поділлі.

Замок, збудований тодішнім власником воєводою Яном Замойським, був добре укріплений, з бойововими вежами і прорізаними вузькими бійни­цями для ведення вогню по ворогові. Його бойову могутність підсилювала башта над ворітьми, де був в’їзд до замку з перекидним мостом через рів. Увесь він по зовнішньому периметру забезпечувався насипними земляни­ми валами – буртами, а також дерев’яним частоколом, вкопаним у землю і міцно з’єднаним між собою загостреними доверху дубовими палями. В цілому весь комплекс фортифікаційних споруд відокремлювався від напад­ників ще й широким, штучно створеним ровом, який заповнювався водами річки Русави. У замку і місті були споруджені глибокі, по кілька десятків мет­рів криниці, які розраховувалися на тривалу облогу. Ямпільський замок віді­гравав значну оборонну роль на цих землях в останній чверті XVI та XVII ст.

Окрім торгівлі тут значного розвитку набуває каменотесний промисел. Жителі навколишніх сіл, землі яких стали власністю польських магнатів, займалися землеробством, виноградарством, рибальством, тваринництвом.

Наприкінці XVI ст. по Україні прокотилася хвиля селянсько-козацьких повстань проти польської шляхти і українського панства. У 1593 р. козаць­кий полковник Лобода обложив Ямпільський замок. Хоч взяти його не вда­лося, та ця подія підняла на боротьбу ще більш широкі верстви населення.

Жителі Ямполя активно відгукнулися на заклик Богдана Хмельницького до боротьби за волю проти польських поневолювачів. У перші ж роки Визвольної війни місто стало одним із центрів, де формувалися загони на­родних месників. У середині серпня 1650 р., розташувавшись у Ямпільському замку, Б. Хмельницький перетворив місто на свою тимчасову резиденцію. Відомий цікавий факт про те, що гетьман призначив у Ямполі грати весілля своєму синові Тимофію.

Проте, на початку лютого 1651 р. польський гетьман Калиновський пове­лів своєму передовому загону на чолі з брацлавським воєводою Станіславом Лянцкоронським захопити Ямпіль. Поляки, зайнявши місто, пограбували його та підпалили, а жителів знищили. У цей трагічний день, як сказано у літописі, загинуло близько 10 тис. чоловік. Крім місцевих жителів, постраж­дали й молдовани, румуни, угорці, греки, євреї, вірмени. Після цієї трагедії містечко на довгі роки залишалося занедбаним, безлюдним поселенням.

Подібні обставини, ймовірно, змушували мешканців копати протягом багатьох століть підземні ходи і таким чином боронитися від нападників та зненацька нищити їх.

Існує багато цікавих історій про ямпільські підземні ходи, яким сотні літ. Декілька років тому на один з таких ходів натрапив місцевий житель, де знайшов срібні та мідні речі.

За часів приєднання України до Росії Ямпіль став повітовим містеч­ком Брацлавського намісництва, одержав власний герб, але в економічно­му відношенні залишався незначним населеним пунктом. Лише наприкінці ХУІІ1-на початку XIX ст. тут почала розвиватися промисловість. У 1817 р. стала до ладу суконна, панчішна і екіпажна мануфактури, поширювалися ручні ремесла. Але головним заняттям місцевого населення залишалося землеробство, виноградарство, дрібні промисли.

Бурхливі події відбуваються у краї під час визвольних змагань початку XX ст. Поблизу містечка діяли озброєні загони, які воювали проти більшовицької влади. На теренах Ямпільщини на початку 1919 р. було про­голошено Ямпільську республіку

Радянська влада не забула про народні повстання, що прокотилися Ямпільщиною. Тож на початку 1938 р. сталінським репресивним апара­том була «розкрита і ліквідована», а вірніше сказати, сфабрикована справа «військово-повстанського диверсійного загону», організатором і керівником якого визнали колишнього офіцера Ф. Ганькевича.

Сьогодні Ямпільщина – це аграрний екологічно чистий регіон, що має всі можливості для інтенсифікації туристичної діяльності.

Тут нараховується 118 пам’яток археології, 53 – історії, 4 – монумен­тального мистецтва, 2 – архітектури.

До непересічних пам’яток культури та архітектури Ямполя відноситься Свято-Миколаївська православна церква, збудована у XVIII ст. Нещодавно в храмі з’явилася ікона святого Геннадія Ямпольського, який народився 1880 р. у с. Іванків і якого на Архієрейському соборі було причислено до лику святих.

На території Ямпільщини можна побачити чимало цікавих туристич­них об’єктів: історико-релігійні пам’ятки «Хасидські святині» (с. Пороги), «Оксанівське скельне поселення» ХУІ-ХУІІ ст. і побувати в районних об­разотворчому і краєзнавчому музеях, приватному музеї В. А. Наконечного, члена Національної спілки майстрів народного мистецтва України, заслу­женого майстра народної творчості України, лауреата Національної премії України ім. Тараса Шевченка та премії ім. Катерини Білокур.

Та найціннішим туристичним об’єктом району є славетна Буша, що розкинулася у глибокій долині на міжріччі – Мурафи і Вушанки.

Тут, в одному з найдавніших сіл Поділля, знаходиться комплекс пам’яток археології, історії та культури, об’єднаних спільною географічною терито­рією в 7 га. Зокрема, це поселення трипільської, скіфської та слов’янської культур від IV тис. до н.е. до XII ст. н.е.; залишки оборонної фортеці з під­земними ходами ХУІ-ХУІІ ст.; скельний храм з художніми рельєфами, що не мають аналогів в Європі.

Вперше згадується Буша в акті 1569 р., коли канцлер Ян Замойський придбав її в Бушинського за 600 кіп литовських грошей.

На арену великої і трагічної історії Буша вийшла під час визвольної бо­ротьби українського народу за свою незалежність, коли стала твердинею на кордоні з Польщею. В цей період вона була містом Брацлавського полку – адміністративної одиниці української держави.

Намагаючись відновити свою владу над Поділлям, правлячі кола Польщі вели активну підготовку до війни. І вже в лютому 1651 р. жовніри знищили с. Красне, впали Мурафа, Шаргород і Чернівці. Коронна польська армія спалила Ямпіль та знищила майже всіх його жителів. Згодом поляки зайняли й Могилів та Немирів. Шляхтичі знищили Стіну, Кільчик, Дашів, Городок та ін.

В цей час помітно зросло населення Буші, оскільки вона стала одним із центрів зосередження опришків, якими командував полковник Петро Гречка.

Усім було зрозуміло, що Річ Посполита кине на неприступну і горду Бушу усі свої добірні війська. Це сталося в кінці січня 1654 р., коли тут від­булася перша битва козаків з польським військом під командуванням пол­ковника Андрія Окуня.

У березні вороже військо, що нараховувало 20 хоругв, в т.ч. 12 хоругв молдовського господаря Степана Георгіцу, очолюване Окунем, знову на­магалося зламати Бушанську твердиню. Вушанці разом з козаками, на чолі з полковником Гречкою, і на цей раз відстояли свою землю.

У листопаді 1654 р. 35-тисячне військо ворога знову оточило місто. Оборону Буші очолили комендант фортеці Завісний, полковники Зеленський, Махачинський, полковник опришків Гречка. Ворожа армада цілий день штурмувала Бушу, але змушена була відступити, несучи значні людські втрати. Настав новий день, і битва розгорілася з новим напруженням. Сили були нерівні. І під вечір 29 листопада поляки увірвалися в місто, де ще довго точилися запеклі бої.

Під час героїчної оборони Буші загинуло 16 тис. бушанців та смерть знайшло й чимало ворогів. Ці події відобразив Михайло Старицький у своїх історичних працях: повісті «Облога Буші» та драмі «Оборона Буші».

Після загибелі фортеці 1654 р. відродити своєї колишньої величі місто уже не змогло. З часом з’явилися люди, які на його руїнах заснували село, що зберегло горде ім’я величного міста – Буша.

1756 р. за кошти місцевих прихожан на території колишнього замку була побудована дерев’яна Михайлівська церква, дзвіницею для якої слугувала замкова башта, що збереглася до наших часів. На початку XX ст. на тому ж місці зведена нова церква. Зберігся і старовинний козацький цвинтар ХУІІ-ХІХ ст., що під горою Леськівкою, з масивними кам’яними надмогиль­ними хрестами, де поховані мужні захисники Буші. Він входить до комплек­су об’єктів історико-культурного заповідника.

Нині жителі с. Буші свято бережуть пам’ять про своїх славних пред­ків. Створено парк скульптур народних месників, що розкинувся поблизу дзвіниці. Постала з каменю і героїчна постать Мар’яни Завісної, яка очолила оборону міста після смерті чоловіка.

З обороною Буші пов’язано багато хвилюючих легенд і переказів. Чимало їх зібрав у різні роки учитель місцевої школи М. Г. Стигар. Одна з легенд повідує про походження окремих сіл цього краю. З неї можна ді­знатися, що у Буші не всі люди загинули, Залишився один козак – старий Дорош. Чи то він у печері якійсь заховався, чи може поранений лежав, а пани прийняли його за мертвого. А було у нього три сини – Мирон, Михайло і Петро. Як пани поїхали, потужив Дорош над друзями та дружиною і поховав усіх загиблих. Він робив кам’яні хрести, а сини йому допомагали. Мар’яні, кажуть, він теж поставив великий хрест. Перебрався Дорош на другий бік Мурафи і зліпив собі в лісі хатинку. Звідти й пішла Дорошівка. А як виросли сини, відправив їх ще далі в ліс, бо татари з ляхами шарпали місцевість. Там, де оселився Мирон, вийшла Миронівка, там, де Петро, – Петрашівка, де Михайло, – Михайлівка.

Пам’ятають тут і про козака Михайла, який ціною власного життя по­передив бушанців про наступ татар. Місцеві жителі з почестями поховали козака, а згодом поставили йому кам’яний хрест. Він вже не одну сотню літ стоїть біля Буші як приклад людського героїзму і відданості.

Цікавими для туристів є також приміщення фортеці та чудовий парк скульптур, що розташований біля неї. Адже у Буші здавна успішно розви­вався промисел обробки каменю. Тому не випадково вона стала місцем про­ведення у 1986 р. першого в Україні пленеру скульптури з каменю, якому дано символічну назву «Подільський оберіг». Про нього згодом заговорила вся Україна. До Буші на щорічні пленери потяглися скульптори, а з часом і ху­дожники. Виготовлені ними скульптури зберігаються на території історико- культурного заповідника «Буша», якому у 2000 р. постановою Кабміну України № 1275 надано статус державного. «Полонянка», «Мар’яна Завісна», «Захисник Буші», «Берегиня», «Гречко Опришко», «Собор», «Мати», «Криниця століть», «Скельний міф», «Боян», «Кобзар» – невеликий перелік скульптур, що відтворюють славетні сторінки історії рідного краю.

Окрім знаних народних каменярів села Буша і Дорошівка, що розкину­лися вздовж берегів річки Мурафи одне навпроти одного, здавна славилися й народним килимарством. Тут виявлено близько п’ятдесяти килимів, виго­товлених понад 100 років тому, які були представлені на унікальній виставці «Бушанські килими ХІХ-ХХ ст.», що діяла у виставковій залі Вінницького обласного краєзнавчого музею.

Село Буша відоме й іншими унікальними пам’ятками старовини. Окрасою місцевості є Бушанський скельний рельєф у скельному храмі, відкритий професором В. Б. Антоновичем у 1883 р. Саме з цих пір він стає відомим широкому колу науковців. Навколо нього до цих пір продовжують­ся дискусії щодо часу його створення та змісту композиції. Частина вчених відносить рельєф до пам’яток дохристиянської доби, інші вважають його пам’яткою мистецтва та історії пізнього середньовіччя.

На цьому унікальному рельєфі зображено безлисте дерево, на одній з гілок якого сидить півень. Під деревом на колінах молиться людина (ско­ріш за все жінка). За нею – величний олень. У центрі композиції, зверху, між рогами оленя і гілкою дерева, – прямокутна рамка з напівстертим написом, що пояснює сюжет пам’ятки.

Цікавим для відвідувачів стане й музей «Подільська хата», де можна ознайомитися з побутом місцевих селян кінця ХІХ-початку XX ст.

Славиться Буша і своїм урочищем «Гайдамацький яр» на березі річки Вушанки, що має статус геологічного заказника національного значення, ('мою назву «Гайдамацький яр» дістав наприкінці ХУІІ-початку XVIII ст. завдяки подіям, які в історії відомі під назвою Коліївщина.

За переказами, саме тут збиралися повсталі гайдамаки на чолі з Іваном І битою. До того ж тут можна побачити скупчення цікавих форм вивітрених пісковиків і вапняків, мальовничих та унікальних колон, стовпоподібних форм, чудернацьких тварин і міфічних образів.

Не менш своєрідний «Гайдамацький яр» і у геологічному відношенні: річка Вушанка зробила тут своєрідний розріз південної частини Вінницької області в товщах вапняків, сланців, пісковиків різних епох на глибину до 120 метрів.

Ось така вона Буша. І хоч на мапі України її не відшукаєш, все ж вона магнітом тягне до себе за покликом власної душі істориків, археологів, чис­ленних туристів. Мабуть немає такого національно свідомого українця, який би не чув про славетну Бушу.

Подорожуючи Ямпільщиною, варто завітати до с. Клембівка, відомого центру подільської народної вишивки. Клембівчанок з давніх часів вважали найкращими вишивальницями. У 1880 р. вони навіть готували вишивки для сукні російської імператриці. У кінці XIX ст. кращі зразки клембівської ви­шивки були відібрані на Всесвітню виставку в Чикаго для презентації укра­їнського народного декоративно-прикладного мистецтва.

Цікавий випадок стався 1968 р. на виставці у Лейпцигу, де експону­валася клембівська жіноча блуза «Сніг». Журі довелося скликати комісію спеціалістів із кількох країн, аби визначити, що це справді ручна вишивка, а не виріб автомата, – настільки тонкою і точною була робота, бездоганно виконана Ганною Лялькою.

З незапам’ятних часів тут виготовляли традиційні килими, які своїми узорами сягають у часи трипільської культури.

Мають свій неповторний колорит й інші навколишні села краю.

Тож завітайте у Ямпільський край, героїчний край легенд і козацьких звитяг, цей благодатний край, де навесні земля потопає в садках і бузках, а восени манить розкішшю воскових плодів, де стрімкий Дністер всім під­ковою щастя пророчить.

Contents

FROM COMPILERS

Beautiful Vinnytsia, capital of the region

Vinnytsia Tourist Attractions

Bar Region

Bershad Region

Chechelnyk region

Chernivtsi region

Gaisyn Region

Iampil Region

Illintsi Region

Kalynivka Region

Khmilnyk Region

Koziatyn Region

Kryzhopil region

Lypovets Region

Lityn Region

Mogyliv-Podilskyi Region

Murovani Kurylivtsi Region

Nemyriv Region

Orativ region

Pishchanka region

Pogrebyshche Region

Shargorod Region

Teplyk Region

Tomashpil region

Trostianets Region

Tulchyn Region

Tyvriv region

Vinnytsia Region

Zhmerynka Region

FROM COMPILERS

Picturesque nature, favourable climatic conditions and geographical disposition of Vinnychyna, its unique archaeological and architectural monuments of old times, glorious historical events, original cultural and folk traditions and customs, a brilliant group of outstanding figures were perfect conditions in our land for development of a rather popular and profitable sphere in the modern world as tourism.

The aim of this edition is to present valuable pearls and the most interesting sights of villages, settlements, cities and towns, in which Vinnychyna is so bountiful and abundant, to guests, residents of the region, land researchers, tourists and all travelling lovers.

Data in the guide is presented in two languages — Ukrainian and English.

Here you will find information about development of active tourism, water, hiking and day off routes in the land. You have opportunity to learn about local recreation resources, health resorts, holiday hotels, rest and leisure homes where you can improve your health and take an interesting rest.

You will feel burst of cheerfulness and high spirit, inspire yourselves with striking impressions from palaces, castles, towers and ancient cultic buildings when you visit protected places of the land speaking with nature, drinking sanative spring water, and breathing in fresh air saturated with herbs. You have a chance to see consummate works of folk workmen of art in painting Easter eggs, embroidery, fictile art and painting. You will taste delicious dishes of the original and various Podilian cuisine.

Diverse assets on regional ethnography of Vinnytsia Region Universal Research Library named after K.A. Timiriazev were used in the guide. It includes basic researches on history of separate populated areas written by prominent Vinnychyna regional ethnographers.

Interesting information on history of some monuments, outstanding people and folk craftsmen is found in publications, set in region and district newspapers and Internet.

Data given by representatives of authorities of local self-government, region state administrations, departments of culture of region state administrations, city radas, towns of a region meaning, and central region (city) libraries is used in the guide.

We express special gratitude for support to M. V. Potupchak, a head of the section of cultural heritage protection of the Department of Culture and Tourism of Vinnytsia Region State Administration, VS. Mazuryk, a representative of National Rada on television and broadcasting in Vinnytsia region, S. S. Harenyk, a chief specialist in tourism of the Department of Culture and Tourism of Vinnytsia Region State Administration. Factographical information collected by land researchers scrupulously and thanks to their self-sacrificing, enthusiastic and such a necessary work is of a great worth.

We invite all comers to take a travelling through glorious Vinnychyna that is famous for gifted fellow countrymen, its expressive historical past, original cultural heritage, outstanding holy places and picturesque nature.

We expect that in the course of time this edition will be supplemented with new absorbing surveys on regional ethnography and reprinted by admirers and researchers of the land.

Beautiful Vinnytsia, capital of the region

Area – 0.1 

Population – 367.8  thousand people

Distance Vinnytsia – Kyiv by highway – 260 km, to Lviv – 369 km, to Odesa – 429 km

Rivers: the Pivdennyi Bug with its tributaries the Vyshenka, the Tyazhyliv, the Vinnychka

Vinnytsia  is administrative center of Vinnytsia Oblast since 27 of Febryary, 1932 and administrative center of Vinnytsia Region thet since 1965

Tel. Code: 0-432.

“The gem of Podillya”, “The heart of the region”, “The beauty”, “Garden City”, all these definitions refer to the city of Vinnytsia, lying on the banks of Pivdennyi Bug river.

Vinnytsia and its neighborhoods stand on the Volyn-Podillya crystal monolith, mantled by Quaternary deposit of sands, clays, limestone and marl. This blanket, enriched by decomposed plants, over the centuries transformed into the humus-rich soil (chernozem soil). The ground of this massif is made of the most ancient rocks: granites, gneisses, syenites, outcropping in some areas, and is used as a valuable construction material.    

Taking a highway, the city is located some 260km southwestward from Kyiv, the capital of Ukraine, 429km from the port of Odessa, and 369km from Lviv. Due to such a position Vinnytsia oblast has established and maintained brisk economic relations, both with neighboring regions and remote business partners.

Vinnytsia lies on latitude 49° North, i. e. in middle latitudes, having characteristic to such zones moderate climate, with long summer, bringing no excessive heat but abundant moisture, and with relatively short, mild enough, winter.

Due to generous soil and favorable climate this territory has been populated since the ancient times. Vinnytsia chronicles begin in 1363, when the need arise for the Great Lithuanian Principality to affirm its domination over Podillya region, after Tartars defeat.

History of the city reflects the history of the whole Ukrainian nation, during centuries struggling for its sovereignty. Our predecessors went through severe times during internecine wars in Lithuanian Principality. In the period from 1400 to 1569 AD Vinnytsia saw more than 30 devastating assaults by Tartars. Despite that the city was growing as a heart of economic and cultural life of the region. The first record about a Vinnytsia native, enrolled to Krakow University, refers to 1469. The first written notice about a Vinnytsia craftsman is dated 1508 AD. In 1545 there were 273 houses in Vinnytsia, this number grew to 429 in the course of seven years. Construction, in 1558, of new fortress on Kempa island gave birth to the “New City” on the right bank of Pivdennyi Bug river, meanwhile the “Old City” on the left bank continued to grow.  

Under the Liublin Union Vinnytsia became a Polish city, and in 1598 became administrative center of Bratslav domain (province). The city was playing a significant role in economic life of the region, to confirm that were the privileges of duty-free trade, granted to Vinnytsia in 1580, 1593, 1634, and effective through the whole territory of Polish-Lithuanian Commonwealth, as well as adoption and rule of Magdeburg Law on its territory since 1640.

At the same time Vinnytsia’s spiritual life was marked by several important events. Construction of two cloisters was completed by Vinnytsia Catholic community respectively by 1617 and 1624, and Jesuit College was inaugurated in 1642. Saints Cosmas and Damian Orthodox community was growing fast in Vinnytsia, having sponsored, since the last quarter of 16^th century, Ukrainian community school. Orthodox College was founded and admitted first students in 1632 due to joint efforts of Petro Mogyla, outstanding clergyman and one of the most important figures in Ukrainian education and culture, and Mykhaylo Kropyvnytskyi, Bratslav Court clerk.

As for the military history of 17^th century, in March 1651 Vinnytsia became a battlefield where the Polish Army was defeated by Cossacks regiments under Ivan Bogun lead. Bogdan Khmelnytskyi visited Vinnytsia twice, in 1643 and in 1653.

In 1797, after the Right-Bank Ukraine was annexed to Russia, Podilska province was created, and Vinnytsia became administrative center of Vinnytsia district. Since 1798 city life was governed by “Municipality Regulations”, implemented in other Russian cities only since 1801. At that time the noticeable growth of the city begins, so that by 1860 it counts 10 thousand inhabitants, 5 schools, one hospital, 190 shops and stores and a theatre.

Construction of Kyiv-Balta railroad and putting into operation of Koziatyn-Zdolbuniv line became a powerful spur to further development of the city, as railway service provided direct connection between Vinnytsia and Kyiv, Odesa, Moscow, Saint Petersburg and Poland. During the last 40 years of 19^th century Vinnytsia demonstrated more than triple growth, having the highest volume of trade in Podilska province.

Significant changes arrived to the city at the beginning of 20^th century. The first line of public water supply was commissioned in 1911, along with the city electric lighting. In 1912 the tram line “Zamostia (city district)-Downtown” was inaugurated. Superphosphate plant was commissioned in the same year.

In 1914 Vinnytsia became administrative center of Podilska province.

In 1917-1918 the city went through the stormy events. The power was seized, in turns, by revolutionary committees of worker and soldier deputies, by Denikin’s Army, and by the puppet government brought to power by Austrian-Hungarian troops. At the same time, downtown “Savoy” Hotel became a temporary residence of the Government of the Ukrainian People’s Republic.  

In 1923 the city becomes administrative center of the district, and since 1932 up to present Vinnytsia is administrative center of the homonymous oblast.

The city suffered irreparable losses in the years of communist repressions, followed, in the years of war, by devastating occupation by Nazi German invaders, who established in Vinnytsia the special regime trying to protect “Werwolf” Headquarters constructed by them in the city vicinities. During the war, in the period 1941-1945, population of Vinnytsia dropped from 100 thousand to 27 thousand, only 10 manufactures of 50 escaped destruction, 1880 living houses were totally destroyed. Due to unprecedented efforts by local people and specialists sent from all over the country, reconstruction of city industry was completed by 1948, giving place to subsequent powerful growth of new industries, including electronics, radio engineering, metalworking and others.

Since 1972, according to new administrative division, the city has three districts: Leninskyi, Zamostianskyi and Staromiskyi.

Immediately after Ukraine’s declaration of independence, as a result of democratic processes revival, upon local government’s authorization, Vinnytsia became the third city in the whole nation to hoist the national yellow-and-blue flag on the main city square.

Today Vinnytsia stretches 12km along both banks of the picturesque Pivdennyi Bug river. The city grows, becomes more attractive and stylish, acquiring European look.

In the new economic and social situation Vinnytsia is developing as industrial and administrative center of the oblast, being organically included in economic relations with other Ukrainian regions.  

Vinnytsia can boast of several universities with affirmed reputation in and beyond Ukraine: National Medical University, National Technical University, State Pedagogic and State Agrarian University. Over 900 international students, coming from various continents of the world, yearly graduate from these schools. Furthermore, 5 higher education institutes, 10 colleges, 8 research and development centers, 10 design offices and 2 design divisions contribute to educational and research potential of the city.

Former rehabilitation center of Air Forces was reorganized into Main Center for Diagnostics, Therapy, Rehabilitation, Research, Development and Medical Expert Examination in Ukrainian Air Forces. This Center includes Aerospace Medicine Unit, and performs rehabilitation and therapy, using sophisticated methods and techniques.   

In course of city economy latest development light and processing industries acquired special importance. Pride of the Vinnytsia industry, “Krystal” plant has introduced at its production facilities international quality standards, and produces unique pieces of jewelry, including 57 facet round diamonds, highly demanded by customers from all over the world. Items produced by “Volodarka” and “Podillya” garment factories are known by fashion people in many countries. “Podillya-OBST” Joint Venture (Austria-Ukraine) successfully sells far beyond the region the foodstuffs, produced at the Vinnytsia facilities. Are worth to be mentioned as quality products the medicines produced by “Sperco-Ukraine” pharmaceutical company (Joint Venture, Spain-Ukraine), as well as up-to-date items and blocks for civil and industrial engineering manufactured by “Novolax” Company (Joint Venture, Canada-Ukraine).

“Vinnytsia Plant of Tractor Units”, JSC successfully sells for decades all over Europe hydraulic pumps, as well as systems and units for agricultural and other machines. Vinnytsia State Cartographic Factory, now as years ago, provides printing materials for domestic needs and for export to the CIS countries. The companies “AVIS” Ltd., “Vinnytska Kharchosmakova Fabryka” (Flavoring Plant), “Oliyno-Zhyrovyi Kombinat” (Fat-and-Oil Plant) strive for quality and work hard to make their foodstuffs more and more competitive and attractive for consumers on the internal market. 

 Implementation of the Strategic Plan for City Economic and Social Development for 2002-2010 offers good opportunities for investments into energy saving technologies and measures, initiated for that purposes by the local government at public companies, as well as into development and reconstruction of public housing, and in other sectors, important for city life.

Vinnytsia Tourist Attractions

Start your Vinnytsia tour from “vulytsia” Soborna, the main street of the city, where each building has a unique history. Don’t miss the building of Vinnytsia Regional Universal “K. A. Timiriazev” Library, designed at the beginning of 20^th century by G. G. Artynov, Chief City Architect.  

30 houses, erected according to Grygoriy Artynov’s design, persisted until now in Vinnytsia, from approximately 39 buildings, built by the first city architect.

It’s hard to imagine today’s Soborna street without city theatre (1910), municipal school No.2 (1900, former women’s ministerial classical school), courts building (1911, former district court and city council), “Medicinal Herbs” shop (Richer’s house), “Ukraina” Hotel (1912, former “Savoy” Hotel), Vinnytsia General Commodity Exchange and the Chamber of Commerce and Trade (1911, former municipal Duma = City Hall) and others.

In his explanatory note to the Library design Artynov emphasized that he took American libraries as a model while developing the project. The reason was simple: according to Artynov, they (American libraries) “represent optimal solution for preserving book treasures and providing free public access to them”.

Vinnytsia Regional Universal “K. A. Timiriazev” Library celebrated its 100^th anniversary last year. Now it plays a significant role in the spiritual life of the city, being the center of cultural, scientific and informational events, and sharing invaluable knowledge with Vinnytsia residents and guests. If you visit the Library, you will be introduced in its glorious history, lasting since remote 1907, and immersed into the world of precious antique books and rare editions, selected and preserved during a century by librarians. This collection includes incunabula and paleotypes, the Cyril printing books published in 18^th – first quarter of 19^th century, lifetime and rare publications of books by Ukrainian, Russian and world classics in fiction, science and art, works by politicians and prominent public figures, Ukrainian and Russian books published in 1917 and during Civil War period, as well as rare periodicals, almanacs and digests. You will be able to see one of the famous giant incunabula, “The Book of Chronicles” (Nuremberg, 1493), illustrated by numerous engravings representing views of Biblical and Medieval cities, portraits of historical personalities since the beginning of time. You also will see the consummate masterpieces of printing art: Elsevires, illustrated publications, miniatures and giant books, along with unusual patterns of bindings and covers. The Library can boast of books from the private libraries of the Count L. P. Geiden, V. P. Desin, K. Podvysotskyi, of books with autographs by S. Pototska, Y. de Vitte, S. Stempovskyi. The pride of the Library are the books printed by top publishers such as Brockhaus and Efron, Wolf, Glazunov, Mamontov, Marx, Pavlenkov, Plavilshchikov, Sytin, Soskin etc. 

The Library’s personnel have been always holding in reverence the name of N. A. Borshchevska, who saved rare books from destruction during Nazi occupation of the city. Courageous lady, defying mortal danger, sheltered books at the vaults of former city Wall.

Library visitors get charmed by harmonious combination of the antique and the modern in Library’s interior. “Timiriazev” Library today is a cultural, scientific, educational center, and the site of study and popularization of local history and tradition, discharging its mission with use of cutting-edge information technologies.

Academy Music and Drama “M. Sadovskyi” Theatre is another favorite venue of Vinnytsia intellectuals. Its premises were built in 1910 by Grygoriy Artynov, and partially reconstructed in 1948. The theatre is the pride of the city, focus of its artistic life, harbor of spiritual, eternal and peerless.

Initially the theatre was offering its stage to touring companies, but since 1920 Gnat Iura organized local drama troupe, giving performances in Vinnytsia on continuing basis, and including such names as Amvrosiy Buchma, Oleksiy Vatulia, Volodymyr Sokyrko, Feodosiya Barvinska and others. This company in 1923 moved to Kharkiv, and in 1926 to Kyiv, where they founded famous Ivan Franko Theatre, existing until now.

Today Vinnytsia Academy Theatre is one of the best Ukrainian theatres at the regional level. It offers to the audience performances of various genres, having repertoire able to satisfy the most exigent theatergoers. The company is actively touring, being in particular demand in the Western Ukraine. Local actors welcome with joy and interest their colleagues coming to Vinnytsia from the different parts of the world. In short, Vinnytsia can boast of a plenty of theatre events and guest performers. Hard to believe? Come to the theatre and see it yourself!

Three-storyed building of the former Municipal Duma (City Hall, 1911), not far from the crossing of Soborna and Kozytskogo streets, won’t remain unnoticed, when taking a walk downtown. Municipal Duma was built by Artynov in “modern Greek” style. Heavy, fluted semicolumns of Doric order, bearing originally interpreted pediment, and large pattern on “Greek” parapet are neighboring with high window rectangles of modern style, with city coat of arms above them, representing the following: «golden hooks» and «two swords», in the form of sabres. As for the colour concept of the interior, the whole building was once called “The White Room”, memorable for its revolutionary Soviet past: the Soviet rule was proclaimed here on 17^th of January 1918.

At some distance, on the crossroad, there is another Artynov’s pearl, hotel “Savoy” in the past, one of the Vinnytsia most beautiful buildings at present. “Savoy” is an eclectic building, remarkable for thorough elaboration of every detail in its design, emphasizing luxury and taste. Sixth floor used to be a penthouse. Commemorative plaque at the entrance reminds the events of the Civil War: in March 1919 the Hotel was a residence of Headquarters of the First Soviet Ukrainian Division under the command of N. A. Shchors.

Walking down Kozytskogo Street, along the respectable, formerly for rent, apartment houses, you will find a big red brick tower in the corner of small public garden. Panoramic view of the city will reward those who venture to climb the upper floor of the water tower, built at the beginning of 20^th century, with tower clocks and the fire bridge. City Tower, a silent witness of upheavals and storms of the past century… There is a Museum of Afghan War soldiers in the premises of the Tower now. Exhibits include photographs, letters and personal belongings, giving idea of life and personality of the soldiers born in Vinnytsia, who were struggling in Afghanistan War.

Down in the small public garden there is a Memorial honoring the heroes of Revolution, Civil War and Great Patriotic War. There is a tomb of Petro Zaporozhets, Lenin’s comrade-in-arms, member of Saint Petersburg “Union for Liberation of Proletariat”.

If you happen to visit Memorial on weekend you’ll see the brides in white wedding dresses laying flowers to the pedestal of the Memorial to honor those who have fallen during the World War II.

There is a commemorative plaque on one of the houses on Grushevskogo Street, reminding that in 1925-1927 Ian Fabritsius, corps commander and Civil War hero, lived there.

Some of the neighboring buildings are of architectural interest too: one of them was built in baroque style, another – in art nouveau, with beautiful bás-relief, realistically representing Diana hunting.

Eclectic tall building on the steep bank of Pivdennyi Bug river, at the beginning of Kozytskogo Street, was erected with use of the latest construction techniques and materials of early 20^th century: reinforced concrete, steel, quarrystone and brick masonry. The house was built for a rich Odessa merchant of Greek origin, whose name was Kumbary. The name outlived his bearer for decades, having given denomination to the popular Vinnytsia beach. 

When taking a walk down Soborna street, do not miss the opportunity to visit the Local Ethnography Museum, displaying its exhibits in reconstructed historical City Walls (“Mury”). Museum’s collection counts over 90 thousand items (a lot of which are unique), belonging to the local nature, history, archeology and ethnography.

A big number of important exhibits were added to the Museum’s collection within the last decades. Some of the displays have international importance, they are archeological findings and came to the possession of Museum after completion of excavations in 1984-1992. One of the most exciting and important findings, discovered at Porogy village (Yampil region), was a sepulcher of Sarmat tribal chief (1^st century AD).

Wonderful pieces of gold jewelry: grivna (necklace), pendants, bracelets, waist buckles, as well as the arms from the tomb were displayed at many European exhibitions, in Italy, Finland, and Germany. In 1986 the most ancient golden items ever made on the territory of Ukraine, were found in the vicinities of Gordiivka village (Trostianets region). The pieces were attributed to the Bronze Age, the tumuli (burial mounds), they originate from, are over 3-3.5 thousand years old. In 1992 the tomb of Sarmat pagan priestess, with all accessories, was found at Severynivka village of Yampil region. This finding is one of the very few relics of such scale, discovered in the national territory during the entire history of Ukrainian archeology.

Other pride of the Museum is an extremely valuable collection, obtained as a result of excavations and study performed by professor I. Vynokur from Kamianets-Podilskyi University. The unique set of jewelry, found by scientist, was made by a craftsman belonging to Eastern Slavs: it’s so called Bernashiv set, attributed to the middle of the 1^st millennium of Christian era.   

Diorama “Polish Army Defeat by Cossacks under Ivan Bogun Command. Vinnytsia, March 1651” will capture attention of visitors interested in history. Exhibition was made by the artists belonging to Grekov’s school: M. I. Ananiev, P. I. Zhygmont, G. I. Marchenko.

One of the Museum sections tells the history of education and schools in Podillya region, and includes several stands dedicated to the prominent figures of culture and science, who lived and worked in the city and oblast. Another exposition recalls tragic periods in the history of Vinnytsia: the Great Famine of 1932-1933 in Podillya region, mass extermination of population by the People’s Commissariat for Internal Affairs (NKVD) in 1937-1938. Big exposition reconstructs events of the Great Patriotic War (1941-1945).

One room is dedicated to the history of arts and crafts, and includes memorabilia relating to the spiritual life of Vinnytsia. A lot of ethnographic items give to the visitors the idea of ethnic origin, history, manufacture and housework, everyday life and culture of Ukrainians, Russians, Poles, and Jews, who lived here. 

Museum has a big collection of bright women chemises and men shirts, with rich embroidery, characteristic to Podillya’s centuries-long tradition. Collection also includes a lot of weaved items, and, in particular, carpets, as this craft was an essential part of housework of each Ukrainian family in rural area. During the centuries pottery production was a common trade for Ukrainian families in Podillya region, so the pottery possesses an appropriate place in Museum's ethnographic collection, offering to the visitors a big variety of patterns, all with ethnic flavor and finesse. Collection includes such items of spiritual culture as painted Easter eggs, paper-lace ornaments (paper-cutting), folk-art paintings and icons. Unique pieces of the collection represent items produced by local craftsmen: blacksmiths, fur dressers, fishermen, hunters, coopers, etc.        

Local Ethnography Museum’s collection is a spiritual heritage of the region, reminding us where we descend from, when our ancestors settled in these lands, what living habits they had, what clothing they wore, which kind of tools they used to till the land. Visiting the Museum we learn the traditions our progenitors maintained during generations, the deities they worshiped, the rules according to which they taught and educated their children, and, finally, the force due to which our grandfathers defended their motherland from infinite invaders. Museum exposition narrates, teaches, cautions, makes us thoughtfully see the life and apprehend its enduring values.

On the former city Walls territory (so called “Mury”), in a quiet place, next to Local Ethnography Museum, you’ll find Vinnytsia Regional Art Museum, founded in 1919.

Connoisseurs of art will enjoy the collection of Duchess Maria Shcherbatova (maiden name Pototska), from her palace in Nemyriv. Collection includes paintings by famous artists of 17^th-19^th centuries from Eastern and Western Europe: Th. Rombouts, Ph. Wouverman, Е. Bertier, М. Bacciarelli, J. Lampi Senior, R. Schuster, B. Rode, А. Schrier, L. Maier, О. Frommel, A. Roslin, М. Quadal, G. Kugelgen, Misevic, I. Yasinskiy, P. Stakhevich, V. Smokovskiy, L. Goroviz, I. Simler, Т. Holpain, I. Repin, V. Polenov, К. Briullov, К. Savitskiy, І. Kozakov, І. Svetlitskiy, E. Bukovetskiy, А. Kaigorodov, P. Nilus, О. Novakovskiy, V. Orlovskiy, А. Manevich, G. Golovkov. Works by other outstanding artists are present in the Museum, including the pieces of modern art.

Vinnytsia Art Museum can boast of the collection of graphic artworks of 18^th-20^th centuries, including works by J. P. Norblin, A. Orlovskiy, C. Tinti, G. Volpato, N. Orda, К. Trutovskiy, V. Kasian, G. Iakutovich and others. Museum’s exhibits also include an impressive collection of 17^th century Italian majolica, porcelain produced in 17^th-20^th centuries by renowned porcelain works of Europe, Ukraine and Russia, sculpture, antique furniture, rich collection of folk arts and crafts (embroidery, handwoven items, ceramics, painted Easter eggs, paper-lace ornaments, wood engraving, glass-work, frescoes), easel folk-art paintings and folk icons.

Not far from both museums there is a majestic Holy Transfiguration Cathedral.

Vinnytsia Cathedral bears the name of the Holy Transfiguration Cathedral since respectively not very long ago. The first cathedral in Vinnytsia was named in honor of Saints Cosmas and Damian. The history of this church started centuries ago, along with the history of the city itself. At that time it was a small fortress on the beach of the Bog river. From the description of this fortress, dated 1552, we learn that among the settlement’s houses there was a household of the “priest of Cosmas and Damian church”. Thus, we can deduct that the church bearing this name did exist in Vinnytsia or in its suburbs in that period, but we know for sure that since 18^th century it gained the status of the cathedral and subsisted until 1832.

Everybody in Vinnytsia knows that Mykhailo Kotsiubynskyi was born and lived here, but few people are aware that the prominent Ukrainian writer had also accepted the sacraments of baptism and marriage in the Holy Transfiguration Cathedral. The child was baptized in 1864 by the Senior Priest, Father Porfiriy Voznesenskiy.

20^th century became the time of ordeal for the Holy Transfiguration Cathedral. In 1922 it was plundered by Soviets. Twice it was closed down and stopped functioning as a building for public worship: in 1930 local authorities made a warehouse for rubber items in there, and in 1962 they organized a gym.

In ’80 there was a concert hall for chamber and organ music in the premises of the church, which (the hall) subsisted until 1990, when the city and oblast government decided to return the cathedral back to ecclesiastical authorities.

Across the Soborna street the Catholic convent and Catholic Cathedral of the Holy Virgin of Angels rise above the neighboring buildings. The Convent was founded in 1744, by Capuchin Franciscan Friars order. The Cathedral was built at the beginning of 20^th century, served as a lecture-hall during the Soviet era, and was later returned to the Vinnytsia catholic community.

Walking down by the same side of Soborna Street you will find Lifshitz Synagogue, built in 1897 (Regional Philharmonic Society, in Soviet time). In 1992 the building was transferred back to the Jewish community of the city.

For those keen on sacral architecture masterpieces, visiting St. Nicolas the Miracle-Worker Church is a must. The Church rises above the Pivdennyi Bug river, standing on the granite upland of its left bank, in the most picturesque part of the Old City.

The church is built of oak logs, and represents a wonderful piece of the art of wooden architecture by Podillya craftsmen, in late Baroque style. You will see a typical for Southwestern Ukraine three-tier church with gallery, belting the whole church’s perimeter. Truncated angles add a particular finesse to the cribwork, as they form three octahedrons, gradually converging upwards. Traditional inscription on the doorpost says: “Due to endeavour of the churchwarden Anton Postelnik, in the name of the Father, Son and the Holy Spirit. Amen. Was built this St. Nicolas Church the year 1746 AD, the month of April, on the eleventh day”. On August 31^st of the same year the Church was consecrated for public liturgy. The Church was erected on the place of the old wooden St. Nicolas church, burnt to ashes by Polish general Chaplinsky.

From Soborna Street you can easily access the Vinnytsia “Maxim Gorkiy” Central City Park , a national landscape reserve with the area of 40ha. Located in the very heart of the city, the park is always pleasing the eye: glittering in the sun in spring, attracting the visitors by fresh green in summer, gladdening the eye by the yellow, orange and red in autumn, and by white snow piles in winter.

 The Park is a place to spend your leisure hours, a venue for many cultural events and amusements.

Planetarium is one of such amusements, where a lot of people come to observe stellar sky during four seasons.   

During the last 40 years “Melodia” Band has been always contributing to good mood of all city festivities, for which Vinnytsia citizens and guests usually gather in the Park. Some important dates are always celebrated there, such as the Spring of Liberation, the Victory Day, Constitution Day, etc.   

There are 40 amusement points in the Park: 21 rides and attractions, and 19 game machines.

Many generations of Vinnytsia citizens enjoyed this oasis of green, this wonderful   place for pastime and leisure.

On the left bank of Pivdennyi Bug river there is an ordinary single-storey building, looking as traditional Podillya peasant “two-room house, divided by a hallway”. The building was erected in 1820 in the poor district “Zamostia” (“Transpontine”), or “Zavalie”, and does not belong to architectural relics. But the name of the person, born in this house in 1864, is well known all over the world. The yard is buried in flowers, especially in flaming carnations. In the center of flower-beds there is a big agave, which “blossoms to die, and dies to blossom”, according to saying of Mykhailo Kotsiubynskyi, a Great sun-worshiper, who was born and lived here for thirty-three years. Since 1927 the house hosted Kotsiubynskyi’s museum. There is a commemorative plaque on the house on Soborna street, reminding to the visitors that in October 1891 in this big pretentious building in “Russian” style (former vocational school, erected in 1890), Mykhailo Kotsiubynskyi, being an external student, successfully completed examination and gained qualification of people’s schools teacher. Amazing and instructive are the exhibits of Kotsiubynskyi Museum. Literature memorial of the “Great sun-worshiper”, classic of the Ukrainian literature, is a popular place of interest   of Vinnytsia citizens and guests, a nucleus attracting local talented youth.

The last 20 years of the illustrious surgeon Nikolay Pirogov’s life were associated with Vinnytsia. Great scholar, founder of the field surgery, father of the Russian Red Cross, author of “Topographic Anatomy” in four volumes, doctor who saved life to the Italian patriot Giuseppe Garibaldi, all these definitions refer to Nikolay Pirogov. His estate near Vinnytsia was transformed into museum, with small church and necropolis on its territory, frequently visited by guests of our city, and crowded with school groups on weekends.

We are proud of being the homeland of Mykola Leontovych, Ukrainian composer, collector of folk songs.

Municipal choir and folk dance group “Barvinok” are bringing fame to Vinnytsia, representing Ukraine and its talents all over the world. Vinnytsia City Chamber Choir gladdens the audience with splendid performances and vast repertoire, which includes over 200 pieces, from Renaissance to the modern. For deep-felt and skillful performance of sacred music the Choir was honored the right to perform during the audience of the Pope John Paul II, and received his high appraisal and benediction. The Choir also presented Ukrainian choral singing art at Poland, Hungary, France and Slovakia, Romania, Austria and Germany.
Music art connoisseurs will appreciate masterly execution by “Arkata” Chamber Orchestra (Vinnytsia oblast Philharmonic Society). The Orchestra played over 650 concerts in every small town of Vinnytsia oblast, as well as in Kyiv, Cherkasy, Khmelnytskyi, Zhytomyr, Kaniv, Ostrog, Krakow, Wroclaw, Lezhaisk, Mogyliv, Odessa, etc.

List of the Vinnytsia famous citizens, remembered with gratitude by further generations, also include town elder Iatsko Palagenko, put to death by Polish gentry for defending city’s independence, Haidamak leader Gryva, country philosopher Semen Oliynychuk, artist of international fame Nathan Altman, expert in Podillya history Joseph-Anthony Rolle and Vinnytsia history researcher Valentyn Otamanovskyi, Ukrainian writer  Mykhailo Stelmakh and other citizens, who contributed to the glorious history of our city.

Welcome to Vinnytsia, a melting pot for many cultures, language:s, traditions and customs, a picturesque city, immersed into the green of parks and forests on the banks of Pivdennyi Bug River, a city with its own character, unique aura and inviting atmosphere.   

Come to this singular place, and you’ll surely find new friends, impressions and opportunities.

Vinnytsia cordially welcomes you, being always glad to offer you the best, to make your stay here pleasant, comfortable and interesting.

Bar Region

Area  – 1.1 thousand km²

There are 94 settlements

Population – 55.5 thousand inhabitants

Distance Bar – Vinnytsia by highway  – 70 km

by railroad  – 77 km

Rivers: the Riv, the Lyadova

Administrative center – city of Bar (administrative center of the homonymous region since 1938)

Population of Bar – 16.3 thousand inhabitants

Tel. code: 0-4341

«Apple Wing» is another name for the Bar Region – the main area of gardening and horticulture in the Vinnytsia oblast. Distinctive landscape, flora and fauna diversity, mild climate, along with ancient history and centuries-long cultural tradition are the factors, attracting to the region domestic and international tourists.

Bar region is situated in western part of the Vinnytsia oblast, bordering Zhmerynka region, Lityn, Shargorod and Murovani Kurylivtsi regions of Vinnytsia oblast, and neighboring Khmelnytskyi oblast. Bar region is located within the limits of Podilska upland, with flat and somewhere undulating surface, broken on south-west into narrow canyon-type valleys of Liadova River, Dnister tributary, running between Poliove and Liadova villages.

Brick tower, imitation of Middle Ages construction, welcomes visitors at gateway to the Bar city, as a symbol of its ancient history.

Bar region is exceptionally rich with artefacts inherited from various ages and nations, because this fecund and gorgeous region, this “Promised Land” was a perfect place for living since the most ancient human settlements appeared in southern regions of Eastern Europe. 17^th century French traveler D’Alleral called this region in his “Memoirs” “the land “flowing with milk and honey”.

Six hundred years old, but still beautiful, Ukrainian city of Bar is located on the left bank of the Riv River. Formerly the ancient Riv City was located on its right bank. This city undoubtedly possesses a place of honor in the history of Podillya.

Many centuries ago Kuchmanskyi Way ran by the city, along the watershed between Dnister and Pivdennyi Bug Rivers.

In the second half of the 14^th century the city was seized by Lithuanian feudal lords, and later, in 1449 went under dominion of Poland.

1537 opened a new page in the history of the region. The Queen of Poland Bona Sforza bought out the city of Riv from Odrowaz Magnates family, and renamed it to the city of Bar, to honor her native city in Italy.   

The above is not the only version of etymology of the place name (Bar). Another explanation of the toponym’s origin is based on local topography and its denomination in old-Ukrainian language:, where the word “bar” meant “bog, swamp”.

Bar fortress witnessed many historical events. In 1954, during peasants and Cossacks revolt, Bar city was besieged by brigades of Severin Nalyvaiko.

 In the second half of 17^th century the city of Bar became residence of the Superior Hetman Stanislaw Koniecpolski. By his order the French engineer Guillaume de Beauplan erected a stone castle here.

Such constructions as Beauplan’s Bar Castle and Arsenal, built by the architect K. Artsyshevski, gave to the city the second name of the “Key to the Eastern Podillya”.

During Ukrainian Independence War (1648-1654) the city of Bar many times was becoming a matter of dispute between the belligerent parties, and each time a winner was setting its dominion over the city. In 1648 the city and the castle were taken by the Colonel Maxim Kryvonos. Afterwards Bar was a temporary residence of Hetman Bogdan Khmelnytskyi.

In the period from 1672 to 1699 the region was under the Turkish dominion. In 1699, under the Karlov (Karlovci) Peace Treaty the Right-Bank Ukraine, including Podillya region and the city of Bar, was annexed by Poland.

Beginning of the 18^th century found population of Bar amidst a big insurrection, leaded by Semen Paliy and directed against squadrons of Polish gentry, who managed to bring back Podillya to Poland only due to their numerical superiority. But the spirit of people was not submitted. In answer to cruelty and violence, locals were escaping and becoming part of Haidamaks troops.

After Koliivshchyna rebellion the Bar Castle were not used any more according to its intended purpose, and subsequently was almost ruined.

After this region was annexed by the Russian Empire, peasants’ rebellions gathered more strength. Particularly successful were the sallies under the lead of Ustym Karmaliuk and his fellow fighters Illya Maliarchuk (Garmak village), Yosyp Servetnyk (Pokotylo, Pokotylchuk, Komarovets village) and others. Insurgent forces were active in Bar – Ialtushkiv – Ushytsia.

Ukrainian people cherish the memory of Ustym Karmaliuk. Glorious avenger and his brothers many times came to Bar and neighboring villages. In autumn 1826 Karmaliuk’s unit attacked the farmstead in Komarivsi village, near Bar. There is a commemorative plaque on the village Palace of Culture now, honoring the name of Ustym Karmaliuk.

In the second half of the 19^th century Bar became an important center of arts and crafts in Podillya. Startup of Zhmerynka-Mogyliv railroad branch line boosted economic growth of the city. Industry and trade were flourishing: several watermills, distillery (since 1865), the first sugar mill in Ialtushkiv, and later, since 1900, Bar sugar mill, were operating in the region.

In the village of Chemerysy Voloski (presently Zhuravlivka) the landlord Ganitskyi projected and sponsored construction of the first repair shops in Podillya, for maintenance and repair of farming machinery, implements and tools.

Industrial growth of the last two decades of 19^th century promoted development of educational and cultural institutions and centers. Two vocational schools were opened in Bar: district vocational school and religious school. Almost every big village has its own parish school, and almost every small village – a literacy school. Two hospitals were delivering health care services to the population of Bar. Private classical school for girls was opened, and subsequently granted the status of private-public school. The first public library was opened by the Bar City Council.

Only after the first two decades of the 20^th century, when the Civil War was terminated, reconstruction of industry and farming began in the region. Distillery and sugar mill were renovated, machinery plant was erected, along with the other new works and shops: brick-making plant, bakery plant, clothing factory, power plant, machine and tractors repair station. Although the Soviet Power (definitely instated in the region on 24^th of June 1920) tried to boost industrial growth, it brought to the people famine, repressions, arrests. During forced collectivization “in the Bar region the victims were brought to the cellar, put wooden buckets on heads and beaten by hammers or sticks”, says in his study “Great Famine in Podillya region” G. I. Shulga.

Death from starvation brought away the lives of the whole villages and boroughs. In Kopaigorod during 6 months died 273 persons, in Poliove village died 200 males and females. Thousands of innocent Bar inhabitants were sent in nonexistence during mass repressions.

During World War II the Bar and region inhabitants faced the horror of Nazi’s occupation: 7.5 thousand of innocent civilians were shot, 2 thousand were sent to Germany for the forced works, more than 8 thousand natives of Bar region died in combats for their Motherland.

Today Bar region is one of the most developed regions of Vinnytsia oblast, and can boast of its industry, farming, level of education and culture.  

As for the cultural issues and events in Bar region, the situation in whole may be characterized as the diversity of arts, styles and genres, having, anyhow, one major source and one basis: local folk traditions, preserved by generations. Many talented and skilful embroideresses live and work in Khodaky borough (a cluster composed of six villages). Interior of almost each house is decorated with embroidered towels (so called “rushnyk”), carpets, pillows and icons. Well known masters of embroidery G. Nykytiuk and M. Ivanova created unique works, highly appreciated by connoisseurs and general public. G. Ushakivska still lives and works in Mankivka village, producing masterpieces of embroidery, as well as wonderful woven rugs and carpets. She uses satin stitch technique and saturated colors, catching eye of prospective buyers. Ushakivska’s works are in a big demand among foreign visitors, and are present in private collections in France and England.

Traditionally embroidery was considered a merely female business.  Volodiivtsi village broke with this tradition, as local gentlemen, V. V. Dubchak and V. S. Kmetia, became recognized masters of embroidery. Volodymyr Kmetia specializes almost exclusively on religious scenes. He spent more than five or six months to make each of embroidery icons, such as images of Jesus Christ, Virgin Mary, Saint Olga, etc. Besides, he made portraits of Lesia Ukrainka (Ukrainian writer) and Hetman Bogdan Khmelnytskyi. Every his work is a masterpiece, a proof of inexhaustibility of folk art.   

Local amateurs from Luka-Barska village restored the old ceremony of engagement and marriage proposal. Now brides and bridegrooms of the village are given blessings by sign of cross made with icons, according to old tradition.

Volodymyr Gnidov, from Butsni village, is designated by his fellow villagers as “Master of all trades”. You will understand why as soon as you see his house, decorated with carving and wooden pieces, such as small suspended pentagon house, open bookcase, decorated with carved fir-trees, swans, snowdrops. Mr. Gnidov has also designed a unique hand electrical plough.

Not only Bar citizens, but also art connoisseurs from Germany, Poland, Israele highly appreciate works by the local artists P. Tymoshenko, L. Kliushkina, V. Olshevskyi.

Research on local history, promotion of regional traditions and cultural heritage, acquired during centuries, are the objectives of the Regional Library of Bar.

Regional Library is one of the six tourists attractions of the city of Bar, where the visitors can learn local history from the origins, to grow in wisdom in peace and silence. Contributing to the mission of the Library, “Podilski Odenky” Club for the last 15 years has been promoting study and rebirth of local customs and traditions.

The name “Odenky” reflects a traditional Podillya pastime, once very popular in Bar region. The people were gathering for “Odenky” to have some work and chat, to exchange observations and opinions, to teach youth good manners and traditions welcomed by local community. Generally speaking, “Odenky” were the place where the people gathered to sing, to entertain, to stand a treat to each other.

Not long ago the Library received a princely gift coming from the United States. Fourteen boxes contained over fifteen hundred Ukrainian books and publications, issued during the last fifty years, mainly outside Ukraine. Significant part of publications may be referred to as rare. The books came to the Library due to the private initiative of Partykevych family, currently residing in Palatine city, not far from Chicago. The family originates from Seferivka village in Bar region, and holds the memories about their native land during generations.

The region is rich with historical and archeological artifacts, counting in total for about 100 items. The most interesting are the remainders of the old fortress, witness of M. Kryvonos’ battle with the troops of Polish gentry (16^th century). Others are the house where the Ukrainian writer Mykhailo Kotsiubynskyi leaved; former Jesuitical college (16^th century); Assumption of Virgin Mary Church, built by the colonel Semen Paliy, and bearing Baroque and Rococo elements; Saint Anna Catholic Church, built in 1811 by Dominican order Friars in Neo-Gothic style, and restructured at the beginning of 20^th century. Two high steeples of this church are visible from any point of the city.

In Bilychyn village, distant only three km from Ialtushkiv, visitors will find the palace built at the end of 18^th century in classic architectural style. The palace has small dimensions, but is exceptionally beautiful. The palace has two storeys in the section facing the park.

Bar Monastery is one of the oldest Orthodox sacred places, founded by the prince Vereshchatskyi.

Relics of St. Nicolas the Miracle-Worker and the famous icon Our Lady of Bar are the pride of the Monastery. The icon is placed in altar, above the place for the Bishop. The icon is known among the considerable part of the Ukrainian Orthodox believers. Many of them are coming here to worship the icon and to obtain long-awaited healing.

In 1992 almost dilapidated Monastery was transferred to the Missionary Benedictine Nuns Community of the Roman Catholic Church. Said community started renovation of the Monastery, major portion of which was completed by 1996. Currently about 20 Benedictine nuns live at the Monastery, discharging their duties of missionaries. Lord’s house continues to be a place of prayer and worship, illuminating spiritual life of believers.

This land gave birth to many talented people. Outstanding chemist Yu. Delimarskyi and diplomat O. Voina were born in Bar. Famous Russian mathematician, Vice-Chairman of Saint-Petersburg Academy of Sciences, V. Ia. Buniakovskyi was born in this city. Well-known educator, conductor and composer F. D. Ganytskyi was born in Zhuravlivka village of Bar region.

The name of the famous Ukrainian writer and public figure Mykhailo Kotsiubynskyi is connected with Bar, where the future celebrity was pursuing the course of studies at the Bar Public School. In the Bar city Mykhailo Kotsiubynskyi made his first steps in literature: he wrote a play by folk ballade “Bondarivna” (“Daughter of Cooper”) and comic play “Priest Vlas, the Powers That Be”. One of the streets in the city bears the name of Mykhailo Kotsiubynskyi.

Other writers lived and worked in the Bar region: Leonid Mosendz, Arkadiy Liubchenko, Genrikh Iablonskyi.

Known Polish poet Juliusz Slowacki lived in Verkhivka village (Bar region) during the period 1825-1829.

Name of the glorious culture promoters and 18^th century public figures, brothers Vasyl and Ivan Grygorovych-Barskyi reflects their origins from the Bar city.

Myron Kostin (1633-1691), outstanding Moldavian political figure, chronicler, philosopher and original poet, passed his childhood and youth in the city of Bar.  

In 1891 the future “number one” scholar in Ukrainian historical science and leader of the Ukrainian national movement M. Grushevskyi visited Bar and neighboring villages to collect some important materials and facts for his Master’s degree thesis ”Borough Elders in Bar and Bar region, Historical Essays of 15-18^th centuries”, and for two volumes of acts and official papers (Records of South-Western Russia).

To commemorate the name of Grushevskyi the monument was built and inaugurated in the day of celebration of the city’s 600^th anniversary (2001). To remember Polish soldiers, who died in the Bar region in 1919, memorial Stele was built and inaugurated to the 10^th anniversary of Ukraine’s Independence.   

Interesting and detailed information narrating about Bar region’s history,  city and region’s celebrities, archeological and architectural gems, cultural and ethnographic heritage is collected in Bar Museum of Local History and Ethnography, and presented at Museum’s expositions.

Everybody who visits this land, with its historical heritage and folk traditions, preserved and displayed by the local groups and choirs, with masterpieces created by local craftsmen, with overwhelming hospitality of the people, will bear a memory of this region forever.

Bershad Region

Area – 1.3 thousand km²

There are 45 settlements.

Population: around 64.4 thousand inhabitants

Distance Vinnytsia – Bershad by highway – 160 km

by railroad  – 218 km

Rivers: the Pivdennyi Bug, the Berladynka, the  Dokhna, the Udych, the Yalynets'

Administrative center of the region – city of Bershad (since 1966)

Population of the city of Bershad: 13 thousand inhabitants

 Tel. code: 0-4352

Highway leading to Bershad traverses surrounding forests, dividing them in halves. Pond's stretch gleams on the left hand side of the road, pines on the right hand raise to blue sky.

When you see mosaic stele "Welcome!" near the road, it means you have entered the territory of Bershad region, the land of heavy crops and cherry gardens, of beautiful landscapes and historical relics, the homeland of hard-working people, known for their hospitality.

Welcome to our region, learn its remote and nearest history and today's life, see archeological findings, cultural and architectural gems, and stupendous landscapes. We are quite sure you'll love this land.

Bershad region is located in the southeastern part of the Vinnytsia oblast, in the forest-steppe zone on Transdniper and Podillya uplands, naturally bounded by Pivdennyi Bug River. The river traverses Bershad region dividing its in halves. Bershad borders Trostianets region, Teplyk and Chechelnyk regions of the Vinnytsia oblast, and with Cherkasy, Kirovograd and Odessa oblasts of Ukraine.

The biggest river of the region is Pivdennyi Bug, with tributaries Dokhna, Berladynka, Udych, Sura, Ialanets. There are 126 ponds on the territory of the region, their water area reaches 1838 thousand ha. 

Bershad region is rich with forest reserves and wildlife areas, in total amounting  to 14.

Natural water springs are another important asset of the region.

Talking about history we must mention that Bershad has numerous historical sites and precious relics, and many places here still hide undiscovered treasures. The number of archeological relics in Bershad region reaches 30 (thirty): Trypillian and Cherniakhiv civilization settlements, first Slavic settlements and burial tumuli are among them.

Most important archeological and architectural sites of the region include tumuli of the Bronze Age in the villages Byrlivka, Stavky, Dhzulynka; pre-Scythians settlements in Kosharyntsi village; the palace of G. Lipkovskyi (17^th century, Krasnosilka village); watchtower (beginning of 19^th century) and watermill (17^th century) in Balanivka village, as well as ruins of Spaso-Preobrazhenskiy Church (Church of Our Savior Transfiguration) at Preobrazhenskiy (Transfiguration) Monastery built in 19^th century.  

Watermill, constructed in 1647, is a majestic witness of times, when Balanivka was under dominion of Polish gentry. Actually, Balanivka is one of the oldest boroughs in the Vinnytsia oblast, set up in the remote 1015.

Any tourist may bate his curiosity at Balanivka Museum of Local History, located in the ancient tower and relating about all important events of this village.

Balanivka is also notable for its exceptional "Zhaivir" Whistlers Children Group, masterly playing reed pipes. All musical instruments for group performances were made by V. Kh. Vikhrenko, local teacher.

Grygoriy Pylypyshyn, talented sculptor, artist, carver, mirror master, is a pride of his native Osiivka village.

Amateur sculptor Stepan Pechenyi brought glory to his native Dzhulinka village, being mentioned in encyclopedia, where his name stands on a par with the most outstanding figures of the world. His best works are worth of being mentioned here: "Ridne Pole (Native Field)", "Na Mezhi (On the Land Boundary)", "Sud Kozaka (Cossack's Justice)", "Zakokhani (Couple in Love)". These works have been also mentioned as most bright folk items in the "Soviet Ukraine's Encyclopedia" (Kyiv, 1987, 665 pages).

Potashnia village is a small gem of the Bershad region, located in a picturesque place, among wild wood and golden fields. Since recent times Potashnia gained a national fame, after inauguration in 2004 of Local Culture Museum and Prokip Kolisnyk Gallery.

Prokip Kolisnyk was born in Potashnia. First of all, he is an outstanding artist, but is known not only for that. Kolisnyk is also a writer, philosopher and teacher, giving lectures at Priashiv University. His personal exhibitions were held in Paris, Salzburg, Bratislava, Koshitse, Kyiv, Lviv, Vinnytsia.

To give place to the museum, former landlord's palace has been renovated in his native village under the auspices of Prokip Kolisnyk.

Original works by Kolisnyk, exposed in the Gallery, have a particular set of colors and distinctive composition. Visitors can also view the series of works made by other artists within the framework of International Open Airs "Potashnia, Podillia's Enchantress", held yearly under the auspices of P. Kolisnyk in his native Potashnia. Currently the artist resides in Slovakia, bringing glory to his Motherland, Ukraine.

City of Bershad stands on the picturesque banks of Dokhna and Berladinka rivers.   

The first trustworthy written notice of the settlement refers to 1459, even if earlier settlements could presumably exist in this narrowest place of Bug-Dnister interfluve since 14^th or even 13^th century. It was region's southern outpost at the steppe zone.

According to the legend, the Great Prince of Lithuania granted to Ivan Slupyts, for his staunch service, a vast massive of lands, which included Bershad.  

Later the part of these lands was gifted by Ivan Slupyts to Mr. Bernsh, a German, who laid the foundation stone of the future city and gave it his own name: initially the city was called Bernsha, later transformed into Bersha, and subsequently - into Bershad. The first city lasted until 1482, when the hordes of Crimean Khan's Mengly-Girey destroyed Bernsha.    

There is another, more poetical legend, explaining origins of the city's name. It tells as follows: voivode, defending the city against the Crimean Tartars siege and attacks, was killed. Then his daughter, courageous Princess Bershada, came in his place. She sent her younger sister Dakhna from the besieged city to the Cossack troops to seek help. Dakhna, disguised in Tartar costume, filtered through the guards, crossed the river, got to the troops, staying beyond, and brought the Cossacks to the castle. In a short battle Tartars were defeated. In honor of valiant sisters, since then Berladynka river, and later the city, was named Bershada (Bershad). Dakhna (Dokhna) River bears the younger sister's name.

One of the noticeable features of Bershad in 19^th century was multiethnic and multi-confessional structure of city population, including Ukrainians, Poles, Jews and Russians. In the city was active, even in the Union times, the orthodox Sviato-Preobrazhenskiy (Holy Transfiguration) Cathedral.

The biggest construction of that epoch was the Great Synagogue of Bershad, covering spiritual needs of the city big Jewish community. At the end of the first half of 19^th century said community reached 3 thousand members, and at the end of the second half of 19^th century it grew up to 6-7 thousand people. Small Synagogue works in the city up to present.

Among the former landowners of these lands we must remember the names of Moshchynski, Sobanski, Likovski, Iurevich families.

At the beginning of the 20^th century Bershad played an important role in the economy of the Podillya province.

In 1929 these territories underwent horrible, by its social, demographic and economic consequences, total collectivization, which resulted in the Great Famine. In Bershad region, Dzhulinka and Chechelnyk regions of the Vinnytsia oblast the number of people, perished during Famine in 1932-1933, reached 45 thousand villagers.

In only one decade Bershad faced Nazi occupation. But population of the region didn't want to submit to the "new order": 22 local groups of resistance movement were acting in Bershad region, numbering nearly 700 members.

In the postwar period Bershad became oblast and national leader, gathering record crops. 14 residents of Bershad region were awarded with the high title of the Hero of Socialist Labor.

In 1967 the Collective Farm of Shliakhova village, managed by the Hero of Socialist Labor V. S. Kavun, was a key exhibitor of the USSR stand at the World Fair "EXPO-67" in Montreal (Canada). Earlier, in the middle 30's, Shliakhova, being one of the few Ukrainian villages, represented Podillya at the all-Union (USSR) Agricultural Exhibition in Moscow. The peak of Shliakhova village's fame came in 1958, along with appointment of Vasyl Mykhailovych Kavun to the position of Shliakhova Collective Farm Director. He built the team and motivated people for gathering ever richest crops, and achieving highest productivity levels and economic performance. Shliakhova village Collective Farm was surnamed by the people "Popular Academy". Shliakhova village was sharing its best practices and experiences with the specialists and delegations, coming here from the whole country, and even from abroad.

Ten years ago Shliakhova village community inaugurated Museum of Local History, in one of the halls of the local school. All exhibits were gifted to the Museum by Shliakhova residents.

Every small village of Bershad region, as every borough of the Vinnytsia oblast, has its own, unique history, and its own style of life.

First written notice about Viytivtsi village refers to 1625.

Now the village can boast of the presence on its territory of one of the biggest in Ukraine poultry Factory. "Bershadskyi" Poultry Factory's annual output measures 7 thousand tons of meat. "Bershadske", JSC enterprise, manufacturing harrows (cultimulchers), is another pride of the region. Its products, showing good performances in many agricultural farms in Podillya, attracted big attention of visitors at the International Fair "Agro-2007".   

"Viytivchanka" Folk Group represents village at many cultural events. The group has more than two hundred folk songs in its repertoire.

Petro Vasyliovych Khmaruk is another interesting personality, a Great Patriotic War veteran, awarded with many combat medals. He is known far beyond his native village due to his exceptional skills in digging draw wells. Guests, coming to his house, first of all see clean and tidy well, digged more than two hundred years ago by Petro Khmaruk's great grandfather.

Ternivka village has its long and interesting history, confirmed by the writer A. Svydnytskyi. Detailed description of provincial Ternivka's day-to-day life is given in his work "Liuboratski", where the events refer to the 60's years of the 19^th century.

Ustia village, founded in the second half of the 15^th century, also has its own Museum of local history. Interior of one of the museum's rooms is a replica of the traditional house of local villager, with furnace and weaver's loom in there. Walls are decorated with items, manufactured with use of the loom: carpets, tablecloths, rugs. They are made by skillful weavers, from Ustia weavers' families. You will find some other interesting exhibits, such as embroidered chemises and shirts, an old sideboard, various tableware.

Ustia is proud of having its own skillful wood carvers. Mykola Vasyliovych Deripana is one of them. Some of his works may be viewed in the Museum: Taras Shevchenko's portrait, Oleksandr Suvorov riding the horse, Kobza player with his instrument. Other interesting items, produced by the master, are the team of two bullocks, with the cart, and wooden plough in miniature.

In the old times, like nowadays, many Ustia villagers were engaged in pottery production. They produced pots, jugs, bowls and other types of kitchenware. To bake and glaze their produce, craftsmen built and used ceramic furnaces. Remains of such furnace were found during excavations at the building site.

Rodion Skaletskyi, outstanding Ukrainian composer, folklore collector and teacher, is one more famous son of the Bershad region. His small homeland is Mykhailivka village.

In Seredynka village was born a journalist, writer and folk philosopher Vasyl Dumanskyi, a man of severe and courageous destiny.

The life of Fedir Mykhailovych Kavun, hard-worker, first honorary citizen (freeman) of the village and its glorious son, also associates with the region.

Bershad region is a homeland for many brilliant scholars, artists educators, writers and literary critics, public figures and culture personalities of the national scale. Following are several most outstanding names: Levko Medvid (born in Chorna Greblia), academician, hygienist, Honored science worker of Ukraine, and Public Health Minister in the period 1947-1952; Oleksandr Romanchenko (born in Osiivka), Doctor of Engineering, winner of Lenin Award; Ivan Tanasienko (born in Ustia), Doctor of Medicine;  Sava Manziy (born in Osiivka), Doctor of Biology; Mykola Dziubenko (born in Krushynivka), Fellow of Saint-Petersburg Academy of Sciences and Arts; Kostiantyn Ponko (born in Romanivka), Doctor of Engineering; writers Mykola Skelia-Studetskyi, Meir Alberton, Yosyf Berdychevskyi; scientist and writer Matviy Geizer (Bershad); poetess Natalka Poklad (born in Mankivka); artists Prokip Kolisnyk (born in Potashnia), Anatoliy Chmil (born in Osiivka); journalist and poetess Kateryna Andronik (born in Stavky); literary critic, Doctor of Philology Mykhailo Nechytaliuk (born in Ustia).

The region has long tradition in many arts and crafts: weaving, pottery, embroidery, wood carving, wickework, loaf baking. Original works by local craftsmen were many times displayed at regional, oblast and national exhibitions, winning prizes and awards. Following are craftsmen's names: weaver Olga Pylypivna Woodwood (Ialanets village); reed pipe player Volodymyr Kharytonovych Vikhrenko (Balanivka); pot maker Afanasiy Afanasiyovych Ponko (Mala Kyriivka); embroidereress Valentyna Parfentiivna Gorlova (Bershad); wood carver Grygoriy Grygoriyovych Pylypyshyn (Osiivka); wickerwork master Anatoliy Karpovych Aleksandrov (Florino). Almost every village in the region has its own skilful embroidereress. Besides, Sumivka village can boast of loaf bakers, able to bake delicious loafs of any shape, dimensions and structure.

Small Khmarivka village, standing on the banks of Pivdennyi Bug river, has a lot of folk talents. One of them is the Folk Group "Liubystok", prize-winner of many festivals and competitions, well-known far beyond the region.  

Khmarivka has numerous artisans, bringing fame to their homeland. Five brothers Palamarchuks: Volodymyr, Mykola, Mykhailo, Borys and Vasyl, are talented craftsmen, engaged in embossing and wood carving. Their works can be found in many collections in Ukraine. They also adorn interior of several churches. Artisans' works were displayed at "Khmarivski Vizerunky" (Khmarivka Patterns) exhibition, in Bershad Regional Museum of Local History.

Come to Bershad, enjoy its beautiful landscapes, relax and forget about city fuss during walking tours in local forests. Walking in the forest is the best pastime. Nothing is better than hearing music of forest heart, quiet rustle of the crowns of trees, joyful bubble of forest spring, birds singing. If you happen to come here during mushroom season, you'll get the chance to pick some yellow boletus, cep, milk mushroom, chanterelle, champignon, honey mushroom. Most fortunate can find boletus edulis. Those keen on fishing will find a lot of places along Pivdennyi Bug river to cast the line in, as river's rapids are habitat for a big variety of fishes. You will taste "borshch by granny" (rich vegetable soup made by traditional recipe in the pot, in country house's furnace), relax on embroidered pillows, drink fresh spring water, listen folk songs to invigorate your spirit.

When visiting Bershad region, you can also see: Local History and Ethnography Museum (2, Lenina Street, Bershad); Balanivka History and Ethnography Museum; Community Local History Museum of the village of Ustia, museum of the composer Rodion Skaletskyi in Mykhailivka village (in the school hall); Local History Museum and Prokip Kolisnyk Art Gallery in Potashnia (old school building).

Bershad region is not distant too far from such cities as Uman, Tulchyn, Balta, with such tourist attractions as Sofiivka Landscape Park, Pototskyi Palace, Old Believers' relics.

Chechelnyk region

Area – 0.8 thousand km²

There are 22 settlements

 Population – 23,5 thousand inhabitants

Distance Cheсhelnyk – Vinnytsia by highway – 160 km

by railroad  – 204 km

Rivers: the Savranka, the Dokhna

Administrative center of the region – town Cheсhelnyk

Population – about 5,2  thousand inhabitants

Tel. Code 0-4351

The Chechelnychchyna (Chechelnyk region)….Such a nice name of the region, such hospitable, hard-working people live there in the both banks of the river Savranka. Above it, on the oak struck by the lightning, a stork – a stately bird poetized by the folk arts - made his nest. It is standing here on one leg, watching the silvery heads of acacias, which filled the air of Chechelnyk with the thick honey smell. And among this green-and-white carpet a new church with its domes is shining in the sunlight.

The region is located in the south-east of Vinnytsia oblast. It spreads on the picturesque Podillia Hills in the southern forest-steppe zone of Ukraine near the river Savranka- the right tributary of the Southern Bug.

The history of Chechelnyk is a history of many generations of the people who settled down in this fertile land from the time immemorial, of their hard, tireless and self-sacrificing struggle for existence. At the same time it is a pure and inexhaustible source of spiritual riches, high morality standards and culture, which springs from the ancient times.

In 1978 a site of the settlement dated back to the Trypillia culture – end of the IV century B.C.–beginning of the III century B.C., and to the Cherniakhivska culture – the II-V century A.D. - was found in the territory of the town.

A mammoth skeleton excavated in 1961 near the village Olgopil is still the most famous exhibit of Vinnytsia Oblast  Museum of Local Lore, History and Economy.

The first written record of Chechelnyk dates back to 1529. There are some versions on how Chechelnyk was founded and by whom. The first inhabitants were mostly the Cossacks who chose this place due to its natural protective position. From one side the territory of the settlement was surrounded with the river Savranka, and from the other – with the deep ravines. Another evidence of existence of the ancient settlement is its underground passages, which are still preserved in the territory of the town.

The intensive development of Chechelnyk occurred in the first half of the ХVІІ century.  The process of the land settlement was very fast. It had a city status from 1635 up to the beginning of the XX century.

Chechelnyk began to play a more important role as a border town in the first half of the ХVІІ century, and an evidence of it can be a fact, that in 1635  with the resolution of the Polish Seym it was decided to establish here the warehouses for wine and meads. The merchants could buy the Hungarian goods only in places where the warehouses were available. The village headmen and customs officials had right to arrest and seize the goods, which were bought abroad outside the warehouses. Chechelnyk became a trade intermediate, and it is proved by treasures-coins, which are found in the territory of the town from time to time.

The liberation war of the Ukrainian people in 1648-1654 didn’t pass by the Chechelnyk territory. In 1648 the brigades of Maksym Kryvonis liberated it from the Poles. Among 25 Cossacks’ regiments there was also one Chechelnyk regiment – later it merged with the Bratslav one.

Already being a part of the Bratslav regiment the Chechelnyk sotnia (hundred people) actively participated in many battles. The town often passed from one governance to another. The Tatars and the Turks, the Poles and the Russians made the attempts to occupy this territory. In 1671 Chechelnyk became a residence of the famous ataman of Zaporizhzhia Sich  Ivan Sirko. From here he repelled the attacks of the Tatars from the Bilgorod Horde.

At the time of hetman Ivan Mazepa  the colonel Dmytro Chechel – a hero of the Baturin battle - was an owner of Chechelnyk. Aleksandr Pushkin in his poem “Poltava” wrote of him: “Chechel is perishing on the scaffold”. The tsar's troops captured him and he was quartered in Moscow.

In the first half of the ХVІІІ century Chechelnyk passed into the ownership of the Polish magnates the Liubomyrskis. In order to spread the Polish traditions and beliefs among the Ukrainian population and strengthen their power in 1751 the Liubomyrskis built a stone Roman-Catholic church named after St. Joseph gird–maker. In the main altar of this church there was a copy of the Blessed Virgin Chenstokhovska icon painted by an unknown artist of the XVIII century. With the lapse of time the icon of the Blessed Virgin became famous in Podillia for its miracle-working; due to this icon Chechelnyk became a famous sacred place. Nowadays this beautiful ancient church is restored and the construction of the Franciscan monks’ monastery has been started. In 1794 Chechelnyk passed under domination of the Russian Empire.

A remarkable page to the history of Chechelnyk was added by the earl I.V.Gudovych, who was a descendant of the glorious Ukrainian Cossacks – not in its first generation, although he served for the Russian state. The earl made all the efforts possible to clear off the Turks and the Tatars, who posed a permanent threat to the inhabitants of the region because of their endless raids.

Besides I.V.Gudovych did all his best to be of service to Ukraine, trying to collect together the Ukrainian territories which were lost long time ago. The field-marshal’s figure is still undeservedly forgotten in our state. He did a lot for Ukraine and died here.

On his initiative and with his assistance the construction of the Orthodox Church Sviato-Mykhailivskyi began – this church is still a remarkable place of Chechelnyk.

In the 30^th –years of the XX century all the values created by the previous generations were mercilessly destroyed. The churches were  also destroyed. The Chechelnyk Church couldn’t survive. It was just blown up.

The eyewitnesses said, it seemed the whole church flew up into the air for some meters, for a second it remained in the air fighting with the inexorable fate. After that it sank into the clouds of dust with the terrible crash and fell into pieces.

In the beginning of the 90^th years of the XX century nearly all the inhabitants of the region participated in reconstruction of the church. And the church arose from the ruins. Even higher and more beautiful than before. Its white domes sparkling in the sun are visible from afar. The church is remarkable for a special acoustics due to the form of its vaultings, domes, double-roof, due to elevation of the floor 0,7-1,5 m over the ground.

The fifteenth of twenty-one “pearls” recognized in Vinnychchyna (Vinnytsia oblast) is a wooden three-domes Church of the Blessed Virgin’s Protection located in the picturesque village Katashyn. It was built in 1778. In the church there is an ancient icon of the Blessed Virgin Katashynska – the natives regard it as a miracle-working one.

Nowadays the tourists are much more interested in religious monuments of Ukraine, and provided the government support is rendered, the Chechelnychchyna (Chechelnyk region) could offer them some unique pieces of religious arts. Its six churches are entered into the National Cultural Heritage Register. Some of them are 200 years old.

After the death of A.I.Gudovych his estate in Chechelnyk passed into the hands of a granddaughter of K.M.Orlova. In 1871 her husband Mykola Oleksiyovych Orlov – descendant of the princes Orlovs (the Orlovs took an active part in enthronement of Catherine II) – became its owner.

As soon as he inherited the estate with the stud farm, Mykola Oleksiiovych started breeding of the Orlov’s trotters – very expensive and popular in Europe. Near the stud farm the prince laid out the beautiful park with the fountains and surrounding stone wall. In the park he built a two-storied mirror estate with all the necessary structures – the steward’s office, bakery, canteen, forge and the other houses for servants. In addition to the stud farm the prince possessed the estates in 9 villages; in their fields the peasants grew sugar beet, which was processed by the local sugar mill (built by the Joint-Stock Company in 1875).

The princes Orlovs made an important contribution to the industry development and to improvement of forestry and agricultural production of the region.

In March 1917 the peasants of Chechelnyk together with the soldiers of the 17^th infantry regiment started to distribute the lands previously possessed by the prince Orlov. After the October Revolution in the region as well as in Ukraine a long-run chaos began.

They burnt to ashes the palace of the prince Orlov – a valuable monument of architecture and a pearl of Chechelnyk. The rebels pillaged and destroyed the stud farm. Nearly everything, which was built for dozens of years, was mercilessly destroyed for some years of the revolution and the civil war.

The Chechelnychchyna (Chechelnyk region) is a land of boundless forests, and they create the special climate here. Their major part is a protection forest (conservation). “Kurenivska Dacha”, “Brytavska Dacha”, the Verbskyi Forest, “Stratiivska Dacha”, the Vyrvyzhivskyi Forest are rich in birds, flora and fauna. People fond of mushrooms gathering will be pleasantly surprised here. Here you can find cepe (Boletus edulis), brown cap boletus (Leccidium scabrum), (Leccidium aurantiacum) orange-cap boletus, (Suillus luteus) boletus luteus, (Lactarius deliciosus) saffron milk cap, (Cantharellus cibarius) chanterelle, (Armillariella mellea) honey mushroom etc.

In the botanic special nature reserves there is a number of plants which are rare for Ukraine – incl. medicinal herbs. Here you can see roe deers, wild boars, wolves, foxes, hares, elks etc.

To the north-west from Chechelnyk among the plough-lands in a small hollow on the hillside there is a virgin part of the steppe – “Kruchogory”. The nature-lovers are attracted not by its strange name but by its flora. Early in spring the hills are blue of violets, and in summer the prevailing plant here is feather grass – an endangered species for Vinnychchyna. Just hearing its name you can recall the vivid pictures of a feather-grass steppe; you can enjoy these views if you visit this wonderful region.  

In this wildlife (conservation) area the National Park “The Southern Podillia” is being founded.

Besides you will have the possibility to see the main river of Chechelnyk region- the Savranka- with its tributaries and picturesque banks, where you can swim and sunbathe far away from any civilization. The river Savranka is so interesting and mysterious, that the people living in its banks composed the legends about it; the local old-timers will readily  narrate them to all the comers.

The local people also preserve their ancient traditions and crafts. You will be impressed with the talent of Vasyl Yosypovych Kolisnyk, who lives in the town Chechelnyk and who is already 90 years old. He built a mini-forge where he is still working skillfully as a smith.

The Malanky festival in the village Chervona Greblia - the main festival of the village - preserved a lot of archaic features of this rite.

The Chechelnychchyna (Chechelnyk region) is rich in craftspeople skilful in karavai (round loaf of bread) baking, embroidery, wood engraving, folk arts etc.

The folklore- ethnographic groups enrich and pass to the next generations the most valuable heritage of the national culture. An interesting work in popularization and preservation of national customs and traditions, the history and cultural heritage is carried out by book gatherers.

So you will enjoy the visits to the unique monuments of history, culture and archeology, unique architectural structures, virgin nature, and it will leave a lot of vivid impressions in your memory, will hearten you, will enrich your inner world.

Chernivtsi region

Area  – 0.6 thousand km²

There are 40 settlements

Population – 24,2 thousand inhabitants

Distance Chernivtsi – Vinnytsia on highway – 120 km

Rivers: the Murafa, the Murashka, the Bushanka, the Lozova

Administrative center of the region – town Chernivtsi (town since 1961)

Population – about 2,9 thousand inhabitants

Tel. Code 0-4357

Chernivtsi region is so rich in picturesque and comfortable nooks! Any time here you can have a rest after the routine fuss and noise of a big city. So if you wish to have a good time, to admire the nature and its wonderful landscapes, you are welcome to Chernivechchyna (Chernivtsi region)! 

The territory of the region spreads on the Prydnistrovia Hills divided by its canyon-looking valleys of tributaries of the river Dniestr: the Murafa, the Lozova, the Murashka, the Bushanka.  On the river Murafa the biggest water-storage reservoir in the region with the total area of 86 ha is built.  

In the vast expanses of Chernivechchyna (Chernivtsi region) a lot of archaeological monuments of various historical periods have been found, the unique ancient household goods –now they are exhibits of many museums in Ukraine and abroad – have been collected.  

Near the villages Vyla-Yaruzki und Bukatynka three sites of ancient settlements of the Trypillia culture period, of the late Bronze Age, the Scythian site of ancient settlement and some burial grounds of the Cherniakhivtsi culture period with more than 10 excavated burial places have been found.  

The region is famous for a great number of mixed forests, where you can have a good rest and admire the wonderful forest tract “Moivske,  visit a local special nature reserve “Moivska Dacha”,  see the 300-years old oaks in the nature monuments “The Thick Oaks”,  “The Age-Old Oak” and “The Sydor’s Oak.  In the territory of Borivka Village Council there is a special hydrological nature reserve- a spring “Kadub” –with the healing water remarkable for its outstanding taste properties, and the wells-springs “Benedyka”, “Oleksy”, “Karpiv Mochar”.  

The other pearl of this area is a ravine Gaidamatskyi. This wonder of nature is located in the border with Yampil region. The ravine Gaidamatskyi is a collection of masterpieces created by the magic Nature; it covers more than 90 ha. Here you can enjoy the solitude, quietness and nearly- primeval virginity of the surrounding nature. The steep and gently sloping sandstone rocks created an unusual landscape in the hornbeam forest in the bank of the river Bushanka. It is a geological monument of nature (protected by the state) of national importance. The old-timers say that the brigades of the peasants-rebels (gaidamakas)  encamped here at the period of the people's liberation uprising; it went down in the history of Ukraine as the Koliivshchyna.  

One of the places looking like an island of virgin nature is a territory stretching in the banks of the river Murafa from the village Skalopil to Vyla-Yaruzki. The researchers studying local lore call this territory the  Murafa’s Switzerland. This area is actually unique because here the rare plants are still preserved. As green stripes on the slopes of the banks there are piny, hornbeam and mixed forests. The egress of granite along the river created the unique walls; that is why the people call this place the Vylianska Wall. The fauna is extremely rich here. Every year the swans fly to the Skalopil water-storage reservoir. Besides there are many archeological, historical monuments here: sites of the settlements dated back to the Trypillia culure period, defensive installations and mounds, ancient settlements and castles.  

So of late the inhabitants of the region can  be proud of their landscape park Murafa  stretched  in the territory of ten village communities (councils) of Chernivtsi and Mogyliv-Podilskyi regions.   

The administrative, cultural and economic center of the region is a town Chernivtsi located at the distance of 4 km from the highway of national importance, and 128 km from the oblast center – City of Vinnytsia.  

Through its territory the bus routes between the oblasts Chernivtsi-Vinnytsia, Yampil-Vinnytsia and between the regions Chernivtsi - Mogyliv-Podilskyi, Chernivtsi – Vapniarka pass.  

The first written records of the settlement date back to 1392, when the establishment and development of the community Cherniakhivtsi was initiated. In 1546 the area passed into the ownership of the Polish landlord Bilyi (white) Skinder from Bratslav and by his surname Chernivtsi was called Skinderpol. In 1640 a huge Roman-Catholic church was built in Chernivtsi.   

During the Liberation War (1648-1654) the inhabitants of the region greeted the Cossacks of Danylo Nechai’s regiment, which arrived here in 1648-1649 in order to billet, with cries of delight; they helped them with provision and money.

In 1768 the village was up in arms because of the Koliivshchyna. The leader of the people's liberation uprising Ivan Gonta, who was meanly betrayed by the Russian colonel Krasovskyi, was executed in the presence of crowds of people in the village Serby; in 1971 this village was renamed for Gontivka.  

In the 60-th years of the last century the famous Ukrainian sculptor I.Gonchar made the  Gonta’s bust  of granite. It was placed in the yard of the local school. Nowadays the grateful countrymen are going to open a museum-memorial of the national hero. At the activities organized in honor of the 240^th anniversary of beginning of the people's liberation uprising Gaidamachchyna -it took place in summer 2008 - the village inhabitants decided to put a monument to Ivan Gonta at the entrance of the village. The sculpture M.Kryzhanivskyi is going to represent the leader of the people's liberation uprising in his last noble impulse: the deathmen are crucifying him, but he –already without one arm- is holding the saber with the other hand.  

In the territory of the region there are 46 monuments of history, culture and archeology. The most famous of them are as follows: the Roman-Catholic church of St.Nicolas (1640), the church- rotunda (the XIX. century), watermill (the XIX. century).  

There is a children’s summer camp “Salute” here (town Chernivtsi, Tel. (043-57-2-12-72). 

In many villages the public museums (on a voluntary basis) are established. For example in the village Sainka there is a museum of the prominent artist O.S.Pashchenko. He was born here, studied, took the first steps in the world of beauty; here he draw his first pictures.  

The Khata (house) - museum in the village Berezivka is located nearly in the center of the village. Its owners -the Pivtoraks family – at their own costs made of the small house a fairy tale, where you can see the unique exhibits reflecting the history of development of the region since its ancient periods to our time. The special exposition is devoted to the items relating to the handicrafts, homecrafts, monuments of spiritual and material culture of the region.  

Village Bukatynka is famous for its sculptures the Alioshkins, who established some unique museums in the village. Oleksii Alioshkin and his wife Liudmyla are graduates from the Institute of Arts. They have moved from Kyiv to the “out-of-the-way place” – to Chernivtsi region.  

In the town Chernivtsi there is a very interesting monument as evidence of presence of Polish people in this place- a burial-vault (built in the beginning of the XIX.century) of the noble family of the Mankovskys, which was famous in the territory of Podillia. 

Chernivechchyna (Chernivtsi region) is remarkable for its unsurpassed folk arts craftsmen. The connoisseurs of folk arts admire the embroidered works made by G.Telefus from Chernivtsi.

Some of her towels are given to the Vatican –to the Pope. On her embroidered items ordered by the diaspora from Canada the embroideress writes: Greetings from Ukraine.

The embroidered works of the other embroideress –G.Ivakhova from the village Biliany- are also famous in Canada.  

In the village Sainka a large group of local inhabitants and pupils work in genre of “vytynanka” (cutting out of paper). Their teacher is a pensioner Oleksandr Vasyliovych Saliuk, who has his own Saliuk’s style. The distinctive features of his style are festive mood, rich imagination, pagan symbols and the felicitous composition finds.  

Many villages of the region have their own festivals; some of them have already become traditional ones and are liked by all the inhabitants. Here people celebrate St. John Baptist's Day (the Midsummer Night) –one of the most ancient festivals of the Ukrainian people. This festival is also popular in villages Vyla-Yaruzki and Volodiivka, where the people preserve the ancient traditional ceremonies and sing ancient songs which are usually sung at St. John Baptist's Day (the Midsummer Night).  

The inhabitants of the village Lozove will go down in history by some reasons: because of their unique history, hard-working people and because of the fact, that they were the first ones who renewed the traditional ceremony of “gaivka”(traditional songs and dances in the forest)  in the best Ukrainian traditions.  

If you travel along this picturesque area the hospitable citizens of Chernivechchyna (Chernivtsi region) will offer you the unique tourist routes with the beauties of nature and outstanding historical places of this wonderful part of Vinnychchyna (Vinnytsia oblast). 

Iampil Region

Area – 0.8 thousand km²

There are 39 settlements

Population – 43.2 thousand inhabitants

Distance Iampil – Vinnytsia by highway – 164 km, by railroad  – 161 km

Rivers: the Dnister, the Murafa. the Rusava, the Markivka, the Vilshanka

Administrative center of the region: city of Iampil

Population – 11.4 thousand inhabitants

Tel. Code: 0-4336

Iampil region belongs to Transdniester Podillya, being distinguished by beautiful scenery of Carpathian foothills, justly surnamed Podillyan Crimea. Everything – local climate and flora, and local black soils – are components creating extremely favorable environment for living, working and having relax here, on the banks of impetuous Dniester.

Numerous rivers – Murafa, Markivka, Rusava, Vilshanka – with their cascades and steep banks, and streams, traverse picturesque plains and valleys, where villages appear here and there.

Iampil region is located in the south-western part of the Vinnytsia oblast, bordering Republic of Moldova and five (5) regions of Vinnytsia oblast. Nowadays the city of Iampil is the only city on the whole territory of the region, but several centuries ago historical Busha and Tsekynivka used to be cities too. The following archeological findings are the best evidence of the fact that these lands attracted people from time immemorial: Trypillian Culture settlements (4^th - 3^rd centuries BC) and Cherniakhiv Culture settlements (3^rd – 4^th centuries AD), found in the vicinities of both villages. Once these lands were marking the borders of Scythian and Sarmat countries, trading with Greek Colonies in the Black Sea area, with Balkans, Caucasus, and Asian Near East.

Dniester was the way Genovese merchants used to transport their goods – cloth, wine, oils and spices, getting up the river to purchase local cereals, skins, furs, wax and honey. Olkhonia was the name they used to call Tsekynivka village.

Iampil was the marketplace visited by merchants coming from Rome and Venice to negotiate delivery of locally produced “Golden Podillya wheat”.

In 1711, during the Prut [River] Campaign, the troops of Peter the Great quartered in Tsekynivka and its neighborhood. In 1787 Alexander Suvorov’s regiments quartered there. Tsekynivka was an important destination during campaigns by Bogdan Khmelnytskyi and his son Tymish.

In 1984 archeologists performed study of the ancient tumulus (kurgan) near Porogy village, and revealed that it was the Sarmat Tsar tomb, referred to 70-80 years AD.

The tomb is the only one found in the region so far, and it was quite fairly identified as the tomb of either Inesmei Tsar or of his courtier. Tsar Inesmei ruled in Olvia at the end of the first century AD, coining his own money. Several important facts and events, as well as numerous items found in the tomb, indicate high probability of the tomb pertaining to that personality. First of all, the finding refers to the first century AD, the time when a big battle between Romans and Sarmats occurred, during which Sarmats were bitterly defeated. Tsar Inesmei was killed on the battlefield, and probably his body was transported to Klepidava [town] to be buried there. According to Greek geographer Ptolemy, Klepidava existed on the place where Iampil city is standing now. To confirm the above hypothesis is the precious “grivna” (necklace), symbol of power, found in the Sarmat tomb. Only few such grivnas (necklaces) have been found so far. As for the buckles used by Sarmats to fasten the arms, the kind found in the tomb, has not been met by archeologist elsewhere in Ukraine: they are cast from pure gold, and bear neatly made portrait (every detail of hairstyle can be clearly seen) of Mongoloid type man, holding two mythical griffins. In a word, the buckles appear to be some rare skillfully made items. Interesting is the fact that two tombs have been found by archeologists: male and female tombs.

In the male tomb there was sarcophagus of oak timber, containing the body of Sarmat chief. Two meters southern eastward from the male tomb archeologists found the tomb of a noble Sarmat woman.

Both tombs contained numerous pieces of gold jewelry. Poniard, sward and remains of the bow are adorned with golden plates and incrusted with gold pieces. Female tomb contained silver mirror, gold pendants and rings. Lady’s attire is richly adorned with golden embroidery, and its bottom part - with multicolored glass beads. All these findings are preserved in the Local History and Ethnography Museum of Vinnytsia Oblast.

Several hypotheses were developed to explain the origin of the city’s name (Iampil). Some historians and ethnographers sustain that the name “Iampil” derives from “Iam” (post office) and “Polis” (city). Other ones tell that it comes from Turkic “Iam” or Tartar “Dziam”, - road. In 17^th – 18^th centuries post offices in Russia were called so, and specifically those post offices standing along the roads where travelers could change horses.  

Other hypothesis refers the origins of city’s name to the name of the Polish magnate Jan Zamoyski, who built castle there in Iampil in the 16^th century. The castle was duly fortified and became a real stronghold. Original name, according to those historians, was Janpil, but later, due to phonetic processes in Ukrainian language:, it was transformed to Iampil.

In the remote times there was a settlement with fortified hidden tunnels there, allegedly, even going under Dniester river. Legends about Iampil tunnels have been preserved for centuries and shared from generation to generation.

According to written sources yet in 16^th century Iampil was well-known as an actively trading city, one of the biggest marketplaces in Podillya. Besides, stone cutting industry was intensively developing there. Millstones, grindstones, stone rings for draw wells made in Iampil were in a big demand all over the region and beyond. Said products were sold even to Novgorod province.

Anyhow, major part of the local residents was engaged in farming, wine growing, fishing, cattle-breeding and trade.

Call by Bogdan Khmelnytskyi to join the liberation campaign against Polish oppressors found active response in the local residents. Since the beginning of Liberation War (1648-1654) Iampil was one of the cities which raised numerous units to participate in the War.

Interesting is the fact that Hetman Bogdan Khmelnytskyi chose Iampil to celebrate wedding of his son Tymofiy.

Iampil region can boast not only of generous sunny valleys and fertile lands, but of impressive cultural heritage and spiritual wealth. Iampil is the land of talented craftsmen and folk arts.

There 118 archeological sites, 53 historical places, 4 items of monumental art, 2 architectural gems on the territory of the region.  

Saint Nicholas Orthodox church, built in 18^th century, is one of the most important spiritual centers in the region, and a wonderful piece of sacral architecture. The Icon of Saint Gennadiy of Iampil since recent time occupies a place of honor in the Church. Gennadiy of Iampil was born in 1880 in Ivankovo village, and 120 years later the Saint Gennadiy the Martyr was canonized at the Assembly of Hierarchs.

Iampil region welcomes prospective guests, offering them the following places of tourist attraction:

–  “Busha” State Historical and Cultural Preserve, where guests can visit the Church in the Rocks, one of the biggest sacral structures of similar type in Europe; 18^th century castle tower; 18^th century Cossacks cemetery – a piece of stone-cutting folk craft; ruins of Trypillian culture settlement; permanent exhibition of items of stone-cutting industry;

–    All-Ukrainian annual Sculpture Open Air “Podilskyi Oberig” (Podillya Charm);

–    State Geographic Reserve “Haidamatskyi Iar” (Haidamak Canyon);

–    Sculpture Park in Iampil;

–    “Svitanok” recreational facility;

–    “Ridnyi Krai” Pedigree Stud Farm in Trostianets village;

–    Religious and historical relics “Hasid Shrines” in Porogy village;

–  Oksanivske Settlement in the Rocks, 16^th – 17^th century;

–   Remains of Trypillian, Cherniakhiv and early Slavic cultures;

–   Saint Nicholas Orthodox church, 1770;

–  regional Art and Local History and Ethnography museums;

– Nakonechnyi Private Museum (V. A. Nakonechnyi is a Fellow of the National Union of Ukrainian Artists, Honored Master of Folk Art, winner of Kateryna Bilokur Contest).

Busha village is, undoubtedly, destination number one for tourists visiting Iampil region. Hidden in a deep valley between the Murafa and Bushanka rivers, the village is attractive, first of all, due to the beautiful surrounding scenery with green mountains, swift river and spacious fields. Fresh water from the spring near the Cossack fortress will quench your thirst, and you’ll wonder how long it’s standing here, how many events it witnessed?

It resisted the bloody battle 350 years ago, resisted to remind the new generations about virtue and courage of their forefathers, who preferred glorious death on the battlefield to life in slavery.

Busha, one of the oldest settlements in Podillya, has a unique set of archeological, historical and cultural relics, exhibited in the area of 16ha. The set includes settlements belonging to Trypillian, Scythian and early Slavic cultures, referred to the period from the 4^th millennium BC to the 12^th century AD; remains of the stronghold with subterranean tunnels built in 16^th – 17^th centuries; church in the rocks with artistic relieves, unique in the whole Europe. Busha associates with many heroic events in the Ukrainian history, and it’s no wonder that the State Historical and Cultural Heritage Preserve is located there.

For the first time Busha appeared on the stage of dramatic Ukrainian history during the Liberation War of the Ukrainian people against the Polish oppression (1648-1654), when Cossacks established their stronghold at the village, bordering Poland.

In November 1654 the enemy Army, counting with 35 thousand soldiers and officers, surrounded Busha. 16 thousand Busha residents were killed defending their homes. Those remote events were narrated in the historical novel by M. Starytskyi “Busha Defence”.

Busha residents hold in reverence names and heroic deeds of their forefathers. The Park of stone sculptures was inaugurated in Busha, where sculptures are dedicated to people’s avengers and, first of all, to Mariana Zavisna, who inspired other Busha defenders during that campaign.

They say this land is special, saturated with positive energy. One lady even had a vision of the Holy Virgin Mary, holding omophorion over the Preserve. May be, this land is under protection of the Mother of God. Thus, Busha is not only a rural tourism center, but the point of rehabilitation of human souls.    

Busha fortress and Sculpture Park are the “must” for every guest visiting Iampil region.

Inauguration of Sculpture Park was not a mere chance, as Busha has been for ages a center od stone cutting trade. Nowadays Busha traditionally holds an Open Air for sculptors working with stone. The name of the Open Air is “Podilskyi Oberig” (Podillya Charm), and it gained status of national event.  

Busha and Doroshivka village, standing on the opposite side of the Murafa river, are known by local craftsmen who are skilful not only in stone cutting, but also in carpet weaving. Over fifty (50) carpets, made  100 years ago, were found there. To promote the skillfulness of local craftsmen special Exhibition was opened in the Vinnytsia Museum of Local History and Ethnography, under the name of “Busha Carpets of 19^th – 20^th centuries”. Local school of egg painting was opened in Busha under the auspices of the Director of the State Historical and Cultural Heritage Preserve.

Other than folk crafts Busha is well-known for its wonderful historical relics, including local rock relief, Church in the rocks, archeological findings referred to Trypillia Culture, the tower of Busha Castle,  ancient items made of stone, very special crosses, Historical Sculpture Park, Haidamak canyon, Museum of local history… All these things impress our guests, giving them the sense of involvement in the heroic history of the region.

One more Busha’s gem is the rock relief, belonging to the Church in the rocks. The relief was discovered by the Prof. V. B. Antonovych in 1883, and since then has been causing a lot of discussions concerning the date and the purpose of creation, and the meaning. Some scholars refer the relic to Pre-Christian Era, others believe it to be a piece of late Medieval art and history.

Old village cemetery in Busha makes part of the State Historical and Cultural Heritage Preserve. “Podilska Khata” Museum (Typical Podillya House) gives chance to the guests to learn about habits and traditions of everyday life of local villagers at the end of 19^th century- beginning of the 20^th century.

Natural resources constitute real wealth of the region. Indeed, anyone who happens to visit Haidamatskyi Iar (Haidamak Canyon) for the first time freezes in astonishment. The scenery of this place on the bank of the Bushanka river, upwards the famous Busha village, is in surprising contrast to the quiet surrounding landscapes of Podillya plains: entering canyon from the adjacent valley you unexpectedly find yourself in the midst of severe, but picturesque, rocks massif. The latter was granted status of the National Geological Preserve. Adding to the scene the aura of heroic past of the region, preserved in the legends until now, will complete the impression.

Legends say canyon was the place where rebel Haidamaks leaded by Ivan Gonta were gathering. But massif is interesting by itself, even without legends. No other place in Vinnytsia oblast can offer such a view of eroded sandstone and limestone, of picturesque pillars and stones resembling fantastic animals and mythical images.

The spirit of Svarog, Slavic God of Heaven, seems to be present in the canyon until now. Sculpture, embodying his image, meets people in front of the steps, leading to canyon. The sculpture was made by the artists Vasyl Shevchuk (Kyiv) and Vasyl Slobodianiuk (Vinnytsia).

Visiting Iampil region, please come to the picturesque Klembivka village.

When seen for the first time, it seems to be an ordinary village, similar to dozens of neighboring villages of the region: the same Rusava river, the same generous nature, landscapes and abundant vines. But people know that Klembivka is the heart of Podillyan embroidery, traditional and up-to-date, at the same time. Klembivka mistresses were always known as unmatched embroidereresses. Most complicated orders for fine embroidery were traditionally entrusted to them. In 1880 local craftswomen made embroidery for attire of the Russian Empress. At the end of 19^th century the best samples of Klembivka embroidery were selected to present Ukrainian arts and crafts at the World Exhibition in Chicago.

They say that when a girl is born in Klembivka, she is born with a needle and thread in the hand.   

Carpet weaving is another trade practised in Klembivka from time immemorial, or better to say, since Trypillian Era. Actually, almost every village in Iampil region has its own skilful craftsmen able to produce unmatched items of folk arts and crafts. 

Porogy village can boast of the gifted embroidereress V. Sandulska, who develops her own patterns and embroiders them on canvas even without previously making a sketch. Taras Shevchenko’s portrait, several icons and numerous smaller works were made by this method, either on canvas or on decorative pillows, carpets and napkins.

Porogy is known for allegedly being a place where in 1860 was buried Borkh Rabinovich, great-great-great-grandfather of Abraham Rabinovich, spiritual Hasidic leader, according to Mordekhai Rabinovich, nephew of the latter. Borkh Rabinovich was well-known zaddik (wonder-worker), due to possessing big spiritual force.     

Dzygivka village is the place of residence of the biggest ethnic community of Poles, who built big Catholic Church yet in 1803. The Church is still active, and celebrated its 200 anniversary in 2003. Dzygivka is also known due to its Folk Song Group, which gathered talents from the whole neighborhood.

Iampil city, the center of the region, is a perfect destination for the guests of this area, whatever is the season and weather. We suggest visiting Iampil in spring, when houses are buried in blossom of local gardens, and tidy streets and squares invite people to spend hours outdoor. Wonderful scenery, powerful Dniester River, fresh air, fragrance of herbs and flowers, calmness of silent forests will give you power and inspiration for the whole year.

You’ll like Iampil countryside, its boundless fields and shady woodlands. Generous nature will give you many happy moments, impressions and godsends.

You’ll meet local people, proud of their land and their past, building their present and working for their future.

When on visit to Iampil you’ll find hotels, restaurants and eateries, entertainment centers and facilities at your service.

Illintsi Region

Area – 0.9 thousand km²

There are 54 settlements

Population – 39.2 thousand inhabitants

Distance Illintsi – Vinnytsia by highway 72 km, by railroad  – 92 km

River – the Sob

Administrative center of the region: city of Illintsi

Population – 11.2 thousand inhabitants

Tel. Code: 0-4345

Illintsi region is a historical treasury of the Vinnytsia oblast, able to offer an impressive number of cultural and historical attractions to inquisitive mind. If you are keen on history and antiques, and have passion for Cossack times, if the beauty of forests and immense steppe touches your heart, if you wish to listen a nightingale’s song in the silent Ukrainian night, if you desire to enjoy Ukrainian hospitality and taste exceptional national cuisine, visiting Illintsi region is a must when on trip through Ukraine.

Illintsi region is situated in the eastern part of the Vinnytsia oblast, bordering Gaisyn region, Nemyriv, Orativ and Lypovets regions of the Vinnytsia oblast, as well as Monastyryshche region of Cherkasy oblast. Illintsi region lies within the boundaries of Transdniester upland, and has plane and wavy surface, traversed by gullies and ravines, and river valleys.

Woods and forests are the biggest natural resource of Illintsi region: they occupy area of 14.3 thousand hectares, and are composed of valuable varieties of trees. “Illinetskyi” and “Dashivskyi” Forest Reserves are the biggest and most important ones, with plantations of oak, hornbeam and ash tree. Other places of interest are “Centennial Oak” botanical preserve, consisting of one single 200-years old oak, and hydrological preserves “Krynychka Kotovtsiv” and “Lisova Krynytsia” (Forest Well).

This land has an ancient history, evidenced by many important artifacts.

Giant meteorite, a silent witness and participant of astronomic event, occurred 400 million years ago, lies on the border of current Illintsi and Lypovets regions. This meteoric impact was the biggest in Europe ever since. Now the huge “stellar stone” (diameter 300m, weight 40 million tons) lies in a big crater at a depth of 800m. 

Illintsi “boulder” has been drawing attention of scientists since 19^th century, but only in 1973 researchers came to definite conclusion that they deal with meteorite. To say that, researchers had to perform a comprehensive analysis of the rock, in which they discovered elevated content of nickel and cobalt. Experts say this crater is one of the oldest in the world.

According to M. Levchenko, Director of Vinnytsia planetarium, meteorite crater is the best place for collecting medicinal plants. Half of existing varieties seem to be present there, growing directly from the “stellar” stone. The plants take in cosmic energy from the stones, M. Levchenko says, adding that tea made from the herbs has an exceptional taste… Illintsi crater has been recognized one of the most interesting and important Podillya attractions.

First record of Illintsi in written sources refers to 1448, where Illintsi is mentioned as Menko’s estate. There was a castle with a dirt wall and a ditch there. The old name, used in 17^th – 18^th centuries, was Lyntsi or Lintsi. Current form Illintsi was adopted since late 19^th century.

Kalnyk village played critical role during liberation campaign under the lead of Bogdan Khmelnytskyi. The village is located at confluence of Kalnychka and Sob rivers, where everything is breathing history: several Scythian tumuli can be seen just behind the southern suburb, followed by two-kilometers long site of the ancient settlement; remnants of the dirt wall of Cossack era can be further seen.

Kalnyk is almost as old as Illintsi. First record about Kalnyk refers to 1460. Noblewoman Ganna Koretska bought these lands in 1625. Due to strategic location, only few years were needed to populate them: so called Chornyi Shliakh (Black Way) was passing along the place. Koretska built castle, which later played important role, protecting the settlement from enemies.

When units under the lead of Maksym Kryvonis marched into the lands of Podillya late in May 1648, Kalnyk was quite a big town. It was the time of institution of regiment, initially named Podilskyi. Later it was called Vinnytskyi, but historical name is Kalnytskyi (by location of Regiment’s senior officers).

Among senior officers of the Regiment were Ostap Gogol (ancestor of famous writer Nikolay Gogol) and Ivan Fedorenko, who soon ceded the colonel’s mace (symbol of colonel’s power) to Ivan Bogun, outstanding figure in Khmelnytskyi’s campaign. Kalnytskyi Regiment under Bogun’s lead distinguished itself in many actions of Liberation War, and in particular, in battles under Pyliavtsy and Berestechko. Kalnyk community erected monument to Ivan Bogun recently. Severe, handsome face of the legendary Cossack looks at Kalnyk residents, at all nationals and at the whole country, for which he fearlessly sacrificed his life. “Bogun’s house” still stands in Kalnyk. People say the brave colonel and his successors lived there.

In the ‘20 years of the 19^th century Viatka infantry regiment was quartering in Illintsi. The regiment was in command of P. I. Pestel, one of the leaders of Dekabrists movement.

One of the employees of Kalnyk sugar mill was Boleslaw Iwaszkievicz, modest accountant and father of the future classic of modern Polish literature Jaroslaw Iwaszkievicz, born here in 1894.  

It is no mere chance that Kalnyk became not only a cradle for future writer, but gave spiritual spur to small Jaroslaw, who imbibed local history and tradition with mother’s milk. Jaroslaw was baptized in Dashiv, where later was buried his father. Museum of Jaroslaw Iwaszkievicz was established in local school.

Life and work of many other celebrities are associated with Illintsi region. In Illintsi was born Sewerin Gosczinski, Polish poet-romanticist of 19^th century. Bright Ukrainian composer and writer, father of Ukrainian theatre music  P. I. Nishchinski was born in in Nemenka.   

Tomasz (Tymko) Padura, well-known Ukrainian and Polish poet and composer, glorifying Cossacks movement, promoter of Ukrainian folklore and music, was born and worked in Illintsi region. Oleksandr Dorofiyovych Ganzha, one more son of Illintsi region, who brought fame to his homeland, was a talented sculptor and skillful potter. Ganzha was born in Zhornyshche, traditional center of folk pottery, and produced numerous pieces of decorative pottery and tableware.  

Dashiv town, like Kalnyk, has long and exciting history, and is proud of being a stronghold of liberation actions and battles against Tartar, Lithuanian, Polish and Turkish invaders.

In the second half of 18^th century the town was granted to the former clerk of Lithuanian court Baron Platter. In the picturesque place on the left bank of Sob River, under project and supervision of French and Polish architects, using local peasants as working force, the Baron built a big palace. The palace resisted time and can be seen today.

Local craftsmen built in Dashiv a wonderful church, real gem of sacral architecture. Saint Michael five-dome Church  was built in 1762 in Ukrainian Baroque style, without any single nail, and was recently proclaimed a world architectural heritage protected by UNESCO as one of the most interesting pieces of wooden architecture.

Dashiv is internationally known among hunters, as local woodlands are popular destination for hundreds of hunters from Ukraine and abroad.   

Community of Illintsi region is proud of its history and cultural heritage, and is looking forward with big optimism, as local people is hard-working and inventive. Illintsi cordially welcomes guests and visitors. Come and enjoy this natural beauty, cultural and spiritual wealth, and hospitality characteristic to Ukrainian nation.

Kalynivka Region

Area – 1.1 thousand km²

There are 58 settlements

Population – 60.5 thousand inhabitants

Distance Kalynivka – Vinnytsia by highway – 25 km, by railroad  – 23 km

Rivers: the Pivdennyi Bug, the Desna, the Zher'd, the Zhar, the Snyvoda, the Postolova

Administrative center of the region – city of Kalynivka (since 1923)

Population – 19.3  thousand inhabitants

Tel. Code 0-4333

Kalynivka region is the land of beautiful landscapes, important cultural and historical heritage, numerous folk traditions and customs. This is the land of dozens of villages, breathing history and hospitality of their residents.

Kalynivka region is situated in the northern part of Vinnytsia oblast, in forest-steppe zone.  Kalynivka region borders Koziatyn region, Khmilnyk, Lityn and Vinnytsia regions, Lypovets and Pogrebyshche regions of the Vinnytsia oblast.    

Big junction station in Kalynivka city provides easy communication with administrative center of the oblast, the city of Vinnytsia. Numerous bus lines go through Kalynivka, connecting city with Kyiv, Vinnytsia, Zhytomyr, Odessa, Rivne, Lutsk, Kamianets-Podilskyi and other Ukrainian cities.

Like most areas in the Right-bank Ukraine’s forest-steppe zones, Kalynivka region has moderate continental climate, with long summer characterized by moderate temperatures and precipitations (sufficient for good vegetation of cereals and other crops), and mild winter.

Pivdennyi Bug River flows by territory of Kalynivka region. Right bank of the river is high and rocky, left bank is quite low and often swampy, especially near outfalls of the rivers Snyvoda and Postolova.

Due to mild climate this region was populated since time immemorial. Many current villages arose at spots of ancient settlements, no wonder that archeological excavations discovered settlements belonging to Trypillian civilization, Cherniakhiv and early Slavic cultures. Earthwork fortifications were also found here.

In 10^th – 11^th centuries these territories were part of Kievan Rus, in 12^th – 13^th centuries – to Galych-Volyn Principality.

Roads of Kalynivka region once were transited by insurgent units under the lead of Severyn Nalyvaiko. Events of Liberation War of 1648-1654 expanded through these lands. In June 1649 Hetman Bogdan Khmelnytskyi had stay at Pykiv village.

17^th century is referred by historian and researchers as the time when Kalynivka was founded. The known fact is that in 1635-1645 Prince Stanislaw Warszycki laid Warszytsia settlement (currently – Kalynivka suburbs). First written record mentioning this settlement refers to 1744. Two legends offer their respective explanations trying to reveal origins of the city’s name. One of them refers to abundant arrow-wood (viburnum), growing at that time around every household and in city suburbs. Another one links the name of the city to the name of the Polish magnate Kalinowski.

In the second half of the 19^th century fast growth of Kalynivka and surrounding villages was boosted by railroad line Kyiv-Odessa, passing by the city.

In 1923 was established Kalynivka region with Kalynivka city as administrative center.

History of that time ecclesiastic relic is connected with wooden cross, erected at Salnyk village. People say that in July 1922 soldiers returning from Civil War were passing by Kalynivka train station. One of the soldiers fired a shot and hit the cross near the road. The cross started emitting liquid from the hole (priests were saying it was blood). “Kalynivka Miracle” became a holy place. Numerous religious processions come here from Kyiv, Volyn and Galychyna, praying for divine grace. Elderly people say a lot of people were healed near the cross.

Soviet authorities ordered to disperse crowds of pilgrims. In autumn 1923 Kalynivka Cross was destroyed. Seventy years passed before the new cross was erected at local community cost on the place of destroyed one. People also dug well and constructed chapel near the cross. Every year believers come here to bless Easter cakes, just married couples come to obtain blessing, travelers come to quench thirst, believers come to get encouragement.

In 1929 the first Kalynivka library was opened. In 1986 Tamara I. Dombrovska was appointed to the position of Kalynivka Library’s Director. High class librarian expert and real leader, she was able to efficiently organize work, finding individual approach to library personnel and visitors.

Kalynivka residents are proud of having in their community Tamara Ivanivna and Georgiy Vitaliyovych, who brought up and educated Oleksandr Georgiyovych Dombrovskyi, having fostered in him love to science and art, ability and interest to life-long learning. Oleksandr Dombrovskyi earned degree of Doctor of Engineering, and due to his leadership qualities was elected Mayor of the city of Vinnytsia, and later Governor of the Vinnytsia oblast (Chairman of the Vinnytsia Oblast State Administration).

Residents of Kalynivka region remember tragic years of the Great Patriotic War. Kalynivka was occupied by Nazis on July 22^nd of 1941. They established ghetto right in the center of the city, and army prisoners camp in Kalynivka suburbs. Hundreds of Jews were shot in May 1942. But there were courageous people among the local residents who dared giving shelter to Jewish families, under the threat of death penalty. Paraska Viktorivna Volodina (Vorona) from Kalynivka was one of them. In 1998 she was awarded a ”Righteous People of the World” medal, for having sheltered Jewish families at times of Nazi occupation.

Nazis constructed Hitler’s Headquarters “Werwolf” between Vinnytsia and Kalynivka, and Goering’s Headquarter – northward from Kalynivka. Local population participated in Resistance movement. Over 19 thousand citizens of Kalynivka region were fighting against Nazis during the Great Patriotic War. This number includes Army soldiers, partisans and Resistance movement members. 9  of them were awarded the highest title of the Hero of the Soviet Union.

Postwar period was the time of reconstruction and fast development of regional infrastructure and industries. Trade and public services, education and culture were growing along with industrial development. Agricultural production was increasing at fast pace.

Nice scenery of numerous forests and rivers, rich flora and fauna, multiple archeological sites, historical and architectural monuments and cultural heritage attract domestic and foreign tourists to Kalynivka region.   

 Ivaniv village is a must for the tourists keen on architectural beauty. Local residents preserved old name of the village, Ianiv. Ivaniv is located in the confluence of Snyvoda River to Pivdennyi Bug River. Other than picturesque landscape, Ivaniv offers to the guests a beautiful palace, or rather castle, built by the landlord Choloniewski. The building, surrounded by park, is one the last castles in Podillya area. Paths of the park will bring you to Catholic church and to Monastery.

Ianiv (Ivaniv) Palace has not been included in tourist guides and is not being visited by crowds of tourists, even if its walls witnessed many events of the national history.

Other interesting point in Ivaniv are local houses, built according to original folk tradition. Experts say houses of the village should be protected by law as historical and architectural heritage.

Cherepashyntsi is another village which can boast of original architecture of its houses. Ruins of fortifications, constructed by former landlord Adam Kalinowski to protect settlement from Tartars raids must also be visited by keen tourists.

Cherepashyntsi is known by archeologists due to excavations, performed yet before the Great Patriotic War. During excavations they discovered the tomb with rich collection of relics belonging to Roman Empire period.

Not far from the historic Ivaniv, Gushchyntsi village stands on the banks of Bibka river, the village with long and interesting history and nice architecture, including old palace, beautiful church and ancient watermill. Gushchyntsi is known for Easter eggs, skillfully painted by local crafts people according to old traditional patterns, and rich with symbols and signs.

Picturesque Pysarivka village will offer the visitors a real gem of wooden architecture, the Church of the Patronage of the Mother of God (Sviato-Pokrovska Church). There is a miracle-working icon of Our Lady in the church, with long history, full of sorrow and joy. The icon was found in a well more than 200 years ago, resisted tough times after Revolution due to the efforts of parish people, and now, after restoration, the icon blesses believers in Pysarivka’s church.

One more piece of sacral architecture meets visitors at Nova Greblia village. It’s Saint Michael (Mykhailivska) Church (1701), built in late Classicism style. 19^th century paintings on brick walls of the church resisted wars and civil unrests. Saint John the Theologian Monastery in Lemeshivka village gives chance to the visitors to learn about brethren life.

Pykiv village, as well as Ianiv (Ivaniv), Miziakiv and Gushchyntsi, is one of the most ancient settlements in Kalynivka region. According to certain information, in June 1649, during Liberation War, Ukrainian Hetman B. Khmelnytskyi had stay at Pykiv. In Pykiv was born on the 8^th of March 1761 Jan Potocki, a man of encyclopaedic knowledge, proficient in classic language:s, science and engineering. Later, the landlord Safonov built in Pykiv stupendous Alexander Nevskiy Orthodox church, designed and developed by architects and masters from Italy and France. The first “Tea Ceremony and Reading Room” was built and consecrated in Pykiv under the auspices and at costs of Safonov.

Many facts and events of the past will open to the visitors former castle village Salnyk. First written record of Salnyk refers to 1616. The Triumph of the Holy Cross Church, built in 1778, has its own exciting history.

Liulyntsi village territory expands several kilometers along artificial ponds cascade on Postolova river. Beautiful green hills, streams and stretches, old walls remained from the palace, formerly belonging to the landlord, Eduard Karlovych Starsz-Jakubowski, and destroyed during World War II, and small but extremely picturesque park, with paved paths, all together create exciting and unique image of the village.

In Liulyntsi lived and worked for over than 30 years professor A. M. Rozvadovskyi, an outstanding researcher, who selected 15 new varieties of pea, Doctor of Agricultural Science, awarded with International Friendship Medal.

Liulyntsi villagers will tell their guests the legends about catacombs under the palace and hidden treasure, and about healing effect of water from local well.

Kalynivka region can boast of art, literature and science talents, who was born and/or lived here.

Stepan Vasyliovych Rudanskyi, classic of Ukrainian poetry, folklore researcher, translator, physician and important public figure, was born on January 6^th, 1834 in Khomutyntsi village and lived there for several years. In 1959, due to the efforts of Iu. V. Grosh, Director of Khomutyntsi Library, Rudanskyi Museum was opened.

This land gave to Ukraine one more literary talent, noted humorist and satirist Oleg Fedorovych Chornoguz, author of first and so far the only ones satiric novels in Ukrainian literature.

Experts on local history say that Ivan Fedorov, father of Slavic printing, lived in Miziakiv village, and owned a parcel of land there. V. V. Borzhkovskyi, expert on local history of Podillya, ethnographer and public figure, spent his early years in Miziakiv. Pavlyn Swiencicki, noted Ukrainian fable writer, was born in Varshytsia village (currently Kalynivka suburb).

Kalynivka region has long and productive tradition in trades, arts and crafts. Since times immemorial local people were capable fishers, hunters, bee keepers, weavers, wood workers, potters, blacksmiths, embroiderers, etc. These traditions are living in every village and town, where local craftsmen produce amazing pieces of arts and crafts.

One of Kalynivka region’s attraction are woods and forests, splendid at any season of the year: green and fresh in summer, snowed up in winter, full of colors and sounds in spring and autumn. Anyhow, forest is the best place for relax and reflection. You can meet rare species and varieties of Ukrainian flora and fauna here. Forests are populated by squirrel, bat, fox, hedgehog, hare, least weasel, cuckoo, woodpecker. Some of the species are listed in the Red Book of Ukraine: viper, golden eagle, eagle-owl, etc. Numerous medicinal herbs are collected in local forests.

Kalynivka region offers to guests a plenty of wonderful places, breathing positive energy. Come to this land, enjoy its peaceful beauty, learn its history, meet talented people and see original items of folk crafts, bring some of them with you, and they will warm your heart for long-long years.

Welcome to Kalynivka!

Koziatyn Region

Area – 1.1 thousand km²

There are 74 settlements

Population – 67.9 thousand of inhabitants

Distance Koziatyn – Vinnytsia by highway – 75 km,  by railroad  – 62 km

Rivers:  the Guiva, the Hnylopiat', the Rostavyshche,  the Desna

Administrative center of the region is the city of Koziatyn, having status of the city subordinated directly to the oblast center since 2000

 Population – 25.6  thousand inhabitants

Tel. Code 0-4342

Koziatyn region is a wonderful land, with fertile soils of forest-steppe zone, traversed by the rivers Rostavytsia, Guiva and Desna, and by former Chornyi Shliakh (Black Way). This land, buried in gorgeous gardens, is a homeland of the sons of free Cossacks.

 This land gave to Ukraine Grushevskyi, Antonovych, Zamliak, Makivchuk, Kocherga. This land has its own astonishing history, its glory, virtue and tradition.

Koziatyn region is located in the northern part of the Vinnytsia oblast, with Kashperivka village as an extreme point. Upper corner of Koziatyn region wedges between Zhytomyr oblast near Berdychiv. The region is located in the central part of Right-Bank Ukraine, on Transdnieper upland, in watershed of Dnieper and Pivdennyi Bug. Climate of the region is propitious for efficient development of farming, industries and recreation.

Mainly broad-leaved woodlands are distributed across the territory of the region. Prevailing varieties are oaks and hornbeam, as well as maple, ash-tree, aspen, birch, poplar and others.

Koziatyn region was constituted as part of Kyiv oblast on the 7^th of March, 1923, in course of reform of Ukrainian administrative-territorial system. Since 27^th of February 1932 Koziatyn region became part of newly established Vinnytsia oblast.

Territories currently belonging to Koziatyn region were populated since Palaeolithic era. Settlements belonging to Trypillian civilization were discovered during archeological excavations. During Bronze Era these lands were populated by tribes of ploughmen and cattle-breeders belonging to Komariv culture. Several artifacts belonging to the Late Bronze Era, so called Bilogrudivska culture, were found on the territory of the region. Scythian tribes lived on this territory for long time. During the 1^st millennium of AD the lands of the current Koziatyn region were densely populated by Slavic tribes, engaged in farming and belonging, in particular, to Cherniakhiv culture. Numerous coins of Roman Empire were found here testifying that Byzantine and Pontus merchants had reached these lands in search of new markets.   

In times of Kievan Rus famous Torgovyi Shliakh (Merchants Road) crossed the territory of the region, also known under the name of Chornyi Shliakh (Black Way), or Polovtsian, Tartar, Tchoomak or Cossack Road. Majestic tumuli still stand along the former Chornyi Shliakh (Black Way). Widely known are Raba tomb near Iosypivka village and the tomb in the fields surrounding Tucha village.

In 10^th – 12^th centuries these lands were adjacent to the southern borders of Kievan Rus. In the beginning of 13^th century the lands of the region partly belonged to Galych-Volyn Principality. At the end of the 13^th century the region was annexed by the Great Lithuanian Principality, later, under Liublin Union (1569) by Poland. After the second partition of Poland (1793) the lands of Koziatyn region, as part of the Right-Bank Ukraine, were annexed by the Russian Empire.

Since remote times the region was lying between the three historic lands: Kyiv, Volyn and Podillya.

Talking about Liberation War (1646–1654) significant events, occurred in this region, we will mention well-known battle of Cossacks regiments under the lead of Maksym Kryvonis with Polish Army under the command of Jarema Wyszniowecki near Makhnivka village, in early July 1648.

This battle was one of the most important affairs of insurgents units against the punitive forces of magnate Wyszniowecki, occurred in the first period of Liberation War, when Cossacks won a brilliant victory, and Wyszniowecki saved his life only by miracle. Centuries passed since that day, but the memories about the battle are still living in Ukrainian and Polish minds. “Doleful Angel” sculpture (1988) by O. M. Alioshkin was installed on the site of that bloody fight as a symbol of reconciliation between the two peoples.

Koziatyn city appeared as important train junction in course of the
construction of Kyiv-Balta railroad. Name for the new train junction was borrowed from the neighboring village Koziatyn. On July 07^th, 1874 Koziatyn officially received status of a town. In 1898 Koziatyn train station was built under the project of V. I. Kulikovskiy. Currently this station is under protection of law as an important architectural heritage of 19^th century.

At the beginning of 20^th century Koziatyn became field for many impetuous processes and events, which produced impact on the following history of Ukrainian people: national Ukrainian and Bolshevik’s Revolutions, Austrian-German occupation, Civil War.

The region did not escape horror of the Great Famine, when over 40 thousand people perished from starving (currently, almost the whole population of the region).

Great Patriotic War began on June 22^nd, 1941. In the middle of July 1941 Koziatyn region was already occupied by Nazis. Despite cruel “new order” actions residents of the region participated in Resistance movement.  15 thousand of region’s residents were called to the Army, one third of that number perished at fronts of the War.

Nowadays the region has developed social and economic infrastructure, appropriate natural and human resources, and displays good economic performances at oblast level.

There are more than 20 buildings on the territory of the region referred to as important architectural heritage. To be mentioned first of all are the following: Our Saviour’s Transfiguration (Spaso-Preobrazhenskiy) Church   in Polychyntsi village, Catholic churches in Koziatyn, Komsomolske, Lystopadivka, Samgorodok, pieces of wooden sacral architecture (churches) in Blazhiivka, Gurivtsi, Makharyntsi, Soshanske.

Outstanding individuals who were born here or simply visited this land is the biggest proud of the region, as they bring glory to their homeland. Mykhailo Sergiyovych Grushevskyi, “champion of Ukrainian independence” is number one in this cohort of celebrities. Grushevskiy is internationally known Ukrainian historian, archeologist, sociologist, literary critic, outstanding scholar, public figure and politician. Sestrynivka village was the spiritual cradle of the first leader of independent Ukraine: in Sestrynivka was born and brought up Grushevskyi’s mother, Glafira Zakharivna, here she married Sergiy Grushevskyi, professor of Kyiv Theological Seminary, in Sestrynivka spent his life Glafira’s father, local priest Zakhariy Oppokov.

Grateful Sestrynivka residents established museum in Gryshevskyi’s family mansion, and recently the park was laid around the mansion in honor of the first President of the Ukrainian Popular Republic Mykhailo Grushevskyi.  

The Church of the Patronage of the Mother of God, where Grushevskyi’s grandfather served mass, still rises above the houses of the village.

There is a small village located on the banks of Gnylopiat river, 12km of Koziatyn. The village was called Makhnivka (currently Komsomolske), and it’s homeland of Volodymyr Bonifatiyovych Antonovych, other bright Ukrainian historian, archeologist, expert on early texts, ethnographer, folklore collector and productive researcher on Podillya history.

Long and amazing history of this ancient village woke up young Antonovych’s interest towards history, archeology and ethnography.

Gubyn (Gybin) is an ancient town, currently named Zbarazh. In Galych-Volyn chronicles the town is mentioned as the settlement belonging to Bolokhiv lands in connection with events of 1241, when Prince Danylo Galytskyi realized punitive raid to the cities of Bolokhiv lands and destroyed them.

Making trip through this picturesque region, visit to Bread Museum in Bilopillia village is a must. This village is famous for its bakery traditions. In the Museum you will learn the history of bread as the most important product of human meals, its origin, the name the first baker, etc. Special exhibits have been created in the Museum, such as “Bread of War”, “Great Famine 1932-1933, Tragedy of Ukrainians”, “Bread Must Be Held in Respect”, etc. In the rooms of the Museum visitors can see sheaves of rye, wheat, barley, millet.                       

Another point of interest is Koziatyn Museum of local history, inaugurated in 2003. Building of the Museum, constructed at the beginning of 20^th century as district post office, is one of the oldest in the city.

One of the Museum’s exhibits is dedicated to outstanding Ukrainian film director, native of this land, Viktor Mykhailovych Ivanov, author of the script version and director of popular Ukrainian comedy “If You Run After Two Hares…”.

The biggest in Vinnytsia oblast Czech community lives in Mykolaivka village. In order to promote their language:, culture and customs the people established public association “Golenderski Chekhi” (Czechs of Golendry).

Talented craftsmen of Koziatyn region maintain alive folk arts and crafts, producing original items of applied art. Skilful wood carvers, embroiderers, bee-keepers, masters of paper-lace ornaments (paper-cutting).

Vovchynets village, lying in the picturesque valley of Vovchok river, affluent of Gnylopiat, is famous for its songs, legends, proverbs and sayings. People of Makharyntsi village celebrates every year Sorochyny Fest, holiday of appeal of birds from southern lands.

People keen on Ukrainian customs and traditions recently held in Sadove village regional festival of Ukrainian embroidered towel “My Region’s Songs Embroidered on Towels”. Guests of the event learned many interesting things about types and symbols of Ukrainian embroidery.    

Many similar festivals are held in Koziatyn region, where the total number of amateur folk groups amounts to 124, and 5 of them were awarded the title of People’s Folk Group.

Above is the glimpse of the past and the present of Koziatyn region.

Kryzhopil region

Area – 0.9 thousand km²

There are 45 settlements

Population – 36.3 thousand inhabitants,

Distance Kryzhopilr – Vinnytsia by highway – 130 km, by railroad  – 150 km

Rivers: the Kamianka, the Markivka, the Dokhna, the Vilshanka

Administrative center of the region – urban settlement Kryzhopil

Population – 9.0  thousand inhabitants

Tel. Code 0-4340

Kryzhopil region is a unique wonderful land of marvellous nature, great history and industrious people, beautiful in their work and arts.

Its origin goes back to the ancient times. And its historiography is inextricably intertwined with the destinies of outstanding Ukrainians, who were born, lived and created their masterpieces in this land.  The territory of the region was populated long ago. The direct evidence of the fact are the remains of material and spiritual culture at the places of old-time settlements.

Various settlements dating back to the time of Trypillian culture were discovered by the local  enthusiasts of country study in the dell of “Turska Stina”, situated southward of the village Vilshanka and  in the dell “Svitova Dolyna” – two kilometers southward of the village Savchyne and near the villages Zelenianka, Mala Ternivka, Kisnytsia, Andriiashivka, Vysoka Greblia, Golubeche and Kunyche. 

The beginning of the Kryzhopil settlement is connected with the construction of railway road Kyiv-Odessa, which started in summer of 1866. The station of Kryzhopil got its name from the village of Kryzhopil (nowadays the village of Vysoke), which is located 17 kilometers from it. There used to be a tradition of naming the railway stations according to the names of its neighboring settlements.

In August 1870 the regular train traffic started through this village. The new settlements appeared around the railway station and the construction of industrial enterprises was started. In 1872 the postal train started running through Kryzhopil and on 10.04.1877 the emperor Alexandr II himself passed through this station.

The then proprietors of the land, the family of Bzhozovsksi, who were getting great profits from the land ownership, invested money into industrial enterprises. And their estate in the village of Sokolivka was considered to be the most valuable family heritage in whole Podillia.   

There was a great collection of pictures. Their number runs approximately to 800. The library contained many books in Polish, English, French, Italian and German language:s.  

The house was surrounded by the great landscape English park, which consisted of the ponds, similar to the small lakes with inconstant banks. There were arched bridges at passages. Pergolas could be seen through the trees, one of which resembled a house in Chinese style. The park was also adorned with the statues of marble and sandstone. The statues were acquired by Zenon Bzhezovskyi during his trips to Italy, Egypt and other places. The four of those statues symbolized the four times of the year. 

While traveling through Kryzhopllia land you should necessarily visit the village of Gariachkivka, which is historically connected with the dynasty of Lymychs which is almost the biggest in the world, which were the companions-in-arms of Ustym Karmaliuk.  The resettlement symbol of the old family in XVIII from the Carpathians to the village of Gariachkivka is the family token “the Destiny of Lymychs’ Family”. It is depicted as a vertical five-meter stele laterally resembling the milestone. This stele was erected in 2003 on the Holy Trinity day. 

At the distance of 20 km from the regional center there is an ancient village of Kunyche. The archeological findings indicate the fact of people living there 40-60 thousand years ago. From generation to generation were passed on the stories and legends that Kunyche had used to be a fortified town, surrounded by the rampart and located not far from the Kunyche Way.  From that ancient times only a dug well laid with logs “Rublena Krynytsia” has left and the villagers still drink its healing water. Another valuable place of interest of the village is “Kozatska Krynytsia” well, dug by the Cossacks of M.Kryvonos in the period of the liberation struggle against the Polish Gentry.    

The village of Stina is located in the picturesque land of Kryzhopil on the banks of the Rusava River, in the center of which on the so-called “Zamkova Gora” (Castle Hill) one can see the ramparts remains dating back to the XVII century. In 1651 those ramparts were besieged by the troops of Polish gentry but they couldn’t take it.  On the outskirts of the village there are the remains of the Slavonic ancient settlement of the IX-XI century.   

The outstanding Ukrainian painter Ivan Sokolenko  (Ian Zasidatel) was born in the village of Kryklyvets. The boy showed the incredible gift of painting so the local landlord Bzhozovskyi decided to send him to Italy to study where the young painter created a great number of pictures. Ian Zasidatel worked in Vinnytsia for about forty years. Nowadays his masterpieces adorn the picture galleries of Italy, France, Poland, there are some of his works in Vinnytsia Regional Museum of Art.

The generous land of Kryzhopil is proud of its world-famous and outstanding people. 

In the village of Chobotarka (nowadays the village of Zabolotne) was born the outstanding scientist, microbiologist, the member of the Academy of Sciences of the USSR, and just a courageous man, devoted to his work – Danylo Kyrylovych Zabolotnyi. Danylo Kyrylovych was among the other scientists who were working on such complicated disease as plague and devoted more than 12 years to its study risking his own life.

The great scientist and humanist were buried in the native village of Zabolotne where his memorial and museum were established. Different exhibits tell us of the life, social activity and expeditions of the great academician. Every year people from different parts of Ukraine come to the former village of Chobotarka which nowadays bears his name in order to commemorate the great scientist.

Kostiantyn Vataliovych Shyrotskyi, an outstanding arts historian and  Shevchenko scholar was born on 26.05.1886 in the family of a priest in the village of Vilshanka of Olgopil region (nowadays Kryzhopil region).A great contribution into the spiritual wealth of the land was made by Volodymyr Kozhukhar, born in the village of Gorodkivka, who became famous as the conductor of the symphonic orchestra in St.Petersburg.     

A talented painter Oleksandr Korovai, the author of hundreds of pictures in different genres was also born in the same village.  The unique carver and painter Volodymyr Ivanovych Tantsiura lives and works in the village of Levkiv and the number of his plastic art creations exceeds thousands.   

There are 3 museums, 33 historical, cultural and architectural monuments in the region and the most famous of them are Kazan Church (1619), and the Roman Catholic Church of  Virgin Mary (1747) in the village of Gorodkivka,   St. John the Divine’s Church (1747) in the village of Radianske, the estate of Bzhozovski family built at the beginning of the XIX century in the village of Sokolivka.

Kryzhopil is a picturesque Podillia land  fascinating with its own beauty and charm.

The natural conditions are very diverse. There are woodland, steppe and water complexes where one can have a wonderful rest and recreate himself with the fresh and healing air and stay one-to-one with nature. It’s a perfect place to dream, to talk to trees as if they were real people and to perceive the magnificence of the boundless sky.

Among all this beauty there is a significant hydrological memorial comprised of the old springs of underground water “Izvir”, which give life to the river Markivka and are located near the village of Verbka, the dell of  “Turska Stina” (the village of Vilshanka), “Sukha Dolyna”(Dry Valley) (the village of Dzhugastra), “Sokolivska Dacha”(Sokolivka Country House), which is located in Zabolotne forestry on the territory of Sokolivka village council.

The recreation possibilities of the region are effectively and widely applied. The are two  sanatorium on its territory: Children’s Sanatorium “Zelena Dibrova” (the Green Grove) and regional children’s psychoneurological sanatorium named after D.K.Zabolotnyi; there is also Kryzhopil health-improving establishment “Mriya” specializing in treatment of the diseases of support-and locomotive, cardiovascular and nervous systems, as well as disease of respiratory organs and other somatic diseases. 

This is how this land looks like. It reflects in miniature the landscapes of the whole Ukraine with its woods, fields and beet plantations. The destiny of all the Ukrainian people is represented in the historical past of Kryzhopil people, who are in love with their native land.  

Lypovets Region

Area – 1.0 thousand km²

There are is 59 settlements

Population – 40.6 thousand inhabitants

Distance Lypovets – Vinnytsia by highway – 45 km, by railroad  – 92 km

Rivers: the Desna,  the Sob

Administrative center of the region: city of Lypovets,

Population – 9.0 thousand inhabitants

Tel. Code 0-4358

Lypovets region has long and glorious history, and is known by its labor and folk traditions, but above all by people, creative and hard-working.

Lypovets region is situated in the north-east of the Vinnytsia oblast, bordering Kalynivka region, Pogrebyshche, Orativ, Illintsi, Nemyriv and Vinnytsia regions of the oblast.

15 rivers constitute a remarkable feature of local relief. Desna and Sob are the biggest left-side tributaries of Pivdennyi Bug river; Vilshanka, Sibok and several other are smaller rivers, traversing the region.

Lypovets region is located between the Podillyan plateau and Transdnieper upland. The highest point of the region (322m above sea level) is located near Bogdanivka village.

Soil is the most valuable resource of the Lypovets region, as chernozem (mould humus) constitutes more than 90% of lands there. Woodlands mostly occupy south-western part of the region, near Turbiv and Vakhnivka, Kozyntsi, Pryborivka, Shchaslyva villages. Local forests are mostly composed of hornbeam, birch, oak, ash tree, lime-tree (linden) and pine.

Archeological excavations on the lands of the Lypovets region revealed several Scythian tumuli and burial mounds attributed to Trypillian civilization, to Cherniakhiv, Zarubyntsi and to other archeological cultures. Few early Slavic and Old-Slavic settlements were also found.

According to the Chronicles, Stara Pryluka, Lypovets and Turbiv are the oldest towns in the region: they are older than oblast center, city of Vinnytsia, by 200 years. Legends say the first settlements were burnt out during Tartars invasion.  

Stara Pryluka is mentioned even in Ipatiev Chronicles. At that time the borough was property of Galych Prince Volodymyr. In 1648 Stara Pryluka became a “hundreds city” of Vinnytsia (Kalnytskyi) Regiment. Ruins of defensive works remained until now under the name of “Burty (Bourocks)”. Specialist on local history O. Rogovyi believes that about 380 years ago Stara Pryluka was Cossacks capital town. Historian refers to the fact that Hetman and Cossacks Rada (Council), in other words, all Cossacks authorities, stayed here, even if not for a long time. On this grounds, says historian, Stara Pryluka may be considered a former Cossacks Ukraine capital.

In the old days Lypovets lied along the ancient Tchoomak Way, in the upstream of the Sob River, within the boundaries of the historical Bratslav Province. These lands always attracted fugitive peasants, forming part of Ukrainian Cossacks lands. Local villagers had many occasions to prove their skillfulness at combat, as notorious Shpakiv Shliakh (Way) and Chornyi Shliakh (Black Way) were rounding Lypovets on the north, so that many enemies were coming by both roads to the town. The name “Lypovets” is recorded since 1602, when it gained the status of a city. In 1796 Lypovets became district center of Kyiv Province, and since then can boast of its own coat of arms.

Over 1700’s Lypovets was several times captured by Haidamaks. Those events constituted the plot of the historical drama by Ivan Kocherga “Almazne Zhorno” (Diamond Millstone).

Development of interfluvial lands between Sob and Desna rivers was promoted at their times by such well-known political and public figures as Janusz of Zbarazh, Bratslav voivode (governor) and Pryluka’s landlord; Prince Janusz Ostrogski (during his rule Lypovets gained the status of city); Olbricht Kokhanovski, a Bratslav Magistrate who founded in 1625 Kokhangrad town and populated its suburbs; Martin Grokholski, a Bratslav Magistrate, who founded Verbivka village; Ivan Liubynskyi, Zozivka priest, ecclesiastical magistrate and official of the whole Bratslav Eparchy (diocese) in 1780-1785; General Kozlovskyi, who constructed a lot of public buildings in Zoziv; Iulia Gudym-Levkovych, founder of Zoziv vocational school; Sergiy Mering, art supporter and founder of model farm in Pryluka; landlord Oleksandr Rakovskyi and baron Luka Strutynskyi; Chairman of Lypovets Zemstvo (district  council) Illia Reva.

Vasyl Lypkivskyi, tireless champion of local church Ukrainization and first Metropolitan of the Ukrainian Autonomous Orthodox Church, in 1892 began his ecclesiastic career in the local Conciliar Resurrection Church. 

Since the old days Lypovets region has been lying on important crossroads: on Tchoomaks’ Way, leading to the Black Sea salt mines, and on Chornyi Shliakh (Black Way), subsequently used to lay the railroad; on Baltic-Black Sea Road, from Saint-Petersburg to Mykolaiv (Nikolaev), with post offices meeting travelers every 15^th km.

No wonder that Lypovets was visited by such celebrities as general Piotr Rumiantsev (1780), Russian poet Alexander Pushkin (1821), Ukrainian poet Taras Shevchenko (1846).

Local fertile lands and wonderful scenery gave birth and inspiration to many outstanding people. One of them was Ivan Martynovych Buriachok, talented scenic designer, landscape painter and graphic artist. Unfortunately, his life and artistic heritage are not known to the mass audience.

Nova Pryluka is a small homeland of Selman Abraham Waksman, a 1952 Nobel Prize winner in Physiology and Medicine “for discovery of Streptomicine, first antibiotic efficient in anti-tuberculosis therapy».  Selman Waksman is the only Vinnytsia oblast native, awarded this highest prize so far. To honor their outstanding countryman Nova Pryluka community put a memorial before Selman Waksman’s 115^th birthday.

The names of Vasyl Zemliak, outstanding Ukrainian writer born in Koniushivka, and Petro Stoliarovskyi, teacher of internationally known violinist David Oistrakh, are of the national fame.

Lypovets region is a homeland for the family of the great Russian writer Fedor Dostoevsky.

Petro Apollonovych Tutkovskyi is another bright Lypovets’ native and outstanding Ukrainian natural historian and teacher, one of the founders of Ukrainian geology and geography.

Life and work of a number of Ukrainian scholars and writers is associated with Lypovets region, the following are among them: Ukrainian folk researcher Ivan Demchenko, Polish historian Valerian Vrublevski, author of the “Ukrainian Necropolis” Mykhailo Kutynskyi, classic of Danish literature Thor Lange, who was also the first researcher and collector of folklore in the Lypovets region. After resignation from his office of Danish Consul, Lange left for residence in Napadivka village.

Several museums narrate the story of glorious life and work of this outstanding people. 

Totally the region has 57 monuments and relics of history, culture, archeology and architecture.

Wonderful pieces of sacral architecture are the important part of region’s cultural heritage. Wooden and stone churches can be seen in the boroughs and villages of Lypovets region: Dmytrivska wooden church (19^th century), Holy-Dormition Church (1868), Nativity of the Virgin Mary Church (1875), the Triumph of the Holy Cross Church (1877), the Patronage of the Holy Virgin Church (1905), St. John the Theologian Church (wooden structure built in 1902-1915).

Following are the most significant historical and architectural relics, located in the region: “Burty (Bourocks)”, remnants of the ancient settlement, mentioned in the Chronicles, and Cossack fortress in Stara Pryluka (12^th-17^th centuries), Lange Palace in Napadivka (19^th century), Rakovski Palace in Kozyntsi village (19^th century), Mering Palace in Stara Pryluka (first decade of the 20^th century), “zemstvo” (district) hospital in Nova Pryluka (first decade of the 20^th century).

Ivanki village has a natural tourist attraction of enormous size: 400 million years ago meteorite, biggest in Europe so far, fell down on the spot between current Lypovets and Illintsi regions. Giant crater, an “astral wound”, was left as reminder of this planetary event.

Other natural beauties are wildlife preserves “Pochatok”, surrounding Sob river head at Ksaverivka village, and “Torfovytsia” at Lozuvata village, with four (4) natural water sources, considered hydrologic preserve of the region.    

Regional rehabilitation clinic in Lypovets city greatly contributes to health care and rehabilitation of the residents of the region.

City of Turbiv is located in the most picturesque place of the Lypovets region, on rocky banks of Desna river, near big pond, created by Vilshanka influx to Desna. Old park of oaks, planted mostly in the middle of 19^th century around existing small grove, is the biggest attraction of the city. Actually, the oldest trees in the park are more than 300 years old. Those oaks are silent witnesses of the past, of joy and sorrow of Turbiv residents. Local authorities and non-governmental organizations, like Podillyan Center for Human Rights and others, launched campaign to protect and promote this precious park. Many guests, eager to enjoy natural old landscapes and breath fresh air, will have possibility to come to this beautiful place soon.

Hunting reserve and fishing area, located in Turbiv vicinities, are awaiting hunters and fishers.

Lypovets region can boast of skilful craftsmen, who dedicate themselves to traditional arts and crafts.

This land can boast of interesting and glorious history and of our uncommonly gifted contemporaries, creating new history of the region and contributing to its fame.

Welcome to Lypovets region, see its architectural and cultural relics, learn its history, spend your holiday here enjoying local nature and beautiful landscapes, and regain your vigours for a whole year.

The following transport and communication facilities are present on the region’s territory: Vinnytsia-Odessa highway, Vinnytsia-Turbiv-Pogrebyshche highway, Turbiv-Kalynivka-Khmilnyk and Tyvriv-Illintsi highways. Railroad lines: Khrystynivka-Pogrebyshche and Turbiv-Kalynivka lines. Gas pipeline Urengoi-Pomary-Uzhgorod goes through the southern part of the region. 

Lityn Region

Area – 1.0 thousand km²

There are 62 settlements

Population – 38,1 thousand inhabitants

Distance Lityn – Vinnytsia by highway – 33 km, by railroad  – 62 km

Rivers: the Zgar, the Pivdennyi  Bug

Administrative center – Lityn (the status of urban  settlement was granted in 1924)

Population – 6.8 thousand inhabitants

Tel. Code: 0-4347

Lityn … the glorious Land where legendary Ustim Karmalyuk left his indelible imprint, where silent grand lindens growing on the shoulders of the roads cast wide shadows on the routes evidenced the trip of Catherine the Great that passed through this area to Tavriya. This Land revealed to the world unforgettable writer Mikhailo Stelmakh… Well 577 years Lityn, small town of Podillya historic region, has settled around these routes, safeguarding its history, living its contemporary life, and building plans for the future.

This Land has also boasted its fertile soil, magnificent gardens, abundant dairy farms, vast fields of wheat, and industrious and hospitable people.

Lityn Region is situated in the North-West of Vinnytsia Oblast within the Podillya Highlands. It borders Derazhnya and Letychiv Regions of Khmelnitsky Oblast, and Vinnytsia, Zhmerynka, Khmilnyk, and Kalynivka Regions of Vinnytsia Oblast.

Turning the pages of Lityn history, one may guess how many generations of local people have grown in this area and how different their lives were. Archeological and historical sources, ancient artifacts and the documents of recent past have evidenced the rich history of the Land.

Favorable weather conditions, fertile soil, and forests with thriving wildlife have been attracting settlers since times immemorial.

Archeologists have discovered in the region dozens of ancient settlements that referred to different ages and cultures: 14 sites of Trypillya Culture, 8 of Bronze Age, 4 of Scythian Age, 3 of Chernyakhiv Culture, and one Early Slavic settlement.

The Town of Lityn is quietly lying on the banks of Zgar River, which flows blue band amongst the rocks and deep green valleys grown with sedge and willow trees. Almost 600 years have passed since the first settlement was founded on the place of the future picturesque town.

The history of Lityn began in old times when this area was bordering Lithuanian Princedom. These lands were bestowed in portions to different nobles for better defense of the borders. It is well-known that Dyakivtsy (Dyadkiv) Village had already existed well before Lityn, and in ХІІІ century belonged to the legendary Bolokhiv Land. Mykulintsi Village has also been mentioned in the scripts.

First references to Lityn have been found in a Charter of Lithuanian Prince Svidrigailo (1431 AD) when this Land, bordering Poland and Lithuania, was gifted to the Lord of Bratslav Olexander Kmit.

On 20 September 1578 Polish King Stefan Batoriy granted upon Lityn different trade benefits and the Magdeburg Law. The town gained the right for two annual trade fairs, marketplace trading on Mondays, free taverns, and free sales and purchases.

In 1648 Lityn became the part of Kalnitsy (Vinnytsia) Cossack Regiment. Local residents participated in the Battle at Pilyava, together with Cossack troops. It is known that in November – December 1653 B. Khmelnitsky happened to stay in Lityn where he arranged negotiations with the ambassadors of Moscow Tsar and Tartar Khan.

After the Second Division of Poland (1793) the Lityn Land was annexed by the Russian Empire, and Lityn became the administrative center of Podillya Province, with its own coat of arms. Lityn’s first mayor was I.О. Korf. In parallel with formation of administrative power in Lityn, the fortress type building was erected in the town - the regional prison (1805). Today this historical building hosts Lityn Museum of Regional Studies, named after U. Karmalyuk, because the beginning of ХІХ century in the history of Lityn and Lityn Region is indissolubly related to the name of folk avenger Ustym Karmalyuk. In 1827-1828 and 1830-1832 he was jailed and served sentence in Lityn prison. Almost all villages of Lityn Region, where the hero happened to stay, cherish the legends and narrations about him. And what a beauty these folk stories are! Real folk pearls! And how many lindens-nooks on the way from Lityn to Letychiv allegedly had Karmalyuk! Just nearby Sosny Village is situated the cave, which allegedly served as a hiding place for Karmalyuk.

In late ХІХ – early ХХ century Lityn was the center of Lityn Deanery of Lutsk-Zhitomyr Diocese.

The real pearl of the town is Rome Catholic Church of Immaculate Conception built in 1748 and reconstructed in 1856.

The Lityn Land boasts of picturesque landscapes and generous vegetation. Splendor and diversity of surrounding landscapes, as well as rich wildlife in the area, have always surprised not only the local inhabitants but the guests of the region. In order to preserve natural diversity of Lityn Region several botanical, zoological, and hydrologic reservations of different statuses and regimes have been founded.

There are two natural landmarks, five natural sites of local significance, and three wildlife sanctuaries in the region.

Fabulous natural landmark “Dubina” is a natural reservation site of national significance featuring the unique hornbeam forest of two generations of trees aged 100 through 180 years. This is a home for such rare plants as lilies of the valley, and snowdrops. Botanic reservation “Dyakivtsi” will definitely impress you with big number of flowers, variety of scenes, and absolutely fresh air. The air is so clear that you would rather drink it as natural healing spring water.

Wildlife reservation “Zgarsky” laying in the valley in middle course of Zgar River will also impress a spectator with its diverse wildlife.

Recreation center “Palamarenkovo” spread over marvelous edge of a pine wood at two kilometers from Trybukhy Village is a beautiful place for family vacation and enthusiasts of fishing. You will definitely enjoy breath-taking horse rides over amazing landscapes, a zoo with exotic animals, unforgettable impressions and emotional relief of paintball, original Russian bath, neat and cozy hotel rooms where you can rest after interesting trips.

There is a tourist camp in recreation zone “Rybache” on way from Vinnytsia to Lityn. Cozy hotel, nice pond and boats are at your service.

You may spend an excellent holiday or weekend at hunting farm “Petrick”, on the banks of a picturesque lake. Good fishing is guaranteed since fish is abundant. Pike, pike-perch, carp, perch, and roach can be fished there. It is allowed to fish with a fishing rod, from a boat, and through ice. For that reason Petrick hosts various contests dedicated to the Fisherman’s Day. This region is also famous for being populated by numerous wild fowl: wild ducks, boars, roe deers, and puss.

The eye-catching symbol of Petrick is waterfall spurting down from the dike. Everyone visiting this area is willing to stay for a while under this flushing water as it has certain healing properties. Boats and catamarans are at your service here. If you are lucky to come here in a windy day you’ll be able to sail.

You’ll find a market of souvenirs just nearby Lviv-Kirovograd-Znam`yanka highway, and catch opportunity to bargain original pieces made by local craftsmen – masters of willow plaiting, pottery, carpet weaving, and embroidery.

Old Dyakivtsi Village is a pearl of Lityn Region, where one may have some rest from urban bustle and find out a lot of interesting. The village is lying on both banks of the small Bez`ymyanka River, the left affluent of the Zgar River, some 18 km westward from the administrative center. The village is situated right at the major highway connecting Vinnytsia Oblast with the Western Ukraine. Dyakivtsi Village is well known due to the fact that it gave to the world an outstanding Ukrainian writer.

Mykhailo Panasovych Stelmakh was born in this village in 1912. The villagers sacredly preserve the memory of famous countryman. There is a street bearing the writer’s name, and well-attained family house and old shed nearby, in Dyakivtsi. Literary museum dedicated to famous writer was opened in the village to celebrate 77^th anniversary of the Master. Vinnitsia Oblast Council has ruled to include M. Stelmakh Memorial Complex to the list of Podillya Pearls.

In 1877 in picturesque Dashkivtsi Village was born and spent his childhood S.G. Strumilin, well-known Soviet economist, and the Member of the Academy of Science of the USSR. The village is also famous for its splendid gardens.  

Inhabitants of beautiful Kam`yanka are still keeping the good memory of the last landlord of the village, General-Governor Fedor Trepov. Even in circumstances of massive riots and arsons of landlords` mansions in neighboring villages local residents managed to keep the family house of Fedor Fedorovich Trepov unharmed. Due to this fact we have opportunity to enjoy the sight of this palace, well, memorial charnel house, and the school.

It is interesting that local Orthodox Church built by Trepov was painted by brilliant Russian Artist Viktor Mykhailovich Vasnetsov.

Uladivka Village is also rich for historical sites inasmuch the ruined settlement of Scythian Age has preserved here.  

Preserved architectural masterpieces of the region are inclusive of the complex of the Church of Nativity of the Blessed Virgin: Church itself, bell-tower, rail fence with a gate (XVIII century, Zhuravne Village), remains of Lityn Fortress-Prison where Ustim Karmalyuk served his sentence; and administrative building in Lityn (1864).  

The local church of Shevchenkovo Village boasts a wonderworking Icon of Madonna and Child. Originally Madonna was depicted with closed eyes but nowadays one can see semi-open eyes. The history of the Icon goes to the depth of centuries. It is known that in 1823 priest Kostyantyn Strelbitsky was assigned to the local church. His son Modest was sensory disabled. The priest hoped only the God and prayed many icons. He spent most of time in face of Icon of Madonna to which he opened his hearth. Soon the priest felt an improvement in his son. In 5 years the miracle happened: his son recovered. In order to commemorate the miracle graceful priest Kostyantyn made an inscription on the Icon, pilgrimage to which had already started. His son Modest after graduation from Kyiv Seminary became well-known priest in both Ukraine and Poland, and soon the Bishop of Volyn. He built unbelievably beautiful church in the village for this church deserves being home for wonderworking Icon that had healed him.

Decorative and applied folk art in Lityn Region has had a long history. It has always been an inseparable part of ceremonial and economic activities of local people. Nowadays Lityn Land boasts 138 masters of folk craftsmanship.

Welcome to Lityn Region! You will have everything you want here since there is a good choice of outdoor rest and worthy-to-see historical sites. You are kindly welcomed to socialize with hospitable locals, try tasty Ukrainian cuisine, and take part in local folk festivities.

Mogyliv-Podilskyi Region

Area – 0.9 thousand km²

There are 54 settlements

Population – 68.2  thousand inhabitants

Distance Mogyliv-Podilskyi – Vinnytsia  by highway – 120 km, by railroad – 161 km.

River – the Dnister

Administrative center of the region – city of Mogyliv-Podilskyi, having status of the city subordinated directly to the oblast center since

Population – 32.6  thousand inhabitants

Tel. Code: 0-4337

Brilliant Ukrainian poetess Lesia Ukrainka called Podillya a “Wonder of Ukraine”. She was not the only one to admire the beauty of this land. Podillya, with picturesque Transdnister area, conquered thoughts and dreams of all those who once visited this region. Following is the description of Vinnytsia oblast Transdnister area, made by geologist-surveyor V. Riznychenko: “Densely populated, joyful, extremely picturesque boroughs and villages of Transdnister region are located on hillocks and valleys, being surrounded by vineyards on the hills, by gorgeous gardens on the banks of murmuring rivers, sometimes with typically mountain landscape, with small woodlands and steppes, with vast fields on the spacious plateau, – all this God-given beauty of the south-western Ukraine will see and enjoy any traveler, visiting this land.”

Mogyliv-Podilskyi is part of these beautiful lands: the city with long history and tradition, original cultural heritage and wonderful people, hard-working and creative.

Mogyliv-Podilskyi region is located in south-western part of the Vinytsia oblast, bordering Iampil region, Chernivtsi region, Shargorod and Murovani-Kurylivtsi regions.

 Dnister river is a natural frontier between Ukraine and Moldova. Surface relief pattern corresponds to undulating plain, cut by numerous rivers valleys, gullies and ravines. The following left-hand Dnister tributaries transverse territory of the region: Liadova river, Serebria, Nemia, Dyrlo, Murafa and others. Mogyliv-Podilskyi region is located in forest-steppe zone.

The region is quite densely covered by broad-leaved forests, where hornbeam, oak, ash-tree, lime-tree and maples prevail. There are several forest reserves and wildlife areas on the territory of Mogyliv-Podilskyi region, such as lanscape parks “Vendichanska Dubyna”, “Grabariv Landscape Park”, “Bronnytsia Botanic Garden”. The latter is an object of landscape development art.

In this area the botanists often find plants, which rarely grow together in any other parts of Ukraine, belonging to different climatic zones.

Mogyliv-Podilskyi region, standing on the banks of Dnister river, is a unique Ukrainian land, which has been populated since ancient times, during various eras. Archeological findings are infallible proofs of the fact that these lands were settled by people belonging to Trypillian civilization, and later by people belonging to Cherniakhiv and Zarubyntsi cultures.

Remains of the settlement belonging to early Trypillian era were found near Bernashivka village. This settlement is one of the most ancient archeological items in Vinnytsia oblast. Remains of the settlements referred to Trypillian, Cherniakhiv and Zarubyntsi cultures were discovered in the villages Ozaryntsi, Serebria, Iaryshiv, Iurkivtsi. Ancient Scythian settlement (6^th-4^th centuries B.C.) was discovered in forest near Grygorivka village. Similar findings were made near Lomaziv and Nyzhchyi Olchedaiv villages.

In 1990 archeological expedition under the lead of professor I. S. Vynokur from Kamianets-Podilskyi Pedagogic University discovered near Bernashivka the unique Eastern Slavs set of jewelry, attributed to the 5^th-6^th century AD.

Center of the region, gem of Podillya, city of Mogyliv-Podilskyi stands on the banks of Dnister river, at the inflow of Derla and Nemiia rivers. This ancient city will remain in the memory of every visitor having sense of beauty and interest to the history. The city spreads on the valley, surrounded by green mountains covered by forests. Modern buildings, parks and public gardens are neighbouring architectural gems of the past, adding special flavour to the city’s look and character.

Among historical records we have title deeds, dated 1450 and 1557, confirming rights of ownership for Ivankivtsi village, formerly located on the same place where Mogyliv-Podilskyi stands now, between Derla and Nemiia rivers. The settlement was set by fugitive serfs from the northern Ukraine. In Ivankivtsi they dedicated themselves to the crop farming, fishing, building of river boats, used by them for transportation of goods across Dnister river.

Historical sources say that Iarema Mogyla built castle and other fortifications on this spot, and gifted them to his son-in-law Stefan Pototski, Bratslav magnate, who gave the name “Mogyliv” to the city, to honour his father-in-law.   

More than once Mogyliv became battlefield between Polish and Turkish armies.

In such situation the urban poor more than once were rebelling against oppressors. In 1595 the urban poors joined the rebels under the lead of S. Nalivaiko, and burnt down the palaces and buildings of local gentry.

Several times Mogyliv served as Hetmans’ headquarter, from Polish Hetman Stanislav Zholkevski to Ukrainian Hetman Petro Sagaidachnyi, who started from Mogyliv his march for Khotyn fortress.

During Liberation War (1648-1654) Mogyliv population joined insurrection against Polish gentry.

In 1648  insurgents’ forces under the lead of I. Ganzha and M. Kryvonis liberated Mogylv from Polish domination. Cossacks under the lead of the brave ataman I. Sirko, commander of Cossacks’ camp, liberated the city two times.     

In summer 1672 Mogyliv fell under Turkish dominion, despite being subordinated to Right-bank Ukraine’s Hetman Doroshenko. Turkish rule lasted until 1699, then Turks left Podillya, and Mogyliv was annexed to Poland.

In 1734 city population took an active part in Haidamaks movement, many of Mogyliv inhabitants joined Verlan units.

Local villagers and urban population actively supported insurrection held under the lead of Maxim Zalizniak and  Ivan Gonta. Subsequently, Ivan Gonta was quartered by gentry, not far from the city of Mogyliv, near Serby village (currently Gontivka of Chernivtsi region). The skull of the people’s avenger, by order of assassin Branytskyi, was impaled and, for a long time, publicly exposed at Mogyliv-Podilskyi gateway leading to Shargorod mountain. But the people was not intimidated by such a cruelty, and Haidamak movement lasted in the region until 70’-80’s years of the 18^th century.  

In 1795 Mogyliv became part of Bratslav province and the center of newly established Mogyliv district, with 103 towns and borrows. When later was established Podillya province, Mogyliv constituted its part as a district center.  

1861’s Reform urged industrial development in the city and province. There were 15 workshops and plants and 1116 individual mechanics and craftsmen in the city. Zhmerynka-Mogyliv branch of railroad (1892) accelerated further economic growth of the city. Booming  navigation by Dnister also contributed to such growth.

Economic growth resulted in culture flourishing in the region. Many illustrious figures – writers, poets and artists – lived and worked here at that time: G. O. Machtet, an outstanding Russian writer, taught students in Mogyliv district schools. Since 1868 in Karpivka suburbs lived Mykhailo Starytskyi, classic of the Ukrainian literature. Olena Pchilka, mother of the brilliant Ukrainian poetess Lesia Ukrainka, lived in Mogyliv-Podilskyi. Lesia Ukrainka and her husband, Clement Kvitka, visited this land. Referring to historical facts, we can state that Lesia Ukrainka not only visited Mogyliv-Podilskyi, but knew history, customs and tradition of this land, listened a lot of Podillya folk songs and learned a lot of sayings, legends and popular beliefs. Some researchers of Taras Shevchenko’s life and poetry believe that the poet once had a short stay in Serby village (currently Gontivka of Chernivtsi region), the place where Ivan Gonta, protagonist of Shevchenko’s “Gaidamaky” (Haidamaks) poem, was put to death in 1768.

At the beginning of the 20^th century Mogyliv-Podilskyi, as the whole nation, underwent wars and revolutions ordeals. More than once the city became battlefield for the troops of Austrian-Hungarian aggressors, Petliura units, Red Army troops.

Severe times lasted until late 1920’s. Mogyliv-Podilskyi, as well as other Ukrainian cities and villages, had to survive misery and hardships of that period: famine, Stalin regime repressions, etc.

Due to Mogyliv-Podilskyi’s proximity to the national borders the city faced Nazi Germany bombing in the first hours of the Great Patriotic War. Authorities declared total mobilization, but on July 19^th of 1941 Mogyliv-Podilskyi was occupied by Nazi troops, who caused significant damage to the city and established bloody regime, spreading over all occupied Ukrainian territories. In autumn 1941 Nazis began mass extermination of local population: over 5 thousand people were sent to death camps. In Mogyliv-Podilskyi Nazi organized transit ghetto, sending there Jews from Mogyliv-Podilskyi and neighbouring boroughs and villages. Every day was bringing away lives of the hundreds of people, perishing from starvation, beating, shooting… In this dramatic situation in January 1942 local Resistance group was founded.

On March 19^th of 1944 Mogyliv-Podilskyi was liberated from Nazi occupation by troops of the Second Ukrainian Front.

Today Mogyliv-Podilskyi is an important economic and cultural center of Mogyliv-Podilskyi region, with developed food industry, engineering industry, clothing and construction materials industries. The city has, accordingly, engineering and instrument-making plants, canning factory, butter dairy and bread-baking plant, food-processing enterprises, gas fitting plant, clothing factory and non-woven materials manufacture, as well as bread-baking and confectionery  factory, and sugar mill.

Big number of artifacts narrating glorious history and the present of Mogyliv-Podilskyi are thoroughly collected in the Museum of Local History and Ethnography. Local libraries perform intensive work and organize numerous events aimed to preserve and promote historical and cultural monuments and relics of the region.

The history of Mogyliv-Podilskyi would not be complete and so amazing without precious history of the region’s boroughs and villages, without their unique architectural relics, historical artifacts, outstanding people, old folk traditions and customs.

Passing by Kukavka village, don’t forget to visit Saint Demetrius of Thessalonica Church, built in the period 1804-1806 by Count Morkov, at that time the landlord of the borough. The church was decorated with paintings by Vasiliy Tropinin. Unfortunately, only traditional Podillyan ornament made by the great master persisted until nowadays. We can still enjoy and admire this work due to research of ethnographer Mefodiy Riabyi, who discovered these paintings in 60’s of the last century.

Tropinin loved Kukavka and its landscapes, deeply understanding the contrast between this beauty and serfs life, known by the artists from first-hand, as Tropinin himself was born in serfdom. That’s why the Master immortalized in many of his works the images of Ukrainian villagers and their customs: “Gold Embroidereress”, “Podillyan Girl”, “Ukrainian”, “Wedding in Kukavka” and others. He painted several local serfs, and the portrait of the people’s avenger and Tropinin’s fellow-villager Ustym Karmaliuk.

In 1990 in Kukavka was raised the monument to Tropinin (sculptor M. Kryzhanivskyi). Since 70’s of the last century continues the tradition to honor Tropinin by holding special event, dedicated to the artist.

Last century history of Lomaziv, tragic and heroic, is linked to the village church, built by the village founder Count Morkov and financed at his cost. In 1916 this noble man died of typhus he contracted while rendering medical aid to the villagers. Count’s body was embalmed, and coffin, covered with glass lid, was put on the footstall at the church basement. He did not lie there for long time… As soon as the Soviet rule was established in the village, the tomb was violated, and Count’s body was thrown away to the pit near the church. The villagers secretly burried their patron, and put the cross on his new tomb. In 1918 Bolsheviks shut down the church. Later they used its premises for a club, and subsequently as wharehouse for pesticides.

Wonderful Church of Saint Parasceva, the Martyr, in Nemiia village has its own interesting history, with the legend narrating this wooden church construction by landlord Maievskyi.

Interior of the Church is decorated with the 20^th century oil paintings Central part of the construction is separated from antechurch (narthex) by arch.  Blue and white walls, embroidered decorative towels, white covers of tables and altar create solemn and exalted mood of the church interior. The fragments of holy relics of the Reverend Makariy Kaliazinskiy, relics of the Saint Alexander of Jerusalem, the Martyr, and of the Saint Luca of Crimea, the cross made in 1877, Saint Nicholas icon, gifted by Romanov’s Tsar Family, all these sacred things are preserved in the Church.   

The Church of the Intersession of the Holy Virgin in Bernashivka village won’t be passed unobserved by visitors. The Church project value amounted at that time to 5 thousand roubles, and  the cossacks Kasian Gudz and Vasyl Antoniuk built this church at their cost in 1872. Wooden bell-tower was constructed by them later.

Unique wooden churches persisted in Borshchivka and Krychanivka, where Saint Michael three-headed church can be viewed by tourists.

Those keen on sacral architecture can visit Saint John the Theologian Church in Tropove village. The Church and the separate wooden bell-tower were built in 1767.

Establishment of Christianity on these lands gave birth to the legend, narrating the following: when Saint Antony of the Caves (of Pechersk) was returning from the Holy Mount Athos, where he was professed as a monk, he liked a deserted place near Liadova village, standing on the height above rapid river. St. Antony settled in one of the caves, and hewed out a monastic cell, since then bearing his name. Later he founded cave-temple of Beheading of St. John the Baptist, and also the Monastery, where St. Antony educated and taught many monk brothers.

This legend was confirmed by historical facts. You can see Publications by “Podillyan Eparchy Committee for Historical and Statistical Issues”, telling the following: “The Church was founded by Saint Antony of the Caves (of Pechersk) in 11^th century, on his return trip from Holy Mount Athos to Kiev”.

In 1938 atheist communists decided to destroy an Orthodox spiritual stronghold. Only Saint Antony’s cell and one of the cave-temples resisted the powerful explosion. Miracle-working icons “The Baptism of Christ” and “Beheading of St. John the Baptist” were also saved. The rest was left in ashes.

Currently the Monastery is being renovated, due to the efforts of the young Father Superior Antoniy (Netrebin). The Monastery is active today under the name of Saint Beheading Orthodox Cave Monastery.

A lot of pilgrims and visitors come to the Monastery every day, as information about Monastery’s amazing history and beautiful surrounding lands is spread among people by word of mouth. According to inscriptions intagliated in the cave, the Monastery, since the remote times, was visited by many nobles: Count Vorontsov, Counts Potocki and Czacki, Count Chortoryiski. Based on analysis of historical data and elderly people accounts, we can say that the Monastery was visited by the brilliant Russian and Ukrainian writers: Pushkin, Gogol, Shevchenko, Kotsiubynskyi, Starytskyi. Pilgrimage in these holy places continue nowadays. Healing prayer, fresh air, sunny valleys surrounding Monastery and shedding wonderful aroma of honey and herbs, attract believers to this sacred place.

Liadova Cave Monastery is the most ancient architectural relic in the Vinnytsia oblast (dated 11^th–19^th centuries). It became a winner in the regional competition, and got the name of “One of the Seven Wonders of Vinnytsia Oblast”.

Tourists visiting Serebryntsi, distant only 23km from Mogyliv-Podilskyi, will find a beautiful 18^th century palace, standing right in the center of the village. It was residence of Mikhal Czacki, a court officer, participant of insurrection under the lead of Tadeusz Kostiushko, political essayist, brother of well-known Polish educator Tadeusz Czacki.

Light-coloured building with pillared gallery stands in the village center, raising over the pond and remains of the park. When viewed for the first time, you have an impression that the construction is levitating above the site, due to the effect of classical proportions, so popular in 1770–1780, when the palace was erected in the best traditions of classicism. The palace itself is a brick structure, but pilars, chapiters, ornament and other details are cut out of sandstone.

Many décor elements resisted up to present. Mikhal Czacki’s palace has been registered with the National Register of Ukrainian Cultural Heritage. 

Ancient Ozaryntsi village, founded in south-western Podillya more than 600 years ago, and lying since than in the deep valley of Nemiia River, protected from stormy winds and evil eye, attracts tourists by ruins of the old fortress, built in  1657.   

Near the village, in so called Kulivarskyi ravine, there was cossack cemetery, but only several crosses with hardly legible inscriptions resisted the time. According to the village elderly, the cemetery was set immediately after the fortress construction began. There is a wooden chapel at the cemetery entrance, with uncertain construction date, but in 1901 the record about chapel already existed. Many people come to the chapel to worship the stone statue of Virgin Mary.

Architectural gems and historic relics of the village are the Orthodox Church of the Nativity of Virgin Mary and the Catholic Church of Annunciation of Holy Virgin. The old mill, with round windows and original system of water feeding, is another attraction of Ozaryntsi.      

Besides, Ozaryntsi can boast of its own Museum of Ukrainian Embroidery and Household Ware, having its exposition at the local school.   

There are totally more than 200 architectural, cultural and historic relics in Mogyliv-Podilskyi region.

When traveling towards Bronnytsia village, you’ll have chance to taste cold spring water from healing springs, and enjoy landscape with manor of Petr Khristianovich Witgenshtein, the Second Russian Army Commander during Napoleon’s Campaign in Russia in 1812.

In the old park, surrounding manor house, is operating now prestigious health resort “Girskyi”. Patients undergo water cures, consuming mineral water from “Bronnichanka” spring, unique by water chemical composition, with optimal content of sodium chloride. Academician Volodymyr Filatov, well-known surgeon-ophthalmologist from Odessa clinic, while undergoing treatment in “Girskyi” health resort said once that there was no other place for recreation like that. “Girskyi” resort offers treatment to children with chronic diseases and disorders caused by Chernobyl disaster.

Natural landscape of many villages of the region, favorable climatological conditions, warm and mild climate, mountain relief, presence of unique plants and herbs (Adonis, Hyacinth, Stipa), rare varieties of oak, more than two thousand varieties of medicinal herbs (many of them grow only in Mogyliv-Podilskyi region), healing springs and clays – altogether create the unique prerequisite for organization of health resorts and green tourism in the region. For these purposes Vendychany village, for example, can offer blue clay with therapeutic properties. Bronnytsia, Iaruga, Sadkivtsi villages have table and mineral water springs.

Tourists shall find interesting viewing Jewish 300-400 years old Matseivas (tombstones) in the villages Iaruga and Ozaryntsi. Those interested in military history should visit Serebriyskyi and other pillboxes, described in the works of Alexander Suvorov.

Woodlands and forest preserves occupy significant part of the region’s area: Bronnytsia lime forest, Nemiia woodland, Iurkivtsi wildlife area, etc. Serebryntsi and Bronnytsia parks are the most beautiful places of the region.

In Mogyliv-Podilskyi were born and worked several outstanding folklore researchers, ethnographers and specialists in local history, geography and culture. In 1829 in Borshchivka village was born Andriy Ivanovych Dyminskyi, known due to his considerable collection of folk materials, including over 2.5 thousand folk songs, 2.0 thousand folk tales, and the same number of sayings, proverbs and riddles.

Maria Oksentiivna Rudenko, born in Sloboda-Iaryshivska, collected in her native village over 2.0 thousand folk songs of various types (wedding, ritual, family and household, social and political), as well as over one thousand sayings and proverbs, riddles, 100 fairy tales, legends, lamentations and tales, a lot of popular omens and beliefs, counting-out rhymes and humorous sayings.

Regional Museum of Ethnography and Folk Art, bearing Maria Rudenko’s name, welcomes the guests. Museum’s director is Maria Gotsuliak, talented craftswoman with internationally recognized repute, participant of the 3^rd International Congress of Easter eggs painters, held in Kosmach (Ivano-Frankivsk region). Maria Gotsuliak’s stand, presenting various techniques of Easter eggs painting (like scraping and others) draw attention of many guests and participants of the Congress.

Maria Gotsuliak is not only a talented egg painter and scraper, but also makes very fine and meaningful paper-lace ornaments (paper-cutting).

Mefodiy Vasyliovych Riabyi, born in Kukavka, is one more recognized ethnographer, folklore researcher and specialist in local history, geography and culture. Mefodiy Riabyi collected local folklore, conducted research on Vasiliy Tropinin style and artistic heritage, wrote series of literary surveys concerning stay in Mogyliv-Podilskyi of famous artists, scientists and writers, and, finally, organized Local History Museum in his native village.

No wonder that the only Folk Center in the Vinnytsia oblast was founded in Mogyliv-Podilskyi.

Our guests may visit several events held annually and freely accessible: National Folk Festival “Ukrainska Vytynanka (Ukrainian Paper-Cutting)”, held since 1993 in Maria Rudenko’s native village; and Tropinin Festival in Kukavka, held since 70’ of the last century. Kukavksa was not selected randomly: Vasiliy Tropinin, big Russian artist and master of portrait painting, lived in this village for almost 20 years.

To make a better acquaintance with Mogyliv-Podilskyi and region, to see its beauty, historical, sacral and architectural relics, come to this city, and you won’t be disappointed. Hearty welcome and tasty national cuisine are guaranteed. Besides, you’ll have chance to see and to learn as much as you wish about local tradition, culture and people.

Our guests will be offered the following tours within Mogyliv-Podilskyi region:

- Serebryntsi-Kukavka-Iaryshiv-Liadova-Nagoriany-dam pond;

- Mogyliv-Podilskyi - Bronnytsia-Grygorivka-Ivonivka-Mervyntsi-Busha;

- Kukavka-Vendychany-Sugaky-Tropove-Slidy.

Reference books and tourist guides:

- Booklet “Tourist Attractions of Mogyliv-Podilskyi region”;

- ”Must-visit Monuments and Relics to Learn History of Mogyliv-Podilskyi region”;

- “Churches and Monasteries”.  

Murovani Kurylivtsi Region

Area – 0.9 thousand km²

There are 60 settlements

Population – 28.5 thousand inhabitants

Distance  Murovani Kurylivtsi – Vinnytsia by highway – 160km, by railroad  – 115 km

Rivers: the Zhvan, the Lyadova, the Nemiya

Administrative center of the region: urban settlement Murovani Kurylivtsi,

Population – 6.1 thousand inhabitants

Tel. Code 0-4356

By certain reason people select certain places to settle for living. Their choice may be motivated by a number of reasons, and safety is the most important one, due to which many villages popped up many centuries ago in deep ravines and thick forests. Easy access to water is factor number two when choosing a right place. But our wise ancestors had also aesthetic sense, which played important role in location of their homes. Natural beauty of local landscapes resulted in beautiful houses, in wonderful traditions and rites, in amazing pieces of folk arts and crafts, in majestic palaces built by the residents of such settlements.

Murovani Kurylivtsi is a bright example, illustrating this point. The beauty of this city is everlasting and universal at any season of the year. Murovani Kurylivtsi is located along the rampant banks of Zhvan River, affluent of Dniester, and along the ancient road leading from Kamianets-Podislkyi to Mogyliv. The road was made by Churylo, the prosperous Polish family, yet in times of the voivode rule over the Russian and Podillyan province.  

Many sources produce evidences that the place where current Murovani Kurylivtsi stands was populated since very remote times, at least, since Trypillian era.  

Official date of Murovani Kurylivtsi foundation is 1493. Initially the settlement was named Churylivtsi, by name of the first settler, Cossack Churylo, who built his house on the left bank of Zhvan river. South-west side of the settlement was protected by impetuous waters of Zhvan river, other sides were protected by dense forests.

Word “Murovani” (“cased”, “bricked”, “cobble-stoned”) was added to the city’s name in the 16^th century, after Magnate Polianowski, settlement’s owner, constructed in 1565 stone castle on the banks of Zhvan river. The castle was cased with limestone, extracted from local deposits. Polianowski tenaciously fortifies the city, in pursuit of protection from Tartars raids. Polianowski’s villeins had to perform backbreaking duties, building fortifications around the city.

At the beginning of the 19^th century the manor was ceded to the landlord O. Komar. In 1805 new owner began construction of new palace in lieu of the old castle. The palace was built in Baroque style. Komar also constructed a stone bridge over Zhvan river.

In 1814 the noted Dutch landscape designer Dionysius Mackler laid around the palace a magnificent landscape park. Both palace and park resisted time and can be viewed today in Murovani Kurylivtsi.   

Scythian or Polovtsian stone image (so called “baba”) was once the brightest park decoration. The sculpture was found in Murovani Kurylivtsi vicinities at the end of the 19^th century, and erected in the park by order of M. M. Chikhachov, manor’s owner since 1868.

In 1939 the palace with auxiliary structures and buildings, and with the park, became home for boarding school, functioning there up to present. In 1861 Murovani Kurylivtsi became center of Murovani Kurylivtsi “volost” (rural district) within Ushytsia “poviet” (administrative district).

Guests entering Murovani Kurylivtsi from western side, halt observing in astonishment a majestic view: white church raises five domes into the blue sky among splendid nature. The domes are crowned with Orthodox crosses. Monumental building seems to easily rocket into the sky due to fine brickwork. The church was built in 1781, according to the inscription above the door. Experts say construction time was too long, so the church dates back to much earlier period.

In 1885 the church was disassembled, and materials were used to build a new one, finished by 1889. Construction was performed at cost of parish people, of the landlords Komar and Chikhachov, and partly sponsored from public funds. New church was consecrated in the name of Nativity of Holy Virgin. Precious Tikhvin Icon of the Mother of God was one of the most valuable relics of the church. The icon was purchased in the Holy Mount Athos, and donated to the church by landowner’s wife Chikhachova.

On black February day of 1934 the church was decapitated, the bells, spiritual voice of the parish, were torn down and sent for remelting to produce bullets. But local community could not exist without the church. Reconstruction began in the years of Nazi occupation. In 1942 the church was consecrated in honor of Nativity of Holy Virgin. In ’50 years of the 20^th century the church was closed down again. One more time atheists threw down the crosses and destroyed big and small domes. They placed in the building first village council, then the library, later they organized fitness center and pioneers’ hobby groups in there. The church building hosted bakery, public baths and even bottles warehouse.

In 1991 the church resurrected again on the high bank of Zhvan river, in the very heart of Murovani Kurylivtsi, resurrected as symbol of people’s aspiration for love and good, and for spiritual light.

Many talented people were born in this region. Bright artist Fedir Zotykovych Konovaliuk was born in Iagidne village. His works are exhibited in more than 50 museums all over Ukraine, including Gallery of the local Entertainment Center. Particularly known are his paintings “T. G. Shevchenko in exile” (1932), “N. G. Chernyshevskiy meets T. G. Shevchenko” (1943), “Messengers of Bogdan Khmelnytskyi” (1957).

Murovani Kurylivtsi is homeland of famous Ukrainian writers like Ganna Chubach, Stanislav Chernilevskyi, Vasyl Garvasiuk, Nikanor Dubytskyi, Volodymyr Melnyk, Oksana Shalak, Mykola Shpakuvatyi, Petro Gordiychuk, Olena Dorosh, etc. In their oeuvres they glorify this wonderful land and its people.

Murovani Kurylivtsi region has impressive historical and cultural heritage, and boasts of architectural pieces of exceptional beauty. Galaikivtsi village is famous for Our Savior’s Holy Transfiguration Monastery, first record of which dates back to 1374. There is a cell with precious old icons in the Monastery. Once it was destroyed, but later reconstructed, due to the efforts of Father Superior Sergiy and priest-monk Theodosiy. Hundreds of pilgrims arrive now to the Monastery from Ukraine and abroad to assuage their sorrow and to share their joy.

This hospitable, picturesque region with big forests and immense fields is situated in south-western part of the Vinnytsia oblast. Its villages and boroughs are lying on the banks of rivers Liadova, Zhvan, Nemiia, tributaries of Dniester river.

Geographically the region belongs to Ukrainian forest-steppe zone, bordering Khmelnytskyi oblast on west, Chernivtsi oblast on southwest, Bar region on north, Shargorod region on east, and Mogyliv-Podilskyi region of Vinnytsia oblast on south. Climate here is moderate continental.

Local nature reserves are the biggest wealth of Murovani Kurylivtsi region.  People come there to relax, to enjoy wonderful scenery and to breath fresh air.

Mineral water from “Regina” spring near Zhytnyk village is well-known all over Ukraine due to its healing properties. The spring is located in the forest reserve (hydrological preserve) measuring 180ha.

This wonderful water has an interesting history. It acquired the name of the daughter of nobleman Oleksandr Sobanski. According to the legend his daughter Regina was ailing. Doctors were not able to cure the girl, so they suggested that Mother-Nature and fresh air could help. Sobanski brought the daughter to family estate in Zhytnyk (the palace can be seen there nowadays). In Zhytnyk Sobanski came to know about miraculous spring in the nearest forest. Water from that spring resulted to produce really healing effect. In only several months Regina’s conditions significantly improved, and afterwards she needed other few months to completely recover. In honor of that miraculous recovery Sobanskyi decided to give his daughter’s name to the spring, and sent water samples for chemical and biological analysis. “Regina”’s rich chemical formula and high concentration of carbonic acid make it comparable with “Apollinaris”, “Biliner”, “Gisgubler”. Up to 1917 “Regina” was exported to Germany, France, Poland and other countries.

National Park in Nemerche village is one of the brightest examples of landscape development of late 19^th century. This landscape park was laid in 1886, among the natural woodland covering ravine near Liadova river. Park has three ponds, several 200-years old oaks and ash-trees, Weymouth pine (Pinus Strobus), decorative varieties of apple tree and hawthorn. There are over 60 varieties of trees and shrubs in the park.

 Other park, in Mykhailivka village, was laid in late 18^th century. 45 varieties of trees and shrubs can be found there, including silver spruce, European larch, weeping ash, black walnut and 300-years old “Cossack oak”, witness of numerous heroic events, occurred in the region. There is a majestic three-storeyed building in the middle of the park, former palace of Dzierzhki-Sobanski.    

Landscape Park of Kotiuzhany village is located in “Victoria” ravine, descending to the picturesque banks of Liadova river. The park was laid in late 19^th century. Series of springs create “Shum” (“Noise”) cascade. Romantic viaduct, built in early 20^th century, hangs over cascade, leaning against the rock. There are 300-years old lindens (Tilia), 100-years old maples, pines, one Cembra pine, big variety of shrubs with viburnum, jasmine and lilac of various colors among them. Fields of lily-of-the-valley, Pulmonaria (lungwort) and prairie anemone fascinate visitors.

Gorgeous is the landscape park “Zhvan” on the high banks of homonymous river. The park was established in 18^th century in a kind of canyon. Numerous paths were laid through the hills, surrounded by clusters of plants and/or shrubs, growing on the rocks. Certain places of the park resemble landscapes of Sofiivka Park in Uman. Among the park decorations interesting and worth to be mentioned are a couple of armchairs cut in stone, benches and remnants of big round table made in similar technique, and stairs.

Skilful craftsmen traditionally bring glory to this blessed land. Masters from Naddnistrianske village presented their art during All-Ukrainian action “Folk Art of a Single Village”, held in Kyiv. Authentic woven items became Naddnistrianske’s visit card due to very particular pattern of colors, which includes restrained cherry, dark-green and hot-yellow. The longest carpet strip presented at exhibition (also surnamed “polyka” or “nalyvnyk”) was measuring 20 meters.

Naddnistrianske residents entertain their guests with folk songs performed by “Dyvosvit” amateur choir. Local cuisine is represented by traditional dishes like mamalyga (polenta), mandryky (cottage cheese pancakes), kartoplianyky (potato pancakes).

Murovani Kurylivtsi region is well-known by numerous highly skilful embroidereresses, so the guests keen on folk arts and crafts will bring home bright and authentic image of this traditional Ukrainian trade.    

Pieces of traditional folk architecture may be seen in the ancient Verbovets village lying at confluence of Batig and Batizhok rivers. Visitors will see in Verbovets peasants’ houses characteristic for the period from ‘70s of the 19^th century through early 20^th century, Orthodox church built in 1821, and Catholic church constructed in 1895 and attracting people with miracle-working icon of the Holy Virgin, painted on old canvas. Catholic Women Monastery of the Missionaries of Holy Spirit is functioning today near the church.

When on trip through this wonderful land you will see real gems of folk arts and crafts, visit architectural and historical tourist attractions, enjoy local people hospitality, and taste delicious Ukrainian cuisine.  Welcome to Murovani Kurylivtsi!

Nemyriv Region

Area – 1.3 thousand km²

There are 92 settlements

Population – 53.3 thousand inhabitants

Distance Vinnytsia – Nemyriv by highway – 48km,  by railroad – 49 km

River – the Pivdennyi Bug

Administrative center of the region – city of Nemyriv

Population – 11.6 thousand inhabitants

Tel. Code: 0-4331

This land, known as the land of rich history and talented people, is situated in the central part of the Vinnytsia oblast, bordering Tulchyn, Tyvriv, Vinnytsia, Lypovets, Illintsi and Gaisyn regions of the Vinnytsia oblast.

Nemyriv region has favorable climate and geographic position. Pivdennyi Bug River traverses the whole territory of the region. Local landscape includes several forests and woodlands, as well as ponds, lake and smaller rivers.

The history of the wealthy and beautiful Nemyriv land, like Nemyriv city itself, had its takeoff in times immemorial, and was marked by peculiar and complex events and the presence on its territory of various tribes and nations.

Fertile soils, dense forests and high-water rivers, rich with fowl and fish, and abundant flora, attracted our ancestors to these lands. Artifacts left by previous generations reveal to archeologists features of their material and spiritual life.

Gorodyshche, located not far from Nemyriv city, represents remains of the ancient Scythian settlement, one of the biggest so far, and refers to 7^th – 8^th centuries BC.

Scythian settlement (or Nemyriv banks) occupy field area of 150ha, surrounded by the earthfill. Numerous artifacts that archeologists keep discovering up to present, testify the presence on these lands, over the last three thousand years, of the nomadic tribes of Kimmerians, Scythians, Sarmats, Goths, Huns, Tartars and other ethnic groups and nations.

Based on the results of excavations archeologists drew the conclusion that the settlement was an important center of political and economical life of a powerful tribe. Other than pieces made by local craftsmen archeologists found imported tableware, produced in the Eastern Mediterranean, on the Rhodes and Samos islands.

Nemyriv Scythian settlement was the biggest and the richest one among the similar findings discovered on the whole territory of the Soviet Union. In addition, on the same spot remains of the Trypillyan settlement have been found.

Total number of sites of Ulich tribes discovered on the territory of Nemyriv region amount to thirteen (13).

Legends say Myriv city was laid on the place of the former Kievan Rus settlement, but it was later destroyed and reduced to ashes during Tartar raids. Nemyriv city was founded at the end of the 14^th century.

Nemyriv has picturesque and advantageous location, attracting people since times immemorial. This is the simple explanation why this territory abounds in settlements belonging to Paleolithic and Neolithic settlements and Trypillian and Old Russian sites.

At the beginning of the 19^th century prince Potocki, the landlord of Nemyriv, launched an ambitious project of city development, and due to his efforts Nemyriv got two-storeyed landlord’s palace with gallery, Orthodox and Lutheran churches, large building of male classical school, English cottages and Swiss chalets, and, in the landlord’s estate, – a green house, riding hall, stables and carriage house were built.

Only the building of former classical school and, partly, the Lutheran church resisted implacable time. Original palace lasted in Nemyriv only for 40 years, than it was dismantled and replaced by the new one, modern Nemyriv is proud of.

Classical school building is still used according to its initial destination. Several commemorative plaques can be seen on the severe official façade, reminding to our contemporaries how many outstanding personalities studied and taught here.

Nemyriv classical school played an important role in the progress of education in Podillya.  Faculty of the school included in various periods several bright personalities: Iu. Belina-Kendzhytskyi, the poet and Taras Shevchenko’s friend, taught Polish language: in the school; M. Nomis, well-known Ukrainian ethnographer and folklore collector, disseminated seeds of the knowledge there; O. V. Markovych, Ukrainian folk researcher and ethnographer, married to Marko Vovchok (Maria Vilinska), great Ukrainian writer and poetess, taught geography in 1855 – 1859.

Nikolay Ivanovich Pirogov, outstanding Russian surgeon and Supervisor of Kyiv Educational Precinct, visited Nemyriv classical school, and banned corporal punishment (whipping by birch) in the school.

The big Ukrainian artist I. M. Soshenko was teaching drawing at Nemyriv school in 1846 – 1847.

The palace of Boleslaw Potocki played an important role in cultural development of Nemyriv at that time. Balls and soirees were held in the palace, with participation, along with the Count’s friends and neighboring landlords, of local intellectuals, professors and teachers of classical school, officers of the local regiment and clerks, who were coming upon invitation of the Count. Ferenz List, Hungarian composer of genius and talented piano performer, was giving concerts in the palace in winter 1847. In 1850 Potocki was receiving as guests the great French novelist Honore de Balzac with his wife Evelina Ganska.

Among the great personalities who visited Nemyriv are Bogdan Khmelnytskyi, Ivan Pidkova, Severyn Nalyvaiko, Ivan Bogun, Danylo Nechai, Naksym Kryvonis, Petro Sagaidachnyi, Petro Doroshenko, Tsar Peter the Great, Russian General Alexander Suvorov, leader of popular uprising in Poland (18^th century) Tadeush Kostiushko.

In 1648 Iov Boretskyi, outstanding Ukrainian public figure and writer-polemist, author of several treatises, visited the lands of Bratslav. At that time he was holding the office of Metropolite, the Head of Kyiv Ecclesiastic province. He consecrated the Church of the Resurrection, built in Nemyriv at cost of local community.

Nemyriv region is the homeland of the great Russian poet Nikolay Nekrasov. Nemyriv community erected monument to Nekrasov and inaugurated memorial hall to his honor.

Takeoff of the literary career of Marko Vovchok is also associated with Nemyriv. Several cases and plots of her novels, dedicated to peasants’ life, are based on real events she witnessed or heard about in Nemyriv.  

Taras Shevchenko visited in transit Bratslav and neighboring villages, as part of the State Early Texts Committee. There he transcribed folk songs, legends and stories, collected testimonies about tumuli (kurgans) and canyons, kept register of ancient buildings. Other than of scientific interest he took part in the mission wishing to visit places associated with the names of the glorious colonel S. Paliy, people avenger U. Karmaliuk and other leaders of Haidamak campaigns.

Nemyriv inspired Mykhailo Starytskyi to creation of beautiful verses, love lyrics “Appeal” (“This Moonlit Night”), which later became a real “folk” song.

The land of Nemyriv gave to the world an outstanding composer, author of ever-living songs, Mykola Leontovych, who was born in Monastyrok village, some two kilometers from Nemyriv.

Nemyriv community holds in reverence the name of the Count Stanislaw-Felix Potocki, one of the most important noblemen in the whole Right-Bank Ukraine, not only in Podillya.

Maria Grygorivna Shcherbatova was the last landlady of Nemyriv, whose contribution to development of Ukrainian culture is difficult to overestimate.  

Among the “musts” for the guests of the region are Scythian settlement, the Palace of Princess Maria Shcherbatova, the park surrounding the palace (sample of the 19^th century landscape development), the tomb of a Hasidism leader in Bratslav.

Former estate of the Princess Shcherbatova in Nemyriv since 1921 has been hosting a wonderful rehabilitation center. Good service and caring personnel became best publicity for the center, whose patients have opportunity to enjoy wonderful arboretum, series of the ponds, and fairly developed facilities. In 1991 the center was reorganized into sanatorium “Avangard”. Up-to-date medical techniques complying with European standards, and implementation of efficient quality management, as well as unified rehabilitation and treatment protocols boosted efficiency of health care services and promoted sanatorium far beyond Ukraine. It’s no wonder that among patients coming to relax and undergo rehabilitation procedures here are Russians and Germans, other than Ukrainians. “Avangard” personnel is proud of hosting and attending the Prince of Liechtenstein Gregor Liechtenstein in May 2005.

When on trip through Nemyriv region, visiting Bratslav is a must. Bratslav, formerly administrative center of Bratslav voivodeship as part of Poland (Rzeczpospolita Polska, 1569), has had long and interesting history, full of events and bright personalities. First reference to Bratslav dates back to 1362, mentioning the town in connection with defeat of Tartar troops by Lithuanian army under the lead of Prince Olgerd.

Bratslav castle is one of the major tourist attractions, along with majestic Catholic church in downtown area, reminding about Bratslav glorious past, Jewish cemetery and the tomb of Nathan Shterngartz.

Bratslav Hasids are known all over the world. Two hundred years ago Bratslav was selected as place of residence by Nakhman Bratslavski, born in Medzhybizh (Khmelnytskyi oblast), great grandson of I. Beshta, who laid foundations of Hasidism.

Nathan Shterngartz, born in Nemyriv, was the most prominent disciple of Nakhman among the faithful of Bratslav. Nathan Shterngartz went transcribing the works of his teacher and healing people. He was buried on Zamkova Gora (Castle Mountain) in Bratslav, and his tomb was converted in mausoleum recently. Yukhym Tsyrulnikov, the tomb custodian, says that Saint Nathan’s tomb has bioenergetic properties, similar to Pochaiv or Kyiv-Pechersk tombs. Guests from over than 30 countries, belonging to different confessions, visited Nathan’s tomb so far.

Picturesque Vorobiivka village got fame since 2007, being selected as a venue for International Festival of Ethnic Music and Land Art “Sheshory Podilski – 2007” (12-14 July 2007). This Festival initially was held in Carpathian Mountains, but subsequently moved to Vinnytsia oblast. Second edition of Festival was celebrated in 2008 (“Sheshory Podilski – 2008”). Hospitable Vorobiivka invites guests to attend next edition of the Festival, offering them an authentic folk event.

Picturesque Sokilets is known far beyond Vinnytsia oblast, first of all, due to the rapids on Pivdennyi Bug River, similar to the natural Jacuzzi with healing properties. Other points of tourist attraction in Sokilets are the unique landscape park and several architectural relics. Former Potocki Palace is one of them, currently hosting children rehabilitation center “Sokilets”. Guests of the center will enjoy wonderful landscapes, and benefit from sport facilities, like soccer and volleyball grounds, billiard, table tennis, gym, library, dancing floor, summer movie theatre, children playground with carousel and space for various games. There are hydrotherapy room, thermotherapy room, electrical and laser therapy rooms, massage, and speleochamber.

Sokilets is an attractive destination for the people practicing extreme tourism. Water slalom track was constructed in Sokilets under the auspices of the Vinnytsia Tourist Center “Merkuriy”.

Each group of guests and patients will have an excursion through rehabilitation center’s arboretum, in order to get familiarized with the Center’s layout and to see natural landscapes. Guests are also offered tours to Sokilets and Pechera, where they could see Pechera Catholic church, with the sepulchral vault of the noble family of Potocki, local landlords in the period from the end 18^th century to the beginning of 20^th century. This mausoleum in Pechera village (Tulchyn region) was built by the architect Vladyslav Gorodetskyi in Romanesque architectural style.  

Vladyslav Gorodetskyi was born in a small village Sholudky (Nemyriv region), and constructed several important buildings in Kyiv, including Museum of Arts and Antiquities (currently National Art Museum), Roman Catholic Church of Saint Nicholas. But Gorodetskyi mansion, built on Bankova street, 10 in Kyiv, is considered to be the acme of his architectural heritage (so called House with Chimeras, built in 1903).

“Druzhba” rehabilitation center is distant 3km from Vovchok village, and 4km from Vinnytsia-Tulchyn highway. The Center is located amidst beautiful forest, close to the Pivdennyi Bug River. In the Rehabilitation Center vicinities the ruins of the old monastery can be viewed, and near Korzhivka village – an old watermill.   

The region is rich in talented craftsmen. They produce items of glass-beads, macramé, wickerwork, embroidery, images (drawing) made on the tree bark, paintings by amateur artists, items made from timber, and wickerwork made from willow branches. All these pieces of folk craft can be purchased at fairs, held on the eve of big festivities and holidays.

Visiting Nemyriv region you’ll have a plenty of opportunities to learn about region’s history and outstanding personalities, to enjoy local scenery, to go collecting mushrooms and berries, to fish from the boat, or to simply run barefooted over a dusty and warm country-road and dive to the fresh water of a small lake… Not only local villages preserved traditional hospitality, but they also preserved ancient customs and rites. You can watch local people performing rites, singing, dancing and cooking traditional dishes of Ukrainian cuisine, or you can take part in the ceremonies, enjoying them even better. You can take a ride on a hay cart, going through the forest or a field, or a village. And you can taste delicious Ukrainian meals!

Orativ region

Area – 0.8 thousand km²

There are 55 settlements

Population – 23.7 thousand of inhabitants

Distance Orativ – Vinnytsia by highway – 85 km,  by railroad  – 108 km

Rivers: the Zhyva, the Roska, the Girskyi Tikach

Administrative center of the region urban settlement Orativ

Population – 3.0  thousand inhabitants

Tel. Code 0-4330

In the far corner of Vinnytsia oblast, from where one can see the Kyivshchyna (Kyiv oblast) and the Cherkashchyna (Cherkasy oblast) – in ancient times the Wild  Field began here- spreads the glorious grain-growers’ region - the Orativshchyna (Orativ region). For some centuries there were fires made by the Sarmats’ and Scythian tribes, the people suffered from the Tatar-and- Mongolian hordes, the regiments of Bogdan Khmelnytskyi , Gaidamaks’ brigades of Maksym Zalizniak and Ivan Gonta  walked here. Nowadays the inhabitants of Orativ memorized –as the sacred places- the Khmelnytskyi’s oak and the Gonta’s well  near the villages Medivka and Frontivka.

The history contains a lot of interesting data of the centuries-old history of the Orativshchyna (Orativ region), its prominent people, its strong fortresses- Orativska, Mervynska, Balabanivska and Zhyvotivska, and its big mediaeval cities Ugorsk and Kozhany, which made this region famous  (nowadays here there are villages Balabanivka and Kozhanka).

In the scientists’ opinion here in the III-II centuries B.C. there was a prosperous state of Oratania – a country of grain-growers, a country of our ancient forefathers. In this territory the ancient traditions of crop farming were developed, they became one of the most important achievements of human civilization. So the people made and preserved the legends of the ancient grain-growers -oratais, and the name Orativ originated from them.

Orative region has kept a lot of undiscovered riddles and mysteries. If you visit it, you will hear dozens of brilliant legends and narrations, and this unique land is very rich in them.

Orativ region is located in the north-eastern part of Vinnytsia oblast. The railway track intersects the region along the watershed of basins of the Dnieper and the Southern Bug. Near the village Frontivka there is a source of one of the longest rivers – the Girskyi Tikach. The largest river of the opposite basin is the Roska, which is especially picturesque near the village Skala – with waterfalls, boulders, rapids and above-water rocks. In this river not far from the village Novozhyvotiv there is a big old pond.

In the territory of Orativ region there is also a lot of monuments of archeology, such as sites of ancient settlements, mounds, rests of the ancient settlements, fortifications, manufactures, channels, roads, ancient burial places.

The first written record of Orativ dates back to 1448. That time the Polish king Kazymyr gave it into possession to Grytsko Yasmanovych as a reward for his fidelity.

The town spreads in the banks of the river Zhyva making a cascade of large ponds, so it looks like a peninsula.

Orativ is proud of its history and it is absolutely reasonable. It is actually one of the most ancient settlements of Podillia spreading in the boundless chernozem (black earth) steppes of the Vinnychchyna on the border, from where formerly “The Wild Field” began. The people gave such name to a boundless fertile steppe beginning from the Orativshchyna and spreading to the south to the Black Sea. It was a green, virgin, fertile, fallow land, where native-grasses and wildflowers grew.

It is well known, the inhabitants had to defend themselves against the plundering raids of the Sultan’s Turkey, the Crimean Tatars, the Polish conquerors. The most plundering raids occurred in 1562, 1566, 1568, 1575, 1589.

On this land the regiments of Bogdan Khmelnytskyi walked. It is well known, that this hetman himself visited the Orativ lands in 1649, 1651 and 1653. In this territory he carried out the mobilization of his troops for the new campaigns against the Polish conquerors.

Probably since that heroic time the people have narrated the legend of the Khmelnytskyi’s oak. While traveling along this territory the hetman with his troops came to a stop near the village (nowadays it is called Frontivka). There in the forest edge there was a beautiful oak and they tied the hetman’s horse to it. This branchy oak still exists. Since then it has been called by name of the famous Hetman.

At the Koliyivshchyna (the uprising) period the brigades of Maksym Zalizniak and Ivan Gonta were walking here from Kyiv to Uman. In these places one can see the springs stamped by the hoofs of  Gonta’s horse.

The natives also narrate from one generation to another the legend of the Gonta’s well (in the village Medivka) – they say Gonta drank water from it.

In the ХVIII century Orativ belonged to the Bratslavshchyna, and since 1795- to Kyiv province.

At the end of the ХІХ century a lawful heir – nobleman, general Mykhailo Voronovych - arrived from Petersburg in Orativ. Here he bought the land and built a luxurious (at that time) palace with towers-cells.

Near the palace there was a landscape park in English style – with secluded alleys and paths, unusual pergolas, splendid flower gardens, marble statues of the antique gods and heroes. This wonderful park spread on the slope up to the Stone Pond. Up to the present time here there are more than fifty species of trees and bushes, a lot of them are rare.

Among the other monuments of architecture the most remarkable one is St. Stanislav Roman-Catholic church in the town Orativ, built by Stanislav Voine Oranskyi and the parishioners in 1845 in the place of the previous one.

In 1996 the building was handed over to the Catholic community. On May 9, 2004 the Polish delegation from the Josef Conrad Library and the church attendants put the memorial tablet on the front wall of the church with the following inscription: “In this church on May 4, 1856  Apollo Nalench Kozheniovskyi and Ieva Bobrovska, parents of the world famous writer Josef Conrad Kozheniovskyi, entered into marriage”; the writer was born on February 21, 1820 in the village Gonoratka (at present- Orativ region).

The unique estate in the picturesque village Mala Rostivka built in 1900-1901 by the tsar's general Zabotin also deserves your attention

A beautiful village Chagiv was and still remains a place where the ancestors’ culture has been preserved. Behind Chagiv there is a Cossacks’ village Mervyn famous for its rich glorious history, rests of the fortress and for its picturesque pond with the sprawling  willows.

The travelers will also find interesting the village Skomoroshky. As the legend says, it was founded by the skomorokhs (buffoons) so its foundation dates back to the period of the Kyivska  Rus.

To the remarkable places of the Orativshchyna also belongs a mysterious floating island on the Middle Pond in Orativ, a tombstone near the Church of the Blessed Virgin’s Birth. Only having a bird's-eye view you can see a natural phenomenon of the region –so called “the Hungarian Horn-nose”

For many years in the Orativshchyna the people have narrated a legend of the sacred well in the forest near the village Orativka. Its water is the tastiest one in the whole territory. The local old-timers can  narrate you the story of the well’s name and the mystery of its origin.

There are other monuments of the Orativ history: underground passages, vaults or catacombs; the legends say, here the gold, the Cossacks’ arms and a lot of other mysterious and unexplored things are hidden.

The village Zhyvotivka is famous for the fact, that a namesake of the famous Russian writer and a founder of the Dostoyevskiy’s dynasty – Fedir Dostoyevskyi - was a priest of the local church. The scientists assume, that the Dostoyevskiy’s dynasty originates from the Vinnychchyna from the beginning of the ХVІІ century. The archival documents confirm, that Fedir was banished from the church by the members of Uniate Church, but later again the Dostoyevskiys became priests of this church: at first Andriy (the writer’s grandfather) and later –Ioann (the elder brother of the writer’s grandfather).

The remarkable place of Zhyvotivka is its oak, which is more than 200 years old.

If you visit this picturesque village, you are welcome to a new museum of the family of artists Kazimerz and Constans Markevych opened in the local Palace of Culture. The guests from Ireland were present at the museum opening.

The Orativshchyna  added a heroic page to the history of the Great Patriotic War. In July 1941 there were fierce battles here; during the fascists’ occupation there were partisans’ brigades and groups.

The Orativ region is memorized in the works of literature and arts. Here the famous writers and poets were born: Oleksandr Groza (village Zakrynychchia) and Apollo Kozheniovskyi (village Gonoratka), Yevgen Gutsalo and Arkadiy Liubchenko (village Novozhyvotiv), Petro Ingulskyi (village Medvedivka) and the other.

In the village Chornovytsia – formerly it belonged to Pogrebyshche region- the first steps were made by the gatherer of the folk arts, a famous Ukrainian specialist in folklore Nastia Andrianivna Prysiazhniuk.

The famous Podillia bibliographer, specialist in of local lore study and journalist Vasyl Tymofiyovych Ogorodnik, who studies the history of the Orativshchyna, its prominent people, a wonderful world of natural wealth of the region, unique legends, also lives here.

In villages and forest belts of the Orativshchyna, on its valleys and meadows near the water basins there is a lot of medicinal herbs. The fauna here is also rich: roe deers, wild boars, foxes, elks, musk-rats. In the region there are 150 ponds. 

This land is also famous for its boundless wildlife preservations and hydrological special nature reserves of the local importance: the tract “Balabaniv’s  Forest”- a man-made forest of high-productive ordinary oaks and red oaks at the age up to 75 years old, and the unique hydrological special nature reserves “Malorostivsky”, “Synarna”, “Osychna”.

The inhabitants of the Orativshchyna like, respect and preserve their ancient customs and traditions. Here you can see a lot of unexcelled samples of the unique folk arts: embroidery, vytynanka (cutting out of the paper), painting.

There are no festivals in the villages without songs, rites, participation of the folk groups which popularize and preserve the people’s customs and traditions for the future generations.

While traveling along this picturesque region, you can participate in the Ukrainian folk festivals, joint to the ancient customs, listen to the wonderful Ukrainian folk songs.

A small village Bugaiv is famous for its folklore-ethnographic group. And in a small village Pravylivka you can watch a unique folk festival – an oblast festival of…borsch (red-beet soup). It was initiated by the famous journalist of the oblast TV-channel VDT-6  Ganna Sekret.

You can travel to Pravylivka from the Bus Station Skhidnyi in Vinnytsia (district Tiazhyliv) by the scheduled buses to the village Yakymivka. The scheduled departures are at 6.55, 13.35 and 14.10. From Yakymivka  to Pravylivka - about 2 km on foot. Everybody is welcome by organizers of the festival. Don’t forget to take your own spoon with you.

The creative person and folk arts-lover -  Ganna Sekret – also organizes the Pravylivski  Vechornytsi in her village.  On the International Children Protection Day in this village the second regional Festival of Children’s Amateur Arts  “In the border of the oblasts” took place.

The historical and cultural heritage of the region is preserved by its inhabitants in the Regional Museum of Local Lore, History and Economy founded in 1993; the people working here still keep on studying and researching the cultural and ethnographic history of the Orativshchyna.

If you travel along Orativ region we suggest you visiting the following monuments of history and culture:

-  Palace and Park Complexes built in the ХІХ century- in town Orativ, village Bugaivka, village Verbivka, village Chagiv;

-  Palace and Park Complex built in the ХХ century – village Mala Rostivka;

-  Church of Kuzma and Demian built in 1906-1908 – village Liulentsi,

-  Church of the Honest Cross built in 1885 – village Kozhanka,

-  Church Pokrovska  (half-timbered) built in 1901 –in Novozhyvotiv,

-  Church (half-timbered) built in the ХІХ century –village Mala Rostivka,

-  St. Dmytriy’s Church built in 1900-1903- in the village Synarna,

-  Church of the Blessed Virgin Kazanska (half-timbered) built in the ХІХ century – in the village Skomoroshky,  

-  Church Mykhailivska  (stone) built in 1860 –in the village Skala;

-  Roman-Catholic church built in 1780 – in the town Orativ;

- Housekeeper’s house – beginning of the  ХІХ century – in the village Dibrovyntsi;

- Watermill built in 1760- in the village Skala;

- Flour milling plant  built in 1869 - in the village Sabarivka

Pishchanka region

Area – 0.6 thousand km²

There are 29 settlements

Population – 22.6 thousand of inhabitants

Distance Pishchanka – Vinnytsia by highway – 160 km,  by railroad  – 172 km

Rivers: the Kamianka, the Okna, the Savranka

Administrative center of the region – urban settlement Pishchanka since 1956

 Population – 5.4  thousand inhabitants

Tel. Code 0-4349

Pishchanka region borders on the Moldavian Prydnistrovia. That is why a high cranberry bunch of the national culture, morals and manners of the local Ukrainians is deeply intertwined with a grapevine of the Moldavian traditions. The area of the region is rather small but it is remarkable for its unique landscapes, flora, craftsmanship of the skilled craftspeople, architecture monuments.

For example the history of the palace owned by the landlords Charnomsky in the picturesque village Chornomyn – it is worth your attention!

Pishchanka region is located in the south of Vinnychchyna (Vinnytsia oblast). It borders on Kodyma region of Odesa oblast, Republic of Moldova and Yampil, Kryzhopil, Trostianets, Chechelnyk regions of Vinnytsia oblast.

It lies on Podillia Hills. Its surface is higher, undulating, billowy with valleys, ravines and gullies. In villages of the region there is a lot of springs, ponds, rivers -  the Kamianka, the Ochnytsia, the Savranka.

On the picturesque hill above the village Chornomyn (former Rozbiina) towers an ancient palace. Its high sheer pillars reach the sky and support the silvery dome of the building. The sun rays reflected by the convex roof shine as an aureole over the whole building. The large wide windows calmly and silently watch the courtyard at height of the walls as deathly-still eye-witnesses of the centuries, events and people, which hide in the walls of this masterpiece of architecture.

The date of construction of the palace is considered to be 1820. Personally Francesco Boffo was in charge of the construction works. In 1822-1844 he held a position Chief Architect of Odesa.

In appearance it resembles the White House in Washington. That is why the historians often call it “palace from a twenty dollars bank-note “; this description originated from the name of the sketch “Chornomyn - palace from a twenty dollars bank-note” written by the untiring researcher of the unique palace history, Polish professor Tadeusz-Stefan Yaroshevskyi.

The Chornomyn Palace could be included by Polish tourist agencies into the “Golden Ring” (tourist route) as the most prominent building in the Right-Bank Ukraine, as a former small island of the culture prosperity in Rzeczpospolita. But when Tadeusz-Stefan Yaroshevskyi being already an  aged person arrived in Chornomyn he stood motionless because of pity. It was such a bitter disappointment for him to see the shabby palace which needed restoration and corrugated roads which needed repair…

Another palace in Chornomyn – built in the second half of  XIX century by the former owner of the village landlord Kosharskyi – has been also preserved. Nowadays it and the surrounding landscape park are considered to be a pearl of the central part of the village.

Totally in Pishchanka region there are 28 history and culture monuments, 5 monuments of archeology and 5 – of monumental art under protection of the state. A lot of sacral architecture monuments have been also preserved in the region.

The village Trybusivka lying in the both banks of the small river Ochnytsia - a tributary of the Dnister -  is also  rich in history and legends.  The old-timers say Trybusivka appeared a very long time ago. Its first inhabitants became people who were traveling and looking for a better place to settle down while escaping from their landlords’ oppression. In the village cemetery the ancient tomb crosses have been still preserved. The name of this village –as the legend says- originates from the surname the first traveller -Trybukh, who built the first house on one of the local hills, where now the village begins. There is another very interesting legend concerning the origination of the village name. You will know it if you decide to travel along this wonderful region.

The village is also interesting in the fact that each- even the smallest part of it- has its own name revealing an interesting and rich history of Trybusivka. It enables to find out who is who, when and where this somebody lived. For example in the village there is Mykyta’s well, Tom’s well,  Stefan’s well, Soborna well. Or  Mark’s ravine, Bulatyshyn’s ravine, Kabak’s ravine. There is also a lot of another interesting places here; you can learn their history as soon as you visit this unique village Trybusivka.

The most prominent pearls of nature in Pishchanka region are the national forest preserves “Gariachkivska Dacha” and complex nature monument – the tract “Kniagynia” /“Princess”/  ( it is also called Yary). Its location looks like a crater. On its steep slopes there are hard pines (Pinus australica), more than forty springs of healing mineral waters. Its name “Kniagynia” /“Princess”/   originated from the name of the princess Yelyzaveta Petrivna Trubetska-Vinkler (maiden name Dolgoruka), who settled down and built a beautiful palace with surrounding buildings here.

Despite the fact that the major part of her life Yelyzaveta Petrivna spent outside the region, every summer she came to her estate to gather dozens of kinds of medicinal plants (they are still growing here), to make her family healthier due to the healing water and to continue the construction of her own “little Switzerland”. According to her will the princess was buried in the territory of her estate – in the family crypt.

Nowadays the tract “Kniagynia” /“Princess”/ is a small island of the primeval nature attracting by its unique rocky landscapes, luxuriant vegetation, crystal-pure water  and  by its special and unique climate. The wind never blows here, so you can admire the first spring flowers only if you go down to this unique place.

The main treasures of Kniagynia are its healing springs with drinking water and healing hydrogen sulphide water. The regional hospital prescribes the treatment for patients with gastrointestinal diseases here.

The forestry Rudnytske is remarkable for its huge oak of about 300 years old. Its is one meter and a half in diameter and its height is 22 m. The legends say that Ustym Karmeliuk had a rest here with his glorious blood brothers while traveling through this region to the Dnister.

A picturesque village Bolgan, which name originates from the big stone Bolgan on the bank of the river Kamianka, is famous for its stone church of the Blessed Virgin’s Birth built in 1877-1888.

A wooden dry-top church of St. John Divine in village Gonorivka, which has been famous since 1750, beguiles the eye. The village Dmytrashivka is remarkable for its stone church of St. Nicholas with the wooden top – built in 1779.  St. Michael’s church in village Kukuly is also remarkable for its architecture and history.

The old-timers say that a name of the town Pishchanka originates from the word “pysk”, “pyshchaty” /it means to squeak/. Here in the luxuriant forest long time ago the women with their children escaped from the Tatars’ raids, the runaways from the Tatar yoke and peasants escaping from the landlords’ oppression found refuge. They were caught and underwent severe tortures. The forest was full of weeping and crying of the women and children. The executors called this weeping   squeak. Later this word became a name of this area and of the village. The first its inhabitant was Cossack Kvitka.

In historical sources the first record of Pishchanka dates back to 1734 – it was called Pishchana, and in 50 years the village got the name Pishchanka.

In this picturesque region its inhabitants preserve their national customs, traditional ceremonies. The towels and shirts made by embroideresses from the villages Studena, Bolgan, Dmytrashivka  are famous for their unique ornaments and patterns specific only for this area.

In the picturesque village Bolgan located on the border with Moldova Kalyna Stadnyk with his hands creates the masterpieces woven of the straw and other improvised materials. And what a beautiful vases for fruit or bread are made by this skilled craftsman.

The village Popeliukhy is famous for its technique of (Easter) eggs painting; it is remarkable for the well-defined archaism of ornaments.

The chorus “Dibrova” and the brass band from the village Dmytrashivka are well known not only in the region. At Pishchanka Regional Palace of Culture there is an interesting folk group “Lavry”; more than once they became prize-winners of the oblast folk arts contests. This folk group “Lavry” from Pishchanka is known in USA, Canada, Germany and Israel.

In many villages of the region the guests will be offered the delicious dishes of the national cuisine – brynza, hominy, manzari, a glass of young grape wine.

The railway road –it runs in the territory of the region- was built to enable the inhabitants to reach the south of Podillia for healing with the grape juice. In autumn Pishchanka gives you its generous gifts: apples, plums, odorous grapes.

A minimum of civilization but a maximum of primeval nature, beauty, people’s talents and work will be offered to you at each village or town of Pishchanka region where the grain-growers live.

Pogrebyshche Region

Area – 1.2 thousand km²

There are 63 settlements

Population – 33.2 thousand inhabitants

Distance Pogrebyshche – Vinnytsia by highway – 80km, by railroad  – 98 km

Rivers –  the Ros

Administrative center of the district – Pogrebyshche (the status of urban city was granted in 1985)

Population – 10.1 thousand inhabitants

Tel. Code 0-4346

Pogrebyshche region is the land of exuberant and beautiful Nadrossia (River Ros Area), rich of historical events, extraordinary personalities, specific folk traditions and habits. The echo of its remote past has been incarnated into cultural artifacts arduously guarded unscathed by local inhabitants. They welcome guests and amusedly recount their original pearls. This land is really full of beauty. Plenteous fields, fabulous orchards, thick green forests, vast silken valleys, fishy lakes, breath-taking hills, and nightingale oak-groves impress forever everyone who set his foot here, and took a full breath of honeyed air, and tasted indigenous spring water.

The most attractive gem of this unforgettable beauty is a blue Ros, the belle river, the historic river that has flown its water for thousands years through Vinnytsia oblast, Kyiv oblast, and Cherkasy oblast, well up to grey Dnieper-Slavutich feeding its inexhaustiveness and power.  

Locals have always loved the River. For that reason they erected great decorative stork, the symbol of peace and wealth, on the rise of the river, just nearby the well with fresh and tasty water. Next to the stork caring peasants planted white-skin birch trees and red snowball bushes. Big information board installed by the bye provides “the biography” of the blue artery also by means of poetic lines.

The land of Pogrebyshche region is situated in a forest-steppe zone. There are 16 small rivers in the area. A lot of archeological monuments are scattered all around the land.   

First memories of the territory called now Pogrebyshche region date back to 1148. Local people have been found to be the successors of Rosiches, the Slavic tribe that has been mentioned in “Slovo o polku Igorevim”, an ancient literary masterpiece, as nomadic population wandering along beautiful Ros River. The river was also called Rus in older chronicls. Many historians consider this same tribe the core of the Kievan Rus.

On the beginning of ХІІІ century, the devastating Mongol-Tartar invasion left only root cellars (“Pogreby”) of the fired settlement of Rokitnya where few in number survivors saved their lives. People believe that these alleged ruins (“pogreby”) gave current name to their land - Pogrebyshche.

After Lublin Unia (1569) the Pogrebyshche become the part of Rzeczpospolita Polska and was granted the Magdeburg Law thus giving the evidence of its prosperity that time.

The biography of Pogrebyshche is both generous and colorific. Ancient Pogrebyshche has suffered a lot throughout the time.  Local inhabitants took active part in the Liberation War of the Ukrainian people headed by Bogdan Khmelnitsky. The settlements were repeatedly invaded by Cossaks and Polish troops. The Pogrebyshche residents were first-hand participants of Koliivschyna (Peasant Rebellion), folk rebellions headed by Semen Paliy, Ivan Medved, Matviy Hryva, Kharko, Zhyla, and fought for better life in Ustim Karmelyuk squads.

On 7 of March 1923 the Pogrebyshche Region was formed up, and on 27 of February 1932 it was integrated to Vinnytsia Oblast.

The devastating “Golodomor” (Great Famine) rolled around the settlements of the Land when the death ceased to be considered the tragedy. It happened to be the rescue for those tortured with famine.  

German troops occupied the town on 21 of July 1941. At times of occupation regime the underground resistance kept the Nazi on the stretch. More than six thousand residents of Pogrebyshche perished on the battlefields. Seven of them were awarded the Title of the Hero of the Soviet Union.

The Ros Land has warmly welcomed many remarkable persons during its longstanding history. In summer 1708 at the time of Russian-Swedish War just nearby Borschagivka the military camp of Hetman Ivan Masepa was situated. V.Kochubey, the General Judge, and Colonel І. Iskra were publicly executed there. Their bodies by order of Russian Tsar, Peter the Great, were re-buried on the territory of Kiev-Pechersk Lavra, and in two hundred years the monument commemorated them was erected in the center of the village.

As we know, the details of the Northern War, and execution of Kochubey and Iskra were of the great interest to O. Pushkin, the Russian poet. He had visited Borshchagivka when he was working on the Poltava, his historic poem. The poet picked up here the reminiscence of V. Kochubey and I. Iskra, and ascertained a number of circumstances pertaining to this tragic event. After a while the recollected details were described in his poetic masterpiece.

Taras Grygorovych Shevchenko, the Great Ukrainian poet and artist also wandered over this Land.

Joseph Conrade, the English writer and the sun of the writer Apollo Kozhenovsky have happened to live in Novofastiv.

 Pogrebyshche Village was considered the family estate of famous Count Rzhevusky. Count Adam Rzhevusky, the outstanding and brilliantly educated man, was in correspondence with Volter. This family gave birth to Eveline, famous for being a wife of honored French writer Onore De Balsak.  

The banks of Ros River were also well known to Mykola Pavlovich Ignat`yev (1832 – 1908), famous Russian diplomat, national hero of Bulgaria, the founder of the parliamentary election committees, and of Vladivostok City.

Almost all quests of the Land are willing to visit Kropoderyntsi village founded by Count Rzhevusky in the beginning of ХІХ century in one of the loveliest places of his vast occupation. In 1890 the village passed into possession of Count Mykola Pavlovich Ignat`yev. At this same time the history of Ros Land of Podil Province joined together with the fate of this outstanding man and since then became inseparable heritage of three Slavic nations – Russian, Ukrainian, and Bulgarian.  

His body was buried in family charnel situated in the basement of the church sponsored by him. His daughter erected big granite block and tall wooden cross just nearby the family church on the high hill over the Ross.  The block surrounded with four marine anchors and massive iron chains is still decorated with the words in Russian: “This cross was erected in 1914 to sacred memory of Naval Guard lieutenant Count Vladimir Ignat`yev,  Captain II Rank Alexey Zurov, and all our honored sailors perished in Tsusima Battle of 14 - 15 May 1905”.

One would think the Land of Pogrebyshche is too far away, thousands miles away from the Pacific Ocean, but the Memorial devoted to Russian Sailors perished near Tsusima Island is placed just on it…  This is the fact.

It is also known that the naval officer Ivan Riznitch from Riznitch family that owned picturesque village of Goptchitsya, was one of those standing at the cradle of Russian submarine fleet.

The history of Nadrossya (Ros Land) has been tightly linked to with one more house renowned since ХVІ century – the Tyshkevich`s. They owned the village of Spichintsy. The family was represented by warlords, castellans, abbots, and archeologists, and even by fair merchants. Prosperity of distant and provincial homestead in tiny Spichintsy Village is the vivid evidence of the above fact. Double-storied palace with attic built in early ХІХ century in a stile of French neo-renaissance decorated with steel beaten grids along the edge of the roof is still remaining the place of attraction in the village. 

Proficient business approach of Tyshkevich`s gave burst to the village and ensured its municipal status. One day even the Memorial devoted to Abatement of Serfdom in Russian Empire was erected here.  Up to now one can reed half-erased text on the granite memorial in the center of the village: “To Tsar-Liberator”.

Other notable persons that were born or lived in Nadrossya are also well known throughout the world.

Pogrebyshche community is proud of renowned folklorist and ethnographist Nastya Andriyovna Prisyazhnyuk that is considered an unsurpassed collector of folk art, its propagandist, and talented manager of amateur talents.

During her long art-life Nastya Andriyovna Prisyazhnyuk collected and converted to printed music an impressive collection consisting of more than six thousand folk songs, recorded   some fifty five thousand proverbs, legends, and four and a half thousand of light verses. She put together all narrations and folk says about Ros River, and local weather beliefs for well half a century.   The memory of this brilliant folklorist is still alive in Nadrossya; her native street in Pogrebistchi was named after her, she gave birth to folk room at local academy of music, her songs become catching adornment of repertoire for many local folk bands. Amongst traditional cultural events of the Land we can lay and emphasis of such fests as “Svitanky nad Rossyu” (Dawn at Ros River), and “Namysto Nastynykh Pisen” ( Necklace of Nastay`s Songs) in Ordyntdy Village dedicated to the memory of  Nasty Andiron Prisyazhnyuk.

People say that Marko Danilovich Sokolovsky, Ukrainian virtuoso guitar player of Polish origin, was born in Pogrebyshche, or under other version in Spichintsi village. His wizard fingers gingered up this miraculous instrument that flourished then throughout the world. Even nowadays his play is considered unrivaled.

This blessed Land bestowed the world with enchanted voice of opera singer Anatoly Kocherga, People’s Artist of the USSR, Shevchenko Award Winner, the winner of numerous international vocal contests, and nowadays the soloist of Vienna National Opera.

This Land id famous for its unequalled folk craftsmen: potters, embroiderers, woodcarvers, and artists. The District boasts four amateur folk bands bestowed with the honored “People’s” name.

The tourist attractions of the district include family estate of M. Ignat`yev (ХІХ century), Tsusima Memorial to Perished Sailors, Mausoleum-Church of ХХ century and family vault of Count  Ignat`yev`s (Krupoderyntsi Village), Count Tyshkevitch Palace (ХІХ century, Spychynsi Village), Saint Paraskeva Church (ХІХ century, Starostyntsi Village), Count Tyshkevitch Palace (late ХVІІ century, Andrushivka Village), Memorial to General Judge of Left-Bank Ukraine V. Kochubei and Poltava Colonel I. Iskra executed in Borshchgivka Village, landscape park of Count Rzhevusky (Pogrebyshche), , landscape park in Snizhna Village; outlets of Ros River (Ordyntsi Village), buildings of sugar-works, premises of late bank, territorial hospital (Novofastiv Village), landlord estates in Levkivka, Sopyn, Lischintsi, Veselivka; watermills of XIX century in a number of villages.

The tourists might be also interested in visiting ancient Polish and Jewish cemeteries.

The places of attraction for many  villages of Pogrebyshche region are the following  stone and wooden churches: Saint Paraskeva Church (mid ХІХ century), Saint Mikhail Church in Novofastiv Village, Rome Catholic Church of Immaculate Conception (200 years old), wooden churches in Adamivka, Babintsy, Morozivka, and Talalai. Each architectural masterpiece is a life evidence of the Land history and the history of its folk.  So, you are kindly welcomed!

Motor roads are the most convenient paths for traveling through Pogrebyshche lands, as the administrative center of the territory is linked up with the national network of Ukrainian highways (Berdychiv - Vcheraishe, Pogrebyshche - Illintsi), and local highways (Turbiv - Pogrebyshche). The town has regular bus connection with Kyiv, Vinnytsia, Koziatyn, and Lypovets.

Shargorod Region

Area – 1.1 thousand km²

There are 62 settlements

Population – 60.3 thousand inhabitants

Distance  Shargorod – Vinnytsia by highway – 87 km, by railroad  – 67 km

Rivers: the  Murashka, the Murafa

Administrative center – Shargorod (urban status since 1987)

Population – 7.0 thousand inhabitants

Tel. Code 0-4344

Shargorod Region, as a part of Podillya historic region, has passed complicated and diverse historic pathway. Many nations have owned this Land for centuries and determined economic, social, and spiritual ways of local life. A lot of heroic and dramatic events have taken place on the territory of the Region. In ХІІІ century the Region was an integral part of Galytsko-Volynske Principality, and the “ulus” (administrative unit) of Mongol-Tartar Golden Horde.  In ХІV-ХVІІІ centuries the Land was ruled by Great Principality of Lithuania and Polish Kingdom. For ages the inhabitants of Shargorod Region managed to resist continuous raids of Tartars that ruined the settlements and captured locals to slavery. From 1672 through 1699 the Region was occupied by Ottoman Empire. For almost 130 years this Land, as a whole Right-Bank Ukraine, were integrated into Russian Empire.  

The Region is situated in the South-Western part of Vinnytsia Oblast.  There are 3 marvelous landscape parks of local significance in the area (Rakhny, Fedoriv, and Derebchyn Parks). The eye-catching sign of Shargorod Region is magnificent natural reservation “Mikhailovske” where one may admire unforgettable vegetation and take a full breath of fresh air densely saturated with wonderful scents of local herbs.

Old Shargorod, the successor of glorious past of the Land, and nowadays the administrative center of the Region, straggled vast on low-grade banks of Murashka River. 

Here, just nearby the outlet of this calm river, began the history of this glorious and original, small and cozy Ukrainian Town of Shargorod blossoming in spring and covered gold in fall. It is a multinational town hosting many ethnic cultures with charming gardens, picturesque Jewish huts and cemeteries, Rome Catholic Churches, the Synagogue, and Greek Catholic Monastery, remains of fortress walls and Turkish bulwark. 

Shargorod is the unique place of Eastern Europe where on tiny territory so many different cultures have coexisted in inter-confessional and international peace for many centuries. This way of life that has always existed in Shargorod may be considered as an ideal model for the whole world.  

The highest buildings of the downtown Shargorod are old Roman Catholic, Orthodox Churches, and the Synagogue built wall-in-wall.

Lower part of the town looks like an outdoor museum.

Despite of vivid provinciality the town has had ample services needed for comfort living: conveniently disposed stores, adequate number of drug stores, banks, ATM terminals, hospitals, etc. Numerous cozy bars, cafés, and restaurants are to the disposal of tourists. There is a children music school in the town; different folk bands and amateur art groups are also available.  

First news of Shargorod refer to the late ХІV century. On 5 May 1383 the Lithuanian Prince Vitovt gave out a Charter for Enfeoffment to his dependant V. Karachevsky. According to this Charter the Land of contemporary Shargorod with adjacent forests subsumed to the ownership of Sir Karachevsky. The Charted said that Sir Karachevsky might have “cut down the forest and found Knyazha Luka (Prince`s Place) on fresh roots”. Nevertheless this area stayed poorly inhabited for a long while. Since 1447 Knyazha Luka has been noticed as Karachevska Pustosh (Waste land) owned by a Yakov Golenischev. 

200 years later the territory become the property of well-known Polish Noble Sir Zamoisky and the Town of Shargorod started active development and eventually gained an importance as a local center. According to the Decree of 26 March 1579 issued by Polish King Stefan Batoriy, the King ordered Sir Zamoisky to build here a strong fortress. Newly built fortress was granted the name Shargorod to the blessed honor of the Zamoysky`s ancestor Florian Shary. So circa 1585 the castle-settlement emerged here. It had the initial name Sharogrugek, and in 1589 it changed the name to contemporary one - Shargorod.  

In 1595 it was captured by Cossacks headed by S. Nalivayko that turned local Polish garrison to the run. Some battles of Bogdan Khmelnitsky took place here during the Liberation War of Ukrainian People against Polish oppression. It is known that in October 1653 Hetman of Ukraine Bogdan Khmelnitsky stayed here from where he addressed the letter to Russian Envoys.

In 1672 the town was taken by Turks. They ruled 27 years (1672-1699) and adored Shargorod that was second in size in the occupational zone. That is why they called it Kuchuk-Istanbul (Small Istanbul).

In 1675 Cossack Colonel Morozenko attempted to liberate Shargorod from Turks but was completely defeated.  The Turks captured Colonel, nailed him down to the town gate, thorn off his tongue, and tortured him to death. People shaped a song about the hero: “… Ah, Moroz, Morozenko, you are a brave Cossack over whom all Ukraine is weeping…”.

Gaidamak (Liberation) Movement that got momentum in the Right-Bank Ukraine in 1734 was headed in the Region by Verlan, the Sotnyk (Commander)  of Shargorod Cossacks.  

Wandering over Shargorod Region you will definitely encounter interesting architectural and cultural signs, totally more than 120. There are three architectural monuments of national significance in Shargorod – Roman Catholic Church of Saint Florian, Orthodox Monastery of Saint Nicolas, the Synagogue, and six monuments of local significance including the family palace of Sir Zamoisky, the originator of the town.  These beautiful masterpieces are concentrated within a 400-meter radius thus creating so-called historic-and-cultural center of spirituality and harmony.

In 1726 the spiritual brotherhood with the academy was founded in Shargorod. In 40-s years of ХІХ century the talented Ukrainian writer, folklorist, and translator Stepan Vasilyovych Rudansky (1834-1873) studied here.  Brilliant Ukrainian writer Mykhailo Kotsubinsky also studied in Shargorod but a little bit later, in 70-s of ХІХ century. At this same Shargorod College, a teacher spoke out just leaving the teacher’s room after he had read the essay wrote by young Mykhailo: “We will see our own litterateur”. He did not miss… 

In a little while famous Ukrainian musician, master of Ukrainian Choral Art, Mykola Dmytrovych Leontovich, the author of widely-known “Shchedryk” graduated from this College.

Memorial plaques on the façade of former College recall the glorious named of brilliant graduates.

The Pearl of the Region is local Orthodox Monastery of Saint Nicolas the history of which is quite interesting. In the center of former inner yard of the monastery that occupied the upper plain of inter-river area, lifts up the glorious head of Church of Mykola Mirlikiysky that could be easily observed from all points of Shargorod and adjacent highlands.

Orthodox Monastery of Saint Nicolas has always been a pilgrimage destination of Orthodox believers.

Pilgrims also visit the Iosafat Valley just nearby Golynchyntsi Village. In 1923 in this area, right in the water of one of local natural springs the Blessed Virgin presented herself in all Her beauty with glowing golden nimbus, and uttered: “Praise the Christ, raise the Crosses!”  

From this same day the local people, and soon people all over Ukraine, have erected the Crosses over here. Of course, the Soviet power could not put up with this habit, and therefore decided to “cut off the Crosses and arrest all supporters of religious chaos…”.

Many people despite of prohibition have kept visiting the local spring and obtained the relief thanks to its healing water. It has passed a couple years since the tradition to erect the Crosses in Insofar Valley resumed… 

One more eye-catching feature of Shargorod is a Rome-Catholic Church of Saint Florian. Its construction was commenced concurrently with the Castle in 1585 by the Crown Chancellor of Rzeczpospolita Jan Zamoiski. Saint Florian was the tutelary saint of Zamoiski`s. His statue was erected just nearby of the entrance to the Church. It is still surprising the visitors with its sophisticated beauty. On of the most wonderful architectural monuments of the Podil Jewish Community is the Shargorod Synagogue.

Wooden Church of the Protecting Veil of the Holy Mother of God that has stood more than 300 years in the Southern part of Lozova Village is still catching the eye of the tourists. 

The Church was founded in 1700 with the blessing of the Bishop of Lviv Anastasiy Sheptitsky, and dedicated by Dean of Shargorod Andriy Kovpakovich. It is a vivid masterpiece of XVIII century, and the unique example of typical Ukrainian wooden church architecture. 

Fifty years later in the same Lozova Village one more church appeared (The Mykolaivska Church). It was built in 1752 on the account of local congregation and Prince Lyubomirsky in the northern part of the village for another Mykolaiv parish. This is wooden, three-volume, and three-head church.

Except for exclusive architectural places of attraction, the history of this picturesque area of Podillya is abundant in outstanding personalities that were born here and created the glory of the Land with their noble deeds. This Land inspired the writers M. Kotsubinsky and S. Rudansky, the composer M. Leontovich, and brought to the world 10 Doctors of Science and 8 warlords. They were glorified in the works of Lesya Ukrainka and Marko Vovchok. 

Here, in Genrikhivka Village ( nowadays Rolya), Antoniy Rolle (Joseph Antony), a distinguished Polish-Ukrainian historian and writer originated from polonized French family, and psychiatrist by education, was born in 1830.

Murafa Village of Shargorod Region is a birthplace of Gersh (Andriy Mikhailovich) Budker, brilliant physicist , the Academic of the Academy of Sciences of the USSR, founder and permanent (till the end of life) director of the Institute of nuclear physics of Siberian Affiliation of  the Academy of Sciences of the USSR.  

If you are interested in folk traditions, it is worthy to visit this region in order to enjoy eyeing more than 100-year old Ukrainian huts, to drop into traditional Ukrainian habitat and typical Jewish residences of the past. Hospitable residents of Dzhutyn Village famous for its talented folk masters will share their experience of folk decoration of pottery and porcelain toys.  

Plebanivka Village that widely scattered on both banks of Khorosha River will definitely captivate you with its profound history, interesting traditions, and eye-catching landscapes. Local people have been practiced weaving at all times.

Having once got to Plebanivka one may enjoy extremely diversified patterns of stamped linens, napkins, coverlets, table-clothes, carpets, and pillows. Local people have for long preserved the diversity of embroidery typical for the village. It is interesting to know that not only women-embroiderers but also men of the village, the plasterers, tilers, and carpenters, try to create the same patterns  of cement, tiles, timber, and glass, decorating newly built houses of the villagers. These ornaments are identical only for Plebanivka inhabitants. Their houses are decorated really as “Easter eggs”. 

Rakhny-Lisovi Village is also rich for folk talents. It has always been famous for pottery that has been considered the main source of income for dozens of local families.

Dovzhok Village is well known for outstanding willow and straw weaver Mykhailo Petrovych Saulyak. Straw hats by Mykhailo Petrovych were ordered by famous P. Virsky  National Folk Band.

One may see a lot of original masterpieces in Shargorod Museum of Regional Art (194, Lenin St.) to which the Ukrainian Commonwealth of Artists has handed over about 120 pieces of art, graphics, and statuary.

Moreover, Public Museum of O. Kotsubinsky has been founded in Lopatintsy Village (stayed in the village in 1891) where the lifetime artifacts of outstanding writer – countryman have been gathered.  

This small village was the home for Matrona Dmytrivna Jakovysyn, an unexcelled adept of Ukrainian folk songs that recorded 152 ones.

Public museum of Ukrainian Household in Strilnyki Village is situated in the premises of village administration. The Public Museum of Old Jewish Household is also open here. 

Having visited the Shargorod Region, you may taste not only Ukrainian national cuisine, but also Jewish and other national cuisines. And local masters of pastry will definitely impress you. 

So you are kindly welcomed to Shargorod Region to make up your own impression of this picturesque and unique land and to comprehend its glorious historic past, national diversity in folk art, lifestyle, and unforgettable cuisine. 

Teplyk Region

Area – 0.8 thousand km²

There are 48 settlements

Population – 31.3 thousand inhabitants

Distance  Teplyk – Vinnytsia by highway – 135 km, by railroad  – 147 km

Rivers: the Udich, the Kublich, the Sura

Administrative center of the region – urban settlement Teplyk

Population – 6.6 thousand inhabitants

Tel. Code 0-4353

Some people call Teplyk region “Heaven on Earth” for its picturesque landscapes with clear and deep sky, diamonds of night stars, playful flames of summer thunderstorms, emerald valleys, and hyaline springs. Teplyk area also boasts its original folk traditions and habits. Each village of Trostyanets Kray (Area) is a folk masterpiece that features its own historic chronicle having been continuously created by generations of local inhabitants.

The region is situated in South-Eastern part of Vinnitsia Region in a forest-steppe zone of Ukraine. It borders Gaysyn, Bershad, and Trostianets administrative units (regions) of Vinnitsia Oblast and Chrystynivka Region of neighboring Cherkassy Oblast.

The territory of the region has been inhabited by humans from early ancient times that is quite obvious taking into account friendly weather conditions and advantageous geographic disposition of the area.

The signs of human presence found in the area are considered to be attributive to the most remote period in human history – the Paleolithic age. The remains of Trypillya culture have been fount unharmed here. The agnate Slavic ancestors of Teplyk inhabitants have been considered Ulichi tribes that lived along the banks of Pivdennyi Bug River in VІІ-Х centuries AD.

Historic sources evidence that the settlement was founded as a fortified border post belonging to Lithuanian Principality. First written reference of Teplyk could be attributed to XV century AD.

Great Duke of Lithuania, Polish King Alexander, vested ownership over the settlement into the wealthy family of Kishka. This event has evidenced the fact of existence of the inhabited settlement there in late XV century. Later on the right of ownership was confirmed by Kazimir Yagellon, Sigizmund, and other noble personalities that reined the territory.

In 1862 the ownership of Teplyk was granted to Olexandra Pototska (Sasha Village was named after her). In 1867 р. the Rome Catholic Church of Saint Virgin, that is now the tourist place of attraction of ХІХ century, was built on account of congregation and O. Pototska.

Teplyk Land time and again hosted Cossak troops headed by Bogdan Khmelnitsky at times of Liberation War of Ukrainian People (1648-1654).  Territorially Teplyk was considered the subdivision of Uman Cossak Regiment. In May 1652 the Cossack Army passed through the settlement joined by many local inhabitants. A little bit later the Army engaged in well known Batog Battle which outcome was total defeat of Polish troops. Many historians and researchers, numerous Polish, Russian, and clerical sources have explained the name Teplyk as the one originated from the name of small local river or spring - Teplyk, Teplychka.

Once upon a time Teplyk had another name – Smilgorod (Brave Town). People have guessed this name was a tribute to extraordinary bravery and stoutness of local inhabitants that stubbornly defended their town from numerous enemies and invaders.

In the middle of XVII century Teplyk had already had an urban status. In XVII-XIX centuries it considered important trade-and-craftwork center.  

At times of Russian Revolution and Civil war the Land of Teplyk was by turns occupied by Austrian and German troops, Petliura Directoria units, Volynets squads, Polish regiments, and Bolshevik First Red Army cavalry troops.

On very beginning of Great Patriotic War (World War II) more than 600 local residents marched to the front as volunteers. On 26 July 1941 Teplyk was taken by Nazi troops.  Occupation lasted long. It was tragic page in the history of the Land. Barbaric massacre happened just nearby Sobolivka where Nazi shot down many local inhabitants. In the premises of Teplyk school fascists set up a torture room where a lot of town residents and dwellers from outskirts found their cruel death.

Skarzhenivka Village is considered here the cradle of underground resistance and glorious partisan movement at Teplyk Land.  

During the last 20 years development of the town was marked by construction of a trade center, semi-products factory, and meat-processing and non-alcoholic beverage shops. The backbone of local industry consists of 2 sugar-works, milk-processing plant, cannery, and bakery /cereal plant.

Teplyk region nowadays boasts well developed grain and sugar-beet production, stock raising, and processing facilities.

The most valuable asset of generous Teplyk Land is its talented personalities. This land is firmly tied up with such distinguished characters as the musician Mykola Leontovich, and the writer Sholom - Aleihem. This blessed Land inspired artistic creativity of Petr Gutsal, Tetyana Yakovenko, Oleg Senchik, Galina Tarasyuk, and Mykola Buryak.

Small village Sobolivka is famous for one more extraordinary personality, well-known Podil folklorist Eugenia Davydovna Tondiy.

Grateful countrymen have six times gathered annual regional folk festival “Dusha bez pisni – shcho bezkryla ptytsya” (Songless Soul is a Wingless Bird) devoted to cherished memory of Evgeniya Davydovna.

One more folk band “Yavorina” came to life at local children music school in fall 1989.

And more, locals pass throughout the generations a legend about Bogdaniv natural spring with curing and tasty fresh water. People say that Hetman of Ukraine Bogdan Khmelnitsky enjoyed the water from the spring. He loved the water so much that he ordered Cossacks to clean up the source and build a blockhouse over it. Great Bogdan blessed the spring with his own hand. And this water is still healing people. Its water is still preserved clear and crystal as it was in that glorious old ages.

Local people cherish and preserve their old traditions and habits.  The Tomashpil Land boasts its well developed embroidery, macramé,  lacemaking, woodcarving, and honeycraft.

Everyone in Sobolivka knows enamored beemaster Dmytro Mykolaiovych Skakodub respectfully and witty nicknamed “Mitya Bzholo-Med”(Dmytro Bee-Honey), or “Mitya Pasechnik” (Dmytro - Beekeeper).  

On the outskirts of Rozkoshivka Village nearby the pond and broad meadow one can see one more beegarden owned by local agricultural partnership founded and headed by well known in the region beemaster Taras Fedorovich Skaletsky. He believes that beemaster has to odor bees and to know everything about them for honey to be tasty and salutary. Otherwise rich and abundant honey “crops” will be only dreamt.

Another folk artist, well known in the region, is Anatoliy Kostyantynovich Dem`yanyshyn. He creates unrepeatable masterpieces  - paintings encrusted with seeds of wheat, millet, and poppy.

The name of  Teplyk inhabitant Volodymyr Ivanovych Obidnick, the woodcarver, is well known even in America and Europe. He is the member of American North-Western Association of Woodcarvers. He has chosen the wooden material because, to his belief, there is a soul in any timber, and this soul is clearly perceived by a master when he takes a piece of wood to his hands. Supporting material is peas, redwood, beech, ash, and Indian blackwood. The holy of holies to the Master was the Icon of Saint Pokrovy. This masterpiece incrusted with silver and gold in walnut frame bought the collector from Canada.

Each item created by him is delivering profound idea, philosophy of human genesis, and inner light. 

The Museum of Mykola Leontovich and his tomb in Markivka Village are considered a “Mecca” of tourist attraction in Teplyk Region.  The museum was open in 1977 and timed with the jubilee of M.D. Leontovich. Its architectural project and memorial bronze bust were shaped by Lviv artist Yaroslav Ulgursky.

Having once got to this glorious historic area, steeped in blessed sacral spirit, and saturated with peace, calm and sounds of church bells, you will definitely see the unique ancient churches of wooden design. One of them is magnificent Saint Michail Church (built in 1807) in Velyka Mochulka Village.

The real decoration of Karabelivka Village is a fantastic Church of Pokrova rearranged in 1794 from Greek Catholics to Orthodox one. Originally the Church of Pokrova was neat and small, looking as traditional residential country house, crowned with tiny cupola. But later on the settlers decided to erect new three-cupola wooden one on stone foundation with separate bell-tower.

The place that local inhabitants are still proud as of the local sacred place in Zaluzhzhya Village is an Orthodox Church built within 1895-1897 to the honor of Svyatyi Mykola Chudotvorets (St Nicholas the Wonderworker) on the account of Sir Kamensky and local community.  As an old willow on the road to the village that evidenced a lot and survived even more, the past of the Church have been threaded black and black. It was shut down, its saint icons were ripped up from the walls, and its crosses were dropped down. Nevertheless the locals have kept the Church unscathed. Today it is a real decoration and spiritual hideaway for Zaluzhzhya dwellers.

In Strazhgorod, according to reminiscences of local old-timers, the village church was erected in 1708 to the honor of Rizdva Presv`yatoi Bogoroditsi (the Nativity of the Most Holy Mother of God). In 1848 it was refurbished and cross-shaped. No nails were used for construction of the Church. It served people about 300 years. Cossacks of Strazhgorod sotnya (military unit) of Uman Polk (military command) consecrated their weapons before military campaigns against oppressors. After sanctification of newly built Church in 1903 the old one was kept closed for five continuous years and then dismantled, and not a rotten part was discovered.

Fanciers of sacral architecture will be attracted with a Church of Uspinnya Presvyatoi Bogoroditsi (Dormition of the Theotokos) built in 1887 (Kivachivka Village); Saint Mykola (1889-1890, Petrashivka Village), Saint Mykhailo (1785, Skazhenivka Village).

There are also other places of attraction: Rome Catholic Church of Divy Mariyi (The Holy Virgin) built in 1867 (Teplyk, 9 Nezalezhnost St.); old distilling plant built in 1894 (Bdzhilna Village, Radyanska St.); building of technical college, the Hero of the Soviet Union, Mykola Oleksiyovich Vorontsov graduated from; Memorial Room of M.О. Vorontsov in Teplyk,  Vorontsova St.; watermill built in 1850 in Pologi Village.

Significant historic and cultural value of Teplyk Region, essential in terms of tourist attraction, represents the Stanislav Pototsky Palace (1899) situated in Udich Village.

Each village of this colorful land has its own unique biography full of inexhaustible labor and struggle for independence and liberty. One may easily “read” this endless story having got to the museums of local history, memorial rooms of ethnography and folk art stuffed with vivid and unforgettable exhibits. You will hear many breathtaking narrations and legends associated with historic events that have taken place here from local long-livers.

Enjoyable summer rest on the banks of Pivdennyi Bug River is also awaiting you in Zavadivka Village. Vacant rooms of folk style are available for rent in local private houses.

This Land of Labor and Songs will fain host fanciers of folk music, pastoral rural landscapes, historic and sacral architecture, and everyone keen on traveling and those that thirst for new impressions.

Tomashpil region

Area – 0.8 thousand km²

There are 34 settlements

Population – 35.9 thousand inhabitants

Distance  Tomashpil – Vinnytsia by highway – 123 km, by railroad  – 128 km

Rivers: the Rusava, the Markivka

Administrative center of the region is urban settlement of Tomashpil

(since 1923)

Population – 5.6 thousand inhabitants

Tel. Code 0-4348

Chronicles of Tomashpil land are full of heroic deeds and labour achievements. This land has a great cultural and artistic heritage and is rich in gifted people who have left a prominent mark in the history of Tomashpil region. Nowadays its people keep on increasing the achievements of the previous generations and look ahead with faith and confidence. They do their best to have bread and butter and make the Ukrainian song sound in Tomashpil land making it even more beautiful.

The territory of the land belongs to the Volyn-Podillia upland. The region is located in the forest-steppe zone. Archeological findings confirm that the first settlements in the land go back to the Paleolithic age. The tools of that age can be still found in the fields and dells of many Tomashpil villages.   

In ІV-ІІІ millennium BC the territory of the land was inhabited by the tribes of the Bug-Dniester and Trypillian cultures, who were already practicing agriculture.  

The historical gem of Tomashpil land is the mysterious village of  Stina, full of live breath of the  past. The village is spread on the banks of the Rusava river. It is famous among Podillia settlements for its ancient rock monasteries, founded approximately in XI century and interesting landmarks of other historical periods.   

The greatest tourist attraction of the village are the remains of the fortifications, situated on Zamkova Gora (the Castle Hill), and a small Mykolaivska Church (St. Nicholas Church) – the only spared witness of the Cossack-Polish wars and other life events of the inhabitants of Stina village (the name means “the Wall” in Ukrainian) during the last 350 years.

The complex of St.Mykola (St. Nicholas) church is in a perfect harmony with the unusual and picturesque local relief, recalling scenes of medieval Ukraine and bringing visitors closer to the Mother-Nature. 

Most of the villagers explain the origin of the settlement name by the thick woods, growing almost vertically on the hills of canyon. When looking at them from the opposite side one can really see a blind green wall.

And on the north-eastern outskirts of Stina village there is “Sonna Poliana”(Sleepy Glade) with the area of 5 ha of sod soil at which the relict windflower (Pulsatilla patens/ literal translation from Ukrainian of “сон-трава” means “sleep-flower”) starts blooming at the beginning of April. The species is registered in the Red Book of Vinnytsia region as endangered species.

Nowadays there isn’t a man in the village that wouldn’t be occupied with handicrafts. Almost all of the older generation of Stina inhabitants can be enlisted as skilled craftsmen. In the past the women of Stina used to spin, to weave cloth and carpets, and to embroider, and the men were good carpenters, carriage makers, coopers, square men and smiths. The inhabitants of Stina are especially proud of their original folk costumes. The women’s and men’s shirts embroidered by mothers and grandmothers are still kept at many homes nowadays.     

In the first centuries AD the tribes belonging to the Cherniakhiv culture had their settlements in Tomashpil land. In XII-XIII centuries this area belonged to the Kingdom of Galicia-Volhynia. The life of the region in XIII-XIV centuries was impacted by the conquest of this territory by the Golden Horde.   

 Starting from the 40-th years of XVI century grew the expansion by the Grand Duchy of Lithuania. There was formed an independent principality of the Lithuanian kings of Koriatovychs: the brothers Iurii, Kostiantyn, Oleksandr and Fedir. In 1459 this land belonged to the boyar Ieremia Shashko and was called Dragushov. In the end of XVI century the land was transferred to the Polish magnate Ian Zamoiskyi, who granted the settlement as a gift to his son Tomash in 1616. At that time Dragushov changed the name to Tomashpol (Ukrainian spelling “Tomashpil”) i.e. “the city of Tomash”.

After the Union of Lublin (1569) Tomashpil land joined the number of lands belonging to Poland.

The local population suppressed by the Polish gentry and plundering raids of Turkish-Tatar hordes, actively participated in the liberation struggles that took place in Podillia land. 

The heroic history of the land is associated with the ringing of the Cossacks’ swords, the thirst for freedom and better life. In 1648 the Cossacks and the rebelled people under the command of Maksym Kryvonos temporarily freed themselves from Polish gentry.  

The land greatly suffered from the continuous plundering raids of Turkish-Tatar hordes. In order to protect the settlement the inhabitants of Tomashpil built a fortress which became a real stronghold, protecting the population from invaders. 

During the First World War the land was occupied by the Austrian and German troops, but resistance movement lasted due to the actions performed by the partisan detachment under the command of F.Iu.Kryvoruchko. During the civil war the land was alternately occupied by the Polish troops, by Kotovskyi brigade and by Red Army units. 

‘30s years of the XX century were the time of ordeal for Tomashpil land.  It was a period of cruel expropriations of kulaks and their exile to Siberia, restriction of rights, terrible famine and repressions.  Whereas the population of Tomashpil region in 1932 amounted to 87 thousand people, in 1936 it decreased up to 36 thousand people. Every second inhabitant of the land died of famine.

The hard and as much cruel trials were waiting for the people of Tomashpil land during the Second World War.

This land is rich in its picturesque nature which attracts by its landscapes, unique in their beauty. Its flora and fauna are also extremely rich and various. The old parks also are of a great value. There are only three landmarks of XVIII-XIX century’s landscape architecture which were built in the landscape style and namely: Antopil, Komargorod and Oleksandrivka (Blagodatne) parks.  The old arboretums are really amazing with their rich and diverse flora, architectural perfection of the luxurious mansions, arches, grottos and numerous ponds. 

Antopil park is the oldest in the region. It was founded in the end of XVII century around the estate of the Prince Anton Ian Chetvertynskyi – the chancellor of Bratslav.  It was built in English style. Its dendrological riches are really impressive. Centennial oaks and ash trees can be fairly referred to the list of the oldest trees in Ukraine. There are above 40 kinds and forms of trees planted three hundred years ago. 

A huge oak tree has been preserved in the park. According to the old residents saying the great Russian poet A.S.Pushkin used to have a nap under this oak tree. Nowadays it is still referred as “Pushkin oak tree”.

On the hill in the middle of the big glade there is a mansion, built in Classicism style. After 1917 the building underwent many quirks of fate, but nowadays the mansion has its authentic aristocratic look.  

Komargorod as well as Antopil parks belonged to the prince family of Chetvertynski in the past but the latter was laid out mostly with conifers. The tree plantations date back to the XIX century, when the mansion itself was built. The magnificent pine wood which spreads behind the mansion is one of the most beautiful parts of this land. The pine was a favourite tree of the estate proprietor count Balashov. Even the pine-trees were planted in the shape of the name of count Balashov.  This name can be read from the air view only.

There is one more amazing part of the land nature on the territory of Oleksandrivka village council – the local park-memorial of “Blagodatne”.

 It was laid in the estate of the countess Anna Pavlivna Bennet, a Parisian, who escaped from the big noisy European capital, and found peace and quiet under the blessed shadow of the crowns of trees near Oleksandrivka village. In Oleksandrivka she bought 966 dessiatinas (measure of land = 10,900 sq. metres or 2.7 acres) of the chernozem soil (black soil) in 1893.

The distinctive feature of the park is a special proficient selection of frutescent kind of local and exotic trees and a perfect layout, made with consideration of peculiarities of the relief, and soil and climatic conditions. Planting stock for the park was brought from all over the world and many of the trees have been preserved until the present time. Maybe, owing to the beauty and the divine grace of the land countess Bennet reached the age of 103.

The local reserves of steppe plants of the local significance also attract with their primordial beauty  «Sonna Poliana», «Stinka», «Luzhky» and hydrological reserves such as Markivka and Ialanets springs.

Besides its healing springs the old village of Ialanets is famous for its customs and traditions. The stories of the Cossacks’ families going back to the days of the village foundation are passed on from generation to generation. It would be enough to say that one of the three museums located in the comprehensive school is devoted to the Cossacks’ glory of its inhabitants.    

The foundation of the village of Zholoby (The Chases) was favoured by the special natural conditions and namely: the woods, valleys, dells, hills with the clean springs of vivifying water.  The peculiar interest of this village is the dell “Gaidamatskyi Iar” (The Gaidamacks’ Ravine) and the amazing wooden church, built in 1875.

The attention of the tourists shall be also drawn to the Church of the Assumption (the Church of the Holy Dormition) in the village of Markivka, which is the landmark of national significance and is impressive in its grandeur, architectural perfection and makes incline the head for the commemoration of the unknown masters who built the grand church from the basement up to the dome without using a single nail. There were lots of events and accidents in the destiny of the church. Nevertheless it has survived. It has been standing for 220 years and nowadays it is still standing in the very center of Markivka, repaired by the diligent villagers.    

In this old village that spreads on the banks of the Shumylivka River your attention will be drawn to the old fortress with its gaping loopholes.

One of the marvelous places of Goryshivka village is the cathedral devoted to the Nativity of the Virgin Mary, which was built in 1721. A great contribution into its preservation was done by the priest Mykola Dmytrovych Taranenko. When the atheists decided to destroy the church they demanded the keys, but Mykola Dmytrovych threw them into the crowd, standing near the church, and no one still knows who picked them up.  For this deed M.D.Taranenko was convicted for 10 years. After the discharge he kept on holding the service in Goryshivka church for many years.    

One of the landmarks of the local significance is the Trinity church of 1806, which was built owing to the efforts of the priest Theodor Lysych and local church members as well as the Church of the Assumption (the Church of the Holy Dormition), which was built in 1803 and is located in the very center of Tomashpil and is still adorning the settlement.  

A great impression of originality creates the Stephanivska church (the Stephan’s church) with its tiled walls and stone tiled floors  in the village of Komargorod, being the landmark of the architecture of the beginning of the XX century. The local church members took an active part in its construction. A small amount for the construction was donated by the local landowner Balashov.  

One more interesting landmark of the architecture in the village of Vyla is so-called Pogorennyi Mlyn (the burnt mill) built in the end of XIX-XX century.   

While traveling through Tomashpil land you should necessarily visit the village of the railroadmen  - Vapniarka which is located 19 km from the region center and it is easy to get there by railway and by the vehicles and besides this city has a rich history and original way of life.  

In the picturesque village of Verbova there is a functioning public museum of the outstanding native of this village, the Hero of the Second World War, the twice Hero of the Soviet Union, the army general Ivan Danylovych Cherniakhovskyi. A monument to the outstanding countryman is erected near the museum. 

The life and career of the famous Ukrainian composer K.G.Stetsenko has also passed in Tomashpil land.

The people of Tomashpil pass on from generation to generation and ardently maintain the folk customs and traditions and their original folklore. The folk holidays of Ivan Kupala, Andriy, Vasyl and Malanka are merrily celebrated. In this land people get married and baptize their children according to the old folk traditions.    

The historical village of Stina was also made famous owing to Zoia Zosymovna Chorna – a good hand at handicrafts, the organizer and head of the original folklore and ethnographic group “Rusava”.  Beside that she has written down more than thousand songs of family, everyday life, history and of calendar kind which entered the golden fund of national arts.

One more unordinary personality of Tomashpil land is Petro Vasyliovych Bryzhuk, an engineer and land manager by education and an artist by vocation. Only after his retirement he dared to show his talent. He is the author of the unique portrait of Taras Shevchenko, where his poems from famous “Kobzar” are written.  In order to realize the conceived project he has done complicated calculations to define the size of Taras Shevchenko portrait. Standing rigidly for hours he wrote in word by word and line by line… And the type was 0,5mm only! And it was all done without any glasses, microscope and magnifying glass. And how fine and even are the lines! There are some more unique things among his creations, which can arouse your admiration. 

You’ll never regret in case you decide to make a trip to this wonderful land. You’ll be met by the hospitable people and wonderful craftsmen who ardently keep the traditions of their people and continue writing their glorious history. If you are bored with the traditional holidays at the seaside, or you are tired of the fuss of the big city then you should go to the picturesque Ukrainian villages where you could have a rest for your soul and body, get the supply of energy and unforgettable impressions.  

Trostianets Region

Area – 0.9 thousand km²

There are 38 settlements

Population –38.3 thousand inhabitants

Distance  Trostianets – Vinnytsia by highway – 120 km, by railroad  – 171 km

River – the Pivdennyi Bug

Administrative center of the region – Trostianets

Population – 7.9 thousand inhabitants

Tel. Code: 0-4343

Urban village Trostianets as many other settlements scattered all over this flourished area of Ukrainian Podillya feature both heroic and tragic history. This Land survived devastating Tartar raids, Polish oppression, revolutions, terrible Golodomor (Great Famine), political repressions, and awful wartimes.  But whatever sorrow and painful the history has been for locals, it has been their own biography that features a lot of vivid pages containing account of labor and war deeds.  

Everyone here is always keeping in mind everything that is so dear to the hearts of local people, all events and all personalities that the Land is proud of. 

The shape of Trostianets region on the map of contemporary Vinnytsia Oblast resembles a bird in the fly with its hearth in Trostianets. 

The region is situated within the limits of Podillya highlands, in South-Eastern part of Vinnytsia Oblast, and in the Western part of Central Ukraine. The main water artery of the area is Pivdennyi Bug River fed with affluent rivers Silnitsya, Trostianets, Berezhanka, and Sob. There are also 69 ponds and lakes with the total face of 845 ha.  The climate of the region is moderate-continental one with humid unsteady winter and warm summer. 

This thriving land concentrates 25 natural reservations, 3 of them are of national significance: “Gaidamatska Balka” on the territory of Tsybuliv rural administration; beautiful Verhiv and Obodiv landscape zones where one can find such uncommon vegetation as Amur cork-tree, birch-tree, red oak, etc.; 4 wildlife reserves and 12 natural memorial sights; 6 reserved natural landmarks. 

Eye-catching show-place of Trostianets Land is Trostianetskyi pond that was recognized an item of natural reserve fund. It is considered the ornithology wildlife sanctuary of local significance. 

Except for good outdoor recreation, Trostianets region is very much interesting to connoisseurs of archeology since a lot of ancient settlements, burial mounds, and tombs of different historic ages and ethnic cultures have been discovered here. 

Artifacts collected in archeological excavations prove that the Trostianets Land was inhabited by different tribes since Neolithic Age (8 000 – 5 000 BC).  There are three Neolithic sites known in the area, two of which are situated not far from Ladyzhyn, and one more, the biggest, of 300 m² total area, is situated nearby Skibintsi Village. It has been recognized as the most significant Neolithic Bug–Dnister culture site in Ukraine. Remains of the bodies, agricultural accessories, and flint tools have been found here. 

Tripillya settlements nearby Ladyzhyn, Trostianets, Gordiivka, and Olyanyts`ya have also been appeared rich with interesting archeological findings.  

Moreover, the archeologists have discovered a lot of ancient tombs and buried settlements of Bronze Age nearby Budy, Chetvertynivka, Glybochok, Hordiyvna, and Trostianchyk villages. 

The biggest burial mound/ barrow have been found near Gordiivka Village. Its area is 1.5 ha. The ages of Gordiivka barrows refers to Middle and Late Bronze (XIV- ІХ century BC). The main portion of ancient gold collection at the Museum of Regional History does make out the artifacts extracted from excavations of this same barrow.  Abundance of burial accessories was stunning. Despite of tomb lootings that happened well in ancient times, a lot of golden, bronze, and amber artifacts including bronze knifes have been discovered in excavations (by the way, the collection of knifes in Vinnytsia Museum of Regional History is one of the richest in Europe). There is also good set of bronze and bone items of horse harness and crockery over there. Found artifacts have demonstrated the uniqueness of their shape, rich ornament, and the technology of manufacturing. Highly artistic ornaments that decorated the findings have proved well developed artistic taste and aptitude of ancient jewelers.  

The biggest portion of findings fell under the category of ornamentation pieces such as hairpins, wrist and ankle bangles, head rings, finger rings and necklets. The latter constitute a separate group. About one thousand pieces of jewelry consisting of amber necklaces and drops of different shapes and sizes were found in burial places. The collection of these gems in local museum is one of the biggest archeological collections in Europe.  

Tumuli pertaining to archeological type found at Gordiivka village are the unique ones, as no other settlements of that type have been found all over Ukraine. Perhaps, this type relates to the most Eastern group of so-called “Mound (or Tumuli) Culture”. This culture dates back to ХІV- ІХ century BC and was widely spread on the territory of Central Europe. 

There are also ancient settlements of early Iron Age that have been excavated in Trostianets region (Ladyzhin, Obodivka, and Trostianchyk). Other name of this age is Pre-Scythian. Some Scythian barrows (tumuli) of later period (VІІ – ІІ century BC) are also available (Chetvertynivka). 

The Age of ІІ-V century AD is represented with artifacts of Chernyakhiv Culture such as black-brownish pottery, grey pottery, spinning wheels, millstones, and bones of cattle. Findings of many coins and other articles referred to ancient Rome and Greek have justified significant trade relationships of Chernyakhiv tribes with Mideterennian cultures.  

Ancient settlement nearby Skybintsi Village is well known in historic circles due to archeologist excavations that revealed the remains of different cultures: Bug-Dnister, Chernyakhiv Trypillian, Bronze Age, and Early Slavic.  

Early Slavic settlement of V-VІ century is situated in historic reservation “Polovichi” not far from Trostianets and Ladyzhyn. The Ulich tribe settled in this area later on within the territory that bordered Dyke Pole (Wild Steppes). There are totally 24 archeological, 66 historical, 2 architectural, and 2 cultural places of tourist attraction on the territory of the region protected by Law. 

Marvelous village Chetvertynivka is a “showcase” of glorious Cossack past of Trostianets Land.  It is situated some 12 km to the North East from the administrative center of the region, to the right from Pivdennyi Bug River along both banks of its small affluent Batig. The village has entered the history of Ukraine for well-known Batog Battle (May 1652) between Cossack regiments headed by Bogdan Khmelnitsky and Polish troops headed by Crown Hetman М. Kalinovsky that resulted in total defeat of 30 000 Polish Army.  

Today the museum complex devoted to the Batog Battle is open to public in Chetvertynivka. The village has been recognized the Pearl of Podillya by official decree of Vinnytsia Oblast Council thus commemorating the results of regional contest “Seven Wonders of Vinnytsia Oblast”. 

It is well a place worthy to see. People take care of Bogdanova Krinytsya (Spring well) the water from which allegedly slackened thirst of Cossacks. One can see here the Cossack Rock right in the place where the Cossacks forced a crossing over the river. It may be interesting to anyone to visit Kryvavy Yar (Blood Ravine) saturated in abundance with Polish and Ukrainian blood. The tourist route starts from the Monument of Cossack Glory built by grateful successors for a 350- year jubilee of Batog Battle. 

First documented evidence of the administrative center of the region – Trostianets – is dated 1598 but people say that ancient settlement on its place had allegedly existed a bit to the West from its contemporary territory but it was sacked and set fire by foreign invaders. Later people settled on the land of current site in the marvelous valley of Neteka River. New settlement was initially named Adamgorod but in a little while it was given an old name that is obviously originates from Ukrainian words trostyna (cane) or tryasovyna (swamp) because the area of the valley had been really swampy and grown with cane. 

The Trostianets Land is a cradle of many extraordinary personalities. It gave to the world talented artist О. Novakivsky whose paintings set trend in Ukrainian Art for the whole “age”, since late ХІХ to early XX century. The outstanding artist was born in beautiful Ukrainian village Nova Obodivka where later the monument to renowned countryman was erected.

Verkhivka village is a birthplace for well-known Ukrainian writer Kuzma Kindratovich Hrib who described in his works wartime. The biggest attraction of the village is a glorious palace that has been used as an agricultural college for last 82 years. It was erected by Sir Sobansky for his mistress in 1894. Wonderful park, with rare flora species from all around the world, was laid along with the palace construction process. More than 100 different plants have found here their new homeplace. The students of the college take care of the park area and its shadowy alleys.   

The talented “word master” Anatoliy Agafonovich Bortnyak was also born in Olexandrivka Village.  

Connoisseurs of the Russian poet О.S. Pushkin may be interested to find out that the poet, on his way from Tulchyn to Obodivka, when visiting Sir Sobansky, wrote in Trostianets magic lines of a verse dedicated to Caroline, the beautiful daughter of Sir Sobansky:

… I was born to love

And to follow you wherever…

The pride of Trostianets Land are picturesque villages with unforgettable natural landscapes, archeological sites, and heroic history. One will never remain indifferent watching the beauties of Trostianchyk straggling on the right bank of Pivdennyi Bug. Trostianchyk was once named Kostantyngorod. Trypillya settlement dated the first half of III millennium BC was discovered here as well as barrows and settlements of other cultures. 

Savyntsi village is set among the pictorial nature of Trostianets Land, in the valley of the river with charming name Berezhanka, some 25 km to the South-West from the region administrative center. 

The rich for historic events Obodivka Village is situated in the South East of the region. It is also a recreation zone of the region. Here, on the border with Bershad region, in the pinery nearby eye-catching ponds and lakes, the children recreation camps “Sosnovy Bir” (Pinery) and “Kolos” (Spike) have sited ( Obodivka, Tel: +38 (04343) 5-12-35).

Nowadays Obodivka is interested to tourists for its landscape park and Sobansky Palace.  

The zest of the village is a hill “Myska” (Dish) that is also named “Semenikha”. Interesting that the hill looks like overturned dish so it has been unsurprisingly nicknamed “Myska” by observant and witty local inhabitants. A wildlife sanctuary “Myska” of total area 87.7 ha with four healing natural water-springs was organized in 2005 in order to preserve the unique wildlife of local area.  The area is not easily accessed and it ensured maiden rich steppe vegetation entered to the Red Book.

The tourists may also enjoy horse excursions along charming and eye-catching sights of “Myska” wildlife reservation. 

Everyone is welcomed to take part in regional folk music festival «Obodivka – Musical Podillya Land» that has been initiated by local mayor К. Remenyuk and the principal of music school V. Remenyak.

It is easy to reach the village since two national motor roads the link up Southern and Central Ukraine to Western Ukraine and Moldova overpass Obodivka.  

Dear guests are welcomed by Obodivks tourist center to visit famous historic places of Trostianets Land: Chetvertynivka – famous Batog Battle, Verkhivka – Landscape Park and Palace of Sir F. Sobyansky, Nova Obodivka – birthplace of outstanding artist О. Novakivsky, Tsybulivtsa Forestry next to Berezhanka Village where a 650 –year old oak “Gordyi” (Proud) is growing.  

One may enjoy watching two more glorious oak trees called by locals “Gromovik” (The Thenderer) and “Didus” (The Grand-dad), and fabulous forests «Gaydamatsky Yar» and «Gvintove Urocische» in Tsybulivtsa. There are also worthy to see Marunkiv Sad (a garden), Zamchische or Poruby, Khudenkova Krinitsa (a spring well), and Pankove Dzherelo (a spring well).  

The most Southern village of the region is Torkanivka. This area was inhabited well in ancient times by primitive humans; the fact has been supported by various findings of stone tools. In 1975 in the course of construction of motor road to natural reservation “Pisok” (The Sand) the workers discovered a skeleton of mammoth that is being preserved and exhibited nowadays at Vinnytsia Museum of Regional History.  

The name of the village is undoubtedly tied up with close proximity of such dangerous enemies as Turks and Tartars and obviously originated from two words: turkova nyvka (Turkish Gardenbed) –  Turkanivka – Torkanivka.  

Interesting past is also attributive to other settlements of the region, for example, Gordiivka Village, that was ruined to the basement in 1629 by Tartars. It is a picturesque park in the center of the village where grow 14 kinds of trees and bushes, and that is full of a wildlife consisting of small mammalians and birds. There is a lordly fruit garden next to the village. One may occasionally reveal an apiary amongst thriving drug plants. So you can easily imagine how healthy and tasty is honey obtained from this bee-garden.  There are a lot of springs with healing water all along Neteka River. Not far from “Burtovy Yar” (A ravine) accommodated a miraculous spring well named “Vdovynna” (The widow’s).   It features an interesting habit. When locals together with a priest have already cleaned it up after summer drought, soon after that a thick rainfall falls onto the land area, so willing and dear at times of field work. 

One more beautiful village, Illyashivka, kindly welcomes everyone to see its fabulous landscapes and sights. It is far-flung along the marvelous banks of calm and peaceful Trostianets River, an affluent of Pivdennyi Bug.

There is an old Ladyzhin, administrative unit subordinated to Vinnytsia Oblast, the town that possesses a lot of interesting and historically valuable pieces, located in the North of Trostianets Region.  

Trostianets Land is famous for many brilliant folk craftsmen which craftsmanship is hard to overestimate. Trostianets people love and preserve the Ukrainian Folk Song. It is the place where local folk ceremonies and habits have not only been kept unharmed but also restored and brought to new life: “Vesillya” (The wedding), “Andriivska Kalita”, “Obzhynky” (The harvest home), “Zeleni Svyata” (The Trinity), “Rizdvyana Zirka” (The Christmas Eve Star).  

Everyone passionate of traveling, able to prove strong emotions when meeting something new and unusual, enamored in nature, fancy of folk habits, keen on archeology, will definitely find a lot of enjoyable things traveling through this beautiful region. 

Tulchyn Region

Area – 1.1 thousand km²

There are 51 settlements

Population – 59.1 thousand inhabitants

Distance  Tulchyn – Vinnytsia by highway – 85 km, by railroad  – 120 km

Rivers: the Pivdennyi Bug, the Silnytsia

Administrative center of the region – city of Tulchyn

Population – 15.5 thousand inhabitants

 Tel. Code 0-4335

Picturesque Tulchyn region is the land of our courageous ancestors, the land breathing history and preserving its own customs and traditions. Tulchyn region lives its present life striving for future growth, cultural and industrial development. Tulchyn is homeland for many bright artists and intellectuals, known far beyond the region.

Tulchyn region is located in the south-eastern part of the Vinnytsia oblast, physically and geographically belonging to forest-steppe zone of the southern part of Podillyan plateau, lying along the rivers Pivdennyi Bug and Silnytsia.

The region is known for its 15 natural preserves and wildlife areas, with total surface exceeding one thousand hectares. Most important botanic and landscape preserves of local significance include picturesque reserves and canyons “Dranka”, “Dzerivka”, “Gora Dubyna”, “Bereziv Iar”, “Prybuzkyi”, “Marusyne”, where rare species of trees and herbs are preserved. “Fedkivske” wildlife area preserves flora and fauna typical for marches and ponds, and includes nesting sites of marsh birds. Natural “Kovaleva” complex, lying on the hills of nameless stream, impresses visitors with rare flora and fauna. Picturesque “Sophora Iaponska” in Tulchyn Public Garden, near the Center for Children and Youth, is also protected by law as a complex representing rare and precious species of trees (Sophora japonica). Tulchyn can also boast of its own ornithological preserve.

The city, peacefully lying between the two hills, amidst the vivid nature, is named Tulchyn. Climbing up either of the hills, you’ll enjoy the scene of this Ukrainian city and its suburbs: green necklace of the forests, parks and public gardens, blue surface of the ponds, and ancient churches and houses among them. “Tulchyn, immersed in the time-honored history...”, – exclaimed the Ukrainian poet Pavlo Tychyna, after having visited the city.

First written notice of Tulchyn refers to the 10^th of May 1607, where the city is mentioned as Nestarvar. Some historical documents narrate the events occurred at the beginning of the 15^th century in fortified settlement, referred to under varying names, paronyms of the current suburb of Tulchyn, the village Nestervarka.  

Tulchyn’s great history began after 1609, when Polish Magnate Valentiy Kalinovski came into ownership over the city, and ordered to shift initial city´s downtown from the northern bank of the Silnytsia river (current location of Nestervarka village) to the Tulchynka river. When his son Adam inherited Tulchyn in 1630, he caused to build a fairly fortified stronghold and the monastery.

Adam Kalinovski patronized Dominican order, donating significant amounts for construction of Dominican monasteries.  Dominican Church was built in Tulchyn during his rule.

After extinction of Kalinovski family Tulchyn falls into the ownership of their next of kin, Potocki (1726), one of the most powerful and wealthy noble families of Poland.

In 1726 Tulchyn became residence of the Polish Magnate Stanislaw Potocki, and in 1775 passed to his nephew son, Stanislaw Felix Szczęsny Potocki.

From that moment provincial city Tulchyn turned into important center of Ukrainian and European history. The transformation occurred in 1775, when Stanislaw Felix Szczęsny Potocki moved to Tulchyn and started enthusiastically city development, being inspired by his beloved Sophia, beautiful woman of Greek origin, for whom the Count subsequently built the famous Sofiivka Park (Uman, Ukraine).

Stanislaw Felix Szczęsny Potocki transforms small town to a fairly developed city, with powerful industry and European culture.

In 1782 the Count built in Tulchyn a majestic Palace ensemble, a legendary “Podiliyan Versailles”, the wonder of Europe and the pearl of Podillya, challenging best European palaces built up to that time. To realize that ambitious project were famous architects Ludwig Metzel and Lacroix (France).

English park and landscape designer Miller developed around the Palace the marvelous park “Khoroshe”, featured by local and exotic species of shrubs and trees, by pergolas, fountains, ponds, flowerbeds, and marble statues created by the best artists of that period.

History of Tulchyn has had very tight liaisons with France. During Potocki era his Palace in Tulchyn hosted members of the most powerful aristocratic French families, like Prince de Polignac, Prime Minister of France at the times of Louis XV, King of France, Shuasellier, Count Pontmarten.

Potocki’s descendants were friends with the most outstanding personalities of Europe, like Honore de Balzac, Chopin, Slovatski, Guy de Maupassant, etc. 

Other than with France, Tulchyn is associated with historical events and personalities of Germany, due to the presence in this city of the Headquarters of the Second Russian Army, under the lead of the Prince Witgenshtein, of German origins. His aide-de-camp, also of German origins, P. Pestel, instituted in Tulchyn the Southern Society of Dekabrists, whose most active members drew up an outstanding document, Democracy Constitution “Russian Truth” (“Russkaya Pravda”). One of Tulchyn’s streets bears the name of Pestel. Local community erected the monument to his honor.

During Koliivshchyna (1768) Tulchyn hosted Headquarters of Russian Army, whose units were brought up here to support Polish gentry to fight Haidamaks. Haidamaks leaders, I. Gonta and M. Zalizniak, were captured in a villainous way. They were kept in the cells of local Monastery for a while, awaiting until their fate would be decided …

The outstanding Russian General Alexander Suvorov lived in Tulchyn region in the period from March 1796 through March 1797, and it was Tulchyn land where he wrote his brilliant work “The Art of Victory”, with the practical purpose to teach his soldiers, his powerful heroes, to outdo and defeat enemies. Remains of “Prazhka” training fortifications can be still viewed in Tulchyn region, along with the wells, made by Suvorov’s soldiers near Tymanivka village, the oaks planted by them, and the houses, where the General lived.

There is a monument to Suvorov in downtown area of Tulchyn, and one of the central streets bears his name.

Big history made in the small Tulchyn in 15^th – 19^th centuries, attracted like magnet many outstanding personalities, famous scholars, writers, historians and public figures, who were coming here in search of the facts and historical evidences, subsequently laid by them in the plots of their immortal literary and art pieces.

Ivan Petrovych Kotliarevskyi, poet and playwright, one of the first classics of Ukrainian literature, author of “Eneida” and “Natalka-Poltavka”, visited Tulchyn in 1806.

Other classic of the national drama, I. Karpenko-Karyi, lived in Tulchyn while working on his big historical dramatic play “Sava Chalyi”. Marko Vovchok, the great Ukrainian writer, in 1860 came to Tulchyn to collect and transcribe old Ukrainian folk songs.

 Tulchyn is associated with the names of the great Russian poet Alexander Pushkin and artist K. Ia. Reikhel.

In 1856 Tulchyn hosted I. M. Soshenko, the big Ukrainian artists and friend of Taras Shevchenko. Soshenko masterly painted iconostasis of the Church in Nestervarka, and in Potocki Palace made a marvelous copy of the portrait of the Countess Sophia Potocka, painted by the brilliant Italian artist G. Lampi.

Tulchyn also remembers K. V. Shyrotskyi visiting this glorious city. Shyrotskyi was a Podillya native, well-known art historian, collector of folk art pieces, exhibited in Ukraine and overseas, author of essays analyzing T. Shevchenko literary heritage, scholar who was preparing edition of art history in two volumes.

One of the most important events and personalities in the history of Tulchyn was the stay in this city of the great Ukrainian composer Mykola Leontovych at the beginning of the last century. European audience called him Ukrainian Bach, or Podillya Nightingale.

The house where M. Leontovych lived was transformed into Museum, inaugurated in 1977. There is a majestic and, at the same time, moving monument to M. D. Leontovych and his music. The monument, recognizable symbol of Tulchyn, represents pillar made of the Ukrainian folk songs and tunes. The composer seems trying to recall something, in deep reflection, observing at the same time the life on the street, he walked so many times in the last days of his life.  

Tulchyn region (Mankivka village) gave to the world Anatoliy Svydnytskyi, a big writer and poet of historical genre, champion of revolutionary ideas promoted by Taras Shevchenko and Dekabrists.

Tulchyn region inspired the whole pleiad of outstanding artists and writers, including Stanislaw Trembetski, one of the best Polish poets, teacher and predecessor of Adam Mickevich; G. Lampi, Italian artist, portraitist of royal families; Lacroix, outstanding French artist, mechanical engineer, chemist and architect; Jozef Kraszewski, well-known Polish writer, who left perfect belletristic description of “Khoroshe” Park (1843).

Later, in 20^th century, Tulchyn was inspiring brilliant Ukrainian writers and poets P. Tychyna, M. Rylskyi, M. Bazhan.

Fresh eye of the visitors, coming to Tulchyn for the first time, catch numerous cultural, historical and architectural attractions and relics, adding a unique touch to the city image.

Majestic Palace ensemble of Potocki family, built in the Classical style, remains the most valuable part of the cultural and architectural heritage possessed by Tulchyn.

In the heart of the city, on the quiet and green Kollontay street, you’ll see an old building, a kind of a small palace with gallery, former mansion of Abaz family, known as the family of origin of Glikera, well-educated and wise lady, mother of Ukrainian writer Mykhailo Kotsiubynskyi. 

Dominican Church, rising above the neighboring buildings of the central street of the city, was built in Ukrainian-Polish Baroque style. It was conceived by architects as a diminutive replica of the famous St. Peter Church in Rome.

Assumption Church, built in 1789 in Baroque style at cost of Potocki family, still can be seen not far from the Market square. This Church was visited by Emperors of Russia Alexander I and Nicholas I.

Small mansion (1820), located not far from the Church, currently hosts Tulchyn Museum of Local History and Ethnography, in which evidences, artifacts, documents and relics concerning history, cultural development and ethnography of Tulchyn are collected and exhibited. In the 19^th century it was the Second Russian Army’s Officers Assembly building, surnamed by the people “Dekabrists House”, because Dekabrists used to hold their meeting there indeed.  

Premises of the College of Veterinary Medicine, Subsidiary of the Vinnytsia Agrarian University, are one more tourist attraction of Tulchyn. Interesting is its history, as the building was constructed in 1815 by the captive French soldiers upon the order of Alexander I, the Russian Emperor.   

Among architectural “gems” of Tulchyn is worth of attention the former Gliklikh House (1912). Merchant Rozenfeld caused to construct the building for his daughter Julia, who married Gliklikh. Gliklikh himself was a merchant, who came to Tulchyn to trade timber, and settled his family there. The house was built in Art Nouveau style, and currently hosts the local Registry of Marriages.    

Non-finished house of Svarichevskyi, S. Potocka’s personal lawyer, is one more “zest” of the local architecture. 

           Former building of Diocesan College, where glorious M. D. Leontovych taught music and singing, also belongs to the cultural and architectural heritage of the city.

Tulchyn and Tulchyn region possess big cultural, historical and architectural heritage, and impressive number of folk customs and traditions. Tulchyn region is also a perfect choice for those who wish to relax close to nature and enjoy marvelous local scenery, to taste authentic Ukrainian cuisine.

Visiting Pechera village is a must when on trip through Tulchyn region. First of all, it’s worth of it due to the picturesque landscape, characteristic to the vast plateau on the banks of the Pivdennyi Bug River, on which the village is located. Secondly, the village has its own tourist attractions.  

In 1762 the wooden Church of Nativity of Virgin Mary was built next to the ancient settlement (currently protected by law as an important architectural relic).

Potocki family had chosen this place to build the Catholic Church-Mausoleum, in Romanesque architectural style. Mausoleum became a real masterpiece, created by Vladyslav Gorodetskyi, an architect of genius, known due to his original architectural solutions.

In sepulchral vault of Mausoleum there are several tombs of the members of aristocratic Potocki family. Wonderful park was laid on the rocks extending to the Pivdennyi Bug River. The river has numerous rapids at this level, and the park is featured by over 60 types and species of trees and shrubs, and by unique alley consisting of 250-years old linden trees.

One more Pechera’s attraction are river rapids. Rafting lovers from all over Ukraine come to Pechera every year in April-May, when the water is high, to practice this extreme sport on their catamarans and kayaks. Quieter visitors with families come here to relax in summer, when the water is not so high any more, and huge boulders appear above the surface, and the stream is creating natural Jacuzzi.

If departing form Pechera you take highway to Mogyliv, you’ll get to ancient Shpykiv, located on the hills along the small Shpykivka River.

At the end of the 18^th century the Magnates Sweikowski built fortified Palace, which resisted time and can be seen in the village, at the foot of the hill.

When on trip through Tulchyn region, visiting Kryshchyntsi village is a must. Kryshchyntsi is known as a traditional center of pottery-making in the region. Thus, it’s no wonder that a big talent of Ivan Tarasovych Gonchar grew up here, the talent of unmatched master of Ukrainian folk toy, founder of folk small sculpture tradition.

Tulchyn traditionally can boast of skilful craftsmen, masters of woodcutting, embroidery, wickerwork (reed and cane) and Egg-painting. Visiting traditional fairs, held during holidays and festivities, actions and exhibitions, you can enjoy the beautiful pieces of folk arts and crafts and even purchase them. Among such festivities are International Women Day, Victory Day, Ivana Kupala (Midsummer Day), Independence Day, Tulchyn Anniversary Day, and other Municipalities anniversary days.

Authentic amateur folk groups are another pride of Tulchyn region.

Small Tymanivka village attracts people keen on history, as Tymanivka is the only village in Ukraine possessing three museums.  

One of the major exhibitions of the Museum of Local History and Ethnography is dedicated to the labor achievements of Tymanivka residents, as local collective farm enterprise was known all over the USSR, also due to the efforts of the talented manager Pylyp Oleksiyovych Zheliuk, twice awarded the title of the Hero of Socialist Labor. P. O. Zheliuk and his family are held in big respect by the local community, as the family of hard-workers, of talented farmers, of honest and generous people.

Tymanivka was many times visited by the Russian General Alexander Suvorov. Local community preserved small stone house, where Filed Marshal Suvorov stayed, composing his “Art of Victory”.

Kynashiv village, an eastern suburb of Tulchyn, was another place where Suvorov stayed for a while. He lived in the house of local medical assistant Ivan Dekhtiar in summer 1796. Dekhtiar’s house was a convenient place to observe military drills. In 1900, for 100 anniversary of Suvorov death, fans of the great Russian General and his military talent, erected commemorative plaque, narrating the chronicles of Suvorov’s stay in the village. Several rose bushes, planted at the same time, are still in blossom in summer. Kynashiv residents cleaned and arranged the well, and put a small pergola made of live vine, and installed a plate narrating about Suvorov’s stay in the village.

Unique outdoor Museum “Kozatska Levada” (Cossacks Coaching Inn) was inaugurated in Kynashiv under the auspices of the local artist Mykhailo Dovgan. Visitors have a rare opportunity to see and touch memorabilities belonging to local history, to visit local art exhibitions, and to simply relax close to nature.        

Verbove village, lying in the vast valley, is famous for the monument to the General I. D. Cherniakhivskyi, twice Hero of the Soviet Union. The monument stands on the central square, close to local school, to remind the new generations about his heroic deed.  

Kyrnasivka village history is associated with Dekabrists movement, as members of Southern Dekabrists Society held meetings here, reading and discussing “Russian Truth” (Russkaya Pravda). 

Kleban’ village is located amidst the gardens, at the confluence of the Silnytsia and Kilchivka Rivers, tributaries of Pivdennyi Bug. There is a big pond, measuring 133ha, in the center of the village. Ilka River flows into the Silnytsia downward the pond.

In the 19^th century Kleban’ was the place of location of the Second Russian Army training battalion, under the command of the colonel P. V. Abramov, member of Dekabrists Society. Dekabrists often held their meetings in Kleban’. Some historian believe that one copy of Pestel’s “Russian Truth” (Russkaya Pravda) was hidden on the territory of the village.

Kleban’ is famous for hosting G. T. Tantsiura in the period 1934-1944, when he worked in the local school. Tantsiura was a Ukrainian folk songs collector of international fame.

Fertile soils, gorgeous gardens in blossom, water wells and blue ponds – a real natural wealth was given to these lands! And you can see and enjoy this wealth, along with authentic folk customs and traditions, simply visiting Tulchyn region. This land welcomes you, ready to generously share its richness and potential, its projects and initiatives, striving for better future.         

Tyvriv region

Area – 0.9 thousand km²

There are 56 settlements

Population – 44.4 thousand inhabitants

Distance  Tyvriv – Vinnytsia by highway – 40 km, by railroad  – 25 km

River – the Pivdennyi Bug

Administrative center of the region – urban settlement Tyvriv

(since 1965)

Population – 4.3 thousand inhabitants

Tel. Code 0-4355

Tyvriv is distinguished among the beautiful pearls of Vinnitsia lands by its wonderful landscapes, fertile lands and original cultural traditions. The lands spreading over the banks of the Southern Bug (so-called Nadbuzhzhia) are covered with the history and legends and are famous for their hospitable, industrious and generous people, who love to work and sing and are imbued with spirituality and culture. 

The region has a very favorable geographical location with good climatic conditions and rich historical and cultural heritage, which is interesting with its historical zests.   

Tyvriv region is located in the center of Vinnytsia oblast. It belongs to forest-steppe zone of the central forest-steppe area geographically and physically. The hydrological system of the region consists of the Southern Bug River and its tributary of the Krasnianka River with the numerous nameless brooks flowing through the valleys, dells and swamps.

Oak and hornbeam woods are prevailing here and typical for this land. There are objects of the fund of natural reserves on this territory and namely: the state nature reserve of the local significance  - “Gnivanska dacha”(Gnivan Country house), “Zapovidni ialyny” (the Protected fir-trees), the state nature landmarks of the local significance “Bukovi Gaii” (the Beechen Groves), “Krutoshyly” (the Steep hills), “the Shershnianska Skelia” (the Shershni Rock), the spring “Revuha” (the village of Velyka Vulyga), the state park-landmark of landscape architecture of local significance, the state protected  dell “Gnivanske”.

There are two sanatoriums on the territory of this beautiful land: «Maiak» and sanatorium-preventive clinic “Sosnovyi bir” (the Pine tree grove) in the village of Selyshche, where every interested person can improve his health, become stronger and enjoy and admire the surrounding landscapes.

The origin of Tyvriv land goes back to the ancient times. This fact is confirmed by the exhibits of the regional museum of local history.  The first records of the lands located on the banks of the Dniper and the Southern Bug, the Prut and up to the Danube and southward to the Black Sea were made by the great historian Herodotos who referred to this land as “the Big Scythian”. The archeological sources confirm that in VI-IV millenniums BC there were the sites of the Late Stone Age on the territory of present Tyvriv land. The Brazen and Bronze periods can be also retraced in some villages (III-II centuries BC).    

The remains of the Trypillian culture near the village of Voroshylivka takes the area of nearly 8 ha, at which 35 Tryppilian ground dwellings were found. 

It is supposed that Tyvriv stands on the place of the ancient settlement  Tyver that was considered the eastern border of the settling of Tivertsi tribes in VIII-IX centuries. «the town of Tyvriv  on the Bug (Vinnytsia povit (region)… even by its name it can indicate us of the presence of the Tyvriv tribe», stated the historian M.Grushevskyi.  

Tyvriv had lots of trials in his history: it was ruined, plundered and burnt several times by the hordes of Polovtsi (the Kipchaks tribes), Tatars, Turks, the bands of Valachs, Polish troops etc.    Nevertheless Tyvriv survived, endured all those trials, kept its ancient name and is still standing as a symbol of invincibility of this land  and its courageous folk. The Tivertsi (Tiverian) and Ulichs tribes helped Kyiv Prince Oleg during his campaign to the town of Tsargrad in 907 and served as interpreters and allies in his troops.  During the reign of Prince Igor his voivode (the general) Sveneld went with a campaign to the lands of the Ulichs and conquered them. The Tivertsi (Tyvertsi) were staying independent for some time and kept on taking a part in the campaigns of Prince Igor to the land of Greeks.

Afterwards they joined to Kyiv Rus. After the disintegration of Kyiv Rus the lands of the Tivertsi in the end of the XIII century were joined to the Kingdom of Galicia-Volhynia. Later the Tatars laid their hands on the territory. For many years the land belonged to the Grand Duchy of Lithuania and the Polish–Lithuanian Commonwealth.  It was also possessed by Ottoman and Russian empires.

Nowadays the land of Tyvriv has the lots of perspectives; its labour achievements gave a powerful incentive to the new accomplishments in different spheres of life. Though the time has spared the primordial beauty of Tyvriv settlements, which keep the treasures of the ancient cultures. 

Tyvriv settlement is spread on the picturesque hillock of the right bank of the Southern Bug. The first record of the settlement and its proprietors the Dashkevychs belongs to the year of 1505.

Bratslav cornet M.Kalytynskyi greatly contributed to gaining the status of the town for Tyvriv and as well as the right of holding the public sales and auctions every week.  He built a new Roman Catholic Church and invited the Dominican monks to Tyvriv.

The people of Tyvriv didn’t submit to the Polish gentry. In 1734 the rebelled villagers under the command of the sotnik (Cossack lieutenant) Anton Prytychenko attacked the mansion and killed the superintendent and captured the mansion. In the middle of the ХУІІІ century the haidamaks also were participating in the struggle on the outskirts of Tyvriv.

In the disquiet years of the revolution and civil war the land of Tyvriv was passed on from the German and Austrian occupants to the troops of Petliura, Denikin and Polish troops.

The public detachments of the ataman (chieftain) Zelenyi that comprised of the ordinary villagers, the greater part of which had been soldiers during the First World War and was not satisfied with the Soviet power also took part in the struggle,

In the end of December 1921 the Soviet power was finally established in the region. The people had to bear the forced collectivization, terrible famine and cruel repressions of power against its own folk. Nevertheless the people of Tyvriv kept on working, building and growing wheat.

Nowadays the land has a well-developed industry. The present agro-industrial complex is represented by 51 agricultural enterprises.

The LLC “Etalon” in the village of Vasylivka successfully works and develops cooperating with the foreign companies. During the two years there was created a biggest intensive garden with the area approximately of 300 ha. The garden complex was organized according to the newest world technologies.

At present the most distinguishing architectural landmarks of Tyvriv are the mansion of Iaroshynskyi (the entrance gate and the park), Tyvriv seminary religious school), at which  worked such outstanding Ukrainians as M.D.Leontovych, K.G.Stetsenko and the students of which were V.Iu.Svidzymskyi and V.V.Dorosh. At present it is a lyceum which compises a museum of the distinguished journalist of Ukraine, a photographer and carver Volodymyr Ocheretnyi; and a comprehensive school where in 1933-1940 an artist Marian Malovskyi was studying. There was created a museum in his honour where everyone can enjoy his works.  

The Roman Catholic church of St.Joseph which is standing on the left bank of the Southern Bug river is considered a pearl the town of Gnivan and was built in 1903 for the costs of the Roman Catholic priest I.Baranovskyi.

In the middle of the ХІХ century the landowner of Gnivan lands was a famous sugar magnate Iuzef Iaroshynskyi. So in 1877 he built sugar refinery and starting from 1890 began the mining of the granite deposits that had been discovered in that place and new quarries were created.  Having successfully mastered the stone mining the people of Gnivan started exporting the granite works of art to the capitals of Russia, Germany, Austria, Poland and even to France.   Besides that Gnivan skilled craftsmen supplied their products for the construction of the Moscow subway station and for the adornment of Moscow University.  They also did the paving works of the squares of Kyiv, Kharkiv and Moscow.

The visitors of these lands get also impressed by the woods that are surrounding the settlement. It seems like Gnivan is drowning in the green broad-leaved woods. 

An outstanding artist, sculptor, literary critic, poetess, journalist, pedagogist, a prominent public figure in the sphere of Ukrainian culture A.Shumovska-Stebelska was born in this town.   .

So there are many sights worth to look at and places to have a good rest in the town of Gnivan. You are welcome to Gnivan!

The numerous landmarks can be seen in the original village of Sutysky, located in 10 km from railway station of Gnivan. There is a great Scythian burial mound between the villages of the Sutysky and Voroshylivka. The old residents of the village have kept the memories of the former landowner, count Dmytro Geiden, which was known as a good master. He built a beautiful two-storey mansion with courtyard. On the picturesque hills of the Southern Bug River was laid out a park with the unique landscape. Trees and exotic flowers were brought from Germany, Italy and other European countries. Unfortunately at present the park needs care of the conscientious people and sponsors’ support.  

The village of Selyshche located in the plain of the banks of the Southern Bug can be also a touristy point owing to its rich history.

The remains of the dwellings belonging to the period of Trypillian culture were found by the archeologists near the village at the hill of Lysa gora (the Bald hill). In Selyshche, the previous name of which was Cherlenkiv the archeologist excavated an old castle. They assume that the finding dates back to the XVI-XVIII centuries. Though D.A.Bondar, a local history lover, considers that the castle might have been built in the period of reign of the Koriatovychs dynasty at Podillia land, who united the local feudal lords in their power and started building the castles from bricks and stones.   

The picturesque nature: woods, a river, ponds, springs with the healing water and little distance to the regional centre have made Selyshche a favourite place of rest for the inhabitants of the neighboring villages. There are such health-improving establishments as “Sosnovyi bir”, “Maiak” and “Terminal”.

History lovers will be interested in visiting of the village of Krasne that is closely associated with the events of the liberation war under the command of B.Khmelnytskyi.  A regular cossaks’ regiment under the command of Danylo Nechai was quartered in the village of Krasne guarding the border zone. In February of 1651 in the unequal fight with the Polish troops under the command of the M.Kalynovskyi, D.Nechai was seriously wounded and died.  He was buried at that place and now a big tomb is rising over between the villages of Krasne and Cheremoshne. The cossaks had placed a cross on this tomb which was replaced for a new one when needed. On occasion of the З00th anniversary of the ending of the liberation war a monument to the courageous son of Ukrainian people was erected according to the project of Gnivan masters-square men. The tomb of D.Nechai still reminds the people of the heroic deeds of their ancestors and of the great son of Ukraine, Bratslav colonel, the companion-in-arms of B.Khmelnytskyi.  The tomb of D. Nechai is registered in the State register of the landmarks of the national significance.

The beautiful village of Ivonivtsi located in the valley of the Kamianka River and its tributary of Syniukha goes back to the ancient times. The remains of the early Slavonic settlements of the Cherniakhiv culture remind of that fact. One more interesting point in the history of the village is the tales of Bondarivna.

Not far from the wood of Ivonivka there are springs with the healing water, the properties of which were known long ago. This place is also called as “Bila Krynytsia” (the White Well).

The village of Pyrogiv was founded by the cossaks. After the ruining of Zaporizka Sich several men headed by the cossak  Artem nicknamed Pyrig (translated from Ukrainian as “pie”) came to the Krasnianka River and settled on its beautiful bank. A spring with the healing water, which was considered to be effective in healing the eye diseases, previously known as “Savuliak’s well”, has been preserved in the village until the present time. In general there are lots of brooks and abysses with the cold, crystal clear water. It seems that the village drowns in the blossoming gardens. People from different parts of Ukraine come here to improve their health and have a good rest.

Demyd Burko a pedagogist, poet, writer of political essays, an outstanding man of Ukrainian autocephalous church and a participant in the unforgettable fight near Kruty was also a native of Pyrogiv village.  Unfortunately his name is almost forgotten in Ukraine.

The park of cossaks’glory was laid out in the village of Vasylivka. But why at that place? There are some special reasons for that. The first one is that in the period of the liberation war of the Ukrainian people in 1648-1654, a cossaks’ detachment under the command of the colonel of Kalnytskyi regiment Ivan Bogun, absolutely defeated the selected Polish troops which exceeded the cossaks greatly in number and in arms. And the second and no less important reason is that the residents of this village are real masters – enthusiasts of good deeds and the patriots of their native land.  The village of Velyka Vulyga is famous for its healing spring wells of “Revukha”, “Kopanka”, “Onufriivna”and “Centralna”.  The spring water comes into them from the big depth  out of the ground. «Revukha» – is a deepening in the hill, paved with the stones which is supplied by  5 springs.  The water in that springs used to flow with a roaring sound and that’ why it was called “Revukha”.

Voroshylivka with its rich history and immemorial traditions of the cossaks’family is the unique settlement of Tyvriv land.  The inhabitants of  Voroshylivka maintain the house where the outstanding composer, singer, writer and interpreter Petro Ivanovych Nishchynskyi, the author of the famous chor“Zakuvala ta syva zozulia” (from “Vechornytsi” and the drama “Nazar Stodolia” written by T.Shevchenko).

The dust of the great son of Ukrainian people was buried in the village cemetery in the vault. In 1952 the grateful countrymen erected a tetrahedral obelisk at the tomb of Nishchynskyi. The tomb of Petro Ivanovych is registered in the State register of the landmarks of national significance. Every year a regional art fest devoted to the composer takes place here and is organized by the librarians of Tyvriv region

In the other village of Shershni there is still a house where the world famous composer Mykola Leontovych spent his childhood.

This land is rich with creative personalities who keep and continue its traditions and customs – the invaluable treasures of the beauty and wisdom that followed people in their grief and happiness.

But anyway it’s better to see it at least once in your own eyes.  And it’s quite possible if you visit Tyvriv museum of local history existing for almost 30 years.  Nowadays it numbers nearly 3 thousand exhibits. There is an original collection of household things.  Among them are the works of pottery, cooper’s craft and weaving. The collection of the embroidered shirts of the folk craftsmen of this land is also very beautiful. Inimitable beauty of pysanka collection (a painted Easter egg) adorns one of the halls of the museum together with the interesting works of the painters. You are welcome to the land of simple, frank and good-willing workers of the land, who were born, grew up and created their fine heroic history, spiritual culture and original folk traditions. 

Vinnytsia Region

Area – 0.9 thousand km²

There are 54 settlements

Urban Settlements: Voronovytsia, Desna, Stryzhavka

Population – 75.9 thousand inhabitants

Rivers: the Pivdennyi Bug, the Desna (Desenka), the Rovets, the Voronka, the Vyshenka, the Vinnychka

Administrative Center – City of Vinnytsia

Tel. Code 0-432

Vinnytsia region is a land of enchanting landscapes, characteristic to elevated plain of forest-steppe zone. The region of heavy grain crops, picturesque valleys lying along the river beds, the land of water meadows, gullies and ravines, covered by forests. This is also a historical treasury of the whole oblast.

Vinnytsia region is located in the central part of the Vinnytsia oblast, in the forest-steppe zone of the Right-bank Ukraine, having moderate continental climate, with mild winter and warm damp summer. There are 13 rivers on the territory of the region, and 312 ponds.

Vinnytsia region is bordering Lypovets region, Nemyriv region, Tyvriv, Zhmerynka, Lityn and Kalynivka regions of Vinnytsia oblast.

Due to the South-Western Railroad (Pivdenno-Zakhidna Zaliznytsia) crossing the territory of the region, our guests have possibility to enjoy the scenery and landscapes from the windows of train. Highways will bring travelers to Kyiv, Odessa, Lviv and Kyshyniv (Moldova).

This wonderful region in Vinnytsia oblast is known for the unique nature reserves, wildlife preserves, landscape architecture relics present on its territory.

Among the local attractions there is more than two-hundred years old lime-trees alley, planted in 80's of the 18^th century by soldiers of the General Alexander Suvorov (Iakushyntsi village). Another one is Stryzhavka orchids garden, with rare variety Dactylorhiza maculate (Stryzhavka township). A solitary 300-year oak (Iakushyntsi village), "Bezdonne" (inexhaustible) healing spring (Nekrasove village), "Mala Sofiivka" (Small Sofiivka) landscape (park), rich in decorative and medicinal plants and herbs (Luka-Meleshkivska village).

Numerous archeological excavations of Scythian tumuli near Pereorky village, Stryzhavka, Tiutki Village, Luka-Meleshkivska village, Shyroka Greblia and others proved that these lands were inhabited since 800 year BC. During excavations performed in 1960's archeologists discovered artifacts belonging to Trypillian civilization in 16 villages of the Vinnytsia region.

Inhabitants of the Vinnytsia region hold in remembrance events of Independence War against Polish gentry. At that time outskirts of Iakushyntsi village became the battlefield for the last fighting under the lead of the legendary commander Ivan Bogun.

Catacombs near Voronovytsia township are witnesses of independence struggle against Turkish conquerors, as well as the "hillocks" at Komariv village, used at that time to protect civilians from Turkish troops.

Post-Reform period (since 1861) give spur to the fast development of processing industry. Several plants and factories were built in the Vinnytsia region: distillery at Pereorky village, sugar mill at Stepanivka, porcelain works at Maidan.

During events of Revolution and Civil War Petliura's Army had lodgments in the Vinnytsia region villages and townships for over two months. After Petliura's retreat Makhno's troops remained here for two weeks, in June 1920 ousted by regiments of M. O. Shchors, who brought on their bayonets the Soviet rule.

 The Great Famine of 1932-1933 brought horror to major part of townships and villages of the Vinnytsia region, and left them deserted. Many official evidences and proofs of that tragedy were destroyed or falsified. But survived witnesses of Great Famine still live almost in every village.

Nazi occupation became the time of ordeal for the region: Nazis criminals performed mass executions, shooting and plundering civilians. At the end of 1941 Nazis started constructing top-secret object in Kolo-Mykhailivka pine forest in Vinnytsia region. Later this object got name of "Werwolf", it was Hitler's Headquarter, carefully guarded by SS divisions and Gestapo units.

Local partisans during a long time were deceived by Nazis propaganda believing that the object under construction near Stryzhavka forest was the "elite resort for German officers", and not a "Fuhrer's den". Step by step, the number of protest actions near Werwolf grew up to 1860. Partisan and underground movements were active on the territory of the region. Main focuses of such movements were Stryzhavka, Voronovytsia, Stepanivka, Luka-Meleshkivska, Maidan, Khyzhyntsi, Iakushyntsi and other boroughs and villages.

It might be a reason, why Fuhrer visited his Headquarter only twice, in the period from July 16^th to September 29^th in 1942, and from February 19^th to March 08^th in 1943.

Visit to this grievous war memorial makes us appreciate and enjoy small mercies of peaceful life, prompting to protect it.

After the victory local people had replaced their arms with the instruments of labor, and began big reconstruction work, launching new farming enterprises and renovating plants and mills, schools, libraries, hospitals and entertainment centers.

Today the region has a lot of plants and shops involved in agricultural produce processing. "Ukrflora-Vinnytsia" Ukrainian-Polish Joint Enterprise at Dorozhne township is engaged in cultivation of roses, with implementation of advanced Dutch technologies.                                                                                    

"Luka" Austrian-Ukrainian Joint Enterprise (Luka-Meleshkivska), in 2006 reorganized in "Agrana-Fruit-Luka, LLC" Austrian-French-Ukrainian Joint Enterprise, produces fruits and berries (apples, strawberries, cherries, raspberries), using high-quality planting stock and implementing cutting-edge technologies.

Since immemorial time such cultures as wheat, barley, buckwheat, legumes, rape, corn, beets and vegetables are cultivated in the region. As for animal breeding local farmers rise pigs, cattle, poultry and fish.

State Experimental Agricultural Station in Vinnytsia oblast is successfully operating in Agronomichne village in Vinnytsia region. Podilska Experimental  Horticultural Station is located on the tenth kilometer of Vinnytsia-Bar highway, in Medvezhe Vushko village. The Station is the place where advanced horticultural technologies are developed and/or improved, and planting stock is offered afterwards to farming business professionals, including cultures and varieties not typical for Ukraine.

This beautiful land can boast of its history and numerous architectural gems and relics. Travelers can see a lot of unique buildings, preserved until nowadays.

Some of them can be found in Voronovytsia township, first record of which refers to 1545. In 1748 Voronovytsia was transferred to the Polish magnate Mykhailo Grokholski, under Decree of Augustus III, King of Poland. Grokholskyi built a beautiful palace instead of the old manor house. The palace is built in classic architecture Palladian style, on the point dominating the whole area, and its general layout resembles unbend horseshoe or slightly curved wings. There are 43 rooms in the palace, located on 3 storeys. The palace was supposedly erected by D. Merlini, who, in the period 1774-1777 occupied office of Royal architect, designing projects for the palaces of Polish magnates, residing in Ukraine.

There is a beautiful park surrounding the palace. The park was laid at the end of 18^th century, in the style of French parks, so popular at that time.

Adolf Grokholski was the last of Grokholski family to have owned Voronovytsia palace before emigrating to Austria. In 1869 the palace was sold at Odessa auction to Mykola Fedorovych Mozhayskiy, 2^nd class captain. But new owner tragically perished soon, and his brother, 1^st class captain Oleksandr Fedorovych Mozhayskiy came to manage the estate. Oleksandr Mozhayskiy later designed the first aircraft in the world, having anticipated brothers Wright (USA) for twenty (20) years.

During his life in Voronovytsia Oleksandr Mozhayskiy not only was scrupulously discharging his duties of the Bratslav Justice of Peace, but had also made a substantial part of work aimed to prepare his invention of aircraft. Mozhayskiy completed a lot of experiments with birds to study horizontal flight conditions, having also made and flown a lot of giant kites for that purpose. Voronovytsia can be proud of the fact that Oleksandr Mozhayskiy made his first aircraft model in that period.  

Thus, Voronovytsia, distant only 20km from Vinnytsia, is proud to bear the name of the "Cradle of aviation". Two rooms of the former Grokholski palace are hosting Mozhayskiy Museum of Aviation and Astronautics. Museum's exhibits narrate the history of national air fleet, history of first pilots and their records. One of the Museum expositions highlights critical role of aviation during the Great Patriotic War, another one narrate about the first steps of humanity in outer space, about genius of researchers and skillfulness and courage of test pilots.

In 2000 one room in the former palace of Grokholski'Mozhayskiy was dedicated to memorial of kobza player Volodymyr Maksymovych Perepeliuk. Volodymyr Perepeliuk began his artistic career in Voronovytsia Amateur Theatre. He became people singer in 1939, after he wrote his first song on Taras Shevchenko text "There is no bigger sore than recalling liberty in imprisonment...".

"Strings of Eternity" festival of kobza players is held on annual basis here. Every year, in November, the fans of kobza music and Perepeliuk's talent come here to attend competition of young bandura players.

Last years of his life Volodymyr Perepeliuk spent in his native Voronovytsia, where displayed another his talent, the talent of wood sculptor. Working as a forester he collected roots and fragments of timber, and carved them, embodying images of songs, fairytales and legends.

Museum exhibition displays Volodymyr Perepeliuk's path to kobza player mastership, his links with key figures of Ukrainian culture and literature, such as Pavlo Tychyna, Maksym Rylskyi, and others. Among exhibits there are numerous books with dedications by authors to Volodymyr Perepeliuk. Artistic heritage of talented singer and kobza player is a big contribution to the treasury of authentic Ukrainian folk art.

 Voronovytsia is a homeland for one more gifted writer and composer, Denys Borkovskyi. His songs "Gandzia", "Nudga Kozacha" (Cossack's anguish), "Nashcho meni chorni brovy" (Aren't my black eyebrows nice enough?) (text by Taras Shevchenko), "Oi, pishla b ya na muzyky" (I would rather go to dancing), and others.

Vinnytsia region is the homeland for the poet Kesar Andriychuk, artist Ivan Kanibolotskyi and Grygoriy Oliynyk, holder of the title of the Hero of Soviet Union. Mykhailo Starytskyi lived and worked here for a long period.

Construction of the Church of the Nativity of Virgin Mary was sponsored by the landlord Grokholski and local community, being now an architectural attraction of Voronovytsia. The church was built instead of the old burnt wooden church erected in the second half of 18^th century.

Roman Catholic church of Archangel Michael was built in Baroque style in 1973, by the local landlord Grokholski. The church is located right in the township center.

Another item of ecclesiastical architecture is wooden Saint Michael church, built in 1752 at cost of believers. The building catches eye with the original construction: tricuspid, three-headed, composed of three octahedral frameworks, covered with Baroque domes, crowned with decorative cupolas with crosses.  The church was consecrated in honor of the Miracle made by Archistratigus Saint Michael. Main element of the church's interior is a wooden five-tier gold-plated iconostasis, made in 18^th century, with carving. Paintings on iconostasis were made by folk craftsmen.

Wooden church of the Icon of Virgin Mary of Kazan' is an architectural gem of national scale, and Vinnytsia region is proud of having it on its territory (1896, Luka-Meleshkivska), along with the church of St. Parasceva Martyr (1765-1791, Medvidka village).

Picturesque Stadnytsia village has long and interesting history: first settlement was founded between 1630-1660, and belonged to the landlord Grokholski.

Three-cupolas wooden church, built in 1886, is the heart of the village. The church bears the name of St. Demetrius, the Great Martyr. The church is surrounded by a wonderful fruit garden.

One of the village houses, built in remote 1946, represents a place of interest for tourists, being a typical Podillya dwelling.  

By a Providence will the happiest and most tough periods of Sergiy Yosypovych Paradzhanov's life were spent in the Vinnytsia region. Sergiy Paradzhanov is a famous Ukrainian film director, whose mentor, film director I. Savchenko, was also born in the Vinnytsia region. Mykhailo Kotsiubynskyi, author of the novel "Shadows of Forgotten Ancestors", lived and worked in Vinnytsia. In 1965 Sergiy Paradzhanov shot movie, based on that novel. Epic film was produced at Kyiv Dovzhenko Studios, describing life and customs of Carpathian Ukrainians. In the Vinnytsia region, in Stryzhavka prison, Paradzhanov served sentence from 22/04/1974 to 30/12/1977. Even in prison he kept working on his scripts.

Local traditions and customs have been preserved by previous generations and are held in respect by our contemporaries, who carefully collect and display in museums artifacts, belonging to their material culture of their villages and boroughs.

Weaving and embroidery traditionally were the most practiced trades in Zhabelivka village. Woven items and embroidery have been collected and are being displayed in the Museum of Village History, inaugurated in August 1987.

In October 1989 One Country House Museum was opened under the auspices of Sergiy Tarasovych Kachalko, Director of Michurin Collective Farming Enterprise in Zhabelivka. Interior of the house displays furnace, housekeeping items and typical garments of villagers at the beginning of 20^th century. Pottery and hand-woven linen are exhibited in the inner porch. Wax figures of domestic animals and agricultural tools are displayed in the other room of the house: spinning wheel, tow, scythe and rake, reel, weaver's loom are among the exhibits. Embroidered towels made by the folk master Uliana Iakivna Mistota also make part of the artifacts displayed in the Museum.

Similar museum was established in Olenivka village by initiative and due to the efforts of the local artist and teacher Ivan Oksentiyovych Prysiazhniuk. All the museum exhibits were donated by the villagers, who contributed items to the Museum's collection with big enthusiasm.

In Vinnytski Khutory village lives and works talented craftsman V. Karpusha. He makes original items and housekeeping tools from metal, wood, reed mace and straw, usable both according to their direct destination and as interior decoration.

Local artisans in various villages of the Vinnytsia region produce exceptional items and things from different materials: G. Zaiets (Shchitky) makes original things from reed mace, I. Bondar (Mykhaylivka) produce handmade goods from cane, Ievdokiia Gudz (Sosonka) weaves and embroiders decorative towels, catching eye with traditional Podillya colors. G. Diakonova, secondary school teacher from Agronomichne village, during out-of-school hours fosters in her pupils love for work and folk traditions, teaching them to paint Easter eggs according to traditional Podillya patterns. For this purposes she organized Charivni Palchiki group (Wonder-working Fingers). Anton Kravets, from Rivets village, and Fedir Vasylenko, from Khyzhyntsi, are well-known folk sculptors. Folk artists I. Orel and O. Kalchenko (Pysarivka) often expose their works at the regional art exhibitions. V. M. Suprun dedicated more than thirty years of her life to the art of embroidery. Craftswoman lays color threads on cambric muslin, decorating pillows, towels, bedspreads and other items. Popular Ukrainian song, telling that "Embroidered towels are not a simply decoration, they keep count of the years of my mother's life", may be referred to Vira Mykolaivna Suprun.

Pysarivka villagers love and zealously observe Midsummer Day traditions. This event always attracts crowds of people, who perform traditional rituals adding to them, from generation to generation, new colors and features.

Picturesque Dorozhne village is located at the border of the Vinnytsia region (formerly Dubova village, until 1964). This village now is known all over Ukraine due to the presence on its territory of Ukrflora-Vinnytsia, LLC Company, producing and selling on the national market 17 varieties of roses. 

In Kordyzhivka village was born Ivan Fotiyovych Stadniuk, well-known writer, winner of the USSR National Award, author of honest and convincing novels about tragic events and heroic deeds of the Great Patriotic War (1941-1945): "Moscow, 1941", "The War". Last decades of his life Ivan Stadniuk spent in Moscow, but his thoughts were always far away, with his small homeland. "It might seem naïve, but I'm convinced that Vinnytsia region is the closest to heaven, the most picturesque and singing land. All I have in my heart, be it good or evil, all originated here," said Ivan Stadniuk.

There is a village history museum in Kordyshivka, artifacts highlighting life and success of Ivan Stadniuk are also displayed there.

Vinnytsia region is proud of its son, Vasyl Vasyliovych Onopenko, native of Velyki Krushlyntsi village, Ukrainian Parliament deputy of the 3^rd and 4^th convocations and Chairman of the Ukraine's Supreme Court.

Vinnytsia region welcomes all those who are interested in its history and folk customs, who are going to visit its sacred places and to do homage to the people and events the region is proud of.

Zhmerynka Region

Area – 1.1 thousand km²

There are 70 settlements, the biggest urban settlements is Brailiv,

villages – Stanislavchyk, Noskivtsi, Severynivka, Cherniatyn

Population – 72.7 thousand inhabitants

Distance Zhmerynka – Vinnytsia by highway: 45 km, by railroad  – 47 km

Rivers: the Riv, the Zgar, the Murafa, the Murashka

Administrative center of the region – city of Zhmerynka, having status of the city  since 18 Novenber 1903 and

status of the city subordinated directly to the oblast center since 1975

Population – 35.6 thousand inhabitants

Tel. Code: 0-4332

Zhmerynka region chronicles contain a lot of interesting facts and historical events, remembering glorious times and the times of ordeal. This land bears fruits of peaceful labor and wounds of wars and social unrests, opening to researchers, from time to time, secret archeological sites and relics, and displaying to guests rare architectural gems. But above all is the biggest wealth of the region, the people, who strove for better despite the adversity of the destiny.

Zhmerynka region is traversed by numerous highways and railroad branches. Administrative center of the region, the city of Zhmerynka, is a big junction of Ukraine’s South-Western Railroad, but in contrast with other boroughs and villages of the region, counting their history since Middle Ages, Zhmerynka itself cannot boast of a long history: only at the beginning of the 20^th century it became known as the biggest in Ukraine train station.   

Not far from the regional center is located Mezhyriv. Many centuries ago this city was inhabited by several thousand citizens and was ruled by Magdeburg Law. Etymology of city’s name is explained by its geographical position between the two rivers, Riv and Rivets, merging at this point into a bigger river, or rather pond. Legend says that the first settlement on the place of Mezhyriv was made by Greeks, and subsequently grew to a big and wealthy, densely populated city with several churches. In 16^th century the Queen Bona built castle here, called until now “”Little Castle”.

On elevation, in the central part of the city, ruins of the Catholic church may be seen. The Church was built by A. Orlovskiy more than two hundred years ago. Remains of the local Synagogue, destroyed during the War (1941-1945) can be viewed not far from the Catholic church. Local Orthodox Church, a silent witness of city’s history, fortunately resisted wars and social unrests. Its dome shines on the sun, illuminating the whole area.

Mezhyriv is one of the first and most ancient settlements in “Ponyzzia” (Low Reaches, a former name of Podillya). Artifacts belonging to Trypillian and Scythian civilizations have been also discovered here. Regretfully, only stone stele with commemorative plaque, reminds that this place is a former Scythian settlement and architectural relic, protected by law.

Zhmerynka region is located in the western part of the Vinnytsia oblast, in the Right-bank forest-steppe region of South-Western Ukraine.

Region’s relief corresponds to undulating plain, slightly tilted eastward and south-eastward. Quiet and abundant waters of rivers Riv, Rivets, Murafa, Zgar, Murashka, and their tributaries, flowing through the valleys, create majestic and unrivalled scenery.     

Climate here is moderately continental, with mild winter and warm summer. Zhmerynka region borders Vinnytsia region, Tyvriv, Shargorod and Bar regions, and Lityn region of the Vinnytsia oblast.

Pivdenno-Zakhidna Zaliznytsia (South-West Railroad) traverses the region from north to the south. The region is also traversed by highways leading to Kyiv and Kyshyniv (Moldova).  

As mentioned before, Zhmerynka region history reaches back the age of Trypillian civilization. Cimmerians and Scythians came afterwards, having left in the region artifacts of their material culture.

Later these lands were settled by Ulichi and Tivertsy, the Eastern Slavs tribes. Zhmerynka region belonged to the Kievan Rus’, and during 12^th and 13^th centuries – to Galych-Volyn Principality. During Mongol overlordship the region was devastated by Mongol hordes.

In 1435, after bitter defeat, Zhmerynka region was annexed by Poland, and became part of the Bar province. These times are referred by historians as the times of merciless oppression and serfdom, suffered by Ukrainian peasants for over than 300 years.   

During colonization of the region by Lithuania and Poland, these lands suffered regular raids of Crimean Tartars. Significant is the story of Golovchyntsi (Karmaliukove) village: it was sacked and totally burnt down by Tartars, and the villagers were captured and carried away to the slavery. Those who managed to hide, left their homes to settle in the remote places, in other villages: Katsmaziv, Sloboda-Mezhyrivska, Pochapyntsi, etc. More than 100 years passed before the village rebirth. And devastating raids lasted for over 100 years.

Notorious Kuchmanskyi Shliakh (Kuchmanskyi Way) once was traversing Zhmerynka region, passing through Voznivtsi, Stanislavchyk, Molokhov. Kuchmanskyi Way was one of the branch lines of Chornyi Shliakh (Black Way), used by Crimean and Nogaisk Tartars from 16^th through the first half of the 18th century in their raids to Podillya and the lands of the Western Ukraine.

Heroic and tragic years of Liberation War under the lead of Bogdan Khmelnytskyi blow over Zhmerynka region. In August 1648 Maxym Kryvonis defeated Polish troops at Stanislavchyk. Hundreds of Militia members, residents of Stanislavchyk and Brailiv, combated in Bratslav regiment. Regretfully their courage during 1648-1654 War for Liberation from Poland did not bring any significant result to the region, as major part of Zhmerynka region villages remained under Polish rule. Five burial mounds still rise in the fields at Stanislavchyk: ashes of that War soldiers rest in there.

Serfs, for decades humiliated by their landlords, spontaneously rose in rebellion under the lead of Ustym Karmaliuk.

The folk hero was born in former Golovchyntsi (currently Karmaliukove). Now there is a Museum in the village, where authentic artifacts, narrating folk avenger’s life and struggle, are displayed. There is a commemorative plaque on the place where formerly stood Ustym Karmaliuk’s house. In 1965 the local community built monument to honor their great countryman.

There is an old wood in the village vicinities. Local people call the wood “Skala” (“The Rock”). Numerous caves and catacombs run through the forest. Local elders say they were built during Haidamak campaign. Ustym Karmaliuk and his brothers loved this place. Later, in the years of the Great Patriotic War, catacombs became shelter for partisans.

Independent character of Ustym Karmaliuk was inherited by many of his descendants. One of them, Kostiantyn Tarasovych Karmaliuk, distinguished himself during Port-Artur defense, and was awarded with the whole series of St. George Crosses.  

Tragic years of Great Famine (1932-1933) and Stalin repressions took away lives of many villagers. To pay homage to their sacrifice local communities put monuments and commemorative plaques.

Zhmerynka region as part of the Vinnytsia district, subordinated to Podillya province, was founded on the 7^th of March, 1923.

Zhmerynka City was founded in the second half of the 19^th century, when the construction of Kyiv-Balta railroad was under progress (1865).  Initially, it was an industrial settlement, growing fast, anyhow, and in a short period of time Zhmerinka turned to be an important junction. In September 1871 was inaugurated Volochysk branch of railroad, connecting in the shortest way possible southern lands of the Russian Empire with Austria and Western Europe. On the 30^th day of August 1892 one more line was commissioned, leading to Mogyliv. Construction of new running shed began in the same period. In 1899 architect Z. I. Zhuravskyi presented the project of new train station. Inaugurated in 1904, Zhmerynka train station was considered one of the most beautiful and impressive buildings of the South-Western Railroad. At the same time man and woman classical schools opened their doors for local students, and station hospital was built.  

On 17^th of July 1941 Nazi troops occupied Zhmerynka. Fires, plunder, violence, people shooting… This is how survivors describe “new order”. In the city suburbs the Nazis established army prisoners camp, where more than 12 thousand people were killed.

Occupation lasted 975 days. On 18^th of March 1944 the troops of the First Ukrainian Front liberated Zhmerynka from Nazis’ yoke. 12  soldiers, Zhmerynka natives, were awarded the high title of the Hero of the Soviet Union.

Currently Zhmerynka is one of the biggest junction stations of Ukraine’s South-Western Railroad, and one of the most important economic and cultural centers of Vinnytsia oblast.  

Several Zhmerynka enterprises, having more than one hundred years history, resisted time and keep operating until now.

Zhmerynka’s most active industries are the following: light and textile industries, food and tobacco industries, food processing plants. Besides, several engineering shops operate in the city, producing transport equipment.

Recalling Zhmerynka’s glorious history, we turn our eyes on its historical, architectural and cultural monuments and relics, many of which are located in the region’s villages and boroughs. 

Everybody coming to Zhmerynka by railroad will see, first of all, a beautiful train station. The station is officially considered an important historical and cultural monument. Commemorative plaques on the station’s walls narrate epic history of Zhmerynka railway employees. The station was built in 1904, according to original design by Z. Zhuravskyi, assisted by V. Rykov. Bird’s eye view of the station resembles a ship. The building is protected by law as an architectural monument of regional scale. 

There are a couple of other attractions for those interested in architecture of the beginning of 20^th century. One of them is a former man classical school (until 1917), currently “Ivan Franko” Secondary school No. 1, located on Kotsiubynskogo Street, in the shadow of branchy trees. Catholic Saint Alexis Church (built in 1910 in Art Nouveau style), has also resisted the time.  

Brailiv city is a must-visit for tourists traveling by Zhmerynka region. First settlement on this particular spot belonged to Trypillian civilization. Local toponyms, denominating Brailiv’s neighborhoods, suburbs and nooks, gullies and ravines, rocks, wells, cemeteries and tombs, are trustworthy witnesses of this fact. Brailiv guests will enjoy gorgeous scenery of surrounding lands, picturesque banks, cascades and rapids of the Riv river.

Catholic church (1740) with Trinitarian Monastery is the gem of Brailiv. The complex was built by Franciszek and Stanislaw Potocki.

After the Polish insurrection of 1831, the Monastery was transformed into Orthodox Holy Trinity Monastery.

Miracle-working Icon of Virgin Mary of Brailiv-Czestochowa is the biggest value of the Monastery and the last hope for many people in need. Believers come here to heal their wounds, physical and moral. The icon is held in big reverence by Orthodox and Catholic believers. Brailiv-Pochaiv Icon is another miracle-working icon, saved and preserved by the Monastery.

Monastery’s building is reflected by quiet waters of the Riv, peacefully flowing into Pivdennyi Bug River. The Monastery is located on the upland and can be easily viewed from any part of Brailiv: from surrounding fields, from Zhmerynka-Vinnytsia railroad, from the old park behind the Riv, where the palace of K. F. von Meck, one more Brailiv’s attraction, is located. Von Meck was a well-known railroad transportation entrepreneur, and his wife, baroness Nadezhda Filaretovna von Meck was a famous patroness of the brilliant composer Piotr Tchaikovsky, who wrote several splendid pieces during his stays at the house of Nadezhda von Meck in Brailiv. His works, such as: Pieces for piano and violin “Reflection”, “The Tune”, Orchestra Suite No.1,  “Maid of Orleans” Opera, 7 (seven) romances, including “It Happened in Early Spring”, “Among the Noisy Ball” and others, “St. John the “Goldenmouth” Liturgy” were created here, after leisure hours spent in the wonderful park. Tchaikovsky dedicated to Brailiv his “Recollection of Dear Place” for piano and violin. All Tchaikovsky’s pieces created after 1877 are dedicated to Nadezhda von Meck.

Tchaikovsky and Nadezhda von Meck Museum was opened in former von Meck Palace. More than 3 thousand exhibits are exposed in three halls, counting to the Museum visitors the story of Tchaikovsky’s life and brilliant music works.

Volodymyr Omelianovych Zabashtanskyi, original poet and talented translator, was born in Brailiv

Well-known in the Vinnytsia oblast folklore collector Volodymyr Petrovych Vovkodav lives in Brailiv. Working in the field of ethnography and folklore since 1960, he collected more than 2 thousand folk rites, proverbs and sayings, and riddles.

Zhmerynka region is a homeland of the talented master of micro-miniature Mykhailo Grygorovych Masliuk. His clever fingers created a lot of amazing pieces, worthy of respect and admiration. Actually, not only the fingers are involved in the process of creation of highly sophisticated pieces, but also the Master’s soul and powerful imagination. Electric motor as small as a thimble, became his first project. The time was passing by, and the Master perfected his skills: Mykhailo Masliuk made and electric motor by 100 times smaller than a poppy seed. The Master created several unmatched golden micro bás-reliefs, including bás-reliefs of Nikolay Nekrasov, Stepan Rudanskyi, Marko Vovchok, М. Leontovych, P. Nishchynskyi.

Regretfully, Master’s best miniatures have been bought by several Russian museums. In Ukraine Mr. Masliuk’s pieces can be viewed in the National Taras Shevchenko Museum, Vinnytsia Regional Museum of Local History and Ethnography, and in several private collections. Genius folk master was born in the picturesque Ryzhavka on 14^th of January 1918.

With Novoselytsia village is associated the name of the brilliant actress and writer Sofia Dytkivska-Tobilevych, wife and companion of Ivan Tobilevych (Karpenko-Karyi), an outstanding Ukrainian actor, theatre critic and dramatist.

In 1881-1882 one more Ukrainian writer, Mykhailo Kotsiubynskyi, lived in Stanislavchyk, one of the oldest Podillyan villages, distant 7km of the regional center. Nowadays the room dedicated to M. Kotsiubynskyi is opened in the community entertainment center. Photographs of the places associated with Kotsiubynskyi and his stay in Stanislavchyk are exhibited there. One of the central exhibits, drawing your attention immediately after you enter the room, is the masterly made painting of “Kotsiubynskyi’s Oak”, growing, by the way, until now in a picturesque nook of Stanislavchyk, and loved so much by the writer at his time. This beautiful oak is 200 years old and is protected by law as a local natural relic.

According to historical sources, in the 16^th century Stanislavchyk bore the name of Iushkiv. In 1649 Maxym Kryvonis proclaimed this settlement a “hundreds city”. Later, on the ruins of Iushkiv, destroyed by Tartars, the borough named Chacharyn rose (woodland near Stanislavchyk currently bears this name). In 1940 a hidden treasure was found near Stanislavchyk, they were 5000 Polish coins made from low quality silver, a coinage of King Sigizmund III (1587-1632).

Stanislavchyk has an interesting piece of sacral architecture, Ascension Church built in 1816 on the right bank of Murafa. It’s a single dome church, made of stone.   

Tidy Chernyatyn village can be reached from Zhmerynka by highway and by train, both running along the former Kuchmanskyi Shliakh (Kuchmanskyi Way).

At the end of 18^th century Chernyatyn was a property of Polish Magnates Vitoslavskiy. At the beginning of 1800’s Ignatiy Vitoslavskiy, a former court transport driver, built a wonderful palace in Neo-Gothic style. Even admitting certain architectural eclecticism in the structure, harmonious and graceful lines of the Palace are still astonishing. This masterpiece of Neo-Gothic architecture is surrounded by a gorgeous park, laid by landscape designer Dionisiy Makler.

The Palace and the Park have been officially included in the cultural heritage of Podillya protected by law, pursuant to the resolution of the Vinnytsia Oblast Council.

Severynivka village, built on the hills, is distant from Zhmerynka only 15km, and attracts people by beautiful landscapes and ancient history. Historical artifacts are exhibited in the local museum, organized in the former entertainment center of the village. Many years ago the building belonged to Saint Nicholas Church. Severynivka has its own health resort, located in former Count’s mansion in Classical style with the elements of Baroque. Severynivka today is one of the few villages of Zhmerynka region with highly developed infrastructure. Villagers have at their disposal water and gas supply, big school, cafeteria, chain of shops and beautiful park.

Residents of the picturesque Kudiivtsi village hold in reverence name of Maria Oleksandrivna Pirogova, former village co-owner, wife of the younger son of Mykola Pirogov, famous surgeon. Maria Pirogova not only turned to be a good manager, but also cared about cultural and spiritual needs of the villagers. Grateful Kudivtsi residents look after Maria Pirogova’s tomb, they put monument there and forged fence.

Residents of Stodultsi not only are good workers, but also skillful folk singers. They inherited from previous generations and preserved old songs about tchoomaks, Ustym Karmaliuk, humorous songs. During rituals, patron saint’s day, at weddings, baptismal ceremonies and send-offs they masterly perform two- and three-voice polyphonies, with the first voice and supporting voices. Strong Stodultsi sycamores, or plane trees, from Balkans catch the eye of every guest coming to the village.   

Very interesting is Holy Virgin Nativity Church in Lysogirka village. Three-dome wooden construction was built in 1751, and since then meets church people with the following scripture over the door: “This building was constructed due to the endeavour of the church wardens at times of the priest Athanasius, and church wardens Matfey Romanovskiy and Grigoriy Maistera”.

Zhmerynka region has a lot of forest reserves and wildlife areas. Rare flora specimens may be found in the mansion park in Noskivtsi village, such as elecampane (Inula), a lot of primula varieties, orchids, lilies. Wells, made of oak timber, still give healing water to the guests. Lime alley, composed of more than one hundred trees, meets people at Demkiv farmstead. The alley was planted at the same period as the park (17^th century). The same lime trees were planted along the road surrounding Noskivtsi.

Palace built in 17^th century by Podillyan Magnates Potocki is an important architectural relic of Noskivtsi. The palace was many times ceded by its owners, Polish and Russian landlords, and finally came into the ownership of the Russian landlord and art patron Yulia Stepanivna Pashchenko. She was a big admirer of the poet S. Ia. Nadson, very popular at that time, but in a big need for rest and cures against tuberculosis. She invited the poet to Noskivtsi. In October 1885 Nadson came from Saint Petersburg to Noskivtsi. Generous Podillyan nature inspired Nadson, who wrote a lot of new verses “in the backwoods of Ukrainian fields”.

When visiting Zhmerynka region you will have opportunity to visit such traditional events as Choreography Festival “Zhmerynka Kaleidoscope”, Song Festival “The Youth is Singing for you, Ukraine”, Folk Festival “Welcoming Honey Spas”, regional reciters competition “Great Kobzar and Ukraine”. Zhmerynka region is also a venue for Festival, dedicated to the genius of Russian music Piotr Tchaikovsky “Recollection of Dear Place in Brailiv”.

Central Regional Library constantly promotes and popularizes outstanding countrymen, natives of the region, organizing various events, especially for local youth. “Our Talents are Our Spiritual Force” is one of them.       

Zhmerynka is accessible from Vinnytsia by bus line shuttle, and by local train, coming also to Brailiv. 

 Welcome to Zhmerynka region! You will be met with warm cordiality inherent for Ukrainian people. You will have chance to taste rich national cuisine, including roast meat, ham, millet porridge with mushrooms, red borsch, kulish etc. Following are some recipes of Ukrainian cuisine.