Історичні витоки козацького роду в Україні: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції. Буша вчора, сьогодні, завтра

Рік видання: 2004

Місце зберігання: Відділ краєзнавства

Міністерство культури і мистецтв України

Управління культури Вінницької обласної державної адміністрації

Вінницька обласна універсальна наукова бібліотека ім. К. А. Тімірязєва

 

 

Історичні витоки козацького роду в Україні

 

 

Матеріали Всеукраїнської науково-практичної  конференції

 

 

Буша вчора, сьогодні, завтра

 

 

 

Вінниця, 24-27 вересня 2004 року

 

 

ББК 63.3 (4 УКР) 46 я 43

І-90

 

Історичні витоки козацького роду в Україні: Матеріали Всеукраїнської наук.-практ. конф.: Вінниц. ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва. – Вінниця, 2004. – Буша вчора, сьогодні, завтра. – 16 с.

 

На конференцію «Історичні витоки козацького роду в Україні» (Вінницька ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва, 24-27 вересня 2004 р.) було представлено біля 70 статей, присвячених одному з найунікальніших явищ вітчизняної історії – українському козацтву. Їх авторами є представники владних структур, вчені – історики літературознавці, краєзнавці, етнографи, мистецтвознавці; викладачі і студенти численних вищих та середніх спеціальних навчальних закладів, вчителі загальноосвітніх середніх шкіл, журналісти, бібліотечні та музейні працівники, архівісти з Києва, Вінниці та області, Запоріжжя, Харкова, Одеси, Луцька, Умані, Рівно.

Дана стаття висвітлює події, що відбувалися три з половиною століття тому в одному із важливих форпостів у визвольній боротьбі українського народу за свою незалежність – містечку Буші, що на Поділлі.

Матеріали розраховані на бібліотечних фахівців, істориків, краєзнавців, широке коло читачів.

 

Редактор  М. Г. Спиця

Відповідальний  за  випуск  В.Ф.Циганюк

 

БУША  ВЧОРА,  СЬОГОДНІ,  ЗАВТРА

 

В.Ф.Циганюк,

директор Вінницької обласної універсальної

наукової бібліотеки ім. К.А.Тімірязєва,

заслужений працівник культури України

 

У Визвольній війні 1648-1654 років проти соціального та національного гноблення з боку польської феодальної шляхти волелюбний український народ проявив нечуваний героїзм. Були блискучі перемоги, які додавали наснаги, оптимізму й віри в краще майбуття. Були й прикрі поразки, після яких опускалися руки, бо здавалося, що все безповоротно втрачено і боротися немає сенсу. Та навіть випивши всю їх гіркоту, наші предки заліковували рани, брали в руки зброю, на заклик ватажків шикувалися в сотні й полки, щоб ставати на нові герці. Свідченням цього є Корсунська, Пилявецька, Зборівська, Жовтоводська і Берестецька битви, прославлені багатьма народними співцями та письменниками. Немало визначних битв відбулося на теренах сучасної Вінниччини, бо “Краса України – Поділля”, як його називала Леся Українка, в усі часи було ласим шматочком для заво­йовників усіх мастей. Героїчні сторінки української історії – битви під Махнівкою і Батогом, оборона Вінниці та Буші. Щоправда, автори багатьох монографій та посібників, описуючи перебіг подій Визвольної війни, про горду, незламну Бушу і не згадують. Деякі ж дос­лідники не відносять оборону містечка-фортеці до цього періоду. Може тому, що події відбувалися вже після Переяславської ради1 .

На відміну від інших битв, бушанська трагедія мало висвітлена і в красному письменстві. Першим, хто розповів широкому загалу про героїзм і незламність жителів Буші, був класик нової україн­ської літератури, один із організаторів професійного українського театру, видатний актор і громадський діяч Михайло Старицький (1840-1904). Краєзнавці твердять, що Михайло Петрович разом із родиною з 1868 по 1882 рік щоліта жив на Поділлі.

Він утікав од міського шуму і суєти, щоб у власних маєтках налагодити виробництво і жити з народом. Хворому серцю ставало легше, коли зустрічався з селянами, слухав їхні пісні, вивчав звичаї, традиції та минувшину. Жив письменник у селах Карпівка та Садова (нині Могилів-Подільського району). Деякі свої твори Михайло Петрович підписував псевдонімами – Подолянин і Карпівець. «По­дільський» період був для письменника досить плідним. Тут він написав лібрето до опери Миколи Лисенка «Тарас Бульба». (Та й сам композитор у 1881 році відпочивав у Карпівці, де розпочав роботу над оперою). На історичному   та фольклорному матеріалі Михайло Петрович написав повість «Руїна»(1898), в якій йдеться про облогу Кам’янця-Подільського турками у 1672 році. Дослідники творчості М.Старицького вважають, що саме на Поділлі, в селі Садовій, з’явилася його блискуча поезія «Виклик». Завдяки незрівнянній музиці геніального М.Лисенка, судилося стати народним романсу «Ніч яка, Господи, місячна, зоряна» і більше ста літ чарувати серця мільйонів людей. Карпівські враження лягли в основу повісті «Безбатьченко», яку автор, на жаль, не встиг завершити.

________

Смолій В., Степанов С. Українська національна революція XVII ст. (1648-1676 рр.). – К., 1999. – С. 186-188.

 

Хвилювала письменника-патріота і тема Визвольної війни, особливо непересічна постать гетьмана Богдана Хмельницького. Так з-під його пера з’явився найвизначніший твір, що став вагомим внеском у розвиток історичної прози, – трилогія «Богдан Хмельницький», яка складається з романів «Перед бурей» (1894), «Буря» (1898), «У пристани» (1897). Чимало персонажів та подій твору пов’язані з Поділлям.

Перебуваючи у краях, не дуже віддалених від Буші, письменник не міг не зацікавитися її героїчною обороною, не міг не захоплюватися стійкістю її захисників, а надто сотничихи Мар’яни Завісної. І хоч від трагічних подій М.Старицького та його сучасників відділяли майже дві з половиною сотні років, однак у пам’яті народній ще жили перекази, навіть легенди про ті дні, які й стали поштовхом до написання повісті «Облога Буші» (1891) та історичної драми «Оборона Буші» (1899). Не порушуючи історичної правди, письменник вдався до художнього домислу, по-своєму побудував сюжети обох творів, розгорнувши їх у героїко-романтичному плані. Тому й через більше ніж століття після написання вони хвилюють душу кожного українця. Так само, як і події майже 350-річної давності.

Буша, якої не відшукаєш на мапі України, на обласній – позначена малесенькою цяточкою. Чому ж вона магнітом тягне до себе істориків, археологів, які їдуть сюди не заради гонорарів чи відзнак, а за покликом власної душі? Мабуть немає такого національно свідомого українця, який би не чув про славетну Бушу – колишнє сотенне містечко Брацлавського полку, а нині – село Ямпільського району.

Вперше Буша згадується в акті 1589 року, коли канцлер Ян Замойський  придбав її в якогось Бушинського та його сестри Бай Бузини за 600 кіп литовських грошей. Але це, безперечно, одне із найстаріших сіл Поділля. Та й усієї України.

Буша знаходиться за тридцять кілометрів від районного центру. Вона розташована на схилах і в низовині, а зі сходу, півночі та південного сходу оточена трьома мальовничими горами – Татарською, Лисою і Леськівкою, схили яких укриті лісами та чагарями. Чимало садків є і в самому селі. В зелені потопають і неповторні береги Мурафи та її притоки Буші, яку ще називають Бушанкою. Скелі з природного каменю – пісковика, які подекуди виступають поміж садів чи уздовж берегів, надають місцевості особливої чарівності. Деякі туристи порівнюють бушанські краєвиди з кримськими.

Татарська гора вкрита ярами та скелями, які тягнуться аж до села Миронівки. Навпроти неї розташована Лиса гора, вкрита чагарями, дубами, кленами і грабами. Вона тягнеться до села Петрашівки. А назву свою отримала через те, що на вершині її знаходиться галявина, вкрита лише травами. На північ ця гора, вигнувшись, наче серп, тягнеться до села Дорошівки. На східних схилах Татарської гори росте грабовий ліс, а вершечок її укритий білими акаціями. Попід Татарську гору плюскотить річечка Суха Буша. Назва пояснюється тим, що в спекотне літо вона, зазвичай, пересихає. В центрі села Суха Буша зливається з повноводою Бушею, яка впадає в Мурафу. Обидві річки утворюють миловидний трикутник, на якому в епоху пізнього середньовіччя була споруджена фортеця. На лівому березі Мурафи поміж стрімких скель видніються залишки її кам’яного муру. А під горою Леськівкою розташований старовинний козацький цвинтар, на якому  поховані мужні захисники Буші.

На території, яку займає сучасне село, люди жили упродовж тисячоліть. Це підтверджують розкопки археологів, під час яких було виявлено кілька поселень розвинутої трипільської культури (IV-III ст. до н.е.), залишки культурного шару пізньої бронзи (ІІ ти­сячоліття до н.е.) і раннього залізного віку (початок і середина І тисячоліття до н.е.). На місці злиття річок Буші та Мурафи було знайдено кераміку скіфської доби (VII-III ст. до н.е.), а в урочищах Підмета та Причепилівка, на околиці села, біля Слобідки Бушанської, відкрито кілька черняхівських поселень (ІІ-V ст. н.е.). Великий вплив на місцеве населення в перших століттях нашої  ери зробили й сарматські племена, які прийшли з Причорномор’я. Можливо з їхнім приходом у семантиці рельєфу скельного храму відбиті  зооморфічні зображення, які були характерні для сарматського прикладного мистецтва.

Бушанський скельний храм розташований на правому березі річки Буші. Цю пам’ятку ще в 1883 р. відкрив наш земляк-історик, археолог,  етнограф, фольклорист і письменник Володимир Боніфа­тійович Антонович. На основі подібності зображених на наскельному рельєфі дерева, півня та оленя до персонажів язичницької міфології, а також стилістичної близькості між представленою на рельєфі постаттю жреця і кам’яними ідолами, вчений зробив припущення, що храм заснували християни-язичники. З тих пір до пам’ятки зверталися численні історики, дослідники та мистецтвознавці. Більшість науковців віднесла пам’ятку до категорії давньосло­в’янського язичницького храму. Суперечки та дискусії між науков­цями тривають і досі. Бо ж невідомо, хто спорудив храм і коли, про що нам мають розповісти унікальні рельєфи. Заперечення не викликає одне – це пам’ятка давнини світового рівня, яку потрібно захищати від сонця, води, вітру і новітніх варварів.

У V-VIII ст. н.е. на території Буші та її околиць проживали племена східних слов’ян-тиверців та уличів. Так, в урочищі Підмета було знайдено їхнє поселення, яке виникло на місці  колишнього поселення землеробів черняхівської культури.  Рештки поселень східнослов’янських племен виявлено і в урочищі Левади та на місці злиття річок Буші і Мурафи.

Використовувався місцевим слов’янським населенням і Бушан­ський скельний храм. Свідченням цьому є уламки кераміки Х-ХІІІ ст., що були виявлені при дослідженнях пам’ятки.

У ХІІ-ХІІІ ст. Буша та навколишні села входили до Галицько-Волинського князівства. Як свідчать перекази, тут існувало давньо­руське місто Краснопіль, яке монголо-татарська орда зруйнувала в середині ХІІІ ст. Вчені припускають, що на руїнах давньоруського городища і виник пізньосередньовічний замок ХVI-XVII ст.

Багато цікавого можна почерпнути  з книги колективу авторів-вінничан «Буша» (1991), яка містить історико-краєзнавчі нариси і  на сьогодні є найповнішим виданням про історію цього славетного подільського села.

Після Люблінської унії (1599) Брацлавське воєводство, яке було створене в 1565-1566 роках згідно з постановою Віленського сейму, відійшло до Польщі. На Поділля, наче вороння на здобич, посунули польські магнати – Бучацькі, Конєцпольські, Калиновські, Острозькі, Замойські... Саме з останніми пов’язують формування міста Буші на базі попередніх і сучасних їх поселень. Із заповіді Гринея Бушинського та його дружини Богдани синам у  1580 р. видно, що половина земель у Буші належала їм, інша – коронному підканцлеру, польському магнату Я.Замойському.

У 1629 році Буша мала 360 димів (близько 2,2 тисяч жителів) і стала одним із значних міст Подністров’я. За кількістю жителів вона поступалася Чернівцям, Шаргороду, Могилеву, Томашполю і, можливо, Ямполю, в яких було від 400 до 900 димів.

Напередодні Визвольної війни міщани Буші виплачували чинш (податок), давали поволовщину, бджоляну, свинячу й овечу десятину, курей, ремонтували греблі, виконували різні обов’язки на користь магната. Населення Подністров’я не бажало терпіти соціальний і національно-релігійний гніт. Саме тому власник Буші Я.Замойський наприкінці ХVІ ст. зберігав документи не в місті, а в брацлавському замку. Та й там не вберіг. Під час повстання під проводом С.Наливайка вони були знищені повстанцями. На початку XVII ст. Подністров’я стало осередком антифеодальної боротьби. Потерпало воно і від вторгнення турків і татар. На початку 1617 р. на правому березі Дністра, навпроти Яруги, збиралися їхні загони, очолювані Іскандер-пашею. Турки перебралися через річку і пограбували навколишні села. Коронний гетьман С.Жолкевський 10 лютого сповістив короля, що рушає під Бушу. В кінці серпня біля Яруги зібралася польсько-шляхетська армія, а на протилежному березі – війська Іскандер-паші. 2 вересня почалися сутички з татарами, які тривали два дні. Внаслідок переговорів 11 вересня було укладено договір, який дістав назву Бушанського.

Після перемог козацько-селянського війська під Жовтими Водами і Корсунем у травні 1648 р. в Україні почалися масові пов­стання. Ареною запеклої боротьби стало й Поділля, де знаходилися міста-фортеці з чисельними залогами жовнірів та загонами магнатів. Гетьман Богдан Хмельницький послав сюди Черкаський полк на чолі з Максимом Кривоносом, якого шляхта презирливо називала «гетьманом козацького гультяйства».

У першій половині липня в Подністров’ї почали формуватися великі загони з повсталих селян і міщан. Мешканці Буші та Ямполя входили до полку, створеного Кошкою (Кушкою). Вони, за розпорядженням М.Кривоноса, брали участь у звільненні від шляхти Бару та Кам’янця-Подільського. На звільненій території Поділля до кінця 1648 року було утворено Брацлавський, Вінницький та Подільський полки як військово-адміністративні одиниці української держави. Буша стала містом Брацлавського полку. Розмежування з Поділь­ським полком проходило по річці Мурафі.

На початку 1650 року, після затвердження сеймом Зборівського договору, за яким була встановлена лінія розмежування козацької території від польсько-шляхетської на Поділлі, польські магнати почали повертатися у свої маєтки. Селяни, міщани, які відмовлялися виконувати повинності на їхню користь, переселялися на територію Брацлавського полку. В цей час помітно зросло населення Буші, Ямполя та інших подністровських міст.

Проте правлячі кола Польщі ведуть активну підготовку до війни.

Наприкінці 1650 року біля Кам’янця-Подільського було зібрано 12-15-тисячну армію під командуванням гетьмана М.Калиновського. Богдан Хмельницький наказав Данилові Нечаю зміцнювати прикордонні залоги. В січні наступного року козацькі сотні прибули до Мурафи, Стіни, Шаргороду, Ямполя та інших міст. А коронна армія тим часом йшла в наступ. В лютому 1651 року жовніри знищили Красне, впали Мурафа, Шаргород і Чернівці. Жовніри спалили Ямпіль і вирізали всіх жителів.

Поразка селянсько-козацького війська під Берестечком 18-30 червня створила нову загрозу відновлення в Україні польсько-шляхетського гніту. Першими піднялися на боротьбу жителі По­дністров’я. Загін, який очолювали Александренко і Чуйко, знищив усю шляхту в околицях Бару. В цьому загоні було багато бушанців. Буша стала одним із центрів зосередження опришків. Мартин Калиновський взимку 1652 року намагався відновити на Поділлі польсько-шляхетські порядки, але марно. Батозька битва, яка закінчилася для коронного війська розгромом, стала поштовхом до масових повстань на Брацлавщині, звідки було вигнано польських і українських феодалів.

У першій половині 1653 року в Подністров’ї активізувався опришківський рух. На його приборкання в кінці вересня 40-тисячна королівська армія вирушила з Кам’янця на Брацлав. Однак, налякана наближенням військ Б. Хмельницького, вона відступила до Жванця.

8 січня 1654 року на Переяславській раді було прийнято рішення про входження України до Російської імперії. Населення Буші складало присягу представникові російського уряду, князю Ф.Борятинському. Проте Богдан Хмельницький не сумнівався, що Річ Посполита спробує відновити своє панування.

Отож, на початку січня гетьман розіслав універсал до жителів міст, де закликав готувати військові припаси, продовольство та зміцнювати укріплення. А вже в другій половині лютого Ян Казимир дав наказ коронному гетьману С.Потоцькому вирушати з військом на Україну. Польсько-шляхетські війська, зібравшись у Проскурові та Полонному, хижо зирили на  Брацлавщину. Шляхетська верхівка намагалася перетягнути на свій бік полковника Івана Богуна, обіцяючи йому в листах гетьманську булаву, шляхетство і староство. І.Богун же надіслав ці листи Б. Хмельницькому.

Брацлавський воєвода Петро Потоцький зайняв Шаргород і видав 16 березня універсал до жителів Брацлавського воєводства. Він обіцяв королівську ласку усім, хто повернеться в польське «підданство». Одночасно ж погрожував покарати неслухняних. Він наказав полковнику Андрію Окуню захопити Бушу, де, за словами анонімного офіцера, зібралося «немало того гультяйства подністровського», яким командував Петро Гречка з міста Калуша. Близько трьох тисяч жовнірів уночі вирушили в похід. Музиканти били в бубни, чим стурбували все військо. Вранці, за милю від Буші, Окунь знову наказав «задля жаху» бити в бубни і котли. Але козацький сон чуткий і налякати їх галасом важко. Козаки та опришки не злякалися. В боях, що зав’язалися під стінами фортеці, шляхетські хоругви зазнали значних втрат. Довідавшись про наміри ворогів, Богдан Хмельницький за­кликав на допомогу Уманський, Брацлавський та Вінницький полки.

На початку квітня Окунь зробив спробу захопити Шаргород, але його хоругва зазнала розгрому, а сам він був смертельно поранений. Під Шаргород підійшли жовніри полковника С.Дедунецького і козаки відступили. Згодом поляки зайняли і Могилів. Трупами були вкриті вулиці Немирова. Шляхтичі знищили Стіну, Кільчик, Дашів, Городок, інші села та містечка. Буша, горда і неприступна, була їм, наче кістка в горлі. Усім було зрозуміло, що рано чи пізно Річ Посполита кине під її стіни усі добірні сили.

На початку осені над Україною нависла загроза вторгнення татар. Богдан Хмельницький писав царю Олексію Михайловичу, благаючи про допомогу. Однак російські війська не зрушили з місця, що й розв’язало руки полякам.

Найдосвідченіші полководці того часу – польський гетьман Станіслав Лянцкоронський, коронний гетьман Станіслав Потоцький та обозний коронний Стефан Чарнецький – зібрали під свої стяги 30 тисяч кінноти. Герцог Бранденбурзький прислав на допомогу 20 тисяч німецьких найманців-драгунів і ландскнехтів. Разом з військами рухалась незліченна татарська кіннота.

17 жовтня польське військо залишило Тернопіль і, розділившись на три частини, просувалося різними дорогами до Бару. Праве крило вів С.Лянцкоронський, ліве – С.Чарнецький, центр – сам С.Потоцький. Жовніри отримали наказ «вогнем і мечем зносити села й хутори». Отримавши про це відомості, Б.Хмельницький дав наказ Брацлавському, Кальницькому та Вінницькому полкам вирушати на Бушу. Та вони не встигли, бо застрягли у прикордонних битвах.

Відчуваючи небезпеку, яка нависла над краєм, в Буші почали збиратися загони подністровських опришків (левенців), козаки,   молдавські повстанці, а також жителі навколишніх містечок і сіл. Сьогодні важко сказати, скільки ж усього людей зібралося за фортечними мурами. В.Коховський писав, що в місті було 16 тисяч, з яких – 6 тисяч залоги. В мемуарах же шляхтича М.Ємьоловського відзначалося, що в Буші було кілька тисяч опришків.

Не вдаючись до цих кількісних уточнень, варто визнати найважливіше – невеличке та волелюбне і горде подільське містечко зібрало під свої орлині крила мужніх синів своїх, готових будь-якою ціною захистити його від хижої чужоземної навали. Недаремно, мабуть, Орлиним гніздом називали за народними переказами Бушанський пізньосередньовічний замок. Саме так про неї пише Михайло Старицький у повісті «Облога Буші»: «На південь від Могильова, за двоє гін від Дністра, на високій скелі лівого побережжя притулилось містечко Буша з твердинею-замком, що панував над околицею. На вузькім стрімчаку, немов орлине гніздо, повис отой замок і на синьому небові далеко білів своїми зубчатими мурами, своїми бійницями-баштами. Край п’яти тієї скелі розсипались, мов курчата круг квочки, малесенькі селянські й міщанські хатки, окутані вітами зелених садочків. Саме місто Буша, – цебто торговий майдан, – з одного боку тулилось до стрімчастої скелі, а зокола було обмежоване високим земляним валом і добрим частоколом. За містом уже почувавсь пригород аж до узбіччя: з двох боків його огортало провалля, з третього – вали, а з четвертого – великий ставок...».

В цьому описі немає ні перебільшень, ні авторських домислів. Буша була оточена не лише стінами, які чужою працею звів магнат Замойський. Розташована над скелястими берегами річок Мурафи й Бушанки, які в цьому місці зливають свої води, вона нагадувала Кам’янецький замок. Тому її також називали Малим Кам’янцем. Саме місто в той час мало дві частини – фортецю на високій скелі та оточене валом і стінами городище, яке звалося Пригородком. Була ще третя частина, в якій жили ремісники, селяни та родини козаків. Ця частина тягнулася ярком аж до сусіднього села Яруги.

На чолі залоги стояв полковник опришків Гречка, якого ще в народі звали Петро Гречина. Опришок. Він на той час очолював полк подністровських левенців. Той самий, яким у 1651 році керував полковник Данило Нечай. Частина того полку і знаходилася в місті, але, напевне, не більше сотні. Іншою сотнею керував комендант фортеці сотник Завісний. Ось ці два прізвища ми й знаємо з історії. Є дані, що в місті також перебував полковник Гавратенко. Оборонці доклали всіх зусиль, щоб гідно зустріти ворога. А шляхетське військо тим часом зупинилося під Шаргородом. Ворогу вже здалися Красне, Мурафа і Чернівці. С.Потоцькому нетерпілося оволодіти Бушею. За його наказом армія вирушила до міста. В авангарді йшли полки під проводом С.Чарнецького.

18 листопада до стін Буші підійшли хоругви королівського полку, який дещо відірвався від основних сил. Гречка вміло цим скористався. Опришки і козаки зробили вилазку і в бою під стінами розбили хоругви полку. Здобута перемога викликала у захисників радість, і з цієї нагоди вдарили дзвони семи церков.

Невдовзі підійшов С.Чарнецький. Він розташував свій табір на високій Татарській горі. Внизу лежало місто – низка кам’яних млинів, великий став, що оточував усю фортецю, замок на високих скелях, сім золотоверхих церков. Міцні башти, круті вали, кам’яні стіни – Підзамче з селянськими халупами. С.Чарнецький почав уважно вивчати систему укріплень, аби знайти в ній слабкозахищені місця.

Вирішено було завдати удару по місту зі сторони брами, що  знаходилася на рівнині. В перших лавах йшли німецькі найманці – драгуни і ландскнехти на чолі з майором Гембартом. Почався жорстокий бій. Жовніри відчайдушно штурмували вали, а козаки, міщани, селяни і молдавські повстанці захищалися з небаченою мужністю. Однак ворог був сильнішим і оборонцям довелося відступити. Жовніри увірвалися в місто. Боротьба точилася за кожен будинок. Гречка, врахувавши напрям і силу вітру, наказав запалити будинки в тилу ворога. Помітивши за спинами полум’я, яке поширювалося з величезною швидкістю і перекривало шлях до можливого відступу, противник розгубився. Побачивши, що авангард відрізаний від основних сил, захисники вирвалися з фортеці і почали бити втікачів. У запеклій сутичці був смертельно поранений рогатиною в голову Гембарт. Сам Чарнецький був поранений в ногу і нагадував підстреленого звіра. Багато вояків наклали головами під тією брамою. Тому німецькі найманці й шляхетські хоругви змушені були відступити, а оборонці повернулися на попередні позиції.

Після тривалої наради обидва гетьмани вирішили вдатися до переговорів. Вони сподівалися, що невеличка козацька залога, побачивши значні сили супротивника, складе зброю. Промайнула ніч, сповнена роздумів і тривог. Оборонці готувалися до останнього бою. Вони реально оцінювали становище, що складалося не на їхню користь, і розуміли, що кілька тисяч захисників неспроможні стримати натиск регулярної, вишколеної армії з сильною артилерією. Однак рішення було одностайне: битися до останнього подиху.

Бажаючих здатися на милість переможцям не знайшлося. Тому гетьманського посланця, за одними даними, розстріляли на валу на очах у всього польського війська, за іншими – прогнали.

Побачивши, що «тверді серця козаків не мали над собою ніякого жалю», як писав учасник тих подій, гетьмани вирішили піти на третій штурм. Кінноті було наказано злізти з коней і разом з піхотою розпочати штурм з боку скель, що нависли над Мурафою. Було залучено й різну обозну службу, яку використовували в найнебезпечніших місцях. Після гарматного обстрілу жовніри рушили на укріплення. Розпочався запеклий бій, який тривав майже весь день. Незважаючи на відчайдушну оборону, поляки подолали вали, але вдертися на скелі не могли. Козаки і городяни лили на них зверху смолу, кидали каміння, пускали з пагорба велетенські жорна, які саме для оборони вироблялися у бушанських каменотесних майстернях. Жорна котилися стрімко вниз і калічили солдатів. Захисники Буші також зазнавали втрат. Гречка, відчуваючи нестачу резерву, зняв частину козаків і опришків із валів, що прикривали місто з боку ставу.

Під вечір С.Чарнецький з покаліченою ногою заліз на коня і вирішив ще раз роздивитися диспозицію. З високої гори фортецю було видно, як на долоні. Він помітив, що з боку ставу менше всього охоронців. Перевіривши глибину води у ставу, зрозумів, що через нього по облозі можна завдати удару. Чарнецький діяв рішуче. Для більшої гарантії він наказав уночі потаємно розкопати греблю і спустити воду. Він розрахував правильно. Ранковий приморозок укриє багно кригою і на майже незахищені  стіни можна буде пустити кінноту.

Вранці  третього дня поляки знову розпочали штурм з боку скель, вдаючи, що вони вирішили подолати опір, саме в цьому місці. Тим часом татарська кіннота і німецькі найманці подолали замерз­лий став, спішилися і кинулися на вали. Першим увірвався хорунжий Балет. Він зумів захопити найвищий шанець у системі укріплень і запалити дерев’яну вежу. Вітер дув у бік міста, найближчі будинки охопило полум’я. Серед оборонців почалося сум’яття. Незважаючи на неймовірну хоробрість, вони не могли зупинити ворогів. А ті вже вривалися до міста, крізь проломи у фортечних стінах.

Однак здаватися ніхто не збирався. Буша палала, як смолоскип. Бій ішов за кожен будинок. Загинув сотник Завісний. За ним поклав голову відважний полковник Гречка. Багато міщан, аби не потрапити до рук шаленіючих ворогів, підпалювали власні будинки і стрибали у вогонь. В.Коховський засвідчував, що одні жінки й дівчата, разом з дітьми добровільно гинули в полум’ї, інші – топились у криницях. Коли залишилася жменька оборонців, дружина сотника Завісного – Мар’яна підпалила порохові погреби. Загинули останні захисники, та смерть знайшло і чимало ворогів.

Розлючені жовніри не жаліли нікого. Усю ніч з 19 на 20 листопада 1654 року палало мертве місто. На ранок з нього залишилися тільки руїни валів і замку. Незначній частині захисників удалося підземним ходом пробратися за фортечні стіни. Дорогою вони погубили деякі речі. Вранці 20 листопада жовніри натрапили на печеру над Бушанкою, в якій перебувало 70 осіб, переважно жінки і діти. Діти почали плакати. Коли жовніри захотіли зайти в печеру звідти пролунали постріли. Тоді за наказом полковника Целярія жовніри спрямували туди бурхливе джерело, що збігало з верху гори. Вода залила печеру, але ніхто не попросив помилування.

Буша стала одним із важливих форпостів у визвольній боротьбі українського народу за свою незалежність, за саме право називатися українцями. Відродити своєї колишньої величі місто не змогло.

Героїзм бушанців став прикладом для населення багатьох по­дільських міст. Ворожій армії довелося брати штурмом Брацлав, Тиманівку, Ободівку, Баланівку, Бершадь, Зіньківку, Куниці, Демківку та інші міста.

По завершенні операції коронний гетьман С.Лянцкоронський видав універсал, в якому попереджував мешканців Брацлавщини, що у випадку непокори їх чекає така ж доля, як і бушан. Але всі готувалися наслідувати приклад героїчної фортеці. С.Потоцький дозволив союзникам як винагороду брати ясир. За допомогою жовнірів татари зруйнували 270 поселень, вбили не менше 10 тисяч немовлят і взяли в неволю 200 тисяч подолян.

Згодом С.Чарнецький, будучи коронним гетьманом, засвідчував, що втрати під Бушею були чималі, «бо такою ціною знищене місце здавна зване розбійницькою норою». А ще через деякий час, підсумовуючи грабіжницьку політику Речі Посполитої, польські гуманісти писали: «Ми не можемо без сорому пригадати те, що 16 тисяч людей, які залишились в Буші, польське військо вирізало, нікого не милуючи...».

З героїчною обороною Буші пов’язано багато легенд і переказів. Багато перлин усної народної творчості зібрав у різні роки колишній учитель місцевої школи М.Г.Стигар.

Одна із легенд пов’язана із походженням назви гори Леськівки. Старі люди розповідали, що коли була облога Буші, на горі стояла вежа. Шлях, який перетинав усе містечко, йшов з Леськівки. Коли ворог наступав, то відразу ж кидався на вежу й вали. А захищав її козак Лесько.  Він і був на вежі, коли Чарнецький кинувся на Бушу. І так, і сяк приступав шляхтич до валів, а взяти їх не міг. Нібито його і поранив Лесько. Аж на третій день, зрозумівши, що з Леськівки Бушу не взяти, кинувся  Чарнецький з Татарської гори. Лесько до останнього боронив свою вежу.

Інша легенда розповідає, що сторожова вежа стояла на Татарській горі. На вежі була бочка зі смолою, біля якої завжди стояв сміливець. Він-то і дивився на шлях, чи не йде ворог. Як тільки-но бачив куряву чи дим далекої пожежі, гукав своїм товаришів, які чатували внизу на конях, а сам запалював бочку. Того разу теж вартували козаки. Був серед  них юнак, якого звали Михайлом. Він сидів біля коней, а інші – під вежею. Хитрий ворог вирішив захопити жителів Буші зненацька. Татари, яких послали вперед, вночі підкралися до вежі, перерізали тих, які чатували внизу, а того, що на горі, вбили стрілою. Та Михайла в траві не помітили. Скочив хлопець на коня і поскакав до міста, аби попередити про небезпеку. Біля самої брами наздогнала його ворожа куля. Лише слово встиг сказати Михайло людям, які підбігли до нього, і вмер у них на руках. Але вороги не захопили фортецю зненацька. Отож, вдячні бушани поставили йому кам’яний хрест, який і досі стоїть у центрі села.

Цікавою є легенда про походження сіл. З неї ми дізнаємося, що в Буші не всі люди загинули. Залишився один козак – старий Дорош. Чи то він в печері якій заховався, чи, може, поранений лежав, і пани прийняли його за мертвого. У нього було три сини – Мирон, Михайло і Петро. Як пани поїхали, потужив Дорош над друзями та дружиною і поховав усіх загиблих. Він робив кам’яні хрести, а сини йому допомагали. Мар’яні, кажуть, він теж поставив великий хрест. Перебрався Дорош на другий бік Мурафи і зліпив собі в лісі хатинку. Звідти й пішла Дорошівка. А як виросли сини, відправив їх ще далі в ліс, бо татари з ляхами шарпали місцевість. Там, де оселився Мирон, вийшла Миронівка, там, де Петро, – Петрашівка, де Михайло, – Михайлівка.

З любов’ю переповідають з покоління в покоління легенду про Мар’яну Завісну. Кажуть, ніби Мар’яна була не сотничихою, а сотниківною. І якийсь панич ще до початку облоги вмовляв її, аби взяла з фортеці всі скарби і тікала з ним. Але дівчина не погодилась. Коли ворог підступив до мурів, вона зібрала все золото і срібло та й зашила у волові шкури. Було їх, начебто, аж сорок! Потім відтягла шкури в те місце, де Бушанка впадає в Мурафу, і закопала. А сама збігла в льох, де були бочки з порохом Івана Богуна, і підірвала їх. Дуже лютували вороги, бо не могли знайти скарбів. Кинулися вони, щоб познущатися над Мар’яниним тілом, але люди, які залишилися в живих, сховали його. Коли вороги пішли з Буші, Мар’яну поховали на тому місці, де була ратуша. Очевидно, таку чи подібну легенду і слухав Михайло Старицький, бо в авторських примітках до повісті «Облога Буші» він пише: «Народні перекази, які по цей час у баєчних формах живуть...».

Повість «Облога Буші» та драма «Оборона Буші» – твори історичні. Події, описані в них, відбуваються в чітко визначений історичний період, а саме в листопаді 1654 року. Тут діє чи згадано цілий ряд історичних осіб – вінницький полковник Іван Богун, московський цар Олексій Михайлович, бушанський сотник Михайло Завісний, а також Станіслав Лянцкоронський, Стефан Чарнецький, Станіслав Потоцький. Використано історичну лексику й топоні­міку. Але, разом з тим,  творам притаманні елементи романтизму. Автор звеличує національних героїв, борців проти гніту й деспотизму. Ознакою романтизму є й зв’язок з усною народною  творчістю. Яскраві образи повісті нагадують персонажів українського героїчного епосу. Є тут і глибоке, але водночас трагічне кохання. М.Старицький використав той варіант легенд,  де героїнею виступає не дружина сотника, а його донька. І героїню свою він в повісті називає Орисею, а в драмі – Мар’яною.

Щодо імені Завісної, то в багатьох підручниках і довідниках її називають Оленою. А Олесь Козуля у книзі «Жінки в історії України» пише: «Олена Завісна вбила свого чоловіка, сотника Завісного, який підло зрадив»2 .

Михайло Кутинський у виданні «Некрополь України: До­відник про місця поховання або смерті історичних і культурних діячів України від давнини до сучасності» наводить дату її народження – 1620 рік3 .

 

___________

2 Козуля О. Жінки в історії України. – К., 1993. – С. 37.
3 Журнал “Дніпро”. – 1991. – № 10. – С. 202.

 

Але суть не в тому, як звали мужню захисницю Буші і ким вона доводилась сотникові Завісному. Подвигом мужньої жінки захоплювалися десятки поколінь. Пам’ять про неї і про всіх захисників Буші понині живе в серцях людей. На святому місці, скропленому кров’ю мужніх оборонців, біля руїн стародавньої козацької церкви у 1986 році пройшов перший пленер з каменотесного мистецтва «По­дільський оберіг», який дав поштовх для проведення багатьох пленерів в Україні. Буша стала місцем його проведення ще й тому, що каменотесне мистецтво має тут вікові традиції. Та й зараз в селі можна побачити кам’яні будинки, огорожі, криниці, а також речі, необхідні в господарстві, – жолоби, ночви, жорна. Біля воріт ваблять зір стовпчики, які люди називали оберегами, вірячи, що вони  захищають обійстя від злих духів.

Натхненниками «Подільського оберегу» стали краєзнавець Сергій Кокряцький (нині покійний), Олександр Пірняк, Олексій та Людмила Альошкіни. Ідею ентузіастів підтримало місцеве керівництво. Про «Подільський оберіг» заговорила вся Україна. До Буші на пленери потяглися скульптори, а згодом і художники. Скульптури, виготовлені учасниками усіх пленерів, зберігаються на території історико-культурного заповідника «Буша», якому постановою Кабінету Міністрів України № 1275 від 18 серпня 2000 р. надано статус державного.

«Полонянка», «Мар’яна Завісна», «Захисник Буші», «Козацьке джерело», «Козак Лесько», «Берегиня», «Гречко Опришко», «Собор», «Боян», «Мати», «Кобзар», «Криниця століть», «Скельний міф»... Це лише крихітний перелік скульптур, які по-своєму відтворюють славетні сторінки історії рідного краю. Звісно, вони не однакові за художнім рівнем, бо створені різними майстрами. Але, попри всі економічні негаразди, пленери каменотесів, які взяли під свою опіку управління культури обласної державної адміністрації та обласний центр народної творчості, проводяться щороку.

З створенням державного історико-культурного заповідника «Буша» інтерес до нього зростає, причому не лише в дні проведення пленерів.

Збільшується потік туристичних груп, пожвавлюються екскурсії школярів з таборів праці та відпочинку. Все частіше з’являється інформація про заповідник на шпальтах всеукра­їн­ських, обласних та місцевих часописів, звучить по радіо і телебаченню. Про Бушанський заповідник з’явилися відомості в світовій мережі Інтернет. І не дивно.

Адже Буша — надзвичайно вдалий сплав багатої історії та унікальної природи, що, безперечно, приваблює туристів не лише з України. Вже й зараз тут є чим зацікавити їх.

Ядро заповідника, якому виділена площа в 7 га, розміщено в центрі села і є одним з мальовничих куточків цього регіону.

До головних його пам’яток входять поселення трипільської, скіфської, пеньківської культур; давньоруські поселення ХІ-ХІІ ст.; підземні ходи та оборонна фортеця XVI-XVII ст.; дохристиянський скельний храм з унікальним художнім рельєфом V-XVI ст.; ратуша XVII ст.; середньовічне кладовище XVII-XIX ст.; братська могила радянських воїнів та пам’ятник загиблим землякам 1941-1945 рр.; парк кам’яної скульптури ХХ ст.

Це відкриває перед Бушанським заповідником обнадійливу перспективу в плані розвитку туризму. Сприяє цьому і територіальна близкість «Буші» з геологічним заповідником «Гайдамацький Яр».

Звичайно, райдужним перспективам заповідника передує величезна праця по впорядкуванню, реконструкції та реставрації різних його об’єктів історико-культурного призначення. Все це передбачено генеральним планом розвитку заповідника, за яким вже розпочалися роботи по його реалізації, в основному проектні, зокрема по спорудженню павільйону над скельним храмом та його музеєфікацію, по ремонтно-реставраційних роботах замкової вежі, зроблено перші кроки по створенню  етнографічного музею.

Планується відкриття цілого ряду нових тематичних музеїв, в числі яких: «Музей оборони Буші», «Музей Скельського храму», «Музей подільського оберегу» та «Музей килимарства». Безперечно, цікавою є ідея створення «Музею під відкритим небом», де будуть представлені археологічні пам’ятники та подільська архітектура.

Зрозуміло, реалізація цих планів потребує суттєвого фінансового забезпечення, поліпшення матеріально-технічної бази заповідника, зміцнення його кадрового потенціалу. Керівництво історико-культурного заповідника «Буша», за словами його директора О.Пірняка, розраховує на спонсорську підтримку земляків в справі відродження краю, за який наші далекі предки не пошкодували життя.

У 2004 році виповнюється 350 років героїчної оборони Буші. Цій славній і гіркій водночас даті буде присвячено багато заходів. Хай же перевидання творів М.Старицького – повісті «Оборона Буші» та драми «Облога Буші», які, до речі, разом ніколи не видавалися, – стане гідним внеском у вшанування пам’яті мужніх предків. Бо ідеї письменника-патріота особливо актуальні сьогодні, коли ми будуємо вільну, незалежну державу на засадах рівності з усіма народами-сусідами, зі всім світом.

 

 

Буша  вчора,  сьогодні,  завтра

 

Матеріали

Всеукраїнської науково-практичної конференції

“Історичні витоки козацького роду в Україні”

24-27 вересня 2004 року, м.Вінниця

 

 

 

 Художнє оформлення

Попенко І.К.

 

Технічна коректура:

Дорошенко Н.В.

 

Комп’ютерна верстка, оригінал-макет

Спиця Н.В.

 

 

Підписано до друку 7.08.2004. Формат 60х84/16

Папір офсет. Друк офсет. Умовн. друк. арк. 1,0. Тираж 150 прим.

 

21100, Вінниця, вул. Соборна, 73.

Тел.: (0432) 32-20-34, 35-51-97, 32-40-54

Факс: (0432) 35-16-85

E-mail: inform@library.vinnitsa.com

http// www.library.vinnitsa.com

 

 

Друк ТОВ “Меркьюрі-Поділля”

м.Вінниця, вул. Р.Скалецького, 15

тел.: (0432) 52-08-02

Поділитися: