Історичні витоки козацького роду в Україні: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції. Ч. 7: Козацтво в наукових дослідженнях українських і зарубіжних істориків

Рік видання: 2004

Місце зберігання: Відділ краєзнавства

Міністерство культури і мистецтв України

Управління культури Вінницької обласної державної адміністрації

Вінницька обласна універсальна наукова бібліотека ім. К. А. Тімірязєва

 

 

Історичні витоки козацького роду в Україні

 

 

Матеріали Всеукраїнської науково-практичної  конференції

 

Частина 7

Козацтво в наукових дослідженнях українських і зарубіжних істориків

 

 

 

Вінниця, 24-27 вересня 2004 року

 

 

ББК 63.3 (4 УКР) 46 я 43

І-90

 

Історичні витоки козацького роду в Україні: Матеріали Всеукраїнської наук.-практ. конф.: У 8 ч. / За наук. ред. канд. іст. наук О.К.Струкевича; Вінниц. ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва. – Вінниця, 2004. –  Ч. 7: Козацтво в наукових дослідженнях українських і зарубіжних істориків. – 40 с.

 

На конференцію «Історичні витоки козацького роду в Україні» (Вінницька ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва, 24-27 вересня 2004 р.) було представлено біля 70 статей, присвячених одному з найунікальніших явищ вітчизняної історії – українському козацтву. Їх авторами є представники владних структур, вчені – історики літературознавці, краєзнавці, етнографи, мистецтвознавці; викладачі і студенти численних вищих та середніх спеціальних навчальних закладів, вчителі загальноосвітніх середніх шкіл, журналісти, бібліотечні та музейні працівники, архівісти з Києва, Вінниці та області, Запоріжжя, Харкова, Одеси, Луцька, Умані, Рівно.

Багата і різнопланова інформація, відображена в цих матеріалах, систематизована у 8 тематичних частинах, кожна з яких висвітлює окремі сторони козацького руху в Україні, в тому числі і на Поділлі.

Кращі роботи подаються в друкованому вигляді, в повному ж обсязі матеріали представлені в електронному варіанті на сайті Вінницької ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва.

Матеріали сьомої частини видання висвітлюють тему козацтва в наукових працях вітчизняних та зарубіжних дослідників.

Видання розраховане на істориків, бібліотечних і музейних працівників, краєзнавців, всіх, хто цікавиться історією рідного краю.

 

 

 

Редакційна  колегія:

Г.М.Авраменко, Л.А.Бойко, О.І.Кізян, Г.І.Колосовська, В.В.Куделя, Н.І.Морозова, О.Г.Ніколаєць, Л.Б.Сеник, В.Я.Середюк, М.Г.Спиця (голова), П.І.Цимбалюк, А.С.Якущенко.

 

Відповідальний  за  випуск  В.Ф.Циганюк.

 

ВІДОМОСТІ  ПРО  АВТОРІВ

 

Дьякова О.В. – викладач кафедри історії України у Харківському державному педагогічному університеті ім.Г.С.Сковороди

Завальнюк К.В. – провідний архівіст Державного архіву Вінницької обл.

Кривошея В.В. – кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Київського інституту політичних і етнонаціональних досліджень

Кривошея О.В. – старший науковий співробітник Музею гетьманства, м.Київ

Ксендзук Е.С. – заступник директора з наукової роботи Волинської ОУНБ ім. Олени Пчілки

Лисий А.К. – кандидат історичних наук, викладач Вінницького державного педагогічного університету ім. М.Коцюбинського

Лойко О.Г. – кандидат історичних наук, професор кафедри історії України Вінницького державного педагогічного університету ім. М.Коцюбинського

Нагорна Г.М. – зав. відділом краєзнавчої роботи Запорізької ОУНБ ім. М.Горького

Поділитися:

Лицар  національної  революції

/До 853-ї річниці героїчної  загибелібрацлавського полковника Д.Г.Нечая/

К. В. Завальнюк

В історії кожного народу є імена, велич яких помітна і на відстані часу, і пам’ять про які не залежить ні від вікових, ні від соціальних, ідеологічних чи політичних чинників. Такі люди самим Провидінням покликані у важкі години лихоліть рятувати свою націю, свій нарід від загрози фізичного чи духовного знищення. Немов яскравий маяк у пітьмі століть своїм життєвим подвигом вони освітлюють тернистий шлях до волі та поступу для майбутніх поколінь. Поза сумнівом, до числа таких людей належав брацлавський полковник Данило Гнатович Нечай, один із найближчих однодумців та соратників гетьмана Богдана Хмельницького.

Ще за свого життя він, завдяки своїм небуденним особистісним характеристикам, заслужив глибоку повагу та визнання як у друзів, так і у ворогів. Зокрема, ще сучасник Данила Нечая польський мемуарист Станіслав Освєнцім (1605-1657) у своєму “Діаріуші”  (“Щоденнику”) відзначав, що “Нечай, полковник брацлавський, один з найголовніших серед повстанців бунтівник, якому самі козаки віддавали перше місце після Хмельницького”.1 В свою чергу відомий український письменник та історик М.І.Костомаров писав, що ім’я Нечая “ до цих пір залишилось в народній поезії ідеалом мужності та відваги” і що “ Нечай був багач і в народі мав силу, рівну з Хмельницьким”.2 Сучасні ж дослідники В.А.Смолій і В.С.Степанков Данила Нечая та його молодшого брата Івана називають в числі ймовірних найближчих однодумців і соратників Богдана Хмельницького, які з осені 1647 року допомагали йому готувати козацьке повстання проти свавілля польських магнатів та шляхти.3

На жаль, попри значний особистий внесок Данила Нечая в розгортання Національно-визвольної боротьби українського народу проти польсько-шляхетських поневолювачів, яка, на думку вже згадуваних В.Смолія та В.Степанкова, мала характер “української національної революції 1648-1676 рр.”4, майже не збереглося документальних даних ні про походження народного героя, ні про обставини його трагічної загибелі в лютому 1651 року.

Так, із праць визначної дослідниці родоводів української православної шляхти Н.М.Яковенко випливає, що предками брацлавського полковника по батьківській лінії були “уродзоні” пани Грузевичі з Волині, а по материнській – бояри-шляхтичі Київщини та Брацлавщини Нечаї.5 Водночас, в “Нарисах історії Поділля” (Хмельницький, 1990 р.) вказується, що “полковник Д.Нечай за деякими даними з околиць Бару”.6 Це твердження істотно доповнює польський протокол допиту повстанця Ониська Звайтовича: “З Вишновця Хмель (тобто Хмельницький) пішов до Бродів, там застали місто відчиненим, але замок боронився до цього часу. Там залишився штурмувати замок Нечай. У цього Нечая люди з Бару, бо й сам він з Бару”.7

Великий вплив на формування характеру юного Данила мав його дід Омелько, завзятий козак, який часто ходив у чорноморські походи з гетьманом Петром Сагайдачним. На старість літ Омелько поселився на запорізьких землях і став хуторянином. Батько Данила також козакував, він загинув у бою з ворогами, коли його син був зовсім ще малолітнім. Дружина Гната Нечая, хоч і не була українкою за походженням (в її жилах текла турецька кров), але своїх синів виховувала цілком в українському національному дусі.8 До речі, усі брати Нечаї (Данило, Іван, Матвій та Юрій) заслуговують на якнайпильнішу увагу дослідників. Взяти хоча б Івана Нечая, який довгий час немов би перебував у тіні свого старшого брата. А між тим, як пише київський дослідник В.М.Горобець, незаперечні заслуги його, “полковника білоруського, могильовського та чауського, “старобихівського тріумфатора”, визначного військового й політичного діяча Гетьманщини, на жаль, і сьогодні залишаються маловідомими не лише широкому читацькому загалу, а й, до певної міри, і професійним історикам”9. Причиною ж такого історичного безпам’ятства послужила та обставина, що “за Нечаєм від часів царювання Олексія Михайловича міцно закріпився імідж “бунтівника”, а згодом і “зрадника”, який з часом не лише перекочував на сторінки історичних праць російських дослідників, а  в умовах відомого політичного й ідеологічного диктату Москви обумовив відповідне ставлення до нього як української, так і білоруської історіографії”10. Що ж до наймолодшого з Нечаїв, – Матвія, то і він не осоромив родове ім’я, загинувши смертю героя під час оборони замку в Красному11

Коли Данилові Нечаю сповнилося тринадцять років, то дід Омелько віддав його на навчання до Києво-Могилянської академії. Впродовж дванадцяти років він опановував ази шкільної премудрості в “найелітнішому” навчальному закладі України, після закінчення якого в 1647 році досконало володів п’ятьма мовами: польською, латинською, грецькою, татарською і німецькою, а також мистецтвом церковного співу12. В цей же час Данило одружується і поселяється з своєю ріднею на хуторі. Однак не довго довелося йому насолоджуватися з дружиною Ганною та малолітнім сином сімейним життям: над Україною насувається буря народного гніву проти своїх поневолювачів, і Данило Нечай опиняється в її епіцентрі…

Все ж, достеменно ми не знаємо, коли і за яких обставин Нечай приєднався до повстанців. Однак, як слушно зауважує вже згадуваний історик В.М.Горобець, “уже напередодні повстання, восени 1647 р., зустрічаємо згадку про Данила та Івана Нечаїв, як про одних з небагатьох з оточення Богдана Хмельницького, хто був утаємничений у його  плани підняття козацького повстання”.13 Тому й не  дивно, що одразу ж після свого обрання на Січі гетьманом, Б.Хмельницький доручає саме Данилу Нечаю підняти повстання в тилу ворога. І в той час, коли козаки громили поляків під Жовтими Водами, Княжим Байраком і Корсунем, нечаївці очищували від поневолювачів Київщину, Уманщину та Брацлавщину.14

Невдовзі (у червні 1648 року), за успішні дії проти ворога Б.Хмельницький призначає Д.Нечая полковником новоутвореного Брацлавського полку, найбільшого на території сучасної Вінниччини. До складу полку входило 22 сотні (однією з них була Краснянська) і нараховувалось понад 3 тисячі чоловік15. Полковнику Данилу Нечаю на цей час було всього 26 років. Вже в новій якості він блискуче проявляє свій військовий талант під час знаменитої Пилявецької битви у вересні 1648 року, в ході якої 40-тисячна польська армія була наголову розбита козаками.

Наступного, 1649 року, Нечай розбиває загони польських інтервентів, які у січні місяці знову вторглися на Поділля, під містом Бар. А в травні 1649 року завдає поразки війську брацлавського воєводи Лянцкоронського біля  Меджибожа і звільнює від ворога це місто. Надалі, під Старокостянтиновим ( 16 (26)  травня 1649 року) захоплює 3 тисячі полонених, сто гармат, 200 возів з ядрами і порохом та інші припаси16.

Відзначився Данило Нечай і під час облоги Збаража та Зборівської битви. Зокрема, коли на допомогу обложеному у Збаражі десятитисячному польському гарнізону вирушив на допомогу король Ян ІІ Казимир з військом, то Богдан Хмельницький направляє полк Нечая в засідку. 5 серпня 1649 року королівське військо, не підозрюючи про небезпеку, розпочинає переправу через невеличку річку Стріпу. В цей час козацька артилерія відкрила по переправі нищівний вогонь, відрізавши загони, що переправились, від основних польських сил. І тут настала черга полку Нечая, який, несподівано вискочивши з-за лісу, вніс повне сум’яття в лави ворога. Надвечір значна частина польського війська, що переправилась, була знищена. Основні ж сили поляків ледве встигли отаборитися, як їх табір був оточений козаками. І знову при оточенні відзначився полк Нечая, який завдав першого удару по війську польського короля17. А ось як розповідав про участь у битві брацлавського полковника сучасник: “… Полковник Нечай ріку Зборову перейшов на королівський бік і королівське військо обійшов, обложив, і король з усім своїм військом опинився в облозі, окопався в обозі з возів, скільки зміг їх добути”18.

Уникнути повного розгрому польського війська на чолі з самим королем несподівано допоміг кримський хан, який у розпалі бою зажадав від українського гетьмана замирення з поляками. В результаті таких дій 8 серпня 1649 року було укладено Зборівський договір, за яким до козацької держави входили землі Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств, на яких суттєво обмежувалась влада польської шляхти. Число реєстрових козаків за цим договором не повинно було перевищувати 40 тисяч чоловік.

Проте умови договору не задовольняли жодну із сторін. Польська шляхта, яка поверталась у свої маєтки, шляхом нечуваного терору намагалась відновити кріпосницькі порядки. Ті ж з українців, хто не потрапив до реєстру, знову підпадали під панське ярмо. Ця обставина викликає нову хвилю народних повстань, які особливо широкого розмаху набувають на Волині і Брацлавщині. Вождем повсталого населення України, яке не бажало повернення до старих порядків, був хоробрий брацлавський полковник. Причому авторитет та слава його у народі були настільки великі, що гетьман Богдан Хмельницький, який на вимогу польських магнатів страчував українських повстанців, не наважився розправитись із популярним у народі полководцем. За словами київського воєводи Адама Кисіля, Хмельницький лише обмежився відкупним від Нечая у декілька тисяч золотих19. Окрім того, гетьман таємно від поляків відправляє Нечая на чолі повстанців до Горині, на кордон з Польщею20.

Влітку 1650 року Нечай відіграє важливу роль в організації та успішному проведенні Молдавського походу українського війська, внаслідок якого молдавський господар В.Лупул, прибічник Польщі, став союзником козаків.21 Цей дипломатичний успіх українців мав неабияке значення для подальшого розгортання визвольної боротьби, тим більше, що попереду на населення України чекали нові важкі випробування…

На початку 1651 року польська сторона, використовуючи сприятливі для себе умови (зимовий холод, до якого не звикли союзники козаків-турки і татари), почала посилено готуватися до відновлення втрачених в Україні позицій. Передові загони польсько-шляхетського війська на чолі з польним гетьманом М.Калиновським під формальним приводом приборкання бунтівників вторгаються на територію України і зосереджуються в районі міста Бар, яке межувало з територією Брацлавського полку. Дізнавшись про це, Данило Нечай з трьохтисячним загоном рушив назустріч ворогу, зупинившись в місті Красному. Тут він поповнював загін новими людьми, готувався до відсічі нападникам…22

Настала масниця. Нечай  відправляє сторожовий загін під командою сотника Андрія Шпаченка до Ворошилівки, а сам із хлопцями, втративши пильність, починає святкувати масницю. Дізнавшись про це, Калиновський 20 лютого 1651 року раптовим нападом на Ворошилівку знищує усю козацьку сторожу, так що ніхто із козаків не зумів попередити Нечая про небезпеку. Шлях на Красне був для ворога відкритий…23

Опис наступних подій, які призвели до загибелі Данила Нечая та розорення Красного, подаються зі слів сучасника тих подій, польського мемуариста С.Освєнціма. І це не авторська примха, адже, як справедливо підкреслював український вчений Ю.А.Мицик, “ дуже мало збереглося джерел, що походять з табору українських повстанців, а основна маса документального матеріалу, на якому ґрунтуються сучасні дослідження, належать перу тих, хто вогнем і мечем придушував Національно-визвольну війну”24. Отже, надаємо слово супротивній стороні (С.Освєнціму): “Польний гетьман вирушив з Станіславова 20 числа, тобто в понеділок на масниці, вирядивши вперед частину війська на чолі з Станіславом Лянцкоронським, воєводою брацлавським. Лянцкоронський, користуючись тим, що ворог не чекав нападу, вдерся в місто з трьома козацькими хоругвами, а саме: старости черкаського Киселя,  старости уланівського Казимира Пясочинського і Криштофа Корицького, і викликав серед козаків велике замішання.

Спочатку Нечай, який був напідпитку, думав, коли його сповістили про прихід війська, що прийшов з козаками Шпак, сотник з Мурахви, але побачивши, що це не жарт, скочив на коня і робив і сам те, що належало робити доброму юнакові, і козаків спонукав пірначем до оборони. Але, не маючи можливості в тій метушні й замішанні організувати належний опір, мужньо обороняючись, поліг сам, а за ним загинуло й чимало козаків. Інші значніші сотники, як от Гавратинський, Красносільський, брат Нечая, Кривенко, Степка та інші з чималою кількістю стрільців відступили до замку. Хоч фортеця була з трьох боків неприступна, а з четвертого була захищена ополонками, вирубаними в льоду, гетьман, щоб одразу  використати замішання ворога, наказав іноземному війську (піхоті) розпочати штурм з великим натиском, проте ворог з успіхом відбив його. Далі пішли в наступ кінні хоругви... Але провидіння судило інакше, бо нічого не досягши, довелося продовження бою відкласти до другого дня. На світанку кіннота вишикувалась у бойовому порядку, а тим часом ворог знищив вогнем усе, що перешкоджало обороні навколо замку. Пан гетьман наказав іноземному війську, як пішому, так і кінному, приготувавшись до штурму, знову почати наступ. Але стомлені війська не мали успіху, хоч польські вершники, з охотою скочивши на вали й палісади, пішо аж до самої ночі досить відважно атакували фортецю. Гетьман сам, цінуючи старання лицарства і ставлячи своє життя на один рівень з їхнім, злізши з коня свого, особистою відвагою допомагав військовому товариству; навіть кінь його був поранений пострілом.

Під час штурмів був поранений полковник Генріх Денгоф,  а також чимало різного товариства, кілька ж чоловік були вбиті. Загинуло також чоловік з півтораста з солдат і челяді. Нарешті, коли хоругви на ніч оточили замок, козаки, вже не покладаючи надії на себе, почали тікати через палісади, бажаючи врятуватися втечею; але це їм не вдалося, і багато їх там поклали голови. Гавратинський, шляхтич, що був у них сотником, був схоплений і потім розстріляний у Мурахві. Писар Нечая Житкевич також був узятий в полон, але потім звільнений. Степка був зарубаний. Красносільський невідомо де зник, брат же Нечаїв і Кривенко з великою кількістю стрільців загинули в замку під час штурму на другий день. Пан гетьман негайно вирядив одну хоругву навздогін за втікачами, а інші вдерлися в замок і порубали рештки ворога. Так щасливо закінчилась ця перша сутичка.”25

Все ж, заради справедливості потрібно відзначити, що ця перемога дісталася ворогу дорогою ціною. Чимало польських вояків тоді наклало головою в лютій січі. Ще більше з них зазнало відплати з боку Нечаєвих соратників під Вінницею у березні 1651 року (де шляхтичі спізнали крижаної купелі у бузьких водах, а ясновельможний пан Лянцкоронський скуштував прикладів  козацьких самопалів), а також 2 червня 1652 року під Батогом (тут над Бугом-рікою козаки вщент розгромили 20-тисячне польське військо, а головний краснянський “тріумфатор” М.Калиновський у цій битві безславно наклав головою).

Свого улюбленого героя народ оспівував у численних історичних піснях, думах, переказах, які передаються з покоління в покоління. В 1954 році (з нагоди 300-ї річниці відомої Переяславської угоди) на могилі Данила Нечая між селами Черемошне-Красне-Пирогів встановлено гранітний пам’ятник роботи архітектора А.В.Крейчі26 (місцеві легенди оповідають, що під час бою частині козаків вдалося винести останки свого хороброго полковника через потаємний хід і поховати їх на верхівці скіфського кургану. Втім, існують й інші версії загибелі та місця поховання народного героя).27

Зокрема, відомий сучасний український історик Ю.А.Мицик, посилаючись на лист гомельського підстарости до надвірного литовського хорунжого від 12 березня 1651 року, написаного в Гомелі, твердить про перевезення тіла брацлавського  полковника для поховання у Києві: “ Котрого ( Д.Нечая. – авт. ) тіло, привезене до Києва, поховали”.28  Однак, це лише чергова версія, яка не підкріплюється іншим документальним матеріалом і ставити  остаточну крапку у цій історії недоцільно.

Що ж до могили славнозвісного козацького ватажка, то її нині дбайливо оберігають та доглядають місцеві мешканці. Проте, вочевидь, зусиль одних ентузіастів замало. У такій важливій справі, як охорона національних святинь (а могила Данила Нечая належить до небагатьох поховань козацьких ватажків, що дійшли до наших днів), потрібна підтримка держави. Відкриття 24 серпня 1999 року в місті давньої козацької слави Брацлаві бронзового погруддя Данила Нечая, – лише один із кроків у потрібному напрямку. Ідеали ж, за які віддав своє життя наш уславлений земляк, лише останнім часом починають втілюватись у життя.

 

ВИКОРИСТАНА  ЛІТЕРАТУРА

Історія України в документах і матеріалах. – К., 1941. – Т. 3. – С. 202.

Костомаров Н.И. Богдан Хмельницкий. – М., 1994. – С. 403.

Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький: соціально-політичний портрет. – К., 1993. – С. 659.

Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція 1648-1676 рр. крізь призму століть // Укр. іст. журн. – 1998. – № 1. – С. 3-20.

Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця ХІV до середини ХVІІ ст. (Волинь і Центральна Україна). – К., 1993. – С. 148, 227-228.

Нариси історії Поділля. – Хмельницький, 1990. – С. 76.

Історія рідного краю. – Бар, 1991. – Ч. 2. – С. 58.

Рекрут Я. Де похована голова Данила Нечая? // Подолія. – 1999.  – 29 квіт.

Горобець В.М. Іван Нечай та українсько-російські суперечки за Білорусь (1654-1659 рр.) // Укр. іст. журн. – 1998. –  № 1. – С. 24.

10  Там же. – С. 25.

11  Кравець М. У вогні боротьби // Панорама. – 1991. – 8 берез.

12  Очеретний В. Доки рука тримає шаблю // Подолія. – 1995. – 14 листоп.

13  Горобець В.М. Там же – С. 27.

14  Історія рідного краю. – Бар, 1991. – Ч. 2. – С. 58.

15  Радянська енциклопедія історії України. – К., 1969. – Т. 1. – С. 194-195.

16  Історія рідного краю. – Бар, 1991. – Ч. 2. – С. 59-60.

17  Полухін Л. М.Кривоніс, Д.Нечай, І.Богун – народні герої визвольної війни. – К., 1954. – С. 21.

18  Там же. – С. 21

19  Костомаров Н. И. Богдан Хмельницкий. – М., 1994. – С. 403.

20  Там же. – С. 404.

21  Полухін Л.  М.Кривоніс, Д.Нечай, І.Богун – народні герої визвольної війни. – К., 1954. – С. 23.

22  Там же. – С. 24.

23  Костомаров Н. И.  Богдан Хмельницкий. – М., 1994. – С. 445.

24  Мицик Ю.А. Проблема самостійності України у політичній концепції Богдана Хмельницького // Богдан Хмельницький та його доба. –  К., 1995. – С. 41-42.

25  Історія України в документах і матеріалах. – К., 1941. – Т. 3. – С.  202-203.

26  Державний архів Вінницької області (ДАВО). – Ф. Р-4971, оп. 1, спр. 42. арк. 34-35.

27  Очеретний В. Назв. праця.

28  Мицик Ю.А. Невідомі листи керівників Національно-визвольної війни українського народу 1648-1658 рр. // Укр. іст. журн. – 2001. – № 1. – С. 137; Історія рідного краю. – Бар, 1991.

ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ В КНИЗІ О. Ю. ДАНА 

“КОЗАЦТВО БРАЦЛАВЩИНИ У БОРОТЬБІ  ЗА  СВОБОДУ І НЕЗАЛЕЖНІСТЬ (1648-1676 рр.)”

А.К.Лисий, О.Г.Лойко

Історія козацтва й Гетьманщини, як втілення в жит­тя ідеї української державності, становила інтерес для істориків усіх наступних часів. Козацькі літописи ХVІІ-ХVІІІст. були першими спробами написання історії власного народу. Згодом з’явилося немало різного ґатунку історичних досліджень, проте козацькі літописи позитивно відрізняються від них кількістю різномасштабних постатей творців держави й історії. Досліджуючи період, автор використав надбання попередників, яке можна умовно розділити на дві групи: студії загальноісторичного характеру, які виконують методологічну функцію, і праці, спеціально присвячені історії брацлавського козацтва.

В історіографії проблеми слід виділити кілька періодів роз­витку: 1) початок XIX ст. - 30-ті рр. XX ст.; 2) 30-ті - середина 50-х рр.; 3) кінець 50-х рр. - кінець 80-х рр. XX ст.; 4) з 90-х рр. XX ст. і до цього часу. Характери­стика робіт останнього часу щодо Поділля й Волині зроблена у статті відомого знавця цих проблем, вченого з Кам’янця-Подільського Л.Баженова.

Російський археограф українського походження Д.Бантиш-Каменський ще в 20-х роках ХІХ ст. подав різнопланову історію України, приділивши значну увагу і східноподільському регіону. Український історик М.Маркевич зробив спро­бу дати систематизовану історію України, наводячи дані про головні події на теренах Брацлавщини. Російський історик Г.Карпов проаналізував головні джерела, які зосереджувалися в російських архівах після прийняття козацькою державою царського протекторату й до приходу до влади гетьмана І.Самойловича. М.Максимович зробив огляд історії козацтва за часів Богдана Хмель­ницького, подавши перелік полків Брацлавщини і їх полковників.

Проблема історії полків досліджуваного регіону перебувала в полі зору видатних істориків XIX - першої половини XX ст.: М.Костомарова, О.Лазаревського, В.Модзалевського, Л.Окиншевича, І.Крип’якевича, В.Липинського, М.Слабченка. Польські історики та­кож опрацьовували історію цього краю.

У згаданих працях досліджувалися проблеми як стосовно окремих полків, так і на загальноукраїнському матеріалі в цілому.

Спеціальні роботи присвятив історії Брацлавщини досліджуваного періоду В.Якубович. Він дав загальноісторичний нарис боротьби жителів регіону проти старостинської влади.

Вінницький священик і краєзнавець І.Шипович підготував та опублікував “Літопис він­ницького капуцинського монастиря”, а дещо пізніше монографію про історію Брацлавщини.

Польський дослідник К.Краєвський подав нарис життя Стефана Чарнецького, а Т.Корзон опублікував працю „Доля і недоля Яна Собеського. 1629-1674”, для О.Дана найбільш цікавим став другий том цього дослідження. Й.Вольф підготував фундамен­тальну монографію щодо князівських родин, значне місце в якій займають і матеріали щодо виникнення та еволюції землеволодіння на Брацлавщині. Й.Дунін-Борковський накопичив знання про найвідоміші польські шляхетські родини, серед них і про родини, які свого часу діяли на брацлавських теренах. Виходець з Шаргородщини, лікар-історик Й.Ролле здійснив геральдично-етнографічну розвідку про виникнення деяких родин. Ф.Сулімірський, Б.Хлебовський та В.Валевський підготували географічний словник, в якому зо­середжено чимало відомостей про міста й містечка Брацлавщини.

Першим істориком, який проаналізував участь брацлавського козацтва у Визвольній війні, був М.С.Грушевський.

Займаючись питаннями регіональної історії, М.Ткаченко подав нарис Східної Брацлавщини-Уманщини, а М.Білінський розглянув історію Вінницького замку. М.Петровський детально дослідив літопис Самовидця, зіставляючи кожну тезу цього літопису з архівними матеріалами, звіряючи достовірність літописних свідчень з наявними джерелами. І.Крип’якевич схематично роз­глянув історію полків Брацлавщини в період гетьману­вання Богдана Хмельницького. Т.Фаранюк дала опис становлення конфлікту зі старостою вінницьким – кня­зем Богушем Корецьким.

Польський історик Й.Волінський розкрив позицію короля Яна III щодо України. У низці праць історика Л.Кубалі наводяться окремі факти, що допомагають від­творити загальноісторичний фон, на якому розвиваються події як в Україні, так і на Брацлавщині. У двох працях А.Гнілко детально розглядаються Чуднівська битва й події навколо неї. Л.Біалковський подав основні тенденції розвитку порубіжних відносин на Поділлі.

У післявоєнний час значну увагу Брацлавщині приділив у своїй праці в еміграції Л.Полухін, хоча його робота і є прикладом тогочасної рекламно-пропагандистської праці.

В.Легкий підготував фундаментальну працю про участь українського селянства у Визвольній війні, приділививши чимало уваги й подіям на Брацлавщині. Г.Храбан подав нарис історії Умані доби феодалізму.

У цей же час продуктивно працював В.Отамановський, захистивши кандидатську й докторську дисертації з історії правобережних міст і розглянувши спеціально розвиток міста Вінниці.

Розвиток міст України дослідила О.Компан. В її роботі дається характеристика участі міського населен­ня в подіях Визвольної війни, причому аналізуються події в Брацлаві, Вінниці та інших містечках досліджува­ного регіону.

У 1966 р. побачила світ робота І.Крип’якевича, в якій автор детально зупинився на адміністративно-тери­торіальному поділі в 1648-1654 рр.

Головні тенденції розвитку Правобережної України розглянув у своїй праці В.Смолій. Подальше до­слідження історії полків знайшло своє відображення у працях В.Степанкова, С.Гончарова, Р.Осташа.

Я.Дашкевич вважає, що „історію подільських полків можна чітко поділити на три етапи”, і виділяє їх часові межі: перший – 1648-1667 рр.; другий – 1667-1681 рр.; третій – 1681-1712 рр.

У роботі П.Михайлини «Визвольна боротьба трудо­вого населення міст України» розглядається період від часу входження українських воєводств до складу Речі Посполитої (1569 р.), до Переяславської ради (1654 р.).

Ф.Шевченко розглянув формування і склад поділь­ських полків, В.Грабовецький звернув увагу на по­встання 1664-1665 рр. на Брацлавщині.

Польські дослідники також продовжували вивчати основні питання історії Брацлавщини козаць­кого періоду. Особливу увагу привертає стаття В.Маєцького про козацькі повстання 1664 р.

1978 року за кордоном з’явилася робота Ю.Гаєцького, присвячена персональному складу урядовців Гетьманщини. Крім реєстрів полковників, полкової старшини й сотників, вона містить короткі історико-географічні статті про кожну адміністративну одиницю Гетьманщини. Треба зазначити, що, крім значних прогалин, у реєстрах зустрічається багато неточностей стосовно прізвищ та часу перебування на урядах.

Лише в умовах незалежної України досліджувана проблематика починає посідати гідне місце. Велике зна­чення мають праці В.Смолія і В.Степанкова як загальнометодологічні, що дали нову концепцію історії України козацького періоду. Їхня спеціальна робота присвячена розвитку Правобережної України.

Спеціальні роботи В.Степанкова щодо становлення й розвитку української державності також методоло­гічно допомагають конкретно-історичним регіональним дослідженням.

З’явились окремі розвідки, в яких прослідуовуються долі полковників брацлавської землі, зокрема М.Криво­носа. Дискусійним залишається питання про тотожність полковників Богуна й Федоровича. Ще історик М.Петровський піддав критиці таке ототожнення. Ф.Шевчен­ко підтримав цю точку зору і свого часу писав: „В 1650 р. кальницьким полковником став Іван Богун, який ще восени 1649 р. значиться в реєстрі у Чигиринському полку... Отже, Іван Богун і вінницький полковник Іван Федорович (Федоренко) не одна особа, як це вважають деякі історики”. Дискусія поки що не завершена. Є як прибічники тотожності, так і їх опоненти: О.Гуржій, В.Степанков, М.Крикун, В.Кривошея, Т.Кривошея.

В.Сергійчук розглянув історію окремих полків за часів гетьманування Богдана Хмельницького. Особли­востям військової історії того часу надано значну увагу на сторінках книги І.Стороженка. Н.Яковенко дала методологію аналізу ролі й місця української шляхти в соціально-політичних процесах. У працях Т.Яковлевої досліджуються процеси початкового етапу Руїни, привертається увага й до історії досліджуваних полків.

Кілька робіт історії місцевої старшини присвятив В.Кривошея. Методологічні засади аналізу території полків знаходимо у праці О.Гуржія, питання історич­ної географії цих полків досліджувала у своїй розвідці Т.Булашевич. Деякі аспекти історії полків Брацлавщини розглянуті у працях М.Корнієнка, В.Кривошеї, Т.Кузнець.

А.Гурбик присвятив свою статтю участі козаків у реалізації завдань антипольської шведсько-бранденбурзько-українсько-трансільванської коаліції по зни­щенню Речі Посполитої. Автор вказує на „великі загони „охотників”, які в переважній більшості були набрані із Брацлавщини”.

Вінницький дослідник В.Мазурик аналізував період напередодні Національної революції на Вінниччині, а також розглянув деякі питання про зміну політичного підпорядкування Брацлавщини в цей період. Уманський краєзнавець В.Фещенко вивчив перебування Б.Хмельницького на Уманщині.

1998 року побачила світ брошура В.Кри­вошеї й Т.Кузнець «Національна еліта, Уманщина, козацтво», в якій було подано кілька нарисів щодо історії Уманського полку. Надалі один із авторів цієї брошури доповнив знання про Уманський полк ок­ремою статтею.

Нещодавно, майже водночас, вийшли дві моногра­фії Ю.Мицика і Ю.Бодрова, присвячені історії уманського козацтва.

Ю.Мицик подав нарис історії уманського козацтва, широко використовуючи українські та іноземні джерела. Він глибоко дослідив процеси станов­лення та еволюції козацтва Уманського полку на тлі загальноукраїнської історії.

Ю.Бодров виділяє перший період історіографії, датуючи його нижчу межу кінцем XIX ст. Погодитися з такою оцінкою, звичайно, не можна, оскільки не зро­зуміло тоді, куди слід віднести праці М.Маркевича, М.Максимовича, М.Костомарова. Йому зазначає, що до складу Уманського полку ввійшли 8 міст, 21 фор­теця, 37 сіл, 45 містечок, указує на досить високий відсоток іноземців у полку – 6,65.

Деякий історико-краєзнавчий фон дають новітні розвідки місцевих краєзнавців.

Вивчення  брацлавської проблематики продов­жують також польські дослідники. Так, Й.Домбровський подає статистику козацьких ватажків 1648-1657 рр. на Брацлавщині, Я.Пулквертек – опис козацького походу на польські землі разом із союзним військом Ракоці; опубліковано нарис Й.Бідацького про життя князя Яреми Вишневецького; Е.Янас і В.Клачевський активно працюють над укладенням реєстру урядників двох воєводств – Київського й Чернігівського, – серед яких було багато й представників шляхти, що обіймали урядові посади у Брацлавському воєводстві.

Загалом українська й польська історіографії нако­пичили значний матеріал з історії козацької Брацлав­щини. Багато зроблено й для дослідження полків, у пер­шу чергу Уманського, але не було жодної узагальнюючої роботи. Це пояснюється насамперед тим, що джерельна база історії правобережних козацьких полків досить обмежена й ускладнює всебічне висвітлення означених вище питань. Документи були знищені ще в XVII ст., після того як Правобережжя України за Андрусівським перемир’ям 1667 р. стало складовою Речі Посполитої. Через брак джерел існує вкрай складна проблема визначення участі полку в тій чи іншій битві, складу полкової старшини, сотників і навіть часу існування окремих полків і сотень. На особливості джерельної бази історії цього регіону звернув увагу М.Ковальський.

О.Бодянський видав зібрані Бантиш-Каменським історичні джерела про тогочасну Україну. Над джере­лами працювали також польські історики. Значні дже­рельні масиви зосереджені у збірці сеймових постанов. Цінним джерелом є щоденник німецького ландскнехта Ульріха фон Вердума про похід у Брацлавщину Яна Собеського в 1671 р. Часопис „Чтения Общества истории и древностей Российских при Московском университете” опублікував реєстр справ козацьких у Польській метриці, які зберігалися в III департаменті Сенату; О.Бодянський у 1875 р. видав козацький реєстр 1649 р. Величезна кількість джерел була опублікована в актах з історії Південної і Західної Росії, а також в окремих томах архіву Південно-Західної Росії.

1880 року Ф.Кульчицький опублікував листи Яна Собеського, у 1878 р. у Кракові вийшов перший том архіву історичної комісії, побачив світ щоденник 1643-1651 рр. Станіслава Освенціма, А.Яблоновський підготував XX том «Zrуdіa dziejowe», багатий різнома­нітними джерелами з історії Брацлавщини.

Були видані документи Розрядного приказу Мос­ковського столу під редакцією М.Попова та Г.Карпова. Поповнилися й видання з польських архівосховищ.

1941 року був опублікований третій том збірника до­кументів „Історія України в документах і матеріалах”, присвячений визвольній боротьбі українського народу проти гніту шляхетської Польщі. До 300-річчя Перея­славської ради був опублікований тритомник документів, другий і третій томи якого охоплюють період Визвольної війни. І.Крип’якевич звернув увагу на лис­ти полковника М.Кривоноса. У 1961 р. вийшов збірник документів, що висвітлюють діяльність гетьмана Богдана Хмельницького. Серед опублікованих у цей час інозем­них джерел привертає увагу „Історія війни козаків про­ти Польщі” француза П.Шевальє. Узагальнюючим збірником про Визвольну війну стали видані у  1965 р.  „Документи об освободительной войне украинского народа 1648-1654 гг.”.

Пошуки й публікацію нових документів продовжували польські історики.В.Грабовецький опублікував документи щодо соціальних рухів у Брацлаві кінця XVI – початку XVII ст. У 1995 р. група дослідників підготувала ака­демічне видання козацького реєстру 1649 р.

Завдяки працям професора Києво-Могилянської академії Ю.Мицика, дослідники мають значний пласт опублікованих джерел з історії тогочасної Брацлавщини. Цінними джерелами є „Хро­ніка з літописців стародавніх” Ф.Софоновича, підго­товлена до друку Ю.Мициком, а також нещодавно опубліковані І.Бутичем універсали гетьмана Богдана Хмельницького.

 1992 року П.М.Кулаковський захистив кандидатську дисертацію на тему „Руська (Волинська) Метрика (1569-1673 рр.) як джерело до історії Київського та Брацлавського воєводств”, що заклала основи подаль­шої роботи автора над цією проблемою, а також опублікував описи самої Метрики. Ці матеріали дозво­ляють простежити передісторію та історію брацлавського козацтва.

Останнім часом з’явилися цінні публікації М.Кри­куна, в яких зібрані матеріали, що характеризують світогляд правобережної старшини на завершальному етапі Національної революції.

Враховуючи дослідження попередників та наявну джерельну базу, яку автору вдалося використати, у цій роботі ставиться завдання подати узагальнюючу кар­тину розвитку козацтва на теренах Брацлавського воєводства. Хронологічні рамки роботи охоплюють період від створення української козацької держави до ліквідації полково-сотенного устрою на Правобережжі (1648-1676 рр.).

 

ВИКОРИСТАНА  ЛІТЕРАТУРА

Баженов Л. Події Національно-визвольної революції 1648-1654 років на Поділлі та Південно-Східній Волині в історико-краєзнавчих дослідженнях другої половини ХХ ст. // Краєзнавство. – 1999. – N 1/4. – С. 58-61.

Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России. – М., 1822. – 598 с.

Білінський М. Вінницький замок. – Вінниця, 1926. – 18 с.

Бодров Ю.І. Історія Уманського козацького полку. – К., 2001. – [Б. с.].

Грушевський М. Історія України-Руси.  – К., 1996. – Т. ІХ. Ч. 1. – 880 с.

Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині ХVII-XVIII ст.: кордони, населення, право. – К., 1996. – 222 с.

Дашкевич Я.Р. Подільські полки (середина ХVII – початок XVIII ст.) // Тези доп. VI Вінниц. обл. іст.-краєз. конф. – Вінниця, 1988. – С. 18.

Карпов Г. Критический обзор разработки главных русских источников до истории Малороссии, относящихся за время: 8-е января 1654 – 30 мая 1672 года. – М., 1870. – [Б. с.].

Ковальський М.П. Джерела з історії Вінниччини ХVI-XVIII ст. // Тези доповідей сьомої Вінниц. обл. краєзн. конф. – Вінниця, 1989. – С. 21-22.

Компан О. Міста України в другій половині ХVII ст. – К., 1963.

Крикун М. Інструкція послам Війська Запорозького на Варшавський сейм 1664 року // Україна модерна. 1999-2000. – Л., 2000. – [Б. с.].

Крип’якевич І. Адміністративний поділ України 1648-1654 рр. // Історичні джерела та їх використання. – К., 1966.  – Вип. 2. – 288 с.

Кулаковський П.М. Руська (Волинська) метрика (1569-1673 рр.) як джерело до історії Київського та Брацлавського воєводств. Автореф. дис. канд. іст. наук. – Д., 1992. – [Б. с.].

Лазаревский А.М. Описание Старой Малороссии // Чтение в историческом обществе Нестора Летописца. – [Б. м.], 1896. – Кн. ХІ. – [Б. с.].

Легкий В.И. Крестьянство Украины в начальный период освободительной войны 1648-1654 гг. – Л., 1959. – [Б. с.].

Мазурик В.С. Подільська шляхта у XIV- XVII ст. // Ria-Biтa. – 1994. – 20 серп.

Маркевич М. История Малороссии. – М., 1842. – 406 с.

Мицик Ю.А. Максим Кривоніс // Укр. іст. журн. – 1992. – N 12. – С. 69-80.

Мицик Ю.А. Умань козацька і гайдамацька. – К., 2002. – 187 с.

Окиншевич Л. Центральні установи України-Гетьманщини ХVII-XVIII ст. // Записки наукового товариства ім. Шевченка. – Мюнхен, 1948.  – Т. 157. – [Б. с.].

Отамановський В.Д. Вінниця ХІV-XVIII ст.: Іст. дослідж. – Вінниця, 1993. – 464 с.

Полухін Л. М.Кривоніс, Д.Нечай, І.Богун – народні герої визвольної війни. – К., 1954. – 39 с.

Реєстр Війська Запорізького 1649 року. – К., 1995. – 592 с.

Сергійчук В. Армія Богдана Хмельницького. – К., 1996. – 254 с.

Смолій В.А. Воз’єднання Правобережної України з українськими землями в складі Російської держави. – К., 1974. – [Б. с.].

Смолій В., Степанков В. Богдан Хмельницький: Хроніка життя та діяльності. – К., 1994. – [Б. с.].

Софонович Ф. Хроніка з літописців стародавніх. – К., 1992. – 336 с.

Степанков В.С. Боротьба трудящих Брацлавщини проти польсько-шляхетської агресії наприкінці 1654 – на початку 1655 рр. // Тези доп. ІІ Вінниц. обл. іст.-краєзн. конф. – Вінниця, 1984. – С. 9-10.

Універсали Богдана Хмельницького 1648-1657. – К., 1998.

Фаренюк Т. Вінницька шляхта в ХVI ст. // Історико-географічний збірник. – К., 1927.  – Т. 1. – [Б. с.].

Шевальє П. Історія війни козаків проти Польщі. – К., 1960. – 199 с.

Шипович И. О границах бывшей Брацлавщины, исторической жизни в ней и отношении Брацлавщины к Подолии. – Винница, 1914. – 29 с.

Яковенко Н. Українська шляхта з кінця ХІV до середини ХVII ст. – К., 1993. – 416 с.

Яковлева Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років ХVII століття. При чини і початок Руїни. – К., 1998. – 447 с.

КОЗАЦТВО В ДОСЛІДЖЕННЯХ ВОЛИНСЬКИХ ІСТОРИКІВ

Е.С.Ксендзук

“Українське козацтво – то живе, пульсуюче серце нашої відроджуваної державної історії”, – сказав волинянин, історик-краєзнавець Григорій Гуртовий. Саме він – автор одного з перших грунтовних досліджень, у якому на основі численних достовірних документів та свідчень доводить, що Волинь є козацьким краєм, як і земля Запорізька, все Придніпров’я, вся Україна. Волинь багато разів була покозачена під час великих і малих національно-визвольних повстань і рухів, особливо в роки Національно-визвольної козацько-селянської революції, що спалахнула в Україні у 1648 році.

Про книги волинських дослідників, публікації у наукових збірниках, присвячені українському козацтву і, зокрема, участі волинян у повстанських загонах, козацьких полках, буде йти мова у цьому повідомленні.

Насамперед, це книга Григорія Гуртового “Волинь – край козацький” 1, у якій глибоко і всебічно висвітлюються витоки козацтва і волинський слід у них, розкриваються славні сторінки козацької історії міст і сіл Волині, в якій зорями сяють імена окремих козацьких гетьманів, полковників, старшин. Із книги можна дізнатися про волинських козацьких ватажків Ружинських, Гуляницьких, про подвиги Северина Наливайка, Данила Братковського тощо. Книга має великий науково-допоміжний апарат: 13 додатків, іменний та географічний покажчики.

А першою науковою розвідкою Г.Гуртового на цю тему була його стаття “Козацтво і Волинь”2.

У новій книзі “Волинський Ружин і гетьмани Ружинські” 3 Г.Гуртовий документально доводить, що родовим гніздом знаменитих козацьких гетьманів князів Остафія, Богдана, Михайла і Кирика, які в ХVІ ст. мужньо боролися проти поневолювачів України, є волинське село Ружин та кілька сіл колишнього Володимирського повіту.

Історик з м.Луцька Михайло Киричук є автором книги „Волинь – земля українська”4. Це ілюстровані нариси історії Волині від найдавніших часів до 1921 року. Автор робить спробу розглянути минуле Волинського краю на тлі загальноукраїнської історії, показує участь і роль волинян у формуванні козацтва, його боротьбі за створення суверенної української держави. Великий розділ книги має назву „Козацька доба” і включає такі підрозділи: „Волинь в часи формування козацтва”, „Волинь у ХVІІ-ХVІІІ ст.”, „Здобуття незалежності”, „Волинь в часи руїни”, „Волинь і Правобережжя у ХVІІІ-ХІХ ст.” Написана на основі старих хронік з використанням архівних даних, найновіших джерельних матеріалів, раніше невідомих видань, книга є значним внеском в історіографію Волині й України в цілому.

Минулого року вийшла друком монументальна колективна праця „Національний пантеон „Козацькі могили” 5.  Її автори – Володимир Рожко, Володимир Пришляк, Олег Сидор, Олекса Ошуркевич, Олеся Ковальчук, Василь Баран. У книзі висвітлено найбільш вагомі питання історії Берестецької битви та історії поля, де вона відбулася, побудови меморіального комплексу „Козацькі могили”, який став найбільшим національним пантеоном українського народу на нашій землі, його оспівування в літературі та народній творчості, в образотворчому і монументальному мистецтві, показано виховне значення святині для формування національної свідомості суспільства. Координатором видання є історик-архівіст Володимир Рожко. Це не перше його звернення до теми козаччини, зокрема, Берестецької битви. Він – автор наукових повідомлень, надрукованих у збірниках матеріалів конференцій “Берестецька битва в історії України” 6-8.

У монографії Петра Кралюка „Особливості вияву національної свідомості в українській суспільній думці ХVІ – першої половини ХVІІ ст.” 9 на основі оригінальних писемних пам’яток показано особливості вияву української національної свідомості серед представників існуючих на той час в Україні конфесій і політично активних суспільних станів, в тому числі і козацтва. Один з розділів книги має назву “Вплив козацтва на розвиток української національної свідомості”.

Петро Сміян досліджував історію Визвольної війни українського народу 1648-1654 років протягом тривалого часу. Ще у 1959 році вийшла його книга „Визвольні походи армії Богдана Хмельницького на Волинь”10. Спільно з Костянтином Сміяном написана стаття про участь волинян у війні 1648-1654 років до історико-краєзнавчої конференцію “Минуле і сучасне Волині” 1985 року11. Цій же тематиці присвячене дослідження Олексія Михайлюка12.

Про роль Волині у козацько-селянських повстаннях ХVІ-ХVІІ ст. йде мова у наукових розвідках Анатолія Ткачука 13, Ігоря Пхиденка14. Відомі краєзнавці Геннадій Бондаренко і Анатолій Силюк досліджували значення Козаччини, Хмельниччини та Гетьманщини в українській та європейській історії.15

Кожен, хто вивчає або викладає історію чи просто цікавиться призабутими її сторінками, відчуває сьогодні гостру потребу в різноманітних довідкових виданнях з історії України. Інформацію про головні події української політичної історії, про національно-визвольний рух та його найвідоміших діячів можна одержати із довідника Лідії Гайдай „Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях”16.  Значна група термінів присвячена козацтву – формам його військової та адміністративної самоорганізації, соціальним стосункам, військовому устрою. Читач має змогу дізнатися про козацькі установи, військові формування, гетьманів і найвідоміших полководців.

Містом козацької мужності і слави є древнє Берестечко на Волині. Світової слави воно набуло у зв’язку з битвою, яка відбулася поблизу нього в червні 1651 року між козацько-селянськими військами Богдана Хмельницького та воїнами польського короля Яна Казимира.  Історико-краєзнавчий нарис „Берестечко” написав Леонід Чучман17. Він зробив першу спробу узагальнити дослідження багатьох істориків і краєзнавців, знайшов цікаві архівні документи і розповів про волинське містечко від давнини до сучасності.

Путівник історика-краєзнавця Володимира Денисюка „Волинь”18 веде цікавими й захоплюючими туристичними маршрутами краю. Один з них – „Шляхами козацької звитяги”. Автор описує події Визвольної війни українського народу за свою незалежність на території нашої області, зокрема під Берестечком.

1990 році науковцями, істориками, краєзнавцями Рівненщини були започатковані науково-краєзнавчі конференції „Берестецька битва в історії України”. У них беруть участь і краєзнавці Волинської області. Особливо представницькою була восьма конференція, присвячена 350-річчю битви під Берестечком 19. У науковому збірнику вміщені повідомлення Петра Ходаня “Іван Виговський і події під Берестечком”, Павла Рудецького “Адам Кисіль і Визвольна війна українського народу 1648-1654 рр.”, Петра Кралюка “Дослідження історії Хмельниччини і Берестецької битви М.Костомаровим під час його перебування на Волині”, Олекси Ошуркевича “Дума козацька про битву під Берестечком”.

Фольклорист, етнограф, лауреат премії ім. П.Чубинського Олекса Ошуркевич – активний учасник конференцій, присвячених Берестецькій битві. Його наукові статті – вагомий внесок у дослідження народної творчості про битву під Берестечком, творів Т.Шевченка, Олени Пчілки, Г.Воробкевича, пов’язаних з цією історичною подією20-25.

Попереду у волинських науковців, істориків, краєзнавців – нові дослідження, нові публікації з історії українського козацтва.

 

ВИКОРИСТАНА  ЛІТЕРАТУРА

1  Гуртовий Г. Волинь – край козацький: Іст.-краєзн. нариси / Г.Гуртовий. – Луцьк: Надстир’я, 2000. – 352 с.

2  Гуртовий Г.О. Козацтво і Волинь / Г.О.Гуртовий // Гуртовий Г.О. Вибрані краєзнавчі статті та бібліографія. – Луцьк, 1994. – С.20-40.

Гуртовий Г. Волинський Ружин і гетьмани Ружинські / Г.Гуртовий. – Луцьк: Надстир’я, 2003. – 60 с.

Киричук М.Г. Волинь – земля українська: Навч. посіб. / М.Г.Киричук. – 3-е вид. – Луцьк: Волин. обл. друк., 2000. – 508 с.

Національний пантеон “Козацькі могили”: Іст.-краєзн. нарис / В.Рожко, В.Пришляк, П.Лотоцький та ін. – Луцьк: Медіа, 2003. – 544 с.

Рожко В. Битва під Берестечком і “Козацькі могили” на сторінках “Літопису Волині” / В.Рожко // Берестецькій битві – 340 років: Тези ІІ респ. наук.-теорет. конф. – Рівне, 1991. – С. 25-27.

7  Рожко В.Є. Документальні джерела Держархіву Волинської області про масові народні походи до “Козацьких могил” у 30-х роках / В.Є.Рожко // Берестецька битва в історії України: Тези четвертої респ. наук.-теорет. конф. – Рівне, 1993. – С. 37-39.

Рожко В.Є. Неофіт Якович Кибалюк про “Козацькі могили” / В.Є.Рожко // Берестецька битва в історії України: Матеріали і тези п’ятої наук.-теорет. конф. – Рівне, 1994. – С. 34-36.

9  Кралюк П.М. Особливості вияву національної свідомості в українській суспільній думці ХVІ – першої половини ХVІІ ст.: Монографія / П.М.Кралюк. – Луцьк: Надстир’я, 1997. – 72 с.

10  Сміян П.К. Визвольні походи армії Богдана Хмельницького на Волинь / П.К.Сміян. – Луцьк, 1959. – 52 с.

11  Сміян П.К. Участь волинян у визвольній війні 1648-1654 рр. / П.К.Сміян, К.П.Сміян // Минуле і сучасне Волині: (Тези доп. та повідомл. Волин. регіонал. іст.- краєзн. конф.). – Луцьк, 1985. – С. 124-128.

12  Михайлюк О.Г. Волинь у визвольній війні 1648-1654 рр. / О.Г.Михайлюк // Велика Волинь: минуле й сучасне: Тези міжнар. наук. краєзн. конф. – Житомир, 1993. – С. 42-44.

13  Ткачук А.П. Роль Волині у козацько-селянських повстаннях ХVІ-ХVІІ ст. / А.П.Ткачук // Велика Волинь: минуле й сучасне: Тези міжнар. наук. краєзн. конф. – Житомир, 1993. – С. 34-36.

14  Пхиденко І.С. Бойові дії козацько-селянських військ на Волині напередодні битви під Пилявцями 1648 року / І.С.Пхиденко // Велика Волинь: минуле й сучасне: (Матеріали міжнар. наук. краєзн. конф.). – Хмельницький, 1994. – С. 117-119.

15 Бондаренко Г.В. Козаччина, Хмельниччина, Гетьманщина в українській та європейській історії / Г.В.Бондаренко, А.М.Силюк // Поділля і Південно-Східна Волинь в роки Визвольної війни українського народу середини ХVІІ століття: Матеріали Всеукр. іст.-краєзн. наук.-практ. конф. – Стара Синява, 1998. – С. 44-46.

16  Гайдай Л.І. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях (від найдавніших часів до Хмельниччини): Навч. посіб.-комент. / Л.І.Гайдай. – Луцьк: Вежа, 2000. – 437 с.

17  Чучман Л.П. Берестечко: Іст.-краєзн. нарис / Л.П.Чучман. – Луцьк: Надстир’я, 1997. – 72 с.

18  Денисюк В. Волинь: Події. Факти. Цифри. Турист. маршрути / В.Денисюк. – 3-є вид. – Луцьк: Надстир’я, 2003. – 112 с.

19  Берестецька битва в історії України: Наук. зб. матеріалів восьмої Всеукр. наук.-краєзн. конф., присвяч. 350-річчю битви під Берестечком. – Рівне: Ліста, 2001. – 102 с.

20  Ошуркевич О.Ф. Народна творчість про Нечая і Берестецьку битву: історизм, фольклорні мотиви / О.Ф.Ошуркевич // Берестецькій битві – 340 років: Тези ІІ респ. наук.-теорет. конф. – Рівне, 1991. – С. 36-38.

21  Ошуркевич О.Ф. Пам’ятки про Берестецьку битву у творчих зацікавленнях Олени Пчілки / О.Ф.Ошуркевич // Берестецька битва в історії України: Тези четвертої респ. наук.-теорет. конф. – Рівне, 1993. – С. 52-54.

22  Ошуркевич О.Ф. Про деякі особливості історико-поетичного твору “Кину пером, лину орлом, конем поверну” / О.Ф.Ошуркевич // Берестецька битва в історії України: Матеріали і тези п’ятої наук.-теорет. конф. – Рівне, 1994. – С. 46-47.

23  Ошуркевич О.Ф. Поема Григорія Воробкевича “Берестечко” / О.Ф.Ошуркевич // Берестецька битва в історії України: Матеріали і тези шостої наук.-теорет. конф., присвяч. 400-річчю з дня народж. Б.Хмельницького. – Рівне, 1995. – С. 97-99.

24  Ошуркевич О.Ф. До проблеми інтерпретації поезії Т.Г.Шевченка “Ой чого ти почорніло...” / О.Ф.Ошуркевич // Берестецька битва в історії України: Матеріали тез VІІ Всеукр. наук.-практ. конф. – Рівне, 1996. – С. 111-113.

25  Ошуркевич О. Козак Іван Нечай у народній пісні / О.Ошуркевич // Берестецька битва в історії, літературі та мистецтві: Наук. зб. – Рівне, 2001. – С.  147-151.

ВІЙСЬКОВА ІСТОРІЯ СЛОБІДСЬКИХ КОЗАЦЬКИХ ПОЛКІВ У РОБОТАХ ВІТЧИЗНЯНИХ ДОСЛІДНИКІВ

О.В.Дьякова

Серед українських козацьких формувань слобідські полки займають одне із поважних місць. Вони існували від середини XVII ст. до 1764 р. Створення цих полків є невід’ємною частиною колонізації Слобідської України та історії національних військових формувань. 1764 р. за Маніфестом цариці Катерини II слобідські полки були реорганізовані у частини регулярної російської армії.

Слобідськими полками в історичній науці називаються Острогозький, Охтирський, Сумський, Харківський та Ізюмський. Слід зазначити, що спочатку вони йменувалися “черкасскими” і лише з 1732 р. – слобідськими.

Головним завданням слобідських козаків був захист південних кордонів від турецько-татарських нападів на південні окраїни Російської держави. Та, починаючи з Чигиринських походів (1677-1678 рр.), слобідські полки брали участь у всіх військових кампаніях, які вела Російська імперія. Під час битв слобідські козаки проявляли мужність та героїзм, відданість своїй державі, за що і полки, і окремі бійці отримали численні нагороди.

Все це фіксувалося у державних документах і наукових дослідженнях, присвячених козаччині або військовій історії.

Мета даної статті – проаналізувати стан дослідження військової історії слобідських полків вітчизняними дослідниками.

Перші згадки про бойові відзнаки слобожан містяться ще у козацьких літописах В.Рубана і С.Величка [1].

У першій половині ХІХ ст. до військової історії слобожан звертався відомий харківський письменник Г.Квітка-Основ’яненко. У своїй праці “О слободских полках” [2] він розповідає про заснування та умови життя слобожан, широко використовуючи перекази, що зберігались серед місцевих жителів. У такому ж аспекті написана й книга його родича І.І.Квітки “Экстракт о слободских полках”.

До даної проблеми протягом цього періоду звертались і російські дослідники І.Бєляєв [3] та Д.Бутурлін [4]. Серед них особливо слід виділити книгу І.Бєляєва, присвячену розвитку прикордонної служби на півдні Росії. Як представник офіційної історіографії, вчений вважав дії царського уряду на півдні “в высшей степени благоразумны и совершенно сообразны с обстоятельствами” [3, С. 60]. Це був його головний аргумент щодо будівництва Бєлгородської укріпленої лінії та підкорення Кримського ханства.

Робота Д.Бутурліна є апологетикою полкового хисту царя Петра Першого у його боротьбі зі шведами, турками і персами. Як відомо, Північна війна захопила територію Слобожанщини. Тут 1709 р. перебував цар і це змусило ученого звернути увагу на край, описуючи військові події, що відбувалися у роки Північної війни.

Однак, дійсно наукові дослідження з даної проблеми з’явились у другій половині ХІХ ст., коли виникла нова військово-історична допоміжна дисципліна. У ній першочергове місце посіла полкова історіографія. Поява останньої пов’язана з наказом Генерального штабу, виданому 1878 р., про складання у всіх військових частинах пам’яток для солдат та історії полків. Згідно цього наказу при штабах офіційно запроваджувалась посада полкового історіографа, який і займався цією справою. Інтенсивна робота з виконання наказу розпочалася у 1880-х рр. і припинилась із початком першої світової війни у 1914 р.

Видання наказу співпало з соціально-економічними змінами, що відбувалися у Російській імперії. Важливу роль тут відіграли буржуазні реформи (1860-1870-х рр.) і контрреформи (1880-х рр.).

Тоді ж відбулися зміни і в історіографії. Домінуючим фактором стає позитивізм і спеціальна галузь суспільного пізнання – соціологія. Ці напрямки проникали і у вітчизняну військово-історичну науку. Причому у другій половині 1870-х рр. тут викристалізувалось два основних напрями: академічний та російський.

“Академісти” у своїх дослідженнях орієнтувалися на західноєвропейські стандарти, тоді як репрезентанти російської школи закликали до вивчення вітчизняної історії та досвіду.

Полкова історіографія поєднувала в собі риси обох напрямів, однак переважав російський. Адже головна мета цих робіт полягала в утвердженні в світогляді військових принципів самодержавства, православ’я та народності.

Не дивлячись на те, що згаданий наказ був прийнятий 1878 р., перші наукові дослідження про бойову славу слобідських полків з’явилися набагато раніше – протягом 1850-х рр. Це було пов’язано зі святкуванням 200-річчя заснування полків.

Першим на цю подію відгукнувся офіцер Ізюмського полку М.В.Гербель (у майбутньому – перший історіограф у рідному полку). Як вірнопідданний офіцер, він присвятив своєму полку декілька публікацій, із них дві книги стосуються порушеної у даній статті проблеми [5]. Ці публікації дещо упереджені та наївні. М.Гербель, не маючи належної історичної освіти і необхідного досвіду, просто не міг по-науковому розкрити дану тему.

Більш виваженими є дослідження історіографа Харківського полку Є.О.Альбовського [6]. Будучи вихідцем із Слобожанщини і перебуваючи деякий час у Харкові, він став активним членом історико-філологічного товариства, спілкувався з багатьма визначними людьми міста. У роботі над історією Харківського полку йому велику допомогу надавав відомий український учений Д.І.Багалій. Відомо, що історик надав Є.Альбовському багато архівних документів. Природно, що публікації цього історіографа вирізняє оригінальність у тому плані, що поруч із воєнними кампаніями автор піднімає проблеми політичного, економічного, соціального та культурного характеру. Історіограф не відриває козаків, старшину від їх побуту як вдома, так і під час походу.

У ці ж роки виходять праці, присвячені історії інших слобідських полків: Сумського (П.Голодолинський) [7] та Охтирського (С.Одинцов і В.Потто) [8]. Ще у 1864 р. вийшла книга Головинського П., присвячена всім слобідським полкам. На сьогоднішній день це єдина праця, у якій розглядається військова історія усіх 5 слобідських полків [9].

Представники академічної школи також зверталися до історії слобідських полків. Але це роботи загального характеру і факти із минулого краю використані в них як ілюстративний матеріал. Серед студій “академістів”, що торкаються досліджуваної теми, грунтовністю відзначаються монографії М.Мочульського та Ф.Ласковського [10].

Ці книги сьогодні вже стали бібліографічною рідкістю. І хоча дані роботи втратили свою наукову значимість, вони залишаються важливим джерелом при вивченні військової історії не тільки Слобідської України, а й Російської імперії взагалі. Адже більша частина використаних полковими історіографами документів безповоротно втрачена і про багато подій можна дізнатись лише з цих публікацій.

Серед цивільних істориків, які вивчали військову історію Слобідської України, слід назвати визначних вітчизняних учених Д.Багалія [11] та Д.Яворницького [12].

Д.Багалій у своїх роботах торкався участі слобожан у боротьбі з турецько-татарськими нападами, військових походах, будівництві укріплених ліній – Бєлгородської, Ізюмської, Української.

Д.Яворницький, крім цих питань, висвітлював проблеми стосунків слобожан і запорожців, зазначаючи, що вони не завжди були безхмарними: ображені відданістю слобожан своїй державі, запорожці здійснювали набіги на слобідські поселення, іноді навіть разом із татарами. Зрозуміло, що така ситуація призводила до військових конфліктів і слобожани вимушені були піднімати зброю проти запорожців, захищаючи свої оселі.

У радянські часи військова історія, як складова частина військової історії України, досліджувалась дуже слабко. Сталася дивовижна ситуація: вивчаючи військові події в Україні, радянські вчені основну увагу приділяли запорозьким козакам, а про слобідських або лише згадували, або зовсім промовчували.

У 1930-х р. у Львові (тоді за кордоном) вийшла колективна праця “Історія українського війська”. Написана вона у патріотичному дусі і тому її автори вважають, що, якщо слобідські полки не воювали за незалежність України, то в історії козацьких збройних сил вони відігравали другорядну роль [13, С. 239-240]. Можливо, саме з цієї причини про слобідські полки у книзі більше нічого не мовиться.

Залишилась військова історія слобожан без належної уваги і протягом післявоєнних років, навіть коли на честь 300-річчя Переяславської ради вийшла численна кількість публікацій, присвячених подіям другої половини XVII ст.

Лише А.Г.Слюсарський у монографії „Слобідська Україна” [14] виділив розділ, присвячений боротьбі місцевого населення проти зовнішніх ворогів.

У певній мірі військова історія слобідських полків висвітлена у роботах радянських істориків, присвячених боротьбі з татарськими нападами, російсько-турецькими війнами другої половини XVII-XVIII ст., та війнами, у яких брала участь Російська імперія у XVIII ст. Це дослідження Б.Кафенгауза, А.Козаченка, М.Коробкова, А.Новосельського, М.Смирнова, Є.Тарле та інших.

Слід зазначити, що у радянські часи проблеми козацтва розглядалися лише у руслі офіційної історіографії – боротьби за возз’єднання з Росією. Тому козацькою історією займалося мало вчених. Серед них О.Апанович, В.Голобуцький, В.Дядиченко та інші, чиї студії мають важливе наукове значення і сьогодні. В основному вони досліджували історію запорозького козацтва, лише іноді згадуючи слобожан в аспекті економічних і військових стосунків між козацькими полками або спільної боротьби з зовнішнім ворогом.

У роки перебудови (1985-1991) і після проголошення незалежності (1991) в Україні одним із пріоритетних напрямків у науковій роботі був визначений краєзнавчий. Тому в Харкові, Сумах, інших населених пунктах на Слобожанщині з’являються публікації про заснування поселень у краї та про створення і військову доблесть козацьких полків. Всі ці публікації мають інформативний характер. Серед них слід вказати на книгу харківського історика Сергія Васильовича Потрашкова, присвячену бойовій славі двох слобідських полків – Харківського та Ізюмського [15]. Про інші ж полки у роботі згадується лише побіжно.

Отже, проаналізувавши історіографічну спадщину з військової історії слобідських полків, можна констатувати, що вона потребує подальшої розробки.

 

ВИКОРИСТАНА  ЛІТЕРАТУРА

  1. Рубан В.Г. Краткая летопись Малой России с 1506 по 1776 гг. – С.Пб., 1777 – [Б. с.]. Величко С.В. Літопис. – К.: Дніпро, 1991. – Т. 2. – [Б. с.].
  2. Квитка Г.Ф. О слободских полках: Ист. разыскания // Современник. – 1840. – № 17. – [Б. с.].
  3. Беляев И. О сторожевой, станичной и полевой службе на польской Украйне Московского государства до царя Алексея Михайловича. – М., 1846. – [Б. с.].
  4. Бутурлин Д. Военная история россиян в XVIII столетии. – С.Пб., 1819. – [Б. с.].
  5. Гербель Н.В. На 200-летие Изюмского гусарского полка. – С.Пб., 1851. – [Б. с.]. Його ж. Изюмский Слободской казачий полк (1651-1765). – С.Пб., 1852.– [Б. с.].
  6. Альбовский Е. История Харьковского Слободского казачьего полка (1651-1765 гг.). – Х., 1895. – [Б. с.]. Його ж. История Харьковского полка (11 Драгунский Харьковский Ея Императорского Высочества Великой Княгини Александры Петровны полк). – Минск, 1897. – [Б. с.]. Його ж. Харьковские казаки. – С.Пб., 1914. – [Б. с.].
  7. Голодолинский П. История Сумского полка. – М., 1902. – [Б. с.].
  8. Одинцов С., Потто В. История Ахтырского полка: 1765-1796. – С.Пб., 1902. – [Б. с.].
  9. Головинский П. Слободские казачьи полки. – С.Пб., 1864. – [Б. с.].
  10. Мочульский Н. Военно-статистическое обозрение Российской империи, издаваемое по Высочайшему повелению при Первом отделении департамента генерального штаба. – С.Пб., 1850. – Т. 12, ч. 1. – [Б. с.].
  11. Багалий Д. Очерки из истории колонизации степной окраины Московского государства. – М., 1887; Його ж. Історія Слобідської України. – Х., 1918. – [Б. с.].
  12. Яворницкий Д. История запорожских казаков: в 3 т. – С.Пб., 1985. – [Б. с.]. Його ж. До історії степової України. – Д., 1929. – [Б. с.].
  13. Історія українського війська / За ред. І.Крип’якевича. – Л., 1992. – 712 с.
  14. Слюсарський А. Слобідська Україна: Іст. нарис XVII-XVIII ст. – Х., 1954. – 280 с.
  15. Потрашков С. Харьковские полки: три века истории. – Х., 1998. – [Б. с.].

СТАРШИНА ГЕТЬМАНА ТЕТЕРІ (ПЕРСОНАЛЬНИЙ  СКЛАД)

В.В.Кривошея

Чигиринська рада 1-2 січня 1663 р. замінила Юрія Хмельницького на його швагра Павла Тетерю. Необхідність заміни лідера була явною і перемога Тетері засвідчила, що шляхетсько-козацьке угруповання змогло знайти компроміс з представниками старовинного козацтва. Колишній переяславський полковник Тетеря за часів гетьманування свого швагра І.Виговського став дворянином королівським, 1661 р. був нагороджений чином полоцького стольника і з лютого 1662 р. перебував при козацькому гетьмані в якості польського резидента1 . Ще під час обрання на писарство генеральне у грудні 1660 р. Тетеря писав королю: „Я никогда не желал быть писарем Запорожского войска, опасаясь почти с обеих сторон подозрения. Ибо я желал быть всегда в присутствии вашей королевской милости” и просив, щоб той „принял под крыло своё”2 .

Де жили і чим займалися дід Василь і батько (за одними свідченнями Яким, за іншими – Іван) Тетері невідомо. Останній мав трьох синів і доньку (можливо, більше). Сам Павло Тетеря був одружений двічі: у першому шлюбі – на сестрі І.Виговського3 , а потім з Оленою Богданівною Хмельницькою (донькою гетьмана). Його рідна сестра Єва була в шлюбі спочатку за Михайлом Васильовичем Іскрицьким, другим шлюбом – за Яковом Іллічем Пекулицьким4 . Ці шлюби втягували в орбіту родинних зв’язків Іскрицьких, Троцьких (через шлюб сестри Настасії Іскрицької), Горбовських (шлюб доньки Марії з Мартином), Островських (шлюб сестри Патронели) і Пекулицьких. Зазначимо, що Островських і Троцьких зустрічаємо серед відомої покозаченої настаської шляхти, що однією з перших перейшла на бік повсталих в Білоцерківському полку5 .

Від першого шлюбу Єва (Євдокія) Тетеря мала синів Криштофа і Василя Іскрицьких. Ці племінники гетьмана уже в 1659 р. були нобілітовані як „заслуженние в войске запорожском товаріщі”6 . Від другого шлюбу через сина Опанаса вели свій родовід Глібовичі–Піроцькі.

Кримський вектор зовнішньої політики забезпечував Яцківський-Куницький7 , польський – Г.Гуляницький, П.Бережецький, Т.Куриленко, А.Сильницький8 . Андрій Сильницький походив з подільської шляхти9 . Представник цієї родини Максим Сильницький був “нобілітований” у 1661 р.10 . Є свідчення і про ігумена терехтемирівського монастиря Олександра Сильницького11.

З Тетерею співпрацюють Михайло Радкевич, Михайло Ханенко, Тиміш Носач, Самійло Зарудний, Павло Яненко, Остап Гоголь. Генеральний писар у Ю.Хмельницького Василь Глосинський став полковником, отримав від Яна-Казимира містечко Балаклію12.

Під Білу Церкву до короля приїхали Павло Тетеря, Тимофій Носач і Григорій Гуляницький13. 22 січня 1664 р. король надав Петру Дорошенку Гуляй-поле і одночасно – лівобережному місту Прилукам мандат на повернення Дорошенку всіх забраних від нього в місті добр14. Тоді ж покозаченому барському шляхтичу Яремі Петрановському було надане село Яреськи.

1664 р. генерального обозного Половця Семена змінив  Радкевич Михайло. Генеральними суддями були Креховецький Іван, Зеленко Устим15, Гапонович Герман, писарем Кривецький Станіслав (Святослав), осавулами Дорошенко Петро, Богун Іван, Луниченко Іван.

Проти П.Тетері піднялося повстання під проводом полковника паволоцького Івана Поповича, колишнього сотника кам’янобродського Білоцерківського полку часів Богдана Хмельницького16. У зв’язку з цими подіями гетьман П.Тетеря наказав стратити І.Поповича і полковника сусіднього Кальницького полку Івана Вертелецького. Направлений гетьманом генеральний осавул Петро Дорошенко полонив Поповича. На чолі залишків цього полку з часом став Іван Богун, який був випущений з ув’язнення з метою підняття авторитету П.Тетері. Призначений наказним гетьманом під час походу на Лівобережжя, звинувачений у спробі змови, він загинув 17 лютого 1664 р.

Ці події засвідчують, що козацька старшина вбачала в діях П.Тетері досить значний крен щодо ставки спочатку на татарську, а потім на польську політичну карту, тим самим ставлячого під загрозу національні інтереси, ігноруючи опору на внутрішні сили.

У лютому 1664 р. король видав привілей Уманському полку, цей факт М.Крикун називає “унікальним”, бо “жоден з полків Війська Запорозького не удостоївся такої честі”17.

Керівний склад війська після ради 1664 р. чітко простежується за підписами на інструкції послам. Генеральним обозним був Михайло Радкевич, генеральними суддями – Ян Креховецький і Герман Гапонович, писарем – Святослав Кривицький, осавулами – Петро Дорошенко та Іван Лупиненко, чигиринський полковник Федір Коробка, черкаський Федір Джулай, канівський Іван Демиденко, білоцерківський Самійло Фридрикевич, уманський Михайло Ханенко, паволоцький Ярош Грицина18. Не мали урядів, але зберігали значний вплив у війську Тиміш Носач і Самійло Зарудний. Сердюцький полк очолював Гаврило Годуненко, запорозький – Степан Федорович з осавулом Гаврилом Лісовським. В російському полоні знаходилась група старшин, звільнення яких домагався, серед яких були Іван Нечай, Григорій Дорошенко, Андрій Бутенко, Василь Кропивницький19.

У Чигиринському полку місце Дорошенка зайняв племінник Богдана Хмельницького Прокіп Бережецький. З колишніх чигиринських старшин відомий С.Опара, який тримався І.Брюховецького20. Всі троє вищеназвані полковники чигиринські були активними учасниками Національно-визвольної війни з самого її початку. Схоже на те, що всі п’ять відомих старшин полку були реєстровцями ще до початку військових дій. Загалом четверо з п’яти (крім Гната Дубенка) займали керівні уряди і при попередніх гетьманах. Однак, при І.Виговському Коробка чомусь відійшов на задній план, не видно його і серед керівного ядра старшин Ю.Хмельницького. А при Тетері він знову серед вищої козацької еліти.

Яків Улезько повернувся на посаду полковника корсунського в 1663 р. і втратив уряд в лютому-березні 1664 р. В цей час він  брав участь в поході на Лівобережжя з королем. Джерела свідчать, що при королі були тоді лише два полковники – І.Богун і корсунський21, тобто Я.Улезько. Богун був страчений, а Улезько назавжди позбувся полковничого пірнача.

Відомий дослідник М.Крикун вважає, що при Тетері колишній корсунський полковник Іван Дубина був наказним полковником корсунським22. Сотником корсунським в той час згадується Михайло Соловей23, лисянським – Дем’ян Якимович24.

4 квітня 1665 р. в Корсуні козацьке військо втратило трьох визначних полководців, до московського полону потрапили Ян Креховецький, Тиміш Носач, Яків Улезько25.

Загалом маємо інформацію про чотирьох полковників і одного сотника Корсунського полку. Вони представляли п’ять родин, двоє з яких (Улезьки і Височани) були досить відомі в старшинському середовищі, а троє – відносно нові (Лепнявські, Підодні, Солов’ї).

В Канівському полку зміни керівництва не сталося, його продовжував очолювати Дмитренко Іван. При гетьмануванні Тетері був нобілітований полковий писар Євстафій Шимко-Полоницький26. На противагу Дмитренку лівобережний гетьман Брюховецький призначив полковником канівським Панченка Федора27.

10 старшин відомі у Канівському полку. З старих старшинських родин продовжували утримувати владні важелі чотири (Демиденки, Лизогуби, Мітченки і Панченки), при чому двоє з них трималися Брюховецького. Шість же родин в полку на керівних посадах фіксуються вперше. Це засвідчує як значну ротацію старшинського корпусу Канівського полку за гетьмана Тетері, так і її розкол.

У Білоцерківському полку „полковник старовинний” Самійло Фридрикевич прийняв пірнач від полковника Івана Кравченка.

Уривки інформації маємо про старшину Черкаського полку. Знаємо лише про двох полковників, яких слід віднести до „старої” гвардії: одного ще часів Богдана Хмельницьго – Петра Дорошенка, а іншого – висуванця Виговського – Федора Джулая. З невідомих нам причин генеральний осавул Петро Дорошенко очолив Черкаський полк (автор-історик Д.Дорошенко) цей факт упущений. Зазначимо, що пізніше, за гетьманування П.Дорошенка, Джулай на короткий час повернув собі пірнач. Це може бути свідченням, що в них не було особистої ворожнечі, а зміна відбулася з якихось інших причин. Мабуть, з П.Дорошенком в полку добре спрацювався полковий писар Клеванський Сава, бо утримував він цей уряд щонайменше п’ять років уже в той час, коли Дорошенко був гетьманом.

В Уманському полку полковником в черговий раз став Максим Булига. У Брацлаві полковниками були Іван Бут від І.Брюховецького і Михайло Зеленський регіменту П.Тетері, у Кальницькому – Мельник.

Персональний склад старшинського корпусу при гетьмані Тетері засвідчує, що він був активним виразником інтересів покозаченої шляхти, продовжувачем лінії Івана Виговського.

Іван Сірко та очолювані ним запорожці при підтримці лівобережного гетьмана Івана Брюховецького, за погодженням з колишнім гетьманом Виговським і 2000 його прибічників змогли організувати повстання на Правобережній Україні. Основу повстанців складали запорозькі полки і також антипольська частина городового козацтва, в першу чергу полків Брацлавщини. На боці повстанців не бачимо значної участі старшини корінних козацьких полків. Скоріше ідейну підтримку повсталим надавали  старшини Григорій Лісницький, Коробка, Галоб, Залізо.

Старшина, вірна П.Тетері, скоріше вела боротьбу проти запорожців і їх союзників у полках Гетьманщини, ніж захищала гетьмана. Перехід її на бік повсталих одночасно означав їх перехід на сторону Брюховецького. Цьому ж протирічили не лише особисті амбіції, але і соціальні причини – покозачена шляхта і більшість городового козацтва не могла сприйняти тих порядків, які їм несли запорожці і виразник цієї лінії лівобережний гетьман Брюховецький разом з Сірком.

Фактичним організатором придушення повстань був наказний гетьман від Тетері Михайло Ханенко. Але він вимушений був закритися у Кисляку, де його здобували козаки Кальницького полку28  під командуванням Василя Варениці. Страта прихильниками Тетері місцевого полковника Вертелецького консолідувала антигетьманські сили в полку. Призначення І.Брюховецьким представника місцевої козацько-старшинської родини Бута на полковництво підсилювало запорозький елемент на цій території.

Оцінку діяльності Тетері дав пізніше польський військовий комендант Білої Церкви: „простой народ не желает бытности гетьмана Тетери и презирает его, разве бы с позволения короля пришел с коронным войском”29. Старшина ж відвернулася від нього і в нашому розпорядженні немає жодного факту, що після скинення Тетері з уряду, хтось з них бажав його повернення до влади.

 

ВИКОРИСТАНА  ЛІТЕРАТУРА

Памятники издаваемые Киевской Комиссией для разбора древних актов. – 2-е. изд. – К.,1898. – Т. 3. – С. 289.

Материалы для истории Малороссии (1660-1664): Отдел третий. – К., 1853. – С. 49.

Модзалевский В. Малороссийский родословник. – К., 1908. – Т. І. – С. 220.

4  Там само. – К., 1910. – Т. ІІ. – С. 239.

Акты ЮЗР. – Т. 10. – С. 791.

Модзалевский В. Малороссийский родословник. – К., 1910. – Т. ІІ. – С. 239.

Реестр козацких дел в польской метрике с Санктпетербурге при 3-м департаменте Сената в листах с надписью ”Kozackie”. – [Б.м., б.г.]. – С. 37.

ІР НБ. – Ф.  ІІ. – № 15404. – Арк. 1. Андрій Сильницький, будучи брусилівським сотником Паволоцького полку потрапив у жовтні 1660 р. до російського полону.

Zrуdіa dziejowe. – T. 5. – S. 191.

10  Volumina legum. – T. 4. – S. 360.

11  АЮЗР. – Т. 6. – С. 185.

12  Мицик Ю. З листів „Козацького відділу” АКВ АГАД у Варшаві // Сіверян. літопис. – 1998. – № 5. – С. 13; Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко: Огляд його життя і політ. діяльн. – Нью-Йорк, 1985. – С. 46.

13  ІР НБУ. – Ф. ІІ. – № 15402. – Арк. 14.

14  Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. – [Б.м., б.г.]. – С.45.

15  Дорошенко Д. Степан Опара, невдалий гетьман Правобережної України // Праці Українського історико-філологічного товариства у Празі. – Прага, 1939. – С. 42. – [Б. с.].

16  Ляскоронский В. Паволоцкий полковник Иван Попович // Киев. старина – 1889. – № 5/6; Новицкий И. Ещё об Иване Поповиче // Киев. старина – 1889. – № 11. – С. 429-439.

17 Крикун М. Інструкція послам Війська Запорозького на Варшавський сейм 1666 року і відповідь короля Яна Казимира на неї // Україна модерна. – Л., 1999. – Ч. .2/3. – С. 345.

18  Крикун М. Інструкція послам Війська Запорозького на Варшавський сейм 1664 року // Україна модерна. 1999-2000. – Л., 2000. – С. 407.

19  Газін В. Політична програма гетьмана П.Тетері // Українська козацька держава: Витоки і шляхи іст. розв. – К., 2000. – Вип. 7. – С. 193, 194.

20  Дорошенко Д. Степан Опара, невдалий гетьман Правобережної України // Праці Українського історико-філологічного товариства в Празі. – Прага,1939. – Т. ІІ. – С. 39.

21  ІР НБУ. – Ф. ІІ. – № 15589. – Арк. 10.

22  Крикун М. Інструкція послам Війська Запорозького на Варшавський сейм 1666 року і відповідь короля Яна Казимира на неї // Україна модерна. – Л., 1999. – Ч. 2/3. – С. 347; РИБ. – Т. 8. – С. 1244.

23  ІР НБУ. – Ф. І. – № 60497. – Арк. 588.

24  Там само. – Ф. ІІ. – № 15412. – Арк. 28.

25 Акты ЮЗР. – Т. VІ. – С. 22; Т. V. – С. 267, 271.

26 Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. – [Б. м.], [ Б. р.]. – Т. 4. – С. 172.

27 ЦДІАУК. – Ф. КМФ-7. – Оп. 3. – Спр. 137. – Арк. 2.

28 Яковлева Т. Руїна Гетьманщини. Від Переяславської ради – 2 до Андрусівської угоди (1659-1667 рр.). – К., 2003. – С.395.

29 Реестр козацких дел в польской метрике. – [Б. м.], [ Б. р.] – С. 31.

 РОДОВІДНА КНИГА ДВОРЯН НОВГОРОД-СІВЕРСЬКОГО НАМІСНИЦТВА ЯК ДЖЕРЕЛО З ІСТОРІЇ КОЗАЦТВА

О. В. Кривошея

Для генеалогічних розвідок козацтва першочергове значення мають матеріали кінця ХVІІІ ст., пов’язані з входженням старшини до дворянства. Ці документи заносилися в особові справи, які потім узагальнювались у родовідні книги намісництв. Невичерпний генеалогічний матеріал знаходиться у такій книзі Новгород-Сіверського намісництва, де, на відміну від Чернігівського (що теж збереглися), фіксувалася не лише старшина на час запису (10 січня 1788 р., 15 грудня 1790 р.), але і вносилася вся інформація відносно їх родоводу.

Серед матеріалів родовідної книги Новгород-Сіверського намісництва збереглися дані про генеральну старшину, полковників і полкову старшину, сотників. Особливе значення мають генеалогія генерального судді Івана Безпалого1, генерального осавула Павла Грибовського2, про чиї родоводи в інших джерелах інформація відсутня.

Нащадки полковників Громики3, Лободи4, Жученки5, Кандиби6, Кияшки-Левандовські7, Кравченки8, Кулябки9, Гудими-Мезенцови10, наказного полковника корсунського Івана Стеценка11, наказного полковника Яна Францишковича12 також свого часу подавали документи на входження до дворянського стану і додавали до них свої родовідні. Серед полкової старшини відзначимо документи роду обозного полкового Павла Лясковського13, писарів полкових Івана Казакевича14, Івана Піроцького15, осавулів полкових Данила Білопольського16, Данила Божого17, Корнія Якимовича18, Петра Вишенського19, Григорія Баклана20, Гната Парпури21, Івана Моргацького22, Ничипора Головні23, Григорія Федченка24, Григорія Філіповича25, хорунжого полкового Григорія Вербицького26.

Більш широко представлені родини сотників, а саме: почепського Олексія Дзивовича27, шептаківського Тимофія Куриленка28, бакланського Терентія Ширая29, новгород-сіверського Андрія Рачинського30, ніжинського Федора Романовського31, батуринського Леонтія Бутка32, конотопського Івана Бистрицького33, кролевецьких Михайла Дулі34, Григорія Михайловича35, Максима Антоновича36, вороніжських сотників Слабеєва37, Семена Пилипенка38, волинського Івана Богдановського39, ямпільських Стефана Канівецького40, Тараса Перехреста41, козелецького Василя Каплонського42, олешівських Ярема і Антона Яхневичів43, старосанжарського Івана Березана44, роменського Максима Максименка45, чорнуського Паська Товстонога46, смілянського Григорія Близнюка47, Івана Вовкодавенка48, Костянтина Велидоцького49, Романа Грибовода50, Берченка51, триліського Юська Божка52, корсунських Наума Голуба53, Степана Римаренка54.

Документи і матеріали відобразили міграційні процеси, вказуючи, з яких місцевостей переходив той чи інший рід. Так, зафіксовані виходці з Мозирського повіту Бояринови55, Ярошевицькі, з яких Іван став сотником Білоусівським Чернігівського полку. З містечка Гашове Мирського повіту до Гетьманщини вийшли Барановські56, з Правобережжя – Квітницькі57, Галушевські58, з Летичівського повіту – Буциновські59.

Родовідні книги фіксували наявні в родинах універсали гетьманів. Серед них є згадки про універсали І.Виговського С.Спичаку на грунти при с.Мартинівці60, Ю.Хмельницького – Шираям61, Брюховецького – Кимбаровичу на млин62, Ігнатовича – городовому отаману новгородському Опанасу Григоровичу на млин на р. Шостці63, Авраму Русановичу на млин під с.Конятином64, Самойловича – кролевецькому війту Аверку Антоновичу на млин на р.Реті65, Мазепи – Шуцькому 1688 р. на маєтність66, Івану Богдановичу 1688 р. на млин67, Івану Василенку на с.Кренидівку68, Шираям69, І.Скоропадського – 1708 р. значному військовому товаришу Василю Опанасовичу70, 1709 р. військовому товаришу Федору Трембицькому на млин і хутір71, 1711 р. С.Спичаку72, Якову Седенку на звільнення від податей73, Михайлу Козловському 1709 р. на млин74, Гашевському на маєтність в Шептаках75, значному військовому товаришу Антону Максимовичу 1711 р., вдові значного військового товариша Петра Куликовського-Воробйова Ганні 1712 р. 76, Івану Мануйловичу 1711 р. 77, значному військовому товаришу Івану Михальському на 10 підданих пашених і 5 бобилів78, 1720 р. товаришу Кролевецької сотні Пилипу Федченку-Шевченку на звільнення від усіх повинностей79, Апостола – Видринським80, Івану Моргацькому в 1727 р.81,  Івану Михальському 1731 р. на хутір Понурницю і млин під с.Собичів82, значному військовому товаришу Петру Залєському 1727 р.83 

Крім гетьманських універсалів згадуються й універсальні листи полковників: 1680 р. стародубського полковника Опанасу Григоровичу84, 1703 р. стародубського полковника Миклашевського на млин Василю Опанасовичу85, 1708 р. від чернігівського полковника Полуботка білоусівському сотнику Ярошевицькому на 19 дворів і два млини86.

Родовідна книга має деяку інформацію про етнічну належність. Так, Андрій Даниловський з єврейської родини в с.Смяч прийняв православну віру, а його Юхим став сотенним осавулом, а Семен – сотенним хорунжим. Онук же Яким уже в 1788 р. був капітаном-поручиком87.

Збереглася і геральдична інформація. Є згадка про герби „Бонча” – Осмоловські88, „Гриф” – Левченки89, „Дембно” – Чайковські90, „Прус” – Опацькі91, „Ястребінець” – Рачинські92, Буциновські93, „Пелікан” – Гатцуки94, „Равич” – Барановські95.

Книга становить цінне джерело, яке мало використовується і яке необхідно активно вводити в науковий обіг.

 

 

ВИКОРИСТАНА  ЛІТЕРАТУРА

Інститут рукописів Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського. –  Ф. І. – №  60497. – Арк. 238.

2  Там само. – Арк. 608.

3  Там само. – Арк. 610.

4  Там само. – Арк. 627.

5 Т ам само. – Арк. 615.

6  Там само. – Арк. 617.

7  Там само. – Арк. 277.

8  Там само. – Арк. 623.

9  Там само. – Арк. 624.

10  Там само. – Арк. 612.

11  Там само. – Арк. 359.

12  Там само. – Арк. 594.

13  Там само. – Арк. 629.

14 Там само. – Арк. 616.

15 Там само. – Арк. 590.

16 Там само. – Арк. 226.

17 Там само. – Арк. 241.

18 Там само. – Арк. 410.

19 Там само. – Арк. 251.

20 Там само. – Арк. 566.

21 Там само. – Арк. 636.

22 Там само. – Арк. 307.

23 Там само. – Арк. 264.

24 Там само. – Арк. 382.

25 Там само. – Арк. 384.

26 Там само. – Арк. 228.

27 Там само. – Арк. 469.

28 Там само. – Арк. 125.

29 Там само. – Арк. 189.

30 Там само. – Арк. 505.

31 Там само. – Арк. 335.

32 Там само. – Арк. 525.

33 Там само. – Арк. 223.

34 Там само. – Арк. 613.

35 Там само. – Арк. 587.

36 Там само. – Арк. 565.

37 Там само. – Арк. 350.

38 Там само. – Арк. 321.

39 Там само. – Арк. 233.

40 Там само. – Арк. 117.

41 Там само. – Арк. 369.

42 Там само. – Арк. 640.

43 Там само. – Арк. 662.

44 Там само. – Арк. 238.

45 Там само. – Арк. 301.

46 Там само. – Арк. 374.

47 Там само. – Арк. 210.

48 Там само. – Арк. 252.

49 Там само. – Арк. 227.

50 Там само. – Арк. 261.

51 Там само. – Арк. 603.

52 Там само. – Арк. 213.

53 Там само. – Арк. 264.

54 Там само. – Арк. 329.

55 Там само. – Арк. 455.

56 Там само. – Арк. 452.

57 Там само. – Арк. 275.

58 Там само. – Арк. 466.

59 Там само. – Арк. 455.

60 Там само. – Арк. 344.

61 Там само. – Арк. 189.

62 Там само. – Арк. 620.

63 Там само. – Арк. 602.

64 Там само. – Арк. 275.

65 Там само. – Арк. 565.                             

66 Там  само. – Арк. 406. Універсал відсутній серед опублікованих. Див.: Універсали Івана Мазепи. 1687-1709. – К. – Львів, 2002.

67 Там само. – Арк. 211. Універсал відсутній серед опублікованих.

68 Там само. – Арк. 227. Універсал відсутній серед опублікованих.

69 ІР НБУ. – Ф. І. – № 60497. – Арк. 189.

70 Там само. – Арк. 602.

71 Там само. – Арк. 376.

72 Там само. – Арк. 344.

73 Там само. – Арк. 366.

74 Там само. – Арк. 287.

75 Там само. – Арк. 260.

76 Там само. – Арк. 291.

77 Там само. – Арк. 304.

78 Там само. – Арк. 306.

79 Там само. – Арк. 383.

80 Там само. – Арк. 229.

81 Там само. – Арк. 307.

82 Там само. – Арк. 306.

83 Там само. – Арк. 273.

84 Там само. – Арк. 602.

85 Там само. – Арк. 602.

86 Там само. – Арк. 73.

87 Там само. – Арк. 525.

88 Там само. – Арк. 494.

89 Там само. – Арк. 479. Лукомский В.К., Модзалевский В.Л. Малороссийский гербовник. – К., 1993. – С. 93.

90 ІР НБУ. – Ф. І. – № 60497. – Арк. 513. Лукомский В.К., Модзалевский В.Л. Малороссийский гербовник. – С. 198.

91 ІР НБУ. – Ф. І. – № 60497. – Арк. 542.

92  ІР НБУ. – Ф. І. – № 60497. – Арк. 505. Лукомский В.К., Модзалевский В.Л. Малороссийский гербовник. – С. 149.

93 Там само. – Арк. 455.

94 Там само. – Арк. 464. Лукомский В.К., Модзалевский В.Л. Малороссийский гербовник. – С. 32.

95 ІР НБУ. – Ф. І. – № 60497. – Арк. 452.

Козацькі часи у працях запорізьких істориків та літераторів

Г.М.Нагорна

 

А що то за люде

Були тії запорожці –

Не було й не буде

Таких людей.

Т.Г.Шевченко

Запорізька земля – це сама історія. Тут, на Січі, закладалися основи майбутньої української державності – Вільна Козацька Республіка. Минувшина запорозького козацтва – одна з героїчних і найславетніших сторінок багатовікової української історії. Все, що було кращим і світлим в українському народі, асоціювалося з образом козака.

Періоду козаччини присвячено сотні історичних і художніх творів. У наукових дослідженнях запорізьких істориків та творчості літераторів ця тема займає особливе місце.

1990 року з метою дослідження і практичного відтворення провідних традицій запорозького козацтва як складової частини соціального організму України, в Запоріжжі був створений культурний центр „Хортиця” та його структурний підрозділ – Центр дослідження історії запорозького козацтва.

Головні завдання останнього полягали у:

- вивченні та практичному втіленні провідних традицій, що виникли у середовищі запорозького козацтва;

- дослідженні місця запорозького козацтва в становленні українського суспільства;

- аналізі та взаємодії запорозького козацтва з населенням запорозьких вольностей;

- визначенні провідних традицій запорозького козацтва та їх реконструкції.

Керує Центром кандидат історичних наук В.Козирєв, який, до речі, став ініціатором створення у Запоріжжі фольклорно-етнографічного кінного театру „Запорозькі козаки”, який з успіхом виступає не тільки в Україні, але і за кордоном. Гості м.Запоріжжя обов’язково відвідують „Козацьку залогу”, де  зберігається козацька „Чайка” першої половини XVIII ст., піднята з дніпровського дна хортицькими гідроархеологами у 1999 р.

Саме для реалізації визначених завдань Центром була започаткована серія книг „Запорозька спадщина”. Видання серії спрямовані на поширення наукових об’єктивних знань з історії та традицій запорозького козацтва і розраховані на дослідників-науковців та широкий загал. Розпочалася серія книгою професора Запорізького державного університету А.В.Бойка „Джерела з історії Південної України останньої чверті XVIII ст. в архівосховищах Москви та Петербурга: покажчик справ. – Запоріжжя: РА „Тандем’ У”, 1996. – 60 с.”

Оскільки питання релігійного світосприймання є одним із найважливіших в історії та культурі запорізького козацтва,то друга книга з цієї серії репрезентувала дослідження кандидата історичних наук І.Лимана (викладача Бердянського державного педагогічного університету) „Церква в духовному світі Запорозького козацтва. – Запоріжжя: РА „Тандем У”, 1997. – 61 с.” На основі аналізу широкого кола документальних джерел дослідник простежує особливості релігійності та ставлення до церков запорозького козацтва.

Сьогодні вже побачили світ більше десятка книг цієї серії.

Із початку 90-х рр. активну дослідницьку та пошукову роботу з історії Нижньої Наддніпрянщини проводить історичний факультет Запорізького державного університету, зосередивши її на вивченні зарубіжної історіографії запорозького козацтва, історії Південної України XVIII-ХІХ століття.

Протягом 1992-1994 рр. науковці університету підготували до друку збірники статей „Зарубежная историография истории Запорожского казачества. – Запорожье, 1992. – 73 с.”, „Проблемы историографии и  источниковедения истории Запорожского казачества. – Запорожье, 1992. – 64 с.” 1994 р. – „Очерки зарубежной историографии истории Запорожского казачества”.

Безпосереднє вивчення історії запорозького козацтва сконцентроване у науково-дослідницькій лабораторії з історії Південної України, створеній при ЗДУ 1995 р., яка об’єднує і координує зусилля науковців у дослідженні історії Південної України. Пріоритетними для них передусім  стали дослідження персоналій, творчої спадщини видатних дослідників Південної України: А.Скальковського, Д.Яворницького, Я.Новицького, В.Біднова, І.Манжури, Д.Багалія, Н.Полонської-Василенко, М.Слабченка та інших. Друкованим органом лабораторії є „Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України Запорізького державного університету: Південна Україна XVIII-ХІХ століття”.

Вже вийшло з друку 7 випусків. На сторінках цього видання досліджується також історія міст і сіл області, пам’ятних місць, географічних і природних об’єктів.

Лабораторія залучає до співпраці на творчій основі представників інших установ і закладів, які активно працюють у галузі вивчення Південної України та вчених з інших регіонів України – Києва, Дніпропетровська, Черкас. Наприклад, у першому випуску надруковані праці Ю.А.Мицика (тоді ще директора Дніпропетровського відділення Інституту археографії та джерелознавства НАН України), Я.В.Бойка – кандидата історичних наук Черкаського інженерно-технічного інституту та багатьох  інших. Безумовно, найактивніші автори – запорізькі науковці: О.П.Кривоший („Роль образу Богоматері в духовному становленні Запоріжжя”), Л.Маленко („Військова служба Азовського козачого війська”(До 130-річчя його ліквідації)), Р.Шиян (Катеринославське козацьке військо (1787 - 1796 рр.)) та інші.

Культурологічний науковий Центр Нижньої Наддніпрянщини висвітлює дослідження проблем історії, культури, освіти Запорізького регіону у своєму виданні „Культурологічний вісник: Науково-теоретичний щорічник Нижньої Наддніпрянщини”. Із 1994 р. вже вийшло 12 випусків. Постійним для всіх випусків є розділ „Історія запорозького козацтва, краєзнавство, археологія та етнографія”.

У другому випуску вісника  вміщено статтю директора обласного краєзнавчого музею, доктора історичних наук Г.І.Шаповалова „Подводная археология Запорожья: опыт и проблемы”. Ії автор стояв біля витоків підводної археології в нашому регіоні. А сьогодні у Запоріжжі вже діє Інститут підводних досліджень, під керівництвом молодого вченого М.Остапенка. Працівники інституту в ході досліджень постійно знаходять унікальні пам’ятки кораблебудування XVIII століття. Серед найвизначніших знахідок – корпус бригантини. Врятування Запорізької бригантини зацікавило багаточисельну громадськість.

Для детального вивчення,збереження і популяризації історичних реліквій 2002 року розроблено проект „Новий Дніпро”. Цікавою для спеціалістів є стаття наукових співробітників Національного заповідника „Хортиця” Д. Кобалія та В.Нефедова „Затонувшие корабли Днепровской гребной флотилии 1737-1739 гг.”.

Унікальним явищем в історіографії козаччини є колективна праця Науково-дослідного інституту українського козацтва при ЗДУ „Українське козацтво: Мала енциклопедія”, яка побачила світ  2002 року. Керівник проекту – професор ЗДУ Ф.Турченко залучив до праці над книгою науковців Дніпропетровська, Донецька, Києва, Харкова, Львова (всього 118 авторів). У книзі, що складає спільний доробок українських науковців, уміщено 1376 статей, які розповідають про всі аспекти життя козацтва, його становлення і роль в історії України, військовому мистецтві, традиціях і культурі, 79 винятково цінних карт, 283 ілюстрації.

Не менш важливою для наших краян є і праця істориків м. Запоріжжя – підручники „Історія рідного краю” для учнів 5-11 класів загальноосвітніх шкіл області. Тепер учні всіх типів шкіл регіону мають можливість вивчати не лише історію країни в цілому, але й історію своєї малої батьківщини.

Цікаві напрацювання в даному напрямку і студентської молоді історичного факультету ЗДУ, які постійно публікуються у збірнику „Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету”. Наприклад, лише у другому випуску видання опубліковано статті П.Олександрова „До питання про хід військової операції по ліквідації Запорозької Січі”, І.Лимана „Стосунки Коша і Війська Запорозького і київських митрополитів з церковних питань в період Нової Січі”, Ю.П.Князькова „Малоизвесный кошевой Задунайской Сечи” та ін.

Чимало робиться запорізькими науковцями і в напрямку повернення імен відомих діячів науки і культури – неоціненного скарбу і гордості нації. Серед них – Яків Павлович Новицький, нащадок старовинного козацького роду, громадянин, учений, педагог, людина, яка своєю самовідданою працею примножила славу Запоріжжя. Його прапрадід Ілля Федорович Новицький був сподвижником чотирьох гетьманів України – І.Брюховецького, Д.Многогрішного, І.Самойловича, а з І.Мазепою навіть породичався. На жаль, до 1990 р. жодна з праць вченого не видавалася. Зважаючи на наукову важливість його напрацювань для сучасності, при ЗДУ створено наукове товариство імені  Я.П.Новицького, яке розпочало підготовку видання його творчої спадщини.

Визначним етапом вивчення і висвітлення історії Запорозького козацтва і острова Хортиці є книга відомого запорізького краєзнавця М.П.Киценка „Хортиця в героїці і легендах”.  На сьогоднішній день ця книга є найповнішим зведенням фактів і подій, пов’язаних з історією прославленої Хортиці – одного з центрів зародження запорозького козацтва.

Трагічній долі П.І.Калнишевського присвячена документальна повість С.Авдеєнка „Последний атаман” (1995).

Схильність до жарту, дотепу була чи не найсимпатичнішою рисою, притаманною запорожцям. Напередодні 500-річчя запорозького козацтва в Запоріжжі були проведені перші козацькі літературні читання. Живучість традицій козацького сміху підтверджується фактом започаткування на Запоріжжі Всеукраїнського свята гумору „Весела Січ”, заснованого Запорізькою міською радою, Запорізьким відділенням Національної спілки письменників України та Асоціацією гумористів і сатириків „Весела Січ”. Ними засновано також премію імені прославленого українського гетьмана Петра Сагайдачного. Серед її лауреатів – патріарх українського гумору Павло Глазовий, кошовий „Веселої Січі”, відомий запорізький письменник П.П.Ребро. Козацька тематика у творчому доробку цього автора представлена у найрізноманітніших жанрах. Це і повість „Грім під Запоріжжям”, і цикл „Хортицьке віче” (збірка лірики „Зозулин цвіт”, гумористичні збірки „Козацькі жарти” (вже вийшло 11 випусків). Герої „Козацьких  жартів” рядові козаки, козацька старшина, державні діячі козацької доби. Після виходу першої книги „жартів” О.Гончар писав: „Якщо серед цього хаосу й гіперінфляції Запоріжжя ще жартує й сміється, то, мабуть, не все ще пропало. Ще житиме Україна”.

Багато віршів запорізьких авторів козацької тематики покладено на музику і поширилися як пісні. Запорізький композитор і співак А.Сердюк з успіхом виконує: „Козаченьки” – на слова В.Чубенка, „На Бабурці” – на слова Г.Лютого, „Козацькі заручини” – на слова А.Рекубрацького. Ці та багато інших пісень є в репертуарі інших співаків, хорових колективів.

Письменники нашого краю та і всі запоріжці пишаються своїм самобутнім українсько-російським літературно-художнім та громадсько-політичним часописом „Хортиця” (видається з січня 2001 р.), на сторінках якого у розділі „Історичне краєзнавство” друкуються статті, розвідки, присвячені Запорізькій Січі.

Збереженню зразків народної пам’яті (легенд, переказів, дум, фольклорних оповідей) про славні козацькі часи, Запорозьку Січ, о.Хортицю шляхом їх літературної обробки та друкованого поширення серед сучасників присвятили свої книги П.Супруненко („Легенди козацького краю”), В.Чабаненко („Сестра орлів”), О.Виженко („Історія запорозьких козаків для веселих дітлахів у піснях, думах, легендах, приказках, прислів’ях, бувальщинах та небилицях”, „Легенди та казки Хортиці”).

Провідною темою досліджень відомих запорізьких істориків А.Сокульського та В.Шевченка стало вивчення козацьких коренів у родинах видатних особистостей України: Шевченків, Хмельницьких, Апостолів, Нахімових, Безбородьків, Вернадських, Чехових, Гоголів, Капністів, Косачів, Скоропадських. Ці пошуки узагальнені у книзі „Корінь і крона: Козацький родовід видатних людей”(2002р.).

Відтворення минулого Запорозької Січі, козацтва, знаходить чільне місце і в науково-бібліографічній та видавничій діяльності головної книгозбірні краю ОУНБ імені О.М.Горького. Першою спробою колективу виявити, зібрати та систематизувати публікації про історію українського козацтва, і, зокрема, Запорозької Січі став бібліографічний покажчик „Феномен світової історії” (До 500-річчя запорозького козацтва).

Ці твори, зокрема, матеріали про козацьких ватажків, постійно знаходять відображення і на сторінках щорічного календаря „Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя”. Великою популярністю у краєзнавців, науковців, істориків, студентів користуються і видання бібліотеки із серії „Дослідники рідного краю” (Я.П.Новицький, А.Л.Сокульський, І.В.Пуха, Г.І.Шаповалов та ін., які у своїй творчості головним стержнем вважали і вважають тему запорозького козацтва.

Як бачимо, запорізькі науковці та літератори багато роблять для того, щоб нащадки козаків пишалися своїми знаменитими предками, цією славною сторінкою в історії нашого народу, не забували минувшину, шанували і зберігали пам’ять про неї.

 

ВИКОРИСТАНА  ЛІТЕРАТУРА

  1. Бойко А.В. Джерела з історії Південної України останньої чверті ХVІІІ століття в архівосховищах Москви та Петербурга: Покаж. справ. – Запоріжжя: РА „Тандем У”, 1996. – 60 с.
  2. Виженко О. Легенди та казки Хортиці. – Запоріжжя: Просвіта, 2000. – 55 с.
  3. Зарубежная историография истории запорожского казачества / Запорож. гос. у-нт. – Запоріжжя, 1992. – 72с.
  4. Культурологічний вісник: Наук.-теорет. щорічник Нижньої Наддніпрянщини. – Вип. 2 / Запоріз. держ. ун-т. – Запоріжжя, 2002. – 102 с.
  5. Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. – Вип. 15. – Запоріжжя: ”Тандем У”, 1999. – 279 с.
  6. Очерки зарубежной историографии истории запорожского казачества / Запорож. гос. ун-т. – Запоріжжя, 1994. – 168с.
  7. Південна Україна ХVІІ-ХVІІІ століття: Записки наук.-дослід. лабораторії, історії Південної України ЗДУ. – Вип. 1. – Запоріжжя: РА ”Тандем У”, 1992. – 193 с.
  8. Сестра орлів: Легенди та перекази / Упоряд. В.А.Чабаненко. – Дніпропетровськ: Січ, 1991. – 95 с.
  9. Стадніченко О. Запорозьке козацтво в гумористиці Петра Ребра // Література й історія: Матеріали міжнародної наук. конф., 12-13 листоп. 1998р. – Запоріжжя, 1998. – 110-115с.
  10. Супруненко П. Легенди козацького краю. – Запоріжжя: МП „Берегиня”, 1995. – 136с., іл.
  11. Українське козацтво: Мала енцикл. / Нак.-дослід. Ін-т козацтва. – К.: Генеза; Запоріжжя: Прем’єр., 2002. – 568 с.: іл., карти.
  12. Шевченко В.І., Сокульський А. Корінь і крона: Козацький родовід видатних людей. – Запоріжжя: вид-во ВАТ „Мотор Січ”, 2000. – 130 с., іл.

З М І С Т

 

Завальнюк К.В.

Лицар національної революції (До 853-ї річниці героїчної загибелі брацлавського полковника  Д.Г.Нечая)

 

Лисий А.К., Лойко О.Г.

ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ В КНИЗІ О.Ю.ДАНА “КОЗАЦТВО БРАЦЛАВЩИНИ У БОРОТЬБІ ЗА СВОБОДУ І НЕЗАЛЕЖНІСТЬ (1648-1676 рр.)”

 

Ксендзук Е.С.

КОЗАЦТВО  В  ДОСЛІДЖЕННЯХ ВОЛИНСЬКИХ  ІСТОРИКІВ

 

Дьякова О.В.

ВІЙСЬКОВА  ІСТОРІЯ  СЛОБІДСЬКИХ КОЗАЦЬКИХ ПОЛКІВ  У  РОБОТАХ ВІТЧИЗНЯНИХ  ДОСЛІДНИКІВ

 

Кривошея В.В.

СТАРШИНА  ГЕТЬМАНА  ТЕТЕРІ (ПЕРСОНАЛЬНИЙ  СКЛАД)

 

Кривошея О.В.

РОДОВІДНА КНИГА ДВОРЯН НОВГОРОД-СІВЕРСЬКОГО НАМІСНИЦТВА ЯК ДЖЕРЕЛО З ІСТОРІЇ КОЗАЦТВА

 

Нагорна Г.М.

Козацькі  часи  у  працях запорізьких  істориків  та  літераторів

 

 

 

 

КОЗАЦТВО В НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ УКРАЇНСЬКИХ І ЗАРУБІЖНИХ ІСТОРИКІВ

Матеріали 

Всеукраїнської  науково-практичної  конференції

“Історичні витоки козацького роду в Україні”

24-27 вересня 2004 року,  м. Вінниця

 

Частина VII

 

 

Художнє оформлення  Попенко І.К.

 

Технічна коректура:  Балацир О.А., Дорошенко Н.В., Куделя В.В.

 

Комп’ютерна верстка, оригінал-макет  Спиця Н.В.

 

 

 

Підписано до друку 7.08.2004. Формат 60х84/16

Папір офсет. Друк офсет. Умовн. друк. арк. 2,1. Тираж 150 прим.

 

21100, Вінниця, вул. Соборна, 73.

Тел.: (0432) 32-20-34, 35-51-97, 32-40-54

Факс: (0432) 35-16-85

E-mail: inform@library.vinnitsa.com

http// www.library.vinnitsa.com

 

 

Друк ТОВ “Меркьюрі-Поділля”

м.Вінниця, вул. Р. Скалецького, 15

тел.: (0432) 52-08-02