Подільський книжник. Випуск 5

Рік видання: 2013

Місце зберігання: Відділ краєзнавства

Управління культури і туризму

Вінницької обласної державної адміністрації

Вінницька обласна універсальна наукова бібліотека ім.К.А.Тімірязєва

 

Подільський книжник

Альманах

Випуск 5

(2012 р.)

 

Вінниця

2013


ББК 76.11 (4УКР-4ВІН)я54

П44

УДК 002.2(477.43/44)93/94

 

Автор проекту

та відповідальна за випуск Н.І.Морозова,

директор Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва

Укладач Т.Р.Кароєва (Соломонова)

 

П44 Подільський книжник: альманах. Вип. 5 (2012 р.) / уклад. Т.Р.Кароєва (Соломонова), ред. М.Г.Спиця, відп. за вип. Н.І.Морозова; Управління культури і туризму Вінниц. облдержадмін., Вінниц. ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва. – Вінниця, 2013. – 164 с.: іл.

У п'ятому випуску альманаху традиційно подаються відомості про фонди відділу рідкісних і цінних видань Вінниць-кої ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва, висвітлюється розмаїття книжкового життя регіону початку ХХ ст. і сьогодення, розкривається особистий внесок наших земляків у розвиток книжкової культури краю. Готуючись до 200-річного ювілею від дня народження

Т.Г. Шевченка, презентуються оригінальні матеріали.

Видання призначено науковцям, краєзнавцям, бібліотека-рям, бібліофілам, студентам, а також всім зацікавленим особам.

 

© Вінницька ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва, 2013


Від укладача

Увазі читачів ми представляємо п’ятий випуск нашого альманаху. Традиційно він починається з розмови із гостем рубрики «Про Книгу і про себе». Цього року ним стала Т.М.Яворська, завідувач бібліотеки Вінницького торговельно-економічного інституту Київського національного торговельно-економічного університету.

Завдяки книжковим фондам Вінницької обласної універсальної наукової бібліотеки або «Тімірязєвки», як її називають у місті, у цьому випуску з’явилося чимало розвідок, які презентовано кількома рубриками. Стаття І.М.Валігури описує україніку на сторінках унікального видання Д.О.Ровинського «Материалы для русской иконографии» (1884-1891). Огляд Т.О.Марчук присвячений прижиттєвим виданням польських істориків XVIII – першої половини XIX ст. Молодий польський дослідник А.Свйонтек, вивчаючи бібліотечну збірку газетної періодики революційних років, спробував розповісти про перебування Ю.Пілсудського у Вінниці.

Бібліотечне та бібліофільське життя продовжує хвилювати нас. У цьому випуску ми надали слово директору Вінницької обласної наукової медичної бібліотеки Г.В.Берладин, яка розповіла про історію очолюваного нею закладу. Важливі для українського книгознавства уточнення щодо долі бібліотек Сергія Федоровича та Михайла Сергійовича Грушевських містить праця Ю.О.Шиліна.

У рубриці «Екологія книжкової культури» зібрався матеріал про державне втручання у книжкове життя попередніх поколінь. У статті Т.Р. Кароєвої (Соломонової) висвітлюється організація державного контролю за книжковим простором (друкарнями, книгарнями, бібліотеками) підросійських українських теренів другої половини ХІХ – початку ХХ ст., а Г.А.Біловус описала організацію роботи відділу спецхрану Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва у другій половині ХХ ст. Цінні краєзнавчі відомості містять публікації О.І.Кізян про відомого дослідника і бібліографа Поділля Олександра Миколайовича Прусевича (1878-1944) та П.І.Цимбалюк – про нашого земляка, відомого українського письменника М.П.Стельмаха (1912-1983), а також Т.Р.Кароєвої (Соломонової) – вінницьку книготорговельну мережу початку ХХ ст.

Готуючись до 200-річного ювілею від дня народження Т.Г.Шевченка, на сторінках альманаху поданий архівний документ – циркуляр попечителя Київського навчального округу про заборону святкування ювілею поета у 1914 році. А в рубриці «Книжкова полиця» Т.В.Яковенко інформує про новий біографічний словник А.М.Подолинного «Тарас Шевченко і Вінниччина».

І закінчує збірку інформація про книги наших земляків, які отримали літературні премії останнього року, твори місцевих авторів, що отримали фінансову підтримку Вінницької облдержадміністрації та обласної Ради 2012 року та відомості про головні книжкові події, що відбулися минулого року у стінах Бібліотеки.

Отже, нам вже 5 років – маленький ювілей. Ми уже маємо стабільну структуру та коло авторів, що дозволяє нам варіювати зміст видання. Сподіваємось, що й у читачів виникне бажання приєднатися до нас зі своїми думками, пропозиціями і публікаціями.

Т.Р. Кароєва (Соломонова)

Поділитися:

У 2013 році Вінницький торговельно-економічний інститут Київського національного торговельно-економічного університету відзначає 45-річчя з дня свого заснування. Від часу створення і до сьогодення відбувається розвиток бібліотеки як структурного підрозділу інституту, поступове її зростання та вдосконалення. Із бібліотеки Вінницького філіалу Київського торговельно-економічного інституту за незначний проміжок часу бібліотека перетворилась на сучасний інформаційний центр, що має в своїй структурі 2 абонементи та 5 читальних залів, які розташовані в кожному навчальному корпусі та гуртожитку інституту. В підрозділах бібліотеки надається весь комплекс бібліотечно-інформаційних послуг.

Бібліотеку очолює Тетяна Михайлівна Яворська.

Тетяно Михайлівно, як давно Ви прийшли працювати у бібліотеку? Чому обрали саме цю професію?

У бібліотеці Вінницького торговельно-економічного інституту КНТЕУ працюю з 2002 року. А розпочала свій трудовий шлях в обласній бібліотеці для юнацтва, куди після закінчення Київського державного інституту культури була направлена. Саме в цій бібліотеці відбулось моє фахове становлення та професійне зростання.

Чому з сотень професій я обрала саме професію бібліотекаря? Любов до книги, до читання? Ні, не тільки це. Головне, по-моєму, людина, яка дає книгу, несе людям світло пізнання, допомагає через книгу подолати свої сумніви, розчарування, відчути справжні хвилини щастя. На вибір професії вплинуло також моє спілкування із бібліотекарями шкільної та сільської бібліотек, де я проводила досить багато часу, і зрозуміла, що бібліотекар – це унікальна професія, яка існувала споконвіку. І якби далеко не сягнув прогрес, жодна технічно модифікована програма не може замінити такого звичного фахівця в галузі художньої, науково-популярної та спеціальної літератури, як бібліотекар.

У бібліотеці інституту я пройшла шлях від звичайного бібліотекаря до її керівника, тому її розвиток – це і моє життя. І сьогодні, мені здається, зберігаючи традиційні бібліотечні підходи до праці, ми маємо рухатися разом із суспільством, опановуючи інформаційні технології роботи.

А коли почалася комп'ютеризація бібліотеки?

Курс на інформатизацію був взятий бібліотекою інституту в 1998 році, коли була придбана автоматизована бібліотечна інформаційна система «УФД/Бібліотека», розробником якої є Український фондовий дім. АБІС «УФД/Бібліотека» – це український інформаційний продукт, інстальований в багатьох бібліотеках вищих навчальних закладах України та інших систем і відомств. Програма створена на базі сучасних технологій і стандартів обробки та передачі інформації, має сучасний інтерфейс, орієнтована на роботу великої кількості користувачів у комп'ютерній мережі. Система побудована за архітектурою клієнт-сервер, грунтується на управлінні базами даних, які підтримують стандарт SQL, та забезпечує автоматизацію основних виробничих циклів бібліотеки.

Сьогодні бібліотека має сучасну матеріально-технічну базу. Її локальна мережа охоплює 42 комп’ютера. Виходячи з вимог сьогодення, в кожному читальному залі обладнані автоматизовані робочі місця для користувачів з доступом до мережі Інтернет, крім того, в читальних залах № 1 та № 5 встановлено вільний доступ до Інтернету через Wi-Fi.

Автоматизація бібліотечних процесів та впровадження нових інформаційних технологій відкрили шлях до створення в бібліотеці електронних ресурсів. Основним інформаційним ресурсом та головним джерелом доступу до інформації нашої бібліотеки став електронний каталог (ЕК). У процесі створення ЕК постало питання щодо визначення набору лінгвістичних засобів, які спрямують користувача на результативний інформаційний пошук, широкий доступ до документних ресурсів бібліотеки. Відтак, з метою оптимального використання фонду бібліотеки був створений тематичний рубрикатор предметної частини електронного каталогу «Профільний інформаційно-пошуковий тезаурус». Під час роботи по формуванню предметних рубрик спеціалісти бібліотеки зверталися до «Інформаційно-пошукового тезаурусу» Національної парламентської бібліотеки, словників, галузевих довідників, енциклопедій, консультацій науковців, намагаючись досягти максимальної точності та науковості їх формулювання. Нормативною базою для створення інформаційно-пошукового тезаурусу послужив ГОСТ 7.25-2001 «Тезаурус информационно-поисковый, одноязычный. Правила разработки, структура, состав и форма представления».

Інформаційно-пошуковий тезаурус ЕК бібліотеки сьогодні надає користувачам широкі можливості оптимального пошуку інформації, забезпечує повноту і точність виконання запитів користувачів. А з 2012 року є можливість доступу до ЕК віддаленим користувачам на веб-сторінці бібліотеки інституту за адресою http://vtei.vtei.com.ua/biblioteka/.

Співробітники бібліотеки проводять теоретичні та практичні заняття з навчального курсу «Інформаційна культура студентів» для першокурсників нашого інституту. Кваліфікована інформаційна допомога покликана навчити студентів самостійно поповнювати знання, працювати з інформацією, аналізувати та систематизувати її і, як результат, підвищувати рівень інформаційної культури.

Як відслідковує бібліотека книгозабезпечення навчального процесу?

Для проведення аналізу забезпеченості літературою навчального процесу в АБІС «УФД/Бібліотека» розроблена технологія профільно-типологічного моделювання фонду. Завдяки можливостям цієї програми працівниками бібліотеки створена база даних «Електронна картотека книгозабезпечення» (ЕКК) всіх навчальних предметів та курсів. На підставі даних ЕКК періодично проводиться статистичний аналіз книгозабезпеченості, який враховує не тільки порівняння загальної кількості видань з предмету та кількості студентів, що вивчає той чи інший предмет, але й кількість нових та застарілих видань, наявність обов’язкових базових підручників та навчальних посібників, а також методичних матеріалів для самостійної роботи студентів, опорних конспектів, практикумів, збірників тестів та ситуаційних завдань. Усі ці дані дають змогу визначити дисципліни, коефіцієнт забезпечення яких не відповідає вимогам та нормативам, що, в свою чергу, дозволяє визначити пріоритети комплектування на поточний рік, контролювати використання коштів, які виділяються на поповнення бібліотечного фонду. Планом роботи бібліотеки передбачений щорічний аналіз книгозабезпечення кожної навчальної дисципліни і доведення результатів аналізу до викладачів.

Із застосуванням у роботі бібліотеки «Електронної картотеки книгозабезпечення» вирішується основне завдання моделювання навчального фонду: визначення кількості книг з розрахунку на одного студента, що передбачено в ліцензійних умовах надання освітніх послуг у сфері вищої школи. Слід зазначити, що адміністрація інституту, не зважаючи на складні часи, робить все можливе для того, щоб бібліотека з її фондами відповідала вимогам часу. У керівництва є розуміння важливості книгозабезпечення навчальних дисциплін, так як це вимагають умови проходження ліцензування та акредитації ВНЗ. Завдячуючи цьому, ми сьогодні маємо нову, найбільш актуальну, цінну для навчального процесу літературу.

А як же електронна бібліотека? Чи надає бібліотека можливість доступу до повнотекстових видань?

Сьогодні в бібліотеці питання формування електронної бібліотеки на постійному контролі керівництва. Вже другий рік поспіль користувачі мають можливість доступу до електронної бази даних повнотекстових версій навчальних видань «Центру учбової літератури», а це більше 500 електронних версій книг за тематиками, які відповідають профілю інституту: бухгалтерський облік, аудит, економіка, менеджмент, маркетинг, правова література та ін. Крім того, до послуг читачів повнотекстова база даних програмного продукту «Нормативні акти України» (НАУ). Це Закони України, постанови, накази та інші нормативні документи зі змінами та доповненнями, які оновлюються через мережу Інтернет. Поповнюємо фонди бібліотеки і електронними виданнями на оптичних дисках.

Новітні технології, безумовно, сприяють інформаційному забезпеченню навчального процесу, але, мабуть, без команди фахівців бібліотека не зуміла би так ритмічно працювати? Тим більш бібліотека вже має певну історію. Кого із її співробітників постійно згадують у колективі?

Головна цінність бібліотеки – її спеціалісти. Колектив бібліотеки ВТЕІ складається здебільшого із досвідчених та висококваліфікованих фахівців, компетентних практиків, ентузіастів своєї справи, які довели, що здатні опановувати нові бібліотечні технології. У бібліотеці працюють 29 співробітників: 99% з них мають вищу освіту, у 60,7% стаж бібліотечної роботи понад 20 років. Більше двадцяти років колектив бібліотеки очолювала досвідчений професіонал бібліотечної справи Борбенкова Клавдія Степанівна. Самовідданим служінням справі вона заслужила повагу та визнання всього інститутського загалу. Професійна компетентність досвідчених працівників є запорукою конкурентоспроможності бібліотеки, допомагає у подоланні труднощів та у виховуванні молодого покоління бібліотечних працівників.

Книга «Материалы для русской иконографии», укладена відомим російським колекціонером Дмитром Олександровичем Ровинським, стала помітною подією у культурному житті Російської імперії наприкінці ХІХ ст. Видання відразу набуло статусу бібліофільської рідкісності. І сьогодні є перлиною колекції відділу рідкісних і цінних видань (далі РіЦ) Вінницької обласної універсальної наукової бібліотеки ім. К.А.Тімірязєва.

Д.О.Ровинський народився 16 серпня 1824 року в сім’ї московського поліцмейстера. По закінченню восьмирічного курсу в училищі правознавства, розпочав службу помічником секретаря в Сенаті. Ще під час навчання він проявляв інтерес до мистецтва, якому згодом присвятив п’ятдесят років безперервної і серйозної роботи. В свої 28 років (1852) Ровинський отримав малу Уварівську премію [1] за першу мистецтвознавчу працю «История российской школы иконописи до конца XVII века». Російський критик В.В.Стасов високо оцінив його дослідження: «Воно досі залишається не тільки для Росії, але й для Європи, найкращим, найсоліднішим і найпомітнішим твором про нашу давню ікону». Його наступні праці «Русские граверы и их произведения», «Словарь русских гравированных портретов», «Русский гравер Чемесов», «Русские народные картины», «Достоверные портреты московских государей», «Н.И.Уткин. Его жизнь и произведения», «Одиннадцать гравюр Берсенева», «Ф.И.Йордан», «В.Г.Перов. Его жизнь и произведения», «Сборник сатирических картин», «Полное собрание гравюр Рембрандта», «Полное собрание гравюр учеников Рембрандта и мастеров, работавших в его манере, «Подробный словарь русских гравированных портретов» зберігають науковий інтерес й для сучасних дослідників. За вагомий вклад в мистецтво Дмитро Олександрович був обраний почесним членом Академії мистецтв (1870) та Академії наук (1883). Помер Ровинський 23 червня 1895 року у Німеччині, де проходив курс лікування. Його унікальну колекцію гравюр, живопису та книг за заповітом успадкували Ермітаж, Рум’янцевський музей, Академія мистецтв та Публічна бібліотека, а величезна бібліотека юридичної літератури надійшла до московського училища правознавства. Ще за життя Дмитро Олександрович вважався, за думкою юристів, одним з найкращих знавців права в країні, а діячі мистецтв були впевнені, що краще за нього російський іконопис, лубок і гравюру не знає ніхто [2].

«Материалы для русской иконографии», що зберігаються у фондах РіЦ, вийшли друком у 1884-1891 роках з друкарні «Експедиції заготовлення Державних Паперів» у Санкт-Петербурзі. Вони друкувалися 12-ма випусками, кожний у 125 примірниках.

Видання організовано у шість томів, кожний з яких містить два випуски. Вони оправлені в напівшкіряну палітурку, із золотим тисненням на корінці примірника. У середній частині лівого боку першого форзацу кожного тому вміщено екслібрис графа Г.С.Строганова (1829-1910) «Ex Libris/ C-tis Gregoorii Sergii filii/ Stroganoff/ Romae», обрамлений стилізованою барочною мушлею. Це свідчить про те, що видання походить з бібліотеки римського палацу Г.С.Строганова, де він оселився на початку 1880-х років після смерті дружини Марії Потоцької (1839-1882). Бібліотека налічувала 30 тис. томів і розміщувалась на другому поверсі палацу, поруч з парадними сходами у стилі Людовика XVI [3].

Г.С.Строганов був відомим колекціонером і володів чудовим зібранням живопису, антикварними предметами інтер’єру, античними старожитностями та ін. Проживаючи за кордоном, він, очевидно, відстежував російські книжкові новини. Ймовірно, замовлення на книгу було зроблено передчасно, і кожний випуск відразу надходив до бібліотеки. Після смерті графа, за заповітом частину майна з римського палацу успадкував його онук Володимир Щербатов, який з часом переправив частину бібліотеки до немирівського маєтку. Після націоналізації майна Щербатових більшовицькою владою, впродовж 1921-1923 років бібліотека з Немирова була перевезена до Вінниці, звідки згодом частина друків потрапила до Києва і Москви. Сьогодні у фондах РіЦ на збереженні знаходиться 73 томи римської бібліотеки графа Строганова [4].

«Материалы для русской иконографии» налічують 480 гравюр у 12-ти випусках. У кожному випуску на титулі подається під порядковим номером назва зображення, а на наступних сторінках – короткі історичні та художні відомості про нього. Перший том містить вступне слово автора. Ровінський інформує, що поспішав надрукувати своє зібрання на вимогу любителів мистецтва та колекціонерів, не зважаючи на лакуни і відсутність систематизації. «Якщо б мені і не вдалося довести до кінця задуману мною російську історіографію, втрата буде не великою: головне у виданнях такого роду представляють знімки, а як вони будуть видані, текст до них може бути підібраний й іншими дослідниками; принаймні сумлінно зібраний матеріал надійде в загальне надбання і не пропаде без жодного сліду». Майже всі зображення подано за розмірами оригіналів. Найцінніші гравюри виконані на мідних пластинах, за методикою гравера Скамоні Г.Я., або надруковані зі скла в майстернях Шерера і Набгольца в Москві та за кордоном. Фотогіалотипії виконав Скамоні, а менш рідкісні і цінні гравюри виготовлені в техніці фотолітогравюри. У 12-му випуску, після авторської передмови, вміщено алфавітний покажчик поданого матеріалу.

Увагу вітчизняних дослідників привертають іконографічні матеріали, пов’язані з історією та культурою України.

У першому випуску під № 22 розміщений відбиток унікальної гравюри Івана Щирського, що містила портрет ректора Київської академії П.Колачинського (1697-1702). Оригінал зберігався на той час у бібліотеці київського Софіївського собору.

Іван Щирський (бл.1650-1714) здобув освіту у Чернігівському колегіумі, в згодом у 1707-1709 роках був викладачем поетики. У Вільно в 1680-1683 роках навчався техніці гравюри в основоположника української школи граверства Олександра Тарасевича. Особливий інтерес виявив до поезії, архітектури, іконопису, володів кількома іноземними мовами. Працював у Чернігівській та друкарні Києво-Печерської лаври, виконуючи титульні гравюри, фронтисписи, ілюстрації, орнаментальні рамки, кінцівки. 1689 року прийняв постриг у чернецтво з ім’ям Інокентій, згодом заснував Люберецько-Антоніївський скит-монастир і став його ігуменом. За підтримки Івана Мазепи збудував церкву св. Онуфрія (1711) в Любечі поблизу Чернігова, де і помер [5]. Його гравюрам притаманна пишна алегорична театральність, сповнена символічного змісту. Гравірований портрет П.Колачинського виконаний у традиціях іконостасу: зверху зображений апостол Петро з святими Прокопом та Прокопом Декаполітом, в середнику ліворуч на фоні будинку відбудованої Мазепою академії фігура богині Мінерви, яку зустрічає група студентів без головних уборів у традиційному вбранні. У нижній частині розміщено віршовані рядки латинською мовою на честь ректора.

У згадуваному виданні творчість митця представлена також гравюрою 1683 року із зображенням царів Іоанна, Петра і цариці Софії Олексіївни. Софія на ній зображена в образі апокаліптичної жінки з розплетеним волоссям і орлиними крилами.

Під № 30-36 подаються зображення, зроблені зі старовинних дошок, що зберігалися у Києво-Печерській лаврі. Це кінний портрет польського короля Владислава IV, виконаний у 1648 році відомим фламандським картографом, гравером і художником Вільгельмом Гондіусом (1597-1658). Ровинський зазначає, що відомостей про те, як дошка потрапила до лаври немає. Є інформація, що Гондіус гравірував карту України (1648), замовником і автором якої був фортифікатор Гійом де Боплан. Не меншу славу граверу приніс портрет найвидатнішої постаті в українській історії Богдана Хмельницького (1651), що став прототипом усіх пізніших портретів гетьмана. Це єдине прижиттєве зображення гетьмана, але Гондіус особисто ніколи не зустрічався з гетьманом, тому, найвірогідніше, він користувався живописним портретом фламандця А. ван Вестерфельда. На гравюрі портретований зображений у киреї з широким хутряним коміром, атласному жупані і шапці, обшитій хутром і прикрашеній двома пір’їнами. У верхній частині праворуч Хмельницького зображено герб запорозького війська.

Портрети Стефана Яворського, Івана Мазепи та Варлаама Ясинського виконав майстер української барокової школи Іван Мигура.

Іван (Іларіон) Детесович Мигура народився у Києві в заможній родині. Навчався у Києво-Могилянській академії, згодом там же був викладачем. 1703 року прийняв постриг і отримав чернече ім’я Іларіон. Наступного року став архідияконом Софійського монастиря, а з 1709 до 1712 року був ігуменом Батуринського Миколо-Крупицького монастиря. Подальша його доля невідома. У доробку Івана Мигури панегіричні гравюри на міді у стилі українського бароко з гармонійними, іноді монументальними композиціями.

Портрет Стефана Яворського, відомого політичного, культурного і релігійного діяча, був виконаний Мигурою у 1706 році до дня Св. Стефана. Митрополит зображений у чернечому одязі та клобуці. У нижній частині гравюри вміщено авторський віршований текст латинською мовою.

Алегоричний портрет Івана Мазепи датований теж 1706 роком. Гетьман зображений в лицарському панцирі з булавою у лівій руці, з мантією на плечах і у шапці зі страусовим пір’ям. По боках від нього шість жіночих фігур, які символізують добрі справи Мазепи: релігійність, вченість, меценатство, істину, справедливість і доброту. У верхній частині зображено будівлі церков фондованих гетьманом і нижче – Ісус Христос в оточенні Святих. У нижній частині гравюри вміщено великий герб Мазепи на тлі військової арматури, а ще нижче традиційна присвята гетьманові, яка закінчується авторським підписом.

Портрет київського митрополита Варлаама Ясинського Мигура присвятив його похованню у 1707 році, у нижній частині на цю подію є віршована епітафія.

На смерть Ясинського відгукнувся й інший представник києво-чернігівської граверської школи Іван Стрельбицький [6], який також вигравірував портрет небіжчика з епітафією. Д.О.Ровинський також подав цей твір у даному виданні.

Подарунковий портрет київського архієпископа Рафаіла Заборовського належить найталановитішому і найвмілішому майстру української гравюри XVIII ст. Григорію Левицькому (1697-1769). Майстер народився на Полтавщині у сім’ї священика. Освіту отримав у Києво-Могилянській академії, деякий час навчався у Польщі (Вроцлав). Потім повернувся до Києва і з 1732 року працював у Києво-Печерській лаврі. Виконав серію гравюр для видань лаврської друкарні (Євангеліє, Апостол та ін.), займався стінописом у Андріївській церкві. Він був першим учителем свого сина – відомого художника Дмитра Григоровича Левицького. Портрет Р.Заборовського був виготовлений на двох дошках у 1739 році. У композицію, крім портрета, вдало вписано зображення учнів духовної академії у старовинному одязі, будівля академії, дім митрополита, Софійський собор, Михайлівський монастир та Києво-Печерська лавра з двох сторін.

Гравюра «Визволення Почаївської Лаври від облоги» одного з найвидатніших граверів на міді Никодима Зубрицького (1688-1724) виконана у 1704 році в стилі історично-батального жанру і відзначається жвавістю та прагненням відтворити реальні події. Зубрицький зображує сцену чудесного спасіння православного Почаївського монастиря під час турецько-татарської облоги 1675 року. Головні події розгортаються на широкому тлі монастирського комплексу та прилеглої місцевості, яку зайняли ворожі війська. Монастирські споруди відтворені з висоти пташиного польоту. Над будівлями зображено появу Богородиці в супроводі св. Йосипа, які відвадили загарбників від міста. Гравюра вирізняється не тільки цікавою мальовничою композицією, а й елегантним виконанням [7].

Під № 96-98 у зібранні Ровинського вміщено три гравюри на дереві, що прикрашали книгу Касіяна Саковича «Вірші на жалосний погреб Зацного Рицаря Петра Конашевича Сагайдачного» (К., 1622). Перша гравюра – козак з мушкетом та шаблею – герб Війська Запорізького. Друга гравюра біографічна: портрет гетьмана Петра Сагайдачного. Невідомий український гравер зобразив гетьмана на коні, використавши стародавню традицію – возвеличення людини засобом кінного портрета. Кінь був наче п’єдесталом лицаря, хороброго і доблесного воїна. Булава в руці та родовий герб з ініціалами відзначають його високе становище. Третя гравюра присвячена битві за Кафу (Феодосію), в якій брав участь Сагайдачний. «Здобуття Кафи» – це перше в українській книжковій графіці композиційне зображення батальної сцени – штурму турецької фортеці козаками на своїх чайках. На задньому плані – мури фортеці, на передньому – затока заповнена козацькими човнами, що атакують турецькі галери.

У зібранні Ровинського є три портрети виконані яскравим митцем української гравюри Леонтієм Тарасевичем (бл. 1650-1703). Художник здобув ґрунтовну для своєї доби освіту на батьківщині та за кордоном у майстерні граверів Кіліані (Аугсбург, Баварія). Працював у Вільно, Москві, Чернігові та Києві. Лаврська друкарня зберігала мідні дошки Л.Тарасевича до «Києво-Печерського патерика» (1702) як цінний скарб і використовувала їх частково або повністю в перевиданнях книги аж до 1902 року, тобто 200 років.

Перебуваючи у Москві Тарасевич виготовив гравірований портрет цариці Софії Олексіївни, тираж якого був знищений, але один примірник випадково потрапив до Петербурзької академії мистецтв. 1777 року учень академії А.Афанасьєв зробив з нього копію, яка увійшла до збірки Ровинського.

Подарунковий портрет фаворита цариці Софії князя Василія Голіцина Тарасевич виготовив у модній на той час позі світського кавалера з булавою у правій руці. Рама і картуш виконані у формах барокових прикрас. Каркасом декору є овал з найменуванням титулів князя, у нижній частині невеликий вірш у вісім рядків. Ще одна робота московського періоду – портрет святого великомученика Федора Стратилата, який був присвячений російському покровителю думному дяку Стрілецького приказу Федору Шакловитому. Іменний характер гравюри передбачав не тільки наявність герба Шакловитого (лев з вінком, на тлі якого перехрещені шабля і пернач), а й певну схожість святого на патрона майстра. У нижній частині гравюри згромаджено чимало зброї та інших предметів військового побуту, ще нижче – 4-й вірш із тропарів «Акафисту Стратилатові».

До віленського періоду творчості Тарасевича належить портрет Георгія Землі – підстарости Ошмянського, секретаря казначейства Великого князівства Литовського. Його титули написані на овальному вінку, який є одночасно рамою портрета. Високість становища портретованого відчутна в його осанці, добротному одязі, отороченому хутром і прикрашеному фігурними застібками. Зверху над портретом зображення діви – алегорії Слави з лавровими вінками на голові та в лівій руці, з ключем і стрічкою з латинським написом «воістину великий ревнитель честі» – у правій. Під портретом два орли, які утримують картуш із зображенням родового герба Ваглів, до якого належав Земля. В узгодженні декору й засобів репрезентації людини державного рангу майстер досяг завершеності образу [8].

Великої популярності в європейському живописі набула іконографія гетьмана Івана Мазепи, що виникла під впливом його активної міжнародної політичної діяльності та особистої вдачі. Німецький гравер Мартін Бернігерат виконав прижиттєвий портрет Мазепи у 1706 році. Це погрудне зображення гетьмана в лицарських обладунках отримало розповсюдження в Європі. Угорський художник С.Фалька на основі цієї гравюри у 1796 році написав свою версію портрета гетьмана, яка під № 221 увійшла до зібрання Ровинського. До збірки увійшов також помилковий портрет Мазепи з гравюри французького художника Жана П’єра Норблена (довгий час працював у Польщі). Але ці відомості Ровинському були не відомі. Що на портреті зображений польський єврей-орендатор Мазепа громадськість дізналась тільки у 1913 році завдяки дослідженням вітчизняного вченого, подолянина за походженням, К.Широцького, який у журналі «Сяйво» розмістив окрему розвідку з цього питання.

Італійський художник Джованні Баттіста Бонаціна виконав парадний портрет гетьмана Юрія Хмельницького у розкішному вбранні з булавою у руці. Ровинський зазначує, що гравюра виконувалась як ілюстративний матеріал до книги «Історії Леопольдо Цезаре» (Рим, 1670).

Під час п’ятирічного перебування у Росії німецький художник Г.-Ф. Шмідт виконав кілька чудових гравюр, серед яких парадний портрет останнього гетьмана України Кирила Григоровича Разумовського (1762). Велична постать, цілеспрямований погляд свідчать про могутність персони. Разумовський одягнений в придворний мундир з орденами Андрія Первозванного і Білого Орла, з гетьманською булавою у руці, в ногах – військовий барабан і козацька пика з прикріпленим прапором. Портрет виконаний у тонкій і делікатній манері, якою відмінно володів митець.

У п’ятому випуску зібрання Ровинського під № 171-173 вміщено три книжкові ілюстрації. Одна з них – титул «Імнології» (К., 1630), видання печерських друкарів, яким друкарня привітала свого нового архімандрита Петра Могилу з Великоднем. Виконавцями гравюр на дереві були Парфен Молковицький та Михайло Фойнацький. Основною окрасою титульного аркуша є рамка у формі арки із зображеннями святих Антонія і Феодосія (засновників Печерського монастиря), споруд Успенського собору, Ближніх та Дальніх печер і рослинним декором у верхній частині.

Єдність політичного і духовного життя в Україні відображає складна за сюжетом гравюра, яка стала ілюстрацією до збірки проповідей архієпископа Лазаря Барановича «Меч духовний» (К., 1666) на честь російського царя Олексія Михайловича. Символічні зображення державних гербів, святих, царських осіб відображають політичну позицію Барановича. Розвіяні стрічки, стовбури дерев використовуються для написання цитат і сукупно розкривають ідейний зміст книги.

У богословському творі архієпископа «Notiy pięć, ran Chrystusowych pięć» (Чернігів, 1680) вміщено дереворит, який присвячений царю Федору Олексійовичу. На ньому під Святою Трійцею зображення Богоматері в повний зріст на грудях двоголового орла. Трохи нижче, праворуч – цар Федір Олексійович, цариця Агафія і патріарх Іоаким спостерігають за воїном-вершником, який зі списом і мечем веде боротьбу з апокаліптичним змієм і турецьким військом. На дальньому плані зображено стрілецькі полки. Віддзеркаленням війни Росії з Туреччиною є символічний сюжет: для порятунку від турецького змія церкві-Богоматері дані крила російського орла. В поясненні до гравюри Ровинський стверджує, що воїн – це образ князя В.В.Голіцина, який у 1658-1660 роках воював в Україні проти татар.

Таким чином, «Материалы для русской иконографии» Д.О.Ровинського подають багатющу іконографію й до історії української культури.

Примітки:

1. Уварівська премія була впроваджена на честь графа Уварова С.С. (1786-1855), державного діяча, президента Академії наук (1818-1855), і присуджувалась за праці з історії та літератури.

2. Энциклопедическій словарь. – СПб.: Изд. Ф.А.Брокгаузъ (Лейпцигъ) и И.А.Ефронъ (C.-Петербургъ), 1899. – Т. 26. – С. 870-873.

3. Халпахчьян, В. Биография одного шедевра. «Мадонна» Дуччо из рим ской коллекции графа C.Г. Строганова (1829-1910) / В.Халпахчьян // Наше наследие. – 2005. – № 75-76. – С. 16-25.

4. Ціборовська-Римарович, І.О. Родові бібліотеки Право-бережної України XVIII століття Вишневецьких-Мнішеків, Потоцьких, Мікошевських): історична доля та сучасний стан / І.О.Ціборовська-Римарович; НАН України, Нац. б-ка України ім. В.І.Вернадського. – К., 2006. – С. 103-104.

5. Мистецтво України: біогр. слов. / за ред. А.В.Кудриць-кого. – К., 1997. – 700 с.

6. Українська культура / лекції за ред. Д.Антоновича. – К., 1993. – С. 353-357.

7. Там само. – С. 359-364.

8. Степовик, Д.В. Леонтій Тарасевич і українське мистецтво барокко / Д.В.Степовик. – К., 1986. – 232 с.

Період ХVІІІ – першої половини ХІХ ст. в історії польської історичної науки позначений активізацією профільних досліджень, що здійснювалися фаховими спеціалістами та маловідомими аматорами. Тривала політична криза, яку переживала країна і яка врешті-решт привела до зникнення країни з карти Європи, не могла не хвилювати істориків. Якими можуть бути шляхи виходу з кризи? Яким є майбутнє Польщі? Якими є стосунки Польщі із сусідами? Цими питаннями задавалися вчені.

Попри науковий характер твори польських істориків знаходили широку читацьку аудиторію ще за життя авторів, тому в приватних зібраннях поляків Поділля дореволюційного періоду ми спостерігаємо чисельні прижиттєві видання історичних друків. Тепер частина з них зберігається у фонді відділу рідкісних і цінних видань (далі – РіЦ) Вінницької ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва.

Автором найстарішого прижиттєвого видання дослід-жуваного періоду є відомий історик Кацпер Нєсєцький (Kasper Niesiecki, 1682-1744), дослідник польської генеалогії та геральдики і упорядник ілюстрованого 4-томного гербовника «Korona polska» («Корона польська»), виданого у Львові 1728-1743 рр. У відділі, на жаль, зберігся лише останній том цього твору. Велика за розміром і об’ємом книга у напівшкіряній оправі, яка містить опис та зображення гербів польського дворянства, і до сьогодні користується популярністю серед дослідників. У ХVІІІ – ХІХ ст. було видано низку переробок гербовника, матеріали якого в ХІХ ст. допомагали представникам польської шляхти проходити легітимацію в Російській імперії. Гербовник Нєсєцького містить також певні відомості про окатоличення і полонізацію українських магнатів і шляхти.

Видатний діяч польського Просвітництва, поет та історик Адам Нарушевич (Adam Naruszewicz, 1733-1796) створив монументальну «Historya narodu polskiego» («Історія польського народу», 7 т.), заклавши основи сучасної наукової історіографії історії Польщі. Це фундаментальне дослідження охоплювало період з найдавніших часів до 1386 року і являло собою історію держави та її правителів. Воно відрізнялося широкою документальною базою. Через всю роботу проходила ідея сильної монархічної влади, покликаної забезпечити рівновагу між станами, гарантувати порядок у державі. Вчений зробив спробу вперше критично переосмислити минуле своєї країни, очистивши її історію від домислів і легенд, які виникли на основі не завжди достовірних свідчень деяких хроністів. У фонді відділу РіЦ зберігається повний комплект цього твору, друкованого у 1830-х роках. Серед прижиттєвих видань відомого поляка – переклад творів римського історика Тацита «Dziela wszystkie» (т. 2-3, Варшава, 1773, 1776), загальновідомих як «Аннали». Текст в книгах прикрашений гравійованими заставками та кінцівками. До націоналізації бібліотек радянською владою видання зберігалося у родовій книгозбірні відомої на Поділлі родини Старорипінських, про що свідчить шрифтовий екслібрис «Zygmunt Starorypinski».

Член Товариства друзів наук, письменник і історик Юліан-Урсин Нємцевич (Julian-Ursyn Niemcewicz, 1758-1841) у своїх творах прославляв минуле Польщі, її королів і правителів, слідом за Нарушевичем вважав королівську владу регулятором соціальних відносин у державі. Один з головних історичних творів «Dzieje panowania Zygmunta III» («Історія панування Сигізмунда ІІІ», 3 т., Варшава, 1818-1819) він присвятив досить цікавій і суперечливій фігурі – королю Польщі. Прижиттєве видання цієї праці знаходиться у фонді бібліотеки. Книги мають комбіновану оправу (шкіра, папір), з тисненням на корінці, 3-й том містить ілюстрований матеріал за темою. Видання знаходилося колись в родинній бібліотеці Собанських, це підтверджує штамп «Wasylowiecka Biblioteka» на титульних листах, та дарчий напис Нємцевича, адресований Міхалу Собанському, на форзаці 2-го тому.

У 1822-1833 роках Нємцевич видав 6 томів документальних матеріалів під назвою «Zbior pamietników historycznych o dawniej Polszcze» («Зібрання історичних пам’яток про давню Польщу»), зокрема частина з них містила інформацію про Україну. У фондах РіЦ зберігаються кілька примірників перших 4-х томів видання 1822 року, що побачили світ у Варшаві та два примірники 5-го тому (1830, 1840), видані в Пулавах та Лейпцизі. Один комплект 4-томного варшавського видання належав родині Собанських, на другому примірнику 3-го і 4-го томів стоїть власний підпис і геральдична печатка невідомої особи; ще один примірник 4-го тому знаходився в науковій бібліотеці ім. Л.Фенкеля у Тернополі, про що свідчить штамп «Regionalne Muzeum Podolskie T.S.L. Biblioteka naukowa im. L. Finkla w Tarnopolu», а потрапила книга до нас з Національної історичної бібліотеки України. Цікаві книжкові знаки мають обидва примірники 5-го тому. У виданні 1830 року на лівому боці переднього форзацу знаходиться власницький ярлик антикварної книгарні Лейба Ігля (Львів) та сюжетна печатка тієї ж бібліотеки ім. Л. Фенкеля. Книга 1840 року перебувала у бібліотеці Тернопільської молодіжної гімназії, адже на титульній сторінці стоїть штамп «C.K. Biblioteka Mlodziezy Gimnazialnei w Tarnopolu». Видання, які належали родині Собанських, мають напівшкіряну оправу із золотим тисненням на корінці, бинтами, всі інші – у паперових обкладинках.

Погляди на минуле Польщі Нємцевич виклав у збірці поезій «Śpiéwy historyczne» («Історичні співи», 1816), що витримала 20 перевидань протягом століття. В ній він оспівує славне минуле своєї батьківщини, воскрешає образи легендарного Пяста, Болеслава Хороброго, Казимежа Великого, Юзефа Понятовського та інших державних діячів. До пісень була написана музика, їх співали по всій країні. Вони стали своєрідним «букварем польського народу, збуджували явний патріотизм..., роздували рицарський дух і прагнення наслідувати відважним предкам». У фонді РіЦ зберігається знамените варшавське перевидання 1819 року. Книга має паперову палітурку із золотим тисненням на корінці, багато ілюстрована гравюрами та нотними матеріалами.

Відомий польський історик, бібліограф, філолог німецького походження Єжи Самуель Бандке (Jerzeg Samuel Bandtkie, 1768-1835) після отримання вищої освіти за кордоном, у 1798- 1810 роках працював у Вроцлаві, а з 1811 року був запрошений на посаду бібліотекаря до Ягеллонського університету (Краків). На цій посаді здійснив велику роботу з систематизації фондів бібліотеки і відкриття їх широкому загалу читачів. Після захисту докторської дисертації «De primis Cracoviae in arte typographica incunabulis» («Про перші Краківські типографські інкунабули») став деканом філологічного факультету. Краківський період діяльності Бандтке відзначений, насамперед, працями з історії Польщі. Одна з них – «Dzieje Królestwa Polskiegо» («Історія Королівства Польського », 2 т., Вроцлав, 1820) – зберігається у фонді бібліотеки. Книги мають комбіновану оправу (шкіра, папір), з тисненням назви на корінці. 1-й том надійшов з фундаментальної бібліотеки Немирівської гімназії («ФБНГ»). До речі, Т. Шевченко під час роботи над поемою «Гайдамаки» серед інших книжкових джерел згадував у примітках до поеми й «Dzieje Królestwa Polskiegо» Бандтке.

Перу польського історика Ігнація Онацевича (Ignacy Onacewicz, 1780-1845) належать не тільки оригінальні праці з минулого Польщі та Литви, але й видання рукописних творів його колеги – Яна Баптиста Альбертранді, великим шанувальником якого він був. У фонді відділу РіЦ знаходиться книга «Panowаnie Henryka Walezyusza i Stefana Batorego» («Панування Генріха Валуа і Стефана Баторія», Варшава, 1823), готуючи яку до друку Онацевич склав вступ з викладом короткої історії Литви та біографії Альбертранді, а також підготував примітки до тексту. Видання походить з книжкового зібрання відомого на Поділлі власника родової бібліотеки в Якушинцях А.Руссановського, про що свідчить його власницький підпис та сюжетний екслібрис на лівій стороні форзацу.

Саме за рекомендацією свого співвітчизника Є.Бандтке польський історик-аиатор, бібліограф, археолог і антиквар Амброзій Грабовський (Ambroży Grabowski, 1782-1868) почав вивчати історію Кракова та звичаї польського народу. Він видав велику кількість путівників по Кракову і цінних праць, присвячених польській історії. Одна з них «Starożytności historyczne polskie» («Польські історичні старожитності», 2 т., Краків, 1840) – єдине прижиттєве видання цього автора у відділі РіЦ. Обидва томи мають напівшкіряну оправу, гравійовані фронтисписи, титульні аркуші та тексти, прикрашені сюжетними заставками та кінцівками. Книги знаходилися в книжковому зібранні А. Руссановського.

Вченим давніх слов’янських традицій і звичаїв польського народу – так називали Луку Голембіовського (Łukasz Gołębiowski, 1773-1849) – знаного етнографа, історика, бібліотекаря, перекладача і мемуариста. У фонді бібліотеки знаходиться три відомі праці цього автора: «Lud Polski: jego zwyczaje, zabobony» («Народ польський: його звичаї, забобони», Варшава, 1830), «Panowanie Wladyslawa III» («Правління Владислава ІІІ», Варшава, 1846), «Dzieje Polski za panowania Kaźmirza, Jana Olbrachta i Alexandra» («Історія Польщі в період правління Казимира, Яна Ольбрахта та Олександра», Варшава, 1848). Власниками книги були Собанські, що підтверджує штамп «Wasylowiecka Biblioteka» і тиснення на корінці.

Трьома прижиттєвими виданнями у фонді бібліотеки представлена творчість Міхала Балінського (Michal Balinski, 1794-1864), польського історика і публіциста першої половини ХІХ ст. Це – «Opisanie statystyczne miasta Wilna» («Статистичний опис міста Вільна», Вільнюс, 1835), велика праця, написана у співавторстві з істориком і географом Тимотеушом Ліпінським – «Starożytna Polska pod względem historycznym, geograficznym i statystycznym opisana» («Стародавня історія Польщі з погляду історичного, географічного та статистичного», 3 т., Варшава, 1843-1846) та «Dawna Akademia Wilenska» («Давня Віленська академія», Санкт-Петербург, 1862). Книга «Opisanie statystyczne miasta Wilna» видана накладом віленської книгарні Юзефа Зава́дського, відомого типографа та книговидавця.

Фундаментальний твір М. Балінського «Starożytna Polska pod względem historycznym, geograficznym i statystycznym opisana» у відділі РіЦ представлений трьома примірниками. Видання проілюстроване гербовою символікою тих чи інших територій і міст. У другій частині 2-го тому описуються подільські землі та характеризуються їхні географічні особливості. Один з примірників знаходився раніше у книжковому зібранні родини Собанських, що підтверджує штамп «Wasylowiecka Biblioteka» на титульному аркуші. Всі книги даного видання побачили світ у Варшаві в типографії С. Оргельбранда.

Прикметною особливістю польськомовного видання з історії Віленського університету був додаток – російськомовний «Уставъ или общія постановленія Императорскаго Виленскаго Университета и Училищъ его округа» з 68 частин. Книга має збільшений формат, напівшкіряну коричневу оправу із золотим тисненням на корінці. До націоналізації бібліотек зберігалася у родовій книгозбірні відомої на Поділлі родини Якубовських з Люлинців (тепер Калинівського р-ну), про що свідчить екслібрис «Biblioteka Luliniecka».

Минуле Литви, її народу надихнули історика і публіциста Теодора Нарбута (Teodor Narbutt, 1784-1864) на створення великої класичної праці у 9 томах «Dzieje narodu litewskiego» («Історія литовського народу», Вільно, 1835-1841). Це найбільша за обсягом і перша, відокремлена від Польщі, історія Литви до 1572 року, яка сприяла популяризації та поширенню історичних знань та мала величезний успіх. За цей твір автор був нагороджений російським царем Миколою І перснем з діамантом. Це унікальне видання (за відсутністю 2-го і 4-го томів) знаходяться у складі фонду РіЦ. Книги мають напівшкіряну коричнево-зелену «мармурову» оправу з бинтами і золотим тисненням на корінці. У першому томі, який займає опис литовської міфології, вміщено 10 таблиць із графічними зображеннями персонажів слов’янської міфології та литовського фольклору. У центральній частині форзацу кожного тому розміщений геральдичний екслібрис «Изъ книгъ графа Григорья Сергеевича Строганова».

Почесне місце серед представників польської історіографії першої половини ХІХ ст. займає Йоахим Лелевель (Joachim Lelewel, 1786-1861) – історик, бібліограф, громадський і політичний діяч, професор Віленського університету. У центрі уваги Лелевеля як вченого була історія Польщі. Він першим у польській історіографії звернувся до висвітлення питань соціальної історії, з’ясування ролі народних мас. Значну увагу приділяв вузловим проблемам історії України часів Київської Русі, Галицько-Волинської держави й козацтва (повстанням кінця XVI – першої половини XVIІ ст., національно-визвольній війні під проводом Б. Хмельницького, Гадяцькій угоді 1658 року тощо). Його історичні праці були відомі й користувалися популярністю в Україні серед членів «Кирило-Мефодієвського товариства» (зокрема, М. Костомарова й Т. Шевченка) та «Руської трійці». Відділ РіЦ може похвалитися наявністю 3-х прижиттєвих видань відомого поляка. Перше з них – ілюстрована, доповнена таблицями праця «Bibliograficznych ksiag dwoje» («Дві бібліографічні книги», 2 т., Вільно, 1823, 1826). В ній описана історія найстарішої у Польщі бібліотеки Ягеллонського університету, її книжкові фонди, зокрема, колекції рукописів та інкунабул. Власником 1-го тому був М.Собанський. Книга має напівшкіряну коричнево-смарагдову «мармурову» обкладинку з золотим тисненням «Wasylowka» на корінці.

Друге видання – історична праця «Polska odradzająca się czyli Dzieje polskie od roku 1795» («Відродження Польщі, або Польська історія з 1795 року», Брюссель, 1843). Зменшеного формату книга має гравійований фронтиспис, додатки і карту руху військових сил у польському національному повстанні 1831 року. Екземпляр знаходився в бібліотеці музею Російського мистецтва м. Києва, до «Тімірязєвки» надійшов з Національної історичної бібліотеки України.

Дослідженню ранньої історії слов’янських народів присвячена монографія Лелевеля «Narody na ziemiach słowiańskich przed powstaniem Polski przed powstaniem Polski» («Народи на слов’янських землях перед заснуванням Польщі», Познань, 1853). Бездоганно оформлена книга – комбінована обкладинка з шкіряними кутиками, золотим тисненням на корінці і по краю форзаца – перебувала в приватній колекції, про що свідчить монограма невідомої особи «Z.C.».

До когорти знаменитих авторів належав і Мацейовський Вацлав-Олександр (Maciejowski Waclaw-Alexandr, 1792-1883) – польський історик культури, права і літератури ліберального напряму. Досліджуючи культуру давніх слов’ян на підставі пам’яток слов’янських народів та вивчаючи слов’янське право, написав «Historia prawodawstwa słowiańskiego» («Історія слов’янських законодавств», 1832-1835), яка була перекладена багатьма мовами і отримала широку популярність. У відділі РіЦ є п’ятий і шостий (з автографом автора) том 2-го переробленого видання (1858, 1865), яке друкувалося у Варшаві за рахунок самого автора. Книги у лідериновій оправі червоного кольору, на титульних аркушах стоїть автограф вінницького адвоката Л.Клінгера.

Помітне місце серед представників польської історичної науки належить Каролю Сенкевичу (Karol Sienkiewicz, 1793- 1860) – бібліографу, історику і перекладачу. Він народився в с.Калинівка (Таращанського повіту, Київської губернії), навчався в Кременецькому ліцеї, працював бібліотекарем А.Чарторийського в Пулавах, написав серію цінних історико-бібліографічних праць у Парижі. Одна з них – чотиритомне зібрання документів з передмовами і примітками «Skarbiec historii polskie» («Скарбниця польської історії», Париж, 1839-1842), перший том якої знаходиться у фонді бібліотеки. Видання оправлене в напівшкіряну палітурку розфарбовану під «мармур» із золотим орнаментальним тисненням на корінці. На титульній сторінці стоїть екслібрис, в основі якого герби відомих шляхетських родин Грохольських та Замойських.

Творчість польського історика Енджі Морачевського (Jędrzej Moraczewski, 1802-1855) представлена у фонді бібліотеки його єдиним прижиттєвим виданням – «Dzieje rzeczypospolitej Polskiej» («Історія Польської Речі Посполитої», тт. 3-4, Познань, 1846). Книга, яка має паперово-шкіряну оправу коричневого кольору і прикрашена золотим візерунковим тисненням на корінці, знаходилася в приватному зібранні Собанських.

Отже, у складі відділу РіЦ сьогодні виявлено 53 тома прижиттєвих видань польських вчених-істориків XVIII – першої половини XIX ст. Зростання популярності історичної літератури у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. зумовило значно більше представництво профільних видань у тогочасних книжкових зібраннях, що заслуговує на окреме дослідження.

Список прижиттєвих видань польських вчених-істориків

XVIII – першої половини ХІХ ст. у відділі рідкісних і цінних видань

1. Balinski, M. Opisanie statystyczne miasta Wilna / M.Balinski. – Wilno: Jozef Zawadzki wlasnym nakładem, 1835. – 205 s.

2. Balinski, M. Starożytna Polska pod względem historycznym, geograficznym i statystycznym opisana / M.Balinski, T.Lipinski. – Warszawa: Nakład i druk S. Orgelbranda Ksiegarza.

T. 1. – 1843. – 723, IV s.

T. 2. – 1844. – 1431, VIII s.

T. 3. – 1846. – 866, XXVIII s.

3. Balinski, М. Dawna Akademia Wilenska / M.Balinski. – Petersburg: Nakładem i drukiem Jozafata Ohryzki, 1862. – XI, 606 s.

4. Bandtkie, J.S. Dzieje Królestwa Polskiegо / J.S.Bandtkie. – Wyd. powt. i popr. – Wroclawiu: U Wilhelma Bogumila Korna, 1820.

T. 1. – X, 468 s.

T. 2. – VI, 558 s.

5. Gołębiowski, Ł. Lud Polski : jego zwyczaje, zabobony

/ Ł.Gołębiowski. – W Warszawie: W druk. A. Galezowskiego i Spolki, 1830. – 325, LXXII, [4] s.

6. Gołębiowski, Ł. Panowanie Wladyslawa III / Ł.Gołębiowski. – [S. l.]: W ksiegarni I. Klukowskiego, 1846. – 478 s. + 1 f.

7. Gołębiowski, Ł. Dzieje Polski za panowania Kaźmirza, Jana Olbrachta i Alexandra / Ł.Gołębiowski. – Warszawa: W ksiegarni I.Klukowskiego, 1848. – 544 s.

8. Grabowski, A. Starożytności historyczne polskie / A.Grabowski. – Kraków: Nakładem i drukiem Jozefa Czecha, 1840.

T. 1. – 496 s.

T. 2. – 536 s.

9. Lelewel, J. Bibliograficznych ksiag dwoje / J.Lewewel. – Wilno: Nakładem i drukiem Jozefa Zawadzkiegо.

T. 1. – 1823. – 280 s. + 5 f.

T. 2. – 1826. – 435 s.

10. Lelewel, J. Polska odradzająca się czyli Dzieje polskie od roku 1795 / J. Lelewel. – Bruxella: U Jana Nepomucena Mlodeckiego, 1843. – 216 s. : il., map.

11. Lelewel, J. Narody na ziemiach słowiańskich przed powstaniem Polski / J.Lelewel. – Poznan: Nakładem J. K. Zupanskiego, 1853. – LXXXII, 819, [8] s. + 8 f.

12. Maciejowski, W.-A. Historia prawodawstwa słowiańskiego / W.-A. Maciejowski.

T. 5. Obejmuje prawo cywilne i karne, tudziez praw obu postepowanie i organizacya sadowa, w przestworze XIV-XVIII wieku. – 2-e wyd. – W Warszawie: W Druk. Karola Kowalewskiego [Nakładem autora], 1865. – 804 s.

T. 6. Obejmuje dawne pomniki prawodawstwa. – 2-e wyd. – W Warszawie: W Druk. Rządowej przy Kommissyi Rządowej Sprawiedliwości [Nakładem autora], 1858. – VI, 428 s.

13. Moraczewski, J. Dzieje Rzeczypospolitéj Polskiéj

/ J.Moraczewski. – W Warszawie ; Poznan: Nakładem i drukiem N.Kamienskiego i Spolki, 1846. – 341 s.

14. Narbutt, T. Dzieje narodu Litewskiego / T.Narbutt. – Wilno: Nakładem i drukiem Antoniego Marcsnowskiego.

T. 1 : Mitologia Litewska. – 1835. – XV, 482 s. + 8 f. ryc.

T. 3 : Pamiatki i wypadki historyczne od wieku szostego po wiek trzynasty. – 1838. – VII, 608 s. + 2 f. tabl.

T. 5 : Od smierci Gedymina do bitwy nad Worskla. – 1839. – X, 624, 51 s. : ryc.

T. 6 : Panowanie Witolda w wieku pietnastym. – 1839. – XI, 566, 50 s.

T. 7 : Panowanie Šwidrygiełły i Zygmunta. – 1840. – VII, [3], 236, 169 s.

T. 8 : Panowania Kazimierza i Alexandra. – 1840. – VII, [5], 492, 48 s.

T. 9 : Panowania Zygmuntow. – 1841. – [2], 492, 30, [2] s.

15. Niesiecki, K. Korona polska. Т. 4 / K.Niesiecki. – Lwiw: W druk. collegium Lwowskiego societatis Jesu, 1743. – [2], 820 s. : il.

16. Niemcewicz, J.U. Dzieje panowania Zygmunta III

/ J.U.Niemcewicz. – W Warszawie: Drukiem Zawadzkiego i Weckiego Uprzywilejowanych Drukarzy i Ksiegarzy Dworu Krola JMci Polskiego, 1819.

T. 1. – XC, 539, [4] s.

T. 2. – 608, 11 s.

T. 3. – 657, [3] s.

17. Niemcewicz, J.U. Śpiéwy historyczne / J.U. Niemcewicz. – W Warszawie: W Druk. J. C. K. Mości Rzadowey, 1819. – 573 s. : il.

18. Niemcewicz, J.U. Zbior pamiętników historycznych o dawnej Polszcze / J.U.Niemcewicz.

T. 1. – W Warszawie: Drukiem N. Glucksberga, 1822. – [2], 487 s.

T. 2. – W Warszawie: Drukiem N. Glucksberga, 1822. – [1], 496 s.

T. 3. – W Warszawie: Drukiem N. Glucksberga, 1822. – 496 s. + 1 f. map.

T. 4. – W Warszawie: Drukiem N. Glucksberga, 1822. – 507 s.

T. 5. – W Pulawach: W Drukarni Bibliotecznej, 1830. – 464, [17] s.

T. 5 / Wyd. J.-N. Bobrowicza. – Wyd. nowe. – W Lipsku: Nakładem i drukiem Breitkopfa i Haertela, 1840. – 362 s.

19. Onacewicz, Z. Panowanie Henryka Walezyusza i Stefana Batorego / Z. Onacewicz ; z rękopismów Albertrandego biskupa zenopolitanskiego. – Warszawa: W Druk. Zawadzkiego i Weckiego, 1823.

T. 1. – [14], VII, 319 s.

T. 2. – 272, XLVII s.

20. Sienkiewicz, K. Skarbiec historii polskiej. T. 1

/ K.Sienkiewicz. – W Paryzu: W Druk. Maulde i Renou, 1839. – XVI, 515 s.

21. Tacyt, K. K. Dziela wszystkie / tlom. A. S. Naruszewicz. – W Warszawie: W Druk. J. K. M. i Rzeczypospolitey Collegii S. J.

Т. 2. – 1773. – [14], 482 s.

Т. 3. – 1776. – 528, 25 s.

Одвічними проблемами історичної науки є поширення джерельної бази, впровадження до наукового обігу досі невідомих фактів, виправлення існуючих помилок. Дослідження громадсько-політичного життя на Вінниччині у добу Української революції не виняток. Адже чимало преси того періоду залишилося в єдиному примірнику (та чи залишилось взагалі), а осмислення описаного в них може прояснити багато фактів з історії регіону. Однак не завжди цікава знахідка допомагає розв'язати історичну загадку.

У фондах ВОУНБ ім. К.А.Тімірязєва зберігається підшивка газети «Хвиля», органу Вінницької Української Ради. У доступних примірниках газети детально описані події на радянсько-польсько-українському фронті у середині травня 1920 року, інформується про перебування у Вінниці Головного Отамана Симона Петлюри, його зустрічі з вищим військовим командуванням та про прибуття до міста польського керманича Юзефа Пілсудського. Так склалося, що ця остання подія висвітлювалась пресою досить поверхово. Польські газети про візит маршала у Вінниці не згадують взагалі, а з українського боку – лише згадане видання. У цій статті я поставив собі за мету поділитися несподіваними знахідками, розкрити висвітлення цих подій у тодішній пресі, а також подати їх оцінку сучасниками. Мене цікавитимуть часові рамки перебування польської делегації у Вінниці, характер зустрічей та значущість прийнятих на них рішень.

Час і місце

У добу Української революції Вінниця на рівні з Києвом була визначним осередком польської культури в Україні. Ситуація у місті радикально змінилась у січні 1919 pоку, коли у нього увійшли більшовицькі війська, і розпочалися репресії проти місцевих польських громадсько-політичних діячів. Частими ставали й вироки смерті. Фотографії представників Польської Військової Організації – жертв терору 1919 року публікувала навіть польська преса [1]. Слід зазначити, що останню шану розстріляним можна було віддати лише після визволення Вінниці польсько-українськими військами. Відвоювати місто вдалося лише 28 квітня 1920 року під час київської кампанії. 3 травня 1920 року вулицями міста пройшов урочистий парад військ генерала Владислава Єнджеєвського, а через два тижні на залізничний вокзал Вінниці прибув потяг із Юзефом Пілсудським.

Власне тут відбулася перша після битви за Київ зустріч отамана Симона Петлюри із керманичем Польщі. На думку Влодзімєжа Сулєї, вона була кульмінаційним моментом польсько-українських братань і свідченням найбільшої гармонії поміж Маршалом та Отаманом [2]. Приїзд Начальника у Вінницю був визначною подією передусім тому, що дозволяв урегулювати конфлікт національних інтересів обох країн-союзниць. Історична наука наголошує на великому значенні союзу Пілсудський-Петлюра, описує переможні дії обох армій, як правило, оминаючи невирішені політичні питання, котрі, не дивлячись на підтримку польської армії, турбували правлячу українську еліту. Зустріч у Вінниці давала можливість продемонструвати польсько-український альянс, дозволяла обговорити спірні питання для усіх зацікавлених сторін.

Із кореспонденції Начальника виникає, що свій одноденний візит у Вінницю він запланував на 16 травня 1920 року [3]. Вінниця мала стати останнім пунктом на його зворотному шляху після вдалої офенсиви на Київ. 12 травня Пілсудський доповів генералу Соснковському: «16-го я буду у Вінниці, де бачитимусь із Петлюрою і перевірю у якому стані є український уряд: чи здатен працювати, чи ще ні. Звідти прямо їхатиму на Рівне, де пересів би на нормальний потяг (вузькоколійний – прим. авт.) аби встигнути на 18-е до Варшави» [4].

У цьому місці не зайве буде виправити помилку, що існує в історіографії щодо дати та тривалості візиту Пілсудського у Вінниці. Прийнято вважати, що маршал відвідав Вінницю 17 травня, однак це абсолютно не так. Помилка ця виникла ймовірно через те, що дослідники черпали інформацію про цю подію на підставі збірки особистих документів Пілсудського, опублікованих у 1937 році. Серед надрукованих матеріалів була також промова маршала проголошена у Вінниці. Упорядники передрукували її з номеру газети «Kurier Polski» за 26 травня із помилковою датою 17 травня [5]. Цю ж дату у своїх спогадах називає й Вацлав Гжибовський, цитуючи текст згадуваної промови. Скоріш за все він переписав його за згаданим виданням. Підтверджує цю ж тезу також і той факт, що обидві версії промови майже ідентичні. Автори біографічного календаря про Ю.Пілсудського проблеми встановлення точної дати приїзду маршала до Вінниці (за традицією – 16 травня, а на підставі особистих документів – 17 травня) не розглядали як такої, а прийняли, що він був у місті два дні [6]. Подібним чином повели себе автори монографії з історії Вінниці. На мій погляд, її автори помилково зрозуміли факт відвідин маршалом давнішнього знайомого доктора Новінського у його резиденції на Кумбарах як дводенне гостювання [7]. Один із ординарців Пілсудського Станіслав Ліс-Блонський у своїх спогадах написав, що маршал склав короткий візит докторові Новінському [8]. Більш того, справу заплутали й статті з газети «Хвиля», що висвітлювали приїзд Пілсудського до Вінниці. У недільному номері газети від 16 травня 1920 року автори надрукували на першій сторінці зображення Пілсудського із підписом: «Вітаємо на нашій великій землі приятеля України – захисника свободи народів, Юзефа Пілсудського» [9]. Надрукований у ній план приїзду польського керманича досить детально описував те, як гість прагне провести час у Вінниці. Однак у наступному номері від 18 травня було написано, що уряд УНР приймав гостя «вчора», проте розміщені у газеті матеріали ніяк не свідчать про те, що Начальник перебував у місті протягом двох днів. Скоріш за все газету підготували до друку ще у понеділок 17 травня, а опубліковано днем пізніше. Саме цим, на мій погляд, можна пояснити факт існування таких досить суттєвих розбіжностей.

З іншого боку, встановити історичну дійсність вкрай важко й через відсутність інших джерел. Адже приїзд Пілсудського залишився непоміченим у польській пресі. У жодному часописі, за винятком газети «Kurier Polski», не висвітлювались ці події. Саме тому дослідники українського епізоду у житті польського керманича не присвячували йому належної уваги.

Підводячи підсумок, слід зауважити, що на сьогодні існує три версії періоду відвідин маршалом Пілсудським Вінниці. А саме: 16, 17 та 16-17 травня 1920 року. Згідно з оповіддю Ліса-Блонського Пілсудський приїздив до Вінниці 16 і того ж дня залишив місто. Це ж, не дивлячись на плутанину, підтверджують матеріали, опубліковані у «Хвилі». Отже, високий гість перебував у місті протягом одного дня, 16 травня 1920.

Привітання та славнозвісна промова

Під час офіційного візиту Пілсудського у тимчасовій столиці УНР було заплановано чимало зустрічей. Начальник мав приїхати з Бердичева на залізничний вокзал о 10-й вранці, де на нього чекала офіційна урядова делегація з Петлюрою на чолі [10].

Знамениті світлини із зображенням обох політиків на залізничному вокзалі, віддаючи честь у вікні вагону, що стали символом події, було виконано саме під час зустрічі у Вінниці [11]. Окрім Петлюри та його штабу, голову Польщі вітали міський голова та місцеві представники українського, польського та єврейського народів. На вокзалі Пілсудський встиг дати коротке інтерв'ю британському кореспондентові з газети «Daily News» [12]. Після завершення офіційної частини на вокзалі Начальник вирушив машиною до центру.

Вулиці міста з нагоди приїзду голови польської держави прикрасили польськими та українськими прапорами, гірляндами з квітів. Серед мешканців міста панувала піднесена атмосфера, молодь з харцерства та ПВО гуртувалась у місцях, які мав відвідати Начальник [13]. За словами Ліса-Блонського Юзеф Пілсудський у першу чергу відвідав свого приятеля, доктора Новінського. У його резиденції, розташованій на березі Південного Бугу, знаходилась клініка. Сьогодні у його приміщенні знаходиться міська дитяча лікарня [14]. Ліс-Блонський згадував її так:

Палац був гарнюній. Він увесь потопав у зелені дерев та кущів. Сад був повен квітів. Тут маршал відпочивав. Нести варту у приміщені пощастило підхорунжому Кончинському. Мені доручено вартувати назовні. Довго це не тривало [15].

Наступним спірним питанням є перебіг мандрівки Пілсудського вулицями міста. З доступних джерел не відомо, коли Пілсудський проїхав головною вулицею (зараз вул. Соборна). До чи після зустрічі із Новінським? У будь-якому разі, минаючи центр міста, Начальник відвідав православне духовенство у Вознесінській Церкві (подомініканському костелі) та братів капуцинів у костелі Матері Божої Ангельської. В обох святинях Пілсудький затримався на коротку молитву. Окрім того, згідно плану, він мав зустрітись із представниками польської громади і лише потім на Миколаївському проспекті його офіційно привітали хлібом та сіллю [16]. Після чого маршал попрямував до Бальної зали у будинку Міської управи, де він мав зустрітись, як це виникає з «Хвилі», з представниками 31 національних організації, об'єднань та товариств. Першим виступив представник Української народної ради, пан Маслов. Згодом виступили землевласник Бориславський, ксьондз Яросєвіч від імені Польської шкільної матиці, Островський від Українського наукового товариства, Вацлав Гжибовський – представник польської громади, Похоженко від українських освітян а також польське селянство та робітники, українські працівники корпорації «Коваль», члени Читацької спілки, представники єврейської громади та дехто Скаржинський [17]. Частково ці промови було надруковано на шпальтах «Хвилі» [18]. Усі вони мали на меті виразити радість з приводу приїзду Пілсудського та укладеного польсько-українського союзу. Також підкреслювалось слушність боротьби за демократію, свободу та незалежність, що була головною метою політики маршала. Вацлав Гжибовський, будучи одним із промовців на зустрічі у Міській управі, згадував:

Із вінницькою «Білою залою», місцем засідань губернського самоврядування, до 17 [!] травня у мене було пов'язано чимало незначних спогадів. Ми почувалися, як у себе вдома, як співзасновники держави від імені якої я вшановував як Відновника Польщі та Опікуна України.

Пан Маршал увійшов у цю залу своєю повільною ходою. Здавалось, ніби він несе на собі увесь тягар історії. Він зайняв місце у президії поряд із отаманом Петлюрою, опершись долонями на шаблі. Я бачив його уперше і вперше відчув його погляд на собі [19].

Вислухавши усіх промовців, Пілсудський звернувся до зібраних та особисто до Петлюри словами:

Польща та Україна пережили тяжке поневолення. Обидві ці держави знаходились під постійним гнітом. Змалечку нас привчали тримати думки при собі. Терор та поневолення були постійною участю обох наших країн. Вільна Польща не може насолоджуватись повнотою свободи доти, доки навколо неї панує тероризування народів. Польща досягла найбільший скарб на землі, тобто свободу, її мета – це відкинути все, що свободі загрожує якнайдалі від її державних меж.

У блиску наших багнетів та наших шабель ви не повинні вбачати нового поневолення. Мені б хотілось, щоб ви побачили у ньому відбиток своєї свободи. Ваш отаман у своїй палкій промові пообіцяв найшвидше скликати вільний парламент у вільній Україні.

Я буду щасливий, коли не мною – нікчемним слугою свого народу – а представниками польського та українського сеймів буде створено спільну платформу порозуміння. Від імені Польщі скандую: Хай живе вільна Україна! [20]

Саме ці слова вчинили промову Пілсудського символом українсько-польських братань.

Зустрічі за зачиненими дверима

Кульмінацією візиту була післяобідня зустріч Пілсудського з Петлюрою та його урядом. На жаль, ми не знаємо детального її перебігу. Вінницькій дослідниці Вікторії Колесник вдалося встановити лише те, що Пілсудський спочатку прибув до помешкання Петлюри по вулиці Монастирській (тепер вул. Володарського), де він зустрівся із членами уряду. Від їх імені маршала офіційно привітав прем'єр-міністр УНР Ісаак Мазепа, а потім усі вони ввійшли у кабінет Петлюри. Там Пілсудський в першу чергу розмовляв із отаманом, а потім з прем'єр-міністром [21]. Головною метою зустрічі було обговорення спірних питань, поставлених передусім прем'єр-міністром Ісааком Мазепою. Він вважав, що представники українського уряду, ініціюючи союз поміж Пілсудським та Петлюрою, у Варшаві занадто поступилися інтересами України [22]. На його думку, той факт, що Польща отримала Східну Галичину, є одним із найбільш болючих питань у спільних відносинах обох країн. Однак у цьому питанні голова Ради Міністрів зберіг статус кво по відношенню до союзу.

Також під час розмов вирішувались спірні військові питання. Зокрема обговорено подальшу долю Української Галицької Армії, котру мали переформувати у, так звану, херсонську дивізію [23]. Більш того польська сторона погодилась на вербування українських рекрутів серед мешканців Східної Галичини [24].

Найбільш інтригуючим було вирішення подальшого членства польського міністра Станіслава Стемповського в українському уряді [25]. Важко оцінити роль, яку він та віце-міністр Генрик Юзефський відіграли в українській політиці, адже їх обмежували історичні обставини. Проте, навіть за короткі строки та в умовах триваючої війни, їм вдавалося підтримувати сприятливий клімат існування польсько-українського альянсу, їм було відведено роль, як писав сам Юзефський, «довірених осіб» [26]. Крім того, їх присутність в українському уряді, безсумнівно, запобігала конфліктів за національною ознакою в новій, багатонаціональній країні [27]. Неприязнь Мазепи до Стемповського виникала з кількох причин. По-перше, сам факт присутності людини з подвійною лояльністю в українському уряді був не потрібний, по-друге, йшлося про те, що польський поміщик є у новій Україні міністром з питань сільського господарства, і це виключало можливість впровадження глибоких соціальних змін. Зрештою, багато землевласників втратили свої маєтки, і час від часу урядовці були змушені обговорювати питання про повернення маєтків їх законним власникам. Треба теж враховувати, що небажання співпрацювати було взаємним. Польські міністри не припадали за своїм прем'єром. Юзефський досить чітко сформулював оцінку свого начальника:

На мене він справив не зовсім приємне враження. Це був похмурий персонаж, типовий соціал-демократ. А особливий менталітет соціал-демократів завжди навівав на мене нестримну нудьгу. Так власне було й з Мазепою [28].

Згідно «Хвилі», після обговорення всіх спірних питань, Пілсудський завітав до Польського дому у Вінниці та інших польських організацій, а потім планувалася ще одна приватна зустріч з Петлюрою [29]. На жаль, не відомо чи вона відбулася і які питання на ній могли обговорювати лідери обох країн [30].

Завершував візит Пілсудського урочистий бенкет на його честь у готелі «Савой» на центральній вулиці [31], на котрий було запрошено вельми вузьке коло посадовців та політиків. У своїх спогадах Генрик Юзефський залишив для нас чи не єдиний його опис:

Я запам'ятав всю урочистість. Уряд УНР прибув у повному складі. Високі воєначальники. Урочистий бенкет. Місця у центрі столу накритого у вигляді підкови зайняли Петлюра і Пілсудський. У якийсь момент Петлюра підвівся та виголосив довгу промову на честь Пілсудського. Петлюра – український лідер – говорив з незвичайним талантом, вмів зворушити притаманною українцям емоційністю виступів. Він говорив про польського керманича Пілсудського, українсько-польське братерство, про допомогу з боку Польщі в боротьбі за незалежність України. Слова Петлюри вражали щирістю. Це не було ані офіційне, ані формальне, ані стримане. Це було неначе подих істини.

Згодом промовив і Пілсудський. Його слухали в найбільшому напруженні – слухали як одкровення, як вирок. Пілсудський говорив про польсько-український союз, братерство зброї, про боротьбу за свободу України і польську підтримку цих змагань та, нарешті, про потрібні у майбутньому зусилля втримати здобуту незалежність і створення власного війська-захисника від зовнішнього ворога [32].

Увечері польський керманич покинув тимчасову столицю УHP. Сучасники залишили ряд цікавих оцінок того дня. Вацлав Гжибовський був переконаний, що геній польського лідера безсумнівно роз'яснив непрості польсько-українські стосунки [33]. Генрик Юзефський вважав події того знаменного дня ключовим моментом в історії польсько-українського союзу [34]. Україна отримала нагоду насолоджуватися здобутою незалежністю, вкладеними угодами, поверненням територій разом із Києвом, відтіснянням більшовиків у східному напрямку. Крім того, Польща могла почуватися у безпеці не тільки через відсутність загрози з боку більшовицької Росії, але через появу нового закордонного союзника. Усвідомлення важливості цих подій спонукали їх учасників вважати себе свідками неймовірних історичних подій. І хоча реальної користі для України приїзд Пілсудського не приніс, адже місто невдовзі зайняли більшовики, для вінничан він залишається пам'ятним.

На закінчення

Завершуючи свої висновки, мені хочеться поділитися кількома думками. Здавалося б, що праця сучасних дослідників минулого полягає у доповненні уже існуючих образів або ж у повній їх деконструкції. У даному випадку знайдена у фондах бібліотеки підшивка «Хвилі» здатна була перевернути з ніг на голову існуючі досі переконання про візит Начальника Пілсудського у Вінницю. Через відсутність у польській пресі джерел, що могли б прояснити чисельні питання, котрі задає собі дослідник спільної польсько-української історії доби Української революції, польські та еміграційні дослідники створили нереальний їх образ. Свої висновки вони могли конфронтувати лише із мемуарами безпосередніх учасників тих подій, що видавались польською, але вони, як відомо, по своїй природі не здатні розвіяти багатьох формальних питань про ці події. Українські ж колеги спирались лише на згадуване газетне джерело, проте наступили на ті самі граблі – не змогли відповісти на основне питання про час тривання візиту та реалізації плану надрукованого в «Хвилі» та ін. Лише аналіз допущених попередниками неточностей, відкриття нових джерел дозволили усвідомити обмеженість історика у дослідженні своєї теми та зміцнили переконання про необхідність не тільки міжкультурного, а й міжнародного діалогу у науковій сфері.

Примітки:

  1. Tygodnik Ilustrowany. – 1920. – № 23. – С. 443-444.
  2. Suleja, W. Piłsudski a Petlura / W. Suleja // Polska і Ukraina w walce о niepodległość 1918-1920 / red. T. Krząstek. – Warszawa, 2009. – S. 124.
  3. List J. Piłsudskiego do premiera L. Skulskiego, Żytomierz 6 V 1920 // Niepodległość. – Londyn, 1962. – T. 7. – S. 112.
  4. List J. Piłsudskiego gen. K. Sosnkowskiego, Żytomierz 12 V 1920 // Niepodległość. – Londyn, 1962. – T. 7. – S. 118.
  5. Piłsudski, J. Pisma zbiorowe: wydanie prac dotychczas drukiem ogłoszonych / J. Piłsudski ; red. і wstęp K. Świtalski. – Warszawa, 1937. – T. 5. – S. 158-159.
  6. Порів.: Jędrzejewicz W. Kalendarium życia Józefa Piłsudskiego 1867-1935 / W. Jędrzejewicz, J. Cisek. – Warszawa, 1998. – T. 2. – S. 201-202; Osica J. Bitwa warszawska 1920. Rok niezwykły, rok zwyczajny / J. Osica, A. Sowa. – Poznań, 2011. – S. 178-179.
  7. Вінниця : iст. нарис. – Вінниця, 2007. – С. 151.
  8. Lis-Błoński С. Pięćdziesiąt dni па Podolu w 1920 r. / С. Lis-Błoński // Niepodległość : czasopismo poświęcone najnowszym dziejom Polski. – Warszawa, 1939. – T. 20. – Z. 2 (55). – S. 318.
  9. Церемоніал зустрічі Начальника Річі Посполитої Польської пана Пілсудського // Хвиля. – 1920. – № 12. – 16 трав.
  10. Порів.: Suleja W. Trzy wyprawy. Wyprawy do Polski, wyprawa wileńska, wyprawa na Kijów / W. Suleja. – Wrocław ; Warszawa ; Kraków, 1991. – S. 100-104; W oswobodzonym Berdyczowie // Czas. – 1920. – № 116. – S. 2; Gazeta Lwowska. – 1920. – № 112. – S. 2-3.
  11. Garbacz Т.М. Trudne braterstwo polsko-ukraińskie 1918-1920 w polskiej filmotece dokumentalnej / Т.М. Garbacz // Polska і Ukraina w walce о niepodległość 1918-1920 / red. T. Krząstek. – Warszawa, 2009. – S. 98.
  12. Piłsudski J. Pisma zbiorowe... – S. 157-158.
  13. Lis-Błoński С. Pięćdziesiąt dni… – S. 317-318; Начальний вождь військ … // Хвиля. – 1920. – № 12. – 18 трав.
  14. Царенко С. Вінниця: погляд у минуле : фотоальбом / С.Царенко, В. Козюк. – К., 2008. – С. 208-211, 240-241.
  15. Lis-Błoński С. Pięćdziesiąt dni… – S. 318.
  16. Порів.: Церемоніал зустрічі Начальника… ; Начальний вождь військ Річі Посполитої Польської Ю. Пілсудський в Вінниці // Хвиля. – 1920. – № 12. – 18 трав.
  17. Церемоніал зустрічі Начальника… // Хвиля. – 1920. – № 12. – 16 трав.
  18. Начальний вождь військ … // Хвиля. – 1920. – № 12. – 18 трав.
  19. Grzybowski W. Spotkania і rozmowy z Józefem Piłsudskim / W.Grzybowski // Niepodległość. – Londyn, 1948. – T. 1. – S. 91.
  20. Piłsudski, J. Pisma zbiorowe … – S. 158-159.
  21. Колесник В. Відомі поляки в історії Вінниччини : біогр. слов. / В. Колесник. – Вінниця, 2007. – С. 482-483.
  22. Цит. за: Лисевич Й. Політичні аспекти українсько-польського союзу 1920 р. // Polska і Ukraina w walce… – C. 92.
  23. Weryha W. Wyzwolni zmahannia w Ukrajini 1914-1923 / W.Weryha. – Lwiw, 1998. – T. 2. – S. 206.
  24. Szajdak S. Polsko-ukraiński sojusz polityczno-wojskowy w 1920 roku / S. Szajdak. – Warszawa, 2005. – S. 169.
  25. Bruski J. Op. cit. – S. 171-173.
  26. Józewski H. Zamiast pamiętnika / H. Józewski // Zeszyty Historyczne. – Paryż 1982-1983. – Z. 59. – S. 116; For. też: Snyder Т. Tajna wojna. Henryk Józewski і polsko-sowiecka rozgrywka о Ukrainę / T. Snyder ; tłum. B. Pietrzyk. – Kraków, 2008. – C. 33.
  27. Klimecki M. Sojusz polsko-ukraiński 1920 roku / M. Klimecki // Polacy і Ukraińcy dawniej і dziś / red. B. Grott. – Kraków, 2002. – S. 31.
  28. Józewski H. Zamiast pamiętnika... – S. 119.
  29. Начальний вождь військ … // Хвиля. – 1920. – № 12. – 18 трав.
  30. Колесник В. Відомі поляки в історії Вінниччини … – C. 483.
  31. Palij M. The Ukrainian-Polish Defensive Alliance 1919-1921. An Aspect of the Ukrainian Revolution / M. Palij. – Edmonton ; Toronto, 1995. – S. 104.
  32. Józewski H. Zamiast pamiętnika... – S. 120.
  33. Grzybowski W. Spotkania і rozmowy... – S. 91
  34. Józewski H. Zamiast pamiętnika... – S. 120.

Все у цьому світі має свою історію: коротку чи довгу, яскраву або невиразну, ту, що залишає слід і ту, що згодом зникає безслідно. До якої ж з них можна віднести 80-літню історію бібліотеки?

Її початок пов’язаний з потребами молодого соціалістич-ного суспільства, що активно розвивалось і потребувало знань. На виконання Постанови ВКП(б) «Про покращання бібліотечної роботи» від 30 жовтня 1929 року були відкриті медичні бібліотеки в Києві та обласних центрах України, в тому числі і у Вінниці. За браком архівної інформації час заснування бібліотеки датується за допомогою замітки у журналі «Профілактична медицина» за 1934 рік № 1 про те, що у Вінниці почала діяти обласна медична бібліотека, її звіту за 1936 рік, і спогадами лікаря В.Я.Кеніса, який працював у бібліотеці бібліографом за сумісництвом кілька років до Великої Вітчизняної війни. Ці документи вказують на 1933 рік як початок діяльності бібліотеки. Спочатку вона функціонувала як філія республіканської медичної бібліотеки, 1935 року була реорганізована в обласну, а 1940 року отримала статус наукової. Містилася бібліотека в невеликій, напівтемній кімнаті в приміщенні центральної поліклініки, не мала окремого входу, що ускладнювало організацію фонду та обслуговування читачів.

Першим керівником бібліотеки вважається Мойсей Ісако-вич Зецкер, фармацевт за фахом, який, невдовзі після відкриття, очолив бібліотеку і був, як тепло згадував В.Я.Кеніс, «агресором» у кращому розумінні цього слова, відстоюючи інтереси бібліотеки, відвойовуючи для неї територію метр за метром. У результаті його «агресії», напередодні війни у володінні бібліотеки було чотири кімнати, бібліотечні меблі, м’який інвентар, облаштований читальний зал. Бібліотечний фонд зріс з майже 3 000 прим. (1934) до 19 581 прим. (1941), систематично зростала книговидача та кількість читачів.

Штат бібліотеки в 1934 році складав 0,5 ставки зав. бібліотекою та 1 ставка бібліотекаря, в 1936 році розширився до 3,5 ставок. З часом було введено 0,5 ставки бібліографа. Ця зміна була виправдана тим, що послугами бібліотеки користувалося багато наукових працівників. Статистичних даних про кількість читачів та книговидачу з 1936 до 1944 рік немає, але в спогадах Кеніса вказується, що авторитет бібліотеки серед медичних працівників із року в рік зростав. Інтенсивно збільшувався бібліотечний фонд. Лише за 1936 рік було придбано 1 982 примірники книг, передплачувалося 57 назв радянських та 12 назв іноземних періодичних видань. Формувався алфавітний та систематичний каталоги, документи індексувалися за допомогою таблиць класифікації Добржинського, власного примірника яких не було, тому доводилося весь час його позичати.

М.І.Зецкеру було 70 років, коли він очолив бібліотеку. З початком війни Мойсей Ісакович не зміг залишити місто, маючи досить похилий вік і уже слабке здоров’я, а, залишившись, загинув в перший же її рік.

Бібліотечний фонд під час німецько-фашистської окупації міста був врятований завдяки бібліотекарю Валентині Любимовій, акторці за професією, яка працювала бібліотекарем. Але 1943 року її було розстріляно через підпільну діяльність.

У 1944 році з жовтня місяця бібліотека відновила свою роботу. Очолила її Анна Аронівна Премислер. Фонд бібліотеки на той час нараховував 15 528 прим., адже 5 100 прим. книг і журналів було втрачено. Видання та каталоги були в хаотичному стані, тому перші заходи були спрямовані на їхнє упорядкування. З нуля довелося створювати предметний каталог журнальних статей.

Після війни бібліотека містилась там, де була і на початку свого існування – в будівлі поліклініки по вулиці Першотравневій, в чотирьох невеличких кімнатах, не маючи читальної зали. Але працювала для читачів з 9 години ранку до 20 години вечора без вихідних днів. У 1946 році А.А.Премислер домоглася виділення ще двох додаткових кімнат в обласному Будинку Санпросвіти по вул. Поліни Осипенко, 8. Там відкрили філію, влаштувавши в невеликій кімнаті книгосховище, а у великій – читальну залу. Але під кінець наступного року філію довелося ліквідувати у зв’язку із скороченням штату. Залишився директор, завідувач книгосховищем, бібліотекар, бухгалтер-завгосп та прибиральниця (на 0,5 ставки). Змінили час роботи абонемента – з 15 до 20 години.

Незважаючи на ускладнення в організації обслуговування, потреба в бібліотеці та її авторитет зростали. До 1948 року фонд збільшився майже удвічі і досяг 29 347 прим., а кількість читачів зросла з 110 (1944 р.) до 1165 (1948 р.).

Великої шкоди поступу бібліотеки було завдано у 1950 році, коли під час реорганізації міської мережі лікарень, їй довелося звільнити приміщення поліклініки і переїхати на територію обласної психіатричної лікарні ім. О.Ющенка. Непристосоване підвальне приміщення та ще чотирьохкілометрова відстань від центру міста були не на користь ні читачам, ні бібліотеці. Більш ніж 6-місячні зусилля директора, колективу, підтримка медичної спільноти міста, публікації в республіканській та місцевій пресі, позиція Республіканської медичної наукової бібліотеки (далі – РМНБ) та Міністерства охорони здоров’я УРСР допомогли отримати приміщення в центрі міста, в Будинку Санпросвіти. Воно було замале для фонду і непристосоване. Довелося прилаштовувати антресолі, обладнувати, проводити воду, каналізацію, теплопостачання, а пізніше було відремонтоване й пристосоване під книгосховище ще і підвальне приміщення. Тільки у 1952 році бібліотека поновила роботу. На жаль і це приміщення довелося залишити у 1960 році через його аварійність. Бібліотеці відвели приміщення по вул. Л.Толстого, 16, загальною площею 170 м2. Звичайно, на такій маленькій території дуже важко було розмістити фонд у 103 159 прим., облаштувати абонемент та читальний зал. Було дуже тісно. Читачів обслуговували майже біля порога. Тіснота не дозволяла реалізувати усі наміри бібліотеки, ніде було проводити інформаційні заходи, але необхідність в її існуванні уже була незаперечна.

Епопея з переїздами для обласної медичної бібліотеки ще не закінчилась. Директор П.М. Степанова та працівники всіляко намагалися покращити умови зберігання літератури та обслуговування читачів, кількість яких з кожним роком зростала. Майже 9 років листувань та звернень до різних компетентних інстанцій не давали ніякого результату. Допоміг лист, надісланий працівниками бібліотеки на пленум ЦК КП України. Розпорядженням Вінницького облвиконкому №34-Р від 28.01.1980 року медичній бібліотеці було передане приміщення колишнього будинку дитини по вул. Л.Толстого, 11. Зробили капітальний ремонт, виокремили кімнату абонементу, де знаходилися каталоги, кабінети для інших структурних підрозділів, але читальний зал вийшов малим, всього на 12 місць. Частина фонду все-таки залишилася на літній дерев'яній веранді в умовах, невідповідних санітарним нормам. Виправити ситуацію зуміли тільки через 20 років. У 1999 році була виготовлена проектна документація на добудову приміщення бібліотеки, а в жовтні 2000 року було розпочате і саме будівництво, проектна вартість якого складала 325 тис. грн. У тій непростій економічній ситуації в Україні, що утворилася після здобуття незалежності, уже сам факт будівництва приміщення бібліотеки став надзвичайною подією, адже навіть для поточного ремонту закладів культури гроші не виділялися. У 2005 році до діючих 400 м2 добавилось ще 200.

Паралельно з боротьбою за розширення приміщення бібліотека намагалася формувати актуальний, затребуваний фонд. Ще у воєнні роки найпершими заходами директора бібліотеки були дії по відновленню фонду та його доукомплектуванню медичною літературою, виданою у роки війни. Частково у вирішенні цього питання допомогли Київська та Харківська РМНБ, багато книг було подаровано читачами. Бібліотекарі виступали на всіх обласних нарадах медичних працівників, по радіо та в пресі, розсилали в усі медичні заклади інформацію про бібліотеку та правила користування нею. Для кращого задоволення потреб читачів почав працювати МБА. Бібліотека стала абонентом Київської та Харківської РМНБ, Державної центральної медичної бібліотеки (Москва), Державної бібліотеки СРСР ім. В.І.Леніна (Москва) та Публічної бібліотеки ім. М.Є.Салтикова-Щедріна (Ленінград). І уже в 1948 році по МБА для читачів було отримано 417 книг та журналів із цих бібліотек. Проводилася бібліографічна робота з підготовки коротких бібліографічних довідок для читачів, створення краєзнавчого каталогу, але через відсутність бібліографа повні бібліографічні довідки замовлялися в провідних бібліотеках Радянського Союзу.

Наприкінці 1945 року для обслуговування лікарів та середніх медичних працівників області був організований поштовий абонемент. Для цього довелося збільшити ліміти на фінансування, розробити спеціальні облікові форми. В результаті проведеної роботи 140 лікарів периферії систематично, номер за номером отримували через пошто-абонемент 180 назв журналів для ознайомлення. З 1948 року така форма обслуговування стала називатися «заочним абонементом» і базувалася на виконанні надісланих з периферії замовлень. За допомогою заочного абонемента на 1 липня 1948 року, бібліотека обслуговувала 321 медпрацівника області. Лише за перше півріччя їм надіслали 694 прим. книг та журналів. Бібліотекою користувалися не лише лікарі, а й науковці та студенти, незважаючи на те, що в медичному інституті була своя досить потужна бібліотека. Добре укомплектований фонд, затишок та привітність працівників завжди були гарантовані для кожного, хто переступив поріг обласної медичної бібліотеки, незалежно від того, де і в якому приміщенні вона знаходилася.

Лише у 1955 році формується чітка структура бібліотеки з окремими відділами обслуговування і комплектування, обробки та зберігання фонду. В штаті відділу обслуговування працювали 3 бібліотекарі, комплектування – 2.

У 1960-х роках бібліотека продовжувала розвиватися. Щорічно вона обслуговувала понад 5 тисяч читачів, вела широку пропаганду фахової літератури, оформляла понад 70 книжкових виставок, проводила регулярні перегляди літератури в медичних закладах. На 1 січня 1967 року бібліотека передплачувала 162 назви періодичних суспільно-політичних, медичних та інших видань, в тому числі 29 назв іноземних видань.

У цей період сформувалася система чіткої взаємодії двох відділів, причетних до обслуговування читачів: відділу обслуговування та книгозберігання і відділу науково-медичної інформації та бібліографії. Їхня спільна діяльність давала добрі результати, адже читач не втрачав жодної зайвої хвилини на пошук необхідної інформації. Компетентність і уважне ставлення до читачів знаходило у відповідь їх вдячність і відданість бібліотеці.

Відділ обслуговування та зберігання був справжньою школою кадрів, тому що практика його роботи з літературою давала знання і гарний досвід для подальшої роботи у відділі науково-медичної інформації і бібліографії, а бібліографічна допомога читачам та інформаційне забезпечення спеціалістів були одним з найважливіших векторів розвитку наукової галузевої бібліотеки.

Удосконаленню довідково-бібліографічного апарату бібліотеки приділялася постійна увага. Він систематично поповнювався, йшло планомірне комплектування довідковою та бібліографічною (літописами, 13 серіями медичного реферативного журналу, журналом «Советская библиография» та ін.) літературою. Допомогу надавали не лише лікарям, а й науковим працівникам, систематично інформуючи їх за картотекою запитів. Бібліотека вела планову бібліографію, щоквартально видавала та розсилала в медичні заклади області бюлетень нових надходжень, видавала інформаційні покажчики. Покажчик «Данило Кирилович Заболотний», присвячений 100-річчю з дня його народження, отримав позитивні відгуки видних вітчизняних учених. На покажчик «Профессор Б.Д.Петров» «Журнал микробиологии, эпидемиологии и иммунологии» надрукував рецензію. До 50-річчя обласної лікарні ім. М.І.Пирогова опублікували покажчики «Библиографический указатель работ, выполненных на базе областной клинической больницы за 50 лет (1917-1967)», «Здравохранение Винницкой области за 50 лет», «Курорт Хмельник».

1972 року наказом Міністерства охорони здоров’я УРСР в бібліотеці було організовано відділ науково-медичної інформації із сектором наукової бібліографії, всього 3 працівники, а на базі лікувально-профілактичних закладів були створені 123 групи науково-медичної інформації. Часто практикувалися виїзди в медичні заклади області з переглядами та бібліографічними оглядами для участі в медичних конференціях. Єдиною слабкою ланкою в цій системі була відсутність власного транспорту, але, допомагали обласний онкологічний диспансер та обласна санітарно-епідеміологічна станція, які включали працівників бібліотеки до бригад обласних спеціалістів, що їхали в райони.

Маючи спеціальну структуру, було вдосконалено такі комплексні форми колективного інформування як Дні інформації та Дні спеціаліста, запроваджені в практику нові форми інформаційного забезпечення: ДЗК (довідкове забезпечення керівництва) та ВРІ (вибіркове розповсюдження інформації). Працівники відділу вели тематичні картотеки, які допомагали розширити можливості довідково-бібліографічного апарату бібліотеки, виконували бібліографічні довідки.

У 1979 році у відділі науково-медичної інформації була введена посада головного бібліографа. Бібліотекою ставився акцент на оперативність інформаційного забезпечення. Паралельно з використанням видань РНМБ працівники бібліотеки почали самостійно складати та надсилати в медичні заклади інформаційні списки нових надходжень по 23-х медичних спеціальностях. На високому рівні забезпечувалося оперативне інформування керівників охорони здоров’я, провідних обласних і міських спеціалістів галузі та більше 70 абонентів ВРІ, яких інформували по 130 темах. Налагоджена тісна співпраця з курсами підвищення кваліфікації організаторів охорони здоров’я при медичному інституті дозволила систематично проводити бібліографічні огляди літератури з організації охорони здоров’я.

Комплектування бібліотечного фонду основа основ її діяльності та й бібліотека, власне кажучи, починається з першої книги. З дня заснування бібліотеки питаннями комплектування займалися її директори. Окремий відділ організовано лише у 1955 році. Для забезпечення комплектування бібліотечного фонду домоглися включення бібліотеки на комплектування в центральному московському колекторі наукових бібліотек, був укладений договір з Вінницьким бібліотечним колектором та Київською РНМБ, використовувалися книжкові магазини, замовлення книга-поштою, тематичні плани видавництв, інформація профільних інститутів. Якщо в 1948 році фонд нараховував 28 347 прим. книг, то в 1977 році – 188 193 прим.

Обласна наукова медична бібліотека проводила централізоване комплектування бібліотечного фонду для 33 медичних бібліотек області. Щороку на придбання книг витрачалося близько 3 300 крб. Так, у 1970 році для кожної бібліотеки було придбано 126 прим. книг. Фонди бібліотек-філій ЦБС знаходилися на балансі ОНМБ. Тут здійснювалась їх наукова і технічна обробка, інвентарний і сумарний облік. Медичні бібліотеки поза ЦБС (всього 7) комплектувалися ОНМБ централізовано з частковою обробкою. Облік в цих бібліотеках вівся самостійно.

З 1985 року був вдосконалений технологічний процес обліку та обробки літератури, який допоміг скоротити шлях книги до філії. Кожна нова партія книг потрапляла в ОНМБ, оброблялася і відправлялася у філії протягом одного місяця. Була розроблена регламентуюча документація з обліку і зберігання бібліотечних фондів бібліотек-філій, видані методичні рекомендації. Досвід роботи бібліотеки був узагальнений методичним відділом та відділом комплектування РНМБ, і бібліотека стала всеукраїнською школою передового досвіду з питань комплектування та наукової обробки документів для обласних медичних бібліотек. Централізована обробка літератури дозволила забезпечити надійний облік і контроль фондів, створити в кожній бібліотеці довідковий апарат.

У 1989 році була затверджена нова структура бібліотеки, за якою створювалися відділ комплектування літератури та відділ бібліотечної обробки літератури і каталогізації. Останній в 1996 році був реорганізований в сектор каталогізації, у зв’язку зі скороченням кадрів, зменшенням обсягу комплектування.

1990-ті роки принесли чимало проблем, які вирішити було складно навіть і з попереднім, нескороченим штатом працівників. Спорадичне мінімальне фінансування, втрата інформаційних контактів. Припинила свою діяльність Всесоюзна книжкова палата, і бібліотека перестала отримувати друковані картки для предметного каталогу, в якому з 1991 року було ще відкрито новий ряд по алфавіту рубрик відповідно до міжнародного рубрикатора MeSH. Друковані картки Харківської ДНМБ відставали і не повністю відображали усі наявні публікації. Це не влаштовувало колектив. Працівники відділу освоїли предметизацію статей. Через фінансові негаразди бракувало джерел інформації, припинили своє існування видання поточної бібліографії. Бібліотека знайшла можливість отримувати нові інформаційні листи про запровадження передового досвіду з усього колишнього Союзу через обласний ЦНТІ. Почала налагоджувати контакти з книготоргуючими організаціями. Організувала постійно діючу виставку нових видань, яка щотижня поповнювалася новинками, люб’язно наданими київською фірмою «Книга плюс». Бібліотекарі влаштовували виставки-продажі і навіть продавали нові книги. Ці заходи дали можливість не втратити читачів, бути для них корисними, дозволили залучити додаткові кошти на комплектування і проводити комплектування найбільш актуальною і цінною літературою. Це була абсолютно нетрадиційна для бібліотеки робота, але вона принесла користь її іміджу та підняла авторитет, додала популярності відділу науково-медичної інформації і бібліографії. Завдяки такому підходу було забезпечено виконання інформаційної функції бібліотеки. Вдалося збільшити кількість переглядів, які організовувалися в районних лікувально-профілактичних установах (ЛПУ) та була започаткована нова форма роботи «Виїзний читальний зал». Ці заходи забезпечували практичного лікаря периферії недоступними джерелами інформації. Проводилися перегляди літератури на обласних заходах по підвищенню кваліфікації лікарів.

Специфіка ж обслуговування книгою змінювалася відповідно до вимог часу. Обмежена кількість примірників викликала потребу жорсткіше регулювати термін користування книгою, журнали взагалі перестали видавати за межі читального залу. Дефіцит літератури та її висока вартість викликали потребу збільшення гарантій її повернення в бібліотеку. З 2000 року були запроваджені додаткові платні послуги, коли за можливість домашнього опрацювання книги з фонду читального залу необхідно внести плату, за плату можна замовити попередній пошук і підбір книг за темою, зробити ксерокопії та ін. Було введено платну послугу «Нічний абонемент», заставу за цінні книги, та штраф за їх затримку. Платні послуги добавили клопоту працівникам відділу обслуговування, але дали можливість бібліотеці збільшити суму коштів, що виділялася державою на придбання літератури.

У 1999 році були придбані перші комп'ютери та спеціалізована бібліотечна комп'ютерна програма ІРБІС. Бібліотекарі освоїли роботу з ПК, роботу в програмі ІРБІС і розпочали створення електронного каталогу. 2004 року бібліотека ініціювала утворення міжобласної корпорації по створенню Електронного каталогу статей. У корпоративному обміні приймають участь обласні медичні бібліотеки Чернігова, Житомира, Рівно, Вінниці та Одеського і Вінницького медичних університетів. Співпраця випробувана 8-річним досвідом. У 2012 році, для прикладу, Вінницькою ОНМБ всього запредметизовано 15803 статті та протягом року в бібліотеки корпорації було відправлено 5200 бібліографічних записів. База даних електронного каталогу статей нараховує сьогодні 180128 записів.

До 2010 року автоматизовані майже усі бібліотечні процеси, починаючи від комплектування і закінчуючи обслуговуванням читача. Всі читачі мають електронний читацький квиток, книговидача в читальному залі ведеться в електронному режимі. Обладнані чотири автоматизованих робочих місця з безкоштовним безлімітним доступом до Інтернету. Комп’ютерний парк бібліотеки нараховує 2 сервери, 15 персональних комп’ютерів та 6 робочих станцій. Тепер основними завданнями працівників бібліотеки є навчання користувача роботі з базою даних, допомога в здійсненні пошуку інформації в електронному каталозі та створення власного інформаційного продукту. Усі працівники бібліотеки володіють новітніми технологіями.

У 2003-2005 роках була проведена повна реорганізація фонду. Він лише тепер був розділений на фонд читального залу та абонемента. Виділено основне ядро фонду бібліотеки, всі дублети залишилися в фонді абонемента, який до того ж був ретельно очищений від зайвих примірників.

Важливою складовою роботи бібліотеки залишається обслуговування обласної медичної мережі. Її створення розпочалося ще з 1948 року з бібліотечних пунктів при районних та міських лікарнях. Наказом по Міністерству охорони здоров’я УРСР від 24 квітня 1951 року за № 258 «Про створення медичної бібліотеки при районних лікарнях Української республіки» була закладена законодавча база реорганізації бібліотечних пунктів у медичні бібліотеки. На 1 січня 1954 року в області таких бібліотек уже нараховувалося 57, що охоплювали понад 250- тисячний фонд книг і журналів та обслуговували біля 9 тис. читачів. У 1979 році обласна мережа медичних бібліотек складалася з: ОНМБ, бібліотек 5-ти медичних училищ, 4-х обласних ЛПУ, 5-ти – міських, 25-ти бібліотек центральних районних лікарень, 8-ми номерних та 9-ти дільничних лікарень. Комплектування, обробка літератури, її облік проводилися централізовано. Були створені каталоги в кожній бібліотеці. Бібліотекарі на місцях отримали можливість більше приділити уваги інформаційному забезпеченню медичних працівників. У 1984 році бібліотеки номерних лікарень були реорганізовані в бібліотечні пункти. Зі зміною економічної ситуації у країні в 1991 році була проведена децентралізація бібліотек. Бібліотечні фонди було передано на баланс медичних закладів.

Фінансовим зубожінням галузі та дуже високою вартістю друкованої продукції була спричинена тривала пауза в активній діяльності бібліотек медичних закладів області. Але з 1998 року, за підтримкою обласного управління охорони здоров’я, з великими труднощами ситуацію почали виправляти. Усі бібліотеки отримали передплату на періодичні видання. Ще не всі бібліотеки комплектуються літературою, але таких залишилось небагато. У 2003 році 12 бібліотек області мали змогу придбати нову медичну літературу вартістю 4 409 грн. Наступного року нові книги придбали бібліотеки 13-ти медичних закладів області на суму 7 587 грн.

Зрозуміло, що це не та кількість літератури, яка може задовольнити потреби спеціалістів, але це перші реальні кроки, які відновлюють основну функцію бібліотеки. Значне недофінансування галузі тягне за собою пошук резервів економії. Вибір між ліками і книгами звичайно випадає на користь ліків. Щоб хоч якось змінити ситуацію на периферії обласна медична бібліотека з 2009 року до «Виїзного читального залу» запровадила ще одну нову форму роботи – «Пересувний абонемент». Сформовані дві збірки нової медичної літератури по 60-80 книг, з інформаційними листами та власними виданнями бібліотеки, які на 3-4 тижні залишаються для користування в бібліотеці центральної районної лікарні. У такий спосіб посібники, які сьогодні коштують понад 500-600 грн., стали доступні лікареві. Поряд з цими формами бібліотека інтенсивно працює над можливістю використання сучасних технологій дистанційного доступу спеціалістів до бібліотечного фонду. Використовується веб-сайт бібліотеки, запроваджено електронну доставку документів замовнику, комплектується фонд документів на електронних носіях та забезпечується віддалений до них доступ.

У словнику бібліотечної термінології появилися такі слова, як імідж, маркетинг, менеджмент. Розвиток читацької зацікавленості бібліотекою, хоч і опосередковано, але все-таки залежить від ступеня комфортності бібліотечного простору. Поруч із сучасними будівлями офісів, магазинів, переступивши поріг похмурого, не ремонтованого роками приміщення бібліотеки з вицвілими саморобними плакатами, користувач моментально опиняється біля прірви соціуму. І ніяка реклама, пропаганда доступу до інформації не буде дієвою. З 2005 року колективом було освоєне нове добудоване приміщення основного книгосховища, книгосховища активного фонду читального залу та новий читальний зал на 24 читацьких місця. Основне книгосховище оснащене в 2010 році мобільними стелажами, через два роки були замінені на нові стелажі в підсобних фондах читального залу та абонемента. До фонду абонементу організований відкритий доступ. В окремому приміщенні був влаштований невеликий зимовий сад, який став улюбленим місцем читачів. Тут можна зручно попрацювати наодинці, провести ділову зустріч, відповісти на телефонний дзвінок, випити кави, чи просто зробити паузу і відпочити, споглядаючи сад бібліотеки. Нові меблі, гарний інтер’єр порадували і читачів, і співробітників бібліотеки.

У бібліотеці зручно і комфортно працювати, в ній привітно і кваліфіковано допомагають, створено всі умови, щоб не втрачаючи дорогоцінного часу, швидко знайти потрібну інформацію. За 2012 рік до неї звернулось 8212 користувачів. Зібрання документів Вінницької обласної наукової медичної бібліотеки на 1 січня 2013 року складає 133,9 тис. примірників. У 2012 році витрачено 99 тис. грн. на придбання періодичних видань, а на придбання 1303 прим. книг – 177,2 тис. грн.

І все це було вчора, все це стало 80-літньою історією обласної наукової медичної бібліотеки. То яка ж вона ця Історія ? Мабуть все-таки еволюційна. За цим невеликим літописом подій стоять люди. Люди, які творили цю історію, – це і працівники бібліотеки, і користувачі її послуг. Вони жили, змінювались в цьому мінливому світі і, впливаючи на оточуюче середовище, творили його. Бібліотека змінюється, але незмінним залишається її дух. Недаремно кажуть, що бібліотека – скарбниця мудрості поколінь і це не просто фраза. Ця мудрість, закарбована на сторінках книг, змінює і людей, які до них доторкаються. Атмосфера книгосховища, де хочеться побути наодинці, вдихнути запах таємничості, заворожує. Читальна зала, хоч і сучасна з комп’ютерами, все ж змушує понизити голос навіть, якщо там ніхто й не працює. Тому і бібліотекарями стають люди, для яких прислужитися ближньому не обов’язок, а потреба. Вони розумні, але негонорові, тактовність і сердечність – основні професійні риси, а ще кропітка вдача. Адже в бібліотеці має велике значення, щоб кожна книжка на полиці, кожна карточка в каталозі були на своїх місцях. І якщо в комплексі все це в ній присутнє, то вона живе. Історія її продовжується.

Джерела:

1. Архів Вінницької обласної наукової медичної бібліоте-ки. – Звіт про діяльність обласної медичної бібліотеки 1936 року. – 6 арк.

2. Там само. – Спогади В.Я.Кеніса. – 8 арк.

3. Там само. – Історична довідка А.А.Премислер 1954 року.

4. Поточний архів Вінницької обласної наукової медичної бібліотеки. – Щорічні звіти бібліотеки за 1974-2012 роки.

Рід Грушів, пізніше Грушевських, відомий з XVII ст. Хутір Грушка, згодом Грушевський, на Чигиринщині був їх родовим гніздом. Кревне споріднення з генеральним писарем і дипломатом часів Б. Хмельницького й І. Виговського Іваном Грушею не доведено, та вірогідність цього існує й донині. У ХІХ ст. ця родина дала низку видатних особистостей, серед яких найвідомішою без сумніву є Михайло Сергійович Грушевський (1866-1934), видатний історик, державний і громадський діяч, автор тисяч статей, промов, белетристичних творів і капітальних історичних праць. Неможливо залишити поза увагою інших представників цієї родини,його рідного брата відомого історика Олександра Грушевського (1877-1942), доньку Михайла Сергійовича Катерину Грушевську (1900-1943), видатну вчену в царині етнографії і фольклору, засновника квартального журналу «Первісне громадянство і його пережитки на Україні», організатора створення 6-томного корпусу «Народних дум», з яких надруковано лише перших два томи, відповідно у 1927 та 1931 роках.

Мати Михайла Сергійовича Глафіра Захарівна Оппокова (Опок-Опоцкевич) (1847-1918) була донькою протоієрея с.Сестринівки (нині Козятинського р-ну Вінницької області). Батько Сергій Федорович (1834-1901) був видатною особистістю свого середовища. Закінчивши у 1859 році Київську духовну академію магістром богослов’я, він відмовився від традиційної в родині духовної кар’єри та обрав педагогічну діяльність. Був професором духовної семінарії в Києві, де викладав курс Святого письма, згодом у Холмській руській греко-уніатській гімназії викладав російську мову і славістику. З 1869 року, мешкаючи з родиною на Кавказі, працював у Кутаїській гімназії, пізніше був директором народних шкіл Ставропольської губернії (з 1870), Терської області (з 1878). Дослужившись до чину дійсного статського радника, помер у січні 1901 року і похований у Владикавказі. Сергій Федорович був автором навчального посібника «Первая учебная книга церковнославянского языка», призначеного для учнів початкової школи. За 1872-1917 роки книга витримала 34 перевидання, прибуток від її реалізації дозволяв родині безбідно існувати. С.Ф.Грушевський любив і цінував книгу та зібрав за своє життя чималу книгозбірню. Ще в київський період життя він поєднував обов’язки професора і бібліотекаря Київської духовної семінарії, і навіть у с. Сестринівці, у свого тестя, тримав скриню з книгами. Михайло Сергійович згодом згадував: «Як найбільш цікаве, що пригадується мені, се за сеї подорожі (1882 року до Сестринівки) відшукано останки колишньої татової бібліотеки, що лишилася тут, мабуть, іще з того часу, як він їхав до Холма: вона була зложена в величезній скрині в якійсь коморі, і тепер виглянула на світ. Склад її дуже різноманітний: фрагменти якоїсь старої шкільної бібліотеки XVІІІ в. – латинські граматики і різні старі друки XVІ-XVІІІ в., російські журнали 1860-х років (найбільше «Русского слова», радикального місячника) і рукописний збірник «священого ієрея Даниїла Гірмана» з Богушкової слобідки коло Золотоноші першої четвертини XVІІІ в. Я, розуміється, упрохав батька, щоб усі ці дорогоцінності забрати до Владикавказа; їх спаковано до скрині і відправлено» [1, c.87].

Закінчивши в 1886 році Тифліську гімназію, Михайло Грушевський вирушив на навчання до Київського університету. Від цього моменту почалося його життя самостійної людини і вченого. Ще в гімназійні роки він, за його зізнанням, відчував постійне бажання читати, книги супроводжували його все життя. Певний «книжковий настрій» створювало й оточення батька. Родина Грушевських, прикладом, була у дружніх стосунках з Ф.Г.Лебединцевим (1828-1888), педагогом, істориком, першим видавцем і редактором «Киевской старины» в 1882-1887 роках, а дружина Лебединцева, уроджена Григорович-Барська, була хрещеною матір’ю Михайла Грушевського. В львівський період життя (1894-1914) в будинку Наукового товариства Шевченка по вул. Чарнецького М.Грушевський започаткував створення типографії, бібліотеки та палітурної майстерні, одночасно правлячи за бібліотекаря НТШ. В 1912 році ця бібліотека налічувала 65 тис. книг, або у середньому бібліотека набувала 12 книжок щодня.

Створена батьком бібліотека не припинялася поповнюватись сином Михайлом, та зберегти її в цілості, перебуваючи у епіцентрі бурхливого політичного життя початку ХХ ст., виявилося неможливим. У 1914 році, повернувшись з Галичини до Києва, М.Грушевський був заарештований, з його помешкання вилучено всі папери і книги. Невдовзі проведено обшук і у львівському будинку, з якого так само вилучено всі книги і папери. М.Грушевського засуджено і направлено до Симбірська. Пізніше йому дозволено жити у Казані і Москві. Зрозуміло, що у заслання він не міг забрати всю бібліотеку. У 1917 році вагон, у якому М.Грушевський повертався з Москви до Києва, запалав. В автобіографії 1926 року написано, що «ледве з життям я вискочив, а речі мої і рукописи вогні зісталися» [10, с.131].

У 1918 році прийшов новий удар: «Сидів і працював у Ц[ентральній] Раді під час облоги Києва більшовиками, коли головний комендант розстріляв нашу хату запальними кулями, так, що вона згоріла до тла з усіми колекціями і творами штуки української, моїми і мого приятеля В.Г.Кричевського, що жив там» [10, c.132-133]. А у статті «На переломі» додає: «Розстріл, зайняття і знищення Києва большевиками були вершком, кульмінаційним пунктом, збірною точкою, в котрій зосередився сей великий, просто необчислимий у своїх наслідках перелом в історії України, вчинений большевицьким находом. І для мене цей перелом конкретизується ще гостріше в сім зруйнуванню моєї хати, мого кабінету, з ними усього мого майна, мого духового добутку, всього дорогого, що я зібрав навколо себе, всього передуманого і перестражданого за останні, найтяжчі і найвизначніші роки мого життя.. Мені прийдеться починати все знову – не продовжувати або відновлювати, а таки починати…» [10, с.40-41].

Порівняно кращою була доля частини львівської бібліотеки М.Грушевського. Її переховували 32 роки, та у 1946 році нова влада вирішила передати її до спецфонду. Професор Я.Дашкевич, який на той час працював у Львівській філії Бібліотеки Академії наук України (нині Львівська національна наукова бібліотека ім. В.Стефаника), згодом згадував у статті «Боротьба з Грушевським та його львівською школою за радянських часів» про бібліотечного чиновника П.Гнипа, який у своєму виступі на зібранні казав: «…і зараз Возняк намагається її [бібліотеку] спасти, він купує за 17 тисяч цю бібліотеку і цим самим підтримує дружину Грушевського, яка живе ще в Києві»); і далі Я.Дашкевич коментує: М.Возняк «... купив… частину особистої бібліотеки М.Грушевського, решту згодом розкинули по різних відділах бібліотеки, замазуючи чорнилом автографи і печатку М.Грушевського на книжках» [4, с. 100]. Отже книг нібито не нищили, проте позбавляли їх чину і біографії. Не з’ясована доля й київської бібліотеки. Дружина М.Грушевського Марія Сільвестрівна померла у Києві 1965 року, та про бібліотеку, зібрану вченим за часів перебування у Києві (1924-1931), нічого не відомо.

На початку 1990-х роках на книжкових ринках Києва і Львова з’явилася невелика кількість книг з автографами і особистими печатками М. Грушевського. Всі книги, які мені довелося побачити, були без шифрів та штампів державних бібліотек, хоча інколи траплялися штамповані екслібриси покійного львівського колекціонера В.М.Стасини з великими порядковими номерами книжок – 18-19-тисячні. Визначити останніх власників книг в багатьох випадках неможливо, хоча джерела поповнення ринку цілком зрозумілі. Ними могли бути київські та львівські знайомі й друзі М.Грушевського, які користувалися деякими книжками його бібліотеки та мали доступ до львівської бібліотеки вченого в період 1914-1946 роках, і які з певних причин не повернули книг (скажімо, за неможливістю це зробити або за непотрібністю це робити), книги з київської бібліотеки періоду 1924-1931 років, очевидно розпорошені після смерті вченого, та частини львівської бібліотеки, викупленої академіком М.Возняком.

Оглядаючи одну особисту книгозбірню, я виявив у ній понад 20 книжок з суперекслібрисом «СГ» і особистою печаткою «Михайло Грушевський». Назву і коротко опишу ці книги.

1. Сборник материалов для исторической топографии Киева и его окрестностей. – К., 1874. – ІІ, 48, 179, 176, X с.

Оправа французька (далі – ОФ), шкіра коричнева, кути з палітурного матеріалу, кришки з картону і паперу (далі – ККП) голубого кольору з мармуровим малюнком (далі – мармур). Супереклібрис «СГ» на нижній частині корінця книги. На форзаці і сс. 32, 132, 32, 132 – особиста печатка «Михайло Грушевський» (далі – печ. «Михайло Грушевський»).

2. Беляев, И. Крестьяне на Руси / И. Беляев. – М., 1879. – 306 с.

ОФ, суперекслібрис і ККП, як у книги № 1. На форзаці автограф чорним чорнилом «Грушевський». На форзаці і сс. 32, 132, 232 – печ. «Михайло Грушевський».

3. Ясинский, М. Уставные земские грамоты литовско-русского государства / М. Ясинский. – К. 1889. – VІ, 207 с.

ОФ і супереклібрис, як у книги № 1. ККП темно-коричневого кольору, малюнок кам’яної структури (далі – камінь). На форзаці і сс. 32, 132 – печ. «Михайло Грушевський». На титульному аркуші – автограф чорним чорнилом «Грушевський 1890.X.28».

4. Никитский, А. История экономического быта Великого Новгорода / А. Никитский. – М., 1893. – XІX, 36 с.

ОФ і суперекслібрис, як у книги № 1. ККП оранжеві, мармур. На форзаці та сс. 32, 132, 232 – печ. «Михайло Грушевський». На нахзаці – автограф – робочі записи олівцем Михайла Грушевського.

5. Макарий. История христианства в России до равноапос-тольного князя Владимира / Макарий. – СПб, 1868. – VІ, 335 с.

ОФ, як у книги № 1, але без кутів. Кришка картонна, оправлена чорним палітурним матеріалом. Суперекслібрис, як у книги № 1. На форзаці і сс. 32, 132, 232 – печ. «Михайло Грушевський».

6. Федотов-Чеховской, А. Акты, относящиеся до граждан-ской расправы Древней России. Т. 1 / А. Федотов-Чеховской. – К., 1860. – 407 с.

Приплетено:

[Федотов-Чеховской, А.] Указатели [к 1-му тому] / [А.Федо-тов-Чеховской]. – К., 1884. – 2, 27, 25, 15, 3 с.

Федотов-Чеховской, А. Акты, относящиеся до гражданской расправы Древней России. Т. 2 / А. Федотов-Чеховской. – К., 1865. – 842 с.

[Федотов-Чеховской, А.] Указатели [ко 2-му тому] / [А.Федо-тов-Чеховской]. – К., 1884. – 20, 11, 19 с.

[Федотов-Чеховской, А.] Речь, читанная в торжественном собрании императорского Университета св. Владимира / [А.Федо-тов-Чеховской]. – К., 1884. – 11, 34 с.

Акты Нежинского греческого братства. – К., 1884. – XІV, 84, 4, 16 с.

ОФ і супереслібрис, ККП, як у книги № 1. На форзаці і сс. 32, 132, 232, титульному аркуші «Указателей» 1-го тому – печ. «Михайло Грушевський». На сс. 32, 132, 432, 632, титульному аркуші «Указателей» 2-го тому, с.32 «Речи» – печ. «Михайло Грушевський».

7. Знаменский, П. Руководство к русской церковной исто-рии / П. Знаменский. – Казань, 1886. – 532, VІІ с.

ОФ, суперекслібрис пошкоджено. ККП – зелені, мармур. На титульному аркуші – автограф чорним чорнилом «Грушевський» і печатка «Московский книжный магазин в Киеве». На форзаці, сс. 32, 132, 232, 432 – печ. «Михайло Грушевський». На с. І записи олівцем рукою М. Грушевського. На сторінках книги – численні маргіналії олівцем.

8. Площинский, И. Городское или среднее состояние русского народа от начала Руси до новейших времён / И.Пло-щинский. – СПб, 1852. – XІ, 286, VІІІ с.

ОФ шкіряна з шкіряними кутами коричневого кольору, ККП світло-коричневий камінь. На форзаці, сс. 32, 132, 232 – печ. «Михайло Грушевський».

9. Собрание Б.И.и В.Н. Ханенко. Древности русские, кресты и образки. – К., 1899. – 7 с. : XІV табл.

Обкладинка картонна, видавнича. На титульному аркуші – печ. «Михайло Грушевський».

10. Багалей, Д. Опыт истории Харьковского университета. Т. 2 / Д. Багалей. – Х., 1904. – ІV, 1136 с. : 7 табл.

Оправа другої половини ХХ ст. коричневого коленкору з блінтовими кутами і відтиснутою золотом назвою. На титульному аркуші – автограф Д. Багалея «Шановному профессорови Михайлови Сергійовичеви Грушевському від автора» (запис чорним чорнилом).

11. Тизенгаузен, В. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. Т. 1 / В. Тизенгаузен. – СПб, 1884. – XVІ, 563 с.

ОФ, ККП коричневого кольору, камінь. Корінець і кути з палітурного матеріалу чорного кольору. Суперекслібрис. На форзаці, видавничій обкладинці, сс. 32, 132, 232, 432 – печ. «Михайло Грушевський». На титульному аркуші – автограф В. Тізенгаузена «В.Г. Боку на память от автора» (запис чорним чорнилом). На с. 563 – численні записи олівцем, зроблені рукою М. Грушевського.

12. Голубинский, Е. История канонизации святых в русской церкви / Е. Голубинский. – М., 1903. – 609 с.

ОФ і суперекслібрис, як у книги № 11. На форзаці і сс. 32¸ 132, 232, 432 – печ. «Михайло Грушевський».

13.Хроніка НТШ. 1901. – Л., 1901. – Вип. І. – Ч. 5. – 66 с.; Вип. ІІ. – Ч. 6. – 24 с.; Вип. ІІІ. – Ч. 7. – 17 с.; Вип. ІV. – Ч. 8. – 24 с. – Текст дубльов. нім.

ОФ, корінець і кути з палітурного матеріалу. Супереслібрис, як у книги № 11, ККП бордового кольору з коричневими краплями.

14. Те саме. 1902. – Л., 1902. – Вип. І. – Ч. 9. – 56 с.; Вип. ІІ. – Ч. 10. – 39 с.; Вип. ІІІ. – Ч. 11. – 23 с.; Вип. ІV. – Ч. 12. – 26 с. – Текст дубльов. нім.

ОФ і суперекслібрис, як у книги № 11. ККП, як у № 13.

15. Те саме. 1905. – Л., 1905. – Вип. І. – Ч. 21. – 49 с.; Вип. ІІ. – Ч. 22. – 35 с.; Вип. ІІІ. – Ч. 23. – 18 с.; Вип. ІV. – Ч. 24. – 35 с. – Текст дубльов. нім.

ОФ і суперекслібрис, як у № 11. ККП, як у книги № 13. На форзаці – печ. «Михайло Грушевський».

16. Те саме. 1906. – Л., 1906. – Вип. І. – Ч. 25. – 50 с.; Вип. ІІ. – Ч. 26. – 25 с.; Вип. ІІІ. – Ч. 27. – 24 с.; Вип. ІV. – Ч. 28. – 23 с. – Текст дубльов. нім.

ОФ і суперекслібрис, як у № 11. ККП у косу сіру смужку, мармур.

17. Те саме. 1907. – Л., 1907. – Вип. І. – Ч. 29. – 52 с.; Вип. ІІ. – Ч. 30. – 21 с.; Вип. ІІІ. – Ч. 31. – 40 с.; Вип. ІV. – Ч. 32. – 32 с. – Текст дубльов. нім.

ОФ і суперекслібрис, як у № 11. ККП, як у № 16. На фор-заці та с. 1 першого випуску – печ. «Михайло Грушевський».

18. Те саме. 1908. – Л., 1908. – Вип. І. – Ч. 33. – 45 с.; Вип. ІІ. – Ч. 34. – 24 с.; Вип. ІІІ. – Ч. 35. – 32 с.; Вип. ІV. – Ч. 36. – 44 с. – Текст дубльов. нім.

ОФ і суперекслібрис, як у № 11. ККП, як у № 13. На фор-заці – печ. «Мих. Грушевський».

19. Те саме. 1909. – Л., 1909. – Вип. І. – Ч. 37. – 61 с.; Вип. ІІ. – Ч. 38. – 52 с.; Вип. ІІІ. – Ч. 39. – 51 с.; Вип. ІV. – Ч. 40. – 45 с. – Текст дубльов. нім.

ОФ і суперекслібрис, як у № 11. ККП, як у № 13. На фор-заці – печ. «Михайло Грушевський».

20. Те саме. 1910. – Л., 1910. – Вип. І. – Ч. 41. – 69 с.; Вип. ІІ. – Ч. 42. – 31 с.; Вип. ІІІ. – Ч. 43. – 35 с.; Вип. ІV. – Ч. 44. – 34 с. – Текст дубльов. нім.

ОФ і суперекслібрис, як у № 11. ККП, як у № 16. На с. 3 1-го випуску – печ. «Михайло Грушевський».

21. Те саме. 1911. – Л., 1911. – Вип. І. – Ч. 45. – 71 с.; Вип. ІІ. – Ч. 46. – 34 с.; Вип. ІІІ. – Ч. 47. – 24 с.; Вип. ІV. – Ч. 48. – 37 с. – Текст дубльов. нім.

ОФ і суперекслібрис, як у № 11. ККП, як у № 11. На форзаці, с. 1 1-го випуску – печ. «Михайло Грушевський».

Книжки з суперекслібрисом «СГ» умовно можна розділити на дві групи. Одна група датується роками 1860-1893. Всі книги цієї групи оправлені у напівшкіряні оправи і літери суперекслібриса округлої форми. Друга група датується книжками ХХ ст. Оправи також французькі, але шкіру заступив палітурний матеріал схожий на коленкор. Літери «СГ» порівняно більшого розміру і нібито витягнуті догори. Виключенням є книжка 1884 року видання, що оправлена у палітурку на початку ХХ ст. Спочатку вона належала В.Г.Боку, відомому єгиптологу та фахівцю з коптської археології. По його смерті 1899 року наступним власником книги став М.С.Грушевський, який і замовив для неї свою оправу.

На оглянутих книжках суперекслібрис «СГ» проставлявся до 1911 року, включно, однак, поза сумнівом, він належав батькові М.С.Грушевського Сергію Федоровичу, який започаткував і зібрав велику бібліотеку. М.С.Грушевський все своє життя примножував і збагачував цю книгозбірню, на згадку про засновника бібліотеки проставляв на корінцях придбаних книжок ініціали «СГ», а відбитки своєї особистої печатки залишав на форзацах, титулах і сторінках книг.

Примітки:

1. Кучеренко, М. Сергій Грушевський: науковець, освітянин, громадянин / М. Кучеренко // Укр. історик (Нью-Йорк). – 2004. – № 1-2 (161-162). – С. 85-103.

2. Грушевський, М. На переломі / М. Грушевський // Там само. – 2002. – № 1-4 (152-155). – С. 40-41.

3. Кучеренко, М. Рід Грушевських: штрихи до портрета

/ М.Кучеренко // Укр. історик (Нью-Йорк). – 1999. – № 2-4 (141-143). – С. 170-174.

4. Дашкевич, Я. Боротьба з Грушевським та його львівською школою за радянських часів / Я. Дашкевич // Там само. – 1996. – № 1-4 (128-131). – С. 100.

5. Малик, Я. Катерина Грушевська / Я. Малик // Укр. історик (Нью-Йорк). – 1991-1992. – № 3-4 (110-111). – С. 265-277.

6. Степанишина, О. Останні роки Михайла Грушевського / О. Степанишина // Укр. історик (Нью-Йорк). – 1981. – № 1-4 (69-72). – С. 174-179.

7. Михайло Грушевський: автобіографія (1926 р.) / ред. Л.Винар // Укр. історик (Нью-Йорк). – 1979. – № 1-4 (61-64). – С. 79-87.

8. Паньківський, К. Спогади про Н.Т.Ш. / К. Паньківський // Там само. – 1978. – № 4 (60). – С. 94-99.

9. Міяковський, В. До біографії М.Грушевського / В.Міяков-ський // Там само. – 1976. – № 1-4 (49-52). – С. 114-120.

10. Винар, Л. Автобіографія Михайла Грушевського з 1906 і 1926 років як джерело для вивчення його життя і творчості / Л. Винар // Там само. – 1974. – № 1-3 (41-43). – С. 104-135; Його ж. Михайло Грушевський як голова Наукового Товариства ім. Тараса Шевченка / Л. Винар // Укр. історик (Нью-Йорк). – 1969. – № 1-3 (21-23). – С. 5-46; Його ж. Наукове товариство ім.Т.Шевченка і Михайло Грушевський / Л. Винар // Укр. історик (Нью-Йорк). – 1968. – № 1-4 (17-20). – С. 37-59.

11. Винар, Л. Галицька доба Михайла Грушевського / Л.Ви-нар // Укр. історик (Нью-Йорк). – 1967. – № 1-2 (13-14). – С. 5-22.

12. Винар, Л. Чому Михайло Грушевський повернувся на Україну в 1914 році? / Л. Винар // Укр. історик (Нью-Йорк). – 1967. – № 3-4 (15-16). – С. 103-108.

13. Автобіографія Михайла Грушевського, 1914-1919 // Там само. – 1966. – № 1-2 (9-10). – С. 98-101.

14. Винар, Л. Життя і наукова діяльність Михайла Грушевського / Л. Винар // Там само. – С. 15-31.

15. Оглоблин, О. Михайло Сергійович Грушевський, 1866-1934 / О. Оглоблин // Там само. – 1966. – № 1-2 (9-10). – С. 6-14.

Олександр Миколайович Прусевич (1878-1944) – український і польський історик, етнограф, природознавець, бібліограф, музеєзнавець, дослідник Поділля та Волині. Народився він 21 лютого 1878 року у с. Окопи, нині Борщівського району Тернопільської області в дрібно-шляхетській родині. Після закінчення реального училища, у 1900-1905 роках навчався на природничому відділенні (спеціальність – геологія) фізико-математичного факультету Московського університету. Відвідуючи за власною ініціативою лекції відомого російського історика професора Василя Йосиповича Ключевського, захопився в університеті історією. Перебуваючи на геологічній практиці в Подільській губернії, зацікавився історією, етнографією, природою краю, що, зрештою, вплинуло на його рішення перейти на історико-філологічний факультет університету. Після здобуття вищої освіти О.М.Прусевич приїхав на роботу до Кам’янця-Подільського. Згодом, коли в силу об’єктивних обставин йому довелося залишити Поділля, він вважав найщасливішими і найпліднішими роками свого життя і творчості «кам’янецький період», який сформував його як історика, етнографа, бібліографа, музеєзнавця, природознавця. До 1920 року він жив по вулиці Госпітальній (нині будинок № 7) у міській садибі своєї бабусі, дворянки М.Л. Орловської, яка подарувала її у 1901 році. Це був невеликий кам’яний будинок з чотирма колонами, що зберігся дотепер.

З 1905 року він працював у Кам’янці-Подільському канцелярським служителем Контрольної палати (місцевий заклад державного контролю), однак його цікавила і вабила історія та дослідницька робота. Протягом 1907-1915 років О.Прусевич – головний зберігач Музею Подільського церковного історико-археологічного товариства (нині Кам’янець-Подільський державний історичний музей-заповідник). Одночасно в 1911-1916 роках завідував бібліотекою та фондами Товариства подільських природодослідників і любителів природи. Крім того, в чоловічій гімназії та в народних школах міста викладав історію і географію. Він також був організатором природничих наукових експедицій і екскурсій по Дністру у 1913-1915 роках.

Працюючи зберігачем музейних фондів, Олександр Миколайович зблизився з Ю.Й.Сіцінським. Він брав безпосередню участь у підготовці «Описи предметов старины» Музею Подільського історико-археологічного товариства, що готував Ю.Сіцінський і яка була надрукована в типографії Свято-Троїцького братства у 1909 році. [44]. Опис включав: стародавні, доісторичні та історичні раритети, хрести, медальйони, ікони, плащаниці, хоругви, зображення і статуї, церковно-богослужбові речі і знаряддя, пам’ятки сакральної архітектури, монети, медалі, жетони ордени, стародавні картини, плани, атласи, стародруки тощо.

Ще під час навчання в університеті почав публікувати матеріали своїх досліджень. У 1905 році в часописі «Подольские епархиальные ведомости» він оприлюднив «Историко-археологические и этнографические заметки о м. Зинькове Летичевского уезда» [1]. У ньому детально описана історія м. Зіньків, волосного містечка Поділля, перші відомості про яке відносяться до початку ХV ст., його архітектурні пам’ятки, зокрема про два давніх храми: православну Троїцьку церкву (1521) та Троїцький костел (1450). Описано також розвиток гончарного промислу та побут місцевого населення. Фактичний матеріал дослідження не втратив свого значення дотепер і використовується сучасними науковцями. У 1906 році він склав «Програму для збирання писанок і вишивок», яку при допомозі Ю.Сіцінського розробив за завданням Подільського церковного історико-археологічного товариства.

Варто зазначити, що відомий подільський науковець Л.В.Баженов згадує як першу публікацію О.М.Прусевича статтю «Исторический очерк укреплений г.Каменец-Подольска», що, начебто друкувалася у № 17 «Подольских епархиальных ведомостях» за 1904 рік. З метою ознайомлення зі статтею de visu, та визначення сторінок, на яких вона публікувалася, було переглянуто відповідний номер часопису та розділ «Статьи по истории, археологии и этнографии» за 1900-1905 роки бібліографічного покажчика «Указатель Подольских епархиаль-ных ведомостей. 1862-1905 гг.», підготовленого Ю.Сіцінським та С.Беднаровським [45], однак такого дослідження Олександра Миколайовича не виявлено.

В 11-му випуску «Трудов» Подільського церковного історико-археологічного товариства за 1911 рік було надруковано дві біографічні статті О.Прусевича, одна з яких присвячена члену товариства Леону Теофіловичу Раковському (1856-1908) [3]. Колеги високо цінували його глибокі та різноманітні знання, любов до пам’яток старовини, численні фотороботи. Леон Теофілович неодноразово поповнював новими експонатами фонди музею, створеного 1890 pоку він був переконаним прихильником передачі приватних колекцій до музею для загального користування. Інша стаття висвітлювала постать Михайла Йосиповича Грейма (1828-1911) [5] – відомого фотографа м. Кам’янця-Подільського, етнографа, нумізмата, збирача пам’яток народного мистецтва і ремесел Поділля. О.Прусевичем у 1911 році було складено також аукційний каталог картин, акварелей та малюнків покійного М.Грейма [2].

Головним наслідком історичної пошукової роботи О.Прусевича стала науково-популярна монографія «Кам’янець-Подільський: історико-топографічний нарис» [21], що вийшла у 1915 році польською мовою і стала справжньою історичною мандрівкою вулицями міста. Автор описав більшість тогочасних будівель міста, їх історію й архітектуру. Найкраще описане Старе місто, кожна його вулиця і провулок та ті будинки й споруди, які до початку ХХ ст. не збереглися. Автор розглянув стан збереженості вцілілих пам’яток міста. У своєму дослідженні він звернув особливу увагу на плани Кам’янця-Подільського XVIII ст., зокрема на один з них – середини XVIII ст. Дослідник з’ясував, що план зберігався в музеї князів Чарторийських у Кракові. Відомий був О.Прусевичу і план Кам’янця-Подільського 1761 року, хоча він його, як і план середини XVIII ст., не опублікував у монографії. Завдяки його прискіпливій і наполегливій роботі над польськими історичними документами досить точно сьогодні можна відтворити минуле цього стародавнього міста. В кінці видання вміщена бібліографія, що включає більш ніж 400 використаних джерел. Нарис гарно ілюстрований фотографіями, які дають уявлення про вигляд споруд, зокрема й тих, що вже не існують. При написанні роботи він використав нотатки першого фотографа Кам’янця-Подільського Ю. Кордиша (1824-1896), зроблені 1865 року, що зберігалися у Кам’янецькому музеї. В його книзі вміщені також фото, зроблені ще одним відомим фотографом міста М.Й.Греймом. Монографія містить опис русько-фільварецького кладовища ХVIII-ХХ ст. із зазначенням хто і коли там похований. Подано мистецьку характеристику надгробних пам’ятників. Ця праця і нині залишається однією з найкращих з історії міста. Вона витримала кілька перевидань, останнє з яких було здійснене у 2004 році.

Не втратив своєї актуальності і його нарис «Очерк истории местного самоуправления в Подолии», що був уміщений в часописі «Подольский Хозяин» за 1915 рік. [22]. На думку О.М.Прусевича, місцеве самоврядування існувало на Поділлі уже в давні часи, коли територія краю входила до складу Польської держави. На той час представники народу брали участь у виборах голови держави – польського короля. Далі він детально зупиняється на створенні і діяльності з 1565 року подільських земських сеймиків, зокрема вирішення ними головного завдання – збору податків. Після приєднання Поділля до Росії в 1795 році з’явилися інші органи місцевого управління – губернське правління. Ідея місцевого правління зводилася до виборів кожні три роки губернського предводителя дворянства і дворянських депутатів, депутатів головного суду, представника і суддів граничного суду, підсудка і писаря повітових судів і дворянських опік тощо. На всі посади обиралися місцеві дворяни. Така система існувала до 1862 року, коли чиновників на всі посади почав призначати уряд. На Правобережній Україні земське самоуправління запроваджувалося набагато пізніше. 1903 року Подільська губернія отримала «упрощенное земство», і лише 1911 року на території губернії введене повне земське самоуправління. О.Прусевич порівнює функції сеймиків і земств, знаходячи чимало спільного в їх організації і діяльності.

Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. розпочинається активне вивчення традиційної культури населення Подільської губернії, його занять та кустарних промислів.

Важливий вклад у вивчення матеріальної культури Поділля зробили земські установи. Сприяло спеціальному вивченню кустарних промислів Подільської губернії і рішення земського зібрання взяти участь у Другій Всеросійській кустарній виставці та Третьому Всеросійському з’їзді діячів з кустарної промисловості (1913). Для вивчення кустарної галузі були виділені кошти у сумі більше трьох тисяч рублів. З січня 1913 року розпочалося експедиційне обстеження і закупівля експонатів для Другої кустарної виставки, що мала відбутися в Санкт-Петербурзі. Земством до цієї справи були залучені 5 дослідників – О.Прусевич, В.Свідзінський, Л.Трофімов, П. Штельмах, Г.(Ю.)Александрович, які вже мали досвід подібної роботи. О. Прусевич розробив запитальники та інструкції з техніки кустарних промислів. Вивчено було 10 найбільш поширених кустарних промислів губернії: гончарний, ткацький, килимарський, народної вишивки, кушнірський, шевський, вичинки шкіри, кам’янотесний, деревообробний та корзиноплетіння. Протягом 1913-1917 років на сторінках земського журналу «Экономическая жизни Подолии» регулярно друкувалися матеріали обстежень.

Ця ділянка роботи була домінуючою в етнографічних дослідженнях О.Прусевича. Його перу належить ряд змістовних статей, надрукованих у часописі «Экономическая жизнь Подолии», зокрема «Кустарные промыслы в Винницком уезде» [8], у якій охарактеризовані найбільш розповсюджені в регіоні промисли: корзиноплетіння, гончарний, шевський і ткацький. Корзиноплетіння, на думку О.Прусевича, з’явилося на Вінниччині в другій половині ХІХ ст. Спочатку виготовляли прості корзини, пізніше «Падлевский занялся организацией этого промысла». Замовляючи за кордоном кращі зразки виробів і віддаючи їх корзинникам як зразки, він поступово розвинув корзиноплетіння у краї, влаштував склад і організував збут корзин у Петербурзі, Варшаві Києві, Харкові та інших великих містах. Після смерті К.Е.Падлевського промисел почав затухати. На час дослідження, О.Прусевич зазначає лише одного спеціаліста з корзиноплетіння – Івана Кривського з с. Щітки, який плів корзини шістдесятьма різними візерунками. Його вироби преміювалися на виставках у Києві, Ніжині та Вінниці.

Економічний нарис «Евреи земледельцы-кустари Подольской губернии» [10] був присвячений історії появи єврейських землеробських поселень на Поділлі. На думку О.Прусевича, єврейські землеробні колонії з’явилися в Подільській губернії 1835 року, коли євреїв примусили поселятися в сільській місцевості на казенних і приватних землях краю. Уже в 1870 році на Поділлі існувало 14 єврейських поселень з населенням 9411 осіб, яким було наділено 8470 десятин землі. О.М.Прусевич у своєму нарисі дослідив Абазівську єврейську колонію та види ремесел, якими там займалися.

В «Обзоре данных о кустарных промыслах Подольской губернии» [11, 12] О.Прусевич узагальнив зібрані матеріали з історії та стану на той період найбільш поширених кустарних промислів Поділля, а саме, деревообробного, шевського, ткацтва, корзиноплетіння, гончарства, кушнірства та ковальства з таблицями по кожному селу із зазначенням кількості людей, які займалися тим чи іншим промислом, загальної кількості їх річного заробітку в рублях, місць збуту, тощо.

У статті «Зиньковская кустарная выставка» [16] йдеться про виставку гончарних виробів, що відбулася за ініціативи Зіньковецького позиково-ощадного товариства, що побажало допомогти місцевим гончарам. Для її організації був запрошений О.Прусевич, який мав ознайомитися зі станом місцевого гончарства та здійснити експертизу представлених на виставці гончарних виробів з метою визначення переможців. Виставка розпочала роботу 2 червня 1913 року у приміщенні народного училища в колишньому палаці принца Віртембергського. Виставлено було 573 експонати з с.Лісові Берлинці Могилівського повіту, с.Адамівки (передмістя м.Зіньків), м.Зіньків, с.Пирогівка Зіньківської волості Летичівського повіту. Срібними медалями Головного управління землеробства і землевпорядкування експертна комісія нагородила Станіслава Бугаса, селянина з с.Адамівка за якісне виконання різних гончарних виробів та Якова Бацуцу за художній розпис гончарних виробів. У статті йдеться й про інші нагороди, похвальні листи, що отримали кращі гончарі – учасники виставки.

Підсумкова стаття «Подольская губерния на Всероссийской кустарной выставке» [14] узагальнює досвід проведення Другої Всеросійської кустарної виставки (28 квітня 1913 р.) та презентації на ній Подільської губернії. Подільські кустарі представляли експонати з ткацтва, гончарства, вишивки і шевського ремесла. При вході до павільйону розміщувалися вироби школи княгині М.Щербатової з Немирова – вишивки і ляльки. Чимало місця зайняло Ямпільське повітове земство, яке презентувало клембівську вишивку. Як зазначає О.Прусевич, за відсутності місця всі експонати не вмістилися у відведеному павільйоні. Він сподівався, що на літній Київській виставці Поділля представить свою кустарну промисловість більш вдало.

За дорученням Подільської губернської земської управи О.Прусевич вивчав діяльність Сокілецької артілі шевців Ушицького повіту. Результати вивчення він виклав у дослідженні «Кооперация среди кустарей Подольской губернии» [15]. Не дивлячись на те, що автор характеризує містечко Сокілець як одне із занепалих у Подільській губернії, тут проживало 3 тис. осіб. Пошиттям взуття займалося 248 дворів (265 осіб). У рік чоботар виготовляв від 80 до 150 пар різного взуття. Артіль була створена за ініціативи К.І.Свинцова та І.А.Бржосніовського. Статут артілі затверджений 12 вересня 1903 року. На 1 квітня 1913 року до артілі входило 44 чол. Далі О.Прусевич висвітлює діяльність правління та особливого фонду артілі, розмір вступних внесків, правила надання кредиту, подається фінансовий звіт артілі з 1 червня 1911 по 1 червня 1912 роки.

У матеріалі «Ткачество в школах и учебно-показательных мастерских Подольской губернии» [17] Олександр Миколайович описує і характеризує ткацькі школи і майстерні Подільської губернії, зокрема: жіночий гурток «Работа» у м. Кам’янець-Подільський, Немирівську ткацьку і килимарську майстерні і кустарний склад княгині Марії Григорівни Щербатової, ткацьку школу Я.Ярошинської в с.Дзвониха Брацлавського повіту, навчально-показовий ткацький пункт в с.Тарабанівка Вінниць-кого повіту, ткацьку майстерню у с.Пеньківка Ямпільського повіту тощо.

У часописі «Экономическая жизнь Подолии» за 1915 рік вміщена стаття О.Прусевича «Кожевенное дело в Подольской губернии» [23]. Ним було досліджено 4 шкіряних підприємства: 3 в Ялтушкові Могилівського повіту та 1 в Абазівці Балтського повіту. На той час в Ялтушкові існувало 10 шкіряних підприємств: одне – велике, одне – середнє, інші –невеликі. Хоча з кінця ХVІІІ ст. тут майже в кожній селянській хаті займалися вичинкою шкіри. Дослідженню підлягало 1 велике, 1 середнє і 1 мале підприємства, у яких разом із власниками, членами родини та найманими робітниками працювало 18 осіб. Шкіряним виробництвом займалися в основному чоловіки «здорового телосложения», причому цілий рік («християне 265, а евреи 285 дней работают в среднем»). Робочий день тривав 12-14 год. з перервою на сніданок та обід. Санітарно-гігієнічні умови праці у цьому виді промислу були дещо кращими, ніж на інших кустарних промислах. Працівники мали спеціальні приміщення, де відбувалося дублення і вичинка шкіри.

Олександр Миколайович зауважує, що при анкетному дослідженні було помилково об’єднано два різних види промислів «кожевенный и овчинно-тулупный или в просторечии «кушнирный». На думку дослідника шкіряне виробництво на Поділлі на час його вивчення знаходилося «в единичном числе», хоча раніше цей вид промислу «был развит и процветал».

Особливу увагу О.Прусевича привернув гончарний промисел подолян. Експедиційне обстеження гончарних осередків Поділля тривало з січня до червня 1913 року і охопило 77 провідних гончарних осередків краю. Дослідником було складено 23 технічних описи, карти поширення гончарного промислу на території губернії, порівняльні таблиці, обстежена робота двох гончарних шкіл (м.Кам’янець-Подільський та с.Василівка Вінницького повіту). Вінницька дослідниця Л.С.Мельничук у своєму дослідженні «Гончарство Поділля в дослідженнях Олександра Прусевича» [39] вказує на те, що значну увагу дослідник приділив вивченню розподілу гончарства на території Подільської губернії, його розміри за числом дворів та кількістю зайнятих осіб. На час експедиції керамічним промислом на Поділлі було охоплено 143 населених пункти і задіяно 2029 дворів та 3145 гончарів. Вивчаючи цей розповсюджений вид промислу, О.Прусевич дослідив своєрідність традицій та художньо-стильових особливостей кераміки Поділля в цілому й окремих його регіонів, історію промислу, матеріали, техніку, організацію виробництва, його економічні результати, збут виробів, заходи зі сприяння розвитку гончарства, а також питання санітарно-гігієнічного стану кустарних промислів, побуту та умов праці гончарів, впливу промислу на здоров’я людей. Узагальненим підсумком його досліджень кустарних промислів Поділля стали нариси у збірнику «Кустарные промыслы Подольской губернии» та їхні відбитки. Відбиток, наприклад, нарису про гончарний промисел обсягом 116 сторінок складався з 12 глав і додатку «Анализы глин, глазурей и красок» [27]. Під час пошуків у містах, містечках і селах Поділля науковець зібрав величезний етнографічний матеріал, який передав до музею і який згодом демонструвався на виставках у Києві та Петербурзі.

О.Прусевич досліджував також килимове виробництво на Поділлі [25]. Серед різноманітної інформації щодо розвитку цього промислу, його економічно-технологічного аналізу певне місце він приділяв історичному контексту та характеристиці художніх особливостей подільського килимарства. Відзначаючи розповсюдження східних килимів на території Поділля ще з часів Київської Русі, автор датував становлення місцевого килимар-ства часами середньовіччя. Він також вважав, що різноманітна за типами орнаментика, як і техніка килимарства, складалися шля-хом запозичень у різних народів. Віддаючи належне українському килимарству козацької доби, О.Прусевич досить критично ставився до сучасних виробів, погоджуючись з думками інших авторів відносно негативного впливу як анілінових барвників, так і друкованих орнаментальних зразків на художню якість килимів.

На час вивчення вишивального промислу, О.Прусевич у статті «Народное вышивание в Подольской губернии» [28] зазначив, що вже протягом 15 років збирає матеріали з народної вишивки на Поділлі. Досліджуючи цей вид промислу, він зафіксував не лише назви вишивальних орнаментів, а й їх поширення в тих чи інших місцевостях Східного Поділля. Розглядаючи історичні корені народного вишивального мистецтва, він зауважував: «На подольские вышивки оказало влияние византийское и болгарское вышивание, на котором в свою очередь отразилось античное греческое искусство». Ретельно він описує становлення і розвиток вишивання у селах Клембівка та Яланець Ямпільського повіту, у яких 9,2 відсотка всього населення займалося вишиванням. У 1870-х роках дружина поміщика Емеріка Маньковського Текля, звернувши увагу на вишивки клембівських селянок, сприяла їх розповсюдженню в Росії, Англії, Німеччині, Данії і презентувала найкращі вироби на різних престижних кустарних виставках, де роботи клембівських вишивальниць ставали переможцями.

Дві статті О.Прусевича «Кустарные промыслы Подольской губернии в санитарно-гигиеническом отношении» та «Санитарно-гигиеническое положение гончарства в Подольской губернии», що стосувалися санітарно-гігієнічних умов праці в кустарному виробництві Поділля були опубліковані на сторінках часопису «Врачебно-санитарная хроника Подольской губернии» [13, 19], що видавався протягом 1907-1915 років у Кам’янці-Подільському.

З наведеного можна зробити висновок, що О.Прусевич досить детально, з наведенням конкретних цифр і розрахунків вивчав будь-який вид доручених йому кустарних промислів. З метою їх дослідження, він практично об’їздив усе Поділля. Наприклад, вивчаючи корзиноплетіння, було відвідано 19 сіл і 10 дворів, з яких 6 – О.Прусевичем. Він же з 71 подвірного обстеження шевського промислу зробив 12.

У 1919 році в Україні посилюється пам’яткоохоронна робота як напрям краєзнавства. На Поділлі важливу роль у цій справі відігравали Ю.Й.Сіцінський, О.М.Прусевич, П.В.Клименко та ін. У ці роки в Україні вийшло єдине число архівно-музейного часопису «Українська старовина» з історико-краєзнавчими статтями, у тому числі О.Прусевича – «Пам’ятки фортифікаційної штуки на Поділлі».

Перебуваючи вже за межами Поділля, 1922 року він публі-кує цікаву статтю про подільські бібліотеки та їхні екслібриси [30], починаючи з ХVI ст. Він повідомляв про перші приватні збірки у кількасот книжок кожна, які належали Ганні Орловій та Себастіану Каратшовському, що зберігалися на околицях Бару у другій половині XVI ст. Анджей Прохницький, біскуп кам’янецький (1607-1614), для бібліотеки єзуїтського колегіуму надав декілька сот книг з власної збірки. Це були переважно теологічні, філософські, юридичні та історичні друки. 1601 року в Кам’янці-Подільському цеховий майстер Стефан Самборський вперше поставив на цеховій книзі екслібрис. За дослідженням українського історика П.Клименка, це був перший екслібрис на книжках в Україні.

Цікава постать О.М.Прусевича і з точки зору історії бібліографії Поділля. Незадовго до Першої світової війни у зв’язку зі створенням у Кам’янці-Подільському Товариства подільських природознавців і любителів природи (1911) були зроблені перші серйозні кроки у розробці науково-допоміжної бібліографії Поділля. Розпочинаючи свою наукову діяльність, Товариство поставило за мету зібрати всю наявну природничо-наукову літературу, яка містила б відомості про природу Поділля. Цю роботу доручили здійснити члену товариства досліднику Поділля Олександру Миколайовичу Прусевичу. Протягом 1912-1915 років у науковому збірнику «Записки общества Подольских естествоиспытателей и любителей природы» він надрукував три випуски «Библиографии естествознания Подолии», подавши матеріал з таких наукових дисциплін, як: геологія, петрографія, палеонтологія, ботаніка, зоологія (вип. 1) [6]; метеорологія, кліматологія, гідрографія, хімія (аналіз ґрунтів і вод), мінералогія, фізична географія (вип. 2 [7]); і антропологія (вип. 3.) [20]. У «Библиографии естествознания Подолии» знайшла своє досить повне відображення існуюча література про природу Поділля. Покажчик включає 1355 книг і часописів з 1630 по 1911 роки видання.

О.М.Прусевич мав намір присвятити наступні випуски етнографії, демографії, археології краю, проте його задуми не були здійснені. Йому пощастило випустити покажчик «Материалы по библиографии Подолии. Медицина и гигиена с 1714 по 1913 год включительно» [18], що вийшов у Кам’янці-Подільському 1914 року за сприяння Лікарсько-санітарного бюро Подільського земства. Бібліографічна праця містила 932 назви книг і статей і складалася з двох частин: «История эпидемий» (література за 1714-1905 роки) і «Современное состояние санитарии и гигиены» (література за 1838-1913 роки). Вона включала літературу з медичних наук, що мала місцеве значення (медичної топографії і статистики, епідеміології, санітарії і гігієни), розміщену за хронологією. Один з примірників покажчика зберігається, зокрема, у фонді бібліотеки Вінницького національного медичного університету ім. М.І.Пирогова.

Це були на той час перші ґрунтовні покажчики джерел і літератури з геології, археології, антропології, медицини, санітарії, природознавства Поділля з доби середньовіччя до початку XX століття. Вони містили літературу про Поділля, видану латинською, німецькою, французькою, італійською, польською, російською, українською та іншими мовами. О.М.Прусевича можна вважати фундатором нинішньої наукової бібліографії Поділля.

У Кам’янці-Подільському Олександр Прусевич зібрав неабияку бібліотеку, присвячену історії мистецтва, її доповнювала чимала колекція гравюр – близько 5000 аркушів.

Однак плідна наукова діяльність не заважала Олександру Миколайовичу займати активну громадську позицію, що яскраво проявилося за доби Української революції. Дотримуючись досить радикальних політичних поглядів, він як міський гласний виступав від імені партії соціалістів-революціонерів, до якої належав. 15 січня 1918 року Кам’янець-Подільська міська дума ухвалила створити спеціальну Університетську комісію, що мала розглянути питання про створення в Кам’янці-Подільському університету. До складу комісії увійшли відомі науковці та громадські діячі Кам’янця-Подільського: видатний учений-зоолог, професор Петро Бучинський, голова Подільської губернської «Просвіти» Кость Солуха, найвідоміший історик Поділля Юхим Сіцінський, Олімпіада Пащенко, Олександр Шульмінський, Олександр Прусевич та ін. О.М.Прусевич брав активну участь у заходах з організації та урочистого відкриття університету. Як гласний міської думи опікувався питанням виділення для майбутнього університету земельної ділянки. 23 жовтня 1918 року для гостей, що прибули на урочисте відкриття новоствореного університету, він провів екскурсію до історичних пам’яток міста.

У 1920 році разом з польськими військами він змушений був виїхати з Кам’янця-Подільського до Львова, прихопивши з собою власну етнографічну колекцію. Та його сподівання знайти тут бажану роботу виявилися марними. «У Львові мені не вдалося отримати обіцяного місця зберігача в Промисловому музеї, – згадував у своїй автобіографії дослідник, – так як міські пліткарі оголосили мене більшовиком. Так що я повинен був у 1921 р. прийняти посаду інспектора кустарних промислів на Волині». У Луцьку Олександр Миколайович Прусевич вивчав і науково опрацьовував зразки народних вишивок, ткацтва, гончарства, художньої обробки дерева, що походили з регіону Волині і Волинського Полісся. Водночас він збирав матеріали з історії професійного шкільництва: складав анкети з обліком шкіл Волині за 1921-1926 роки, долучав до них статути, навчальні програми, списки вчителів, учнів тощо. Підготував і опублікував у місцевій пресі роботи «Замки і фортеці на Волині» (1922), «Волинські архіви» (1922), «Передісторія Волині» (1926). У польськомовних періодичних виданнях він друкував свою головну працю «Народні промисли на Волині».

Активну участь Олександр Миколайович брав в організації і проведенні Рільничо-промислової виставки (вересень 1928 р.). Саме ця виставка стала основою для створення Волинського музею у Луцьку, урочисте відкриття якого відбулося 16 червня 1929 року. За рішенням Товариства краєзнавців і охорони пам’яток минулого керівником музею було призначено Олександра Миколайовича, який відіграв значну роль у становленні музею як науково-дослідної установи.

На базі виробничих стосунків у О.Прусевича загострилися суперечності з керівництвом Товариства краєзнавців і охорони пам’яток минулого. Зрештою, 9 листопада 1932 року це спричинило його звільнення з посади і переїзд до Львова. Пошуки постійного місця роботи знову не дали бажаних результатів. Та попри все вчений не занепадав духом, продовжував далі збирати народні реліквії, тепер уже з Галицького Прикарпаття.

Значну цінність для більш детального розкриття життя і наукової діяльності О.Прусевича на Поділлі, Волині і Львові представляє фонд 88 «Олександр Прусевич» відділу рукописів Львівської національної наукової бібліотеки ім. В.Стефаника, де зосереджено 1500 аркушів рукописних та друкованих джерел, пов’язаних з особистістю вченого [37].

Деякі спогади про О.М.Прусевича залишив відомий український історик-археолог Ігор Кирилович Свєшніков [43]. О.Прусевич, перебуваючи у Львові, довгі роки залишався без роботи і навіть голодував. У 1933 році він віддав місту свою етнографічну колекцію. Проте магістрат не мав грошей на її придбання, тож з О.Прусевичем було укладено угоду про те, що взамін на колекцію він призначався пожиттєвим зберігачем відділу етнографії Музею Червенських городів у Львові з відповідною місячною зарплатою.

Збереглися скупі відомості про останні роки життя і праці вченого. За словами І.Свєшникова: «Прусевич був самітною і дуже дивною людиною…» [43]. В одному із документів від 5 липня 1940 року науковці віднайшли інформацію про О.Прусевича як наукового співробітника Львівського державного етнографічного музею. Працювати він мусив у надзвичайно важких умовах нової влади. Підготовлена ним до друку монографія «Народна вишивка на Україні» – як дисертація на здобуття вченого ступеня – була надіслана до Всесоюзного комітету у справах вищої школи у Москві і загубилася. По закінченню німецько-фашистської окупації Львова, О.Прусевич, втративши посаду у Львівському історичному музеї та засоби до життя, як колишній емігрант з Кам’янця-Подільського потрапив у поле зору органів НКВС і покінчив життя самогубством. Дотепер творчий доробок вченого, його внесок у музейну справу залишаються мало дослідженим.

Олександр Миколайович залишив після себе на Поділлі чималу наукову спадщину, опублікувавши понад 20 історичних, етнографічних і бібліографічних робіт краєзнавчого спрямування. Л.В.Баженов, дослідник життєвого і творчого шляху О.Прусевича, вказує на те, що у часописі «Ziemia» за 1930 рік була опублікована автобіографія вченого «На шляху до Кам’янця» [33, с.77]. У середині 1960-х років подільським краєзнавцем і бібліографом Андрієм Григоровичем Паравійчуком (1901-1986) уперше була зроблена спроба скласти бібліографію праць О.Прусевича і ввести їх до наукового обігу [36, с. 417]. На жаль, робота так і залишилася в рукописному вигляді і зберігається у бібліотеці Кам’янець-Подільського національного університету ім. Івана Огієнка [36, с. 422].

21 лютого 2013 року виповнюється 135 років від дня народження Олександра Миколайовича Прусевича, відомого дослідника Поділля, ім’я якого стоїть в одному ряду з такими видатними поділлєзнацями, як Ю.Й.Сіцінський та В.Д.Отамановський. Його наукова спадщина, життєвий шлях чекають на небайдужого дослідника. Ця особистість заслуговує на гідну пошану і пам’ять на теренах краю, вивченню якого він присвятив чимало часу, знань, натхнення і любові. Для популяризації його творчості корисним було б видання збірника основних публікацій Олександра Миколайовича Прусевича.

Бібліографічний список праць О.М. Прусевича

про Поділля і літератури про нього

Публікації О.М. Прусевича

  1. Местная старина. Историко-археологические и этнографические заметки о м.Зинькове Летичевского уезда / А.Прусевич // Подол. епарх. ведом. – 1905. – № 14. – С. 321-329; № 15. – С. 346-351.
  2. Katalog licytacyjny obrazow, akwarel i rysunkow z kolekcyi śp. Michala Greima w Kamiencu Podolski / [A. Prusiewicz]. – Kamieniec Podolski, 1911.
  3. Леон Теофилович Раковский: [памяти почивших членов Подольского церков. ист.-археол. о-ва] / А.Прусевич // Труды Подол. епарх. ведом. – 1911. – Вып. 11. – С. 415-416.
  4. Miasteczko Zińków na Podolu / A.Prusiewicz // Ruś. – 1911. – Т. 1, № 3. – S. 239-265.
  5. Михаил Осипович Грейм: [памяти почивших членов Подольского церков. ист.-археол. о-ва] / А. Прусевич // Труды Подол. епарх. ведом. – 1911. – Вып. 11. – 411-415.
  6. Библиография естествознания Подолии. Вып. 1 / А. Прусевич // Зап. о-ва Подольских естествоиспытателей и любителей природы. – Каменец-Подольск, 1912. – Т. 1. – С. 99-144.
  7. Библиография естествознания Подолии. Вып. 2 / А.Прусевич // Зап. о-ва Подольских естествоиспытателей и любителей природы. – Каменец-Подольск, 1913. – Т. 2. – С. 141-179.
  8. Кустарные промыслы в Винницком уезде / А.Прусевич // Экон. жизнь Подолии. – 1913. – № 5. – С. 24-26.
  9. Кустарные промыслы в Винницком уезде / А.Прусевич. – [Каменец-Подольск]: Тип. Подол. Губерн. Правления, [1913]. – 3 с.
  10. Евреи земледельцы-кустари Подольской губернии: экономи-ческий очерк // Экон. жизнь Подолии. – 1913. – №7. – С. 15-22.
  11. Обзор данных о кустарных промыслах Подольской губернии / А.Прусевич // Экон. жизнь Подолии. – 1913. – № 10/11. – С. 54-70; № 14. – С. 37-49.
  12. Обзор данных о кустарных промыслах Подольской губернии / А.Прусевич. – Каменец-Подольск, 1913. – 32 с.
  13. Кустарные промыслы Подольской губернии в санитарно-гигиеническом отношении / А.Прусевич // Врачебно-санитар-ная хроника Подольской губернии. – 1913. – № 5. – С. 735-742.
  14. Подольская губерния на Всероссийской кустарной выставке / Ал. Прусевич // Экон. жизнь Подолии. – 1913. –№ 10/11. – С. 74-75.
  15. Кооперация среди кустарей Подольской губернии : Соколецкая артель сапожников / А.Прусевич // Экон. жизнь Подолии. – 1913. – № 12. – С. 20-27.
  16. Зиньковская кустарная выставка / А.Прусевич // Экон. жизнь Подолии. – 1913. – № 17. – С. 43-46.
  17. Ткачество в школах и учебно-показательных мастерских Подольской губернии / Ал. Прусевич // Экон. жизнь Подолии. – 1913. – № 23. – С. 1-12.
  18. Библиографический указатель по медицине и гигиене Подоль-ской губернии с 1714 по 1913 год включительно / А.Н.Прусевич. – Каменец-Подольск: Тип. Подол. Губерн. Правления, 1914. – 74 с.
  19. Санитарно-гигиеническое положение гончарства в Подоль-ской губернии / А.Прусевич // Врачебно-санитарная хроника Подольской губернии. – 1914. – № 6/9, (Июль, авг. сент.). – С. 16-25.
  20. Библиография естествознания Подолии. Вып. 3 / А.Прусевич // Зап. о-ва Подольских естествоиспытателей и любителей природы. – Каменец-Подольск, 1915. – Т. 3. – С. 1-23.
  21. Kamieniec-Podolski. Szkic historyczny / A.Prusiewicz. – Wilno, 1915. – 106 s.
  22. Очерк истории местного самоуправления в Подолии / А.Пру-севич // Подольский Хозяин. – 1915. – № 9/10. – С. 2-11.
  23. Кожевенное дело в Подольской губернии / А.Прусевич // Экон. жизнь Подолии. – 1915. – № 15. – С.32-40.
  24. Гончарный промысел в Подольской губернии / А.Прусевич // Кустарные промыслы Подольской губернии / Подол. губерн. земск. управа. – К., 1916. – С. 9-116, 4 табл.
  25. Ковровое производство в Подольской губернии / А.Прусевич // Кустарные промыслы Подольской губернии / Подол. губерн. земск. управа. – К., 1916. – С. 291-303.
  26. Корзиноплетение в Подольской губернии / А.Прусевич // Кус-тарные промыслы Подольской губернии / Подол. губерн. земск. управа. – К., 1916. – С. 615-624.
  27. Кустарные промыслы Подольской губернии: гончарный про-мысел / А.Н.Прусевич. – Каменец-Подольск: Тип. Подол. Губерн. Правления, 1916. – 116 с.: ил., табл., [4] л. карт, [4] л. табл.
  28. Народное вышивание / А.Прусевич // Кустарные промыслы Подольской губернии / Подол. губерн. земск. управа. – К., 1916. – С. 305-334.
  29. Сапожный промысел в Подольской губернии / А.Прусевич // Кустарные промыслы Подольской губернии / Подол. губерн. земск. управа. – К., 1916. – С. 413-443.
  30. Biblioteki na Podolu i ich ekslibrisy / A. Prusiewicz // Exlibris. – Lwow ; Krakow, 1922. – Zesz. 4.– S. 73-79.
  31. [На шляху до Кам’янця] / A.Prusiewicz // Ziemia (Варшава). – 1930. – № 30-34. – (пол. мова).

Публікації про О.М. Прусевича

  1. Адресная книга русских библиофилов и собирателей гравюр, литографий, лубков и прочих произведений печати / сост. М..Я.Параделов. – М.: Изд. антиквар. магазина М.Я.Параде-лова, 1904. – 180 с. – Зі змісту: [Про бібліотеку О.М.Прусе-вича]. – С. 95.
  2. Баженов, Л.В. Історія та культура Поділля, Волині й Прикар-паття у працях Олександра Прусевича / Л.В.Баженов // Наук. зап. Тернопіл. нац. пед. ун-ту ім. Володимира Гнатюка. Сер.: Історія. – Т., 2004. – Вип. 2. – С.77-81.
  3. Баженов, Л.В. Прусевич Олександр Миколайович / Л.В.Баже-нов // Поділля в працях дослідників і краєзнавців ХІХ-ХХ ст.: Історіографія. Біобібліографія. Матеріали / Л.В.Баженов. – Кам’янець-Подільський, 1993. – С. 323.
  4. [Бібліографія праць О.М.Прусевича] / А.Г.Паравійчук // Бібліо-графічний покажчик літератури і публікацій з історії Поділь-ського краю з давніх часів по 1964 р. включно: рукопис / упоряд. А.Г.Паравійчук. – Кам’янець-Подільський, 1965. – С. 131-132.
  5. Касап, Ж.Б. Історико-культурна спадщина Кам’янець-Подільського та її охорона в діяльності і працях Олександра Прусевича: (до 130-річчя від дня народж. вченого) / Ж.Б.Касап // Освіта, наука і культура на Поділлі: зб. наук. пр. – Кам’янець-Подільський, 2008. – Т. 11. – С. 417-423.
  6. Львівська національна наукова бібіліотека України ім.В.Сте-фаника: відділ рукописів. – Ф. 88 є [Особовий фонд О.Пру-севича]. – Спр. 149. – 1500 арк.
  7. Медведчук, Г. Невтомний дослідник Поділля [Електронний ресурс] / Г. Медведчук. – Режим доступу: http://garbuz.org.ua/Rizne/prysevutch.html (дата звернення: 19.01.12). – Назва з титул. екрана.
  8. Мельничук, Л. Гончарство Поділля в дослідженнях Олексан-дра Прусевича / Л. Мельничук // Наук. зап. Вінниц. держ. пед. ун-ту ім. Михайла Коцюбинського. Сер.: Історія. – 2001. – Вип. 3. – С. 251-255; Від роду до народу, від народу до роду. Кн. 1 : Народознавчі студії : спогади друзів, колег, однодум-ців. – Вінниця, 2006. – С.83-87.
  9. Ошуркевич, О. Олександр Прусевич – музеолог, дослідник народного мистецтва на Волині // Волинський музей: історія і сучасність: тези та матеріали І наук.-практ. конф., присвяч. 65-річчю Волин. краєзн. музею та 45-річчю літ.-меморіал. музею Лесі Українки в Колодяжному. – Луцьк, 1998. – С. 8-9.
  10. Ошуркевич, О. Питання етнографії у творчій діяльності Олександра Прусевича // Народознавчі зошити. – 1997. – № 3. – С. 202-204.
  11. Ошуркевич, О. 60 років від дня смерті О.М.Прусевича (1878- 1944) – польського етнографа, музеолога, краєзнавця / О.Ошур-кевич // Календар знамен. і пам’ят. дат Волині на 2004 р. / упоряд.: В.В.Бабій, Л.І.Голотюк, Г.В.Давидова та ін.; Волин. краєзн. музей, Волин. держ. обл. універс. наук. б-ка ім. Олени Пчілки – Луцьк, 2003. – С. 145-147. – Електрон. версія. – Режим доступу: http://ounb.lutsk.ua/wp-content/uploads/file/calendar/Calendar-2004.pdf (дата звернення 14. 01.13). – Назва з титул. екрана.
  12. Свєшников, І. Спогади музейного працівника / І.Свєшников // Пам’ятки України. – 2008. – № 2. – С. ІІ-ХХХVIII. – Зі змісту: [Про О. Прусевича]. – С. VIІ, ІХ.
  13. Сецинскій, Е. Опись предметов старины. [Ч. 2] / Е.Сецинскій; Музей Подол. церков. ист.-археол. о-ва. – Каменец-Подольск: Тип. Свято-Троиц. Братства, 1909. – [2], 105 с.; Труды Подол. церков. ист.-археол. о-ва. – Каменец-Подольск, 1911. – Вып. 11. – С. 5-105. – Зі змісту: Памятники языка и письма. Грамо-ты. – С. 62-64; Рукописи. – С. 64-78; Старопечать. – С. 79-88.
  14. Сецинский, Е.И. Указатель «Подольских епархиальных ведомостей» 1862-1905 (за все время издания их) / Е.И.Сецин-ский, С.А.Беднаровский. – Каменец-Подольск: Тип. Свято-Троиц. Братства, 1907. – VIII, 1087 с.
  15. Ханас, В. Прусевич Олександр Миколайович / В.Ханас // Тер-нопіл. енцикл. словник. – Т., 2008. – Т. 3. – С. 155.

20 років української незалежності – період змін у суспільно-політичному, економічному, культурному, релігійному житті громадян і час відновлення пам’яті народу з легендарним минулим. Ми знімаємо давні табу, відкриваємо колись заборонені книги, вивчаємо архівні матеріали, розпитуємо очевидців і дізнаємося про події нашої досить трагічної історії.

Книги, як і народи, також мають свою долю, яка, часом, опиняється під впливом політичної кон’юнктури. Література, закрита для широкого громадського користування, існувала, існує і, певне, існуватиме й далі. Власне, влада нерідко виносила вирок чималій кількості видань: їм судилося публічне спалення, «присвоєння» статусу, так званої «спецмакулатури», яка згодом все одно опинялася на фабриках з переробки паперу або ж у службових печах спецвідділів. Проте були ще й такі, що вилучалися із загальних фондів бібліотек, а отже – з наукового та культурного обігу цілих поколінь: на них чекало тривале «заслання» до особливих приміщень – сумнозвісних «спецфондів».

Знищення величезної кількості українських книг, рукописів, стародруків у радянські часи стало непоправною втратою для нашої культури. Разом із виданнями з історії та української літератури видалялися навіть медичні та господарські порадники, надруковані рідною мовою.

Спрямована на вилучення та знищення ідеологічно ворожих для влади видань, радянська цензура породила спеціальні відділи зберігання забороненої літератури. Це, у свою чергу, призводило до формування заідеологізованих бібліотечних фондів, перетворюючи бібліотеки на опорні пункти партійних органів з комуністичного виховання трудящих. У 1922 році засновано радянське цензурне відомство – Головне управління у справах літератури та видавництв при Раді Міністрів СРСР (Головліт СРСР). Офіційно установи Головліту діяли при обласних виконкомах, а фактично – підпорядковувалися вищим партійним органам. Після Великої Вітчизняної війни Головліт СРСР запровадив нове положення про спецфонди літератури – це активізувало перевірку та «очищення» книжкових фондів країни. Також було видано зведений список «політично шкідливої» літератури, що підлягала вилученню з бібліотек загального користування. Цей перелік регулярно розширювався за рахунок творів авторів-жертв репресій та ідеологічних кампаній, спрямованих на «буржуазних космополітів», «критиків-антипатріотів», «переродженців» в історії, філософії, літературі й мистецтві, вчених-генетиків та ін. Загалом у різний час Головлітом СРСР було складено і надіслано бібліотекам 44 списки, за якими вилучено близько 30 тис. назв літератури, виданої в країні. Вилучені за вказівкою партійних органів, ці «політично шкідливі» видання зберігались у спецфондах, створених у 210 бібліотеках СРСР [1].

Книги, що зберігалися в особливих приміщеннях, завжди були оточені таємницею. Та це цілком зрозуміло – видання вихопили із загальних бібліотечних фондів і заховали від очей пересічних читачів і працівників інших відділів. Що ж так старанно приховувалося за металевими дверима спецзбережень? Постараємося підійняти завісу цих таємниць, ретельно вивчивши історію архіву бібліотеки.

У Вінницькій ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва спецфонд створено у 1928 році [2]. Та, на жаль, відтворення повної картини роботи особливого відділу бібліотеки і ролі певних осіб в «ідеологічних чистках» і частковому знищенню бібліотечного фонду на сьогодні неможливе, оскільки відсутня будь-яка самостійна планова чи звітна документація. Вона не велася або знищувалася за вказівками Головліту СРСР, який практикував систематичну утилізацію документів до часу його ліквідації (серпень 1991 р.). Так, у 1990 році його керівництво розіслало на місця таємне розпорядження «Про архіви Головліту», в якому зазначалося, що справи з листуванням із партійними і державними органами республіки, краю та області потрібно вилучити з описів справ постійного зберігання, встановивши тимчасовий термін зберігання не більше трьох років, і надавати право керівникам місцевих органів знищувати ці справи на свій розсуд. Тому в рамках окресленого періоду вдалося простежити лише окремі напрями та результати роботи відділу спецфонду, використовуючи накази і розпорядження дирекції, штатні розписи, особові справи працівників, інвентарні книги, накази Головліту про вилучення із загального фонду до спецфонду і повернення книг із спецфонду до загального фонду, акти про списання літератури через зношеність. Отже, повоєнна історія відділу засекреченої літератури на даний час досліджена на базі неповного комплексу документів.

У перші повоєнні роки перед бібліотекою, якій відводилася важлива роль в ідеологічному вихованні мас, стояло завдання організації та упорядкування як основних, так і законсервованих фондів, передбачався їх суцільний перегляд з метою вилучення, так званих, ідеологічно-шкідливих видань, що проводилося систематично та своєчасно – це простежується із книги наказів про особовий склад.

З червня 1944 року обов’язки роботи із спецфондом обласної бібліотеки покладено на старшого бібліотекаря з обробки книжок Жукову Ксенію Федорівну, яка працювала у бібліотеці до війни (1939-07.02.1941 рр.), за її словами, «на спецроботі». К.Ф.Жукова – українка, 1900 року народження, вінничанка, випускниця церковнопарафіяльної школи, закінчила 9-місячні бібліотечні курси при 1-му Кінному корпусі Червоно-козачої дивізії у 1920 році. Впродовж 1920-1922 років служила у Червоній Армії, заочно навчалася у Радпартшколі у Житомирі, була членом ВКП(б)У. Після визволення Вінниці Жукова повернулася з евакуації і продовжила свою трудову діяльність у бібліотеці [3].

З посиленням роботи з перевірки книжкових фондів і організації спецфонду зростало фізичне навантаження на бібліотекаря, і в травні 1947 року Ксенія Федорівна за станом здоров’я звільнилася з роботи, а на її місце призначили Іларіона Леонтійовича Яковенка. Народився Іларіон Леонтійович у 1918 році, закінчив бібліотечний відділ Одеського технікуму політпросвіти, був членом ВКП(б)У, брав участь у Великій Вітчизняній війні. Пізніше його перевели на посаду завідуючого відділом обліку та організації книжкових фондів, залишивши відповідальним за перевірку книжкових фондів згідно зі списками Головліту та зобов’язавши Іларіона Леонтійовича, який не мав вищої бібліотечної освіти, заочно вступити до інституту.

У 1948 році з новою хвилею сталінських репресій посилилися вимоги до цензурування бібліотечних фондів і каталогів. Органи цензури в рамках контролю за діяльністю бібліотек зобов'язали вилучити 1,1 млн примірників «політично шкідливої» літератури [4]. З читацького обігу видалялися книги емігрантів, репресованих авторів, видання релігійного змісту, а також книги, в яких містилися фотографії, цитати з праць, позитивні згадки про «ворогів народу».

З червня 1948 року відповідальність за упорядкування спецфонду та роботу з ним було покладено на головного бібліотекаря Йосипа Андріановича Погорєлова – 1914 року народження, українця, вихідця із селян, члена ВКП(б)У, який у 1939 році закінчив Харківський державний бібліотечний інститут, був учасником Великої Вітчизняної війни [5].

Одночасно з призначенням Погорєлова на цю посаду оприлюднили наказ директора бібліотеки А.М.Шафорост про проведення прискіпливої перевірки всього книжкового фонду згідно зі списками Головліту до 15 жовтня поточного року, щоденну перевірку літератури, яка повертається читачами, завершення упорядкування літератури спецфонду та про встановлення непорушного контролю за режимом зберігання і видачі літератури. Зокрема, наказом категорично заборонялося допускати в кімнату, де знаходився спецфонд, як сторонніх осіб, так і працівників обласної бібліотеки, без спеціального дозволу директора. Одним словом, відділ спецфонду став окремою бібліотекою в бібліотеці [6].

У січні 1950 року Й.А.Погорєлова перевели на посаду завідуючим відділом обслуговування читачів, залишивши за ним обов'язки з роботи із спецлітературою до затвердження посади працівника спецфонду. А у червні цього року обласним відділом культосвітньої роботи було видано наказ «Про затвердження наслідків атестації бібліотечних працівників Вінницької обласної бібліотеки», згідно з яким Й.А. Погорєлова звільнили від обов'язків завідуючим відділом обслуговування читачів та перевели на посаду головного бібліотекаря цього ж відділу з покладанням на нього безпосередньої відповідальності за систематичне й своєчасне вилучення ідеологічно-шкідливої та застарілої літератури, а також за роботу спецфонду. Враховуючи важливість останнього питання, його зобов'язують посилити роботу з перевірки фонду, залучаючи до цього якнайбільшу кількість працівників бібліотеки [7].

Підвищена увага до ідеологічного контролю за фондами бібліотеки у 1940-50-х роках віддзеркалилася у книзі наказів про особовий склад. Зацитуємо кілька: 1) «В целях ликвидации обезлички, охраны книжного имущества и точного учета литературы, находящейся в пользовании, приказываю: главному библиотекарю Погорелову разрешить производить проверки книжных фондов по приказам Головлита по всем отделам и в читальных залах библиотеки в период их рабочего времени, о чем заблаговременно ставить в известность заведующих отделами. Обнаруженная л[итерату]ра подлежащая изьятию, выдается тов. Погорелову под расписку, которая теряет силу по включению литературы в акт на списание»; 2) «Возложить на главного библиотекаря т. Погорелова И.А., не освобождая его от обязанностей по фонду спецхранения, работу по составлению систематического каталога для абонемента и читального зала с полной ответственностью за их состояние как внешне, так и по содержанию накопления рубрик. Зобов'язав тов. Погорелова повседневно следить за правильностью оформления рубрик, удалять карточки на устаревшую, потерявшую актуальность литературу» [8, 9]. Фонди, таким чином, «звільнялися» від непрофільної, застарілої та дефектної літератури. Зрозуміло, ідеологічні вимоги не сприяли коректному списанню літератури, оцінці рівня дефектності та застарілості видань.

Щорічно, на підставі рішення бюро міському КП(б)У, Й.А.Погорєлова направляли на місячні курси пропагандистів. І паралельно, за розпорядженням обласного відділу культосвітніх установ, він постійно їздив у відрядження для надання допомоги бібліотекам районів Вінниччини в упорядкуванні книжкових фондів.

У часи «відлиги» почали з’являтися списки книг, які повертали у загальні фонди. Вони мали доволі заплутані назви, як, наприклад, «Список № 1 книг, ранее изъятых из обращения без включения в библиографические указатели устаревших изданий, подлежащих возврату в общие фонды библиотек» (1956 р.) або «Список книг, ранее изъятых Главлитом СССР без включения в библиографические указатели устаревших изданий, мотивы к изъятию которых отпали» (1957 р.). У 1964 році вийшов наступний список з більш зрозумілою назвою «Список книг, подлежащих возвращению в общие фонды библиотек» [10].

Наприкінці 1957 року, відповідно до роз’яснення Головліту СРСР від 2 листопада за № 1525 про порядок використання літератури, не включеної в «Списки книг, подлежащих хранению в спецфондах по библиографическим указателям», для визначення придатності і використання згаданої літератури у бібліотеці призначили комісію, яка розпочала суцільну перевірку літератури з метою повернення у загальні фонди видань, що у свій час були безпідставно вилучені [11]. Паралельно не припинялися детальні перевірки книжкового фонду всіх відділів бібліотеки (за наказами органів цензури) на «застарілість» та ідеологічну невитриманість, а отже й редагування каталогів (перегляд їх структурно-інформаційної будови, формулювання та наповнення рубрик).

У зв'язку із переведенням у січні 1960 року Й.А.Погорєлова на посаду завідуючим методичним відділом, роботу зі спецфондом перекладено на старшого бібліотекаря Блюму Сендерівну (Любов Олександрівну) Крочик – 1900 року народження, єврейку, з робочого класу, яка закінчила Київський український бібліотечний інститут, була членом ВКП(б)У [12]. Через два роки, досягнувши пенсійного віку, Блюма Сендерівна звільнилася з бібліотеки, а контроль за нерозголошуванням даних, що зібрано в документах, справах і виданнях з грифом «Для службового користування», було доручено старшому бібліотекарю Олександрі Семенівні Гаріній. Олександра Семенівна народилася у 1928 році, росіянка, родом із Курської області, випускниця Харківського державного бібліотечного інституту. Майже двадцять років вона відповідала за роботу із засекреченою літературою. 24 серпня 1981 року відбулися останні кадрові переміщення у бібліотеці з роботи із спецфондом. Наказом № 162 про прийняття спецфонду бібліотеки та забезпечення зберігання і користування ним відповідно до встановлених правил була призначена старший бібліотекар відділу зберігання літератури Гаврилюк Ніна Юхимівна – 1943 року народження, українка, родом з Вінницької області, у 1966 році закінчила Тульчинське культурно-освітнє училище, а у 1974 – факультет бібліотекознавства і бібліографії Київського державного інституту культури [13].

Вилучення застарілої та зайвої літератури із основних фондів бібліотеки продовжувалося і у 1960-70-тих роках. Працівників бібліотеки, які входили до складу комісій, зобов’язували до перевірки фондів ставитися з великою відповідальністю і включати в списки на вилучення явно застарілі книги в ідейно-політичному, науковому, художньому і виробничому відношеннях та вчасно виймати карточки з каталогів. Будь-яка халатність розглядалася як грубе порушення робочої дисципліни. Так, у квітні 1971 року було знайдено в читацькому систематичному каталозі карточку на книгу А.Кузнецова «Продолжение легенды», яка своєчасно не була вилучена за наказом Головліту СРСР. Цей факт розцінили як злочин і І.І.Костюковій, завідуючій відділом обробки літератури та організації каталогів, відповідальній за ідейну чистоту читацьких каталогів, оголосили догану, а старшому бібліотекарю О.С.Гаріній, яка відповідала за своєчасне вилучення книг з фондів бібліотеки за наказами Головліту, – попередження [14].

З початком демократичних змін у країні Головне Управління з охорони військових і державних таємниць у пресі значно послабило свою увагу до спецфонду і до літератури обмеженого поширення. З 1987 року бібліотека систематично одержувала накази Головліту УРСР і СРСР про повернення книг до загальних фондів. Почався «зворотний» потік книг – з спецхрану у відкриті фонди. І робилося це теж за наказами. Проте не треба думати, що разом з цим припинилася заборона, а отже, і вилучення книг із загальних фондів. Обидва ці процеси – засекречування та розсекречування літератури – відбувалися паралельно.

Спецфонд Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва був відображений в чотирьох спеціальних інвентарних книгах. Їхнє заповнення розпочато головним бібліотекарем Й.А. Погорєловим. Точну дату першого запису встановити неможливо за її відсутності, лише в кінці першої книги стоїть дата завершення її заповнення – 30 листопада 1948 року. Згідно з інвентарними книгами у відділі спецхрану в різні часи перебувало 8212 примірників друкованих видань, але політична кон'юнктура вела до коливань цензурного режиму: книги то «звільнялися», то «заарештовувалися». Так, наприкінці кожної інвентарної книги стоїть помітка олівцем, що на 01.01.1972 року по книзі № 1 залишилося 1365 примірників, № 2 – 1967, № 3 – 1182, № 4 – 204. Таким чином, за 24 повоєнні роки існування відділу було списано та передано до загальних фондів бібліотеки 3289 примірників і ще 3 тис. видань наприкінці 80-х років.

Упродовж десятиліть на полицях спецфонду приховувалися книги талановитих українських діячів. Широкому читацькому загалу не були відомі цікаві дослідження з історії України та її народу – Б. Грінченка й І. Крип’якевича.

У фонді репрезентовано ґрунтовні дослідження національної ідеї Д.Донцова та Д.Дорошенка, збірники матеріалів про історію українського війська, Українську повстанську армію тощо.

Заслуговують на увагу видання, в яких простежується колоніальна політика Російської імперії та СРСР щодо України І.Мірчука, і тематично з ними споріднені спогади політв’язня С. Підгайного, видання про український правозахисний рух.

Великою частиною спецфонду були твори українською мовою, праці авторів-українців, українських установ, видання про Україну та українців. Основне призначення цієї літератури – дати користувачам якомога повнішу інформацію про суспільно-політичне, культурне, духовне, релігійне, мистецьке життя і творчість нашого народу. Розкрити роль українства у світовій культурі, життя українського слова, української думки у світовому співтоваристві.

У січні 1990 року останнім наказом Головліту «Про повернення книг до загальних фондів бібліотек» спецфонд у бібліотеці було майже ліквідовано за винятком восьми книг: «Советская Украина и Польша: сб. дип. док. и истор. материалов» (Х., 1921); «Новый закон о судоустройстве СССР, союзных и автономных республик» (М., 1938); Малахов Н.А. «Хопер в огне» (М., 1956); «Большовцы» (М., 1936); Шульгин В.В. «1920 год» (Л. 1926); Изгоев А.С. «Наши политические партии» (Петроград, 1917); «Первый съезд клубных работников» (М., 1924); Машкин В. «В стране «Длиннобородых» (М., 1960), які внесені до інвентарної книги останніми (05.04.1989 р.) і останніми звільнені із книжкового ув’язнення у травні 1990 року [15]. Спеціальний режим зберігання літератури у бібліотеці був ліквідований. Книги «отримали волю», і можуть вільно використовуватися читачами. І якою дивовижною є їхня доля, адже тепер більшість з них зберігається на іншому особливому режимі – у відділі рідкісних і цінних видань.

Офіційно спецхрану в бібліотеці мовби й не було зовсім. У розкладі роботи бібліотеки для читачів спецхран не називався, не було його ні в звітах, ні в іншій документації. А він – спецхран – був, функціонував майже 70 років і накопичив неабиякі, у дечому унікальні фонди.

Джерела:

1. Баран, В. Цензура в системі тоталітаризму / В.Баран // Сучасність. – 1994. – № 6. – С. 104-117.

2. Кароєва, Т.Р. Вінницька ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва у радянській репресивній системі 1920-30-х років / Т.Р.Кароєва // Вінницька обласна універсальна наукова бібліотека ім.К.А.Тімі-рязєва в контексті історії та інноваційному поступі сьогодення (2007-2012 рр.) / Вінниц. обл. упр. культ. і туризму облдержадмін.; Вінниц. ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва. – Вінниця, 2012. – С. 185.

3 Архів Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва (далі – Арх. ВОУНБ). – Спр. № 1. Книга приказов по личному составу с 20.03.44 г. по 31.12.45 г. – Наказ № 24 від 29.06.1944. – Арк. 6.

4. Основи теорії літератури / уклад. Г.В.Яблуновська. – Миколаїв, 2009. – С. 123.

5. Арх. ВОУНБ. – Спр. № 6. Книга приказов по личному составу с 02.01.46 г. по 26.12.49 г. – Наказ № 36 від 25.05.1948. – Арк. 60.

6. Там само. – Наказ № 46 від 15.06.1948. – Арк. 63.

7. Там само. – Спр. № 14. Книга приказов по личному составу с 05.01.50 г. по 02.01.51 г. – Наказ № 51 від 10.06.1950. – Арк. 17.

8. Там само. – Спр. № 18. Книга приказов по личному составу с 15.06.51 г. по 29.12.52 г. – Наказ № 38 від 22.04.1952. – Арк. 43.

9. Там само. – Спр. № 24. Книга приказов по личному составу с 06.01.53 г. по 04.12.54 г. – Наказ № 36 від 20.04.1954. – Арк. 72.

10. Лютова, К.В. Спецхран Библиотеки Академии наук: из истории секретных фондов / К.В. Лютова. – СПб., 1999. – 223 с.

11. Арх. ВОУНБ. – Спр. № 27. Книга приказов по личному составу с 09.12.54 г. по 02.07.58 г. – Наказ № 101 від 24.12.1957. – Арк. 131.

12. Там само. – Спр. № 38. Книга приказов по личному составу с 03.07.58 г. по 02.03.64 г.– Наказ № 10 від 30.01.1960. – Арк. 73.

13. Там само. – Спр. № 71. Накази по обласній бібліотеці ім.К.А.Тімірязєва по особовому складу та виробничій діяльності з 15.09.80 р. по 31.12.81 р. – Наказ № 162 від 24.08.1981. – Арк. 166.

14. Там само. – Спр. № 61. Книга приказов по личному составу с 20.03.69 г. по 23.04.71 г. – Наказ № 33 від 14.04.1971. – Арк. 242.

15. Арх. ВОУНБ. – Інвентарна книга спецфонду № 4. – Арк. 18.

16. Федотова, О. Відділ спецфондів у структурі Книжкової палати України (1944-1956 рр.) / О.Федотова // Вісн. Книжкової палати. – 2002. – № 4. – С. 28-29.

Під час модернізації суспільства уряд Російської імперії мав вирішувати широке коло освітньо-виховних завдань. Серед них не останнє місце посідав розвиток книжкового простору, причому держава тут могла виступати і як його інвестор, і як ідеолог, і як контролер. Швидке зростання книжкової комунікації викликало потребу врегулювання функціонування різних її складових, розвитку нормативної бази, і, стикаючись з наростанням політичної активності, уряд реагував заборонними та охоронними мірами.

Революційні події 1840-х років в Європі призвели до посилення цензурних вимог в Російській імперії. Період з 1848 по 1855 роки, за визначенням російського дореволюційного історика цензури М.К.Лемке, йменується як «епоха цензурного терору» [1]. З приходом до влади Олександра ІІ перед країною замаячила можливість реформ, що сприяли би модернізації суспільства. Це стосувалося, не в останню чергу, реформи цензури. Російські дореволюційні та сучасні дослідники вважають, що встановилася майже вседозволеність, особливо на хвилі очікування ліберальних реформ [2; 3]. Хоча офіційно діяло цензурне законодавство Миколи І, атмосфера, що склалася в країні, сприяла демократизації друку, активізації місцевого книговидання, поширенню іноземних видань, продукції закордонних друкарень, обговоренню можливості створення дешевої народної книги.

Активність національного книгодрукування певний час не турбувала уряд. Після урядових заходів 1836-1837 років (закриття всіх єврейських друкарень, перегляд і знищення раніше друкованих видань), коли єврейське книговидання практично припинилося, указ від 26 квітня 1862 року «Про єврейські друкарні» [4] відкривав нові можливості для єврейського верстату. На тлі підсилення польського визвольного руху, зростання українофільських настроїв російська адміністрація твердо і послідовно стала на шлях «обрусєнія» Правобережної України. Валуєвським циркуляром 1863 року заборонялася публікація релігійної та навчальної літератури, а також призначеної для початкової освіти, однак дозволялася публікація наукової та художньої літератури. Мовною проблемою переймалася й місцева адміністрація, особливо щодо «польського елементу». До середини ХІХ ст. польська мова була настільки поширеною, що у місцевій пресі відзначалося: «Соромно й прикро визнати, що в усіх чотирьох губерніях Західного краю ані в повітових, ані в губернських містах неможливо придбати російську книгу» [5, c.209]. Першими кроками для виправлення цієї ситуації стало припинення місцевого книговидання польською, обмеження торгівлі навчальними виданнями. 14 червня 1864 року з’явився циркуляр київського генерал-губернатора, який заборонив продаж польських букварів, оскільки вони, на його думку, «поширювали ідею про відокремлення Південно-Західного краю від Росії і спрямовані на те, щоб вивчати географію та історію Польщі в межах 1772 року» [6, aрк.1]. З того часу місцева влада неодноразово звертала увагу на заборону друкування польською, навіть ще у 1890-х роках – щорічних звітів про діяльність комерційних підприємств [7, aрк.32].

Запроваджені при Олександрі ІІ реформи побудили до активної діяльності широкі верстви населення, пробудили бурхливий розвиток громадської думки. Це призвело до протистояння сил, що захищали інтереси самодержавства, з одного боку, і намагалися модернізувати політичний режим та моральну атмосферу суспільства, з іншого. Цензурна реформа 1865 року була доволі складною для правлячої еліти, адже нові умови вимагали формування певної, «розсудливої» гласності [8, с.952-963]. Цензура перейшла у Міністерство внутрішніх справ, яке ставило за мету огородити державу від революційного руху та тероризму. Крім загальної, за необхідності щодо видавничої продукції, застосовували спеціальну цензуру (духовну, медичну, Міністерства двору, Міністерства фінансів, Військового міністерства).

Загальна цензура, як й попередньо, ділилася на внутрішню та іноземну. Внутрішня розглядала всі твори друку, що видавалися на території Російської імперії будь-якими мовами, іноземна – дозволяла або забороняла книги, журнали та інші друковані матеріали, що привозилися із-за кордону. На чолі всієї світської цензури стояло Головне управління зі справ друку, якому підпорядковувався Комітет цензури іноземної та місцеві цензурні установи: комітети, окремі цензори та інспекції. Періодичні видання, що передплачувалися з-за кордону поштою, цензурувалися особливою установою – «Цензурою газет і журналів при поштамті», що належала до відомства Головного управління пошт і телеграфів). На підросійських українських теренах цензурні чиновники працювали у Києві та Одесі, де здійснювали й внутрішню, й іноземну цензуру, а згодом у Харкові та Катеринославі (внутрішня цензура з 1903 року). До цензури книг на єврейських мовах залучали чиновників у Києві, Одесі та Житомирі. Книги, які друкувалися у регіонах або присилалися туди із-за кордону, відправлялися для внутрішньої або іноземної цензури у найближчий цензурний комітет або окремим цензорам.

Згідно зі статутом цензурі підлягали твори літератури, науки, мистецтва, карти, плани й креслення на різних мовах; забороні ж підпадала різножанрова література та твори мистецтв, якщо вони своїм змістом вносили сумніви щодо вчення православної церкви, її обрядів або просто християнських догматів; якщо вони порушували недоторканість верховної ї самодержавної влади чи підривали повагу до імператорської родини; якщо вони суперечили основним положенням урядових постанов; якщо порушували права гідності та честі особи, таємниці приватного життя останньої, розповсюджували завідомо неправдиву інформацію про неї.

Нові правила відкрили шлях прогресивнішому виду цензури – подальшій, каральній, з притягненням до відповідальності за порушення цензурних правил по суду. Від попередньої цензури на місцях звільнялися всі урядові видання; видання академій, університетів та вчених товариств; видання давніми класичними мовами та їхні переклади; креслення, плани та карти. Цензурна практика була спрямована, поперед всього, проти періодичної преси найважливішого інформаційного каналу. Щодо книжкової продукції вона була ліберальнішою, адже висока ціна на книги обмежувала потенційне коло читачів фінансовими можливостями. Але правила 1865 року зберігали попередню цензуру щодо місцевої книжкової продукції та видань, призначених для народу. У 1869 році при Вченому комітеті Міністерства народної освіти навіть був створений особливий відділ по розгляду книг для народу, що мав рекомендувати поширення тих чи інших видань певними каналами розповсюдження [9, c.114-115]. У 1878 році для запобігання «впливу зловмисної пропаганди» було прийнято урядове рішення про видання дешевих книг для народу, що мали укріпляти вірнопіддані та релігійні почуття. Таким чином, влада прибігла до фабрикації інформації та літератури для масової аудиторії. Інспірована владою література була плодом цензурних зусиль, намаганням огородити народ від впливу опозиційних сил. У 1895 році уряд поширив циркуляр, що запроваджував посилену цензуру книг для народу: «…видання книг знаходиться частково в руках людей, які переслідують цілі, не узгоджені з інтересами уряду. За таких умов у народні маси нерідко проникають видання, які, не представляючи собою достатніх даних для заборони на основі цензурних правил, тим не менш у масі малорозвинутих читачів далеко не завжди можуть представляти здорову духовну їжу. Невідповідність багатьох народних видань цій безумовно необхідній вимозі, яка має висуватися до народної книги, викликає необхідність особливо строгого і уважного ставлення до справи з боку цензурних установ» [10]. З іншого боку, варто зауважити, що цензура, враховуючи вимоги громадської та релігійної моралі, стримувала розвиток бульварної та порнографічної літератури.

Громадсько-політичне життя тогочасної імперії характеризувалося наростанням активності радикальних течій. Тому уряд вдався до посилення репресивних цензурних заходів. Протягом 1870-80-х років тривало посилення внутрішньої та іноземної цензури. З 1870 року регулярно поновлювався «Алфавітний каталог виданням російською мовою, заборонених до використання та передруку в Росії» [11]. Крім дійсно «небезпечних» для непорушності самодержавства творів К.Маркса, Ф.Лассаля, Ш.Фур’є, Д.Дідро, Л.Блана, М.О.Добролюбова, М.Г.Чернишевського та ін., а також праць, що стосувалися кооперативного та робітничого рухів на Заході, проблем соціалізму, американської демократії, історії французької революції, цей каталог охоплював твори, які загрожували громадській моралі (Е.Золя, Г.Флобера), сприяли формуванню матеріалістичного світогляду (Ч.Дарвін, Е.Геккель, І.М.Сеченов) [12]. Заборонялися книги, навіть раніше дозволені. З бібліотечних фондів вилучалися твори ідеологів та прибічників опозиційних царському режиму партій, а також будь-які інші твори, що відображали подібні погляди. Так, у 1894 році було заборонено для використання у бібліотеках 2-го тому твору К.Маркса «Капитал. Критика политической экономии» (1885), творів К.Каутського, Е.Бернштейна, деякі твори М.Горького, В.В. Берві-Флеровського, О.М.Скабичевського [13]. У Комітеті цензури іноземної складали щомісячні каталоги всім переглянутим творам. Вони розсилалися на митниці, де слугували своєрідним маркером при перевірці всіх книг, що мали потрапити на територію Росії [8, c. 959-963]. У 1872 році Комітету міністрів надали право забороняти окремі видання поза судовим рішенням, що мінімізувало досягнення правил 1865 року.

Валуєвським циркуляром та Емським указом заборонялися ввіз та друк книг українською мовою, крім белетристики та історичних документів. Практика прискіпливого контролю за дитячим та юнацьким читанням привела до заборони у 1895 році видавати українською мовою книжки і збірники для дитячого читання, «хоча за суттю змісту вони уявлялися благонадійними» [14, c.34-36]. Українські видання вилучалися з масового використання, особливо у навчальних закладах. Влітку 1883 року в Немирівській чоловічій гімназії інспектор Гербко вилучив у деяких учнів поетичні твори Т.Г.Шевченка: в учня 6-го класу Волянського – поему «Наймичка», а в учня 5-го класу Тарнавського – поему «Катерина» [15]. Всі книги українською мовою мали проходити цензуру в Головному управлінні у справах друку, а не в місцевих цензурних комітетах, що значно уповільнювало дозвіл рукописів і створювало чимало незручностей їх авторам. Показовою тут є історія стосунків з цензурою М.М.Коцюбинського, який роками чекав дозволу на друк кожного україномовного твору [16].

В цілому, польський книжковий простір розвивався активно, але у межах Царства Польського, а на теренах Правобережної України він штучно обмежувався царським урядом. Попри вільне розповсюдження польської книги, продаж навчальної літератури для початкової школи залишався під забороною. До кінця 1890-х років книговидання польською мовою на Поділлі не здійснювалося, в той час як на теренах сусідніх Волині та Київщини випуск польських книг продовжувався [17, арк.63].

Інший шлях пройшла єврейська цензура. Із зростанням асиміляції певної частини єврейства, появою значної кількості світської літератури, питання про цензуру релігійних книг відійшло на другий план. Спочатку дозволили без цензури друкувати Талмуд, згодом всю галахічну літературу, а вже у 1890-х роках перестали переслідувати хасидські видання. Підтримка єврейської еміграції сприяла лояльному ставленню до цензури сіоністської літератури [18]. Перед цензорами єврейських видань стояло завдання боротьби з крамолою, національними та революційними ідеями у світській літературі.

Державна політика в області цензури не обмежувалася системою заборонних мір. У 70-х роках ХІХ ст. уряд, усвідомлю-ючи значущість власних інформаційних каналів, здатних впливати на громадську думку та протистояти радикальному друку, почав створення органів альтернативного друку – офіціозів. Практикувалися фінансові вливання у видання проурядового змісту, підтримувався правий друк та його поширення, складалася конкуренція за читацьку аудиторію. З 1915 року у сільській місцевості за підтримки влади масово організовуються хати-читальні, де мали відбуватися народні читання патріотичного спрямування, а також медичного та сільськогосподарського.

Контроль за книжковою справою на територіях, де не було окремих цензурних установ, здійснювали губернатори, віце-губернатори, чиновники з особливих доручень та чини політичної і виконавчої поліції. Нормативною основою цього були «Тимчасові правила про нагляд за друкарнями, літографіями та іншими подібними закладами» (1862), «Тимчасові правила про друк» (1865).

Губернатор давав дозвіл на відкриття друкарні, літографії, книжкового магазину (складу), проведення народних читань. Дозвіл на відкриття бібліотеки він узгоджував з попечителем навчального округу та єпархіальним архієреєм, з 1884 року мав затверджувати кандидатуру відповідальної особи, яка завідувала бібліотекою. Він мав право тимчасово закривати бібліотеки, відсторонювати відповідальних осіб через підозри у політичній неблагонадійності. Він мав контролювати, щоб у його губернії не друкувалися і не продавалися вітчизняні та зарубіжні видання, не погоджені з цензурою. Циркуляр Міністерства внутрішніх справ регламентував порядок дозволу друкарень, яким запроваджувалася низка додаткових умов: дозвіл на відкриття друкарні та книгарні мав видаватися тоді, коли була можливість поліцейського нагляду – у губернських і більш значних повітових містах, але не у селах; перевагу надавати відкриттю книжкових лавок, як більш зручних для поліцейських оглядів; рекомендувалося влаштовувати всі ці заклади на багатолюдних і центральних вулицях і площах, а не у глухих місцях [19].

Цензурні функції щодо періодичних видань та деякої місцевої книжкової продукції частково здійснювали віце-губернатори та чиновники губернської адміністрації. Не встигаючи виконувати цензорські обов’язки, віце-губернатори намагалися передати їх радникам губернських правлінь або іншим чиновникам, які часто були недостатньо освіченими та підготовленими. Вони ставилися до своїх обов’язків без належної уваги, прискіпливо переглядаючи тільки матеріали щодо місцевого життя [20, c.18].

У губернському центрі нагляд за друкарнями та літографіями покладався на чиновника особливих доручень при губернаторі. Він також мав розглядати прохання про відкриття книгарень та бібліотек, їх облік та контроль. Кожна друкарня, літографія, книгарня мали бути оглянуті не менше двох разів на рік. Чиновник особливих доручень при губернаторі паралельно виконував ще чимало обов’язків, тому зі зростанням поліграфічної та книготорговельної мережі регіону йому все складніше було виконувати цей обсяг роботи та контролювати ситуацію у губернії. Іноді це ставало навіть причиною відмови у відкритті нових закладів.

У повітах поліцмейстер і повітовий справник мали переривати таємний друк творів, недозволених цензурою, спостерігати, щоб не відкривалися установи без офіційного дозволу, щоб правильно велися шнурові книги у друкарнях та торгівельні – у книгарнях. У книжкових магазинах вони мали дивитися, щоб господарі мали точні відомості про наявні твори друку; звіряти відповідність іноземних книг з каталогами дозволених і заборонених видань, що випускалися Комітетом цензури іноземної. У всіх книжкових складах вони мали слідкувати, щоб були списки книг та видань, які продавалися з означенням повної назви кожної книги, року та міста друку, імені автора та видавця [21].

Поліцейське начальство видавало свідоцтва на право розносної торгівлі книгами, визначало благонадійність осіб, які організовували поліграфічне, книготорговельне або бібліотечне обслуговування. Поліцмейстер та повітові справники щороку мали доставляти губернатору інформацію про існуючі друкарні, літографії, книжкові лавки та магазини, бібліотеки та кабінети для читання. Вони також здійснювали нагляд за народними читаннями та публічними лекціями, слідкуючи, щоб лектори не відходили від програми, використовували узгоджений текст.

Більша частина функцій із здійснення політичної цензури покладалася на органи політичного контролю. Провідну позицію у цьому напрямку займали чини політичної поліції, тобто співробітники губернських жандармських управлінь. Контроль за каталогами та фондами бібліотечних зібрань, вилучення забороненої літератури здійснювали жандармські офіцери. Місцеві жандармські управління вимагали також докладні списки читачів.

Нагляд за безкоштовними народними бібліотеками здійснювали представники Міністерства народної освіти (директори та інспектори народних училищ) та Духовного відомства. Вони ж мали входити до складу розпорядчих комітетів публічних бібліотек. Для первинного налагодження контролю за бібліотекою запит на її відкриття мав містити проект статуту або правил, що визначали призначення бібліотеки та умови користування нею, інформацію про її майбутнє приміщення та джерела фінансування. Кожна бібліотека мала вести каталог всіх книг свого фонду, що перевірявся особою, яка контролювала діяльність бібліотеки [22].

З поширенням закладів книжкової сфери у сільській місцевості місцеву владу в особі старшин, урядників, десятських або сотських зобов’язали здійснювати загальний нагляд за їхнім функціонуванням.

Поштово-посилочна книжкова торгівля знаходилася під контролем чиновників Головного управління пошт і телеграфів, які розкривали посилки для перевірки легальності книг відповідно до списків заборонених видань [23].

У новому ХХ ст. верховна влада в Росії, органи управління суспільством, зокрема цензурне відомство, опинилися не готовими до активізації книжкового руху. «Через значне збільшення кількості вказаних закладів [друкарень, книгарень, бібліотек], особливо друкарень, які відкриваються тепер не тільки у губернських містах, але й в багатьох повітах і навіть містечках, нагляд цей у теперішній час є абсолютно недостатнім», – так оцінював стан справ інспектор друкарень та книжкової торгівлі Київського цензурного комітету А.Нікольський [24, c.114]. Цензура мала функціонувати у нових умовах: постійного та швидкого збільшення обсягів і діапазону інформації, розвитку її нових форм і засобів доставки та поширення, інтенсивного росту числа споживачів цієї інформації. Самодержавство прагнуло контролювати цей прогрес інформаційного ринку, спрямовувати його у належний напрямок.

Після Маніфесту 17 жовтня 1905 року, що декларував запровадження громадянських свобод, спочатку було відмінено попередню загальну та духовну цензуру і запроваджено наступну [25], а згодом було знищено будь-яку цензуру. Віднині заборона будь-яких видань була можлива виключно у судовому порядку. Місцева адміністрація, поперед всього поліцейська влада, зобов’язувалася слідкувати за змістом друкованої продукції, книжкової торгівлі та бібліотеками, вилучати і спрямовувати у Головне управління зі справ друку примірники творів, що містили, на думку чиновників, ознаки порушення закону (наприклад, революційну агітацію) [20, c. 34]. Головне управління на основі надісланих відомостей давало дозвіл на заборону видання, конфіскацію та знищення його тиражу, вилучення з бібліотек, але тільки після рішення окружної судової палати (для подолян – Одеської). Але вже наприкінці 1906 року місцевій владі надали право приймати рішення про конфіскацію та вилучення з продажу друкованих видань. Серед таких видань опинилися, наприклад, книги К.Каутського «Экономическое развитие и общественный строй» (СПб., 1905), Ж.Грава «Будущее общество» (СПб., 1907), Е.Бернштейна «Массовая политическая стачка и положение германской социал-демократии» (СПб., 1906), А.Бебеля «О Бернштейне» (Одеса, 1905), А.В.Луначарського «Отклики жизни» (СПб., 1905). З публічних бібліотек вилучили окремі номера часописів «Русского богатства» (№ 11 за 1910 р., № 6 за 1911 р.), «Всеобщей библиотеки» (№ 5 за 1906 р.), «Образования» (№№ 1, 6, 7 за 1907 р., №№ 9 и 10 за 1908 р.), «Вестника знания» (№№ 6, 7, 8 за 1906 р.) [13]. Хоча з бібліотек клубів, громадських зібрань, тобто корпоративних книгозбірень, ці часописи не вилучалися, що підтверджується складом фонду періодичних видань відділу рідкісних і цінних видань Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва. А це ще раз підкреслює намагання російського уряду обмежити вільну циркуляцію інформації, організувавши контрольовані інформаційні потоки для обслуговування певних соціальних страт.

Відбулися деякі послаблення і в бібліотечній цензурі. 2 груд-ня 1905 року були відмінені «Правила» 1890 року щодо безкоштовних народних бібліотек, які віднині підпорядковувалися Положенню про публічні бібліотеки 1884 року [26]. 2 лютого 1906 року було затверджено «Правила про народні бібліотеки при нижчих навчальних закладах відомства Міністерства народної освіти» [27], згідно з якими в навчальних бібліотеках могли знаходитися всі книги, дозволені у загальних публічних бібліотеках країни. На жаль, ці правила лише частково зачепили бібліотеки Подільської губернії, адже основу її шкільної мережі складали церковнопарафіяльні школи, бібліотечні фонди яких контролювалися Училищною радою при Найсвятішому Синоді, яка зберегла свої вимоги до змісту фондів. 31 січня 1907 року було відмінено старий порядок організації народних читань, тепер передбачався заявковий характер їхнього проведення.

За новим законодавством з книжкової сфери мали зникнути національні обмеження. Дійсно, з’явилися українські, польські, єврейські книгарні та бібліотеки. Але українська національна книга залишалася у невизначеному стані, адже чинність і Валуєвського циркуляру, і Емського указу влада тільки призупинила, а не скасувала.

У пореволюційний період громадськість, особливо у провінції, почала втрачати свої антицензурні здобутки. За єдиної цензурної політики в країні цензурна практика на місцях була набагато жорсткішою, ніж у столиці. Місцева адміністрація, маючи значні уповноваження, на власний розсуд та страх провадила цензурну політику. Жандармські управління нагнітали атмосферу, коли у звітах рапортували, що «легально існуючі у Краї [Південно-Західному] українські книжкові магазини, друкарні, редакції газет і українські клуби до кінця 1911 року значною мірою розвинули свою діяльність» [28, c. 383], «народний вчитель, поза навчанням, намагається пропагувати українську мову через літературу, що поширюється у селах» [29]. Реагуючи на подібні повідомлення і зберігаючи курс на «обрусєніє», губернатори перешкоджали розповсюдженню україномовних видань, забороняючи, наприклад, надходження видань до сільських кооперативних товариств. Переслідувалася просвітницька діяльність національних (українських, польських, єврейських) громадських організацій: обмежувалося відкриття національних бібліотек та книгарень, проведення народних читань національними мовами. Подільський губернатор для посилення контролю за книжковим простором прагнув від Головного управління у справах друку запровадити окрему посаду цензора у губернії або від Міністерства внутрішніх справ – доручити це окремому чиновнику, а не чинам поліції, які іноді не мали відповідного рівня освіти [24, c. 115].

Початок Першої світової війни запровадив ще одну форму контролю – військову цензуру, що в цілому диктувалося необхідністю захисту державної таємниці та громадського спокою в умовах війни. Військова цензура встановлювалася в «повному обсязі» у місцях воєнних дій. Територія Правобережної України потрапляла під її контроль. Військовим цензором призначався начальник губернського жандармського управління, під керівництвом якого мали діяти повітові справники, чини поліції, жандарми, службовці на поштово-телеграфних відділеннях [30]. Запровадження військової цензури встановлювало особливе положення друкарень. Їхні власники тепер не мали права приступати до друку видання без попереднього перегляду і дозволу військового цензора. Під його контроль потрапляв весь книжковий асортимент книгарень. На території Київського військового округу (Київська, Чернігівська, Харківська, Полтавська, Волинська, Подільська губернії) заборонялися видання та продаж будь-якої літератури та періодики українською та єврейською мовами, що пояснювалося небезпекою шпіонських дій відповідних національних таборів.

Зберігала актуальність боротьба з поширенням нелегальних видань антиурядового характеру. Для цього, наприклад, 1915 року всі жандармські управління Російської імперії отримали короткі витяги з небезпечних статей (з паризької есерівської газети «Мысль», нью-йоркської анархістської газети «Голос труда») [13], що мало підвищити загальну політичну підготовку жандармів, а також допомогти у політичному розшуку, адже часто подібні статті переписувалися від руки, тому складно було розпізнати «крамольну» літературу.

І тільки постановою Тимчасового уряду від 27 квітня 1917 року «Про заклади у справах друку» друк і торгівля творами друку були оголошені вільними від державного контролю в ідеологічній сфері [31]. Хоча повністю звільнитися від ідеологічного впливу книжковий простір не міг. Показовим тут може бути народницьке середовище, де ще у 1860-1870-х роках зародилася соціально-педагогічна концепція бібліотечної справи, яка згодом поширилася й серед ліберальної інтелігенції, про необхідність різкого, якщо не сказати революційного, перетворення «народу» на «читачів», де мета бібліотеки – «формовка читача», а книга – лише «ліки», «знаряддя» для виховання народу [32]. Ця ідеологія незабаром буде реалізовуватися у радянській дійсності.

Варто зазначити, що державний контроль книжкового простору здійснювався й в економічній площині податними інспекторами. У Російській імперії друкарні були зобов’язані вести шнурові, а книгарні – торгівельні книги, де фіксувалися всі замовлення. Торгівельна діяльність вимагала ведення також касової книги, де відображалися зміни кількості готівки у книгарні. Відповідно до офіційних вимог, книги, із вказаною на титульному аркуші назвою фірми, датою і підписом власника, мали пронумеровані сторінки, були прошнуровані і затверджувалися податковою адміністрацією.

Не можна обійти увагою те, що у досліджуваний період, крім державного, спостерігається формування бізнесового контролю за книжковою сферою. Зростання кількості грамотних, відповідно читацької аудиторії, за рахунок представників різних соціальних прошарків суспільства, розвиток поліграфічної техніки та транспортної мережі, давали можливість збільшити тиражі видань та постачати літературу на значні території. Це вело до капіталізації книговидавничої сфери. Чітко простежувалася тенденція комерціалізації книговидання у бік випуску літератури, яка мала задовольняти смаки населення. Тобто капітал становився учасником створення ще одного різновиду цензурного режиму в суспільстві, адже підприємці прагнули вкладати кошти в економічно вигідне книжкове виробництво.

Отже, уряд Російської імперії, докладаючи зусиль для модернізації країни, яка закономірно вела до поширення грамотності та читання, намагався взяти ці сфери під свій контроль. Традиція правового регулювання книжкового простору будувалася на уявленнях про друк як носій «зла» та ворожнечі, розумінні важливості книжкової комунікації як одного з основних інформаційних каналів. Державна політика в області цензури здійснювалася з метою контролю та формування громадської думки, можливості управління та маніпулювання громадською свідомістю, і стосувалася, поперед всього, допустимого репертуару читання. Важливості тут набував людський фактор, тому влада прив’язувала відкриття та функціонування друкарні, книгарні або бібліотеки до політичної благонадійності відповідальної особи. Контроль книжкового простору носив не тільки обмежувальний характер, ще одним його різновидом була регламентація читання, коли держава прямим втручанням (циркулярами, правилами) створювала різні умови для доступу до легальних інформаційних потоків соціальним групам, але ця тема заслуговує на додаткові дослідження.

Примітки:

1. Лемке, М.К. Очерки по истории русской цензуры и журналистики XIX ст. / М.К.Лемке. – СПб., 1904. – 443 с.

2. Арсеньев, К. Законодательство о печати / К. Арсеньев. – СПб., 1903. – 264 с.

3. Жирков, Г.В. История цензуры в России ХІХ-ХХІ вв.: учеб. пособие / Г.В. Жирков. – М.: Аспект-пресс, 2001. – 368 с.

4. Полное собрание законов Российской империи. – Собр. 2-е. – СПб., 1866. – Т. 37. – № 38. – Ствб. 213.

5. Русский. Воззвание к Русским из Западно-Русского края / Русский // Подол. епарх. ведомости. – 1864. – № 6 (Неофиц. часть). – С. 208-211.

6. Державний архів Хмельницької області, ф. 228, оп. 1, спр. 444, 243 арк.

7. Там само, ф. 292, оп. 1, спр. 272, 148 арк.

8. Цензура // Энциклопедический словарь / изд. : Ф.А. Брокгауз, И.А. Ефрон. – СПб., 1903. – Т.XXXVIIа (74). – С. 952-963.

9. Ученый комитет Министерства народного просвещения // Там само. – СПб., 1902. – Т. XXXV (69). – С. 112-115.

10. Цит. по: Блюм, А.В. Система правительственной регла-ментации круга народного чтения во второй половине XIX в. / А.В.Блюм // Книжное дело в России во второй половине XIX – начале XX вв.: сб. науч. тр. – Л., 1983. – [Вып. 1]. – С. 127-128.

11. Алфавитный каталог изданиям на русском языке, запрещенным к обращению и перепечатыванию в России. – СПб., 1870-1899.

12. Добровольский, Л.M. Запрещенная книга в России. 1825-1904: архив.-библиогр. разыскания / Л.М.Добровольский. – М., 1962. – 254 с.

13. Белобородова, А. Полиция и цензура в русской провин-ции во второй половине XIX – начале XX вв. (на материалах Курской губернии) / А.Белобородова // Открытый текст: веб-сайт. – Адрес доступа: http://opentextnn.ru/censorship/russia/dorev/libraries/book/?id=3242 (Дата доступа: 15. 11.12)

14. Цит. за: Єфремов, С. Літературно-критичні статті / С.Єф-ремов. – К.: Дніпро, 1993. – 351 с.

15. Державний архів Вінницької області, ф. Д-673, оп. 1, спр. 6, арк. 21.

16. Коляда, І.А. Цензурна політика російського самодержавства в «українському питанні» (до історії відносин М.Коцю-бинського з органами цензури) / І.А.Коляда // Укр. іст. журн. – 2012. – № 2. – С. 58-72.

17. Кароєва, Т.Р. Книговидавнича справа Поділля: тенденції розвитку (друга половина ХІХ – початок 30-х років ХХ ст.): дис. … канд. іст. наук: 07.00.08 / Т.Р. Кароєва; Київ. нац. ун-т культури і мистецтв. – К., 2004. – 215 арк. + дод. арк. 217-509.

18. Эльяшевич, Д.А. Правительственная политика и еврейская печать в России. 1797-1917: автореферат дис. … докт. ист. наук: 07.00.02 / Д.А.Эльяшевич; Ин-т российской истории РАН. – СПб., 2000. – 60 с. – Адрес доступа: http://www.opentextnn.ru/censorship/russia/dorev/libraries/book/?id=493 (Дата доступа: 15.12.12).

19. О типографиях, литографиях и металлографиях // Вне-школьное образование: системат. свод законов, распоряжений, правил, инструкций / сост. Г.Фальборк, В.Чарнолуский. – СПб, 1905. – С. 55-61.

20. Патрушева, Н.Г. История цензурных учреждений в России во второй половине ХIХ – начале ХХ века / Н.Г.Патрушева // Книжное дело в России во второй половине XIX – начале XX вв.: сб. науч. тр. – СПб., 2000. – Вып. 10. – С. 7-48.

21. Правила о книжных складах при низших учебных заведениях ведомства министерства народного просвещения // Циркуляр по упр. Киев. учеб. округом. – 1904. – № 2. – С. 71-73.

22. Правила о бесплатных народных читальнях и о порядке надзора за ними // Там само. – 1890. – № 8. – С. 219.

23. Кеклис, А.Ю. Законодательное регулирование перлюстрации в Российской империи ХIХ – начала ХХ века / А.Ю.Кек-лис // История государства и права. – 2009. – № 4. – С. 23-24.

24. Никольский, А. [Доклад Киевскому, Подольскому и Волынскому генерал-губернатору] / А.Никольский; підгот. до друку О.Сарнацький // Іст. журн. – 2009. – № 1. – С. 114-117.

25. Временные правила о повременных изданиях // Циркуляр по упр. Киев. учеб. округом. – 1905. – № 11. – С. 625-626.

26. Об отмене правил, утвержденных 15 мая 1890 года, о бесплатных народных читальнях и о порядке надзора за ними // Там само. – 1906. – № 2. – С. 79-80.

27. Правила о народных библиотеках при низших учебных заведениях ведомства министерства народного просвещения // Там само. – № 4. – С. 216-218.

28. Із звітів Київського губернського жандармського управління про діяльність українських політичних партій в 1911 р. в Україні [кінець 1911 р. – початок 1912 р.] // Історія українських політичних партій (кінець ХІХ ст. – 1917 р.): хрестоматія-посіб. / упоряд. Б.І. Корольов, І.С. Михальський. – К., 2003. – Ч. 1. – 561 с.

29. Записки Київського губернського жандармського управління про український національно-визвольний рух // Там само. – С. 446.

30. Собрание узаконений и распоряжений правительства, издаваемое при Правительствующем Сенате. – 1914. – № 192.

31. Сборник указов и постановлений Временного правительства. – СПб., 1917. – Вып. 1. – Отд. 2. – № 94. – С. 215-216.

32. Дерунов, К. Роль библиотек в деле нашего возрождения / К.Дерунов // Рус. шк. – 1906. – №7/8. – С. 80-89.

33. Алфавитный каталог сочинениям на французском, немецком и английском языках, запрещенных иностранною цензурою или дозволенных к обращению с исключением некоторых мест с 1856 по 1869 гг. – СПб., 1870. – 442 с.

34. Алфавитный каталог изданиям на польском и жмудском языках, запрещенным вполне и позволенных с исключением, с 1830 по по июнь 1869 года включительно. – СПб., 1869. – 180 с.

2012 року вінничани, вся українська громада урочисто відмітили 100-річчя від дня народження видатного українського письменника, академіка, громадського діяча, Героя Соціалістичної Праці, лауреата державних премій Михайла Панасовича Стельмаха. Вшанування пам’яті ювіляра відбулося у м. Києві, багатьох містах і селах нашої країни, за кордоном, а також на «малій батьківщині» у с. Дяківцях, що на Літинщині.

Відгукнулися на ювілей видатного земляка і фахівці Вінницької обласної універсальної наукової бібліотеки ім.К.А.Тімірязєва низкою творчих акцій. Це, передусім, літературно-мистецький вечір «Син Подільської землі, співець її краси і слави», який пройшов за участю вінницьких письменників, зокрема лауреатів літературної премії ім. Михайла Стельмаха журналу «Вінницький край», студентської і учнівської молоді, бібліотекарів та освітян. Розкривали все багатство творчості М.П.Стельмаха, літературу про його життя і діяльність із фонду бібліотеки книжково-ілюстративні виставки, перегляди літератури: «Михайло Стельмах: прозаїк, поет, драматург», «Співець землі Подільської», «Може тим без пісні я не можу працювати, жити навіть дня...».

Викликав неабиякий інтерес біобібліографічний покажчик «Світ правди і краси Михайла Стельмаха», підготовлений і презентований фахівцями бібліотеки на ювілейних урочистостях, що проходили у с. Дяківцях. Підготовці цього видання, як завжди, передувала значна пошукова робота. Переглядалися фонди, довідково-бібліографічний апарат ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва, літописи, електронні каталоги інших бібліотек, ресурси мережі Інтернет, інші джерела.

Цікавою знахідкою виявилися оригінали старих фотографій з альбому, який передано до бібліотеки у рамках проекту створення фонду особового походження Вінницької обласної письменницької організації. В одному з них ми виявили кілька світлин із зображенням М.П.Стельмаха. Детальне ознайомлення з публікаціями дало змогу визначити, коли зроблені ці світлини, де і з приводу чого відбувалися зустрічі письменника та хто на них був присутній. У результаті виявлено, що знімки зроблені фотокореспондентом газети «Вінницька правда» А.Попелянським у с. Дяківцях під час проведення Тижня української радянської літератури на Вінниччині, що проходив протягом 29 травня – 4 червня 1972 року. Зустріч письменника і побратимів по перу відбувалися у м. Вінниці, районах області та рідному селі Михайла Панасовича з нагоди відзначення його 60-річного ювілею та присвоєння високого звання – Герой Соціалістичної Праці.

На знімку 1-му – голова місцевого колгоспу ім. Фрунзе Г.В.Коломієць у дворі меморіальної садиби Стельмахів, навпроти батьківської хати Михайла Панасовича, вручає ювіляру на вишитому рушнику пишний коровай. У своїй короткій промові він сказав, що «Він спечений з борошна, вирощеного вашими працьовитими односельцями. Прийміть наш скромний дарунок, сердечні поздоровлення і найкращі побажання».

На світлині 2-й – урочистості в сільському будинку культури з нагоди ювілею письменника. На сьогодні удалося встановити особи, зображені на ній, які сидять за столом президії поряд з Героєм. Це – відомі українські письменники, учасники проведення літературного Тижня – П.Ф.Автомонов, О.Ф.Чорногуз, М.Ю.Тарновський, Г.Й.Григор’єв, В.О.Яворівський, актриса Галина Данилова. У президії також і земляки – секретар Вінницького обкому партії А.Ф.Олійник, секретар колгоспної партійної організації В.С.Іванцов, бригадир колгоспних будівельників, кавалер орденів Червоної Зірки і Трудового Червоного Прапора С.Г.Ніколов, який колись разом з ювіляром орав землю, засівав її добірним зерном.

3-тя світлина зображає письменника з дружиною Лесею Анатоліївною серед своїх односельчан, а на 4-й – Михайло Панасович дає автографи на згадку учням місцевої школи.

Ще три фотознімки з уже згаданого альбому, які не вміщені у виданні, але також представляють інтерес, ілюструють кілька подій за участю почесних гостей літературного Тижня. Дві з них відображають зустріч письменницької делегації у селах Вінниччини хлібом-сіллю (на одній з них на передньому плані Ю.Збанацький і М.Стельмах), на іншій – односельчанки в українських вишиванках зустрічають Михайла Панасовича на рідній землі. Як данина тогочасній дійсності – фотографія, яка зображає покладання квітів біля пам’ятника В.І.Леніну у м.Вінниці з групою письменників (у центрі знімку – М.Стельмах, Ю.Збанацький, Л.Новиченко, Ф.Маківчук).

Ці світлини повернули нас до подій 40-літньої давнини, де ювіляр потрапив у гарячі обійми великої хліборобської рідні і, виступаючи, зворушено сказав: «Дорогі мої рідні і добрі люди. Я щасливий, що працював на вашому полі. Зачарований неповторною красою землі і красою ваших, земляки, сердець, вашим словом, вашою піснею і думою, я сам став творити думу, красне слово. Поки житиму, буду творити для народу, любов’ю платити за любов». Свою обіцянку він виконав і до останнього подиху творив для народу.

У свою чергу вінничани пишаються своїм земляком, творчість письменника досліджують вінницькі науковці, твори вивчають у школах, йому встановлено меморіальні дошки, названо одну із вулиць м. Вінниці. Ім’я М.П.Стельмаха носить Дяківецька загальноосвітня школа, побудована за кошти, які він отримав як лауреат Ленінської премії і передав своїм односельчанам. У рідному селі земляки трепетно оберігають меморіальну садибу і батьківську хату, де народився та провів свої дитячі роки майбутній письменник.

24 травня 1989 року на батьківщині М.П.Стельмаха в с. Дяківцях у спеціально збудованому приміщенні відкрито літературно-меморіальний музей, а згодом, за ініціативи обласного Товариства любителів книги, було втілено у життя ідею культурного комплексу (до слова, єдиного в Україні) – музею-бібліотеки. На першому поверсі розташовано сільську бібліотеку з читальною залою, на другому – шість експозиційних музейних залів та меморіальний робочий кабінет М.П.Стельмаха. У колекції музею та у фондах бібліотеки є особисті речі письменника, документи, фотографії, кіно- та відеоматеріали, сувеніри, речі домашнього вжитку, меблі та книги Михайла Панасовича, різноманітні видання його творів, передані родиною.

Принагідно варто згадати і те, що правління Вінницького обласного Товариства любителів книги та Вінницька обласна універсальна наукова бібліотека ім. К.А.Тімірязєва також передали підбірки книг до фонду музею-бібліотеки. Фахівці «Тімірязєвки» надавали методичну і практичну допомогу в упорядкуванні й оформленні фондів бібліотеки напередодні відкриття комплексу та неодноразово брали участь у літературно-мистецьких святах «Велика рідня», приурочених до дня народження видатного письменника-земляка М.П.Стельмаха, що проходять у с. Дяківцях.

Джерела:

1. Хвилююча подія: [Про відкриття Тижня української радянської літератури на Вінниччині, відзначення наших земляків державними нагородами, у т. ч. присвоєння високого звання Герой Соціалістичної Праці М.П.Стельмаху] // Вінниц. правда. – 1972. – 30 трав. – С. 3.

2. В обіймах великої рідні: [Про участь українських письменників, у т.ч. М.П.Стельмаха, у Тижні української радянської літератури на Вінниччині, який проходив 29.05 – 04.06. 1972 р.] // Вінниц. правда. – 1972. – 1 черв. – С. 3.

3. Чудове свято культури: [Про завершення Тижня української радянської літератури на Вінниччині] // Вінниц. правда. – 1972. – 4 черв. – С. 1, 3.

4. Літературно-меморіальний музей М.П.Стельмаха // Він-ниччина музейна: довідник / Вінниц. обл. краєзн. музей; ред. колегія: Дорош І.А., Ковтонюк О.І., Соломонова Т.Р. та ін.; відп. за вип. Висоцька К.І. – Вінниця, 2008. – С. 37-38.

У Вінниці стаціонарна книжкова торгівля розпочалася тільки наприкінці ХІХ ст. До цього часу існувало кілька шляхів постачання друкованої продукції провінційному читачу: виписування столичних видань найбільш заможною і освіченою частиною провінціалів, мандрівні книготорговці, які пропонували певний асортимент найпопулярнішої літератури (довідкової, навчальної, белетристичної) та офенський промисел, який постачав лубочну літературу соціальним низам [1; 2].

Перші міські книгарні Р.Енгельштейн (1883-189?), А.Г.Біб-лера (?-до 1905), Р.Б.Шерра (1897-1919) та Книжковий склад Подільської єпархіальної училищної ради (1896-1904) з’явилися тільки у 1890-х роках. Доволі швидко мережа розросталася, і на початку ХХ ст. діяло кілька значних торговельних закладів.

Одним з найстаріших був заклад Р.Б.Шерра (1897-1912) – спадкоємців Р.Б.Шерра (1912-1920). Роману Борисовичу Шерру (уродж. Арону Берковичу), власнику немирівської друкарні та книгарні, в 1897 році вдалося поширити свій бізнес на Вінницю. У 1898 році він орендував у будинку Веревіна по вул. Поштовій (тепер Соборній) 5 кімнат, з яких 3 було відведено для друкарні, 1 – книгарні та бібліотеки, 1 – паперового магазину. Це була третя друкарня у місті, і потрібний був час для формування клієнтури, тому перший рік вона працювала тільки задля покриття власних витрат. А от книгарня і бібліотека виявилися доволі вдалим вкладенням капіталу, адже у тогочасній Вінниці серйозної конкуренції для них не було. Їхній річний обіг складав близько 5 000 руб., в той час як друкарні – 2 500 руб., а паперового магазину – 3 500 руб. [3]. Тобто, питання систематичного та комплексного забезпечення городян книгами вже було на часі, у місті сформувалося середовище, яке потребувало постійного доступу до книги.

15 листопада 1899 року Р.Б.Шерр за 2 000 руб. придбав будинок у Юдка Файвишовича Іхельзона по вул. Поштовій поруч з ділянками Фройма-Бера Райхера, спадкоємців Іони Гольденберга та Франца Мочидловського [4]. У останніх через два роки Шерр придбав їхню ділянку і розпочав будівництво 2-поверхового кам’яного будинку для друкарні та книжкового магазину [5], тепер це будинок по вул. Соборній, 38, де на першому поверсі й у радянський час знаходилася книгарня, а в приміщеннях сучасних магазинів можна спостерігати внутрішні галереї (балкони), де колись були розташовані книжкові стелажі. 1911 року після смерті Романа Борисовича бізнес наслідували вдова Софія Мойсеївна та його сини (у майбутньому відомі вінницькі музикант Борис Романович та адвокат Григорій Романович), тому справа отримала назву «спадкоємці Р.Б.Шерра».

Магазин і бібліотека Р.Б.Шерра пропонували стандартні послуги: можливість придбати російську й іноземну літературу, передплатити періодику, взяти потрібну літературу для читання. У 1903 році власник першим у Вінниці отримав право торгівлі поштовими листівками [6].

Вольф Соломонович Райхер володів однією з найбільших книжкових і паперових крамниць (1903-1920) у Вінниці, що розташовувалася на центральній вулиці (тепер череда скляних магазинчиків за адресою: Соборна, 55, біля 3-поверхової будівлі № 53). У 1915 році він торгував у будинку Гордзієвської за адресою Миколаївський проспект, 44 (тепер це приміщення Вінницької обласної дитячої бібліотеки ім. І.Франка по вул. Соборна, 26) [7]. Його магазин пропонував літературу російською, польською та французькою мовами. Крім традиційної белетристики, навчальної та методичної літератури, тут можна було придбати такі серйозні видання, як І.Конрад «Очерк основных положений политической экономии» (М., 1898), зібрання творів С.Смайлса, «Устав уголовного судопроизводства» (СПб., 1909), «Новое уголовное уложение» (СПб., 1903). Привертає увагу чисельність літературознавчих видань, проданих в його книгарні, що зберігаються сьогодні у відділі рідкісних і цінних видань (далі – РіЦ) Вінницької ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва. Це книги про О.С.Пушкіна, Л.М.Толстого, О.В.Кольцова, Максима Горького. У складі магазину діяв букіністичний відділ. Покупцям надавалася можливість передплатити не тільки вітчизняні, а й європейські часописи. Допускалася навіть розстрочка по 20, 50, 75 коп. або 1 крб. на місяць при повному завдатку. При книгарні діяла бібліотека, де книги можна було отримувати за 30 коп. на місяць при 1 руб. застави, а новинки та журнали – за 40 коп. [8].

Підприємницький хист підштовхнув В.Райхера виступити співзамовником (разом з друкарем І. Пойлішером) одного з путівників по Вінниці (1911) та найбільшої кількості поштових листівок з видами Вінниці. Останні, за моїми студіями, друкувалися 5 серіями загальною кількістю понад 100 назв. Перша серія друкувалася як «Издание книгосклада В.Райхера». Після 1903 року В.Райхер у співробітництві з вінницьким фотографом І.Гершенгорном випустив другу серію листівок. Вже наступного року започаткував нове видання, що складалося з 3-х різних серій, які тепер досить важко розрізнити, оскільки вони випускалися паралельно, за однаковою нумерацією, але із зазначенням року видання. Перша частина друкувалася приблизно у 1904-1905 роках за №№ 1-22, друга – у 1907 році за №№ 1-40, а третя – у 1908-1909 роках за №№ 40-67.

Книжкова крамниця Давида Лейбовича Швахмана (1876-?) була перереєстрована у 1905 році, у 1910 році містилася у приміщенні готелю «Бель-Вю» на розі вулиць Поштової-Театральної (тепер Соборної-Козицького, на цьому місці кафе «Арнем»). Її торговельна зала представляла собою одну кімнату, за яку власник сплачував впродовж року 550 руб. оренди. В постійному асортименті були підручники для місцевих навчальних закладів всіх рівнів, навчальні наочні посібники, географічні карти, дитячі книжки, канцелярське приладдя, тому книгарня була постійним гуртовим постачальником навчальної літератури для повітових нижчих навчальних закладів Міністерства народної освіти. Тут можна було оформити передплату на часописи, замовити палітурні роботи. Її власник також став замовником 2 серій листівок, які друкувалися на початку 1910-х років. 1920 року книгарня була націоналізована, а Д.Л. Швахман на початку 1920-х років працював завідувачем секції постачання навчальних посібників губ наросвіти [9].

У книжковій крамниці Самуїла Абрамовича Рехліса (1875-?), що знаходилася по вул. Поштовій у будинку Я.І.Співака (тепер на місці сучасного Апеляційного суду Вінницької області по вул. Соборній, 6), можна було придбати літературу російською, українською, французькою, німецькою, польською та єврейською мовами, замовити потрібні підручники та іноземні часописи. Власник вимушений був її перереєструвати у 1907 році, адже у революційні 1905-1907 роки поліція неодноразово закривала крамницю через торгівлю нелегальною літературою. С.А.Рехліс у 1910 році ініціював разом з вінницьким журналістом М.Павлушковим випуск першого путівника по Вінниці [10]. Річний товарообіг 1915 року складав близько 5 000 руб., з яких 1 000 руб. була прибутком. Книгарня 1920 року була націоналізована, а її власник став агентом з постачання книг губнаросвіти [11].

Революційні здобутки 1905-1907 років дозволили Александеру Поровському у 1908 році відкрити у місті польську книгарню. Згодом він також активно випускав поштові листівки з краєвидами Вінниці.

Збереглася інформація, що короткий час у місті діяли книгарні П.Райгородського (1906), Е.Райгородського (1907), Л.Маньковецького (1908).

Крім книг у всіх згаданих книгарнях можна було придбати папір, ноти, музичні інструменти, гравюри, наочне приладдя, періодичну пресу, канцелярське приладдя, друкарські машинки, окуляри, біноклі, предмети розкоші тощо.

За законодавством Російської імперії «утримання … книжкових магазинів у містах і сільських поселеннях за виключенням обох столиць» відносилося до «торгових дій, дозволених без платежу встановленого цим положенням мита» [12]. Цим користувалися деякі купці, засновуючи книжкові лавки, що торгували релігійно-моральною та лубочною літературою, але головним товаром там були галантерейні або бакалійні товари. Та навіть у деяких книжкових крамницях, попри їхню назву, книги не були основним товаром. Так, магазин «Реноме» Р.Б. Бунтмана (вул. Поштова, готель «Континенталь») приваблював відвідувачів канцелярським приладдям, товарами для образотворчої діяльності (холстом, пензлями, фарбами, багетовими рамками). У 1907-1914 роках у магазині Антоні Потемковського (Театральна вул., буд. Мар’янчика; тепер на розі Театральної та Соборної) можна було придбати наочний матеріал і дитячі іграшки.

На провінційний книжковий світ значно вплинули події першої російської революції. Рвучке поширення нелегальної літератури, яку чи не легально продавали всі книгарні імперії, а тим більш книжкові лавки на залізничних вокзалах, привчило населення до відвідин крамниць. Книгарі, демонструючи свою прогресивність, позначали фірмовими штампами книги, що пройшли через їхні магазини. Завдяки цьому є можливість встановити, що зразки творів політичної публіцистики, що зберігаються сьогодні у РіЦ, були придбані у вінницьких книгарів: у С.А.Рехліса – збірник статей, віршів та поміток про свободу друку в Росії «В защиту слова» (СПб., 1905), Р.Б.Шерра – книга економіста М.О.Каришева «Труд, его роль и условия приложения в производстве» (СПб., 1897).

В умовах слабкого розвитку книготорговельної мережі та заради налагодження відносин з головними видавничими фірмами і видавцями, отримання від них літератури на пільгових умовах з’явилася така гібридна форма книготорговельного закладу як книжковий склад. За діючим законодавством вони мали право торгувати книгами вузького асортименту, найчастіше дозволеними для використання у нижчих навчальних закладах та безкоштовних народних бібліотеках. Асортимент таких складів був незначним і містив переважно підручники, навчальні посібники, дешеві народні та дитячі книги.

У Вінниці першим з’явився книжковий склад Подільської єпархіальної училищної ради (1896-1904), що обслуговував церковнопарафіяльні школи Вінницького повіту. Більшість книг до нього надходила від Училищної ради Найсвятішого Синоду, відповідно у його асортименті переважала релігійно-моральна та навчальна література.

Задум про створення книжкового складу Вінницького комітету Піклування про народну тверезість зародився 1899 року під час Всеросійського святкування 100-річчя від дня народження О.С.Пушкіна. Подільським губернським комітетом був організований тимчасовий книжковий склад для поширення книг поета серед населення губернії. Вінницький повітовий комітет тоді ж закупив для продажу через книжкові магазини В.А.Морєва (С.-Петербург) та І.Д.Ситіна (Москва) книги, кількість яких вражає й сьогодні: «Цыгане», «Барышня – крестьянка», «Руслан и Людмила», «Полтава», «О рыбаке и рыбке», «О Царе Салтане», «О мертвой царевне и семи богатырях», «Золотой петушок» по 12 000 прим., а «Арап Петра Великого», «Медный всадник», «Бахчисарайский фонтан», «Кавказский пленник», «Капитанская дочка» по 6 000 прим. [13], тобто кожний другий мешканець повіту мав придбати 1 видання, або кожний грамотний – 3. З 1902 року повітовий книжковий склад почав діяти при Народному домі. Він обслуговував не тільки повітову мережу комітетських бібліотек, а й всіх бажаючих [14]. Мав досить широкий асортимент, якщо враховувати фінансові можливості комітету та список дозволених видань. Так, у 1905 році бухгалтерський облік охопив 262 назви у 4 476 примірниках. Асортимент розподілявся таким чином: релігійно-моральна література – 73 назви, історична – 43, географічна – 23, художня – 73, медична – 11, природнича – 39 [15]. Як свідчить фонд відділу РіЦ Вінницької ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва, тут можна було придбати твори російських письменників-класиків (О.С.Пушкіна, М.В.Гоголя, І.С.Тургенєва, Г.І.Успенського, Л.М.Толстого), брошури з павленківської серії «ЖЗЛ», з історії Росії (навіть було 16 прим. «Истории Малороссии» [16]) та всесвітньої географії (особливо про мандрівки та мандрівників). З економічної точки зору своє існування склад фінансово виправдовував.

Книжковий склад Вінницької повітової земської управи, заснований 1912 року, мав за мету замінити книжковий склад комітету Піклування про народну тверезість та поширити свою діяльність у всьому повіті за рахунок створення філій. Земські діячі намагалися отримати книги з найбільшою видавничою знижкою, щоб зробити їх доступними покупцям. Подібні книжкові склади в першу чергу задовольняли книгами та підручниками народні училища та народні бібліотеки, а потім пропонували товар населенню. Для наближення до споживачів земці намагалися розмістити склад поблизу базару, щоб відвідувачі могли знати про його існування, виставляли книги на вітрини, проводили читання книг вголос поблизу із базаром. Вінницький склад знаходився на Замості поблизу базару. У 1912 році було створено 10 земських районних книжкових складів по 50 руб. [17], частина з яких не виправдала себе, а деякі (Браїлів, Тиврів, Станіславчик, Калинівка, Юзвін, Пиків, Глинськ) зуміли значно покращити роботу. Всього за 1912-1916 роки вони поширили книг на суму 3547 руб. 60 ½ коп. [18]. Хоча прямих заборон на продаж української книги не існувало, але перестрахування місцевих контролюючих осіб (директора та інспектора народ-них училищ). брак якісних доступних видань українською мовою, їхня відсутність у каталогах, нестача рекомендованої для використання у нижчих навчальних закладах літератури, приз-водили до переваги російської літератури в асортименті.

Різні категорії читачів намагалися у свій спосіб задовольнити книжкові потреби. Існування каталогів книг [19; 20], дозволених для використання у нижчих та середніх навчальних закладах, полегшувало формування асортименту книгарень. Книги з цього списку складали свого роду ядро літератури, яка користувалася постійним попитом і забезпечувала господарю прибуток. Тому навчальну літературу у широкому асортименті можна було придбати у будь-якій вінницькій книгарні. Цим активно користувалися й місцеві вчителі.

Звісно, асортимент міських книгарень та книжкових складів не міг задовольнити всі потреби читачів. Спеціалізовані запити вінничани вирішували, звертаючись до позаміських книготорговельних закладів у великих містах або представництв потужних книготорговельних та книговидавничих фірм. Фахівці інших професій купували професійну літературу під час ділових поїздок, відпусток. Завдяки провенієнціям на книгах відділу РіЦ Вінницької ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва з’ясовується, що юристи найчастіше купували книги у Кам’янці-Подільському, коли відвідували окружний суд, та Одесі, де знаходилася судова палата. Міські лікарі фахову літературу найчастіше купували у Києві в М.Я.Оглобліна, І.А.Розова або В.А.Просяниченка.

Найбідніша частина населення традиційно користувалася послугами офенів. На кожному ринку, в його галантерейних рядах, можна було знайти кількох офенів, які пропонували лубочну літературу. Релігійно-моральну літературу можна було знайти у церковних лавках. Заможні вінничани замовляли книги поштою та за каталогами у столичних книготорговців, але таке постачання значно здорожувало книгу і було доступним небагатьом.

З 1884 року середнім навчальним закладам Міністерства народної освіти запропонували працювати з книговидавничими та книготорговельними закладами, які мали можливість поширювати товар у загальноросійських масштабах [21]. З того часу для комплектування фундаментальних бібліотек використовувалися каталоги подібних фірм. Навчальні заклади Вінниці зверталися по допомогу до петербурзьких книжкових магазинів та представництв фірм М.О.Вольфа, О.Ф.Базунова, акціонерного видавництва «Брокгауза і Ефрона» (одеського представництва), картографічного закладу та книгарні А.Ільїна. Вінницьке реальне училище тривалий час співпрацювало з «Південно-руським книжковим магазином І.Н.Дінтера» з Києва, пізніше у 1910-х роках – з фірмою М.О.Вольфа. Архівні фонди цих навчальних закладів містять численні рекламні проспекти дрібних видавців, які намагалися адресово інформувати про свою продукцію, особливо ювілейні та подарункові видання [22]. Треба зауважити, що у бібліотеках навчальних закладів неможливо було зустріти місцеві часописи, адже їх заборонялося передплачувати. Водночас навчальну та наукову літературу з-за кордону заклади могли отримувати без митного збору [23].

Розпорядчий комітет Вінницької міської бібліотеки ім.М.В.Гоголя для створення первинного фонду звертався по допомогу у кілька великих російських книговидавничих і книготорговельних фірм у Санкт-Петербурзі (О.М.Попової, «Нового времени» О.С.Суворіна, П.П.Сойкіна), Москві (М.В.Клюкіна), Києві (Південно-руське книговидавництво Ф.А.Іогансона), Одесі (Є.П.Распопова, Південно-руське товариство друкарської справи) тощо [24]. Крупні книготорговельні заклади охоче співпрацювали з такими значними замовниками.

Таким чином, на початку ХХ ст. вінничанам доступні були різні форми книгопостачання. Активний розвиток книготорговельної мережі свідчить про її затребуваність з боку городян. Привертає увагу те, що у міській книготорговельній мережі переважали дрібні заклади, основу асортименту яких складали навчальна література та белетристика. Торгівля супутнім товаром, зокрема канцелярським приладдям та папером, була важливим додатком до основного товарообігу. В цілому, зміст сучасної міської книжкової торгівлі нагадує ситуацію столітньої давнини, але, на жаль, сьогоднішня стагнація мережі невигідно характеризує наше суспільство як читачів.

Примітки:

1. Соломонова, Т.Р. Книжкова торгівля на Поділлі першої половини ХІХ ст. / Т.Р. Соломонова // Освіта, наука і культура на Поділлі: Зб. наук. пр. – Кам’янець-Подільський, 2008. – Вип.11. – С.190-197.

2. Соломонова, Т.Р. Формування книготорговельної мережі Подільської губернії другої половини ХІХ – початку ХХ ст. / Т.Р. Соломонова // Наук. зап. Вінниц. держ. пед. ун-ту ім.М.Коцюбинського. Сер.: Історія. – Вінниця, 2012. – Вип. 20. – С. 184-188.

3. Державний архів Вінницької області (далі – ДАВіО), ф. Д-23, оп. 1, спр. 21, арк. 61.

4. Там само, ф. 230, оп. 1, спр. 2078, арк. 14-16.

5. Там само, арк. 12.

6. Державний архів Хмельницької області (колиш. Кам’янець-Подільський державний міський архів), ф. 228, оп. 1, спр. 72, арк. 3.

7. ДАВіО, ф. 29, оп. 1, спр. 103, арк. 11.

8. Путеводитель и справочник по г. Виннице с календарем на 1911 год : год 1-й / изд. В. Райхер и Й. Пойлишер. – Винница, 1911. – форзац.

9. ДАВіО, ф. Р-254, оп. 1, спр. 227-а, арк. 346.

10. Вся Винница: лит.-худож. календарь-справ. и адрес. кн. на 1911 г. – К.: изд. Е.А.Рехлиса и Н.А.Павлушкова, 1910. – 114 с.

11. ДАВіО, ф. Р-254, оп. 1, спр. 227-а, арк. 427.

12. Полное собрание законов Российской империи. – Собр. 2-е. – Т. 40. – Отд. 1. – № 41779. – С. 158-159.

13. ДАВіО, ф. Д-244, оп. 1, спр. 3, арк. 208.

14. Там само, aрк. 49.

15. Там само, спр. 17, aрк. 95-98.

16. Там само.

17. Денежный отчет Винницкой уездной земской управы за 1912 год. – Винница, 1913. – С. 30-31.

18. Там же.

19. Опыт каталога ученических библиотек средних учебных заведений ведомства Министерства народного просвещения. – 2-е изд., испр. – СПб., 1889. – 107 с.

20. Дополнение первое к подобному систематическому указателю книг Д.С.Пономарева, рассмотренных Ученым комитетом Министерства народного просвещения и одобренных для употребления в разных учебных заведениях. 1888-1891 года / cост. Г.Э.Гинце. – Х., 1892. – 186 с.

21. Миртовский, М.М. Сборник узаконений и распоряжений по мужским гимназиям и прогимназиям. – М., 1911. – С. 846.

22. ДАВіО, ф. Д-19, оп. 1, спр. 247, арк. 74, 87-88, 99.

23. Миртовский, М.М. Сборник узаконений… – С. 647.

24. ДАВіО, ф. Д-230, оп. 1, спр. 873, арк. 71.

Характерною особливістю сьогоднішнього світу є зменшення інтересу до книги як комунікаційного каналу. І це закономірно на тлі поширення теле- та інтернеткомунікацій. Водночас попри ще нещодавно поширені розмови про вмирання книги, це питання уже втратило гостроту постановки. Книга як соціокультурний феномен людської культури зі своїми пізнавальними, світоглядними, естетичними та психологічними можливостями залишається затребуваною. На цьому тлі державною проблемою, на мій погляд, постає те, що Україна є європейським аутсайдером за числом людей, які читають книжки. Адже, за соціологічними опитуваннями, для понад 2/3 населення країни читання не є сферою інтересу. Із світовою тенденцією зростання вартості книжкової продукції перед бібліотеками як соціальним інститутом, що забезпечує доступність друкованої продукції для читачів, постають нові «старі» завдання: забезпечити потреби своїх читачів, надати їм можливість доступу до інформації.

За традицією, комплектуванням своїх фондів бібліотека опікується самостійно, враховуючи потреби наявних та потенцій-них читачів. У радянський час купувати книги було доволі просто. Кожне видавництво планувало, які книги воно буде готувати до випуску у наступному році, оприлюднювало тематичні плани друкованої продукції, з якими працювали бібліотекарі. Існувала реальна можливість планувати поповнення фонду, формуючи замовлення і маючи досить високі гарантії його виконання. З приходом ринкової економіки, умови діяльності книговидавничої та книготорговельної галузей набули стихійного характеру. Темплани видавництв зникли як такі. Бібліотечні колектори як посередники між бібліотеками та видавцями також припинили свою діяльність. Бібліотеки почали самостійно відслідковувати книжкові новинки за прайсами книжкових магазинів, видавництв, книготорговців. Все це тривало до 2000 року, коли у країні запровадили регулювання державних закупівель на основі тендера, що можна оцінити як виважений крок держави щодо раціонального та оптимального використання коштів. Тим більше, що поширення тендерного законодавства на закупки, що здійснюються державними підприємствами, є однією з умов, які висуває Євросоюз Україні у процесі переговорів на шляху євроінтеграції.

Благородна мета раціонального використання державних коштів при застосуванні до бібліотек набула спотвореного вигля-ду. Книга для бібліотеки як товар має певну своєрідність. Хоча бібліотека щороку планує придбання кількох тисяч примірників книг, але це тисячі різних назв видань, підготовлених різними видавництвами-виробниками, а не тисяча примірників однієї книги (одиниць одного виду продукції). Тендер заважає при необхідності придбання якоїсь рідкісної, особливо унікальної, книги, адже за його умовами має існувати «конкурент».

До 2006 року бібліотеки комплектувалися у позатендер-ному полі. З 2010 року діє новий закон про державні закупівлі. Зокрема, тендер оголошується тільки на суму товару понад 100 тис. грн. Організатори тендерів мають віддавати перевагу відкритим конкурсам за участі не менше двох організацій, закупляти ж товар.

Із зміною законодавства вітчизняні бібліотеки опинились у ситуації, коли неможливо належним чином виконати їх основну функцію: надання користувачам інформації. Складно раз на рік провести тендер і придбати книги на весь рік наперед. Для проведення тендеру бібліотеки складають специфікацію (список видань), що потрібні для обслуговування читачів. Специфікація створюється на основі інформації про випуск видань різними видавництвами, розповсюдження спеціальними фірмами відомостей про книжкові новинки. На українському ринку дану інформацію систематично надають такі фірми, як: «Університетська книга», «Знання», ЦУЛ, «Ідея», «Кондор» тощо. У список потрапляє те, що було підготовлено видавництвами і потрапило у продаж минулого року та на початку поточного – до оголошення тендеру. За два місяці проведення тендера частина книг уже зникає з продажу, інші навпаки з’являються. Тому деякі видання, що користуються підвищеним попитом і невчасно вийшли на ринок, просто не можуть потрапити до фондів бібліотек.

Книги, особливо наукові видання, випускаються сьогодні в обмеженій кількості і за час підготовки та проведення тендерних процедур можуть зникнути з ринку. А вони, на жаль, частіше не перевидаються. Тим більше, що на кілька років вперед випуск книг ніхто ніколи не планує, адже невідомо хто з авторів і який рукопис запропонує видавництву.

Внаслідок великої тривалості процедури підготовки і проведення торгів порушуються основні принципи формування фондів бібліотек: інформаційна та наукова цінність документів, своєчасність і повнота одержання, а також утворюються лакуни у тематико-типологічному розмаїтті бібліотечного фонду.

Враховуючи обмежене державне фінансування, розширен-ня асортименту друкованої продукції та електронних ресурсів і постійне зростання їхньої вартості, бібліотека потрапляє у складне становище щодо вибору. Останнього року з майже 15-тисячної пропозиції нами була складена специфікація в межах 5 тисяч позицій. Решту видань ми вимушені залишати поза своєю увагою.

Особлива ситуація склалася навколо передплати періодичних видань. Бібліотеки мають її здійснювати на основі тендера, що триває близько двох місяців один раз на рік, а передплата оформлюється двічі на рік. Тому бібліотеки кожного разу ризикують залишитися без передплати на газети та журнали, відповідно без повних комплектів передплачуваних упродовж тривалого часу періодичних видань. Позитивною зміною останнього часу стало виведення передплати газетної періодики, продукції на CD, DWD з тендерних торгів, що дозволило раціональніше використовувати державні кошти.

Зрозуміло, бібліотекам набагато вигідніше закуповувати книги безпосередньо у видавництв за цінами виробників, оскільки у книготорговельних фірм-посередників, які беруть участь у тендері, ціна виходить вищою. Тобто тендерні процедури на придбання книжкової продукції для бібліотек не економлять бюджетні кошти, а тільки дуже ускладнюють комплектування їхніх фондів.

Неодноразово Верховна Рада України за ініціативи бібліотечної спільноти розглядала можливість відміни тендера на такий товар як книга, але завжди ця ініціатива не знаходила необхідної підтримки. Можливо було доцільно надати бібліотеками дозвіл на вільну закупівлю книг у вітчизняного виробника, у той же час система закупівлі імпортованої книги

має бути збережена. Ще один важливий аспект тендерної процедури стосується коштів, адже за відсутності замовлених книг, гроші не повертаються бібліотеці, а залишаються у державній казні. Можливо варто надати право бібліотекам зберігати їх і після того, як закінчився фінансовий рік, щоб можна було закупити потрібні книги.

Свою оцінку тендерної політики держави хотілось би закінчити на оптимістичній ноті. Сподіваємося бути почутими, щоб інформаційна функція бібліотек була реалізована у повному обсязі, завдяки систематичному, планомірному надходженню нових документів у її фонди. І українці, надіюся, повернуть собі статус читаючої нації.

Циркуляр попечителя Киевского учебного округа от 24 января 1914 г. № 3231.

Как усматривается из газетных сообщений, различные городские и земские управления, вырабатывая план предстоящего 25 февраля сего года празднования столетней годовщины рождения малорусского поэта Т.Г.Шевченко, предполагают привлечь к этому празднованию в той или иной форме также и народную школу. Так, например, имеется в виду в день юбилея организовать в городских и земских училищах раздачу учащимся избранных произведений чествуемого поэта (так наз. «Малый Кобзарь»), его портретов и жизнеописаний, устраивать публичные акты с соответствующими речами и чтениями, в театрах давать торжественные представления с приглашением на эти представления, между прочим, и учащихся и т.п. При наличности таких предположений и принимая во внимание, что областное наречие русского языка, на котором писал Шевченко, не служит ни орудием, ни предметом преподавания в русской школе, а его жизнь, личность и творчество не содержат в себе материала, который отвечал ее задачам, и мог бы быть с пользой введен в курс школьного изучения, я не нахожу никаких оснований для разрешения учащимся принимать участие в юбилейном чествовании памяти названного поэта. Поэтому покорнейше прошу, не допускать как распространения тенденциозной украинской юбилейной литературы среди учащихся, так и вообще каких-либо отступлений от обычного хода будничной учебной работы в день Шевченковского юбилея в учебных заведениях.

Державний архів Вінницької області, ф. 17, оп. 1, спр. 18, арк. 17.

Примітки:

1914 року українська громадськість збиралася святкувати 100-річчя від дня народження видатного українця та поета Т.Г.Шевченка. Українські спільноти у крупних населених пунктах створювали ювілейні комітети для вироблення програми та організації святкування. 1 лютого 1914 року Кам’янець-Подільська ювілейна комісія ухвалила: «1.Лагерну вулицю назвати вулицею Тараса Шевченка, одній з міських шкіл за вказівкою міської управи присвоїти ім'я Тараса Шевченка. 2. 25 лютого, в день пам’яті народження поета, о 12 годині дня відслужити панахиду по ньому – якщо можна, в Кафедральному соборі архієрейським служінням. О першій годині дня того ж 25 лютого [за новим стилем – 9 березня] провести урочисте засідання Думи, на якому один із гласних має виголосити промову, присвячену пам’яті поета. О 8-й годині вечора влаштувати в Пушкінському домі безкоштовний літературно-музично-вокальний вечір, присвячений пам’яті поета, який складався б лише з його творів. Там же на початку вечора прочитати реферат про Тараса Шевченка, а в заключній частині вечора – поставити живу картину на тему: «Апофеоз Тараса Шевченка». Така громадська активність насторожила російську адміністрацію. Через кілька днів з’явилося розпорядження київського генерал-губернатора Ф.Ф.Трепова київському, подільському та волинському губернаторам, в якому, зокрема, зазначалося: «Маючи на увазі, що подібні святкування ювілею Шевченка можуть бути намічені і в інших місцевостях Південно-Західного краю, вважаю своїм обов'язком повідомити... що... визнано необхідним утриматися до особливих розпоряджень з дозволом будь-яких вшанувань пам’яті названого поета, які носили б публічно-громадський характер». На підставі цього документа подільський губернатор дав розпорядження головам земських управ, міським головам, міським старостам і начальникам поліції Подільської губернії: «...прошу голів земських управ, міських голів і міських старост не допускати вшанування пам’яті Шевченка з боку земських і міських громадських управлінь, а начальникам поліції ввести в обов’язок суворо наглядати за недопущенням публічного вшанування пам’яті названого поета як з боку громадських груп, так і приватних осіб».

Отже, циркуляр попечителя Київського навчального округу від 24 січня 1914 року навіть випередив офіційну позицію місцевої влади.

Відзначення ювілею Кобзаря у той рік було заборонено по всій Україні і Росії.

Т.Р. Кароєва (Соломонова)

Міжнародна літературна премія  імені Василя Стуса «Патріот України»

Кобець, В. Любов моя, тривога і печаль: поезії / В.Кобець. – Вінниця: ДП «Держ. картогр. ф-ка», 2012. – 592 с.

У 2012 році було засновано міжнародну премію імені Василя Стуса «Патріот України». Першими її лауреатами стали: Степан Гостиняк (Словаччина) за книжку гостро публіцистичної прози «З історії самооборони», Станіслав Бондаренко (Київ) за роман «От я вся – я свято, або Віхола лохів» і поетичну книжку-білінгву «Нічна розмова з Європою» та Василь Кобець (Вінниця) за збірку поезій «Любов моя, тривога і печаль».

Поет, прозаїк і публіцист Василь Дмитрович Кобець народився 4 листопада 1943 року в селі Слободище Іллінецького району на Вінниччині в селянській родині. Закінчив Львівський державний університет ім. І.Франка. Працював журналістом у Самборі на Львівщині, заступником редактора Іллінецької райгазети, кореспондентом обласної газети «Вінницька правда». З 1975 року на творчій письменницькій роботі.

З 1996 року – голова Конгресу української інтелігенції Вінниччини. З 2002 по 2005 роки очолював Вінницьку письменницьку організацію. На громадських засадах – голова обласного літературно-мистецького об’єднання імені Василя Стуса, головний редактор журналу «Собор».

У творчому доробку близько сорока поетичних, прозових та публіцистичних книг. Здійснив 2010 року видання десятитомника своїх творів. Лауреат літературних премій імені М.Трублаїні, М.Коцюбинського, Всеукраїнської премії ім. І.Огієнка.

Міжнародна недержавна україно-німецька літературна премія імені Олеся Гончара

Гальянова, В. Химеросховище: повість // Нова фантастична проза: альм. сучас. укр. л-ри. – Луцьк: ПФ «Смарагд», 2011. – Т. 21. – C. 6-41.

У номінації «Публіцистика» лауреатом міжнародної україно-німецької літературної премії імені Олеся Гончара 2012 року стала Валентина Гальянова за твір «Химеросховище». Вона народилася 30 січня 1986 року у Вінниці. Закінчила із золотою медаллю Лука-Мелешківську середню школу, що у Вінницькому районі.Навчалася в Інституті філології й журналістики Вінниць-кого державного педагогічного університету ім. М.Коцюбинсько-го. У 2008 році стала магістром.

Авторка поетичних збірок «Фортеця мрій» (2001), «П’ятий вимір» (2003), «Операція дактилем» (2009). Друкувалась у місцевій періодиці, альманахах та газеті «Літературна Україна».

Переможець Всеукраїнського конкурсу учнівської творчос-ті «Об’єднаймося ж, брати мої» (2003), Всеукраїнського огляду-конкурсу серед учнів на кращий літературний твір «Вірю в майбут-нє твоє, Україно!» (2003), лауреат багатьох літературних конкур-сів, фестивалів естрадної та бардівської пісні. У 2010 році стала лауреатом літературно-мистецької премії «Кришталева вишня».

Міжнародний літературний конкурс романів, п’єс, кіносценаріїв, пісенної лірики та творів для дітей

(«Коронація слова»)

Доляк, Н. Гастарбайтерки, або Берлінський джайв: роман. – Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2012. – 253 с.

Цього року на «Коронацію слова» надійшло близько шести тисяч творів. Окрім звичних п’яти номінацій, авторів також нагородили спецвідзнаками за найкращий твір на тему мандрів, історико-патріотичний роман та ексклюзивний жіночий твір.

Талановита вінницька письменниця й драматург Наталка Доляк отримала друге місце в номінації «Кіносценарії» за твір «Біженка» та одразу четверте й десяте у королівській номінації «Романи» за рукописи «Гастарбайтерки, або Берлінський джайв» і «Реф’юджи». Вона народилася 1967 року. Живе у Вінниці. Працює журналісткою на місцевому телебаченні. Має двох дітей. Здобула театральну освіту в Харківському інституті мистецтв ім.Івана Котляревського. Працювала в Театрі ляльок актрисою. Друкувалася в часописах «Дніпро» та «Нова проза».

Дипломами «Коронації слова – 2012» у номінації «Пісенна лірика» були нагороджені вінничанки Валентина Гальянова за твір «Харакірі» та Оксана Ящук за твір «Кохаю».

Всеукраїнська літературно-мистецька премія імені Михайла Коцюбинського

Борецький, В.В. Гербарії янголів: поезії / В.Борецький. – Вінниця: ДП «Держ. картогр. ф-ка», 2009. – 104 с.

У цьому році на отримання цієї премії були представлені лише три твори, а саме місцевих авторів: Олександра Дмитрука, Віталія Борецького та Лариси Колесник. В результаті таємного голосування визначено переможця, яким став молодий талановитий письменник Віталій Борецький.

Віталій Васильович Борецький народився 31 січня 1981 року в селі Нова Гребля Калинівського району Вінницької області в сім’ї вчителів. Упродовж 1987-1998 років навчався в середній та музичній школах, на Перших Київських державних курсах іноземних мов, які закінчив з відзнакою, та у Вінницькому державному педагогічному університеті імені Михайла Коцюбинського. Перу В.Борецького належать збірки «Любов первозданна» (2002), «Ключі до тиші» (2004), «Гербарії янголів» (2009). Він публікувався у журналах, альманахах та літературних антологіях. Член Національної спілки письменників України з 2005 року.

Лауреат обласної молодіжної літературної премії «Подільська пектораль» (2005), літературно-мистецької премії «Кришталева вишня» (2006). Як співавтор пісні «Від гнізда – до вирію» – фіналіст Всеукраїнського пісенного фестивалю «Червона рута» (2003). Композитор і виконавець пісень на твори подільських поетів.

Всеукраїнська літературно-мистецька премія імені Степана Руданського

Секрет, Г.В. Правилівські придибенції / Г.Секрет. – Вінниця: Консоль, 2011. – 200 с.

Цьогоріч на здобуття Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Степана Руданського було висунуто шість книг авторів з різних областей України.

Розглянувши твори усіх претендентів, журі одностайним рішенням присудило літературно-мистецьку премію імені Степана Руданського заслуженому журналісту України Ганні Секрет. Також дипломами премії вирішено відзначити подолянина Олексія Бойка та полтавчанина Івана Моцара.

Народилася Ганна Василівна Секрет (Ляшенко) 2 березня 1949 року в селі Новоживотів Іллінецького району (тепер Оратівський) Вінницької області в селянській родині Василя Карповича та Анастасії Сергіївни Ляшенків. Після завершення навчання у школі впродовж 1968-1969 років Ганна Ляшенко пройшла справжній вишкіл у театральній студії корифея української сцени, народного артиста України Федора Верещагіна. Наступних чотири роки вона навчалася в Київському інституті культури.

Після одруження Ганна Ляшенко стає Ганною Секрет і переїжджає до райцентру Ставище, що на Київщині, де майже півтора десятка літ створювала народні фольклорні колективи, організовувала творчі зустрічі з відомими акторами театру і кіно.

У 1991 році Ганна Секрет переїхала з Києва до Вінниці, де у 1993 році створює програму «Будьмо знайомі».

У 2000 році нею було створено фільм «Здрастуйте, сеньйоро Грасселлі!», який став лауреатом Міжнародного телефестивалю в Ялті.

Ганна Василівна Секрет лауреат Київської обласної премії ім. О.Бойченка (1980), премії ім. К.Гришина (1996), літературно-мистецької премії ім. Є.Гуцала (2001), премії ім. В.Орлика (2002). Заслужений журналіст України.

Всеукраїнська літературна премія імені Анатолія Бортняка

Чубач, Г.Т. Хустка тернова: поезії / Г.Чубач. – К.: Золоті ворота, 2009. – 336 с.

Чубач, Г.Т. Мої центурії: [кн. катренів] / Г.Чубач. – К.: Преса України, 2011. – 318 с.: іл.

2012 року Всеукраїнську літературну премію імені Анатолія Бортняка присуджено поетесі Ганні Чубач за збірки віршів «Хустка тернова» і «Мої центурії».

Народилася Ганна Танасівна Чубач у переддень Різдва, 6 січня 1941 року, в селі Плоске Мурованокуриловецького району на Вінниччині в сім'ї хліборобів.

Закінчила вечірню школу робітничої молоді, Український поліграфічний інститут ім. І.Федорова та Вищі літературні курси при Літературному інституті ім. М.Горького в Москві.

Працювала в редакціях газети «Літературна Україна» та журналу «Дніпро». Авторка понад 60 книжок для дорослих і дітей: «Журавка» (1970), «Срібна шибка» (1980), «Йшла синичка до кринички» (1983), «Листя в криниці» (1984), «Алфавітні усмішки» (1993), «Очі матері» (1997) та інших й понад 300 ліричних і дитячих пісень, трьох концертних програм та кількох радіопередач.

Ганна Чубач – лауреат Міжнародних премій ім. С.Гулака-Артемовського та «Дружба», літературних премій ім. П.Усенка, ім. Марусі Чурай. Заслужений діяч мистецтв України. Член Національної спілки письменників України з 1971 року.

Підготувала бібліограф І-ї категорії

відділу краєзнавства О.М. Зелена

  1. Бурбело О. Первоцвіт
  2. Вернигора С. Роса мудрости
  3. Верхова М. Великодня писанка
  4. Волошенюк І. Від трави і солов’їв
  5. Гарвасюк В. Вишневий рід
  6. Графіка: альбом (Вінницька обласна організація Національної Спілки художників України)
  7. Дорош М. Битва на Синій воді 1362 року: історична реальність
  8. Жниварик: поетична збірка
  9. Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини 2013 року: хронологічний довідник
  10. Книги з бібліотеки Вінницької «Просвіти» (1917-1920): каталог (Вінницька ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва)
  11. Пасічник О. Осіння елегія
  12. Пастушенко Л. Час п’єдесталів, 2-й том
  13. Подільський книжник: альманах. Випуск 4 (Вінницька ОУНБ ім.К.А. Тімірязєва)
  14. Подолинний А. Тарас Шевченко і Вінниччина: іменний словник
  15. Попенко І. (серія «Митці Вінниччини»)
  16. Романова Т. Сонячний дощ
  17. Слободянюк В. (серія «Митці Вінниччини»)
  18. Слотюк П. Дзяків: з історії Подільського порубіжжя (від найдавніших часів до 1946 року)
  19. Старицький М. Облога Буші (серія «Шкільна бібліотека Вінниччини»)
  20. Стародруки ХVІ ст. у фонді рідкісних і цінних видань Вінницької ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва: ілюстрований каталог
  21. Тишецький В. (серія «Митці Вінниччини»)
  22. Усач Г. Час журавлів
  23. Чорний М. (серія «Митці Вінниччини»)
  24. Шедеври Вінниччини: альбом (Вінницький обласний художній музей)
  25. Яковенко Т. Небесний сад

За матеріалами департаменту інформаційної діяльності та комунікацій

з громадськістю облдержадміністрації

Подолинний А.М. Тарас Шевченко і Вінниччина: імен. слов. / Вінниц. обл. універс. наук. б-ка ім. К.А. Тімірязєва. – Вінниця: ПП «ТД «Едельвейс і К», 2012. – 104 с.

Добрим подарунком для подільських книжників став іменний словник «Тарас Шевченко і Вінниччина», укладений відомим науковцем, автором низки вагомих дослідницьких праць з літературного краєзнавства, зокрема – літературного словника Вінниччини «З-над Божої ріки» (1998, 2001) та тритомної хрестоматії з літератури рідного краю «Подільські криниці» (1994, 2001, 2006), професором Анатолієм Мусійовичем Подолинним до 200-річчя від дня народження великого українського поета-пророка Тараса Шевченка.

Видання відображає багатолітній внесок науковців і митців Вінниччини до загальноукраїнської Шевченкіани і є цінним доповненням до академічного «Шевченківського словника» 1977 року друку, адже містить десятки імен подільських митців і науковців, які раніше з різних причин не могли ввійти до нього. Тим часом внесок вінничан до вітчизняної наукової і літературно-мистецької Шевченкіани протягом другої половини ХІХ – початку ХХІ ст. – надзвичайно змістовний, і укладач прагнув відобразити це якнайповніше. Тому іменний словник, крім нових імен, подає раніше незнані факти, цікаві з наукової точки зору, проливає додаткове світло на уже відому інформацію, привертає увагу інших дослідників до певних обставин, оцінок.

Безперечно, роки копіткої дослідницької праці А.М.Подо-линного у Державному архіві Вінницької області та Вінниць-кому обласному краєзнавчому музеї, а головне, у відділі краєз-навства Вінницької обласної універсальної наукової бібліотеки ім.К.А.Тімірязєва увінчалися успіхом. У словнику поряд з іменитими шевченкознавцями, життєвий і творчий шлях яких пов’язаний з Поділлям, зокрема: Володимиром Антоновичем, Миколою Гербелем, Миколою Гудзієм, Євгеном Кирилюком, Михайлиною Коцюбинською, Василем Шубравським, знайомимося з новими постатями – видатним художником ХІХ ст. Миколою Ге, однією з провідних тем творчості якого була біблійна історія, а в інтерпретації ним образу Христа мистецтвознавці вбачали образ Шевченка; відомим театральним діячем Титом Гембицьким, котрий як актор і режисер брав участь у виставах «Назар Стодоля» Тараса Шевченка і «Катерина» М.Аркаса (за творчістю поета); письменником та науковцем Миколою Євшаном, автором низки досліджень творчості Шевченка, зокрема книги «Тарас Шевченко» (1911); священиком УАПЦ, педагогом та науковцем Василем Липківським, активним популяризатором творчості Шевченка, розстріляним у 1937 році. Серед нововведених до словника шевченкознавців –

ім’я педагога-науковця Софії Русової, автора концепції україн-ської національної системи освіти і виховання на основі ідей Тараса Шевченка; театрознавця та літературознавця Миколи Лабінського, упорядника першого енциклопедичного довідника «Шевченківські лауреати 1962-2001» (2001); зірки української еміграції ХХ ст. письменниці, скульптора, громадського діяча Аріадни Шумовської-Стебельської, авторки кількох десятків ґрунтовних наукових розвідок творчості Шевченка, здебільшого полемічних, спрямованих проти тієї частини радянських шевченкознавців, які ідеологічно спотворювали спадщину поета. Усіх імен причетних до шевченкознавства науковців та митців годі й згадати, адже ретельний, об’єктивно-доскіпливий укладач охопив своїм уважним і вдячним науковим зором не тільки часовий плин (понад півтора століття) впливу Шевченка на подільський світ, але й увесь його літературно-мистецький простір – науковий, педагогічний, художній, малярський, тощо. Ми знаходимо в ньому творчі біографії як видатних художників ХІХ-ХХ ст. Василя Тропініна, Наполеона Буяльського, Олекси Новаківського, Костянтина Пржецлавського, Федора Коновалюка, так і сучасних майстрів пензля – Феодосія Гуменюка, Матвія Драка, Мар’яна Маловського, Олександра Пащенка, Анатолія Базилевича, Вілена Чеканюка, Іллі Шульги та інших. Пишаємось тим, що серед цієї мистецької когорти – два лауреати Національної премії України ім. Т.Г.Шевченка – Андрій Чебикін та Віктор Наконечний.

Не менш виразно постає у словнику і музично-театральний світ Вінниччини, що теж протягом багатьох десятиліть притаманними йому мистецькими засобами вносив свої здобутки у скарбницю любові до Шевченка, ушляхетнюючи душі подолян. Серед славетних імен – видатні композитори Петро Чайковський, Микола Леонтович, Петро Ніщинський, Климентій Домінчен, Григорій Давидовський, Кирило Стеценко, Родіон Скалецький, Денис Борковський; уславлені в Україні хорові диригенти Павло Муравський, Олександр Міньківський, Віталій Газинський, Адам Дзюба, знаменитий оперний співак Анатолій Кочерга, унікальний кобзар Володимир Перепелюк, фольклорист Олександр Правдюк та Гнат Танцюра, кінорежисери Ігор Грабовський та Ігор Савченко, десятки інших імен театральних діячів та мистецтвознавців, серед яких – постать режисера і кінооператора Олександра Фролова, лауреата Державної премії України ім. Т.Г.Шевченка за 1987 рік.

Слід віддати належне праці, що проведена Анатолієм Подолинним з вивчення ролі та значення культурно-просвітницького, так званого, «немирівського осередку». Немирівські краєзнавці, педагоги та науковці як за життя Шевченка, так і по сьогодні невтомно осмислюють та популяризують творчість поета. Крім уже відомих літературних авторитетів – Марка Вовчка, Опанаса Марковича, Михайла Чалого, Івана Сошенка, відкриваємо для себе особистість директора Немирівської гімназії (1853-1857) Михайла Тулова, літературознавця і письменника, прогресивного педагога. Не менш цікаві та авторитетні для повноти осягнення культурного простору Поділля імена випускників Немирівської гімназії, а саме: польського поета, особисто знайомого з Шевченком Юліана Беліни-Кенджицького, автора одних з перших спогадів про поета; лікаря та письменника Володимира Бернатовича, безпосереднього організатора та учасника перепоховання Шевченка у Каневі, про що він потім залишив унікальні спогади «Похорони Тараса Шевченка», політичного діяча і публіциста, професійного революціонера-народника Володимира Дебогорія-Мокрієвича, педагога та журналіста Івана Клопотовського, лікаря та історика Юзефа-Аполлінарія Ролле.

Дуже важливо й те, що професор Анатолій Подолинний не оминув своєю увагою і внесок у вінницьку Шевченкіану сучасних шевченкознавців. У виданні представлені творчі здобутки відомих науковців-подолян Ольги Куцевол, Давида Копиці, Миколи Бондаря, Миколи Дмитренка, Вікторії Колосової, Лариси Кодацької, Івана Єрофеїва, Василя Волочая, перекладачів творчості Шевченка Тетяни Волгіної, Олександра Джонуа, Олександра Жовтіса, письменників-лауреатів Шевченківської премії Петра Перебийноса, Володимира Яворівського, Володимира Забаштанського, Олександра Левади, Василя Стуса.

Світ подільського письменства – широкий, це – Анатолій Свидницький, Галина Журба, Юрій Клен, Леонід Мосендз, Орест Корсовецький, Анатолій Бортняк, Михайло Каменюк, журналіст-краєзнавець Богдан Леськів, десятки інших сучасних вінницьких митців.

Внесок подолян в українську Шевченкіану, сказати б, універсальний: з гордістю за свій край сприймаємо також постаті Леоніда Керанчука, будівельника, лауреата Державної премії України ім. Т.Г.Шевченка 1981 року, Миколи Собчука, архітектора, лауреата Державної премії України ім. Т.Г.Шевченка 1987 року, Анатолія Яворського, інженера-гідротехніка, заступника міністра Кабінету Міністрів України, лауреата Державної премії України ім. Т.Г.Шевченка 1983 року, якою він був нагороджений як керівник авторського колективу за реставрацію Маріїнського палацу в м. Києві.

Загалом іменний словник містить 180 імен, кожне з яких – яскрава подільська квітка у вінку шани Кобзареві, адже, як зазначає упорядник: «Книжка має науково-довідковий характер, призначена для спеціального кола читачів, але за її інформаційними рядками кожен може збагнути вирішальну роль Тараса Шевченка у народженні і формуванні нашої нації, української державності, у піднесенні нашого художнього слова до світового рівня. Шевченко та Україна – нероздільна єдність. Він усюди присутній і животворний, у кожному часі і в кожній частині української землі».

Цінним матеріалом для дослідження зв’язків Великого Кобзаря з нашим краєм є також карта «Тарасові шляхи Вінниччини», вміщена на звороті обкладинки книги, із зазначенням маршруту, яким рухався восени 1846 року Т.Г.Шевченко за завданням Київської археографічної комісії.

Даний перелік відображає найцікавіші події, пов’язані з популяризацією книг, що відбулися протягом 2012 року у Головній книгозбірні області.

Січень

Відбулися традиційні Стусівські читання до 74-ї річниці від дня народження поета-земляка, Героя України В.Стуса. До цієї дати відділами Бібліотеки було влаштовано книжкові виставки «Вічний борець за Україну – Василь Стус», «Поезія, красо моя, окрасо…». У рамках заходу відбулася презентація книги «І в смерті з рідним краєм поріднюсь: Василь Стус і Вінниччина», упорядники Н.Гнатюк та Т.Ковальський. У творчій акції взяли участь український громадський діяч, член Української Гельсінської Групи, політв’язень, публіцист, історик дисидентського руху В.Овсієнко, син В.Стуса – Дмитро Стус, поет, заступник голови Національної спілки письменників України Володимир Шовкошитний, відомі вінницькі письменники та науковці, студентська та учнівська молодь, громадськість міста.

Театр книги «Прочитання» представив моновиставу «Свіча у кам’яній пітьмі. В.Стус. Листи до рідних».

21 січня до Дня Соборності та Свободи України у відділі літератури та інформації з гуманітарних наук було проведено інформаційну годину «День Соборності України – свято української єдності».

26 січня відбулася презентація книги В.Сокола «Кальник – село подільське», організована фахівцями відділу літератури та інформації з питань краєзнавства у рамках засідання науково-краєзнавчого клубу «Дослідник краю».

До 105-річного ювілею Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тіміря-зєва, який відзначався у лютому, у відділі рідкісних і цінних видань було влаштовано книжкову виставку «Не хлібом єдиним...» (з фондів Гоголівської бібліотеки). В експозиції представлені рідкісні примірники документів з печатками та штампами книгозбірні, що носила тоді ім’я М.В.Гоголя та які в числі перших надійшли до її фондів.

Також користувачам були представлені книжкові виставки:

– «А.Б.Ганькевич (1912-1986) – організатор суднобудівного виробництва України» – відділ літератури та інформації виробничого профілю;

– «Неперевершена проза Євгена Гуцала» (до 75-річчя від дня народження); «Лікування сміхом від Василя Коряка» (до 70-річчя від дня народження) – відділ літератури та інформації з питань краєзнавства;

– «Лесь Курбас – репетиція майбутнього…» (до 130-річчя українського режисера, актора – відділ літератури та інформації з питань мистецтв;

– «Українські економісти світової слави» – відділ літератури та інформації з питань економіки і права;

– «Сільське господарство: інноваційна модель розвитку» – відділ літератури та інформації з питань сільського господарства.

Лютий

До 20-ї річниці затвердження тризуба як малого Державного Герба України проведено Урок державотворення «Герб України – символ віри і надії» для відвідувачів Вінницького обласного центру соціально-психологічної реабілітації дітей та молоді з функціональними обмеженнями «Обрій». Захід відбувся у відділі літератури та інформації з питань економіки і права.

21 лютого Бібліотекою спільно з відділом у справах національностей облдержадміністрації проведено літературно-мистецьке свято «Мова наша – серце наше» до Міжнародного дня рідної мови в рамках культурологічного проекту «Мови різні – душа одна» за участю представників різних національних товариств та громад, що проживають на території Вінницької області. Цій даті присвячувалися книжкові виставки: «Мова – виразник єдності кожної спільноти» – сектор газетної періодики; «Слово – велика таємниця» – відділ літератури та інформації з гуманітарних наук; «Українська мова в законодавчому вимірі» – відділ літератури та інформації з питань економіки і права.

23 лютого у вестибюлі І поверху основного приміщення Бібліотеки відділи літератури та інформації з питань краєзнав-ства, маркетингу, реклами і масової роботи презентували книжково-ілюстративну виставку-дату «Вінниччина ювілейна», приурочену 80-річчю утворення Вінницької області.

Виїзна виставка «Вінниччина ювілейна» була розгорнута у приміщенні Вінницького обласного академічного музично-драматичного театру ім.М.Садовського під час загальнообласних урочистостей.

«День захисника Вітчизни – свято багатьох поколінь українців» – таку назву мав «круглий стіл», що відбувся у відділі літератури та інформації з питань економіки і права з нагоди святкування Дня захисника Вітчизни. Організатори – Вінницька обласна громадська організація «Асоціація силових структур України» та Вінницька ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва. Увазі присутніх був запропонований тематичний перегляд літератури «Доля та Вітчизна – єдині!».

У читальній залі відділу літератури та інформації з питань мистецтв відбулося відкриття виставки художніх творів та презентація книги-казки «Напитися з шолому» юного вінницького митця Анатолія Гайструка.

До дня народження Лесі Українки фахівці відділу літератури та інформації з питань мистецтв підготували та провели літературно-мистецьку годину «Струни палкого серця» для відвідувачів Вінницького обласного центру соціально-психологічної реабілітації «Обрій».

Відкрилися книжкові виставки:

– «Крамниця старожитностей Чарльза Діккенса» (до 200-річчя з дня народження письменника) з циклу «На допомогу вчителю-мовнику – відділ літератури іноземними мовами);

– «Доля вінничан-остарбайтерів» (до 70-ї річниці примусового вивезення українського населення на роботу в гітлерівську Німеччину); «Вінницька ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва в дзеркалі сьогодення» (до 105-ї річниці утворення ВОУНБ ім.К.А.Тімірязєва) – відділ літератури та інформації з питань краєзнавства;

– «Кадрове діловодство в Україні: історія організації і сучасність» – відділ літератури та інформації з питань економіки і права.

Березень

6 березня у відділі літератури та інформації з питань економіки і права відбулося засідання клубу молодих підприємців «Твій бізнес від А до Я», що присвячувалося темі «Характеристика підприємця. Чи можу я ним стати?». Фахівці відділу підготували та провели для присутніх коментований перегляд літератури «Підприємництво в Україні: організація і розвиток».

У відділі рідкісних і цінних видань відбувся День інформа-ції «З історії медичної науки» для студентів 1-го курсу Вінницького національного медичного університету ім.М.І.Пирогова. Присут-ні почули розповідь про стан медицини на Поділлі у другій половині ХІХ – початку ХХ ст. та мали змогу візуально ознайомитися зі старовинними книгами з хірургії, анатомії, фармакології тощо. На перегляді було представлено 57 видань ХVІІ – початку ХХ ст.

«Кобзарю, знаєш, нелегка дорога...» – таку назву мала літературно-мистецька акція, яка відбулася 7 березня у рамках підготовки до 200-літнього ювілею Т.Г.Шевченка та була присвячена 198-ій річниці від дня народження великого українського поета, художника, мислителя. У святі взяли участь літератори, члени Вінницької обласної організації Національної спілки письменників України Л.М.Куций, В.О.Цимбал, В.П.Сторожук, Ю.В.Сегеда. Прозвучали вірші Т.Г.Шевченка у виконанні учасників театру книги «Прочитання» ВОУНБ ім. К.А.Тімірязєва та музичні твори, виконані студентами Вінницького училища культури та мистецтва ім. М. Леонтовича. До цієї дати влаштовано книжкові виставки та перегляди літератури: «Тарас Шевченко – духовний символ України» – відділ літератури та інформації з гуманітарних наук; «Поділля у творчості Тараса Шевченка» – відділ літератури та інформації з питань краєзнавства; «Народився, щоб осяяти Україну» – сектор газетної періодики.

12 березня у рамках благодійної мистецької акції «Шевченко – для усіх століть», що проходила у концертній залі «Плеяда» обласної філармонії, була представлена виїзна книжково-ілюстративна виставка «Тарас Шевченко – духовний символ України», яка отримала схвальну оцінку і вдячність усіх присутніх.

19 березня видавництво «Грані-Т», Польський Інститут у Києві за підтримки Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва та Генерального Консульства Республіки Польща у Вінниці презентували двотомний путівник «Польські замки і резиденції в Україні». У заході взяв участь автор видання – Дмитро Антонюк.

20 березня у відділі літератури іноземними мовами відбувся вечір пам’яті польського письменника Ярослава Івашкевича «Я родом з України», організований спільно з громадською організацією «Світлиця польська».

21 березня відбувся літературний вечір «Поезія – це завжди неповторність» до Всесвітнього дня поезії. Захід був присвячений життю та творчості російського поета «срібного віку» Ігоря Сєверянина, 125 років від дня народження якого виповнилося у травні 2012 року. У програмі вечора прозвучала літературно-музична композиція «Я гений, Игорь Северянин!» у виконанні народного театру-студії «Сьоме небо» Вінницького національного медичного університету ім.М.І.Пирогова та театру книги «Прочитання» ВОУНБ ім.К.А.Тімірязєва. До цього Дня були підготовлені книжково-ілюстративні виставки: «Силуети срібного віку» – відділ літератури та інформації з гуманітарних наук; «Поезія у пошуках гармонії зі світом» – відділ літератури іноземними мовами.

22 березня 2012 року відділ літератури та інформації з гуманітарних наук провів тематичну годину «Іван Мазепа – гетьман України», в рамках якої відбулася презентація книжково-ілюстративної виставки «Іван Мазепа: погляд крізь століття». 

У відділі літератури та інформації з питань мистецтв відбувся музичний вечір «Лицар української музики», присвячений 170-річчю від дня народження видатного українського композитора Миколи Лисенка. На вечорі присутні мали змогу ознайомитись з книжково-ілюстративною виставкою «Микола Лисенко – велетень української музики».

27 березня у відділі літератури та інформації з гуманітарних наук відбулася тематична година «Пам'яті дитинства…» до 130-ї річниці від дня народження російського і радянського поета, публіциста, дитячого письменника К.І.Чуковського. Учасниками заходу були відвідувачі Вінницького обласного центру соціально-психологічної реабілітації дітей та молоді з функціональними обмеженнями «Обрій».

У відділі літератури та інформації з питань краєзнавства влаштовано виставку-досьє: «Весна визволення» (до Дня визволення Вінниччини від німецько-фашистських загарбників) та виставку-ювілей «Вінницький письменник – Анатолій Звірик» (до 75-річчя від дня народження).

Квітень

Протягом квітня проходив традиційний місячник популяризації екологічних знань «2012: рік спорту і здорового способу життя в Україні». В рамках Місячника відбулася презентація книги «Чорнобиль – біль України. Медико-соціальні аспекти. Підсумки 25-річних досліджень» (вип.4, Вінниця, 2011), підготовлена фахівцями відділу літератури та інформації з гуманітарних наук. Увазі присутніх була представлена виставка літератури «Квітень. Чорнобиль. Трагедія. Пам’ять» з фондів Бібліотеки.

5 квітня у концертній залі «Плеяда» Вінницької обласної філармонії відбувся фінал конкурсу на найкращу міні-виставу за книгою Рея Бредбері «451° за Фаренгейтом» у рамках програми «Велике читання». Програма ініційована відділом преси, освіти та культури Посольства США в Україні, реалізована спільно з центром «Вікно в Америку» Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва. Оцінювання конкурсу здійснювало міжнародне журі, очолював яке Надзвичайний та Повноважний посол США в Україні Джон Теффт. Одним із переможців конкурсу став театр книги «Прочитання» ВОУНБ ім.К.А.Тімірязєва. Його учасники отримали головний приз – kindle (пристрій для читання електронних книг).

У рамках екологічного місячника також було влаштовано книжкові виставки та перегляди документів: «Чисте довкілля – здорова людина» (до Дня довкілля), «Екологія. Економіка. Людина: майбутнє цивілізації», «Чорнобиль не має минулого часу», «Молодь і здоровий спосіб життя», «Екологічне землеробство», «І ти, Чорнобилю, ти теж не маєш меж... сьогодні», «Віддалені екологічні наслідки Чорнобильської аварії».

Виставка документів «Друкарська» слава Стефана Кульженка» (до 175-річчя від дня народження українського друкаря та книговидавця) діяла у відділі рідкісних і цінних видань.

До Всесвітнього дня книги та авторського права було проведено загальнобібліотечний День інформації «Бібліотека – відкритий світ читання», у рамках якого у відділі літератури та інформації з питань економіки і права влаштовано виставку документів «Законодавчий простір авторського права».

25 квітня відбулася презентація книги «Невловимий Саша Жалов». Розповідь дочки партизана» (до 100-річчя партизанського комісара М.С. Корнійчука) за участю автора Майї Пірогової. Захід організовано спільно з Вінницькою обласною організацією Національної спілки письменників України. Його учасниками були відомі вінницькі письменники Л.М.Куций, І.С.Волошенюк, журналісти Ф.Х.Шевчук, Є.М.Таранюк, скульптор, автор погруддя-пам’ятника Максиму Корнійчуку М.М.Крижанівський, представники інтелігенції – земляки та родичі відомого партизана і його соратників.

Книжкові виставки місяця присвячувалися темам:

– «Зову живых» – виставка-портрет до 200-річчя від дня народження О.І. Герцена – відділ літератури та інформації з гуманітарних наук;

– «Світ енциклопедій – світ знань» – виставка-подорож –

відділ довідково-бібліографічного та інформаційного обслуговування;

– «Шлях до зірок: слово про конструкторів» (до Всесвітнього дня авіації та космонавтики) – відділ літератури та інформації з гуманітарних наук;

– «Великодні дзвони на Поділлі» – виставка-калейдоскоп – відділ літератури та інформації з питань краєзнавства.

Травень

7 травня 2012 року відбулося урочисте відкриття Центру польської книги та інформації, приурочене відзначенню Дня Європи в Україні. Відкриттю Центру передувала передача бібліотеці представниками Генерального Консульства Респуб-ліки Польща у Вінниці польської літератури у жовтні 2011 року та підписання угоди про співпрацю у сфері проведення та координації культурних заходів у ході реалізації спільних завдань між публічною бібліотекою ім. Зигмунда Яна Румля в районі Прага-Полуднє м. Варшава Республіки Польща, в рамках Днів Мазовії на Поділлі. До послуг відвідувачів Центру – зібрання книг польською мовою, колекція класичної музики на мультимедійних носіях, ноутбук з корисними веб-посиланнями.

Проведено низку заходів, присвячених 67-й річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років. Зокрема фахівцями бібліотеки влаштовано книжково-ілюстративну виставку «Шел солдат во имя жизни». Великій Перемозі присвячується», яка 8 травня у рамках виставки «Весна Перемоги» була розгорнута в готельно-ресторанному комплексі «Дубовий гай».

У структурних підрозділах бібліотеки були організовані книжкові виставки та перегляди документів: «Травень – 1945-ий. Це була перемога!» – сектор газетної періодики; «Народна пам’ять вічна і жива» – відділ літератури та інформації з питань краєзнавства; «Великій Перемозі присвячується» – відділ літератури та інформації з гуманітарних наук; «Велика Вітчизняна війна в художній літературі» – відділ попереднього замовлення, МБА, ЕДД, ПА.

«Вінниччина в контексті відзначення пам’яті жертв політичних репресій» – таку назву мав «круглий стіл», організований відділом літератури та інформації з питань економіки і права спільно з управлінням внутрішньої політики ОДА.

16 травня у читальній залі відділу літератури та інформації з гуманітарних наук з ініціативи Генерального Консульства Республіки Польща у м. Вінниці відбулася презентація фотовиставки, присвяченої вшануванню пам’яті та спадщини Януша Корчака «Януш Корчак – Король дітей».

17 травня відбувся День інформації «Європейська інтеграція України – перспективи розвитку» (до Дня Європи). Влаштовано виставки документів «Шлях України: через демократію до європейської спільноти» – відділ літератури та інформації з питань економіки і права; «Європа: історичний путівник» – відділ літератури та інформації з гуманітарних наук.

24 травня відбувся літературно-мистецький вечір «Син Подільської землі, співець її краси і слави», присвячений 100-річчю від дня народження Михайла Панасовича Стельмаха – видатного українського письменника, драматурга та фольклориста. До ювілею письменника фахівцями бібліотеки організовані книжкові виставки та перегляди документів: «Михайло Стельмах: прозаїк, поет, драматург», «Співець землі Подільської», «Може, тим без пісні я не можу, працювати, жити навіть дня...», «Співець духовної краси».

29 травня відбулася презентація бібліографічного покажчика «Талант бути собою». Видання побачило світ на відзначення 65-річчя від дня народження відомої української поетеси, публіциста, критика, громадської діячки, лауреата кількох літературних премій Ніни Юхимівни Гнатюк.

У презентації взяли участь відомі вінницькі письменники. Поетичні твори Ніни Гнатюк прозвучали у виконанні учасників театру книги «Прочитання». До уваги учасників заходу фахівцями відділів літератури та інформації з гуманітарних наук та з питань краєзнавства влаштовано книжкову виставку «Поетична весна Ніни Гнатюк».

До дня слов’янської писемності і культури фахівцями відділу рідкісних і цінних видань організовано та проведено «круглий стіл» «Кирилична стародрукована книга в українській культурі».

30 травня пройшов «круглий стіл» «Батозька битва: шлях до української державності», організований фахівцями відділу літератури та інформації з питань економіки і права. Захід присвячений 360-річчю битви під Батогом, однієї з найвизначніших перемог української армії в ході Визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. До цієї ж дати влаштовано перегляд документів «Воєнне мистецтво Богдана Хмельницького» – відділ рідкісних і цінних видань та віртуальну виставку-дату «Погляд у минуле: до 360-річчя з часу битви війська Богдана Хмельницького під Батогом», яка виставлена на веб-сайті Бібліотеки – відділ літератури та інформації з гуманітарних наук.

Червень

5 червня розпочалася дія акції «Бібліотека виходить у місто. Її метою було ознайомлення жителів та гостей обласного центру з послугами бібліотеки, новими надходженнями літератури, залучення нових користувачів та вивчення їх запитів.

9 червня виїзна книжково-ілюстративна виставка «Він-ниччина у Визвольній війні українського народу 1648-1654 рр.» представлена в с.Четвертинівка Тростянецького району у рамках проведення обласного свята козацької доблесті і слави «Ми славу козацьку несем у віки».

З нагоди проведення в Україні футбольного чемпіонату влаштовано перегляд документів «Євро – 2012» – відділ літератури та інформації з гуманітарних наук.

12 червня відбулася чергова зустріч з вихованцями Вінницького обласного центру соціально-психологічної реабілі-тації дітей та молоді з функціональними обмеженнями «Обрій» за темою «Природи дивний й неосяжний світ». Присутнім були презентовані найкращі видання природничого характеру з фондів Бібліотеки, а також відеоматеріали про незвичайні явища природи.

23 червня у відділі літератури та інформації з питань економіки і права відбувся вебінар «Діалоги постраждалих від фашизму з нащадками» до Міжнародного дня пам’яті жертв Голокосту та до Дня скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні. Учасники вебінару – колишні в’язні нацизму, представники організації «Праведники Народів Світу» та члени їхніх родин, добротворці, представники громадських організацій, науковці, молодь. За темою заходу влаштовано перегляд літератури: «Живемо, доки пам’ятаємо».

До 16-ї річниці з дня прийняття Основного Закону – Конституції України у Бібліотеці відбулася низка заходів.

27 червня у відділі літератури та інформації з питань економіки і права спільно з Громадською радою при Вінницькій обласній Раді та Вінницькій обласній облдержадміністрації проведено «круглий стіл» «Шляхи державотворення в Україні».

28 червня у читальній залі відділу літератури та інформації з гуманітарних наук відбувся «круглий стіл» «Участь громадськості у конституційній реформі: актуальні проблеми та перспективи» за участю Вінницької обласної громадської правозахисної організації «Опора Вінниччини».

Також до Дня Конституції України структурними підрозділами були влаштовані книжкові виставки: «Конституція України – гарантія і оберіг державності та демократії»; «Україна на шляху до громадянського суспільства».

Було організовано й інші книжкові виставки:

– «Популярні професії – давайте знайомитись: Абітурієнту – 2012» – виставка-рекомендація; «“Русалка Дністровая” як вісник національного пробудження» (до 175-річчя випуску альманаху «Русалка Дністровая»); «Жан-Жак Руссо – французський філософ, просвітник, письменник, композитор» (до 300-річчя з дня народження) – відділ літератури та інформації з гуманітарних наук;

– «Фондовий ринок України: тенденції розвитку» (в рамках впровадження Програми економічних реформ на 2010-2014 роки «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава») – відділ літератури та інформації з питань економіки і права;

– «Село моє світанкове» – відділ літератури та інформації з питань сільського господарства;

– «Зелений оазис Вінниці» (до 75-річчя утворення Центрального парку культури і відпочинку ім. Горького) – виїзна книжково-ілюстративна виставка – відділ літератури та інформації з питань краєзнавства.

Липень

6 липня відділ літератури та інформації з гуманітарних наук спільно з Вінницьким педагогічним інститутом післядипломної освіти провели педагогічні читання «Григорій Силович Костюк – корифей української психологічної школи». Увазі присутніх було представлено перегляд літератури «Наукова школа Г. Костюка: методичні поради».

7 липня у читальній залі відділу літератури та інформації з гуманітарних наук відбувся «круглий стіл» «Янка Купала та Якуб Колас – основоположники білоруської літератури», організований спільно з Вінницьким обласним земляцтвом білорусів та товариством «Україна – Білорусь».

Відділ рідкісних і цінних видань презентував книжково-ілюстративну виставку «Еволюція друкарських шрифтів», на якій були представлені кращі зразки книжкової продукції провідних європейських друкарів ХVII-ХІХ ст. із фондів Бібліотеки.

Цикл «Літературний календар» у відділі літератури та інформації з гуманітарних наук був представлений виставкою-портретом «Ярослав Галан – український радянський письменник, журналіст, громадський і політичний діяч» (до 110-ї річниці від дня народження).

Серпень

1 серпня відбувся творчий вечір поета-пісняра, публіциста Василя Йосиповича Шевчука до 70-річчя від дня народження, організований за сприяння обласної Ради з питань культури та духовності при Вінницькій обласній Раді та Вінницькій обласній облдержадміністрації.

З нагоди відзначення 21-ї річниці Незалежності України було організовано книжкові виставки:

– «Моя Держава – вільна Україна» – відділ літератури та інформації з питань економіки і права;

– «Національна ідея: «Україна – це я!»» – відділ літератури та інформації з гуманітарних наук.

Вересень

1 вересня відбувся загальнобібліотечний День інформації «Світ знань відкриває Бібліотека», присвячений Дню знань.

4 вересня на майдані ім. В.Стуса біля пам’ятника поету відбулися вересневі Стусівські читання, приурочені Дню пам’яті відомого українського поета-дисидента, нашого видатного земляка, Героя України. Захід організований спільно з Конгресом української інтелігенції за підтримки Вінницької обласної державної адміністрації та управління культури і туризму ОДА за участю громадськості міста і області, студентської та учнівської молоді.

8 вересня у читальній залі відділу літератури та інформації з гуманітарних наук відбувся пушкінський бал «У лукоморья дуб зеленый…» за участю вихованців студії старовинного танцю «Pas Aerienne».

12 вересня Бібліотека спільно з відділом у справах релігій Вінницької облдержадміністрації та Українською греко-католицькою церквою провели вечір пам’яті Патріарха Йосифа Сліпого «Князь церкви, мученик, державник» (до 120-ї річниці від дня народження). У заході взяв участь Блаженніший Любомир (Гузар) − Архієпископ-емерит Української греко-католицької церкви. Влаштовано книжкову виставку «Йосиф Сліпий – церковний, культурний та громадський діяч».

До цієї ж дати 18 вересня відбулася творча зустріч із професором Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, доктором історичних наук, академіком АН Вищої школи України Володимиром Сергійчуком з нагоди презентації двотомника «Патріарх Йосиф Сліпий у документах радянських органів державної безпеки (1939-1987)». У двотомнику вперше опубліковано документи радянських спецслужб, де зафіксовано сторінки життя та діяльності Глави УГКЦ.

17 вересня у читальній залі відділу літератури та інформації з гуманітарних наук відбулася презентація Книги пам’яті заслуженого журналіста України Анатолія Гончара «Чорний тюльпан-2», присвяченої 170-ти загиблим у Афганістані воїнам-інтернаціоналістам з Вінницької області.

25 вересня сектор технічної літератури для студентів і викладачів транспортного коледжу провів День інформації «Нові технології в залізничному транспорті».

26 вересня відбувся флеш-моб «Вінниця читає», під час якої працівники Бібліотеки організували ходу з книгами із фонду «Тімірязєвки» вулицею Соборна.

27 вересня Управління культури і туризму Вінницької облдержадміністрації, обласна наукова бібліотека ім. К.А.Тімі-рязєва у читальній залі відділу літератури та інформації з гуманітарних наук провели обласне свято, приурочене Всеукраїнському дню бібліотек. В рамках заходу були визначені переможці обласного конкурсу «Світло провінції», який проводився з метою активізації роботи публічних бібліотек Вінницької області щодо впровадження інновацій в організацію бібліотечно-інформаційного обслуговування населення територіальних громад.

З нагоди відзначення Міжнародного дня туризму у відділі літератури та інформації з питань економіки і права організовано книжкову виставку «Туризм України: економічні та організаційні механізми розвитку».

Відділом літератури та інформації з гуманітарних наук влаштовано книжкові виставки: «“Молода гвардія”: сторінки історії» (до 70-річчя з дня створення молодіжної підпільної організації); «Філософія одвічна, невичерпна, традиційна і сучасна».

Жовтень

10-12 жовтня у Вінницькій ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва за підтримки Вінницької обласної державної адміністрації, Вінницької обласної Ради та управління культури і туризму Вінницької обласної державної адміністрації, Національної спілки краєзнавців України та Громадської організації «Асоціація бібліотек Вінниччини» проходила ІІІ Міжнародна науково-практична конференція «Роль краєзнавства в соціально-економічному і культурному розвитку регіону». В програмі конференції були, зокрема, презентації книг. Перша – книга генерал-майора, колишнього кадрового працівника КДБ СРСР І.М.Загороднього «Втрачене покоління» (про найбільш трагічні сторінки життя українського народу впродовж ХХ століття, у тому числі вінничан), рецензентами якої виступили відомі він-ницькі історики – професор Вінницького державного педагогіч-ного університету ім. Михайла Коцюбинського А.Д.Ткаченко, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії України Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського І.М.Романюк. Вони ж і поділилися враженнями про книгу. Друга презентована книга – В.Я.Куликов «Оккупация Винницы (18.07.1941-20.03.1944): свидетельство очевидца» (К., 2012), яку презентували професор-нейрохірург, академік НАМН України, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії України Є.Г.Педаченко (онук автора) та видавець В.Б.Парапан.

16 жовтня у читальній залі відділу літератури та інформації з гуманітарних наук відбулася творча зустріч із Володимиром Осипчуком-Скороводою з нагоди презентації його нової книги «Воля Перуна».

18 жовтня відбулася презентація книги Сергія Дмитровича Гальчака «Ступені мужності», приурочена 68-ій річниці визволення України від німецько-фашистських загарбників.

23 жовтня відділ літератури та інформації з гуманітарних наук для директорів шкіл Вінниччини провів День спеціаліс-та «Менеджмент освітніх інновацій».

25 жовтня у відділі літератури та інформації з гуманітарних наук Бібліотека спільно з Вінницькою обласною організацією Національної спілки письменників України організували творчу зустріч з Василем Горбатюком з нагоди виходу у світ його нового документального роману «Ще настане ваша пора», присвячену боротьбі українського народу за свободу, за незалежну державу.

Для вихованців Вінницького обласного центру соціально-психологічної реабілітації для дітей та молоді з функціональними обмеженнями «Обрій» проведено тематичну годину «Історія продуктів харчування».

Також було організовано книжкові виставки:

– «Біля витоків козацької слави» (до 360-річчя заснування Чортомлицької Січі) – відділ літератури та інформації з гуманітарних наук;

– «Друге життя стародруків: факсимільні та репринтні видання» – відділ рідкісних і цінних видань;

– «Цивільне право – конституція приватного життя» – відділ літератури та інформації з питань економіки і права.

Листопад

3 листопада у відділі мистецтв відбулася презентація 7-го номера незалежного театрального журналу «Коза» за участю співзасновниці та художниці часопису Олени Поліщук.

8 листопада у читальній залі відділу документів із гуманітарних, технічних та природничих наук відбувся літературно-мистецький вечір «До рідного слова торкаюсь душею», присвячений Дню української писемності та мови.

15 листопада відбулася організована сектором газетної періодики зустріч з головним редактором тижневика «Українська мова та література» Н.Б.Коржовою та редактором газети «Зарубіжна література» Н.В.Ждановою.

«Рідкісні книги з медицини: видання ХVIІ – початку ХХ ст.» – таку назву мав день інформації, проведений для студентів 1-го курсу Вінницького національного медичного університету ім. М.І.Пирогова відділом рідкісних і цінних видань.

21 листопада відбулася презентація книг відомих краєзнавців Хмільниччини М.Дороша: «Снивода в моїм житті і долі», «Древній Уланів на перехресті віків і шляхів», «Битва на Синій Воді 1362 р.: визволення України і Поділля зокрема» та В. Степанюк: «Погляд крізь роки», «З мукою любові до землі» у рамках засідання науково-краєзнавчого клубу «Дослідник краю».

22 листопада в Інтернет-центрі стартував новий проект «Поезія без купюр». Його учасниками були понад 30 обдарованих молодих поетів – представників громадських організацій, мистецьких та літературних об’єднань: «Літературна вежа», «Скарб», «Вільна поезія», народного театру-студії «Сьоме небо» тощо.

26 листопада відбувся загальнобібліотечний День інформації на тему: «Інформаційна культура в інформаційному суспільстві» (до Всесвітнього дня інформації). До цього дня у секторі правової інформації влаштовано книжкову виставку «Інформаційне суспільство як джерело інформаційного права».

У відділі документів із гуманітарних, технічних та природничих наук експонувалася виставка-портрет «Я думал, чувствовал, я жил...», присвячена 125-річчю з дня народження Самуїла Маршака.

Грудень

6 грудня у Інтернет-центрі започатковано новий проект «Класичний четвер. 10 кращих книг», зініційований учасниками театру книги «Прочитання». На першому зібранні учасники обговорили бестселер Девіда Мітчелла «Хмарний атлас».

11 грудня відбулася презентація двотомника педагога, журналіста, письменника, краєзнавця-дослідника Миколи Деніса «Немирівський парк і палац: переплетіння доль» у рамках засідання науково-краєзнавчого клубу «Дослідник краю».

13 грудня з нагоди відзначення Дня вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС в Інтернет-центрі відбулася презентація книги М.Ястремського «Полинові шляхи вінничанок. Спогади бранок Чорнобиля» (кн.2, Вінниця, 2012).

18 грудня відбулася зустріч із заслуженим журналістом України Анатолієм Гончаром з нагоди презентації художньо-документальної книги «Мій 70 травень», присвяченої життю та творчості автора.

19 грудня у читальній залі відділу документів із гуманітарних, технічних та природничих наук відбувся вечір-пам’ять «Життя, присвячене Україні», приурочений 75-річчю від дня народження Героя України В’ячеслава Чорновола. До цієї дати влаштовано книжкову виставку-портрет «В’ячеслав Чорновіл: приречений на вічність».

25 грудня в Інтернет-центрі відбулася презентація методичного посібника «Merry Christmas» («Щасливого Різдва»), рекомендованого до впровадження на факультетах іноземних мов. Видання підготовлене викладачем Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського Н.В.Чудовською у співавторстві з кандидатом педагогічних наук, докторантом Київського національного університету культури і мистецтв Ю.А.Рибінською за підтримки Посольства Сполучених Штатів Америки.

Відділ документів із гуманітарних, технічних та природничих наук презентував читачам книжкову виставку: «Григорій Сковорода – мандрівний філософ, учитель, поет» (до 290-річчя від дня народження).

Підготувала Л.Б. Сеник

Біловус Галина Анатоліївна – бібліограф 1-ї категорії відділу рідкісних і цінних видань Вінницької ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва

Берладин Галина Василівна – директор Вінницької обласної наукової медичної бібліотеки

Валігура Ірина Миколаївна – бібліотекар 1-ї категорії відділу рідкісних і цінних видань Вінницької ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва

Зелена Оксана Миколаївна – бібліограф 1-ї категорії відділу краєзнавства Вінницької ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва

Кароєва (Соломонова) Тетяна Робертівна – кандидат історичних наук, доцент, докторант Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського, провідний бібліограф відділу рідкісних і цінних видань Вінницької ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва

Кізян Ольга Іванівна – завідувачка відділу наукової інформації та бібліографії Вінницької ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва

Марчук Тетяна Олександрівна – завідувачка відділу рідкісних і цінних видань Вінницької ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва

Морозова Наталя Іванівна – директор Вінницької ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва

Свйонтек Адам – кандидат історичних наук, Ягеллонський університет, Краків, Польща

Сеник Лариса Борисівна – заступник директора з основної діяльності Вінницької ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва

Цимбалюк Поліна Іванівна – учений секретар Вінницької ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва

Шилін Юрій Олександрович – колекціонер, бібліофіл

Яворська Тетяна Михайлівна – завідувачка бібліотеки Вінницького торговельно-економічного інституту Київського національного торговельно-економічного університету

Яковенко Тетяна Василівна – кандидат філологічних наук, доцент, член Національної спілки письменників України