ПРИВІТАННЯ

Спірідонова Л.М.,

голови Вінницької обласної державної адміністрації

Шановні краяни та гості нашого міста!

Маю за честь привітати на нашій гостинній Подільській землі всіх учасників Другої міжнародної науково-практичної конференції “Краєзнавство: історичний досвід та перспективи розвитку”, представників інтелектуальної еліти не лише Вінниччини, але й багатьох регіонів України та представників із братньої Польщі.

Мудрі слова, які свого часу сказав відомий історик Володимир Боніфатієвич Антонович, що “дивно жити в краї і не знати ні самого краю, ні його людності” актуальні й донині, адже справжній патріотизм починається з виховання любові до рідного краю, до своєї “маленької батьківщини”, пізнання її історії та сьогодення.

Нашій славній Вінниччині є чим пишатися. Древні називали цей куточок земним раєм, а річку Південний Буг, яка перетинає всю Вінницьку область, наші предки нарекли Богом. Багата історія, яка творилася віками, чудова природа, повноводні ріки, зелені діброви, родючі поля. Ця благословенна земля уславлена і звеличена подвигами наших предків, добрими справами і трудовими звершеннями сучасників. Героїчні козацькі полки Б.Хмельницького, І.Богуна, Д.Нечая, І.Гонти та М.Кривоноса вели національно-визвольну боротьбу за свободу і незалежність українського народу.

З нашим краєм пов’язані імена першого Президента УНР М.Грушевського, фельдмаршала О.Суворова, російського поета М.Некрасова, композиторів П.Чайковського та М.Леонтовича, видатного хірурга М.Пирогова, 200-річчя від дня народження якого ми відмічаємо у цьому році, та багато-багато інших. На Подільській землі народилися письменники зі світовим ім’ям – Михайло Коцюбинський, Степан Руданський, Михайло Стельмах, Василь Стус. І цей перелік можна продовжувати, адже Вінниччина відома своїми непересічними талантами в усьому світі; чимало наших земляків поповнили скарбницю світової науки, культури, мистецтва.

Подільська земля знаменита не лише багатою історією та видатними особистостями, а й різноманітними пам’ятками архітектури, природи, які є гордістю краю, і частину з яких Ви матимете змогу побачити за час перебування на Вінниччині. Надзвичайно важко було комісії обласного конкурсу «Сім чудес Вінниччини», який проводився у 2007 році визначити його переможців, адже кожний район представив свої визначні місця, які дійсно заслуговують на увагу, тому сесією обласної ради було затверджено список об’єктів, віднесених до номінації “Перлини Поділля”.

Переможцями конкурсу «Сім чудес Вінниччини» стали: Браїлівська скарбниця, це Свято-Троїцький жіночий монастир Української Православної Церкви ХVIII ст., Державний музей П.І.Чайковського і графині Н.Ф. фон Мекк, пам’ятка архітектури ХІХ ст. (Жмеринський р-н), історико-культурний комплекс: «Буша» та Гайдамацький яр (V-XIXст., Ямпільський та Чернівецький р-н), історико-культурний центр духовності та злагоди (костел Святого Флоріана XVI ст., Свято-Миколаївський чоловічий монастир XVIII-XIX ст., синагога XVIII ст. м.Шаргород), Національний музей-садиба М.І.Пирогова (м.Вінниця), Немирівське городище – Великі вали (VII-VI ст. до н. е., с.Сажки, Немирівський р-н), палац Потоцьких (пам’ятка архітектури XVIII ст., м.Тульчин), Свято-Усікновенський скельний чоловічий монастир ХІ ст. (с.Лядова, Могилів-Подільський р-н) та історичні місця Батозької битви, літературно-меморіальні музеї М.Коцюбинського, М.Стельмаха, місто-курорт «Хмільник – радонова скарбниця», Олександрівський парк (с.Благодатне, Томашпільський р-н) та інші.

Але таких заповідних куточків на Вінниччині, як я уже говорила, набагато більше, їх треба зберігати, досліджувати і популяризувати інформацію про них не лише на теренах області, а й в усьому світі. І покликані це зробити Ви, однодумці, щоб поділитися набутим досвідом, цікавими науковими розвідками та намітити плани на майбутнє.

У свою чергу, хочу запевнити, що даний напрямок роботи був завжди у полі зору органів виконавчої влади та місцевого самоврядування. За допомогою підвідомчих управлінь і, передусім, управління культури і туризму Вінницької обласної державної адміністрації, здійснювався постійний моніторинг за ходом реалізації Обласної програми розвитку краєзнавства на період до 2010 року, переважна більшість ключових позицій, передбачених у ній, виконані.

Сподіваюся, що робота Другої Міжнародної науково-практичної конференції з питань краєзнавства пройде плідно, адже сьогодні тут зібралися справжні професіонали і патріоти, котрі вивчають свій край, як кажуть в народі “не за страх, а за совість”.

Без сумніву, це поважне зібрання стане ще одним кроком у поглибленні дослідження та поширення знань про край, його людей, які складають цінність і гордість нашої України та кожного регіону зокрема.

Тож дозвольте щиро побажати усім Вам успішної роботи, а гостям – гарних вражень не лише від конференції, але й від нашого чудового Подільського краю, який милує око у будь-яку пору року.

Нехай невичерпна криниця Вашої мудрості, натхнення, творчості надихає Вас на нові здобутки у царині краєзнавства!

Будемо раді бачити Вас ще не один раз на теренах Вінниччини!

До нових зустрічей!

---

 Скрипник М.В.,

начальник управління культури і туризму Вінницької обласної

державної адміністрації, заслужена артистка України

 

Шановні колеги, гості, усі присутні!

 

Я з великим задоволенням хочу привітати всіх учасників Другої Міжнародної науково-практичної конференції “Краєзнавство: історичний досвід та перспективи розвитку” на нашій гостинній вінницькій землі. Мені дуже відрадно, що наша область, обласна наукова бібліотека ім.К.А.Тімірязєва стали знову місцем проведення такого представницького форуму інтелектуалів-краєзнавців. Тема конференції дуже актуальна, адже краєзнавча діяльність отримала в останні роки новий імпульс і, без сумніву, є пріоритетним напрямком роботи усіх закладів культури і мистецтв.

Управління культури і туризму обласної державної адміністрації, яке я представляю, підтримує і, повірте, надалі всіляко буде підтримувати будь-яку цікаву ініціативу, проект, спрямований на розвиток краєзнавства.

Я бачу в цій чудовій залі багато знайомих облич, облич досвідчених фахівців та молодих професіоналів, за якими майбутнє, з Вінниччини та інших регіонів України. На конференції присутні науковці, працівники архівних, музейних закладів, громадських краєзнавчих організацій. Ми раді всім, хто приїздить до нас із цікавим досвідом, новими креативними ідеями та готові запозичити найкращі Ваші напрацювання і поділитися з Вами своїми творчими здобутками. А Вінниччина, без зайвої скромності, має чим сьогодні пишатися. Адже у нас чимало проводиться роботи щодо розвитку професійного мистецтва, бібліотечної справи, туризму, збереження самобутньої народної культури, звичаїв, традицій, обрядів, народних промислів.

Низкою цікавих культурологічних проектів на Вінниччині відзначився 2010-й рік. Варто згадати лише деякі з них, які уже стали традиційними. З успіхом до Дня незалежності України пройшов ІІІ-й обласний фестиваль народної творчості “Скарби Поділля”, який присвячувався темі “Величальна хлібові” за участю усіх районів області. І не було жодного району, де б бібліотечні, музейні фахівці не брали активної участі в організації виставок та інших заходів. За це Вам, шановні колеги, велике спасибі! Це чудовий приклад співпраці органів місцевої влади та клубних, бібліотечних, музейних працівників.

У столиці нашої Батьківщини відбулася виставка “Мистецтво одного села”, де свою творчість представляли мешканці села Животівка Оратівського району, яка уже стала традиційною.

За результатами обласного конкурсу “Сім чудес Вінниччини”, підсумки якого підбиті у 2007 році, за сприяння обласної державної адміністрації та управління культури і туризму молодим режисером і сценаристом Оленою Мортко (художній керівник і режисер О.Одинець) було знято документальні фільми, з якими Ви зможете ознайомитися під час роботи конференції. У даний час триває робота над створенням нових документальних фільмів “Перлини Поділля” (у ході вже згаданого конкурсу було визначено ще 21 об’єкт у цій номінації).

Представники творчої інтелігенції, влади, громадськості з Києва та інших куточків нашої країни були присутні на відкритті пам’ятника народному артисту України, лауреату премії ім. Тараса Шевченка, почесному академіку Академії мистецтв України, Герою України, нашому земляку Павлу Муравському на честь 95-річчя від дня його народження на батьківщині митця, у селі Дмитрашківка Піщанського району. Тут започатковано перший міжнародний хоровий фестиваль імені Павла Муравського.

В Ольгополі Чечельницького району відкрито пам’ятник російському письменнику О.С.Пушкіну, який за переказами, перебував у цьому подільському містечку.

Цими днями у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї відкривається 62-га обласна виставка народної творчості.

Незабаром на Вінниччині відбудеться уже ІІІ-й Всеукраїнський фестиваль-конкурс кобзарського мистецтва ім.В.Перепелюка.

Цей перелік можна продовжувати, але сьогодні я хочу зауважити, що особливе місце у здійсненні краєзнавчої пошукової роботи належить бібліотечним працівникам. Адже це вони вишуковують, зберігають та популяризують інформацію про своє село, селище, місто, район, область. Співпрацюючи з істориками, краєзнавцями, освітянами, працівниками інших закладів культури і мистецтв, архівів створюють історію своїх населених пунктів, збирають інформацію про відомих уродженців, спогади старожилів про події минулих років – Голодомор, воєнні лихоліття, післявоєнну відбудову і фіксують цю безцінну інформацію та зберігають її для нинішніх і прийдешніх поколінь.

Відрадно, що сьогодні звичним явищем у бібліотеці, навіть у сільській, є комп’ютерна техніка, Інтернет, що значно полегшує роботу та допомагає донести інформацію про рідний край, його історію та особистостей усьому світу через мережу Інтернет. З кожним роком, оперативно реагуючи на зміни, що відбуваються у суспільстві, бібліотеки виходять на вищий інтелектуальний рівень своєї діяльності, і це дає свої позитивні результати. Звичайно, флагманом у здійсненні краєзнавчої роботи виступає, як і раніше, наш головний методичний центр – обласна наукова бібліотека ім.К.А.Тімірязєва, яка надає всебічну допомогу книгозбірням Вінниччини у поповненні фондів краєзнавчими виданнями, впровадженні нових інформаційних технологій, створенні корпоративних інформаційних продуктів.

Ніхто не заперечуватиме, що лише спільними зусиллями усіх зацікавлених закладів, громадських організацій можна досягти успіху у цій такій важливій ділянці роботи. Тож давайте працювати разом і таким чином сприяти розвитку кожного регіону і нашої держави в цілому.

Організатори конференції підготували цікаву програму, пленарні, виїзне засідання, презентації, перегляди документальних фільмів та книжкових виставок. Ми надамо можливість познайомитися з “Тімірязєвкою” та бібліотеками Вінницького району, доторкнутися до нетлінних скарбів сакральних перлин Вінниччини.

Дозвольте побажати всім учасникам конференції плідної роботи, гарних вражень від нашого Вінницького краю, творчого натхнення, міцного здоров’я та висловити сподівання, що Ви ще не один раз побуваєте на нашій благословенній землі!

---

 Морозова Н.І.,

директор Вінницької обласної універсальної

наукової бібліотеки ім.К.А.Тімірязєва

 

Шановні колеги, партнери, всі присутні!

 

Мені надзвичайно приємно вітати сьогодні фахівців провідних бібліотек Києва та інших регіонів України і, звичайно ж, Вінниччини. Відрадно, що у цій залі на нашій ІІ-й Міжнародній науково-практичній конференції зібралися науковці, працівники архівних, музейних закладів, краєзнавці, команда однодумців, небайдужих та закоханих у рідний край, зацікавлених у розвитку такого пріоритетного напрямку роботи, як краєзнавство. Ми сьогодні тут, щоб обговорити актуальні питання краєзнавчої діяльності, поділитися своїми напрацюваннями, обмінятися думками. У нас чимало прикладів корпоративного співробітництва між зацікавленими установами, організаціями, які займаються краєзнавством.

Варто відзначити, що ми постійно відчуваємо підтримку з боку Вінницької обласної державної адміністрації, обласної Ради та управління культури і туризму. Яскравим прикладом вищесказаного є присутність на нашому зібранні заступника голови облдержадміністрації Любов Михайлівни Спірідонової, начальника управління, заслуженої артистки України Марії Василівни Скрипник та її заступника Галини Денисівни Куделі.

Незабутній російський вчений, академік Дмитро Лихачов підкреслював: “Краєзнавство надає місцевості історизму, відкриваючи її в минулому, навіть і не дуже давньому, зовсім нове, неоціненне... Змінюється місто, історію якого ми пізнаємо”. А від себе доповню, що ми, вивчаючи свій край, свою “маленьку батьківщину”, де народилися, або живемо, починаємо її більше любити і цінувати.

Дуже хотілося, щоб зберігаючи кращі традиції, напрацювання попередників, ми впроваджували інновації і оперативно реагували на ті зміни, які відбуваються у суспільстві. Не викликає сумніву той факт, що наші цілі залишаються незмінними, форми і методи ж їх реалізації трансформуються разом із змінами у різних сферах нашого життя.

Хочеться висловити сподівання, що під час роботи Конференції, у ході пленарних, виїзних засідань, а також інтерактивних заходів, ми взаємно збагатимося і винесемо значний багаж свіжої інформації, нових креативних ідей, досвіду та бажання поглиблювати партнерські взаємовідносини та творчу співпрацю для збереження історичної пам’яті, сприяння розвитку рідного краю.

Організатори Конференції намагалися побудувати її роботу таким чином, щоб Ви не лише плідно попрацювали, але й познайомилися з нашим краєм, його визначними місцями, поспілкувалися та активно відпочили.

Насамкінець, дозвольте ще раз привітати Вас із початком роботи Конференції, побажати плідної роботи, гарного настрою та самопочуття, а ще – найкращих вражень нашим гостям від перебування на Вінниччині та в обласній науковій бібліотеці ім.К.А.Тімірязєва!

Краєзнавча діяльність: бібліотечний вимір

Куделя Г.Д.,

заступник начальника управління культури

і туризму Вінницької облдержадміністрації

 

У всьому світі на сьогоднішній день краєзнавчі документи і матеріали визнані одними із фундаментальних цінностей сучасного суспільства. Краєзнавство є безцінною скарбницею історичного досвіду багатьох поколінь, яке витримало випробування часом як у сфері матеріальної, так і духовної культури. Воно є своєрідним містком, що здійснює єднання і спадкоємність поколінь.

Реалією сьогодення у нашій країні, в області є значне пожвавлення інтересу населення до вивчення історії краю. Саме це зумовлює визнання краєзнавчої функції бібліотеки як пріоритетної і дає новий поштовх для її розвитку.

Сучасна концепція бібліотечного краєзнавства знайшла реальне відображення в одному із перших нормативних документів у бібліотечній справі незалежної України «Положенні про краєзнавчу роботу бібліотек системи Міністерства культури і мистецтв України», затвердженому наказом Міністерства культури і мистецтв України від 11 червня 1996 р. за № 314. Згодом вийшов Указ Президента України «Про заходи щодо підтримки краєзнавчого руху в Україні на період до 2010 року» та затверджена Державна «Програма розвитку краєзнавства на період до 2010 року», на основі якої було прийнято аналогічні обласні та районні програми. Хід реалізації даної програми постійно знаходиться на контролі управління культури і туризму обласної державної адміністрації, про що свідчать постанови колегії управління останніх років.

Вагомою підтримкою успішного здійснення краєзнавчої бібліотечної діяльності, безумовно, є фонд, який покликаний відображати історію, розвиток економіки, промисловості, культури, освіти, науки, мистецтва регіону. А тому, починаючи із 2006 року, в області діє програма Вінницької обласної державної адміністрації щодо сприяння у виданні книг місцевих авторів для комплектування бібліотек області, яка реалізується за кошти обласного бюджету. За рішенням експертної ради протягом 2007-2010 років побачили світ 93 книги. Публічні бібліотеки області отримали весь набір цих видань у кількості 32 тис. примірників вартістю 354 тис. гривень.

У 2010 році, за підтримки управління культури і туризму, обласною універсальною науковою бібліотекою ім.К.А.Тімірязєва здійснено моніторинг попиту користувачів бібліотек області на видання даної програми. Найбільший читацький рейтинг отримали книги:

• Вінницька організація Національної Спілки письменників України «Збірник творів «Собор», 1-2 томи
• Марія Гоцуляк «Запрошую до світлиці»
• Альбом «Раритети Вінницького краєзнавчого музею»
• Літературно-мистецький альманах «Подільське перевесло» – видання громадської літературно-мистецької організації «Велика рідня»
• Денисик Г.І. «Природа Вінниччини»
• Завальнюк К.В. «Червоний смерч над Поділлям»
• Петренко В.І. «Більшовизм та українське селянство у 20-30 рр.».

Краєзнавча робота бібліотек має комплексний характер, і за своєю специфікою співвідносна із завданнями музеїв, архівів та інших закладів. Тож закономірно, що у багатьох сільських бібліотеках області уже не перший рік діють краєзнавчі куточки, де представлено подільський народний одяг, подільський рушник, кераміка Поділля, зразки облаштування подільської оселі, подільського подвір’я. Зібрані матеріали стають основою створення міні-музеїв, етнографічних куточків, народних архівів. Вони використовуються при проведенні заходів із патріотичного виховання підростаючого покоління. Саме такий куточок під назвою «Світу не пізнаєш, не знаючи краю свого» оформлено в Іванівській сільській бібліотеці Калинівського району. В ньому зібрано чимало експонатів: домоткане полотно, скатертини, взуття, вишиті сорочки, рушники, гончарні вироби, знаряддя праці, вироби місцевих майстрів, а також оформлено фото-стенди «Пам’ятаємо» про місцеві трагічні події війни 1941-1945 років.

Цикл виставок декоративно-прикладного мистецтва «Ремесла нашого села» розміщені у краєзнавчих куточках бібліотек Тульчинської ЦБС. Вони вражають красою витворів народних майстрів та виграють кольоровими барвами вишивок, розмаїттям українських хусток, писанок, витинанок, які зберігаються як сімейні реліквії.

Максимум інформації про свій край представляють працівники Чечельницької ЦРБ на виставках-екскурсіях «Чечельниччина газетними рядками», «Край мій, ти – частка батьківщини»; виставці-вікторині «Чи знаєш ти своє селище?», виставках-експозиціях: «Мій краю – джерело моє», «Творці нев'янучих скарбів», «Наші фольклорні обереги».

Під час пошукового бібліотечного краєзнавства з’являються цікаві проекти. Прикладом може слугувати те, що Літинська районна бібліотека спільно з громадською організацією «Подільський народний університет культури» та краєзнавчим музеєм ім. У.Кармелюка продовжують пошукову роботу з реалізації громадсько-державного краєзнавчого проекту «Люблю тебе, мій краю», основною метою якого є згуртування громади у справі формування позитивного іміджу Літинського району та ціннісних орієнтирів населення засобами культури.

Бібліотеки Бершадського району, з метою популяризації народних традицій та звичаїв, духовних цінностей серед молоді спільно з Всеукраїнською громадською організацією «Спілка селянської молоді України» провели конкурс «Історія одного села». На конкурс роботи представлялися у номінаціях «Фотографія», «Література», «Живопис». Роботи переможців були надіслані до журі Всеукраїнського конкурсу.

Враховуючи інтерес користувачів до подій минулого, бібліотекарі послідовно та систематично ведуть копітку пошукову роботу, основною метою якої є: вивчення історії свого населеного пункту, відродження імен визначних діячів краю, збирання легенд, переказів, спогадів старожилів тощо. В результаті фонди бібліотек поповнюються спочатку копіями архівних документів, фотографіями, споминами старожилів і учасників історичних подій, записаними бібліотекарями, а далі з’являються поліграфічні видання. Варто відзначити видавничий проект Гайсинської ЦРБ «Із когорти славних земляків», у результаті якого тільки у 2009 році видано 16 буклетів про видатних діячів району, інформаційний дайджест Козятинської ЦРБ «Визволення Козятина», приурочений пам’ятній звитязі та воєнним подвигам героїв-учасників тих подій, путівник історії села Нестерварки «Там, де біла хата на любов багата!», виданий Тульчинською ЦРБ, інноваційну поліграфію краєзнавчих покажчиків Крижопільської ЦБС. Звичайно, найактивнішу видавничу діяльність краєзнавчого спрямування здійснює ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва. Впродовж 2008-2010 років побачили світ 12 бібліографічних та біобібліографічних покажчиків, збірники матеріалів, що висвітлюють життєвий та творчий шлях видатних подолян, а також історію і сьогодення краю.

Особлива роль в організації дозвілля населення відводиться об’єднанням та клубам за інтересами, що працюють на базі бібліотек. Такі любительські клуби існують завдяки тому, що працівники бібліотек не формально виконують обов’язки, а живуть своєю справою, знаходять і об’єднують людей цікавих, неординарних, творчих. У публічних бібліотеках Вінниччини таких діючих читацьких клубів і об’єднань нараховується 454. Більшість зустрічей члени бібліотечних клубів пов’язують із краєзнавчою тематикою.

Хочеться назвати сьогодні такі з них:

• «Роксолана», що діє при Барській районній бібліотеці для дітей;
• «Вишиванка» – бібліотека с.Тараски Хмільницького району;
• «Ріднокрай» – Чернівецької ЦРБ;
• «Краєзнавець» – Станилівської бібліотеки-філії Погребищенської ЦБС;
• «Стежина» – с.Сказинці Могилів-Подільського району;
• літературно-мистецьке об’єднання «Оберіг», що понад 10 років діє при Тульчинській ЦРБ;
• «9 муз» – Козятинська ЦРБ;
• краєзнавчий літературно-мистецький клуб «Криниця», що понад двадцять років діє при Немирівській ЦРБ;
• з 2009 року на базі ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва діє краєзнавчий літературно- мистецький клуб «Птах душі».

Бібліотеки області все частіше стають організаторами і місцями проведення круглих столів, конференцій, присвячених краєзнавчій тематиці. Окрім «Тімірязєвки», яка вже має чималий досвід проведення науково-практичних конференцій і підтвердженням цьому є нинішня ІІ Міжнародна науково-практична конференція «Краєзнавство: історичний досвід та перспективи розвитку», свій практичний досвід у цьому напрямку здобувають Барська, Могилів-Подільська, Тульчинська районні бібліотеки.

Сьогодні однозначно можна говорити про те, що у краєзнавчу діяльність нові зміни вносить автоматизація бібліотечних процесів та Інтернет. Проявом цього може слугувати активне поповнення інформацією всіма бібліотеками області веб-проекту «Вінницький інформаційний портал», який координує ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва, та наповнення краєзнавчою інформацією українського Інтернет-ресурсу бібліотечними сайтами 7 книгозбірень області.

«Хто зберіг любов до краю і не зрікся роду, тільки той віддав всю душу – все, що зміг, Народу!», – так просто і так вагомо сказав Олександр Олесь на початку минулого століття. Саме цим ми повинні керуватися у своїй роботі і саме так повинні думати, працюючи з краєзнавчим матеріалом.

Краєзнавча робота Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва: від традицій до інновацій

Морозова Н.І.,

директор Вінницької обласної універсальної

наукової бібліотеки ім.К.А.Тімірязєва

 

Краєзнавча діяльність бібліотеки має глибокі корені та гарні традиції, напрацьовані багатьма поколіннями бібліотечних фахівців. Значне пожвавлення цієї роботи ми з Вами спостерігаємо впродовж двох останніх десятиліть, з часу проголошення незалежності України. Краєзнавча функція не лише публічних, але й наукових бібліотек є на сьогодні пріоритетною. Ми це розуміємо і успішно розвиваємо та удосконалюємо цей напрямок роботи. Спеціалізований підрозділ, що має сучасну назву “відділ літератури та інформації з питань краєзнавства”, який діє у бібліотеці з 1981 року, покликаний не лише збирати по крупинках всю інформацію про край, відображати її у довідково-бібліографічному апараті, репрезентувати ці матеріали за допомогою друкованих та мультимедійних засобів усьому світу, заповнюючи український сегмент у мережі Інтернет, але й координувати цей важливий напрямок роботи з іншими структурними підрозділами обласної наукової бібліотеки, книгозбірнями області та всіма зацікавленими партнерами.

Нещодавно ми отримали проект нового “Положення про краєзнавчу діяльність державних і комунальних бібліотечних закладів України”, в якому закріплені основні завдання і функції цього важливого напрямку роботи. Наше завдання – ознайомитися з ним, при потребі зробити зауваження та внести зміни і доповнення, або підтримати у пропонованій редакції.

Для формування фонду краєзнавчих документів нашої бібліотеки, як ні для жодного іншого, характерний досить широкий видовий склад, головним критерієм відбору якого є, звичайно ж, відомості про край, який також включає документи від фундаментальних часописів, книг ХІХ століття до невеликого розміру неопублікованих матеріалів.

Що ж нового з’явилося в останні роки? Перш за все, важливим джерелом поповнення фонду є обласні програми підтримки місцевих авторів, за рахунок яких бібліотеки щорічно отримують твори письменників-земляків та інші видання про край з різних галузей знань.

Як відомо, вагоме місце займає фонд місцевих видань, або обов’язковий примірник документів, що виходять на території регіону. Для найбільш повного укомплектування цими виданнями, ми тісно співпрацюємо з видавництвами і видавничими організаціями. Уже традиційно, в рамках відзначення Всеукраїнського дня бібліотек, влаштовуємо виставки нових друків місцевих видавництв. У цьому році така виставка-продаж проходила 30 вересня, і з нею мали змогу не тільки ознайомитися учасники обласного свята – представники з усіх районів області, але й закупити необхідні видання та укласти з видавництвами відповідні договори на придбання продукції за безготівковий рахунок.

Крім творів друку, матеріалів на електронних носіях, останнім часом ми почали збирати спогади очевидців різних важливих подій нашої історії, поступово використовувати метод “усної історії”. Прикладом цьому можуть слугувати спогади вінничан – очевидців Голодомору 1932-1933 років, учасників Великої Вітчизняної війни, які є в рукописному вигляді, неопубліковані матеріали в електронному вигляді. До цього виду джерельної бази можна віднести і 16-ти годинний фільм спогадів ветеранів бібліотеки, багатьох з яких уже, на жаль, немає в живих.

Вартий уваги, започаткований у минулому році бібліотекою спільно з обласною організацією Національної спілки письменників України, на основі двостороннього договору про творчу співпрацю, новий проект – створення Фонду особового походження. Розроблене відповідне Положення, зроблено перші кроки у реалізації даного проекту, зокрема, опрацьовано та описано окремі документи з історії діяльності обласної письменницької організації, членів НСПУ Михайла Каменюка та Юрія Боярунця. Робота над упорядкуванням Фонду дала можливість виявити неопубліковані матеріали, які розширять інформацію про діяльність письменників-земляків. Цікавим нам видається листування М.Каменюка, який здійснив переклад українською мовою роману “Життя і дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна” з автором книги, відомим письменником В.Войновичем.

Крім письменницької організації, ми тісно співпрацюємо з громадськими краєзнавчими організаціями, зокрема, обласною організацією “Поділля” (голова – Ю.В.Легун), обласною організацією Всеукраїнської спілки краєзнавців України (голова – С.Д.Гальчак) та іншими.

Краєзнавча діяльність в останнє десятиліття найбільше трансформувалася у створенні краєзнавчого довідково-бібліографічного апарату. На зміну традиційному картковому каталогу, тематичним картотекам прийшли власні інформаційні продукти, створені бібліографами бібліотеки, це, перш за все, електронний каталог, електронні бази даних краєзнавчого характеру. Важливим джерелом вивчення історії і сьогодення нашого краю є “Вінницький інформаційний портал”, який ведеться спільно обласною науковою та центральними районними бібліотеками області. Відрадно, що більшість учасників цього проекту подають матеріали у електронному вигляді, що забезпечує більшу чіткість і оперативність наповнення ВІПу.

Ми упорядковуємо і зберігаємо всю зафіксовану краєзнавчу інформацію, намагаємося досягти найбільшої повноти відображення даних про край, новими матеріалами поповнюються аналітична база даних “Література про Вінницьку область” (активну участь в цій роботі беруть також центральні районні бібліотеки), БД “Персоналії”. У меню веб-сайту бібліотеки за розділом “Наші видання” вміщуються електронні версії повних текстів видань бібліотеки, а окремі – виготовлені лише в електронному вигляді (присвячений Марку Вовчку, С.Руданському тощо). Впродовж останніх років наповнюється новими матеріалами ЕБД “Календар”. Окремо існує і систематично поповнюється новими записами БД “В.Стус”, яка створювалася в ході підготовки фундаментального науково-допоміжного покажчика із серії “Наші видатні земляки”, присвяченого 70-річчю від дня народження письменника-земляка, Героя України В.С.Стуса “Постать Василя Стуса над плином часу”. До слова, цей посібник рекомендований обласною експертною радою до друку і виданий за кошти обласної державної адміністрації накладом 1000 примірників.

Схвальну оцінку науковців, літературознавців, краєзнавців, бібліотечної спільноти отримали нові видавничі проекти бібліотеки. Передусім, це – альманах “Подільський книжник”, перший випуск якого також вийшов за сприяння облдержадміністрації і став цікавим джерелом вивчення історії книги та книгодрукування на Поділлі, вміщує дослідження унікальних книжкових раритетів, колекцій, у тому числі з фондів обласної наукової бібліотеки. До друку підготовлено і ІІ-й випуск альманаху, який незабаром побачить світ.

Гарним помічником туристичних організацій Вінниччини, краєзнавців, гостей міста і області став двомовний краєзнавчий довідник-алігат “Вінниччина туристична”. Не менш цікавим є й диск, виготовлений фахівцями бібліотеки. Видання упорядковане і підготовлене до друку нашою бібліотекою, але були використані матеріали, надані районами. Тому це ще один із прикладів корпоративного співробітництва бібліотек, істориків, краєзнавців, громадських організацій та представників місцевої влади, який дає позитивні результати.

Яскравим прикладом співпраці обласної наукової бібліотеки та Державного архіву Вінницької області може бути біобібліографічний покажчик “Творець архітектурної історії Вінниці початку ХХ століття”, присвячений 150-річчю від дня народження архітектора Г.Г.Артинова, з електронним додатком архівних матеріалів.

Що стосується збереження кращих традицій, то можна зазначити, що починаючи з 1971 року бібліотекою підготовлено низку бібліографічних посібників із уже вищезгаданої серії “Наші видатні земляки”. Крім того, посібники цієї серії у поточному році приурочувалися поету, літературознавцю, професору ВДПУ ім. Михайла Коцюбинського А.М.Подолинному, відомому письменнику важкої долі В. Забаштанському, який незабаром вийде з друку. Започатковано серію “Творчі імена Вінниччини”, в якій вийшов покажчик, присвячений поетесі, педагогу, журналістці Світлані Травневій. Слід констатувати, що до видавничої діяльності бібліотеки долучаються провідні науковці, письменники, які виступають не лише науковими консультантами, але й співавторами видань, готуючи фундаментальні вступні статті та надаючи різні цікаві матеріали.

Популяризація краєзнавчих документів та відомих постатей здійснюється різними формами роботи, включаючи соціокультурну діяльність, зокрема бібліотечні виставки, літературно-мистецькі вечори, традиційні Стусівські читання, засідання літературно-мистецького клубу “Птах душі”, презентації нових книг місцевих авторів. Хочу звернути Вашу увагу, що крім відомих письменників, у полі зору бібліотеки були і початківці.

Ми пишаємося тим, що бібліотека неодноразово ставала своєрідним місточком, який давав молодим талантам путівку у велике творче життя. Сприяли цьому, у значній мірі, презентації книг, зокрема, Оксани Лашко, Татіани Комарової, Дани Кваші та інших авторів.

Маючи значний багаж наукових досліджень, інших напрацювань краєзнавчого характеру, наша бібліотека уже неодноразово ставала місцем проведення науково-практичних конференцій регіонального, всеукраїнського та міжнародного значення, і, сподіваюся, що це стане доброю традицією, адже ми відкриті для спілкування, співробітництва з усіма, кому не байдуже, чи знатимуть наші сучасники та прийдешні покоління свій край, чи збережуть історичну пам’ять свого народу, чи матимуть уяву, хто ми, якого роду-племені.

Я зупинилася лише на окремих аспектах краєзнавчої діяльності бібліотеки. У ході роботи нашого форуму, ми матимемо змогу поділитися кращими надбаннями, обмінятися думками, можливо подискутувати, а також намітити шляхи подальшого співробітництва у цій важливій справі. На минулій конференції, яка відбулася два роки тому, були прийняті досить солідні рекомендації, передбачені на тривалу перспективу, тому ми повинні взяти їх за основу і докласти зусиль до їх реалізації, а також ініціювати розробку нової Державної програми розвитку краєзнавства на період до 2020 року.

 Джерелознавча база вивчення краю

 

Документи земських установ у державних архівах України як джерело регіонально-історичних досліджень

Макієнко О.А.,

кандидат історичних наук Інституту української археології

та джерелознавства ім.М.С.Грушевського НАН України, докторант

 

Основою подальшого розгортання історико-краєзнавчих досліджень в Україні мають слугувати фундаментальні наукові студії у галузі джерелознавства регіональної історії. Перед дослідниками історії краю стоять завдання розширення джерельної бази вивчення місцевої історії зарахунок залучення та опрацювання нових комплексів історичних джерел, пошуку нових дослідницьких методик для отримання й адекватної інтерпретації джерельної інформації.

Серед джерел регіональної історії України своїм потужним інформаційним потенціалом виділяються документальні матеріали земських установ. Земства не лише створили розвинуту господарську, соціальну й культурно-освітню інфраструктуру в регіонах (транспортні й гідротехнічні об’єкти, поштові станції, кредитні каси, навчальні заклади, лікарні та притулки, дослідні поля і лабораторії, музеї тощо), але й залишили по собі цінні документальні зібрання у вигляді архівів і бібліотек. Документи земських установ відображають, як власне, діяльність органів самоврядування, так і широке коло проблем культурно-господарського розвитку окремих місцевостей. Тож лише використання їх джерельної інформації уможливлює повноцінну реконструкцію життя українських регіонів другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

Наукове осмислення комплексу документальних матеріалів земських установ в Україні досі мало переважно прикладний характер. Інтерес до архівної та друкованої спадщини земств виявлявся здебільшого істориками-земствознавцями, а серйозні джерелознавчі студії найчастіше підмінялися документальними оглядами доступних для дослідників джерел [1]. Поодинокі публікації присвячені характеристиці окремих різновидів документальних матеріалів земств – земського діловодства [2], статистики [3], періодичних видань [4] тощо. Виявлення, систематизація та класифікація документів земських установ, розробка методики дослідження та інтерпретація їх джерельної інформації – невідкладні завдання сучасних істориків-джерелознавців.

На сучасному етапі в Україні документальні матеріали земських установ зосереджені здебільшого у фондах ЦДІАК України, ЦДАВО України, державних архівів АР Крим, 18 областей України (крім шести західних областей) та їх науково-довідкових бібліотек. Збережений комплекс земських документів – лише незначна частина колишнього документального багатства. На початку 1920-х рр., після остаточної ліквідації органів земського самоврядування в радянській Україні, їх архіви та бібліотеки, подібно до документальних зібрань інших дореволюційних установ, стали заручниками малоефективної системи охорони культурних цінностей й жертвами військово-мобілізаційної моделі господарювання нової влади. Значну частину земських документів було використано для канцелярських потреб місцевих радянських установ, для забезпечення сировиною паперових фабрик УСРР. Інтеграція залишків земських архівів і бібліотек до складу фондів державних архівів відбувалася впродовж 1920-1930-х рр. у процесі планомірної роботи вітчизняних архівістів з концентрації документальної спадщини дорадянського і радянського періодів на території України. У подальшому фонди земських установ в окремих архівах були практично повністю знищені у роки Другої світової війни, в інших – постраждали у ході планових «макулатурних» кампаній [5, с. 274].

Наприкінці 1980-х рр. київський історик А. Зубко підрахував загальну кількість збережених у державних архівах УРСР документальних матеріалів земств у 44516 од. зб. [6, с. 5]. Насправді ж, за нашими підрахунками, тільки у місцевих архівах сумарний обсяг справ у фондах дев’яти губернських, більш ніж сотні повітових і волосних земських (народних) управ, а також численних дрібних фондах інших земських установ складає понад 50 тис. од. зб. До цього слід додати фонди земських установ часів Першої світової війни та революції у ЦДІАК України (16 фондів, 41191 од. зб.) і ЦДАВО України (145 фондів, 1372 од. зб.). Отже, загалом на державному зберіганні у фондах земських установ державних архівів України перебуває майже 100 тис. од. зб. Також необхідно враховувати й окремі справи з документами земського походження у фондах інших установ (зокрема, канцелярій губернаторів, губернських правлінь, губернських у земських і міських справах присутствій тощо).

Друковану спадщину земств найбільш повно репрезентують «земські відділи» науково-довідкових бібліотек державних архівів України, куди свого часу потрапили залишки земських бібліотек. Втім, через недосконалість довідкового апарату архівних бібліотек, обсяг збережених земських видань встановити досить складно. Найбільше зібрання земських видань представлено у «земському відділі» довідкової бібліотеки Державного архіву Херсонської області – понад три тисячі одиниць зберігання, що складає майже третину загального обсягу бібліотечного фонду [7, с. 27]. Значні комплекси земських видань також зберігаються у Державній науковій архівній бібліотеці у Києві, довідкових бібліотеках державних архівів АР Крим, Дніпропетровської, Запорізької, Сумської, Харківської, Чернігівської областей.

Документальна спадщина земських установ у державних архівах України збереглася у вкрай фрагментованому вигляді. Більшість фондів не відображають у повній мірі структуру та склад документально-інформаційних ресурсів їх утворювачів. Найбільш репрезентативними слід вважати документи наступних архівних фондів: серед фондів губернських земств – фонду Харківської губернської земської управи (3542 од. зб.) в Державному архіві Харківської області; серед фондів повітових земств – фондів Київської повітової земської управи (13303 од. зб.) у Державному архіві Київської області та Ніжинської повітової земської управи (4120 од. зб.) у Ніжинському відділі Державного архіву Чернігівської області; серед фондів волосних земств – фонду Полтавської волосної народної управи (83 од. зб.) в ЦДАВО України. Найбільший за обсягом фонд міжрегіонального об’єднання земств зберігається в ЦДІАК України – це фонд Комітету Південно-Західного фронту Всеросійського земського союзу (37787 од. зб.). Погано збереглися фонди спеціалізованих земських установ – навчальних закладів, лікарень, шпиталів і притулків, кредитних кас тощо. Серед них найцікавішими за складом документів є фонди Єлисаветградського вищого земського реального училища (321 од. зб.) у Державному архіві Кіровоградської області та Земського банку Херсонської губернії (1677 од. зб.) у Державному архіві Одеської області.

Інтелектуальний та фізичний доступ до земських документів в архівах України ускладнений недосконалістю довідкового апарату архівів. Застарілість і неповнота інформації архівних довідників не дозволяє дослідникам актуалізувати цілі масиви земської документації. Найгірша ситуація спостерігається при роботі з архівними зібраннями земських видань. У більшості державних архівів відсутні каталоги науково-довідкових бібліотек, а подекуди – й елементарні інвентарні описи наявних видань.

Комплекс земських документальних матеріалів у державних архівах України представлений в основному матеріалами діловодства та статистики. Найрізноманітнішу за видовим складом групу земських документів складають діловодні матеріали: 1) нормативні документи (положення, статути, правила, інструкції земських установ); 2) протокольна документація (журнали, протоколи, стенограми засідань земських зібрань та управ, з’їздів, нарад та ін.); 3) звітно-доповідна документація (звіти і доповіді земських управ і їх підрозділів, інших земських установ); 4) оглядово-інформаційні документи (зведення, повідомлення, записки та ін.); 5) бухгалтерська документація (кошториси, касові ордери, рахунки, баланси та ін.); 6) облікова документація (реєстри вхідних і вихідних паперів, прибутково-витратні й інвентарні книги тощо); 7) документація з особового складу (формулярні списки, пенсійні картки); 8) ділове листування. Працю дослідників із діловодними матеріалами земств спрощують видані більшістю губернських і повітових земств «Систематические своды постановлений» земських зібрань, які найчастіше в концентрованому вигляді включали, окрім власне постанов зібрань, й іншу необхідну контекстну інформацію. Діловодні матеріали земських установ дозволяють не лише уявити внутрішні механізми функціонування земських установ, але й почерпнути цінну інформацію про становище та розвиток галузей земського господарства у різних регіонах України.

Меншу за обсягом групу земських документів у державних архівах становлять статистичні матеріали, які відображають процес документування інформації на різних стадіях статистичного дослідження. Серед них – програмно-інструктивні матеріали, первинна статистична документація (анкети, картки, відомості, експлікації), чорнові статистичні зведення (таблиці, діаграми, графіки, карти тощо), а також наукові публікації результатів статистичних досліджень. У працях земських статистиків відображено усе різноманіття культурно-господарського життя українських регіонів – розвиток сільського господарства, промисловості, транспорту, соціально-демографічні й медико-санітарні проблеми, становище культурно-освітньої сфери тощо.

І діловодні, і статистичні матеріали земських установ вміщувалися у численних періодичних і продовжуваних виданнях земських установ («Журналы», «Сборники», «Вестники», «Известия», «Листки», «Обзоры», «Бюллетени», «Хроники» та ін.). Їх рівень збереженості у фондах довідкових бібліотек державних архівів дозволяє оптимістично оцінювати перспективи досліджень регіональної історії України другої половини ХІХ – початку ХХ ст. навіть у місцевостях із катастрофічними втратами документів у складі відповідних архівних фондів (наприклад, на Дніпропетровщині, Полтавщині, Херсонщині, Чернігівщині). Зростанню рівня наукової продуктивності при вивченні земських діловодних і статистичних матеріалів, як доводить досвід останніх років, сприяє застосування новітніх методів у джерелознавчих дослідженнях (зокрема, комп’ютерних технологій обробки та аналізу даних).

Враховуючи значний джерельний потенціал сконцентрованих у державних архівах України комплексів документальних матеріалів земських установ для реконструкції культурно-господарського життя регіонів України другої половини ХІХ – початку ХХ ст., на часі створення узагальнюючих довідкових видань, що мають раціоналізувати роботу дослідників. Мова йде про анотований реєстр фондів земських установ у державних архівах України, бібліографічні покажчики земських видань (за місцем, типом і видом видання).

Отже, попри непросту долю документальної спадщини земств, збережені у державних архівах України земські документи складають повноцінний за кількісними і якісними показниками комплекс джерел для краєзнавчих студій. Подальша актуалізація документів земських установ сприятиме розширенню джерельної бази історичної регіоналістики, поглибленню наукових досліджень у галузі джерелознавства регіональної історії України.

Література

1. Воронов, В. Земська статистика як джерело з історії України (кінець 1860-х рр. – 1917р.) / В.Воронов // Наукові записки : зб. праць молодих вчен. та асп. – К.; Хмельницький, 2002. – Т. 8. – Ч. П. – С. 45-55.

2. Зенкова, Л. Документи Державного архіву Полтавської області як джерело вивчення діяльності місцевого самоврядування у пореформений період / Л.Зенкова // Архіви і документальна спадщина Полтавщини: минуле, сучасне, перспективи (1903-2003) : архів. зб. на посвяту 100-річчя Полтавської вчен. архів. комісії. – Полтава, 2003. – С. 170-174.

3. Мельничук, І.П. Документи Державного архіву Вінницької області про історію органів самоврядування на Поділлі (XIX – поч. XX ст.) / І.П.Мельничук // Історичне краєзнавство в системі освіти України: здобутки, проблеми, перспективи : наук. зб. – Кам’янець-Подільський, 2002. – С. 215-219.

4. Шихов, К.Л. Земська добродійність на Катеринославщині 1866-1913 рр. (комп’ютерні технології обробки та аналізу джерел): автореф. дис. ... канд. іст. наук: 07.00.06 / К.Л.Шихов; Дніпропетровський нац. ун-т. – Д., 2003. – 18 с.

5. Кузовова, Н.М. Земські видання як джерело з історії Херсонщини та чинник розвитку її духовного життя / Н.М.Кузовова // Наукові записки / Херсон. краєзн. музей. – Херсон, 2005. – С. 88-100.

6. Шихов, К.Л. Про деякі методологічні та методичні проблеми дослідження матеріалів земського діловодства / К.Л.Шихов // Джерелознавчі та історіографічні проблеми історії України. – Д., 1995. – С. 198-204.

7. Зубко, А.М. Значення матеріалів земських подвірних переписів для дослідження історії України періоду капіталізму / А.М.Зубко // Вісник Київського університету. – К., 1986. – Вип. 28. – С. 73-79. – (Сер. Історичні науки).

8. Гуз, А. Становлення земської преси України в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. / А.Гуз // Історія в шк. – 2002. – № 11/12. – С. 1-6.

9. Макієнко, О.А. Проблеми використання документальних матеріалів земств у дослідженнях регіональної історії України / О.А.Макієнко // Наукові записки : зб. пр. молодих вчен. та асп. – К., 2009. – Т. 19, кн. 2, ч. 1. – С. 269-283.

10. Зубко, А.М. Материалы земской статистики как исторический источник по изучению истории Украины периода капитализма: автореф. дис. … канд. ист. наук: 07.00.02, 07.00.09 / А.М.Зубко; Киев. гос. ун-т им.Т.Г.Шевченко. – К., 1988. – 20 с.

11. Макієнко, О.А. Видання земських установ у фондах Державного архіву Херсонської області / О.А.Макієнко // Історичний архів. Наукові студії. – К.; Миколаїв, 2010. – Вип. 4. – С. 24-29.

 

---

 

Подільська преса у фондах Вінницького обласного краєзнавчого музею як джерело до історії Української революції 1917-1920-х років

 

Логінов О.В.,

старший науковий співробітник Вінницького обласного краєзнавчого музею

 

Актуальним завданням вітчизняної історичної науки у напрямку дослідження подій Української революції 1917-1920-х років є розширення джерельної бази, зокрема, пошук та опрацювання періодичних видань зазначеного періоду. Багатьма науковцями підкреслюється важливість аналізу преси того часу, як “свідка епохи, її компонента, незамінного джерела інформування суспільства про політичні, соціально-економічні, культуротворчі заходи, пов’язані з реалізацією внутрішньо-зовнішньополітичних проблем України” [1].

По мірі введення до наукового обігу даних з часописів, які зберігаються у колекціях бібліотек різного профілю, українських та зарубіжних архівах, збірки історичних та краєзнавчих музеїв є тим “резервом”, вивчення якого знаходиться на початковій стадії.

Значимості подібній справі додає і той факт, що чимало з газет доби Української революції залишилися в одному примірнику, а, отже, можуть надати у розпорядження дослідників унікальні відомості.

Наявність рідкісних екземплярів періодичних видань у музейних фондах обумовлена, насамперед, специфікою їх комплектування, яка, на відміну від поповнення архівних та бібліотечних зібрань, полягає у тому, що головним засобом надходження є передача і закупка у приватних осіб. Відтак, до музеїв потрапляли раніше і можуть потрапити у майбутньому ті видання, які не збиралися централізовано, а, інколи, були просто забуті на горищі або у шафі. Слід зважати й на те, що з ідеологічних міркувань у радянські часи зразки “ворожої пропаганди” скоріше знищували, аніж колекціонували. Якщо ж враховувати те, що газети 1917-1920-х років поширювалися на обмеженій фронтами території і часто виходили дуже невеликим накладом, то цінність окремо взятого примірника стає зрозумілою.

Найчисельнішу групу періодичних видань доби революції та громадянської війни у фондах Вінницького обласного краєзнавчого музею (ВОКМ) складають місцеві більшовицькі газети та бюлетені. Хронологічно першим із таких видань є офіційний орган Вінницької ради робітничих і солдатських депутатів – “Набат”, № 11 (22.02.1918) якого міститься у збірці музею. Центральним повідомленням цього випуску є оголошення про скликання селянського губернського з’їзду “по земельних питаннях”.

Газета Подільського губернського комітету “Подольский коммунист” від 29 травня 1919 року сповіщає про бої з петлюрівцями під Вінницею, наводить інформацію про жертви, зокрема, про смерть колишнього голови виконкому Вінницької ради робітничих і солдатських депутатів – Євгена Едельштейна.

Колекцію більшовицьких газет того часу доповнюють 4 примірники “органу політвідділу та грамчека 14 армії” – бюлетеня “Долой неграмотность!” від 23 серпня, 6, 13 та 23 вересня 1920 року. Видана на афішному папері, “політ агітка” розміщувала хроніку просвітницької роботи у підрозділах 14 армії, огляди стану справ у галузі подолання неписьменності серед вояків, доповіді політпрацівників, вірші та оповідання червоноармійців. Радянську пресу також репрезентують 25 одиниць газети Подільського губернського комітету комуністичної спілки молоді “Юный пролетарий”, яка виходила у Вінниці у квітні-вересні 1920 року.

Стінгазета Вінницького губернського відділення УКРОСТА “Більшовик” передруковувала офіційні повідомлення більшовицького уряду та відомості з фронтів, насамперед польського. Місцеві події представлені декількома замітками та оголошеннями. У фондах ВОКМ наявні № 27 (23.08.1920), № 35 (2.09.1920), № 50 (21.09.1920), № 54 (20.10.1920), № 73-76 (9-12.11.1920), № 79 (16.11.1920), № 80 (17.11.1920), № 84 (22.11.1920), № 98 (9.12.1920).

Більш докладна інформація міститься на шпальтах органу Подільського губревкому та губпарткому КП(б)У (до листопада 1920 року – ще й Вінницького повітового військово-революційного комітету) – газети “Вісті”. Видання оприлюднювало хроніку, офіційні повідомлення місцевої більшовицької влади (у т.ч. накази по гарнізону, постанови губернських органів влади та ін.), телеграми, оголошення, відомості з театру воєнних дій, які об’єднувала рубрика “Красный фронт”. Також друкувалися вірші та замітки про місцеве громадське і культурне життя. Номер газети від 27 квітня 1920 року майже повністю присвячений опису придушення повстання Червоної Української Галицької армії в околицях Вінниці. Так, на його сторінках розміщено бесіду з начальником вінницької залоги – Федоровим, у якій він наводить хроніку виступу галичан, накази військам Червоної Армії, розповіді учасників сутичок із повстанцями, інформацію про жертви, агітаційні матеріали, зокрема, “Звернення до червоного галицького стрілецтва” (“організацій комуністичних партій більшовиків Прикарпаття у Вінниці”) та “Прокляття провокаторам”. “Вісті” від 26 вересня 1920 року, напередодні відступу більшовиків з Вінниці внаслідок наступу частин УНР, містять накази про боротьбу з панікерами та провокаторами, розпорядження про порядок евакуації і, як не дивно, докладний матеріал про те, на яких ділянках фронту радянські війська змушені залишати позиції.

У “Вістях” від 7 листопада 1920 року, присвячених 3-й річниці встановлення робітничо-селянської влади, привертають увагу спогади голови військово-революційного комітету під час Вінницького збройного повстання 28-30 жовтня 1917 року – М.Тарногородського про події 1917-1919-х років (“Памяти погибших за власть советов в Виннице”) та замітка вінницького більшовика О.Снєгова про бої з УГА у серпні 1919 року (“Вы отдали все, что могли за нее…”).

У фондах музею зберігаються примірники газети “Вісті” за 1920 рік: 8, 11-13, 15, 17-22, 24-29 лютого, 3, 4, 6, 7, 9-12, 14, 16-26, 30, 31 березня, 1, 3, 4, 6, 7, 10, 11, 15-18, 20-23, 27, квітня, 16-18, 20-25, 27, 29-31 липня, 1, 4-6, 8, 11, 12, 14, 19, 25 серпня, 3-5, 8, 10, 11, 16-18, 21, 22, 24, 25, 26 вересня, 16, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 27 жовтня, 2, 4, 5, 10, 12, 13, 14, 16, 17, 18, 21, 26, 28 листопада, 2, 3, 4, 7, 8, 10-12, 15-17, 19, 21-26, 28, 31 грудня.

Відсутність номерів “Вістей” за травень-червень та початок жовтня 1920 року обумовлена тим, що у цей час Вінниця була зайнята спочатку українсько-польськими, а згодом українськими військами. Тоді у місті видавався “орган Вінницької Української Ради” – газета “Хвиля”, ч. 7 (11 травня), ч. 9 (13 травня) та ч. 10 (14 травня) якої наявні у збірці ВОКМ. У всіх трьох доступних примірниках “Хвилі” детально розписуються події на радянсько-польсько-українському фронті у середині травня 1920 року, інформується про перебування у Вінниці Головного Отамана Симона Петлюри та його зустрічі з вищим військовим командуванням, у ч. 10 надруковано оголошення про прибуття до міста Юзефа Пілсудського.

Серед інших періодичних видань виняткове значення мають три примірники провідного україномовного видання Вінниці 1917 року “Подільської волі” (“часопис соціально-політична та кооперативно-економічна”) – ч. 22 (9.11.1917), ч. 23 (15.11.1917) та ч. 24 (2.12.1917). У зазначених номерах міститься звернення Центральної Ради “До всього населення города Київа і Київської воєнної округи” (ч. 22), повідомлення з міст та сіл Подільської губернії про створення селянських спілок та скликання кооперативних з’їздів, інформація про діяльність Української губернської ради. Видання оприлюднило список кандидатів до Російських Установчих зборів по Подільському округу від блоку українських соціалістів-революціонерів, українських соціал-демократів та селянської спілки (під № 18 у ньому зустрічаємо прізвище С.Петлюри), а також агітаційні матеріали, серед яких виділяється низка оригінальних віршів Юрія Щирого. “Подільська воля” розміщувала офіційні повідомлення Центральної Ради, зокрема, ІІІ Універсал, розпорядження її Генерального Секретаріату.

Регіональний характер мали вінницькі щоденні політично-літературні газети “Свободный голос” та “Нове слово”. Перша з них – видання Вінницької міської думи у 1917 році – у фондах ВОКМ представлена номерами від 4 червня, 16 вересня та 17 жовтня 1917 року. Основний її зміст складали місцеві новини, хроніка подій у Росії та світі, оголошення приватного характеру. У номері газети від 4 червня міститься протокол засідання губернського з’їзду Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів Поділля.

У газеті “Нове слово” від 10 березня 1918 року знаходимо оповіщення губернського комісара про відновлення влади Центральної Ради на території Поділля (за допомоги німецьких і австрійських військ), накази отамана залоги у Вінниці про запобігання погромній агітації, заборону мітингів та реєстрацію колишніх червоноармійців, оголошення про вибори членів управи, місцеву хроніку, телеграми, заклики про вступ до вільного козацтва та інше. Значну частину 2 сторінки газети займає стаття “Шевченко і революція”.

Інформаційно насичена газета Кам’янець-Подільської організації Української партії соціалістів-революціонерів “Трудова громада”, представлена у фондах ВОКМ 11 примірниками (ч. 30-41, які побачили світ з 6 по 19 серпня 1919 року). Часопис друкував повідомлення та заяви Кам’янецької організації УПСР та її Центрального комітету, офіційні повідомлення українських органів влади та відомості про їх діяльність, накази коменданта Кам’янецької залоги, оперативні звіти командування, вів хроніку подій в Україні та світі. Значну увагу редакція “Трудової громади” приділяла висвітленню кооперативного руху. Крім того, розміщувалися листи до редакції, оголошення, фейлетони, вірші, оповідання тощо. У ч. 41, наприклад, докладно розписується перебіг міжвідомчої наради у справі встановлення цін на урожай нового року, у ч. 35 – повідомлення про зайняття частинами військ УНР та УГА Жмеринки та Вінниці.

З офіційних урядових видань, які виходили на Поділлі, під час перебування тут Директорії, у фондах ВОКМ зберігаються ч. 28 (29.07.1919) та ч. 30 (31.07.1919) “Вісника Української Народної Республіки” (Кам’янець-Подільський), ч. 5 (14.10.1919) “Телеграм Українського телеграфного агентства” (Вінниця).

Джерелом до історії Української Галицької армії є “орган Начальної команди Галицької армії” – “Стрілець” від 18 вересня 1919 року (Кам’янець).

Більшість газет доби Української революції, які зберігаються у фондах Вінницького обласного краєзнавчого музею, були придбані впродовж останніх 20 років, тобто майже за століття після зазначених подій. Слід сподіватися, що подальші пошуки рано чи пізно приведуть до того, що не залишиться жодного невідомого дослідникам примірника часописів, які виходили на Поділлі.

Література

Рудий, Г.Я. Періодика України як об'єкт джерелознавчого дослідження української культури (1917-1920 рр.): автореф. дис. ... докт. іст. наук / Г.Я.Рудий. – К., 2004. – 33 с.

 

---

 

Хмільницький літопис як джерело до історії Визвольної Війни під проводом Б.Хмельницького на Поділлі

 

Тучинський В.А.,

кандидат історичних наук, доцент кафедри історії

слов’янських народів Вінницького ДПУ ім.М.Коцюбинського

 

Одним із найважливіших завдань сучасної історичної науки є поповнення та розширення джерельної бази вітчизняної та регіональної історії. Це у повній мірі стосується періоду Визвольної війни 1648-1657 рр. під проводом Богдана Хмельницького, багато подій якої на Поділлі і сьогодні залишаються невідомими.

Хмільницький літопис належить до маловідомих та недостатньо вивчених літописних джерел І половини XVII ст. Його значення як цінного історичного джерела полягає у тому, що він є єдиним літописом, який був створений на Поділлі напередодні та у початковий період Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького.

Оригінал літопису, що займає п'ять рукописних аркушів, зберігається у Відділі рукописів Державного історичного музею Російської федерації м.Москви (Синодальне зібрання №729). Історичний пам'ятник, що охоплює події 1636-1650 pp., був знайдений відомим істориком XIX ст. О.Левицьким та вперше видрукуваний Київською Тимчасовою Комісією для розбору давніх актів у 1878 р. як додаток до літопису Самовидця.1 З того часу літопис жодного разу не видавався. До Хмільницького літопису зверталися окремі історики-джерелознавці. Вперше його дослідив М. Марченко.2 Значний внесок у вивчення історичної пам'ятки вніс авторитетний сучасний український джерелознавець Ю.Мицик.3

Хмільницький літопис є, по суті, щоденником, у який систематично, впродовж майже 15 років, записував свої спостереження невідомий автор. Він був мешканцем Хмільника, ймовірно вихідцем із заможних міщан та сповідував православ'я. На початку літопису автор характеризує події, що відбувалися у Хмільнику в другій половині 30-х pp. XVII ст. Його увагу привертали міські новини: перебування у Хмільнику турецького посла, польських жовнірів та ін.

Коротко та без будь-яких емоцій автор інформує про поразку козацько-селянського повстання 1637 р. під Кумейками та про те, як поляки везли через Хмільник полоненого ватажка повстанців Павлюка. Проте, слід зазначити, що літописець висловлював і різке невдоволення існуючими у Речі Посполитій порядками. Так, він засуджує свавілля польських жовнірів, що перебували у Хмільнику, співчуває важкому становищу простого народу, що страждав від голоду. Згадуючи про неврожай 1637 р., автор пише: «В петрівку по дванадцять золотих було жито, їли люди листя, лободу і зілля. Важко бідному поживитися поки до нового врожаю А в новому році теж була мала втіха: жито рвали і за диво було, щоб хто і побачив сніп жатий, бо тієї весни три місяці не було дощу. Збулося пророцтво Ісаї: хто хоч і сто мір посіяв, ледве одну взяв».4

Говорячи про голод 1638 р. автор відмічає грізні знамення майбутніх соціальних потрясінь: «І серпи і коси кували на зброю, і недаремно земля тряслася, трясли і ляхи козаків. На Україні ріки зафарбувалися від крові людської, повні були болота трупів ляхів, а повні палі були трупів козацьких по містах».5

У 40-х pp. XVII ст. в міру загострення соціальних протиріч, автор переходить в опозицію до політики Речі Посполитої. Описуючи важке становище оточеного війська, він із задоволенням відмічає: «Там ляхи велику біду терпіли. Хліб був один по шість золотих. Коней їли не тільки бідні хлопи, але й пани. Будуть пам'ятати тую експедицію в Збараж місто. Велику кількість міст татари з козаками зруйнували і збитків безмірних вчинили».6

У літописі знаходимо також кілька поширених оповідань про початок Визвольної війни 1648-1657 pp. – поразку польських військ під Жовтими Водами та Корсунем: “Бо ляхи у великий піст пішли на козаків, на Вкраїну, і Богдан Хмельницький, гетьман запорізький побив їх і обох взяв спочатку на Жовтій, де син гетьмана Потоцького загинув, а потім під Корсунем, де і самого вже гетьмана Потоцького і Калиновського, гетьмана польного, в неволю татарам повіддавали, 16 травня“.7

У Хмільницькому літописі наводяться також цікаві дані не тільки місцевого значення. Там коротко описано хід бойових дій як на Поділлі, так і Південно-Східній Волині. Зокрема, про дії повстанських загонів М.Кривоноса у Немирові, Тульчині, Махнівці, Бердичеві та інших містах. “А козаки за ляхами пішли і міста, де ті боронилися, поплюндрували, ляхів і жидів рубали, комори і скрині розбивали. Кривоніс із іншими полковниками Немирів, Животів, Махнівку, Бердичів попустошили, ледве втекли Вишневецькі. У Тульчині багато панства загинуло. В Полонному, Костантинові-Старому кров'ю ріки плинули». Автор літопису приводить окремі свідчення і про битву під Пилявцями: «І побили ляхів, а інші повтікали. Там були повні ставки і болота трупів лядских» 8.

Документ містить відомості про перебування 15 червня 1649 р. у Хмільнику гетьмана Б.Хмельницького. Автор болісно переносить страждання народу під час Визвольної війни, із сумом та гнівом пише про дії татар, які будучи союзниками Б.Хмельницького, грабували та знищували українське населення. «Багато міст поплюндрували, церкви попустошили, жінок і дівчат ґвалтували, податки великі брали, коні та вівці, і багато труднощів людям чинили. Не душечка загинула, не душечка і в орду пішла».9 У літописі є свідчення про захоплення татарами без дозволу Б.Хмельницького З0 травня 1649 р. Старокостянтинова та інших міст. Описуючи події 1650 p., коли тимчасово припинилися військові дії, літописець зазначав: “Мало людям бідним було відради”, маючи на увазі неврожаї, дорожнечу, а також голод.

Автор засуджує дії німецьких найманців на польській службі, від яких жителям Хмільника було гірше, ніж від татар, з жалем пише про багаточисельні грабежі, що призвели до спустошення Хмільника.

Однак наведені у літописі окремі статистичні дані вимагають уточнення. Так, на нашу думку, слід вважати перебільшеними дані літопису про те, що під Збаражем козацьке військо нараховувало 500 тис., а військо татар 300 тис. Особливо слід зауважити, що у літописі чіткіше, ніж у інших літописах XVII ст. окреслено поняття України та українського народу.

Цінність Хмільницького літопису полягає у тому, що його автор був сучасником описаних подій, а крім нього ми знаємо лише Софоновича, Ракушку-Романовського та Гунашевського як сучасників війни 1648-1657 pp. Історичний пам’ятник написаний мовою близькою до української народної мови Правобережжя. Літопис, незважаючи на його лаконізм, значно доповнює та уточнює свідчення літописів Самовидця, Г.Граб’янки та С.Величка про події напередодні та в початковий період Визвольної війни під проводом Б.Хмельницького на Поділлі.

Література

1. Летопись Самовидца по новооткрытым спискам. – К., 1878. – С. 77-81.

2. Марченко, M.І. Українська історіографія: (з давніх часів до середини ХIХ ст.). – К.,1959. – С. 50-51.

3. Мыцык, Ю.А. Украинские летописи ХVІІІ века. – Д., 1978. – С. 51-53.

4. Летотопись Самовидца по новооткрытым спискам. – С. 78.

5. Там само. – С. 79.

6. Там само. – С. 80-81.

7. Там само. – С. 81.

8. Там само. – С. 79-80.

9. Там само. – С. 80.

 

---

 

Про що мовчить граніт?

Колишнє католицьке кладовище у Чернівцях як джерело до іншої історії містечка

Свйонтек Адам,

магістр історії, аспірант інституту історії

Ягелонського університету м.Краків (Польща)

 

Польський дослідник Яцек Кольбушевський назвав кладовища „текстами культури”, адже цвинтарний простір – це культурне явище, що дає свідоцтво людського існування [1, c. 30]. Кожне суспільство, бажаючи зберегти духовність, спирається на власну історичну спадщину, адже пам’ять про минуле є гарантом стабільності та почуття власної ідентичності. Доглянуті могили предків, хай навіть і без розкішних меморіальних символів, краще за все засвідчують його мораль і культуру. Без дослідження цієї категорії пам’яток неможливо відтворити об’єктивну історію як кожного населеного пункту, так і кожного народу.

Для історичного краєзнавства поховання – це не тільки слід на землі чи свідоцтво про те, що хтось жив, виконував якісь обов’язки, мав для когось велике значення, а досить часто єдина інформація відносно цієї людини. Нагробна інскрипція індивідуалізує поховання, підкреслює винятковість людського життя [1, c. 31]. Особливо важлива інскрипція для дослідників історії XIX ст., оскільки у цей період почали засновуватись комунальні цвинтарі, що створило цілу низку джерельного матеріалу передусім для біографічних досліджень, але не тільки [2, c. 133]. Нагробні плити здатні розповісти історикові багато цікавого з суспільної, економічної, релігійної, а навіть – військової історії. Оцінюючи вагу інформативності інскрипції сучасні епіграфісти розглядають її як повідомлення та беруть до уваги усі його складові: текст, виміри нагробної плити, стиль, матеріал та символіку [3, с. 22, 24; 2, c. 136-137].

Слід зазначити, що під час історичних досліджень не лише історія окремих могил, а й цвинтаря у цілому вказує на минуле всього регіону. Цікавим прикладом є, безумовно, великі міські некрополі, що виконують функцію «місць пам’яті», військові цвинтарі чи загальні поховання жертв епідемій, що через генезис створення стосуються конкретних історичних фактів з локальної історії. Зовсім до іншої категорії відносяться кладовища, що за різних обставин були ліквідовані з метою стерти пам’ять про похованих там людей. У цьому контексті передусім слід звернути увагу на причини. Діється так в умовах різних швидких змін: під час революцій, війн та зміни державних кордонів. Тим не менше, руйнування цвинтарів відбувається не лише планомірно, а й через відсутність будь-яких дій, тобто свідомого недбальства. Таким чином, занепадають історичні пам’ятки різного значення на більшості етнокультурних погранич. У таких ситуаціях частіше всього наводять приклад німецьких цвинтарів у Польщі та польських в Україні чи Білорусії. З метою врятувати ці останні (або хоча б зберегти пам’ять про них) протягом остатніх десятиліть було організовано чимало епіграфічних експедицій.

Про одну з таких знахідок у Вінницькій області слід розповісти детальніше. Йдеться про колишнє католицьке кладовище у Чернівцях. Навесні 2009 року група студентів Ягеллонського університету під моїм керівництвом займалася очищенням території цього цвинтаря, інвентаризацією знайдених нагробних плит та ідентифікацією похованих.

Як переважна більшість польських пам’яток цього типу, в Україні цвинтар повністю знищено внаслідок як планомірних дій, так і звичайної людської халатності. З одного боку знищення кладовища було зумовлене бажанням не пригадувати про польську історію містечка (на практиці це можна пов’язати із планом територіального поширення меж міста та покращення його інфраструктури), а з іншого, стираючи його конфесійну приналежність, на його території побудовано православну церкву. Масштаб знищень є настільки великим, що на сьогодні неможливо точно окреслити його первинний вигляд та розмір. Частину поховань було перенесено на так зване «нове кладовище» за містом, але це стосується лише тих могил, за якими було кому доглянути. Нашій експедиції вдалося ідентифікувати дві такі перепоховані могили: католицького священика Валерія Шиманського та Мар’яна Соколянського. Окрім того, за мурами православної святині нам вдалося відшукати ще декілька занедбаних нагробних плит з інскрипціями.

Під час польових досліджень ми мали нагоду познайомитися з місцевим краєзнавцем Л. Соколянським, що власноруч віднайшов 7 нагробків (у 2009 р. їх було вже 6 і ті у значно гіршому стані) та створив з них лапідарій. Усі плити дореволюційні та з написами польською мовою. Слід зазначити, що на одному з городів було знайдено ще одну плиту. На нагробках знаходиться інформація про невідомих історії села мешканців. Однак, слід зауважити, що прізвища, які вони носили, належать шляхетським родинам, котрі внесли значний вклад у розвиток Поділля. Йдеться про Білінських, Якубовських, Комарніцьких, Нагорніщевських, Пілявських, Ружицьких, Соболевських, Вітковських та Виджгів [4; 5; 6; 7, c. 226-227]. Не дивлячись на те, що ці прізвища ні про що не говорять пересічному мешканцю містечка, нам вдалося за допомогою генеалогічних досліджень, архівних матеріалів, преси та мемуарів частково реконструювати життєписи деяких з них.

Трьох із віднайдених поховань поєднує прізвище Рафаловський: Йоанна Білінська з Рафаловських (1870-1910), Марія Рафаловська з Бжозовських (1840-1910) та лікар Мар’ян Рафаловський (1877-1913), котрий помер від тифу під час епідемії (заразився від пацієнтів). Згідно метричних книг, що зберігаються у Державному архіві Вінницької області, Марія Рафаловська померла не у 1910 р., як це написано на її могилі, а у 1911 р. [20, арк. 87]. Більше того, зазначено, що вона була дружиною покійного Александра Рафаловського та матір’ю Мар’яна, Фелікса та Франциска. У зв’язку з чим можна припустити, що вона була матір’ю саме лікаря Мар’яна Рафаловського (підходить за віком). Важко, однак, встановити, ким для них була Йоанна Білінська. Спочатку ми припускали, що вона була дочкою Марії та сестрою Мар’яна. Однак метричні книги цього не підтвердили, згідно них вона була дружиною покійного шляхтича Івана (Яна) Білінського та матір’ю Михайла і Миколая [21, c. 101].

Шукаючи інформацію про епідемію тифу у 1913 р., нам вдалося з’ясувати, що у деяких повітах Подільської губернії вона сягнула величезних розмірів. У своїх спогадах єпископ Пйотр Маньковський писав, що його племінник під час відвідин родини у Красилові „захворів на тиф” [8, c. 249]. На даний час не вдалося знайти більш вичерпної інформації.

Наступною цікавою знахідкою є нагробна плита Александри Філянович, уродж. Ружицької (1858-1908). Слід у цьому місці згадати, що у Гуцулівці (передмісті Чернівець) народився Кароль Ружицький (1789-1870), видатний офіцер  листопадового повстання 1831 р., командувач уланського полку у корпусі Юзефа Двєрніцького [9, c. 527-531]. Зв’язок генерала із Чернівцями підтверджують метричні книги з Державного архіву Житомирської області, згідно яких генерал був охрещений у чернівецькому костелі, тут вінчалися його сестри Мар’яна Рольська і Луція Коженєвська-Бялковська, уродж. Ружицькі. Польський дослідник Казімєж Пуласкі зазначав, що генерал „за традицією мав клаптик землі у Чернівціях [Подільських]” [6, c. 211]. Закономірним є питання, ким доводилася знаменитому генералові Александра?

Кароль Ружицький був сином Якуба (?) та Ельжбєти, уродж. Яскманіцької (1763-1826). Дати життя Александри Філянович вказують на те, що вона могла б бути онукою генерала. Однак, досліджені нами джерела, цього не підтверджують.
Відомо, що генерал мав двох синів, Станіслава, що перебував у еміграції у Франції, та Едмунда. Молодший син одружився із Аделею, уродж. Андрушевською, з якою мав дочку та двох синів Кароля і Богдана. Дочка Едмунда померла у дитинстві, а сини не залишили по собі нащадків. Таким чином, Александра не може бути прямим потомком Кароля Ружицького. Проте, не виключено, що вона була його далекою родичкою з родини батька, Якуба Ружицького. Остаточно це довести дуже важко, оскільки, за словами одного з потомків генерала, Людвіка Бялковського, метрична книга із записом про хрещення Якуба Ружицького не збереглася, через що немає можливості реконструювати його генеалогічне дерево. Існування ще однієї лінії Ружицьких на Поділлі підтверджують біографи родини Чапських [10, c. 279; 12, c. 295-296] та Роман Афтаназі [12, c. 86-87]. Однак ні одне із згаданих досліджень не доводить існування родинних зв’язків між Александрою Філянович та Каролем Ружицьким.

Глибинний генеалогічний аналіз, що необхідно виконати з метою встановлення більшості похованих, значно утруднює той факт, що метричні книги Чернівецького католицького приходу поділено поміж трьома архівами (ДАВО, ДАЖО, ДАХО). Через обмежений доступ до прямих архівних джерел сучасний дослідник змушений спиратися на гіпотези, котрі зможе підтвердити або спростувати, чи модифікувати лише після отримання повної інформації із місцевих архівів. Однак через поділ метричних книг цей процес є більш коштовним та довготривалим.

Набагато простішим виявилося дослідження історії родинної усипальниці шляхтичів Маньковських, що залишили помітний слід в історії Чернівеччини. Родинний мавзолей виконано у класицистичному стилі та в архітектурних конвенціях,
характерних для польських поміщиків XIX ст. [12, c. 346-349]. У 1828 р. каплицю побудував незадовго до своєї смерті Северин Маньковський, що мав маєток у сусідній Сахінці [9, c. 2-3]. На початку XX ст. приятель родини, архітектор Запасьнік-Радзіміньський (автор палацу Юзефа Маньковського у Холубовій та Вацлава Маньковського в Моївці) дещо змінив фасад каплиці [12, c. 204-205].

Донедавна усипальниця була приміщенням місцевого православного приходу. Можливо тому забілено стіни та немає жодної згадки про похованих там людей. Л.Соколянський вказує на те, що у склепі поховано 15 тіл [13]. На сьогодні це єдина припустима кількість похованих представників роду Маньковських. На жаль, дослідник не називає їх поіменно, що могло б значно полегшити наші пошуки. Пам’ять про славний шляхетський рід було настільки старанно знищено, що навіть на інформаційній таблиці їх усипальниця значиться як церква-ротонда Марії Магдалини, а не склеп. Подібну інформацію можна почерпнути теж з інших джерел [14, c. 693].

Тут слід зазначити, що Северин Маньковський, будучи заможним шляхтичем, для своїх православних селян (мав їх у 1815 р. аж 1184 душі) [15, c. 289] побудував дві церкви: одну в Сахінці, а другу в Борівці. Його онук Пйотр Маньковський
занотував у своєму щоденнику, що діда поховали в усипальниці першим [8, c. 3]. На підставі цих спогадів та за допомогою тодішньої російськомовної та польськомовної преси ми спробували встановити кількість похованих у склепі та (наскільки це було можливо) їх особи.

Таким чином, нами було встановлено, що один із синів Северина, Вацлав Маньковський (1820-1905) [16, c. 525-526], був письменником та промисловцем. Збагатився він за рахунок цукрової промисловості, яку першим налагодив на Поділлі. Разом із братом Теодором був власником Земельно-Промислового банку в Одесі. Мав власну цегельню та кінний завод. Сучасниками вважався одним із найбагатших людей на Поділлі. Приятелював із сином польського видатного поета, Владиславом Міцкевичем та з Адольфом Єловецьким, ще одним чернівецьким поміщиком. Фінансував через них польську політичну еміграцію у Франції. Зробив і політичну кар’єру: двічі обирався маршалком шляхти Ямпільського повіту та був куратором освіти на Поділлі. Був відомим філантропом. Разом із дружиною Ядвігою, уродж. Лазнінських будував дитячі притулки (так звані „будинки св. Ядвіги”). У 1901 р., з нагоди п’ятидесятиліття подружнього життя, побудували притулок для хлопців у Варшаві. Сьогодні у ньому міститься один із столичних ліцеїв, а про фундаторів згадує табличка, вмурована в ґанок. За видатні заслуги перед католицькою церквою отримав з рук папи Лева XIII графський титул. Помер Вацлав у своєму маєтку в с.Моївка [17, с. 391]. Його тіло було поховано у чернівецькій родинній каплиці-усипальниці. Пйотр Маньковський згадує, що по смерті дядька уся родина молилася у підземеллях каплиці [9, c. 177-178]. Дружина Вацлава по смерті чоловіка переїхала до рідної сестри Теклі Маньковської (дружини Валєри, одного з братів її чоловіка), що мешкала у одного із синів у Кракові, де 1909 р. померла. Її поховано у склепі разом із родиною племінника Леона Маньковського на Раковіцькому цвинтарі. Відомо, що Ядвіга оплатила будову однієї з каплиць у краківському костелі св. Барбари (знаходиться на Площі Ринок, у самому серці міста) [16]. Каплиця вражає багатством і сучасного вибагливого туриста.

Відомо, що у „ротонді” поховано і другого сина Северина, Емерика Маньковського (1826-1918) [8, c. 282; 17, c. 393]. Пйотр Маньковський з неприхованим жалем згадує, як дядько пережив події більшовицької революції, напад на його садибу у Борівці та пожежу, в котрій втратив увесь свій маєток. Літньому чоловікові вдалося чудом врятуватися та знайти притулок у чернівецького настоятеля, Валєри Шиманського. У січні 1918 р. Емерика не стало. Його поховано у склепі поряд із другою дружиною Теклею, уродж. Ліпковською (1840-1914) [8, c. 261] та дітьми Емериком молодшим (1856-1909) [8, c. 178] і Стефанією (1872-1882) [8, c. 24]. Відомо, що для своєї першої дружини Генрики, уродж. Ліпковської (сестри його другої дружини), Емерик побудував окрему усипальницю у парку біля свого палацу у Борівці [12, с. 33-38].

Третій син Северина – Валєра (1828-1871) помер у Моївці та похований у чернівецькій усипальниці [8, c. 8]. Його діти також залишили по собі значний спадок для культури регіону. Александер [18] був письменником, Леон [19] був світової слави індіаністом та викладачем Ягеллонського університету. Приватну кореспонденцію Леона було переказано Відділу рукописів Ягеллонської бібліотеки. Численні листи до чернівецьких родичів, особливо до тітки Ядвіги, уродж. Ліпковської, вказують на їх теплі родинні стосунки. Можливо, тому вона побажала спочити біля сестри, племінниці Ядвіги (дочки Теклі і Валєри Маньковських) та родини племінника Леона.

Найменший син Валєри, Пйотр Маньковський став священиком, а 1918 р. був рукоположений на єпископа Кам’янецької римо-католицької єпархії. Його перу належать спогади, у котрих він мальовничо описує перипетії своєї родини на фоні історії Чернівеччини. Саме завдяки їм нам вдалося встановити більшість нашої інформації про усипальницю.

Діти Валєри, як це згадувалося вище, були поховані здебільшого за межами родинних маєтків. Власної могили не має Ян Маньковський (1860-1919), останній власник Сахінки, розстріляний більшовиками у Києві та його син Людвіг (1892-1919), онук Валєри і Теклі Маньковських, також репресований у Вінниці. Ці трагічні смерті та загальна ситуація у державі змусили Маньковських покинути родинні маєтки на Поділлі і більше ніколи не повертатися у рідні місця.

Зі спогадів П.Маньковського можна здогадуватися, що в усипальниці було поховано ще й Люцину Рутковську, уродж. Маньковську (1815-1895), дочку Северина Маньковського. Згідно щоденника овдовіла тітка мешкала у Борівці (католицький прихід Чернівці), тому скоріше всього спочила після смерті поряд із батьками та братами у Чернівцях [8, c. 92-93].

Підводячи підсумки дослідження, слід сказати, що нам вдалося поіменно назвати лише 8 представників роду, що не є згідним з даними Л. Соколянського. Однак, навіть зібраного матеріалу цілком достатньо, щоб довести, наскільки несправедливим з точки зору історичної справедливості, є анонімне існування усипальниці Маньковських у культурному просторі регіону.

Приклад знищення пам’яті про родину Маньковських серед сучасних мешканців містечка, доводить і той факт, що цвинтар, навіть настільки знищений, може так багато повідати про історію регіону. Минуле Чернівеччини постає перед
сучасниками у кривому дзеркалі через забуття польської сторінки в її історії.

Література

1. J.Kolbuszewski, Cmentarze, Wroclaw 1996.

2. A.Biernat, Polskie zrodla epigraficzne XIX wieku. Propozycja nowej problematyki, [w:] Nauki pomocnicze historii na XI Powszechnym Zjezdzie Historykow Polskich w Toruniu, red. A. Tomczak, Warszawa 1976.

3. E.Skibinski, P.Strozyk, Epigrafika jako problem badawczy – tezy metodyczne, [w:] Studia Epigraficzne, t. 1, pod red. J.Zdrenki, Zielona Gora 2004, s. 22, pkt 3.1.

4. T.Zychlinski, Zlota ksiega szlachty polskiej, t. 1-31, Poznan 1879-1908.

5. J.S.Dunin-Borkowski, Genealogie zyjących utytulowanych rodow polskich, Lwow 1895.

6. K.Pulaski, Kronika polskich rodow szlacheckich Podola, Wolynia i Ukrainy. Monografie i wzmianki, t. 1, Brody 1911, t. 2, wstep, opracowanie tekstu, przypisow oraz indeksu T.Epsztein, S.Gorzynski, Warszawa 2004.

7. J.Ciechanowicz, Rody szlacheckie imperium rosyjskiego pochodzace z Polski, t. 1, Warszawa 2006.

8. P.Mankowski, Pamietniki, red. i oprac. noty edytorskiej S.Gorzynski, Warszawa 2002.

9. Z.Zacharewicz, Karol Rozycki, [w:] Polski Slownik Biograficzny, t. 32, Wroclaw–Warszawa–Krakow 1989-1991.

10. A.Boniecki, Herbarz Polski, cz. 1: Wiadomosci historyczno-genealogiczne o rodach szlacheckich, t. 3, Warszawa 1900.

11. J.S.Dunin-Borkowski, Almanach Blekitny. Genealogie zyjacych rodow polskich, Lwow-Warszawa 1908.

12. R.Aftanazy, Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej, t. 10: Wojewodztwo braclawskie, Wroclaw 1996.

13. Князь Оболенський потис йому руку і розчулено передав привіт Тульчину, „Подолія” 2001, 16 II.

14. Митці України. Енциклопедичний довідник, ред. А.В.Кудрицький, Київ 1992.

15. W.Marczynski, Statystyczne, topograficzne i historyczne opisanie Gubernii Podolskiey, t. 3, Wilno 1823.

16. R.Aftanazy, Mankowski Waclaw, [w:] Polski Slownik Biograficzny (PSB), t. 19, s. 525-526.

17. В.Колесник, Відомі поляки в історії Вінниччини. Біографічний словник, Вінниця 2007.

18. W.Roszkowska-Sykalowa, Mankowski Aleksander, [w:] PSB, t. 19, s. 509-510.

19. T.Pobożniak, Mankowski Leon, [w:] PSB, t. 19, s. 518-519.

20. ДАВО, ф. Д – 904, од. зб. 11, спр. 48.

21. ДАВО, ф. Д – 904, од. Зб. 11, спр. 43.

 

 

---

 

Матеріали до історії музичного життя в Україні 1920-х років у колекції Вінницького обласного краєзнавчого музею

Семенко Л.І.,
зав. відділу новітньої історії Вінницького обласного краєзнавчого музею

 

Одним із важливих напрямків фондової роботи краєзнавчих музеїв є збір та дослідження документів та експонатів, пов'язаних із культурним життям регіону, зокрема, з історією музично-хорового мистецтва.

З точки зору виставкової роботи актуальність подібного “музичного краєзнавства” пов’язана з тим, що демонстрація предметів, які відносяться до музичної діяльності: партитур, інструментів, світлин, журналів є необхідною умовою створення експозиційних розділів мистецтва та засобом привертання уваги відвідувачів, адже вони (предмети) в окремих аспектах можуть відтворювати дух епохи та наочно ілюструвати культурно-просвітницьку справу.

Наукова цінність процесу збирання та вивчення комплексів матеріалів до історії музичної культури, крім іншого, обумовлена й тим, що фонди музеїв призначені для зберігання не лише офіційних документів, котрі становлять основу архівних колекцій, а й особистих щоденників, фото, приватних речей, які інколи дають ширше уявлення про розвиток музичного руху та життєвий шлях митців, аніж інформаційна база адміністративних установ, які працювали (по меншій мірі, у радянські часи) за схемою “планування-звітність”.

Більш повно у сховищах Вінницького обласного краєзнавчого музею (ВОКМ), із зрозумілих причин, представлені матеріали з музичного життя краю післявоєнної доби, значно менше – з історії музики першої половини ХХ століття. Проте, внаслідок активізації пошукової роботи останніх років, збірка музею поповнилася певною групою документів та експонатів, які відносяться до зазначеної теми та стануть у нагоді при створенні нових розділів експозиції, стаціонарних та пересувних виставок тощо.

Цінною знахідкою краєзнавців музею стало надбання особистого архіву активіста музичного руху в Україні 1920-30-х років Гната Васильовича Яструбецького (1877-1939), який довгий час співав у капелі «Думка», працював її адміністратором, був особистим другом композитора Миколи Леонтовича та одним із засновників Музичного товариства його імені [1].

Комплектування фонду Яструбецького почалося у 2003 році, коли під час підготовки до святкування 85-річчя Вінницького обласного краєзнавчого музею було започатковано акцію «Подаруй музею експонат!»

У її рамках відомий вінницький колекціонер Юрій Шилін подарував матеріали з архіву товариша відомої подільської фольклористки Насті Присяжнюк (1894-1987) – музиканта та етнографа Володимира Мілятицького (1899-1975): фотографії, листи, документи, статті, оригінальні речі, що датуються 1900-1970-ми роками. Більшість із них вдалося “розшифрувати” вже впродовж наступних місяців [2].

Цікавими з цього комплексу є світлини духового оркестру при Погребищенському цукровому заводі (1920-30-ті роки), керівником якого довгі роки був Мілятицький, погребищенського театру та фольклорних гуртків, у яких він брав активну участь, а також листування з Н.Присяжнюк, на пісні якої Володимир Романович з 1922 року записував мелодії [3, С. 497]. У Погребищі на початку 1920-х років працювала жінка Карпенка-Карого – відома актриса Софія Тобілевич, яка грала разом із дружиною Мілятицького – Галиною у “Наталці Полтавці”. До комплексу входить її фотопортрет 1930-х років [4].

Але особливий інтерес викликав датований лютим 1921 року мандат про відрядження невідомого тоді науковим співробітникам Яструбецького у Марківку для “збирання музичних творів та рукописів померлого композитора М.Д.Леонтовича, а також біографічного матеріалу про нього” [5]. Вирішивши продовжити дослідження експонатів, автор цієї статті дізналася від Юрія Шиліна, що він отримав їх від вінницького журналіста Юрія Бондаренка (1920-1995). У процесі пошуків, до яких були підключені редакції місцевих газет, вдалося вийти на його вдову, дочку Мілятицького – Ірину Володимирівну Бондаренко (1923-2006), яка передала музею інші папери батька, серед яких виявився датований 1920 роком “Щоденник” письменника Степана Васильченка (С.В.Панасенко, 1879-1932) з помітками Яструбецького.

Згодом через Ірину Володимирівну встановився контакт із Анатолієм Васалатієм, у якого знаходилися переписані у 1965 році Мілятицьким “Записи” Яструбецького про розслідування вбивства Леонтовича, а також із онуком Гната Васильовича – Георгієм Анатолійовичем Яструбецьким, який подарував музею дещо з речей свого діда.

У “Щоденнику” йдеться про події гастрольної подорожі Першої мандрівної капели “Дніпросоюзу”, яка тривала з 12 липня до кінця серпня по зруйнованій громадянською війною Лівобережній Україні. З капелою, як кореспондент, їздив Степан Васильченко, який під час подорожі повинен був вести щоденник, “до якого вписується все, що матиме у житті капели видатне значення... Уповноважений, диригент, староста можуть вписувати до щоденника свої нотатки та спостереження. Переховує... щоденник уповноважений”.

За спогадами П.Тичини, “...коли Васильченко з Першою капелою їздив, то він, так сказати, вів, крім свого художнього щоденника, ще напівофіційний щоденник” [6, С. 241]. Цей “напівофіційний щоденник” (записник з чорною оправою) під назвою “З піснею крізь огонь і води” зберігається у фондах Інституту літератури ім.Т.Шевченка НАН України [7, Арк. 10]. Фрагменти з нього були надруковані у збірках “Степан Васильченко. Статті та матеріали” та “Майстер прози поетичної Степан Васильченко...”. Інший же «Щоденник» довгі роки вважався втраченим [8; С.153].

Виявлений у Ірини Бондаренко офіційний “Щоденник Першої мандрівної капели Дніпросоюзу” – чималий рукопис (107 аркушів) у твердій оправі темно-вишневого кольору. П'ять передрукованих з нього аркушів містяться серед матеріалів капели “Думка” у Центральному державному архіві-музеї літератури та мистецтв [9. Арк. 1-5]. Записи велися хімічним олівцем майже кожного дня як в дорозі, так і під час концертів. Нотатки емоційні, жваві, поетичні, тому їх можна назвати невеличкими літературними нарисами, написаними яскравою художньою мовою. “Щоденник” не підписаний, але порівняння почерку, стилю та змісту обох записників легко підтверджує авторство Степана Васильченка.

Заслуговують на увагу примітки Г.Яструбецького на полях “Щоденника”. Він уточнює, пояснює, коментує деякі факти подорожі, висловлює своє ставлення щодо тих чи інших подій.

До історії, створеної на базі Першої та Другої мандрівних капел “Дніпросоюзу” капели “Думки”, відносяться й інші матеріали з фонду Яструбецького – документи 1920-х про відрядження для організації гастролей, групові світлини хору, листування тощо.

Виключну цінність становить також інший рукопис із цього комплексу – “Записи Яструбецького Г.В. за результатами відрядження у Марківку у 1921 році за дорученням Комітету вшанування пам'яті М.Д.Леонтовича”, у якому містяться свідчення очевидців вбивства композитора у лютому 1921 року.

Багато у чому комплекс Яструбецького переплітається з матеріалами до історії Музичного Товариства (у 1921-1922 роках – Комітету вшанування пам’яті) імені Леонтовича (МТЛ), яке у 1920-х роках здійснювало вирішальний вплив на розвиток та популяризацію масового музичного руху в Україні в цілому та, зокрема, на Поділлі. Колективними членами цього Товариства у ті часи були майже всі хори, театри та музичні гуртки на теренах сучасної Вінниччини.

У фондах Вінницького обласного краєзнавчого музею зберігається значна кількість індивідуальних (у т.ч. копії з кримінальних справ) та групових світлин активістів цього Товариства, їх особисті документи та відомості про долю. Це, зокрема, фото хорів імені Леонтовича при Гайсинських педкурсах (1924) та у Шпикові (1923), хорів Вапнярського залізничного училища (1919) та Вапнярської залізничної трудової школи (1923), духового оркестру Іллінецького цукрового заводу (1923), капели “РУХ” (1920-ті роки), хору “Просвіти” с.Печера (поч. 1920-х років), учасниць вінницького хору імені Леонтовича у національному вбранні (1920-ті роки).

Комплекс МТЛ доповнюють партитура сюїти “Козак Голота” одного з його засновників – композитора Петра Козицького (1938 р., з автографом автора) та партитура “Вечірньої пісні” Кирила Стеценка (1957 р., з автографом Родіона Скалецького), а також фото хати батьків Леонтовича у Марківці (нині – Теплицького району Вінницької області).

Окрему групу становлять експонати відомого композитора та диригента Р.А.Скалецького (1899-1982), який у 1920-х роках очолював Тульчинську капелу імені Леонтовича. Довоєнний час у зазначених матеріалах представляє низка світлин, зокрема, самого Родіона Андрійовича (1923 р., Ольгопіль та 1929 р., Тульчин), хорової групи імені Леонтовича Одеського Інституту народної освіти, якою він керував у 1923-26-х роках (1926 р.), батьків Скалецького та хати, у якій він жив у Тульчині.

Досі не опубліковані записані у 1920-х роках нотатки Скалецького “Народний весняний хоровод у селі Михайлівка на Вінниччині” (5 аркушів) та “Традиційний обряд Купала в селі Михайлівка Бершадського району” (4 аркуші).

Також у фондах музею міститься свідоцтво та атестат Скалецького про закінчення Одеського І.Н.О.

До історії музичного життя в Україні відноситься і комплекс Веселовського-Доброшинської, переданий у лютому 2008 року до Вінницького обласного краєзнавчого музею викладачем Вінницької філії університету “Україна” Ю.Г.Павлюком, який запропонував на закупівельну комісію музичний інструмент свого тестя А.Є.Веселовського – бандуру 1920-х років, на якому той у 1938 році грав перед Сталіним. Домовившись про умови придбання експонату, наукові співробітники музею дізналися, що у сімейному архіві Павлюків також наявна чимала кількість старих фотографій першої половини ХХ століття, які належали самому Анатолію Єремійовичу Веселовському (1892-1973 рр.) та його дружині – Олександрі Омелянівні Веселовській (уродженій Доброшинській) (1897-1985 рр.).

До комплексу входять 29 світлин (групові, портретні, родинні, побутові), 6 документів, бандура, мандоліна та побутові речі 1920-х років.

У ході знайомства із зазначеними матеріалами виявилося, що Олександра Доброшинська, живучи на початку ХХ століття у Києві, співала у місцевих українських хорах, зокрема, під керівництвом знаменитого Олександра Кошиця, а, перебуваючи з 1917 по 1923 роках на Бершадщині, брала уроки співу у самого М.Д.Леонтовича. На одному знімку – зображення Леонтовича, вирізане з віньєтки. На зворотному боці напис – “Композитор Н.Д.Леонтович. 1914 г. мой учит[ель] пен[ия]”.

З огляду на те, що в Україні залишилися поодинокі документи і матеріали, пов'язані з постаттю українського диригента та композитора Олександра Кошиця, історичне значення має групове фото київських студентів та курсисток (у т. ч. Доброшинської) змішаного хору, знятих поруч з маестро. До теми “Український музичний рух” можна віднести також дві світлини Доброшинської з групою жінок в українському національному вбранні, одна з яких датована 1918, інша – 1920 роками. На зворотному боці однієї з них напис – “На українських курсах. м.Ольгопіль”.

У 1969 році колишня співачка багатьох вінницьких хорів 1920-30-х років С.М.Бондарчук передала музею 8 партитур відомого диригента Григорія Митрофановича Давидовського (1866-1952 рр.), який у 1919-1926 рр. (з перервами) жив і працював у Вінниці.

Це партитури “Вальсу кохання” та “Запорозького маршу” з опери “Перемога пісні”, а також обробки “Заповіт” (на слова Т.Шевченка), сюїт “Бандура” і “Кобза”, народної пісні “Ой, у лузі, лузі, лузі”, жарту “Лубенська відьма”, теми “Розпач” з опери “Смерть Мельниченка”.

На партитурі “Вальсу кохання” з опери “Перемога пісні” зберігся дарчий напис: “Талановитій співачці Софії Бондарчук – на гарний спогад спільної праці в художній капелі – від автора. Григорій Давидовський. 18.09.1926 р.”

Ще одна колишня хористка вінницької художньої капели Давидовського – Александрова – передала у 1960-х роках партитуру музичної поеми “Україна”.

До комплексу Давидовського також відносяться контрамарка на його концерт 1920 року, світлина його хору 1919 року (Вінниця) та деякі особисті речі майстра.

Використання зазначених матеріалів до історії музичного життя в Україні 1920-х років відбулося під час створення та експонування виставок “Видатні земляки” (з нагоди І з’їзду Вінницького земляцтва у Вінницькому муздрамтеатрі, грудень 2006 року), “Історичний портрет” Вінниччини (до 75-річчя з дня утворення області) (лютий 2007 року), “Інтелігенція Вінниці в 1920-40-х роках” (травень 2007 року), “До 130-річчя з Дня народження М.Д.Леонтовича” (грудень 2007 року), “Раритети Вінницького обласного краєзнавчого музею” (травень 2008 року). Матеріали Г.М.Давидовського знаходяться в експозиції ВОКМ у розділі історії культури краю 1920-х років. За результатами вивчення експонатів із вказаних комплексів упродовж 2005-2008 років опубліковано 18 наукових статей та повідомлень, 1 монографію.

 

Література

1. Семенко, Л.І. “Їх поєднала пісня Леонтовича...”: (нариси з історії музич. життя в Україні 1910-1930-х рр.) / Л.І.Семенко. – Вінниця, 2007. – 272 с.

2. Семенко, Л.І. З історії новонадходжень музею: комплекси матеріалів В.Р.Мілятицького та Г.В.Яструбецького / Л.І.Семенко // Музеї Вінниччини: зміст та форма діяльності : наук.-метод. зб. – Вінниця, 2005.

3. Пісні Поділля. Записи Насті Присяжнюк в с.Погребище (1920-1970 рр.) / Н.А.Присяжнюк; [упоряд. С.В.Мишанич]. – К.: Наук. думка, 1976. – 523 с.

4. Фонди Вінницького обласного краєзнавчого музею (далі – ВОКМ). – КВ 68606. – Ф. 8406.

5. Фонди ВОКМ. – КВ 68744. – Д 5310.

6. Тичина, П.Г. Подорож з капелою К.Г.Стеценка : щоденник / П.Г.Тичина. – К.: Рад. письм., 1982. – 261 с.

7. Інститут рукопису НБУВ. – Ф. 50. – № 543.

8. Грудницька, М. Степан Васильченко : ст. та матеріали / М.Грудницька, В.Курашова, – К., 1950. – 335 с.

9. Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України. – Ф. 615. – Оп. 1. – Спр. 1.

 

Історичне краєзнавство

 

Громадська діяльність студентів Вінницького інституту соціального виховання (педагогічного, учительського інституту) у 30-ті рр. ХХ ст.

Комарніцький О.Б.,

кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України

Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка

 

Малодослідженою сторінкою історичного минулого Вінницького педагогічного вишу є громадська діяльність його студентів.

На початку 30-х рр. через навчальну завантаженість молодь приділяла незначну частину свого часу роботі у громадських організаціях, гуртках. У грудні 1930 р. на одному із засідань партійної організації зазначалося: «Ураховуючи велику академічну завантаженість студентства, доручити всім студентським організаціям усю громадську роботу проводити лише за календарем». Зверталася увага на бездіяльність студентського клубу. Тому пропонувалося «негайно розгорнути роботу клюбу надавши йому відповідного політ-вихов[ного] змісту» [1, спр.4, арк. 15 зв.]. Вже у наступному 1931-1932 навчальному році (н. р.) до плану роботи інституту внесли пункт про утворення студентських гуртків – драматичного, літературного, хорового, музичного і спортивного. У 1932 р. вдалося розгорнути свою діяльність лише першим двом [1, спр. 2, арк. 46], а у наступні роки запрацювала решта гуртків.

Архівні джерела повідомляють окремі відомості про діяльність гуртків. Так, у 1933-1934 н. р. у музичному гуртку налічувалося 10 членів (у 1936 р. він зріс до 85 осіб), у співочому (хоровому) – відповідно 34 і 37. Функціонував і драматичний гурток, який об'єднував 15 осіб [1, спр. 21, арк. 11-12; спр. 35, арк. 38-39]. У фондах Державного архіву Вінницької області міститься цінний документ, який повідомляє про діяльність гуртків у 1936 р. – «Доповідна записка відповідальному інструкторові ЦК ЛКСМУ по Вишах про культмасову-виховну роботу серед комсомолу й студентської молоді КСМ комітету Вінницького педінституту». У записці йдеться, зокрема, про роботу драматичного гуртка. Гуртківці на своїх засіданнях обговорили художні твори «Як гартувалася сталь» М.Островського, «День другий» Єренбурга, «Поднятая целина» М.Шолохова, «Чапаєв» В.Фурманова, провели три літературних вечори, присвячених творчості Т.Шевченка, А.Чехова, В.Маяковського. Вони виступали також в інститутському клубі, підшефному селі, де декламували вірші [1, спр. 35, арк. 39].

Співочий гурток у 1936 р. збирався 54 рази. За цей час гуртківці вивчили 30 нових пісень, у т. ч. 25 хорових; 8 разів виступали із концертною програмою. У свою чергу музичний гурток у клубі вишу дав 9 концертів [1, спр.35, арк.38-39].

В інституті щорічно проводилися олімпіади (огляди-конкурси) художньої самодіяльності [2, спр.442, арк.2]. Виступи оцінювало представницьке журі. Зокрема, у грудні 1935 р. до його складу ввійшли директор вишу Купріянов, секретар партійної організації Лизогуб, секретар комітету комсомолу Тисевич, голова профкому Кахно, лектор Сюргуліс, керівник спортивного гуртка Шер, співочого – Гарніцький, музичного – Поляков, культорганізатор Муха. Конкурсна програма тривала 11-12 грудня. Драматичний гурток поставив п'єсу «Чудесний сплав», учасниками якої були 28 осіб. Студентка Клігер під акомпанемент оркестру виконала пісні «Пограничная», «Комінтерн», «Любимая песня Ильича», Вінявський заспівав «Мазурку». Хор у складі 36 осіб виконав 7 пісень («Партизанская», «Пісня про Щорса», «Пісня п'ятисотинець», «Подйом», «Ой, летіла горлиця», «На городі верба рясна», «А ще сонце не заходило»). Присутні насолоджувалися також виступами гуртка по вивченню народних танців. Гуртківці затанцювали «Матроску», «Проводи», «На реченьку». Студенти Бурд і Окс виконали на домбрі і гітарі композиції «Пісня про Щорса», «Гей, ухнем», «Єврейський танок», «Турецький марш». Нісенбойм декламувала вірш Безіменського «Партбілет», Проць – твір П.Тичини «Пісня про Кірова». Журі, підвівши підсумки, ухвалило преміювати музичний гурток 2 тис. крб. для придбання музичних інструментів. Відзначено було також досягнення співочого гуртка у «засвоєнні нотної грамоти та засвоєнні художности» виконання репертуару. Схвальні відгуки пролунали і на адресу драматичного гуртка, який за короткий час без належних умов добре підготував і виконав п'єсу. Найкращих виконавців, самодіяльні гуртки преміювали (перша премія склала 100 крб., три других – по 60 крб., чотири третіх премій – по 40 крб.). Вони дістали право представляти інститут на обласній олімпіаді самодіяльного мистецтва [2, спр. 445, арк. 64-66]. У січні 1936 р. заклад делегував 64 студенти [2, спр. 445, арк. 43]. Журі конкурсу відзначило виступи студентів Бурди і Окса й нагородило їх музичними інструментами [3], [4].

Проводилися також колективні культпоходи [5, спр. 493, арк. 9], насамперед у кінотеатр і міський театр. У 1935 р. щодня театр відвідували у середньому 12 студентів [2, спр. 442, арк. 1 зв]. Того ж року для кращого «обслуговування студентської маси театром і кіно» створили спеціальні каси для студентства [6]. Завідувач навчальної частини Купріянов у червні 1935 р. зазначав, що «всі студенти бачили [фільм] «Платона Кречета», по кілька разів «Чапаєва» [7]. У міському театрі інститут мав 6 постійних місць для студентів-ударників [1, спр. 35, арк. 39 зв.].

Значна увага приділялася клубній роботі. При інститутському клубі створювалися гуртки, було оформлено Сталінський куток, організовувалися шахматні турніри, проводилися культурно-масові вечірки, на яких виступали колективи художньої самодіяльності, окремі виконавці, заслуховувалися лекції [1, спр. 35, арк. 39]. Проводили також тематичні вечірки, приурочені, зокрема, річниці Жовтневої революції, Міжнародному жіночому дню 8 березня, Міжнародному дню солідарності трудящих 1 травня тощо [1, спр. 21, арк. 11].

Всі студенти передплачували пресу. У 1935 р. вони виписували 230 примірників журналів, 388 примірників газет, 119 комплектів праць В.Леніна [1, спр.35, арк.38зв.]. У січні наступного року становище із передплатою різко погіршало (пресу виписували лише 30% студентів). У зв'язку з цим було скликано засідання партійного комітету, на якому вирішили для кращого охоплення молоді передплатою преси обрати на факультетах відповідних уповноважених. Крім того, через те, що стипендія надходила не вчасно і студенти не мали можливості своєчасно вносити кошти на виплату преси, постановили гроші збирати з них на початку місяця [1, спр. 31, арк. 1-1зв.].

В інституті практикували випуск внутрішніх газет. Зокрема, у 1934-1935 н. р. підготували 6 номерів загальноінститутських і 139 – курсових газет [1, спр. 24, арк. 3; спр. 35, арк. 38 зв.]. Досить популярними у закладі були постановки «живих і світлових газет» (усних. – Авт.) [1, спр. 2, арк. 46; спр. 5, арк. 11 зв.]. У гуртожитках випускали стінгазети [1, спр. 4, арк. 57 зв.].

Молодь відвідувала також заняття у фізкультурному (спортивному) гуртку. Відомо, що у 1933-1934 н. р. до чоловічої групи входили 30 осіб, жіночої – 15 [1, спр. 24, арк. 11].

З початку 30-х рр. було розгорнуто роботу по «військовізації» вишу [1, спр. 5, арк. 8], у ході якої створювалися оборонні (військові) гуртки [2, спр. 442, арк. 1 зв.]. Особливо «популярними» вони стали у другій половині 30-х рр. Про це свідчать такі дані: якщо у 1936-1937 н. р. гуртки охоплювали 20% студентства, то вже у 1937-1938 н. р. – 60%, а у 1938-1939 н. р. – 100% [5, спр. 951, арк. 21]. У 1939 р. в інституті діяв 41 оборонний гурток. Впродовж 1938-1939 н. р. 271 гуртківець здав нормативи на «ворошилівського стрільця», 195 осіб виконали нормативи ГТО, 377 – ГСО, 458 – ПВХО, 89 – кулеметників, 12 – інструкторів ПВХО, 9 – мотоциклістів, 3 – парашутистів [5, спр. 491, арк. 9]. Кожний студент мав по два, а деякі – по три «оборонних» значки [5, спр. 951, арк. 21], [8].

Діяли у закладі і осередки громадських добровільних товариств. На жаль, про їхню діяльність обмаль інформації. Відомо лише, що у 1931-1932 н. р. осередок Міжнародної організації допомоги робітникам (МОДР) налічував 137 членів, у 1933 р. – 114, у 1934 р. – 230, у 1936 р. – 275, «ТСО-Авіахем» – відповідно 150, 180, 300 і 280 [1, спр. 2, арк. 46; спр. 5, арк. 11 зв.; спр. 7, арк. 24 зв; спр. 21, арк. 11; спр. 35, арк. 38]. Активнішими були модрівці. У 1933 р. вони зібрали членські внески на суму 300 крб., у підшефному селі Хижинці провели два інтернаціональних вечори [1, спр. 21, арк. 11]. У 1936 р. члени осередку збирали кошти для допомоги німецьким трудящим (1563 крб.), іспанським революціонерам (453 крб.), знайомили студентів із міжнародним політичним становищем [1, спр. 35, арк. 38]. На початку 30-х рр. у закладі діяло товариство «Геть неписьменність», яке об'єднувало 81 члена [1, спр. 5 арк. 46].

Отже, наявні архівні джерела, матеріали тогочасної періодичної преси дають підстави вважати, що громадська діяльність посідала важливе місце у студентському житті, складовою частиною якої була, насамперед, гурткова робота.

 

Література

1. Державний архів Вінницької області (далі – ДАВО). – Ф. П 292. – Оп. 1.

2. ДАВО. – Ф. П 457. – Оп. 1.

3. Обласна олімпіада самодіяльного мистецтва студентів Вінниччини // Більшовиц. правда (Вінниця). – 1936. – 11 берез. (№ 58). – С. 3.

4. Підсумки студентської олімпіади самодіяльного мистецтва // Там само. – 1936. – 24 трав. (№ 118). – С. 3.

5. ДАВО. – Ф. П 136. – Оп. 6.

6. Театральні квитки для студентства // Більшовиц. правда. – 1935. – 29 листоп. (№ 274). – С. 4.

7. Купріянов. Перевищено показники всіх попередніх років / Купріянов // Там само. – 1935. – 30 черв. (№ 149). – С. 3.

8. Тимощук, Г. Стріляю влучно / Г.Тимощук // Там само. – 1935. – 12 черв. (№ 134). – С. 4.

 

 

---

 

Історико-краєзнавчі дослідження народного мистецтва Поділля у 20-х рр. ХХ ст.

 

Савчук В.О.,

кандидат історичних наук, старший науковий співробітник,

проректор Кам'янець-Подільського Національного Університету ім. Івана Огієнка

 

Українське краєзнавство 20-30-х рр. має яскраві сторінки та цікаві сюжети діяльності у різних напрямах і різних регіонів. Значна увага, зокрема, надавалася вивченню народного мистецтва. Особливо інтенсивно воно вивчалося у такому своєрідному регіоні як Поділля, хоча історіографія краєзнавчого дослідження подільського регіону ще має зовсім невелике число праць. Зазначимо, що окремих аспектів цієї багатопланової проблеми – вивчення унікальної мистецької спадщини – найбільше торкнулися українські історики у добу незалежності України О.Нестуля¹, С.Абросимова, А.Перкова, О.Піцик, Н.Чередник², С.Білокінь³, В.О.Савчук⁴. Досить вагомий вклад в історіографію цієї проблеми своїми працями вніс подільський історик А.М.Трембіцький. Вивчаючи науковий доробок таких відомих постатей 20-30-х рр., як С.А.Таранушенка, Є.Й.Сіцінського, В.Є.Січинського, він оприлюднив нові факти, ввів у науковий обіг нові документи з дослідження народної спадщини цими видатними істориками.⁵ Оригінальну працю з дослідження народного мистецтва підготував у 1931 році український історик в еміграції М.Ю.Обідний.⁶

Метою пропонованої статті є узагальнений аналіз історико-краєзнавчого дослідження народного мистецтва Поділля у міжвоєнний період, яке здійснювалось як професійними істориками, так і аматорами-краєзнавцями. У результаті цього історіографія українського краєзнавства поповнилася новими оригінальними роботами.

Найперше зазначимо, що на розгортання історико-краєзнавчого вивчення Поділля на початку 20-х рр. вплинуло те, що тут зосередився великий науковий потенціал, який мав навики і відповідну підготовку в організації науково-краєзнавчих досліджень різних сторін життя регіону. Він зосередився у Кам’янець-Подільському інституті народної освіти, у сільськогосподарському інституті, хімічному технікумі, художньо-промисловій школі, у загальоноосвітніх школах як у місті, так і в районі. У Вінниці активно діяв Кабінет з краєзнавчого вивчення Поділля при філії Всенародної бібліотеки України.

Безумовно, історико-краєзнавчі дослідження стимулювалися і здебільшого ініціювалися науковими установами Всеукраїнської академії наук України (далі ВУАН) у Києві, Академією матеріальної культури в Ленінграді, Всеукраїнським археологічним комітетом, Українським комітетом краєзнавства у Харкові.

Безпосередню практичну роботу вели такі структури, як Кабінет антропології та етнології ім.Х.Вовка, Комісія для вивчення звичаєвого права на Україні, Комісія для складання історико-географічного словника України, Всеукраїнське етнографічне товариство, окружні комітети краєзнавства тощо. Скажімо, влітку 1926 р. у селах регіону працювала археологічна експедиція під керівництвом М.Я.Рудинського, етнографа Мащинки, антрополога А.Носова. На основі велико-мікшанської знахідки вони реконструювали стародавнє життя населення регіону, на основі знайдених ляльочок, зразків посуду, крем’яних ножів, гладжених молотків зробили висновки про розвиток життя тут у другій половині новокам’яної доби.⁷

Велику зацікавленість цим регіоном проявив учений із європейським іменем, Неодмінний секретар ВУАН Агатангел Кримський та його учні, результатом якої стала публікація низки фольклорно-етнографічних матеріалів, нарисів, фундаментальних збірок, українських казок тощо.⁸

Активно вивчали Поділля і Ленінградське товариство дослідників української історії, письменства та мови, Російський музей у Ленінграді. Тільки у 1924-1925-х рр. експедиції у складі Б.Г.Крижанівського, А.Г.Зарембського, М.О.Фріде, А.М.Кулаковської, Є.П.Даніні, А.Я.Дуїзбург та ін. збирали комплекси одягу, предмети побуту, зразки вишиванок, колекції писанок, робили кальки настінних розписів, підготували значну кількість фотографій, замальовок. На основі матеріалів цих експедицій вже до 1926 р. з’явилися наукові праці, у яких пропагувалося народне мистецтво Кам’янеччини.⁹

Важливими осередками фольклорного, етнографічного, історичного, економічного вивчення Поділля стала науково-дослідна кафедра народного господарства і культури Поділля, яка відкрилася у 1922 році. Кафедра мала на меті розробляти наукові проблеми, готувати аспірантів до наукової та викладацької роботи, популяризувати історію і культуру серед населення. Вже на перших порах вона розгорнула активну діяльність. У план її праці були включені теми з вивчення народного мистецтва. Зокрема, Гагенмейстер опублікував праці «Подільський гончар Бацуца», «Подільське народне мистецтво».¹⁰

У 1925 році у Кам’янці-Подільському з’являється така наукова інституція, як Наукове товариство при ВУАН. Воно об’єднало в свої лавах інтелектуальну еліту регіону, яка активно здійснювала регіональні дослідження. Серед його членів були такі відомі дослідники, як Ю.Й.Сіцінський, М.Ф.Карачківський, П.В.Клименко, О.В.Полонський та ін. Члени наукового товариства також докладали зусиль у вивченні народного мистецтва.

Великий досвід з дослідження народного мистецтва Поділля, зокрема, мав Є. Й. Сіцінський, котрий ще у дореволюційні часи описав у своїх працях діяльність 44-х гончарних цехів у 10 повітах Подільської губернії, які й до сьогодні є надзвичайно цінним джерелом дослідження подільської кераміки. Ці та інші зразки народного мистецтва він зосередив у історико-археологічному музеї, що користувався великою популярністю.¹¹

Отже, історико-краєзнавче вивчення народного мистецтва Поділля у 20-х рр. ХХ ст. здійснювали як наукові, так і аматорські форми краєзнавства. Зважуючи на безцінність мистецьких зразків народної традиції, їх вивченням активно займалися як наукові центри, так і регіональні краєзнавчі організації. Це стало підставою для видання збірників наукових статей, альбомів, у яких пропагувалися зразки народного мистецтва, організації їх виставок. Завдяки зусиллям науковців та краєзнавців зразки народного мистецтва Поділля стали відомими не тільки в Україні, але і за кордоном.

Література

1. Нестуля, О.О. Дослідник народного мистецтва : (С.А.Таранушенко) / О.О.Нестуля // Репресоване краєзнавство 20-30 рр. / передм. П.Т.Тронька. – К., 1991. – С. 173-177.

2. Епістолярна спадщина академіка Д.І.Яворницького. Вип. 1: Листи вчених до Д.І.Яворницького / упоряд.: С.В.Абросимова, А.І.Перкова, О.В.Піцик, Н.Г.Чередник. – Д., 1997. – 888 с.

3. Білокінь, С.І. Двадцяті роки в житті та діяльності С.Таранушенка / С.І.Білокінь // С.А.Таранушенко та проблеми вивчення мистецтва Слобожанщини XVIII-XIX ст. : тези доп. та повідомл. наук.-теор. конф., присвяч. 100-річчю від дня народж. Стефана Андрійовича Таранущенка (1889-1976). – Суми, 1989. – С. 7-10.

4. Савчук, В.О. Історико-краєзнавчі дослідження Кам’янеччини у 20-х – поч. 30-х рр. ХХ ст. / В.О.Савчук // Кам’янеччина: історія, розвиток, перспективи : наук. зб. – Кам’янець-Подільський, 2008. – С. 117-126.

5. Трембіцький, А.М. Євфимій Сіцінський і Стефан Таранушенко: (до історії співпраці на ґрунті дослідж. народ. мистецтва Поділля) / А.М.Трембіцький // Освіта, наука і культура на Поділлі : зб. наук. пр. – Кам’янець-Подільський, 2005. – Т. 5: Матеріали круглого столу «Культура, освіта і просвітницький рух на Поділлі у XVIII – на початку ХХІ ст.». – С. 146-153; Його ж. Євфимій Сіцінський і Володимир Січинський – дослідники українського гончарства, кераміки та порцеляни / А.Трембіцький // Краєзнавство. – 2006. – № 1/4. – С. 45-49.

6. Центральний державний архів вищих органів влади України (ЦДАВО України). – Ф. 3504. – Оп. 1. – Спр. 3. Машинописний текст докторської праці «Українська хата в порівнянні з хатами західних слов’ян». – 182 с.

7. Геринович, В. Про археологічні розкопки в с.Кадиївцях Довжоцього району, Великій Мікші Китайгородського району / В.Геринович // Червоний кордон. – 1926. – 2 верес. – С. 4.

8. Кримський, А. Знадоби для життєпису Степана Руданського (1833-1873) / А.Кримський, М.Левченко. – К., 1926. – 244 с.; Левченко, М. З поля фольклористики й етнографії / М.Левченко. – К., 1928. – Вип. 2: Знадоби до життєпису подільського етнографа А.І.Димінського (1826-1897). – 91 с.; Левченко, М. «Збірка подільських казок» 1850-1860 рр. Димінського / М.Левченко // Етнографіч. вісн. – К., 1927. – Кн. 4. – С. 160-172; Філь, Ю. До біографії А.Свидницького: (за архів. матеріалами) / Ю.Філь // Записки історично-філологічного відділу Всеукраїнської Академії наук. – 1928. – Кн. 18. – С. 241-253; Казки та оповідання з Поділля в записах 1850-1860-х рр. / упоряд. М.Левченко. – К., 1928. – Вип. 1/2. – 596 с.

9. Зарембский, А. Народное искусство подольских украинцев / А.Зарембский. – Л., 1928. – 48 с.; Фріде, М.О. Форма й орнамент посуду з Поділля / М.О.Фріде // Наук. зб. Ленінград. товариства дослідників української історії, письменства та мови. – К., 1928. – Т. 1. – С. 81-92.

10. Зборовець, В. Кам’янець-Подільська науково-дослідча кафедра у 2-му півріччі 1923 року / В.Зборовець // Червоний шлях. – 1924. – № 3. – С. 273-276.

11. Трембіцький, А. Євфимій Сіцінський і Володимир Січинський – дослідники українського гончарства, кераміки та порцеляни / А.Трембіцький // Краєзнавство.– 2006. – № 1/4. – С. 45.

---

 

Еміграція подолян за Урал, в Сибір та Далекий Схід

Богатчук С.С.,

кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України та філософії Вінницького НАУ

 

Українські селяни, одержавши свободу після скасування панщини на західноукраїнських землях і кріпацтва на Наддніпрянській Україні, могли вже вільно розпоряджатися своєю власною долею.

У той же час заохочувалася, і навіть фінансувалася, еміграція українського селянства.

Еміграційний рух українського населення в кінці XIX – на початку XX ст. охопив фактично всі українські землі. Основною причиною еміграції українського селянства було малоземелля та аграрне перенаселення. На Поділлі, як і у всій Україні, існували великі поміщицькі маєтки, а селянство залишилося безземельним. Згідно з переписом населення 1897 р. загальна кількість робітників Поділля становила дві основні категорії: торгово-промислові робітники – 25,863 тис. і не торгового-промислові (тобто сільськогосподарські) – 113,199 (1).

На Поділлі надлишок робочої сили складав 1184 тис. чол. Це й спонукало подолян до еміграції наприкінці ХІХ ст. (2).

Відповідно до перепису населення 1897 р. населення Поділля складало 2 млн.627 тис. чол., а на 1 січня 1914 року його кількість була 3 млн. 255тис. чол. (3). У даному випадку Подолія не відступала від того загального правила еміграції, згідно з яким робітниче населення намагалося мігрувати в місця з розвиненою промисловістю, торгівлею та капіталістичним сільським господарством, де спостерігався великий попит на робочі руки.

Переважна більшість мешканців Поділля переселилася у Південні райони України, Крим, Кавказ, Бессарабію (близько 26 тис. чол.) (4).

У кінці XIX ст. – на початку ХХ ст. Амурська, Приморська та Забайкальська області потребували робочих рук для будівництва Сибірської залізниці, фортець, казарм, у розробці гірських надр, рибних та лісових промислів. Для переселення у ці райони урядом надавалося право отримання посвідчення на проїзд по пільговому тарифу переселенців (5).

У 1900 р. царський уряд видав нові “Тимчасові правила для утворення переселенських ділянок в Амурській та Приморській областях”. На їх основі з 1 січня 1901 р., норму 100 десятин землі на родину замінено на 15 десятин придатної для хліборобства землі на особу чоловічої статі.

Новий переселенський закон від 6 червня 1904 р. сприяв переселенській акції, і право на переселення одержували вже й незаможні верстви селянства. Згідно із законом від березня 1906 р., у губерніях були створені спеціальні органи – землевпорядні комісії, які дозволяли селянам оглянути землі, призначені для переселенців. Так, Калузькою Губернською Комісією по землевпорядкуванню було направлено губернатору Подільської губернії списки хуторських земель для селян, що бажають оглянути ці маєтки з метою викупу при участі Селянського Поземельного Банку (6). Цим скористалися селяни Гайсинського повіту Шестун, Трум, Ільченко, Сосновський та інші (7).

У березні 1906 р. вийшла інструкція “Про порядок застосування закону від 6 червня 1904 р.”, що заохочувала селян до переселення. Уряд видавав кредити, пільги на проїзд залізницею, збільшував земельний фонд для переселенців у Сибіру та Середній Азії. Складовою частиною аграрної політики Столипіна було власне масове переселення селян, головним чином, мало- і безземельних, на “нові землі”, щоб запобігти новому вибуху їх невдоволення, як це було під час революції 1905-1907 рр. Тільки з 1906 по 1912 р. з України до Сибіру виїхало близько мільйона селян. Переселення відбувалося у жахливих умовах; на місцях селяни, позбавлені сільськогосподарського реманенту і машин, здебільшого не могли забезпечити освоєння своїх земельних наділів і змушені були повертатися назад. У 1911 р. в Україну повернулося близько 70% переселенців (8).

Та все ж таки селяни переселялися великими сім’ями до Сибіру, сподіваючись покращити своє матеріальне становище. У зверненні Василя Косенка, жителя с.Краспопілка, до Подільського губернатора відзначається: “Желаю переселиться с семейством в Самарскую область и прошу выдать свидетельство на проезд туда по уменьшенному переселенческому тарифу, принимая во внимание мое крайне критическое положение” (9). У 1911 році чимало селян із с. Краснопілка Гайсинського повіту Подільської губернії переселилися до Самарської області Самаро-Вяземською залізницею (10).

Відповідно до циркуляру Головного Управління Землевпорядкування та Землеробства від 19 грудня 1912 року за № 27, циркуляр від 16 січня 1913 р. за № 3 свідоцтва ходаків та тарифні посвідчення видавалися безперешкодно усім селянам і міщанам-землеробам, які мають право вільно пересуватися по території Російської імперії (11).

У 1914 році спостерігається досить пожвавлений рух переселенців з Подільської губернії в райони Азіатської Росії, в першу чергу, Приморський край, Амурську область, Забайкалля. Лише в березні було видано документи для переїзду в Приморську область 13 сім’ям (35 чоловіків і 32 жінки) та 44 сім’ям (127 чоловіків та 138 жінок) – в Амурську область (12).

Українська еміграція була й залишається частиною світового міграційного процесу.

 

Література

1. Стопневич, Б. Промышленость и сельськое хазяйство Подолии // Экономическая жизнь Подолии / Б.Стопневич. – 1914. – № 1. – С. 7.

2. Злупко, С.М. Економічна історія України : навч. посіб. / С.М.Злупко. – К.: Знання, 2006. – 367 с.

3. Нариси історії Поділля. – Хмельницький, 1990. – С. 142.

4. Шлепаков, А.М. Українська трудова еміграція в США Канаді: (кінець ХІХ – поч. ХХ ст.) / А.М.Шлепаков. – К., 1960. – С. 43.

5. Державний архів Вінницької області (далі – ДАВО) – Ф. 965, опис, справа 34, арк. 12.

6. ДАВО. – Ф. 388 – Оп. 3. – Спр. 16. – Арк. 57.

7. ДАВО. – Ф. 388 – Оп. 1. – Спр. 44. – Арк. 58.

8. ДАВО. – Ф. 388. – Оп. 4. – Спр. 12. – Арк. 4.

9. ДАВО. – Ф. 388. – Оп. 4. – Спр. 9 – Арк. 13.

10. ДАВО. – Ф. 388. – Оп. 1. – Спр. 44. – Арк. 49-50.

11. ДАВО. – Ф. 338. – Оп. 3. – Спр. 16. – Арк. 54.

12. ДАВО. – Ф. 388. – Оп. 3. – Спр. 16. – Арк. 64.

---

 

До проблеми неонаціоналізму в контексті кризи національної ідентичності

Слотюк П.В.,

кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України та філософії Вінницького НАУ

 

Коли дискусії з національних проблем виносяться за межі окремих етнічних груп і прагнуть поширитися на загальнодержавний рівень, вони, як правило, закінчуються сваркою і в подальшому виконують роль дезінтегратора не тільки політичного, але й соціокультурного середовища. Україна не стала у цьому процесі винятком, а її провідники – в чомусь особливими, розділивши територію держави міфологізованими політичними ідеологемами, одна з яких репрезентує її Західно-Центральну частину, інша – Південно-Східну. На жаль, мало хто задумується над причинами того, чому етнос, який зумів досягти найвищої фази пасіонарного підйому в ХVІІ столітті, у столітті ХХІ так і не спромігся сформулювати ідею, яка б ніколи не могла поставити під сумнів доцільність незалежності України в кордонах і з територією , яку сьогодні ми маємо. Звучить, як докір, хоча таким не є. Справа в тім, що сила причин, які сприяли виникненню історичного факту, досить часто відтворює у новому часі старі умови, актуалізуючи лише його міфологічну оболонку , яка абсолютно не відображає змісту новоявленої події, що рухається в одному і тому ж історичному контексті. Простіше це можна висловити формулою, в якій минуле помножене на сьогодення продукує минуле, однак виключно як оболонку із закапсульованою дійсністю. Для того, щоб дійсність могла змінювати форму свого існування, вона має відповідати сучасній суспільній ідентичності й структурі потреб, які нею породжені. Для більш зрозумілого пояснення можна навести приклад із нашої спільної з поляками історії та пригадати те, як формувався шляхетський соціальний прошарок, котрий зіграв неабияку роль в утворенні й розвитку як Литовського князівства, так і Речі Посполитої. Хто вони були і чому держава трималася головно не на магнатах, а шляхті, яка виконувала роль тогочасного середнього класу? В одній із статей на цю тему була висловлена думка, в якій відображений весь смисл того морального орієнтиру, що відтворював принцип вищості як свободи, що здатна відстояти себе. В ній автор пише: «Za czasov IRP szlachcicem bul ten – kto zyl jak czlachсic. Szlachcic, ktory nie zyl yak szlachcic, tracil szlachectwo». У Литовській Русі було так само. Та й Богдан Хмельницький належав до цієї верстви, як і багато його побратимів. Тут свобода фіксує себе не як музейний артефакт, що нагадує нам часи сміливих героїв, а репрезентує у формі правила принцип, визначаючи характер поведінки тих, хто прагне стати шляхетним. Ось чому ідея українського націоналізму для того, щоб бути репрезентативною, повинна стати шляхетною. Не тільки в сенсі пам’яті плачу за минулим, а й у сенсі майбутнього – прагненням свободи та процвітання. У цьому ключі важливим є переосмислення «закритих» тем української історії початку ХХ століття, які після подій 1648 року є другою національно-демократичною революцією, основною рушійною силою якої стало селянство. Останнім часом на цю тему з’явилося чимало цікавих публікацій як у вигляді мемуарів колишніх учасників подій, котрі вижили, так і дослідження сучасних авторів, таких як Р.Коваль, К.Завальнюк тощо. Цікавим доповненням у переосмисленні тих подій стали літературні твори відомого українського письменника В.Шкляра («Чорний Ворон») і вінницького автора О.Дмитрука («Яків Шепель»). Все це є спробою розкрити характер селянської революції в Україні 1919-1922 рр. і донести до сучасних поколінь причини поразки національно-визвольної боротьби, яка привела до втрати Україною державної незалежності, а, відтак, до політичних репресій та голодомору 1932-1933 рр.

Варто зазначити, що після краху Російської імперії Україна отримала можливість створити самостійну державу, однак зробити це стало досить проблематичним через розірваність українського національного середовища, котре реагувало на тодішні події виключно через призму старого досвіду, старих стереотипів і містечкової політики. За таких обставин лише селянство виявилося на висоті, продемонструвавши суспільству прагнення захищати національні інтереси в умовах тодішнього політичного контексту. Але це прагнення носило регіональний характер, і, поза усі спроби, не змогло піднятися вище локальної боротьби, яка, без сумніву, була самовідданою та героїчною. Вінниччина також знаходилася в епіцентрі тих подій, вписавши яскраву сторінку в історію національно-визвольних змагань початку ХХ століття.

Найяскравішими постатями подій, що відбувалися на нашій території, були Яків Гальчевський, Яків Шепель і Ананій Волинець, чиї імена, поки що не реабілітовано і широкій громадськості вони маловідомі. Маловідомим є і цілий ряд селянських повстань, які прокотилися Поділлям, засвідчивши неприйняття радянської влади та її представників, котрі, як правило, не були українцями і вороже ставилися до українства. Найбільш яскравим було повстання, що розпочалося між Ямполем і Могилів-Подільським у районі Гайдамацького яру на початку лютого 1921 р. Першими виступили селяни с.Бабчинці, а потім воно перекинулося на сусідні села: Садківці, Оленівку, Івонівку, Бандишівку, Григорівку, Грушки, Коси тощо.[1] Важливим є те, що селяни виступили організовано. Згодом полум’я боротьби охопило Могилівський повіт. Повстав Ямпіль. Невдоволені політикою продрозкладки, селяни проголосили: «Геть комуністів, комуну і комісарів!». 7лютого 1921 р., під командуванням петлюрівського офіцера Якова Лунца, об’єднані повстанські сили перейшли в наступ. Варто зазначити, що в Ямпільському повіті нараховувалося 12000 повстанських військ, а Могилівському – 5000 і 200 чоловік кавалерії. Повстанці зайняли Яругу, де розігнали радянську владу і вбили 5 радянських працівників. На допомогу повсталим йшли загони, що діяли в Гайсинському, Жмеринському, Тульчинському повітах. Так, загін Лиха 15.02.1921р. з п’яти кулеметами вирушив у Ямпільський повіт. По дорозі, недалеко від Тростянця, в с.Корабелівці вони розстріляли голову ревкому.[2] За донесеннями районних інформаторів з 1 лютого йшло інтенсивне групування повстанських загонів по всіх повітах Поділля. Довго не мешкаючись, в ніч на 8 лютого 1921 р., 66-й полк 24-дивізії після тривалого бою зайняв с. Оленівку і спалив його. Однак ситуація у Могилеві (нині Могилів – Подільський) була тривожною. Вночі місто приступило до евакуації, і були застосовані всі заходи щодо його захисту. 10 лютого 1921 р. загони, котрі були вислані для ліквідації повстання, повернулися до Могилева. Повстання було повністю ліквідовано. Війська зайняли села Садківці, Оленівку, Івонівку, Мервинці, Гамулівку, Бандишівку, Букатинку, Вила, Григорівку, Грушку, Коси і Садки. Був звільнений Ямпіль. Більше 300 повстанців розстріляли.[3] Після придушення повстання в Ямполі скликали нараду відповідальних партійних працівників для виявлення причин зростаючого невдоволення селян. Комісія вказала на те, що партійні сили тут досить незначні і впливати на ситуацію кардинально не можуть; в такому ж стані знаходиться і радянський апарат. До того ж особливий відділ Румкордону своєю поведінкою дискредитує радянську владу: проводить необґрунтовані арешти та обшуки, які не мають під собою ніякого обґрунтування, забирає майно у селян і жителів міста. Така ситуація мала місце по всій Україні. Так, 15 квітня 1921р. в с.Попова Гребля, що належало до Чечельницької волості, прибув кінний експедиційний загін із 20 вершників і почав вимагати від голови сільради 50 пудів вівса, 20 пудів пшеничного хліба, 30 кінних підвод, свиню і бика. На все це було відведено дві години строку. Коли голова сільради запропонував зібрати схід села, йому почали погрожувати зброєю. Наступного дня за відмову підкоритися загін спалив усе село (534 будинки). У вогні загинула одна дитина, старий, а також багато худоби. Селян пограбували. Кращі речі завантажили на підводи і вивезли, окрім того у погорільців ще й вимагали грошей. У деяких мешканців, щоб не палити помешкання, брали викуп золотом та іншими цінними речами. В селі без даху над головою, без хліба, одягу і худоби залишилося 1840 чоловік.[4] Такі випадки носили масовий характер, що викликало відповідну реакцію з боку українського селянства. З метою придушення селянського опору був запроваджений так званий інститут відповідачів. В інструкції Подільської губернської наради від 31.05.1921 р. вказувалося, що «назначение ответчиков должно происходить первоначально в районах наиболее излюбленных бандитами. Должен быть созван сход, где объявляется и объясняется приказ. Должны быть сделаны практические разъяснения, кому и как сообщать о бандах. Намечение ответчиков производить весьма осторожно на основании предварительных агентурных данных, собранных вместе с комнезамом и негласно. Тщательно избегать привлечения в число людей лояльных по отношению к советской власти. К репрессиям прибегать не рекомендуется. Вообще иметь в виду, что главной целью создания института ответчиков является отнюдь не немедленный разгром путем репрессий, что неосуществимо, а внесение раздора и расслоения в село, создали атмосферу, когда бандит будет бояться, что его выдадут».[5]

У наказі Брацлавської повітової військової наради від 10.09.1921 р. вказувалося, що потрібно «ввести круговую поруку зажиточного населения. На кулацкое население возлагаются следующие обязанности: охрана ссыпных пунктов, охрана сахарных заводов, охрана железнодорожных линий и мостов. Убийство партийных и советских работников, разграбление бандитами народного хозяйства и нападение на сельськие, волостные исполкомы и комнезамы влечет за собой расстрел определенного числа кулаков из того села, где будут произведены указанные действия».[6] Ось так нова влада придушувала опір українського, в тому числі і подільського, селянства. Недаремно Яків Гальчевський у 1941 році в своїй книзі «Проти червоних окупантів» писав: «…Я знав, що новий повстанчий рух, який буде мною викликаний, не матиме виглядів на позитивні наслідки, особливо для учасників повстання. З переферій ми України не створимо, окупантів не проженемо, але з іншого боку не згинемо безславно, як барани, а зі зброєю в руках – по-козацьки». [7] Отаман Яків Шепель згадував: «На протязі всього мого повстанського шляху я зустрічав цілковите співчуття і допомогу селян. Займаючи яке-небудь село, я зараз збирав сходи, на яких виносилися постанови про обов’язкове підтримання повстанського руху. Всі, хто відмовлявся вступити в лави повстанців, виганялися селянством, а то навіть вбивалися ним».[8]

Друга селянська революція в Україні завершилася поразкою, однак імена її героїв повинні бути повернені нащадкам і тавро бандитизму, накінець, знято з імен тих, хто віддав своє життя за свободу і незалежність своєї Батьківщини.

Література

Державний архів Вінницької області (далі – ДАВО)

1. ДАВО. – Ф. П-1. – Оп. 1. – Спр. 53. – Арк. 2.

2. ДАВО. – Ф. Р-925. – Оп. 8. – Спр. 56. – Арк. 137.

3. ДАВО. – Ф. П-1. – Оп. 1. – Спр. 53. – Арк. 2.

4. ДАВО. – Ф. Р-925. – Оп. 8. – Спр. 59. – Арк. 14.

5. ДАВО. – Ф. Р-925. – Оп. 8. – Спр. 59. – Арк. 293.

6. ДАВО. – Ф. Р-925. – Оп. 8. – Спр. 59. – Арк. 144.

7. Коваль, Р.М. І нарекли його отаманом Орлом: біогр. полковника Армії УНР Якова Гальчевського / Р.М.Коваль. – Літин: [б.в.], 2005. – 48 с.

8. Завальнюк, К.В. Провісники волі: повстан. рух на Поділлі у персоналіях (20-і роки ХХ ст.): монографія / К.В.Завальнюк. – Літин: Літин. друк., 2005. – 352 с.

---

 

Роль «буксирних» бригад у трагедії Голодомору 1932-1933 рр. в Україні

Петренко В.І.,

кандидат історичних наук, старший науковий співробітник
Державного архіву Вінницької області, заслужений працівник культури України

 

Головними виконавцями продовольчих реквізицій у селах України були сформовані більшовицькою номенклатурою багаточисленні бригади, які безпосередньо реалізовували злочин, відбираючи до останку продукти харчування у селянських оселях.

Ще наприкінці 1928 р. більшовицька влада ініціювала повернення до практики виконання надмірних хлібозаготівельних планів залучення та вилучення продовольства місцевих робітничих бригад. У 1929 р. їм уже заборонялося залишати українські села без дозволу райпарткомів – до цілковитого виконання планів заготівель.

Діяльність так званих „буксирних” бригад набула масового характеру з початком суцільної колективізації. Особовий склад цих бригад, які влада змусила брати на „буксир” – грабувати селянство, організовувався з багатьох прошарків населення. Окрім партійних уповноважених та робітників місцевих підприємств, велику надію в реалізації штурмових планів влада покладала на „двадцятип’ятитисячників від станка”: робітників промисловості, яких більшовики всіляко заохочували „пролетаризувати дрібнобуржуазне селянство”. Саме вони стали активними учасниками не лише будівництва колгоспного ладу, але й масового розкуркулення, експропріації власності та вилучення продовольства у селянства.

Згідно з рішенням 1929 р. листопадового пленуму ЦК ВКП(б), набір робітників у села розпочався одразу ж, і цю кампанію в основному мали завершити у січні 1930 р. 50 % робітників повинні були становити члени партії більшовиків, 20 % – комсомольці.¹

В Україні планувалося завербувати 7 500 робітників, з них – до 2 000 осіб для роботи за межами республіки.² Але процес вербування розпочався занадто повільно, робітники знали ситуацію в українському селі і не поспішали підставляти свої голови під селянські кулі. У зв’язку з цим, 18 грудня 1929 р. до всіх окружкомів КП(б)У надійшла таємна директива ЦК ВКП(б) за підписом Л. Кагановича (відповідав у ЦК за аграрний сектор), у якій зазначалося: „При підборі партійців і комсомольців, у разі необхідності, має бути задіяна мобілізація. Робітники направляються для відповідальної роботи в колгоспних об’єднаннях у якості голів, або їх заступників, членів правлінь... Вербування на підприємствах, проходження спеціальних короткотермінових курсів повинні бути завершені до 1 лютого, з тим, щоб робітники були у колгоспах до весняної посівної кампанії...”.³

Таким чином, класовий антагонізм у більшовицькій державі продовжувався, тоталітарна влада змусила робітничий клас „мобілізацією” взяти участь у руйнації одноосібних селянських господарств, примусових продовольчих кампаніях і, як підтвердять архівні джерела, „двадцятип’ятитисячники” також внесуть свою злочинну лепту в трагедію українського селянства.

Для заохочення робітників, РНК СРСР прийняла 29 грудня 1929 р. постанову „Про пільги робітникам-добровольцям, які від’їжджають на роботу в колгоспи”. Постановою визначалися такі пільги: відпустка зі збереженням зарплати на час проходження курсів; безплатний проїзд і провезення багажу робітникам та членам їх сімей; оплата добових у розмірі середньої зарплати на підприємстві; гарантування заробітної плати в колгоспах та доплата підприємствами, де раніше працювали; збереження попереднього місця роботи; отримання без черги житла від місцевої ради для сім’ї; збереження попереднього житла без зміни площі; отримання соціального страхування на випадок втрати працездатності; фінансова допомога при приїзді на місце роботи; пенсії для сім’ї у разі втрати годувальника; безконкурсне зарахування дітей до навчальних закладів із наданням стипендії. ⁴

Мобілізація робітників у рахунок „7 500” проводилася у 40 містах України. На Поділлі – у Вінниці, Кам’янці-Подільському, Могилів-Подільському, Проскурові, Тульчині, Умані.⁵ Проте відомості про „7 500” мобілізованих робітників для проведення „революції згори” в українських селах не остаточні. Наприклад, у Тульчинській окрузі було завербовано владою 76 осіб (планувалося 48 чол.).⁶ Лише впродовж одного року (з грудня 1929 р. по грудень 1930 р.), більшовицькою владою було мобілізовано в Україні 9 500 робітників.⁷, з них – 69,9 % – члени ВКП(б), 8,6 % – комсомольці.⁸

Відправляючи їх у села, секретар ЦК КП(б)У М. Хатаєвич наголошував: „Ви повинні приступити до виконання своїх обов’язків із почуттям суворої партійної відповідальності. Викиньте свій буржуазний гуманізм через вікно і дійте як більшовики, гідні т. Сталіна. Бийте куркульську посіпаку, де б він не підняв голову. Це війна – або ми їх, або вони нас. Останній залишок капіталістичного сільського господарства треба знищити... Ваше завдання – добути зерно будь-якою ціною, де б воно не було заховане: в печах, під ліжком, на задніх дворах... Не бійтеся застосовувати крайні заходи, партія цілковито підтримує вас. Це боротьба не на життя, а на смерть: краще зробити забагато, аніж недостатньо”.⁹

І вже на початку 1930 р. ці бригади заявили про себе у подільських селах. Так, у Могилів-Подільському районі діяла бригада під керівництвом бригадира Брюшкевича, яка відібрала у сім’ї Т.Черненка 50 пудів зерна, при плановому завданні 20 пудів; у Г.Копецького вилучили останніх 4 пуди кукурудзи; бригадою були проведені обшуки і в сімох бідняцьких господарствах, де описали майно: подушки, пряжу, рядна, кожухи, хустки. Вилучені речі валялися на підлозі у багнюці, а члени бригади топталися на них на очах у селян.¹⁰

У Тростянецькому районі для виконання плану хлібозаготівлі та збору посівного насіння в лютому 1930 р. були сформовані „спеціальні бригади” по 20-25 чол. у кожному селі. До їх складу, крім сільського активу, ввійшли 48 робітників та 28 комуністів району. Після вилучення хліба та „рішучого наступу на куркуля членами бригад”, як зазначено в документі, „вся біднота та середняк пішли до СОЗу”.¹¹

Про збільшення кількості бригад на Поділлі йдеться у довідці № 19 інформаційного сектору ЦК КП(б)У „Про хлібозаготівлі у жовтні 1930 р.”. Інформсектор повідомляв: „Хлібозаготівлі за жовтень місяць характеризуються значним зрушенням. У Тульчинському районі ухвалені зустрічні збільшені плани... Щоб посилити хлібозаготівлі, на допомогу колгоспам та одноосібникам направляються цілі бригади (Вінницький, Проскурівський райони). Тепер практикують метод надсилання бригад із тих сіл, які вже виконали хлібозаготівельні плани, до сіл, що відстають. У Летичівському районі партактивом ухвалено рішення організувати червону валку і вивозити хліб з глибинних пунктів...”.¹²

Отже, у 1929-1930 рр. більшовицька влада активізувала діяльність бригад в українських селах, наділивши їх безмежною повнотою влади при проведенні надмірних хлібозаготівель. Бригади, які за трактуванням партійної номенклатури, брали відстаючих на „громадський буксир”, отримали назву „буксирних” бригад. Саме вони стали основними виконавцями вилучення до останку продуктів харчування у селянства. До їх складу на перших порах входили: уповноважені партійно-радянських структур; робітники-„двадцятип’ятитисячники”; слухачі партійних освітніх закладів; члени ЛКСМУ; сільський актив. Більшість із них були членами більшовицької партії та ЛКСМУ і при проведенні реквізицій мали зброю.

У 1930 р., до вже зазначених категорій виконавців, влада долучила і змусила брати участь: жінок – робітниць елеваторів „Союзхліб”,¹³ сільську інтелігенцію, зокрема вчителів (більшість брали пасивну участь в продовольчих акціях),¹⁴ демобілізованих червоноармійців (на Поділлі 1 500 чол.).¹⁵

Антиукраїнське більшовицьке керівництво задіяло всі наявні сили і заходи проти селянства, навіть дитячі піонерські організації. Так, у плані роботи Жмеринського райпарткому за жовтень 1930 р. відзначалося: „На підприємствах, установах, та військових частинах проводяться загальні збори робітників, службовців, червоноармійців разом із комсомольськими і піонерськими організаціями з питаннями як проводиться допомога селу... 22 жовтня по школах проводяться загальні збори піонерських організацій про участь дітей у хлібозаготівлях, колективізації, розповсюдженні позик... На них утворили дитячі бригади для своєчасного виконання біжучих політично-господарських кампаній... По всіх селах школи організовують демонстрації учнів із гаслами до батьків про здачу хліба”.¹⁶

Більшовицька ідеологія наскрізь пронизала суспільство (ось де взялися „Павлики Морозови”), змусивши дітей стати інформаторами та виконавцями своїх злочинних планів. Тому, нічого дивуватися, що буквально через декілька років більшовицька країна перетвориться на „країну донощиків”, а виконавці вже Великого терору (масових розстрілів 1937-1938 рр.) будуть просити збільшити ліміт на кількість розстріляних.

У 1931 р. активність „буксирних” бригад лише посилилася. У матеріалах колишнього партархіву Вінницької області, документах райпарткомів (підпорядковувалися ЦК КП(б)У до утворення області) відклалася інформація про організацію владою у кожному селі штабів, які координували дії „буксирних” бригад.¹⁷ Причому, в деяких селах було по кілька штабів і бригад: одні грабували продовольство, інші – „здійснювали мобілізацію коштів”.¹⁸

Методи роботи більшовицьких штабів та бригад упродовж 1931-1932 рр. були вкрай жорстокими. У листах (березень 1931 р.) до редакції „Радянське село” селяни Жмеринського району писали: „Чи знаєте Ви, що робиться у нас в селі Людавці? Щоденно руйнуються хати, клуні, шопи за несплату хлібозаготівлі, м’ясозаготівлі, сільгоспподатку, самообкладання, облігацій та різних штрафів… Тягнуть останню корову і порося, це такий ленінський призив до колгоспу... А колгоспи вимагають робочих, які ламають будівлі й возять на купу, таких будівель доходить до сотні. Жінки голосять і кажуть: „Торік куркулів виганяли із хат, а тепер взялися за всіх селян...”.¹⁹

У інформаційному листі Гайсинського райпарткому до ЦК КП(б)У від 6 березня 1931 р. йшлося про те, що в селі Бубнівка членом партії, 25-тисячником Гомельдіновим поранено пострілами з нагану двох селян-колгоспників. У селах Грузьке та Митків „величезну роль” відіграли міжселищні „буксирні” колгоспівські бригади, кількістю 428 осіб (52 бригади); у с.Кисляк „буксирна” бригада колгоспників с.Карбівки у складі 20 осіб за три дні заготовила 2 500 пудів зерна; у с.Зятківці „буксирна” бригада колгоспників с.Краснопілка, Семирічка, Грузьке у кількості 40 чол. за 5 днів заготовили 5 000 пудів хліба; в с.Карбівка діяла „буксирна” бригада КСМ технікуму механізації; у с.Гнатівка „буксирна” бригада робітників цукроварні, в с.Кузьминці бригада держустанов.²⁰

Таким чином, у 1931 р. кількість різноманітних „буксирних” бригад зросла: влада формувала окремі бригади з комсомольців, студентів технікумів, державних установ. Проте найбільш вражаючим фактором стала організація більшовиками „буксирних” бригад із колгоспників, які направлялися в сусідні села для вилучення продовольства також у колгоспників. Руками самих селян влада душила селянство в цілому, приховати від голодних „своїх” продовольство було практично неможливо.

Тотальне вилучення продуктів з кожним днем тільки наростало. Навіть, у дні жнив обшуки в селянських оселях не припинялися. Так, у селі Чортория Іллінецького району в серпні 1931 р. члени бригади, що збирали гроші на тракторобудування, „ходили по хатах”, забирали майно, виловлювали курей, стріляли по собаках. А коли розповсюджували позику, застосовували фізичний вплив на селян арештами, саджанням у погріб, стусанами під бік, у нічний час влазили до селян через вікна. „Буксирники” пояснювали свої нічні візити тим, що селяни вдень у полі.²¹

Свавілля і жах запанували в українських селах. Ситуація ще більше погіршилася, коли у селян відібрали корів. Налякані, розуміючи приреченість на голодну смерть, матері разом з дітьми піднімали відчайдушний крик, на який збігалися сусіди. Гуртом намагалися відстояти свою годувальницю – останню надію на порятунок. У селі Забужжя Брацлавського району Бондарчук М., Бідняк К. разом з дітьми кричали, плакали, зверталися до інших селян зі словами „спасайте, нас граблять”. В Іщук Г., біднячки, вдови з чотирма дітьми, під час вилучення у двір вибігли діти і почали кричати. Виконавець ударив дитину в груди, від удару „полилася з рота кров”.²²

У чому був порятунок для селянства у цей фатальний 1931 р.? Можливістю втекти, але з великою сім’єю і без коштів далеко не доїдеш. Супротивом владі? Так, опір селян тривав, але він був локальним і в основному мав характер терористичних актів, підпалів, жіночих „волинок” тощо. Найстійкіші і сміливіші вже були розстріляні, інші – перебували на „соловках” та по тюрмах. Отож, фізично протистояти озброєним виконавцям злочину було практично нікому і неможливо.

Залишалася ще надія на порятунок приховуванням продовольства від реквізиторів. В інформаційному листі Тульчинського райпарткому до ЦК КП(б)У від 12 жовтня 1931 р. йдеться про схованки, а також про формування ще й районних „буксирних” бригад, зокрема: „Методи роботи по хлібозаготівлям такі: у кожному селі є уповноважений по хлібозаготівлі, організовуються районні буксирні бригади з колгоспників, членів КНС та партії, відряджених з району. Кількісний склад бригад 160 чол., на село відправлено третю буксирну бригаду терміном на 24 дні. Ведеться підготовка до формування четвертої районної бригади для заміни цієї, що зараз працює... Заготівля проводиться за рахунок знайденого хліба у подвійних потолках, замурованого в стінах, захованого в землі...”.²³

Цей важливий інформаційний лист засвідчує і той факт, що „буксирні” бригади з 1931 р. вже постійно перебували в українських селах, лише змінюючи одна одну через певний проміжок часу. А, отже, відбір продуктів у селянських родин тривав постійно, що не залишало шансів на виживання, і цей факт підтверджує організованість злочину – Голодомору-геноциду.

Селяни Іллінецького та Гайсинського районів також проявляли неабияку кмітливість у пошуках кращих схованок. Так, селянин с.Кіблич Цвігун замурував зерно у штандарах (ніша під піччю), а селянин Максименко закопав збіжжя у хаті, викопавши яму; у с.Нараївка селянин Поляруш заховав пшеницю у матраці; селянин с.Карбівки Голованчук ховав борошно та пшоно в очереті на р.Соб; у с.Степашки „буксирники” знайшли хліб на цвинтарі, закопаний у могилу, де були поставлені хрест і вінки; в с.Сокілець селяни перемішували зерно з половою та замуровували у стіни.²⁴ На жаль, всі ці схованки були виявлені членами бригад.

Проте у селі Осіївка Бершадського району все ж таки селянська кмітливість допомогла вижити багатьом родинам (зі слів очевидців Голодомору записав учитель історії місцевої школи В.Тодоренко). Кукурудзяк І. насипав зерно у глечики, а зверху накрив клоччям і залив смолою. Глечики вночі відніс до ставка, який був навпроти його городу, і опустив їх у воду. М.Ільченко викопав у шопі яму, висипав туди зерно і вкрив дошками. Потім насипав землі та накрив купою гною, зерно пахло гноєм, але голодна сім’я врятувалася. Т.Кубко заховав зерно у дуплі верби, що росла над річкою і була у воді.²⁵

Наче б то, вже влада провчила непокірне українське селянство, але ні. У жовтні 1931 р. запроваджуються так звані „штурмові декади”, в ході яких задіюються як районні „буксирні” бригади , так і сільські.²⁶ У цей же час „ударникам” – членам бригад, райкоопспілкою та райколгоспспілкою виділяються ще й грошові премії у розмірі 500 та 1000 крб.²⁷

У грудні 1931 р. розпочався додатковий набір-мобілізація 800 активістів, членів партії міст Харкова, Києва та Одеси для роботи на селі у відстаючих районах. Всеукраїнський штаб „буксирних” бригад, який організовував і координував діяльність усіх бригад в Україні, вимагав забезпечення цих районів „буксирними” бригадами по 35-40 чол. у кожному селі.²⁸

„Найвідсталішими” районами Поділля, у які надіслали „буксирні” бригади з великих міст для виконання хлібозаготівель, (окрім вже задіяних місцевих бригад), були: Бершадський, Гайсинський, Крижопільський, Старокостянтинівський та ін.²⁹ А всеукраїнський штаб „буксирних” бригад взяв на „буксир” Шаргородський район.³⁰

Репресії застосовувалися і до партійців, які не виправдали надій більшовицької номенклатури. Це одна з причин, чому виконавці, яких влада вже задіяла і „втягнула” до виконання злочину, реквізицій продовольства не припиняли. Навіть незважаючи на те, що у грудні 1931 р. на Поділлі вже розпочався масовий штучний голод. Так, у селі Вишківці Немирівського району партійці Я.Шваюк та Х.Трач, відібравши останні продукти у селянки-вдови М.Слободянюк, на її запитання „що ж їй з дітьми взимку їсти?” – відповіли: „Будете по одному різати своїх дітей і їсти”. У сім’ї Нечипорука Н. із села Забужжя Немирівського району бригада відібрала зимовий одяг, зерно і всю городину.³¹ У Брацлавському та Немирівському районах „буксирникам” був даний наказ „по всіх селах виявляти утаємнення буряка”.³²

У 1932 р. відбір продуктів харчування в селянства Поділля значно посилився. Більшовицькі „буксирні” бригади відбирали все продовольство в селянських оселях, виконуючи вимогу керівництва: „беззаперечне вилучення”. Майже всі активісти були озброєні, а для координації злочинних дій у селах, як уже зазначалося, організовувалися бригадні штаби.³³

Про свавілля місцевої влади у подільських селах у 1932-1933 рр. систематично інформували більшовицьку номенклатуру обласні та районні відділи ДПУ. Зокрема, 22 липня 1932 р. Вінницький обласний відділ ДПУ повідомляв: „Про волинки в с.Зятківці Гайсинського району. В результаті проведеної операції заарештовано 10 чол.: 2 куркуля, 3 розкуркулених, інші – колгоспники... Під час заходів хліб у колгоспників забирався під мітелку, забирали й за вироблені трудодні. Акцентуємо, що коли колгоспники були відправлені в інші села в якості буксирних бригад, у них вдома в цей час забирали незначні хлібні ресурси... У зв’язку з продовольчими труднощами, один із колгоспників написав заяву про видачу йому 20 фунтів хліба, а голова колгоспу наклав резолюцію: „Видати 20 ф. снігу”.³⁴

Ці події засвідчують, що для вилучення продовольства у селянства все частіше направлялися бригади, які формувалися з колгоспників сусідніх сіл. Це підтверджують події в селі Лісниче Бершадського району, де продовольчі реквізиції здійснювали буксирні бригади партійно-комсомольського активу сіл Яланець та Михайлівці.³⁵ Причому, експропріатори відбирали продовольство отримане на трудодні і вже приготовлене для вживання. Так, у селі Голдашівка навіть у сім’ї червоноармійця Росохати було конфісковано всі харчі.³⁶

Для виконання хлібозаготівельних завдань, а по суті – відбирання продовольства у селянських родин (хлібозаготівельними кампаніями більшовики маскували систематичні реквізиції усіх продуктів харчування),³⁷ влада з 1932 р. мобілізувала також усі комсомольські осередки області. Про це засвідчують архівні матеріали, які зосереджені у фонді Вінницького обласного комітету ЛКСМУ. Зокрема, в доповідній записці секретаря Барського райкому комсомолу Петербела йдеться, що в районі на той час у бригадах перебувало 416 сільських комсомольці, які були зосереджені безпосередньо на кожному кутку вулиць сіл. Це дало „позитивний” результат, наприклад, у селі Митки 24 комсомольці виконали хлібозаготівельний план 1932 р. на 115 %.³⁸ Виконавши планове завдання, комсомольська „буксирна” бригада отримала премію в розмірі 200 крб.³⁹

За відмову брати участь у грабежах, непослух або невиконання поставлених владою завдань, комсомольці виключались з лав ЛКСМУ, отримували суворі догани тощо. Так, в селі Войнашівка Барського району голова колгоспу, секретар комсомольської організації Крикливий був виключений з комсомолу і знятий з посади за те, що відмовився виконувати примусові хлібозаготівлі. Подібних репресій влади зазнав і учитель, секретар комсомольської організації села Степанки Мурованокуриловецького району Колодій, за „куркульську заботу про одноосібників” та багато ін.⁴⁰

Проте, незважаючи на катастрофічне становище в українських селах, Й.Сталін у листі до Л.Кагановича від 11 серпня 1932 р. зазначав: „Найосновніше в даний час – це Україна. Справи там дуже кепські... У двох областях (Київській та Дніпропетровській) біля 50-ти райкомів висловилися проти плану хлібозаготівель, визнавши його нереальним. В інших райкомах ситуація не краща. На що це скидається? Це не партія, а парламент, карикатура на парламент. Замість того, щоб керувати районами, Косіор весь час маневрує між директивами ЦК ВКП(б) і вимогами райкомів... Якщо тепер не візьмемся за виправлення становища – Україну можемо втратити. Майте на увазі, що Пілсудський не дрімає і його агентура у багато разів сильніша, ніж думає Реденс або Косіор. Майте також на увазі, що в Українській компартії (500 тис. чл.) знаходиться немало гнилих елементів, свідомих і несвідомих петлюрівців... Ціль – перетворити Україну у справжній бастіон СРСР... Грошей на це не шкодувати”.⁴¹

Відтепер стає зрозумілою логіка перебігу подій в Україні, нав’язаних більшовицькою верхівкою СРСР. Відбір продовольства тривав і в 1932-1933 рр. Отримавши наказ тоталітарного режиму про децентралізовану заготівлю продуктів, „буксирні” бригади продовжували чинити зло в українських селах. Так, у селян сіл Калініне, Клебань Тульчинського району бригади відібрали останню худобу та продовольство.⁴²

У с.Байківка Калинівського району члени бригади під керівництвом уповноваженого райвиконкому Мічковського, відібравши у селян продукти харчування, катували не лише чоловіків, але й жінок. Про це повідомляв районний уповноважений ДПУ Грановський, зокрема: „У штабі, після завданих Мельник Я. (65 років) побоїв, вона померла через кілька днів... Після тривалого стояння на морозі, Скрипник М. попросила відпустити її до грудної дитини, у відповідь їй насмішливо сказали: „Не можеш стояти – сідай на сніг” і додому не відпустили... Член бригади Забаштанський завдав побоїв гр. Сидорук О., яка знаходилася на останньому місяці вагітності, від чого у неї відкрилася кровотеча і вона народила мертву дитину. Їі чоловік, почувши крики, кинувся з лопатою на Забаштанського, але той почав стріляти...”.⁴³

У с.Брицьке Липовецького району члени „буксирної” бригади, які прибули з Новогребельської цукроварні взимку 1933 р., знущалися над селянами, завдаючи їм побої. В с.Пісочин (цього ж району) 11 партійців, перебуваючи в стадії сп’яніння, брали участь у самосудах над селянами, привласнювали їхнє майно без складання актів.⁴⁴

Подібних фактів, які підтверджують організований проти українського селянства масовий терор, котрий супроводжувався ще й жахливим насиллям, – сотні. Більшовизм не припиняв терору стосовно селянства і в час пік Голодомору, добиваючи фізично ще живих.

Про організований більшовицькою владою геноцид голодом проти селянства засвідчує й інформація одного з членів брацлавської „буксирної” бригади. Він зазначав: „Ходим мобілізовані в бригади по Брацлавському району. У нас триста дворів, які розбили на 5 штабів, кожна бригада робила обшук на своєму участку. Направляли в штаб заарештованих, які не виконали заготівлю, де над ними розправлялися співробітники району. Невиконавців вночі водили від штабу до штабу, відпустивши додому, тут же заарештовують і знову водять його по штабам. Так не давали спати місяць... Рікою лилися сльози, крик, стогін. Співробітники не звертають на це увагу, хитрощами відбираючи хліб... Котрі не видержали, лежать від голоду в могилі, інші живуть опухші й не можуть працювати...”.⁴⁵

Таким чином, формування „буксирних” бригад розпочалося в Україні з початком примусової суцільної колективізації та розкуркулення селянства. До їхнього складу входили: уповноважені партійних і радянських органів влади, „двадцятип’ятитисячники”, сільський актив та сільська інтелігенція, працівники державних і кооперативних установ, студенти та слухачі партійно-освітніх закладів, комсомольці, колгоспники сусідніх сіл, демобілізовані червоноармійці, робітниці елеваторів „Союзхліб”, школярі та ін. Для координації дій „буксирних” бригад та посилення їхньої діяльності був створений Всеукраїнський штаб „буксирних” бригад, який з 1931 р. організував їхню взаємозаміну в селах з метою систематичного вилучення продовольства і запровадив для виконавців премії від 200 до 1000 крб. У 1932-1933 рр. під час проведення „штурмових декад”, „децентралізованих” заготівель тощо, вони до останку вилучали продукти харчування в селянських оселях, прирікаючи селянські родини на голодну смерть.

 

Примітки

1. Державний архів Вінницької області (ДАВО). – Ф. П-39. – Оп. 1. – Спр. 73. – Арк. 4.

2. Там само. – Ф. П-29. – Оп. 1. – Спр. 577. – Арк. 42.

3. Там само. – Ф. П-31. – Оп. 1. – Спр. 484. – Арк. 64.

4. Там само. – Ф. П-33. – Оп. 1. – Спр. 1010. – Арк. 1.

5. Там само. – Ф. П-29. – Оп. 1. – Спр. 521. – Арк. 224.

6. Там само. – Ф. П-33. – Оп. 1. – Спр. 906. – Арк. 101.

7. Там само. – Ф. П-51. – Оп. 1. – Спр. 353. – Арк. 59.

8. Український радянський енциклопедичний словник. У 3-х тт. Т. 1. – К., 1966. – С. 556.

9. Конквест Р. Жнива скорботи. Радянська колективізація і голодомор. – К., 1993. – С. 165.

10. ДАВО. – Ф. П-31. – Оп. 1. – Спр. 563. – Арк. 196, 197.

11. Там само. – Ф. П-33. – Оп. 1. – Спр. 1014. – Арк. 43-46.

12. Там само. – Ф. П-29. – Оп. 1. – Спр. 568. – Арк. 102-104.

13. Там само. – Арк. 105.

14. Там само. – Ф. П-39. – Оп. 1. – Спр. 80. – Арк. 23, 24.

15. Там само. – Ф. П-29. – Оп. 1. – Спр. 577. – Арк. 29.

16. Там само. – Ф. П-51. – Оп. 1. – Спр. 359. – Арк. 58.

17. Там само. – Ф. П-39. – Оп. 1. – Спр. 80. – Арк. 16, 17.

18. Там само. – Ф. П-53. – Оп. 1. – Спр. 222. – Арк. 59.

19. Там само. – Ф. П-51. – Оп. 1. – Спр. 452. – Арк. 25.

20. Там само. – Ф. П-45. – Оп. 1. – Спр. 119. – Арк. 5, 6, 11-15.

21. Там само. – Арк. 25.

22. Там само. – Ф. П-40. – Оп. 1. – Спр. 182. – Арк. 20, 49.

23. Там само. – Ф. П-136. – Оп. 4. – Спр. 168. – Арк. 38.

24. Там само. – Ф. П-45. – Оп. 1. – Спр. 119. – Арк. 11-15.

25. Там само. – Ф. Р-6021. – Оп. 2. – Спр. 2. – Арк. 36.

26. Там само. – Ф. П-40. – Оп. 1. – Спр. 179. – Арк. 57.

27. Там само. – Ф. П-39. – Оп. 1. – Спр. 108. – Арк. 19.

28. Там само. – Ф. П-51. – Оп. 1. – Спр. 447. – Арк. 337.

29. Там само. – Арк. 332, 333.

30. Там само. – Ф. П-40. – Оп. 1. – Спр. 182. – Арк. 149.

31. Там само. – Арк. 148.

32. Там само. – Спр. 179. – Арк. 70.

33. Там само. – Ф. П-53. – Оп. 1. – Спр. 268. – Арк. 10, 11.

34. Там само. – Ф. П-136. – Оп. 3. Спр. 13. – Арк. 102, 103.

35. Там само. – Ф. П-39. – Оп. 1. – Спр. 103. – Арк. 20.

36. Там само. – Спр. 108. – Арк. 25.

37. Кульчицький С. Голодомор 1932-1933 рр. як геноцид: труднощі усвідомлення. – К., 2008. – С. 4.

38. ДАВО. – Ф. П-457. – Оп. 1. – Спр. – 29. – Арк. 10.

39. Там само. – Арк. 11.

40. Там само.

41. Сталин и Каганович. Переписка. 1931-1936 гг. – М., 2001. – С. 273, 274.

42. ДАВО. – Ф. П-136. – Оп. 4. – Спр. 168. – Арк. 69.

43. Там само. – Ф. П-53. – Оп. 1. – Спр. 268. – Арк. 35, 36.

44. Там само. – Ф. П-873. – Оп. 1. – Спр. 60. – Арк. 4.

45. Там само. – Ф. П-136. – Оп. 3. – Спр. 21. – Арк. 134.

 

---

 

Грюнвальдська битва очима Олександра Гваньїні

Лисий А.К.,

кандидат історичних наук інституту історії, етнології і права,

доцент кафедри історії України Вінницького ДПУ ім. Михайла Коцюбинського

 

1611 року в типографії краківського друкаря Миколая Лоби вийшов із друку фоліант “Хроніка європейської Сарматії” (Кгоnіkа Sагmасуеу Еuгорskіеj). Автором цього твору був італієць на польській службі Олександр Гваньїні. Вона мала обсяг 852 аркуші іn fоlіо і складалася фактично з 10 книг, з яких перші три мають спільну пагінацію, а решта – окрему.

У цій хроніці, написаній легко, доступно, прекрасним літературним стилем, Гваньїні прагнув ознайомити польського та західноєвропейського читача з устроєм та географічним положенням Речі Посполитої, її історією, насамперед військово-політичною і церковною, що було цілком у дусі тогочасних уявлень. Він намагався таким чином зберегти для нащадків минуле Речі Посполитої, героїчні діяння визначних представників її панівної еліти, котрі відзначилися як видатні воєначальники та дипломати.

Автор подав не тільки яскраву, дохідливу, ілюстровану розповідь про минуле Речі Посполитої, а й виклав її на тлі всесвітньої історії, насамперед історії сусідніх народів та держав. Досить детально подавалася історія країн, з котрими польська корона вела тоді запеклі війни (Московська держава, “Татарська земля ”, Османська імперія та підпорядковані останній або васальні країни). Зверталася увага на географію цих країн. На особливості ведення війни описуваними народами, тому книга мала значну практичну цінність.

У першій книзі хроніки, яка була присвячена Миколаєві Зебжидовському (1533-1620), воєводі Кракова – міста, де проживав на схилі літ Гваньїні, подано опис Грюнвальдської битви, яка відбулася 600 років тому назад: “Року 1410 польський король Владислав вирушив зі своїми військами до Прусії, біля Червенська було тоді збудовано міст на човнах через Віслу. Через цей міст на другий день після св. Петра й Павла переправилося все військо разом зі всім необхідним. Цього дня до короля приїхав Вітовт зі своїми литовцями і татарами, також мазовецькі князі Семовит і Януш, до Пруссії вирушили вже всі разом. Литва й татари кинулися на Кошинецький костьол і пограбували його, коли там співали “Богородицю”. Як тільки Вітовт довідався про це, то наказав найбільших винуватців виявити і повісити на цьому самому місці. Це мусили вчинити, аби потім жоден не смів посягати на костьол.

Коли вони прийшли до ріки Дрвенци, то прусси зміцнили свій берег земляними укріпленнями і вогнепальною зброєю, попсували мости, через що наші не могли там переправитися, пішли аж на гору і в день св. Малгожати стали біля села Високого поблизу Дзялдова, прийняли там Святі Дари у день св. посланців. У вівторок почалися такі вітер, дощ і блискавки, що багато прусських наметів було занесено, а наші рушили і тихо стали за дві милі від Дабровна у хащах біля села Танненбаум (Таnnеnbаun). Поставивши там намети, король зранку вислухав дві меси. Тим часом прибули один за другим два посла від Вітовта, повідомляючи, що прусси розташувалися неподалік. Король цього не сподівався і не хотів покинути святу месу. В цей час Вітовт вишикував своє військо, а краківський мечник Зиндрам з Машковиць швидко вишикував також і польські війська: було роздано п’ятдесят польських прапорів командувачам, а в литовському війську – сорок. Прусських же було сто п’ятдесят один прапор. Тут примчав третій посол, повідомляючи, що прусси вже тут, але король не рушив від меси доти, доки сам Вітовт не почав кричати, щоб король перестав читати молитви (“Расіегzу”), а сідав на коня і йшов проти ворога. Тут же по месі король Владислав поручив себе Господу Богу і сів на гнідого коня. Писарям та ксьондзам він наказав іти до табору, а сам став промовляти до рицарства, пригадуючи їм кривди, шкоди та постійне пролиття невинної крові християн, щоб вони сміливо діяли не тільки проти цих, а й проти кожного такого ворога.

Тим часом прусський магістр Ульріх послав королеві двох послів зі щитами і двома оголеними мечами; на одному щиті був герб чеського короля: чорний орел у золотому полі; на другому – штетинського князя: червоний гриф у білому полі. А це посольство так промовило до короля по-німецьки: “Славний королю! Прусський магістр Ульріх послав тобі два мечі: один – тобі, а другий – твоєму брату, щоб ви не турбувались, що у вас їх мало, і сміливіше з нами зійшлись. Якщо ж тобі тісне поле, то відступи зі свого і знайди там, де буде просторо і тобі, і йому ”. Король, прийнявши мечі, не гнівався, не відповідав пихато, тільки зітхнув, доручив цю справу Господу Богу і сказав: “Хоч я маю достатньо своєї зброї, але і цими не погорджую через те, що цими мечами мені подається знамення перемоги за Божою поміччю”. (Ці мечі й нині є у скарбі).

Промовивши це, він наказав ударити в барабани сигнал до бою, а простолюд співав “Богородицю”. Литва з татарами випустили з луків густі стріли наче град, захмаривши небеса, але через те, що це було майже голе військо, вони, першими вступивши у бій, мусили відступати перед німцями. Литовське військо було зламане пруссами так, що деякі мчали до Литви з непевними новинами, кажучи, що польський король з Вітовтом і з усім військом був дощенту розбитий. У цей час втекла хоругва св. Юрія, до складу якої входили наймані чехи й моравани. Цією хоругвою командував чех Ян Жаріговський (Ян Жижка – авт.), котрого потім було позбавлено цієї честі. Бачачи це, польські роти мужніми силами вдарили по пруссах з таким громом і тріском зброї, наче впала велика вежа; вони зламали весь їхній лівий флангі дійшли аж до тилу. Бачачи таку велику діру, прусси відступили, чим піднесли нашим дух; знову шістнадцять загонів, також багато хоругов зійшлося з поляками в битві, але й ці були відбиті.

Проте один мужній німець Діпольд Кікєжиц з Ельзасу, який мав на зброї позолочений пас і був у білому каптурі, пробився через польські загони, опинився вже біля короля і намірявся вдарити його списом. А в цей час Збігнєв з Олесниці, котрий потім був кардиналом, збив його з коня, король пробив його на землі рогатиною, а піхота пограбувала. Цими шістнадцятьма хоругвами командував один комтур, сидячи на білому коні. Він кричав, щоб вдарили на правий фланг, де стояла найбільша королівська хоругва, так ті і вчинили. Знову німці зійшлися у битві з поляками і довго билися; врешті вони були цілком оточені поляками і дощенту розгромлені.

У цьому війську загинув сам прусський магістр Ульріх із комтурами, у котрих, як пише Сільвій, було триста. Поляки взяли у полон Конрада, князя Олесницького, і князя Штетинського, а ці були з прусського боку, хоча походили з роду польських королів. Взято було й Корчдорфа з товаришами та інших німців з різних народів. У їхніх таборах були знайдені різні речі: полотно, просякнуте лоєм з живицею та воском, приготоване для катування поляків, ланцюги, що на ніч довкола замикалися, мотузки, приготовані для наших. Було знайдено також досить вина, але король наказав його знищити через якусь отруту.

Гнали німців шість миль, громлячи їх: всього було прусського війська близько п'ятдесяти тисяч, а вбитих було тридцять тисяч. Це діялося у вівторок удень св. посланців того року, як зазначено вище. Тіла значніших були урочисто поховані, взяті у полон жовніри були вільно відпущені, бо вони служили за жовнірські гроші. Тоді поляки отримали неабияку здобич від пруссаків і таку звитягу, котра буде славитися у віках; взяли п'ятдесят прапорів, які повісили у костьолі св. Станіслава у Краківському замку.

 

---

 

Гнатківське повстання

 

Антонишин А.П.,

викладач кафедри історії України та зарубіжних країн

Київського національного лінгвістичного університету

 

Історія національно-визвольних змагань українського народу 1917-1921 рр. багата на драматичні та кровопролитні повстання. Потужна хвиля стихійних виступів прокотилася по Україні навесні 1918 року. Один із них відбувся у селі Гнатків Ямпільського повіту.

З початком національно-визвольних змагань на Поділлі, як і по всій Україні, встановилися анархія та хаос. Селяни разом із солдатами, що поверталися з війни, грабували маєтки та заводи. На початку 1918р. такої участі зазнав і Деребчинський цукровий завод.

У середині лютого, з приходом в Україну союзних австро-німецьких окупаційних військ почали відновлювати свою діяльність органи місцевого самоврядування Української народної республіки. В Ямпільському повіті до виконання обов’язків повітового комісара приступив Михайло Ганько [7, арк. 103 зв.].

Дізнавшись, що селяни ще не встигли вивезти цукор із Деребчинського заводу і, бажаючи врятувати його майно, він звернувся за допомогою до отамана козацького куреня „Спасіння України” Галая. Однак той відмовився, посилаючись на недостатність сил [2, арк. 4]. Тоді повітовий комісар звернувся з листом до генерал-квартирмейстра штабу 9-ої армії, щоб він направив у Ямпіль кавалерійський георгіївський партизанський загін, місцем дислокації якого був Сорокський повіт Бессарабської губернії.

Під час свого перебування на території повіту партизанський загін займався обеззброєнням населення та вилученням майна, відібраного у поміщиків. Офіцери загону запам’яталися у Бессарабській губернії непомірною жорстокістю та пихатістю.

Георгіївський партизанський загін був сформований у листопаді 1916 року, згідно з наказом начальника штабу Верховного Головнокомандувача, і мав на меті здійснювати диверсійну діяльність у тилу ворога в Сербії та Румунії. Складався виключно з монархічно настроєних офіцерів російської армії. Пізніше загін увійшов до складу 4-ої армії і виконував завдання особливого призначення.

Ще у листопаді 1917 року згідно із одержаною телеграмою Ямпільського повітового комісара Ганько, загін було командировано на придушення селянських виступів у Бессарабську і Подільську губернії [8, арк. 8].

Дійшовши згоди із георгіївським партизанським загоном отамана Мелобенського, який переправився із Сорок у м. Ямпіль [1, арк. 3] та одразу присягнув на вірність українській владі, комісар Ганько наказав одразу вести загін у район Деребчина і встановити порядок на заводі.

16 березня, приблизно о 16.00, партизанський загін кількістю 80 чоловік під командуванням капітанів Стерлікова та Харченка прибув у село Гнатків [4, с. 4]. Відділ партизан залишився у селі на нічліг. Свою акцію по відновленню порушених прав загін розпочав із реквізицій продуктів та фуражу для власних потреб. Увечері капітан Стерліков зайшов у сільський комітет і зажадав, щоб йому вранці для відділу надали бика, вівса та інших продуктів.

Партизани проводили у селі реквізицію харчів, при цьому змушували селян віддавати все, а хто бойкотував їх вимоги, нещадно били та знущалися. Від побоїв чотири гнатківчанина померли [5, с. 3]. Злочинна зухвалість російських партизан викликала відповідну реакцію місцевих жителів. На другий день, вранці, голова сільського комітету Стахів повідомив капітана, що селяни категорично відмовилися доставити їм бажаних продуктів.

Тоді капітан вдруге на сході оголосив селянам свою вимогу, на що один із селян відповів: „буржуям нічого не дамо, а офіцера треба убити”. За ці слова капітан Стерліков вихопив нагайку і вдарив селянина, однак з натовпу вистрілом було вбито самого капітана. Офіцери відкрили стрілянину по селянах. Скрізь лунали постріли з кулеметів і гвинтівок. Місцеві і прибувші на підмогу селяни сіл Нетребівки, Яланця, Стіни, Клембівки кидали ручні гранати та фляжки із запалюючою сумішшю [8, арк. 3 зв.].

Побачивши, що оборону вони не витримають, партизани сховалися у будинку місцевого священика Студинецького. Селяни оточили садибу і розпочали перестрілку з офіцерами. У такій ситуації капітан Харченко вирішив піти на переговори. Парламентерами від селян виступили жителі с. Стіна Гліб Антонишин і Оникій Гончар. Під час переговорів виникла суперечка, офіцер вихопив револьвер, але Антонишин схопив його за руки, а Гончар вдарив тесаком по голові. У цей час з хати пролунав постріл і Гончар впав убитий.

Знову розпочалася перестрілка, і лише втручання отця Михайла Студинецького припинило цю криваву бійню. Капітан Харченко показав селянам папір за підписом повітового комісара Ганько про право на реквізиції, за що селяни спочатку відрубали йому праву руку, а потім роздягли і, голого, посікли на шматки, які почепили на гаки та розвішали при в’їзді в село [6, с. 4].

Після цього селяни вивели уцілілих офіцерів за село і розстріляли. Їх тіла тут же закопали у братську могилу. Втручання батальйону 29 австро-угорського полку, який перебував у Томашполі, врятувало життя 7 партизанам [2, арк. 5].

Результати походу виявилися жахливими. Під час зіткнення було вбито 73 партизани і 10 селян (гнатківчани – Михайло і Гавриїл Вербовецькі, Данило Штифурко, Данило Стахів, Семен Гроборчук, Гавриїл Блажко, Григорій Бесараб, Григорій Мазур, стіняни – Оникій Гончар, Іван Соколюк), ще 7 селян було поранено (Семен Красилюк, Стефаній Бабій, Марко Куцький, Петро Вербовецький, Петро Андрух, Авксентій Соколовський, Йосип Мазур, Василь Лятамур) [8, арк. 7]. 11 партизан, що залишилися в Ямполі на чолі з отаманом Мелобенським та отаман Ямпільського гайдамацького куреня „Спасіння України” Галай 17 березня були заарештовані і спроваджені у в’язницю [3, арк. 37].

Відтоді, як свідчить начальник Ямпільської міліції, „розпочалась стрілянина по усьому повіту” [8, арк. 3].

Протягом двох місяців Ямпільський повіт палав у вогні повстанської стихії. А село Гнатків стало справжньою неприступною фортецею. Без збройного супроводу сюди не наважувалася завітати навіть повітова адміністрація. Тільки у середині травня 1918 року, з приходом до влади гетьмана Скоропадського, австрійські регулярні частини придушили опір повсталих [8, арк. 4].

Таким чином, збройний виступ українського селянства навесні 1918 року був спрямований проти намірів монархічних проросійськи настроєних партизан силовими методами навести свої порядки у регіоні. Селянство відреагувало на розбій таким же розбоєм і нещадно поквиталося із знахабнілим офіцерством. Навіть у цих умовах селянство показало себе грізною силою, здатною боронити власні здобутки будь-якими засобами.

Характерною ознакою виступу стала відсутність зв'язків із партійними структурами. Повстанський провід опинився у руках керівників, висунутих із свого середовища вибухом народного руху. Як правило, це були люди, які щойно змінили солдатську шинель на одяг хлібороба.

 

Література

1. Державний архів Вінницької області (далі ДАВО). – Ф. П-138. – Оп. 2. – Спр. 129.

2. ДАВО. – Ф. Р-2734. – Оп. 1. – Спр. 3.

3. ДАВО. – Ф. Р-2734. – Оп. 1. – Спр. 21.

4. Поділля. – 1918. – 29 берез. (№ 14)

5. Поділля. – 1918. – 6 квіт. (№ 21).

6. Поділля. – 1918. – 9 квіт. (№ 23).

7. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі ЦДАВО). – Ф. 1792. – Оп. 1. – Спр. 2.

8. ЦДАВО України. – Ф. 2207. – Оп. 1. – Спр. 691.

 

---

 

Сучасні релігійні трансформації на Вінниччині: проблеми та перспективи

 

Вергелес К.М.,

асистент кафедри філософії та суспільних наук

Вінницького НМУ ім. Миколи Пирогова

 

Сучасні трансформації релігійного характеру в суспільстві досить швидко проходять в Україні. На їхньому шляху стала і Вінниччина. Стрімкий розвиток науково-технічного прогресу, зростання ролі науки в суспільних процесах, загальносуспільного рівня освіченості населення кардинально змінили релігійну картину світу та релігієтворчий процес у цілому.

Аналіз сучасних релігійних процесів у XX столітті свідчить про радикальну зміну в духовному житті людства. Всі ці зміни проявляються у співвідношенні віруючих та невіруючих. Саме за останнє століття чисельність невіруючих збільшилася з 3 млн. до 768 млн., що складає майже 12,7% населення світу. Релігія та церква почали зазнавати глобальних трансформацій. Це кардинальні зміни як соціальних доктрин, так і антропологічних вчень, навіть церковних канонів і віросповідних догматів.

Більшість релігій знаходяться переважно у кризовому стані. Для них постали нові проблеми загострення відношень – аж до релігійних зіткнень. Прикладом можуть бути відносини Ізраїлю та Палестини. Більшість релігійних організацій за останні часи свого існування зіткнулися із суттєвими змінами в релігійності своїх сучасних віруючих. Ці зміни виражаються у низькій частоті відвідувань храмів, богослужінь та інших обрядових дійств.

XX століття стало початком великого діалогу та співробітництва різних релігій – проведення II і III Всесвітніх Парламентів релігій, взаємне зняття анафем 1054 р. католиками і православними, розгортання екуменічного руху.

Друга половина XX століття характерна тим, що в ній виникає безліч нових релігійних течій та рухів. Ці течії носять характер апокаліпсичного, які у своїх вченнях віщують близький кінець світу, та міленаристського, які пропагують тисячолітнє царство після загибелі цивілізації.¹

Якщо вдатися до деякого прогнозу майбутнього релігії, то слід зауважити, що при збереженні як тенденцій конвергенції (зближення), так і сепаратистських настроїв авномізації (відокремлення), релігійним організаціям прийдеться враховувати і інкультурацію (врахування впливу інших культур).

Сьогодні протестантські течії – найбільш динамічна складова релігійної ситуації Вінницької області. У віддаленій перспективі вони можуть досить суттєво змінити конфесійну конфігурацію регіону. Нині в молитовних будинках усе частіше можна почути проповідь і побачити релігійну літературу українською мовою. Віруючі цих церков шанують історію, культуру та духовність українського народу. Протестантські конфесії краще пристосувалися до нових реалій сьогодення, ніж інші релігійні течії; вони більш гнучко реагують на соціально-політичні зміни в суспільстві. Тут панує спокійна діловитість: зміцнюється матеріальна база релігійної діяльності, активно ведеться місіонерська робота, підтримуються міцні зв’язки з єдиновірцями інших держав. Вони є важливим фактором міжконфесійної злагоди, українського екуменізму, чого, на жаль, не спостерігається у православ’ї. На початку третього тисячоліття з’явилися нові ознаки відродження релігійного життя, які виявилися не лише у зверненні до традиційних віровчень, відновленні усталених релігійних традицій, але й у пошуках нових духовних цінностей з допомогою неорелігій. З’являються різні синкретичні вчення, які становлять конгломерат, суміш елементів ортодоксальних релігій та окультизму, спіритизму, теософії. З’являються організації, члени яких відрізняються найнесподіванішою та екстравагантною поведінкою, дивацтвами. Вони розглядаються як глибоке зрушення в світосприйманні окремих верств населення, як прояв значних кризових процесів в ідеології та масовій свідомості, як несподівані метаморфози, що їх переживає релігія у сучасному світі.

Прикладом може бути релігійна ситуація на території Вінницької області, де було проведено соціологічне опитування щодо релігійності населення. Респондентам були задані наступні питання:

Чи вважаєте Ви себе віруючою людиною?

Аналіз результатів дослідження дозволяє стверджувати, що близько 63% опитаних відносять себе до тієї чи іншої релігійної конфесії. Атеїстами вважають себе 10,6% респондентів. Не можуть чітко визначити своє ставлення до релігії 23,8%.

До якої релігійної конфесії чи громади Ви себе відносите?

Найбільш впливовими конфесіями на території регіону є Українська Православна Церква Московського Патріархату – 41,4% та Українська православна Церква Київського Патріархату – 31,5% відповідно. Порівняно незначний вплив мають Українська Автокефальна Православна Церква –9,4%, Українська Греко-католицька Церква – 2,3%. Нетрадиційні релігійні течії стають дедалі популярнішими – 3,8%. Відмовилися відповісти на питання щодо релігійної належності – 11,3% респондентів.

Загалом, прихильність населення регіону до релігійних течій та громад нагадує загальноукраїнську ситуацію. Місцевими особливостями є наявність греко-католицьких релігійних общин та поступове зростання популярності та чисельності нетрадиційних релігійних громад.

Найбільш впливовими факторами, які сприяють підвищенню релігійності суспільства та популяризації християнської моралі та етики є відновлення споконвічних традицій українського народу – 45,1%.

Втрата довіри до традиційних суспільних інституцій – 16,6%. Зниження матеріального рівня життя середньостатистичного українця –13,4%. Втрата соціальної перспективи – 9,3%. Потреба зовнішньої підтримки з боку релігійної громади – 7%. 8,7% респондентів відмовилися відповісти на питання. Таким чином, провідними домінантами, які стимулюють підвищення загальної релігійності населення, є фактор традиціоналізму, а також нестабільна суспільно-політична та соціально-економічна ситуація в регіоні і в державі в цілому.

Чи потребує релігійна ситуація у регіоні державної підтримки?

Результати дослідження дозволяють стверджувати, що релігійна ситуація у регіоні потребує державної підтримки та регулювання – до такої думки схиляються 43,5% опитаних. 23% респондентів вважають, що не потребує, вагаються обрати конкретний варіант – 16,5%. Такі результати можуть свідчити про наявність низки релігійних проблем, які потребують додаткового дослідження.

Ставлення до неорелігійних та нетрадиційних релігійних громад та релігійні суперечності у регіоні.

Близько половини опитаних толерантно ставляться до неорелігійних громад на території області – 42,5%, категорично «проти» висловилося близько третини респондентів – 30,5%. Проте підтримують існування та діяльність неорелігійних осередків – 3,9%. Не володіють інформацією –19,9% респондентів.

Так, 48% респондентів зазначили, що на території області існують релігійні суперечності. 12% переконані, що релігійних проблем немає, а близько третини опитаних взагалі не володіють інформацією з цього приводу – 36,8%.

В свою чергу, майже половина опитаних не володіє інформацією про факти релігійного та міжконфесійного протистояння на території області – 46,6%. Близько третини опитаних знайомі з такими фактами – 29,8%. Вперше про це чують – 18,4% респондентів, відмовилися відповісти – 5,2%.

Проблема «релігійної толерантності» є актуальною для 38,1% опитаних, вважають, що дана проблема не актуальна – 16,5%. Більше ніж третина респондентів (38,9%) взагалі не володіє інформацією про вищезгадану проблему.

Результати дослідження дозволяють зробити висновок, що міжконфесійна ситуація в регіоні залишається досить напруженою. Вже традиційні прохолодні стосунки між різними конфесіями християнства накладаються на вороже ставлення переважної більшості віруючих області до зростання популярності нетрадиційних вірувань, окремі з яких мають деструктивний вплив на свідомість людей.

Чи може традиційна церква в повній мірі задовольнити потреби віруючих на Вінниччині?

Результати дослідження дозволяють стверджувати, що традиційна церква у цілому дозволяє в повній мірі задовольнити потреби віруючих регіону – 42,5% респондентів. Вважають, що не дозволяє – 15,5%. Лише частково – 27,2%. Не володіють інформацією про вищезгадану проблему –10,2% респондентів.

Мешканці регіону у цілому позитивно сприймають ідею запровадження релігійних спецкурсів у початковій та середній школах – 63,7% опитаних. Проти таких курсів – 22,7%. Не володіють інформацією – 8,5%. 5,1% опитаних відмовилися відповісти на запропоноване питання. Така тенденція може пояснюватися стабільним зростанням популярності норм християнської етики та релігійної моралі.

Література

1. Докаш, В.І. Загальне релігієзнавство / В.І.Докаш, В.Ю.Лешан. – Чернівці: Рута, 2004. – С. 201

2. Колодний, А.М. Історія релігії в Україні / А.М.Колодний, П.Л.Яроцький. – К., 1999. – С. 699-707.

3. Докаш, В.І. Загальне релігієзнавство / В.І.Докаш, В.Ю.Лешан. – Чернівці: Рута, 2004. – С. 203.

4. Архів Вінницької обласної громадської організації «Інститут євроінтеграції та регіонального розвитку».

---

 

Лядовский Свято-Усекновенский скальный монастырь: связь с историей и символикой государства

Щербань Л.Б.,

заместитель директора с информационной политики

частной фирмы “Vita-ine” г. Днепропетровск

 

Есть в Винницком крае место, судьба которого неразрывно связана с судьбой и историей Украины. На левом берегу Днестра около села Лядова Могилев-Подольского района в скалах возник Лядовский Свято-Усекновенский скальный монастырь.

Лядовский монастырь – уникальный. Это старейшая святая обитель на просторах Украины. Такого переплетения исторически-значимых событий нет, пожалуй, нигде в другом месте. Именно здесь остановился преподобный Антоний Печерский, возвращаясь на родину со Святой Горы Афон, чтобы основать в Киеве монастырь, который сейчас известен всему православному миру, как Киево-Печерская лавра. А было это в 1013 году. И скоро Лядовский Свято-Усекновенский скальный монастир отметит свой 1000-летний нелегкий и тернистый путь. Много чего повидала святыня. Была она оплотом не только православия, но и центром национально-освободительного движения. Согласно летописям – Богдан Хмельницкий не менее 10 раз посещал обитель. А лядовские монахи стали послами гетьмана к московскому царю. Свидетелем многих деяний наших предков стало это сакральное место. Деяний, осиянных величием древнего символа – креста. Поставить крест было обычным для наших предков, но поставить на круче над Днестром именно процветший крест, выбить в скале над обителью, охранять покой ушедших в мир иной. Крест является символом необычайной важности для людей, исповедующих христианство. Возникнув задолго до существования Руси, он вошел в ее религию и культуру, постепенно из символа смерти став символом вечной жизни. Примечательно, что в христианстве с древнейших времен образом Древа Жизни был именно процветший крест. В святой обители он всюду. Крест, который является символом возрождения веры и надежды на лучшее, ибо Древо Жизни было всеобщим источником обновления жизни. Язык символики способен передавать сложные и глубокие понятия духовной реальности: идеи творения, воскресения, искупления и спасения души. Легенды рассказывают об огромных духовных богатствах, скрытых до поры от людского ока в древних обвалившихся скальных помещениях монастыря. И не скрывает ли такой простой и всем известный символ более значительные тайны, как та, которую до поры, до времени скрывал и хранил символ, известный всем, как ТРЕЗУБЕЦ. И кто знает, может и Лядовские старцы были в числе тех, кто накапливал и сохранял сакральные знания для нас – потомков тех, чьим государством была Киевская Русь. Свидетелем зарождения, становлення и упадка которого стал Лядовский Свято-Усекновенский скальный монастырь. Свидетелем появления того символа – ТРЕЗУБЦА, который стал нашим национальным символом независимого государства Украина, вызывавший и продолжающий вызывать споры и догадки о его происхождении и заложенном в нем смысле. История происхождения и становления которого, является наглядным примером развития нашей государственности. Где-то в глубинах нашего сознания находится та мысль, которая постоянно не дает нам покоя. Что же это такое? Кто и когда создал этот символ, этот знак и, наконец, этот узор, который воспринимаем как трезубец? Что повергает снова и снова пытаться разгадать загадку, скрытую в нем.

Судьба этого символа довольно странная и противоречивая. То его используют везде, где надо и не надо, то на века он становится забытым. Вернее не то чтобы забытым, а умышленно преданным забвению, если так можно охарактеризовать все то, что творилось вокруг этого простого изображения. Использование трезубцев невозможно ограничить каким-то определенным периодом истории. Исследование использования этого символа показывает, что историю этого знака можно уверенно определить временем от сегодняшнего дня, в доисторический период, когда только зарождались основы цивилизации. Что же заставляло этих людей выбирать себе такой символ?

Все это довольно подробно изложено во многих публикациях, поэтому более детально остановимся на использовании этого символа в Украине. Перенесемся на тысячу лет вглубь веков во времена Киевской Руси. Это тот период, когда появился трезубец, ставший сегодня гербом независимой Украины. Поэтому и для нас, безусловно, это наиболее интересная часть истории государственного символа. Сегодня наиболее известен вариант трезубца Владимира, который выбран в качестве малого Государственного герба. Следует отметить, что использование символа трезубца Владимира как герба Киевской Руси ни у кого не вызывает сомнения. Размещение его на монетах является достаточным подтверждением такого статуса. При этом, само собой разумеется, что в данном случае это и есть символ княжеской власти. Подобные знаки в истории Киевский Руси использовались совсем короткий период в существовании государства такого масштаба и представляли собой монограммы. На сегодняшний день известно 12 вариантов изображения трезубца Владимира Святославовича и 17 вариантов двузубцев и трезубцев династии Рюриковичей, начиная с двузубца Святослава Игоревича. Монограммы составлялись на языке общения древних славян. Только этот язык мог обьединять все княжества и народности в единое государство. Возникает первый вопрос – какой при этом использовался алфавит? Ведь кириллица еще не была распространенным письмом, и этот алфавит некоторое время существовал как церковный. Глаголица была книжным алфавитом и не была распространена в народе, как бытовое письмо. О грамотности наших предков мы знаем абсолютно точно по берестяным грамотам, по предметам быта и другим артефактам, дошедшим до нашего времени. Совсем недавно были расшифрованы древние письмена, долгое время не поддававшиеся расшифровке. Эта загадочная письменность получила название письменность типа черт и резов. Оказалось, что это было слоговое письмо. Эта письменность у специалистов стала называться «праславянской», то есть предшествующей славянской глаголице, которая тоже заимствовала много знаков, но уже была буквенным алфавитом.

Рассмотрим известное изображение трезубца, которое сегодня стало классическим. Внутреннее переплетение линий образует довольно сложный узор, однако в нем можно распознать знаки праславянской письменности. Методика расшифровки приводится в трудах Коваленко А.А. в книге «Таємний код України».

Разложим все изображение на отдельные знаки и разместим их слева направо и сверху вниз в строчку и заменим их слоговыми значениями праславянского письма:

СЬ КЬІ Й ДИ РЬІ СЬ БИ (БЬІ).

Получаем выражение: СЬ КЬІЙ ДИ РЬІСЬ БИ,

Которое, безусловно, требует перевода на современный язык.

СЬ – предлог с, из, от.

КЬІЙ-КЬІЙЯ – Киев, в данном случае Киева.

ДИ – этот термин обозначал понятие Земля или Мать-Земля (Родина).

РЬІСЬ – Русь.

Если дословно перевести современным языком, то это будет звучать следующим образом: От Києва земля русская стала.

Или второй вариант: От Києва матери-земле русской быть.

В современной интерпретации это выражение будет звучать так:

От Києва Родине Руси быть.

На украинском языке это выражение будет звучать так:

Від Києва Батьківщині Русі бути.

Вот такой он княжеский знак Киевской Руси, который принят официальным гербом Украины. Дальше искусство создания зашифрованных монограмм было утрачено или прекратилось в силу объективных причин. Однако сами трезубцы обладают удивительной способностью к возрождению. В конце XIX века и начале XX века люди снова вспоминают об этой символике. И один из вариантов трезубца Владимира Святославовича становится символом национально-освободительного движения в Украине.

Но, как Феникс из пепла, восстал величественный Трезубец и начинает раскрывать свои загадки. Возрождается его значение и пишется новая история. Вот какой символ стал нашим национальным достоянием.

Вот вам и связь времен и свидетели тысячелетий. Много тайн вокруг нас. И они ждут своего часа и своего вдумчивого исследователя.

 

---

 

Внесок Кабінету виучування Поділля у розвиток природничо-географічного краєзнавства у 20-х роках ХХ століття

Кокус В.В.,

асистент кафедри фізичної географії Вінницького ДПУ ім. Михайла Коцюбинського

 

У 20-х – 30-х роках ХХ ст. галузеві природничі дослідження в Україні зазнали справжнього ренесансу. Широкий розмах галузевих досліджень знайшов своє відображення в узагальнюючих працях з геології, кліматології, гідрології, геоботаніки та інших наук. У регіонах детальні природничі дослідження у цей час проводили численні краєзнавчі товариства та кабінети з вивчення природи. На початку січня 1929 року в Україні працювало 51 краєзнавче товариство в 32 округах.

На початку 1924 року на базі Вінницької філії Всенародної бібліотеки України, що діяло при Всеукраїнській Академії наук, розпочав роботу Кабінет виучування Поділля, який об`єднав навколо себе понад 30 відомих дослідників і краєзнавців з Вінниці, Кам`янця-Подільського, Києва та інших міст України. Першочерговим завданням Кабінету стало об`єднання зусиль як професійних вчених, так і аматорів-краєзнавців у всебічному дослідженні регіону в історичному, географічному, природничому та господарському аспектах [3].

Першими науковими консультантами Кабінету стали М.І.Безбородько, Л.Г.Данилов, О.О.Савостьянов та інші. Керівником було призначено професора А.І.Ярошевича. Свою діяльність Кабінет виучування Поділля розгорнув у чотирьох напрямах: вивчення пам`яток старовини, мистецтва та природи, бібліотечно-бібліографічна робота, науково-освітня та методична робота [5].

У рамках комплексного дослідження території Поділля було започатковано видання стислої “Енциклопедії поділлєзнавства”. За п’ять років існування Кабінетом було видано 26 книг, що стосувалися різних аспектів життя краю. Третина з них була присвячена вивченню природи регіону. Крім того, до друку було підготовлено ще кілька цікавих праць, але за браком коштів вони так і не побачили світ.

На засіданні Президії Подільського губвиконкому 7 жовтня 1924 року у Вінниці був відкритий губернський відділ Укрмету, який очолив професор Л.Г.Данилов. У квітні 1924 року Л.Г.Данилов увійшов до колегії наукових консультантів Кабінету, одразу став одним із найактивніших його діячів. Підсумком копіткої праці вченого стала книга “Клімат Поділля” (1924), видана у рамках “Енциклопедії Поділлєзнавства”. На підставі даних спостережень місцевих метеорологічних станцій та за літературними джерелами Л.Г.Данилов дав загальну характеристику клімату Поділля. Вчений є також автором методики довгострокових прогнозів погоди [7].

Активно співпрацював із Кабінетом виучування Поділля дослідник флори Вінниччини О.О.Савостьянов. Потяг до досліджень, наукові інтереси вченого задовільнялися виконанням замовлень Подільського губвиконкому. У 1925 р. Кабінетом була опублікована праця О.О.Савостьянова “Дика рослинність Поділля”. У цій книзі автор дав загальну характеристику природних умов краю, описав основні типи рослинності, провів ботанічне районування території Поділля [8].

Вивченням флори Вінниччини займався і науковий консультант Кабінету виучування Поділля М.П.Білозір. На основі польових досліджень ним був складений список диких та культурних рослин, зокрема рідкісних, який містив до 1200 видів. Упродовж 20-х років ХХ ст. дослідником був зібраний детальний гербарій подільської флори, дублети якого зберігаються в гербарії Московського державного університету. У 1929 році Кабінет виучування Поділля планував видати монографію М.П.Білозіра “Флора Надбожжя”, у якій зроблено опис 1300 видів рослин регіону, розглянуто їх господарське значення. Але через брак коштів ця праця так і не побачила світ [2].

М.П.Білозіру належить також кілька статей, присвячених вивченню ентомофауни Вінниччини. У “Збірнику праць Зоологічного музею” (1931) ним була опублікована стаття “Mатеріали до лепідоптерофауни Поділля”. У ній автор на основі власних п’ятирічних досліджень ентомофауни регіону, а також матеріалів отриманих від співробітників міколого-ентомологічного пункту Вінницького насіннєвого заводу склав детальний систематичний список лускокрилих Поділля, що включав 572 види.

Член Кабінету виучування Поділля М.І.Безбородько упродовж 1922-1923 рр. провів детальну геологічну розвідку корисних копалин Гайсинського та Тульчинського округів, серед яких були каолін, вапняки, графіт, торф та ін. За дорученням Губернської планової комісії у 1924 р. ним була складена карта корисних копалин Поділля. У середині 20-х років ХХ ст. М.І.Безбородько вивчав геологічну будову околиць Вінниці. Він виявив і дослідив тут серію докембрійських порід, яку назвав “вінницити” [4].

Гідрологічні дослідження Східного Поділля проводив науковий консультант Кабінету виучування Поділля О.О.Чередніков. У 1926 році він підготував нарис про внутрішні води Вінниччини, який увійшов до плакату “Опис Вінницької округи”. У цьому нарисі О.О.Чередніков окреслив перспективи використання внутрішніх вод регіону, охарактеризував морфологію подільських річок та їх господарське значення. Автор, в залежності від характеру річок та їх значення у господарстві, виділив у межах округи два гідрологічні райони – північний та південний.

На запрошення Кабінету в липні 1929 року до Вінниці прибула комісія лісознавців на чолі з професором Київського сільськогосподарського інституту Д.Д.Шевчуком. Завданням цієї експедиції було з'ясувати сучасний стан лісів, скласти карту лісів, визначити шляхи раціонального використання лісових ресурсів. Упродовж чотирьох місяців комісія проводила експедиційне обслідування лісів Вінницької округи. За результатами експедиції планувалося випустити монографічний опис “Ліси Вінницької округи” з додатком карти лісів Вінниччини [5].

У червні 1929 року Президія ВУАН, схваливши досягнення Вінницької філії ВБУ та Кабінету виучування Поділля, згідно з п’ятирічним планом науково-дослідної роботи ВУАН вирішила реорганізувати ці установи в науково-дослідний інститут вивчення Поділля у системі Академії наук. До їх складу повинні були входити лабораторії, музеї, видавництва, бібліотеки, ботанічний сад, метеорологічна станція [6].

Після арешту у 1929 році В.Д.Отамановського Кабінет виучування Поділля було розформовано, почалася чистка фондів Вінницької філії ВБУ від “контрреволюційної літератури”, що призвело до згортання її краєзнавчої роботи. Припинили діяльність краєзнавчі товариства у Тульчині, Могилеві-Подільському, Кам’янці-Подільському та інших регіонах Поділля [1].

У середині 30-х років ХХ ст. значну частину дослідників і краєзнавців Кабінету було репресовано. Жертвами сталінських репресій, крім В.Д.Отамановського, стали М.І.Безбородько, О.В.Красівський, В.П.Храневич, А.І.Ярошевич, О.О.Чередніков та ряд інших. Доля деяких із них досі залишається невідомою.

 

Література

1. Гальчак, С.Д. Краєзнавство Східного Поділля / С.Д.Гальчак. – Вінниця: Книга-Вега, 2005. – 144 с.

2. Кабінет для виучування Поділля // Продукційні сили України. – 1929. – № 3. – С. 53-56.

3. Кароєва, Л.Р. Валентин Дмитрович Отамановський / Л.Р.Кароєва, Л.М.Шпильова // Подільська старовина : наук. зб. на пошану вченого і краєзнавця В.Д.Отамановського. – Вінниця, 1993. – С. 6-13.

4. Лазаренко, Є.К. Мінералогія Поділля / Є.К.Лазаренко, Б.І.Сребродольський. – Л.: Вид-во Львів. ун-ту, 1969. – С. 8-10.

5. Отамановський, В.Д. Праця та стан Вінницької філії Всенародної бібліотеки України та Кабінету виучування Поділля на 1 травня 1929 р. / В.Д.Отамановський // Вісті ВУАН. – 1929. – № 5/6. – С. 126-130.

6. Петрикова, В.Г. Роль В.Д.Отамановського в організації краєзнавчих студій на Поділлі / В.Г.Петрикова // Тези доп. ХІІІ Вінниц. обл. іст.-краєзн. конф. – Вінниця, 1994. – С. 71-72.

7. Півошенко, І.М. Клімат Вінницької області / І.М.Півошенко. – Вінниця, Віноблдрукарня, 1997. – 240 с.

8. Савостьянов, О.О. Дика рослинність Поділля / О.О.Савостьянов. – Вінниця: Віндерждрук ім.В.І.Леніна, 1925. – 71 с. 

 

---

 

Селянські громади і народна школа після реформи 1861 року

Красовський Я.Й.,

учитель історії Тиврівського ліцею Вінницької області

Новий період у розвитку народної освіти на Поділлі розпочався після 19 лютого 1861 р. Ще до скасування кріпосного права редакційними комісіями з селянських справ були подані до Головного комітету попередні проекти про сільські школи, а 28 липня 1861 р. було засновано особливий комітет для складання попереднього плану організації народних шкіл. 18 січня 1862 р., враховуючи «особливі обставини західних губерній», Міністерство народної освіти спільно з Міністерством внутрішніх справ, не чекаючи кінцевого варіанту положення про народні училища, розпочали облаштування на Поділлі цих навчальних закладів. На обладнання шкільних приміщень було виділено близько 10 тис. руб. ¹

Місцева влада теж ухвалювала рішення спрямовані на розвиток системи народної освіти. Так, уже 18 жовтня 1861 р. волосним старшинам було розіслано циркуляр про необхідність навчання дітей та відкриття сільських училищ.²

Подільська губернія належала до Київського навчального округу, тому в квітні 1863 р. його інспектор Гулов М.А. побував на Поділлі з метою вибору місць для заснування шкіл. Вибір населених пунктів здійснювався за двома критеріями: «центральність» і населеність місцевості. Тому, в основному, вибір падав на містечка.³

19 липня 1864 р. було затверджено «Положення про початкові народні училища». У відповідності до нього всі типи початкових шкіл, які існували раніше, оголошувалися загальностановими й дістали назву початкових народних училищ. До них були віднесені елементарні школи усіх відомств, міські й сільські училища, що утримувалися коштами казни, товариств і приватних осіб. Керівництво школами здійснювали повітові та губернські училищні ради, а контроль за ними у межах кожної губернії стали здійснювати попечителі народних училищ. Вони почали працювати за єдиним планом і програмою. Тут дітям надавали елементарні знання.⁴

Поряд із народними училищами працювали навчальні заклади, підпорядковані святішому Синоду (церковнопарафі-яльні та школи грамоти). Уже на грудень 1861 р. в губернії налічувалося 1241 школа, при парафіях, у яких навчалося 18822 хлопчики та 4281 дівчинка. На лютий 1863 р. діяли уже 1315 шкіл, де навчалося 25619 хлопчиків та 6005 дівчат.

У всіх парафіяльних школах вивчали: Закон Божий, російське й слов'янське письмо, арифметику, чистописання, церковний спів, священну історію, практикувалося читання катехізису, а з 1883 року розпочали вивчати і арифметику, географію та російську історію.⁵

Навчальний рік тривав з 1 вересня до 1 травня як у міністерських, так і в церковних училищах. Але часто цього положення не дотримувалися, особливо у сільській місцевості, де діти були зайняті на сільськогосподарських роботах. Тому, фактично, часто навчання розпочиналося пізніше: 16 вересня, чи навіть 19 жовтня, а закінчувалося вже з початком весняних робіт. Змінювалася у зв'язку з цим і кількість учнів, що навчалися.⁶

Доволі поширеною є думка, що якість навчання у цих школах була невисокою, бо навчалися там переважно «семінаристи, що недовчилися». Тому, за визнанням сучасників, «народ залишається майже на тому ж ступені розумового і морального розвитку, на якому залишило його кріпосне право, та як і раніше віддається пияцтву, як єдиному задоволенню по величезній кількості шинків набудованих поміщиками, додавши ще своїх 74».⁷

Справді, серед учителів парафіяльної освіти абсолютну більшість становили священики та інші служителі церкви. Поміж них було багато відданих людей, які докладали зусиль для розбудови освіти на селі. До таких подвижників варто віднести відомого фундатора подільського краєзнавства, вченого і протоієрея М.Я.Орловського, який у своїй парафії в с.Глядки Проскурівського повіту заснував церковну школу і викладав у ній майже 50 років. Піввіку віддав школі своєї парафії у с.Ганнополі Брацлавського повіту протоієрей В.Я.Гречулевич.

Василь Якович Гречулевич був незвичайною особистістю. Він брав участь у комісіях зі звільнення кріпаків, у проведенні аграрної реформи. З радістю зустрів скасування кріпосного права.⁹ Ще в 1849 р. у Санкт-Петербурзі виходять його „Проповеди на малороссийском языке протоиерея и кавалера Василия Гречулевича», що вмішували 59 текстів українською мовою. Гречулевич вважав за необхідне і проповіді, й навчання дітей у школі здійснювати зрозумілою їм українською мовою.¹⁰ На його думку: «істина незаперечна, що для успіху проповіді чи не понад усе важливіше і досконаліше... говорити народові мовою цілком зрозумілою, близькою до серця, рідною...». ¹¹

Підручник для недільних шкіл, який, на жаль, не вдалося надрукувати, «Свята історійка з катехізисом» написав відомий подільський етнограф А.Свидницький.¹²

Активною освітянською діяльністю запам'ятався на Поділлі і Е.І.Липківський. Підсумовуючи у 1890-х розвиток освіти на Поділлі за 1860-1880 рр., він стверджував, що без активної участі парафіян у житті школи її праця і не дасть сподіваного результату. Це стосувалося не лише церковнопарафіяльних, але й інших типів шкіл, у тому числі міністерських. На його думку, лише залучення селян до благоустрою своєї школи – це єдино міцний кам'яний фундамент, на якому церковна школа тільки й може досягти справжнього процвітання й мирного існування.¹³

Дещо критично ставився В.Липківський до народних училищ. Він вважав, що хоча вони й існують серед народу багато років, але „як установи бюрократичні не мають з парафією органічного єднання». А відтак не стали за суттю своєю школами народними, бо вони у своєму бутті спираються виключно на владу мирових посередників та іншого начальства, а не на симпатії народу.¹⁴

Не підлягає сумніву, що у другій половині XIX ст. на території Поділля основними організаторами народної освіти у парафіях були священики. Крім того, значна частина їх підтримувала українську традицію. Сприяло цьому те, що подільське духовенство не зазнало того болючого процесу асиміляції та нівеляції, через який пройшло духовенство в інших частинах України, воно не було так надломлене й винищене.¹⁵

Основними ж причинами невисокого рівня освіти у цих закладах варто визнати проблеми зі змістом навчання, невідповідні навчальні посібники, умови праці вчителя та матеріальні умови. Зовнішній вигляд багатьох шкіл вражав „своїм убозтвом». Проблемою була і несталість складу учительства як наслідок їхньої беззахисності перед церковним начальством та мізерність їхньої платні.¹⁷

Все ж таки, стан народної освіти, хоч і дуже повільно, поступово покращувався. Наприклад, на 1 листопада 1866 р. в Нападівській волості навчалося у 4 народних училищах 58 хлопчиків та 18 дівчаток.¹⁸ На 1867 рік у Подільській губернії функціонувало 25 волосних шкіл, де навчалося 774 хлопчики та 141 дівчинка, 170 початкових сільських училищ, відповідно 3079 хлопчиків, 780 дівчаток та 1218 церковно-приходських училищ (хлопчиків (24276, 4332 дівчаток).Число учнів до загальної кількості населення відноситься як 1:47, зокрема по духовному відомству як 1:15.¹⁹

На 1868 рік в одному з повітів губернії, Вінницькому, в двох облаштованих державою школах працювало 5 вчителів і навчалося 183 учні. Для порівняння, з ініціативи селянських громад було побудовано 54 шкільних будинки, створено 85 шкіл з 87 учителями та 2337 учнями. Один учень припадав на 15 душ населення, а одна школа – на 438 душ.²⁰

Успішно працювала заснована місцевою громадою школа в с.Горбівці Літинського повіту, де навчалося 26 учнів. На її утримання громада виділяла 70 рублів із суми громадського зору. Учителькою тут працювала донька місцевого священика Олена Кульчицька.²¹

На 1869 рік волосних шкіл на Поділлі було 25 (652 хлопчики, 151 дівчинка), початкових сільських училищ 167 (2890 хлопчиків, 648 дівчаток), церковно-приходських училищ 1 220 (хлопчиків 25 506, 4 387 дівчаток).²²

Важливою подією для розвитку народної освіти у краї стало прийняття 26 травня 1869 р. «Положення про народні училища в губерніях Київській, Подільській і Волинській». Значна частина селянських громад Поділля скористалися правами, наданими цим Положенням, і почали енергійно вживати заходів до заснування нових шкіл. Як наслідок, уже в 1869 році селянські громади 7 повітів Поділля уклали 82 угоди про відкриття шкіл, але не всі вони були прийняті через те, що селяни не чітко визначили свої фінансові зобов'язання „щодо матеріального боку справи».²³

Сприяючи розвитку народної школи на Поділі, влада Російської імперії ставила перед собою в більшій мірі політичну, а не освітню мету. Так, міністр народної освіти імперії Д.Толстой визначав кінцевою метою освіти інородців, їх обрусіння і злиття з російським народом.²⁴

На думку, висловлену в губернаторському звіті за 1867 рік: «Народна освіта в Подільській губернії, як взагалі на окраїнах імперії, і особливо в Західному її краї, має переважаюче значення не тільки в розумінні розумового розвитку, але і в політичному відношенні, в зв’язку з тими протинародними намаганнями, які на протязі такого довгого часу і так наполегливо та майстерно перетворювали цей край в католицько-польських і єврейських інтересах. А між тим, величезна більшість руського населення Подільської губернії, завдяки тому віковому гніту чужих йому і ворожих польської і єврейської національностей, до сьогодні залишається заледве чи не на найнижчому ступені розумового розвитку».²⁵

Мета російської влади використати навчальні заклади як засіб зросійщення населення краю проглядалася і в пункті 5 «Положення про народні училища в губерніях Київській, Подільській і Волинській», де говорилося: „Всі предмети в народних училищах Південно-Західного краю викладаються російською мовою і за підручниками, схваленими міністерством народної освіти і духовним відомством, до приналежності».²⁶

Власний погляд на розвиток народної освіти мало православне духовенство Поділля. На думку єпархіальної влади, основна мета виховання у церковнопарафіяльних школах полягала у тому, щоб усі діти в майбутньому були гарними християнами, підданими, добрими чоловіками і жінками, батьками для своїх дітей, а головне завдання школи вбачали у вихованні в учнів любові до Бога, до ближнього, щирість, повагу до батьків, любов до праці.²⁷

Розглядаючи розвиток народної школи в той час, варто відмітити, що ставлення до освіти було неоднозначним. З однаковим успіхом можна наводити приклади як щодо підтримки її з боку влади та селян, так і протилежні. Поширеним було переконання, що внаслідок „свого економічного і малокультурного становища селяни не можуть і не хочуть відпускати кошти на школи. Деякі місцеві чиновники заявляли, що „освіта на селі ні до чого не веде, і тому зовсім непотрібна», а виховання і дисципліну народові можуть дати лише закон і суд, але не школа, яка, давши поверховий розвиток, лише розбестить народ. Побутувала й думка, що “темнота народна краща запорука порядку,...коли стане народ більш освічений, він стане доступніший і сприйнятливіший до підпільної агітації, яка сіє в народі смуту”.²⁹

Ставлення до освіти самого селянства теж не було однозначним й змінювалося з часом. Так, наприклад, ще у вересні 1859 року при Успенській церкві в Ладижині при співчутті селян, які з розумінням дивилися на справу грамотності й освіти своїх дітей, було відкрито церковнопарафіяльне училище. Так само було вирішено 30 серпня 1862 р. і в с.Бабичин Кам'янецького повіту. У всіх селах Вінницького повіту школи працювали ще з 1861 р. Але саме щодо цих сіл відзначалося, що батьки не зацікавлені в навчанні, бо воно відриває від сільськогосподарської роботи, що діти відвідують школи неохотою, адже справа для них це незвична: “Селянські діти й їх батьки ніяковіють й соромляться однієї думки вчитися грамоти, вважаючи цю справу вищою свого стану, справою людей вільних, справою панською ”.³¹

Зустрічалося й байдуже ставлення селян до своєї школи, їхнє переконання, що „школа потрібна лише для батюшки», а їхні діти – це лише матеріал, з якого священик хоче зробити щось догідне начальству.³²

Правда, з часом така упередженість зникала. Підтвердженням цього є свідчення священика с.Лядова Могилівського повіту про те, як неохоче спочатку віддавали до школи селяни своїх дітей, але з часом, бачачи, що деякі з них впевнено читають і вдома, і під час богослужіння, не тільки з охотою відпускають їх, але ще й примушують навчених старших вчити грамоти молодших, купуючи для цього за свій кошт книжки. Відзначав він і надзвичайну старанність та охоту до навчання у селянських дітей. Про наполегливість у навчанні йшлося в школах сіл Давидківці і Бахметівці Летичівського повіту. Сучасники відзначали надзвичайну зацікавленість до навчання в народі, що діти рвуться вчитися. Взагалі, як одна з рис характерних для українського селянина, відзначалася його допитливість.³⁶

Селяни часто були переконані, що уміння, здобуті в школі,не можна буде застосувати для їхньої землеробської праці. Але з часом частина з них усвідомлювала, що навіть елементарні навики читати, писати й рахувати відкривають перед їхніми дітьми додаткові життєві перспективи нового пореформеного життя. Наприклад, досить швидко селянська спільнота переконалася, наскільки впливовою та шановною особою в громаді є писар. У значної ж частини дітей інтерес до знань виступав як спосіб пізнання невідомого їм, а тому ще привабливішого світу, що здійснювався через оволодіння нагромадженими людством знаннями. Діти були тією частиною традиційної селянської спільноти, що найшвидше й найприродніше сприймала нові умови життя й моделі соціальної поведінки.

Щодо ставлення селян до освіти варто згадати слова уже згадуваного В.Липківського: “Населення ставиться до школи з відрадною прихильністю так як, не зважаючи на крайню незадовільність навчання, школа була зажди битком набита”.³⁸

З іншого боку, в ці роки з'явилася нова проблема. Як відзначали сучасники, селянські діти, вступивши до двокласних народних училищ, „виходять з-під влади землі... переривають зв'язок з фізичною працею, з польовими роботами, відвикають від них, а згодом доходять до презирства до чорної селянської праці і навіть до трудової селянської верстви, з якої самі ж і вийшли ”. Така ж тенденція стала виявлятися і в поведінці учнів двокласних шкіл, які, вийшовши на літні канікули, здебільшого цуралися польових робіт; ухилялися від допомоги своїм батькам і навіть у жнива байдикували.³⁹

Поступово селянство все активніше долучалося до заснування на території своїх громад навчальних закладів. Так, 8 січня 1870 р. на сільському сході с.Жигалівки слухали оголошення волосного старшини Фадея Мартинюка про припис мирового посередника 3-ї дільниці Вінницького повіту від 29 листопада 1869 р, виданий на основі імператорського повеління про відкриття в Південно-Західному краї народних училищ. Селяни прийняли рішення: «Співчуваючи зі свого боку цій корисній для нас справі, виявляємо повне бажання на заснування у нашій сільській громаді такого училища. Тому вирішили – побудувати за свій рахунок для училища будинок з квартирою в ньому для учителя; забезпечувати опалення і освітлення школи; утримувати сторожа.⁴⁰ Того ж дня аналогічна ухвала була прийнята в селі Колибабинці Вінницького повіту».⁴¹

Сприяв розвитку освіти в краї і виданий 10 квітня 1870 р. губернатором І.В.Мещерським циркуляр про відкриття сільських народних училищ у Подільській губернії. Зроблено це було у відповідності до пропозиції генерал-губернатора від 12 березня 1870 р.,спрямованим на реалізацію у Правобережній Україні „Положенням про народні училища в губерніях Київській, Подільській і Волинській”, затвердженого імператором ще 26 травня 1869 р. Для цієї справи держава виділяла суму в 226 руб. на одну громаду. Поділля належало до Київського навчального округу, попечителем якого був генерал-лейтенант Антонович. У записці про порядок відкриття училищ рекомендувалося відкривати [училища] в першу чергу там, де шкіл мало,населення чисельне й проживає багато католиків. В результаті число приговорів сільських сходів про готовність відкрити училища настільки виросло, що коштів, виділених для 3 губерній Південно-Західного краю, не вистачало уже для однієї Подільської губернії. На Поділлі їх було прийнято 82. В той час, як на Волині – 7, Київщині – 3.

Громада мала забезпечити: приміщення, оплату ремонту, опалення, освітлення, утримання прислуги. На кожне училище мало бути виділено не менше 1 десятини землі, обов'язково огороджених, для саду та городу для вчителя і школи. Для вчителя квартира не менше двох кімнат з погребом та сараєм, з меблями, неодмінно при училищі, з опаленням і освітленням. Відкривати міністерське училище, якщо в селі вже була церковнопарафіяльна школа, можна було лише за згодою освітянської й церковної влади. Вчителями могли бути лише православні, що склали іспит на звання парафіяльного учителя, випускникам гімназій та семінарій іспит був не потрібен. До навчальної програми входили: закон божий, російська мова (читання й письмо), перших чотири дії арифметики, церковний спів. Рекомендувалося виділені 226 рублів на рік розподіляти наступним чином: на оплату законовчителя (священика) – 50 руб., на оплату вчителеві – 150 руб., на дрібні витрати на училище, папір, олівці, чорнила – 6 руб., на купівлю книг для всіх учнів – 20 руб.

Зустрівши подібний ентузіазм щодо відкриття навчальних закладів, представник влади писав ”важко не порадіти тому співчуттю, яке проявляють сільські громади до турботи уряду про поширення в їхньому середовищі морально-релігійної освіти шляхом грамотності ”.⁴³

Правда, у цій справі у діях селян був певний умисел. Вони вважали, що, отримуючи від держави 226 руб.,зможуть зменшити витрати громади. Але цих коштів було зовсім небагато: на губернію припадало по 9396 руб., повіт – 783 руб., на волость – 23 руб. Нагадаємо, що в церковнопарафіяльних школах всі основні витрати несла громада.⁴⁵

Погодившись із запропонованими владою умовами, 12 липня 1870 р. на своєму сході громада с.Старої Синяви Літинського повіту теж прийняла приговор про відкриття у себе народного училища.46

1872 р. громада с.Стрижавки Вінницького повіту прийняла рішення про відкриття у себе однокласного народного училища. У ньому навчалося 78 хлопчиків і 8 дівчаток, яких навчали учитель (із платнею 150 руб. на рік) і законовчитель (отримував 50 руб. на рік).⁴⁷

Взагалі оплата праці в народних школах вважалася невисокою. Найнижчою вона була в церковнопарафіяльних школах. Так, постановою Подільської Консисторії встановлювалася оплата на рік вчителів у с.Ольхівці Кам'янецького повіту – 10 руб., в Балті – 25 руб., Лозовій Могилівського повіту – 15 руб., Копистянах Ямпільського повіту – 15 руб., Радівки Вінницького повіту – 7 руб., Янова Літинського повіту – 20 руб., Немерчі Гайсинського повіту – 30 руб.⁴⁸ Для порівняння, у підготовчій школі для дітей священиків планувалася плата для вчителя 150 руб у рік, безкоштовно квартира, харчування, освітлення і прислуга, а також додатково по 6 руб. в рік з кожного учня при орієнтовній кількості учнів 25 чоловік – це ще 150 руб. в рік.⁴⁹

Поступово кількість шкіл зростала. Церковнопарафіяльні школи і школи грамоти діяли майже у кожному селі У 80-х роках XIX століття на Поділлі було: 13 міських двокласних училищ, 3 двокласних сільських училища, 248 однокласних училищ і 4 єврейських початкових училища. Звичайно, цього було недостатньо. Сумарна потужність всіх училищ складала приблизно 24-25 тисяч учнів із більше трьохсот тисяч дітей шкільного віку. Дещо покращувало ситуацію існування церковних початкових народних шкіл, яких було близько 1850.⁵²

Отже, в 60-70-х рр. XIX століття на Поділлі у системі народної освіти здійснювали відповідну діяльність навчальні заклади двох основних типів: народні училища і підпорядковані святішому Синоду церковнопарафіяльні та школи грамоти. Серед учителів, які в них працювали, більшість були священики та інші служителі церкви. Найкращі з них робили все для того, щоб залучити селян до активної участі у житті школи. Завдяки спільним зусиллям влади, духовенства та сільських громад стан народної освіти, хоч і дуже повільно, поступово покращувався. Хоча, варто відзначити, що уряд здійснюючи підтримку освіти на Правобережній Україні, ставив більшою мірою політичну, а не освітню мету. На прикладі ставлення селянства до школи, освіти своїх дітей особливо помітна динаміка соціально-психологічних змін, що відбувалася після скасування кріпосного права. Впродовж одного покоління в суспільній свідомості селянської спільноти зростає усвідомлення необхідності навчання. Поступово відходили у минуле байдужість, незацікавленість та упередженість. Джерела відзначають надзвичайну старанність, наполегливість і охоту до навчання, які виявляли селянські діти. Підтвердженням активності сільських громад у справі підтримки народної школи стала їх готовність до відкриття у себе навчальних закладів і виділення для цього необхідних коштів.

Джерела та література

1. Вороліс, М.Г. Розвиток початкової освіти на Поділлі в 1861-1918 pp. // Наук. зап. Вінниц. держ. пед. ун-ту ім. Михайла Коцюбинського : зб. наук. пр. – Вінниця, 2000. – Вип. 1. – С. 42. – (Сер. «Історія»).

2. Державний архів Вінницької області (далі – ДАВО). – Ф. – Оп. 1. – Спр. 3. – Арк. 27.

3. Вороліс, М.Г. Розвиток початкової освіти на Поділлі в 1861-1918 pp. // Наук. зап. Вінниц. держ. пед. ун-ту ім. Михайла Коцюбинського : зб. наук. пр. – Вінниця, 2000. – Вип. 1. – С. 42. – (Сер. «Історія»).

4. Вороліс, М.Г. Церковнопарафіяльні школи на Поділлі в другій половині XIX ст. // Наук. зап. Вінниц. держ. пед. ун-ту ім. Михайла Коцюбинського: зб. наук. пр. – Вінниця, 2003. – Вип. 5. – С. 35. – (Сер. «Історія»).

5. Там само.

6. Вороліс, М.Г. Розвиток початкової освіти на Поділлі в 1861-1918 pp. // Наук. зап. Вінниц. держ. пед. ун-ту ім. Михайла Коцюбинського: зб. наук. пр. – Вінниця, 2000. – Вип. 1. – С. 44. – (Сер. «Історія»).

7. ДАВО. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 102. – Арк. 118/зв.

8. Кошель, О.М. Православна церква і освіта на Поділлі (друга пол. ХІХ – поч. XX ст.) // Наук. зап. Вінниц. держ. пед. ун-ту ім. Михайла Коцюбинського: зб. наук. пр. – Вінниця, 2004. – Вип. 7. – С. 113. – (Сер. «Історія»).

9. Тригуба, О.Л. Подільський просвітитель – отець Василь Гречулевич // Релігійне життя Поділля: минуле і сучасне: зб. матеріалів Всеукр. наук.-теорет. конф. до 1020-ліття хрещення Русі та 250-річчя Вінниц. кафедрал. Спасо-Преображенського собору (18 верес. 2008 р.). – Вінниця, 2008. – С. 193.

10. Там само. – С. 194; Зінченко, А.Л. Визволитися вірою: життя і діяння митрополита Василя Липківського. – К.: Дніпро, 1997. – С. 57.

11. Тригуба, О.Л. Подільський просвітитель – отець Василь Гречулевич // Релігійне життя Поділля: минуле і сучасне : зб. матеріалів Всеукр. наук.-теорет. конф. до 1020-ліття хрещення Русі та 250-річчя Вінниц. кафедрал. Спасо-Преображенського собору (18 верес. 2008 р.). – Вінниця, 2008. – С. 194.

12. Щербацький, Д.В. Розвиток освіти на Поділлі у новий час // Вінниччина: минуле та сьогодення. Краєзнавчі дослідження: матеріали XXI Вінниц. наук. іст.-краєзн. конф. – Вінниця, 2007. – С. 201.

13. Зінченко, А.Л. Визволитися вірою: життя і діяння митрополита Василя Липківського. – К.: Дніпро, 1997. – С. 125.

14. Там само.

15. Там само. – С. 77.

16. Там само. – С 114, 115.

17. Там само. – С 120.

18. ДАВО. – Ф. 80. – Оп. 2. – Спр. 3. – Арк. 383.

19. Звіти подільських губернаторів (кінець 1860-х – середина 1880-х pp.): зб. док. / авт.-упоряд., передм., комент. Ю.С.Земський, В.В.Дячок. – Хмельницький: ХНУ, 2007. – С 19-34.

20. ДАВО. – Ф. 207. – Оп. 1. – Спр. 102. – Арк. 118/зв.

21. Андрощук, О.В. Релігія та церква в житті подільського села у дзеркалі мікроісторії // Релігійне життя Поділля: минуле і сучасне : зб. матеріалів Всеукр. наук.-теорет. конф. до 1020-ліття хрещення Русі та 250-річчя Вінниц. кафедрал. Спасо-Преображенського собору (18 верес. 2008 р.). – Вінниця, 2008. – С. 125.

22. Звіти подільських губернаторів (кінець 1860-х – середина 1880-х pp.) : зб. док. / авт.-упоряд., передм., комент. Ю.С.Земський, В.В.Дячок. – Хмельницький: ХНУ, 2007. – С. 26.

23. Вороліс, М.Г. Розвиток початкової освіти на Поділлі в 1861-1918 pp. // Наук. зап. Вінниц. держ. пед. ун-ту ім. Михайла Коцюбинського : зб. наук. пр. – Вінниця, 2000. – Вип. 1. – С. 42. – (Сер. «Історія»).

24. Вороліс, М.Г. Церковнопарафіяльні школи на Поділлі в другій половині XIX ст. // Наук. зап. Вінниц. держ. пед. ун-ту ім. Михайла Коцюбинського : зб. наук. пр. – Вінниця, 2003. – Вип.5. – С. 35. – (Сер. «Історія»).

25. Звіти подільських губернаторів (кінець 1860-х – середина 1880-х pp.) : зб. док. / авт.-упоряд., передм., комент. Ю.С.Земський, В.В.Дячок. – Хмельницький: ХНУ, 2007. – С. 19-34.

26. ДАВО. – Ф. 80. – Оп. 1. – Спр. 107. – Арк. 149.

27. Вороліс, М.Г. Церковнопарафіяльні школи па Поділлі в другій половині XIX ст. // Наук. зап. Вінниц. держ. пед. ун-ту ім. Михайла Коцюбинського : зб. наук. пр. – Вінниця, 2003. – Вип. 5. – С. 35, 36. – (Сер. «Історія»).

28. Бондаревський, А.В. Волосне правління та становище селян на Україні після реформи 1861 р. – К., 1961. – С. 7.

29. Там само. – С. 118.

30. Историко-статистическое описание местечка Ладыжин Гайсинского уезда // Подольские епархиальные ведомости (далі – ПЕВ). – 1862. – № 21. – С. 699, 719.

31. Вести из епархии о сельских школах // ПЕВ. – 1863. – № 1. – С. 42.

32. Зінченко, А.Л. Визволитися вірою: життя і діяння митрополита Василя Липківського. – К.: Дніпро, 1997. – С. 124, 125.

33. Вести из епархии о сельских школах // ПЕВ. – 1863. – № 3. – С. 107, 109.

34. Вести из епархии о сельских школах // ПЕВ. – 1863. – № 4. – С. 173.

35. Воззвание к русским из Западно-Русского края // ПЕВ. – 1864. – № 6. – С. 206.

36. Живописная Россия. Отечество наше в его земельном, историческом, племенном, экономическом и бытовом значении. T. 5, ч. 1: Малороссия. Подолия и Волынь. Полтавская, Черниговская, Волынская, Подольская, Харьковская и Киевская губернии / под общ. ред. П.П.Семенова. – СПб; М.: Изд. Товарищества М.О.Вольф, 1897. – С. 19.

37. Рубинштейн, С.Л. Основы общей психологии / С.Л.Рубинштейн. – СПб.: Питер, 1999. – С. 499, 500.

38. Зінченко, А.Л. Визволитися вірою: життя і діяння митрополита Василя Липківського. – К.: Дніпро, 1997. – С. 120.

39. Там само. – С. 117.

40. ДАВО. – Ф. 57. – Оп. 1. – Спр. 26. – Арк. 1. – 3 зв.

41. Там само. – Спр. 27. – Арк. 1. – 3 зв.

42. ДАВО. – Ф. 80. – Оп. 1. – Спр. 107. – Арк. 135, 13/зв.

43. Там само. – Арк. 138/зв.

44. Там само. – Арк. 135-142.

45. Зінченко, А.Л. Визволитися вірою: життя і діяння митрополита Василя Липківського. – К.: Дніпро, 1997. – С. 114.

46. ДАВО. – Ф. 80. – Оп. 1. – Спр. 107. – Арк. 201.

47. Вороліс, М.Г. Розвиток початкової освіти на Поділлі в 1861-1918 pp. // Наук. зап. Вінниц. держ. пед. ун-ту ім. Михайла Коцюбинського : зб. наук. пр. – Вінниця, 2000. – Вип. 1. – С. 42. – (Сер. «Історія»).

48. О назначении денежного вознаграждения учителям некоторых сельских школ // ПЕВ. – 1869. – № 11. – С. 143.

49. Подготовительная школа, как лучшее место для педагогической практики учеников семинарии // ПЕВ. – 1869. – № 2. – С. 77.

50. Кошель, О.М. Православна церква і освіта на Поділлі (друга пол. ХІХ – поч. XX ст.) // Наук. зап. Вінниц. держ. пед. ун-ту ім. Михайла Коцюбинського : зб. наук. пр. – Вінниця, 2004. – Вип. 7. – С. 113. – (Сер. «Історія»).

51. Вороліс, М.Г. Розвиток початкової освіти на Поділлі в 1861-1918 pp. // Наук. зап. Вінниц. держ. пед. ун-ту ім. Михайла Коцюбинського : зб. наук. пр. – Вінниця, 2000. – Вип. 1. – С. 42. – (Сер. «Історія»).

52. Щербацький, Д.В. Розвиток освіти на Поділлі у новий час // Вінниччина: минуле та сьогодення. Краєзнавчі дослідження : матеріали XXI Вінниц. наук. іст.-краєзн. конф. – Вінниця, 2007. – С. 201.

 

---

 

Немирівське скіфське городище VII-V ст. до н. е.

 

Котик А.В.,

студентка ІV курсу Інституту журналістики

Київського національного університету ім. Тараса Шевченка

 

Десь за 2 км на південний схід від Немирова та 50 км від Вінниці, обабіч траси Вінниця-Умань, на лівому березі Південного Бугу, за 10 км від річки, на схилі плато, серед степу височать велетенські вали Немирівського городища. Коли їхати по трасі, то їх дуже добре видно з дороги, особливо у період безлистя дерев.

Немирівське городище є одним із найбільших городищ на території України – займає понад 150 га площі; його велетенські вали мовчазним тулубом розпростерлися по периметру на 5 км (по гребені валу); їх ширина в основі складає 32 метри; висота ще й донині сягає близько 9 метрів.

Ця потужна замкнена огорожа розташована на обох берегах річки Мирки (або за іншою назвою – Усті), лівого припливу Південного Бугу, яка ділить городище на дві нерівні частини: більшу – північну, висотну, яка займає 2/3 площі городища, і меншу – південну, пологу й болотисту.

На висотній північній частині городища, у самому його центрі, якраз і знаходиться замчисько. Довжина його з півночі на південь становить біля 300 метрів, ширина з заходу на схід – в середньому 250 метрів. Загальна площа його становить 9 га. Знизу повз нього тече та ж сама річечка Мирка, тихо несучи свої води до Бугу. Саме через ось ці велетенські вали городище дістало свою другу назву – Великі Вали.

Щодо збереженості, то Немирівське городище є чи не єдиним (і не тільки на Україні), вали якого збереглися до сьогодення у своєму первісному вигляді. Саме так, Великі Вали є цілісною, недоторканою спорудою, хоча у них і є декілька розривів, ширина яких становить від 10 до 60 метрів. Але тут слід зауважити, що ці розриви не є штучними, тобто фактами пізнішого втручання людей чи, тим більш, фактами вандалізму, а є, так би мовити, „природніми”. П’ять із них є місцями втоку і витоку річки Мирки та інших річечок (припливів самої Мирки), інші – є місцями, де колись, у свій час, були ворота-брами.

Ось та збережена до нинішнього часу первісність, цілісність Валів й особливо їхня великомасштабність, якраз і є їхньою унікальністю та дивовижею.

Чому ж все-таки Вали вважають скіфськими? Невже тільки завдяки тому ж таки Геродоту, який у своїх історичних розвідках згадував про мешканців Побужжя, як про скіфів й згідно чого нас залучили були до Скіфії?

Однак, той же Геродот, у тих же своїх працях, твердить, що скіфи-орачі (скіфи-землероби) були корінними землеробськими племенами цього ж краю та вели осілий спосіб життя ще з давніх-давен (чого не робили, власне, самі скіфи), а назву „скіфи” вони запозичили собі від завойовників, котрі їх підкорили. Тут же, Геродот стверджує, що греки помилково називають дніпровських землеробів скіфами. Сам же він їх називає „борисфенітами” (тобто „дніпрянами”), а також вживає і самоназву наших предків – „сколоти” (від імені їхнього древнього царя Колоксая („Сонця-царя”).

Цікаву думку щодо походження Валів висуває і археолог М.Ю.Вахтіна. Так, зсилаючись на свої археологічні дослідження городища, вона датує його заснування першою половиною VІІ ст. до н.е., а точніше – 740 роком до н. е. І це тільки тому, що знайдена нею грецька кераміка на городищі... належить до цього часу.

Так, ніхто не заперечує того факту, що скіфи все-таки жили певний час навіть і у Валах, залишивши там свій слід і що в ті часи городище, як стверджують археологічні розкопки, було не тільки ремісничо-торговим, а й політичним центром об’єднаних скіфських племен на території сучасного Поділля, однак нам все ж таки треба ще раз задуматись над тим, чи варто називати Немирівські Вали скіфськими, чи ні? Адже ж скіфи насправді були завойовниками, ворогами наших предків, а не нашими предками, як про це, на превеликий жаль, говорять ті ж самі „дослідники”.

Тому, як за найбільш достовірне твердження щодо походження Великих Валів ми повинні взяти свідчення археолога С.С.Гамченка, за словами якого „Немирівське поселення є пам’яткою, що належить до розвинутого та пізнього Трипілля і представляє у Середньому Побужжі західну лінію розвитку цієї культури”. І, вийшовши з цього судження вченого, можна ствердно говорити, що вік Валів становить понад 4 тисячі років. Тоді свідчення відносно спорудження Валів в часи скіфів і тим більш ще й ними самими відпадає само собою.

Варварські розкопки городища тривали аж до 1908 року, поки їх не провідала донька графа Строганова, княгиня Марія Григорівна Щербатова. Розуміючи історичну цінність старого поселення у Валах та викопних знахідок, вона заборонила подальші розкопки і наказала усі викопні скарби перенести до своєї садиби. А щоб не руйнувалася ця археологічна пам’ятка і щоб повністю позбутися посягань горе-шукачів скарбів княгиня, на відміну від свого батька, юридично оформила спадковість на ці землі. Натомість викликала із Кам’янця-Подільського спеціаліста зі старожитностей.

Перша наукова експедиція під керівництвом професора С.С.Гамченка побувала у Валах у 1909 році. На одному з трьох масивів, на яких і розташоване „замчисько” Немирівського городища, вчений відкрив залишки трипільського поселення. Вслід за експедицією С.С.Гамченка, у 1910 році на городищі побувала експедиція під керівництвом професора А.А.Спіцина.

Передчасна драматична смерть у 1920 році княгині М.Г.Щербатової призупинила наукове вивчення Валів. Поновилося воно аж у 1941 році під керівництвом А.П.Смірнова та, на жаль, було перерване війною.

Уже після війни, у 1946 році до Немирова з самого Державного Ермітажу прибула Південно-Подільська археологічна експедиція на чолі з М.І.Артамоновим. Протягом одного літа члени експедиції накопали велику кількість експонатів (понад 2 тис. екземплярів), які були вивезені до Ленінграду і поміщені в Ермітажі, де зайняли два зали під восьмим і дев’ятим номерами. Лише незначна колекція із цих розкопок зберігається в Інституті археології НАН України в Києві.

Слід додати, що під час розкопок (1946-1948 рр.) М.І.Артамонов знайшов іще кілька місць трипільського поселення, непомічених С.С.Гамченком.

Пізніше, у 1966 році Немирівські Вали досліджує Немирівський загін Скіфо-слов’янської експедиції Харківського університету (керівник А.О.Моруженко). А в кінці 80-х років востаннє Вали досліджує експедиція під керівництвом професора Вінницького педагогічного інституту П.Хавлюка. Матеріали цієї експедиції зберігаються у Вінницькому краєзнавчому музеї.

Тут слід зазначити ще один факт – М.І.Артамонов виявив у Великих Валах „слов’янське домонгольське селище”, що згодом підтвердив і П.Хавлюк, встановивши до того ще й і вік цього поселення, а саме ІХ-Х ст. н. е.

 

Література

1. Артамонов, М.І. Археологічні дослідження на Півдні Поділля в 1948 р. / М.І.Артамонов // Археологічні пам’ятки УРСР. – 1952. – Т. 4. – C. 194.

2. Барнасюк, О.С. Історія міста Немирова від найдавніших часів до сьогодення / О.С.Барнасюк. – Вінниця, 2007. – 132 с.

3. Вахтіна, М.Ю. Грецька розписна кераміка з розкопок Немирівського городища / М.Ю.Вахтіна // Археологія. – 1995. – № 5. – С. 85-93.

4. Гамченко, С.С. Спостереження над даними досліджень першоджерел Трипільської культури в 1909-1913 рр. – Науковий Архів Інституту Археології НАН України. – Ф. 38.

5. Заєць, I.І. Трипільська культура на Поділлі / І.І.Заєць. – Вінниця: Тезис, 2001. – 179 с.

6. Хавлюк, П.І. Земля уличів Х-ХІ ст. / П.І.Хавлюк. // Матеріали 3-ї Подільської історико-краєзнавчої конференції. – Л., 1970. – С. 134-136.

МЕТОД УСНОЇ ІСТОРІЇ ЯК СКЛАДОВА КРАЄЗНАВСТВА

Людинознавчі аспекти у краєзнавстві 20-х рр. ХХ ст.

Дровозюк С.І.,

доктор історичних наук, професор,

ректор Вінницького обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників

 

Однією з характерних ознак сучасної історичної науки є посилення людинознавчих тенденцій, які стають все помітнішими у краєзнавчих студіях. Історики наголошують, що антропоцентризм має стати домінантою краєзнавчих досліджень [1]. Саме підходи, пов’язані з історією повсякденності, соціальною психологією, дослідженням емоцій та поведінки значно збільшують соціально-інформаційні можливості краєзнавства [2]. У цьому контексті набуває важливого значення вивчення досвіду краєзнавства 20-х рр. ХХ ст.

Для об’єктивної характеристики краєзнавства 20-х рр. ХХ ст. необхідно враховувати суспільно-політичні умови, в яких воно функціонувало. Українське краєзнавство мало унікальні здобутки, що базувалися на власних традиціях та досягненнях європейської соціологічної думки. Були визначені завдання, які виводили історичну науку в її народознавчих і краєзнавчих аспектах на передові рубежі гуманітарного знання [3]. Однак більшовицький режим взяв курс на підпорядкування краєзнавства своїм політичним завданням. Замість дослідження побуту, світогляду і творчості народу більшовицький ідеологічний центр вимагав вивчення діяльності сільрад, комсомолу, кооперації тощо[4]. «Старому» краєзнавству, в якому домінувала історико-етнографічна традиція, протиставлялося «виробниче краєзнавство» у його прикладному значенні. Вважалося, що традиційні краєзнавчі матеріали не відповідають сучасним завданням, бо вони «мало торкаються розвитку виробничих сил республіки та соціальної революції взагалі» [5].

Натомість українські дослідники, які сформувалися на традиціях народознавства, пропонували значно ширше бачення краєзнавства, що передбачало дослідження усіх сторін людського життя. Етнограф В.Петров був упевнений, що не варто обмежуватися архівними і офіційними матеріалами (інструкціями, протоколами тощо), а необхідно доповнити їх автобіографіями, спогадами, записами промов на засіданнях сільради. Ці матеріали, на думку етнографа, дадуть можливість «списати живих людей» мовою «живих розмов». В.Петров писав: «Виучуючи соціяльно-економічні процеси, треба на увазі мати не тільки методу цифр та підрахунків, але й факт, слово, людину… Частушка скаже іноді значно більше од загальних протокольних слів з їх загальним значінням». Людину у краєзнавчих дослідах він бачив «в реальній комплексній зв’язаності» з природою та економікою [6].

Духовно-культурні трансформації посіли вагоме місце у схемі краєзнавчих дослідів, яку накреслив головний редактор журналу «Краєзнавство» М.Криворотченко. Поряд із дослідженням виробничих відносин М.Криворотченко поставив питання про «вивчення змін, що внесла війна й революція у світогляд населення та його побут». Ці сторони життя він розглядав як «живий матеріал». Характеризуючи джерельну базу дослідження, М.Криворотченко звернув увагу на «рядове приватне листування», що показує, «як відбивався весь ревпроцес у масовій психіці, як з часом мінявся масовий світогляд». Для визначення рівня свідомості мас в той час він пропонував використати такі характеристики: ставлення населення до подій; організація товариств, спілок, партій; біографії лідерів і провідних груп. На його думку, ці матеріали дають можливість вивчити пристосування певних суспільних верств до вимог життя, «шукання шляхів до оборони класових і групових інтересів». М.Криворотченко вважав, що матеріал, який висвітлює політичні процеси та соціально-економічні перетворення на місцевому рівні, має своєрідне забарвлення, і тільки цим місцевим колоритом дає плоть і кров загальним схемам [7].

Людський аспект простежується також у формулі, яку вивів дослідник духовної культури України А.П.Ковалівський. У ній виділяється три складових: економічна, соціальна та ідеологічна. Останню вчений розумів як дослідження психіки людини в історичному контексті [8].

Людський зміст історії помітний також у програмі дослідів Н.Дмитрука, який на перший план поставив «духовну боротьбу нового побуту зі старим». Надаючи важливого значення спогадам і переказам про минуле, він підкреслив, що досліднику потрібні не «казкові», не «фантастичні», а «реалістичні» оповідання і перекази про революцію, бо «учасники подій часто люблять удавати із себе героїв і оповідати небилиці». При цьому перекази необхідно порівнювати з перевіреним фактичним матеріалом про ті події. Творче кредо Н.Дмитрука – «ловити момент, пильно стежити за всіма проявами людського життя», намагатися «знайти ґенезу (походження) цих фактів та явищ». Розглядаючи події крізь призму суспільної свідомості, він поставив перед дослідниками низку актуальних питань: «Як ставилося населення (окремі верстви) до революції, як висловлювалися з цього приводу»; «Як селяни йшли в петлюрівці»; як дивилося населення на більшовиків і як ставилося до них; як заможне населення ставилося до комнезаму та ін. [9]. З людинознавчої точки зору актуальною є його програма дослідження «чудес» – масового релігійного руху 20-х рр., що розпочався на Поділлі і поширився на значну частину Правобережжя [10].

До історичних джерел, що мають значний людський потенціал, звернувся П.Сапухин. Досить актуальним у контексті «усної історії» є його заклик вдатися до «розпитування старожилів», «звернутися до живих учасників подій». Водночас П.Сапухин критично ставився до цього історичного джерела, тому радив бути обережним, оскільки спогади учасників можуть містити «накип небажаного суб’єктивізму й романтичної закоханості» [11].

Таким чином, у 20-х рр. ХХ ст. наукове краєзнавство розвивалося на засадах системного, комплексного підходу. Хоча під тиском більшовицького режиму краєзнавці змушені були розглядати суспільні процеси крізь призму «досягнень жовтня», вони прагнули збагнути глибинний зміст духовно-культурних трансформацій. Їхні праці містять людинознавчі аспекти, співзвучні з антропологічно орієнтованою історією в її сучасному трактуванні. Про це свідчить інтерес краєзнавців до історичних джерел особового походження, які розкривають динаміку суспільної свідомості. Здобутки краєзнавства 20-х рр. ХХ ст. є цікавими для пошуку шляхів та засобів конкретно-історичної реконструкції «живої» історичної людини. Водночас досвід 20-х рр. свідчить, що політико-адміністративне втручання може загальмувати розвиток краєзнавства, спотворити його зміст, призупинити рух до історичної правди, чим завдати істотної шкоди історичній науці.

 

Література

1. Реєнт, О. Перечитуючи написане / О.Реєнт. – К., 2005. – С. 190.

2. Верменич, Я.В. Теоретико-методологічні проблеми історичної регіоналістики в Україні / Я.В.Верменич. – К., 2003.– С. 366-367.

3. Грушевський, М. Береження і дослідження побутового і фольклорного матеріалу як відповідальне державне завдання / М.Грушевський // Україна. – 1925. – Кн. 5. – С. 9-12.

4. Методические письма. Письмо 2-е. – М.: Работник поросвещения, 1924. – (Науч.-пед. секция ГУСа).

5. Буценко, А. Наші завдання в справі краєзнавства / А.Буценко // Селянська правда. –1925. – 31 трав.

6. Петров, В. Місце фольклору в краєзнавстві / В.Петров. – К., 1926. – С. 2, 4.

7. Криворотченко, М. До жовтневих роковин / М.Криворотченко // Краєзнавство. – 1927. – № 2. – С. 2-4.

8. Малиновська, Н.М. Наукова діяльність А.П.Ковалівського та проблеми історії духовної культури України / Н.М.Мали-новська // Вісн. Харків. держ. акад. культури: зб. наук. праць. – Х., 2002. – С. 26.

9. Дмитрук, Н. Збираймо матеріяли про революцію / Н.Дмитрук // Селянський будинок. – 1927. – № 7/8. – С. 20-29.

10. Дмитрук, Н. Про чудеса на Україні року 1923-го / Н.Дмитрук // Етнографіч. вісн. – 1925. – Кн. 1. – С. 50-61.

11. Сапухин, П. Дослідження місцевих ревподій сільською школою: (до 25-х роковин нашої першої революції) // Радянська освіта. – 1930. – № 11/12. – С. 7-8.

 

---

 

Пісня у два голоси. «Усна історія» – спосіб об’єднати аматорські та професійні краєзнавчі дослідження

Куделя-Свйонтек В.В.,

магістр історії, аспірант інституту історії

Ягелонського університету м.Краків (Польща)

 

Усна історія здатна значно збагатити наше уявлення про минуле та про те, яким чином це минуле є присутнє у сьогоденні. [1, с. XVI] Вона дозволяє всебічно дослідити історію населеного пункту з перспективи життєвого досвіду його мешканців. У процесі інтерв’ю дослідник отримує можливість торкнутися історії, написаної людськими переживаннями, індивідуальністю співрозмовника та почути від оповідача-свідка його оцінку історичних подій із перспективи прожитого життя. Італійський дослідник Алесандро Портеллі наголошує, що усну історію вирізняє той факт, що саме вона здатна оповісти нам з одного боку про історичні факти, а з другого – про їх значення, тобто не лише про те, що вчинила людина у минулому, а ,передусім, про те, як вона оцінює свої вчинки сьогодні, а також, яким чином її минуле вплинуло на її ідентичність, світогляд, погляди тощо. [2, с. 48]

Не можна не зауважити, що серед більшості „неантропологізуючих” істориків побутує переконання про нерепрезентативність людських спогадів як історичного джерела. Спростувати ці претензії дуже легко, якщо зрозуміти суть методу. [3, c. 33]

На думку усних істориків, таке зауваження виникає з невірного розуміння терміну „усна історія”, що сприяє недоцільному ототожненню його, як методу, з предметом історичного дослідження в цілому. Не дивлячись на амбіції перших усних істориків створити з методу окремий історіографічний напрямок, усна історія не стала самостійним „розділом” у межах історичної науки. Адже це методика, яка може бути корисна у будь-якій гуманітарній науці. Кожному, хто хоч раз займався польовими усно-історичними дослідженнями, зрозуміло, що пошуки усних джерел – це діяльність, котра вказує на взаємозв’язок усіх галузей історичної науки, а не на відмінності між ними. [4, c. 24]

Особливість усної історії полягає у тому, що вона змінює перспективу традиційного історичного бачення. Інакше кажучи, те, що раніше знаходилося на його периферії, постає в усній історії як основне питання. Таким чином, усне свідчення, призначене раніше для того, щоб виправдати або проілюструвати документарну розповідь, перетворюється на самостійне історичне джерело. Тим самим метод дозволяє почути „голос минулого”, голос тих людей, які творили та переживали історію, спростувати або підтвердити ті чи інші інтерпретації минулого. Більше того, він дає можливість розробити та застосувати на практиці нові підходи та техніки аналізу усного свідчення саме як історичного джерела.

Усноісторичне дослідження автобіографії дає можливість історикові зосередитися на індивідуальному досвіді, що, в свою чергу, пов’язане із певним соціокультурним середовищем, з яким вона себе ідентифікує. Розуміння індивідуальної біографії, вписаної у певний соціальний конструкт, дозволяє досліднику повніше зрозуміти й саму культуру, в межах якої це відбувається. [5, с. 17]

Унікальність методу полягає ще й у тому, що дослідник не лише має можливість інтерпретувати інтерактивне джерело, але й особисто залучений у процес його створення. [5, с. 14] Таким чином, якість отриманого джерела залежить від рівня професійної підготовки дослідника. Адже зміст та характер наративу залежить від того, кому він адресований. У розмові зі свідком досліднику слід гармонійно поєднувати формальний характер розмови та створення приязної для бесіди атмосфери. Саме тому сучасна методична література приділяє максимум уваги фаховій підготовці усних істориків.

На сьогодні усна історія розвивається у двох паралельних напрямках. Перший – очолюють науковці-представники різних дисциплін (антропологи, фольклористи, етнологи, соціологи, психологи, історики тощо). Інший – розвинувся поза університетськими мурами у середовищі дослідників-аматорів, які зацікавлені у пропагуванні історії свого регіону.

Професійні усні історики підходять до краєзнавчих досліджень в залежності від того, яку парадигму усноісторичних досліджень вони на даний час представляють. Загалом австралійський дослідник Алістер Томсон відокремив принаймні чотири такі пагадигми, що виникають з еволюції самого метода збору свідчень, очікувань дослідників, мети проекту та пов’язаних із цим ролі дослідника та оповідача у процесі інтерв’ю, умов проведення проекту (обмежена у часі польова експедиція чи довготривале накопичення спогадів) [6]. Проте хронологічний поділ не виключає співіснування багатьох із них і сьогодні.

У перший період – час становлення усноісторичних досліджень – датований 1940-1960 рр. йшлося лише про новий засіб поширення традиційної джерельної бази. Усна історія розглядалась як нова галузь історіографії. Створюючи джерело нової генерації, історик ретельно готував анкету, опрацьовуючи наперед можливі сценарії майбутнього інтерв’ю. Основною метою дослідження було – зібрати якомога детальніші описи важливих історичних подій. На той час „не прозорість” особи дослідника, роль оповідача та проблема авторства таким чином зібраних спогадів ігнорувались у теоретичних студіях.

Виникнення другої парадигми пов’язане зі стрімким розвитком методу та його поширення серед представників різних гуманітарних наук, що відбувався у 1960-1970 рр. Нове покоління усних істориків надало методу іншого сенсу. Англійський історик Пол Томпсон пише перший підручник з усної історії [7], у якому наголошує, що належить надати голос маргіналізованим офіційною історичною наукою групам (расовим та етнічним меншинам, жінкам, робітникам тощо). Саме у цей період зростає кількість краєзнавчих проектів, до яких західні науковці залучають місцевих дослідників, що, у свою чергу, зумовило зріст методичної літератури, призначеної для широкого читацького кола [6, c. 9-13].

Третя трансформація стосувалася зміни підходу до об’єктивності усноісторичних досліджень. У 1980 рр. в науку прийшла генерація усних істориків, що здобула у цьому напрямку фахову освіту, тому у полі їх наукових зацікавлень знайшовся саме теоретичний аспект досліджень. Ключовими стали питання про ролі, які відіграють учасники інтерв’ю, акустична складова наративу та час, який віддзеркалює отримане свідчення.

Портсмодернізм привніс в усну історію зацікавленість пошуком значень, які надають оповідачі своїм спогадам. Отримане джерело є продуктом осмислення людиною свого історичного досвіду, створеним під час розмови з дослідником у даний час і в залежності від того, у який період життя оповідача його записано, такий зміст у нього заклав автор, керований дослідником. [5, c. 11]

На сьогоднішній день відбувається цифровий переворот в усній історії. На думку американського дослідника Майкла Фріша, сучасні технології оцифровування звуку нарешті потіснять складні техніки траскрибування та повернуть усній історії її „усність”. [8] Цифрові архівні програми та звукові пошукові системи вже широко використовуються для обробки та презентації результатів досліджень у США та декількох країнах західної Європи.

Дві останні парадигми, як і перша, не приділяють більшої уваги краєзнавчим студіям, вбачаючи в історії регіону лише один з елементів їх основного дослідження. При цьому слід зазначити, що цей основний елемент для кожної парадигми буде іншим (дослідження переломного історичного моменту для перших, аналіз етичних питань, пов’язаних із перебігом інтерв’ю та подальшим використанням отриманих свідчень для третіх і збереження усного характеру наративу для останніх). Лише представники другої парадигми, бажаючи відтворити альтернативну до офіційного дискурсу пам’ять про минуле, зацікавлені у вивченні регіональної історії. Для представників цієї групи ключовим є питання про винятковість локального історичного досвіду, його відмінність від колективної пам’яті даного суспільства. Основна мета таких досліджень – вказати на багатогранність суспільної пам’яті в її індивідуальних проявах.

Праця шкільних вчителів, бібліотекарів-краєзнавців, істориків-аматорів, що зацікавлені у дослідженні минулого своєї малої батьківщини, має подібні цілі, проте носить менш формальний (професійний) характер. Більш професійної природи проект набуває лише в умовах співпраці з професійними усними істориками. Слід зазначити, що аматорські усні історики намагаються передусім охопити якомога більшу кількість свідків, при цьому не завжди їх цікавить методологічна сторона дослідження. Особливо це стосується подальшого використання отриманих свідчень. На цьому етапі роботи, власне кажучи, розходяться дороги фахівців та аматорів.

Оскільки метод усної історії, на перший погляд, не вимагає від дослідника фахової підготовки та нагадує звичайну розмову, більшість початківців утверджується у переконанні вірності своїх досліджень. Однак така довільність інтерпретації призводить до значних семантичних втрат кінцевого продукту, спричинених неправильною інтерпретацією, спрощенням друкованих транскриптів та упущенням деталей (недоцільних на думку упорядників).

Наталя Сурєва, спираючись на особистий досвід роботи, також відмічає співіснування двох методів транскрипції спогадів: науково-критичний та науково-популярний, кожен з яких призначений для видань відповідного типу. [9, c. 10] У виданнях спогадів науковим методом емоційне забарвлення мови передається за допомогою опрацьованої американськими дослідниками системи розділових знаків. [10] При цьому слід пам’ятати, що транскрипція є як переклад: полегшує роботу, але нічого не варта без оригіналу. Тобто опублікована транскрипція (навіть дуже якісна) без прикладеного до публікації запису інтерв’ю не дасть фахівцеві можливості повноцінно використати опубліковане джерело. Саме тому слід інвестувати у наукові видання в синхронній формі (транскрипція плюс „необроблений” аудіозапис).

Науково-популярна транскрипція призначена, перш за все, для сприйняття широкої громадськості, зацікавленої у глибшому пізнанні рідної історії. Цей метод письмової передачі даних також передбачає використання знаків пунктуації для позначення емоційної забарвленості відповідей оповідача, проте не є обов’язковою транскрипція запитань інтерв’юера. Опускаються всі елементи усного мовлення, що не несуть інформаційного навантаження (обмовки, вигуки, повтори). [9, c. 10-11] Це дещо полегшує сприйняття тексту.

Важко погодитись із дослідницею, що науково-популярні публікації усних свідчень можуть використовуватися і дослідниками, оскільки вони не набагато менш інформативні від наукових. На мою думку, зібрані спогади опубліковані у формі квазімонологу, подібного до учнівських творів на тему „Що я робив улітку”, ні в якому разі не можуть використовуватись усними істориками (або тими, хто переконаний, що його методом роботи є усна історія). Лише публікації, в яких текст спогадів є максимально наближеним до усного мовлення, тобто збережені усі граматичні помилки та повтори наратора і дослідника, зазначено місця вживання пауз та лайливих слів, є достатньо інформативним для фахівця. Більш того, заперечення присутності (участі) усного історика у процесі створення джерела суперечить самій ідеї усної історії. Невільне співавторство, яке має місце у процесі створення нового історичного джерела, не тільки позначається на його змісті та якості, а є вирішальним для них. Без дослідника не було б розмови, а, значить, не було б джерела, яке створив оповідач, адресуючи його саме цьому конкретному дослідникові. Моя власна практика доводить, що в залежності від статі дослідника, його віку, соціального статусу, світогляду, переконань той самий наратор зовсім інакше конструює оповідь про історію свого життя. Саме тому, бажаючи полегшити сприйняття тексту, слід пам’ятати, до якого ступеня дослідник має право втручатися у спільно створене історичне джерело.

Професійні усні історики, незалежно від парадигми, яку представляють, досить часто стикаються з проблемами добору свідків, відсутністю бажання брати участь у проекті та скорочення особистої дистанції під час інтерв’ю. Це зауваження, безумовно, не стосується дослідників, що самі є частиною свого поля. Цей тип усного історика балансує поміж професійними аспектами своєї наукової діяльності та „голосом коріння”.

У даному аспекті реалізації проекту слід віддати належне праці краєзнавців. Адже місцевий дослідник через ідентифі-кацію з оповідачами, по-перше, здатен скоротити особисту дистанцію між співрозмовниками і тим самим досягти більш насиченого та змістовного наративу, що вкрай важко вчинити „чужинцеві” під час польових усноісторичних досліджень. По-друге, виступаючи у ролі „голосу групи” він, як правило, намагається детальніше опрацювати та підкреслити у публікованій транскрипції суттєві для дослідженої спільноти елементи її минулого. По-третє, місцевий краєзнавець майже не відчуває недобору потенційних оповідачів, оскільки, зазвичай, має достатню кількість контактів у досліджуваному середовищі. Таким чином, очевидним стає внесок, що обопільна згода на співпрацю та бажання вчитися один від одного можуть стати вирішальними для проведення справді якісних, цікавих та потрібних сучасному суспільству досліджень з історії рідного краю.

Американський дослідник Роналд Гріл підкреслює, що сучасна усна історія повинна бути засобом творення більш свідомої історії, котра залучає учасників подій у процес конструювання їх власного минулого (їх особистих історій). [1, с. XVI] Тому саме об’єднання зусиль, націлених на збереження та переказ індивідуального історичного досвіду, могло б значно покращити якість досліджень обох напрямів. Професійні дослідники отримали б змогу переказати свій досвід адептам та піднести таким чином якість краєзнавчих досліджень на місцях. Ентузіасти локальної історії, шліфуючи метод, могли б значно глибше та цікавіше реалізувати поставлену мету. У перспективі цінним є опрацювання методичного посібника з усної історії для загальної читацької аудиторії або переклад на українську популярних західноєвропейських, американських чи польських довідників.

 

Література

1. R.J.Grele, Envelops of Sound: The Arts of Oral History, Chicago 1991.

2. A.Portelli, The Death of Luigi Trastulli, and Other Stories. Form and Meaning in Oral History, New York 1991.

3. А.Портелли, Особенности устной истории [в:] Хрестоматия по устной истории, ред. М.В.Лоскутовой, Санкт-Петербург 2003.

4. G.E.Evans, The Days That We Have Seen, London 1975.

5. О.Кісь, Усна історія: становлення, проблематика, методологічні засади // Україна модерна. – 2007. – № 11. – С. 7-21.

6. A.Thomson, Four Paradigm Transformations in Oral History, “The Oral history Review”, 2007, vol. 34, № 1, p. 49-71.

7. P.Thompson, The Voice of the Past, Oxsford 1978.

8. M.Frish, Towards and Post-Documentary Sensibility: Theoretical and Political Implications of New Information Thechnologies in Oral History [в:] The Oral History Reader, ed. R.Perks, A.Thompson, London-New-York 2006, p. 102-114.

9. Н.Сурєва, Правила видання джерел усної історії (проект), Запоріжжя 2005.

10. G.Jefferson, On Stepwise Transition from Talk about a Trouble to Inappropriately next-positoned mettrs [в:] Structures of Social Action, ed. J.M.Atkinson, J.Heritage, Cambrige 1984.

 

---

 

Доля остарбайтерів у наукових дослідженнях та спогадах вінничан

Цимбалюк П.І.,

заступник директора Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва

 

Тема остарбайтерів довгий час замовчувалася не лише в Україні, СРСР, але й в Німеччині та інших країнах, які були втягнуті у Другу світову війну. Колишні репатріанти, повернувшись на Батьківщину, жили в умовах приниження, підозр, були, без перебільшення, на узбіччі суспільства.

Лише після Горбачовської “перебудови”, об’єднання Німеччини, а надто здобуття Україною незалежності, про важку долю, примусово вивезених окупантами на рабську працю “східних робітників”, почали говорити в повний голос. Тих, хто пережив нечувану до цього експлуатацію в нацистському рабстві і повернувся до рідних домівок, перестали зневажати, змінилося ставлення в суспільстві до цієї категорії людей, перш за все на державному рівні. Сприяв цьому Закон України “Про жертви нацистських переслідувань”, прийнятий Верховною Радою України 23.03.2000 року № 1584-ІІІ (з подальшими змінами і доповненнями до нього), який сприяв відновленню історичної справедливості та дав можливість колишнім “остарбайтерам” відчути себе повноправними членами суспільства. Особливого значення набули компенсаційні виплати, які здійснили уряди ФРН і Австрії, а також німецькі промислові підприємства, на яких під час війни працювали “східні робітники”, громадські організації та громадяни ФРН.

Проблеми, пов’язані з долею остарбайтерів, у науковій літературі висвітлювалися недостатньо, хоча окремі матеріали відображалися у офіційних документах, історичній літературі, матеріалах наукових конференцій, збірниках, періодичній пресі. Фундаментальних досліджень, які б охоплювали, розкривали тему у масштабі всієї України, а також Вінниччини зокрема, не було. Тому книги кандидата історичних наук С.Д.Гальчака, які побачили світ впродовж останніх років, є досить цінними джерелами для дослідників, студентів, краєзнавців, усіх, хто цікавиться історією рідного краю, зокрема періоду Великої Вітчизняної війни та проблематикою “східних робітників” Поділля. Наукове та пізнавальне значення видань підсилюється тим, що у них вперше в Україні подається масштабне розкриття долі жертв нацизму, примусово вивезених до фашистської Німеччини. Особливість цих праць у тому, що доля остарбайтерів простежується крізь призму подільського регіону.

У монографії “Східні робітники” з Поділля у Третьому рейху: Депортація, нацистська каторга, опір поневолювачам” (Вінниця, 2004) автор започаткував висвітлення недостатньо раніше дослідженої теми. Видання здійснене за фінансової підтримки Українського національного фонду “Взаєморозуміння і примирення”, рекомендоване до друку Вченою радою Інституту історії України НАН України та Редакційно-видавничою радою Державного комітету архівів України. У чотирьох великих розділах розкрито джерельну базу, стан розробки теми в науковій літературі, початок і подальший період депортації населення нацистськими загарбниками, насильницьке використання праці подолян у мілітаристській економіці Німеччини та протидія подолян окупаційній адміністрації використанню трудових ресурсів з окупованої території краю. Книга проілюстрована світлинами, копіями з родинних альбомів, архівних документів (листівки, особисті картки “східних робітників”) та інші матеріали.

Книга автора “Украинские остарбайтеры Подольского региона” (Вінниця, 2009) складається з п’яти великих розділів. У даній книзі представлено значно більше матеріалів, ніж у попередній, крім того включено новий розділ “Проблемы, трудности, особенности репатриации”. Видання вміщує ілюстративний матеріал, а також великий список літератури, у тому числі іноземної (виданої в різних містах Німеччини, Республіки Польща, Лондоні, Парижі) та архівних джерел з провідних архівів Німеччини, Російської Федерації, Республіки Білорусь, України, окремих її регіонів, найбільше з Державного архіву Вінницької області. Особливістю цієї книги є те, що в ній досліджуються матеріали не лише по Вінницькій, але й по Хмельницькій області.

Особливо ж вагомою та пізнавальною є монографія науковця “На узбіччі суспільства” (Вінниця, 2009), яка, як і попередня, рекомендована до друку Вченою радою Кам’янець-Подільського національного університету ім.І.Огієнка та Центром дослід-ження історії Поділля інституту історії України НАН України і охоплює 60-літній період нашої історії. Видання відповідає всім канонам жанру, у якому вміщено передмову голови правління Українського національного фонду “Взаєморозуміння і прими-рення” при Кабінеті Міністрів України І.Рушникова, вступ (з історії питання) та питання методології розробки теми в науковій літературі, нацистський геноцид на Поділлі, політику румунської окупаційної влади у Північній “Трансністрії”, про становище “східних робітників” з Поділля у Третьому рейху, опору подолян нацистським завойовникам, повернення подолян з поваленого рейху, їхнє нелегке “набуття Батьківщини” та життя в умовах незалежності української держави. Інтерес представляють висновки, де коротко підсумовуються наслідки і сучасна політика незалежної української держави та країн – репатріантів сто-совно прав і свобод колишніх остарбайтерів, а також подолання протистояння і відчуження між двома країнами (Німеччиною і Україною), породженого війною, утвердженню між ними порозуміння, зміцнення добросусідства.

Досить об’ємним є список використаної літератури і джерел, яким оснащена монографія. Представляє неабиякий інтерес список публікацій різних років із газет і журналів, а також ілюстративний матеріал, вміщений на сторінках книги.

На презентації вищезазначених видань, що відбулася в ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва напередодні 65-ї річниці Дня Перемоги, присутні науковці-історики, представники влади, архівні, музейні працівники дали високу оцінку новим науковим друкам С.Д.Гальчака. Фахівці обласної наукової бібліотеки відмітили, що книги автора попередніх років, присвячені темі Великої Вітчизняної війни, зокрема долі “східних робітників”, не залежуються на полицях, вони запитувані користувачами бібліотеки, їх вивчають історики, краєзнавці, студентська, учнівська молодь. Видання, що розкривають проблему остарбайтерів, будуть цінними і незамінними для подальшого дослідження історії краю, численної кількості “білих плям”, забутих імен наших земляків, які пройшли страшне горнило фашистської неволі і заслуговують на повернення свого чесного імені та реабілітації в суспільстві як повноцінних громадян.

* * *

Непересічне значення у встановленні історичної правди має метод “усної історії”, особливо спогади очевидців тих чи інших подій у житті суспільства.

Варті уваги деякі фрагменти із спогадів уродженця с.Малинівка (колишнє с.Гута Літинська Літинського району) Євдокима Ставнійчука (на жаль, уже покійного), який зазнав чимало поневірянь у фашистській неволі. Народився він 1923 року, за станом здоров’я не був призваний до лав Червоної Армії. У березні 1942 року разом з іншими односельцями насильно вивезений до Німеччини, де в м.Ратиборі працював різноробочим у господаря на прізвище Курк. Той відзначався особливою жорстокістю не лише у ставленні до своїх рабів, але й до членів власної родини. Так, одного разу, за якусь провину, він у присутності сторонніх відшмагав батогом свого дорослого сина, який, до речі, уже служив в армії Вермахта. У листопаді 1943 року Євдокима відправили до виправного табору, що знаходився в м.Бляхамер-Гайдебрек. У січні 1943 року, згадує Євдоким Ставнійчук, він був переведений робітником посудо-фарфорової лавки Гуйченройда у м.Зельб Земля Баварія. З листопада 1943 до травня 1945 року працював на фабриці переробки деревини Шваба в м.Вайсенштадт Земля Баварія. Виснажливі умови праці, жорстоке поводження із робітниками, постійна туга за Батьківщиною, спонукали до втечі. Домовившись з однодумцями, Євдоким здійснив спробу втекти на Батьківщину, але їх піймали і повернули назад, створивши умови існування ще нестерпнішими. Не раз доводилося ходити “по лезу бритви”, ризикуючи власним життям. Одного разу наглядач вдарив Євдокима нагайкою, той, не стримавшись, наніс удар у відповідь. Розгніваний наглядач дістав пістолет і уже намірився його вбити. На щастя, майстер фабрики, який був свідком цього інциденту, став на захист робітника і таким чином врятував йому життя. З того часу непокірного юнака побоювалися навіть найжорстокіші наглядачі.

Визволили його та інших співвітчизників з фашистської неволі американські війська, яким бранці з поневолених країн надавали посильну допомогу у знищенні залишків фашистських військ.

Додому добиралися пішки, фактично через усю Європу, покидаючи по дорозі всі нехитрі пожитки, залишаючи лише найнеобхідніше. В цілому життя у нього склалося так, як і у більшості пересічних громадян СРСР. Проте, впродовж багатьох післявоєнних років, де б він не був – на Донбасі, на Вінниччині, у Західній Україні його систематично перевіряли співробітники НКВД як неблагонадійного.

Пригадується доля інших людей, які побували у фашистській неволі. Це – Ганна Ставнійчук, яка повернулася важко хворою на епілепсію. До народженого уже на Батьківщині сина Михайла назавжди закріпилося прізвисько “німець”. Пам’ятаю, як не один раз, ображений Мишко, з кулаками кидався захищати себе від інших дітей, які не упускали нагоди образити його, називаючи цим ганебним на той час прізвиськом. Після закінчення Малинівської 8-річної школи, Мишко виїхав із села і лише зрідка приїжджав провідати хвору матір.

Залишився у спогадах ще один жахливий випадок. Ми з моєю мамою Антоніною Михайлівною йшли до траси, щоб сісти на автобус до смт Літин. Разом з нами поспішала уже згадана тьотя Ганя, і вони з мамою мирно спілкувалися на різні теми сільського життя. Раптом та голосно зойкнула і впала на дорогу без свідомості, в страшних судорогах. Мама наказала мені відійти, а сама міцно підтримувала голову тьоті Гані, щоб та не отримала серйозної травми. Тривав цей приступ недовго, після цього жінка встала і пішла далі, сказавши, що такі приступи для неї стали уже звичними.

Чимало молоді було вивезено на примусові роботи із згаданого уже вище с.Малинівки. Та були й такі, яким вдалося різними хитрощами обманювати вербувальників і уникнути фашистської неволі. Це Фросина Гаврилюк, Олена Зелінська, яким їхня родичка і сусідка Антоніна Камінна змащувала ноги ядовитою травою, після якої ятрилися і довго не заживали рани. Тому фашисти, боячись зарази, не забрали цих дівчат на примусові роботи до Вермахту, і їм вдалося залишитися на рідній землі, де вони прожили довге, хоч і нелегке життя.

Це лише окремі, але достовірні факти, періоду Великої Вітчизняної війни, записані з уст очевидців, яких, на жаль, з року в рік стає все менше. Тому варто використати найменшу нагоду, щоб зібрати ці спогади і зафіксувати їх на різних носіях інформації для нинішніх і прийдешніх поколінь, а також оприлюднювати їх у засобах масової інформації, на науково-практичних конференціях, презентаціях та інших зібраннях, аби ніколи не повторилися страхіття воєнних лихоліть.

 

Література

1. Гальчак, С.Д. “Східні робітники” з Поділля у Третьому рейху: депортація, нацистська каторга, опір поневолювачам / С.Д.Гальчак. – Вінниця: Книга-Вега: Віноблдрукарня, 2003. – 344 с.: іл.

2. Гальчак, С.Д. На узбіччі суспільства: доля українських “остарбайтерів” (Поділля, 1942-2007 рр.) / С.Д.Гальчак. – Вінниця: Меркьюрі-Поділля, 2009. – 768 с., 16 с. іл.

3. Гальчак, С.Д. Украинские остарбайтеры Подольского региона: (Вторая мировая война, послевоенный период) / С.Д.Гальчак. – Винница: Меркьюри-Подолье, 2009. – 544 с.: ил.

4. Янковська, О.В. До питання про долю українських репатріантів Великої Вітчизняної війни / О.В.Янковська // Сторінки воєнної історії України : зб. ст. / НАН України, Ін-т історії України. – К., 2005. – Вип. 9, ч. 3. – С. 319-324.

 

---

 

Краєзнавча робота сільської бібліотеки

 Девдера О.М.,

бібліотекар Качківської сільської бібліотеки

Ямпільського району Вінницької області

 

Качківка – напевно, не єдине в Україні село, яке про себе, своє далеке і недавнє минуле знає дуже й дуже мало. Більше того, тут не так багато людей, яких узагалі це цікавить.

У 70-90-их роках минулого століття діяв місцевий музей, із якого чимало можна було дізнатися хоча б про історію колгоспу часів головування С.В.Рутковського. Тоді ж було створено міф про революційну Качківку, яка у травні 1918-го героїчно виступила проти австро-німецьких окупантів, і про керівника того виступу – Ф.Ю.Криворучка. Відповідно, склалася двоелементна схема бачення історії села: страшне дореволюційне минуле (воно ілюструвалося фотографією хати старенької самотньої жінки, яка прожила в тій напівруїні в центрі Качківки до кінця 80-х років, і різним хатнім начинням – верстати, горшки, сорочки, рушники, яким, знову ж таки, село користувалося не в ХІХ, а таки в 50-60-х роках ХХ ст.) і – світле радянське сучасне, що почалося чи не з отих травневих подій 1918 року.

Відповідно, не могло йтися про якісь дослідження того, коли і як з’явилося село, чим жило ті кілька сотень років (а йдеться таки про сотні, бо Качківка є на карті француза Боплана, а це ж, як відомо, початок ХVІІ століття), які вже носило своє теперішнє ймення. Натомість існувала якась напівлегенда-напівбайка про озеро-море, що аж кишіло качками, від яких нібито й пішла назва населеного пункту.

На жаль, із висвітленням навіть доступного вже безпосередньому пізнанню радянського періоду життя, теж усе було дуже кепсько. Частину історії наказано було замовчувати (Голодомор 1932-1933рр., голод 1947-го, справжні події часів окупації), ще до частини, як не зовсім «героїчної», віднеслися байдуже, тому сьогодні село не має навіть повного зібрання даних про тих односельців, які загинули на фронтах Другої світової війни, чи брали участь у її боях. Хоч із особливим пієтетом ставилися до колгоспного життя-буття, та й тут не було зібрано даних ні про перші господарські утворення кооперованого типу, ні навіть персонально про тих, хто ці колгоспи у різний час очолював.

У той же час Качківка – село з пребагатою історією. Поселення на її території з’явилися десь ще в добу трипільської і черняхівської культури. У тутешній топоніміці, традиціях, звичаях, мелосі химерно сплелися молдовсько-українські впливи вже часів ХVІІ-ХVІІІ століть, коли, по всьому видно, село то знищувалося, то відроджувалося. Кажуть, качківські вишивальниці славилися колись не менше, ніж клембівські. Тут жило і живе багато чудових людей, долі яких варті того, щоб про них розповісти нащадкам. Словом, простір для краєзнавчої роботи – безмежний. На жаль, не безмежними є можливості у цій галузі сільської бібліотеки.

Не так багато в її фондах матеріалів, із яких читачі можуть дізнатися про минуле і теперішнє рідного краю. Із тих же, що є, бібліотека формує виставки, проводить за ними обговорення. Цікавою, наприклад, для Качківки була поява у журналі «Всесвіт» матеріалів італійського публіциста Курціо Малапарте, в яких описано поле бою під селом у 1941-ому році і саме село в день його окупації. Зараз такими є книги Кетроса і Вдовцова, в яких чимало цікавого й про наше село.

Бібліотека брала активну участь у підготовці до представлення і презентації двох книг поета Віктора Дячка, пропагувала його слово серед односельців. Сама по собі поезія Віктора є цінним краєзнавчим матеріалом, бо в ній міститься ряд побутових замальовок, історичних екскурсів, які відтворюють давнє і недавнє минуле села. Є у поета і цікаві топонімічні розвідки.

Разом із ним проводиться збір матеріалу про качківських дотепників, складається збірник «Байки качківських базарів» – оповідки та анекдоти на основі суто місцевих приключок.

Але по-справжньому в активну краєзнавчу роботу бібліотека включилася, коли почали збирати свідчення очевидців про Голодомор. Тоді було опитано десятки ще живих очевидців тих подій, зібрані матеріали були опубліковані у «Віснику студентського наукового товариства інституту історії, етнології і права до 75-х роковин голодомору в Україні. Випуск ІХ» (Вінниця, 2008). Так само зроблено і до 65-ої річниці Перемоги над нацизмом: проведено опитування учасників бойових дій, зібрано фотоматеріали, спогади про тих, хто не повернувся з фронту. Окремі матеріали опубліковано у районній газеті.

Є задум зібрати старі фотографії і підготувати альбом «Качківка: обличчя ХХ століття». Можливо, за цими матеріалами вдасться оформити своєрідну «стіну», на якій фото згрупуються якось тематично, щоб і через роки кожен бажаючий міг серед них знайти своїх рідних і близьких.

Разом із Віктором Дячком та Михайлом Девдерою бібліотека планує підготувати загальні нариси історії Качківки, щоб тим самим дати поштовх до серйозного її вивчення. На жаль, село міняється дуже швидко, руйнується, спиваються люди. Якщо зараз не зібрати ті матеріали, які ще доступні, то завтра вже буде пізно: відходять люди, які творили своїми долями його історію у ХХ столітті.

Можливо, якби було хоч трохи ресурсів, бібліотека змогла б виступити ініціатором проведення кількох краєзнавчих експедицій, роботи в архівах, налагодження зв’язків із односельцями, розкиданими по світу (то теж часточка нашої історії). Та про це можна лише мріяти. А робити будемо хоча б те, що вже вдається.

БІБЛІОТЕЧНЕ КРАЄЗНАВСТВО

 

Внесок регіональних бібліотек у створення сучасної джерельної бази наукових досліджень з історії краю

Кисельова В.П.,

зав. відділу історичного краєзнавства НІБ України, м. Київ

 

Огляд останніх наукових публікацій з теми сучасної джерельної бази історико-краєзнавчих досліджень в Україні показує, що розвиток цих досліджень супроводжується результативною діяльністю різних установ у напрямку підготовки бібліографічних, археографічних та архівних довідників. Важлива роль у цій роботі належить інститутам НАН України – Інституту історії України, Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім.І.Ф.Кураса, Інституту української археографії та джерелознавства ім.М.С.Грушевського з його філіями у Львові, Чернігові, Острозі; Інституту українознавства ім.І.П.Крип'якевича; Українському науково-дослідному інституту архівної справи та документознавства; університетським кафедрам історії та історичним факультетам університетів; Книжковій палаті України; провідним бібліотекам країни – НБУВ, НІБУ, НПБУ, ЛННБ ім.В.Стефаника НАН України, ОННБ ім.О.М.Горького, ХДНБ ім.В.Г.Короленка, а також всім ОУНБ. Слід зауважити, що попри стрімкий розвиток електронної бібліографії, друковані посібники сьогодні не втрачають своєї актуальності.

Мета даного повідомлення – висвітлити основні тенденції у випуску краєзнавчої друкованої бібліографічної продукції обласних універсальних бібліотек України в сучасний період.

Нагадаємо, що стан та особливості науково-бібліографічної діяльності ОУНБ України у галузі історичного краєзнавства систематично вивчаються фахівцями сектора організаційно-методичної та науково-дослідної роботи відділу історичного краєзнавства НІБУ. Підґрунтям моніторингу цього важливого напряму краєзнавчої роботи бібліотек є метабібліографічна БД „Краєзнавчі бібліографічні посібники бібліотек України”. Про еволюцію технології підготовки краєзнавчої бібліографії другого ступеня, методичні питання відображення краєзнавчої інформації в електронних каталогах фахівці відділу повідомляли на минулих науково-практичних конференціях, організованих Вінницькою ОУНБ [1, 2].

З метою удосконалення інформаційного забезпечення вітчизняної історичної науки наш відділ у цьому році формує нову БД – метабібліографію „Сучасні джерела з історії України”. Про актуальність створення бібліотеками саме такої інформації сьогодні наголошують науковці та бібліотечні фахівці [3, 4]. Важливо, що дані про бібліографічні посібники з вітчизняної історії у цій метабібліографії доповнені відомостями про архівні джерела вторинного рівня – архівні довідники, путівники, описи фондів тощо. На основі цієї БД планується випустити друковане видання „Бібліографічні посібники та архівні довідники з історії України: 1991-2010 рр.” Вважаємо, що ця робота стане реальним внеском НІБУ у досягненні мети, сформульованої у Концепції Державної цільової національно-культурної програми створення єдиної інформаційної бібліотечної системи «Бібліотека – ХХІ» – підвищення ефективності використання, забезпечення доступності документів, які зберігаються у бібліотечних, архівних та музейних фондах. Зокрема, систематизовані відомості про ті джерела вторинного рівня, що є у фонді НІБУ, матимуть відмітки про класифікаційний шифр та назву структурного підрозділу, в якому вони зберігаються.

Важливо, що пошукові можливості ІРБІС дають змогу не лише знайти необхідну інформацію за автором, заголовком, темою, назвою установи, персоналією тощо, а й отримати кількісний зріз даних за вказаними параметрами, тобто, здобути реальне підґрунтя для наукових досліджень у напрямі вивчення бібліографічних та архівних джерел з історії України. Зокрема, є можливість оцінити внесок регіональних бібліотек у створення сучасної джерельної бази наукових досліджень з історії краю. Однак, враховуючи великий обсяг аналізованого бібліографічного доробку за період від 1991 року, зупинимося лише на прикладах, що є особливо прикметними в аспекті краєзнавчої тематики. Наприклад, стосовно бібліографічних посібників Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва, то у названій БД зареєстровано ряд видань: „Імена, повернуті на Батьківщину” (1998); „Трагедія голодомору на Вінниччині 1932-1933 рр.” (2003); „Історія магдебурзького права в Україні” (2003); «Гіркий був келих життьовий...» (2001); „Столітній шлях Бібліотеки у її виданнях” (2007).

Серед лідерів інформаційно-бібліографічного забезпечення історичних досліджень періоду незалежної Української держави – Івано-Франківська ОУНБ (бібліографічний каталог краєзнавчих видань за 1990-2002 „Широкий світ малої батьківщини: історія населених пунктів Івано-Франківщини” (2003), посібник до 810-річчя Галицько-Волинської держави „Галицько-Волинська держава: історія, постаті, культура” (2010); Дніпропетровська ОУНБ („Нестихаючий біль України: пам'яті жертв голодомору 1932-1933 років на Дніпропетровщині” (2008) „Політичні партії та рухи на Дніпропетровщині (1991-2008)” (2009); Одеська ННБ ім.М.Горького («История медицины Одессы» (1995), «Общество независимых художников в Одессе» (2004), 2 випуски покажчика «Голодомор в Україні 1932-1933 рр.» (2001, 2008). Чимало фундаментальних посібників підготували фахівці Харківської ДНБ ім.В.Г.Короленка („Підприємництво та комерційна діяльність. З історії розвитку”. Вип. 1. (1994), „Історія Харківської єпархії: (До 200-річчя заснування)” (1999); „Бібліотечна справа Харківщини до 1917 року” (1999), „Харків ХХ століття: Вип. 1. Історія міста Харкова (1900-2000); Вип. 2. Видатні харків'яни” (2003) та ін.

Тематичний підрозділ „Історія міст і сіл” нашої метабібліографії нараховує понад півсотні назв ретроспективних науково-допоміжних бібліографічних посібників, присвячених різним аспектам суспільного життя та економічного розвитку населених пунктів, наприклад: «Одвічні джерела. Острогу – 900» (Рівненська ОУНБ, 2000 р.); «Остер» (Чернігівська ОУНБ ім.В.Г.Короленка та Козелецька ЦРБ, 1998 р.); «Хотину – 1000 років» (Хотинська ЦРБ, Чернівецька ОУНБ ім.М.Івасюка, 2002 р.); «Вулиці Запоріжжя – дзеркало історії» (Запорізька ОУНБ, 2008 р.) та ін. Зокрема, Одеська ОУНБ ім.М.Грушевського спільно з центральними районними бібліотеками області у серії «Міста і містечка Одещини» видала ряд посібників про міста – Балту, Рені, Кодиму та ін.

У рубриці „Історія установ, підприємств, організацій” зареєстровано чимало посібників, присвячених історії саме бібліотечних установ. Такі праці є необхідним підґрунтям для проведення наукових досліджень з історії бібліотек, про важливість яких йдеться в останні роки майже на всіх бібліотечних форумах.

Позитивним у бібліографічній діяльності краєзнавчих підрозділів є постійна увага до творчості видатних учених – істориків, краєзнавців. Бібліографічні та персональні посібники складають п’яту частину зареєстрованих нами видань. Посібники із серій „Історики та краєзнавці Чернігівщини”, „Дослідники Рівненського краю”, „Краєзнавці Донеччини” та ін. є важливим джерелом розвитку української біографістики, адже саме крізь призму бібліографії наукового доробку дослідників можна вивчати розвиток наукової школи чи напряму в історичній науці.

Простежується тенденція посилення координації та кооперації роботи різних інституцій у напрямку всебічного розкриття інформаційних ресурсів держави – бібліотек, архівів, музеїв, науково-дослідних установ історичної галузі. Ряд посібників створено спільними зусиллями фахівців кількох установ: це, наприклад, бібліографічне видання „Тернопільщина в народознавчих пам'ятках”, що підготовлене Тернопільською ОУНБ спільно з облдержархівом; покажчик „Повернення до правди” – Закарпатською ОУНБ разом із Закарпатським держархівом; «Греки Приазовья» – Донецьким держуніверситетом, Донецькою ОУНБ та Приазовським елліністичним центром і т.д.

Отже, загальний аналіз масиву історико-краєзнавчих бібліографічних видань періоду незалежної Української держави свідчить про позитивні тенденції у сучасному розвитку бібліографічної бази наукових досліджень та вагомий внесок регіональних бібліотек у поповнення системи краєзнавчих бібліографічних посібників новими актуальними друкованими джерелами з історії краю.

 

Література

1. Михайлова, О. Еволюція технології підготовки краєзнавчої бібліографії другого ступеня / О.Михайлова, В.Кисельова // Бібліотека в контексті світової культури, науки, інформації : матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. – Вінниця, 23-25 трав. 2007 р. – Вінниця, 2007. – С. 155-157.

2. Кисельова, В. Методичні питання відображення краєзнавчої інформації в електронних каталогах / В.Кисельова, Т.Кудласевич; Вінниц. обл. універс. наук. б-ка ім.К.А.Тімірязєва // Краєзнавство в системі розвитку духовності і культури регіону : матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. 21-23 жовт. 2008 р. – Вінниця, 2008. – С. 46-48.

3. Політова, О. Модель вторинної документальної інформації з історії України / О.Політова // Бібл. планета. – 2009. – № 1. – С. 22-25.

4. Промська, О. Становлення метабібліографії в Україні / О.Промська // Вісн. Кн. палати. – 2008. – № 6. – С. 14-16.

 

---

 

Зародження бібліотечного краєзнавства у Східному Поділлі

 

Гальчак С.Д.,

кандидат історичних наук, доцент кафедри журналістики Вінницького ДПУ

ім. Михайла Коцюбинського, голова правління Вінницької обласної організації НСКУ,

заслужений працівник культури України

 

Бібліотечне краєзнавство на теренах Східного Поділля зародилося на рубежі ХХ століття з появою, власне, самих публічних бібліотек. Ще 7 квітня 1899 р. гостинно відкрила двері відвідувачам міська публічна книгозбірня у Бару, котра утримувалася за рахунок коштів міста. У 1900 р. започатковано діяльність Гайсинської публічної бібліотеки ім. Пушкіна. Публічні бібліотечні заклади функціонували також у Літині та Ольгополі, відіграючи важливу роль у культурно-освітньому житті регіону.¹

На початку ХХ століття було відкрито Народний дім та міську Гоголівську бібліотеку у Вінниці. Народний дім, у якому розміщувалася бібліотека з читальною залою, де проводилися народні читання, розпочав роботу у 1902 році. Гоголівська бібліотека заснована 1907 р. На початку її діяльності книжковий фонд складав 6,5 тисяч книжок. Бібліотека передплачувала також 45 періодичних видань і нараховувала близько 2 тис. читачів,² які із наявного книжково-газетного фонду могли дещо довідатися і про історію Подільського краю, традиції та побут його мешканців.

Особливо сприяли зародженню та розвитку бібліотечного краєзнавства осередки заснованої ще у 1868 р. (у Львові) культурно-освітньої громадської організації “Просвіта”, які в умовах царської реакції по можливості відкривали у населених пунктах читальні і бібліотеки, видавали українською мовою популярну літературу, шкільні підручники тощо.

Подільське товариство “Просвіта” виникло 19 квітня 1906 р. у м.Кам’янці-Подільському. Воно мало свою мережу і в Східному Поділлі. Серед перших почали діяти філії Подільської “Просвіти” у м.Могилеві-Подільському (керівник Йоахим Августинович Волошиновський) та у містечку Печера Брацлавського повіту. Діяльність останньої пов’язана з іменем місцевого священика Івана Софроновича Кульматицького, котрий заснував осередок у 1906 р. При ньому працювали бібліотека і драматично-хоровий гурток, вистави якого ставилися за участю оркестру графа Потоцького.

У наступні роки в умовах посилення царської реакції просвітянські осередки практично призупинили свою діяльність, однак відродилися в час Української національної революції 1917-1920 рр.

В умовах революційного оновлення суспільного життя “просвітяни” знайшли підтримку українських державних органів і вже у червні 1917 року провели перший з’їзд, виробили тактику дій в умовах українського культурного будівництва. Відповідно до рішень з’їзду почалося формування просвітницьких організацій. До кінця літа 1917 року в Україні діяло їх більше 2000.³

У тому ж році створюється і починає діяти очолювана Іваном Юхимовичем Озерянським вінницька “Просвіта”, серед основних напрямків діяльності якої були краєзнавчі дослідження. Осередок теж мав свою бібліотеку, яка стала чи не найголовнішою ланкою у сфері розвитку краєзнавчої справи у регіоні.

У 1918 р. працівники Вінницької психіатричної лікарні заснували ще один міський осередок “Просвіти”. Існували осередки також у Липовці, Могилеві-Подільському, Сербах, Кукавці, Сніткові, в с.Нижній Кропивні Гайсинського повіту, с.Журавному Вінницького повіту, деяких інших населених пунктах.

Осередки “Просвіти” засновували й фінансували школи, зокрема, у Вінниці та Козятині, формували бібліотечні фонди, відроджували українські свята та обряди, популяризували минуле краю, його фольклор, етнографічні знання, всіма засобами пробуджували в широких масах інтерес до краєзнавства, виховуючи їх на героїчних сторінках минулого, ⁴ ставши своєрідними центрами українознавства.

Зрозуміло, їхня діяльність не могла подобатися більшовицькій владі, яка утверджувалась у регіоні після поразки Української революції, оскільки багато просвітян підтримували політику УНР, а самі «Просвіти» як культурно-просвітницькі центри відтворювали національні почуття, створювали ідеал лицаря-козака, яскравими фарбами малювали минуле славної України, захоплювали українську громадськість “блакиттю” українського неба, “жовтизною” її степів. На всеукраїнській нараді завідувачів відділів губкомів у лютому 1922 р. зазначалося: “Репрезентуючи українську інтелігенцію, “Просвіти” являють собою величезну загрозу радянській владі і всьому пролетаріату на селі”.

Почалися численні арешти багатьох просвітян та закриття просвітницьких товариств. У листопаді 1922 р. Народний Комісаріат освіти України прийняв рішення про перетворення всіх осередків “Просвіти” в хати-читальні. Просвітяни повинні були організовувати клуби, театри, пункти з ліквідації неписьменності, проведення пропагандистсько-лекторської роботи для поширення “соціалістичного знання, боротьби з куркульсько-буржуазними впливами та побутом”. На початку 1923 р. на Поділлі діяло 206 організацій “Просвіти”, станом на 1 квітня – 185 організацій, на 1 липня – жодної. ⁵ Офіційне пояснення повсюдного закриття осередків “Просвіти: “у зв’язку з організацією нових, породжених радянською системою, культурно-освітніх установ та організацій ”. ⁶

У кращому становищі опинилися власне бібліотечні заклади. І Українська Центральна Рада, і гетьманат Української держави, і Директорія УНР надавали їм велику увагу. У цей період краєзнавча праця бібліотек зводилася до врятування книжкових фондів приватних бібліотек поміщиків, що втекли зі своїх маєтків, евакуйованих, або й розпущених установ та організацій, що залишили цінні книжкові фонди, упорядкування й популяризації краєзнавчої літератури. ⁷

Не могла, звісно, обійтися без мережі бібліотек і радянська влада. Відчуваючи слабкість та невпевненість у перші роки свого існування, вона змушена була загравати з різними політичними силами й рухами, грати на почуттях та настроях населення. Так, більшовики змушені були обережно підходити до вирішення національного питання і відмовитися від відверто проімперської, русифікаторської політики, що позитивно впливало на розвиток краєзнавства. Та й серед населення Східного Поділля ставало все більше бажаючих пізнати історичне минуле рідного краю. Найповніше вони могли реалізувати це прагнення саме у бібліотечних установах, насамперед у створеній у вересні 1920 року, за ініціативою Української Академії наук, Вінницькій філії Всенародної бібліотеки України, яка задумувалася як “велика книгозбірня місцевого значення по всіх паростках людського знання, де було б згуртовано все книжкове багатство, яке є на Поділлі”.⁸ Завдяки зусиллям ентузіастів невдовзі вона перетворилася у потужний центр краєзнавства.

При цьому не обійшлося й без підтримки місцевої влади. Так, за наказом Подільського губернського військово-революційного комітету Вінницький обласний архів передав бібліотеці книжки, газети, відозви, оголошення та іншу друковану продукцію, рукописи, справи, документи, портрети, малюнки, старожитності, а також весь другий поверх помешкання “Мури” (12 кімнат) з меблями.⁹

Крім згаданих матеріалів її фонд склали рештки родових бібліотек польської шляхти, зокрема Грохольських, Руссановських, а також 5 тис. книг, передані Вінницьким товариством “Просвіта”, що згодом стали основою відділу Україніки, 4 тис. – отримані від сільськогосподарської бібліотеки губземвідділу (колишньої бібліотеки Подільського товариства сільського господарства та сільськогосподарської промисловості), 20 тис. – від губнаросвіти (в основному з колишніх приватних бібліотек), 185 книг, більшість яких складали окремі томи “Свода законов Российской империи”, передані Гоголівською міською бібліотекою.¹⁰

Крім книг філія намагалася збирати інші види письмових джерел. Так, у громадянина Замотина-Ширяя було придбано сімнадцять грамот XVII-XVIII ст. за підписами І.Мазепи, Д.Апостола, І.Скоропадського, М.Миклашевського, Петра І. Виконувала вона також доручення Всенародної бібліотеки України. Зокрема, у Вінниці було придбано і передано до Києва архів українського громадського і державного діяча, письменника Д.Марковича, перевезено з Немирова до Вінниці, а згодом – частково до Києва, бібліотеку розстріляної більшовиками княгині М.Щербатової. ¹¹

На початку 1921 року, задля збереження у цілісності бібліотечного фонду, Вінницька філія отримала охоронні листи від ВУАН за підписом її секретаря академіка А.Ю.Кримського і від наркомату освіти за підписом наркома Г.Ф.Гринька. Згідно з ними філія як бібліотека академічного типу мала право збирати та використовувати літературу будь-якого змісту. Цей захист став у нагоді, коли губернське ДПУ спробувало цензурувати бібліотечний фонд, зокрема, намагалося вилучити такі, на його погляд, антирадянські книжки: “Курс історії України” Д.Дорошенка, “Коротка історія України” І.Крип’якевича, “Курс географії України” А.Хоменка. ¹²

Тимчасово виконуючим обов’язки директора книгозбірні було призначено В.Є.Лоє,¹³ згодом, з 15 лютого 1921 року, – В.В.Пфейфера.¹⁴ З березня 1922 року¹⁵ Вінницьку філію очолив видатний історик-краєзнавець Поділля Валентин Дмитрович Отамановський (1893-1964), спершу як виконуючий обов’язки директора, а з 1924 р. – як повноправний керівник. Завдяки його ентузіазму та організаторським здібностям філія визначилась як науково-краєзнавчий заклад.¹⁶

24 червня 1924 року було затверджено її новий статут. Згідно з ним вона мала: а) “зібрати найновішу літературу по всіх науках і галузях знання всіх народів і всіх віків, всіма мовами – друковану і писану; літературу українською мовою та з галузі українознавства; всю літературу, видану на території Подільського регіону, а також літературу, присвячену вивченню Поділля, де б і якою мовою не було її видано; б) утворити найзручніші для населення форми користування книжковими багатствами Філії; в) збирати, реєструвати і опрацьовувати весь бібліографічний матеріал свого району”. ¹⁷

На кінець 1923 року у своїй структурі філія мала відділи: “Україніка” з підвідділами “Революція в Україні”, “Шевченківський”, “Подоліка”, загальний, газетно-графічний з підвідділом “Музикалія”, рукописів та стародруків з підвідділом раритетів (мав близько 100 унікальних рукописів і стародруків), відділ марксизму. Підвідділ “Подоліка” отримав від Ю.Й.Сіцинського 200 книг та журналів, серед них “Труды епархиального историко-статистического комитета”, “Подольские епархиальные ведомости”. Поступово “Подоліка” зібрала більше 1000 одиниць краєзнавчої літератури. На її базі 15 березня 1924 року за ініціативою В.Д.Отамановського було відкрито Кабінет виучування (вивчення) Поділля, що діяв на громадських засадах. Очолив його професор А.І.Ярошевич. Першими консультантами Кабінету стали професор М.І.Безбородько, М.І.Білінський, В.Д.Отамановський, В.І.Рахинський. На 1 січня 1924 року книжковий фонд філії досяг 100 тис. томів.

Краєзнавці, що гуртувались навколо Кабінету, вивчали історію, географію, флору і фауну краю, етнографію і фольклор, оголошували на засіданнях доповіді, виступали з лекціями науково-популярного характеру в різних аудиторіях Вінниці. З інтересом сприймалися слухачами екскурси в минуле – “Назва м.Вінниці, її походження та транскрипція” М.Білінського, “Будинок “Мури” та його історія” І.Шиповича, “Доля лісів Поділля” А.Ярошевича. Велика увага надавалася популяризації краєзнавчої літератури – підготовці бібліографічних покажчиків, довідників.

З 16 по 21 лютого 1924 року в “Мурах” діяла виставка, приурочена 350-річчю надрукування першої в Україні книги. Її відвідали 122 організовані групи, близько 5 тисяч чоловік.

Пізніше матеріали виставки стали експонатами музею друку, створеного при філії.¹⁸

У наступні роки Вінницька філія Всенародної бібліотеки ВУАН та Кабінет виучування Поділля ще ширше розгорнули свою діяльність. Так, бібліотекарі філії стали ініціаторами створення бібліографічної секції Кабінету, що прагнула скласти “Bibliographa Podolika”, яка мала містити: а) усю літературу про Поділля незалежно від місця її видання; б) часописи, що виходили на території краю; в) твори авторів-подолян та праці про них. Пошук краєзнавчих матеріалів мав проводитись “...на підставі реєстрів, складених науковими консультантами Кабінету виучування Поділля, та їхніх вказівок, на підставі покажчиків, каталогів та бібліографічних відділів у журналах, через систематичне опрацювання журналів та збірників...” ¹⁹

Бібліографічні описи систематизувалися за міжнародною децимальною класифікацією, в межах кожної галузі – за алфавітом прізвищ авторів та назв видань. Редактором кожного відділу був певний науковий консультант Кабінету. Планувалося друкувати серію “Матеріали до історії друку та бібліографії Поділля”. Першим її томом став історико-бібліографічний збірник “Часописи Поділля”. Другий том, присвячений продуктивним силам краю, мав виходити у трьох випусках: “Бібліографія економіки Поділля” (редактор – проф. А.Ярошевич), “Бібліографія флори Поділля” (проф. О.Савостіянов), “Бібліографія сільського господарства” (проф. С.Городецький). Третій том складався з двох випусків: історія та етнографія краю. На жаль, оприлюднено було тільки покажчик, присвячений пресі регіону, хоча є відомості, що були майже готові випуски з економіки та фольклору Поділля.²⁰

Тоді ж розпочали свою роботу садово-городня, історії Вінниці та її околиць, деякі інші секції Кабінету, вийшли друком перші праці його членів: А.Зекцера “1905 рік на Поділлі” (1925), В.Храневича “Ссавці Поділля” (1925), “Птахи Поділля” (1925 -1926), “Минуле фавни Поділля” (1925-1926), “Нарис фавни Поділля” (1925-1926).

З часу заснування Кабінет виучування Поділля поклав початок систематичного, комплексного дослідження краю та поширення знань про нього. Недарма на ексклібрісі, цього згодом досить відомого не лише у Східному Поділлі науково-методичного центру, був вміщений девіз: “Внеском нашим до української науки нехай буде дослідження та опис цілого Поділля”.²¹

До роботи були залучені кілька десятків вчених, художників, письменників та інших представників інтелігенції. Серед авторів видань Кабінету кліматолог Л.Данилов, ботанік О.Савостіянов, історик і бібліограф М.Білінський, фармаколог Л.Морейніс, інженер О.Бируля, співробітники бібліотеки Л.Тимошенко, М.Хращевський, Н.Співачевська, В.Рот (Вінниця), зоолог В.Храневич, історик і археолог Ю.Сіцінський (Кам’янець-Подільський), академік С.Єфремов, економіст С.Городецький (Київ), директор бібліотеки Наукового товариства ім.Т.Шевченка історик І.Кревецький (Львів).

Робота Кабінету базувалася на глибоко науковій основі. Він підтримував наукові зв’язки й здійснював обмін виданнями зі 180 установами й організаціями України, СРСР, Західної Європи, Америки, Близького Сходу. ²²

Філія та її Кабінет видали 26 праць краєзнавчого характеру, що склали своєрідну енциклопедію поділлєзнавства. Такою кількістю видань вони навіть перевершили попередній задум про 16-18 книг. 1, 4-7 та 18 випуски отримали премії всеукраїнських конкурсів наукових праць, що засвідчує їх наукову грунтовність. 4-7 випуски енциклопедії склали згадувані праці професора В.Храневича “Ссавці Поділля”, “Птахи Поділля”, “Минуле фавни Поділля”, “Нарис фавни Поділля”, які отримали премії Комісії, створеної Укрнаукою Народного комісаріату освіти для відзначення кращих наукових праць. Премію отримала й книга професора Л.Данилова “Клімат Поділля”.

Кабінет послідовно втілював у життя ідею опису населених пунктів Вінниччини, підготував програму обстеження, разом із Вінницькою окружною інспектурою народної освіти оголосив конкурс на кращий опис. Актив Кабінету створив плакат “Опис Вінницької округи”, високо поцінований громадськістю. Над плакатом працювали О.Савостіянов, Л.Тимошенко, Л.Данилов, О.Чередніков, І.Любомудров та І.Озерянський. Цей редакційний колектив очолювали В.Отамановський та В.Самутин. Плакат містив карту округу, коротку історичну довідку, бібліографію, відомості про діячів краю, природу, клімат, водні багатства, корисні копалини, рослинність і тварин, територію і населення, освіту, охорону здоров’я, господарські досягнення.²³

Кабінет був також досить авторитетним науково-методичним центром краєзнавства. Ним розроблено і поширено примірний статут окружного (районного) краєзнавчого товариства, орієнтовний план його роботи, ряд програм для збору відомостей з різних галузей життя, обстеження населених пунктів, покажчик літератури про край. Цим сприяв підготовці кадрів краєзнавців – прагнув ліквідувати краєзнавчу неписьменність, “підвищити класифікацію з поділлєзнавства всіх адміністраторів, службовців, вчителів, робітників землі і лісу”.

Він ініціював слухання на засіданнях Українського комітету краєзнавства 31 грудня 1927 року та 14 січня 1928 року питань удосконалення краєзнавчої роботи в Україні. 5 березня 1928 року Український комітет краєзнавства просив Народний комісаріат освіти направити обіжника окрвиконкомам про сприяння цій роботі та обіжника шкільним закладам про посилення краєзнавчої роботи й зв’язку з краєзнавчими товариствами. ²⁴

Плідна діяльність Кабінету була високо оцінена. Академія наук України неодноразово поширювала досвід роботи закладу та його керівника, характеризуючи працю подолян як взірець краєзнавчої роботи.²⁵

Справді, важко переоцінити роль у розвитку краєзнавства на теренах Східного Поділля Валентина Дмитровича Отамановського – невтомного дослідника Поділля, який вбачав сенс свого життя в служінні Україні. Історик за фахом, він володів сімома мовами. Саме його знання, наполегливість, сподвижницька самовідданість зробили філію бібліотеки та Кабінет загальнодоступними осередками української культури і науки.

Сім’я Отамановських переїхала до Вінниці влітку 1920 р. У перші роки перебування в місті молодий вчений підготував велику, з грунтовними теоретичними висновками, монографію “Вінницька міщанська громада до кінця XVIII ст. – еволюція правового положення та устрою на основі соціально-господарського розвитку території міста”. У 1926 р. були здані до друку перші два її томи. Перший том називався “Вінниця як тип українського міста Південного Правобережжя XVI-XVII ст. Еволюція правового стану та устрою на тлі суспільно-економічного розвитку Побужжя XVI-XVII ст. та процесу формування станів”. Другий том був такого ж характеру, як і перший, висвітлював життя Вінниці у XVIIІ ст. Всього за задумом автора монографія мала складатися з чотирьох томів.

Особливу увагу В.Д.Отамановський надавав забезпеченню організації та науково-методичному керівництву мережею краєзнавчих осередків Поділля. У цьому плані слід виділити його працю “Краєзнавство на Поділлі, найближчі його завдання та потреби й роль у краєзнавчій праці Кабінету виучування Поділля” (1926 р.).

Робота складалася з трьох розділів. У першому розділі автор аргументовано доводив, що знання історії краю – необхідна умова вмілого господарювання, а тому потрібно створювати науково-дослідні краєзнавчі заклади для всебічного вивчення краю та поширення знань про нього серед адміністраторів, службовців, вчителів, кооператорів тощо. В другому розділі проаналізував краєзнавчу роботу на Поділлі, дореволюційну спадщину, доробок за часів УНР, діяльність перших радянських осередків, зокрема, Кабінету виучування Поділля. У третьому розділі розглянув проблеми та перешкоди на шляху краєзнавчої роботи, піддав критиці місцеві та центральні органи за їх недостатню допомогу краєзнавцям. Незважаючи на те, що вів мову конкретно про краєзнавство на Поділлі, праця, безперечно, мала велике значення як методичний посібник для краєзнавчих закладів усієї України.

Важливими були також його публікації у “Вістях ВУАН” “Праця та стан Вінницької філії Всенародної бібліотеки України та Кабінету виучування Поділля на 1 травня 1929 р.” та “Про потребу утворення Кабінетів виучування територій у культурно-економічних осередках УСРР міжокружного (краєзнавчого) значення (з досвіду Вінниці)”.²⁶

Крім того керований ним Кабінет виучування краю розгорнув велику роботу по увічненню пам’яті визначних українців шляхом встановлення меморіальних дошок на будинках, де вони мешкали. Зокрема, багато сил доклав Валентин Дмитрович гідному вшануванню класика української літератури М.Коцюбинського.

Головним наслідком цих зусиль і роботи, що почалася ще у 1924 р., стало створення меморіального музею. 8 листопада 1927 р. в будинку, де народився письменник, в урочистій обстановці було відкрито музей його імені.

Степан Руданський – ще одна велична фігура української літератури, якою опікувався В.Д.Отамановський. Він не обмежився встановленням пам’ятних знаків у Шаргороді, Хомутинцях, Калинівці, Кам’янці-Подільському, а поїхав у Ялту, де з 1861 р. Степан Васильович працював міським лікарем. Тут наполіг на впорядкуванні житла та могили славетного письмен-ника – знавця подільського фольклору.

Невтомний дослідник дбав про збереження старовинних будівель Вінниці, в першу чергу, “Мурів” – найстарішого комплексу цегельно-кам’яних споруд міста, могили українського композитора П.І.Ніщинського в с.Ворошилівці, склепу лікаря і педагога М.І.Пирогова, охорону могили одного з діячів Центральної Ради Д.Марковича, критика-галичанина М.Євшана (Миколи Йосиповича Федюшка), поховань галицьких солдатів, що у 1919 р. вмерли у Вінниці від тифу.

Тісно співпрацював із Кабінетом виучування Поділля Г.В.Брілінг, який ще у 1919 р. повернувся до Вінниці і активно включився у вивчення та збереження подільської старовини. З того часу він – співробітник, а з 1923 р. – завідувач Вінницького краєзнавчого музею. Тільки в 1927-1928 рр. з його участю зібрано понад 2 тис. археологічних пам’яток, 3426 етнографічних предметів, 652 витвори образотворчого мистецтва. Пройнятий турботою про збереження старожитностей для прийдешніх поколінь, власноруч підготував схвалену губвиконкомом постанову “Про охорону пам’яток революційного минулого, старовини, мистецтва і природи” (1924 р.) та інструкцію по охороні пам’яток історії та культури (1925 р.).²⁷

На початку 20-х років передав значну кількість археологічних знахідок Вінницькому краєзнавчому музею, а також Кам’янець-Подільському Давньосховищу Іван Омелянович Шипович – член Церковно-археологічного та Історичного товариств при Київській духовній академії, Історичного товариства Нестора-літописця, Московського археологічного товариства, Київського товариства старожитностей мистецтва. З 1924 р. він науковий консультант з археології Кабінету виучування Поділля. Підготував до друку працю “Вінницькі Мури: Історичний нарис” (не видано), а також спогади “Про Шаргородське духовне училище” (1926 р.).

Діяльними членами Кабінету були краєзнавці історик А.Зекцер та геолог Р.Р.Виржиківський. Перший досліджував події 1905 р. на Поділлі,²⁸ другий – тераси Дністра, описавши їх у геологічних путівниках по Поділлю. ²⁹ Клімат краю вивчав метеоролог професор Леонід Григорович Данилов, який у 1921-1929 рр. проживав у Вінниці і очолював службу погоди Подільського відділу сільськогосподарського наукового комітету.³⁰

Активно співпрацювали з Кабінетом виучування Поділля викладач Вінницького фармацевтичного технікуму Олександр Олександрович Савостіянов (1874-196?), який досліджував природу і побут населення Вінниччини [опублікував понад 20 праць, серед них “Дика рослинність Поділля” (1925), “Ботанічні екскурсії в околицях Вінниці” (1933)], та провідний архівіст регіону Юрій Семенович Александрович (1894-194?).

Плідно працював з Кабінетом старший бібліотекар Вінницької філії Всенародної бібліотеки ВУАН Микола Михайлович Хращевський (1889-1955), який захоплювався літературним краєзнавством. Зокрема, у “Записках історико-філологічного відділу Української АН” надрукував статті “Деякі фразеологічні особливості мови А.Свидницького” (1929), “Ще нові дані до ялтинської біографії Руданського”, “Степан Руданський в оповіданнях своїх родичів та інших людей ”, “До біографії Д.Марковича” (Збірник “Література”, 1928). Автор окремих видань: “Михайло Коцюбинський під час свого навчання в Бару” (1929), “Вінницька державна друкарня ім. Леніна. Коротка історія та сучасний стан друкарства у Вінниці” (1930) та ін.

З 1921-го по 1926 р. бібліотекарем Вінницької філії Всенародної бібліотеки ВУАН, Кабінету виучування Поділля працював вінничанин Микола Іванович Білінський (1852-193?), різнопланово досліджуючи історію та етнологію Східного Поділля. Його перу, зокрема, належать праці “Вінницький замок: Історичний нарис з доби XV-XVIII ст.”, “Назва Вінниці та її трансформація” , “Життя і діяльність Кармалюка на підставі судових актів та народних пісень”, “Пісні і оповідання про Кармалюка і галицьких опришків”, “Часописи Поділля: Історичний нарис з доби 1838-1927 рр.” , “З минулого пережитого”.³¹

На жаль, їх плідна праця була грубо обірвана у роки «великого терору» – чи не всі вони виявилися репресованими тією ж більшовицькою владою в кінці 1920-х – у 30-х роках ХХ століття. З їхнім арештом на довгі роки призупинилося становлення бібліотечного краєзнавства у Східному Поділлі, що так потужно розпрямляло крила у «зоряний час» українського краєзнавства.

 

Примітки

1 Єсюнін, С.М. Культурно-освітнє середовище міст Подільської губернії у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. / С.М.Єсюнін // Освіта, наука і культура на Поділлі: зб. наук. пр. – Кам’янець-Поділ., 2008. – Т. 11: Матеріали сьомого круглого столу “Культура, освіта і просвітницький рух на Поділлі”: присвяч. 90-річчю Кам’янець-Поділ. нац. ун-ту. – С. 208, 209.

2 Кароєва, Л.Р. Срібна мить: (поштові листівки та фотогр. з музейн. колекції) / Л.Р.Кароєва, Л.С.Лиса, О.О.Філін. – Вінниця: Віноблдрук., 1998. – С. 36, 37.

3 Прокопчук, В.С. Під егідою Українського комітету краєзнавства / В.С.Прокопчук. – Кам’янець-Поділ.: Абетка-НОВА, 2004. – С. 46.

4 Там само. – С. 47.

5 Вінниця: іст. нарис / голов. ред. А.М.Подолинний. – Вінниця: Книга-Вега, 2007. – С. 173, 174.

6 Гальчак, С.Д. Краєзнавство Східного Поділля / С.Д.Гальчак. – Вінниця: Книга-Вега, 2005. – С. 46.

7 Прокопчук, В.С. Під егідою Українського комітету краєзнавства... – С. 58.

8 Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім.В.Вернадського (далі: ІР НБУВ). Архів НБУВ. – Спр. 33. – Арк. 33.

9 Там само. – Арк. 1.

10 Соломонова, Т.Р. Становлення Вінницької філії Всенародної бібліотеки при УАН (ВУАН) / Т.Р.Соломонова // Наук. зап. Вінниц. держ. пед. ун-ту ім.М.Коцюбинського. Сер.: Історія. – Вінниця, 2006. – Вип. 10. – С. 253.

11 Там само. – С. 254.

12 Там само. – С. 253.

13 ІР НБУВ. Архів НБУВ. – Спр. 56. – Арк. 2.

14 ІР НБУВ. Архів НБУВ. – Спр. 40. – Арк. 24.

15 Державний архів Вінницької області. – Ф. Р-254. – Оп. 1. – Спр. 279. – Арк. 50.

16 Баженов, Л.В. Поділля в працях дослідників і краєзнавців ХІХ-ХХ ст. / Л.В.Баженов. – Кам’янець-Поділ., 1993. – С. 48.

17 ІР НБУВ. Архів НБУВ. – Спр. 339. – Арк. 1.

18 Прокопчук, В.С. Під егідою Українського комітету краєзнавства... – С. 79.

19 Звідомлення Бібліографічної секції Кабінету виучування Поділля з 1 квітня 1926 р. до 1 квітня 1928 р. / Кабінет виучування Поділля Вінниц. філ. Всенар. б-ки України. – Вінниця, 1928. – С. IV. – (Вип. 21).

20 Соломонова, Т.Р. Становлення Вінницької філії Всенародної бібліотеки при УАН (ВУАН)... – С. 255, 256.

21 Циганюк, В.Ф. Краєзнавство і заклади культури: проблеми, пошуки, знахідки / В.Ф.Циганюк // Подільська старовина: зб. наук. пр. / відп. ред. В.А.Косаківський. – Вінниця, 1993. – С. 276.

22 Кот, С.І. Честі своєї не зрадив / С.І.Кот // Репресоване краєзнавство (20-30-і роки). – К., 1991. – С. 135.

23 Прокопчук, В.С. Під егідою Українського комітету краєзнавства... – С. 181.

24 Там само. – С. 180, 181.

25 Воловик, В.П. В.Д.Отамановський – видатний історик України, організатор краєзнавчої роботи на Поділлі / В.П.Воловик, П.С.Григорчук // Наук. зап. Вінниц. держ. пед. ун-ту ім.М.Коцюбинського. Сер. : Історія. – Вінниця, 2002. – Вип. 4. – С. 115-122.

26 Отамановський, В. Праця та стан Вінницької філії Всенародної бібліотеки України та Кабінету виучування Поділля на 1 травня 1929 р. / В.Отамановський // Вісті ВУАН. – 1929. – № 5/6. – С. 126-130; Його ж. Про потребу утворення Кабінетів виучування територій у культурно-економічних осередках УРСР міжокружного (краєзнавчого) значення: (з досвіду Вінниці) / В.Отамановський // Вісті ВУАН. – 1929. – № 7/8. – С. 31-35.

27 Брілінг Г. Г.В.Брілінг – засновник Вінницького музею / Г.Г.Брілінг, Л.Р.Кароєва // Тези доп. 7-ї Вінниц. обл. іст.-краєзн. конф. – Вінниця, 1989. – С. 5-6.

28 Зекцер, А. 1905 рік на Поділлі: в 2 ч. / А.Зекцер. – Вінниця, 1925.

Ч. 1: Аграрні заколоти та заворушення наймитів рр. 1904-1906. – 43 с.

Ч. 2: Робітничий рух та діяльність робітничих організацій рр. 1905-1906. – 125 с.

29 Виржиківський, Р.Р. Нова гряда сарматських рифових вапняків на Поділлі / Р.Р.Виржиківський // Вісн. Укр. від. геол. ком. – К., 1928. – Вип. 11. – С. 18-29; Його ж. Про дислокацію Східного Поділля / Р.Р.Виржиківський // Четвертинний період. – К., 1931. – Вип. 3; Его же. Геологический путеводитель по Западной Подолии / Р.Р.Виржиковский. – К., 1926; Его же. Новые данные по геологии Приднестровья / Р.Р.Виржиковский // Вестн. геол. ком. – К., 1927. – Т. 2.

30 Данилов, Л.Г. Клімат Поділля / Л.Г.Данилов. – Вінниця, 1924; Його ж. Хвилі погоди: новий метод синоптичного аналізу / Л.Г.Данилов. – Вінниця, 1925; Його ж. До питання про засухи Правобережної України / Л.Г.Данилов. – Вінниця, 1922.

31 Білінський, М.І. Вінницький замок: іст. нарис з доби XV-XVIII ст. / М.І.Білінський. – Вінниця, 1926. – 18 с.; Його ж. Назва Вінниці та її трансформація / М.І.Білінський. – Вінниця, 1925; Його ж. Життя і діяльність Кармалюка на підставі судових актів та народних пісень / М.І.Білінський. – Вінниця, 1924; Його ж. Пісні і оповідання про Кармалюка і галицьких опришків: (рукопис) / М.І.Білінський. – Вінниця, 1924 ; Його ж. Часописи Поділля: іст. нарис з доби 1838-1927 рр. / М.І.Білінський – Вінниця, 1927-1928. – Ч. 1-2.ІІ ; Його ж. З минулого пережитого. 1870-1888 / М.І.Білінський // Україна. – К., 1928. – Кн. 2. – С. 117-132.

 

---

 

Про бібліотеку освітнього діяча Адріанова Павла Олександровича (за фондами Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва)

Соломонова Т.Р.,

кандидат історичних наук, старший викладач

кафедри етнології Вінницького ДПУ ім. Михайла Коцюбинського

Для сучасних вінничан прізвище Адріанова Павла Олександровича кануло в лету. Тільки історики зустрічають його в архівних документах, пов’язаних із розвитком освіти на теренах Східного Поділля першої третини ХХ ст., адже тривалий час він займав значні посади в освітянській галузі краю.

У фонді відділу рідкісних і цінних видань (далі – РіЦ) Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва нами виявлено низку книг із його бібліотеки, що яскраво характеризують професійні та наукові інтереси Павла Олександровича. За своїм складом і змістом ця книжкова колекція помітно вирізняється серед інших тогочасних вінницьких особистих книгозбірень, залишки яких зберігаються сьогодні у РіЦ, тому вона привернула нашу увагу.

Павло Олександрович Адріанов народився 14 (1) жовтня 1855 року десь у Західному Сибіру у родині дрібного чиновника з кантонистів. Середню освіту здобував у Томську. Закінчив Санкт-Петербурзький історико-філологічний інститут у 1876 році і був направлений у наукове відрядження в Європу, де, зокрема, слухав лекції у Берлінському університеті. Своєю науковою спеціалізацією він обрав антикознавство. По поверненні з Європи впродовж 1878-1890 років викладав у Ніжинському історико-філологічному інституті князя Безбородька, але невідомі нам обставини змусили його згодом обрати кар’єру чиновника [1]. З 1890 року він служив окружним інспектором Оренбурзької шкільної округи. Саме тут 1892 року він упорядкував бібліотеку, замовивши шрифтовий екслібрис («штемпель») з написом «Окружный инспекторъ / Оренбургскаго учебнаго / округа / Павелъ Александровичъ / Адріановъ / дня 189... г. / №...». За нумерацією, якнайменше, у його збірці на той час було 460 назв книг. Книги пізнішого друку не відзначено екслібрисом. Частину з них нам вдалося виявити тільки завдяки комплексу інших провенієнцій.

З 12 листопада 1902 року Адріанов почав службу у Вінниці помічником попечителя Київського навчального округу. Ймовірно, сумлінно виконував свої обов’язки, адже незабаром отримав чин дійсного статського радника, що давало йому право на спадкове дворянство, 1903 року був нагороджений орденом св. Володимира 3 ст., 1906 року – св. Станіслава 1 ст. Після 30-річної служби він отримав пенсію і з 1907 року був переведений у розпорядження попечителя Київського навчального округу. З 1909 року виконував обов’язки директора Вінницької чоловічої гімназії, додатково з 1911 року очолював педагогічну раду Вінницької міської 2-ї жіночої гімназії, що знаходилися у «Мурах». Мабуть, як найвищий у Вінниці освітянський чиновник, опікувався створенням Вінницького учительського інституту, допоки у вересні 1912 року директором інституту було призначено статського радника, кандидата богослов’я М.Д.Запольського [2].

Службова діяльність Павла Олександровича забезпечувала досить високі матеріальні статки, адже під час служби його річне утримування сягало 3 900 руб. По закінченню сумлінної 25-річної служби йому було призначено ще й пенсію у розмірі 700 руб. Після виходу на пенсію, що сягала 2 200 руб., його праця в чоловічій гімназії приносила 375 руб. за уроки, жіночій – 600 руб. за головування на педагогічній раді, 300 руб. за уроки. Подібне фінансове становище дозволяло йому витрачати на бібліотеку досить серйозні кошти [2].

За радянської влади після закриття гімназій Адріанов очолював міські трудові школи, зокрема №8 у «Мурах» (тепер у цьому приміщенні технічний ліцей). Паралельно викладав латину у фармацевтичному технікумі, акушерських курсах, медичних курсах, навіть очолював курси іноземних мов (1921-1923 роки) [1]. Був членом РОБОСу, профспілки наукових співробітників, де входив до складу біографічної комісії [3], яка з 1924 року співпрацювала з біографічною комісією ВУАН. По від’їзді з Вінниці секретаря гуртка М.І.Білінського, 27 лютого 1927 року П.А.Адріанов був обраний на його місце. Основними напрямками його біографістичних досліджень були: педагоги, лікарі, професори і вчені, земські та міські діячі краю. Вже у перший рік його головування до Києва було відправлено понад 100 біографічних довідок [4].

Виконуючи обов’язки чиновника, він не полишав наукової діяльності, багато уваги приділяв популяризації античної літератури та історії. Ще у 80-х роках ХІХ ст. він почав друкуватися, зокрема, в «Известиях» Ніжинського історико-філологічного інституту князя Безбородька. Побачили світ наукові студії про Цицерона, Горація, що згодом виходили й окремими відбитками. Прекрасно знаючи стародавні мови, зокрема, грецьку та латину, практикувався у перекладах. Його переклад історичних праць Тіта Лівія, здійснений у 90-х роках, неодноразово передруковувався і був рекомендований для використання у середніх навчальних закладах Російської імперії, що також давало певний матеріальний зиск. Зауважимо, що у відділі РіЦ нами виявлено подібні видання з бібліотек Немирівської чоловічої гімназії, Вінницького реального училища, Вінницької міської публічної бібліотеки ім.М.Гоголя.

Після 1929 року відомостей про трудову діяльність Павла Олександровича нами не виявлено. Ймовірно з урахуванням поважного віку він відійшов від активної роботи, водночас серед репресованих вінничан його ім’я також не знайдено.

Родина П.О.Адріанова була досить великою. Разом із дружиною Антоніною (1864-?) він виховав чотирьох дітей [1]. Найбільш відома його донька Варвара Павлівна Адріанова-Перетц (1888-1972), член-кореспондент Академії наук СРСР, літературознавець, фахівець із давньоруської літератури. Син, Микола Павлович (1887-1937), перед арештом був заступником управляючого «Мосенерго». Павло Олександрович з 1880 року виховував і свого брата Сергія (1871-1942), відомого згодом літературного критика, історика літератури та перекладача. Їхня вдала наукова та професійна кар’єра свідчить про виховання та атмосферу цієї родини.

У фонді РіЦ нами виявлено 37 томів з бібліотеки П.О.Адріанова, що містять 50 назв видань (3 конволюта). Особливу увагу збірка привертає своїм змістом – антикознавство, та хронологічними межами колекціонування – від початку XVI ст. Це вирізняє її з-поміж інших особистих зібрань вінницької інтелігенції початку ХХ ст.

Коло наукових інтересів диктувало потребу у збиранні першоджерел грецькою та латиною. Найдавнішим виданням адріановської бібліотеки є твори Горація 1519 року друку. Цей палеотип побачив світ у друкарні відомого французького гуманіста і письменника Йоссе Баде (1462-1535) у Парижі, який вважається одним із піонерів гуманістичного напрямку друкарства у Франції. Ним, зокрема, перекладено французькою мовою і надруковано «Філобіблон» Річарда де Бері та «Корабель дурнів» Себастіана Бранта. Розглянуте нами видання відтворює той текст творів Горація, що редагувався славетною Новою Альдовою академією – гуртком гуманістів, які об’єдналися навколо відомого венеціанського друкаря Альда Мануція. Книга була придбана Адріановим 1876 року у Бонні, під час стажування у німецьких університетах. Тоді ж він купив твори Горація з коментарями Бернеллі, надруковані 1728 року в Амстердамі. Вже на той час обидва друки визнавалися рідкісними і коштували неабиякі гроші, а вчорашній студент з незаможньої родини готовий був витрачатися на подібну літературу.

Прагнення до збирання стародруків не полишало Адріанова й згодом. Нами виявлено також двотомник творів Аристотеля, що має паралельний друк грекою та латиною. Книга вийшла 1597 року у Ліоні, а 1861 року ще належала невідомому нам М.Соловйову, а з часом потрапила до збірки Павла Олександровича. Його особливе ставлення до бібліотеки, яке можна охарактеризувати як бібліофільське, підкреслює й наявність сучасних видань у найкращому поліграфічному виконанні, наприклад, відомої французької видавничої фірми Дідо (твори Гомера).

Серед інших першоджерел у книгозбірні ми спостерігаємо твори давньогрецьких та давньоримських авторів Геродота, Ксенофонта, Полібія, Фукідіда, Аміана Марцелія, Тібулла, Проперція, Тіта Лівія у російських перекладах.

Наукові інтереси науковця засвідчує, наприклад, збірка віршів Катулла (латина, Берлін, 1874). До неї приплетено 9 аркушів тексту лекції професора берлінського університету І. Валена, якого Павло Олександрович слухав у травні 1876 року. Чисельні маргіналії (коментарі, спроби перекладу) ілюструють його подальшу роботу з текстами давньоримського поета.

Хоча власна наукова кар’єра не склалася, Адріанов підтримував зв’язки з тогочасними видатними вченими – антикознавцями. Тому в його бібліотеці виявлено 9 праць російського науковця Василя Васильовича Латишева (1855-1921), петербуржця, академіка Імператорської Академії наук, 11 праць член-кореспондента Імператорської Академії наук, державного діяча Григорія Едуардовича Зенгера (1853-1919), 2 праці Юліана Андрійовича Кулаковського (1855-1919), киянина, член-кореспондента Імператорської Академії наук, працю Антона В’ячеславовича Добіаша (1846-1911), професора Ніжинського історико-філологічного інституту. Більшість книг із дарчими написами авторів. Зміст написів засвідчував їхню повагу до колеги. Зберігається також у РіЦ гектографований рукопис лекцій професора, засновника російської епіграфічної школи Федора Федоровича Соколова (1841-1909). У Соколова Адріанов вчився разом із В.В.Латишевим, якого вважають найближчим учнем професора. У свою чергу Павло Олександрович вважав себе учнем протоієрея В. урьєва (1830-1890), який був законовчителем Адріанова, а згодом подарував власну книгу «Письма священика с похода 1877-1878 гг.» (1883).

Серед інших примірників бібліотеки слід згадати перше, вже посмертне, видання відомої згодом книги «Римские древности» (1884) російського вченого-антикознавця А.Зиновьєва (1801-1884), що представляла громадське та приватне життя стародавніх римлян, популярні гімназійні підручники «Древняя история» (1885) Д. Іловайського (1832-1920), «История Греции» (1877) Я.Гуревича (1843-1906). У книгозбірні Адріанова були перші російські переклади багатьох класичних праць з антикознавства іноземних вчених: «Гражданская община античного мира» (1869) французького науковця Куланжа де Фюнстеля (1830-1889), «Древнегреческая жизнь» (1879) англійського історика Джона Магафі (1839-1919).

Із періодичних видань до нас дійшли тільки окремі томи «Известия историко-филологического института князя Безбородько» (1876, 1878), де час від часу з’являлися його публікації.

Ця невеличка колекція з декількома десятками видань наочно демонструє доволі високий рівень та коло культурних і наукових інтересів вінничан першої третини ХХ ст. Хоча Павла Олександровича Адріанова неможливо назвати типовим вінничанином, але його збірка засвідчує існування глибокого інтелектуального і духовного життя нашого повітового міста.

 

Література

1. Державний архів Вінницької області (далі – ДАВО). – Ф. Р-256. – Оп. 2. – Спр. 8. – 2 арк.

2. Памятная книга Киевского учебного округа на 1913/1914 учебный год. – К., 1913. – Ч. 1. – С. 36, 232.

3. ДАВО. – Ф. Р-522. – Оп. 1. – Спр. 150. – Арк. 1-1 (зв.)

4. Ляшко, С.М. Щодо участі краєзнавців Вінниччини у роботі постійної комісії УАН-ВУАН для складання біографічного словника діячів України / С.М.Ляшко // Матеріали ХІ Подільської історико-краєзнавчої конференції. – Кам’янець-Подільський, 2002. – С. 533-536.

 

---

  

Краєзнавчі продукти бібліотек Вінниччини у мережі Інтернет: структурно-видовий склад

Слотюк Г.М.,

заступник директораз наукової роботи

та інформатизації Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва

 

Впровадження у краєзнавчу діяльність бібліотек новітніх інформаційних технологій сприяє модернізації вже традиційних видів продуктів та створенню принципово нових. Нині Інтернет надає бібліотекам значні можливості для краєзнавчої діяльності: створювати власні веб-сайти, веб-сторінки, блоги, краєзнавчі бази даних, систему краєзнавчих електронних ресурсів, корпоративні краєзнавчі електронні каталоги. До електронних продуктів бібліотек фахівці відносять електронні ресурси, які створені бібліотекою, тобто ті, на які поширюються її авторські права: бази даних (БД), електронні документи, електронні колекції, колекції посилань на Інтернет-ресурси тощо.

Для визначення структурно-видового складу краєзнавчих Інтернет-продуктів бібліотек Вінницької області було обстежено та проаналізовано сайти всіх типів і видів бібліотек регіону. Аналіз дозволив виділити декілька основних видів бібліотечних краєзнавчих Інтернет-продуктів за способом представлення інформації: бази даних (БД), електронні бібліографічні посібники, колекції посилань на регіональні Інтернет-ресурси, електронні колекції.

Основне навантаження з організації виробництва краєзнавчих Інтернет-продуктів в області належить обласній універсальній науковій бібліотеці ім.К.А.Тімірязєва, яка є центром краєзнавчої діяльності на території Вінниччини. Найбільш цінними краєзнавчими інформаційними ресурсами є краєзнавчі бази даних. Поки що єдиною в системі краєзнавчих баз даних, представлених в Інтернет-мережі, є БД «Література про Вінницьку область», яка розміщена на веб-сайті Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва (http://library.vn.ua). БД корпоративна, над її поповненням працюють бібліографи-краєзнавці районних бібліотек; включає понад 47,5 тис. аналітичних бібліографічних описів газетних і журнальних статей, опублікованих у місцевій і центральній пресі, та матеріалів з наукових збірників. Краєзнавча БД для забезпечення ефективності пошуку містить сукупність бібліографічних і лексикографічних словників.

На сторінці «Електронні книги» веб-сайту в рубриці «Наші видання» представлено понад 180 електронних повнотекстових документів, в т.ч. 60 бібліографічних покажчиків. Серед них зустрічаються всі типи за ознакою змісту: універсальні, галузеві, тематичні та бібліографічні (персональні). Чимало галузевих та тематичних краєзнавчих покажчиків різної тематики, проте найбільше видань, які присвячені видатним діячам Вінниччини. Повноцінними електронними виданнями представлені бібліографічні покажчики «Марко Вовчок. Життя і творчість» (До 175-річчя від дня народження) та «І знову живий світ оглядую…» (До 175-річчя від дня народження С.В.Руданського). Цінним джерелом краєзнавчої інформації є щорічний хронологічний довідник «Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини». Повні тексти краєзнавчих документів репрезентовано в рубриках «Твори письменників Вінниччини» та «З фондів рідкісних і цінних видань», які й започатковують створення краєзнавчої електронної колекції, яка в майбутньому має стати краєзнавчою електронною базою даних різноманітних краєзнавчих електронних ресурсів, засобів навігації і пошуку, з єдиним інтерфейсом доступу та включатиме такі продукти, як БД, електронні колекції, окремі оцифровані первинні і вторинні документи, в т.ч. картографічні, нотні й образотворчі, звуко- та відеозапису тощо. З 2010 року на сайті функціонує блог відділу літератури та інформації з питань краєзнавства (http://krayvinnitsa.blogspot.com), який наповнюється краєзнавчою інформацією. Потужним краєзнавчим ресурсом виступає Вінницький інформаційний портал (http://irp.vn.ua), що підтримується фахівцями обласної книгозбірні.

Окрім обласної бібліотеки, бібліотеки ВДПУ імені М.Коцюбинського та Вінницького НМУ ім.М.І.Пирогова займаються створенням колекцій посилань на регіональні Інтернет-ресурси. Даний продукт, незважаючи на явну свою актуальність, в районних бібліотеках розповсюдження поки що не отримав. На веб-сайтах Барської ЦРБ (http://www.bar-library.com) та Тульчинської ЦРБ (http://tulchlb.vn.ua) можна знайти історичну довідку про місто та переглянути фотогалерею визначних місць. Хмільницька ЦРБ (http://library.ho.ua), крім сторінок історії м.Хмільник, подає довідник «Знаменні і пам’ятні дати 2010 року Хмільницького краю». Веб-сайт Літинської ЦРБ (http://my-litin.narod.ru/biblioteka.html) містить лише історичні відомості про бібліотеку. Досить вдало розміщена краєзнавча інформація на веб-сайті Козятинської ЦРБ (http://www.kazatin-lib.org.ua), де на сторінці «Наш край» користувачі мають змогу ознайомитися з історією міста, інформацією про музеї, які діють на території Козятинського району, та знайти основні відомості про життя і діяльність видатних земляків.

Веб-сайт обласної бібліотеки для дітей ім.І.Я.Франка (http://frankolibrary.com) містить розділ «Місто моє», на якому представлений довідник юного краєзнавця «Що, вулице, є в імені твоїм…» та подає сторінки історії бібліотеки. Вінницька обласна бібліотека для юнацтва на своєму веб-сайті (http://vinobu.vn.ua) розміщує розповідь про історію установи.

Бібліотеки провідних вищих учбових закладів регіону розташовують на власних веб-сайтах краєзнавчу інформацію – подають історичні довідки про свої заклади, знайомлять з електронними колекціями цінних і рідкісних видань тощо. Так, веб-сайт бібліотеки ВНМУ ім.М.І.Пирогова (http://library.vsmu.edu.ua) презентує праці науковців, повнотекстову базу періодичних видань, що випускає університет.

Всі перераховані вище краєзнавчі електронні продукти є досить важливою складовою краєзнавчої діяльності бібліотек. Обстеження бібліотечних веб-сайтів області на предмет наявності основних видів краєзнавчих Інтернет-продуктів дало змогу визначити їх структурно-видовий склад. Так, нині у структурі краєзнавчих інформаційних ресурсів бібліотек Вінницької області представлено такі види, як бази даних, електронні бібліографічні покажчики, електронні колекції та колекції посилань на регіональні Інтернет-ресурси.

На жаль, у створенні краєзнавчих Інтернет-продуктів бере участь досить невелика кількість бібліотек області, адже більшість із них ще не мають власних сайтів.

Провідним напрямком у розвитку краєзнавчих Інтернет-продуктів бібліотек області в найближчому майбутньому має стати створення краєзнавчих БД, електронних колекцій рідкісних та цінних краєзнавчих видань, повнотекстових краєзнавчих електронних баз даних, електронних літописів населених пунктів (які відображають неопубліковану інформацію, знайдену і зібрану бібліотеками), віртуальних краєзнавчих бібліотек-музеїв, читальних залів та створення корпоративних краєзнавчих Інтернет-продуктів, в т.ч. спільно з музеями та архівами. Корпоративність сприятиме створенню єдиного унікального культурно-інформаційного простору області, забезпечить доступність та оперативність використання краєзнавчих інформаційних продуктів.

 

Література

1. Болдовський, В. Дефініція та класифікація онлайнового документа / В.Болдовський // Вісн. Кн. палати. – 2003. – № 6. – С. 30-32.

2. Жабін, О.І. Структуризація інформаційних ресурсів бібліотечного сайту / О.І.Жабін // Документознавство. Бібліотекознавство. Інформаційна діяльність: проблеми науки, освіти, практики : зб. матеріалів Міжнар. наук.-практ. конф., Київ, 25-26 трав. 2004 р. – К., 2004. – С. 160-161.

3. Кузнецова, М.М. Краєзнавча діяльність публічних бібліотек: сучасний стан та чинники розвитку / М.М.Кузнецова // Документознавство. Бібліотекознавство. Інформаційна діяльність: проблеми науки, освіти, практики : зб. матеріалів VI Міжнар. наук.-практ. конф., Київ, 19-21 трав. 2009р.: тези доп. ДАКККіМ. – К., 2009. – С. 134-136.

4. Опарина, О.Д. Веб-сайт в библиотечной технологи / О.Д.Опарина, Е.А.Охезина // Научн. и техн. б-ки. – 2004. – № 7. – С. 41-45.

5. Солов'яненко, Д. Структурний аналіз українського бібліотечного веб-сегмента мережі Інтернет / Д.Солов'яненко // Бібл. вісн. – 2005. – № 3. – С. 26-37. 

 

---

 

Краєзнавчий видавничий сегмент публічних бібліотек області у 2008-2009 роках: погляд методиста

Марченко Т.М.,

зав. відділу науково-методичної роботи та інновацій

у бібліотечній справі Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва

 

Сьогодні, з появою у бібліотечному арсеналі розмножувальної техніки, практично кожна бібліотека займається випуском тієї чи іншої друкованої продукції. Активізація видавничої діяльності публічних бібліотек області в останні роки обумовлена, перш за все, цими можливостями, але й не тільки. Головне, все-таки, це те, що видавничою діяльністю бібліотекарі прагнуть розширити інформаційно-комунікативний простір між бібліотекою і населенням, стимулювати професійну взаємодію між бібліотечними колективами, намагаються також розширити горизонти просування книги та читання, формувати позитивний імідж бібліотеки. І це ще не всі цілі,на досягнення яких націлена видавнича діяльність публічних бібліотек.

Календарі знаменних і пам’ятних дат, бібліографічні списки, тематичні покажчики, каталоги виставок, путівники та буклети про бібліотеку, бібліотечні закладки, збірнички творчості читачів, афіші заходів, – це далеко не повний перелік видань публічних бібліотек області.

Саме краєзнавчими виданнями публічні читальні області позиціонують себе провідними центрами духовно-інтелектуальної діяльності регіону (міста, селища), які пов’язані зі збереженням краєзнавчої історико-культурної спадщини. Нерідко своїми виданнями бібліотеки заповнюють лакуни історико-культурних та етнокультурних знань. Яскравим прикладом можуть слугувати календарі знаменних і пам’ятних дат, які перестають бути списком «круглих дат», а все більше і більше набувають обрисів своєрідних довідників з історії та культури рідного краю. Такими є видання відповідних центральних районних бібліотек «Календар знаменних і пам'ятних дат Калинівського району» та «Жмеринський хронограф».

Що стосується класики бібліографічних видань, а саме, бібліографічних покажчиків краєзнавчого профілю публічних бібліотек області, то у цьому сегменті найпомітнішим і найпрофесіональнішим є видання Комунального закладу (КЗ) «Барська районна бібліотека». Це бібліографічний покажчик «Подорожуючи рідним краєм» (Бар, 2008. – 12 с.). Його укладачами є С.Філіпова, Н.Балцун. Як це не прикро, але у більшості випадків зафіксоване на титульному листі видання визначення «бібліографічний покажчик» не відповідає вимогам бібліографічної науки і не несе необхідного змістовного та смислового навантаження даного визначення. Більш творчо і професійно підходять фахівці публічних бібліотек області до таких видань, як бібліографічні списки. На цій стезі краєзнавчих бібліографічних видань 2008-2009рр. варто відзначити видання:

• Гайсинська центральна бібліотека. У тім краю, де ми живем… Новини літератури з краєзнавства (інформ. список). – Гайсин, 2008. – 4 с.
• Вінницька районна централізована бібліотечна система. Проблеми екології Вінницького району (за матеріалами періодичних видань 2006-2009рр.) (бібліограф. список). – Вінниця, 2009. – 11 с.
• Бершадська районна бібліотека. «Про наше місто так просто не сказати». Місту Бершадь – 550 (бібліограф. список). – Бершадь, – 2009. – 18 с.
• Томашпільська центральна районна бібліотека. Томашпільському цукровому заводу – 135 років (бібліограф. список). – Томашпіль, 2008. – 8 с.

Ще одним вдалим видавничим сегментом бібліотек є проекти видань, які розповідають про видатних земляків. У них бібліотеки представляють не тільки бібліографічні списки документів зі своїх фондів про того чи іншого свого земляка, а й розповідають про його життя та діяльність, літературну, наукову, художню творчість, а також включають і фотоматеріали. Саме такими виданнями бібліотеки прагнуть зберегти та показати вклад особистості у розвиток культури, науки, просвітництва як у цілому країни, так і окремої території. Бібліотека створює своєрідний артефакт – персоналію, який є важливим елементом місцевої культурної пам’яті.

Козятинська центральна районна бібліотека у 2009 році започаткувала серію буклетів «Творчий портрет майстра», присвячених своїм землякам, а проект видання буклетів «Наші видатні земляки» Гайсинська центральна районна бібліотека реалізує вже три роки. Тільки у 2009 році бібліографом – краєзнавцем Валентиною Голомозою було підготовлено і видано 16 буклетів – персоналій. Серед них – буклети, що розповідають про життя і творчість, письменників та поетів – Осипа Доорохольського, Василя Мантака, Лавра Миронка, Михайла Мороза, Омеляна Розумієнка, заслужених майстринь народної творчості – Тетяни Шпак та Фросини Міщенко, конструктора, винахідника підводних човнів Стефана Джевецького, художника Івана Кучеренка, співака Еміля Горовця.

Якщо продовжити розповідь про серійні видавничі проекти районних бібліотек, то не можна не зупинитися на буклетах Могилів-Подільської центральної районної бібліотеки, які об’єднані назвою «Пам’ятки історії, культури, заповідного фонду». Серія видається з метою розповсюдження інформації про територію Вінницького Придністров’я щодо туристичних маршрутів. Так, наприклад, до одного із буклетів включено списки літератури про культові споруди, замки, палаци та фортеці, до іншого – про історичний, геологічний, ботанічний заповідник Лядова.

Різнобарв’ям формату і неочікуваністю викладення матеріалів приємно вражають краєзнавчі видання КЗ «Барська районна бібліотека», серед них:

• Серія «Барський молодіжний бомонд»;
• Серія «Вулицями рідного міста»;
• Бібліографічний список «Архітектурні пам’ятки Бару»;
• Бібліографічний список «Людина високого покликання»;
• Рекламно-інформаційне видання «Б@р електронний».

До таких приємних сюрпризів відноситься і видання Крижопільської ЦБС «Море кличе відважних», присвячене життю і творчості письменника-земляка Миколи Трублаїні.

Продовжує свій видавничий проект путівників з історії і сьогодення сіл району, розпочатий у 2007 році, центральна бібліотека Тульчинської ЦБС. У 2009 році її фахівцями підготовлено два таких путівники по селах Журавлівка та Нестерварка. Цією ж бібліотекою видано, на мій погляд, оригінальні та креативні інформаційно - рекламні буклети «Бджільництво на Тульчинщині» та «Село Михайлівка: екологічна стежина». Варто також відмітити спробу Калинівської центральної районної бібліотеки систематизувати та презентувати у спеціальному виданні етапи і хронологію Всеукраїнського свята сатири та гумору ім. Степана Руданського, яке щорічно проводиться у районі з 1981 року.

Заслуговує на увагу єдине видання етнокультурного характеру 2008 - 2009 років, яке видано на базі Тростянецької центральної районної бібліотеки. Це – Тростянецьке весілля: Обряд весілля. Укладачі М.М. Попик, К.О. Заворітна – Тростянець, 2008. – 21с. Завідуюча сільською бібліотекою та вчителька школи села Тростянчик здійснили записи обрядів від його жителів: Молодан Маланки, Кузьменко Мотрони, Гавриленко Тодоски та систематизували матеріали у своєрідний сценарій. Такий напрямок у видавництві бібліотек, особливо сільських, є дуже цінним щодо збереження усної народної творчості як українського народу, так і національних меншин, що проживали і проживають на території Вінниччини.

Не можна залишити поза увагою ще один напрямок краєзнавчих бібліотечних видань, а саме тих, котрі присвячені діяльності бібліотек. Видано чимало буклетів про послуги як районних, так і сільських книгозбірень області. Щорічно Іллінецька, Гайсинська, Калинівська, Крижопільська центральні районні бібліотеки видають статистичні матеріали діяльності книгозбірень районів, а поточні матеріали про роботу публічок висвітлюють бібліотечні газети КЗ «Барська районна бібліотека», Вінницької та Тульчинської ЦБС. На жаль, в переліку бібліотечних надбань області не з’явилося видання, в якому б достойно розкривалася історія окремої публічної читальні та роль працівників у її розвитку.

Варто констатувати, що на основі зібраного матеріалу бібліотеками регіону протягом останніх двох років видається все більше і більше краєзнавчих друкованих матеріалів. Ці своєрідні артефакти накопичуються та зберігаються у публічних бібліотеках, формуючи тим самим архів рідкісних і цінних документів історико-культурної спадщини окремої території та, підтверджуючи поетичну стрічку Володимира Висоцького, «нас не позбавлять розуму і пам’яті очей».

 

Література

ДСТУ 3017-95. Видання. Основні види. Терміни та визначення. – Введ. 1995-02-23. – К.: Держстандарт України, 1995. – ІІІ, 47 с.

ДСТУ ГОСТ 7.1-2006. Библиографическая запись. Библиографическое описание. Общие требования и правила составления. – М.: Изд-во стандартов, 2004. – 60 с.

Справочник библиотекаря / науч. ред.: А.Н.Ванеев, В.А.Минкина. – Изд. 3-е, испр. и доп. – СПб.: Профессия, 2007. – 496 с.

 

---

 

Роль бібліотечного краєзнавства у діяльності університетської книгозбірні

 

Шпукал Л.І.,

директор наукової бібліотеки Вінницького НМУ ім.М.І.Пирогова

Маєвська Л.В.,

бібліотекар І категорії наукової бібліотеки Вінницького НМУ ім.М.І.Пирогова

Краєзнавство зараз перебуває в авангарді національно-культурного відродження в суверенній Україні, є опорою її державності. Про це свідчать офіційні документи і матеріали, зокрема Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Програми розвитку краєзнавства на період до 2010 року» від 10 червня 2002 року, в якій зазначається, що «на сучасному етапі духовного відродження незалежної України невід'ємною складовою громадського руху та наукових досліджень є історичне краєзнавство, спрямоване на відродження духовності, історичної пам'яті, формування у громадян і, передусім, у молоді любові до рідного краю, національного патріотизму, поваги до людини, відповідальності за збереження історико-культурного надбання».

Авангардну роль у перебудовчому процесі вітчизняного краєзнавства відіграють бібліотеки. Основними їх завданнями стали наукові регіональні дослідження, просвітницька діяльність, популяризація краєзнавчих матеріалів, доведення їх до широкого загалу, участь у громадському житті.

Бібліотечне краєзнавство є сферою професійної бібліотечної діяльності, це – наукова бібліотекознавча дисципліна, що розглядає краєзнавчі засади бібліотечної діяльності; система наукових знань про бібліотеку як суб’єкт та об’єкт краєзнавчої діяльності.

Тому метою бібліотечного краєзнавства є: вивчення діяльності бібліотеки як установи; вивчення історії її колективу; професійне налаштування на специфіку діяльності даного бібліотечного закладу; прослідковування зв’язків та місця бібліотеки в історії розвитку самого навчального закладу.

Одним із напрямків бібліотечного краєзнавства є здійснення пошуково-практичної та науково-дослідної діяльності, що передбачає системне відтворення історії бібліотеки; аналіз внеску окремих співробітників у розвиток бібліотечної справи.

«Головний суб’єкт і об’єкт бібліотечного краєзнавства – бібліотечні кадри…», підкреслює відомий фахівець із бібліотечного краєзнавства Н.М.Кушнаренко, адже однією з функцій бібліотечного краєзнавства є його навчально-виховна: виховання свідомої особистості на основі історичних здобутків того колективу, в якому ця особистість працює.

Особливо це актуально для адаптації новопризначених працівників та молодих спеціалістів, адже ситуація з фахівцями в сучасних бібліотеках надзвичайно складна.

Саме з цією метою науковою бібліотекою Вінницького національного медичного університету ім.М.І.Пирогова в рамках науково-дослідної роботи був підготовлений нарис «Історія наукової бібліотеки Вінницького національного медичного університету ім.М.І.Пирогова», який охоплює період із післявоєнних років і до цього часу.

Окремий розділ нарису присвячений кадровому складу, адже багатогранна діяльність бібліотеки, ефективність її роботи в усі часи залежала від злагоджених дій колективу, розуміння і підтримки кожним її працівником прогресивних ідей, нелегких завдань, нових програм.

Саме самовіддана праця багатьох поколінь фахівців стала запорукою визнання та авторитету бібліотеки у колективі університету, серед бібліотечної спільноти, колег з інших вузівських бібліотек. На жаль, ми рідко згадуємо тих людей, котрі працювали в бібліотеці в роки її становлення та відродження у повоєнні роки.

Долі окремих наших працівників тісно пов’язані з важливими етапами історії країни, проте багато чого з їх життя навіює певні думки про високий рівень освіти бібліотекарів, їх самовіддану працю та вагомий вклад у розвиток бібліотеки.

Людиною з нелегкою долею була старший бібліотекар Самоненко Ніна Іванівна (народилася 1895 р. в м. Київ). Ніна Іванівна в 1903-1911 рр. закінчила Київську Міністерську гімназію, яка була першою жіночою гімназією у Києві.¹ У 1913-1914 рр. навчалася в Парижі. Після повернення з Парижу з 1914 р. навчалася в Києві на Вищих жіночих курсах (що прирівнювалися до ВНЗ)², однак закінчила навчання у 1918 р. у зв’язку з революційними подіями в Україні.

Ніна Іванівна була високоосвіченою людиною – володіла шістьома іноземними мовами, окрім російської та української (англійською, італійською, французькою, німецькою, латиною та польською). До того ж була добре обізнана в галузі біології та медицини, позаяк, починаючи з 1924 року, працювала бібліографом – перекладачем у науково-дослідних інститутах цукрової промисловості та епідеміології і мікробіології м.Києва. Однак, з початком Великої Вітчизняної війни Ніна Іванівна не змогла евакуюватися у зв’язку з важкою хворобою батька і під час окупації була викликана на роботу перекладачем у дослідний центр сільського господарства.

На початку 1946 року Ніна Іванівна змушена була полишити Київ і переїхати до Вінниці, де у березні 1947 р. розпочала свою роботу бібліографом бібліотеки Вінницького медичного інституту.

Саме завдячуючи її безкорисливій, самовідданій праці, захистили дисертації багато науковців вузу, яким Ніна Іванівна перекладала значну кількість іноземних робіт зі всіх мов, якими вона володіла.

Особливо слід відмітити її подвижницьку допомогу в підготовці та написанні докторської дисертації колишньому директору ВМІ Корхову Сергію Івановичу. Тема його дисертації «ЕГГ при раку виразкової хвороби шлунку» була в СРСР недостатньо вивченою, тому Ніна Іванівна працювала в бібліотеках Києва, про що свідчать документи, які зберігаються в архіві вузу. Завдячуючи цій праці, в предметному каталозі бібліотеки розділ ЕГГ розміщений у трьох каталожних ящиках, де зосереджено більш ніж 3000 карток. Сім’ї в Ніни Іванівни не було, тому родину їй заміняла бібліотека, її колектив.

Цікава доля Наталки Галактіоновни Мельніченко, яка, обіймаючи посаду старшого лаборанта кафедри іноземних мов, працювала у бібліографічному відділі бібліотеки з вересня 1959 року.

Народилася в 1927 р. у Парижі в сім’ї російських емігрантів 1-го покоління. У 1940 р. сім’я переїхала до Болгарії у Софію. Наталя Галактіонівна закінчила французький коледж «Святого Йосипа» у 1943 р. та Болгарську державну академію в 1946 р. У 1947 р. вийшла заміж за офіцера Радянської Армії і переїхала у Вінницю.

Володіла та використовувала в роботі французьку, італійську, німецьку, болгарську та російську мови. У вересні 1962 р. перейшла на викладацьку роботу у середню школу.

Ось дві долі, дві особистості, два штрихи до портрету колективу. Сьогоднішнє покоління фахівців бібліотеки гідно продовжує славні традиції, закладені першопрохідцями бібліотечної справи нашого університету, вносить свій гідний вклад у розвиток сучасної наукової бібліотеки, вписуючи нові славетні сторінки в її історії…

____________________________________

¹ Створена в 1859 р. До навчання приймалися дівчата у віці від 9 до 13 років. Повний курс складав шість років. Для зовсім безграмотних дівчат, що поступали, був ще підготовчий клас. Викладалися Закон Божий, російська словесність, історія, географія, природознавство, арифметика, французька, німецька і польська мови, малювання, рукоділля, музика, спів і танці.

² Вищі жіночі курси в Києві були відкриті 1878 року. Курс навчання, спочатку дворічний, до 1881 року був поступово розширений до чотирилітнього. Навчання проводилося виключно на кошти від сплати за заняття і на суспільні пожертвування. На київських курсах було 2 відділення: словесно-історичне або історико-філософське і фізико-математичне.

 

Література

1. Про затвердження Програми розвитку краєзнавства на період до 2010 року : постанова Кабінету Міністрів України від 10 червня 2002 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=789-2002-%EF. – Назва з екрану.

2. Бібліотечне краєзнавство: нові технології : матеріали Міжнар. семінару, 22-23 берез. 2005 р. / Харк. держ. наук. б-ка ім. В.Г.Короленка; уклад.: Н.І.Полянська, В.О.Ярошик. – Х., 2005. – 102 с.

3. Кушнаренко, Н.М. Бібліотечне краєзнавство : підручник / Н.М.Кушнаренко. – К.: Знання, 2007. – 502 с. – (Вища освіта ХХІ століття). – Бібліогр.: с. 481-488.

4. Кушнаренко, Н.Н. Краеведческий конспект эпохи : [библ. краеведение] / И.Н.Кушнаренко // Библиотекарь. – 1990. – № 12. – С. 22-25.

5. Личые дела сотрудников канцелярии и библиотеки за 1961 г. – Т. 4. – Спр. 313. – Арк. 584.

6. Положення про краєзнавчу роботу бібліотек системи Міністерства культури і мистецтв України: затв. наказом М-ва культури і мистецтв України № 314 від 11.06.1996 р. // Законодавство – бібліотекам України / НПБУ. – К., 2000. – Вип. 1: Загальні засади діяльності бібліотек. – С. 168-172.

---

 

Традиційні та інноваційні форми краєзнавчої роботи у бібліотеці

Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського

Білоус В.С.,

директор бібліотеки Вінницького ДПУ ім. Михайла Коцюбинського

 

Краєзнавча діяльність бібліотеки – складова бібліотечного краєзнавства, включає специфіку формування краєзнавчого фонду, відображення його у довідковому апараті бібліотеки, організацію обслуговування користувачів, краєзнавчу бібліографічно-інформаційну та науково-дослідну діяльність бібліотеки.

Бібліотека Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського використовує традиційні та активно впроваджує інноваційні методи і форми поширення краєзнавчих знань. Вивчення історії свого народу, його звичаїв, культури, національних та етнічних проблем свого краю, виховання патріотизму у нової студентської генерації вимагає поглиблення змісту краєзнавчої роботи у бібліотеці вищого навчального закладу.

Першочергове значення у зв’язку з цим надається формуванню та збереженню фонду краєзнавчої літератури. Краєзнавчий фонд є документальною базою краєзнавчої діяльності бібліотеки. Комплектування краєзнавчого фонду в бібліотеці педуніверситету здійснюється відповідно до загальної методики аналізу документного потоку, виявлення, відбору та замовлення краєзнавчих документів з урахуванням критеріїв їх краєзнавчої цінності.

Краєзнавчий фонд бібліотеки є універсальним за змістом. Він комплектується з усіх галузей знань та відображає життя Вінницької області. Це – офіційні та директивні документи, наукова, науково-популярна, виробнича, навчальна, художня, дитяча література, енциклопедичні, довідкові, інформаційні та бібліографічні видання. Специфічною особливістю краєзнавчого фонду університетської бібліотеки є його спрямованість на задоволення науково-дослідницьких, навчальних і викладацьких краєзнавчих потреб. Склад фонду визначається профілем вищого навчального закладу. Окрім власне краєзнавчих документів у бібліотеці зосереджуються видання університету, праці студентів, викладачів та співробітників, а також документи, що містять відомості про навчальний заклад, життя і творчість співробітників. Пріоритети щодо комплектування фонду надаються педагогічній та психологічній тематиці.

Активно співпрацює бібліотека з просвітянами, підтримує зв’язки з Вінницькою національною краєзнавчою Спілкою.

Важливим джерелом інформації про літературу, історію та культуру нашого краю є місцеві періодичні видання: “Вінницька газета ”, “Вінниччина” та додатки, а також газети “Освіта Вінниччини”, “Місто”, “Вінницькі відомості”, “РІА”, “33 канал”, “Молодіжна газета Вінниччини”. Ще одним джерелом інформації краєзнавчого характеру є університетська газета “Педагог” та студентська «Територія»; на сторінках цих видань постійно висвітлюється діяльність університету та бібліотеки.

За своїм складом краєзнавчий фонд бібліотеки є багатовидовим: це книги, брошури, плакати, листівки, карти, автореферати дисертацій викладачів, неопубліковані матеріали – методичні видання, роздруковані копіювальною технікою, електронні ресурси. Щорічно фонд поповнюється науковими записками ВДПУ, збірниками матеріалів обласних історико-краєзнавчих конференцій, які користуються великим попитом.

Бібліотека педуніверситету, використовуючи краєзнавчі бібліотечно-бібліографічні ресурси, зосереджує свої зусилля на наданні користувачам інформації про національні, етнічні, природничо-географічні, культурно-історичні, мовні традиції краю.

Краєзнавчий фонд бібліотеки, в першу чергу, має забезпечити навчально-виховний процес та дослідницьку роботу науковців, краєзнавців, допомогти у роботі освітянам – викладачам університету, молодим науковцям, студентам-дипломникам.

Важливою ділянкою роботи бібліотеки педуніверситету є видавнича справа. Бібліотекою видані бібліографічні та біобібліографічні покажчики науковців університету (Б.А.Буяльського, Г.С.Тарасенко та ін.). З досвіду краєзнавчої роботи у бібліотеці видано брошуру «Краєзнавча робота в бібліотеці ВДПУ». Бібліотека видає бібліографічний покажчик наукових праць викладачів ВДПУ ім.М.М.Коцюбинського. Уже видано п`ять випусків, які охоплюють наукові праці за період з 1970 до 2006 рр.

Література краєзнавчої тематики відображена у систематичному каталозі бібліотеки у розділах “Історія Вінницької області”, “Географія Вінницької області”, “Література Вінниччини”. Виділена рубрика “Вінницька область”. Статті з періодичних видань відображені у відповідних розділах систематичної картотеки статей.

Бібліотека приймає активну участь у всіх краєзнавчих заходах, які відбуваються в університеті. Для пропаганди документів краєзнавчого характеру, відображення цієї тематики, виховання у студентів шанобливого патріотичного ставлення до рідного краю у нашій бібліотеці використовуються різноманітні форми й методи бібліотечної роботи, проводиться значна культурно-просвітницька діяльність. Організовуються тематичні виставки «Різдвяно-новорічні передзвони на Поділлі», «А в серці тільки ти, Єдиний мій коханий рідний край» (про природу Поділля), «Село моє, душа моя, розрада, пракорінь мій, колиска й джерело» (подільське село); тематичні перегляди: «Вінниччина: минуле та сьогодення», «Літопис рідного краю», «Мовна палітра Вінниччини».

Поряд із традиційними формами краєзнавчої діяльності у бібліотеці педуніверситету активно впроваджуються інноваційні технології, формуються електронні ресурси краєзнавчої тематики. При формуванні бази даних (БД) електронного каталогу (ЕК) бібліотеки, серед пошукових термінів АБІС ІРБІС виділяються «Географічні підзаголовки» та «Географічні рубрики», зокрема, «Вінниччина», «Поділля», «Вінниця», «Вінницька обл.» з підрубриками для окремих міст, районів та сіл. В біографічній БД «Авторитетний файл індивідуальних авторів» сформовано документи з короткими біографічними даними та інформацією про творчість подільських авторів, з приміткою каталогізатора «Подільські автори» (А.П.Звірик, В.І.Мельник, В.П.Сторожук, В.Д.Остапов, М.М.Потупейко та ін.). В електронному варіанті створені БД “Праці викладачів” (понад 14 тис. записів), “Дисертації. Автореферати дисертацій” (близько 1 тис. записів). В БД «Повнотекстові видання» вносяться та виділяються пошуковими мовами краєзнавчі документи.

У бібліотеці формується архів повнотекстових документів «Вінниччина в Інтернеті». Інформація комплектується за темами: «Історичне краєзнавство», «Географічне краєзнавство», «Культура Поділля», «Мистецтво Поділля». На сайті бібліотеки широко висвітлюється краєзнавча інформація, розташовано постійно діючу віртуальну виставку «Михайло Михайлович Коцюбинський», розміщено коротку історичну довідку про бібліотеку, фотогалерею бібліотеки, в якій висвітлено яскраві моменти сьогодення бібліотеки та університету. Інтернет – навігатор сайту бібліотеки включає рубрику «Вінниччина в Інтернеті». Серед віртуальних виставок, що розміщуються на сайті бібліотеки: «До 95-річчя Вінницького державного педагогічного університету», «Бібліотеці ВДПУ – 95», «До 60-х роковин голодомору». Бібліотекарі надають довідки краєзнавчої тематики на основі ЕК, серед яких: «Історія Вінницького трамваю», «Знамениті люди Вінниччини», «Культура Поділля кінця ХІХ – поч. ХХ ст.».

Бібліотека – не лише духовний осередок, а й матеріальний об`єкт історії та культури краю. Велика увага приділяється вивченню історії самої бібліотеки.

Бібліотека ВДПУ імені Михайла Коцюбинського, як органічна та невід’ємна складова навчального закладу, пройшла довгий та складний шлях, зробила важливий внесок у його розбудову. У 2013 році святкуватиме перше 100-ліття. Працівники багатьох поколінь бібліотеки впродовж десятиліть проводили невтомну та подвижницьку роботу, спрямовану на охорону писемної культури нашого народу, відродження духовності та історичної пам’яті.

Література

1. Кучерява, Н. Сучасні напрямки краєзнавчої роботи у наукових бібліотеках / Н.Кучерява, Н.Полянська // Бібл. форум України. – 2005. – № 3. – С. 53-55.

2. Кушнаренко, Н.М. Бібліотечне краєзнавство : підручник / Н.М.Кушнаренко. – К.: Знання, 2007. – 502 с. – (Вища освіта ХХІ століття).

3. Шевченко, І. Розвиток бібліотечного краєзнавства України: освітній вимір / І.Шевченко // Бібл. планета. – 2008. – № 2. – С. 37-38.

---

 

Огляд періодичних видань Поділля середини ХІХ – початку ХХ століття,

що зберігаються у фондах Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва

Кристофорова Т.П.,

зав. відділу літератури та інформації

з питань краєзнавства Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва

 

Сьогодні на Вінниччині видається понад 100 назв періодичних видань, без яких ми не можемо обійтися у повсякденному житті. Преса дає змогу простежити історію розвитку різних подій, тому періодика середини ХІХ – початку ХХ ст., що зберігається у фондах Вінницької ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва, є цінним джерелом вивчення історії нашого краю і систематично привертає увагу науковців, краєзнавців і студентів.

Перше подільське періодичне видання – тижневик “Подольские губернские ведомости” з’явилося ще у 1838 р., а наступний часопис – журнал православної єпархії “Подольские епархиальные ведомости” – тільки у 1862 р. Ці два потужних видання мали подібну структуру і складались з двох частин: офіційної, де друкувалися різні законодавчі документи, та неофіційної, матеріали якої були розраховані на широке коло читачів і вміщували цінні факти з життя тогочасного Поділля. Тривалий час редактором неофіційної частини був добре відомий дослідник історії Поділля, автор багатьох краєзнавчих праць, протоієрей Ю.Сіцінський. У фондах нашої бібліотеки “Подольские губернские ведомости” зберігаються за 1842, 1845-1850,1852-1853, 1855-1856, 1858, 1893-1894, 1897, 1905-1906, 1917-1918 рр., “Подольские епархиальные ведомости” за 1867, 1871, 1875, 1877, 1880-1882, 1886-1887 рр. Наприкінці 1905 р. з’їзд подільського духівництва припинив випуск “Подольских епархиальных ведомостей” і запропонував друкувати з 1906 р. два видання: щотижневик “Православная Подолія” і щоденну політичну церковно-суспільну та літературну газету “Подолія”. У наших фондах “Православная Подолія” зберігається за 1916 р., а газета “Подолія” – за 1907-1914 рр. Крім офіційної поточної інформації з щоденного губернського та єпархіального життя, ці часописи оприлюднювали різноманітний історичний та етнографічний краєзнавчий матеріал наукового характеру.

Краєзнавчі відомості інформаційного характеру активно друкувалися у таких подільських часописах, як “Подольскій Край” (з 1906 р.), “Юго-Западный край” (з 1912 р.) та “Винницкий листок” (з 1914 р.).

“Подольскій Край” – щоденна політично-суспільна і літературна газета, яка почала друкуватися з ініціативи місцевої інтелігенції. Протягом 1908-1917 рр. газета не виходила, випуск поновився у 1918 році і продовжувався до 1920. У бібліотеці зберігаються декілька номерів за 1919 р. У газеті друкувалися оголошення, телеграми про хід військових подій, виокремлений офіційний відділ, що включає накази, постанови, розпорядження. Події місцевого життя значно розширюють нашу обізнаність з тим часом.

У Вінниці друкувалося також одне із найбільш цікавих для істориків видання. Це ілюстрована, культурно-політична і літературна газета “Юго-Западный край”, яка видавалася Вінницькою міською думою. Редакторами її були міський голова М.Оводов і голова Вінницької земської управи М. Стамеров. На сторінках цього видання висвітлювалася інформація світового значення: економічна, культурно-мистецька, розкривалися різні сторони життя краю. Тут також розглядалися питання повсякденного побуту місцевого населення. Друкувалися оголошення, телеграми, законодавчі документи, літературні твори та висвітлювались військові події. Газета виходила протягом 1912-1917 рр.

Аналогічний характер носила щоденна політична, економічна і літературно-суспільна газета “Подольськие известия” за 1915 р., що зберігається у нашій бібліотеці. Як і в інших газетах виділяються оголошення, телеграми, місцеві події. Вона почала виходити у 1911 р. у Кам’янці, з доповненнями виходила у 1912-1914 рр. газета не видавалася, з’являється вона ще у 1915 р. і в цьому ж році припиняє своє існування.

Життя міського населення розкривалося у газеті “Винницкий листок”. Редактором її був В. Райхер, власник місцевого книжкового магазину. Видавалася вона у 1914, 1916, 1917 рр. Випуски № 7 за 1916 р. та вип. № 8 за 1917 р. зберігаються в фондах нашої бібліотеки.

Матеріали цих видань є надзвичайно корисними завдяки оголошенням, рекламній інформації, що дає можливість збагатити наші знання про буденність подолян, зокрема про їх побут.

Подробиці політичного життя наших земляків висвітлювали видання різних політичних рухів, які почали масово з’являтися у регіоні під час революції 1905-1907 рр. До них відноситься політична і літературна газета “Подольский голос”, яку вважали органом партії “октябристів”. 1906 р. – перший рік видання газети, декілька номерів цього періоду зберігаються у наших фондах. На першій сторінці газети виділяється зміст номера, матеріали про діяльність уряду. Видання висвітлювало питання освіти, науки та літератури, релігії. Окремо виділені рубрики іноземної, імперської і місцевої хроніки, також рубрики про театр і мистецтво, літературні твори, переклади.

Суспільно-політичне і сільськогосподарське життя краю розкривалось на сторінках щоденної газети “Подолянин” – видання “Совета Подольского Союза Русских националистов”. Перший її випуск – 1910 р. З окремими номерами газети за 1914-1917 рр. можна ознайомитися у нашій бібліотеці. Статті та рубрики газети дають широку характеристику подій Першої світової війни, виділяється рубрика місцевої хроніки, в деяких номерах – земська хроніка.

Подільські фахівці різних галузей господарства також докладали зусиль для висвітлення місцевих подій відповідних сфер діяльності.

Проблемам сільського господарства присвячений перший вінницький часопис “Справочный Листок Подольского Общества сельского хазяйства и сельскохозяйтвенной промышлености”, який виходив з 1899 р. Під такою назвою часопис друкувався до 1915 р., потім назва змінилася на “Подольский хозяин”. Окремі номери першого часопису за 1907, 1912, 1913, 1914 і другого – за 1915, 1916, 1917 роки зберігаються у фондах нашої бібліотеки.

Питання кооперації розглядалися на сторінках першого подільського україномовного часопису “Світова зірниця” (з 1906 р.), який видавав відомий кооператор Й. Волошиновський у Могилеві-Подільському.

Пізніше Земська управа Подільської губернії видавала часопис “Кооперативный листок” (1909-1911 рр.), який за 1910 р. зберігається у фондах бібліотеки. З 1911 р. замість нього почав виходити “Экономический листок” (1911-1913 рр.), за 1911 та 1912 рр. він представлений у фондах бібліотеки. На сторінках цих видань висвітлювалися питання господарсько-економічного характеру.

Питання охорони здоров'я розглядалися на сторінках часопису “Врачебно-санитарная хроника Подольской губернии”, який видавався протягом 1907-1915 рр. у Камянці-Подільському. У бібліотеці зберігаються окремі його випуски за 1911, 1912 та 1915 рр.

У фондах бібліотеки представлено також газети, які розкривають огляд військових подій: “Армейский весник” з листопада по грудень 1914 року видавався при штабі Головного командуючого Армії Південно-Західного фронту; друге – “Бюлетень о войне” – видання Вінницької міської думи,яке виходило щоденно у ранковому і вечірньому випусках. У бібліотеці зберігаються газети за серпень-вересень 1914 р.

Отже, наша бібліотека зберігає чималий масив дореволюційних періодичних видань Поділля. Широкий фактогра- фічний матеріал, який заслуговує на всебічну популяризацію. Сучасні електронні технології дозволяють формувати комп'ютерні бази даних, що треба розглядати як один із перспективних напрямків діяльності бібліотеки.

---

 

Перший вінницький видавець А.В.Мазаракій та його бібліотека

 

Сафронова О.В.,

провідний бібліограф відділу рідкісних і цінних

видань Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва

 

Відділ рідкісних і цінних видань (далі РіЦ) Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва утворений у 2000 році. Фонд налічує близько 35 тисяч примірників і включає вітчизняні та зарубіжні видання переважно ХVШ – початку ХХ ст. Більшість із них потрапила до бібліотеки з навчальних закладів і приватних бібліотек Східного Поділля після революції 1917 року. Особливе значення мають історико-книжкові фонди, які належали відомим у краї особистостям. Так, у фонді відділу зберігаються книги, що належали першому вінницькому видавцю, журналісту, педагогу та музиканту А.В.Мазаракію.

Андрій Валер’янович Мазаракій (1853-1919) походив із українського дворянського роду, що веде своє шляхетство з середини XVII ст. Засновником роду був грецький купець Христофор Мазаракія, який переселився з родиною у Львів наприкінці XVI ст., а вже наступного століття її представники осіли на Чернігівщині.

Народився А.В. Мазаракій 20 грудня 1853 року у місті Кишиневі. Його батько Мазаракій Валер’ян Іванович (1825-1885) служив у лейб-гвардійському Ізмайловському полку (до 1849 р.), згодом по відставці оселився у маєтку в Тираспольському повіті. Активно займався громадською діяльністю: був директором Херсонського Поземельного банку, президентом Імператорського товариства сільського господарства Південної Росії, з 1879 року – почесним членом Імператорського Московського товариства сільського господарства, земським діячем [1]. Численні світські контакти звели його з вдовою Павла Катаржі Марією Георгіївною, з якою незабаром він одружився. Молдавський музикознавець Б.Я.Котляров вказує, що родина Катаржі виділялася у кишинівському середовищі своїми музичними інтересами, ймовірно, на цьому тлі зростав інтерес юного Андрія до музики [2].

Початкову освіту Андрій Валер’янович отримав в Одеському Ришельєвському ліцеї. Службу свою розпочав помічником бухгалтера Одеської контори державного банку (1878), але вже наступного року опинився у Тирасполі, де числився канцелярським службовцем повітового предводителя дворянства (1879-1886). Але мрії про музику не полишали його, тому 1886 року він вийшов у відставку для того, щоб присвятити себе музиці.

Уроки гри на скрипці Андрій Валер’янович брав у видатного французького скрипаля – Алара (1815-1888), а теорію музики вивчав у одеських педагогів Чарнової і Кузьминського. По отриманню спеціальної освіти він викладав у Одеському музичному училищі Імператорського музичного товариства, яке згодом і очолив [3]. Коло знайомих складалося з відомих та знаменитих композиторів, музикантів. Підтримував близькі стосунки з відомим молдавським композитором, скрипалем та педагогом М.М.Сикардою. Сприяв вступу до Петербурзької консерваторії класу скрипки Л.Ауера майбутньому віртуозному скрипалю М.Я.Пестеру [4].

Ще будучи досить молодою людиною, одружився зі Скачевською Вірою Андріївною (1860-?). Вже 1878 року народився їхній первісток Володимир, наступного року – близнята Марія та Наталія, а 1882 року – Ольга.

Сформувавшись як музикант у тісному дотику з музичним життям в передових його проявах та здобувши солідну спеціальну освіту, Андрій Валер’янович вів активну популяризаторську діяльність на сторінках одеських та петербурзьких часописів. З-під його пера виходили численні рецензії, критичні статті та літературні праці, присвячені концертному та театральному життю, творчості композиторів. Так, він був серед постійних авторів одеської газети «Театр», де часто з’являлися його публікації під псевдонімом Viola, в Одесі вийшла його праця «Памяти [композитора] Григория Андреевича Лишина: Материал для его библиографии» (1888), у співавторстві з Р.А.Гельмом – біографічний нарис «Феликс Мендельсон-Бартольди (1809-1847)» (1897). З 1903 по 1905 рік був редактором-видавцем місцевої щотижневої газети «Сцена и музыка». Ймовірно, до самостійної видавничої роботи його підштовхнуло закриття газети «Театр». Щоб уникнути помилок «Театру», в якій часто був відсутній матеріал під час Пасхального посту, газета Мазаракія виходила тільки на протязі театрального сезону [5]. Він також організував бібліотеку для читання та нотну бібліотеку. Правила користування ними визначалися «Условиями абонемента на чтение книг в библиотеке русских книг и журналов А.В.Мазаракия» (Варшава, 1890) та «Условиями абонемента на чтение нот в Одесской нотной библиотеке А.В.Мазаракия» ([Варшава], 1890). В тому ж році вийшов «Каталог русских книг Библиотеки Андрея Валериановича Мазаракия» (Варшава, 1890). Побічним свідченням визнання його заслуг стало запрошення стати почесним членом Одеського міського опікунства дитячих притулків відомства імператриці Марії (1897). Але з невідомих нам причин у 1906 році він опинився у Вінниці. Припускаємо, що це відбулося раптово, адже з одеської служби його звільнили тільки у 1909 році з формулюванням «за невиконання прийнятих на себе зобов’язань» [6].

Прибувши до Вінниці, Мазаракій поринув у місцеве музичне та культурне життя. Він організував випуск першої у місті газети «Винницкая газета», де був редактором, видавцем і коректором. «Винницкая газета» почала виходити 6 серпня 1906 року та представляла інформацію про місцеве життя. На жаль, виходила вона лише протягом 4 місяців. Згодом, як театральний оглядач та музичний критик, Андрій Валер’янович співпрацював з багатьма вінницькими часописами, зокрема «Юго-Западный край», «Свободный голос», «Слово Подолии», «Шлях». Стаття А.В.Мазаракія «Памяти П.И.Чайковского. К 20-летию его кончины» надрукована у газеті «Юго-Западный край», а згодом, у 1913 році, вийшла окремою книжкою. Він керував вінницьким театральним симфонічним оркестром, виступи якого користувалися великим успіхом у городян, сприяв організації у Вінниці Товариства любителів мистецтва (28 березня 1917 р.). Головою товариства був А.В.Владимирський, а його заступником – А.В.Мазаракій. За основу статуту було взято «Статут Одеського літературного товариства». У жовтні 1919 року на засіданні ради товариства Андрія Валер’яновича було обрано його почесним членом [7].

Для підтримки матеріального становища Мазаракій вимушений був 1914 року знову стати на службу. У Вінницькому окружному суді він виконував обов’язки судового розсильного з окладом – 500 крб. на рік [8].

26 листопада 1919 року він помер у Вінниці від висипного тифу [9].

Сьогодні згадкою про А.В.Мазаракія залишилися книги з його бібліотеки. На даний час у фонді відділу РіЦ виявлено 10 примірників, на яких стоїть штемпель овальної форми, синього кольору. Текст складається з написів: зверху – «Бібліотека», знизу – «Андрея Валеріановича Мазаракія», в центрі – порядковий номер. Аналізуючи порядкові номери виявлених примірників (верхня межа – 1810), можна припустити, що кількісний склад книг щонайменше становив близько двох тисяч. Книги надруковані російською мовою, їхні хронологічні межі охоплюють другу половину ХІХ ст. (у виявлених примірниках – 1861-1891 роки). Жодного видання початку ХХ ст. нами не виявлено. Можливо, коли Мазаракій перебував у Вінниці, бібліотека вже не поповнювалася. По його смерті бібліотека була передана (або продана) вінницькій загальнодоступній приватній бібліотеці «Факел».

Ми припускаємо, що бібліотека носила гуманітарне спрямування, де виділялися книги з історії, філософії, географії та красного письменства. Видання становлять інтерес власне своїм змістом. Книги з історії представлені працями Н.М.Карамзіна «Царствование Іоанна IV Васильевича Грознаго» (СПб., 1889) – окремо видана глава з відомої праці «История государства Российскаго» та П.Г.Гізо «История цивилизации в Европе» (СПб.,1864), які вже на той час були класикою історичної літератури, праця німецького історика Г.Вебера «Курс всеобщей истории» (М., 1860, Т. 3, Вип. 7), «Историческая Хрестоматия» російського історика А.Овсяннікова. Художня література представлена творами О.Потехіна (СПб., 1873, Т. 2), працею відомого російського белетриста О.К.Шиллера (псевдонім О.Михайлов) «Наши дети: Очерки» (СПб., 1880). Фантастична повість А.Шаммісо «Чудесная история Петра Шлемиля» (СПб., 1891) вперше вийшла в світ у 1814 році. Успіх у читачів перевершив усі очікування маловідомого автора. За короткий термін «Шлеміль» був переведений майже на всі європейські мови та набув досить широкої популярності.

Одним із джерел поповнення бібліотеки були подарунки. Книгу «Природа и люди» (СПб., 1861) відомого географа А.І.Павловського А.В.Мазаракію подарувала Н.Чарнова, про що свідчить її автограф. На книгах Смайльса «Самодеятельность» (СПб., 1868) та П.І.Раєвського «Новые сцены и рассказы из малорусского быта» (К., 1883) виявлені автографи невідомих осіб.

За спогадами сучасників Андрій Валер’янович Мазаракій був високоосвіченою, відданою музиці людиною, яка «пізнала успіх, славу, радість життя» [10]. Останні роки свого життя він провів у Вінниці, своєю натхненною працею збагативши музичне і культурне життя міста, залишивши по собі творчий спадок та чудову бібліотеку.

 

Література

1. Модзалевскій, В.Л. Малороссійский родословникъ. Т. 3 / В.Л.Модзалевскій. – К., 1912. – С. 281-282.

2. Котляров, Б.Я. Из истории музыкальных связей Молдавии, Украины, России / Б.Я.Котляров. – Кишинев, 1982. – С. 12.

3. Мазаракий Андрей Валерианович [Електронний ресурс] // Большая биограф. энцикл. : веб-сайт. – Режим доступу: http://dic.academic.ru/dic.nsf/enc-biography. – Назва з екрану.

4. Котляров, Б.Я. Из истории музыкальныхъ связей Молдавии, Украины, России / Б. Я. Котляров. – Кишинев, 1982. – С. 154-155.

5. Билык, А. Одесская дореволюционная театральная пресса [Електронний ресурс] / А.Билык // Художня культура. Актуальні пробл. : зб. наук. пр. : веб-сайт. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc-Gum/khud-kult . – Назва з екрану.

6. ДАВО. – Ф. Д-172. – Оп. 1. – Т. 1. – Спр. 103. – Арк. 2.

7. Хроника // Свобод. голос. – 1917. – 28 марта.

8. ДАВО. – Ф. Д-172. – Оп. 1. – Т. 1. – Спр. 103. – Арк. 5.

9. Некролог // Шлях. – 1919. – 26 листоп.

10. Андрей Валеріановичъ Мазаракій: некролог // Свобод. Слово.– 1919. – 27 нояб.

 

---

 

Творчі джерела Крижопільщини

(З досвіду роботи Крижопільської ЦРБ)

Слободян Л.М.,

бібліограф-краєзнавець Крижопільської ЦРБ Вінницької області

 

«Ти гідний край людей своїх великих»

Значне місце у розвитку краєзнавства у цілому займає літературно-мистецьке краєзнавство, яке включає в себе:

• дослідження про історію розвитку літератури і мистецтва рідного краю;
• відомості про письменників і митців, які народилися на Крижопільщині;
• інформацію про літературні та періодичні видання Крижопільського району;
• історію письменницьких і мистецьких організацій краю, їхнє місце у загальноукраїнському житті.

Щедра Крижопільська земля подарувала світу багатьох видатних поетів, прозаїків та митців. Завдяки їм ми маємо можливість досліджувати літературу і мистецтво рідного краю.

Наш славетний земляк Микола Петрович Трублаїні народився 25 квітня 1907 року в селі Вільшанка. На його батьківщині встановлено погруддя і відкрито музей. У 1966 р. засновано щорічну обласну літературну премію ім. Миколи Трублаїні, відкрито йому пам'ятник у Ровеньках Луганської області.

Багато його творів присвячено експедиціям на північ: «На морі», «Літке», «На півночі», «Ангара», повість «Лахтак» – про героїчне життя радянських полярників. Саме тут, на півночі, гартувалися характер і воля письменника.

Ім’я Андрія Пилиповича М’ястківського за своєю поетичною яскравістю знаходиться у першому ряду найталановитіших володарів художнього слова. Народився він 14 січня 1924 року в селі Соколівка Крижопільського району.

Всі його книги – це відображення життєвої біографії, це подароване людям натхнення. Здобуток Андрія М’ястківського нараховує близько 50 книг, серед яких роман «Жито на камені», повість «Вирій», книжка новел та образків «При світлі соняшників». Помер письменник 17 листопада 2003 р.

Село Соколівка знаходиться поряд із селом Заболотним, де в 1936 році народився Микола Олександрович Рябий. Видав чимало книг, серед яких – романи «Берег», «Вікна», «Земледухи», «Облава на озброєного вовка».

Яскрава зірка Анатолія Агафоновича Бортняка засвітилася на Тростянеччині 27 квітня 1938 року, але дитинство і юність його проминули на Крижопільщині в с.Жабокрич. Анатолій Бортняк – автор багатьох ліричних і гумористичних збірок, лауреат літературних премій ім. Михайла Коцюбинського (1980), В.Сосюри (1985), С.Олійника (1992), О.Копиленка.(1987), «Срібний Еней»(1993), С.Руданського (1995), Є.Гуцала (2003). Більшу частину свого творчого життя провів у Вінниці. 22 липня 2009 р. А.Бортняк помер.

Майстер веселого слова – Микола Іларіонович Баранчеєв. До нас, у Крижопіль, доля занесла поета-гумориста у 1931 році, де він працював на посаді секретаря районної редакції. Микола Баранчеєв теми для своїх гумористичних віршів-замальовок брав із глибин життя. Його твори схожі на народні переспіви, і з упевненістю можна сказати, що більшість із них народні колективи з радістю взяли б у свій репертуар. При підтримці видатного гумориста Степана Олійника була видана збірка гуморесок М. Баранчеєва «Весела прополка».

Володимир Олександрович Яворівський – прозаїк-публіцист, автор багатьох книг, оповідань і повістей, гострих правдивих публікацій і передач про насущні проблеми народу. Він – людина, яка сприймає чужий біль, наче свій, яка нещадно громить ворогів демократії. Володимир Яворівський – лауреат Державної премії ім. Тараса Шевченка, депутат Верховної Ради України.

«У творчих пошуках селекції та жанрів» – саме так можна охарактеризувати Миколу Яковича Завального. За освітою агроном. Наділений талантом поета і художника. Найбільш відомі його книги: «Гарні чоловіки» (1993), «Як козаки були моряками»(1996), «Постріли на кордоні»(2001), «Іменем Богдана»(2006).

У сузір'я крижопільських поетичних Стожар увійшли яскраві зірки поетичного слова. До них належать Павло Мирончук (1915), Микола Музичко (1933), Михайло Йосипенко (1934), Микола Сиротюк (1915), Григорій Хом'як (1929), Михайло Цехмейструк (1920), Микола Гринчук (1935).

Поезія та жінки – це завжди хвилююча тема. Їх поезія, як пісня. І коли прислухаєшся до кожного слова, здається, то не слова, а промені золотого сонця, що торкаються ніжно струн душі.

Мабуть, на такій поезії виховувалися і поетеси нашого Крижопільського краю: Наталія Струтинська, Ольга Лук'яненко, Олена Гандзюк.

Як не полюбити той світ, до якого запрошує Наталія Іванівна Струтинська у своїх віршах. Першого свого вірша поетеса написала у шкільні роки. А хто прочитає збірки «Освідчення» та «Прогулянка під дощем», ще раз пересвідчиться у непересічному таланті чудової жінки.

Гандзюк Олена Володимирівна – авторка поетичних збірок «Зелена заметіль» (1996), «Ріка любові» (2006).

Ольга Лук’яненко відома збіркою поезій «На прощу до реліктів».

Бібліотека як один із осередків літературно-мистецького краєзнавства залучає користувачів до вивчення творчості авторів, митців, які писали про рідний край, чи творили в ньому. З цією метою в Крижопільській централізованій бібліотечній системі проводяться різноманітні зустрічі, вікторини, літературні вечори, поетичні години, анкетні опитування. Зокрема, літературна година «Я – жінка, я – травинка, я – царівна», присвячена Олені Гандзюк, вечір пам’яті «Бортнякова весна», вечір-зустріч з письменниками Вінниччини «Поетів сяючий гурток», літературно-мистецьке свято «Море кличе відважних», присвячене М.П.Трублаїні, виставка літератури «Та добра слава про Крижопіль в народі житиме віки», перегляди літератури «Знайомтесь, нові книги», «Поезія – відлуння у душі», «Автори – бібліотеці, бібліотека – читачам», де представлені книги з автографами письменників рідного краю. До кожної ювілейної дати письменників краю та діячів мистецтва видаються рекомендаційні списки літератури, випускаються стіннівки: «Гідний син Крижопільського краю» (до 70-річчя від дня народження М.О.Рябого), «Штрихи до портрета Анатолія Бортняка» (до 70-річчя від дня народження), «Таємниця вогню творчості А.П.М’ястківського» (до 85-річчя від дня народження), «Оглянься з осені» (до 65-річчя від дня народження В.О.Яворівського), «Штурман далекого плавання» (до 100-річчя від дня народження М.П.Трублаїні).

Мистецьке Крижопілля представлене працями талановитих художників, а саме: Яна Засідателя, В.А.Тишецького, М.І.Матеішина.

Ян Засідатель народився 13 листопада 1833р. у с.Крикливець. Відомий полотнами «Рим. Руїни. Колізей.» (1860-і роки), «Українка»(1870), «Портрет князя Сангуша»(1875), «Жіночий портрет»(1876), «Портрет Якубовської»(1886) та ін.

Ім’я Валентина Антоновича Тишецького відоме далеко за межами селища, в якому художник живе та творить. Його роботи перебувають у багатьох куточках світу: Ізраїль, США, Канада, Італія. І цей перелік країн, де виставляються його полотна, можна продовжувати, бо Валентин Антонович є активним учасником обласних, всеукраїнських та міжнародних художніх виставок. У його роботах відчутний дух нашого південного Поділля. Теми його полотен різноманітні – природа рідного краю, портрети, історичні місця, побутові сцени.

Центральна районна бібліотека постійно організовує виставки робіт митців краю.

У духовній скарбниці району одне із чільних місць належить рицарю музики – відомому маестро, керівнику Городківського духового оркестру Івану Вікторовичу Мазуркевичу. Із творчістю цього тонкого знавця духовного мистецтва знайомі не лише любителі музики області, а й далеко за її межами.

Працівники бібліотек району брали участь в організації музею І.В.Мазуркевича у с.Городківка. Бібліотекар Городківського сільського філіалу № 2 являється екскурсоводом у музеї.

І сьогодні літературно-мистецьке Крижопілля має своє обличчя. Воно – прекрасне!

Література

1. А музика Вічна…: [про І.В.Мазуркевича, керівника Городківського духового оркестру] // Сіл. новини. – 1998. – 7 верес.

2. Андрущенко, В. Дивосвіт Валентина Тишецького : [митці нашого краю] / В.Андрущенко // Сіл. новини. – 1999. – 24 квіт. – С. 3.

3. Вінницький обласний художній музей. – Вінниця: Консоль, 2008. – 148 с.

4. Гандзюк, О. Крижопільщина літературна : [про письменників Крижопільського району] / О.Гандзюк // Сіл. новини. – 2001. – 5 серп.

5. Гонта, В. У творчих пошуках – селекцій і журналів : [про М.Я.Завального – поета, журналіста, селекціонера] / В.Гонта // Сіл. новини. – 2003. – 24 трав.

6. З-над Божої ріки : літ. слов. Вінниччини / ред. і упоряд. А.М.Подолинний. – Вінниця: Континент-Прим, 1998. – 480 с.

7. Народні майстри Вінниччини : довідник. – Вінниця: Державна картографічна фабрика, 2009. – 120 с.

8. Чорна, З. Хто він, Ян Засідатель? / З.Чорна // Сіл. новини. – 1998. – 28 лист.

 

---

 

Літературно-мистецьке краєзнавство Калинівщини

Катічева М.І.,

бібліограф-краєзнавець Калинівської ЦРБ Вінницької області

 

Калинівщина – багатий край на різного роду таланти. Тут живуть працьовиті люди, які обробляють землю, сіють хліб, розводять домашнє господарство і, разом з тим, люблять гарну пісню та дотепне слово.

Тут вирує культурне життя на повну потужність.

Реалізацію державної політики в галузі культури у районі забезпечують 80 установ культури і мистецтв, з них 40 клубних закладів, 36 бібліотечних установ, дитяча музична школа, 6 музеїв.

При закладах культури клубного типу працює 252 клубних формувань, серед яких 23 носять звання «народного» та «зразкового». Є троє заслужених працівників культури.

Учасниками формувань є біля 3 тис. чоловік.

Калинівська земля здавна славилася пісенністю, поезією, гумором і подарувала Україні і всьому світу талановитого українського поета – класика, фольклориста, перекладача, громадського діяча, лікаря Степана Руданського, талановитих письменників – земляків Євгена Гуцала та Олега Чорногуза.

З 1981 року на Калинівщині проводяться Дні сатири та гумору ім.С.Руданського, які в січні кожного року збирають багато шанувальників його творчості. А за допомогою святкових світлиць, облаштованих кожною територіальною громадою, висвітлюється різного роду майстерність калинівчан: гончарство, лозоплетіння, вишивка та інше.

У селі Хомутинцях діє літературний музей С.Руданського, єдиний на Україні, куди приїздять шанувальники його таланту, знаходиться пам’ятник поету, створений відомим українським скульптором І.М.Гончарем.

У приміщенні Новогребельської ЗОШ І-ІІІ ступенів облаштована музейна кімната письменника-земляка Євгена Гуцала. На стіні біля вхідних дверей школи знаходиться меморіальна дошка на честь поета, письменника.

Літературно-мистецьке краєзнавство пов’язане з вивченням та залученням користувачів бібліотек до творчості авторів, які писали про район, чи творили в ньому, до музики місцевих композиторів. Повернення творчої спадщини, збирання і видання творів письменників-земляків, біографічних документів, влаштування меморіальних музеїв та кімнат, встановлення пам’ятних знаків, записи з вуст живих сучасників вводитиме цих письменників та їхню творчість у загальнонаціональну духовну скарбницю України.

Також у Новій Греблі 1953 року народилася Наталя Юріївна Ткаченко – поетеса, письменниця, авторка багатьох поетичних та прозових збірок. Працювала учителькою, редактором київських видавництв «Музична Україна», «Дніпро», «Український письменник». Є членом НСПУ. Нині мешкає у рідному селі.

У селі Мончинці Калинівського району народився Колесник Степан Павлович (1932 р. н.). Він автор книг: «Мічені крила», «Медозбір», «Доброкут», «Живу після смерті», «На Півночі жарко» та інших. У 1992 році за книгу «Обкрадені села» удостоєний державної премії ім. Тараса Шевченка.

У селі Лісова Лисіївка проживає Микола Микитович Сарахан, родом із Кіровоградщини. Він є членом НСЖУ та Вінницького куреня гумористів ім.С.Руданського.

У цих краях, на батьківщині Степана Руданського, він зумів завоювати авторитет, став лауреатом премії ім.С.Руданського. Автор багатьох гумористичних збірок та байок. Нині мешкає у селі Лісова Лисіївка, там і продовжує творити.

Іван Григорович Завальнюк народився теж у Лісовій Лисіївці. За кваліфікацією – технік-будівельник.

Краєзнавство – улюблене його заняття, в яке він поринув, вийшовши на заслужений відпочинок. Публікувався у місцевій пресі. «Історія села Лісова Лисіївка на Вінниччині» – перша книга І.Г.Завальнюка (2003 р.)

Синиця Микола Теофанович, учитель історії, директор Глинської ЗОШ І-ІІІ ст. Автор книги «Село Глинськ» (2000 р.).

Семенець Володимир Степанович, учитель історії, директор Пиківської ЗОШ № 2 І-ІІІ ст. Автор книги «Історія села Пикова», а також засновник музею історії села у приміщенні школи та музейної кімнати воїнів-інтернаціоналістів.

Бойко Олексій Михайлович, колишній учитель фізики Пиківської ЗОШ № 2, автор двох гумористичних збірок, член Вінницького куреня гумористів ім. Степана Руданського.

Олещенко Євген Іванович (1938 р.н.), відмінник народної освіти. Учитель-пенсіонер. Відданий душею справі розвитку краєзнавства. Автор книжок «Нарис з історії освіти і галузевої профспілки у Калинівському районі на Вінниччині», «Калинівщина», «Село, що в імені твоєму», «Квітуй, зростай Калинівський край». Напередодні закінчив роботу з матеріалами до нової книги про Афганістан. Його книги є допоміжними підручниками у вивченні історії рідного краю, користуються попитом різної категорії читачів, особливо учнів і педагогів.

Талановиті земляки залишають добрий слід на теренах Калинівщини літературної, стають гарними натхненниками творчої долі молодих творців.

Літературне життя району просто процвітає. Люди творять і, головне, непоодиноко.

Поети Калинівщини згуртовані в літературно-мистецьких об’єднання «Калинове намисто», «Сузір’я» при центральній районній бібліотеці.

Члени літоб’єднання «Калинове намисто» є активними учасниками семінарів молодих літераторів ім. Василя Стуса у м. Вінниці, багатьох клубних та бібліотечних заходів, частими гостями на уроках літератури рідного краю у багатьох школах району.

Більшість членів «Калинового намиста» є авторами поетичних збірок: Поліщук Степан, Рибаченко Володимир, Майя Левицька, Марія Катічева, Микола Гедз.

До речі, Микола Гедз є упорядником антології ХІХ-ХХ ст. «Калинівщина літературна». Побачив світ і альманах «Калинове намисто», до якого включено твори членів об’єднання. Нині готується до друку другий випуск поетичного збірника літоб’єднання.

Вийшла у світ збірка творів учасників молодіжного клубу «Сузір’я» під назвою «Світло Алькора», збірочки поезій сестер Самсонюк «Чарівний едем» та казок Олександри Пилипенко «Чудодійний спів», а ще збірка ліричних поезій Маргарити Карпенко «Пригорну цвіт зорі».

Значна кількість поетичних творів окремих авторів покладена на музику місцевими композиторами Григорієм Патраком, Світланою Крикун, Володимиром Борецьким та гордістю нашого району Володимиром Гуменчуком.

У квітні місяці відбувся грандіозний літературно-музичний вечір «Поезії цілюще джерело», а в червні – цікавий творчий вечір поета, композитора та виконавця, акомпаніатора і концертмейстера Олександра Євгеновича Рожанського.

У стінах районної бібліотеки проводиться належна робота у плані ознайомлення та вивчення літературно-мистецького краєзнавства.

Облаштовано постійно діючу виставку поетичних та прозових творів поетів-земляків, оформляється полиця «Прем’єра книги».

Краєзнавчим відділом бібліотеки збираються легенди Калинівщини, віщі сни, світ цікавих захоплень. У цьому році розпочато видання буклетів про життя та творчість поетів-земляків. А також збираються картини місцевих художників, гончарні вироби, елементи вишивок.

Як бібліограф-краєзнавець ставлю перед собою мету зберігати і збагачувати традиції українського народу, виховувати любов до рідного краю та рідної землі, передавати наступним поколінням культурні та духовні цінності, розуміти унікальну культуру українців, що мешкають на Вінниччині.

 

Література

Олещенко, Є.І. Квітуй, зростай Калинівський край / Є.І.Олещенко, Л.П.Олещенко, Л.П.Лівандовська. – Вінниця: ФОП Данилюк В.Г., 2008. – 64 с.

 

---

 

Літературно-мистецьке краєзнавство

Петравчук З.М.,

бібліотекар-краєзнавець Мурованокуриловецької ЦБ Вінницької області

 

Муровані Курилівці –

Подільський дивний край.

Одна з перлинок вінницьких –

Земний маленький рай.

О.С.Дорош

 

Чарівний, мальовничий куточок східного Поділля – Муровані Курилівці, оспівані у піснях і народних переказах. На крутих схилах стоїть величаво селище, якому час нараховує 517 років.

Прекрасна і багата історія та цікаве сьогодення рідного селища спонукало нас, бібліотекарів, активізувати роботу з краєзнавства, яке сьогодні стало пріоритетним у бібліотечній справі, одним із важливих напрямків якого є літературно-мистецьке краєзнавство.

Наша мета – перетворити краєзнавство у живу цікаву справу, в основі якої – любов до рідного краю, знання його історії, славних імен відомих земляків, котрі своїм життєвим прикладом і творчістю сприяють росту духовної культури мурованокуриловчан.

Наша рідна земля породила і вигодувала своїм насущним хлібом не одну плеяду митців.

Вона надихала і надихає своєю неповторною красою письменників, видатних вчених, художників. Мурованокуриловеччина дала Україні поетів: Ганну Чубач, Станіслава Чернілевського, Василя Гарвасюка, Никанора Дубицького, Оксану Шалак. Ми пишаємося майстрами пензля: відомим художником України Федором Зотиковичом Коновалюком, заслуженим художником України, професійним скульптором Володимиром Смаровозом, художником-архітектором Юрієм Хімічем.

Колектив бібліотечних працівників центральної бібліотеки підтримує мистецьке життя селища, постійно урізноманітнює та шукає нові цікаві форми популяризації творчості відомих митців краю. Популяризація творчості місцевих письменників набуває особливого звучання, коли відбувається з безпосередньою участю авторів – під час презентацій їхніх нових книг, вечорів-портретів талановитих земляків, авторських вечорів.

Резонансним було справжнє свято поезії «Тиха музика серця», присвячене творчості нашої поетеси-землячки Г.Т.Чубач, яка була присутня на ньому.

Істинних шанувальників поетичного слова зібрав літературний вечір, на якому презентувався творчий доробок митців рідного краю, члена Національної спілки письменників України В.Ю.Гарвасюка та самодіяльних поетів Г.П.Кубова і О.С.Дорош.

Досить змістовно, на ліричній ноті пройшов ювілейний вечір-портрет письменника-гумориста, нашого земляка Н.М.Дубицького «Розкрилля творчого таланту Никанора Дубицького».

Веселковим поетичним дивосвітом був творчий вечір Станіслава Чернілевського “Душі чутливі камертони”, від якого всі учасники зустрічі отримали неабияку душевну насолоду.

Шанувальників поетичного таланту В.Ю.Гарвасюка зібрав літературний вечір «Пшеничні промені поетичного поля В.Гарвасюка», присвячений 70-річчю від дня народження поета.

Не залишаються поза увагою бібліотеки і молоді талановиті поети-початківці, наші земляки. З метою розкриття їхнього поетичного таланту та популяризації їх творчості проводяться прем'єри поетичних збірок.

Були проведені поетичні вечори-презентації першої збірки Тетяни Коноваленко «Алея життя» із с.Котюжани та збірок Дани Кваші “Коридори з диму” і “Як впливає лімбічна система на емоційний стан людини” із Мурованих Куриловець.

Надзвичайно цікаво і змістовно пройшла прем'єра книги С.Мальованого “Наша хата не з краю...” за участю автора із с.Вищий Ольчедаїв.

Значимою подією у літературному житті нашого селища стала презентація першої збірки нашого талановитого односельця Василя Тригуби «Все, що у серці моїм».

Привітати поета із творчим дебютом прийшли майстри поетичного слова та шанувальники його творчості.

Вагомим внеском у краєзнавчий інформаційний банк даних стало написання буклету “Незрівнянний художник життя до 120-річчя Ф.З.Коновалюка, відомого художника, нашого земляка.

Варто відмітити, що завдяки плідній співпраці фахівців бібліотеки та картинної галереї РБК, літературно-мистецькі заходи набувають особливого колориту. Презентуючи творчість того чи іншого митця, оформляються прекрасні мистецькі вернісажі, які є вдалим доповненням того чи іншого літературного дійства.

Краєзнавство – це не лише те, що залишили нам у спадок наші діди-прадіди, але й те, що залишиться після нас прийдешньому поколінню. Ми раді, що ширшає коло однодумців, які збираються у нашій бібліотеці, де, здається,самі стіни надихають на творчість. У цьому колі – представники старшого покоління та молодь, які відчувають і розуміють красу навколишнього світу, люблять свій край, дивне чарівне Поділля, рідне селище, серця яких завмирають у чеканні, що принесе нова зустріч.

 

Література

1. Квіт подільського слова: антол. тв. сучас. письм. Вінниччини / під ред. А.М.Подолинного, В.С.Рабенчука. – Вінниця: ДПДКФ, 2006. – 544 с.

2. З-над Божої ріки: літ. бібліогр. слов. Вінниччини / упоряд. і заг. ред. А.М. Подолинного. – Вінниця: Континент – ПРИМ, 2001. – 408 с.

3. Вони з Придністров'я: письм. Мурованокурилов. р-ну. – Муровані Курилівці, 2000. –18 с.

4. Чубач, Г.Т. Серед зневір і сподівань: лірика / Г.Т.Чубач. – К.: Пульсари, 2006. – 208 с.

5. Мосендз, О. «Тиха музика серця»: [про літ.-мистец. свято за участю Г.Чубач] / О.Мосендз // Наше Придністров'я. – 2006. – 3 черв.

6. Гарвасюк, В.Ю. Пора осмислень: поезії / В.Ю.Гарвасюк. – Х.: Майдан, 2004. – 98 с.

7. Дубицький, Н. З роси і води!: [про літ. вечір «Пшеничні промені поетичного слова В.Ю.Гарвасюка»] / Н.Дубицький // Наше Придністров'я. – 2008. – 26 квіт.

8. Мельник, Г. Никанору Дубицькому – 70: [про ювіл. вечір-портрет «Розкриття творчого таланту прозаїка-гумориста»] / Г. Мельник // Наше Придністров'я. – 2007. – 17 лют.

9. Сауляк, В. «Душі чутливі камертони»: [про літ.-мистец. зустріч з поетом-земляком С.Чернілевським] / В.Сауляк // Наше Придністров'я. – 2007. – 2 черв.

10. Драганюк, Л. Прем'єра книги у Вищеольчедаїві: [про прем'єру книги С.Мальованого «Наша хата не з краю...»] / Л.Драганюк // Наше Придністров'я. – 2005. – 14 трав.

11. Мосендз, О. «Алея життя» Тетяни Коноваленко: [про прем'єру поетич. зб.] / О.Мосендз // Наше Придністров'я. – 2008. – 5 квіт.

12. Сауляк, В. Творчий дебют Василя Тригуби: [про презентацію першої зб. «Все що в серці моїм»] / В.Сауляк // Наше Придністров'я. – 2010. – 1 черв.

13. Мосендз, О. Презентували нову збірку Дани Кваші: [про прем'єру книги «Як впливає лімбічна система на емоційний стан людини»] / О.Мосендз // Наше Придністров'я. – 2010. – 11 черв.

14. Стрельбицький, М. Під небом Коновалюка / М.Стрельбицький. – Вінниця: УНІВЕРСУМ – Вінниця, 2000. – 128 с.

---

 

Історія, традиції та звичаї села Іванів

Бадрак Л.С.,

бібліотекар Іванівської спеціальної загальноосвітньої

школи-інтернат Калинівського району Вінницької області

 

21 рік я працюю бібліотекарем в Іванівській спеціальній загальноосвітній школі-інтернаті. Моя професія надихнула мене зайнятися вивченням історії походження нашого села, звичаїв , традицій.

Іванів має багатовікову історію, але значну частину свого історичного шляху воно носило назву Янів. І лише у 1946 р. було перейменоване на с. Іванів. Однак стара назва збереглася й до сьогодні. Той самий Янів, що славився своїми ярмарками та веселими гамірливими базарами, умілими ремісниками і багатими дівчатами-нареченими, міцною горілкою та смачною ковбасою.

Перша датована згадка про село – 1552 р., хоча є історичні матеріали про Янівське, Пиківське, Великокутищанське благочиня з 1363 р. Це дає підстави вважати, що наше село старше ще майже на 200 років.

Село Іванів знаходиться у місті злиття річок Сниводи і Південний Буг. На правому березі р. Південний Буг, в урочищі Острів, було знайдено залишки поселення чернігівської культури. Трохи нижче по течії річки знаходиться місцевість за назвою „Янівка”. Тут, за стародавньою легендою, у стародавні часи розміщувалося містечко, яке після татарських нападів перекочувало на лівий берег Південного Бугу. Завдяки вигідному географічному розміщенню село природно захищене річками і лісом, що давало змогу надійно захищатися від ворогів. Село розташоване на торговому шляху, Вінниця-Хмільник, що дало поштовх для різної ремісничо-підприємницької діяльності.

У 1578р. польський король Стефан Баторія у своїй грамоті надав Гнєвошу Стрижевському право „Основания города в имении его Янев Браславского воєводства”. Село отримало статус містечка, тут (своїм коштом і накладом) будувався дерев’яний замок; також мали проводитися два рази на рік ярмарки – на свято св. Миколая і трьох королів. Традиція проведення базарів у п’ятницю була протягом 400 років, і лише нещодавно місцева влада перенесла базари на суботу.

Містечко Янів належало до категорії приватних. Із 1545р. по 1646 рік замок мав п’ять власників, які його продавали, або програвали у карти. У 1647р. містечком заволоділи брати Микола і Крістіан Добровольські.

У першій половині ХVІІ ст. містечко було зруйноване татарами, оскільки на генеральній карті України складеним Біплана воно зображене як „новий град Іоанів”. У документах того часу також зустрічаємо назву Новий Янів.

Наприкінці 17 століття поміщикам Холоневським належало в м.Янів біля 300 селянських дворів, до 2000 кріпаків. Частина населення займалася ремеслом та дрібною торгівлею. Із того часу Янів стає резиденцією графів Холоневських та центром Яневського ключа, до володінь якого входили: Янівська Слобідка, Пеньківка, Гущинці, Байківка, Гулівці та Корделівка.

Засновником роду Холоневських був Петро Мишка. Рід якого на початку 14 століття отримав від польського короля Казимира село Холоневу на Волині, з тих пір нащадки стали носити прізвище Холоневських. Рід Холоневських володів цілим рядом почесних звань і титулів.

У 1732 році у м.Янів була збудована церква Св. Миколи. На кошти Соломії Холоневської у містечку був збудований монастир Бернандинів та костел непорочного зачаття Діви Марії. Одночасно разом із ними будувався новий замок, але уже з цегли. Сюди 1790 року завітав польський король Станіслав Август.

З другої половини 18 століття розпочався бурхливий торгово-ремісничий ріст містечка. 1794 року Янівський приход став православним і фундатор церкви Тимофій Богачук заслужив , щоб його портрет був переданий на збереження в єпархіальний музей.

У 1802 році в містечку народився видатний польський поет та публіцист Стефан Вітвіцький. Він довгі роки дружив із Шопеном. Цікаво, що з 20 відомих пісень Шопена – 10 написані на слова Вітвіцького. Помер Стефан у Римі у 45-річному віці.

У 1805-1817 роках Янів був місцем роботи друкарні, яка поряд із цивільними книжками таємно випускала і книги старообрядців, її організатором був київський купець Костянтин Количев.

Із 1812 по 1830 роки в замку існувала типографія, де друкувалися книги переважно релігійного змісту – польські, католицькі.

У І половині 19 століття в містечку було два млини, пивоварний, цегельний, воскобійний, череп’яний медоварний заводи, фабрика по виробництву цукерок, а також парова винокурня. У маєтку виробляли різні будівельні матеріали з дерева.

Після скасування кріпацтва у 1861 році у містечку було поставлено пам’ятник царю Олександру ІІ. А в 1867 році відкрито церковну школу, де навчалося всього 20 хлопчиків.

6 червня 1897 року комітет Міністрів прийняв рішення – дати дозвіл на будівництво вузьколінійної залізниці від ст. Бердичів до міста Янів. Одна з ділянок проходила через землі графа, він дав згоду будувати залізницю тільки при умові, якщо нова станція буде носити його прізвище. Ця умова була виконана. До сьогодні станція в селі Іванів називається Холоневською. Рух на новій ділянці було відкрито 20 липня 1901 року.

На початку ХХ століття у місті Янів жило сім тисяч осіб. З них – 569 українців, 3080 євреїв та 396 поляків.

У передове господарство перетворився янівський фільварок графів Холоневських, для сільськогосподарських робіт. Тут використовували сівалки, жниварки, сніпков’язалки, культиватори і навіть паровик. Був придбаний графом і трактор американської фірми «Кейс».

Радянська влада у місті Янів була проголошена у січні 1918 року. Цей день перетворився у велике свято.

Графська родина не визнала Радянської влади, переодяглася в селянський одяг і втекла до Вінниці, а звідти – за кордон.

У 1924 році було запроваджено обов’язкове навчання усіх дітей шкільного віку. У селі була створена дитяча колонія, яка знаходилася в маєтку графа Холоневського.

Відкрила свої двері сільська бібліотека, і починає виходити сільська газета «Голос села». У цьому ж році було організовано Буг – Янівську МТС, в якій нараховувалося 16 тракторів, до війни їх було вже 100 та 16 комбайнів. 5 січня 1930 року ЦК ВКП (б) прийняв постанову «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву».

Настав 1932 трагічний неврожайний рік для українського селянства. Тоді посівна компанія закінчилася на початку червня. Після збору врожаю розпочалася заготівельна компанія, під час якої забрали все зерно в населення. Протягом 1932-1933 років померли мільйони людей від голоду. Про масштаби голоду в Яневі можна судити з того факту, що в селі померло близько 40 чоловік мобілізаційного віку. Якщо стільки померло фізично здорових людей, то скільки ж тоді померло дітей, жінок та людей похилого віку?

У графському маєтку в 1934 році став працювати дитячий будинок імені О.Макаренка, де жили і навчалися 450 дітей.

Весною 1935 року розпочався масовий вступ селян Янева до колгоспу. Через рік пройшла через село нова залізниця Київ – Кам’янець-Подільський. Разом зі станцією працювало депо, яке мало в своєму користуванні 40 паровозів.

17 липня 1941 року місто Янів було захоплено німецькими військами. У перший день німцями було спалено всі будинки лісгоспу, розграбовано магазини, склади, залізничну станцію. Було вбито і поранено багато людей. Почалася німецька окупація.

Особливу жорстокість було виявлено до євреїв, які проживали в селі. Вони були зігнані в конюшню, де їх тримали до кінця травня 1942 року. А з 30 травня і 1 червня 1942 року усіх євреїв розстріляли, до 1600 осіб знайшли свій спокій у братській могилі на краю села.

Значна кількість населення допомагала партизанам у боротьбі з окупантами. Яків Чернящук спалив паровоз, щоб німці не могли ним скористатися, був арештований, додому так і не повернувся.

У Чорному лісі, недалеко від села, діяв партизанський загін ім. Леніна. За допомогу партизанам було розстріляно сім’ю Крижанівських у кількості 6 чоловік. Уродженець м. Янів Свинар Панас Гнатович за бойові заслуги перед Батьківщиною, став Героєм Радянського Союзу.

10 березня 1944 року м.Янів було звільнено. Почалася відбудова народного господарства.

У 1953 році проживало 5664 особи, було 1452 жилих будинки, а 1958 р. був створений один великий колгосп ім.Свердлова. На місті МТС розпочала свою роботу автомобільна колона.

У 1963 році було реорганізовано дитячий будинок у допоміжну школу-інтернат для дітей із вадами розумового розвитку. В цьому ж році розпочалося будівництво каменедробильного заводу.

Життя налагоджувалося, жити ставало краще, але в житті не все буває добре. У селі проживає 11 чоловік, що виконували свій інтернаціональний обов’язок у республіці Афганістан.

Коли я займалася підбіркою матеріалів про історію села,ближче познайомилася з жителями села – учасниками бойових дій в Афганістані. Мене зацікавила їхня доля, бойовий шлях під час виконання інтернаціонального обов’язку. Було прийнято рішення запросити 15 лютого, у День виведення військ з Афганістану, учасників цих подій у школу на зустріч з дітьми та учителями. Під час зустрічі ми дізналися багато невідомого про ті факти. Учасник бойових дій Завірюха В. розповів таку історію,що жили вони дружно, тому що по-іншому неможливо. За спиною у тебе повинен бути товариш, щоб у випадку засідки або нападу він міг віддати життя за тебе, так як і ти за нього. В одному з боїв загинув найкращий товариш Єшонов Олімжан Обітович, в честь нього був названий танк на їхньому пункті.

На запитання до Віктора, що було найважче, він задумався і відповів: «…смерть друзів і листи, які їм приходили після смерті, то були найважчі хвилини у військовому житті».

Після цієї зустрічі виникло бажання у самих учасників бойових дій та у колектива школи проводити такі зустрічі щорічно, що й робиться до теперішнього часу.

Також я проводжу зустрічі з учасниками ВВ війни і колективом школи. На цих зустрічах діти та й молоді вчителі дізнаються більш детальні подробиці тих років. Наприклад, учасник бойових дій Плясецький Бернадій розповів про таке: « Коли мене везли до Німеччини, я вистрибнув на ходу з потягу, що аж підметки повідпадали. А потім попав у Літинський табір військовополонених, де чекали свого смертного дня тисячі полонених. Я з двома полоненими утекли з табору, після цього деякий час лікувалися і переховувалися у моєї мами. Воював на І українському фронті 287 стрілкової дивізії. У нерівному бою біля річки Вісли у Чехословакії був важко поранений. Але вижив. У 23-річному віці став інвалідом.»

Також про свої важкі бої нам розповів Галєта Степан Корнійович, який командував танковим зводом: «Сама жорстока битва, в якій я приймав участь, відбулись під Курськом. На моєму танку я перевозив 10 солдат, і коли після бою я виліз із танка, то від них лише побачив залишки розірваних тіл. Цей бій наніс мені глибокі душевні рани, які були сильніші, ніж моє поранення під Донецьком, після якого я залишився інвалідом. За це мене нагородили орденом Червоної зірки, яка в подальшому спасла мені життя.

В одному із боїв куля потрапила мені в Зірку, яка була причеплена на грудях і залишила мене живим, лише відбила кусок ордена. Цей орден я зберігаю і показую внукам та правнукам». У нашому селі проживає і неодноразово зустрічалася у бібліотеці з дітьми школи Старчевська Ганна Феодосівна – медсестра за професією, зв’язкова партизанського загону. Під час війни вона працювала медсестрою, допомагала партизанам ліками. А пізніше уже виконувала різні доручення, які ставили її в партизанському загоні; один такий випадок – потрібно було взяти «язика» і тільки офіцера. Вона запросила його на прогулянку, а хлопці з загону уже чекали в засідці. Завдання було виконано.

Мною були налагоджені зв’язки з отаманом Вінницького війська Запорізького козацьким полковником Льопко Василем Дмитровичем, осавулом Пілюхом Андрієм Івановичем. Вони були запрошені для зустрічі з дітьми і колективом школи. Під час зустрічі вони розповіли про історію Українського козацтва, про теперішнє його відродження.

Також неодноразово на День захисника Вітчизни мною були проведені зустрічі колективу школи з льотчиками військової частини, що розташована в м. Калинівка. Під час цієї зустрічі діти дізналися багато нового про службу в армії, про нашу авіацію, про літаки. Командир військової частини Бугром М.М. запросив нас у гості на аеродром. Нас там зустріли офіцери гарнізону. Двадцять дітей познайомилися з життям військовослужбовців, нас почастували солдатським обідом і запросили на концерт. Захопленню дітей не було меж.

Після усіх цих зустрічей у дітей з’явилося бажання бути хоч би трішки схожими на людей, з якими вони зустрічалися.

Що дало поштовх до створення у межах школи Козацької держави? Під час посвяти в козачата, ними була складена присяга, після цього вони були освячені священиком протоіеєм Георгієм. В честь цієї події було посаджено козачатами на території школи 3 кущі калини. Козацька держава діє в школі і по сьогоднішній день.

На базі бібліотеки проводяться щорічні зустрічі з письменниками рідного краю. Неодноразово зустрічалися з уродженцем нашого села письменником, сатириком Чорногузом О.Ф. З ним у нас склалися дружні стосунки. Він проживає у м.Києві, але коли приїжджає в село, завжди відвідує школу, бібліотеку, дарує свої нові твори.

Також ми зустрічалися з письменником Матущаком Констянтином, Гуцало Галиною, була проведена зустріч із заслуженим журналістом України Леонідом Миколайчиком, Головним редактором журналу «Червоний перець» Задояном Юрієм.

Мною у бібліотеці створений відділ народознавства. На полицях зібрані експонати, які демонструють традиції та звичаї нашого народу. Тут представлені: вишиті жіночі і чоловічі сорочки, які пошиті вручну з домотканого полотна, вік яких більше ста років. Вишиті фартухи, запаски, головний чоловічий убір папаха, пояс яким підпоясувалися хлопці. Жіночі старі хустки. Предмети народного вжитку: прядка, дерев’яні ночви, праска, рубель і різноманітний глиняний посуд, яким користувалися наші предки. Це дає змогу дітям ближче познайомитися з історією і звичаями свого народу.

У бібліотеці також є розділ нумізматики, де представлені старі і сучасні банкноти і монети, які були в обігу з 17 ст. і до нашого часу.

Моєю гордістю у бібліотеці є куточок «Чарівний світ української писанки», де представлено більше 100 писанок. Серед гостей, які відвідували мою бібліотеку, був голова комунальної власності Вінницької області Федоришин Василь. Йому так сподобалися представлені писанки та інші експонати, що в знак вдячності, були виділені кошти на стелажі під експонати.

У бібліотеці оформлено постійно діючі виставки: «Правового виховання.», «Про шкідливість куріння та алкоголю», «Про шкідливість вживання наркотиків», «Вибір професії», «Нові надходження дитячої та юнацької книги», «Літературні таланти рідного краю» та ряд інших.

Проводжу сама і надаю допомогу в шкільних літературних та інших вечорах, пишу сценарії цих вечорів. Проводжу екскурсії для дітей 6-8 класів маєтком графа Холоневського, які приїжджають з м. Калинівка і сусідніх сіл. Було проведено ряд екскурсій для студентів Калинівського технологічного технікуму, які зацікавилися замком.

Зараз займаюсь дослідженням двох тем:

1). Пошуком бібліотеки графа Холоневського, в якій нараховувалося більше 10 тисяч книжок. Для цього працюю з архівними матеріалами, розіслала запити в організації, які можуть мати інформацію по даному питанню. Останні сліди бібліотеки встановлені мною у м.Жмеринка і Жмеринському районі.

2). Тема розстрілу євреїв у нашому селі під час окупації. Я збираю свідчення очевидців, налагоджую зв’язки і займаюся пошуком інших нащадків, що залишилися після цих кривавих подій. Від Щац Михайла Яковича я довідалася про ті останні години, хвилини життя його рідних, знайомих, друзів. Він розповів мені такий факт: коли вели їх на розстріл, мама потягнула його під міст, де простояли у воді до ночі. Після цього їх сховали жителі села Марина Броварник, Трохим Липовий, а пізніше переправили до села Кривошої. Завдяки чому він із мамою залишилися живими. Я мала з ним особисту зустріч, що дало змогу отримати багато інформації про ті події. Також спілкувалася і листувалася з Дорф У.Д., який одним із перших визволяв своє с.Іванів, але рідних своїх не застав живими. Кожного року 30 травня на могилі розстріляних євреїв, збираються рідні, близькі та жителі села. У пам'ять цієї сумної події проводиться мітинг-реквієм з участю колективу та дітей школи-інтернату.

Тому дуже хочеться, щоб шкільна бібліотека одержувала більше цікавих книг, при читанні яких, душа відпочивала б. Тих книг, з яких учні могли черпати ту інформацію, яка їх цікавитиме, котра їм необхідна і котру можна знайти тут, близько, у своїй шкільній бібліотеці. І сьогодні я, як шкільний бібліотекар, глибоко розумію власну відповідальність за престиж і соціальні наслідки своєї діяльності. Хочеться вірити у те, що прийде час, коли наші шкільні бібліотеки будуть забезпечені комп’ютерами, матимуть широкі можливості, а діти зможуть швидко і якісно одержати корисну інформацію.

Але я вважаю, що безпосередній контакт із книгою, коли ти тримаєш її в руках і бережно перегортаєш сторінку за сторінкою, потрібен буде завжди. Душа потребує такого спілкування і насолоди, яку можна одержати тільки тоді, коли сам читаєш книгу.

У наш нелегкий час, добре слово повинно повернути чуйність, доброзичливість, порядність. І тільки через книгу можна підійти до духовності.

Любов, краса та книга врятують світ!

ВІДОМІ ПОСТАТІ В ІСТОРІЇ

 

Вінницькі сторінки життєтворчості Григорія Кочура

Куцевол О.М.,

доктор педагогічних наук, професор, завідувач кафедри

методики філологічних дисциплін Вінницького ДПУ ім. Михайла Коцюбинського

 

В українському перекладацтві є ціла плеяда яскравих зірок: І.Франко, Леся Українка, М.Старицький, П.Куліш, Б.Грінченко, М.Рильський, М.Зеров, П.Филипович, М.Драй-Хмара, Борис Тен, М.Лукаш, Д.Паламарчук, Д.Павличко та ін. І в цьому сузір’ї незгасним світлом сяє талант Григорія Кочура. На жаль, пересічному читачеві його ім'я майже невідоме. Це пояснюється об'єктивними та суб'єктивними причинами. Серед перших – особливість читацького сприймання, коли ми рідко цікавимося творчістю перекладача, вважаючи її другорядною. Але основною причиною напівзабуття було ставлення до Г.Кочура радянської влади – репресії, переслідування, замовчування й постійне намагання відсторонити його від національного літературного процесу.

Проте ім’я цієї видатної людини заслуговує на пам’ять, а творчість – на глибоке дослідження й широку популяризацію. Г.Кочур – явище воістину феноменальне у новітній українській літературі: він поєднав в одній особі перекладача, поета, літературознавця та культуролога. Знав 27 мов, був одним із небагатьох митців драгоманського цеху ХХ ст. (після легендарного Агатангела Кримського), хто перекладав виключно з оригіналу, без підрядника. Діапазон його вподобань надзвичайно широкий: більше 32 літератур світу, 150 авторів й обшир, що охоплює 27 століть! Ці цифри вражають.

Г.Кочурові належать не лише філігранно зроблені поетичні переклади, а й оригінальні ліричні вірші, глибокі літературознавчі розвідки про творчість вітчизняних і зарубіжних письменників, фундаментальні праці з теорії та практики українського перекладознавства. Він був ученим енциклопедичних знань з літератури та культури, тому до нього постійно звертались редакційні колективи УРЕ та УЛЕ. Проте визнаний авторитет-інтелектуал, Григорій Порфирович, не перетворився на кабінетного дослідника-анахорета, а жив активним літературним і громадським життям. Його скромний будиночок в Ірпені добре знали поети-початківці. «Сивий тлумач з Ірпеня», за висловом його друга й колеги-перекладача Дмитра Паламарчука, мав високу духовну енергію й дивовижну обізнаність в усіх сферах культури [6]. Перекладознавець М.Новикова назвала його «живою енциклопедією, справжнім комп’ютером, наділеним душею і щирим почуттям любові до людей», а ще прикладом, що утверджував ідею тяглості поколінь – від Розстріляного відродження до шістдесятників.

І хоч за походженням Григорій Кочур належить до чернігівців, бо народився 17 листопада 1908 р. у селі Феськівка на Менщині, та Вінниччина відіграла неабияку роль у становленні неповторного таланту того, кого пізніше назвуть лідером перекладацького цеху 1960-90-х рр., вартовим українського слова. Саме подільська земля підсилила життєдайною енергією випускника Київського інституту народної освіти (так найменувався в 1920-30-ті роки Національний університет ім. Тараса Шевченка), саме тут витоки його перекладацької, літературознавчої, педагогічної та творчої діяльності.

Після закінчення навчання на мовно-літературному факультеті КІНО, попри явні успіхи, обдарованого Г.Кочура не залишили на роботі в столиці, де б він міг глибше розвинути й повніше реалізувати свої здібності науковця та перекладача. Пояснення цього факту можна віднайти в автобіографії митця, який розповів, що на другому курсі з осудом відгукнувся про так званий процес СВУ, інспірований радянською владою. Відтоді за студентом, котрий посмів висловити власний погляд, що суперечив офіційно усталеній думці, закріпилась репутація інакодумця. Г.Кочур згадував: «Мене не залишили в аспірантурі, хоча ніби мої успіхи в навчанні й давали на це підстави. Я одержав призначення в Молдавію, працював у Балті й Тирасполі – тодішній столиці, потім повернувся на Україну» [3].

Можливо, від’їзд до провінції врятував юнака від репресій 1934-37-го рр., оскільки чимало людей його кола – викладачів-наставників та письменників-однодумців – потрапили в жорна сталінської системи. Безсумнівно, у Г.Кочура, як одного з кращих студентів професора Миколи Зерова, а також знайомого інших, пізніше заарештованих митців – М.Драй-Хмари, О.Бургардта, П.Филиповича, А.Кримського тощо – залишалося небагато шансів уникнути лабет репресивних органів.

Після кількарічного перебування на маргінесі тогочасних суспільних, політичних і літературних подій, у 1936 р. Г.Кочур переходить на роботу до Вінницького педагогічного інституту. Ці п’ять передвоєнних років були особливо плідними в його життєдіяльності, коли педагогічна праця успішно поєднувалася з перекладацькою та науковою. Він пише дисертацію про творчість бельгійського поета, драматурга і критика Еміля Верґарна. За свідченням сина Кочура Андрія Григоровича, дисертаційний рукопис загубився у вирі воєнного лихоліття.

Молодий перекладач сміливо береться за переклад пушкінського роману у віршах «Євгеній Онєгін», незважаючи на те що над цим твором уже працює його старший і досвідченіший колега – М.Рильський, привітаний радянською владою після виходу компромісної для вчорашнього неокласика збірки «Знак терезів». Без сумніву, Г.Кочур був знайомий з результатами його роботи, що публікувалися в республіканських часописах у форматі широкого відзначення 100-ліття із дня смерті О.Пушкіна та 140-ліття його народження. Однак він не полишав своєї дерзновенної праці-змагання, хоча на той час у літературному загалі домінувала політично культивована ідея про недоцільність перекладу художніх творів з «общепонятного великого и могучего языка» на інші національні мови народів СРСР. (Пригадаймо у цьому зв’язку негативну відповідь буревісника революції Максима Горького на пропозицію перекласти українською його роман «Мати»).

У праці молодого перекладача відбилась концептуальна позиція, яку він виношував і яку ревно сповідував упродовж усього творчого життя: кожна національна література повинна мати кілька варіантів перекладів перлин світової класики. Це є одним із доказів її розвитку та життєздатності. Порівняння перекладів «Євгенія Онєгіна» М.Рильського та Г.Кочура [4, 261-304], написаного у Вінниці, засвідчує творчу спроможність 30-літнього перекладача, котрий своїм оригінальним творінням підтверджував потенційні можливості української мови та літератури в передачі архитвору російського письменства.

Ще однією серйозною працею Г.Кочура вінницького періоду є переклади давньогрецької лірики для «Хрестоматії античної літератури» (1938), редагованої академіком Олександром Білецьким. Красномовним є сам факт залучення молодого перекладача до колективного видання, що виконувалося під патронатом Інституту літератури АН УРСР. Син О.Білецького, Андрій Олександрович, який також працював над цією унікальною книгою, згадує, як на запитання анкети редакційної колегії антології щодо знання іноземних мов провінційний перекладач-початківець скромно відповів: «Читаю французькою, англійською, грецькою, латинською, усіма слов'янськими мовами». Представник відомої наукової родини Білецьких, котрий з дитинства мав змогу отримувати систематичну класичну освіту, зізнався, що така обізнаність Кочура-поліглота вражала, особливо тому, що в тодішніх інститутах народної освіти не тільки не звертали уваги на вивчення іноземних мов, а й навіть ставили питання: «Чи варто широким народним масам узагалі вивчати чужі мови?». А тут – перекладач-поліглот із знанням античних мов!

Звісно, Г.Кочур не міг у той трагічний для національної літератури і культури період розповісти, що заохотили його до перекладацької справи вже репресовані на той час викладачі університету М.Зеров і С.Савченко, котрі ще на початку 1930-х рр. помітили обдарованого студента й залучили до редагованої ними колективної праці над «Антологією французької поезії». Микола Костьович схвально оцінював настійливе прагнення юнака збільшити число мов, якими він володів. Відомо, що в КІНО Г.Кочур, як і інші студенти, вивчав обов’язкову німецьку, факультативно опановував англійську та французьку, а отже, слов’янськими мовами оволодівав самотужки після закінчення курсу в університеті, коли жив у Вінниці.

Чимало зусиль докладав Г.Кочур до розбудови кафедри літератури Вінницького педагогічного інституту. Як викладач і завідувач цього підрозділу, Григорій Порфирович прагнув перенести сюди високий дух науки і творчості, що витав у стінах його Київської альма-матер завдяки відомим вітчизняним ученим, представникам Українського відродження М.Зерову, М.Грунському, М.Калиновичу, С.Савченку, Є.Тимченку, Ф.Якубовському та ін. Пізніше в автобіографічних нотатках він писав, що студентські роки залишили «немало приємних спогадів, але найбільше враження було від лекцій з історії літератури української, що їх читав М.Зеров. Блискучий промовець, поет, критик, перекладач, людина енциклопедичних знань, він був, безперечно, найяскравішою постаттю серед загалом дуже сильного колективу педагогів факультету» [3].

Напевне, у власній педагогічній діяльності молодий викладач хотів бути схожим на свого великого вчителя, тому й ставився до виконання професійних обов’язків дуже відповідально. Підтвердженням цього є спогади колишнього Кочурового студента, професора Болеслава Адамовича Буяльського, на думку якого, з-поміж інших викладачів вінницького філфаку «Кочур вирізнявся ґрунтовністю знань та солідністю викладу. Тримався скромно, непомітно, але незалежно. Лекції читав, немовби роздумуючи вголос і в той же час адресуючи свої міркування студентам, неначе запрошуючи їх до бесіди, виявляючи в такий спосіб повагу до слухачів, підтримуючи в них почуття власної гідності».

Ще один Кочурів вихованець, кореспондент «Робітничої газети» Яків Рекрут згадував, як Григорій Порфирович читав вірші: «Здавалося, не слова, які написав автор, доносив Кочур до наших сердець, а відчиняв перед нами навстіж двері таємного світу душі поета з її болями й радощами. Усі ми, його учні, хотіли навчитися декламувати так, як він це робив. Непомітно для себе ми наслідували навіть його манери».

Спогади студентів Г.Кочура засвідчують, що він вибудовував стосунки з молоддю на принципах партнерської рівності, взаємодії та співробітництва, що не вписувалося в панівну авторитарну освітню парадигму. Молодий учений прагнув запалити вогник дослідницького пошуку в юних серцях. Б.Буяльський розповідав про роботу літературного гуртка, започаткованого на факультеті Григорієм Порфировичем. Гуртківці працювали над поглибленим вивченням вітчизняної та зарубіжної літератури, зацікавлено обговорювали заслухані реферати однокурсників. З числа учасників цього наукового об’єднання згодом виросли кандидат філологічних наук, відомий коцюбинознавець Марія Іванівна Іщук, професор Болеслав Адамович Буяльський, котрий ще в студентські часи отримав від Г.Кочура імпульс на дисертаційне дослідження творчості польської письменниці Марії Конопніцької.

Як бачимо, Г.Кочур мав неабиякі педагогічні здібності, а також високі моральні якості, завдяки яким став улюбленим навчителем майбутніх філологів. Але викладацьку і творчу працю перервала війна. Через хворобу (туберкульоз) Григорія Порфировича не взяли до лав червоної армії. Б.Буяльський згадує, що разом зі студентами їхній викладач брав участь у будівництві оборонних споруд у Вінниці. Проте у зв’язку з швидким просуванням фронту в числі інших співробітників інституту був евакуйований на схід. Відомо, що Григорію Порфировичу з дружиною Іриною Михайлівною Воронович (яка, до речі, народилася в смт Піщанка Вінницької обл.) та двома маленькими дітьми вдалося добратися лише до Полтави, де вони пережили фашистську окупацію, голод, холод та смерть доньки Оксани.

Але ще важчі випробування чекали попереду – невдовзі після визволення міста, 8 жовтня 1943 р., письменника заарештували. Приводом стало те, що його дружина підняла скинуту з німецького літака агітаційну листівку. Судили подружжя Кочурів 11 березня 1944 р. на закритому засіданні трибуналу військ НКВС як військових злочинців. В обвинувальному висновку стверджувалось, нібито вони «підтримували зв'язки з представниками Центрального проводу ОУН, від яких одержували відповідну літературу й розповсюджували її серед своїх знайомих».

І хоча ніяких доказів трибунал не мав, подружжя Кочурів було засуджене до 10 років виправно-трудових таборів і 5 років позбавлення прав. Письменник відбував покарання на шахтах заполярної Інти, а Ірина Михайлівна – у жіночому таборі в Абезі. Незважаючи на суворий табірний режим, Григорій Порфирович потайки продовжував творчу працю: перекладав і писав власні вірші, занотовуючи їх у «захалявних книжечках».

Закінчення табірного строку в 1953 р. збіглося зі смертю «вождя народів». Проте очікуваного визволення не сталося. Кочури, як політичні ув’язнені, ще 5 років мусили жити в Комі АРСР розконвойованими поселенцями. У 1956 р. Григорій Порфирович почав збирати документи для реабілітації. Він звернувся до свого колишнього студента Я.Рекрута з проханням відшукати викладачів Вінницького педінституту, які погодилися б письмово засвідчити, що він та дружина працювали там перед війною.

Хоча це діялося після XX з'їзду партії, який засудив культ особи Сталіна, та від страху перед репресивною системою звільнилися далеко не всі. Як згадує Я.Рекрут, відгукнулися лише двоє: Мирон Захарович Жук та Марко Емануїлович Сокирянський. Вони обидва висловилися про подружжя Кочурів як про найчесніших, найпорядніших людей. Позитивні відгуки дали також академік О.Білецький, перекладач Є.Дроб'язко та кандидат філологічних наук Ф.Жилко.

Після реабілітації подружжя Кочурів поселилось у прикиївському Ірпені, оскільки вчорашнім політичним в'язням мешкати в столиці було заборонено, отож, вони вибрали місцину ближче до центру культурного життя. Г.Кочур з радістю поринув у вир літературної праці: перекладав поезію та прозу, брав участь у колективному укладанні антологій, працював над підготовкою статей до УРЕ, написав кілька солідних досліджень з теорії та історії перекладу. У 1968 р. його прийнято до Спілки письменників УРСР.

У цей період налагоджується тісний зв'язок Г.Кочура з його колишніми студентами: між Вінницею й Ірпенем вибудовується своєрідний культурологічний канал, що діє аж до смерті майстра. Б.Буяльський розповідав, як Григорій Порфирович продовжував спрямовувати наукові і творчі шукання своїх учнів, уводив їх у коло поетів, перекладачів та інших представників національно свідомої української інтелігенції, котрі гуртувалися навколо Кочурової ірпінської садиби. Недарма мисткиня з діаспори Віра Вовк назвала її своєрідною академією української культури, а художниця Ольга Петрова центром відродження національного слова – духовности. «Сюди потягнулися ті з покоління Б.Антоненка-Давидовича, хто повернувся в часи «відлиги» з таборів. Водночас цей дім став «платонівською академією» для молоді. М.Коцюбинська, Л.Костенко, В.Шевчук, М.Новикова, Л.Череватенко та ще багато інших знаходили тут і знання, і духовну опору. Традиція європеїзації України, розпочата І.Франком, відновилась у скромному ірпінському домі в аурі відроджуваних Кочуром «неокласиків» та в колі однодумців – поетів, перекладачів. Для національного небайдужого загалу він став символом культурологічних можливостей України і тих моральних якостей, яке Святе Письмо пропонує кожній людині, але мало для кого вони досяжні» [9]. «Школу» Кочура пройшли також М.Стріха, С.Тельнюк, Б.Харчук, Ю.Хорунжий та багато інших письменників і перекладачів. Культуролог В.Скуратівський вважає, що «в Кочуровому домі розгорнулася грандіозна стратегія спасіння українського слова, яке опинилося під загрозою тотального знищення. Григорій Порфирович був одним з маршалів тої боротьби».

Професор Б.Буяльський розповідав, як «випадково й несподівано пощастило під час одного з візитів до Григорія Порфировича познайомитися з Дмитром Хомовичем Паламарчуком. Це трапилося саме тоді (усередині 1960-х рр. – прим. О.К.), коли він завершив переклад Шекспірових сонетів і піклувався про публікацію. Пригадується такий епізод.

Дружина Григорія Порфировича – Ірина Михайлівна Воронович, радісно мене зустрівши, передовсім запитала, чи не голодний, і тут же гукнула:

– Грицю, прийшов Болеслав Адамович!

Почувся відгук:

– Чудово! Якраз у ньому маємо потребу!

Увійшовши до його робочої кімнати, ущерть заваленої книгами, рукописами, рецензіями, натикаюсь на допитливий погляд простакуватого незнайомця й чую:

– Ось вам, Дмитре Хомовичу, автор вступної статті».

Виявилося, що Г.Кочур, добре знаючи наукові інтереси свого колишнього студента, на той час уже доцента кафедри російської і зарубіжної літератури Вінницького педагогічного інституту Б.Буяльського, запропонував саме його кандидатуру як автора вступної статті до унікального видання – першої української збірки всіх сонетів В.Шекспіра, перекладених Д.Паламарчуком. Як бачимо, Григорій Порфирович дбав про те, аби його учні, науковці й перекладачі, єдналися у своїй творчій діяльності. Він усвідомлював, що дати глибоку й об’єктивну оцінку незвичайному явищу українського перекладацтва, збірці, що творилася Д.Паламарчуком в умовах 10-річної каторги, зможе дати особистість, вільна від табу офіційної підрадянської критики.

З тих часів зав’язалися творчі контакти вінницького професора Б.Буяльського з перекладачем Д.Паламарчуком, їхня праця над підготовкою видання Шекспірових сонетів, глибокий аналіз авторських варіантів і порівняння з перекладами російських митців та представників української діаспори, зокрема І.Костецького, створених у стилістиці українського бароко (1958). До речі, доля цього митця також пов’язана з нашим краєм: він жив у Вінниці в дитинстві (десь у 1919-1925 рр.), згодом повернувся сюди в 1940 р., звідси під час війни, у 1942 р., був відправлений на примусові роботи до Німеччини.

Паламарчукові переклади «Сонетів Шекспіра» (1966) здобули всесвітнє визнання, доказом чого є лист і подяка англійської королеви Єлизавети ІІ, котра назвала повний переклад усіх 156 сонетів героїчним учинком. Упевнені, що така висока оцінка зросла б ще більше, якби королева дізналася, у яких умовах народжувалися ці переклади!

На початку 1970-х рр. національно свідомий Г.Кочур удруге потрапив під триби тоталітарної машини, його було вигнано зі Спілки письменників і вилучено на довгі роки з літературного процесу. Та все ж, перебуваючи фактично під домашнім арештом, митець без надії на публікацію продовжував працювати наполегливо й невтомно. В одному з листів цього періоду до Б.Буяльського він стримано, без скарг і нарікань на долю, навіть з деякою самоіронією описував своє життя:

«29.09.1981 р. ...Писати, власне, нема чого, – назовні в нас ніби все, як було: Ірина Михайлівна з усіх сил клопочеться по господарству. Я удаю, що з усіх сил працюю. Досі ще не закінчив перекладати Новомеського, дуже важко він мені дається. Також почав писати статті про дві українські «Антігони» – Ніщинського і Бориса Тена. 1983 року «Антігона» Ніщинського матиме вже 100 років. Працюю багато, публікую мало – усе в майбутньому».

За сприяння друзів проскрипційному митцеві вдається видрукувати деякі свої переклади під чужими прізвищами. В одному з листів Кочурової дружини до письменниці Надії Суровцевої читаємо: «15.03.1981. Працюється йому нелегко.

Очевидно, через велику вимогливість до себе. Багато і часто слухає симфонічну й іншу музику по телебаченню та радіо. Я думаю, музика дає йому спочинок і, може, надихає в поетичних справах». Сам Григорій Порфирович, невдоволений своїм трудом, самокритично зізнається: «16.03.[?]. Посувається праця поволеньки. Може, частково й тому, що ставлю собі дуже великі вимоги. А почасти, може, й через те, що частенько відхиляюся чи то збочую: часом на заваді стоять відвідувачі (досить таки численні)» [1].

Наприкінці 80-х у зв'язку із змінами в суспільно-політичному житті тодішнього СРСР змінилося й життя Кочура. Напередодні 80-літнього ювілею (1988 р.) його нарешті поновлено в Спілці письменників. Прийшло й запізніле визнання: 1989 р. він отримав найвищу нагороду перекладачів – премію імені М.Рильського; 1991 р. його обрано дійсним членом Наукового товариства ім.Т.Шевченка у Львові, а згодом вшановано медаллю НТШ ім.М.Грушевського. У ці роки відбулася ще одна приємна подія – побачила світ перша збірка оригінальних поезій 81-літнього митця – «Інтинський зошит» (1989). Вона мала підзаголовок «Вірші 1945-1958 рр.» Написані в жахливих умовах сталінських таборів, ці поетичні твори відображали складну, поліфонічну гаму почуттів ліричного героя, який, пройшовши через дев’ять кіл пекла, усе ж вірить у торжество людського духу в його одвічному борінні зі світом зла та насилля.

Незважаючи на похилий вік і напружену творчу працю, Кочур виявляє в 90-ті рр. гідну подиву активність у культурному житті: веде перекладацьку студію в Київському будинку літераторів, редагує переклади молодих колег, старається не проминути жодного цікавого культурного заходу. Ось як він розповідає про це в листі до Б.Буяльського:

«25.01.1990. ...У нас у Києві всілякі «сіеkawoztsі». Учора, наприклад, в Інституті літератури італієць Сіктіо українською мовою читав доповідь про біблійні мотиви в «Слові о полку Ігоревім». А потім сходознавець Омелян Пріцак з Гарвардського університету розповідав про Драгоманова. А 30-го виступатиме («Костомаров і Драгоманов») Джордж Грабович – теж з Гарварду. Отже – усе те й цікаво послухати, – це колишня «потойбічна» україністика. А я кручусь, намагаючись не пропустити нічого».

«8.12.1993. ...Склав собі план на майбутнє – що маю написати, що перекласти. Такий план склав собі колись Лев Толстой, до кожного пункту збоку дописуючи: «е.б.ж.» (тобто «если буду жив»). Серед того, що маю зробити, чи не на першому місці стоїть – написати спогади...»

До останніх днів життя Г.Кочур натхненно творив, наближаючи до українського читача здобутки світового письменства. Його титанічний труд тривав майже 70 літ і був оцінений найвищою літературною нагородою нашої країни – Державною премією ім. Тараса Шевченка, на жаль, уже по смерті 15 грудня 1994 р. Та митець заслужив значно більшу нагороду – довічну шану свого народу, бо у важку для нього добу стояв на сторожі рідного слова та вітчизняної літератури.

Сьогодні, у незалежній Україні на часі видання спогадів великого Майстра, мемуарних та епістолярних матеріалів про нього. Потребує глибокого дослідження вінницький період життя Г.Кочура. На жаль, вужчає коло людей, котрі можуть розповісти про його працю у Вінницькому педагогічному інституті, так, у вересні 2009 р. відійшов за життєву межу професор Б.Буяльський. Тим актуальнішою є потреба краєзнавчого дослідження вінницьких сторінок життя великого Українця, про якого Дмитро Павличко сказав: «У нього ми вчились не тільки пізнавати Україну, а й служити їй. Ми вчилися в нього думати й жити за його правилами. Наймолодший за віком неокласик, учень М.Зерова і, мабуть, найстарший шістдесятник, Г.Кочур – незмовкаюче сумління тих, що знали його, сумління тяжкої, але не мертвої доби в житті українського народу» [5].

 

Література

1. Архів відділу рукописних фондів і текстологій Інституту літератури ім.Т.Шевченка НАН України. – Ф. 302. – Оп. 1. – Спр. 86. – Арк. 6, 8-9.

2. Григорій Кочур : бібліогр. покажч. / уклад. Г.Домбровська, З.Домбровська; наук. ред. Р.Зорівчак. – Л.: ЛНУ ім.І.Франка, 1999. – 256 с.

3. Кочур, Г. З творчої майстерні перекладача: відповіді на запитання анкети / Г.Кочур // Теорія і практика перекладу = Теория и практика перевода : респ. міжвід. наук. зб. / Київ. держ. ун-т ім.Т.Шевченка. – К.: Вища шк., 1992. – С. 169-189.

4. Кочур, Г. Третє відлуння / Г.Кочур. – К.: Рада, 2000. – 551 с.

5. Павличко, Д. У нього ми вчилися пізнавати Україну / Д.Павличко // Літ. Україна. – 2000. – 11 трав. – С. 10.

6. Паламарчук, Д. Промінчик людського тепла / Д.Паламарчук // Літ. Україна. – 1988. – 17 листоп. – С. 6.

7. Петрова, О. Григорій Кочур: діалоги / О.Петрова // Сучасність. – 2002. – № 4. – С. 110-117.

 

---

 

Краєзнавець з Голубечого протоєрей М.І.Яворовський (1842-1919)

Завальнюк К.В.,

кандидат історичних наук, провідний спеціаліст

Державного архіву Вінницької області, член НСЖУ

Стецюк Т.В.,

головний спеціаліст відділу у справах релігій

Вінницької облдержадміністрації, член НСЖУ

 

Село Голубече, що на Крижопільщині, може по праву пишатися своїми славними земляками. Один із них – Микола Іванович Яворовський – визначний історик-краєзнавець минулого, педагог, священик, журналіст, один із засновників музейної справи на Поділлі. Народився Микола Іванович 1842 року в сім’ї місцевого священика Івана Віссаріоновича Яворовського (1814-1867), предки якого походили з села Пеньківка нинішнього Шаргородського району. Близько 30 років свого життя Іван Віссаріонович прослужив настоятелем парафії в Голубечому, заслуживши добру пам’ять і вдячність мирян. Так, завдяки його зусиллям у селі було відремонтовано стару церкву, яка існувала з 1748 року, а невдовзі невтомний панотець приступає до спорудження нового добротного храму. При підтримці парафіян вдалося зібрати на його будівництво 1200 крб., що на ті часи являло собою чималу суму. Але, на жаль, отцю Івану не довелося дочекатися завершення будівництва цього храму: 27 лютого 1867 року він помирає [5, № 9, с. 340-341].

Духовну естафету батька продовжив син Микола, обравши нелегкий, тернистий шлях цілителя людських душ та сердець. Церковну освіту хлопець здобував спочатку в Подільській духовній семінарії, а потім – у Київській духовній академії, яку закінчив у 1867 році [7, № 2-3, с. 44]. Після цього впродовж 1867-1886 років працює викладачем в Подільській духовній семінарії, а потім – наглядачем Кам’янецького духовного училища (1886-1917 роки) [1, с. 409]. На цих посадах Яворовський зарекомендував себе широко освіченою, лагідною та доброзичливою людиною, з якою було приємно поспілкуватися як викладачам, так і семінаристам. Та найяскравіше розкрилась творча, непересічна натура Миколи Івановича на культурно-громадській ниві. Поряд із Є.Сіцинським, І.Шиповичем, П.Вікулом, М.Яворським, П.Гліщинським він був одним із засновників Комітету для церковно-статистичного та історичного опису Подільської єпархії, реорганізованого в 1903 році у Подільське церковне історико-археологічне товариство. Головою цього товариства, яке координувало усі краєзнавчі дослідження Поділля, було обрано Є.Й.Сіцинського, а товаришем голови та скарбником – М.І.Яворовського. Результати праці краєзнавців знаходили своє втілення у численних експонатах Кам’янець-Подільського Давньосховища (історичного музею), публікаціях документальних матеріалів у «Трудах» товариства (всього вийшло 12 їх випусків), а також в історичних дослідженнях. Чимало таких досліджень друкувалося на сторінках одного з перших подільських часописів – «Подольских епархиальных ведомостей». До речі, одним із редакторів цього часопису впродовж 8 років (1883-1891) був М.І.Яворовський [4]. З числа найзначніших його історико-краєзнавчих праць, що побачили світ на сторінках часопису, потрібно відзначити: «Памятники униатской церковно-литературной деятельности в конце прошлого и начале настоящего столетия» (1869), «Медоварение на Руси и остатки его при церквах Подольской епархии» (1878), «Дом зажиточного Подольского священника и комнатные украшения во вкусе прошлого века» (1880) та ін. [10].

Глибокий знавець історії рідного краю, Яворовський іноді простежує такі деталі побуту та звичаїв наших предків, які й досі можуть викликати велике зацікавлення в сучасних дослідників. Зокрема, в праці «Медоварение на Руси…» автор простежує витоки та поширення цього справді народного промислу, його зв’язок із топонімікою (села Бортники, Бджільна тощо) та релігійною обрядовістю. Для сучасників, поза сумнівом, буде цікаво познайомитися з одним із численних рецептів приготування такого широковживаного обрядового напою, як питний мед. Ось що, зокрема, писав у цьому зв’язку М.Яворовський: «Потрібно взяти одну міру меду і вісім таких же мір свіжої криничної води, розвести ситу в котлі і, поклавши на помірний вогонь, варити до тих пір, доки не почне з’являтися піна, яку потрібно постійно очищувати. Якщо мед готується не для запасу, а для вжитку, то немає потреби багато варити його; навпаки, мед, що призначений для зберігання, потрібно варити до тих пір, доки він не зробиться клейким. Коли зварений мед охолоне до теплоти парного молока, переливають його в чисту бочку і додають до нього дріжджі. Бочку потрібно наливати майже повну і закупорювати її, залишивши в ній лише невелику віддушину. Коли мед зовсім перебродить, то бочку потрібно закупорити повністю, а коли вона почне випускати із себе винний запах, то для зупинення бродіння бочку потрібно перенести в погріб. Для надання меду приємного смаку, опускають в нього, коли він почне бродити, гвоздику та інші прянощі, загорнуті в мішечок» [11, № 15, с. 563].

Окрім зазначених праць, М.І.Яворовський був також автором історико-статистичних описів багатьох подільських міст, містечок та сіл (Бару, Жванця, Панівців, Цвіклівців, Почапинців, Устя та ін.). Значний внесок Миколи Івановича Яворовського і в археографію. Так, на сторінках «Трудов Подольского епархиального историко-статистического комитета» (був редактором перших 5-ти томів «Трудов») він надрукував цілий ряд історичних документів (грамота Ягайла на володіння селом Лядовою, універсал Богдана Хмельницького, історико-парафіяльні документи села Голубечого та ін.) [3]. Підсумком творчого життя Миколи Івановича стала узагальнююча праця з історії громадського і церковного життя на Поділлі, видана в Кам’янці-Подільському в 1912 році («История гражданской и церковной жизни Подолии»)[12]. Незважаючи на те, що з часу її появи проминуло майже 98 років, вона і досі є цінним джерелом з історії та етнографії нашого краю.

Вагомий внесок зробив М.І.Яворовський і у становлення та розвиток музейної справи на Поділлі. Зокрема, саме з його ініціативи у Кам’янці-Подільському при Подільському єпархіальному історико-статистичному комітеті було відкрито Давньосховище (саме так тоді називався історичний музей), що складалося з трьох відділів: бібліотеки, архіву і, власне, музею. Про необхідність відкриття цієї установи М.І.Яворовський говорив на зборах членів Комітету 29 жовтня 1889 року.

«Заведывающий делами Комитета Николай Иванович Яворовский, – писав пізніше протоєрей Сіцинський, – предложил устроить Епархиальное церковное Древнехранилище, где бы можно было собрать и сохранить предметы церковной древности и архивные материалы» [2, с. 82].

Пропозиція М.І.Яворовського дістала схвальний відгук колег, які вирішили просити єпископа Подільського і Брацлавського Доната про влаштування Давньосховища при Кам’янецькому кафедральному соборі. Останнє в урочистій обстановці було відкрите 30 січня 1890 р., започаткувавши славні традиції музейництва у Подільському краї.

Із самого початку свого існування фонди Давньосховища поповнювалися здебільшого за рахунок добровільних пожертвувань і дарунків членів Подільського єпархіального історико-статистичного комітету, учителів, священиків, зрештою, усіх небайдужих до історії рідного краю людей. Природно, що серед числа цих людей і одним із найбільших жертводавців був Микола Іванович Яворовський. Ось далеко неповний перелік подарованих ним Давньосховищу безцінних скарбів духовної культури Поділля: рукописна Мінея святкова; рукописний нотний ірмологій; грамота єпископа Леона Шептицького про заснування церковного братства при храмі і парафії зі статутами або артикулами братськими; «Семя слова Божия на ниве сердец человеческих сеянного» (Почаїв, 1771 р.); «Lwowianin czyli zbior potrzebnych i uzytecznych wiadomosci, wydawany przez Ludwika Zelinskiego» (Львів, 1836, т. ІІІ і ІV); портрет олійними фарбами на полотні колишнього кафедрального кам’янецького протоєрея (з 1795 до 1841 р.) Іоанна Добровольського, знайдений у його онуки Н.Ю.Мартсон в с.Зеленче Кам’янецького повіту; 43 літографовані портрети різних духовних осіб, в т.ч. і подільських архіпастирів (СПб., видавництво Красовського, 1860); дві карти Подільської губернії ручної роботи 1846 і 1862 рр.; поперечне кружало яворового дерева, в якому серцевина темного кольору нагадує правильний чотирикінцевий хрест; літургія Іоанна Златоуста (Почаїв,1765); рукописний грецький номоканон ХVІІІ ст., що належав грецькій церкві м.Могилева на Дністрі; «Киевский синопис или краткое собрание от различных летописцев» (К.,1823); «Витебская Старина» Сапунова (т. 1, 4 і 5, ч. 1); «Литургиарион-Служебник» (Львів, 1702); ікона Богоматері на дзеркальному склі з церкви с. Голубече Ольгопільського повіту; ікона Божої Матері з рельєфними ризами з церкви с.Біляни-Шаргородські Могилівського повіту; протоєрейська грамота колишнього кафедрального протоєрея Михайла Новицького, прикрашена акварельними віньєтками; два дерев’яні хрести з церкви с.Ляшівці Могилівського повіту; мідна іконка Святителя Миколая та плащаниця на білому атласі, звідти ж; зображення (олійними фарбами) св.Амвросія Медіоланського, що колись прикрашало богословський зал старої Подільської семінарії; книга «Starozytne poezye polskie» [9, №11, с. 187-188]; візитка церкви с.Манилівка Проскурівського повіту; зв’язка листів різних осіб до колишнього кафедрального протоєрея С.Гогоцького [8, № 23, с. 389]; шість стародавніх ікон олійними фарбами з с.Біляни Могилівського повіту; вісім польських та російських монет ХVІІ-ХVІІІ ст. [8, № 47, с. 639]; стріла з древком та залізним наконечником [6, с. 9]; дерев’яний семикінцевий хрест (26 і 9,5 см) з церкви с.Ляшковиця Кам’янецького повіту [6, с. 26] тощо.

Про жертовність та щедрість натури М.І.Яворовського, його піклування про долю музейних цінностей свідчать й інші факти. Так, на засіданні Подільського єпархіального історико-статистичного комітету 12 травня 1891 р. Микола Іванович з суми грошей, які йому належали за редагування 4-го випуску «Трудов Комитета», пожертвував 50 крб. на влаштування двох вікон в приміщенні Давньосховища, аби закрити його від середньої частини храму і припинити доступ пилу, що піднімався під час підмітання підлоги в церкві і густо покривав меблі та предмети старовини. Збори подякували М.І.Яворовському за здійснену пожертву, а завідуючому Давньосховищем доручили замовити такі ж вікна, як і з правого боку в прибудованому храмі св. Володимира [8, № 39, с. 548].

Після 1917 року Микола Іванович не працював, проживаючи на невелику пенсію на околиці Кам’янця-Подільського. До того ж давалися взнаки часті хвороби. За кілька днів до смерті він захворів на запалення легенів і 8 грудня 1919 року заснув навіки тихим сном праведника [3]. На жаль, добре ім’я та благородні справи отця Миколи Яворовського і нині невідомі широкому загалу. Потребує подальшої систематизації і вивчення багатюща творча спадщина вченого, а також видання і популяризація його творів. Однак, віриться, що спільними зусиллями усіх небайдужих людей творчий спадок М.І.Яворовського, як і його славних однодумців та колег М.Я.Орловського, Є.Й.Сіцинського і багатьох інших подвижників подільського краєзнавства, зможе увійти у надбання сучасних дослідників історії Подільського краю.

Література

1. Баженов, Л.В. Поділля в працях дослідників і краєзнавців ХІХ-ХХ ст. / Л.В.Баженов. – Кам’янець-Подільський, 1993. – 480 с.

2. Е.С. По поводу учреждаемого в Каменце-Подольском Епархиального церковного Древнехранилища // Подольские епархиальные ведомости (далі –ПЕВ). – 1890. – № 3, ч. неоф. – С. 79-86.

3. Є.С. М.І.Яворовський (Некрольог) // Наш шлях. – 1919. – 19 груд.

4. Завальнюк, К. Краєзнавець із Голубечого / К.Завальнюк // Сільські новини (Крижопіль). – 1997. – 27 серп.

5. Историко-статистическое описание церкви и прихода села Голубечаго Ольгопольского уезда // ПЕВ. – 1872. – № 8, ч. неоф. – С. 286-303; № 9; ч. неоф. – С. 318-346.

6. Музей Подольского Церковного Историко-Археологического Общества. Ч. 2. Опись предметов старины / сост. прот. Е.Сецинский. – Каменец-Подольский, 1909.– 104 с.

7. Олесницкий, И. Исторические сведения о Каменецком и Барском духовных училищах // ПЕВ. – 1891. – № 7, ч. неоф. – С. 131-150; № 21, ч. неоф.– С. 419-434; № 22, ч. неоф. – С.437-453; 1892. – № 2/3, ч. неоф. – С. 42-55.

8. Сецинский, Е. Заседания Подольского Епархиального Историко-Статистического Комитета и поступления в Епархиальное Древнехранилище / Е.Сецинский // ПЕВ. – 1890. – № 11, ч. неоф. – С. 238-245; №18, ч. неоф. – С. 366-370; № 33, ч. неоф. –С. 758-764; № 47, ч. неоф. – С. 1072 – 1084; 1891. – № 4, ч. неоф. – С. 69-70; № 23, ч. оф. – С. 385-390; № 39., ч. оф. – С. 547-553; № 47, ч. оф. – С. 638-642.

9. Сецинский, Е. Отчет Подольского Епархиального Историко-Статистического Комитета и учрежденного им церковного Древнехранилища за 1890 год / Е.Сецинский // ПЕВ. – 1891. – № 11, ч. оф. – С. 181-206.

10. Яворовский, Н. Очерки из быта сельских священников Подольской епархии / Н.Яворский // ПЕВ. – 1867. – № 24, ч. неоф. – С. 829-837; 1868. – № 1, ч. неоф. – С. 16-27; Його ж. Попытка римского епископа подчинить своей власти юго-западную русскую церковь в ХІІІ столетии, во время княжения Даниила Романовича Галицкого // ПЕВ. – 1869. – № 3, ч. неоф. – С. 91-100; № 4, ч. неоф. – С.141-145; Його ж. Памятники униатской церковно-литературной деятельности в конце прошлого и начале настоящего столетия // ПЕВ. – 1869. – № 5, ч. неоф. – С. 184-193; № 7, ч. неоф. – С.269-286; № 8, ч. неоф. – С. 334-347; 1877. – № 13, ч. неоф. – С.359-367; № 14, ч. неоф. – С. 411-420; № 15, ч. неоф. – С. 450- 462; Його ж. О созывании к богослужению в древности: о церковных билах, клепалах и колоколах // ПЕВ. – 1871. – № 14, ч. неоф. – С. 605- 614; № 15, ч. неоф. – С. 645-654; Його ж. Историко-статистическое описание г.Бара и заштатного Барского Свято-Покровского монастиря // ПЕВ. – 1875. – № 12, ч. неоф.– С. 356-369; № 16, ч. неоф. – С. 473-484; № 17, ч. неоф. – С. 502-512; № 18, ч. неоф. – С. 533-548; Його ж. О вредном влиянии, какое производят на поселян евреи, торгующие в сельских шинках // ПЕВ. – 1875. – № 10, ч. неоф. – С. 309-316; Його ж. Дом зажиточного Подольского священника и комнатные украшения во вкусе прошлого века // ПЕВ. – 1880. – № 3, ч. неоф. – С. 34-36; Його ж. Подольская старина: Посмертная легенда о Петре Христиановиче Витгенштейне // ПЕВ. – 1881. – № 20, ч. неоф. – С. 244-246; № 21, ч. неоф. – С. 257-259; Його ж. Старинная Рождественская колядка // ПЕВ. – 1882. – № 52, ч. неоф. – С. 644-645; Його ж. Благочинническая инструкция 1795 г. новоприсоединенным из унии в православие священникам // ПЕВ. – 1885. – № 48, ч. неоф. – С. 963-970; № 49, ч. неоф. – С. 993-1001; Його ж. Существующие ныне здания Каменецкого духовного училища в их прошедшей судьбе // ПЕВ. – 1888. – № 38, ч. неоф. – С. 871-899; Його ж. О митрополите Литовском Иосифе Семашко и возсоединении униатов в 1839 году // ПЕВ. – 1894. – № 18/19, ч. неоф. – С. 311-317; № 20, ч. неоф. – С. 339-347; № 21, ч. неоф. – С. 367-372; Його ж. Подолия 100 лет тому назад и в настоящее время // ПЕВ. – 1897. – № 1, ч. неоф. – С. 10-16.

11. Яворовский, Н. Медоварение на Руси и остатки его при церквах Подольской епархии / Н.Яворский // ПЕВ. – 1878. – № 6, ч. неоф. – С. 247-251; № 7, ч. неоф. – С. 277-285; № 8, ч. неоф. – С. 311-317; № 9, ч. неоф. – С. 324- 331; № 10, ч. неоф. – С. 359-366; № 11, ч. неоф. – С. 405-412; № 12, ч. неоф. – С. 555-565; № 18, ч. неоф. – С. 643-650; № 19, ч. неоф. – С. 673-685.

12. Яворовский, Н. История гражданской и церковной жизни Подолии / Н.Яворский. – Каменец-Подольский, 1912. – 88 с.

 

---

 

Віктор Пирогов: штрихи до портрета художника в інтер’єрі часу

Мазурик В.,

доцент кафедри права, професор ВІ МАУП,

представник Національної ради України з питань

телебачення і радіомовлення у Вінницькій області

 

Рожкова Т.,

художник-дизайнер

 

Даючи характеристику соціальному простору, класик соціології ХХ століття Пітірім Сорокін стверджував, що ідентифікувати становище людини означає визначити її ставлення до інших людей та інших соціальних явищ, взятих за «точки відліку» [1]. У цьому аспекті надзвичайно показовим є аналіз біографій людей у контексті епохи, в якій їм довелося жити, дослідження силових ліній цієї епохи через призму людських доль. У минулому столітті в історичній науці з’явилися школи, що сповідували антропологічний підхід до світової історії. Наприклад, з точки зору прибічників так званої «мікроісторії», вивчення соціальних макроструктур є науково некоректним, натомість дослідження конкретних постатей чи феноменів дає можливість «побачити переломлення загальних процесів у певній точці реального життя» [2]. Судячи з усього, така позиція (особливо перша її теза) є занадто радикальною, проте вона стала своєрідною рефлексією на монументально-глобалістські підходи до історії.

Об’єктом дослідження авторів даної розвідки стала біографія і творчість відомого вінницького художника, члена Спілки художників СРСР, колишнього відповідального секретаря Вінницької обласної організації Спілки художників Віктора Пирогова. В якості джерел були використані каталоги виставок, у яких брали участь твори художника, періодична преса, інші матеріали, а також неопублікований рукописний архів В.Пирогова [3].

Офіційна біографія художника стверджує, що він народився 27 листопада 1923 року у Києві, навчався в школі у Баку, з 1942 по 1945 рік брав участь у Великій Вітчизняній війні. Після демобілізації, у 1947-1951 роках В.Пирогов навчався у Бакинському художньому училищі, а в 1951-1957 роках – у Київському художньому інституті (у професорів В.Костецького та М.Хмелька). З 1959 року жив і працював у Вінниці, був автором багатьох живописних творів, що експонувались на всесоюзних і республіканських виставках, з 1967 р. – член Спілки художників СРСР. З кінця 70-х років минулого століття Віктор Пирогов обіймав керівні посади у Вінницькій обласній організації Спілки художників. У 1993 році В.В.Пирогова не стало.

У розпорядженні авторів даного тексту є 6 варіантів автобіографії художника, написаних у різний час його рукою. П’ять із них повторюють із різним ступенем деталізації вже усталені факти, а ось шоста версія містить суттєві відмінності. Насамперед виявляється, що не все зрозуміло з датою і місцем народження. Якщо дійсно В.Пирогов народився у 1923 р. [4], тоді незрозумілим є той факт, що він навчався у семирічній школі 9 років, закінчивши її у 1939 р. А ось у згадуваній версії автобіографії говориться, що насправді роком народження є 1925-й, а місцем – м.Баку [5]. У цьому випадку з навчанням у школі все логічно. Далі Віктор Пирогов пише, що у 1940 році він вступив до Вищої повітряної школи у Єревані [6]. Судячи з усього, саме тоді і «приписав» собі 2 роки – в іншому випадку навряд чи 15-літнього хлопця прийняли до цього навчального закладу.

Суттєві уточнення з’явилися у військовій біографії Віктора Пирогова. Ось що він писав з цього приводу у згадуваній автобіографії: «…навчався у школі шоферів,… після цього у складі сформованого 18-го автополку направлений для подальшого проходження служби до Ірану. В Ірані я прослужив до 1944 року, коли потрапив в аварію і був засуджений військовим трибуналом на 5 років із заміною відбування покарання у штрафній роті. Я служив у 128-й стрілецькій дивізії, брав участь у форсуванні Керченської протоки і визволенні Криму. Під Сапун – горою був контужений, лежав у госпіталі. З червня 1944 року служив у 93-му гвардійському артилерійському полку до кінця війни. Брав участь у боях на Закарпатті, у визволенні Угорщини та Чехословаччини. За виявлені заслуги нагороджений орденом «Червоної Зірки», медалями «За бойові заслуги» та «За Перемогу над Німеччиною» [7].

У повоєнні роки професією Віктора Володимировича стало образотворче мистецтво. «Не можу забути той радісний день, коли вперше після війни взяв у руки пензель, – згадував він багато років по тому. – Таким незвичайно легким видався він мені після автомата» [8]. Найвірогідніше саме тому, що власна доля на війні склалася так драматично, тема Вітчизняної війни стала однією з визначальних у творчості художника. «1944-й рік», «Чорноморці», «Атака», «На звільненій землі», «Сини», «На руїнах Вервольфа», – це далеко не повний перелік картин Віктора Пирогова військово – патріотичної тематики. Взагалі творча палітра художника була вельми різноманітною: жанрові полотна («На колгоспному ринку», «Орач», «Посвячення у робітники»), історичні твори («Т.Г.Шевченко у майстерні»), портретний живопис («Портрет В.Лобачова», «Портрет Е.Грундман») та багато іншого.

Ще за життя художника його твори стали надбанням приватних колекцій у європейських країнах та США, деякі з них зберігаються у фондах Міністерства культури України. Проте до цього часу невідомою є доля чималої кількості полотен майстра, не існує повного каталогу картин Віктора Пирогова. Власне, ця ситуація характерна для мистецького життя України в цілому та Вінниці зокрема.

Завершити цю невелику розвідку хотілося б словами заслуженого художника України та багатолітнього друга В.Пирогова Олексія Сидорова: «Мене і Віктора Володимировича пов’язали три речі: робота, війна і Вінниця. Його вже немає, але картини відображають ці три моменти так, як він їх бачив, переживав, відтворював» [9]. І зберіг для нащадків, небайдужих до справжнього мистецтва.

Література

1. Сорокин, П. Человек. Цивилизация. Общество.: пер с англ. / П.Сорокин; общ. ред., сост. и предисл. А.Ю.Согомонов. – М.: Политиздат, 1992.– 116 с.

2. Яковенко, Н. Вступ до історії / Н.Яковенко. – К., Критика, 2007.– 376 с.

3. Каталог республіканської художньої виставки «На стражі миру». – К.,1965; Каталог ювілейної республіканської виставки, присвяченої 150-річчю з дня народження Т.Г.Шевченка. – К., 1964; Каталог республіканської художньої виставки, присвяченої 35-річчю перемоги над фашизмом. – К.,1980; Каталог першої республіканської виставки художників – ветеранів Великої Вітчизняної війни. К.,1976; Портрет юності // Вінниц. правда. – 1970. – 14 листоп.

4. Художники Вінниччини: довідник членів Національної Спілки художників України 1976-2001. – Вінниця: [б. в.], 2001. – 87 с.: фото; Реестр художников Российской империи, СССР, «русского зарубежья», Российской Федерации и республик бывшего Советского Союза (XVIII-XXI вв.). – Режим доступу: http://artunion.ru/painters/2-16-2.htm. – Назва з екрану.

5. Пирогов, В.В. Автобіографія : рукопис із власного архіву художника.

6. Там само.

7. Там само.

8. Опариста, Н. Полум’я його серця / Н.Опариста // Вінниц. правда. – 1975. – 30 берез.

9. Северин, О. Світ минулого / О.Северин // ДТП. – 1995. – 14 січ.

---

 

 

Він малював портрет Шевченка

Світлій і незабутній пам'яті Іллі Самійловича Зільберштейна, який започаткував цей пошук

Бранько Я.А.,

науковий співробітник Вінницького

обласного краєзнавчого музею

 

У дванадцятому номері журналу «Огонёк» за 1984 рік відомий радянський мистецтвознавець І.С.Зільберштейн виступив зі статтею «Встреча с Тарасом Шевченко». У ній розповідалося про виставку в Академії мистецтв, що відбулася у Петербурзі 1860 року. На ній були представлені роботи Тараса Шевченка, а також картини учня цієї Академії Костянтина Леонардовича Пржецлавського: «Малороссийское семейство», «Бандурист» і «Кобзарь. Малороссийская сцена».

Про цю останню картину газета «Северная пчела» тоді писала, що зображення Шевченка «довольно удачно написал ученик Академии г.Пржецлавский (невольная дань малороссийской твердости и мужеству от потомства ее бывших притеснителей, как можно догадываться по фамилии)».

Далі Зільберштейн зробив висновок, що «это был не в обычном смысле портрет Шевченко, а портрет-картина, для которой молодому художнику позировал великий украинский писатель! И если вспомним, что в начале того же 1860 года, после долгих цензурних мытарств, вышла книга Шевченко «Кобзарь», то становится понятным, почему Пржецлавский решил увековечить Тараса Григорьевича в том облике, в каком тот выступал в этой своей книге, – певцом народного горя, певцом надежд своего народа.

Потім автор розповідає про художника Пржецлавського, ім'я якого не згадується ні в одній історії російського мистецтва. «Народився він у 1823 році, мабуть, на Україні, де й провів молоді роки, бо навчався у Вінницькій гімназії. Уже тоді проявився його потяг до занять мистецтвом. У фонді Академії мистецтв збереглася справа, в якій є лист помічника попечителя Київського учбового округу, датований 24 квітня 1844 р., з проханням розглянути в Академії малюнки чотирьох учнів Вінницької гімназії, в тому числі і Пржецлавського. Через кілька років він стає вільноприходячим учнем Академії мистецтв по класу професора В.П.Віллевальде. Молодий живописець явно бідував – в тому ж фонді знаходиться «Справа про призначення учням допомоги від Академії».

Вперше на академічній виставці роботи Пржецлавського були виставлені у 1855 р. Це були картина «Русские в 1812 году» та портрет графа Зубова. А за полотно «Семейство бедного художника и покупатель картин», яке було експоновано на виставці 1857 року, художник одержав в Академії другу срібну медаль. Через два роки йому була присуджена перша срібна медаль за твори «Неожиданное благодеяние» та «Консультация».[1,20]

Картина «Семейство бедного художника и покупатель картин» знаходилася у 1984 році в запасниках Державного Російського музею (нині – в Санкт-Петербурзі). Це була єдина праця Пржецлавського, знайдена на той час у СРСР. А про портрет Шевченка та інші роботи художника – нічого не було відомо. [1, 20]

Далі Зільберштейн писав, що Пржецлавський «27 августа 1861 года был признан художником с правом на чин 14-го класса за успехи в художестве по классным медалям. О том, как сложилась дальнейшая жизнь Пржецлавского, ничего не известно. Отсутствуют сведения и о том, когда и где он скончался». [1, 21]

Тому І.С.Зільберштейн просив читачів «Огонька» допомогти у розшуках портрета Кобзаря і, звичайно, долі художника.

Зацікавившись Пржецлавським, я спробував розшукати документи про нього у нашому обласному державному архіві, у фонді Вінницької чоловічої гімназії, і ось що мені вдалося там знайти.

В «Приемной книге для вновь поступающих учеников» (1840-1851/1852 учбові роки) читаю такий запис: «№ 94. Пржецлавский Константин, Леонардов сын, 12 лет, римско-католического вероисповедания, представил документы 29 августа 1841 г.: 1. Метрическое свидетельство в Урядовой копии из Махновского уездного суда от 21 июня 1841 года № 1220; 2. Указ об отставке отца 21 июня 1821 г. № 1006; 3. Свидетельство из Махновского уездного училища, что находился во 2 классе; 4. Свидетельство того же училища об уплате денег за учение по свидетельству Махновского уездного училища назначается во второй класс». [2]

А ось з яким свідоцтвом поступив до гімназії Костянтин «Свидетельство № 340, ученик II класса Константин Леонардов сьн Преславский (так в тексті – Бранько), имеющий от роду 12 лет, обучался с 8 января 1838 по 28 августа 1841 года в Махновском уездном Дворянском училище; во время учения поведения был отлично хорошего, в преподаваемых предметах показал Успехи:

В законе Божием – достаточные, Российской грамматике – слабые, Географии – средственные, Аритметике – средственные, Языках: Латинском – средственные, Немецком – средственные, Французском – средственные, Чистописании – хорошие, Черчении и Рисовании – хорошие... В чем и дано ему Преславскому сие свидетельство, за печатью Училища, 1841 года августа 28 дня по прошению матери для определения в гимназию». [3]

У документах гімназії до цього часу зберігаються відомості про успіхи та поведінку її учнів. Але так, як я не знаюсь у цих чудернацьких (на теперішній погляд) оцінках типу 2 1/6 чи 3 4/6, то не берусь судити про успіхи молодого Пржецлавського. [4]

Нарешті, у справі училища за 1844 рік знаходжу рапорт директору гімназії такого змісту: «Его Высокоблагородию господину Директору Винницкой гимназии Коллежскому Советнику и Кавалеру Аристарху Александровичу Яковлеву, учителя рисованим и черчения оной же Гимназии Ивана Осмоловского.

Рапорт.

На основании 10§ Положения об Учителях Рисования и Черчения в Гимназиях и Уездных Училищах, утвержденных Г.Министром Народнаго Просвещения 5 июня 1832 г., в котором представляется для поощрения учеников в Рисовании, доставлять собственныя их труди в Академию. – Честь имею представить при сем рисунки учеников Винницкой гимназии под литерами А.В.С.Д. и покорнейше прошу Ваше Высокоблагородие представить означенные рисунки для разсмотрения в Академию Художеств.

Учитель Рисования и Черчения Иван Осмоловский.

А именно: 1. Голова Иоанна Крестителя, под литерою А, рисована учеником 6 класса Иваном Сорочинским. 2. Голова Апостола Петра под л.В., рисована учеником 4-го класса Петром Пташковским. З. Пейзаж под л.С, рисован сухими красками 3-го класса учеником Константином Пшеславским. 4. Чертеж Архитектуры черчен учеником 3-го класса Викентием Раковским и опыты чистописания на Языках Русском, Латинском, Французском, Немецком. 6 апреля 1844 года. Винница».

Приписка внизу листа: «Посему рапорту рисунки и опыты чистописания отосланы к Г.Помощнику Попечителя Киевскаго учебного округа при отношении от 7 апреля 1844 года за №225». [5]

3 Києва малюнки потрапили до Петербурга, в Академію мистецтв. А вже 28 жовтня 1844 року в канцелярії Вінницької гімназії зареєстрували таку відповідь від попечителя Київського учбового округу:

«Г. директору Виннщкой гимназии.

Представленные Вашим Высокоблагородием 7 августа (так в тексті – Бранько) сего года № 225 рисунки учеников Винницкой гимназии Ивана Сорочинского, Петра Пташковского, Константина Пржецлавского и Викентия Раковского препроваждаемы были по принадлежности в Академию художеств, которая от 23 августа за № 1126 уведомила, что рисунки Пташковского и Сорочинского показывают внимательность их и расположение к искусству, что же касательно до Пржецлавского и Раковского, то рисунки их слишком слабы. О сем отзыве Академии Художеств и уведомляю Вас, Милостливый Государь». [6]

Як видно з цієї відповіді, малюнки Пржецлавського і Раковського були визнані Академією «дуже слабкими». Про це вчитель Осмоловський прочитав наступного дня.

Як же склалася доля учнів, чиї роботи розглядалися в Академії?

Пташковський Петро Феліксович, уродженець м. Вінниці, в грудні 1846 р. витримав випробування на звання учителя малювання і каліграфії. [7]. Сорочинський Іван Фомів син, із Сквирського повіту Київської губернії, разом з братом Іосифом виписаний із шляхти і вибув з училища. [8] Раковський Вікентій, син Вікентія, з Вінниці, вибув з училища у серпні 1844 р. [9]

Що ж було далі з Костянтином Пржецлавським?

У 1847 р. Вінницьку гімназію перевели у Білу Церкву Київської губернії. Цього ж року проти прізвища Пржецлавського з'явився запис: «Выбыл со свидетельством от 10 февраля 1847 г. За № 57». [10]

У документах гімназії не знайшов я і свідоцтва про місце народження Костянтина Пржецлавського.

Не одразу вдалося відшукати документи про його батька. У справі «Документы учеников гимназии» я натрапив на копію документа про відставку Леонарда Пржецлавського. У документі йшлося про те, що він – з дворян Гродненської губернії Слонімського повіту, з села Хорощу. В 1806 році почав військову службу. Брав участь у військових походах. Був одружений з дочкою дворянського депутата Махновського межевого суду Клотильдою Радзієвською. Капітан, на 32 році життя у 1821 р., за станом здоров'я, звільнений зі служби. Документ про відставку капітана підписав у Тульчині граф Вітгенштейн, головнокомандуючий другою армією. [11]

А про братів Пржецлавських, які вчилися у тій же гімназії, що й Костянтин, з документів гімназії відомо, що:

«1. Прот, 12 років, прийнятий 1837 року.[12]. 2. Цезарій, 11 років, прийнятий 1844 року.[13]. З. Целесин,11 років, прийнятий 1844 року.[14]. 4.Іван, 10 років, прийнятий 1844 року». [15]

На жаль, інших документів, які давали б можливість прослідкувати подальшу долю братів, мені розшукати не вдалося. Відомо, що вони всі із Махнівського повіту (нині колишня Махнівка – село Комсомольське Козятинського району Вінницької області).

Наприкінці я спробував знайти якихось родичів Пржецлавських на Вінниччині.

Виходячи з того, що навіть у гімназії братів записували по-різному (Пржецлавський, Пржеславський, Преславський), я попросив працівників Вінницького обласного адресного бюро розшукати серед жителів області Пржецлавських, Преславських, Прецлавських, Пшеславських, Пшецлавських. Вони знайшли тільки одного Юрія Пшеславського, жителя Вінниці, але він нічого про Пржецлавського не чув.

Про всі ці знайдені документи я повідомив. С.Зільберштейна. Він попросив у мене їх фотокопії і мріяв процитувати їх у своїй майбутній книзі «Паризькі знахідки», куди мали увійти всі його матеріали, надруковані у сорока журналах «Огонёк».

Але, на жаль, невдовзі Ілля Самійлович помер.

Тому я вирішив опублікувати знайдені відомості про Костянтина у місцевій пресі.

А ось яке повідомлення про художника я знайшов в Інтернеті у розділі «Русская живопись»: «Прежлавский Константин Леонардович (1827-1876). Родиной Константина Леонардовича (по другим сведениям – Леонидовича) был малороссийский город Винница.... с 1862 года какие-либо сведения о жизни и творчестве живописца отсутствуют... В истории же отечественного изобразительного искусства К.Л.Пржецлавский стоит в ряду таких художников 1850-х годов, которые, продолжив линию П.А.Федотова, стали предшественниками тех замечательных мастеров отечественной живописи, для которых изображение правды жизни стало основным содержанием их творчества». [17]

Таким чином, попереду ще багато пошуків про долю художника і його картин.

 

Література

1. Зильберштейн, И.С. Встреча с Тарасом Шевченко / И.С.Зильберштейн // Огонёк. – 1984. – № 12. – С. 20-21.

2. Державний архів Вінницької області. – Ф. Д. – 14. – Оп. 2. – Спр. 430. – Арк. 28 (36).

3. Там само. – Спр. 359.

4. Там само. – Спр. 491. – Арк. 36-37.

5. Там само. – Спр. 303. – Арк. 81.

6. Там само. – Арк. 327.

7. Там само. – Спр. 430. – Арк.11 (36), 112.

8. Там само. – Арк. 102 (36), 103.

9. Там само. – Арк. 80 (36), 81.

10. Там само. – Спр. 431. – Арк. 28.

11. Там само. – Спр. 359 (без нумерації).

12. Там само. – Спр. 430. – Арк. 130 (36), 131.

13. Там само. – Спр. 431. – Арк. 68 (36).

14. Там само. – Арк. 69.

15. Там само. – Арк. 69.

16. Бранько, Я. Художник з Вінниці / Я.Бранько // Хімік. – 2001. – 31 трав.

17. Бранько, Я. Малював Шевченка / Я.Б. // Вінниччина. – 1992. – 11 берез.

18. http:www.artsait.ru/art/prieclavski/main.htm.

---

 

Бойова юність Василя Земляка

Роговий О.І.,

краєзнавець, начальник архівного відділу Липовецької райдержадміністрації,

Голова міжрайонного краєзнавчого товариства «СОБ»,

заступник голови обласної організації Національної спілки краєзнавців України,

член президії Вінницького краєзнавчого товариства «Поділля»,

експерт екологічної асоціації «Зелений світ»

 

Батьківщино моя! Я готовий відповідати за тебе як твій громадянин, так само, як ти відповідаєш перед світом за мене й за мільйони таких, як я. У цій обопільності ми єдині, хоч ти все, тоді, як я без тебе ніхто. Ти в кожного одна, бо хто хоче мати дві батьківщини – той залишається без жодної. Доки є ти – ми вічні. Ми вистояли завдяки тобі, найвищому з понять, яке будь-коли сотворяли і обіймали люди.

Василь Земляк

 

Уродженець Липовецького району, письменник Василь Земляк (по метриці Вацек) став лауреатом Національної Шевченківської премії завдяки тому, що у своїх творах описав пережиті серцем переломні десятиліття страшного ХХ-го віку. Зокрема, враження воєнної пори відбилися у повістях “Гнівний Стратіон” (1960), “Підполковник Шиманський” (1966), “Ніч без милосердя” (1974), кіноповістях “Останній патрон”, “Олесь Чоботар” (у книзі “Чарівний кінь”, 1978), романах “Лебедина зграя” (1971) і “Зелені млини” (1976), сценаріях художніх фільмів, оповіданнях, нарисах.

На жаль, подробиці вогненних років Землякової юності у радянський час не афішувалися. Справа у тому, що “пильні” цензори старалися применшити роль сформованого без “керівної ролі” Комуністичної партії Ружинського партизанського з'єднання (саме там наш земляк командував взводом, а потім – кінним загоном ім.О.Суворова, що діяв на території Вінницької, Житомирської і Київської областей).¹

Громи Другої світової війни торкнулися молодого юнака ще взимку 1940-го. Тоді готувався новий радянський наступ у Фінляндії, і Василь виступав від імені комсомольської організації на зборах у сільській школі. ²

До цих пір незрозумілі обставини, чому Василь Сидорович залишився на окупованій німцями території. По закінченню у 1939 році Юзефівської середньої школи він освоїв 2 курси Бердичівського учительського інституту і вступив до Харківського училища Ц.П.Ф. (цивільного повітряного флоту). Та весною 1941-го студент Харківського авіаучилища повернувся у Миколаївку і, маючи призовний вік, чомусь не відступив разом зі своїми однокласниками.

За однією з версій – важку операцію мали робити матері (це вслід за братом повторюють усі біографи письменника). За іншою – «з березня 1941 року вибув із училища по хворобі, де і захопила окупація противника» (з нагородного листа 1944 року). 20 липня 1941-го року німецькі частини зайняли Миколаївку Самгородоцького району, де тоді мешкали Вацеки. У селі поселився комендант Кляуз, який став насаджувати «новий порядок» грабунків, репресій, убивств. Багатьох миколаївчан – вихідців із колишньої Австро-Угорської імперії – записали до «фольксдойчів» з усіма «привілеями». Звичайно, що в таких умовах руху опору великої підтримки не було. Та горіла земля в окупантів під ногами. Народні месники здійснили напад на розквартировану в селі роту вермахту. За період окупації пустили під укіс з найближчої залізничної гілки три ворожі ешелони. Деякі з них – на рахунку створеної у лютому-березні 1942-го групи у складі Вацека, Корнюка, Моркеса, а також партизанського загону «Залізничник» Козятинського р-ну, до якого теж приписують Василя Земляка. ³

Як пізніше згадував брат письменника Ілля: «З перших днів окупації Василя почали переслідувати німецькі власті. Довелося йому, сім‘ї пережити надзвичайно складні ситуації й тривожні випадки. Не раз він стрічався віч-на-віч зі смертю, але умів виходити із надзвичайних перипетій.

Вже восени 1941 року згуртував навколо себе друзів, комсомольський актив із навколишніх сіл (особливо в підпільну роботу вливалася молодь з Юзефо-Миколаївського цукрокомбінату, Йосипівки, Михайлина, Флоріанівки). Допомагали підпільникам і робітники заводу, і місцеві лікарі, й охоронці цукрозаводу, а трохи пізніше до них почали приєднуватися полонені солдати й офіцери Радянської Армії. Працювали підпільники і в поліції, входили в довір'я до німецької влади, шукали доступів до секретних документів. Особливо цінні відомості здобував і своєчасно застерігав підпільників про небезпеку колишній Василів однокласник, який служив у поліції. Це був надзвичайно розумний і рішучий хлопець, котрий неодноразово рятував брата і його товаришів». ⁴

У розсекречених нині «партизанських архівах» (а це – «перевірені» дані райкомів Комуністичної партії) ми не знайдемо підтвердження титанічних зусиль по формуванню підпілля, і взагалі про Василя Земляка. Це не випадково. Тоді воно було націоналістичним і члени ОУН настійливо проникали у новосформовані органи влади (згадуваний поліцай-інформатор скоріше всього мав такі переконання). Цікаво, що сам Вацек ходив у темно-зеленій німецькій шинелі. ⁵

На той час Василь Вацек уже воював у складі народних месників сусідньої області. Мова йде про партизанський загін ім. Ружинського району, який уже по війні за величезний масштаб діяльності на межі трьох областей охрестили Ружинським партизанським з'єднанням. На заході сфера його оперування простяглася через Погребище до лінії Козятин-Бердичів, бо слабкий Вінницький підпільний центр не зміг поширити сюди свій вплив. Він був розгромлений влітку 1942-го. Саме з цього часу Василь Земляк і рахував свій партизанський стаж. Про подібний провал пише і дослідник творчості письменника Анатолій Скрипник: «Василь Земляк підтримував зв'язки з угорцями-залізничниками, вони мали перейти до його загону, але насамкінець усе зірвалося, угорців розкрили, вцілів тільки один, він і воював у загоні ім. Суворова. У Козятині працював і менший брат Василя – Ілько, він був у нас спеціаліст по залізниці... Тричі підлітка забирали в неволю до Німеччини, тричі він тікав».⁶

Відомо, що вже у 18 літ Василь Вацек був у якомусь загоні. Отже, прийом у партизанську сім'ю мав відбутися до кінця квітня 1942-го, бо тоді нашому герою «стукнуло» уже 19. Офіційно ж Земляків партизанський стаж рахувався з травня того року (про що нижче). А до цього можна говорити про національне підпілля, окружний координатор якого «Липовий» саме в той час був схоплений нацистами. «В тому селі, де його зловили німці, він уже заарештований, звернувся до зібраних селян із закликом боротися за державу». До речі, на той час націоналістична група існувала у Юзефівці (Йосипівці), на Юзефо-Миколаївському цукрозаводі. Там же пізніше фіксується і диверсійна група, у складі якої числився Василь Вацек.⁷

Про назву першого Землякового загону прохопився Олекса Ющенко із Чернігівської Хоружівки – рідного села 3-го Президента України: «Пам'ятаю вечір у Спілці письменників, присвячений 30-й річниці Перемоги... Я прочитав уривок з переданої радіостанцією імені Тараса Шевченка в 1943 році відозви до партизанів і вірша, присвяченого партизанському загону імені Богуна. Місце дії загону в передачі не було вказане.

Ось цей уривок:

«Дорогі брати і сестри!

Здригається земля від важкої ходи війни. Димом і туманом непроглядним закривається обрій України. Та крізь чорні хмари і завіси диму пробивається все з більшою силою і світить чарівним світлом промінь. Сонячний промінь нашої Перемоги.

І сили немає у світі ні в кого.

Щоб у темряві промінь тримать золотий.

Партизани і партизанки! Будьте сміливими і безстрашними в бою з фашистською поганню. І далі не давайте ворогові спокійно дихнути. Вас, як вогню, бояться фашисти і їх прихвосні.

До багатьох прославлених загонів приєдналася й слава загону імені Богуна».

Коли я закінчив читати, до мене підійшов схвильований Василь Сидорович і сказав:

– Так це ж ти читав про наш загін імені Богуна! Він діяв у Вінницькій області. Мене, вісімнадцятирічного, було прийнято у партизанську сім'ю. Потім загін виріс, а з часом йому присвоїли ім'я Суворова.

Можливо, розгадка зміни назви загону (із символу української звитяги Богуна на російського полководця Суворова) є в репліці обласного провідника ОУН на Вінниччині Є.Алетіяно-Попівського про те, що чехи «вислуговувались москалям».⁹ Хоча, ймовірніше, свою роль зіграли різні обставини, про які поговоримо нижче. У Держархіві Вінницької області проходить підпільно-диверсійна група Юзефо-Миколаївського цукрозаводу, але лише з серпня 1942-го. Носила вона ім'я Суворова, діяла у Погребищенському і Липовецькому районах (керівник Холоша Н.О.).¹⁰ Замовчування існування місцевого підпілля до серпня 1942-го могло пояснюватися лише ідеологічними чинниками.

У Київському центральному державному архіві громадських об'єднань (ЦДАГО) мені пощастило натрапити на звіт партизанського загону Самгородоцького району (такий загін на Вінниччині згадували як диверсійну групу). Командиром його числиться Василь Андрійович Меркулов, старший політрук, колишній комісар 19-го мотоциклетного полку 16 механі-зованого корпусу 6-ї армії, оточенець. З серпня 1942-го року влаштувався робітником кінного двору, а потім вагарем Юзефо-Миколаївського цукрозаводу (приблизно тоді ж був розстріляний окружний провідник націоналістів Козятинщини «Липовий»).¹¹

Цей же місяць офіційно названий початком зародження загону, сфера дії якого поширювалася між залізничними станціями Кордишівка та Голендри. Утворила загін молодь Миколаївки і Юзефівки Самгородоцького району. В списках особового складу з того ж таки місяця числиться і Вацек Василь Сидорович. При чому, як сказано у звіті:

«По залученню нових членів загону брав активну участь Вацек і Висоцький».¹²

Ось найбільші акції з участю нашого земляка:

«В липні 1943-го року на шляху із с.Кордишівки в Юзефівку був убитий начальник Самгородоцької жандармерії жандармський чиновник Ріхтер. В операції брали участь Вацек і Бистріцький.

З жовтня 1943-го року... ст. Кордишівка в 4год.45хв. було спущено під укіс німецький військовий ешелон. Рух на залізниці було зупинено на одну добу... В операції брали участь Меркулов... Вацек...

По завданню командира загону в листопаді 1943-го року члени загону Богачук, Козіюк, Вацек, Гнатовський, Конаршовський роззброїли в с. Михайлин групу поліції, яка евакуювалася із Сумської області. Під час роззброєння поранено одного поліцая. Операцією керував Вацек.

В листопаді 1943-го року із загону виділилися у самостійну групу і перейшли в інший загін наступні товариші: Вацек, Гнатовський, Бистрицький, Конаршевський, Паламарчук».

У звіті загону зазначається, що через Погребищенську підпільну організацію тримався зв'язок із Вінницею, але «після арешту Бердника Петра зв'язок обірвався» (1943р.).¹³

Із партизанським завданням до Юзефо-Миколаївського заводу прибула зв'язкова Ольга Чубар (родом із Мармуліївки Володарського району Київської області). Їх зустріч на явочній квартирі у лікаря обернулася взаємними почуттями на все життя. Мабуть, після цього невипадково наш земляк став діяти на межі з Київською областю, аж поки остаточно не переніс театр своїх військових дій до сіл Кашперівка, Денгофівка (Денихівка), Стадниця (на межі Тетіївського і Оратівського районів). ¹⁴

Анатолій Скрипник з перших вуст передав нам слова командира Ружинського партизанського з’єднання П.О.Шуляка, до якого врешті-решт пристав наш земляк: «Я спитав Пилипа Олександровича, коли до нього приєдналася підпільна група Василя Земляка. Відповів одразу – у травні 1942-го, а проте перевірив, знайшов старенький блокнот, де записано особовий склад загону...

...А починав війну на окупованій території Василь Земляк як один із організаторів підпільної групи, що діяла на Юзефо-Миколаївському цукровому заводі поблизу Самгородка. Невдовзі комсомольці вирішили перейти до відкритої боротьби, почали шукати загін Пилипа Шуляка. Зробити це було нелегко, партизани блискуче конспірувалися, нікого з них підпільники не знали. Та все ж невеликий загін Василя Земляка натрапив на сліди ружинців, зустрівся з одним із взводів.

– Командир взводу, – згадує Пилип Олександрович, - не зміг розпізнати,що то свої хлопці, налетів на них, розходився, вимагав віддати зброю. Василь... запевнив взводного, що якщо вони зараз же не проведуть його до командира, якому він є найдавнішим і найбільшим другом, то Шуляк їм того ніколи не простить...

З першої ж зустрічі Василь Земляк і Пилип Шуляк швидко порозумілися між собою. Василь Сидорович став командиром окремого взводу-загону. Він сказав мені тоді, – розповідає Пилип Олександрович, – що хотів би назвати взвод іменем видатного полководця. Я не заперечував...».¹⁵

Контакти з П.О. Шуляком могли започаткуватися через оточення Івана Йосиповича Моркеса (з 1917-го року мешкав у тій ж Миколаївці Самгородоцького району, як і Вацеки). Один із родичів – завідуючий аптекою с.Турбова Липовецького району Володимир Адольфович Моркес – був німцями розстріляний разом із сім'єю.¹⁶ Нічого не залишалося, як мстити. У звіті Ружинського з'єднання за І.Й.Моркесом та його побратимами фіксується розстріл 3-х поліцаїв у сусідньому с.Михайлині (21 серпня 1942 року) і нальоти на Юзефівський завод (травень, липень 1943-го). До речі, напарником Василя Земляка під час сутички з Ріхтером був Микола Бистріцький – боєць взводу Моркеса. ¹⁷

Хоча В.С. Вацек вважався членом партизанського загону їм. Ружинського району з травня 1942 року, та його участь у бойових акціях фіксується там лише з літа 1943-го (при чому все частіше із передостанньою буквою «и» у прізвищі.) Зокрема, читаємо: «Груповим вогнем взводу Вацика знищено 2 літаки: 13 липня 1943-го року між с. Миколаївка-Флоріанівка, 10 листопада 1943-го року між с.Юнашки-Княжики Погребищенського району». ¹⁸

В архівах Ружинського партизанського з'єднання ім'я Вацека (Вацика) вперше вагомо зафіксовано 17 травня (описка – точніше 17 липня) 1943 року у зв'язку з убивством Самгородоцького жандарма Ріхтера (хоча, як ми вже бачили, воно фігурує також у звіті В.А. Меркулова). Мало хто знає, що В. Земляк особисто розстріляв і двох комендантів Дзюнькова Погребищенського району: Ковальського (15 липня) і Янца (20 жовтня 1943р.). ¹⁹

Початком системних згадок про земляковий загін у документах Ружинського з'єднання слід вважати 5 серпня 1943 року, коли взвод Є.І.Семенюка при підтримці взводу Вацика зробив наліт на станцію Кашперівка. Через 8 днів о 10-й годині вечора між станціями Оратів і Монастирище підірвали ворожий ешелон і знищили 153 окупанти. Серед активних учасників першим називається взвод Вацика. «Тут був страшний суд» – писав пізніше очевидець. ²⁰

Особливо велику операцію провернули у с. Павлівка Оратівського району 3 вересня (в іншому місці названо 10 серпня) 1943 року, коли партизани своїм вогнем заставили ворога залишити багатий трофей – 8 (за іншими даними 10) справних автомобілів. Вони були збережені до приходу Червоної Армії. ²¹

З листопада 1943-го (коли згідно звіту В.А.Меркулова В.С.Вацек з товаришами «перейшов до іншого загону») літописці Ружинського партизанського з'єднання уже частіше згадують про сміливі акції його зводу – загону, де одночасно фігурують вірна і викривлена форми чеського прізвища нашого героя:

«9/ХІ – 1943року. Взвод Вацика був розміщений між трьома заводами: Кашпіровським, Стадницьким і Денготівським. Завданням було зберегти заводи в цілості. Цього дня розвідка доповіла, що в Стадниці у спиртозаводі стоять два бронеавтомобілі невідомо з якою метою. Німці п'яні, без свідомості, лазять по заводу. Взвод здійснив наліт, п'яних фріців було знищено, два бронеавтомобілі відбили з озброєнням. В операції відзначилися: Вацик, Іонін, Григорян, Зібрівський, Пономаренко і Бабкін.

23/ХІ – 1943 року. Взвод Моркеса роздавав склади з хлібом у с. Дзюньків Погребищенського району, у той час з'явився автобус з німцями, які їхали на фронт. Взвод зав'язав бій. Взвод Вацика знаходився у сусідньому селі і напав з тилу. Бій був короткий, було знищено автобус і 14 льотчиків, які їхали на Білу Церкву. В бою відзначилися: Вацик, Моркес, Папкін, Пономаренко, Зібровський, Іонін, Бистріцький, Слободянюк О. та ін.

30/ХІІ – 1943 року. Взвод Семенюка і Вацика патрулювали Денгохівський цукровий завод. У заводі з'явилися автомобілі з мінерами, які хотіли підірвати завод. Партизани їх відігнали і переслідували німців до с. Торосова Артівського району, де догнали німців і знищили 9 чол., а інші повтікали. В цій операції відзначились: Семенюк, Вацик, Григорян, Литвин, Бабкін та ін.

31/XII – 1943 року. Взвод Семенюка спостерігав за збереженням Кашпіровського цукрового заводу...

При підтримці взводу Вацека було скоєно наліт на містечко Тетієв, куди тікали німці. У районі налякані німці та поліція рахували, що це війська Червоної Армії і почали масово здаватися в полон, а у втікачів партизани стріляли. Тут було захоплено 8 автомобілів з мінами, які направлялися у Денгохівський цукровий завод для підриву. Було вбито 96 німців, взято в полон – 22, спіймано повністю поліцію району з її начальником і здано контррозвідці Червоної Армії по її приходу. Заводи Кашпіровський і Денгохівський залишилися неушкодженими. У цих боях відзначилися: Вацек, Семенюк, Литвин, Іонін, Пономаренко, Зібровський, Козлюк, Холоша, Григорян та ін».

У нагородному листі взводу приписується підрив 15 військових ешелонів. Там же дається їх перелік: 20.ІХ.1942 (паровоз і 14 цистерн з бензином), 27.X.1942, 26.Х. 1943 (два паровози), 5.ХІ.1943, 27.VI. 27.VIII. 1942, 18.Х.1942, 1.1.1943, 12.VIII.1943, 15.VIII.1943, 9.Х.1943 (2 паровози), 10.Х.943, 16.XI.1943 – “всього знищено 15 паровозів, 133 вагони, з них 14 цистерн з горючим. При цьому було знищено 9 танків типу “Тигр” при аваріях”. ²³

Частково це було зроблено спільно із загоном Юзефо-Миколаївського цукрового заводу, про що визнається у звіті Ружинського з’єднання: “Взвод Вацека пустив під укіс 10 ешелонів, 72 вагони з живою силою і технікою ворога, за цей час відзначилися: Вацек, Зібровський, Григорян, Слободянюк і Янковський.

Підривна група Вацика і Меркулова пустила під укіс 5 паровозів, 54 вагони, на яких знищено 9 танків “Тигр” і 14 цистерн з бензином”. ²⁴

(Повністю збережено орфографію документів, де одночасно трапляється написання як “Вацек”, так і “Вацик”).

За такі подвиги треба було представляти до звання Героя Радянського Союзу! Василь Земляк виявився єдиним бійцем Ружинського з’єднання, якого Пилип Шуляк подав відразу на три нагороди: Ордена Червоної Зірки, Ордена Вітчизняної війни II ст. і Медалі “Партизан Великої Вітчизняної війни” І ст. Командир 5-го взводу 1-го партизанського загону ім. Ружинського району характеризувався як “вірний патріот Радянської Вітчизни умілий і безстрашний керівник свого взводу”, який “своїм прикладом звав на нові подвиги товаришів”. ²⁵

Та коли “пильні” спеціальні органи поставили під сумнів партизанські подвиги без “керівної ролі партії”, стало не до нагород. Всі, хто побував на окупованій території. вважалися ненадійними. І наступив довгий період замовчування...

Незважаючи на явну офіційну недооціненість народного подвигу, сам начальник Українського штабу партизанського руху Тимофій Строкач у своїх мемуарах «Наш позивний – Свобода» поставив наших месників-земляків на чільне місце:

«В дні битви за Дніпро і Київ активно діяли всі загони Правобережжя. У південних районах Житомирщини сміливо нападав на ворожі комунікації невеликий загін кіннотників імені О.Суворова комсомольця Василя Сидоровича Земляка (Вацика) із з'єднання Пилипа Шуляка». ²⁶

А наш герой замість очікуваних нагород заліковував свої рани. Його дружина Ольга Земляк-Чубар згадувала:

«Кінний взвод імені О. Суворова, яким командував Василь Земляк, багато операцій здійснив у Погребищенському, Козятинському, Володарському районах. Влітку 1942-го Василя вперше було поранено, – про це він написав у кіноповісті «Останній патрон». Куля пробила ногу, але кістку не зачепила, то він швидко піднявся, знову взяв зброю до рук.

Часом ми зупинялися в селі Борщагівці, в сім'ях братів Івана, Павла й Антона Пономаренків (як родину Кайдашенків, Василь згодом описав їх у повісті «Ніч без милосердя»). Поблизу цього села провів наш загін кілька боїв уже напередодні визволення, в останні дні грудня 1943 року. Тут Василя було поранено вдруге, і знову в ногу. Цього разу куля розбила кістку, рану вчасно не дезінфекували (не було медикаментів), і коли Радянська Армія визволила Погребище, Василя поклали до шпиталю. Хотіли відправити на лікування десь далеко в тил, але він навідріз відмовлявся. Доглядала я його разом з моєю мамою Нонною Михайлівною ще місяць у Володарській лікарні, а там поїхали додому в Мармуліївку... Не покинув Василь милиць, а вже нова хвороба підкосила – тиф. Пережили ми й цю біду. А потім подалися до Василевих батьків у Миколаївку». ²⁷

З усіх представлених нагород Василь Сидорович, як і більшість його побратимів, отримав лише партизанську медаль. Деякий час майбутній письменник працював головою райплану Козятинського райвиконкому, з червня 1944-го –керівником відділення радгоспу, аж поки не пов'язав дальшого життя з журналістикою.

Війна дала майбутньому письменнику дружину, творчий псевдонім і натхнення на все життя.

Герой однієї з повістей Василя Земляка «Гнівний Стратіон» нікому не каже своє справжнє прізвище, бо «в Пилипа Шуляка розстріляно 40 чол. родичів тільки тому, що він був надто необережний». ²⁸ Через багато років П.О.Шуляк згадував: «Обережний, мудрий був Василь. Він і псевдонім придумав собі відразу, щоб родичі в Миколаївці не постраждали од німців.» ²⁹ Так з'явився Василь Земляк, який під цим псевдонімом увійде в українську літературу як лауреат Національної Шевченківської премії.

Війна змінила прізвище і національність. У партизанських документах Василя Сидоровича навпроти графи про постійне місце проживання та утриманців стояло: «мати Катерина Олександрівна Вацик (прізвище наведено блякло – О.Р.), с.Миколаївка Самгородоцького району Вінницької області». Мати походила з українського села Конюшівка на Липовеччині, а ось національність батька була вже небезпечною. Справа в тому, що після визволення 64 записаних «фольксдойчами» родин миколаївських чехів в товарняках виселили до Сибіру. Коли в списках загону В.А.Меркулова 23-м значився «Вацек Василь Сидорович... чех...», то в списках особового складу Ружинського загону російською мовою вписаний за № 169: «Вацык Василий Сидорович... украинец...». ³⁰ Правда, у звіті П.О.Шуляка трапляється як Вацек, так і Вацик, але у всіх післявоєнних довідниках за письменником закріпилася друга, викривлена форма.

Бойова юність ще багато десятиліть по війні відчувалася у пронизливих військово-патріотичних творах Василя Сидоровича. Але це – тема іншого великого дослідження. ³¹

 

Література

1. Письменники України у Великій Вітчизняній війні. – К., 1980. – С. 128.

2. Вацик, І.Так ми виростали // Заповіт любові : зб. про В.Земляка. – К., 1983. – С. 456.

3. Слабошпицький, М. Дорога до «Лебединої зграї» // Укр. мова і л-ра в шк. – 1992. – № 1. – С. 79-89.

4. Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі – ЦДАГО України). – Ф. 130. – Оп. І. – Спр. 683. – Арк. 13.

5. Тут і далі архівні документи, що стосуються Василя Земляка, публікуються вперше. Державний архів Вінницької області (далі – ДАВО). – Ф. Р. – 4422. – Оп. 1 – Спр. 30. – Арк. 15.; Пайовик Л. Прадідів розчищені джерела / Л.Пайовик. – Вінниця, 2004. – С. 27.

6. Земляк-Чубар, О. Три пагінці калини // Заповіт любові. – К., 1983. – С. 462.

7. Скрипник, А. Над весняними ріками // Заповіт любові. – К., 1983. – С. 352.

8. Алетіяно-Попівський, Є. З ідеєю в серці – зі зброєю в руках. – Лондон., 1980. – С.68.

9. Ющенко, О. Ірпінські вечори // Заповіт любові. – К., 1983. – С.392.

10. Алетіяно-Попівський, Є. З ідеєю в серці – зі зброєю в руках. – Лондон, 1980. – С.48.

11. ДАВО. – Ф.П –425, Оп. 2. – Спр. 6. – Арк. 47.

12. ЦДАГО України.– Ф. 130. – Оп. 1.– Спр. 359. – Арк. 1.

13. ЦДАГО України. –Ф. 130. – Оп. 1. – Спр. 359. – Арк. 11.

14. ЦДАГО України. –Ф. 130. – Оп. 1. – Спр. 359. – Арк. 2-4.

15. Земляк-Чубар, О. Три пагінці калини // Заповіт любові. – К., 1983. – С. 462-463.

16. Скрипник, А. Над весняними ріками // Заповіт любові. – К., 1983. – С. 350.

17. Токова, Н.П. Турбів: сторінки історії / Н.П. Токова.– Вінниця: Консоль, 2009. – 180 с.: іл.

18. ЦДАГО України. – Ф. 130,– Оп. 1.– Спр. 683. –Арк.113.

19. ЦДАГО України. – Ф. 130.– Оп. 1.– Спр. 683. – Арк. 13/зв.

20. ЦДАГО України. – Ф. 130.– Оп. 1.– Спр. 679. – Арк. 27.

21. ЦДАГО України. – Ф. 130.– Оп. 1.– Спр. 679. – Арк. 14.

22. ЦДАГО України. – Ф. 130.– Оп. 1.– Спр. 679. – Арк. 18, 25.

23. ЦДАГО України. – Ф. 130.– Оп. 1.– Спр. 679. – Арк. 23, 24.

24. ЦДАГО України. – Ф. 130.– Оп. 1.– Спр. 683. – Арк. 13/зв.

25. ЦДАГО України. – Ф. 130.– Оп. 1.– Спр. 679. – Арк. 25.

26. ЦДАГО України. – Ф. 130.– Оп.1.– Спр. 683. – Арк. 13-14/ зв.

27. Строкач, Т.А. Наш позивний – Свобода. – К., 1966. – С. 462.

28. Земляк-Чубар, О. Три пагінці калини // Заповіт любові. – К., 1983. – С. 464.

29. Земляк, В. Гнівний Стратіон // Земляк, В. Твори: в 4 т. – К., 1983. – Т. 2. – С. 33.

30. Скрипник, А. Над весняними ріками // Заповіт любові. – К, 1983. – С. 350.

31. ЦДАГО України. – Ф. 130. – Оп. 1. – Спр. 359. – Арк. 1/зв.; Спр. 682. – Арк. 11; Спр. 130. – Арк. 13, 14.

32. Лановик, Л. Прадідів розчищені джерела. Вінниця, 2004. – С. 27.

33. Роговий, О. Військова епопея Василя Земляка // Нове життя. – 1998. – 28, 30 трав.

 

---

 

Ігнацій Падеревський. Громадянин. Митець. Патріот

Марчук Т.О.,

провідний бібліотекар відділу літератури та інформації

з питань мистецтв Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва

 

Французький поет і мислитель П.Валері, досліджуючи життя і творчість генія універсалізму Леонардо да Вінчі, стверджував: «…усі розуми, які служили матеріалом для цілих поколінь дослідників і полемістів, чиї дітища століттями живили людську думку, були більш-менш універсальними». А Ян Парандовський – польський письменник, дослідник творчості Франческа Петрарки – «першого з великих людей, яких Ренесанс охарактеризував універсальними», – робить висновок, що універсал – це «ідеал всебічності і повноти людської особистості в її здібностях, прагненнях і звершеннях». Прикладаючи ці два вислови, а також словникові тлумачення терміну «універсальний», доходимо висновку, що універсал як культурно-історичне явище – це особистість, яка через активне всебічне засвоєння цілісної людської культури і багатогранність життєдіяльної функції досягає значних творчих результатів, що сприяють поступальному духовному розвитку народу і епохи.

До когорти «універсалів» можна віднести і Ігнація Падеревського, який поєднував у собі таланти піаніста-віртуоза, композитора, педагога, літератора, науковця, державного та громадського діяча, неперевершеного оратора, мецената. Людина-легенда, патріот, гуманіст, довге яскраве життя якого стало прикладом самовідданого служіння народу і високому мистецтву.

Спираючись на дані простого переліку тих видів діяльності, у яких Падеревський невтомно реалізовував себе протягом усього життя, постають питання, як формувалася особистість Падеревського на рухливому соціально-історичному фоні, як реалізовував він себе на ниві музичного мистецтва, як і коли бажання безкорисно служити найбільш моральній категорії людського суспільства – народові – переросло у цілеспрямовану політичну діяльність. Відповісти на ці запитання допоможуть факти з життя митця.

Народився Ігнацій Ян Падеревський 6(18) листопада 1860 р. у Курилівці, Подільському маєтку багатих польських поміщиків Івановських, керуючим у яких служив його батько – Ян Падеревський.

Ігнацій Падеревський як представник глибоко патріотичної родини, визріванню ранніх демократичних нахилів зобов’язаний своїм предкам. Його дід, свого часу, за вільнодумство був засланий царським урядом до Сибіру, де і народилася мати Ігнація – Поліксена, з роду Новіцьких. Батько приймав дієву участь у визвольній боротьбі і саме за переховування зброї для польських повстанців у 1863 р. його було заарештовано, і малолітній Ігнацій разом із сестрою протягом року виховувалися у тітки (адже мати майбутнього композитора і піаніста померла невдовзі після його народження, похована на куриливецькому цвинтарі).

Музичні здібності Ігнація проявились досить рано. У три роки він підбирав по слуху знайомі мелодії на фортепіано, в чотири – навчався у приватних учителів, а в 12 років виступав з концертами у Хмільнику, Вінниці, демонструючи блискучу техніку і музичність. Повторюючи моцартовські прийоми, юний музикант грав на фортепіано при закритій рушником клавіатурі.

У 1872 році Падеревський побував у Києві. Відвідав там кілька оперних вистав, познайомився з відомим композитором В.Зарембою. Вражений грою юного піаніста, В. Заремба присвятив йому збірник фортепіанних творів, назвавши його «Малий Падеревський».

Талант і працездатність юного музиканта допомогли йому у 1872-1878 рр. навчатися на фортепіанному відділі Варшавського музичного інституту. Саме у ці роки стався конфлікт студента Ігнація Падеревського з директором учбового закладу, який примушував студентів грати в інститутському оркестрі і вважав, що, крім головного інструмента, кожен учень повинен володіти навиками гри на інших. Такі вимоги викликали супротив молодого шляхтича, який навідсіч відмовився грати в оркестрі. Побачивши у такій відмові прояв бунту, директор відрахував Падеревського з учбового закладу. Лише заступництво викладачів за свого улюбленого учня повернуло Ігнація у ряди студентів.

Після отримання музичної освіти у 1878 р. здібного юнака залишили в інституті викладачем по класу фортепіано. З 1880 р. І.Падеревський вивчав інструментовку і композицію у Берліні (там йому пощастило познайомитися з Р.Штраусом, А.Рубінштейном, П.Сарасате), з1884 р. – продовжував навчання у Відні, у 25 років отримав посаду професора-викладача фортепіано у Страсбурзі. 

Музична кар'єра І.Падеревського розпочалася у 1885 р. й відразу ж захопила шанувальників фортепіанного мистецтва. Після артистичних дебютів у Відні (1887), Парижі (1889), Лондоні (1890) і Нью-Йорку (1891) ім’я Падеревського ставилося нарівні з ім’ям Ф.Ліста – обох називали найбільшими піаністами світу. Творчий облік його як виконавця характеризувався блискучою майстерністю, яка проявлялася в усіх видах піаністичної техніки, величезним емоційним діапазоном і тією глибиною співучості звуку, яка дозволила критику і есеїсту Л.Ратинсбонну назвати його “воскреслим Шопеном”.

Яскравий, зовнішньо-гіпнотичний облік маестро, його поведінка викликали захоплення і любов у публіки. Довге руде волосся, аристократичність, невимушеність, елегантність, витонченість манер, чарівна посмішка та особлива привабливість справляли на сучасників враження «надзвичайної сонячності». За усієї серйозності мистецької праці, відзначався він і надзвичайною життєрадісністю, був наділений тонким почуттям гумору, на виступах міг залюбки пожартувати.

Але дуже не легко далося Падеревському всесвітнє визнання “найпрекраснішого піаніста з часів Ліста”. Скільки наклепницьких випадів заздрісників, брутальностей музичних критиків, які не хотіли миритися з раптовим визнанням Падеревського, довелося йому пережити! Музична критика Європи закидала йому надмірність емоційних спалахів у виконанні творів, а лондонські музикознавці охрестили “ковалем фортеп'яно”...Та й приватне життя музиканта склалося не так, як хотілося. Рання смерть дружини, що померла двадцятирічною, невиліковна хвороба сина, зрештою нерозділена любов до княгині Бранкован боляче позначилися не тільки на його творчості... Але маестро витримав усі удари долі…

Окрім активної концертної діяльності, суттєвим внеском у скарбницю світового музичного мистецтва є його композиторська діяльність. У музичній спадщині Падеревського – композитора – опера „Манру”, написана за мотивами повісті видатного польського письменника Ю.Крашевського «Хата за селом», який гостро засудив кріпацтво, утверджував гуманістичні ідеї; симфонія сі мінор “Полонія», сонати для скрипки з фортепіано, концерт для фортепіано з оркестром, пісні на слова А.Міцкевича, К.Мендеса та А.Асника.

Однак основу творчості І. Падеревського як композитора складають твори для фортепіано. Кращі з них – «Польські танці», «Гуморески», Менует соль мажор, Польська фантазія для фортепіано з оркестром. Більшість фортепіанних п'єс – яскраві зразки його «співучої» виконавської манери, тканина яких рясно інкрустована інтонаціями, ритмами Польщі, в них ясно відчувається національний дух країни.

Як кожен свідомий поляк Падеревський мріяв бачити свою Батьківщину вільною і незалежною. Дружні стосунки з провідними державними діячами Європи і Америки зумовили його шлях до більш, ніж 50-річної діяльності на політичній арені. Міжнародна слава Падеревського-піаніста заставила широку громадськість прислухатися до промов Падеревського- політика.

На початковому етапі Першої світової війни, у березні 1915 р., разом з Г.Сенкевичем, І.Я.Падеревський очолив Генеральний комітет допомоги жертвам війни в Польщі і особисто лобіював створення аналогічних комітетів у Франції та Англії.

Слід віддати належне енергії, разом з тим, політичній інтуїції невтомного І.Я.Падеревського: у травні 1915 року, перебуваючи у США, він налагоджує тісні стосунки-контакти з колом впливових американських губернаторів, веде інтенсивне листування з відомими європейськими політиками країн, що входили до блоку Антанти, знаходить прихильність і підтримку у тодішнього президента США В.Вільсона. Проблема, якою опікується відомий політик-митець, все та ж – державна незалежність Польщі.

Ораторські здібності та яскрава харизма дозволили Падеревському переконати президента В.Вільсона оголосити однією з умов Версальського миру відновлення Польщі. 11 листопада 1918 року у Договорі про завершення першої світової війни пунктом № 13 став пункт, яким затверджено незалежну і цілісну Польщу.

У грудні 1918 р. І.Падеревський із тріумфом повертається на Батьківщину. З січня 1919 року він стає першим прем’єр-міністром і одночасно міністром закордонних справ Польської держави. Пробувши рік у владі, Падеревський на деякий час відходить від політики, і врешті приймає рішення до концертної діяльності.

Від 1921 р. музикант знову чарує своїм мистецтвом слухачів Європи, США, Канади. Широке коло шанувальників здобув і в екзотичних віддалених куточках світу: Південній Африці, Австралії та Новій Зеландії, на Кубі і в Південній Америці.

Тріумфальним успіхом та широким розголосом у пресі, яка називала його «сучасним королем піанізму», супроводжувалися концерти польського музиканта у Києві, Львові. Але, незважаючи на широку географію гастрольних подорожей, перебуваючи у різних країнах, найкращим місцем на землі , зі слів нащадка роду Падеревських Евеліни Боровецької, Ігнацій Ян Падеревський вважав Поділля.

Падеревський, один з найбагатших і найбільш високооплачуваних музикантів світу, був відомим меценатом. Із надзвичайною щедрістю він підтримував усі громадські організації польських патріотів, заснував фонд його імені для підтримки молодих польських композиторів у Америці. На кошти митця було споруджено чимало пам'ятників видатним діячам світової культури; І. Падеревський був одним із фундаторів пам'ятника-меморіалу Грюнвальдській битві у Кракові , фінансував видавничу справу, а також будівництво санаторіїв, концертних залів тощо.

Митець написав і цілий ряд музикознавчих праць, крім того його перу належать передмови до книг Ч.Келлога «Jadwiga Polands Great Queen» (Нью-Йорк, 1931) і до французького видання листів Шопена в опрацюванні Г.Опєнського «Lettres de Chopin» (Париж, 1933). У ті ж роки диктував свої спогади, які охоплювали період до Першої світової війни і вийшли під назвою «Мемуари Падеревського» (Лондон, 1939).

Безпрецедентним для того часу було упорядкування і видання у 27-и томах творів польського класика Ф. Шопена, фанатичне захоплення яким проявлялося у Ігнація Падеревського, насамперед, у неповторному виконанні його музики.

З великою приємністю хочу додати, що фонди «Тімірязєвки» мають це рідкісне цінне видання. Є в її фондах і ряд звукозаписів, які донесли до нас найкращі зразки унікального мистецтва І. Падеревського: музичні твори Ф.Шопена у виконанні талановитого співвітчизника і творів І. Падеревського у виконанні С. Рахманінова.

Бурхлива творча енергія не покидала митця і в останні роки його життя. У 1936 р. маестро Падеревський зіграв роль самого себе у кінострічці угорського кінорежисера Л.Мендеса «Місячна соната», яка увіковічила для нащадків постать та майстерність великого музиканта.

З вибухом Другої світової війни Падеревський очолив Національну раду Польської Республіки, а його швейцарська садиба стала важливим центром діяльності польської політичної еміграції.

У 1940 р., попри проблеми зі здоров'ям і похилий вік, відданий патріот Падеревський виїхав до США, де його діяльність була спрямована на боротьбу за незалежність своєї країни.Але стан здоров'я митця-політика різко погіршився і у червні 1941 р. у Нью-Йорку, І. Падеревський помер.

Ігнацій Ян Падеревський – постать цікава і багатогранна. Її подальше вивчення вимагає глибокого аналізу польських, українських, російських, англійських, американських, німецьких, французьких джерел. Це дало б можливість у більшій мірі збагнути велич і значимість цієї непересічної людини, яка розпочала своє життя на українському Поділлі. Таке унікальне поєднання в одній шляхетній душі рис політика, патріота, митця могла виплекати саме ця земля.

 

Література

1. Бортняк, А. Славетний земляк із Поділля / А.Бортняк // Вінниччина. – 2000. – 17 листоп.

2. Верещагіна, О.Є. Подолянин І.Я.Падеревський / О.Є.Верещагіна // Наукові записки ВДПУ ім.М.Коцюбинського. – Вінниця, 2004. – Вип. 7. – С. 99-104.

3. Грабовський, В. А світ цей музикою зветься / В.Грабовський // Уряд. кур’єр. – 2002. – 15 черв.

4. Гребельський, С. Курилівка – колиска знаменитого піаніста / С.Гребельський // Вінниччина. – 1996. – 12 груд.

5. Зубачевский, В.А. Геополитические планы Германии, Польши… / В.А.Зубачевский // Славяноведение. – 1999. – № 4. – С. 41-49.

6. Історичні постатті Хмільника. Падеревський // Життєві обрії. – 2002. – 3 серп.

7. Краткая история Польши. – М.: Политиздат, 1983. – 446 с. – Із змісту: [Про Падеревського]. – С. 232, 246, 252, 289, 310, 323.

8. Сітенко, Т. Польські піаністи в концертному житті Києва / Т.Сітенко // Сучасність. – 2006. – № 4. – С. 145-153.

 

---

 

Берегиня української літератури

До 80-річчя від дня народження Михайлини Хомівни Коцюбинської*

Кравченко Л.В.,

науковий співробітник Вінницького літературно-

меморіального музею Михайла Коцюбинського

 

Важко переоцінити значення, яке мають для нас у суспільстві спадкоємці великих імен, ті, що залишаються всупереч усьому вірними своєму імені…

Михайлинина культура і справжність були незримо присутні біля нас, як камертон.

Небога “Сонцепоклонника”, вона своєю працею, своєю присутністю в українській культурі творить підсоння, в якому виростає щось путнє.

Євген Сверстюк

 

Коцюбинська Михайлина Хомівна – племінниця М.М.Коцюбинського, літературознавець, критик, перекладач.

Дитинство і рання юність її минали в атмосфері специфічній – в атмосфері літературно-меморіальних музеїв Михайла Коцюбинського, перші три роки життя – у Вінниці, далі – у Чернігові. “Коли заходжу до невеличкого подвір’я Вінницького музею – все якесь несучасне, – згадує Михайлина Хомівна, – все “з минулого століття”, мовби незахищене від наступу великого міста, що кільцем оточило його (а якщо й захищене, то щитом культури і пам’яті людської), – мене завжди огортає тепла хвиля. Адже це та точка на земній кулі, яка є моєю малою вітчизною – саме тут я вперше побачила світ. Надто не довго прожила я на цьому подвір’ї, щоб пам’ятати щось чітко й свідомо. Хіба що в підсвідомості живуть якісь не окреслені розмиті образи – стара комора, лавочка під липами, груші-глеки, пісня “Ой, ти дубе, дубе”, якої співала мені няня Ганя… Все тоді було велике й загадкове”.

Народилася Михайлина Хомівна Коцюбинська 18 грудня 1931 р. у цьому будиночку і, навіть, у тій самій кімнатці, що й її дядько – Михайло Коцюбинський. І назвали її на честь його. П.Г.Тичина привітав батьків із народженням доньки телеграмою: “Михайлина своє знає, кріпне і росте”.

Мати, Катерина Яківна Бедризова, кримська вірменка за походженням, росіянка за мовою і освітою, пов’язавши свою долю з батьком – Хомою Михайловичем Коцюбинським (вони зустрілися на початку 20-х рр. у Києві, в дитячому будинку на Куренівці, де батько був директором, а мати – вихователькою), а відтак, з іменем Коцюбинського, почала активно українізуватися. Прилучалася до української культури, створюючи разом із батьком відкритий його зусиллями 1927 р. у Вінницькому будинку, де народився і провів юнацькі роки письменник, літературно-меморіальний музей, перший в Україні.

Батько – Хома Михайлович Коцюбинський, брат письменника, молодший від нього на 7 р., не мав ґрунтовної вищої освіти – закінчив у Москві Народний університет Шанявського. До революції працював акцизним чиновником, досить довго жив у Петербурзі, був членом українського братства, очолював Товариство народної тверезості. Людина практична і напрочуд енергійна, з природним розумом, що компенсувало брак систематичної освіти, талановитий господарник, він кожну справу, за яку брався, доводив до пуття. Тож не дивно, що заслугою саме Хоми Михайловича було створення музеїв старшого брата у Вінниці і Чернігові.

1935 р. батьків було відлучено від виплеканого ним Вінницького музею і переведено до Чернігова – створювати у занедбаній чернігівській садибі Коцюбинського новий, аналогічний музей.

Щасливо й наповнено минали дитячі роки Михайлини Хомівни – серед цікавих людей, які приходили в музей, у розкішному садку, де все буяло, квітло й росло, серед книжок, від яких її неможливо було відірвати. Така прекрасна атмосфера сприяла всебічному розвитку маленької Михайлинки, яка вже у восьмирічному віці частенько заглядала в енциклопедії, намагаючись знайти відповідь на питання, що її особливо цікавили, вивчала французьку мову. Набуте у дитинстві чуття мови допомогло згодом Михайлині Хомівні у перекладацькій діяльності.

А далі – війна. Завдяки старанням батька, вдалося вивезти в евакуацію (столиця Башкирії Уфа) практично усі експонати музею.

Перший в евакуації рік був дуже тяжким і голодним. Відчуття відірваності від рідної землі, цілковитої невпевненості, перспектив гнітило і об’єднувало всіх земляків, які приходили “на печену картоплю” – так називалися посиденьки, що регулярно відбувалися у Коцюбинських першої башкирської зими в товаристві професора С.І.Маслова, письменників Ю.Яновського, П.Тичини, М.Рильського, Л.Смілянського.

Перші шкільні враження були невеселі – холодні класи, радість від шматка чорного хліба, який давали на сніданок. Та на все життя зберегла Михайлина Коцюбинська теплі спогади про свою першу вчительку в Уфі – Євстолію Лаврентіївну Перескокову.

Повернулися із евакуації до Чернігова влітку 1944 р. Будинок музею вцілів, але був у жалюгідному стані, садок заріс бур’яном. Батько тяжко переживав усе це. Кидався щось ремонтувати, щось копати, садити, та сили вже були не ті (за плечима 74 роки), до того ж десь по дорозі додому загубився вагон з експонатами. Хома Михайлович захворів – мікроінсульт. Якби вагон не віднайшовся (а це сталося десь через місяць), мабуть, родина вже тоді попрощалася б з ним. Та він прожив іще 12 років. Музей було відновлено, знову забуяв красою садок.

Повернувшись із евакуації, Михайлина Хомівна Коцюбинська продовжила навчання в одній із чернігівських шкіл. Головним було справжнє систематичне вивчення української мови, чого бракувало в Уфі. Як завжди, багато читало – світової, російської класики, любов до якої – Толстой, Чехов, Блок – зуміла прищепити мати. З пожадливістю неофіта поглинала українську літературу – все, що траплялося. Саме тоді по-справжньому відкрила для себе Шевченка, П.Куліша, Л.Українку, О.Кобилянську. Твори Михайла Коцюбинського знала досконало і дуже любила. Влітку, коли в музеї було багато відвідувачів, допомагала екскурсоводу.

Велике місце у духовному дозріванні Коцюбинської відігравала музика. Любила відвідувати концерти і сама вміла грати на фортепіано. Пробувала писати вірші, правда досить рано зрозуміла, що поет з неї ніякий, і припинила ці спроби, дозволяючи собі віршувати хіба що в перекладах.

1949 року, закінчивши школу із золотою медаллю, вона стала студенткою українського відділення філологічного факультету Київського університету ім.Т.Г.Шевченка. Вона багато читає, стає членом наукових гуртків, виступає з доповідями на семінарах, студентських конференціях.

Після закінчення університету (1954 р.) Михайлину Хомівну залишили в аспірантурі на кафедрі історії української літератури. Під керівництвом академіка О.І.Білецького вона працює над дисертацією “Поетика Шевченка і український романтизм ”, яку успішно захистила 1958 р., відкрила цілі поклади невідомого самій з історії української, і не лише української, літератури. Це були роки нагромадження знань, естетичного вироблення, створення культурних передумов для самостійного творчого життя.

Велике значення у житті М.Коцюбинської відігравала музика. На перших курсах вона брала уроки гри на фортепіано у тоді ще аспірантки, а згодом викладача консерваторії І.Царевич, та невдовзі заняття довелося кинути через хворобу сухожиль на правій руці та й за браком часу.

1956 р. помер батько. Мати змушена була покинути музей, передавши його новому директору – дочці Коцюбинського Ірині Михайлівні. То були нелегкі для Михайлини Хомівни та її матері часи. Ірина Михайлівна Коцюбинська здавна була налаштована вороже до Хоми Коцюбинського. Після розвінчання особи і реабілітації Юрія Коцюбинського Ірина Михайлівна почала активно поширювати чутки про те, що Юрія було заарештовано за доносом Хоми. І хоча документальних підтверджень не наводилося, цьому вірили.

Михайлина Хомівна навчалася тоді в аспірантурі й майже весь час пересиджувала у Чернігові, намагаючись якось захистити від чуток і пліток свою хвору матір (саме тоді у неї на нервовому ґрунті почала розвиватися злоякісна хвороба крові, від якої вона згодом і померла). Довелося взяти не себе справу передачі музею новому директору. Бо хвора мати просто не витримувала спалахів негативної енергії.

До Інституту літератури, директором якого на той час був академік О.І.Білецький, Михайлина Хомівна потрапила восени 1957 р. після закінчення аспірантури на новостворений відділ теорії літератури. Тут зустрілася зі своїми ровесниками, з якими об’єднувала спільність інтересів, умови виховання та перспектива, що відкривалася. Гуртом ходили до театру, у філармонію, на природу, співали в хорі. Постійні прогулянки до лісу, вогнище, пісні – народні, бардівський фольклор. Влітку – човнами по Прип’яті в товаристві Світличних, Стусів, Іванисенків, Сверстюка, хіміків Дворків, Володимира Тельнюка з родиною, художників: Г.Севрука, А.Забий.

В Інституті літератури Михайлина Коцюбинська очолила семінар молодих науковців Залюбки збиралися разом, самі визначали теми для обговорення, організовували літературні вечори молодої поезії (якщо вдавалось обійти партійне керівництво), на яких виступали “новобранці поезії” Драч, Вінграновський, Коротич, Дзюба.

В 60-ті рр. особливу роль у становленні М.Х.Коцюбинської відігравав Є.Сверстюк. Довгі бесіди з ним, обговорення його статей і виступів, просто його присутність багато важили в її житті. Тоді ж увійшов у її життя і В.Симоненко.

Саме в цей час набирав обертів шістдесятницький ренесанс. У Києві почав діяти Клуб Творчої молоді “Сучасник”, який об’єднував розрізнених досі однодумців із різних творчих галузей – літераторів, художників, музикантів, театральних діячів. Головними об’єднуючими постатями були І.Світличний, А.Горська, В.Зарецький, Л.Танюк. Активну участь у його діяльності брала і Михайлина Хомівна.

Зав’язувалися міцні контакти між Києвом і Львовом, де почав діяти аналогічний Клуб, очолюваний М.Косівим. Першим перекинув місток між Києвом і Львовом І.Світличний. З його листом-рекомендацією до молодого мистецтвознавця Б.Гориня поїхала М.Коцюбинська до Львова, яка дедалі глибше відкривала для себе це місто, цей непересічний феномен сучасної міської української культури. В кінці 50-х рр. під час подорожі туристичним маршрутом відвідала в Карпатах місця, які описував у своїх творах М.Коцюбинський, познайомилася з побутом та традиціями гуцулів.

Після смерті О.Білецького (1961), коли у директорське крісло сів Шамота, атмосфера в Інституті ставала дедалі напруженішою. На той час у відділі теорії літератури працювали: Коцюбинська, Іванисенко, Світличний, Сивокінь, аспіранти Стус і Бадзьо.

“Час” настав 1965 р. Навесні звільнили з Інституту Юрія Бадзя за участь у несанкціонованому вечорі на верстатобудівному заводі (точніше, за підготовку цього вечора). У серпні арештували Світличного – на той час він уже не працював в Інституті. У вересні відбулася відома акція в кінотеатрі “Україна”, коли на прем’єрі фільму “Тіні забутих предків” І.Дзюба повідомив про арешти серед української інтелігенції і за закликом В.Чорновола, підтриманим Стусом, на знак протесту встали чимало людей, серед яких і Михайлина Коцюбинська. Подія набула великого розголосу. Стуса буквально через кілька днів було виключено з аспірантури. Репресії, які прокотилися серед української інтелігенції, позначилися і на долі Михайлини Коцюбинської. Почалася процедура виключення її з партії, що розтяглася більше, як на півроку. Внутрішньо Михайлина Хомівна давно була готова скинути з себе тягар партквитка, поводилася незалежно й намагалася пояснити мотиви своєї поведінки, довести, що вчинила правильно.

У червні 1966 р. поклавши партійний квиток на стіл, Михайлина Хомівна, вийшовши з обкому партії, зітхнула з полегшенням, почувалася щасливою і вільною, хоч добре знала, що означало в той час виключення з партії. На Володимирській гірці випадково зустріла Стуса (а може, й не випадково – адже він знав про “урочистості”). Вони сіли на лавочку, дивились на Дніпро, і В.Стус читав свої переклади з Лорки.

В Інституті, де далі працювала Коцюбинська у відділі шевченкознавства, атмосфера була напружена, тому довелося звільнитися. 1968-й рік опинившись “на вулиці”, без засобів існування, з 7-річною дитиною на руках. Згадує М.Коцюбинська: “В одному з інтерв’ю мене запитували, чи захищало мене ім’я під час репресій. Що ж, певною мірою, звісно, захищало – передусім від арешту. Щоб арештувати людину з таким гучним в Україні прізвищем, треба таки було мати більш-менш вагомі докази провини і реальний “склад злочину ”.

Треба було шукати якусь роботу, якийсь заробіток, та це було не легко. Хоч би куди Михайлина Хомівна потикалась у пошуках роботи – всюди було глухо. Згодом, за клопотанням товаришки з Канади Марії Скрипник (діячка прорадянського Товариства об’єднаних українців Канади, редактор його органу англомовної газети “The Ukrainian Canadian”, перекладачка української літератури на англійську мову), вдалося влаштуватися на роботу у видавництво “Вища школа” у відділ уніфікації наукової термінології, де вона займалася літературним редагуванням з ухилом у суто термінологічну роботу. Там Михайлина Хомівна пропрацювала 18 років. Це були роки утисків, наклепів і постійних стресів, роки повної ізоляції від світу наукового й літературного – за цей час у друк не прорвалося жодного слова, а книжки вилучали з бібліотек. Ховаючись від постійних переслідувань, обшуків, М.Коцюбинська почала працювати над працею “Світ ловив мене …”, матеріали якої ховала на кухні (жила на той час у комунальній квартирі, де кухня була спільна із сусідами) під кухонними меблями сусідів без їх відома.

10 січня 1972-го стартувала широкомасштабна репресивна кампанія проти українських інакодумців, вони ж – українські буржуазні націоналісти. Було арештовано Є.Сверстюка, В.Стуса, В.Чорновола та ін., трохи згодом І.Дзюбу, Н.Світличну, затримано З.Франко.

У тому всьому треба було жити, працювати, підтримувати одне одного. Перші два місяці після початку репресій Михайлину Хомівну не чіпали – потім “згадали” і почали регулярно викликати на допити до КДБ. Розпочався перший раунд двобою з органами.

Другий раунд розпочався, коли І.Дзюба виступив з покаяною статтею, і Михайлина Хомівна написала йому з цього приводу листа. Причому домовилася з одним знайомим, що той йому цього листа передасть у нього вдома просто в руки. Так і було зроблено. Утім, хто міг передбачити, що саме в цей час у Дзюби вдома був хтось із КДБ і того листа одразу ж забрали.

Репресивний зашморг навколо Михайлини Хомівни почав тугіше затягуватися 1977 р. у зв’язку з арештами членів Гельсинської групи, до якої вона формально не належала, але активно спілкувалася з деякими її членами.

23 квітня 1977 р. (якраз на 16-річчя своєї доньки) було зроблено обшук і знайдено примірник відозви Гельсинської групи. За кілька днів у видавництві було скликано збори колективу видавництва, на яких стояло питання про звільнення з роботи за антирадянську діяльність.

“На роботі мене контролювали на кожному кроці. – згадує Михайлина Хомівна. – Якось я поїхала у вихідні до Чернігова на могилу батьків і в понеділок запізнилась на роботу хвилин на п’ятнадцять – за це мене позбавили “тринадцятої зарплати”. Я не могла вийти з видавництва бодай на хвилину в побутових потребах – відразу догана. Такий собі міні-табір на робочому місці”.

Протягом більш як двох десятиліть Михайлина Хомівна була відірвана від Інституту. До неї доходили відомості про ті ідеологічні катаклізми й чистки, що там відбувались.

Наближалися нові часи. У повітрі – передчуття змін. Десь із кінця 80-х, уже за “перебудови”, почала час від часу бувати в Інституті. Більшість табу вже було знято і дихати стало легше. Погодилася розповісти про В.Стуса саме в Інституті, звідки його було брутально викинуто. Адже про нього тут нічого не знали.

На радісних хвилях гласності й перебудови Михайлина Хомівна кілька разів їздила до Москви, широко пропагуючи творчість В.Стуса. Так ім’я поета виходило на всесоюзний художній кін, що було важливо як стимул для оприлюднення Стусового слова у себе вдома. Справа ця широко набирала обертів: перші добірки в газетах і журналах, нарешті, перша на рідній землі збірка вибраного “Дорога болю” (1990) з передмовою М.Коцюбинської “Страсті по Вітчизні”. На І Конгресі україністів 1990 р. виступила з доповіддю “Феномен Стуса”.

Приятельські відносини Михайлини Коцюбинської із Борисом Дмитровичем Антоненко-Давидовичем переросли у щире та взаємне почуття кохання, що мало завершитися одруженням. Та, попри велике бажання і намагання Бориса Дмитровича одружитися із Михайлиною Хомівною, так і не вдалося. Ця ідея дуже не сподобалася синові Антоненко-Давидовича Євгенові, який доклав дуже багато зусиль, щоб перешкодити бажанню батька. Що йому і вдалося.

1988-го Михайлина Коцюбинська вступила до Спілки письменників. Перешкод тоді вже не існувало ніяких, навпаки, сприяння. Реальною і вагомою ознакою змін у суспільстві було те, що М.Коцюбинську в 1987 р. випустили за кордон – до Чехословаччини. З того часу й почались численні відрядження за кордон із виступами в університетах та доповідями на міжнародних конференціях в Польщі (1988), Парижі (1990), Канаді (1992), Великобританії (1993).

З 1992 р. вона систематично працює у відділі рукописних фондів Інституту. Формування архіву Стуса і праця – нелегка, але радісна – разом із сином поета над підготовкою багатотомного видання його творів. Ця праця увінчалась успіхом – маємо дев’ять книг Стусової спадщини. Крім підготовки до друку Стусового доробку, Михайлина Хомівна опрацьовувала епістолярний архів З.Геник-Березовської та О.Ольжича.

Перебуваючи на заслуженому відпочинку, Михайлина Хомівна Коцюбинська продовжує плідно працювати. У 1990 р. побачила світ її монографія “Етюди” про поетику Шевченка”. Опублікувала низку статей про “шістдесятників”, Павла Тичину тощо. 1993 р. вийшла друком книжка вибраної поезії французького поета Жака Превера “Видовище”, де більшість перекладів, а також передмова належать М.Коцюбинській. Перекладає з англійської (вірші канадської поетеси Полін Джонсон). У 2003 р. побачила світ книга “Листи до Михайла Коцюбинського” в 4-х томах, де Михайлина Хомівна була відповідальним редактором. У 2004 р. вийшло двотомне видання “Мої обрії”, а в 2006 р. – “Книга споминів”.

Вона – лауреат премій ім.В.Стуса (1991), ім.О.Білецького (1993), фундації Антоновичів (1995), ім.М.Коцюбинського (1998), ім.О.Теліги, Національної премії України ім. Тараса Шевченка (2005).

На протязі всього свого життя Михайлина Хомівна ніколи не забувала свою маленьку батьківщину. Завжди підтримувала зв’язки з Вінницьким музеєм М.Коцюбинського. Неодноразово приїздила на Великодні читання, приурочені дню смерті письменника, які проводилися у Вінниці, Бару, на святкування 70-річчя відкриття музею 8 листопада 1997 року. На жаль, останнім часом здоров’я не дозволяє Михайлині Хомівні багато подорожувати, вона все рідше і рідше буває в музеї, але взаємозв’язок підтримується по телефону. Вона постійно передає у фонди книги, рукописи, фото, цікавиться сьогоднішнім життям Вінницького музею М.М.Коцюбинського.

 

Література

1. Коцюбинська, М.Х. Поет : передм. // Стус, В. Твори: в 4 т., 6 кн. / В.Стус. – Л., 1994. – Т. 1, кн. 1. – С. 7-39.

2. Слово про батька : (спогади про Хому Михайловича Коцюбинського): (Рукопис. 11.05.1997 р.). – 5 с.

3. Коцюбинська, М.Х. Само собою наповнення : [інтерв'ю] / М.Х.Коцюбинська; записала Н.Білоцерківець // Укр. культура. – 2001. – № 1/12. – С. 2-4.

4. Коцюбинська, М.Х. Мої обрії : монографія : у 2 т. / М.Х.Коцюбинська. – К.: Дух і Літера, 2004.

Т.1. – 336 с.

Т. 2. – 386 с.

5. Коцюбинська, М.Х. Книга споминів / М.Коцюбинська. – К.: Акта, 2006. – 27 с.

* 7 січня 2011 року Михайлина Хомівна Коцюбинська відійшла у вічність.

 

---

 

Жанна Колодуб – вінницький маестро

Лосовська В.П.,

викладач культурології Вінницького коледжу НУХТ,

заслужений працівник освіти України

 

Культурологічні процеси в Україні формуються на засадах багатовікових вітчизняних традицій і в загальному контексті європейської та світової інтеграції з орієнтацією на загальнолюдські демократичні цінності громадянського суспільства.

І в цьому ключі доречно відмітити неоціненний художньо – естетичний скарб – музику. Адже наше життя неможливо уявити без музики. Ми її відчуваємо на кожному кроці.

Численні переклади з історії дають нам можливість переконатися у тому, яка насправді велика і різноманітна роль музики в житті людства.

Музика виховує нас у такий спосіб, що ми навіть цього не помічаємо. Композитор, який би твір він не створив – пісню, оперу, симфонію, п’єсу, прагне збагатити музику великою ідеєю, щирими почуттями. Сприймаючи і насолоджуючись музикою, ми проймаємося задумом композитора, співчуваємо його героям, хвилюємося разом з ним, вбираємо в себе добро і справедливість. А відтак – самі стаємо кращими, красивими у помислах та діях.

Українська музична культура збагатилася іменем талановитого композитора Жанни Колодуб.

Її творчість співзвучна нашому сьогоденню, тому близька і зрозуміла багатьом.

Жанна Юхимівна Колодуб народилася 1 січня 1930 р. у місті Вінниці в родині відомого скрипаля Юхим Брондза і альтистки Віри Войцицької.

Закінчила музичну школу по класу скрипки і фортепіано, Київське музичне училище (за 2 роки, також за двома спеціальностями). Далі музичну освіту здобувала у Київській державній консерваторії в класі заслуженого діяча мистецтв України, професора К.Михайлова. Саме тут фортепіано остаточно перемогло скрипку, і як піаністка вона досягла неабияких успіхів.

Будучи студенткою Національної музичної академії України, Жанна проявила себе талановитою піаністкою. Вона майстерно виконувала найскладніші твори фортепіанного репертуару. Та обдарованій дівчині цього було замало, тому вона поряд із виконанням твору ще з дитинства захоплювалась композицією. Тому під час навчання у консерваторії Жанна почала відвідувати заняття видатного українського композитора Б.Лятошинського.

Проявляючи велику зацікавленість у вивченні нових напрямів та течій у сучасній мережі, вона відвідувала усі концерти і пленуми спілки композиторів.

На одному з таких пленумів вона зустріла молодого, талановитого композитора Левка Миколайовича Колодуба, який став для неї коханим чоловіком, надійною опорою, вірним другом, і,не менш важливо, – головним учителем на все її життя.

З того часу утворилася ця унікальна сім’я, де панує дух творчості та непідробного інтересу до музичного життя у всіх його проявах. Дві яскраві особистості, яких поєднала любов до мистецтва, живуть разом уже 55 років!

Ось таке діамантове подружжя композиторів, корені якого є на нашій вінницькій землі.

Жанна Юхимівна відома як талановитий композитор і педагог, чудова піаністка, активний громадський діяч, майже все своє життя пов’язала з НМАУ, де здобула вищу освіту і там же почала трудову діяльність (16 років працювала концертмейстером), а в даний час уже протягом п’яти десятиліть викладає на кафедрі спеціалізованого фортепіано.

Сьогодні Жанна Колодуб – професор НМАУ імені П.Чайковського, заслужений діяч мистецтв України, народна артистка України, лауреат премій М.Лисенка та В.Косенка і багатьох міжнародних конкурсів.

Її педагогічна та творча діяльність органічно поєднані, взаємопов’язані.

Як композитор Ж. Колодуб почала з чудового «Ноктюрну» для флейти та арфи, написаного через 10 років після закінчення консерваторії. Ця п’єса була створена на одному диханні і стала одним із популярних творів у репертуарі багатьох виконавців.

Успішний дебют надихав на нові твори. Щоденна праця і підтримка Левка Миколайовича створили ґрунт для розквіту талановитого композитора.

Композитор – жінка України відома не лише в країнах СНД, але і в Німеччині, Польщі, Чехословаччині, Канаді, США, Англії.

Композиції Ж. Колодуб приваблюють яскравими художніми образами, а особливо – щирістю, емоційністю і природністю висловлювання.

Музикознавці характеризують мистецтво Жанни Колодуб як яскраве індивідуальне явище, в якому класичні традиції і глибокі фольклорні основи вдало поєднуються із сучасними засобами музичного мислення. Слід підкреслити, що і естрадна музика теж у полі зору композитора.

Секрет популярності музичного мистецтва Ж.Колодуб, ймовірно, у тому, що композитор намагається задовольнити і виховати смаки різної слухацької й виконавської аудиторії – від любителів до професіоналів високого рівня.

Музична спадщина Жанни Колодуб багатогранна і багатожанрова. Серед творів великої форми виділяються вісім інструментальних концертів, музична комедія «Веселі дівчата», є у неї багато сюїт, написаних для різних складів оркестру, цінними є камерно – інструментальні ансамблі, які являють собою вишукані колоритні композиції, написані для нетрадиційного складу інструментів.

Значне місце у творчості Ж.Колодуб належить музиці для дітей, написаній у різних жанрах.

Композитор створила чудові балети за казками Г.Андерсена: «Снігова королева» і «Пригоди веснянки»; мюзикли: «Пригоди на Міссісіпі», «Незвичайні пригоди семи нот»; фортепіанні твори: альбом «Снігова королева», цикл «Весняні враження» «Дитячий альбом». Написано багато вокальних і хорових творів, серед яких «Музична абетка», два зошити «Обробок пісень народів світу для дітей», чудова кантане для дитячого хору та оркестру «Слухай, країно!»

Серед дитячих творів хотілося б відмітити «Снігову королеву» і зробити акцент на посвяті:

«Гансу Христіану Андерсену і всім добрим людям, які люблять дітей,казки і білі троянди присвячується.»

Суть цієї посвяти проста і глибоко гуманістична. Андерсен дуже любив дітей і білі троянди.

Звичайно, у музиці неможливо відтворити усі казкові події, але головне, що зробила композитор – це те, що вона донесла ідею добра, людяності, відданості, впевненості у перемозі над усім злим і похмурим. Адже у Андерсена йдеться не стільки про пригоди Герди, скільки про силу її духу.

Погодьтесь, це так важливо бути упевненим у своїй перемозі, у досягненні мети, незламності духу, особливо у наш нелегкий час. І усе це помітять всі ті, хто доторкнеться до чудового музичного твору і відгукнеться душа добром і теплом.

Жанна Юхимівна – прекрасний педагог, яка дбає про виховання професіоналізму у студентів, їхню високу музичну і загальну культуру. Композитор поєднує педагогічну працю із виконавською діяльністю, виступаючи сольно і в ансамблі. Проводить творчі зустрічі в різних музичних закладах України, а також за її межами – Чехословаччині, Німеччині, Польщі.

Жанна Колодуб – активний громадський діяч. Понад 40 років вона плідно працює в комісії музично – естетичного виховання дітей і молоді Національної Спілки композиторів України, член комісії НСКУ з прийому в союз, а також Національного Всеукраїнського музичного союзу. Біля 20 років працювала у редакційній раді видавництва «Музична Україна», у даний час – член правління Музичного фонду України. Дбаючи про виховання талановитої молоді, Жанна Юхимівна очолює різні Всеукраїнські конкурси юних піаністів і композиторів VIVAT musika, а також «Нові імена» Київського відділення Фонду культури України.

Жанна Колодуб залюблена у свою професію (про це вона зізналась у дитячій пісеньці на вірші Ю. Рибчинського «Просто я люблю свою професію»), а це, очевидно, є стимулом її багатогранної діяльності. Вона щиро вірить у силу мистецтва і прагне своєю творчістю бути потрібною та зробити світ кращим.

Надихають, дарують молодість Жанні Юхимівні і її рідні: дочка Оксана, лектор Національної філармонії; син Андрій, редактор телебачення; онуки Дмитро та Аліса, а найбільше – її друг, порадник, помічник, чоловік Левко Миколайович.

Усім вона, як справжня берегиня вогнища, дарує свої щирі почуття, тепло, любов свого серця.

Творчість Жанни Колодуб має велике виховне та пізнавальне значення для молодого покоління, збуджує патріотичні почуття, викликає національну гордість, формує гармонійну особистість нової генерації, спонукає до самовдосконалення, прагнення примножити музичну скарбницю України.

 

Література

1. Алексеева, С. Наша Жанна Колодуб / С.Алексєєва // Розповіді про музику. – 1993.

2. Діамантове подружжя композиторів // Уряд. кур’єр. – 2005. – 1 лип. – С. 8.

3. Колодуб, Ж. Музична Абетка : зб. пісень для дітей дошк. і мол. шк. в. / Ж.Колодуб; сл. нар.; худож. Л.Г.Гончарова. – К.: Муз. Україна, 1991. – 71 с.: ноти. 

4. Колодуб, Ж. Снігова королева / Ж.Колодуб. – К., 1978.

5. Сулим, Р. Жанна Колодуб: Просто я люблю професію свою / Р.Сулим // День. – 2010. – 13 січ. (№ 2).

6. Черкунова, К. Твій друг – музика / К.Черкунова. – К., 1980.

 

---

 

Чудесный доктор

(к 200-летию со дня рождения Николая Ивановича Пирогова)

Кадочникова Л.А.,

старший преподаватель кафедры культурологии Винницкого НТУ

 

Если попытаться мысленно разместить Винницу на своеобразном глобусе достопримечательностей города, чётко обозначатся два противоположных полюса. Верхний – полюс Добра – дарованный историческим провидением виннича-нам – усадьба «Вишня». Здесь на протяжении 20 лет жил и работал Н.И.Пирогов. Здесь он сделал более 200 операций, исцеляя от телесных недугов, а также подводил итоги своих исканий по избавлению от недугов духовных. И – противоположный полюс условного глобуса, попущенный небом, – бывшая ставка Гитлера «Волчье логово» – гиблое место, поросшее травами. В усадьбе Пирогова мы, чествуя жизненный подвиг великого целителя и учителя, вступаем на путь восхождения. Противоположное – далеко внизу, и лучше в ту сторону не оглядываться, помня о библейских окаменелых соляных столпах. Но искушение велико. Именно в противовес суете и плотским соблазнам важно помнить о подвижниках, сумевших примером своей жизни доказать высоту замысла о человеке. Такого подвижника – Николая Ивановича Пирогова, мы чествуем в год его двухсотлетнего юбилея. «Чудесный доктор» – название рассказа А.И.Куприна, посвященного одному из многочисленных эпизодов жизни Пирогова, свидетельствующих о мастерстве, любви, душевной и человеческой широте.

Начало лета 2010 года в г.Виннице открыла череда юбилейных торжеств. 2-5 июня 2010 г. состоялся научный конгресс «IV Международные Пироговские чтения». Гостями Винниччины и участниками «Пироговских чтений» стали ученые-медики из 24 стран мира (Россия, США, Великобритания, Сербия, Хорватия, Израиль, Палестина, Франция, Нидерланды и др.). В церкви-некрополе состоялась панихида и возложение участниками чтений цветов в склепе Николая Пирогова. Национальный музей – усадьба Н.И.Пирогова – широко распахнул в эти дни свои двери. Некоторые массовые мероприятия напомнили о праздничной традиции винничан до 1917 года устраивать шествия в день рождения и смерти врача от центра города в усадьбу чудесного целителя Николая.

Кульминация юбилейных чествований ожидается осенью, когда непосредственно ко дню рождения Николая Ивановича Пирогова 13(25) ноября пройдут приуроченные конференции и «круглые столы» в вузах, библиотеках и школах города (к примеру Международная научная конференция «Гуманизм и образование» к 200-летию со дня рождения Николая Ивановича Пирогова, которая пройдет 14-16 сентября в ВНТУ), городские празднования и мероприятия общественности (Краеведческая конференция, (октябрь, ВОУНБ им.К.А.Тимирязева), торжественный концерт и круглый стол, в день юбилея Н.И.Пирогова (12-13 ноября, организаторы Русско-украинский культурно-просветительский центр «Соотечественники» в Винницкой области).

Николай Иванович Пирогов (25.11.1810-5.12.1881) явил себя миру не только как выдающийся ученый, хирург и анатом. Именно на Украине, выполняя миссию попечителя учебных округов Одесского, затем Киевского, Пирогов как педагог-новатор пытался гармонизировать систему образования.

Поэтому в проходящих юбилейных чтениях звучат не только доклады на медицинские темы, которые читают ученые-медики, педагоги и священнослужители. Особенно ярко в этом году прозвучала лекция «Духовное наследие Н.И.Пирогова», представленная Президентом Пироговского Центра, академиком РАМН, протоиереем Ю.Л.Шевченко. Заключительная часть его выступления была посвящена идее канонизации Н.И.Пирогова. В унисон прозвучал и доклад «Н.И.Пирогов – врач, педагог, христианин» митрополита Хмельницкого и Староконстантиновского Антония. «Пирогов в своей глубоко христианской педагогической системе показал разлад между школой и жизнью. Прожив достойнейшую жизнь, Н.И.Пирогов как паломник прошел сложную дорогу к вере, испытав и сомнения, и любовь, и искушения славой, но до конца оставшись человеком. Его пример остается достойным подражания не только для врачей, но и для всех потомков как в научной и профессиональной, так и в благотворительной и педагогической сферах деятельности» – такими словами было закончено выступление митрополита Антония.

Действительно, мы немного знаем о педагогическом наследии Пирогова, о его духовных исканиях. Биография Николая Ивановича полна многими знаковыми вехами. Одна из начальных – его знакомство с трудами Н.Карамзина о русской истории, о славянах. Труд Карамзина способствовал пробуждению в Пирогове гордости от ощущения себя славянином. Лучшие черты славян (они не знали ни лукавства, ни злости, хранили древнюю простоту нравов, природное добродушие, славились гостеприимством, взаимовыручкой), приведенные Карамзиным в «Истории государства Российского» становятся основополагающими жизненными ориентирами Пирогова.

Поэтому в поисках ответа на вопросы, которые неизбежно возникают в нашей жизни стоит обращаться к работам Пирогова, возможно, они помогут найти верные решения.

С небольшими комментариями приведем здесь некоторые цитаты из размышлений Пирогова о главном: о формировании «внутреннего человека», о вере, о преодолении разобщенности среди людей.

Возглавляя Одесский и Киевский учебные округа (1856-1861 гг.), руководя за рубежом подготовкой молодых отечественных ученых к профессорской деятельности (1862-1866 гг.), М.И.Пирогов проявил себя как внимательный и чуткий воспитатель. В этот период он написал ряд педагогических трудов, среди них: «Быть и казаться», «Университетский вопрос», «Письма из Гейдельберга», три речи: «При прощании с Киевом». (Первая речь была произнесена 4 апреля 1861 года при прощании с представителями Киевского учебного округа; вторая – 8 апреля в университете святого Владимира при прощании со студентами, и третья – 9 апреля на обеде, устроенном киевскими общественными деятелями). Эти работы формируют своеобразный тематический круг. Статья «Вопросы жизни» (1856) – первое публичное обращение к педагогической теме. Дневниковые записки последних лет, которые написаны в имении «Вишня», замыкают круг. Пирогов их называет «Вопросы жизни. Дневник старого врача».

Н.И.Пирогов в педагогических статьях отмечает такие негативные явления как утрата ощущения цельности, соборности в обществе (под влиянием нового развращающего материального, «торгового устремления» жизни), что приводит ко всеобщей разобщенности, некоему подобию «вавилонского столпотворения», когда трудно найти «общий язык» в решении многих возникающих задач. Какими путями вывести молодое поколение из этого тупика? Пирогов ищет ответы на главные вопросы, которые он называет «вопросами жизни»: В чем состоит цель нашей жизни? Каково наше предназначение? К чему мы призваны? Чего должны искать мы? В самостоятельном решении этих вопросов заинтересованы и общество, и каждая отдельная личность. «Существует, – пишет Пирогов только три возможности вывести человечество из ложного и опасного положения: Или согласить нравственно-религиозные основы воспитания с настоящим направлением общества. Или переменить направление общества. Или, наконец, приготовить нас воспитанием к внутренней борьбе, неминуемой и роковой, доставив нам все способы и всю энергию выдерживать неравный бой».

Пойти первым путем, рассуждает далее Пирогов, это значило бы «искажать то, что нам осталось на земле Святого, Чистого и Великого...» «Изменить направление общества есть дело промысла и времени». Остается третий путь, т. е. «приготовить нас воспитанием к внутренней борьбе, доставив нам все способы и всю энергию выдерживать неравный бой». Приготовить нас с юных лет к этой борьбе, значит именно «сделать нас людьми, т. е. тем, чего не достигнет ни одна ваша реальная школа в мире, заботясь сделать из нас, с самого нашего детства, негоциантов, солдат, моряков, духовных пастырей или юристов».

Пирогов говорит о том, что все, готовящиеся быть полезными гражданами, в первую очередь должны научиться быть людьми. Он наставляет: «Не спешите с вашей прикладной реальностью. Дайте созреть и окрепнуть внутреннему человеку: наружный успеет еще действовать; он, выходя позже, но управляемый внутренним, будет, может быть, не так ловок, не так сговорчив и уклончив, как воспитанники реальных школ; но зато на него можно будет вернее положиться; он не за свое не возьмется. Дайте выработаться и развиться внутреннему человеку! Дайте ему время и средства подчинить себе наружного, и у вас будут и негоцианты, и солдаты, и моряки, и юристы; а главное; у вас будут люди и граждане.

Одностороннее утилитарное развитие человека неизбежно приводит к эгоистичной внутренней позиции, что приводит к разобщенности, что в свою очередь грозит человеку как виду, это понимал и не мог принять Пирогов. Вопросы, ведущие к преодолению разобщенности, и становятся основными « Вопросами жизни» в педагогических статьях и речах ученого.

В дореволюционной педагогической литературе Пирогова не случайно именовали великим целителем тела и воспитателем души, а его публичные размышления о путях духовного совершенствования – педагогической проповедью. По мнению Пирогова, попечитель не только начальник, но он еще и миссионер, действующий не приказом, а убеждением. Пирогов сравнивает труд попечителя с трудом земледельца, засевающего поле ранней весной.

Пирогов как миссионер обращается к вопросам формирования духовного опыта человека, продолжает начатые еще философами античности поиски свободы человеческого духа. Исследования Пироговым внутреннего быта молодого человека и роль педагога в его формировании актуальны и сегодня. Человеку необходимо что – то любить (потребность в свободе и порядке, в служении и в жертве) больше, чем собственное существование. Иначе он начинает сходить с ума от собственной бессмысленности.

Деятельность миссионера невозможна без изначальной любви и уважения к обращаемым. Именно миссионерские акценты прослеживаются в размышлениях Пирогова о важности для педагога умения понимать молодость, любить и, главное, уважать ее.

Лучшие черты молодости в размышлениях Пирогова становятся первыми фундаментальными основами для формирования « внутреннего человека». «Молодость является с ее страстями, вспышками и порывами. Между тем, кто не забыл свою молодость и изучал чужую, тот не мог не различить и в ее увлечении стремлений высоких и благородных, не мог не открыть и в ее порывах грозной борьбы духа за дорогое человеку стремление к истине и совершенству».

Стилю Пирогова свойственно частые сравнения восприятия мира в юном и зрелом возрасте. Эти сравнения способствуют решению ещё одной задачи, что необходимо для видения целостной картины мироздания – преодоления однозначной линейности времени.

Что же такое вера и способность веровать по Пирогову? «Если мы желаем наше мировоззрение сделать влиятельным в нашем нравственном быте, а это именно сделалось для меня необходимостью, пишет Пирогов, то мы не должны основывать его на одних положительных, чисто фактических и чувственных данных. Вера – это чистое отвлечение души: тут нет никаких мирских целей и задач. Вера необходима, как самая глубокая потребность души, индивидуально для каждого более, чем для общества. В душе каждой человеческой особи есть частичка не от мира сего, ищущая себе и духовной пищи».

Далее Пирогов подводит к прочному, единому и неизменному, основе основ человеческого ума – Верховной воле Творца. «Все же изменяющееся (как и в чем бы ни было) должно иметь не одни положительные, но и отрицательные свойства; а все подлежащее чувственному анализу и расследованию не может считаться за нечто законченное, абсолютно верное и определенное. Но молодой ум так же, как и желудок молодых людей, все переваривающий, легко усваивает себе, как я узнал из опыта, и пантеистическое мировоззрение, не ощущая, до поры и до времени, ни несносных колебаний, ни сотрясений от шаткости основы.

В формировании духовного опыта по убеждению Пирогова большое место занимает развитие способности веровать как переход от чувственного самосознания к сверхчувственным идеалам (способность веровать в высшем ее развитии). «Вера без самосознания немыслима. Свойство же нашей способности веровать таково, что она проявляется для нас как бы отрешившеюся от всех других чувственных представлений: Чувства, необходимые для нашего бытия и самосознания, безусловно необходимы и для осуществления в нас способности веровать; но как скоро, при развитии этой способности, самосознание наше, отвлекаясь от чувственного сознания, перестает следить за ним и сосредотачивает свою деятельность в другой области представлений, отвлеченное (более или менее) от чувственного самосознания и как бы сосредоточенное в самом себе, наше самосознание творит внечувственные идеалы. К ним, к этим сверхчувственным идеалам, приводит неминуемо наша способность веровать в высшем ее развитии; на низших же степенях развития она еще напоминает, как и все человеческое, о безусловной зависимости от чувственного».

Итак, Н.И. Пирогов уделяя большое внимание формированию духовного опыта подрастающего поколения, преодоление разобщения видит в духовно нравственном формировании « внутреннего человека», воспитании его готовности к борьбе духа с материальным направлением общества за дорогое человеку стремление к истине, к внечувственным идеалам. Без веры невозможно мировоззрение сделать влиятельным в нравственном быте.

Николай Иванович Пирогов был воистину чудесным доктором. В год его юбилея как первый шаг к удивительной личности может стать прочтение именно этого небольшого рассказа А.И.Куприна. Главный подвиг Н.Пирогова – его жизнь, его бескорыстие, неподкупность, бескомпромиссность, когда речь идет об истине. Чудесный – необыкновенный, тот, который собою являет замысел о человеке, и творит чудеса: чудеса внимания, человечности, любви.

 

Литература

1. Афонский, А.П. Н.И.Пирогов, его жизнь и педагогическая проповедь / А.П.Афонский. – М., 1911. – 87 с.

2. Старосивильский, В. Пирогов, великий целитель тела и воспитатель души / В.Старосивильский. – Варшава, 1907.

3. Пирогов, Н.И. Вопросы жизни / Н.И.Пирогов // Избранные педагогические сочинения / Н.И.Пирогов. – М., 1985. – С. 29-51.

4. Пирогов, Н.И. Речи сказанные Н.И.Пироговым / Н.И.Пирогов // Сочинения: в 2 т. – СПб., 1900. – Т. 1.

5. Брежнев, А.П. Пирогов / А.П.Брежнев. – М.: Мол. гвардія, 1990. – 476 [2] с. – (Жизнь замечательных людей: ЖЗЛ: сер. биогр.: осн. в 1890 г. Ф.Павленковым и продолж. в 1933 г. М.Горьким).

 

---

 

Глибинний український гумор і сатира письменника-земляка Олега Чорногуза

Пастушенко Л.Т.,

письменник, член НСЖУ, член НСПУ, заслужений журналіст України

У гумористів, а надто ж – у сатириків, є давня традиція. Не чекати, що скаже про них сущий істеблішмент, з якого вони найбільше й вибирають свій колоритний типаж, а завчасно самим розповісти людям про себе. Звісно, тільки правду, нехай не без гумору, а прочасти й з їдкою іронією. Такими були Марк Твен, Бернард Шоу, а «Автобіографія» веселого серба Браніслава Нушича стала вже світовою класикою у цьому жанрі.

Не зрадив цієї традиції і наш Олег Чорногуз. Тож і зізнається абсолютно серйозно...

Пишучи про себе, я завжди думаю про інших. Скажімо, моїх критиків чи дослідників. Якщо уже тепер точаться бої місцевого значення між Крижополем і Погребищем, то що вже казати про моє далеке майбутнє. Крижопільці стверджують, що я народився на кордоні між Вапняркою і Крижополем, погребищенці, що моє місце народження у Гопчиці.

Аби майбутні вчені не ламали навколо моєї голови своїх гострих пер, я уже за життя заявляю (у мене ще навіть паспорт є), що народився я в селі Іванові, Калинівського району на тій же Вінниччині.

Звичайно, я не відмовляюсь від вищеназваних сіл і містечок, бо у рідній мені Вапнярці, де я ні разу не був, народився мій герой – граф Сідалковський – аристократ із Вапнярки, якому незабаром мають поставити на Вапнярському пероні бронзовий пам'ятник за рахунок невідомого автора. Що ж до Гопчиці, то там дуже гарні ставки, недалеко народилася річка Рось, від якої пішли київські русичі, і я там ловив по записці знайомого голови колгоспу (тепер фермера) отакенні коропи. У Крижопіль їздив до своїх друзів. Бо вони мене запевняли, що кращої бурячихи, ніж у Крижополі, ніде на Вінниччині не знайдеш. Хіба, що в моєму Іванові.

Народився, як ви уже здогадалися, у гнізді чорногуза і оскільки чорногузи, які сиділи в гнізді на нашій хаті, приносили господарям тільки щастя, то ніхто з моїх дідусів, бабусь та батьків їх зі стріхи не згонив і гнізд не руйнував. Може, саме тому я народився щасливим і навіть потрапив до Української Радянської енциклопедії (УРЕ, майже УРА), в якій чомусь латинкою написали, що я із „сімейства журавлиних ”. Але з якого б там сімейства не був, я, очевидно, належав до пролетарського походження, оскільки за радянського часу потрапив до радянських довідників. Швидше за все, як представник робітничо-селянського класу. Бо хоч жив я здебільшого у селі, але ловив жаб і в приміських озерах і то кожного робочого дня, не беручи навіть за свій рахунок вихідних.

Коли я підріс, то пішов до Іванівської середньої школи, але десять класів там не закінчив, бо виключили з учбового закладу як сатирика за перші сатиричні вірші на високопоставлених осіб, до яких належали вчителі і директор школи. Сатиричну стінгазету, яку я заснував ще у 8 класі, зрозуміло, закрили, а мене послали в Західну Україну на перевиховання.

Тому доводилося школу кінчати в Івано-Франківську і тепер багато хто з моїх земляків по Прикарпаттю також вважає мене своїм земляком і цим самим гордиться. Я абсолютно не відмовляюсь, бо по-перше, мене в Івано-Франківську з СШ № 5 за вірші не виключили. А, по-друге, окрім загальних наук навчили любити рідну мову і свою батьківщину.

Я від того, як колишній інтернаціоналіст, так розчулився, що одразу по закінченню десятирічки, вирішив піти у військове училище, стати генералом і захищати до останньої краплі крові свою Вітчизну, хоча на горизонті на той час війна нібито не передбачалась, хоч її холодний привид вже бродив по Європі. Зокрема, він несподівано з'явився в Будапешті у 1956 році, куди мене хотіли кинути у вуличні бої з автоматом Калашникова в руках і двома ручними гранатами за поясом.

На моє щастя, училище розформували і наші Чернівецькі казарми заселили московськими десантниками, щоб їм було (у випадку чого) ближче до Європи.

Десь через рік чи два, я поміняв автомат Калашникова на перо сатирика. Познайомився (заочно) з Остапом Вишнею, почистив юхтові курсантські чоботи і пішов спочатку у журналістику в курсантській шинелі і в ній заодно наблизився до Української літератури.

Щоправда, перед цим закінчив факультет журналістики Київського державного (на той час) університету імені Т.Г.Шевченка і уже дипломований був запрошений головним редактором “Перцю” Федором Маківчуком до журналу, який він редагував 39 років, поки я на цій посаді його не замінив.

До цього, треба чесно признатися, я проходив ще свої університети у Погребищах Вінницької області та й в самій Вінниці, звідки часто їздив і до Крижополя не лише для того, щоб зустрітися з друзями, а й для того, щоб продегустувати крижопільський самогон...

Ну а, звісно ж, буваючи у Крижополі, обминути славетну Вапнярку неможливо. Та ж не минав ці подільські ворота до веселого одеського краю навіть найкомічніший із радянських бандюг Мішка Япончик, до речі, за походженням з Вінниці. Олег Чорногуз запримітив у Вапнярці зовсім іншого «героя». І хоч як радянсько-окупаційна влада від нього відхрещувалася, невмирущий Сідалковський розширював на її теренах свою життєву територію досить успішно.

Давайте на мить оглянемося на того нашого земляка, котрий, власне, і вивів Олега Чорногуза зі строкатого гурту банальних сміхотворців у велику літературу, зокрема, в сатиру світового рівня й глибокого інтелектуального підтексту.

В телеінтерв'ю своїм землякам у Вінниці Олег Чорногуз сказав, що письменник-сатирик – це завше патріот України. І це не просто гарні (чи й модні!) слова. Працюючи таким гострим скальпелем, як веселе, дотепне слово, сатирик справді, мов рятівник-хірург, не може різонути по живому, по дорогому, по здоровому й рідному в нашому національному житті. І якщо озирнутися на всю попередню творчість Олега Чорногуза, то це видно, як кажуть, й неозброєним оком В жодному його творі нема безрідного знущання чи навіть звичного уже хихикання над чимось глибинно-українським, саме тим, що складає непорушне ядро українськості – мовою, культурою та історією свого народу.

Навпаки – у публіцистиці, зокрема, й з книги «Ремезове болото», він заявляє прямим текстом про свою громадянську позицію в памфлеті «Московська біографія»: «... Що змінилося за 15 років так званої нашої, української соборності? Може, ми позбавилися рудименту вчорашньої колонії Московської імперії? Може, сьогодні українець, на відміну від учорашнього дня, вже не виглядає «білою вороною» серед безмежного «руськоязичного моря» України – серед руськоязичних газет, руськоязичних журналів, руськоязичного радіо, руськоязичного телебачення, руськоязичного книговидання, руськоязичних народних депутатів, не кажучи вже про Московський патріархат в Україні – нашому українському Єрусалимі? Може, вчорашні пришельці, що заполонили порожні міста і села після трьох голодоморів, які Москва влаштувала українцям, масового знищення українського населення, заспокоїлися? Прийняли статус громадянина України, сіли за вивчення державної мови і не вимагають мови вчорашнього колонізатора? Може, «п'ята колона»... не вимагає другої державної мови в Україні – російської? Може, московська передова інтелігенція (дуже хотілося б так думати!): бабуріни, затуліни, рогозіни та московські інородці – жіріновські, лужкови, як і наші – вітренки, марченки, добкіни – не вимагають зі своїх телеканалів і ЗМІ: геть Європу! Дайош Москву!?».

Звісно, зі скромності Олег Чорногуз не може сказати, що серед тих політиків, котрих винесла до влади висока хвиля Незалежності, і досі найбільше саме «героїв» його книг та сатиресок, що їх так не любила влада Української РСР, а за популярний тоді «Голубий апендицит» автора ледь не відправили до Мордовії, в чиїх таборах імперія й мордувала непокірних українських патріотів.

Тож сатирику мало ще мати талант – потрібні і мужність, і довготерпіння. І Олег Чорногуз не став винятком. Бо, коли він подарував читачам перший український сатиричний роман «Аристократ із Вапнярки» (перший!), то блюдолизи від партійної критики удали, що й не помітили цього факту, адже, вочевидь, і серед них переважали ці «аристократи» – тобто тупоголові, але по-житейськи хитрющі пристосуванці з неабиякими кар'єрними амбіціями. Тому й самому Сідалковському бралися вони відмовити в оригінальності та життєвості, хоча він одразу ставав у класичний ряд своїх сатиричних побратимів... Це був прорив українського слова у сатиричну еліту світу, а його намагалися затюкати, і так підпсувавши цей здобуток нашої літератури цензурними правками та купюрами...

Проте життєва основа Сідалковського, підмічена сатириком ще за радянської влади, була такою глибокою, що «герой» письменника є і нині чи не чільною постаттю нашого невиразного сьогодення, починаючи, либонь, від сільської ради, кінчаючи Верховною та зростаючим кланом олігархів. Таж саме вже знайомі нам чорногузові «претенденти на папаху» зруйнували попередню оранжеву коаліцію в парламенті, нагострили лижі перебігати до правлячих регіоналів...

Після Сідалковського – невмирущого персонажа ще підрадянських романів О.Чорногуза – ліричний герой чи, як тепер кажуть, наратор «Ремезового болота» Світозар Буряченко, від імені якого й ведеться оповідь, може здатися психологічно окресленим лише контурно, бо він – тільки привід для того, щоб показати інший типаж постімперської України, яка після оманливого базікання про реформи й Відродження опинилася таки на краю гнилого болота, на місці котрого було обіцяно райські кущі.

Роман «Ремезове болото» написано в стилі «фентезі», але це радше ще одна пародія Олега Чорногуза на модне й нав'язливе чтиво. Бо до нас прийшов з цього роману не тільки абсолютно реальний Охрім Охрімович Охріменков, за вуличною кличкою Бутьолкін, котрий «усе своє післядембельне життя в керівниках ходив. Був ланковим, бригадиром, а згодом почергово пересідав то у крісло голови колгоспу, то у крісло голови сільради. І ніколи звідти не випадав. Одні в селі казали, наче його до того керівного крісла сама нечиста сила прив'язала...». Бачимо ми тут і справді по-гоголівськи зачаровану Ремезову хату й таке ж загадкове болото біля неї, назване в документах сільради городом, чуємо голос незбагненного Аола-77, котрий згодом виявиться персоніфікованою душею матері головного наратора твору. А ще діють тут олігархи-мисливці, розчулений від несподіваної влади та загребущий прем'єр, з'являється газета «Смажені факти» та рейдер Авраам Вернер, оживає сам дядько Ремез, а якогось ранку його болото вкриває величезний бубновий туз, на якому копошаться дрібненькі постаті вчених та «представники міністерства надзвичайних ситуацій із самим Пупричем на чолі»...

Гротеск відкрив, до речі, не літератор, а відомий італійський ювелір та скульптор Бенвенуто Челліні, побачивши у несподівано знайденому гроті незвичні картини, на яких усе було химерно переплетене, все вражало якоюсь схожістю і несхожістю водночас. Так, від слова «грот» і народився гротеск. Це чи не найбільш самостійний із усіх видів комічного, хоча гротескний принцип зображення людей та подій почав формуватися ще в давні античні часи, а геттінгенський історик мистецтв Фіорілло у 1791 році написав цілу монографію «Про гротески».

Тож справжній гротеск, як запевняють його дослідники, прагне вловити в своїх образах саме становлення, зростання, вічну незавершеність, навіть неготовність буття; тому він, зазвичай, схоплює обидва полюси становлення, водночас – минаючи й нове, те, що вмирає, і те, що народжується. І з цього погляду роман О.Чорногуза «Золотий скарабей» можна назвати хрестоматійним зразком саме такої сатири. Цей роман красномовно підтверджує і думку Жан-Поля про те, що без сміхового начала гротеск взагалі неможливий. «Гротеск – усюди: з одного боку він створює щось безформне та жахливе, з іншого – комічне та буфонне», – зауважував В.Гюго. Гегель наділяв гротеск трьома рисами: змішуванням різнорідних сфер природи, безмірністю у перебільшенні та примноженням всіляких ознак... «Гротеск – це комічне у формі дивовижного», – визначав Ф.-Т.Фішер, це «міфологічна коміка»... З ним перегукується у своїй «Історії гротескної сатири» й німецький учений Шнеєганс, вважаючи, що гротеск – це таки «перебільшення того, що не повинно бути», що заперечується всіма, до того ж, таке перебільшення, котре виходить за межі ймовірного, стає фантастичним. Однак і це є в Олега Чорногуза...

На відміну від «Ремезового болота», котре буквально кожною очеретинкою озивається нашими національними міфами, що однак таки проросли і в сучасність, «Золотий скарабей», як і його «Дари пігмеїв», «Гроші з неба», без перебільшення, роман глобалістський, навіть планетарний. І не тому, що його написано з блискучою європейською іронією (й самоіронією!), не тому, що його «рамкова» дія відбувається переважно в авіалайнері «Париж – Маямі», а за гротесковим образом проблеми, яку спонукуваний ринком та всіма засадами капіталізму взявся розв'язати головний персонаж твору – Едуард Сівкович (судячи з прізвища, це десь у підтексті мав би бути благородний син сівача чогось доброго й вічного!). Благородний, але...

«Золотий скарабей» – твір емоційно й тематично багатошаровий, як і знаменитий торт «Наполеон»... Він сягає в глибину аж до дружини французького короля – Анни, нащадками родового імені якої виявляються обидва персонажі роману, і як через оптично-волоконні кабелі, прозирають крізь його сторінки найпекучіші проблеми людства й Землі заледве не від Адама і Єви Проте автор, сміючись та іронізуючи чи не над усім, залишає на душі читача не тільки гіркоту збагненого через сміх, а й якусь надію на те, що якщо не бездушний, раціональний у Захід, то душевний, ще морально не звихнутий Схід, котрий починається десь над Дніпровими берегами, може повернути рух нашої цивілізації, власне, до єдиної ж її мети – самої людини, такої ж прекрасної, як-от ця стюардеса-українка у віп-салоні на авіалайнері «Париж – Маямі». Але для цього з фанатизмом єгипетського жука-скарабея ми всі маємо очищати нашу Землю і душу до первісної чистоти, дарованої людині Богом. Тож світ таки виживе, якщо буде сміятися, зокрема (чи й передовсім!) над собою. Читаймо Олега Чорногуза, то й буде саме так.

А поки що, як класичний Паяц сміється над розбитою любов'ю, так Олег Чорногуз гірко іронізує над тими псевдореформами, тим псевдовідродженням України, на яке ми так сподівалися на зорі Незалежності і яке так запаскудили наші убогі політики з комічними претензіями на нову аристократичну еліту. За великим рахунком історії всі вони, власне, всього-на-всього лише «аристократи з Вапнярки».

---

 

Подільський вчений-агроном І.Є.Овсінський та його внесок у розвиток сільськогосподарської дослідної справи України

Корзун О.В.,

аспірантка ДН СХВ НААН України

Серед когорти забутих імен вітчизняної аграрної науки опинилася постать подільського агронома Івана Євгеновича Овсінського, який все своє життя присвятив боротьбі за підвищення урожайності в умовах посушливого клімату степової зони. Ще до сьогодні належної оцінки доробку цього вченого повною мірою не зроблено. Отримавши агрономічну освіту в Росії, набувши досвіду у Німеччині, І.Є.Овсінський працював у своєму невеликому господарстві в с.Ласківці-Ісаївці Летичевського повіту Подільської губернії, агрономом у Гриноутьській школі в Бессарабії, а згодом – управляючим маєтками польських землевласників В.Ф.Казимира та Д.І.Матусевича на Поділлі, де розпочав сільськогосподарську дослідну роботу. Вчений розробив досить струнку, обґрунтовану безплужну систему обробітку ґрунту, суть якої згодом виклав у праці «Нова система землеробства». ЇЇ рукопис протягом п’яти років блукав різними редакціями фахових видань, перебував у руках світил агрономії і врешті-решт був вперше опублікований повною версією у 1898 р. на сторінках польського журналу “Rolnik і Hodowcа” («Селянин та підприємець»). Лише після презентації системи І.Є.Овсінського, що відбулася 27 серпня 1898 року на секції агрономії Х з’їзду природознавців та лікарів у м.Києві [1] та особистої підтримки редактора згадуваного видання Генріка Котлубая, було перекладено з польської мови російською та видано окремою монографією у 1899 р. у Києві та Вільнюсі [2]. Експеримент талановитого агронома підтримала низка прогресивних господарів у своїх маєтках. За його системою оброблялося 25 тис. десятин у Бессарабській та Херсонській губерніях, працювали 24 господарства у Царстві Польському. Протягом двох років уся наукова громадськість обговорювала висунуті Овсінським твердження. Редакцією “Rolnika і Hodowcy” було започатковано реферування статей французьких фахівців, які схвально віднеслися до «системи Овсінського» та взяли її на озброєння [3]. Але через низку розгромних публікацій авторитетного вченого, професора С.М.Богданова, який аргументував свою позицію, спираючись на результати апробації системи на Полтавському та Плотянському дослідних полях, поверхневий обробіток ґрунту був остаточно відхилений сучасниками. До основних положень цієї концепції наукова громадськість повернулася вже через 50 років, завдячуючи американцю Едварду Фолкнеру. Публічну реабілітацію на наших землях система землеробства І.Є.Овсінського отримала у 60-х роках ХХ століття завдяки зусиллям академіків Т.С.Мальцева та О.І.Бараєва. Тільки в Україні до розпаду Радянського Союзу ця система застосовувалася на площі в 1 млн. га і була покладена в основу стратегії розвитку землеробства до 2010 р.

Опрацьовуючи фонди бібліотек та архівів Польщі, було знайдено низку праць І.Є.Овсінського, написаних польською мовою, що вийшли невеликими накладами і не були відомі науковій громадськості Російської імперії. Ще у 1895 р. на засіданні Київського товариства сільського господарства І.Є.Овсінський презентував перший свій науковий доробок під назвою «Організм економічний». Він побачив світ, як і всі подальші роботи вченого, спочатку на сторінках польської сільськогосподарської періодики і лише згодом вийшов друком окремою монографією [4]. Аналізуючи сучасний стан вітчизняної економіки сільськогосподарських підприємств, їх низьку рентабельність, автор висунув ідею, що основою всіх негараздів у цій сфері є відносини власності як на землю, так і на засоби й результати виробництва. Автор відстоював новаторську на той час ідею організації сільськогосподарських підприємств на зразок акціонерних товариств, де кожен учасник виробничого процесу є власником частки землі, урожаю та знарядь праці [5]. На жаль, ця ідея була сприйнята в той час, як ідеалістично-утопічна та розчинилася у потоці тогочасної інформації.

Беззаперечний внесок І.Є.Овсінський зробив у питання дослідження кормових сільськогосподарських рослин. Він був першим, хто почав досліджувати культуру сої, особливоранніх сортів [6]. За нашими підрахунками, на сторінках галузевої польськомовної преси вийшло друком більше ніж 30 статей Івана Євгеновича, присвячених цій культурі. Його публікації з даної проблематики до сьогодні є актуальними.

Останні роки свого життя І.Є.Овсінський присвятив садівництву, заснувавши у власному маєтку в Летичівському повіті Подільської губернії Кально-Деражненську помологічну станцію, де з успіхом адаптував «нову систему землеробства» до потреб садівництва [7]. Знайдено відомості, що вчений готував до виходу в світ праці, присвячені рибному господарству, пасічництву; окрема праця мала бути присвячена філософським роздумам на тему сільського господарства, але, на жаль, вони так і не були надруковані [8].

Прагнучи популяризувати свої відкриття, вчений неодноразово звертався до галузевого міністерства за фінансовою підтримкою на утримання дослідної станції, друку монографій. Проте всі його прохання були відхилені. Подібні відносини були із місцевою владою, яка мотивувала свою відмову тим, що його починання не мають загальноімперського та навіть регіонального значення. Знайдено архівні матеріали у вигляді листів-клопотань вченого, де він пропонував передати свої агрономічну та помологічну станції із науковою бібліотекою у власність подільського земства за умови утримання його як директора із гарантованою платнею. Протягом 1908-1909 рр. тривала переписка з цього питання, було навіть виділено 3,2 тис. руб. на щорічне утримування установи, але згодом без будь-яких пояснень рішення було відхилено [9]. Мабуть, ці події остаточно підкосили дух вченого, який у 1910 р. помирає.

І все ж, діяльність подільського вченого І.Є.Овсінського зробила важливий внесок у розвиток вітчизняної агрономічної науки і пізніше була відповідно поцінована науковцями. Вона сприяла підвищенню врожайності полів, а з другого боку – підштовхувала до перегляду традиційно усталених позицій на окремі питання сільського господарства.

 

Література

1. Протокол заседания секции Агрономии 27 августа утром // Дневник Х-го съезда русских естествоиспытателей и врачей в Киеве / Распорядительный комитет съезда; под ред. Л.Л.Лунда. – К.: Тип. С.В.Кульженко, 1898. – С. 457-460.

2. Овсинский, И. Новая система земледелия / Ив. Овсинского; пер. с польск. Г.Барановский. – К.: Тип. С.В.Кульженко. – 1899. – 256 с.; Овсинский И. Новая система земледелия / пер. с пол. И.Святополк Мирский. – Вильнюс: Губ. тип., 1899. – 139 с.

3. Wiśniewski, Stanislaw Prasa zagraniczna o „Nowym systemie rolnictwa” / Wiśniewski Stanislaw // Rolnik i Hodowca. – 1899. – T. 17, № 44. – S. 524-525.

4. Owsiński, Jan Organizm ekonomiczny / napisal Jan Owsiński // Rolnik i Hodowca. – 1897. – T. 13, № 9, 11. – S. 89, 121-123; Owsiński Jan Nowa era rozwoju przemysłowo-rolnego / napisal Jan Owsiński // Rolnik i Hodowca. – 1897. – T. 15, № 37. – S. 577-579; № 38. – S. 593-595; № 39. – S. 610-613; № 40. – S. 627-629; № 41. – S. 642-644.; Owsiński Jan Organizm ekonomiczny / napisal Jan Owsiński. – Warszawa: drukiem Władysław Szulca, 1897. – 14 s.

5. Owsiński, J. Idealna spółka / Jan Owsiński // Rolnik i Hodowca. – 1902. – T. 20, № 6. – S. 68-69.

6. Овсинский, И.Е. Ранняя соя (Soja hispida praecox) / Овсинский И.Е. – К.: Тип. Барского, 1898. – 16 с.; Owsiński J. Soja wszesna (Soja hispida praecox) / Jan Owsiński. – Wazszawa, 1899. – 17 s.

7. Owsiński, Jan Miejsce na sad / napisal Jan Owsiński. – Warszawa: Drukarnia Artystyczna S. Sikorskiego, 1896. – 22 s.; Owsiński Jan Nowy system Sadownictwa / Jan Owsiński // Rolnik i Hodowca. – 1901. – T. 19, № 17. – S. 196-197.; Owsiński Jan Nowy system sadownictwa / napisal Jan Owsiński; Kalno-Derażańska stacya pomologiczna. – Kijów: druk. R.Łubkowskiego, 1906. – 51 s.

8. «Nowa systema hodowli ryb», «Ul ramowy nowego typu», «Filozofia Dziejów».

9. Держархів Хмельницької обл. – Ф. 233. – Оп. № 1. – Спр. № 310. – Арк. 70, 91-110.

 

 ЛІТЕРАТУРНО-МИСТЕЦЬКЕ КРАЄЗНАВСТВО

 

Вінницька обласна організація Національної спілки письменників України: основні етапи діяльності, постаті

Подолинний А.М.,

кандидат філологічних наук, професор Вінницького ДПУ

ім. Михайла Коцюбинського, заслужений працівник культури України

 

У найновішій історії України, що почалася двадцять років тому, одним із провідних рушіїв була Спілка письменників, що можна підтвердити хоча б такими велемовними фактами, як створення в її середовищі Народного руху України і Товариства української мови імені Тараса Шевченка. Діяльність останніх на одному з вирішальних етапів завершилася появою на європейській карті української незалежної держави.

Вінницька обласна письменницька організація як складова частина загальноукраїнської теж виступила одним із очільників народного поступу до національного відродження. Тому навіть стислий огляд її сорокарічної діяльності, що є метою даної розвідки, дає змогу відтворити бодай у загальних рисах картину розвитку політично-державницьких, національно-культурних, літературно-мистецьких, загалом духовних процесів на Вінниччині, які за часом відбувалися порівну у двох різних епохах: двадцять років у радянській Україні і стільки ж – у незалежній.

Установчі збори, на яких було створено вінницьку організацію Спілки письменників України, відбулися 1 лютого 1971 року. До неї увійшли також письменники із сусідньої Хмельницької області, у тому числі відомий поет-байкар Микита Годованець. Було обрано бюро Вінницької організації СПУ в складі А.Бортняка, Д.Дереча, Л.Пастушенка. Відповідальним секретарем організації став Дмитро Дереч.

У наступні роки обласну письменницьку організацію очолювали А.Бортняк (1974-1986), М.Каменюк (1986-1992; 1995-1997; з 2008), В.Рабенчук (1992-1995; 2005-2008), В.Кузьменко (1997-2002), В.Кобець (2002-2005).

У 1980 році митці слова Хмельниччини створили власну професійну організацію.

Оцінка діяльності вінницького письменства за радянської доби не може бути однозначною. Її робота в ті часи була жорстко контрольована партійно-державною адміністрацією, вийти за дозволені межі впливу на народ вона не могла, але й влада, в свою чергу, не могла заборонити любити рідну землю, писати рідною мовою, плекати чисті людські почуття. У такій роздвоєності жили й працювали тоді українські письменники, численні сплановані партією творчі акції яких відзначалися нерідко формалізмом і риторикою. У той же час багато хто з них, кожен у свій спосіб, але неодмінно наражаючись на небезпеку, намагався виховувати у своїх читачів та слухачів національні і загальнолюдські духовні вартощі.

За ініціативи письменників на Вінниччині було запроваджено традиційні літературні свята і заходи: Суботи Коцюбинського у Вінниці, Дні сатири й гумору на батьківщині С.Руданського, «Дружба народів, дружба літератур» у Немирові, Дні М.Стельмаха в Дяківцях. На Вінниччині було встановлено щорічну обласну літературну премію імені М.Коцюбинського, яка згодом стала всеукраїнською, та літературно-мистецьку премію імені М.Трублаїні.

До обов’язкових видів діяльності письменницької організації належали так звані «зустрічі з трудящими», робота з творчою молоддю, пропаганда художньої літератури, шефство над колгоспами, підприємствами, навчальними закладами, налагодження творчих зв’язків з літераторами інших республік. Письменники допомагали створювати в області бібліотеки, літературні музеї, ініціювали відкриття пам’ятників та меморіальних дощок митцям-землякам, сприяли роботі Товариства охорони пам’яток історії і культури, Товариства книголюбів, інших громадських організацій. Хоча головним заняттям членів спілки залишалося, звичайно, писання творів. Про їхній зміст партія теж турбувалася, проте по-своєму: закликала авторів писати романи, присвячені передовим робітникам, поеми – таким же дояркам, «порушувати» такі соціальні проблеми, як зміцнення трудової дисципліни і таке інше. Звичайно, письменнику, який намагався прислухатися до цих порад, ніяк не вдавалося досягти рівня славних своїх попередників – Марка Вовчка і Михайла Коцюбинського. Хоча успіхи, всупереч згадуваним обставинам, все-таки були: лірика А.Бортняка, Н.Гнатюк, М.Каменюка, В.Кобця, проза М.Рябого, Л.Пастушенка, І.Волошенюка, критичні розвідки М.Стрельбицького, переклади І.Глинського, низки інших авторів, які стали відомими у всій Україні.

Кінець вісімдесятих – початок дев’яностих років з їхніми революційними зрушеннями в суспільстві, національно-культурним піднесенням вперше дали змогу письменникам мовити до народу відкрите, правдиве слово, щиро взятися за порятунок рідної мови, збереження скарбів української культури. Письменники створили обласний осередок Товариства української мови, яке очолив А.Бортняк, згодом ним керував М.Потупейко, були причетні до організації Народного руху України, обласного Конгресу української інтелігенції (голова В.Кобець) та інших національних громадських інституцій. Шевченківське свято, Стусівські читання, численні літературні заходи стали справді загальнонародними. На жаль, дуже швидко національне відродження почало втрачати на силі. Сьогодні українське мистецтво слова, культура взагалі переживають значні труднощі, мають надто багато проблем. Головна причина полягає у тому, що в Україні не вдалося сформувати українськоцентричну державну політику. У таких несподіваних умовах державної незалежності України Спілка письменників збереглася організаційно, хоч і переживає різного роду потрясіння. Вінницьким письменникам доводиться затрачувати багато часу й сили на захист України в Україні. В останні роки, знайшовши суттєву підтримку в обласній державній адміністрації, письменницька організація видає часопис «Вінницький край» (редактор П.Гордійчук), щорічно отримує кошти на видання нових творів, у тому числі антологій, хрестоматій, альманахів, збірників, скеровує діяльність молодіжного літературного об’єднання імені Василя Стуса (очільник В.Кобець), вшановує пам’ять письменників (пам’ятники В.Стусу у Вінниці і Рахнівці, меморіальна дошка Д.Марковичу у Вінниці, сквери В.Стуса, А.Бортняка і В.Забаштанського), творчо співпрацює з Вінницьким земляцтвом у Києві (премії М.Зарудного, Є.Гуцала, А.Бортняка), обласною науковою бібліотекою ім.К.А.Тімірязєва (на сайті бібліотеки відкрито інтернет-сторінку Вінницької письменницької організації), низкою шкільних літературних музеїв, обласними радіо, телебаченням, періодичною пресою.

За межами нашої області стали відомими щоквартальні літературні семінари, що останнім часом проходять на базі будинку відпочинку комунального підприємства «Віноблагроліс» в Олександрівському парку села Благодатного Томашпільського району.

Сьогодні письменницька організація Вінниччини налічує 36 митців слова. До неї увіходять, окрім названих вище, талановиті творчі особистості, зокрема Тетяна Яковенко, Валентина Сторожук, Віктор Мельник, молодші – Юрій Сегеда і Віталій Борецький. З творчістю письменників-земляків зацікавлено знайомляться учні загальноосвітніх і профільних середніх шкіл, педагогічних коледжів, педагогічного університету та інших навчальних закладів, збагачуючи свій внутрішній світ, формуючи світоглядні переконання, почуття любові до рідної землі.

 

Література

1. Подільські криниці : хрестоматія з л-ри рідного краю: в 3 вип.

Вип. 1. / упоряд. А.М.Подолинний. – Вінниця: Континент-ПРИМ, 1994. – 478 с.

Вип. 2. / упоряд., вступ. сл., біогр. матеріали до літ. карти А.М.Подолинний. – Вінниця: АКВІЛОН, 2001. – 592 с.

Вип. 3. / упоряд., вступ. сл., біогр. матеріали до літ. карти – Вінниця: Континент-ПРИМ – 640 с.

2. З-над Божої ріки : літ. бібліогр. слов. Вінниччини / ред. А.М.Подолинний. – 2-е вид., перероб. і доп. – Вінниця: Континент-ПРИМ, 2001. – 408 с.

3. Письменники Вінниччини : до 30-річчя обл. орг. Нац. Спілки письменників України. – Вінниця: Континент-ПРИМ, 2001. – 148 с.

4. Стоголосся : поет. антол. Вінниччини XX ст. / уклад. А.М.Подолинний. – Вінниця: Континент-ПРИМ, 2002. – 432 с.

5. Квіт подільського слова : антол. тв. сучас. письм. Вінниччини / ред.: А.М.Подолинний, В.С.Рабенчук. – Вінниця: Держ. картограф. ф-ка, 2006. – 544 с.: іл.

 

---

 

Украинская тема и Винниччина в поздней прозе Виктора Астафьева

Кадочников О.П.,

кандидат филологических наук, доцент кафедры,

зав. кафедры гуманитарных дисциплин ВИ МАУП

 

Для понимания значения украинской темы в творчестве Виктора Астафьева необходимо перечитать всего Астафьева. Для изучения украинской темы надо внимательно страница за страницей исследовать почти все основные художественные, да и не только художественные тексты писателя. Автор выделял украинское в общерусском, различал украинское начало в характерах людей и метко воплощал их во множестве персонажей-украинцев, знал Украину и на Украине не только воевал и получил тяжелые ранения в боях, но успел пожить и попутешествовать, нашёл друзей на всю жизнь, обрёл жену, тематику и героев ряда своих произведений, которые можно с полным правом назвать «украинской прозой» Виктора Астафьева.

Винницкая тема, как отдельный аспект украинской темы, выделен мной не случайно и не искусственно. Винниччина, расположенная в сердце украинского Подолья, стала центральным местом, где развернулись военные события в хронологически сжатой биографии одного солдата, определила хронотоп военной прозы писателя, в поздних ретроспективных повестях, в лирических этюдах его малой прозы – «затесях».

География Подолья (а это Винницкая, Житомирская и части других пограничных областей) представлена в ранних повестях «Пастух и пастушка», в «Звездопаде», некоторых в рассказах с узнаваемыми топонимами – Ольгополь, Крыжополь, Казатин, Тюшки, Жмеринка, Житомир, Винница.

География, топонимы, пейзаж очень узнаваемы, реалистично изображены и романтически преображены в подражание любимому писателю Астафьева Николаю Васильевичу Гоголю.

«Самый фантастический и в то же время самый реалистический писатель XIX века – Гоголь. В нем совместились великий реалист и великий выдумщик. Реализм его основан на прекрасном знании жизни, на знании множества явлений и фактов. Взять хотя бы «Старосветских помещиков». На первый, беглый, взгляд персонажи этого произведения только едят и пьют и ничего там особенного не происходит. А ведь это повесть о любви! Там есть такая, еще потрясшая меня в школе, деталь: девку послали за арбузом, она выбежала и голой пяткой почувствовала за день нагретые плахи крыльца. Таких точных реалистических деталей у Гоголя тьма. И он же написал про невероятный нос, про панночку, которая заморочила голову славному философу Хоме, про чертей, про кума, про великого Тараса и про сумасшедшего Поприщина, и про то, что редкая птица долетит до середины Днепра, а ведь Днепр и воробей может перелететь!.» – восхищенно замечал о творчестве Гоголя писатель в ранней литературной публицистике, чтобы потом горько согласиться с ним в военной прозе о штурме Днепра, в словах одного из героев повести «Очень хочется жить» Николая Хахалина.

Менее обобщен характер украинца. Он в ранней прозе в экзотическом ракурсе – языка, «мовы», южно-русских диалектизмах, бытовых деталях, которые не чужды слуху сибиряка, с детства, выросшего в широком многонациональном культурном и языковом пространстве Сибири. Он в интерьере дома, в пейзаже, в неброском обычае. В поздней прозе, повестях «Веселый солдат», «Обертон», «Очень хочется жить», рассказе «Улыбка волчицы» ярко высветится образ украинца, проблемы и правда истории, участие солдат с Украины в войне.

Особо можно выделить в повести «Очень хочется жить» лирическую новеллу, которую условно можно было бы озаглавить «Вишня», её необходимо читать в ракурсе понимания и отношения автора к своему пребыванию на Винниччине. Эта новелла становится самостоятельной главой в книге «Затеси» – «Горсть спелых вишен». Винниччину он выделил в особое мифо-утопическое место.

Край похожий на рай!

С горькой иронией писатель часто повторял, что может быть одним из смыслов той страшной войны была компенсация его детдомовского полуголодного детства. «Не будь войны, не оказался бы я на Украине. А там хоть яблок отъелся на всю жизнь» – любил повторять не то в шутку, не то всерьёз В.Астафьев (из беседы автора статьи, О.П.К. с вдовой писателя).

На близкое к «раю» расположение Винниччины указывают и наблюдения ряда литературоведов. Так, П.Гончаров, российский литературовед из Тамбова, пишет про Ольвию, что это вымышленное место на карте, где нереалистичным является только название, а не романтизированный край.

У Астафьева страницы из повестей, посвященные посещению Винничины персонажами произведений отличаются особым романтическим настроем. Пейзаж в них – и тот особенен. Кажется вечная весна, цветение садов застыли навсегда, природа умиротворена и гармонична с человеком.

«Ольвия – благословенный райгородок, стоящий чуть поодаль от железной дороги и от всяких других важных и беспокойных магистралей. Ольвия, совсем почти не тронутая войною, была тем райским местечком, где можно было отъедаться, стрельбы не бояться, офицерам заводить романы, иногда заканчивающиеся женитьбой, и солдатам – правда реже – случалось встретиться с любовью, этим вечно обновляющимся даром господним». (6,155)

«В.Астафьев «свою» Ольвию помещает «на Житомирщине, может на Подолии» (6,201), – в места более знакомые ему по фронтовой одиссее. Почему же «благословенный городок» именуется в повести изысканным именем? Ответ находится, по видимому, в значении, в смысле этого топонима, который А.И.Мартынов вслед за другими исследователями склонен истолковывать как «счастливая». Ольвия – «миф», «райское место», «армейская утопия» и послевоенная идиллия одновременно. Место, полное садов и влюблённых, наверное, единственное на Украине. – Функция этой исторической, историко-культурной реминисценции, вероятно, в том, чтобы подчеркнуть красоту мирной жизни и молодости в сравнении с войной и смертью. Но не в меньшей мере эта ассоциация воспроизводит призрачность утопии, идиллии – «земного рая» - он обречён вместе со своим населением. Не только потому, что тут «идёт настоящая война» теперь уже с бандеровцами, но и потому, что в земной жизни «рай» эфемерен». (6,360)

Рай земной и рай утопический обозначен в двух повестях («Обертон», «Так хочется жить», упоминается в «Затесях» и часто упоминается в контексте других «украинских произведений» писателя). Известно это географическое место и в биографии писателя. Его реальные координаты – Винницкая область, Жмеринский район, с. Станиславчик. А совсем близко и географически, и, видимо, по карте фронтовых дорог писателя такие населенные пункты Винницкой области, как Райгород, Ольгополь, Томашполь, с греческой составляющей в корне названия. Там, в одном из подразделений военно-почтовой службы, завершит свой боевой путь солдат В.Астафьев, там будущий писатель встретит будущую жену и вступит в брак с Марией Карякиной (упоминание о брачном свидетельстве со знаменитым «прошлюбом», тема частых семейных разговоров). Оттуда уедет навсегда в северную Россию, а затем в Сибирь, на родину, совершив своё знаменитое свадебное путешествие по Украине в ноябре 1945 года, чтобы постоянно возвращаться в Винницу и Винницкую область, в своих писательских и дружеских поездках в 70-80-е годы.

Эти посещения найдут своё отражение в прямом упоминании Винничины, её поселений (Соколец, Немиров, Райгород) в его лирических циклах «Затеси» и их отдельных новеллах, в рассказах и письмах. Про это напишут винницкие журналисты-краеведы М.Рябый и В.Мельник.

Но более всего найдёт свое отражение Винничина в украинской теме, сквозной теме его малой прозы, поздних повестей, не только как отдельная тема, как образующий хронотоп, но как эстетическое ядрообразующее начало в поиске правды. В поиске философских итогов о пути человека, его «всечеловеческом» лице, проступающем сквозь маски героев и подлецов, солдат и генералов, воевавших и не воевавших, представителей разных народов и национальностей. В поиске того вектора в поведении представителей разных национальностей, когда узбек и поляк, готовы реставрировать красоту, разрушенную военными действиями скульптуру, во имя красоты, во имя отрицания молоха войны. «…два «чокнутых» человека – наш солдат, по национальности узбек, и престарелый поляк – собирали под деревьями, на аллеях и возле прудов отбитые взрывами от мраморных и гипсовых фигур руки и ноги и пытались прилепить обратно» («Как лечили богиню»). Во имя светлых минут счастья в Виннице в новелле «Вишня», в страницах об идиллической Ольвии.

Наиболее ярко и сюжетно, последовательно, это описано в повести «Очень хочется жить», в которой в автобиографическом образе Николая Хахалина ясно проступает автор – В.Астафьев.

«Глазом опытного скитальца Коляша определил, где река, пошёл к ней, перебрёл на зелёный уютный остров среди города Винницы – на реке Буг было не перечесть их, развёл костёр, вымылся в речке с мылом, постирал бельё-амуницию».(4,88)

«Коляша топал по уютным, почти не тронутым войною улицам города Винницы, где совсем недавно бывал Гитлер, хотел увидеть что-либо, оставшееся от фюрера, но ни одной приметы, даже вони его нигде не ощущалось…».(4,88)

«Милые девочки из далёкой Винницы! Почему-то хочется верить, и Коляша верит до сих пор, что судьба у них была такой же светлой и доброй, какими сами они были в голодном послевоенном детстве».(4,93)

«Что бы подарить девчушкам? Ничего у солдата-бродяги нету: ни безделушки, ни сахарку, ну ничего-ничего. Он притянул девчушек к себе и поочерёдно поцеловал их в кисленькие от вишнёвого сока щёки – и они, дети несчастного времени, почуяли, что ли, его неприкаянность, обхватили худенькими руками за шею, прижали изо всех сил к себе и разом зашептали на ухи солдату, будто молитву, заговор ли, со взрослым, страстным чувством: – Нэ надо грустить, дяденьку! Нэ надо. Вийна-то скинчилась…». (4,93)

«Я поел на кухне каши, взял в комнате у патрулей толстую книгу «Кобзарь», вышел в ближайший скверик, лег на траву и стал читать:

Рэвэ тай стогнэ Днипр широкий,

Сэрдытый витер завыва...

Днепр широкий. Ветер сердитый. Как это все знакомо. Как это все еще близко. Закроешь глаза, и вот оно, продырявленное висячими фонарями черное небо, и внизу распоротая очередями трассирующих пуль черная вода, и крики, крики, крики.

Десятки тысяч людей кричали разом. Им надо было добраться до другого берега, а плавать умели не все, и добирались совсем немногие...

Ревет и стонет Днепр широкий!

Широкий, очень широкий Днепр, особенно когда переплываешь его под пулями и минами, в одежде и с автоматом. Нет тогда на свете шире реки!

Не переплыли эту реку, в ночи кажущуюся без берегов, мои друзья Ванька Мансуров, Костя Выгонов, Венька Крюк. Мы вместе росли, вместе учились. И чьих только друзей нет в этой реке!..

Неужели всегда? Устал. К черту Днепр! К черту самолеты! К черту фонари!..

Я опустил глаза. Я не слушаю. Я не знаю, о чем вы шепчетесь, девочки. Совсем не знаю! Я не слышу робких шагов по траве. Я читаю «Кобзаря»: «Рэвэ тай стогнэ Днипр широкий!.. Рэвэ тай стогнэ...».

Никак не могу уйти дальше этой строчки («Горсть спелых вишен», 3, с. 420-421).

Вот что-такое Винниччина, где сходятся дороги и Гоголя и Т.Шевченко, мир и война, подвиг и измена, вечная память и беспокойство вечно живой жизни.

«…чтоб продлилось в его сердце то ощущение родства со всеми живыми людьми, которым одарили его маленькие девочки». (4,93)

В.П.Астафьев – художник не только метко живописующий природу, мир животных, наблюдательный точно ботаник или анималист, но и психолог, который подмечая черты присущие представителям разных национальностей, становится историком и футурологом, этнопсихологом.

Он всепонимающе объясняет причины застарелых обид между народами, высвечивает теневую сторону замалчиваемых проблем, обнажает корни комплексов в характерах людей, или заштампованность их суждений. Он как футуролог предвидит то, что отсутствие правды не лечит общество, столь многонациональное по составу, а готовит конфликты, готовит парад суверенитетов, который станет толчком в разрушении Советского Союза и смыслом идеологии молодых элит в постсоветских государствах.

Виктор Астафьев очень тонко различал национальное начало в человеке, в культуре и поведении, как одного человека, так и целой общности или страны, в облике городов и сел, которые писатель посетил, в их пейзажном антураже, традициях. Писатель тонко чувствовал иные языки и наречия, метко подмечал черты в национальных характерах людей, любопытно удивлялся быту поляков и украинцев, немцев и литовцев, грузин и русских. Виктор Астафьев глубоко понимал инонациональную литературу и искусство, ценил культуры разных народов и, в первую очередь, русскую культуру, русскую классическую литературу и её вклад в мировую литературу и историю.

В поздних произведениях Виктор Астафьев, словно Одиссей спешит вернуться на родину памяти, на родину юности, на тот военный перекресток, который распял страну, дал возможность испить чашу страданий и горя, но не вывел на верную дорогу.

Прикосновение к теме этнонациональной жизни народов, вместо традиционных очерков о новостройках и положительных изменениях в социальной сфере республик, об исторических подвигах и совместной борьбе против самодержавия, задевали нерв зарождающейся проблемы и беспокоили застарелую болезнь. Писатель обнаруживал то, что пришло на смену интернационализму и безликому советскому человеку, – не возвращение к высоким ценностям национальных культур, а выпячивание накопленных обид и обвинений в адрес не только властям, теряющихм авторитет, но представителям других национальностей. Анализ переписки писателя, его очерковых произведений ясно указывает на озабоченность в отношении места русского человека в стране, которая отказалась от своей истории.

Очевидно обнаруживается художественная и тематическая перекличка с В.Приставкиным и его повестью «Ночевала тучка золотая..», с публицистикой А.Солженицына, в её аввакумовском протесте жить не по лжи, даже если это не близко твоему любимому народу.

Интересно отношение писателя к представителям других национальностей и, особенно, частое после украинцев, обращение к изображению поляков. Антиномично художественное сопоставление поляка-скрипача из первых новелл «Последнего поклона» и персонажами-поляками из военной прозы. Образ первого романтичен и привлекателен, национально окрашен в богатство исторической биографии, высокой музыкальной культуры и самобытное лицо представителя исторической Польши. «Если у человека нет матери, нет отца, но есть родина, – он ещё не сирота» – высказывает философскую аксиому подрастающему герою польский скрипач Вася из новеллы «Далёкая и близкая сказка».

Поляки из военной прозы писателя недалёкие граждане географически и исторически другого государства с характерами, скорее упрощенно-сатирическими, нежели типическими. Писатель, высоко ценя творчество Н.Гоголя, тем не менее, вторит Ф.Достоевскому в шаржированном изображении польского характера в военной прозе. Что это? Полемика художника с публицистом, опыта фронтовика и писателя? Несомненно, авторский опыт шире мировоззрения ряда персонажей прозы писателя. Но высокая правда творчества Астафьева в эволюции правдоискательства, как средства сбережения художественной эстетики освоения мира и в том числе, такого выраженного и такого деликатного, как национальный мир. Война очищает и отмывает кровью лучших и метит клеймом безликой деградации тех, кто продолжил путь предательства и отречения, спрятался за спину брата, соотечественника. Подвиг у писателя интернационален.

Лейтмотивом проходит ожидание окончания войны и возвращение на Родину.

При этом у героев военной прозы поздних произведений В.Астафьева географической родины нет. И в этом не проявление космополитизма. Здесь иное.

Родина понимается героями повестей как мир в отсутствии войны.

В этом контексте Винница и Винниччина изображается писателем с мировым именем как мифологизированный топос, где возможна реализация мечты солдата. Происходит интересная перекличка с упоминанием Винницы в творчестве немецкого писателя-фронтовика, лауреата Нобелевской премии Генриха Бёлля, где город также изображается в контекст идеального и реального миров, становится связующим звеном в трагической судьбе немецких фронтовиков, перед вечным выбором между добром и злом, неправдой и правдой.

 

Литература

1. Астафьев, В.П. Собрание сочинений: в 4 т. Т. 1 / В.П.Астафьев. – М.: Мол. гвардия, 1979. – 493 с.

2. Астафьев, В.П. Повести, рассказы, эссе / В.П.Астафьев. – Екатеринбург: У-Фактория, 2000. – 700 с.

3. Астафьев, В.П. Затеси / В.П.Астафьев. – Красноярск: Вся Сибирь, 2003. – 688 с.

4. Астафьев, В.П. Так хочется жить : повести и рассказы / В.П.Астафьев. – М.: Кн. палата, 1996. – 446 с.

5. Бобкова, Ю.Г. Культурная память художественного текста и идиостиль В.П.Астафьева / Ю.Г.Бобкова. – Винница; Константинополь 4, 2009. – 215 с.

6. Гончаров, П.А. Творчество В.П.Астафьева в контексте русской прозы 1950-1990 годов / П.А.Гончаров. – М.: Высш. шк., 2003. – 355 с.

7. Курбатов, В.Я. Высшая ценность : предисл. / В.Я.Курбатов // Астафьев, В.П. Собр. соч.: в 4 т. – М., 1979. – Т. 1. – С. 6.

 

---

 

Виставкова політика Вінницького обласного краєзнавчого музею як спосіб віддзеркалення культурно-мистецького життя регіону

Журунова Т.Г.,

зав. сектором виставкової роботи

Вінницького обласного краєзнавчого музею

 

Виставкова діяльність Вінницького обласного краєзнавчого музею з кожним роком набуває більш широкого масштабу, освітлюється засобами масової інформації, стає джерелом поповнення фондів музею творами художників та майстрів народного мистецтва Вінниччини. Краєзнавчий музей має три виставкові зали, де проходять виставки різноманітні за характером, але усі вони мають на меті більш широко представити історію та мистецтво нашого краю. Музей активно співпрацює з художниками, народними майстрами, [з]колекціонерами,[з]яскравими особистостями, результатом чого стають цікаві експозиційні та інтерактивні проекти. Приводом для виставки може бути як актуальність події, так і значна дата, деякі заходи стають традиційними, інші є результатом пошуків нових форм музейної роботи. Виставкова політика музею включає кілька кардинальних напрямків, які реалізовані у діяльності сектору виставкової роботи і більш сталої форми набули за останні п'ять років. Серед них можна назвати історико-краєзнавчий, мистецько-краєзнавчий, роботу з творчою молоддю

Історико-краєзнавчий напрямок нараховує цілу низку проектів, які отримали власні інформаційні і, що особливо цікаво, емоційні характеристики. Гострою актуальністю відзначалася виставка “Помаранчева революція очима вінничан” (17 січня – 3 лютого 2005 р.), де були представлені роботи фотомайстрів О.Гордієвича, О.Лапіна, О.Усатюка, З.Файна, зроблені під час подій революції на майданах Вінниці та Києва. Ця виставка стала спробою зафіксувати атмосферу і настрій сучасної події.

Цікавими за змістовим навантаженням та подачею експозиційного матеріалу були історико-мистецькі проекти до 60-річчя Великої Перемоги (спільно з Вінницькою обласною організацією Національної спілки художників України) (2005 р.) та до Дня Незалежності України (спільно з творчим об'єднанням «Серпень»). Проект «Весна 1945-го... Спогади» вибудував своєрідний часовий місток протягом 60 років, поєднавши в експозиційних комплексах графічний портрет ветерана у виконанні художника і його особистий документальний блок з фронтових фотографій, документів, листів.

Художній компонент у розкритті історичної тематики надає яскравий емоційний акцент, включає момент особистісного співпереживання, дає можливість творчій особистості висловити свою громадську позицію. Недарма співпраця Вінницького краєзнавчого музею з творчими спілками стає постійною виставковою практикою – до трагічної річниці Голодомору в Україні, яка широко відзначалася у 2008 р., було здійснено історико-мистецький проект «Україна скорботна... 1933-й», який поєднав фотодокументальний матеріал, речові експонати і роботи вінницьких живописців та скульпторів. У 2010 р. зроблено спробу першого тематичного пленеру до відзначення річниці найстаршої архітектурної пам'ятки Вінниці, яка має значення національної – «Вінницькі Мури крізь віки», до якої залучені майстри з виразною особистою манерою Л.Гринюк, К.Жілінскайте, О.Назаренко, В.Оврах, В.Постернак, О.Рожков, І.Ященко.

Великий резонанс отримала масштабна виставка «Народний костюм Східного Поділля» (2007 р.), яку було створено спільними зусиллями працівників Вінницького обласного краєзнавчого музею, Обласного центру народної творчості, педагогічно-наукової Лабораторії з етнології Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського, колекціонерів народного мистецтва Володимира Козюка, Віктора Косаківського. В експозиції був представлений народний костюм зі збірок районних музеїв, з приватних збірок учасників фольклорних колективів Вінниччини. Не менш значущою була виставка народного ткацтва Поділля (2008 р.), яка стала ще одним підтвердженням плідності співпраці музею з центром народної творчості у дослідженні різних напрямків традиційного мистецтва. Наступним кроком стала експозиція, що висвітлює таке непересічне явище у культурно-мистецькому житті регіону, яким є народне малярство –художникам, які плідно працювали у жанрі народної картини у II-ій половині XX ст., здобуваючи авторитет подільському мистецтву в Україні та за її межами, присвячена виставка «Славетні імена» (2010 р.).

Спробою виокремити певні малодосліджені моменти етнографії Східного Поділля став ряд тематичних експозицій, а саме – виставка з фондів обласного краєзнавчого музею “У неділю рано зілля копала” (травень 2006 р.), присвячена темі народної мудрості. Відповідно експозицію склали розділи археології, лікувальних природних засобів, замовлянь та оберегової обрядовості. Такий елемент побутового і сакрального життя, народної педагогіки та творчості, яким є іграшка, останнім часом привертає увагу і дослідників, і митців. Пошуком відповідей на актуальні питання щодо особливостей побутування на теренах Поділля одного з видів іграшки стала виставка “Народна лялька Поділля” з колекції Т.Пірус та Вінницького державного педагогічного інституту ім. Михайла Коцюбинського.

Виставкова діяльність Вінницького обласного краєзнавчого музею якщо й претендує на повне віддзеркалення культурно-мистецького життя регіону, то, у всякому випадку, надає можливість познайомитися з різними його аспектами, напрямками, видами, знайомить із відомими митцями і відкриває нові імена. Тільки за п’ять останніх років у музеї відбулося більше п’ятдесяти персональних виставок митців Вінниччини – фотохудожників, членів Національної спілки художників України, Національної спілки народних майстрів України, художників, які плідно працюють уже багато років та здобули визнання, і тих, хто тільки починає свій творчий шлях. Серед митців Вінниччини є майстри, які зробили у стінах музею вже не одну виставку – В.Козюк показав не тільки свій доробок на теренах живопису і фотографії, але й свої колекції етнографії та сакрального мистецтва Поділля, серед яких були експоновані і численні предмети, передані меценатом до фондів музею.

Серед персональних виставок художників Вінниччини, кожна з яких мала особистісне змістовно-емоційне забарвлення, хотілося б відзначити виставки живопису Г.Зорика, М.Мігріна, Д.Самошевського, В.Колтановської, народного художника України М.Чорного, художнього текстилю О.Ковальчука, Л.Бондар. Подією у культурному житті регіону стали виставки пам’яті видатних художників Вінниччини – П.Кравчика, В.Шпаковського.

Музей з радістю приймає виставки митців, які долучилися до загальносвітового процесу в пошуках новітніх візуальних форм творчості. Різні напрямки у своєму доробку показав В.Рибачук на персональній ювілейній виставці, спосіб життя як синтетичний мистецький процес представив на своїй виставці М.Сорока, творчі і духовні пошуки Агнеси Бо-Гі продемонструвала її виставка, історія як безперервний ланцюг людської свідомості постає у проектах мистецтва у довкіллі, здійснюваних О.Нікітюком та Лабораторією актуальної творчості.

Традиційною є співпраця музею з народними майстрами – кожного року разом з Центром народної творчості проводяться виставки декоративно-ужиткового та образотворчого мистецтва Вінниччини, виставки писанкарства, флористики, самодіяльних та народних художників. Серед них такі відомі майстри, як І.Коваль, О.Городинська, І.Горобчук, лауреат державної премії ім. Тараса Шевченка В.Наконечний та нові імена на цих теренах – Т.Мороховець, Л.Січак, Л.Шаламай і багато інших. У 2007 р. було започатковано цикл виставок «Митці Вінниччини до ювілею області», яка мала на меті більш широко ознайомити вінничан з творчими іменами художників Вінницької області. Серед майстрів, представлених у рамках цього проекту, відомий майстер витинанки з м. Хмільника Д. Власійчук, майстри дерев'яної скульптури В.Танцюра з с.Левки Крижопільського району та В. Четвертинський з Тростянця.

Серед традиційних музейних проектів слід назвати регулярні звітні виставки фото-пленеру “Поділля”, започаткованої Вінницькою обласною організацією Національної спілки фотохудожників України з 2006 р., який відбувся у Ладижині, Буші, Букатинці за участю відомих українських майстрів фотографії. Вже два роки поспіль відбувається благодійний виставковий проект «Щире серце» за участі молодих фотографів Вінниці (студенток журфаку ВДПУ ім. Михайла Коцюбинського), які працюють у сиротинцях.

Робота із творчою молоддю ще один провідний напрямок виставкової політики музею, який не тільки відбиває сучасний стан мистецького життя регіону, але й пророкує його майбутнє. У 2009 р. у рамках виставкового проекту «Молоді митці Вінниччини» до Року Молоді в Україні відбулися персональні виставки Т.Паращука, сестер Куліків, К.Круцюк, М.Журунової, але цей рік не був особливим – юні таланти Вінниччини завжди бажані гості експозиційних залів музею. У цьому аспекті слід відмітити масштабні мистецькі проекти, які розраховані на багаторічне існування – це започатковані музеєм Вінницька бієнале художнього текстилю юних авторів «Світ у клаптику», яка проходить із 2006 року і кожного року привертає все більше учасників з інших міст України, і Молодіжна бієнале традиційних українських ремесел, започаткована у 2009 р.

Виставкова діяльність музею, що є найбільш мобільним підрозділом музейної експозиції, присвячена як тим, хто є нашими постійними відвідувачами, так і тим, хто тільки відкриває для себе духовну скарбницю рідного краю, а також гостям міста, що прагнуть скласти реальну та повну картину життя регіону.

 

---

 

Історія і сьогодення літературно-мистецького об’єднання імені Х. Замоцного «Дзвінкова криниця»

Слободянюк П.В.,

художник-оформлювач Літинської РБ Вінницької області

 

Кажуть, що людина живе до того часу, поки про неї пам’ятають. А пам’ятають про людину по тому, що вона залишила після себе – по її справах.

У травні 2005 року в Літинському районі з ініціативи невеликої групи творчих людей було створено літературно-мистецьке об’єднання (далі ЛМО) «Дзвінкова криниця» ім. Христофора Замоцного, людини, яка залишила добрий слід на цій землі.

Об’єднання працює на базі районної бібліотеки (директор Людмила Іщук), яку довгий час очолював Х.Замоцний.

Основною метою ЛМО «Дзвінкова криниця» є спільна з Подільським народним університетом Культури, райбібліотекою, відділами культури та освіти райдержадміністрації робота по відродженню національних традицій, сприянню всебічного розвитку, духовного збагачення, активного становлення та самореалізації в сучасному світі.

Мета об’єднання досить об’ємна і вагома. Тому саме райбібліотека стала тим центром, де постійно проводять свої творчі зустрічі письменники, художники, майстри декоративно-прикладних видів мистецтва.

Чудово оформлена читальна зала бібліотеки стала місцем проведення презентацій нових книг, авторами яких є не лише місцеві літератори, а й письменники з Вінниці, Києва та інших міст. Зокрема, нещодавно презентували свої книги Р.Коваль (м.Київ), М.Дмитрук, К.Завальнюк, А.Згар (Гончар) (м.Вінниця), З.Сидорчук, В.Середко, П.Слободянюк, В.Красовська, В.Гальчак, Л.Лановий, В.Долгих, Д.Кулик, П.Ткачук (смт. Літин).

За п’ять років було проведено дванадцять творчих зустрічей з місцевими митцями. Ці зустрічі відбувались як на базі райбібліотеки, так і на базі ПНУК та відділу освіти.

У роботі по підготовці та проведенню цих заходів брали участь не лише дорослі, а й учні багатьох шкіл району. Так, у вересні 2009 р. відбулася зустріч учнів Літинської ЗОШ I-III ст. № 1 (учитель укр. мови та л-ри Валентина Слободянюк) з автором циклу дитячих повістей «Пригоди трьох» П.Слободянюком та автором чудових гумористичних замальовок В.Гальчаком. Учні Селищенської ЗОШ I-III ст. (учитель історії Людмила Пивовар) зустрілися з членом ЛМО «Дзвінкова криниця», автором краєзнавчих книг «Історія Осолинки», «Історія Кам’янки», «Діти війни» В.Долгих (нині покійним). Вони дізналися багато цікавого про історію сіл Осолинка, Миколаївка, Кам’янка. На базі ПНУК відбулася зустріч учнів Літинської ЗОШ I-III ст. № 2 із членами ЛМО В.Середком, П.Слободянюком, З.Сидорчук, Т.Процик, В.Гальчаком.

Такі заходи допомагають формувати, збагачувати внутрішній світ дитини, позитивно впливати на її свідомість, спрямовувати морально-етичний потенціал, розвивати інтелектуальні, творчі здібності, естетичні смаки.

А 24 червня 2010 року як своєрідний підсумок роботи літературно-мистецького об’єднання в кінотеатрі ім. Кармалюка відбувся творчий вечір «Пам’ять і любов», приурочений Дню пам’яті поета-пісняра Христофора Замоцного і 5-й річниці ЛМО «Дзвінкова криниця».

Слова ведучої Н.Щепілової воскресили в пам’яті присутніх щемний спомин про нашого земляка:

…І погасив пісенний семафор

Пісняр Замоцний Христофор.

А ви, друзі, не журіться,

Любіть пісню, веселіться.

Напутнє слово поета-пісняра підхопила жіноча група ансамблю «Ладодзвін» жартівливою піснею «Гарбузи» (сл. Х.Замоцного, муз. І.Шуберта) Взагалі місцевий композитор Ігор Шуберт написав біля 20 пісень на слова Х.Замоцного.

З виступу голови ЛМО «Дзвінкова криниця» П.Слободянюка присутні довідалися, що КП «Лiтинська райдрукарня» випущено біля 20 книг місцевих авторів, у т.ч. за сприянням районної влади (Галина Крива) – книги про Голодомор 1932–33 рр. «Скорботна Літиніада», «Літинщина пам’ятає», дві поетичні збірки «Світанкові барви», глянцевий альбом репродукцій картин місцевих авторів «Літинщина мистецька». Було організовано 14 виставок робіт з бісеру, вишивок, в’язаних виробів, виставок малюнків та картин, як у райбібліотеці, ПНУК, районному музеї ім.У.Кармалюка, так і в обласному літературно-меморіальному музеї М.Коцюбинського,краєзнавчому музеї МВС області «Мій край – Поділля»(персональні виставки картин члена ЛМО Вікторії Красовської (Слободянюк) та в обласному центрі народної творчості(картини Володимира Тимощука та Петра Слободянюка).

На святі були присутні голова райдержадміністрації Михайло Долюк, голова районної ради Наталія Шишкова та селищний голова Анатолій Бичок. Відрадно те, що вони, попри свою зайнятість, все ж віднайшли час, щоб привітати творчих людей Літинщини, дати високу оцінку роботі літературно-мистецького об’єднання «Дзвінкова криниця», Подільського народного університету Культури та райбібліотеки. Голова РДА М.Долюк подарував літературно-мистецькому об’єднанню чудову книгу «Сучасне мистецтво України періоду Незалежності».

Привітала зі святом колег по перу працівник райдержадміністрації, член ЛМО Галина Крива. Вона з глибоким хвилюванням, щирою любов’ю до рідної землі прочитала власний вірш «Прекрасний наш Літин». А теплі й щирі слова методиста районного відділу освіти Олени Цубової впали світлими промінчиками у душу кожного, зуміли подарувати незабутні хвилини радості, душевного спокою, віри у невмирущість духовної скарбниці українського народу.

Один за одним виходили на сцену члени літературно-мистецького об’єднання, щоб подарувати своїм колежанам і гостям незабутні хвилини радості і смутку, усвідомлення своєї ролі у цьому житті.

В авторському виконанні прозвучали пісні членів об’єднання Валерія Середка та Олексія Тумачека. А гості з Вінницького району – дует «Явір і Яворина» у складі Ігоря Шуберта і Тетяни Зварич майстерно виконали пісню «Тобі, рідна мамо», яка стала приємним подарунком присутній у залі дружині Христофора Замоцного Марії Іванівні. Проникливі, сповнені любов’ю до матері слова пісні, її чудова мелодія не залишили байдужими нікого.

Свято скінчилося, залишивши приємний спогад у серцях присутніх. А ще – чудовий буклет, створений ПНУК при допомозі директора райбібліотеки Людмили Іщук та краєзнавця Ніни Римаренко.

Цей чудовий захід заповнив ще одну сторінку багатої історії Літинщини. Він дійсно став розмаїтою палітрою досконалості, оригінальності, національної самобутності.

Готуючи такі заходи, ми шукаємо нові й нові підходи, щоб відкрити в сучасних вимірах глибокий душевний стан митця, пріоритет людини-гуманіста, людини-патріота, людську й людяну широчінь. Вони є носієм потужного заряду духовної енергії, передають загальнолюдські національні цінності від покоління до покоління, культивують їх у людській душі.

 

---

 

Дівич-вечір як феномен національної культури

Марущак Н.М.,

студентка інституту історії, етнології і права

Вінницького ДПУ ім. Михайла Коцюбинського

 

Здавна обряд створення нової сім’ї, який називали весіллям, шанувався всіма поколіннями українців. Наші предки виробили особливу систему звичаїв та обрядів, які мали б допомогти молодим увійти у категорію одружених, призвичаїти їх до громади, підготувати до самостійного життя.

Українська народна педагогіка містить у собі чимало способів виховання дітей у дусі порядності та народної моралі. Так, хлопчиків навчали бути гарними господарями, ладними до всякої роботи, спокійними, витривалими. Працьовитість, ощадливість, охайність, а також уміння ткати, прясти, вишивати, прати повинна була мати дівчина – майбутня господиня. ¹

Зазвичай усі ці аспекти мали загальноукраїнський характер, проте у процесі історико-культурного розвитку кожна місцевість виробила особливі, притаманні лише їй, елементи та ознаки як загально весільної так і побутової обрядовості. Так, старожили села Ободівка Тростянецького району, що на Вінниччині свідчать, що кульмінацією довесільних обрядодій був дівич-вечір, де відбувалося символічне відокремлення нареченої і нареченого від несімейної групи молоді, і починався завершальний етап обряду, що включав зближення двох родин з метою схвалення шлюбу. Молодий з боярами і світилками увечері йшов додому до нареченої. Дівчата, заходячи до хати, співали:

У саду Марійка вінки в’є.

До неї Михайло письма шле:

– Увійди, Марієчко, з саду до хати,

Час косу розплітати. ²

Господарі зустрічали гостей, саджали їх на почесне місце.

Тим часом, боярин виносив стілець, який застеляв кожухом. Потім він підходив до молодої і садив її на стілець. У цей час світилки співали:

Ой дайте нам стільця,

Дайте нам гребінця,

До гребінця – кожуха,

Нехай сяде молодуха. ³

або:

Поїдь, Михайле, в Тростянець,

Купи Марії гребінець,

Розчесати росу косу під вінець. ⁴

Церемонія розплітання коси, яка символізувала прощання з дівуванням, проходила у мінорному настрої. Вважалося, що молода у цей час мала плакати, інакше плакатиме у заміжжі. Дівчину розплітав старший брат, а дружки співали:

Ой дай мені, моя ненько, масла

За те, що я тобі коровицю пасла,

Дай хоч трошечки

Змастити косочки. ⁵

Мати виносила на тарелі олію і мед, якими змащували волосся нареченій. У цей час світилки співали:

Знати, Марійко, знати,

Що в тебе рідна мати.

Віночок накладала,

В головку цілувала. ⁶

Далі дружки тісним колом обступали і переодягали її у святкове вбрання. Наречена вставала зі стільця і кожну дівчину по черзі саджала на нього, аби всі швидко вийшли заміж. Боярин підводив її до молодого, їх благословляли батьки. Далі молоді сідали за столом на почесному місці, а за ними – всі присутні. Починали частуватися, а в цей час дружки співали:

Вгору голубка летіла,

З перцьом печінка кипіла.

Хоть з перцьом – не з перцьом,

Аби з щирим серцьом.

До них приєднувалися світилки:

Ми не вмієм по горі ходити,

Ми не вмієм голубці кришити.

Ми підемо по рівненькому

І візьмемо по ціленькому. ⁷

І всі разом співали:

Мілка капуста, мілка,

Що сікла Марія-дівка.

Сікла, насікала,

Гостей дожидала. ⁸

Святкування продовжувалося до півночі, а потім усі розходилися по домівках. На цьому завершувався передвесільний етап.

Таким чином, дівич-вечір у селі Ободівка супроводжувався великою кількістю пісень, деякі з яких ще зберегли архаїчні мотиви. Часто зустрічаємо порівняння людей з тваринами, рослинами, явищами природи. Найчастіше – це калина, барвінок, різні види трав; зозуля, куниця, сонце, місяць, зорі. Поширеними є звернення до вітру, води, що свідчить про елементи язичницьких вірувань у піснях, що супроводжували обряди більш пізнішого часу. Все це говорить про давні корені довесільних дійств і їх особливий характер у селі Ободівка, а також пісень, які супроводжували дані дійства.

 

Література

1. Перлини української народної пісні : пісенник / упоряд. М.Гордійчук. – К.: Муз. Україна, 1989. – 390 с.

2. Весільні пісні : зб. / за ред. І.П.Березовського. – К.: Дніпро, 1988. – 476 с.: іл.

3. Доленга-Ходаковський, З. Українські народні пісні в записах Зоріана Доленги-Ходаковського: (з Галичини, Поділля, Придніпрянщини і Полісся) / З.Доленга-Ходаковський. – К.: Наук. думка, 1974. – 781 с.

4. Зі спогадів Циган Г.А. // Поточний архів Ободівської сільської ради Тростянецького району Вінницької області. – Папка № 53. – Арк. 10.

5. Народні перлини і пісенник / упоряд. М.Стельмах. – К.: Дніпро, 1971. – 391 с.

6. Зі спогадів Марущак К.В. // Поточний архів Ободівської сільської ради Тростянецького району Вінницької області. – Папка № 59. – Арк. 14.

7. Українські народні жартівливі пісні: пісенник. – К., 1974.

8. Присяжнюк, Н.А. Пісні Поділля. Записи Насті Присяжнюк в с.Погребище (1920-1970 рр.) / Н.А.Присяжнюк; [упоряд. С.В.Мишанич]. – К.: Наук. думка, 1976. – 523 с.

9. Зі спогадів Білаш Г.В. // Поточний архів Ободівської сільської ради Тростянецького району Вінницької області. – Папка № 70. – Арк. 29.

 АРХІТЕКТУРНЕ І МИСТЕЦЬКЕ КРАЄЗНАВСТВО

 

З історії побудови та відновлення роботи домового храму рівноапостольних Кирила та Мефодія

Лисогор В.М.,

доктор технічних наук, професор кафедри

аграрного менеджменту Вінницького НАУ

 

Тема сьогоднішньої міжнародної науково-практичної конференції присвячена краєзнавчим дослідженням. Вона пробудила інтерес до пошуку інформації, що розкриває маловідомі, а то й зовсім невідомі сторінки історії нашої країни, надихнула на серйозні зустрічі з історією Батьківщини, її звитяжцями, героями й не героями – дітьми України.

У результаті цього пошуку переживалися високі моральні почуття й усвідомлення того, хто ти є, чого хочеш і до чого прагнеш. Адже добре відомо, що природним покликанням людини є не тільки боротьба за власне щастя. Повноту і гармонію життя можна відчути лише усвідомивши себе кровною частинкою свого народу, особливо у даний час, коли гостро стоїть питання відродження нашої України, плани якої у галузі культурного, соціального, економічного розвитку дуже оптимістичні. І найбільш плідно вони будуть вирішуватися у гармонійній співпраці держави і церкви, оскільки церква завжди стояла вічним вартовим на охороні та піднесенні духовності і моралі свого народу. У контексті українського державотворення церква демонструє свою здатність об'єднувати народ України навколо духовних цінностей і пріоритетів, серед яких кожна людина має почуватися вільною і сповненою національної гідності, стійкою перед труднощами і з великою вірою у майбутнє. Тільки такий шлях веде до Воскресіння народу і побудови Духовного храму [1; 2; 3; 4; 5; 17].

Вирішальне значення в історичному розвитку нашої держави відіграла далекоглядна реформа князя Володимира, який у 988 році охрестив Київську Русь і запровадив християнство [6]. Він робив це не лише з дипломатичних міркувань та прагнення прилучитися до можновладства, а й з огляду на нові моральні принципи, які проголошував [7]. І ми повинні бути довічно вдячні нашому Хрестителю за здійснений доленосний вибір: за те, що мужньо і твердо спрямував увесь свій народ у русло Бога, присвятив Господу, дав йому Спасителя світу [8].

Християнство, зокрема православ'я, для українців стало не просто релігією. Православ'я – це наш характер, наша вдача, наша ментальність, особливість устрою нашого дому, наша реакція на оточуючий світ, сила нашої любові до своєї землі. Православ'я – це найкраще, що є у нас самих. Це довели тисячі в'язнів совісті, які прийняли мученицьку смерть у радянський період примусового атеїзму, одному з найтрагічніших у долі церкви й віри, але не зреклися віри батьків і фундаментальних цінностей [9].

У той час науковці були переконані, що релігійність у модерному суспільстві втрачатиме своє значення, не буде соціальною силою, здатною впливати на життя великих соціальних груп. І для цього неначе були такі підстави: секуляризація, поширення атеїстичних поглядів, зменшення релігійно-духовних чинників суспільного життя порівняно з чинниками економічними й політичними, зростання значення науки, наукового знання, що загрожувало нівелювати всі інші форми свідомості. Але сьогодні ми бачимо, що багато з цих прогнозів не справдилися, не втілилися у життя.

Підтвердженням того, що наш народ повернувся з духовної безпам'ятності обличчям до Спасителя світу, є відродження монастирів, відновлення старих та будівництво нових храмів, відкриття при них недільних шкіл та заснування бібліотек. Священики і миряни беруть активну участь у справах милосердя, просвітництва та виховання, поповнюючи духовну та культурну скарбницю нашого народу [9].

Автор даної статті ставить своїм завданням розповісти про один із променів у світлі святої православної віри, яким на даний час освітлюється перлина Поділля – наша Вінниця. Цим променем є Братство преподобного Нестора Літописця, яке було утворено по благословенню керуючого Вінницькою єпархією, нині покійного, митрополита Макарія у січні 1994 року, яке понад 15 років очолює автор цієї публікації.

Братство утворено з метою поширення православної християнської віри, духовного відродження та ствердження норм християнського життя у суспільстві. Членами цієї релігійної, добродійної та духовно-освітньої організації стали громадяни Вінниці, які сповідували норми християнської моралі та правила благочестя і свідомо бажали своєю активною діяльністю сприяти ідеї духовного об'єднання українського народу в лоні Української Православної Церкви. У їх числі доктори та кандидати наук, священики, працівники навчальних закладів. Понад двадцять відомих православних вчених нашого міста є членами Братства.

Братство визнає своїм небесним покровителем преподобного Нестора Літописця, який чорноризцем подвизався у стінах Києво-Печерського монастиря 41 рік, і закінчив своє життя в 1115 році [10]. Монастир був джерелом освіти і мудрості [10]. Тут , завдяки патріотизму, часто нам невідомих ченців писалася, переписувалася і оберігалася історія наша, надихаючи наш народ на любов до рідної землі, на глибоку подвижницьку молитву, на уміння співстраждати, на несіння тягот один одного, на добру надію, милосердну самопожертву.

Усі ці розповіді про старину Нестор Літописець передав у своєму дорогоцінному літописі «Повісті минулих літ», назва якого дає цілком виразне уявлення про її зміст: «Се повісті времянних літ, звідки пішла Земля Руська, хто в Києві почав першим княжити і звідки Земля Руська стала єсть» [6].

Наслідуючи свого небесного покровителя, автор статті бажає докладно зафіксувати на сторінках історії Брате преподобного Нестора Літописця, подію відновлення будівель храму при колишньому Вінницькому реальному училищі, у стінах якого нині знаходиться Вінницький торговельно-економічний інститут Київського національного торговельно-економічного університету. Робота Братства, з краєзнавчих досліджень, розпочалася у 2007 році з опрацювання архівних документів у Державну архіві Вінницької області та Вінницькому обласному краєзнавчому музеї. З архівних документів дізнаємось про наступне. У кінці 80-х років XIX століття передова громадськість Вінниці порушує питання перед органами влади про необхідність відкриття у місті учбового закладу політехнічного типу, що давав би підготовку для вступу у вищі технічні й торговельні навчальні заклади та університети [12]. Розвиток промислів капіталізму в країні вимагав технічно грамотних кадрів. На засіданні міської думи 12 червня 1889 року обговорювалося питання про можливе переведення реального училища з міста Могилева-Подільського до Вінниці. Відповідні клопотання направляють до Міністерства народної освіти, яке дає згоду. Навчання в реальному училищі розпочалося з 1889-1890 навчального року. Доречно відмітити, що на час переведення реального училища до Вінниці, у місті не було середнього учбового закладу з 1847 року, коли гімназія в Мурах була переведена до Білої Церкви [13]. Викладання в училищі було поставлено таким чином, що його авторитет сягав за межі Подільського краю, бо в учбовому закладі вчили не тільки природничо-математичних предметів, а й істинам Христовим. Цьому сприяли і викладання Закону Божого, і богослужіння в училищній церкві.

Про побудову домового храму в стінах училища, його освячення, побудову іконостасу та фінансування й утримання церкви свідчать такі архівні документи [14]:

1. Господарський комітет реального училища 10 лютого 1892 року уповноважує свого директора подати на розгляд Попечителя Київського Учбового Округу три проекти побудови іконостасу для домової училищної церкви, побудова якої проектується, що і зроблено листом від 13 лютого 1892 року.

2. Листом Попечителя від 8 квітня 1892 року за № 2736 не визнається вірним доручати складання проекту і побудову іконостасу особі Римсько-Католицького віросповідання, при цьому повертаються проекти до вирішення питання.

3. Попечителем Київського Учбового Округу дозволяється:

– використати із спеціальних коштів училища 335 руб. на освячення побудованої при училищі церкви (лист від 13 вересня 1893 р. за № 7737 та від 3 листопада 1893 р. за № 9643). Попечителем вказується (лист від 6 вересня 1893 р. за № 7475), що оскільки освячення храму призначено на 19 вересня поточного року і про це повідомлено Преосвященного Димитрія, Єпископа Подільського і Брацлавського, підготуватися до цього належним чином;

– видати із спеціальних коштів 35 руб. Законоучителю Шиповичу 1.0. у відшкодування витрат понесених при поїздці в Кам'янець-Подільськ для одержання Антимінсу;

– включати в кошторис спеціальних видатків училища на утримання домової церкви і притчу 500 руб., а саме: священику 250 руб., диякону 150 руб., на освітлення храму та інші витрати 100 руб. (лист від 16 лютого 1894 р. за № 1235 на прохання директора училища від 9 листопада 1893 р. за № 1092);

– використати із спеціальних коштів училища до 50 руб. на проведення 11 травня (25 травня за новим стилем – примітка) храмового празнику домової училищної церкви (лист від 10 травня 1894 р. за № 4025);

– використати із коштів, що надходять за право навчання в училищі до 550 руб. на придбання і встановлення нового залізного позолоченого хреста над приміщенням домової училищної церкви (лист від 11 червня 1902 р. за № 7001).

Домова церква реального училища в ім’я рівноапостольних Кирила і Мефодія ріднила вінничан з Боя, наповнюючи їх серця правдою, миром і радістю, любов'ю, довготерпінням до 1918 року. А в 1920 році після остаточного встановлення на Поділлі Влади Рад було ліквідовано і реальне училище [12]. Відомо також, що священик І.О. Шипович, який викладав в училищі Закон Божий, відзначався за сумлінну працю як церковними, так і світськими нагородами, в грудні 1932 року його було засуджено за ст.54-10 – «контрреволюція пропаганда і агітація», і у віці 75 років відправлено до Сибіру [15].

Але духовні цінності нашого народу, сила його любові, віри батьків у православ'я, є вічними. На це є милість Божа. Вінницький торговельно-економічний інститут,в якому відновлено храм, є чистим і благодатним джерелом освіти для нашої молоді. Промисел Божий є і в тому, що храм при учбовому закладі у свій час найменовано в честь рівноапостольних Кирила і Мефодія, просвітителів країн слов'янських.

Відомо, що брати Кирило і Мефодій, уродженці м.Солуні в Македонії, створили слов'янську азбуку для перекладу Слова Божого. Сталося це приблизно у 865 році [16]. Отже, cаме так була створена книжна слов'янська мова, а Кирила і Мефодія названо вчителями слов'янськими.

Поширюватися слов'янська писемність на нашій землі почала після хрещення України–Руси рівноапостольним князем Володимиром. З того часу славлять слов'яни святих вчителів Кирила і Мефодія: «Нехай радіють сьогодні роди слов'янські священну пам'ять вчителів Богомудрих світло святкуючи: ними почали звершуватись на рідній нам слов'янській мові літургія Божественна і все церковне служіння. І тим нам було дано невичерпне джерело води, що тече в життя вічне. Що п'ючи цю воду, не перестанемо величати вас, Кириле і Мефодію» [17].

Активну участь у відновленні храму приймали такі члени студентського наукового товариства, як «Ватра» Вінницького торговельно-економічного інституту. Використовуючи архівні дані, зібрані Братством преподобного Нестора Літописця, товариство «Ватра» звертається з проханням до ректора Київського національного торговельно-економічного університету професора Мазаракі А.А. посприяти відродженню домового храму, на що одержує позитивну відповідь.

Богослужіння у відновленому домовому храмі інституту здійснюються з листопада 2007 року. Знову звучить молитва: «Як апостоли єдиноморальні і слов'янських країн учителі, Кириле і Мефодію Богомудрії, Владику всіх моліть, всі народи слов'янські утвердити в православії і єдиномислії, примирити світ і спасти душі наші» [17]. Спасительне слово молитви, Євангелія, священнодійство уставного, благоговійно здійснюваного богослужіння, благодать ікон храму діють на юні душі, виховуючи в них високі моральні принципи та чесноти.

Молимо Бога, щоб ще не одне покоління вінничан – священнослужителів та мирян, вписали в історію Братства преподобного Нестора Літописця свої добрі діяння во славу Божу і на благо нашої України.

Література

1. Творения преподобного Иоанна Дамаскина. Христологичекие и полемические трактаты, слова на Богородичные празники. – М.: МАРТИС, 1997. – 351 с.

2. Творения преподобного Максима Исповедника. Кн. 1. Богословские и аскетические тракты. – М.: МАРТИС, 1993. – 354 с.

3. Творения преподобного Максима Исповедника. Кн. 2. Вопросоответы к Фалассию. – М.: МАРТИС, 1994. – 347 с.

4. Творение иже во святых отца нашого Василия Великого. Ч. 1. – М.: Тип. Августа Семена, 1845. – 407 с.

5. Творение иже во святых отца нашого святителя Григория, епископа Нисского. Об устроение человека. – СПб: АКСИОМА, 1995. – 174 с.

6. Літопис руський / пер. з давньорус. Л.Є.Махновця; відп. ред. О.В.Мишанеч. – К.: Дніпро, 1989. – XVI, 591 c.

7. Зінченко, Л.П. Християнство / Л.П.Зінченко. – Вінниця: ROMIK, 2006. – 268 c.

8. Сурожский, А. (митрополит). О встрече / Антоний Сурожский. – СПб.: САТИС, 1994. – 263 с.

9. Макарій (Архієпископ Вінницький і Могилів-Подільський). Вибрані твори, послання, проповіді / Макарій. – Вінниця: «УНІВЕРСУМ-Вінниця», 1998. – 164 с.: іл.

10. Краткие сведения о праздниках Православной церкви и сказания житии особенно чтимых Святых. – Репринт. изд. – М.: Современник, 1991. – 206 с.

11. Історія світової та української культури: підручник для вищ. закл. освіти / В.А.Гречанко, І.В.Чорний, В.А.Кушнерук, В.Режко. – К.: Література, 2002. – 464 с.

12. Анохіна, Л.С. З історії освіти у м.Вінниці (II пол. ХIХ- поч. ХХ ст.) // Подільська старовина: зб. наук. пр. / Вінниц. обл. краєзн. музей; відп. ред. В.А.Косаківський. – Вінниця, 1998. – С. 91-117.

13.Омикрон. Винницкие Муры, как источник просвещения в крае. – Винница, 1913.

14. Державний архів Вінницької області. – Ф. 15. – Оп. 1. – Спр. 25, 34, 61; Ф. 197. – Оп. 5. – Спр. 43; Ф. 230. – Оп. 1. – Спр. 870.

15. Лисий, А.К. Знавець Вінницької старовини І.О.Шипович / А.К.Лисий // Матеріали І Вінницької наук.-теор. конф. – Вінниця, 1993. – С. 40-49.

16. Луковнікова, С.М. Азбука Кирила і Мефодія : посіб. для культуролог. вивчення старослов'ян. мови / С.М.Луков-нікова. – Вінниця, 2001. – 96 с.

17. Жития святих, изложенных, по руководству четьих-миней св. Димитрия Ростовского. Кн. 9. – М.: Тип. Синодалш, 1908. – 827 с.

18. Библия: книги Священного писания Ветхого и Нового Завета. – Почаев: Свято-Успен. Почаев. Лавра, 2006. – 1376 с.: ил.

19. Великий тлумачний словник сучасної української мови / уклад. і голов. ред. В.Т.Бусел. – К.; Ірпінь: Перун, 2001. – 1440 с.

 

---

 

Історія костелу Матері Божої Скорботної смт Стрижавки

Денисова Л.М.,

архітектор

 

Мандруючи на яхті чи човнах вверх по Бугу, минаючи ліс Грохольського, що на правому березі одразу за Вінницею, потім між численними мальовничими острівками, пропливаємо далі по протоках між ними, на високій крутій скелі видно високий хрест, а за ним будівля каплички – «гробниця». Таку назву отримала сімейна усипальниця двох гілок роду Грохольських – п’ятничанських та стрижавських.

Але більше всього вражав, підпливаючи до с.Стрижавки, великий білий палац Грохольських, який зарахунок відкритої великої галявини на високому схилі перед помпезним головним фасадом палацу, якого було видно з ріки. Палац стояв в оточенні великого пейзажного парку зі столітніми дубами та природними скелями.

Недалеко від маєтку Грохольських, перспективу з ріки замикає розташована між двома сільськими дорогами монументальна біла споруда костелу з гарними класицистичними пропорціями, увінчана баштою – ротондою.

Такий чудовий мальовничий пейзаж недалеко від Вінниці, що був прикрасою місцевості, ще існував до 1920-х років…

Що відбулося з костелом, з палацом? Палац зруйновано та спалено, від нього і сліду не залишилося. Будівля костелу зазнала втрат – струнка башта-ротонда знесена, а приміщення у різні роки використовувалося під магазин, будинок піонерів, просто клуб, бібліотеку.

Сумно стає, як поступово знищувалося надбання не одного покоління нащадків Грохольських та праця місцевих майстрів, селян.

Шляхетний рід Грохольських на Поділлі розпочався з графа Міхала Анджея Грохольського (1705-1768), який одружився з Анною Радзімінською, донькою Міхала, власника П’ятничан, Сабарова, Вороновиці та інших поселень Брацлавщини. Уміло управляючи маєтками дружини, М.Грохольський їх примножив, купуючи Тростянецький та Стрижавський ключі, останній купив у А.Потоцького. Міхал Грохольський фундував для Вінницького домініканського монастиря та костелу Успіння Пресвятої Богородиці на їх утримання 30 тис. злот. У відповідь, з пошаною до нього, у підземеллі Вінницького домініканського костелу було влаштовано родинний склеп Грохольських, де й поховали Міхала Грохольського та його дружину. Маєтки М.Грохольського, в тому числі і Стрижавку, успадкував його син – Марцін Грохольський (1727-1807) – земський суддя, який потім стає каштеляном воєводства Брацлавського. Але двір тримав у П’ятничанах.

Помер Марцін у Львові, похований був у родинному склепі в домініканському костелі у Вінниці.

Наступним власником Стрижавки стає граф Міколай Грохольський (1781-1864), син Марціна та Цецилії з Холоневських, який народився у П’ятничанах. Одружився у 1808 р. в Янові зі своєю кузиною Емілією Холоневською. Тому мусив отримати для шлюбу «дозвіл апостольської столиці на усунення канонічної перешкоди, яку створювала така близька кровна спорідненість».

Був обраний у 1809 р. маршалком шляхти Вінницького повіту, 1811 р. – подільським губернським маршалком.

Міколай Грохольський з усіх успадкованих маєтків за свою родинну садибу обирає Стрижавку, де будує у 1811 р. палац та облаштовує навколо нього великий пейзажний парк. Для католиків Стрижавки та поряд розташованих селищ, більша частина з яких працювали в економії поміщика, надав кошти на будівництво костелу Матері Божої Скорботної в центрі селища. Будівництво костелу закінчено у 1827 р., 1838 р. кам’янецьким епіскопом Ф.Мацкевичем був освячений. Будівлі костелу та палацу збудовані за проектами італійського архітектора, прізвище якого в сімейних архівах Грохольських не збереглося.

Палац розташований на підвищеному схилі, зліва від дороги з мосту через Південний Буг. Імпозантна будівля з шестиколонним портиком на центральному ризаліті головного фасаду, архітектура якого вирівнювалася гарними пропорціями та формами розвитого класицизму. В палаці було велике зібрання книг, картин відомих художників.

Костел збудований пізніше, але теж мав архітектурне рішення будівлі в стилі розвитого класицизму поширеного на початку ХІХ ст. в європейських країнах. Головний фасад підкреслено порталом з двома колонами, над порталом влаштовано напівкругле вікно, а над ними завершення у вигляді трикутного фронтону. Симетрично з обох боків по кутах бокові фасади замкнені ризалітами, які мали напівкруглі фронтони. Стіни ризалітів прикрашені виразними горизонтальними рустами за рахунок цегляної кладки. На рівні підвіконня верхніх вікон по периметру будівлі виконаний карниз зі складним профілем. Стіни будівлі увінчані по периметру декоративним класичним фризом з тригліфами та розетками. Аналогічні елементи архітектор застосовував і на фронтоні палацу.

Акцентом та чудовим завершенням будівлі костелу була башта, що збудована над головним входом до костелу, у вигляді стрункої невеличкої ротонди, оточеної іонічними півколонками, з низьким куполом над нею.

Крім розбудови палацу та костелу, граф Міколай Грохольський удосконалює на обширних землях своїх маєтків сільське господарство та садівництво, і навіть поставляє фрукти до Росії.

У 1834 році М.Грохольський, після скасування у 1832 р. ордену домініканців та передачі Вінницького костелу домініканців православній єпархії, мусив знайти місце на межі між стрижавським та п'ятничанським маєтками Грохольських, серед лісу на високому скелястому березі р.П.Бугу, та збудувати за проектом архітектора Лакуфера (Lacufera) каплицю (родинний мавзолей), яку чудово було видно з ріки.

Але якраз на той час в Російській імперії після польського повстання 1831 року, влада довгий час забороняла використовувати каплицю за призначенням. Після довгих зусиль, тільки у 1888 році російська влада дала згоду на перепоховання рідних, і то на стрижавський цвинтар, де і досі знаходяться їх могили, в тому числі і Міхала Грохольського, судді землі Брацлавської.

При Міколаї Грохольському у 1847 році в Стрижавці на кошти графа та православних прихожан будується православний храм на честь Успіня Пресвятої Богородиці.

За часів панування графа М.Грохольського Стрижавка стає, так би мовити, характерним для того часу містечком, в якому були костел, церква, синагога та відбувалися ярмарки.

Коли його донька Марія (1820-1853) виходить заміж (1843) за Альберта (Войцеха) Моравського, він отримує як придане Стрижавку. Після ранньої смерті Марії, А.Моравський стає священиком.

Стрижавку успадковує його молодший син – Джозеф Моравський, який не дуже переймався господарюванням, тим більше мав великі борги. Внаслідок чого у 1880 році родовий маєток Грохольських у Стрижавці, Джозеф Моравський виставляє на продаж. Стрижавка опиняється під загрозою продажу в чужі руки. Тадеуш Грохольський, двоюрідний брат Джозефа, сплачує усі борги, якими був обтяжений маєток.

Стрижавський маєток на момент купівлі був у жалюгідному стані – як господарство, так і палац, і містечко в цілому. Оскільки на той час у Росії діяла заборона на продаж власності іноземцям, Тадеуш Грохольський оформляє оренду маєтку на 16 років. Але договір був укладений таким чином, що фактично прирівнювався до купівлі-продажу.

Стрижавка переходить до графа Тадеуш Грохольського (1839-1913), який був сином Генріха Грохольського власника маєтку у П'ятничанах. Вчився у школі юнкерів у Петербурзі (1859), звільнений зі служби, виїхав 1860 року на малярські студії до Парижа, де навчався у відомого портретиста Л.Бонна. Здійснив подорож по Іспанії, відвідав Рим, Мюнхен, Відень і Краків, де зблизився з Ян Матейком. У навчанні затоваришував з талановитим юнаком І.Соколенком, селянином з володінь З.Бжозовського, який згодом стає відомим як портретист Ян Засідатель. Тадеуш ним опікувався і впроваджував його до майстерень відомих європейських живописців. Ті спільні подорожі так сформували обох дебютантів в живопису, що, повернувшись до Парижа, обидва отримали похвалу від Л.Бонна.

Після переїзду до Стрижавки Тадеуш Грохольський розпочинає відбудовувати стрижавський палац та відновлювати господарство. У той же час він мусив одночасно боротися, як з попереднім власником, який почав вимагати доплати, так і з російськими чиновниками, які намагалися відібрати маєток. Допомагає вирішити це питання його петербурзький друг, російський міністр В.Фредерікс.

Тадеуш Грохольський багато часу присвячував і громадській діяльності. Разом із братом Станіславом Грохольським (власник маєтку у П'ятничанах), заснував у Вінниці 1880р. перше позичково-ощадне товариство, так званий Селянський банк. Кілька разів обирався присяжним засідателем у Вінницькому повіті.

Крім того граф Тадеуш Грохольський продовжує займатися малярством. Творча спадщина графа не обмежувалася малюванням портретів членів своєї роди, місцевих селян, Тадеуш створює релігійні полотна для Стрижавського костелу. Для костелу він написав полотно «Христос» та виконав копію з полотна Тиціана – Матір Божа Скорботна, яка було встановлена в головному вівтарі костелу між шістьма білими колонами, простір якого на сьогодні замуровано, а колони розібрані. Також в інтер'єрі можна було побачити ікону Успіння Пресвятої Богородиці (копія з полотна Мурільйо) і портрет засновника костелу Міколая Грохольського. Він виконав 4 копії полотна Л.Бонна «Христос» на блясі, які були розміщені на хрестах, установлених у Стрижавці біля костелу та каплички-мавзолею, м. Княжому й Купині.

Крім того Тадеуш Грохольський у 1881-1901 роках брав участь у виставках Товариства мистецтва в Кракові, а на виставці польського малярства у Львові 1894р. отримав срібну медаль. Експонував свої твори також у Парижі й Варшаві.

Помер Тадеуш Грохольський 16.07.1913р. у Стрижавці. Похований у родинній каплиці-мавзолеї поблизу Стрижавського маєтку. Невідомо, чи відбулося його перепоховання після зруйнування каплички.

Його син Генрі (17.03.1896-1931) під час революції зумів перевезти деякі цінні родинні зібрання, зокрема, родинні портрети, зі стрижавського палацу до Вінниці і передав до краєзнавчого музею. У 1918 р. палац, родинну усипальницю Грохольський над Бугом у Стрижавці спалили. У 1920 р. Генріху Грохольському під час київського походу Війська Польського, зумів забрати з музею власність родини та перевезти до Варшави, де всі колекції загинули під час Варшавського повстання у 1944 році.

У 1920 р. закривають костел, щезають всі культові предмети, живописні роботи та інші культові ознаки, як в інтер’єрі так і зовні. Доля релігійних живописних робіт Тадеуша, зокрема, зображень Хрестової дороги виконаних на атласі, що зберігалися під склом, живописних портретів епіскопів, що висіли у різниці невідома.

Палац, костел та життєвий шлях родини Грохольських на Поділлі детально описано в історичних документах, що збереглися у родинному архіві Грохольських (дивись – http://www.grocholski.pl).

Понад 70 років будівля костелу використовувалася не за призначенням і при цьому безжалісно перебудовувалася. Перші втрати нанесені при скасуванні костелу та пристосування будівлі під клуб у 1920-х р. Знесена яскрава ознака будівлі як культової споруди – башта-ротонда. Відгороджено цегляною стіною вівтар костелу від його центрального приміщення. У приміщені вівтаря будують сходову клітину, при цьому облаштовують другий поверх з обох боків вівтаря. В центральні частині костелу в стіні з південного боку пробиті прорізі для вікон, згодом знову були закладені. Балкон-хори відгороджують від центральної частини костелу. Змінюється форма даху костелу, над боковими ризалітами розібрані напівкруглі фронтони. Поряд на території костелу стояла дзвіниця, яка була теж зруйнована ще 1920-х рр.

Рішенням виконкому Вінницької обласної ради від 27.09.91 № 246 будівлю костелу передано у користування релігійній громаді Римсько-католицькій парафії Матері Божої Скорботної м.Стрижавки, яка розпочала виконувати відновлюючі роботи. На превеликий жаль, башта на даху костелу виконана з порушенням автентичних пропорцій, що впливає на архітектурне сприйняття будівлі костелу в цілому.

Багато років будівля костелу взагалі не сприймалася як культова споруда, тільки пам'ять людська та науковці бачили в споруді з незвичними формами, на в’їзді до центру с. Стрижавки з мосту через Південний Буг, колишній парафіянський костел.

Тому є надія, що після завершення реставраційних робіт, костелу Матері Божої Скорботної повернеться його історичний архітектурний образ в стилі класицизму, який він мав у ХІХст.

Костел має стати у ХХІ ст. прикрасою історичної частини Стрижавки і зайняти достойне місце серед пам’яток архітектури та містобудування нашого регіону.

 

Архівні документи:

Державний архів Вінницької області (ДАВО)

1. ДАВО – Ф. Д-470. – Оп. 1. – Спр. 379.

2. ДАВО – Ф. Д-200. –Оп. 1. – Спр. 246, 558.

3. ДАВО – Ф. Д-200. – Оп. 1. – Спр. 45.

4. ДАВО – Ф. Р-992. – Оп. 1. – Спр. 45.

Література

1. Труды Подольского епархиального историко-статистического комитета. Вып. 9: Приходы и церкви Подольской епархии / под ред. священника Ефимия Сецинского. – Каменец-Подольский: Тип. СП. Киржацкаго, 1901. – 1064 с.

2. Історія міст і сіл Української РСР: в 26 т. Вінницька область / редкол.: А.Ф.Олійник (голова) та ін. – К.: Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1972. – 778 с.

3. Гульдман, В.К. Подольская губерния: опыт географическо-статистического описания / В.К.Гульдман. – Каменец-Подольский, 1889. – 414 с. + 63 с. + табл.

4. Адресный календарь Подольской губернии. – Каменец-Подольский, 1909.

5. Малаков, Д.В. По Брацлавщине: (от Винницы до Тульчина) / Д.В.Малаков. – М.: Исскуство, 1988. – 174 с.

6. Генрі Grocholski: сайт в Інтернеті. – Режим доступу: http://www.grocholski.pl. – Назва з екрану.

7. Колесник, В. Відомі поляки в історії Вінниччини: біогр. слов. / В.Колесник; Вінниц. обл. краєзн. музей, Вінниц. обл. універс. наук. б-ка ім.К.А.Тімірязєва, Краєзн. Т-во «Поділля». – Вінниця: Розвиток, 2007.– 1008 с.

 

---

 

Пам’ятки православної архітектури Вінницької області

Ліпська А.В.,

старший науковий співробітник Вінницького обласного краєзнавчого музею

Християнізація Русі завдяки географічному положенню країни (суміжність із Чорним морем і невелика віддаль від Близького Сходу) почалася з раннього проникнення християнства вже за перших віків по Хрещенню Русі на територію нинішньої України. Тривале співіснування християнських конфесій обумовило поширення на Вінниччині кількох різних груп культових споруд. Це православні, католицькі храми і монастирі, протестантські храми та молитовні.

Будівництво більшості православних храмів на теренах області припадає на кінець ХVІІІ – початок ХІХ ст. і пов’язано з приєднанням краю до Російської імперії. Більш ранні пам’ятки цієї групи датуються, в основному, кінцем ХVІІ – другою половиною ХVІІІ ст.

Храм є головною богослужбовою частиною православної парафії, її серце. Він має, крім богослужбової та господарської, ще й культурно-просвітницьку та благодійно-місіонерську функції.

Найдавнішим православним монастирським комплексом є скельний монастир в с. Лядова Могилів-Подільського р-ну (ХІ ст.), який було засновано, за легендою, Антонієм Печерським, котрий зупинявся у цій місцевості під час свого повернення з Афону до Києва. Ансамбль монастиря складається з трьох печерних церков: Усікновення глави Іоанна Предтечі, Параскеви П’ятниці та Антонія Печерського. Комплекс розташований на південній околиці села, на 90-метровій скелі, що височіє над Дністром. Іконостас, престол і жертовник у церкві Параскеви зроблені з тесаного каменю. У церкві Антонія Печерського царська брама металева, ікони написані на цинку художником Буткевичем.

Другим найдавнішим православним монастирським комплексом на Вінниччині є Преображенський монастир у м.Бершадь (ХVІІ-ХІХ ст.). Найдавніша споруда в обителі − цегляна Софійська церква (1795-1796). Розташована в урочищі Зелений Гай за межами міста, вона домінує на відкритій місцевості. Храм побудований у стилі бароко, однонавний, тридольний. Центральний вхід акцентовано чотириколонним портиком тосканського ордеру. У монастирі було 15 келій для ченців, трапезна, господарські будівлі, тепла церква св. Онуфрія, де зберігалася ікона Бершадської Богородиці, яка вирізнялася серед інших тим, що свята зображена без головного убору.

При монастирі було училище, учні якого навчалися професіям: коваля, слюсаря, пасічника, шевця, палітурника – безкоштовно. Учні вивчали мову, історію, арифметику, Закон Божий, співали у хорі. Після приєднання Поділля до Росії у 1793 р. виявилося, що Бершадський монастир був єдиним православним на всій правобережній Україні.

У 2016 році Бершадському чоловічому монастирю виповниться 400 років.

Однією з найстаріших мурованих церков на Вінниччині є Преображенська церква (1661) в с.Поличинці Козятинського р-ну – зразок запозичення дерев’яного зодчества в мурованій архітектурі. Церква мурована з цегли та каменю, тридольна, одноапсидна, триверха, оздоблена пілястрами. У ХVІІІ ст. храм був уніатським, на честь святого Онуфрія. У 1778 р. йому було надано з Риму індульгенцію, копія якої на пергаменті знаходилася у церкві. Як згадують люди похилого віку, в церкві зберігалися дві ікони Богородиці, одна з них була чудотворною. Ікони привезли разом з індульгенцією від Папи Римського. У ХІХ ст. до західної частини церкви було прибудовано низенький мурований тамбур, покритий двосхилим дахом. Прикрашали церкву та іконостас скульптури Св. Марії Магдалини, Св. Євангеліста Іоанна. Унікальність будови цієї церкви – внутрішньостінні коридори на рівні другого ярусу. Вірогідно, що храм, який стоїть на горбочку серед боліт, мав функцію не тільки сакральну, але й оборонну.

Зразком барокової архітектури є церква Успіння Св. Богородиці в м.Бар, збудована у 1757 р. на місці старої Троїцької церкви – одноверха хрещата. Шановані ікони: 1) Божої матері з немовлям – за переказом, ХVІ ст. (про неї є польська книжка, видана у 1764); 2) св. Миколи на дошці – за переказом, привезена королевою Боною з Італії, знаходилась у церкві св. Миколи. Храм св. Миколи заснований у ХVІІ ст. та в тому ж столітті зруйнований.

Ще одним прикладом барокової архітектури є храм в с.Уланів (1777) Хмільницького р-ну. Церква мурована, хрестова в плані, однокупольна. Центральна частина перекрита напівсферичним куполом. Над царською брамою розміщувалася ікона Божої Матері «Утоли моя печали», яка вважається віруючими чудотворною. Храм, вірогідно, був збудований на кошти місцевого магната Юзефа Чосновського, який у 1740 р. став старостою уланівським, а у 1756 р. викупив у родини Калиновських Вінницьке староство. Заснував село Чоснівка та слободу Тяжилів. У 1716-1731 рр. збудував в Уланові костел Преображення Господнього.

Більш широко в архітектурі православних церков представлений стиль класицизму. Його поширення на теренах Східного Поділля співпало з утвердженням тут самодержавницьких ідей Російської імперії, що визначило смислове наповнення стилю і спрямувало його формотворення. До періоду класицизму належить спорудження таких рідкісних у типологічному відношенні храмів, як ротонда Марії Магдалини в смт Чернівці (І пол. ХІХ ст.) на старому місцевому цвинтарі та однокупольна тридольна Дмитрівська церква з круглим нефом (1806 р., за проектом худ. В.Тропініна) в с.Кукавка Могилів-Подільського р-ну. Покрівля цього храму була оздоблена 12 статуями апостолів.

Окремо можна виділити церкву в с. Круподеренці (1910) Погребищенського р-ну.

Перша дерев’яна церква була збудована у 1730 р. 1792 р. побудовано нову церкву на честь Різдва Пресвятої Богородиці. На початку 1890 р. за 45 тисяч російських карбованців помістя купив граф, видатний дипломат, політичний діяч і воєначальник Микола Павлович Ігнатьєв (1832-1908), який своїм дипломатичним талантом сприяв визволенню болгарського народу від турецького поневолення в ХІХ ст. У 1895 р. граф розпочав будівництво нової родинної церкви. Церква має крипту. Споруда виконана у традиціях середньовічної болгарської архітектури. Освячена церква була 17 вересня 1901 р. На могилі графа, що знаходиться під церквою, в крипті, викарбовано: «Сан-Стефано, 19 лютого 1878 року».

Автор проекту – відомий російський зодчий, академік архітектури А.Н.Померанцев (1849-1918), архітектор, майстер останніх часів еклектики в московській архітектурі, освітянин, новатор щодо застосування сучасних будівельних матеріалів та технологій.

Стильовим орієнтиром Успенського собору Гранівського монастиря с.Тишківська Слобода Гайсинського р-ну (1867) є зодчество епохи Київської Русі та російська архітектура ХVІ-ХVІІ ст. Існує легенда, що перший монастир заснували ще козаки у ХVІІ ст. У ХVІІІ ст. обитель належала до уніатської церкви. На місці старої дерев’яної церкви, що згоріла у 1767 р., василіяни збудували нову на честь Преображення Господнього. Храм побудували з дуба, покрили ґонтом, зверху поставили три металеві позолочені хрести. Дзвіниця мала п’ять дзвонів. У 1795 р. монастир повернувся у православ’я.

На початку ХХ ст. у монастирі було три церкви: стара дерев’яна, де знаходилась чудотворна ікона св. Онуфрія, покрита мідною посрібленою ризою; тепла церква на честь св. Онуфрія, збудована з братським корпусом у 1843 р.; головна церква – кам’яна, з п’ятьма куполами і чотириярусною дзвіницею, у храмі був один престол Пресвятої Богородиці (побудована у 1862, освячена 1867). Окрім трьох храмів в обителі був будинок настоятеля, трапезна, келії для ченців, кімнати для прочан, господарські будинки.

Найбільш складними та різноманітними за своєю архітектурою серед інших типологічних груп пам’яток Вінниччини є численні дерев’яні церкви та дзвіниці ХVІІ – поч. ХХ ст.

На Поділлі, як і по всій Україні, будували переважно зрубні будівлі на противагу до Західної Європи, де характерною була каркасна система. Були поширені три- і п’ятизрубові церкви. Більш старими щодо типу храму вважаються тризрубові церкви з двох або чотирьохпохилими дахами та одним куполом.

Прикладом таких споруд є: церква Різдва Богородиці в с.Слобода-Шаргородська (Шаргородський р-н, 1750). Церква дерев’яна, тризрубна, одноверха. Перебудована і піднята на кам’яний фундамент у 1877 р., тоді ж добудована двоярусна дзвіниця. Іконостас оновлено у 1870 р. Михайлівська церква (1752) в смт Вороновиця Вінницького р-ну. Всі зруби восьмигранні в плані, перекриті барочними верхами з перехватом на високих восьмериках з одним – заломом. Центральний зруб відділений від бабинця фігурною двоярусною аркою-вирізом. На стінах – масляний живопис ХІХ ст.

Миколаївська церква (1746, м.Вінниця): дерев’яна, тризрубна, триверха. Навколо церкви є піддашшя у вигляді аркади-галереї. У церкві у 1970 р. була проведена реставрація.

На Поділлі зустрічаються також хрещаті три- і п’ятикупольні церкви, завершені трьома, п’ятьма верхами, які відходять від кожного зрубу. Ці церкви композиційно витончені, багато оздоблені, і справедливо належать до кращих зразків будівельного мистецтва. Навколо будівлі розміщені піддашшя на фігурних кронштейнах. Зруби перекриті барочними верхами на високих восьмериках з двома заломами.

На прикладі Михайлівської церкви (1764, смт Дашів Іллінецького р-ну.) та церкви св. Параскеви (1775 р., с.Немія Могилів-Подільського р-ну) можна спостерігати цікаве явище з’єднання тризрубного і хрещатого типів. В основі Михайлівської церкви зруби восьмигранні, однієї висоти, перекриті барочними верхами на високих восьмериках з одним заломом. На стінах масляний живопис ХІХ ст. В церкві зберігаються ікони різних православних монастирів та народний подільський іконопис.

Характерним для усіх дерев’яних храмів Поділля є піддашшя, яке охоплює всю церкву нешироким дахом на консолях чи у вигляді галереї на невисоких стовпах. Майже до усіх дерев’яних храмів пізніше добудовувалися дерев’яні чи кам’яні дзвіниці, їх зводили обабіч храму, або над входом.

Починаючи з ХІХ ст. давні народні традиції київської, подільської та волинських шкіл у культовому зодчестві Вінниччини поступаються місцем будівництву дерев’яних храмів у псевдоросійському стилі. Поширення цих стилістичних напрямків у церковному будівництві на території регіону здійснювалося за допомогою типових (казенних) проектів, втілюючи визначальну для Російської імперії політику уніфікації архітектурного середовища.

З першої половини ХІХ ст. православні монастирі (Бар, Браїлів, Шаргород) почали використовувати барокову архітектуру колишніх католицьких монастирів.

На особливу увагу заслуговує ансамбль Миколаївського монастиря ХVІІІ ст., який знаходиться в центрі міста Шаргорода. Це великий комплекс різночасових будівель з Миколаївським собором (1829), збудованим за проектом архітектора Феофана. Фасад храму оздоблено типовим для класицизму чотириколонним дорійським портиком, який завершується трикутним фронтоном. В інтер’єрі зберігся настінний розпис. Із східного боку собор сполучений двоповерховою будівлею келій з братським корпусом, однокупольною Михайлівською церквою, наріжною брамою, господарським корпусом. У ХІХ ст. в братському корпусі містилося духовне училище, де вчилися М.М.Коцюбинський і С.В.Руданський – видатні українські письменники, уродженці подільської землі.

Серед храмів православної традиції особливе місце займають старообрядницькі церкви.

Старообрядництво (до 1905 р. старообрядців називали розкольниками, самоназва – старовіри) зародилося в Росії в середині ХVІІ ст. і набуло самостійного розвитку після собору Руської православної церкви (РПЦ) 1666-1667 рр. Цей собор закріпив розкол, засудивши як супротивників Никона, так і його самого. І лише в 1971 р. РПЦ зняла прокляття із старообрядців, накладені на них ще в ХVІІ ст.

На теренах Вінниччини проживали старообрядці попівської Білокриницької згоди, які будували однонефні храми, обов’язково з окремими входами для жінок та чоловіків. В храмах зберігалася велика кількість ікон, друкованих та переписаних від руки церковних дониконіанських книг, культових речей, виконаних на високому художньому рівні, металопластика (ікони, хрести, складні), церковні тканини, хоругви тощо. Деякі церкви в інтер’єрі були розписані. Прикладом є церква с.Борсків Тиврівського р-ну, побудована у 1912 р. на місці храму, що згорів у 1911 р. Дзвіниці були прибудовані чи віддалені від церкви. Храми будували як з дерева (смт Брацлав Немирівськаго р-ну, с.Жуківці Жмеринського р-ну, с.Круги та с.Курники Тиврівського р-ну), так і з каменю. Муровані церкви були виконані в російських традиціях декоративної кладки цегли (с.Людавка Жмеринського р-ну, побудована у 1901 р. на місці старого храму). У старообрядницьких храмах та каплицях була велика кількість ікон, писаних місцевими ченцями, іконописцями цієї конфесії, засновниками місцевих іконописних шкіл. Ікони багатофігурні, багаточасові з великою кількістю сцен, мізансцен, багатоклеймові, виконані з дотриманням канонів часів Київської Русі.

 

---

 

Туристичне краєзнавство крізь призму розвитку сільського зеленого туризму

Бас О.І.,

голова правління НГО “Вінницького обласного осередку спілки

сприяння розвитку сільського зеленого туризму в Україні”

 

Краєзнавство України має знати кожен її громадянин, який поважає себе. Все більше людей усвідомлюють це. Тому, коли подорожують різними областями України, цікавляться історичними об’єктами, традиціями, фольклором, кухнею, виробами місцевих майстрів тощо. На жаль, на Вінниччині більшість історичних об’єктів знаходяться у жалюгідному стані, до того ж можна пройти і не звернути на них уваги, оскільки поряд відсутні інформаційні блоки.

Згадую, коли у нас працював волонтер з Корпусу Миру США в Україні, ми організовували програму відпочинку для американців в с.Терешки. Тоді ж була зустріч із місцевими учителями. І було запитання волонтеру: чому ви, американці, багаті, а ми, українці, бідні. Замість відповіді почули його запитання: чи знаєте і цінуєте ви історичні надбання рідного краю і як саме? І виявляється, що ми дійсно надто мало знаємо про свою батьківщину. Начебто взагалі історію країни знаємо, а от які події відбувалися саме в цій місцевості, її околицях чи області – мало хто знає. Адже саме на основі збереження місцевого краєзнавства і формується стержень особистості, впевненість у правильності вибраного життєвого шляху та подальшої діяльності, гордість за країну та її народ.

Щоб ознайомити вінничан ближче з історією та традиціями нашого краю, ми спільно з обласним державним телебаченням ВДТ-6 у 2006 році започаткували проект “Народні перлинки з бабусиної скриньки”. Перші чотири передачі вийшли за фінансової підтримки обласного управління внутрішньої політики та зв’язків із громадськістю.

Взагалі ж – це телепередача, яка виходить щомісяця по 20 хвилин і складається із чотирьох основних рубрик:

• “Відлуння минулого”. Це знайомство з населеним пунктом Вінниччини, його історико-культурними і архітектурними пам’ятками, традиціями та обрядовими святами, побутом і стародавніми промислами місцевого народу.
• “Легенди рідного краю”. Рубрика висвітлює легенди та перекази з вуст старожилів (походження назви: села, річки, джерела, гори, долини, яру та ін.).
• “Бабусин рецепт”. Це розважально-пізнавальна рубрика. Знана кухарка села ділиться рецептами приготування страви, притаманної саме цій місцевості.
• “Зелений рай”. Замальовка про мальовничу природу даної місцевості.

Як бачите, ми хочемо показати не лише окремо взяте народне свято, а намагаємось копнути глибше і взяти більше, щоб показати взаємозв’язані компоненти формування місцевої культури, історії, традицій, звичаїв та народної філософії. Адже наша Подільська Вінниччина надзвичайно багата народними премудростями.

Вже перші передачі одержали схвальні відгуки. Викладачам української мови цікаві діалекти сільських жителів. Дітям – легенди та казки місцевості. Міським жителям забажалося відвідати ті мальовничі краї, поспілкуватися з місцевими талановитими, мудрими, роботящими та шанованими господарями землі. Люди побачили, наскільки унікальними є наші подільські села.

У 2007 році ми почали розробку туристичного маршруту “Золоте кільце Поділля”. Розпочинається він у м. Бар, яке розташувалося на лівому березі річки Рів. У містечку та районі з 2000 року громадською організацією ведеться робота з розвитку сільського зеленого туризму. Тому тут є люди, які вже себе випробували у сфері надання послуг туристам. Є агросадиби, які готові надати послуги з проживання та харчування до 40 осіб. Місту Бар понад 600 років. То ж багате воно на історичні та культурні об’єкти, має цікаву легенду щодо виникнення, відповідно воно відзначене на карті туристичних маршрутів України, співпрацює із закордонними партнерами. До об’єктів відвідування будуть входити: руїни замку польської королеви Бони Сфорци (колишня “неприступна фортеця Бар”, де відбулася битва військ М.Кривоноса з польсько-шляхетськими військами), монастир кармелітів (XII ст.), що пізніше став православним Покровським монастирем, а на сьогодні – римо-католицький монастир сестер Бенидиктинок, Домініканський костьол Святого Миколая (1811 р.), Успенська церква (1757 р.), будиночок, у якому жив видатний український письменник Михайло Коцюбинський, виставка-продаж виробів народних майстрів.

Наступним пунктом туристичного маршруту буде с.Кармалюкове Жмеринського району. Сама назва села говорить про зв’язок із життям та діяльністю відомого керівника антикріпосницького руху на Поділлі Устима Кармалюка. Об'єкти відвідування: музей Устима Кармалюка, камінь-скеля на місці хати Кармалюка, Кармалюкові стежки у лісі, його печера, липова алея, лінія оборони Монштейна.

Пролягає туристичний маршрут і через смт Браїлів. Селище відоме палацом та парковою зоною баронесси, відомої меценатки Надії Філаретівни фон Мекк, в якому у 1878-1888 роках жив і творив великий музичний геній – Петро Ілліч Чайковський. І другий об'єкт – це жіночий православний монастир.

Далі розкинулося ще одне історичне село – Северинівка. У колишньому маєтку Северина Орловського (на сьогодні там розмістився лікувально-профілактичний санаторій) ще зберігся каретний двір, тому подорож далі варто продовжити бодай на бричці до музею та пам’ятника Шевченку, парком відвідати залишки системи старовинного водопроводу та підземного ходу до с. Мальчивці, рекреаційну зону на березі річки Рів. А ще увагу привертає старовинний водяний млин, який може стати музеєм-харчевнею з гарним видом на плесо річки Рів та станцією човнів. Тут туристи зможуть скуштувати старовинні страви місцевого виробництва у супроводі місцевого фольклору, покататися на човнах.

Подорож продовжується до сусіднього села Чернятин. Тут передбачається відвідування палацу Святославського, припалацового парку з “дубом Пушкіна”, екскурсія та дегустація на місцевому пивзаводі. Потім повернення через Маньківці до міста Бар.

Маршрут поки що існує лише на папері. Адже, щоб його запропонувати для широкого кола туристів, потрібно привести до порядку дороги, музеї, відпочинкові зони та туалети, вказівники, тощо.

Можна багато створити цікавих відпочинкових програм та туристичних маршрутів, але шкода, що у наших сільських бібліотеках дуже рідко можна знайти українську літературу саме про місцеве краєзнавство. І це ускладнює ініціативу ентузіастів до відродження та збереження місцевих культурних надбань. Наші господарі Гостинних Садиб, як можуть, власними зусиллями збирають місцеві історії, легенди та перекази, аби розповісти туристам про унікальність кожного куточка рідної землі.

 

Резолюція

ІІ-ї Міжнародної науково-практичної конференції

“Краєзнавство: історичний досвід та перспективи розвитку”

13-15 жовтня 2010 року у м.Вінниці на базі ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва відбулася Міжнародна науково-практична конференція “Краєзнавство: історичний досвід та перспективи розвитку”.

Організатори Конференції – Управління культури і туризму Вінницької обласної державної адміністрації, Вінницька обласна універсальна наукова бібліотека ім.К.А.Тімірязєва, ГО “Асоціація бібліотек Вінниччини”.

У роботі Конференції взяли участь начальник управління культури і туризму Вінницької облдержадміністрації М.В.Скрипник, її заступник Г.Д.Куделя, директори та провідні фахівці Державної історичної бібліотеки України, Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва, Житомирської ОУНБ ім. Олега Ольжича, Кіровоградської ОУНБ ім.Д.І.Чижевського, Миколаївської ОУНБ ім.О.Гмирьова, Рівненської ОУНБ, Херсонської ОУНБ ім.О.Гончара, Хмельницької ОУНБ ім.М.Островського, Вінницької обласної бібліотеки для юнацтва, Вінницької обласної бібліотеки для дітей ім.І.Я.Франка, центральних районних (міських), відомчих наукових бібліотек м.Вінниці, науковці, аспіранти вищих навчальних закладів міст Києва, Вінниці, Острога, Кракова (Республіка Польща), Дніпропетровська, представники громадських краєзнавчих організацій, національно-культурних товариств, наукові співробітники музеїв, Державного архіву Вінницької області.

Заслухавши та обговоривши наукові доповіді, повідомлення, проаналізувавши стан краєзнавчої діяльності та виконання рекомендацій, прийнятих на І-й Міжнародній науково-практичній конференції “Краєзнавство в системі розвитку духовності і культури регіону”, що відбулася у жовтні 2008 року, учасники Конференції відмічають, що Національною історичною бібліотекою України підготовлено проект “Положення про краєзнавчу діяльність державних і комунальних бібліотечних закладів України”; здійснюється оперативний обмін краєзнавчою бібліографічною інформацією з використанням інформаційних технологій для створення регіональних краєзнавчих електронних баз даних; створюються повнотекстові електронні бази даних документів краєзнавчого змісту (видання бібліотек та окремих місцевих авторів); забезпечується подальший розвиток електронних баз даних краєзнавчого змісту (електронні каталоги та картотеки) у мережі Інтернет; є приклади створення окремих розділів краєзнавчого змісту в меню веб-сайтів (розділ на сайті “Наші видання” і блог відділу літератури та інформації з питань краєзнавства ВОУНБ ім.К.А.Тімірязєва, віртуальний проект “Краєзнавство Таврії” – Херсонська ОУНБ ім.О.Гончара, електронна бібліотека “Історична Волинь” – координатор проекту Рівненська ОУНБ); проводиться збір та розпочато збереження “усної історії” за допомогою мультимедійних засобів для створення електронних архівів історико-краєзнавчого змісту (спогади очевидців Голодомору та фільм спогадів ветеранів бібліотеки про історію установи (тривалістю 16 год.) – ВОУНБ ім.К.А.Тімірязєва, “Голоси з війни”, листи остарбайтерів – Кіровоградська ОУНБ ім.Д.І.Чижевського, відеофільм про ткацтво с.Гончарівки Літинського району – Подільський народний університет культури).

На Вінниччині діє обласна програма підтримки місцевих авторів, завдяки якій районні, міські, сільські книгозбірні поповнюють свої фонди новими краєзнавчими виданнями.

Зміцнилися партнерські взаємозв’язки між бібліотеками, краєзнавчими організаціями, науковими установами, національно-культурними та краєзнавчими товариствами, творчими спілками, туристичними агенціями, музеями, архівами.

ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва видала науковий збірник матеріалів Міжнародної науково-практичної конференції “Краєзнавство в системі розвитку духовності і культури регіону”.

У той же час, учасники Конференції відмічають необхідність подальшого розвитку краєзнавчої діяльності, констатують невиконання рекомендації щодо виділення коштів для придбання центральними районними бібліотеками програмного забезпечення «ІРБІС» з метою створення краєзнавчих електронних баз даних; недостатню матеріальну базу та технічне оснащення периферійних бібліотек, що перешкоджає виконувати у повному обсязі всі сучасні напрямки краєзнавчої роботи.

Міністерством культури і туризму України не проводяться Всеукраїнські наради, семінари спеціалістів з питань краєзнавчої роботи; не організовано всеукраїнського наукового дослідження щодо задоволення краєзнавчою інформацією потреб різних категорій користувачів. Залишається невирішеним питання розробки нового “Положення про депозитарій краєзнавчої літератури”. Недостатня робота проводиться щодо виявлення, збору і акумулювання краєзнавчих матеріалів для видання колективних бібліографічних праць.

Не створені об’єднані обласні краєзнавчі сайти, які б слугували джерелами інформації, майданчиками для дискусій і спілкування, забезпечували постійно діючі системи обміну інформацією між краєзнавцями регіону.

Учасники ІІ-ї Міжнародної науково-практичної конференції “Краєзнавство: історичний досвід та перспективи розвитку” наголошують на необхідності здійснення наступних заходів для подальшого розвитку краєзнавства:

– докласти зусиль щодо виконання у повному обсязі завдань, викладених у рекомендаціях Міжнародної науково-практичної конференції “Краєзнавство в системі розвитку духовності і культури регіону” (Вінниця, 2008 р.);

– рекомендувати подати “Положення про краєзнавчу діяльність державних і комунальних бібліотечних закладів України”, підготовлене Національною історичною бібліотекою України, на затвердження Міністерства культури і туризму України;

– ввійти із клопотанням до Міністерства культури і туризму України про потребу розробки та затвердження Державної програми розвитку краєзнавства на період до 2020 року;

– робочій групі з підготовки і проведення ІІ-ї Міжнародної науково-практичної конференції “Краєзнавство: історичний досвід та перспективи розвитку” підготувати розширене повідомлення до журналу “Бібліотечна планета”;

– бібліотечним, музейним, архівним закладам, науковцям, краєзнавцям, приватним колекціонерам, громадським краєзнавчим організаціям вивчати і запроваджувати у практику роботи кращий вітчизняний і зарубіжний досвід краєзнавчої діяльності з метою збереження історичної пам’яті народу, сприяння розвитку регіонів та держави України в цілому;

– висловити вдячність управлінню культури і туризму Вінницької обласної державної адміністрації, Вінницькій обласній універсальній науковій бібліотеці ім.К.А.Тімірязєва за організацію та успішне проведення Конференції; відділу культури Вінницької районної державної адміністрації та ЦБС Вінницького району – за проведення виїзного засідання Конференції.

м.Вінниця 15 жовтня 2010 року

З М І С Т

ПРИВІТАННЯ

Спірідонова Л.М.

Скрипник М.В.

Морозова Н.І.

 

ОСНОВНІ ДОПОВІДІ

Куделя Г.Д. Краєзнавча діяльність: бібліотечний вимір

Морозова Н.І. Краєзнавча робота Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва: від традицій до інновацій

 

ВИСТУПИ УЧАСНИКІВ КОНФЕРЕНЦІЇ

       

Джерелознавча база вивчення краю

Макієнко О.А. Документи земських установ у державних архівах України як джерело регіонально-історичних досліджень

Логінов О.В. Подільська преса у фондах Вінницького обласного краєзнавчого музею як джерело до історії Української революції 1917-1920-х років

Тучинський В.А. Хмільницький літопис як джерело до історії визвольної війни під проводом Б.Хмельницького на Поділлі

Свйонтек Адам. Про що мовчить граніт? Колишнє католицьке кладовище у Чернівцях як джерело до іншої історії містечка 

Семенко Л.І. Матеріали до історії музичного життя в Україні 1920-х років у колекції Вінницького обласного краєзнавчого музею

        

Історичне краєзнавство

Комарніцький О.Б. Громадська діяльність студентів Вінницького інституту соціального виховання (педагогічного, учительського інституту) у 30-ті рр. ХХ ст.

Савчук В.О. Історико-краєзнавчі дослідження народного мистецтва Поділля у 20-х рр. ХХ ст.

Богатчук С.С. Еміграція подолян за Урал, в Сибір та Далекий Схід

Слотюк П.В. До проблеми неонаціоналізму в контексті кризи національної ідентичності

Петренко В.І. Роль “буксирних” бригад у трагедії Голодомору 1932-1933 рр. в Україні

Лисий А.К. Грюнвальдська битва очима Олександра Гваньїні

Антонишин А.П. Гнатківське повстання

Вергелес К.М. Сучасні релігійні трансформації на Вінниччині: проблеми та перспективи

Щербань Л.Б. Лядовский Свято-Усекновенский скальный монастырь: связь с историей и символикой государства

Кокус В.В. Внесок Кабінету виучування Поділля у розвиток природничо-географічного краєзнавства в 20-х роках ХХ століття 

Красовський Я.Й. Селянські громади і народна школа після реформи 1861 року

Котик А.В. Немирівське скіфське городище VII-Vст. до нашої ери

         

Метод усної історії як складова краєзнавства

Дровозюк С.І. Людинознавчі аспекти у краєзнавстві 20-х рр. XX ст.

Куделя-Свйонтек В.В. Пісня у два голоси. “Усна історія” – спосіб об’єднати аматорські та професійні краєзнавчі дослідження

Цимбалюк П.І. Доля остарбайтерів у наукових дослідженнях та спогадах вінничан

Девдера О.М. Краєзнавча робота сільської бібліотеки 

        

Бібліотечне краєзнавство

Кисельова В.П. Внесок регіональних бібліотек у створення сучасної джерельної бази наукових досліджень з історії краю

Гальчак С.Д. Зародження бібліотечного краєзнавства у Східному Поділлі

Соломонова Т.Р. Про бібліотеку освітнього діяча Адріанова Павла Олександровича (за фондами Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва)

Слотюк Г.М. Краєзнавчі продукти бібліотек Вінниччини у мережі Інтернет: структурно-видовий склад

Марченко Т.М. Краєзнавчий видавничий сегмент публічних бібліотек області у 2008-2009 роках: погляд методиста

Шпукал Л.І., Маєвська Л.В. Роль бібліотечного краєзнавства в діяльності університетської книгозбірні

Білоус В.С. Традиційні та інноваційні форми краєзнавчої роботи у бібліотеці

Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського

Кристофорова Т.П. Огляд періодичних видань Поділля середини ХІХ – початку ХХ століття, що зберігаються у фондах Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва

Сафронова О.В. Перший вінницький видавець А.В.Мазаракій та його бібліотека

Слободян Л.М. Творчі джерела Крижопільщини (З досвіду роботи Крижопільської ЦРБ)

Катічева М.І. Літературно-мистецьке краєзнавство Калинівщини

Петравчук З.М. Літературно-мистецьке краєзнавство

Бадрак Л.С. Історія, традиції та звичаї села Іванів

         

Відомі постаті в історії

Куцевол О.М. Вінницькі сторінки життєтворчості Григорія Кочура

Завальнюк К.В., Стецюк Т.В. Краєзнавець з Голубечого протоєрей М.І.Яворовський (1842-1919)

Мазурик В., Рожкова Т. Віктор Пирогов: штрихи до портрета художника в інтер’єрі часу

Бранько Я.А. Він малював портрет Шевченка

Роговий О.І. Бойова юність Василя Земляка

Марчук Т.О. Ігнацій Падеревський. громадянин. митець. Патріот

Кравченко Л.В. Берегиня української літератури (до 80-річчя від дня народження М.Х.Коцюбинської)

Лосовська В.П. Жанна Колодуб – вінницький маестро

Кадочникова Л.А. Чудесный доктор (к 200-летию со дня рождения Николая Ивановича Пирогова)

Пастушенко Л.Т. Глибинний український гумор і сатира письменника-земляка Олега Чорногуза

Корзун О.В. Подільський вчений-агроном І.Є.Овсінський та його внесок у розвиток сільськогосподарської дослідної справи України

         

Подолинний А.М. Вінницька обласна організація Національної спілки письменників України: основні етапи діяльності, постаті

Кадочников О.П. Украинская тема и Винниччина в поздней прозе Виктора Астафьева

Журунова Т.Г. Виставкова політика Вінницького обласного краєзнавчого музею як спосіб віддзеркалення культурно-мистецького життя регіону

Слободянюк П.В. Історія і сьогодення літературно-мистецького об’єднання ім.Х.Замоцного “Дзвінкова криниця”

Марущак Н.М. Дівич-вечір як феномен національної культури

           

Архітектурне і мистецьке краєзнавство

Лисогор В.М. З історії побудови та відновлення роботи домового храму Рівноапостольних Кирила та Мефодія

Денисова Л.М. Історія костелу Матері Божої Скорботної смт Стрижавки

Ліпська А.В. Пам'ятки православної архітектури Вінницької області

Бас О.І. Туристичне краєзнавство крізь призму розвитку сільського зеленого туризму

 

Резолюція ІІ-ї Міжнародної науково-практичної конференції  “Краєзнавство: історичний досвід та перспективи розвитку”

 

---

 

Краєзнавство: історичний досвід та перспективи розвитку

Матеріали ІІ-ї Міжнародної науково-практичної конференції

(13-15 жовтня 2010 р., м.Вінниця)

Відповідальна за випуск Н.І.Морозова,

директор Вінницької ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва

 

Редакційна колегія:

О.І.Кізян

Т.П.Кристофорова

О.Г.Поліщук

Г.М.Слотюк

М.Г.Спиця

П.І.Цимбалюк

 

 

Комп’ютерна верстка, дизайн, оригінал-макет, коректура Н.В.Спиця

Підписано до друку 29.07.2011. Формат 210х294

Папір офсетний. Умов. друк. арк. 8.0.

Наклад 100 прим.

Друк ПП Балюк І.Б.

м.Вінниця, вул. Р.Скалецького, 15

Тел. (0432)52-08-02