Книга – изложение или изображение человеческих мыслей…

на материале, доступном для многих, и в форме,

допускающей легкое перенесение с места на место.

А.М. Логвинов

Книга – це не лише джерело знань, джерело інформації, а й розвага, вірний помічник, який дає змогу подорожувати, незважаючи ні на час, ні на відстань. Сьогодні відношення до книг різне, але уявити без них наше життя просто неможливо. Змінюються епохи, міняється й книга: рукописні рядки, друковані сторінки, нові палітурки, інший папір, інша фарба і, нарешті, сучасні електронні книги.

Електронні книги не шелестять сторінками, їх не поставиш на полицю, милуючись красивими товстими палітурками і, як багато хто вважає, вони позбавлені таємничої магії традиційної літератури. Проте їх популярність зростає і в бібліотеках вони добре вживаються з традиційними друкованими виданнями, адже сутність книги залишається незмінною, змінюється лише спосіб її виробництва.

Нову електронну книгу можна отримати за кілька хвилин, маючи доступ до Інтернет-ресурсів, що економить такий дорогоцінний нині час та зменшує місце зберігання. Однак, не у кожної друкованої книги є електронний аналог. Це стосується раритетних видань і книжкових новинок, до появи електронної версії яких має пройти певний період. Та це питання часу.

До переваг друкованих книг відносять комфортність читання. Адже друкований роман можна читати і на дивані, і в транспорті, і на лавці в парку, тоді як читач електронної книги кількома роками раніше був прив'язаний до монітора комп’ютера. Свободу від комп'ютерного столу читачам надали сучасні пристрої з достатнім зарядом батарей – рідери, планшети дають змогу вміщувати велику кількість електронних аналогів книг і не втрачати мобільності. Електронні книги оснащені додатковим інструментарієм, за допомогою якого можна здійснювати швидкий пошук інформації в електронних матеріалах, що особливо важливо для навчальної та довідкової літератури. Окрім того читачі можуть не лише читати, а й прослуховувати аудіокниги, робити примітки та позначки. Тексти електронних книг доповнюються іграми, зображаннями тощо. В сучасних моделях електронних пристроїв для читання, передбачено ще й спеціальне підсвічування, яке не втомлює очі, дає можливість збільшувати розмір шрифту.

Сьогодні фонди бібліотек поповнюються електронними виданнями, а найближчим часом вони зростатимуть за рахунок книг, які фізично їм не будуть належати. Користувачі бібліотеки матимуть змогу за допомогою спеціального обладнання читати електронні книги, котрі зникатимуть після визначеної кількості прочитань. Надалі бібліотека знову ж таки купуватиме їх для наступних користувачів. Cпеціальні мережеві методи доставки книг, статей з періодичних видань стануть визначним компонентом бібліотечно-інформаційної інфраструктури.

Результати соціологічних досліджень свідчать, що нині в Україні інтерес до читання виявляють лише 27% населення, тоді як в європейських країнах цей відсоток значно вищий: Велика Британія – 73,5%, Німеччина – 66%, Франція – 61 %. У Росії цей показник дещо кращий ніж у нас, але нижчий ніж у Європі – 30%. За даними дослідження, книги в Україні купують 40-45% жителів, з них трохи більше половини – більше 10 книг за рік, в той час як середньостатистичний житель Чехії купує за рік 15 книг (до кризи – 22). За даними Книжкової палати України у 2010 році на одного українця припадало 1,22 книги і брошури (в Іспанії цей показник становить 7,8 книги на одного жителя, в Росії – 4,5).

Виникнення е-book, електронних бібліотек, де швидко можна знайти навіть ті твори, які не купиш у книгарнях, привело до ряду полемік щодо майбутнього друкованої книги. Чи потрібна вона взагалі, яке ставлення до неї в сучасної молоді? Адже насторожує той факт, що до друкованої книги нове покоління стає байдужим. І чи не дійдемо ми до того, що книжковий фонд втратить свою актуальність?! Невже ми позбавимо себе такого таїнства, як читання друкованої книги? Гортаючи сторінки, які пахнуть друкарською фарбою чи столітнім пилом, ми ніби поринаємо в інший світ і з нестримним захопленням читаємо.

Питання поєднання друкованої книги та використання інформаційних технологій, традицій та інновацій є насущним для перспективного розвитку бібліотек.

Приводом для нашої зустрічі з директором наукової бібліотеки Вінницького національного медичного університету ім.М.І.Пирогова Шпукал Лесею Іванівною стала нова будівля університетської бібліотеки.

Всім нам приємно переїжджати у нове житло або нове приміщення. За цими клопотами якось забувається про ту копітку працю, яка передує цій події. Хотілося б зберегти історію будівництва бібліотеки. То як все починалося?

Розвиток бібліотечної науки наприкінці 80-х років минулого століття вже диктував нові вимоги до обслуговування читачів, а структура тогочасної інститутської бібліотеки та її фондів вже не могла задовольняти зростаючі потреби студентів і науковців. Тодішне керівництво бібліотеки та інституту в особі Ліни Василівни Маєвської та Білика Василя Даниловича, а згодом і нового ректора Мороза Василя Максимовича, відчували нагальну потребу у розширенні бібліотеки.

1988 року було прийнято рішення про будівництво нового приміщення книгозбірні. З цією метою Ліна Василівна разом з інженером проектного інституту Київгіпропромбуд Володимиром Івановичем Пруським їздила до Москви в проектний інститут Гіпровуз, який єдиний у Радянському Союзі займався проектуванням бібліотечних приміщень. Архітектори цієї організації і розробили проект бібліотеки, який вписувався в ансамбль нового комплексу будівель сьогоднішнього університету.

Перед авторами стояло доволі серйозне завдання, адже треба було врахувати специфіку приміщення: забезпечити світлом читача, і водночас убезпечити від цього світла книжковий фонд; відкрити простір для відвідувачів і водночас зберегти робочу площу для працівників бібліотеки; зробити бібліотеку зручною і для студентів, і для викладачів, і для працівників, врахувавши специфіку їхньої роботи. Ці завдання необхідно було вирішувати вже на стадії підготовки конструктивних рішень.

1993 року розпочали будівництво нового бібліотечного приміщення: вирили котлован, звели цокольний поверх. Наступного року добудували стіни першого поверху, але за браком коштів будівництво тимчасово призупинили і відновили лише 2005 року.

Але ж проект на той час вже застарів, змінилися уявлення про зручність бібліотеки, вимоги до обслуговування читачів. Як Ви вирішували цю проблему? До кого зверталися по допомогу? Чим керувалися? Адже відсутність вітчизняного досвіду, сталої практики розробки та проектування бібліотечних будівель гальмували вашу роботу.

Дійсно. Наше приміщення сьогодні є першим українським досвідом будування сучасної досить великої бібліотеки, фонд якої складає понад 0,5 млн примірників.

Питання архітектури та дизайну не тільки університетських бібліотек, а й бібліотек взагалі, сьогодні обговорюються лише бібліотечними фахівцями, та й то тими, кому безпосередньо «пощастило» отримати нове приміщення. надзвичайно мало такої інформації на сторінках професійних видань, тому сучасні тенденції ми можемо відслідкувати з досвіду зарубіжних колег.

Нашою настільною книгою залишалася монографія Л. З. Амлінського «Композиційно-планувальні рішення і технічне оснащення наукових бібліотек» (1988), де подано чіткі рекомендації щодо планування бібліотечних приміщень. Коли підійшли до питань внутрішнього оформлення приміщень, в нагоді стала колективна монографія російських авторів «Библиотечный дизайн» (2004). Корисними були для нас ідеї білоруських колег – учасників проекту нового приміщення «Діамант» Національної бібліотеки Білорусі, зокрема її директора Р.С.Мотульського. Цікаву інформацію ми отримали завдяки матеріалам міжнародної конференції «Соціальний простір бібліотечної будівлі як складова культурної політики», яка відбулася 2001 року у Санкт-Петербурзі. Допомогли нам щорічні зустрічі з колегами на міжнародних Кримських конференціях, де крім обміну ідеями, ми могли ознайомитися із сучасними бібліотечними меблями та обладнанням.

Не можна не згадати наших колег Н.І.Морозову, директора Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва, Г.А.Саприкіна, директора Державної бібліотеки України для юнацтва, І.О.Шевченко, директора Інституту післядипломної освіти Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв, які люб’язно ділилися з нами своїми матеріалами про відвідані ними зарубіжні бібліотеки. І, зрозуміло, власний бібліотечний досвід, вивчення ремонтних і дизайнерських новацій інших бібліотек країни, але, слід наголосити, жодна з них не вирішувала такого комплексного завдання, яке стояло перед нами.

То якою Ви бачите майбутню бібліотеку Вінницького медичного університету?

По-перше, вона вже є сьогоденням, адже завдяки титанічним зусиллям ректора Мороза В.М., попри всі фінансові негаразди, наш колетив чекає тільки завершення внутрішніх робіт. Будівля вже радує нас можливістю незабаром розпочати переміщення структурних підрозділів у нове приміщення.

По-друге, сучасні тенденції в бібліотечному обслуговуванні ведуть нас до забезпечення якнайповнішого «відкритого доступу» користувачів до документальних та інформаційних фондів. Наша бібліотека надаватиме повний комплекс можливостей вільного доступу до власних та інформаційних ресурсів світу, проте основна частина паперових носіїв інформації буде доступна читачам лише в бібліотеці. Тобто, існуватиме гібридна бібліотека, яка представлятиме і найсучасніші інформаційні технології, і зберігатиме документи для наступних поколінь.

У матеріалізованому вигляді це буде 3-поверхове приміщення з цокольним поверхом загальною площею майже 4 тис. м2. Книгосховища бібліотеки розмістяться по всіх поверхах будівлі, що дасть змогу наблизити фонди до користувачів, скоротити їм шлях до книги. Виробничі відділи, розміщені у лівому крилі цокольного і першого поверхів, будуть ізольованими від читацької зони. На першому та цокольному поверхах розмістяться: доконтрольна читацька зона, зал карткових та електронного каталогів, зал нових надходжень та абонементи наукової і навчальної літератури. У контрольну зону другого-третього поверхів відвідувачі потраплятимуть парадними сходами або пасажирським ліфтом. Аванзали другого та третього поверхів будуть спрямовувати читачів до універсальних та спеціальних читальних залів, Інтернет-залу. На другому поверсі відвідувачі зможуть працювати також і у відділі літератури іноземними мовами, а на третьому – розмістяться кабінети для поглибленої роботи, обладнані сучасною технікою, кімната для групових занять, відділ рідкісних та цінних видань, відділ естетичного виховання та художньої літератури.

Ви постійно наголошуєте на тому, що творите нову модель вузівської бібліотеки, в якій і архітектура будівлі, і дизайн приміщень спрямовані на створення комфорту як для читачів, так і для працівників. В чому це проявлятиметься?

Нашою висхідною ідеєю було те, що сучасне суспільство вимагає від бібліотек створення інформаційно-культурних центрів, зручних в користуванні, привабливих для відвідувачів. Ми плануємо створити такий бібліотечний простір, функціонування якого передбачатиме синтез бібліотеки і музею, бібліотеки і театру, бібліотеки і багатопрофільного культурного центру, тобто вільний вибір сценаріїв користування бібліотекою для наших відвідувачів.

Вже на даний час бібліотека перестає бути лише місцем зберігання документів та їх використання. У просторі бібліотечного приміщення здійснюється обмін інформацією не лише між «читачем і книгою», але й між читачами, персоналом бібліотеки. Бібліотека повинна розвиватися так, щоб зберегти контакти її відвідувачів, тобто завдання полягає в тому, щоб розширити інформаційне поле міжособового спілкування в просторі бібліотеки, наприклад, за рахунок кафе чи зимового саду. А у нас на третьому поверсі спроектований вихід з читального залу для самостійної роботи на літню терасу для читання на відкритому повітрі.

Робочі місця будуть представляти ієрархію читацьких підгруп: місця для групових занять, зал для самоосвіти, ізольовані місця-кабінки для довготривалих індивідуальних занять. Передбачено спеціальні кімнати для наукової роботи, де все буде обладнано за кабінетним типом: стіл, ПК, оргтехніка, крісло, електрочайник і т.п.

Також передбачені проектом та подальшими роботами по освоєнню приміщення і умови для обслуговування осіб з обмеженими можливостями – пандус при вході, мінімалізація порогів.

Створення зручних соціально-побутових умов для працівників бібліотеки охоплює виокремлення кімнат відпочинку персоналу, відкриття душової для персоналу, надання окремих приміщень для працівників книгосховища, технічних працівників тощо.

То коли до Вас можна буде завітати у нове приміщення?

Наші бібліотечні працівники вже давно в своїх думках живуть в ньому, облаштовуються, в сьогоднішній роботі здійснюють корегування багатьох технологічних процесів на нове приміщення.

Фінансова криза порушила темп закінчення всіх запланованих робіт, але ми надіємося на якнайшвидше їх завершення.

У дореволюційному культурному житті Російської імперії чимале значення мала постать відомого російського книговидавця та книготорговця Маврикія Осиповича Вольфа (1825-1883). Фонд відділу рідкісних і цінних видань (далі РіЦ) має хоча невелику чисельно колекцію видань його фірми (150 томів), але якісну, що добре відображає початок та основний період видавничої діяльності фірми на книжковому ринку Росії другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

Маврикій Осипович Вольф – російсько-польський видавець, книгар та друкар – походив із сім’ї лікаря. Дід Маврикія, Август Фердинанд (1768-1826), був членом польського Королівського товариства друзів науки, отримав почесну золоту медаль на честь 50-річчя лікарської діяльності. Два його сини теж стали лікарями. Від шлюбу молодшого сина Юзефа (?-1866) з Елеонорою Естрейхер (1789-1859) народився 3 листопада 1825 року Болеслав Маурицій Вольф (в Росії його називали Маврикій Осипович). В юнацькі роки батьки надали сину досить змістовну освіту: спочатку він навчався у Данцигу, згодом у Парижі. Вільно володів кількома іноземними мовами, добре знався на європейській літературі, серйозно цікавився історією, проходив практику у книжкових магазинах Вільно, Лейпцига, Кракова, Львова та ін. Після навчання він повернувся до Варшави і взяв шлюб з донькою власника книжкової крамниці. 1843 року молода родина переїхала до Петербургу, де Вольф найнявся на роботу завідувачем французького відділення книготоргової фірми Я.О.Ісакова. Незабаром він очолив фірму [2]. За п’ять років праці Вольф досконало вивчив російську практику, став повноправним членом у світі петербурзьких книгарів, ознайомився зі смаками та інтересами майбутньої клієнтури. Зробити це все кмітливому комерсанту було вже й не так важко, бо російська книжкова торгівля та книговидання середини ХІХ ст. були зосереджені у столичних містах, зокрема у Петербурзі [3].

1848 року М.О.Вольф відкрив власний книжковий магазин на Невському проспекті у Гостинному дворі, а через вісім років вже зайнявся видавничою справою. 1856 року він купив друкарню, до якої на початку 70-х років приєднав ще одну викуплену у В.І.Головіна, а 1878 року придбав найбільшу у Петербурзі словолитню «Ревільон і Кº». Наступного року він об’єднав їх у новому приміщенні на Василівському острові (16-та лінія, буд. 5). Потужне виробництво (16 друкарських машин, 7 парових верстатів, палітурний цех та інші служби) обслуговували 135 робітників. Згодом Вольф отримав право комісійного постачання до Росії поліграфічного обладнання, шрифтів, які замовляв у Європі та США. Незадовго до смерті, 1882 року він реорганізував свою фірму у акціонерне товариство на паях. Пайщиками, крім нього, стали дружина, син та племінник. Товариство проіснувало до 1918 року і було націоналізоване більшовицькою владою [4].

В цілому, за час своєї видавничої діяльності, фірма М.О.Вольфа видала близько п’яти тисяч назв книг. Ця цифра вражає. Але головна його заслуга не в активності друку, а у впровадженні в російську книговидавничу практику нових видів книжкової продукції, зокрема, науково-популярної, дитячої літератури, систематичних каталогів видань, серійних, подарункових та розкішних видань, а також кольорового друку [5]. Видавець багато зробив для того, щоб книга стала доступною для середнього класу російських читачів, підняв її культуру до загальноєвропейського рівня і здійснив масу інших іннновацій як в області книговидання, так і розповсюдження книг через мережу магазинів на території Російської імперії.

Вільно володіючи основними європейськими мовами, Вольф уважно стежив за книгознавчою та бібліографічною зарубіжною літературою, сам досить успішно займався бібліографією (складений ним особисто каталог французьких книг з усіх галузей знань користувався попитом у закордонних клієнтів). Успішність його книговидавничої діяльності пояснюється також тим, що на фірму працювали першокласні російські вчені, художники, книгознавці, редактори та бібліографи (С.Лібрович, Г.Гоппе, А.Маркс, П.Семенов-Тянь-Шанський, М.Костомаров, В.Немирович-Данченко, М.Каразін та ін.). Постійне інформування про свою продукцію за допомогою каталогів (майже 200 випусків за 1856-1917 роки), рекламних листівок та проспектів йшло на користь справі в цілому [6].

У фондах відділу зберігається два примірники «Новый систематическій каталогъ русскаго отделенія книжнаго магазина Маврикія Осиповича Вольфа» (СПб., М., 1881). Один з них належав бібліотеці Могилів-Подільського реального училища, другий – Фундаментальній бібліотеці Немирівської чоловічої гімназії (у 20-х р. ХХ ст. після націоналізації бібліотек освітніх закладів Подільської губернії ці видання потрапили до державних бібліотек).

Каталог містить передмову М.О.Вольфа з поясненням структури видання і характеристикою видавничої політики фірми. Далі вміщено бібліографічні описи пропонованих видань (книги – за галузями знань, періодичні російські та зарубіжні видання). І наприкінці тому подається ілюстрована реклама видавництва. Звісно, що таким каталогом було зручно керуватися власникам книжкових магазинів, керівникам бібліотек і приватним особам.

Більша частина книг колекції належала бібліотекам навчальних закладів Поділля, що підтвержено печатками на титульних аркушах примірників. Це науково-популярні книги з природничих наук, історії, літературознавства, мовознавства, якими користувалися викладачі та учні Фундаментальної бібліотеки Немирівської чоловічої гімназії, учнівської бібліотеки Немирівської жіночої гімназії, Вінницького реального училища, Вінницького учительського інституту, Вінницької церковно-учительської школи.

У фонді відділу РіЦ виявлений один з перших друків фірми Вольфа – це книга польського автора Ю.Барташевича «Znakomici mezowie Polscy w XVIII wieku» (Т. 2, СПб., 1856), яка колись належала бібліотеці Тернопільської гімназії, а у 80-х р. ХХ ст. потрапила до Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва з Державної історичної бібліотеки УРСР. Цікава вона насамперед тим, що тут Вольф, не маючи власної типографії, виступив у ролі видавця. Саме так він і започаткував свою видавничу діяльність: було видано твори Крашевського, Корженьовського, Міцкевича. На титульних аркушах під назвою було вміщено зображення першої видавничої марки Вольфа (до речі, нами виявлено на 150 примірниках колекції 8 різних зображень). Згодом, коли була придбана власна типографія, на звороті титульного аркушу почали друкувати марку типографії з адресою (виявлено 2 зображення).

Слід зазначити, що видавець приділяв велику увагу оформленню книг. Вони вирізнялися вишуканими палітурками, чудовими ілюстраціями, зручними шрифтами, якістю паперу. У фондах РіЦ представлені такі видання в серіях «Библіотека знаменитыхъ писателей», «Библіотека русскихъ и иностранныхъ писателей» (твори Гете, Мережковського, Даля, Мельникова-Печерського, Лажечнікова). Як приклад розкішного видання можна розглянути «Картинныя галереи Европы» (СПб., 1871). Два томи оправлені у червону коленкорову палітурку із золотим тисненням на верхній кришці та корінці палітурки. Книжковий блок прикрашений золотим обрізом, текст ілюстровано чорно-білими гравюрами. Даний примірник походить, ймовірно, з приватного зібрання.

Ще одне розкішне видання, яким дуже пишався М.О.Вольф, «Живописная Россія» представлено у фонді 16 розрізненими томами. Наприкінці 70-х років ХІХ ст. видавець розпочав роботу над великомасштабним, навіть для його книжкової «імперії», проектом, який завершили його спадкоємці у 1901 році. 16 книг видання розміщено у 12-ти томах великого формату. Примірники фонду РіЦ оправлені у коленкорові палітурки червоного кольору, верхня кришка палітурки містить назву видання, виконану поглибленим тисненням золотаво-чорного кольору, а також відомості про видавця «Изданіе Т-ва М.О.Вольфа». По краях – орнаментально-геометричний візерунок, в центрі – корона та двоголовий орел (герб Россійської імперії), який сидить на гілці дуба і кігтями тримає розгорнутий до низу стяг з назвою. У центрі нижньої кришки палітурки, яка теж оздоблена рослинно-геометричним орнаментом, напис «Безплатное ежемесячное приложеніе къ журналу “Новь” ...» (далі дата виходу журналу). Корінець поділений орнаментом на 5 частин, на яких: назва книги, зображення герба відповідної губернії, номер тому і частини, внизу – геральдичний малюнок. Форзац прикрашають рослинно-геометричні орнаменти та малюнки. Над декоративними елементами (ініціалами, заставками, кінцівками), виконаними в техніці торцевої обрізної ксилографії, працювала група художників (один з них – видатний український художник М.С.Самокиш (1860-1944). Все це робить видання неповторним і надзвичайно привабливим. Загалом, у томах вміщено 4371 ксилографію, що значно прикрашає та збагачує текст [6]. Над ним теж працювала потужна група авторів. Серед них – С.Максимов, Д.Мордовцев, С.Барановський та ін. Загальне редагування в перших томах здійснював вчений-географ П.Семенов-Тянь-Шанський. Згодом він полишив співпрацю, але це не завадило ні Вольфу, ні його спадкоємцям друкувати ім’я науковця на титулі, що сприяло комерційні успішності видання. «Живописная Россія» є книжковою пам’яткою типографського та граверного мистецтва на рубежі ХІХ-ХХ ст. Серед наявних у фонді примірників один том належав колись бібліотеці вінницької «Просвіти», інші – Гоголівській бібліотеці та приватним зібранням невідомих осіб.

Логічним кроком видавця стало використання назви комерційно вдалого видання для щорічника «Живописная Россія: иллюстрированый вестникъ отчизноведенія, исторіи, культуры, государственной, общественной и экономической жизни Россіи» (СПб., М., 1903-1904). Це видання суттєво відрізнялося від попереднього як зовнішнім (оправа), так і внутрішнім оформленням (малюнки, фото). Його змістом були короткі повідомлення-рецензії на нові книги, брошури та періодику, статистичні, юридичні, політичні матеріали, некрологи тощо, що відображали поточне життя держави. Виявлені у фонді РіЦ 3-й та 4-й томи походять з бібліотеки вінницького міського клубу (внизу корінця тиснення «В.Г.К.»).

У фондах відділу відсутні дитячі видання фірми, але по ознайомленню із «Каталогом книгъ Винницкой Городской Библіотеки въ память Н.В.Гоголя» (Вінниця, 1909), їх було чимало у фонді першої вінницької публічної бібліотеки. Фірма Вольфа видавала дитячі книги серіями («Золота бібліотека», «Зелена бібліотека», «Бібліотека юного читача»), формуючи їх у відповідності з віковими групами читачів, їхніми інтересами, жанрами літератури тощо. Прагнучи розширити асортимент і зробити кращі твори зарубіжної дитячої літератури доступними російському читачеві, Вольф перекуповував авторські права, контактуючи з німецькими і французькими видавництвами [4].

З фінансового боку видання М.О.Вольфа були доступними, відповідно популярними серед широких верств населення. Крім вже згаданих бібліотек, виявлено примірники з родової книгозбірні Гейденів (М.Костомаров «Историческія монографіи и изследованія» (СПб., 1883), Л.Диховичний «Русскіе изобретатели» (СПб., М., 1913), з Могилів-Подільської приватної бібліотеки М.Корценштейна (П.І.Мельников (Андрій Печерський) «Полное собраніе сочіненій» (Т. 12, СПб., М., 1898), Вінницької приватної бібліотеки, бібліотеки Вінницького громадського зібрання (В.Даль «Русский толковый словарь» (Т. 4, СПб., 1883), бібліотеки 11-го стрілецького полку, що дислокувався у Жмеринці (Ніппон-Кай Т. «Великое сраженіе Японскаго моря (Цусимскій бой)» (СПб., 1911).

Вінницька ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва, докладаючи зусиль для поповнення фонду дореволюційних видань, 1959 року через «Роспосылторг» отримала 10-томне повне зібрання творів Володимира Даля (казака Луганського) (СПб., М., 1897) з серії «Библіотека русскихъ и иностранныхъ писателей» та розкішне видання В.Вегнера «Эллада: картины Древней Греціи, ея религія, могущество и просвещеніе» (СПб., М., 1878).

З періодичних видань, що випускало видавництво Вольфа, у фондах РіЦ виявлені: 2-й том журналу «Вокругъ света» (1862) та 3-томний повний комплект за 1863 р. Є також додатки до журналу «Задушевное слово», які виходили періодично. Всі примірники належали бібліотеці Немирівської чоловічої гімназії.

Дослідивши порівняно невелику колекцію видань Маврикія Осиповича Вольфа, можна стверджувати, що його книжкова продукція користувалася широким попитом у подільських читачів як загальнодоступних, так і приватних бібліотек.

Література:

1. Бабинцев, С.М. Русские книгоиздатели и книготорговцы XVIII-XX вв.: по неопубликованным материалам отдела рукописей ГПБ им. М.Е. Салтыкова-Щедрина / С.М.Бабинцев // Книга: исслед. и материалы. – М., 1960. – Сб. 2. – С. 376-389.

2. Динерштейн, Е.А. Акционерные компании в издательском деле пореформенной России / Е.А.Динерштейн // Книга: исслед. и материалы. – М., 1991. – Сб. 63. – С. 86-112.

3. Книговедение: энцикл. словарь / редколлегия: Н.М.Сикорский (гл. ред.) и др. – М.: Сов. энцикл., 1982. – 664 с.: ил.

4. Шомракова, И. А. Всеобщая история книги: учеб. пособие для студ. вузов / И.А.Шомракова, И.Е.Баренбаум. – 2-е изд., перераб. и доп. – СПб.: Профессия, 2008. – 392 с.: ил.

5. Энциклопедическій словарь. – СПб.: Изд. Ф.А.Брокгаузъ (Лейпцигъ) и И.А.Ефронъ (С.-Петербург), 1892 (Типо-литогр. И.А.Ефрона).

Т. 5: Вальтер – Венути / ред. И.Е.Андреевскій. – II, 938 c.: рис.

6. Из истории издательства М.О.Вольф [Электронный ресурс] // Библиофил Патефоныч. – Режим доступу: http:// biblpatefonh.narod.ru/info6.html. – Назва з екрану.

Книга в усі часи була важливою складовою навчального процесу та не завжди була доступною. Починаючи з другої половини ХІХ століття в Росії почали з’являтися літографовані курси лекцій. Це було зумовлено тим, що зростала кількість студентів, відповідно збільшувався попит на навчальні посібники, а книжкові магазини продавали їх за досить високими цінами. Тоді студенти почали самі організовувати видання необхідних матеріалів – курсів лекцій, конспектів, екзаменаційних питань.

Фінансово найдоступнішим шляхом тиражування подібних видань було літографування. Для того, щоб видати певний курс, потрібно було спочатку отримати дозвіл від професора, після чого лекції записувалися запрошеним стенографістом або самими слухачами, іноді використовувалися професорські рукописи. Після запису текст віддавали професору для перегляду і редагування, і лише після цього перевірені аркуші направлялись в літографію для друку. Деякі професори видавали свої літографовані курси лекцій для студентів за власний рахунок, вважаючи це справою честі. На сторінках літографованих курсів можна побачити підписи професорів та студентів, які записували лекції, а також назви типо-літографій, де вони були видані. Якість виконання таких книг була різною – від високої до вельми посередньої. Часто в таких виданнях зустрічались помилки і неточності, не лише в студентських записах лекцій, а й в рукописах професорів. Так, крупний російський математик та інженер, основоположник теорії автоматичного регулювання, міністр фінансів І.О.Вишнеградський, будучи директором Петербурзького політехнічного інституту, усіляко паплюжив своїх професорів за велику кількість помилок в їхніх літографованих лекціях. Коли ж розгорнули його власні літографовані лекції, то в їх заголовку замість «Теория живых сил» було написано «Теория сивых жил».

Навесні 1861 року були складені нові університетські правила. Вони забороняли вільне літографування професорських лекцій, щоб під їхнім виглядом студенти не могли розповсюджувати літографовані нелегальні видання. Наказ про цензуру видань літографованих посібників вимагав обов’язково вказувати ім’я професора, який дав дозвіл літографувати свій курс. На початку ХХ ст. багаторічна боротьба студентів увінчалася успіхом – поступовою легалізацією студентських товариств і кас взаємодопомоги, активним розвитком видавничих комітетів і комісій. Практика видання літографованих курсів лекцій проіснувала в Росії до радянських часів, допоки не було запроваджено цензуру видань та централізацію книговидавничої діяльності.

Значна кількість літографованих курсів, які зберігаються у фондах Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва (далі – Бібліотека) – з родової бібліотеки Гейденів, про що свідчать автографи на деяких книгах та топографічні наліпки на лівому боці форзацу. До складу родової бібліотеки в Сутисках увійшли книги із зібрань декількох представників родини, серед яких було чимало видатних військових і державних діячів. Курси лекцій, зокрема, з фізики, математики, астрономії, морської справи, – слугували підручниками Дмитру Федоровичу Гейдену (1862-1926), майбутньому полковнику Генштабу, громадському діячеві. Відомо, що Д.Ф.Гейден закінчив Санкт-Петербурзький університет, а пізніше – Миколаївську академію Генерального штабу, де і вивчав дані дисципліни. На Поділлі Гейдени осіли в 1897 р., після виходу Дмитра Федоровича у відставку. Наявність таких видань в бібліотеці маєтку свідчить про особливу повагу власника до своїх підручників, адже вони були збережені і перевезені з Санкт-Петербургу до Сутисок.

Два літографовані підручники з морської справи видані в літографії К.Біркенфельда у Санкт-Петербурзі 1895 року:

«Океанография» (Курс Морского Кадетского Корпуса) підполковника Шпіндберга та «Военно-морская история» (Курс Старшего Специального класса. Ч.І.Исторический очерк войны на море). На скромному титульному аркуші «Океанографии» вказана лише назва, рік та місце видання, прізвище автора повторюється лише на кожному з листів (аркушів). Крім рукописного тексту видання містить досить чіткі і якісні креслення, малюнки, таблиці та морські карти.

Інший підручник написаний відомим російським військово-морським теоретиком та істориком, генерал-майором по Адміралтейству (1912), професором Миколою Лаврентійовичем Кладо (1862-1919). Випускник Морського училища та Миколаївської морської академії, здобувши практичний досвід служби на ескадрі Тихого океану, викладав військово-морське мистецтво в Морській академії. Під час російсько-японської війни 1904-1905 років, Кладо був начальником відділу штабу Тихого океану, та за публікацію критичних статей був звільнений у відставку. З 1910 р. брав участь у написанні та редагуванні «Военной энциклопедии» та «Истории русской армии и флота». Був професором Морської академії кафедри стратегії, а останні два роки життя очолював її. М.Л.Кладо – автор багатьох наукових праць з військово-морської справи, у тому числі й перекладених іншими мовами. Він відомий ще й тим, що в жовтні 1890 – квітні 1891 років разом з 22-річним престолонаслідником, майбутнім Миколою IІ здійснив кругосвітню подорож.

Цікавим є те, що у славнозвісному Енциклопедичному словнику Брокгауза-Єфрона вказано, що літографований курс «История военно-морского искусства» Кладо був виданий у Санкт-Петербурзі 1897 року. Наш примірник датований 1895 р., тобто, вийшов двома роками раніше. Це підтверджує той факт, що літографовані підручники дійсно виходили досить малим тиражем, і навіть така відома видавнича фірма не мала змоги відслідкувати всі їх видання. На зворотному боці титулу вказано: «Литографировано по распоряжению Начальства Морскаго Кадетскаго Корпуса. СПб. Март. 1895 года». Ще однією особливістю даної книги є те, що на частині аркушів вказана літографія А.Якобсона. Отже, це видання, переписане однією особою (судячи з почерку), здійснене спільно двома літографами, хоча на титульному аркуші вказаний лише К.Біркенфельд.

Варто порівняти ще два літографовані підручники з бібліотеки Гейденів. Обидва – курси лекцій з механічної теорії теплоти О.Д.Хвольсона. Перший з них має титульний аркуш з усіма вихідними даними: «Лекции механической теории Теплоты, читанные в С.П.Б. Имп. Университ. в 1881/2году приват-доцентом О.Д.Хвольсоном. Издание П.Турчанинова. Литография Вольфа Большая Итальян. д. № 2/6». Інший – без титулу. Прізвище автора написане від руки на авантитулі, ймовірно, власником книги. В першій частині книги на нижньому полі деяких сторінок знаходимо дані про видавця – «Типо-литографія С.В.Яздовскаго». Переглядаючи далі цей примірник, бачимо, що друга частина, починаючи з 65-ї сторінки, відрізняється якістю паперу та його дещо світлішим кольором. Наприкінці, після слова «Конец» написано: «Составил (подъ редакцией профессора) и издал С.Водзинский. Спетербург, 10 Мая 1883 г.». Те, що це один і той самий курс механічної теорії теплоти Хвольсона можна дізнатись, звіривши текст, який в обох виданнях є ідентичним, включаючи малюнки, графіки та формули. Відмінність полягає лише в тому, що написані вони різними почерками і розміщення тексту на сторінках не співпадає.

Наявність в книжковому зібранні Гейденів двох літографованих підручників одного й того ж курсу, виданих практично одночасно, свідчить про його неабияку популярність серед студентства того часу. Автор лекцій – Орест Данилович Хвольсон (1852-1934) – видатний вчений, блискучий лектор, талановитий популяризатор та вчитель цілої плеяди російських фізиків. Його лекції з різних розділів фізики були настільки оригінальними та відповідали вимогам часу, що в 1894 році вчений розпочав роботу над «Курсом фізики», згодом виданий фірмою «К.Л.Ріккер». До 1927 року видання витримало шість перевидань як у Росії, так і за кордоном. Останнє, 7-ме видання 1-го тому було здійснене в 1933 році, незадовго до смерті вченого. Підручник О.Д.Хвольсона високо оцінив майбутній всесвітньовідомий фізик, лауреат Нобелівської премії Енріко Фермі, який писав, що підручник поглибив ті знання, які в нього вже були, та познайомив з багатьма іншими, про що він не мав щонайменшого уявленння.

Ще одна книга з гейденівського зібрання – «Оптика: Лекции приват-доцента С.-Петербургского Университета И.И.Боргмана» (Спб.: Типо-литогр. Вольфа). Іван Іванович Боргман (1849-1914), професор фізики Санкт-Петербурзького університету, автор декількох дисертацій. Читав курси майже з усіх частин фізики (часткові сили, оптика, електрика, теплота) не лише в Петербурзькому університеті, а й на Вищих жіночих курсах, в електротехнічному та політехнічному інститутах. Був викладачем фізики для престолонаслідника та великих князів і княжних.

Наступні два літографовані підручники – з математики. Перший – «Теория вероятностей. Лекции А.А.Маркова. С.П.Б. 1883/84 ак. год.» (Типо-литогр. Вольфа). Теорія імовірності була одним з головних предметів дослідження Андрія Андрійовича Маркова (1856-1922), російського математика, представника петербурзької математичної школи. Після закінчення фізико-математичного факультету Марков захистив докторську дисертацію та зробив глибокі наукові дослідження, за що був обраний академіком Петербурзької академії наук. Він був пристрасним та переконаним борцем проти свавілля та несправедливості царського режиму, виступав проти спроб підпорядковувати викладання математики в школі релігійним поглядам. Він відмовився від царських орденів та подав в Синод прохання про відлучення від церкви. Різкі випади проти віри в чудеса містяться в підручнику А.А.Маркова «Исчисление вероятностей», опублікованому в дореволюційний час (у фонді відділу рідкісних і цінних видань є 2-е вид.). Після виходу книги вченого звинуватили в безвірництві та «підриві основ». Від переслідувань його позбавило падіння царського режиму.

Другий літографований підручник – «Введение в анализ. Лекции, читанные в С.Петербургском университете в 1880/81 ак. году Приват-доцентом К.А.Поссе» (СПб., 1881). Цей навчальний посібник може бути зразком художнього оформлення літографованих курсів. Майстерно виконаний титульний аркуш відкриває не менш красивий текстовий матеріал, написаний хоч і дрібним, проте дуже акуратним почерком без жодних помарок і виправлень. Назва кожного розділу виведена з особливою старанністю. Варто зазначити, що виконавець (переписувач) вправно використав різноманітні стильові шрифти, виявляючи неабиякі здібності до мистецтва графіки. Також ретельно підібрані невеличкі гравюри, які розміщені в кінці деяких розділів. Все це, безперечно, урізноманітнювало сприйняття даного посібника. Можливо, майстер хотів таким чином трохи розважити студентів-математиків, які занадто багато часу приділяли студіюванню наукових дисциплін, або йому самому текст підручника здавався настільки «сухим»та нецікавим, що він вирішив прикрасити його хоч таким чином.

Ці підручники активно використовувалися їхнім власником у процесі навчання. Про це свідчать підкреслені місця в тексті червоним та синім олівцями. Такі ж олівці використовувалися і в інших примірниках з цієї збірки, що свідчить про їх приналежність одній і тій самій особі. Крім поміток на полях та в тексті, у деяких підручниках на форзацах, внутрішніх боках кришок оправи, там, де було чисте місце, зроблені усілякі малюнки – геометричні фігури, кумедні обличчя, формули та інші написи, в тому числі рукописні автографи Д.Гейдена, тобто все те, чим у всі часи займалися студенти на лекціях.

Чотири літографовані підручники з астрономії, що належали Д.Ф.Гейдену, засвідчують його знайомство з цією наукою. Три з них – лекції професора С.П.Глазенапа («Общий курс астрономии». Лекции, читанные в С.Петербургском университете в 1881/82 ак. году”/ Изд. С.Л.Сопоцько (СПб.: Лит. С.Ф.Яздовского, 1881), «Курс Астрономии: Сферическая Астрономия» (СПб., 1880) та «Практическая астрономия: Лекции... 1882/83 г.» / Изд. В.Н.Богословского (СПб.: Типо-Литогр. С.В.Шепердсон). Перший підручник виконаний тим самим віртуозним майстром, що переписав «Введение в анализ», про який йшлося вище. Видавець другого підручника вказаний на полі тексту 2-ї сторінки лише один раз, що не є характерним для видань такого типу.

Сергій Павлович Глазенап (1848-1937) написав популярні підручники для школи, займався складанням допоміжних математичних і астрономічних таблиць, автор низки науково-популярних книг з астрономії. Був почесним членом АН СРСР та багатьох наукових товариств. Ще під час навчання у Петербурзькому університеті почав працювати в Пулковській обсерваторії, а згодом став професором Петербурзького університету. За його ініціативою були побудовані обсерваторія Петербурзького університету та Астрофізична обсерваторія АН Грузинської РСР. Удостоєний звання Герой Труда, а також премії Паризької Академії наук. Ім’ям Глазенапа названі декілька астрономічних об’єктів.

Останній літографований підручник з астрономії являє собою конволют, який складається з двох курсів приват-доцента Санкт-Петербурзького університету Д.І.Дубяго з теоретичної астрономії (лекції 1881-82 р. та їх продовження 1882-83 р.). Обидва курси видані В.Н.Богословським, але в різних місцевих типо-літографіях (перший – у С.Ф.Яздовського, а другий – у С.В.Шепердсона). Всі аркуші позначені нерозбірливим підписом самого автора, Дмитра Івановича Дубяго (1849-1918), професора астрономії Санкт-Петербурзького та Казанського університетів. У 1873 році Дубяго був прикомандирований до Пулківської обсерваторії, де займав посаду спочатку позаштатного, а згодом – ад’юнкт-астронома. В Санкт-Петербурзькому університеті він читав лекції у 1881-1884 роках. Він є автором декількох відомих дисертацій та багатьох наукових статей. Крім того, за його редакцією видані два томи спостережень Казанської обсерваторії «Observations des etoiles».

Дві наступні книги представляють математичні науки. Курс лекцій «Дифференциальное исчисление», читаних професором Санкт-Петербурзького університету Ю.В.Сохоцьким у 1880-1881 академічному році, виданий студентами 2-го курсу в літографії Пязевського, як вказано на титульному аркуші. Переглядаючи дане видання, можна з впевненістю сказати, що рукопис його зроблений двома особами, бо записаний різними почерками. До того ж друга частина (Додатки) була літографована Сироткіним, як помічено на лівому полі (с. 208), хоча нумерація сторінок у книзі – наскрізна. На сторінках курсу професор Юліан Васильович Сохоцький (1842-1927) залишив свої автографи.

Даний примірник лекцій з диференційного обчислення належав Вільгельму Вільгельмовичу Пфейфферу, вчителю математики Вінницького реального училища, а потрапив до нього з бібліотеки директора цього навчального закладу Г.А.Ляхницького. Про це свідчать автографи, залишені на форзаці та титульному аркуші. До речі, підпис Пфейффера поставлений поверх підпису Ляхницького.

Іноді між сторінками підручників трапляються окремі рукописні чи також літографовані аркуші різних розмірів, з доповненнями чи виправленнями до викладеного матеріалу. Наприклад, «К стр. 156» з текстом і формулами.

Прикладом літографованого підручника з машинописним текстом є лекції «Аналитическая геометрия» професора В.А.Анісімова, читані в 1900-1901 академічному році на І курсі механічного та інженерно-будівельного відділення Варшавського політехнічного інституту Імператора Миколи ІІ. Книга надрукована у Варшаві в типо-літографії Е.Кржимовського під фірмою “Косинський”. Цікавим є те, що в підручниках даного типу за допомогою друкарської машинки виконано лише текст, а всі математичні формули, малюнки, графіки тощо – рукописні вставки. Ця практика ще багато десятиліть використовувалась у працях з машинописним текстом, аж до впровадження комп’ютерів, які дали можливість набирати текст і вставляти туди малюнки, графіки, схеми та формули. Кожен друкарський аркуш помічений підписом професора, видатного російського математика і педагога.

Син кріпака, Василь Афанасійович Анісімов (1860-1907) успішно закінчив Московський університет (за деякими джерелами – Київський університет). Працював у Московському університеті (з 1889 – приват-доцент), успішно захистив магістерську дисертацію, удосконалював свої знання в Берліні і Парижі. З 1890 року Анісімов – професор чистої математики Варшавського університету, де захистив другу дисертацію. У 1898 році він отримав ще кафедру чистої математики у Варшавському політехнічному інституті, де й був прочитаний вище згаданий курс.

З типо-літографії А.Ф.Маркова (СПб.) вийшли одночасно два курси викладача Миколаївського інженерного училища В.К.Лебединського – «Электричество и магнетизм» та «Теплота», прочитані 1906 року. Володимир Костянтинович Лебединський (1868-1937) – відомий радянський фізик, який ще в дореволюційній Росії закінчив Петербурзький університет та працював у багатьох інститутах північної столиці, Риги, Нижнього Новгорода. Його праці відігравали велику роль у пропаганді та популяризації наукових знань, знайомили читачів з новими ідеями та досягненнями в галузі фізики та радіотехніки.

Обидва підручники мають власницькі написи декількох осіб (Григорьєв, Платонов, Стецкевич та ін.), внутрішні боки обкладинок та форзаци рясно всіяні різними написами, малюнками та формулами, зробленими тогочасними студентами.

Санкт-Петербурзька типо-літографія Маркова вказана й на літографованому підручнику з хімії (1901) О.І.Горбова, викладача Миколаївської інженерної академії. Олександр Іванович Горбов (1859-1939) закінчив курс у Санкт-Петербурзькому університеті фізико-математичного факультету. Опублікував ряд наукових статей з хімії в «Журнале Русского Физико-Химического Общества», «Журнале Русского Общества охранения народного здравия», «Физико-Математическом Ежегоднике»та ін. Він був співробітником «Энциклопедического Словаря», де ним надрукований ряд статей з хімії органічної, фізичної й теоретичної та історії хімії.

Серед літографованих підручників, що зберігаються у фонді рідкісних і цінних видань Бібліотеки, є три книги з фармакології, які належали вінницькому лікарю Казиміру Вілінському. На всіх цих примірниках є його підпис: «Kazimiеrza Wilińskiego», або «K.W.» Дві з них – лекції з фармакології професора Гейбеля, як написано на титульних аркушах очевидно рукою самого Вілінського. Лише на одній вказаний рік – 1887, який означає скоріш за все час, коли читався курс, а не рік його видання. Жодних інших вихідних даних на книзі, в тому числі місця та назви літографії не вказано. Все це стосується і третього примірника, на якому вказана лише назва «Фармакологія [...]». Ймовірно, це курс лекцій того ж автора. Та цей підручник відрізняється від інших тим, що в ньому переплетені декілька частин, писаних різними почерками, до того ж одна з частин, яка налічує 96 сторінок, видана типографським способом і переплетена разом з літографованими текстами. Нумерація у всіх частинах окрема, тобто цей навчальний посібник був «зібраний» з окремих видань і об’єднаний однією оправою. На зворотному боці верхньої кришки обкладинки є штамп «Переплетчикъ Э.Стржалковскій. Кіевъ».

Карл Георгійович Гейбель (1839-1897) з 1882 року був ординарним професором Київського університету св. Володимира на кафедрі фармакології. Читав також лекції про мінеральні води, рецептуру та історію медицини. Ступінь доктора медицини отримав після закінчення університету у Дерпті (нині Таллінн). Багато його праць були надруковані в російських наукових журналах німецькою мовою.

Декілька літографованих підручників представляють юридичні науки. Це, насамперед, «История Римского Права», читана студентам юридичного факультету в 1902/03 академічному році професором Ф.Дидинським, автором відомого Латино-руського словника до джерел римського права. Переглядаючи книгу, можна зробити висновок, що курс з історії римського права переписували декілька осіб, причому друга його частина та Програма з історії Римського права, яка додається наприкінці, переписана більш розгонистим почерком. Цією ж рукою в кінці написано: «Подлинное подписалъ: заслуженный профессоръ Феодоръ Дыдынскій». Таким чином, можна зробити припущення, що ця, друга частина тексту є рукописом самого автора.

Наступний підручник з кримінального права виконаний у дещо збільшеному форматі. Відсутність титульного аркуша не дає змоги встановити прізвище автора, але з впевненістю можна сказати, що ця книга також належала Д.Гейдену. Це засвідчує той самий акуратний почерк, який зустрічається в інших його підручниках, та характерні підкреслення в тексті червоним та синім олівцями. Кількість поміток на полях та досить пошарпаний вигляд говорять про неабияку популярність курсу та про те, що цим примірником активно користувалися.

У фонді відділу також зберігається примірник літографованого скороченого курсу лекцій з церковного права О.С.Павлова, заслуженого професора Московського університету. На титулі є автограф власника книги, майбутнього вінницького адвоката Олександра Семашка, а тоді студента Імператорського Московського університету. Цікаво, що на виданні вказаний рік 1895/6, а автограф датований 1895-м роком.

Олексій Степанович Павлов (1832-1898) був сином причетника Томської губернії, отримав освіту в Тобольській духовній семінарії та Казанській духовній академії. Викладав церковну історію в Казанській духовній семінарії, був професором літургіки та канонічного права в Казанській академії, професором церковного права в Казанському, Новоросійському та Московському університетах. Його курс церковного права вважався найвдалішим російським посібником з каноніки і був виданий посмертно за записами його лекцій студентами Московського університету (Сергієв Посад, 1902). Він написаний хорошою живою мовою, не властивою юридичній літературі та відрізняється продуманою системою викладу, а головне, строгою православною позицією автора, яка поєднується з грунтовною юридичною компетенцією.

Наступні три курси являють собою машинописні літографовані тексти. Перший з них – «Энциклопедия юридических, политических и экономических наук» (Варшава: Типо-литогр. Б.А.Букати, 1903) – курс, читаний професором Є.Спекторським для студентів 3-го курсу. 1903/4 академічний рік. Євген Васильович Спекторський (1875-1951) – випускник юридичного факультету Варшавського університету. З 1913 року – професор Київського університету. У 1918 році був обраний деканом юридичного факультету, а пізніше ректором Київського університету. В 1920 році емігрував, жив у Чехословаччині, Югославії, де був професором в університетах Праги, Белграда, Любляни. По закінченню другої світової війни переїхав до США, де був професором Св. Владимирської православної духовної академії в Нью-Йорку.

Два інших підручники з права: «Русское государственное право» – курс лекцій, читаних професором В.М.Гессеном у Петербурзькому політехнічному інституті на економічному відділенні в 1909-10 навчальному році, виданий студентською касою взаємодопомоги (СПб.: Літогр. І.Трофимова, 1909) та «Уголовное право. Особенная часть» – лекції ординарного професора А.Г.Колоколова (М., 1896). На титульному аркуші останнього теж є автограф О.Семашка.

Особливий інтерес для української науки та культури представляє літографований «Конспект лекций по истории Малорусской литературы, читанных на Высших Женских Курсах в Киеве в 1907/8 академич. г.» професора А.М.Лободи. Це машинописне літографоване видання з вписаними рукописними словами та фразами іноземною мовою. На титульному аркуші є напис «Куп. від О.М.Стешенка. 7 червня 1919 р.», печатка Київського книжкового магазину «Книжный мір» К.Семинського та штамп «Національна Бібліотека Української Держави у Київі» з зображенням тризубця.

Автор цього курсу – відомий фольклорист, літературозна-вець, етнограф, педагог, історик театру – Андрій Митрофанович Лобода (1871-1931). Закінчив слов’яно-російське відділення історико-філологічного факультету Київського університету, пізніше займав там посаду екстраординарного професора. У 1906 році став одним з ініціаторів повторного відкриття і посів посаду професора Вищих жіночих курсів у Києві. Був головним редактором «Университетских известий». З 1921 року очолював Етнографічну комісію при ВУАН, з 1922 – академік ВУАН, був дійсним членом філологічної секції Наукового товариства ім. Шевченка, член-кореспондентом Російської Академії наук. А.М.Лобода опублікував близько 100 наукових праць. Конспект його лекцій являє собою начерки з історії нової української літератури від І.Котляревського до М.Шашкевича. В кінці книги подається «Программа украинской литературы ХVI-XVIII вв.».

Окрему групу літографованих навчальних посібників складають курси лекцій професорів-емігрантів з України 20-30-х років у Чехословаччині. Інтелектуальна еміграція з України та Росії розпочалася відразу після подій 1917-1918 років. Чехословаччина радо прийняла нових мігрантів. Її уряд прагнув допомагати у створенні українських або російських чи білоруських наукових, культурницьких, навчальних установ, закладів і товариств. Усі верстви еміграції концентрувалися в компактні зони проживання та діяльності на терені науки, культури, шкільництва. Центрами української еміграції стали Прага та курортне містечко Подєбради, які перетворилися на єдиний у світі великий осередок освіти для українців в еміграції. Лише Чехословаччина визнавала право абітурієнтів російських та українських гімназій на продовження навчання у вузах і забезпечувала їх державне утримання. У 1921 р. був створений урядовий Комітет для забезпечення освіти українських студентів. Тут осіли родини деяких емігрантів, які зробили значний внесок у розвиток чеської науки, культури та мистецтва.

Одним з підручників, що презентує український педагогічний інститут ім.М.Драгоманова у Празі є літографований «Нарис граматики староболгарської (староцерковнослав’янської) мови» (Прага, 1926) професора Василя Івановича Сімовича (1880-1944), визначного українського мовознавця, філолога і культурного діяча. По закінченні університету в Чернівцях, В.І.Сімович викладав там у вчительській семінарії. З 1914 по 1918 роки – співробітник Союзу визволення України і організатор культурної праці в таборах для українських військовополонених. Дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка. З 1923 по 1933 роки – професор Українського педагогічного інституту ім. Драгоманова у Празі (1926-1930 – його ректор). У 30-х роках ХХ ст. працював у Львові в товаристві «Просвіта», був редактором декількох журналів. Пізніше – професор Львівського університету.

Курс з граматики староболгарської мови Сімовича, що зберігається у фонді бібліотеки, містить в собі як машинописний текст з вписаними «від руки» фрагментами, так і рукописний, виконаний декількома особами.

22 квітня 1922 р. розпочала діяльність Українська господарська академія у Подєбрадах (УГА) у складі трьох факультетів: агрономічно-лісовий, з відділами агрономічним та лісовим, сільськогосподарський інженерний, з відділами гідротехнічним та хімічно-технологічним, економічно-кооперативний, з відділами економічним, кооперативним і статистичним. Наукові видання УГА значно збагатили українську технічну й економічну літературу та розвинули українську наукову мову у технічних галузях і точних науках.

Саме у видавничому товаристві при УГА в 1923-1924 роках вийшли кілька літографованих навчальних посібників, що зберігаються у фонді відділу рідкісних і цінних видань. Серед них «Аналітична геометрія на площі» І.Шовгеніва, професора УГА та першого її ректора. Іван Опанасович Шовгенів (1874-1943) родом з Харківщини. Навчався в Петербурзькому інституті інженерів шляхів сполучення, згодом керував різними гідротехнічними роботами в Росії і Туркестані. Працював у Петербурзькому та Київському політехнічних інститутах, організатор водного господарства України. Батько відомої української письменниці Олени Теліги.

«Курс лісівництва. ІІІ. Лісовирощення» професора Б.Іваницького – лекції, що викладалися студентам агрономічно-лісового відділу УГА в 2-му семестрі 1922-23 академічного року. Український лісознавець, громадський і політичний діяч, Борис Георгійович Іваницький (1878-1953) був організатором і професором академії у Подєбрадах. Після закінчення Петроградського лісового інституту був директором Лісового департаменту уряду директорії УНР, автором законотворчих проектів з охорони та примноження лісового фонду України, в тому числі першого «Закону про ліси Української Народної Республіки». У 1919 році Борис Іваницький разом з урядом УНР виїхав до Вінниці, потім – до Кам’янця-Подільського, де поряд з адміністративною роботою працював викладачем на сільськогосподарському факультеті Кам’янець-Подільського державного українського університету. У 40-х роках Іваницький перебував у Польщі, потім у Чехословаччині, Австрії, Німеччині. Працював професором, а згодом очолив Український технічно-господарський інститут у Регенсбурзі (Баварія), удостоєний почесного звання доктора honoris causa. В останні роки проживав у США (Детройт) в родині сина. Він створив свою школу українських лісівників. Ліс, який у ті часи вважався лісом півдня Росії, Іваницький у своїх працях представив як український, що має власну історію та специфіку розвитку.

Особливу увагу привертає «Ентомологія» (1924) Ю.Русова. Літографія являє собою виконаний на друкарській машинці текст з рукописними латинськими термінами. Видання багато ілюстроване малюнками комах, містить таблиці та схеми. Юрій Олександрович Русов (1895-1962) – народився в сім’ї земського статистика, етнографа, фольклориста Олександра Русова та педагога і громадської діячки Софії Русової. Здобув вищу освіту у Києві й Відні, був лектором, а пізніше доцентом Української студії пластичного мистецтва та УГА у Чехословаччині. З 1930 по 1941роки – директор секції рибальства у Національному зоотехнічному інституті в Бухаресті, а з 1947 року – науковий співробітник університету в Монреалі та співробітник його дослідної станції у Національному парку Монт-Тамблан.

Процес літографування навчаль-ної літератури був досить складним і трудомістким, але потрібним у студентському житті. Ці видання стали не лише пам’ятником студентського побуту тих часів, але й цікавим явищем в історії книги. Літографовані навчальні посібники виходили невеликими тиражами до 150 прим. (зокрема, щоб уникнути цензури) і повного їх переліку немає. Вони не відображалися книжковими літописами та не надходили в якості обов’язкового примірника в державні книгозбірні. Навіть найбільші університетські бібліотеки не мають повних комплектів таких видань. Охарактеризоване зібрання студентських літографованих видань налічує 32 примірники і є однією з найцікавіших книжкових колекцій Бібліотеки, а всі книги, що входять до її складу по праву вважаються бібліографічними рідкостями.

Список студентських літографованих навчальних видань середини ХІХ – першої третини ХХ століть

1. Анисимовъ, В.А. Аналитическая геометрія: лекціи І курса механич. и инженерно-строител. отд-ній: 1900-[1901] акад. годъ / В.А.Анисимовъ; Варшав. политех. ин-тъ Императора Николая II. – Варшава: Типо-Литогр. Э.Кржимовскаго, 190?. – 303, VIII с.: мал.
2. Боргманъ, И.И. Оптика: лекціи приватъ-доцента С.-Петербург. ун-та И.И.Боргмана: 1881-82 г. / И.И.Боргманъ. – СПб.: Типо-Литогр. А.М.Вольфа, [1882]. – 222 с.: мал.
3. Гейбель. Лекціи по фармакологіи / Гейбель. – [Б. в. д.], [1887]. – 256, 30, 88 с.
4. [Гейбель]. Фармакологія / Гейбель. – [Б. в. д.], [19??]. – 112, 96, 418, 77, 129 с.
5. Гейбель. Фармакологія: Металлы. Сурьма и фосфоръ / Гейбель. – [Б. в. д.], 1887. – 306, 61 с.
6. Гессенъ, В.М. Русское государственное право: курсъ лекцій, читанныхъ проф. В.М.Гессеномъ въ С.П.Б. политех. ин-те на эконом. отд-нии. въ 1909/10 учеб. году / В.М.Гессенъ; Изд. студ. кассы взаимопомощи при СПБ. Политехникуме. – СПб.: Литогр. И.Трофимова, 1909. – 335 с.
7. Глазенапъ, С.П. Курсъ Астрономіи: лекціи, читанныя въ С.П.Б. ун-те: Сферическая Астрономія / С.П.Глазенапъ. – СПб., 1880. – 148 с.: рис.
8. Глазенапъ, С.П. Общій курсъ астрономіи: лекціи, читанныя въ С.-Петербург. ун-те въ 1881-82 акад. году / С.П.Глазенапъ. – СПб.: Изд. С.Л.Сопоцько, 1881 (Литогр. С.Ф. Яздовскаго). – 254 с.: рис.
9. Глазенапъ, С.П. Практическая астрономія: лекціи доцента С.-Петербург. ун-та С.П.Глазенапа: 1882-83 г. / С.П.Глазенапъ. – СПб.: Изд. В.Н.Богословскаго, [1883] (Типо-литогр. С.В.Шепердсонъ). – 126 с.: рис.
10. Горбовъ, А.И. Химія: Курсъ Николаевскаго инженернаго училища: 1900/01 г. / А.И.Горбовъ. – СПб.: Типо-Литогр. А.Ф.Маркова, 1901. – 650 с.: рис.
11. Дубяго, Д.И. Теоретическая астрономія: лекціи приватъ-доцента С.-Петербург. ун-та Д.И.Дубяго: 1881-82 г. / Д.И. Дубяго. – СПб.: Изд. В.Н.Богословскаго, [1882] (Типо-Литогр. С.Ф.Яздовскаго). – 301, 44 с.: рис.
12. Дыдынскій, Ф. Исторія римскаго права: курс, читанный проф. Ф.Дыдынскімъ для студ. І курса юрид. фак. въ 1902/3 акад. году / Ф.Дыдынскій. – Варшава, [1903]. – 367, 32 с.
13. Загоровскій, А.И. Конспектъ лекцій по русскому праву, читанныхъ заслуженнымъ ординарнымъ профессоромъ А.И.Загоровскимъ въ Императорскомъ Новороссійскомъ Университете / А.И.Загоровскій. – 6-е изд., испр. и доп. – О.: Тип. Акц. Юж.-Рус. О-ва Печат. Дела, 1904. – 237 с.
14. Іваницький, Б. Курс Лісівництва. Ч. 3: Лісовирощення: лекції, що викладалися студентам Агрономично-Лісового відділу Укр. Господ. Академії на 2-му семестрі 1922-23 акад. р. / Б.Іваницький. – Подєбради: Видавн. т-во при Укр. Госп. Акад., 1923. – 387 с.
15. Кладо, Н. Военно-Морская Исторія: курсъ старшаго спец. класса. Ч. 1: Историческій очеркъ войны на мори / Н.Кладо. – [СПб.]: Литогр. К.Биркенфельда, 1895. – ХІV, 608 с.
16. Колоколовъ, А.Г. Уголовное право: особенная часть: лекціи / А.Г.Колоколовъ. – М., 1896. – 647 с.
17. Комарецький, С. Конспект по аналітичній хемії. Якістний аналіз. Ч. 2 / С.Комарецький. – Подєбради: Видавн. т-во при Укр. Госп. Акад., 1923. – 286 с.
18. Лебединскій, В.К. Теплота: курсъ Николаевскаго инженернаго училища / В.К. Лебединскій. – СПб.: Типо-Литогр. А.Ф.Маркова, 1906. – 183 с.: мал.
19. Лебединскій, В.К. Электричество и магнетизмъ: курсъ Николаевскаго инженернаго училища / В.К.Лебединскій. – СПб.: Типо-Литогр. А.Ф.Маркова, 1906. – 206 с.: мал.
20. Лобода, А.М. Конспектъ лекцій по исторіи Малорусской литературы, читанныхъ на Высшихъ женскихъ курсахъ въ Кіеве въ 1907/8 акад. г. / А.М.Лобода. – К., 1908. – 138 с.
21. Марковъ, А.А. Теорія вероятностей: лекціи 1883-84 акад. г. / А.А.Мар-ковъ. – СПб.: Типо-Литогр. Вольфа, [1895]. – 194 c.
22. Океанографія: курсъ Морскаго кадетскаго корпуса. – СПб., 1895. – 290 с.: вкл. арк., мал.
23. Павловъ, А.С. Сокращенный курсъ лекцій церковнаго права / А.С.Павловъ. – [Б. в. д.], 1895/6. – 624 с.
24. Поссе, К.А. Введеніе въ анализъ: лекціи, читанныя въ С.-Петербург. ун-те въ 1880-81 акад. году / К.А.Поссе. – СПб.: Изд. Л.А.Пипера, 1881(Литогр. Пазовскаго). – 240 с.: рис.
25. Русов, Ю. Ентомологія / Ю.Русов. – Подєбради: Видавн. т-во при Укр. Госп. Акад., 1924. – 176 с.: рис.
26. Сімович, В. Нарис граматики староболгарської (старо-церковнославянської) мови / В.Сімович. – Прага, 1926. – 378 с.
27. Сохоцкій, Ю.В. Дифференціальное исчисленіе: лекціи, читанныя проф. С.П.Б. ун-та Ю.В.Сохоцкимъ въ 1880-81 акад. году / Ю.В.Со-хоцкій. – [СПб.]: Изд. студ. 2-го курса, [1881?] (Литогр. Пязовскаго). – 343 с.: рис.
28. Спекторскій, Е. Энциклопедія юридическихъ, политическихъ и экономическихъ наукъ: курсъ, читанный для студ. І курса. 1903/4 акад. г. / Е.Спекторскій. – Варшава: Типо-Литогр. Б.А.Букати, 1903. – 516 с.
29. Уголовное право. – О.: Типо-литогр. Юж.-рус. О-ва печат. дела, 1903. – 281 с.
30. Хвольсонъ, О.Д. Лекціи механической теоріи теплоты, читан-ныя въ С.П.Б. Имп. ун-те. въ 1881/2 году / О.Д.Хвольсонъ. – СПб.: Литогр. Вольфа, [1882]. – 204 с.: рис.
31. Хвольсонъ, О.Д. Механическая теорія теплоты / О.Д.Хвольсонъ; сост., изд. С. Водзинскій. – [СПб.]: [Типо-литогр. С.Ф.Яздовскаго], [1883]. – 181 с.: рис.
32. Шовгенів, І. Аналітична геометрія на площі: конспект лекцій, що викладалися студентам їнженер. відділу Укр. Госп. Акад. на І сем. 1922-3 навч. р. / І.Шовгенів. – Подєбради: Видавн.

Серед когорти забутих імен вітчизняної аграрної науки опинилась постать подільського вченого Івана Євгеновича Овсінського (1856-1910), який все своє життя присвятив боротьбі за підвищення врожайності в умовах посушливого клімату степової зони. І досі належної оцінки доробку цього вченого не зроблено. Іван Євгенович Овсінський, перший вітчизняний агроном, який на практиці показав непотрібність і навіть шкідливість плуга, запропонувавши йому альтернативу. Саме він, одним із перших у світі, заявив про небезпечність захоплення сільгоспвиробників порівняно новим на той час «винаходом» фон Лібіха [1] – мінеральними добривами, зазначивши, що «якби Лібіх та його послідовники обмежилися дослідженнями способу живлення рослин, то це було б корисно і для них, і для науки. Але Лібіх у подальшій своїй діяльності припустився грубих помилок, які призвели всю школу до неправильного шляху, а землеробству спричинили незліченні збитки. Вчення Лібіха стало для його послідовників не ясним світлом, а блукаючим вогником, який повів землеробство кружними шляхами. З цим блукаючим вогником наука і досі повинна вести боротьбу – настільки сильною стала омана, якій піддалися прихильники мінеральної теорії» [2].

За неточними даними Іван Овсінський народився у 1856 р., навчався у Кам’янець-Подільській гімназії, а згодом відвідував лекції Новоросійського університету. Отримавши агрономічну освіту в Росії, дослідник стажувався за кордоном, зокрема у Німеччині. Через контакти із активістами польського національного руху, починаючи з 70-х років ХІХ ст., постійно перебував під поліцейським наглядом і кілька разів проходив по слідствах за контрабанду та зберігання нелегальної літератури. Так, 30 травня 1887 р. його було затримано у містечку Гусятино, а майже через рік, 26 березня 1888 р., винесено вирок і вислано на 5 років під нагляд поліції в Архангельську губернію за спробу провести через кордон знімки медалей із зображенням учасників польського повстання [3].

Згодом перебування на далекосхідних окраїнах Російської імперії та спостереження за господарюванням місцевого населення підштовхнули його до певних висновків, що підсилилися після довготривалої наукової подорожі по Північно-Усурійському краю.

По поверненню із заслання, працюючи у своєму невеликому господарстві у с.Ласківці-Ісаївці Летичевського повіту, агрономом у Гриноутській школі в Бессарабії, а згодом управляючим маєтків «Армянське» Кам’янецького повіту В.Ф.Казимира та «Гетьманівське» Балтського повіту Д.І.Матусевича, почав дослідну роботу із різними методами обробітку ґрунту. І.Овсінським був введений на полях Гриноутської землеробської школи плоскорядний посів, який обробляв ножовим культиватором власної конструкції. Вирощені за системою Овсінського пшениця, жито, овес, соя, соняшник та інші культури не тільки давали стабільно високі врожаї, але й значно менше від інших страждали від посух, мали стійкі стебла, що не піддавалися виляганню. Експеримент талановитого агронома підтримав ряд прогресивних господарів у своїх маєтках. За його системою оброблялось 25 тис. десятин у Бессарабській та Херсонській губерніях. Дослідник розробив досить струнку, обґрунтовану безплужну систему обробітку ґрунту, суть якої згодом виклав у праці «Нова система землеробства».

Рукопис книги протягом п’яти років блукав по різних редакціях і агрономічних авторитетах, і вперше його опублікували повною версією у 1898 р. на сторінках польського журналу «Rolnik і Hodowca». Лише після презентації системи І.Овсінського 27 серпня 1898 р. на секції агрономії Х з’їзду природознавців та лікарів у Києві [4] та особистої підтримки редактора «Rolnika і Hodowcy» Генріка Котлубая працю було перекладено російською мовою і видано у 1899 р. у Києві та Вільнюсі [5]. Не зважаючи на невтішні відгуки, які отримала система із перших днів свого існування [6], книга лише в Російській імперії згодом декілька разів перевидавалася.

Особливу зацікавленість до своїх досліджень автор отримав від тогочасних польських фахівців. Крім дискусії, яка розгорнулася на сторінках вже згадуваного журналу, у 1899-1900 рр. було запроваджено спеціальну рубрику, де друкувалися відгуки господарів, що застосовували нову методику. Згідно з аналізом цих публікацій, за даною системою офіційно працювало на території Царства Польського 24 господарства. Їхні відгуки носили переважно позитивний характер. Крім того, редакцією було започатковано реферування статей французьких фахівців, які схвально віднеслись до «системи Овсінського» та взяли її на озброєння [7].

Система землеробства Овсінського складається із двох частин: підготовка землі до посіву та посів із доглядом за рослинами. Обробка землі складалася виключно із т.зв. «лущення», поверхневої оранки на два дюйми (5 см) та розпушення зораного шару боронами із залізними зубцями чи дерев’яними катками. В теоретичному обґрунтуванні своєї системи І.Є.Овсінський виходив із припущення, що будь-який ґрунт у природному стані, за деяким виключенням, просякнутий корінням рослин, ходами дощових черв’яків тощо, тому повітря може проникати на значну глибину. Крім того ґрунт має і достатню водопроникність. Він писав, що звичайна оранка, знищуючи у ґрунті мережу природних каналів, утворених корінням та черв’яками, перетворює його на порошкоподібну масу. При поверхневій, але своєчасній, обробці ґрунту, що має проводитися за допомогою сконструйованого ним спеціального культиватора із плоскорізними робочими органами, знищуються бур’яни та отримується в кінцевому результаті розпушений поверхневий покривний шар, який добре зберігає вологу у ґрунті [8]. Коріння культурних рослин, віддаючи перевагу ущільненому ґрунту під цим верхнім покривом, прекрасно розвиваються і рослини дають високі врожаї.

І.Овсінський стверджував, що при мілкій поверхневій обробці ґрунт не тільки зберігає вологу, а й збагачується водою завдяки конденсації парів з проникаючого у ґрунт атмосферного повітря. Він виходив із припущення, що при високій атмосферній температурі температура нижніх шарів ґрунту буде дещо менша, ніж верхнього, від чого і має відбуватися конденсація пару з ґрунтового повітря. А завдяки наявності капілярності утворена волога буде проникати до коріння рослин. При такому «підземному зрошенні» покращується не тільки водний, але й поживний режим, адже при достатній кількості тепла та вологи бактерії, які викликають корисні процеси в ґрунті, знаходяться у сприятливих умовах для свого розвитку. Його система не була складною, але потребувала детального виконання, а головне своєчасного проведення робіт. Овсінський особливо підкреслював, що при поверхневій обробці створюються виключно сприятливі умови для швидкого росту бур’янів, і при запізненні із основним обробітком ґрунту однією поверхневою оранкою їх знищити неможливо. Тому він наполягав, аби перший обробіток починали одразу після збору урожаю, навіть не чекаючи звезення його з полів, та продовжували по мірі появи бур’янів та ущільнення зораного шару. Така нескладна та однотипна обробка застосовувалась під усі рослини: хлібні, бобові та навіть коренеплоди. Ці фактори та невелика кількість недорогого інвентарю суттєво зменшували витратну частину землеробства.

Рекомендувався також плоскорядний посів, де ширина смуги під посівом та без нього становила по 30 см. При посіві пшениці, жита, вівса та ячменю встановлювалася сіялка на 6 рядків, для бобових – на 4, маку – 3, сої та ріпаку – 2. Лемеші сіялки заглиблювались, аби зерно падало на 2 дюйми нижче розпушеного шару. При посіві перевага надавалася великій щільності, що у свою чергу зменшувало кущення та сприяло рівномірності розвитку окремих рослин. Після появи сходів посіви боронувалися не менше 4 разів, а у плоскорядному посіві незасіяні смуги оброблялися не глибше 2 дюймів. Підгортання взагалі не застосовувалося, адже автор вважав, що воно сприяє утворенню тріщин та висиханню ґрунту.

В посушливий 1903 рік І.Овсінський проводив порівняльні досліди у маєтку «Дракія» в Сорокському повіті Бессарабської губернії щодо глибини оранки:

Дані врожаю при мілкій оранці за системою І.Овсінського та звичайній глибокій оранці

Отже, за цими даними, при застосуванні поверхневої оранки урожаї збільшилися від 35 до 50%.

Доповідь І.Є.Овсінського на Х з’їзді природознавців викликала жваві дискусії. Відділення землеробства Київського товариства сільського господарства (далі КТСГ) вирішило організувати колективні досліди щодо випробовування та перевірки тверджень агронома, створивши спеціальну комісію. Система опробовувалася впродовж п’яти років на Полтавському та два роки на Плотянському дослідних полях [9]. В обох випадках врожаї були дещо нижчими, ніж на ділянках із звичайним обробітком. У середньому з 1899 по 1904 рр. урожай озимого жита на Полтавському полі склав: при глибокій оранці (20 см) – 16,4 ц/га; по мілкій (5 см) – 14,8 ц/га, тобто на 10% менше. На Плотянській дослідній станції в середньому за два роки урожай озимого жита склав: по глибокій оранці – 21,8 та по мілкій – 21,2 ц/га. Результати дослідів з іншими культурами в одному випадку демонстрували переваги глибокої оранки, а іншому – мілкої. Але загалом були зроблені висновки що «ці дані дозволяють із впевненістю говорити, що 2-дюймова оранка в нашому районі не має ніякого значення» [10]. Ці висновки стали класикою для агрономічної літератури і фігурували тривалий час як доказ непридатності системи землеробства І.Овсінського.

Нищівній критиці піддав систему І.Овсінського професор С.М.Богданов [11], заявляючи, що її теоретичне обґрунтування представляє беззмістовну плутанину понять, а практична частина системи є зовсім не «новою», а давно знайомими агрономічними прийомами. Оцінка С.Богданова потрапила в усі підручники із землеробства і прирекла систему поверхневого обробітку ґрунту на незаслужене забуття.

Професор С.П.Кравков (1873-1938) у своєму «Курсі загального землеробства» (1926) стверджував: «Так звана система І.Овсінського, яка у свій час набула широкого розголосу, зазнала серйозної критики. Багаторічні досліди Полтавської дослідної станції, які спеціально проводилися у цьому напрямку, продемонстрували, що мілка оранка по Овсінському, яка проводилася весною-літом, лише сильніше погіршує умови зволоження верхніх шарів ґрунту, в результаті чого давала завжди низькі врожаї» [12].

Всі противники системи І.Овсінського були впевнені, що на Полтавській та Плотянській дослідних станціях були одержані достовірні негативні результати. Але аналізуючи методику проведення цих дослідів у даних установах, можна зробити висновок, що вона суттєво відрізнялася від авторської. Досліди з озимими культурами на протязі усіх років проводили на ранньому пару, і обробіток ґрунту починали лише весною, частіше у квітні, а у 1903 р. навіть у червні. Можна припустити наскільки високою була засміченість полів. Адже І.Овсінський категорично наполягав на миттєвій обробці ґрунту після збору хлібів, а саме цього і не робили в дослідах на станціях. Тому в результаті таких помилок весняний поверхневий обробіток ґрунту із запізненням ніякого позитивного ефекту не давав, особливо на запирієному полі (про що згадувалося у звіті Плотянської дослідної станції). Це позначалося і на загальному урожаї культурних рослин. При такому порівнянні перевага у боротьбі із кореневищними бур’янами могла бути лише на боці глибокої оранки.

Неправильна методика проведення польових дослідів була зумовлена рекомендаціями комісії з організації колективних дослідів при КТСГ: починати обробіток поля під ярові хліби після посіву озимини та збору коренеплодів, а обробіток пару – лише весною [13].

Системою Овсінського цікавилось і галузеве міністерство, відрядивши для вивчення її методики В.А.Бертенсона. Тричі – у 1895, 1897 та 1900 рр. – цей знаний фахівець відвідував дослідні ділянки Івана Євгеновича. У своїх нарисах про південні господарства він вказував на значні результати агронома, даючи їм високу оцінку. Він відзначав, що при дотриманні всіх деталей обробки і посіву «поля тішили око кількістю та якістю врожаю» [14]. У своїх звітах В. Бертенсон зазначав, що очевидно система Овсінського зберігає вологу, але невідомо чи вона сприяє накопиченню вологи. На його думку, великою перевагою мілкої оранки є те, що, застосовуючи її та зберігаючи технологію обробки ґрунту та посівів, зерна потрапляють у вологий шар і на однакову глибину. Тому насіння рівно та гарно проростає. Крім того мілка оранка безперечно дешевше глибокої.

Були й схвальні відгуки інших фахівців. Гарні результати щодо випробування системи І.Овсінського були одержані на дослідних полях при Уманському середньому сільськогосподарському училищі (Київська губернія) під керівництвом М.К.Васильєва. У його статті, вміщеній на сторінках «Щорічника Головного управління землевлаштування та землеробства…» [15] наголошувалося на ефективності використання даної системи. Ним було вдало використано плоскорядковий посів не тільки із хлібними культурами, але й з кормовими травами. За словами цього дослідника посів та обробка ґрунту «за Овсінським», забезпечуючи гарний врожай, заслуговували значної уваги дослідників та землеробів. Але ці одиничні враження тонули у критиці більш авторитетних фахівців.

Запровадженню системи обробітку ґрунту І.Овсінського значною мірою зашкодила діяльність торгівця сільськогосподарськими машинами Дмитра Каленіченка, який опублікував протягом 1909 та 1910 рр. значним накладом брошуру під назвою «Верный урожай: ежегодно в 300 и больше с десятины…» [16]. Розкриваючи в загальних рисах основні положення І.Овсінського, він рекомендував свої культиватор і сіялку. Брошуру він розсилав безкоштовно, натомість свої недосконалі знаряддя продавав дуже дорого, що приводило до розчарування покупців. Справедливо засуджуючи його, автори критичних статей одночасно знищували і систему обробітку ґрунту, запропоновану І.Овсінським.

Аналізуючи творчий доробок вченого, варто згадати і про його першу публікацію, присвячену вивченню економічних засад ведення сільського господарства. Ще у 1895 р. на засіданні КТСГ І.Овсінський презентував першу працю під назвою «Організм економічний». Вона побачила світ, як і всі наступні роботи вченого, спочатку на сторінках польської сільськогосподарської періодики і лише згодом вийшла друком як окрема монографія [17]. Вивчаючи сучасний стан тодішньої вітчизняної економіки сільськогосподарських підприємств, їх низьку рентабельність, автор висунув ідею, що основа всіх негараздів у цій сфері лежить у відносинах власності як на землю, так і на засоби та результати виробництва. На сторінках цієї праці автор відстоював новаторську на той час ідею організації сільськогосподарських підприємств на зразок акціонерних товариств, де кожен учасник виробничого процесу був би власником частки землі, урожаю та знарядь праці [18]. На жаль, ця ідея була сприйнята як ідеалістично-утопічна та розчинилася у потоці тогочасної інформації.

Беззаперечний внесок І.Овсінський зробив у дослідження кормових сільськогосподарських рослин, увійшовши в історію галузевої науки як один із перших дослідників культури сої, особливо ранніх сортів. На сторінках галузевої преси вже знайдено більше ніж 30 його статей, присвячених цій культурі. Цьому ж питанню присвячена книга Овсінського, яка кілька разів перевидавалася за життя автора [19]. Його публікації з даної проблематики досі залишаються актуальними.

Останні роки свого життя І.Овсінський присвятив садівництву, заснувавши у власному маєтку в Летичівському повіті Кально-Деражненську помологічну станцію, де з успіхом адаптував «нову систему землеробства» до потреб садівництва. Цьому питанню він присвятив дві свої роботи «Думки про сад» та «Нова система садівництва». На жаль, ці праці були мало відомі тогочасній громадськості Російської імперії, адже вийшли друком лише польською мовою і мізерними накладами [20]. Крім того, вчений готував до виходу в світ праці, присвячені рибному господарству та пасічництву («Nowa systema hodowli ryb», «Ul ramowy nowego typu»). Цікавою сторінкою в творчому доробку вченого постає його остання опублікована праця «Історія в світлі соціології. Філософія історії» («Dzieje w swietle socyologii (Filozofia Dziejоw)» [21], в якій аналізувалася ментальність східних і західних слов’ян, їх споконвічне прагнення до землеробства [22].

Прагнучи популяризувати свої відкриття, вчений неодноразово звертався до галузевого міністерства за фінансовою підтримкою на утримання дослідної станції, друку монографій. Але всі прохання були відхилені. Подібні відносини склалися й з місцевою владою, яка мотивувала свою відмову тим, що його діяльність має характер приватного підприємства. Натомість, вчений пропонував передати його агрономічну та помологічну станції із наукової бібліотекою у власність подільського земства за умови утримання його як директора із гарантованою платнею. Протягом 1908-1909 рр. тривало листування із цього питання, було навіть виділено 3,2 тис. крб. на щорічне утримування установ, але згодом, без будь-яких пояснень рішення було відхилено [23]. Мабуть ці події остаточно підкосили дух вченого, і вже 1910 р. він помер.

Розвиток основних ідей І.Овсінського отримав своє подальше продовження спочатку за кордоном. У середині 40-х років ХХ ст. шлях вітчизняного агронома повторив американський фермер Едвард Фолкнер, якого ще називають «американським Овсінським». Його книга «Безумство орача» була перекладена різними мовами, зокрема у 1959 р. – російською [24], вплинувши на подальшу долю землеробства у різних країнах.

Публічну реабілітацію на наших землях система землеробства І.Овсінського отримала лише в 60-х роках ХХ ст. завдяки академіку Т.С.Мальцеву та О.І.Бараєву, коли в СРСР у багатьох районах була введена безвідвальна оранка – перший крок до започаткування «нової системи землеробства». Завдячуючи відомому вітчизняному вченому, землеробу-практику Ф.Т.Моргуну, проведеним під його керівництвом польовим експериментам на Полтавській дослідній станції, в Україні впроваджено ґрунтозахисну систему землеробства з контурно-меліоративною організацією території [25]. Тільки в УРСР ця система застосовувалася на площі в 1 млн га, і була покладена урядом незалежної України в основу стратегії розвитку землеробства до 2010 року [26].

Сьогодні все більшого поширення у світі набувають ресурсозберігаючі технології. В Україну везуть імпортні широкозахватні культиваторсько-посівні комплекси, які за кордоном отримали назви «No-till-technologi», або просто no-till. Саме в основі цих технологій і лежить Система Овсінського. Адже він вважав глибокий обробіток ґрунту шкідливим агротехнічним прийомом, першим розробляв культиватори, що створюють, так зване, точне «ложе» для насіння та мінеральних добрив, де останні вкладались у грунт так, аби не завдати хімічного опіку для майбутніх паростків. На жаль, розробки вітчизняних вчених повертаються на наші землі вже у вигляді іноземних патентів та устаткування, а Україна, платячи за них, підтримує не тільки виробництво, але й науку інших країн, знову залишаючи власні розробки у забутті.

Таким чином, діяльність І.Овсінського внесла важливий вклад у розвиток вітчизняної агрономічної науки. Вона сприяла підвищенню врожайності полів, а з другого боку, змушувала вчених відмовлятись від традиційно усталеного погляду на глибокий обробіток ґрунту як єдино можливий засіб утримання ґрунтової вологи і боротьби із посухами.

Примітки:

1. Юстус фон Лібіх (1803-1873) – німецький хімік, один із засновників агрохімії, президент Баварської Академії Наук. Розробив теорію мінерального живлення рослин, що сприяло розвитку виробництва мінеральних добрив і впровадження їх у землеробство.

2. Овсинский, И. Новая система земледелия / И.Овсинского; пер. с пол. Г. Барановский. – К., 1899. – С. 41.

3. Державний архів у Хмельницькій області, ф. 281, оп. 1, спр. 1864, 28 арк.

4. Протокол заседания секции Агрономии 27 августа утром // Дневник Х-го съезда русских естествоиспытателей и врачей в Киеве / под ред. Л.Л.Лунда. – К., 1898. – С. 457-460.

5. Овсинский, И. Новая система земледелия / Ив. Овсинского; пер. с пол. Г.Барановский. – К.: Тип. С.В.Кульженко, 1899. – 256 с.; Овсинский, И. Новая система земледелия / пер. с пол. И. Святополк-Мирский. – Вильнюс: Губ. тип., 1899. – 139 с. Популярність цих видань серед зацікавлених осіб засвідчує наявність декількох їх примірників у фонді Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва

6. Славинский, А. О новой системе земледелия / А.Славинский // Земледелие. – 1899. – №7. – С. 97-99.

7. Wiśniewski S. Prasa zagraniczna o „Nowym systemie rolnictwa” / S.Wiśniewski // Rolnik i Hodowca. – 1899 (T. XVII). – № 44. – S. 524-525.

8. Овсинский, И.Е. Культиваторы И.Е.Овсинского / И.Е.Овсин-ский – К. : Тип. Р. К. Лубковского, 1907. – 8 с.

9. Плотянське дослідне поле входило до складу Плотянської сільськогосподарської дослідної станції князя П.П.Трубецького, що розташовувалася в Балтському повіті Подільської губернії, діяла впродовж 20 років (1894-1914 рр.), була однією з перших на південноукраїнських землях, де фахівці розпочали системні комплексні випробування, спрямовані на подолання залежності урожаю від посушливого клімату степової смуги.

10. Карабетов, А. Результаты опытов и наблюдений на Плотянском опытном поле 1903 г.: с 1 планом, 1 диаграммой и 2 табл. / А.Карабетов // Зап. императорского об-ва сел. хоз-ва южной России. – 1904. – № 3-4. – С. 1-32.

11. Богданов, С. О новой системе земледелия Овсинского / С.Бог-данов // Хозяйство. – 1909. – № 46. – С. 2018-2022; № 47. – С. 2060-2064; № 48. – С. 2104-2107.

12. Кравков, С.П. Курс общего земледелия: в 3 т. Т. 2: Способы восстановления и повышения плодородия почвы путем механической обработки почвы / С.П.Кравков. – Л.; М., 1926. – С. 83.

13. Терский, А. Заключение комиссии, избранной отделением земледелия Киевского Общества сельского хозяйства, по организации коллективных опытов по применению системы обработки почвы, предлагаемой г. Овсинским / А.Терский // Земледелие. – 1899. – № 17. – С. 255-257; № 18. – С. 271-274.

14. Бертенсон, В.А. По югу России: сельскохозяйственные очерки, наблюдения и заметки. Вып. 3. – О., 1900. – С. 64.

15. Васильев, Н.К. Новые системы земледелия / Н.К.Васильев // Ежегодник Глав. Упр. Землеустройства и Земледелия по Департаменту земледелия и Лесному департаменту. 1912. Год шестой. – СПб., 1913. – С. 28-47.

16. Калениченко, Д.К. Верный урожай ежегодно в 300 и больше пудов с десятины даже без дождя по «новой системе земледелия» Ив. Овсинского, применяемой свыше 30 лет в России. Дешевая обработка земли / Д.К.Калениченко. – 14-е изд. испр. и доп. – М. : тип. И.Мамонтова, 1909-1910. – 32 с.: илл.

17. Owsiński, Jan. Organizm ekonomiczny / Jan Owsiński // Rolnik i Hodowca. – 1897 (T. XIII) – № 9, 11. – S. 89, 121-123; Owsiński, Jan. Nowa era rozwoju przemysłowo-rolnego / Jan Owsiński // Rolnik i Hodowca. – 1897 (T. XV). – № 37. – S. 577-579; № 38. – S. 593-595; № 39. – S. 610-613; № 40. – S. 627-629; № 41. – S. 642-644.; Owsiński, Jan. Organizm ekonomiczny / Jan Owsiński. – Warszawa: drukiem Władysław Szulca, 1897. – 14 s.

18. Owsiński, J. Idealna spоłka / Jan Owsiński // Rolnik i Hodowca. – 1902 (T. XX). – № 6. – S. 68-69.

19. Овсинский, И.Е. Ранняя соя (Soja hispida praecox) / Овсин-ский И.Е. – К.: Тип. Барского, 1898. – 16 с.; Owsiński, J. Soja wszesna (Soja hispida praecox) / J.Owsiński. – Wazszawa, 1899. – 17 s.

20. Owsiński, J. Miejsce na sad / J.Owsiński. – Warszawa: Druk. Artystyczna S.Sikorskiego, 1896. – 22 s.; Owsiński, J. Nowy system Sadownictwa / J.Owsiński // Rolnik i Hodowca. – 1901 (T. XIX) – № 17. – S. 196-197; Owsiński, J. Nowy system sadownictwa / J.Owsiński; Kalno-Derażańska stacya pomologiczna. – K.: Druk. R.Łubkowskiego, 1906. – 51 s.

21. Owsinski, J. Dzieje w swietle socyologii (Filozofia Dziejоw) / J.Owsinski. – K.: Druk. R.Lubkowskiego, 1906. – 23 s.

22. На жаль, поки що в українських бібліотеках ці видання не виявлено. З ними можна ознайомитися у польських книгозбірнях.

23. Держархів Хмельницької обл., ф. 233, оп. 1, спр. 310, арк. 70, 91-110.

24. Фолкнер, Э. Безумие пахаря / Э.Фолкнер ; пер. с англ. под ред. и с предисл. П.А.Яхтенфельда. – М.: Сельхозгиз, 1959. – 302 с.

25. Моргун, Ф.Т. Почвозащитное бесплужное земледелие / Ф.Т.Моргун, Н.К.Шикула. – М.: Колос, 1984. – 279 с.

26. Вергунов, В.А. Полтавське дослідне поле: становлення і розвиток сільськогосподарської дослідної справи в Україні (до 125-річчя державного дослідництва в агрономії та тваринництві) / В.А.Вергунов. – К., 2009. – С. 146. – (Іст.-бібліогр. сер. «Аграрна наука України в особах, документах, бібліографії». Кн. 28).

Кінець XX століття в життя бібліотекарів і бібліографів, книговидавців і редакторів як фахівців в області книгознавства привніс нове поняття – «електронна книга». сьогодні вона розглядається не лише як електронна версія паперової книги, що можна читати з допомогою комп’ютера. По суті, це – електронний документ, що дає змогу збагатити друкований текст звуковими, графічними та відеозаписами.

Основними перевагами електронної книги є її компактність, а посилання усередині документа і пошук потрібної інформації значно спрощують роботу.

Нині розвиток інформаційних технологій, що базуються на засобах комп’ютерної техніки та телекомунікаційного зв’язку, сприяє збільшенню виробництва інформації в електронному вигляді. Значна її частина поповнює інформаційні ресурси бібліотеки. Це – бази даних з різноманітною за тематикою та видовим складом інформацією, мультимедійні продукти багатовидового змісту, програмні продукти. Також з традиційними виданнями надходять програмні та мультимедійні додатки на CD.

Формування фонду електронних видань у Вінницькій ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва розпочалося наприкінці 90-х років ХХ століття. Останніми роками спостерігається безперервне надходження електронних видань до бібліотеки (в середньому біля 200 одиниць зберігання щорічно). загальний обсяг електронного фонду нині налічує понад 1300 документів.

З 2009 року основна колекція електронних видань бібліотеки акумульована в окремому структурному підрозділі – секторі медіаресурсів, головним завданням якого є надання доступу до фонду електронних документів, власних віртуальних інформаційних продуктів Бібліотеки (електронного каталогу, електронних баз даних, web-сайту) та зовнішнього електронно-інформаційного простору за допомогою Інтернет. Працівники сектору відображають бібліографічні відомості про документи у довідково-пошуковому апараті бібліотеки, в тому числі і в електронному каталозі, який для зручності користувачів розміщений і на веб-сайті бібліотеки (http://opac.library.vn.ua). З метою надання ефективного та якісного обслуговування користувачів їм надається консультативна допомога.

Тематика електронних книг різноманітна. Найбільшу кількість становлять документи суспільно-політичного та гуманітарного спрямування, зокрема у фонді є такі видання: Гончарук П.С. «Історія України», Лубський В.І. «Історія релігій», Варій М.Й. «Психологія», Волович В.І. «Соціологія», Кирилюк Ф.М. «Історія зарубіжних політичних вчень нової доби», Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура», Горлач М.І. «Основи філософських знань» тощо.

Економічна тематика представлена низкою видань, зокрема Філін Г. «Фінансова діяльність суб’єктів господарювання», Лень В.С. «Бухгалтерський облік в Україні», Скібіцький О.М. «Антикризовий менеджмент», Скібіцька Л.І. «Менеджмент», Круш П.В. «Макроекономіка», Атамас П.Й. «Управлінський облік» та інші.

Заслуговує на увагу зібрання електронних книг (98 назв), виданих «Центром навчальної літератури», які надійшли до бібліотеки у 2009 році. Вони розраховані переважно на студентську молодь, оскільки це – підручники, навчальні посібники, практикуми.

Одним із видів електронних видань довідкового характеру є енциклопедія. Зазвичай, вміщені у ній тексти статей супроводжуються відеозображеннями, звуковими коментарями, анімаційними схемами тощо. Принцип гіпертекстових посилань, що використовується в енциклопедіях, дозволяє пов’язувати між собою окремі елементи, що забезпечує швидкий пошук. У фонді бібліотеки представлені такі енциклопедії, як «Большая энциклопедия Кирилла и Мефодия», «Мир вокруг нас», «Энциклопедия истории России», «Энциклопедия классической музыки: композиторы, исполнители, произведения, инструменты, жанры и стили музыки, экскурсии, анимация, хронология, словарь», «Энциклопедия спутникового телевидения» та інші.

Унікальним картографічним електронним виданням у колекції бібліотеки є «Національний атлас України», підготовлений Інститутом географії НАН України, який містить 875 карт з історії, природних умов та природних ресурсів, населення, економіки тощо.

Цінними для шанувальників мистецтва є електронні видання, які зосереджені у фонді відділу літератури та інформації з питань мистецтв, зокрема «Мировая художественная культура. От зарождения до ХVІІ века (очерки истории)», «Мировая культура и искусство: справочник», «Эрмитаж: история, дворцы, коллекции», «Художественная энциклопедия зарубежного классического искусства», «Библиотека русской классики» тощо.

За видами документів у фонді обласної книгозбірні переважають мультимедійні диски, які є додатками до книг та періодичних видань. Електронні додатки супроводжують такі журнали, як «Мир ПК», «Мир связи», «Информатика», «Домашний ПК», «История», «Искусство», «Литература», «Биология», «География» та інші. Найчастіше додатки вміщують доповнення до програмних продуктів, графіки, тести, практикуми, відеокурси, ігри.

Слід відмітити, що за мовною ознакою електронні документи представлені переважно російською мовою, їх – понад 50 відсотків, біля 20 відсотків – українською мовою. Електронні видання іншими мовами зберігаються та використовуються у відділі літератури іноземними мовами. Зібрання становить понад 400 книг, з них – біля 100 документів, спрямованих на допомогу вивчення англійської, німецької та інших мов. Фонд електронних видань включає також документи суспільно-політичного характеру, природничого спрямування. У відділі користувачі мають змогу читати електронні художні твори класиків світової літератури на мовах оригіналу.

ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва системно працює над створенням власних електронних інформаційних ресурсів. На базі масивів бібліографічної, аналітичної інформації формуються різноманітні бібліотечні інформаційні продукти. У практику бібліотеки поряд з видавничою діяльністю ввійшла підготовка окремих інформаційних продуктів та електронних ресурсів на компакт-дисках, зокрема оприлюднення матеріалів Всеукраїнської науково-практичної конференції «Історичні витоки козацького роду в Україні», бібліографічних покажчиків «Марко Вовчок. Життя і творчість (1833-1907)», «І я знов живий світ оглядую…» (до 175-річчя від дня народж. С.В.Руданського (1834-1873)), туристичного довідника по Вінниччині та інші.

Попри всі суперечки щодо доцільності існування «електронних книг», розуміємо, що гіпертекстові книги не зможуть замінити традиційну книгу художньої або наукової літератури, оскільки останні більше спонукають до серйозного, поглибленого вивчення змісту. Найвірогідніше, що книги в таких різних форматах, житимуть ще довго, сприяючи розвитку культури та книжкової справи.

Сьогодні важко передбачити, про які носії інформації йтиме мова найближчим часом, але головним є те, що бібліотека завжди буде працювати з тим інформаційним ресурсом, який з’являється в результаті розвитку інформаційних технологій.

Загальновизнано, що національна бібліографія – невід'ємна складова кожної галузі знань. Одним із її важливих завдань є введення до наукового обігу раніше недоступних і маловідомих документів та матеріалів. З метою одержання її повної й об'єктивної картини для вироблення на цій основі нових підходів до висвітлення суспільно-історичних та історико-культурних явищ доцільно узагальнити бібліографічну діяльність українських наукових осередків, окремих бібліографів за кордоном [2, 32]. У перші три десятиріччя ХХ ст. в країнах Західної Європи виникла доволі численна українська політична еміграція, яка суттєво розвинула україніку, знайомлячи світ з феноменом українства і тим самим збагачуючи європейську науку та культуру. Центрами наукової діяльності української діаспори в Європі стали Прага, Відень, Берлін, Париж та інші європейські міста [2, 33].

На сьогоднішній день Вінницька обласна універсальна наукова бібліотека (ВОУНБ) ім.К.А.Тімірязєва у своїх фондах зберігає значний фонд рідкісних видань. З них можна виокремити досить цікаву, оригінальну колекцію праць (24 прим.), виданих у Чехословаччині діячами української еміграції у міжвоєнний період (1918-1939 рр.). Вони були підготовлені 4 видавничими осередками: Праги – 3 (Державна друкарня у Празі при Українському вільному університеті (УВУ); Український громадський видавничий фонд; Видавництво Українського історико-філологічного товариства) та Подєбрадів – 1 (Видавництво при Українській господарській академії).

Починаючи з 1921 р., у Празі, Подєбрадах й інших містах за підтримки чехословацького уряду було засновано ряд українських інституцій, установ та організацій, які одержували від нього фінансову, юридичну, медичну допомогу. Тоді ж було створено й урядовий комітет для надання освіти українській молоді. Розгорнулася мережа шкіл, вищих навчальних закладів, академічних інститутів, видавництв [2, 33].

Першою вищою школою української еміграції за

кордоном став Український вільний університет (УВУ), відкритий у 1921 р. з ініціативи віденського Союзу українських журналістів та письменників на чолі з В.Кушніром і О.Олесем. Чимало наукових праць, збірників лекцій, навчальних та бібліографічних посібників випустив у світ видавничий відділ УВУ. За перше десятиліття його діяльності вийшло 11 томів високим друком і 12 літографованих книг, два ювілейних збірники УВУ, дві книги про діяльність Університету в 1921-1931 рр. – з річними звітами, інавгураційними викладами ректорів та бібліографією наукових публікацій професорів. Бібліографія цих праць містить сотні назв. Варто відзначити великий обсяг та високий поліграфічний рівень видань, що фактично започаткували українську навчальну книгу з відповідних галузей знань.

У складі досліджуваної колекції привертає увагу перший том «Наукового збірника Українського Вільного Університету в Празі» (1923), в якому вміщено результати наукових досліджень професорів і доцентів УВУ. Широта наукової проблематики збірника свідчить про різноманітність та глибину наукових розробок українських учених у галузі правознавства, археології, ботаніки, етнографії.

Свої видання УВУ розповсюджував через Міжнародну обмінну службу, і тому вони надходили в усі найбільші бібліотеки та наукові установи світу [1, 5].

Ще одним осередком українського книгодрукування в Празі був Український громадський видавничий фонд (УГВФ, 1923-1932), який працював під керівництвом Є.Вирового та П.Богацького [2, 34].

Значний внесок у розвиток національного інформаційного середовища зробило Українське історико-філологічне товариство, яке було засновано 30 травня 1923 р. при УВУ (голова – Д.Антонович, секретар – В.Біднов). Поступово воно об'єднало кращі сили української наукової еміграції, залучило до роботи молодих дослідників: М.Антоновича, М.Гнатишака, О.Кандибу, Б.Крупницького, С.Наріжного та інших. Згодом членами товариства стали й українські науковці, які жили та працювали в Німеччині, Польщі, Франції, Америці [2, 34].

у Подєбрадах студенти і викладачі Української господарської академії (УГА) утворили видавниче товариство, що поставило своїм завданням об'єднати українську еміграцію для видання підручників та навчальної літератури. Вже у листопаді 1922 р. було видано 27 праць, серед яких переважали праці з точних та суспільних наук.

В УГА було започатковано вузівську бібліотеку, за рекомендаціями відомого бібліотекознавця Л.Биковського. Установа розпочала роботу, коли її книжковий фонд складався як з куплених, так і подарованих примірників. Коштів, виділених з бюджету УГА не вистачало, тому пожертви від окремих осіб та установ сприяли поповненню фондів бібліотеки, які складалися переважно з соціально-економічної та інженерно-агрономічної літератури. Для ширшого доступу користувачів була створена «Бібліотека Товариства абонентів книгозбірні УГА», що містила твори письменства, літературної періодики. Після ліквідації бібліотеки (грудень, 1935) більша її частина надійшла для зберігання до бібліотеки Чехословацької хліборобської академії в Празі, а інша перебувала у складі Українського технічно-господарського інституту в Подєбрадах (УТГІ) [1, 9].

Досліджувана колекція цікава тематичним розмаїттям праць. Це роботи з історії, філології, мистецтва, аналітичної алгебри та геометрії, хімії, мінералогії, пластичної хірургії (!), теоретичних та практичних проблем статистики, будівництва, лісництва, кооперації, цукрової та м’ясо-молочної промисловості, а також наукові збірники Українського університету та Українського високого педагогічного інституту імені Михайла Драгоманова у Празі. Тобто здебільшого наукова та навчальна література.

Серед авторів чимало імен відомих українських державних, наукових, культурних і громадських діячів: С.Шелухина «Звідкіля походить Русь» (1929), І.Шовгеніва «Аналітична геометрія на площі» (1923), Б.Іваницького «Курс Лісівництва» (1923), В.Сімовича «Нарис граматики староболгарської / староцерковнославянської мови» (1926), Ю.Русова «Ентомологія» (1924), В.Січинського «Конспект історії всесвітнього мистецтва» (1925).

Здебільшого це були україномовні друки, хоча зустрічаються й російськомовні (Мякотин В.А. «Очерки соціальной исторіи Украины въ XVII-XVIII вв.»), але пов’язані з україністикою.

Треба відзначити, що серед виявлених видань більшість літографованих (20), які, зрозуміло, друкувалися малими накладами, тому сьогодні є бібліографічною рідкістю.

Названі вище видавничі центри української еміграції тривалий час співпрацювали з Вінницькою філією Всенародної бібліотеки України ВУАН, керівником якої був В.Д.Отамановський (1893-1964). Саме завдяки роботі даного закладу і особистому сприянню цього видатного вченого-краєзнавця та історика книги змогли потрапити у Вінницю.

Українська еміграція в Чехословаччині, на превеликий жаль, через різні об'єктивні обставини не змогла створити центральну книгозбірню своїх видань, що ускладнює їхнє бібліографування.

Цікаво, що жодна з книг даної колекції за радянських часів офіційно ніколи не перебувала у спецфонді, у всякому випадку примірники не містять обов’язкових у таких випадках позначок – штампів. З іншого боку, більша половина книг має нерозрізані сторінки для читання, тобто їх ніхто за ці роки не оглядав. Тому можна припустити існування спеціальних правил щодо таких книг, але ця проблема потребує додаткового вивчення.

Література:

1. Заремба, О.С. Видавничо-бібліотечна інфраструктура української еміграції у Чехословаччині між двома світовими війнами: автореф. дис... іст. наук / О.С.Заремба. – К., 2002. – 16 с.
2. Лиханова, І. Видавнича та бібліографічна діяльність учених української діаспори в Чехословаччині (1920-1941) / І.Лиханова // Бібл. вісн. – 2000. – № 4. – С. 32-36.

Останніми роками у вітчизняній культурі спостерігається пожвавлення інтересу до приватних книжкових зібрань минулого, що й, зрозуміло, з огляду на те, що головними споживачами книжкової продукції завжди були приватні особи. У їхніх зібраннях концентрувався основний масив книжкового потоку, тож сукупність цих колекцій може краще розповісти про все розмаїття книжкової культури відповідного періоду. Мінлива історія нашої країни не сприяла збереженню приватних книгозбірень, тому одним з шляхів їхнього вивчення є студіювання фондів державних бібліотек, де осідали рештки таких колекцій.

У відділі рідкісних і цінних видань (далі – РіЦ) Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва зберігаються історико-книжкові фонди, що походять з родових книжкових зібрань дворян Східного Поділля. Серед них почесне місце займає збірка, що належала колись Якубовським з Люлинців (тепер Калинівського р-ну) гербу «Topor». Представники цієї родини другої половини ХІХ – початку ХХ ст. завдяки активній громадській та господарчій діяльності завоювали чималий авторитет у регіоні. Нами виявлено 118 назв книг у 168 томах, що походять з цієї родової книгозбірні та зберігаються сьогодні у відділі РіЦ. Відомо також, що у Національній бібліотеці України ім.В.Вернадського зберігаються якнайменше інкунабула та палеотип з цього зібрання. Соціальний статус роду, його громадське положення на Поділлі, значущість родових колекцій спонукали нас до глибшого вивчення виявленого масиву видань.

Антоні Старжа-Якубовський (1766-1847), маршалок шляхти Вінницького повіту, придбав місцеві Люлинці та Шепіївку (тепер Калинівського р-ну) 1843 року. Згодом син Кароль (1816-1896) успадкував Люлинці, які стали його резиденцією у 1860 році, а син Северин – Шепіївку.

Нам не відомий початок збирання родової колекції. Серед виявлених нами друків тільки два, до речі друкованих у

XVIII ст., містять власницький напис Кароля Якубовського. Отже, можна його вважати засновником зібрання. За повідомленням польського історика-аматора, подолянина за походженням Антоні Урбанського, Кароль Якубовський, маршалок шляхти Вінницького повіту з 1853 р. [1], десь у середині 50-х років ХІХ ст. придбав майже 4 тис. томів із знаменитої Вишневецької бібліотеки [2]. Українська дослідниця цього родового зібрання І.Ціборовська-Римарович уточнює, що до Люлинців потрапила частина видань, вивезених з Вишнівця після продажу його княгинею Абамелік у 1857 році [3]. Разом з тим польський вчений Р.Афтаназій, погоджуючись з фактом придбання книг і знаючи історію Вишневецької книгозбірні, вважає заявлену кількість завищеною [4], тим більш і досі не виявлено книг, що походили б із колекцій Вишневецьких і Якубовських одночасно.

Відомо, що за наступного власника маєтку Едварда (1848-1913), сина Кароля, родове зібрання нараховувало 12 тис. томів. Едвард Якубовський студіював право у Головній школі у Варшаві впродовж 1862-1865 років. Був активним учасником створення Подільського товариства сільського господарства і сільськогосподарської промисловості, зокрема відділення рільництва. У значній мірі завдяки йому при відділенні було відкрито контрольну насіннєву станцію та сільськогосподарську хімічну лабораторію. Вінницька дослідниця В.Колесник вважає, що саме його організаторські здібності та фінансова допомога сприяли створенню значної кількості установ товариства, масштаби діяльності яких далеко вийшли за заплановані [5].

Для здійснення активної дослідницької та господарської діяльності потрібною була добре укомплектована книгозбірня. За часів Едварда Якубовського вона знаходилася у палаці над холлом, у спеціальному приміщенні, де зберігався також родовий архів. Корінці деяких книг відзначалися його особистим власницьким знаком – блінтовим тисненням золотом «E S-J» (E[dward] S[tarza] J[аkubowski]) або його дружини «M S-J» (M[aria] S[tarza] J[аkubowska]). Він був одружений з Марією (1850-?), донькою Зигмунта Старорипінського (1820-1899), дідича Карабчіївки (тепер Дунаєвецького р-ну Хмельницької обл.). Завдяки цьому шлюбу родова книгозбірня Якубовських згодом була доповнена карабчіївським книжковим зібранням (у 8 тис. томів) Зигмунта Старорипінського та його сина Брунона (1850-1910) [6]. Ймовірно, це відбулося після 1910 року, коли Марія Якубовська успадкувала маєток по смерті брата Брунона.

У маєтку Старорипінських зберігалася кореспонденція та книгозбірня Йозефа (Юзефа) Старорипінського, батька Зигмунта, засланого до Сибіру за участь у повстанні 1831 року. Нами виявлено дві книги з його власницьким написом прізвища та імені. Зигмунт Старорипінський, учасник повстання 1863 року, укладач збірки документів «Kronika Podolska: Dokumenty Organizacji Narodowej. 1862-1863», спогадів «Między Kamieńcem I Archangielskiem. Dwa Pamiętniki powstańćow z 1863 roku» відомий як громадський та господарчий діяч Поділля [7]. Він мав особистий шрифтовий екслібрис квадратної форми, в середину якого готичними літерами вписано ім’я та прізвище власника, а навколо рамка з рослинного орнаменту. Для відбитків ним використовувалася чорна фарба. Синя фарба застосовувалася для відбитків шрифтового екслібриса овальної форми Карабчіївської бібліотеки «Z ksiegozbioru Karabczejowieskiego». Чимало друків містять тиснення на корінці «Z S» або «B S» – Зигмунт або його син Брунон Старорипінські. Всього виявлено нами 32 назви видань з їхньої книгозбірні польською, німецькою та французькою мовами, здебільшого історичної тематики. Серед інших видань привертають увагу твори Чарльза Дарвіна у штутгардському виданні – перші німецькомовні передруки його праць (7 назв) 1871-1877 років. Книги були придбані Бруноном, ймовірно, у Дерпті, де він тоді ж вивчав економіку в університеті. Особливу цінність для подолян представляє одна з книг серії «Żrоdla dziejowe», що містить дарчий напис нашого земляка, історика-аматора Олександра Яблоновського, адресований Зигмунту Старорипінському.

За Едварда Якубовського до зібрання приєдналася також збірка невідомого «R R». Даний масив книг у 10 назв (15 томів) має шрифтовий екслібрис у вигляді чотирикутника зеленого кольору зі зрізаними кутками, посередині якого дві готичні літери RR. Одна з виявлених книг має додатковий шрифтовий екслібрис «Cornelia Raciborowska», яка була двоюрідною тіткою Зигмунту Старорипінському, через зібрання якого цей фонд міг потрапити до Якубовських. Всі виявлені нами англомовні видання походять з книжкового фонду «R R».

Останній власник маєтку Антоні (1888-1916), син Едварда, студіював агрономію в університеті Галле (Гальський ун-т) впродовж 1907-1913 років. Паралельно прослухав подібний курс в Ягеллонському університеті у 1908-1909 роках [8]. Деякі книги, що належали йому, мали фірмову палітурку: напівшкіряну з кутиками і корінцем з рудої шкіри, прикрашеним тисненими золотом літерами «А S-J», такі ж рукописні – на правому верхньому куті авантитулу. Здебільшого ці книги побачили світ у 1910-1913 роках польською мовою.

У книгознавчій літературі поширена інформація про розміри люлинецького зібрання у 20 тис. томів, а Іздебська з Подгорських, сестра шурина останнього власника маєтку, писала у своїх спогадах про 30 тис. томів [9]. Тобто на початок ХХ ст. Якубовськими був накопичений значний книжковий масив, який ще у 70-х роках ХІХ ст. не мав широкого розголосу серед польської спільноти. Позаяк Ф.Радзішевський 1874 року серед відомих приватних і публічних книжкових зібрань колишньої Речі Посполитої, зокрема 62 подільських збірок, її не згадував [10]. Відомості про існування та розміри даної бібліотеки у професійній літературі поширилися після праць Е.Хвалевика та А.Урбановського у 20-х роках ХХ ст. З цього можна визначити, що саме за Едварда Якубовського їхнє родове зібрання набуло поважного статусу.

Бібліотека була впорядкована і скаталогізована. Едвард Якубовський запровадив використання геральдичного екслібрису овальної форми. У його основу був покладений родовий герб «Topor»: в центрі щита розгорнутий праворуч вертикальний топор, зверху лицарський шолом з дворянською короною, яку вінчає топор, дещо нахилений праворуч. У нижній частині екслібрису напівколом напис «Biblioteka Luliniecka». Цей штамп використовувався щонайменше до 1892 року, адже найпізніше видання з такою позначкою датовано цим роком. Тривалий час для штампування паралельно використовувалися чорнила червоного та синього кольорів. Дещо пізніше з’явився інший гравірований двокольоровий (чорно-червоний) екслібрис – триптих: ліва частина містила герб та літери «S-J», права – силует башти палацу в Люлинцях, а середня – напис «Ex bibliotheca Lulincensi». Після перегляду видань de visu cкладається враження, що даний екслібрис використовувався для позначення найціннішої частини книгозбірні. Книги із зібрання Старорипінських не мають позначок фонду Якубовських, звідси можемо припустити, що впорядкування люлинецького зібрання проходило до 1910 року.

Частина книг відзначена топографічними позначками. На форзаці, як правило, позначалася шафа та порядковий номер книги. Навіть у багатотомних виданнях кожний том мав власний номер на полиці. Тобто власники використовували кріпосну систему розстановки фонду. Варто зауважити, що подібні позначки (Sz І, Sz II чи Sz ІІІ) виявлено тільки на історичній літературі, що зберігалася у трьох шафах. Серед виявлених видань шафи № 1 найбільший номер сягав 233, шафи № 2 – 496, шафи № 3 – 620. Нумерація книг у шафах була суцільною за абеткою.

Нами також виявлено 4 томи з шепіївської книгозбірки Якубовських. Вони позначені двома різними екслібрисами та власницькими написами. Геральдичний екслібрис схожий на люлинецький за формою і виглядом, відрізняється тільки написом «Biblioteka Szepijowiecka», інший – шрифтовий овальної форми з написом по колу «Biblioteka w Szepijowce», а по центру – «C.Jakubowski».

Як вже вказувалося, нами виявлено 118 назв книг у 168 томах, що походять з цієї родової книгозбірні. Даний історико-книжковий фонд містить польсько- (72 назв у 109 томах), франко- (26 назв у 30 томах), німецько- (9 назв у 14 томах), англо- (4 назви у 4 томах), російсько- (5 назв у 6 томах) та латиномовні (1 назва у 1 томі) друки. За матеріалами відділу РіЦ, тільки у складі цього польського родового зібрання виявлено книгу українською мовою (1 назва в 4 томах): М.С.Грушевський «Історія України-Русі» (Львів, 1905-1907). Привертає увагу кількість перекладних видань з французької, німецької, англійської та російської мов (36 назв). складається враження, що російськомовні друки купляли тільки в тому випадку, коли не могло бути заміни іншомовними. Це були, наприклад, законодавчі («Сборник законов и распоряжений по землеустройству» (СПб., 1908)) або навчальні («Курс топографии» (СПб., 1877)) видання.

Представники роду поважно ставилися до книг, слідкували за видавничими новинками відомих польських (М.Глюксберга, Гебетнера і Вольфа, Оргелбрандта) та французьких (Ашетте, Дідо (Фірмен-Дідо з 1887 р.), Плон, Фламмаріон) фірм ХІХ ст., продукція яких не була дешевою. Більшість видань мала спеціальні напівшкіряні палітурки з тисненням суперекслібрису (ініціали власника на корінці). Хронологічно переважають друки ХІХ ст. (70% кількості назв), решта в приблизно однаковій пропорції XVII-XVIII та початку ХХ ст. – по 15%.

Серед перлин цієї колекції, польський дослідник Р.Афтаназі згадує, Радзивілову Біблію, аріанські видання, Золоту Грамоту. Він вказує, що у родовому архіві зберігалися 139 фасцикулів від 1525 року до другої половини ХІХ ст., привілеї Зигмунда І та Зигмунда ІІІ, документи з підписами Петра Могили, Івана Виговського, листи про повстання Конарського на Поділлі, зокрема з архіву З.Старорипінського. З цього зібрання походить інкунабул «Missale Romanum» (Венеція, 1482) [11], палеотип базельське видання 1538 року творів Аристотеля з коментарями Ф.Меланхтона [12], що зберігаються сьогодні у Національній бібліотеці України ім.В.Вернадського. Серед виявлених нами видань 22 назви (в 33 томах) є стародрукованими. Тобто родина не залишалася поза загального тогочасного захоплення старовинними речами, чимало уваги приділяючи старовині. Ймовірно, для кращої орієнтації у книжкового потоці минулого, через розуміння значущості власних книжкових надбань ними було придбано книгу «Biblioteka naukowego zakładu Ossolińskich» (2 т., Львів, 1847).

З огляду на склад книжкового зібрання родина Якубовських впродовж декількох поколінь не була байдужою до історії власного народу. (Показово, що сестра Едварда Якубовського Ядвіга (1849-?) вийшла заміж у 1872 році за відомого польського кресового генеалога Казімєжа Пуласького (1845-1926).

Вже доробок польських науковців XVIII ст. представлений першим виданням відомої праці А.Нарушевича «Historya narodu polskiego» (Варшава, 1780-1786) та геральдичним дослідженням Е.Куропатницького, що побачили світ у друкарні знаменитого М.Гролля. Французький багатотомний біографічний словник «Nowy dykcyonarz historyczny» (Варшава, 1783-1786), що містив життєописи найвідоміших людей, друкувався польською мовою у друкарні Дюфура.

Серед вузлових проблем, що знайшли висвітлення у книгозбірні, була середньовічна історія країни, правління останнього польського короля Станіслава Августа і Чотирирічний сейм, збройна боротьба за відновлення незалежності польської держави (повстання Т.Костюшко, кампанія 1809 року, Листопадове повстання 1830 року та Січневе повстання 1863-1864 років), військова історія, історія науки та культури Польщі. Це не тільки історичні хроніки (наприклад Стрийковського), збірники документів з серії «Żrоdla dziejowe», заснованої Олександром Яблоновським та Адольфом Павінським для оприлюднення матеріалів з історії Речі Посполитої, а й твори провідних польських істориків М.Балінського, В.Калінки, Т.Корзона, Л.Краусхара, А.Павінського, С.Смолки, мемуарна література. Наявність у зібранні деяких видань підштовхнула до роздумів про можливий час і шлях їхнього придбання. Це стосується, наприклад, Золотої Грамоти або антиросійської за змістом книги М.Мохнацького «Powstanie narodu polskiego w roku 1830 i 1831» (Вроцлав, 1850). Знаковою є збірка міжнародних актів з історії Польщі 1762-1862 років, укладена д’Анжебером (Л.Ходзько), адже це видання ми знаходили й у складі інших родових польських книгозбірень Поділля: Собанських, Ярошинських та Руссановських. Рукопис «Historya Powshehna», що висвітлює історію середніх століть від 1300 до 1492 років у викладі кременецького професора Ульдинського (1792-1863), також зацікавив нас. Лекції читалися 1838 року, а рукопис міг бути зробленим Йозефом Старорипінським, адже чоловіки їхнього роду навчалися у цьому ліцеї. Прикметно, що до складу рукопису входять рекомендаційні списки літератури з історії Польщі, античної та всесвітньої історії, а також епіграфіки, нумізматики, дипломатики та географії. (До речі, використаний папір фабрики Гончарових, сім’ї дружини О.С.Пушкіна).

Історія українських теренів також привертала увагу представників роду, адже нами виявлено праці відомих кресових істориків О.Яблоновського, Ф.Равіти-Гавронського. Антоні Якубовському належало друге видання відомої праці М.С.Грушевського «Історія України-Руси» (Л., 1905-1908).

Історія Франції, традиційно для польських родових книжкових зібрань, складала наступний блок історичних видань. Саме французький революційний рух останніх двох століть був основним об’єктом інтересу. Нами виявлено перше видання відомої книги Альфонса де Ламартіна «Histoire des Girondins» (Брюссель, 1847), що зробила його славу як письменнику. Хоча наукової інформації було обмаль, але емоційне забарвлення, апологія жирондистів принесли їй величезний успіх. У бібліотеці представлений польський переклад найвідомішого твору А.Тьєра «Historya Konsulatu i Cesarstwa» (Варшава, 1846-1866). Варшавське видавництво Оргелбранда відставало від випуску оригінального видання тільки на один рік. Бурхливий розвиток французької соціальної історії був відображений монографією Є.Боннемера з історії селянства, біографістики – дослідженнями про Наполеона І. Крім ґрунтовних дослідницьких студій, можна спостерігати й компілятивні роботи, наприклад Т.Чацького «Studya historyczne nad rewolucya Francuzka 1789 roku» (Варшава, 1862, пер. з фр.).

Помітний інтерес до історії інших країн, зокрема Англії, Мексики. Особлива увага приділялася угорському народу, який зумів здобути 1867 року політичні права в Австрійській імперії. Ймовірно, саме цей аспект приваблював Якубовських у книзі С.Шнур-Перловського про польсько-угорські стосунки 1848-1849 років або у загальному огляді історії Угорщини, перекладеному польською з французької Л.Рогальським.

Зрозумілою є зосередженість на Російській імперії, що демонструють такі твори, як А.Клебович «Rys statystyki Panstwa Rossyyskiego» (Варшава, 1826), Є.Константинов «Historya panstwa Rossyyskiego» (Вільно, 1828) – переклад короткого курсу з історії російської держави, Ф.Черний «Rosya w Turkestanie» (Краків, 1885). Польсько-російським стосункам присвячено праці Х.Камінського «Rossya i Europa. Polska» (Париж, 1857), який своє авторство приховав за криптонімом X.Y.Z., С.Татищева «Dyplomacya Rosyjska w kwestyi polskiej (1853-1863)» (Варшава, 1901), мемуари генерала Л.М.Енгельгардта.

Історичні захоплення родини прослідковуються в придбанні книг про археологічні дослідження та історію первіс-них суспільств: Дж. Луббок «Les origines de la civilisation» (Париж, 1881), Густава де Бона «Premteres civilisations» (Париж, 1889), С.Заборовського «De l’Anciennetе de l’homme» (Париж, 1874).

Постійність родових інтересів до цієї сфери знань підкреслює історичний словник М.-Н.Буйє «Dictionnaire universel d’histoire et de gеographie» (Париж, 1861). Ознайомлення з книжковим фондом відділу РіЦ дає підгрунтя для думки, що він ніби входив до обов’язкового списку комплектування бібліотек ХІХ ст. Ця книга впродовж 1842-1914 років передруковувалася 34 рази. Ім’я її укладача стало номінальним. У французькій книжковій практиці ХІХ ст. так почали називати будь-які словники з всесвітньої історії та географії. Нами виявлено 6 видань різних років, що походять з різних приватних книжкових зібрань Східного Поділля.

Треба відзначити, що досліджуване книжкове зібрання вирізняє інтерес до різних галузей знань. Крім звичного для польської родової шляхти інтересу до історії, спостерігається зацікавлення філософією, правом, психологією, біологією, географією, мовознавством і літературознавством, красним письменством.

Духовні, ідеологічні пошуки Якубовських-Старорипінських ілюструє наявність книг Арістотеля, німецького філософа А.Швеглера, польсько-російського – Г.Струве, польського – А.Свентоховського. Питання взаємовідносин держави і релігії було розглянуто у книзі французького державного діяча Жюля Сімона «La liberte» (Париж, 1859). Захоплення громадською діяльністю відобразилося у придбанні публіцистичних творів лорда Маколея, французького журналіста Едмонда Абу.

Мабуть Едвард Якубовський, правник за фахом, збирав юридичну літературу. У збірці зберігалося не тільки оригінальне видання «Volumina legum» (Варшава, 1732-1782), а й петербурзьке перевидання Й.Огризка 1859-1860 років, історико-правові монографії польського та російського правника Р.Губе «Prawo polskie w wieku trzynastym» (Варшава, 1874), російськомовні видання нашого земляка, відомого російського правника В.Спасовича.

Загальне захоплення природничими науками відобразилося у наявності комплекту видань англійського біолога Ч.Дарвіна, французького психолога Т.Рібо. Традиційно для книгозбірень ХІХ ст. поширена література про окремі населені пункти або їхні пам’ятки історії (Варшава, Краків), мандрівки у європейські країни (Грецію, Іспанію), зокрема популярна книга англійського журналіста та мандрівника Т.Роско «The tourist in Spain» (Лондон, 1837) з гравюрами Д.Робертса.

Хоча нами не виявлено видань з сільського господарства, потреба раціонально господарювати, тим більш в нових ринкових умовах, вимагала ознайомлення з галузевою літературою. Про існування такого розділу зібрання побічно свідчить стале економічне та фінансове положення родини, активна участь у діяльності Подільського товариства сільського господарства та сільськогосподарської промисловості, а також наявність «Encyklopedya rolnictwa» (5 т., Варшава, 1873-1879) з книгозбірень і Якубовських, і Старорипінських.

Польська культура найкраще представлена мовознавчими (С.Потоцького, А.Ржонжевського), літературознавчими (З.Красинського, Ю.Словацького, К.Бродзинського, Й.Оссолінського, Я.Снядецького, Т.Ришарського) працями та художніми творами відомих польських письменників. Звичними для подібних бібліотек були мовознавчі словники Тротца, що неодноразово передруковувалися у Лейпцизі впродовж другої половини XVIII ст. Інтерес родини до художньої літератури ілюстрували найкращі зразки червоного письменства поляків (А.Нарушевич, Ф.Карпінський, Ю.Крашевський, Ю.Словацький), французів (Буало, Корнель, Мольєр, Золя, Сю), німців (Гете, Шіллер), англійців (Шекспір, Скотт, Байрон) оригінальними мовами, а також фольклорні записи польських пісень.

Увагу до польської культури підкреслює одна з перших польських універсальних енциклопедій «Encyklopedia ogоlna wiedzy ludzkiej» (12 т., Варшава, 1872-1877), підготовлена та надрукована у друкарні Унгра.

Таким чином, родове книжкове зібрання Якубовських було значною історико-культурную пам’яткою, значимість якої вже усвідомлювалася на початку ХХ ст. Подібна його оцінка пов’язана не тільки з розмірами, а і його складом. Збірка представляла собою доволі поширений серед польського шляхетського середовища тип бібліотеки-архіву, де, крім книжок, зберігалися родові документи. Меморіальне її значення підкреслюють стародруковані видання (інкунабули, палеотипи), історична та правова література, що висвітлювала минуле Польщі. Останнє свідчить також про національну свідомість родини, яка прагнула предметно зберігати пам’ять про колишню державність власного народу. А наявність книг заборонених у Російській імперії або таких, що не потрапляли у широкий продаж, свідчить про певну опозиційність цієї польської родини.

Склад цього зібрання підштовхує до думки про існування в середовищі шляхти певних «канонів» складу приватних книжкових зібрань польської родової шляхти. Водночас для даної збірки характерна така особливість, як інтерес до української та російської історії, різноманітність читацьких інтересів не тільки тематична, а й за призначенням, адже у її складі виявлено як глибокі теоретичні дослідження тогочасних провідних науковців, так і компілятивні роботи публіцистів.

Примітки:

1. Державний архів Вінницької області, ф. 200, оп. 1, спр. 837, арк. 38-43.
2. Urbański, A. Pro memoria / A.Urbański. – Warsz., 1929. – S. 65.
3. Ціборовська-Римарович, І.О. Родові бібліотеки Правобережної України XVIII століття (Вишневецьких-Мнішеків, Потоцьких, Мікошевських): історична доля та сучасний стан / І.О.Ціборовська-Римарович; НАН України, Нац. б-ка України ім.В.І.Вернадського. – К., 2006. – С. 42-43.
4. Aftanazy, R. Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej. T. 10: Wojewodztwo Bracławskie / R.Aftanazy. – 2-e wyd. – Wrocław, Warsz., Krakow, 1996. – С. 194.
5. Колесник, В. Відомі поляки в історії Вінниччини: бібліогр. слов. / В.Колесник. – Вінниця, 2007. – С. 27, 37.
6. Aftanazy R. Dzieje rezydencji… – S. 194.
7. Pułaski, K. Kronika polskich rodоw szlacheckich Podola, Wołynia i Ukrainy / K.Pułaski. – Warsz., 1991. – Т. 1. – S. 208-209.
8. Epsztein, T. Edukacja dzieci і mlodziezy w polskich rodynach ziemianstwana Wolyniu, Podolu і Ukrainie w II polowie XIX w. / T.Epsztein, Warsz., 1998. – S. 188.
9. Aftanazy, R. Dzieje rezydencji… – S. 194.
10. Wiadomość historyczno-statystyczna o znakomitszych bibliotekach i archiwach publicznych i prywatnych, tak nigdyś byłych jako i obecnie istniejących w krajach dawną Polskę składających, a mianowicie: w Krоlestwie Polskiem, Galicyi, W.Ks. Poznańskiem i Zachodnich guberniach Państwa Rossyjskiego / ułoż. F.Radziszewski. – Krakоw, 1875. – 124 s.
11. Каталог інкунабул / уклад. Б.Зданевич; АН УРСР, Центр. наук. б-ка. – К.: Наук. думка, 1974. – 248 с.: іл.
12. Каталог палеотипов из фондов ЦНБ им.В.И.Вернадского НАН Украины / сост. М.А.Шамрай при участии Б.В.Грановского и И.Б.Торбакова. – К., 1995. – С. 34 (№ 115).

Серед особистих колекцій, що в різний час надійшли до Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва та зберігаються у фондах відділу рідкісних і цінних видань (далі РіЦ), привертає увагу книжкове зібрання Михайла Дмитровича Озерського.

Народився М.Д.Озерський у 1888 році в місті Стародуб Чернігівської губернії (нині Брянська обл. Російської Федерації) у родині випускника Чернігівської православної духовної семінарії (1870). У 1908 році він закінчив Стародубську міську чоловічу гімназію, а наступного року став студентом природничого відділення фізико-математичного факультету Київського Імператорського університету св. Володимира. Викладачами Озерського були такі відомі вітчизняні науковці, як О.В.Сперанський, К.А.Пурієвич, П.А.Тутковський. По закінченні університету навчався на вищих педагогічних

курсах при Київському учбовому окрузі. Освітянську діяльність розпочав 1914 року по переїзді до Вінниці у міській чоловічій гімназії, де викладав географію та природознавство (з окладом за уроки – 1350 руб. та класне керівництво – 600 руб.). По встановленню радянської влади та реорганізації гімназії у трудову школу Михайло Дмитрович продовжив викладати географію [1].

З ініціативи Пироговського товариства культури 20 жовтня 1919 року у Вінниці було відкрито юнацький університет (Миколаївський проспект, 100). Цей навчальний заклад мав 4 факультети: історико-філологічний, природничий, педагогічний та факультет самовиховання. Лекції мали читати місцеві спеціалісти та педагоги: психологію та філософію –

П.К.Молдавський, всесвітню історію та соціологію – Б.В.Скитський, політичну економію – М.М.Ренненкампф, еволюцію виховання – М.Д.Запольський, найновішу загальну літературу – А.С.Каратаєв, французьку мову – Л.К.Ренненкампф, біологію – М.Д.Озерський [2]. 3 1920 року Озерський почав працювати на Вінницьких курсах народної освіти, де викладав географію і біологію, одночасно займаючи посаду зав. відділом у Вінницькому ветбактеріалогіч-ному інституті (1920-1926). До 1926 року був членом профспілки вчителів «Робос», а згодом, коли почав працювати викладачем біології на Вінницьких акушерських курсах (1923-1928), став членом профспілки «Медсанпраця». Паралельно з 1926 по 1928 роки викладав біологію у Вінницькому сільськогосподарському технікумі [3].

Ще навчаючись в університеті, Михайло Дмитрович почав збирати власну бібліотеку. Книжкове зібрання Озерського, яке зберігається у відділі РіЦ, налічує 61 примірник, серед яких переважають видання російською мовою. Хронологічні межі видань охоплюють 1864-1932 роки. Колекція складається з наукової літератури та підручників за профілем професійних інтересів Озерського. Оскільки Михайло Дмитрович протягом усього життя захоплювався природничими науками, то в його книжковому зібранні переважає література з природознавства, хімії, фізики, географії та ботаніки.

Приналежність до зібрання М.Д.Озерського визначається наявністю на книжках штампу «Михаилъ Дмитріевичъ Озерскій» (без рамки). Більшість книг містять автографи Михайла Дмитровича, численні власницькі помітки на сторінках видань розкривають нам подробиці його життя.

Частину книгозбірні складають книги, які належали ще батькові Озерського, що засвідчує автограф Дмитра Озерського на виданнях «Руководство физики и собраніе физическихъ задачъ для гимназій и реальныхъ училищъ» (М., 1883) О.Малініна, «Курсъ опытной психологіи» (СПб., 1868) І.Чистовича. «Курсъ опытной психологіи» – релігійно-філософська праця відомого російського вченого І.Чистовича, викладача філософських наук в Імператорському училищі правознавства. Ця книга витримала багато перевидань і активно використовувалася у навчальному процесі в семінаріях.

Найчисельнішою групою є книги з біології, представлені працями відомих вітчизняних та зарубіжних науковців. Особливої уваги заслуговує книга «Тридцатъ простейшихъ опытовъ по физіологіи растеній» (Спб., 1911) російського біолога, педагога, популяризатора і організатора науки О.Г.Генкеля, яка отримала диплом Міжнародного ботанічного товариства; «Краткое руководство къ практическимъ занятіямъ по анатоміи растеній» (К., 1907) К.Пурієвича, професора ботаніки в університеті св. Володимира; «Введеніе въ изученіе зоологіи и сравнительной анатоміи» (М., 1906) відомого російського зоолога, засновника російської орнітології, професора і ректора Московського університету, дійсного члена АН СРСР (1929) М.О.Мензбіра; «Краткій курсъ морфологіи цветковыхъ и руководство къ собиранію и определенію высшихъ растеній» (К., 1914) приват-доцента В.І.Фаворського; «Учебникъ ботаники. Органографія съ терминологіею, морфологія и систематика семенныхъ растеній» (СПб., 1897) О.М.Бекетова, доктора ботаніки, засновника географії рослин в Росії, члена-кореспондента і почесного члена Петербурзької Академії наук, заслуженого ординарного професора Санкт-Петербурзького університету. Серед видань зарубіжних авторів привертає увагу книга Г.Міе «Жизнь и ее проявленія» (М., 1923), перша спроба науково-популярного викладу загального нарису життя рослин і тварин – те, що прийнято називати «загальною біологією». А праця Г.Льюїса «Физиологія обыденной жизни» (М., 1867) була популярною в Росії 60-70-х років XIX ст. після рекомендацій герценовського «Колоколу».

Географію репрезентують гарно ілюстровані енциклопедичні видання. «Европейская Россія: иллюстрированный географическій сборникъ» (М., 1913) з серії відомих хрестоматій, випущених колективом видатних російських географів. До книги увійшли нариси з фізичної та економічної географії, а також етнографії. Вона містить багату інформацію про найцікавіші регіони Європейської Росії, а також репрезентує значну кількість ілюстрацій на окремих аркушах і в тексті. Особливу цінність представляє видання «Россія. Полное географическое описаніе нашего отечества: настольная и дорожная книга для русскихъ людей» (11 т., СПб., 1899-1914), яке вийшло за редакцією В.П.Семенова, під загальним керівництвом П.П.Семенова-Тянь-Шанського (віце-голови Імператорського географічного товариства) і професора В.І.Ламанського (голови відділення етнографії Імператорського географічного товариства). Хоч видання не було закінчено, деякі його томи встигли неодноразово перевидати в наступні роки.

Не менш важливу частину фонду складають підручники, серед яких: М.Левіна «Учебникъ природоведенія» (Одеса, 1914), В.В.Кістяківського «Учебникъ экономической географіи: Россія сравнительно съ важнейшими государствами міра» (К., 1911), Е.Лесгафта «Курсъ географіи Россіи для 6 и 7 классовъ кадетскихъ корпусовъ» (СПб., 1912), О.Нечаєва «Естественная исторія» (К., 1911), Л.Н.Ніконова «Постановка практическихъ занятій по начальному курсу природоведенія» (Спб., 1910).

Наукові здобутки українських вчених першої третини ХХ ст. представлені книгами: одного з фундаторів вивчення геології та географії України, дійсного члена Української Академії наук, нашого земляка П.Тутковського «Нариси з природи України: статті та розвідки» (К., 1920), видатного вченого в галузі будівництва і будівельних матеріалів, академіка АН УРСР, доктора технічних наук Б.С.Лисіна «Глини і глиняна промисловість на Україні» (К., 1918), українського геолога і палеонтолога, доктора геологічних наук В.І.Крокоса «Что дали раскопки на Украине» (Одеса, 1922).

Судячи з наявності в бібліотеці практичних посібників, Михайло Дмитрович цікавився технікою. Так, до його зібрання належали книги П.Маршала «Какъ сделать маленькіе аккумуляторы различныхъ системъ и какъ ихъ применить къ делу» (Спб., 1912), Е.Хонольда «Какъ сделать волшебный

фонарь для непрозрачныхъ картинъ» (М., 1912), Д.Едвинсона «Какъ сделать маленькую динамо-электрическую машину: практическое руководство для молодыхъ любителей электротехниковъ» (СПб., 1910), В.В.Рюміна «Очеркъ производства светочувствительныхъ фотографическихъ

бумагъ» (Х., 1925). Захоплення Михайла Дмитровича фотографуванням зреалізувалося, зокрема, у світлинах із зображенням гранітних кар’єрів, що ілюстрували одну з наукових публікацій Кабінету виучування Поділля Вінницької філії Всенародної бібліотеки України при ВУАН «Вінниця, її околиці та Вінницька округа» (Вінниця, 1927).

Звичайно, як педагог М.Д.Озерський цікавився новими, на той час, дослідженнями в галузі педагогіки. Так, в його колекції знайшли своє місце книги «Современныя педагогическія теченія» (М., 1913) – спільна праця видатних педагогів П.Ф.Каптерєва і О.Ф.Музиченко та «Записки по педагогике» І.В.Скворцова (Спб., 1916).

Неабиякий бібліофільський інтерес представляє книга Ф.І.Шміта «Мистецтво старой Руси-України» (Х., 1919) – прижиттєве видання автора, визначене високою якістю друку та чудовими репродукціями.

Доцільно вказати, що практично всі книги Озерським були придбані у Києві, про що свідчать штампи київських книжкових магазинів.

На початку 30-х років ХХ ст., принаймні до 1933 року, Михайло Дмитрович переїхав до Києва, де 18 лютого 1935 року був заарештований та засуджений на 3 роки позбавлення волі за статею 54-8, 11 КК УРСР (за вчинення терористичних актів, спрямованих проти представників радянської влади або діячів революційних робітничих і селянських організацій). Відбувши покарання у Воркуті, був звільнений 10 лютого 1939 року [4].

Яким чином книжкове зібрання Михайла Дмитровича Озерського потрапило до бібліотеки – невідомо. Аналізуючи хронологію книжкового зібрання, власницькі помітки, штампи переобліку, можна припустити, що колекція Михайла Дмитровича опинилася у фондах Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва приблизно між 1933 та 1937 роками. Подальша доля Озерського нам невідома, можливо після заслання він повернувся до свого рідного Стародуба, адже збереглися фотографії міста 1963 року, зроблені місцевим краєзнавцем з його прізвищем та ініціалами. Враховуючи давню пристрасть М.Д.Озерського до фотографування, ми й робимо таке припущення [5].

Примітки:

1. Державний архів Вінницької області (далі – ДАВіО), ф. Р-256, оп. 2, спр. 1591, арк. 2.
2. Вінниця: історичний нарис / гол. ред. А.М.Подолинний. – Вінниця: Книга-Вега, 2007. – 304 с.
3. ДАВіО, ф. Р-256, оп. 2, спр. 1591, арк. 2.
4. Озерский Михаил Дмитриевич [Электронный ресурс] // Списки жертв. – Режим доступу: http://lists.memo.ru/d25/f98.htm. – Назва з екрану.
5. Старые фото г.Стародуба [Электронный ресурс] // Стародуб. – Режим доступа: http://www.debryansk.ru/~mir17/histori22.htm. – Назва з екрану.

У середині 20-х років Українська Академія наук надала Вінницькій філії Всенародної бібліотеки України право вживати спеціального екслібриса [2]. Цей екслібрис друкарським способом наносився майже на всі видання Вінницької бібліотеки і Кабінету виучування Поділля, який був заснований 1924 року визначним українським істориком і цікавим письменником Валентином Дмитровичем Отамановським [3].

Книги до бібліотеки потрапляли головним чином із націоналізованих більшовиками поміщицьких зібрань. Те, що «вірні ленінці» не встигли спалити під час обшуків і розстрілів, тепер надходило до Центральної подільської книгозбірні [4], яка згодом дістає статус Вінницької філії Всенародної бібліотеки України при Всеукраїнській Академії наук. У бібліотеці велася активна бібліографічна робота, створювались картотеки персоналій (Шевченкіана, Франкіана), а також регіональні – унікальна картотека «Подоліка», дуже цікаві – про Волинь, Донеччину, Катеринославщину, Київщину, Крим, Буковину, Зелений Клин. У рукописному відділі бібліотеки зберігалися універсали гетьмана Данила Апостола, три універсали гетьмана Івана Мазепи, лист Петра Могили, власноручний конспект з історії України і Росії Михайла Драгоманова, автографи П.Ніщинського і М.Леонтовича, інші цінні рукописи [5]. Усе це було знищене «краєзнавцями із НКВС» у 1929-1930 рр., коли В.Д.Отамановський потрапив до в’язниці за участь у сфабрикованій нащадками «жєлєзного Фелікса» справі Спілки визволення України. У ці роки нищилась і бібліотека (що таке – книжка, коли розстрілювали людей?!), насамперед вилучали українські видання. Дещо вдалося зберегти і передати до Всенародної бібліотеки України. А були у Вінниці унікальні книги, раритети, з яких чи не найрідкісніші «Книга хронік» Г.Шеделя (Нюрнберг, 1493) із майже двома тисячами дереворитів, «Чудеса мадонни» (Венеція, 1498), географічний атлас із визначеною територією Поділля, 1595 року видання і багато іншого. Була у бібліотеці і книга А.Гваньїні «Хроніка Європейської Сарматії» (Спіра, 1581) [6].

Коли відомий український художник Михайло Жук [7] взявся виконувати екслібрис для Вінницької філії Всенародної бібліотеки України, то він звернувся насамперед до цієї книги. У ній він знайшов символ давнього Поділля – сонце в оточенні алегоричних постатей і опис подільської землі: «Подільський край дуже великий, – написано у А.Гваньїні [8], – він лежить біля валаського та молдавського кордону на півдні. На сході він межує з рікою Доном, що біля Меотійського [9] озера та Евксинського [10] моря, тягнеться аж до перекопських татар… Ця країна родяча і багата всім, що родить земля. Коли орач будь-як кине насіння в землю, все одно буде мати в сто разів більше користі. Поля і луки там родючі напрочуд, а з трави ледве побачиш роги вола….. Настільки багата усім тим, що народжує земля, що будь-яке зерно, яке селянин кине в землю, дає в сто разів більший врожай… Ліси дуже багаті на мед і пасіки, скрізь у дуплястих деревах і пнях повно бджіл, котрі накопичують там мед. Великі стада і зграї різних тварин і птахів дуже полюбляють цю країну…».

Угорі екслібриса Михайло Жук вмістив символ Поділля – сонце і алегоричні постаті. У центрі книжкового знаку зображено Вінницькі Мури, Кам’янець-Подільську твердиню і руїни замку у Теребовлі на Тернопільщині. Цим митець виявляв своє власне розуміння єдності українських земель і переконливо доводив, що українці по обидва боки Дністра, Дніпра чи Богу завжди мислили себе одним народом, розділеним хижими можновладцями. Малюнок облямовує розкішний рослинний орнамент, у який вплетено дві стрічки. На одній напис (у перекладі з латини) читається так: «Внеском нашим до української науки нехай буде дослідження та опис цілого Поділля». На другій у перекладі з латини: «Вінницька філія Бібліотеки Академії наук України». Унизу – щось на зразок шахової дошки, на яку складено книги і манускрипти. Вказано і рік створення бібліотеки – 1920 [11]. За Вінницькими Мурами на книжковому знакові сходить сонце, як символ того, що усе Поділля, як і уся Україна від Сяну до Дону колись стануть вільними і житимуть у добрі та спокої. До речі, над кожною із будівель, зображених на екслібрисі, є географічна «причіпка», написана латинкою. Михайло Жук над Вінницькими Мурами написав VINNYZIA, тобто правильно, а не так, як досі дехто передає латиною назву цього міста, дотримуючись російської його вимови: VINNITSA.

Цікаво було б знати, де зберігається оригінал цього екслібрису (якщо він зберігся, звісно), а також, скільки ще екслібрисів і для кого виконав талановитий художник Михайло Жук [12].

Примітки:

1. Вперше ця стаття була надрукована у газеті «Дрогобицький колекціонер» (1995, № 2). Тут і далі примітки Т.Р.Соломонової.

2. Зберігся лист 1926 року Вінницької філії Всенародної бібліотеки України до Київського художнього інституту з проханням виготовити «стильовий екслібрис». Ймовірно, тоді ж виготовлений цей екслібрис. У всякому випадку вперше він з’явився на виданнях Кабінету виучування Поділля 1927 року.

3. Жодного оригінального відбитку цього екслібрису невідомо.

4. Автор помиляється: назву «Центральна подільська книгозбірня» носила на початку 20-х років сучасна Вінницька ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва

5. Рукописи були передані до Всенародної бібліотеки України влітку 1930 року.

6. Всі згадані книги, крім «Чудес мадонни», й сьогодні зберігаються у відділі рідкісних і цінних видань Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва. Інкунабул «Чудеса мадонни» було передано до Всенародної бібліотеки України влітку 1930 року.

7. Михайло Жук (1883-1964) – український художник, з 1925 року проживав в Одесі, де викладав у художньому інституті.

8. Переклад нами виміряний за сучасним українським виданням Олександра Гваньїні «Хроніка європейської Сарматії» (2007) у перекладі з польської о. Юрія Мицика.

9. Азовського моря.

10. Чорного моря.

11. У автора помилково було написано «час створення екслібрису».

12. Петро Нестеренко, кандидат мистецтвознавства, президент Українського екслібрис-клубу в монографії «Історія українського екслібрису» подає інформацію про цей та інші екслібриси художника.

У 2003 р. на запрошення відомого українського вченого-нумізмата Владлена Афанасійовича Анохіна я оглядав його бібліотеку та звернув увагу на черговий том «Catalogue of Greek coins. The Ptolemies, kings of Egypt» («Каталог грецьких монет. Птолемеї, правителі Египту»), виданий у Лондоні 1883 р. На форзаці книги був розміщений екслібрис Н.Г.Захаревича-Захаревського виконаний у техніці офорту.

На екслібрисі зображений давньогрецький храм видозміненого дорійського ордеру. Обабіч фронтону храму розміщено два сфінкси, а увінчує його пальмета. На фронтоні напис німецькою: «Exlibris N.G.Zacharewitch Zahariewski MCMVІІІ» (екслібрис Н.Г.Захаревича-Захаревського, 1908). Нижче фронтону на центральному тригліфі фризу розміщений польський герб «Доліва» відомий з початку XIV ст. у вигляді німецького щиту з косою стрічкою і трьома червоними трояндами на ній [1]. Увінчує щит шляхетська корона з пір’ям та тими ж червоними трояндами.

Колонада храму овита лавровим гіллям, на якому розташовано зображення давньогрецьких монет (аверс і реверс, зліва направо та зверху донизу):

1. Срібна тетрадрахма понтійського правителя Мітрідата VІ Євпатора (120-63 рр. до Р.Х.) [2, 681].

2. Срібна сицилійська монета номіналом 12 літр (214-212 рр. до Р.Х.) [3, 105].

3. Рідкісна срібна тетрадрахма сина Мітрідата VІ Євпатора кападокійського правителя Аріората ІХ (101-87 рр. до Р.Х.) [2, 687].

4. Дуже рідкісна тетрадрахма скіфського правителя Атея (сер. ІV ст. до Р.Х.), яка вперше в науковій літературі описана В.А.Анохіним у 1965 р. [4], але, згідно з цим екслібрисом відома, як мінімум, з початку ХХ ст.

5. Рідкісний мідний ас міста Ольвія (438-410 рр. до Р.Х.) [5, 104].

6. Золотий статер Олександра ІІІ Великого (336-323 рр. до Р.Х.) [2, 620].

7. Рідкісна срібна тетрадрахма епірського правителя Піра (295-272 рр. до Р.Х.) [3, 195].

8. Рідкісна срібна декадрахма області Зевгітани (270-260 рр. до Р.Х.) [2, 596].

9. Мідна монета міста Ольвія (ІІІ ст. до Р.Х.) [5, 107-109].

10. Ймовірно, мідна вагова гирка із зображенням жіночого обличчя (можливо Горгони) та написом OLBIO (Ольвія).

У правому нижньому куті екслібриса нерозбірливий підпис художника (Р.Ш. Ш. Р… ца 1908 года).

З розповіді В.А.Анохіна стало відомо, що у Науковій бібліотеці Київського національного університету ім.Тараса Шевченка зберігається колекція приблизно з двох десятків західноєвропейських нумізматичних аукціонних каталогів 1900-1910 рр. з позначками замовлених Н.Г.Захаревич-Захаревським монет та його київською адресою, здається по вул. Борисоглебській.

Київський колекціонер та укладач рукописного каталогу талерів Прох Зус Цалевич (помер наприкінці 1950-х – початку 1960-х рр.) розповів В.А.Анохіну, що після більшовицького перевороту 1917 р. Н.Г.Захаревич-Захаревський зберіг від конфіскації власну нумізматичну колекцію, переважно з російських та античних монет, отримавши від влади охоронну грамоту. Колекція зберігалася у нього до арешту, приблизно до 1929-1930 рр. Його разом з нумізматом В.А.Шугаєвським (1884-1966) та ще двома знайомими, серед яких був і священик, які збиралися за виразом Проха «пограти у преферанс», заарештували за звинуваченням у спробі антирадянського заколоту. Колекція, вочевидь, була зконфіскована і скоріш за все розчинилася у сховищах Гохрану, книжки ж розійшлися по державних і приватних книгозбірнях. Не допомогла і охоронна грамота, яку слідчий розірвав при арешті.

За півроку по арешті Н.Г.Захаревич-Захаревський помер у в'язниці від серцевої недостатності. В.А.Шугаєвський невдовзі був звільнений та у роки Другої світової війни врятував власне життя, емігрувавши до Німеччини. Доля ще двох «заколотників» невідома.

Співробітник київського Музею історичних коштовностей України Борис Борисович Гарбуз відшукав у київських архівах деяку інформацію щодо Н.Г.Захаревича-Захаревського, та, ймовірно, за браком часу розвідка не була завершена.

* Цей екслібрис виявлено також у фонді відділу рідкісних і цінних видань Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва.

Примітки:

1. Gajl, T. Herbarz Polski / Tadeusz Gajl. – Gdansk, 2007. – S.78.

2. Sear D. R. Grek coins and their values. / David R. Sear. – London, 1979. – Vol. 2 Seaby. – P. 681.

3. Ibid. – London, 1994. – Vol. 1. – P. 105.

4. Анохин, В.А. Монеты скифского царя Атея / В.А.Анохин // Нумиз-матика и сфрагистика. – К., 1965. – Т. 2. – С. 3-35.

5. Анохин, В.А. Монеты античных городов Северо-Западного Причерноморья / В.А.Анохин. – К., 1989. – 128 с.

Епоха Просвітництва, яка має більш-менш чіткі хронологічні межі – остання третина XVII – кінець XVIII ст., – окреслена «славною» англійською революцією 1688 р. та Великою французькою 1789 р. В інтелектуальній історії її позначують постатями Джона Локка – першого адепта Просвітництва та Еммануїла Канта – її першого дослідника. В історико-культурному процесі Просвітництво стоїть на плечах Ренесансу та Реформації, тримаючи у правиці Наполеонівську Францію, в лівиці – Європейський романтизм.

З огляду на те, що просвітники обстоювали панування Розуму, цілком очевидно, що найбільшою перешкодою для тріумфу «епохи Розуму» була проблема неписьменності. Джордж Рюде зазначає: «Нові ідеї, природно, проникали у народну свідомість у різних країнах різними шляхами, які переважно визначались рівнем письменності населення… Напередодні ХVIII ст. – «століття революцій» – відсоток письменних серед пересічних американців, що читали Біблію, був вищим, ніж серед англійського простого люду, у якого, своєю чергою, був вищим за французів... За приблизними підрахунками, у великих містах, таких як Лондон чи Париж (в Америці «великих», як на той час, міст не було взагалі), рівень письменності серед населення сягав 40-50%; причому у чорноробів він був нижчим, ніж у ремісників, а у жінок – значно нижчим за перші дві групи. Таким чином, менше половини представників паризьких низів могли розписатися, лише 6-7 з 10 ремісників здатні були прочитати революційні заклики у чисельних брошурах або рукописних журналах того часу. Праці Руссо знала освічена «еліта»; простий читач міг скласти уявлення про їхній зміст лише опосередковано й у спрощеному вигляді – з других або третіх рук» [1]. Втім, те, що більша частина суспільства не належала до кола безпосередніх читачів просвітницької літератури, ще не означало, що «філософія розуму» не перетинала кордонів «республіки учених» або замкнених еліт. Російський дослідник Євген Кожокін обстоює думку, що «сама дійсність наштовхувала простих людей на думки, які раніше вперше були у Франції проголошені великим філософом Ж.Ж.Руссо», хоча й визнає, що власне про нього у 1789 р. «робітничий люд нічого не чув» [2].

З іншого боку, просвітницька культура сама по собі виступила потужним збудником інтересу обивателів і нижчих прошарків населення до читання. Додатково цьому сприяли два фактори. Насамперед, просвітницька ідеологія пропагувала не лише віддалені від життя філософські істини (хоча і така риса була присутня), але й корисність практичного знання, вміння «правильно» господарювати. Відтак, за підрахунками французького історика Кеньяра, серед чоботарів, теслярів, кравців та пекарів наприкінці ХVIII ст. приблизно 39% вміли читати та писати; серед ткачів – від 25 до 30% [3].

Промовисті свідчення з приводу грамотності та культури читання в США наприкінці ХVIII ст. наводить англієць Вільям Коббетт у книзі «Рік життя в Америці» (1795 р.). Зрозуміло, що їх не слід сприймати буквально, проте коббеттівське захоплення громадянами нещодавно відокремленої від Англії колишньої колонії, можна інтерпретувати і як той ідеал письменності, що його сповідували просвітники: «Серед тих, хто народився в Америці, практично немає невігласів. Кожен фермер – більшою чи меншою мірою – читач. Тут не може бути провінційного діалекту чи провінційного акценту. Тут відсутній той клас, який у Франції називають «селюками». ...Що ж стосується людей, які складають ваше коло знайомств, то із власного досвіду можу сказати, що переважно це люди відкриті, щирі та розумні, як і в Англії. Вони освічені, скромні, хоча й без надмірної перестороги, завжди відкриті для спілкування і ніколи не бояться визнати, що їм ще багато чому слід навчитися. ... В їхньому житті з дитинства значне місце посідає читання і знайдеться небагато предметів, з яких вони не змогли б із вами посперечатися» [4].

Іншим чинником, що також у значній мірі заохочував грамотність і стимулював інтерес до читання, була стрімка масовізація культури. Цей процес виявляв себе як крізь помітне зростання попиту на газетно-журнальну продукцію, так і через поступове перетворення книги на предмет повсякденного вжитку. Приміром, Є.Кожокін описує значні трансформації культури читання у Франції другої половини ХVIII ст.: «Схильність до отримання інформації про все на світі ставала все більш масовою «хворобою». Ще у лютому 1749 р. маркіз д’Аржансон відмічав у щоденнику: «П’ятдесят років тому широка публіка абсолютно не цікавилась відомостями про державні справи. Тепер усі читають «Gazette de Paris», навіть у провінції. Без жодного розуміння розпатякуються про політику як завгодно, але говорять саме про неї!». А в 1758 р. «Journal encycloрedique» констатував із деяким здивуванням: «Минули ті часи, коли газети створювались виключно на потребу вчених. Сьогодні усі читають і усі хочуть читати про все». Знавець побуту та звичаїв соціальних низів, шукач пригод і популярний у ХVIII ст. письменник Н. Ретіф де ля Бретон писав про парижан: «З недавнього часу столичні робітники стали жахливо незговірливими. Справа у тому, що вони вичитали у наших книжках занадто сильну для їхніх голів істину, що робітник – це дуже цінна людина» [5].

Зміни в книжковій культурі впродовж XVIII ст. відбулися радикальні. Якщо на початку доби на книжковому ринку ще панували аристократичні видання, а рокайльна мода на чутливість, манірність, вигадливість диктувала і зміст, і оформлення цих книг, то з його перебігом типи видань змінюються якісно і кількісно. З’явилися альманахи – невеликі збірники кишенькового формату, що містили різноманітні повідомлення, статті, нариси, вірші. Збірочки галантних анекдотів і новел для читання у модних салонах витіснялися брошурами революційних статей і промов. Агітаційна література виходила малим форматом. Характерним прикладом масштабності впливу публіцистики на тогочасну суспільну свідомість є історія памфлетів Томаса Пейна «Американська криза» та «Здоровий глузд» (1776). Останній в історії боротьби за незалежність відіграв роль прецедентного тексту. Злам у свідомості населення на користь ідеї незалежності відбувся після ознайомлення з памфлетом Т.Пейна. Есей був написаний у надзвичайно популярному стилі, доступним для розуміння будь-яким колоністам. Поширений та прочитаний всюди – у містах і селах, він перетнув кордони Америки. Зарубіжні дослідники звертають увагу на те, що кількість примірників памфлету (близько 120 тис., що для тогочасної колонії було рекордним накладом) фактично співпадала із кількістю американців, що брали участь у патріотичному русі. Відтак, цілком справедливим є визнання сучасника Т. Пейна Джона Адамcа, що «історії належить віднести Американську революцію на рахунок Томаса Пейна» [6].

Велику роль у трансформації книжкової культури відіграли енциклопедії як систематизований звід сучасних знань. Перше видання з такою назвою з’явилось у Голландії у 1620 р. XVIII ст. – це час накопичення, систематизації та популяризації нових знань у багатьох галузях наукової, суспільно-політичної та естетичної думки. Це час ерудитів, людей, що прагнули до широкого, всебічного енциклопедичного осягнення світу [7]. Найбільшого успіху досяг проект Дідро і Д’Аламбера 1751-1780 рр. під назвою «Енциклопедія, або Тлумачний словник наук, мистецтв і ремесел». Його девізом було: «Всяка влада, заснована на насиллі, насиллям і буде повалена» [8]. З іншого боку, проект «Енциклопедії» Дідро із самого початку мав відверто ерудитський характер. Формат енциклопедичної статті виконував і дидактичну функцію. У просвітницькій ідеології проект «Енциклопедії» уособлював найкоротший та найпряміший шлях до «перемоги Розуму», він накреслював життєві стратегії перебудови навколишнього світу через перебудову самого себе, оскільки «не переконував читача, а повчав, освічував його, перетворюючи “сумнівні речі у безсумнівні”», повчав, як вчить проповідник з кафедри. Читачів справді зацікавили численні додатки, де наочно розкривалися технології різного виробництва, інструменти та способи їх виготовлення, розкривався практичний бік знання. Реакціонери зустріли вороже почин енциклопедистів, нападки цензури навіть змусили Д’Аламбера відійти від видавництва. Дідро мав намір припинити його випуск, повернувши гроші передплатникам, але вони відмовились забрати аванс, за їх підтримки видання завершене було у 28 томах [9].

Просвітницька книга її авторами і творцями принципово була присвячена темам буденним, життєвим потребам і запитам. Книга просвітників була дешевшою і доступнішою за аристократичну. Як зауважує Даніель Рош, ставлення до просвітницьких книг було особливим: «На них чекають, їх розшукують, за ними полюють, переживаючи постійну жадобу до книг, і у той же час вони є робочим інструментом і провідником знань» [10]. Найяскравіше ця риса віддзеркалилася у феномені просвітницької бібліотеки. Правилам її організації приділяли увагу відомі діячі просвітництва (наприклад, Дені Дідро у «Листі про торгівлю книгами»), а керівництва з підбору та систематизації книг стали хіба що не повноцінним літературним жанром та називалися не інакше як «мистецтвом збирання книг».

Зрештою, більше ніж століття читання просвітницької літератури у Європі не могло ніяк не віддзеркалитися на рівні культури повсякденності. У 1856 р., фактично по гарячих слідах, французький історик Алексіс де Токвіль визнавав цілком очевидними та суттєвими впливи «своєрідної мови Дідро та Руссо» на мовлення пересічного французького провінціала, коли «фальшива чуттєвість, якою сповнені книги цих письменників, оволодіває і чиновниками, проникаючи навіть у фінансове відомство», «адміністративна мова, зазвичай суха, стає витонченішою і майже ніжною» [11].

Ідеологію епохи Розуму наближувала до читацького загалу і особливість просвітницької книги. Її характерними рисами були мінімалізм в оформленні поряд із ретельністю підготовки до друку. Не випадковою також була і проблематика, що зазвичай стосувалася повсякденних, практичних, іноді навіть побутових тем (виховання, ремесло, технологія, праця, освіта, наука тощо) [12].

Як зауважує Ірина Ралько, філософи ніколи не були настільки близькими до нагальних проблем людини, як в епоху Просвітництва, коли раніше сформовані гносеологічні категорії під їхнім пером перетворюються на інструментарій дослідження повсякденного життя. Предметний світ та середовище вивчають Вольтер, Руссо, Дідро, Гельвецій та ін. [13].

Усвідомлюючи прірву, що розділяла їхній філософсько-інтелектуальний світ від повсякденного довкілля більшості мешканців Парижу, Лейдена чи Женеви, просвітники часто вдавалися до художніх адаптацій. Приміром, мандрівки та історичні книжки, що, як зауважує Р.Дарнтон, були найулюбленішими рубриками бібліотек ХVIII ст., часто ставали «ширмою театру тіней, на яку автори Просвітництва проектували критику сучасного їм суспільства» [14].

Підкреслимо, що на рівні побутової свідомості популярність просвітництва підтримувалась не лише безсумнівними чеснотами «філософів» та літературно-філософськими принадами їхніх праць, але й вкрай недолугими спробами «старого порядку» приборкати ідейні наміри «партії філософів»: «Поширення ідей Просвітництва відбувалося нелегко; доводилося застосовувати різні хитрощі, успадковані від попередніх епох: проставляти на книгах фальшиві видавничі марки і неправильні роки видань, зовсім не називати імені автора або заміняти його вигаданим, друкувати книги таємно і поширювати їх виключно завдяки протекції більш-менш освічених чиновників» [15].

Зокрема, однією з найпоширеніших форм репресій «неправильних», «шкідливих» книжок були публічні аутодафе, до яких вдавалися чи не усі монархії ХVIII ст. Угорський дослідник Іштван Рат-Вег вважає, що для Європи середини ХVIII ст. публічні страти заборонених книг були настільки буденним явищем, що про них, зазвичай, не згадували у тодішній пресі [16]. Фразу «книга спалена рукою ката» можна зустріти у більшості біографій лідерів просвітницького руху. Наприклад, одна з найбільш відомих праць Вольтера «Філософські листи», що фактично одночасно вийшла французькою й англійською мовами, була визнана у Франції шкідливою, антирелігійною та образливою для чинної влади. У 1734 р. її наклад було прилюдно спалено. Подібна доля спіткала і вольтерівський «Філософський словник» (виданий анонімно у Женеві у 1764 р.), звинувачення проти якого висував особисто королівський прокурор, а папська курія внесла його до «Індексу заборонених праць» [17]. У Женеві та Парижі книга була засуджена до спалення, а сам Вольтер мусив заперечувати своє авторство.

В цілому, ставлення великих європейських монархій до просвітницького руху нагадувало старовинне прислів’я про батіг та пряник. А. де Токвіль писав: «Я знайшов датовану 1757 р. королівську декларацію, що призначала смертну кару усім, хто писатиме чи видаватиме праці проти релігії чи існуючого ладу… Що це? Повернулися часи святого Домініка? Навпаки, це як раз той час, коли володарював Вольтер» [18]. Нагадаємо, що лише у першій третині ХVIII ст. у культурному просторі Європи було видано понад 1,5 млн томів Вольтера, не враховуючи рукописних видань.

У 1746 р. Жюльєн Ламетрі був змушений виїхати з Франції у більш лояльну до інакодумства Голландію. Через два роки у Лейдені він анонімно публікує працю «Людина-машина», яка, за ухвалою Лейденського магістрату, була спалена, а її автор опинився у вигнанні у Німеччині. Того ж року, коли Ламетрі тікав до Голландії, у столиці Франції за вироком паризького парламенту на одній з міських площ палала книга Дені Дідро «Філософські думки». Через два роки за публікацію анонімного трактату «Лист про сліпих у настанову зрячим» (1749) Дідро опинився у в’язниці Венсенського замку. У 1758 р. була спалена праця Гельвеція «Про Розум». У 1762 р. щойно надрукований роман-трактат Руссо «Еміль» було засуджено і рукою ката прилюдно знищено у Парижі. Подібних «актів комунікативного насильства» (за висловом О.Соколова) не уникнули й «освічені» монархії Марії-Терезії в Австрії та Катерини ІІ в Росії. В останній така доля випала працям Миколи Новікова. Страти книг неодмінно призводили до зворотного результату. Гете, що був присутній у Франкфурті на одному з книжкових аутодафе, іронічно зауважив: «Якби автор шукав популярності, то нічого кращого [ніж прилюдне спалення своєї забороненої книги. – авт.] він би й сам не вигадав» [19].

Французький історик Клод Мішо пов’язує із просвітницькою ідеологією ХVIII ст. характер поліцейського управління столицею Франції за часів Старого порядку, стверджуючи, що охорона громадського порядку «спиралася на філософію щастя і ладу» й ставила собі за мету «організувати життя городян у відповідності до цивілізованого та розумного порядку», «відкинути варварство на користь цивілізації, що розумілася як ввічливість, м’якість, просвітництво, освіченість». Відтак, поліцейське управління стало у добу Просвітництва «вектором цивілізації», воно втілювало «мрію про місто, де панують спокій, здоров’я та ввічливість, де кожному, без потрясіння існуючого порядку речей, забезпечене щасливе життя» [20].

Самоідентифікація Просвітництва із окремими державними установами та подекуди в цілому державною політикою проявила себе із особливою виразністю у другій половині ХVIII ст. Приміром, російський уряд виплачував грошові премії за винаходи або організацію мануфактури на основі технічних новинок, особливо англійських (відомі навіть плани тодішніх високих чиновників запрошувати англійських спеціалістів і навіть займатись промисловим шпигунством та перекупкою фахівців). Стосовно Франції характерний приклад наводить Є.Кожокін: «У тогочасних газетах почастішали об’яви про найрізноманітніші технічні й агрономічні конкурси. Призи видавалися різними академіями, літературними й агрономічними товариствами, засоби частіш за все надходили з казни. «Gazette de France» у лютому 1786 р., наприклад, повідомляла, що літературне товариство Гренобля, бажаючи якомога краще виправдати сенс свого створення, вирішило своїми першими працями допомагати прогресові сільського господарства і промисловості, використовуючи дві грошові премії, засновані інтендантом провінції п. Де ля Бовом» [21].

Вплив Просвітництва сягав також і предметної культури та віддзеркалився у моделях поведінки, спілкування, естетиці навколишнього простору. Наприклад, характерний для аристократії феномен «паркової утопії» другої половини ХVIII ст. пов’язують, зазвичай, із модними прагненнями світської європейської публіки наслідувати просвітницький раціоналізм через побудову свого власного «садово-паркового» Едему, із театралізованими виставами, перевдяганнями тощо [22]. Мотив книги все частіше використовується художниками XVIII ст. як відсторонено-алегоричний атрибут мудрості, знання, натхнення, що покликаний «облагородити» ремесло живописця і прикрасити його твір. Книга стала найбільш ходовим символом культури. Натюрморти Ж.-Б. Шардена з атрибутами мистецтв (гіпсові голови, перо, чорнильниця, музичний інструмент, мольберт, книги) були спробою об’єднати всі види мистецтва у цілісну структуру повсякденного життя людини. В його «Атрибутах мистецтва» (1755) сувої паперу і книги є «речами в собі», тобто мають смислове навантаження, що показує їх присутність серед інших предметів як необхідну й обов’язкову умову життя людини. Ділове ставлення до книги розкриває не тільки освіченість майстра, а й дух епохи, умонастрої читаючого століття, коли «друковане слово перестає бути розкішшю і стає учасником самого життя, співбесідником і джерелом спочатку натхнення, а потім і інформації» [23].

Цікаву рису повсякденної культури Просвітництва відмічає німецький дослідник Вольфганг Шивельбуш, пов’язуючи характерні для ХVIII ст. зміни у практиках вживання кави, чаю та тютюну із «перевлаштуванням людського організму під приматом розумової праці»: «Мозок – це та частина людського тіла, що найбільше цікавить міщанську культуру. Лишень його вдосконалюють у ХVII-ХVIII ст., плекають і леліють. Решта тіла є лише підмурівком голови… Завдання перелаштувати його з цією метою перебирають кава і тютюн, кожне у свій особливий спосіб» [24].

В цілому зазначимо, що повсякденна культура, завдяки властивій їй рисі виокремлювати із цілого знайому та зрозумілу частку, інтерпретувала Просвітництво по-своєму, акцентуючи ті аспекти просвітницької ідеології, що загалом відповідали суспільним уявленням про правильну, «гідну», законну поведінку. Відтак, наприкінці століття Просвітництво стає елементом моди, елементом наслідування елітарної і часто аристократичної культури.

Як стверджує Маргарет Джейкоб, Просвітництво було складним явищем, пов’язаним із розвитком ідей та «нових форм соціальної практики»: публічних дискусій, спілкування, індивідуального читання, усунення цензури тощо. Відтак, усі нові практики потребували «більш широкого поширення правил толерантності, дотримання певної дисципліни та декоруму» [25]. Втім, слід пам’ятати, що публічні лекції у паризьких салонах під бронзовим погруддям Вольтера збирали масову публіку, проте це аж ніяк не означало, що загал поділяв, приміром, антирелігійну чи антистанову спрямованість вольтерівської філософії. Мода на фізичні досліди у домашніх лабораторіях не гарантувала того, що голова сімейства, вгамувавши свій потяг до природничого експериментування, дотримуватиметься педагогічних порад Руссо у вихованні власних дітей.

Література:

1. Рюде, Дж. Народные низы в истории: 1730-1848 / Дж. Рюде. – М., 1984. – С. 117.
2. Кожокин, Е. Французские рабочие: от Великой французской революции до революции 1848 года / Е.Кожокин. – М., 1985. – С. 101, 103.
3. Там же.
4. Мак-Люэн, М. Галактика Гутенберга: Сотворение человека печатной культуры / М.Мак-Люэн. – К.: Ника-Центр ; Эльга, 2004. – 432 с.
5. Цит. за: Кожокин Е. Французские рабочие… – С. 111.
6. Хобсбаум, Э. Век революции (1789-1848) / Э. Хобсбаум. – Ростов-на-Дону : Феникс, 1999. – 480 с.
7. Разумовская, М.В. «Читать любит?»: О проблеме книги в век Просвещения во Франции / М.В.Разумовская // Вестн. С.-Петербург. ун-та. – 1992. – Вып. 1 (№2). – (Сер. 2: Литературоведение).
8. История Энциклопедии Дидро и д'Аламбера / пер. и прим. Н.Ревуненковой ; под ред. А. Люблинской. – Л., 1978. – С. 116.
9. Там же.
10. Цит. за: Аверинцев, С.С. Два рождения европейского рационализма / С.С.Аверинцев // Вопр. философии. – 1989. – № 3. – С. 5.
11. Токвиль, А. де. Старый порядок и революция / А. де Токвиль. – М., 1997. – С. 55-56.
12. История книги: учеб. для вузов / под ред. А.А.Говорова и Т.Г.Куприяновой. – М., 1998. – С. 223.
13. Ралько, И.А. Художественно-эстетическое освоение бытовой пов-седневности Просвещения (на примере России и Западной Европы): автореф. дис. ... канд. филос. наук: 09.00.04 / И.А.Ралько. – М., 2003. – С. 6.
14. Дарнтон, Р. Великое кошачье побоище и другие эпизоды французской культуры / Р.Дарнтон. – М., 2002. – С. 257.
15. Там же. – С. 225-226.
16. Рат-Вег, И. Комедия Книги / И.Рат-Вег. – М., 1987. – С. 385.
17. Чумакова, Т. Просвещение / Т.Чумакова // Три века Санкт-Петербурга: энциклопедия: в 3 т. – СПб., 2001. – Т. 1. – Кн. 2. – С. 195.
18. Токвиль А. де. Старый порядок… – С. 312.
19. Цит. за: Чумакова Т. Просвещение… – С. 123.
20. Мишо, К. Полицейское управление во Франции при Старом режиме [Электронный ресурс] / К.Мишо // Неприкосновенный запас. – 2005. – № 4 (42). – Режим доступа: http://magazines.russ.ru/nz/2005/42/misho3.html
21. Кожокин Е. Французские рабочие … – С. 123.
22. Искусство XVIII века / под ред. А.М.Кантора. – М., 1977. – С. 136-137.
23. Маркова, Т.Б. Образ читающего философа в изобразительном искусстве / Т.Б.Маркова // Образование и гражданское общество: материалы круглого стола 15 нояб. 2002 г. Вып. 1 / под ред. Ю.Н.Солонина; Санкт-Петерб. философ. об-во. – СПб., 2002. – С. 64.
24. Шивельбуш, В. Смаки Раю: Соціальна історія прянощів, збудників та дурманів / В. Шивельбуш. – К., 2007. – С. 119.
25. Мир Просвещения: ист. словарь. – М., 2003. – С. 281.

У бібліотечному професійному середовищі вважається, що книжкова виставка є потужним каналом розповсюдження загальної інформації про документні фонди книгозбірні, привертання уваги публіки до актуальної теми, проблеми, факту, події та фіксації читацького інтересу до певної книги. Вперше книжкові виставки увійшли в практику європейських країн у середині XIX століття. Цьому сприяла і організація міжнародних виставок, серед експонатів яких були книги. Хоча і варто констатувати, що бібліотечна виставка – явище історично досить молоде, але на сьогоднішній день бібліотекарями напрацьований великий досвід організації проведення виставкової діяльності.

Збільшення об’ємів фондів та зміна менталітету користувачів поставили перед бібліотеками необхідність іншої організації бібліотечного простору, який би сприяв як розкриттю змісту книжкових фондів, так і розумінню ціннісної природи книги. Окрім того, бібліотечне обслуговування, яке здійснюється в умовах відкритого інформаційного простору, передбачає організацію найбільш раціонального обміну інформацією. І однією з адаптованих, апробованих форм розкриття фондів бібліотеки, стимулювання у користувачів мотивів звернення до інформації та читання є виставкова діяльність книгозбірень. Адже бібліотечна виставка – це не просто зібрання книг, а осмислене творіння, яке покликане пробуджувати у читача цілеспрямовану інтелектуальну діяльність. Жоден мислячий відвідувач бібліотеки просто не може не звернути увагу на книжкові виставки за такими назвами: «Нові книги ХХІ століття», «Книга синтез слова і зображення», «Цивілізація: розвиток чи самознищення», «Віват, книжкова сенсація!», «Персони: зіркове дос’є», «Уроки геніїв бізнесу», «Трагедія полону – зрадники чи жертви?», «Тероризм: вчора, сьогодні. А завтра?», «Війна і екологія душі», «Лідери ХХІ: Хто вони? Які вони?», «Духовна спадщина слов’ян: нове осмислення», «Шевченко, Гоголь у сучасному прочитанні», «Бестселери минулого століття», «Збереження сім’ї через традиції народу», «Чоловік + жінка = !?».

Книжкові виставки є невід’ємною складовою всієї соціокультурної діяльності кожної бібліотеки. На сьогодні це настільки традиційно-звична форма наочної інформації, що бібліотечні працівники без її оформлення не бачать сенсу проведення у бібліотеках свят, зустрічей, бесід, конкурсів, літературних калейдоскопів та альманахів, «круглих столів», тематичних вечорів, науково-практичних конференцій.

Тематичне розмаїття бібліотечних виставок книгозбірень багатогранне і невичерпне. Звичайно, в кожній бібліотеці організовуються і оформляються традиційні виставки: персональні, тематичні, до знаменних і пам’ятних дат, але все більше і більше наших колег із публічних читалень віддають перевагу, так званим, нетрадиційним виставкам. Нетрадиційні виставки привертають увагу відвідувачів своїм оригінальним оформленням, незвичною композиційністю, інформаційною насиченістю. Але найбільш перспективними є бібліотечні виставки, направлені на задоволення читацьких та інформаційних потреб цільових груп користувачів. Тому, одним із принципів доцільності організації будь-якої книжкової виставки є її адресність і диференційність як показник особливої довіри до даної цільової аудиторії.

Книжкові виставки, на думку бібліотекарів ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва, це не просто стелаж з гарно оформленою назвою і рядами бібліотечних документів відповідної тематики, а продумана, свідомо вибудувана концепція, в якій кожен елемент працює на поставлені завдання. Оформлення і організація книжкової виставки в «Тімірязєвці» – це завжди натхнення і творчість професіонала, культурна подія, яка одночасно несе людям пізнання, інформацію та дає естетичне задоволення, це своєрідна візитівка бібліотеки, за якою можна отримати уявлення про інтелектуальний і професійний рівень та стиль співробітників, їх творчий потенціал і ставлення до користувачів. Мої колеги при організації книжкових виставок враховують методики їх розробок і оформлення. А саме: скрупульозно здійснюють вибір теми кожної виставки, визначають цільове читацьке призначення, прагнуть якнайповніше здійснити виявлення і відбір документів, зі смаком підбирають допоміжні матеріали, розробляють структуру, готують відповідне художнє оформлення, рекламують виставку та здійснюють аналіз її ефективності. І не випадково, що для відвідувачів бібліотеки вони стають тематичними інформаційними каналами видань, які є у фондах головної книгозбірні області. Книжкові виставки не тільки ще раз підкреслюють образ ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва як головної регіональної берегині книг, а й представляють її фонди як важливу складову частину національного надбання. Окрім того, самі назви бібліотечних експозицій «Суверенна Україна – закономірний вияв історії», «Основний закон України у світовому конституційному процесі», «Людина і культура. Біля витоків духовності», «Пам’ятки історії права», «Козацтво: лицарський орден України», «Земле моя, запашна, барвінкова...», «Село – оберіг держави», «Перлини європейської архітектури», «Пам’ятає світ врятований, світ вічний, світ живий», «Лідерство – фактор економічного розвитку», «Україна: інформаційний простір», «Харчові технології та продукти нового покоління» й чимало інших підказують, що це виставки соціоетальні, тобто виставки соціальної проблематики, що їх тематика є актуальною для багатьох цільових груп користувачів. Саме ці та інші виставки, що створювали неповторну культурно-інтелектуальну ауру «Тіміярязєвки» протягом 1999-2010 років, розгорнуто представлені у 9 випусках методичних матеріалів «Кращі виставки …року».

Авторські виставки, репрезентовані у всіх випусках даного видання, це своєрідна «подорож по Сузір’ях Книжкового Всесвіту» обласної універсальної наукової бібліотеки ім.К.А.Тімірязєва, яку може здійснити кожна зацікавлена особа.

Інноваційний розвиток бібліотечних виставок сьогодні в багатьох випадках пов’язаний з новими інформаційними технологіями. Тож не випадково на бібліотечних сайтах бібліотечні професіонали представляють у своїх віртуальних виставках не тільки книги, журнали, газетні матеріали, мистецькі альбоми, а й пропонують заглянути на сайти Інтернет – мережі.

У діяльності сучасної бібліотеки роль виставкової роботи, незалежно від форми її представлення (віртуально чи в приміщенні бібліотеки), залишається основою промоції книги і читання, культури і грамотності. Не зважаючи ні на що, саме читання книг (паперових чи електронних) є основою для отримання знань та і загалом умовою існування будь-якої людської культури і людської цивілізації.

Знайти і взяти на облік, в міру можливості, 
все, що може слугувати джерелом.

Е.Бернгейм 

У літературному краєзнавстві особливе місце посідає краєзнавча літературна бібліографія як один із засобів популяризації художньої літератури, літературознавства, життя і творчості письменників краю. Професійно підготовлений науково-допоміжний бібліографічний посібник вичерпної повноти та достовірності, що реєструє великий масив документів, є унікальним джерелом у науковій і практичній роботі мовознавців, літературознавців, викладачів, аспірантів, магістрів, бібліотекарів, бібліографів, широкого кола любителів художньої літератури.

До краєзнавчої літературної бібліографії бібліографознавці відносять посібники, пов’язані з певною територією. Це, перш за все, бібліографічні видання, присвячені письменникам, які проживають, працюють чи жили і працювали у даному краї, біографічним і творчим зв’язкам різних письменників з краєм, а також окремим жанрам, проблемам, періодам літературного життя краю. Сюди ж включають бібліографічні посібники з художньої літератури, що висвітлюють історію, відтворюють панораму сучасного життя, розповідають про видатних особистостей, які залишили вагомий слід на теренах краю.

Краєзнавча літературна бібліографія, з одного боку, є складовою частиною літературної бібліографії, її своєрідною галуззю, з іншого – складовою частиною краєзнавчої бібліографії. Тому в краєзнавчій літературній бібліографії поєднуються методичні прийоми, притаманні як літературній, так і краєзнавчій бібліографії. Проте їй властиві і специфічні засоби, які й обумовлюють її виділення в самостійний комплекс.

Формування системи цих бібліографічних посібників тісно пов’язане із специфікою об’єкта (художньою літературою та літературознавством), динамікою духовних потреб культури та інформаційних потреб суспільства.

У створенні краєзнавчої літературної бібліографії активну участь беруть обласні наукові бібліотеки, які мають у цьому давні та міцні традиції.

Даний напрям науково-бібліографічної роботи займав і займає чільне місце в діяльності Вінницької обласної універсальної наукової бібліотеки ім.К.А.Тімірязєва. Серед видань бібліотеки переважають науково-допоміжні, рекомендаційні покажчики та буклети. Слід зазначити, що сучасний етап розвитку краєзнавчої літературної бібліографії у бібліотеці характеризується прагненням укладачів до створення переважно розгорнутих бібліографічних покажчиків, а не «пам’яток», як це було у 50-70-х рр. ХХ ст.

У бібліотеці виробилася певна система підготовки і видання посібників краєзнавчої літературної бібліографії, у створенні якої беруть участь фахівці різних структурних підрозділів. Ці наукові доробки є вагомим доповненням регіонального інформаційного ресурсу і складовою національної бібліографії.

Крім бібліографічних посібників, безпосередньо присвячених художній літературі Вінниччини та окремим її представникам, краєзнавча літературна бібліографія широко відображена в універсальних бібліографічних покажчиках, зокрема в поточному науково-допоміжному бібліографічному посібнику «Література про Вінницьку область...», перший випуск якого побачив світ у 1957 р.

Тут у розділах «Літературне життя. Область в художній літературі», «Премії і нагороди», «Обласна організація Спілки письменників України», «Творчість інших місцевих літераторів», «Творчість початківців» зібрана важлива бібліографічна інформація про літературне життя Вінниччини, творчість письменників-земляків, видання їх творів та літератури про життя і діяльність. Останнім у друкованому вигляді став випуск за 2002 р. З 2003 р. бібліотека зосередилася на роботі з електронною базою даних «Література про Вінницьку область», інформація з якої набагато швидше стає доступною для широкого кола читачів, її ведення не вимагає значних фінансових затрат. Кожен бажаючий може ознайомитися з БД, звернувшись до web-сайту бібліотеки http://old.library.vn.ua/.

Друковані покажчики зберігаються у відділі літератури та інформації з питань краєзнавства. Вони і нині є унікальним джерелом для дослідження історії літературного життя краю, життєписів письменників та літературних явищ, пов’язаних з ними.

З 1962 р. бібліотека розпочала щорічно видавати «Календар знаменних і пам’ятних дат Вінниччини». Поряд з довідковим матеріалом про важливі події в історії краю, тут вміщуються й добірки до ювілеїв письменників області, що складаються з текстових довідок та бібліографічних списків основних творів і літератури про життя та творчість. При підготовці видання бібліотека запрошує для написання біографічних довідок місцевих літературознавців, викладачів, письменників, краєзнавців.

Персональні (біобібліографічні) покажчики про письменників Вінниччини широко представлені в репертуарі ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва. Першою спробою створення подібних видань стала пам’ятка читачеві, присвячена життю і творчості Степана Руданського (1958). На початку 70-х років ХХ ст. у бібліотеці була започаткована серія «Наші видатні земляки». За цей період вийшло чимало змістовних бібліографічних видань, що відображають життя і творчість письменників як уродженців Вінниччини, так і тих, хто перебував і плідно працював у нашому краї: «Марко Вовчок і Вінниччина» (1983), «Степан Руданський» (1983), «А.П.Свидницький» (1984), «Михайло Стельмах і Вінниччина» (1987), «Тарас Шевченко і Вінниччина» (1991, 2004), «Михайло Каменюк – письменник, журналіст» (2008).

Заслуговує на увагу, виданий бібліографами відділу літератури та інформації з питань краєзнавства, ґрунтовний науково-допоміжний бібліографічний посібник «Постать Василя Стуса над плином часу» (2008), який знайомить з творчою спадщиною нашого земляка, талановитого українського поета ХХ ст., патріота, правозахисника, Героя України Василя Семеновича Стуса і висвітлює його життєвий і творчий шлях, спогади про нього, вшанування пам’яті в Україні, зокрема на Вінниччині та Донеччині. Відкривається покажчик вступним словом поетеси-землячки, лауреата літературних премій імені Михайла Коцюбинського і Павла Тичини, заступника Голови Міжнародного Вінницького земляцтва у м.Києві Ніни Юхимівни Гнатюк «Поет, творець, добродій». Матеріали бібліографічної частини покажчика систематизовані в чотирьох розділах, які в свою чергу поділяються на ряд підрозділів. Науково-допоміжний апарат покажчика складається з «Іменного покажчика» та «Покажчика періодичних видань».

Імена письменників-земляків для біобібліографічних видань обираються у бібліотеці індивідуально, орієнтуючись на ювілейні дати персоналій. У 2010 р. вийшли друком, підготовлені працівниками бібліотеки, біобібліографічні покажчики: «З невичерпних подільських криниць» – до 70-річчя від дня народження професора Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського, письменника Анатолія Мусійовича Подолинного; «В життя іду, неначе в пісню» – до ювілею поетеси, дитячої письменниці Ганни Танасівни Чубач. Всі вони представлені у повному тексті в електронному вигляді на web-сайті бібліотеки у розділі «Наші видання».

З утвердженням незалежності України, змінилася тематична спрямованість посібників краєзнавчої літературної бібліографії. Увагу упорядників інформаційних біобібліогра- фічних краєзнавчих видань привертають дослідження імен

письменників, літературознавців, які тривалий час були невідомі або заборонені в Україні і котрі жили та творили за межами Батьківщини. У 1998 р., в рамках державної програми «Повернуті імена», фахівцями бібліотеки підготовлено бібліографічний покажчик «Імена, повернуті на Батьківщину», який презентує письменників-земляків, представників українського зарубіжжя, що зробили значний внесок у розвиток української культури. До стислих оглядових статей про творчість письменника, підготовлених А.М.Подолинним, подано перелік творів та бібліографічні матеріали про постать. Бібліографічний покажчик включає інформацію про Максима Вдовиченка, Олексу Гай-Головка, Юрія Горліса-Горського, Галину Журбу, Юрія Клена, Ігоря Костецького, Олександра Лотоцького, Аркадія Любченка, Леоніда Мосендза, Михайла Ореста, Василя Хмелюка.

Із запровадженням новітніх інформаційних технологій у бібліотеці з’явилися електронні аналоги друкованих бібліографічних посібників. Це – «Марко Вовчок. Життя і творчість» (до 175-річчя від дня народження) та «І я знов живий світ оглядую…» (до 175-річчя від дня народження С.В.Руданського), які вийшли у 2009 р.

Бібліографічні посібники, що належать до краєзнавчої літературної бібліографії, створені протягом десятиліть фахівцями обласної книгозбірні, є неоціненним джерелом інформації про художні твори, в яких віддзеркалене життя нашого краю, літературні процеси, що відбувалися і відбуваються в ньому, життєвий шлях і творчий спадок письменників-земляків.

Примітки:

1. Жданова, Р.С. Бібліографічні джерела українського літературознав-ства, мовознавства та фольклористики. 1990-2002 / Р.С.Жданова; Нац. парламент. б-ка України. – К., 2004. – 207 с.
2. Постать Василя Стуса над плином часу: 70-річчю від дня народж. (1938-1985): бібліогр. покажч. / уклад.: Г.Авраменко, О.Зелена, М.Спиця; авт. вступ. ст. Н.Гнатюк; Вінниц. обл. універс. наук. б-ка ім.К.А.Тімірязєва. – Вінниця: Держ. картогр. ф-ка, 2008. – 239 с. – (Сер. «Наші видатні земляки»).
3. Рева, Н.М. Рекомендаційна бібліографія художньої літератури і літературознавства на Україні / Н.М.Рева. – К.: Вища шк., 1992. – 192 с.

За своє 90-річне існування книжкові фонди наукової бібліотеки Вінницького національного медичного університету ім.М.І.Пирогова відчули на собі вплив різних історичних епох. Найбільше вони постраждали в часи другої світової війни, коли найцінніші примірники (більш як 7 тис.) були вивезені окупантами до Німеччини.

У 90-ті роки минулого століття керівництво бібліотеки відчуло необхідність виокремлення цінних і рідкісних видань з основного фонду. Адже коли береш в руки старовинну книгу – відчуваєш особливе дихання минулих епох: в її зовнішньому оформленні, в шурхоті пожовклих сторінок, у вишуканому і ледь витіюватому стилі текстів. Старовинні книги, перш за все, живі пам’ятки культури і є часткою історії.

Шляхом перегляду основних фондів бібліотеки працівниками було виокремлено в рідкісний фонд більш як 3 тис. примірників. Дана стаття ставить за мету ознайомити знавців книги, краєзнавців з деякими результатами досліджень.

Однією з рідкісних книг у фонді бібліотеки медуніверситету є трактат Корнелія Цельса «De medicina» (1748 р.; лат.). Його автор, римський вчений епохи Тиберія, пішов з життя в кінці правління Нерона. Будучи широко ерудованим, чого досяг завдяки старанному вивченню грецьких джерел, Цельс склав багатогалузеву енциклопедію («Artes»), яка включала в себе філософію, риторику, юриспруденцію, сільське господарство, військове мистецтво та медицину. Зберігся тільки відділ про медицину у вигляді трактату з 8 книг «De medicina», написаний близько 25-30 р. н.е., в якому він виклав і проаналізував погляди своїх попередників – Гіппократа, Герофіла, Еразістрата, Асклепіада та ін. Це – єдиний медичний твір, який дійшов до нас з кращих часів римської літератури. За чистоту і вишуканість мови Цельса називали медичним Цицероном та римським Гіппократом. В «Энциклопедическом словаре» Брокгауза і Ефрона [1] відмічаються видання цього трактату: лейпцигське – 1859; французькі 1810, 1835, 1846 та інші, закінчуючи 1893 роком.

У праці С.Ковнера «Історія древней медицины» [2] в статті про Цельса (С. 763-766) відмічено, що перший рукопис, від якого беруть початок всі подальші, був відкритий Фомою Терентончеллі де Сарцана, який надалі став папою Миколою V (1447-1455). Копії цього рукопису знаходяться у Парижі, Флоренції та Римі. С.Ковнер відмічає, що в 1841 р. видань трактату Цельса налічувалось вже 49, але в своїй праці він дає посилання на видання 1772 року. тобто про наше видання теж не згадує.

«Большая советская энциклопедия» [3] посилається лише на російський переклад праці Цельса 1959 року видання, а «Большая медицинская энциклопедия» [4] в статті, присвяченій Цельсу, відмічає видання 1478 року та знову видання 1959 року.

Таким чином, унікальність примірника трактату, який зберігається в нашій бібліотеці, у тім, що ні в одному з перерахованих видань не означено видання Авла Корнелія Цельса «De Medicina Libri Octo» (Базель, MDCCXLVІІІ (1748).

Дане видання цікаве ще й тим, що на форзаці має власноручний напис «1887 Leon Doroszĸіеwicz».

Ми спробували ідентифікувати цей напис із конкретною особою. Леон Людвигович Дорошкевич для Вінниччини був визначною людиною. Він багато років своєї плідної праці присвятив Вінницькій психіатричній лікарні (нині Вінницька психоневрологічна лікарня ім.О.І.Ющенка), де працював в 1896-1931 рр. – молодшим, старшим ординатором, завідуючим медчастиною, головним лікарем [5]. У 1920-1922 рр. у важкий для країни час у колишній садибі хірурга М.І.Пирогова, в с.Вишня (тепер Пирогово), організувалася сільськогосподарська комуна ім. Джона Ріда. Л.Л.Дорошкевич за власним бажанням взяв її під свою опіку, і вдень, і вночі, в морози і дощ приїжджав туди лікувати хворих комунарів. Заслугою Леона Людвиговича також є вклад у виховання ряду поколінь лікарів-психіатрів та науковців. На початку 1931 р. Л.Л.Дорошкевич важко захворів і 2 лютого помер. Похований на лікарняному цвинтарі поряд із могилою В.П.Кузнєцова – першого директора Вінницької окружної лікарні.

Визначення рідкісності видань не може бути єдиним і однозначним для всіх книжкових зібрань і на всі часи. Поняття це історичне, воно зазнає постійних змін (як правило, в бік розширення по мірі поглиблення наших знань). Можна стверджувати, що до цінних видань ХІХ-ХХ ст. належать книги різних видів та жанрів, які завдяки відображенню найвищих досягнень, виступають своєрідними пам’ятками подій історичної ваги, набувають значення унікальних джерел для вивчення широкого кола явищ. Таким чином, характеристика книги складається не лише зі значення змісту, а несе інформацію про книжкову культуру певної епохи [6].

Яскравим прикладом може бути ще одне унікальне видання з фонду рідкісної та цінної книги нашої бібліотеки. Мова йтиме про «Библіографический указатель по медицине и гигиене Подольской губернии съ 1714 по 1913 годъ включительно» (Кам’янець-Подільський, 1914) О.М.Прусевича.

Прусевич Олександр Миколайович (1878-1944) – польський історик, етнограф, природознавець, бібліограф, музеєзнавець, дослідник Поділля і Волині [7; 8]. Народився Олександр Мико-лайович у с.Окопи (тепер Борщівського району Тернопільської області). У 1900-1905 рр. навчався в Московському університеті. Після здобуття вищої освіти прибув на роботу до Кам’янця-Подільського. Олександр Прусевич був талановитим дослідником історії та культури Поділля. Так, у 1904 році він опублікував одну з перших своїх історико-краєзнавчих статей «Історичний нарис укріплень м.Кам’янця-Подільського», в якій детально описав особливості середньовічних фортифікацій Старого міста.

Головним досягненням О.Прусевича стала монографія польською мовою «Кам’янець-Подільський. Історико-топографічний нарис» (1915), яка витримала кілька перевидань, останнє з котрих було здійснене в 2004 році. Чимало років праці О.Прусевич віддав вивченню на Поділлі народних промислів і ремесел, звернувши увагу на питання їх санітарно-гігієнічного стану. Дослідник провів значну роботу по вивченню побуту, умов праці, впливу промислів на здоров’я людей, які ними займалися. Він склав та опублікував у 1912-1915 роках трьома частинами «Матеріали з бібліографії природи Поділля».

Одним з таких випусків володіє наша бібліотека. На жаль, у цьому виданні відсутні відомості про його тираж. Плекаємо надію, що воно дійсно рідкісне, адже дослідник О.Ошуркевич у своїй роботі про О.Прусевича в посиланні на вищеназвану працю не дає її повного бібліографічного опису.

Для продовження вивчення історії медицини з Прусевичем перегукуються дві праці Д.М. Россійського:

1. Российский, Д.М. Библиографический указатель русской литературы по истории медицины с 1789 до 1928 г. / Д.М.Рос-сийский. – М.: Наркомздрав, 1928. – 55 с. (Тираж 1000 прим.).
2. Российский, Д.М. История всеобщей и отечественной медицины и здравоохранения. Библиография (996-1954) / Д.М.Российский. – М.: Медгиз, 1956. – 938 с. (Тираж 2000 прим.).

Автор цих покажчиків – заслужений діяч науки, доктор медичних наук, професор. Наукова діяльність Д.М.Россійського була різнобічною: він був досвідченим клініцистом-терапевтом, ендокринологом, фармакологом та істориком медицини. Д.М.Россійський народився у 1887 р. в Одесі, закінчив два факультети Московського університету – медичний у 1911 році та біологічне відділення фізико-математичного факультету у 1920 р. Літературна спадщина Д.М.Россійського дуже велика – список його друкованих робіт нараховує більше 800 назв. Особливу увагу він приділяв бібліографії з історії вітчизняної медицини та охорони здоров’я. Другий покажчик із вищеназваних був першою книгою масштабного чотиритомного видання, підготовленого, але не закінченого у зв’язку з передчасною смертю автора.

Однак, ця праця значно полегшує і до сьогодні дослідну роботу з історії медицини. Тираж видань, які є у фонді рідкісних і цінних книг нашої бібліотеки, вказаний спеціально, позаяк за майже сто років від їх виходу з друку, не всі примірники збереглися в бібліотеках, тому ми сподіваємось, що наші примірники є теж унікальними.

Вивчення і виявлення цінних і рідкісних видань в основному фонді продовжується. сподіваємось, що результати цієї роботи будуть матеріалами наступних публікацій.

Література:

1. Цельс К. // Энцикл. словарь / Брокгаузъ Ф.А., Эфронъ И.А. – СПб., 1903. – Т. 74. – 931 с.
2. Ковнеръ, С. Исторія медицины. Вып. 1 / С.Ковнеръ. – К., 1878. – 1002 с. – Конволют: Ковнеръ С. Історія древней медицины. Выпускъ третій и последній. Медицина отъ смерти Гиппократа до Галена включительно / С.Ковнеръ. – К., 1888. – С. 763-766.
3. БСЭ. – М., 1978. – Т. 28. – С. 482.
4. БМЭ. – М., 1986. – Т. 27.– С. 159-160.
5. Клочко, В. Вінницька психоневрологічна лікарня ім. акад. О.І.Ющенка 1897-1997: іст. нарис. / В.Клочко. – Вінниця, 1997. – 135 с.
6. Ковальчук, Г. Книжкові пам’ятки в бібліотечних фондах: критерії відбору та визначення / Г.Ковальчкук // Бібл. планета. – 2001. – № 2. – С. 1-5.
7. Медведчук, Г. Невтомний дослідник Поділля [Електронний ресурс] / Г.Медведчук. – Режим доступу: http://garbuz.org.ua/Rizne/prysevutch.html.
8. Ошуркевич, О. 60 років від дня смерті О.М.Прусевича (1878-1944) польського етнографа, музеолога, краєзнавця [Електронний ресурс] / О.Ошуркевич. – Режим доступу: http://ounb.lutsk.ua/html/archive/2004/calendar/body.

Государственное издательство Украины

Киевское отделение

Киев, 6 июня 1923 г.

№ 2723

Заведывающему Подольской торговой конторой КиевГИУ

Настоящим предлагается Вам сообщить: какое количество макулатуры у Вас имеется и количество оставшихся после изъятия учебников.

Также сообщите нам о существующей у Вас цене на макулатуру.

Управторгконторой подпись

Секретарь подпись

Джерело: Держархів Вінницької області, ф. Р-157, оп. 1, спр. 6, арк. 163.

Копия

13 июня 1923 г.

Торготдел КиевГИУ

На Ваш № 2723 от 6.VI, сообщаем, что у нас имеется макулатуры, согласно акта от 13 июня весом 110 пудов. Цена макулатуры разрезной – 50 руб. за пуд, неразрезной – 100 руб.

Завгубконторою ДВУ подпись

Секретарь подпись

Копія

Акт

Дня 13 червня 1923 року ми низшепідписані, зав. Подгубконторою ДВУ П.Ф. Бунт, бухгалтер Г.М. Борисович, завскладом А.М. Френкель склали цей акт в тім, що при переучоті склада в зв’язку з переходом на карточну систему, залишилось ріжної макулатури книжок вагою 110 пудів.

Макулатура складається з остатків націоналізованого хламу і з винятих з продажу підручників з старою орфографією, відповідно циркулярного розпорядження ХарковДВУ від 21.V. б.р. за № 4352/1165.

Завгубконторою

Бухгалтер

Завскладом

Джерело: Держархів Вінницької області, ф. Р-157, оп. 1, спр. 6, арк. 163-165.

Копия (фрагмент)

14.VIII.1923 г.

Торговому отделу ГИУ

Киев

На основании Вашего циркуляра от 7.VII № 3384 сим препровождаем Вам список литературы, находящейся у нас на складе, но не принимаемой нами в твердый счет.

Завгубконторой ГИУ подпись

Бухгалтер подпись

В торговый отдел КиевГИУ

Согласно Вашего циркулярного распоряжения от 7.VII за № 3384, ниже приводится список литературы из наличия нашего книжного склада, которая не принимается в твердый счет.

Примітки:

1922 року ЦК КП(б)У створило при Головполітосвіті український цензурний орган – Центральне управління у справах друку з губернськими відділеннями по місцях. Однією з найодіозніших його акцій у 20-ті роки було масове вилучення та знищення «шкідливої» літератури з бібліотек, книгарень, книжкових складів, навчальних закладів. Характерно, що українська книжка займала провідне місце в спеціальних «чорних списках», які періодично складалися управлінням. У цих списках опинилися твори М.Грушевського, Л.Юркевича, Д.Яворницького, М.Туган-Барановського, Д.Донцова, М.Могилянського, О.Шульгіна, А.Кащенка та багатьох інших відомих українських науковців та громадських діячів. Так, список № 3 за 1923 р. нараховував 217 назв заборонених українських авторів. Навіть за умов політики декларованої українізації цензурний тиск на українську літературу був досить відчутний. Це створювало найширші можливості для ліквідації значної частини друкованого набутку попередніх часів, що цілком вкладалося в більшовицьку концепцію зруйнування «старого світу».

Пропоновані у даній публікації документи наочно демонструють ставлення влади до видань, друкованих у попередній час, адже до таких підозрілих книжок потрапила навіть казка «Колобок» Державного видавництва України.

Згідно з постановою РНК УСРР від 4 квітня 1923 р. «Про конфіскацію, належної вилученню з продажу й розповсюдження друкованої продукції», література, яка була видана Держвидавом, передавалася для переробки на паперові фабрики під наглядом політконтролю ДПУ. Продукція, вилучена з інших видавництв та у приватних осіб, зберігалася до наступних розпоряджень. Уже 1923 року Подільське губернське управління у справах друку звітувало про те, що у Вінниці вилучено: 3% – анархістської, 8% – есеро-меншовистської, 45% – релігійної, 20% – навчальної, 7% – художньої та 6% – дитячої літератури. Окрім того, 10 пудів 27 фунтів – «петлюрівських»видань. В округах конфісковано 7 тисяч книжок (ЦДАВО України, ф. 166, оп. 4, спр. 968, арк. 11). Які саме книги пропонувалося використати як макулатуру демонструє пропонований тут список.

Подібна практика цензури книгарень та бібліотек тривала до кінця 80-х років, змінювалися тільки списки переслідуваних книг.

Т.Р.Соломонова

Как известно, СССР был самой читающей страной. И это чистая правда – народ наш чрезвычайно любознательный и общительный, возможное объяснение чему кроется в некоторой изолированности страны от всего остального мира. А в Украине, в том числе и Виннице, в те времена ввиду близости к Европе, откуда всё-таки задували остросюжетные западные ветры в виде польских и чешских журналов, из которых можно было почерпнуть информацию о новинках самого разного свойства: литературы, музыки, театра и, конечно, моды. Поэтому и одевались получше, чем на остальном пространстве империи и знали о заграничной культурной жизни побольше. Информация – вот самый важный продукт человеческой жизни. Тем более что тогда в стране другие продукты, в смысле еда, были в большом дефиците. Духовность была на первом плане. Не прочитать Булгакова, Пастернака, Кортасара, Хэмингуэя, Пруста, Джойса и многих др. считалось просто неприличным. Книги, правда, тоже были в дефиците, нечастые гости книжных магазинов, но на «черных» рынках у спекулянтов можно было купить всё за 5-10 номиналов против невысокой государственной стоимости.

Вообще модно было быть умным, таким вездесущим интеллектуалом, который всё, что ни спроси читал, не пропускал спектаклей театров, что приезжали в Винницу, а приезжали и московские Ленкомы, и питерские Ленсоветы. Винничанин, например, мог видеть «Трехгрошовую оперу» Бертольта Брехта с участием молодой и уже блистательной актрисы Алисы Фрейндлих.

Тем не менее театр показывал тамошнюю жизнь в интерьерах достаточно бедных. Кинофильмы, конечно, иностранные, несли ко всему прочему еще и визуальный ряд, который давал основания полагать, что советская идеология всё же сужает рамки восприятия остального мира. Государство старалось уберечь своих граждан от тлетворного влияния, отчего советский кинопрокат и киноиндустрия были самыми цензурированными. Вот почему киношедевры как отечественные, так и зарубежные выпускались малым количеством копий и демонстрировались очень недолго.

Кроме того, иностранные фильмы еще переводили и дублировали. А с переводами иногда случались чудеса. Могли даже нежелательные эпизоды вырезать. Даже такой «правильный» для страны Советов итальянский режиссер-коммунист, как Бернардо Бертолуччи подвергся серьезному испытанию, когда приехал в Советский Союз, где должна была состояться премьера его фильма «Конформист», снятого в 1970 году по одноимённому роману Альберто Моравиа (1951). Сначала был пышный прием с цветистыми речами, но перед показом ему осторожно объяснили, что фильм сокращен на… 40 минут: «Видите ли в Советском Союзе такого явления, как гомосексуализм нет. Поэтому пришлось купировать некоторые сцены». Бертолуччи насторожился, а вкрадчивый голос продолжал журчать: «Порядок эпизодов несколько изменен для удобства зрителей». Бертолуччи был ошеломлен, но деликатно молчал, но затем прозвучало и вовсе убийственное последнее предупреждение, что советская копия его цветного фильма (отличающегося редкостной цветовой экспрессией и снятого, кстати, гениальным оператором Витторио Стораро)… выпущена черно-белой. Понятно, что коммунистические воззрения Бертолуччи начали сильно тускнеть и относительно СССР как страны торжества подлинной демократии и свободы у него не было больше иллюзий. В дураках оказался и советский зритель, потому что заботливо вырезанная сцена в начале фильма, когда педофил насилует главного героя в малолетнем возрасте, что потом коверкает всю его жизнь, проваливает сюжет, не в состоянии объяснить, почему этот самый герой, в конце фильма достигший зрелого возраста, гуляя по городу, вдруг встречает немощного старика, которого безжалостно убивает…

Все же советское правило, если фильм снят или куплен, его нужно, хоть и ограниченно показать породило такое движение, как Киноклубы, образуя как бы альтернативный прокат. Винницкий киноклуб «Встреча с Десятой музой» родился в начале 1980-х годов и начался с фильма Никиты Михалкова «Несколько дней из жизни Обломова». Опять же из любви к русской литературе, которую тогда преподавали и хорошо и широко, мы, небольшой коллектив из политехнического института, были возмущены тем, что в Виннице показали всего один день и на одном сеансе эту картину нашего любимого молодого режиссера (лихо снял вестерн «Свой среди чужих, чужой среди своих», изящную мелодраму в модернистском стиле «Рабу любви» – понятно, речь идет о Никите Михалкове) и на этом показ завершили. Поскольку коллектив – великая сила, мы сделали коллективную заявку на просмотр картины, нажимая на то, что это же экранизация крупного русского писателя Гончарова, и мы просто обязаны ее смотреть. Директор кинотеатра смотрел весьма недоверчиво: «А вы знаете, что фильм закуплен и популярен за рубежом?» «Откуда нам знать!» «Им интересно смотреть, как Россия спит непробудным сном!» «А какое, простите нам до этого дело? Это наша родная классика!» И квасной патриотизм победил. Директор заявку принял, и с тех пор на проблемные для широкого проката фильмы стали поступать от нас коллективные заявки. Так родился в Виннице киноклуб, который прожил яркую жизнь в течение 14 лет.

Оказалось, это киноклубное увлечение возникло почти одновременно во многих городах страны, в первую очередь, разумеется, в столицах. Во всех пятнадцати республиках. И далее на Урале и за Уралом, в Сибири и на Дальнем Востоке. Со временем клубы объединились во Всесоюзную Федерацию киноклубов и стали настоящими культурно-просветительскими организациями. Устраивались встречи с мастерами кино. Проводили семинары. К нам приезжал режиссеры и артисты, общались, дискутировали.

Надо сказать, что в тогдашнем прокате работали люди, часто ничего не понимавшие и не любившие кино. И во многих городах между киноклубами и директорами проката были настоящие войны. Винницкому киноклубу чрезвычайно повезло в этом плане. Потому что директор Винницкого кинопроката Виктор Максимович Щугарев с нами дружил и очень помогал. Хотя часто наши вкусы расходились до прямопротивоположных, он никогда их нам не навязывал, всегда шел навстречу, помогал доставать копии в других прокатах, если иные фильмы не доходили до Винницы. Сейчас он на пенсии, в этом году 10 апреля ему исполнилось 80 лет, но он не утратил ни энергии, ни оптимистичного восприятия жизни, ни живого интереса к кино.

Киноклубы в жизни своих членов сыграли решающую карьерную роль. Многие стали работать в киноиндустрии, на самых различных ее этажах. Например, председатель Киевского киноклуба Андрей Халпахчи вот уже около 20 лет является президентом Киевского Международного кинофестиваля «Молодость». Некоторые стали режиссерами, актерами, продюсерами, кинокритиками.

Следует уточнить, что киноклубное движение – явление международное и родилось вскоре после рождения кинематографа. Первый киноклуб «Друзья седьмого искусства» возник во Франции в 1920 году по инициативе французского кинокритика Робера Кануде. В те же годы появился целый ряд киноклубов в Европе и США. Особенно развилась эта сеть в послевоенное время.

Во Франции Анри Ланглуа, основоположника знаменитого киноклуба «Синематека», называли Де Голлем кинематографа. «Дракон, охраняющий наши сокровища», – сказал о Ланглуа поэт, художник и режиссер Жан Кокто. Еще учась в школе, Анри «заболел» синефилией и стал собирать старые фильмы. Со временем его страсть к этому занятию стала притчей во языцех. Так, существует комическое «предание» о том, что на своей невесте Мэри Меерсон, вдове сценографа Лазаря Меерсона, он женился исключительно, чтобы завладеть ее киноархивом.

В 1935 году Ланглуа организовал маленький «Кружок кино» (Cercle du Cinema). Первое «заседание» состоялось в декабре, на нем показали несколько немых лент, уже исчезнувших тогда с экранов. Имели они такой успех, что было решено устроить еще четыре просмотра. А годом позже вместе со сценаристом Жоржем Франжю, и располагая всего лишь десятком картин, Ланглуа уже объявил о создании Французской Синематеки – учреждения, которое будет заниматься консервацией и демонстрацией старого кино.

Первые приобретения он делал на чужие деньги, занимая их у родственников и друзей, а иногда, случалось, и подбирал то, что выбрасывали за ненадобностью киностудии. На третий месяц существования Синематека насчитывала уже более тысячи единиц хранения. Ее деятельность начала привлекать внимание профессионалов. Арендованный Ланглуа зал стал местом, где рождались замыслы новых фильмов, журналов и сценариев – получилось что-то вроде салона.

После освобождения Парижа работа Синематеки полностью возобновилась. Ланглуа первым открыл Парижу итальянский неореализм, американских авангардистов, забытую звезду немой комедии Бастера Китона и японцев. Последних он вообще помог освободить от послевоенной «американской художественной оккупации» и кое-что отослал обратно на родину – в результате открылась Токийская Синематека, ныне одна из крупнейших в мире. Анри стоял и у истоков Международной федерации киноархивов (ФИАФ).

Эту видеотеку посещали молодые Жан-Люк Годар, Франсуа Трюффо, Эрик Ромер и многие другие, те что вскоре станут гордостью французского кинематографа.

Наше издательство «Глобус-Пресс» родилось в перестроечные 1990-е годы, избрав своим направлением культурологическое. Это было время, когда таких книг печатали чрезвычайно мало, а о кино и вообще никто не издавал. Хлынул огромный информационный поток ранее запрещенной литературы: Солженицын, Довлатов, Максимов, зарубежные писатели. Издательства на всем пространстве бывшего СССР наперебой издавали известные произведения, так долго находившиеся под запретом советской цензуры. Политические разоблачительные книги соседствовали с эзотерическими, книгами по психоанализу, сексуальной практике – все запреты пали. Рядом с воспоминаниями Геббельса на книжных развалах продавались книги Блаватской. Поэтому книги о кино, казалось, никого не интересовали. На телевидение хлынуло такое количество фильмов, что киноклубы стали терять свою аудиторию: зачем куда-то идти, если можно все смотреть, не сходя с дивана. Активная часть киноклубов, накопившая немалые архивы стала подумывать об издании совершенно новых книг о кино, аналитических, без пресса идеологии и цензуры, как было до сих пор. Общеизвестно, что без информационного подкрепления кино не может существовать.

Наше издательство выпустило тогда толстенный справочник «Спутник киномана. 5000 тысяч фильмов зарубежного кино». Это был 1994 год, когда не было ни интернета, ни широкой продажи видеокассет с фильмами, уже нашумевшими во всем мире. По сей день, никто не превзошел по объему этот справочник. Хотя вся киноинформация через пару лет хлынула сначала в виде легального проката видеозаписей, а затем появился и интернет.

Літературні премії – один із видів визнання та заохочення письменника за всю творчість загалом, за окремі книги, збірки чи певний період його творчості, за активну громадську діяльність по вихованню читачів на ідеалах миру, прогресу, дружби народів, за розробку окремих тем, проблем та за переклади.

Премії – це імідж письменника.

Літературне преміювання – це своєрідний кастинг. І перемога в ньому – зіркова мить. А сам переможець та його доробок заслуговують не тільки на повагу, а й на увагу тих, для кого цей доробок створюється.

Міжнародна літературна премія імені Івана Кошелівця журналу «Соборність» 

Вітенко, О. Мінливі долі кольори: поезії / О.Вітенко // Собор-ність. – 2009. – № 1. – С. 31-41.

Міжнародна літературна премія імені Івана Кошелівця міжнародного літературно-публіцистичного часопису українських письменників «Соборність» присуджується щорічно за публікацію кращих літературних творів будь-якого жанру в журналі «Соборність», що відповідають високій вимогливості, яку мав Іван Кошелівець як письменник, прозаїк, критик і теоретик літератури. Висунення на здобуття премії здійснюють члени редколегії журналу «Соборність», його читачі, Національна спілка письменників України, обласні організації НСПУ, Федерація спілок письменників держави Ізраїль, Спілки українських письменників держави Ізраїль.

Диплом лауреата отримала вінницька поетеса Олена Андріївна Вітенко. На її слова, покладені на ноти місцевими знаними композиторами й маловідомими талановитими авторами-співаками, співаються вже десятки пісень лірично-інтимного, патріотично-народного змісту. Відома як дитяча письменниця. Вона – депутат Верховної Ради України 5-го скликання та Вінницької міської ради 4-го скликання.

Всеукраїнська літературна премія імені Михайла Коцюбинського

Тарнашинська, Л. Парасоля на кожен дощ: новели, оповід., маленькі повісті / Л.Тарнашинська. – К.: Неопалима купина, 2008. – 260 с.

Лауреатом Всеукраїнської літературної премії імені Михайла Коцюбинського цьогоріч стала Людмила Тарнашинська, столична письменниця, літературознавець, яка майже 20 років мешкала на Вінниччині (Томашпіль, Ямпіль, Немирів). Народилася вона на Рівненщині. У Немирові закінчила середню школу, працювала кореспондентом немирівської районної газети «Колгоспні вісті». Друкувала вірші в обласних та районних газетах Вінниччини. Закінчила факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Кандидат філологічних наук, доктор філософії Українського вільного університету (Мюнхен), старший науковий співробітник Інституту літератури імені Тараса Шевченка, автор численних наукових монографій, сотень літературно-критичних статей, чотирьох художніх книг. Її премійовану книгу в літературних колах назвали «мозаїкою людських доль, що сприймається як роман у новелах». На відзначення збірку оповідань «Парасоля на кожен дощ» нашої землячки запропонувала Національна парламентська бібліотека України.

Всеукраїнська літературно-мистецька премія імені Степана Руданського

Білоусов, Євген. Степан Руданський – поет і лікар: повість / Євген Білоусов. – Т.: Навч. кн. Богдан, 2008. – 176 с.: кол. іл.

У конкурсі на здобуття Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Степана Руданського взяли участь дванадцять претендентів з одинадцяти регіонів України. В їх числі літератор з АР Крим Євген Білоусов представив книгу «Степан Руданський – лікар і поет». Це розповідь про життєвий і творчий шлях нашого земляка. Провівши велику пошуково-дослідницьку роботу, автор відтворив і доніс до сучасників живий образ героя книги, колоритно змалював соціальне середовище й атмосферу, в якій перебувало не тільки Поділля, а й уся тогочасна Україна. За результатами таємного голосування він виборов звання лауреата премії, а дипломантами стали Гриць Гайовий із Києва за збірку гуморесок «Мисливець і Шпак» та вінницький гуморист Петро Щербань за збірку «На прийомі у сміхотерапевта».

Всеукраїнська літературна премія імені Олександра Олеся; 

Літературна премія імені Євгена Гуцала

Каменюк, М. Стрітення: вибрана лірика / М.Каменюк. – Вінниця: Держ. картогр.ф-ка, 2008. – 320 с.: фото.

Ця книга відомого вінницького письменника і журналіста Михайла Каменюка, заслуженого працівника культури України, – найповніший томик кращих його поезій, результат майже сорокалітнього діалогу поета зі словом. Чимало з них стали піснями, звучали в спектаклях та концертах, перекладалися мовами народів колишнього СРСР та світу, входили у вітчизняні та зарубіжні збірники і альманахи, відзначилися літературними преміями. У 2010 р. це видання здобуло одразу дві вищеназвані літературні премії України.

Літературна премія імені Павла Тичини

Яковенко, Т.В. ...І золото сміху, і срібло сльози: вибрана лірика та переспіви / Т.В.Яковенко. – Вінниця: Держ. картогр. ф-ка, 2006. – 176 с.: портр., іл.

Літературна премія імені Павла Тичини «Чуття єдиної родини» започаткована Держкомвидавом УРСР та Спілкою письменників України у 1974 р. і до 1992 р. присуджувалась «за твори, пройняті ідеєю інтернаціоналізму, дружби народів СРСР».

З 1993 р. це – літературна премія імені Павла Тичини. Сьогодні вона присуджується за високохудожні поетичні твори, гостре відчуття проблем сучасності тощо. Серед вінницьких письменників-земляків у 2003 р. її отримала поетеса Гнатюк Ніна – за збірку поезій «Поміж небес і трав». Лауреатом премії 2010 р. стала Тетяна Яковенко, відома вінницька поетеса, літературознавець, лауреат багатьох інших премій.

Літературний конкурс видавництва «Смолоскип»

Кваша, Дана. Білі ночі [Електронний ресурс]: [поезії] / Дана Кваша. – Режим доступу: http://www.kultrevansh.com/forum/index.php?action=printpage;topic=372.0. – Назва з екрана.

Дана Кваша – молода українська письменниця. Народилася 3 червня 1985 р. у смт Муровані Курилівці. За фахом «Клінічний психолог» поетеса закінчила Львівський національний університет імені Івана Франка (2007), тому уся її поезія пронизана психологізмом, бажанням пояснити різні явища і феномени людини. Вона автор збірок поезій «Коридори з диму» (Вінниця, 2008), «Як впливає лімбічна система на емоційний стан людини» (Київ, 2010), друкувалася у журналах «Четвер», «Вінницький край». У травні 2010 р. завоювала третю премію літературного конкурсу видавництва «Смолоскип» за електронну версію підбірки поезій «Білі ночі» (2010). «Мої вірші може складно сприймати, але я не можу писати за наперед вигаданою, продуманою темою. Все пишу спонтанно, так, як відчуваю, – говорить поетеса. – Сама я не терплю, коли у творах нав’язують думку та ідею, тому моя головна ціль – донести певну емоцію. Вважаю, читаючи мої вірші, бажано менше думати над ними, краще – їх провідчувати».

Сама авторка ідентифікує себе як готесса, екзистенціалістка, атеїстка. Пише вірші, пісні, прозу, малює. Як учасниця об'єднання «ТаБаКо» працює в галузі відеопоезії. Співзасновниця львівської літтусівки ЛітZAVOD.Тематика творів поетеси: сюрреалізм, «глибинний депресивний сюрреалізм», поезія і проза, лірика, екзистенціальна тематика, психологічна тематика.

Подільська літературно-мистецька премія «Кришталева вишня»

Штофель, Д.Х. Штормове попередження №...: поезія / Д.Х.Штофель; авт. передм. М.П.Стрельбицький. – Вінниця: УНІВЕРСУМ-Вінниця, 2006. – 102 с. – (Б-чка «Імпульс»).

Автор нової книги-лауреата премії – молодий науковець Вінницького національного технічного університету, викладач кафедри проектування медико-біологічної апаратури. Народився 1 квітня 1985 р. у Вінниці. 2006 р. вийшла його перша поетична збірка, яка була удостоєна премії імені Михайла Стельмаха. У доробку молодого поета – також поетичні переклади, критичні матеріали, інтерв’ю з українськими літераторами. Творам Д.Штофеля притаманна ускладнена образність, сучасна архітектоніка вірша, естетичний модерн, високий літературний рівень.

Гальянова, В.О. Операція дактилем: лірика / В.О.Галья-нова. – Вінниця: Вінниц. газ., 2009. – 120 с.: іл.

Молода вінницька поетеса Валентина Гальянова народилася 30 січня 1986 р. у Вінниці та з дитинства і до сьогодні проживає в с.Лука Мелешківська Вінницького району. Вона – багатогранна творча особистість. Цікавиться літературою, музикою, живописом. Свій поетичний хист шліфувала в літературно-мистецькій студії «Мережка», музичній студії «Дебют», Вінницькій Малій Академії Наук. Закінчила Інститут філології й журналістики Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Автор трьох поетичних збірок: «Фортеця мрій» (2001), «П’ятий вимір» (2003) і премійованої збірки «Операція дактилем» (2009).

Премія імені Михайла Стельмаха

Герасименко, О. Акорд осінньої струни: [вірші] / О.Гераси-менко // Вінниц. край. – 2009. – № 4. – С. 7-12.

Сторожук, В. Заблукати у трьох соснах: [добірка повістей] / В.Сторожук // Вінниц. край. – 2010. – № 3. – С. 28-74.

Пастушенко, Л. Година роси і сльози. З віршованого денника: [добірка віршів] / Л.Пастушенко // Вінниц. край. – 2010. – № 2. – С. 4-9.

Поляхівський, Я. Шляхи і манівці – через Якушинці: історії одного села / Я.Поляхівський // Вінниц. край. – 2009. – № 3. – С. 89-101.

Премія імені нашого відомого земляка заснована редакцією журналу «Вінницький край» у 2006 році і присуджується за кращі публікації в ньому протягом року. Лауреатів премії 2010 р. представляють вінницькі поети, журналісти. Цікавою розвідкою про історію с.Якушинці Вінницького району із читачами часопису поділився Я.Поляхівський, більш відомий в мистецьких колах як композитор.

Премія імені Івана Огієнка

Кобець, В. Іллінецький метеорит: поезії / В.Кобець. – Вінниця: Книга-Вега, 2009. – 44 с.

Кобець, В. Богунський шлях: поезії / В.Кобець. – Вінниця: Книга-Вега, 2009. – 44 с.

Кобець, В. Вибрані твори: у 10 т. / В.Кобець. – Вінниця: Держ. картогр. ф-ка, 2010.

Т. 1. – 376 с.: фото.

Т. 2. – 416 с.: фото.

Т. 3. – 345 с.: фото.

Кобець, В. Нехай святиться ім'я твоє...: поеми / В.Кобець. – Вінниця: Книга-Вега, 2010. – 144 с.: фото.

Кобець, В. Що запишу у Книгу Життя?: поезія / В.Кобець. – Вінниця: Книга-Вега, 2010. – 44 с.

Кобець, В. Повертаюся в рідний Брусилів / В.Кобець. – Вінниця: Вид. Горбачук І.П., 2010. – 68 с.: іл.

Премія імені Івана Огієнка заснована Всеукраїнським товариством Івана Огієнка, Житомирськими обласними державною адміністрацією та радою, Національною спілкою письменників України, Фондом сприяння розвитку мистецтв, Всеукраїнським товариством «Просвіта» імені Т.Г.Шевченка на пошану видатного українського вченого-мовознавця, письменника, перекладача, педагога, державного та церковного діяча, який народився в містечку Брусилові – Івана Івановича Огієнка, митрополита Іларіона (1882-1972). Присуджується вона за заслуги в галузях: літератури і мистецтва; науки і освіти; громадської, політичної та духовної діяльності, спрямованої на утвердження державності в Україні, миру і злагоди в ній. Місцем заснування Огієнківської премії, її присудження (до 15 січня щорічно, дня народження вченого) є м.Житомир, а вручення (до 29 березня, дня пам’яті) – містечко Брусилів.

2010 року Огієнківська премія у галузі літератури присуджена вінницькому письменнику Василю Кобцю – за поетичні та прозові книжки останніх років.

Підготувала Г.Авраменко

Твори місцевих авторів, що отримали фінансову підтримку Вінницької облдержадміністрації та обласної ради 2010 року

1. Абрамов В. (серія «Митці Вінниччини»)
2. Вінницький вернісаж (Вінницька організація Національної спілки художників України)
3. Вінниччина журналістська (Вінницька обласна організація Національної спілки журналістів України)
4. Вдовцов М. Зерно з татових черевиків
5. Височанський О. Летюча криниця
6. Вітенко О.А. Каліграфія життя
7. Гальчак С. Визволення Вінниччини від нацистських загарбників
8. Графіка XVIII-XX ст. з фондів Вінницького обласного художнього музею
9. Другий «Крик з могили» Миколи Холодного (почутий і записаний М.Каменюком)
10. Жілінскайте Х. Загадки
11. Енциклопедія сакрального мистецтва Поділля. Каталог зруйнованих храмів Поділля
12. Квіт Подільського слова (упорядник В.Рабенчук)
13. Кобець В. Житіє індуса Тія. Дана, Василько і білий світ. Пригоди полярних робінзонів
14. Куцевол О. Життя і творчість письменника в дзеркалі «Поетичної критики»
15. Люблінська Л. Бузкове щастя
16. Марко Вовчок. Маруся (переклад А.М.Подолинного)
17. На громах настояний скарбник: Анатолій Бортняк у спогадах сучасників (упорядник В.Рабенчук)
18. Оврах В. (серія «Митці Вінниччини»)
19. Пастушенко Л. Знак Скорпіона
20. Подільський книжник: альманах. Випуск 2 (Вінницька ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва)
21. Цвігун О. Промінь надії
22. Чулко М. (серія «Митці Вінниччини»)

Твори місцевих авторів, що отримали фінансову підтримку Вінницької облдержадміністрації та обласної ради 2010 року

1. Абрамов В. (серія «Митці Вінниччини»)
2. Вінницький вернісаж (Вінницька організація Національної спілки художників України)
3. Вінниччина журналістська (Вінницька обласна організація Національної спілки журналістів України)
4. Вдовцов М. Зерно з татових черевиків
5. Височанський О. Летюча криниця
6. Вітенко О.А. Каліграфія життя
7. Гальчак С. Визволення Вінниччини від нацистських загарбників
8. Графіка XVIII-XX ст. з фондів Вінницького обласного художнього музею
9. Другий «Крик з могили» Миколи Холодного (почутий і записаний М.Каменюком)
10. Жілінскайте Х. Загадки
11. Енциклопедія сакрального мистецтва Поділля. Каталог зруйнованих храмів Поділля
12. Квіт Подільського слова (упорядник В.Рабенчук)
13. Кобець В. Житіє індуса Тія. Дана, Василько і білий світ. Пригоди полярних робінзонів
14. Куцевол О. Життя і творчість письменника в дзеркалі «Поетичної критики»
15. Люблінська Л. Бузкове щастя
16. Марко Вовчок. Маруся (переклад А.М.Подолинного)
17. На громах настояний скарбник: Анатолій Бортняк у спогадах сучасників (упорядник В.Рабенчук)
18. Оврах В. (серія «Митці Вінниччини»)
19. Пастушенко Л. Знак Скорпіона
20. Подільський книжник: альманах. Випуск 2 (Вінницька ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва)
21. Цвігун О. Промінь надії
22. Чулко М. (серія «Митці Вінниччини»)

2010 року виповнилося 150 років з часу виходу повного друкованого видання «Кобзаря» Тараса Шевченка. Це одне з небагатьох художніх творів, які сприймаються людством як видатне літературно-громадське явище, що святкується у нашій країні на державному рівні.

Історія його появи пов’язана з поверненням із заслання Т.Г.Шевченка, який відразу почав готувати нове видання своїх віршів. Завдяки поїздці в Україну 1859 року поет познайомився з Платоном Симиренком, представником відомої української підприємницької родини, який запропонував фінансову підтримку новому виданню. Фірма «Брати Яхненки-Симиренко» з середини XIX століття була найпотужнішим виробником цукру в Російській імперії. Цукор і вітчизняна пастила, вироблені на українських підприємствах фірми, успішно конкурували навіть на європейському ринку з продукцією французьких, бельгійських та німецьких виробників.

По поверненню до Петербурга Шевченка чекало позитивне рішення Цензурного комітету щодо нового видання. Комітете пропустив не лише «Кобзаря», «Гамалію», «Гайдамаків», а й низку творів ранніх років – «Наймичку», «Невільника» та інші. Але невдовзі, наприкінці року, мабуть, за «порадою» III відділення, він переглянув своє попереднє рішення і дозволив видавати лише певний перелік добре профільтрованих творів. Викреслили весь вступ до поеми «Гайдамаки», цілі сторінки з поезії «Думи мої...», окремі рядки з інших творів. Цензурний комітет не дозволив поету видати твори за назвою, яку їм бажав дати сам автор – «Поезії Т.Шевченка». На його вимогу нове видання теж назвали «Кобзарем». Цим самим цензори убезпечували себе від зайвих клопотів з III відділенням. Адже «по вєлічайшєму повєлєнію» Тарас Шевченко у засланні не мав права ні писати, ні малювати.

Для друкування книги знадобилася фінансова допомога у 1100 руб. На позичені гроші П.Симиренко фактично викупив значну частину накладу. Книгу безоплатно Платон Федорович поширив серед робітників фірми та роздав селянам по всій Україні. Наклад видання офіційно склав 5800 примірників, проте книг видрукували на 250 більше (загальний наклад 6050). За ініціативою Тараса Шевченка, друкарня П.Куліша, крім офіційних, видрукувала ще й 250 нецензурованих примірників. До них поет власноручно вклеював непропущені цензурою місця, видрукувані на окремих клаптиках паперу. До «Кобзаря» 1860 року видавці долучили портрет Шевченка, написаний М.Микешиним. Книгу автор присвятив Марку Вовчку. Свою вдячність щедрому кредитору за фінансову підтримку праці Т.Шевченко увічнив на титульній сторінці, зазначивши, що вона видана «Коштом Платона Симиренка».

Наприкінці січня 1860 року «Кобзар» побачив світ. Свою нову книгу Шевченко в першу чергу вислав в Україну. Поет радів і тішився з того, що «Кобзар» добре розходиться, користується попитом і дає йому чималий дохід. Провідні журнали й газети тогочасної Росії із захопленням зустріли цю визначну працю геніального українського поета. Того ж року був надрукований «Кобзарь» у перекладі російською мовою за редакцією М.Гербеля.

У фонді відділу рідкісних і цінних видань Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва зберігається примірник «Кобзаря», придбаний 1961 року у вінницькому букіністичному магазині за 9 руб. 50 коп. (пореформена, доволі висока ціна). Примірник має свою давню історію, що позначилося на його зовнішньому вигляді. На жаль портрет поета втрачений, вже у ХХ ст. було зроблено нову палітурку. Водночас попередній власник (власники) книги ще у другій половині ХІХ ст. (за палеографічним аналізом) вписав(ли) чимало рядків з віршів Т.Г.Шевченка, що були вимарані цензурою. За титульним аркушем у книжковий блок вплетена рукописна присвята (окремий аркуш) – уривок з вірша Т.Г.Шевченка «І золотої й дорогої» та віршоване привітання з Пасхою невідомої особи. Аркуш має пізніше походження, але також дореволюційного часу.

Колись цей примірник належав Борису Віталійовичу Юрківському, що засвідчує шрифтовий штамп «Борис Витальевич Юркевский. Киев» дореволюційної орфографії. Юрківський народився 1881 року у Києві. Отримав освіту в університеті, ймовірно закінчив історико-філологічний факультет. З 1924 року мешкав в Одесі. Перекладав з французької, англійської та італійської мов, переспівував грузинських і китайських поетів, вивчав діалектику української мови.

Сьогодні цей примірник прикрашає колекцію відділу рідкісних і цінних видань Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва.

Т. Р. Соломонова

Пропонований перелік найцікавіших, на наш погляд, подій, дотичних до книжкового Всесвіту, допомагає уявити повсякденне життя «Тімірязєвки» впродовж 2010 року

Січень

Вінниччина традиційно вшановувала пам’ять поета, свого славетного земляка, Героя України, поета, правозахисника Василя Стуса (1938-1985). Проведено низку заходів і у бібліотеці. У відділі літератури та інформації з гуманітарних наук влаштували виставку-побачення «Його слово завжди готове вибухнути...», присвячену перекладацькій спадщині поета, на якій було представлено поетичні переклади з польської, російської, білоруської, словацької, чеської, французької, іспанської, італійської та єврейської мов. За участю літературознавця, головного редактора журналу «Київська Русь», лауреата Національної премії ім. Тараса Шевченка, сина В.С.Стуса – Дмитра Стуса, відомої української письменниці, нашої землячки Ніни Гнатюк, артиста театру і кіно Романа Семисала, відомих вінницьких письменників, науковців, студентської, учнівської молоді та громадськості міста відбулися традиційні Стусівські читання «Поет – це слово. Це його життя...».

З 18 січня 2010 р. у відділі рідкісних і цінних видань експонувалася книжкова виставка «Книжкова гравюра XVI-XVIII століть», на якій було представлено 16 документів. Виставка ознайомила користувачів зі зразками портретної гравюри, гравійованими титульними аркушами, фронтисписами, картами та ін. Неперевершеними шедеврами поліграфічного мистецтва є портретна гравюра автора відомого видання «Опис земної кулі» А.Ортелія (Антверпен, 1595), ксилографічні гравюри в книзі І.Баптісти «Шість книг небесної фізіогномії» (Неаполь, 1603), розфарбовані від руки гравюри з твору К.Шміделя «Руди і гірські породи» (Нюрнберг, 1753) та ін.

Відділ літератури та інформації виробничого профілю пропонував користувачам книжково-ілюстративну виставку «Чи знаєте ви, що...?», яка представляла літературу про цікаві факти, винаходи та відкриття в галузі техніки.

22 січня Україна відзначила День Соборності. До цієї дати у відділі літератури та інформації з гуманітарних наук було організовано книжково-ілюстративну виставку «У пошуках омріяної України: з історії боротьби за Соборність».

26 січня у відділі літератури та інформації з гуманітарних наук, в рамках Міжнародного Дня пам’яті жертв Голокосту, відбувся День інформації «Уроки Голокосту». У заході взяла участь Ф.А.Винокурова, заслужений працівник культури України, кандидат історичних наук, заступник директора Державного архіву Вінницької області. У своєму виступі Фаїна Аврамівна охарактеризувала злочини людиноненависницьких режимів, які мали місце в німецькій та румунській зонах окупації на території Вінницької області. Д.Г.Педорук, заступник голови міської ради ветеранів війни, праці та збройних сил розповів про трагедію Голокосту в загальнолюдському вимірі. Волонтер Подільського агенства регіонального розвитку із Польщі Агата Радковська ознайомила з проблемами Голокосту у своїй країні. Присутні також мали нагоду побачити виставу театру-студії «Сьоме небо» Вінницького національного медичного університету ім.М.Пирогова за п’єсою В.Коростильова «Варшавський набат», яка вразила глибоким змістом та чудовою грою акторів-студентів. Значний інтерес викликала виставка-застереження «Пам'ятати про минуле заради майбутнього», яка експонувалася в читальній залі відділу літератури та інформації з гуманітарних наук під час проведення загальнобібліотечного Дня інформації, присвяченого цій даті.

«Героям Крут присвячується» (до Дня пам’яті Героїв Крут) – у відділі літератури та інформації з гуманітарних наук було організовано презентацію нових книг.

28 січня відбувся літературно-мистецький вечір, присвячений 150-річчю від дня народження російського письменника А.П.Чехова «Незрівнянний художник життя» за участю акторів обласного академічного музично-драматичного театру ім.М.Садовського та народного театру-студії «Сьоме небо». Супроводжувала захід книжково-ілюстративна виставка «В человеке должно быть все прекрасно...».

Також було організовано книжкові виставки:

– «Інсталяція істини» (з історії світової цензури) – виставка-презентація; «Гроно нескорених» (українська заборонена книга) – книжкова виставка-досьє – відділ літератури та інформації з гуманітарних наук;

– «Постаті світової економічної думки» – відділ літератури та інформації з питань економіки і права.

Лютий

2 лютого відбулася наукова конференція для студентства й освітян на тему: «Формування історичної пам’яті молоді». Під час конференції з успіхом пройшла зустріч із головним редактором всеукраїнської газети «День» Ларисою Івшиною, де студенти та викладачі міських навчальних закладів змогли взяти участь у дискусії на цікаві історичні теми та теми сьогодення. Чимало присутніх отримали у подарунок та мали змогу придбати книги видавництва «День».

17 лютого в читальній залі відділу літератури та інформації з гуманітарних наук відбулася зустріч з Головою Вінницької обласної краєзнавчої літературно-мистецької громадської організації «Велика рідня» Тетяною Яковенко, яка презентувала бібліотеці дарунок – комплект міжнародного літературно-публіцистичного часопису українських письменників «Соборність», переданий головним редактором Олександром Деко.

18 лютого у читальній залі відділу літератури та інформації з гуманітарних наук Вінницька обласна універсальна наукова бібліотека ім.К.А.Тімірязєва спільно з обласним центром народної творчості провели літературно-мистецьке свято «Всі ми – одна родина», приурочене Міжнародному дню рідної мови в рамках культурологічного проекту «Мови різні – душа одна». Відділ літератури та інформації з гуманітарних наук спеціально підготував виставку-калейдоскоп «Своєї рідної мови і свого рідного звичаю вірним серцем держітеся», а відділ літератури та інформації з питань економіки і права організував перегляд літератури: «Державна мова в Україні: правовий погляд».

Цикл «Точка зору» був представлений виставкою-хрестоматією відділу літератури та інформації з гуманітарних наук «Читай книги, що стали подією».

Відкрилися книжкові виставки:

– «Є.О.Патон – вчений, дослідник, інженер» – книжково-ілюстративна виставка, присвячена 140-річчю від дня народження всесвітньо відомого вченого, дослідника, інженера Євгена Оскаровича Патона (1870-1953) – відділ літератури та інформації виробничого профілю;

– «Управління персоналом: мистецтво чи наука?» – відділ літератури та інформації з питань економіки і права.

– «Відомі поляки в історії Вінниччини» (до відкриття Польського консульства у Вінниці) – книжково-ілюстративна виставка – відділ літератури та інформації з питань краєзнавства;

– «Магнетизм у творчості Г.В.Якутовича» – ювілейна виставка-портрет; «Модернізм: криза культури чи пошук нового?» – книжково-ілюстративна виставка; «Петро Чайковський – відомий і невідомий» (до 170-річчя від дня народження композитора) – книжково-ілюстративна виставка – відділ літератури та інформації з питань мистецтв;

Березень

2 березня відділ попереднього замовлення провів зустріч з вихованцями Вінницького обласного центру соціально-психологічної реабілітації дітей та молоді з функціональними обмеженнями «Обрій». До уваги запрошених була представлена літературно-музична композиція на тему: «Образ матері в літературі та мистецтві», присвячена Міжнародному жіночому дню 8 Березня.

Цій даті присвячувалися книжкові виставки:

- «Жіночі історії в історії» – книжково-ілюстративна виставка – відділ літератури та інформації з гуманітарних наук;

- «Great Mission – To Be a Woman» (Це велика місія – бути жінкою) – перегляд літератури – відділ літератури іноземними мовами.

10 березня у відділі літератури та інформації з гуманітарних наук відбувся літературно-мистецький вернісаж «Голос душі народної», де представили також виставку-ствердження «Шевченко вовіки насущний». У 2014 р. виповниться 200 років з дня народження Тараса Григоровича Шевченка. До цієї ювілейної дати на державному рівні вже розпочалася підготовка, зокрема, передбачено низку заходів, спрямованих на популяризацію творчості Великого Кобзаря та увічнення його пам’яті.

12 березня у відділі літератури та інформації виробничого профілю відбувся круглий стіл «Звільнення Вінниччини від німецько-фашистської окупації – важлива сторінка героїчного поступу радянського народу в роки Великої Вітчизняної війни», під час якого експонувався перегляд літератури «Весна визволення», підготовлений фахівцями відділу літератури та інформації з питань краєзнавства.

18 березня у відділі літератури та інформації виробничого профілю відбувся День народного майстра «Я рідний край та мову солов’їну у вишивку свою вплела…», під час якого експонувалася книжково-ілюстративна виставка «Над світом українська вишивка цвіте…».

19 березня у Бібліотеці пройшла презентація книги М.Гуцало «Думи мої, думи...», а 25 березня – 2-го випуску альманаху «Подільське перевесло» у рамках засідання клубу «Птах душі» (відділ літератури та інформації з питань мистецтв).

«Безсмертний дотик до душі» – книжкова виставка до 80-річчя від дня народження відомої української письменниці Ліни Костенко (1930 р.н.) експонувалася у відділі попереднього замовлення.

До 66-ї річниці визволення Вінниччини від німецько-фашистських загарбників та 65-ї річниці перемоги у Великій Вітчизняній війні у відділі літератури та інформації з питань краєзнавства експонувалася книжково-ілюстративна виставка «Вінниччина у Великій Вітчизняній».

Квітень

Упродовж місяця традиційно тривав Місячник популяризації екологічних знань «Екологічна мудрість – основа майбутнього України» в рамках Міжнародного року біорізноманіття і до Всеукраїнського дня довкілля. У програмі Місячника у відділі літератури та інформації з гуманітарних наук книжково-ілюстративна виставка «Здоров’я людини в нездоровому світі», відділі літератури та інформації з питань економіки і права – книжкова виставка «Охорона довкілля: економічний та правовий аспект», відділі літератури та інформації виробничого профілю – книжково-ілюстративна виставка «Чорнобиль: скорбота пам’яті людської».

У відділі літератури та інформації з питань економіки і права відбувся День інформації «Пилип Орлик – творець першої української Конституції», де презентували рекомендаційний список літератури «Конституція, яка випередила час» та книжкову виставку «Маніфест української незалежності» (до 300-річчя Конституції П.Орлика). Книжкова експозиція «Свободу уславив. Пилип Орлик: особа в контексті часу», присвячена квітневим подіям 1710 року, розгорнулася у відділі літератури та інформації з гуманітарних наук.

15 квітня у читальній залі відділу літератури та інформації виробничого профілю пройшла презентація книги Сергія Медвідя «Сценарій для України».

20 квітня у відділі літератури та інформації з гуманітарних наук спільно з Вінницькою обласною організацією Суспільної Служби України відбулася презентація книги Аріядни Стебельської «Родина і Україна». Спільно з цією ж організацією 21 квітня у відділі літератури та інформації з питань виробничого профілю презентували книгу Ірини Сеник «Метелики спогадів» та анонс книги «Квітка мук і краси. Статті, вірші, спогади», а також провели коментований перегляд літератури «Нескорена берегиня».

22 квітня відбувся загальнобібліотечний виїзний день інформації «Бібліотека як екодовідник для життя людини» на базі Козятинської ЦРБ, під час якого провідні фахівці представляли літературу з різних напрямків екології з фондів Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва.

29 квітня з успіхом пройшла презентація історичної карти «Вінниччина в роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 pp.» – до 65-річчя Великої Перемоги.

Книжкові виставки місяця присвячувалися темам:

– «Крок до зірок» – до Міжнародного дня авіації та космонавтики; «Нова ера – нові технології» – література з нових технологій в різних галузях промислового виробництва – відділ літератури та інформації виробничого профілю;

– «Книги видавництва «Брокгауз-Єфрон» у фонді відділу рідкісних і цінних видань.

Травень

5 травня у відділі літератури та інформації з гуманітарних наук відбувся театралізований вечір-пам’ять «Спасибі за Перемогу! Спасибі за життя!», якому передували бібліотечні виставки, перегляди літератури та інформаційні зустрічі, зокрема:

– «Земле! Перемогу не забудь!» – виставка-панорама, «Її величність Перемога» – виставка-пам’ять – відділ літератури та інформації з гуманітарних наук;

– «Вінниччина у Великій Вітчизняній» – виставка-пам’ять – відділ літератури та інформації з питань краєзнавства;

– «Звуковий літопис Великої Вітчизняної» – рекламна інформація для організаторів масових заходів на сайті бібліотеки, присвячена 65-й річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні;

– «Загадкові сторінки Другої світової...» – виставка-точка зору – відділ літератури та інформації з гуманітарних наук;

– «Подвиг, увічнений в камені...» – виставка-реквієм – відділ літератури та інформації з питань мистецтв;

– «Давним-давно була війна...» – інформаційна година (з демонстрацією уривків із кінофільмів і прослуховуванням пісень про війну) із циклу «Кроки назустріч мистецтву».

5 травня відбулася презентація нових книг Сергія Дмитровича Гальчака: «Визволення Вінниччини від нацистських загарбників» (Вінниця, 2010), «На узбіччі суспільства. Доля українських остарбайтерів» (Вінниця, 2009), «Украинские остарбайтеры Подольского региона» (М., 2009).

6 травня проведено презентацію біобібліографічного покажчика «З невичерпних подільських криниць», присвяченого 70-річчю від дня народження поета, літературознавця, професора Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського Анатолія Подолинного. Захід підготовлено фахівцями відділу літератури та інформації з питань краєзнавства.

13-16 травня – у Вінниці проходило святкування Дня Європи. Серед бібліотечних заходів була книжково-ілюстративна виставка «Європа: єдина і різна», що представляла книги з історіі, етнографії, культури, мистецтва народів Європи (відділ літератури та інформації з гуманітарних наук).

18 травня у відділі літератури та інформації з гуманітарних наук відбулася презентація журналу «Вінничанка» за участю головного редактора І.Червінчук, авторів та героїв часопису, а 19 травня – нової поетичної книги Т.Комарової «Турбулентность».

25-27 травня Управління культури і туризму Вінницької обласної державної адміністрації, Вінницька ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва, Вінницька та Могилів-Подільська єпархія УПЦ, Відділ у справах національностей Вінницької облдержадміні-страції, Російсько-український культурно-просвітницький центр «Співвітчизники» провели VІ науково-освітні Подільські Кирило-Мефодіївські Читання, на яких, зокрема, представили виставки:

– «Слово о полку Ігоревім» – видатна пам’ятка літератури Київської Русі» (825 років від часу написання твору) – відділ літератури та інформації з гуманітарних наук;

– «Пам’ятки слов’янської писемності» – відділ рідкісних і цінних видань спільно з Вінницьким обласним краєзнавчим музеєм.

26 травня відбулася презентація бібліографічного покажчика «Мов щира сповідь, слово те моє…» (до 60-річчя від дня народження поетеси Світлани Травневої), яку підготували фахівці відділу літератури та інформації з гуманітарних наук.

Книжковими виставками місяця стали:

– «7 травня 1895 р. День народження радіо» – відділ літератури та інформації виробничого профілю;

– «Власні імена, або Як обрати ім’я» – виставка-презентація – відділ літератури та інформації з гуманітарних наук;

– «Щедро роди, земле» – відділ літератури та інформації з питань сільського господарства.

Червень

6 червня до дня народження О.С.Пушкіна і 180-річчя Болдинської осені – самого плідного періоду в житті поета – в рамках Кирило-Мефодіївських читань відбувся святковий концерт, в якому взяли участь члени російсько-українського культурно-просвітницького центру «Співвітчизники», Асоціації пенсіонерів Вінниччини. На заході звучали поезія, романси, українські і російські народні пісні. У відділі літератури та інформації з гуманітарних наук експонувалася книжково-ілюстративна виставка «В Болдино листья летели, в безсмертие лист за листом ...».

9 червня у відділі літератури та інформації з гуманітарних питань відбулася творча зустріч з поетесою Тетяною Романовою.

22 червня у відділі літератури та інформації з питань економіки і права відбулася інформаційна година «Конституція України – основний закон держави» для вихованців Вінницького обласного центру соціально-психологічної реабілітації дітей та молоді з функціональними обмеженнями «Обрій», який супроводжувала книжково-ілюстративна виставка «Конституція України – гарант стабільності та демократії».

23 червня у відділі літератури та інформації з питань економіки і права відбувся круглий стіл «Відповідь Голокосту» (до Дня скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні та початку Великої Вітчизняної війни).

Упродовж місяця у відділі літератури та інформації виробничого профілю діяли книжкові виставки «Комп’ютер – ваш помічник (на допомогу абітурієнту)» та «Журнал «Вода і водоочисні технології» з циклу «Увага! Цікаве видання!».

Липень

Серед найцікавіших подій цього місяця були книжкові виставки:

– «Хрещення Русі – духовний стержень нашої культури» (до 1025-річчя Хрещення Русі) – відділ літератури та інформації з гуманітарних наук;

– «Журнал «Салон» – виставка-повідомлення з циклу «Увага! Цікаве видання!» – відділ літератури та інформації виробничого профілю;

– «Антична історія в друкованих джерелах» – відділ рідкісних і цінних видань.

Серпень

До Дня Незалежності України та Дня Державного Прапора України у Бібліотеці відбулася низка заходів, зокрема організували книжкові виставки:

– «Демократичні традиції в Україні» та «Незалежна Україна – обличчя нової епохи» – відділ літератури та інформації з питань економіки і права;

– «Енергозбереження – державний пріоритет України» – відділ літератури та інформації виробничого профілю;

– «Україна в світі» – загально бібліотечна книжково-ілюстративна виставка;

23 серпня у День Державного Прапора України у відділі літератури та інформації з питань економіки і права представили рекомендаційний бібліографічний список «Прапорові барви України».

До Дня знань відділ літератури та інформації з гуманітарних наук презентував книжково-ілюстративну виставку «Історія і час. В пошуках втраченого».

Вересень

3 вересня відбулися вересневі Стусівські читання, приурочені 25-річчю із дня смерті видатного поета-дисидента, нашого земляка Василя Стуса за назвою «Йому судилося безсмертя…» (майдан ім.В.Стуса, біля пам’ятника). Книжкову виставку «Із забуття в безсмертя» підготував відділ літератури та інформації з питань краєзнавства, а виставку «Де не стоятиму – вистою!» – відділ літератури та інформації з гуманітарних наук.

8 вересня відбулася презентація біобібліографічного покажчика «Творець архітектурної історії Вінниці початку ХХ століт-тя» (до 150-річчя від дня народження Г.Г.Артинова (1860-1919).

16 вересня відділ довідково-бібліографічного та інформаційного обслуговування організував День читання на тему: «Мистецтво бути читачем».

21 вересня у відділі літератури та інформації з питань мистецтв відбулася презентація книг Дани Кваші «Коридор з диму», «Як впливає лімбічна система на емоційний стан людини».

29 вересня сектор газетної періодики провів презентацію нового українського журналу індивідуального розвитку «Колесо жизни».

30 вересня Управління культури і туризму Вінницької облдержадміністрації, обласна наукова бібліотека ім.К.А.Тімірязєва у читальній залі відділу літератури та інформації з гуманітарних наук провели обласне свято, приурочене Всеукраїнському дню бібліотек. Програмою свята передбачалися поетично-музична вистава «Любовь творит необходимость» за віршами Бориса Пастернака, в якій брали участь народна артистка України Вікторія Петрушенко та театр-студія «Сьоме небо», акція «Читайте у нас», «Супер-книга» (виставки найкращих галузевих книг), виставка видавничої продукції вінницьких видавництв.

Книжковими виставками місяця були:

– «Малий бізнес – сходинка до великого успіху», «Туризм як соціально-економічна категорія в житті суспільства» – відділ літератури та інформації з питань економіки і права;

– «Вінниця мистецька» – книжково-ілюстративна виставка-портрет з нагоди 655-ї річниці від дня народження Вінниці – відділ літератури та інформації з питань мистецтв;

– «Ліси – турбота нації» (до Дня працівника лісу) – відділ літератури та інформації з питань сільського господарства;

Жовтень

13-15 жовтня проходила ІІ Міжнародна науково-практична конференція «Краєзнавство: історичний досвід та перспективи розвитку». У рамках конференції відбулася демонстрація документальних фільмів «Сім чудес Вінниччини», діяли книжкові виставки: «Краєзнавчі видання Бібліотеки: традиції, інновації», «Мовою слова про козацьку славу», «Життя земного ідеал» (до 200-річчя від дня народження М.І.Пирогова), «Краєзнавство на теренах Вінниччини», перегляд літератури «Сучасні дослідження краєзнавців Вінниччини», підготовлені фахівцями Бібліотеки та літературно-мистецька краєзнавча мініатюра до 200-річчя від дня народження М.І.Пирогова «Безсмертя Миколи Пирогова» (автор В.Сторожук) у виконанні театру-студії «Сьоме небо».

Відвідувачам презентували нові книжкові виставки:

– «Цивільне право в системі права України» (до 65-річчя утворення ООН) – відділ літератури та інформації з питань економіки і права;

– «Автомобілю – 125 років!» – виставка-досьє – відділ літератури та інформації виробничого профілю;

– «Мовою слова про козацьку славу» (з циклу «Феномен українського козацтва» – відділ літератури та інформації з гуманітарних наук;

– «Життя земного ідеал» (до 200-річчя від дня народження М.І.Пирогова) – відділ рідкісних і цінних видань.

Листопад

9 листопада відбувся літературно-мистецький вечір «Усе визначається словом…», присвячений Дню української писемності та мови. На вечорі мова йшла про творчість М.Старицького та І.Франка. Актори Вінницького обласного академічного муздрамтеатру ім.М.Садовського показали уривок з вистави за п’єсою М.Старицького «Майська ніч», а юні актори театру-студії «Сьоме небо» – композицію за творами І.Франка «Зів’яле листя». Творчій акції передували бібліотечні виставки та перегляди літератури, зокрема:

– «Відлуння осені в коханні» – книжкова виставка-елегія та «Під золотим шатром любові» – книжково-ілюстративна виставка – відділ літератури та інформації з гуманітарних наук;

– «Могутня і чарівна» – перегляд літератури – відділ літератури та інформації з питань краєзнавства;

– «У мові – наш всесвіт» – сектор газетної періодики.

11 листопада у відділі літератури та інформації з питань виробничого профілю спільно з Вінницькою обласною організацією Суспільної Служби України пройшла презентація документального фільму «Спадщина Андрея Шептицького». Фахівці відділу літератури та інформації з гуманітарних наук підготували коментований перегляд літератури «...про наших великих духом».

16 листопада у відділі літератури та інформації з гуманітарних наук спільно з відділом у справах національностей Вінницької обласної державної адміністрації пройшов День толерантності «Толерантність – це гармонія в багатоманітності», на якому було представлено книжкову виставку-елегію «Толерантний Всесвіт побудуй!».

17 листопада у відділі літератури та інформації з гуманітарних наук спільно з Вінницькою організацією Національної спілки письменників України пройшов ювілейний вечір Куцого Леоніда Мироновича, присвячений 70-річчю від дня народження поета, гумориста, громадського діяча. До заходу було підготовлено перегляд документів та книг «Леонід Куций – вінницький гуморист».

22 листопада у відділі літератури та інформації виробничого профілю пройшла творча зустріч з Володимиром Прокоповичем Кожем’яко, доктором технічних наук, професором Вінницького національного технічного університету, який презентував свої монографії.

23 листопада у відділі літератури та інформації з питань економіки і права відбулося чергове засідання Гендерного клубу «Я+Ти=Ми» за темою: «Насильство в сім’ї: міфи і реалії».

27 листопада Україна й уся прогресивна громадськість світу вшанували пам’ять жертв Голодомору 1932-1933 років. В рамках акції «Запали свічку» у відділі літератури та інформації з гуманітарних наук організовано книжкову виставку-реквієм «Рік тридцять третій... Голод... Голод...».

Впродовж місяця у Бібліотеці діяли книжкові виставки:

– «Джаз: історія, стилі, митці» – відділ літератури та інформації з питань мистецтв;

– «Лев Николаевич Толстой. Слово и дело великого писателя» (до 100-ї річниці з дня смерті Л.М.Толстого) – відділ літератури та інформації з гуманітарних наук.

Грудень

8 грудня в рамках Всеукраїнського тижня права у відділі літератури та інформації з питань економіки і права відбулося засідання молодіжного правового лекторію «Феміда», де експонувалася книжково-ілюстративна виставка «Права людини – європейські стандарти». Співробітниками відділу було також презентовано бібліографічний список літератури «Корупція – глобальний виклик» та підготовлено книжкові виставки «Місцеве самоврядування в контексті саморозгортання демократії в українському суспільстві», «Корупція в сучасній Україні: аналіз феномену».

16 грудня відділ довідково-бібліографічного та інформаційного обслуговування провів День бібліографії на тему: «Персональна бібліографія – невичерпне джерело інформації про видатних особистостей». Під час проведення заходу відвідувачі мали змогу ознайомитися з широким спектром літератури за темою.

Відділ літератури та інформації з гуманітарних наук підготував експозицію книжково-ілюстративної виставки «Родинне сонцеколо» з циклу «Точка зору» та виставку-портрет «Я вірю, що правда в століттях воскресне», присвячену 90-річчю від дня народження Миколи Даниловича Руденка, поета, прозаїка, публіциста, філософа, економіста, відомого державного і громадського діяча. 

Підготували П.І.Цимбалюк, М.Б.Ревенко

Авраменко Галина Миколаївна – бібліограф 1-ї категорії відділу літератури та інформації з питань краєзнавства Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва

Валігура Ірина Миколаївна – бібліотекар 1-ї категорії відділу рідкісних і цінних видань Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва

Кізян Ольга Іванівна – завідувачка відділу довідково-бібліографічного та інформаційного обслуговування Вінницької ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва

Коляструк Ольга Анатоліївна – доктор історичних наук, доцент Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського

Корзун Олена Вікторівна – кандидат історичних наук, асистент кафедри філософії та суспільних дисциплін Вінницького національного медичного університету ім.М.І.Пирогова

Маєвська Ліна Василівна – бібліотекар 1-ї категорії сектору рідкісних та цінних видань наукової бібліотеки Вінницького національного медичного університету ім.М.І.Пирогова

Марченко Тетяна Миколаївна – завідувачка відділу науково-методичної роботи та інновацій у бібліотечній справі Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва

Морозова Наталя Іванівна – директор Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва

Пшеничний Євген Вікторович – кандидат філологічних наук, доцент Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Івана Франка

Ревенко Марина Борисівна – бібліотекар 1-ї категорії відділу маркетингу, реклами і масової роботи Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва

Сафронова Олена Вадимівна – провідний бібліограф відділу рідкісних і цінних видань Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва

Сеник Лариса Борисівна – завідувачка відділу рідкісних і цінних видань Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва

Слотюк Галина Миколаївна – заступник директора з наукової роботи та інформатизації Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва

Соломонова Тетяна Робертівна – кандидат історичних наук, доцент Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського, вчений секретар Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва

Трубнікова Тамара Григорівна – директор видавництва «Глобус-Прес» (Вінниця)

Цимбалюк Павліна Іванівеа – заступник директора з основної діяльності Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва

Швець Олександр Миколайович – студент 4-го курсу Інституту історії, етнології і права Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського

Шилін Юрій Олександрович – колекціонер, бібліофіл

Шпукал Леся Іванівна – директор наукової бібліотеки Вінницького національного медичного університету ім.М.І.Пирогова