З М І С Т

Привітання учасників Конференції

Дернова Ольга

Слотюк Галина

Серветнік Олексій

Коляструк Ольга

Гальчак Сергій

Федоришен Олександр

Гула Сергій

Теоретичні, методологічні та прикладні проблеми усної історії 

 Боднар Галина. Усна історія незавершеного минулого в Україні: до питання про можливості та ризики досліджень

Онишко Ольга. Моя історія – моя сила, або Моє бачення сторітелінгу як сторетворення, і як цей метод застосовувати для підтримки внутрішньої сили

Громадська архівістика: теорія, практика, досвід 

Привалко Тетяна. Усноісторичні джерела: проблеми зберігання та перспективи архівування

Добошевська Аліна. Створення Українського громадського архіву усних історій

Коляструк Ольга. Про досвід і здобутки польської громадської архівістики (за результатами Люблінського конгресу)

Галамай Олена. Практичні кейси громадської архівістики (за досвідом Польщі)

«Незакінчене / неостигле минуле» в усноісторичних оповідях 

Кужельна Олена. Спогади у спогадах. Учасники національно-визвольних змагань 1917–1921 рр. на Вінниччині Яків та Зінаїда Шепелі в мемуарно-літературній спадщині Докії Гуменної

Зелінський Руслан. Усні свідчення як джерело дослідження більшовицьких злочинів у Літині

Шпичка Василь. Спогади жителів с. Лукашової Липовецького (нині Вінницького) району Вінницької області як історичне джерело про Голодомор 1932–1933 рр.

Загребельна Ніна. Відлуння Голодомору 1932–1933 років на Золотоніщині (за матеріалами інтерв’ю жителів села Шабельники Золотоніського району Черкаської області)

Корсунська Тетяна. Траєкторія мужності і людяності (про події Голокосту за документальною повістю «Моє прізвище Бронштейн»)

Камінна Таїсія. Батько любив життя, і Бог дарував йому довгий вік (Матеріали, побудовані на прикладі сімей Вальчуків, Матвійчуків, Камінних)

Березюк Наталія. Куций Леонід Миронович: «Життя було напружене, але люди вижили…»

Юрчишина Ольга. Олександр Васильович Жук: «Я – лікар з Середнього Побужжя»

Шпичка Василь. На Прапор рівняймось!

Михалиця Оксана. Хмільник 1991-го: осередок невдоволених чи небайдужих?

Гадинко Олександр. Історико-архітектурна спадщина міста Сторожинець: втрачене обличчя

Усна історія та виклики російсько-української війни 

Адамович Сергій. Руйнування освітнього середовища Херсонської області державними органами рф на основі свідчень внутрішньо переміщених осіб (2022–2024 рр.)

Слотюк Галина. Чайковський Василь Миколайович: «Я хочу, щоб молодь не забувала, що йде війна, що люди гинуть, що ці уламки, з яких я роблю вироби, не тільки ранять, калічать, вони вбивають. Кожен уламок – це чиєсь життя»

Цимбалюк Поліна. Російсько-українська війна в наукових дослідженнях, спогадах учасників подій (Дайджест за книгою В. Розуменко «Лютий рік незламності» / Валентина Розуменко. – Київ : Креативна агенція «Артіль», 2023. – 400 с. : іл.).

Белоус Надія. Парамедик від Бога

Проєкти з регіональної, локальної, етнічної історії 

Юлія Шелеп. Спогади як інструмент (ре)конструювання минулого: нові виклики та (не)нові можливості у студіях пам’яті про минуле на прикладі усноісторичного проєкту «Жива історія»

Грень Вікторія, Коник Анастасія. «Вишивані голоси»: родинна історія в калейдоскопі національної пам’яти

Havryliuk Olena. Pamiętnik Aleksandra Jełowickiego «Moje wspomnienia» jako źródło do opisu historii, kultury i języka polskiego w I połowie XIX wieku na Podolu, w Królewstwie Polskim i na emigracji

Lachauer Ulla. What I learnt in Lithuania in 1989. An oral history project and its long-term impact (Що я дізналася в Литві у 1989 р. Проєкт усної історії та його довготривалий вплив)

Постемська Надія. Проєкт «Українці в Ірландії»

Добрянський Леонід. Повномасштабна війна. Головні події, які відбулися в Корку у 2022 році

Кристофорова Тетяна. Усноісторичні дослідження: роль та досвід бібліотек

Кушнір Тетяна.  «Мій край, моя родина у старих світлинах» – локальний онлайн-проєкт з оцифрування, збереження, популяризації архівних фотознімків Публічної бібліотеки Томашпільської селищної ради

Німчук Людмила. Бібліотечні етнопроєкти – ресурс для усної історії 

ПРИВІТАННЯ УЧАСНИКІВ КОНФЕРЕНЦІЇ

Шановні колеги, учасники конференції, гості! 

Щиро вітаю вас на IX Міжнародній науково-практичній конференції «Усна історія: пізнавально-документальний потенціал і громадська архівістика». Сьогодні ми зібралися, щоб обговорити важливі питання збереження культурної пам’яті, дослідницького потенціалу усної історії та розвиток громадської архівістики. Ваша увага до питань збереження культурної пам’яті та документування історії у цей час особливо важлива, адже сьогодні ми з вами перебуваємо в умовах, які стали справжнім випробуванням для нашого народу та державності.

В умовах повномасштабної російсько-української війни усна історія і громадська архівістика набувають нового змісту та ваги. З одного боку, саме зараз заклади культури та мистецтв адаптують свою діяльність, щоб продовжувати виконувати свою культурну місію в умовах воєнного стану. Більшість із нас активно займаються волонтерською діяльністю, надаючи посильну фінансову, інформаційну, матеріальну та моральну підтримку воїнам Збройних Сил України й внутрішньо переміщеним особам. І цю роботу ми будемо продовжувати та розширювати, адже вона стала нашою відповіддю на виклики часу.

Усна історія є унікальним джерелом знань, що дозволяє зберегти голоси минулого, спогади та переживання людей, які стали свідками важливих подій. Це не лише інформаційний ресурс, але й шлях до глибшого розуміння суспільних змін, формування національної ідентичності та збагачення культурного спадку. Усна історія допомагає створити живий місток між поколіннями, і саме тому її розвиток є одним із пріоритетів нашого Управління.

Наше завдання як представників культури та дослідників – розширювати методологічні рамки усної історії та розвивати громадську архівістику, що стає інструментом фіксації й збереження цього складного досвіду. Завдяки сучасним цифровим технологіям, що дозволяють швидко зберігати та обробляти інформацію, ми маємо можливість не тільки документувати, а й поширювати ці спогади серед широкої аудиторії, зберігаючи для майбутніх поколінь правдиву історію цих подій.

Сьогодні заклади культури області активно розвивають креативні індустрії, працюють над збереженням нематеріальної культурної спадщини та розробляють культурну політику регіону.

Бібліотеки Вінниччини ведуть активну роботу в галузі усної історії, реалізуючи різноманітні проєкти для збереження пам’яті місцевих спільнот.

Окремо хочу подякувати організаторам конференції та всім учасникам за те, що ви вкладаєте свою працю, знання та ентузіазм у збереження нашого культурного спадку. Нехай ця конференція стане важливим кроком у зміцненні культурної ідентичності та збереженні пам’яті для майбутніх поколінь. Бажаю всім учасникам конференції плідної роботи, цікавих обговорень та успішного обміну знаннями. 

Ольга Дернова,

начальник Управління культури та креативних індустрій
Департаменту гуманітарної політики Вінницької обласної військової адміністрації

Шановні учасники наукового зібрання! 

Щиро вітаю з початком роботи IX Міжнародної науково-практичної конференції «Усна історія: пізнавально-документальний потенціал і громадська архівістика».

Наша Конференція проходить в умовах воєнного стану, ворог руйнує наші міста й села, в т. ч. й заклади культури, наша обласна наукова книгозбірня працює та реалізовує всі заплановані проєкти та заходи. Значну увагу ми приділяємо науковій роботі, вагомою частиною якої є проведення науково-практичних конференцій, за цю можливість уклінно дякуємо нашим мужнім захисникам і захисницям.

Бібліотека понад десять років займається усною історією, а з 2018 року – системно реалізовуємо проєкт «Голоси живої історії». За цей період у відділі краєзнавства створено фонд усноісторичних досліджень, поповнюється новими записами електронна база даних «Усна історія». З метою збереження та надання доступу до зібраних свідчень створено вебсайт «Голоси живої історії». Цьогоріч започатковано новий проєкт – «Фотопам’ять».

Бібліотеки Вінниччини активно долучаються до документування усноісторичних свідчень та наративів. Так, у Крижопільській публічній бібліотеці записують історії внутрішньо переміщених осіб.

Літинська публічна бібліотека вже кілька років документує свідчення переселенців, учасників війни та досвід радянського періоду.

Публічні бібліотеки Погребищенської та Вороновицької громад, а також бібліотеки Тульчинського й Хмільницького районів зосереджені на зборі свідчень про Другу світову війну та Голокост. Ці проєкти залучають бібліотекарів і місцевих мешканців до активного збереження історичної та культурної спадщини. Літинська бібліотека реалізувала проєкт «Люблю тебе, мій краю», документуючи спогади старожилів про історичні події, місця та легенди.

Бершадська бібліотека збирає усні перекази в межах проєкту «Перлинки рідного краю», зокрема про знакові топоніми й гідроніми. Томашпільська бібліотека створила онлайн-проєкт «Мій край, моя родина у старих світлинах», зберігаючи фотоматеріали із життя місцевих родин у різні історичні періоди.

Ці проєкти посилюють роль бібліотек як центрів збереження й передачі історичної пам’яті через усну історію, краєзнавство та архівування.

Працівники бібліотек області неодноразово брали участь у спеціально організованих тренінгових навчаннях з усної історії. За запрошенням Фундації «Добра Воля» в межах програми Study Tours to Poland, яку реалізує Фонд «Лідери змін» за фінансової підтримки Польсько-Американського Фонду Свободи, у 2019 році ознайомилися з польським досвідом організації збору й архівування усноісторичних свідчень у межах навчального візиту «Усна історія та громадська архівістика». У 2022 році навчалися за програмою «Розвиток громадської архівістики в Україні».

Що два роки наша бібліотека спільно з партнерами організовує науково-практичні конференції. Сьогодні ми об’єднали науковців, бібліотечних, музейних, архівних працівників, освітян та студентську молодь не лише з Вінниччини та інших регіонів України, але й із Польщі, США, Німеччини та Ірландії.

Майже п’ятдесят доповідей та повідомлень висвітлюють теоретичні та практичні аспекти використання методу усної історії, знайомлять з результатами усноісторичних досліджень із використанням спогадів учасників та очевидців історичних подій, це – Друга світова війна, Голодомори, Голокост, радянське повсякдення, російсько-українська війна тощо.

Доповіді згруповані за такими напрямами: «Теоретичні, методологічні та прикладні проблеми усної історії», «Громадська архівістика: теорія, практика, досвід», «Проєкти з регіональної, локальної, етнічної історії», «Усна історія та виклики російсько-української війни», «Незакінчене/неостигле минуле» в усноісторичних оповідях». Також програма містить презентації книг та проєктів, перегляд документального фільму. Будуть представлені й панельні повідомлення.

Впевнені, щоб засідання пройдуть з максимальною користю і віддачею, сподіваємось, що напрацювання всіх учасників стануть важливим доповненням до офіційних історичних джерел.

Плануємо матеріали Конференції видати друкарським способом. Вони також будуть представлені на вебсайті Вінницької обласної універсальної наукової бібліотеки імені Валентина Отамановського.

Тема Конференції невичерпна, тому не зупинятимемося на досягнутому та продовжуватимемо усноісторичні дослідження й надалі.

На завершення хочу побажати всім учасникам успішної та результативної роботи, подальших здобутків у сфері усноісторичних досліджень і найголовнішого – миру й перемоги!

Успіхів усім та плідної роботи нашій Конференції! 

Галина Слотюк,

в. о. директора Вінницької обласної універсальної
наукової бібліотеки імені Валентина Отамановського

Вітаю шановне товариство, всіх учасників! 

Радий усіх бачити, в першу чергу дякую організаторам сьогоднішньої конференції, нашим партнерам – Вінницькій обласній універсальній науковій бібліотеці імені Валентина Отамановського. Радий вітати науковців, дослідників, усіх, хто цікавиться темою і безпосередньо усноісторичними дослідженнями, усноісторичним підходом вивчення нашої історії. Як уже сьогодні колеги зазначили, тематика історичних досліджень є надзвичайно актуальною в наш час, і особливо в реаліях сучасної російсько-української війни. Усноісторичний підхід, власне кажучи, в дослідженні фіксації та подальшій роботі, в тому числі меморіалізації сучасної російсько-української війни, є надзвичайно актуальним і буде в пригоді органам влади, дослідникам, різним представникам нашого суспільства. Також хотів би, як представник інституту національної пам’яті, органу влади, відзначити, що інститут також активно займається усноісторичними дослідженнями. Архів усної історії інституту також формується з 2014 р., власне з початку сучасної російсько-української війни, станом на 2024 р. він налічує близько 2000 як аудіо, так і відеозаписів усних розповідей учасників й очевидців різних подій. Це передусім і події Революції Гідності, це й усноісторичні свідчення про події російсько-української війни, які також почали активно записуватися ще з 2015 р. Є чимала кількість усноісторичних свідчень про події періоду радянської окупації, це і тематики Голодомору, геноциду, Другої світової війни, українського визвольного руху, тематики депортації, політичних репресій і чимало інших сторінок. Тому роботи попереду ще багато.

Я сподіваюся, що кожен з учасників і слухачів сьогоднішньої конференції почерпне корисну інформацію, практичні знання для подальшої діяльності. Також радий вітати свою колегу, шановну пані Тетяну Привалко, яка безпосередньо є співробітницею сектору усної історії інституту, сьогодні вона також поділиться своїми думками, напрацюваннями.

Дякую всім за увагу, плідної роботи. Дякуємо захисникам і захисницям України за те, що ми можемо у відносному спокої збиратися й говорити про ці важливі речі. Слава Україні! 

Олексій Серветнік,

головний спеціаліст Першого міжрегіонального територіального
відділу Українського інституту національної пам’яті

Вітання, дорогі учасники сьогоднішньої конференції! 

Знаєте, очі тішаться, що можна хоча б так побачити багатьох добрих знайомих, колег у справах, які ми намагаємося робити в нашій повсякденній роботі. І те, що ми сьогодні знову зібралися, бачимо одне одного й думаємо над тим, що в нас, що ми переживаємо, – це дуже важливо. Мені видається, що назва нашої конференції надзвичайно промовиста – пізнавально-документальний потенціал усної історії. І всі учасники, хто бере участь в усноісторичних дослідженнях, абсолютно чітко розуміють, що це не тільки про вже минуле, це не тільки можливість глибше зануритися в те, що вже відсунулося в безпосередньому часі від нас, але це можливість пізнати складність того минулого, перестати його сприймати стереотипно. Усна історія якраз позбавляє нас залежності від міфів і стереотипів. І чим далі, тим більше ми з вами прекрасно це розуміємо, що саме голос людини, переживання людини, її почуття, страхи для того, щоб ми мали кардіограму нашої історії.

Ми сьогодні переживаємо дуже важкий час у нашій історії, через те накопичуємо зараз оцю емпатію, яка конче потрібна, аби наше суспільство не розпадалося. Отже, потенціал усноісторичних комунікацій полягає в тому, що ми одне одного слухаємо, чуємо, прагнемо зрозуміти, передати, усвідомити, дослухатися й відмовитися від категоричності там, де вона не потрібна. У кожного переживання історії власне, на власному емоційному життєвому досвіді. І відтак людина має право на своє судження, але, з іншого боку, ми з вами прекрасно розуміємо, що всі наші переживання, думання, слухання людей – це робота над нашою історичною та культурною пам’яттю. Свідомі того, що ми є одна нація, один народ, що ми справді переживаємо час, коли не можна допустити, аби українці, Україна були знищені. Відтак потенціал нашої роботи полягає в тому, що ми працюємо на поглиблення та підживлення нашої національної ідентичності й формування громадянської відповідальності. Чим далі, тим більше ми розуміємо, що наше життя визначають не тільки державні інституції та структури, вінцем нашого життя є громадянська активність. І от якраз включеність якомога більшої кількості людей до цієї справи й забезпечує наше одужання і наше повернення до себе від імперських стандартів, накинутих на нас багатьма роками, віками. Ми відновлюємо свої сутності, вчимося чути й розуміти одне одного, ба більше, говорити з європейцями теж на правах, якщо не офіційного члена Європейського Союзу, то однозначно європейської нації. Ми говоримо про прості речі, але насправді в цих простих речах відбивається сутність нашого сумління, нашого майбутнього. Відтак робимо свою роботу чесно.

Бажаю всім учасникам сьогодні отримати гарний роздум, уточнення тих своїх думок, які ми кожен у своїх кабінетиках, своїх конкретних роботах відшукуємо, знайдімо це підтвердження та об’єднуймо для того, щоб ніякий ні зовнішній, ні тим паче внутрішній ворог не розбив нас, як той глечик, який ніколи не буде повним. У нас закінчиться напівпорожня історія, наша історія буде повна смислами, які справді ми набуваємо по вертикалі. Ви прекрасно розумієте, що я маю на увазі – комунікація між поколіннями, між старшими, особливо важливо те, що в нас попереду, що ми розкажемо нашим дітям, нашим онукам і наступним поколінням, які тільки-тільки мають народитися. Тому це дуже важлива справа, віримо в неї й робимо це з великою відповідальністю і розумінням того, що в цьому якраз наша сила, якщо ми налаштовані на нашу цілісність. Всім бажаю успіху! 

Ольга Коляструк,

доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри
культури, методики навчання історії та
спеціальних історичних дисциплін Вінницького
державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського

Шановне товариство! 

Від імені Президії Національної спілки краєзнавців України, правління Вінницького обласного краєзнавчого осередку щиро вітаю учасників та гостей чергової – ІХ Міжнародної науково-практичної конференції «Усна історія: пізнавально-документальний потенціал і громадська архівістика». Її значення, як і попередніх, досить важливе, оскільки потреба розгляду усної історії як окремої царини наукового пошуку сьогодні є особливо актуальною. Як відомо, завдяки усноісторичним дослідженням, що виконуються у форматі історії повсякденності, здійснюється кардинальний поворот в історичній науці, коли історія вивчається не на макрорівні (держава, народ, великі події, визначні постаті), а на рівні «звичайної людини», її повсякденного життя. Саме завдяки антропологічним студіям історична наука заговорила «людським голосом» – свіжим і неповторним. За допомогою методів усної історії ми маємо можливість зібрати думки рядових «творців історії» і тим самим зробити нехай і маленький, але все ж реальний крок до досягнення більш повного знання про минуле, всеоб’ємніше зафіксувати сьогодення, оскільки усна історія все більше набуває функцій громадської архівістики, а якщо говорити про нинішній буремний час – стає своєрідним народним щоденником війни.

Завдяки усноісторичним дослідженням утверджується потреба пізнання й розуміння індивідуального досвіду людини як головної дійової особи історії. Це особливо важливо на пострадянському просторі, де ще й досі сповна не подолані ідеологічні впливи тоталітарної держави, що позбавляла людину права на індивідуальну пам’ять.

Усна історія виконує ще одну функцію – охоронну. Завдяки їй ми можемо зберегти свідчення сучасників, які в іншому випадку будуть втрачені назавжди. Особливо це стосується епох і сюжетів, вивчення яких було під забороною або вироблялося за допомогою тенденційних офіційних джерел.

Джерела, отримані методом усної історії, дають багатий матеріал для досліджень з історичної антропології, мікроісторії, історії ментальності, історії повсякденності, історії приватного життя, історичної психології та інших історико-антропологічних напрямів. Тому все більше фахівців з різних галузей спеціальних та гуманітарних ділянок нині активно залучають метод усної історії у своїй дослідницькій практиці.

Вона стала важливим джерелом і краєзнавчої літератури.

Водночас усна історія все ще перебуває в процесі становлення, триває її інституціалізація, осмислення теоретичних основ та визначення методологічних меж, чимало напрацювань потребують узагальнень, систематизації, наукового аналізу. Переконаний, що сьогоднішній форум стане вагомою подією на цьому шляху, сприятиме популяризації та систематизації усноісторичних знань, обміну досвідом між дослідниками з різних областей України та інших країн.

Бажаю всім учасникам конференції натхнення, плідної роботи та вагомих результатів. 

Сергій Гальчак,

доктор історичних наук, професор, академік
Української академії історичних наук,
член Президії НСКУ, голова правління Вінницької обласної організації
Національної спілки краєзнавців України,
заслужений працівник культури України,
почесний краєзнавець України

Шановне товариство, всіх вітаємо від команди Музею Вінниці! 

Дякуємо традиційно за запрошення, за пропозицію партнерства. Для нас це завжди приємно, маємо за честь долучатися до такої чудової ініціативи, бо фраза, яка сьогодні вже неодноразово звучала тут про громадське документування, про громадську архівістику надзвичайно важлива. Це річ, яку дуже хотілось би популяризувати не тільки на вертикальних рівнях, коли є якісь урядові чи державні рескрипти, що зобов’язують цим займатися, а більше про якусь нашу участь і співучасть у, мабуть, найбільш цифровізованій війні, найбільш документованій війні XXІ століття. Так, на превеликий жаль, з сумом констатуємо, що це та війна, до якої залучено Україну й українське суспільство – російсько-українська війна. Усна історія для роботи Музею Вінниці з початку існування нашої команди є невід’ємною складовою. Цьогоріч ми видали цінне джерело – спогади Здзіслава Ґрохольского, останього дідича П’ятничан. Очевидно, що подібного роду джерела містять різну специфіку, людиноцентричність сприйняття, бо зрозуміло, що це фокус погляду людини певного соціального статусу, представника певної національності. Але вже навіть з огляду на інтерес до цих спогадів, фантастичну презентацію за участі друга Музею Вінниці – видавця і благодійника Генрика Ґрохольського та продажів книги, яка вийшла направду невеликим тиражем, стає зрозумілим їхнє непересічне значення. Ми бачимо, що такі речі хвилюють аудиторію, кожен і кожна цікавляться такими речами, пов’язаними як з локальною історією, так і національною.

Я би хотів сказати про важливий момент у контексті нашої роботи в партнерстві з Вінницькою міською територіальною громадою, зокрема нашим департаментом культури Вінницької міської ради. Департамент наразі працює над темою оновлення Стратегії культури, тобто яким чином найближчими трьома роками (2025, 2026, 2027) міська громада буде стратегічно планувати культурну галузь. Для нас є дуже важливим, приємним і цінним моментом, що одним із секторів цієї Стратегії з’являється блок, який матиме назву «Пам’ять і меморіалізація», і Музей Вінниці долучений до формування цього блоку, пов’язаного з усноісторичними дослідженнями, популяризацією громадської архівістики. Для нас тут маркерна історія, це ефективне функціонування національної політики, політики найширшого розуміння цього слова, політики національної пам’яті на локальному рівні з урахуванням нашого місцевого культурного ландшафту, наших національних ідентичностей, регіональних ідентичностей, і, поза сумнівом, одна з тих маркерних позицій, якою ми користаємося, яку ми завжди декларували в різноманітних концепціях, – це захист різноманітних пам’ятей для прийдешніх поколінь, дискусія про ці пам’яті та ін. 

Олександр Федоришен,

директор КЗ «Музей Вінниці»

Вітаю, колеги, радий усіх бачити! 

Справді, продовжуючи слова Олександра, взагалі блок пов’язаний з усною історією, зі збереженням людських досвідів як самими людьми, так й іншими людьми про події, про людей, це дуже важливо. Бо ми говоримо, що ця війна найбільш документована й така, що відбувається в цифрову еру. Ми знаємо, як дуже легко з цифри можна знищити те, що є, тобто тут є публікація, тут є відео, тут є фото, а тут вже його немає і знайти його неможливо. Тому це, здавалося б, якесь там турбування, насправді це абсолютно переосмислений аналіз, навіть якщо це просте документування, воно все одно важливе. Тобто якщо буде заповнено багато якихось таких лакун, де зібрано, сконцентровано важливу інформацію, то це стане чималим досягненням. Справді, тут уже бачу є колеги, які були залучені до фокус-групи, про яку згадував Олександр. У контексті розроблення на міському рівні цієї стратегії політики пам’яті у Вінницькій територіальній громаді, де проговорювався оцей важливий контекст з громадської архівістики.

Загалом такі конференції дуже важливі. Це така цеглинка до втілення вже цієї політики. Ми ставимо за основу, що насамперед має бути створена цілісна урбаністична культура, тобто культура пам’яті, щоби якомога більше учасників, які залучені в цю сферу, розуміли й були на одному рівні. Має бути, безперечно, врахована завжди експертна думка. І саме кожного року, коли відбуваються ці конференції, це нагода посилити свою експертність, можливість відібрати, залучити нових експертів. Це абсолютно цінно – залучити якомога більше агентів, які зможуть впливати, втілювати цю політику. Далі, безперечно, таке вишукування тем для якихось досліджень, зацікавлень порушує таку тему, як популяризація різних досвідів: вшанування військових, вшанування подій тощо. Тобто це не тільки меморіальна дошка, це не тільки вулиця, а це якась подія, кав’ярня, книгарня. Тобто це все знову ж таки дозволяє розширити уявлення про те, як можна пам’ятати, як можна говорити про травматичні події і про сьогодення. Безперечно, такі заходи потрібні для того, щоби і продумувати, які ефективні будуть подальші кроки з меморіалізації, зокрема на офіційному рівні. Дуже хотілося б, щоб якомога більше людей думали, як зробити так, щоб ці заходи були зрозумілими і потрібними для всіх, сприяли вшануванню кожної людини, кожного, хто бере в цьому участь. Безперечно, це сама громадська архівістика, яку теж потрібно популяризувати, тому що дуже багато людей поводяться по-різному – хтось соромиться, хтось просто для себе це робить, інші вважають, що це нікому не потрібно, деякі не вміють це робити, але могли б тощо. Тому такі речі будуть проговорюватися, буде створена концепція, проводитимуться заходи, конференції, зустрічі, щоб надалі це все мало реальний ґрунт і реально проросло, адже концепція без її втілення немає ніякого значення.

Дякую всім. Бажаю всім гарного, продуктивного дня. Миру нам та успішної дискусії! 

Сергій Гула,

кандидат історичних наук,
заступник директора з наукової роботи
КЗ «Музей Вінниці»

ТЕОРЕТИЧНІ, МЕТОДОЛОГІЧНІ ТА ПРИКЛАДНІ ПРОБЛЕМИ УСНОЇ ІСТОРІЇ

УДК [930.2:303.2]:355.48((470+571):477)"2014/..."

Усна історія незавершеного минулого в Україні: до питання

про можливості та ризики досліджень

Галина Боднар,

кандидатка історичних наук, доцентка
кафедри новітньої історії України
імені Михайла Грушевського
Львівського національного університету імені Івана Франка

 (м. Львів)

Проаналізовано ключові моменти методики запису усноісторичних інтерв’ю з незавершеного минулого. Стверджується, що в записах про нещодавнє важливо керуватися внутрішньою готовністю свідків розказувати, розуміти різний потенціал біографічного і тематичного наративного (напівструктурованого) інтерв’ю, дещо змінені категорії обох співтворців усної історії – оповідача та інтерв’юера, проблемність всеохопності й дотримання вибірки, значущість взаємодії дослідників і нараторів. Актуальність теми визначається також потребою професійного архівування зібраних матеріалів і їх ґрунтовного аналізу. Аналіз інтерв’ю як цілісної оповіді дозволив зробити кілька важливих висновків щодо методології усної історії війни і наративних репрезентації воєнних досвідів у записах із мобілізованими та добровольцями про початок російсько-української війни в 2014−2015 роках. Наративні репрезентації стосувалися насамперед передодня і початку бойового досвіду, але особливо життя після демобілізації, (не)повернення до цивільного життя і їхнього сьогодення.

Ключові слова: усна історія, незавершене минуле, російсько-українська війна, практики документування, етичні засади, травматичні досвіди, наративний аналіз.

The article analyzes the key points of the technique of recording oral history interviews from the unfinished past. It is claimed that in records about the recent it is important to be guided by the internal willingness of witnesses to tell, to understand the different potential of biographical and thematic narrative (semi-structured) interviews, the slightly changed categories of both co-creators of oral history − the narrator and the interviewer, the problematic nature of comprehensiveness and compliance with the sample, the greater importance of the interaction of researchers and narrators. The relevance of the topic is also determined by the need for professional archiving of the collected materials and their deep analysis. The analysis of the oral history interview as a holistic story allowed arriving at several important conclusions about the methodology of oral history of war and narrative representations of war experiences in recordings with mobilized soldiers and volunteers about the beginning of the Russo-Ukrainian war in 2014−2015. The narrative representations concerned primarily the eve of the war, the first combat experience and especially the life after the demobilization, (non)return to civilian life and the present time.

Keywords: oral history, unfinished past, Russo-Ukrainian war, practices of documentation, ethical issues, traumatic experiences, narrative analysis.

У тему зумисне винесено ширший термін «усна історія незавершеного минулого», а не частіше зараз уживані «усна історія війни» чи «воєнна усна історія». Адже сучасна російсько-українська війни змінює і поглиблює не лише методологію, етику усноісторичних досліджень. Війна накладає свій відбиток і на оповіді, нарації про пережиті людcькі досвіди. Не маю відповіді про хронологічні рамки цього терміна «незавершене минуле». Це можуть бути спогади як про події останніх років, так і про Другу світову війну, досвіди радянського періоду та ін. Переконана, що під впливом сучасної війни, наші співрозмовники по-іншому будуть вибудовувати наратив про свій життєвий шлях, аніж це було до 2014 р. і особливо після 2022 р.

На сьогодні немає «єдиної усної історії, але історично існує, так би мовити, парадигматично зумовлене різноманіття способів її практикування і теоретизації» [1, s. 97]. Під «класичними» академічними практиками усної історії розуміють «ділянку досліджень і метод збирання, зберігання й інтерпретації голосів та спогадів людей, груп та учасників подій минулого […]», а отже «(1) якісний процес дослідження, що ґрунтується на особистому інтерв’юванні й дає змогу розуміти смисли, інтерпретації, зв’язків та суб’єктивного досвіду, а також (2) продукт (аудіо- чи відеозапису), який є справжнім історичним документом, новим першоджерелом для подальших досліджень» [2, c. 13].

Єдина методика і системний збір свідчень, зархівовані файли аудіо- чи відеозаписів, належно заповнена супровідна документація (дозвіл на використання, протокол, персоналія, паспортний лист), докладні транскрипти розмови дають змогу досліднику працювати з історичним першоджерелом і аналізувати цілісне усне свідчення як оповідь. Усна історія – це якісне дослідження (збирання свідчень учасників і очевидців) та водночас творення історичних документів-першоджерел, з розрахунку на те, що з ними зможуть працювати й інші дослідники, науковці з інших дисциплін і не обов’язково у майбутньому.

Після 24 лютого 2022 р. спостерігаємо сплеск ініціатив з документування досвідів життя в умовах війни. Для усних істориків інтерв’ювання в кризових середовищах було можливістю, яку не хотіли упускати, але й чималим викликом (як і зрештою в 2013‒2014 рр.). До поля цієї війни науковці прийшли з досвідом роботи в усній історії (знанням методології й етики) і з травматичним минулим (тематикою Другої світової війни, Голокосту, репресій і депортацій та ін.) та почасти зі знаннями напрацювань роботи в поточних кризових ситуаціях зарубіжної історіографії. Та водночас багато охочих лише опановували нові дослідницькі інструменти, зокрема, навички запису інтерв’ю. Адже керувалися бажанням зафіксувати воєнний досвід, донести світу правду про війну в Україні, прикластися до корисної справи.

Виробити єдині методологічні й етичні рішення в роботі з нещодавнім минулим є неможливо і шкідливо водночас – різними є ситуації інтерв’ю, постійно змінюються довколишні реалії. Втім, вкрай важливо проговорювати практичний бік записів і етичні виклики, означувати проблемні моменти і спільно шукати на них відповіді [3, 4, 5, 6 та ін.]. Адже записи про нещодавнє вирізняють українську усну історію і роблять її унікальною в регіоні та світі загалом, завдяки їм уже формується унікальне джерельне підґрунтя для майбутніх студій пам’яті.

Працюючи з людьми у стані гострої життєвої кризи, німецька дослідниця Габріель Розенталь (Gabriele Rosenthal), підсумувала, що «дуже обережне ведення бесіди способом, який підтримує розповідь таким чином, щоб підійти якомога ближче до травмуючого досвіду, однак, теж є придатним для людей у стані гострої життєвої кризи. Тут вимагається балансування між підтримкою оповідання про травматичний життєвий період та водночас утримування оповідачів від неочікуваного надто глибокого поринання у їхні страждання і від того, щоб у розмові чи опісля виявити, що вони переповнені травматичними спогадами» [7, c. 43].

Свідчення про нещодавнє фактографічно вартісні, втім вони водночас й індивідуальні та суб’єктивні, насичені образами, значеннями і сенсами [8, p. 67]. І саме ця суб’єктивність є їхньою перевагою – мозаїка досвідів та історій. Це змога вловити перші емоції та інтерпретації до того, як вони зникнуть чи зміняться з часом і під впливом нових досвідів, інтерпретацій ззовні, нових контекстів і згодом уже виробленої моделі колективного пригадування, «archival memory». Свіжі, невідрефлексовані свідчення дають досліднику особливу мову, (не)нові слова, якими окреслюють те, що відбулося чи ще відбувається, нові значення слів.

В кожному випадку – це індивідуальний підхід. Визначальною є внутрішня готовність, бажання очевидців розповісти про пережите. Наратори трактували інтерв’юерів як людей ззовні, які прийшли за цією історією, розмова з якими ‒ нагода виговоритися і звільнитися від пережитого. Хотіли, щоб їхня історія була почута (привертали увагу до своєї правди), промовляли до суспільства загалом. Важлива підтримка в бажанні згадувати про пережиті події, але й також у небажанні це робити. Частими є відмови від інтерв’ю, які треба приймати з розумінням.

Не відразу, а за деякий час (його важко прорахувати) свідки травматичних подій готові й хочуть говорити про пережите. Згодом вони вже не будуть згадувати пережитого так детально – закриються в собі чи адаптуються до нових реалій. Непроговорення, закритість людини веде до негативних для неї наслідків. Травматичні події денаративізують, коли до травмованих не дослухаються.

Прохання до очевидців говорити про травматичне відразу викликає ті ж неврологічні сигнали, що й сама травма [9, р. 121]. Через короткий проміжок часу (три місяці у випадку терористичних атак 11 вересня 2001 року в США) люди не могли зрозуміти, що вони пережили, а лише хотіли уникнути страху і жаху [10].

Слід враховувати, що посттравматичний стресовий розлад – довготермінова реакція на стрес, розвивається не одразу, а через щонайменше чотири тижні після травматичної події [11]. Психотерапевти зазначають про те, що «наскільки військовий чи військова отримали травму, можна оцінювати лише через пів року після закінчення війни (повернення з фронту)» [12].

Усноісторичне дослідження розпочинається з формулювання дослідницької теми. Яка саме проблема має бути вирішена за допомогою усноісторичного джерела? Це може бути, по-перше, реконструкція, відтворення ситуації, середовища на підставі оповідей про індивідуальний досвід. По-друге, спогади можна залучати для вивчення як індивідуального, так і колективного досвіду певних історичних подій. По-третє, вивчати можна історичну пам’ять через осмислення пов’язаності репрезентацій особистого досвіду зі сформованими колективними уявленнями про подію [13, с. 6‒7].

Вибірка включає безпосередніх співучасників подій. Слід враховувати параметри віку, статі, географії проживання, освіти та ін. Зазвичай добре працює приватний шлях пошуку співрозмовників (метод «снігової кулі»). В проєктах про сучасні кризи важлива довіра, тому особисті контакти найбільш результативні. Втім, вибірка в дослідженнях про незавершені події не буде всеохопною. Наперед продумані параметри вибірки не завжди вдається реалізувати на практиці. А приватний метод «снігової кулі» вестиме нас лише одним або кількома шляхами, частина оповідачів залишиться недосяжною.

У виборі типу інтерв’ю перевага завжди на боці біографічного наративного інтерв’ю над тематичним (проблемним). Конкретний досвід, вміщений у цілий життєпис (коли оповідачі «(ре)конструюють свою біографію і вміщують в неї ‒ як один з багатьох ‒ ті її фрагменти, які для них / для нас є особливо важливими…» [14, s. 21‒22]), відкриває ширші перспективи аналізу усних першоджерел. Тематичні інтерв’ю програють біографічним і тому, що розповіді про нещодавнє – це різні історії поєднань і переплетень досвідів^[1], це «досвіди, які перетікають»: учасники Революції гідності стали волонтерами на війні з 2014 р.; ті, хто активно волонтерив пішли воювати добровольцями після 24 лютого 2022 р…

Отож, біографічні інтерв’ю будуть значно глибшими і ширшими. Але чи можемо застосовувати глибинні інтерв’ю системно в травма інформованих інтерв’ю? І тут постає ширше питання: як раніше вироблені добрі «класичні» практики усної історії з вивчення минулого (не)працюють в усній історії під час війни?!

Залежно від тематики інтерв’ю розлогою чи, навпаки, скупою буде вступна наративна частина. Наративні оповіді в спогадах про Революцію гідності й волонтерство помітно розлогі. Нарація в проєкті «Майдан: усна історія» [16] охоплювала більшу частину інтерв’ю, яке тривало зазвичай біля двох годин. Мені, як інтерв’юерці, ніколи в проєктах до цього не доводилося ставити так мало запитань. Воїни ж російсько-української війни розкривалися у тривалій розмові – оповідь про себе, життя до війни підводили до найскладніших моментів пережитого.

Змінюються звичні в усній історії категорії наратора й інтерв’юера. Зазвичай інтерв’ю записують зі свідками подій далекого минулого, тому немає потреби пояснювати чому прийшли саме до них. Інтерв’ю ж про «тут і зараз» помилково розуміють як журналістське, доводиться пояснити що таке усна історія. Нараторами можуть бути наші ровесники чи особи молодші. Якими є плюси й мінуси такої ситуації інтерв’ю? Якщо про психологічні особливості людей похилого віку та зумовлену цим специфіку спілкування з ними відомо, то вочевидь варто також говорити про особливості записів із молоддю. Даються взнаки віковий і гендерний аспекти водночас. Уявімо комбінацію різних ситуацій запису про війну з воїном: чоловік розповідає чоловікові, віку свого сина; чоловік – чоловікові-ровеснику; чоловік – дівчині, віку своїх дітей або ж чоловік – жінці, віку його матері… Чи від цих чинників буде різнитися наратив оповідачів? Очевидно, що так. Слухаючи запис інтерв’ю студента-магістра про участь у війні зі своїм однокурсником і однолітком, мою увагу привернув героїчний наратив, помітні перебільшення. Чи був би цей наратив таким же з іншим інтерв’юером чи інтерв’юеркою?

По-новому постає питання дослідника інсайдера і дослідника аутсайдера. Коли працюєш з усними історіями про віддалене минуле і вже небагато свідків залишилося, то дослідник не має схожого життєвого досвіду, є аутсайдером, обізнаний з досліджуваною проблематикою з наукової літератури. Вивчаючи ж сучасні теми, ми або маємо схожий досвід і більше розуміємо, або його не маємо. Так, працюючи з усними свідченнями українських воїнів про їхній воєнний досвід у 2014‒2015 рр., записаними в 2018 р., зловила себе на думці, що після деокупації частини територій України весною 2022 р. уже розумію слова одного з нараторів про свою мотивацію піти на фронт: «Дякувати Богу, що ви того не бачили, що оті [нецензурне слово] роблять там (на окупованих територіях. – Г.Б.). Я просто не хотів… Тут ніяких політичних поглядів не було, я просто не хотів аби та нечесть повзла сюди, бо це є просто біда, ви собі навіть не уявляєте […]» [17]. А скільки ми не можемо зрозуміти, бо не маємо схожого досвіду.

Базовим є правило творення простору для розмови з певним ступенем приватності, без третіх осіб. Але інтерв’ю про нещодавнє більше записують у людних місцях, на відкритому просторі чи на робочих місцях. Причин є багато: брак часу в оповідачів, потреба в «нейтральному» місці поза домом через небажання трамувати своїх близьких, інтерв’юер боїться за свою безпеку та ін. Чи буде комфортно обом сторонам? Чи розкрються оповідачі? Люди довкола, їхня поведінка, несподівані звуки привертають увагу нараторів. Тригером може бути будь-що: місце, звуки, запахи, рухи. Вразливі люди (vulnerable population) запрограмовані швидко реагувати на зовнішні подразники, їм важко відрізнити загрозу від звичної ситуації [18].

Включений диктофон не так бентежив молодих співрозмовників, як і назагал заповнення супровідної документації, на відміну від старших. Однак, на запис говорили відчутно більш продумано. Більше турбувалися не про себе, а про своїх рідних, тому відмовлялися подавали інформацію про дітей, дружину / чоловіка, батьків. В будь-якому інтерв’ю, а особливо про сучасну війну, важливе якісне заповнення протоколів.

Помітною є частка анонімних інтерв’ю, особливо серед військових. Анонімне інтерв’ю є компромісом між бажанням розказати якомога більше й убезпечити себе. Йдеться не лише про конфіденційність (не розголошувати особистої інформації, яка (не) випливає безпосередньо зі змісту запису (адреса, стан здоров’я, майно, зміст розмов поза записом)), а й того, щоб згадували імена і прізвища нараторів. Анонімне аудіоінтерв’ю дає можливість сказати більше, але як щодо «відповідальності за свої слова», зазначає дослідниця Валері Йоу, і піднімає питання довіри – коли в своїй історії оповідач не ідентифікує себе і тому не бере на себе відповідальність за свої висловлювання [19, р. 133−135]. В усній історії незаверненого минулого анонімність є радше не уникненням відповідальності за сказане, а вимушеним кроком задля гарантування безпеки собі та своїм рідним.

Анонімні свідчення більш відвертіші та повніші. Помітно, що такі наратори менше слідкували за тим, що буде сказано, і більше виговорювалися. Щобільше, буває в документації подають вичерпні дані: прізвище та ім’я, по батькові, а також дані про себе, дружину і дітей, а про анонімність просять у дозволі на використання або в протоколі інтерв’ю. Тому опрацювання записів з військовими потребує особливо уважного вчитування в супровідну документацію.

Історики зазвичай подають повні бібліографічні дані про інтерв’ю. В умовах ж повномасштабної війни задля безпеки варто зашифровувати персональні дані оповідачів як в анонімних, так і в неанонімних інтерв’ю. Виникає також ряд запитань: дослідник сам приймає таке рішення чи погоджує з опитаними?; чи всі, чиї історії записали з повними даними, хочуть бути анонімізовані тепер? Інтерв’ю з українськими воїнами, які записували до 2022 р., і зараз невідомо як склалася доля нараторів з того часу і особливо після повномасштабного російського вторгнення: чи зараз вони воюють?; чи ще живі?; чи не полонені? Як бути з дозволом на використання інтерв’ю? В ході війни, що стала повномасштабною, чи можемо ми використовувати зараз інтерв’ю, коли дозвіл отримали в 2018 р.? Якщо в 2018 р. не було надано згоди на оприлюднення чи зараз щось змінилося, чи доречно зараз його просити? Відповідальність дослідника – поважати рішення наратора, не брати до опрацювання інтерв’ю без згоди наратора.

Після 24 лютого 2022 р. багато ініціатив документування досвідів війни зорієнтовано на фіксування й архівування. Втім, важливо аналізувати записані наративи (реконструктивний аналіз, наративний (текстуальний) аналіз, контент-аналіз). Це важливо для того, щоб розуміти про що ці свідчення, але й також, щоб проаналізувати дослідницький досвід – як (не)працюють «класичні» техніки підготовки і проведення інтерв’ю в проєктах про сучасну війну, як вибудовувати такі розмови надалі тому, що запит на інтерв’ю з військовими актуальний і буде таким й надалі, зокрема, вже після війни.

Реконструктивний або реконструктивний перехресний аналіз – усне свідчення виступає джерелом та основою для відтворення й аргументації «моделей поведінки людей чи характеру (соціальних) подій і явищ в минулому» [20, c. 180]. Тобто мова йде про відтворення ситуацій, подій, середовищ і т п. При такому аналізі усні свідчення доповнюють інші джерела (архівні документи, офіційні джерела) задля перехресної критики та аналізу. Такий аналіз в мене добре працював зі свідченнями учасників Революції гідності, волонтерами про їхню допомогу фронту. Але в роботі зі свідченнями військових і добровольців про початок російсько-української війни в 2014‒2015 рр. реконструкція не спрацювала. В цих інтерв’ю я бачу потенціал наративного аналізу. Наративний (текстуальний) аналіз – зміщення уваги з фактографії на цілісний наратив, інтерв’ю як оповідь. Це змога зосередитися на змісті, тобто на тому, що саме розказували, до чого була прикута більша наративна увага, що і чому, навпаки, залишилося непроговореним, а також якими були форми і наративні стратегії розповідей, тобто як говорилося.

Аналіз інтерв’ю як цілісної оповіді (на прикладі інтерв’ю з військовими і добровольцями про початок російсько-української війни в 2014‒2015 рр., записаними в 2018 р.) дозволив виділити наративні сюжети, які ґрунтовно представлені в розповідях українських воїнів і які, навпаки, упускалися [21]. Наративні репрезентації стосувалися насамперед передодня і початку бойового досвіду, але особливо життя після демобілізації, (не)повернення до цивільного життя і їхнього сьогодення: роздумів про впливи війни, оцінку проведення воєнних дій у 2014–2015 роках і в пізніший період, буднів українських воїнів і труднощів, з якими стикаються в повсякденному житті. На моментах до першого бойового досвіду і після повернення з війни воїни справді розкривалися, давали ґрунтовні відповіді й ділилися дуже особистим. Про час перебування в зоні ведення бойових дій, а також про воєнний побут, взаємини з місцевим населенням, волонтерську допомогу та інше говорили, але це не були оповідні наративні сюжети, а радше відповіді на запитання інтерв’юера. Якщо в розмовах траплялися глибші занурення у війну, то це було не так часто і стосувалося складного пережиття: важких обстрілів, критичних ситуацій, втрати побратимів, яке інтерв’юери своїми запитаннями свідомо не поглиблювали.

Опрацювання інтерв’ю з воїнами початку російсько-української війни (2014–2015 років) дає змогу усним істориками працювати над методикою подальших записів усних свідчень з учасниками бойових дій, аналізувати помилки і успіхи, адже запит на ці записи є і буде постійним. Наративні репрезентації війни і нерідко відверті особисті історії воїнів 2014–2015 років занурюють дослідника і суспільство у війну якою вона є, у труднощі, з якими стикаються воїни після повернення, у проблематику наслідків війни, що тільки актуалізувалися після широкомасштабного російського вторгнення в лютому 2022 р.

Таким чином, навіть частина тут коротко представлених питань підготовки, проведення, опрацювання й аналізу усних свідчень привідкриває рівень і глибину усноісторичних досліджень в Україні на сучасному етапі – розуміння важливості етики і наукового підходу до збору свідчень, джерельного потенціалу зархівованих записів і відповідальності дослідника та ін. Фаховий підхід у документуванні досвідів війни, що ще триває, уже зараз вирізняє українську усну історію в регіоні та світі загалом. Формується унікальне джерельне підґрунтя для майбутніх досліджень, студій пам’яті зокрема. Сплеск усноісторичних ініціатив з документування війни після 24 лютого 2022 р., метою яких є насамперед фіксувати свідчення повномасштабного періоду, на сьогодні вже переростає у площину міркувань про архівування накопиченого матеріалу і, видається, незадовго перейде до етапу пропрацювання і аналізу. Початкові спроби аналізу інтерв’ю вже зараз дозволяють підсумувати те, як (не)працюють «класичні» техніки підготовки і проведення інтерв’ю в проєктах про сучасну війну, а також якими є наративні оповіді (у випадку воєнного досвіду військових і добровольців початку російсько-української війни в 2014‒2015 рр. домінують розповіді про переддень і початок війни («входження у війну») та насамперед життя після демобілізації («(не)вихід з війни»)). Дослідницькі ж теми з-поза поля «воєнної усної історії» наповнюватимуть наративи і нові переосмислення сформовані вже під відчутним впливом сучасної російсько-української війни.

Джерела та література

1. Filipkowski P. Historia mówiona jako historia faktyczna albo jak «odantropologizować» opowieści o przeszłości? Rocznik Antropologii Historii. 2015. Nr. 8: Antropologia i historia. S.91‒108. URL: http://rah.pth.net.pl/uploads/2015/Filipkowski.pdf
2. Кісь О. Усна історія: становлення, проблематика, методологічні засади. Україна модерна. Львів‒Київ, 2007. Число 11: Усна історія. С. 7‒21.
3. Слухати, чути, розуміти: усна історія України ХХ‒ХХІ століть: зб. наук. пр. / за наук. ред. докторки істор. наук Г. Грінченко. Київ : АРТ КНИГА, 2021.
4. Боднар Г. Усна історія революції, війни і волонтерства в Україні: як працювати з незавершеним минулим // Україна–Польща: історична спадщина і суспільна свідомість / голов. ред. Микола Литвин; НАН України, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича. Львів, 2023. Вип. 16. С.268‒300.
5. Війна, наука та емоції: (не)проговорене. Збірник матеріалів Міжнародного воркшопу (м.Чернігів, 21‒22 лют. 2024 р.) / ред. С. Маховська. Київ : Юрка Любченка, 2024.
6. Розмови з тими, хто питає про війну : збірник під редакцією Наталі Отріщенко. Львів : Центр міської історії, 2024.
7. Розенталь Г. Цілюща дія розповідання історій: до питання про умови розповідання історій у контексті дослідження та терапії // Схід-Захід : історико-культур. зб. / за ред. В.Кравченка, Г. Грінченко. Харків : НТМТ, 2008. Вип. 11−12 : Усна історія в соціально-гуманітарних студіях: теорія і практика досліджень. С. 42−58.
8. Portelli A. What Makes Oral History D The Oral History Reader / ed. R. Perks, A. Thomson. London ; New York : Routledge, 1998.
9. Sandick Speechlessness and Trauma: Why the International Criminal Court Needs a Public Interviewing Guide // Northwestern Journal of International Human Rights. 2012. Vol. 11. Nr. 1. P. 105–125.
10. Marshall Clark Oral History of Disasters and Pandemics. Oral History Master’s Program Workshop Series. Columbia University. 2020. April 16. URL: http://oralhistory.columbia.edu/calendar/oral-history-of-disasters-and-pandemics
11. Міністерство охорони здоров’я України. #МОЗ публікує інформує про прояви та лікування ПТСР – посттравматичного стресового розладу // Facebook. 12 березня. URL: https://www.facebook.com/moz.ukr/posts/332174298936793
12. КурловичА. Як підтримати близьку людину на війні. Поради психологів // Українська правда. 2022. 22 трав. URL: https://life.pravda.com.ua/society/2022/05/22/248756/
13. Грінченко Г. Г. Усна історія: Методичні рекомендації з організації дослідження: Для студентів і аспірантів. Харків : Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна, 2007.
14. FilipkowskiP. Historia mówiona i wojna // Wojna. Doświadczenie i zapis – nowe źródła, problemy, metody badawcze / red.  Buryła, P. Rodak. Kraków : Universitas, 2006. S. 13‒35.
15. Beyond Testimony and Trauma: Oral History in the Aftermath of Mass Violence/ ed. by S. High. Vancouver : University of British Columbia Press. 2015.
16. Український інститут національної памяті. Революція гідності. URL: https://uinp.gov.ua/usna-istoriya/maydan-usna-istoriya#
17. Інтерв’ю з чоловіком 1969 р. н., записане 3 листопада 2018 р. у Івано-Франківській області, мобілізований-доброволець.
18. HuntN. Approaches to Understanding Trauma. Hunt N. Memory, War and Trauma. Cambridge University Press, 2010. P. 61–80.
19. Yow V. Recording Oral History: A Guide for the Humanities and Social Sciences. Third edition. Lanham, MD : Rowman& Littlefield, 2015.
20. Грінченко Г., Реброва І., Романова І. Усна історія в пострадянських дослідницьких практиках (на прикладі сучасних Білорусії, Росії та України) // Український історичний журнал. 2012. № 4. С. 172–187.
21. Боднар Г. Наративні репрезентації російської війни в Україні в усних історіях українських воїнів про 2014‒2015 роки // Народознавчі зошити. 2024. № 6(180). С. 1753‒1764.

^[1] Ті, хто пережили криваві події, часто помилково постають як «неоспівувані герої чи трагічні жертви», але рідко як складні особистості, життя яких виходить за межі розказаних ними історій [більше див. 15].

УДК 159.923.2:82-94]:316.6 

Моя історія – моя сила, або Моє бачення сторітелінгу як сторетворення, і як цей метод застосовувати для підтримки внутрішньої сили

Ольга Онишко,

українсько-американська режисерка, авторка та громадська діячка
(США)

У статті досліджується значення сторітелінгу як методу самопізнання, який сприяє особистісному зростанню та зміцненню внутрішньої сили. Запропоновано підхід до сторітелінгу як «сторетворення», де основна увага приділяється не просто переказу подій, а глибокому осмисленню життєвих досвідів для побудови унікальної історії, наповненої змістом і значенням. Такий процес допомагає людині усвідомити свої цінності, віднайти ресурси для подолання труднощів та підтримувати стійкість перед життєвими викликами. У статті розглядаються приклади практичного застосування сторітелінгу для розвитку емоційної стійкості, підвищення мотивації та підтримки цілісного сприйняття себе.

Ключові слова: сторітелінг, сторетворення, внутрішня сила, самопізнання, емоційна стійкість, особистісний розвиток, мотивація, життєва історія, психологічна стійкість, проєкти.

The article explores the importance of storytelling as a method of self-discovery that promotes personal growth and strengthening of inner strength. The author proposes an approach to storytelling as «storytelling», where the focus is not just on retelling events, but a deep comprehension of life experiences to build a unique story filled with meaning and significance. This process helps a person to realize their values, find resources to overcome difficulties, and maintain resilience in the face of life challenges. The article discusses examples of practical application of storytelling for the development of emotional resilience, increase motivation and maintain a holistic perception of oneself.

Keywords: storytelling, self-creation, inner strength, self-knowledge, emotional resilience, personal development, motivation, life story, psychological resilience, projects.

Сторітелінг, або мистецтво розповіді, є потужним інструментом комунікації та самопізнання, який протягом останніх десятиліть набув широкого застосування в різних сферах – від мистецтва й культури до психології, соціології та бізнесу. На сучасному етапі розвитку суспільства, коли відбуваються значні зміни в структурі особистісних цінностей і соціальних взаємовідносин, сторітелінг набуває особливого значення як спосіб формування та підтримки внутрішньої сили. Поняття «внутрішня сила» охоплює особистісні ресурси та потенціал, які допомагають людині зберігати стійкість у складних життєвих ситуаціях, знаходити мотивацію та відчуття цілісності.

У межах сторітелінгу як «сторетворення» акцент зміщується від простого переказу подій до глибокого осмислення життєвих досвідів, що дозволяє інтегрувати минуле в унікальну цілісну історію, наповнену значенням. Такий підхід допомагає людині не лише знайти особистісний сенс, а й активізувати внутрішні ресурси, зміцнити емоційну стійкість і забезпечити відчуття зв’язку з іншими.

Мета цієї статті полягає в дослідженні потенціалу сторітелінгу як методу підтримки внутрішньої сили, а також у формуванні підходів до його практичного застосування в особистісному розвитку. Розглядається ідея, що розповідь власної історії – це не тільки спосіб зрозуміти себе, а й шлях до творення нових смислів, зміцнення самоідентичності та подолання психологічних бар’єрів. У статті розкрито поняття сторітелінгу як процесу «сторетворення» – створення нової історії на основі попереднього досвіду, що стає ресурсом для зростання та підтримки внутрішньої сили.

У сучасному світі, де глобальні кризи, війни та індивідуальні травми переплітаються у життях мільйонів людей, виникає гостра потреба переосмислення ролі особистих історій. Метод «Моя історія – моя сила» базується на переконанні, що історія кожної людини є джерелом її внутрішньої сили. Цей підхід не лише допомагає долати травматичні досвіди, але й створює умови для трансформації болю у ресурс для майбутнього.

Метод був апробований у роботі з жінками, які пережили насильство, у межах програм громадських організацій у США, а згодом – в Україні. Його ефективність була підтверджена як у мирний час, так і в умовах війни. У цьому дослідженні висвітлюються наукові засади, практичний досвід і перспективи застосування методу для роботи з травматичними історіями.

Основою методу є концепція, що історії людей мають силу змінювати їхнє сприйняття себе і світу. Як стверджував Джозеф Кемпбелл, «історія є не лише переказом подій, але й шляхом до розуміння сенсу життя» [1]. У цьому контексті метод «Моя історія – моя сила» використовує підхід, який спирається на такі ключові елементи:

1. Система координат історії. Вертикаль визначає духовні та ціннісні аспекти, горизонталь – часовий вимір, що об’єднує минуле, теперішнє і майбутнє. Це дозволяє учасникам усвідомити, що їхній досвід є частиною ширшого наративу.
2. Ресурсність історії. Важливо не лише розповісти історію, але й виявити в ній моменти сили, які допоможуть подолати кризу.
3. Групова підтримка. Робота в групі з психологом чи фасилітатором створює безпечний простір, де людина може ділитися своєю історією, не побоюючись осуду чи повторної травматизації.

Практичне застосування методу полягає у застосованих кількох контекстах:

1. Робота з жінками, які пережили насильство. У США, під час роботи з жінками, які постраждали від домашнього насильства, цей метод допоміг їм переосмислити свій досвід не лише як травматичний, але і як такий, що відкриває нові можливості для самореалізації. Замість того, щоб залишатися у позиції жертви, вони змогли побачити себе сильними і здатними змінювати своє життя.
2. Документальні проєкти. Прикладом такого застосування є фільм «Три історії Галичини» (2010), в якому через глибинні інтерв’ю висвітлюються складні історичні теми. Історії людей, затиснених між тоталітарними режимами Гітлера і Сталіна, стали прикладом того, як навіть у найжорстокіших умовах люди можуть знаходити силу для співчуття і допомоги навіть ворогам.
3. Робота з учасниками Майдану. Короткі висловлювання жінок, записані під час Революції Гідності, створили колективний портрет, який відобразив силу, сміливість і єдність українських жінок.
4. Військові дії в Україні. Перед початком війни метод був апробований у Бахмуті, Бердянську і Дніпрі. Під час роботи з історіями людей, які пережили обстріли, окупацію чи втрату близьких, важливо було не травмувати учасників ще більше, а допомогти їм знайти у своєму досвіді джерело сили.

Процес побудови створення історії як процесу самозцілення в межах цього методу включає кілька етапів:

1. Підготовка. Учасники приносять із собою артефакт, який має для них символічне значення. Це може бути фотографія, книга, прикраса чи інший предмет, що допомагає встановити зв’язок із важливими спогадами.
2. Розслаблення і створення безпечного простору. За допомогою медитації чи інших технік учасники занурюються у стан спокою, що дозволяє їм відкрито працювати зі своїми емоціями.
3. Вибір історії. Учасник визначає ключову подію чи серію подій, які він хоче дослідити.
4. Розповідь історії. Цей етап включає як глибокі інтерв’ю, так і створення коротких записів чи візуальних матеріалів.
5. Аналіз і рефлексія. Учасники разом із психологом або фасилітатором розглядають історію, виділяючи у ній моменти сили та надії.

Метод «Моя історія – моя сила» показав свою ефективність у роботі з травматичними досвідами. Люди, які брали участь у програмі, відзначали, що змогли переосмислити своє минуле і знайти в ньому джерело натхнення. Зокрема, документальні й літературні проєкти, побудовані на цьому підході, допомагають зберегти історичну пам’ять, сприяють порозумінню між поколіннями і націями. Прикладом цього є історія Ольги Ільків, зв’язкової Романа Шухевича, яка вражає силою духу і відданістю ідеалам.

Ми живемо у час, коли історії не лише розповідаються – вони творяться у реальному часі. Кожна людина може знайти у своїй історії джерело сили, якщо вона отримає правильні інструменти для роботи з цим досвідом. Метод «Моя історія – моя сила» є одним із таких інструментів. Він довів свою ефективність у роботі з травмами, допомагаючи людям знаходити сенс у найважчих подіях їхнього життя. Ця методика не лише зцілює, але й відкриває нові горизонти для самореалізації, перетворюючи особисті трагедії на джерело натхнення для інших. У цьому сенсі історії людей стають не просто індивідуальними спогадами, а частиною колективного наративу, який формує майбутнє нашого суспільства.

Подальше вивчення сторітелінгу як сторетворення може суттєво розширити знання про способи підтримки та розвитку внутрішньої сили. Подальші дослідження зосереджені на вивченні впливу цього методу на різні аспекти особистісної стійкості, самооцінки та психологічного здоров’я, що відкриває можливості для його ефективного застосування в різних соціальних і культурних контекстах.

Список використаних джерел

1. Кемпбелл Джозеф. Герой із тисячею облич / пер. з англ. Олександр Мокровольський. Київ : Альтернативи, 1999. 392 с.

ГРОМАДСЬКА АРХІВІСТИКА: ТЕОРІЯ, ПРАКТИКА, ДОСВІД

УДК 930.253:061](477)"364"

Усноісторичні джерела: проблеми зберігання та перспективи архівування

Тетяна Привалко,

кандидатка історичних наук,
головна спеціалістка сектору усної історії та збереження історичних свідчень
Українського інституту національної пам’яті

Окреслено основні проблеми зберігання усноісторичних джерел в умовах воєнного стану в Україні, запропоновано кризові сценарії архівування. Представлено досвід Українського інституті національної пам’яті щодо зберігання, упорядкування, обліку, підготовки до архівування та удоступнення усноісторичних матеріалів.

Ключові слова: усна історія, спогади, оповідач, дослідник, Український інститут національної пам’яті, зберігання, архів, архівування, облік.

The main problems of storing oral history sources under martial law in Ukraine are outlined, crisis archiving scenarios are proposed. The experience of the Ukrainian Institute of National Remembrance in storing, organizing, accounting, preparing for archiving and making oral history materials available is presented.

Keywords: oral history, memories, narrator, investigator, Ukrainian Іnstitute of National Remembrance, storage, archive, archiving, accounting.

В Українському інституті національної пам’яті (далі – Інститут) збір усних свідчень проводиться з 2014 року. Наразі зібрано близько 2000 інтерв’ю, вони записані працівниками Інституту, а також прийняті на зберігання від інших організацій, приватних дослідників. Це записи різної тематики, в тому числі й близько 300 – про події російсько-української війни.

Міркуючи над проблемами зберігання усноісторичних джерел слід відповісти на питання, чи є для нас пріоритетними для зберігання у наш складний час записи певної тематики. Усні історії нинішньої війни важливо записувати, зберігати і представляти насамперед світовій спільноті, щоб вона мала можливість чути голоси війни, співчувати і підтримувати нас. Від цього залежить наше виживання. Водночас через війну активізувався інтерес і до усних історій про давніші події українського минулого. Те, як ми пережили Голодомор, Другу світову війну, повоєнний і мирний радянський час може ширше розкрити для світу, якими є українці та наша історія, чому нам важливо чинити опір і зберегти власну державу.

Важливість збереження (та й за можливості записування) усних невоєнних історій важлива знову ж таки через воєнний контекст: у нас і нашого ворога різний погляд на вище перелічені події, різний досвід проживання цих подій, врешті різні традиції пам’ятання, меморіалізації. Тому артикуляція, презентація цих невоєнних історій важлива для збереження нашої ідентичності, це посилює нашу стійкість, здатність продовжувати чинити опір.

Водночас зазначена розбіжність може стати причиною переслідування російськими окупантами українських дослідників та оповідачів, якщо ті опинилися в полоні чи на тимчасово окупованих територіях.

Власне, окресливши такі обставини, на сьогодні ми можемо означити основні проблеми зберігання усноісторичних джерел:

– як розставляти пріоритети у воєнний час (при обмежених ресурсах зберігання);

– коли, як і куди можна евакуювати матеріали;

– скільки робити резервних копій і де їх зберігати;

– як при цьому бути з інформованими згодами оповідачів;

– як зберігати персональні дані оповідачів та дослідників;

– чи варто, коли і як оприлюднювати усноісторичні матеріали.

Варто нагадати, що напередодні та відразу після російського повномасштабного вторгнення була досить критична ситуація, і заходи зі збереження та евакуації архівних (а також музейних, бібліотечних) зібрань обмежувалися низовою ініціативою. З боку держави чітких рекомендацій не надходило.

Після відновлення повноцінної роботи центральних органів виконавчої влади улітку 2022 року Державна служба спеціального зв’язку та захисту інформації України розробила рекомендації щодо можливих варіантів резервного копіювання інформації, наявної у таких, як наш Інститут, державних установах. І особливо інформації, пов’язаної із захистом персональних даних. Наразі така інформація має зберігатися на території України. Якщо владний орган визначить потребу у зберіганні резервної копії за кордоном, то має отримати на це дозвіл Служби безпеки України. Імовірно, при зміні безпекової ситуації, будуть визначатися інші підходи до зберігання.

Власне зараз наша держава загалом і ми (і як громадяни, і як дослідники, науковці) реактивно відповідаємо на зміну безпекової ситуації. Проте варто зважати не лише на реалії, а й брати до уваги різні прогнози щодо цього, і особливо песимістичні. Орієнтація на найбільш песимістичні прогнози може спонукати нас зробити більший обсяг роботи задля збереження наявних у нас чи в наших інституціях записів усних свідчень.

Вирішення питання зберігання усних історій у таких, як наша, кризових ситуаціях, входить у суперечність із практиками, які нині поширюються серед закордонних фахових спільнот усних істориків. Наші закордонні колеги пропонують у дозвільних документах оповідачів прописувати місце, де саме має зберігатися їхня розповідь. Що тягне за собою заборону на передачу цих записів до інших місць зберігання. В умовах мирного існування такі практики є цілком корисними. Та нам доводиться озиратися на той досвід, який пройшли українські дослідники чи популяризатори історії у ХХ столітті. В умовах радянської влади розповіді (в тому числі й усні історії) учасників та очевидців подій Української революції, Голодомору, Другої світової, Українського визвольного руху, дисидентства, а також і повсякденного життя за радянського ладу, розказані українськими емігрантами, повсякчас документувалися українською науковою діаспорою. В Україні такі розповіді передавалися в родинних колах і були вже зафіксовані дослідниками після 1991 року. Всі ці свідчення стали важливими історичним джерелами, і дозволили вивчати незакамуфльовану історію Українського народу.

Не нагнітаючи, а тверезо усвідомлюючи значення зібраних за часи Незалежності усних свідчень, варто розглянути такі сценарії архівування.

Сценарій першого рівня – це ініціатива Української асоціації усної історії, яка полягає в тому, щоб у співпраці з Державною архівною службою України напрацювати алгоритм включення усних свідчень російсько-української війни (та свідчень іншої тематики) до Національного архівного фонду. Це передбачає розробку методичних рекомендацій щодо описування записів, власне здійснення такого описування, проведення експертизи цінності та, на підставі цього, передача записів на постійне зберігання до державних архівів [детальніше – 1]. При цьому важливим є питання спроможності державних архівів (у плані обсягів пам’яті) прийняти на зберігання такі записи. Весь цей процес забере чимало часу, проте його можна розглядати як кризовий сценарій. Справа в тім, що до сьогодні записи усних свідчень вкрай рідко відкладалися в державних архівах. І до того ж переважно архівувалися письмові версії розказаних усних історій.

При цьому слід брати до уваги досвід країн-сусідів щодо зберігання усних свідчень. Наші сусіди передовсім нам цікаві через те що вони мали у своїй історії радянський період, а також там функціонують подібні до нашого Інституту установи. У цих країнах не практикується зберігання записів усних свідчень у державних архівах. Так, як і в Україні, вони зберігаються в тих дослідників, у тих організаціях і установах, які їх збирають. Тому ініціатива Української асоціації усної історії є передовою, і фактично стала відповіддю на виклики кризової ситуації, в якій перебуває наша країна.

Кризовий сценарій другого рівня полягає в тому, щоб якомога швидше евакуювати або зробити резервні копії записів усних свідчень із тих територій, що наближені до фронту, або знаходяться поблизу тих об’єктів, на які часто Росія здійснює повітряні удари. Такі копії записів можна передати до осередків, які вже мають досвід із записування та зберігання усних свідчень. Це, передовсім, університети, музеї, окремі бібліотеки, і також Український інститут національної пам’яті. Ці установи мають напрацьовані алгоритми приймання на зберігання записів, зразки для описування, і передбачаю, резервні обсяги пам’яті.

Поради дослідникам щодо зберігання та обліку записів усних свідчень в умовах воєнного стану та підготовки записів до передачі їх на зберігання та для оприлюднення до Українського інституту національної пам’яті оприлюднені на вебсторінці «Архів усної історії» [2].

Кризовий сценарій третього рівня розрахований насамперед на дослідників, які проводили записи усних свідчень у межах приватних досліджень, або ж брали участь в інституційних проєктах, але з різних причин зберігають записи у себе. Це науковці, які включали усні історії до джерельної бази своїх досліджень, краєзнавці, вчителі історії шкільних і позашкільних закладів та інші. Вони проводили свої записи найпершими, ще на аналогові носії, а згодом і в цифровому форматі. Багатьох їхніх оповідачів вже немає, тому й записи ці є особливо цінними. У зібранні Українського інституту національної пам’яті є п’ять фондів таких записів, і ми дуже цінуємо довіру їхніх власників до нашої установи, а ще більше – їхнє свідоме ставлення до збереження усних свідчень. Загалом питання довіри є ключовим у цієї категорії дослідників. Воно базується на стереотипах, що виникли до масового поширення інтернету, коли прийнято було спиратися тільки на власноруч зроблені інтерв’ю.

Таким дослідниками можна порадити зберігати резервні копії їхніх записів у інших дослідників, яким вони довіряють. І робити це, чи готуватися до цього слід невідкладно: упорядковувати записи, ретельно їх описувати, розшифровувати тощо. Звичайно, якщо оповідачі живі, і є можливість з ними зв’язатися, то повідомити їм про необхідність резервного місця зберігання.

Обставини війни змушують дослідників робити вибір: чи дотримуватися раніше проговорених з оповідачами домовленостей, і зберігати усні свідчення лише в себе, чи подбати про додаткові місця зберігання.

Ми бачимо, як у результаті бойових дій на каміння перетворюються цілі міста і села. І може так статися, що через кілька років розповіді оповідачів можуть стати для їхніх дітей та онуків єдиним джерелом родинної пам’яті.

У час із повномасштабного російського вторгнення до України ми спостерігаємо бум усноісторичного інтерв’ювання та документування на основі методу усної історії. Очевидно, що до правильно організованих, заснованих на наукових засадах, усноісторичних досліджень, документаційних проєктів довіра зростає. Чи будуть і надалі при характеристиці усноісторичних джерел насамперед наголошувати на їхній суб’єктивності, на нашу думку, багато залежить від джерелознавчих студій та процесу архівування усноісторичних матеріалів.

У зв’язку з цим актуальною видається думка Тетяни Боряк, яку вона висловила у своїй новій праці, присвяченій усній історії Голодомору, про те, що суб’єктивність традиційно прийнято вважати невіддільною рисою усноісторичних джерел. Науковиця слушно наголошує на тій парадоксальності, що чомусь не враховується, що діловодні документи також позначені суб’єктивністю їхніх авторів — індивідуальною або корпоративною, і не меншою, як вважає вона, ніж суб’єктивність усних джерел [3, с. 72].

Розгортаючи думку дослідниці, нагадаю, що діловодні документи, які складають левову частину писемних історичних джерел – є породжені здебільшого органами влади. Упродовж століть на українських землях влада була неукраїнською, і писемні джерела, що сформувалися в результаті її діяльності, слугували виконанню завдань, поставлених імперськими центрами. А отже фіксували події у потрібному для цих центрів розрізі. Проте, застосовуючи джерелознавчу критику, історики активно спираються на такі джерела. І саме їм надають перевагу. Монополія на писемні джерела була порушена під час вивчення Голодомору, і саме усні свідчення про штучно організований радянською владою Голод надали змогу відтворити об’єктивну картину тих подій.

Нинішня російсько-українська війна вважається найбільш задокументованою подією. Але невідомо, коли стане доступним весь комплекс джерел про неї, і якою мірою уціліють ці джерела. В таких умовах підвищується роль усноісторичних джерел, які створювалися з самого початку війни, з 2014 року, і так само під час повномасштабного її етапу.

Масове поширення цифрової техніки, нових – досить простих способів зберігання та копіювання записів призвели до того, що більшість усноісторичних інтерв’ю нині пишуться у відеоформаті. Перевага відеозапису щодо його функціональності як історичного джерела є очевидною. Так, окрім самого відеоряду із такого запису можна виокремити звук, зображення, перевести його у текст. Відеоінтерв’ю є зрозумілішим джерелом у разі його повторного використання (тобто не самим інтерв’юером), воно може скласти інтерес для психологів, антропологів, соціологів, політологів та інших науковців, а також є зручним матеріалом для популяризації та меморіальних практик.

Сучасні технології також допомагають удоступнити історичні джерела для ширшої аудиторії. Прикладом цього є безпрецедентне для України оцифрування архівних документів та їх викладення у вільний доступ. За допомогою сучасних технологій можна опрацювати джерела та у цікавій формі презентувати їх громадськості. Писемні джерела у новітніх репрезентаціях можуть «оживати» – їх озвучують, включають до відеоряду тощо. З іншого боку, відбувається поступове урівноваження між писемними та усноісторичними джерелами – через рух усноісторичних джерел у напрямі їх документалізації. Так, усні свідчення включають до збірників документів, до навчальних підручників, на їх основі готують наукові праці (від статей до дисертацій). І зараз, завдяки ініціативі Української асоціації усної історії, реалізується проєкт із масштабного включення усних свідчень до Національного архівного фонду.

Відповідно до українського законодавства усноісторичні документи (як і будь-які історичні документи) можуть архівуватися в різних установах чи організаціях – за умови якщо вони (ці установи чи організації) спроможні забезпечити визначені законом умови зберігання, обліку, провести експертизу цінності та інші процедури.

Серед важливих ініціатив у цьому плані можуть стати проєкт польської громадської організації «Фундації «Добра воля», на чолі якої стоїть Аліна Добошевська. За мету ставиться створити український громадський архів, у якому б усні історії були складовою частиною [4]. А також помітною є ініціатива, що належить неурядовій організації «Індекс: інститут документування і взаємодії», і в ній ідеться зокрема про воєнну усну історію [5].

Поняття «архівування» значно ширше за поняття «зберігання». Архівуючи документи, ми їх упорядковуємо, обліковуємо, описуємо і готуємо до того, щоб їх надати у вільне користування зацікавленим дослідникам. Тобто архівування нерозривно пов’язане з удоступненням матеріалів.

В Українському інституту національної пам’яті за напрямом усної історії ми проводимо роботу з надання вільного доступу до записів усних свідчень та готуємо їх до архівування. Для цього був вивчений досвід функціювання онлайн-архівів, способи систематизації та упорядкування усноісторичних матеріалів. Нам підійшов той спосіб, який нам здавалося, буде зрозумілим для широкого кола користувачів і відображатиме структуру нашого зібрання усних свідчень. Так, весь комплекс накопичуваних матеріалів ми розділяємо на фонди – за назвою установ, організацій, які передають до нас ці матеріали, а також за прізвищами приватних дослідників. Якщо фонд великий, ділимо його на описи – відповідно до хронології чи тематики записів. Основною одиницею обліку, з якої складаються описи, фонди, і навколо якої будується зібрання – це власне усноісторичне інтерв’ю, в аудіо- чи відеоформаті. У крайньому випадку це може бути транскрипція інтерв’ю, якщо сам запис втрачений. Одиниця обліку називається за прізвищем та ім’ям оповідача, до інтерв’ю додаються, за наявності, письмовий дозвіл оповідача, текстова транскрипція інтерв’ю, а також фото, документи, інші аудіо- чи відеозаписи, які доповнюють інтерв’ю. Ці матеріали можуть бути надані оповідачами, їхніми родичами чи інтерв’юерами.

Облік здійснюється в електронному вигляді. Окремо обліковуються відомості про оповідача та про усноісторичні матеріали. Про оповідача фіксується така інформація: ПІБ, за наявності дівоче прізвище, псевдо, роки життя, місця народження та проживання (на момент інтерв’ювання), належність до якоїсь ініціативи, громадської організації чи політичної партії, вид діяльності, мова оповіді, наявність дозволу на оприлюднення, контакти. Також зазначається умовна категорія участі оповідача у події (наприклад, медик, військовий, волонтер, капелан та інші).

Щодо інтерв’ю фіксується інформація про ПІБ інтерв’юера, дату та місце запису, ключові слова, тривалість інтерв’ю, об’єм та роздільну здатність файлів.

У паперовому вигляді дублюються описи, дозволи оповідачів та акти, за якими приймаються матеріали до інституту.

Складність, яку ми маємо при обліку матеріалів нашого зібрання, полягає в тому, що окремого описування потребують оригінальні файли та ті, що підготовлені для оприлюднення на сайті. Оригінальні файли – це файли, скопійовані нами з відеокамери чи диктофона, чи передані до нас іншими установами чи дослідниками. Це повні версії інтерв’ю, як правило, у високій роздільній здатності. На них може бути зафіксовано, як оповідач та інтерв’юер готуються до запису, чи спілкуються після формального завершення інтерв’ю, або роблять перерву. Там також можуть бути моменти, де оповідач говорить, що помиляється і повторно проговорює свою думку, або момент, який просить не оприлюднювати, або ж момент, коли людина дуже хвилюється і не може говорити або плаче і вимушено інтерв’ю переривається.

Ці оригінальні файли потрібні для того, щоб дослідники могли провести джерелознавчий аналіз, з’ясувати рівень об’єктивності наявної в інтерв’ю інформації, розкрити важливу для усних істориків палітру питань, про які оповідач не бажає говорити. Записи у високій роздільній здатності знадобляться для створення роликів, фільмів тощо. Так само у високій роздільній здатності зберігаються фото та копії документів – їх ми використовуємо при створенні експозицій, у книгах, на сайті.

Файли, що підготовлені для оприлюднення на сайті (ui.uinp.gov.ua) – легшого формату, без технічних моментів, із покращеним зображенням та звуком.

Упродовж своєї роботи ми беремо в оповідачів письмові дозволи, однак розуміючи складність політичної ситуації, додатково погоджуємо з ними матеріал перед кожним оприлюдненням. Через повномасштабне російське вторгнення, щоб знизити безпекові ризики для оповідачів, наразі немає вільного доступу до інтерв’ю про події Революції Гідності та російсько-української війни. До записів іншої тематики доступ відновлено.

Із досвіду нашого Інституту перспективи архівування усноісторичних матеріалів бачаться такими. При підготовці до архівування усних свідчень, на нашу думку, важливо відразу продумати стратегію їх удоступнення для широкого загалу. При цьому потребуватимуть розв’язання такі питання: дозвільні документи оповідачів, способи та час викладення у вільний доступ.

Важливим для дослідників є питання про те, коли буде можливим архівування: по завершенні проєктів чи паралельно з їх реалізацією. Адже тематика проєктів може бути тривалий час актуальною. І найголовніше, архівування усних свідчень має забезпечити збереження їх особливостей, щоб вони не злилися з іншими аудіо- чи відеоматеріалами, а й в архівах залишалися усноісторичними джерелами.

Перелік посилань

1. Ханенко-Фрізен Н. Свідчення війни: від усної історії до національної документальної спадщини // Україна модерна [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://uamoderna.com/notes/svidchennya-vijny-vid-usnoyi-istoriyi-do-naczionalnoyi-dokumentalnoyi-spadshhyny/ (дата звернення: 11.12.2024).
2. Поради дослідникам щодо зберігання та обліку записів усних свідчень в умовах воєнного стану та підготовки записів до передачі їх на зберігання та для оприлюднення до Українського інституту національної пам’яті [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://ui.uinp.gov.ua/uk/news/porady-doslidnykam-shchodo-zberigannya-ta-obliku-zapysiv-usnyh-svidchen-v-umovah-voyennogo-stanu-ta-pidgotovky-zapysiv-do-peredachi-yih-na-zberigannya-ta-dlya-oprylyudnennya-do-ukrayinskogo-instytutu-nacionalnoyi-pamyati (дата звернення: 11.12.2024).
3. Боряк Т. Усна історія у джерельній базі студій Голодомору: історія формування та інформаційний потенціал корпусу свідчень / Запорізький національний університет, Вільнюський університет ; відп. ред. О. Даниленко. Київ : ТОВ «Юрка Любченка», 2024. – 632 с.
4. Громадська архівістика в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://oralhistory.com.ua/akadem-zhittya/ogoloshennya/gromada-arhivistika/ (дата звернення: 11.12.2024).
5. «Індекс: інститут документування і взаємодії» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.index-ukraine.org/ (дата звернення: 11.12.2024).

УДК 930.253:027.7:316.422(477) 

Створення Українського громадського архіву усних історій 

Аліна Добошевська,

Інститут соціології Ягеллонського університету,
представниця Фундації «Добра Воля»,
членкиня Польського товариства усної історії
(м. Краків, Республіка Польща)

Стаття висвітлює розвиток громадської архівістики в Україні на основі усноісторичних проєктів Фундації «Добра Воля» у співпраці з українськими організаціями. Описано створення Українського громадського архіву усних історій, труднощі його реалізації та роль міжнародного партнерства. Наголошено на важливості архівування усних свідчень у контексті національної ідентичності, а також окреслено перспективи подальшого розвитку громадських архівів в Україні.

Ключові слова: громадська архівістика, усна історія, Українська асоціація усної історії, Фундація «Добра Воля», архівування, Програма RITA, історична пам’ять, ідентичність, Польща, Україна.

The article highlights the development of public archiving in Ukraine based on oral history projects of the «Dobra Wola» Foundation in cooperation with Ukrainian organizations. The creation of the Ukrainian Community Archive of Oral History, the difficulties of its implementation, and the role of international partnership are described. The importance of archiving oral testimonies in the context of national identity is emphasized, and the prospects for further development of public archives in Ukraine are outlined.

Keywords: public archiving, oral history, Ukrainian Oral History Association, «Dobra Wola» Foundation, archiving, RITA Program, historical memory, identity, Poland, Ukraine.

Ідея розвитку громадської архівістики в Україні виникла на зрізі усноісторичних проєктів, проведених в Україні Фундацією «Добра Воля» з Кракова у співпраці з різними українськими громадськими організаціями. Це були три типи проєктів: проєкти, зосереджені на польових дослідженнях з використанням усної історії, проєкти, в яких усна історія була лише додатковою частиною, та прямі – з методології усної історії, які містили практичну частину, тобто запис інтерв’ю. Метою цих проєктів була популяризація усної історії як практичного методу для українських неурядових організацій. Результатом цих проєктів, окрім підготовлених практик та кількох документальних усноісторичних фільмів, стали також десятки відеоінтерв’ю, лише частково опрацьованих, які залишилися в розпорядженні Фундації «Добра Воля». Тому за погодженням із сімома організаціями-партнерами всіх цих проєктів ми вирішили створити Український громадський архів усних історій.

Проєкт, який фінансувався Польсько-Американським Фондом Свободи в межах програми RITA – «Зміни в регіоні», тривав із січня до вересня 2017 р. Його метою було зміцнення місцевих громад в Україні шляхом документування, збереження та поширення усних свідчень про соціальні та історичні зміни. Двадцять дві особи з різних регіонів України пройшли 5-денний тренінг з підготовки біографічних інтерв'ю. Крім того, у грудні 2017 року завдяки програмі «Study Tours to Poland» учасники проєкту взяли участь у навчальному візиті до Польщі. У Кракові, Любліні, Варшаві вони ознайомилися з польським досвідом архівування усноісторичних інтерв’ю та фотографій. Центру громадського архівування у Варшаві ще не існувало, але ідею громадських архівів представила нашій групі Аліція Ванцеж-Глюза з Центру «Карта». У той час ми також перекладали великі розділи посібника громадської архівістики. Ми тоді вперше впровадили в українську мову термін «громадські архіви», який придумала перекладачка посібника Лілія Мусіхіна, письменниця та дослідниця. Результатом проєкту став архів, опублікований на сайті Української асоціації усної історії. На жаль, через обмеження фінансових ресурсів проєкту на той час було заархівовано лише 60 інтерв’ю, а сам архів мав скромний дизайн і не мав більш просунутого функціоналу, як браузер за ключовими словами. Зусилля Фундації «Добра Воля» та Української асоціації усної історії з різними грантодавцями щодо залучення коштів для покращення архіву та опрацювання 120 інтерв’ю, що залишилися, були безуспішними протягом кількох років. Нарешті наш попередній грантодавець – Програма RITA заснувала новий грантовий конкурс «RITA в силі», призначений для досвідчених організацій, зі збільшеним фінансуванням.

У січні 2022 р. розпочався проєкт «Розвиток українського громадського архіву усних історій», спрямований на зміцнення та розвиток архіву, а водночас на започаткування розвитку громадського архівування в Україні. Першим заходом проєкту був запланований візит команди проєкту до Польщі та її стажування в новоствореному Центрі громадського архівування у Варшаві. Початок візиту був запланований на 27 лютого, все було вже організовано. Вранці 24 лютого ми дізналися про агресію Російської Федерації проти України. До польського кордону прибули натовпи біженців, вся діяльність польських неурядових організацій, зокрема нашої Фундації «Добра Воля», була спрямована на підтримку біженців та гуманітарну допомогу. Здавалося, що проєкт громадських архівів у цій ситуації не мав права на існування і був приречений на забуття.

Але погляньмо з іншого боку. Після початку повномасштабної агресії проєкт було тимчасово призупинено. Однак виявилося, що війна має сильний вимір ідентичності, тож розвиток громадського архівування в Україні є дуже потрібним. Війна відкрила багатьом людям в Україні очі на питання національної та місцевої ідентичності й історичного минулого. Після років вимушеного мовчання все більше людей цікавляться минулим, стертим під час комунізму та русифікації, не лише з погляду політичної історії, але й місцевої чи локальної історії. Таке ставлення є важливим підґрунтям для розвитку громадських архівних ініціатив. Нашим завданням у цьому проєкті було надати організаціям, зацікавленим у громадському архівуванні, інструменту для дій, які підтримають розвиток ширшого, низового руху для пам’яті та зміцнення ідентичності.

Для продовження роботи над проєктом насамперед необхідно було знайти та возз’єднати нашу проєктну команду. Двоє людей залишилося у Львові, ІТ-спеціаліст у Харкові, решта в Польщі, Німеччині та Нью-Йорку. Ми почали проводити онлайн-зустрічі і з’ясували, що всі хочуть продовжувати працювати над проєктом. Нам також довелося переформатувати сам проєкт і його бюджет, оскільки деякі заходи, заплановані раніше, вже були неможливими. На щастя, грантодавець погодився з усіма нашими пропозиціями, водночас продовживши нам час на реалізацію проєкту. І знову нам допомогла Програма «Study Tours to Poland». У тісній співпраці із Центром громадського архівування ми організували навчальний візит до Варшави, в якому, окрім нашої проєктної команди, також взяли участь представники ВОУНБ ім. В. Отамановського та університетів з Вінниці, Умані, Луцька.

Співпраця із Центром громадського архівування була настільки дієвою, що ми продовжуємо її в реалізації наступних етапів нашого проєкту. А підтримка такого досвідченого та професійного партнера є для нас неоціненною. Завдяки фінансуванню нашого проєкту було повністю оновлено сайт партнера проєкту – Української асоціації усної історії, на якому розміщено архів, обладнаний новим пошуковим функціоналом. Доступ до архіву наразі заблоковано з міркувань безпеки, але ми постійно над ним працюємо. Триває робота над упорядкуванням усноісторичних інтерв’ю, які незабаром будуть розміщені на сайті архіву. Також проведено дослідження щодо ситуацій архівів в Україні, встановлено контакти з архівами. Це дослідження провели Оксана Ференц та Галина Боднар. Звіт про цю роботу є важливим орієнтиром для громадської архівістики в Україні. Також було розроблено та розміщено на освітній платформі три онлайн-курси, які базуються на матеріалах Центру громадського архівування, адаптованих до українського контексту. Наразі вони ще недоступні, оскільки потребують доопрацювання, що ми спробуємо зробити в наступному проєкті.

Підбиття підсумків проєкту відбулося на п’ятому Конгресі громадських архівів у Любліні. Це була можливість не лише представити наш проєкт та вже проведену в Україні діяльність з громадського архівування, але й розробити план дій на майбутнє спільно з українськими партнерами та за участі Центру громадського архівування й представниці грантодавця. Відбулася концептуальна зустріч учасників візиту з директоркою Центру громадського архівування Катажиною Зіенталь. Її метою було визначення потреб і завдань української сторони, пов’язаних з розвитком громадського архівування в Україні, а також можливих обсягів підтримки з польського боку. Оціночний звіт із цієї зустрічі став основою для нового проєкту.

Проєкт реалізується з 1 січня до 30 вересня 2025 року Фундацією «Добра Воля» з Кракова в партнерстві із Центром громадського архівування, Українською асоціацією усної історії, Національною радою жінок України та Громадською організацією «Стереотайм» (Київ). Метою проєкту є підтримка розвитку громадських архівів в Україні, спираючись на наявні ініціативи, шляхом передачі знань і досвіду польської сторони й мережування українських організацій та установ, що займаються громадськими архівами. У межах проєкту відбудеться низка онлайн-заходів: інформаційна зустріч, на якій буде представлено ідею громадського архівування та те, як воно працює в Польщі, а також навчальні вебінари для українських громадських архівістів. У кількох містах України відбудуться очні тренінги з громадського архівування. «Посібник для громадських архівістів» буде опублікований українською мовою у форматі pdf, доступний під відкритою ліцензією. Для привернення інтересу до збору й архівування усних свідчень та інших документальних матеріалів серед широкої аудиторії в Україні буде проведено конкурс архівістів-документалістів «Історії моєї великої родини», спрямований на широку аудиторію. Проєкт співфінансується Польсько-Американським Фондом Свободи в межах Програми RITA – «Зміни в регіоні», яку реалізує Фонд «Освіта для демократії».

УДК 930.25:061](438) 

Про досвід і здобутки польської громадської архівістики 
(за результатами Люблінського конгресу)

Ольга Коляструк,

доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри культури,
методики навчання історії та спеціальних історичних дисциплін
Вінницького державного педагогічного університету
імені Михайла Коцюбинського
(м. Вінниця, Україна)

У повідомленні йдеться про роботу Конгресу громадської архівістики, який відбувся в м. Люблін восени 2023 р. Конгрес проходив під гаслом «Історія на різні голоси». У ньому взяли участь різноманітні організації громадських активістів Польщі, а також делегація з України.

Ключові слова: громадська архівістика, конгрес, історична та культурна пам’ять.

The report discusses the work of the Congress of Public Archival Studies, which took place in Lublin in the fall of 2023. The Congress was held under the slogan «History in Different Voices». It was attended by various organizations of public activists in Poland, as well as a delegation from Ukraine.

Keywords: public archival studies, congress, historical and cultural memory,

З 29 вересня по 1 жовтня 2023 р. у м. Любліні (Польща) проходив V Конгрес громадської архівістики (Kongress Arhiwów Spoɫecznych) на тему «Історія на різні голоси» (Historia na gɫosy). Ініціатором організації Конгресу виступив Центр громадської архівістики. Центр, що об’єднує сотні небайдужих людей різного віку, зацікавлених у збереженні пам’яті про минуле, його осмисленні та розумінні звичайними людьми, був створений 2020 р. за підтримки Міністерства культури та національної спадщини Польщі.

Партнерами організаторів були центр «Брама Гродська – Театр NN», Інститут наук про соціальні комунікації та медіа Університету Марії Кюрі-Склодовської, Польське товариство усної історії. Захід відбувся за патронату мера міста Любліна та Генерального директора державних архівів Польщі.

На форум зібралися близько 600 учасників, які представляли різноманітні громадські організації, фонди, товариства, центри, фундації, що в різний спосіб займаються збереженням суспільної пам’яті, зацікавлені у пам’ятанні й осмисленні недавнього минулого, нерідко трагічного та болісного, якщо говорити про німецьку і радянську окупацію, а з іншого боку, пов’язаного із сучасною модернізацією та трансформацією країни.

29 вересня 2023 р. люблінці як господарі гостинно зустрічали своїх колег з усієї Польщі, а також дослідників з України. Працівники місцевого муніципального культурного закладу «Брама Гродська – Театр NN» запропонували низку тематичних екскурсій «Люблін. Місце про пам’ять», «Єврейський Люблін», «Будинок слів», «Маршрут Люблінського підземного шляху», у яких в історичних контекстах відображено також і дослідницькі напрацювання громадських архівістів. Крім того, зацікавлених запросили на оглядову екскурсію Краківським передмістям та до Державного архіву в Любліні.

Другого дня, 30 вересня, в Інституті наук про соціальні комунікації та медіа Університету Марії Кюрі-Склодовської відбулося офіційне відкриття V Конгресу громадської архівістики, який розпочала директорка Центру громадських архівів Катажина Зіенталь.

Організатори запропонували учасникам ознайомитися з результатами праці різних суспільних осередків пам’яті. Першим узяв слово Домінік Чапіго з Фундації «Центр КАРТА» (Fundacja Ośrodka «KARTA»), який у своєму виступі нагадав, що потреба фіксування людських історій і доль виникла ще в ранні 1980-ті рр., коли у Польщі було введено воєнний стан і нелегальна підпільна газета «Karta» у 1982 р. у Варшаві підготувала два десятки спеціальних випусків про суспільні настрої у зв’язку із загрозою демократії від радянського окупаційного режиму. 1987 р. редакція «Карти» ініціювала створення незалежного Східного архіву – громадського руху, який би документував приховане та спотворене «східне» минуле. За перший рік навколо цієї справи громадського архівування об’єдналися близько 200 осіб у 12 філіях по всій Польщі.

На початку 1990-х цей рух був підтриманий на державному рівні, отримав фінансове забезпечення, але при цьому не підлягав державній регуляції та політичному тиску. Доповідач підкреслив, що цей низовий рух стабілізував демократичні тенденції, заклав основи тісної співпраці суспільства з державою. З 1994 р. були налагоджені міжнародні контакти з меморіальними центрами, зокрема і з московським «Меморіалом» для вивчення злодіянь радянського тоталітарного режиму. Нині «Меморіал», по суті, знищений, відносини з ним припинені. Україну польська меморіальна громадськість сприймає як героїню цивілізаційного опору й головну речницю демократії на пострадянському просторі.

Учасників Конгресу привітала заступниця ректора Університету Марії Кюрі-Склодовської Ніна Хофман, яка наголосила, що громадська архівістика справді пропонує багатоголосся, але жодною мірою не какофонію, це спільна синергія дій окремих ентузіастів і різних громад, спрямована на суспільну гармонізацію ставлення до минулого. Завдяки праці громадських архівістів формується канон історичної та культурної пам’яті народу.

Томаш Петрасевич, директор «Брами Гродської – Театру NN», з вдячністю і гордістю згадував ініціативу 25-літньої давнини, коли професори Марта Кубішен і Томаш Лясоцький разом зі студентами заходилися записувати усні оповіді, щоб відтворити історію втраченого довоєнного Любліна, про трагедію Голокосту. Було записано понад 6000 год спогадів, якими поділилися майже 2 900 людей. Комунікація з носіями пам’яті розширила знання та конкретизувала відомості, врешті вилилася в унікальний інтерактивний музей-архів і низку студентських вистав, створених на основі людських споминів, які дозволили спільно відрефлексувати травму, підвищити почуття відповідальності за спільне минуле, сучасне та майбутнє.

За визнанням директора Державного архіву Любліна Кшиштофа Колодзейчика, громадські архівісти по суті є охоронцями пам’яті, її провідниками, гарантами суспільної безпеки й національної єдності, завдяки їхнім зусиллям не тільки створюється багатовимірний образ минулого, а й зберігається, передається і переживається молодими поколіннями.

Від української команди громадських архівістів з вітальним словом виступили Людмила Порохняк-Гановська, голова Національної ради жінок України, та її заступниця Меланія Іщук. Вони подякували Польщі за підтримку України у війні проти Росії. На знак вдячності піднесли господарям коровай з тризубом, підкресливши, що такий хліб українські жінки випікають для героїв-захисників на передову. Вони також подарували пам’ятну книгу з малюнками дітей Ірпеня. Окремо подякували Фундації «Добра Воля» (Краків) в особі її очільниці Аліни Добошевської за організацію приїзду українських дослідниць до Польщі.

У презентації Центру громадської архівістики, який об’єднує понад 700 громадських архівів у Польщі, наголошувалося на провідному принципі: зібрані історії не повинні завмерти чи стати надбанням лише дослідників, вони мають бути удоступнені для широкого загалу. Про історію людей треба не лише читати та пам’ятати, а й замислюватися, переживати їх, відчувати і дослуховуватися.

Центр створив відкриту систему архівів «OSA», який уже нараховує понад 145 тис. матеріалів 200 оцифрованих архівів. Центр стимулює інтерес до соціальної історії, щоб краще розуміти минуле та сьогодення. Учасникам Конгресу був подарований щойно підготовлений підручник з теорії і практики громадської архівістики. При Центрі діє Літня академія для молоді та студентів, зокрема і для зарубіжних. Влітку 2023 р. були проведені спеціальні майстер-класи для українських дослідників усної історії.

Учасникам Конгресу представили свою роботу регіональні соціальні архіви: Білостоцький культурний центр «Центр Людвіка Заменгофа» (міжпоколіннєві інтеграції, виставки, перформенси); Варшавський фонд «Анімація» (комікси, мультиплікація); фонд Візуальної культури «Хмара» (онлайн-архівістика) тощо.

Напрацювання української громадської архівістики стисло представила Ярина Лазор (Київ). Вона наголосила, що ідея розвитку громадського архівування в Україні оформилася в результаті серії проєктів з ініціативи Фундації «Добра Воля» (Краків) спільно з українськими академічними, освітніми та громадськими організаціями. За спільною згодою партнерів започатковано Архів усної історії української громади, який отримав фінансову підтримку Польсько-американського фонду «Свобода» в межах програми «Rita – Region in Transition» (січень – вересень 2017 р.). Її метою було зміцнення місцевих громад в Україні шляхом документування, збереження та поширення усних свідчень. Ідею громадського архівування представив Центр «Карта». Тоді в український меморіальний обіг був уведений термін «громадська архівістика» завдяки перекладачці Лілії Мусіхіній, письменниці та дослідниці-етнографці. 2019 р. у Кракові та 2022 р. у Варшаві пройшли стажування і вінницькі громадські архівісти з ВОУНБ ім. В. Отамановського, ВДПУ ім. М. Коцюбинського разом з колегами зі Львова, Умані та Луцька.

Український громадський архів складається з окремих колекцій усноісторичних записів, які об’єднані географічно або тематично, серед них: збірка усних інтерв’ю жінок-шістдесятниць, спогади про Голодомор і про німецьку окупацію на Вінниччині; про післявоєнні переселення, про радянський Львів, про повоєнні вдовині села на Чернігівщині та післявоєнний Харків тощо.

Окрім офіційних заходів, презентацій громадських архівів та їхніх проєктів, відвідувань установ та історичних локацій, зустрічей, екскурсій та вистав, організатори Конгресу забезпечили проведення 13 майстер-класів та тренінгів. Польські колеги запропонували воркшопи за такими темами: «Громадський архів – інформаційний пакет для початківців», «Правові питання ведення громадських архівів», «Фотографічна історія міста. Сімейні альбоми, сповнені історії», «Усна історія – непросте мистецтво діалогу», «Усна історія в контексті культурних проєктів та нових технологій» тощо. Вперше на такому заході були представлені майстер-класи львівських дослідниць Галини Боднар «Усна історія незавершеного минулого в Україні» та Оксани Ференц «Як розпізнавати та розуміти емоції в наративах свідків та очевидців історії», вони зібрали широку аудиторію та викликали зацікавленість у досвідчених польських колег.

УДК 930.253:[061:93/94-028.16](438) 

Практичні кейси громадської архівістики (за досвідом Польщі) 

Олена Галамай,

кандидат історичних наук,
начальник відділу формування
Національного архівного фонду і діловодства Державного архіву Рівненської області

Стаття описує особливості та масштаби громадської архівістики у Польщі. Її наслідком є створення великої кількості громадських архівів. Виникнувши з ідею історичного дослідження, вони перетворились на потужні культурно-історичні центри, що продемонстрував V Конгрес громадських архівів. На Конгресі були представлені практичні кейси польських дослідників у створенні історичних розвідок, зокрема усно-історичного репортажу.

Ключові слова: громадська архівістика, громадський архів, майстер-клас, Польща, усно-історичний репортаж.

The article describes the features and scope of public archival in Poland. Its consequence is the creation of a large number of public archives. Having arisen from the idea of historical research, they have turned into powerful cultural and historical centers, as demonstrated by the V Congress of Public Archives. The practical cases of Polish researchers presented at the Congress. It were deferens historical exploration, such as storytelling reporting.

Keywords: public archives, public archival, workshop, Poland, storytelling reporting.

Одним із результатів усно-історичних досліджень є створення громадських архівів. Цей вид архіву є запереченням початкового значення архівної установи як «місця влади». На противагу державній архівній установі, офіційно заснованій органами влади, громадський архів демонструє демократизацію у документуванні історії. Такий архів, переважно, створюється як соціальна ініціатива та не завжди має «плановий характер». Іноді вони створюються на основі колекцій, зібраних при підготовці виставок, публікацій, фільмів, репортажів тощо. Його завдання – активний пошук колекцій, участь громади у створенні архіву та його діяльності, збереження, доступ та поширення зібраних матеріалів.

У 2023 році у Польщі існувало понад 700 громадських архівів, а кількість колекцій доступних на порталі dobrespoleczne.pl обраховувалася  показником, який переважав 150 000 [2, c. 8]. Громадські архіви мають різні організаційні форми. Ними керують фонди, асоціації, бібліотеки, музеї та інші організації, у т. ч. і неофіційні. Теми за якими створюються архіви теж різні. Це можуть бути як історія міста, селища, району так і історія окремої професії, художнього колективу, спортивного клубу чи спільноти ентузіастів. Джерелами для створення громадських архівів слугують приватні колекції документів, зустрічі навколо певних історичних тем, історії окремих людей і їх родин тощо.

Однак, спільним для громадських архівів є забезпечення сприйняття історичних подій та фактів суспільством, не залежно від їх емоційного забарвлення, як частини єдиної історії. Кожен з них має власну методику роботи та спеціалізовані ІТ-інструменти, основою якої є ідея – ідея, заснована на спільній роботі для спільної історії. Громадські архіви у великих та маленьких населених пунктах Польщі із дослідницького задуму перетворюються на потужні культурно-історичні осередки, що проростають новими темами та об’єднують різноманітні соціальні групи суспільства.

Вагому роль у створенні громадських архівів відіграє Центр громадської архівістики, який пропонує простір для співпраці, розвиває мережу, активізує роботу, забезпечує доступ до фахівців окремих галузей, організовує навчання для соціальних архівістів тощо [2, c. 8]. Масштаби роботи Центру, зокрема, та діяльність громадських архівів у Польщі, загалом, презентував V Конгрес громадських архівів, що відбувся у м. Люблін, у жовтні 2023 року.

Окрім офіційних заходів, презентацій громадських архівів та їх проєктів, відвідувань установ та історичних локацій, зустрічей, екскурсій та вистав, організатори Конгресу забезпечили проведення 13 майстер-класів та тренінгів. Польські колеги запропонували воркшопи за такими темами: «Громадський архів – інформаційний пакет для початківців», «Правові питання ведення громадських архівів», «Фотографічна історія міста. Сімейні альбоми, сповнені історії», «Усна історія – непросте мистецтво діалогу», «Усна історія в контексті культурних проєктів та нових технологій» тощо [1, c. 5]. Вперше на такому заході були представлені майстер-класи українських дослідниць. Роботи Оксани Ференц «Як розпізнавати та розуміти емоції в наративах свідків та очевидців історії» та Галини Боднар «Усна історія незавершеного минулого в Україні», мали широку аудиторію та значний успіх, що свідчило про визнання, передусім, досвідченими польськими колегами.

З-поміж інших майстер-класів запам’ятався також воркшоп «Від факту до історії. Архів як джерело та натхнення для історичного репортажу» Єви Малґожати Буліш [1, c. 5], доктора гуманітарних наук та автора YouTube каналу «E-WYwiady». На основі різних за змістом репортажів: історія установи, окрема тема, родинна історія, і характером робіт, наприклад: ювілейний ролик або історична розповідь, авторка висвітлила питання відмінностей медійного та усно-історичного репортажу. Науковиця окреслила особливості останнього у питаннях авторства та мети його створення, використання джерел інформації та її подання, часового виміру, музичного та образного супроводу.

Єва Буліш запропонувала детальний аналіз процесів створення усно-історичного репортажу на основі родинної історії. Такою стала родина мешканця с. Рава-Руська (тепер Львівська область), випускника Віденського медичного університету, єврея за національністю, лікаря Вайсмана, який активно практикував у містечку у 1930-х роках.

Головними етапами, на думку авторки, у ході роботи над репортажем є: препродукт, продукт та постпродукт. На першому етапі відбувається пошук інформації за різними джерелами, до яких належать приватні архіви, архіви установ та організацій, бібліотеки, архіви релігійних конфесій, окремі місця, як наприклад, цвинтарі. У цей час також відбувається збирання фото та запис відео матеріалів зі спогадами нащадків, родичів, сусідів, дослідників. За результатами пошуків складається сценарій репортажу, монтується відео, підбирається і накладається музичний та візуальний фони.

Другим етапом існування усно-історичного репортажу є, власне, сам репортаж. На відміну від медійного, він поєднує у собі декілька тем, та окрім інформаційної складової має і суб’єктивний бік, наповнений людськими емоціями, переживаннями та не обмежений часовими рамками. Такий репортаж дає можливість трактувати великі історичні події як ланцюжок пов’язаних між собою періодів, а також дозволяє проаналізувати їх вплив на пересічних людей. Отримання інформації безпосередньо від учасників подій або їх нащадків сприяє усвідомленню різноманітності точок зору на певну історичну подію або період, який попервах здається доволі простим та однозначним.

Постпродукт – це, власне, основне завдання сторітеллінгу. У даному випадку це вивчення історії та її уроків за допомогою мікрочастин, через призму людських життів. Люди в усно-історичному репортажеві демонструють інший ракурс сприйняття подій, запропонованих «офіційною» історією. Пережитий і переосмислений в ході усних розповідей досвід вказує, що історія значно складніша і багатогранніша.

Родина лікаря-єврея, на сьогодні, трансформувалася у багатонаціональну суміш різних націй та культур. Євреї, поляки, українці, католики, відповідно – іудаїзм, католицизм, православ’я об’єднані однією родиною. Найціннішим скарбом сім’ї залишився старий сімейний альбом тих часів. Правнучка доктора Вайсмана наприкінці репортажу зазначає, що аби знову довелося тікати від війни, вона взяла б із собою той альбом, «…бо все можна у житті купити, а пам’ять – ні».

Усно-історичний репортаж демонструє особистісний бік минулого. Він доводить той факт, що історія – це не лише історія народу, держави або видатних людей, це, передусім, уявлення про суспільство, яке реконструюється за допомогою пам’яті. Початкова ідея репортажу, що ґрунтувалася на припущенні, під впливом документування спільнотою своєї історії запускає процес відновлення пам’яті, створюються зв’язки між поколіннями та стає власною вашою історією, яка у тій чи іншій мірі резонує з історіє вашої родини, містечка, спільноти.

Отже, потужний розвиток громадських досліджень у Польщі та створення громадських архівів сприяє зацікавленню місцевих громад історією місця чи теми, прагненню відновити пам'ять про безіменних героїв та забуті події або окремі факти. Результати такої роботи прямо чи опосередковано залучають населення країни до історичного поля та навчають пам’ятати та сприймати історичні події. Громадські дослідження польських ентузіастів та способи їх реалізації можуть стати прикладом для українського суспільства у належному ставленні до своєї історії.

Джерела та література

1. V Конгрес громадських архівів. Історія на різні голоси. Програма. 29.09–1.10.2023. 13 с.
2. Podrecznik dla archiwistow spolecznych pod redakcja Malgorzaty Pankowskiej-Dowgialo. Warszwa. 264 c.

«НЕЗАКІНЧЕНЕ / НЕОСТИГЛЕ МИНУЛЕ» В УСНОІСТОРИЧНИХ ОПОВІДЯХ 

УДК 821.161.2.09’06(092)Гуменна+94(477)"1917/1921"(092) 

Спогади у спогадах. Учасники національно-визвольних змагань

1917–1921 рр. на Вінниччині Яків та Зінаїда Шепелі в мемуарно-літературній спадщині Докії Гуменної 

Олена Кужельна,

член Національної спілки краєзнавців України

У статті на підставі мемуарно-літературної спадщини видатної письменниці Докії Гуменної та інших джерел описані події національно-визвольних змагань 1917–1921 років на Вінниччині. Наведені сторінки біографії ватажка повстанців Якова Шепеля та його сестри Зінаїди Шепель.

            Ключові слова: усна історія, спогади, національно-визвольні змагання 1917–1921 рр., Докія Гуменна, Яків Шепель, Зінаїда Шепель, Вінниччина.

The article describes the events of the national liberation struggle of 1917–1921 in Vinnytsia region based on the memoir-literary heritage of the outstanding writer Dokiya Humenna and other sources. It presents pages from the biography of the rebel leader Yakiv Shepel and his sister Zinaida Shepel.

            Keywords: oral history, memoirs, national liberation struggle of 1917-1921, Dokiya Humenna, Yakiv Shepel, Zinaida Shepel.

З набуттям Україною незалежності тема дослідження та висвітлення подій національно-визвольного руху в країні набула значного розмаху. З’явилися сотні монографій, багатотомних видань. Окрему нішу заповнили публікації щоденників і спогадів безпосередніх учасників визвольних змагань. Взагалі вивчення героїчної історії нашої країни минулого століття неможливо уявити без широкого використання усноісторичних досліджень. За влучним виразом Оксани Кісь «Історія України ХХ ст. містить чимало драматичних сторінок, вивчення яких без залучення особистих спогадів учасників та очевидців тих подій було б однобічним, неповним, а часом й неможливим. Саме тому розвиток досліджень у форматі усної історії набуває особливої актуальності» [2, с. 218].

При цьому спогади учасників визвольної боротьби майже не потрапляли на сторінки радянських видань, а події національно-визвольних змагань 1917–1921 рр. в Україні висвітлювалися однобічно – в угоду комуністичній пропаганді. «Проблема необхідності вивчення усної історії зумовлена тим, що історична пам’ять про історичні події, які відбувалися за період радянської доби (протягом 70-ти років, які тривали після поразки Національно-демократичної революції) була ретельно цензурована і нещадно перекручена», – зазначив Богдан Чорномаз у виданні «Усна історія України» [6, с. 36].

Однією з ознак нашого часу є широкий розвиток регіональних історичних досліджень. Висвітлення подій визвольних змагань на Вінниччині, зокрема, повстання відомого ватажка Якова Шепеля знайшло своє відображення у таких виданнях, як: Реєнт О. П. «Нариси життя Літинщини 1917–1921 рр.: революційні події та повсякденність»; Трембіцький А. «Отаман Яків Шепель» [4; 5].

Але слід зазначити, що задовго до цього, ще сімдесят років потому цієї теми у своїх творах торкнулася українська письменниця Докія Гуменна (1904–1996). Але ці твори були видані за кордоном і були майже невідомі нашим співвітчизникам. Поява в інтернет-ресурсах «діаспорних» видань письменниці та наукові дослідження життя і діяльності цієї видатної особистості, що з’явилися за останні двадцять-тридцять років, дають нам змогу більш глибоко поринути у світ її творчості.

Безумовно, у кожного автора є свої стилі й особливі «підходи» до висвітлення матеріалу. Що стосується прози і особливо малої прози Докії Гуменної, то тут їй притаманні не лише чудове володіння художнім словом, а й часто автобіографічне забарвлення (як то у двотомнику «Дар Євдотеї») та документалістичний підхід. Деякі з її творів в основному сюжеті мають такий незвичайний прийом – ніби випадкові зустрічі зовсім різних (і за віком, і за фахом, і за системою поглядів на життя) людей, у ході яких перед обома співрозмовниками відкриваються такі незвичайні подробиці, що й зараз ми, сучасні читачі, дивуємося незвичайному перебігу подій. І на перший погляд подання матеріалу в такий засіб здається на звичайний літературний прийом. Але Докія Гуменна була людиною обізнаною з багатьох питань, глибоко знала українську історію, була дослідницею людських характерів, тому її твори ми називаємо не просто прозою, а маємо на увазі їхнє історично-документальне і мемуарне забарвлення. Саме такими і є її оповідання «Твоя і моя сестра» [1, с. 19–24], «Внуки столітнього запорожця» [1, с. 125–138], «Ідеї бувають всякі» [1, с. 93–106].

Побудова багатьох творів Докії Гуменної на власних спогадах та використання спогадів інших людей надає нам змогу (і право) застосовувати її твори як своєрідний зразок усноісторичних досліджень, і в яких знайшли відображення як видатні події, так і яскраві замальовки тогочасного повсякдення, що з часом набувають все більшої історичної цінності.

З якою гордістю каже сама авторка у передмові до книги «Внуки столітнього запорожця»: «Всі ми – внуки-правнуки … запорожців» [1, с. 5]. При цьому з якою документальною точністю вона розповідає про буремні події 1918–1920-х років у Літині, що на Вінниччині, про ватажка повстання Якова Шепеля і непросту долю його сестри Зінаїди.

Оповідання «Внуки столітнього запорожця» писалося упродовж 20-ти років – у 1955–1975 роках. Побудовано воно на ніби випадковій розмові двох сусідів: дівчини Ірини, яка щойно повернулася зі своєї історичної батьківщини – невеличкого села на Вінниччині, та старого чоловіка Петра Трохимовича, який, як виявилося у ході бесіди, теж був родом з Вінниччини.

«– То ми, виходить, земляки? – здивовано промовив Петро Трохимович. – Я також із Вінниччини. Працював агрономом у Літині, там, де колись оперував отаман Шепель. …Знав я й сестру Шепелеву Зіну… Вже в таборі діпі розповідала вона мені про свого брата. Все те, що здавалося навіки похоронене в самому Літині. В усякому разі, я про те нічого не знав, аж на еміграції почув» [1, с. 126, 127]. Петро Тарасович розповідав про тогочасні події з документальною точністю, повсякчас посилаючись на спомини сестри Якова Шепеля – Зінаїди. Він казав: «Хай буде так, як Зіна оповідала, так, як залишилося в моїй пам’яті… Розпочну …самими Зіниними словами» [1, с. 127]. І далі: «Там же, у таборі Пфорцгайм, ця сестра повстанського отамана, Якова Шепеля, оповіла мені біографію свого брата і я її передаю вам так, як вона дійшла до мене від рідної сестри» [1, с. 131].

У своєму оповіданні Докія Гуменна намагається дослідити родовід Шепелів.

«Дід їхній, – пише Докія Гуменна, – був запорозький козак. Жив він сто двадцять років і ще пам’ятав скасування Запорозької Січі. Дарма, що мав понад сорок років, знайшов собі сімнадцятирічну дівчину і вона народила йому шістнадцятеро дітей. Через сорок п’ять років жінка померла і в дев’яносто років дід хотів ще раз оженитися та син накричав на нього. То дід прожив ще тридцять років удівцем» [1, с. 130]. Помер він зі словами: «Нічого не хочу я, коли б тільки дожити й побачити, як встане Україна». Це й був заповіт дідів внукові» [1, 132].

Батько Якова Шепеля «мав три морги поля», то ж не належав до крупних землевласників. Свої незначні статки він використовував аби забезпечити навчання сина, на подальше навчання доньки Зіни коштів у нього вже не вистачило, тому донька так і залишилася малописьменною [1, 131]. «Спочатку Яків учився в Літині, там закінчив гімназію. Потім батько послав Якова до університету на юридичний факультет в Одесу. Щоб було за що вчити сина, батько працював в Одесі двірником… Стипендії Яків не діставав, бо хоч і дуже добре навчався, але його два рази виключали з гімназії за те, що розмовляв українською мовою» [1, с. 131].

Але твердо вирішивши, що «він лише старшиною буде», Яків залишає стіни університету і присвячує себе військовій службі. Гуменна пише, що Яків «в Оренбурзі скінчив юнкерську школу. …Всю війну пробувши на фронті, Яків прийшов до своєї повстанської діяльності вже сформованим командуючим. Як то буває з народними героями, мав він невловну зовнішність і веселу, шляхетну вдачу» [1, с. 132].

Невдовзі по закінченні першої світової війни, Яків Шепель став на чолі повстанського руху на Вінниччині. «Яків Шепель почав повстання 5-го травня 1919-го року з 25-ма вояками, – з документальною точністю повідомляє Докія Гуменна. [1, с. 132]. – До Різдва Шепель мав уже чотири тисячі піхоти й кінноти та багатий обоз» [1, с. 133]. «Одного сталого місця повстанці не мали, а літали по всій Вінниччині, мов шуліки, – пише Докія Гуменна. – … Були зайняті міста Вінниця, Літин, Летичів, Жмеринка, Проскурів, Хмільник, Бар, Калинівка. Коли повстанці нападали на яке місто, то тому, що треба було рятувати людей, а їх було повно по більшовицьких тюрмах» [1, с. 133].

Не раз Яків Шепель знаходився на межі життя та смерті. Приблизно за рік «Яків захворів на сипняк і рідні відвезли його в незнане місце за сто п’ятдесят кілометрів», – пише Гуменна. І саме в цей час більшовики силою намагаються вивідати у батька місцезнаходження Якова. Тортури були страшенні – «батька страшно катовано, поламали йому шістнадцять ребер… (коли) червоні відступали – і отруїли батька, так і не витягнувши з нього таємниці» [1, с. 134].

Молодша сестра Зіна опинилася у дуже складній ситуації: «Батька закатували й убили, брата нема, кругом тиф лютує, фронт навкруги, а той козак, що залюбився, вирішив, що Зіна повинна вийти за нього заміж. Треба бути божевільною, щоб у такий час думати про заміжжя! Зіна може й посміялася із нього, не знати, але той козак затаїв злобу і шукав нагоди помститися. Як прийшли червоні, він пішов служити до чека і перше, що почав, – полювати за нею. […] Нічого їй до вибору не лишилося, як піти у ліс, у партизанку. І так вона і зробила» [1, с. 135].

Зіна продиралася крізь хащі, ледь не втопилася у болоті, але вона, здавалося і не звертала уваги на тяжкі випробовування долі, а як же могло бути інакше, бо і всім простим українцям.   «Я не мала певної дороги і мусила йти через багно. – переказує Докія Гуменна розповідь Зінаїди Шепель. – Коли вийшла з нього, то побачила, що мої ноги в крові. Але хто тоді звертав увагу на кров, коли вона текла ріками? Була це осінь 1920-го року, половина вересня» [1, с. 129].

Завдяки розвідувальним даним Якову Шепелю стало відомо, що «на Зіну був заочний суд. Зловити, і якщо не признається, де схована зброя, то катувати: за кожний палець на руках і ногах по десять шпильочок, випалити очі, обрізати груди, носа, вуха та язика. От таку присудили їй катівську міру, ще не зловивши, бо знали, якої вона вдачі» [1, с. 135].

Безперечно, не могло бути й мови, аби Зінаїда Шепель під страхом такої лютої розправи мала можливість повернутися до рідного села. «Із червня 1920-го року і до кінця жовтня працювала Зіна козаком-розвідницею, аж поки не наблизився фронт. Тоді забрала маму і перейшла фронт на тому відтинку, де був брат. Брат як подивився, яка вона стала пошарпана, як почув, що два рази поранена, то був дуже злий. Заборонив їй козакувати. В листопаді 1920-го року із військом перейшла вона Збруч» [1, с 136].

«Зіна оповідала: «21-го листопада… ми переходили Збруч. Поляки наказали нам здати зброю… Пізніше нас перевезли до таборів Ланцут і Стршалкуф, Скалмєржіце і Каліш. Це був жах! Люди були голі і босі. По двох роках ніхто не міг би й подумати, що це – козаки та старшини. Мерли як мухи» [1, с. 137].

«У цих скупих словах … є трагізм, але не капітуляція. Жива історія... І ця безмежно щира, затятої козацької вдачі дівчина, яка віддала Українській Національній Революції все, що мала, – також належить до живої історії», – з гордістю говорить Докія Гуменна про цю сміливу, відчайдушну дівчину [1, с. 137].

Розповідаючи про непрості перипетії долі Зінаїди Шепель хочеться наголосити ще на одному, дуже важливому, моменті. Як влучно зазначила Тетяна Швидченко: «Участь жінок у воєнних діях під час національно-визвольної революції 1917–1921 рр. висвітлена в наукових працях фрагментарно, комплексного сучасного дослідження на цю тему досі нема» [8, с. 9.]. І що є найбільш знаковим – зараз цю історичну «прогалину» намагаються заповнити саме жінки, жінки-дослідниці. Так останнім часом з’явилися публікація Олени Отземко «Усні історії учасниць Української національної революції 1917–1921 рр.» [3] та стаття Тетяни Швидченко «Жінки у боротьбі за українську державність у 1917–1921 рр.» [8]. До речі, у публікації Тетяни Швидченко наведені прізвища 55 жінок – учасниць національно-визвольних змагань.

Цінність оповідання Докії Гуменної «Внуки столітнього запорожця» полягає не лише в тому, що розкриває нам сторінки національно-визвольних змагань на Вінниччині, а ще й в тому, що в ньому наводяться факти біографії Зіни Шепель – і не тільки шістнадцятирічної дівчини-учасниці визвольних змагань, а й вже літньої жінки. До речі, згадками про діаспорне життя Зінаїди Шепель сучасна історична література нас «не балує». При цьому оповідання Гуменної нагадує серйозне історично-біографічне дослідження, яке писалося «не з кондачка». Та і як може бути інакше, бо писалося воно упродовж двадцяти років. Наприкінці оповідання авторкою зазначено дату його написання – 1955–1975 роки [1, с. 137].

То ж ще раз дамо слово Докії Гуменній:

«Це не видумана легенда і не новеля. І розказувала це мені не струнка висока дівчина років шістнадцятьох, а огрядна жінка із дуже грубими, як колони, ногами. «Слонова хвороба», пам’ятка про блукання розвідницею в багнах Вінниччини, лишилася на все життя, а Зінаїда Шепель, колись козак загону отамана Шепеля, тепер інвалід і добродушна, сердечна жінка, – сиділа на траві і розповідала, як то колись учепилась до неї «слонова хвороба» […]. Дивлячись на це мирне, миле обличчя звичайної собі степовички, хотілося уявити ту молоденьку дівчину-козака, що … виконувала небезпечні бойові доручення та на власну руку вимотувалася не раз із біди» [1, с. 129].

«А повстання тривало далі, до середини літа 1921-го року. В тому році Яків Шепель був висланий з-закордону на Вінниччину для партизанської акції. І там загинув», – з сумом пише Докія Гуменна [1, с. 136]. Аналізуючи події тих буремних років Докія Гуменна напише 18 січня 1953 року у своєму щоденнику: «Чи проходять марно жертви? Ні. З жертв і знущань постають повстанчі рухи» [7, с. 111].

Слід зазначити, що 1932 року на сторінках журналу «Літопис Червоної Калини. Ілюстрований журнал історії та побуту» з’явилася невеличка публікація, що мала назву «Батько повстанця» Спогад. Написала Зинаїда Шепель, сестра покійного отамана Якова Шепеля» [9, с. 5].

Ці спогади невеличкі за обсягом – менш ніж сторінка тексту. Зінаїда Шепель згадувала: «Чотири дні до [Різдвяних 1919 р. – О К.] свят зісталось, як обступили (більшовики) наше Вонячин… На другий день був поміж м. Літином, а с. Вонячином добрий бій повстанців з большовиками, після чого большовики хвилево відійшли. В день Святого Вечера мій батько відрядив спішно мене з братовою на сусідне село; а сам батько з мамою залишилися в дома» [9, с. 5]. «В перший день Різдва на розсвіті наскочили большевики, застукали батька у хаті; маму побили, хату сплюндрували-пограбили, а батька під багнетами… повезли до Київа, де мали батька розстріляти». Зінаїда писала, що «по дорозі на станції Козятин… влучивши мент, …батько вискочив з вагону» і таким чином йому «пощастило утікти» [9, с. 5]. Далі Зінаїда Шепель оповідає: «За п’ять тижнів арештували батька другий раз на другому селі, схопивши його на вулиці. Вінницький Ревком засудив його… на досмертну в’язницю… Три дні перед приходом української армії батька в тюрмі отруїли» [9, с. 5].

Ці спогади Зінаїди Шепель, як вже зазначалося, невеличкі за обсягом – вони займають трохи більше ніж піваркушу журналу. І тим ціннішими на цьому тлі виступають спогади-оповідання Докії Гуменної, які надають не тільки цінну інформацію про саму Зінаїду Шепель, а й про її героїчну родину. І ще один чинник, що ніби об’єднує ці два вищенаведених твори – це їхня «маловідомість» широкому загалу. Тож автор даної статті ставила на меті не лише дослідити сторінки історії національно-визвольних змагань на Вінниччині, і зокрема участь у них жінок, а й «витягнути» майже з небуття спомини Зінаїди Шепель та твори-спогади Докії Гуменної, які ми поправу можемо використовувати як цінне джерело і як приклад усноісторичних досліджень української історії першої чверті двадцятого століття.

Джерела та література

1. Гуменна Д. Внуки столітнього запорожця. Українські новелі американського походження. Торонто : Вид-во «Добра книжка», 1981. 146 с.
2. Кісь О. Усна історія: концептуальні засади. Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія. Тернопіль : Вид-во ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2015. Вип. 2. Ч. 3. С. 212–220.
3. Отземко О. Усні історії учасниць Української національної революції 1917–1921 рр. // Усна історія: теорія, практика та перспективи: матеріали VІІІ Міжнар. наук.-практ. конф. 25–26 жовт. 2022 р. м. Вінниця. Вінниця, 2023. С. 32–37.
4. Реєнт О. П. Нариси життя Літинщини 1917–1921 рр.: революційні події та повсякденність / О. П. Реєнт, В. П. Рекрут; наук. ред. акад. В. А. Смолій. Київ : Ін-т історії України НАН України, 2017. 298 с.
5. Трембіцький А. Отаман Яків Шепель. Хмельницький, ІРД, 2016. 322 с.
6. Чорномаз Б. Усна історія України: навч. посіб. Київ : Талком, 2019. 160 с.
7. Швець Т. Прояви національної самоідентичності у щоденнику Докії Гуменної. Закарпатські філологічні студії: науковий журнал. Ужгород : Видавничий дім «Гельветика». 2019. Вип. 11. Том 2. С. 108–112.
8. Швидченко Т. Жінки у боротьбі за українську державність у 1917–1921 рр. Українознавство. 2019. № 4. С. 8–24.
9. Шепель З. Батько повстанця. Спогад сестри покійного отамана Якова Шепеля. Літопис Червоної Калини (Львів), 1932. Ч. 2. С. 5.

УДК 94:323.281](477.44)"19"(093) 

Усні свідчення як джерело дослідження більшовицьких злочинів у Літині

Руслан Зелінський,

головний спеціаліст Літинської
селищної ради Вінницької області,
почесний краєзнавець України

У статті висвітлено усні свідчення громадян, які стали джерелом для подальшого дослідження історичних подій в містечку Літин на Вінниччині. Наслідки злочинів більшовицьких карателів в Літині в основному співпадають з усними спогадами місцевих мешканців.

Ключові слова: усні свідчення, Літин, Дубки (Ярки), більшовицький режим, репресії.  

The article highlights oral testimonies of citizens, which have served as a source for further research of historical events in the Lityn town in Vinnytsia region. The consequences of the crimes of the Bolshevik punishers in Lytin largely coincide with the oral memories of local residents.

Keywords: оral testimonies, Lityn, Dubky (Yarky), bolshevik regime, repressions.

Період становлення радянської влади відзначений кривавими слідами більшовицьких карально-репресивних органів по всій Україні. Такий слід залишили борці за владу рад і в містечку Літин, що на Вінниччині.

В урочищі Дубки або Ярки на околиці Літина знаходиться могила – масове поховання літинчан, розстріляних у 1922 р. більшовиками.

Джерелом інформації, яке на сьогодні дещо конкретизує події тих часів, є усні свідчення літинчан та спогади повстанського отамана на Поділлі Я. Гальчевського.

Так, Колісник Дмитро Григорович поділився спогадами свого батька Колісника Григорія Ананійовича, 1909 р. н., уродженця с. Селища (поблизу Літина), свідка тих подій. Дмитро Григорович передає батьківські перекази, згідно з якими, на початку двадцятих років минулого століття у Літині невідомі особи підпалили новостворену радянську установу та побили чи то вбили сторожа і ще якогось представника радянської влади. Для покарання винних до Літина прибув загін чекістів, майже всі азійської зовнішності. Вони почали хапати на вулицях і подвір’ях Літина і навколишніх сіл заручників, щоб з їх допомогою встановити особи нападників. Усіх захоплених розмістили у підвалі Літинського ВЧК. Сьогодні ця будівля збереглася – це житловий будинок по вулиці О. Грабця. Коли ж обурені літинчани прибули до більшовицької катівні з вимогою відпустити їх близьких та рідних – чекісти захопили частину активних протестувальників і закинули їх у підвал, цим самим збільшивши кількість ув’язнених. Згодом через кілька діб бранців пов’язали попарно, посадовили на підводи і відвезли на розстріл до урочища Дубки. Двом в’язням вдалося втекти. Далі Дмитро Григорович зазначає, що батько навіть називав імена тих, кому вдалося втекти, а також імена арештованих під час протестів. Проте з плином часу не в змозі пригадати [1].

За спогадами літинчанина Нагатенка Андрія Єлисейовича в 1954 році чоловік на прізвище Федоровський йому розповів таку історію. За свідченням Федоровського чекісти, виконуючи план з розстрілів, схопили його на вулиці і кинули до підвалу в будинку біля спорткомплексу (зараз по вул. О. Грабця, 3). В якому році це було він не пам’ятає. Через переповненість підвалу людьми та задуху, арештанти почали стукати у двері. Коли вартовий відчинив двері одному з ув’язнених вдалося втекти, інші – залишились на місці. Вночі арештантів попарно зв’язавши посадили на підводи і повезли до місця страти. Федоровський був зв’язаний з Андрієм Кіпоренком. Користуючись своєю здатністю вміло вивертати кисті рук, Федоровському вдалося розв’язатися і з Кіпоренком втекти з воза. При цьому втікачі на певний час знешкодили єврея-конвоїра та татарина-їздового. В ту ніч, як згадує А. Є. Нагатенко, розстріляли 87 чоловік [1].

Про цю подію пише Яків Гальчевський (під псевдо Я. Правобережець) у статті, надрукованій у варшавському часописі «Трибуна України». Для широкого загалу цей текст став відомий завдяки письменнику і досліднику Роману Ковалю. В «Оповіданні біженця з України» про Літинську трагедію Я. Правобережець (Я. Гальчевський) оповідає таким чином: «Так, в Літині розстріляно 240 осіб – переважно селян і селянок та 82 місцевих міщан. Перед розстрілом п’яні червоноармійці пов’язали нещасних 82 колючим дротом, лікоть до ліктя, а руки за спину, оточили колом і повели за місто під лемент, зойки й ґвалти тисячного натовпу людей всякого віку. Ніяким чином не могли розігнати людей … за містом постріляли свої жертви і багатьох ще напівживих – присипали землею. Серед глядачів – родичів збожеволіло скільканадцять чоловіка; божеволіли і нещасні жертви, чекаючи черги, бо звичайно розстрілювали по двоє над ямою» [2].

Отже, хоча інформація з наведених трьох джерел в деталях дещо відрізняється одна від одної, проте суть залишається незмінною.

Щодо встановлення осіб загиблих – у книгах реєстрації актів про смерть по містечку Літину за 1922 рік, які зберігаються у фондах Державного архіву Вінницької області, зроблено наступні записи про смерть, що можуть стосуватися зазначеної вище події:

• Михайло Антонович Чумак, 27 років, хлібороб, вбитий червоноармійцем 22.03.1922 р. у Літині (запис зроблено 23.03), похований у с. Селище [3];
• Давид Черниш, 28 р., хлібороб, вбитий у Літині 17.06.1922 р. (запис зроблено 17.06), похований у Літині [4];
• Артем Опанасович Черниш, 35 р., хлібороб, вбитий у Літині 17.06.1922 р. (запис зроблено 17.06), похований у Літині [5];
• Степан Іванович Слободянюк, 63 р., хлібороб, вбитий у Літині 17.06.1922 р. (запис зроблено 19.06.), похований у Літині [6];
• Дмитро Степанович Горбатюк, 26 р., хлібороб, вбитий у Літині 17.06.1922 р. (запис зроблено 19.06.), похований у Літині [7];
• Микола Степанович Колесник, 1 рік, дитина, вбитий у Літині 19.06.1922 р. (запис зроблено 20.06.), похований у Літині [8];
• Людмила Григорівна Пурас, 7 місяців, дитина, вбита у Літині 24.06.1922 р. (запис зроблено 24.06.), похована у Літині [9];
• Антон Станіславович Андрікевич, 66 р., вбитий опертрійкою у Літині 17.10.1922 р. (запис зроблено 21.10.), похований у Літині, заяву про смерть зроблено Анелею Антонівною Андрікевич [10];
• Іван Карлович Зелінський, 40 р., вбитий опертрійкою у Літині 18.10.1922 р. (запис зроблено 21.10.), похований у Літині, заяву про смерть зроблено Марією Ферфедською [11].

Як бачимо з наведеного вище списку зазначені громадяни загинули не в один день. Однак, слід враховувати, що в перші роки більшовицької диктатури в умовах ще недосконалої структури органів радянської влади, записи про акти громадянського стану велись нерегулярно та недбало. Крім цього, слід звернути увагу на те, що записи про смерть громадян вбитих опертрійкою зроблені за заявами інших громадян (очевидно їх родичів). Отже більшовики, навіть в умовах вседозволеності та абсолютної влади, не фіксували факти страт в місцевих радах. Проте, облік знищених «ворогів народу» вівся в карально-репресивних органах, адже потрібно було звітувати про «виконання плану». Тому дослідження цієї трагічної події в житті Літина та встановлення імен загиблих потребує вивчення джерельної бази спеціалізованих галузевих архівів.

Безперечно, в подальшому будуть встановлені імена загиблих, і дослідницька робота місцевими краєзнавцями вже ведеться. Проте, на сьогодні не повинно поза увагою залишитись вшанування пам’яті жертв більшовицького терору. Тривалий час на місці більшовицького злочину стояв хрест. Але з ініціативи та за особистої участі громадського активіста Колісника Дмитра Григоровича на місці поховання жертв червоного терору встановлено пам’ятний знак, відкриття якого відбулося 20 серпня 2020 року. З того часу літинчани на цьому місці вшановують пам’ять жертв більшовицькоі влади. Ті події є нагадуванням про історичні паралелі з теперішніми злочинами рашистського режиму на українській землі.

Список використаних джерел

1. 1. Кривий В. Згадаймо жертв терору! Літин. вісн., 2020, 18 черв.
2. Коваль Р. М. Яків Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби. – Київ; 2017. – С. 94.
3. Державний архів Вінницької області (ДАВіО). ф. Д-904, оп. 16, спр. 82, арк. 60 зв.-612
4. ДАВіО.ф.Д-904, оп. 16, спр. 82, арк. 62 зв.-63
5. ДАВіО.ф.Д-904, оп. 16, спр. 82, арк. 62 зв-63
6. ДАВіО.ф.Д-904, оп. 16, спр. 82, арк. 63-63 зв.
7. ДАВіО.ф.Д-904, оп. 16, спр. 82, арк. 63-63 зв.
8. ДАВіО.ф.Д-904, оп. 16, спр. 82, арк. 63-63 зв.
9. ДАВіО.ф.Д-904, оп. 16, спр. 82, арк. 63-63 зв.
10. ДАВіО.ф.Д-904, оп. 16, спр. 82, арк. 70зв.-71.
11. ДАВіО.ф.Д-904, оп. 16, спр. 82, арк. 70зв.-71.

УДК 94(477.44)"1932/33"(093) 

Спогади жителів с. Лукашової Липовецького (нині Вінницького) району Вінницької області як історичне джерело про Голодомор 1932–1933 рр.

Василь Шпичка,

старший лаборант

ДонНУ ім. Василя Стуса,

член Всеукраїнського культурно-

просвітницького товариства «Меморіал»

ім. Василя Стуса

(м. Вінниця)

Актуальність зазначеної теми конференції полягає в тому, що усні історичні джерела часом є єдиним джерелом висвітлення – дослідження тієї чи іншої історичної події, процесу чи факту. Специфічність усних історичних джерел, поряд з писемними та матеріальними, полягає в тому, що це скороминуще джерело внаслідок фізіологічних якостей носіїв інформації. Знову ж таки тільки усні історичні джерела несуть в собі моральну, емоційну складову, що впливає на об’єктивність висвітлення історичних подій.

Ключові слова: історичні джерела, Лукашова, голодомор.

The relevance of this conference topic lies in the fact that oral historical sources are sometimes the only means of shedding light on a particular historical event, process, or fact. The specificity of oral historical sources, along with written and material sources, is that they are a transient source due to the physiological qualities of the information carriers. Moreover, only oral historical sources contain a moral and emotional component that affects the objectivity of the coverage of historical events.

Keywords: historical sources, Lukashova, Holodomor.

На сьогоднішній день документи про події, пов’язані з війною радянської влади голодом, проти українського селянства, в масштабах окремого села Лукашової й навколишніх сіл (Берестівка, Нарцизівка, Ясенки) не віднайдені, але до нас доходять окремі свідчення, залишені свідками тих подій і в цьому їх особлива цінність.

В «Національній книзі пам’яті жертв голодомору 1932–1933 років в Україні. Вінницька область (2008 р.)» [1] село Лукашова і сусіднє село Берестівка (Феліксіївка) не згадуються зовсім. Старий Лукашівський цвинтар, де ймовірно захоронені загиблі від голоду в 1932–1933 рр. лукашани в занедбаному стані і до нього нікому не має справи. А на новому кладовищі встановили символічний хрест жертвам голодомору, де на табличці з відповідною інформацією, з нагоди чого встановлений даний хрест, висверлили текст дірочками, що зливаються і прочитати написане важко – це вже робота «нової» влади, яка до сьогоднішнього дня не сприймає правди про голодомор належним чином. Ймовірно, що події навколо цього факту розгорталися за таким сценарієм. Коли на рівні держави були ухвалені рішення про визнання голодомору доконаним фактом, місцеве керівництво формально доручило виготовлення таблички з надписом якомусь сільському столяру, а той на свій розсуд і розум з підручних матеріалів виготовив те, що його просили.

Та попри все вдалося зібрати спогади декількох жителів про голод в селі Лукашова, якого «не було» за твердженнями місцевих верховодів. Та з якими потугами прийшлося збирати ці свідчення мова піде нижче. Отже в листопаді 1992 р. автор даного допису, в якості вчителя історії Лукашівської ЗОСШ, спільно з учнями зібралися в залі на урок пам’яті, запалили свічки, послухали загальну інформацію та спогади жительки с. Лукашова, 1918 року народження, Кулябіної Федосі Зотівни про страшні події 1932–1933 рр., де були названі прізвища місцевих комуністів і активістів, що відбирали останнє в Лукашівських селян. Але, як виявилося згодом, Лукашівська влада мала зовсім протилежну думку, як учасники вшанування невинно убієнних голодом. На другий день автора цього допису викликали в кабінет директора школи Щиголя Петра Івановича де і було безапеляційно заявлено: «Голоду в Лукашовій не було, ви обмовили невинних людей і за це ми подаємо вас до суду». Аргументи на кшталт того, що всі навколишні села (Брицьке, Вахнівка, Зозів та ін.) жахливо постраждали від голодомору і лиш наше село мов би оаза в пустелі виявилось якимось чудом, виключенням не сприймалися присутніми. Мало того цю безглузду суперечку затіяли ті, хто не проживав в Лукашовій або не були свідками тих подій, тим паче не оперували історичними документами чи свідченнями очевидців. Всю цю компанію вдалося вгамувати лиш спогадами односельців, записаними на папері та власноруч засвідченими [2].

У повній яві проявилося обличчя виконкому Лукашівської сільської ради на засіданні 28.04.1993 р. протокол № 4 [3, с. 145–149], коли слухалося питання «Про заходи по відзначенню скорботної річниці 60-річчя Голодомору в Україні». Доповідала Головатюк С. П.

Вирішили: відзначити 60-річчя Голодомору в Україні у вересні 1993 р. Затвердити директора школи Щиголя П. І. головою оргкомітету з підготовки та проведення заходів! («І щуку кинули у річку!»). Кожному депутату по своєму округу при подвірному обході виявити і скласти списки людей, які померли від голоду в 1932–1933 рр. в с. Лукашовій та інших населених пунктах, розташованих на території Лукашівської сільської ради. В зазначеному протоколі засідання виконкому Лукашівської сільради ні слова не зафіксовано секретарем сільради Шевчук Г. А., про що доповідала Головатюк С. П. Та не важко здогадатися, бо в підсумку, як було зазначено вище, жодний лукашанин, який загинув голодною смертю, не був внесений до «Національної книги пам’яті жертв голодомору 1932–1933 рр. в Україні», а отже питання відновлення історичної пам’яті і вшанування жертв голодомору за православним звичаєм не відбулося до сьогодні, адже не названі всі замордовані голодом і їхні кати, які не покаялися ні в 1992, ні в 1993 та й і в подальшому – тому маємо сьогодні війну в країні.

30 травня 2002 року розпорядженням голови Вінницької облдержадміністрації № 168 «Про підготовку та проведення в області заходів у зв’язку з 70-ми роковинами голодомору в Україні» [4] на рівні територіальних громад, органів виконавчої влади започатковано відповідну роботу, направлену на збір свідчень очевидців, але це тільки початок величезного об’єму досліджень, які необхідно провести.

На презентації книги д-ра історичних наук Брехуненка Віктора Анатолійовича «Україна і українці – ім’я як поле битви» (м. Вінниця, б-ка Тімірязєва, 21 листопада 2019 р.), автором цього допису було заявлено про необхідність системних дій в дослідженні тематики голодомору, а не одноразових заходів, у тім числі й збору усних свідчень для відновлення історичної справедливості і недопущення подібних явищ у подальшому.

Свідчення жительки с. Лукашової Кулябіної (Гулько) Федосі Зотівни, 1918 р. н., про голодування в сім’ї її батька Гулько Зотя Павловича, жителя с. Лукашова.

«До розкуркулення і колективізації сім'я Зотя Павловича, 1870 року народження, його дружини Олександри Петрівни, 1984 року народження (батька і матері Федосі), складалася з семи осіб (Дем’ян, Андрій, Василь, Федося, Ганя) проживали на так званій Городещині – це місце знаходиться за півтора кілометра від села у напрямку дороги Липовець – Вінниця. До проведення суцільної колективізації не відчували нестачі в продуктах харчування, бо обробляли вісім десятин землі, утримували дві корови, курей, качок, овець тощо. Частину виробленого важкою працею продавали на базарі та здавали на місцеві переробні підприємства. Сам господар мав міцне здоров’я, був християнином з діда-прадіда, прожив 92 роки. Та в 1930-му році, під тиском місцевої влади, Зоть Павлович змушений був написати заяву про вступ до місцевого колгоспу ім. Сталіна, що автоматично передбачало усуспільнення майна господаря. Тиск влади полягав і в тому, що потрібно було виконати доведені обсяги хлібоздачі та різних податків, невиконання яких передбачало репресії аж до висилки чи кримінальної відповідальності. Така сумна доля випала недалеким сусідам Зотя Павловича – родинам Довбнів, Олівінських та інших. Місцева влада, а це переважно комуністи і активісти – Головатюк Явдоха, Щербатий Федір, Криворука Кость, Сергієнко Макар, Головатюк Сава докерувалися до того, що в сім’ї Гульків хліб зник у весняні місяці 1933 року. А в селі ще до того говорили:

«Україна – страна хлеборобная

Хліб Росії віддала, а сама голодная».

Натомість в їжу йдуть всякі сурогати типу гречаної та вівсяної полови. У батька стали опухати ноги – пригадує Федося Зотівна. До обійстя Зотя Павловича все частіше навідується його старший брат Степан Гулько з проханням щось поїсти. Дружина Зотя Павловича найнялася на роботу в артіль «Жовтень», де жили і працювали переважно євреї, в цьому ж таки селі, і за щоденну працю отримувала 200 грамів хліба, який ділила між дітьми і чоловіком, а самій того хліба майже не перепадало. Компенсувала його мелясою, що наливали у жолобки на бурякових полях для боротьби з шкідниками. Та це не допомагало сім’ї вижити в скрутних умовах, хоча сини Зотя виїхали з села – Андрій у Росію, Василь на будівництво Харківського тракторного заводу (ще до запровадження паспортної системи). Черга підійшла до сімейних реліквій, які передавалися із покоління в покоління. У Липовецький торгзін були здані: дві золоті обручки, дві золоті «п’ятірки» (монети карбування царської Росії), дві срібні медалі – нагороди Зотя за участь у Російсько-Японській війні 1904–1905 рр., інші сімейні цінності і реліквії. Влітку 1933 р. померли від голоду брат Зотя Степан Гулько і його син. Трагедія не оминула б і сім’ю Зотя Павловича, коли б не спромоглися зберегти корову, яка і врятувала нас від голодної смерті» (записано у липні 1992 р.).

Спогади Марії Гнатюк (Стасюк) та її брата Олексія Даниловича про голодні 1932–1933 роки, які їм передала їхня мати Стасюк (Лебідь) Тетяна Степанівна, 1922 р. н., жителька хутора Мрачківських, який розташовувався на території Лукашівської сільради.

«Зі слів мами я пам’ятаю про ті події наступне: у неї було дві рідні сестри Ніна, орієнтовно 9 років і Маруся, орієнтовно 7 років. Обидві померли в один день (пізньою весною чи влітку1933 р.). Мама вела їх за руку, а вони були спухлі від голоду і коли вони зачепились за грудку і впали, то піднятися вже не було сил і в цей момент настала смерть. Дітей кинули на підводу в чім були і відвезли на цвинтар, де й захоронили. Мама Тетяни Степанівни (бабця Марії) померла від голоду десь через тиждень, лежачи опухшою на печі. Її також відвезли на цвинтар. В період колективізації забирали всі продукти і майно, навіть стару лавку винесли з хати. У відсутності продуктів їли гнилу картоплю, лободу та інше. Степан Лебідь (дід Марії) відмовився йти в колгосп, мовлячи при цім: « З голоду помру, а в колгосп не піду». Дід Тетяни Степанівни (прадід Марії), що прийшов з Києва, також невдовзі помер, переступивши сінешній поріг впав опухший, не дочекавшись ні від кого допомоги. Загалом сім’я, де народилася Тетяна Лебідь, складалася з шести осіб, із яких четверо померли з голоду. Тетяна також вже опухла від голоду, та вижила завдяки щасливому випадку, коли її помітив дід Югень Цвях, який проходив поруч, зжалився над нею, найнявши пасти корову, а розраховувався за працю молоком і сироваткою, потім її забрала в найми баба Варка Лебідь, так вона і вижила» (записано 20.04.2017 р.).

Синявський Борис Павлович, учитель Лукашівської школи, засвідчив наступне: голодною смертю в 1932–1933 рр. в с. Лукашова померли: Вечерук Іван Антонович, 1905 року народження, помер в липні 1933 р. бо нарвав колосків, наварив зерна і об’ївся, а вночі помер. Синявська Валентина Павлівна, 1930 року народження. Померла зимою 1932 р. Синявська (ім’я не пам’ятає) Юхимівна, 1880 року народження, померла у березні 1933 року. Це тільки дані по 2-х сім’ях Синявських і Вечеруків, які в 60-х роках стали сватами (записано 02.05.2019 р.).

Місцевий люд не дуже охоче сприймає розмови на цю болючу тему, мовби остерігаються повернення чогось подібного, а можливо це травма, яка зарубцювалася на генетичному рівні, а можливо ще щось. Та в масштабах цього невеличкого села, тема голодомору 1932–1933 рр. залишається не дослідженою… 

Список використаних джерел

1. Національна книга пам'яті жертв Голодомору 1932–1933 років в Україні. Вінницька область / Укр. ін-т нац. пам’яті ; авт.-упоряд. : В. П. Лациба [та ін.]. – Вінниця : Держ. картограф. ф-ка, 2008. – 1360 с. : карта, фот.
2. Липовецький районний архів ФР15, Оп.1, Спр 379, Арк. 40.
3. Шпичка В. Джерельна база: зібрано ще не все. Голодомор як засіб політичного терору : матеріали наук.-практ. конф. (Вінниця, 29 листоп. 2002 р., 26 листоп. 2003 р.) / ред. кол.: С. Д. Гальчак [та ін.]. – Вінниця : Книга-Вега, 2004. – С. 145–149.
4. Розпорядження голови Вінницької облдержадміністрації від 30 травня 2002 р. № 168 «Про підготовку та проведення в області заходів у зв’язку з 70-ми роковинами голодомору в Україні».

УДК 94:314.156.5](477)"1932/1933" 

Відлуння Голодомору 1932–1933 років на Золотоніщині (за матеріалами інтерв’ю жителів села Шабельники Золотоніського району Черкаської області)

Ніна Загребельна,

кандидат історичних наук, доцент
кафедри методології та методики суспільних дисциплін
Українського державного університету імені Михайла Драгоманова
(м. Київ)

У статті розглянуто перебіг подій Голодомору 1932–1933 рр. в селі Шабельники Золотоніського району Черкаської області. В основі дослідження були використані спогади жителів села Шабельники – свідків та очевидців геноциду українського народу. Використання усної історії в сучасних закладах середньої освіти сприятиме збереженню історичної пам’яті для майбутніх поколінь українців.

Ключові слова: Голодомор, геноцид, очевидці, хліб, зерно, Шабельники, колгосп, «чорні дошки», інтерв’ю.

The article examines the course of events of the Holodomor of 1932–1933 in the Shabelnyky village, Zolotonsky district, Cherkasy region. The research was based on the memories of residents of the Shabelnyky village – witnesses and eyewitnesses of the genocide of the Ukrainian people. The use of oral history in modern institutions of secondary education will contribute to the preservation of historical memory in future generations of Ukrainians.

Keywords: Holodomor, genocide, eyewitnesses, bread, grain, Shabelnyky, collective farm, «black boards», interview.

Голодомор 1932–1933 років – це трагедія, акт геноциду українського народу, організований радянським тоталітарним режимом Йосипа Сталіна шляхом створення штучного голоду в Україні. Голод забрав життя мільйонів жителів українських сіл: селян, інтелігенції, духівництва. Серед померлих від голоду – велика кількість жінок та дітей.

Навчальна програма з історії України передбачає вивчення у 10 класі в закладах загальної середньої освіти розділу 4 «Україна у складі тоталітарної імперії – Союзу Радянських соціалістичних республік». У результаті ознайомлення з матеріалом даного розділу здобувачі освіти повинні знати про масові депортації, розкуркулення, насильницьку колективізацію, розуміти явище Голодомору 1932–1933 рр. як геноциду Українського народу, масштаби та наслідки Голодомору. В результаті навчально-пізнавальної діяльності здобувачі освіти знатимуть хронологічні межі «епохи Голодомору», дати Голодомору 1932–1933 років, головні місця поховання жертв Голодомору, будуть розуміти зміст таких понять: «епоха Голодомору», «політика творення голоду», «розкуркулення», «тоталітарна імперія», «хлібозаготівлі», «чорна дошка», пропаганду як інструмент підготовки геноциду (ідентифікація, дегуманізація, демонізація «образів ворогів» – «куркулів»), явище Голодомору як геноциду Українського народу, наслідки одночасної дії комуністичної та імперської практик, взаємозалежності між упровадженням форсованої індустріалізації, насильницької колективізації, Голодоморів, репресій зможуть показати на карті регіони масового голоду 1921–1923 рр., Голодомору 1932–1933 рр., аргументовано обстоювати правову оцінку Голодомору як геноциду Українського народу [6].

При вивченні зазначеного матеріалу доцільно використати краєзнавчі матеріали про перебіг Голодомору 1932–1933 рр. в селі Шабельники Золотоніського району Черкаської області. Цей навчальний матеріал буде слугувати засобом активізації пізнавальної діяльності здобувачів освіти, конкретизації фактичного матеріалу, спробою порівняння масштабу загальнонаціональної трагедії на прикладі вищезазначеного населеного пункту.

Село Шабельники Золотоніського району Черкаської області було засновано у 30-х–40-х роках XVII століття на лівому березі Дніпра. В історичних документах, а саме на карті  французького інженера Гійома Левассера де Боплана зустрічається назва «Чабельнік» [1]. Існує версія, що назва села походить від першого поселенця – Шабельника. Ймовірно хтось із його роду займався виготовленням шабель, був зброярем [3, с. 321–324].

Голодомор-геноцид 1932–1933 рр. – це один зі злочинів радянської влади, спрямований проти українського народу. Через недовиконання «планів щодо хлібозаготівель» 18 жовтня 1932 року було видано постанову ЦККП(б)У «про заходи для посилення хлібозаготівель». В Україну приїжджає надзвичайна комісія на чолі з В. Молотовим, котра діяла у період з листопада 1932 року по січень 1933 року і мала відповідати за збір урожаю. Через недостатні здачі зерна було запроваджено так звані «чорні дошки». У випадку занесення на неї назви села радянська влада фактично обмежувала пересування жителів даного села та позбавляла їх будь-якого шансу на збереження хоч і невеликої кількості зерна чи продукції. Де-факто такі села були приречені на загибель. І таких сіл по всій Україні були сотні. Все зерно, реквізоване у селян, вивозилося в міста, а звідти – вагонами за кордон: у Францію, Італію, Англію, Німеччину тощо. Радянська влада вивозила за кордон не лише українське зерно, а й птицю, масло, рибу, яйця, мед, горіхи, раки, мак, хутро, селянське полотно.

Кістлява рука голоду не минула й село Шабельники. У 1933 році більше двохсот осіб померло від голоду. Переважно це були люди похилого віку і діти. Тим, хто працював у місцевому колгоспі, видавали по 400 грамів житнього борошна на день.

В селі Шабельники були сім’ї, котрі повністю вимерли. За спогадами очевидців, прямуючи вранці селом, можна було в різних місцях бачити мертвих людей. Однак ніхто їх не оплакував, бо не вистачало сил. Ніхто не ховав людей у домовинах, їх скидали в одну яму та закопували.

Одним із методичних прийомів роботи вчителя при вивченні даного розділу є використання спогадів жителів села Шабельники – очевидців подій Голодомору. Вчителем історії Шабельниківського НВК Н. П. Макарчук було розроблено проєкт по зібранню відомостей про перебіг подій Голодомору-геноциду. Здобувачам освіти вдалося взяти інтерв’ю у деяких старожилів села Шабельники.

Як згадує Якименко Феодосія Парфентіївна: «Мені було 10 років, коли почався голод. Я була худенька, ноги ледве ходили, проте вижила. Їли ми лушпиння з картоплі, рвали рогіз (спичаки), чистили і їли. Від голоду померли мої брат Іван та сестра Марія. У Гаркавого Михайла вся сім’я вимерла. Був у їхній сім’ї хлопчик Микола, який ходив по селу, просив їсти, та так під тином і помер у пошуках хліба» [4, с. 51].

Колос Кость Андронович згадує: «Жахливі то були часи. Особливо весна 1933 року. Тоді мені було 12 років. Я, ще дужий, лазив по деревах і рвав листя з липи і клена, бо внизу люди вже все пообчухрували. Принесу листя додому, мама натовче в ступі стержнів із кукурудзяних качанів, усе це змішає та й у піч. Виходить щось схоже на коров’ячий кізяк. І ми їли ті коржі, підсмажені молочком. Може того й вижили всі, що корову не зарізали на м’ясо. Їли бур’ян, ходили на колгоспне поле і зрізали колоски. Якщо спіймають на полі, то ув’язнювали на 10 років. У хаті, крім води, не було нічого. Взимку їли собак, котів, щурів. Прийшла весна, але радості вона не принесла. Завжди хотілося їсти. Ні лободи, ні кропиви не можна було знайти. Все люди поїли. Від жебраків не було відбою. Худі, босі, обдерті. На них, особливо на дітей, страшно було дивитися. Вони сиділи на воротах з простягнутими рученятами і просили їсти. Ноги тонесенькі, складені калачиком, пухлий живіт, похилена голова, обличчя майже нема, самі губи зверху. Сидить дитина і чогось гойдається, марить. Одного дня на цвинтар вивезли 15 осіб» [4, с. 51–52].

Уповноважений ЦККП(б)У Іванов прискорив хлібозаготівлю на Золотоніщині. Активісти відбирали у людей останнє, казали: «Сталіна дуриш!» Піддавали нищівній критиці колгоспи сіл Бубнове, Вільхи, Деньги, Хутір Каврайський за невиконання хлібозаготівель. На «чорні дошки» було занесено сільські ради сіл Ковтуни, Шабельники, Домантів, Хутір Каврайський [5, с. 125]. Активісти ходили зі штирями городами, відбирали картоплю, насіння, бобові. Діти сиділи під тином та просили хліба. Часто дітей хоронили живцем.

Як засвідчує жителька села Шабельники, Лощинна Устина Іванівна: «Мій чоловік ходив ловити ракушки, раки, щоб прогодувати сім’ю. Їли їжаків, кору листя. Були випадки людоїдства. Під парканами лежали мертві діти, молодь, старі. З хати чувся галас. Зайшли туди, а там чоловік хотів віднести молоду жінку на віз, а вона ще жива, відпиралася і кричала. На це все дивилися переляканими очима троє дітей. Візнику давали за кожний труп 100 грамів хліба… Під стукіт барабанів учні разом з активістами села ходили забирати хліб у селян. Під червоним прапором везли в Золотоношу, а потім там здавали. Людям казали на благо держави, в ім’я щасливого майбуття. А тим часом разом із селянами вмирали ремісники, вчителі, діти» [4, с. 54–55].

Ганна Семенівна Назарко з села Шабельники згадує: «Хлібозаготівельні бригади повимітали все з хати, навіть просяні та гречані відходи. Ходили з сірниками, нишпорили по льохах, горищах, заглядали в печі до горщиків, щоб їстівного не залишилося. Як хоч, так і живи. Нас врятувала корова. З часом заросли бур’янами городи, поля. Не бачили в селі ні кота, ні собаки – все поїли і самі повмирали. Їли цвіт акації, липи, зеленухи абрикос. Як падали пухлі, їх підбирали кидали на грабарку, везли на кладовище. Усіх померлих скидали в одну яму. Але траплялося так, що серед померлих були живі люди, яких теж закопували. Хто жив недалеко від кладовища, говорили, що від цих ям долинав стогін. Цей стогін запам’ятається на все життя» [4, с. 55].

Як згадує Темченко Пантелеймон Іванович, житель села Бубнове Золотоніського району Черкаської області: «Я народився 2 серпня 1928 року. У 1942 році ми з мамою переїхали жити в село Шабельники, так як хату ми продали під час голодовки. Мати похоронила мого батька, а потім сестричку, яка була на два роки молодшою за мене. У 1933 році помер мій молодший брат, якому був всього 1 рік. Відлучивши його від грудного молока, він помер через повну відсутність хліба в хаті. Ще мама доглядала сестрину доньку, яку вбили за те, що вона рвала ще не доспівші вишні. Ми чудом вижили. Сусідська бабуся Дремиха приносила мені в дерев’яній точеній мисочці кропиву та кінський щавель, облитий кип’ятком та подрібнений… Після того, як нагодує свою родину, завжди принесе мені, поставить на підвіконня, ще й дерев’яну ложку покладе. А я вилізу з-під стола, руками все виїм, а юшкою зап’ю. Ложки було непотрібно. Потім бабуся зачиняла вікно і наказувала чекати на маму. Мама працювала на полі. За це їй давали 300 грам хліба… Вона принесе таких як дві пачки сірників, складе його до купи, а я притулю до рота, а його так мало. Всього 20 грам. І треба було вижить, і ось стільки прожить». Вищезазначені спогади були записані у 96-річного жителя села Шабельники у 2022 році.

«Під час голодомору мені було 15 років, – згадує Ганна Іванівна Дідаш. Це був страшний час. Майже у кожній хаті від голоду помирали люди. Вмирали цілими сім’ями. Найтяжче було матерям, коли діти просили їсти, а не було що дати. Матері рвали на собі коси, божеволіли. Біля нас жила сім’я Лаврона Дідаша. В сім’ї було п’ятеро дітей. Їсти не було нічого. Спочатку помер батько, тоді діти, залишився один хлопчик і мати. Що де змогла знайти мама все віддавала синові, а сама ходила голодна. Було йдеш понад хатою і чуєш як плаче, просить їсти. Тоді померла мати, її взяли в рядно і понесли на цвинтар. Цей хлопчик ходив на цвинтар, на могилу кожен день і все плакав і просив їсти. «Мамо, вставай, я їсти хочу» – просив він. Ця дитина опухла, лягла на могилу і померла, промовляючи свої останні слова: «Мамо, я їсти хочу» [4, с. 52].

21 листопада 2008 року в селі Шабельники відбувся мітинг-реквієм з нагоди відкриття пам’ятника жертвам Голодомору 1932–1933 років. Встановили його на кладовищі, високий, красивий і сумний у своїй чорній, трагічній монументальності, аби кожен відчув серцем жах цієї трагедії та згадав невинно убієнних синів та доньок, які не дожили, не долюбили, не виховали своїх дітей, не дочекалися внуків [2, с. 250].

При використанні краєзнавчого матеріалу про Голодомор-геноцид 1932–1933 років у селі Шабельники доцільно застосувати: усний метод навчання (спогади очевидців, розповідь учителя, опис, характеристику, бесіду), наочний метод (історичні світлини, ілюстрації, атлас, контурні карти, порівняльні таблиці, схеми, діаграми), практичний метод (інтерв’ю з очевидцями, написання доповідей, рефератів, повідомлень, проєктів, виконання практичних та творчих робіт), текстуальний метод (архівні матеріали, виписки з газет, журналів, мемуари). Такі дослідження допоможуть здобувачам освіти отримати детальну інформацію про перебіг подій Голодомору 1932–1933 років. Адже багато свідків цієї трагедії, які залишились живими, боячись репресій, замовчували та не розповідали про це в радянські часи.

При вивченні даного розділу рекомендовані такі теми для практичних та творчих занять: «Голодомор мовою документів, свідчень, чисел…», «Історія мого роду крізь призму Голодомору 1932–1933 років», «Моя мала батьківщина в роки Голодомору-геноциду 1932–1933 років».

Отже, краєзнавчий матеріал про перебіг подій Голодомору 1932–1933 рр. на Золотоніщині (на прикладі села Шабельники) буде сприяти активізації пізнавальної діяльності здобувачів освіти на уроках історії України в 10 класі та в позанавчальній роботі. Поглиблений інтерес здобувачів освіти до вивчення історії рідного краю сприятиме формуванню ключових та предметних компетентностей, розвитку їх мислення, творчих пізнавальних здібностей та мотивації навчання, збереженню історичної пам’яті для майбутніх поколінь українців.

Література

1. Боплан, Г. Л. Карта України. Режим доступу: http://freemap.com.ua/maps/boplan/1-2.jpg 
2. Голиш, Г. М. Подорож златокраєм / Г. М. Голиш, Л. Г. Голиш, М. Ф. Пономаренко – Черкаси : Вертикаль, 2008. – 570 с.
3. Загребельна Н. І. Краєзнавчий матеріал на уроці історії України як засіб активізації пізнавальної діяльності здобувачів освіти (на прикладі села Шабельники Золотоніського району Черкаської області) / Н. І. Загребельна, М. М. Яретик // Актуальні питання дослідження історичної науки й викладання предметів громадянської та історичної освітньої галузі в умовах реформування : зб. наук. пр. за матеріалами ІІ Всеукр. наук.-практ. конф. з міжнар. участю, 28 листопада 2023 року. Вип. 2. – Глухів : Глухів. нац. пед. ун-т ім. О. Довженка, 2023. – 350 с.
4. Макарчук, Н. Шабельники: від козацьких джерел і до сьогодення. – Черкаси : Вид. Макарчук Н. П., 2013. – 208 с.
5. Мельниченко, В. Черкащина – духовності скарбниця / В. Мельниченко, А. Морозов, В. Поліщук [та ін.]. – Черкаси : Рекламно-інформаційна видавнича фірма «Бізнес-стиль». – 328 с.
6. Навчальна програма для загальноосвітніх навчальних закладів. Історія України. Всесвітня історія. 10–11 класи. Режим доступу: https://mon.gov.ua/osvita-2/zagalna-serednya-osvita/osvitni-programi/navchalni-programi-dlya-10-11-klasiv 

УДК 94(477.44)(=411.16)"1941/1944" 

Траєкторія мужності і людяності

(про події Голокосту за документальною повістю «Моє прізвище Бронштейн») 

Тетяна Корсунська,

культуртрегер
(м Ганновер, Німеччина)

У статті вміщено спогади про трагедії Голокосту членів єврейських родин під час нацистської окупації у період ІІ Світової війни на території Вінницької області.

Ключові слова: ІІ Світова війна, окупація, терор єврейського населення, Вінниця, Дніпропетровськ, Північний Кавказ, Ганновер, праведники світу.

The article contains memories of the Holocaust tragedies experienced of members of Jewish families during the Nazi occupation in the Vinnytsia region during World War II.

Keywords: World War II, occupation, terror against the Jewish population, Vinnytsia, Dnipropetrovsk, North Caucasus, Hanover, Righteous Among the Nations.

Який прекрасний цей світ! Скільки в ньому дивовижних, ще не вивчених загадок! І одна з них – спогади. Де і як вони живуть? Чи складені вони в акуратні купки або згорнуті різнобарвними стрічками у закутках пам'яті? Вони борознять наші сни блискавками нагадувань, оцінюють теперішнє і вносять тривогу в наші плани та мрії. Є такі спогади, про які хочеться забути, про які потрібно, але неможливо, забути. А є ті, про які не можна забувати. Вони, навіть маленькі сімейні спогади, – свідки нашого минулого, з якого складається історія поколінь.

Наша сім’я не була особливою, жили в заводському районі, достаток був середній. Я вчилася грати на фортепіано, а сестра – на скрипці. По неділях у мене були заняття у хорі. Дитяча бібліотека у величезному палаці культури поруч з малим залом стала для мене радісним ритуалом. Книги читалися блискавично і відкладалися в папку з нотами до наступної неділі. Я вчилася добре, але з дитинства була невдахою, незграбною товстункою з купою комплексів.

У дитинстві в мене були різні періоди: спочатку я більше любила маму, потім тата. Але найбільше я любила свою бабусю Клару, мамину маму, доглядала за нею останні роки, коли вона важко хворіла.

На канікулах частенько я гостювала в бабусі та дідуся, які жили в старому будинку в центрі міста. Вони були різними: бабуся Клара – спокійна, добра, делікатна, небагатослівна, з якоюсь королівською осанкою і витримкою. Її родина переїхала в індустріальне місто Дніпропетровськ на початку 20-х із Київщини. Мій прадід Зельман був наймолодшим із 12-ти дітей. Його немовлям навіть вигодовували невістки, дружини старших братів. Зельман працював шорником, але в зрілому віці захворів на астму, не міг працювати, і частина його племінників підтримували його родину. Клара закінчила жіночу єшиву, любила читати. Вона була білолицею красунею зі смарагдовими очами і попелястим волоссям. В юності вона мала багато залицяльників. Якось вранці сусіди постукали в двері і, сміючись, розповіли, що один із її залицяльників на всіх сусідніх будинках зафарбував вказівники «Вулиця Карла Лібкнехта», і написав «Вулиця Клари Ліхтерової».

Бабуся мала дві молодші сестри та старшого брата. Жили дружно, завжди допомагали один одному. Під час війни старший брат Григорій був призваний до армії, а решта сім'ї евакуювалася перед захопленням міста фашистами. Центральний вокзал і один міст через Дніпро вже були зруйновані. Їм довелося пішки з чемоданами та двома малими дітьми (моєю мамою Еллою та її молодшим братом Наумом) перейти Дніпро по залізничному мосту. По дорозі почалося бомбардування. Клара тримала на руках півторарічного сина і, падаючи, втратила черевика. Довелось йти по камінню до залізничного вузла в Нижньодніпровську. Коли дійшли до станції і сіли в евакопоїзд, її нога була суцільним кривавим місивом, і всю дорогу вона лежала з перев'язаною ступнею.

Згадуючи їхні оповідання про той час, невільно проводжу паралелі з сучасними біженцями, їхніми поневіряннями і бідами. Скільки історій я, працюючи волонтером на Ганноверському вокзалі, переслухала! Скільки болю і сліз!

Мамина родина поневірялась по Північному Кавказу. Спочатку вони зупинилися у П’ятигорську, але німці наближалися, і сім'ї дали направлення до віддаленого села на сході, де жили молокани. Довгий час вони кочували, відганяли худобу далі до Каспійського моря. Сестру Таню призвали до армії, і вона прослужила всю війну у штабі дивізії. Сестрі Раї у 14 років довелося працювати перегонщицею худоби, Клара була дояркою. Зельман працював обліковцем, а його дружина Ента доглядала за будинком і дітьми. Чотирирічна Елла захворіла на малярію. Стан її був важким. Вона лежала в напівсвідомому стані. Якось до них зайшов голова колгоспу, подивився на напівживу дитину і сказав, що більше він на неї продукти не видаватиме, однаково – не жилець…

У тій місцевості була дуже неродюча земля: солончаки, піщаники, на котрих нічого, окрім кукурудзи, не росло. Вони жили голодуючи. Клара обміняла два останніх крепдешинових плаття на відро яблук. М'якоть давали хворій Еллоці, а шкірку молодшому Наумчику... Ці яблука врятували життя моєї матері. Коли дівчинка одужала, то, зустрівши на вулиці голову колгоспу, закричала: «На тобi, ось тобi, не померла я, не померла!» Щойно Дніпропетровськ звільнили, сім'я почала збиратись додому. За відпрацьовані трудодні вони отримали цілу валізу грошей. Приглядати за валізою доручили Енті. Під час поїздки на одній зі станцій валізу украли, і сім'я повернулась у рідне місто без грошей. Ента рвала на собі волосся і цілими днями плакала. Довелось звертатись за допомогою до родичів. Допомогли. Ця сімейна історія на перший погляд здається пересічною і непримітною, можливо навіть типовою для евакуйованих мирних жителів. У ній нема ні жахливих репресій, ні арештів, ні заслань. Але в ній – родинна пам'ять, і вона важлива для нас. Єврейські мудреці кажуть: «Справжня любов – це абсолютна довіра, бездоганна підтримка, самопожертва і впевненість, що до тебе ставлення таке ж». Тому і згадую мамині оповіді, як історію любові. Дід Єфим (Хайм) був зовсім з іншого середовища, іншої стихії. Пустотливий, не терпів заперечень, напівграмотний, вічний бунтар, богатир. Він працював ковалем. Його родина жила у Климовичах. Батько діда Гершл Гуревич був кантоністом і одружився після армійської служби, пізно. В сім'ї було багато дітей. Батько був дуже суворою і навіть жорсткою людиною. З раннього дитинства діти мали багато працювати, сини – допомагати батьку в кузні, доньки – господарювати по дому. Якось Єфим посварився з батьком і втік із дому. Доля закинула його у велике індустріальне місто, де він знайшов роботу і зустрів своє кохання – мою бабусю. В перші ж дні війни Єфима призвали у військо і одразу прямо за містом він був поранений у руку. Його прихистила одна українська родина. Щойно рука зажила, Єфим кинувся доганяти своїх. Пройшов Сталінград. Потім із піхоти був переведений у санітари, а пізніше став ковалем у кавалерії. Дійшов до Берліна. Повернувся з війни лише у вересні сорок п'ятого.

На родину Гуревичів у роки війни припали важкі випробування. Три сестри, Єва, Маня і Малка, та молодший син Міша жили до початку війни в Мінську і встигли евакуюватись на Урал. Малка загинула. Старший брат Льова мав четверо дітей. У перші дні війни він отримав направлення в партизани. Його дружина Груня намагалась вивезти дітей і батьків (бабусь і дідусів двох родин: своїх і чоловікових) але не встигла. Для того, щоб роздобути воза і дізнатись дорогу до Брянська, вона пішла в сусіднє село Пожень, де був знайомий голова колгоспу Василь Петрович Язименко. Діти лишились під наглядом її батьків. Поки вона добиралась до села, отримала звістку, що Климовичі вже під німецькою окупацією. Груні запропонували поки залишитись у хаті голови колгоспу. Але дуже скоро і це село зайняли німці. Пізніше Василь Петрович пішов у Климовичі, щоб з'ясувати, як справи у Груніної родини. 6-го листопада він повернувся зі страшною звісткою: всі рідні Груні та Льови були знищені. Серед них батьки Льови, мої прабабуся і прадідусь – Григорій та Сара, їх брати та сестри, батьки Груні та її четверо дітей: 13-річна Єва, 8-річна Ліля, 6-річний Моісей та 3-річна Аня. Від таких жахливих новин у Груні почались передчасні пологи. Так виявилась на світ дівчинка, яку на честь доньки Язименка назвали Раїсою. Груню з немовлям якийсь час ховали на хуторі у матері Василя Петровича. Але німці і туди частенько навідувались. Тоді Язименко викопав у лісі невелику землянку. Та білоруські зими надто суворі, перебувати у холоді немовляті було дуже небезпечно. Тому про ситуацію Груні розповіли партизанам, і скоро вона опинилась у партизанському загоні, де зустрілась зі своїм чоловіком. Так і провоювали вони втрьох всю війну в бригаді легендарного Федорова. Після війни Льова та родина переїхали в Сімферополь, а сестри Зміна і Маня і брат Михайло після евакуації повернулись у Мінськ.

Зараз нащадки Гуревичів живуть у різних країнах. Зв'язки між ними слабнуть. А я до цього часу пам'ятаю запахи будинку тітки Зіни,  її деруни на сніданок і густе молоко з печі. Ми досить часто їздили гостювати до неї в Мінськ, а її старша донька Єва, сердечна, добра красуня з величезними блакитними, як океан, очами, дружила і листувалася із моєю мамою.

Є в минулому нашої сім'ї одна згадка. Вона стосується родини Ліхтерових, а точніше чоловіка бабусиної середньої сестри Тані. Після війни вона познайомилась із демобілізованим Єфимом Глізером і вони одружились. Жили небагато у скромному житлі разом з матір'ю Єфима і його старшою сестрою Льолею. Минали роки, з'явилися сини, і родина шляхом численних обмінів стала власницею двокімнатної квартири з величезною залою і спальною кімнаткою. Тітка Таня працювала бухгалтером, а дядько Фіма був токарем шостого розряду. Сестри і старший брат Ліхтерові були дуже дружними, всі свята відзначали разом і, зазвичай, збирались у Глізерів, бо їх вітальня легко могла вмістити всю рідню. Багато їли, випивали знаючи міру, багато співали і танцювали. Мій тато дуже любив співати, але дядько Фіма і його сестра Льоля переспівували всіх. У Льолі був сильний гучний голос, і Фіма був завжди поруч, рум’яний від міцних напоїв, також співав гарно і багато. Особливо їм подобалось співати на ідиші. А коли починались танці, то перетанцювати дядька Фіму було неможливо. Він витворяв такі па у вальсі, і в танго, і фокстроті, що я дивилась на нього із захопленням. У сім'ї давно звикли до його дивацтв, неймовірної пам'яті (міг назубок розповісти передовицю із останньої газети) і до незлобливого, але задиркуватого характеру. Але ж танці звідки?

Правду про нього розповів мені нещодавно син молодшої бабусиної сестри Раїси Женя Островський. У 90-ї роки і я, і Женя регулярно допомагали тітці Тані з дядьком Фімою. Мені завжди було ніколи. Женя іноді випивав з ними чаю, і якось дядько Фіма розповів йому свою неймовірну історію.

Виявляється, в середині 30-х років він потрапив у військове училище прикордонних та внутрішніх військ НКВС ім. Дзержинського в Харкові. Ймовірно, його спеціальністю була «розвідка». Вчили їх там серйозно: крім воєнної підготовки вони вчили не просто німецьку мову, а й різні її діалекти, етикет, танці і багато іншого. Після підписання пакту Молотова-Ріббентропа і приєднання Бесарабії до Радянського Союзу молодий лейтенант отримав призначення на роботу в Румунії у... відділення гестапо. Так. Так, виявляється, в нашій родині був свій Штірліц. Але Єфим працював там як офіційний представник державної влади СРСР і працював з випадками, коли хтось бажав возз'єднатися з родиною і переїхати на територію Радянського Союзу.

Напередодні початку війни його перевели в прикордонну частину в Прикарпатті, і в перші ж дні війни його поранило в руку. Якийсь час пораненого ховали місцеві селяни. Свої документи, разом з військовим та партійним квитками, він закопав у лісі. Мати їх при собі було небезпечно. Вилікувавши руку, Єфим кинувся наздоганяти Червону Армію. І наздогнав. Розповів свою історію, і йому повірили. Але швидко частина, яку він наздогнав, опинилась в оточенні, і Єфим потрапив у полон. В таборі для військовополонених його б чекала смерть як єврея, і як офіцера, і як комуніста. Але завдяки навчанню в розвідшколі йому і ще одному полоненому вдалось утекти з табору. Удвох вони наздогнали наших. Цього разу Єфим вирішив приховати своє звання і змінив прізвище. Замість «Глізер» він назвав себе «Глезер», сказав, що простий солдат... Служив снайпером. І знову йому допомагали знання, отримані в розвідшколі. Закінчення війни зустрів у Німеччині. Повернувся в рідне місто із численними нагородами. Зараз, коли минуло 30 років від його смерті, мені відкрилась ця історія, і здається, що Єфим Глізер прожив не власне, а чуже життя, боячись виділитись із натовпу. Надто важкою була розплата за видатні здібності. Він завжди намагався бути таким, як усі: простим трудягою, що іноді танцював віденський вальс...

Війна... Будьте прокляті та і сьогоднішні війни! Чому світ не може жити у спокої та згоді? Риторичне питання...

Історія мого батька Бронштейна Арона Ізраілевича – крапелька у багатомільйонній історії жертв Голокосту. Але чи був мій батько жертвою? Ні. І ось чому.

Сім'я Бронштейнів до війни жила у Вінниці. Мій дід, Ізраіль, працював годинниковим майстром, він співав у шабат і на єврейські свята в синагозі, був кантором. В родині було троє дітей: дві доньки, Таня (Тува чи Тойба) і Маня, і молодший син Арончик. Мати Хайна, дівоче прізвище Поліщук, займалась домашнім господарством і вихованням дітей. Вони винаймали малесеньку квартирку на вулиці Верхарна у росіянина на прізвище Терехов. «Вулиця була російська», – каже тато у своєму інтерв'ю фонду Спілберга. Він має на увазі не те, що там жили люди російської національності, а те, що вулиця була не єврейською. До війни у Вінниці існував район, в якому мешкали євреї, і він звався Ієрусалимка. Вулиця Верхарна знаходилась в іншій частині міста, і жили там росіяни, українці, поляки, євреї. Тато розповідає, що жили дружно, жодних конфліктів ні між дорослими, ні між дітьми не було.

У родині святкували єврейські свята і дотримувались Шабату. Перед початком війни Тані було 15 чи 16 років, Маня була на рік молодшою, а Арону було 10 років. Його, наймолодшого в сім'ї, дуже любили. Він був старанним учнем, терплячим і слухняним (в дитинстві я завжди захоплювалась його чітким і рівним почерком, а тато був шокований моїми каракулями, коли всі мої букви розбігались у різні боки). А ще він дуже любив свою школу № 9, співав у хорі і навіть був солістом...

І ось почалась війна... Голова родини вважав, що треба евакуйовуватись, але мати боялась зрушитись з місця. Та й сісти в поїзд у Вінниці було практично неможливо, бо всі поїзди проходили транзитом переповнені.

Хтось від'їжджав возами, дехто йшов навіть пішки. Ох, якби нещасні знали, що їх чекає попереду, то поповзли б геть навколінцях...

Уже 19 липня німці зайшли в місто. Відтерміновувати вирішення «єврейського питання» вони не стали. Всіх євреїв переписали. В місто прибула спеціальна «айнзатцкоманда», команда вбивць, в котрій були не лише німці, але й поляки, латиші та литовці. Представники окупаційної влади запросили до себе найавторитетнішого в місті раввина Єлі Кордонського і запропонували йому зібрати наступного дня єврейську інтелігенцію Вінниці для організації реєстраційної роботи. Всі 146 людей були убиті. Самому Кордонському запропонували зберегти життя. Але він вирішив бути поруч зі своїм народом і був розстріляний разом з дружиною.

Якось восени батько мого батька в традиційному лапсердаці, в кіпі і з пейсами вийшов із дому і більше ніколи не повернувся. Тоді євреїв убивали просто так, серед білого дня, прямо на вулиці. У матері не було коштів, щоб оплачувати орендоване житло, і вона перебралась до родичів. Але на новому місці сім'я прожила недовго. 19 вересня в місті трапилася страшна і ретельно спланована акція, в якій убито 15 тисяч євреїв. Того разу родина вціліла дивом. Євреїв покликали на майдан біля фабрики Володарського. Увесь сквер був оточений. Люди нічого не розуміли. У клекотливому натовпі сестра Таня і кузина Берта опинились поруч із вантажівками, якими молодь відвозили на розстріл. Мати це бачила, але змінити хоч щось було неможливо. Тоді вона схопила двох своїх дітей, що були поруч, підійшла до солдата із оточення і почала по-польськи причитати, що вони, мовляв, поляки, і тут їм не місце. Польською вона володіла досконало і на єврейку була зовсім не схожа, тому їй повірили і відпустили. Вони повернулися в квартиру родичів, щоб швидко зібрати свої речі. Лишатися там було небезпечно, бо сусіди могли на них донести... Мати вирішила пошукати притулок у якихось знайомих, що жили поруч з вокзалом і дозволили вдові з дітьми залишитись. А вечором до них прийшли Таня і Берта. З'ясувалось, що Бертина мама віддала комусь із солдатів все сімейне золото. Дівчат привезли на місце розстрілу, але залишили лежати на підлозі в кузові. Вони чули крики, постріли, стогін, плакали мовчки. Потім вантажівки повернулись в місто, і дівчатам надали можливість утекти.

Та зима була жахливою. Сестрам зробили «російські» паспорти, і це їх якийсь час рятувало. Вони ходити на біржу праці, намагалися заробити хоч якісь копійки. Мати, хоч це було заборонено євреям, перепродавала на базарі старе барахло. Вона була зовсім не схожа на єврейку, і це їх рятувало не раз.

Навесні 16 квітня всі євреї повинні були прийти на стадіон. До того часу їх лишалося в місті менше п'яти тисяч. Там їх розсортували на спеціалістів, медиків та інших. Останніх знищували... Але родина залишилася вдома. А через пару днів німці прийшли до їх дому. Коли постукали в двері, сестер вдома не було, і мати строго сказала сину: «Біжи!». І він вискочив у внутрішній дворик, встиг проскочити в отвір в огорожі і прошмигнути на вулицю. Вечором хлопчик чатував поруч з біржею на сестру Маню, і вона наказала йому йти до брата їх дідуся в Калинівку. Дорога тривала один день. У будинку дідуся, котрий теж був дуже релігійним і ремонтував годинники, Арончика зустріли добре. В будинку було багато дітей – рідних онуків дідуся. Але пробув хлопчик там недовго. Якось на світанку в дім нагрянули німці. Дітей витягували з будинку і одразу поруч з ґанком розстрілювали. Арончик сховався за дверима якоїсь кімнати. Його помітив німецький солдат і неочікувано підштовхнув до дверей, що вели у внутрішній двір. Там був порятунок. І хлопець побіг в одній сорочці, босим у двір, по полю. Його помітили, стріляли, але йому знову вдалось втекти. Хлопчик повернувся у Вінницю і знову зустрівся з Манею, яка була вже дуже слабкою. Вона порадила йому піти в місто Липовець. Ходили чутки, що в Таню закохався румунський офіцер Шандор і врятував її. То була його остання зустріч з Манею...

Дорогою в Липовець біля села Жебелівка сталось найстрашніше. Беззахисна дитина-сирота потрапила в лапи українського поліцая Миколи Слободенюка. Той наздоганяв Арончика по полю, і до останнього дня мій батько пам'ятав, як горіли його ноги від колючої стерні, пам'ятав, як він упав на землю після пострілу, а коли розплющив очі, небо стало червоним. Як він просив відпустити його, благав пощадити, але поліцай стягнув з нього штани і радісно закричав: «Я ж говорив, що це жиденя, а вони – відпусти дитину!»... Куля влучила у скроню і розірвала щоку Арончика на шматки. Він втратив свідомість. Коли поліцай зник, селяни віднесли хлопчика до фельдшера Григорія Савовича Біличенка. Той зробив дитині перев'язку і вирішив відвезти у Вороновицьку лікарню, незважаючи на те, що сусіди попередили його, що це єврейська дитина. Григорій Савович підготував воза: на дно поклали пораненого, а вище клітки з пташками, щоб постові не чули стогонів та плачу Арончика. А ще фельдшер називає його своїм іменем «Григорій. У лікарні він обліковувався як Григорій Поліщук по прізвищу матері. Естафета мужності і добра продовжується: на шляху Арончика зустрічаються ще два янголи-спасителі. Це лікарі Місевич Володимир Олексійович і його дружина Алфьорова Неоніла Михайлівна. Вони прооперували єврейського хлопчика і дев'ять місяців ховали його в лікарні. Але залишитись там назавжди він не міг.

Навесні 43-го року Арончик залишив лікарню і пішов пішки у Вінницю. Був безпритульним, бродягою. Обличчя, спотворене жахливим шрамом, робило його помітним. І хлопчик не міг тривалий час залишатися на тому ж місці. Та близько трьох місяців Арончик прожив у родині колишніх сусідів Станіславових. Галина і Ніна дружили із татовими сестрами. Єлизавета Станіславова – матір п'ятьох дітей – була сміливою жінкою, допомагала партизанам. Напередодні звільнення Вінниці її арештували і вона загинула. Коли небезпека викриття була зовсім близькою, хлопець полишив дім Станіславових і став бродягою, блукав по поїздах. Співав німецькі пісні, жебракував, потрапив до дитячого будинку, там пережив не лише жахи очікування щоденного викриття, але й абсолютний голод, холод та коросту... І коли в дитбудинок прийшли радянські солдати, він плакав і від радості, і від безвиході та повної самотності. Він не знайшов нікого зі своєї численної рідні. В тринадцять років Арон був змушений працювати, щоб одягнутися та прогодуватися. В чотирнадцять – його з величезними зусиллями влаштували в ФЗУ, і він із третього класу потрапив одразу ж у восьмий. А вже в дорослому віці тато закінчив інститут. Його трудовий стаж починався зі столяра, а завершився заступником керівника великого будівельного комбінату. Він виростив нас – двох доньок, виховував п'ятьох онуків. Невже він – жертва? Ні. Він справжній герой. У всякому разі – для мене.

А ось імена тих, хто рятував мого батька і отримав звання «Праведників народів світу»:

Фельдшер Біличенко Григорій Савович

Лікарі: Алфьорова Неоніла Михайлівна і Місевич Володимир Олексійович

Станіславові: Єлизавета Василівна (посмертно) і Михайло Семенович,

доньки Галкіна Валентина Михайлівна і Брінд Ніна Михайлівна.*

Пам'ять. Сьогодні вона болить особливо і не відпускає. Можливо, це прості збіги, а може і не прості. Перша ракета, що впала на Дніпро, опинилась поруч із моєю 36-ю школою. Друга велика атака була на початку літа. Тоді був зруйнований Троїцький ринок, через дорогу від нього стояв будинок, в якому моя сім'я мешкала з 20-х років минулого століття. І третє: руйнування дев'ятиповерхового будинку на житловому масиві Перемога, що сколихнуло увесь світ. Я жила поруч, син щоденно проходив через арку цього будинку до своєї школи. А тепер там руїни, попіл і страждання. Варвари ходять за мною слідами моєї пам'яті.

Нещодавно в центрі Ганновера зустріла дві групи. Перша стояла в білих комбінезонах з табличками «Liebe», тобто «любов», і серед них, попереду, була маленька людинка з табличкою «Mut» – «мужність».

А навпроти група з барвистими парасольками та плакатами «Разом до демократії», «Ми за різноманітний світ».

Подумала: як правильно, що для збереження любові та гармонії нам потрібно хоча б трохи мужності, щоб прийняти різноманітний світ таким, яким він є, з любов'ю.

А ось для тих, хто знаходиться в епіцентрі війни, потрібно багато мужності, хоробрості, відваги, щоб захистити свою землю, свій дім, свою гідність, власне життя, щоб не загинула любов, любов до ближнього, до світу і до Бога.

УДК 94(477.44)"19"(047.53) 

Батько любив життя, і Бог дарував йому довгий вік

(Матеріали побудовані на прикладі сімей Вальчуків, Матвійчуків, Камінних) 

Таїсія Камінна,

бібліотекар І категорії відділу
абонемента Вінницької обласної бібліотеки
для дітей та юнацтва ім. Івана Франка

В інтерв’ю Матвійчук (Вальчук) Світлана Казимирівна розповідає про свого батька, учасника ІІ Світової війни, командира партизанського загону ім. Суворова, який діяв на Вінниччині в 1943–1944 рр., Вальчука Казимира Францовича.

Ключові слова: Друга світова війна, партизанський рух на Вінниччині, рейд, спогади.

In the interview, Matviychuk (Valchuk) Svitlana Kazymyrivna tells about her father, Valchuk Kazymyr Frantzovych, a participant in World War II, and the commander of the Suvorov partisan detachment that operated in the Vinnytsia region in 1943-1944.

Keywords: World War II, the partisan movement in the Vinnytsia region, a raid, memories.

Проєкт «Голоси живої історії». Дата проведення 12 червня 2024 р.

Інтерв’юер: Камінна Таїсія Леонідівна, бібліотекар І категорії відділу

абонемента Вінницької обласної бібліотеки для дітей та юнацтва ім. І. Я. Франка, 1975 р. н., мешканка м. Вінниця.

Оповідач: Матвійчук (Вальчук) Світлана Казимирівна, донька К. Ф. Вальчука, пенсіонерка, 1941 р. н., мешканка м. Вінниці.

Місце проведення: приватний будинок, який належить родинам Камінних та Вальчуків.

Т. Л. Добрий день, Світлано Казимирівно. Розкажіть, будь ласка, про свого батька, де й коли він народився, яку здобув освіту, про його життєвий шлях до початку ІІ Світової війни?!

С. К. Моя розповідь будуватиметься за спогадами батька Казимира Францовича, мами Клавдії Степанівни, старшого брата Леоніда й молодшої сестри Лідії (батько свої останні роки проживав з її сім’єю) та моїми власними, які закарбувалися в пам’яті та є для мене дуже дорогими, тому я вирішила ними поділитися, щоб наступні покоління пам’ятали про свого героїчного дідуся та розуміли, якою ціною завойовувалася свобода і незалежність, а також свою бабусю, яка, як кажуть, «… і в горі, і в радості…» підтримувала свого чоловіка та виховувала й оберігала дітей.

Так от, народився батько 21 травня 1907 р. в с. Горбанівка на Вінниччині в сім’ї хліборобів. Після закінчення семирічки працював у сільському господарстві. Пережив разом з односельцями наслідки революції, громадянської війни, з їхніми злиднями, руїнами, голодуванням. У червоній армії служив з 1925 р. У 1930 – закінчив Київське військове артилерійське училище і був направлений у російське місто Астрахань.

Т. Л. Де Вальчука К. Ф. застала війна?

С. К. 1941 р., після нападу фашистської Німеччини на радянський союз, він перебував на бойових навчаннях у м. Казані, які проводились щороку влітку. У перші дні війни був мобілізований на фронт, де воював командиром батареї на Курському напрямку. Батарея його зупинилась у Білорусії, за кілька кілометрів від передової. Вальчук наказав своїм солдатам спорудити до ранку вогневі позиції. Обслуга готувала місця для установки гармат. Усю ніч особовий склад готувався до бою. Командування знало, що ворог розпочне наступ саме тут.

О 3-й годині ранку з’явилася велика колона фашистів на автомобілях, бронетранспортерах з артилерією та мінометами. К. Вальчук наказав батареї відкрити вогонь. Пролунали постріли з 5 гармат, але ворог був настирним і чинив опір, зав’язався нерівний бій.

У цьому бою батько отримав поранення в ногу і контузію та знепритомнів. Коли отямився, озирнувся навкруги й побачив страшну картину: всі гармати вщент розбиті, гарматники вбиті, скрізь ворожа піхота, танки й німецька мова. Батько усвідомив, що знаходиться в тилу ворога і що ті прийняли його за вбитого. Знову припав до землі, вдаючи вбитого і почав розмірковувати, яким чином вибратися звідси.

Т. Л. Як же Казимиру Францовичу вдалося врятуватися?

С. К. Як тільки почало смеркатись, пересилюючи біль, він зробив першу спробу рухатись повзком у бік лісу, який раніше запримітив. Спочатку дістався хлібного, тліючого поля, а потім лісу, який для нього був далеким. Живився всім підряд, що траплялося в нього на шляху, – їв лободу, зерна незгорілих колосків, а в лісі – ягоди, гриби.

Т. Л. Що було далі?

С. К. Скільки пройшло днів та ночей після поранення – не пам’ятає, бо часто втрачав свідомість. Ось такого непритомного його і знайшла сільська білоруська жінка Марія, яка в лісі шукала свою корову. Вона прикрила його гіллям і пообіцяла за ним прийти пізніше. Ввечері разом із сином затягнули його до лісової хатини. У першу чергу Марія зняла з нього військову форму, одягла сорочку чоловіка, промила й перев’язала рану та сховала його на горищі. Військову форму спалила, бо боялась німців та поліцаїв, які рискали по хатах.

Батько знав, що Марія з сином ризикують своїм життям і тому, коли вона приходила промивати рану, просив познайомити його з людьми, які змогли б його переправити до партизан. Вона нічого не обіцяла.

Проте, як тільки батько пішов на поправку і почав самотужки з допомогою палиці рухатись – до нього вночі прийшло двоє людей. Один з них був лісник, господар оселі, а другий – зв’язківець. Вони допомогли йому спуститись з горища і вивели на лісову дорогу, де чекала підвода.

Т. Л. Як батько зарекомендував себе в партизанському загоні?

С. К. Привезли його в білоруський партизанський загін, де його трохи підлікували і стали доручати нескладні завдання. Партизанське з’єднання на той час, за розповідями батька, очолював Кисельов (даних про нього не знайдено).

Згодом батько виконував усі доручення, які йому давали. Спочатку до нього, як до нової людини пильно придивлялись і навіть не довіряли. Але одного разу його викликав командир загону і сказав, що через розвідку стало відомо розклад руху німецького ешелону в м. Мозир, через річку Прип’ять з військовою технікою, живою силою противника і боєприпасами. Тричі виконати такі завдання не вдалось. Ворог дуже ретельно охороняв цю відкриту місцевість. Необхідно було підірвати міст. Доручили виконати це завдання групі в складі 5 чоловік на чолі з К. Вальчуком.

Військовий досвід, тактика проведення і правильний розрахунок спрацювали точно. Поставлене бойове завдання було виконано успішно і без жодних втрат.

Командир подякував батьку за виконане завдання перед строєм і після цього його авторитет серед партизанів зріс. Його групі стали доручати важливі завдання, які виконувалися з честю і без втрат.

Т. Л. Як Казимир Францович опинився на своїй малій батьківщині, на Вінниччині?

С. К. Допоміг щасливий збіг обставин. У кінці 1942 р. в білоруське партизанське з’єднання прибув секретар Вінницького підпільного обкому партії Д. Т. Бурченко поділитись досвідом ведення партизанської війни, який і запропонував К. Ф. Вальчуку та іншим землякам повернутись у рідні місця для розгортання підпільної та партизанської діяльності.

Т. Л. Яким чином кадровий офіцер став командиром партизанського загону?

С. К. На початку 1943 р. батько та інші військові влилися в ряди партизан, які воювали з фашистами на Вінниччині, в Чорному лісі. Батько очолив групу партизанів, що згодом переросла в партизанський загін ім. Суворова, до якого приєдналась сільська молодь, а також військовополонені, втікачі з таборів, загальна кількість – 350 чоловік. Комісаром був К. І. Чернявський. Загін був у складі з’єднання під керівництвом майора М. І. Владимирова, що діяло на території між Вінницею, Жмеринкою і Проскуровом. До нього входило 7 партизанських загонів.

Т. Л. Що було далі?

С. К. Під ударами І Українського фронту ворог відкочувався на Захід.

Чимало батько розповідав про подвиги партизан і підпільників у тилу ворога. Назву лише деякі епізоди, які запам’яталися найбільше. На спільній нараді командирів партизанського з’єднання та керівництва підпільної організації було прийнято рішення готуватись до виходу в рейд. Були поставлені завдання: нищити засоби комунікацій противника, вивести з ладу найважливіші в цьому районі залізничні вузли – Жмеринка та Вапнярка, всіляко перешкоджати дислокації фашистських військ.

Загін батька третю добу діяв у відриві від основних сил. Залишивши в таборі обоз, поранених, вершники подалися за сотню км до Вапнярки і з допомогою місцевих підпільників провели розвідку польового аеродрому на околиці селища. Вночі напали на нього, закидали гранатами бараки, в яких відпочивала охорона й обслуга аеродрому, спалили радіостанцію, склад пального, пошкодили літаки. Виконавши завдання, загін наздогнав з’єднання вже у Тростянецьких лісах, де продовжив боротьбу з фашистами.

Т. Л. Де в цей час була Ваша мама, Ви та старший брат Леонід?

С. К. Спочатку ми жили в Астрахані, потім переїхали за місцем служби батька в м. Казань. Коли почалася війна й батько пішов на фронт, мама з дітьми повернулася назад в Астрахань. Життя було дуже складне, в дефіциті були продукти харчування та й усе інше. У цей період, коли мені було півтора рочки, я захворіла на менінгіт. Мене поклали в місцеву лікарню, маму до мене не пускали, а ті продукти, які вона передавала мені, забирали працівники лікарні собі. Не витримавши того, що я не одужую, а навпаки мені стає гірше, Клавдія Степанівна ввірвалася в палату, побачила, що я голодна і зовсім знесилена, схопила стілець і почала там усе трощити зі словами: «Мой муж родіну защіщаєт, а ви єго рєбєнка голодом моритє?!», а потім забрала мене, загорнула у власну шубу, в якій вона була одягнута, і пішла додому. Я була така голодна, що постійно хотіла їсти. Сусідка татарка Маніса застерігала Клавдію Степанівну, що давати їсти треба обережно, щоб не нашкодити здоров’ю дитини. Вдома мене вилікували і нині маючи 82 роки, проживаю в м. Вінниці, маю дочку й сина та четверо внуків.

1945 р. мама Вальчук К. С. з дітьми переїхала на батьківщину батька, на Вінниччину.

Т. Л. Що було далі, як склалася доля Казимира Францовича та його родини?

С. К. Після демобілізації, він був направлений на роботу в Мурованокуриловецький район, де обіймав керівні посади в Мурованих Курилівцях, Самгородку, був головою колгоспу в с. Кордишівка. 14 жовтня 1946 р. в Мурованих Курилівцях народилась наша менша сестричка Лідія (нині Камінна). А в 1950 р. ми переїхали в м. Вінницю, де спочатку жили у родичів батька, а потім на Кореї батько отримав ділянку землі й побудували спільно з дружиною будинок, де сім’я сестри Лідії проживає й донині.

Т. Л. Варто зауважити, що я сама добре пам’ятаю дідуся Казимира і бабусю Клаву, адже ми жили з ними в одному будинку. Але хотілось би від Вас почути, які ще спогади дитинства та юності про Вашого батька Вам запам’яталися?

С. К. Кожного року бойові побратими, колишні партизани, збирались у нас вдома на 9 Травня (День Перемоги) та 22 травня на день народження батька. Приїздили бойові побратими не лише з Вінницької області, інших регіонів України, але й з Рязані, Новосибірська, Молдови тощо. Я зачаровано слухала розповіді батька та його бойових побратимів про події ІІ Світової війни, про бойові будні партизан і підпільників.

Дуже зворушлива зустріч сталася 1982 р. (на 75-річчя від дня народження батька), коли несподівано до нас завітали колишні юні підпільники, один із них Петро Сидорович Горностай, на той час уже ректор Житомирського педінституту ім. Івана Франка, і ще один, імені якого я не запам’ятала, але здається був директором якогось крупного заводу. Це була зустріч бойових побратимів, де Казимир Францович був їхнім командиром і наставником.

А ще батько був добрим господарем, він займався городом, вирощував овочі, фрукти, доглядав сад, висаджений ним власними руками.

Помер Вальчук К. Ф. 29 березня 1993 р. Незважаючи на поранення, непросту долю, він любив життя, людей, свою сім’ю, тому, мабуть, Бог дарував йому довгий вік. Вічна йому і світла пам’ять та всім, хто захищав у ІІ Світову та нинішню російсько-українську війну, свободу і незалежність своєї Батьківщини – України!

Т. Л. Я пам’ятаю цю сумну подію. Були на похоронах бойові побратими Казимира Францовича, хоча ряди їх значно поріділи – хтось відійшов у вічність, а хтось не зміг прийти за станом здоров’я. Для рідних, близьких, сусідів це була велика втрата, адже Казимир Францович був неординарною особистістю, доброю людиною, щедрим господарем, гарним сім’янином.

С. К. Це правда – то була важка, непоправна втрата.

Т. Л. Нещодавно я прочитала замітку, яка мене дуже вразила. 7 грудня 1970 р. канцлер ФРН Віллі Брандт став у Варшаві на коліна перед пам’ятником жертвам придушеного повстання у Варшавському гетто. Це колінопоклонство ввійшло в історію. Його сприйняли як вибачення за злочини фашистів перед народами, зокрема євреями.

Важко сказати, чи вибачиться колись путін та його посіпаки, так звані «асвабадітєлі», за свої злочини перед українським та іншими народами?!

Будемо на це сподіватися… Але давайте повернемося до нашого героя. Які бойові нагороди мав Вальчук К. Ф.?

С. К. Вальчук К. Ф. нагороджений орденами Вітчизняної війни І і ІІ ступенів, Червоної зірки, медалями «За відвагу», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.» та ювілейними медалями.

Т. Л. Дякую, Світлано Казимирівно, за цікаву розповідь. Міцного Вам здоров’я і миру.

Список використаних джерел

Гудожник, І. Вальчук Казимир Францович / І. Гудожник // Вінничани на Великій Вітчизняній : кн. спогадів жителів міста над Бугом про свою молодість, опалену війною. Т. V. – Вінниця, 2006. – С. 23–25.

Гудожник, І. Помста окупантам / І. Гудожник // Вінниц. газ. – 2009. – 22 верес. – С. 5. – [Є замітка про К. Ф. Вальчука : фот.].

Гудожник, І. Партизани без підпілля, як дерево без коріння. До 70-річчя партизанського руху в Україні / І. Гудожник // Вінниц. газ. – 2011. – 20 верес. (№ 76), – С. 4. – [Є про Вальчука К. Ф. : фот.].

Гудожник, І. Мужність перемогла зло / І. Гудожник // Вінниц. газ. – 2008. – С. 13. – [Є про Вальчука К. Ф. : фот.].

Гудожник, І. Партизанський рух на Вінниччині – другий фронт в тилу фашистів / І. Гудожник // Вінниц. газ. – 2010. – 24 верес. (№ 78). – С. 8. – [Є згадка про Вальчука К. Ф.].

Словник

Горбанівка – нині село Агрономічної сільської громади Вінницького р-ну Вінницької обл.;

Кордишівка – нині село Вороновицької селищної громади Вінницького р-ну Вінницької обл.;

Проскурів – нині м. Хмельницький;

Мо́зир (біл. Мазы́р, Mazyr) – місто обласного підпорядкування Білорусі, адміністративний центр Мозирського району Гомельської області;

Дмитро Тимофійович Бурченко (15 травня 1904, містечко Новгородка, тепер смт Новгородківського р-ну Кіровоградської обл. –19 вересня 1987, м. Київ) – український радянський партійний діяч, секретар Вінницького підпільного обкому КП(б)У, комісар Вінницького партизанського з’єднання, голова Вінницького облвиконкому. Депутат Верховної Ради СРСР 2-го скликання. Нагороджений багатьма орденами і медалями;

Віллі Брандт (18 грудня 1913, Любек – 8 жовтня 1992, Ункель) – канцлер ФРН протягом 1969–1974 рр. – німецький та європейський політик, соціал-демократ, державний діяч, лауреат Нобелівської премії миру (1971) («На знак визнання конкретних ініціатив, що призвели до ослаблення напруженості між Сходом і Заходом»). Нагороджений багатьма орденами, мав почесні звання.

УДК 94(477)"1932/1947"(047.53) 

Куций Леонід Миронович: «Життя було напружене, але люди вижили…» 

Наталія Березюк,

завідувачка сектору створення краєзнавчих баз даних
відділу краєзнавства ВОУНБ ім. В. Отамановського

У статті подано усноісторичні свідчення колишнього військового, відомого українського поета-гумориста, сатирика, публіциста, письменника, члена НСПУ та НСЖУ Куцого Леоніда Мироновича, керівника Вінницького куреня гумористів ім. С. Руданського.

Ключові слова: усна історія, Голодомор 1932–1933 рр., Друга Світова війна, післявоєнне дитинство, голод 1946–1947 рр., колгосп, військова служба.

The article presents oral history testimonies of Leonid Myronovych Kutsyi, a former military man, a famous Ukrainian poet-humorist, satirist, publicist, writer, member of the National Union of Writers of Ukraine and the National Union of Journalists of Ukraine, the head of the Vinnytsia Rudansky Humorists' Kuren.

Keywords: oral history, Holodomor of 1932-1933, World War II, postwar childhood, famine of 1946-1947, collective farm, military service.

Проєкт «Голоси живої історії».

Дата проведення: 11.12.2020 р.

Тема: Голодомор 1932–1933 рр., Друга Світова війна, Голодомор 1946–1947 рр., радянська повсякденність.

Особа, що провела інтерв’ю: Слотюк Галина Миколаївна.

Інтерв’ю транскрибувала: Березюк Наталія Валеріївна.

Куций Леонід Миронович – автор півтора десятка гумористичних, сатиричних і ліричних поетичних збірок, а також книг для дітей. Серед основних – «Вуха без капелюха» (1995), «Замакітрений макогін» (1998), «Веселий Петрик» (2000), «Дебільний осел» (2000), «Калікографія» (2001), «Двоюрідна кума» (2001), «Колоски» (2002), «Тези на протезах» (2003), «Бараняча цидула» (2004), «Відгомін епохи» (2004), «Персонажі без камуфляжів» (2006), «Милосердна киця» (2008), «Струни серця» (2008, у співавторстві з композитором Колотієм В. П.), «Статури з натури» (2009), «Як величати?» (2011), «Анкета від шкета» (2013), «Стежина долі» (2013). Численні публікації в періодиці – журналі «Перець», газетах «Віта», «Гаківщина», «Камертон», «Вінниччина», «Громада і закон» та ін.

Г. М.: 11 грудня 2020 року здійснюється запис усноісторичних свідчень відомого вінницького письменника Куцого Леоніда Мироновича. Просимо Вас, Леоніде Мироновичу, представтеся, розкажіть про себе, поділіться своїми спогадами про свої дитячі та юнацькі роки.

Л. М.: Я, Куций Леонід Миронович, народився 12 листопада 1940 р. в селі Великому Лазучині Теофіпольського району Хмельницької області. Навчався в своєму рідному селі до 7-го класу, навіть добре дуже вчився. А потім уже ходив щоденно пішки до Базалії, там тоді був райцентр, з 8-го по 10-й клас. Це дев’ять кілометрів в одну сторону, дев’ять кілометрів в другу сторону додому. Ну, вчитися було важко, я закінчив середню школу, не скажу що на відмінно, чи аж дуже твердо, але як тоді казали, в таких умовах я дуже добре вчився, був слухняним і таке інше. Бо були навіть такі дні, коли йти до школи, а в мами гектар на полі, потрібно було піти бурячки їй попроривати, або кукурудзу прорвати чи ще де якоїсь іншої роботи, а тоді вже залишалось там, часів не було, годинника не було, отак орієнтувались, і біг через горбки до школи. До речі, 10-й клас – нас залишилось тільки двоє в десятому класі, інші з різних причин покидали, вісім класів хто закінчив, хто дев’ять класів. Теж умови я скажу такі, життєві умови були, що вони далі не пішли вчитися, ну не дотягнули.

Потім я пішов, як тоді було, і воно правильно, я думаю, пішов працювати до колгоспу. За призовом тодішнього ленінського комсомолу працював у колгоспі. Працював на молочно-товаровій фермі обліковцем. Крім того, їздили ми косити траву худобі, заготовляли. Доїння починалося завжди, чи влітку, чи взимку пів шостої. Це нам потрібно було прийти, допомогти дівчатам дояркам, бо 12 лав, в кожній лаві, так називалися, по 12 корів. Багато було, і був ще один корівник, но я до одного цього корівника був прилаштований, там працював. І, крім того, мене обрали секретарем комсомольської організації. В тому комітеті комсомолу у колгоспі організація була нормальна. Ну що, організовував суботники по заготівлі кормів, організовував суботники, а то й недільники, щоб будувати нові приміщення для тварин колгоспних і таке інше. Ну, побачили, що справляюся, рішили, що мені ще потрібно доручити доглядати три колгоспних бики. Я там їх припинав за корівником, доглядав, розчісував, мив і таке інше, от які вони були грізні, а мене не били, а то було так, що нападали навіть, там колку потрібно було одному самому такому вставляти.

Г. М.: Де Ви навчалися після школи і роботи в колгоспі?

Л. М.: Попрацював я ну півтора року і вже був у мене призовний вік, я пішов добровільно в училище Новоград-Волинське, це було авіаційне технічне училище. Я там провчився один рік. Микита Сергійович Хрущов рішив, що цей профіль не є потрібний для збройних сил, тому що ми випускалися авіаторами на есмінці, які несуть на собі літаки, ну він так сказав: «Що таке есмінець – це корито, в яке стрельнули, розбили і все», і нас перевели в Вольськ, Вольське перше авіаційно-технічне теж училище, я там навчався до кінця. Нам дали вже і ракетну техніку і по літаках давали теж. Випускався як курсант у званні лейтенанта випускався, авіатор.

Г. М.: Як склалася і де проходила Ваша військова служба?

Л. М.: А дальше доля складалася так, що в авіацію я не зміг потрапити, тому що нас всіх перевели, або мобілізували в ракетні війська стратегічного призначення, вони тоді формувались, і я там поступово так і доріс до підполковника. Був у різних місцях – в Забайкаллі був, на Алтаї був, Північному Кавказі, ну багато де – Поволж’є, Слонів (Білорусія) і навіть в Україні трохи теж прослужив і теж тут я був заступником командира ракетного полку стратегічного призначення типу ОС. Це окремі старти, під землею глибоко ракети там стояли, а ми на відстані 30 км, 40 км теж глибоко під землею, на 11-му поверсі сиділи, як командири чергових сил, двоє: я і мій помічник, який теж там контролював те, що необхідно. І ще був внизу 12-й поверх, де, коли була підвищена, або повна бойова готовність, то чергові сили посилювались і нам давали ще дві або три зміни, і там в гамаках вони спали. А так це заступаєш і дуже важко було, тому що, ну там навіть і повітря не таке, воно ж там все під наддувом, і напруженість дуже велика, тому що сигнали йдуть, особливо коли йде тренування, то там напруженість дуже страшна. В мене, наприклад, температура підвищувалась навіть… А коли виходили там «патентна» називалась, виходиш з цього там ліфтом, ліфтово-паліцифасна система, піднімаєшся і йдеш тунелем – це патерна, щоб не викрити, де там воно точно знаходиться і виходиш, тільки голову появив з люку, вдихнув повітря, ранішнього особливо, аж голова паморочилась. Ну, важке життя було, особливо, коли я служив у Сибіру, там різні посади в мене були. Жили ми в тайзі буквально в палатках зимою, посередині цеї палатки стояла бочка, яка вирізана була, місце для таких дверцят, там решітка стояла, ми замочували цеглу в солярці сутки і туди закладали і підпалювали її й так вона обігрівала. Сутки та цегла горіла, а тоді міняли. Були і ще складніші, були такі моменти, що двічі я, я не знаю, за своє життя я так думаю, що є якась сила, яка все-таки оберігала мене. От я міг десь загинути разів вісім, і там же, в тайзі один раз застрягли так, що ні туди і ні сюди, і дивом буквально якісь люди розчищали сніг і нас витягнули й ми вернулися. А один раз на сибірському тракті теж було таке, що я поїхав виконувати завдання і назад повертався, а коли виїжджав, так вроді й морозцю не було, машина оббита войлоком, тепла, гріє, і солдат в одній рубашці і я в кітєльку, поверталися назад, з Пєрмі тільки-но виїхали, вже було пізно і все, перемерз провід, бензонасос, ми спалили колеса, ті, запасні, які в нас були, бо запасних там мало бути обов’язково пару коліс, спалили і вже все, я віддав свій кітєль солдату, а сам вже не можу й говорити, але ж стараюся, і піднімаєм руку, а там їхало машини три, які не зупинилися. Одна машина зупинилася, і це нас врятувало. Підвезла нас до чергового контрольно-пропускного пункту, там було декілька таких пунктів, і ми там обігрілися, напилися чаю, побачили реально, що таке трапилося, розігріли там машину паяльною лампою і вже тоді поїхали.

Після звільнення із збройних сил у 1985 р. у званні підполковника, працював на педагогічній роботі в училищі цивільної авіації, в автомобільній школі з підготовки водіїв-механіків пересувних ракетних комплексів. Закінчивши Вищі центральні ордена Червоної Зірки курси Цивільної оборони, працював викладачем на обласних та республіканських курсах ЦО при Управлінні з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи Вінницької облдержадміністрації. З 2002 по 2007 рік – на посаді помічника народного депутата України. З 2008 року – на творчій роботі.

Г. М.: Як склалося Ваше сімейне життя та Вашої родини?

Л. М.: Ну, це таке. В житті військовому було дуже багато таких моментів, а що стосується, наприклад, дітей, то це завдяки моїй дружині, яка, так і практично не працювала педагогом, хоча і закінчила педагогічний інститут. Працювала вона ким тільки не прийдеться – черговою по готелю, прала, не знаю, як воно точно назвати. Було так, що працювала музикальним керівником, бо в неї така, подвійна спеціальність в дитячому садку, вихователем дитячого садка, але щоб в школі безпосередньо, то ні. І тут у Вінниці теж вона працювала, а я, як була підвищена готовність чи щось, то від’їжджаєш на тиждень, а вона там борсалася з дітками, і навчала їх, і доглядала.

Г. М.: Що Вам відомо про Голодомор 1932–1933 років?

Л. М.: А, стосовно інших подій, от про які ви мене запитали, то я дещо пам’ятаю, а дещо знаю просто достеменно, знаю, то я свою розповідь розділю на дві частини. Спочатку, мабуть, про Голодомор, а тоді і про війну, те, що я пам’ятаю. Я хотів би почати з голоду 32–33-го років. У мене зараз таке враження і раніше воно вже почало складатися, що хоч дійсно тоді насувався голод, але і була штучна ситуація. Показувала ставлення держави до селян, які були, скажімо, зажиточними селянами, не тому, що вони там грабували когось, просто були працьовитими. От в мене, бо я такі речі збираю в Інтернеті, а ще я не знаю, де він, Іван Григорович Паламар, він колись завідував пресою в Вінниці, і був головним редактором книги «Мартиролог».

Г. М.: «Книга пам’яті».

Л. М.: Да. І я теж з ним спілкуючись і співпрацюючи знайшов матеріали із сусідніх сіл, ну, по свому району, які потрапляли ті дані десь, скажімо в Вінницьку область, і ще десь, і вони там западали, а їх ніхто не шукав. От сім’я, красива, ви можете взяти дивитися, а я буду розповідати. Це сім’я (показує фото), яка була шанованою в нас, в Великому Лазучині до 30-го року, до 30-го року сама заможна сім’я, працьовита, і в 30-му році, перед тим Голодомором що роблять: висилають сім’ю до Сибіру, на поселення, конфісковують там усе, правда, дівчаток двох, їхніх дітей залишили, були там ще родичі в Лазучині, менш заможні, то вони залишилися з ними, але потім все рівно поїхали туди до батьків. Я про що веду мову, що знищували буквально тих людей, які були заможні, тому що, ну нічого ж держава не давала тоді. Ну, з розказів моїх рідних бабусі там і таке інше. Крім того, і що думаєте, в 37-му році, перед Новим роком, там, в Сибіру, засідає «трійка», приїхали з Москви і засуджують оцього, він Цимбалюк Іван Миронович, засуджують його до розстрілу, як за організацію куркульсько-білогвардійського заколоту. І розстріляли. І от в 97-му році одна із дочок, вже будучи в такому похилому віці, дала інформацію, і стало й мені відомо, як їх доля складалася, але я оце бережу, дав в архів наш, в моєму районі. Але, ну більше я не знаю, як складалася доля. Були смерті в нашому Лазучині в селі, саме з голоду.

Я ще хотів сказати, що мій батько ріс сиротою з 5 років. Їх було чотири брати, а батько найменший, отож їхній батько, а мій дідусь, займався тим, що копав глину та розвозив по селах, тоді ж підлоги не було, мазали глиною, то його ця глина завалила.

Ті три брати, вони набагато старші, чим він був, вони як у Шевченка, «розбіглися межи людьми». Один навіть революціонером став, самий старший, і в Кремлі працював, працював кур’єром у Калініна ще з одним. Я вже, коли навчався в академії в Москві, то відшукав того дядька брата вже не було, був один ше в живих, який разом з ним працював, він дуже багато розказував, яке тоді життя було і таке інше. Ну я ще про отого свого батька: ну, жив бідно з мамою осталися, і в нього була кобилка. Отут в колгосп потрібно, колгоспи створюють, ну він такий, впертий був змолоду, і таки до кінця сильний, його в селі дуже поважали, він ким тільки не працював, всяку роботу виконував, він працював і був у пошані. І він тої кобили не віддав. Ну й що, примусово сказали віддати ту кобилу, відбувся суд, і його засудили до двух років примусових робіт на заводі працювати в сусідньому районі. Але далеко, мама розказувала і він сам розказував, як він через поля ходив і навідував маму, і відпрацював тих два роки. То це теж говорить, що робили все, бо в них не було з чого жити більше, одна кобилка була, хтось там попросив зорати, чи що, чи привезти. От і так вони жили.

Г. М.: Ваші спогади про голод 1946–1947 років.

Л. М.: Далі ще, що стосується Голодомору, це вже якщо взяти 46–47 рік, теж я підкреслю ставлення держави до людей. Я цей голод знаю, знаю, бо сам ходив зілля аїр діставати, корені сушити і там перетирали ті корені. Ну, мама робила там різні викрутасики з них. І ходив з мамою я до кагати, гнилу бараболю збирали ми, не тільки я ходив, ходили тоді всі, бо були поля засаджені картоплею, а щоби десь її не перевозити, там і закопували, стелили солому, накривали соломою, але морози були дуже великі і деякі, а може і зумисне оставляли, бо бачили, що голод, були такі в селі, що навіть комуністи, але мали голову на плечах, думали що це все-таки свої люди. Дуже я пам’ятаю, як от 46-й, 47-й тоді була дуже засуха велика і градобої. Пам’ятаю я градобій такий, що вийшли ми, ну, такий як не горобині, а більші, як яйця град, ну посипано і на городі нічого, ні стеблини, дерева які були, то навіть і гиляки позбивав. А де, де взяти, ніде не візьмеш нічого, щоб на прожиток, бо люди жили тоді після війни, не платили ні копійки, ні зерном не давали, ні грошима, тоді люди взагалі, я навіть сам не можу уявити, де брали гроші. Там кілька рублів у хаті, оце й був весь такий приріст. А гроші появлялись тільки тоді, коли, бо податок був на яйця, корова – значить молока потрібно йти здати чи сам п’єш, чи не п’єш, а якщо не доздав, то шукай гроші і заплати таку-то суму. Важка була ситуація. І от получилось так, що не було у батьків чим сплатити, ну шо, прийшли з району там, з міліції, з представниками, забрали подушки, забрали перина якась була і в сільській раді була окрема кімната і туда все зносили, не тільки в моїх батьків. А я це дуже пам’ятаю, ну на дошках ми якось перекантували два тижні поки, поки десь там, не знаю, чи батько зайняв десь ті гроші, взяв, на той податок, сплатив за землю і всьо, ось таким чином. Але це підкреслює, що от голод, бо я пам’ятаю, що обіцяли дати тільки насіння для того, щоб посіяти город, але чи давали, чи ні, то не знаю.

Ну і пам’ятаю навіть такі дні, коли десь там мама, чи десь хто дав їй олії, і ту олію в пляшечці тримали і, от повірте мені, пекли оцього, не знаю як, хлібом назвати, чи що, наливали у мищину води, і туди трошки солі, і тої олії, і макали, і отак – це був або обід, або вечера. Їли ми і лободу. От що стосується лободи – це була ну просто знахідка, бо з неї можна було там борщ зварити, додавши чогось, от я казав корені аїру, горобців, ворон якось там підстерігали, підстрелювали з рогатки. А горобців, то навіть чекали і дивилися, де він там під стріху заліз, і отам щоб обскубати, це жах, жахливо було, але все-таки якось вижили. І ще був один момент, це теж показує ставлення держави якраз уже в післявоєнні роки, бо в сусідньому селі, там, де моя мама народилась, буквально хата з хатою, стояла хата дядька Каленика, його називали так, Калеником, але він був майстровитий, ну, на всі руки, як то кажуть. Десь купив плитки, отеї, що підлогу стелять і в нього, єдине, що відрізняло від інших, бо хата, як хата, а нє, бляху якусь він там начіпив і, постелив на кухні в себе цю плитку. То я дуже це пам’ятаю, мені було десь п’ять з половиною, чи шість років і мій друг, який старший за мене, він з 37-го року був, і мене поволік туди, бо я казав, я там знаю, де бабуня живе, ходили туди в гості, возив мене батько на коняці, і я ще зайшов у ту хату, і мені сподобалася, там вона вже була відколупана та плитка. Я взяв одну плитку, ішов, нею грався, додому. Але того дядька Каленика, от за ту плитку, за те, що в нього, теж зарахували його до куркульського того білогвардійського заколоту і розказували, що він ховався, а одного разу, ну десь хтось його видав, він забіг додому, там, сім’ю провідати і його вже чекали, було вже ще бараболі не викопували, но вже було холодно вечером. І казали, що він на гору заліз і його: «Виході», «Виході», і він в один момент думав спригнути там вікно було, спригнути і втекти, і його розстріляли, і так і покинули в грязі. Потім люди його поховали. А сім’ю забрали після того, і ні слуху, ні духу по сей день. Хата та стояла-стояла, я ще пам’ятаю вона так і розсовувалась, ну, вже якщо розсовувалась, там де хтось собі взяв з неї якусь ломаку, от і все. Ну те, що я пам’ятаю про голод 33-го по розказах, і от те, що я вам показав, що я зміг зберегти і от про голод повоєнний, а що стосується війни, я дуже коротко розкажу вам, те що я уже знаю.

Г. М.: Поділіться, будь ласка, спогадами дитинства, які припали на час Другої світової війни.

Л. М.: Практично для кожного нашого села війна була трагедією загальною, але була і специфіка. В залежності, коли людей призивали і куди їх направляли. От Теофіпольський район, близько буквально Теофіполь від Тернополя там 18 кілометрів. І от наше село і ще два сусідніх села призвали і туди на Тернополь і потім розказували, що жодної вінтовки не дали. Да, вишикували і поставили завдання: «Зараз буде наступ, і ваша задача, ваше завдання у німця відібрати зброю і йти дальше з нею». Тому, фактично, всі загинули. Мій батько не загинув лише тому, що він був на броні і трішки пізніше його призивали, але коли призвали, то його призвали в охорону. Не на фронт, а в охорону. В нього з зором дуже погано. Ну що особливо мені кидалось в очі, от особливо мені – хата тут моя, по сусідству дядько Дмитро – не прийшов, дядько Іван – не прийшов, дядько Микола – не прийшов, і всі, ну, кругом мене – сироти полишалися, а ті, що не сироти, теж – дядько Степан без ноги, дядько Грійон без ноги, дядько Зінько, сусід, прийшов застужений після війни, туберкульоз, він там ще п’ятнадцять років народними методами лікувався і теж помер. І от зараз вже, з висоти своїх років, згадую і думаю, ну як моє життя склалося, як склалося життя от тих людей, які тоді жили і навіть мої батьки, які жили, вони ж не знали ні вихідного, ні прохідного. І вважали, що це нормально. Я чесно вам скажу, приїжджав уже будучи офіцером, і, моя мама казала: «… ти знаєш, нам нічого не треба. Добре ми живемо. Хотя б війни не було». Оце була головна така думка в них.

Тепер ну хотів розповісти те, що я пам’ятаю. 44-й рік, німці, коли вже бачили, що їм кінець наступає, то пам’ятаю я як зайшли до нас до хати і, а я за макітру сховався на печі, і бабуня лежала ще, хворіла і він автомат наставив. Дитям був я, четвертий рік ішов, він: «Ґдє матка?», на російській мові: «Ґдє матка?», а бабуня каже: «Пішла по воду», а там українець, певне, що його привезли з собою, бо не наш він був, так казали, і він йому перевів, да от і пішли вони, а по воду – це до річки, брали воду. І пригнали, привели маму додому і мама, теж як зараз пам’ятаю, що: «Пан, я йду, я вже вдягаюсь, пан, я біжу». Гонили всіх тотально, всіх жінок на окопи, копати окопи, там лінію оборони, думали вони затриматись під Базалією і от та лінія оборони, що копали, до сіх пор є, збереглася. Коли вже відступали, і, якраз я говорив про дядька того Зінька, наші гнали їх ще через річку, форсували, ну вона не така аж глибока, але в брід ішли, і німці, і наші, і вони якраз, бо моя хата на краю села, дядька Зінька дальше туди краю села і вони зупинились там. А там його дружина і четверо дітей, ще не дорослих і вони там вилізли на піч грітися, потім вже розказували і, фашисти поставили ультиматум, якщо їх будуть захоплювати, то вони взірвуть тих дітей і все гранатами. Але якось дали їм звідти вибратися і вони тікали, звичайно, їх всіх розстріляли за селом. В моїй хаті лежав командир, лейтенант він, чи старший, не знаю, але вбитий лежав три дні, а потім вже їхала санітарна бригада такою великою будою і збирала важко ранених, які залишались там, наших. Но у людей було до плачу таке жалісне відношення, до солдат цих. Не знаю, може в кінці наші вже наступали і, певне, що це взвод був, бо ночували навіть у нас в хаті, я пам’ятаю, дивився вінтовки трьохлінєйки, вони ж високі, під саму стелю, вони так поставили до стіни і самі, хто на чому, на землі, там що можна було тепле от на постелі, де можна було, значить, ночували. Мама наварила їм бараболі з лушпинами і яєць, бо несли, і сусіди несли, навіть.

Я пам’ятаю навіть, як батька призивали, хоть малим був. Якась тітка мене на руках тримала і ще й казала: «Мирон, да візьми ти хоть хлопця потримай, бо не знаю, чи вернешся, чи ні». Ну такі наслідки, наслідки війни важкі були. Навіть з такої точки зору… я свідоцтво про народження отримав тільки в 54-му році. Там треба було підтверджувати і таке інше, бо, коли фашисти відступали, то сказали: «Як тільки ми зайдемо до вас в Лазучин, і в кого знайдемо які документи, тут на місці й розстріляємо». Мама коло вільхи чимось там прив’язала, весною змило і так і не знайшли тих документів. А ще було багато дуже трагічного – я з одним хлопчиком ходив до школи, він без ноги був, відірвало, бо гралися, найшли в полі гранату, там шукали чогось. Земля в мене на городі була після того, як наші наступали, вибивали фашистів, устелена гільзами і навіть патронами. Збирали, робили ті зажигалки, припіканки (казали), ну, самопали. Життя було напружене, але ж люди, люди все-таки вижили і Слава Богу.

Г. М.: Ваше бачення та побажання щодо майбутнього країни.

Л. М.: Ну не знаю, як воно в нас зараз буде далі йти, ну дай Бог, щоби наше керівництво було розумним і все-таки якось вивело ту нашу Україну із злигоднів до кращого. Дякую вам за те, що ви запросили мене. Може не послідовно я вам тут доповідав, але правдиво.

Г. М.: Дуже дякуємо, Леоніде Мироновичу Вам, за Вашу розповідь, за Ваші спогади.

Л. М.: Спасибі Вам.

Словник

1. Базалія – селище в Україні Хмельницького району Хмельницької області.
2. Великий Лазучин – село у Теофіпольському районі Хмельницької області.
3. Вольське перше авіаційно-технічне училище – Вольське військове авіаційно-технічне училище.
4. Новоград-Волинське авіаційно-технічне училище – 248-ме Новоград-Волинське військове училище морської авіації.

УДК 614.2(477.44)(092) 

Олександр Васильович Жук: «Я – лікар з Середнього Побужжя» 

Ольга Юрчишина,

завідувачка сектору краєзнавчих видань
Наукової бібліотеки імені Гордія Палія Вінницького національного
медичного університету ім. М. І. Пирогова
(м. Вінниця)

У статті на основі спогадів Олександра Васильовича Жука, випускника Вінницького медичного інституту 1961 року, лікаря-оториноларинголога, організатора, відмінника охорони здоров’я, висвітлено його життєвий шлях та професійну діяльність

Ключові слова:  випускник Вінницького медичного інституту, лікар-оториноларинголог, головний лікар Гайворонського району, ветеран праці.

The article highlights the life path and professional activity of Oleksandr Vasylovych Zhuk, a graduate of the Vinnytsia Medical Institute in 1961, the otorhinolaryngologist, organizer and health care specialist, based on his memoirs.

Keywords: graduate of Vinnytsia Medical Institute, otorhinolaryngologist, chief physician of the Haivoron district, labor veteran

Усе, що не закарбоване у слові, – приречене на забуття.

Григорій Сковорода

Олександр Васильович Жук, випускник Вінницького медичного інституту, 62 роки свого життя присвятив організації охорони здоров’я та 58 років з них – отоларингології, фаху, який вимагає мужності й прийняття в разі необхідності єдиного правильного рішення, від якого залежить людське життя…

Про себе він розповідав: «Я – практикуючий лікар з глибинки, з Середнього Побужжя»: саме у цій місцевості розташовані дорогі його серцю село Серединка на Вінниччині та місто Гайворон на Кіровоградщині. Все своє життя, свій неоціненний досвід Олександр Васильович поклав на вівтар практичної медицини. У день свого професійного свята він зателефонував: «Переглядаю настінний календар. Сьогодні неділя, 29 вересня. Читаю перелік свят, вшанувань. Першим у списку стоїть День отоларинголога… І в день професійного свята я поринув у свої спогади, яким виповнилося понад пів століття роботи лікарем-отоларингологом…» [2].

На мальовничих берегах річок Березівка та Соколівка у Гайсинському районі на Вінниччині розкинулося древнє село Серединка. Його мешканці жартома називають своє село серединою світу, і якщо поміркувати, то місце народження людини і є той центр, з якого розпочинається життєвий шлях кожного з нас. Саме в цьому селі 18 серпня 1938 р., напередодні великого православного свята – Преображення Господнього, народився Олександр Васильович Жук. Навчався у місцевій семирічній школі, а повну середню освіту здобув у сусідньому селі Тернівка, до якого щодня і в дощ, і в сніг доводилося долати понад 8 кілометрів… Зростав кмітливим і допитливим. Найбільшою його пристрастю були книги. Читав, як тільки випадала вільна хвилина. Перечитав майже всі книги із шкільної і сільської бібліотек.

На запитання, чому він обрав саме фах лікаря, Олександр Васильович відповів: «Народився я в середу, в день архангела Рафаїла, який відповідає за здоров’я та лікування людей». Подумавши додав: «В моєму роду не було лікарів. Жили ми скрутно, в сім’ї четверо дітей… Мої батьки навіть здивувалися, дізнавшись про мій вибір. Вони вже й роботу мені знайшли: працювати помічником комірника в колгоспі. Але я вирішив: медицина – це мені підходить. Це моє покликання. Якось працював у полі з механічною косаркою, збирав солому і травмував пальця. Розпочалася сильна кровотеча. Навколо – нікого. Можливо, тоді й прийшло рішення стати лікарем, щоб у разі потреби надати допомогу і собі, й іншим.

Я – дитина війни. Закінчив я школу в 1955 р. на 10-й рік Перемоги у Другій світовій війні. Приїхав до Вінниці за три дні до початку іспитів, влаштувався до гуртожитку на вул. Рози Люксембург (нині вул. Василя Стуса) й подав документи до Вінницького медичного інституту. Подивився у розклад: першим був твір з української мови і літератури. Вирішив, що буду писати твір на вільну тему і щоб підготуватися пішов до Вінницької обласної бібліотеки ім. К. А. Тімірязєва. «А чи є у Вас художні журнали?». – «Є. «Вітчизна» і «Жовтень». Відшукав потрібні публікації. Уважно прочитав. Мабуть, викладачам мій твір сподобався, бо отримав за нього п’ятірку. До цього часу вдячний працівникам бібліотеки за допомогу. Інші екзамени та останній – з фізики, я теж склав на відмінно. Неодноразово відповідальним секретарем приймальної комісії інституту призначався асистент кафедри отоларингології Дерепа Кузьма Петрович, який згодом, захистивши докторську дисертацію, був призначений завідувачем кафедри отоларингології Вінницького медінституту. А в 1955 році відповідальним секретарем приймальної комісії інституту був Погуляйко Микола Михайлович – асистент кафедри факультетської хірургії. Він прийняв від мене екзаменаційний лист, проглянув уважно його і сказав: «У тебе достатньо сумарних балів для зарахування в інститут. Ми формуємо групи студентів і направляємо їх на відбудову морфологічного корпусу інституту. Необхідно відпрацювати кожному студенту 10 днів. Якщо бажаєш, можна відпрацювати зараз, до початку навчання 1-го вересня, а можна після 1-го вересня – у вихідні дні. Я погодився відпрацювати 10 днів на відбудові морфологічного корпусу до початку навчання. Ми працювали зранку до пізнього вечора. Розбирали руїни стін, виносили биту цеглу, сміття, землю з допомогою нош. Роботу виконали за 9 днів. Повертаючись ввечері в гуртожиток, у вестибюлі побачили на «Дошці об’яв» списки абітурієнтів, зарахованих на перший курс лікувального факультету медичного інституту. Моє прізвище було під номером 85. Додому я їхав поїздом «Вінниця – Гайворон». Всю дорогу мріяв і планував своє подальше майбутнє навчання в інституті й майбутнє життя.

Це була перша пам’ятна подія періоду студентських років – наш курс розпочав відбудову морфологічного корпусу в рік вступу до інституту. Друга пам’ятна подія відбулась в 1960 році, коли медична громадськість відзначала у м. Вінниці ювілейну дату – 150-річчя з дня народження М. І. Пирогова. Я брав участь в урочистих ювілейних заходах у складі студентської делегації, як член студентського наукового гуртка. Урочистості відбувались у драмтеатрі ім. Садовського. Студентська делегація розташувалась на балконі правого крила приміщення. Третя пам’ятна подія – у 1960 році Вінницькому державному інституту було присвоєно ім’я М. І. Пирогова» [2].

Олександр навчався на відмінно, з 3-го курсу отримував підвищену стипендію, брав активну участь в житті факультету та інституту. Згодом його було обрано заступником секретаря комітету комсомолу. О. В. Жук розповідав: «Пам’ятаю, як організував наш курс на акцію здачі донорської крові. Звернувся до старост груп і комсоргів: «Я йду попереду, а ви ведіть групи за собою. Ми майбутні лікарі. Донорська кров у лікарській практиці потрібна постійно. Ми повинні відчути, як це – бути донором». За два дні 184 студенти здали свою кров» [2].

Під час навчання майбутній лікар визначився із фахом. «Справою свого життя я обрав професію отоларинголога після проходження курсу анатомії, фізіології ЛОР органів, вивчення методів профілактики, діагностики та лікування захворювань цих органів. Завідувачем кафедри отоларингології був професор Володимир Петрович Ярославський, а куратором нашої групи – Кузьма Петрович Дерепа. Під час одного із занять асистент Дерепа проводив показову операцію з видалення піднебінних мигдаликів у хворого на хронічний декомпенсований тонзиліт. Студенти стояли позаду і стежили за кожним його рухом. Раптом у хворого вихлюпнулась кров у великій кількості. Розпочалася кровотеча з післяопераційної рани. Біля мене стояла студентка Ольга Батюшина. Дивлюсь, Ольга побіліла і стала падати. Я взяв її на руки і швидко виніс із операційної у коридор. Там були ліжко-тапчан і умивальник. Надав їй екстрену допомогу, облив обличчя водою, сказав їй трохи полежати, а сам швидко повернувся до операційної, щоб побачити як хірург буде зупиняти кровотечу. Цей випадок мене не злякав, а навпаки, спонукав, ще глибше вивчати анатомію ЛОР органів. У мене зֹ’явилося бажання освоїти цей фах. Я став членом наукового гуртка, що діяв при кафедрі оперативної хірургії та топографічної анатомії. В гуртку навчалося 11 студентів. Завідувачем кафедри був професор Петро Павлович Кулик, який затвердив мене старостою цього гуртка. Операції студенти виконували на двох собаках Рижик і Рекс. Оперували під загальним наркозом та під контролем викладача-хірурга» [2].

Промайнули роки навчання. У 1961 р. Олександр Васильович закінчив Вінницький медичний інститут, отримав диплом лікаря і направлення на роботу в м. Гайворон Кіровоградської області [3, с. 62]. Місто розташоване у західній частині області та є найвіддаленішим з усіх міст Кіровоградщини від обласного центру. Молодий фахівець міркував: «До обласного центру, до м. Кіровоград, далеко, 300 км, а от до рідного дому, до с. Серединка всього 45 км – недалеко від батьків, яким потрібна допомога. Батько, фронтовик, отримав під час війни важке поранення… Та й до душі припали місцеві краєвиди: сосновий ліс, сповнений духм’яними пахощами, мальовничі околиці міста, річка Південний Буг, утворені нею каньйони, скелясті береги, вкриті пишним різнотрав’ям…

Впродовж 1961–1964 рр. О. В. Жук працював на посаді дільничного терапевта, за сумісництвом – лікарем-ординатором терапевтичного відділення залізничної лікарні. Районна поліклініка містилася у пристосованому й тісному приміщенні, через що лікарям доводилося працювати у дві зміни, або в одному кабінеті працювали два фахівці, приміром, окуліст і отоларинголог [5, с.179].

Через рік роботи на посаді терапевта, молодого фахівця умовили очолити районну поліклініку. Насамперед, Олександр Васильович почав шукати шляхи для розширення закладу – домігся, щоб поліклініці передали одне з приміщень промкомбінату, яке містилося в центрі міста та було на стадії забудови. Після ремонтних робіт тут розмістилися дитяча консультація, яка раніше розташовувалась у старому приміщенні поряд з туберкульозним кабінетом, та дитяча молочна кухня, яка з часом за обсягом виготовлення адаптованих сумішей для харчування немовлят, організацією роботи та оснащенням була визнана найкращою серед районів Кіровоградської області [5, с.179].

«Через три роки моєї праці терапевтом, завідувач облздороввідділу Кіровоградщини запропонував мені посаду головного лікаря Гайворонського району. Навіть вирішив виділити для лікарні машину: «Тільки погоджуйтесь». Я відразу подумав, що це машина швидкої медичної допомоги й зрадів. Але виявилося, що це автомобіль «Шкода» для головного лікаря. Прошу машину для швидкої допомоги... Але тоді згоди на посаду головного лікаря не дав», – згадував Олександр Васильович [1].

За роботою непомітно минав час: працював у поліклініці, ходив до хворих на виклики. У стаціонарі районної лікарні, який містився за 10 км від Гайворона, в селі Хащувате, Олександр Васильович, коли заступав на нічні чергування завжди оглядав усіх хворих. Під час одного з чергувань, пізно ввечері, до лікарні приїхала комісія на чолі з Марією Іванівною Дацкевич, завідувачкою обласного управління охорони здоров’я. Того дня вона здійснювала об’їзд районних лікарень західної частини Кіровоградщини. Молодий фахівець не розгубився – дав вичерпні відповіді на всі її запитання. Також показав лікарню: «Погляньте, яка архітектура! Це історична пам’ятка нашого району: комплекс земської лікарні, збудований на початку XX ст.». Завідувачка була задоволена побаченим і почутим: «Ви все чітко мені розповіли й показали». Ця зустріч стала знаковою у подальшій кар’єрі Олександра Васильовича [4].

Минув якийсь час. Олександру Васильовичу знову запропонували посаду головного лікаря району. «Приїжджаю в обласний відділ охорони здоров’я і чую від М. І. Дацкевич: «Лише ви можете бути головним лікарем, Ви мені впали в око». Відчуваю, що треба погоджуватися. Але за двох умов. Перша: будівництво у Гайвороні районної лікарні. Другою умовою було прохання направити мене на спеціалізацію до обласної лікарні, на курси підготовки лікарів-отоларингологів». Обласне керівництво пообіцяло підтримку» [1].

28 січня 1965 р. молодого лікаря було затверджено на посаду головного лікаря Гайворонського району. Після навчання на курсах спеціалізації з отоларингології на базі Кіровоградської обласної лікарні (екзамен склав з оцінкою «відмінно») за сумісництвом працював лікарем-отоларингологом. О. В. Жук розповідав: «З 1 січня 1966 року я працював лікарем-отоларингологом протягом 58 років: спочатку за сумісництвом, а з 1998 року, після виходу на пенсію – на основній роботі» [1].

Незабутні спогади залишили роки його навчання впродовж 1972–1974 рр. в клінічній ординатурі на кафедрі ЛОР хвороб Київського медичного інституту (нині Національний медичний університет імені О. О. Богомольця). За сумісництвом Олександр Васильович читав лекції у Київському медичному училищі. Під час навчання лікар поглибив теоретичні знання, підвищив рівень умінь та навичок, набув досвіду з проведення складних хірургічних втручань, відшліфував свою хірургічну майстерність.

У Києві надавав медичну допомогу урядовцям, іноземним студентам, членам туристичних делегацій, працівникам дипломатичних посольств і консульств. [4]. Олександр Васильович також асистував під час операцій у лікарні 4-го управління МОЗ УРСР, де на той час лікували найвпливовіших людей країни (нині клінічна лікарня «Феофанія»).

Після закінчення навчання в ординатурі О. В. Жуку пропонували роботу в столиці, або ж – в одному з обласних центрів України. Наставник, професор, відомий отоларинголог Іван Авксентійович Курилін радив: «Поїдь, познайомся з роботою ЛОР відділення Чернігівської обласної лікарні, а я буду тебе рекомендувати на посаду завідувача відділення». Олександр Васильович розповідав: «Я приїхав у місто пізно ввечері, відшукав обласну лікарню та ЛОР відділення. Відкрив двері, вийшла медсестра й руками сплеснула: «Це Вас сам Бог послав! Дитина проковтнула металевий значок, плаче, а ми шукаємо лікаря, не можемо знайти (тоді не було мобільних телефонів), вся лікарня на ногах». Питаю: «А чи є анестезіолог?». – «Є!». – «Підготуйте інструменти». За допомогою езофагоскопа і щипців легенько, акуратно дістав і видалив сторонній предмет з дихальних шляхів. – «Оце так лікар! Йдіть до нас на роботу» [2].

Життя розпорядилося інакше: за сімейними обставинами і на прохання О. І. Нікіфорова, завідувача Кіровоградського обласного відділу охорони здоров’я – той тричі приїжджав до Києва й умовляв Олександра Васильовича повернутися на посаду головного лікаря Гайворонської лікарні – повернувся до Гайворона.

Лікар розповідав, що віддаленість стаціонару від районної поліклініки «викликала незручності в роботі. Я не міг залишатися байдужим до такого становища» [1]. О. В. Жук мав мрію – збудувати сучасну районну лікарню. Вже був готовий проєкт, визначено місце забудови, та, на жаль, влада не виділяла кошти…

Наприкінці 60-х років в область приїхала комісія ЦК компартії і Ради Міністрів України, з метою вивчення питання розвитку охорони здоров’я в Кіровоградській області. Один із членів комісії приїхав у Гайворон. Олександр Васильович звернувся до нього з проханням відобразити у довідці реальний стан справ у системі охорони здоров’я Гайворонського району й внести в проєкт відповідної постанови конкретний пункт щодо будівництва у Гайвороні лікарні. Такий пункт згодом з’явився у відповідній постанові, яку було оприлюднено. Час минав, але питання будівництва лікарні не вирішувалося. У 1969 р. О. В. Жук був обраний делегатом обласної партійної конференції. Прослухавши звітну доповідь першого секретаря обкому партії, написав до президії записку, в якій указав, що в доповіді недостатньо висвітлено питання охорони здоров’я населення області й розвитку медичної мережі й попросив слова. Голова райвиконкому умовила його відмовитися від виступу й натомість пообіцяла, що його депутатський запит на будівництво лікарні буде вирішено [5, с. 179].

У третьому кварталі 1969 р. на західній околиці міста розпочалося будівництво лікарні. Олександр Васильович не шкодував ні здоров’я, ні часу для вирішення питань, пов’язаних із спорудженням лікувального закладу. 18 червня 1978 р. урочисто, під звуки духового оркестру, було відкрито, точніше введено в експлуатацію першу чергу лікувального закладу. Завдяки зусиллям головного лікаря нове приміщення було забезпечено кадрами, меблями, медичним обладнанням, м’яким інвентарем. Будівництво тривало. У 1994 р. введено в експлуатацію другу чергу центральної районної лікарні. Впродовж 1978–1998 рр. Жук очолював новозбудовану ЦРЛ, продовжував працювати головним лікарем Гайворонщини. Успішно вирішував питання зміцнення матеріально-технічної бази закладів охорони здоров’я району. Був організатором будівництва в Гайвороні районної санітарно-епідеміологічної станції та її бактеріологічної лабораторії (в той час вони підпорядковувалися головному лікарю району). Було споруджено приміщення неврологічного відділення на базі Хащуватської філії ЦРЛ, добудовано новий двоповерховий корпус Заваллівської дільничної лікарні. Під керівництвом Олександра Васильовича було удосконалено надання медичної допомоги сільському населенню. Всі ФАПи та дільничні лікарні було забезпечено медичними кадрами та телефонним зв’язком, санітарні машини швидкої медичної допомоги були радіофіковані. На кожній лікарській дільниці було організоване цілодобове чергування бригади швидкої медичної допомоги.

Завдяки невтомній праці, вимогливому ставленні до себе й до колег, демократичності у спілкуванні, витриманості, людяності, дотриманні принципів деонтології і медичної етики, Олександр Васильович здобув заслужений авторитет, вдячність і повагу пацієнтів та шанобливе ставлення колег і друзів.

У 1994 р. Олександр Васильович організував і очолив районне територіальне медичне об’єднання. Головний лікар Гайворонщини турбувався про забезпечення лікувальних закладів району кваліфікованими кадрами, підвищенням їхнього фахового рівня, про забезпечення лікарів житлом. За рейтинговими показниками Гайворонщина входила до п’ятірки кращих районів Кіровоградської області з питань організації охорони здоров’я та надання медичної допомоги населенню. У центральній районній лікарні з’явилося перше серед районів області відділення інтенсивної терапії та реанімації. Чимало нових методів діагностики та лікування хворих було впроваджено вперше в області саме на Гайворонщині, зокрема, кріохірургія, ультразвукова діагностика. Лікарня перша в Кіровоградській області придбала апарат «Toshiba» для ультразвукової діагностики й щоденно проводила за його допомогою обстеження пацієнтів. І. І. Арделян, головний лікар обласної лікарні, під час інспекторської поїздки до Гайворона був украй здивований, коли його побачив, адже навіть обласна лікарня на той час не мала такого апарату. Вперше на Кіровоградщині медичні огляди учнів шкіл та лікування за місцем їхнього проживання розпочала здійснювати виїзна бригада стоматологів Гайворонської ЦРЛ.

З часом Гайворонська центральна районна лікарня стала базовим закладом для проходження практики студентами-медиками. Тут навчаються хірургії лікарі-інтерни. У 2022 р. до КНП «Центральна міська лікарня» Гайворонської міської ради на період воєнного стану переведена кафедра хірургії № 1 Донецького медичного університету.

Попри свою завантаженість, адже посада головного лікаря забирала багато часу для вирішення господарських, фінансових і кадрових питань, О. Жук не залишав лікарської практики й за сумісництвом продовжував працювати отоларингологом.

На прохання розповісти про складні випадки з лікарської практики, Олександр Васильович відповів: «Лікар-отоларинголог відрізняється від інших лікарів – фахівців вузького профілю, бо лікує не один орган людини, а чотири органи: вухо, ніс з приносовими пазухами, глотку, гортань та відповідно й лікує органи відчуття: слух, нюх, смак, рівновагу тіла людини та голос для зв’язку людини з людиною та навколишнім світом. Часто надає медичну допомогу в екстремальних ситуаціях та стресових умовах. Особливо запам’яталися і залишилися в пам’яті випадки, які були в моїй лікарській практиці в перші роки праці отоларингологом. У 1966 році влітку, а це був перший рік моєї самостійної праці лікарем-отоларингологом, пройшло лише 6 місяців після спеціалізації. Я в центральній районній поліклініці проводив нараду з невідкладних питань роботи лікувально-профілактичних закладів району. У ті роки головному лікарю підпорядковувались також районна санітарно-епідеміологічна станція, дитячі садки, дитячі ясла постійні та сезонні. Під час наради секретарка повідомила мене: «Вас терміново просить до телефону лікар із відомчої залізничної лікарні вузлової станції Гайворон. Мобільного зв’язку тоді ще не було, а був «дротяний» через комутатор. Телефонував педіатр залізничної лікарні: «Виручіть! Поступила дитина у важкому стані – асфіксія, не дихає». Відповідаю: «Лікарю, я проводжу медраду. Але зараз же я викликаю санітарну автомашину. Негайно буду в лікарні. Дитину переводьте в операційну. Підготуйте інструменти. Обов’язково, щоб операційна медсестра підготувала трахеостомічну трубку найменшого розміру, для немовляти. Виявилося, що мама залишила 11-місячну дитину на дідуся. Онук плакав. Дідусь, який саме обідав, щоб заспокоїти онука, вирішив його пригостити борщем. Квасоля чи шматочок буряка потрапили в дихальні шляхи. Дитина закашлялася і почала задихатись… Коли я зайшов в операційну, то побачив двох лікарів: хірурга і педіатра. Операційна медсестра підготувала інструменти. На операційному столі – дитина беззвучна, дихає повільно, зі свистом. Шкіра і слизові оболонки сині. Я швидко вийшов з операційної, роздягнувся, нашвидкоруч обробив руки. Приймаю рішення робити термінову трахеостомію за життєвими показаннями. Хірург Недолівко Микола Миколайович, заслужений лікар УРСР, колишній хірург евакошпиталів періоду Другої світової війни, досвідчений фахівець, якому виповнилося 70 років, не наважився робити операцію немовляті. Коли я взяв скальпель в руки, він говорить: «Олександре Васильовичу, а Ви не боїтеся робити цю операцію такій маленькій дитині? У такому віці трахея і стравохід однакової консистенції та вигляду. Стравохід лежить під трахеєю, Ви можете його пошкодити». Відповідаю: «Знаю про це. Не хвилюйтесь, я йду чітко по серединній лінії. Все буде добре. Трахеостомію я виконав успішно, пам’ятаючи про те, що можна зробити другу помилку: під час введення трубки, якщо розріз недостатній, можна трубку ввести поза слизову оболонку і тоді доступу повітря й дихання взагалі не буде. Подивився на личко дитини. Воно порожевіло. Дитина дихає. Отже, дитину врятував. На другий рік, влітку також, а це був 1967 рік, трапився другий екстремальний випадок. Хлопці-підлітки на річці Південний Буг ловили рибу методом «глушіння»: кидали в річку скляні пляшки з вибуховою сумішшю. Після вибуху риба спливала на поверхню і вони її збирали. У одного із хлопців пляшка з сумішшю вибухнула в руках. Була пошкоджена права рука та передня поверхня шиї. «Швидка» доставила хлопця в лікарню. При огляді – кровотеча з рани, рана рвана, затруднене дихання, дитина бліда. Хрящі гортані пошкоджені. Я на той час перебував у лікарні. В приймальному відділенні у нашій лікарні була облаштована мала хірургічна операційно-маніпуляційна кімната, де я терміново виконав трахеостомію та зупинку кровотечі. Хлопець поступово почав одужувати.

Рідко випадала яка ніч, коли б мене не викликали на операцію. За період своєї професійної діяльності я виконав понад 12 тис. операцій на органах голови і шиї – амбулаторних та стаціонарних. Прийняв понад 550 тис. пацієнтів із ЛОР захворюваннями. Планові операції виконував щотижнево, регулярно. Мої операційні дні я не змінював впродовж усіх років моєї праці. Це були – понеділок і четвер. Крім операцій на ЛОР органах, протягом багатьох років мені доводилося виконувати ендоскопічні операції з видалення сторонніх тіл із стравоходу. Сторонні тіла були різні: курячі кістки, кістки з риби, а найчастіше – монети, металеві нагрудні значки, суглоби тварин. Якось привезли чоловіка 54–55 років з села. Хрящ з теляти застряг в стравоході на виході в шлунок. Навіть краплина води не проходила. Треба було робити розтин грудної клітки. Але за допомогою езофагоскопа і щипців вдалося затиснути стороннє тіло й акуратно дістати його із стравоходу. На виході із стравоходу стороннього тіла пролунав звук, як із дула гармати!» [2].

Олександр Васильович – лікар вищої кваліфікаційної категорії за спеціальностями «організація охорони здоров’я» та «отоларингологія». Постійно підвищував та удосконалював свій фаховий рівень. Брав участь у 3-х з’їздах лікарів-отоларингологів УРСР та одного Всесоюзного з’їзду.

Багато часу та самовідданості вимагала громадська діяльність. О. В. Жук був обраний депутатом міської (4 скликань), районної (7 скликань) та Кіровоградської обласної ради народних депутатів (1990–1995). Під час його депутатської каденції в обласній раді та завдяки його активній діяльності у Гайвороні були збудовані стоматологічна поліклініка (1991), перший корпус терапевтичного комплексу районної лікарні (1994), двоповерховий житловий будинок, двоповерхове приміщення ощадбанку.

Олександр Васильович був першим заступником голови районної організації ветеранів Гайворонського району, згодом – головою міської Ради організації ветеранів України та головою районної організації Партії пенсіонерів України. Нині він – член президії міської організації ветеранів України у Гайворонському районі.

Олександр Васильович ніколи не забував свою alma mater. Неодноразово приїздив до університету на зустрічі випускників. У 2010 р. він у складі делегації від Гайворонського району був учасником Міжнародних Пироговських читань, присвячених 200-річчю від дня народження М. І. Пирогова, які відбулися на базі Вінницького національного медичного університету.

За багаторічну сумлінну й плідну працю, вагомий особистий внесок у розвиток медицини Гайворонщини, високу професійну майстерність, втілення в практику роботи нових організаційно-методичних форм роботи та сучасних досягнень у лікування й за активну громадську діяльність нагороджений орденом «Знак Пошани» (1981), орденом Гайворонської міської ради «За заслуги перед громадою міста» (2013), медалями «За доблесний труд» та «Ветеран праці», значком «Відміннику охорони здоров’я України», численними Почесними грамотами Кіровоградської обласної державної адміністрації та обласної ради, Кіровоградського відділу охорони здоров’я та Департаменту охорони здоров’я Кіровоградської облдержадміністрації, Гайворонської районної ради та райдержадміністрації, адміністрації та профкому Гайворонського районного територіального медичного об’єднання, КНП «Центральна міська лікарня» Гайворонської міської ради. За вагомий внесок у розвиток ветеранського руху на Гайворонщині та Кіровоградщині, активну участь у вирішенні питань соціального захисту ветеранів, пенсіонерів, людей похилого віку, надання їм медичної допомоги нагороджений Почесними грамотами Кіровоградської обласної організації ветеранів України та найвищою відзнакою організації ветеранів України – нагрудним знаком «Почесний ветеран України» із занесенням в «Книгу Пошани ветеранів України» (2016). У 2023 р. до Дня ветерана його було нагороджено Почесною грамотою Кіровоградської обласної військової адміністрації та обласної ради. О. В. Жук – почесний громадянин рідного села Серединка і міста Гайворон. Та найбільшою нагородою для Олександра Васильовича є повага й вдячність людей за роки бездоганної, відданої й чесної праці, за його людяність і професіоналізм.

Олександр Васильович – засновник сімейної лікарської династії. Дружина Неля Вікторівна – фельдшер. Доньки Алла і Вікторія та онук Ігор – лікарі.

Нині Олександр Васильович на заслуженому відпочинку. Непересічна особистість, ерудит і патріот рідного краю, окрім медицини має ще одну пристрасть – дослідження історії медицини рідного краю. Він – член Національної спілки краєзнавців України. Працював в архівах Києва, Одеси, Вінниці, Кропивницького, в музеях та найбільших книгозбірнях України. Результатом його краєзнавчих розвідок стала низка публікацій в центральних, районних та місцевих газетах.

«Моє життя було насичене багатьма подіями… У ньому спресовано стільки моїх старань, переживань і почуттів, стільки напруженої праці, що ніби й не помітив, як пролетіли один за одним роки, і навіть десятиліття. Є два бажання, здійснення яких може скласти істинне щастя людини, – бути корисним і мати спокійну совість», – говорив Олександр Васильович [6]. Можна з впевненістю сказати, що Олександр Васильович людина щаслива, бо служив людям і медичній галузі віддано й непідкупно, був об’єктивним і чесним. Натхненний любов’ю до рідного краю, до милого його серцю Середнього Побужжя, Олександр Васильович жодного разу не пожалкував, що обрав шлях практичного лікаря й пройшов його достойно.

Список використаних джерел

1. Бесіда з О. В. Жуком від 14.06.2020 р.
2. Бесіда з О. В. Жуком від 20.09.2024 р.
3. Жук Олександр Васильович // Спогади про студентські роки у Вінницькому медичному інституті (1955–1961) / Б. А. Болюх. – Вінниця, 2020. – С. 62–63 : портр.
4. Незбжицький В. Люди Кіровоградщини: майже 60 років у медицині [Електронний ресурс] / В.Незбжицький ; фот. Л. Маслікова // Народне слово : вебсайт газети. – Електрон. текст. дані. – Режим доступу: http://surl.li/mbhywj  (дата звернення: 30.08.24), вільний. – Назва з титул. екрана.
5. Павличук О. Золотий ювілей лікаря / О. Павличук // Сузір’я Бершадських талантів : літ.-мистец. альм. / авт.-упоряд. П. В. Маніленко. – Вінниця, 2013. – С. 178–181 : фот.
6. Рубіжевич В. Почесний громадянин і ветеран / В. Рубіжевич // Народне слово. – 2024. – 3 жовт. – С. 4–5 : фот.

УДК 94:342.228](477.44)"1989/1991"

На Прапор рівняймось!

Василь Шпичка,

старший лаборант

ДонНУ ім. Василя Стуса,

член Всеукраїнського культурно-

просвітницького товариства «Меморіал»

ім. Василя Стуса

(м. Вінниця)

Відродження державної символіки України і зокрема Державного Прапора України є складовою відродження історичної пам’яті українців, яка об’єднує людей довкола важливих подій, формує розуміння належності до певного народу чи спільноти.

Ключові слова: державні символи України, національний прапор, синьо-жовте знамено.

The revival of the state symbols of Ukraine and, in particular, the National Flag of Ukraine is a component of the revival of the historical memory of Ukrainians, which unites people around important events and forms an understanding of belonging to a particular people or community.

Keywords: state symbols of Ukraine, national flag, blue and yellow banner

Цього року виповнюється 35 років з того часу коли в м. Вінниці та інших населених пунктах області було піднято національний стяг. Уже зараз вільно майорить синьо-жовте знамено над усіма державними, і не тільки, установами. З прапором вільної держави України захищають від російського агресора українські землі наші герої-бійці. З прапором ідуть у бій, з прапором, на жаль, і гинуть Герої, захищаючи цілісність держави, мир та спокій наших громадян. На зорі становлення незалежної України у 1989–1991 рр. прапор був символом народження нового суспільства і Героїв, що піднімали знамено в боротьбі з тоталітаризмом.

Разом з тим, є багато фактів які вказують на непросту історію відродження державних символів України і Державного Прапора зокрема, у містах і селах Вінниччини до проголошення синьо-жовтого знамена Державним Прапором України, про силу духу і героїзм українців, про які повідаємо нижче.

Вчинок Попика Валентина Петровича, 1972 р. н., та Пацанівського Віктора Миколайовича, 1973 р. н., учнів Барського СПТУ, жителів Мурованих Курилівців ще мають оцінити історики і краєзнавці. Саме ці хлопці в ніч з 8 на 9 травня 1989 р. на башті будівельного крану новобудови по вул. Леніна, 59 у Мурованих Курилівцях прикріпили жовто-блакитний стяг, який протримався до 10.00, поки не розпочалась демонстрація, присвячена Дню Перемоги. Та справу було зроблено і тому 07.11.1989 р. на цім самім місці Приймаком Іваном Дмитровичем, 1960 р. н., та Шевчуком Юрієм Миколайовичем, 1970 р. н., вдруге було піднято національне знамено.

За свідченнями, записаними зі слів Галини Войналович, перший жовто-блакитний прапор у Барському районі замайорів на електричному стовпі у с. Ялтушків після установчого з’їзду Народного Руху України (вересень, 1989 р.) в центрі села, неподалік від сільради. Прапор самостійно виготовив і вивісив рухівець Гринішин. Знамено знаходилось на видному місці цілий день тому, що було прикріплено табличку «Об’єкт під напругою!». Зарясніли жовто-блакитні прапори в м. Бар, в ніч з 6 на 7 листопада 1989 р. Зокрема при в’їзді в м. Бар, зі сторони Вінниці, на стелі було встановлено жовто-блакитний прапор, а нижче під знаменом розміщено напис «Ще не вмерла Україна!». На стелі на честь будівництва газогону «Уренгой-Помари-Ужгород» з’явився напис «Борітеся поборите!», а радянський прапор був перефарбований на синьо-жовтий. Організатори цих вчинків Олександр Шинкаренко, Валерій Ходор, Олег Живалов. Цього вечора жовто-блакитні прапори з’явилися над стоматологічною поліклінікою, педагогічним училищем і на освітлювальній вежі міського стадіону. Це зробили Віктор Томчак, Олег Живалов, Віктор Мацьков. За свідченнями Олега Живалова, Барська райрада 11 листопада ухвалює рішення про заборону проведення мітингів з використанням національної символіки, а на мітингу 25 листопада було поламано древко і порваний сам жовто-блакитний прапор. І тільки восени 1991 р. місцева влада офіційно визнала жовто-блакитний прапор і вивісивши прапор, позичений в районному осередку ДемПУ, керівником якого був Федорчук Володимир, легітимізувала своє буття.

Цьогоріч, восени, виповниться 35 літ з того часу, коли в одному із сіл Іллінецького району було піднято жовто-синє знамено – сучасний Держаний Прапор України. Сталося це у селі Шабельня, що входить до Кальницької територіальної громади. Село це добре відоме у нас на Вінниччині тим, що в роки Другої світової війни у тутешньому лісі дислокувалася Друга партизанська бригада під керівництвом Г. О. Рибаченка. Жителі Шабельні – щирі патріоти України, безмежно люблять своє село. Довгий час у селі діяла Шабельнянська ЗОШ І-ІІ ступенів. Так сталося, що учителем історії та права в школу був направлений Дімаров Геннадій Іванович. Цей молодий фахівець вирізнявся з-поміж своїх колег тим, що ще під час навчання у Вінницькому педінституті пройнявся ідеєю незалежності України. Прийшовши працювати у Шабельнянську школу, він був поселений в одну із кімнат приміщення колишнього колгоспного дитячого садка, яке місцева влада перепрофілювала під житло для молодих спеціалістів. Геннадій Іванович – людина вольова і цілеспрямована. Вочевидь, він усвідомив, що наступає розпад колишнього СРСР і вирішив бути солідарним із тими провісниками революційних змін, які жили і діяли в усіх великих і малих містах України. Отоді він вивісив на будівлі свого житла жовто-синій прапор. Одразу до райкому КПУ в Іллінці викликали колишнього директора Шабельнянської школи Халепу В. П. – людину мудру і розважливу, і звеліли провести відповідну роботу з Дімаровим Г. І., щоб зняв прапор як символ українського буржуазного націоналізму і більше такого не робив. Халепа В. П. вислухав уважно все це, а по приїзді додому зустрівся з учителем і переповів розмову у відділі освіти та райкомі партії. Геннадій Іванович вислухав директора школи і сказав, що за цим прапором майбутнє України. Прапор все-таки було знято. Різні розмови точилися тоді на Іллінеччині стосовно вчинку Дімарова Г. І., хтось цим захоплювався, а хтось називав його диваком. Однак час, всевладний цар, поставив усі крапки над «і», і ми нині гордимося нашим синьо-жовтим знаменом, одним із державних і національних символів України.

2 вересня 1989 р. члени вінницького осередку Руху провели півторатисячний мітинг у парку ім. Горького, на якому вперше було піднято жовто-блакитний прапор, який розгорнули члени Української Гельсінської Спілки В. Підпригорщук та В. Івасунько.

Цікаву і знаменну історію повідав нам колишній працівник Ковалівського цукрового заводу, що у Немирівському районі, Гусаковський Василь Іванович. Місцевий голова рухівського осередку Качур Володимир Володимирович вночі, без спеціального спорядження, піднявся на 65-метрову заводську трубу і прикріпив там знамено синьо-жовтого кольору. Реакція керівництва була негативною, тому прапор невдовзі зняли. Та прапор побачили багато громадян і думається, що показники Всеукраїнського референдуму в грудні 1991 р., де 90,32 % громадян, які взяли участь у голосуванні, проголосували «За» незалежність України, готувалися саме такими героїчними вчинками.

Про доленосні зміни в житті України свідчили події з початком 1990 р., коли жовто-блакитне знамено все частіше з’являється в інформаційному і зоровому просторі громадян України.

Зі слів Миколи Самборського, підприємця з смт Браїлів, вперше прапор на Жмеринщині був відкрито, без приховування, піднятий у квітні 1990 р., коли створювали місцеву організацію Народного Руху України. Присутніх було до двох десятків людей. Масовий похід із прапорами по Жмеринці був організований у липні цього ж року, коли в центральному парку проводився перший мітинг Руху. Пам’ятний також і серпневий день 1991 р., продовжує п. Микола: « Коли проводилась районна вчительська конференція, це було зразу ж після московського путчу, напередодні проголошення незалежності. Як тільки мав розпочатися захід я оголосив, що в мене є пропозиція. Встав, пішов на сцену, розгорнув національного прапора і запропонував провести конференцію під знаменом України, так як комуністична партія себе скомпрометувала, організувала путч, відповідно представники райкому повинні вийти з президії. Пролунали гучні оплески. У президії заметушились, розгубились. Адже такого ще не було, щоб прапор націоналістів таким чином став символом. Не знають, що робити. А я встановив прапор біля трибуни і ніхто його не насмілився забрати. Так і пройшла конференція, а представники з райкому потихенько покинули президію.

Наступним населеним пунктом, де над людським помешканням замайорів жовто-синій стяг було село Брицьке Липовецького району. 8 травня 1990 р. місцевий фермер Турбовець Володимир першим в районі підняв прапор на телевізійній антені власного будинку. Будучи членом Української Гельсінської Спілки Володимир Васильович мав можливість придбати жовто-синє полотнище хоч і без герба, але якісно виготовлене. Таким чином у Брицькому сталось неординарне явище. Односельці сприйняли цю подію по різному, а місцевий відставний службовець НКВС запитав: «Це, що тут друга держава?». Відповідь була: «Так!». Місцевий голова колгоспу та голова сільради, районна влада вимагали зняти прапор, однак отримували відповідь: « Зніму, коли піднімете над сільрадою». Жовто-синє знамено мов острівець надії вселяло успіх на перемогу у небайдужих. 29 грудня цього ж року біля приміщення Липовецької райради відбувалась акція за участі Володимира Турбовця та Сергія Слободянюка з вимогою заборони суміщення двох посад першого секретаря компартії та голови райради і підняття національного прапора біля райради, яку тогочасне керівництво проігнорувало. Це спонукало учасників акції самостійно підняти жовто-блакитне знамено. Учасникам акції погрожували фізичною розправою, обзивали фашистами і бандерівцями та гарячі голови остудив капітан міліції Семен Наконечний, який поводив себе дуже коректно та витримано.

«28 квітня 1990 (ділиться своїми спогадами Леонід Козачун, житель с. Бабчинці Чернівецького району) я зі своїми друзями: Володимиром Михайловичем Синчишиним, Василем Михайловичем Писарським, Володимиром Миколайовичем Гоцуляком, своїми племінниками Олександром Михайловичем Стадніком та Сергієм і Олександром Ковалями піднесли біля Бабчинецького будинку культури синьо-жовтий прапор. Підняли ми його біля дороги на дванадцятиметровій щоглі. Там ми встановили стенд «Рух інформує». Тієї ж ночі зняли на конторі колгоспу ім. 40-річчя жовтня червоно-синій прапор УРСР.

Ефект від піднятого прапора був вражаючим. Все село гуло, що Леонід Козачун з рухівцями підняли бандерівський прапор. Вже на другий день в село прибув наряд міліції, який очолював Анатолій Ніжновський. Спілкуючись з нами, допитувалися, чи не бачили ми, хто зняв прапор УРСР на конторі колгоспу ім. 40-річчя жовтня. Вони здивовано дивились на синьо-жовтий прапор, який було піднято.

Біля прапора на металевому стенді «Рух інформує», ми почали розповсюджувати антикомуністичну інформацію.

Влада швидко зреагувала на наші дії. З Могилів-Подільської прокуратури прийшов припис про негайне зняття блакитно-жовтого прапора (так було написано в приписі) та інформаційного стенду «Рух інформує». Ми відповіли так: «Ми, члени Бабчинецького осередку Народного Руху України, вказуємо Могилів-Подільській прокуратурі на те, що синьо-жовтий прапор є прапором українського народу та Української Народної Республіки, яку більшовики знищили в 1919 р. Також повідомляємо, що інформаційний стенд «Рух інформує» і синьо-жовтий прапор, який піднятий біля стенду є майном Бабчинецького осередку Народного Руху і якщо на те майно буде посягання, то ми, рухівці, будемо його захищати до останнього подиху».

Після того, як було отримано припис з районної прокуратури, ми встановили цілодобове чергування біля прапора та стенду «Рух інформує», до ранку граючи в більярд, шахи і шашки, чатували, щоб ніхто не посмів посягнути на українську символіку.

19 серпня 1991 р. в Москві відбувся путч ДКНС (ГКЧП), де путчисти намагалися відсунути від влади Михайла Горбачова і зберегти СРСР. В село з Чернівецького райвідділу прибув наряд міліції з вимогою зняти синьо-жовтий прапор. Від них лунали погрози, що ми, рухівці, скоро всі будемо на соловках. Пізніше була отримана непідтверджена інформація від одного працівника КДБ, що в разі перемоги путчу, влада мала дуже жорстоко поквитатися з нами. Так, голову Могилів-Подільської міськрайонної організації та тодішнього голову Могилів-Подільського міськвиконкому мали засудити до смертного вироку, а інших рухівців до позбавлення волі на великі строки».

«Весною 1990 р., у зв’язку з проведенням виборів до Верховної Ради України, разом з агітаторами з Львівської області, місцевими рухівцями, – розповідає голова Шаргородської районної організації Руху Олександр Лихоманов, – були проведені мітинги в селах Плебанівці, Івашківцях, Мурафі, Джурині, Хоменках та інших, де використовували жовто-блакитні прапори та листівки з тризубом. Влітку 1990 р. жителі с. Плебанівки, що у Шаргородському районі, 45-річний Анатолій Нагребецький та 40-річний Петро Цимбалюк встановили жовто-блакитний український прапор на будівлі сільвиконкому. Приводом для встановлення прапора стали події, пов’язані з організаційним оформленням Народного Руху України. Тоді (згадує п. Анатолій) ще домінувала комуністична ідеологія і немало моїх односельців сприйняли наш вчинок, м’яко кажучи, з осудом, навік запам’яталися їхні погляди спідлоба, та якесь недобре хіхікання… Але на сільрадівську покрівлю штовхала нас свята віра у справедливість, у кращий завтрашній день для трударя українця. Весною 1991 членами місцевого Руху сіл Клекотини та Мурафи був вивішений жовто-блакитний прапор над Мурафським плодо-консервним заводом, на верху заводської труби, яку було видно не тільки в Мурафі, а й далеко за її межами.

Про події у Вінниці 4 вересня 1990 р. свідчать Гуслякова (Захарчук) Л. І. та Мазур Володимир Степанович, члени міської організації руху ім. Василя Стуса. Любов Гуслякова, Володимир Мазур, Костянтин Хлопіцький та інші домовились про встановлення прапора навпроти міському КПУ, де нині розташований апеляційний суд. Володимир Мазур виготовив телескопічну щоглу 12 метрів і привіз цемент, Любов Гуслякова виготовила прапор, Костянтин Хлопіцький приніс лопату і розпочалась робота. До 22.00 операція зі встановлення щогли була завершена і прапор знаходився на тому місці, де йому й належало бути в даній ситуації. Вночі до учасників акції надійшла інформація про наміри влади демонтувати щоглу. Глибокої ночі біля прапора знову зібралося чоловік з 20 учасників акції, які опинились в оточенні військового спецпідрозділу з телескопічною автовишкою. Для унеможливлення під’їзду автовишки до щогли Гуслякова сіла на асфальт, що завадило машині рухатись далі. В цей час командир військових підійшов до п. Люби і пошепки мовив: «Ви не руште з місця, Вас як жінку не будуть чіпати». «Ось так мені довелось довгенько перебувати на прохолодному асфальті, через що маю сьогодні різні болячки» – продовжує розповідь учасниця тих подій. Таким чином автовишка поїхала з місця події, невдовзі забрались і військові. Учасники акції пробули до ранку біля прапора, не давши демонтувати щоглу. Та на другий день все ж таки щогла і прапор були пошкоджені, але з часом благополучно відремонтовані. Через тижнів два прапор освятив католицький священник при великій кількості вінничан, що легітимізувало його в очах громади. Після освячення національного прапора біля парадного входу до приміщення міському КПУ було встановлено ще дві щогли, на яких закріпили прапори колишнього СРСР і УРСР. Таким чином на невеликій відстані один від одного були три прапори, але доля розпорядилась на свій манер залишивши жити надовго жовто-блакитне знамено. В час освячення прапора почувся шум на тому місці, де недавно було встановлено щогли для офіційної символіки. Коли з’ясували ситуацію, виявилось, що це просіла земля під тогочасними державними прапорами, на що ведучий мітингу Володимир Мазур заявив: «Це нечиста сила хоче забрати старі символи в своє підземелля». Та місце, де відбувались вищезазначені події, сьогодні мало відоме для вінничан і не доглянуте. Тож можна було б встановити пам’ятний камінь (знак) з відповідним написом, щорічно підняти як у той час жовто-синій стяг, послухати очевидців та учасників тих героїчних подій.

«У 1990-му році – розповідає Валерій Следь, в той час член Руху, – коли незалежна Україна була мрією демократично налаштованих людей, за жовто-блакитний прапор можна було отримати догану, а ще раніше навіть потрапити у в’язницю… І ось в той буремний час патріоти України, які були об’єднані в тодішньому «Народному Русі України за перебудову», вирішили встановити в центрі м. Могилева-Подільського щоглу з Національним прапором України. В той вересневий день, в центрі міста Могилева-Подільського зібралися десятки людей, щоб особисто побачити цю визначну подію. Здавалося, що правоохоронців та «людей у штатському» було значно більше, ніж пересічних громадян, які обережно, на відстані спостерігали за цією подією. Щоглу для прапора, яку надав Петро Бровко, знявши зі свого будинку телевізійну антену, встановлювали Анатолій Анцибор, який тоді керував місцевою організацією НРУ, його заступник Валентин Флуд, Петро Бровко, Леонід Левінчук, Валентин Мацик, Василь Максимів, Ігор Земсков, Федір Старощук, Валерій Осадчий, Віктор Говоруха, Валерій Следь, Віталій Чорнокульський, Микола Олійніченко, Микола Чоботар та інші. Звичайно, питати в когось дозволу було нерозумно. Залишалося скористатися дуже дієвим прийомом, який полягав у великій точності й злагодженості дій. Зовні це виглядало так: навпроти самої міськради з’являються два чоловіки й дуже енергійно починають копати яму, з іншого боку двоє приносять готовий цементний розчин, інші щоглу й кипить робота. Вже через 20 хв. щогла встановлена, залишилося повісити прапор. Приходять люди з драбиною і я, – продовжує Анатолій Анцибор, – намагаюся повісити прапор. Та щогла гнеться і дві спроби повісити прапор виявляються невдалими. Я дуже шкодував про це. Повісити прапор вдалося Сергію Ліщинському, мабуть, людині більш рішучій ніж я. Після цього багато людей зібралося на мітинг з приводу встановлення жовто-блакитного прапора. Приїхали з Вінниці й наші побратими – Степан Вовк і Валерій Палій. Очухалася міліція. Виголошувалися палкі промови. Лунала думка, в тому числі й чиновники-партократи визнавали її, що Україна є демократичною державою. А в такій державі дозволено все, що не заборонено. Якщо заборони на встановлення національного прапору немає, значить він законний. Пізніше було встановлено рухівський інформаційний щит. Міліція, або найняті хулігани не раз ночами зривали прапор, й ми вимушені були організувати чергування біля нього. Найактивніші громадяни міста, наші партійці, по 3–5 чоловік впродовж 70 днів несли чергування біля знамена. За цей час всі звикли до того, що у Могилеві-Подільському майорить синьо-жовтий прапор, і більше його ніхто не чіпав. Зараз у Могилеві-Подільському, на цьому місці стоїть пам’ятний знак з викарбуваними іменами людей, що брали участь у цій і ще в багатьох інших акціях».

Зі слів Хмелевського Юрія Миколайовича, завідувача сектору з питань внутрішньої політики, зв’язків із ЗМІ та громадськістю апарату Тульчинської райдержадміністрації події у славному місті Тульчині пов’язані з підняттям червоно-чорного знамена, у квітні 1990 р., приурочені до 5-ї річниці Чорнобильської трагедії сконцентрувалися на будівельному майданчику на території палацу Потоцьких, де проводилися реставраційні роботи і був встановлений баштовий будівельний кран заввишки біля 30 метрів. Ось цю конструкцію і було використано активістами місцевого осередку Народного Руху України Євгеном Смірновим, режисером народного театру Тульчинського будинку культури, подружжям викладачів Тульчинського учбового комбінату Петром і Галиною Олійниками, Преподобним Арсенієм Євгеновичем – викладачем місцевого училища культури для підняття червоно-чорного прапора. «Вночі, близько 23 год., з 26 на 27 квітня 1991 р., Євген Смірнов, Петро Олійник та я, – продовжує Арсен Євгенович, – під’їхали до палацу Потоцьких. Машину поставили на узбіччі. Смірнов дістав прапор. Прапор був червоно-чорний (Організації Українських Націоналістів) і на наше запитання чому не синьо-жовтий відповів: «Буде цей». Часу на з’ясування не було. Я залишився біля машини, а Петро Олійник піднявся на кран та закріпив червоно-чорний прапор. Враховуючи вірогідність демонтажу прапора місцевою владою, виконавці поряд розмістили банку від фарби з дротами та табличкою з надписом «Заміновано!», це дало змогу затримати на певний час демонтаж прапора. Після цього по м. Тульчину було розклеєно звернення до громадян. Завершили акцію цієї ночі написом на будівлі міської ради, а на третьому поверсі були кабінети КДБ, «Слава Україні!». Надпис було зроблено на цокольній частині приміщення з вулиці, де знаходилась стоматологічна поліклініка. Намагання зафарбувати надпис були безрезультатними, мабуть з місяць чорна фарба пробивалась на зовні. На ранок були викликані сапери, які у бінокль роздивились нашу «вибухівку» і демонтували її та прапор, доля якого невідома.

На осінь 1990 р. у нас, Тульчинських рухівців, були налагоджені тісні, продуктивні стосунки з Вінницькою обласною (крайовою) організацією Народного Руху України, керівники якої були частими гостями Тульчина. Зокрема із Степаном Макаровичем Вовком було домовлено про мітинг з нагоди урочистого підняття синьо-жовтого прапора на приміщенні міськради. Про цей захід було повідомлено голові міськради і призначено у після робочий час для зручності всіх охочих бути на площі перед міськрадою. Настрій святковий, вперше над міськрадою буде піднятий синьо-жовтий прапор! Слід зауважити, що багато наших земляків уперше побачили синьо-жовтий прапор на першому екологічному мітингу та і тризуб також. Яке було здивування в учасників мітингу, коли прийшовши до міськради, ми побачили замість прапора з серпом і молотом синьо-жовтий. Картину дійства доповнювали зачинені двері і вимкнене світло у приміщенні міськради.

Під оплески нашої громади виступив С. М. Вовк. Він привітав усіх з підняттям прапора і з тим, що громада примусила поважати волю українців» – закінчує свої спогади Арсен Євгенович.

Як і коли було встановлено жовто-блакитний прапор біля Вінницької міської ради за спогадами Василя Леонтійовича Підпригорщука.

10.10.1990 р. Голові Вінницької міськради

п. Юр’єву В. І.

проводу Вінницької обласної організації

Української республіканської партії (УРП)

Повідомлення 

21 жовтня 1990 р. о 16.00 годин на площі перед міськвиконкомом відбудеться встановлення національного синьо-жовтого прапора та мітинг. Прохання озвучити площу та повідомити населення міста і області через обласну пресу та радіо про намічені заходи.

м. Вінниця, вул. Пушкінська, 11.

Голова ВОО УРП В. Підпригорщук

                  С. Чаплигін

                  В. Веровчук

                  А. Пилипенко

                  Ю. Федорів [10]

«Про те, що міськвиконком дасть дозвіл на встановлення прапора або буде повідомлення у вінницьких газетах і обласному радіо годі було й думати. Тому вже 11 жовтня почали розповсюджувати по місту оголошення такого змісту: «Вінничани! 21 жовтня 1990 р. о 16.00 на площі перед міськвиконкомом відбудеться встановлення національного жовто-блакитного прапора та проведення з цієї нагоди мітингу. Всі на площу! Українська Республіканська партія (УРП)».

Майже всі об’яви писалися від руки – копіювальної техніки у нас не було. Виготовлення прапору взяла на себе секретар ВОО УРП Наталія Мельник. На покупку всього необхідного для цього було виділено гроші з партійної каси ВОО УРП. Нас тоді ніхто не фінансував. Це зараз «патріотами» стають тільки за гроші. А тоді ми жили, боролись і перемагали, маючи лише 70–80 крб. в місяць внесків членів партії. Придбанням труб для виготовлення щогли під прапор зайнявся я сам. Це питання було не простим. Потрібні були труби різних діаметрів, а грошей, щоб їх купити не було. Тому я звернувся до начальника цеху залізобетонних конструкцій заводу «Будіндустрія» по вул. Тарногородського, де я раніше працював електриком і звідки ще у березні 1989 р. мене було вигнано як «Люципера із царства Божого». Начальник погодився мені допомогти у цій справі. Він так і сказав: «Ти сам розумієш, що для мене це пахне добрячим криміналом, але для такої справи я, як українець, тобі відмовити не можу». Він закликав до кабінету бригадира О. Вапельника і ми утрьох з олівцем все вирішили. Щогла мала бути 15 метрів довжиною, складатися з шести частин труб різного діаметру так, щоб кожна наступна труба входила в попередню. Домовилися, що заготовлені частини труб вони викинуть за бетонний паркан, яким був обнесений цех, у кущі, а далі то вже мої проблеми. Допомогти доставити труби погодилися 7 чоловік, а прийшло двоє – В. Веровчук з товаришем. Я тоді зайшов у гуртожиток по вул. Станіславського, де мешкали хлопці-афганці, вони погодилися допомогти, ось так труби були доставлені на Пушкінську, 11. Було біля 24-ї години ночі. Всі, хто допоміг реалізувати операцію з щоглою заслуговують на найщирішу подяку, адже ризикували не тільки втратити роботу, а й потрапити на тюремні нари, адже це була крадіжка державного майна. Поіменно це були: Коваль Петро Михайлович – начальник цеху, Вапельник Олександр Якович – бригадир; металісти: Тимусяк Анатолій Петрович, Сергійчук Іван Іванович, Маковійчук Микола Федорович, Грицишин Микола Васильович. Безпосередньо збирав щоглу Василь Яблочніков, що був у нас на Пушкінській, 11 і за завгоспа, і за сторожа. 17-го жовтня мене покликали в міськвиконком. Заходжу в кабінет. За столом сидить І. І. Сорока, перший секретар Ленінського РК КПУ і голова міськвиконкому, поряд з ним сидить все керівництво Вінницького Руху – Мулява, Нижник, Вовк, Колесник. Замість Сороки став говорити Мулява, приблизно таке: «… що ми не проти установлення прапору, але навіщо поспішати, почекаємо коли ВР прийме закон про символіку і тоді усі разом з міською радою урочисто встановимо на площі прапор…». Така позиція присутніх обурила мене і я відповів Муляві: «Якщо надіятися на Вас – то національний прапор взагалі ніколи не буде встановлений у Вінниці» і одразу звернувся до Сороки І. І.: «Іван Іванович, заяву на встановлення прапора подавала УРП? То ж у зазначений день і час УРП буде встановлювати прапор на площі перед міськвиконкомом». На другий день, тобто 18 жовтня, з міськвиконкому прийшло повідомлення про заборону встановлення прапора і проведення мітингу. До такої відповіді ВОО УРП від самого початку морально була готова. Я був переконаний, що 21 жовтня на площі буде не менше 15–20 тис. вінничан і цей фактор буде вирішальним. Того ж дня я з О. Білинем і В. Веровчуком визначили місце встановлення щогли та оглянули, виготовлений Наталією Мельник жовто-блакитний прапор з тризубом розміром 4 м на 2 м. Прапор був чудовий! 21 жовтня десь о 12 дня стало зрозуміло, що влада не буде чинити опір встановленню прапора, почали збиратися люди, які викопали яму, принесли щоглу, цемент, каміння, щебінь і пісок. А коли я заміряв яму, чую позаду хтось говорить «освятити» в церкві. Прапор несли до церкви і назад розгорнутим. Десь о 17.00 жовто-блакитний прапор замайорів над площею під захоплені оплески понад 20 тис. людей і вигуки: «Ура!» і «Слава Україні!». Вінниця стала третім містом в Україні (після Львова і Києва), де на той час були встановлені національні жовто-блакитні прапори в центрі міста».

У м. Калинівці вперше було піднято національний прапор у квітні 1991 р. Геннадієм Юшковим, інженером «Агромашзаводу», де в той час директором був Іван Кравчук, який і дав дозвіл на підняття прапора біля прохідної підприємства. А приводом для проведення цієї акції послужило те, що калинівчани напередодні побували з візитом на Галичині, у м. Дрогобичі, де синьо-жовте знамено в житті тамтешньої громади вже стало буденним явищем. Прапор пошила дружина Чаковського Леоніда Григоровича і вишила на нім герб. Реакція людей була неоднозначна, а влади негативна та факт залишається фактом.

22 травня 1991 р., у день перепоховання Т. Г. Шевченка, перед громадськістю міста Хмільника несподівано (але й очікувано для місцевих патріотів) зринув у височінь і постав у своїй величі національний синьо-жовтий стяг, повідомляла своїх читачів газета «Життєві обрії». В цей пам’ятний для всіх українців день місцева рада, вперше ухвалила рішення про офіційне вшанування дня перепоховання Кобзаря на українську землю далекого 1861 року. Місцевий актив використав цю подію для підняття прапора. В ніч з 21 на 22 травня було підготовлено місце під щоглу, висотою в 10 метрів, вершину якої увіншував тризуб з нержавіючої сталі, опрацьований план дій. І ось, коли вже офіційна частина заходу була завершена і керівництво міста на чолі з колишнім міським головою відійшли від місця події, керівник учительського хору Романюк Роман Павлович попросив підняти знамено. Що і було виконано. Потрібно відмітити, що місцева влада догадувалась про акцію, але заходів реальних на протидію не вживала. Очевидним є те, що час уже працював на громаду. Цікава передісторія появи на світ божий «хмільницького» варіанту синьо-жовтого знамена. Як повідав нам учасник тогочасних подій Дубовий Павло Васильович, тканину синього і жовтого кольору передали у м. Золочів, що на Львівщині, з української діаспори Канади, а вже частина її потрапила до п. Романюка, як уродженця цього ж м. Золочева, який після закінчення Дрогобицького педагогічного інституту був направлений на роботу до м. Хмільника. Вчителька молодших класів місцевої школи Драган (Швець) Юлія Юхимівна вночі пошила синьо-жовтий прапор, а місцевий священник отець Іван освятив полотнище. Таким чином підготовка до підняття була завершена під ранок 22 травня. Ось таким чином місцева громада віддала шану Тарасу Григоровичу і українській державності зокрема. У цій же місцевій газеті «Життєві обрії» від 9 серпня 2011 р. опубліковано звернення до Хмільницького міського голови, депутатів та виконкому міської ради де йдеться зокрема і про таке: «... обговорити та посприяти спорудженню гранітної чи зі звичайного каменю пам’ятної плити з відповідним написом, що включає дату, день, місяць і рік та за чиєю ініціативою було проведено встановлення жовто-блакитного прапора у м. Хмільнику». Та традиційно у відповідь надійшла формальна відписка, мовляв ваша ініціатива ви і виконуйте її власним коштом.

У ніч з 6 на 7 листопада 1990 р. жителі м. Тростянця Максим Борозенець, Юрій Калашніков, Олексій Лобань, Василь Марчук, Василь Ніщук підняли жовто-блакитний прапор над адміністративною будівлею м’ясокомбінату. Нині на місці підняття прапора встановлена меморіальна табличка на честь цієї події і в тему буде сказано, що це чи не єдине означене місце з усіх описаних вище історій з підняття жовто-блакитного прапора, крім м. Вінниці і Могилів-Подільського.

Оригінальний спосіб повернути до життя синьо-жовтий прапор у 1990 р. придумав, нині 77-річний гайсинчанин Василь Іванович Уманський, отаман Гайсинської Гайдамацької сотні ім. Симона Петлюри, приладнавши його до велосипеда і мандруючи з ним по своїх справах у м. Гайсині і околицях. Звичайно це не пройшло повз увагу місцевої міліції, один із яких запитував: «Що це ви возите?». На що я йому відповідав: «Я вожу прапор українського народу і на ньому священні кольори неба і розливу колосся». «Історія з прапором у м. Гайсині знайшла своє продовження восени 1991 р., коли після проголошення незалежності до мене додому, – каже пан Василь, – прийшов один із працівників райвиконкому і попросив у мене прапора, щоб підняти його над райвиконкомом, бо він у мене був єдиний в Гайсині та ще й з малим гербом. Цей прапор знаходиться у мене як реліквія і в майбутньому бачу його в місцевому краєзнавчому музеї – закінчує свій екскурс в історію Василь Іванович, який Указом Патріарха Київської і всієї Руси-України Філарета від 09.05.2015 № 2408 нагороджений медаллю «За жертовність і любов до України».

Виходячи із вищесказаного, шануючи багатовікову історію українського державотворення, державної символіки незалежної України та з метою виховання поваги громадян до державних символів України вбачається наступне:

• на честь незалежності України відзначати державними нагородами Героїв, що підняли синьо-жовте знамено до проголошення Акту незалежності України;
• вшанувати місця підняття державного прапора пам’ятними знаками (з обов’язковим включенням дня, місяця і року події та за чиєї ініціативи було проведено встановлення прапора), експозиціями в музеях, туристичних картах і маршрутах;
• щорічно до Дня Державного Прапора України проводити заходи на місцях підняття синьо-жовтого знамена за участі свідків та учасників підняття прапора до проголошення Акту про незалежність України.

Слава Україні та її Героям!

УДК 94(477.44)"1991"(047.53) 

Хмільник 1991-го: осередок невдоволених чи небайдужих? 

Оксана Михалиця,

бібліотекар краєзнавчої літератури
КЗ «Хмільницька публічна бібліотека»,
член Національної спілки краєзнавців України

У статті висвітлено усні спогади «рухівця», які стали джерелом для подальшого дослідження історичних подій 1991 року в місті Хмільнику на Вінниччині. Історія підняття синьо-жовтого прапора у Хмільнику та встановлення пам’ятника Тарасу Шевченку у центрі міста.

Ключові слова: усні свідчення, м. Хмільник, синьо-жовтий прапор у центрі міста, пам’ятник Т. Шевченку в Хмільнику.

The article presents the oral recollections of a RUH (Civilian Movement of Ukraine) which served as a source for further research into the historical events of 1991 in Khmilnyk, Vinnytsia region. It explores the history of raising the blue-and-yellow flag in Khmilnyk and the installation of a monument to Taras Shevchenko in the city center.

Keywords: oral recollections, Khmilnyk, blue-and-yellow flag in the city center, a monument to Taras Shevchenko.

Законом України «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті» члени Руху до 24 серпня 1991 року визнані борцями за незалежність України. Скільки їх було у Хмільнику, чого хотіли, як боролись? А головне – чим більше керувалися, зламати стару, чи творити нову якість життя?

Ім’я Павла Дубового – громадського діяча, композитора, керівника хору ветеранів Будинку культури, одного із ініціаторів встановлення пам’ятника Шевченку у Хмільнику відоме більше людям культурної сфери Хмільницького краю. Але, мало хто тепер знає, Павло Дубовий також був членом міськрайонної організації Народного руху України. Якими були його перші кроки, хто був поруч, як складалися стосунки борців за незалежність з радянською владою?

Ось, як згадує про ці перші події рухівець Павло Васильович: «Рух уже був тут у Хмільнику і шукав своїх спільників. Ранньої весни, одного з березневих днів 1990-го у центрі, нині це проспект Свободи – і це теж була наша мета, зустрів мене Роман Павлович Романюк і запропонував вступити в сформований уже тоді осередок, який згодом переріс у міськрайонну організацію Народного руху України. Осередок налічував до десяти людей, але цей десяток мав запалу більше створити, ніж тисячі комуністів, які йшли у партію заради кар’єрних чи корисних мотивів. Першими «рухівцями» тоді були Роман Романюк, Анатолій Драган, Анатолій Синчук, Зіновій Дяк, Віктор Висоцький, Олександр та Ігор Криницькі. До речі, актив почав діяти з квітня 1989-го. Лідер осередку, Роман Романюк родом з м. Золочів на Львівщині тому й зрозуміло, що він більше відчував потягу до свободи, бо був із Західної України, там уже віяли демократичні вітри, також був більше поінформованим та свідомим. Він запам’ятався чудовими лідерськими якостями і був закоренілим прихильником ідеї демократичної української Держави.

Свого приміщення тоді у нас не було, тому перші установчі збори рухівців відбулися у малому залі районного Будинку культури. Обговорювали питання глобальні, усі ж були максималістами, про побудову української правової, демократичної, вільної, соборної держави. Боялися, але хотілось діяти. Потім нам дали приміщення у районній раді, у маленькій кімнатці, де раніше знаходились працівники КГБ. Міський голова Микола Бойко запропонував кімнату в готелі (палац Ксідо), як готель він тоді вже не працював. Там довгий час знаходився наш координаційний  штаб.

Коли приїжджав у рідне село Дашківці, розповідав про події 19–21 серпня 1991 року в Москві (так зване ГКЧП, або спробу державного перевороту в Союзі, щоб зберегти існуючий лад), про події в Києві. Мама розділяла погляди мої і просила бути обережним, а батько – ні. Так було і в місті. Більшість хмільничан була за проголошення незалежності України. Та, на жаль, тоді нас була мала купка людей. Були такі, що пізніше приєдналися до нас.

Завдячуючи рухівцям 33 роки тому був установлений пам’ятник Тарасу Шевченку. Єдиним ініціатором встановлення пам’ятника Тарасу Шевченку був Роман Павлович Романюк. Його підтримали члени організації. Також з ініціативи Романа Павловича ми завітали до скульптура, хмільничанина Віктора Стукана, який і показав нам макет. Таким був перший крок до встановлення пам’ятника Кобзарю у м. Хмільнику.

Далі, одного весняного дня 1990-го, в центрі міста перед центральним мостом хмільничани побачили камінь вагою близько тони. З написом на таблиці «Тут буде пам’ятник Тарасу Шевченку». Камінь вночі був привезений з Крутнівського гранітного кар’єру, який подарував на той час начальник гранітного кар’єру Іван Нижник, а перевіз його Іван Тонкопієв. Згодом камінь освятив настоятель Свято-Троїцького храму м. Хмільника о. Іван. Однак як діяти далі? Часи були важкі, зарплату видавали купонами і товарами, одним словом безгрошів’я. Грошей на пам’ятник зовсім не було. На допомогу прийшли хмільничани, першими були педагоги першої міської школи на чолі з директором Миколою Гребенюком, до речі великим шанувальником творчості Тараса Шевченка.

Ініціативу підхопили працівники «Ощадбанку», які доклали 1200 крб. Потім були і краяни з с. Уланова. Так за пару тижнів на пам’ятник здали 62 організації. Усього набралася сума до 16 тисяч рублів. Ще через пару місяців до хмільницької толоки долучилася міська влада.

Відкривали пам’ятник двічі. Перше неофіційне відкриття відбулося 22 травня 1991-го на 130-річчя перепоховання Тараса Шевченка, а вже у серпні був проголошений Шевченківським.

Доленосною була ідея встановлення синьо-жовтого прапора у Хмільнику. У переддень відкриття пам’ятника Т. Г. Шевченку у нас зародилася ця ідея. Відкриття пам’ятника та підняття прапора було прив’язане до перепоховання Тараса Шевченка 22 травня 1991 року. Про підняття прапору знали лише рухівці. За годину до відкриття Роман Романюк повідомив очільника міста Миколу Бойка, що буде підняття прапора.

• Ви порушуєте …, не було ніякої домовленості.
• Не потрібно ніякої домовленості. Народ чекає змін, народ знає, що має бути піднятий прапор.

До честі Миколи Федоровича, він, як кажуть не був переляканий. Якщо оцінювати його дії, то зовні він заперечував, а внутрішньо – ніби давав згоду. Чому він та інші чиновники себе так поводили, зрозуміти не важко. У ті часи, коли керівною силою була КПРС, всі ми були від когось або від чогось залежні.

Тканину Роману Романюку передали зі Львова, а Юлія Драган за ніч пошила синьо-жовтий прапор. Уранці стяг освятив о. Іван у Мазурівській церкві.

22 травня 1991-го відбулось неофіційне відкриття пам’ятника Кобзарю. На відкритті пам’ятника професійно звучав хор учителів міста під керівництвом Романа Романюка, акомпаніатори Віктор Найко та Павло Дубовий, які виконували пісню «Реве та стогне Дніпр широкий». Піднімали стяг опівдні четверо чоловіків – Роман Романюк, Віктор Висоцький, Анатолій Драган та Павло Дубовий, адже прапор був важкий, висотою до десяти метрів, потрібно було його добре закріпити.

Цей прапор проіснував десь до 2000-х років. Ми його замінювали новим, а потім місце прапора перенесли ближче до річки, де й сьогодні він височіє.

Такою є у кількох словах історія початку незалежності у Хмільнику та встановлення пам’ятника Тарасу Шевченку у такі невизначені, переломні часи. Саме рухівці започаткували нову історію, на розвиток самостійної, вільної держави.

Для тих, хто хоче більше дізнатися про ті роки та встановлення пам’ятника Тарасу Шевченку у Хмільнику, за спогадами Павла Дубового, на відеохостинзі YouTube захоплюючий документально-краєзнавчий фільм «Шевченківське місто Хмільник».

Використані джерела

1. Усна розповідь Дубового Павла Васильовича, жителя м. Хмільника Вінницької області.
2. Паспорт на пам’ятник Т. Шевченку.

УДК 94:72](477.85-21)"18/19" 

Історико-архітектурна спадщина міста Сторожинець: втрачене обличчя

Олександр Гадинко,

магістр історії, учитель історії,

Сторожинецька гімназія

(м. Сторожинець, Чернівецького району Чернівецької області)

У даній статті мова йде про історичну та архітектурну спадщину минулого міста Сторожинець у австрійський та румунський періоди. Хронологічно це охоплює період кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. Актуальність цього повідомлення полягає в тому, що на сьогоднішній день немає систематичних та планових подальших досліджень у цій галузі історичної науки даного історичного поселення у вказаних хронологічних межах. Щоправда, такі повідомлення мали поодиноке місце та складають бібліографічну базу з даного питання.  Складність вивчення даного питання полягає ще в тому, що на сьогоднішній день у місті Сторожинець збереглися лише фрагментарні відомості архітектурних стилів, тобто містечко не дійшло до нашого покоління у такому вигляді, яким воно було у свій час. Це набагато ускладнює роботу дослідників, істориків, музеєзнавців, архітекторів, які працюють у цій царині науки. Втім, поодинокі та квартальні пам’ятки архітектури уцілілих будинків, що дійшли до нашого часу, дають уявлення про темпи та ступінь забудови та розвитку містобудування за вказаними періодами. Сьогодні завданням підростаючого покоління є збереження пам’яток такого типу, недопущення їх руйнації, взяття на облік та під охорону, примноження культурної спадщини для прийдешніх поколінь.

Ключові слова: поселення, містечко, архітектурна пам’ятка, модерн, неоренесанс, неоготика, класицизм, історизм, кірха, темпль.

This article deals with the historical and architectural heritage of the past of the city of Storozhynets in the Austrian and Romanian periods. Chronologically, this covers the period of the late nineteenth - first third of the twentieth century. The relevance of this report is that today there are no systematic and planned further studies in this area of historical science of this historical settlement within the specified chronological limits. However, such reports were isolated and constitute the bibliographic base on this issue.  The difficulty of studying this issue lies in the fact that today only fragmentary information about architectural styles has been preserved in Storozhynets, i.e. the town has not reached our generation in the form it was in its time. This greatly complicates the work of researchers, historians, museum experts, and architects working in this field. However, single and neighborhood architectural monuments of surviving buildings give an idea of the pace and degree of development and urban planning in these periods. Today, the task of the younger generation is to preserve monuments of this type, prevent their destruction, register and protect them, and enhance the cultural heritage for future generations.

Keywords: settlement, town, architectural monument, Art Nouveau, Neo-Renaissance, Neo-Gothic, classicism, historicism, temple.

Сторожинець – місто в Україні, в Чернівецькому районі Чернівецької області, розташоване біля підніжжя Карпат, на українсько-румунському етнічному кордоні. Місто Сторожинець – колишній адміністративний центр однойменного району. Сьогодні – центр Сторожинецької міської територіальної громади [2. с. 3], [11, с. 18–19].

Сторожинець перерізає важлива залізниця Чернівці – Глибока – Сторожинець – Берегомет з відгалуженням від Карапчева на Чудей, Красноїльськ. Найважливішими шосейними шляхами є Чернівці – Сторожинець – Красноїльськ, Глибока – Сторожинець – Вижниця та Кіцмань – Дубівці – Сторожинець. Через місто протікає річка Серет з притокою Малий Серет. Місто має автобусне сполучення з Чернівцями, а також з багатьма селищами й селами громади та області. Відстань до обласного центру становить близько 23 км і проходить автошляхом [1, с. 92], [4, с. 65].

Спеціальні дослідження переконливо свідчать, що топонім «сторожинець» походить від слова сторожа, тобто «варта», «охорона». Спочатку так називали сторожове укріплення, яке, можливо, розміщувалося на пагорбах вздовж лівого берега Серету. Яскравим підтвердженням цьому служить назва височини Storozynska, що знаходилась неподалік міста і зафіксована на карті 1886 р. Сьогодні  правильним твердженням є те, що назва міста походить від слова «сторожинець» – у давнину укріплений пункт, де перебувала сторожа. В іншому варіанті цього твердження говориться, що тут знаходився «сторожовий пост древніх русичів – сторожинець» [7, с. 190]. Очевидно, назва Сторожинця походить від слів «вартовий», «мешканець сторожового поселення». Можливо, тут знаходився один з форпостів Шипинської землі, але це потребує уточнення [8, с. 166].

Вперше в історичних джерелах Сторожинець згадується 18 лютого 1448 року в грамоті молдавського господаря Романа ІІ (1447–1448). До 1774 р. входив до складу Молдавського князівства. Впродовж 1774–1918 рр. був у складі Австрійсько-Угорської монархії. З 1918 по 1940 рр. входив до складу королівської Румунії [3, с. 34–36], [5, с. 31–33], [9, с. 42, 76].

Планувальна структура міста остаточно була сформована наприкінці XІX ст. Сторожинець – поселення радіального типу. Його перерізають 4 головні артерії – вулиці Чернівецька, Богдана Хмельницького, Пантелеймона Видинівського та Ольги Кобилянської. Всі вони відповідають напрямкам доріг на Чернівці, Красноїльськ, Вижницю – Кіцмань та Глибоку – Серет, перетинаються в центральній частині міста. Домінантами старовинного міського центру  Сторожинця є вежі ратуші (магістрату, вул. М. Грушевського № 6), костелу св. Анни (вул. Шевченка № 30) та св. Георгіївського храму (вул. Шевченка № 32). На розі вулиць Чернівецької та О. Кобилянської колись знаходились повітове управління, податкове відомство, мисливський клуб, крайова лікарня, крайове ветеринарне відомство, технічне відомство по управлінню дорогами та філіал крайового управління по регулюванню стану річок. Неподалік, впритул вулиці О. Кобилянської знаходилось сільськогосподарське управління та сільськогосподарська палата [10, с. 546–547], [1, с. 153–154].

Історичними вулицями міста слід вважати сьогоднішні вулиці М. Грушевського, Головну, Ю. Федьковича, тобто центр старого міста, де свого часу знаходився ринок, синагога, державні структури (муніципалітет). Сьогодні тут знаходяться будинок Сторожинецької міської ради, віддаленіше – будівля колишньої райдержадміністрації, поліційні та мілітарні установи (тепер це квартири колишньої військової частини). Тут же неподалік знаходився будинок юстиції (сьогодні це вул. Ватутіна).

Культова присутність храмів на вулицях Т. Шевченка, Ю. Федьковича, Б. Хмельницького, Чернівецької свідчить про етнічну структуру поселення того часу, його чисельність, місце розселення етнічних груп за чітким національним принципом: наприклад. вул. Чернівецька, П. Видинівського – українці, вул. Б. Хмельницького – німці, центр – євреї, поляки, околиці (Майдан, Білка) – румуни [2, с. 24–25].

За типовим проєктом 1970–1980-х рр. Сторожинець ввібрав нове обличчя ділового центру: універмаг, Будинок культури, поштамт, кінотеатр. Упродовж 1990–2000 рр. діловий центр міста зазнав певних коректив, проте в цілому залишився таким як колись. Сьогодні на нових вулицях міста (вул. Миколи Василька, Андрея Шептицького, Софії Окуневської, Осипа Маковея, Миру) постають сучасні одно -, дво- та триповерхові житлові будинки [10, с. 557–558].

На сьогодні частково збережений старий фонд міста періоду Австро-Угорщини в осередді міста, в центрі  перетину головних 4 вулиць: Чернівецької, Б. Хмельницького, П. Видинівського та О. Кобилянської, на місці перетину вулиць М. Грушевського та Головної. Частина житлових будинків того часу збереглася на вул. Т. Шевченка, М. Ватутіна, Н. Яремчука, І. Вільде. Так, будинки по вул. Чернівецькій № 6 (один з підрозділів Сторожинецької) та № 8 (Сторожинецький центр дитячої та юнацької творчості) зведені в стилі історизму та модерну. Тут простежується пізній класицизм з оздобними елементами фасадів  у формі неоренесансу. Костел святої Анни – яскравий приклад неоготики (вул. Шевченка № 30). Ратуша чудово поєднує пізню еклектику з елементами модерну (вул. М. Грушевського № 6). [2, с. 25–26]. У стилі історизму споруджені св. Юріївська церква (вул. Шевченка, № 32) та синагога (вул. Ю. Федьковича, № 12). Яскраві ознаки пізнього варіанту цього стилю відображені на вул. М. Грушевського № 10. Певною мірою збережена одно- та двоповерхова стара забудова міста по вул. І. Вільде, Б. Хмельницького, П. Видинівського, Т. Шевченка, М. Грушевського, Чернівецької. Двоповерховий будинок у стилі модерн розміщений на вул. О. Кобилянської, № 1. Декоративні мотиви сецесії присутні в оформленні фасадів на вулицях Головній, № 7, № 11, 28 червня, № 10. У стилі пізнього модерну виконаний колишній маєток Й. Оренштайна (вул. П. Видинівського) та будівля колишньої лютеранської кірхи. Сьогодні – це молитовний будинок Євангельських християн-баптистів по вул. Б. Хмельницького № 31. Окрім цього у місті діє протестантська громада адвентистів сьомого дня. Службу здійснюють в молитовному будинку по вулиці Миру [1, с. 154–155].

Чіткі ознаки «неорумунського стилю» представлені на парній стороні вул. П. Видинівсьского. Виразний приклад архітектури функціоналізму – будинок № 35 на вул. Чернівецькій. В будівлі палацового типу на вулиці П. Видинівського, № 3 в стилі необароко розміщений Сторожинецький факультет заочного навчання національної академії податкової служби України. На сьогодні у Сторожинці певною мірою збережена планувальна структура міста періоду Австро-Угорщини (1774–1918 рр.), значною мірою відображена провінційна архітектура кінця XIX – першої третини XX ст. у різних стильових варіантах.

У Сторожинці, на старому цвинтарі, знаходиться братська могила полеглих солдатів австро-угорської, німецької та російської армій, яка була утворена в повоєнний період з поодиноких могил, що знаходилися в околицях Сторожинця та прилеглих сіл. На могилі 1926 р. було споруджено пам’ятник, на вершині якого розташовувався традиційний для воєнних пам’ятників Першої світової війни (1914–1918 рр.) бронзовий орел. За часів радянського ладу пам’ятник був сплюндрований, зникли пам’ятні таблиці та бронзовий орел. Лише в 1993–1994 рр. численними стараннями римо-католицької парафії м. Сторожинець цей пам’ятник був відновлений, але не в оригінальному вигляді [6, с. 37]. Неподалік же знаходиться пам’ятний хрест жертвам політичних репресій 1940-х рр. Подібна пам’ятна стела жертвам політичних репресій була також споруджена на Майдані по вул. Б. Хмельницького (це околиця міста).

У центрі міста в парку в 1963 році встановлено пам’ятник українському письменнику Юрію Федьковичу [1, с. 154–155], [2, с. 26–27]. У місті встановлено стелу Небесної сотні (2014) та пам’ятник-погруддя Тарасові Шевченку (2015).

Характеризуючи історико-архітектурні риси та особливості поліетнічного містечка можна дійти наступних висновків.

Сукупність всіх історичних подій з життя багатонаціонального населення Сторожинця кінця XVIII – поч. XX ст. сьогодні відображається в усіх існуючих історико-культурних образах міста. Це поєднання всіх природних та соціальних чинників. Обличчя епохи донесло до нас неповторні архітектурні об’єкти культового призначення, ратушу, школи, лікарню, старі вулиці та будинки, декоративно-монументальні особливості будинків, стиль забудови та їх розміщення. В образах зафіксовані не лише неповторні архітектурні стилі, будівельні особливості зі шпилями та вежами міста, а й конструкції дахів з різними формами, залізні брами, флюгери, відображення фасаду, фронтонів, колон, екстер’єр та інтер’єр будівель, обличчя міфічних істот, скульптурно-архітектурні композиції кладовищ. Лише варто як слід придивитися до особливостей забудови старого міста, і стає зрозумілим краса та велич історико-культурної спадщини Сторожинця минулої епохи, його місце в архітектурній палітрі буковинського краю. І хоча сьогодні місто не є за своєю містобудівною композицією таким як Чернівці, проте цілком фактично вже працює над визначенням соціокультурної вартості та історико-архітектурного статусу. Адже, приймаючи заходи по охороні пам’яток архітектури, історії, культури та мистецтва, ми збережемо наше місто для своїх нащадків, примножимо культурну спадщину нашого народу, його історичне минуле. Уважне вивчення та збереження пам’яток архітектури міста є громадянським обов’язком. Не менш важливим є також шанобливе, тверезе, свідоме і гідне ставлення суспільства до національної пам’яті.

Усна історія як новий науковий напрям в історії, що інтенсивно розвивається з другої половини XX ст. і вже стає актуальним для української історичної науки теж може суттєво доповнювати минуле нашої країни, краю, регіону чи місцевості певними дослідження усного характеру. Це, як правило, особистісні розмови, інтерв’ю зі старожилами на ту чи іншу тематику, яка потребує додаткового вивчення та уваги зі сторони істориків, дослідників. Такі опитування старожилів, наприклад автором, здійснювались ще у 1999–2000-х рр. з приводу вивчення питання походження, виникнення Сторожинця, розселення перших поселенців, зникнення містобудівної спадщини. Це були інтерв’ю біографічного характеру, фіксування суб'єктивних знань окремих людей про епоху, в якій вони жили. Ці знання минулого, які перейшли від попередніх поколінь (усна історія) до нас, допомагають співвідносити факти і гіпотези, суб’єктивні судження, їх значення для регіональної історії та їх дослідників. Особисті спогади людей про певні події чи досвід, який вони пережили колись у минулому, складають цінні усні свідчення, які формують цілісну історичну картину. Саме ці донаукові знання та уявлення соціуму про наше спільне минуле є виміром індивідуальної та колективної пам’яті, яка сповна доповнює історичне минуле та в подальшому формує історичну науку як повноцінну галузь людського суспільства.

Дод. 1

Назви головних вулиць періоду Румунії (1918–1940 рр.) та їх сучасні відповідники

1. Г. Дуки (Черновітцерштрассе за Австро-Угорщини) – вул. Чернівецька.
2. Янку Флондора (Ропчерштрассе) – ім. О. Кобилянської.
3. Короля Фердинанда (Панкаштрассе) – ім. П. Видинівського.
4. Янку Ністора (Буденітцерштрассе) – ім. Б. Хмельницького.

Дод. 2

Найважливіші споруди та громадські об’єкти колись і сьогодні

1. Міський парк – парк ім. Ю. Федьковича. Сьогодні в цьому парку знаходиться меморіал – братська могила загиблих воїнів Другої світової війни (1941–1945 рр.) та пам’ятник буковинському письменнику Ю. Федьковичу (1834–1888 рр.).
2. Народний сад – центральний парк міста «Юність». Тут же неподалік знаходилась міська лазня. Сьогодні в парку «Юність» встановлено пам’ятний обеліск воїнам-афганцям (1979–1989 рр.).

Дод. 3

Перелік пам’ятників та їх сучасні відповідники

1. Пам’ятник невідомому солдату – знаходився на теперішній вулиці ім. Т. Шевченка, між Св. Юріївською церквою та костелом Св. Анни.
2. Військовий пам’ятник загиблих воїнів Першої світової війни – сьогодні це монумент загиблих вояків Першої світової війни 1914–1918 рр., відреставрований римо-католицькою парафією в 1993–1994 рр.

Список використаних джерел

1. Антошкіна, Л. Особливості Буковинського пограниччя: історія культурного полілогу / Л. Антошкіна, О. Гадинко. – Донецьк : Ноулідж, 2010. – 237 с.
2. Гадинко, О. Сторожинець: мандрівка крізь віки – Чернівці : Прут, 2013. – 208 с.
3. Буковина. Історичний нарис. – Чернівці : Зелена Буковина, 1998. – 416 с.
4. Жалоба, І. Інфраструктурна політика австрійського уряду на північному сході монархії в останній четверті XVIII – 60-х роках XIX ст. (на прикладі шляхів сполучень). – Чернівці : Книги – XXI, 2004. 520 с.
5. Жуковський, А. Історія Буковини. – Чернівці : Час, 1994. – Ч. 2. – 224 с.
6. Заполовський, В. Слідами забутої війни в Буковині: Військово-історичний нарис, воєнні могили Першої світової війни в Північній Буковині, догляд воєнних могил / В. Заполовський, С. Осачук. – Чернівці : Молодий буковинець, 1998. – 48 с.
7. Карпенко, Ю. В. Топонімія Буковини. – Київ : Наукова думка, 1973. – 238 с.
8. Коваль, А. П. Знайомі незнайомці. Походження назв поселень України. – Київ : Либідь, 2001. – 304 с.
9. Квітковський, Д. Буковина, її минуле і сучасне / Д. Квітковський, Т. Бринзан, А. Жуковський. – Париж-Філадельфія-Детройт : Зелена Буковина, 1956. – 966 с.
10. Малишко, В. М. Сторожинець / Історія міст і сіл Чернівецької області. – Київ : УРЕ, 1969. – С. 546–558.
11. Речмедін, А. П. Сторожинець. – Ужгород : Карпати, 1977. – 63 с.
12. Тимощук, Б. О. Знай і вивчай свій рідний край // Радянське село. – 1963. – 13 черв.

УСНА ІСТОРІЯ ТА ВИКЛИКИ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ 

УДК 37-047.86(477.72)"364"+343.14-054.73"2022/2024"]:341.3(470:477)

Руйнування освітнього середовища Херсонської області державними органами рф
на основі свідчень внутрішньо переміщених осіб (2022–2024 рр.)

Сергій Адамович,

доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри теорії та історії держави і права
Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника
(м. Івано-Франківськ)

У статті проаналізовано здійснення державними органами рф руйнування освітнього середовища Херсонської області на основі свідчень внутрішньо переміщених осіб як елемент окупаційної політики росії стосовно української нації. Автор стверджує, що обстріли освітньої інфраструктури Херсонщини російськими військами носять цілеспрямований характер, індоктринація та русифікація українських дітей і молоді має комплексний характер і є частиною геноциду рф щодо українців, освітяни та науковці на окупованих територіях Херсонської області піддаються репресіям за проукраїнську позицію. Дії військово-політичного керівництва рф по відношенню до українського освітнього середовища порушують численні міжнародно-правові норми.

Ключові слова: Херсонська область, російська окупація України, русифікація освіти, індоктринація дітей і молоді, знищення росіянами українського освітнього простору, репресії щодо українських освітян і науковців.

This article analyzes the destruction of the educational environment of the Kherson region by Russian state authorities based on the testimonies of internally displaced persons as an element of russia’s occupation policy towards the Ukrainian nation. The author claims that the shelling of the educational infrastructure of the Kherson region by russian troops is purposeful, indoctrination and russification of Ukrainian children and youth are complex and are a part of the russian genocide towards Ukrainians, educators and scientists in the occupied territories of the Kherson region are subject to repressions for their pro-Ukrainian position. The actions of the military and political leadership of the russian federation towards the Ukrainian educational environment violate numerous international legal norms.

Keywords: Kherson region, russian occupation of Ukraine, russification of education, indoctrination of children and youth, destruction of the Ukrainian educational space by russians, repressions towards Ukrainian educators and scientists.

Після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну державні чинники рф розпочали руйнування освітнього середовища, використовуючи його як ефективний інструмент для знищення української ідентичності (витравлювання української культурної спадщини та мови, нав’язування російських наративів, сприяння асиміляції і втраті національної самосвідомості). Російські агресори здійснюють на окупованих територіях русифікацію та індоктринацію дітей і молоді, піддають репресіям українських освітян і науковців. Українські території, що не перебувають під безпосереднім контролем росії зазнають цілеспрямованого руйнування освітньої інфраструктури – знищення в результаті обстрілів шкіл, дошкільних закладів, університетів тощо. Попри це частина навчальних і наукових центрів цивілізованого світу продовжує співпрацювати з російською системою освіти.

На сьогодні, у світовій науці лише почали з’являтися перші доктринальні публікації, що стосуються руйнації державними органами рф українського освітнього середовища. У них уже є присутні оцінки про те, що росія під час війни свідомо знищує освітню галузь України. Однак, вони не базуються на значному джерельному матеріалі.

Так, сучасні дослідження, свідчення очевидців і дані відкритих джерел дозволяють стверджувати, що руйнацію освіти росіяни використовують як один з гібридних засобів у веденні війни щодо України. Відзначимо, що у 2023 р. дослідники Лабораторії гуманітарних досліджень Єльської школи громадського здоров'я (Хошнуд К., Раймонд Н., Ховарт К.) опублікували працю, яка присвячена російській систематичній програмі перевиховання та усиновлення дітей України [35]. Польська дослідниця І. Замковська аналізує вплив війни на основні характеристики освіти як права людини в чотирьох освітніх середовищах: на території України, на окупованій території, у таборах перевиховання в Російській Федерації та в окремих європейських країнах, що приймають українських біженців від війни і вважає, що освіта є потужним знаряддям війни проти майбутнього української нації [41]. Проблеми застосування міжнародного публічного права в механізмі запобігання порушенням миру в умовах збройної агресії Російської Федерації проти України торкалися С. Адамович, О. Гнатів, Ю. Микитин [1; 11]. Перспективи притягнення до відповідальності за порушення прав дітей в Україні проаналізувала І. Басиста [2]. Міжнародний досвід та українські реалії захисту прав дітей на окупованих територіях зачеплені в публікації І. Щебетун, Т. Міхайліної [40]. Становище дітей на окупованих територіях з 2014 р. і освітній процес в ДНР/ЛНР досліджується О. Караман, О. Хоменко [17; 37]; руйнування освітньої інфраструктури з 2014 р. рф – І. Грідіною [10]. У працях О. Висувень, В. Молоткової, Ю. Фігурного, Н. Брегунець знайшло відображення становище освіти на окупованих територіях в контексті релігійних свобод [9]. О. Пашкова на підставі аналізу діяльності воєнізованих таборів в ДНР/ЛНР визначила першорядні аспекти їхньої роботи, головних суб’єктів, особливості функціонування тощо [26]. Проблеми зростання насильства проти українських вчителів, зменшення або повне припинення навчання та деградація інфраструктури на окупованих територіях вивчені у статті Ю. Ненько, О. Орендарчук, Ю. Присяжнюк, О. Шевченко [25].

У зв’язку з вище наведеним, автор на основі аналізу даних з відкритих джерел, свідчень більше 1000 очевидців/свідків російських злочинів, які були зібрані Центром документування та дослідження воєнних злочинів Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника проведе аналіз дій російської влади задля знищення освітнього середовища в Херсонській області, що зазнала руйнівного впливу російської окупації. Результати дослідження будуть корисними для реалізації міжнародної інформаційної політики державних органів влади України. Крім того, вивчення засобів і методів російської влади, які вона застосовує для знищення української освіти та її русифікації, а також аналіз наслідків злочинних дій росіян в освітній галузі дозволить дати узагальнену картину для світової науки, що буде сприяти протидії пропагандистським кліше російської псевдонауки, що виправдовує російську агресію і продовжує проштовхувати путінську пропаганду про укрнацистів, звільнення від репресій «руського міра» і т. д.

Предметом дослідження в статті є аналіз дій російської влади, які спрямовані на цілеспрямоване руйнування шкільної інфраструктури, карально-репресивні заходи щодо українських науково-педагогічних кадрів, русифікацію, індоктринацію учнівської та студентської молоді. Для дослідження свідомо вибрано освітнє середовище Херсонської області, оскільки завдяки тривалому терміну російської окупації на цих територіях влада рф широко застосувала репресії щодо вчительських колективів і розгорнула активну діяльність з русифікації закладів освіти. Окрім цього, в області знищена обстрілами велика кількість освітніх закладів.

Автор статті у своєму дослідженні користуватиметься як загальними методами наукового пізнання (аналіз і синтез, сходження від абстрактного до конкретного, системний та організаційний аналіз, синергетичний підхід, моделювання та прогнозування), так і спеціально-науковими методами (інституціональний метод, порівняльно-правовий, статистичний тощо).

Відзначимо, що агресія Росії поставила під сумнів право на освіту в Україні як фундаментальне право людини в усіх аспектах. Як визначено у заувазі загального порядку № 13 Комітету ООН з економічних, соціальних і культурних прав від 8 грудня 1999 р., «освіта є як правом людини сама по собі, так і незамінним засобом реалізації інших прав людини» [36]. За підрахунками ЮНІСЕФ на середину літа 2022 р., у середньому 22 школи за день пошкоджувалися в Україні внаслідок атак росіян і щонайменше дві дитини гинули та ще більше отримували поранення [8]. Згідно з інформацією Міністерства освіти і науки України від бомбардувань і обстрілів руйнувань зазнали 3798 навчальних закладів, 365 ліквідовано, з них 61 заклад був зруйнований і 301 пошкоджений в Херсонській області [43]. Відзначимо, що згідно з офіційною статистикою, станом на 5 серпня 2024 р. в результаті воєнних дій загинуло 564 дитини, 1495 – зазнало поранень, до Російської Федерації з тимчасово окупованих територій депортовано 19546 українських дітей, де вони піддаються примусовому перевихованню [13].

Попри швидку окупацію на початку широкомасштабного вторгнення у 2022 р. значної частини Херсонської області росіянами, в результаті ворожих обстрілів було поруйновано багато освітніх закладів. Так, у селі Чорнобаївка поблизу Херсона в результаті артилерійських обстрілів в перші дні війни було зруйновано школу і дитсадок [16]. У самому Херсоні були пошкоджені школи № 24, 36, інтернат для дітей-сиріт на вул. Кулика [14]. Як згадує О. Маліченко підставою для обстрілу школи № 24 стало лише те, що «1 березня 2022 р. в школі № 24 підлітки кидали петарди в сторону військових рф, після цього російський танк вистрілив в школу, діти, правда, втекли» [22]. Обстріли освітніх закладів тривали і після окупації росіянами населених пунктів Херсонщини. Так, 14 квітня 2022 р. ракета потрапила в школу с. Посад-Покровське, розбила все приміщення [34].

Частими були випадки, коли росіяни облаштовували в освітніх закладах катівні або розквартировували в них свої гарнізони. Так, у селі Бургунка Тягинської сільської ради у дитсадку в підвалі «всіх, хто за Україну закривали на кілька днів туди. Атовців били, заставляли рити окопи» [7]. У село Новомиколаївка Скадовського району окупанти зайшли в перший же день війни, заселилися в школу, цивільні будинки і музичну школу, залякували місцевих за підтримку України, застосовували фізичне насилля, викрадали людей [12]. Російські солдати не тільки розквартировувалися в школах, а як у Рибальченській школі «страшно понагаджували, а потім жили в покинутих двоповерхових будинках» [28].

У Новій Каховці росіяни вивезли зі школи № 1 ім. О. Довженка меблі. Директора цієї школи О. Якубову тримали в підвалі за українську позицію 6 днів. Також директора школи № 3 І. Дубас тримали у підвалі за проукраїнську позицію. Натомість директор школи № 1 Л. Гришиніна пішла на колаборацію з окупантами і збирала ноутбуки наче для роботи в школі [27].

На окупованих територіях на місцеву владу чинився тиск із вимогою знову відкрити школи, оскільки окупаційні сили прагнули сигналізувати про повернення до «нормального життя» та святкувати «мир», який Росія нібито подарувала місцевим громадянам. Зокрема, в селищі Іванівське Генічеської міської ради росіяни освітній процес відновили в школі 14 травня 2022 р., а 25 травня вже був останній дзвоник, і виписали атестати про завершення середньої школи [15].

Як зауважує Т. Журженко, у цій ситуації онлайн-навчання, запроваджене українськими школами протягом двох років пандемії, було не просто прагматичним рішенням, а актом пасивного опору, який дозволив хоча б тимчасово обійти прямий вплив окупаційних військ. На початку квітня 2022 р. Міністерство освіти офіційно дозволило школам самостійно вирішувати, коли закінчувати навчальний рік залежно від місцевих умов. Школам також наказали перевести всіх учнів до наступного класу та призупинити іспити в кінці року. Передчасне завершення навчального року на окупованих територіях також було стратегією уникнення тиску з метою співпраці [42]. Відповідно в окупованих містах, селищах та селах, які після окупації мали доступ до інтернету та мали змогу навчатися, українські освітяни продовжували працювати дистанційно. Наприклад, у Херсоні за інформацією центру Cedos школи працювали без змін, вчителі створювали відеозаняття та спілкувалися з учнями у соціальних мережах або телефоном [24].

Проте українські педагоги, які продовжували залишатися під окупаційною владою, ризикували своїм життям, адже відбувалися викрадення окупантами вчителів через нібито їхню допомогу українським військовим. Відомий випадок із проректором Херсонського державного університету М. Вінником та вчителькою В. Андрушею, яку незаконно вивезли та утримували на території рф [8].

14 червня 2022 р. російські військові розпочали захоплення Херсонського державного університету. Як згадував проректор університету М. Вінник, «троє озброєних російських військових прийшли до свідка і сказали, що потрібно зустрітися з представниками військової адміністрації Херсона від рф. Його відвезли за адресою (вул. 295 Херсонської стрілецької дивізії, 1 а), де його разом з іншими утримували впродовж трьох днів» [6]. Натомість В. Кутіщев згадує, що йому, як працівнику університету, російські військові, що хотіли забрати навчальні прилади, «погрожували відрізати ногу електричними щипцями та завдали удару по голові прикладом автомату» [21]. Студент Д. Шулєв пам’ятає, що «14 червня мали бути державні іспити, але рускі вирішили захопити університет, прийшла секретар кафедри і сказала: «До нас прийшли гості», і ми чорним ходом порозходилися додому» [39]. 20 червня 2022 р. росіяни «зайшли в гуртожиток № 2 університету і заставляли студентів виселитися до кінця червня. Вони виносили з гуртожитку мікрохвильовки, чайники… для свого користування» [4].

З початком нового навчального року у 2022 р. призначена Москвою влада посилила тиск на педагогічний колектив і завучів з метою приведення їх до російських стандартів освіти. Директорам шкіл погрожували; деякі були викрадені і зазнали репресій. Якщо директори не бажали співпрацювати, їх заміняли лояльними до Росії особами з необхідною кваліфікацією або без неї. Зокрема в Херсоні окупанти вимагали персональні дані учнів, які адміністрації шкіл знищували, ховали документи учнів і персоналу [18]. У вересні 2022 р. сильно тиснули на вчителів школи № 56, примушували і заставляли йти працювати за російськими програмами [22].

Як згадувала вчителька О. Жукова з Новотроїцької селищної ради, «у школі змушували до співпраці за російськими програмами і погрожували фізичною розправою... переховувалася, шукали дома, але не знайшли. Виїхали, коли школа запустилася і в мені пропала необхідність. Багато вчителів переслідували... Колаборантів багато. Сторож читає тепер географію. Не важливо, щоб була освіта, роблять з цього картинку» [15].

Однак, оскільки дуже мало місцевих вчителів бажали співпрацювати, волонтерів набирали із Росії. За даними незалежного російського ЗМІ «Медіазона», у 2022 р. зголосилося понад 200 вчителів з Росії [42]. Репресій зазнавали і батьки. Так у с. Максима Горького батьків, які не давали дитину у школу/садок російський, залякували, що позбавлять батьківських прав [29]. Подібна ситуація була в селищі Велика Лепетуха, де російська влада заставляла, щоб батьки віддавали дітей у школу, де викладали проросійські вчителі. Якщо батьки не віддавали, то окупаційна влада погрожувала їм, що заберуть дітей [33].

Очевидці також свідчать, що в селі Подо-Калинівка Ювілейної сільської ради люди почали виїжджати, щоб не давати в російську школу і там навчання не розпочалося [38]. В селі Ювілейне примусово заставляли іти в школу, якщо родини відмовлялися, то забирали дитину в батьків [31].

Ще одним напрямком впливу на українських дітей стала часто без дозволу батьків примусова депортація та перевиховання. Ще у 2014 р. українських дітей з окупованих Росією та проксі районів привозили в так звані літні табори. З лютого 2022 року він поширився на новоокуповані території Запорізької, Харківської, Херсонської, Донецької та Луганської областей. Однак справжньою метою організаторів табору був акцент на російській мові, інтеграція в російське життя, її культуру, суспільство, її версію історії, військову підготовку. Різні навчальні предмети викладалися за російськими стандартами освіти. Деякі табори були розміщені в регіональних університетах по всій Росії та мали на меті заохотити вступ до університетів депортованих українців [41, с.10–11]. Незаконна політика депортації була визнана військовими злочинами та створила основу для видачі Міжнародним кримінальним судом 17 березня 2023 р. ордерів на арешт двох ключових злочинців В. Путіна та пані М. Львової-Бєлової, «за воєнний злочин у вигляді незаконної депортації населення та незаконного переміщення населення з окупованих територій України до Російської Федерації на шкоду українським дітям» [30].

Військову підготовку неповнолітніх із тимчасово окупованих територій у воєнізованих таборах можна розглядати як порушення Закону України «Про охорону дитинства», що забороняє пропаганду війни, а також навчання дітей з метою використання у збройних конфліктах або насильницьких діях, спрямованих на повалення державної влади чи порушення територіальної цілісності. Зомбування дітей у цьому напрямку свідчить про намір військово-політичного керівництва росії та підконтрольних їй окупаційних адміністрацій вербувати і використовувати місцеву молодь у збройному конфлікті проти України [26, с. 30–31].

Після звільнення Херсона ЗСУ обстріли міста і звільнених територій області лише загострилися. І як згадував В. Васецький, вони були «неприцільні, хаотичні» [5]. У Херсоні у 2023 р. постраждали від обстрілів школи № 9, 27, 34, ряд дитячих садочків, багато разів обстрілювалась Херсонська державна морська академія, був пошкоджений Херсонський політехнічний коледж [32; 23; 20; 19]. За підрахунками автора протягом жовтня 2023 – частини січня 2024 рр. руйнувань у результаті обстрілів зазнали не менше 15 освітніх закладів на деокупованих територіях області. Свідченням масштабів обстрілів є те, що 13 травня 2024 р. одна з шкіл Херсона була обстріляна вже в п’ятий раз [3].

Отже, на прикладі освітнього середовища Херсонської області можемо стверджувати, що українська система освіти цілеспрямовано стала мішенню та була використана росією як інструмент війни у 2022–2024 рр., з порушенням усіх елементів освітніх прав та міжнародного права. З початком агресії освітні заклади області цілеспрямовано зазнають руйнувань у результаті обстрілів, приміщення шкіл і садків окупанти використовують як бази для особового військового складу чи місця для тортур. На окупованих територіях росіяни з порушенням міжнародно-правових норм розгорнули широкомасштабну діяльність з ціллю русифікації, примусового наповнення дитячої свідомості російськими імперськими наративами історії та культури, мілітаризації освіти. Водночас репресій зазнають українські педагоги і науковці, що відмовляються співпрацювати за окупаційними освітніми програмами. В подальшому, ґрунтовних наукових студій потребує також «система військово-патріотичного виховання» на окупованих територіях для вироблення механізмів протидії впливу російської федерації на молодь України.

Джерела

1. Адамович С., Микитин Ю. Перспективи притягнення до кримінальної відповідальності росіян за воєнні злочини в Україні в контексті реалізації конституційного права на судовий захист. Проблеми реалізації норм Конституції України в умовах воєнного стану (присвячена 30-й річниці створення Навчально-наукового юридичного інституту Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника): матеріали міжнародної науково-практичної інтернет-конференції (м. Івано-Франківськ, 27 червня 2022 року). Івано-Франківськ: Прикарпат. нац. ун-т ім. В. Стефаника, 2022. С. 94–106.
2. Басиста І. Перспективи притягнення до відповідальності за порушення прав дітей в Україні та злочини щодо дітей, скоєні російськими загарбниками під час широкомасштабної війни, розв’язаної Росією 24 лютого 2022 р. (співробітництво із Міжнародним кримінальним судом). Конституційні права і свободи людини та громадянина в умовах війни та післявоєнний період: матеріали наукового семінару (23 червня 2022 р.) / упоряд.: Д. Є. Забзалюк, М. В. Ковалів, М. Т. Гаврильців, Н. Я. Лепіш. Львів: ЛьвДУВС, 2023. С. 13–17.
3. Бєлякова К. Військові РФ вп'яте обстріляли школу у Херсоні: які наслідки атак правобережжя. URL: https://suspilne.media/kherson/745581-vijskovi-rf-vpate-obstrilali-skolu-u-hersoni-aki-naslidki-atak-pravoberezza/ 
4. Бушманова К. м. Херсон Херсонської області. Опитано свідка 15.11.2022 р. Архів ННЮІ Прикарпат. нац. ун-ту ім. В. Стефаника.
5. Васецький В. м. Херсон Херсонської області. Опитано свідка 09.03.2024 р. Архів Навчально-наукового юридичного інституту (далі Архів ННЮІ Прикарпат. нац. ун-ту ім. В. Стефаника) Прикарпат. нац. ун-ту ім. В. Стефаника.
6. Вінник М. м. Херсон Херсонської області. Опитано свідка 16.11.2023. Архів ННЮІ Прикарпат. нац. ун-ту ім. В. Стефаника.
7. Воєвода А. с. Бургунка Тягинської сільської ради Бериславського району Херсонської області. Опитано свідка 15.11.2022 р. Архів ННЮІ Прикарпат. нац. ун-ту ім. В. Стефаника.
8. Втрати української системи освіти через війну: інфраструктура та людський капітал. Частина 2. URL: https://osvitanalityka.kubg.edu.ua/2022/07/15/ 
9. Vysoven О., Figurnyi Y, Molotkina V, Brehunets N. Repressive policy of the occupiers during the declared Russian-Ukrainian hybrid war against religious communities of Ukraine 2014-2022. Occasional papers on religion in Eastern Europe (July 2022) XLII, 6. P.14–35.
10. Грідіна І. М. Освітянський фронт війни на Сході України. Вісн. Маріупольського держ. ун.-ту. Серія: історія, політологія. 2016. Вип. 16. С. 199–208.
11. Hnativ О. Public International Law in the Mechanism for Preventing Violations of Peace in the Context of an Armed Aggression by the Russian Federation on Ukraine. Pakistan Journal of Criminology. 2023. Vol.15. No 02. 293–303.
12. Дем’янов С. с. Новомиколаївка Новомиколаївської сільської ради Скадовського району Херсонської області. Опитано свідка 15.11.2022 р. Архів ННЮІ Прикарпат. нац. ун-ту ім. В. Стефаника.
13. Діти війни. URL: childrenofwar.gov.ua. 
14. Дмитренко Ю. с. Чаплинка Чаплинської селищної ради Каховського району Херсонської області. Опитано свідка 27.04.2022. Архів ННЮІ Прикарпат. нац. ун-ту ім. В. Стефаника.
15. Жукова О. с. Новотроїцьке Новотроїцької селищної ради Генічеського району Херсонської області. Опитано свідка 14.12.2023 р. Архів ННЮІ Прикарпат. нац. ун-ту ім. В. Стефаника.
16. Ільницька Н. с. Киселівка Чорнобаївської сільської громади Херсонського району Херсонської області. Опитано свідка 06.12.2022 р. Архів ННЮІ Прикарпат. нац. ун-ту ім. В. Стефаника.
17. Караман О. Л. Соціальні характеристики дітей і молоді – жертв гібридної війни на сході України. Вісн. Луган. нац. ун-ту імені Тараса Шевченка. Серія: Педагогічні науки. 2019. № 1. С. 14–23.
18. Количатка І. м. Херсон Херсонської області. Опитано свідка 28.11.2023 р. Архів ННЮІ Прикарпат. нац. ун-ту ім. В. Стефаника.
19. Кописова К. м. Херсон Херсонської області. Опитано свідка 08.02.2024 р. Архів ННЮІ Прикарпат. нац. ун-ту ім. В. Стефаника.
20. Курлова В. м. Херсон Херсонської області. Опитано свідка 08.02.2024 р. Архів Навчально-наукового юридичного інституту Прикарпат. нац. ун-ту ім. В. Стефаника.
21. Кутіщев В. м. Херсон Херсонської області. Опитано свідка 16.11.2022 р. Архів ННЮІ Прикарпат. нац. ун-ту ім. В. Стефаника.
22. Маліченко О. м. Херсон Херсонської області. Опитано свідка 09.02.2024. Архів ННЮІ Прикарпат. нац. ун-ту ім. В. Стефаника.
23. Муріна Т. м. Херсон Херсонської області. Опитано свідка 25.10.2023 р. Архів ННЮІ Прикарпат. нац. ун-ту ім. В. Стефаника.
24. Назаренко Ю., Когут І., Жерьобкіна (пер.), Машкова Т. Освіта на окупованих територіях (24 лютого – 30 квітня 2022). URL: https://cedos.org.ua/en/researches/education.
25. Nenko Y., Orendarchuk O., Prysiazhniuk Y., Shevchenko O. Ukrainian education during War: a scoping. Revista praxix educacional. V. 19. N. 50. P. 1–18.
26. Пашкова О. Воєнізовані табори для неповнолітніх на тимчасово окупованих територіях Донецької і Луганської областей: організаційний і змістовий аспекти роботи. Укр. іст. журн. Число 1. С. 20–35.
27. Пенізєва С. м. Нова Каховка Каховського району Херсонської області. Опитано свідка 08.02.2023. Архів ННЮІ Прикарпат. нац. ун-ту ім. В. Стефаника.
28. Рижова І. с. Рибальче Скадовського району Херсонської області. Опитано свідка 19.01.2023. Архів ННЮІ Прикарпат. нац. ун-ту ім. В. Стефаника.
29. Свінціцька А. с. Максима Горького Максимо-Горьківської сільської ради Бериславського району Херсонської області. Опитано свідка 25.10.2023 р. Архів ННЮІ Прикарпат. нац. ун-ту ім. В. Стефаника.
30. Situation in Ukraine: ICC judges issue arrest warrants against Vladimir Vladimirovich Putin and Maria Alekseyevna Lvova-Belova. URL: Situation in Ukraine: ICC judges issue arrest warrants against Vladimir Vladimirovich Putin and Maria Alekseyevna Lvova-Belova | International Criminal Court (icc-cpi.int).
31. Скорич Т. с. Ювілейне Ювілейної сільської громади Херсонського району Херсонської області. Опитано свідка 10.08.2023 р. Архів ННЮІ Прикарпат. нац. ун-ту ім. В. Стефаника.
32. Слов’янина А. с. Степанівка Херсонської міської ради Херсонського району Херсонської області. Опитано свідка 29.08.2023 р. Архів ННЮІ Прикарпат. нац. ун-ту ім. В. Стефаника.
33. Соляник Д. смт. Велика Лепетиха Великолепетиської селищної ради Каховського району Херсонської області. Опитано свідка 08.02.2024 р. Архів ННЮІ Прикарпат. нац. ун-ту ім. В. Стефаника.
34. Стрильникова О. с. Посад-Покровське Чорнобаївської сільської громади Херсонського району Херсонської області. Опитано свідка 15.06.2023. Архів ННЮІ Прикарпат. нац. ун-ту ім. В. Стефаника.
35. Khoshnood K., Raymond N., Howarth C. Russia’s Systematic Program for the Re-education and Adoption of Ukraine’s Children. Humanitarian Research Lab at Yale School of Public Health. 2023. URL: https://hub.conflictobservatory.org/portal/sharing/rest/content/items/97f919ccfe524d31a241b53ca44076b8/data 
36. N. Economic and Social Council, Committee on Economic, Social and Cultural Rights. (1999). Implementation of the International Covenant on Economic, Social and Cultural Rights. General comment No. 13 (Twenty-first session, 1999). The right to education (article 13 of the Covenant). URL: https://undocs.org/E/C.12/1999/10 
37. Хоменко О. Довгий тунель без світла в кінці: середня школа на теренах «народних республік» у перший рік російсько-української війни. Українознавство. 2016. № 2. С. 8–17.
38. Хом’як А. м. Херсон Херсонської області. Опитано свідка 08.11.2022 р. Архів ННЮІ Прикарпат. нац. ун-ту ім. В. Стефаника.
39. Шулєв Д. м. Херсон Херсонської області. Опитано свідка 15.11.2022 р. Архів ННЮІ Прикарпат. нац. ун-ту ім. В. Стефаника.
40. Щебетун І. С. Міхайліна Т. В. Захист прав дітей на окупованих територіях: міжнародний досвід та українські реалії. Політичне життя. 2019. № 2. С. 33–37.
41. Zamkowska I. The System of Education as an Instrument of War in the Russia-Instigated. Ukrainian Crisis International. Journal of Education Reform. Р. 1–21.
42. Zhurzhenko Education Under Fire: The Ukrainian School System Under Occupation. Centre for East European and International Studies (ZOiS). 2022. 29. URL: https://www.zois-berlin.de/en/publications/zois-spotlight/education-under-fire-the-ukrainian-school-system-under-occupation. 
43. 7 мільйонів дітей війни в Україні. URL: https://saveschools.in.ua/en/ 

УДК 94(477.72-074)"2022"(047.53)

Чайковський Василь Миколайович: «Я хочу, щоб молодь не забувала, що йде війна, що люди гинуть, що ці уламки, з яких я роблю вироби, не тільки ранять, калічать, вони вбивають. Кожен уламок – це чиєсь життя» 

Галина Слотюк

У статті подано усноісторичні свідчення  Чайковського Василя Миколайовича про період перебування під окупацією військ рф в селищі Антонівка Херсонської області.

Ключові слова: російсько-українська війна, окупація, Херсон, Херсонська область, художня творчість.

The article presents the oral historical testimony of Vasyl Mykolayovych Tchaikovsky about the period of his stay under the occupation of Russian troops in the village of Antonivka, Kherson region.

Keywords: Russian-Ukrainian war, occupation, Kherson, Kherson region, artistic creativity.

Чайковський Василь Миколайович, 03.12.1964, пенсіонер, майстер спорту з боротьби, працював викладачем фізичної підготовки, підполковник міліції, художник, створює інсталяції з уламків бомб, снарядів, мін та ракет. Фотографує місця обстрілів рф херсонської землі, мешканець селища Антонівка Херсонської області.

Запис здійснено 12.06.2024, після відкриття виставки митця Василя Чайковського «Жахливі квіти війни» та презентації його книги «Спогади про окупацію, обстріли та художню творчість» у відділі художньої культури та мистецтв ВОУНБ ім. В. Отамановського.

В. Ч.: 3 грудня 1964 року я народився в Бєлорусії, місті Барановичі Брестської області. На той час мій татко служив у радянській армії… Після того як він закінчив службу, ми переїхали з сім’єю на вотчину батька – в Антонівку¹. І з тих пір я проживав в Антонівці. Закінчив Антонівську середню школу. Поступив в інститут імені Крупської, теперішній Херсонський державний університет, на філологічний факультет. Після першого курсу мене забрали до лав радянської армії. Я відслужив два роки. Прийшов з армії і продовжив навчання в інституті. З одинадцяти років я займався спортом. Виконав нормативи майстра спорту. Брав участь у багатьох змаганнях. Об’їздив весь радянський союз. Нас безкоштовно возили на змагання. Якщо займав якісь місця, то отримував премії.

Після закінчення інституту я попрацював рік інструктором по спорту і мене запросили в міліцію викладачем з фізичної підготовки. Це було у вісімдесят дев’ятому році. Після того як я пройшов підготовку, мені присвоїли звання лейтенанта. І весь час від лейтенанта до підполковника я працював у школі міліції.

Після того як я пішов на пенсію, продовжив займатися спортом, став тренером. Я є головою Херсонського осередку Всеукраїнської федерації фрі-файту.

П’ятнадцять років я пропрацював тренером. Тренував дітей, дорослих. Ми їздили на змагання. В мене є призери України (важко зітхає). Це було до двадцять четвертого лютого двадцять другого року. Після цього, коли почалася повномасштабна війна, ці орки-росіянці² прийшли на нашу землю, мій час зупинився. Моє життя можна було розділити на багато частин… Дуже багато було падінь, але час стоїть для мене.

Початок війни я зустрів в Антонівці. Чотири дні нас бомбили дуже сильно. Після чого чотирнадцять днів без їжі. Ми були забуті й відрізані від цивілізації, від Херсону – без води, без світла, без газу. Березень місяць був дуже холодний. Виживали як могли. Після чотирнадцяти днів, коли окупація вже пішла, орки почали проводити світло, включили газ, воду, і почалось для мене «життя». Це перший етап моєї паузи – окупація.

Дуже тяжко було тому, що я був не згодний з цією окупацією. Розумієте, коли приїздить людина за дві тисячі кілометрів з бурятії і розповідає, як потрібно жити, і розказує мені, що він прийшов мене звільнити. Від чого, я так і не зрозумів. Мабуть, від майна, від життя.

Дуже погано було, коли тебе тримають у якійсь клітці. Нашу місцевість розбили на частини, розбили на квадрати, поставили пости. Дуже складно було переїжджати ці блокпости – насмішки, знущання. Ти почуваєш себе у клітці. Це для мене було дикістю. В березні рано темніє, вони зробили комендантську годину – всі повинні сидіти вдома. Патрулювали патрулі. Люди вели життя з дев’яти ранку до дванадцяти дня, потім усі сиділи по домівках. Переміщення по Антонівці військових не судило нічого хорошого. Після того як вони нажираються чи напиваються, наркотичні засоби вживають, то вони неадекватні стають. І могли наробити горя.

Дуже багато людей з початку війни почали виїздить з Антонівки, думаю, й з Херсону. Ті люди, які хотіли покинути Херсон чи Херсонську область – деякі на початку були розстріляні, прямо в машинах. У нас на вулиці Перекопській розстріляли молоду пару в машині. Я не бачив, як розстрілювали, а бачив окровавлену, простріляну машину. Люди знали, що зелених коридорів з Херсонської області немає і не буде. Виїздили на свій страх і ризик. Коли почали групуватися в групи до десяти-двадцяти машин, то проїздили блокпости за гроші. У кого були гроші, то ті виїздили, могли спокійно покинути нашу територію. Я не хотів виїздить. В мене мати, більше вісімдесяти років. І я сам не хотів виїздить з Антонівки, навіть з Херсонської області.

Мій син просидів вдома, не виходячи з хати. Посиділи з ним, порозмовляли. Кажу, що тобі не має чого тут робить – давай збирайся. Я відправив сина, говорив йому, що це ризиковане діло. Він сам хотів виїхати, тому що перспектив ніяких не було. Добу я не спав, і коли есемес³ прийшла, що він на підконтрольній Україні території, я здихнув, що син уже виїхав.

По окупації. Дуже багато було прикрих подій. Дуже багато моїх знайомих стали колаборантами⁴, я їх зустрічав навіть у Херсоні.

В Антонівці був з перших днів війни. Ні один магазин не працював. Я їздив в Херсон за покупками, за продуктами. Скуплявся. Кожного дня я виїздив. Маршрутки почали їздити. Спочатку товариші мене вивозили на своїх машинах – туди й назад. Потім маршрутки почали їздить. Я одного дня проїздив через три блокпости. Коли заходять орки, не по одному, там чоловік по десять стояло. Заходили в автобус, перевіряли документи по списку вже. Деякі діячі наші здали всіх: і силовиків, і прокурорських, і атовців, і волонтерів, і тих людей, хто проти росіян, – активістів наших. Постійно перевіряли. Кожного дня на усіх трьох постах, ці пости були через кожні двісті метрів. Все рівно вони заходили й перевіряли документи. Потім роздягали деяких людей. Мене роздягали на початку березня, нацистські наколки шукали. Немає в мене таких. Але вони заставили повністю роздягнутися. Благо, що я моржую⁵ років тридцять. Було не по собі.

Потім, коли я їздив у Херсон, скуплявся, йшов пити каву. Я полюбляю каву. В мене було своє місце – «Дім кави», в центрі міста. У тій кав’ярні багато людей збиралося. Приходили й росіянці. Були однодумці, з якими я спілкувався. Дивилися новини, розповідали один одному, перерозповідали, адже все було заблоковано, телефони блокувалися, інтернет заблокували, радіо й телебачення було заблоковано. Вони пустили своє телебачення, радіо. Пішла сплошна пропаганда, пропаганда, і ще раз пропаганда. Багато людей, які психологічно не витримували, велися на цю пропаганду. Вони закликали брати паспорти російські, вони обіцяли допомогу пенсіонерам та тим людям, які залишилися. Допомога була – десять тисяч російських рублів, які пропонували пенсіонерам. Я, як пенсіонер, на той час отримував тринадцять тисяч. Це мізер, мізер. Хтось вівся, хтось ходив за цими благами російськими, отримували паспорти. Були такі часи, коли люди хотіли їсти, йшли на будь-яку роботу. Їм створювали такі умови, що немає паспорта  – немає роботи, немає паспорта – немає медичного обслуговування, немає паспорта – немає виїзду. А виїзд в одну сторону, на Крим, на росію. Деякі виїздили на Крим, виїздили на Грузію і за кордон. У Польщі зоставалися, за кордоном. А деякі робили такий круг і приїздили в Україну, на підконтрольну частину.

Після того, коли я був відрізаний від інформації, я виїздив в Херсон, через віпіен⁶ заходив на українські сайти, дивився новини, наші передачі. Приїздив в Антонівку, там збиралися люди й ми «філософствували», такі воєнні експерти, політологи й між собою розмовляли. Я розповідав правдиву інформацію, яку почув від нашого інтернетного телебачення. Розповідав новини про Херсон, було багато людей, які боялися виїздити навіть у Херсон.

Пізніше, коли мене позвали на «співбесіду», в мене до цього був спортивний зал, там, де я тренував людей, усіх, хто захоче. Мене визвали на «співбесіду», а я ж тікати не збирався. Думав – піду, порозмовляю. Багато моїх випускників були в катівнях, вони розповідали, що там і як там. Приїхав я у свій спортивний зал, двері були виламані, мій спортивний зал був розграбований. Посередині стояв стіл, молоток зверху лежав. Може, хтось хотів гвозді забивать, може, пальці ломать, я ж не знаю. А перед цим загинув мій товариш, теж полковник міліції – Левчук Віталій. Був у катівні, дуже катували. Він був патріотом, був на керівних посадах тероборони⁷ нашої. Його здали, я не знаю причини, як він попав до них у руки, його дуже катували і вбили молотком – з проламаним черепом його знайшли в Дніпрі. Після такої інформації я приходжу у спортивний зал, а там чекає, можливо, на мене молоток, я не знаю. Я розвернувся й швидким кроком чи бігом, я уже не пам’ятаю, втік. Я за сорок хвилин раніше прийшов і все от це побачив. Десь тиждень я по підвалам бігав в Антонівці, по пустим хатам. Питав у матері, чи ніхто не приїздив в гості до мене. Потім почав маскуватися, відпускати бороду. Вісім з половиною місяців я не брився. Мені простіше було переїхати капепе⁸, тому що в мене була борода (розводить руками), фото є у телефоні. Я багато чого фіксував на телефон. Було заборонено й страшно тримати його у руках, орки провіряли. Перевіряли й переписку, й продивлялися фото світлини. Я поміняв, у мене був смартфон старенький, я його поміняв на кнопочний і возив із собою кнопочний, а той возив у кармані, щоб виходити через віпіен й новини дивитися (шукає в телефоні фотографію). (Показує фотографію, на якій зображений респондент із сивою бородою). Я таким був під час окупації, мене і Дідом Морозом називали, і Санта-Клаусом, і священником. Дуже багато було прізвищ. Потім, коли проїздив через блокпости, дивилися як на старика якогось, я ще горбатився спеціально. Одягався як бомж. По-перше, усі магазини були розграбовані, не було що й де купить. На пів року я замаскувався так, що мене не впізнавали навіть мої друзі. Приходили і не могли впізнати мене (демонструє здивування).

Потім, після того як я побував у себе в спортивному залі, я виїздив на Херсон з думкою, чи повернуся я додому, чи ні. Було і страшно, було й моторошно, не хотілося в катівню попадать. Може, повезло із-за того, що я був приписаний в гуртожитку міста, а проживав у матері в Антонівці, а може, не до мене було. Факт той, що спортивний зал розграбували і моє життя продовжилося, на паузі, далі. Я проходив по Херсону, придивлявся: що? де? коли? Херсон був три рази порожнім. Після першого разу, коли почали від’їжджати наші активісти, багато людей від’їжджало з Херсону. Коли виходиш на вулицю, а там нікого немає. Їздили тільки бетеери⁹, їздили камази росгвардії, їздили пікапи їхні. Херсон був поділений на квадрати, і коли зайшли феесбешники¹⁰, то вони контролювали дуже добре Херсон. Якщо збираються біля кав’ярні більше трьох чоловік, то обов’язково хтось приходив з телефоном на вусі і підслуховував наші розмови чи чиїсь розмови. Їх видно було. Вони –  піші патрулі, на велосипедах їздили. Вони на машинах їздили по квадратах. Кожен мав свій квадрат, в будь-який момент могли зібратися у будь-якій точці Херсона. Працювали добре. За вісімдесят років, мабуть, навчилися воювать, тримати у покорі. В Херсоні почали появляться сім’ї вояк, це і феесбешні сім’ї, і тих, які закінчили контракт свій, і тих, які служили й воювали проти нас. Почали привозити в Херсон своїх людей, дітей, сім’ї. Більшість пенсіонери були, діти й жінки.

Що можна взяти, тікаючи від війни? Якщо пішки? Два пакета, гроші й документи. А якщо машиною? Ну, загрузить чим більше речей, документи, гроші, цінності. Люди кидали, закривали меблі, телевізори. Все, що було, залишали й тікали. Думали, що, може, на місяць чи два. А трапилося так, що ці орки почали заїздить, ломать двері… почали проживать у цих домівках пустих, як у своїх. Люди щось збирали, люди все життя щось купували. Люди робили собі умови для життя, а люди приїхали з боліт і повідбирали, позабирали і проживали. Так продовжувалося, поки наші не почали їх добре обстрілювати, підходити до Херсона. Дивлячись на те, що вони можуть здати Херсон, почали відвозити свої сім’ї, деякі залишалися. Почали вивозити сім’ї свої знову на Крим, на ліву сторону Дніпра, і знову Херсон був таким пустуватим.

Кожного дня я виїздив, придивлявся, дивився, зустрічався навіть з колаборантами, запитував, а чому так? Відповідали, що нам гроші платять. Ну, кожному своє у цьому житті. Ставив питання, що наші ж прийдуть. Вони – ні, якась впевненість у них була, піддалися пропаганді. Впевненість у них була, що Херсон уже все – росія. Через деякий час людей почали завозити, проводити вибори, референдум. В Херсоні почали. Багатенько людей завезли тоді – і з уралу, і з росії, і з Криму, і з Донецька й Луганської області. Через Крим наполонили Херсон. Всі кафе й кав’ярні, які в Херсоні, були відчинені. Вони сиділи, я такого напливу людей давно не бачив (зітхає). Наші, мабуть, хлопці ЗСУ¹¹, хотіли теж поучаствовать в референдумі. Почали більше обстрілювати. Тиждень вони робили цей референдум, щось там  накрутили собі, що дев’яносто сім чи дев’яносто три відсотки херсонців проголосували за росію. Я не знаю, як це воно могло бути? Ні, Запоріжжя більше, а Херсон менше.

На початку окупації наші херсонці виходили на демонстрації, багато роликів в інтернеті є. Тормозили руками ці бронемашини, каталися з нашим прапором на усіх бронемашинах. Дуже багато людей виходило. Спочатку незадоволення своє показували, вони питалися розганять. Ну, не то, що не получалося. Дуже велика кількість людей виходила проти росіянців. Потім приїхали феесбе, почали знімати все, вичисляти наших активістів, брати в катівні. Багато людей загинуло. Я в статистику не вірю, в катівню багато людей попадали. Щоб не попасти в катівню, в немилість, люди почали виїздить.

Наші війська почали підходити до Херсону – і орки знову повтікали. Це другий раз, коли Херсон став пустий. Перший раз наші від’їхали (уточнює), а це третій раз Херсон був пустий. Потім, коли я бачив, що заходять в Херсон війська – групи ближнього бою, так називали війська, які можуть воювати в місті, які дуже сильно озброєні, починаючи з пістолетів, кулеметів, автоматів. Машини спеціалізовані вони розставляли по деяким місцям. Я чекав міських боїв. Розумієте, що таке міські бої? Це Авдіївка, це Маріуполь, це стерті міста, які були вже знищені. Так могло бути й з Херсоном, якби були бої в Херсоні. Але ж наші воїни зробили їм такі умови, що вони втекли. Втікаючи, вони вже зрозуміли, що їм прийдеться покидать Херсон, вони почали грабувати. Вивозили усе, що можна було вивезти. Кожен вивозив на своєму рівні. Люди жили в чужих квартирах чи домівках, то вони вивозили меблі, шмотки вивозили, забивали машини, оджимали машини, грузили й привозили на лівий берег, а там і в Крим чи в росію, не знаю. Ті, що більш продвинуті, оджимали машини, мотоцикли, мопеди. Ну, а керівництво, мабуть, позабирало все – всі машини, нові поліцейські, медмашини, швидкі, пожежні машини, все, що можна було. Я бачив, як обласний архів Херсонської області вивозили. Грузили і вивозили. Я проходив якраз біля міськради, а там обласний архів, стояла машина «газель» з великою будкою, і виносили з архіву документи. Пограбували медичні заклади, наш херсонський музей пограбували. Дуже гарний музей був – і скіфське золото, і все, але ж директорка стала колаборанткою. Художній музей дуже гарний був, теж пограбували. Всі заклади, які можна було пограбувать, – пограбували. Я проїздив біля мосту, наша маршрутка проїжджала, там черги стояли, вивозили катери, яхти, а потім пішла сільськогосподарська техніка – сіялки, трактори, комбайни. Все, що можна було позабирать, вони позабирали. Перевезли на лівий берег, далі я не знаю, чи в росію, чи кудись в інше місце, чи в Крим. Вивезли з автопарку нові автобуси, Херсон тільки отримав – десять чи п’ятнадцять штук, може, чуть більше. Я не знаю кількість. Наші колаборанти їм допомагали. То, що вони могли вивезти, – вивезли. Втікаючи від нашої армії, вони зірвали вишку – телевежу, вони зірвали мости – Антонівський міст, дорожній, залізничний міст, який йшов на Крим, теж зірвали. Пізніше й Каховську ГЕС зірвали. На лівий берег можна тільки човником переплисти.

Після того як вони звільнили наш Херсон, нас звільнили одинадцятого листопада двадцять другого року, війна взагалі не закінчилася. Тринадцятого листопада прилетіли перші снаряди, міни сто двадцяті на Антонівку. Люди були шоковані, люди були здивовані, перепугані. Деякі там старенькі мене запитували, що буде далі. Я кажу: «У нас уже ж досвід ховатися є, ми початок війни пережили, значить, й це переживем». Не думав, що на так довго затягнеться це. Півтора року кожного дня нас обстрілювали, наші домівки руйнуються. Ну, деякі люди вже загинули, деякі виїхали. Зараз в Антонівці п’ятнадцять – двадцять відсотків людей якщо є, це добре (пауза).

При обстрілах дуже важко. Коли падає десь поряд снаряд чи зривається міна, коли в тебе все зжимається, і ти з острахом біжиш в підвал з матір’ю. І це життя продовжується півтора року. Спали в одежі не тому, що в хаті було холодно, ми економили час, щоб добігти вчасно у підвал. Були такі дні, що не встигали приготувати їсти. Через кожні пів години, дві години були обстріли, обстріли, і ще раз обстріли. По півтори години сиділи в підвалі, старому. Навіть влітку в підвалі сиро. Недосип. Я не скажу, що ми голодували. Коли нас звільнили, волонтери привозили усе. В нас немає світла – привозили свічки,  фонарі, павербанки. І їсти все було. Продукти були, хліб безкоштовний. Мабуть, до цих пір привозять ще гуманітарку.

Але ці вибухи дуже на психіку давлять. Щоб якось заспокоїтися, один товариш зробив такий герб на оесбі-плиті¹². Ну, і я тоже сміявся: «Тобі що, немає чого робить?» А він говорить: «Воно заспокоює». Ну, попробував. Знайшов клей, а то в мене проблема була з клеєм. Я не знав, який клей можна підібрати. Багато клеїв, а воно відпадало, розпадалося. Перший свій виріб, стоїть тут (показує рукою на виставку), зробив пробним. Я знайшов самий дешевий клей, він вологостійкий, швидко сохне і тримає навіть метал. Я не думав, що самий дешевий клей буде самим ефективним. Почав я робити перед вибухами, після вибухів. Це заспокоює, відволікає. На оесбі-плиті я зробив декілька теж гербів. А потім почав робити квіти. Зразу зробив першу квітку й придумав назву «Жахливі квіти війни». І почав на оесбі-плиті робить квіти. Герби гербами, але треба, щоб було щось своє. В мене перші поробки були, я почав розмальовувати їх гуашшю. Але щось не те. Мені підказали, що є така фарба, як акрилова, вона водостійка. В мене появився свій стиль, біла рамка. Я почав збирати ці уламки, частенько попадав під обстріли, біля мосту особливо. По всій Антонівці, навіть у себе у дворі, я знаходив ці уламки і почав робити вироби. Десь виробів двадцять я зробив, і мене мої випускники – творчі люди – запросили на виставку: «Давайте зробимо виставку якусь, покажемо!» Кажу: «Давайте!». Якраз у Чорнобаївці¹³ проходили заходи на підтримку місцевого населення. Ну, люди допомогли, товариші вивезли з Антонівки мою виставку в Чорнобаївку. Я не думав, що вона піде на ура. Людям сподобалося, деякі оцінювали, деякі говорили, що погана енергія. Ну, це моє бачення, це творчість. Я робив для себе (усміхається). Потім запросили мене в Херсон. Я одну виставку зробив в Херсоні, в драматичному театрі. Там десь два чи три тижні була ця виставка. Даже під обстрілами вона була, бомбили наш Херсон, і попадали деякі снаряди чи уламки на драматичний театр. Потім Василя понесло. До мене почали звертатися мої товариші, ті люди, які поціновують ці вироби, й запрошувати мене у різні міста України. Після другої виставки «Суспільне» зробило ролик і викинуло в ютуб. Ну, багато людей бачили. У фейсбуці багато товаришів теж побачили – і «давай приїзди», «допоможемо». З травня двадцять третього року я їжджу по громадам України і показую ці жахіття.

Будучи в окупації, я вів щоденник. Я достав карту України велику (задумався). Я відмічав, як наші відступали. Я відмічав, як наші виганяли орків з Київської області і Харківської, Сумської, Чернігівської. Ховав, тому що в любий момент могли прийти орки з перевірками, з обшуками. Я ховав це дуже. Якби вони це замітили, то катівні мені не обійти.

Після деокупації нашого Херсону до нас приїхали волонтери. Є така Наталія Клименко з Первомайська, ми товаришуємо до цих пір. Вона подивилася мої щоденники, мої записи – це ж можна щось написать. Наштовхнула мене, і я почав робить болванку. В мене старенький ноут, я виїздив в Херсон, випивав у кав’ярні чашечку кави, сидів там і двома пальцями тикав на клавіші, щось мудрував. Десь до шістдесяти сторінок я зробив болванку своїх спогадів. Звернувся до свого товариша –  кандидата філологічних наук Володимира Демченка – з проханням редагувати. Він вичитав, подивився. Ми щось прибрали. Він – світило, розумніший, десь сторінок двадцять він мені зарубив. Електронний варіант все відредагував. Була проблема, хто друкувать все це буде? Звертався я до можновладців і бізнесменів. Я зрозумів так, що це ляже на мої плечі. Я почав друкувать книжечку в Києві. Знайшов саме дешевше місце по ціні. З травня місяця я надрукував книжечку, спогади свої (пауза) на продажу тому, що я частину грошей передаю волонтеру. Це хлопчик, який збирає на мавіки¹⁴, на дрони-камікадзе¹⁵. Він на лівий берег зараз передає. Допомагає, дуже допомагає хлопцям, нашим товаришам. Я приєднався до нього. Він – офіційний волонтер. Я – пенсіонер, допомагаю, частину грошей даю там, я підрахував, десь на два дрони я передав. Частинами, по чуть-чуть, я з кожної виставки збираю й маленьку частинку даю. Частина йде на друкарню. В мене всього чотириста п’ятдесят екземплярів надруковано. Це не дуже велика кількість. Потім (задумався) гроші йдуть на проживання. Гроші йдуть на харчі. Гроші йдуть на переміщення моєї колекції виробів Новою поштою. Все за свої кошти. Всі виставки (уточнює), двадцять виставок я проводив за свої кошти. В мене немає ні спонсорів, в мене немає нікого, але ж є друзі, які допомагають.

Це більше, ніж спонсори: хтось дає гроші, хтось заселяє мене, хтось харчує (усміхається), хтось допомагає з перевезенням колекції. Один би я не потягнув таку кількість зробить виставок – за рік двадцять виставок. У вас тут, у Вінниці, двадцята, ювілейна, виставка. Дуже багато познайомився з творчими людьми. Багато людей, яких я не бачив двадцять – тридцять років, своїх випускників зустрічав. Херсонці, де б я не був, є херсонці! Дуже багато людей виїхали, їх розкидало по всій Україні. Деякі за кордоном, я з ними підтримую зв’язок. Може, я й за кордон якось виставлю виставку.

Г.М.: На виставці, крім Ваших творчих робіт, представлена ще фотовиставка зруйнованого села Антонівка. Коли Ви фотографували?

В. Ч.: Йде війна. Спочатку я фіксував злочини цих орків, росіянців. Я ходив по Антонівці, я вибирав домівки, які були розбиті,  і фотографував їх. Згодом я почав робити і фотовиставку знищених хатин Антонівки. Пізніше мені син, який дуже дружить з комп’ютером, зробив ролика. Там я представляю розбиті хатини Херсона й Антонівки (зітхає, пауза).

Г. М.: Які у вас творчі плани?

В. Ч.: Я буду продовжувати, хоч зараз в Херсоні й Антонівці небезпечно збирать уламки, тому що літають дрони. Дрони зараз полюють на цивільне населення. Я не знаю, з ким вони воюють, але дуже небезпечно в Антонівці. Вони й раніше так полюбляли, тоді робили скиди протипіхотними мінами, гранатами (згадує), а зараз можуть і снаряд якийсь прикрутити, й камікадзе-дронами. У нас багато маршруток – Антонівська маршрутка постраждала, «п’ятірка», номер п’ять, яка їздила до моста. Наша, сімнадцята, маршрутка їздить аж в  Антонівку, за міст. А ця до моста, там повертає, теж була обстріляна. Там люди постраждали. Тролейбус був обстріляний. Багато чого, люди їздять, а вони машини навіть обстрілюють і в Херсоні, і в Антонівці. Небезпечно, дуже небезпечно, але ж люди проживають, транспорт ходить, їздять на роботу. В кав’ярнях менше людей, але каву є де випити. Магазини працюють. Життя продовжується, навіть під обстрілами.

Г. М.: Ваша книга, яку Ви подарували бібліотеці, буде в нашому фонді.

В. Ч.: Це мої спогади, мої, це пережите. Багато було чого пережитого. Я не те що боюсь розповідати, адже є такі речі, про які просто не розповіси. Я був свідком, я бачив усе це. Може, пізніше, колись. Я живий свідок деяких злочинів – побиті хатини. Я свідок крадівництва цього великого, того, що робили росіянці. Я не був у катівні, але бачив загиблих наших антонівських людей. Це все злочини, воєнні злочини, за які вони повинні відповідати. Я думаю, що ми виграємо й буде усе добре. Є ще багато місць, де треба показати виставку. Зараз в мене черга, після Вінниці я їду в Ужгород, потім Коломия, потім, може, ще кудись. Як піде, поки я їжджу по тим регіонам і громадам, де немає війни й люди не знають, що таке війна. Війна продовжується, допомоги все менше, а, крім народу, ніхто не допоможе. Я хочу, щоб молодь не забувала, що йде війна, що люди гинуть, що ці уламки, з яких я роблю вироби, не тільки ранять, калічать, вони вбивають. Кожен уламок – це чиєсь життя.

Словник

1. Антонівка – селище в Україні, у Херсонській міській громаді Херсонського району Херсонської області. 25.02.2022 селище тимчасово окуповане російськими військами. 11 листопада 2022 року селище було звільнено Збройними Силами України в ході контрнаступу в Херсонській області. Росіяни під час відступу підірвали Антонівський міст. Після звільнення Збройними Силами України селище перебуває під постійним вогнем російської армії.
2. Орки-росіянці – орки, вигаданий вид або раса істот з фантастичних, переважно фентезійних творів. Зазвичай зображаються кремезними варварами зі звіриними рисами. Під час російсько-української війни орками (за зразком орків Толкіна) українські медіа стали називати російські війська. Поширені такі проведення паралелей між ними, як дезорганізованість, звірина жорстокість та відсутність гуманізму.
3. Есемеска – служба коротких повідомлень, послуга обміну (передачі і приймання) короткими текстовими повідомленнями в телекомунікаційних мережах, доступна для більшості мобільних телефонів та інших комунікаційних пристроїв.
4. Колабораціоніст – особа, яка усвідомлено співпрацює з окупаційною цивільною чи військовою владою на шкоду власній країні.
5. Моржування – плавання у відкритих водоймах узимку.
6. Віпіен – VPN (віртуальна приватна мережа) – це засіб, який шифрує ваш інтернет-трафік і приховує IP-адресу (адресу інтернет-протоколу) для безпеки й конфіденційності підключення до інтернету.
7. Тероборона – сили територіальної оборони (Сили ТрО) – окремий рід сил ЗСУ, на який покладається організація, підготовка та виконання завдань територіальної оборони.
8. Капепе (КПП) – акронім кирилицею з літер К, П, П, може означати: контрольно-пропускний пункт.
9. Бетеер – бронетранспортер (БТР) – бойова броньована колісна або гусенична машина підвищеної прохідності.
10. Феесбе – федеральна служба безпеки рф.
11. ЗСУ – Збройні Сили України, військове формування, на яке відповідно до Конституції України покладені завдання з оборони України, захист її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності.
12. Оесбі-плита – орієнтована стружкова плита або ОСП – це матеріал, який використовується для будівництва. В оригіналі цей матеріал називається «oriented strand board».
13. Чорнобаївка – село в Україні, центр Чорнобаївської сільської громади Херсонського району Херсонської області.
14. Мавіки – DJI Mavic – це серія компактних та високотехнологічних квадрокоптерів від відомого виробника DJI, призначена для аматорської та професійної аерофотозйомки.
15. Дрон-камікадзе – тип безпілотних літальних апаратів, які уражають ціль вбудованою бойовою частиною.

УДК 355.48(470:477)"2022"(093)

Російсько-українська війна в наукових дослідженнях, спогадах учасників подій

(Дайджест за книгою В. Розуменко «Лютий рік незламності» / Валентина Розуменко. – Київ : Креативна агенція «Артіль», 2023. – 400 с. : іл.).

Поліна Цимбалюк,

учений секретар ВОУНБ ім. В. Отамановського,
заслужений працівник культури України

У книзі В. Розуменко «Лютий рік незламності» вміщено розповіді, спогади, свідчення очевидців подій, що відбувалися під час широкомасштабної збройної агресії росії проти України в перші місяці 2022 р.

Ключові слова: збройна агресія росії проти України, окупація, геноцид, свідчення очевидців, загони самооборони, Збройні Сили України, визвольні бої, волонтерство.

2022. Rozumenko's book “The Fierce Year of Invincibility” contains stories, memoirs, and eyewitness accounts of the events that took place during Russia's large-scale armed aggression against Ukraine in the first months of 2022.

Keywords: Russia's armed aggression against Ukraine, occupation, genocide, eyewitness accounts, self-defense units, the Armed Forces of Ukraine, liberation battles, volunteering.

У виданні зібрані свідчення звичайних людей, які перебували в окупації та зазнали не лише утисків, але й пережили страшні звірства окупантів проти нескореного народу, голод, холод, і найстрашніше – втрату рідних і близьких. Нині ми всі переживаємо злочини рашистів проти нашої країни, бомбардування міст і сіл, стирання їх з лиця землі, вбивства мирних жителів, у тому числі безневинних дітей. А герої книги пережили ці злочини, справжній геноцид на собі, але не втратили віри у Збройні сили України і в нашу перемогу.

У книзі представлено і волонтерський рух, самоорганізацію звичайних людей для допомоги ЗСУ, внутрішньо переміщеним особам, які змушені були втікати від жахіть війни, та всім, хто її потребує, а також партизанський рух та спротив українських патріотів проти російських окупантів.

На початку книги вміщене «Слово керівника проєкту», Голови Благодійного фонду «Бібліотечна Країна» Ігоря Степуріна.

Структура видання побудована за регіональним принципом, вміщені спогади мешканців населених пунктів тих областей, які тією чи іншою мірою зазнали «принад» «руського міра» – це: Крим, Київщина, Чернігівщина, Донеччина, Херсонщина, Миколаївщина, Сумщина, Харківщина, Луганщина, Черкащина. Книга оснащена багатьма світлинами, перегляд яких ятрить душу і викликає ненависть до ворога.

У передньому слові до книги І. Степурін відмічає, що як би боляче не було, про російсько-українську війну потрібно говорити тільки правду, інакше пропагандисти країни-агресорки будуть розповідати свою інтерпретацію цих жахливих подій. І найпевніше – це коли розповідатимуть про страшні звірства окупантів самі очевидці та жертви, що пережили ці жахи ХХІ століття, які сколихнули не лише Україну, але й цілий світ. Ці свідчення потрібно не лише записувати, але й оприлюднювати та видавати. Адже тяжкі людські втрати, тисячі загиблих та тих, що залишилися під завалами будинків у Маріуполі, Ізюмі, Рубіжному не дають морального права мовчати.

Розпочинаються розповіді зі статті Голови Меджлісу кримськотатарського народу, історика-архівіста, почесного професора Києво-Могилянської академії, депутата Верховної Ради України кількох скликань Рефата Чубарова «Крим буде звільнений». Він згадує та дає оцінку подіям у Криму 2014 року, зокрема, як проходив так званий «референдум», а також причини й наслідки цього акту беззаконня. Відмітив неспроможність на той час України дати гідну відсіч агресору, нездатність світової спільноти та відповідних міжнародних організацій протистояти анексії Криму.

Рефат Чубаров звертає увагу читача на трагічну історію свого народу та детально зупиняється на становищі корінного населення – кримських татар під російською окупацією. Наштовхнувшись на спротив значної частини кримських татар, російські окупанти почали переслідування активістів, згодом було заборонено діяльність Меджлісу та в’їзд на півострів самого Р. Чубарова. Він порушує питання майбутнього статусу Криму, розглядає проблеми водопостачання півострова.

Висловлює Р. Чубаров нерозуміння того, чому так швидко, буквально за кілька годин російські війська зробили блискавичний кидок у 100 км і без особливих перешкод захопили м. Мелітополь та підійшли до Херсона. Ставить питання, яке поки-що залишається без відповіді, чому не були підірвані мости через Чонгар і висловлює сподівання, що суспільство таку відповідь отримає.

Насамкінець Р. Чубаров висловлює надію, що Україна дасть відсіч російському агресору та стане потужною й авторитетною європейською державою, а це відкриє дорогу й на звільнення Криму. Він, зокрема, відмітив: «З’явилося усвідомлення того, що війна завершиться саме звільненням Криму».

Київщина

Увесь світ облетіла інформація про злочини російських окупантів у різних регіонах України, зокрема на Київщині, хоча на офіційних російських телеканалах це заперечують і запевняють, що це постановка українських спецслужб, що російський солдат такого вчинити не може. Але нинішні комунікації, інші джерела, а головне свідчення очевидців надають безперечні докази цих злодіянь. «Роз’ятрений Гостомель» – це розповідь Ірини Рубан, яка 11 березня виїхала з містечка, а воно ще залишалося під тимчасовою окупацією рашистів. Проте оповідачка встигла побачити криваві злочини росіян проти мирного населення. Наведені в розповіді епізоди моторошно читати, а усвідомлювати весь трагізм і звірства окупантів ще страшніше. Важко уявити, який страх, біль пережили мешканці Гостомеля від цих рашистських варварів і мародерів. В Ірини виникає питання «ЗА ЩО?». Дійсно, за що?

З болем Ірина та її чоловік Едік розповідають про те, як під час бомбардування Гостомельського аеропорту був спалений один із найбільших і найпотужніших транспортних літаків у світі українського виробництва АН-225 «Мрія». Виникає риторичне питання, не лише у гостомельців, але й у багатьох українців, чому цей літак не вберегли? Хто допустив?! Що це було – службове недбальство, чи зрада?

Варто звернути увагу, що 4 березня, після запеклого бою військових України з російськими окупантами у Гостомелі, вулиці містечка були завалені тілами ворогів та їхньою знищеною бронетехнікою. Але були втрати і з нашого боку – закатовані та просто вбиті мешканці Гостомеля, зокрема молоді хлопці, які просто хотіли виїхати з містечка. Загинув і мер Гостомеля Юрій Прилипко, якого 7 березня російські окупанти застрелили, коли він роздавав продукти та ліки мешканцям ЖК «Покровський». Були зруйновані приватні та висотні будинки, які рашисти нищили і з повітря, і з наземної зброї, а то просто їхали на танках і стріляли по помешканнях містян. І прикладів таких злочинів, які творила «армія визволителів»,   наведено оповідачкою чимало.

На щастя, Ірині з пораненим чоловіком та ще деяким мешканцям вдалося через так званий зелений коридор вибратися з окупованого міста.

Не менш трагічною була ситуація в Бучі. Про це розповідає Гульнара Прилипко у статті «Жахлива реальність бучанців». Як повідомив мер Анатолій Федорчук, у Бучі в братських могилах поховано 280 людей. Розбиті приватні будинки та багатоповерхівки, знищені енергетичні об’єкти, магазини та ін. Оповідачка свідчить, що мешканцям російські снайпери влаштовували своєрідне сафарі, змушували носити білі пов’язки, навіть білий одяг, обмежували пересування, відстрілювали. Підійти та допомогти пораненому не дозволялося, треба було домовлятися з російськими військовими, інакше можна було загинути самому. Під час боїв із ЗСУ та загонами самооборони прикривалися мешканцями міста як живим щитом. Гульнара навела ще чимало епізодів про вчинені окупантами злочини, які можна назвати справжнім геноцидом українського народу.

10 березня Гульнара зі своєю сім’єю виїхала з Бучі власним автомобілем, як вона назвала «жахливою дорогою смерті». Адже були випадки, коли російські нелюди на окупованих територіях розстрілювали людей прямо в машинах, особливо тоді, коли вони виїжджали, не дочекавшись так званого зеленого коридору. Ні білі пов’язки, ні білий одяг не рятували людей, по дорозі можна було побачити розстріляні буси, легковики навіть із написами «Діти. Евакуація».

Після звільнення Бучі, Гульнара з родиною повернулася додому і впевнена в перемозі ЗСУ та всього українського народу над ненависним ворогом.

Не менш животрепетна розповідь і Дарини Побережник, також мешканки Бучі, яка повідала особисті враження про окупацію міста та назвала її «Моя лячна історія…». Візьмемо фрагмент посту, вміщеного оповідачкою у фейсбуці: «… З обох боків їде колона з російсько-фашистською позначкою V… знову постріли… Ось вони. Свині, які шукають нацистів, які прийшли нас визволити не тільки у будинках, навіть у підвалі. Які чекають оплесків і квітів. Ламають двері, паркани. Б’ють вікна. Зривають замки з усього, з чого бачать. Проколюють шини у всьому транспорті, який тільки бачать. Поранили людину, яка намагалася сховатися. Ставлять сусідів до стіни з піднятими руками. При цьому кажуть, що миротворці і не мародери. Гуркіт у двері. Відчиняємо. Дуло автомату».

Іринина емоційна розповідь не може залишити байдужим нікого – це й супровід групи мешканців Бучі під дулами автоматів рашистів у так зване «бєзопасноє мєсто», згодом евакуація, переважно пішки (бо обіцяних окупантами автобусів не дочекалися), а машину залишили біля розбитого моста. Трьох хлопців десь років по 30 взяли в полон, одного з яких – учасника АТО – після знущань убили, два інші пропали безвісті. Безчинства окупантів продовжувалися – місто вони залишили в руїнах і згарищах, розбиті будинки, розстріляні невинні люди. Після звільнення Бучі знайшли біля церкви братську могилу, де було поховано приблизно 70 цивільних людей.

Закінчує Ірина свою оповідь такими словами: «Воля козацька ордам не по зубам… з нами ненька і Бог, ми поборемо терор».

Наступна розповідь про мисткиню Любов Панченко – художницю-шістдесятницю «Жертви російської агресії», яка зазнала всіх жахів «руського міра», під час тимчасової окупації російськими варварами рідного міста Бучі. Живу легенду українського національного мистецтва вивезли завчасно з помешкання, інакше б доля її була невідома, адже вибухом було рознесено хлівець на її подвір’ї, а в оселі – вибито двері й скло у вікнах. На щастя, перед війною майстриня передала майже всі свої роботи до Музею шістдесятництва і таким чином вони збереглися. 30 квітня на 84-му році життя, організм Любові Панченко не витримав і вона відійшла в інший світ. У вересні 2022 р. вийшов друкований альбом «Любов Панченко: повернення» – це поки-що єдине видання творів художниці. Іде мова й про знищення рашистами інших садиб відомих людей, зокрема будинку, де зберігалися архіви В’ячеслава Чорновола.

«Акт «доброї волі» рашистів з Київської області» Ігоря Кіма – це розповідь професійного військового, офіцера запасу, ЗСУ, ЦСО про оборону Київщини, звірства окупантів у Бучі та подальше вигнання рашистів із Київської та Чернігівської областей. Керівництво росії хотіло представити це як жест «доброї волі», проте насправді російські війська були вибиті з населених пунктів Київщини і ганебно втікали. Ворог зазнав значних втрат у живій силі й техніці. За короткий час окупації вони вчинили небачені звірства – це ґвалтування, вбивства, спалення людських тіл, щоб замести сліди своїх злочинів, мародерство.

Ігор Кім розповідає про налагодження після вигнання рашистів життя, ідентифікацію тіл, створення окремого району оборони – Буча, Ірпінь, Гостомель, який йому доручили очолити. Головне завдання було забезпечити обороноздатність.

Чернігівщина

«Уральські мародери» – так назвала свою розповідь Любов Заболотна, мешканка села Нова Басань, яке знаходилося 32 дні в тимчасовій ворожій окупації. Поведінка окупантів вражала, вони себе відчули господарями на чужій землі, проявляли зверхність, жорстокість, мародерство. Окрім того, демонстрували свою тупість та зазомбованість російською пропагандою, заявляючи, що української армії немає, а вони воюють з НАТО, запевняють, що в селах бігають негри, хоча місцеві жителі їх тут ніколи не бачили. Рашисти ходили по дворах з автоматами – робили обшуки в оселях, де не було господарів грабували все, що потрапляло під руки, вимагали віддати речі, які їх цікавлять, шукали «молодих дєвок» і т. д. Оповідачка наводить численні моторошні епізоди таких злочинів, відмічає, що карма наздогнала окупантів, коли наші військові гнали рашистів з Київщини і Чернігівщини, все награбоване майно було пошкоджено або знищено.

Село було звільнено 31 березня, після чого проводилася зачистка, перевірка на наявність замінувань і т. п. 2 квітня ЗСУ зупинили російську навалу в селі Русанів і не дали їй рухатися по трасі в бік Броварів та Києва, до якого було всього 47 км.

Оповідачка висловлює вдячність воїнам ЗСУ за їхню мужність і професіоналізм та впевненість, що звільнивши Київщину, Чернігівщину ЗСУ звільнять врешті-решт Україну.

Наступна розповідь з Чернігівської області Наталі Лагус «Нас уберіг Всевишній», яка із сім’єю переїхала в село Нова Басань, де проходили активні бойові дії. Був спалений будинок, в якому вони мешкали, пережили різні тортури від «асвабадітєлєй», мародерство, вболіваючи за життя дітей та внуків. Члени сім’ї були свідками запеклих боїв зі звільнення села, бачили, як рашисти тікали різними вулицями, ховалися в порожніх приміщеннях, на кладовищі. Наші військові створили зелений коридор і пропонували людям виїхати, тому що небезпека для життя залишалася. З повагою згадує Наталя подвиги танкіста Назара Вернигори та підтримує з ним зв’язки й вірить у ЗСУ.

Володимир Путята, поет, автор патріотичних пісень про Україну, який переїхав із Києва в село Нова Басань, свої свідчення назвав «У моєму селі лютували кати». В селі місяць господарювали росіяни, буряти, білоруси, які тримали людей у страху й приниженні, щоб боялися та підкорялися. Чоловіків тримали в підвалах, ґвалтували дітей на очах у батьків. Але люди не скорилися, не вийшли до окупантів з хлібом-сіллю. Навпаки, як могли допомагали нашим військовим здобувати перемогу.

Донеччина

Свої свідчення мешканка Маріуполя, в якому рашисти влаштували найжахливішу картину справжнього геноциду місцевого населення, Оксана Шкляєва назвала «Смерть була повсюди». Долучилась до розповіді й 9-річна донька Лера, яка висловила свої дитячі сприйняття того жахіття, що відбувалося в місті під час активних бойових дій. Рашисти обстрілювали житлові будинки, де гинули мирні, ні в чому не повинні люди, виправдовуючи свої злочини тим, що там знаходяться «азовці», хоча насправді це було не так. Сотні вбитих і поранених мирних людей витягували з-під завалів, багато лежали просто на вулицях. Найбільшу жорстокість проявили бойовики «ДНР». Снаряди, що потрапляли в квартири, спалювали все, навіть їхніх мешканців, особливо вразливі категорії людей – представників старшого покоління, інвалідів, які самі не могли вільно пересуватися. Нищили будинки, особистий транспорт містян – відбирали, або просто переїжджали танками.

Місто майже повністю зруйноване, тисячі загиблих людей, смерть могла дістати кожного будь-якої миті. А ще постійне сидіння в підвалах, відсутність світла, зв’язку, води, харчів також негативно впливали на фізичний та моральний стан людей. Замість квартири, де мешкала Оксана, залишилася дірка в стіні після попадання ворожого снаряда. Оповідачка розповіла й про трагедію, яка сталася в Маріупольському театрі, де після бомбардування загинуло 600 людей, хоча за офіційною статистикою вдвоє менше. Озвучила й інші епізоди страшних злодіянь рашистів, а також розповіла як евакуювалась до Києва. З гіркотою та болем висловила ностальгію за рідним містом та колишнім мирним життям, яке відібрали в неї російські окупанти.

Свої свідчення про події в Маріуполі у статті «Все обірвалось 11 березня…» надала мешканка Маріуполя, дружина головного режисера, старшого оператора маріупольського каналу «Сігма-ТБ» Віктора Дєдова – Наталя Дєдова. Її розповідь про те, як рашисти зробили з Маріуполя місто-привид, місто-кладовище, адже зруйновано сотні будинків, де мешкали мирні жителі й багато з них залишилося під завалами, а в тих, що горіли, – згоріло чимало людей. Така ж трагічна доля спіткала й чоловіка Наталі – Віктора. Він залишився у власній, спаленій до тла квартирі. А вона з сином евакуювалась до м. Києва, з болем згадуючи про те, як вони щасливо проживали в рідному, квітучому місті, мали улюблену роботу, ростили сина Сашу, їх жартома називали телесім’я. А рашисти знищили все. Згодом окупанти таки поховали останки Віктора.

Агресія росіян спричинила в Маріуполі одну з найбільших гуманітарних катастроф. Місто практично зруйноване обстрілами загарбників, загинуло щонайменше 22 тис. людей.

Нині, 2024 р., російська влада робить спроби відновити місто, але це має більше пропагандистський характер, а поселяють у відбудованих помешканнях переселенців із росії (авт.).

Ще одне свідчення про місто-мученик Маріуполь надала Наталя Калужська у статті «Врятувала філармонія». Вона з осудом висловилася про керівництво мерії та її очільника В. Бойченка, які не підготували місто для збереження громадян в умовах бойових дій (жодного бомбосховища, ні запасів їжі та води і т. і.), а самі виїхали ще 25 лютого. Залишився один патрульний керівник поліції та департамент культури. Люди практично залишилися в повній блокаді.

Згуртувавшись, містяни намагалися створювати в приміщенні філармонії побут, забезпечити харчування. Допомагали з продуктами військові ЗСУ, «азовці» та Оксана Іващук, місцева бізнесменка. У приміщенні закладу постійно перебував його директор Василь Крячко, який також допомагав продуктами та необхідними речами. Навколо в місті від постійних обстрілів гинули люди.

Один із найбільших злочинів, який вчинили рашисти, – це цілеспрямовані удари 500-кілограмовими бомбами по пологовому будинку № 2, де перебувало чимало вагітних жінок, та дитячій лікарні в центрі Маріуполя. Міністр оборони рф сергій лавров цинічно заявив, що стріляли по військовій цілі, ніби-то там розміщувався батальйон «Азов» та інші радикали. Наталя повідала, що в середині березня їй удалось вирватися з цього пекла. Після того вона поставила кілька цілей – по-перше вивчити українську мову, не давати хабарів та завжди говорити тільки правду, а ще почала допомагати містянам виїжджати з окупованого міста. Висловила сподівання на звільнення, повернення та відбудову рідного міста.

У свідченні «“Правда” про визволителів Маріуполя» Олеся Шамрай розповідає свою історію. Як у Маріуполі втратила друзів, роботу, квартиру і все, що було нажито роками. А головне страшні події в Маріуполі призвели до важкої хвороби та, зрештою, смерті чоловіка. З вдячністю розповідає про мешканців Західної України, які прийняли їх як рідних, розвінчавши думку, що там ненавидять «донецьких». Вона розповіла про перебування в Маріуполі – в підвалах, без світла, в холоді та голоді, без води, перешкоджання евакуації людей з боку окупантів. Про те, як на мирних людей, які стояли в черзі за продуктами, з літака кинули бомбу, десятки поранених, багато вбитих. Це було в переддень перед трагедією в Маріупольському драмтеатрі.

Херсонщина

«Бабута Світлана і четверо внучат» – розповідь Світлани Ігнатюк про події в тимчасово окупованому селі Дудчани Бориславського району на Херсонщині. Уміщено розповіді про події, що відбувалися, з розповідей діток – 7-річного Іванка, 5-річного Платончика, 8-річної Варвари та 14-річної Даніели, які пережили всі жахіття окупації та в другій половині квітня повернулися із тимчасово окупованої Херсонщини, а саме із с. Дудчани Бориславського району. Світлана Іванівна, бабуся, з болем розповідає, до якого стану були доведені її внуки та й інші діти, які пережили це пекло – коли над головами літали ракети, літаки, земля здригалася від постійних вибухів. Запам’яталося сидіння в холодних і голодних підвалах, а також новоспечені рашистські порядки, коли село було окуповане. Усі селяни вдягалися в найстаріший одяг, дівчаток-підлітків перевдягали у хлопчиків, з дворів без дозволу окупантів виходити не дозволялося. Люди згуртувалися, допомагали одне одному, але все ж голодували. Незважаючи ні на що, садили городи, орендарів орки змушували засівати поля, а 80 % майбутнього врожаю віддати їм. Готуючись до 9 травня, окупанти вимагали, щоб діти приходили на тренування та розучували гімн расєї. Це вже було останньою краплею, тому вирішили евакуюватись.

Світлана Іванівна розповіла, як ризикуючи власним життям, під дулами автоматів і танків, через численні блокпости, вони сім’єю разом з онуками виїхали до Кривого Рога. А в село Дудчани, хоч і звільнене від окупантів, але зруйноване й заміноване, як і більшість інших населених пунктів, які побували в окупації, родина не змогла повернутися.

Представляє інтерес і свідчення Валентини Лебедик, яке вона назвала «У нас стратегічний об’єкт», про події в Новій Каховці після захоплення міста рашистами. На думку оповідачки, було дуже прикро, що не тільки гребля під контролем окупантів та Каховська ГЕС, але й головні споруди Північно-Кримського каналу, через які з Каховського водосховища дніпровська вода запускається до каналу… Дуже небезпечно, щоб тут проходили будь-які бої. Після окупації міста рашисти вчиняли нелюдські звірства. Вони розстрілювали, спалювали цілі родини, були випадки викрадення посадових осіб, журналістів, волонтерів, учасників АТО. Забирали в людей мобільні, щоб ніхто не знімав їхні злодіяння, зобов’язували носити білі ганчірки. У сусідніх селах Козацьке і Веселе мародерили. У перші тижні в місті «господарювали» кадирівці, буряти й бойовики «ДНР» та «ЛНР».

Тим часом готувався так званий «рефендум» щодо створення Херсонської народної республіки. В окупованому місті були заглушені мобільні оператори «Київстар» та «Водафон», люди були відрізані від зовнішнього світу. Багато людей виїжджало, окуповане місто спорожніло.

Виїхала й оповідачка до м. Одеси, переживши по дорозі перевірки на блокпостах, приниження та страх.

В окупованій Новій Каховці військові рф встановили пам’ятник Леніну. Віце-прем’єр Михайло Федоров 30 квітня 2022 р. у телеграм написав: «Поки Україна перша у світі запускає електронні паспорти, орки відновлюють пам’ятник Леніну у тимчасово окупованій Новій Каховці. Тримайтеся, дорогі, коли ці дикуни заберуться з території нашої країни – буде ленінопад 2.0».

Юлія Соломійчук свою статтю «Антонівський міст – душевний біль» побудувала на основі власних свідчень та розповідей трьох доньок – 13-річної Поліни,14-річної Вероніки та 16-річної Вікторії, які діляться пережитим під час навали окупантів. Згадують, як виїжджали з Херсона через Антонівський (інша назва – Херсонський автомобільний) міст, що з’єднує правий та лівий береги Дніпра до Голої Пристані. Неочікувано в перший день війни міст опинився в епіцентрі бойових дій. Сім’ї вдалося виїхати без втрат, багатьом людям пощастило менше – були загиблі та поранені. Розповідають члени сім’ї про труднощі з продуктами харчування, іншими речами першої необхідності, кілометрові черги в АТБ, перебої з опаленням, інші незгоди, які довелося пережити в Голій Пристані.

Згадують члени сім’ї й про акції протесту проти окупантів, що проходили в Херсоні, Голій Пристані та інших населених пунктах області. З вдячністю Юлія та дівчатка говорять про місцевих волонтерів, які чим могли допомагали людям. Волонтери й організували транспорт для повернення в Херсон. Негативно відгукуються про керівництво області, відмічають, що вся влада виїхала з міста на початку війни, залишивши людей напризволяще.

Дорога в зворотному напрямку на Херсон була жахливою, адже довелося їхати по окупованій території, спостерігаючи страшну картину – сплюснуті автівки, людські кістки, тіла загиблих російських військових. Місто стало мертвим – багато будинків зруйнованих, згорілих, без вікон, на вулицях безлюдно. Згодом сім’я виїхала до Києва, а пізніше в Німеччину. ЗСУ нанесли удар по Антонівському мосту, тому рух по ньому був закритий.

Херсон

«Я свідок!» – так назвала свої свідчення Тетяна Волгірєва-Туркова, мешканка м. Херсона, яка прожила в умовах окупації до 11 листопада 2022 р., аж до звільнення міста спецпідрозділами ЗСУ. Вона розповідає про всі безчинства рашистів, розстріли мирного населення та їхнє зухвале «господарювання» в місті. З болем Тетяна розповідає про загибель захисників Херсона, яких розстрілювали з великокаліберних кулеметів та просто мирних жителів, навіть дітей. Священника ПЦУ Сергія Чудиновича, який відспівував полеглих героїв, рашисти взяли в полон, де нещадно катували. На щастя, йому вдалося втекти на підконтрольну ЗСУ територію. Містян змушували отримувати російські паспорти та російські картки. Тетяна з родиною, попри всі страждання, з міста не евакуювалась, тому що не могла залишити свою та чоловікову стареньких мамів.

Незважаючи на репресії, містяни виходили на мирні акції протесту, скандуючи «Херсон – це Україна!», «Ідіть додому!». Активно діяв рух спротиву, партизани, які надавали ЗСУ інформацію про розташування ворожих воєнних об’єктів, завдяки чому по них наносилися точні удари, переважно з допомогою HIMARS. Весь Херсон був у жовто-блакитних кольорах, що дуже бісило загарбників.

Що характерно для рашистських окупантів – вони не щадили своїх, закопували поранених, спалювали 200-х.

Було серед мешканців міста й чимало колаборантів, зокрема скандально відомий екс-нардеп Володимир Сальдо, якого окупанти призначили «головою Херсонської області». Є приклади, що партизани нищили колаборантів.

23–27 вересня в місті проводили під дулами автоматів псевдореферендум.

12 листопада Херсон був звільнений від рашистської навали. Мешканці з радістю зустріли своїх визволителів, розгорнувши на площі Свободи величезний жовто-блакитний прапор. Після деокупації Херсона знайшли в ньому 22 катівні, окупанти залишили після себе розруху та смерть. У звільненому місті ще довго не було світла, води, опалення та інтернету, але поступово воно почало оживати.

Миколаївщина

«Плачевна історія маленького села. Спогадами серце спопелю» – так назвала свою розповідь мешканка с. Мирного, що знаходиться на межі Миколаївської та Херсонської областей, Людмила Гавучак. Спогади співзвучні з іншими, тому що тактика окупантів була однакова «Нам дан пріказ унічтожать всьо… Ми ісполняєм». За статистикою з 20 випущених російських ракет лише одна припадає на військові об’єкти, а всі інші по мирних мешканцях. Так і діяли загарбники, кидали авіабомби, нищили й палили будинки мирних мешканців, через що й гинули люди. Людмила Ярославівна ділиться своїми власними почуттями стосовно того, що відбувалося, вболіванням за власних дітей та внука й про своїх односельців та воїнів ЗСУ, які гинуть від рук рашистів.

Згадує оповідачка, які страхіття довелося пережити, коли рашисти обстрілювали села навіть фосфорними бомбами. Маленьке село із символічною назвою Мирне та й сусідні села Миколаївської й Херсонської областей були повністю знищені, хоча багато хто не вірить, що таке може бути.

19 березня Людмила виїхала до Миколаєва, який також постійно обстрілювали різними видами зброї. На той час у ньому загинуло 403 людини, ще понад 1000 були поранені. Потішило те, що Миколаївщина і правобережжя Херсонщини були звільнені. У розповіді Людмили наводиться висловлювання в інтернеті австрійського письменника, військового аналітика, журналіста-розслідувача Тома Купера, який ставить питання, хто має понести відповідальність за те, що не зміг організувати оборону півдня країни? Такі питання турбують і багатьох мислячих українців.

Сумщина

Свідчення мешканки Конотопа Валентини Шевко «Конотопські відьми не по зубах окупантам» варто розпочати з тексту відеозвернення у фейсбуці міського голови Артема Семініхіна «Конотоп Сумської області здаватися не буде! Конотоп не здасться, ніколи не здасться. Конотоп боровся і буде боротися. Ми свята козацька земля. Ми тут розбили вже раз москалів. Розіб’ємо і зараз. Слава Україні!».

Валентина Олексіївна, працівниця Конотопського міського краєзнавчого музею ім. О. М. Лазаревського, повідала про історію і сьогодення рідного міста. А головне поділилася своїми спогадами про події, які розгорталися на початку широкомасштабного вторгнення рф в Україну. Вражає в цій історії те, як містяни стали дружно на захист рідного міста. У перший день березня окупанти проїхали містом і вимагали віддати його під їхній контроль, погрожуючи наведенням на місто артилерії. Проте багато містян оточили ворожу техніку та вигукували: «Ганьба. Їдьте в свою расєю! Там наводьте порядки». Найцікавіше, що окупанти заходили і виходили з міської ради з гранатами в руках, побоюючись нападу з боку містян. Далеко за межами міста шириться легенда про конотопських відьом… На чолі зі своїм головою Артемом Семініхіним конотопці готові були чинити збройний опір загарбникам. І хоч у місті не обійшлось без руйнувань (ракета впала на територію заводу «Червоний металіст»), проте рашисти зняли свої блокпости і більше в місті не з’являлися.

Оповідачка ділиться спогадами і про жорстокі бої в інших населених пунктах Сумщини, знищення важливих господарських та енергооб’єктів, грабування населення, продуктів харчування, вирізання тварин на шашлики і цей страшний перелік злочинів можна продовжувати.

Героїчні ЗСУ за допомогою місцевих тероборонівців вигнали окупантів з Київщини та Сумщини. Ці області стали своєрідним щитом від загарбників для Києва і Полтави.

Харківщина

Наталка Шевченко, мешканка Ізюму, що на Харківщині, поділилася свідченнями про злочини російських військових у її рідному місті, сподіваючись, що рано чи пізно настане кінець «руского міра», назвавши свою розповідь «З підвалу Ізюму». Висловила невдоволення тим, що місцева влада заспокоювала людей, що ніби все під контролем, не організувала евакуацію населення. З 1 на 2 березня почалися бомбардування міста, причому постраждали приватні будинки, де загинули цілі сім’ї, а далі прильоти й бомбардування тривали щоденно. Люди змушені були ховатися в підвалах, бомбосховищах. 10 березня було евакуйовано біля 2 тис. людей 44 автобусами. На території міста йшли запеклі бої, до 1 квітня воно було окуповане. Загарбники проводили фільтраційні заходи, жителів Ізюму почали примусово вивозити на територію російської федерації. Багато людей, у тому числі дітей, стали жертвами бомбардувань, небіжчиків ховали прямо у дворі, садку, парку, на дитячому майданчику. Багато вбитих лежали просто на вулицях, багато з них були зі слідами тортур. Згодом окупанти хоронили їх у загальних ямах.

Не обійшлося й без зрадників, адже хтось злив інформацію й окупанти, коли ввійшли в місто, вже мали списки АТОвців та поліції. Практично було знищено 80 % міста, особливо постраждав приватний сектор. За час широкомасштабного вторгнення Ізюм зазнав найбільше обстрілів – аж 476. 14 вересня над спустошеним містом замайорів жовто-блакитний прапор, воно на кінець було звільнено від рашистських загарбників.

Луганщина

Тетяна Коваленко, мешканка м. Рубіжне, що на Луганщині, у своїй оповіді «Зруйноване життя…» ділиться спогадами про те, як російські окупанти більше двох місяців не могли зайняти місто, натомість завдавали нищівних ударів не лише по об’єктах інфраструктури, – це, передусім, влучання в цистерну з концентрованою азотною кислотою, але й по житлових кварталах, стираючи їх з лиця землі. На місто скинули фосфорну бомбу. Без розбору окупанти стріляли із танків по дев’ятиповерхівках, хоча там не було військових, лише мирні мешканці. Значну роль у боротьбі з окупантами відігравали й місцеві партизани. Після окупації міста оповідачка з донькою Лерою та братом зазнали всіх тягот «руского міра» – доводилося ховатися у підвалі, потерпаючи не лише від обстрілів, але й від голоду та холоду, а ще переживати страх за неповнолітню доньку. Окупанти не давали можливості евакуюватися. На вулицях лежало багато вбитих людей. Дуже нахабно поводили себе кадирівці, які зривали замки, вибивали двері із залишених господарями квартир і мародерили та спустошували житло.

Місто знаходилося в окупації чотири місяці. Найбільше постраждав приватний сектор, була зруйнована і квартира Тетяни. Містянам доводилося виживати без газу, світла й води. Рубіжани розділилися на три категорії: ті, що евакуювалися в безпечні місця України чи закордон; ті, кого депортували в росію чи на окуповані території; ті, що досі в заручниках у кадирівців і знаходяться в підвалах міста. Було в Рубіжному чимало колаборантів, у тому числі тодішній мер міста перейшов на сторону окупантів. Місто Рубіжне, яке до війни налічувало 60 тис. мешканців, зруйноване вщент, багато будинків відновити неможливо. У дворах – кладовища. Проте очільник Луганської ОВА С. Гайдай запевнив, що місто буде відбудоване.

А Тетяна з донькою об’їзними шляхами виїхала з Рубіжного і зупинилася в Ужгороді. Вірить у ЗСУ, нашу перемогу і сподівається з часом повернутися в рідне місто.

Черкащина

«У кожного своя боротьба» – так назвав свої спогади Михайло Підопригора, наймолодший в Уманському районі, прогресивний староста села Княжа Криниця, що на Черкащині. Він розповідає про своїх односельчан, які згуртувалися та всебічно допомагали захисникам ЗСУ, що знаходилися в гарячих точках. Він передає власні настрої та переживання людей щодо вторгнення країни-агресора, країни-вбивці в Україну. Сільські тероборонівці влаштовували блокпости, а жінки в приміщенні школи та й у своїх домівках із власних продуктів готували консерви, інші вироби та раз у тиждень відправляли на фронт. Передавали також продукти мешканцям окупованих територій. Михайло наводить конкретні дані про те, скільки мешканцями села було перероблено та відправлено продукції. Коли власні запаси були вичерпані, старостинська громада звернулася до ВАТ «Птахокомбінат Ладижинський» про виділення тонни замороженого м’яса птиці, з якого місцеві господині робили тушонки. Все це свідчить про те, що в кожного свій фронт і мешканці села його забезпечували та як могли наближали нашу перемогу.

Михайло розповідає про підтримку України з боку польських друзів та про унікальну жінку – переселенку з окупованої Луганщини, художницю-самородка, Олену Брацлавську, її історію війни і життя.

Не менш цікавими є свідчення Софії Розуменко «Волонтери Центрального залізничного вокзалу Київ-Пасажирський», де вона розповідає про те, що волонтерський рух у своїй сучасній формі зародився під час Революції Гідності у 2014 році. Але найбільшого розмаху волонтерство набуло після широкомасштабного вторгнення росії в Україну, коли тисячі українців були змушені покинути свої домівки, шукаючи більш безпечні місця для проживання та які потребували підтримки. Окрім того, особливо у перші місяці війни, допомога потрібна була бійцям ЗСУ.

На вокзалі життя тривало цілодобово, із Заходу (переважно з Польщі та Словаччини) надходила вагонами гуманітарна допомога, яку треба було розвантажити і передати тим, хто її потребував. Оповідачка з братом та його другом сприяли евакуації біженців за кордон та в безпечні регіони України. Волонтери столичного вокзалу – це перші люди, які щоденно зустрічали сотні переселенців з окупації, підставляючи їм своє плече, всебічно допомагаючи, а їх було не один мільйон. Оповідачка висловлює вдячність невтомним організаторам, які мали безпосереднє відношення до такого собі Гуманітарного волонтерського багатофункціонального центру-хабу.

У своїх спогадах «Зал очікування і надії» киянка Вікторія Ус повідала свою історію, як вона долучилася до волонтерського руху. На залізничному вокзалі допомога волонтерів була найпотрібніша, адже саме залізничним транспортом рухалися тисячі вантажів та мільйони переселенців. Зустрічали людей, багато з яких залишили свої зруйновані будинки, втратили рідних і друзів, були пригнічені й розгублені, в кожного була своя історія. Волонтери організовували харчування та переміщення переселенців. З різних регіонів, зокрема із Західної України, надходили домашні продукти, виготовлені турботливими господинями. Найважчими були перші місяці, у вересні потік переселенців зменшився. Вікторія розповіла про благодійний фонд «Підтримки мами та дитини», де вона працює й опікується мамами з діточками, якому допомагають багато киян. Насамкінець Вікторія висловлює впевненість у нашій перемозі.

Волонтерка Анастасія Сабадаш у своїх спогадах «Ми викладалися на повну…» розповіла про початок повномасштабної війни рф проти України, яка застала її та групу музикантів у Києві, коли вони готувалися в тур східними містами України.

Із самого початку російсько-української війни Анастасія почала волонтерити, найбільше на Центральному залізничному вокзалі, де доводилося вирішувати проблеми, пов’язані з евакуацією біженців, харчуванням, розподілом одягу. Найбільше надходило гуманітарної допомоги із Західної України – із Ужгорода, Чернівців, Львова, Луцька, Тернополя. Потяги, що йшли на захід, були забиті людьми, назад поверталися з харчами та гуманітарною допомогою. Анастасія розповідає про всі випробування, суворі будні, які довелося пережити волонтерам, нехтуючи своїм відпочинком, здоров’ям аби допомогти людям. 8 квітня вона з оркестром поїхала на гастролі за кордон, де колектив давав благодійні концерти на підтримку ЗСУ.

Андрій Смик назвав свої спогади «Нотатки волонтера Андрія Смика». Розповів про власний шлях у волонтери на Центральному залізничному вокзалі. Він згадує, що хвиля біженців із східних областей нагадувала справжнє цунамі. Розповідає про жахливі наслідки тимчасової окупації Ірпеня, зруйновані, спалені будівлі, понівечені дерева, залишені згорілі приватні авто, підірваний металевий залізничний міст, відсутність електрики, води, газу.

Росіян вигнали з під Києва, проте ракетні удари тривали. Андрій розповів, що покинувши активне волонтерство, донатив на різні волонтерські проєкти, регулярно здавав кров і таким чином за його словами «купував собі право на радість», намагаючись знайти внутрішній баланс.

«Не моя війна…» – це спогади Світлани Касьяненко, поетки-піснярки, авторки більше 200 різножанрових пісенних творів, яка зі своєю мобільною волонтерською групою «Вольниця» їздила в гарячі точки і зробила 400 концертів на передовій аби підтримати бойовий дух захисників. 118 поїздок проведені з 2014 року, причому давали не лише концерти, але й везли на передову продукти, дитячі подарунки, іншу гуманітарну допомогу. Світлана згадує зворушливу історію під час поїздки в Станицю Луганську, де вона зі своїм колективом роздавала бійцям гуманітарку, хрестики і знаходила для кожного слова підтримки й захоплення та створювала пісні.

Ігор Брагін, відомий шеф-кухар, президент Асоціації шеф-кухарів, засновник Кулінарної академії, володар звання «Золотий шеф-кухар України», автор книги «NOVA», назвав свою розповідь «Ресторатори об’єдналися…».

Згадує, як власники ресторанів та кухарі купляли продукти за власні кошти та зверталися по допомогу до різних підприємств, великими партіями продуктів ділилися між собою та готували тероборонівцям, переселенцям необхідні харчі. Вивозили готові харчі також в Ірпінь. Мережа грузинських ресторанів, де працює оповідач, готувала їжу для ЗСУ, тероборони та переселенців у Дніпрі, Кривому Розі, Запоріжжі та Харкові.

Ігор розповів, що незважаючи на війну, він відкрив власний ресторан української кухні, мріє, щоб після війни був вибух усього українського у світі, в тому числі популярною стала українська кухня. Висловлює віру в нашу Перемогу та дякує воїнам ЗСУ.

«Ми змінюємось…» – так назвав свої спогади Сергій Берденюк, який зауважив, що війна не лише забирає, вбиває та руйнує, вона об’єднує однодумців навколо спільної справи, мета якої вигнати ворога з нашої землі.

Розповідь Сергія про роботу в Жіночому ветеранському русі, де допомагали захисникам Київщини по всій лінії фронту: оптикою, технікою, передавали їм харчі та смаколики. Потрапили під обстріли ворожого танка, отримали легку контузію, але продовжували волонтерську діяльність.

Після звільнення Київщини від рашистів, спільно з іноземними журналістами побував у багатостраждальній Бучі, де побачив жах, який натворили агресори – напівмертве місто, зруйновані будинки, особливо вразили захоронення.

Усе побачене спонукало йти добровольцем та захищати свою країну від російських загарбників, під час одного бою отримав важке поранення. З теплотою Сергій згадує двох дівчат, з якими довелося працювати в одному екіпажі, Юлю Сидорову, з позивним «Куба» та парамедика з позивним «Аляска».

Він переконаний, що українці всі мають знати свою рідну мову, бо російська – це мова ворога. А ще, вважає Сергій, що війна впливає на все, на кожну живу істоту та природу. І закликає розповідати в книгах про героїчну боротьбу нашого народу за територіальну цілісність, свободу і незалежність рідної країни, вчити дітей патріотизму, мужності, без цього не буде України.

Ще одні спогади, які надав авторці книги Олександр Галушко «Батьку, я пішов на війну…», присвячені його сину Денису, який віддав життя за Україну та двом іншим синам, які також добровольцями пішли на фронт і воюють донині. Олександр говорить, що коли батьки ховають дітей – це справжня трагедія і відкрита рана для всієї родини та закликає, щоб подвиг героїв був закарбований для майбутніх поколінь. Бо та нація, яка не пам’ятає своєї історії, свого минулого, не має майбутнього.

На завершення книги її авторка Валентина Розуменко у своєму кінцевому слові «Моя щира вдячність...» висловлює подяку Всевишньому та всім 46 співрозмовникам, які пережили всі страхіття окупації та поділилися своїми історіями. Вона відслідкувала, як відбувалася трансформація звичайної людини, яка пройшла від розпачу та шоку до бажання зробити все для перемоги, протистояти агресії та зберегти цілісність нашої країни. Переконана, що вони стали єдиним цілим. Війна не зламала українців, а лише об’єднала націю та дала віру в наших захисників ЗСУ та всіх, хто відкрив паралельний фронт – всебічної допомоги армії задля нашої спільної перемоги.

УДК 355.343:614.88](477)"‎2022/2024"‎(047.53) 

Парамедик від Бога 

Надія Белоус,

завідувачка Тиманівської бібліотеки-філії
КЗ «Публічна бібліотека Тульчинської міської ради Вінницької області»

У статті розповідається про тиманівчанку, матір трьох синів, парамедика Мирославу Блажко, яка з перших днів повномасштабного вторгнення знаходиться на передовій та рятує життя військовим.

Ключові слова: російсько-українська війна, парамедик, жінка на війні.

The article tells the story of Myroslava Blazhko, a resident of Tymanivka, mother of three sons, a paramedic who has been on the front line since the first days of the full-scale invasion and has been saving lives of soldiers.

Keywords: russian-ukrainian war, paramedic, woman at war.

Війна має багато облич і одне з них – жіноче… Чи місце жінці на війні?

Українська воєнна історія багата на приклади мужності і звитяги. Власне, «козаки» як збірний образ військового-переможця, вплетений в архетип нашої культури. Втім, роль жінки обмежувалась іншим – аж ніяк не легшим, звісно, але не настільки «престижним». З початком визвольного руху і Першої світової українські жінки активно долучались до військових лав. Серед них є видатні постаті.

Під час війни жінки взяли на себе величезну відповідальність: одні – за родини й дітей, виїхавши за кордон та допомагаючи в тилу, багато інших – на фронті, взявши в руки зброю та поїхавши в найгарячіші точки бойових дій, щоб захищати свої сім’ї та Батьківщину. Хтось із них боронить Україну ще з 2014 року, а хтось долучився до війська вже після 24 лютого 2022 року.

«Якщо раніше це була зашкарубла пострадянська армія, то зараз армія стає більш правильною і рівною, якісна роль жінок вже набагато більша, вони зараз реально проявляють себе», – каже Оксана Григор’єва, радниця з гендерних питань командувача Сухопутних військ ЗСУ.

Заступниця міністра оборони Ганна Маляр повідомляла, що Україна має один з найбільших показників кількості жінок у Збройних силах України серед країн-членів НАТО.

Після початку повномасштабного вторгнення кількість жінок у Збройних силах України зросла на 40 %. Це дані кадрового центру ЗСУ станом на жовтень минулого року. У відомстві називають цей показник найбільшим у новітній світовій історії за кількістю жінок на полі бою. У Генеральному штабі України повідомляють, що станом на березень 2024 року понад 60 тисяч жінок служать у складі ЗСУ. З них понад 4 тисячі – безпосередньо на передовій [1]. Тисяча з них перебуває на командирських посадах, чудово справляючись і з важкою фізичною роботою, і з емоційним напруженням. Нарівні із чоловіками вони воюють на всіх фронтах, а кількість жінок, які хочуть захищати Україну, зростає. Патріотичний дух українок не можна зламати.

Чесні, щирі, незламні, вони руйнують усі гендерні стереотипи та власним прикладом доводять, що для українських жінок немає нічого неможливого.

«Йти в бій набагато легше, коли знаєш, що поруч є парамедик», – кажуть захисники та захисниці. Прямо зараз сотні парамедикинь перебувають на «нулі», щоб врятувати життя військовим. У будь-який момент вони готові бути поруч з підрозділами, витягувати поранених та надавати невідкладну допомогу. На їхньому рахунку – тисячі врятованих життів…

Беручи участь в проєкті «Голоси живої історії» я пропоную читачам познайомитися із сміливою, мужньою жінкою-воїном, нашою тиманівчанкою Мирославою Василівною Блажко, яка з перших годин вторгнення знаходиться на передовій і про яку кажуть «Парамедик від Бога».

Мирославу Блажко я знаю дуже давно. Мирослава була завжди наполегливою і рішучою. Її виховували бабуся Галина та друга мама – Валентина, адже маленька Мирося ще немовлям втратила матір…

Закінчивши навчання в школі, Мирослава вступила до Бершадського медучилища. Здобувши медичну освіту працювала в дитячій обласній лікарні міста Вінниці, потім у Жмеринській залізничній лікарні, в аптеці та дитячому садку медсестрою, одружилась, народила трьох синочків.

Маючи саме такий різноманітний досвід практичної роботи в медицині в 2021 році 20 грудня підписала контракт зі Збройними Силами України і вирушила на службу. В Старичах Львівської області проходила загальновійськову підготовку, але тільки два місяці, бо в лютому розпочалося повномасштабне вторгнення.

Мирослава згадує: «Пам’ятаю, той грудневий день. Як я підписала контракт, як мені старшина форму підбирав, моє перше знайомство з командиром і з усіма хлопцями улюбленої другої роти, як мене бойового медика, на вечірньому шикування знайомили з підрозділом. Пам’ятаю, як я перший раз взяла до рук зброю і тримала її на витягнутих руках від себе, бо… боялася. А  мої перші стрільби, то взагалі був цирк: за 15 вистрілів ні одного влучання, бо мені було цікаво куди ж гільзи відлітають Потім присяга, навчання, а далі – війна… Після навчального центру одразу почала свій бойовий шлях з Миколаєва, де отримала перше бойове хрещення.

Моє саме перше бойове хрещення відбулося після того, як пройшла навчання в центрі. В квітні місяці я приєдналася до своїх хлопців на війні. Спочатку ми були в самому Миколаєві, а потім на Донецькому напрямку. Там моє перше бойове хрещення: був важкий 300-й. У нас був обстріл. Дванадцята година ночі. Ото було моє саме перше відчуття. Я не боялася ні того, що прилітають осколки, на голову падають камінці, штукатурка і все на світі, я знала, що треба надати необхідну допомогу людині, яка лежить поранена і стікає кров’ю. Робила я це все на автоматі. Я нікого не чула. Ніяких порад. Я просто як у вакуумі. Я стояла і робила те, що я знаю, те, що я вмію, те, що я можу. І коли я це зробила, передала на евакуаційну бригаду свого трьохсотого, потім до мене дійшло… і мене дуже почало трусити: «чи я все правильно зробила», я почала плакати. У мене був шок, були сумніви чи я так все правильно зробила. Адже відповідних алгоритмів там ніхто не дотримується…

Підійшов до мене командир і каже: «Так братан, ти – свій человєк, ти з усім справилася, соплі підтягнула і працюємо дальше. І після того я у них «Мирося – братан». Мій підрозділ для мене – самий кращий. По перше, якщо ти одна жінка в підрозділі, відповідно, тобі якісь є привілеї. При евакуації стараються мене саму першу евакуювати з опасної точки нашого перебування. І так я в них получається і мама деяким хлопцям бо ж є і по 20 і по 22 роки».

Жінки часто більш психологічно стійкі за чоловіків та більш емпатичні й чуйні, коли йдеться про відносини в колективі та підтримку побратимів.

З початком повномасштабного вторгнення мільйони українців потребували допомоги. Хтось медичної, а хтось – психологічної…

«І сестра я для них, і мама, і подруга, яка дасть пораду. Всі вони до мене ідуть не як до бойового медика, а як до психолога. Вони знають, що я їх вислухаю, допоможу. Саме головне – вміти чути. Коли вони бачуть, що їх чують, їм треба робити таке морально психологічне забезпечення і в них тоді бойовий дух підіймається, і взагалі якось життя налажується. Хай навіть під тими обстрілами, в тому пеклі все одно треба якісь лишній раз і жарти... Підтримка один одного – саме головне. Для мене підтримка – вони, а я – для них. Ми собі, якось, як одне ціле, це – моя друга сім’я. Тому так важко втрачати своїх… Коли ти сидиш з людиною, п’єш каву, розмовляєш, мрієш про повернення додому… А наступного дня ця людина лише залишиться тільки в твоїй пам’яті…».

І знову спогади… «Пам’ятаю як прийшла рекрутом, після присяги – солдат. Далі – звання старшого солдата. Мої сльози, коли присвоїли звання молодшого сержанта. Це – неймовірне відчуття. ( Зараз Мирослава – сержант).

В першу чергу – це доказ самій собі про те що, обраний шлях вірний.

Незважаючи на сотні кілометрів від рідної домівки, від моєї чудової сім'ї...

Незважаючи на страх, втому, іноді розпач...

Незважаючи на сумніви чи зможу, чи справлюся, чи витягну...

Перша моя нагорода того року в березні місяці мені дали сталевий хрест за сумлінні заслуги перед Батьківщиною, за зразкову службу, за високий професіоналізм».

Довідка.

Нагрудним знаком «Сталевий хрест» нагороджуються військовослужбовці Збройних Сил України за виконання бойових завдань під час проведення об'єднаних, антитерористичних операцій, а також операцій з підтримання миру та безпеки, високі показники у бойовій підготовці, несення бойового чергування, вартової (внутрішньої) служби у повсякденній діяльності.

Сталевий хрест – відзнака Головнокомандувача Збройних Сил України, почесний нагрудний знак. Нею нагороджуються військовослужбовці ЗСУ, які відзначилися вправним командуванням.

Почесний нагрудний знак Головнокомандувача Збройних Сил України «Сталевий хрест» виготовляється із білого металу і має вигляд хреста із сторонами у вигляді рельєфних ударних частин пірначів. У центрі хреста розташований центральний медальйон, який має вигляд гільяшованого круга червоної емалі, охопленого вінком з дубового листя жовтого металу. В центрі медальйона гербова фігура «Острога» жовтого металу з герба гетьмана Костянтина Острозького.

Усі зображення – рельєфні. Розмір хреста: висота – 40 мм, ширина – 40 мм. За допомогою вушка та двох кілець різного діаметру хрест з'єднується зі стрічкою, протягнутою через кільце більшого діаметру і складеною вдвоє із загнутими біля кільця кутами. На зворотному боці стрічки у верхній частині – застібка для прикріплення нагрудного знака до одягу.

Стрічка нагрудного знака шовкова муарова з поздовжніми смужками (зліва направо): сіро-сталевого кольору – шириною 13 мм, багряного кольору – шириною 9 мм, сіро-сталевого кольору – шириною 13 мм. Довжина стрічки у складеному вигляді – 55 мм, ширина – 35 мм, довжина прямої лінії – 40 [2].

«Потім були внутрішні грамоти від командира батальйону з відзнаками. До дня Незалежності командир подав мене на нагороду відомчу «Грамота з Верховної Ради» і ще нагрудний знак за заслуги перед дев’ятим батальйоном та безпосередньо в підрозділі. Я це все заслужила не сама, а дякуючи своїм хлопцям. Адже я прийшла сюди як з вулиці людина. Необізнана, не навчена і навіть не знала що таке Статут Збройних Сил України. Дякую моєму командирові – він заставив мене прочитати, ознайомитися досконало. Лишній раз давав мені трохи бамбулей. Бувало таке, що хвалив, бувало таке, що сварив. Але дякуючи йому в першу чергу в мене є такі заслуги перед нашою країною.

Найбільш запам’ятався випадок, коли загинув мій друг, який вісімнадцятирічною дитиною підписав контракт. Ми йому святкували дев’ятнадцять років. Він казав на мене «Друга Мама», а він для мене був «Хвостом». Коли мій Малий Хвіст загинув ніхто з підрозділу не міг сказати десь до шостої години вечора. Зрозумівши, що я все одно побачу цю інформацію, підійшов до мене мій командир і каже: «Тримайся, у нас погані, на жаль, новини – загинув Хвіст… Ми не знали як тобі сказати – ти ж дуже прив’язалася до цієї дитини».

Дуже важко, коли ти його сама евакуюєш з поля бою, передаєш уже на морг. Дуже важко, коли ми ще вчора сиділи пили каву, а його вже немає два роки… Я не можу прийняти, що ця дитина загинула.

На даний час, я могла бути спокійно вдома, звільнитися, маючи троє дітей, згідно з законом України. Але робити цього категорично не буду, не хочу і навіть про таке думати, знаючи, що тут – мої діти. Важко, тяжко, скучаєш, хочеш додому – саме найцінніше було в посилці з дому не теплі речі, а малюнки мого найменшенького. Але знаючи, що вони в безпеці, в мирному, тихенькому місці, а там мої дітки потребують більше допомоги ніж мої тут. Я не можу їх залишити там. Я знаю, що зараз дуже категорично не вистачає медиків не тільки в нашому підрозділі, а і взагалі. І тому я їх не можу покинути. Я просто не можу змиритися з тією думкою, що вони там будуть без ніякої підтримки. Тому я несу службу далі. Скільки зможу – скільки буду нести. Заради мирного неба для моїх діток, заради мирного неба для Нашої країни, я стараюся докласти свою маленьку часточку до омріяної Перемоги.

Дякую всім, хто мене підтримує.

Командиру – за довіру та виховання, Ваші безцінні поради, іноді ефективні «піз....ліни», навчили мене багато, і без Вашої підтримки я б не справилася. Пане капітан, горджуся службою з Вами.

Підрозділу – за повагу та взаєморозуміння, хлопці ви в мене найкращі, з вами не страшно нічого.

Моїй сім’ї дякую за неймовірну підтримку, довіру, любов. Хлопці, ви – мій безцінний скарб. Дякую, що чекаєте.

Всім друзям, які підтримують мене, хоча спочатку всі подумали, що я збожеволіла, зважившись на такий крок.

Служу українському народу!

Я дякую долі, що саме в 9-му батальйоні несу службу.

2 мотопіхотна рота – хлопці, ви найкращі, ви справжні воїни і справжні друзі, найкращий командир Хачик – строгий, але справедливий.

Я за роки служби ні одного разу не пошкодувала, що підписала контракт.

Бажаю вам моя друга родина, сили, терпіння, ще більше мужності та бойового духу. Хай кожна хвилина, кожна секунда Вашої служби буде обгорнена крильми Ваших Янголів-охоронців. Божої опіки Вам, мої дорогі, та такої омріяної холодними та небезпечними днями, Перемоги.

Може дасть Бог таки ми дочекаємось Перемоги. Чого я кожному бажаю. В першу чергу собі і всім, всім, всім. Тому цінуймо і поважаймо кожного військового, шануймо пам'ять тих, хто віддав життя за нашу країну, за нашу свободу. І все буде Україна».

Висновок

Отже, жінки на війні відіграють важливі ролі як воїтельки, медики, волонтерки, берегині. Всі ці ролі важливі як для фронту, так і для тилу. Неможливо применшити важливість когось з них. Як би це не звучало жорстоко, та війна розкрила таланти багатьох жінок, багато з них на рівні з чоловіками виконують «не жіночу» роботу на фронті. Тема жінки на війні завжди була, є і буде актуальною, тому важливо фіксувати їх історії для подальшого і глибшого вивчення.

«Українські жінки – це не тільки жертви війни. Вони нарівні із чоловіками воюють на всіх фронтах», – сказала перша леді України Олена Зеленська в інтерв’ю ЗМІ Республіки Корея. І це дійсно так, жінки України – мужні, сміливі, незламні, приклад та натхнення для всіх народів світу.

P.S.

Наша односельчанка Катерина Денісова присвятила вірш жінкам-захисницям:

Донечки наші воюєте нині,

Вогнища свого ви ж берегині.

Весною тішитись вам і кохати

Діток народжувати і плекати...

Ви залишили дім і сім’ю –

Пішли захищати Вітчизну свою.

Серце годинами рветься від болю,

Коли не вертаєтесь з бою...

Щиро вам дякуєм, донечки милі,

Щастя бажаєм, здоров'я і миру!

Щоб із війни ви усі повертались,

Рідні, щоб ваші вас дочекались!

Низенько вклоняємось ми – до землі,

Відважні наші і дорогі!

Скоріш повертайтесь додому живими,

Воїни – донечки, донечки милі!

Список використаних джерел

1. У лавах ЗСУ – 68 тисяч жінок. URL: http://surl.li/ygbyim.
2. Нова нагородна система Головнокомандувача ЗСУ. URL: https://www.armyfm.com.ua/nova-nagorodna-sistema-golovnokomanduvacha-zsu/. 

ПРОЄКТИ З РЕГІОНАЛЬНОЇ, ЛОКАЛЬНОЇ, ЕТНІЧНОЇ ІСТОРІЇ 

УДК 93/94-028.16(477) 

Спогади як інструмент (ре)конструювання минулого: нові виклики та (не)нові можливості
у студіях пам’яті про минуле на прикладі усноісторичного проєкту «Жива історія»

Юлія Шелеп,

кандидат історичних наук,
молодший науковий співробітник
Центру дослідження українсько-польських відносин
Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України

У статті розглянуто феномен спогадів як важливого інструменту (ре)конструювання минулого, зокрема у сучасних студіях пам’яті. Досліджено, як особисті спогади можуть формувати нові інтерпретації історичних подій, збагачувати традиційні історичні наративи та впливати на суспільне сприйняття минулого. Особлива увага приділяється аналізу усноісторичного проєкту «Жива історія», в якому зібрано унікальні свідчення людей, що стали свідками чи учасниками ключових подій недавньої історії. Стаття підкреслює нові виклики, з якими стикаються дослідники пам’яті: об’єктивність інтерпретацій, достовірність спогадів та вплив сучасного соціального контексту на реконструювання минулого. Автори також обговорюють можливості, які відкриваються завдяки застосуванню усної історії у вивченні індивідуальних та колективних пам’ятей.

Ключові слова: спогади, реконструювання минулого, пам’ять, усна історія, жива історія, історична пам’ять, колективна пам’ять, студії пам’яті, усноісторичні проєкти, методологія досліджень пам’яті, інтерв’ю, наративи минулого, соціальна пам’ять, інструменти пам’яті, особисті свідчення, трансформація пам’яті, виклики пам’яті, можливості реконструкції історії, суб’єктивність та об’єктивність у пам’яті, культурна ідентичність.

The article examines the phenomenon of memories as an important tool for (re)constructing the past, in particular in contemporary memory studies. The author examines how personal memories can shape new interpretations of historical events, enrich traditional historical narratives, and influence public perceptions of the past. Particular attention is paid to the analysis of the Living History oral history project, which collects unique testimonies of people who witnessed or participated in key events in recent history. The article emphasizes the new challenges faced by memory researchers: the objectivity of interpretations, the reliability of memories, and the influence of the current social context on the reconstruction of the past. The authors also discuss the possibilities offered by the use of oral history in the study of individual and collective memories.

Keywords: memories, reconstructing the past, memory, oral history, living history, historical memory, collective memory, memory studies, oral history projects, memory research methodology, interviews, narratives of the past, social memory, memory tools, personal testimonies, memory transformation, memory challenges, possibilities of reconstructing history, subjectivity and objectivity in memory, cultural identity.

Відкриття доступу до заборонених раніше джерел пожвавило дослідження пам’яттєвого дискурсу в Україні, в центрі якого опинилися, насамперед, замовчувані та ретельно приховувані донедавна, події ХХ століття. Історія ХХ століття з двома світовими війнами, голодоморами, геноцидами, етнічними чистками, репресіями, депортаціями, хоч і живе в пам’яті людей, але є досить проблемною травматичним досвідом, про який важко розповідати.

У ХХ ст. пам’ять про минуле вийшла за межі архівів та науково-дослідних установ і почала вільно циркулювати в публічному середовищі, що спричинило зростання суспільного інтересу до замовчуваних сторінок української історії й активізувало індивідуальні спроби реконструювання власного минулого окремими суб’єктами. В другій половині ХХ століття гуманітарні студії зіткнулися з низкою теоретико-методологічних викликів. Персоніфікація минулого спонукає не лише написати біографію особистості, перелічити факти і події з її/його життя та діяльності, а детально вивчати внутрішній світ, світоглядні орієнтири, моделі поведінки, систему мотивацій. Дослідження соціальних груп дає матеріал для колективних біографій і ширших узагальнень пануючих у суспільстві установок свідомості, системи образів та уявлень.

Серед населення України дедалі більше шириться зацікавлення до історії, історичного минулого своєї держави: суспільство цікавиться історичним туризмом, культурними надбаннями, історичною спадщиною. Відтак ми намагаємося накинути єдине бачення минулого на всю країну – наратив боротьби за свободу й створення власної держави. Хоча багато регіонів зовсім у нього не вписуються. Потрібно створювати майданчики для дискусій про складні питання, розуміючи, що ми ніколи не зможемо дійти остаточної згоди, але нам важливо навчитися говорити про це. Адже в нас досі є теми-табу. Замовчане минуле заважає нам рухатись далі. І тут саме усна історія допомагає обговорювати, проговорювати дражливі питання, а відтак показати як через n-кількість років після події зберігається пам’ять, як трансформується, передається в межах родин чи ширших соціальних груп. Фокус-група інтерв’ювання – це очевидці подій періоду 1930-х – і фактично до сучасності. Використання методу усної історії дає змогу подивитися наскільки опитані усвідомлюють або не усвідомлюють своє минуле, як його сприймають, як репрезентують, і врешті як це відображують на політичних та суспільних уподобаннях.

Непроговорення складного минулого в українському суспільстві пострадянського часу – це фактично продовження політики замовчування тоталітарної епохи. В колективній пам’яті індивідуальність нівелюється «колективним» – «ми є собою тільки завдяки пам’яті про минуле» [3]. Слід також пам’ятати, що старші люди більшу частину свого життя провели в тоталітарній державі, яка привчила їх думати що й кому говорити, більше мовчати. Тому їм складно відкритися під час інтерв’ю, довіряти співрозмовнику, який розпитує, а відтак осмислити пережите повно і в деталях. Звиклі губитися в натовпі радянські люди недооцінюють власний пережитий досвід, не вважають за потрібне ним ділитися як маловартісним.

Ще до сьогодні соціальні пріоритети, звичаї та, навіть, міфи радянського минулого впливають на політичний вибір та переконання жителів незалежної України. Уявлення про минуле прогресує щоразу важливе значення в процесі ідентифікації з певною етнічною та національною спільнотою, а також у сприйнятті, порівнянні та протиставленні різних етносів чи груп. Історична пам’ять є чинником, що визначає характер колективних уявлень про минуле, оцінку нинішніх подій та бачення стратегії майбутнього розвитку суспільства, тому виникає нагальна необхідність відновлення та збереження історичної пам’яті, формування національної ідентичності та подолання спадщини тоталітаризму, адже ще до сьогодні соціальні пріоритети, звичаї та, навіть, міфи радянського минулого впливають на політичний вибір та переконання жителів незалежної України.

На тлі актуальної ситуації в Україні, спричиненої передусім розв’язаною росіянами війною, дослідження проблеми родинної пам’яті загалом і постпам’яті зокрема, причетності до історичних подій та конструювання ідентичності, набувають особливого значення. Під поняттям «історичної пам’яті» найчастіше розуміють колективні спогади про історичні події у двох аспектах: пам’ять про події, носіями яких є люди, що брали безпосередню участь у них, або ж пам’ять про події, що припали на долю попередніх поколінь [8, c. 197].

Пам’ять є гнучкою, а відтак відіграє важливу роль у процесі політичної трансформації суспільства. Науковці підкреслюють суб’єктивність категорії пам’яті. Серед адаптаційних властивостей пам’яті – її ненадійність, здатність до утримання і запобігання, готовність замінити стару інформацію новою [2, p. 113]. Різнорідні та неоднорідні спогади можуть співіснувати на особистісному рівні, як це відбувається і на суспільному рівні. Деякі спогади можуть співіснувати чи взаємодіяти, а інші перебувають у травматичному стані дисонансу, незгоди, протидії. Зокрема, Андреас Гуссен стверджує про взаємозв’язок процесів пам’ятання і забуття. Кожна дія пам’яті, індивідуальної чи колективної завжди залучає вибіркову, часткову або, інакше кажучи, упереджені форми забуття. Інколи і коротка фаза забуття може спричинити пошуки історичної пам’яті. Оскільки пам’ятання завжди взаємодіє із забуттям, відтак не може бути його повного та чіткого закриття. Отже, файл пам’яті ніколи не закривається, він частково відкритий і має здатність до реконструювання у нові дії пам’ятання [2, p. 37].

На сьогодні усна історія утвердилася як важлива частина історичних студій, є методом збору, збереження й інтерпретації свідчень людей про пережите та окремою галуззю досліджень водночас. Усноісторична практика стала не тільки методом польової роботи, але й відкриває можливості для аналізу колективних процесів особистісного досвіду та індивідуальних стратегій і практик, а відтак усна історія стає популярним методом документування і вивчення минулого. Тут варто привернути увагу до двох процесів в усній історії: запису свідчень та їх архівування. Справедливо стверджувати, що пріоритетним є саме момент інтерв’ювання і (не)можливості його подальшого використання іншими дослідниками.

Центральним в усній історії є те, що її скоріше вважають суб’єктивним досвідом окремої людини, презентацією нею свого минулого, проте респонденти швидше доносять інформацію не про власне події минулого, а радше сенси цих подій, тому важливо з якої «відстані» і в яких моделях люди інтерпретують досвід [4, p. 67]. «Мовчазний» в історії людський досвід дозволяє не лише розкрити прогалини недавнього минулого, доповнити відомості про знані події (реконструкційний потенціал), а, й це важливо, піднімати замовчувану проблематику, коректувати усталені та/чи суперечливі погляди, показати широку мозаїку індивідуальних досвідів пережиття, вивчати осмислення історичних подій та історичного досвіду (студії пам’яті). Живі студії відкривають нові проблеми (історію повсякденності, сім’ї, дитинства та ін.), прямо пов’язані з соціальними цілями історії, успішно використовуються в педагогічній практиці (відкривають альтернативні точки зору, розвивають критичне мислення), «оживлюють» музейні експозиції і архівні колекції, практикуються як «терапія спогадами» для травмованих пережитим і людей старшого віку.

Зауважимо, що в усноісторичних наративах ставлення респондентів до розповіді простежується не лише через відповіді на прямо поставлені запитання, але й через вживання термінів і понять, що були поширені у період про який розповідає респондент, застосування оціночних суджень, певних мовних наголосів. Разом з тим усноісторичні джерела містять і певні пастки: окрім суб’єктивізму усноісторичних наративів тут варто згадати і ненадійність пам’яті респондентів (перекручування фактів, пам’ятають про вчинки друзів та колег, однак неохоче розповідають про себе) ще однією пасткою для дослідника є прийнята ним інтерпретація факту чи події, в залежності від того, які основні та уточнюючі питання поставлено респонденту, отримана інформація різнитиметься змістовними акцентами. Ще однією типовою ситуацією є недовіра респондента до інтерв’юера, тобто респонденти не вірять у можливість молодшого покоління зрозуміти їх мотиви та вчинки та сприйняти їх ситуацію.

Саме усноісторичне джерело постає як особистий контакт між двома (часто різними) людьми, які однаково впливають на кінцевий результат продукту. На цьому етапі важлива також і позиція інтерв’юера – вміння встановити довірливі стосунки з респондентом, бути не просто стороннім спостерігачем, а проявляти зацікавленість у розповіді респондента. Відтак, якщо цікавий лише певний момент у біографії респондента, важливо приділити належну увагу передісторії цього моменту, хоча б побіжно торкнутись інших сторін у житті респондента, навіть якщо вони менш цікаві для дослідження, проте важливі для респондента. Оцінюючи інтерв’юерів респонденти самі вирішують, про що варто розповісти, а про що навпаки не повинні говорити.

Окрім того, сам процес отримання інтерв’ю відзначається складнощами та певними проблемами. По-перше, про загальні повсякденні речі респонденти говорять охоче, тому важливо побудувати розмову так, щоб отримати максимально корисну і повну інформацію. Тут важливо, щоб усі запитання інтерв’юера були короткими, простими і доступними для розуміння респондента.

По-друге, навіть погодившись на інтерв’ю не завжди респондент буде говорити те, що необхідно для дослідження, часто він сам намагається «керувати розмовою», щоб не «розповісти зайвого», або щоб уникнути незручних запитань з боку інтерв’юера. По-третє, проблеми спілкування: «пристосування запитань» до «рівня» сприйняття особи, в якої беруть інтерв’ю; формулювання ввідних запитань на початку інтерв’ю; труднощі з правильним формулюванням запитань; важко мовчки слухати надто докладні висловлювання і витримувати емоційні сплески оповідача, не завжди вдається вчасно «зупинити» респондента та перейти до наступного запитання. Варто пам’ятати, що метою інтерв’юера під час запису інтерв’ю є налаштування респондента на розповідь, а не на короткі відповіді.

Якщо мінімізувати всі ці виклики, то отримуємо інтерв’ю, які відповідають на запитання не лише про події, пов’язані з життям респондента, а й про те, як він сприймав виклики навколишнього середовища, як реагував на них; показують, як людина сприймає минуле, що пам’ятає про ті часи, а відтак допомагає краще зрозуміти думки, оцінки та мотивації учасників історичного процесу, його наслідки для суспільства й окремих людей, і тим самим пояснити формування у них сучасної ідентичності. При цьому важливо враховувати, що коли йдеться про статус минулого, обов’язково слід враховувати статус реальності конкретній ситуації, щоб розуміти істинність чи хибність того, що стверджується.

Одними з перших використовувати усну історію як метод і джерело для дослідження розпочали в Інституті Історії Церкви, який з ініціативи Бориса Гудзяка ініціювали у Львові в 1992 р. Ця інституція збирала свідчення очевидців про насильницьку ліквідацію УГКЦ та спогади про життя вірян і священників у підпіллі [6]. Але зібрані Інститутом матеріали доступні лише для вузького кола дослідників. Найбільший в Європі інтернет-архів усних історій Pamet naroda («Пам’ять нації»), створений в 2008 р. в Чехії у співпраці поміж громадською організацією Post Bellum та Інститутом дослідження тоталітарних режимів представляюсь складні матеріали з історії Голокосту, війни, терору та репресій нацистського і комуністичного режимів, свідчення в’язнів концтаборів та примусових робітників тощо. Їх колекція свідчень вже налічує більше 10 тис. записів інтерв’ю і є доступною в мережі «Інтернет» [7]. Однією з найбільших колекцій зібрання матеріалів усних свідчень є «Колекція Спілберга» – архів візуальної історії Фонду Шоа Університету Південної Каліфорнії (США), їх колекція налічує більше 50 тис. записів, з них 3 тис. 400 інтерв’ю, записані в Україні та за її межами, і стосуються Другої світової війни [5, c. 197].

Матеріали цих та інших проєктів і стали прикладами для формування дослідницької групи у Львові в 2013 р., які започаткували проєкт «Локальна історія». Реалізація проєкту дослідження історико-культурної пам’яті населення Галичини реалізованого дослідниками «Локальної історії» передбачала організацію низки експедиції з метою фіксації усних спогадів населення старшої вікової групи в межах Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської та Волинської областей. Дослідники проєкту «Локальна історія», протягом 2014 – 2020 рр. об’їздили з експедиціями фактично всі села Галичини та зібрали велику базу даних усних свідчень старожилів. Наслідком їх напрацювання, систематизації, ідентифікації задля збереження як ресурсної пам’яті став окремий напрям роботи – «Жива історія», а також було створено сайт https://livehistory.org.ua, який має своїм завданням оживити пам’ять про минуле, бо там удоступлено частину із зібраних впродовж кільканадцяти років усноісторичних свідчень та візуальних джерел. Онлайн-платформа складається із трьох основних розділів: очевидці, фототека та мапи, які об’єднані спільною системою багаторівневого пошуку, що дозволяє працювати із базою усіх даних на трьох основних взаємопоєднаних рівнях (географічному, хронологічному та тематичному).

Зібрані свідчення різні не лише за тематикою, мовою, тривалістю, емоційністю, але й деталями відтворюваних подій. Проте пріоритетним було повернути та надати право голосу тим людям, чиї історії не були популярними в часи тоталітарного радянського режиму, або заборонені навіть для розповідей у вузьких родинних колах.

Відтак у дослідженні самостійним джерелом виступали усні свідчення, що фактично аналізують пам'ять про минуле та показують людину, як головного актора минулих подій. Такі невеликі усноісторичні проєкти дозволяють вивчати загальні соціальні процеси крізь призму індивідуального досвіду та конкретних життєвих ситуацій, що дає змогу виділяти відмінні від загально усталених свідчень.

Цінність усноісторичних наративів у порівнянні із документальними джерелами полягає в тому, що матеріали інтерв’ю дають можливість простежити уявлення, реакції та думки учасників подій, дослідити певні оцінки, у порівнянні із подальшими пережитими подіями.

Для інтерв’ювання населення були розроблені програми, що містили по кілька блоків запитань, що дозволяло респондентам висловити свої судження. Окрім того, матеріали інтерв’ю дозволяють відповісти на запитання, що пов’язані не лише із життям респондента, а також показати як респондент сприймав навколишні виклики, як реагував на них, а це в комплексі дозволяє історикам створити уявлення не лише про самі події, а й про те, як людина сприймала їх, простежити в якій послідовності запам’ятовувала, а відтак краще зрозуміти думки, оцінки та мотивації учасників історичного процесу та пояснити наслідки для формування певної проєкції уявлень серед наступних поколінь.

Отже, конструювання процесу інтерв’ю в ході нашого дослідження виходило з того, що нашим респондентам притаманне сплетіння суб’єктивного та колективного вимірів пам’яті, що складається з етнічних, соціальних та гендерних нашарувань. Найкращим фоном для їх вираження є саме автобіографія – первинна пам’ять будь-якої людини, яка не просто зорієнтовує особу в загальному потоці суспільного існування, й наповнює змістом та логічними зв’язками факти життя того ж індивіда. Так інтерв’ю і представлені на сайті, проте поруч з маленькими історіями ми можемо побачити і соціальну історію, відстежити наприклад, куди виселяли людей з певних сіл, чи повертались вони, як склались їх долі, тобто побачити індивідів. Часто це біографії людей, які вперше ділились своїм життєвим досвідом, та тим, що з їх точки зору є важливим для збереження пам’яті, акцентуючи на: «то все розказувати?», «то довго говорити». Невід’ємним процесом звісно є і забування, при цьому респонденти більше зберігають у пам’яті або події, що мають позитивне емоційне забарвлення, або переломні, травматичні, унікальні події, які складно перевірити на достовірність, але це явища соціально-культурних феноменів, які не фіксують у документах чи законах. Проблема суб’єктивності усних історій зачіпає також трансляцію респондентами інформації стосовно події, безпосередніми свідками яких вони не були, а отримували інформацію через суспільні контакти.

Розв’язання питання суб’єктивності усних історій з точки зору соціально-психологічних студій характеризує не тільки усні оповідання як репрезентативне та функціональне історичне джерело, але й дає можливість продемонструвати специфіку соціокультурного розвитку певного періоду та групи людей. Ще до сьогодні в українському інформаційному просторі не існує усталеної оцінки певних подій минулого. Відтак формування уявлень щодо реалій тодішнього повсякдення викликає особливу зацікавленість дослідників, бо є ще живі носії пам’яті. Проблема суб’єктивності усних історій зачіпає також трансляцію респондентом інформації стосовно подій, безпосереднім свідком яких він не був, а отримував інформацію через суспільні контакти. Однак розгляд цієї проблеми лежить у площині співставлення індивідуального та колективного, поруч із функціональними властивостями суспільних явищ.

Репрезентовані на порталі інтерв’ю та візуальні джерела з родинних архівів творять унікальний комплекс об’єктів нематеріальної культурної спадщини. Почути раніше не почуті голоси з минулого і побачити обличчя людей з минулого – це не лише статична фіксація культурної спадщини, це її переорієнтація на моделювання інклюзивної політики пам’яті, формування ідентичності української нації та можливість деколонізувати суспільне мислення, а відтак зберегти історичну пам’ять українців.

Така інтерпретація усноісторичних наративів дозволяє відкрити найрізноманітніші сторінки соціального буття, які до цього вважались поза межами офіційної історії, дають можливість побачити всю багатоманітність інтерпретації минулого, почувши голос саме суб’єктів певних подій, відкривають можливість подивитись на усноісторичні дослідження в абсолютно новому світлі крізь різноманітні призми, залежно від того, що саме дослідник хоче показати, а відтак навіть такі досить нетипові дослідження оживають, набираючи нових форм. Типові історичні джерела дають лише фабулу для дослідження, а усноісторичні матеріали наповнюють дослідження контекстом. У підсумку така робота показує зацікавленість усноісторичними дослідженнями не лише у науковому середовищі, але й серед громадських організацій, суспільства.

Осягнення масштабних суспільних процесів через особистісне сприйняття і переживання конкретної особи дозволяє не лише реконструювати пережите, але й говорити про сучасну пам’ять – що пам’ятають про минуле, як пережите сприймається, а відтак, пояснити формування сучасних ідентичностей. Тому в політиці пам’яті більш дієвим є можливість представити мозаїку життєвих досвідів про минуле зі змогою вибору для кожного своєї позиції, а не вдаватися до рівня «згори». Отримана безпосередньо від очевидців інформація дає змогу подивитися на наше минуле з іншої перспективи, бачити взаємозв’язок здавалося б окремих історичних подій та їхній вплив на життя пересічних людей з різноманітними думками/рефлексіями щодо на перший погляд однозначного пережиття.

Завдяки впливу цифрових технологій, як потужного акселератора, досвід свідків подій минулого продовжує жити у культурній пам’яті сьогодення. Ці ж технології спогадів перетворюють з ефемерних на реальні, загальнодоступні, проте вони ж тоді і зазнають перетворень, бо зміщуються на емоції і почуття сучасності.

Але у підсумку така робота показує зацікавленість усноісторичними дослідженнями не лише у науковому середовищі, але й серед громадських організацій, суспільства. Онлайн-платформа «Живої історії» може стати не лише місцем накопичення матеріалів, розширення тематики хронологій спогадів, може потенційно використовуватись для вузькоспеціалізованих історичних тем, інтерактивних історій міст і сіл та сприятиме конструктивним діалогам з країнами-сусідами.

Список використаних джерел

1. Andersen T. S., Törnquist-Plewa B. Disputed memory : emotions and memory politics in Central, Eastern and South-Eastern Europe. Berlin; Boston, 2016. 383 p.
2. Huyssen A. Present Pasts: Uban Palimpsests and the Politics of Memory. California, 2003. 177 p.
3. Блонський Я. Бідні поляки дивляться на ґето. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zaxid.net/news/showNews.do?yan_blonskiy_bidni_polyaki_divlyatsya_na_eto&objectId=1081499. (Переклала з польської Наталка Римська за публікацією: http://tygodnik.onet.pl/30,0,21303,biedni_polacy_patrza_na_getto,artykul.html - для часопису «Критика»)
4. Portelli A. What Makes Oral History Different. The Oral History Reader /R. Perks, A. Tomson. London; New York: Routledge, 1998. P. 67.
5. Грінченко Г. Усні історії про Голокост в Україні та особливості їхніх інтерпретацій // Усна історія (не)подоланого минулого: подія – наратив – інтерпретація. Матеріали міжнародної наукової конференції 8–11 жовтня 2015 р. Харків, 2016. С. 83.
6. Гудзяк Б. Інститут Історії Церкви Львівської Богословської Академії // Ковчег. Науковий збірник із церковної історії. Львів, 2000. Ч. 2. С. 6–8.
7. Режим доступу: www.memoryofnations.eu/en/archive 
8. Турченко Ф. Г. Історична пам’ять і політика пам’яті на Запоріжжі (1991–2015 рр.). Ч. 1. Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. 2015. Вип. 42. С. 196–208.

УДК 94:[391:746.3](=161.2) 

«Вишивані голоси»: родинна історія в калейдоскопі національної пам’яти 

Вікторія Грень,

кандидат філологічних наук, завідувачка сектору відділу обслуговування та менеджменту послуг
Наукової бібліотеки Львівського національного університету ім. Івана Франка;

Анастасія Коник,

провідний бібліотекар сектору відділу обслуговування та менеджменту послуг
Наукової бібліотеки Львівського національного університету ім. Івана Франка

Проєкт «Вишивані голоси» був приурочений до Всесвітнього дня вишиванки і покликаний підтримати відзначення цього свята. Метою проєкту було зібрати усні свідчення співробітників Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка про події минувшини крізь родинні історії та в контексті збереження елементів українського традиційного вишитого одягу, а також – конструювання історичної і культурної пам’яти. Було відзнято та опрацьовано шість частин. Проте планується продовжити записи усних свідчень.

Ключові слова: усна історія, концепт історичної пам'яти, травма, національна ідентичність, українська вишивка, українська вишита сорочка, родинна історія.

The «Embroidered Voices» project was dedicated to the World Vyshyvanka Day and was designed to support this holiday. The goal of the project was to collect oral testimonies of the employees of the Ivan Franko Lviv National University Scientific Library about the events of the past through family stories and in the context of preserving elements of Ukrainian traditional embroidered clothing. Also it was about construction of historical and cultural memory. Six parts were recorded and processed during the project. However, it is planned to continue the project.

Keywords: oral history, concept of historical memory, trauma, national identity, Ukrainian embroidery, Ukrainian embroidered shirt, family history.

Проєкт «Вишивані голоси» постав у межах Всесвітнього дня вишиванки (був запроваджений в Україні у 2006 році з ініціативи Лесі Воронюк) і покликаний підтримати відзначення цього свята. День вишиванки набув особливого символічного значення для всіх українців, які намагаються зберегти свою ідентичність, плекають українську національну спадщину. Упродовж реалізації проєкту було відзнято низку відеороликів – родинні історії співробітників Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка. Вони розповідають про традиції вишивання та збереження вишитих сорочок в українських сім’ях, а також про шлях усвідомлення потреби берегти і плекати спадщину роду. Через буремні історичні події, роки окупації тоталітарним режимом, переслідування, голодомори, російсько-українську війну, що розпочалася у 2014 році, нитка родинної пам’яти часто-густо трагічно обривалася. Тож метою проєкту було зібрати усні свідчення про події минувшини крізь родинні історії та в контексті збереження елементів українського традиційного вишитого одягу, а також – конструювання історичної і культурної пам’яти. 

У світовій гуманітарній науці накопичений значний теоретичний та емпіричний матеріал, що визначає роль історичної пам’яти у минулому і сучасному суспільно-політичному житті народів Центрально-Східної Європи. Розвиваючись на ґрунті соціо-гуманітарних наук і розвідок у галузі психології, філософії, соціології, герменевтики, лінгвістики, пам’ять стала предметом міждисциплінарних досліджень. Із концепцією «колективної пам’яти», що розпочалась у сфері соціології (М. Хальбвакс), продовжилась у теорії ментальностей (П. Нора, Ф. Арієс, М. Фуко), теорії комунікації (Дж. Онг), семіотиці й інших гуманітарних науках корелюються такі концепти, як культурна, соціальна, історична пам’ять, «травмована пам’ять», «контрапам’ять», «місця пам’яті», «історична правда», «історичний досвід», «комунікативна традиція» та ін. У 1976 р. Д. Робінcон увів в обіг поняття «автобіографічна пам’ять», розглядаючи її різновидом епізодичної пам’яті людини та ментальною репрезентацією історичних подій, явищ, категорій, здатністю індивіда надавати соціальної значущости подіям власного життя, пов’язувати їх з історичними подіями. Теоретичні засновки німецького дослідника давніх культур Я. Ассмана узагальнюють культурологічну парадигму пам’яти. Так, розглядаючи суспільну пам’ять як засіб колективної ідентифікації, насамперед етнічної, він класифікував її за декількома категоріальними осями: комунікативна, культурна пам’ять. Найчастіше культурна пам’ять формалізується в ритуальних діях, зосереджених навколо меморіальних знаків, або ж у текстах, яким належить роль «місця пам’яти». Культурна пам’ять не однаково впливає на  суспільство в різних культурах. Такий вплив «гарячий» стосовно культур, які постійно апелюють до свого минулого, або «холодний» (стосовно культур менш залежних від нього). Не менш важливою є історична пам’ять, структуру якої розглядають як сукупність її складових елементів: знання, мова, традиції, обряди й звичаї, цінності, символи, усна народна творчість і соціально-історичні образи. Зміст історичної пам’яті розкривається і через функції, які вона виконує: запам’ятовування, збереження та відтворення суспільно-важливої історичної інформації. Незважаючи на безустанні дискусії навколо концептів «історична пам’ять», «історична свідомість», «образи минулого» тощо, кількість досліджень із їх використанням зростає. Авторів зацікавлює той аспект, що історична свідомість, конструюючи образи минулого, пристосовує їх до соціокультурних потреб сучасности, оскільки діалог із минулим є динамічним чинником цивілізації. Чим знаковіші зміни, які відбуваються в суспільстві, тим радикальніше змінюватиметься трактування історії, а отже це впливатиме на соціальні процеси. Й. Рюзен вважає, що студії щодо «історичної пам’яти» розкрили нові можливості,  закорінені у фундаментальній та універсальній функції пам’яті – засобу формування ідентичності й життєвого орієнтиру. Трактуючи історичну пам’ять як соціокультурний феномен і соціальний регулятив, учені визначають її певним поліфункціональним простором, що насичує людське буття конретними смислами, символами й орієнтирами, акцентують на її дидактичному спрямуванні – йдеться про так звані «уроки історії».

Як уже зазначалось, тема проєкту була присвячена Дню вишиванки. Тож ідея проєкту полягала в тому, щоб зафіксувати і зберегти наратив родинної пам’яти кожного інтерв’юйованого. Адже кожна з цих історій унікальна і становить набуток культурної та історичної пам’яти. Всі вони пов’язані з традицією виготовлення, використання, зберігання, дарування вишиття, а також – із осмисленням ретрансльованих значень, що їх надали оповідачі, особливо ж тоді, коли респонденти (цілком імпульсивно та непередбачувано) «проговорювали» родинну травму. Тому ці спогади стануть новим матеріалом для майбутніх досліджень з історії, соціології, етнографії, етнології чи фольклористики. Водночас під час підготовки проєкту прогнозували, що «Вишивані голоси» будуть жіночими. Це історії жінок, які розповідають про своїх прабабусь, бабусь, матерів, оскільки традиційно вишивали жінки. 

Інтерв’ю проведені у відкритій формі, респонденткам було залишено максимальний простір для виділення смислових акцентів своєї оповіді та визначення послідовности коли, як і що саме вони успадкували з «вишитої скрині» роду.

Упродовж виконання проєкту вибір респондентів відбувався за таким принципом: інтерв’ювали тих співробітників Бібліотеки, які зголосилися та мали в родинній скарбниці автентичні вишивані сорочки ручної роботи, що належали старшому поколінню, а також репліки цих вишиванок, якщо такі збереглися. До того ж до відео було додано світлини з родинних фотоархівів, на яких відображено власників зазначених сорочок та самі артефакти. Сторітелінг, або мистецтво розповіді, є потужним інструментом комунікації та самопізнання, який протягом останніх десятиліть набув широкого застосування в різних сферах – від мистецтва й культури до психології, соціології та бізнесу. На сучасному етапі розвитку суспільства, коли відбуваються значні зміни в структурі особистісних цінностей і соціальних взаємовідносин, сторітелінг набуває особливого значення як спосіб формування та підтримки внутрішньої сили. Поняття «внутрішня сила» охоплює особистісні ресурси та потенціал, які допомагають людині зберігати стійкість у складних життєвих ситуаціях, знаходити мотивацію та відчуття цілісності.

У межах сторітелінгу як «сторетворення» акцент зміщується від простого переказу подій до глибокого осмислення життєвих досвідів, що дозволяє інтегрувати минуле в унікальну цілісну історію, наповнену значенням. Такий підхід допомагає людині не лише знайти особистісний сенс, а й активізувати внутрішні ресурси, зміцнити емоційну стійкість і забезпечити відчуття зв’язку з іншими.

Мета цієї статті полягає в дослідженні потенціалу сторітелінгу як методу підтримки внутрішньої сили, а також у формуванні підходів до його практичного застосування в особистісному розвитку. Розглядається ідея, що розповідь власної історії – це не тільки спосіб зрозуміти себе, а й шлях до творення нових смислів, зміцнення самоідентичності та подолання психологічних бар’єрів. У статті розкрито поняття сторітелінгу як процесу «сторетворення» – створення нової історії на основі попереднього досвіду, що стає ресурсом для зростання та підтримки внутрішньої сили.

У сучасному світі, де глобальні кризи, війни та індивідуальні травми переплітаються у життях мільйонів людей, виникає гостра потреба переосмислення ролі особистих історій. Метод «Моя історія – моя сила» базується на переконанні, що історія кожної людини є джерелом її внутрішньої сили. Цей підхід не лише допомагає долати травматичні досвіди, але й створює умови для трансформації болю у ресурс для майбутнього.

Метод був апробований у роботі з жінками, які пережили насильство, у межах програм громадських організацій у США, а згодом – в Україні. Його ефективність була підтверджена як у мирний час, так і в умовах війни. У цьому дослідженні висвітлюються наукові засади, практичний досвід і перспективи застосування методу для роботи з травматичними історіями.

Основою методу є концепція, що історії людей мають силу змінювати їхнє сприйняття себе і світу. Як стверджував Джозеф Кемпбелл, «історія є не лише переказом подій, але й шляхом до розуміння сенсу життя» [1]. У цьому контексті метод «Моя історія – моя сила» використовує підхід, який спирається на такі ключові елементи:

1. Система координат історії. Вертикаль визначає духовні та ціннісні аспекти, горизонталь – часовий вимір, що об’єднує минуле, теперішнє і майбутнє. Це дозволяє учасникам усвідомити, що їхній досвід є частиною ширшого наративу.
2. Ресурсність історії. Важливо не лише розповісти історію, але й виявити в ній моменти сили, які допоможуть подолати кризу.
3. Групова підтримка. Робота в групі з психологом чи фасилітатором створює безпечний простір, де людина може ділитися своєю історією, не побоюючись осуду чи повторної травматизації.

Практичне застосування методу полягає у застосованих кількох контекстах:

1. Робота з жінками, які пережили насильство. У США, під час роботи з жінками, які постраждали від домашнього насильства, цей метод допоміг їм переосмислити свій досвід не лише як травматичний, але і як такий, що відкриває нові можливості для самореалізації. Замість того, щоб залишатися у позиції жертви, вони змогли побачити себе сильними і здатними змінювати своє життя.
2. Документальні проєкти. Прикладом такого застосування є фільм «Три історії Галичини» (2010), в якому через глибинні інтерв’ю висвітлюються складні історичні теми. Історії людей, затиснених між тоталітарними режимами Гітлера і Сталіна, стали прикладом того, як навіть у найжорстокіших умовах люди можуть знаходити силу для співчуття і допомоги навіть ворогам.
3. Робота з учасниками Майдану. Короткі висловлювання жінок, записані під час Революції Гідності, створили колективний портрет, який відобразив силу, сміливість і єдність українських жінок.
4. Військові дії в Україні. Перед початком війни метод був апробований у Бахмуті, Бердянську і Дніпрі. Під час роботи з історіями людей, які пережили обстріли, окупацію чи втрату близьких, важливо було не травмувати учасників ще більше, а допомогти їм знайти у своєму досвіді джерело сили.

Процес побудови створення історії як процесу самозцілення в межах цього методу включає кілька етапів:

1. Підготовка. Учасники приносять із собою артефакт, який має для них символічне значення. Це може бути фотографія, книга, прикраса чи інший предмет, що допомагає встановити зв’язок із важливими спогадами.
2. Розслаблення і створення безпечного простору. За допомогою медитації чи інших технік учасники занурюються у стан спокою, що дозволяє їм відкрито працювати зі своїми емоціями.
3. Вибір історії. Учасник визначає ключову подію чи серію подій, які він хоче дослідити.
4. Розповідь історії. Цей етап включає як глибокі інтерв’ю, так і створення коротких записів чи візуальних матеріалів.
5. Аналіз і рефлексія. Учасники разом із психологом або фасилітатором розглядають історію, виділяючи у ній моменти сили та надії.

Метод «Моя історія – моя сила» показав свою ефективність у роботі з травматичними досвідами. Люди, які брали участь у програмі, відзначали, що змогли переосмислити своє минуле і знайти в ньому джерело натхнення. Зокрема, документальні й літературні проєкти, побудовані на цьому підході, допомагають зберегти історичну пам’ять, сприяють порозумінню між поколіннями і націями. Прикладом цього є історія Ольги Ільків, зв’язкової Романа Шухевича, яка вражає силою духу і відданістю ідеалам.

Ми живемо у час, коли історії не лише розповідаються – вони творяться у реальному часі. Кожна людина може знайти у своїй історії джерело сили, якщо вона отримає правильні інструменти для роботи з цим досвідом. Метод «Моя історія – моя сила» є одним із таких інструментів. Він довів свою ефективність у роботі з травмами, допомагаючи людям знаходити сенс у найважчих подіях їхнього життя. Ця методика не лише зцілює, але й відкриває нові горизонти для самореалізації, перетворюючи особисті трагедії на джерело натхнення для інших. У цьому сенсі історії людей стають не просто індивідуальними спогадами, а частиною колективного наративу, який формує майбутнє нашого суспільства.

Подальше вивчення сторітелінгу як сторетворення може суттєво розширити знання про способи підтримки та розвитку внутрішньої сили. Подальші дослідження зосереджені на вивченні впливу цього методу на різні аспекти особистісної стійкості, самооцінки та психологічного здоров’я, що відкриває можливості для його ефективного застосування в різних соціальних і культурних контекстах. Реалізація зазначеної частини проєкту тривала три місяці і передбачала: визначення основних засад і мети проєкту, складання листка-питальника, опитування потенційних респондентів, визначення кола інтерв’юйованих, запис та монтування відеоматеріалів, оприлюднення результатів. Усі матеріали було оприлюднено на ютуб-сторінці Наукової бібліотеки Львівського національного університету ім. Івана Франка за посиланням: https://www.youtube.com/@IvanFrankoUniversityLibrary/videos.

Насамперед проєкт покликаний зафіксувати особистий досвід і спогади наших колег-бібліотекарів про їхні родинні вишиті сорочки та традиції вишивання. Особливістю пригадування і цінність зібраних інтерв’ю полягає в тому, що розповіді свідків вийшли далеко за межі поставленого питання. «Вишитий спадок» просотав нитку пам’яти між поколіннями, подекуди акцентуючи на травмах і втратах. Іноді респонденти зазначали, що дійшла і передалася наступним поколінням лише дещиця з великих і багатих скринь. Решта – втрачено, загублено, розграбовано, вилучено радянським тоталітарним режимом. У кожного з оповідачів своя історія трагедій, на які ХХ сторіччя було дуже щедрим. Поліфонія голосів розповідала також і про сьогоднішню війну і повторення кривд, заподіяних ворогом у минулому. Поділ на свій/чужий увиразнювався виттям сирени повітряної тривоги під час запису інтерв’ю. І якщо зібраний матеріал розглядати як цілісний автобіографічний наратив респондентів, то це розповідь про нас у сьогоденні, в якому через зв’язок із попередніми поколіннями постає відповідь на запитання: хто Я? Цінність індивідуального людського досвіду дає розуміння його унікальности. Оскільки через особисте життя респонденток і їхніх родин цей досвід осмислюється та вписується до великого історичного наративу України. А такі трагічні події як голодомори, розкуркулення, колективізація, заслання, вивезення на примусові роботи до Німеччини, німецький полон тощо мають не тільки індивідуальний глос, але й загальнонаціональне значення.

Проєкт планується продовжити. На сьогодні відзнято і змонтовано шість частин.

Ч. 1. Тетяна Дідух, співробітниця відділу обслуговування та менеджменту послуг НБ, представила репліку сорочки своєї прапрабабусі, яка була родом зі Старого Самбора (Львівська область). Репліка вишиваної сорочки має повністю відтворений крій і колористику оригіналу. Оригінал сорочки має бойківські взори, зберігається в родинній оселі у Самборі, у доброму стані, проте тканина дещо пожовкла, оскільки вишиванці вже понад сто років. Перша власниця сорочки (прапрабабуся нашої респондентки) співала у хорі, одягала цю вишиванку на виступи, що відбувалися у Львові. Зберігся запис її голосу під час виконання української народної пісні «По той бік гора», проте знаходиться у родинній фонотеці у Франції, куди родичі респондентки вимушено емігрували.

За словами Т. Дідух, у родині давнього одягу більше не збереглося, оскільки вони зазнали репресій з боку радянського тоталітарного режиму: одяг забирали, спалювали, власників виселяли до Сибіру.

«Я б хотіла просто залишити, щоб вона далі жила якось у поколіннях. Це буде якась така родинна реліквія. На жаль, я не дуже знайома з історією своєї родини, але, можливо, те, що я знаю, я вже буду старатися передати своїм дітям і, власне, це буде один із предметів» – зазначила респондентка під час запису інтерв’ю.

Доступ до відео: https://www.youtube.com/watch?v=LK5-BjjBs6g

Ч. 2. Зоряна Шипка, співробітниця сектору промоції відділу обслуговування та менеджменту послуг НБ, розповіла про дві автентичні сорочки з родинної скарбниці. Обидва артефакти збереглися у первинному вигляді, втручань не зазнавали. Сорочки вишиті на домотканому полотні, зібрані вручну, мають елементи мережки.

Одна сорочка належала бабусі респондентки, друга – бабусиній сестрі. Сорочки походять із Сокальщини: с. Ванів, що неподалік м. Белз (Львівська область). У 1941 році бабусю нашої респондентки у чотирнадцятирічному віці було вивезено до Німеччини на примусові роботи, її сестру ця доля оминула через хворобу.

«Була велика вишита спадщина, але саме про сорочки я дізналася тільки два роки тому, вже після смерті моєї бабусі. Мама подарувала мені і сестрі – передала у спадок – ці сорочки», – розповіла З. Шипка.

Доступ до відео: https://www.youtube.com/watch?v=TloFDno68eY

Ч. 3. Ольга Наслідник, співробітниця відділу книгозберігання, розповіла про сорочку, що походить із Тернопільської області, Козівського району, с. Хоростець. О. Наслідник датує сорочку 1938–39 рр. Сорочка належала бабусі респондентки, яка вряди-годи заробляла вишиванням на життя або на потреби в господарстві. Сорочка зазнала певних втручань, оскільки з часом пожовкла тканина і витерлася нитка, а відтак Ольга Наслідник намагалася відреставрувати цю давню річ. «Так, як бабуся залишила в хаті сільській – у нас все так і є», – зауважила О. Наслідник. Із давніх речей залишилося вишиття (рушники, обруси, серветки тощо), жорна, веретено, цимбали. Також перша власниця сорочки (бабуся нашої респондентки) часто оповідала онукам історії з життя села, про повстанський опір та криївки українських звитяжців.

«То наша історія. Ми маємо йти з нею всюди. Навіть якщо, не дай Боже, закидає кудись за кордон – оце в першу чергу треба везти. Бодай це, але має бути. Гроші, документи… – все добре, але першим ділом – сорочка. От, що лишилося у пам’ять про свій рід», – наголосила О. Наслідник.

Доступ до відео: https://www.youtube.com/watch?v=2nBSxs7Zt90

Ч. 4. Анастасія Коник, співробітниця сектору промоції відділу обслуговування та менеджменту послуг НБ. Розповіла про елементи українського традиційного одягу, що залишився у спадок від її бабусі. Зберігся весільний стрій, який складається з вишитої сорочки, керсетки та запаски (1942 р., с. Чорний острів Стрийського р-ну Львівської обл.). Стрій частково зібраний вручну, а деякі фрагменти потребували машинної обробки, тож власниця сорочки віднесла виріб до кравчині. Історія цієї сорочки пов’язана з війною. Забирати виріб від кравчині нареченій довелося вже під гуркіт військової авіації.

«Сьогодні, в час війни, я сімейну історію трошки краще почала розуміти. Мій дідусь народився в Ходорові 17 листопада 1915 року, а у вересні 39-го він був під Варшавою, він був у складі польського війська – молодий офіцер, який захищав Варшаву. Варшава була розбомблена, а польське військо потрапило до полону. Дідо повернувся з того полону якраз на Великдень, у 1940 році. Прийшов додому саме на Великдень. Поки він не заговорив, його мама не впізнала. Для мене це була якась така не зовсім зрозуміла історія (…). Щоб мама впізнала дитину по голосу – не зовсім я це розуміла…Поки я за цих два роки не подивилася, у якому стані, як повертаються наші воїни з полону», – зазначила А. Коник.

Доступ до відео: https://www.youtube.com/watch?v=OlMz5MBcg6A&t=185s

Ч. 5. Оксана Галик, завідувачка відділу навчальної літератури НБ. Поділилася родинною історією збереження давнього вишиття – збереглося два фрагменти сорочок (передня нагрудна частина та комірець). Перший – це фрагмент вишитої сорочки дідуся (у родинному фотоархіві є світлина чоловіка саме у цій сорочці): «Максимів Михайло називався дідо. Він давно помер, і коли я народилася, на жаль, його вже не було. І єдине, що може мене пов'язати з ним, це, власне, фрагмент вишиванки, який залишився від нього». Згодом було відшито її репліку, проте оригінал залишився у нашої респондентки.

Другий фрагмент – недошита сорочка батька О. Галик, оскільки нитка його життя обірвалася надто рано. Відтак наша респондентка вже майже тридцять три роки зберігає це вишиття як сімейну реліквію і пам’ять про рідну людину: «Це також перешито з сорочки мого діда. Відшивала мама для мого тата. І дошила до тої частини, що пришивається на груди. Далі вишивати перестала, тому що мій тато помер. І мама не знайшла в собі сил, щоби дошити її».

Доступ до відео: https://www.youtube.com/watch?v=GJxuHXZuBUY

            Ч. 6. Грень Вікторія, співробітниця сектору промоції відділу обслуговування та менеджменту послуг НБ. Розповіла про сорочки свого роду, які походять із Вінниччини. У родині збереглося кілька жіночих і одна чоловіча сорочка. Всі вони вишиті на колінкорі, техніка – хрестик і валочок, деякі без використання канви, тож хрестик на них дуже дрібний.

«Я зі скринь позбирала по родині все, що можна було зібрати. Було кілька буденок, вишиті не так старанно, як сорочка святкова, але, бодай, смужечка на поликах, на комірчику, на манжетику мала бути», – зазначила респондентка.

Чоловіча сорочка належала прадіду Олексі, який був мобілізований під час Другої світової війни. Його син, дідусь респондентки, тримав суворий піст, щоб батько повернувся живий з війни. Через поранення та контузію Олексу Ковальчука було демобілізовано. Його сорочка має цікаву деталь: у вишитті поєднуються смужки блакитні та жовті – кольори українського Державного Прапора.

Також респондентка розповіла про низку повір’їв, пов’язаних із вишивкою: заборона дошивати за кимось пропущений фрагмент, заборона відрізати на собі нитку чи шити на одязі, у якому є людина (для цього треба було щось затиснути у зубах – «щоб не відрізати розум»), заборона вишивати вагітній жінці (вважалося, що дитина заплутається у пуповині).

Доступ до відео: https://www.youtube.com/watch?v=PX0nmD4Oiqs

Відтак можна підсумувати, що зібрані та опрацьовані матеріали стали особливо актуальними в контексті російсько-української війни, адже сьогодні перед лицем українців постав той самий ворог. В умовах війни родинний наратив, пам’ять роду, тривалість роду стали наріжним каменем збереження ідентичности та виживання нації. Важливо наголосити, що після завершення цієї частини проєкту, багато респондентів зізналися, що згадки про родинні сорочки спонукали їх глибше зануритись у родинну історію, замислитись, що варто старанно записувати та зберігати свідчення старшого покоління, а також подбати, щоб молодь переймала традицію роду і берегла родинну пам’ять. Осмислення травми чи досвіду роду через промовляння мало й терапевтичний ефект, а іноді досить несподіване відрефлексування родинної травми під час запису інтерв’ю. Проте «усна історія» завжди пов’язана тим чи іншим чином з емоцією. Особливістю цього проєкту стало й те, що в ньому взяли участь і його виконавці, що дало несподіваний ефект під час запису: ми стали не тільки свідками, але й учасниками «промовляння родинної травми».

УДК 94(477.43/.44)(=162.1)"18"

Pamiętnik Aleksandra Jełowickiego «Moje wspomnienia» jako źródło do opisu historii, kultury i języka polskiego w I połowie XIX wieku na Podolu, w Królewstwie Polskim i na emigracji   

УДК 93/94-028.16(474.5+430)"1989/1991"

What I learnt in Lithuania in 1989. An oral history project and its long-term impact

(Що я дізналася в Литві у 1989 р. Проєкт усної історії та його довготривалий вплив)

Ulla Lachauer,

historian, documentary film maker, author, Freelancer for TV, Radio,
Publishing Companies, Universities, Museums and Foundations
(Lueneburg, Germany)

Улла Лахауер,

історикиня, документалістка, режисерка, фрілансер для телебачення, радіо,
видавничих компаній, університетів, музеїв та фондів
(Люнебург, Німеччина)

Based on my current oral history project – a storytelling café and an interview series with Ukrainian refugees in the city of Luneburg – I would like to look back on a project that began 35 years ago in Western Lithuania and reflect on what I have learnt from it and what I can use for my work today. Back then, in 1989, Europe was experiencing a dramatic «turning point». Excitement, fear and despair, hope and longing characterised the interview situations. Those years are now history – a history that is not yet complete and plays an important role in the turning point of «24 February 2022, 5 a.m.». In my report, I would try to draw comparisons, shed light on situational, methodological, linguistic and ethical issues, and talk about the encouraging long-term consequences of my project in Lithuania and Germany.

Keywords: border region on the Memel/Western Lithuania, turning point 1989–1991, oral history in times of crisis, trauma and spirit of resistance, multilingualism, collecting and presenting, first person telling, poetry of orality, public history and its long-term consequences in Lithuania and Germany, parallels to the situation in Ukraine.

На основі мого поточного усноісторичного проєкту – кав’ярні історій та серії інтерв’ю з українськими біженцями в місті Люнебург – я хотіла б озирнутися на проєкт, який розпочався 35 років тому в Західній Литві, і поміркувати над тим, чого я навчилася в ньому і що можу використати для своєї роботи сьогодні. Тоді, у 1989 році, Європа переживала драматичний «переломний момент». Хвилювання, страх і відчай, надія і туга характеризували ситуації, в яких ми брали інтерв’ю. Ті роки вже стали історією – історією, яка ще не завершена і відіграє важливу роль у поворотному моменті «24 лютого 2022 року, 5 ранку». У своїй доповіді я спробую провести порівняння, пролити світло на ситуативні, методологічні, лінгвістичні та етичні питання, а також розповісти про обнадійливі довгострокові наслідки мого проєкту в Литві та Німеччині.

Ключові слова: прикордонний регіон на Мемелі/Західна Литва, переломний момент 1989–1991 рр., усна історія в часи кризи, травма і дух опору, багатомовність, збір і презентація, розповідь від першої особи, поезія усності, публічна історія та її довгострокові наслідки в Литві та Німеччині, паралелі з ситуацією в Україні.

Please follow me to a distant, yet near time, when the Soviet Union fell, when oral history was still a young science, when our films and sound carriers were made of celluloid, when people still wrote letters to each other. When there was no social media, not even reliable telephone connections between East and West - and I was a woman of 38.

I will never forget September 1989 in Lithuania. Everywhere in the country you could feel the wind of freedom. «Get away from Moscow!» There was no place without the red-green-yellow national flag. I was travelling with a television crew from Cologne in Western Lithuania, that narrow strip north of the Memel River that had once belonged to Germany. The village was called Bitenai, formerly Bittehnen. It lies directly on the river, opposite, on the other bank, the Russian exclave of Kaliningrad. «Is there anyone left here from German times?» I asked an old Lithuanian. «Yes», he replied, pointing to a house «where all the dahlias are in bloom».

When we called out, an old woman came to the fence, wearing a smock and rubber shoes, small and agile, a little crooked. With the greatest naturalness in the world, she began to tell us: «How long have I lived here? Almost 80 years! I’m the only one here, all the other Bittehners are scattered to the four winds». She talked about the tragedies of her life, about Hitler and Stalin, about fear and poverty. Yet she radiated great strength and brightness. «I like living here. Home is home, you can’t find anything better». 

Lena Grigoleit and her cow Roze, May 1992

She didn’t stop talking. The film camera was running, the assistant changed the reel every 12 minutes until we ran out of material. A great moment of storytelling! Elena Kondrataviciene, born Lena Grigoleit in 1910, was a first-class contemporary witness. I recognised this immediately – instinctively and well prepared. As a historian, I had already spent many years researching the history of this region, visiting archives and conducting biographical interviews with around 30 expellees from the Memel region.

But I knew next to nothing about the people who had remained in their homeland in 1945. The «Iron Curtain» separated East and West, the region to the left and right of the Memel was a restricted military area.

Through Lena Grigoleit, I learnt for the first time what happened here after the end of the Second World War, about the fate of a farming family who returned home to their half-destroyed house after months of fleeing from the Red Army. To a village that gradually became a foreign land. Settlers from all over Lithuania moved in, who regarded the old residents as «fascists». In 1947, they all became Soviet citizens. In the course of the collectivisation of agriculture, Lena and her Lithuanian husband, their two adolescent daughters and Lena’s parents had been deported to Siberia. From 1951, they lived in a sovkhoz on the Yenisei and only returned to their village in 1956. In Ukraine I don’t have to explain what that meant: The oppressions of the Soviet era, under Stalin, Khrushchev and Brezhnev, are well known.

In September 1989, when I met Lena Grigoleit, liberation seemed close enough to touch. At almost 80 years old, she was fighting for it, joining the human chains that were travelling through the entire Baltic region. The «singing revolution» filled her with joy and hope. The sudden appearance of a West German television crew was part of the miracle that took place. We were infected by Lena’s high spirits; the Lithuanian struggle for freedom was the basis and melody of our future co-operation.

When I asked her if I could write down her life story, she happily said yes. She had been planning to do this herself for a long time, and I must have come at just the right time. For my part, I had never written a book before, and the struggle for freedom gave me grow wings and pulled me into the action. My next visit to Lithuania was on 11 March 1990, the day the Lithuanian parliament proclaimed independence. A few days later, I was sitting in Lena Grigoleit’s kitchen-living room as Soviet tanks rolled in across the country.

«Ullachen, is there going to be a bloodbath?» «Ullachen», that’s what she called me. Months of fear passed. We wrote letters to each other. The bloodbath in Vilnius in January 1991 plunged her and me into despair, a war became more and more likely. The collapse of the USSR in August of the same year allowed us to breathe a sigh of relief. It affected me – as a German – just as much as the fall of the Berlin Wall on 9 November 1989.

Today, at the age of 73, my encounter with Lena Grigoleit is still vivid in my mind. As a historian and journalist, I have become more aware of the special nature of the situation. Many things back then were completely different to what I was used to, certain standards and methods of oral history that I had learnt proved to be not useful or irrelevant in this exceptional situation. Balancing closeness and distance, for example: Lena and I were very close, I was living with her for weeks in the spring of 1992. Where else in the wasteland would I have been able to live? We worked together, hand in hand, on the field that she had received back from the state. The interviews I conducted with her took place in the house, in the barn and in the field, while walking her dog Bella. «Field research», so to speak, this old-fashioned term perhaps fits best. The sound recordings and my field diary, which I kept daily, as well as numerous photos formed the raw material for the future book.

Another issue is the «power imbalance», one of the essential and often thorny issues for oral historians. Of course there was an asymmetry between me, the academic from the rich West, and her, the narrator who had remained a peasant, who lived in a dilapidated house with an outhouse and drew a mini-pension in roubles. I sent her parcels, she wrote me her wishes (Ata, poppy seeds, painkillers, tinned fish, rat poison, Mouson cream). Despite all the differences, I felt it was a relationship between equals. A «win-win» situation, she and I felt connected, responsible for bringing this historic moment to a happy ending.

Much of what I did and allowed to happen during this dynamic, emotionally charged time was certainly not reflected upon and could not be planned, but developed spontaneously, out of the situation. I was biased, identification to such a degree with a contemporary witness is actually not allowed according to the ethical standards of my profession, at least to be questioned. A situation comparable to that of colleagues from the «Center of Urban History of East Central Europe» in Lviv, who have been documenting the «Full scale War» since the Russian invasion on 24 February 2024. In Ukraine, it seems, oral history is a direct and explicit part of the struggle for independence.

When Lena Grigoleit burst into tears while telling her story, I was aware that old traumas were being reawakened and could have overwhelmed her. But she wanted that, it came out of her like a stream of floodgates just opening. That wasn’t the case for all contemporary witnesses; every now and then I met people in the region who no longer had the strength for talk and hope – like birds after a long imprisonment.

Despite all my doubts, I had a certain feeling back then that I was – mostly – doing the right thing. From today’s perspective, I would say that this was mainly because Lena Grigoleit had such a strong urge and a great talent for storytelling. She was the active one, who was driving and steering me. Apparently, storytelling had been an elixir of life for a long time, perhaps since childhood, a village tradition and later a strategy for self-assertion. Now, when Moscow lost its power, she wanted to bear witness to the past, to leave Lithuanians and Germans, not least her family, something they could use for a future that was just beginning. It was a contribution, I think, to a post-Soviet «European narrative», as we later called it. One of many, just as the fighting Ukraine is retelling Europe after 24 February 2022.

In the current oral history projects in Ukraine, as far as I know, there is also this alliance, a kind of „complicity” between interviewers and interviewees, «the common third», as Bertolt Brecht once put it. Both witnesses of the same present, the older narrators ware also witnesses of a national past that suddenly becomes important – painful, illuminating, precious. Perhaps the narrative situation in Lithuania 35 years ago and in Ukraine today can be compared in some aspects.

Lena Grigoleit’s significance as a contemporary witness relates not only to the Soviet years, of which we in the West knew hardly anything, but also to earlier eras. Born in 1910, under the last German emperor, she grew up in a village cosmos that was still fairly intact. She was a resident of an ethnically mixed borderland, a «Prussian Lithuanian»: she was growing up bilingual in Lithuanian and German, a devout Protestant, with a regional identity that people were proud of. She retained this characterisation even in Soviet times and passed it on to her daughters and two grandsons, courageously and subversively, together with a few compatriots who had also stayed behind.

Her life story, which was published in Germany in 1996, was a last voice from «Prussian Lithuania». Readers who came from the region rediscovered their own rural childhood and youth in it. For those displaced from there, it awakened memories of a long lost time that had been repressed in pain and almost forgotten in the pursuit of prosperity and social acceptance. The book was also so successful because it was told in the first person. In collaboration with Lena Grigoleit, I tried to translate her spoken words into an authentic written form. It was a peculiar mixture of East Prussian dialect, Lithuanian and Russian sprinkles and elements of standardised language from world literature, which she read and loved. «Lenesian», I called it, a strange language that I had to discover and understand - vocabulary, grammar, semantics, phonetics. A rich, tangible language full of poetry.

Reproducing the oral as a written narrative is one of the great, complex challenges for oral historians. From 1500 pages of transcript, 150 pages of text finally emerged. As a listener and author, I am almost invisible in it. Lena Grigoleit speaks. My own voice is only present in the epilogue, the detailed historical contextualisation of the biography and methodical explanation of the interview situation and the linguistic design. I have also made my own subjectivity an issue, have revealed parts of my own biography where relevant. In doing so, I learnt (and later I have learnt this again and again) that a biography project is always a dialogue. A Lithuanian historian or ethnologist who had interviewed Lena Grigoleit in her second mother tongue would certainly have taken a different approach.

Incidentally, the narrator chose the title of the book «Paradiesstraße» (in English «Paradise Road») herself, in memory of her happy childhood and the good neighbourhood of three farms.

Neither she nor I thought that this book would become a bestseller. In the Federal Republic of Germany, it helped to de-ideologise the discourse on the expulsion of Germans from the Eastern territories. It helped those expellees from their homeland to mourn after decades of numbness and to tell their own stories. It accompanied them on journeys to their old homeland, which was now possible after the fall of the Iron Curtain. And it aroused the curiosity of many Germans about a country with close historical ties to us, which was striving towards the West after breaking away from Moscow.

The Lithuanian translation was published in 2002. Here, too, the book had an impact on society. Lithuania has long struggled to accept the region on the Memel River, which once belonged to Germany, as part of its history. Lena Grigoleit became a figure of identification for «little Lithuania», «Mazoji Lietuva», as the Lithuanians say. Her grave in the Rombinus cemetery is often visited and excerpts from the book can be found in school textbooks today. And there is a room in the Bitenai Museum that presents her life in photos and audio documents. All of this has now become part of the identity of modern democratic Lithuania. «Paradise Road» has also been translated into Polish and Russian and, strangely enough, into Icelandic.

The consequences for Lena Grigoleit’s family were also long-lasting. Lena missed the publication of «Paradiesstraße» by just a few months. She died in April 1995, but her daughters Birute and Irena loved the book. They had been involved in the writing process from the very beginning and saw it as a legacy. «How fortunate that our paths crossed», wrote Birute. Her mother’s share of the book royalties, which I transferred every six months, was something the family could use in those poor times. The sisters kept me up to date. «We want to keep Mum’s house», they kept telling me. It was empty, the windows were smashed, thieves broke in during the night. To everyone’s astonishment, Irena’s younger son, Mindaugas, decided to move into the run-down house with his young wife Enida. They started out with a cow and a few chickens. How the Grigoleit farm became a modern farm is a story in itself. The grandmother’s courage and wisdom has been an inspiration for the grandchildren’s generation. The book earned them respect and protected them from hostility. We were from here, our family has been at home here for hundreds of years! The farm now has 300 cows. Son and daughter, Lena’s great-grandchildren, are almost grown up.

A good 35 years have passed. I have long been part of the family. We see each other again at certain intervals. Most recently in June 2022, for the premiere of a new Lithuanian translation of «Paradise Road». Mindaugas had commissioned it. I went on another reading tour, starting in Vilnius and ending in Bitenai. Tears often flowed at the events, and the chapter on the years of deportation to Siberia in particular brought back memories. A third of all Lithuanians had experienced this fate. The occupiers called our language «dog language», an old man shouted angrily into the audience. The war in Ukraine has brought the Soviet past very close again. The current threat from Russia was most clearly felt in Bitenai. From the small hill where the reading took place, you can see the Kaliningrad region. At the end, money was collected for the fighting Ukraine. It was on this very midsummer evening that I realised that my view of the Russian war of aggression is that of a Lithuanian. I think and feel Baltic.

I am infinitely grateful for my experiences on the Memel. For me it is a natural consequence and unique chance to keep a close eye on oral history projects today. And go «into the field» again, to listen to Ukrainian families and document their lives in exile.

Bibliographic

Selected titles by the author:

Lachauer U. Paradiesstraße. Lebenserinnerungen der ostpreußischen Bäuerin Lena Grigoleit. 1996.

Lachauer U. Ostpreußische Lebensläufe. 1998.

Lachauer U. Ritas Leute. Eine deutsch-russische Familiengeschichte. 2002.

Lachauer U. Von Bienen und Menschen. Eine Reise durch Europa“. 2018.

Titles by authors I learn from:

Berger J. Pig Earth. 1979.

Büscher W. Berlin – Moskau. Eine Reise zu Fuß. 2003.

Mak G. Hoe God verdween uit Jorwerd. 1996.

Mak G. De Eeuw van mijn Vader. 2006.

Maljartschuk T. Gleich geht die Geschichte weiter, wir atmen nur aus. Essays. 2022.

Raban J. Bad Land. An American Romance. 1996.

Tokarczuk O. The Tender Narrator. Nobel Prize Speech. 2019.

УДК 314.151.3-054.7(415)(=161.2)(047.53)

Проєкт «Українці в Ірландії»

Надія Постемська,

журналістка, член НСЖУ
(Ірландія)

Стаття об’єднує розповіді трьох українців, які проживають і працюють в Ірландії та залишаються вірними своїй Батьківщині, пам’ятають своє коріння, а також доступними засобами допомагають Україні та її Збройним силам.

Ключові слова: Україна, Ірландія, співвітчизники, українська спільнота, Майдан, Донеччина, інтерв’ю, російсько-українська війна, ЗСУ, біженці, волонтерство.

The article brings together the stories of three Ukrainians living and working in Ireland who remain loyal to their homeland, remember their roots, and help Ukraine and its Armed Forces in any way they can.

Keywords: Ukraine, Ireland, compatriots, Ukrainian community, Maidan, Donetsk region, interviews, Russian-Ukrainian war, Armed Forces of Ukraine, refugees, volunteering.

Проєкт «Українці в Ірландії». Дата проведення інтерв’ю 2021 рік – рік 30-ліття незалежності України.

Інтерв’юер: Надія Постемська (Nadija), журналіст, член Національної спілки журналістів України (Ірландія).

Оповідачі: Олена Підопригора, Патрік (Сергій) Адаменко, Олексій Рухленко.

Nadija: Шановна світова українська спільното, вас вітають українці, які проживають в Ірландії! Наближається важлива знаменна дата – тридцятиріччя незалежності нашої держави! Як писав відомий український поет Павло Тичина, «… ми єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була!» От і я хочу познайомити вас з тими українцями, яких вітри долі закинули далеко від рідного берега, до країни, де вони, здолавши всілякі труднощі і негаразди, вистояли, зміцніли, загартувались, знайшли свою справу, зайняли достойне місце, але завжди пам’ятають своє коріння, свою Батьківщину! Це буде серія розповідей про тих, хто, гідно представляючи свою країну за її межами, сприяє популяризації її культури, науки, звичаїв – духовного багатства нації!

Дорогі співвітчизники, продовжую знайомити вас з українцями Ірландії, які є красою і гордістю нації.

Отже, гостинно зустрічаймо Олену Підопригору.

– Доброго дня, Оленко! З Маковієм вітаю тебе і всю родину, нехай ваше життя буде солодким, як мед! З яких країв занесла вас доля до Ірландії?

Олена: Добридень! Прийми і мої вітання з Медовим Спасом та побажання всіх благ! Народилася на Донеччині, місто Краматорськ, в сім’ї інженера (тато) і вчителя (мама).

Nadija: Ти прекрасно виконуєш і народні пісні, і класику! Хто передав тобі цей хист?

Олена: З дитинства любила співати і слухати, коли бабуся з дідом співають дуетом українські народні пісні. Кожного разу, коли відвідувала дивовижні краєвиди селища Ясна Поляна, відчувала радість і щастя, насолоджуючись неповторною красою, напуваючи душу і тіло ароматами і звуками природи і добра. Дід частенько мене малу саджав на коліна і просив заспівати «Галю», якої мене сам і навчив. А татова мама вчила мене співати білоруських народних пісень і сама залюбки співала, згадуючи свою таку близьку і далеку батьківщину – Білорусь.

Nadija: А де отримала музичну освіту?

Олена: В п’ятнадцять років поїхала вчитися у музичне училище по класу диригент-хормейстер, по закінченню, навчалася у КЕГІ по спеціальності «Культурологія», бо захоплювалася історією вітчизняної і всесвітньої культури.

Nadija: Чи пощастило працювати за фахом в такі складні для країни часи?

Олена: Так, я працювала у освітньому закладі – Центрі Позашкільноі Роботи, навчаючи дітей сольному співу, та співала у церкві духовних пісень.

Nadija: Оленко, я знайома з твоєю мамою, Зінаїдою Дударчик, відомою в Краматорську поетесою. Чи злилися воєдино ваші таланти – музика і поезія?

Олена: Разом з мамою написали сучасні дитячі українські пісні: «Мама купила парасольку», «Вітерець-пустунець», «Колискова», «Краматорський Вальс». Матуся завжди була і є моїм натхненним вчителем і порадником у творчому напрямку, яка вірила і допомагала мені і моїй старшій сестрі своєю любов’ю, енергією і довірою.

Nadija: Коли переїхали в Ірландію?

Олена: В 2002 році ми з чоловіком і синочком Микитою переїхали до Ірландії, а вже тут ще народилися дві доньки: Марія і Христина.

Nadija: Чим було наповнене твоє життя в далекій країні?

Олена: Працювала в медичній компанії, а у вихідні дні займалася з дітьми, викладаючи співи, фортепіано. Також навчала співу дітей різних національностей, виконували пісні різними мовами, включаючи і українські народні, в позашкільних навчальних закладах: «Edmund Rice centre», «Faronshoneen Youth Centre». Разом з дітьми перекладали вже існуючі авторські пісні на англійську («Колискова» – «Lullaby»), співали українською, на Різдвяні свята виконували щедрівки.

Nadija: Чи вдалося вдосконалювати музичну освіту в Ірландії?

Олена: Так, мала нагоду закінчити курс академічного вокалу, отримала диплом «Trinity College London» Singing Recital» (2012), співала і складала авторські пісні українською та англійською.

Nadija: Що змінилося в твоєму житті після 2014 року?

Олена: З початком війни, в 2014, відчула потребу, як і багато інших українців за кордоном, допомагати Україні: проводили разом з Асоціацією Українців в Ірландії волонтерські заходи-концерти, збирали кошти на допомогу хлопцям-захисникам, на одяг для воїнів на Сході через волонтерську групу «Моя Незалежна» (місто Краматорськ).

Nadija: Напевно, і родина допомагала тобі в такій благородній справі?

Олена: Звичайно, чоловік теж залучився до допомоги: збирав вручну гаджети для хлопців на фронт, бо має хист і талант до техніки, ремонту технічних засобів. У грудні 2016 їздив з волонтерською місією на фронт, з волонтерською допомогою дитячому закладу у сірій зоні (місто Авдіївка).

Nadija: Оленко, як відгукнулася твоя музична душа на події в Україні?

Олена: В цей важкий для країни час хотілося розказати ірландцям про ситуацію в Україні. Так народилася пісня англійською мовою – «Tell Me Why» про події на Майдані.

Nadija: А коли був створений ваш відомий в Ірландії гурт?

Олена: В цей же час народився і гурт ентузіастів – співаків «Українські Смарагди» (чи англійською «Ukrainian Emeralds»). П’ятеро учасників цього гурту, патріотів України, збиралися кожного тижня на репетиції, приїжджаючи з різних куточків Ірландії, залишаючи всі свої домашні справи. Ми не лише проводили волонтерські концерти – ми започаткували Інтернаціональний мистецький захід «Music From Your Heart» («Музика твого Серця»). Цей Фестиваль збирав людей різних національностей, поширюючи мистецтво і культуру України, Ірландії, познайомив нас всіх з піснями братніх країн, Литви і Латвії.

Nadija: Напевно, ви брали участь і в заходах, які проводили ірландці?

Олена: Гурт «Українські Смарагди» приймав участь не тільки у фестивалі «Музика з Твого Серця» міста Waterford, а й співав на інтернаціональних заходах у містах Дублін (Dublin), Каван (Cavan), Лонгфорд (Longford), записав на студії сучасну версію щедрівки «Будьте Здорові», авторську пісню «Жива», поширював «Щедрівку» Леонтовича, відому в світі і серед ірландського слухача як «Carol of the Bells». Навесні 2021 року створену разом з мамою (дай Бог їй здоров'я!) пісню «Проліски» записали на українській музичній студії за допомогою групи «TARUTA».

Nadija: Чи не траплялися в твоєму житті, крім переїзду в Ірландію, інші круті віражі?

Олена: Життя триває. За минулі два роки я занурилась у науку: закінчила курс бакалавра «Процес Технологій» TUD BSC in «Process Technologies» level 7 Innopharma College, а також курс з «Інженерїі якості продукту», BSC level 8 in QE and RA, University of Limerick . Тепер працюю інспектором по якості продукт (Medical Technologies).

Nadija: Ти молодець, Оленко! І все ж... дуже хочеться, щоб знову ми могли почути пісні і в твоєму виконанні, і гурту «Українські Смарагди»!

Олена: Зараз життя поступово повертається до ладу, а з ним і співи, і творчість! Підросли вже й діти, навчаються і працюють. Але Україну завжди маємо в серці. З початком повномасштабної війни 2022 року гурт «Ukrainian Emeralds» набув нової якості. Тепер в нас співають дівчата, які змушені були покинути Україну задля збереження своїх дітей. Нас тепер 10. Двоє з дівчат: Юля Палагута і Наталія Руда – професійні співачки. У 2023, липні місяці, зареєструвала Асоціацію «Creative Ukrainian Emeralds». Завдяки цьому можемо отримувати підтримку від адміністрації міста, розпочали кілька навчальних, музичних проєктів, провели дуже цікавий День Української Культури 24 Серпня 2024.

Знаєте, війна це завжди важко, і морально і фізично не тільки для тих, хто залишився в Україні, а ще й для тих, хто сподівається повернутися на рідну Батьківщину. Я знаю, як важко нашим Українцям, які тимчасово перебувають тут в Ірландії. Бо невідомість «а що буде завтра», нестача житла, мовний бар'єр, дають про себе знати. Я вже більш впевнено тримаюся тут на ногах, то намагаюся підтримати дівчат, надати їм допомогу, як тільки вмію, як можу: через співи українських народних пісень, спілкування (ми вже як родина), поради, сприянні у вивченні англійської мови (Melodic Learners Project), професійним досвідом роботи саме тут, в Ірландії (співпраця з Tus).

Nadija: Так, Оленко, українці в Ірландії знають, яку велику роботу ви проводили раніше, а тепер, тим більше стали пліч-о-пліч з тими, хто всіляко допомагає і біженцям, і ЗСУ!

Дякую за цікаву розповідь і бажаю здійснення задуманого! Слава Україні!

Олена: Героям слава! Разом – до перемоги !

* * *

Nadija: Українську спільноту вітає Ірландія! Родюча українська земля дарує світові талановитих людей! От і сьогодні на вас чекає зустріч з Патріком (Сергієм) Адаменком, автором серії книг про війну на Сході України.

– Добридень, Сергію! Мені було б дуже цікаво дізнатися, звідки родом людина з таким незвичним подвійним ім'ям.

Патрік (Сергій): Так, тепер мене звати Патрік, хоча з моменту народження мене звали Сергієм. І той момент трапився недільним березневим ранком у далекому 1965 році, в місті Красний Луч Ворошиловградської області (нині місто Хрустальний Луганської області, тимчасово окуповане росіянами). Дитинство ж пройшло у бабці, у старовинному селі Новопавлівка (нині місто Міусінськ, 10 км на південь від Красного Луча), яке на той час ще зберігало українську культуру та мову. Потім батьки забрали мене до міста, переважно російськомовного.

Nadija: Напевно, сільське життя, краєвиди, люди мали вплив на формування вашої особистості?

Патрік (Сергій): В цьому, звичайно, є правда... Але до села я приїздив спочатку дуже часто. Згадую, як кожного разу мусив переходити з мови на «язик» та навпаки, бо для друзів у Красному Лучі я був «із сєла», а для товаришів в Міусінську – «гарадской». У селі не було кінотеатру, і я, надивившись у місті усіляких кін, приїздив до своїх друзів у село і влаштовував їх переказ з усіма «бух», «трах» та «тидищ».

Nadija: Що ж, напевно, світовий кінематограф втратив у Вашій персоні зірку?

Патрік (Сергій): Та не кажіть! Особливо мені вдавалося передати дух індійського фільму або якоїсь французької комедії. Друзі сиділи, затамувавши подих, не перебивали, бо для них мій приїзд був, як ковток свіжого повітря. З часом, я став приїздити все рідше і остаточно став «городскім».

Nadija: Які життєві університети довелося пройти?

Патрік (Сергій): Знаєте, в школі я вчився абияк. У 7-му класі, після чергової розмови з батьками, вирішив кинути пити і палити та взятися за навчання. Звичайно, було вже пізно наздоганяти однокласників, ... але школу якось закінчив! Потім було навчання в Ворошиловградському торговому технікумі. Після його закінчення пішов до радянської армії. Там вивчився на авіаційного механіка. Служив і працював на бомбардувальниках у Забайкаллі та на Уралі. Після служби в армії поступив у Комунарський (Алчевський) металургійний інститут, але з початком перебудови його залишив.

Nadija: Ось ми і добралися до тих років, які стали доленосними і для України. З якими переконаннями їх зустріли?

Патрік (Сергій): Хочу сказати, що ніколи не стояв осторонь, коли вирішувалася доля України. В 1989 році вступив до лав Народного Руху. Брав участь у підготовці до референдуму за Незалежність України. Займався відродженням українського козацтва у нашому місті, бо ж за часів Січі ця місцевість належала до Кальміуської Паланки Війська Запорізького. Був старостою першої на Донбасі української церкви УАПЦ, яку ми побудували в Красному Лучі.

Nadija: Які вітри закинули вас так далеко від рідного дому, в Ірландію?

Патрік (Сергій): Спочатку була Аргентина, куди в 1997 році переїхав разом із сім’єю. Там також брав активну участь у житті української діаспори, зокрема, в діяльності української церкви. Навіть 2 роки провчився на богословському факультеті в Українській академії імені Святого Андрія Первозванного в Канаді. А вже в 2002 з Аргентини ми перебралися до Ірландії.

Nadija: Як склалося життя на смарагдовому острові ? Чи виправдалися Ваші надії?

Патрік (Сергій): Всякого було... Тут я вчився на бухгалтера, працював, займався бізнесом, народжував дітей, яких у мене назбиралося аж четверо. Зараз працюю водієм автобуса на міжнародних лініях. Скрізь, де б я не жив, я вчив мову місцевого народу, тому мені часто у спілкуванні з пасажирами стає в пригоді знання іспанської та польської.

Nadija: Як відгукнулося ваше серце українця на події Майдану?

Патрік (Сергій): З початком Майдану та російсько-української війни брав активну участь у протестних акціях, разом із нашою громадою допомагав матеріально та фінансово фронту.

Nadija: Знаю з ваших книг, що довелося і повоювати на Сході України!

Патрік (Сергій): Це правда. В 2017 році мої сімейні обставини склалися так, що я зміг поїхати на Схід України, аби особисто взяти участь у звільненні нашої землі від російських окупантів. З листопада 2017-го до лютого 2018-го перебував у складі 1-ї окремої штурмової роти ДУК «Правий сектор» в околицях Авдіївки.

Nadija: Напевно, саме пережите на війні спонукало до написання книг?

Патрік (Сергій): Так, по закінченню свого терміну повернувся до Ірландії і вирішив поділитися своїми враженнями від свого «відрядження» та написати короткі нариси про побратимів. Не очікував того, що все написане виллється в окрему книжку, але доля склалася так, що зараз ви тримаєте її в своїх руках.

Nadija: Написання книги, а тим більше, спогадів про однополчан, побратимів – справа нелегка! Як читачі сприймають написане, які відгуки шлють?

Патрік (Сергій): Отримував багато хороших слів від вдячних читачів. Це надихає на написання інших книг. Але... Не судіть мене суворо. Просто читайте та згадуйте тих, хто боронить нас у цей важкий для України час. Тих, хто свідомо йде на смерть заради нашого майбутнього – людей із Кришталю та Металу.

Nadija: Що ж, бажаю вам творчих успіхів і натхнення! Слава Україні!

Патрік (Сергій): Героям слава! І вам щиро дякую за спілкування.

Nadija: Ми живемо далеко від рідних домівок, але душею і серцем – завжди з Батьківщиною ! Ось і тепер українці приїхали в місто Каван з різних куточків острова , щоб відмітити 30-й День Народження незалежної України! Близько сотні співвітчизників зібралися в Орчард барі (Orchard bar, Cavan) – як завжди, його гостинно надав хазяїн, Gerry Brady. Гостей, серед яких були і ті, з якими я вже знайомила спільноту, радо зустрічав голова Каванської української громади Сергій Балан і запрошував до зали, святково прибраної руками Надії Моленди та Даніели Балан. Спочатку Олена Шалопут, представник Посольства України в Ірландії, щиро привітала українців зі знаменною датою, а всі присутні, навіть діти, заспівали Гімн України! Наша майстриня, Галина Ройко, спекла прекрасний коровай і різні смаколики! А ще принесла на аукціон пам'ятні медалі до 780- річчя міста Коломиї. Валерій Билина, литовець, власник «AV Avtostyle», з дружиною Світланою, україночкою, надали кошти на лотерею. Олена Корнієць організувала благодійну книжкову ярмарку. Досить сказати, що кошти, зібрані на цьому заході, пішли на благочинність: реабілітацію поранених, допомогу військовим на Сході країни, дитячим будинкам, дітям війни . Впродовж вечора звучали українські пісні у виконанні гурту «Слава Україні» (Наталя Фещенко, Сергій Балан, Григорій Дерев'янко, Сергій Хіміч), прекрасної бандуристки Наталі Фещенко – Bumbliauskiene. Гостей порадували виступи наших діток, Софійки Іващишиної і Яни Когут. Наталя Семеняка прочитала вірша Надії Постемської. Сергій Балан, голова каванського осередку, директор школи «Сонечко», керівник фольклорної групи, знаменитий потомственний бджоляр, дарував учасникам свіжозібраний мед, який в Ірландії знають під брендом «Balan honey». Святковий стіл був заставлений улюбленими стравами українців: канапками з сальцем, голубчиками, млинцями, смаколиками. Звучала українська музика, присутні дружно співали народні пісні! Ведучий свята, Олександр Яворський, теж доклав зусиль, щоб воно стало яскравим відображенням самобутності українців, їх пісенної натури, товариськості, вірності традиціям і звичаям. Stanley Nwaneri, голова Каванського осередку Світової спільноти (Cavan Cross Cultural Community), так сказав про свято: «Я ще ніде не бачив, щоб так проникливо співали Гімн держави, щиро говорили про рідну землю, від душі представляли національну культуру!» Зі святом, рідна Україно! Слава Україні! Героям слава!

***

Nadija: Вітаю українську спільноту! Сьогодні пропоную надзвичайно цікаву зустріч з молодим ученим, Олексієм Рухленком, нашою надією і гордістю!

– Добридень, Олексію! Розкажіть, з чого ж почалася ваша дорога у велику науку?

Олексій: Я родом з Кривого Рогу, з родини інженерів. Змалечку батьки прививали мені любов до точних наук, основними іграшками у моєму дитинстві були електричні конструктори, не рахуючи татового осцилографа. Одна з моїх бабусь була вчителькою математики, тож ще у дошкільному віці я з нею вирішував завдання для за 3-6 класи шкільної програми з математики.

В Кривому Розі я навчався у 3 школах, спочатку загальноосвітня школа № 1, потім Центрально-Міська гімназія, потім Центрально-Міський ліцей, клас із фізико-математичним профілем.

Nadija: І на який же ВНЗ упав ваш вибір?

Олексій: В результаті, після вагань та роздумів, вступив до Московського Фізико-Технічного Інституту (МФТІ), Факультет Молекулярної та Біологічної Фізики (ФМБФ).

Nadija: Чому обрали саме цей інститут і цей факультет?

Олексій: Знаєте, мотивація цього вибору була чисто кар’єристська: у МФТІ була репутація вишу № 1 з фізики і математики на пострадянському просторі, а все ж таки саме до цих наук у мене був найбільший хист. В той же час, мені хотілося доторкнутися до біології, і я вибрав факультет із біологічним нахилом.

Nadija: Що можете сказати про сам навчальний процес, що запам'яталося?

Олексій: Навчатися у МФТІ було і важко, і цікаво. Під час навчання моїм вчителям вдалося переконати мене, що саме на межі фізики, математики і біології залишились найбільш цікаві задачі в науці, і саме там буде наступна «епоха великих географічних відкриттів». Тому бакалаврат і магістратуру я закінчив на кафедрі фізики живих систем. Це була досить цікава кафедра, вона була «децентралізована» по багатьох науково-дослідних інститутах, і профільні лекції нам активно (читали) працюючі науковці, які жили наукою, а викладання для них було лише хобі, ну і можливість «виловлювати» хороших студентів для своїх лабораторій.

Nadija: Де працювали над своїми дипломними проєктами?

Олексій: Бакалаврський диплом я робив у Інституті вищої нервової діяльності, а магістерський диплом – у Гематологічному Науковому Центрі.

Nadija: Олексію, а чим займалися після закінчення вишу?

Олексій: Коли після магістратури пішов у аспірантуру, кандидатську роботу я робив у тому ж Гематологічному Науковому Центрі, займаючись комп’ютерним моделюванням процесів кровообігу і тромбоутворення.

Моїм керівником, фактично, першим науковим вчителем, був проф. Г. Т. Гурія, учень М. В. Волькенштейна, який довгий час працював разом із А. М. Жаботинським. Останні два імені (Волькенштейн і Жаботинський) відомі усім, хто хоча б дотично знайомий із біофізикою. Проф. Гурія заохочував не тільки роботу по своєму напрямку, але і роботу над своїм кругозором, я був слухачем на багатьох, в тому числі і непрофільних для мене конференціях і семінарах, які значно збагатили мій кругозір в плані наукових ідей і підходів у різних галузях науки.

Nadija: Де застав вас тривожний 2014-й?

Олексій: Кандидатську я захистив у 2013 році, і з 2013 по 2014 працював дослідником у Гематологічному Науковому Центрі, а також викладав у МФТІ. А 2014 рік застав мене абсолютно зненацька. Усе звичне для мене середовище в один момент перетворилося на абсолютно чуже і вороже. Не те щоб наукова спільнота у Росії була повністю пропутінською, в ній були різні погляди: від відверто імперських до повністю проєвропейських. Але війна з Україною, в купі із реформою Російської Академії Наук, яка йшла всупереч поглядам більшості науковців, заставили мене зрозуміти одну сумну річ: те, що думає інтелігенція Росії, нікого не хвилює і ні на що не впливає.

Nadija: Що у вашому житті змінилося після Майдану?

Олексій: В моїх планах до 2014 року було закінчити певні проєкти за рік-два, неквапливо знайти наступну наукову позицію десь у Європі чи США.

Але в 2014 прийшлося покидати Москву без всякого плану. Не те щоб мене хтось звідти виганяв (хоча проблеми через участь у антивійськових мітингах були), але перебувати там далі я вважав для себе неможливим! Тому в 2014 році я повернувся в Україну.

Nadija: Напевно, після повернення в Україну важко було продовжувати наукову роботу?

Олексій: Так, в Україні я трохи займався волонтерством, підробляв фрілансом, а також шукав наступне місце роботи в науці як в Україні, так і за кордоном. Дома я мав певну кількість пропозицій, навіть на достатньо відповідальні посади в українських університетах. Але для таких посад я почував себе занадто «зеленим”, тобто, не готовим, і до того ж, я значно більше хотів займатись наукою, а не керівництвом. Крім того, у закладах Національної Академії Наук України, тай і в університетах, фінансова сторона питання не виглядала привабливо. Я нормально сприймав необхідність працювати в науці і підробляти фрілансом у аспірантурі, але, будучи кандидатом наук, все ж хотів усі сили віддавати науці, що в українських реаліях не уявлялося можливим.

Nadija: За якою програмою ви, молодий, перспективний учений, потрапили в Ірландію?

Олексій: Майже влаштувавшись на посаду наукового співробітника в один дуже хороший український науково-дослідний інститут в Києві, я пройшов по конкурсу на посаду постдока в Інститут Системної Біології Ірландії, у групу проф. Бориса Холоденка, і переїхав до Дубліна у листопаді 2015 року.

Nadija: І який же заклад освіти мав щастя отримати такого талановитого вченого?

Олексій: Інститут Системної Біології Ірландії (Systems Biology Ireland) – це невеликий інститут у складі найбільшого університету Ірландії, University College Dublin. Цей інститут був заснований у 2009 році Prof. Walter Kolch (Уолтер Колч, або Вальтер Кольх, в залежності від того, з якої мови перекладати) і моїм шефом, проф. Холоденком. Я не обирав Ірландію як країну спеціально, але я давно знав роботи проф. Холоденка, і мені дуже хотілося займатися у його напрямку.

Nadija: Дослідженням яких проблем займаєтесь сьогодні?

Олексій: Якщо коротко, то інститут, в якому я зараз працюю, намагається зрозуміти, як влаштований «комп’ютер» всередині клітини, як він приймає рішення, і як саме він ламається під час раку. Цей «комп’ютер» складається з ферментативних і генних регуляторних мереж, які обчислюють сигнали, які надходять до клітини з навколишнього середовища, і виносить рішення, що клітині робити. Суть онкогенної трансформації полягає в тому, що у цьому «комп’ютер» відбувається збій програми, і клітина починає неконтрольовано ділитися. У діяльності інституту поєднується і математика, і фізика, і експериментальна молекулярна біологія. Саме в такому середовищі, на кордоні різних наук, мені і хотілось працювати.

Nadija: Олексію, як для мене, дилетанта, це все цікаво, але неймовірно складно! Про що мрієте тепер?

Олексій: Працюючи в інституті мені вдалося виграти персональну стипендію імені Марії Склодовської-Кюрі. В Європі це найбільш престижний грант, який може виграти вчений, який ще не став груп-лідером. Моя мета тепер – це стати груп-лідером і розпочати незалежну програму досліджень у власній групі.

Nadija: Так, зупинятися не можна, треба йти до обраної мети! Маєте публікації своїх наукових робіт?

Олексій: Вже працюючи в Дубліні, я опублікував ряд наукових праць в престижних журналах, таких як Cell Systems, eLife, Cell Reports та інші. Також подав два патенти на винаходи. На базі роботи нашої групи щойно розпочалося клінічне дослідження у США (у штаті Арізона).

Nadija: Якими бачаться перспективи ваших наукових досліджень?

Олексій: Я щиро вірю, що  вже невдовзі зможу відповідально сказати: наші наукові результати дозволили покращити лікування важких неоперабельних форм раку. Поки що в нас є тільки лабораторні дані (опубліковані і запатентовані), які стали підґрунтям для початку цих клінічних випробувань.

Nadija: Олексію, ви не лише великий талант, а ще й цілеспрямований оптиміст !

Олексій: Як завжди в науці, я щиро вірю, що найцікавіші наукові відкриття чекають на мене попереду, і я зі спортивним азартом дивлюся у майбутнє! Про те, що саме мені вже вдалося відкрити, і що хотілось би зробити у майбутньому, я можу розповісти і за 5 хвилин, і за 5 годин. У науці неможливо працювати і не захоплюватись тим, що робиш, інакше це не наука.

Nadija: Ви вирішуєте такі важливі проблеми, маєте за взірець учених зі світовим ім'ям. Працюючи на перспективу, чи думали про наставництво, популяризацію науки, того, чим займаєтеся?

Олексій: Так, при нагоді, займаюсь і популяризацією науки. Наприклад, мене запрошували до української суботньої школи з розповіддю про будову клітини. Під час пандемії коронавірусу я проводив науково-популярні стріми, відповідаючи на питання щодо вакцинації. Мені було дуже приємно чути, що для когось моя розповідь виявилася корисною і посприяла рішенню вакцинуватися.

Nadija: Які ще насущні проблеми хвилюють вас, вашу родину?

Олексій: Моя дружина, Любов Січкар, перед приїздом у Ірландію працювала у благодійному фонді в м. Кривий Ріг, де реалізувала велику кількість соціально-культурних проєктів, в тому числі, міських свят. В Ірландії Люба також долучилася до різних ірландських та українських волонтерських заходів, зокрема, була членом організаційного комітету дипломатичного івенту – «Міжнародний Благодійний Базар – 2019».

Як і більшість з української громади Дубліна, наша сім’я підтримує співвітчизників в Україні. Ми регулярно долучались до благодійних заходів, влаштованих громадою, були волонтерами на благодійному заході Unbroken Ukraine, який зібрав значну кількість коштів для українських військових, а також привернув чималу увагу до проблеми війни в Україні тут, в Ірландії.

Nadija: Олексію, хочу зауважити, що мені було дуже приємно спілкуватися з такою розумною і цікавою людиною. Дякую рідній українській землі, яка народжує великі таланти! Тож бажаю вам подальших успіхів у досягненні мети і сімейного щастя! Слава Україні!

Олексій: Героям слава! Дякую і вам за спілкування!

УДК 314.151.3-054.7(417)(=161.2)"2022" 

Повномасштабна війна. Головні події, які відбулися в Корку у 2022 році 

Леонід Добрянський,

кандидат геолого-мінералогічних наук, краєзнавець
(Ірландія)

У статті висвітлено ключові події, пов’язані з діяльністю української громади в Корку (Ірландія) у 2022 році після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Описано активність діаспори, підтримку українців з боку місцевих і міжнародних організацій, волонтерські ініціативи, культурні заходи та історії адаптації новоприбулих біженців. Окремо виділено роль організацій, таких як Together4Ukraine та Together-Razem, а також внесок компанії Apple Company у допомогу українцям. Стаття демонструє важливість єдності, підтримки та інтеграції українців у життя Корку.

Ключові слова: Українська громада, Корк, повномасштабне вторгнення, діаспора, волонтерство, біженці, Together4Ukraine, культура, підтримка, Ірландія.

The article highlights the key events related to the activities of the Ukrainian community in Cork (Ireland) in 2022 after the beginning of Russia's full-scale invasion of Ukraine. The article describes the activity of the diaspora, support of Ukrainians by local and international organizations, volunteer initiatives, cultural events and stories of adaptation of newly arrived refugees. The role of organizations such as Together4Ukraine and Together-Razem is highlighted, as well as the contribution of Apple to helping Ukrainians. The article demonstrates the importance of unity, support and integration of Ukrainians into Cork life.

Keywords: Ukrainian community, Cork, full-scale invasion, diaspora, volunteering, refugees, Together4Ukraine, culture, support, Ireland.

24 лютого 2022 року увесь світ і, зокрема Корк, опинились у новій реальності – в Україні почалася війна. Діаспоряни зтелефонувалися між собою і вже 25.02.22 року був зібраний у Корку перший мітинг. Збереглося відео, на якому можна бачити, що крім українців на мітинг прийшли грузини, поляки, ірландці. Один з ірландців виступив і закликав українців боротись зі зброєю за свою незалежність так, як це зробили ірландці. Тоді Світлана Захарова вперше познайомилась з Войтеком Бялеком. В подальшому ця зустріч зіграла велику роль і він запропонував їй очолити новостворювану тоді організацію Together4Ukraine.

Аня Таранова згадує про початок війни таке.

«Ще до початку 2022 року нам було зрозуміло, що війна таки буде. З початком повномасштабки для нас головною задачею стало вивезти родичів. Загалом приїхало 7 родичів і знайомих, жінки з дітьми.

Громадська активність українців у Корку різко зросла, хоча люди лишилися тими самими. Віктор, Нікіта та інші продовжують бути активними учасниками волонтерського руху.

Окремо слід сказати про політику підтримки з боку компанії Аррlе. Компанія мала офіційний список надійних фондів (в тому числі фонд «Повернись живим»), куди спрямовувались донати. У випадку, коли співробітники донатили в один із цих фондів, компанія від себе додавала подвоєну суму.

Компанія допомагала матеріально співробітникам вивозити родичів з України, і сама активно вивозила свій персонал у Польщу і в Ірландію. Тим із родичів, які з якихось причин не виїхали з України, але лишались у небезпеці, компанія виділяла одноразову матеріальну допомогу, що теж було дуже доречним».

Другий мітинг в Корку відбувся наступного дня – 26 лютого.

27 лютого зібрався третій мітинг, на якому почався збір гуманітарки.

2 березня на мітинг перший раз прийшов мер Корку.

13 березня відбулась хода по центру міста і мітинг за участю польсько-ірландської організації Together Razem. Захід мав назву Stand with Ukraine.

17 березня відбулось національне свято Ірландії – День Святого Патріка. Традиційна щорічна хода по центру міста. Перші українські біженці, які тоді вже з’явились у Корку, разом з діаспорянами рухались в одній колоні з поляками і румунами.

Тетяна Кожуркіна згадує про березень того року таке.

«Скільки би років не пройшло, як би не змінювалися обставини, я завжди буду вдячна полякам з Together-Razem. Саме вони першими простягнули нам руку допомоги (після ірландців, звісно) в Корку. Це було в березні 2022. Світлана Захарова, як волонтер Together-Razem приїхала до нас в Maldron-готель, перекладала на нашій зустрічі з представниками адміністрації міста та Гардою. В офісі Together-Razem організували для нас курси англійської мови, які проводила дуже привітна і делікатна ірландська вчителька-волонтерка Колет. Поляки, які працювали в цій організації, весь час спілкувалися з нами, підтримували та підбадьорювали. Хотілося теж чимось віддячити, бути корисною. Я тоді стала волонтером в Together-Razem».

2 квітня. Українці беруть участь у традиційному забігу у Балінколігу – Sanctuary parkrun. Взагалі, любителів бігу тут в Корку неймовірна кількість і бігають вони за любої погоди.

17 квітня відбулось святкування Великодня у римо-католицькому храмі Святого Августина. Українські біженці були запрошені туди на святкову літургію, яку вів польський священик.

10 травня було офіційне відкриття офісу польсько-ірландської організації «Togethre4Ukraine» у Blackpool Community Centre.

15 травня відбулось офіційне відкриття гуманітарного хабу Паляниця. Він був розташований у Торгівельному центрі Merchance Quay.

22 травня на Гранд Параді відбулось перше масове святкування Дня вишиванки. Тетяна Кожуркіна, учасниця тих подій згадує про це так.

«Коли мене питають, чим мені запам’ятався День вишиванки в 2022 році, на думку спадає порівняти його з Інь і Янь.

З одного боку цей день був дуже сумний. Ми були невимовно далеко від Батьківщини. Небо, наче сумуючи разом з нами, тихо і скорботно плакало цілий день мілким весняним дощем. З іншого боку ми раділи, бо хотіли святкувати День вишиванки разом з усією Україною, відчували себе її частинкою в Ірландії.

Але вишиванки на той час були переважно у «місцевих» українців, які жили в Ірландії багато років.

В мене також була вишиванка, яка опинилася в рюкзаку не знаю як разом с бабусиними рушниками. А як бути іншим?

В моїй голові як девіз, склався вірш:

«Не вмієш вишивати?

Ти можеш намалювати.

Ще можеш написати.

Тобі є що сказати.

– Слава Україні!

– Героям слава!

– Все буде Україна!

– Мир для України!

– Pray for Ukraine!

– Stand with Ukraine!

– Glory to Ukraine!»

Так з’явилася ідея і вихід було знайдено.

Моя донька розмалювала білі футболки тканинними фарбами. Малюнки були дуже схожі на українську вишивку або просто в жовто-блакитних кольорах. Разом з двома онучками ми сушили їх готельними фенами, бо часу було небагато.

Цього дня в центрі Корку, в Люсі-парку, під час мітингу Дня Вишиванки не було звичного для українців святкового галасу, веселощів, танців. Йшов дощ.

Люди ховалися від нього під деревами та парасольками. По парку літало багато голубів. Роздаючи розмальовані футболки людям, допомагаючи один одному переодягтися, ми сприймали цих білих птах як прикмету близького миру.

Майоріли жовто-блакитні прапори. Із сльозами на очах та невимовною гордістю ми співали гімн України. Прозвучала промова волонтерів (Віктор) та авторський вірш (Олександр), ми заспівали декілька українських пісень.

Наш час було вичерпано. Мітинг був недовгим, але дуже важливим для нас. Ми дали підтримку, силу, надію та сподівання на близьку перемогу одне одному. Ми відчували, що Україна з нами, в наших серцях. Що ми маємо свою місію в цій країні – допомогти Україні, розповідати світові про Україну, привертати увагу ірландців до героїчної боротьби України проти темних сил росії, просити підтримки.

В нас наче виросли крила. Після мітингу ми розійшлися в різні боки Корку. І понесли на наших імпровізованих вишиванках гордість за Україну, наші заклики та сподівання.

Таким був мій День Вишиванки в Корку 2022 року».

5 червня українці в кількості до десятка людей беруть участь у щорічному змаганні – Корк Марафон. Стандартними дистанціями є 42, 21, 10 і 5 км.

24 червня у Фітджеральд парку відбувся мітинг на 5 місяців війни – перший мітинг у Корку, ініційований Олесею Житковою.

1 серпня. Фітджеральд парк – мітинг, як реакція на теракт в Оленівці. Організатор – Олеся Житкова.

10 серпня. Перший Фестиваль Української Культури «Наш край», організований Олександром Саримсаковим. Це був перший український захід, який я відвідав у Корку.

13 серпня. Пікет біля Опери на підтримку військовополонених. Організатор – Олеся Житкова.

24 серпня. День Незалежності України у Фітджеральд парку. Це було перше масове відзначання нашого національного свята в Корку. Організатор заходу – Штаб Півдня. Програма заходу створена Світланою Дейкун і Тетяною Кожуркіною. Вони ж були і ведучими концерту.

4 вересня. Fun Day у Вілтоні. Це Міжнародний день традиційної їжі і розваг, де виступали українські співаки: Світлана і Лєра Дейкун, Юлія і Артур Рудан. Я грав на піаніно. Організатор – Штаб Півдня.

10 вересня. Together4Ukraine організовує зустріч Міністра оборони Ірландії з українцями.

23 вересня почався традиційний культурний захід – Culture night Cork.

На великій сцені Сіті Холу вперше виступили українські співачки Світлана і Валерія Дейкун.

10 жовтня у Фітджеральд парку відбувся мітинг-протест проти масового обстрілу українських міст. Організатор – Олеся Житкова.

14 жовтня. На день Покрови і День козацтва відбувся концерт у UCC, де виступали числені українські виконавці. Організатор – Штаб Півдня, ведуча програми – Світлана Дейкун.

26 жовтня був створений український хор «Калина» і відбулась перша його репетиція.

13 листопада. Офіційне відкриття Української недільної школи у приміщеннях Музичної Академії Корку. Організатори школи – Музична Академія і Штаб Півдня. Директор школи – Віктор Данилюк.

8 грудня. Різдвяний концерт, організований мером Корку у Сіті Холі. Перший виступ українського хору «Калина» на великій сцені Корку.

15 грудня. Перша служба УГКЦ, проведена отцем Романом у Корку в храмі Frankfield Incornation Church.

15 грудня. Концерт українських і ірландських виконавців, організований компанією «Fest in a van» у Йолі і Трабагані для біженців.

18 грудня. Святкування Дня Святого Миколая у Недільній Українській школі.

24 грудня. Перша Різдвяна служба о. Романа у храмі Frankfield Incornation Church.

Діаспора початку нульових років разом з біженцями 2022 року об’єднаними зусиллями створили таку собі Малу Україну з усіма ознаками повноструктурної громади.

Думаю, що і в подальшому українці Корку разом з ірландцями будуть творити спільний культурний простір, збагачуючі одне одного.

УДК 93/94-028.16:027.5](477.44)

Усноісторичні дослідження: роль та досвід бібліотек

Тетяна Кристофорова,

головний методист Вінницької обласної універсальної
наукової бібліотеки імені Валентина Отамановського

У статті розповідається про досвід усноісторичних проєктів, що реалізують бібліотекарі області. Також висвітлено діяльність Вінницької обласної універсальної наукової бібліотеки імені Валентина Отамановського, яка спрямована на вивчення методики усної історії.

Ключові слова: усна історія, усноісторичні дослідження, методика усної історії, бібліотечні проєкти.

The article describes the experience of oral history projects implemented by librarians in the region. It also highlights the activities of the Vinnytsia Regional Universal Scientific Library named after Valentyn Otamanovsky, which is aimed at studying the methodology of oral history.

Keywords: oral history, oral history research, oral history methodology, library projects.

Сьогодні усна історія – це дуже поширений напрям соціально-гуманітарних досліджень, який надзвичайно динамічно розвивається і дає можливість розглядати історичні події через життя звичайних людей. Безумовно, це найпопулярніший спосіб фіксації свідчень, спогадів, розповідей, особистих оцінок безпосередніх учасників чи очевидців описуваних подій шляхом запису інтерв’ю. В подальшому ці записи стають цінними джерелами інтерпретації різних історичних подій. Потрібно розуміти, що ця робота має здійснюється відповідно до спеціальної методики, яка включає збір, фіксацію, опрацювання, зберігання й оприлюднення матеріалів.

Наразі, з усною історією працюють науковці і дослідники-аматори у закладах освіти, громадських організаціях, і звісно, в бібліотеках. Розуміння того, що пам’ять звичайних людей має історичне значення, сприяє інтеграції усної історії у краєзнавчі дослідження. Саме тому важливо, щоб бібліотекарі при проведенні усноісторичних інтерв’ю дотримувались існуючих методик, а робота, в цілому, не була хаотичною і несистемною.

Отже, в бібліотечній роботі усноісторичні дослідження реалізовуються в межах краєзнавчої роботи. Вони стали ефективним інструментом всебічного вивчення історії краю, громади, села, вулиці, видатних особистостей, традицій та звичаїв. Наприклад, дуже продуктивним був проєкт направлений на збір спогадів про голодомор 1932–1933 рр. Проєкт, у якому працювали майже всі бібліотеки області, реалізовувався на початку 2000-х років. Записані свідчення стали основою написання наукових праць, зокрема «Національна книга пам'яті жертв Голодомору 1932–1933 років в Україні: Вінницька область».

Окрім того, бібліотекарі проводять власні дослідження, розкриваючи різні сторінки історії своїх територіальних громад, родин, окремих людей. Так, Надія Белоус, завідувачка Тиманівської бібліотеки-філії, розкриває унікальність свого села Тиманівка, саме записуючи розповіді односельчан. Дуже цікавою була робота «Про Тиманівське весілля» в 2022 році.

Працівники КЗ «Публічна бібліотека» Літинської селищної ради вивчали історію рідного краю методом усної історії в межах краєзнавчого проєкту «Люблю тебе, мій краю».

Записували усні розповіді старожилів про цікаві події, знакові місця, топоніми та гідроніми вулиць, різних місцевостей і пов’язані з ними легенди працівники Бершадської публічної бібліотеки у межах краєзнавчого проєкту «Перлинки рідного краю».

Публічна бібліотека Томашпільської селищної ради реалізовує локальний онлайн-проєкт «Мій край, моя родина у старих світлинах, направлений на збереження фотографій з хроніки суспільного та буденного життя українських родин за різні періоди історії: Друга Світова війна; післявоєнний період (відбудова); радянське повсякдення.

Працівники публічної бібліотеки Погребищенської міської ради, публічної бібліотеки Вороновицької селищної ради займаються збором усних свідчень про долю євреїв своїх містечок в роки Другої світової війни.

Бібліотеки продовжують реалізувати усноісторичні проєкти, охоплюючи різні тематики. Кількість матеріалів з часом збільшується і виникає питання опрацювання, зберігання та подальшого використання. Таким чином, щоб чітко визначити охоплення тематик усноісторичних досліджень бібліотеками області, у 2012 р. фахівці обласної бібліотеки вперше здійснили регіональну «Науково-методичну розвідку краєзнавчих фондів: про наявність та стан джерел з історії населеного пункту, видатних діячів та історії бібліотек у фондах бібліотек області».

Далі, у 2013 р., було проведено дослідження «Усна історія як складова краєзнавчої діяльності публічних бібліотек Вінниччини», що передбачало створення своєрідної інформаційної карти, на якій були відображені тематики усноісторичних розвідок бібліотек області.

Це були перші спроби вивчення та систематизації усноісторичних матеріалів, стану їх збереження та охоплення тематик, які зберігаються у бібліотеках області.

В цілому Вінницька обласна універсальна наукова бібліотека імені Валентина Отамановського має великий досвід роботи з усноісторичними матеріалами. Розуміння важливості цієї роботи вимагає певних знань та умінь. Потрібно враховувати, що усна історія як метод має специфіку дослідження, що включає правовий та морально-етичний аспекти проведення інтерв’ю; транскрибування; заповнення супровідної документації; обробка додаткових документів, фотографій; збереження, архівування та правила оприлюднення усних свідчень. Саме тому, фахівці обласної бібліотеки, щоб отримати ці знання взяли участь у навчаннях та тренінгах з усної історії, де було опановано методику проведення усноісторичних досліджень, специфіку здійснення інтерв’ю.

Наразі, Вінницька обласна бібліотека стала осередком проведення міжнародних науково-практичних конференцій, де розглядаються теоретичні засади усноісторичних досліджень та практичні здобутки науковців, дослідників, краєзнавців, бібліотечних, архівних і музейних фахівців. Отримавши такий досвід, наші фахівці активізували роботу щодо запису усноісторичних інтерв’ю, а це вимагало системної роботи та сприяло започаткуванню проєкту «Голоси живої історії». Проєкт реалізується обласною бібліотекою з 2018 року та має на меті активізацію роботи публічних бібліотек області щодо запису усноісторичних інтерв’ю. Головними респондентами були учасники й очевидці Революції Гідності; учасники бойових дій (АТО, ООС); внутрішньо переміщені особи (ВПО) у Вінницькій області. Ця робота зацікавила багатьох бібліотекарів, кількість записаних інтерв’ю зростала. Так виникло питання їх обробки, архівування та збереження. В результаті, на основі зібраних усноісторичних інтерв’ю було створено «Фонд усноісторичних свідчень» та вебсайт «Голоси живої історії».

Під час аналізу матеріалів з’явилось багато зауважень щодо організації та проведення інтерв’ю. В першу чергу – це недостатня початкова підготовка, неправильна побудова самого інтерв’ю, відсутність супровідної документації, транскрипту запису, недотримання етичних умов проведення інтерв’ю. Отже, порушені основні складові методики усної історії, а це говорить про те, що бібліотекарям, все ж таки, не вистачає знань про усну історію. Саме тому, фахівцями ВОУНБ ім. В. Отамановського було розроблено та проведено для бібліотекарів області цикл вебінарів «Метод усної історії: теорія та практика», де увага була зосереджена на основних методологічних питаннях проведення інтерв’ю. Бібліотекарям були наданні детальні консультації, як підготуватись та провести інтерв’ю, також розглядались етико-психологічні проблеми, які виникають під час роботи та варіанти їх вирішення. А ще зосереджена увага на роботі з додатковими матеріалами, фотографіями, правилами транскрибування запису. Всі учасники тренінгів отримали розроблені тематичні питальники, зразки супровідної документації.

Таким чином, подальша робота набула більш наукового характеру, стала системною та цілеспрямованою з дотриманням методики проведення усноісторичного інтерв’ю. Бібліотекарі чітко усвідомили роль та значення усноісторичних наративів та свій внесок у цю роботу.

Загалом, проєкт «Голоси живої історії» передбачає збір матеріалів різної тематики, які представлені на вебсайті. Щоб побачити наповнення цих розділів, було розроблено обласне дослідження «Участь публічних бібліотек області в реалізації проєкту ВОУНБ ім. В. Отамановського «Голоси живої історії».

Аналіз отриманих матеріалів показав, що найбільше записів у рубриках «Голодомор 1932–1933 рр.; 1946–1947 рр.»; «Друга Світова війна»; «Радянське повсякдення». Окрім того, наповнюються рубрики «Майдан (2013–2014 рр.). «Революція Гідності» та «Російсько-українська війна». Записані інтерв’ю зафіксовані у відео та аудіоформаті. До опитування були залучені різні категорії учасників та очевидців: військові, їхні родини, волонтери, вимушені переселенці.

Так, сьогодні запис свідчень саме цих тематик має важливе значення. Це новий етап проєкту. Час коли Україна переживає біль, руйнування, втрати внаслідок повномасштабного вторгнення рф. Нині існує багато ініціатив, щодо документування та фіксації свідчень очевидців подій війни. Головна мета – показати історію війни такою, якою вона є.

Але, все ж таки, питання щодо записів учасників та свідків російсько-української війни наразі є дискусійним. Адже вважається, що усна історія вивчає події минулого, завершеного періоду, які вже осмислені, описані, а ця війна ще триває. Основне питання дискусії полягає в тому, що не відбувається дотримання повної методики усної історії, і швидше за все це документування, фіксація свідчень, запис розповідей. Війна ще триває, але ми розуміємо, що на часі фіксувати пережиті історії свідків і постраждалих від російської агресії. Це дає нам можливість розповідати всьому світу про злочини агресора, розкривати реальні події війни та сприяти боротьбі з дезінформацією.

Бібліотеки Вінниччини з початку збройної агресії переформатувались і почали працювати у своїх громадах, як гуманітарні, волонтерські, консультаційні центри та зосередились на наданні підтримки ЗСУ та найбільш постраждалих від війни верств населення. Бібліотекарі стали чи не першими, хто приймав людей, які тікали від війни. Вони першими слухали жахливі, тривожні та емоційні розповіді про війну. Події, про які говорили свідки, ще тривають, а їхні розповіді – це пережитий досвід, реакція на те з чим вони зіштовхнулись. Вони надзвичайно цінні, адже відіграють важливу роль у достовірному вивченні подій війни.

Дієвість усної історії в осмисленні минулого й розуміння індивідуального досвіду людини як головної діючої особи історії підтверджується безліччю існуючих проєктів. Сьогодні ми отримали нові виклики, пов’язані з фіксацією та документуванням подій війни з росією, подій, що тривають. Виклики пов’язані з методикою здійснення професійного інтерв’ювання. Але важливість цієї роботи безперечна і вона вимагає взаємодії науковців та інших активістів, що займаються записами свідчень, об’єднуватись у спільній діяльності, зібраннях та проєктах.

УДК 930.2:77.06/.08]:004.77:027.52(477.44)

«Мій край, моя родина у старих світлинах» – локальний онлайн-проєкт з оцифрування,
збереження, популяризації архівних фотознімків Публічної бібліотеки Томашпільської селищної ради 

Тетяна Кушнір,

директорка Публічної бібліотеки
Томашпільської селищної ради

У статті представлено локальний онлайн-проєкт «Мій край, моя родина у старих світлинах», реалізований Публічною бібліотекою Томашпільської селищної ради. Проєкт спрямований на оцифрування, збереження та популяризацію архівних фотознімків, які відображають історію та культурну спадщину місцевої громади. Оцифровані світлини, надані місцевими жителями, створюють віртуальний архів, що дозволяє зберегти важливі моменти життя родин та історію краю для майбутніх поколінь. Проєкт не тільки зміцнює локальну ідентичність, але й формує цифрову спадщину регіону, доступну широкій аудиторії через інтернет.

Ключові слова: оцифрування архівів, архівні фотознімки, локальна історія, культурна спадщина, бібліотечні проєкти, збереження пам’яті, віртуальний архів, популяризація історії, локальна ідентичність, Публічна бібліотека Томашпільської селищної ради.

The article presents the local online project «My Land, My Family in Old Photos» implemented by the Public Library of the Tomashpillia Village Council. The project is aimed at digitizing, preserving and popularizing archival photographs that reflect the history and cultural heritage of the local community. The digitized photos provided by local residents create a virtual archive that allows preserving important moments in the lives of families and the history of the region for future generations. The project not only strengthens local identity, but also forms the digital heritage of the region, accessible to a wide audience via the Internet.

Keywords: digitization of archives, archival photographs, local history, cultural heritage, library projects, memory preservation, virtual archive, history popularization, local identity, Public Library of Tomashpillia Village Council.

Захист української культури ніколи не був важливішим, ніж зараз, коли росія відкрито прагне знищити українську державність і стерти українську ідентичність. Атаку росії можна побачити в усьому, від широкомасштабного пограбування національних надбань до цілеспрямованого знищення історичних місць, музеїв, театрів, бібліотек та пам’ятників. Вони знищують усе, що ідентифікує нас як українців. Прагнуть стерти нашу пам’ять, розуміння хто ми, нав’язати свої наративи.

Одним із джерел формування української ідентичності є старі фотографії, де відбита історична пам’ять нашого народу. Публічна бібліотека Томашпільської селищної ради, яка є культурним, інформаційним, освітнім закладом і завжди прагне «тримати руку на пульсі» життя селища, запустила онлайн-проєкт «Мій край, моя родина у старих світлинах» з оцифрування, збереження, популяризації архівних фотознімків. Проєкт став одним із переможців конкурсу міні-грантів «Професійне зростання» від ГО «МИ ВІННИЧЧАНИ» та Народного депутата України Лариси Білозір.

Метою проєкту є оцифрування оригінальних фотознімків, на яких зображені будівлі, родини та опис цікавих історичних фактів про населені пункти та жителів Томашпільщини. За допомогою старих світлин прагнемо відтворити історії родини та суспільства для майбутніх поколінь. Проєкт допомагає дізнатися більше про наше коріння, розуміти, як українські сім’ї колись проживали та як вплинули на національну ідентичність.

Для реалізації проєкту за грантові кошти у Публічну бібліотеку було придбано смартфон, який має вбудовані камери для фотографування старих фото та сканування за допомогою застосунку. Файли зберігаються у хмарному сховищі Google Drive, синхронізуються на всіх пристроях бібліотеки та є загальнодоступні. Записи зберігаються в цифровому форматі, створюючи цифровий архів спогадів старожилів. Для сприяння популяризації локального проєкту та поширення інформації про нього створено спеціальний QR-код проєкту. Він розміщений на сторінках бібліотеки у соціальних мережах. Скануючи QR-код, можна перейти на інформацію про проєкт та переглянути фотоархів. Процес клопіткий та відповідальний, а задіяні до нього всі мешканці громади. Опрацьовано вже більше 100 старих фотосвітлин різних років.

Завдяки проєкту вже вдалось дізнатись про плетений з лози пліт «окіп» та велику родину Шевчуків, про цікавий обряд весільного танцю зі священником в селі Горишківка. А ще, про елементи одягу, намисто, згарду, пацьорки, коралі на колоритних фото села Вила. На фото з села Ракова (середина 1930-х років ХХ століття) цікаво споглядати на подружжя Ірини та Андрія Фурманів. Голова у бабусі Ірини покрита твердим очіпком, головним убором усіх заможних, заміжніх жінок, а поверх очіпка оригінально пов’язана хустина.

Про хату, покриту житньою соломою, та початок будівництва нової хати – толоку дізнаємось із світлин мешканців села Антонівка. Раніше без толоки не обходилась жодна важка робота. Кликали на неї, зазвичай, родичів, сусідів, товаришів. І що найцікавіше: відмовляти було не можна. Це вважалось неповагою до господаря. А супроводжувалась толока піснями й жартами. Мабуть, саме тому й давалась важка робота легше. На фото всі дружно місять «грасу», в якій болото, солома, вода та різні секретні складники, щоб будинок був міцним на довге щасливе життя!

Про знану в селі Гнатків і за його межами кухарку, без смачнючих страв якої не обходилося жодне весілля чи якась оказія, тітку Настасію, розповідає фото, надане гнатківчанкою Світланою Лукіянчиною.

Відкриваючи сторінки історії по фотографіях великого, гарного, дружнього роду Ковалів із села Антонівки дізнаємось про легенду цього славного роду, його ромське коріння.

Фото та спогади Кавки Олени Андріївни з с. Рожнятівка розповідають, що для того щоб здобути середню освіту в Томашпільській десятирічці, дітям з навколишніх сіл надавались місця в гуртожитку. Цілий тиждень навчались, (тоді вчились по суботах) вихідний був у неділю. Охочих навчатися було дуже багато! Уроки для учнів, які приїхали на навчання з сіл, проходили в кімнаті гуртожитку: книги розкладались на ліжках, писались контрольні завдання на колінах.

Про весільний вінок або «вельон» як казали колись, розповідає фото з с. Вила. Зазвичай, в селі були одна-дві жінки, які робили віночки на замовлення чи на продаж, але траплялися села, де таких майстринь взагалі не було, тому їх або позичали, або купували на базарі.

З фото бачимо, що на молодій одноярусний парафіновий витончений вінок, з боків вінка вздовж грудей звисають восковиці «берізки» чи «батіжки». Разом з віночком бачимо пару букетиків-квіток для молодого і молодої, які чіпляли їм на груди з правої сторони. Весільна зачіска молодої теж була виконана в цікавій техніці, якою мабуть, не здивували б у 1950–1960-х рр. ХХ ст.: гарячу завивку для «кучерів» нареченої робили на розжарений цвях.

Про історію Паламарчука Михайла Васильовича, 1898 р. н. із с. Яланець дізнаємося з фото та документів із сімейного альбому Савчук Катерини Іванівни, це дідусь її чоловіка. У 1920 р. він був призваний в Петлюрівську армію. У 1930 р. працював у колгоспі «Більшовик» села Яланець санітаром ветлікарні. В грудні 1937 р. в колгоспі стався прикрий випадок – здохла корова. Михайла Васильовича звинуватили в цьому. На дідуся був зроблений донос і за ним приїхали з Томашпільського УНКВД та арештували. Паламарчуку Михайлу Васильовичу висунули звинувачення: «В період громадянської війни служив в білій армії; У 1930 р. являвся організатором антиколгоспного заколоту; проводив антирадянську агітацію». 16 січня 1938 р. Паламарчук Михайло Васильович був засуджений на 10 років позбавлення волі, та направлений етапом в місто Няньдом Північної ж. д., тобто ГУЛАГ. Тоді з села забрали ще двох чоловіків – Чабана Андрія Капітоновича та Паламара Якима, останній служив священником у селі Нетребівка Томашпільського району. Страшні то були роки відбування! Дідусь на засланні працював ветлікарем на кінному заводі. Саме його професія і врятувала всіх трьох яланчан від голодної смерті. Дідусь згадував: «Щоб не вмерти з голоду крав буряки, якими годували коней, а деколи і шмат м’яса з заводу міг поцупити, все це ховав у високі кучугури снігу, а потім вночі, ризикуючи бути покараним, забирав ці наїдки, так і виживали…».

Коли відправили Паламарчука Михайла Васильовича по етапу, з дружиною Ганною Кузьмівною залишилося троє дітей: 15-річний Василь, 14-річна Франя та 9-річна Ольга. А коли батько повернувся з заслання, Василь і Франя були вже одружені. На ще одному фото з сімейного архіву – діти Михайла Васильовича та Ганни Кузьмівни вже дорослі.

Як багато цікавих деталей можна помітити на фото, яке довгий час лежить в сімейному фотоальбомі! Головне – знайти трохи часу в такому швидкому світі і повернутися до свого коріння!

Дописи про хід реалізації проєкту в соціальній мережі «Фейсбук» на сторінці Публічної бібліотеки привертають увагу користувачів, мають багато переглядів та коментарів. Публікуємо інформацію про проєкт також у групах «Новини Томашпільської громади», старостинських округах громади, сайті Томашпільської селищної ради.

А попереду ще багато світлин, багато родин, історій! Адже кожне українське життя – це пазл, з якого складається наша історія. Проєкт триває!

УДК 027.52:391](477.44) 

Бібліотечні етнопроєкти – ресурс для усної історії 

Людмила Німчук,

директор Бершадської публічної бібліотеки
Бершадської міської ради

Стаття досліджує бібліотечні етнопроєкти як цінний ресурс для збереження та поширення усної історії. Зокрема, висвітлюється роль бібліотек у збиранні, зберіганні та популяризації етнокультурних матеріалів, які формують усну історію різних регіонів і спільнот. Розглянуто практичні аспекти організації таких проєктів, їхній внесок у розвиток локальної культурної ідентичності та збереження нематеріальної культурної спадщини. Аналізуються можливості співпраці бібліотек з освітніми та культурними установами для створення архівів особистих спогадів, які доповнюють традиційну історіографію.

Ключові слова: бібліотечні етнопроєкти, усна історія, культурна спадщина, етнокультура, збереження пам’яті, регіональна історія, локальна ідентичність, архів спогадів, культурні ініціативи, бібліотечна справа.

The article explores library ethnoprojects as a valuable resource for preserving and disseminating oral history. In particular, the article highlights the role of libraries in collecting, preserving, and popularizing ethno-cultural materials that form the oral history of different regions and communities. The practical aspects of organizing such projects, their contribution to the development of local cultural identity and the preservation of intangible cultural heritage are considered. The author analyzes the possibilities of cooperation between libraries and educational and cultural institutions to create archives of personal memories that complement traditional historiography.

Keywords: library ethnoprojects, oral history, cultural heritage, ethnoculture, memory preservation, regional history, local identity, archive of memories, cultural initiatives, librarianship.

Кожна людина починається зі знання свого родоводу, його ж коріння закладене в батьківській домівці, в материнській пісні. Бершадська публічна бібліотека Бершадської міської ради три роки поспіль ініціює та реалізовує загальнобібліотечні проєкти, щоб зберегти прадавні сакральні знання й побут мешканців бершадського краю. У 2023 р. був реалізований проєкт «Скарби бабусиної скрині», який зініціювала завідувачка Яланецькою філією Катерина Бабій, а директор головної бібліотеки підтримала та організувала його реалізацію. Проєкт тривав протягом 3-х місяців. Бібліотекарі презентували скарби з кожного населеного пункту Бершадської територіальної громади. Колись у кожній хаті була скриня, де зберігали найдорожче, найрідніше, найважливіше. Минають часи, уже скриня в оселі рідкісна річ, але в кожній родині десь у найпотаємнішому місці зберігаються прадавні бабусині скарби: сорочка, ікона, рушник, старовинна книга чи газета, світлина чи скатертина, а ще глиняний посуд… Все це разом – наша історія, побут українців, наші традиції, обряди, звичаї, які вирізняють нас серед рівних націй і підтверджують нашу етнічність та національну ідентичність. Щоб пізнати, що заховано в бабусиній скрині, який одяг носили наші предки, їх призначення та різновиди, помандрувати у глибину віків, бібліотекарями проведено різні бібліотечні активності для дітей та молоді. Кожна бібліотека представляла свій акцентований скарб.

Формат проєкту вимагав: проведення бібліотечних краєзнавчих розвідок, етноівентів у бібліотеках, підготовка онлайн-презентацій скарбів, а фіналом стали представлені виставки і презентації «Скарбів бабусиної скрині» із кожного села та під час благодійного мистецького заходу «Ти у наших серцях, Україно», коли практично відбувся фінал проєкту.

Бершадська громада багата на домоткані і вишиті рушники, які представили Устя та Велика Киріївка. Михайлівка та Романівка акцентували увагу на сувої домотканого конопляного полотна. Святкові жіночі і чоловічі сорочки презентували Яланець, Баланівка, Лугова. Посаг нареченої, автентичне вбрання, жіночі прикраси, весільні і українські віночки показали Пятківка, Бирлівка, Сумівка, Бершадь, Лісниче, Вовчок. Кошаринці презентували використання у народних обрядах кожуха, а Поташня, Крушинівка і Красносілка – плахту та жіночу спідницю, Війтівка та Осіївка –українську хустку. Старовинні священні книги, яким більше 200 років, представили із с. Кидрасівка, Флорине презентували старі ікони, домоткані хідники презентувала Голдашівка, Шумилів зачарував скринею, як витвором мистецтва та справжньою колекцією вишитих виробів, а Мала Киріївка «пригощала» присутніх варениками із старовинної макітри. Бершадська публічна бібліотека зібрала у свою скриню вишиванки і рушники, а ще чоботи хромові, тут і старовинне начиння: глечики, макітра, миски і полумиски. Увагу привертала до себе залізна праска і дерев’яний рубель. А ще у бібліотечній скрині старовинна Євангелія, 1916 року видання та ікона Святого Пантелімона, якій біля 120 років. Бібліотекарі розповідали присутнім про кожен із скарбів та пропонували сьогодні підтримати наші Збройні Сили України, адже вони захищають не лише нашу землю, а наш народ і українську культуру.

Перегорнуто ще одну сторінку проєктної бібліотечної діяльності. Відкрито 22 найдзвичайних, загадкових, старовинних скрині. Кожна з яких – справжній народний скарб, де зберігається найдорожче, найрідніше, найважливіше.

У 2023–2024 рр. бібліотеки Бершадської громади реалізовували проєкт «Етнодень в бібліотеці». Кожен із цих заходів мав народознавчий та пізнавально-звичаєвий зміст. Етнодні проводились для різних вікових груп користувачів: дорослі, молодь, діти. В межах проєкту проведені пошуки, оцифрування та популяризація українських свят і традицій. Кожен бібліотечний етнодень, розкриває нас як прадавню націю, самобутній народ, що має цікаву етнічну культуру, звичаї і традиції, які не просто передаються із покоління в покоління, а духовно єднають минуле і теперішнє українців.

В етнодень «Зелені свята» бібліотеку уквітчали м’ятою, татарським зіллям, вербою, любистком, мелісою, шавлією та іншими травами і квітами. Присутніх, народними піснями вітали аматори сцени. Учасники дійства дізнавалися про прикмети Зелених свят та відгадували мелодії українських пісень, пов’язаних із рослинами – оберегами. А на завершення всіх пригостили святковими «зеленими» пиріжками.

2024 рік став роком реалізації двох надзвичайно цікавих та креативних загально бібліотечних проєктів. Зокрема це онлайн-проєкт «Світлописи минулих літ» та офлайн-проєкт «Коли хати ще говорили». Кожен із цих проєктів приніс багато неймовірних знахідок та відкриттів для бібліотекарів, користувачів бібліотек і відвідувачів сайту.

В етнофотопроєкті «Світлописи минулих літ» бібліотечні заклади громади презентували події, колективи, заходи, установи через світлини. Старі пожовтілі світлописи затаїли пам’ять про події сторічної давнини. В них життєва стійкість, світогляд, мудрість, українська автентичність і вічно жива душа нашої нації.

Стара світлина передає не лише картинку, тут емоції радості і тривоги, тут голос наших земляків, їх мрії й надії, тут історія родин, поколінь, колективів і подій. Витягаючи тремтячими руками дорогоцінні знімки з потертих альбомів, із запилених горищ і скринь, наші бувалі земляки згадували щасливі миті та з хвилюванням починали розповідь, часто це були не просто спогади, а справжня усна історія, яку ніде і ніколи не прочитаєш.

«Світлописи минулих літ», став цікавим не лише нащадкам людей, зображених на світлинах, але й молодшому поколінню. Тут наша культура, побут, одяг, посуд, традиції, звичаї, пісні, у них спогад про село в краю бершадськім, про Україну, про людей, що живуть на чорно-білих знімках.

Особливо креативно та ретельно підготувала презентацію завідувачка Михайлівської філії Галина Гончаренко, яка зібрала багато світлин, на яких зображено родинне свято – романівське весілля. Автентичне, насичене різними обрядами, піснями, звичаями, весілля у Михайлівці і Романівці описали наші славетні земляки Ганна Годованець та Родіон Скалецький. Старовинну весільну обрядову пісню співає жителька с. Романівка Дейнега Зіна Іванівна. Гортаючи фото сторінки, змінювалися якість фото і вбрання наречених та гостей. Від чорно-білої до кольорової сучасної світлини минуло століття, але найголовніший лейтмотив залишився: традиційне весілля і звичаї села.

Завдяки реалізації проєкту «Світлописи минулих літ» ми побували на фотоконцерті сільського духового оркестру. Старі фотографії «грають» вальс і польку, гопак та краков’як. Яланецькі музиканти торкнулися багатьох сердець. Цікаву фотозустріч із школою організувала завідувач Великокиріївської філії. А далі у форматі проєкту разом із бібліотекарями ми жнивували, сапали буряки та працювали в городній бригаді, а ще співали разом з «Війтівчанкою», та відзначали народне свято Івана Купала в Сумівці. Мандруючи бершадською вузькоколійкою викликали чимало відгуків і емоцій тих, хто колись їхав чи працював на цій залізничній дорозі.

Світлописи минулих літ спонукав кожного, хто долучався до цього проєкту віднайти щось особливе у своєму селі та показати розвиток через століття за допомогою світлини. Онлайн-проєкт «Світлописи минулих літ» дозволив підняти з пилу забуття старі світлини, за кожною з яких своя довга історія. 

Кейс цьогорічних бібліотечних проєктів продовжує «Коли хати ще говорили» – унікальний проєкт-мандри по історичних сторінках автентичних старожитностей громади.

На жаль відходять у минуле старі хати, що з першого кроку до них розповідали про господарів, їх звичаї, традиції, вірування тощо. Бібліотекарі зібрали цікаві розповіді, спогади, фотографії, провели презентації та створили відеоролики. Завдяки проєкту віднайдено старі хати у деяких селах громади, відтворено звичаї й традиції родин.

«Коли хати ще говорили» знайомить із українською автентичною хатою. Біленька й ошатна хатинка, під сніпками, соломою, чи очеретом, з блискучими вікнами, на жаль, уже в минулому. Рідко де можна ще побачити таку хату. Але ж хата для українців не лише прихисток від негоди, чужих людей і лихого ока. Наші пращури ставилися до хати, як до живої істоти, пов’язаної з тонкими світами. Кожен її елемент мешканці наділяли магічним змістом, знали, як із ним «домовитися», щоби в оселі були мир і злагода.

Батьківська хата – це те, що завжди згадується, сниться, що ніколи не забувається і гріє теплом спогадів. Бібліотечний проєкт Бершадської міської територіальної громади «Коли хати ще говорили» мав на меті повернути наших відвідувачів до живильного родинного вогнища, у сакральне місце, де від матері до доньки передавалися старанно вишиті рушники та сорочки; від батька до сина – земля, любов до неї, вміння відчувати її біль, чути її голос. Бо саме це живить і робить сильною будь-яку націю, будь-який народ. На мить заплющіть очі і подумки поверніться назад, щоб низько вклонитись рідній хатині, що є частинкою нашої України. Стара батьківська хата живе у кожному серці, пригадайте її, і вона посміхнеться вікнами через багато років, благословить на далеку путь, батьківська хата – наша святиня!

Хата розповідає свою історію і плекає в кожному з нас українство та любов до рідної землі, до природи, до культури, до мови, до нації, з якими ми відчуваємо себе єдиним цілим.

Щиро кажучи задум проєкту з’явився у мене після відвідин рідного села, де ще є хата в якій колись народилась. І зважаючи на те, що хата доживає свої останні часи я кожного разу її фотографую та згадую, як пекли у печі хліб чи великодні паски, як змащували глиною долівку, як квітчали рушниками куток, де були зібрані старі ікони. Час летить швидко, руйнуються хати, відходять в інший світ люди, а далі зникають звичаї і традиції. Тож, щоб залишити в пам’яті нинішніх і майбутніх поколінь нашу культуру та цінності народу бібліотекарі розпитують у старожилів про звичаї й традиції, проводять заходи та створюють відеомандри у минуле, де збереглася колиска і піч, де з-поміж рушників дивляться святі ікони і чорно-білі світлини старожилів роду.

Для того, щоб кожна філія бібліотеки відшукала саме свою родзинку, були окреслені завдання та акцентовані звичаї чи предмети побуту для детального вивчення. Так аналізували, читали, розпитували про піч у хаті, колиску, мисник, підвіконня, скриню, стіл, пороги, долівку, ікони, ремесла тощо.

У с. Мала Киріївка та Пятківка збереглись старі хати, які багато можуть розповісти про часи минулі. Шукаючи щось цікаве, неймовірне, бібліотекар знайшла стару хату у Пятківці, таке собі чепурне біленьке диво між деревами. Стара хата, під соломою, маленькими вікнами і садом із скрипучими деревами. Вона неначе музей, де живуть своїм життям стара піч, стіл, ослони, скриня, мисник та вишиті рушники. Тут уже ніхто не живе, не справляють весіль, не народжуються діти, але хата і досі несе енергію добра та українства. Презентація на кілька хвилин переносить глядача у стару хатину, де й досі на миснику у ряд стали миски, макітри, глечики, що чекають на смачний борщ, вареники в сметані та засипану капусту…

У давнину українці хату називали Берегинею. А піч символізує родинне вогнище і була священна, як мати. У народі казали: яка піч – така і господиня, не змащена в хаті піч – все одно що не вмита дівчина. Якщо часто горіло в печі – значить, було з чого готувати їжу, були нагодовані діти – родина здорова і щаслива. Бібліотекарі випікали духмяний хліб, смак якого ні з чим не зрівняти, пригощали маминими пиріжками та запрошували на унікальний національний червоний та смачнючий український борщ.

У Війтівській філії провели передвеликодню етногодину «Цікава річ – українська піч». Гостей радо зустрічала в світлиці її господиня, а в печі випікали священний великодній хліб-паску.

Традиційна сільська піч поступово відходить в історію, невдовзі про неї дізнаватимуться тільки з художніх творів. Та наша пам’ять завжди повертатиме нас до доброго вогню в печі родинної хати.

Найсвятішим місцем у хаті була покуть. Там висіли ікони, прикрашені рушниками і пахучими травами. Під іконами стояв великий стіл, розрахований на велику родину. Біля стола попід стіною довга дерев’яна лава, а збоку велика скриня, куди складався одяг, рушники тощо. В Україні був такий звичай: закінчували будівництво хати і першим заносили до неї застелений стіл, на якому лежав хліб. Стіл має магічну силу, символізує достаток родини, на нього кладуть хліб-сіль, ставлять ритуальні страви. Стіл – символ єдності, родинної міцності, злагоди. Стіл – «годувальник» сім’ї. Право першим сідати за стіл і вмочати ложку в страву надавалося господарю оселі – батьку. Стіл використовувався як обрядовий предмет. На Святий вечір на нього клали сіно, хліб-сіль, часник, який мав охороняти людей і худобу від захворювань. Є весільний обряд. Молода обов’язково подавала хустку через стіл нареченому. Це означало «давати руку».

Долівка української хати була переважно глиняною. Збивали її з червоної глини. Щосуботи і перед святами «землю» змащували замішаною глиною, а коли вона висихала, застеляли пахучим різнотрав’ям: татарським зіллям, м’ятою, чебрецем, і в хаті стояв приємний запах трав.

Колиска дитяча – святиня у батьківській хаті. За звичаєм, кожна родина користувалася однією колискою, змінюючи лише попінки, тобто тканину, яку підшивали до основи. При народженні немовляти в колиску клали посвячений часник і хліб та деякі інші речі, що виконували оберегові функції.

Традиційна українська хата – воістину сама є колискою нашого народу. В ній жили і помирали цілі покоління, сподіваючись на кращу долю. Без рідної хати не було і не може бути почуття рідної землі. Бібліотекарі влаштували у бібліотеці локацію старої української хати та ознайомили дітей з її побутом, особливостями її будівництва, як наші предки вибирали земельну ділянку, як проходили закладини та будівництво, як відбувалися входини і таке інше.

У Красносільській філії, бібліотекар презентувала  посуд як скарбницю національної культури. Кожна макітра, горщик, миска чи полумисок готові поділитися своїми таємницями. Посуд виготовляли власноруч із глини. Індивідуальних мисок не було – вся сім’я їла з однієї, але кожний мав свою дерев’яну ложку зі спеціальною поміткою. Попри те, що посуд був простим, його прикрашали розписом, окремі символи являли собою побажання достатку, родючості, життя. Хвиляста лінія на шийці горщика або глечика символізувала заклинання: «Нехай цей посуд завжди буде повен!». А купуючи, обов’язково слухали, що «говорить» посуд. Мисник (поставець, судник, креденець) розміщували на стіні неподалік печі, на жіночій. Кожна господиня утримувала його в чистоті й порядку.

Проєкт «Коли хати ще говорили» спонукає по-іншому дивитись на стародавню вишиванку, що несе тепло рук жінок, які виготовили полотно для старовинного рушника.

Робота з пошуку цікавої автентичної інформації про побут і традиції українців Осіївської філії завершилась певною знахідкою, з’ясувалось, що рядна попід вікнами вішають далеко не скрізь, але цей звичай є на Бершадщині подекуди й сьогодні. Рядна – це домоткані покривала з різнокольоровими поперечними смужками. Їх виготовляли з цупкого полотна, зробленого на верстаті. На Бершадщині такі доріжки вішали на стіну за лавою, попід вікнами і називали підвіконням. Із цим підвіконням хата виглядала ошатною і причепуреною.

У старих хатах були високі та низькі пороги, інколи дерев’яні пороги прикрашали різьбленням по дереву, навіть у народних піснях оспівані етно-пороги, яким наречена дякувала приспівуючи «Дякую вам пороги, де збивали хлопці ноги».

Отак мандруючи від хати до хати бібліотекарі відтворили звичаї, традиції, вірування і забобони українців. Зустрічаючи гостей рушниками свіжоспеченим хлібом, хата неначе розцвітала від щастя.

Звертаючись до минулого, ми не просто шукаємо, що «взяти» у ньому, запозичити для сьогоднішнього життя, а прагнемо пізнати самих себе, відкриваємо джерела високих моральних якостей української нації. Бо людина повинна знати, звідки вона пішла в життя. Людина не має права бути безбатченком… Тому бібліотекарі Бершадщини організовують народознавчі проєкти, проводять краєзнавчі етнорозвідки, щоб осягнути феномен української хати, як важливий елемент нашої матеріальної і духовної культури.

Етнопроєкти – наша родзинка і кожен неповторний та цікавий. Наші хати розповіли багато цікавого і вас просимо завітайте у стару українську хату – справжній райський куточок на землі.

Література

1. Андрущенко, В. П. Там, де Оса тихо в’ється: нариси, есе / В. Андрущенко. Вінниця : Власюк О., 2006. – 150 с. : фот.
2. Джус, А. Красносілка «Красне село на березі Бугу ріки». Серія «Моя Вінниччина» журналу «Вінницький край». Вип. 13. Вінниця : Нілан-ЛТД, 2017. – 444 с.
3. Невеличко, Г. М. Любов душі моєї – Баланівка : монолог / Г. Невеличко, Г. Погончик. – Вінниця, 2010. – 480 с. : фот.
4. Павличук, О. А. Село в краю Подільськім. Кидрасівка : Люди. Події. Час. Вінниця : Вінниц. газ., 2020. – 192 с. : іл.
5. Погончик, Г. О., Воробйова Н. Ф. Поташня – серцю рідний край. Вінниця : ТОВ «Меркьюрі-Поділля», 2014. – 530 с.
6. Погончик, Г. О. «Село в краю Бершадськім… (Михайлівка, Романівка, Якубівка: історія та долі) / Г. Погончик. – Вінниця, 2012. – 44 с. : фот.
7. Погончик, Г. О. Бершадщина: з минулого в майбутнє / Григорій Погончик. – Вінниця : Меркьюрі-Поділля, 2013. – 958 с. : фот.
8. Поклад, Н. І. Там Буг Південний, там душа моя. Розповідь про Маньківку. Серія «Моя Вінниччина» журналу «Вінницький край», вип. 70. – Вінниця, ПрАТ «Віноблдрукарня» – 2021. – 176 с.
9. Похила, М. П. П’ятківка: події та долі / Мойсей Похила, Прокіп Похила. – Вінниця, 2005. – 132 с. : фот.
10. Сухоребрий, І. П. Сумівка – козацьке село над Бугом (Історико-краєзнавчий нарис) / Іван Сухоребрий. – Вінниця : ТОВ «Меркьюрі- Поділля», 2012. – 376 с. : фот.
11. Троянський, В. К. Тут дух одвічної стихії… або «Батьківський поріг» : [історія села Шумилів] / Василь Троянський. – Біла Церква : Дельфін, 2006. – 158 с.

Наукове видання

Усна історія: пізнавально-документальний потенціал і громадська архівістика

Матеріали IX Міжнародної науково-практичної конференції

31 жовтня 2024 р.

Відповідальна за випуск Г. М. Слотюк, в. о. директора

Вінницької обласної універсальної наукової бібліотеки імені Валентина Отамановського

Редакційна колегія:

Г. М. Слотюк (голова редкол.), О. Ю. Антонюк (упоряд.), Л. Б. Борисенко, А. Ю. Гумінська, С. В. Лавренюк, О. В. Марчук, О. В. Стояльникова П. І. Цимбалюк

Рецензент О. А. Коляструк, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри культури, методики навчання історії та спеціальних історичних дисциплін ВДПУ імені Михайла Коцюбинського