Зміст

Від укладачів

Подолинний А.М. Подільське сонце Михайла Коцюбинського

Кобець В.Д. Світлий день 17-го вересня

1. Твори М.М. Коцюбинського вінницького періоду

1.1. У зібраннях творів письменника

1.2. У вибраних творах

1.3. У збірниках

1.4. У колективних збірниках

1.5. Епістолярна спадщина М. Коцюбинського вінницького періоду

2. Література про життя і творчість М. Коцюбинського вінницького періоду

2.1. Вінницька доба у долі М. Коцюбинського

2.2. Про творчість М. Коцюбинського

2.2.1. Загальні матеріали

2.2.2. Ранній період творчості письменника

2.2.3. Дослідження науковцями-земляками життя і творчості М. Коцюбинського

2.2.4. Наукові конференції

3. Меморіалізація пам’яті М.М. Коцюбинського на Вінниччині

3.1.Традиції вшанування пам’яті письменника. Дні Михайла Коцюбинського на Вінниччині

3.1.1. Вшанування пам’яті письменника в навчальних, культурно-освітніх закладах

3.1.2. Інші заходи із вшанування пам’яті М.М. Коцюбинського

3.2. Літературно-меморіальний музей М.М. Коцюбинського у Вінниці

3.2.1. З історії створення та діяльності музею

3.2.2. Наукова робота музею

3.2.3. Виставкова робота закладу

3.2.4. Літературні вечори, презентації, вечорниці

3.3. Музеї та музейні кімнати М.М. Коцюбинського на Вінниччині

3.3.1. Проблеми відновлення музею М.М. Коцюбинського у м. Бар

3.4. М.М. Коцюбинський у монументальному мистецтві на Вінниччині

3.5. Ім’я М.М. Коцюбинського носять...

3.5.1. Вулиці

3.5.2. Навчальні заклади

3.5.3. Кінотеатр

3.5.4. Санаторії, будинки відпочинку

3.5.5. Пам’ятки природи

3.6. Художнє слово письменників-земляків про М.М. Коцюбинського

3.7. Всеукраїнська літературна премія ім. Михайла Коцюбинського

3.7.1. З історії заснування премії

3.7.2. Твори письменників-вінничан, удостоєні Всеукраїнської літературної премії ім. Михайла Коцюбинського

4. Довідково-бібліографічні матеріали

4.1. Інтернет-ресурс

Іменний покажчик

Михайло Коцюбинський народився на вінницькому Замості, недалеко від Бугу, на його лівому березі, де тяглися левади і панувала сільська тиша. Вінниця, як і все Поділля, – це середина споконвічного українського світу, але в родині Коцюбинських користувалися офіційною мовою, як і належало його батькові, державному службовцеві російської імперії, хоча української не цуралися. Дітей у сім’ї няньчила проста жінка Хима, яка, як писав літературознавець Сергій Козуб, й призвичаїла вухо Михайла до слова свого народу. Сам письменник згадував потім, що на дев’ятому році життя занедужав на запалення легенів і, марячи, почав говорити українською, чим здивував батьків. «Потому, коли я видужав, часті розмови про цей факт розбудили в мені інтерес до українського слова і вже 9-10 літ, пам’ятаю, я склав українські пісні на взірець народних». Отже, найперші і найяскравіші його естетичні враження були від рідних пісень, як і в Шевченка, Франка та багатьох інших видатних наших митців слова. Михайло Коцюбинський належить до тих творчих діячів, котрі в похмуру для України добу дуже рано усвідомили себе українцями і вже до кінця свого життєвого шляху віддавали Україні все, що мали, кажучи словами того ж Івана Франка.

Весною 1874 року Михайло разом з родиною замешкав у невеличкому подільському місті Барі. Хлопчикові виповнилося дев’ять з половиною років. Спочатку він брав приватні уроки у місцевого вчителя Якима Богачевського, а з вересня наступного року його влаштували відразу до останнього третього класу Барської народної школи.

Мешкали Коцюбинські в самому центрі міста, коло величних будівель церкви й костьолу. Тут же клекотів і ярмарок, де Михайло слухав сліпого лірника Купріяна, іноді навіть плачучи від почутого.

У цей час він почав багато читати, і що дивовижно, натрапляючи й на українські книжки. У школі таке читання суворо заборонялося. Якраз коли Михайло закінчив третій клас, до школи надійшов секретний лист від інспектора народних училищ, в якому погрозливим тоном нагадувалося про заборону будь-яких книжок на «малоросійському наріччі», їх не могло бути ні в шкільній бібліотеці, ні в учнів.

Через багато років у листі до літературознавця й перекладача Михайла Мочульського письменник згадував свої дитячі і ранні підліткові літа в Барі: «Хоч в нашій родині усе жили українські традиції, та національна свідомість прийшла до мене аж на 12 році життя. Сталося се так. Коли я скінчив 11 літ, я сильно закохався у 16-літню дівчину. Щоб бути гідним своєї коханої, яка не дуже звертала увагу на адорацію дитини, я поклав собі зробитися великою людиною і накинувся на книжки. Серед тих авторів, яких я ковтав десятками, найбільше враження зробив на мене Марко Вовчок, а потому Шевченко. Вже тоді я почав складати вірші і писати повісті...».

В іншому листі до М. Мочульського письменник знову повертається до згадок про барський період життя: «В одному селі я познайомився з п’яницею-священиком, дуже розумною людиною, і він дозволив мені брати книжки з його незвичайно багатої бібліотеки, де я натрапив, межи іншим, на твори Л. Файєр-баха (закордонні видання), і його «homo homini deus» зробило на мене великий вплив... Твори Фур’є (з тої ж бібліотеки) зродили в мене симпатії до соціалізму».

Не може не вражати навіть сьогодні такий ранній і швидкий духовний розвиток Михайла Коцюбинського. Це одна з таємниць того явища, яке ми називаємо великим талантом.

Село, не назване в листі, – це Комарівці неподалік від Бара, а священик мав прізвище Гаєвський. «Сей період життя найбільш для мене важний, – зазначав згодом письменник, – бо взагалі тоді відбувся найбільший перелом у моїм світогляді». Справедливо зауважив ще в 20-ті роки минулого сторіччя літературознавець А. Лебідь: «Єдине, що він з юнацьких років зберіг у собі і що завжди було для нього основою його світогляду – це ідея національного відродження країни».

З вересня 1876 року Михайло починає навчатися в духовній школі Шаргорода. Родина залишилася в Барі, проте не надовго. Через рік за резолюцією губернатора барський поліційний наглядач М. Коцюбинський був «звільнений із служби згідно з проханням». Насправді ж, його було усунено з посади за намагання бути справедливим по службі. Нове місце і нова посада, набагато скромніша, – волосного писаря, знайшлася аж під Могилевом-Подільським, у селі Кукавці. Через якихось півтора-два роки родина опинилася в Шаргороді. Мабуть, Михайлові було тепер краще коло батьків, але їм – непорівняно важче. Жити не було з чого, отож мати, Гликерія Максимівна, береться за утримання квартирантів з тієї ж духовної школи. Своїх та чужих дітей треба було щодень годувати. Стоячи без кінця коло палаючої печі, жінка почала сліпнути.

Михайло навчався дуже добре. Учитель російської і церковнослов’янської мов П. Дложевський помітив його літературний нахил і напророкував: «Матимемо свого письменника!». Шаргородською школою й завершилася офіційна освіта Михайла Коцюбинського.

Коротке перебування в Кам’янці-Подільському і близькі стосунки з місцевою революційно налаштованою молоддю поклали початок таємному наглядові поліції за ним. Через багато років настрій того часу палко передав у листі до письменника давній його товариш: «Що не кажіть, а час спілкування нашого в Кам’янці був часом самим дорогим, самим священним. Ніякий університет, ніякі книги не могли б дати того, що дали ці нечисленні дні щирого захоплення думки, справжнього шукання правди і підвалин у житті».

Тим часом його родина вимандрувала з Шаргорода до Пикова, потім до Станіславчика і, нарешті, знову опинилася в рідній хаті у Вінниці. «Невдаха»-батько кинув сім’ю, мати поступово сліпла, тож Михайло сам мусив утримувати немалу родину. Протягом десяти років він працював домашнім учителем у Вінниці та по селах. 1891 року склав іспити на звання народного вчителя.

У Вінниці М. Коцюбинського було обрано гласним міської думи. У його будинку збиралося молоде товариство вінничан. Вони «читали і розбирали книжки», цікавилися й нелегальною літературою. М. Коцюбинський спілкувався також з інтелігенцією старшого покоління: 3. Недоборовським, який особисто знав Т. Шевченка і М. Костомарова, Ч. Нейманом, відомим автором фольклористичних і етнографічних розвідок та іншими.

Протягом кількох років М. Коцюбинський працював у філоксерних загонах у Молдавії та Криму, глибоко вивчав місцеву природу, народну культуру, мову, збирав матеріали для своїх майбутніх творів молдавського і кримського циклів, увійшов до осередку української таємної організації «Братство тарасівців», названої, як бачимо, іменем найбільшого українського генія слова. Важливо підкреслити, що ще в 1890 році молодий письменник відвідав Канів і завершив працю над нарисом «Шевченкова могила», їздив до Львова, де познайомився з І. Франком.

Перші твори М. Коцюбинського були написані у Вінниці та в селі Лопатинцях, в тому числі оповідання для дітей: «Харитя», «Ялинка» і «Маленький грішник». Панас Мирний, прочитавши «Харитю», назвав її «щирим золотом», захоплено писав у листі до молодого автора: «Прочитав я її та й нестямився!.. У такій невеличкій приповісті та такого багато сказано! Та як сказано! Чистою, як кринична вода, народною мовою; яскравим, як сонячний промінь, малюнком; невеличкими, домірними нарисами, що розгортують перед очима велику – безмірно велику – картину людського горя, краси світової, виявляють безодню глибину думок, таємні поривання душі, забої невеличкого серця!.. Та так тільки справжній художник зможе написати!».

Кожне своє речення Панас Мирний завершує знаком оклику. Михайлові Коцюбинському двадцять сім років. Визнаний класик рідної літератури Панас Мирний, котрого він уважав своїм учителем, іменував його «справжнім художником».

Тут, на Вінниччині, Михайло Коцюбинський написав іще повість «На віру», оповідання «П’ятизлотник», «Ціпов’яз», «Помстився», «Хо», «На крилах пісні», «Для загального добра» та інші твори; глибокі враження, винесені ним з Поділля, відбилися згодом у повістях «Дорогою ціною» та «Fata morgana». Та це був лише початок злету. Незабаром він стрімко піднесеться до вершин не лише українського, але й європейського мистецтва слова, стане поруч з найбільшими – Тарасом Шевченком, Іваном Франком, Лесею Українкою. З ними його єднає, окрім виняткового таланту, надміру важкий життєвий шлях, недовгий вік, виповнений фізичними недугами, душевними муками, ненастанною боротьбою за долю і волю свого стражденного народу, повсякчасною надривною працею. У казці «Хо» письменник сформулював принципи, якими він жив і які актуально звучать і сьогодні: «Несімо прапор справи нашої в дужих руках, будьмо послідовними, не відділяймо слова від діла... Не жахаймось, що діло те таке велике, таке важке... Робім, що можемо: на яку б дорогу не ступили ми – йдім сміливо... А поки що нам треба праці, праці й праці...».

Пошанування пам’яті М. Коцюбинського на Вінниччині має вже багаторічну історію. З багатьох фактів назвемо лише декілька: відкриття меморіального музею у Вінниці (1927 p.), ювілейне видання повісті «Тіні забутих предків» з передмовою А. Крушельницького та ілюстраціями О. Кульчицької у 1929 році, спорудження пам’ятника біля будинку, де народився письменник (1989 р.) та присвоєння імені Коцюбинського Вінницькому педагогічному інституту (нині університет) у 1998 році. Належить згадати тут і збірку оповідань «Дорогою ціною», видану 2011 року в серії «Шкільна бібліотека Вінниччини».

Творчість визначного митця слова, народженого «на багатім природою, теплім, прекраснім Поділлі», ніколи не була для нас, його нащадків, просто спадщиною, нехай навіть і коштовною. Вона присутня в житті кожного нового покоління українців, є істотною частиною духовного єства народу і запорукою його тривалості в прийдешнім часі.

Анатолій Подолинний,

письменник, літературознавець,

заслужений працівник культури України

Світлий день 17-го вересня

Він той, кого знають люди, дерева, трави і небеса.

Він поклонявся сонцю і грому, але не вірив у Бога.

Ім’я його – Михайло Коцюбинський.

Біля його білої хатини на Замості цього числа збирається обласне літературно-мистецьке об’єднання імені Василя Стуса. Саме такого вересневого дня, 2000-го року, воно й народилося. В цей день із найдальших куточків Вінниччини з’їжджаються молоді поети, прозаїки, художники на творчу нараду, щоб обговорити свої твори, порозмовляти з професійними письменниками, художниками, відібрати кращі твори для публікації в черговому альманасі.

З часу створення нашого молодіжного творчого товариства вже вийшло 10 таких альманахів, близько двох десятків авторів нашого об’єднання стали членами Спілки письменників України. І зараз уже готуються до прийому в спілчанську родину – Анастасія Дан, Оксана Дунська, Валентина Гальянова. І ми вдячні нашому землякові Михайлові Коцюбинському за те, що твори його надихають молодих і талановитих авторів. А Віталій Борецький став лауреатом літературної премії імені Михайла Коцюбинського.

Ми любимо цю білу хату у Вінниці. Хату, в якій народився видатний письменник. У ній 12 вікон, наче для того, щоб акумулювати сонячну енергію, яка так живила тіло і душу Михайла Коцюбинського. Якогось разу я обміряв цю хатину кроками, вийшло так: 18 кроків у довжину і 13 у ширину. Влаштувалася вона під кронами двох могутніх лип, посаджених ще дідом Абазою.

Зауважимо, що на створенні об’єднання була Михайлина Коцюбинська, син Василя Стуса – Дмитро, вінницькі письмен-ники Микола Рябий та Григор Мовчанюк. Записувала твори молодих літераторів та брала інтерв’ю відома в Україні радіожурналістка, теж наша землячка, Емма Бабчук.

Творчість об’єднання справді вируюча, має чітку громадянську позицію і черпає наснагу з глибоких мистецьких криниць Михайла Коцюбинського. Багатьом літераторам вручено премії «Подільська пектораль» та грошові винагороди. Наші стусівці беруть участь у багатьох мистецьких заходах, у вшануванні творчості Михайла Коцюбинського, на основі аналізу творчості письменника пишуть реферати, дипломні роботи, наукові праці. І щодо осягнення глибин творчості нашого земляка пошуки тривають. Тут варто згадати вагомі здобутки в цьому напрямку: дослідницькі праці письменника, викладача Віталія Борецького з Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського, Ірини Зелененької, яка працює в Барському гуманітарно-педагогічному коледжі, краєзнавця Людмили Любацької, журналіста Юрія Сегеди та інших, які орієнтуються на своїх наставників – професора Анатолія Подолинного, кандидата філологічних наук Михайла Стрельбицького, науковця і письменницю Тетяну Яковенко.

А ще є в наших літераторів добра традиція збиратися біля розлогої калини, яка виросла такою могутньою, що всі дивуються: як цей калиновий кущ так розрісся. Пагінець цієї калини я привіз із садиби Івана Франка в Нагуєвичах. Образно кажучи, калина Франкова, що укорінилася на садибі Михайла Коцюбинського, сприймається символічним деревом, що єднає цих давніх друзів-письменників, які багато зробили на спільному полі української літератури.

Від білої хатини вела неспокійна доля, жага творчого пошуку, а інколи й заробітку чи й прихистку, в дальні і ближні краї – Шаргород, Бар, Лопатинці, Радівці, Кукавка, Станіславчик, Пиків, Кам’янець-Подільський, Молдавія, Волинь, Італія, Чернігів, Львів… Розмаїтий світ пізнання, творче завзяття, тому й правдивими нам видаються оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма», «21-го грудня, на Введеніє», «Дядько та тітка», «Харитя», «Ялинка», «П’ятизлотник», «Ціпов’яз», «Маленький грішник», «Помстився» та інші твори вінницького творчого періоду. Особливими чарами овіюють нас «Тіні забутих предків», на які надихнула гуцульська Криворівня, вершиною його творчості стала «Фата Моргана», в якій щасливо злилися народне, національне, філософське сприйняття життєвих соціальних конфліктів.

Про це мені і незабутньому Михайлові Потупейку, досліднику раннього періоду творчості нашого земляка, говорив у чернігівському музеї Юлій Коцюбинський. Він ще раз нагадав настанову видатного письменника: «Будьмо перед усім скрізь українцями – чи в своїй хаті, чи в чужій, чи в свому краї, чи на чужині». Він своєю потужною творчістю все робив для того, щоб мова рідна жила і торжествувала «в нашій родині, в наших зносинах товариських, громадських, у літературі – скрізь, де нам не заціплено…».

Святкуймо день народження Михайла Коцюбинського і завзято працюймо для майбутнього нашої нації.

Василь Кобець,

письменник, голова Конгресу української інтелігенції

Вінниччини, лауреат Всеукраїнської літературної

премії імені Михайла Коцюбинського