“Пісні – це людське добро ...”

У хаті зятковецького селянина Трохима Танцюри не вистачало пісень для співання. Довгими вечора-ми, сидячи за ткацькими верстатами, батько, мати, тітка Марина, чотири доньки і син співали і переспівували вже відомих пісень. Синові Гнатові, як наймолодшому (народився 10 червня 1901 року), дали доручення записати їхні назви. При цьому всі гуртом пригадували й дещо нове. 26 вересня 1917 року хлопець склав список зі 113 назв. Так розпочалася його фольклористична праця. Навчаючись у вище- початковій школі, засвоїв від учителя музичну гра-моту – і в його зошитах поряд з текстами пісень з’явилися й ноти. Здавалося, увесь світ зазвучав йому, як велична і прекрасна симфонія. “Я переживав якраз той період, – писав про свої юнацькі роки Гнат Танцюра, – коли ото хочеться об’їхати земну кулю, обняти всіх простих людей, сказати їм щось ніжне, хороше і зробити для них щось неповторне. Це був період мого фізичного і духовного зростання”.

У цей час відбулося його знайомство з Явдохою Зуїхою. Одного разу Гнатова мати, співаючи, ніяк не могла пригадати кінець пісні. Якраз нагодилася до хати стара Явдоха Сивак (вуличне прізвисько її покійного чоловіка було Зуй: від нього згодом й виник її псевдонім – Зуїха). Коли її запитали, чи не знає вона цієї пісні, сусідка відповіла: “Де там не знаю? До мене, сину, до мене за піснями. На трьох волових шкурах не спишеш. Я ж їх знаю до гибелі. Вік свій проспівала. Десь-то і долю свою проспівала, що така нещаслива”.

У снопоетичні твори від Явдохи Зуїхи Гнат Танцюра записував дванадцять років. У всій історії української фольклористики ця жінка є унікальною постаттю не лише за кількістю записаних від неї творів, але й за їх довершеністю, високою мистецькою вартістю. Остаточний набуток почутого від Явдохи Зуїхи склав 1008 пісень, 156 казок, 394 прислів’я та приказки, 45 загадок та різноманітний етнографічний матеріал. “В її особі, – писав Гнат Танцюра, – відбилась одвічна і невмируща любов народу до краси, до художньої творчості”. Розумна, винятково чесна і справедлива, щира, надзвичайно працьовита, талановита і артистична в співі, розмові, “дуже охайна жінка” в побуті, велика оптимістка – для молодого Гната Танцюри вона одна ніби уособлювала цілий народ. Чари її красномовства панували над усіма, хто слухав її. Мова – “барвиста, соковита, насичена гострими й влучними метафорами, якими вона вільно пересипала, ніби гралася. Порівняння - дотепні, часом їдкі, саркастичні – перепліталися з прислів’ями, приказками, цитатами з пісень, казок, яких здавалося, було в неї невичерпне джерело, звідки вона щоразу брала до речі й використовувала з смаком”.

Виданий у 1965 році у видавництві “Наукова думка” збірник “Пісні Явдохи Зуїхи” не має нічого подібного в сві-товій фольклористиці. Містить він 719 пісень усіх жанрів, записа-них від неписьменної геніальної селянки, і став, за словами Павла Тичини, пам’ятником самому народові. 
За роки співпраці з нею Гнат Танцюра навчався на педкурсах у Гайсині, в Харківському інституті музично-драматичного мистецтва (покинув навчання через важку хворобу: з дитинства страждав на хронічно повторювані розриви судин, що й стало причиною його раптової смерті у 1962 році), закінчив Вінницький інститут соціального виховання, учителював. Ще жила Явдоха Зуїха, як він видав у Харкові першу свою фольклористичну працю “Жіноча доля в народних піснях” (1930).

Записував він, зрозуміло, не лише від Явдохи Зуїхи. Через кілька років після війни (мешкав і вчителював він тоді у Гайсині) фольклорист передав до фондів Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії більше двох з половиною тисяч пісень, півтори тисячі прислів’їв та приказок, чимало творів дитячого фольклору та інших жанрів. Записи були виконані на високому фаховому рівні. Виступ Гната Танцюри на республіканській нараді фольклористів у січні 1957 року справив глибоке враження на присутніх, передусім своєю компетентністю. У звіті Академії наук за 1957 рік було відзначено, що Гнат Танцюра “до процесу збирання уміє підійти з точки зору теоретичного осмислення матеріалу, уміє його систематизувати і класифікувати. Він збирач із значними здібностями”.

Гнат Танцюра не лише збирав фольклор, він будив у народі кращі сили, виховував його, приносив людям радість. “Признатися, – писав він, – я їх люблю, і вони мені відповідають батьківською, материнською ніжністю”.

Гнат Танцюра – автор великої і цінної фоль-клористично-етнографічної праці “Весілля в селі Зятківцях” (вийшла друком у 1997 році завдяки зусиллям науковця і письменника Миколи Дмитренка). Ця праця посідає серед інших подібних особливе місце. Це розумів і сам фольклорист, коли писав, що “Весілля...” – “найбільш сильна річ з усіх моїх збірників”. Про Танцюру мало сказати, що він перебував у найтіснішому зв’язку з рідним народом. Він виріс з народного кореня і жив, не відриваючись від нього. “Рідко яке весілля я пропустив. Не раз бував весільним боярином, старшим боярином, дружкою, сватом, старостою, а пізніше – весільним батьком у сиріт. Таким чином, живучи у гущі трудового населення, я мав найповнішу можливість практично брати участь у весільній поетизованій драмі, активно вивчити й описати весілля”.

Обрядове дійство, відтворене Танцюрою, складається з 13 частин. Навіть це засвідчує виняткову змістову наповненість українського шлюбного обряду. Усі ці дійства супроводжуються весільними піснями. Їх у книзі – 800, та ще півтори сотні танцювальних мелодій, чимало народних ігор. Усі пісні – з нотами. Вони є основною цінністю нашого весілля. Більшість з них дихає весняною свіжістю і чистотою людських стосунків. Ідеальний персонаж весільної пісні – чесна, порядна, гарна, розумна, працьовита дівчина. Весільний обряд освячений любов’ю. Ним рідні й близькі заповідають дітям, котрі одружуються, вірність, щастя, добро, здоров’я, високу мораль на все життя. Майже всі весільні пісні – жіночі. У них вилилася глибина жіночого серця, невичерпна любов, розмаїття роздумів і почувань. Увесь геній української жінки виявив себе у тих співах. Можна сказати, що весілля – це пам’ятник коштовній перлині, якою є душа жінки – українки: тонка, поетична, лагідна, кринично-сяйлива. Така душа виплекана тисячоліттями.

Ці весільні пісні є ще й багатющими надрами, прещедрим джерелом рідної мови, народної естетики, розсипами високомайстерних художніх засобів:

Вийди, матінко, з хати
Невісточку вітати.
То ж твоя невісточка,
Розпущена кісочка,
У рутянім віночку
Склонила головочку.

Скільки в цій картині дівочої сором’язливості, скромності, покірності, мимовільного остраху перед другою матір’ю і водночас готовності до співжиття, злагоди й любові! Яка далина життя розкривається в цих та інших рядках, геніальних у своїй природній простоті й щирості! Отож, “Весілля у селі Зятківцях” є неоціненним явищем нашої культури. Про нього в ІМФЕ відгукнулися так: “Щодо повноти й цінності охопленого матеріалу згаданий збірник дорівнює хіба що записам відомого українського фольклориста-етнографа П.П. Чубинського”.

Майже все своє життя Гнат Танцюра працював над історією рідного села Зятківців, накопичивши і упорядкувавши величезний за обсягом етнографічний та історичний матеріал, який укладено в два рукописні томи. Він автор захоплюючого нарису про Явдоху Зуїху, який місцями нагадує то чудесну легенду, то пристрасну пісню. Залишаються ненадрукованими роман і дві повісті, словник української мови, деякі інші матеріали. Його книжка “Записки збирача фольклору”, видана в Києві в 1958 році, схожа на щільники з медом – у ній відкладено працю, любов, зміст його життя: “Я ніби пірнув у лірику, в музику, в глибокий океан людських переживань, і вирватися з цього полону народної поезії я і не хотів і вже не міг”.

Мабуть, найбільш повною оцінкою діяльності Гната Танцюри є слова видатного поета Максима Рильського і фольклористки В. Юзвенко, які в листі до Гайсина 1962 року писали: “Безкорисна праця Г.Т. Танцюри – це справжній громадянський подвиг, який заслуговує на високе визнання. Зібрані матеріали є, без сумніву, єдиним зразком в історії української та світової фольклористики у відношенні такого повного, всебічного, багаторічного записування фольклорних та етнографічних матеріалів”. 

2001 рік оголошений ЮНЕСКО роком Гната Танцюри.