Мови різні - душа одна

Рік видання: 2004

Місце зберігання: Сайт (електронне видання)

 

Управління культури Вінницької обласної державної адміністрації

Вінницька обласна універсальна наукова бібліотека ім. К.А.Тімірязєва

 

Міжнародному дню рідної мови та

Року Республіки Польща в Україні присвячується

 

 

 

«МОВИ РІЗНІ – ДУША ОДНА»

Літературно-мистецькі зустрічі з представниками національно-культурних товариств Вінниччини

Збірник матеріалів

 

 

Вінниця, 2004

 

 

"О СЛОВО РІДНЕ! ЩО БЕЗ ТЕБЕ Я?"

На крутозламі тисячоліть підняти тему важливості мови кожного народу – це не лише зачерпнути великим історичним ковшем пласт, нашарований попередніми тисячоліттями, а насамперед збагнути вселенський зміст цього невиміряного пласту. Так складається життя людини – збагнувши досвід поколінь, примножити його і передати нащадкам. Але не просто передати фізично на будь-яких інформаційних носіях, а передати з теплотою серця, гостротою думки, щирістю і щедрістю душі. Тоді мова не тільки не буде втрачати свого обличчя, а навпаки, виблискуватиме сріблом-золотом новизни і оригінальності, вона сіятиме новими, досі незнаними гранями свого таланту.

Але, щоб добитися цього і заполонити рідною мовою світ, необхідно її вберегти від зла, а губи свої від звуків лживої мислі. Мова постійно збагачується новими словами, які народжуються від нових ідей. Це взаємозв'язано і взаємопереплетено, тому то й мова – це вагомий спадок, який найбільш суттєво належить саме народові, вона – найважливіший виразник його характеру, найбільш енергійний зв'язок з його загальною культурою. Мова – один із виявів творчості будь-якої нації. Дякуючи тому, що вона (мова) – найсильніша зброя для міцного довгочасного владарювання, великі письменники стають справжніми завойовниками думок і помислів багатьох поколінь. Коли людина знає багато мов, вона має багато ключів до інтелектуальних перемог, при допомозі слова можна сховати і свою думку, що також дуже важливо на полі життєвої битви за свої ідеали. Не знати мов інших народів – значить дуже мало знати у своїй мові, у житті свого народу. Мова – зброя небезпечна, як звір дикий, коли вирветься на волю, то важко спіймати і прив'язати її.

Це небезпечна зброя, адже рана від кулі швидше заліковується, аніж рана від слова.

Мова і слова – це гілка і листочки серця, які свідчать, чи сухе воно, чи зеленіє. Мова кожного народу – це його нагорода, медаль, яку відчеканила історія.

Саме з таким настроєм, з такими нагородами завітали в обласну універсальну наукову бібліотеку ім. К.А.Тімірязєва 19 лютого шанувальники рідної мови, аби уже вчетверте відзначити традиційне свято – Міжнародний день рідної мови. То ж давайте повернемось до історичних витоків цієї події.

За пропозицією держав – членів ЮНЕСКО – Генеральна конференція організації у листопаді 1999 року проголосила Міжнародний день рідної мови, який уперше святкувався 21 лютого 2000 року у штаб-квартирі ЮНЕСКО в Парижі.

Як наголосив в одному зі спеціальних послань 21 лютого Генеральний директор ЮНЕСКО Коїтіро Мацуура, "всі мови визначаються рівними, оскільки кожна унікальним чином відповідає призначенню людини і кожна є живою спадщиною, яку нам слід оберігати".

Заснування Дня рідної мови має велике значення. За оцінками фахівців із 6000 мов, які нині існують, більшість знаходиться під загрозою зникнення у найближче десятиріччя. Залучення уваги міжнародної спільноти до цієї теми – важливий крок до визначення необхідності захистити різноманіття культур.

В Україні це свято існує з 2002 року, коли з метою зміцнення державотворчої функції української мови, сприяння вільному розвитку і використанню інших мов національних меншин Президент України підписав Указ "Про відзначення Міжнародного дня рідної мови" від 14.02.2002 р. № 34/2002-рп.

Рівень розвитку мови є джерелом духовного розвитку народу. Недарма вчені твердять, що словник – це те, що народ знає про світ, а граматика, це те, як він про цей світ говорить. Знати, берегти і примножувати рідну мову – обов'язок кожної людини. Тому й зрозуміло, що народ, який не усвідомлює значення рідної мови, її ролі в розвитку особистості, – не плекає її, не може розраховувати на гідне місце у суцвітті народів. "Без мови рідної, юначе, й народу нашого нема", писав В.Сосюра.

Українська мова, як і всі інші слов'янські мови, постала з праслов'янської мови, яка виділилася з індоєвропейської. А сформувалась остаточно тоді, коли утворилася велика держава, що об'єднала племена на території сучасної України – Київська Русь. Процес формування племен українського народу, а отже й української мови затягнувся на довгий час, з ІХ по ХІ ст., коли остаточно утворилися українські племена і говори української мови. Зважаючи, що розселення українських племен було досить широким – від Карпат до Подоння, включаючи Придністров'я і Подніпров'я, – говори української мови мали певні відмінності, свідченням чого і є сучасні українські наріччя.

Тривалий час офіційна наука продукувала територію про спільну "руську" чи "праруську" мову, однак дослідження багатьох учених спростовують її. Усі гілки слов'ян – східні, західні, південні – розселялися по різній території, формуючи свої народності та свої мови.

Така мовна ситуація була типовою для усіх феодальних держав.

Мовою писемності, освіти у Київській Русі стала церковнослов'янська (староболгарська) мова, а мовою спілкування верхніх верств став своєрідний церковнослов'янський – український суржик, який поступово розповсюджувався і на північні землі: Суздаль, Ярославль, Рязань, Владимир, Москву.

Українська мова і після занепаду Київської Русі продовжувала розвиватися й удосконалюватися, сформувавшись у високорозвинену мову української нації. Цією мовою багатьма поколіннями українців створено чудовий фольклор, що сягає дохристиянських часів, нараховує лише пісень біля 300 тисяч. А з кінця ХVІІІ століття українська мова стала і мовою художньої літератури.

Кожний народ, держава дбають про престиж своєї мови – її авторитет у міжнаціональному та міжнародному спілкуванні. Престиж, або авторитет мови, як і народу, держави, залежить від багатьох чинників. Престижу мови сприяє її державність і патріотичне ставлення до неї її носіїв. Історичні факти свідчать про престижність і української мови. Так у великому Литовському князівстві вона була державною мовою, як актова мова використовувалась в Молдавському князівстві, бахчисарайські хани листувалися нею з турецькими султанами. Українську мову вивчають у багатьох університетах світу, а з розвитком і утвердженням незалежності України зростає міжнародний авторитет української мови як державної.

Культура мовлення має велике національне і соціальне значення: вона забезпечує толерантне спілкування людей, облагороджує їхні стосунки, сприяє підвищенню загальної культури як окремої людини так і суспільства в цілому.

Знання рідної (державної) мови не обмежує можливості вивчати інші мови – споріднені і неспоріднені. Вислів "Скільки ти знаєш мов – стільки разів ти "людина" ніколи не втратить своєї актуальності.

У 1999 році обласна універсальна наукова бібліотека ім. К.А.Тімірязєва спільно з ОЦНТ започаткувала літературно-мистецькі зустрічі "Мови різні – душа одна" з представниками національно-культурних товариств, що проживають на Вінниччині. Для всіх них – німців, євреїв, вірменів, поляків, росіян, білорусів, литовців, ромів – українська мова стала другою рідною мовою. Але вони дбають і про збереження своєї рідної материнської мови. У Вінницькій області проводять активну роботу з вивчення культури свого народу 51 товариство, 12 національностей.

Зокрема, 4 російських, 12 польських, 23 єврейських, 3 циганських, 2 білоруських, німецьке, литовське, молдавське, чеське, вірменське, грузинське, азербайджанське.

Переважна більшість товариств єврейської та польської національностей діють в дев'яти районах області: Калинівському, Теплицькому, Барському, Тульчинському, Шаргородському, Жмеринському, Бершадському, Хмільницькому, Гайсинському, Могилів-Подільському. Чеське товариство діє в Козятинському, російське – Оратівському і Томашпільському, циганське – Літинському, молдавське – Могилів-Подільському.

Товариства, як маленька родина, вивчають історію свого народу, релігію, мову, фольклор, зберігають і розвивають національні традиції і звичаї, сприяють відродженню національної культури.

Указом Президента України від 27.01.2004 р. № 100/2004 2004 рік був оголошений "Роком Республіки Польща в Україні". У Вінниці активно діє "Вінницька культурно-просвітницька спілка поляків" (голова Алла Петрівна Ратинська).

Головною метою організації є відродження та збереження культурної спадщини польського народу, популяризація спільної історії та зміцнення дружби між українським та польським народами.

За час свого існування (8 років) товариством проведено низку різноманітних заходів з вивчення та розвитку духовних, історичних, моральних цінностей і традицій польського народу. Зокрема, музично-літературні вечори з відзначення видатних державних польських свят, ювілеїв відомих польських діячів літератури і мистецтв, виставки образотворчого мистецтва. З ініціативи спілки поляків в м. Вінниці, протягом 3-х років проводиться обласний фестиваль польської культури "Єднаймося, радіймо, співаймо". Спілка поляків є активним учасником багатьох наукових конференцій, форумів, семінарів як в Україні, так і у Польщі. Спілка міцно співпрацює з польськими державними, громадськими, навчальними, культурними закладами та приватними особами.

Вінницьке обласне доброчинне товариство "Польський дім" (президент Тетяна-Тереза Єндрусінська) ім. Томаша Марка Леонюка засноване 6 січня 1993 р. у м.Вінниці, Шаргородському та Тульчинському районах. Воно опікує дітей та літніх людей польського походження. Головною метою товариства є відродження польської мови та фольклору, допомога етнічним полякам похилого віку, сприяння зміцненню єдності і братерства народів України, задоволення та захист законних соціальних, творчих та інших спільних інтересів його членів.

До складу обласної спілки поляків "Дом польський" входить доброчинне культурно-освітнє товариство поляків ім. Конфедератів Барських. Одним з досягнень товариства є підписання угоди про партнерство між містами Бар та Квідзин (Польща). У 2001 р. був споруджений пам'ятник польським воїнам-легіонерам, які поховані на Барському кладовищі.

Російські національно-культурні організації працюють з 1991р. При міському і обласному товариствах російської культури і відділеннях "Руського Руху України" діють лекторій російської культури "Золотое кольцо", відео-клуб "Русский мир", пересувна Пушкінська бібліотека, жіночий клуб, молодіжний літературний семінар, редакція газети "Поле литературное" і літературно-філософське об'єднання "Поле". Постійно працює експозиція виставки російськомовних книг авторів Поділля, активно здійснюються російсько-українські культурно-освітні програми. Голова Ради РРУ Олег Петрович Кадачніков.

Вінницьке обласне земляцтво білорусів (голова Василь Петрович Свирид) існує з 1998 р. Створено бібліотеку художньої літератури на рідній мові, яка щорічно поповнюється за рахунок видань білоруських авторів і досягла більше 300 примірників. Бібліотека має також добірку газет, які надсилаються окремими редакціями обласних видань Республіки Білорусь.

На Вінниччині активно діють єврейські товариства. Вінницька іудейська Релігійна Громада (голова Ісаак Новоселецький), міська єврейська громада (голова Ілля Гробман), обласне товариство єврейської мови і культури (голова Олександр Цодікович) та інші. Основними напрямками роботи товариств є відродження єврейської мови, культури і традицій, культурно-просвітницька діяльність, вивчення історії єврейського народу.

Товариство "Голендерські чехи" почало своє існування в с. Миколаївці Козятинського району, плодючі землі якого причарували переселенців із гірських районів Чехії. Роботу з відродження традицій і звичаїв чеського народу, з дослідження історії та культури чехів очолила Лариса Ярославівна Лановик. Зібрано матеріали про визначних людей села – академіка НАН України Г.Сухомела, письменника В. Земляка, самобутнього художника С.Смаля. Створено музей культури і побуту чеського народу, в якому обладнано куточок "Наші предки – чехи", галерею полотен С.Смаля.

Центр Литовської культури та історії "Сакалас" (голова Васіліюс Сугак) не є багаточисельним, але за час його існування було проведено чимало виставок, літературно-художніх вечорів, фестивалів, лекторіїв та багато інших культурологічних акцій.

Товариство німців "Відергербурт" (голова Ольга Бабкіна) вивчає німецьку мову, відроджує німецьку культуру та традиції.

Вінницька обласна грузинська громада "Арго" (голова Мераб Нарсіа) нараховує 400 чоловік і вивчає та зберігає національні грузинські традиції. На грузинські свята громада збирається і святкує разом.

Вінницький регіональний центр культури та мистецтва циганського народу "Девлеса, ромале!" ("З Богом, цигани!"), створено 2001 р. Центр нараховує 26 чоловік на чолі з президентом центру – Андрієм Вікторовичем Сенченком. На базі центру створено циганський шоу-театр "Шатро", якому аплодували глядачі багатьох міст України. Центр відроджує історичні, культурні та національні традиції циганського народу, пропагує ідею братерства та дружби усіх народів.

Всі ці товариства і багато інших беруть активну участь у літературно-мистецьких зустрічах "Мови різні – душа одна", які проходять в приміщенні обласної бібліотеки ім. К.А.Тімірязєва.

Співпраця з національно-культурними товариствами забезпечує гармонійне співіснування громадян різних національностей, їхнього вільного етнокультурного розвитку.

Вінницька ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва широко висвітлює культурні здобутки різних національностей, зосереджуючи увагу на взаємозв'язках між ними, творчих контактах між митцями, перекладацькій діяльності, котра дозволяє знайомитись з літературною культурою, традиціями, звичаями різних національностей, показуючи кращі взірці національного мистецтва.

Друковане слово завжди залишиться ефективним пропагандистським чинником і духовним наставником тієї чи іншої національності, про що свідчать періодичні виставки книг, журналів періодик мовою національностей, що живуть на Вінниччини.

Директор ВОУНБ ім. К.А.Тімірязєва,

заслужений працівник культури України В.Ф.Циганюк

Поділитися:

 Сценарій літературно-мистецької зустрічі з представниками національно-культурних товариств Вінниччини, присвяченої Міжнародному дню рідної мови

"МОВИ РІЗНІ – ДУША ОДНА"

19 лютого 2004 р.,

Приміщення читальної зали

ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва

Автор сценарію: М.Ревенко

 

В залі розташована книжкова виставка «Міжнаціональний мир: найбільше надбання Незалежної України», на який представлені книги визначних поетів, письменників – представників різних національностей.

Ведучий: Доброго дня шановні друзі! Сьогодні ми зібралися в цьому гостинному залі, щоб в теплому, щирому колі відзначити Міжнародний день рідної мови кожної з національностей, що проживають на Вінниччині. Це свято було зініційоване ЮНЕСКО у 2000 році.

Сьогоднішнє свято зібрало в цьому залі чисельну когорту представників різних національностей, яких об'єднує єдина щира любов до своєї мови, мови свого народу.

Тарас Шевченко з захопленням писав:

      "Ну що б, здавалося слова…

      Слова та голос – більш нічого.

      А серце б'ється – ожива

      Як їх почує! …Знать от Бога

      І голос той, і ті слова

      Ідуть меж люди".

Ці чудові рядки кожна людина, присутня в цьому залі, може віднести до своєї рідної мови. "Мови різні – душа одна". І недаремно ми зібрались відсвяткувати цю подію в приміщенні Вінницької обласної універсальної наукової бібліотеки ім.К.А.Тімірязєва, адже саме тут, в скарбниці людських знань, творінь зібрані книги, монографії, періодичні видання, в яких простежується походження та розвиток різних мов з найдавніших часів до сьогодення. В цьому залі зібралось вишукане товариство, яке любить, плекає, дбає про збереження та розвиток своєї рідної мови. З святом Вас, дорогі друзі!

Ведучий: Творцем кожної мови є незчисленні покоління народу. Упродовж століть і тисячоліть, мова набуває гнучкості, прозорості, своєрідної грації, стає явищем естетичним.

Сьогоднішню зустріч ми розпочинаємо з розповіді про польську мову. Адже 2004 рік було проголошено "Роком Республіки Польща в Україні".

До слова запрошується президент Вінницького обласного доброчинного товариства "Польський дім" ім. Томаша Марка Леонюка Тетяна-Тереза Єндрусінська.

(Виступ)

Ведучий: Cто десять літ тому, 20 лютого 1894 року в селі Кальник Іллінецького р-ну народився видатний польський письменник, перекладач і громадський діяч Ярослав Івашкевич.

Судився йому тернистий шлях. Талант письменника визрівав з народної пісні, літератури та музики. Українська земля стала батьківщиною, милозвучна мова народу поріднила його з подільським краєм.

Жадоба до знань покликала Ярослава Івашкевича вступити до світу науки. З 1912 по 1918 pp. – він студент Київського університету юридичного факультету і консерваторії. Київському періоду життя молодий літератор присвячує свої твори: поему «Молодість Твардовського», поезії «Діонісії», «Восьмивірші».

Бажання повернутися на землю батьків перебороло всі плани. І в 1918 році Я.Івашкевич виїжджає до Варшави. Лише тут письменник зумів краще пізнати і розкрити саме риси польського характеру, розповісти про рідну землю та її історію. Виходить з друку його історичний роман «Червоні щити», повість «Дівчина і голуби». Ярослав Івашкевич був видатним громадським діячем свого часу – редактор ряду центральних літературно-художніх журналів, голова Спілки польських письменників, член Всесвітньої Ради Миру. Майстерним твором Ярослава Івашкевича є морально-філософський роман-епопея «Хвала і слава». Тут духовний пошук різних кіл польської інтелігенції 10-40-х років XX ст. і шлях до оновлення Польщі.

Українська тема – це сторінка творчого життя. Вона є у трилогії «Хвала і слава», в повістях «Заруддя», «Місяць сходить», ряді віршів, оповідань, незакінченій книзі «Подорож по Україні». У селі його дитинства у 1994 році відкрито пам'ятник Ярославу Івашкевичу, місцева середня школа носить його ім'я, пам'ять про земляка зібрана в шкільному музеї.

У шістдесяті – сімдесяті роки Ярослав Івашкевич кілька разів приїжджав в Україну, відвідував могилу батька у Дашеві. Плекав давні солодкі спогади, квітчав їх свіжими враженнями, – і лягав на його нові твори відсвіт чистої любові і захоплення цією землею – близькою і рідною.

Читець:

"ПОВЕРНЕННЯ ІВАШКЕВИЧА"

      Ярослав Івашкевич повернувся в село,

      У якому дитинство незабутнє пройшло.

      Він – синочок службовця. Виростав «при дворі»,

      І завжди віддавався лиш його дітворі.

      До сільської малечі недоступно йому,

      Та не міг він збагнути: недоступно чому?

      Чому стільки обмежень, стільки зірких очей?

      Не знавав він спокою навіть серед ночей.

      Все пізналось пізніше, а з пізнанням і він

      Посилав із Варшави українцям уклін.

      А у свій славний Кальник, де родився і ріс,

      Повернувся у бронзі – в його землю тут вріс.

      До сільської малечі він нарешті прийшов,

      У якій вірних друзів тут назавжди знайшов.

      І його кальничани прийняли у свій дім,

      Бо давно називають односельцем своїм...

      Ярослав Івашкевич повернувся в село

      У якому струмує і його джерело.

                                                      (В. Сокол)

Ведучий: Згадуючи свої подорожі по Україні в 1958, 1977 роках навідуючись у Кальник, Дашів, щоб вклонитися батьковій могилі, Ярослав Івашкевич писав:

Читець:

      "Мені над оце нічого не треба –

      домівка батьків і волошки в житах,

      вишневий світанок, полив'яне небо

      і сиза роса на траві при шляхах...

      Таке все тут миле, доступне і гідне –

      високі тополі і тихе село...

      таке сокровенне, насущне і рідне,

      воно в мою душу навіки вросло...

      Край калини і мамині очі,

      і дім – з лелечого наче крила...

      я більшого щастя на світі не хочу,

      щоб лиш Україна міцніла й жила"

Ведучий: "Українська мова – наймелодійніша поміж усіма слов'янськими мовами. "Ніде дерево народної поезії не дало стільки смачних плодів, ніде дух народної поезії не відбився так виразно й сонячно, як він одбився на піснях українців: саме так, українську мову ніби спеціально створено для співу" – захоплено говорив про нашу українську мову німецький поет Ф.Боденштедт.

У виконанні заслуженого артиста України Миколи Сардаковського послухайте "Молитву до мови" Катерини Мотрич. 

 

М. Сардаковський:  Мово! Пресвята Богородице мого народу! З чорнозему, рясту, любистку, м'яти, євшан-зілля, з роси, з дніпровської води, від зорі і місяця народжена!

 

Мово! Мудра Берегине, що не давала погаснути зеленому вогнищу роду нашого і тримала народ на небесному олімпі волелюбності, слави і гордого духу.

Мово! Велична молитво наша у своїй нероздільній трійці, що єси Ти і Бог – Любов, і Бог-Віра, і Бог-Надія. То ж стояла Ти на чатах коло вівтаря нашого національного храму й не впускала туди злого духа виродження, злого духа скверноти, злого духа ганьби! І висвячувала душі козацького роду спасенними молитвами й небесним вогнем очищення, святими водами Божого річища, щоб не змалів і не перевівся народ той. І множила край веселий, святоруський і люд хрещений талантами, невмирущим вогнем пісень і наповнювала душі Божим сяйвом золотисто-небесним, бо то кольори духовності і Божого знамення.

Мово моя! Звонкова кринице на середохресній дорозі нашої долі. Твої джерела б'ють десь від магми, тому й вогненна така. То ж зцілювала ти втомлених духом, давала силу, здоров'я, довгий вік і навіть безсмертя тим, що пили Тебе, цілющу джерелицю, і невмирущими ставали ті, що молилися на дароване Тобою Слово. Бо "Споконвіку було Слово. І Слово було у Бога. І Слово було Бог".

Мово наша! Пречиста незаймана Діво! Яничарами в степах впіймана, на курному шляху зґвалтована, в дикий кривавий ясир погнана, на продажній толоці розтоптана, в рабство за безцінь на тому торжищі продана!

Мово наша! Передчасно постаріла, змаліла, на хресті мук розіп'ята, на палю посаджена, за ребро на гак повішана дітьми-покручами. Стражденице, великомученице, Матір-Божа наша, в сибіри й на колими погнана, в соловецьких ямах згноєна, за моря й океани розвіяна, голодомором викошена, лютим чоботом розтоптана, стонадцять раз розстріляна, Чорнобильською смертю засіяна.

Мово наша! Убога прочанко з простягнутою рукою! Осквернена й знеславлена рідними дітьми! Твоїм сім'ям немудрим, що вродило не з тих полів, де квітують гречки, мовби зійшли на землю ангели, де половіють жита, як Божий лик, і сяє небо, як Божий престол.

А із того зловісного валуєвського тирловища, де густо родить чортополох звиродніння, осот безпам'ятства, блекота запроданства, кукіль здрібнілого мислення, будяки бездуховності, чорнобиль рабської покори, прибиті сірою курявою повільної смерті, вичахання. На межі того здичавілого поля вже стоїть вічний плуг, і вічний плугар Час чекає Божого знаку: зачати переорювати той бур'ян, чи, може, станеться диво...

Прости ж їх, рідна! Прости гріхи їхні вільні й  невільні! Прости той чорнобильський плід і те дике зілля, що густо вродило на нашому трагічному лану. І прости цю велестражденну землю, на якій диявол справив моторошне весілля, де здичавілі й сп'янілі від крові ангели його все котять і котять мутні тумани на Великі Луги, поки його лукаві слуги косять і косять наші молоді трави...

Караючий Третій Ангел, що протрубив у ніч із 25 на 26 квітня за дев'ять днів до воскресіння Спасителя, що висвятив цю землю і люд її много-грішний, покарай за Тебе, Матір нашу скорботну.

Прости ж їх, змалілих, здрібнілих, перероджених, звироднілих нащадків козацького роду, які повірили лукавим корчмарям і ненажерливим косарям, що Ти не древня, що Ти не мудра, не велична, не прекрасна, не свята, не вічна єси. Перероджений плід із дерева роду нашого впаде в чорнобильську землю значно раніше, ніж Ти.

Стаю перед Тобою на коліна і за всіх благаю: прости нас, грішних, і повернися до нашої хати, звідки Тебе було вигнано, вернися до краю, де "чорніше чорної землі блукають люди". То чорнобильські лика Чорнобильської України, покарані Всевишнім за безпам'ятство.

Я ж Тебе викликаю із нетрів, із боліт, із забуття, я ж висвячую Тебе святою водою і священним вогнем я ж самоспалюючою любов'ю своєю відганяю від Тебе злих духів, молюся за Тебе і на Тебе, скроплюю живою водою воскресіння, виціловую лик Твій скорботний, Матір Божа, Мово мого народу!

Прости! Воскресни! Повернися! Возродися! Забуяй віщим і вічним Словом від лісів – до моря, від гір – до степів. Освіти від мороку і освяти святоруську землю. Русь – Україну возвелич! Порятуй народ її на віки!

 Ведучий: Свою поезію читає ветеран бібліотечної справи Лідія Бойко, яка написала чудові вірші до сьогоднішнього свята.

 

Л.Бойко:

 РІДНА МОВА

У кожної квіточки інша краса.

Свій голос в малої пташини.

У кожної мови – Вселенська душа,

Бо слово від Бога в людини.

У кожної пісні є гарні слова,

У кожної мови – перлини.

І кажуть, що хліб – усьому голова,

Що мова – то розум людини.

А рідна живою рікою струмить,

Зеленим барвіночком в'ється.

Від рідної мови і серце щемить,

Коли вона пташкою б'ється.

Я нею радію, журюсь і … мовчу,

Викреслюю іскру думками.

Запалюю нею у церкві свічу,

Молитву шепочу за маму,

За те, що ненависті в серці нема,

Що день починається знову,

За те, що лишилась собою сама,

За рідну, не зраджену мову.

* * *

Народні слова залюбки

Зберу я у ніжні узори

І вишию ними рядки –

Нехай мій узор заговорить.

А там, де зозуля в гайку

Тужливо літа рахувала,

Посію травицю таку,

Щоб всіх від туги лікувала.

Травиця моя проросте

Зелена-зелена-зелена,

І людям розкаже про те,

Що гарна є мова у мене.

 

Ведучий: У виконанні тріо бандуристок Вінницького училища культури і мистецтв ім. М.Леонтовича послухайте:

– польську народну пісню "Анечка"

– українську народну пісню "Через міст"

Ведучий: В нашому залі присутні представники грузинського товариства "Арго". Голова – Мераб Нарсія.

(Виступ)

Ведучий: Акакій Церетелі – один з корифеїв грузинської літератури. Він був поетом, прозаїком, драматургом, літературним критиком, публіцистом, видавцем, редактором, театральним діячем, збирачем народної поезії. Велику увагу й любов приділяв А.Церетелі культурі українського народу, зокрема, великому поетові Т.Г.Шевченкові, з яким він познайомився ще за своїх юнацьких літ у Петербурзі 1860 року.

Пізніше А.Церетелі згадував: "Тараса Григоровича Шевченка, я бачив тільки раз на своєму віку, – у Миколи Івановича Костомарова, професора російської історії". Вони розговорились. "Шевченко, – згадував Церетелі, – підсів ближче, став балакучіший і почав розпитувати мене про різні речі.

– Як багато спільного у цього народу з нашим! – зауважив він. І, зітхнувши, заговорив про Україну, унію та інше.

Наша бесіда точилась до третьої години ночі... Ця перша й остання зустріч залишилась у мене ясним спогадом на все моє життя. Признаюсь, я вперше зрозумів з його слів, як треба любити батьківщину і свій народ".

Такими теплими словами згадує великий грузинський поет про геніального Кобзаря, вкладаючи в свої слова глибоку любов, пошану і прозірливе розуміння міжнародного значення творчості й особи Тараса Шевченка.

В творчості А.Церетелі багато тем і мотивів, які споріднюють його поезію з поезією Шевченка. До самої смерті не розлучався Церетелі з томом "Кобзаря". Своїм значенням Церетелі – письменник займає таке ж місце в грузинській, як Шевченко в український літературі і Міцкевич в літературі польській.

Читець:

ДО ПОРТРЕТА РУСТАВЕЛІ

О світоче духу! Слава народу,

Що породив тебе в часі прадавньому.

Хай буде згадка довічна про тебе,

Наче той пам'ятник генію славному.

Ніби той символ людського безсмертя,

Високо звівся ти вгору над хмарами,

Наче веселкою після потопу,

Сяєш ти людям пісенними чарами.

О світоче духу! Відкрий таємницю

Гарного співу твого безбережного,

Щоб моє щире здійснилось бажання –

Стати поетом народу бентежного;

І щоб закоханий став Таріелем,

Слухавши пісні моєї натхненної,

Щоб він із каджами левом хоробрим

Бився за щастя Аестан-нареченої...

І ще ясніше твій образ засяє

Світочем нашим і сяйвом величності,

І у серцях іверійців до віку

Образ твій буде, мов пам'ятник вічності.

                                                            (А. Церетелі)

 

Ведучий: Продовжує нашу веселкову палітру мов товариство німців "Відергебурт". Я запрошую до слова голову товариства Ольгу Бабкіну.

(Виступ)

Ведучий: Генріх Гейне – один з найвизначніших ліриків світової літератури, приніс у німецьку поезію багатство і різноманітність почуттів та думок, втілених у живому, вічно мінливому потоці образів.

Читець:

НІМЕЧЧИНА

(розділ ХХVІІ)

Нове покоління, що вироста,

Не піде стежками старими!

Я – з вільними духом новими людьми,

І всі мої помисли – з ними

Квітує вже молодь, яка збагне

Поетову честь і гідність душі,

Зігріється в сонці його душі,

Свою з ними відчувши рідність..

(Генріх Гейне)

 

Ведучий: У виконанні заслуженого працівника культури України Рози Шевченко, звучить на німецькій мові відомий твір "Аве Марія".

(Виконується твір)

Ведучий: У розмаїтному суцвітті мов Вінниччини гідне місце посідає мова єврейського народу – ідиш та іврит. Є щось споріднене в українській та єврейській культурах. Історично переплелися вони у вінок дружби – українські мотиви звучать в єврейських мелодіях, єврейські вірші (в перекладі) лунають в українських піснях. Я запрошую до слова представника обласного єврейського благодійного центру "Хесед-Емуна" Тамару Зембовську.

(Виступ)

Ведучий: Шолом-Алейхем (в перекладі "мир вам") – один із найвидатніших і найпопулярніших єврейських письменників-класиків. Твори його перекладено на багато європейських мов. Його по праву називають народним письменником. Він багатогранно, барвисто показав життя євреїв у колишній царській імперії, переважно в Україні, з якою зв'язаний весь життєвий і творчий шлях письменника.

Шолом Алейхема (Шолом Рабиновича) не можна уявити без України, як не можна уявити й Україну без цього письменника. Це є знаком нерозривності життя двох народів – українського і єврейського, їхньої спільної долі й спільної боротьби за добробут і щастя.

Ведучий: У виконанні єврейського ансамблю "Сімхе" ("Радість") послухайте єврейську народну пісню "Я так тебя люблю".

Ведучий: "Найбільше і найдорожче добро в кожного народу – це його мова, та жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє дивне життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування". Зараз ми надаємо слово голові центру Литовської культури та історії "Сакалас" Васіліюсу Сугаку.

(Виступ)

Ведучий: Країною поетів можна назвати Литву – невелику прибалтійську країну, широко знану у світі як своєю історією, так і сучасністю. Литва – казковий край зелених лугів і задумливих лісів, блакитних озер і бурштинового моря, ласкавих вранішніх туманів і сріблястого Німану, затишних осель та буслиних весен...

Донелайтіс і Баранаускас, Майраніс і Яноніс, С.Неріс і Межелайтіс – це тільки кілька славетних поетичних імен Литви з цілого поетичного грона, які шанує все культурне людство і чий вклад у світову літературу незаперечний.

 

Читець:

ХЛІБ І СЛОВО

1

Дала мені хліб ти

і слово,

душу дала

і тіло.

Свою материнську руку

мені простягла ти щедро

і сказала: "Віднині хліб твій ось тут,

а не десь там".

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

3

Як зерно не загине повік,

Бо і крові немає без хліба,

Так і слово не згине повік, –

Світ без слова розсіявся б, зник,

Як людина без хліба.

Із зерна виростає зерно,

Щоб зростав у народу достаток,

Так і слово: посієш одно,

А, дивись, виростає десяток.

Наче той пагінець із зерна,

Слово тягнеться по вертикалі

Аж до сонця, в замріяні далі,

І під вітром дзвенить, як струна,

Ми давно вже про це прочитали...

О, приваблива доля зерна,

До якої ми в мрії літали!

                        (Е.Межелайтіс)

 

Ведучий: Біля мікрофону ансамбль "Мальви" Вінницького училища культури і мистецтв ім. М.Леонтовича. Керівник Зінаїда Куркова.

Ведучий: Я запрошую до слова голову Вінницького обласного товариства російської культури "Русь" – кандидата філологічних наук, доцента ВДПУ ім. М.Коцюбинського, лауреата Подільської літературної премії Олега Кадочнікова.

(Виступ)

Читець:

ЄВГЕНІЙ ОНЄГІН

(уривок з Х глави)

– Було це при Неві льодистій

Там в краї, де раніш весна

Сміється Кам'янці тінистій,

Горбам похилим Тульчина,

Де Вітгенштейнові дружини

Дніпром підмивані рівнини

І степ надбузький облягли,

Діла по-іншому пішли...

Там Пестель... для тиранів,

І в рать вливав незнаний пал

Спокою повний генерал,

І Муравйов огнем одваги,

В ім'я нових, жаданих прав

Союзу сполох приспішав

(О.С.Пушкін, переклад М.Рильського)

Ведучий: В залі присутні представники Вінницького обласного земляцтва білорусів. Є в літературі імена, які сяють вершинами на історичному шляху народу. Коли називаєш їх, перед тобою одразу постають звичаї і характер, боротьба і культура, минувшина й сьогодення всієї нації. Такими іменами в історії білоруської нації є імена Янки Купали та Якуба Коласа. Поети славили рідний край, співаючи чудові гімни народові, самі стали піснями народу, піснями, які ніколи не стихнуть у пам'яті і в серцях нащадків.

Читець:

ЗА ВСЕ

За все, що нині маю,

Що дав народ мені,

За кут у ріднім краю,

За хліб, за дні ясні, –

Я відплатив народу,

Чим міць моя змогла,

Складав я гімн суворий

До світла і тепла.

Для батьківщини в горі,

Для підупалих сил –

Я гімни слав суворі

Серед хрестів, могил.

Не гнувся при напасті,

А для своїх людей

Писав не раз в нещасті

Я кров'ю із грудей.

І щедрі мої вірші

Шукали всім добра,

А більше... Що там більше

Жадать від пісняра?!

(Янка Купала)

 

 

 

Читець:

МОЇЙ КОХАНІЙ

Я до неї піду, до тії, що люблю,

Щоб ізнов її голос почуть.

Хай думки, як хмарки у небеснім краю,

Одна одній услід попливуть.

І я волю їм дам, хай летять, де хотять,

Як літали, бувало, давніш.

Сам із ними помчу, щоб пісень заспівать,

Щоб відчуть своє щастя повніш.

Не скажу тільки я, що люблю, що вона

Повнить радістю душу мою,

Бо кохана моя, бо та радість – сосна,

Що, як панна, стоїть у гаю.

                                    (Якуб Колас)

 

Ведучий: Ансамбль білоруської пісні "Купалінка", худ. керівник Юрій Ташпеков, виконає білоруську народну пісню "Косив Ясь конюшину".

Ведучий: Культура нашої Вінниччини – це велика повноводна ріка, в яку впадають всі маленькі річки та струмки. Тільки так можливо зберегти ріку від змеління, замулення та висихання. Ми всі повинні дбати про збереження культурних товариств, професіональних й аматорських ансамблів, хорів, театрів, які будуть пропагувати національну мову та культуру свого народу.

 

Різнобарвна мовна веселка засіяла сьогодні в цьому залі. І дійсно, кожна мова – це мелодія народу, його поклику душі. Я ще раз щиро вітаю всіх присутніх з святом рідної мови!

(Муз. і сл. О. Суботіної "Починається день",

виконує ансамбль "Мальви")

 

"Я ВДЯЧНИЙ ТІЙ ЗЕМЛІ, ЩО МЕНЕ СФОРМУВАЛА"

(До 110-річчя від дня народження видатного польського письменника, нашого земляка Я.Івашкевича)

 

Дайджест публікацій різних років про життєвий і творчий шлях.

 

Павличко Д. Два дні з Ярославом Івашкевичем // Київ. – І986. –№ 1. – С. 134-137.

Старосельская Н. "Неисчерпаемое вдохно-вение детства...": Тема детства в творчестве Ярослава Ивашкевича //Детская литература. – 1990. – С. 34-37.

Упеник М. Мандрівка до рідного дому // Всесвіт. – 1985. – № 7. – С. 145-147.

Щербак Ю. "Вдячний тій землі, що мене сформувала" // Київ. – 1984. – № 2. – С. 77-83.

20 лютого 2004 р. – 110 років від дня народження Ярослава Івашкевича, видатного польського письменника, відомого у світі своїм талантом, ерудицією, патріотизмом, громадсько-політичною діяльністю.

Поет, прозаїк, драматург, блискучий літературний, музичний, театральний критик, Ярослав Івашкевич створив шедеври літератури, якими зачитується сучасне людство. Його твори перекладено більше, як 20 мовами світу. Він – неперевершений перекладач В.Шекспіра, Г.Андерсена, Пабло Неруди, творів української та російської літератури. Читаючи прозу і поезію талановитого письменника, неодмінно відчувається рівний вплив трьох культур: російської, української і польської.

Творча особистість митця вражає діапазоном знань: вільно володів кількома європейськими мовами, глибоко знав історію, мистецтво, рідну польську та світову культуру.

Немає такого літературного жанру, в якому Ярослав Івашкевич не виявився б як новатор і майстер. Поезія і новелістика, епічні полотна й моралістичні оповідання, історичні романи й пригодницькі повісті, музикознавчі студії, переклади... – все це він умів творити у неповторному своєму стилі.

Українському читачеві письменник відомий романом-трилогією "Хвала і слава", історичною повістю "Червоні щити", літературними портретами Ф.Шопена, Й.Баха, психологічними новелами, чудовою лірикою. Його есеїстика – взірець щирих письменницьких роздумів – від сумнівів до виразу волі і сили.

Великий, важкий і нерівний шлях пройшов титан польської літератури, а витоки його життєтворної сили беруть початок в Україні. Романтичний струмінь душі народжувався на вінницькій землі. Потім письменник усе життя з любов'ю буде згадувати Кальник, де народився 1894 року у сім'ї скромного бухгалтера цукроварні, Іллінці, де його хрестили у костьолі, Дашів, де похований його батько, Немирів, де навчався у гімназії брат. В домі, де він виріс, багато читали, добре знали літературу, тонко відчували музику. Це залишило помітний слід у житті хлопчика, який уже тоді задумувався про сенс людського життя не абстрактно, а в поєднанні з природою, культурою, мистецтвом. Тема дитинства, як таїна влади над часом, жила в ньому завжди, висвічувалась в правдивих образах літературних персонажів. Дитинство Я.Івашкевича стало невичерпною криницею, звідки він пив натхнення, занурюючись у глибини пам'яті, викликаючи звідти звуки, кольори, пахощі життя,... кальницькі квіти, трави, зоряне небо, про що у нього є ліричні поезії.

У 1909 році юний Яцек переїхав до Києва і вступив до Четвертої чоловічої гімназії, потім навчався на юридичному факультеті Київського університету святого Володимира, був вихованцем Київської консерваторії.

Тут в 1915 році був опублікований перший його вірш у польському журналі "П'юро", а через рік Я. Івашкевич почав писати свою першу повість "Втеча до Багдада". Велика любов до театру перемогла усі вагання у пошуках місця в житті при виборі професії. Він знав Миколу Садовського і любив його театр, знав Марію Заньковецьку, допомагав видатній польській актрисі Станіславі Висоцькій в організації театру "Студія", а потім співпрацював у ньому. В 22 роки юнак уже знав, що за покликанням він не юрист, не актор і не музикант, а письменник, і саме в цей бік за допомогою С.Висоцької та інших друзів направив свої інтереси.

У Києві Я.Івашкевич зустрів дві революції та громадянську війну, пережив численні окупації, голод, холод, облави. Проте саме тут розпочався творчий шлях молодого київського студента, що згодом привів його до вершин літератури XX століття. 1918 року він залишив Київ назавжди, але київські спогади тих буремних літ, літературний досвід, набутий у цьому місті, все життя супроводжували письменника. В 1952 році він писав: "Виїхав я з Києва, маючи 24 роки, вже цілком зрілою людиною. В Україні я дозрів і як письменник. Я вдячний тим рокам, місту Києву і тій землі, що мене сформувала".

Вдячність і любов до українського краю проніс крізь усе життя, неодноразово їздив до Києва, інших міст України, на Вінниччину – в "країну свого дитинства". Вперше у повоєнний час Івашкевич повернувся до столиці України на початку 50-х років, побачив згарища міста; вдруге – 1958 poку, коли Київ уже підвівся з руїн. Втретє письменник приїхав у вересні 1974 року, у рік свого 80-ліття. Востаннє Ярослав Болеславович побував у нас 1977 року, під час Днів польської літератури в Україні. Кожен його приїзд був значною подією в літературному житті, тут його любили і поважали, називаючи шанобливо "паном Ярославом". Назавжди увійшли в біографістику письменника публікації про нього Й.Бажана, Д.Павличка, Ю.Щербака, М.Упеника та інших літераторів України. А у митця після таких зустрічей народжувались нові образи, словесні замальовки української природи, нові поезії.

Особливо зворушливою була остання зустріч з Івашкевичем на вінницькій землі в 1977 році. Поет наче прощався з Україною і по дорозі в родинні місця – Кальник, Іллінці, Дашів – багато згадував і оповідав про своє дитинство, юність. Ось тут, десь під Іллінцями з ним, новонародженим немовлям, трапилась пригода, яку він пам'ятає із родинних переказів. Маленького Ярослава після хрещення везли додому саньми. Коні бігли швидко від морозу. Приїхали додому, а дитини нема. Повернулись і знайшли. Немовля випало на якомусь крутому повороті і лишилось в заметах. Івашкевич розказував про це, радіючи, що то був особливий зв'язок з українською землею, з якою довелося зіткнутись так давно і в такому первісному стані. А ось тут, на річці Соб, хлопчиком він купав коней, грався на бережках з дітьми кальницьких селян, сприймав пастуший фольклор, чарувався вечірніми циганськими вогнищами. На цвинтарі у Дашеві Івашкевич сам розшукав у кущових зарослях могилу батькового товариша і також вклонився їй. І це було дуже зворушливо. Цього разу пан Ярослав особливо цікавився економічним і культурним життям краю, відвідав книгарню, разом із студентами в Іллінцях посадив на згадку три дерева: дубка і дві берізки. За традицією йому подарували коровай на рушнику. То був не хліб, а смагляве, загнічене світило величезних розмірів. Гість наказав своєму секретарю зберегти той хліб і привезти неушкодженим до Польщі. Хліб стояв кілька літ на столі письменника у Ставіску під Варшавою. У фільмі про Івашкевича, знятому пізніше польськими кінодокументалістами, на кінострічці можна побачити той хліб і нині.

Голова Спілки польських письменників, лауреат багатьох міжнародних премій, депутат сейму ПНР, член Всесвітньої Ради Миру, великий майстер літератури XX століття Ярослав Івашкевич помер в 1980 році в своєму домі під Варшавою. Помер, щоб увійти у безсмертя краси світу і життя. Вдячні земляки і сьогодні шанують талановиту людину, працелюба, який пройшов тернистий шлях і не забруднив своєї душі, не зрадив своїм двом Батьківщинам – Польщі і Україні. В 1994 році у Кальнику споруджено пам'ятник Ярославу Івашкевичу, школа носить його ім'я, є шкільний музей письменника.

Підготувала Л. Бойко

 

Висвітлення подій в засобах масової інформації

"МОВИ РІЗНІ – ДУША ОДНА"

Сергій Савченко

"Подолія", 2004, 24 лютого.

Протягом чотирьох років з ініціативи ЮНЕСКО щорічно відзначається день рідної мови. Тож і нещодавно в приміщенні "Тімірязєвки" відбувся літературно-мистецький вечір "Мови різні – душа одна". Право розпочати свято було надано представникам польської громади Поділля, адже 2004-й рік проголошений роком Польщі в Україні. Поетичними рядками привітали присутніх президент товариства "Польський дім" Тетяна Єндрусінська та голова Вінницької просвітницької спілки поляків Алла Ратинська, а заступник президента польської організації в Україні Марія Сівко подарувала бібліотеці збірку віршів Івана Павла II.

Натхненно лунала "Молитва до мови" Катерини Мотрич у виконанні Заслуженого артиста України Миколи Сардаковського. Піднесений настрій створював ансамбль «Мальви» училища культури і мистецтв. Вокальний театр "Сімхе" єврейського товариства "Хесед Емуна". А працівники бібліотеки підготували, книжкову виставку "Міжнаціональний мир – найбільше надбання незалежної України", яка привернула увагу численних присутніх.

РІК ПОЛЬЩІ В УКРАЇНІ

Жанна Кушнір

"Панорама", 2004, 25 лютого.

В приміщенні Вінницької обласної універсальної наукової бібліотеки ім.К.А.Тімірязєва відбувся літературно-мистецький вечір під назвою "Мови різні – душа одна", присвячений Міжнародному дню рідної мови та Року Республіки Польща в Україні. Уперше Міжнародний день рідної мови святкувався 21 лютого 2000 року у штаб-квартирі ЮНЕСКО в Парижі. В Україні це свято почали відзначати з 2002 року після підписання Президентом України Указу "Про відзначення Міжнародного дня рідної мови". Метою, як було зазначено в документі, е зміцнення державотворчої функції української мови, сприяння вільному розвитку і використанню інших мов національних меншин, що проживають на території України. Зокрема, у Вінницькій області активну роботу з вивчення культури свого народу проводять 12 національностей, 51 товариство, з них 4 російських, 12 польських, 23 єврейських, 3 циганських, німецьке, литовське, молдовське та інші товариства. Більшість товариств єврейської та польської національностей діють в дев'яти районах області. В цьому році на свято до зали бібліотеки завітали представники національно-культурних товариств, що проживають на Вінниччині.

У зв'язку з проголошенням 2004-го року Роком Польщі в Україні, відбулися урочисті виступи вінницьких школярів, вихованців музичного училища. Ними було виконано ряд пісень та віршів на польській мові. З привітаннями виступив і директор бібліотеки Василь Циганюк. До слова запрошували і представників польських товариств, що діють на Вінниччині, "Вінницьку культурно просвітницьку спілку", Вінницьке обласне благодійне товариство "Світлиця польська" та інші. На жаль, іноземні гості через хворобу, завітати на свято не змогли, проте президент Вінницького обласного доброчинного товариства "Польський дім" пані Тереза Єндрусінька залишилася цілком задоволеною теплим прийомом вінничан. У своєму виступі вона зазначила, що Україна і Польща близькі за духом країни, мають багато спільного. Також вона згадала про великого польського письменника, 110-у річницю з дня народження якого незабаром відзначатимемо, – Ярослава Івашкевича. Письменник проживав на Вінниччині в минулому столітті, і саме він, за її словами, став тією ланкою, яка духовно об'єднала два народи.

 

"Мови різні – душа одна"

І.Козак

"Подільська зоря", 2004, 3 березня.

Саме під такою назвою у читальній залі Вінницької обласної універсальної наукової бібліотеки ім. К.А.Тімірязєва відбувся літературно-мистецький вечір-зустріч з представниками національно-культурних товариств, які проживають на Вінниччині, присвячений Міжнародному дню рідної мови.

Уперше Міжнародний день рідної мови відзначався 21 лютого 2000 року у штаб-квартирі ЮНЕСКО у Парижі за рішенням Генеральної конференції цієї організації у листопаді 1999 р. Як наголосив у своєму посланні генеральний директор ЮНЕСКО Коїтіро Мацуура, всі мови визнаються рівними, оскільки кожна унікальним чином відповідає призначенню людини і кожна є живою спадщиною, яку нам слід оберігати. Адже із 6000 мов, що нині існують, більшість з них загрожує зникнення у найближче десятиліття, а тому залучення уваги міжнародної спільноти до цієї проблеми – важливий крок до визначення необхідності захистити різноманіття мов, а отже і культур.

З метою зміцнення державотворчої функції української мови, сприяння вільному розвитку і використанню інших мов національних меншин Президент України підписав Указ "Про відзначення Міжнародного дня рідної мови".

Цього ж дня, задовго до офіційного проголошення "Року Республіки Польща в Україні", "Тімірязєвці" провели культурно-мистецький захід, поєднавши його і з днем рідної мови, і з ювілеєм Ярослава Івашкевича.

У читальній залі розгорнули книжкові виставки "Міжнаціональний мир – найбільше надбання незалежної України", "Вінок рідних мов", "Україна, Польща, Світ". Цікавою була і мистецька програма, у якій взяли участь заслужені артисти Микола Сардаковський і Роза Шевченко, ансамбль "Мальви" (керівник З.Куркова), ветеран бібліотечної справи Лідія Бойко та ін. Звучали білоруські та вірменські пісні, вірші Я.Івашкевича польською мовою.

Виступили голова культурно-просвітницької спілки поляків Алла Ратинська, голова обласного товариства російської культури "Русь" Олег Кадачніков, представник обласного земляцтва білорусів Володимир Демешко, заступник президента федерації польських організацій в Україні Марія Сівко, ін. А заступник директора обласного центру народної творчості Олена Закревська репрезентувала збірку творів національних товариств області і від імені директора центру Тетяни Цвігун вручила дипломи-подяки представникам творчих колективів.

 

ДО ІВАШКЕВИЧА – З ПОКЛОНОМ

Віра Гасюк

«Вінниччина», 2004, 24 лютого.

Указом Президента України Леоніда Кучми 2004-й оголошено "Роком Республіки Польща в Україні". На Вінниччині він розпочався в Іллінецькому районі урочистостями з нагоди 110-ої річниці від дня народження польського письменника і видатного громадського діяча Ярослава Івашкевича, удостоєного міжнародної премії "За зміцнення миру між народами".

...Того ранку, незважаючи на тріскучий мороз, члени товариства "Польський дім на Вінниччині" імені Томаша Марка Леонюка, представники громадськості міста над Бугом, діти – самодіяльні артисти із вокально-хореографічної студії "Чародєйські квят" вирушили на екскурсію до Кальника. Надворі владарювала справжня лютнева заметіль, а в нашому автобусі було затишно і тепло. Діти тихенько повторювали пісні, які мали виконувати у місцевій школі, і, як ото буває, підбадьорювали одне одного.

Марія Сивко – директор "Дому польського в Києві", член правління федерації польських організацій в Україні, знаходила можливість і також вкраплювала свої розповіді, розповіла, що в нашій державі діє 137 організацій, які працюють в напрямку відродження польської культури і мови. На місцях їм усіляко сприяє влада. А президент "Польського дому на Вінниччині" пані Тетяна-Тереза Єндрусінська не без вдячності згадувала міського голову Олександра Домбровського, завдяки якому їхнє товариство отримало в оренду пристойне приміщення, де з радістю зустрічають кожного, хто бажає глибше пізнати польську культуру і вивчити мову. Пані Тереза, до речі, зауважила, що мандрівка до Кальника – вже не перша. За 11 років існування "Польського дому на Вінниччині" лише за кордоном члени організації побували 18 разів. Вони також відвідували історичні місця в інших областях, в тому числі й нашого краю. Ось і тепер вирішили вклонитися пам'яті талановитого сина українського і польського народів, видатного письменника Ярослава Івашкевича в селі, де він народився.

У такій піднесеній і добрій атмосфері й промайнув час поїздки. А в Кальнику мандрівників очікувала приємна несподіванка: їх урочисто й шанобливо, із хлібом-сіллю на традиційному рушникові зустріла сільська громада. Згодом у школі відбувся мітинг, який відкрив голова села Василь Халепа. В його слові прозвучало, що 110 років тому, 20 лютого 1894 року в Кальнику народився Ярослав Івашкевич, батько якого у той час працював бухгалтером цукрозаводу.

До восьми років малий Ярослав зростав під кальницьким небом, вбирав у юне серце і душу місцеві звичаї, неповторні традиції та фольклор. Потім навчався в гімназіях Варшави, Єлисаветграда, Києва. З 1912-го вивчав право в Київському університеті й одночасно навчався у консерваторії. Але юнак ніколи не забував своєї малої батьківщини. Любив рідний край, його людей. Він звеличував рідну місцину у своїх творах, приїжджав у село, а з травня 1989-го навіки вріс у кальницьку землю, повернувшись сюди у бронзі.

На мітингу був присутній і виступив голова райдержадміністрації Анатолій Шульга. Він, зокрема, сказав:

– Сьогодні ми зібралися біля пам'ятника видатному синові польського і українського народів, який височіє біля школи, що носить його ім'я. Знаменно й те, що неподалік приміщення аграрного технікуму в Іллінцях ростуть дві берізки і дуб, посаджені у 1977 році трьома поетами: польським – Ярославом Івашкевичем, українським – Дмитром Павличком і російським – Віктором Борисовим. Ці дерева – символ дружби між трьома слов'янськими народами. Отож дуже раді, що міць і сила такого єднання – пам'ять про нашого славетного земляка.

Запам'яталася учасникам мітингу літературно-художня композиція вихованців місцевої школи та виступ праправнучки колишнього солдата дивізії ім. Т.Костюшка Війська Польського П.Є.Кочмаря, який нагороджений орденом Віртуті Мілітарі, Інни Кочмар; студійці із "Чародєйського квяту" зачарували присутніх виконанням польських народних пісень.

Цікаво, до речі, й те, що нині у сьомому класі місцевої школи навчається Таня – праправнучка Ренецьких, колишніх – сусідів Івашкевичів, з якими вони свого часу ділили один дах навпіл.

У музеї гості із Києва, Вінниці та Іллінець ознайомились із виставкою-куточком Я.Івашкевича, де зібрано книги, нотатки письменника, є древо його роду, панорамне фото будинку, де народився Ярослав.

Урочистості продовжились у районному будинку культури, де гостей із Києва та Вінниці – Марію Сивко і Тетяну-Терезу Єндрусінську обдарували короваєм. До слова запросили заступника начальника обласного управління культури Сергія Гарбулінського та голову районної ради Тамару Паламаренко. І знову линули спогади, оживала історія.

...Під час однієї із поїздок до України Ярославу Івашкевичу подарували в Іллінцях збірку українських пісень "Народні перлини". Все своє життя він беріг цю книгу, пов'язував з нею своє дитинство та юність. "Це дуже дорога пам’ятка, і саме тому, що з Іллінців. У цьому містечку була парафія, в якій мене хрестили... Дуже тішить мене ця Іллінецька книжка. Деякі з наведених у ній пісень співала моя тітка Пауліна Літковська: вона грала колись у тих самих Іллінцях головну роль в аматорській постановці "Наталки Полтавки". Деякі з тих пісень осінніми вечорами співали мої сестри, для мене вони назавжди пов'язані з образами "старого дому" в Кальнику, з осінніми присмерками і першими, ще дитячими, поетичними враженнями", – писав він.

З інтересом слухали присутні кальницького поета, дослідника творчості Я.Івашкевича Віктора Сокола. Він прочитав свого вірша про видатного земляка.

Завершальним акордом у святі-пам'яті Івашкевича був концерт у постановці начальника районного відділу культури Миколи Романова. Камерний хор під керівництвом Людмили Симонової виконав (мовою оригіналів) українські і польські народні пісні, а солістка хору Юлія Фадійчук – польську народну "Зозулечка кує".

Дивували своїми чарівними таночком і піснями молодша група дитячого танцювального колективу "Василечки" (під керівництвом Тетяни Проданець) та студійці із "Чародєйського квяту", де концертмейстером Геннадій Синєгуб. Але чи не найбільш сподобалось усім виконання пісень наймолодшої вихованки студії Ані Пузир. Щедро аплодували присутні і жіночому ансамблю із Кальника та учасникам народного хору "Вінок Поділля".

... У надвечір'ї повертались до Вінниці. Було холодно, в полях "веселилась" хурделиця. Але наші серця відчували тепло і привітність, якими зустрічали земляки Я.Івашкевича. Згадувались слова голови районної ради Тамари Паламаренко:

– Іллінчани бережуть пам'ять про свого видатного земляка. І це кличе до міцної дружби з поляками. Наші студенти з аграрного технікуму проходять стажування у господарствах воєводств, із культурно-просвітницькими програмами неодноразово виїжджали до Польщі учасники художньої самодіяльності районного Будинку культури.

Словом, життя і творчість Ярослава Івашкевича носять життєстверджуючий характер, кличуть до найблагороднішого – жити, перемагати, любити свій народ і вірно служити йому.

 

«НАС ЄДНАЄ КОРІННЯ»

Рік Польщі в Україні стартував із Кальника

Олена Горбунь

«Подолія», 2004, 25 лютого.

Рівно сорок років тому у Києві, на святі 150-ої річниці народження Тараса Шевченка, виступили три десятки іменитих промовців. Та говорили вони здебільшого не про самого митця, а про комунізм, про московські "добродійства" Україні, про братерство між народами, тісний зв'язок двох культур і т.п. І лише один із тридцяти, а саме представник польських письменників Ярослав Івашкевич, про подібне й не згадав. Натомість говорив про світову велич Кобзаря, цитував слова Франка: "Я син народу, що вгору йде, хоч був запертий в льох. Я є пролог, не епілог". Від себе ж Івашкевич додав: "Ми дивимось на Тараса Шевченка і на його творчість як на пролог нового, вільного життя, а не епілог. Багато не сповнених ще спільних завдань єднає український народ з польським".

Часописи УРСР не надрукували цієї промови Ярослава Івашкевича. Монархічна Московщина не дозволяла святкувати Шевченківські роковини й пильнувала, аби ті ювілеї не підносилися вище за хохляцьке скигління над покриткою Катериною та малоросійський гопак з горілкою та ковбасою.

Талант Івашкевича виявився настільки яскравим, що засвітився ясною зіркою на світовому небосхилі. Цей письменник, поет, драматург і громадський діяч по праву належить відразу двом народам: польському і українському. Хоча й виїхав Івашкевич разом із родиною до Польщі ще у юному віці, але народився все ж на Україні, тут його коріння, тут він прожив перші вісім років свого дитинства. Україну Ярослав Івашкевич повсякчас згадував у своїх творах, у розмовах з друзями, сюди його завжди вабило й притягувало рідне джерело, земля, де зробив перші кроки. Тут, на Україні, у невеличкому Дашеві на Іллінеччині, залишився і спочив навіки його батько. Поклонитися рідному прахові син приїздив тричі. Востаннє – у квітні 1977 року, незадовго до власної смерті. Тут, у невеликому сквері Іллінців, залишилася добра пам'ять по землякові – посаджені руками Ярослава Івашкевича та Дмитра Павличка дуб і березки. А в селищі Кальник і понині свято бережуть спогади про всесвітньо відомого земляка. Біля школи митець застиг у бронзі.

Цього року, 20 лютого, Іллінеччина відмічала 110-ту річницю з дня народження свого знатного земляка. Так вже символічно співпало, що цей рік оголошено роком Польщі в Україні. І саме річницею з дня народження Івашкевича цей рік розпочався.

Цього сонячного зимового дня Кальник зустрічав гарних гостей: віце-президент а україно-польського товариства польської та української дружби пані МаріюСівко , президент а Польського дому ім. Марка Леонюка Терезу Єндрусінську, дітей, які також мають спільне україно-польське коріння.

Завітали до селища й заступник начальника обласного відділу культури Сергій Гарбулінський, голова райдержадміністрації Анатолій Шульга, голова районної Ради Тамара Паламаренко, журналісти.

Свято розпочав голова селищної Ради Василь Халепа. Він привітав шановних гостей і разом зі всіма порадів, що Кальник має такого відомого, знаного у світі земляка.

З вітальними словами до присутніх, які зібралися у шкільній залі, звернулися голова райдержадміністрації Анатолій Шульга, заступник начальника обласного відділу культури Сергій Гарбулінський, президент Польського дому Т.Єндрусінська. Діти, які приїхали вшанувати пам'ять відомого митця польського народу, заспівали пісень: спочатку польською, потім українською мовами.

Розпочате у школі Кальник, свято продовжилося на сцені Іллінецького будинку культури. І якщо вірити в те, що душа людська невмируща, то цього дня душа Ярослава Івашкевича була присутня серед своїх земляків. Вона співала українських та польських пісень разом з ними.

Рік Польщі в Україні на Вінниччині стартував 19 лютого в обласній бібліотеці ім. К.А.Тімірязєва, де пройшла літературно-музична композиція, присвячена 110-ій річниці з дня народження Івашкевича.

Що може єднати два братні народи міцніше, ніж спільне коріння, яке переплелося в біографіях та творчості їхніх спільних синів? Перший вірш Ярослава Івашкевича побачив світ у Київському альманасі. Подальший розвиток його геній знайшов на історичній батьківщині – Польщі. А два народи трепетно, як дорогоцінну перлину в скарбниці, бережуть пам'ять про спільного земляка.


 

«МОВИ РІЗНІ – ДУША ОДНА»

Літературно-мистецькі зустрічі з представниками національно-культурних товариств Вінниччини

 

 

Збірник матеріалів

 

Укладачі: В.Циганюк

М.Ревенко

Комп'ютерний набір Н.Дорошенко

Редагування Л.Бойко

Комп'ютерна верстка,

дизайн Н.Спиця

Тиражування Г.Стратієнко

Фотоматеріали С.Березюк

Відповідальний за випуск В.Циганюк

 

 

Підписано до друку 11.03.2004. Формат 60х84/16.

Папір офсетний. Умов. друк. арк. 2.5. Тираж 75.

 

 

Ксерокс Вінницької ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва

м.Вінниця, вул. Соборна, 73

 

МОВИ РІЗНІ – ДУША ОДНА

Заступник президента польського товариства в Україні Марія Сівко та президент товариства „Польський дім” Тетяна Єндрусінська під час літературно-мистецької зустрічі „Мови різні – душа одна”

 

Заслужений артист України Микола Сардаковський

 

Ансамбль бандуристок Вінницького училища культури і мистецтва ім. М. Леонтовича

 

 Ансамбль „Мальви” Вінницького училища культури і мистецтва ім. М. Леонтовича

 

 Бібліотекар Лідія Бойко

 

Заслужений працівник культури України Роза Шевченко

 

Єврейський вокальний ансамбль „Сімхе”

 

Заступник голови обласного земляцтва білорусів Володимир Демешко

 

Голова Вінницької просвітницької спілки поляків Алла Ратинська

 

Заступник голови товариства російської культури Микола Поздняков

 

Представники Вінницького вірменського культурно-просвітницького товариства „Масісс”

 

Під час літературно-мистецької зустрічі „Мові різні – душа одна”