Збірник матеріалів «Відданий бібліотечній справі», присвячений 75-й річниці від дня народження відомого бібліотекознавця, колишнього директора Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва, заслуженого працівника культури України Андрія Йосиповича Лучка, започатковує нову серію видань бібліотеки «Діячі культури і мистецтв краю».

До 100-літнього ювілею бібліотеки (2007) авторським колективом підготовлено і видано монографію «Вінницька ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва в контексті історії та інноваційному поступі сьогодення», в якій на фоні розповіді про діяльність закладу йде мова про її співробітників. Гідне місце у цій книзі відведено постаті А.Й.Лучка. І все ж 30-річний трудовий шлях у бібліотеці, з якого чверть століття – на посаді директора, взірець його служіння книзі та бібліотечній справі варті того, аби про цю неординарну людину видати окремий збірник.

За останні роки уже побачили світ два видання, присвячені колишнім директорам «Тімірязєвки», – Герою Радянського Союзу Івану Митрофановичу Філіповському «Бібліотекар – кавалер Золотої Зірки» (до 100-річчя від дня народження) та заслуженому працівнику культури України Василю Федоровичу Циганюку «Життя як спалах...» (до 60-річного ювілею).

Найяскравіші, на наш погляд, сторінки життя і діяльності ювіляра висвітлюються в статті «Його життя – взірець служіння Книзі, Бібліотеці».

За окремим розділом «У пам’яті колег...» віддають належну шану колишньому директору головного методичного центру книгозбірень краю заступник начальника управління культури і туризму Вінницької облдержадміністрації Г.Д.Куделя, колишній начальник управління, директор Вінницької обласної філармонії А.І.Левицький, професор ВДПУ ім. Михайла Коцюбинського А.М.Подолинний. Подаються також спогади колег обласної наукової бібліотеки, її ветеранів, директорів інших книгозбірень, а також Національної парламентської бібліотеки України.

Ще один розділ «У рідних серцях житимеш вічно...» представляє спогади дружини, ветерана бібліотеки В.В.Лучко та інших членів родини.

Розділ видання “Основні статті, публікації, інтерв’ю, роздуми” (повні тексти та фрагменти) включає в себе найважливіші різнопланові публікації або фрагменти статей А.Й.Лучка у всесоюзних, українських професійних часописах та місцевих періодичних виданнях за тривалий період діяльності. Вони демонструють його бачення розвитку бібліотечної справи, ролі і місця бібліотек та бібліотечної професії у житті суспільства в різні періоди новітньої історії країни. Вміщені також окремі публікації критичного змісту, де він висвітлює проблеми галузі культури, особливо діяльності бібліотек. Як не дивно, але деякі проблеми, висловлені ним у статтях та інтерв’ю, не втратили своєї актуальності й до сьогодні.

Вміщується також бібліографічний список видань, публікацій, матеріалів про його життя і діяльність та світлини з бібліотечного і сімейного архівів.

Розповіддю про А.Й.Лучка, його професійну діяльність, авторський колектив ставить перед собою ще одну мету – показати, перш за все, роль бібліотеки як важливого закладу, що виконує інформаційну, освітню, культурну, дозвіллєву функції, які відповідають потребам особистості та суспільства. Окрім того, представити бібліотекарів як ерудованих, кваліфікованих фахівців, основна місія яких – забезпечити високу якість бібліотечно-інформаційних послуг, домогтися розповсюдження знань та інформації при дотриманні високого рівня спілкування з користувачами. Завдання, як бачимо, однакові в усі часи, міняються лише форми їх досягнення. На сьогодні – це широке застосування інформаційно-комунікаційних технологій, які активно використовують ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва та книгозбірні Вінниччини.

Ми плануємо й надалі розповідати про найяскравіших представників бібліотечної професії, які зробили вагомий внесок у розвиток бібліотечної справи та ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва зокрема.

Висловлюємо вдячність усім, хто поділився своїми спогадами про нашого колегу, віддаючи таким чином заслужену шану й повагу А.Й.Лучку та всій бібліотечній спільноті Вінниччини.

Н.І.Морозова,

директор Вінницької ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва,

заслужений працівник культури України

Андрій Йосипович Лучко народився у селі Малі Низгірці Ружинського (тепер Попільнянського) району, що на Житомир-щині, 13 грудня 1937 р. у селянській багатодітній родині Йосипа Мефодійовича та Лукерії Трифонівни Лучків, де і пройшли його дитинство та юність. Дата народження, яка припала на свято Андрія Первозванного, якраз і вплинула на вибір батьками імені своєму синові. Воно повністю відповідало його характеру (в перекладі з грецького – «мужчина», «мужній»), а ще Андрії – чесні, справедливі, вміють захистити інтереси людей, а також свої особисті. Власники цього імені, як правило, вперті й наполегливі при досягненні поставленої мети, спроможні тверезо оцінювати ситуацію. Таким і був Андрій Йосипович – небайдужий, енергійний, напористий, надзвичайно працездатний, вмілий організатор, високого рівня професіонал своєї справи, що дало змогу йому керувати чверть століття такою потужною установою, як обласна наукова бібліотека. Але повернімося назад, у дитинство Андрія Йосиповича...

З 1946 р. він навчався у початковій школі, що знаходилася в рідному селі, семирічку закінчував у сусідньому селі Ярославка, а середню освіту здобував у м. Козятині. Відзначався з дитинства гарними успіхами в навчанні та великою любов’ю до книги.

Це і визначило його подальшу життєву та професійну долю. Трудову діяльність розпочав у Великочернятинській приклубній бібліотеці Калинівського району Вінницької області, у якій працював протягом 1955-1957 рр. Зрозумівши, що саме це – його покликання, 1957 р. вступив до Харківського державного бібліотечного інституту (тепер Харківська державна академія культури) на бібліотечний факультет, який із відзнакою закінчив у 1961 р. Навчаючись в інституті, брав активну участь в громадському житті закладу, три роки був секретарем комсомольського бюро факультету. За успішне навчання отримував підвищену стипендію.

Перебуваючи з групою своїх однокурсників на практиці у Вінницькій державній обласній бібліотеці ім. К.А.Тімірязєва (тепер обласна універсальна наукова), зарекомендував себе найкращим чином. Здібного, енергійного, активного юнака не можна було не помітити і не оцінити. Тому тодішній директор, Герой Радянського Союзу Іван Митрофанович Філіповський, який дбав про оновлення кадрового потенціалу закладу професійними, перспективними кадрами, запросив його на роботу. Перша посада, яку Лучку А.Й. довірили, була головний бібліотекар по координації. До слова, це нова посада, яка була введена до штату обласних державних бібліотек на виконання рішення ЦК КПРС про покладення контролю за діяльністю бібліотек усіх систем і відомств на Міністерство культури.

У цей період при обласному управлінні культури була створена обласна міжвідомча бібліотечна рада, секретарем якої став А.Й.Лучко. Він здійснював перевірку діяльності державних і відомчих бібліотек, готував доповідні для керівних органів та на розгляд засідань міжвідомчої бібліотечної ради. Разом із відомчими бібліотеками за його активної участі готувалися і видавалися деякі бібліотечно-бібліографічні матеріали, проводилися спільні семінари та інші заняття з підвищення кваліфікації.

1961 р., після ХХІІ з’їзду КПРС, було отримано завдання узагальнити досвід кращої сільської бібліотеки області. Важливу справу доручили тодішньому заступнику директора обласної бібліотеки з наукової роботи Г.К.Смаглу і молодому фахівцю Андрію Лучку. У такому тандемі вони виїхали до Бершадського району, де протягом 5-ти днів вивчали досвід співпраці бібліотеки с. Шляхова з правлінням колгоспу, провідними спе-ціалістами щодо бібліотечного обслуговування трудівників села.

У результаті, побачила світ брошура з досвіду роботи «Бібліотека – колгоспному виробництву», яка вийшла двотисячним тиражем і стала, без перебільшення, настільною книгою книгозбірням не лише Вінниччини, але й інших регіонів країни в роботі з обслуговування спеціалістів і працівників сільського господарства.

Для посилення співпраці з відомчими книгозбірнями, 1962 р. було започатковано університет культури «Книга і суспільство» для працівників обласних, наукових і спеціальних бібліотек, піввіковий ювілей якого відзначається цього року і який продовжує успішно працювати й понині. Першим ректором цього бібліотечного об’єднання на громадських засадах був призначений головний бібліотекар по координації А.Й.Лучко, який і організовував його заняття.

Згодом, з січня 1965 р., А.Й.Лучко був переведений на посаду завідувача науково-методичного відділу обласної бібліотеки.

Методична допомога бібліотекам області у цей період значно активізувалася. Під керівництвом науково-методичного відділу до цієї роботи широко залучалися провідні фахівці всіх структурних підрозділів бібліотеки за відповідними напрямками діяльності. За всіма районами були закріплені куратори з числа найбільш досвідчених працівників бібліотеки. З бібліотекарями області проводилися різноманітні семінари, практикуми, стажування, набувала значення активного робочого органу науково-методична рада, на засіданнях якої розглядалися питання, пов’язані з науковою, організаційною, виробничою діяльністю, а також обговорювалися перспективні та поточні плани роботи, питання стану діяльності бібліотек області. Основна ж увага обласним методичним центром приділялася розвитку та впорядкуванню мережі бібліотек. За активної участі Андрія Йосиповича було розроблено «Зведений перспективний план упорядкування і розвитку сітки масових бібліотек Вінницької області на 1968 - 1975 рр.». Можна перелічувати чимало оригінальних ідей та проектів, зініційованих та реалізованих Андрієм Йосиповичем спільно з однодумцями, керівництвом та колективом обласної книгозбірні.

З-під пера Андрія Йосиповича вийшли десятки методично-бібліографічних видань, матеріалів з досвіду роботи, публікацій на сторінках як місцевих часописів, так і загальноукраїнських та союзних професійних журналів і наукових збірників. Найчастіше ж він друкувався у журналі «Соціалістична культура», де, зокрема, за статтю «Фах чи покликання?» здобув особливу винагороду – поїздку в Ленінград. Статті Андрія Йосиповича вирізнялися свіжістю думки, високим професіоналізмом, сміливістю у піднятті проблем бібліотечної галузі.

Досконале знання бібліотечної галузі, креативне мислення, принциповість і вимогливість сприяли тому, що 1968 р. А.Й.Лучка запросили на посаду зав. відділом культурно-освітніх установ, а потім – заступника начальника обласного управління культури, де він опікувався бібліотечними, клубними та музейними закладами Вінниччини.

Але бібліотечна робота, як перша любов, вабила його. Андрію Йосиповичу було не комфортно у статусі чиновника і 12 березня 1974 р., у зв’язку з виходом на пенсію І.М.Філіповсько-го, він обіймає посаду директора «Тімірязєвки». Рівно чверть століття очолював А.Й.Лучко цей авторитетний, творчий колектив, аж до виходу у 1999 р. на пенсію. Було чимало здобутків на цьому нелегкому шляху, були й невдачі та розчарування, нерозуміння керівництва області, але він умів не тільки вистояти у будь-якій складній, навіть критичній, ситуації, але й згуртувати та повести за собою колектив. Якраз у цей період найбільше розкрився його талант креативного менеджера, говорячи сучасною термінологією, людини, відданої справі, вимогливої до себе та підлеглих. За час його керівництва діяльність книгозбірні наповнилася новим змістом, вона продовжувала займати передові позиції з багатьох напрямків роботи.

Вагомий внесок Андрія Йосиповича у розвиток не лише обласної наукової бібліотеки, але й книгозбірень Вінниччини. Це – проведення централізації бібліотечної мережі, посилення інформаційно-бібліографічного обслуговування спеціалістів культури і мистецтва краю, народного господарства, особливо агропромислового комплексу.

Лучко А.Й. чимало зробив для формування регіональної та загальнодержавної бібліотечної політики, брав участь у розробці нормативно-правових та навіть законодавчих документів із питань бібліотечної справи. Серед колег не лише обласної бібліотеки та книгозбірень області, але й далеко за її межами користувався заслуженим авторитетом. Його шанобливо називали «думаючий директор», до нього прислухалися, з ним рахувалися. Знаючи його як людину надзвичайно принципову, навіть іноді безкомпромісну, яка вміє відстоювати власну думку, працівники республіканських методичних центрів та Міністерства культури поважали його, але в той же час і дещо побоювалися його критичних зауважень.

Ще в середині 70-х рр. директор разом із колективом почав бити тривогу щодо необхідності розширення приміщення бібліотеки. Викликано це було значним збільшенням бібліотеч-ного фонду, адже з часу переміщення у 1955 р. із «Мурів», він зріс майже втричі і становив один мільйон примірників на різних носіях інформації. Тому умови зберігання фонду на цей час не відповідали жодним діючим нормам.

Певним стимулом для цього став вихід у світ постанови ЦК КПРС «Про підвищення ролі бібліотек у комуністичному вихованні трудящих і науково-технічному прогресі» (1974 р.). Завдання, поставлені цим документом перед бібліотеками, вимагали не лише додаткових зусиль, але й відповідних умов для їх виконання.

Важко перерахувати всі письмові та усні звернення до владних структур щодо вирішення питання збільшення площ для зберігання фонду і створення належних умов для обслуговування спеціалістів різних галузей народного господарства. Незважаючи на те, що було прийняте рішення Вінницької міської ради народних депутатів про виділення площі під будівництво книгосховища, а згодом розроблена проектно-кошторисна документація, проект цей не був реалізований через відсутність належних коштів. Це було велике розчарування для директора обласної книгозбірні. Проте, розпочалося будівництво нового обкому партії по Хмельницькому шосе, і Лучку пообіцяли, що після переїзду обкому до нової будівлі, приміщення обкому буде передане обласній бібліотеці. Не так склалося, як планувалося. Після розвалу Радянського Союзу бібліотеці запропонували приміщення так званої «Книжки». Від такої пропозиції А.Й.Лучко змушений був відмовитися, адже кабінетна система цієї будівлі зовсім не відповідала умовам роботи бібліотеки. Лучку знову довелося «воювати», в результаті чого бібліотека все ж таки одержала додаткове колишнє приміщення облвиконкому по вул. Леніна, тепер Соборна.

Часто вирішував чимало проблем за допомогою мас-медіа. Його знали всі журналісти Вінниччини, з якими він товаришував, і які допомагали йому публікувати на шпальтах місцевих газет чималу кількість статей про стан та розвиток бібліотечної справи на Вінниччині.

Так, 25 травня 1990 р. під рубрикою «Трибуна делегата конференції» було вміщено велику статтю А.Й.Лучка «Пора нарешті вирішувати», в якій гостро і принципово було розкрито проблеми бібліотеки та байдуже ставлення до них керівництва області. У цей же день Андрій Йосипович виступив на обласній партійній конференції та розповів про серйозні недоліки керівництва культурою з боку обкому партії.

Запускав директор і так звану «важку артилерію» – підтримку читачів та громадськості. Цього року було проведено опитування мешканців міста Вінниці кваліфікованими фахівцями за всіма канонами соціологічної науки про роль бібліотеки у житті вінничан та проблеми її розвитку. 90,8 % із 718 респондентів висловили підтримку бібліотеці і відмітили, що влада зобов’язана допомогти у вирішенні назрілих проблем, незважаючи на економічні труднощі.

Життя продовжувалося, і колектив бібліотеки на чолі зі своїм лідером працював творчо і злагоджено. У цей період була започаткована нова серія бібліографічних видань «Вчені нашого краю» та продовжували видаватися покажчики із серії «Наші видатні земляки». Краєзнавча діяльність ставала одним із пріоритетних напрямків роботи бібліотеки.

Після проголошення Незалежності України, діяльність закладу стала менш заполітизованою, тривала робота з повернення із спецфонду, або, як називали бібліотекарі, «в’язниці для книг», низки видань, які списувалися в попередні роки за наказом Головліту. Таким чином, доступними для читачів стали твори істориків М.Грушевського, М.Драгоманова, письменника І.Дзюби та інших.

Новим змістом наповнилася соціокультурна діяльність. перевага надавалася темам, що висвітлювали історію України, сприяли відродженню народних звичаїв, традицій, обрядів, народних промислів, а особливо – забутих імен. Впродовж тривалого періоду проводився цикл заходів «Повернуті із забуття». Відкривалася для відвідувачів бібліотеки творчість українських письменників В.Винниченка, М.Хвильового, В.Підмогильного, Б.Лепкого, М.Зерова, О.Олеся, Б.Пільняка, Ю.Клена, Є.Плужника та інших. Разом із групою ентузіастів – працівників обласної наукової бібліотеки та прогресивно налаштованою інтелігенцією – він вперше на Вінниччині започаткував Стусівські читання, які стали традиційними і проводяться донині.

Висвітлювалися за допомогою друкованого слова такі трагічні сторінки в історії українського народу, як Голодомор, політичні репресії, а також новий погляд на релігію та діяльність релігійних конфесій.

Незважаючи на фінансово-економічні труднощі 90-х рр., директор разом з колективом запроваджував нові форми господарювання, вперше започаткував надання додаткових платних послуг. Досвід вінничан був помічений і тому на базі ДОУНБ ім.К.А.Тімірязєва 1991 р. відбулася Республіканська нарада-семінар, на якій директори обласних наукових бібліотек України обговорювали спільні проблеми, викликані тогочасни-ми соціально-економічними умовами.

Лучко А.Й. як керівник обласного методичного центру і просто професіонал уболівав за діяльність не лише обласної наукової бібліотеки, але й книгозбірень області, котрі у цей період переживали значну фінансову скруту, яка особливо стала відчутною у середині та другій половині 90-х. І навіть незважаючи на те, що 1995 р. був уперше прийнятий Закон України «Про бібліотеки і бібліотечну справу», кризові явища в бібліотечній галузі наростали. Тому директор спільно з тодішнім керівництвом обласного управління культури надіслали «Звернення працівників культури і мистецтв Вінниччини до органів державної влади усіх рівнів, господарських керівників», проникнуте турботою за стан справ у галузі та прагненням їх покращити.

Розуміючи, що від кадрів залежить левова частка успіху колективу, директор дбав за підбір, розстановку, виховання та навчання працівників. За його керівництва понад 80% бібліотекарів мали фахову освіту, проводилися заняття з підвищення кваліфікації, діяв університет культури «Книга і суспільство», створювалися умови для працівників, які здобували вищу фахову освіту на заочній формі навчання. У його арсеналі – отримання 10 місць у гуртожитку обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників, кооперативні квартири для працівників бібліотеки та надання матеріальної допомоги для їх виплати малозабезпеченим співробітницям.

Незабутнім було свято, організоване директором у 1997 р., приурочене 90-літтю заснування ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва, яке пройшло за участю керівництва області, управління культури, представників закладів культури і мистецтв міста, ділових партнерів, ну і, звичайно ж, усього колективу та ветеранів бібліотеки. Активну участь взяв Андрій Йосипович у відзначенні першого Всеукраїнського дня бібліотек 30 вересня 1998 р., започаткованого на виконання Указу Президента України.

Але найважливішими здобутками за роки його директорства, як відмічав сам Андрій Йосипович, було переведення працівників на першу групу з оплати праці, здобуття бібліотекою статусу державної та універсальної, що дало змогу відкрити додаткові спеціалізовані відділи та значно розширити 1990 р. її приміщення в будівлі колишнього облвиконкому.

Лучко А.Й. умів бачити перспективу, намагався йти не лише в ногу з життям, але й випереджати час, щоб бібліотека, бібліотечна справа не залишалися на узбіччі. Тому й підтримав проектну діяльність, завдяки чому бібліотека однією з перших в Україні 1995 р. отримала свій перший грант від Міжнародного фонду Євразія вартістю $19535, а, відтак, активізувала модерні-зацію бібліотечно-бібліографічних процесів та увійшла у світо-вий інформаційний простір через мережу Інтернет. З того часу проектна діяльність бібліотеки набувала все більшого розпов-сюдження. Він підтримував новаторські ідеї працівників бібліотеки і сам був їх генератором.

Мудрим виявилося рішення Андрія Йосиповича щодо придбання книг Мегапроекту «Пушкінська бібліотека», ініціатором і організатором якого став інститут «Відкрите суспільство», а згодом до нього підключився Джорж Сорос. Це дало змогу, причому в умовах фінансової кризи, за половину вартості придбати для бібліотеки цінні видання з різних галузей знань. Бібліотекою протягом 2000-2002 рр. отримано 2,5 тис. документів на різних носіях інформації, де переважали книги високої поліграфічної якості, різноманітної тематики на суму 51,1 тис. грн. Ця колекція і до сьогодні залишається «золотим фондом» бібліотеки.

Перелік добрих справ, які здійснив разом із очолюваним колективом А.Й.Лучко за чверть століття, можна продовжувати. Але, враховуючи те, що вийшла монографія з історії ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва, де детально описано й період діяльності бібліотеки за роки керівництва нею Андрія Йосиповича, немає потреби у більшій деталізації їх у даній статті.

Діяльність Андрія Йосиповича не вичерпувалася лише професійними обов’язками. Він активно займався громадською роботою, зокрема в різні роки обирався депутатом Вінницької міської ради, заступником голови обласного Товариства любителів книги (стояв біля витоків його створення), членом Товариства охорони пам’яток історії і культури, Колегії обласного управління культури, Президії обласного комітету профспілки працівників культури, позаштатним кореспондентом обласного радіо й газети “Вінницька правда» тощо. Був членом Комуністичної партії України. Безпосередньо у бібліотеці він упродовж багатьох років проводив з колективом політзаняття.

За свою багаторічну, сумлінну працю, високий про-фесіоналізм, А.Й.Лучко відзначений багатьма нагородами – це численні Почесні грамоти різного рівня – обласного, всеукраїнського та союзного. У 1971 р. він отримав медаль «За доблестный труд», 1975 – «За активну участь в охороні пам’ятників Великої Вітчизняної війни», 1981 – орден «Знак Почета», 1987, до 50-річчя від дня народження, йому було присвоєно почесне звання «Заслужений працівник культури УРСР», а до 100-річчя заснування бібліотеки, у 2007 р., його нагороджено Грамотою Верховної Ради України.

Перебуваючи на заслуженому відпочинку, Андрій Йосипович не полишав зв’язків з бібліотекою. він переймався її діяльністю, давав цінні поради молодим фахівцям, іноді й піддавав критиці певні недоліки у роботі колективу. У ході підготовки до 100-річчя з часу заснування обласної наукової бібліотеки ім. К.А.Тімірязєва, став членом авторського колективу та взяв активну участь у написанні монографії «Вінницька ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва в контексті історії та інноваційному поступі сьогодення», яка побачила світ у кінці 2007 р. та отримала схвальну оцінку науковців, керівництва та колег не лише області, але й всієї України.

З ініціативи теперішнього директора Н.І.Морозової, був знятий фільм про бібліотеку «Всесвіт. Книга. Ми», у якому червоною ниткою проходили спогади її ветеранів, у тому числі А.Й.Лучка.

Працюючи у бібліотеці, Андрій Йосипович зустрів свою долю – співробітницю Валентину Каленську (Лучко), яка також все трудове життя віддала улюбленій «Тімірязєвці», пройшовши шлях від молодшого бібліотекаря до завідуючої відділом міжбібліотечного абонементу. Очолюваний нею підрозділ був одним із кращих в Україні та знаний далеко за її межами. 29 червня 2012 р. Валентина Вацлавівна також відзначила свій 75-літній ювілей, але, на жаль, уже без свого вірного друга, коханого чоловіка Андрія.

Прожили Андрій Йосипович і Валентина Вацлавівна в парі понад чотири десятиліття, виростили чудового сина Олега та двох онучок – Вікторію і Вероніку.

Найщасливішим, за словами самого Андрія Йосиповича, був для їхньої родини 1967 рік, коли подружжю виповнилося по 30 років. Перш за все, у них народився син Олег, отримали квартиру, а Валентина Вацлавівна закінчила інститут і одержала диплом фахівця з вищою бібліотечною освітою.

Та, на превеликий жаль, невблаганна смерть на 72-му році, обірвала життя А.Й.Лучка.

Ми згадуємо Андрія Йосиповича не лише як вмілого керівника, гарного сім’янина, але й як людину різносторонніх інтересів. У першу чергу, це його пристрасть до садівництва і городництва. На чотирьох сотках землі вони з дружиною вирощували урожай різноманітних овочів та фруктів і все це з використанням сільськогосподарської науки (тепер доглядає їхню ділянку сама Валентина Вацлавівна – з великої любові до землі та в пам’ять про Андрія Йосиповича). Друге велике захоплення Андрія Йосиповича – шахи. Багато читав, знав напам’ять і часто декламував вірші своїх улюблених поетів, найперше О.Блока.

Якою б справою не займався наш ювіляр, він віддавався їй сповна.

Найбільше цінував у людях чесність, принциповість, професіоналізм. На його думку, потрібно бути таким фахівцем, щоб твою професію ніколи не піддавали сумнівам. І ще вважав, що в житті треба перемагати розумом.

Авторський колектив

Вінницької ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва

* * *

А.І.Левицький,

директор Вінницької обласної філармонії,

заслужений працівник культури України 

Напередодні 75-річного ювілею знаного діяча культури, яким, без перебільшення, був Андрій Йосипович Лучко, варто відмітити його вагомий внесок у її розвиток. Так склалося, що в моєму професійному житті ми з ним трудилися пліч-о-пліч впродовж багатьох років. На початку 70-х рр. я, молодий інспектор обласного управління культури з питань діяльності закладів культури клубного типу, працював під його безпосереднім керівниц-твом, коли він обіймав посаду заступника начальника цього відомства. Вражала його кипуча енергія, відповідальність і принциповість. У роботі для нього не було другорядних, дріб’язкових речей. Від виконання найважливіших завдань державного значення до підготовки елементарних довідок про роботу закладів культури – він вимагав, щоб усе було зроблено якісно і професійно. Не раз співробітникам управління та працівникам закладів культури доводилося допрацьовувати підготовлені ними матеріали після зауважень Андрія Йосиповича.

Незмінний член колегії обласного управління культури, він брав активну участь в обговоренні всіх питань, які виносилися на її засідання. Іноді непереливки було окремим недбалим керівникам закладів культури районного, а то й обласного рівня, робота яких виносилася на розгляд колегії. Прямолінійність, іноді безкомпромісність, були викликані не стільки особливістю характеру, скільки великою турботою про долю культури, імідж культосвітнього працівника.

У кінці 90-х, ми, можна сказати, помінялися ролями, коли я був призначений начальником управління культури облдержадміністрації, а Андрій Йосипович уже понад два десятиліття очолював обласну наукову бібліотеку

ім. К.А.Тімірязєва. Він був авторитетним керівником, з думкою якого рахувалися не лише працівники культури Вінниччини. Його добре знала і шанувала як професіонала високого рівня вся бібліотечна Україна.

То були нелегкі як для галузі, так і для всієї країни часи. Молода незалежна держава проходила шлях становлення. Безгрошів’я, передача закладів культури на утримання КСП, значне скорочення мережі, переведення працівників культури на неповні посадові оклади – такі були реалії тодішнього життя. Андрій Йосипович, людина безмежно віддана справі, дуже болісно реагував на ці виклики, намагаючись вплинути на ситуацію, зберегти мережу бібліотек, кадровий потенціал.

Коли 1999 р., після досягнення пенсійного віку, він подав заяву на звільнення з роботи за власним бажанням, для мене це було як грім серед ясного неба. Я не уявляв «Тімірязєвку», бібліотечну Вінниччину без такого корифея, тому довго не погоджувався її підписати, але як державний службовець, не задовільнити цього звернення я юридичного права не мав.

Уже перебуваючи на заслуженому відпочинку, він продовжував перейматися долею рідного закладу та бібліотечної галузі області, давав корисні поради, висловлював своє бачення подальшого розвитку бібліотек.

У сфері культури, зокрема бібліотечній справі, працювало і досі працює чимало відданих справі, здібних, навіть талановитих фахівців. Але А.Й.Лучко назавжди залишиться в історії бібліотечної Вінниччини як один із її фундаторів, непересічною особистістю, який заслуговує того, щоб про нього пам’ятали і продовжували найкращі традиції, запроваджені ним і командою професіоналів обласної наукової бібліотеки ім. К.А.Тімірязєва.

* * * 

Г.Д.Куделя,

заступник начальника управління культури і туризму

Вінницької облдержадміністрації

Андрій Йосипович Лучко увійшов в історію бібліотечної справи Вінниччини й України як висококваліфікований фахі-вець, яких я особисто зустрічала небагато, вмілий керівник і організатор, людина знаюча, принципова і віддана улюбленій професії.

Мені як новопризначеному співробітнику управління культури обласного рівня, на перших порах було досить непрос-то ознайомитися з галуззю, осягнути її здобутки і проблеми та знаходити шляхи їх вирішення. Як начальник відділу культурно-освітніх установ, а потім заступник начальника управління культури, відповідала за роботу клубних, бібліотечних, музейних закладів, охорону пам’яток історії і культури. Розпочала я свою діяльність із ґрунтовного вивчення галузі, її мережі, кадрового потенціалу, вироблення відповідної стратегії та прогнозування перспектив збереження і розвитку цих напрямків сфери культури. Я прекрасно розуміла, що без допомоги керівників закладів культури обласного рівня, провідних фахівців, тісної співпраці з ними, здійснити творчі й організаційні задуми буде неможливо.

Найбільша в галузі, друга за обсягом в Україні, мережа бібліотек Вінниччини потребувала особливої уваги і основними порадниками саме з питань бібліотечної діяльності були Т.В.Кузьмик (колишній головний спеціаліст управління культури облдержадміністрації), П.І.Цимбалюк (на той час зав. відділом науково-методичної роботи та інновацій у бібліотечній справі ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва, позаштатний інспектор управління культури) і, звичайно ж, А.Й.Лучко – директор головної книгозбірні області.

Неперевершений знавець бібліотечних технологій, патріот бібліотечної справи, в значній мірі завдяки якому вдалося зберегти таку потужну мережу бібліотек, як на Вінниччині. Він опікувався діяльністю не лише очолюваної ним обласної бібліотеки, але й книгозбірень всього регіону. Особливих зусиль йому доводилося докладати щодо збереження мережі бібліотек і кадрового потенціалу в другій половині 90-х, коли через обмежене фінансування стояло питання про значне їх скорочення.

У 1997 р. на виконання Постанови Кабінету Міністрів України «Про мінімальні соціальні нормативи забезпечення публіч-ними бібліотеками населення в Україні», Андрій Йосипович очолив робочу групу з підготовки Державного реєстру бібліотек Вінницької області. Спільно з директорами ЦБС та колегами обласних методичних центрів обговорювалася доля кожної бібліотеки, всі «за» і «проти», іноді відходили від передбачуваних нормативів, враховуючи стан приміщення, зміст роботи і, відповідно, ділові якості та кваліфікаційні характеристики працівника.

А.Й.Лучко зробив вагомий внесок у розвиток не лише бібліотечної справи, але й галузі культури в цілому (адже протягом кількох років обіймав посаду заступника начальника обласного управління культури). Як член колегії управління культури, А.Й.Лучко надзвичайно прискіпливо і принципово вивчав підготовлені матеріали і висловлював свою чітку позицію щодо стану роботи не лише бібліотек, але й інших закладів культури. Керівництво управління, члени колегії та інші працівники культури прислухалися до його порад, тому що поважали його професійну думку і неупереджену позицію.

З Андрієм Йосиповичем у мене склалися довірливі, чисто людські стосунки, у нас було багато спільного, що стосувалося роботи, адже ми були не байдужими людьми і на перше місце завжди ставили інтереси справи. Спілкування продовжувалося і після виходу його на заслужений відпочинок, він до останніх днів свого життя займав активну життєву позицію, переймався проблемами рідної “Тімірязєвки” та бібліотек Вінниччини, радів їхнім успіхам та засмучувався від прорахунків та невдач.

Хотілося б, щоб не лише в галузі культури, але й у всіх сферах суспільного життя було побільше таких професіоналів, як Андрій Йосипович Лучко.

* * * 

А.М.Подолинний,

поет, літературознавець,

професор ВДПУ ім. Михайла Коцюбинського,

заслужений працівник культури України

Андрій Йосипович не кидався в очі якоюсь небуденною зовнішністю, не привертав до себе увагу незвичайною поведінкою. Не те, що був неемоційним, ні, – серце його відгукувалося на все, що діялося довкола, він міг, як мені бачилося, і хвилюватися, і переживати, але попри все це натуру мав стриману. Завжди здавався спокійним, розважливим, поміркованим... Саме цим і примічався серед інших. Пізнати глибше його можна було хіба що у розмові. А якщо ті зустрічі-розмови повторювалися, то поступово перед тобою й вимальовувався портрет Андрія Йосиповича, принаймні в основних його рисах. Це був інтелігент.

Мені передусім імпонувала його непоказна культура, справжня освіченість, усталений читацький смак, жива любов до художнього слова. Відчувалося щоразу, що він на своєму місці, що не він знайшов свою роботу, посаду, а вона – його. Коротко кажучи, він був особистістю творчою і, головне, потрібною людям. І цим все сказано.

* * *

Н.О.Гудімова,

головний бібліотекар відділу наукового аналізу

та розвитку бібліотечної справи Національної

парламентської бібліотеки України

З Андрієм Йосиповичем Лучком ми навчалися в Харківському бібліотечному інституті (тепер Харківська державна академія культури), правда, на різних курсах (він двома роками пізніше). Але як студента-відмінника і дуже активного комсомольського ватажка, його знали в нашому навчальному закладі.

Особисте знайомство з Андрієм відбулося, коли я після закінчення інституту була призначена на роботу в Київський бібліотечний колектор. Він часто приїжджав до свого товариша, мого колеги, В.І.Панченка. 1966 р. я перейшла на роботу в науково-методичний відділ Національної парламентської бібліотеки України (тоді Республіканська бібліотека ім. КПРС), а Лучко був переведений на посаду зав. методичним відділом ДОУНБ ім. К.А.Тімірязєва. Тоді й розпочалася наша плідна співпраця. У республіканському методичному центрі його поважали, адже це був генератор нових, сміливих ідей. Знали й поважали у нас й інших керівників Вінницької обласної бібліотеки – тодішнього директора, Героя Радянського Союзу І.М.Філіповського, заступника директора з наукової роботи Г.К.Смагла, також учасника Великої Вітчизняної війни, нагородженого за ратні подвиги двома орденами Слави та численними медалями. Це був чудовий тандем, вони доповнювали один одного та всіляко підтримували талановиту, перспективну молодь.

Але повернімося до А.Й.Лучка... Великою повагою він користувався і в Міністерстві культури України. Начальник відділу бібліотек З.А.Печенізька, під час підготовки до чергової республіканської наради чи семінару (до речі, у той період, 70-80-і рр., такі зібрання проходили досить часто), наголошувала на тому, що треба провести захід так, щоб він сподобався нашому “бунтарю”, тобто Андрію Лучку. Він займав дуже активну позицію, завжди виступав із цікавими, іноді суперечливими, пропозиціями, але ніколи не був пасивним чи байдужим. Як професіонала високого рівня, практика та організатора бібліотечної справи (з 1974 р. директора обласної наукової бібліотеки ім.К.А.Тімірязєва), керівництво Міністерства та республіканського методичного центру залучали його до підготовки різноманітних інструктивно-методичних матеріалів, державних програм та законодавчих актів. Очолювана ним обласна бібліотека та книгозбірні Вінниччини завжди займали передові позиції не лише в Україні, але й колишньому Радянському Союзі. Тому не випадково, що у Вінницькій області проводилися різноманітні зібрання республіканського та союзного значення. Пригадується республіканська конференція, присвячена підвищенню ефективності діяльності ЦБС України, яка проводилася на базі Могилів-Подільської ЦРБ (директор В.В.Глаголєва). Фахівці республіканського методичного центру – Н.О.Гудімова і Н.В.Казакова – впродовж трьох тижнів спільно з представниками обласної наукової бібліотеки, зокрема В.Ф.Погутем, готували базу проведення бібліотечного форуму. Неодноразово навідувався у Могилів-Подільський і директор “Тімірязєвки” А.Й.Лучко, який цікавився, як іде підготовка до такого представницького зібрання, надавав всебічну допомогу, підключав місцеве керівництво. Зібрання пройшло успішно і було високо оцінено Міністерством культури і республіканською бібліотекою.

На Вінниччину ми приїжджали не один раз, як з метою перевірки, так і для вивчення передового досвіду бібліотек області. Тому мали нагоду познайомитися не лише з професійною діяльністю Андрія Йосиповича, але й як із гостинним господарем. Бували у нього вдома, а також на дачі. Він щиро, і навіть з ноткою похвальби, пригощав вирощеними овочами і фруктами. Особливо запам’яталися соковиті яблука, якими він не тільки пригощав зі своєю дружиною вдома, але й обов’язково завантажував нам із собою в потяг, коли ми їхали до Києва.

Звичайно, як і раніше, у Вінницькій ОУНБ ім. К.А.Тіміря-зєва працює чимало творчих, талановитих, креативних, відданих справі бібліотечних професіоналів.

Але, все ж таки, перебуваючи в останні роки у відрядженнях на Поділлі, коли вже Андрія Йосиповича не стало, ми з сумом відмічали, що бібліотечна Вінниччина без свого корифея збідніла. 

* * *

Л.В.Введенська,

провідний бібліотекар відділу

попереднього замовлення: МБА, ЕДД, ПА

ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва

Всю свою шкільну юність я мріяла працювати у бібліо-теці, де мене приваблювали стрункі ряди книг на полицях, тиша в читальних залах, неквапливі цікаві бесіди та цінні поради бібліотекарів. Я дуже хотіла бути схожою на них. Тому після закінчення школи вступила в інститут культури на заочне відділення. І тут мені пощастило, я була прийнята на роботу в омріяну «Тімірязєвку». До цього часу з вдячністю згадую багатьох старших колег, які вчили мене премудростям бібліотечної справи.

Моє навчання підходило до завершення, коли навесні 1974 р. оголосили новину – директором бібліотеки призначений А.Й.Лучко, який до цього часу обіймав посаду заступника начальника управління культури. Ми, молоде покоління, знали, що ця людина – блискучий фахівець своєї справи, вимогливий в першу чергу до себе, а потім і до інших. Тому хотілося підтягнутися, підняти свій особистий професійний та інтелектуальний рівень. І дійсно, новий директор стимулював працівників своїм особистим прикладом. Він чудово знав бібліотечні технології, а в науковій роботі йому не було рівних.

У цей період досить активною була методична допомога бібліотекам області, зокрема проведення занять шкіл передового досвіду, виїзних семінарів, взаємоперевірок між окремими районами. Ми, працівники технічного відділу, в якому я працювала багато років, під час польових робіт виїжджали в колгоспні бригади, де запроваджували нову, на той час дуже прогресивну форму обслуговування – бригадний абонемент. Незмінним керівником таких заходів був директор обласної бібліотеки.

А.Й.Лучко був компетентний не лише у бібліотечній науці і практиці, але й у багатьох сферах народного господарства, тому його поради щодо обслуговування різних категорій читачів, особливо спеціалістів, були завжди слушними і корисними.

Мені запам’ятався такий випадок. Кожний рік, відповідно до плану роботи, я, старший бібліограф технічного відділу, готувала бібліографічні покажчики виробничої тематики. Директор особисто перевіряв кожну позицію і навіть орфографію. Тому я дуже ретельно передивлялася свою роботу, радилася з провідни-ми фахівцями бібліотеки і, як мені здавалося, якісно підготува-лася до захисту свого покажчика. Але не судилося. На ранок того ж дня вийшла велика стаття у газеті «Вінницька правда», яка ідеально вписувалася в тему і, навіть можна сказати й так, що робота без неї була б не зовсім завершеною. Першим побачив цю публікацію, звичайно ж, Андрій Йосипович, який постійно слідкував за новинками і зробив мені слушне зауваження стосовно доповнення нею покажчика. Я, дещо знітившись і опустивши очі, взяла до уваги важливу рекомендацію і пішла закінчувати роботу.

Характерною рисою його як керівника була особлива принциповість і неупереджене ставлення до всіх працівників, незалежно від особистих стосунків. Найбільше, мабуть, потерпала його дружина Валентина Вацлавівна, тому що до неї ставилися професійні вимоги вищі, ніж до інших колег.

Щорічно штат бібліотеки поповнювався молодими спеціалістами, які після закінчення вищих навчальних закладів призначалися на роботу в обласну книгозбірню. Не можна не зауважити, що ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва була знаною в усій Україні та за її межами, тому отримати направлення на роботу в нашу бібліотеку було досить престижно і всі це добре розуміли та цінували.

Так пройшли роки життя і праці, «Тімірязєвка» для мене особисто стала другою рідною домівкою, другою сім’єю. Дуже запам’ятався мені день народження А.Й.Лучка, коли він відзначав свої 60 років. На свято він запросив увесь колектив, столи прикрашали овочі і фрукти, вирощені ним разом із дружиною на своїй дачі. Останній ювілей, який відзначав Андрій Йосипович у колі рідного колективу – 70-ліття від дня народження. І знову – аромат яблук різних сортів з власної дачі, перегляд фрагментів із фільму про бібліотеку, де ювіляр розповідав про своє життя, роботу, колег. Наш відділ на цьому вечорі розігрував лотерею і, ніби зовсім випадково, колишній директор виграв дуже цікаві книги про шахи, якими він упродовж багатьох років захоплювався. Щиро і безпосередньо він радів цьому виграшу і дивувався, як сталося так, що саме йому дісталися ці видання. Ми з колегами таким чином зробили йому маленький сюрприз.

Але невблаганна смерть на 72-му році забрала життя Андрія Йосиповича.

Останнім часом кожний рік на свято Трійці ми з колегами приходимо на могилу до колишнього директора. Людина живе до тих пір, допоки є згадка про неї в наших серцях. А він вартий того, щоб його пам’ятали. 

* * *

Т.В.Герасимова,

бібліотекар I категорії відділу зберігання

основного фонду ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва

Моя перша зустріч з Андрієм Йосиповичем відбулася наприкінці 1970 р. Я працювала в «Тімірязєвці» методистом після закінчення Харківського державного інституту культури.

Якось мене викликали в обласне управління культури і запросили зайти до А.Й.Лучка. У кабінеті мене зустрів статний, високий чоловік. То був Андрій Йосипович. Відбулася розмова про те, як мені працюється, чи подобається робота, про сімейні обставини та інше. Потім він запропонував мені подумати, чи згодилася б я зайняти посаду завідуючої бібліотеки для дорослих у м.Гайсині замість директорки, що йшла на пенсію. Він сказав, що як молодий спеціаліст я змогла б проявити себе на керівній посаді. Тим паче, що мої батьки на той час там проживали, отже, була б вирішена житлова проблема.

Зараз я розумію, що перед тим, як зі мною зустрітися, Андрій Йосипович уважно ознайомився з моєю біографією. Він мріяв, щоб фахівці з вищою бібліотечною освітою працювали не тільки в обласному центрі, але й у районних та сільських бібліотеках. Андрій Йосипович робив усе для того, щоб кадри бібліотек постійно поповнювалися спеціалістами. Лише у 1970 р. до нашої бібліотеки після інституту прийшли шість випускниць.

Попри те, що Андрій Йосипович не знав багатьох працівників бібліотек області, завжди намагався створити такі умови праці, щоб і людині було зручно, і справи виконувалися на належному рівні.

Був він людиною поміркованою та далекоглядною, намагаючись докорінно вивчати та вирішувати проблеми. Працюючи самовіддано на благо бібліотечної справи, цінував у людях таку ж якість.

З 1974 р. Андрій Йосипович очолив обласну бібліотеку і мені пощастило працювати з ним небагато, немало – чверть століття. Пригадую комплексні перевірки роботи бібліотек під його керівництвом. Це завжди були ділові виїзди, які завершувалися серйозними розмовами та міркуваннями над тим, що конкретно можна зробити для поліпшення роботи.

З великою повагою ставився директор до книги, багато уваги приділяв комплектуванню фондів. Він добре розумів, що тільки освічена людина може зробити багато корисного у своїй справі.

Упродовж 1970-80 рр. до фондів бібліотек області багатьох районів надійшли численні зібрання класиків української, російської та зарубіжної літератури. А ще він дбав про те, щоб ці книги не лежали мертвим грузом, а слугували справді цінним надбанням кожної людини, яка бажає поринути у світ літератур-ної царини.

Андрій Йосипович запам’ятався мені справжнім ентузіас-том своєї справи, діловою, розумною, компетентною людиною, фахівцем, Бібліотекарем з великої літери. Це людина з власною точкою зору, яку завжди вміло відстоював.

Пригадую такий випадок. Я готувала до друку список літератури про винахідників і раціоналізаторів м.Вінниці та області. А вся інформація, котра виходила з-під чийогось пера, проходила через руки Лучка. Переглянувши мій список, він вказав на те, що мною випущено з поля зору прізвище ще одного винахідника. Ніщо не проходило повз його увагу. Андрій Йосипович відзначався уважністю, скрупульозністю та надзвичайною відповідальністю за те, щоб справи свої та колег виконувалися бездоганно.

А ще він був життєрадісною, дотепною та веселою людиною. Сам жартував і міг щиро сміятися над чиїмось жартом.

Пригадую наші спільні бібліотечні свята, зустрічі Нового року, 8 березня, коли колектив, у якому було багато молоді, збирався разом. Андрій Йосипович співав, танцював, брав участь у різноманітних конкурсах нарівні з усіма присутніми.

А ще він дуже любив шахи. У бібліотеці був великий шаховий стіл з дуже гарними дерев’яними шахами. Частенько після роботи Андрій Йосипович влаштовував у своєму кабінеті турніри з колегами. І майже завжди виходив переможцем.

З плином часу залишилися лише добрі спогади про Андрія Йосиповича – хорошого, справедливого керівника, наставника, бібліотекаря…

* * *

С.Г.Івахова,

ветеран ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва

На початку 60-х рр. минулого століття обласна бібліотека в особі Андрія Лучка – випускника Харківського державного бібліотечного інституту – отримала гарного фахівця, а її комсомольська організація – активного комсомольця (він одразу ж був обраний заступником секретаря).

Я не була свідком кар’єрного росту Андрія Йосиповича, але коли через сім років повернулася до Вінниці, то на роботу у відділ обробки літератури і організації каталогів обласної бібліотеки мене приймав разом із тодішнім директором, Героєм Радянського Союзу І.М.Філіповським, заступник начальника обласного управління культури А.Й.Лучко.

Коли Андрій Йосипович 1974 р. обійняв посаду директора «Тімірязєвки», він демонстрував відмінну фахову підготовку, постійну роботу над собою, неабиякі організаторські здібності. Особисті якості, опора на творчий, працелюбний колектив сприяли тому, що Вінницька обласна бібліотека була однією з кращих в Україні.

У тісній взаємодії дирекції (директор А.Й.Лучко та його заступник Г.К.Смагло) і керівників відділів обробки літератури та організації каталогів, комплектування, науково-методичної роботи здійснювалися важливі проекти, зокрема впровадження системи бібліотечно-бібліографічної класифікації, переведення на ці таблиці систематичних каталогів обласної і районних книгозбірень, проведення централізації бібліотечної мережі та створення зведених каталогів на фонди ЦБС. Постійно треба було щось узгоджувати, шукати раціональні рішення, іноді такі спілкування проходили на підвищених тонах, але це була наша робота, наше життя.

І все ж Андрій Йосипович більше згадується поза директорським кабінетом, наприклад, весняне прибирання нашого парку культури і відпочинку, де він, оберігаючи колег-жінок, піднімав на вантажівку великі тюки, хоч при серйозних вадах зору, це йому було протипоказано.

На святах колективу бібліотеки (8 березня, Новий рік, ювілеї закладу та інші) після офіційних поздоровлень забував, що він директор, натхненно співав, дотепно жартував, запально танцював. Особливо запам’яталося, як він декламував вірші Олександра Блока. Відчувалося особисте глибоке розуміння поезії та співзвучність думок автора з відчуттями й настроєм самого Андрія Йосиповича.

А.Й.Лучко з притаманними тільки йому рисами, не завжди дипломатичний та зручний, був, безперечно, незвичайною особистістю. Свій життєвий шлях він пройшов гідно – так як йому підказувало його сумління. 

* * *

Т.В.Кузьмик,

колишній головний спеціаліст

з питань бібліотечної роботи

управління культури Вінницької облдержадміністрації

Андрій Йосипович Лучко був неординарною постаттю у сфері культури. Його високий професіоналізм, досконале знання бібліотечних технологій високо оцінювалися серед бібліотечної громадськості не лише області, але й далеко за її межами. Він – знаний і визнаний владними структурами та Міністерством культури УРСР. Тому не випадково його неодноразово включали в робочі групи з розробки інструктивно-методичних матеріалів з питань бібліотечної діяльності та навіть законодавчих актів, у тому числі першого бібліотечного Закону «Про бібліотеки і бібліотечну справу». Його ідеї бралися до уваги, рекомендації, зауваження, пропозиції сприймалися зазвичай схвально та враховувалися в роботі.

Лучко А.Й. – один із фундаторів Вінницької обласної наукової бібліотеки. Принциповий, далекоглядний керівник, він доклав чимало зусиль, щоб Міністерство культури України віднесло підпорядкований йому заклад до І групи з оплати праці.

Йому було притаманне надзвичайно відповідальне ставлення до підбору і розстановки кадрів, перевага надавалася фахівцям з вищою бібліотечною освітою. З упевненістю можна сказати, що за його керівництва випадкових людей у бібліотеці не було. Андрій Йосипович жив проблемами працівників, вирішуючи питання забезпечення житлом, матеріальної допомоги, придбання ліків.

Мені довелося працювати у творчому тандемі з Андрієм Йосиповичем понад 20 років, вирішувати спільно проблеми розвитку бібліотек Вінниччини.

У кінці 90-х управлінням культури була зініційована ідея об’єднання методичних відділів обласних бібліотек, що вкрай збентежило колективи цих книгозбірень. Тоді Андрій Йосипович застерігав: «Тут потрібні спільні, виважені дії керівників і Вас, Тетяно Василівно, як головного спеціаліста з питань бібліотечної роботи обласного управління культури, щоб нововведення були науково обґрунтованими і правомірними».

Про далекоглядність А.Й.Лучка як керівника свідчить і такий факт. Коли в середині важких 90-х постало питання скорочення кадрів, в обласній науковій бібліотеці не постраждав жодний співробітник, скорочення відбулося лише за рахунок наявних вакансій.

Заслуги Андрія Йосиповича були визнані не лише бібліотечною спільнотою, але й владою, тому він відзначений багатьма нагородами, у тому числі орденами і медалями. Йому присвоєно почесне звання «Заслужений працівник культури».

Важко писати про Андрія Йосиповича «був». Він живе в нашій пам’яті у своїх добрих справах, ідеях, які й сьогодні є актуальними. Ми зустрічаємося з ним, живим, у кінофільмі, знятому до 100-річчя ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва та відеофільмі з нагоди відзначення його 70-літнього ювілею.

* * * 

Т.І.Лятавська,

зав. відділом попереднього замовлення:

МБА, ЕДД, ПА ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва

Після закінчення Київського державного інституту культури, за направленням я була призначена у Вінницьку міську ЦБС, хоча дуже хотілося потрапити в ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва, де на той час, на жаль, місця не було.

Але трудова стежина через півтора десятиліття все ж таки привела мене у березні 1992 р. до обласнї книгозбірні. Тоді я вперше зустрілася з її директором. Сидячи у своєму кабінеті за масивним столом, над яким висів портрет Т.Г.Шевченка, Андрій Йосипович, приклавши палець до перенісся, час від часу поправляв окуляри (як я потім зрозуміла – мав таку звичку), зустрів мене доброзичливо. Поцікавився, звідки я родом. Виявилося, що ми з ним земляки – з Житомирщини. Перевірив додаток до диплому, де були проставлені оцінки. Досить схвально сприйняв те, що я закінчила інститут на стаціонарній формі навчання і з гарними оцінками. Відзначив також гарний, чіткий почерк і попутно відмітив, що по почерку визначає характер людини. Він прискіпливо придивлявся до мене і детально розпитував про мою родину – батьків, чоловіка. А далі запитав, де б я хотіла працювати. Я відповіла, що відділ для мене не має значення, але мені найбільше подобається спілкування з людьми, виконання тематичних запитів, робота, пов’язана з обслуговуванням читачів.

Після щирої, відвертої розмови, я зрозуміла, що моя давня мрія здійснилася і я буду працювати в «Тімірязєвці».

Приймав Андрій Йосипович так прискіпливо на роботу не тільки мене, адже для нього завжди залишався актуальним девіз «Кадри вирішують все!». Визнання обласної книгозбірні однією з кращих не лише в Україні, але й за її межами, досягалося передусім тим, що він опирався на вміло підібраних фахівців.

Я була призначена на посаду бібліотекаря відділу міжбібліотечного абонементу (МБА), який очолювала досвід-чений фахівець, дружина Андрія Йосиповича – Лучко Валенти-на Вацлавівна.

Несправедливо говорити про директора, не сказавши про його дружину, яка була йому вірним другом, надійним соратником, порадником і однодумцем. Вона з 1968 р. працювала у відділі МБА і понад 25 років очолювала його на високому професійному рівні аж до виходу на пенсію. Цей підрозділ впродовж багатьох років займав одне з провідних місць не лише в Україні, але й у колишньому Радянському Союзі. Валентина Вацлавівна, як і Андрій Йосипович, усе своє життя присвятила бібліотеці, зробила чимало добрих справ, підготувала плеяду молодих спеціалістів. Вона була висококваліфікованим фахівцем, інтелігентною і порядною людиною.

Андрій Йосипович і Валентина Вацлавівна все життя були закохані одне в одного, а разом – у бібліотечну роботу. Вони – два професіонали, віддані улюбленій бібліотечній справі. Кредом їхнього життя було чесне служіння людям. Вони були патріотами «Тімірязєвки», вболівали за формування і збереження її позитивного іміджу.

Андрію Йосиповичу було притаманне трепетне ставлення до книги і служіння читачеві. Хоча за час його директорства було розпочато впровадження нових інформаційних технологій, бібліотека, завдяки ґранту від фонду Євразія ще 1996 р., однією з перших в Україні, отримала доступ до світової мережі Інтернет, він був твердо переконаний, що комп’ютер – це інструмент, Інтернет – спосіб отримання оперативної інформації, а значення книги, читання завжди залишиться незмінним.

Уже перебуваючи на заслуженому відпочинку, Андрій Йосипович цікавився чим живе колектив, які є проблеми, чи потрібне його втручання в роботу бібліотеки. Усі ми відчували, що він уболіває за свій заклад, для якого так багато зробив і якому присвятив понад чверть століття свого життя.

Він виникає у моїй пам’яті задумливим, вимогливим, енергійним, прямолінійним і, в той же час, добрим. Вічна йому пам’ять, а світло Стусової свічки, запаленої Андрієм Йосиповичем, нехай залишає свій вогник у кожному серці.

* * *

Т.О.Марчук,

зав. відділом рідкісних і цінних видань

ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва

Коли мої колеги запропонували написати про Андрія Йосиповича Лучка, я погодилася не вагаючись. І саме з цієї миті мене заполонили теплі, приємні спогади, які змусили повернутися у минуле.

Пам’ятаю, як у далекому 1977 р., одразу після закінчення школи, я з великою гордістю і не меншим хвилюванням переступила поріг «святая святих» нашого міста – бібліотеки імені К.А.Тімірязєва.

Першою людиною, з якою познайомилась у стінах Бібліотеки, був саме її директор, Андрій Йосипович Лучко – він приймав мене на роботу!

Перше візуальне враження збереглося до сьогодні: висока, статна, елегантна людина у великих окулярах, із серйозним виразом обличчя. «Не вийде», – миттєво пронеслось у голові, але після короткої доброзичливої співбесіди мене взяли в бібліотеку.

Під керівництвом А.Й.Лучка я працювала понад двадцять років. Мене завжди захоплювали в ньому любов до своєї справи, ерудиція, освіченість, мова – чиста, вишукана українська мова, якою він розмовляв, незважаючи на те, що в пошані була російська. Він був не тільки висококваліфікованим спеціалістом, вимогливим до себе та до колег, але й мудрою, уважною людиною, порадником для молодих кадрів.

Андрій Йосипович став своєрідним диригентом у моєму житті. Саме завдяки його наполегливим рекомендаціям я здобула середню спеціальну, а потім вищу бібліотечну освіту. Щиро, по-батьківськи він вітав мене з одруженням, з народженням дитини. Як депутат міської ради, А.Й.Лучко допоміг моїй сім’ї отримати довгоочікуване житло.

Андрій Йосипович був людиною інтелігентною, тактовною, витриманою, з великою мірою самодисципліни, але водночас мав досить твердий характер і завжди відповідав за свої вчинки. Ці риси сприяли йому, як керівнику, у вирішенні багатьох проблем, що виникали у колективі. Саме наполегливість і принциповість допомогли йому «відвоювати» у влади таке потрібне додаткове приміщення для нашої «Тімірязєвки» (тепер – філія по вул. Соборній, 70).

Діяльність А.Й. Лучка не вичерпувалася лише професій-ними обов’язками. Він був гарним господарем, не цурався ніякої роботи. На суботниках і в санітарні дні копав, підмітав, забивав цвяхи, ремонтував полиці, носив стелажі. При черговому переміщенні фонду, поруч із підлеглими колегами, стояв на «конвеєрі», енергій-но і завзято вантажив бібліотечний автобус журналами й газетами, які потребували оправи в майстерні, сам їх туди відвозив.

Згадується вислів «Бійтесь байдужих…». Андрій Йосипович ніколи не належав до подібних людей, завжди відповідально ставився до будь-якої справи. Для нього не було дрібниць – важливим було все. А найголовніше – ніколи свою директорську посаду не ставив вище людей, хоча нерідко міг покритикувати, зробити зауваження.

Не був байдужим до життя колективу і тоді, коли пішов на пенсію: часто відвідував різноманітні культурні заходи, виступав на зібраннях бібліотекарів, давав інтерв’ю, з колективом рідної «Тімірязєвки» відзначив свій 70-річний ювілей.

А.Й.Лучка я часто бачила за межами бібліотеки – ми жили в одному районі, практично на одній вулиці. При зустрічах цікавився моїм життям, розпитував про роботу, з гумором згадував часи, коли «відправляв» мене на навчання до Київського інституту культури.

Неодноразово бачила, як часто він прогулювався зі своїм песиком, симпатичним кокер-спанієлем, проспектом Космонавтів, як у дворі в чоловічій компанії грав у шахи… І що дивно – попри пенсійний вік! – Андрій Йосипович залишився таким самим, яким я побачила його вперше: високим, статним, елегантним, у великих окулярах та із серйозним виразом обличчя…

* * *

П.І.Цимбалюк,

учений секретар ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва,

заслужений працівник культури України

Постать А.Й.Лучка стала відомою мені ще з початку 70-х, коли я працювала на посаді методиста Літинської райбібліотеки для дорослих.

Постать А.Й.Лучка стала відомою мені ще з початку 70-х, коли я працювала на посаді методиста Літинської райбібліотеки для дорослих. Мої колеги, бібліотечні працівники району, з повагою і, певною мірою, побоюванням розповідали про те, як Андрій Йосипович відвідував книгозбірні області з метою перевірки і надання методичної та практичної допомоги, про його високий професіоналізм та вимогливість.

Уперше я зустріла А.Й.Лучка, на той час заступника начальника обласного управління культури, на одному з обласних семінарів, який проходив у приміщенні колишнього технічного відділу ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва. Привернув увагу статний чоловік в окулярах, який сидів за столом президії в бездоганно відпрасованому костюмі, з рукавів піджака якого виглядали сніжно-білі манжети сорочки з вдало підібраними запонками. Зупиняюся на таких, здавалось би на перший погляд, дрібницях не випадково, адже це характеризує людину, говорить про те, наскільки цей чоловік акуратний, зібраний, пунктуальний, як ставиться до своєї зовнішності, так і до будь-якої справи – з повагою і відповідальністю. І таким, до слова, він залишався до кінця свого життя.

А далі – проникливий виступ про роль і значення бібліотек у вихованні населення, проблеми діяльності та шляхи їх подолання, престиж бібліотечної професії. Він був настільки переконливим, так запалював своїми сміливими, креативними ідеями, що йому вірили присутні і будували подумки плани, як втілити у життя надані ним рекомендації.

Наступна зустріч, і уже особисте знайомство, відбулися у травні 1974 р., під час спільного виїзного семінару інспекторів районних відділів культури та методистів районних бібліотек, що проходив у Немирівському районі. Андрій Йосипович, на той час уже директор Вінницької ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва, їхав до Вінниці разом із учасниками семінару в звичайному автобусі, був душею компанії, весело розмовляв та жартував, намагаючись внести розрядку в атмосферу певної скованості, викликаної його присутністю.

Поступово всі почали долучатися до розмови, у тому числі і я. Ми особисто не були знайомі, я була серед небагатьох «новеньких» методистів, і він звернув на мене увагу, запитав, звідки я, а дізнавшись, сказав, що він чув від інших колег про моє бажання працювати в обласній науковій бібліотеці. Коли я відповіла ствердно, він запросив мене наступного дня зайти до нього в кабінет, що я й зробила. Андрій Йосипович запропонував мені на вибір кілька посад, зокрема, очолити Вінницьку районну бібліотеку для дорослих, обійняти посаду зав. відділом комплектування або методиста “Тімірязєвки”. Я вибрала посаду методиста.

Методисти обласної наукової бібліотеки на той час були особливою кастою, а відділ вважався одним із провідних. І хоч до цих співробітників були підвищені вимоги, зате і користувалися вони великим авторитетом не тільки у керівництва свого закладу, але й у працівників книгозбірень області.

Я вдячна Андрію Йосиповичу за те, що він прищеплював своїм підлеглим почуття великої відповідальності за доручену справу, навчав дотримуватися дисципліни трудової і виконавської, домагався, щоб будь-який документ, який готували фахівці бібліотеки був грамотний і професійний, а виступи на бібліотечних зібраннях змістовні та новаторські. Його, переважно демократичний, стиль керівника іноді змінювався авторитарним, коли вирішувалися принципові для життєдіяльності бібліотек проблеми.

За значний період діяльності під керівництвом Андрія Йосиповича (а це більше двох десятиліть на відповідальних посадах, пов’язаних із роботою на область), можна назвати чимало цікавих спільних проектів, робіт, заходів із підвищення кваліфікації, виїздів, які сприяли розвитку бібліотечної справи Вінниччини.

Андрій Йосипович був вимогливий до інших, а найбіль-ше – до себе. Але в той же час ми завжди відчували себе захищеними. Його принциповість іноді межувала з одержимістю. Він відстоював інтереси свого закладу та бібліотек області, а також власну позицію, незважаючи на посади і авторитети. Своїм особистим прикладом, професіоналізмом і працелюбністю ставив перед підлеглими досить високу планку, досягти якої було непросто.

Згадуються також неформальні стосунки колективу і його директора. Це, перш за все, поїздки в колгоспи, де працівники бібліотеки допомагали трудівникам села збирати врожай, а також участь у суботниках у парку культури і відпочинку імені Максима Горького. Андрій Йосипович і тут показував приклад працелюбності й ентузіазму. Будь-яку справу робив із гарним настроєм та натхненням, спонукаючи наслідувати його приклад своїх колег. Завжди був душею компанії: на бібліотечних вечірках танцював, декламував вірші.

Навіть після виходу на пенсію він вболівав за життя бібліотеки, брав участь у написанні її історії, був постійним учасником Стусівських читань та заходів, що проходили в рамках відзначення Всеукраїнського дня бібліотек..

У цей ювілейний рік згадуються тільки добрі справи, які зробив для свого рідного колективу та бібліотек області А.Й.Лучко, а також для окремих працівників, ну і, звичайно ж, особисто для мене.

За сприяння директора, я спочатку отримала місце в гуртожитку бібліотеки, а потім – кооперативну квартиру, за що я йому також дуже вдячна. Так склалося, що ми із сім’єю А.Й.Лучка понад 25 років проживаємо в сусідніх будинках, тому спілкування з ним тривало і після виходу його на заслужений відпочинок. Йдучи вранці на роботу, я часто зустрічала Андрія Йосиповича, коли він вигулював собаку і на ходу читав свіжу газету (він до останнього не втрачав інтересу до тих подій, що відбуваються в місті, Україні та світі), як вони з дружиною їхали на дачу, а ввечері втомлені, але задоволені, поверталися додому, як вечорами він грав із такими ж любителями у шахи.

Минуло вже три роки, як Андрія Йосиповича немає з нами, але я його пам’ятатиму завжди. Щорічно в день смерті, 3 лютого, та в провідну неділю, що випадає на Трійцю (Зелені свята), я з колегами, або з дружиною А.Й.Лучка, Валентиною Вацлавівною, вклоняюся могилі, де люблячою родиною йому встановлено пам’ятник.

* * *

Л.Д.Чернецька,

бібліотекар І категорії ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва

Моє перше знайомство з Андрієм Йосиповичем Лучком відбулося восени 1966 р. у бібліотеці одного із сіл Тиврівського району, на базі якого проводився семінар бібліотечних працівників. На ньому виступав, тоді ще завідуючий методичним відділом обласної бібліотеки ім. К.А.Тімірязєва, А.Й.Лучко. Важко тепер пригадати, яка була тематика цього зібрання, але його виступ був настільки блискучим, змістовним і новаторським, що не залишив байдужим нікого. Відчувався рівень дійсно висококваліфікованого бібліотечного фахівця, яким він був упродовж усього свого життя.

У народі кажуть, що часто випадки в житті впливають на долю людини, тож цей семінар вирішив і мій подальший професійний шлях. На той час я уже сьомий рік працювала в бібліотеці с.Ворошилівка за направленням з Тульчинського культосвітнього технікуму і закінчувала Київський філіал Харківського державного інституту культури.

Після мого виступу на уже згаданому семінарі, А.Й.Лучко запропонував мені очолити Тиврівську районну бібліотеку. Я, звичайно, відмовилася, адже у Тиврові не було ніякої перспективи одержати житло. Через два місяці Андрій Йосипович надіслав мені записку: «Приїздіть, для Вас є цікава новина». І вже 22 лютого 1967 р. я, при його сприянні, була переведена на посаду методиста обласної бібліотеки ім. К.А.Тімірязєва. Працювала спочатку в підпорядкуванні А.Й.Лучка як завідуючого методичним відділом, а з 1974 р. – як директора бібліотеки.

На той час у бібліотеці трудилися майже всі фахівці, працівники із значним досвідом роботи і талановита молодь. Андрію Йосиповичу, як, власне, і всім іншим співробітникам, постійно треба було бути «на висоті». Досягалося це постійною самоосвітою, вимогливим ставленням як до себе, так і до своїх колег.

Із думкою Лучка рахувалися фахівці Міністерств культури та методичні центри союзного і республіканського рівнів, тому значна кількість важливих вивчень, експерименти з питань бібліотечної справи починалися саме з Вінницької області, а вже потім втілювалися в практику роботи бібліотек України. На базі книгозбірень Вінниччини неодноразово проводилися республіканські семінари, наукові конференції (особливо у період централізації бібліотечної мережі), розроблялися важливі документи, інструкції, положення.

І в центрі цих подій був А.Й.Лучко. Жодний документ не вийшов із бібліотеки без редакції Андрія Йосиповича. він обов’язково переглядав власні видання бібліотеки, ділові папери та вносив свої корективи.

Лучко – Стрілець за знаком зодіака, що повністю відпові-дало його характеру. Це був дійсно стійкий «боєць», який все життя відстоював роботу та інтереси колективу бібліотеки і бібліотечної галузі. Йому доводилося постійно налагоджувати зв’язки з владою, особливо при вирішенні долі приміщення бібліотеки.

Варто відмітити, що Андрій Йосипович був прекрасним сім’янином, дуже пишався своєю дружиною і сином. Також в нього було чимало захоплень – він любив поезію, пісні, гру в шахи. Пригадується цікавий випадок, коли він прийшов дуже засмучений через те, що в команді для участі в турнірі не вистачало одного гравця. Тоді мені довелося виручати Андрія Йосиповича і взяти участь у змаганнях.У результаті ми пишалися тим, що наша команда в цьому турнірі виборола 2-е місце.

Він любив лижні прогулянки. У бібліотеці було кілька пар лиж, тож він разом із дружиною часто робив вилазки до міського парку культури і відпочинку ім. Максима Горького.

Навіть працюючи директором, він ніколи не цурався фізичної праці: ні на полях, під час залучення працівників бібліотеки до збирання врожаю, ні на суботниках, ні в бібліотеці, де, враховуючи переважно жіночий склад колективу, доводилося переносити чимало вантажів, зокрема стелажів, столів, іншого обладнання.

Коли у 1987 р. на загальних зборах колективу обговорювали кандидатуру А.Й.Лучка на подання документів для присвоєння йому почесного звання «Заслужений працівник культури УРСР», усі підтримали цю пропозицію одноголосно. Адже за 80 років існування «Тімірязєвки», це була перша нагорода такого рівня. До цього, правда, окремі працівники бібліотеки, серед них і Андрій Йосипович, за свою працю нагороджені орденами і медалями, іншими відзнаками. Він став другим бібліотекарем Вінниччини, який отримав це почесне звання.

Незважаючи на те, що бібліотечна робота, особливо методичного центру такого статусу, як ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва, була завжди досить складною і відповідальною, заробітна плата бібліотекарів, у тому числі й керівників книгозбірень, була низькою. Але бібліотечні працівники, у більшості, були фанатами своєї справи. Любов до професії, книги переважала над матеріальними благами. Тому 1997 р., вітаючи Андрія Йосиповича з 60-літнім ювілеєм, я жартома в кінці вітальної листівки написала: «...немає Майамі, своїх літаків, лиш пенсія світить у 40 рублів».

* * *

В. М. Дубовий,

колишній директор обласної бібліотеки для юнацтва,

старший викладач університету «Україна»

Бібліотечна гавань – мудра й таємнича. Яскравим маяком у її центрі був Андрій Йосипович Лучко, колишній директор найбільшої бібліотеки області – «Тімірязєвки». Як висококваліфікований фахівець бібліотечної справи, глибокий знавець книжкової мудрості, він завжди гордився своєю причетністю до бібліотечної галузі, знаходився в авангарді всіх бібліотечних подій. Його голос, мудрий і принциповий, постійно звучав серед бібліотечного гурту: в районах, обласному центрі, багатьох містах України. І завжди говорив про долю бібліотек, їх працівників, робота яких не завжди знаходила гідну оцінку і розуміння суспільства та влади. І за це безмірно пристрасне служіння бібліотечній галузі Андрія Йосиповича Лучка високо цінували сучасники і будуть довго пам’ятати нащадки.

Але бібліотечна діяльність – то не єдина сфера інтересів Андрія Йосиповича. Він був усією душею закоханий у землю, у той клаптик городу розміром чотири сотки, який офіційно називався садовою ділянкою. Тут її господар вирощував продовольчі культури, разом зі своєю родиною причепурював невеличку хатинку, що слугувала місцем для відпочинку. Безмірну закоханість у природу, землю й у все, що на ній росте, Андрій Йосипович постійно підтверджував конкретними справами. Важко повірити, але на його невеличкій ділянці землі розкішно проростали і давали гарні врожаї більше тридцяти видів плодових дерев, ягідників та різних городніх культур. А на видному місці, ближче до людського ока, в цей оазис рослинного світу гармонійно впліталася ще й мозаїчна картина чарівних квітів. Багато радості приносили перці, баклажани, огірки та помідори, милуючи різнобарв’ям. До слова, дозрівали вони тут раніше, ніж в інших, при цьому мали привабливий вигляд і чудовий смак. Гарною звичкою Андрія Йосиповича, його дружини Валентини Вацлавівни та їхнього сина Олега було щедре пригощання сусідів цими дарами природи.

Садова ділянка. Проходять роки, і цей райський куточок на околиці Вінниці, виплеканий у свій час роботящими руками і освячений добрим серцем Андрія Йосиповича, щороку квітне, дає щедрі врожаї, закликає всіх берегти і примножувати красу землі і людських стосунків.

Плодоносить сад, тішить усіх своєю ошатною красою. І лише одного року, залишившись без господаря, сад не зацвів. Засумував, а з ним – і всі ті, хто знав цю неординарну людину – Андрія Йосиповича Лучка, хто працював разом із ним, для кого він був рідним і близьким.

* * *

Т.А.Мрищук,

директор Вінницької обласної бібліотеки

для дітей ім. І.Я.Франка

У моїй пам’яті до сьогодні Андрій Йосипович постає не лише як професіонал високого рівня, авторитетний керівник і організатор бібліотечної справи, але й як мудрий наставник, який по-батьківськи ставився до молодих кадрів, особливо творчих і перспективних.

Важливу роль він зіграв і в моєму житті, в становленні як фахівця і керівника обласного бібліотечного закладу. До речі, ідея призначити мене на посаду директора Вінницької обласної бібліотеки для дітей ім. І.Я.Франка якраз і належить А.Й.Лучку.

Не маючи ще належного досвіду, я, як молодий керівник, зверталася до нього за порадами, починаючи від господарських проблем, а їх у бібліотеці на той час було чимало, до різного роду управлінських та творчих питань, вирішення яких потребувало значних знань та практичних навичок. Жодного разу я не почула відмови, тому мені особисто працювати з ним було дуже легко, завжди відчувала його підтримку, навіть батьківське ставлення до себе. Я ж, у свою чергу, завжди прислухалася до його професійних порад, адже енциклопедичні знання, авторитет Андрія Йосиповича були незаперечні і багато важили для мене як спеціаліста.

На бібліотечних зібраннях відбувалися різноманітні творчі дискусії, особливо стосовно діяльності книгозбірень Вінниччини, і, зокрема, дитячих бібліотек, надання їм методичної і практичної допомоги, організації підвищення кваліфікації, але в результаті ми приходили до спільної думки, керуючись, перш за все, інтересами справи, а не власними амбіціями. Завдяки директору головного методичного центру та за підтримки обласного управління культури, робота на область була скоординована, відчувалася єдність методичного керівництва. Діяла рада директорів, яку очолював А.Й.Лучко, що якраз і вирішувала різні питання співпраці між бібліотечними закладами обласного рівня.

Пройшли роки... У моєму житті зустрічалося чимало професійних, освічених колег, у тому числі керівників різних рангів, але Андрій Йосипович залишиться у моїй пам’яті як взірець служіння книзі, улюбленій бібліотечній справі. Я завжди пам’ятатиму його як неординарну особистість і з вдячністю згадуватиму як старшого товариша та мудрого наставника.

* * *

Л.С.Драганюк,

директор Мурованокуриловецької ЦРБ,

заслужений працівник культури України

Андрій Йосипович Лучко був і залишився для мене прикладом сумління і відданості улюбленій справі.

Знаю його як справжнього подвижника, новатора розвитку бібліотечної галузі на Вінниччині. Його організаторський хист, вимогливість до самого себе і колег спонукали до обов’язковості, порядку, що відшліфовувало кращі якості керівника у кожного з нас.

Як високопрофесійний спеціаліст, досить освічена і багатогранна людина, справжній новатор бібліотечної справи в області, він постійно спрямовував свій талант на утвердження престижу бібліотечної професії, завжди домагався від високопосадовців пріоритетного ставлення до бібліотечних установ, зокрема у плані забезпечення на державному рівні належного комплектування новою літературою фондів бібліотек. Йому завжди боліла недосконала чи застаріла нормативно-правова база. Постійно проймався проблемою незадовільного матеріально-технічного забезпечення. І найбільш характерним для Андрія Йосиповича – були велика відвертість, сміливість і навіть мужність, з якими він порушував питання про назрілі проблеми бібліотечної справи перед керівництвом області та Міністерством культури України.

Він говорив завжди так, щоб його почули. Андрій Йосипович надавав великого значення професійному зростанню, його стрімке самовдосконалення ми відчували під час виступів, консультацій на обласних семінарах, ділових зустрічах, що спонукало кожного до творчих, інноваційних справ.

Перебуваючи уже на заслуженому відпочинку, Андрій Йосипович не забув про дату мого народження і в день 50-річчя спозаранку привітав з ювілеєм та присвоєнням звання «Заслужений працівник культури України». Його вітання стало для мене також великою нагородою.

* * *

Л.О.Кирилюк,

директор КЗ «Барська районна бібліотека»,

заслужений працівник культури України

З глибокою людською вдячністю згадую кінець червня 1975 р., коли я, ще студентка бібліотечного відділу Тульчинського культосвітнього училища, складала випускні іспити. Головою державної комісії був Андрій Йосипович Лучко, тоді новопризначений директор ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва. Часто оживають у пам’яті слова його схвальної оцінки моїх знань, як і трепетна мить отримання диплому з відзнакою з рук мудрого наставника. Тож від самого початку своєї професійної діяльності відчувала майже батьківську підтримку і розуміння. Андрій Йосипович умів заохочувати і надихати, хоча заслужити його похвалу було нелегко.

З 1977 р. нас із Лучком пов’язували понад два десятиліття професійної співпраці. Саме він, ніби благословивши на майбутні професійні звершення і досягнення у ті непрості часи, дає згоду на моє призначення – спочатку на посаду завідуючої Барською районною бібліотекою для дорослих, а невдовзі, у грудні 1978 р., – директором районної централізованої бібліотечної системи.

До виходу керманича на заслужений відпочинок у 1999 році, майже чверть століття відчувала я на собі світло його організаторського таланту, стиль роботи якого дивним чином поєднував дисциплінованість і ентузіазм, взаємоповагу і неупереджене ставлення, вимогливість та проникливе розуміння різних професійних ситуацій.

Хотілося б ще розповісти про такий випадок. У перші місяці моєї професійної діяльності проводилася районна читацька конференція, серед почесних гостей якої був і Андрій Йосипович, який відгукнувся на моє запрошення. Через відсутність досвіду проведення таких відповідальних заходів мене охопило велике хвилювання. Керівник «Тімірязєвки» тоді схвально відгукнувся про організацію конференції, підтримавши мої починання, що відіграло важливу роль в утвердженні ініціативності, наполегливості та професійної і громадянської зрілості.

Андрій Лучко залишив по собі світлу пам’ять і достатньо значних перетворень задля розвитку бібліотечної справи у Барському районі.

* * *

В.С.Липко,

директор Липовецької ЦРБ,

заслужений працівник культури України

Андрій Йосипович Лучко був директором від Бога. Перше знайомство моє відбулося у нього в кабінеті, де я проходила співбесіду в зв’язку з моїм призначенням заступником директора Оратівської ЦБС. Мене, молоду сільську дівчину, яка захотіла сама піти піднімати «цілину» у новоствореному Оратівському районі, засипали запитаннями три чоловіки – корифеї бібліотечної справи А.Й.Лучко, Г.К.Смагло, С.П.Кваша. Я, наскільки могла, відповідала на їхні запитання, щось знала, чогось не знала, почувала себе не дуже впевнено, бо, не знаючи досконало бібліотечної справи, я, звичайно, «плавала» мілко.

Тоді Андрій Йосипович подивився на мене і сказав колегам: «З цієї дівчини будуть люди, тому що вона сама поїхала у новостворений район, керівництво якого їй нічого не обіцяло». У результаті, співбесіда завершилася для мене успішно. І я поїхала працювати в Оратів заступником директора із загальних питань.

Оратів – віддалений район від обласного центру, тому, щоб вирішити ті чи інші питання, я завжди приїжджала у методичний кабінет обласної бібліотеки ім. К.А.Тімірязєва, де мене, зазвичай, привітно зустрічала і пригощала чаєм завідуюча методичним відділом Олена Іллівна Лозінська, яку чомусь усі боялися, навіть її погляду, її приїзду в райони, а мені саме з нею було дуже просто і легко. Я тоді вже навчалася в інституті культури у Києві і з цікавістю слухала Олену Іллівну, яка радила, як правильно організовувати цикли книжкових виставок, проводити семінари та методичні дні.

Відвідуючи обласну бібліотеку, я зустрічала Андрія Йосиповича, який завжди мене запитував, як мої справи, чи потребую я допомоги. З батьківською турботою цікавився, чи обіцяє район житло.

Доля так розпорядилася, що у 80-ті роки я пішла працювати директором централізованої бібліотечної системи у м.Липовець, де також відчула підтримку свого наставника – Андрія Йосиповича.

Андрій Йосипович Лучко для нас, директорів ЦБС Вінниччини, був порадником, захисником, юристом, до якого ми могли звернутися з будь-яким запитанням, проблемою і він завжди нам давав поради з вирішення того чи іншого питання. Коли виникала загроза закриття сільської бібліотеки, то приїздив особисто до керівництва району і намагався захистити книгозбірню.

Мені запам’ятався Андрій Йосипович справжнім подвижником бібліотечної справи на Вінниччині, творчою особистістю, висококваліфікованим спеціалістом, автором багатьох методич-но-бібліографічних матеріалів, доброю та чуйною людиною.

З його легкої руки я вже понад 25 р. працюю директором центральної районної бібліотеки у м.Липовець. Маю повагу і підтримку колег та жителів району. І коли б мене зараз запитали: «Якби вам повернути роки назад, яку б професію ви обрали?». Я б з гордістю відповіла: «Бібліотекаря». У значній мірі, цю гордість прищепив мені Андрій Йосипович, який закликав бути таким фахівцем, щоб нашу професію не піддавали сумнівам і не вважали другорядною.

* * *

В.П.Нагірняк,

директор Томашпільської ЦРБ

З Андрієм Йосиповичем Лучком мені пощастило познайомитися у 1979 р., коли мене, ще молодого спеціаліста, було призначено на посаду завідуючої районною бібліотекою для дорослих у Томашпіль. В області саме завершувалася централізація бібліотек, необхідно було провести велику організаторську роботу по перебудові бібліотечної галузі. Фахівці обласної бібліотеки на чолі з Андрієм Йосиповичем постійно контролювали цей процес, надавали методичну і практичну допомогу, часто відвідували бібліотеки району. Мені, як майбутньому директору, він запропонував пройти підготовку на базі обласної бібліотеки. Навчанням керувала завідуюча науково-методичним відділом, нині покійна, О.І.Лозінська. Протягом тижня я стажувалася у кожному із відділів «Тімірязєвки», а пізніше познайомилася з роботою Тульчинської ЦБС, яка була експериментальною з питань централізації.

Андрій Йосипович був людиною надзвичайно ерудованою, високоосвіченою, принциповою, вимогливою до себе і своїх колег. Він був взірцем для всіх бібліотечних спеціалістів області. Ми, молоді директори, трохи побоювалися Андрія Йосиповича, але намагалися негайно реагувати на його зауваження та неухильно виконувати рекомендації обласної бібліотеки. Саме тоді в головному методичному центрі Вінниччини я пройшла справжню школу бібліотечної майстерності, яка мені прислужилася на всі роки роботи, за що я вдячна Андрію Йосиповичу та іншим тодішнім фахівцям – Л.Д.Чернецькій, В.Ф.Погутю, С.Г.Іваховій.

Інтереси бібліотечної галузі для Андрія Йосиповича були понад усе. Він був авторитетною людиною і в області, й серед колег-бібліотекарів України та намагався підняти авторитет бібліотек і бібліотечних працівників серед громадськості. Піднімаючи питання бібліотечної роботи на різних партійно-радянських форумах, на фахових нарадах, перед Міністерством культури, ідеологічним керівництвом області, часто виступав із проблемними статтями на сторінках обласної газети «Вінницька правда», по радіо, та боляче реагував, коли до бібліотечних проблем ставилися байдуже, з неповагою.

Неодноразово Андрій Йосипович відвідував бібліотеки Томашпільщини. Звичайно, для сільських бібліотекарів кожен його приїзд був подією. Наш район не був у числі передових, а ми в той час змагалися з потужним Тульчинським районом, але намагалися не пасти задніх і до порад Андрія Йосиповича завжди прислухалися.

Коли Андрій Йосипович вже був на пенсії, ми з ним зустрілися на черговому святкуванні Дня бібліотек. почали розмову про нові технології, про комп’ютеризацію бібліотек, а він сказав, що комп’ютери – це добра справа і незабаром їх буде дуже багато, як і телефонів, але книга завжди залишиться книгою, бібліотека без книги не може існувати.

* * *

З.М.Попова,

директор Хмільницької районної бібліотеки для дорослих

Діяльність Андрія Йосиповича Лучка, керівника Вінницької обласної наукової бібліотеки, завжди була багатогранною.

Для нас, бібліотекарів районної ланки, близькою була його ідея створення інформаційних центрів для спеціалістів сільського господарства, кабінетів НТІ. Адже до бібліотек надходила чимала кількість сільськогосподарської літератури, у тому числі видань про передовий досвід.

У 80-х рр. довідково-інформаційні фонди (ДІФи) на допо-могу сільськогосподарському виробництву були створені в кож-ній сільській бібліотеці району. Використовувалися різні форми роботи: дні інформації, дні спеціаліста, бібліографічні огляди тощо.

1991 р. у Хмільницької центральної районної та дитячої бібліотек з’явилася перспектива отримання кращого приміщення.

Андрій Йосипович Лучко, керівник обласного рівня, розумів важливість даного питання для Хмільницької ЦРБ. Неодноразово виїжджав до Хмільника, зустрічався з районним керівництвом. Вирішувалося питання про надання колишнього приміщення райкому партії для розміщення районних бібліотек.

Безумовно, Андрій Йосипович висловив своє бачення даної проблеми, вносив принципово важливі пропозиції. Його авторитет, вагомі аргументи допомогли у вирішенні цього важливого питання. Неодноразово приїжджав і надавав поради щодо найбільш раціонального розташування структурних підрозділів бібліотек.

Такі рекомендації та спілкування з А.Й.Лучком завжди були корисними для нашого колективу, збагачували новими знаннями, стимулювали до опанування тонкощів бібліотечної справи.

Андрій Йосипович запам’ятався нам, як людина передових поглядів, неординарна, освічена, культурна. Йому був притаманний власний погляд на різні події суспільно-економічного та культурного життя, він відрізнявся гострим розумом та оригінальністю думок. Був справжнім подвижником бібліотечної справи, фахівцем з великої літери.

Зустріч з Андрієм мені подарував лютий 1961 р., коли він, студент Харківського бібліотечного інституту, приїхав до нас на практику разом з іншими студентами, які родом із Вінниччини. Я в той час працювала секретарем-друкаркою і навчалася заочно в Тульчинському культосвітньому училищі. Коли він зайшов до кабінету директора, ми розговорилися і зрозуміли, що зустрілися назавжди. Щоранку Андрій заходив до мене. Приносив букетик підсніжників або фіалок, а щоб у вестибюлі не побачили цього, він ховав їх у рукав пальто. Всі вечори ми проводили разом: ходили в кіно, на концерти, до театру. Перед від’їздом він запропонував мені вийти за нього заміж.

У червні я закінчила технікум, а він – інститут. По телефону Андрій попросив мене звернутися до директора, щоб той надіслав до інституту запит про майбутнє призначення його на роботу до нашої бібліотеки, тому що його направляють до Києва у республіканську історичну бібліотеку. Але уже з 2 серпня Андрій працював у бібліотеці ім. К.А.Тімірязєва.

Ось так і почалося наше спільне сімейне життя, яке тривало 48 років.

Спочатку у нас не було житла, тому І.М.Філіповський, на той час директор бібліотеки, дозволив тимчасово оселитися у бібліотеці на четвертому поверсі в маленькій кімнаті. А в травні 1967 р. ми отримали квартиру.

Життєвою метою Андрія, яку він озвучив на нашій весільній вечірці, було: народити сина, щоб зберегти прізвище, посадити сад і збудувати будинок. Він реалізував сповна свої життєві цілі.

Андрій був людиною дуже розумною, ніжною, уважною, завжди турботливою за сім’ю та роботу. Коли у 1967 році в нас народився син, матеріальний стан сім’ї був досить скрутний. Щоб підзаробити чоловік працював позаштатним кореспондентом у редакціях обласного радіо та в газеті «Вінницька правда». Досить часто виходили його статті та передачі на радіо про роботу бібліотеки, огляд книг, розповіді про письменників, а на радіо навіть брав участь у передачах «Театр перед мікрофоном».

З його допомогою я навчалася спочатку на вечірньому факультеті загальноосвітніх дисциплін Вінницького педагогіч-ного інституту, а в 1967 р. закінчила Київський інститут культури.

У бібліотеці мені довелося пройти шлях від молодшого бібліотекаря книгосховища до завідуючої відділом МБА. 1995 р. я вийшла на заслужений відпочинок, а він залишився працювати ще чотири роки.

Коли у 1974 р. Андрій Йосипович став директором обласної бібліотеки, то запропонував мені перейти працювати до іншої книгозбірні, проте я не погодилася.

Так і продовжувалося наше спільне життя, яке пройшло як одна мить. Ми завжди були разом, але не надокучали один одному. У кожного з нас були свої обов’язки.

Хвороби, операції й у нього, й у мене та інші життєві негаразди ми стійко переживали разом.

Син Олег ріс під пильним наглядом татка. Закінчив школу, інститут, відслужив у армії, а потім одружився.

Раді були двом онучкам, які дуже любили дідуся. У вихідні дні вони приходили до нас, співали, танцювали. Обидві гарно малювали та дарували свої малюнки нам. Дідусь дарував їм цікаві книжки, іграшки. У нас була дуже щаслива сім’я.

Після виходу на пенсію у 1999 р. Андрій Йосипович приділяв особливу увагу праці на дачі. Його було обрано головою нашого садового колективу. Вирощував багаті врожаї яблук, картоплі, помідорів та інших культур. Збудував будиночок, скляну теплицю, в якій ми вирощуємо огірки й нині.

А в будинку, де ми мешкали, його обрали старшим у під’їзді. Він вирішував усі питання мешканців із ЖЕКом, адже будинок був новий і проблем було достатньо.

Андрій захоплювався шахами. Часто брав участь у міських та обласних змаганнях, був кандидатом у майстри спорту з шахів. В останній тиждень свого короткого життя завоював звання чемпіона області серед людей похилого віку. Йому присвоїли звання майстра спорту з шахів. Однак порадіти цьому йому не судилося.

Він був людиною різносторонньою. Дуже любив свого собачку Чарлі, з яким весь вільний час гуляв по проспекту Космонавтів, а той був безмежно відданий своєму господарю.

Взимку ми любили ходити до лісу, кататися на лижах, насолоджуватися засніженими деревами, вдихаючи свіже морозне повітря. Навіть в останній день Андрієвого життя були на прогулянці в лісі. Незнайома жінка сфотографувала нас тоді, а через тиждень принесла фотографію, пояснюючи, що любувалася нашою гармонійною парою. Вона була дуже вражена, що Андрія вже не було…

Ніхто не передбачав, що так раптово закінчиться його життя. Помер він уві сні 3 лютого 2009 р. Місяць лютий нас об’єднав і розлучив. Я була дуже щаслива з ним, а зараз почуваюся нещасливою та одинокою як птах, що продовжує летіти, але вже з одним крилом…

В.В.Лучко,

дружина, ветеран ВОУНБ ім. К.А.Тімірязєва

* * *

Пам’ятаю Андрія Йосиповича з дитинства, коли він ще зустрічався з моєю тіткою Валею (Валентиною Вацлавівною). Я часто бувала в домі дідуся й бабусі і чомусь завжди першою його помічала, коли він приходив на побачення, ну й, звісно, зразу ж повідомляла про це Валю.

Не раз бувала у них в гостях і в новій квартирі на вул. Космонавтів, коли вони уже жили разом. Запам’яталася надзвичайна гостинність дядька Андрія. Варто було тільки до них зайти, як тут починалося частування. З балкона один за другим він приносив різні вишукані напої власного виробництва зі свого саду – соки, вина з винограду, зелених, спілих яблук, різноманітних ягід. Обов’язково потрібно було все скуштувати і поділитися враженнями. А враження були найкращі, тому що все було і справді дуже смачне.

Андрій Йосипович – господар із великої літери. Він так тішився своєю дачею, яку вони доглядали разом із Валентиною Вацлавівною! Що вони тільки не вирощували на невеликому клаптику землі, з якою любов’ю він доглядав за кожним деревом, кожним кущиком! Маючи велику любов до землі та сільськогосподарської науки, він вичитував, виписував різні поради, як краще виконати ті чи інші роботи, коли ліпше посіяти, посадити, обробити, підживити. А скільки відер води переносив для поливу городини! Земля відповідала господарям гарними врожаями всього, що б вони не посіяли чи не посадили.

Давав поради всім, хто їх потребував. Він завжди був готовий допомогти у важкий час і рідним, і колегам, і сусідам – енергії вистачало на всіх. Незадовго до трагічного дня Андрій Йосипович пообіцяв приїхати і допомогти нам правильно зробити обрізку дерев у саду. Але, на жаль, не судилося...

Безмежно любив і тішився своїми онучками. Водив їх до дитячого садочка, до школи, на заняття з танців та малювання. Допомагав їм робити уроки, використовуючи не тільки шкільні підручники, але й книги з власної бібліотеки. Віка й Вероніка, в свою чергу, відповідали дідусеві великою любов’ю і повагою.

Ще одне велике захоплення – шахи, без яких він не уявляв свого життя. Кожна перемога під час турнірів приносила йому велике емоційне задоволення.

Таким ми пам’ятаємо нашого дядька та колишнього директора «Тімірязєвки», з яким я особисто пропрацювала понад два десятиліття і якому завдячую вибором професії свого життя.

В.М.Коцюбська,

зав. сектором газетної періодики

ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва

Посвящается Андрею Иосифовичу

на годовщину ухода в мир жизни после жизни

В морозный день – сегодня ровно год –

Ушел он тихо-тихо, не простившись,

Освободился от земных забот,

Оставив всех нас в шоковом затишье.

 

Награда праведной душе – такой уход,

Что так легко покинула планету

И вознеслась в безбрежный небосвод,

А добрые дела – нет-нет – не канут в лету.

 

Спокойно пребывай, родной Андрей,

В краю невидимом, поэтами воспетом,

А по молитвам жены, сына и друзей

Тебе воздастся все, и ты услышишь это.

 

В сердцах друзей есть место для тебя

И светлая любовь заменит боль утраты

Лишь потому, что жил ты, всех любя,

И будешь вечно жить в делах своих крылатых.

А.М.Михайлова,

соседка

31 января 2010 года

А.Й.Лучко

Якщо взятися дружно

У наші дні змістовна систематична пропаганда літератури не може проводитися силами бібліотек однієї системи, як це було раніше, коли всі видання методично-бібліографічних посібників здійснювали тільки обласні бібліотеки для дорослих і дітей. Довгий час лишалися осторонь і приділяли мало уваги бібліографії медичні, технічні бібліотеки та бібліотеки вищих учбових закладів у Вінницькій області. Кожна з них вела певну роботу. Але часто велика праця, затрачена на складання деяких бібліографічних видань, виявлялася малоефективною, бо найширші кола читачів масових бібліотек не мали змоги користуватися ними.

Необхідно було налагодити координацію роботи бібліотек усіх відомств, яка передбачає усунення паралелізму, раціональне використання сил для розвитку галузевої і краєзнавчої бібліографії, створення змістовного довідково-бібліографічного апарату, кваліфікованої пропаганди бібліографічних знань.

За цю відповідальну справу взялася обласна міжвідомча бібліотечна рада ще в 1961 році. Для початку до складу ради ввели завідуючих бібліотеками інститутів: педагогічного – З.Шелягову, медичного – І.Сліпака, директора наукової медичної бібліотеки Г.Премислєр.

Але справжній контакт у роботі був налагоджений після організації щомісячних семінарів бібліотечних працівників м. Вінниці. Планувалися вони так, щоб з обміном досвіду чи консультаціями виступали працівники профспілкових і відомчих бібліотек. На семінарах багато уваги приділялося рекомендаційній бібліографії. Цікаві огляди про розвиток літератури й мистецтва неодноразово проводив кандидат філологічних наук, завідуючий кафедрою літератури педінституту В.Борщевський. Запрошували також істориків, працівників музеїв, лекторів обкому КП України.

Найтісніша дружба з бібліотеками всіх відомств встановилася після організації університету культури, який працює ось уже третій рік*. Програма університету різноманітна, спрямована передусім на допомогу бібліотекарям у підвищенні фахового рівня.

Під час консультацій, бесід та занять в університеті виявляли, які матеріали найбільш потрібні в роботі, хто і чим може допомогти в їх складанні. Все це послужило основою для вироблення єдиного плану видань методично-бібліографічних матеріалів, за яким ми працюємо три роки.

Але попередньо довелось ознайомитися з діяльністю всіх великих профспілкових, відомчих і бібліотек вищих учбових закладів. Цікавилися станом бібліографічної роботи, з’ясовували, над якими темами вони бажають працювати.

На основі зібраних матеріалів та річних планів обласних і районних бібліотек складено зведений план видань методично-бібліографічних матеріалів, що включає 30 робіт різного типу: методичні листи і консультації, бібліографічні покажчики, пам’ятки-листівки і брошури з досвіду роботи. План передбачає не тільки координацію, але й кооперування бібліотек у підготовці окремих посібників.

Отже, тепер у виконанні єдиного плану беруть участь, крім обласних, також бібліотеки інститутів, наукові – медична і технічна, обкому профспілки державних установ, а також чотири районні. Організовуючи цю роботу, ми враховували спеціалізацію великих бібліотек по одній чи кількох галузях.

З метою підвищення якості, конкретизації і поглиблення науково-методичної та бібліографічної роботи міжвідомча бібліотечна рада визначила провідні напрями для головних бібліотек області.

Обласній бібліотеці імені К.Тімірязєва доручено вивчення питань бібліотекознавства і бібліографії, пропаганду суспільно-політичної, сільськогосподарської, атеїстичної літератури і творів з питань мистецтва. Обласна бібліотека для дітей імені І.Франка веде повністю комплекс діяльності бібліотек різних відомств і організацій з дітьми. Щодо обласних бібліотек – наукової медичної та медичного інституту, то вони займаються пропагандою природничо-наукової і медичної літератури.

Зважаючи на необхідність посилення популяризації літератури з питань техніки, було вирішено об’єднати зусилля центральної науково-технічної бібліотеки Подільського раднаргоспу та центральної міської бібліотеки імені Т.Шевченка. Бібліотека педагогічного інституту імені М.Островського взяла на себе обов’язки бібліографування художньої літератури.

Контроль і допомогу в справі випуску методично-бібліографічних видань покладено на методичну раду обласної бібліотеки імені К.Тімірязєва.

У співдружності з педінститутом наш бібліографічний відділ підготував до друку бібліографічний покажчик «Письменники Вінниччини». Тут зібрано короткі бібліографічні дані про всіх літераторів, які жили і творили в нашій області, подається бібліографія видань їх творів. Посібник став добрим помічником для бібліотекарів, літературознавців, учителів, учнів у вивченні історії розвитку літератури на Вінниччині.

Щорічно, починаючи з 1957 року, обласна бібліотека видає покажчик «Література про Вінницьку область за (такий-то) рік». На перший погляд це видання ніби й не становить нічого особливого, але цінність його велика. Зібрані в ньому матеріали допомагають партійним і господарським організаціям у виконанні народногосподарських планів, знайомлять з історією, економікою, культурою області.

Бібліотечні працівники використовують їх для організації книжкових виставок, виготовлення бібліотечних плакатів, вітрин, присвячених рідному краю, а також для поповнення картотек «Вивчай свій край».

При виданні цих покажчиків ми звертаємося по допомогу до інших бібліотек. Наприклад, науково-медична – готує велику роботу з історії охорони здоров’я Вінниччини. Адже вона має повнішу бібліографію літератури з медицини. Ми уточнюємо, що саме слід включити в покажчик для масового читача, заповнюємо прогалини. З викладачами педагогічного інституту радимося, складаючи розділи про культуру і мистецтво.

Оригінальне видання «Маяки Вінниччини». У ньому добре поєднано розповідь про видатних майстрів урожаїв і організаторів колгоспного виробництва з рекомендацією літератури про їх досвід роботи. Кожний плакат цієї серії – готовий бібліографіч-ний огляд і своєрідний трудовий паспорт новатора.

Велику й цікаву роботу провели ми у 1961-1962 роках по організації огляду-конкурсу на кращий краєзнавчий плакат і альбом. Разом з обласним управлінням культури розробили його умови і ознайомили працівників бібліотек усіх відомств. Перший тур огляду проводився у районах. Потім 126 кращих плакатів і 17 альбомів надійшли на обласний.

Переможців огляду – бібліотеку с. Курилівці Жмеринського району нагороджено комплектом бібліотечного обладнання, чотирьох сільських бібліотекарів – значком «Пропагандист книги» і 36 чоловік – грамотами обласного управління культури. Виставка експонувалася на семінарах бібліотечних працівників, а потім разом із обласною дитячою бібліотекою ми видали «Каталог» кращих плакатів виставки з 20 фото тиражем 1200 примірників. Розрахунок такий, щоб вистачило на всі масові бібліотеки.

Комісія огляду-конкурсу постановила надрукувати тиражем 5000 примірників плакат «Люби і знай свій рідний край», який був кращим на виставці. Тепер його мають усі бібліотеки, клуби і школи області. При безпосередній участі нашого бібліографічного відділу краєзнавчий музей видав масовим тиражем плакат про письменників «Вони жили і творили на Вінниччині».

Організація спільними силами видавничої роботи – це тільки перший крок у великій справі. Необхідна ще копітка робота по координації комплектування, передплаті періодики, створенню довідково-бібліографічного апарату. Але координація видавничої справи натрапляє на ряд труднощів, адже навіть у деяких великих бібліотеках немає кадрів, з якими можна разом підготувати якийсь змістовний матеріал. Іноді той чи інший покажчик місяцями затримується у видавництві чи друкарні. А несвоєчасно виданий матеріал втрачає свою актуальність. Дуже складна паперова проблема. Треба було б, щоб Державний комітет Ради Міністрів УРСР по пресі якось допоміг її вирішити.

Не чути поки що й доброго досвіду у координації, тому кожний діє на свій розсуд. У 1963 році республіканська бібліотека імені КПРС створила зведений план видань обласних бібліотек. Це корисне починання. Час уже мати й наукові рекомендації щодо організації цієї роботи та більш узагальненої практики. Сподіваємося, що бібліотечні працівники висловлять свою думку з цього приводу, поділяться досвідом на сторінках журналу «Соціалістична культура».

* 2012 року університет культури “Книга і суспільство” відмітив свій піввіковий ювілей.

Передрук зі скороченнями

з журналу «Соціалістична культура»,

1965, № 3, с. 36-37. 

---

Професія і покликання

Роздуми про фах бібліотекаря

Історія залишила нам багато чудових прикладів шанобливого ставлення видатних діячів науки й культури до професії бібліотекаря. Берг і Крилов, Стасов і Лобачевський, Короленко і Павлик, працюючи в бібліотеках, вважали, що це для них найкращий спосіб доносити світло знань до народу. Не випадково М.Г.Чернишевський ототожнював посаду бібліотекаря «публічки» з посадою професора університету.

Професія бібліотекаря є сьогодні такою ж масовою і необхідною, як фах вчителя, лікаря, агронома, інженера. Надто вже величезним став книжковий океан, щоб по ньому відважився вирушити в «плавання» перший-ліпший читач без досвідчених лоцманів – бібліотекарів.

Розмову про справжніх подвижників бібліотечної справи хочеться почати роздумами про покликання і талант до цієї справи.

Перш ніж стати господарями книжкових багатств, переважна більшість з нас тепер закінчує спеціальний учбовий заклад – середній або вищий. Часто – те й друге. Але оцінюють нашу роботу по-різному.

Справжній бібліотекар – пропагандист і організатор, педагог і психолог, книгознавець і читець. Чим більше він знає, тим більше до нього горнуться, поважають люди. Адже вони вбачають у ньому досвідченого наставника. Як тільки читач помітить, що переріс бібліотекаря, що той залишився у вчорашньому дні, – прощавай довір’я.

Та не лише знаннями завойовується довір’я. Щоб читач потягнувся до бібліотеки, повірив порадам її працівника, треба любити читача, бачити, чим він живе, розуміти його інтереси. Все це не приходить само собою.

У роботі з людьми наша професія близька до педагогічної. Проте педагог має на кожний учбовий рік програму, постійний контингент учнів. Бібліотекареві значно важче, бо «програму» доводиться складати окремо для кожної людини, підшуковувати ключі до її нахилів, розкривати перед нею світ ширший, багатший, ніж побачений у школі.

Секрет педагогічної майстерності – в умінні переконувати, а не нав’язувати. А щоб переконати, необхідно глибоко знати духовне життя людини, вірити їй і викликати взаємне довір’я.

І якщо ти пішов працювати за покликанням, то жити треба так, щоб кожний наступний день заставав тебе в дорозі пошуків. Отже, праця бібліотекаря – це щоденне навчання. Чим стараннішими й вимогливішими до себе будемо ми учнями, тим більше довірятимуть нам люди.

Та ніде правди діти – не все так вдається, як говориться. Майже в кожній бібліотеці є десятки читачів, яким складають, пропонують рекомендовані списки літератури. А чи кожний із бібліотекарів має чітку систему читання? В переважній більшості відповідь була б негативною. І це не якесь дріб’язкове питання. Тут криється мірило якісної діяльності бібліотек, ефективність кожного масового заходу, виховний вплив закладу культури. Не можна оцінювати роботу бібліотекаря лише за цифровими показниками. Слід пильніше придивитися сьогодні до нормування роботи бібліотечних працівників. Адже сам процес роботи з читачами безперервний. Бібліотекареві потрібний час і для самопідготовки, щоб бути ознайомленим у різних галузях наук. Тому доводиться працювати й тоді, коли читача немає.

Мабуть, слід подумати про чітку систему самоосвіти бібліотечних кадрів. А поряд з цим – кожних п’ять-десять років проводити переатестацію фахівців.

У буденних турботах бібліотекарі часом забувають, що, відкинувши девіз – старанно і щодня вчитися, – вони, по суті, зрікаються своєї професії. Ретельніший контроль, вимогливість до практиків у їх самоосвіті, безумовно, дадуть відчутний результат.

В той же час ми повинні знати дуже багато: про космічні польоти і шепіт колоска в літню пору, про нові досягнення кібернетики і хімії, про завжди хвилюючі, непояснені енциклопедіями проблеми кохання і дружби. Всі багатства можна відкривати у книгах. Тож треба дивитися вперед, жити значно багатшим духовним життям, ніж звичайний читач. Лише тоді кожний новий ранок застане нас у путі.

Дехто міркує іноді, що бібліотекарем може бути кожна освічена, хоча і не дуже багата знаннями, людина. Мовляв, вона може «пристосуватися» до спокійної, інтелігентної професії. Звичайно, майстерність вимагає ерудиції, таланту. Та без любові до своєї професії, без творчого горіння ці якості нічого не дадуть.

Тільки добрий майстер уміє по-справжньому гордитися власним фахом. Гордість теж має завойовуватися добрими справами, інакше вона перетвориться в дрібненьку похвалу.

З кожним роком збагачується наше життя. Розвиваються люди, їх інтелектуальні інтереси. Мільйони трудящих беруть активну участь у громадському житті. Нестримний потяг до знань в народі. Все це вимагає збагачення методів і форм роботи бібліотек.

Отже, потрібно ґрунтовно перебудувати систему підготовки бібліотечних кадрів. Але всі, так звані, спеціальні вимоги поступаються перед головнішою – покликанням до благородної, скромної професії бібліотекаря. Без покликання він не стане справжнім вихователем, не заслужить людської шани і довір’я, перетвориться у сторожа біля книг, омертвить їх могутню силу.

Передрук зі скороченнями з журналу

«Соціалістична культура», 1966, № 1, с. 34-35. 

---

Соединяя теорию с практикой

С каждым годом в библиотеки приходят сотни молодых специалистов. У большинства из них хорошая подготовка. Но ведь этого мало. Нужен и опыт. Надо изо дня в день совершенствовать педагогическое мастерство, овладевать сложным искусством воспитания людей.

Мы часто говорим: «Дифференцированный подход…». При этом обычно подразумевается лишь обслуживание читателей. Но ведь этот принцип важен и при повышении деловой квалификации библиотекарей. Это мы учли, организуя университет передового опыта библиотек. В нем занимается 120 сотрудников областных, городских, профсоюзных и специальных библиотек.

В первые годы (1962-1963) в учебный план университета включались только теоретические лекции. Правда, на первых порах такая организация работы оправдывала себя. Лекции были полезны, они расширяли кругозор библиотекарей. Но увлечение одной теорией не дало желаемых результатов. Нам хотелось придать университету и другие функции – не только повышать идейно-политический и общекультурный уровень слушателей, но и их деловую квалификацию.

Перестроить работу нам помогли опытные библиотековеды Киевской, Одесской и Харьковской научных библиотек И.М.Кириллов, М.И.Самарина, Н.М.Рева, П.Х.Беляева, Ф.Ф.Максименко, О.И.Вовчок.

В 1964 году мы переименовали свой университет. В программу его включили, кроме лекций, обзоры литературы, анализ работы с отдельными видами литературы в библиотеках Винницы, научно-практические конференции («Роль библиотек в повышении культурно-технического уровня рабочих»), обмен опытом.

Перестройка университета способствовала активизации его слушателей. Однако мы еще не испытывали полного удовлетворения. Как добиться того, чтобы университет отвечал интересам каждой категории библиотекарей?

Мы выделили несколько секций: работников массовых библиотек; детских и школьных; технических; медицинских. Общетеоретические лекции читаются для всех слушателей. А затем даются консультации по секциям. Здесь анализируются отдельные мероприятия, устраиваются практикумы, ведется обмен опытом в соответствии с задачами того или иного типа библиотек.

Иногда занятия проводятся в лучших городских библиотеках. Это дает возможность на месте знакомить слушателей с передовым опытом библиотек. Таким образом, университет превратился в хорошую школу повышения квалификации и трибуну пропаганды передового опыта.

Преимущество университета перед обычными семинарами неоспоримо. Мы приглашаем на занятия опытных библиотековедов даже из других городов. Семинар, естественно, не смог бы этого делать.

Сочетая теорию с практикой, мы добились того, что, например, планы библиотек стали содержательнее, оживилась пропаганда литературы. Есть успехи и в руководстве чтением. В библиотеках шире внедряются профильные картотеки, картотеки читательских интересов.

---

Изучая отчеты

Ежегодно в областные библиотеки стекаются десятки отчетов. Нередко отчеты эти подшивают и тут же забывают о них. Но правильно ли это? Какой толк от документов, положенных под спуд?

Винницкая областная библиотека систематически изучает отчеты районных, городских и сельских библиотек. Анализируя их, мы, тем самым, извлекаем богатый материал для выводов и обобщений, показываем библиотекарям их достижения и досадные промахи.

Анализ годовых отчетов (этим занимаются и методический, и библиографический отделы) дает картину организации библиотечного обслуживания населения, состояния книжных фондов, пополнения их, рассказывает о пропаганде общественно-политической, естественнонаучной, атеистической, сельскохозяйственной, технической, искусствоведческой литературы, справочно-библиографической и краеведческой работе, организационно-методической работе районных библиотек.

К анализу обычно прилагаются таблицы, характеризующие сеть библиотек, работу по доведению книги до каждой семьи, состав книжных фондов и читателей, книговыдачу – общую и по отделам, обращаемость фонда и отдельных частей его, среднюю читаемость, нагрузку на каждую библиотеку и отдельных работников. В каждом разделе мы отмечаем, над какими задачами работали библиотеки, что практически сделано, какие достигнуты успехи. Но главная наша цель – вскрыть недостатки и наметить способы их устранения. Чтобы установить, что изменилось за год, мы иногда возвращаемся к замечаниям, сделанным по предыдущим отчетам. Используем и материалы проверок. Особое внимание уделяем выполнению приказов управления культуры, постановлений президиума обкома союза работников культуры, решений междуведомственного и методического советов.

Как правило, наши замечания – не беспристрастные отписки, а документы острые, взволнованные. Они заставляют думать о способах улучшения работы, вносить в нее дух творчества. Наши анализы отчетов становятся достоянием не только работников библиотек, но и райкомов партии, райисполкомов, отделов культуры.

Мы даем не только общий анализ состояния библиотечного дела, но и по отдельным, более частным вопросам. К этой работе мы привлекаем заведующих отделами, главных и старших библиотекарей, шефствующих над районными библиотеками.

Анализируя деятельность библиотек, мы сравниваем их показатели со средними показателями по области и республике. Итоги обсуждаются на областных совещаниях и семинарах.

Работа с отчетами способствует улучшению использования методических и библиографических материалов, рациональному размещению сети библиотек, доведению книги до каждой семьи, до каждого трудящегося.

Анализ расширяет наши возможности выявлять передовой опыт, шире пропагандировать его. Он позволяет теснее соединять организационные и методические функции областных, центральных, городских и районных библиотек.

Передрук зі скороченнями з журналу

«Библиотекарь», 1966, № 12, с. 48-49.

---

Видеть перспективу

Наша Винницкая область – это Черноземье. Еще до того, как довелось увидеть новый фильм «Надежда и опора», уже завоевавший общественное признание, прочитал в журнале сценарий, привлеченный именем одного из его авторов, публициста Юрия Черниченко, всегда остро, «в самую точку», пишущего о сельском хозяйстве. И поразила там реплика ученого-практика, своими руками вырастившего более полусотни урожаев: «Всегда помните о главном, о сохранности чернозема! Нам принадлежит половина черноземов планеты! По сравнению с этой биологической мощью все Братски и Усть-Илимы – ничто!». При излишнем, быть может, полемическом запале близок мне пафос старого агронома, страстное его отношение к земле. Чернозем копился сотни веков, а при неумелом, небрежном хозяйствовании (разрастание оврагов, выветривание) может погибнуть за несколько лет.

Трудно найти более емкую тему, если библиотечный работник подойдет к ней творчески, с настоящей заинтересованностью. «Аграрная» проблема сохранения чернозема, приумножения богатств неизбежно перерастает в проблему социальную, нравственную: что получили мы от отцов, что завещаем детям, какой передадим им землю? Наша область славится своими черноземами, вопросы их рационального использования – в плане работы любой библиотеки, от сельского филиала до областной. Но всегда ли удается преодолеть узость технологического подхода, шагнуть за рамки чисто информационной подачи материала? Между тем, время требует такой перестройки. Значит, это и качественно иной уровень деятельности сельской, районной библиотеки: углубление содержания информационной работы, поворот от прикладных узкопроизводственных тем к важной социальной проблематике.

Поворот этот дается не просто. Вот об этом и хотелось бы поговорить сегодня с коллегами. Поделиться не только конкретным опытом, но и сомнениями: что мешает вести работу по-настоящему объемно, в полную силу?

Пропаганду Продовольственной программы мы начали, используя уже немалый опыт обслуживания агропромышленных комплексов. Можно сказать, что именно в сфере информационно-библиографической деятельности винницкие библиотекари особенно чувствуют свою профессиональную силу, влияние: сложилась определенная система, совершенствуются методы работы, ее формы, растет эффективность. Одна из составляющих системы – четкая периодичность поступления информации к читателю: раз в квартал – бюллетеней «Новости науки и техники», «Новые книги по вопросам сельского хозяйства» и других подобных изданий; раз в месяц – тематических списков новых книг; раз в десять дней – ежедекадных информационных списков «Винниччина на страницах центральной и республиканской прессы»; раз в неделю – организация выставок новых поступлений. На этой основе ведется как регулярное оповещение специалистов, так и проведение комплексных мероприятий – дней информации, информационных недель, выставок специальной литературы, просмотров.

Кому предназначается информация? Доскональное знание «экономической карты» своего района, хозяйства считаем обязательным для библиотекаря, пропагандирующего сельскохозяйственную литературу.

Перспективным в этом отношении является проведение дней информации по предварительным заявкам от предприятий и хозяйств.

«Когда, где» – эта временная и географическая дислокация имеет еще и то значение, что облегчает обмен оперативной информацией. Почему-то так повелось, что даже проявив недюжинную активность при подготовке выставки литературы, на самом мероприятии библиотекарь лишь пассивно отмечает. А если представить, что день информации – это не только то, что библиотека предлагает специалистам, но и специалисты – библиотеке? Например, мы широко практикуем информирование работников сельскохозяйственных опытных и селекционных станций, УкрНИИ кормов, других научных учреждений. Но ведь такие встречи – прекрасный предлог регулярно узнавать о «последних новостях» науки, что называется, из первых рук, знакомиться с выпущенной здесь экспресс-информацией, листками БНТИ, еще до того, как они пройдут многомесячные мытарства тиражирования и попадут в библиотеку «законным» путем. Взяв на заметку такую «горячую», нужную сельским специалистам информацию, «завербовав» ученых в качестве консультантов-докладчиков, библиотекари стараются оперативно сообщить о перспективных новинках, заинтересовать ими хозяйства, напрямую связывая НИИ и колхоз на выездных мероприятиях – днях информации и тематических просмотрах «в глубинке».

Своевременное информирование агропромышленных комплексов дает значительный экономический эффект. В агропромышленных комплексах только за истекшее полугодие оповещалось о новых поступлениях более 150 абонентов – специалистов хозяйств – по 30 темам. Системой ИРИ пользуются у нас также 166 научных работников, рационализаторов. А всего областная библиотека информирует индивидуально 583 абонента, интересующихся тремя сотнями тем. Эти внушительные цифры выглядят еще весомее, если учесть высокую действенность системы. Обратная связь с каждым читателем – непременное условие существования ИРИ – позволяет установить коэффициент «точности попадания» информации, достигающий 90 процентов. Наш девиз в этой работе: «Любой заказ села должен быть выполнен». Естественно, активизировалась в связи с такой постановкой вопроса и деятельность МБА.

Обращение библиотеки к производственным проблемам не означает их искусственного сужения до рамок одних только информационных, «деловых» потребностей. Не является и сельский труженик просто потребителем информации. Его «среда» – отношения в трудовом коллективе, общественная деятельность, нравственная, психологическая атмосфера в хозяйстве, методы решения проблем, их масштаб – разве не богатейший это материал для разговора в библиотеке? Разговора, сопрягающего литературу и жизнь, конкретные ситуации и те, что анализируются в публицистике.

Но готов ли сельский библиотекарь к такому разговору? Не на житейском уровне, а во всеоружии знания социальной психологии, педагогики, законов общения? Меня поразило наблюдение коллеги: когда библиотеки обмениваются опытом, они не могут вдосталь наговориться обо всем, только не о читателе… А ведь действительно так! Если это не привычный обзор, читка, когда библиотекарь говорит, а аудитория внимает, создается впечатление, что мы боимся, не умеем вести диалог с читателем, крупно ставить проблему для публичного обсуждения.

И здесь нельзя не сказать об очень беспокоящем нас кадровом вопросе. На многое ли способен не опытный, без специального образования работник? А ведь в последние годы процент библиотекарей со специальным образованием на селе не увеличивается, а уменьшается. Уже сегодня почти триста библиотекарей-пенсионеров должны были бы уйти на заслуженный отдых, но их некем заменить. Наивно было бы полагать, что в ближайшее десятилетие удастся обеспечить все сельские филиалы специалистами с высшим образованием. По крайней мере, в нашей области это нереально.

* * *

Наша библиотека носит имя К.А.Тимирязева. Вот кто умел безраздельно владеть аудиторией! Выдающийся ученый был и блестящим популяризатором науки. Его публичные выступления никогда не были простым повторением одного и того же материала, но пополнялись такими новыми фактами, которые были бы интересны и наиболее важны для данной категории слушателей. Как точно сформулировал академик В.Л.Комаров, Тимирязев «не только учил, но и социально воспитывал».

Задача социального воспитания остро современна и сегодня. Залог успеха здесь – решительное изживание устаревших форм и методов, творческое отношение к делу на всех этапах – от обучения до повседневной библиотечной практики.

Передрук зі скороченнями з журналу

«Библиотекарь», 1983, № 1, с. 8-12.

---

Сага про бібліотеку

Актуальний діалог

Л. Пастушенко

Чи є людина, яка ні разу в житті не переступила б порога цього храму? Тут завжди своєрідна атмосфера. Люди знімають капелюха – насамперед перед нею, книгою. Тут розмовляють упівголоса, щоб не відвернути увагу тих, хто вже припав до джерела знань. Тут люди шукають і знаходять відповіді ледь не на всі запитання свого життя.

Так у кожній бібліотеці – великій чи малій, міській чи сільській, масовій чи спеціальній. Кожна книгозбірня з дитинства стає для нас храмом знань, художньої краси.

Але як рідко замислюємося ми над тим, що ж таке, власне, бібліотека? Чим вона живе?

Тож давайте зайдемо з вами до найбільшої у Вінниці книгозбірні, – а такі є в кожній області, – до державної обласної наукової бібліотеки імені К.А.Тімірязєва. Нашим гідом і співрозмовником буде її директор Андрій Йосипович Лучко.

Що ви найперше хотіли б почути?.. Очевидно, кілька слів про історію цього закладу, де люди не тільки беруть і читають книги, журнали, газети, а й можуть послухати улюблену музику, навіть записати її на магнітну плівку, «розжитися» на програму концерту, переглянути старовинні географічні карти чи зразки книжкової графіки різних століть і народів…

Але так було не завжди.

15 лютого 1907 року публічна бібліотека у Вінниці, відчинивши свої перші двері після довгої боротьби прогресивної громадськості міста, мала лише 6423 книги.

Тут набиралися знань перші читачі лікнепу і робфаківці. Тут в літературному об’єднанні гартували своє слово Михайло Стельмах, Олександр Левада, Микита Годованець, інші письменники-земляки. Тут зустрічалися зі своїми вінницькими читачами В.Маяковський, О.Безименський, А.Макаренко, І.Бабель, П.Тичина, М.Рильський, В.Сосюра, І.Микитенко… Уже в ті роки великим був авторитет бібліотеки у Вінниці. На честь першого її ювілею знаменитий ХТЗ випустив спеціальний трактор. Чи не символічно це для нашого ладу – трактор і книга, що стали поруч!

В її стінах – уже по війні – продовжуючи традиції своїх великих попередників, мужніли творчі голоси М.Зарудного, В.Юхимовича, Є.Гуцала, О.Чорногуза, В.Сидоренка, М.Рябого, Н.Гнатюк. Отож, і стало правилом, що кожна книжка письменника-земляка надходить сюди з дарчим надписом.

Кореспондент: Чи великого збитку завдала війна бібліотеці?

Лучко: Страшного! Загинуло 300 тисяч томів. Геть було зруйновано основне приміщення. Але всі республіки допомагали бібліотеці тоді відродитися. 58 тисяч книг надіслали вони у Вінницю. І першим підіймав нашу книгозбірню з руйновища колишній фронтовик, Герой Радянського Союзу Іван Митрофанович Філіповський, який звершив у ті роки не менший подвиг, ніж на війні. Крім допомоги держави, книги збирали серед населення буквально по екземпляру…

– І не було таких людей, як тепер, що набивають книжкові полиці томами, навіть не читаючи їх?

– Люди вважали своїм обов’язком і честю допомогти бібліотеці. Принесли чимало книг, врятованих від фашистського вогню, взятих напередодні в бібліотеці і збережених в сім’ях, а замість втрачених приносили книги власні…

Унікальні видання зібрано сьогодні в бібліотеці! Разом з А.Й.Лучком піднімаємося на найвищий поверх книгосховища, що стало вже вкрай тісним. Важко відірвати погляд од цілого ряду шаф, де зберігаються речі безцінні. Узяти хоча б альбом медальйонів на честь військових подій 1812-1815 років. Він закінчується символічною медаллю «Мир Європі». А яке графічне виконання! Здається, перед очима не рисунок, а живе карбування на сіро-голубому металі… Тут же, поруч, унікальна інкунабула – одна з 40 тисяч книг-хронік, виданих 1493 року в Нюрнберзі. І чудово ілюстровані «Мертві душі» Гоголя за 1900 рік – таке видання було у Панаса Мирного, і гості письменника завжди його із задоволенням переглядали. І «Морський статут» Петра І та судова справа на царевича Олексія 1718 року. І переписане кимось від руки «Путешествие из Петербурга в Москву» Радищева. Переписане, коли царатом ця книжка була заборонена. Та самий тільки перелік цих старожитностей зайняв би, певно, цілу газетну сторінку…

– Я бачив вашу статистику. Фонд зростає буквально щодня. Багатьма книгами, особливо здубльованими, ви вже починаєте ділитися з іншими. Але бібліотека отримує чимало подарунків від самих читачів. Що, і тепер надходять до вас унікальні видання?

– Не часто, звичайно. Але постійні читачі, особливо пенсіонери, нас не забувають. Ось тільки недавно Костянтин Григорович Кисельов подарував нам 426 книг з автографами відомих письменників і діячів нашої культури. Свого часу наприклад, учителька із Старої Прилуки Галина Іванівна Ковтун передала невеличку книжечку «Новые стихотворения Пушкина и Шавченки» – так і написано прізвище Тараса Григоровича. Книга ця видана в Лейпцігу 1859 року і поширювалася в кріпосницькій Росії підпільно…

– Сімнадцять відділів і секторів до послуг наших відвіду-вачів. Від елементарної видачі книг до різних інформаційних матеріалів, нот, грамплатівок та кольорових слайдів. В останні роки значно пожвавив свою роботу відділ міжбібліотечного та заочного абонементу…

– Якщо врахувати науково-методичну роботу, ту допомогу, яку ви надаєте іншим бібліотекам області, то справ у вас, як для такого невеликого колективу, дуже багато. Які ж проблеми для вас, крім, звичайно, тісного приміщення, найпекучіші?

– Мені здається, пора вже значно вдосконалити координа-цію роботи бібліотек усіх відомств, чіткіше визначити їхні функції.

– Очевидно, в процесі реалізації нового «Положення про бібліотечну справу в СРСР», затвердженого Указом Президії Верховної Ради СРСР 13 березня 1984 року, чимало таких проблем буде розв’язано вже найближчим часом. Тим більше, що ви маєте чудові кадри. Тільки вдячні відгуки можна почути про зав. відділом обробки і каталогізації літератури Світлану Георгіївну Івахову, завідуючу довідково-бібліографічним відділом Галину Миколаївну Авраменко, бібліографа Євдокію Михайлівну Маковійчук…

– Справді, кадри у нас досвідчені. Чимало зробили і роблять для доброго імені бібліотеки її ветерани Лідія Степанівна Будник, Надія Вікторівна Мельник, Валентина Іллівна Гриценко та інші. А Галина Григорівна Подруцька, очоливши відділ інформації з культури і мистецтва, зробила його чи не найкращим у республіці…

* * *

Що ж, залишимо директора бібліотеки з його звичними турботами. Їх у нього не зменшується. Станьмо знову звичайними читачами. І огляньмося, і подумаймо: а чи все ми відкрили у тій бібліотеці, до якої ходимо систематично? Чи все, що могли, самі зробили для неї? Чи обурилися, чи стримали руку хапуги, який замахнувся на унікальне видання, що належить усім?

Я йшов із бібліотеки і згадував полиці на горішньому поверсі книгосховища. Бачив старі фоліанти, які викликають подив уже самою тільки датою свого народження. Коли ж ці видавничі перлини, з яких дихає наша історія, усе-таки переберуться з полиць малодоступних шаф до свого нинішнього читача?

Передрук зі скороченнями з газети

«Радянська Україна», 1985, 14 липня.

---

Пора нарешті вирішувати

А.Й.Лучко

Не одне покоління працівників культури виховувалося під приємним для нас гаслом, що всі ми, ідеологічні працівники, і є золотим фондом партії. Спочатку така оцінка нам вселяла якісь надії, а з часом зрозуміли, що золото і ми оцінюємося зовсім по різних прейскурантах. Однак кожен працівник культури добре розуміє, що він сам, його установка з усім надбанням є певним ідеологічним арсеналом нашої партії.

Обласна наукова бібліотека імені К.А.Тімірязєва справляє великий ідеологічний вплив на людей. Щорічно її послугами користується понад 30 тисяч читачів і більше тисячі бібліотек різних відомств та організацій. Й працівники обкому партії щоденно що-небудь використовують із наших фондів. Це нас радує.

І разом з тим від з’їзду до з’їзду партії, від однієї конференції до іншої все більше непокоїть думка: а чому ж так нас знецінили? Чому з числа працівників культури лише одну жінку обрали в обласну Раду народних депутатів? Чому не видно наших представниць в республіканському парламенті? І найголовніше: чому помилки допускають одні комуністи, а відповідати перед народом доводиться іншим? Я особливо відчув це в період передвиборної боротьби, коли люди, вимагали відвертої оцінки діяльності наших партійних органів. Тоді доводилося пояснювати, що таку оцінку зможе дати лише обласна партійна конференція, а не група виборців чи кандидатів у депутати.

І ось настав час, коли ми, делегати конференції, все об’єктивно, чітко і відверто повинні оцінити. Бо інакше яка ж то буде гласність і демократія?

На кущових партійних зборах працівників культури, де обирали мене делегатом на обласну конференцію, було чимало гострих злободенних питань до всіх кандидатів в делегати. Я пообіцяв комуністам поставити на конференції одне з найболючіших із них. А щоб не було воно несподіваним і нікого не ставило в незручне становище, вирішив звернутися з тим самим питанням до першого секретаря обкому партії, голови обласної Ради народних депутатів А.П.Нехаєвського через газету.

Мені неодноразово доводилося бувати на прийомі в А.П.Нехаєвського з приводу найболючішої нашої проблеми – приміщення бібліотеки. Він уважно слухав, співчував, а на закінчення заявляв: «Будемо думати. Будемо вирішувати».

Певний час наш колектив жив надією, що така обіцянка щось змінить у становищі усіх трьох обласних бібліотек. Але на ділі нічого не змінювалося. Згасала наша надія, уривався терпець, потім все повторювалося.

Так ось закономірно виникло питання, яке просив поставити Вам, Аркадію Петровичу, весь колектив нашої бібліотеки: «Хто ж в обкомі партії думав про поліпшення культури і, зокрема, бібліотечної справи? Що вирішено після тих кількарічних роздумів?».

Можна було б звернутися до когось іншого, але секретар обкому партії Г.Я.Буртяк в цьому питанні хіба що радив, до кого з високого керівництва йти з черговим проханням.

Я й ходив до всіх. І не один раз. І обіцянки були всілякі. І проект будівництва книгосховища маємо. І доповідні писалися всім першим, другим та іншим особам. Однак зрушень не видно ніяких.

В області є реальний зразок, коли слово і діло нерозривні. Такий приклад показав перший секретар Козятинського райкому партії Г.О.Дубенков, який зумів так організувати справу, що за дев’ять місяців після прийняття рішення бюро райкому було збудовано прекрасний центр роботи з молоддю, де розмістили дві бібліотеки, Будинок піонерів, музей і ще деякі організації. Просто заздрість бере!

Ми вже щоденно бачимо, до чого призводить безкультур’я. Навіть кращі представники нашого суспільства, обрані до парламенту, далеко не всі володіють елементами політичної культури, умінням спілкуватися. Що ж вже говорити про інших?

Я розумію, що кожен із нас може помилятися. Але ж головне: які висновки роблять із тих помилок, як ми вчимося на своїх помилках?

А чи не можна було б обкому партії проявити благородство і віддати хоча б тимчасово для потреб обласної бібліотеки Будинок політичної освіти разом із діючою там бібліотекою? У всіх тих залах щоденно були б сотні наших читачів, і люди з вдячністю згадували б такий дарунок. Тоді і ми дійсно відчули б, що все-таки щось вирішується на користь культури.

Логічність такої пропозиції обумовлена й тим, що функції Будинку політосвіти дещо зміняться, партійний апарат буде скорочуватись. Обласна партійна конференція, при бажанні, могла б винести відповідне рішення з цього приводу.

Мені здається, що ми, делегати, маємо право значно більше вирішувати, ніж заготовлено в проектах конференції. Вже кілька років на всіх міських і обласних активах люди різних соціальних груп пропонують ліквідувати у Вінниці райкоми партії, та це питання все ще вивчається. Що тут вивчати, коли й так ясно, що це зайва в наших умовах ланка партійного керівництва?

Врешті, навіть коли будуть задовільні приміщення, ми не піднімемо культуру, якщо підуть з наших установ справжні інтелігенти. Втрата престижу бібліотек особливо стала помітною, коли пішли на пенсію бібліотекарі так званої «старої гвардії». Це були інтелектуали, які працювали не за гроші, а за велінням серця. Тепер таких одиниці. Життя змушує всіх рахувати кошти і заробляти їх. Навіть у нас запроваджуються платні послуги, що суперечить багатьом добрим традиціям і здоровому глузду.

І ось за цих обставин на розвиток культури фінансується аж 1,2 процента загальносоюзного бюджету. В застійні часи виділялося більше. В деяких областях допомагають виходити з цього становища підприємства та інші організації. У нас таких спонсорів немає. На селі деяку допомогу надають колгоспи. Але й тут все залежить від того, як голова правління розуміє суть справи. Одні допомагають, а іншим байдуже.

Нам відомо, що в Дніпропетровській, Сумській, Запорізькій, Чернігівській та ряді інших областей облвиконкоми поступово вирішують вже цього року здійснити оте мізерне підвищення зарплати бібліотекарям, яке намічено планово робити на Україні у 1992 р. Цей крок хоча б частково допоможе затримати кадри бібліотекарів і якось підняти престиж цієї професії. Хотів би через газету просити наш облвиконком вишукати резерви коштів для цієї категорії працівників, щоб не були вони знову в тому останньому залишку, коли інфляція карбованця не дасть ніякої реальної прибавки до тих кількох відсотків підвищення зарплати, яка, до того ж, не скоро має настати. І чекати до 1992 року не можна, тому що кращі працівники за цей час перейдуть на іншу, високооплачувану роботу.

Частково вийти з цього скрутного становища допоміг би новий механізм господарювання в культурі та інших невиробничих сферах. Тут потрібна більша сміливість, і щоб фінансові органи, особливо ревізори КРУ, не заважали.

Наївно думати, що в культурі зібралося так багато злочинців. Однак ревізори, прокуратура щорічно перевіряють бібліотеки та інші установи.

Наші технічні можливості більш ніж скромні. Ми не маємо за що купити хороший ксерокс за 60 тисяч карбованців, щоб повністю виконувати замовлення читачів з копіювання найпотрібніших матеріалів і зберегти фонд. Тільки у сні бачимо електронні каталоги та інші досягнення електронно-технічного прогресу.

Та й досить ділити проблеми нашого життя на першочерго-ві економічні і культурні. У всіх доповідях та постановах спочатку формулюються економічні завдання, а лише потім інколи згадують культуру. Настав час, щоб невідкладні проблеми розвитку культури вирішувалися в комплексі, паралельно з економічними. Бо, якщо в суспільстві на культуру та освіту витрачається менше десяти відсотків національного бюджету, то воно деградує. Цього «успіху» ми вже досягли.

Якщо ми спільними зусиллями при значно більшій зацікавленості обкому партії і облвиконкому потурбуємося про розвиток культури, то й економіка не шкутильгатиме так на обидві ноги, і злочинність ліквідуємо, і житимемо зовсім іншим життям. Тому ще раз прошу – давайте нарешті вирішувати.

Передрук зі скороченнями з газети

«Вінницька правда», 1990, 25 травня.

---

Не чекаючи вказівок згори

[за матеріалами наради директорів державних обласних бібліотек, в т.ч. виступ А.Й.Лучка] 

Наприкінці березня в Києві відбулася нарада директорів державних обласних бібліотек, присвячена переходу книгозбірень на нові умови господарювання.

Кілька днів тривав обмін досвідом, а на завершення відбулася зустріч із міністром культури УРСР Ю.О.Олененком.

Природна річ, перед високим керівництвом хочеться, використовуючи нагоду, поскаржитися на свої біди, розповісти про наболіле.

Чи не найбільше запитань стосувалося теми наради – переходу на нові умови господарювання. Вислухавши виступаючих, міністр висловився за те, щоб відповідна служба міністерства проаналізувала стан справ на місцях і підготувала рекомендації для закладів республіканського підпорядкування.

Звичайно ж, присутніх директорів турбувало очікуване підвищення заробітної плати. У відповідь було обіцяно звернутися до Ради Міністрів УРСР.

Дістала підтримку пропозиція В.Д.Загорулько [директора Полтавської ДОУНБ], про розробку державної програми технічного оснащення бібліотек з виділенням на це додаткових асигнувань. Дано доручення відповідним підрозділам МК розробити таку програму й підготувати пропозиції Раді Міністрів УРСР про виділення додаткових коштів.

А.Й.Лучко, директор Вінницької ДОУНБ, нагадав про необхідність щорічного виділення лімітів на житло для бібліотекарів. Відповідним працівникам міністерства доручено вивчити це питання.

Ось ці та чимало інших питань порушувалися на зустрічі директорів обласних бібліотек з Міністром культури УРСР Ю.О.Олененком.

Відділ бібліотек «СК».

А.Й.Лучко

Ми вже давно у нашому колективі шукали можливість змінити систему оплати праці. Писали листи в Держкомітет по праці СРСР та різні міністерства. Всі нас відсилали до нових інструкцій, які в той час лише готувалися. Нарешті в травні 1989 р. очікуваний документ з’явився. Відтоді ми зайнялися практичним вирішенням цієї проблеми.

Першим кроком на шляху переходу на нову систему господарювання став погоджений із обласним управлінням культури минулорічний наказ про часткові зміни зарплати 22 працівникам бібліотеки. Цим документом було змінено середньоарифметичний підхід до визначення розміру зарплат відповідно до п. 10 «Основних положень переводу культурно-освітніх установ на нові умови господарювання».

Водночас почали вдумливо розробляти всі необхідні положення, вели необхідні розрахунки. Насамперед прагнули об’єктивно оцінити вклад найбільш досвідчених, старанних працівників.

У листопаді минулого року почали доплачувати всім категоріям працівників бібліотеки в зв’язку з відміною списку посад, для яких передбачалося додаткове фінансування. Передусім потурбувалися про завідуючих відділами, особливо тих, кому вже за 50 (а таких – більшість). З цією метою використали фонд економії зарплати, що утворився через тривалу відсутність 15 працівників (вони перебувають у декретних відпустках). Здебільшого їхню роботу виконують колеги по структурних підрозділах з доплатою за розширення зон діяльності. Крім того, близько 12 тисяч карбованців було виплачено за лікарняними листками за минулий рік. Ця сума також увійшла в фонд економії зарплати.

У січні 1990 р. Вінницьке управління культури видало наказ про перехід на нову систему господарювання. Відтоді руки в нас, як кажуть, повністю розв’язалися. Тепер уже 50 працівників отримують різні доплати, четверо – надбавки, і кількість останніх збільшуватиметься, бо ми залишили резерв коштів для надбавок.

Поступово цю науку передаємо і в ЦБС, і з колегами з інших областей ділимося досвідом.

Звичайно, виданням наказів і розробкою положень усіх проблем не вирішиш. Наприклад, ще не розцентралізовано бухгалтерію, а це дуже незручно. Однак добре вже те, що ми маємо певні права, що кожна зекономлена копійка йде на потреби колективу. Остаточні розрахунки будемо робити по кварталах.

При визначенні матеріальної винагороди за квартал будемо виходити з конкретних трудових досягнень кожного працівника, незалежно від стажу та інших заслуг. Бо коли розподіляли премії за рік, дуже багато довелося враховувати різних факторів: що зроблено, скільки працює людина, скільки хворіє, чи були претензії читачів або інших відділів тощо. А тут відтинок часу невеликий, і значно простіше побачити конкретний внесок кожного. Особливо уважні будемо до молодих фахівців, тому що за підсумками року вони відзначилися менше, ніж ветерани. Частина зекономлених коштів піде в резервний фонд, щоб на 1991 р. був певний запас.

Колектив не заперечує проти такої системи розрахунків. Премії за підсумками роботи протягом року чи кварталу розподіляються на спільних засіданнях дирекції, профкому, партбюро й комітету комсомолу. Наказ підписують директор і голова профкому. В разі позбавлення когось із працівників премії інформуємо про це весь колектив.

У нових умовах є можливість іноді ставити перед працівниками складні, відповідальні завдання, визначити конкретні строки виконання і, якщо люди справляються, преміювати їх. Таке заохочення взаємно вигідне як для адміністрації, так і для працівників бібліотеки: поліпшується якість роботи, до того ж виграємо за рахунок оперативності.

І ще одне побажання колегам: якщо хочете одержати економію, все треба рахувати самим. Щомісяця директор має мати точні відомості за всіма статтями кошторису, а зарплату постійно підраховувати і звіряти з даними бухгалтерії. Спершу при цьому виникають розбіжності, але поступово їх стає дедалі менше.

Директору за сумісництвом треба добре опанувати бухгалтерську справу, бо такі речі, як складання штатного розпису, кошторису з розрахунками по кожній статті, вважаю, ні в якому разі не можна доручати лише бухгалтерам, як це інколи буває. Адже тут за кожною одиничкою стоїть конкретна людина, і треба бачити, хто чого вартий. Ніяка бухгалтерія цього не врахує.

Наші нововведення, на жаль, тимчасові, бо ж роками говорять з трибун про підвищення зарплати, а потрібних нормативів досі не вироблено. Набридло «скаржитись», однак доводиться, бо «віз і нині там». Я не бачу, щоб наші міністерства по-справжньому турбувалися про нас. Звідси й нікому не потрібна самодіяльність.

Але хоч би які були труднощі й навіть неприємності, нова система господарювання – явище прогресивне, і треба всім сміливіше за неї братися. Не розумію тих колег, хто надто вже довго до неї приглядається.

Передрук зі скороченнями з журналу

«Соціалістична культура», 1990, № 8, С. 8-9.

---

Бібліотекам перекривають кисень

А.Й.Лучко

Аналізуючи ситуацію в культурному житті області, мимоволі доводиться вишукувати потрібні слова для визначення цього становища. В якому ж стані вся наша культура і, зокрема, бібліотечна справа? Чи виживає, чи розвивається, чи розвалюється?

«Розвивалися» ми багато десятиліть і чогось, звичайно, досягли, якщо починати відлік з нуля. А тепер хотілося б зберегти хоча б те, що маємо. Бо ж щось все-таки маємо: в кожному селі – державну бібліотеку, а подекуди – навіть по дві. Непогані централізовані бібліотечні системи сформувалися за двадцять останніх років. У Тульчинському, Мурованокуриловецькому, Хмільницькому, Липовецькому, Оратівському, Могилів-Подільському, Іллінецькому, Козятинському районах та в обласному центрі було значно зміцнено матеріальну базу центральних районних та міської бібліотечних систем. У цьому, звичайно, велика заслуга місцевих органів виконавчої влади і громадськості. Декого виручили й приміщення колишніх партійних органів.

Скажу відверто, великі надії ми покладали на Закон України «Про бібліотеки і бібліотечну справу», прийнятий ще на початку минулого року. Однак ніхто на нього на місцях не звернув увагу і закон практично не працює. Розсіваються наші райдужні сподівання на те, що колись належним цивілізованим способом буде налагоджено інформаційну роботу на всіх рівнях, чітку систему комплектування бібліотек. Життя жорстоко спростувало добрі надії та наміри, які вже втілювалися в концепції та різноманітні програми. Ми чимало їх створили, але ніхто їх не узаконив, не виділив відповідних фінансів, а тому добрі наміри залишилися на папері.

Високі наші інстанції тут ніби збоку залишаються. Керівництво обласної держадміністрації співчутливо до нас ставиться, хоча практично майже нічого не робить для виживання культури. «Домагайтеся самі», – звучать поради. От і з’являються листи до Президента України від колективу обласної наукової бібліотеки і з деяких районів. А що ж далі? Хто їх читає і як реагує на них?

Пробуємо ми іноді і в засобах масової інформації розпові-дати про свої біди, звертаємося до багатих організацій, владних структур усіх рівнів, сподіваючись, що хтось нас зрозуміє. Мене дивує політична короткозорість окремих керівників місцевих органів влади, які недооцінюють роль бібліотек у будь-якій політичній кампанії: виборах, референдумах.

Адже бібліотекарі здебільшого досить активні люди. Своїм словом чи порадою кожен з них має відповідний вплив на сотні своїх читачів. Усі господарі книгозбірень, звісно, голосують, і наші читачі теж, переважно, беруть участь у виборах. У кожній виборчій комісії є бібліотекарі, особливо в сільській місцевості.

Тож закономірно виникає питання: чому ж у деяких районах обрані на останніх виборах голови Рад, а тепер ще й керівники районних держадміністрацій, так наполегливо стараються в першу чергу скорочувати бібліотеки, вважаючи, що нічого там не робиться? У мене є чимало сигналів з різних районів. Прикро, що скорочення в ряді випадків почалося ще до того, як були надіслані контрольні цифри щодо кошторису з управління культури.

Подібні факти ставлять хрест на вірі людей у демократію. А ми ж маємо пропагувати загальнолюдські цінності та ідеали. І ось дивно, що навіть у цих складних обставинах обласна наукова бібліотека обслужила торік 37 тисяч читачів. Тепер щоденно її читальні зали відвідує понад 600 осіб. Усіма способами збираємо книги з економіки, техніки і сільського господарства з усієї України та інших близьких і далеких держав. Прагнемо мати хоча б по 1-2 примірники усіх журналів і газет. А все це коштує десятки мільярдів карбованців. І треба, щоб хоч у великих бібліотеках було все це багатство, бо ж є ще у нас надія, що виживемо, що все це дуже знадобиться людям.

Треба зберегти, у першу чергу, кадри. До бібліотек йдуть люди не лише за книгами, але й для духовного спілкування, взаємного обміну інформацією. І тут, зрозуміло, потрібен особливий хист бібліотекаря, який приходить з роками.

Коли аналізуєш статистичні звіти бібліотек, не можеш не звернути увагу на те, що навіть при відсутності належних коштів на комплектування вони, все-таки, придбали 372 тисячі книг. Як їх не заганяють у глухий кут, а 938 тисяч читачів вони обслужили і видали понад 18 мільйонів книг. Це, правда, менше попередніх років, але ж вони живуть, працюють і рано їх списувати.

Змістовну краєзнавчу роботу виконують Тростянецька, Немирівська, Хмільницька, Калинівська центральні районні бібліотеки. А який незабутній відгомін серед односельчан мав тематичний вечір «П’є журавка воду», організований бібліотекарем села Сальник Калинівського району Надією Міняйло. Традиційними і все цікавішими з кожним роком стають літературні п’ятниці та «Подільські оденьки», що відбуваються у Барській центральній бібліотеці. І таких прикладів можна навести чимало.

Для того, щоб вижити, доводиться впроваджувати різні платні послуги. Ці заробітки, правда, не перекривають й десятої частки видатків, але, все-таки, це певна допомога. Добре було б, якби народні обранці з розумінням поставилися до потреб культури і ухвалили гуманні рішення про скасування податків із бібліотек, або з усіх закладів культури. У ряді областей України, наскільки я знаю, така допомога культурі вже давно надається. Закон «Про бібліотеки і бібліотечну справу», як відомо, не скасовувався. Тому намагання брати з платних послуг бібліотек податки суперечить цьому законові. А такі спроби у нас є, на жаль.

У Козятинському районі окремі колективні сільськогос-подарські підприємства беруть на своє утримання сільські заклади культури. Чому б в інших районах не наслідувати цей приклад?

Низка складних проблем є і в колективі обласної наукової бібліотеки. Ряд наших відділів розквартировано в приміщенні облдержадміністрації. І щорічно що-небудь від нас забирають, бо сусідам тісно. Це створює важкі умови для роботи колективу. Фінансовий голод душить найбільшу на Вінниччині бібліотеку. Не маючи чим платити за оренду приміщення, ми віддали 250 квадратних метрів дуже потрібної нам площі реставраційним майстерням.

Таке ставлення до обласної бібліотеки точно копіюється в деяких районах, коли при створенні чергової армади інспекторів або ревізорів в першу чергу починають «шукати» кімнати у бібліотеках.

А чи не краще підрахувати, скільки податкових інспекторів, ревізорів усіх рангів та казначеїв потрібно для нашої важкохворої економіки. В одній Вінниці вже понад 600 цих фахівців, у кожному районі – близько 50. І зарплата в них у кілька разів вища нашої. Заощаджувати ж чомусь починають з культури, освіти, медицини. Це, якщо хочете, своєрідна диверсія проти нашої держави, економіки та духовності народу.

Шановні народні депутати, вельмишановний пане Миколо Євтихійовичу Мельник, невже немає в Україні трибуни, з якої треба відверто все сказати найвищим керівним особам держави? Ви підрахуйте, як множаться лави новоявлених чиновників в одній лише Вінниці. Взяти хоча б приміщення облдержадміністрації, «Книжки», міськвиконкому, трьох райвиконкомів. А це ж ще далеко не все. Скільки управлінь розмістилося в інших офісах! І всім треба добре платити. А скорочуються чомусь асигнування на культуру. Та якби у нас на всіх рівнях була належна культура, то ніхто й не подумав би про бурхливе зростання чиновницького апарату!

На жаль, немає з ким навіть подискутувати з цього приводу, бо всі наче й погоджуються по суті, а водночас мовчки роблять те, що нав’язують згори. Нинішнє ставлення всіх органів влади до культури веде до загибелі цієї галузі духовності. Хай ще рік якось перебудемо, але ж ми не матимемо потрібних книг, поступово підуть і кращі працівники, бібліотеки перетворяться в сховища макулатури. Потім спритні ділки приватизують приміщення, перетворивши їх у торгові зали чи склади. Закон про основи культури забороняє приватизацію цих закладів, однак хто тепер на це звертає увагу? Хто його пам’ятає?

Боляче й прикро, коли на наших очах, з нашої мовчазної згоди гине бібліотечна справа, якій віддали здоров’я тисячі кращих працівників культури Вінниччини. В нас є свої прекрасні традиції, свої добрі справи.

Тож справою честі всіх людей доброї волі повинен бути захист культури. Нині вона нагадує важкохвору людину, якій до всього ще й перекривають кисень для дихання. І співчуваючих ніби й чимало, та справжньої допомоги не видно.

Передрук зі скороченнями з газети

«Вінниччина», 1996, 14 травня.

---

До свята – ще б оптимізму та підтримки

Вінницькій державній обласній універсальній бібліотеці імені К.А.Тімірязєва – 90 років

Л. Площанська

Двадцять три роки цю установу – скарбницю знань – очолює Андрій Йосипович Лучко – людина, закохана у бібліотечну справу. Тож разом із ним зробимо екскурс у минуле, поглянемо на сучасне, поміркуємо про майбутнє.

Дещо з історії. У 1889 році громадськість Вінниці за ініціативою вчителя І.Я.Рубінштейна запропонувала міській думі відкрити читальню для загального користування. Міська влада розглянула цю пропозицію (в обговоренні, до речі, брав участь гласний думи Михайло Коцюбинський) і відхилила її як передчасну. Лише через довгих тринадцять літ міська дума, прагнучи вшанувати пам'ять Миколи Гоголя з нагоди 50-річчя від дня смерті великого письменника, на засіданні 20 лютого

1902 року вирішила «покласти початок Вінницькій міській публічній бібліотеці імені Гоголя». Згадану бібліотеку було відкрито тільки в лютому 1907 року. Ця дата і стала днем її народження. Тоді книжковий фонд складав 6423 примірники, яким користувалося 240 читачів.

У 1925 році* бібліотеці присвоєно звання К.А.Тімірязєва, і наступні покоління читачів вже знають її як «Тімірязєвку». Нині ж фонд бібліотеки налічує близько одного мільйона видань, у тому числі близько 600 тисяч книг, 300 тисяч журналів, 10 тисяч газет, 27 тисяч нотних видань. Щорічно послугами бібліотеки користуються майже 40 тисяч читачів, яким видається до 800 тисяч видань.

А скільки добрих справ започаткували працівники бібліотеки – виставки, літературні читання, презентації нових книг за участю їх авторів тощо.

– Бібліотека сьогодні має йти в ногу з часом, – зазначає Андрій Йосипович. – Бо ж слушно стверджують: хто володіє інформацією, той володіє світом. На жаль, мало хто це розуміє, тому нам так важко ввійти у світовий інформаційний простір.

Треба віддати належне Андрію Йосиповичу, який зробив усе від нього залежне, аби з допомогою фонду «Євразія» увійти до міжнародної комп’ютерної інформаційної мережі «Інтернет», бо ж, на думку Лучка, час виходити з «кам’яного віку», треба прилучатися до цивілізації.

У планах – створення інформаційного ділового бізнес-центру; де буде зібрана література, яка так необхідна сучасним бізнесменам, підприємцям.

Правда, інколи починання важко здійснити. Взяти хоча б комп’ютерну систему. Фонд допоміг придбати техніку, виділив необхідні кошти. А ось місцеві зв’язківці, образно кажучи, «схалтурили», тому й важко ввійти до «Інтернету». Або таке. Бібліотека Академії наук імені Вернадського щоденно робить об’ємні огляди преси з різних питань. «Тімірязєвка» теж отримувала цю інформацію. Сподівалися, що будуть розповсюджувати її за невисоку платню відповідним державним структурам, закладам, установам. Але «замовників» не знайшлося. З тієї ж причини згасла ініціатива видання каталогу нових надходжень сільськогосподарської літератури.

І хоч у день свята не хотілося б говорити про прикрощі, все ж не можна замовчувати, що сільські книгозбірні на грані закриття. В області лише 85 бібліотек із 1310 на державному утриманні, решта віддані на «ласку» місцевим господарствам, сільським Радам. А яка та «ласка» – відомо. Бібліотекарі місяцями не отримують зарплати, замість грошей з ними розраховуються мішком-другим цукру, борошна.

– Можливо, ситуацію прояснить Закон «Про бібліотеки і бібліотечну справу»? – цікавлюся.

– Коли б то так, – говорить Андрій Йосипович. – На папері можна писати красиво, правильно, а на ділі робити протилежне. Доки держава не зрозуміє, що бібліотеки – не якась там другорядна справа, а відповідальна ланка у розвитку суспільства, доти ми не побачимо «світла в кінці тунелю».

Між тим, незважаючи на економічні негаразди, на труднощі щодо фінансування бібліотечної мережі, головна книгозбірня області все ж відзначає свій ювілей. Треба сказати теплі слова вдячності десяткам сумлінних працівників, які працюють в «Тімірязєвці», ще більше згуртувати навколо себе читачів. Можливо, знайдуться й спонсори, які подадуть допомогу бібліотеці. А чому б і ні? Адже закордонні спонсори знайшлися. Приміром, американець Рудольф Кросс подарував «Світову енциклопедію» із 22 томів і тепер нею користуються наші науковці, студенти.

*Дослідження останніх років виявили, що бібліотеку перейменовано на ім. К.А.Тімірязєва у 1923 р.

Передрук із газети «Вінниччина», 1997, 18 лютого.

---

Директор, в якого найбільше багатство – книги

Л.Площанська

У декого, напевно, професія бібліотекаря асоціюється із спокоєм та затишком: ніяких турбот, хвилювань. Але варто ближче познайомитися з директором універсальної наукової бібліотеки імені Тімірязєва Андрієм Йосиповичем Лучком, як пересвідчуєшся: його директорство, а очолює колектив уже двадцять три роки, не було безхмарним і безпроблемним. Завжди доводилося боротися з бюрократизмом, з нерозумінням офіційною владою проблем культури.

Любов до книги не була випадковістю. Сільський хлопчина змалку захоплювався літературою, а коли закінчив десятирічку в Козятині, почав працювати бібліотекарем у селі Великий Чернятин Калинівського району. Лише після другої спроби склав усі шість вступних екзаменів на п’ятірки – став студентом Харківського інституту культури. Отримував підвищену стипендію.

У Вінницьку обласну його запросило місцеве керівництво: сумлінного студента помітили ще під час практики. Одразу ж новачка зарахували на посаду головного бібліотекаря, згодом став завідувачем науково-методичного відділу. У тридцять один рік був призначений заступником начальника обласного управління культури. Коли ж провели на пенсію тодішнього директора обласної бібліотеки, Героя Радянського Союзу Івана Митрофановича Філіповського, Андрій Йосипович посів це місце.

Не знаю, чи в інших краях директор обласної бібліотеки користується таким авторитетом, як на Вінниччині Лучко. Його поважають за принциповість, ерудованість, несхитність у поглядах і судженнях стосовно культури, зокрема, бібліотечної справи.

– У нас сьогодні в державі немає політики відносно розвитку культури, – стверджує Андрій Йосипович. – Потрібно, аби інтереси громадян стосовно їх культурних запитів та інтереси держави співпадали. Але, на жаль, у нас немає політиків, які б уболівали за культуру. Проаналізуйте, скільки сьогодні наплодилося різних перевіряючих служб. І отримують їх працівники високу зарплату. На мою думку, це «паразити» на тілі народу. Лише у Вінниці їх десь 600 чоловік. То хіба не доцільно було б довести кількість контролюючих та перевіряючих органів до мінімуму, а завдяки зекономленим коштам підтримати культпрацівників? І хіба не прикро, що бібліотекарі обласної книгозбірні невчасно отримують зарплату, а вона й так мізерна: спеціаліст з вищою освітою одержує до ста гривень. У переддень новорічних свят нам, бачите, пропонують замість грошей натуроплату.

А з яким болем говорить Лучко про закриття сільських бібліотек, які стоять зачинені, працівникам зовсім нічого не платять, бо книгозбірні віддали на відкуп місцевим КСП. Виявляється, Кабінет міністрів видав постанову про державний реєстр бібліотек. В області була проведена велика робота, пропозиції подано в міністерство. Пропонувалося зберегти на Вінниччині 600 бібліотек (колись було 1360), котрі б вважалися державними і фінансувалися з місцевого бюджету. Та, на жаль, міністерство справу не довело до кінця.

– Я не знаю, як тепер дивитися людям у вічі, – зазначає Андрій Йосипович. – Цілком ймовірно, що вони залишаться без роботи, а книги стануть поживою для мишей.

А скільки нервів і сил витратив Лучко, ведучи боротьбу з райдержадміністрацією Мурованокуриловецького району. У благодатний період, коли компартійні боси залишили райкоми та міськкоми партії, ці приміщення в багатьох райцентрах зайняли бібліотеки. Але радість була передчасною, бо згодом почалося виселення. В Мурованих Курилівцях кілька років тривало протистояння свавіллю: бібліотеки – районну для дорослих і дитячу – все ж відселили в Будинок культури, а їх місце зайняли контролери, фінансисти та інші чиновники. Щось подібне відбувається нині і в Хмільнику та в Липовці.

– Недавно приїхав із Хмільника дуже стривоженим, – розповідає Андрій Йосипович. – У колишньому міськкомі партії розміщені три бібліотеки. Це десятки тисяч книг. А для їх зберігання потрібна належна температура, вологість, тоді як пропонується перевести книгозбірні в Будинок культури, який вже тривалий час не опалюється. До того ж приміщення робить осадку. А якщо завести туди весь книжковий фонд, вага сягатиме десь 100 тонн, може статися лихо – споруда розвалиться.

Можливо, інший змирився б з такими перекосами у культурній політиці, міркуючи: а мені що, більше всіх треба? Та не такий характер у Лучка. Бо ніколи не кривив душею, не шукав дружби з високими чиновниками.

Пам’ятаю одну зі статей Андрія Йосиповича у нашій газеті (тоді це була «Вінницька правда»), опубліковану 25 травня 1990 року. Саме того дня відбувалася обласна компартійна конференція, на якій єдиним делегатом від культури був Лучко. Його вкрай критична, різка публікація на адресу тодішнього першого секретаря обкому партії, секретаря з ідеологічних питань вразила своєю сміливістю.

– Буду завжди вдячний керівництву вашої газети, яке не побоялося надрукувати мою статтю, – згадує минуле Лучко. – Здивувало, що в кіоску обкому партії газету чомусь не продавали. Вже пізніше зрозумів: не хотіли, аби делегати почитали надруковане. Записався на виступ. Слово таки надали. Вийшов на трибуну і почав говорити про ставлення до культури. Шум, ніхто не слухає. Тоді поклав свої записи на трибуну і звернувся до залу: мене не задовольняє доповідь першого секретаря. Стало тихо. Бачу, люди зацікавилися – звідкіля такий сміливець! Критикує самого першого. Зазначив, що за кілька десятиліть в обласному центрі не споруджено жодного приміщення для закладів культури, тоді як виріс інститут картоплярства, інші об’єкти. Невже їх варто розміщати на асфальті, а не в сільській місцевості, де є база для досліджень, експериментів. Запропонував не обирати нинішніх секретарів обкому партії до бюро, бо вони цього не заслуговують. (То була остання компартійна конференція).

– Україна стала незалежною, молода держава сповідує демократичні принципи, а ставлення до культури не змінилося. Чи не засмучує це вас? – цікавлюся в Андрія Йосиповича.

– Сподіваюся на краще, – говорить Лучко. – Але знову ж таки зіткнувся з бюрократичним механізмом, який здатний знищити будь-яку прекрасну ідею. Враховуючи те, що в області грубо порушується Закон про бібліотеки, надіслав листа на ім’я Президента. Отримав аж вісім відписок із різних установ, навіть від обласного управління культури. Коло замкнулося. В деяких областях культуру все ж підтримують. У Херсоні, приміром, обласну бібліотеку звільнили від оподаткування.

Тривожить Андрія Йосиповича й те, що районні бібліотеки не мають змоги передплатити періодику, що в міських книгозбірнях бідні фонди української літератури, що з благословення керівників управлінь сільського господарства в районах закрилися кабінети науково-технічної інформації. У Тульчині навіть вимагали орендну плату за кабінет, тоді як у цивілізованих країнах, навпаки, платять за інформацію.

Такий фанатизм у роботі, як у заслуженого працівника культури Андрія Лучка, – рідкість. Саме завдяки його зусиллям обласна наукова тримається на плаву. Ринок є ринок. І в бібліотеці запровадили низку платних послуг, тому й оплачують вчасно за тепло, електроенергію. На п’ятдесят тисяч гривень передплачено на наступний рік періодичних видань, вводиться комп’ютеризація, книжковий фонд поповнюється рідкісною літературою. Тому, буває, Тімірязєвку відвідує щоденно 800-900 чоловік: студенти, науковці, викладачі.

– Які життєві перемоги вважаєте найціннішими? – запитую.

– Перша, коли домігся у тодішньому Міністерстві культури СРСР, щоб бібліотеці присвоїли звання наукової і перевели в першу групу по оплаті праці. А друга, коли «вибили» приміщення для філії бібліотеки. І остання – співпраця з фондом «Євразія», який допоміг підключитися до системи «Інтернет», забезпечив комплектування економічної бібліотеки.

Наша розмова відбулася у невеличкому директорському кабінеті напередодні ювілею Андрія Йосиповича. Саме на свято Андрія Первозванного Лучку виповнюється шістдесят. І хоч настрій в іменника не ліричний, все ж його вітатимуть з днем народження рідні, друзі. Дружина, Валентина Вацлавівна, недавно вийшла на пенсію, все життя також пропрацювала бібліотекарем у Тімірязєвці. Подружжя виховало сина Олега, тепер уже мають невістку Інну і внучку Вікторію, якій недавно виповнився рік. Вона, як і дідусь, за гороскопом Стрілець.

До ювілею готуються не лише рідні, але й колеги по роботі. З декотрими вдалося переговорити. Ось їх відгуки.

Світлана Івахова, ветеран праці:

– Знаю Лучка впродовж тридцяти років. Двадцять працюю під його керівництвом. Такі спеціалісти, як Андрій Йосипович, – знахідка для культури.

Валентина Середюк, завідуюча відділом сільськогосподарської літератури:

– Коли ще навчалася в Рівненському інституті культури, багато гарних відгуків чула від викладачів про Вінницьку обласну бібліотеку, про Лучка як неординарну особистість. І тому була рада потрапити в цей колектив.

Віра Липко, директор Липовецької центральної бібліотечної системи:

– Андрій Йосипович наче «швидка допомога». Його завжди викликають туди, де виникають труднощі. Мені завжди імпонує його принциповість, правдивість.

Колеги по роботі просили через газету передати щирі вітання Андрію Йосиповичу, що ми й робимо. І в свою чергу також поздоровляємо А.Й.Лучка з ювілеєм, бажаємо й надалі залишатися захисником культури, захисником книги.

Передрук із газети «Вінниччина», 1997, 13 грудня.

---

Варварство і шляхетність

А.Й.Лучко

По-різному б’є економічна криза по книговидавцях і бібліотеках. Знищення на картонно-паперовому комбінаті нерозпроданих українських книжок стає, здається, у нас звичним явищем. Під ніж пішли тисячі примірників історико-етнографічного дослідження «Поділля», виданого 1994 р., така ж доля спіткала й цілу вантажівку книжок «Голод-33». На жаль, деякі видавництва «заробляють» на нерозпроданих книгах, як на макулатурі…

Але є й інший шлях. Хай не приносить він грошових прибутків, та з якою вдячністю бібліотекарі Вінниччини, приміром, згадують працівників видавництва «Либідь», які вирішили напередодні Нового року безоплатно передати бібліотекам області 22485 книг (від кількох сотень до 2500 примірників кожної назви).

Серед них – багатотомна «Історія української культури» М.Грушевського; соціально-політичний портрет Богдана Хмельницького (праця В.Смолія і В.Степанкова); вибрані історичні та публіцистичні твори В.Антоновича «Моя сповідь»; нариси політичної історії Т.Гунчака «Україна. Перша половина ХХ століття»; «Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років» Г.Касьянова; «Складні випадки наголошення» С.Головащука; ряд посібників з математики І.Кушніра; «Українсько-французький розмовник». А кого не зацікавить книга І.Коропецького «Дещо про минуле, недавнє минуле та сучасне української економіки»! Добрими порадниками будуть брошури І.Шевельова «Вітамінні соки і напої» та Г.Горяної «Ваша постава». Весь подарунок оцінюється у 30652 гривні.

Якщо врахувати, що сільські бібліотеки ось уже кілька років не мають ніяких коштів на комплектування і практично не поповнюються, то благородна акція видавництва «Либідь» особливо дорога для них.

З цього приводу народжуються різні міркування. Чому українська книга має малий попит, чому деякі видавництва вважають за краще пустити книги під ніж замість того, щоб передати їх бібліотекам? Таких «чому» багато.

Тож від імені всіх бібліотекарів Вінниччини сердечно дякуємо директору видавництва «Либідь» О.Бойко та її заступнику М.Кургак за благодійний вчинок. Хочеться, аби цей рік приніс якісь добрі зміни, щоб українська книга знаходила своїх читачів у бібліотеках і на ринку, щоб наукова думка дійшла до людей.

Гадаємо, що й іншим видавництвам України варто було б наслідувати приклад допомоги бібліотекам, а відтак – мільйонам читачів.

Передрук із газети «Культура і життя», 1998, 11 лютого.

---

Вшановуємо її велич – Книгу

Інтерв’ю до Всеукраїнського дня бібліотек з директором обласної бібліотеки ім. К.А.Тімірязєва А.Й.Лучком

Є.Станіславська

– Андрію Йосиповичу, вперше цього року у нашій державі будуть відзначати Всеукраїнський день бібліотек. Як підготувався до цього свята колектив улюбленої нами «Тімірязєвки»? Якими думками Ви могли б поділитися напередодні свята?

– Радий, що нарешті і бібліотекарі мають своє професійне свято, що їхній внесок у розвиток духовності, відродження забутих традицій української культури гідно оцінено. А підготувались ми так, як і належить одній із головних бібліотек області. Наші бібліотечні працівники стали ініціаторами багатьох заходів, які відбулися протягом серпня-вересня. Основне ж – тиждень бібліотеки, присвячений нашому професійному святу. Цей тиждень був дуже насичений і подіями, і заходами. Хочеться відзначити, зокрема, день інформації «Бібліотека на рубежі тисячоліть», засідання клубу «Відкрита сторінка», де йшлося про видатного італійського митця Мікеланджело; виставку картин місцевих художників, які були подаровані бібліотеці; численні книжково-ілюстративні виставки, перегляди літератури тощо.

Не секрет, що є в нас читачі, котрі «забули» повернути книгу, то ж віримо у їхню порядність і участь в акції пробачення: «Бібліотечна книга повертається до свого дому». Думаю, ви зрозуміли, що бібліотечну книгу можна, не боячись, принести нам: не буде ані зауважень, ані штрафів.

Але не про заходи і не про їхній розмах треба, мабуть, говорити. День бібліотек має змусити кожного з нас, незалежно – чи ти керівник, чи просто читач – замислитися над тим, яку роль відіграє бібліотека у нашому житті і як краще використовувати її фонди для духовного збагачення.

– Завдання, як прийнято казати, не з легких. Як же з ним можна справитися в час затяжної економічної кризи?

– У державному масштабі – то велика проблема. І, як відомо, приймалась не одна програма розвитку культури, розроблена концепція цього розвитку. Але День бібліотек, як на мою думку, то привід сказати про наболіле, нагода для кожного допомогти бібліотекам у цей складний час відродити славні традиції меценатства. З вдячністю хотілося б назвати імена таких сучасних благодійників, як О.І.Федоришин – директор Теплицького комбікормового заводу, який напередодні свята виділив для місцевої центральної бібліотеки 950 гривень на закупку вкрай потрібної читачам літератури; як Н.П.Вознюк – директор Мурованокуриловецької птахофабрики, В.І.Симончук – директор «Агромашу» з цього ж району та багато-багато інших.

– Доводилося чути думку, що безплатне відвідування біб-ліотеки – то чи не єдиний привілей нашого злиденного життя…

– Можна вважати – так. У порівнянні з медициною – ми справді відкриті для всіх. Можливість користуватися такими багатими книжковими фондами, як у нас, – неоціненна. Бібліотека наукова, універсальна – і цим усе сказано. Але сьогодні треба говорити не лише про нас, але й про районні, сільські й селищні бібліотеки, про їхні проблеми. А вони подекуди складніші за наші.

– Що ж можна зробити для поліпшення становища?

– Вважаю, настав час для комп’ютеризації бібліотечної мережі області. Кожній райбібліотеці нині треба мати комп’ютер. Він забезпечить постійний зв'язок з обласною бібліотекою, а через нас – з усім світом. Таку можливість надав би нам Інтернет, з допомогою якого можна миттєво отримувати найактуальнішу інформацію з найбільших і найпрестижніших бібліотек світу. Приміром, про нашого земляка В. Стуса найбільше матеріалів є у бібліотеці Конгресу США.

Мною підраховано, що для обласної інформмережі потрібен 31 комп’ютер. І якби в честь нашого професійного свята, чи пізніше, кожній райбібліотеці подарували спонсори по одній ПЕОМ, – то це був би практичний конкретний крок до дальшого відродження духовності. А навчити бібліотекарів в режимі Інтернет можна було б на факультеті по підвищенню кваліфікації працівників культури.

– Хіба обов’язково – комп’ютеризація? Ваша бібліотека, кажуть, гарно укомплектована періодикою…

– Основні видання: українські та російські ми передплачуємо. Приміром, на друге півріччя цього року – на 37 тис. гривень. На перший погляд, здається, непогано. Та от довелося мені побувати за межами області, і я побачив, що у Луганську, наприклад, на півріччя виділено 130 тис. грн., у Донецьку – 140 тис. грн. У Полтаві призначено 70 тисяч гривень для закупівлі особливо цінних книг. Наші сусіди, житомиряни, мали можливість оформити передплату на 50 тисяч і 10 тисяч перерахувати на закупівлю літератури.

Не хочу робити висновків: просто порівнюю.

І ще. Не можна оцінювати роботу бібліотеки лише за кількістю масових заходів. Вони повинні бути. Але бібліотекарі мають більш важливі завдання – турбуватися про достатню кількість необхідної літератури, створити для неї довідковий апарат, обслужити кваліфіковано книгою та інформацією кожного читача. У нашій бібліотеці – 35 тисяч читачів на рік. І, зауважте, обслуговуємо кожного індивідуально. Враховуємо запити, як професора, так і студента. Це напружена, вдумлива, скрупульозна робота. Праця без шуму та ефектів.

Не знаю, як хто, а я дуже поважаю роботу бібліотекаря і хочу, щоб так само шанували її всі, хто переступає поріг читального залу чи абонементу. Вшановуючи бібліотеку чи бібліотекаря, ми вшановуємо її велич – Книгу.

Передрук із газети «Подолія», 1998, 29 вересня.

---

Фундатори

А.Й.Лучко

За мою трудову діяльність в обласній державній науковій бібліотеці ім. К.А.Тімірязєва довелося тісно співпрацювати з кількома поколіннями ветеранів. Маю список своїх колег, який надзвичайно швидко зменшується. Тому до 100-літнього ювілею бібліотеки хочу згадати всіх, хто особливо запам’ятався, хто вніс певну частку своєї праці у становлення бібліотеки.

Першим своїм наставником вважаю покійного вже колишнього заступника директора Григорія Кириловича Смагла. Можна сміливо сказати, що він був наставником для всього колективу бібліотекарів. Він умів тактовно і досить кваліфіковано використовувати теоретичні знання, здобуті в інституті, в практичній роботі.

Я щиро заздрив колишньому директору Івану Митрофановичу Філіповському за його мирний подвиг із відродження з руїн бібліотеки. В 1961 р. мені пощастило попасти на практику в цю бібліотеку. Мені запропонували роботу на посаді головного бібліотекаря. І хоч були пропозиції залишатися в інституті, в серпні цього ж року я став працювати в Тімірязєвці. А коли в 1974 р. сам став директором, то мріяв продовжити справу свого попередника і розширити, поліпшити умови роботи в бібліотеці, бо перспектив для дальшого розвитку в тій тісноті не було. Довелося оббивати пороги всіх керівників області і міста, писати у різні інстанції, виступати на різних зборах. Після ліквідації обкому партії нам все-таки в кінці 1990 р. виділили 1400 квадратних метрів додаткової площі, яку ми освоїли на початку 1991 р.

А перед цим у 1977 р. вдалося домогтися у всесоюзному Міністерстві культури перевести бібліотеку в першу групу з оплати праці. Таким чином, бібліотека ввійшла в число найбільших і кращих бібліотек країни. Тепер ця процедура робиться на місці органами місцевої влади.

Заслужені ветерани бібліотеки з гордістю пригадують роки відбудови, коли завдяки їхньому ентузіазму, бажанню працювати в нормальних умовах вдалося відбудувати приміщення, перенес-ти сотні тонн вантажів, розмістити сотні тисяч книг у новому книгосховищі. Колектив бібліотеки був тоді невеликий: трохи більше 20 чоловік. Тому гігантську роботу виконували колишні фронтовики І.Є.Мельниченко, Й.А.Погорєлов, бібліотекарі Н.В.Мельник, М.М.Мельник, А.В.Бродська, Н.О.Борщевська, С.Ф.Вільчинська, Л.О.Крочек, К.І.Чуфаріна, М.М.Слюсарчук, Г.Г.Подруцька, С.Л.Парузіна, Є.О.Галюк, Т.А.Очеретна, І.І.Кос-тюкова та весь колектив – від прибиральниць до директора.

Тому й нині онуки бібліотекарів-ветеранів називають нашу бібліотеку бібліотекою своїх бабусь. Вона стала їм така ж рідна, як і бабусям у свій час.

У кінці 1955 р. в гарно обладнаному затишному відродже-ному приміщенні запрацював загальний читальний зал, в якому була література з усіх галузей знань. У січні 1956 р. відкрився міський абонемент. Поновили роботу відділи основного книгозберігання, бібліографічний, методичний та інші. Тисячі читачів прийшли в бібліотеку. Черги стояли аж у коридорах. Бібліотекарі, в буквальному розумінні слова, падали з ніг. І це навантаження витримували Й.А.Погорєлов, В.М.Соловйов, Л.І.Фоменко, Є.І.Магазаніна. Складність була ще й у тому, що під час війни знищені були каталоги. Це ускладнювало процес розшуку книг. Виручала власна ерудиція і пам'ять. Вибігати зміну працівникам залу і книгозберігання було дуже важко. Але ніхто не скаржився на труднощі, на малу зарплату, на життя, бо всім у країні було нелегко.

Дуже багато роботи було у відділі комплектування. Починаючи з 1944 р. і до 1949 з Москви та багатьох великих бібліотек безкоштовно надходила література, яку потрібно було терміново обробити і дати читачам. Тому відділ комплектування і обробки на чолі з І.І.Костюковою теж працював досить напружено. Крім того, Ірина Іванівна була з особливим характером. Дуже часто вона з’являлася у директора з різними надзвичайними ідеями, вимагаючи негайного впровадження.

Пізніше ці відділи роз’єднали. Але Марія Михайлівна Гончарова, нова завідуюча відділом комплектування, мала такий же характер. Вона ще й виконувала найважливіші громадські доручення, була своєю людиною в партійних і радянських органах, пробиваючи для працівників бібліотеки квартири. Це був вулкан енергії, який, на жаль, дуже рано погас. Як метеор згоряє, так і сталося з М.М.Гончаровою.

Принциповість, вимогливість до себе і підлеглих, ідеальна грамотність, уміння робити глибокі аналізи були головними рисами завідуючої науково-методичним відділом, а потім заступника директора з наукової роботи Олени Іллівни Лозінської.

Її колега, заступник директора С.П.Кваша, знав усі бібліоте-ки області, міг порадити, як пройти і проїхати в найглухіший куток області і навіть без перевірки сказати, які недоліки є в тій чи іншій бібліотеці. Талант інспектора мав незаперечний і таку ж відданість своїй справі.

Досвідчені бібліотекарі мають особливу рису – уміння подобатися читачам своєю розсудливістю, мовою переконань. Вони ніколи не створюють конфліктних ситуацій, не ставлять себе вище інших, аби читач сам зрозумів, хто чого вартий. Пригадую, як уже після виходу на пенсію С.Л.Парузіної деякі читачі неодноразово цікавилися, в яку зміну буде працювати Серафима Лаврентіївна, щоб за її рекомендацією взяти на абонементі літературу. Таку ж любов читачів мали Т.Й.Бірюкова, Л.М.Тимощук, В.І.Гриценко, А.В.Бродська.

Цими рисами володіють і працюючі нині ветерани А.С.Якущенко, Л.І.Генераленко, Л.В.Введенська, Л.А.Бойко, М.П.Ніколайчук, Л.В.Романченко, Т.В.Кузьмик, Є.І.Борачук та багато інших.

Наша бібліотека давно здобула гарну характеристику своїми виданнями. Ще з тридцятих років, коли активно працював кабінет виучування Поділля, завдяки В.Д.Отамановському краєзнавчі видання добре оцінювалися фахівцями. У повоєнні роки відродили інформаційно-бібліографічну роботу М.М.Слюсарчук з Г.Г.Подруцькою. У 1981 році було створено спеціальний відділ краєзнавчої роботи, в якому досить успішно працювали Г.М.Авраменко, Л.М.Шпильова, а тепер О.Г.Ніколаєць, Л.Г.Кравцова, Н.М.Барашивець та молодші досвідчені фахівці. Вони продовжують започатковані раніше видання і готують не менш цікаві нові під пильним оком редактора М.Г.Спиці та заступника директора П.І.Цимбалюк.

Нині відповісти на будь-яке професійне питання, як воно вирішується у нас і за кордоном, може за кілька хвилин Марія Юхимівна Карягіна, яку колеги жартома називають ходячою енциклопедією.

У 70-80 рр. 82 відсотки всіх бібліотек області користувалися за міжбібліотечним абонементом фондами обласної та інших великих бібліотек країни. Була чітка система контролю за кожною книгою, тому інші бібліотеки довіряли нам, а читачі, особливо науковці і заочники, дякували за суттєву допомогу. Періодично аналізувалася робота районних бібліотек у цьому напрямку, активно залучалися до МБА й бібліотеки інших відомств. Наша бібліотека в цій системі обслуговування була однією з найкращих в Україні. І очолювала його вихованка бібліотеки В.В.Лучко, яка пройшла шлях від помічника бібліотекаря до завідуючого відділом.

Був час, коли управління культури та інші керівні органи вимагали щорічно, а то й частіше, видавати на-гора якісь ініціативи. Особлива настирливість була після чергових з’їздів партії і пленумів ЦК. Найбільше перепадало науково-методичному, бібліографічному, відділам сільськогосподарської і технічної літератури. Ми старалися вчасно інформувати виробників про нові надходження в бібліотеку за їх фахом.

Р.І.Дьяконова, Л.В.Зубалій, Л.С.Будник разом з бібліо-графами видавали спеціальні каталоги. Витрачалися великі кошти на підготовку, видання і розсилку їх. На місцях було створено більше 60 кабінетів науково-технічної інформації. Ми свято вірили в те, що робимо корисну і потрібну справу.

Головне багатство бібліотеки, звичайно, її книжкові фонди. Є зараз чимало нарікань на якість комплектування, бо зруйнована та система комплектування, яка існувала раніше. Але й у цих умовах завдяки Л.Д.Чернецькій, Л.О.Олексієнко та їх молодшим колегам бібліотека виживає, добре передплачує періодику і вишукує книги по всіх-усюдах, коли є кошти. Є надія, що справа значно поліпшиться, якщо систематично почне надходити обов’язковий примірник українських видань.

Завжди болісною проблемою бібліотеки було збереження книжкових фондів. Не маючи відповідного технічного оснащення, бібліотекарям доводиться виконувати важку фізичну роботу в книгосховищах. Тому особливої вдячності заслуговують ветерани Б.Х.Брус, Н.Ю.Гаврилюк, Р.С.Романова, Т.В.Герасимова та їхні молодші колеги.

Ми пригадуємо, як уважно слідкувала за надходженням у бібліотеку Л.Д.Морозова. Вона могла дійти до високого поштового начальства, готувала відповідні листи у випадку непорозумінь. Така наполегливість завжди на користь справі.

Бібліотека постійно розвивається. Створюються нові відділи, сектори, удосконалюється структура. З вдячністю слід згадати тих, хто започатковував роботу нових відділів. Серед них Н.П.Ревус і Н.С.Михайленко, які створили свого часу прекрасний відділ іноземної літератури. Один із кращих нині відділ мистецтв ще в 1964 створювала Світлана Іванівна Філіповська, яка добре продовжувала сімейну традицію, розпочату батьком.

Сектор обмінно-резервного фонду ще в 1961 р. створювала О.С.Гаріна. Тепер цей сектор добре допомагає комплектувати бібліотеки області, частково навіть виконуючи функції колишнього бібліотечного колектора.

Відданість ветеранів своїй професії і колективу видно також за записами у трудових книжках. У цих трудових паспортах єдине місце роботи значиться у Г.Г.Подруцької, В.М.Коцюбської, Л.В.Введенської, Л.В.Романченко, С.І.Філіповської, Л.І.Зарі, Є.М.Маковійчук. А М.М.Слюсарчук з благоговінням читає у своїй трудовій подяку, яку їй було винесено в 1957 р. на честь 50-річчя бібліотеки.

Мало хто знає, що бібліотекар Марія Максимівна Мельник, яка останні роки здійснювала лише технічну обробку книг, в тяжкі роки відродження була завгоспом, тягала різні вантажі, аж поки не надірвала ноги. Закінчувала вона трудову діяльність вже інвалідом. Хворих серед бібліотекарів чимало, бо книжкова пилюка, друкарська фарба, певне нервове напруження, якщо по-справжньому віддаєшся справі, з роками дають про себе знати.

Наш колектив виховав багато керівників бібліотек в інших відомствах, є наші колеги і в Міністерстві культури, і в інституті культури, і в деяких республіканських бібліотеках. Всі вони приємно згадують свою альма-матер «Тімірязєвку».

* * *

Сьогодні, в день Андрія, маємо приємність поздоровити Андрія Йосиповича Лучка з днем його народження. Щастя, добра, довгих літ найавторитетнішому «аборигену» бібліотечної справи!

Передрук із газети «Вінниччина», 2005, 13 грудня.

---

Перемогти своїм розумом

А.Трошкова

Учора, якраз на святого апостола Андрія, йому виповнилося 70. Але, незважаючи на поважний вік, Андрій Йосипович Лучко – колишній директор Вінницької державної обласної наукової бібліотеки ім. К.А.Тімірязєва, почувається повним енергії, рішучості та завзяття. У нього – свій погляд, своя думка, своя позиція на все, і цим чоловік вигідно вирізняється з-поміж інших. Уявіть собі, навіть перебуваючи на заслуженому відпочинку, він зумів стати кандидатом у майстри спорту із шахів. А все тому, що головними пріоритетами у житті вважає, можливо, й непопулярні нині, але все ж невмирущі й базові для людини постулати – бути чесним, професійно виконувати справу, добиватися задуманого. Переконаний, що саме шахи допомагають боротися зі старістю – тренують пам'ять, віддаляють забудькуватість, дарують спілкування із цікавими людьми, а відтак роблять і тебе цікавим для світу.

– Бібліотечний фах – не чоловічий. Чому ви обрали саме цю спеціальність?

– Якщо відверто, то я спочатку вступав до сільськогосподарського інституту. Але не пройшов медичну комісію через поганий зір. Успадкував цю хворобу від батька, який потрапив «під гази» ще в першу імперіалістичну. Зате зараз разом із дружиною успішно реалізовую своє «сільськогосподарське покликання». Господарюємо на чотирьох сотках землі на дачі. Урожаю із такого клаптика землі вистачає на дві сім’ї – нашу і синову. Вирощуємо овочі, фрукти, маємо багато яблук, а плоди сорту Кримстар навіть кращі, ніж продають на базарі за велику ціну. У нас гарно родять огірки, помідори, болгарський перець, баклажани, селера, до речі, дуже потрібна і корисна для здоров’я. На ділянці є невеличка тепличка, в якій вирощуємо розсаду.

А Харківський бібліотечний інститут (тепер – академія культури) закінчив тому, що змалку дуже любив читати. Серед улюблених письменників – класики Джон Рід, Олександр Блок (багато його поезій знаю напам’ять), Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка. Сучасні якось не дуже вражають – пробував читати Юрія Андруховича, а от творчість Бориса Олійника, Василя Стуса приймаю на всі сто.

Любов до книг успадкував і мій син Олег. До речі, з дружиною Валентиною Вацлавівною, а ми прожили у шлюбі уже понад 40 років, ми також познайомилися у бібліотеці…

– Двадцять п’ять років ви очолювали колектив обласної бібліотеки. Часом щемить серце за улюбленою роботою? Які результати своєї виробничої діяльності вважаєте найвагомішими?

– Часом і справді шкодую, що не на роботі. Але мусив піти на пенсію заради власного здоров’я. Я неспокійний за вдачею, завжди був жадібний до праці, часто вступав у конфлікти з начальством. Радий, що вдалося розширити бібліотеку, перевести працівників у першу групу за оплатою праці, хоча вирішувати це довелося аж через Москву. При мені «Тімірязєва» здобула статус державної наукової, що дозволило відкрити нові відділи.

Найбільш пам’ятний для мене той період діяльності, коли працював завідуючим науково-методичним відділом. Тоді я багато писав, по шість разів на рік друкувався у журналі «Соціалістична культура». За статтю «Фах чи покликання?» здобув особливу винагороду – поїздку у Ленінград, до речі, їздив туди єдиний раз у житті. Ще друкувався у газеті «Культура і життя».

«Вінниччині» я теж маю за що дякувати. 25 травня 1990 р., якраз перед останньою партконференцією, світлої пам’яті тоді ще заступник головного редактора Дмитро Дудкевич ризикнув опублікувати мою статтю «Пора нарешті вирішувати», котра зайняла цілу сторінку, про приміщення бібліотеки. В ній лунала критика на адресу обкому, на конференції я теж виступив і навіть запропонував не обирати тодішніх партійних лідерів до складу бюро обкому, якщо це питання не вирішать. Пізніше, коли Комуністичну партію тимчасово заборонили, нам таки віддали 1400 квадратних метрів приміщення колишнього обкому.

– А яка урочистість святого Андрія вам найпам’ятніша?

– Я дуже гарно ставлюся до свого покровителя святого Андрія, бо він – справді надійний покровитель. Крім цього, урочистість допомагає не забувати моїм друзям, близьким та знайомим про мій день народження. На Андрія завжди всі дзвонять, вітають і це приємно. А найбільш пам’ятне для мене святкування 30-річчя у 1967-ому. Тоді ми квартиру отримали. Син народився, дружина інститут бібліотечний закінчила. Було справді дуже радісно.

– Чому ви навчаєте своїх внучок і які риси характеру, на вашу думку, найважливіші?

– Внучки ще виростають: старша Вікторія – шестикласниця, а Вероніка тільки готується до школи. Перша гарно малює, друга любить танцювати. Звичайно, ми їх привчаємо до книг, ділимося літературою зі своєї бібліотеки. Але теперішня програма з літератури якась куца, навіть біографію Лесі Українки старшенька приходила шукати до нас, бо в підручнику нема. А стосовно якостей характеру, то найважливіші, на мою думку, чесність, принциповість, професіоналізм. Повинен бути таким фахівцем, щоб твою кваліфікацію ніколи не піддавали сумнівам! А ще в житті дуже важливо перемагати своїм розумом!

* * *

Колектив Вінницької державної обласної наукової бібліотеки ім. К.А.Тімірязєва щиро вітає свого колишнього директора зі славним ювілеєм і зичить здоров’я, благополуччя, довгих років життя!

Редакція «Вінниччини» приєднується до цих побажань!

Передрук із газети «Вінниччина», 2007, 14 грудня.

А.Й.Лучко – як автор, редактор, відповідальний за видання

1961

Бібліотека – колгоспному виробництву: поради бібліо-текарям / уклад.: Г.К.Смагло, А.Й.Лучко, Г.Ю.Дробчак. – Вінниця: Обл. кн.-газ. вид-во, 1961. – 31 с.

1962

Проведіть конференцію за романом М.Стельмаха “Правда і кривда”: [метод.-бібліогр. матеріали] / підгот. А.Лучко. – Вінниця, 1962. – 4 с.

1963

За здоровий побут: (корот. анот. покажч. л-ри) / уклад.: Є.А.Премислєр, А.Й.Лучко; Вінниц. обл. наук. мед. б-ка, Вінниц. обл. б-ка ім. К.А.Тімірязєва. – Вінниця, 1963. – 15 с.

Поглиблюємо знання бібліотекарів: [метод. робота обл. б-ки ім. К.А.Тімірязєва] / Г.Смагло, А.Лучко // Соц. культура. – 1963. – № 5. – C. 33-34.

Для романтиків: [про кн. вист. в б-ці, присвяч. освоєнню космосу] / І.Мельниченко, А.Лучко // Вінниц. правда. – 1963. – 16 трав.

Правильно розміщувати бібліотеки: [на прикл. бібл. мережі обл.] / А.Лучко // Вінниц. правда. – 1963. – 4 черв.

Поетове багатство: [до 150-річчя від дня народж. Т.Г.Шевченка, зокрема про дореволюц. вид. його тв. у фондах обл. б-ки] / А.Й.Лучко // Вінниц. правда. – 1963. – 12 груд.

В теорії і на практиці: [пробл. комплектув. кн. фондів б-к] / Г.К.Смагло, А.Й.Лучко // Рад. культура. – 1963. – 26 груд.

1964

Атеїстична пропаганда в бібліотеці: [зб. ст. з досвіду б-к Вінниччини] / до друку підгот.: Г.Смагло, А.Лучко. – Вінниця: Вінниц. кн.-газ. вид-во, 1964. – 56 с.

Досвід новаторів – всім: [рец. на вид. сер. плакатів «Маяки Вінниччини» – про Героїв Соц. Праці] / А.Лучко // Рад. культу-ра. – 1964. – 2 серп.

1965

Щоб дружний з книгою був хлібороб: (з досвіду пропаганди с.-г. л-ри б-кою с.Бабчинці Могилів-Поділ. р-ну) / підгот. А.Лучко. – Вінниця, 1965. – 21 с.

Циркулярна повідь: турботи бібліотекаря: [про роботу метод. каб. обл. б-ки ім. К.А.Тімірязєва] / А.Лучко // Рад. культура. – 1965. – 18 берез.

Якщо взятися дружно: про координацію та кооперув. під-гот. бібліогр. матеріалів [б-ками різних відомств і орг.] / А.Луч-ко // Соц. культура. – 1965. – № 3. – C. 36-37.

1966

Робота бібліотек на допомогу механізаторам: (метод.-бібліогр. матеріали) / уклад.: А.Лучко, Л.Зубалій, Л.Потапенко; відп. за вип. Г.Смагло. – Вінниця, 1966. – 28 с. – [Ротатор].

Професія і покликання: роздуми про фах бібліотекаря / А.Й.Лучко // Соц. культура. – 1966. – № 1. – C. 34-35.

Коли ти володар книги: [нотатки бібліотекаря] / А.Й.Лучко // Вінниц. правда. – 1966. – 11 берез.

З усіх республік: [про респ. наук.-практ. конф. бібл. працівників на базі б-к Вінниччини] / А.Й.Лучко // Вінниц. правда. – 1966. – 26 черв.

Щоб дружний з книгою був хлібороб: [консультація щодо комплектув. і пропаганди б-ками с.-г. л-ри] / А.Лучко // Нові книги УРСР. – 1966. – № 22. – C. 20-24. 

Трудове виховання молоді: [з досвіду б-к обл.] / А.Лучко // Нові книги УРСР. – 1966. – № 35. – C. 18-22.

Соединяя теорию с практикой: [про роботу ун-ту бібл. працівників м.Вінниці] / А.И.Лучко // Библиотекарь. – 1966. – № 12. – C. 48-49.

1967

Крилаті вісники бурі: [про кн. фонди обл. наук. б-ки ім.К.А.Тімірязєва] / А.Лучко // Вінниц. правда. – 1967. – 7 січ.

1968

Робота бібліотек на допомогу буряководам: (метод.-бібліогр. матеріали) / підгот.: А.Лучко, Н.Барашивець. – Вінниця, 1968. – 24 с. – [Ротатор].

Ти на подвиг кличеш, комсомольський квиток!: (інструкт.-метод. матеріали до 50-річчя ВЛКСМ) / підгот.: М.М.Бех, А.Й.Лучко. – Вінниця, 1968. – 22 с. – [Ротатор].

1969

Фах чи покликання: [про підготов. кадрів для культ.-освіт. закл.] / А.Й. Лучко // Соц. культура. – 1969. – № 9. – C. 33.

1971

Не тільки право...: [культ.-освітні закл. і пропаганда законодавства в обл.] / А.Й.Лучко // Вінниц. правда. – 1971. – 2 лют.

Правова пропаганда [у закл. культури обл.] / А.Й.Лучко // Культура і життя. – 1971. – 6 черв.

Пропагандисти величних накреслень: [пропаганда б-ка-ми обл. матеріалів ХХІV з’їзду КПРС та ленін. теорет. спадщини] / А.Лучко, Г.Смагло // Культура і життя. – 1971. – 28 жовт.

1972

Вінниччина: [про обл. наук.-практ. конф. бібл. працівни-ків з питань пропаганди природн.-наук. та атеїст. л-ри] / А.Лучко // Культура і життя. – 1972. – 23 січ.

1973

Виховує колектив: [про патріот. рух за високу культуру й зразк. громад. порядок в обл.] / А.Й.Лучко // Соц. культура. – 1973. – № 11. – C. 18-19.

1974

На допомогу прийшла книга: [про стан бібл. обслуг. населення обл. та перспективи його розв.] / А.Й.Лучко // Вінниц. правда. – 1974. – 11 серп.

1975

«Чудеса» навколо чуда: [розповідь про читачів-боржників обл. наук. б-ки] / А.Лучко // Вінниц. правда. – 1975. – 5 лют.

ДІФ доносить відкриття: [з досвіду впровадж. наук.-техн. інформації б-к обл. для працівників сіл. госп-ва] / А.Лучко  // Культура і життя. – 1975. – 17 лип.

Така наша думка: [щодо об-ня колгосп. бюро НТІ з бюро екон. аналізу] / А.Лучко // Вінниц. правда. – 1975. – 27 груд.

1976

Як книга читається: [пробл. розв. бібл. справи в обл.] / А.Лучко // Вінниц. правда. – 1976. – 19 лют.

Що перешкоджає централізації: [бібл. мережі Вінниччи-ни] / А.Лучко // Вінниц. правда. – 1976. – 3 жовт.

1977

Інформація бібліотек на допомогу виробництву [Вінниччини] / А.Й.Лучко // Десята п’ятирічка і культурно-освітні заклади. – К., 1977. – С. 37-46.

Не тимчасова акція: клопоти централізації бібл. мережі [обл.] / А.Й.Лучко // Культура і життя. – 1977. – 13 лют.

Совместно с библиотеками: опыт, проблемы, поиск: [про спільну роботу б-к обл. і Т-ва книголюбів] / А.И.Лучко // Кн. обозрение. – 1977. – 24 июня.

 1978

Не тільки записати у формуляр: круглий стіл газ. «Культура і життя»: [із виступу дир. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва А.Й.Лучка про нові грані бібл. справи на Вінниччині] / А.Й Лучко // Культура і життя. – 1978. – 15 черв.

1979

Аналіз роботи державних масових бібліотек Вінницької області за 1978 рік / відп. за вип. А.Й.Лучко. – Вінниця, 1979. – [28 с.]. – [Ротатор].

1980

Інформацію – спеціалістам: [про інформ. діяльн. ОУНБ] / А.Й.Лучко // Бібліотека. – К., 1980. – C. 64-73.

Книга – для кожного: [розв. бібл. справи в обл.] / А.Й.Лучко // Вінниц. правда. – 1980. – 23 січ.

1981

Поінформованість спеціаліста: [про інформ.-пропаган-дист. роботу ДОУНБ ім. К.А.Тімірязєва] / А.Й.Лучко // Сіл. вісті. – 1981. – 17 трав.

1982

75 років Вінницькій державній обласній науковій бібліоте-ці ім.К.А.Тімірязєва (1907-1982): бібліогр. покажч. л-ри / уклад. Г.М.Авраменко; відп. за вип. А.Й.Лучко. – Вінниця, 1982. – 21 с.

75 років Вінницькій державній обласній науковій бібліо-теці ім.К.А.Тімірязєва (1907-1982): [буклет] / підгот. [О.І.Лозін-ська]; відп. за вип. А.Й.Лучко. – Вінниця, 1982. – 9 с.

Мільйон томів: до 75-річчя заснув. першої публіч. б-ки у Вінниці / А.Лучко // Культура і життя. – 1982. – 21 лют.

1983

Марко Вовчок і Вінниччина (1833-1907): реком. покажч. л-ри: до 150-річчя від дня народж. / уклад.: Г.М.Авраменко, Б.В.Хоменко; Вінниц. держ. обл. наук. б-ка ім. К.А.Тімірязєва, Обл. орг. Т-ва охорони пам’яток історії та культури; відп. за вип. А.Й.Лучко. – Вінниця, 1983. – 14 с. – (Наші видатні земляки).

Степан Руданський (1834-1873): реком. список л-ри: до 150-річчя від дня народж. / уклад.: Г.М.Авраменко, Б.В.Хоменко; Вінниц. держ. обл. наук. б-ка ім. К.А.Тімірязєва, Обл. орг. Т-ва охорони пам’яток історії та культури; відп. за вип. А.Й.Лучко. – Вінниця, 1983. – 12 с. – (Наші видатні земляки).

Видеть перспективу: [з досвіду інформ. обслуг. спеціаліс-тів сіл. госп-ва] / А.И.Лучко // Библиотекарь. – 1983. – № 1. – C. 8-12.

П’ятсот автографів – бібліотеці: [подарунок книголюба К.Г.Кисельова колекції кн. з автогр. відом. людей] / А.Й.Лучко // Комс. плем’я. – 1983. – 5 лют.

Якщо в ЦБС безсистемність: [пропоз. щодо поліпшення роботи б-к обл.] / А.Й.Лучко // Культура і життя. – 1983. – 17 квіт.

Практика роботи центральних районних бібліотек в нових умовах / А.Лучко // Діяльність культурних комплексів райцентрів: матеріали наук.-практ. конф. 31 трав. – 2 черв., 1982 р., м.Хмельницький. – К., 1983. – C. 44-47.

1984

А.П.Свидницький (1834-1871): реком. покажч.: до 150-річчя від дня народж. / уклад.: Г.М.Авраменко, В.Б.Бочкова, Б.В.Хоменко; авт. вступ. ст. “Творець безсмертних образів” Б.В.Хоменко; відп. за вип. А.Й.Лучко. – Вінниця, 1984. – 18 с. – (Наші видатні земляки).

Вінниччина у Великій Вітчизняній війні (1941-1945): бібліогр. покажч. / уклад.: Г.К.Смагло, Г.М.Авраменко, П.І.Цим-балюк та ін.; консульт. І.П.Пшук; Вінниц. ДОУНБ ім.К.А.Тімі-рязєва, Вінниц. ДПІ ім. М.Островського, Обл. орг. Т-ва охорони пам’яток історії та культури; відп. за вип. А.Й.Лучко. – Вінниця, 1984. – 83 с.

Вклад трудящих Вінниччини у реалізацію продовольчої програми СРСР: реком. покажч. л-ри / уклад.: Л.В.Зубалій, Л.В.Введенська; відп. за вип. А.Й.Лучко. – Вінниця, 1984. – 22 с.

Кабінет науково-технічної інформації при сільській бібліотеці: (з досвіду роботи б-ки-філіалу с.Біляни Могилів-Поділ. р-ну) / підгот. Г.М.Авраменко; ред. В.І.Смоленкова; відп. за вип. А.Й.Лучко. – Вінниця, 1984. – 5 с.

1985

Естафета трудової доблесті: бібліогр. покажч. / уклад.: Г.М.Авраменко, Л.М.Шпильова; відп. за вип. А.Й.Лучко. – Вінниця, 1985. – 32 с. – (До 50-річчя Стаханов. руху).

Потенціал книги / А.Лучко // Вінниц. правда. – 1985. – 5 січ.

Сага про бібліотеку: актуал. діалог / А.Й.Лучко; записав Л.Пастушенко // Рад. Україна. – 1985. – 14 лип.

Сага про бібліотеку: [відповідь Голов. упр. культ.-освіт. установ М-ва культури УРСР на інтерв’ю дир. ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва А.Й.Лучка (Рад. Україна, 1985,14 лип.), зокрема про нове приміщення для установи, яке планується збудувати у 12-й п’ятирічці] // Рад. Україна. – 1985. – 21 серп.

1986

Зрослі потреби бібліотек: [пропоз. дир. ОУНБ ім.К.А.Тімі-рязєва до проектів парт. і держ. док., спрямов. на забезпеч. якіс. роботи б-к] / А.Лучко // Вінниц. правда. – 1986. – 15 січ.

1987

Зведений каталог сільськогосподарських видань, які надійшли до наукових бібліотек м.Вінниці та області в 1986 році / уклад.: Р.І.Дьяконова, Л.В.Зубалій; ред. О.П.Перепелиця; відп. за вип. А.Й.Лучко. – Вінниця, 1987. – 77 с.

Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини 1988 року: бібліогр. покажч. / уклад. М.С.Шлеймович; ред. О.П.Перепелиця; відп. за вип. А.Й.Лучко. – Вінниця, 1987. – 29 с.

Інтенсивний розвиток народного господарства Вінниччини: реком. бібліогр. покажч. / уклад.: Л.В.Зубалій, Л.В.Введенська; худож. О.Г.Янголь; ред. О.П.Перепелиця; відп. за вип. А.Й.Лучко. – Вінниця, 1987. – 27 с.

Михайло Стельмах і Вінниччина: реком. бібліогр. покажч. до 75-річчя з дня народж. / уклад. Л.М.Шпильова; авт. вступ. ст. «Співець землі Подільської» В.М.Борщевський; ред. А.Й.Лучко; худож. О.Г.Янголь; Вінниц. ДОУНБ ім. К.А.Тімірязєва, Вінниц. ДПІ ім. М.Островського. – Вінниця, 1987. – 24 с. – (Наші видатні земляки).

Махінчук, М. Бібліотеки і перебудова: з респ. наради в Кіровограді: [включ. уривок з виступу дир. Вінниц. ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва А.Й.Лучка] / М.Махінчук, А.Лучко // Соц. культура. – 1987. – № 5. – С. 30-31.

Створити належні умови: [про необхідність побудови нов. книгосховища для ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва] / А.Лучко, М.Карягіна // Вінниц. правда. – 1987. – 12 груд.

Потяг до історичної книги: [роздуми про роль іст. кн. у вихованні людей] / А.Лучко // Вінниц. правда. – 1987. – 25 груд.

1988

Зведений каталог видань з питань сільського господарства та переробної промисловості, які надійшли до наукових, сільськогосподарських і технічних бібліотек м.Вінниці та області в 1987 році / уклад.: Л.В.Введенська, Л.В.Зубалій; ред. О.П.Перепелиця; відп. за вип. А.Й.Лучко. – Вінниця, 1988. – 85 с.

Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини 1989 року: бібліогр. покажч. / уклад. М.С.Шлеймович; ред. О.П.Перепелиця; Вінниц. ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва, Вінниц. держ. обл. арх., Парт. арх. Вінниц. обкому Компартії України; відп. за вип. А.Й.Лучко. – Вінниця, 1988. – 61 с.

Каталог періодичних, інформаційних та бібліографічних видань, передплачених основними бібліотеками-учасницями єдиної територіальної бібліотечно-інформаційної служби Вінницького облагропрому на 1988 рік / уклад.: Г.М.Авраменко, П.І.Цимбалюк; ред. О.П.Перепелиця; відп. за вип. А.Й.Лучко. – Вінниця, 1988. – 51 с.

1989

Зведений каталог видань з питань сільського господарства та переробної промисловості, які надійшли до наукових, сільськогосподарських і технічних бібліотек м.Вінниці та області в 1988 році / уклад.: Л.В.Введенська, Л.В.Зубалій, Н.Д.Савченко; ред. О.П.Перепелиця; відп. за вип. А.Й.Лучко. – Вінниця, 1989. – 88 с.

Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини 1990 року: календар / уклад. М.С.Шлеймович; ред. О.П.Перепелиця; відп. за вип. А.Й.Лучко. – Вінниця, 1989. – 15 с.

Каталог періодичних, інформаційних та бібліографічних видань, передплачених основними бібліотеками-учасницями єдиної територіальної бібліотечно-інформаційної служби Вінницького облагропрому на 1989 рік / уклад. Г.М.Авраменко; відп. за вип. А.Й.Лучко. – Вінниця, 1989. – 51 с.

Хоч і не варвари, але...: [пробл. книгозберігання в б-ках обл.] / А.Лучко // Рад. Україна. – 1989. – 18 берез.

Ми за, але...: [пропоз. дир. б-ки щодо ідеї створення Асоц. бібліотекарів УРСР] / А.Лучко // Культура і життя. – 1989. – 21 трав. – C. 3.

1990

Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини 1991 року: бібліогр. покажч. / уклад. Л.М.Шпильова; ред. О.П.Перепелиця; Вінниц. ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва, Вінниц. держ. обл. арх., Парт. арх. Вінниц. обкому Компартії України; відп. за вип. А.Й.Лучко. – Вінниця, 1990. – 40 с.

Руденко, В. Скарбниці пам’яті та їх господарі: [з перед-виборн. прогр. А.Лучка, канд. у депутати обл. Ради] / А.Лучко, В.Руденко // Вінниц. правда. – 1990. – 1 берез. 

Пора нарешті вирішувати: [пробл. бібл. мережі обл.] / А.Луч-ко // Вінниц. правда. – 1990. – 25 трав.

Не чекаючи вказівок згори: [про запровадж. нов. системи господарюв. в ОУНБ] / А.Лучко // Соц. культура. – 1990. – № 8. – C. 8-9.

Не панацея, но шанс: [про роботу б-ки в нових умовах господарюв.] / А.Лучко // Библиотекарь. – 1990. – № 12. – C. 19-22.

1991

Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини 1992 року: бібліогр. покажч. / уклад. Л.М.Шпильова; ред. О.П.Перепелиця; Вінниц. ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва, Вінниц. держ. обл. арх.; відп. за вип. А.Й.Лучко – Вінниця, 1991. – 31 с.

Тарас Шевченко і Вінниччина: бібліогр. покажч. / Вінниц. ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва, Вінниц. обл. орг. любителів кн. УРСР; уклад.: Г.М.Авраменко, Б.В.Хоменко; авт. вступ. ст. “Дорогами подільської осені” Б.В.Хоменко; наук. консульт. Н.М.Рева; худож. І.М.Попик; відп. за вип. А.Й.Лучко. – Вінниця, 1991. – 43 с.

Чим зарядити акумулятор історії: [про пробл. комплектув. б-к у зв’язку зі зростанням цін на передплату газ. та журн.] / А.Лучко, Г.Смагло // Панорама. – 1991. – 9 квіт.

Не панацея, але шанс...: [пробл. б-к в період ринк. економіки] / А.Лучко // Камертон-Ікс. – 1991. – Жовт. (№ 18).

1992

Крізь товщу консерватизму: [про пробл. в діяльності б-к обл. та шляхи їх подолання] / А.Лучко // Камертон-ікс. – 1992. – 26 листоп. – C. 2.

1993

Проблеми формування фондів бібліотек / А.Лучко // Бібліо-теки і розвиток культури та духовності на Вінниччині: матеріали конф. бібл. працівників / Обл. упр. культури. – Вінниця, 1993. – С. 9-14.

Продовження Вінницькою ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва тра-дицій бібліографічної діяльності Вінницької філії Всенародної Бібліотеки ВУАН / А.Й.Лучко, Л.М.Шпильова // Пріоритетні напрямки розвитку бібліотечної справи в Україні: матеріали міжрегіон. наук.-практ. конф. – Рівне, 1993. – С. 97-98.

«За Стусом вічно буде плакати Вкраїна»: [про відзнач. юві-лею поета в б-ках обл.] / А.Й.Лучко // Вінниччина. – 1993. – 21 січ.

Потрібна все-таки еволюція: [відповідь дир. ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва на ст. С.Кваші “Чи потрібна революція в бібліотеці” (Камертон-ікс. – 1993. – 23 квіт.)] / А.Лучко // Камер-тон-ікс. – 1993. – 16 лип. – C. 2.

І книга – в дефіциті: [пробл. формув. кн. фондів б-ками обл.] / А.Лучко // Вінниччина. – 1993. – 28 груд.

1994

Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини 1995 року: бібліогр. покажч. / уклад. М.С.Шлеймович; ред. М.Г.Спиця; Вінниц. ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва, Вінниц. держ. обл. арх.; відп. за вип. А.Й.Лучко. – Вінниця, 1994. – 87 с.

Настя Присяжнюк: до 100-річчя від дня народж.: бібліогр. покажч. / уклад. О.Г.Ніколаєць; авт. передм. “З народного напившись джерела” А.М.Подолинний; ред. М.Г.Спиця; відп. за вип. А.Й.Лучко. – Вінниця, 1994. – 24 с. – (Наші видатні земляки).

«Узаконений» грабіж: [господарюв. ОУНБ ім. К.А.Тімі-рязєва в ринков. умовах] / А.Лучко // Вінниччина. – 1994. – 15 січ.

1995

Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини 1996 року: реком. бібліогр. довід. / уклад. М.С.Шлеймович; ред. М.Г.Спиця; Вінниц. ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва, Вінниц. держ. обл. арх.; відп. за вип. А.Й.Лучко. – Вінниця, 1995. – 71 с.

Література про Вінницьку область за 1993 рік: бібліогр. покажч. / уклад. Л.Г.Кравцова; ред. М.Г.Спиця; відп. за вип. А.Й.Лучко. – Вінниця, 1995. – 175 с.

Бібліотека потопає в морі бездуховності: [про стан бібл. справи в Україні, в т.ч. обл.] / А.Й.Лучко // Демокр. Україна. – 1995. – 4 листоп.

1996

Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини 1997 року: реком. бібліогр. довід. / уклад. М.С.Шлеймович; ред. М.Г.Спиця; Він-ниц. ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва, Вінниц. держ. обл. арх.; відп. за вип. А.Й.Лучко. – Вінниця, 1996. – 66 с.

Література про Вінницьку область за 1994 рік: бібліогр. покажч. / уклад. Л.Г. Кравцова; ред. М.Г.Спиця; відп. за вип. А.Й.Лучко. – Вінниця, 1996. – 143 с.

Духовний потенціал бібліотекаря: проблеми його формування: [виступ на конф. «Проблеми культури і духовності в суспільстві та шляхи їх вирішення у Вінниці»] / А.Лучко // Камертон-ікс. – 1996. – Січ. (№ 1). – С. 2.

Бібліотекам перекривають кисень: [про ситуацію в бібл. справі Вінниччини] / А.Лучко // Вінниччина. – 1996. – 14 трав.

Презентуємо і вшановуємо: [про презентацію в ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва вид. кн. М.С.Грушевського Барське староство: іст. нариси (ХV-ХVІІІ ст.) (Л.,1996) та відзначення 130-річчя від дня народж. її авт.] / А.Лучко // Вінниц. газ. – 1996. – 26 верес.

1997

Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини 1998 року: реком. бібліогр. довід. / уклад.: Т.М.Дмитренко, М.С.Шлеймович; Вінниц. ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва, Держ. арх. Вінниц. обл.; відп. за вип. А.Й.Лучко. – Вінниця, 1997. – 68 с.

Література про Вінницьку область за 1992 рік: бібліогр. покажч. / уклад.: В.Б.Бочкова, М.М.Горбачова; ред. М.Г.Спиця; відп. за вип. А.Й.Лучко. – Вінниця, 1997. – 80 с.

Література про Вінницьку область за 1995 рік: бібліогр. покажч. / уклад. Л.Г. Кравцова; ред. М.Г.Спиця; відп. за вип. А.Й.Лучко. – Вінниця, 1997. – 143 с.

Література про Вінницьку область за 1996 рік: бібліогр. покажч. / уклад.: Л.Г.Кравцова, О.Г.Ніколаєць, М.С.Шлеймович; ред. М.Г.Спиця; відп. за вип. А.Й.Лучко. – Вінниця, 1997. – 168 с.

До свята – ще б оптимізму: Вінниц. ДОУНБ ім. К.А.Тімі-рязєва – 90 р.: [інтерв’ю] / А.Лучко; розмову вела Л.Площанська // Вінниччина. – 1997. – 18 лют.

Народитись – платити, отримувати книгу – платити...: [інтерв’ю щодо введення в б-ках платних послуг] / А.Лучко; розмову вела О.Вільчинська // Панорама. – 1997. – 8 лют.

Обласній скарбниці знань – 90: [з історії б-ки] / А.Й.Лучко // Подолія. – 1997. – 13 лют.

«Книги – морська глибина...»: [бесіда з приводу 90-річчя ДОУНБ ім. К.А.Тімірязєва] / А.Лучко; розмову вів А.Степаненко // Вінниц. газ. – 1997. – 15 лют.: фото.

1998

Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини 1999 року: реком. бібліогр. довід. / уклад.: М.С.Шлеймович, Т.М.Дмитренко; ред. М.Г.Спиця; Вінниц. ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва, Вінниц. держ. обл. арх.; відп. за вип. А.Й.Лучко. – Вінниця, 1998. – 67 с.

Імена, повернуті на Батьківщину: бібліогр. покаж. / уклад.: Г.М.Авраменко, О.І.Кізян; авт. біогр. довідок А.М.Подолинний; відп. за вип. А.Й.Лучко. – Вінниця, 1998. – 45 с. – (Наші видатні земляки).

Бібліотеки – врятована казка?: [інтерв’ю дир. ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва] / А.Й.Лучко; розмову вела Н.М.Зубкова // Він-ниц. відом. – 1998. – 15 січ. – C. 5.

Варварство і шляхетність: [про нові надходж. кн. до б-к обл., одержані в подарунок від вид-ва «Либідь»] / А.Лучко // Культура і життя. – 1998. – 11 лют.

«Вшановуємо її велич – Книгу»: [бесіда з дир. ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва] / А.Й.Лучко; розмову вела Є.Станіславська // Подолія. – 1998. – 29 верес.

В.І. Проблеми «Тімірязєвки» [коментує А.Й.Лучко – її дир.] / А.Лучко // Вінниц. відом. – 1998. – 26 листоп. – C. 4.

1999

Література про Вінницьку область за 1997 рік: бібліогр. покажч. / уклад.: Л.Г.Кравцова, О.Г.Ніколаєць, М.С.Шлеймович; ред. М.Г.Спиця; відп. за вип. А.Й.Лучко. – Вінниця, 1999. – 215 с.

2001

Пічкур, Д. Стусівські читання [в б-ці, які започаткував її колиш. дир. А.Й.Лучко] / Д.Пічкур // Вінниччина. – 2001. – 26 січ.

2005

Фундатори: [розповідь колиш. дир. ОУНБ ім. К.А.Тіміря-зєва про б-ку, її історію та працівників напередодні 100-літнього ювілею закладу] / А.Лучко // Вінниччина. – 2005. – 13 груд. – С. 3.

 

Про А.Й.Лучка

Про присвоєння тов. Лучку А.Й. [дир. Вінницької ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва] почесного звання «Заслужений працівник культури Української РСР»: Указ Президії Верховн. Ради УРСР.

11 груд. 1987 р. // Відом. Верхов. Ради УРСР. – 1987. – № 51. – C. 847.

Премії за кращі матеріали 1966 року: [ред. журн. «Соц. культура» відзначила А.Й.Лучка – зав. метод. відділом обл. наук. б-ки ім. К.А.Тімірязєва за ст. «Професія і покликання»] // Соц. культура. – 1967. – № 1. – C. 45.

Лауреати року: [А.Й.Лучко – дир. ОУНБ ім.К.А.Тіміря-зєва серед лауреатів творч. конкурсу 1990 р.] // Укр. культура. – 1991. – № 1. – C. 38.

Шафранська, Ю. Де взяти шпаги д’Артаньяну?: [про семі-нар бібліотекарів у м.Житомирі, зокрема про виступ А.Й.Луч-ка] / Ю.Шафранська // Культура і життя. – 1992. – 22 лют.

Площанська, Л. Директор, в якого найбільше багатство – книги: [до 60-річчя від дня народж. А.Й.Лучка] / Л.Площанська // Вінниччина. – 1997. – 13 груд.

Лучко, А.Й. Перемогти своїм розумом: [інтерв’ю колиш. дир. Вінниц. ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва А.Й.Лучка з нагоди свого 70-ліття] / А.Й.Лучко; розмову вела А.Трошкова // Вінниччина. – 2007. – 14 груд. – С. 6: фото.

Вінницька ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва в контексті історії та інноваційному поступі сьогодення: віковому ювілею Бібліотеки присвячується: монографія / Упр. культури і туризму Вінниц. облдержадмін., ВОУНБ ім. К.А.Тімірязєва; авт. проекту: В.Ф.Цига-нюк; упоряд. тексту: М.Г.Спиця, О.І.Кізян, Н.І.Морозова; авт.кол.: А.Й.Лучко та ін.; відп. за вип. Н.І.Морозова. – Вінниця: Меркьюрі-Поділля, 2007. – 312 с.: фото, архів. док. – Зі змісту: [Про А.Й.Лучка]. – С. 102, 105, 106, 111, 117, 118, 140, 165, 193, 195, 196, 208, 209, 215, 227, 234, 239, 241, 243.

Колектив Вінницької обласної універсальної наукової бібліотеки ім. К.А.Тімірязєва [глибоко сумує з приводу важкої втрати, смерті заслуж. працівника культури України, колиш. її дир. А.Й.Лучка]: [некролог] // Вінниччина. – 2009. – 10 лют. – С. 1.

Андрій Йосипович Лучко (13.12.1937-03.02.2009): [некролог] // Вінниччина. – 2009. – 10 лют.

Цимбалюк, П.І. Відданий бібліотечній справі: (до 75-ї річниці від дня народж. А.Й. Лучка) / П.І.Цимбалюк // Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини 2012 року: хронолог. довід. / уклад. Г.М.Авраменко; ред.: М.Г.Спиця, Г.М.Слотюк; Вінниц. ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва; відп. за вип. Н.І.Морозова. – Вінниця, 2011. – С. 207-211. – Бібліогр.: с. 211.

* * *

«Світло землі Подільської...»: ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва в публікаціях (1907-2007): бібліогр. покаж. / уклад. О.С.Михайлюк; ред. М.Г.Спиця; Упр. культури і туризму Вінниц. облдержадмін., Вінниц. ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва; відп. за вип. Н.І.Морозова. – Вінниця, 2007. – 88 с. – (Віковому ювілею Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва присвячується). – Зі змісту: [Публікації А.Й.Лучка]. – див. Іменний покажчик.

Столітній шлях Бібліотеки у її виданнях: бібліогр. покаж. / уклад.: Г.М.Авраменко, О.М.Панчук; ред. М.Г.Спиця; Упр. культури і туризму Вінниц. облдержадмін., Вінниц. ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва; відп. за вип. Н.І.Морозова. – Вінниця, 2007. – 112 с. – (Віковому ювілею Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва присвячується). – Зі змісту: [А.Й.Лучко як автор, редактор, відп. за вип.]. – див. Іменний покажчик.

 

Морозова Н.І. Яскравий представник бібліотечної професії

Його життя – взірець служіння Книзі, Бібліотеці (Авторський колектив)

У пам’яті колег... ..........................................................................17

Левицький А.І. .............................................................................17

Куделя Г.Д. ..................................................................................18

Подолинний А.М. ........................................................................20

Гудімова Н.О. .............................................................................21

Введенська Л.В. .........................................................................23

Герасимова Т.В. .........................................................................25

Івахова С.Г. ................................................................................27

Кузьмик Т.В. ...............................................................................29

Лятавська Т.І. ...........................................................................30

Марчук Т.О. ................................................................................32

Цимбалюк П.І. ...........................................................................34

Чернецька Л.Д. ...........................................................................37

Дубовий В.М. .............................................................................40

Мрищук Т.А. ...............................................................................41

Драганюк Л.С. ...............................................................................42

Кирилюк Л.О. ..............................................................................43

Липко В.С. .....................................................................................45

Нагірняк В.П. ................................................................................46

Попова З.М. .................................................................................48

У рідних серцях житимеш вічно... ..............................................49

Лучко В.В. «Без тебе, коханий, лечу з одним крилом…» ..........49

Коцюбська В.М. ..........................................................................51

Михайлова А.М. Посвящается Андрею Иосифовичу на годовщину ухода в мир жизни после жизни ..................53

Основні статті, публікації, інтерв’ю, роздуми ........................54

Лучко А.Й.

Якщо взятися дружно ............................................................54

Професія і покликання ...........................................................58

Соединяя теорию с практикой ..............................................61

Видеть перспективу ...............................................................64

Пастушенко Л. Сага про бібліотеку .........................................68

Лучко А.Й.

Пора нарешті вирішувати .....................................................71

Не чекаючи вказівок згори .....................................................75

Бібліотекам перекривають кисень ......................................79

Площанська Л. До свята – ще б оптимізму та підтримки ...........................................................................83

Площанська Л. Директор, в якого найбільше багатство – книги ...................................85

Лучко А.Й. Варварство і шляхетність .....................................90

Станіславська Є. Вшановуємо її велич – книгу ......................91

Лучко А.Й. Фундатори .................................................................94

Трошкова А. Перемогти своїм розумом ..................................99

Перелік основних видань і публікацій А.Й.Лучка та літератури про нього ..........................................................102

 

Біобібліографічне видання

 

Відданий бібліотечній справі

 

До 75-річчя від дня народження

Андрія Йосиповича Лучка –

бібліотекознавця, колишнього директора Вінницької ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва,

заслуженого працівника культури України

(13.12.1937-03.02.2009)

Збірник матеріалів із серії «Діячі культури і мистецтв краю»

 

Відповідальна за випуск Н.І.Морозова

Укладач текстів і упорядник П.І.Цимбалюк

Укладач бібліографії Г.М.Авраменко

Редактори: О.Г.Поліщук, М.Г.Спиця

Комп’ютерна верстка, дизайн, обробка фотоматеріалів, оригінал-макет Н.В.Спиця

Комп’ютерний набір:

Г.М.Авраменко, Ю.М.Верховлюк, П.І.Цимбалюк

 

Підписано до друку 12.12.2012. Формат 60х84/16.

Папір офсетний. Умов. друк. арк. 7.25. Тираж 100.

 

Друк ПП Балюк І.Б.

м.Вінниця, вул. Р.Скалецького, 15

Тел. (0432) 52-08-02