Цей край мені подарувала мати,

Як тільки я родилася на світ.

Леліяти його й оберігати –

Такий був материнський заповіт.

Багато є сторін на білім світі…

Та рідна серед них лише одна,

Яка у предків давнім заповіті

Подільською зоветься сторона.

Спішу до неї із доріг далеких,

До зір її, високих і ясних,

До маминої хати, де лелеки

Плекають пам’ять у серцях людських.

Моє Поділля, мій козацький краю,

В трудах й звитягах крізь усе життя!

Тебе я словом щирим прославляю,

Моє Поділля – серця відкриття.

Люблю стежину, що веде до Бугу,

Де в кришталевих росах верболіз,

Де пахне світ п’янким подільським лугом,

А небом котиться Чумацький Віз.

Люблю твої світанки барвінкові,

І у ході засмаглій день стрімкий,

І перші зорі, тихі вечорові,

Твоєї ночі погляд чарівний.

Моє Поділля радістю багате,

Моє Поділля піснею дзвінке.

Одягнене ти завше, як на свято,

Моє найкраще, на ввесь світ – моє!

Напатлане сонце п’є воду із відер,

Коли їх матуся несе від криниці.

В любистку кущастім натомлений вітер

Обвітрює сонцем спізнілі суниці.

Розсипали яблука ніжні рум’янці,

Розтрушує сонце тінь мами на айстри,

А мальви жіночно вдяглися на танці

Під дивними рухами справжнього Майстра.

У неньки коромисло – сонця частина,

Розгойдано небо купає в блакиті.

І світ цей, як мамина біла хустина,

Полощеться в шелестах золотожита.

В полумисках соняхів стиглого літа

Ще лапками джмелик до краплі не витер…

Тримаю у пригорщі часточку світла,

Бо сонце п’є воду із маминих відер. 

Одяглася, наче модниця-панянка,

Поміж лук, лісів й подільських щедрих нив

В українську калинову вишиванку

Неменка моя – маленьке диво з див.

Усміхається білявка – тиха хата,

В оксамиті вечорів затишних.

Молиться уклінно всеблагая мати,

Щоб діток її оберегів Всевишній,

Й виглядає в гості здалеку-далека –

Тільки ж чути, як поскрипують вози…

Та спішить на хату до гнізда лелека –

І печаль стікає радісно сльози.

Повертають діти до її господи,

Підказало серце, що уже спішать.

Воду п’ють з криниці, в рідний двір заходять –

Їм у слід дитинством віє сіножать.

Тягнеться до сонця на городі сонях.

Ось обідній столик в затінку вишень.

Повз ворота коней підганяє конюх.

Рожевіє ружа, і сміється день.

Молоком і хлібом пахнуть чисті сіни.

У ясній світлиці – вічні образи,

Подушки розшиті на м’якій перині

І для книг поличка, сплетена з лози.

У віконці півень розганяє тишу,

В закутку цвіркунчик про своє сюрчить,

Павучок в куточку павутинку вишив;

На світлинах давніх жде дитинства мить.

Ти моє дитинство, Неменко-панянко,

В рушниках зимових, у пахкій ріллі,

В яблуневім цвіті, мами вишиванках, –

Ти – куточок раю на моїй землі.

Світ мій неосяжний, Неменко столика,

У любистку й м’яті в рідній стороні.

Краю мій лелечий, доле сонцелика!

Ти завжди зі мною, бо живеш в мені.

Квітневий шум розхлюпала весна

І райдугою землю оповила;

Єднала сонце з росами вона,

Бо я про це у Господа просила.

Дивись, верба клечає золота,

Все усміхається тобі довкола.

Твоя весна, синочку, розквіта –

Святкова, повносила, як ніколи.

Радіє сподіваннями весна,

Твоє народження віншує, сину,

Малює пензлем очі синь ясна

І долю виколисує калинну.

Бузковим духом сповнена, п’янка,

Весна вдягла святешну сорочину.

Несе твій човен веснонька-ріка

У дивосвіт життя, моя дитино.

Хлюпоче веслами твоя весна.

На бистрині життя, мій любий сину,

Хай світлом душу виповнить до дна

Любов Господня і твоя родина.

Хай про любов співають солов’ї,

Весна дощами плаче і радіє.

Сплітаються у ріки ручаї,

А в серці, сину, – віра і надія.

Катеринин день – долі жіночої свято,

Кришталевою ніжністю світ обійняв.

Сніг грудневий у вічі іскрить синювато

І віншує прихід незвичайного дня.

Поспішає в господу затишну родина.

За святково-врочистий зібралася стіл.

Пригортає матуся пучечок калини –

І тамує схвильовано сльози і біль.

То ж для мене той кетяг вогнисто-червоний

До врочистого свята цього берегла

І молилася Господу в ночі безсонні,

Аби доля щаслива у доньки була.

Ще про гілку вишневу тоді нагадати

Ти зібралась мені о ранковій порі…

Що ж так часто до рідної баримось хати,

Де нас ждуть й виглядають з доріг матері?!

Ти мене зрозумієш, як завжди, рідненька, –

Я приїду, як випаде вільна хвилина,

Пригорнуся до рук твоїх стомлених, ненько –

Сяєш сонечком, мамо моя – Катерино.

Ти так давно (колись!) відплив у тишу яворову

З дівчам отим – байдужим, та напрочуд ніжним.

Мене ж (з роками) у далеку захмелілу повінь

Покликав за собою русокосий інший.

Для іншої ти пишеш музику й пломінні вірші,

І наших мрій в глибинних зорях не шукаєм, –

В твоє тривожне серце назавжди ввійшла та, інша…

Чому ж мені світання інше душу крає?

Ти випалив із пам’яті дотла мене, ту, іншу –

Свою любов найпершу в чебрецевих росах…

Чому ж в саду, де темно-вечорові стигнуть вишні,

Шукаєш інше – давнє літо русокосе?!.

Я задивляюся в химерні виднокола…

І не благаю тихо, щоб почув мене Всевишній.

Чи ж хочу, щоб вернувсь з далекого ніколи

Мій непрочитаний, мій незабутий – інший?!.

Тремтіли зорі боязко у степовій криниці,

І дощ гойдавсь, мов сльози, на далеких сполохах дібров.

Молились люди в церкві – аж до самої денниці,

Щоб спів пташиних крил над

прадідівським степом не схолов.

Молились Господу у церкві, ще живій на диво,

Несли до Нього сонмища нелегких й непростих спокут,

Благали ревне сотворити щиросердне диво,

Щоб степ прадавній їх, козачий,

не душив потворний спрут…

Та плаче день студено у багряних спалахах димів…

І чорні гнізда пам’яті печуть – аж церква зледеніла…

І стигне журна тиша болем материнським між громів…

Вистогнує свій біль Всевишньому й

стара Савур-могила…

Над кручами річки й віків перехрестям

Розкинулась Вінниця – в храмах високих.

Світанком обкутана, мило сміється,

Мрійливо вдивляючись в Буг синьоокий.

Потік швидкоплинний, де місто постало,

Гіпанісом звався в часи Геродота.

Та Богом всещедрим ріку величали

У давнім минулім Побожжя народи.

З Дніпром сивочолим в лиманах єднає

Ця річка подільськії повнії води…

Від військ Богунових й Данила Нечая

Втікали від Вінниці зайди-заброди.

Судилось, як страдниці в страдній дорозі,

Крізь червень той чорний пройти в сорок першім…

Розвеснений березень встав в Перемозі,

В розвої надій й найвеличніших звершень.

Любистком заклечана, горда й уроча,

Життям ти вируєш у свята і в будні.

Й Віщункою долі в березові ночі

Летиш ти крізь час на коні білогрудім…

Наб Божою річкою в мріях світанок,

У росах купається Вінниця-квітка.

А сонечко зійде, як батько, на ганок,

На щастя, як мати, накине намітку.