Історичні витоки козацького роду в Україні: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції. Ч. 6: Козацтво в літературі та мистецтві

Рік видання: 2004

Місце зберігання: Відділ краєзнавства

Міністерство культури і мистецтв України

Управління культури Вінницької обласної державної адміністрації

Вінницька обласна універсальна наукова бібліотека ім. К. А. Тімірязєва

 

 

Історичні витоки козацького роду в Україні

 

 

Матеріали Всеукраїнської науково-практичної  конференції

 

Частина 6

Козацтво в літературі та мистецтві

 

 

 

Вінниця, 24-27 вересня 2004 року

 

 

ББК 63.3 (4 УКР) 46 я 43

І-90

 

Історичні витоки козацького роду в Україні: Матеріали Всеукраїнської наук.-практ. конф.: У 8 ч. / За наук. ред. канд. іст. наук О.К.Струкевича; Вінниц. ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва. – Вінниця, 2004. –  Ч. 6: Козацтво в літературі та мистецтві. – 48 с.

 

На конференцію «Історичні витоки козацького роду в Україні» (Вінницька ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва, 24-27 вересня 2004 р.) було представлено біля 70 статей, присвячених одному з найунікальніших явищ вітчизняної історії – українському козацтву. Їх авторами є представники владних структур, вчені – історики літературознавці, краєзнавці, етнографи, мистецтвознавці; викладачі і студенти численних вищих та середніх спеціальних навчальних закладів, вчителі загальноосвітніх середніх шкіл, журналісти, бібліотечні та музейні працівники, архівісти з Києва, Вінниці та області, Запоріжжя, Харкова, Одеси, Луцька, Умані, Рівно.

Багата і різнопланова інформація, відображена в цих матеріалах, систематизована у 8 тематичних частинах, кожна з яких висвітлює окремі сторони козацького руху в Україні, в тому числі і на Поділлі.

Кращі роботи подаються в друкованому вигляді, в повному ж обсязі матеріали представлені в електронному варіанті на сайті Вінницької ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва.

Зібрані у шостій частині матеріали поєднані темою козацтва в літературі та мистецтві. Читачам пропонуються грунтовні праці науковців про українське козацтво в творчості Тараса Шевченка, Богдана Сушинського, Дмитра Яворницького. Представляють також інтерес праці, що висвітлюють тему козацтва в народних думах, легендах, переказах, в образотворчому мистецтві, музиці, кіномистецтві.

Матеріали розраховані на широке коло читачів

 

 

Редакційна  колегія:

Г.М.Авраменко, Л.А.Бойко, О.І.Кізян, Г.І.Колосовська, В.В.Куделя, Н.І.Морозова, О.Г.Ніколаєць, Л.Б.Сеник, В.Я.Середюк, М.Г.Спиця (голова), П.І.Цимбалюк, А.С.Якущенко.

 

Відповідальний  за  випуск  В.Ф.Циганюк.

 

ВІДОМОСТІ  ПРО  АВТОРІВ

 

Валігура І.М. – бібліотекар 1-ї категорії Вінницької ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва

Мороз М.В. – викладач суспільних дисциплін у Барському гуманітарно-педагогічному коледжі Вінницької обл.

Мороз М.О. – викладач музично-теоретичних дисциплін у Барському гуманітарно-педагогічному коледжі Вінницької обл.

Полянко Т.М. – заступник директора з наукової роботи Одеської ОУНБ ім. М. Грушевського

Подолинний А.М. – кандидат філологічних наук, професор кафедри методики філологічних дисциплін Вінницького державного педагогічного університету ім. М.Коцюбинського

Руснак І.Є. – кандидат філологічний наук, доцент Вінницького державного педагогічного університету ім. М.Коцюбинського

Сенкевич А.В. – зав. відділом літератури та інформації з питань мистецтв Вінницької ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва

Хоменко Б.В. – кандидат філологічних наук, професор кафедри української літератури Вінницького державного педагогічного університету ім. М.Коцюбинського

 

Поділитися:

Українське козацтво в поетичній творчості Тараса Шевченка

Б.В.Хоменко

Видатна дочка України, талановита дослідниця історії рідного народу Олена Апанович справедливо наголошувала: „Часто говоримо про героїчне минуле нашого народу. Нічого не перебільшуючи і не применшуючи, можна сказати, що воно було славним протягом багатьох століть. Славним і благородним. Українці ніколи не вели загарбницьких війн, їм щоразу доводилося захищатись [1,3]. Вирішальну роль у цьому завжди відігравало, як відомо, запорозьке козацтво. Виникло воно, на думку академіка Дмитра Яворницького у ХV ст. [12, ІІ, 8], деякі ж сучасні дослідники вважають, що козаки охороняли кордони України-Русі і до навали татаро-монголів.

Образ козака як уособлення патріотизму, волелюбності, мужності і шляхетності назавжди залишився в пам’яті нашого народу, його оспівано в численних історичних піснях і народних думах, переказах і легендах. Навіть у піснях про кохання незмінно фігурує образ козака. Треба сказати, що слово „козак” набуло широкого значення: так називають волелюбну людину, що відстоює свою незалежність і національну гідність. Недарма українців здавна називали козацьким народом.

Ціною величезної самопожертви, героїчних зусиль козацтво врятувало український народ від поглинання його хижими сусідами і затримало за ним широкі простори його розселення, а водночас рятувало Західну Європу від турецько-татарських загарбників, а православний Схід – від наступу войовничого католицизму.

Козацька тема традиційна в українській літературі. Особливо охоче зверталися до неї романтики. Найвидатнішим співцем козацтва став Т.Шевченко. Його історичні шляхи поет пізнавав з народного героїчного епосу, літописів Самійла Величка, Григорія Граб’янки та Самовидця, з анонімної „Історії русів”, з праць Д.Бантиш-Каменського, М.Маркевича, М.Костомарова та інших вчених. У різний час відвідав усі найвизначніші місця, пов’язані з діяльністю славного українського лицарства. Т.Шевченко поділяв думку М.Костомарова про те, що козацтво було виразом української національної ідеї [5, 262]. У ряді своїх творів, переважно на історичну тему, він змалював запорожців як активну націєтворчу силу, уславив їхні подвиги як провідної ударної потуги у визвольній боротьбі українського народу. Це стосується таких його поем, як „Іван Підкова”, „Гамалія”, „Тарасова ніч”, „Гайдамаки”, „Іржавець”, „Сон” („Гори мої високії”), „Невольник”, „Великий льох”, „Заступила чорна хмара” та ін., віршів „До Основ’яненка”, „Розрита могила”, „Чигрине, Чигрине”, „За байраком байрак”, „У тієї Катерини”, „Якби-то ти, Богдане п’яний” тощо. Він розумів також, що Запорозька Січ та її відважні лицарі зробили великий внесок у культуру рідного народу.

На прикладах героїчного минулого, насамперед подвигів козацтва, Т.Шевченко прагнув відновити історичну пам’ять своїх сучасників, збудити їхні національні почуття й запалити на боротьбу за визволення України з ярма Російської імперії.

У поемі „Гамалія” (1842) зображено один з морських походів запорожців до турецьких берегів, мета яких – завдати превентивного удару ворогові й визволити бранців з України. Починається твір з пісні – плачу козаків, які, знемагаючи в турецькій неволі, звертаються до Бога з проханням принести звістку з рідного краю. Їх хвилює не власна доля, а доля України, доля козацтва:

Почуємо славу, козацькую славу,

Почуємо та й загинем [8, І, 150].

вражає почуття національного сорому, яке переживають полонені: загинути в кайданах – це ганьба козакові. Й вони знову просять Бога, але вже Бога українського, козацького:

“О милий Боже України!

Не дай пропасти на чужині,

В неволі вольним козакам!

І сором тут, і сором там –

Вставать з чужої домовини,

На суд твій праведний прийти,

В залізах руки принести,

І перед всіма у кайданах

Стать козакові...” [8, 1,151].

А тимчасом запорозький десант уже під стінами Скутарі, фортеці, яка захищала столицю Османської імперії – Стамбул. Турків захоплено зненацька. У бою, що набрав найбільшого напруження в охопленій полум’ям фортеці, козаки виявляють незвичайну хоробрість і завзяття:

Скутар, мов пекло те, палає,

Через базари кров тече,

Босфор широкий доливає.

Неначе птахи чорні в гаї,

Козацтво сміливе літає.

Ніхто на світі не втече!

Огонь запеклих не пече. [8, 1, 152].

Сповнені драматизму, а то й трагізму картини, що постають зі сторінок художньої епопеї про Коліївщину – наймасштабніше народне повстання, що спалахнуло 1768 р. на Правобережній Україні проти польських окупантів під проводом Максима Залізняка та Івана Гонти, – поеми „Гайдамаки” (1839-1841). Серце поетове „сміється, радіє, од щастя дрібні сльози утирає”, споглядаючи в уяві преславне запорозьке козацтво, котре, мов до батька, прийшло до нього на пораду й розповідає про свої звитяжні походи й битви.

Тепер настав час розплати польській шляхті за всі кривди, які завдала вона українському народові. Т.Шевченко, як слушно зауважив М.Добролюбов, „цілком проймається настроєм тієї епохи, коли малює сцени кривавої помсти гнобителям, і тільки в ліричних відступах залишається сучасним оповідачем”. [4, 1, 128].

Мрія поета, як і героїв його поеми про вільну Україну, пов’язана з ідеєю відродження історичної пам’яті народу, волелюбного козацького духу. Ярема, поспішаючи в загін Залізняка „з свяченим в руках”, думає про майбутнє рідного краю.

                                                             Козак оживе,

Оживуть гетьмани в золотім жупані,

Прокинеться доля; козак заспіва:

“Ні жида, ні ляха”, а в степах Украйни –

О Боже мій милий – блисне булава! [8, 1, 87].

Під пером генія оживають овіяні славою постаті Северина Наливайка, Івана Підкови, Тараса Федоровича (Трясила), Якова Остряниці, Богдана Хмельницького, Івана Богуна, Костя Гордієнка, Петра Дорошенка, Івана Мазепи, Павла Полуботка, Максима Залізняка, Івана Гонти, Устима Кармалюка та інших національних героїв України.

Малюючи батальні картини, оспівуючи хоробрість козацького війська, Т.Шевченко не раз користується фольклорною поетикою: і битва з ворогом постає у його творах як бенкет-гуляння, як весілля. Цю народнопоетичну метафору вперше зустрічаємо в нашій давній літературі, в поемі „Слово о полку Ігоревім”. Ужив її Т.Шевченко, зокрема, у вірші „Хустина” (1847):

               З Чигирина

По всій славній Україні

Заревли великі дзвони,

Щоб сідлали хлопці коні,

Щоб мечі-шаблі гострили

Та збирались на весілля,

На веселе погуляння.

На криваве залицяння [9, ІІ, 44].

У такій же метафоричній формі, як сватання і одруження зображує він і загибель козака в бою з ворогом. Це надає характеристиці героя більшої художньої виразності та емоційності. Юний козак у вірші „Нащо мені женитися” (1849) замість родинного щастя з любою дружиною та перспективи „в чужій хаті тещу поважати” обирає інший шлях: його, сповненого бойового завзяття, вабить сувора романтика козацького життя: А в разі загибелі

Найду собі чорнобривку

В степу при долині –

Високую могилоньку

На тій Україні... [9, ІІ, 173]

Відомо, що перед боєм запорожці за звичаєм кидали за халяву чобота грудочку рідної землі, бо вірили, що земля – свята, має чарівну, божественну силу й додасть козакові міці, допоможе перемогти загарбника. Цей звичай народився в Україні ще в дохристиянські часи, задовго до появи давньогрецького міфа про Антея. Йдеться про нього, зокрема в народній пісні про Саву Чалого та Гната Голого „Ой був в Січі старий козак”, яку Т.Шевченко високо цінував і згадав у кільках творах.

Змалював Т.Шевченко і деякі інші козацькі звичаї, а серед них – прадавній, супроводжуваний певним обрядом січовий звичай побратимства, коли почуття дружби прирівнюється до братніх стосунків. Найвиразніше розкрито його в баладі „У тієї Катерини” (1848). Морально-етичні проблеми дружби і кохання подано тут у дусі народнопісенної романтики. Важливо звернути увагу і на вірш „У неділеньку у святую” (1848), витриманому в стилі народних дум. Автор відтворив атмосферу часів визвольної боротьби українського народу проти польських окупантів, подав яскравий опис виборів козацького гетьмана в Чигирині. Цю урочисту й велелюдну акцію з участю вищого духівництва окрилює ідея єдності національно-патріотичних сил українського суспільства. І хоч в основу сюжету твору поет поклав подію, якої насправді не було – відмову Г.Лободи від його обрання гетьманом на користь Северина Наливайка, – але цінним у вірші є рельєфне і правдиве змалювання демократичного ладу і лицарських звичаїв, які склалися в козацькій Україні і чого не знали ні феодально-абсолютистська Західна Європа, ні деспотична Москва. Увагу привертають, зокрема, рядки:

Молебствіє архімандрит

Сам на горі править,

Святого Бога просить, хвалить,

Щоб дав їм мудрості дознати,

Гетьмана доброго обрати. [9, ІІ, 137].

Саме так ховає у степу своїх малих синів Іван Гонта, герой поеми “Гайдамаки”. За цим звичаєм проводжають в останню путь і козака, про що йдеться у вірші Т.Г.Шевченка “Хустина”.

Багатьох, мабуть, цікавить, чому запорожці носили одяг червоного кольору, чому труну або тіло загиблого козака покривали червоною китайкою. Ця традиція і цей звичай має глибоке історичне коріння. Відомий український вчений О.Братко-Кутинський у своїй монографії „Феномен України” (К, 1996) аргументовано стверджує, що червона (малинова) барви у давніх аріїв, наших далеких пращурів, символізувала червоний колір Бога війни, а, отже, й воїнів. Ці уявлення збереглися до козацьких часів. „Запорозькі козаки – зазначає дослідник, - як люди, що повністю присвятили себе священній війні за Україну, дотримувалися звичаїв і символіки барви, воїнів-зодягались у червоно-малиновий одяг і мали, крім мирного жовто-блакитного, бойовий, червоно-малиновий стяг. На могилах молодих козаків ставили червоні прапорці”. [3, 148]. Звідси й червона китайка як остання воїнська шана захисникові рідної землі. Саме так ховає у степу своїх малих синів Іван Гонта, герой поеми „Гайдамаки”:

Варто нагадати, що за козацьким звичаєм проводжали в останню путь і геніального літописця запорозького лицарства Т.Шевченка. П.Куліш покрив домовину поета символічною червоною китайкою, а М.Костомаров у своїй промові навів слова з козацької пісні, співзвучні з долею співця України:

Ой загинула козацька головонька

Без роду – родини,

Без вірної дружини. [6, 109].

А на Чернечій горі, на якій 22 травня 1861 р. відбулося перепоховання поета, друзі й шанувальники таланту великого Кобзаря висипали над його прахом за козацьким звичаєм високу могилу. Так постав перший пам’ятник народної пошани і любові до поета на рідній, українській землі.

Символічний образ могили як свідок невмирущих подвигів козацтва, як пам’ятник героям – один з наскрізних у творчості Т.Шевченка. Він вважав, що всі могили, які височать в степах України, – козацькі. Гордістю за свій народ, за волелюбні традиції козацтва сповнені рядки в його повісті „Прогулка с удовольствием и не без морали” (1856-1857), „А моя прекрасная, могучая, вольнолюбивая Украина туго начиняна своем вольным и вражьим трупом неисчислимые огромные курганы. Она своей славы на поталу не давала, ворога-деспота под ноги топтала и свободная, нерастленная умирала. Вот что значат могилы и руины” [10, IV, 262].

Головну заслугу І.Котляревського як майстра слова Т.Шевченко убачав у тому, що великий полтавець ”Всю славу козацьку за словом єдиним переніс в убогу хату сироти. [8, І, 28].” Цю патріотичну естафету перейняв поет, якому судилося духовно відродити українську націю. Тож цілковиту рацію мав Іван Багряний, коли писав: „Першими активними носіями української національної ідеї після тривалого періоду національного, так би мовити, анабіозу виступили одиниці. І то, власне, Шевченко”. [2, 56]. Великий пророк і апостол українського національного відродження був, за його словами, борцем і мучеником за українську національну ідею.

Цілком природно, що саме Т.Шевченко найрішучіше відкидав усякий фальш і оббріхування лицарів України – козаків, – до чого мали хист і пристрасть і російські, і польські шовіністи. У вірші „Холодний Яр” (1845) поет дав гостру відсіч офіційному історикові А.О.Скальковському, який у своїх нікчемних опусах паплюжив гайдамацький рух і козацтво: „Гайдамаки ХVІІІ столетия мало чем разнились от обыкновенных грабителей ХVІІ века, и их подвиги покрыли срамом храброе, хотя и полуобразованное Низовое общество” [7, 15]. В іншому місці тієї ж праці офіційний історик пише: „...На Запорожье... легло вечное пятно бесславия” [7, 125] Майже дослівно процитувавши А.Скальковського, поет гнівно відповідає:

Брешеш, людоморе!

За святую правду-волю

Розбойник не стане,

Не розкує закований

У ваші кайдани

Народ темний... [8, І, 257].

Це класичний зразок наступальної поетичної публіцистики. Їх у Т.Шевченка немало. Заперечує він і твердження тих, хто на минуле України, на історію козацтва дивився крізь рожеві окуляри, хто схильний був ідеалізувати тернисті, а нерідко й драматичні шляхи оборонців рідної землі. У посланні „І мертвим, і живим...” (1845), у відповідь на одописні екзальтації типу:

А історія!.. поема

Вольного народа!

Що ті римляні убогі!

Чортзна-що – не Брути!

У нас Брути! і Коклеси!

Славні, незабуті.

У нас воля виростала,

Дніпром умивалась,

У голови гори слала,

Степом укривалась. [8, І, 252].

з болем зауважує:

Кров’ю вона умивалась,

А спала на купах,

На козацьких вольних трупах,

Окрадених трупах!

Поет закликає уважно прочитати історію свого народу:

Не минайте ані титли,

Ніже тії коми,

Все розберіть.. та й спитайте

Тойді себе: що ми?..

Чиї сини? яких батьків?

Ким? за що закуті?..

То й побачите, що ось що

Ваші славні Брути:

Раби, подножки, грязь Москви.

Варшавське сміття... [8, І, 253].

У ранній творчості Т.Шевченко з романтичних позицій оспівав героїчні сторінки української історії, тепер же, в період „Трьох літ”, переживши ідейно-творчу еволюцію, переглянув деякі свої погляди на минувшину рідного народу. Крім героїзму і саможертовності козацтва, борців за волю і незалежність України, він як реаліст побачив у ній і зраду, і яничарство, і рабську догідливість розпинателям рідного краю. Це засвідчили такі його твори, як „Чигрине, Чигрине”, „Розрита могила” та ін.

Із сумом згадує поет одну з найдраматичніших сторінок в історії України – зруйнування російським царизмом у 1775 році Запорозької Січі. У вірші „До Основ’яненка” (1839) трагедію козацтва піднесено до вселенських, космічних масштабів: усе сумує – і природа, і небесні світила, і Україна, „що обідрана сиротою понад Дніпром плаче”. [8, І, 52]. Ліричне почуття набирає у творі епічного характеру:

Од козацтва, од гетьманства

Високі могили –

Більш нічого не осталось,

Та й ті розривають... [8, І, 62].

Цю гірку констатацію втрати Україною своїх збройних сил і державності у поемі „Гайдамаки” (та й ряді інших творів) доповнюють гнівні слова на адресу хижого північного сусіда у вірші „Сон” („Гори мої високії”). Носіями і пропагандистами козацької слави і – ширше – національної ідеї виступають у Т.Шевченка народні співці-кобзарі, бандуристи, лірники. Вони супроводили запорожців у походах, складали думи й пісні про подвиги козацтва, надихали його на боротьбу за волю і незалежність України. Недарма їхнє мистецтво Т.Шевченко ставив незмірно вище від того, що дали світові рапсоди античної Еллади, у тім числі й Гомер!

У повісті “Прогулка с удовольствием и не без морали” читаємо: „...у Гомера ничего нет похожего на наши исторические думы-эпопеи, как, например, дума „Иван Коновченко”, „Савва Чалый”, “Алексей, Попович пирятинский”, или „Побег трех братьев из Азова”, или “Самийло Кишка”, или, или, - да их и не перечтешь. И все они так возвышенно просты и прекрасны, что если бы воскрес слепец хиосский да прослушал хоть одну из них от такого же, как и сам, слепца, кобзаря или лирника, то разбил бы вдребезги свое лукошко, называемое лирой...” [10, IV, 238-239].

Романтичні образи народних співців України Т.Шевченко майстерно змалював у таких творах, як „Перебендя”, „Гайдамаки”, „Мар’яна-черниця”, „Невольник” та ряді інших. Свій зв’язок з рідним народом, з його духовним світом і визвольними прагненнями поет підкреслив тим, що першій збірці своїх творів дав лаконічну, але промовисту назву „Кобзар”; Україна ж відзначила його громадянський і творчий подвиг почесним ім’ям – „Великий Кобзар”.

Носіями козацького духу вважав поет усіх, причетних до національно-культурного відродження українського народу. Захоплений ентузіазмом студентів-українців Петербурзької військової медико-хірургічної академії, які до різдвяних свят готували вистави за п’єсами І.Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненка та його побутовою драмою “Назар Стодоля”, поет у листі до Я.Кухаренка ділиться своєю радістю: „Отамане, якби ти знав, що тут робиться. Тут робиться таке, що цур йому і казать. Козацтво ожило!” [11, З5]. Розвиток національної культури Шевченко розглядає як передумову і пролог до відновлення державної незалежності України: Так треба розуміти віршовані рядки, якими закінчується згаданий лист:

Оживуть гетьмани

В золотім жупані,

Прокинеться доля

Козак заспіва...[11, VI, 35].

Тарас Шевченко оспівав козацтво як ударну бойову силу в національно-визвольній боротьбі українського народу, як активного творця і захисника його духовних цінностей.

 

 ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1     Апанович О. Європейська слава козацтва // Літ. Україна. – 1991. – 3 жовт.

2     Багряний І. Публіцистика: (Доп., ст., памф., рефл., есе. – К., 1996.

3     Братко-Кутинський О. Феномен України. – К., 1996.

4     Добролюбов Н. “Кобзар” Тараса Шевченка // Добролюбов Н.А. Собр. сочинений: В 3 т. – М., 1987. – Т. 1.

5     Костомаров Н.И. Иван Свирговский, украинский козацкий гетман // Костомаров Н.И. Исторические произведения. Автобиография. – К, 1990.

6     Промова М.І.Костомарова під час похорону Т.Г.Шевченка в Петербурзі // Про Шевченка: Літ. критич. зб. – К., 1939.

7     Скальковський А.О. Наезды гайдамак на Западную Украину в ХVІІІ столетии: 1733-1768. – О., 1845.

8     Шевченко Т. Повне зібр. Тв.: У 12 т. – К., 1989. – Т. 1.

9     Там же. – К., 1990. – Т. 2.

10   Шевченко Т. Повне зібр. тв.: У 10 т. – К., 1949. – Т. 4.

11   Там же.

12   Яворницький Д. Історія запорізьких козаків: У 3 т.  – Л., 1991. – Т. 2.

 ПОДІЛЬСЬКЕ КОЗАЦТВО В НАРОДНИХ ДУМАХ

 

А.М.Подолинний

Одним з найдавніших народних творів, в якому, ймовірно, мова йде про козаків з Поділля, є дума „Отаман Матяш старий”, її записав В.Ломиковський ще в 1805 році на Полтавщині від коб­заря Івана. Твір розповідає про досвідченого козацького ватажка, котрий провадить на Січ молодих козаків-небувальців. Вони нехтують його порадами, не хочуть і чути про те, що в Дикому полі тре­ба бути обачними, вважають старого боягузом, через це вночі їх забирають у полон турки-яничари. Матяш допомагає козакам визволитися, виявляючи небувалу мужність і силу. Отже, у цій думі на­род переконливо наголошує на тому, що досвід і розум старих козаків, набутий у боях, молоде ко­зацьке покоління мусить глибоко шанувати.

Дума пойменовує молодих козаків „бравославцями-небувальцями”. М.Костомаров і П.Житецький вважали, що це ймення походить від назви подільського міста Брацлава (Браслава, Браславля), яке стояло в ті часи коло самого степу, було прикордонним укріпленням.1 Цей здогад учених деякі фольклористи намагалися згодом заперечити, вони доводили, що “бравославці” – це козаки, які бравували своєю славою. Проте з таким припущенням важко погодитися: як ці хлопці, котрі ніколи ворога у вічі не бачили, не були ще в боях, можуть бравувати славою? У думі вони й не роблять цього, лише “безпечно мають себе”, виявляють нічим не виправдану зневагу до Матяшевої остороги.

У пізніші часи історичні пісні та думи оспівують сподвижників Богдана Хмельницького, подільських козацьких полковників Нечая й Богуна, ватажка повсталого селянства Кривоноса.

Дума „Богдан Хмельницький і Василь молдавський” (записи 1814 і 1872 рр.)2 зображує похід козацького війська за Дністер, захоплення Сороки і Сучави. Молдавський господар утік у Хотин і звідти пише листа до Івана Потоцького, прохаючи допомоги. Та Потоцький сам боїться Хмельницького:

То дався мені гетьман Хмельницький

Гаразд-добре знати,

Буду його вовік-вічний пам’ятати!

Богдан Хмельницький хотів одружити свого сина Тимоша з дочкою господаря, який був союзником Польщі, і тим зміцнити своє становище. Проте Василь Лупу відмовив гетьманові. Хмельницький розпочав воєнні дії, хоч безпосередньої участі в них не брав. Похід очолив брацлавський полковник Данило Нечай (ім’я його в думі не згадується) і в серпні 1650 захопив столицю Молдови Ясси.

У 1853 році письменник Пантелеймон Куліш записав від кобзаря А.Шута на Чернігівщині дванадцять рядків думи про кальницького (вінницького) полковника Івана Богуна. Більш-менш завершений текст цього твору, правда, дуже модернізований, місцями ближчий до пісні, ніж до думи, вдалося зафіксувати аж у 1928 році від І. Чаловського на Сумщині, не кобзаря і не лірника, а звичайного селянина, родом з-під Немирова, котрий чув цю думу в рідній стороні десь на межі XIX-XX століть.3

Дума присвячена обороні Вінниці 1651 року, славній перемозі Івана Богуна:

Силу він ляхів-турків стріляв

І шабельками рубав,

На аркан забирав,

В річку Буг їх утопляв.

Як бачимо, міцно запам’яталися народові козацькі хитрощі при обороні Вінниці, коли на крижаній дорозі через Бог (Буг) було прорубано чимало ополонок та притрушено сіном. Польська кіннота, не підозрюючи пастки, кинулася в атаку і почала тонути. Наступ зірвався.

Народна дума „Білоцерківський мир і нове повстання проти польської шляхти” має два варіанти: публікація за 1849 рік і запис за 1853-ій.4 Обидва деколи в наївній, а іноді в суворо-реалістичній формі малюють картини поневірянь та принижень козаків і селян після укладення з Польщею Білоцерківської угоди (1651).

Особливо образливою й дошкульною є та обставина, що польські пани:

Од їх ключі поодбирали

Да стали над їх домами господарями.

Козаки й селяни пишуть листа Богданові Хмельницькому, висловлюючи свій гнів з приводу несправедливої угоди зі шляхтою:

За що ти на нас такий гнів положив?

Нащо ти на нас такий ясир наслав?

Уже ми тепер ні в чому волі не маєм.

Хмельницький їм відповідає:

Як дасть Бог, що прийде весна красна, –

Буде вся наша голота рясна.

Гетьман, як відомо, справді у той час неодноразово звертався до народу з потаємним закликом збирати сили, щоб весною розправитися з ворогом.

У першому варіанті думи наміри Богдана Хмельницького більш очевидні:

Ляхів, мостивих панів, упень рубайте,

Кров їх ляську у полі з жовтим піском мішайте.

Далі гетьман віддає конкретний наказ, коли саме треба знищити вороже військо:

Гей, нуте, діти, по три, по чотири з куренів вставайте,

І до дрючків, і до оглобель хватайте,

Так, як кабанів, заганяйте!

Цей вислів „у нічку у четвертеньку” не цілком ясний. Науковці трактували його по-різному. Один з них, Г.Литвак, висунув спірне твердження, що тут іде мова про чотири місяці, протягом яких начебто Хмельницький „панам-ляхам на Україні жити дозволяв”.5 Але ще М.Костомаров дуже близько підійшов до з’ясування змісту цього темного місця в думі. Він уважав, що в даних словах міститься натяк на Батозьку битву, в якій українсько-татарське військо оточило, а то­ді знищило польський табір. На полі під Батогом, писав М.Костомаров, є урочище, яке називається „Четвертонька”. Інакше цей вислів у думі втрачає зміст.

З часом гіпотеза видатного історика здобувала все більше прихильників. Адже в цій місцевості є село Четвертинівка. Засноване на початку сімнадцятого століття, воно спочатку називалося Батогом. Перегук слів „нічки четвертенької” з Четвертинівкою, напевно, не випадковий. В усній народній творчості такі „перекручення” є типовим явищем. Скажімо, як тільки не обігрується в думах та історичних піснях прізвище самого гетьмана. Про свою перемогу над польською шлях­тою, наприклад, народ висловлюється таким чином: „наварили панам хмелю”.

Батозька битва – одна з найяскравіших перемог Визвольної війни в Україні, після якої українська держава здобула нарешті фактичну незалежність.

Народ відчув це інстинктивно. В цій та інших думах і піснях він глузливо іронізує над переможеним, ненависним ворогом, котрий благає козаків відпустити його за Віслу:

Ей, козаки, ріднії братці!

Коли б ви добре дбали

Да нас за Віслу – річку хоть у одних сорочках пускали!

Козаки відповідають:

Ей, ляхи ж ви, ляхи, мостивії пани!

Колись наші діди над сією річкою козакували.

Цікаво, що в цитованому нами радянському виданні народних дум у примітці сказано, що ця частина думи є наслідком поетичного домислу: ні в цей період, мовляв, ні раніше українські козаки на Віслі не перебували.6 Автор примітки не хотів чи боявся згадати гасло в боротьбі, очоленій Б. Хмельницьким: „Заженемо ляхів за Віслу!”. Його не раз проголошував сам гетьман. У народі не поривався зв’язок з найзахіднішою своєю частиною, що проживала на українській етнічній території майже до самої Вісли.

Отже, Батозька битва була відплатою за поразку під Берестечком, і народ не міг не виявити своєї радості у поетичній творчості.

 

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1 Украинские народные думы. – М.: Наука, 1972. – С. 439.

2 Там же. – С. 279-283.

3 Там же. – С. 284-285.

4 Там же. – С. 286-289.

5 Там же. – С. 465.

6 Там же. – С. 466.

КОЗАЦТВО У ЛЕГЕНДАХ ТА ПЕРЕКАЗАХ

 

І. М. Валігура

Легенди та перекази як фольклорні твори належать до художньої культури народу і є предметом вивчення філологічної дисципліни – фольклористики. За своїм змістом вони тісно пов’язані з народним побутом і є складовою частиною традиційно-побутової культури. З іншого боку, вони є втіленням світоглядних уявлень, морально-етичних норм, звичаєвого права і належать до проявів духовного життя народу.

До сучасної доби в більшій мірі вдалося зберегти народну пісню і значно менше – легенди і перекази. Це зумовлено як соціально-економічними причинами (індустріальним розвитком, політикою русифікації, організованою зміною етнічного складу населення), так і специфікою жанру. Адже прозовим творам важче було зберегтися внаслідок більшої, ніж у пісень, прив’язки їх до конкретної місцевості, вищого порівняно з поетичним фольклором ступеня імпровізаційності. Фольклорна проза в більшій мірі, ніж поезія, є мистецтвом пам’яті. Неабиякого хисту вимагає також вміння розповідати легенди, передаючи не лише фабулу, а й зберігаючи жанрові особливості – композицію, мовностилістичні засоби тощо.

Легенда і переказ відображають дійсність, життєві події специфічно, неадекватно. Для того, щоб зрозумілішою була ця думка, варто здійснити короткий екскурс в історію виникнення жанрів легенди та переказу, їхнього побутування в народі.

Обидва жанри дуже споріднені. На думку дослідників, критерієм визначення жанрової належності прозових творів є ступінь достовірності відображення, характер ставлення до дійсності, або іншими словами, питома вага істинного, реального, можливого чи, навпаки, вигаданого, фантастичного і неймовірного.

Перекази в своїй основі відштовхуються від конкретного життєвого факту, події; в них фантастичний, надприродний елемент відсутній, минуле відображення правдоподібне; роль вигадки, домислу тут незначна; вигадка ця, як правило, не виходить за межі життєвої достовірності – завжди в такому випадку є підстава сказати: це справді так було, або могло бути, бо взагалі воно властиве людині, характерне для тих чи інших ситуацій, обставин.

Першооснова багатьох переказів – свідчення та спогади очевидців або учасників подій. Зацікавивши значну кількість людей, ці розповіді переходили з уст в уста, набирали емоційного забарвлення, шліфувалися, мов коштовні камені, щоб виблискувати яскравіше. Перекази відображають життєві факти, явища і події, інформація про які передається не очевидцями, а шляхом переказу почутого. Так створювалися перекази, дуже близькі до жанру бувальщини і далекі від жанру казки. Легенда ж, маючи багато спільного з переказом, близька до казки своїм незвичайним, чудесним, неможливим, фантастичним, що виступає в органічній єдності з реальним. Дійсність у легендах трансформується і вмотивовується часто на основі вигадки, домислу.

Саме установкою на достовірність, односюжетністю, нестійкою, довільною формою легенда відрізняється від казки.

Великий шар народних легенд та споріднених з ними переказів складають твори про багатовікову боротьбу українського народу проти хансько-татарських та османсько-турецьких нападників. Важливу роль у захисті свого краю від їх руйнівних наскоків, у стриманні завойовницьких намірів відіграли запорозькі козаки, образи яких у народній творчості овіяні гіперболічно-легендарною романтикою героїзму. Сміливі люди, переважно втікачі від феодально-кріпосницького гніту, запорожці були плоть від плоті дітищем українського народу. В пошуках свободи, прожиття „козацьким хлібом”, тобто військовою справою, вони стали в історичних обставинах XVI-XVII ст. важливою силою в боротьбі проти зовнішніх поневолювачів. Хоча легенди й своєрідно пояснюють причини походження запорожців (із надісланої якимось царем живої данини – невольників для турецьких владик і т. ін.), все ж першопричину відтворюють історично правильно: ними було горе, неволя трудової людини.

Фольклор чітко відобразив соціальну неоднорідність запорозького козацтва, віддаючи всі симпатії рядовим запорожцям та тим представникам козацької старшини, що стояли на боці козацьких мас і трудового народу. Саме про них у переказах і легендах говориться, що „то був народ розумний, розумний і войовничий”, це були „знаюки”, „характерники”, „на своїй землі їх ніхто не міг узяти”. В легендах та переказах високо піднесені героїчні вчинки козаків у бою з ворогом, їх розум, оптимізм, фізична сила, надприродні властивості.

Як і належить жанрові легенд, гіперболізація тут виступає у формі фантастичної вигадки: ці воїни велетенського росту, з семипудовими головами; вони вміють зачаровувати переважаючі сили татар або турків, на бігу переливатися в річку; мають дзеркала, в які бачать за тисячу верст, розмовляють дванадцятьма мовами, можуть ставати невидимими і так далі. Не тільки в бою, а й побуті проявляється ця їх незвичайність (скажімо, такий образ запорожця: як дихне під час говіння, то піп з причастям падає). Такими властивостями наділяються й козацькі ватажки, під проводом яких здобута не одна перемога над зовнішніми ворогами народу.

Так, кошовий Іван Сірко в легендах перекидається в хорта, уміє заворожувати загони чужинців, і вони рубають один одного; навіть рука мертвого кошового здатна приносити перемогу.

Цей арсенал народних легенд щедро використав сучасний український письменник О.Ільченко в своєму „химерному романі” „Козацькому роду нема переводу”. Головний герой його книги – козак з фольклорним ім’ям Мамай – героїзований у дусі легенд та переказів і є своєрідним художнім узагальненням оптимізму та непереможності цілого народу.

Народ хотів бачити своїх оборонців від спустошливих навал турків і татар саме такими – хоробрими, нездоланними, всемогутніми. Їх кровний зв’язок з трудовими верствами та рідним краєм, рясніюча героїчними вчинками багатовікова історія захисту його від зовнішніх ворогів, становили собою реальний грунт для виникнення легенд та оповитих легендарністю переказів.

Зрозуміло, що помітну роль в процесі творення легенд про боротьбу козаків з турками, татарами, а пізніше й з польсько-шляхетськими загарбниками відіграла фольклорна традиція, вироблені нею стереотипи. Тому, скажімо, розповідь про поєдинок запорозького богатиря з турецьким в легенді „Макітрина балка” нагадує то літописний двобій київського Кожум’яки і печеніга, то Геракла й Антея з давньогрецької міфології.

Особливо сильно в легендах і переказах цієї тематики звучить патріотична ідея: рідна земля дає наснагу в боротьбі, множить сили. В цьому глибокий повчальний зміст переказу про козаків, що набрали в чоботи своєї землі та клянуться, перебуваючи на турецькій території, боротись за землю, на якій стоять; цим ваблять і легенди, в яких до послуг героєві стає сама природа і т.д.

У своїй сукупності легенди та перекази про наскоки татарських і турецьких загонів на українські міста й села подають жахливу картину лихоліття, що її пережили прості трудові люди. Численні сліди залишили ці жорстокі нападники-людолови в українській топоніміці, а ще більше народна пам’ять пов’язала різні місцеві назви з важкими часами, сповненими крові, смертей, плюндрувань та поневірянь, мук на невільничому шляху захоплених у ясир, на турецьких каторгах в темницях. Всі легенди, перекази й пісні цієї тематики пройняті тугою за рідною землею, за „тихими водами, ясними зорями, краєм веселим і миром хрещеним”, як говориться в легендах про турецько-татарську неволю. Водночас у цих творах чується протест проти насильства й наруги, звучать ноти нескореності й помсти. Легенди й перекази про втечу з турецько-татарського полону, про козацьку відсіч ординцям, про єдиноборство, в яке вступили з ворогом навіть беззбройні жінки, відобразили оптимізм народу в ті важкі часи і мали важливе повчально-виховне значення. Вони спрямовували до боротьби з жорстокими чужинцями, виховували покоління в дусі вірності своєму народові. Поетизуючи хоробрість, такі твори засуджували боягузтво й нищівно таврували зраду. Зажерливого зрадника народна фантазія перетворила в зловісного крука, супутника татарської орди й смерті.

Саме за відвагу й постійний опір турецько-татарським нападникам на українські землі народ героїзував козаків, представляючи їх у легендах як непереможних і мудрих лицарів, патріотів рідної землі. До речі, поняття „лицар” у народній творчості пов’язується з чарівництвом, надприродним могутнім умінням духовно впливати на оточення та самого себе, тоді як богатир уявляється людиною наділеною лише незвичайною фізичною силою. Відповідно характеризуються фольклором і неодмінні супутники цих героїв – їх коні, зброя.

1992 року львівським видавництвом „Червона калина” було надруковано регіональний збірник “Легенди та перекази Поділля”. Він уміщує 298 сюжетів, які за своїм змістом охоплюють події від сивої давнини до двадцятого століття. Із них на Вінниччині записано – 53, на Хмельниччині – 81, на Тернопільщині – 164 твори. Ці твори записані в післявоєнний час і віддзеркалюють історичну пам’ять, художнє мислення, творчу фантазію і мову оповідачів саме сучасного покоління.

Збірник „Легенди та перекази Поділля” – науково-популярне видання. Тексти подаються літературною мовою із збереженням деяких особливостей подільських діалектів. Частина сюжетів публікується в літературних записах їх збирачів. З цієї причини мовностилістичний характер пропонованих текстів дуже різний.

Записи різних за змістом легенд та переказів зробили у 70-80-х рр. нашого часу експедиції студентів-філологів Кам’янець-Подільського, Вінницького і Тернопільського педінститутів, фольклористи: на Вінниччині – Є.Горб, В. Вовкодав, П.Ткачук; на Хмельниччині – Т.Сис і Т.Колотило; на Тернопільщині – М.Крищук, А.Малевич, П.Медведик.

1985 року інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М.Рильського АН України опублікував збірку “Легенди та перекази”, в яких 65 сюжетів з Поділля.

Татарське лихоліття та турецькі напади глибоко запали в людську пам’ять, віками передаються з уст до уст. Чимало розповідає народ про героїв Визвольної війни українського народу 1648-1657 рр. – Б.Хмельницького („Геєва криниця”, „Як Хмельницький став лірником”), про його сподвижників – Максима Кривоноса („Козацька могила”, „Срібне озеро”), легендарного полковника Нестора Морозенка („Ой Морозе, Морозенку”), безстрашного Данила Нечая („Пустоголови”, „Останній бій Данила Нечая”), хороброго полководця Івана Богуна („У Вінниці на границі”).

Народ, творець матеріальних і духовних цінностей, у своїх легендах і переказах найповніше розкрив свою благородну і артистичну душу, свої прагнення, які керували ним у віковій боротьбі з зовнішніми і внутрішніми ворогами. Ворог всякої неволі, народ одухотворив і свій фольклор високим ідеалом волі, вдихнув у нього назавжди ідею полум’яної любові до свободи і її героїчних оборонців та ідею ненависті і презирства до поневолювачів.

 

ВИКОРИСТАНА  ЛІТЕРАТУРА

Гомін Л. Визвольна війна 1648-1654 рр. у народній творчості. – К., 1960. – 190 с.

Євшан-зілля: Легенди та перекази Поділля. – Л., 1992. – 286 с.

Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомост: Матеріали міжнарод. наук. конф. – К.,1997. – 376 с.

Киценко М. Хортиця в героїці і легендах. – Д., 1991. – 132 с.

Лановик М. Українська усна народна творчість: Підруч. – К., 2001. – 591 с.

Легенди та перекази. Укр. нар. творчість. – К., 1985. – 399 с.

Лицарі волі: Кн. 1-а. – К., 1992. – 240 с.

КОЗАЦЬКА ТЕМА В ОБРАЗОТВОРЧОМУ МИСТЕЦТВІ

М.В.Мороз

Культура козацтва, яка домінувала на Україні у XVI-XVIII ст., мала великий вплив на формування самосвідомості українського народу. Козацькі часи в історії культури України називають добою бароко. Українське бароко виявилося співзвучним історичному часові, що переживав народ, і тому так повно виразило і його філософію, і психологію, й естетику. Більш того, національний варіант бароко в Україні називають „козацьким”.

Для цього є всі підстави. По-перше, саме козацтво того часу було носієм нового художнього смаку, творцем художніх цінностей. По-друге, воно виступало в ролі основного і багатого замовника. По-третє, козацтво мало власне творче середовище. По-четверте, воно виступало засновником нових жанрів козацької думи, пісні, поеми, козацького танку, портрету, ікони і навіть козацьких соборів.

Особливе місце посідає тема козацтва в образотворчому мистецтві. На умовах розвитку мистецтва XVI-XVIII ст. позначилося панівне становище церкви в цій сфері суспільного життя. Не був виключенням у цьому відношенні і народний живопис, що набув поширення на Запоріжжі. Довгий час він розвивався в межах іконопису. В часи виникнення запорозького козацтва в іконописі України вже існувала досить потужна народна течія.

Народні митці-іконописці потроху звільнялися від канонів візантій-ського іконопису, який домінував на Україні ще з часів Київської Русі.

У XV-XVI ст. іконопис позначався об’ємністю форм, застосуванням яскравих барв і, головне, зображенням на іконах людей – сучасників іконописців. Ця тенденція набуває особливого поширення на Запорожжі. Запорозькі майстри часто зображали на іконах не тільки козацьку старшину, гетьманів, але й рядових козаків. Широко розповсюдилась на Україні у другій половині XVII – на початку XVIII ст. традиція виконання ікон у стилі „Запорозької Покрови”. За часів козаччини Божа Матір перестає бути абстрактною покровителькою. Вона набуває вигляду земної української жінки в багато гаптованому національному вбранні. Богородиця постає в центрі композицій, де під її захистом зображені козаки, гетьмани, наприклад Сулима, Богдан Хмельницький і останній кошовий отаман Запорозької Січі – Петро Калнишевський (ікона „Покрови” з Нікопольського собору). Інша – з Переяслава – має серед зображених осіб Івана Мазепу та переяславського полковника Мировича1. Часто на іконах поруч з козаками зображались також військові клейноди запорожців.

Офіційна церква активно виступала проти такого втручання в практику іконопису. На початку XVIII ст. було створено спеціальний орган на чолі з суперінтендантом, який наглядав за дотриманням затверджених церквою канонів іконопису. Та зусилля церковників виявились марними. Традиції народного іконопису на Запорожжі були настільки живучими, що навіть на початку ХІХ ст. на території Катеринославщини церковна влада карала висилкою священиків, які виставляли в своїх церквах ікони із зображенням людей та домашньої худоби.

Майже кожну козацьку та селянську хату прикрашали „Мамаї” – народні картини із зображенням козака-бандуриста.

Картини із зображенням Мамая уособлювали любов народу до свого захисника від зовнішніх і внутрішніх ворогів – запорозького козацтва. Бандура, яка завжди зображалася на таких картинах, символізувала народну історію та мрії, кінь – його волю, дуб – його могутність. Часто на картинах ми бачимо зображення списа з прапором, козацьких штофа і чарки. Це були речі, пов’язані зі смертю козака, – спис ставився на місці поховання, штоф та чарка клались в могилу, як знаки скороминущості життя та козацької долі, в якій загроза смерті в бою була повсякденною реальністю.

На картинах, які створювалися ще в часи існування Січі, козак Мамай зображений, як правило, один, на пізніших полотнах – разом з паном, дівчиною, навіть верхи на коні. Картини „Козаків Мамаїв” набули особливого поширення на Україні наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. Це була світла і тривала пам’ять народу про його земляків – козаків та про Запорозьку Січ2.

У цей час на Запорожжі набув поширення, так званий, ктиторський портрет, тобто зображення засновників церков або людей, що надавали монастирям значну фінансову підтримку. Серед таких полотен привертають увагу перш за все портрети братів Якова та Івана Шиянів. Ці портрети створені на замовлення громади у подяку за те, що Шияни фінансували спорудження іконостасу у Нікопольській Покровській церкві, ктиторами якої вони були. Шияни відмовилися після зруйнування Січі йти на державну службу і залишились вірними пам’яті Запорожжя. Більше того, до церкви Покрови вони перенесли з Січі ікону з зображенням останнього кошового Петра Калнишевського, який в той час був засланий царатом на Соловки. Портрети Шиянів свідчать про високу майстерність запорозьких майстрів живопису, доносять до нас образ козаків – захисників своєї Вітчизни.

Безприкладна у ктиторських портретах віртуозна техніка малювання хльосткими мазками, свідчить про те, що принаймні обличчя і руки були в один сеанс написані безпосередньо з натури. Якби не окремі прорахунки (наприклад, шапка, незграбно притулена до руки Івана), не візерунки на жупанах, нанесені густою фарбою з наступним продряпуванням (така техніка зустрічається в іконописі), можна було б подумати, що живописець отримав академічну освіту. Він справжній віртуоз і вміє схоплювати найхарактерніше не тільки в обличчях, а й у статурах неповторно індивідуальній манері братів триматися. Ні традиційних у ктиторських портретах столиків з круцифіксами, ні взагалі якихось деталей, що промовляли б про благочестя портретованих, у композиціях немає. Це повністю світські і глибоко психологічні твори. Яків, старший брат, тримається поважно, рухається неквапливо, Іван жвавіший, поривчастіший. За характером образів це найдемократичніші з усіх українських ктиторських портретів. Сила волі, відчуття власної гідності, працелюбність, добродушність, здається, і схильність до жарту, відбиті в обличчях козаків, відкарбованих вітрами, загнічених південним сонцем. Руки у них не пещені, звиклі, як видно, працювати не тільки шаблею, а й тягнути грубі канати вітрил, орудувати веслами, майструвати сокирою. Портрети Шиянів є чудовими пам’ятками про ту середню верству козацтва, яка поступово злилася з міщанством3.

Поступово козацька старшина відмовлялась від традицій українського живопису, а художники, які виконували портрети колишньої старшини та її нащадків на замовлення, наслідували, як правило, російські взірці. В умовах нових впливів, зокрема наступу стильових особливостей класицизму у живописі розгорнулась діяльність вихідців з України, талановитих художників Д.Левицького та В.Боровиковського. У творчості В.Боровиковського на різних її етапах відобразилися і традиції українського живопису і потужний струм російського мистецтва епохи класицизму, одним з провідних діячів якого він був сам. Яскравим прикладом може служити портрет козацького полковника П.Руденка, написаний пензлем В.Боровиковського4.

Ставши предметом захоплення, оспівування, ретельного вивчення на хвилі романтичного піднесення ХІХ ст., козацька тема посідає чільне місце в образотворчому мистецтві цієї епохи.

На зламі XVIII і ХІХ ст. відроджується інтерес до історичного портрета: церковні живописці на підставі давніх оригіналів і гравюр змальовують діячів гетьманської доби, зокрема Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Івана Скоропадського, Михайла Ханенка, Леонтія і Павла Полуботків, Василя Родзянка, Івана Безбородька5.

Ідеями патріотизму був пройнятий історичний жанр в українському мистецтві. Історичний жанр у станковій та ілюстративній книжково-журнальній графіці представлений значно більшою кількістю і різноманітністю сюжетів, ніж у живописі. Це титульний офорт В.Штернберга „Кобзар з поводарем” (1840); ілюстрації Т.Шевченка до повісті М.Гоголя „Тарас Бульба”(1842); літографія львівського графіка Й.Свободи на козацькі теми „Козаки з Чигирина в Стамбулі”, „Сава Чалий – козак із Запоріжжя”6.

Морально-етична суть романтизму виявилася в історичних композиціях Шевченка, зокрема в офортах серії „Живописна Україна” (1844) – „Дари в Чигирині 1649 року”, „Судна рада” і „Старости”. Прагнучи достовірності, художник усіма нюансами поведінки персонажів, деталями обстановки домігся високого ступеня конкретизації відображених подій, а значить і їх переконливості. Хоча „Судна рада” і „Старости” містять побутові елементи і висвітлюють, на перший погляд, буденні моменти життя народу, Шевченко підносить їх до такого ж рівня історичних явищ, як і прийом Б.Хмельницьким у своїй чигиринській резиденції дарів від іноземних послів.

Усі три офорти мають дещо церемоніальний характер, що дозволяє простежити розвиток народної етики на рівні місцевого врядування, сільської громади і сім’ї. Різні за масштабом і соціальним значенням відображених подій, сцени з однаковою силою підкреслюють думку про неминучу цінність моральних підвалин, заснованих на концепціях вільного вибору, поважання людської гідності та справедливості. В умовах миколаївської реакції Шевченко висвітлив ті риси часів козаччини, які вважав за приклад справді громадянської позиції. Без жодної ідеалізації старовини (він зобразив, наприклад, хату, біля якої зібралися судді, убогою, а інтер’єри хати із старостами і Богданової світлиці доволі скромними) митець підкреслив такі позитивні моменти в житті народу, як колективне обговорення справ державної ваги, демократичний характер судочинства в селах, заснування майбутньої сім’ї за взаємною згодою, повагою і любов’ю як парубка, так і дівчини, в присутності свідків-старостів.

В офортах наступних видань альбому „Живописна Україна” Шевченко планував зображення Чигирина, Суботова, Батурина, Покровської січової церкви, а також історичні композиції „Іван Підкова у Львові”, „Сава Чалий”, „Павло Полуботок у Петербурзі”, „Семен Палій у Сибіру”7.

Та, як відомо, Тарасові Григоровичу не пощастило повністю здійснити свої задуми. Але й те, що вдалося видати, благотворно вплинуло на дальший розвиток українського образотворчого мистецтва. Відомий російський художник, приятель і послідовник Шевченка А.Жемчужников, який пізніше увійшов до історії українського мистецтва, поставив перед собою завдання продовжити Шевченків задум і створити альбом офортів „Живописной Украины”. У „Живописной Украине” Жемчужникова переважають зображення селян, чумаків і особливо бандуристів. Винятковою майстерністю відзначається картина „Кобзар на шляху”, навіяна поемою Шевченка „Катерина” 8.

Бойовою романтикою овіяний образ запорозького козацтва в творчості славетного російського художника І.Рєпіна. Насамперед це стосується його полотна „Запорожці пишуть листа турецькому султану” (1880-1991), яке вважається апофеозом героїки України. Картина надзвичайно популярна в Україні, мала неабиякий успіх на багатьох міжнародних виставках. До теми козацтва великий художник звертається ще не раз. Йому належать й такі картини, як „Чорноморська вольниця” (1908), „Гопак” (1912), „Гайдамаки” (1917).

Козацька тема, а ширше – тема захисту Батьківщини, проходить через усю творчість одного з найвидатніших українських пейзажистів кінця ХІХ – початку ХХ ст., художника С.Васильківського („Козачий пікет”, „Бій запорожців з татарами”, „Похід козаків”, „Козача левада”, „Сторожа Запорозьких Вольностей”, „Козаки в степу”, „Дума про трьох братів”, „Вибори полковником Мартина Пушкаря”, „Чумацький Ромоданівський шлях”, „Козак Голота” та ін.)9.

Картина „Дума про трьох братів” була написана разом з М.Самокишем (1910). Кілька полотен Васильківський присвятив українським кобзарям. Працюючи над історичними композиціями, він багато часу приділяв вивченню національного одягу, зброї, народного декоративного мистецтва. Разом із Самокишем Васильківський підготував до друку альбом малюнків з анотаціями Д.Яворницького – „З української старовини” (1900).

М.Самокиш, звертаючись до теми Національно-визвольної боротьби українського народу, пише цикл картин з історії Запорозької Січі: „В’їзд Богдана Хмельницького в Київ”, „Бій Максима Кривоноса з Ієремією Вишневецьким”, „Бій під Жовтими Водами”, „Абордаж турецької галери запорожцями”, „Похід запорожців у Крим” та ін. – всього біля 15 картин.

Одночасно з такими майстрами, як С.Васильківський та М.Самокиш, над козацького темою працює низка молодих майстрів, у творчості яких переважає історична та побутова картина.

Серед них – троюрідний племінник Т. Шевченка – Ф. Красицький (1873-1944). Найвизначнішим твором майстра стала картина „Гість із Запоріжжя”, створена 1901 року. Історичну тему автор вирішив у побутовому плані, по-своєму інтерпретуючи відомий у народному живописі образ козака-бандуриста. Твір приваблює поетичністю і теплотою любовно змальованих живописних образів, залитого сонцем краєвиду, вирішеного з неабиякою майстерністю.

До образів національної історії звертається ще один випускник майстерні І.Рєпіна – І.Шульга (1878-1938) у картині „Козаки пішли” (1909).

Значних висот в історичному жанрі досяг буковинський художник М.Івасюк (1865-1937). Знайомство з творчістю польського історичного живописця Яна Матейка та висока оцінка І.Рєпіним Івасюкових робіт зміцнили його у намірах створити серію творів на теми історії України – „Битва під Хотином” (1903), „Богун під Берестечком” (1919) та ін. Окреме місце серед них посідає велике живописно ефектне полотно „В’їзд Богдана Хмельницького у Київ” (1892-1912), створенню якого художник присвятив майже двадцять років творчого життя9.

Козацька тема знайшла відображення і в творчості А.Монастирського (1878-1969). Думки художника про долю батьківщини, про героїчні сторінки її історії втілилися в „Портреті Б.Хмельницького”, портреті-картині „Запорожець”, картинах „Козак розмовляє”, „Козацька школа”, „В погоні за татарином”10.

Помітних успіхів у розвитку історичної тематики було досягнуто в 40-60-ті роки ХХ ст. Розширилося коло сюжетів, сміливішими й активнішими стали творчі шукання українських майстрів, спрямовані на створення великих епічних живописних полотен. Важливу роль тут відіграли підготовка й святкування 300-річчя Переяславської Ради. Помітним явищем в українському живописі стали полотна М.Хмелька „Навіки з Москвою, навіки з російським народом” (1950), О.Хмельницького „Навіки разом” (1953), В.Задорожного „Богдан Хмельницький залишає в заставу кримському хану свого сина Тимоша” (1954) та інші. На жаль, більшість з них при високій художницькій майстерності, тенденційно, а той сфальсифіковано передавали сутність подій 1654 р.

Тенденція до героїзації далекого минулого яскраво виявилася і в полотнах М.Дерегуса „Тарас на чолі війська” (1952) та Л.Ходченка „До рідних берегів” (1954). Сюжет картини М.Дерегуса пов’язаний з повістю М.Гоголя „Тарас Бульба”, а Л.Ходченка – з українськими народними думами. Але це не ілюстрації до відомих літературних творів. Художники поставили перед собою й успішно вирішили значно ширше завдання: засобами станкового живопису вони досягли монументально-епічного втілення теми героїки визвольної боротьби українського народу.

Козацькими думами й піснями навіяний сюжет лірико-драматичного твору М.Кривенка „Їхав козак на війноньку...” (1954). В картині немає розгорнутої розповіді, художник концентрує увагу на передачі емоційного стану в зображенні події. Глибокого образно-художнього узагальнення митець досягає завдяки точно придуманій композиції і лірично трактованому пейзажу11.

Період 70-80-х років був вкрай несприятливий для розкриття „козацької теми”. Тоталітарний режим чинив перешкоди на шляху розвитку ідей незалежності України і в мистецтві, кваліфікував як безперспективну історичну тематику. Проте і в ті часи художники малювали картини на зразок „Козака Мамая”. Ось що згадує з цього приводу художник та історик мистецтва Григорій Міщенко: „Замахнутися на велику тему не було ніякої змоги: навіть згадування про козацтво було не бажаним. Тож і малював козаків для себе. „На баштані” – своєрідна спроба створення народної картинки”. „Серед степу”, „Козаки гуляють”, „Гамалія”, „Козак назирці”, „Козак убитий на купині” – данина любові до історії нашого народу, спроба збудити цікавість глядача до минувшини, яку, правду сказати, ледве пам’ятали”12.

Час національного становлення ознаменувався посиленим інтересом українських митців до козацької теми. Ведуться історичні дослідження митецької спадщини козацько-гетьманської доби, зокрема таємниць української народної картини „Козак Мамай”13.

В залах Національного художнього музею України 24 серпня 2002 року було відкрито виставку „Історія України в образотворчому мистецтві”, де експонувалися картини С.Васильківського – „Портрет гетьмана Дорошенка”, „Портрет гетьмана Мазепи”; серії офортів О.Донченка „Народні герої України”, „Розгром польських військ під Пилявою” та „Після бою під Корсунем”; монументальне полотно М.Самокиша „Бій Максима Кривоноса з Ієремією Вишневецьким”; картини М.Тимошенка „Проводи козаків”, Ф.Гуменюка „Січ”; портрети Богдана Хмельницького невідомого художника XVII ст. та М.Дерегуса14.

Звертаються до козацької теми в своїй творчості художники незалежної України – М.Колядко „Козацька розвідка” (1998), С.Ліповцев „Нехай слава не поляже проміж козаками...” (1998), А.Фомін „Козацьким шляхом” (2000)15.

Протягом століть козацька тема в митецькій спадщині українців втілювала найглибші почуття, духовні орієнтири, сподівання, формувала високу духовність нашого народу. Таку духовну традицію продовжують і сучасні митці.

 

ВИКОРИСТАНА  ЛІТЕРАТУРА

1  Українська та зарубіжна культура / М.Закович, І.Зязюн, О.Семашко та ін.; За ред. М.Заковича. – К., 2000. – С. 486.

2  Мицик Ю. та ін. Як козаки воювали: Іст. розповіді про запорізьких козаків / Худож. К.Ткаченко. – Д., 1990 – [б. с.].

3  Білецький П. Українське мистецтво другої половини XVII-XVIII століть. – К., 1981. – С. 152.

4  Машковцев Н. Владимир Лукич Боровиковский (1757-1825). –  М., 1950. – С. 28.

5  Портрет у творчості українських живописців: Альб. (Авт. вступ. ст. та упоряд. В.Рубем). – К., 1979. – С. 86.

Степовик Д. Українське мистецтво першої половини ХІХ століття. – К., 1982. – С. 144.

7  Касіян В. Мистецтво Тараса Шевченка. – К., 1963. – С. 78.

8  З української старовини: Альб. / Текст Д.Яворницького; Мал. М.Самокиша, С.Васильківського; Пер. з рос. та упорядкув. Ю.Іванченка. – К., 1991. – С. 141.

Середюк І. У пошуках мистецьких скарбів // Образотв. мистец.. – 1990. – № 4. – С. 21.

10  Лобановський Б., Говдя П. Українське мистецтво другої половини ХІХ – початку ХХ століть. – К., 1989. – С. 158.

11  Юхимець Г. Українське радянське мистецтво 1941-1960 років. – К., 1983. – С. 65.

12  Міщенко Г. Чому лише „крізь терни”? // Укр. культура. – 1991. – № 7. – С. 19.

13  Бушак С. Народномистецький образ захисника незалежності України. Давньоукр. народ. картина „Козак Мамай” // Народ. творчість та етнографія. – 2002. – № 1/2. – С. 3-13.

14  Коновалова Г., Ханко О. Осмислюючи українську історію // Образотв. мистец. – 2002. – № 4. – С. 3.

15  Міщенко Г. Час національного становлення // Образотв. мистец. – 2003. – № 1. – С. 58-64.

КОЗАЦТВО І МУЗИКА

М.О.Мороз

Український народ, здобувши політичну, національну і державну незалежність, має можливість глибше пізнати себе, свою національну сутність у всіх галузях життя, діяльності, оригінальність рідної культури, духовності, окремішність від інших, навіть близьких за походженням народів. Вперше в історії за останні декілька століть складаються сприятливі умови для реалізації природного права рідного народу на утвердження самобутньої Української держави.

Розбудова незалежної України, досягнення нею в багатьох галузях життя світового рівня розвитку неможливі без пізнання і творчого відродження національно-духовних пластів минулого, зокрема великої Козацької доби.

У нашого народу козацька духовність мала найвищий статус, користувалася непорушним авторитетом, пріоритетністю. У своїй етнічній пам’яті народ свято береже легенди, перекази, бувальщини, думи, пісні, поеми, інші історико-культурні пам’ятки, в яких закарбовано для майбутніх поколінь благородні діяння, лицарські подвиги предків.

Думи – національний епос українського народу, одне з найвидатніших його надбань. Виникли вони під час тяжкого лихоліття, коли землі України стали об’єктом грабіжницьких нападів турецько-татарських загарбників, визиску литовських князів. Кульмінаційного розвитку вони досягли в епоху національно-визвольних воєн українського народу в XVI-XVII ст.

Виконували думи співаки-кобзарі, які за часів Запорізької Січі часто були не тільки охоронцями бойової слави України, але й творцями цієї слави. Сьогодні відомо не так вже й багато про народних співців-запорожців. Багатьох з них віддавали у навчання до старих кобзарів ще хлопчиками. Засвоївши науку, вони перебували на Січі як звичайні козаки, брали участь у морських та сухопутних походах, займалися промислами. У вільний час кобзарі співали для своїх побратимів пісень, розповідаючи про тяжкий та одночасно героїчний шлях народу. Дехто приходив до кобзи, підірвавши здоров’я, а найчастіше, втративши зір під час військових походів.

Кобзарі піднімали дух козаків, кликали їх до перемоги у боротьбі з ворогами свого народу. Зрячі кобзарі брали безпосередню участь у битвах.

Героїчний епос українського народу був одночасно і трагічним. Війна з турками і татарами, сумна доля невільників, українських бранців та бранок – ось теми багатьох дум та історичних пісень, зокрема таких, як „Маруся Богуславка”, „Втеча трьох братів з Азова, з турецької неволі” і деяких інших. Про героїзм і мужність українського козацтва йдеться у відомій „Пісні про Байду”. Героїчними мотивами пройнята й інша пісня того часу – „Ой на горі та женці жнуть”, у якій зображено похід козацтва, звеличуються постаті відважних гетьманів Михайла Дорошенка та Петра Конашевича-Сагайдачного.1

Особливо багато дум та історичних пісень присвячено подіям Визвольної війни українського народу (1648-1654 рр.). Кобзарі по всій Україні оспівували образи Богдана Хмельницького, його сподвижників Івана Богуна, полковника Морозенка та інших народних героїв. Ось назви тільки деяких пісень, що належать до циклу про Визвольну війну: „Чи не той-то хміль”, „Хмельницький та Барабаш”, „Іван Богун”, „Ой Морозе, Морозенку, ти славний козаче”, „Перемога під Корсунем”. В одній з таких пісень, складених у 1648 році, співалось:

Висипався хміль із міха

І наробив ляхам лиха,

Показав їм розуму,

Вивернув дідчу душу,

До жовтої водиці

Наклав їм дуже хмельниці –

Не могли на ногах стояти,

Воліли утікати.

Так образно розповідали народні співці про перші перемоги Богдана Хмельницького над військовими силами Речі Посполитої.2

Історичні пісні здебільшого чоловічі, гуртові, що стимулювало в них розвиток розспіву, гуртового багатоголосся, які саме в козацькому співі досягли яскравої національної самобутності.

Кобзарі-запорожці – це не тільки носії народної пам’яті , це ще й музична культура України. Набір музичних інструментів, які користувалися популярністю в народі, не обмежувалися тільки кобзою. В пошані була також ліра, сопілка, скрипка, цимбали та інші інструменти.

Кобзу, як вважали козаки, вигадав сам бог і його святі, тому вони її найбільше шанували з-поміж усіх інших музичних інструментів. Для самотнього запорожця, який часто поневірявся по безлюдних степах і не мав можливості протягом багатьох днів нікому й слова промовити, кобза була щирим другом, дружиною вірною, якій він звіряв свої думки, на якій він проганяв свою тугу.

Струни мої золотії,

Грайте ж мені стиха,

Нехай козак-нетяжище

Позабуде лихо.3

Якою дорогою була кобза козакові, зрозуміло з тієї козацької думи, де мовиться, як козак, вмираючи у дикому степу від спраги й голоду, в останню мить свого життя звертається до кобзи і називає її „дружиною вірною”, „бандурою мальованою” і в горі питається в неї:

А де ж мені тебе діти?

А чи у чистому полі іспалити?

А попілець по вітру пустити?

А чи на могилі положити?3

Музична культура Запорожжя визначалася рівнем розвитку інструментальної музики та співу в Україні в цілому. Певну увагу розвиткові музики приділяв гетьман Богдан Хмельницький, який любив слухати козацьких пісень і сам грав на кобзі. У 1652р. гетьман підписав універсал про утворення музичного цеху на Лівобережній Україні по аналогії з подібними цехами, що вже існували на той час у Кам’янці, Львові та деяких інших українських містах. Музиканти, які об’єднувалися у співочі братства – цехи, не тільки обслуговували свята, збираючись в ансамблі (звідси й „троїста музика”), але й супроводжували військо у походах.

Про високий рівень музичної культури цехів свідчить „Реєстр нотованих записів” Львівського братства за 1697 рік, який містить 398 композицій із вказівкою їх авторів – Ділецького, Гавалевича, Завадовського, Колядчина, Чернушина, Лаконека, Шаваровського.4

Великий внесок у розвиток освіти, мистецтва, культури в цілому зробив гетьман Іван Мазепа, який, окрім того, що був відважним воїном, талановитим полководцем, мав і музичні здібності, сам співав, грав на музичних інструментах, писав пісні. Історичні джерела свідчать, що він є автором пісні „Ой горе тій чайці небозі”.1

Поширення на Україні, зокрема, на Запоріжжі, набув багатоголосий спів. Багатьох юних співаків забирали вже у XVIII ст. до Петербурга у придворні хори, де вони вславилися своїм мистецтвом. Всесвітньої слави набули вихідці з України, зокрема, з козацьких родин, співаки Василь Пікулинський та Іван Календа, Олексій та Кирило Розумовські (Кирило Розумовський мав навіть свій власний хор), автор „Граматики музикальної” (1677р.) Микола Ділецький (рік народження невідомий – 1723р.), композитори М.С.Березовський (1745-1777 рр.), А.Л.Ведель (1767-1808 рр.) і особливо Д.С.Бортнянський (1751-1825 рр.).5

 Багато хто з композиторів ХІХ та ХХ ст. зверталися до цієї теми, возвеличували героїв, змальовували життя козаків в операх, піснях, думах.

Український композитор, співак, драматичний актор Семен Степанович Гулак-Артемовський (1813-1873) написав першу українську лірико-комічну оперу „Запорожець за Дунаєм”. Сюжет опери взято з минулого. Після ліквідації Запорозької Січі частина запорожців втекла за Дунай і потрапила в Туреччину. Туга українців за рідним краєм, їх палке бажання повернутися на батьківщину – ці патріотичні почуття і становлять зміст опери.6

Основоположник української класичної музики Микола Віталійович Лисенко (1842-1912 рр.) у своєму творчому доробку має історичну оперу „Тарас Бульба”, яка стала найвищим досягненням композитора в галузі оперної музики. В опері втілено важливі суспільно-патріотичні ідеї, порушено ряд морально-етичних питань. Композитор створив яскраві художні образи: героїчні, трагедійні, ліричні.6

Український композитор, який жив і творив на зламі століть, Микола Дмитрович Леонтович (1877-1921 рр.) зробив біля 200 обробок українських народних пісень, серед яких чимало і козацьких („Ой у полі жито”, „Тиха вода”, „Ой на горі та женці жнуть”, „Ой там за Дунаєм”, „Їхав козак на війноньку” та багато інших).7

Народний артист, заслужений діяч мистецтв, доктор мистецтвознав-ства, професор, академік, композитор Лев Миколайович Ревуцький (1889-1977 рр.) написав цикл обробок українських пісень „Козацькі пісні” (1925-1926 рр.), які належать до видатних мистецьких досягнень української музики.8

Героїко-епічну драму “Богдан Хмельницький” написав і український композитор, педагог та диригент Констянтин Федорович Данькевич (1905-1984 рр.) Цей твір Данькевичу замовили несподівано. Столичний колектив мав їхати до Москви у червні 1951 року, щоб взяти участь у Декаді української літератури та мистецтва. Терміново було потрібне монументальне полотно про дружбу українського та російського народів. Отож і згадали про Хмельницького, що возз’єднав Україну з Росією.9

Серед українських музичних митців є чимало таких, чиї імена маловідомі або ж взагалі невідомі в Україні, оскільки вони проживали за її межами. Та вони, незважаючи на це, не забували своє коріння, історію свого народу, і до останніх днів залишалися вірними синами рідної батьківської землі.

Цікавився козацькою добою музикознавець, композитор, педагог, фольклорист Зиновій Лисько (1895-1969 рр.), творчість якого, на жаль, майже невідома в Україні. За своє життя довелося йому проживати і в Празі, і у Львові (на батьківщині), під час німецької окупації – в українському таборі Міттенвальд (Німеччина), і в Парижі. Але він скрізь вів науково-громадську діяльність, сприяючи піднесенню українського національного мистецтва. Зиновій Лисько пильно цікавився українською музикою другої половини ХІХ ст. Його докторська праця „Запорожець за Дунаєм” високо оцінена науковцями світу.10

Микола Іванович Радзієвський (1884-1965 рр.) у своїй творчості також звертався до героїчних образів часів Запорозької Січі. Цей композитор, диригент, музично-громадський діяч, заслужений артист України дуже багато зробив для музичної культури Поділля (сам він родом з Черкащини). Одним з найвідоміших його інструментальних творів є симфонічна увертюра „Сагайдачний”, у якій композитор змалював гетьмана Петра Конашевича у роки військової козацької слави. На той час це була дуже смілива спроба утвердження національної величі нашого народу.11

Український скрипаль, композитор, педагог, музично-громадський діяч Роман Придаткевич (1895-1980 рр.) захоплювався багатогранним, яскравим національним фольклором, музичними пам’ятками минулих століть, народними героями, якими багата історія України, і, зокрема, козацькою музикою. В Україні його творчість майже невідома (народився Р.Придаткевич у Галичині, а у 20-х роках поселився в Америці). До його кращих скрипкових творів відносяться „Козацька сюїта”, „Перша українська рапсодія”, окремі частини якої тематично почерпнуті з народної пісенності: Дума, Козацька пісня, Кобзарські танки.12

Та не тільки українські композитори зверталися до теми козацтва. Російський композитор, педагог, диригент, музичний діяч ХІХ ст. Петро Ілліч Чайковський, який мав тісні зв’язки з Україною (його дід Чайка родом з Полтавщини), написав історичну оперу „Мазепа”, в основі якої лежить поема Пушкіна „Полтава”.

До яскравого образу гетьмана Івана Мазепи звертався і угорський композитор, неперевершений піаніст ХІХ ст. Ференц Ліст, який написав симфонічну поему „Мазепа”.

Українська музика та поезія є найрозкішніша з усіх гілок на дереві світової народної творчості. Мінорну основним своїм змістом, смутну навіть у своєму веселому пориві, українську пісню ставлять всі на перше місце в музиці всіх народів. Українські думи, що через століття передавалися Гомерами України – Кобзарями, сяють своїми барвами, почуваннями, лицарством, розмахом козацької відваги та філософічною вдумливістю.

Перефразовуючи Т.Г.Шевченка, можна сказати: наша дума, наша пісня не вмерла і не загинула. І не вмре, не загине!

 

ВИКОРИСТАНА  ЛІТЕРАТУРА

1  Козацькі пісні / Упоряд. Н.Полякова. – К.: Муз. Україна, 1991. – С. 18.

Григор’єв-Наш. Історія України в народних думах та піснях / Упоряд. А.Демиденко, Р.Демиденко; Худож. В.Лопата. – К.: Веселка, 1993. – С. 54.

Українські народні думи та історичні пісні / Упоряд. О.Таланчук. – К.: Веселка, 1990. – С. 39.

4  Мицик Ю., Плохій С., Стороженко І. Як козаки воювали: Іст. розповіді про запорізьких козаків. – Д.: Промінь, 1990. – С. 251-257.

5  Кузь В., Руденко Ю., Губко О. Українська козацька педагогіка і духовність / Заг. ред. Ю.Руденка. – Умань, 1995. – С. 5.

6  Митці України / Упоряд. М.Лабінський, В.Мурза. – К., 1992. – С. 87.

7  Леонтович М. Збірка статей та матеріалів / Щоденник. – К., 1980. – С. 132.

8  Ревуцький Л. Козацькі пісні. – К.: Либідь, 1985. – С. 105.

9  Станішевський Ю. Гетьман України і доля митця // Музика. – 1995. – № 6. – С. 8.

10  Леник В. Композитор і музика // Музика. – 1995. – № 5. – С. 24.

11  Панчук В. Микола Радзієвський // Музика. – 1995. – № 1. – С. 22.

12 Лисько З. Роман Придаткевич // Музика. – 1995. – № 6. – С. 22.

Українське козацтво в кіномистецтві

 А. В. Сенкевич

Історичний жанр має в українському кінематографі свою, сповнену драматизму, історію.

Перший ігровий український фільм „Кочубей в темниці” (1907) був екранним втіленням історичного сюжету у формі, так званої, „декламації”. Екранне дійство озвучувалось актором, що перебував за лаштунками.

Історична тема завжди захоплювала митців,при цьому козацтву завжди відводилось особливе місце. І це зрозуміло, оскільки важко у вітчизняній історії знайти більш динамічні часи, сповнені героїки і наснаги. Кінематограф максимально використав літературні першоджерела, такі як „Тарас Бульба” М.Гоголя, „Полтава” О.Пушкіна, історичні драми М.Старицького. За оригінальним сценарієм у 1912р. було поставлено стрічку „Запорізька Січ” (реж. Д. Сахненко).

Та після жовтневого перевороту історична тема була табуйована. Ситуація дещо змінюється в часи, так званої, „українізації”. Звичайно ж, провідною історичною темою лишається класова боротьба. Але на екрані з‘являються і постаті тих, хто в народній пам’яті залишився як борець за долю пригноблених, наприклад, Тарас Трясило в однойменному фільмі П.Чардиніна. Народний ватажок Кармелюк постає у стрічці Ф.Лопатинського, здійсненій у традиції „плаща і шпаги”.

Для своїх авангардистських пошуків у картині „Злива” кінорежисер І.Кавалерідзе обирає поему Т.Шевченка „Гайдамаки”. Гайдамаки з’являються і в „Звенигорі” О.Довженка, але у фантастично-іронічному трактуванні. Тоталітаризм не терпів вільних експериментів і сміливих пошуків. Чи не показово, що з однаковою енергією авангардне мистецтво винищувалось і викорінювалось як більшовицькою, так і нацистською владою.

В українському кіно наприкінці 30-х років з’являється історична особа, яка поєднує в собі риси вождя, державної людини з явними ознаками героя романтичного. Це Богдан Хмельницький у виконанні М.Мордвінова. Фільм режисера І.Савченка “Богдан Хмельницький” вийшов на екрани 1941 року. Історики кіно за радянських часів підкреслювали своєчасність стрічки саме тоді, коли воєнна загроза стала гранично відчутною і реальною. Роботу над фільмом було розпочато в момент розгрому й розподілу Польщі, яка впала під ударами німецьких і радянських військ.

Приступаючи до постановки цього великого епічного кінотвору, Савченко розумів, що відображення Народно-визвольної війни в Україні в 1648-1654 рр. не може бути повним і відповідати історичній правді, якщо недостатньо широко будуть представлені у фільмі народні маси, козацтво. „Перед нами була небезпека, – визнавав режисер, – захопившись образом однієї центральної фігури, загубити в полі зору численних представників народу”.

Таким чином, народ, що є основною рушійною силою історії, став головним героєм стрічки. Його прагнення і воля, втілені і в конкретній особі гетьмана, і в створеній галереї героїчних характерів його сподвижників з козацьких низів.

У переддень війни відбулася ще одна визначна подія: О.Довженко отримує дозвіл екранізувати „Тараса Бульбу”. Та задум митця було обірвано – розпочалася війна. Тепер дослідники можуть лише вивчати плани і задуми, яким так і не довелося бути втіленими. Що ж, це сумна доля значної частини Довженкового спадку.

До козацької теми українське кіно повернулося аж в середині п’ятдесятих років, коли з нагоди 300-річчя возз’єднання України з Росією було випущено два фільми: „Полум’я гніву” (реж. Т.Левчук) і „Триста років тому...” (реж. В.Петров). Незважаючи на те, що в цих картинах знялась ціла плеяда відомих акторів (Н.Ужвій, М.Романов, Д.Мілютенко, М.Яковченко, С.Шкурат, Є.Самойлов та інші), що режисери були професіоналами своєї справи, стрічки – типова „заказуха” і кон’юнктура.

І знову на довгі роки образи козаччини в історичному фільмі зникнуть з екрана. Ясно буде одне, їх поява можлива тільки в тому разі, якщо вони будуть „працювати” на великодержавну ідею, що приховувалась під лозунгом „дружба народів”.

Героїчна народна комедія „Пропала грамота” режисера Б.Івченка, чиє естетичне коріння було не лише в прозі Гоголя, а й у театрі-вертепі, викликала неабиякий супротив і на кілька років лягла на полицю. Найбільше дратував знаменитий козацький марш, що його чуємо у фіналі і що переводить пародійно-гумористичне звучання в героїчну тональність. „Пропала грамота” так і залишилась фільмом -вигнанцем.

Тема козаччини „реалізувалась” у безкінечних балачках, що ось-ось хтось з провідних режисерів візьметься за постановку „Тараса Бульби”. Подейкували, що це буде сам Сергій Бондарчук. Та навіть йому не вдалося „пробити” заборонену тему... На довгі роки претендентом на постановку залишився В. Гресь. Цей режисер, безперечно, довів творчі можливості постановки масштабних стрічок. Та сталося так, що перешкоди ідеологічні змінилися фінансовими, не менш нездоланними.

Лише за часів незалежності стало можливим відтворення на екрані сторінок історії козаччини. Більшість із них було втілено у пригодницькому жанрі. Це фільми Б.Шиленка „Поки є час” (1987), „Чорна долина”(1991), С.Омельчука „Козаки йдуть”(1991) та „Дорога на Січ”(1994). Як романтичну драму вирішено картину „Гетьманські клейноди” (1993, реж. Л.Осика). Проте появу цих стрічок зустріли неоднозначно. В пресі почали з’являтися застереження проти так званого „шароварного кіно”, яке буцімто заполонить екрани України.

Знаком часу стала стрічка польського режисера Є.Гофмана „Вогнем і мечем”. Справді, острах був – як покажуть польські кінематографісти українську Визвольну війну з польськими поневолювачами під проводом Богдана Хмельницького? Яким буде наш народ в їхній інтерпретації? Якими будуть конкретні історичні постаті, що опинилися у вирі війни, і як ту війну вели? Фільм привів до кінотеатрів тисячі українців. І не тільки тому, що там поряд з польською звучить українська мова, українські пісні, грають українські актори. А насамперед тому, що ми змогли наблизитись до тої епохи, адже наш український кінематограф до останнього часу був позбавлений такої можливості. І чи не парадоксально, що сьогодні саме польський режисер показує успіхи українського полководця, показує відчайдушних козаків, які 1648 року проявили силу військової відваги і вміння перемагати.

Єжи Гофман подивився на ті події очима сучасника й показав, до чого привів розбрат двох народів, які жили в одній державі. Роман умістився в тригодинний фільм, який охопив події 1647-1649 рр., коли перетинаються шляхи і долі головних персонажів і коли відбулися знамениті битви під Жовтими Водами, Корсунем і Збаражем. Режисер панорамує ці битви, пов’язуючи з людськими долями – як вигаданих персонажів, на зразок Гелени, Шетуцького, Заглади (головні діючі персонажі), так і постатей історичних – Тугай Бей, Богдан Хмельницький, Максим Кривоніс, Іван Богун, Ярема Вишневецький.

У фільмі задіяні актори високого рівня: Д.Ольбрихський, М.Жебровський, І.Скорупко, О.Домагаров, Б.Ступка, Р.Писанка, Д.Миргородський та інші.

Кілька років українці чекали на прем’єру „Чорної ради” режисера М.Засеєва-Руденка за однойменним романом П.Куліша. Вийшовши на екран, фільм розчарував і глядачів, і критиків, перетворивши короткий роман на дев’ять телевізійних серій, а цікаву лапідарну оповідь – у затягнуту й нудну.

Режисер декларував, що бачить свою „Чорну раду” як твір, паритетний до фільму „Вогнем і мечем” Гофмана, який мав гучний успіх і в Польщі, і в Україні. Звичайно, якби це вдалося, тоді епізод Чорної ради можна було б розцінювати як нормальну самокритичність. Але якщо польський режисер Є.Гофман з подивом вдивляється в обідрану масу вояків, які перемогли вишколені й прикрашені різними оздобами ряди польського війська, то український режисер показує незле одягнутих козаків, які нічого, крім чвар і непривабливої боротьби за владу, не пропонують – вони не здатні державні інтереси поставити вище особистих амбіцій, неспроможні об’єднатися. У фільмі на перший план виходить смакування розбрату українців, показується сліпа готовність обирати на гетьмана нещиру, непорядну людину, яка їм щось обіцяла, постійно підкреслюється невдоволення маси тими, хто при владі. Безперечно, проблема не втратила актуальності. Але чи можна вважати актуальним потяг до формування негативного іміджу українців? Прикро, але фільм „Чорна рада” став профанацією як історичної теми, так і українського кіно.

Події фільму „Богдан-Зиновій Хмельницький”, що вийшов 2002 року і відкривав 32 Київський міжнародний кінофестиваль „Молодість”, також розгортаються за доби „Хмельниччини” – часів Визвольної боротьби українського народу проти польського поневолення. Визнаний романтик екрана режисер М.Мащенко закономірно звернувся до найромантичнішої епохи козацтва-лицарства, коли в Україні був поширений активний, героїчний спосіб життя. Фільм знято на основі історичної трилогії М.Старицького. Письменник працював над трилогією три роки, дехто вважає, що вона була відповіддю на роман Г.Сенкевича „Вогнем і мечем”, який побачив світ за 11 літ до появи „Богдана Хмельницького”.

На думку М.Мащенка, у трилогії яскраво й захоплююче відтворені героїчні сторінки Національно-визвольної війни, постать Богдана і його оточення. Твір має читацький успіх і донині. Але час інший, а корекція часу – найважливіший для режисера фактор. Митець, вивчивши художні твори та історичні джерела, з них чимало маловідомих, про Богдана Хмельницького, твердить, що образ гетьмана деформували, викривляли постійно на догоду тим чи іншим ідеологічним замовленням.

Режисер намагався показати творця української держави таким, яким він був насправді. Тим більше, що постать Богдана уже з’явилася на екрані у декількох фільмах і глядачі мали змогу їх побачити.

Таким чином, М.Мащенко звертається до історичної минувшини, намагаючись представити міфологізовану великою мірою постать гетьмана України в максимальному наближенні до українських „хронік”.

Зовнішній фабульний шар залишився незмінним: тут діють три армії історичних супротивників, що пов’язані „кривавими ланцюгами війни” – гетьмана України Богдана Хмельницького (в експресивному виконанні актора Київського театру ім. І.Франка В.Абазопуло), короля покатоличеної Польщі Казиміра та басурманського хана Тугай Бея. Алегорійний ряд картини побудовано на посиланнях до суто „чоловічих” міфів про братерство мужчин та їх перевагу над жіночим началом.

Шаблі, пістолі, жерла гармат, оздоблені коштовним камінням гетьманські клейноди, а також козаки на конях та красуні-вершниці (українські амазонки) утворюють сповнений пристрасті простір, в якому актуалізовано первісні архетипи полювання та війни. Всі залучені засоби художньої виразності працюють на основну мету проекту – представити розгорнуте історичне полотно, відтворити романтичні образи героїв нашого „колективного минулого”.

Взагалі фільм М.Мащенка – то початок об’єктивного, не сфальсифіко-ваного міфом споглядання того, з чого розпочинається наш Новий час.

Наприкінці 2001 р. відомий український кінорежисер Ю.Іллєнко завершив величезний мегапроект, присвячений гетьману І. Мазепі, під назвою „Молитва за гетьмана Мазепу” – один із найцікавіших фільмів XX століття. Але навряд чи цей фільм матиме масовий резонанс. На жаль, ми живемо в цивілізації, де вже не може бути масового резонансу довкола такого мистецтва. Вже майже три роки минуло з часу виходу фільму, а глядач невзмозі передивитися його ні у кінотеатрі, ні на відео, ні по телебаченню.

„Молитва за гетьмана Мазепу” – це фільм провокативний. І тому не слід дивуватися, що навколо нього розгорнулась жорстока взаємовиключна полеміка. Вивчаючи історію в радянській школі, ми дізнавалися про доблесні перемоги Петра І, який реформував внутрішній устрій Росії, прорубав вікно в Європу, розширив територію своєї країни до моря і закріпив свої здобутки великим містом на Неві. Переможців не судять, і про засоби, якими це досягалось, у підручниках не йшлося. І не згадувалось, якою ціною заплачено за ці успіхи і яка доля підкорених ним народів.

Як же велося в Україні в часи Петра? Чим пояснити, що саме наприкінці XVII століття тут споруджуються церкви, розвивається освіта й ремесла? Принаймні ці 20 років, поки гетьманував Іван Мазепа. Як йому вдавалося стримувати натиск імперських апетитів Росії? Дослідники стверджують, що він майстерно вів подвійну гру: зовні його діяльність мала вигляд вірнопідданства цареві, а в реальному житті Мазепа дбав про економіку й культуру України. В тім, і його державний розум виявився безсилий супроти завойовницької політики московського царя. Особливо з початком Північної війни, в яку вступило кілька європейських країн. Ця війна порушила відносний статус-кво України. Мазепа прагнув нейтралітету, але цар не хотів і слухати: наказував кидати козацьке військо на битви з Карлом XII. Виснажливі походи козаків у Білорусію, невиправдані жертви заради чужих інтересів викликало невдоволення в українців, та й Мазепа розумів, що немає іншого виходу, як іти на зближення з Карлом XII. Його „провина” в тому, що посмів протиставити національні інтереси України загарбницьким інтересам Петра, тобто кинути виклик тирану, якому корився і годив. Російська церква за велінням Петра І піддала Мазепу (всупереч церковним канонам) анафемі. У фільмі „Молитва...” Ю.Ілленко творить мазепинську добу, її поліфонічний образ, що не піддається однозначному тлумаченню, показуючи Мазепу багатоликим і як вільну особистість на поневоленій землі.

Пропонуючи глядачам історичну конкретику, хоча й у мистецьки трансформованому вигляді, режисер піднімається до художніх узагальнень, до втілення, за його словами „фантасмагоричних снів історії про кривавий бенкет найбільших примар європейської культури – Петра Великого, Карла XIІ та гетьмана України Мазепи на полі Полтавської битви 1709 року”.

Мазепу у фільмі виконує Богдан Ступка – актор надзвичайно широкого діапазону. Він творить Мазепу як людину невловиму і незбагненну, підкреслює його здатність до лицедійства.

Сам факт звернення до образу Мазепи – це вчинок. І те, що Мазепу змальовано без єлейності, що з нього не зроблено ікону, – перевага фільму. Якщо одним словом охарактеризувати суть героя фільму – це багатоликість. Але законів драматургії не перехитрити. Не виправданий композиційний перекіс у бік невиразної й притягнутої за вуха Кочубеїхи (у плані історичному і в плані драматургійному ) відриває головного героя фільму від того, що мало місце в історії, збіднює його, знижує напругу згаданого протистояння двох осіб, які уособлювали – один – окультурену монархію, другий – монархію деспотичну.

Фільм незвичайний у постановочному вирішенні. Зображення інформує про особливості епохи, а за одно про її криваві протистояння. У фільмі цю епоху творять великі за обсягом полотна, які вражають, насамперед, титанічною працею художника С.Якутовича, передають напругу пристрастей, динаміку подій. Розписи стін насичують кадр, макети імітують кипіння битви. І там, де вступають в дію ці макети, актори перетікають у „мальованих” персонажів історії й навпаки – мальовані в живих акторів. Оживає немов би сама плоть історії, яка стільки століть була прихована і зневажена. Отже, Ю.Іллєнко разом із С.Якутовичем зробили відкриття в кіномові, принаймні, порушивши стереотип батальних сцен історичного фільму. Цей фільм новаторський, він підтверджує, що кіномистецтво в пошуках форми не вичерпало себе.

„Молитва...” – фільм індивідуально своєрідний. Це новий Іллєнко, фільм став виявом цілковитої творчої свободи режисера. Свободи від напрацьованого, від будь яких впливів. А також свободи у ставленні до історії, до кіно, до мистецтва. Дай Боже, щоб ми оцінили цю свободу людини з багатою фантазією і знайшли у фільмі цікавого співбесідника. Бо це справді вибухове мистецтво.

У 2002 році Олесь Санін, молодий український кінематографіст зняв фільм „Мамай”. Серед художньої, точніше малохудожньої продукції останніх років „Мамай” дуже вирізняється і тішить високим професіоналізмом багатьох свої компонентів. Радує відповідальним сумлінним ставленням до кіномистецтва і радує здоровим, естетизованим ставленням до всіх проявів життя. Чи непоодинокий фільм, в якому обійшлося без бруду, без брутальної лайки, сексуальних збочень тощо – вже це одне заслуговує на увагу. Це красивий фільм, де все по-справжньому гарне – люди і коні, трава і каміння, химерно заплетені дівочі коси і в бою пролита кров.

„Мамай” – це кінолегенда, що поєднує три історії, з них дві фольклорно-епічні – „Думу про трьох братів азовських” та кримсько-татарську „Пісню дервіша про трьох доблесних мамлюків”, а ще –  оригінальну історію кохання молодого козака на ім‘я Мамай з татарською жінкою.

„Мамай” тюркською означає „ніхто”, „без імені”, „пустота”. Тюрки вірили, що за душу людини борються боги добра й демони зла; і знаходять цю людину демони зла за ім’ям. Якщо ж людина не має імені, демонам вона непідвладна. І це ім’я – Мамай, – мовляв, забезпечувало його носієві смерть природну; що його ніхто не вб’є на війні, ніхто не отруїть...

Існує легенда, що коли було поруйновано останню Січ, то ті, хто вижив, поранені козаки, взяли до рук інструменти й пішли переповідати колишню славну історію далі, нащадкам, щоб може, через покоління дух, “код” цих пісень, сам їхній образ переніс ідею свободи, ідею незалежності, ідею державності.

Отож, фільм О.Саніна „Мамай” є своєрідним коктейлем тих міфів, кожен з яких перетікає в інший, спростовує себе, породжуючи щось нове, небачено-нечуване. Режисеру вдалося зробити дійсно українське, неординарне і по-справжньому авторське кіно. Незважаючи на дещо слабку драматургію, успадковану, до речі, всім сучасним українським кінематографом, „Мамай” є найцікавішим фільмом у сучасному вітчизняному кіно, що звертається до історико-міфологійних джерел.

Огляд кінотворів на козацьку тематику був би не повним, якщо не згадати мультиплікаційну „козацьку” серію українського режисера і художника-аніматора В.Дахна. 1967 року режисер поставив свій перший мультфільм козацької серії „Як козаки куліш варили”. Цей фільм створений на історичному матеріалі. Всі деталі мають під собою реальну історичну основу. У фільмі є такий епізод, коли козаки, перебуваючи в човні під водою, оглядають берег через спеціальну трубку-телескоп. Так от, у козаків справді були своєрідні підводні човни: вони складали дві чайки, засмолювали, пірнали під воду й пропливали під ланцюгами, якими турки перегородили Дніпро. Після цього фільму пішли листи режисерові від глядачів, і було придумано сценарій „Як козаки в футбол грали”. Тут уже змішалися цілком різні герої та епохи: лицарі і мушкетери, дванадцяте й шістнадцяте століття, промислова революція в Англії. А провідна ідея була така: ми до вас не з мечем, а з м’ячем. Козаки склали зброю на кургані, взяли м’яча й пішли, як то кажуть, по Європах.

Всього було знято сім фільмів про козаків, деякі з них отримали премії і призи на відомих фестивалях. Безумовно, ця талановита „козацька” серія, а також анімаційна екранізація „Енеїди” І.Котляревського, створені В.Дахно, пробуджували інтерес і симпатію до всього українського, національного.

В нашому кіно були, є і, хочеться вірити, що будуть творчі сили, здатні робити фільми не тільки розважального, а й світоглядного плану, ставити важливі для українців питання: хто ми? звідки прийшли? куди йдемо? Історію країни можна читати по-різному, але особливо цікавою вона є тоді, коли виникає суголосність із днем нинішнім. А козаччина, мабуть, ще довго лишатиметься для наших кінематографістів “зачарованою добою”, вдумливе і талановите опрацювання якої допоможе відповісти на ці питання.

 

ВИКОРИСТАНА  ЛІТЕРАТУРА

Брюховецька Л. “Вогнем і мечем”: [Про фільм Є.Гофмана] // Кіно-Театр. – 1999. – № 4. – С. 43-44.

Брюховецька Л.  Кіно в Україні першого десятиріччя незалежності // Кіно-Театр. – 2001. – № 5. – С. 4-5.

Брюховецька Л. Поетична хвиля українського кіно. – К.: Мистец., 1989. – 173 с.

Бурячківський О. Дума. Балада. Кіно:[Про фільм О. Саніна “Мамай”] // Кіно-коло. – 2003. – № 19. – С. 11-14.

Войтенко В. Туманність Хмельницького:[Про фільм М.Мащенка “Богдан-Зиновій Хмельницький”] // Кіно-коло. – 2002. – № 16. – С. 8-10.

Голинський Ю. Героїчна тема в творчості І.А.Савченка. – К.: Наук. думка, 1982. – 117 с.

Грабович І. Своє кіно // Кіно-коло. – 2003. – № 17. – С. 25-27.

Дахно В. Як козаки Європою мандрували: Інтерв’ю з відомим художником-аніматором / Вела В. Кандинська // Кіно-Театр. – 2003. –  № 2. – С. 22-23.

Десятерик Д. Конфлікт із минулим: [Про фільм О.Саніна “Мамай”] // Кіно-коло. – 2002. – № 15. – С.19-20.

Того ж. Молитва за успіх: [Про фільм Ю.Іллєнка “Молитва за гетьмана Мазепу”] // Кіно-коло. – 2003. – № 17. – 28-29.

Іванішина Л. “Чорна рада”. Ефект розрідження // Кіно-Театр. – 2001. – № 1. – С. 46-47.

Іллєнко Ю. Парадигма кіно. – К.: Абрис, 1999. – 416 с.

“Мазепіанство” в культурному просторі України: Круглий стіл // Кіно-Театр. – 2004. – № 2. – С. 6-9.

Мазяр М. Українському кіно – бути! // Кіно-Театр. – 1997. – № 2. – С. 12-14.

Санін О. Хто боїться Мамая?:[Про фільм О.Саніна “Мамай”] // Кіно-коло. – № 10. – С. 14-25.

Скуратівський В. Не поспішаймо...:[Про фільм М.Мащенка “Богдан- Зиновій Хмельницький”] // Кіно-коло. – 2002. – № 16. – С.14-18.

Тримбач С. Талант у сирітстві: “Молитва за гетьмана Мазепу” Ю.Іллєнка: модель чи антимодель українського розвитку? // Кіно-коло. – 2002. – № 13. – С. 28-33.

Чабан М. Перший український кінофільм “Запорізька січ”: [1912 р.] // Пам’ять століть. – 1997. – № 4. – С.146-147.

Яремчук А. Збараж і Берестечко – як знаки долі Богдана і України: [Про фільм М.Мащенка “Богдан-Зиновій Хмельницький”] // Укр. культура. – 2001. – № 8. – С. 20-21.

КОЗАЦЬКА УКРАЇНА У ТВОРАХ ПИСЬМЕННИКА БОГДАНА  СУШИНСЬКОГО

Т. М. Полянко

Унікальність Богдана Сушинського як творчої постаті полягає в тому, що він поєднує в своїй особі можливості талановитого письменника, здібного, вдумливого науковця, знаного в Україні публіциста із значним журналістським стажем й активного учасника розбудови новітнього українського козацтва, зокрема козацтва на Півдні України. Він є провідним сьогоденним істориком та ідеологом козацтва.

Щоб зрозуміти, чому ми зупинилися саме на цій постаті, досить сказати, що Богдан Сушинський є автором 53 книжок (на квітень 2004 р.) і понад тисячі публікацій у пресі. Він – член Національної Спілки письменників України (НСПУ) та Національної Спілки журналістів України. Упродовж дванадцяти років (1990-2002) очолював Одеську письменницьку організацію та входив до вищого керівництва НСПУ; він – віце-президент Української Асоціації письменників та президент Аркадійського літературного клубу (Одещина); головний редактор альманаху “Аркадійський клуб”. Він – академік Міжнародної Академії наук, освіти, індустрії та мистецтв (при ЮНЕСКО, США).

У 1999 році Б.Сушинський здійснив перенесення праху (землі із колись пограбованої могили) гетьмана І.Мазепи із румунського міста Галаца – до гетьманської столиці Батурина. За це та за пропаганду історії козацтва і розбудову його, був удостоєний гетьманом Українського козацтва звання полковника. З ініціативи Б.Сушинського, майже в центрі Одеси споруджено величний пам’ятник отаману, одному із засновників Чорноморського та Кубанського козацтв, Антону Головатому. Свого часу сам Б.Сушинський був Головним отаманом Чорноморського Подунай-Гуляйпільського козацтва та Верховним отаманом Чорноморського козацтва. Він – засновник і перший Верховний отаман Чорноморсько-Дністровського козацтва, де обраний зараз довічним почесним Верховним отаманом і має військово-козацьке звання “генерал козацтва”. Тобто, маючи перед собою в Одесі таку постать, одне слово, ми не могли не звернутися до огляду та аналізу її творчості.

Вже зараз цикл книжок Богдана Сушинського побачив світ під рубрикою “Козацька Україна”, яка має глибинний історичний, художній та національно-емоційний підтексти. Підступався Б.Сушинський до теми козацтва з окремих краєзнавчих статей та історичних розвідок про козацький рух на півдні України та відомих і маловідомих постатей його. Огляд цих публікацій – тема окремого, ґрунтовнішого дослідження. А поки що, ми звернемося лише до провідних його творів, монографій та історичних есе.

Вперше Б.Сушинський заявив про себе як письменник козацької тематики в досить популярних своїх романах, які він почав писати українською мовою, але згодом, на прохання видавця, частково переклав, а частково написав російською, – “На острие меча”, “Французский поход”, “Костры Фламандии” и “Путь воина”. Всі чотири романи, у вигляді чотиритомника, вийшли у світ в 1994 році у видавництві “Донеччина”, в Донецьку. А про популярність їх свідчить той факт, що кожен том вийшов тиражем 50 тисяч примірників, тобто загальний тираж чотиритомника майже фантастичний для сучасного українського книговидавництва – 200 тисяч примірників! Крім того, журнал “Донбас” присвятив цим творам два спецвипуски, тобто теж, по суті, видав двома окремими книжками.

В основі сюжету цих романів – реальні історичні факти, пов’язані з участю українських козаків на чолі з Іваном Сірком у Тридцятилітній війні (1618-1648) на боці Франції. Відчувши, що військові сили країни виснажені, перший міністр Франції кардинал Мазаріні звернувся до уряду Польщі з проханням терміново надати допомогу. Початково малося на увазі, що король Речі Посполитої Владислав IV спорядить до Франції загін, що складатиметься з “крилатих гусарів”, тобто елітних шляхетських хоругв. Проте посол Франції у Польщі генерал граф де Брежі порадив кардиналові та королеві-наставниці Анні Австрійській запрошувати не поляків, а українських козаків; ясна річ, через польський уряд. У цьому графа підтримала й королева Польщі Марія-Людовіка Гонзага, з французького королівського роду Бурбонів. Врешті-решт, на переговори, що відбувалися у Фонтебло під Парижем, прибули Богдан Хмельницький та Іван Сірко, і Франція найняла на дворічну службу близько двох тисяч козаків, які незабаром прославилися у битві за Дюнкерк та під час інших битв і боїв проти іспанців та німців.

Дія романів відбувається в Україні, Польщі, Франції, Німеччині, Туреччині, в Криму, Греції, Італії... В усіх цих країнах та краях автор особисто побував, він демонструє знання їх історії, і події, що проходили в Україні напередодні повстання під проводом Б. Хмельницького в 1648 році, розгортаються на широкому військово-політичному тлі процесів, що проходили на той час в Європі та на Близькому Сході. Йому вдалося відтворити низку історичних образів, зобразити козацтво, як значну і добре знану в Європі військову силу.

Саме робота над цим чотиритомником наштовхнула Б.Сушинського на думку про створення великого тому історичних есе “Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців ХV-ХІХ століть” (Одеса, “Альфа-Омега”, 1998). У цій фундаментальній праці відтворено бойовий та життєвий шлях 177-и гетьманів, кошових отаманів та козацько-повстанських полководців. Весь дух цієї книжки, що з’явилася накладом в п’ять тисяч примірників і за якою вже викладають історію козацької України в кількох вузах та коледжах, сформульовано в авторському епіграфі: “Запорізька Січ – суто українська модель середньовічного європейського лицарського ордену, в якій войовничість народу й потреби самозахисту найідеальніше поєднувалися з його жертовною волелюбністю і природним аристократизмом духу”.

У своїй праці Б.Сушинський повертає нам чимало історичних постатей, про які досі в дослідженнях українських істориків та в літописах згадувалося лише побіжно; крім того, дещо по-іншому, ніж це трактувалося багатьма нашими дослідниками досі, подаються й осмислюються дії відомого полководця гетьмана Григорія Лободи, якого досі в історичній та художній літературі подавали лише як антипода Северина Наливайка та “зрадника повстанців”. Віднаходимо інший погляд Б.Сушинського і на осміюваного досі старшого запорізького козацтва Самійла Зборовського. Значно уважніше придивляється він і до таких маловідомих постатей, як ватажки Карпо Півторакожуха, Каспар Підвисоцький, Максим Гулак, полковник Стефан Кремпський. По суті реабілітовано такого, майже класичного, “зрадника”, як Сава Чалий.

У своїх літературних працях, пов’язаних з історією козацтва, Богдан Сушинський вивів та задекларував досить оригінальну формулу, яка по-іншому примушує придивитися до багатьох історичних постатей, що в дослідженнях багатьох істориків подаються, як зрадники. Звучить вона так: “Якщо у народу нема державності, у нього не може бути й державних зрадників. Є лише політики, які через обставини, що склалися, змушені були дотримуватися тієї чи іншої зовнішньополітичної орієнтації”. І саме ця формула дозволяє йому повертати нашій історії чимало уславлених в боях та походах імен козацьких ватажків. До речі, зараз Б.Сушинський підготував до друку друге видання “Козацьких вождів України”, в якій відтворено вже життєписи 205 отаманів і полководців.

Ну, а щодо формули, про яку йшлося, то вона знайшла своє яскраве відображення в романі-есе Б.Сушинського “Гетьман Мазепа: повернення до Батурина” (Коломия, “Вік”, 2001). Події в цьому романі розгортаються у двох часових площинах. В часовій площині першої половини ХVIII ст., на основі багатьох історико-хронікальних та літописних джерел, відтворює складні події, що пов’язані з Північною війною, а також ті чинники, що привели до втягування у цю війну українського козацтва; які примусили гетьмана Мазепу виступити в ній на боці шведського короля Карла ХІІ.

У другій часовій площині, на початку ХХІ століття, письменник відтворює події, пов’язані з перенесенням ним, Б.Сушинським, праху гетьмана Мазепи з Румунії до України. При цьому автор залучає чимало давніх та сьогочасних документів, пов’язаних із похованням і перепохованням Мазепи, втручається в давню суперечку вчених щодо часу смерті Мазепи і місця його поховання та перепоховання, а також щодо обставин, які примусили гетьманське оточення перепоховати Мазепу з цвинтаря в селі Варниці під Бендерами – в монастирі Св. Георгія, в румунському місті Галаці.

Під час урочистостей з нагоди перенесення праху до Батурина, Б.Сушинський став ініціатором створення там, в заповіднику “Гетьманська столиця”, Алеї Гетьманів. Таку Алею, за активного сприяння керівництва заповідника, було створено, і на пам’ятній стелі, що відкриває Алею, викарбувано слова Б.Сушинського: “У діяннях гетьманів – історія, слава і державна велич України”. Ще в пресі та в історико-літературних колах України тривало обговорення роману-есе про гетьмана Мазепу, як у видавництві “Добра слава” (Львів, 2002 рік) вийшов друком роман-есе Богдана Сушинського “Гетьман Виговський: погляд з ХХІ століття”.

Постать Виговського давно цікавила Б.Сушинського, і він довго підступався до цього твору. Безпосереднім поштовхом до його написання стала полеміка, що розгорнулася останнім часом в пресі і навколо оцінки діянь цього гетьмана в світлі оцінки “Хмельниччини”, а ще – навколо визначення місця його поховання. Знову ж таки, письменникові вдалося зібрати багатющий історичний матеріал, ще раз прискіпливо перечитати все, що мається про добу Виговського в наших літописах, в польських, турецьких та російських джерелах. Роман вийшов цікавим, полемічним, в ньому вдало поєднується погляд на добу Виговського нашого сучасника – з поглядами сучасників гетьмана, з оцінкою тогочасних реалій. Досить ґрунтовно простежується тут шлях сходження до вершин влади гетьмана за універсалами Хмельницького та Виговського й іншими історичними документами, що дійшли до нас.

Розпочинаючи цей роман, Б.Сушинський звертається до його читачів зі словами, які не можуть залишити нас байдужими: “Історія народу – така ж свята і правдива, як Святе Писання. Зіткана з трагедій і мужності багатьох поколінь, вона не підлягає ні сумнівам, ні оскарженню. Її можна осягнути тільки вірою і сприймати тільки з поклонінням. Та передусім її слід увічнити в правдивих і національно вивірених письменах”. Саме так, “національно вивірених”.

Письменник проводить свого героя через роки “Хмельниччини”, з усіма її перемогами, поразками та національними, вірнопідданськими дипломатичними рефлексіями вождя повстанців – Хмельницького; через терни Великої Руїни, основними рушіями якої стали люди з близького оточення на той час померлого Хмельницького, та з його родини. Він досить докладно та виважено аналізує стан відносин між Україною та Росією, що передував Конотопській битві, а також визначав остаточні її наслідки. З документальною точністю і, водночас, із аналітичною всебічністю оглядає події та постаті, що стали визначальними в антигетьманському повстанні полковника Пушкаря з його “дейнеками”.

Богдан Сушинський оглянув усі публікації та документальні свідчення, які могли пролити хоч якесь світло на проблему визначення місця поховання гетьмана Виговського. Він, зокрема, кілька разів побував у монастирі Манявський Скит, поховати себе в якому заповідав гетьман. Ні там, ні на Львівщині, ані в інших гіпотетичних місцях, де Виговський міг бути похованим, зокрема, в тому краю, де його було розстріляно, останків гетьмана не виявлено. Це факт. Втручаючись в полеміку науковців, Б.Сушинський запровадив свою формулу примирення прихильників поховання Виговського в Руді-Гніздичівській на Львівщині та прихильників (яких більше) поховання в Манявському Скиті. Ось що автор пише з цього приводу: “У своєму заповіті гетьман Виговський просив поховати його у Великому Скиті, під яким мався на увазі Скит Манявський. Святою справою для кожного християнина є виконання волі вмираючого, бо в ідеалі, кожен християнин має бути похований там, де воліла спочити його душа, де він заповідав покласти своє тіло”. Ясна річ, доти, поки не буде виявлено й ідентифіковано останки гетьмана, ніхто з цілковитою впевненістю не може називати місцем поховання саме Манявський Скит. З іншого боку, якщо не вірити, що гетьман Виговський похований саме в Манявському Скиті чи поблизу його стін, то як тоді пояснювати той факт, що саме в Скиті йому споруджено пам’ятник, і що саме Скит тисячі віруючих патріотів вшановують, як місце вічного спочинку гетьмана. Б.Сушинський пропонує компромісний – і в науковому, і в морально-етичному плані – варіант: до часу виявлення – де б то не було – та ідентифікації останків гетьмана Виговського, називати Манявський Скит “місцем заповітного поховання гетьмана Івана Виговського”. Це той варіант визначення, який зніме всі морально-етичні та наукові проблеми, і який дозволить і спорудити в Скиті пам’ятник Івану Виговському, і створити там музей, і проводити громадські заходи, пов’язані із шануванням його життя та діяльності”.

Додам, що 29 березня 2004 року саме Б.Сушинський, у присутності настоятеля монастиря, скульптора, що виготовляє пам’ятник, ченців та представників громадськості, визначив (і переконливо аргументував це визначення) – місце, де повинен стояти пам’ятник Виговському.

А в дні, коли пишеться дана стаття, готується до видання велика історія Скиту Манявського, перша в світі повна історія цієї обителі, від дня заснування, на початку ХVII століття, до наших днів. В ній буде опублікований єдиний літопис ієромонаха Ігнатія, сучасника і послідовника засновника монастиря, Іова Княгиницького. Літопис було створено ще на початку ХVII ст., але тільки оце вперше Б.Сушинським здійснено його переклад українською літературною мовою (його було написано давньою церковно-діалектною мовою). Крім того вже опубліковане в пресі і готується до виходу книжкою велике дослідження Б.Сушинського “Козацька Україна: Хмельниччина”, в якій чимало подій часів Хмельниччини витлумачується по-новому. А ще ж вийшли друком його книжки з історії козацтва: “Українське Подунай-Гуляйпільське козацтво” (Одеса, 2001), “Лицарі Приморського степу. Історія Чорноморського козацтва ХVIII-ХХ ст.” (Одеса, 2000); “Історія Чорноморсько-Дністровського козацтва...” (Одеса, 2003).

В своїй книзі “Богдан Сушинський. Літературний портрет” відомий літературознавець, кандидат філологічних наук Петро Сорока (з Тернополя) так визначив постать академіка, письменника та науковця Богдана Сушинського: “Природа рідко буває такою щедрою, як у випадку з Богданом Сушинським, коли одній людині вона дала талант поета, прозаїка, організатора літературного життя, вченого... Цілеспрямованість, невгасима працелюбність, виняткова сила волі – ось ті якості, що дозволили йому піднятися на вершину людського духу, здобути визнання і широку популярність у мільйонів читачів”. І ми лише можемо засвідчити, що слова ці правдиві.

 

ВИКОРИСТАНА  ЛІТЕРАТУРА

  1. Сушинський Б. Гетьман Мазепа: повернення до Батурина: Роман-есе. – Коломия: “Вік”, 2001. – 400 с.
  2. Сушинський Б. Гетьман Виговський: погляд з ХХІ століття: Роман-есе. – Л., 2002. – 288 с.
  3. Сушинський Б.Історія Чорноморсько-Дністровського та Всеукраїнського реєстрового козацтв. – О., 2003. – 256 с.
  4. Сушинський Б. Козацькі вожді України: Історія України в образах її вождів та полководців ХV-ХIХ ст. – О., 1998. – 682 с.
  5. Сушинський Б. Костры Фламандии: Роман. – Донецк, 1994. – 414 с.
  6. Сушинський Б. Лицарі приморського степу: Історія Чорноморського козацтва ХVIII-ХХ ст. – Одеса, 2000. – 172 с.
  7. Сушинський Б. На острие меча: Роман. – Донецк, 1994. – 431 с.
  8. Сушинський Б. Путь воина: Роман. – Донецк, 1994. – 448 с.
  9. Сушинський Б. Українське Чорноморське Подунай-Гуляйпільське козацтво. – О., 2001. – 143 с.
  10. Сушинський Б. Французский поход: Роман. – Донецк, 1994. – 479 с.
  11. Дрямин О. Творческий мир Богдана Сушинского. – О., 1999. – 296 с.
  12. Сорока П. Богдан Сушинський: Літ. портр. – Т., 1999. – 162 с.

Рецепція українського козацтва в ліриці Дмитра Яворницького

І.Є.Руснак

Ім’я Дмитра Яворницького, як правило, пов’язують з історією українського козацтва, археологією та етнографією. І лише вузькому колу спеціалістів він відомий як поет і прозаїк. Окремі ліричні твори друкувалися в періодиці, а єдина поетична збірка “Вечірні зорі” [8, С. 3-112] побачила світ 1910 року, в період виразно окресленого в українській літературі модернізму. Однак на фоні розмаїтого художньо-естетичного життя книжка Д.Яворницького виділяється своєю відданістю романтичній традиції ХІХ століття. Це не позначилося на її популярності, вона мала свого читача, і того ж року була перевидана вдруге. Але, незважаючи навіть на останню обставину, поетичний доробок митця не викликав великого критичного резонансу. Прихильну оцінку К.Білиловського, Б.Грінченка, Д.Дорошенка, П.Єфремова, Ф.Корша, І.Нечуя-Левицького та інших отримали лишень прозові твори письменника. Він не був залучений до історико-літературного процесу своєї доби з тієї простої причини, що тяжіння до традиційних художніх структур, активне продукування романтико-народницької ідеології, продовження етнографічних форм творчості в умовах літературно-естетичного оновлення сприймалися як архаїзм. Зазначимо, що саме з того часу бере початок негативна конотація поняття “народництво”, хоча в дійсності воно становило могутній рушій усієї національної літератури ХІХ століття. На думку В.Моренця, така ситуація склалася внаслідок ототожнення понять “народництво” і “позитивізм”, тоді як насправді перше є тільки частковим випадком другого [4, С. 51].

Традиційність, прихильність до романтичних ідеалів визначалися характером історизму наукових студій Д.Яворницького, його винятковою захопленістю Запорожжям, особливою любов’ю до козаків, їхніх подвигів, звичаїв, про що вчений писав у передмові до “Історії запорозьких козаків” [10, С. 11]. Значний вплив на особливості зображення козаччини у його художній творчості, як і в наукових працях “Запорожье в остатках старины и преданиях народа”, “По следам запоржцев”, “Очерки по истории казаков Новороссийского края” та інших, мав, з одного боку, стан тогочасної історичної науки. Розвідки П.Симоновського, С.Лукомського, Я. і О.Марковичів, М.Маркевича, Д.Бантиша-Каменського, П.Куліша, М.Костомарова, які добре знав учений, значною мірою перебували під впливом “Історії Русів” і творили міфологізований образ запорозького козацтва. З іншого боку, Д.Яворницький був знаним етнографом. У збірці “Малороссийские народные песни, собранные в 1878-1905 гг.” він опублікував вісімсот тридцять пісень, чимало з яких супроводжувалися нотним матеріалом. Це засвідчило рідкісний дар фольклориста, котрий записував з голосу виконавця і тексти, і мелодії. Багатий народознавчий потенціал мали й історичні праці вченого, де було вміщено чимало легенд, переказів, прислів’їв, приказок, спогадів старожилів про Запорозьку Січ та легендарних козаків. У народній творчості Д.Яворницький бачив неоціненне джерело пізнання історії, силу і могутність національного духу, зрештою, високу поезію. Отже, на характер рецепції запорозького козацтва у поетичній творчості митця серйозний вплив справили його історичні погляди, героїчний епос українського народу і романтична літературна традиція.

Загальний пафос лірики на історичну тему – щира любов до України та її героїчного минулого – адекватний пафосу наукового доробку Д.Яворницького. Найпотужнішим у цих творах є романтичне начало – звертання до “буйного вітру” (“Даремне бажання”), “Дніпра сивовласого” (“Думка над Дніпром”); десятиліттями експлуатовані образи “духу козацького”, що заснув у могилах (“До соловейка”, “Благословення Боже”, “Бенкет у степу”), “волі”, яку, раз уже втрачену, треба повернути (“Даремне бажання”) та інші, котрі на той час уже стійко кодифікували своє значення. Сам поет постає в ролі співця часів козацьких, усі його роздуми і настрої позначені розпачливо-безпорадною, благальною риторикою: “Де та слава козацькая, куди запропала?” (“До соловейка”). Як непересічний талант, котрий володів здатністю обійняти всю повноту історичного буття, Д.Яворницький у своїй поетичній творчості тяжів до фольклорно-історичної течії українського романтизму. Звертаючись до козацького минулого, ідеалізуючи його, поет був переконаний, що героїчні діяння запорозьких лицарів мають пробудити у душах нащадків почуття патріотизму, людської гідності, сорому за суспільну пасивність. Він щиро вірив, що козацтво “розвинеться пишним квітом по землі, воно розіллється широкою повінню по всьому світу й буде живити, буде гріти серця наших дітей, поки стоятиме жива земля, поки блищатимуть чисті зорі, поки світитиме у небі ясний місяць” [9, С. 15].

Для віршів збірки “Вечірні зорі” характерна ліризація фольклорно-історичного матеріалу, позірна оціночна позиція сучасника, що призвело до переважання у ній безсюжетної історичної лірики. Така особливість, запо-чаткована ще творами М.Маркевича, А.Метлинського, М.Костомарова, Я.Щоголева, яскраво позначилася на віршах “До соловейка”, “Думка над Дніпром”, “Бажання” та інших. Зберігаючи генетичний зв’язок з першоджерелами, ця фольклорно-історична лірика відтворювала не стільки конкретні події чи діяльність відомих в історії осіб, скільки змальовувала узагальнений образ України козацьких часів та її ідеальних героїв. Запорожці стають тут уособленням абстрактної “вільної людини”, романтичними шукачами волі, правди, щастя і долі. Наскрізь романтичною є і поетична концепція козацького ватажка. У вірші “Оповідачу, 116-річному запорожцю Розсолоді” отамана Сірка змальовано захисником Вітчизни, оборонцем православної віри та народної волі. Іноді у тканину твору автор вплітає історичну конкретику. Так, Д.Яворницький наголошував, що Запорозька Січ – явище прогресивне протягом усього часу її існування. Тут панували “свобода”, “рівність”, “справедливість”, “скорий і правий суд”. Козацтво не знало кріпаччини як однієї з найтяжчих форм соціальної експлуатації. Це було єдине місце,

Де ярма і пана

Із віків не знали.

                                               (“Даремне бажання”, С. 94).

У вірші “На скасування Січі” поет створює лаконічну, проте напрочуд колоритну картину політичного, військового і побутового життя козаків:

Серед степів Дніпро-Славута

В тумані здалека синів,

А над Дніпровою сагою

Майдан в Січі широкий мрів.

Там рада, поклики, гукання,

Шумлять на раді козаки.

Дніпром з Царгорода до Січі

Неслись з добутком байдаки.

Зчинився бій великий в морі:

Чайки і галери стялись,

Кипіли хвилі, грало море,

Скрізь грюк та гуркоти неслись.

Немов той сокіл в піднебессі,

Так в морі отаман гуляв:

Башів і яничар турецьких

В морську безодню він пускав …

І славних лицарів стрівають;

Весела Січ, шумить майдан,

Блискучі стяги скрізь засяли,

І брязкає в Січі казан.

Навкруг всій Січі, за валами,

На конях грають верхові,

Із башт мурованих, високих

Ревуть гармати бойові.

Справляють свято запорожці,

За волю і одвагу п’ють …

                                       (“На скасування Січі”, С. 69-70).

М.Рильський зазначав свого часу, що Д. Яворницький “був істориком, але з тих істориків, які завжди відчувають нерозривний зв’язок минулого з сучасним” [6, С. 6]. Ця риса була притаманна і Яворницькому-поету. Композиційним принципом окремих його творів є протиставлення минулого, що асоціювалося з волею, сучасному, яке неодмінно пов’язувалося з неволею і деградацією. Ідея мужності й хоробрості вивищувалася над “сучасним болотом життя” (М.Драгоманов). Аналіз тогочасних соціальних реалій приводив митця до невтішних висновків. Романтичний порив у козацькі часи, захоплення духом мужніх лицарів, оборонців волі змінювалися насторями глибокого відчаю і суму. Ліричний герой Д.Яворницького відчужений від ворожої йому дійсності, ключовими у цих творах стали слова “недоля”, “горе”, “безталання”, “самотина”, “туга”. Герой не знаходить відповіді на питання, що його хвилюють, думкою лине в “зачарований край”, в “золоту сторону” (“Зачарований край”). Туга за ідеалом, як і в усій романтичній літературі, виявляється, на думку Д.Донцова, “не активним змаганням до нього, лише безплідним мрійництвом, роз’їждженим сумнівом, сподіванням” [1, С. 59].

Загалом у збірці “Вечірні зорі” постає величний образ України, для моделювання якого письменник широко використав народно-пісенні символи: “ясне сонце”, “синє море”, “степ широкий”, “садок вишневий”, “трави буйні”, “червона рожа” тощо. Особлива пристрасть поета – придніпровський степ. “Широкий степ відкрив йому багато своїх красот і таємниць, і він повинен був це зробити, – зазначав М.Сумцов, – Д.І. віддає йому так багато любові і все життя залишався таким його пристрасним і відданим прихильником” [7, С. 6]. У романтичному обрамленні буйної природи зринають картини колишніх битв (“Думка над Дніпром”), етюди про загибель запорожців (“Смерть козака”, “Бенкет у степу”). Тут з’являються образи “вогнів пекучих”, “п’янкого кривавого пива”, через які автор метафорично розповідав про героїчну боротьбу козацтва з ворогами. Через опоетизовані картини старовини, захоплюючу ідилію дикого незайманого степу проступають сміливі, як на той час, історичні погляди Д.Яворницького. Основною причиною загибелі козацької держави він вважав невідповідність усього устрою Запорожжя з його широко демократичними началами великодержавним прагненням Росії [2, С. 114]. У вірші “На скасування Січі” поет створює алегоричний образ двоглавого орла, який

Високо в небі підлітав

І оком гострим і хижацьким

Навкруг він землю оглядав.

                                 (“На скасування Січі”, С. 69).

Поет піддає осуду підступний розбій царату, від дій якого

… загинула навіки Січа,

Пропала й воля козаків

                              (“На скасування Січі”, С. 70).

Колоніальне закабалення України стає доконаним фактом:

І всі лани широкополі,

Лани козацькі із віків,

Чужинці в руки захопили,

Картоплю сіють, пиво п’ють,

Згодовані та ситі німці

Орлу “Ich danke” воздають.

                                 (“На скасування Січі”, С. 70).

Цитовані рядки перегукуються із Шевченковими “степи мої запродані жидові, німоті” (“Розрита могила”) та “на Січі мудрий німець картопельку садить” (“І мертвим, і живим…”) і засвідчують вплив Поета на творчість Д.Яворницького.

Подорожуючи землями, які колись належали Запорозькому Кошу, історик зустрічав нащадків засновників німецьких землеробських колоній. Німці отримали виняткові привілеї від царського уряду, а тому залишилися байдужими до історії краю, до долі Запорозької Січі:

І що тим німцям до героїв?

Нащо з могил їх викликать?

Російські славлячи закони,

Зазнали німці благодать.

                                (“На скасування Січі”, С. 70).

Поет усвідомлював, що всі нещастя українського народу “із півночі сунуться горою” (“До М.І.Костомарова”), “з півночі гроза і біди ходою тихою ідуть” (“На скасування Січі”), а тому пафос його лірики був спрямований проти імперської політики Росії щодо України.

Тему славного Запорожжя Д.Яворницький розробляв у перехідних між історіографією та художнім життєписом жанрових формах: історичних та художньо-етнографічних нарисах, портретах, новелах, етюдах, історіогра-фічних оповіданнях, у яких вчений доповнював письменника і навпаки. У нарисах “Кошовий отаман Осип Михайлович Гладкий”, “У могилы гетмана Дорошенко”, “Последний кошевой атаман Петр Иванович Калнышевский”, “Іван Дмитрович Сірко, славний отаман війська запорозьких низових козаків”, “Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний” та інших він створив образи легендарних запорозьких керманичів, котрі свої сили, розум і непересічний талант віддали служінню святій справі визволення України. Нариси Д.Яворницького глибокі, ґрунтовні, а тому цікаві як для спеціалістів, так і для широкого загалу читачів. Більшість із них містять цікаві історіософ-ські узагальнення автора. Так, в історичному нарисі “Одного разу набіг кошовий отаман …” [11, арк. 1-34] письменник навів факт із життя Сірка, що з різних міркувань не набув свого часу широкого розголосу. Йдеться про один з переможних походів отамана на Крим, внаслідок якого з неволі було врятовано чимало бранців. Тих, хто звик до життя серед татар, залишив у Криму свої сім’ї та захотів повернутися назад, Сірко наказав покарати на горло. Його прощальна промова над могилою колишніх побратимів вражає глибиною трагізму. У ній – не виправдання вчинку, а глибока переконаність у власній справедливості: “Простіть нам, браття, а самі спіть спокійно сном довічним аж до страшного суду Божого; спіть краще, аніж мали у Криму поміж бусурменством множитися на лихо нашим головам християнським” [11, арк. 4]. Людина, котра спромоглася на такий вчинок, резюмує автор, мала велику душевну силу, що давала змогу не тільки не гнутися перед найбільшими моральними зрушеннями, а й бути переможцем над ними. Письменник доходить висновку: “Епохи маємо право судити з свого погляду, а людей повинні судити з погляду тієї епохи, за якої ті люди жили” [11,  6]. Той час, коли “гульня мішалася з геройством, жорстокість військова з самопо-жертвою” [11, 11], дав українському народу натури сильні, монументальні, для яких відданість рідній землі була священним обов’язком, а тому зрада каралася за найсуворішими законами доби.

На думку історика літератури П.Єфремова, Д.Яворницький у своїх оповіданнях і повістях ніби цурався історичних аспектів і вів читача не на Запорозьку Січ, не у вир бурхливого складного і мальовничого життя українського козацтва, а тільки ніби “по следам запорожцев”, вловлюючи приглушений відгук далекого гомону старосвітчини [3, 25]. Тож усе, що стосувалося епохи козаччини, виходило з-під пера Яворницького-вченого, а не Яворницького-письменника. Саме в розробку цієї теми він зробив найбільший і найвагоміший свій науковий внесок. І, як слушно зауважив Ю.Мушкетик, лишається її найбільшим авторитетом, а загалом – “цілою епохою в українській культурі, та й не тільки українській” [5,  7].

 

ВИКОРИСТАНА  ЛІТЕРАТУРА

1     Донцов Д. Криза нашої літератури // Дві літератури нашої доби: Репр. відтворення вид. 1958 р. – Л., 1991. – 295 с.

2     Эварницкий Д. Главнейшие моменты из истории Запорожского казачества // Рус. мысль. – 1897. – Янв. – С. 114.

3     Єфремов П. Белетристичні писання Д.І.Яворницького: З приводу 70-ліття з дня народж. // Зоря. – 1925. - Ч. 12. – С. 25-26.

4     Моренець В. Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст.: Україна і Польща. – К., 2001. – 327 с.

5      Мушкетик Ю. Славетний запорозький отаман: Вст. ст. // Іван Сірко: Зб. / Упоряд. В.Чуйка; Прим. В.Сергійчука. – К., 1992. – С. 5-8.

6     Рильський М. Запорозький характерник: Вст. ст. // Шаповал І. В пошуках скарбів: Оповід. про Д.І.Яворницького. – Д., 1990. – С. 5-8.

7     Сумцов Н. Д.И.Эварницкий // Южный край. – 1913. – 24 ноя. – С. 6.

8     Яворницький Д. Вечірні зорі: Вид. 2-е. – Катеринослав, 1910. – 112 с.

Посилаючись на це видання, сторінки зазначатимемо в тексті.

9    Яворницький Д. Доки б’ється серце // Україна. – 1998. – № 1. – С.14-15.

10 Яворницький Д. Історія запорізьких козаків: У 3-х т. / Пер. з рос. І.Сварника; Упоряд., іл. О.Апанович; Худож. В.Дозороцець. – Л., 1990. – Т. І. – 319с.

11 Яворницький Д. Одного разу набіг кошовий отаман… // Відділ рукописів Центральної наукової бібліотеки ім. В.Вернадського НАН України. – Ф.І. – Од. зб. 34009. – 34 арк.

З М І С Т

 

 

Хоменко Б.В.

Українське  козацтво  в  поетичній  творчості Тараса  Шевченка

 

Подолинний А.М.

ПОДІЛЬСЬКЕ  КОЗАЦТВО  В  НАРОДНИХ  ДУМАХ

 

Валігура І.М.

КОЗАЦТВО  У  ЛЕГЕНДАХ  ТА  ПЕРЕКАЗАХ

 

Мороз М.В.

КОЗАЦЬКА  ТЕМА  В  ОБРАЗОТВОРЧОМУ  МИСТЕЦТВІ

 

Мороз М.О.

КОЗАЦТВО  І  МУЗИКА

 

Сенкевич А.В.

Українське  козацтво  в  кіномистецтві

 

Полянко Т.М.

КОЗАЦЬКА УКРАЇНА У ТВОРАХ ПИСЬМЕННИКА БОГДАНА СУШИНСЬКОГО

 

Руснак І.Є.

Рецепція  українського  козацтва в  ліриці  Дмитра  Яворницького

 

 

 

 

Козацтво  в   літературі  та мистецтві

 

Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції

“Історичні витоки козацького роду в Україні”

24-27 вересня 2004 року,  м.Вінниця

 

Частина VI

 

Художнє оформлення  Попенко І.К.

 

Технічна коректура:  Балацир О.А., Дорошенко Н.В., Куделя В.В.

 

Комп’ютерна верстка, оригінал-макет  Спиця Н.В.

 

 

 

Підписано до друку 24.08.2004. Формат 60х84/16

Папір офсет. Друк офсет. Умовн. друк. арк. 2,1. Тираж 150 прим.

 

21100, Вінниця, вул. Соборна, 73.

Тел.: (0432) 32-20-34, 35-51-97, 32-40-54

Факс: (0432) 35-16-85

E-mail: inform@library.vinnitsa.com

http// www.library.vinnitsa.com

 

 

Друк ТОВ “Меркьюрі-Поділля”

м.Вінниця, вул. Р.Скалецького, 15

тел.: (0432) 52-08-02