Гнат Трохимович Танцюра

Рік видання: 2001

Місце зберігання: Відділ зберігання

Гнат Трохимович Танцюра

 

(1901-1962)

До 100-річчя з дня народження


“Пісні – це людське добро ...”

У хаті зятковецького селянина Трохима Танцюри не вистачало пісень для співання. Довгими вечора-ми, сидячи за ткацькими верстатами, батько, мати, тітка Марина, чотири доньки і син співали і переспівували вже відомих пісень. Синові Гнатові, як наймолодшому (народився 10 червня 1901 року), дали доручення записати їхні назви. При цьому всі гуртом пригадували й дещо нове. 26 вересня 1917 року хлопець склав список зі 113 назв. Так розпочалася його фольклористична праця. Навчаючись у вище- початковій школі, засвоїв від учителя музичну гра-моту – і в його зошитах поряд з текстами пісень з’явилися й ноти. Здавалося, увесь світ зазвучав йому, як велична і прекрасна симфонія. “Я переживав якраз той період, – писав про свої юнацькі роки Гнат Танцюра, – коли ото хочеться об’їхати земну кулю, обняти всіх простих людей, сказати їм щось ніжне, хороше і зробити для них щось неповторне. Це був період мого фізичного і духовного зростання”.
У цей час відбулося його знайомство з Явдохою Зуїхою. Одного разу Гнатова мати, співаючи, ніяк не могла пригадати кінець пісні. Якраз нагодилася до хати стара Явдоха Сивак (вуличне прізвисько її покійного чоловіка було Зуй: від нього згодом й виник її псевдонім – Зуїха). Коли її запитали, чи не знає вона цієї пісні, сусідка відповіла: “Де там не знаю? До мене, сину, до мене за піснями. На трьох волових шкурах не спишеш. Я ж їх знаю до гибелі. Вік свій проспівала. Десь-то і долю свою проспівала, що така нещаслива”.
У снопоетичні твори від Явдохи Зуїхи Гнат Танцюра записував дванадцять років. У всій історії української фольклористики ця жінка є унікальною постаттю не лише за кількістю записаних від неї творів, але й за їх довершеністю, високою мистецькою вартістю. Остаточний набуток почутого від Явдохи Зуїхи склав 1008 пісень, 156 казок, 394 прислів’я та приказки, 45 загадок та різноманітний етнографічний матеріал. “В її особі, – писав Гнат Танцюра, – відбилась одвічна і невмируща любов народу до краси, до художньої творчості”. Розумна, винятково чесна і справедлива, щира, надзвичайно працьовита, талановита і артистична в співі, розмові, “дуже охайна жінка” в побуті, велика оптимістка – для молодого Гната Танцюри вона одна ніби уособлювала цілий народ. Чари її красномовства панували над усіма, хто слухав її. Мова – “барвиста, соковита, насичена гострими й влучними метафорами, якими вона вільно пересипала, ніби гралася. Порівняння - дотепні, часом їдкі, саркастичні – перепліталися з прислів’ями, приказками, цитатами з пісень, казок, яких здавалося, було в неї невичерпне джерело, звідки вона щоразу брала до речі й використовувала з смаком”.
Виданий у 1965 році у видавництві “Наукова думка” збірник “Пісні Явдохи Зуїхи” не має нічого подібного в сві-товій фольклористиці. Містить він 719 пісень усіх жанрів, записа-них від неписьменної геніальної селянки, і став, за словами Павла Тичини, пам’ятником самому народові. 
За роки співпраці з нею Гнат Танцюра навчався на педкурсах у Гайсині, в Харківському інституті музично-драматичного мистецтва (покинув навчання через важку хворобу: з дитинства страждав на хронічно повторювані розриви судин, що й стало причиною його раптової смерті у 1962 році), закінчив Вінницький інститут соціального виховання, учителював. Ще жила Явдоха Зуїха, як він видав у Харкові першу свою фольклористичну працю “Жіноча доля в народних піснях” (1930). Записував він, зрозуміло, не лише від Явдохи Зуїхи. Через кілька років після війни (мешкав і вчителював він тоді у Гайсині) фольклорист передав до фондів Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії більше двох з половиною тисяч пісень, півтори тисячі прислів’їв та приказок, чимало творів дитячого фольклору та інших жанрів. Записи були виконані на високому фаховому рівні. Виступ Гната Танцюри на республіканській нараді фольклористів у січні 1957 року справив глибоке враження на присутніх, передусім своєю компетентністю. У звіті Академії наук за 1957 рік було відзначено, що Гнат Танцюра “до процесу збирання уміє підійти з точки зору теоретичного осмислення матеріалу, уміє його систематизувати і класифікувати. Він збирач із значними здібностями”.
Гнат Танцюра не лише збирав фольклор, він будив у народі кращі сили, виховував його, приносив людям радість. “Признатися, – писав він, – я їх люблю, і вони мені відповідають батьківською, материнською ніжністю”.
Гнат Танцюра – автор великої і цінної фоль-клористично-етнографічної праці “Весілля в селі Зятківцях” (вийшла друком у 1997 році завдяки зусиллям науковця і письменника Миколи Дмитренка). Ця праця посідає серед інших подібних особливе місце. Це розумів і сам фольклорист, коли писав, що “Весілля...” – “найбільш сильна річ з усіх моїх збірників”. Про Танцюру мало сказати, що він перебував у найтіснішому зв’язку з рідним народом. Він виріс з народного кореня і жив, не відриваючись від нього. “Рідко яке весілля я пропустив. Не раз бував весільним боярином, старшим боярином, дружкою, сватом, старостою, а пізніше – весільним батьком у сиріт. Таким чином, живучи у гущі трудового населення, я мав найповнішу можливість практично брати участь у весільній поетизованій драмі, активно вивчити й описати весілля”.
Обрядове дійство, відтворене Танцюрою, складається з 13 частин. Навіть це засвідчує виняткову змістову наповненість українського шлюбного обряду. Усі ці дійства супроводжуються весільними піснями. Їх у книзі – 800, та ще півтори сотні танцювальних мелодій, чимало народних ігор. Усі пісні – з нотами. Вони є основною цінністю нашого весілля. Більшість з них дихає весняною свіжістю і чистотою людських стосунків. Ідеальний персонаж весільної пісні – чесна, порядна, гарна, розумна, працьовита дівчина. Весільний обряд освячений любов’ю. Ним рідні й близькі заповідають дітям, котрі одружуються, вірність, щастя, добро, здоров’я, високу мораль на все життя. Майже всі весільні пісні – жіночі. У них вилилася глибина жіночого серця, невичерпна любов, розмаїття роздумів і почувань. Увесь геній української жінки виявив себе у тих співах. Можна сказати, що весілля – це пам’ятник коштовній перлині, якою є душа жінки – українки: тонка, поетична, лагідна, кринично-сяйлива. Така душа виплекана тисячоліттями.
Ці весільні пісні є ще й багатющими надрами, прещедрим джерелом рідної мови, народної естетики, розсипами високомайстерних художніх засобів:

Вийди, матінко, з хати
Невісточку вітати.
То ж твоя невісточка,
Розпущена кісочка,
У рутянім віночку
Склонила головочку.

Скільки в цій картині дівочої сором’язливості, скромності, покірності, мимовільного остраху перед другою матір’ю і водночас готовності до співжиття, злагоди й любові! Яка далина життя розкривається в цих та інших рядках, геніальних у своїй природній простоті й щирості! Отож, “Весілля у селі Зятківцях” є неоціненним явищем нашої культури. Про нього в ІМФЕ відгукнулися так: “Щодо повноти й цінності охопленого матеріалу згаданий збірник дорівнює хіба що записам відомого українського фольклориста-етнографа П.П. Чубинського”.
Майже все своє життя Гнат Танцюра працював над історією рідного села Зятківців, накопичивши і упорядкувавши величезний за обсягом етнографічний та історичний матеріал, який укладено в два рукописні томи. Він автор захоплюючого нарису про Явдоху Зуїху, який місцями нагадує то чудесну легенду, то пристрасну пісню. Залишаються ненадрукованими роман і дві повісті, словник української мови, деякі інші матеріали. Його книжка “Записки збирача фольклору”, видана в Києві в 1958 році, схожа на щільники з медом – у ній відкладено працю, любов, зміст його життя: “Я ніби пірнув у лірику, в музику, в глибокий океан людських переживань, і вирватися з цього полону народної поезії я і не хотів і вже не міг”.
Мабуть, найбільш повною оцінкою діяльності Гната Танцюри є слова видатного поета Максима Рильського і фольклористки В. Юзвенко, які в листі до Гайсина 1962 року писали: “Безкорисна праця Г.Т. Танцюри – це справжній громадянський подвиг, який заслуговує на високе визнання. Зібрані матеріали є, без сумніву, єдиним зразком в історії української та світової фольклористики у відношенні такого повного, всебічного, багаторічного записування фольклорних та етнографічних матеріалів”. 

2001 рік оголошений ЮНЕСКО роком Гната Танцюри.

 

А. Подолинний, 
професор Вінницького педагогічного 
університету ім. М.М. Коцюбинського

 

Твори Г. Т. Танцюри

Як я збираю фольклор // Нар. творчість та етнографія. – 1957. – № 1. – С. 52-55.
Записки збирача фальклору. – К., 1958. – 99 с.
Рец.: Нудьга Г. Те, що стало окрасою життя // Вітчизна. – 1959. – № 2. – С. 203-205.
Пісні Явдохи Зуїхи. Записав Гнат Танцюра. / Упоряд., передм. та прим. В.А. Юзвенко, М.Т. Яценко, З.І. Василенко; відповід. ред. О.І. Дей. – К.: Наук. думка, 1965. – 810 с.
Весілля в селі Зятківцях / Упоряд., ред. М.К. Дмитренко, Л.О. Єфремова. – К.: Ред. часопису “Народознавство”, 1998. – 404 с.
Рец.: Подолинний А. М. Видатна пам’ятка українського весілля // Вінниц. газ. – 1998. – 16 квіт.


Література про Г. Т. Танцюру

Громова Н. Гнат Танцюра – наша гордість і слава: [Розповідає дочка фольклориста] // Камертон-ікс. – 1994. – 17 берез. – С. 5.
Дмитренко М.К. Фольклористично-етнографічна діяльність Г.Т. Танцюри // Етнографія Поділля: Тези доп. наук. конф. – Вінниця, 1992. – ч.2. – С. 20-24.
Ковальова Є.П., Верховлюк В.М. Документи державного архіву Вінницької області про Гната Танцюру // Тези доп. дванадцятої Вінниц. обл. іст.-краєзн. конф. – Вінниця, 1993. – С. 95-96.
Подільські криниці: Хрестоматія з літератури рідного краю. Вип. 1. / Упоряд., вступ. ст., біогр. нариси та матеріали до літ. карти А. Подолинного. – Вінниця: Континет-ПРИМ, 1994. – 478 с.
Із змісту: Гнат Танцюра. – С. 51-61.
Сінкевич Б. Квіти нев’янучі: Документ. повість про видат. укр. рад. фольклориста Гната Танцюру // Комс. плем’я. – 1971. – 11, 13, 15, 20, 22, 27, 29 трав.; 19, 22 черв.; 1, 3, 5, 10, 12, 13 лип.
Ющенко В. Дума про Гната Танцюру // Трибуна праці. – 1986. – 19 квіт.


* * *

Танцюра: [Некролог] // Нар. творчість та етнографія. – 1963. – № 1. – С. 158.


* * *

Дей О.І. Танцюра Гнат Трохимович // УРЕ. – 2-е вид. – К., 1984. – Т. 11, кн. 1. – С. 137.
Танцюра Гнат Трохимович // Баженов Л.В. Поділля в працях дослідників і краєзнавців ХІХ-ХХ ст. – Кам’янець-Поділ., 1993. – С. 371.
Танцюра Гнат Трохимович // Митці України: Енцикл. довід. – К., 1992. – С. 566.
Хоменко Б.В. Танцюра Гнат Трохимович // З-над Божої ріки: Літ. бібліогр. слов. Вінниччини. Вид. 2-е / Упоряд. і заг. ред. А.М. Подолинного. – Вінниця: Континент-ПРИМ, 2001. – С. 333-334.


Вшанування пам’яті Г. Т. Танцюри

Білецький А.М. Вшанування пам’яті Г.Т. Танцюри: [Про відкриття мемор. дошки в м. Гайсині] // Нар. творчість та етнографія. – 1964. – № 3. – С. 110.
Дмитренко М. Фільм самодіяльного митця // Нар. творчість та етнографія. – 1981. – № 5. – С. 94-95.
Корсовецький О. До всіх українців у світі сущих!: [З нагоди оголошення ЮНЕСКО 2001 р. роком Г. Танцюри – фольклориста з с. Зятківці Гайсин. р-ну] // Укр. сл. – 2000. – 6-12 лип. – С. 12.
Сікорський Ю. Ожила енциклопедія Поділля: Протягом 10 років на Гайсинщині проводиться обл. свято фольклору ім. Г. Танцюри // Вінниц. відом. – 1998. – 16 квіт. – С. 4.


Укладач О. Ніколаєць 
Редактор М. Спиця
Оригінал-макет Н. Спиця
Комп’ютерний набір: Н. Спиця
Н. Дорошенко
Тиражування Г. Стратієнко
Відповідальна за випуск М. Карягіна
Тираж 70 прим. Ксерокс Вінницької ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва. 
21100, Вінниця, вул. Соборна, 73

Поділитися: