Історичні витоки козацького роду в Україні: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції. Ч. 5: Козацькі традиції в Україні

Рік видання: 2004

Місце зберігання: Відділ краєзнавства

Міністерство культури і мистецтв України

Управління культури Вінницької обласної державної адміністрації

Вінницька обласна універсальна наукова бібліотека ім. К. А. Тімірязєва

 

 

Історичні витоки козацького роду в Україні

 

 

Матеріали Всеукраїнської науково-практичної  конференції

 

Частина 5

Козацькі традиції в Україні

 

 

 

Вінниця, 24-27 вересня 2004 року

 

 

ББК 63.3 (4 УКР) 46 я 43

І-90

 

Історичні витоки козацького роду в Україні: Матеріали Всеукраїнської наук.-практ. конф.: У 8 ч. / За наук. ред. канд. іст. наук О.К.Струкевича; Вінниц. ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва. – Вінниця, 2004. –  Ч. 5: Козацькі традиції в Україні. – 36 с.

 

На конференцію «Історичні витоки козацького роду в Україні» (Вінницька ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва, 24-27 вересня 2004 р.) було представлено біля 70 статей, присвячених одному з найунікальніших явищ вітчизняної історії – українському козацтву. Їх авторами є представники владних структур, вчені – історики літературознавці, краєзнавці, етнографи, мистецтвознавці; викладачі і студенти численних вищих та середніх спеціальних навчальних закладів, вчителі загальноосвітніх середніх шкіл, журналісти, бібліотечні та музейні працівники, архівісти з Києва, Вінниці та області, Запоріжжя, Харкова, Одеси, Луцька, Умані, Рівно.

Багата і різнопланова інформація, відображена в цих матеріалах, систематизована у 8 тематичних частинах, кожна з яких висвітлює окремі сторони козацького руху в Україні, в тому числі і на Поділлі.

Кращі роботи подаються в друкованому вигляді, в повному ж обсязі матеріали представлені в електронному варіанті на сайті Вінницької ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва.

Статті п’ятої частини видання зосереджують увагу читачів на таких національно-духовних цінностях великої Козацької доби, як традиції, звичаї і обряди, пізнання і творче відродження яких містить в собі потужний потенціал для формування особистості сучасної молоді, розбудови суверенної України.

Матеріали розраховані на широке коло читачів.

 

 

Редакційна  колегія:

Г.М.Авраменко, Л.А.Бойко, О.І.Кізян, Г.І.Колосовська, В.В.Куделя, Н.І.Морозова, О.Г.Ніколаєць, Л.Б.Сеник, В.Я.Середюк, М.Г.Спиця (голова), П.І.Цимбалюк, А.С.Якущенко.

 

Відповідальний  за  випуск  В.Ф.Циганюк.

 

ВІДОМОСТІ  ПРО  АВТОРІВ

 

Бакалець О.А. – заступник директора з науково-методичної роботи Барського гуманітарно-педагогічного коледжу ім. М.Грушевського Вінницької обл.

Вовкодав В.П. – краєзнавець, лауреат Всеукраїнської літературно-фольклорної премії ім. П.Чубинського, м.Вінниця

Лосовська В.П. – викладач-методист Вінницького політехнічного технікуму, заслужений працівник освіти України

Мельник В.І. – власний кореспондент ПП «Україна молода» м.Вінниця.

Мельник В.В. – студентка IV курсу Вінницького державного педуніверситету ім. М.Коцюбинського

Петравчук З.М. – бібліограф-краєзнавець Муровано-Куриловецької ЦРБ Вінницької обл.

Суржок Н.П. – бібліограф-краєзнавець Іллінецької ЦБС Вінницької обл.

Творун С.О. – доцент кафедри економічної теорії ВІЕ ТАНГ, м.Вінниця

Поділитися:

ТРАДИЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА У ФОРМУВАННІ ОСОБИСТОСТІ СУЧАСНОЇ МОЛОДІ

В. П. Лосовська

„...Тії слави козацької

Повік не забудем”.

Тарас Шевченко

 

Історія козацтва – це ціла епоха в минулому українського народу. Козаки захищали Україну від зовнішнього ворога, вони освоювали території Північного Причорномор’я. Їхні „чайки” дали початок українському флоту. Козацька пісня і дума стала душею українського народу, а одностайність у захисті церкви склала честь українським лицарям. У козацькому ладі народжувалась державність українського народу.

Маємо свідчення, що історія козацтва бере початки наприкінці XV ст. у запорозьких степах та Подніпров’ї. Але є й інші думки вчених, що виникло козацтво значно раніше.

Існують письмові свідчення, що козацтво мало свої початки і на Поділлі.

1339 року литовський князь Ольгерд вирушив на Поділля, щоб приборкати свого племінника Федора Коріатовича, який захопив Брацлав, Скалу, Сокілець, Смотрич. Літопис повідомляє, що “Ольгерд уночі за допомогою подільських козаків здобув Кам’янець і Червоноград та всі інші замки й фортеці на Поділлі”.

Це перші письмові згадки про козаків в Україні-Русі, у тому числі і на Поділлі.

Увагу студентської молоді привертають такі погляди щодо виникнення козацтва.

Великі простори понад Дніпром і Бугом були безлюдні. Останні оселі розташовувалися за Кам’янцем і Брацлавом, а далі, аж до Чорного моря – дикі поля з буйнотрав’ям. Сміливці йшли сюди на рибальство та лови. Ось ці уходники навесні та влітку жили в степу, у шатрах, землянках, куренях, полювали на звірину, сушили і солили м’ясо і рибу, вичиняли шкіри, пасічникували. На зиму поверталися додому, торгували здобутим.

Такі промисли були прибутковими, але й небезпечними. На уходників нападали татари, забирали здобич. У відповідь уходники теж ходили на татарські кочовища, заколювали їхні табуни і череди брали здобич. Ось таких відважних добичників називали козаками, а їхні походи – козакуванням.

Спочатку слово “козак” не вживалося в значенні українського воїна. До другої половини ХІІ ст. козаками називали людей, які ходили в степи на лови, за здобиччю, билися з татарами, які випасали у степах худобу.

Тоді козаками-уходниками були переважно міщани з прикордонних замків і містечок. Вони збиралися в одну ватагу по кілька десятків, а то й більше, людей. Обирали отамана і рушали в степ. Зброя у них була проста: луки, списи, сокири, шаблі, подекуди – рушниці. Ватаги промишляли окремо одна від одної. Іноді у походах брали участь знатні пани та шляхта, тоді вони об’єднувалися у загони.

Десь в середині XIV ст. пожвавлюється визвольний рух проти татарського насилля. Разом із литовсько-польськими загонами подільські громади виступали проти татар. Гуртувалися вони у напіввійськово-землеробські громади, які згодом стали відомими під назвою “козаків”.

Слід наголосити, що в історичній літературі є чимало версій про походження слова “козак”.

Один польський автор пов’язує це слово з легендарним ватажком на ймення Козак, який успішно боровся з татарами. Інший польський учений пояснює походження цього слова від „коза” – козаки такі прудкі, витривалі, як кози. Існують версії, що козаки – не українці, а нащадки відомих у часи Київської Русі войовничих племен хозарів.

Турецькою мовою слово „козак” означає „волоцюга”, „забіяка”, „розбійник”. Ймовірно, саме звідти воно прийшло в Україну. Певно, не самі собі придумали наймення захисники нашого краю, а одержали від ворога, воно у нас прижилося, зовсім утративши негативний відтінок.

Уявити зовнішність, звички запорозького козака допомагають записи відомого українського історика Дмитра Яворницького: „Як за зовнішнім виглядом, так і за внутрішніми якостями запорізькі козаки загалом були характерними типами свого народу. За описами сучасників, вони переважно були середнього зросту, плечисті, ставні, міцні, сильні, на обличчі повні, округлі, а від літньої спеки й степового повітря смагляві. З довгими вусами на верхній губі, з розкішним оселедцем на сім’ї, у смушковій гостроверхій шапці, вічно з люлькою в зубах, справжній запорожець завжди дивився якось похмуро, спідлоба, сторонніх зустрічав спочатку непривітно, вельми неохоче відповідав на питання, але згодом помаленьку ставав дедалі лагідніший, обличчя його під час розмови поступово веселішало, живі проникливі очі засвічувалися вогнем і вся його постать дихала мужністю, молодецтвом, заразливою веселістю й неповторним гумором... Запорожець не знав ні „соб”, ні „сабе”, тому був здоровим, вільним від хвороб, умирав більш на війні, ніж вдома”.

Сміливі, волелюбні козаки – це гідність України. Доводить це історія нашого народу: Повстання проти соціальної несправедливості пов’язані з козацтвом, яке стало захисником і оборонцем усього народу.

Промовистим є такий факт. Десь на кінець XV ст. біля дніпровських порогів з усіх усюд України зібралося чимало люду, щоб виконувати прикордонну службу. Переважно це були походи і бої, що підняли воєнне мистецтво козаків на високий рівень. На ратних дорогах, крім воєнної виучки, супроводжували козаків дотепні вигадки, що є свідченням особливого українського характеру.

Героїчної метафоризації сповнене народне уявлення про запорозьку родину. З народних пісень та легенд ми черпаємо знання про „родичів” запорожця: Великий Луг – батько, Січ – мати, шабля – дружина, кінь – вірний товариш.

Повчальними, своєрідними є козацькі традиції, звички, які витікають із їхньої людської природи, способу життя, рис характеру.

Цікаві дослідження у цьому ключі ми знаходимо у Дмитра Яворницького: “З природних якостей, властивих справжньому українцеві, запорожці відзначались умінням майстерно розповідати, вміли підмічати смішні риси в інших і передавати їх у жартівливому, але ні для кого не образливому тоні. Звичаї запорожців дивні, вчинки хитрі, а мова й вигадки гострі і переважно схожі на глузування”.

Мабуть, цим ми можемо пояснити дивні прізвиська, які вони давали новачкам, котрі приходили на Січ: Непийпиво, Неїжмак, Задерихвіст. Людину малого зросту, як гумористи, називали Махиною, великого – Малютою, лінивого – Доброволею, шибеника – Святошею. Запорожці вміли посміятися з ворога, із самих себе, покепкувати з товариша. І це був сміх вільної людини.

Але були у них і речі святі – це християнська віра, шаноба до старших. У сучасників можемо знайти розповідь про те, що старі, немічні запорожці були на особливому становищі, до їхнього слова прислухалися, вони були членами козацької ради. Повчальним є ритуал прийому до куреня. Про це цікаво розповідає дослідник козацтва Андрій Чайковський в історичній розвідці „Запорожжя”:

„ – Ваші голови, пане отамане!

(Примітка: манера вітання – голова того, хто прийшов, віддається під охорону господаря).

– Здорові були, люди добрі, – каже отаман, – а чого вам тут треба?

– Та, – каже козак, – батько кошовий присилає сюди оцього чоловіка, щоб його у курінь прийняли.

– У мойому курені я сам кошовий і ніхто не має права мені приказувати, йдіть собі геть...

– Ей, батьку, не сердьтеся та прийміть, де ж бідному козакові діватися, коли не приймете?

– Як же його прийняти, як його не знаю, хто він, може, се яке ледащо... Не прийму.

– Та я вас прохаю: таки прийміть, він вкупиться і буде добрим товаришем.

– Ну то я пораджуся з кухарем, прийняти чи ні? Чи стане нам харчів і для нього?

– Чому б ні, – каже кухар, – у мене харчів доволі, можна прийняти, але хай вкупиться.”

Прибулий давав символічну плату за прийняття до куреня. Показовим є те, що розмір плати не був визначеним. На стіл клали стільки грошей, скільки хто міг чи хотів.

Слід підкреслити, що правила на Січі козацька старшина: Кошовий отаман, генеральний суддя, генеральний писар, генеральний обозний, генеральний хорунжий, генеральний пушкар, полковники та інші представники влади. Андрій Чайковський запорозьких козаків назвав лицарським християнським орденом, що стояв на сторожі віри та землі українського народу.

Усі ці знання студенти одержують на заняттях з історії України, але тут є важливим не лише пізнавальний фактор, а й світоглядний, виховний, що сприяє формуванню особистості сучасної молодої людини.

Важливо підкреслити, що Україна знаходиться на етапі державного, культурного і духовного відродження. Повертаються із забуття волелюбні заповіти дідів і прадідів, національні цінності і святині, відроджуються і козацькі звичаї та традиції, досягнення вітчизняної культури. Розбудувати суверенну Україну неможливо без пізнання і творчого відродження національно-духовних пластів минулого, зокрема великої Козацької доби. Ось саме тут добре послугують знання про Запорозьку Січ.

Практика переконує, що пізнання студентською молоддю витоків козацької духовності (християнська демократична республіка, воля, козацтво) сприяють формуванню вільної особистості, здатної творити нову державу – Україну.

Необхідно наголосити, що запорозькі козаки були елітною частиною українського народу. Цікаву думку доносить до нас М.Грушевський: Запорозька Січ – це найяскравіший і найцікавіший період українського життя і з погляду українця – нащадка і стороннього дослідника-історика.

Семінарські заняття допомагають студентській молоді на історичних матеріалах переконатися, що у цьому лицарському осередку загартувалася славна когорта видатних українських гетьманів, мудрих державних діячів, полководців, ватажків визвольного руху: Северина Наливайка, Тараса Трясила, Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Івана Богуна, Максима Кривоноса, Івана Сірка, Івана Мазепи, Максима Залізняка, Семена Палія та інших, які є гордістю української нації.

Загальнолюдські цінності козацької еліти втілювали у собі національний спосіб життя, укорінення і увічнення у ньому реалій, геніально висловлених великим Кобзарем України Тарасом Шевченком: “В своїй хаті своя правда, і сила, і воля”.

Важливим для сьогоднішньої молоді є усвідомлення того, що історична доба козаччини формувала цілісну, суверенну індивідуальність, повноцінну особистість, яка була творцем і володарем самобутніх скарбів духовності, носієм національних традицій. Вільне українське лицарство забезпечувало стрімкий розвиток усіх сфер державного життя, у тому числі культури, науки, освіти, виховання.

Особливо слід наголошувати сучасній молоді на тому, що у козаків був культ знань, адже відома істина: процес здобуття знань розвиває особистість, формує такі якості, як винахідливість, ініціативність, кмітливість, дотепність, практичність.

Усвідомлення цього сформує із сучасної молодої людини спеціаліста мобільного, конкурентоздатного: адже саме за освіченість, лицарський дух український народ глибоко поважав гетьманів Богдана Хмельницького та Івана Мазепу, що увіковічено у приказці “Від Богдана до Івана не було гетьмана”. Показовим є те, що козаки у багатьох країнах світу, представляючи свою державу як дипломати, перекладачі, військові діячі, чумаки, глибоко знали і дорожили матеріальними і духовними загальнолюдськими цінностями, і як результат – кращі духовні досягнення інших народів, завдяки оригінальному світосприйняттю козаків, набували суто українського характеру.

Система навчання і виховання козаків, бойове мистецтво були взаємопов’язані з підвищенням морального, культурного, духовного рівнів козаків, збереженням національних традицій.

Ще один важливий момент. Козаки глибоко шанували свою віру, збагачуючи її традиціями культури своїх предків і використовуючи її об’єднуючі функції в інтересах самосвідомості, соборності України.

Важливо підкреслити національні родинні традиції, звичаї, почуття, покладені в основу ставлення один до одного, інших людей. Особливо шанувалися такі поняття: мати, батько, сестра, син, донька. Нормою козацько-лицарського етикету було звертання до нерідних людей, як: батьку, нене, сестро. Це є свідченням того, що ідейні, духовні, естетичні цінності української сім’ї були провідними у козацькому житті.

Гідна подиву висока мораль козаків, їх лицарські чесноти, творче бачення світу, кмітливість, дотепність, неперевершений гумор (Свідчення: „Лист запорожців турецькому султану”).

Ми повинні сприяти оволодінню сучасною молоддю лицарськими чеснотами, розумінню і дотриманню кодексу лицарської честі та звитяги, щоб у кінцевому результаті утвердити кращі здобутки української нації у формуванні цілісної особистості нового, третього тисячоліття.

Особливо дійовими у формуванні молодого покоління на традиціях українського козацтва є нестандартні заходи у вільний від навчання час.

Саме таким був інтелектуально-спортивний проект „Лицарський турнір – 2002”, присвячений Дню захисника Вітчизни та 10-річчю автомеханічного відділення політехнічного технікуму і передбачав, що учасники продемонструють свої інтелектуальні можливості, спортивні уміння, результати творчого пошуку про лицарство.

Проект складався із 4-х турів, один з яких „Історія лицарства та Україна”. Присутні на вечорі викладачі, студенти, гості були прийняті в лицарі, виголосивши клятву, а переможці одержали нагороди за відповідні номінації.

Найважливішим результатом турніру був високий моральний дух, який „оживив” свідомість молодої людини, підняв над ницістю, повернув до славної історії козацтва.

Давні, багаті козацькі традиції і звичаї – це те джерело, яке повинно живити розум і думку кожної молодої людини.

Творче ж відродження наших традицій, звичаїв – один із могутніх гарантів зміцнення незалежності України, підвищення духовності народу, покращання виховання підростаючого покоління, формування інтелектуальної, гармонійної особистості, розвиток єдності поколінь та духовної наступності.

 

ВИКОРИСТАНА  ЛІТЕРАТУРА

 Маланюк Є. Illustrissimus Mazepa (Ясновельмож. пан Мазепа) – тло і постать // Андрусяк М. Гетьман Іван Мазепа як культурний діяч. – К.: “Обереги”, 1991. – 48 с.

 Аркас М.М. Історія України-Русі. – К.: Вища шк., 1990. – 395 с.

 Денисенко О. “...І б’ють джерела у козацькій державі” // Освіта. – 2003. – 2-9 квіт. (№ 16). – С. 13.

 Зінченко А. Поділля. – К.: РВЦ “Проза”, 1998. – 207 с.

 Історія України в особах. Козаччина. – К, 2000. – 302 с.

 Кащенко А. Оповідання про славне Військо Запорозьке низове. – К.: Веселка, 1992. – 271 с.

 Костомаров М. Закон Божий: Кн. буття укр. народу. – К.: Либідь, 1991. – 39 с.

 Костомаров Н. Казаки. Ист. моногр. и исслед. – М.: Чарли, 1995. – 603 с.

 Кривошея В. Генеалогія українського козацтва: Нариси іст. козацьких полків. – К.: Стилос, 2002. – 395 с.

 Кривошея В. Генеалогія українського козацтва: Білоцерківський полк. – К.: Стилос, 2002. – 183 с.

 Кулиняк Д.І. Останній кошовий Петро Калнишевський. – К.: Вид-во т-ва „Знання” України, 1991. – 48 с. – (Сер. 1. “Час і сусп-во”, № 3).

 Леп’явко С. Козацькі війни кінця XVI століття в Україні. – Чернігів: Сіверянська думка, 1996. – 285 с.

 Отамановський В. Вінниця в XIV-XVII століттях. – Вінниця, 1993. – 462 с.

 Слабошпицький М. З голосу нашої Кліо: Події і люди укр. Історії. – К.: Довіра, 1993. – 255 с.

 Субтельний Орест. Україна: Історія. – К.: Либідь, 1991. – 508 с.

 Українське козацтво: Мала енцикл. – К, 2003. – 567 с.

 Шилов Ю. Джерела витоків української культури ХІХ тисячоліття до нашої ери – ІІ тисячоліття нашої ери. – К.: Аратта, 2002. – 272 с.

 Школа запорізьких козаків // Наука і сусп-во. – 1970. – № 5. – С. 25.

 Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: У 3 т. – К.: Наук. думка, 1990-1991. – (Пам’ятки іст. думки України). – (Текст укр. та рос. мовами).

Т. 1. – 1990. – 592 с. – Бібліогр.: С. 525-537.

Т. 2. – 1990. – 560 с. – Бібліогр.: С. 514-520.

Т. 3. – 1991. – 560 с. – Бібліогр.: С. 512-515.

 Яворницький Д. Із української старовини: Наук.-худож. кн. – К.: Веселка, 2001. – 176 с.

 Яковенко В. Нас зміцнює козацький дух. // Освіта. – 2003. – 19-26 лют. (№ 9). – С. 4.

КОЗАЦЬКА ТЕМА В ПОДІЛЬСЬКИХ ЕТНОКУЛЬТУРНИХ ТРАДИЦІЯХ

 

С. О. Творун

Поділля не було осередком формування козацької військово-політичної спільноти, проте ці окраїни Литовської, а пізніше Польської держави зазнали значного впливу козацтва, козацьких традицій, козацького волелюбного духу, прагнення до незалежності. Особливо це стосувалося південно-східного Поділля – Брацлавщини. Через часті напади татар у ХV-ХVІ століттях феодали побоювались селитися в цих районах, тому і феодальний гніт порівняно із західним Поділлям тут був меншим, а козацькі ідеї мали сприятливий ґрунт.

З посиленням польського феодального та національно-релігійного гноблення у другій половині XVI – на початку XVII ст. набувають поширення козацько-селянські виступи. Подільськими землями прокотилися і найбільші селянсько-козацькі повстання цього часу під проводом К.Косинського (1591-1593 рр.), С.Наливайка (1594-1596 рр.). Польські документи тих часів свідчать про самовільне збільшення козацького стану на Поділлі, зазначають, що в козаки пішла голота, челядь, повтікали селяни, покинувши поля. Документи польських урядовців, звичайно, розглядали подібні соціальні виступи як розбої і злочинність. У 1615 році повстанці захопили Вінницю.

Особливого підйому козацький рух на Поділлі зазнав в часи Визвольної війни українського народу проти Речі Посполитої в середині XVII ст. За Зборівським мирним договором Поділля увійшло до складу козацької держави Богдана Хмельницького, на нього поширювався козацький устрій, традиції самоврядування, побутові козацькі звичаї, звичаєве право. В запеклих боях проти ворога прославились тут військовими подвигами козацькі загони, що діяли під керівництвом Максима Кривоноса, Івана Богуна, Данила Нечая. Про пошану і великий авторитет козацьких ватажків свідчить те, що герої селянських повстань і національно-визвольної війни стають персонажами народних легенд, переказів і пісень. На Поділлі записані легенди про Данила Нечая, Богдана Хмельницького, Івана Богуна. В багатьох подільських селах є топоніми, пов’язані з іменами героїв Визвольної війни.

Поділля залишалося ареною боротьби козацтва за волю і в часи Руїни, а також у XVIII ст., коли край охопили селянсько-козацькі повстання – Гайдамаччина, Коліївщина.

Отже, Поділля протягом ХVІ-ХVІІІ ст. було краєм, де козацький рух, а разом з ним і козацькі традиції, побут, культура, ментальність мали значний вплив на місцеве населення. Козацька тематика міцно увійшла в український фольклор. Слово «козак» стає загальною назвою, яка поширюється не лише на людей певного соціального стану, а на все українське населення чоловічої статі. Окремі козацькі звичаї і назви, що побутували на Січі, почали використовуватись і в селянському середовищі, особливо серед молодіжних парубочих громад, під час ініціальних обрядів. Та й саму парубочу громаду нерідко називають козаками або запорожцями.

 

“Десь тут є хлопці-запорожці!

Вони не сіють, не орють,

Бо свого поля не мають,

А що вкрадуть, –

За тютюн міняють, –

просить молода на почесне, проше!”  

Так жартома на весіллі звертається старша дружка до бояр молодого під час частування за столом у молодої. Традиційну назву почту молодого „бояри”, „буяри” під час перебування у садибі молодої дружки змінюють на „запорожці”, маючи на увазі і те, що їх частують здебільшого за порогом у сінях, оскільки всім не вистачає місця за столом, де сидить велика родина. Проте, навіть у гумористичних насмішкуватих зверненнях дівчат до парубків, що властиве традиційному спілкуванню молоді, звання „запорожці” сприймається як почесне. Запорожці не сіють і не орють, але ж вони воюють, захищають Вітчизну. У насмішкуватому зверненні дівчата приписують парубкам-запорожцям крадіжку, але чи можна назвати крадіжкою привласнення чогось вартістю в порцію тютюну для люльки? Власне, це жарт, спосіб зачепити хлопців...

В українському фольклорі козаки мужні, невибагливі до побуту, зневажають розкіш. Гостра шабля - козаку подруга, сивий коник – вірний друг. Козаки ґречні у ставленні до дівчат, цінують дружбу, вірність, щирість у стосунках:

 

А козак дівчину

Та й вірненько любить,

А зайнять не посміє,

А тим не займає,

Що сватати має.

 

З козацтвом асоціюється не лише чоловіче (парубоче) братство, а й колективні речі, гуртова страва, великі або невибагливі у виготовленні похідні предмети, військове озброєння тієї доби. Наприклад, приготовлену на відкритому вогні юшку або кашу, великі буханки чорного хліба грубого помолу, зазвичай, називають козацькими.

Після другого поділу Польщі в 1793 році подільський край відійшов до Росії. Ще до того часу Російська імперія остаточно ліквідувала українську автономію, скасувавши гетьманство її полково-сотенний устрій, знищила Запорозьку Січ. Царська політика була взагалі спрямована на знищення самобутності українського народу, його мови, культури, будь-яких ознак відмінності.

Саме в цей період історична пам’ять про козацтво була тим джерелом, що живила народ протягом довгих століть бездержавності, давала потуги для боротьби за незалежність. Легендарний образ винахідливого козака Мамая, який за жодних обставин не втрачав бойового духу, стає дуже поширеним персонажем української усної народної творчості і народного малярства. Картинки з козаком Мамаєм висіли на стінах у багатьох селянських хатах, а оповідки про відчайдушного, дотепного і винахідливого козака переповідали діди своїм онукам, як невгасиму надію на повернення кращих часів.

Під впливом образу легендарного козака і історичних переказів про запорозьке козацтво формується уявлення про етнічну особливість українців. Невід’ємним атрибутом українського національного костюму стають козацькі шаровари, зачіска „оселедець”, козацька свита. „Стереотип уявлень про образ українця узагальнює саме образ козака, а не селянина, а у сучасній культурі використовують не селянський одяг ХVІІІ-ХІХ ст., а козацьке вбрання”, – читаємо в монографії „Українці”. [2, с. 180]

Статус національних символів отримали окремі предмети козацького побуту, козацькі клейноди. Так, гетьманська булава чи полковницький пірнач досить часто використовується в наші дні в якості сувенірного подарунка для керівників будь-яких рангів. Не забуті митцями й інші козацькі атрибути: бунчук і хоругви можна побачити під час парадів, козацькі литаври використовують під час виступів військових оркестрів.

Наведемо ще деякі приклади про використання козацької теми у сучасному мистецтві. Вокально-хореографічна композиція «Козацьке весілля» протягом десятиліття не сходить з репертуару Іллінецького РБК, користується популярністю у глядачів, хоч загальновідомо, що під час одруження козаки дотримувались весільних звичаїв тієї місцевості, звідки вони родом, якогось свого козацького весілля не існувало взагалі, а жінок навіть не допускали на Січ. Проте оптимістичний образ української козацької доблесті, мужності, майстерно відтворений у сценічному дійстві, є дуже привабливим для глядачів і підтримується їх бурхливими оплесками. Це ставить у розгублене становище журі під час оглядів художньої самодіяльності, адже у номері порушена автентика, починаючи від костюмів виконавців і закінчуючи піснями та музикою.

Цікаві героїко-патріотичні пісні про козацьку добу ми записали в 1993 році в селі Бохоники Вінницького району від Коваль Ганни Филимонівни. Консультанти-музикознавці за мелодикою схильні віднести їх до часів української революції початку XX ст., а знову актуальними вони стали на початку 90-х, коли Україна виборювала незалежність. Саме в цей час вони увійшли до репертуару народного самодіяльного фольклорного колективу „Брика” і звучать у виконанні колективу досі. В часи випробувань, через які пройшов наш народ, козацька тема знову і знову стає актуальною. Згадуються старі пісні про козаків і героїв часів Визвольної війни, пишуться нові твори про героїчні подвиги минулих днів. Тексти пісень глибоко емоційні, переповнені патріотичними почуттями, і козацька тема звучить в них дуже яскраво, хоч і були вони створені дещо пізніше. Оскільки тексти пісень не друкувалися раніше, наведемо їх.

 

Пісня про Івана Богуна

Розгнівився сивий Буг,

Хвилі б’є об скали,

Що вороже тіло й кров

Воду замарали,

Їли тіло щуки й раки,

Ще й окаті окуні,

А Богун в бою гарцює,

На буланому коні.

Приспів:

Вінниця, Вінниця!

Богунова слава,

Ой, скільки ж ти, матінко,

Горенька зазнала.

 

Йшли у військо Богуна,

Дядьки з сокирами,

Ну, а хлопці подоляни,

З гострими шаблями.

Гей, богунці, рідні браття,

Не шкодуйте сили,

Бийте ворога, рубайте,

Щоб нас не скосили.

 

Приспів:        

Вінниця, Вінниця!

Богуна плекала,

Щоби наша Україна,

Як сад процвітала.

 

Знає Будова гора,

Чорний ліс, Кумбари,

Як тікали вороги,

Наче чорні хмари,

А богунці молодці

Ідуть і співають,

Після бою у Бугу,

Коней напувають.

 

Приспів:

Вінниця, Вінниця!

Ти подільська сторона,

Лине пісня понад Бугом

Про Івана Богуна.

 

 

То не ворон кряче

То не ворон кряче, то козачка плаче,

А козак сідлає коня рисака,

Козачка з Поділля коня напуває,

На бій проводжає свого козака.

 

Їхав козак полем здобувати волю,

Їхав у загоні братів-козаків,

Щоб спину не гнула, щоб вільною була

Наша Україна на віки-віків.

 

Поросли кургани терном, бур’янами,

З могили козачки і сліду нема,

Тільки козачата стали козаками

І козацька слава донині жива.

Оправте могили ви козачки милі,

Оправте могили, поставте хрести,

Збережіть кургани, козачата славні,

Бо в них спочивають брати-козаки.

 

Останній куплет пісні звучить як настанова для сьогоднішніх і завтрашніх поколінь про необхідність збереження світлої козацької пам’яті про козацьку добу, козацькі звитяги і традиції, адже козацтво стало загальнонаціональним, всеукраїнським символом, який гуртує націю.

 

ВИКОРИСТАНА  ЛІТЕРАТУРА

Історичні пісні. – К., 1961. – 1067 с.

Історія української культури: У 5 т. – К., 2003. – Т. 3. – Українська культура другої половини XVII-XVIII століть.  – 1276 с.

Поділля: історико-етнографічне дослідження. – К., 1994. – 504 с.

Танцюра Г. Весілля в селі Зятківцях /Упоряд. М.Дмитренко. – К., 1998. – 402 с.

Українська минувшина: ілюстрований етнографічний довідник. – К., 1994. – 256 с.

Українці: історико-етнографічна монографія у двох книгах / За ред. А.Пономарьова. –К., 1999. – Кн. 2. – 541 с.

Символ волі у житті запорожців

 

Н.П.Суржок

Немає, мабуть, благодатнішого матеріалу для роздумів про український національний характер, аніж історія Запорозької Січі. Здавна образ українця асоціюється з козацтвом, із сивими традиціями запорозьких вольностей, героїчних звитяг, славних гетьманів, характерників...

Цілком природна та увага, якою вже котре століття користується унікальна козацька республіка за Дніпровими порогами, її устрій, звичаї – справді, важко знайти в історії України сторінку яскравішу й прикметнішу від тієї, що вписана славним військом січовим.

А втім, чи все ми знатимемо про запорожців, коли навіть розвіється туман довкола їхнього походження, коли розкриються таємниці, пов’язані з їхньою романтичною історією. Чи не випаде тоді з уваги щось дуже істотне, коли не визначальне, в образі козака, як не поглянути на те, звідки він прийшов у Січ, кого захищав у битвах, чого шукав, чи саму тільки запорозьку вольницю, що для нього значила Батьківщина.

Але, на жаль, значно менше пощастило на увагу науковців побутові, звичаям, укладу волості, козацьким матерям, сестрам.

В Січі жили неодружені козаки. Січові козаки, за своїм життям і за чистотою звичаю, вважали себе мальтійськими кавалерами, і тому в Січ не допускалися жінки, нехай то буде мати, сестра, чи стороння козакові жінка. „Запорозьким козакам не дозволено було бути жонатим в їхніх житлах (у Січі), а котрі вже одружені, мусить бути, щоб дружини їхні жили у близьких місцях, куди їздять до них тимчасово, але се треба робити так, щоб не знали старшини”. Сама Січ була неприступною для жінок, а за порушення цього закону чекала смерть. Заборона введення жінок у Січ поширювалась не тільки на запорожців, але й на сторонніх осіб, які постійно чи тимчасово мешкали в козацькій столиці. Але найдивніше було те, що ця оригінальна республіка організувалася в тих місцях, де було, за переказом, царство амазонок.

Заборона введення жінки в Січ тим суворіше дотримувалась у запорожців, що в них було всезагальне вірування, що лишень вступить у Січ нога жінки, тоді кінець життя всьому Запорожжю.

Звичай безшлюбності запорозьких козаків може бути пояснений передусім, і природніше за все, їх військовим становищем.

Справді, дивовижний поворот історії. Більше того, у безшлюбності, у насмішкувато-парубоцькому трактуванні прекрасної статі можна при бажанні побачити навіть жононенависництво. Поки що розглянемо характерне непорозуміння, викликане звичаєм січового товариства обходитися без жінок, який чомусь поширюється на життя всієї України. Сучасний автор пише: „На певному етапі становлення Запоріжжя ідея безшлюбності сприяла згуртованості, монолітності козацького братства. Та історично вона була безперспективною. Відкидаючи сімейні засади, на Січі завдавали шкоди засадам соціальним, позбавляючи майбутнього запорізьке суспільство”.

Чи так уже багато запорожців не одружувалось. Ні. Існувало порівняно невелике ядро січових лицарів, які ніколи не зналися з жінками. А значна частина козаків узагалі жила в Січі постійно, на зиму роз’їжджаючись по зимівниках, на волость до дружини, дітей.

За першою умовою прийняття до Коша вимагалося, щоб козак був ким завгодно, тільки не селянином, а крім того – неодруженим. „Втім, – зазначає Д.Яворницький, – ця умова часто обходилася, тому що всяк міг називати себе і вільним, і безсімейним...”

Із того незаперечного факту, що на Запоріжжі не бувало жінок, випливає своєрідний наслідок: на Січі ніхто не народився, тобто вона ні для кого не є батьківщиною. Кревних зв’язків з цією землею, отже, ніхто не мав і не міг мати. Запорожжя було духовною вітчизною козацтва.

Відсутність спілкування з жіноцтвом призводила не так до забуття чи байдужості, як до ідеалізації жіночого начала. Потрапляючи до Коша, козак прилучався до таїнства, символічно вінчався з „нареченою” – волею. Козацьке життя присвячувалось служінню цьому ідеалові. Ось як писав Тарас Шевченко:

„Оженись на вольній волі,

На козацькій долі.”

Іншою іпостассю козацького символічного „одруження” була смерть:

“Та взяв собі панночку –

В чистім полі земляночку...”

Січ правила за вівтар культу волі, яка була найвищою святинею запорожців. Суворе дотримання певних норм гарантувало від уседозволеності. Серед інших злочинів суворо карали за перелюбство, особливо ж за присутність жінки на Січі. Очевидно в системі духовних цінностей запорожців культ нареченої – волі істотно доповнював християнську релігійність.

Козацтво дотримувалось у своєму житті не так писаних законів, як звичаєвого права. Чи не в цих сивих глибинах духовності „краю амазонок” лежить розгадка Шевченкових жіночих образів, які не мають прецедентів у світовій поезії – того боготворіння матері, сестри, коханої, яке визначає основну тональність усього українського мистецтва. Хтозна, можливо колись історія з літопису воєн, влади й діянь сильних світу цього стане літописом гуманізму, і тоді до її поля зору потраплять не лише криваві змагання за могутність, а й непримітне мирне життя у злагоді з природою, зі світом і собою. Буття народу не як сірої маси, створеної для покори тиранам, але людей, що з них кожен співмірний всесвіту. Тоді й виринуть із темряви століть благородні постаті українського жіноцтва і глибше вкарбується в історію подвиг козака-запорожця во їхнє ім’я і в ім’я козацької нареченої – Волі.

 

ВИКОРИСТАНА  ЛІТЕРАТУРА

Антонович В. Б. Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичні твори / Упор. О.Тодійчук, В.Ульяновський. – К.: Либідь, 1995. – 816 с. – (Пам’ятки історичної думки України”).

Субтельний О. Україна: Історія  / Пер. з англ. Ю.І.Шевчука; Вст. ст. С.В.Кульчицького. – К.: Либідь, 1991. –  512 с.: іл.

Запорожці: до історії козацької культури / Упоряд., передм. І.Кравченка. Упоряд. іл. матеріалу Ю.Іванченка. – К.: Мистец., 1993. – 400 с.: іл.

Яворницький Д. І. Вольності запорозьких козаків / Пер. із рос. Т.С.Загородньої; Передм. В.С.Мороза; Худ. оформ. А.П.Дерев’янко. – Д.: Січ., 2002. – 359 с.

ВІЙСЬКОВЕ МИСТЕЦТВО ТА ТРАДИЦІЇ КОЗАЦТВА

З.М.Петравчук

Важко назвати іншу тему в історії України, яка викликала б такий великий інтерес, як історія запорозького козацтва. Йому приурочені численні наукові та історичні праці.

Запорозька Січ – це один з тих світових феноменів, над яким замислювались і який намагалися осягнути багато поколінь дослідників.

„Військом Запорозьким” назвав український народ визволені 1648-1657р.р. від польсько-шляхетського панування українські землі.

Запорозька Січ відіграла прогресивну роль в історії українського народу. До цього часу дослідники вивчають життя, побут, традиції запорожців.

Найпоширенішим у козаків видом бойового порядку став таки званий табір – найважливіший елемент козацької тактики в умовах рівнинної степової місцевості. Такий бойовий порядок давав змогу швидко переходити від наступального бою до оборони і навпаки. Табір використовували і в боях і на переходах. Сучасники назвали його „рухомою фортецею”.

Козаки були озброєні шаблями і списами, а також вогнепальною зброєю: мушкетами, пістолями, самопалами, рушницями. Крім того, у козаків були також келепи (бойові молотки), якірці та рогульки, що застосовувались проти ворожої кінноти.

Зброю та бойові припаси (порох, кулі) запорожці виробляли самі або захоплювали в бою. Окрім зброї і належної амуніції, кожен вояк повинен був мати сокиру, косу, лопату, шнури і таке інше, щоб насипати вали і будувати укріплення.

Козаки були добрі майстри, вміло будували земляні укріплення. Літописець писав: „Нема в світі війська, яке б зуміло краще будувати шанці, ніж козаки”.

Серед козаків здавна був дуже поширений спосіб захисту вояків від вогню ворога, тоді ще невідомий у Західній Європі. Це спосіб самообкопування стрільців, який український народ виробив в умовах південних степів під загрозою повсякчасної небезпеки нападу татар. Артилерія Запорозького Війська складалася з великих гармат для облоги і захисту, а також з легких рухливих фальконетів.

Літописець згадує: „Оружіє у їх було добре, дуже добре, усе вбране в золото та срібло, на оружіє та на конях вони все багатство своє покладали. То й не козак, як у нього погане оружіє. Були у їх і пушки, тільки мало. Шаблі були у запорожців прості, не дуже закривлені і не дуже довгі. Пістолі робились коротенькі. Вони заряджались кулями олов’яними або чавунними, з гороб’яче яйце завбільшки, носились на поясі по два на кожному боці.

Списи робились довгі, на легеньких древках, фарбованих червоною та чорною фарбою”.

Коли Запорозьке Військо виступало в похід суходолом, то воно поділялося на полки. На ворогів запорожці кидалися відразу, в бойовищі були дуже рухливі і, щоб менше втрачати товаришів, не били всією силою на ворожий табір, а завжди обходили його з боків і навіть з тилу. Билися вони завзято. За козацькими звичаями смерть на ліжку вважалась ганьбою, навіть Божою карою за гріхи, і через те, в бойовищі запорожець не уникав смерті, а йшов їй назустріч.

Про козацький флот складені легенди. Човни -Чайки оснащені малими та великими гарматами, брали по 40-50 воїнів і легко рухались па річках і в морі. Чайки могли досягти турецьких берегів, атакуючи великі бойові кораблі противника. Козаки володіли навіть майстерністю підводника: з очеретиною в роті, що одним кінцем виглядала з води, вони могли годинами лежати на дні водоймищ або й перепливати річку під водою під носом у ворога. Вважалось, що справжній козак тільки той, що побував у морському поході.

Іноземців вражала дивовижна оборонна й наступальна здатність рухомих козацьких таборів із замкнутих ланцюгами возів.

Військова колона йшла таким чином: спереду і позаду кіннота, посередин – піхота, а по боках у 6 а то і в 12 рядів-вози, в разі небезпеки миттєво створювався табір, коло чи квадрат з возів, який міг довго витримувати навіть десятикратну перевагу ворога. Головною ж силою був саме козак – сильний, мужній, добре підготовлений, озброєний, що зневажав смерть. У постійній боротьбі з ворогами запорожці створювали самобутнє військове мистецтво. Вони були витривалими піхотинцями, влучними стрільцями, моторними вершниками, вправними гармашами, сміливими мореплавцями.

У військовій справі запорожці були надзвичайно винахідливими, вдаючись до різних воєнних „хитрощів”: інсценізували, наприклад, втечу з табору, потім чекали, поки ворог кинеться грабувати покинуте майно, а тоді раптово нападали на них. Дуже часто навколо табору робили різні схованки, зокрема ”вовчі ями“, на дно яких вкопували кілки. Щоб дезорієнтувати ворога, козаки часом переодягалися в його одяг, тощо.

Значний військовий досвід запорожців став для українців джерелом, з якого вона черпали високі зразки військової майстерності. Запорозькі козаки зробили цінний внесок у військову справу, а також в культуру українського народу, на їх традиціях виховується підростаюче покоління.

Загалом з погляду бойових мистецтв, запорозькі козаки були носіями бойового звичаю українського народу, а Запорозька Січ – колискою козацьких бойових мистецтв.

Найтаємничіший прошарок козацтва – характерники. Ці воїни мали особливий статус у козацькому середовищі. Вони уміли проникати у таємниці природи, знали її сили. Кожний метод, який вони застосовували, щоб добути енергію із сил природи, починався, насамперед, з того, що сприяв оздоровленню людини. Власне кажучи, це військова медицина екстремальних ситуацій. Козацькі цирульники знали багато замовлянь і заговорів. У козацькій медицині широко застосовувалось лікування землею. Землю загортали в павутину і вона миттєво зупиняла кровотечу.

Козацькі медики застосовували фіто- і аромотерапію. Козаки курили лікарські трави в люльках. Наприклад, полин допомагав заспокоювати нерви, поліпшував гостроту зору. Коли випадала роса, козаки лежали на галявинах, де росли трави. Лікували “водою-залізницею”. Брали іржаве залізо, розжарювали його на вогні і опускали у воду. Так виходила вода, яку пили від анемії. Застосовували лікування камінням, на якому настоювали трави.

Козаки вміли розслабляти і напружувати тіло і м’язи, використовуючи заговори і замовляння, силу думки. Секрет їхньої сили полягав у способі життя. Козаки знали мову каміння і рослин. Щоб зірвати, наприклад, лопух, характерник розмовляв з ними чверть години, просив дозволу його зірвати: „Лопух, лопушок, відкрий свій душок, відкрий своє серце, дай мені здоров’я”.

Важливу роль для козаків відігравала вода. Козаки зверталися до ангелів води. Знали вони і методи дихання, як зміцнити дихання залежно від розміщення сонця, місяця й зірок. Багато методів, які походять з козацької доби, ми і сьогодні практикуємо.

Нині важливо приділити увагу створенню добровільних молодіжно-козацьких громадських організацій, які формують новий світогляд, що ґрунтується на дотриманні прав і свободи індивіда, усвідомлення того, що права й обов’язки людини є природні.

Перебуваючи в постійній боротьбі з поневолювачами, українці формували в підростаючого покоління хоробрість та готовність до героїчних звитяг, здатність захищати рідну землю від посягань чужинців.

Традиції та звичаї козацтва дійшли до наших днів. Нині, вступаючи в козацтво, козаки складають Богові і людям клятву-обіцянку.

Присяга звучала у славних історичних віках козацької держави, звучить вона багатоголоссям і сьогодні. Уперше вона прозвучала біля могили легендарного кошового отамана Івана Сірка. І розносяться слова цієї клятви навколишніми селищами. І через шелест трав, подих вітру, на крилах птаха лине до самого Дніпра-Славутича, а звідти – диханням славної ріки передається по всій Україні.

Традиції козацьких свят запобігають аморальності, безкультурності в розвитку підростаючого покоління, формують духовність, патріотизм, осмислення своєї належності до своєї родини та роду, до своєї культури, нації.

Під час обрядових свят традиції розкривають вчинки та дії козацьких керівників та героїв, що спрямовані на розуміння, дотримання соціальних законів. Назване сприяє виховуванню почуття патріотизму та власної гідності, правосвідомості (біографії І.Мазепи та Б.Хмельницького).

Засоби козацького виховання – кістяк основних засад патріотичного та громадського самовдосконалення.

 

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

Апанович О.М. Розповідь про запорозьких козаків. – К., 1996. – С. 75-153.

Військове мистецтво запорожців //Панорама. – 2002. – 12 лют. – С. 3.

Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К., 1964. – С. 520-526.

Кащенко А. Оповідання про славне Військо Запорізьке Низове. – Д., 1991.  – С. 490.

Козацькі гени // Будьмо здорові. – 2003. – № 7. – С. 28.

Притуляк О. Бойова культура українського народу// Персонал-плюс. – 2004. – 15лют. – С. 8.

Стефанюк. Практичне народознавство: Навч. посіб. – Х., 2002. – С. 232. 

Сергійчук В. Іменем Війська Запорізького. – К., 1991. – С. 256.

Роман І. Містичні здібності запорозьких козаків // Хочу все знати. – 2004. – 27 берез. – С. 10.

Яворницький Д. І. Запорожжя в залишках старовини і переказах народу. – К., 1996. – С. 430-442.

РОЛЬ І МІСЦЕ КОЗАЦТВА В СУЧАСНОМУ ЖИТТІ УКРАЇНИ

В.І.Мельник, В.В.Мельник

Головна суперечність сучасного стану України в тому, що держава з величезними можливостями має низькі показники не тільки в господарстві, але, що найнебезпечніше, і в плані державної міці. Тобто існує проблема для виявлення та реалізації потенційних можливостей практично в усіх складових держави. Проблема ця формувалася протягом десятиліть, а в ряді випадків – століть, не стільки об’єктивно, скільки штучно, в інтересах імперської політики Москви на тому рівні, котрий відповідав місцю, що відводилось Україні. Тому в сучасний період як невідкладне завдання постає питання пошуку невикористаних конкретних можливостей та реалізації їх у сучасній політиці.

У процесі тривалого історичного розвитку роль такого об’єднуючого центру в Україні виконувало козацтво. Закономірно, що на сучасному етапі становлення державності саме до феномену козацтва дедалі частіше звертається історична пам’ять українців, а слідом за ними й громадян України інших національностей. Тому можна стверджувати, що всенародний рух за відродження Українського козацтва і його подальшого функціонування мають стати одним із вирішальних факторів згуртування українського суспільства, відродження його духовності, культури, моральних цінностей.

Українське козацтво за певних умов здатне істотно вплинути на розбудову держави. Воно послідовно використовує кращі набутки багатьох поколінь своїх попередників, утверджує, розвиває і боронить національну ідею, сприяє захисту політичних, економічних, культурних та історичних досягнень українського народу, бере активну участь у забезпеченні його духовного розвитку, фізичного здоров’я, високої моральності. Події останніх років показали, що козацтво як складова частина та організуючий суспільний орган народу здатне рішуче вплинути на прискорення розбудови держави, відродження української нації, значне підвищення державної міці України.

З метою відродження історичних, патріотичних, господарських та культурних традицій Українського козацтва, сприяння громадській злагоді в суспільстві указом Президента України від 15 листопада 2001 року затверджена Національна програма відродження та розвитку Українського козацтва на 2002-2005 роки. Метою Програми є дальший розвиток і утвердження Українського козацтва як громадської сили, здатної зробити певний внесок у консолідацію суспільства.

Основними завданнями Програми є:

– використання народних традицій в усіх сферах суспільного життя;

– підвищення рівня військово-патріотичного виховання молоді, її готовності до захисту Вітчизни;

– залучення козацьких товариств до участі в охороні громадського порядку і державного кордону;

– збереження і пропаганда історичної та культурної спадщини українського народу;

– об’єднання зусиль органів виконавчої влади і громадськості у використанні виховних і культурних традицій Українського козацтва;

– сприяння підвищенню духовності суспільства;

– вивчення, популяризація історії та розвитку Українського козацтва;

– створення додаткових робочих місць за рахунок розширення мережі козацьких селянських (фермерських) господарств, промислів, туристичної діяльності;

– розширення міжнародного співробітництва Українського козацтва з аналогічними громадськими об’єднаннями іноземних держав [1, 2].

Місію козацтва у сучасному житті України ми можемо зрозуміти лише ставши на твердий грунт історичних фактів, народних традицій. А факти історії свідчать, що в період свого історичного буття (приблизно від кінця XV ст. до зруйнування Запорозької Січі у 1775 році) Українське козацтво виконувало роль найвірнішого захисника українського народу, виразника його найважливіших національних інтересів. Очевидно, що і в наш час козацтво, продовжуючи славні лицарські традиції наших предків, повинно стати оборонцем українського народу, виразником його ментальності і національних традицій.

Виходячи з цього, сформулюємо найважливіші завдання, які вирішує Українське козацтво:

  1. Сприяння відродженню України як суверенної держави, її збройних сил, які створюються як з оборонною метою, так і для підтримання порядку в державі.
  2. Сприяння вихованню наступних поколінь у дусі національного козацького лицарства, відданості рідному народу.
  3. Проведення заходів по охороні та захисту навколишнього середовища.
  4. Підтримка національно-культурного розвитку українців за межами України.
  5. Проведення роботи по створенню козацьких Січей і поселень як осередків розвитку традиційних форм господарювання і навчання молоді на засадах козацьких традицій.
  6. Боротьба проти впливу наслідків тоталітарної системи на життя різних верств населення України, а також проти утворення всіляких тоталітарних структур [3, 4].

Нині перемагають не армії, а економічні системи, перемагають ті країни, які створили більш досконалу суспільно-політичну модель. Тому найкращий захист української нації зараз – творення потужної національної економіки, заснованої на різних формах приватної власності (акціонерної, кооперативної та ін.).

Першочерговим серед проблем економіки є відродження сільського господарства. Це потребує переходу на ринкові відносини, створення системи фермерського господарювання, приватного підприємництва та приватного виробництва, розвитку системи сервісного обслуговування, приватизації землі, якісної переробки сільгосппродукції тощо.

Козацтво покликане відтворити свою давню історичну традицію – відновити життя на покинутих, здичавілих землях. Здійснення цієї місії має відбуватись у формі організації козацьких поселень, паланок, зимівників на місцях покинутих сіл. Вони мають стати центрами запровадження й пропаганди технології виробництва біологічно чистих продуктів, максимального використання нетрадиційних методів отримання енергії, відродження промислів, осередками культурно-просвітницької роботи серед місцевого населення. Відродження та створення козацьких слобід та поселень реєстрових козаків (фермерів та підприємців) дасть змогу:

- швидко втілити в практику господарювання перспективні економічні відносини на основі приватної власності;

- створити автономну керовану систему переробки та постачання продуктів сировини й напівфабрикатів широкого асортименту;

- створити надійну високоефективну широкогалузеву систему козацько-фермерського сільськогосподарського виробництва, сфери послуг та сервісного обслуговування;

- виконувати на стійкому рівні державні замовлення на найважливіші види сільгосппродукції в розмірах, достатніх для забезпечення сучасної армії країни;

- значно покращити забезпечення міст та промислових центрів сільгосппродукцією;

- розбудувати сільські населені пункти (слободи, хутори) на сучасному архітектурному, побутовому, господарському та культурному рівні;

- розвинути сучасну інфраструктуру сільськогосподарського виробництва;

- розвинути мережу сільських доріг та інших елементів сільської комунікації;

- покращити економічний стан села та земель, відведених козацьким общинам;

- самозабезпечити козацьке військо сільськогосподарською продукцією та ін.

У Концепції Українського козацтва зазначається: “Всю свою господарську діяльність козацтво спрямовуватиме на підвищення продуктивності і якості праці шляхом запровадження новітніх технологій, машин і механізмів, здобутків науки і техніки. Пріоритет виробництва товарів над їхнім обміном – головний моральний принцип в економічній діяльності козацтва. Не розпродаж національних природних ресурсів, а використання їх у виробництві – основа козацького патріотизму” [5].

І якщо українські підприємці, фермери, бізнесмени, усвідомивши єдність найглибинніших національних інтересів, згуртуються в міцну організацію (яка, крім характеру національної корпорації, буде своєрідним духовним орденом, національно-культурною елітою), то ми створимо власну соціально-економічну модель, витвір української ментальності, і така модель матиме стійкий імунітет проти будь-яких ворожих українству чужорідних впливів, стане міцною підвалиною української держави.

Але тепер елітарне становище в суспільстві здобувається інтелектом, завзяттям, творчою працею; тому козацькі підприємства мають втілювати в господарську практику найпередовіші наукові ідеї, технології, служити зразком екологічної чистоти виробництва, гармонійної взаємодії суспільства і природи. Досвід козацьких підприємств буде поширюватись по всій Україні, служитиме всім підприємцям і фермерам за взірець.

Українське козацтво може складати вагому частину економічного потенціалу країни, одночасно виконуючи значні повноваження в галузі оборони. Користь від участі козацтва в побудові економіки країни може значно перевищити втрати держави на пільги за виконання військових функцій.

Найскладнішою проблемою безпеки держави є проблема компенсування обмеженості власних оборонних можливостей. Тому, крім підприємців і фермерів, у лавах Українського козацтва можуть, та й повинні згуртуватися люди, здібні до військової справи та внутрішньої державної служби, до охорони громадського порядку. Зважаючи на загрозливе зростання злочинності, створення козацьких полків внутрішньої служби є надзвичайно актуальною справою. Такі полки могли б виконувати широкий спектр завдань – від охорони громадського порядку до митної та прикордонної служби. Кожний козак повинен пройти певний юридично-правовий та військовий вишкіл, щоб бути боєздатним вояком сучасної армії і володіти найефективнішими прийомами різних видів боротьби без зброї (бойовий гопак, карате, айкідо, кік-боксинг тощо), так і сучасною військовою технікою, вміти влучно стріляти, віртуозно водити автомашину тощо.

Про це йде мова і в Концепції Українського козацтва: “Козацький спосіб життя складається із виробничої діяльності особи у поєднанні з її участю у захисті України. Кожний козак вільно обирає собі рід та форму трудових занять, місце проживання. Водночас він зобов’язаний нести військову, прикордонну, внутрішню, митну чи іншу корисну державі службу або постійно готуватися до такої служби через систему козацької підготовки. Всі козаки, визнані гідними для несення служби, об’єднуються у Козацьке Військо, яке є складовою частиною системи захисту державних інтересів і безпеки України. Козаки, занесені до Реєстру Козацького Війська, перебувають на окремому обліку у військкоматах. В разі воєнних дій вони направляються до Козацького Війська, а у належних випадках об”єднуються за місцем приписки в партизанські загони, перетворюючись на вогнища всенародного опору агресорам” [5].

Тобто, ефективним і багатоплановим може стати Українське козацьке військо у виконанні повноважень держави. За державної участі козацькі угруповання спроможні виконати такі завдання:

– при охороні кордонів утворювати мобільні загони прикордонних військ з високим ступенем приведення в дію;

– виконувати надійний прикордонний контроль регіону на всю глибину розташування козацьких поселень (до 150 км). Утримувати зони посиленого прикордонного та митного контролю;

– самостійно вести охорону ділянок кордону;

– підтримувати, охороняти та вдосконалювати елементи інфраструктури прикордонної зони та ін.

У народній уяві козак – захисник скривджених. Козацтво й надалі може виконувати такий свій обов’язок у рамках чинного законодавства. В сільській місцевості, де слабка мережа офіційних правоохоронних органів, козацтво може виконувати правозахисну функцію у формі патрулювання, нагляду за криміногенними точками, допомоги міліції у боротьбі з хуліганством і злочинністю.

Слід зауважити, що українці мають гарну національну систему психофізичного самовдосконалення. Це козацька боротьба “гопак”. Ця система психофізичного самовдосконалення необхідна кожному козакові, тому дуже важливо організувати регулярні заняття, тренування під керівництвом досвідчених тренерів як для дорослих козаків, так і для юнацтва 13-18 років, а також створити козацькі літні табори, де можна було б віддавати весь час духовно-фізичному самовдосконаленню.

Морально-політичний потенціал країни – найважливіша складова державної міці. Нинішній моральний потенціал країни відзначається визначеністю рівня, різнобарвністю його величини в різних регіонах держави, широким діапазоном значення, від максимуму на заході до майже нульового на сході. Отже, морально-політичний потенціал України становить проблему, що потребує пильної уваги.

Розв’язання завдань морального стану вбачається в національному відродженні української нації як основи унітарної багатонаціональної демократичної держави, в підвищенні добробуту народу та відновленні національно-державної гідності її громадян. Українське козацтво за своєю природою є патріотичною організацією громадян України, об’єднаних національною ідеєю, і являє собою ідейно-соціальний прошарок нації високого морально-політичного рівня. Воно є найбільш організованою національною силою українського народу, має всі можливості виконати завдання згуртування нації в досягненні незалежності, піднятті національної гідності громадянина України, розвитку патріотизму і відданості своїй землі та народу. Українське козацтво в змозі стати наймасовішим осередком відродження української мови, традицій, етнічних та побутових звичаїв народу.

У Статуті Українського козацтва сказано, що козацтво сприяє відродженню і розвитку:

– національного духу;

– української мови;

– оборони духовних скарбів і набутків української нації;

– національних козацьких строїв і атрибутики, традицій та обрядів;

– усної народної творчості і кобзарства;

– традиційних козацьких військових умінь (козацької боротьби “гопак”, володіння конем тощо);

– народної медицини, харчування, характерництва;

– народної педагогіки;

– дослідження історії України, популяризації та розвитку духовних надбань та культури;

– народних промислів;

– вільного господарювання;

– ефективних форм захисту навколишнього середовища [3, 4]. Пам’ятаймо, що найбільша слава давніх козаків була в тому, що вони були люди вільні, маючи від того і матеріальний, і духовний комфорт. Тільки духовно вільна людина здатна на шляхетність, подвиг та козацьке товаришу-вання. Весь період Гетьманщини – це визначний та яскравий історичний приклад, коли народ здобув майже всі формальні ознаки самостійної держави, національної гідності, давно жаданого політичного устрою. “Українське козацтво як соціальний стан виробників-воїнів має бути згустком українського національного духу, ідеології індивідуальної і національної незалежності, прикладом органічного поєднання інтересів окремої особи і нації-держави. Козацтво – підвалина козацької незалежності. Незалежність України – умова відродження і розбудови Українського козацтва”.

Уже в часи козаччини чимало свідомих представників доби розуміли, що реалізація провідної ідеї (побудови державності) можлива лише за умов самостійного, незалежного життя, відповідного рівня національної свідомості. Національна свідомість є однією із форм суспільної свідомості. Це просте усвідомлення належності до певної нації, її відмінності від іншої. Саме національна свідомість стає першоосновою для створення національної державності. За таких умов кращі провідники козаків і самі козаки не шкодували ні коштів на фінансування просвітницьких братств, Києво-Могилянської академії, ні сил, ні навіть життя, щоб втілити ідею державності народу, яка була б побудована на демократичних засадах відповідно до його ментальності.

Доля розпорядилася так, що саме в Україні, в козацтві були закладені підвалини гармонійних стосунків між особистістю та колективом, між громадськістю і державою. І якщо раніш ця глибинна сутність Українського козацтва ховалась за його зовнішньою романтичністю та самобутністю, то тепер, коли розбурхані стихії несуть державний корабель вільної України на підводне каміння розрухи, настав саме її час. Українське козацтво, відроджене в усій своїй повноті як основа справжнього народовладдя, має стати стабілізуючим фактором і спрямувати наше суспільство на шлях згуртування та злагоди. Народовладдя – це програма, побудована на повних демократичних засадах, що виключають будь-які прояви насильства людини над людиною, а провідним гаслом якої є: “Воля або смерть!”

Українське козацтво в змозі суттєво вплинути на розбудову України та її державності шляхом розвитку сукупного потенціалу країни та значного зміцнення її оборонних можливостей на рівні доктринних категорій. Як частина військового потенціалу країни воно не має альтернативи на терені оборони держави.

Виходячи з усього вищесказаного, ми можемо визначити роль Українського козацтва у сучасному житті нації:

– козацтво повинне відродитися в сучасних умовах як соціальний стан власників-підприємців, кооператорів та фермерів; таке козацтво має стати панівною силою в українській національній економіці і справляти значний вплив на державну політику;

– козацтво має стати провідною верствою нації – національно-культурною елітою;

– Українське козацтво повинне відродитися як соціальний стан професійних військових, утворивши козацькі полки, які виконуватимуть функції державних внутрішніх служб – від охорони громадського правопорядку до митної та прикордонної служб. Згодом ці козацькі полки стануть соціальною базою для створення професійної армії України;

– для успішного виконання військово-охоронної функції в суспільстві козацтво має стати новітнім лицарським орденом, де плекатимуться козацькі традиції, бойовий дух і вояцьке вміння на професійному рівні. Як і наші славні попередники, Українське козацтво буде лицарством нашого часу, духовним орденом вірних захисників та оборонців української нації;

– козацький стан в Україні має стати цементуючим ядром суспільства, спираючись у цьому на 1) демократизм як сутнісну основу козацького способу життя і світосприймання; 2) традицію багатоетнічності, відкидання національної обмеженості, відкритості для особи будь-якого соціального чи національного походження і будь-яких релігійних, політичних, світоглядних переконань;

– Українське козацтво повинно стати ядром відродження української нації, державності шляхом відтворення української культури, демократичних суспільних відносин;

– гарантом успішної діяльності козацтва є цілковитий збіг інтересів козаків та козацьких товариств з інтересами держави та народу в усіх напрямах розбудови України.

Залучення козацтва до плідного державного та суспільного будівництва як відчутної частини сукупного потенціалу країни має бути ефективним, якщо держава візьме участь у відродженні Українського козацтва. Робота по відродженню та розвитку козацтва є складною і багатоплановою, що вимагатиме залучення фахівців різного профілю: економістів, юристів, військовиків та ін., згуртованих у єдиний центр на рівні державного органу, що діє за єдиною програмою.

Багато віків світ знав нас як націю козацьку, наш край – як край козацький, а нас величали козаками. Нація – це не партія, у неї програма одна на все життя. А провідна ідея нашої нації – широка демократизація, визнання рівного політичного права для кожної одиниці суспільства. Так було тисячу років тому, так було на Запорозькій Січі, так залишається і сьогодні. І тому козацький рух сьогодні повинен стати засобом єднання нації, а для цього йому потрібно відродити козацький стан.

 

ВИКОРИСТАНА  ЛІТЕРАТУРА

1 Національна програма відродження та розвитку Українського козацтва на 2002-2005 роки: [Схвал. Указом Президента України від 15 листоп. 2001 р.] // Офіц. вісн. України. – 2001. – № 47. – С. 2-13.

2 Антонович В. Коротка історія козаччини. – К.: Україна, 1991. – 158 с.

3 Статут Українського козацтва // Гарт. – 1993. – 16 січ. – С. 4.

4 Булка С. Який гетьман нам потрібен? // Гарт. – 1993. – 13 берез. – С. 5.

5 Концепція Українського козацтва // Гарт. – 1993. – 16 січ. – С. 5.

УКРАЇНСЬКІ ЮВІЛЕЙНІ МОНЕТИ ІЗ СЕРІЇ “ГЕРОЇ  КОЗАЦЬКОЇ  ДОБИ”

 

О.А.Бакалець

Козацько-гетьманська доба української історії (кінець ХV – друга половина ХVІІ ст.) стала поворотним пунктом у боротьбі українського народу за свою незалежність, віру, національну самобутність, державність.

Після десятків років боротьби козацтва проти кримських татар, сваволі польських магнатів, невдалих селянсько-козацьких повстань кінця ХVІ – поч. ХVІІ ст., в ході Національно-визвольної революції 1648-1676 років сформувалась нова українська держава республіканського типу – Військо Запорозьке. Боротьба за збереження української автономії тривала до 1764 року. Катерина ІІ, яка боялася нового піднесення Національно-визвольного руху та не бажала далі терпіти „республіку в складі імперії”, своїм указом 1775 року ліквідувала Запорізьку Січ.

Козацько-гетьманська доба стала важливою віхою у формуванні української нації, вона дала українському народові цілу когорту національних героїв, які є об’єктом вивчення історії України, літератури, сучасної української нумізматики.

У 1995 році Національний банк України започаткував карбування ювілейних та пам’ятних монет із серії „Герої козацької доби”. За 8 років було випущено в обіг 12 монет із срібла та нейзильберу. Це монети: „Богдан Хмельницький”, „Северин Наливайко”, „Козак Мамай”, „Визвольна війна середини ХVІІ століття”, „Петро Дорошенко”, „Дмитро Вишневецький (Байда)”, „Іван Мазепа”, „Петро Конашевич-Сагайдачний”, „Пилип Орлик”, „Іван Сірко”, „350-річчя битви під Батогом”, „Павло Полуботок”. Серію започаткувала монета „Богдан Хмельницький”, присвячена 400-річчю з дня народження українського гетьмана, видатного полководця, засновника Гетьманської держави – Богдана Хмельницького (1595-1657 рр.).

Б.Хмельницький, очоливши Національно-визвольний рух українців проти шляхетської Польщі (1648-1657 рр.), чітко визначив перспективи розвитку України як європейської, ринкової, високорозвиненої держави. Є документальні дані про те, що Хмельницький проводив активну, необтяжливу для народу фінансову, податкову та земельну політику, а також про заснування у 1649 році в Чигирині монетного двору та карбування власних монет. Монета “Богдан Хмельницький” була випущена двох номіналів: 200 тис. і 1 млн. карбованців. Перша – виготовлена із мельхіору, друга – із срібла 925 проби. На лицьовому боці монет (аверсі) викарбувано в центрі – малий Державний герб України – тризуб, рік карбування – 1995 та номінали монет.

У 1997 році НБУ випустив в обіг дві срібні пам’ятні монети номіналом 20 гривень кожна: „Козак Мамай” та „Северин Наливайко”. Тираж – 5000 штук кожного виду. Починаючи із цих монет, на лицьовому боці – в центрі у намистовому полі зображено композицію, яка символізує ідею Соборності України: гербові фігури покровителя Києва – Святого Архістратига Михаїла та коронованого лева – символа Галицько-Волинського князівства, які тримають тризуб на щиті. На зворотньому боці монети (реверсі) „Северин Наливайко” у центрі викарбовано постать Северина Наливайка – ватажка козацько-селянського повстання кінця ХVІ ст., який сидить на бойовому коні із шаблею у правій руці та смолоскипом – у другій. Внизу та праворуч – фігури озброєних повстанців. По колу розміщено написи: „Северин Наливайко”, „1594-1596” – роки повстання. На пам’ятній монеті „Козак Мамай” зображено: в центрі – легендарного козака Мамая із кобзою в руках та написи: „Козак Мамай – лицар волі і честі”.

У 1998 році НБУ випустив в обіг 20-гривневу срібну та 2-гривневу монети „Визвольна війна середини ХVІІ століття”, присвячені 350-річчю початку Визвольної війни українського народу проти Речі Посполитої. За характером війна була: національно-визвольною, антикріпосницькою та антикатолицькою. Повсталі на чолі з Богданом Хмельницьким здобули блискучі перемоги під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями (1648 р.). Тоді розпочалася розбудова гетьманської держави – Війська Запорозького; йдуть пошуки нових союзників в особі Молдавії, Трансільванії, Швеції, Росії. Після смерті Богдана Хмельницького (1657 р.) розпочинається різке загострення соціально-політичної боротьби в Україні. Вона стає об’єктом експансії з боку Польщі, Росії та Туреччини. На ювілейній монеті (реверсі) зображено постать Богдана Хмельницького з булавою у руці, а також бій між козаком та польським воїном.

1999 року у грошовому обігу з’являється дві нових 10-гривневих пам’ятних монети: „Дмитро Вишневецький (Байда)” та „Петро Дорошенко”. Перша з них присвячена засновнику Запорозької Січі Дмитру Вишневецькому (р.н. невідомий – 1563), який згуртував навколо себе запорізьких козаків та побудував на о. Мала Хортиця у 1552-1554 рр. першу укріплену козацьку фортецю. На одному боці зображено постать Д.Вишневецького з луком в руці та династичним гербом. Друга срібна монета присвячена гетьману Петру Дорофійовичу Дорошенку (1627-1698 рр.) – активному учаснику Національно-визвольної революції 1648-1676 рр., ініціатору об’єднання всіх українських земель в єдину Гетьманську державу. На монеті зображено постать П.Дорошенка верхи на бойовому коні. Монети відкарбовані із срібла 925 проби, вага – 33,63 г, діаметр – 38,61мм, тираж – 10 тис. штук кожного виду. На лицьовому боці монет викарбувано тризуб та постатті – золотого лева і архангела Михаїла.

В 2000 році НБУ випустив 10-гривневу монету „Петро Сагайдачний”, присвячену кошовому отаману Запорозької Січі, організатору десятків морських та сухопутних походів козаків проти Кримського ханства і Османської імперії. П.Сагайдачний (1578-1622 рр.), зміцнюючи роль українського козацтва, засновує у Києві православну метрополію, вступає разом з усім військом до братської школи в Києві, проводить активну зовнішню політику. Все це сприяло утвердженню в середовищі українського суспільства державницьких та самостійницьких ідей. На монеті зображено бій на Чорному морі між козаками і татарами та портрет П.Сагайдачного. Випуск монети передував широкому відзначенню в Україні 380-річчя з дня смерті Сагайдачного. У 2001 році в обіг випущено пам’ятну монету „Іван Мазепа”. Її присвячено видатному політичному, державному діячеві, прихильникові визволення Гетьманщини з-під впливу Росії, меценату освіти та культури – Івану Степановичу Мазепі (1687-1709 рр.). На зворотному боці монети зображено його портрет з булавою в руці, родовий герб та Успенський собор.

Багатим на ювілейні та пам’ятні монети видався 2002 рік. Було випущено дві срібні 10-гривневі монети: „Пилип Орлик” та „Іван Сірко” і одну 5-нейзильберову монету – „350-річчя битви під Батогом”. Монета „Пилип Орлик” випущена на честь гетьмана Правобережної України, автора першої в світі Конституції 1710 року – Пилипа Орлика (1672-1792 рр.). Монета „Іван Сірко” присвячена видатному військовому та політичному українському діячеві ХVІІ століття, багаторічному кошовому отаману Запорізької Січі – Івану Дмитровичу Сірку (р.н. невідомий –1680 р.).

Остання монета, випущена НБУ 2002 року в серії „Герої козацької доби” 350-річчя битви під Батогом”, присвячена найбільшій перемозі українського війська над польською армією у 1652 році в урочищі Батіг (сьогодні Тростя-нецький район Вінницької області). На зворотньому боці монети у намисто-вому колі зображено батальну сцену і напис: „350-річчя битви під Батогом”. Тираж монети складає 30 тис. штук. Розгром польської армії став реваншем після поразки козацьких військ під Берестечком, початком занепаду Польщі, зміцнення міжнародного становища Гетьманської держави.

У січні 2003 році року НБУ випущена в обіг 10-гривнева срібна монета – „Павло Полуботок”, яка присвячена гетьману Лівобережної України – Павлу Полуботку (1722-1724 рр.). Він, будучи виразником ідей козацької старшини, виступав за розширення автономії України, за об’єднання всіх українських земель під гетьманською булавою. За наказом Петра І був заарештований і помер у Петропавловській в’язниці.

Таким чином, нова серія ювілейних і пам’ятних монет „Герої козацької доби” є свідченням великої шани та поваги українців до героїчного минулого нашого народу, до кращих представників козацько-гетьманської доби.

 

ВИКОРИСТАНА  ЛІТЕРАТУРА

 Бойко О. Історія України. – К., 2000. – С. 85.

 Бакалець О. Нарис історії грошового обігу України (VІ ст. до н.е.-поч ХХІ ст.) – Бар, 2003. – С. 57-64.

 Бакалець О. Історично-нумізматичний довідник. – Бар, 2003. – С. 14, 29, 37, 50, 64, 92-95, 106,123.

 Грушевський М. Богдан Хмельницький. – Д., 1993. – С. 29-30.

 Історія України / Під ред. В.Смолія. – К., 1997. – С. 94, 104-106, 109-112.

ВІДГОМІН КОЗАЦЬКОЇ СЛАВИ

В.П.Вовкодав

Інколи, в нечасті хвилини гірких роздумів про козацьку добу нашої героїчної історії, мимовільно постають зримо вельми промовисті факти родинної пам’яті, зокрема, перекази-спогади літніх мешканців мого рідного села. Отож, зі спогадів старожилів, либонь, наприкінці ХVІІІ століття семеро козаків-запорожців Задунайської Січі таємно прийшли на миле їм Поділля „з полудня, з-за Дунаю” і вибрали порівняно заховану від лихого ока, порослу густими лозами місцевість побіля с. Сахни Багринівської волості Літинського повіту, вони взяли собі в дружини дівчат із навколишніх сіл і заснували невеликий козацький хутірець Лозни, мабуть через те що навколо розкинувся суцільний лозняк. Пам’ятаю прізвища отих найперших, кого ностальгічно кликала рідна, хоч і поневолена земля: Нечаюк, Вовкодав, Колядюк, Шевченко, Козак, Дячук, Липкань – всі типово запорозькі наймення.

Родичі неодноразово пригадують оригінальні репліки мого діда Вовкодава Прокопа Андрійовича (1848-1932), мовляв, „Я – син козачий, а ти – мужик ледачий, мої діди – козаки, а ви – наймити погані”. А був він людиною суворою, але глибоко справедливої вдачі – зразковий господар, прекрасний пасічник, пишався своїм козацькими предками-лицарями. Додало нам конкретної аргументації до цих суб’єктивних спогадів виявлення унікальних друкованих джерел. Отож, у „Реєстрі усього Війська Запорозького після Зборівського договору з польським королем Яном Казимиром, складеним 1649 року, жовтня, 18 дня” значиться у сотні Вереміївській у полку Чигиринському козак Іван Вовкодав.[1]

Ще одне, не менш важливе історичне свідчення, – „Гайдамацький рух на Україні в ХVІІстолітті” (збірник документів) також промовляє однозначно і незаперечно. Подаємо це в оригіналі: „Документ № 248, 1768 року серпня, 25 дня про покарання... из разбойничьей шайки взятого под караул Ивашка Волкодава, бить кнутом, дать сто тридцать ударов и сослать у Нерчиск, вечно на каторгу”. [2]

Якщо бути відвертим і чесно признатися, то в мене особисто ще з школярських часів була якась непояснима симпатія до козацької слави. Ще з дитинства захоплювався славетним текстом знаменитого листа запорожців турецького султану та рядками інших матеріалів із цієї тематики. І донині збираю твори про запорозьких лицарів, читаю, вивчаю їх, маю чималу добірку літератури. Або, скажімо, отакий незбагненно-незвичайний факт. Коли я вперше у житті на установчому з’їзді „Руху” 8 вересня 1989 року в Києві почув знаменитий „Запорозький марш”, моє бувале серце трепетно    закалатало-защеміло і якось мимоволі з’явилися сльози від тієї тужливої мелодії, хоча, до слова, хоронячи мою багатостраждальну рідну неньку, я, ридаючи в душі, зовні не проронив сльози і стримав зболене серце. Що ж це за симптоматика? Голос крові, генетична пам’ять? Виходить, що мої пращури колись – 200-300 років тому – чули цю мелодію і через покоління спадкоємно передали мені. Давно, але, гадаю, правдоподібність можлива.

Мають місце й інші “цікаво-переконливі” дотичні підтвердження цієї версії. Наприклад, дід Прокіп дуже кохався у конях і мав найкращі у селі. Рідний брат Микола і мій синок Ігор теж вельми люблять коней, бажають верхи погарцювати.

Ймовірно, як у тій пісні, “шабля, люлька – вся родина, сивий коник – то мій брат”, предки наші гасали верхи по безкраїх степах, тому-то і коника шанували, і чули тоді ж марш козацький, похідний... Варті уваги й деякі особисті житейські епізоди. У небуденному моєму житті були найкращі друзі-козаки, якась інстинктивна симпатія прихиляла мене до них. Пригадується сотник відродженого кубанського козацтва Віктор Модещук із станиці Кримської, січеславець Павло Давиденко, котрий на злість ворогам часто наспівував “тепер я турок, не козак” із відомої опери та інші. Як ці славні хлопці гордилися своїм козацьким походженням!

Безумовно, велика дяка Всевишньому, що тоталітарно-більшовицька деспотія ще не встигла зовсім викорінити нашу історичну пам’ять і національну гідність, а в данім випадку ці славні людські якості, як бачимо, отак багаторазово перехрещуються із нашими особистими шляхами-тернами. Не думається, що нам личить із міркувань недоречної скромності соромитися свого чесного козацького стану і дуже приємно знати, що козацькі традиції невмирущі, закодовані у крові нашій, активно функціонують і дотепер. Незаперечним свідченням цього твердження є промовистий факт стихійного, буквально блискавичного відродження козацтва 1917-20 років, коли тогочасна уярмлена Україна моментально покозачилася, знайшлися добрі коні, і „шабля-люлька”, і чудові козацькі однострої. Щось подібне ми спостерігаємо і нині, після проголошення Української Державності, коли у всіх областях також спонтанно утворювалися козацькі курені, коші, полки, визначилися енергійні ентузіасти відроджуваного козацтва. Нам, прямим спадкоємцям легендарної козацької слави, є чим пишатися. До нас, сучасників, із могил промовляють невмирущі лицарі-мученики. Це і – Байда із гаківниці султанської, і мужній Гонта, з якого дерли шкіру, і 113-річний останній кошовий Запорозької Січі – Петро Калнишевський із Соловецького підземелля, і наші вінницькі витязі Іван Богун та Данило Нечай, а ще мудрі державники Петро Дорошенко з Іваном Мазепою і тисячі безіменних борців Крут, Базару, і, нарешті, одержимі українські камікадзе ОУН-УПА, які сповідували козацьку альтернативу “пан, або пропав”, а нині – „здобудемо Українську Державу, або згинемо у боротьбі за неї”. І майже всі вони гинули в ім’я Бога й України, за долю і волю сторозтерзаної Вітчизни або стали ідеалом для прийдешніх поколінь.

А хіба можна нам, сьогоденним, не знати й не гордитися отим непересічним захопленням козаками-запорожцями, як висловлювалися про них іноземці і зоставали для нас свої писемні нотатки? Так, дипломат Еріх Лясота, посол німецького імператора, подорожуючи 1654 року Україною, був небуденно вражений мужнім „козацьким народом”, який по-лицарськи обороняв Європу від набігів татар-людоловів. Зачарувала тогочасна козацька Україна й сирійського мандрівника Павла Халебського, котрий, проїжджаючи Вкраїною 1654 року, побачив „країну козаків” багатою, гостинною, високо освіченою, де навіть жінки-козачки знають грамоту, а славні лицарі чатують на обороні рідної „козацької землі”.

Зрештою, Карл Маркс, людина, безперечно, європейської освіченості, був неймовірно здивований тим феноменальним фактом, що українські козаки створили демократичну „християнську республіку козацьку”, в які дух козацтва розлився по всій Україні. І це в ту добу, коли по всій Європі існували абсолютні монархії.

Доречно було б згадати ще один знаменитий факт нашої історії. Відомо, що після Полтавської трагедії 1719 року вже на молдавській території була оприлюднена „Конституція прав і свобод Запорізького війська”, або Конституція Пилипа Орлика (так її переважно називають), в якій ішлося про козацький парламент (старшинську раду) з метою обмеження влади гетьмана, підтвердження виборності гетьмана, певні терміни перебування його при владі та багато інших демократичних аспектів-атрибутів, які тодішній Європі були зовсім невідомі. Згодом, коли Орлик оселився у Парижі, з козацькою Конституцією ознайомилися відомі французькі енциклопедисти, майбутні ідеологи Великої Французької Демократичної Революції 1789 року Дідро, Вольтер та інші. Також були неймовірно вражені демократичними атрибутами цього унікального документа і самі багато дечого з нього перейняли і запозичили. Відомо ж, духовні ідеї-концепції революції 1789 року згодом стали засадами й основою буття європейського, а фактично світового демократичного суспільного устрою, першоджерельною базою якого, виявляється, були наша Українська Конституція Пилипа Орлика. Чи багатьом з нас відомо про цей унікальний факт? Гадаємо, мало кому, а варто знати, гордитися.

Тому-то нам уявляється бачення омріяної України таки козацькою державою, ясна річ, демократичною, бо ж козацькі традиції – це наше коріння і могутній духовний фундамент, що зберігає нас як етнос. То чому ж бо, скажімо, при президентові, найменувавши його гетьманом, не створити 2-3 елітних козацьких полки показово-зразкових, кіно-піхотних у традиційній козацькій, виваженій віками, уніформі з бойовими регаліями. Побутує ж і нині старовинна королівська гвардія, наприклад, у Данії, Норвегії для зустрічі почесних гостей, делегацій тощо. Така наочність мала б великий, майже гіпнотичний вплив на молодь, могутнє бажання наслідувати, стати козаком, патріотом.

Нам здається, що варто було б вивчати й адміністративний устрій козацької Гетьманщини 1648-1764 рр., коли замість чужих нам воєводств, губерній, областей побутували полки, сотні, курені. Ні, ми не за скрупульозне копіювання минулого, бо ж нині ХХІ століття, але і наше святе, рідне, першоджерельне варто знати, воскрешати і, за можливості, давати йому “зелену вулицю”. Отож, побільше козацької тематики в літературі, на телеекранах, у театрах, періодиці, в засобах масової інформації. Безумовно, на часі козацькі часописи, премії, дипломи, відзнаки тощо. Іще запровадження в регулярній армії козацьких старшинських найменувань.

Це, так би мовити, міркування про всеукраїнський козацький рух, його обов’язкове відродження й утворення, аби він став престижною окрасою і змістом нашого повсякдення громадян-козаків Вітчизни-України нашої суверенної.

І, насамкінець, зосталися ще не з’ясовані міркування особистого генеалогічного аспекту. Тобто, враховуючи родинні прадідівські перекази та архівно-історичні джерела, то хто ж ти, нарешті, мій славетний невідомий пращуре? А чи нескорений вільнолюбний лицар-орел запорізький, чи, можливо, катований-колесований гайдамака уцілілий? Кого це пекельна туга-журба і повсякденна ностальгія змусила перебратися через широкий Дунай і шукати притулку на чарівному, а може, і рідному Поділлі? Не озиваєшся, мовчиш? Не варто... Як бачиш, і в твого далекого нащадка теж нелегкі були терни-шляхи. Тому-то, либонь, наше шосте чуття, найпотаємніші фібри душі, найглибші духовні субстанції безпомилково нашіптують і називають невідомо-відомий об’єкт загадковості... Отож, шляхами нашого легендарного задунайця пройдемося і ми по славному Поділлю, південна частина якого була однією з історичних колисок виникнення козацтва, місцем епохальних історичних звершень.

Скажімо, на Жмеринщині, покажуть вам побіля Станіславчика курган, на якому колись стояла сторожова вежа, а на Кармалюківських полях люди знають козацькі могилки, де колись, за переказами відбулася битва козаків із татарами, які гнали ясир у Крим. Згадує М.Грушевський у “Брацлавському старостві” нині невелике село Петрані, яке дало козацькому війську кількох визначних діячів. Колись Браїлів і Станіславчик були сотенними містами, де бували Хмельницький, Кривоніс, Богун, Нечай. До слова, Данило Нечай спить вічним сном недалеко від Браїлова, біля с.Красне. А поряд з майданом Головчинецьким сторожили пам‘ятають Гайдамацький яр і ліс – Гайдамаки – місця колишньої героїки. А ще, окрім топонімічних найменувань, серед місцевих мешканців широко побутують народні пісні про козаків, їх славні діяння, боротьбу тощо.

Козак у пам’яті подолян – це герой, оборонець рідного народу, ідеал – мрія для дівчини, туга-журба для матері, дружини, сестри...

Всемогутній відгомін невмирущої слави козацької, як оте божественне рокотання бандури, турбує-непокоїть нас, нині сущих, надихає-імпульсує, зрештою, магістрально направляє в ім’я Бога й Української Держави. Бо козацька невмируща ідея – це духовний фундамент державницької національної ідеї, націлений на утвердження й розбудову молодої омріяно-вистражданої України-Матері нашої, а це єдиний і безпомилковий шлях-дороговказ козака, Українця, Патріота, шлях, так рясно засіяний козацькими кістками, зрошений козачою кров’ю святою.

 

ВИКОРИСТАНА  ЛІТЕРАТУРА

1     МЕП. – К.,1994. – С. 60.

2     Гайдамацький рух на Україні в ХVІІІ столітті. ­– К.: Наук. думка, 1970. ­– С. 450-451.

З М І С Т

 

Лосовська В.П.

ТРАДИЦІЇ  УКРАЇНСЬКОГО  КОЗАЦТВА У  ФОРМУВАННІ  ОСОБИСТОСТІ  СУЧАСНОЇ  МОЛОДІ

 

Творун С.О.

КОЗАЦЬКА  ТЕМА  В  ПОДІЛЬСЬКИХ ЕТНОКУЛЬТУРНИХ  ТРАДИЦІЯХ

 

Суржок Н.П.

Символ  волі  у  житті  запорожців

 

Петравчук З.М.

ВІЙСЬКОВЕ  МИСТЕЦТВО  ТА  ТРАДИЦІЇ  КОЗАЦТВА

 

Мельник В.І., Мельник  В.В.

РОЛЬ  І  МІСЦЕ  КОЗАЦТВА В  СУЧАСНОМУ  ЖИТТІ  УКРАЇНИ

 

Бакалець О.А.

УКРАЇНСЬКІ  ЮВІЛЕЙНІ  МОНЕТИ ІЗ  СЕРІЇ  „ГЕРОЇ  КОЗАЦЬКОЇ  ДОБИ”

 

Вовкодав В.П.

ВІДГОМІН  КОЗАЦЬКОЇ  СЛАВИ

 

 

Козацькі  традиції  В  Україні

 

 

Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції

“Історичні витоки козацького роду в Україні”

24-27 вересня 2004 року,  м.Вінниця

 

Частина V

 

Художнє оформлення  Попенко І.К.

 

Технічна коректура:  Балацир О.А., Дорошенко Н.В., Куделя В.В.

 

Комп’ютерна верстка, оригінал-макет   Спиця Н.В.

 

 

 

Підписано до друку 24.08.2004. Формат 60х84/16

Папір офсет. Друк офсет. Умовн. друк. арк. 2,25. Тираж 150 прим.

 

21100, Вінниця, вул. Соборна, 73.

Тел.: (0432) 32-20-34, 35-51-97, 32-40-54

Факс: (0432) 35-16-85

E-mail: inform@library.vinnitsa.com

http// www.library.vinnitsa.com

 

 

 

Друк ТОВ “Меркьюрі-Поділля”

м.Вінниця, вул. Р.Скалецького, 15

тел.: (0432) 52-08-02