Православ’я під патронатом Козаччини

Є. П. Панченко, О. О. Подзолкіна

Давно відомо, що козацтву і його авангарду, Запорoзькій Січі, належить особливе місце в історії України ХVІ-ХVІІ ст. і в історичній пам’яті українського народу. Воно визначене тим, що в часи пробудження українського народу та виборювання ним свободи й непідлеглості, козацтво виступило провідною силою визвольних змагань, навколо якої згуртувалися інші верстви й групи населення. Це й зробило козацтво центральним явищем історії України ХVІ-ХVІІІ ст., тим явищем, яке в наступні періоди владно жило в народній пам’яті й привертало посилену увагу національної інтелігенції, ставало предметом вивчення і роздумів, рефлексій і художніх відображень. Яскравою рисою характеру запорозьких козаків була глибока релігійність; риса ця пояснюється складом їхнього життя; ніщо, кажуть, так не розвиває в людині релігійних почуттів, як постійна війна. „Хто в Севастополі не бував, той Богові не молився... Віра в боже провидіння – це єдиний якір порятунку в усіх випадках, якою б неминучою не видавалася небезпека, якою близькою не була б смерть. Скільки разів доводилося складати в пам’яті молитви, котрих у найранішому дитинстві навчала матір. Так на полі битви вони пригадувалися й прочитувалися з усією точністю”. [5; C. 192] Так казали безпосередні учасники знаменитої Севастопольської війни 1854-1856 рр.; так із повним правом могли казати про себе запорозькі козаки ХV-ХVІІІ століть. Тому, при всій патріархальній простоті і при всій видимості розгульного життя, запорізькі козаки завжди відзначалися глибокою релігійністю і щирою, далекою від будь-якого святенництва побожністю. Захист віри предків і православної церкви становив основу всього їхнього життя; на цьому грунті, навіть забувши свою національну ворожнечу, вони ніколи не могли забути осквернення своєї святині. Так, живучи „на степах татарських, кочів’ях агарянських” і користуючись протекцією кримського хана, вони відверто зневажали й навіть проклинали татар за спалення ними козацької святині, Самарсько-Миколаївського монастиря.

Ставлення до православ’я яскраво проявилося у час формування першої Української Конституції. Шукаючи юридичного закріплення усталених на той час суспільних відносин, першим пунктом вони поставили питання православної віри: оскільки серед трьох богословських чеснот передує віра, то зі святої православної віри й слід починати кожну угоду; народ козацький з давніх часів, „ненарушимо” тримаючись православної віри, ніколи не вагався іновір’ям; разом із Богданом Хмельницьким почав він війну „опричь прав и вольностей воскових, за віру святую православную”, „а після її закінчення лише задля „единовірия православного”, під „протекцію государства московсако удался”. Тому й новий гетьман Пилип Орлик зобов’язувався дбати і твердо наполягати на тому, щоб „никакое иновірие в Малую Россію ни от кого не было впроваджено”, щоб на Україні ніколи не дозволялося жити іновірцям, особливо „зловірію жидовскому” і щоб „віра единая, восточнаго исповіданія, за помноженім хвалы божіей, церквей святых цвіченія в науках вызволенніх, яко крин в терніи, меж окрестными иновірными панствами, процвітали”.

Та й живучи під верховною владою польського уряду й користуючись різними благами Речі Посполитої, запорожці всією своєю козацькою душею ненавиділи ляхів за те, що ті були католиками, гонителями православної віри й поширювачами унії; слово „католик” стало навіть лайливим у мові козаків. Під впливом справді релігійних почуттів багато запорожців, цураючись веселого, голосного й вільного життя в Січі, йшло у непроглядні ліси, берегові печери, річкові плавні й там, живучи між небом і землею, „Спасались о Христі”; на цьому поприщі з’являлися справжні подвижники, ревні виконавці євангельських заповідей і апостольських переказів. Наприклад, військовий осавул Дорош, простий козак Семен Коваль та інші. Багато хто створював каплиці у своїх зимівниках, влаштовував скити, ставив молитовні ікони, відділяв у власних житлах особливі „божниці”, вміщаючи туди ікони в дорогих шатах і багатих кіотах, ставлячи перед ними незгасні лампади, запалюючи саморобні воскові свічки, курячи дорогим фіміамом і часто, будучи письменним, співав акафісти, вимовляв молитви, читав житія святих, приваблюючи цим до себе неписьменних, але релігійних і схильних щодо християнської віри товаришів.

Спонукувані релігійними почуттями, запорозькі козаки двічі на рік у мирний час вирушали пішки „на прощу” вклонитися святим місцям у монастирях: Самарському, Мотринському, Києво-Печерському, Межигірському, Лебединському, Мошенському. Святість чернечого життя й усвідомлення всієї марноти власного життя в Січі змушували багатьох козаків назавжди залишатися в цих монастирях і навіть іти у відомі монастирі далеких країн – грецький Афон і молдавську Драгомирну, „где большая часть монашетсвуючих была от российского роду , найпаче-же от православно-именитыя страны запорожския». Іноді в монастирі приходили козаки, що мали на це особливо важливі причини, коли давали, наприклад, обітницю послужили Богові й ченцям за врятування свого життя від явної смерті: у „Тератургімі” києво-печерського ченця Афанасія Кальнофойського, який жив на початку ХVІІ ст., розповідається про випадок, коли запорожці, яких на Чорному морі захопила страшна буря, звернулися з палкою молитвою до Бога про відвернення від них цього лиха, за що обіцяли послужити кілька днів ченцям святої Києво-Печерської обителі, й коли небезпека минулася, справді дотримували цієї обітниці, виконуючи всю чорну роботу в монастирі протягом двох тижнів. У силу тих самих релігійних почуттів запорозькі козаки намагалися триматися якомога далі від розкольників і євреїв; тому за весь понад двохсотрічних період історичного існування у їх середовищі не було ні розкольників, ні лжевчень, вони всіляко дбали про викорінення іудейського „зловір’я”.

Інші риси спільного й приватного життя запорозьких козаків дають багато прикладів справжньої побожності. Наприклад, ніде з такою повагою не ставилися до духовенства, як у Запоріжжі: розумний, освічений і побожний архімандрит Володимир Сокальський у найрішучіший момент історичного життя запорозьких козаків, під час штурму Січі російськими військами 1775 р. своїм впливом і авторитетом змусив їх не піднімати зброю навіть проти москаля: „Він хоч і недруг, а все-таки православної віри чоловік”. „Знав, панотче, що сказать!”  Постійні відвідування богослужінь і різних молебнів запорозькими козаками, особливо людьми старшого віку, багаті пожертви ченцям, часті заповіти козаків, з огляду на близьку смерть, майна на користь церкви й духовенства, а особливо незліченні пожертви й різноманітні внески, здійснювані запорозькими козаками у монастирі, січові й парафіяльні церкви, російські та грецькі скити грішми, книгами, церковним одягом, посудом, іконами, хрестами, хоругвами, плащаницями, підвісками, золотими та срібними зливками, перлами, коштовним камінням, дорогими тканинами, багатими коралями – все це свідчить про велику ревність запоріжців до храму божого й православних церковних свят. Так, 1755 р. запорозький Кіш, відряджаючи свого полковника в Москву за царським жалуванням, доручив йому замовити у московських майстрів срібне панікадило вагою в 5 пудів і заввишки у 2 аршини; через терміновий від’їзд полковника панікадило виготовили у Глухові за 3 тис. крб., величезну як на ті часи суму, особливо як згадати, що все жалування війська становило тоді 4660 крб. Спеціальною грамотою дякував запорозьким козакам за рівність щодо храмів божих у Києві та просив дозволу на збирання милостині серед запорожців на прикрашання київського храму на св. Софії. Ієромонах Афонського монастиря Григорій дякував кошеві за „многія милости” й повідомляв про щасливе повернення з поїздки по запорозьких місцях на святу гору. Архімандрит „царськой и патріаршей” грецької обителі Костянтин висловлював глибоку вдячність запорозьким козакам за надіслання церковного начиння, одягу та 2500 крб. грошей на потреби монастиря. 1774 р., напередодні падіння Січі, запорожці послали архімандриту Межигірського монастиря Іларіонові багато прикрашену митру з малинового оксамиту. Крім перелічених прикладів, майже кожен із простих козаків, уникнувши смерті на війні чи вилікувавшись від хвороби вдома, робив посильний внесок у храм божий срібними хрестиками, кухлями, кубками, чарками, а найчастіше металевими подобами сердець, рук, ніг, очей – символами того, чим хворів; ці зображення вішали ланцюжками чи стрічками на різні образи у церквах і монастирях і їх дійшла до нашого часу незліченна кількість. Крім того, кожен козак, умираючи, відписував на церкву ікону, медаль, злиток золота, срібла тощо, заповідаючи повісити його зображення на іконостасі в обраному ним самим місці.

Крім визначених фактів релігійності запорозьких козаків, на це вказують ще й інші риси їх характеру – звичай не страчувати злочинців перед великим постом, починати кожну важливу справу після молитви, носити при собі „тілесний” хрест із зображенням Покрови пресвятої Богородиці, архістратига Михайла, Миколи Чудотворця, віра в рятівну силу цього хреста в час походів і баталій, звичай записувати вбитих у битвах у синодики чи пам’ятники, врешті, особлива повага до людей, „письмо священное читающих и других ему научающих”.

Але, служачи душею й рукою православній вірі, запорозькі козаки зовсім не заглиблювались у якісь богословські тонкощі – більшого значення вони надавали безпосередній вірі, ґрунтованій швидше на почутті, ніж на розумі, й, живучи в постійній воєнній тривозі, нерідко, в силу необхідності, задовольняли свої релігійні потреби не так, як належить, а так, як було можливо.

відомий київський митрополит ХVІІ ст. Петро Могила у друкованій праці назвав запорозьких козаків „ребеллізантами”, тобто людьми, несамовитими у вірі, відступниками; православний пан Адам Кисіль у тому ж столітті відгукувався про них, як про людей „ніякої віри – religions nullius”; уніатський митрополит Рутський іменував їх людьми „без релігії – sine religione”; а думні дяки московські 1594 р. трактували їх перед послом германського імператора Рудольфа ІІ Еріхом Лясотою „людьми, що не знають страху божого”. У наш час деякі дослідники української історії, тенденційно применшуючи заслуги запорозьких козаків перед рідною вірою та православною церквою, зводять їх у цьому відношенні ледь не на рівень диких варварів: вони вказують на приклади грабежу козаками православних церков та вищого духовенства, знаходять приклади недовіри їх щодо ченців перед воєнними походами, підкреслюючи існуюче серед них повір’я про шкоду для воєнного щастя від присутності священика у їхньому війську; як доказ цілковитої байдужості запорожців до церкви наводять також відому пісню, котру звичайно співають на українських весіллях, у якій жартівливо сказано, що запорожці настільки здичавіли, буцімто не можуть відрізнити „попа від козла й церкви від скирти” [5; С. 197] Але в цих відгуках чути частково нерозуміння історії та справжньої суті життя запорозьких козаків, частково уявлення про віруючу людину як про таку, котра повинна жити за дзвонами, як ідеальний чернець, а всі свої стосунки з Богом висловлювати постом і зовнішніми проявами без участі серця.

Перша церква з’явилася у запорозьких козаків близько 1576 р., коли польський король Стефан Баторій дарував їм „місто Терехтемирів з монастирем і перевозом та старовинне містечко Самарь з перевозом і землями вгору по Дніпру до річки Орелі”. Старовинне місто Самарь чи Стара Самарь було на правому березі ріки Самари, на шість верст вище впадіння її у Дніпро, якраз навпроти теперішнього села Одинківки чи Куликова, Новомосковського повіту. Хоча з королівського універсалу не видно, щоб у Старій Самарі 1576 р. була церква, але припускати „старовинне” місто без церкви так само важко, як старий маєток без якогось житла для власника.

Запорозькі козаки, головним центром поселень яких було місто Стара Самарь, уже близько 1576 р. звернули увагу на віковічний праліс, „дубовую товщу” за 26 верств вище від міста, і тут, на великому острові між рікою Самарою та її рукавом Самарчиком, влаштували першу у своїх вольностях і в теперішній Катеринославській губернії невелику дерев’яну церковцю св. Миколи, „шпиталем, дзвіницею і школою при ній”, забезпечили її церковним начинням, богослужбовими книгами, ризницею та виписали для нової церкви ієромонахів з київського монастиря, а 1602 р. перетворили її на Самарський Пустельно-Миколаївський монастир, завівши в ньому богослужіння за зразком грецького Афонського монастиря.

Запорозькі козаки, ці специфічні парафіяни (що постійно воювали, ризикували життям, мешкаючи в дикому степу, не маючи сім’ї і спадкоємців), вже з огляду на такі неординарні умови життя зверталися „до духовних правил спасіння”, прагнучи задовольнити свої релігійні потреби й почуття.

Становлення церковної організації в Запорозькій Січі відбувалося за умов дії різних, нерідко протилежних чинників. З одного боку, це була основоположна, принципова орієнтація Січі на автономність свого існування, незалежність від офіційних структур, законів і норм поза січовим суспільством, а з іншого – неможливість через релігійно-церковну специфіку православ’я реалізувати цю незалежність поза церковними контактами з великоросійським самодержавним православ’ям та його ієрархами. Звідси – складні, часто напружені відносини православної церкви Запорозької Січі з владою московського патріарха, Київського митрополита.

Автономність, незалежність, своєрідність суспільного устрою козацької християнської республіки забезпечували можливість відносно автономного розвитку козацької церкви. Були умови для збереження й розвитку особливостей, традицій київської гілки православ’я: вирішення більшості церковних питань самою Січчю і лише номінальна залежність запорозької церкви від московських патріархів, Синоду, в тому числі – з питань церковних кадрів; фактична недія столичних церковних указів і розпоряджень, спрямованих на зросійщення церкви; могутній пласт козацького православного україномовного середовища, сформованого ще з часів Сагайдачного на традиціях захисту, збереження народності й віри.

Насильницька ліквідація Запорозької Січі „со изтреблением на будущее время и самого названия запорожских козаков” поклала край не тільки цьому унікальному стихійно-демократичному утворенню, а й історичній можливості збереження в усій повноті особливостей православної церкви в Україні. Вже на кінець ХVІІІ – на початок ХІХ століття Катеринославська єпархія, створена на землях Запорозької Січі, мало чим відрізнялася від великоросійської церковно-релігійної моделі.

Запорозькі козаки були глибоко віруючими людьми, вони дотримувалися християнської православної віри. На Запорозькій Січі рятувалися від кріпацтва й пе­реслідування люди різних націй. Утікачі мусили хреститися в православну віру.

Релігія в ті часи супроводжувала людину на кожному кроці. Церква освячувала всі найважливіші етапи її життя і діяльності. Народження – хрещення, весілля – вінчан­ня, помирає людина – причащається у священика, а по­тім – церковна відправа поховання. Молебнем освячували­ся початок чи кінець трудових процесів, визначні політичні події, виступ козаків на війну. Першими букварями були ча­сослови та інші релігійні книжки. Відвідуючи щоденно церкву, людина одержувала моральні настанови, задоволь­няла свої естетичні та духовні потреби. А релігійні свята – Різдво Христове чи свято над святами Великдень – супроводжувались чудовими обрядами, духовним очищен­ням.

Релігія давала людині моральний кодекс. В ідеалі хрис­тиянська релігія, головними постулатами якої є любов до ближнього і милосердя, безперечно, гуманізувала людину в ті жорстокі часи кривавих війн.

Звичайно, що в часи, коли релігією був перейнятий увесь внутрішній і зов­нішній світ людини у добу феодалізму в усьому світі всі соціальні зіткнення, станові конфлікти, національно-визвольні рухи, політична боротьба набували релігійного характеру і форми, релігійні шати прикривали історичні процеси й події, класову бо­ротьбу.

Україна не була винятком з цього загального правила. Визвольний рух, який розгорнувся в Україні з особли­вою силою після прийняття Брестської церковної унії у 1596 р., козацько-селянські повстання кінця XVI – першої половини XVII ст. й Національно-визвольна війна українського наро­ду 1648-1657 рр. серед головних закликів мали гасло “бо­ротьби за віру”. Гасло “За віру!” було підняте й на козаць­кі знамена.

Збройну боротьбу проти ворогів Вітчизни козацтво по­єднувало з активною позицією в політичному житті україн­ського суспільства. Оскільки політика теж розвивалась переважно у релігійних, церковних формах, то й козацтво втягувалося у церковні справи, виступало на захист право­славної віри, а отже – нації, протистояло польсько-шляхет­ській окупації, католицькій церкві.

В кінці XVI ст. польсько-шляхетський уряд, намагаючись використати частину козаків для захисту кордонів, а решту повернути в кріпацтво, узяв на службу кількасот козаків і склав на них реєстр. Цим реєстровим козакам віддали міс­течко Трахтемирів, де вони й збудували свою церкву, яка стала першою парафією українського козацтва. Потім, у пе­ріод козацько-селянських повстань, вона занепала. Замість Трахтемирівської церкви парафією для запорожців став Межигірський монастир у Вишгороді під Києвом,— аж до трагічного кінця Запорозької Січі.

До середини XVII ст. Запорозька Січ, її духівництво, її церква підлягали київському митрополиту і через нього визнавали верховне главенство вселенського єрусалимського патріарха.

Київські митрополити не раз замірялися підкорити запо­розьку церкву своїй кафедрі. Запорозька Січ разом з ігуме­ном Межигірського монастиря боролися проти цих спроб: «Не буде церква божія запорозька відлучена від монастиря Межигірського общежительного, поки буде текти вода в Дніпрі і стояти Військо Запорозьке на землі».

Підлягаючи московському патріарху номінально, запо­розька церква була в безумовному віданні лише одного Запо­розького Коша, уряду Січі, котрий поставив на її чолі «на­чальника запорозьких храмів» Володимира Сокальського. Становище запорозької церкви засвідчують наявні в архіві численні документи: копії з актів Межигірського монастиря на автономію запорозької церкви, угоди Коша з монасти­рем, їх систематичне листування.

Усе духовенство, що посилалось із Межигірського монастиря на Запорожжя (крім ченців, що посилалися до Са­марського монастиря), могло залишатися там тільки рік — з вересня по вересень. Козаки не хотіли, щоб ті пускали ко­рені на Січі. Виняток робився лише з „військової ласки” – тобто коли священик дуже вже полюбиться запорожцям. Духовні особи не мали урядової влади, не наважувалися втручатися у „мирські справи” , за винятком заступництва при публічних покараннях за незначні провини. Вони були зобов’язані приносити присягу на вірність Кошу. В Січ, як правило, надсилали нежонатих священиків, хоч у паланках – областях Запорозької Січі – були й жонаті.

Останнє слово у вирішенні важливих церковних справ бу­ло за Кошем, а найважливіші справи вирішували на раді. Рі­шення Коша і ради ставилося вище за розпорядження київсь­кого митрополита і права Межигірського архімандрита.

На раді обирали й священиків від запорозьких громад, а також затверджували священиків, надісланих з монастиря. Питання про будівництво церкви на Запорожжі розв’язува­лося також на загальновійськовій раді. Так було на знаме­нитій Чортомлицькій Січі, яка існувала найдовше (більше півстоліття, 1652-1709). Рада тоді зібралася біля Романківської могили вище порогів (тепер село Романкове), коза­ки присудили побудувати церкву Покрови, і вона була за­кінчена до храмового свята – першого жовтня.

1760 р. в запорозькому місті Самарчику було запрова­джено Старо-Козацьке намісницьке духовне правління, пер­шим головним священиком обрали на раді запорозького військового старшину – Григорія Івановича Порохню.

Таким чином, з Межигірським монастирем козаків зв’я­зувала лише моральна залежність. Хоча козацька прихиль­ність до нього виявлялася й цілком уречевлено.

Козаки на свій кошт утримували там шпиталь і притулок для найстаріших козаків. Вони вважали навіть обов’язком двічі побувати у Межигірському Спасі й зробити великі грошові внески, подарувати дорогоцінне начиння й прикра­си – чаші, хрести, євангелія, розкішні шати. Запо­рожці споруджували на власний кошт церкви та інші будів­лі в монастирі й поза його межами, посилали в монастир во­зи риби, солі, хутра, вина, худобу, породистих коней.

Деякі запорожці після бурхливого життя, військових по­ходів і пригод закінчували свої дні в стінах монастиря. Царський уряд прагнув позбавити Запорожжя церков­ної автономії. Запорозька Січ чинила опір наступові ца­ризму.

Найважчим періодом для запорозької церкви були 1709-1734 рр. 1709 р. за наказом Петра І разом із Чортомлицькою Січчю була зруйнована й церква. Козаки захо­пили з собою похідні церкви, спустилися нижче Дніпром і заснували Кам’янську Січ, але й звідти царські власті їх вигнали. Запорожці пішли ще нижче й отаборилися в Олешках, але то було тоді володіння кримського хана, і козакам, змушеним терпіти ворога, жилося там дуже тяжко.

Посилений розвиток церков на Запорожжі пов’язаний із останньою, так званою, Новою, або Підпільненською Січчю, яка існувала в 1734-1775 рр. З відновленням запорозької столиці Січі в 1734 р. під ке­рівництвом ієромонаха Павла Маркевича, колишнього архі­мандрита Києво-Межигірського монастиря, січові майстри возвели церкву Покрови у Січі й упорядкували величезний Самарський монастир, що відіграв визначну роль. Окрім усього, він був фортецею, мав кам’яну дзвіницю з амбразу­рами. При церквах відкрили школи.

Богослужіння в запорозьких церквах, передусім у січовій, відправля-лися щодня. Їх супроводжував хор півчих старшого і молодшого віку.

Імена вбитих козаків заносились у синодик або вписува­лись на особливій табличці у вигляді довгастої лопатки; диякон її тримав перед собою, зачитуючи по ній перед пре­столом імена.

У козаків сформувалися свої найбільш шановані святі і свята. Храмо­вим святом на Запорозькій Січі було свято Покрови – 1 жовтня (новий стиль – 14 жовтня). Кожна Січ мала церкву Покрови, і вона вважалась головною. Під покровом Богоматері запорожці не боялись ні ворожого вогню, ні гріз­ної стихії, ні морської бурі.

Запорозька Січ добре забезпечувала своїх священиків і монахів. Запорозьке духовенство утримувалося почасти з військового жалування, яке Січ одержувала від царського уряду, від торгівлі церковними свічками, від усяких ловів, крамниць, питейних доходів (шоста діжка вина чи горілки, що привозились на Січ), а також від щедрих подаянь, ду­ховних заповітів, військової здобичі, яку завжди ділили на три частини, віддаючи одну з них «від усякого меча і весла» на свою церкву і храми в чужих краях.

Запорожжя мало свої благодійні традиції. Архіви свід­чать, наскільки Кіш сприяв цьому. Багато ченців приїздило на Січ збирати милостиню. А запорожці справді славилися щедрістю.

На Січі старшина будувала багато церков. Церква того ча­су була не просто культовим закладом, а духовним центром для всіх людей, церква збирала навколо себе й бідноту. Услід за козацькою старшиною, зібравши кошти, будували церкви й міщани, й селяни, жертвуючи їх і сущим, і при­йдешнім поколінням. Таке будівництво велося й далеко за межами Січі. І.П.Калнишевський збудував кам’яну церкву в Межигірському монастирі, дві дерев’яні церкви в Ромнах, а також у Пустовійтівці.

Церква святої Покрови, побудована на замовлення і під наглядом останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського, була найвизначнішою спорудою Полтавщини (30 метрів заввишки). Над головними дверима Церкви був вирізаний напис: „Сооружен храм сей во імя Покрова Богоматері коштом з старанням військ запорозьких кошового благородного господина Петра Калнишевского, Давида Чорного”. Цю церкву будували шість років (1764-1770) майстри теслярського цеху містечка Смілого, свяще­ником церкви якого був брат Петра Калнишевського – Семен.

Військовий суддя Василь Тимофійович збудував на влас­ний кошт і утримував церкву Пантелеймона в Києві, на По­долі. Така традиція була масовою: численні пожертвування, дарунки з коштовними речами, книгами складали запорозькі козаки. Не тільки в церкви на Запорожжі, а й направлялися в Межигірський монастир. Робилося це й у далекому Афоні, і в Єрусалимі — відвідуючи ці місця, запорозькі козаки теж будували й потім утримували храми.

Насильницька ліквідація Запорізької Січі „со изтреблением на будущее время и самого названия запорожских козаков” поклала край не тільки унікальному стихійному демократичному утворенню, а й історичній можли-вості збереження в усій повноті особливостей православної церкви в Україні.

ВИКОРИСТАНА  ЛІТЕРАТУРА

1. Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. – К., 1992. – 557 с.
2.  Наливайко Д. Козацька Християнська республіка. – К., 1992. – 495 с.
3. Полонська-Василенко Н. Історія України: В 2 т. – К, 2002. – Т. 2: Від середини ХVІІ століття до 1923 року. – 608 с.
4. Скальковский А. История Новой Сечи, или последнего Коша Запорожского: В 3 ч. – 3-е изд. – О., 1855. – Ч. 3. – С. 357-388.
5. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. – Л. 1990. – 319 с.

КОЗАКИ І ОСВІТА

В.П.Восколуп

Козацька освіта є складовою освіти XVI-XVIII ст. Українська козацька система навчання і виховання була глибоким самобутнім явищем, мала кілька ступенів.

Перший ступінь – це козацьке дошкільне родинне виховання. І з найбільш раннього віку батьки систематично і цілеспрямовано загартовували дітей фізично, морально і духовно, готуючи їх до життєвих труднощів у майбутньому. Другий ступінь – родинно-шкільний. У козацьких, братських та інших типах шкіл найвищий статус мали родинні, національні, духовні і матеріальні цінності, які переростали в загальнонародні. Підвищену і вищу освіту (третій ступінь) молодь, яка прагнула вчитися. одержувала у вітчизняних колегіумах і академіях, університетах європейських країн.

Значною самобутністю характеризувався останній, четвертий ступінь козацької системи навчання і виховання. По закінченню, як правило, того чи іншого навчального закладу юнаки одержували в сотнях, полках, військових таборах Запорозької Січі систематичне фізичне, психологічне, моральне, естетичне і трудове загартування, національно-патріотичну підготовку, військовий вишкіл.1

Як стверджує у своїй фундаментальній праці “Історія запорозьких козаків” Д.І.Яворницький, стосовно грамотності козаки стояли в один і той же час на дуже низькому і на дуже високому рівні. Ті запорожці, що жили у зимівниках, випасали худобу в степах, були вкрай неосвіченими. Одночасно маса січового війська, так зване низове товариство, було досить грамотним.2 Правда на деяке перебільшення Д.І.Яворницького про масштаби грамотності січового товариства вказують В.О.Голобуцький та О.М.Апанович3.

Якщо не більшість, то багато кошових суддів були людьми грамотними, власноручно підписувалися на ордерах і листах. Більше того, багато з них писали не тільки грамотно, але доволі добротно, відшліфовано і риторично. Чого вартий лист запорожців до турецького султана, який навіть іноземні автори визнають “мистецьким твором”4. Вони ж вказують на кмітливість козаків5.

В Січі знаходились особи, які вміли складати вірші і духовні канти. Як пригадували очевидці “між січовиками були й такі, що й в столицях рідко зустрінеш”6. Це буде цілком зрозуміло, якщо зважити на ту обставину, що Січ часто поповнювалась випускниками Київської академії, багатьма українськими, а інколи і польськими та московськими панами і дворянами, що були грамотними людьми.

Але крім прибульців з „городової України” та закордоння, грамотність підтримувалася і завдяки функціонуванню різноманітних шкіл у самому Запорожжі. Серед них були – січові, монастирські, церковно-приходські, школи мистецтв і ремесел.

В запорозьких школах навчалися козацькі діти з паланочних населених пунктів, а також джури-підлітки, що обиралися для виховання досвідченими козаками та військовою старшиною з України (але були випадки, що й з інших країн). Тут на високому рівні здійснювалося вивчення музики, учні опановували хоровий спів, інші види народного мистецтва, військову справу. Вихованці досягали значних успіхів у фізичному загартуванні, військово-спортивних видах занять, оволодінні народною медициною, астрологією, кулінарією тощо. Таких шкіл на Січі було від 30 до 807.

Молодих козаків звали хлопцями, джурами або чурами, а найчастіше – молодиками. На Січ приймали навіть десятилітніх хлопців, але до військового товариства записували таких, котрі досягли 20 років. У переказах про побут давніх запорожців є згадки про те, що молодики повинні були добре володіти зброєю, кермувати човном, виявляти орієнтацію і дотеп8.

Січові школярі мали особливий, але подібний до всього війська устрій, володіли спільною шкільною касою, яка була в руках старшого, вибирали з свого середовища двох отаманів строком на один рік. Головним вчителем січової школи був ієромонах-наставник, який, окрім своїх навчальних обов’язків, відповідав також за здоров’я учнів.

Церковно-приходські школи існували майже при всіх церквах Запорожжя. Церква з дзвіницею, з шпиталем та школою – було характерним явищем у запорозьких землях. Деякі з цих шкіл називалися „школами вокальної музики і церковного співу” і призначались для відповідного навчання. З інших шкіл (січової, монастирської і приходських) виходили диякони, наставники (вчителі), писарі, що завжди користувалися більшою повагою у запорозьких козаків, ніж ті, хто прийшов на Запоріжжя з інших земель. З 1754 року діяла спеціальна адміністративно-старшинська школа, яка готувала кадри козацької старшини, військових канцеляристів та інших фахівців для різних адміністративних посад9.

Дуже поширеними в Україні були сотенні і полкові козацькі школи, які функціонували здебільшого в сотенних і полкових містах і містечках Гетьманщини. Вони мали загальноосвітній характер. Історик І.Ф.Павловський у праці „Походження школи в старій Малоросії і причини їх знищення” зазначив, що в 1740-1746 рр. у семи полках Лівобережної України, де було 35 міст і містечок, 998 сіл і слобід, діяло 867 шкіл10.

Історико-педагогічні фактори переконливо свідчать про активну підтримку з боку Гетьманської держави, її управлінських структур, козацької старшини діяльності козацьких шкіл і про їхній високий статус у тогочасному суспільстві. Так, у XVII ст. лубенський полковник І.Кулябка розробив проект розвитку козацьких шкіл в Україні. Цей проект був схвалений гетьманом І.Самойловичем, його канцелярією і рекомендований іншим полковникам для реалізації11.

Деякий час вищу освіту українські козаки могли набути тільки за кордоном. В козацьких реєстрах, починаючи з XVI ст., зустрічаються записи, в яких, крім імені, прізвища або роду занять козака є слово “бакалавр”. Не виключено, що вони набули освіти в західноєвропейських учбових закладах, після закінчення яких надавався вчений ступінь бакалавра.

1576 року князь Костянтин Острозький у своєму маєтку в м.Острозі засновує Острозьку колегію, перший учбовий заклад вищого ступеня, що став осередком наукової і культурної діяльності в Україні.

Однією з особливостей навчання в колегії (академії) було виховання патріотизму, любові до рідного краю. Саме тому її вихованці були безпосередньо пов’язані з боротьбою, яку вело запорозьке козацтво проти соціального і національного гноблення. (Наприклад, даний навчальний заклад закінчив Дем’ян Наливайко, який на чолі одного з загонів взяв участь у повстанні під проводом свого брата Северина Наливайка)12.

Великий вплив на козацтво у вихованні антиуніатських і антикатолицьких переконань мали твори українських письменників-полемістів – братів Зизаніїв, Іова Борецького, Захарія Копистенського та ін., які були пов’язані з Острозькою колегією.

Вихованцем Острозької колегії був і гетьман Запорозького Війська Петро Конашевич-Сагайдачний, який немало сприяв розвитку освіти та культури в Україні. За його ініціативою козаки почали надавати матеріальну підтримку братському рухові. У 1620 р. Сагайдачний з усім Військом Запорозьким вступає до Київського братства. Помираючи, гетьман заповів своє майно Київській, Луцькій та Львівській братським школам.13

Коли почалися переговори про злиття Київської братської школи та школи Києво-Печерської лаври, козацтво підтримало ідею створення вищого учбового закладу – Київського колегіуму (пізніше, Києво-Могилянської академії), “гарантуючи йому мале своє піклування”14.

Після 1785 р., коли був проголошений імператорський маніфест “Грамота на права и вольности и преимущества благородного российского дворянства”, де з-поміж інших прав козацькій еліті гарантувалося право на вільний в’їзд і виїзд з країни, пожвавився виїзд козацької молоді на навчання до університетів Німеччини, Швеції, Франції та ін.15

Про рівень освіти в козацькому середовищі свідчить також якість його еліти. Петро Конашевич-Сагайдачний, як уже зазначалося, навчався в Острозькій колегії, його по праву величають „першим спудеєм” Києво-Могилянського колегіуму16.

Падуанський університет на початку XVII ст. закінчив соратник Богдана Хмельницького Станіслав Морозовецький, відомий в народі під іменем Морозенка17. А сам Хмельницький, як свідчать історики, закінчив православну школу десь на Київщині, а потім продовжив навчання в одній з єзуїтських шкіл на заході України або в Польщі. Про високу освіченість гетьмана добре відомо при королівських дворах Європи. Він володів українською, латинською, польською, турецькою, татарською, французькою і, за деякими свідченнями, – італійською мовами. Б.Хмельницький піклувався про розвиток освіти в Україні (про освітянські привілеї мова йде у Зборівському, Білоцерківському договорах та у Переяславських статтях)18.

Києво-Могилянський колегіум закінчили Федір Лобода, Іван Виговський, Павло Тетеря, Юрій Хмельницький, Іван Самойлович19. Особливої зрілості українська старшина досягла за І.Мазепи, який теж закінчив вищезгаданий навчальний заклад, а також доповнював свою освіту в європейських університетах20.

Талановитий і високоосвічений послідовник Мазепи еміграційний гетьман України Пилип Орлик у першому пункті своїх знаменитих „Пактів і Конституцій” зазначає: „...і щоб при новозбудованих церквах множилося навчання руських дітей...”21.

М.Грушевський зазначав, що у реєстрі студентів Києво-Могилянської академії (І пол. XVIII ст.) можна побачити „хлопців майже з усіх знатніших старшинських родин”22.

Останній гетьман України Кирило Розумовський навчався в багатьох закордонних навчальних закладах, був президентом Петербурзької академії наук. Виступав за відкриття світських навчальних закладів в Україні, домагався заснування університету у гетьманській столиці Батурині23.

І подібних прикладів можна наводити ще багато, бо, за висловом відомого історика О.Апанович, козацька еліта довела, що не могла існувати без інтелектуальної духовної праці,24 як і увесь український народ.

ВИКОРИСТАНА  ЛІТЕРАТУРА

1 Кузь В., Руденко Ю., Губко О. Українська козацька педагогіка і духовність. – Умань, 1995. – С. 72.

2 Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків: У 3-х т.  – К., 1990.  – Т. 1. – С. 449.

3 Там само. – С. 523.

4 Єнсен А. Мазепа. – К.,1992. – С.33.

5 Сергієнко Г. Я. Біля витоків українського козацтва й Запорізької Січі // Укр. іст. журн. – 1992. – № 12. – С. 129.

6 Яворницький Д. І. Вказ. праця. – С. 449.

7 Там само. – С. 452.

8 Крип’якевич І., Гнатевич Б. Історія українського війська: В 2-х ч. – Л., 1936. – Ч. 1. – С. 252.

9 Школи запорізьких козаків // Наука і сусп-во. – К., 1970. – № 5. – С. 25.

10 Кузь В. Г., Руденко Ю. Д., Губко О. Т. Вказ. праця. – С. 75.

11 Там само. – С. 76.

12 Мицик Ю. А., Плохій С. М., Стороженко І. С. Як козаки воювали. – Д., 1990. – С. 237.

13 Там само. – С.238.

14 Там само. – С. 239.

15 Яковенко Н. Нарис історії України: з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – К., 1997. – С. 288-289.

16 Мицик Ю. А., Плохій С. М., Стороженко І. С. Вказ. праця. – С. 21.

17 Там само. – С. 235.

18 Там само. – С. 243.

19 Там само.

20 Борщак І., Мартель Р. Іван Мазепа. – К., 1991. – С. 8.

21 Слюсаренко А. Г., Томенко Н. В. Історія української конституції. – К., 1993. – С. 28

22  Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К. – Л., 1990. – С. 426.

23 Історія України в особах IX-XVIII ст. / Ред. В.О.Замлинський. – К., 1993. – С. 366-370.

24 Апанович О. М. Урядові службовці Гетьманщини – українська інтелігенція XVIII ст. // Укр. іст. журн. – 1997. – № 2. – С. 97.

БУДНІ СІЧОВОЇ ШКОЛИ

В .В. Куделя

Національна система освіти має вирішальне значення у формуванні історичної свідомості народу. Тому оцінюючи роль і місце українських козаків у цьому складному процесі, на потребу обраної теми, автор зосередиться на їх освітній діяльності. „На землі руській, тобто козацькій, помітили, що багато козаків, а також їхні жінки і дочки уміють читати, що знають порядок служб, заодно і пісні церковні. Духовні оточують опікою сиріт, учать їх і не дозволяють, щоб вони блукали... Завдяки опіці духовних над ними більшість серед них уміють читати.”1  

Першу школу на землях Запорізької Січі заснували 1576 року недалеко від нинішнього Новомосковська Дніпропетровської області у Самарській фортеці, названій так через острів, оточений із трьох боків річкою Самарою, на якому вона знаходилась. Освіту в ній могли здобувати всі бажаючі. Коли 1602 року побудували там козацький Пустинно-Миколаївський монастир, школу почали називати монастирською. Слідом за нею будувалися наступні. Джерела повідомляють про школи на Чортомлинській Січі (близько сучасного Нікополя), побудованій 1659, та на Новій Січі ( орієнтир р. Підпільна).2 

Найбільш поширеною формою козацького шкільництва були парафіяльні школи. За словами Феодосія, історика Катеринославської єпархії, школи, подібні цій, існували при кожній парафії Запорозької Січі.3  Д.Яворницький думки Феодосія не підтримував, але зазначив у своїй праці „Історія запорізьких козаків” наявність близько 44 січових парафій.4  О.Любар, у свою чергу, стверджував, що школи були лише при 16 приходах.5  Щодо середньої кількості учнів у такій школі дослідники теж не можуть дійти згоди. Частина вважає, що було їх не більше 30, на думку інших близько – 80. Займали учні спеціально збудований курінь. Мовою документів: „в школе оной немалолюдно и собираемые дети разнихъ местъ в одному дворе в куче перебиваютъ”.6 

Освіту здобували або хлопці, батьки яких мешкали на Січі, або ті, котрих козаки брали на Січ „по родству чи з іншої нагоди”, та ті, що приходили самі на навчання з України і Польщі.7  Разом із цим читаємо: „козацтво активно боролося за збереження національного характеру школи” 8 . Читач може поставити в цьому місці слушне питання: чому тоді дозволялось католикам та євреям здобувати освіту на Січі? Дати однозначну відповідь важко передусім тому, що історика все ж таки обмежують джерела. Однак зосередьмо наші міркування у трьох основних напрямках.

По-перше, чи не був це прояв релігійної толеранції? Погодьтесь, беручи до уваги тогочасні політичні умови, таке пояснення не відповідатиме історичній дійсності.

По-друге, чи козаки не мали на меті „навернення на православ’я”? Теорія ця вже міцніше стоятиме на ногах, але необхідно зазначити, яким чином майбутній школяр потрапив на Січ. Якщо йдеться про привезеного з походу і всиновленого січовиком, тоді не можемо виключати, що названий батько прагнув виховати сина у православній вірі. Згідно з наказом 1767 року: „уставъ таковъ чтобъ в войскъ Запорожскомъ и на пренадлежащей ему землъ иноверънымъ не быть и не жить”.9  У випадку добровільного бажання іновірця здобувати освіту у січовій школі за теорією промовлятиме, перш за все те, що навчання проходило „руською” мовою та в кращих православних традиціях. Думку цю, зрештою, підтримували попередні дослідники історії народної освіти в Україні. Детальніший аналіз опрацьованих джерел, звернув увагу автора на рівноцінно глибоке вивчення латини, пов’язане з тим, що середня і вища освіта традиційно залишалась латинсько-польського типу. Невже козаки-ідеалісти на рівні нижчої школи намагалися навернути на православ’я того, кому належала середня і вища?!

По-третє, можливо, не останню роль відігравала фінансова забезпеченість цих дітей, родинні кошти котрих могли сприяти розвитку січових шкіл. Цілком вірогідно, що було зовсім навпаки. Скажімо, навчати дитину було дешевше на Січі, ніж у школах, що знаходились поза нею. Тим більше, що документи та розповіді сучасників наголошують на багатстві учнівських родин. Запорізька ж бідота своїх дітей не в змозі була навчати.

Звичайно, це ні в якому разі не зменшує високого рівня, який демонструвала козацька освіта. Вивчали, крім „руської” мови та латини, ще й старослов’янську, арифметику, військову справу та Закон Божий. Викладалась також наука музики і співу. У репертуарі переважали народні пісні, псалми, думи, кантати. Відомо про вивчення піїтики, риторики, геометрії, географії та астрономії у ряді шкіл.

Зважаючи на умови життя січових школярів, важливу роль відігравала фізична загартованість. Серед найпопулярніших занять були веслові змагання на Дніпрі вище порогів, де переможцем вважався той, хто першим перепливав Дніпро впоперек, та долання порогів усіх 13 каскадів. Аби зватися „істинно запорозьким козаком”, треба було здійснити подорож на чайках по Чорному морю.1 0 Саме сюди приходили діти та хрещеники козацької старшини вчитися військовому ремеслу. Саме тут вони могли випробувати здобуті навики на полях битв.

У більшості попередніх наукових праць автору доводилось зустрічати думку, що „головним учителем січової школи був ієромонах-уставник.”1 1 (підкр. авт.) Із цим автор хотів би полемізувати. Дослідники в один голос посилаються на замітку, надруковану в “Кіевской старине” 1891 року. Проте, це лише дослівна копія документа, зроблена В.Щербиною, що колись зберігався в „кіевской губернской канцеляріи”, а нині – власність Центрального державного історичного архіву України у м. Києві.1 2 У листі, підписаному словами: „Сечевой школы уставникъ Леонідъ”, йдеться про епідемію „рожи”, котра охопила найменших козаків. Означає це не більше, ніж те, що на час написання листа така посада існувала. У світлі цього, узагальнення, що функціонувала вона завжди і в кожній школі на кожній Січі, не має підстав. Так само, як не виникає з останнього речення факт його керівної ролі в учительському колективі.

У листі не вказали дату, однак приблизно розмістити його у історичному просторі може допомогти долучений до справи список померлих від захворювання на „рожу” січових школярів 1760 року. Нам залишається лише припускати, що уставник Леонід писав саме про цей випадок. Якщо лист і список померлих дітей безпосередньо пов’язані між собою, тоді виключаємо слушність думки, що „головним учителем січової школи в останні роки був ієромонах-уставник Леонід.”1 3 (підкр. авт.) Не ігноруймо й того, що до зруйнування Запорозької Січі Катериною II залишалась майже чверть століття. Важко повірити, що ніхто не мав нагоди змінити на посту вічного ієромонаха-уставника.

Наступним привертає увагу те, що серед його численних обов’язків виділяють наставницьку діяльність, яка з вказаним документом теж не має нічого спільного. Приписують йому і те, що „доповідав про усі випадки кошовому отаманові і прикордонному лікареві” (підкр. авт.). Документ, справді, адресувався „пограничному доктору Владимеру Івановичу Ломану”, але доповідав про один-єдиний випадок масового захворювання на “рожу” серед дітей. Невідомо, чи випадки епідемій, подібні цій, траплялись часто. Тим більше не можемо наполягати, що за кожним разом ієромонах Леонід, його попередники чи наступники, зверталися до прикордонного лікаря. Може, це взагалі залежало від рівня небезпеки, тобто з ним могли радитись лише з приводу надзвичайного інциденту. Кошовому „о томъ донесъ” (підкр. авт.), тобто про конкретну небезпеку, суворо дотримуючись субординації. Як у випадку з лікарем, траплятися це могло не завжди.

Важливою була теж „...турбота про здоров’я учнів; сповідь, причастя, поховання померлих...”1 4 Як пояснювалось вище, специфіку компетенцій спричинила надзвичайна ситуація.

Козацька педагогіка цінувала позитивний приклад учителя. Це підкреслює, пропорційні до великої відповідальності, покладеної на його плечі, високі вимагання до кандидатів на цю посаду. Історикам відомі теж випадки, коли її займали старші учні, що своїми знаннями значно перевершували інших. Іменували їх „выростиками школьними” і хоча вони жили разом зі своїми учнями (молодшими школярами), отримували від них платню за свою працю. У відомості парафіяльних шкіл м.Прилуки, датованій 1765 роком, вказано, що половина „молодыков, при школъ живущихъ” є у віці від 30 до 39.1 5 Тобто, термін навчання у школі не був обмежений і деякі учні перебували в ній більш ніж декілька років, маючи повне право в будь-який час покинути його, присвятивши своє життя іншій діяльності. Можливо, частина з них, бажаючи продовжити навчання, вирушала з Січі до Києва чи у закордонні учбові заклади. Ті, котрі лишались, працювали писарями або іншими канцеляристами. Хотілося підкреслити, що „сечевая старшина сама і заботилась о назначеніи ихъ на ту или другую дьячковскую или священническую должность”.1 6 Вихованці власної школи користувались більшою повагою серед січовиків, ніж прибулі.

Чи не вперше в історії української освіти, не дивлячись на морально-релігійний характер навчання, керівництво школи було довірене особам світським. Втіленням вільності січових школярів було учнівське самоврядування, зване курінним управлінням. Історики гаряче дискутують з цього приводу. У працях, опублікованих у другій половині XIX ст. переважає думка, що керував нею отаман січової школи. Це був імовірно учитель, до того ж, людина вельми освічена. Для інших полягало воно на виборі з-поміж учнів двох отаманів строком на один рік: одного – для молодших, а другого – для старших. Історіографія радянського періоду ігнорувала дискусію і відповідно нічого нового до неї не внесла. Сучасні дослідники теж надають перевагу опрацюванням узагальнюючого характеру. Старанно обминають більш глибокі, ніж попередники, дослідження архівних джерел.

Також не має єдності щодо того, чиєю перевагою було виняткове право колядувати на Різдвяні Свята, вітати з Новим роком та Великоднем січове товариство; бити у церковні дзвони та читати псалми за померлими або вбитими козаками; продавати ладан і т. д., за що належало отримувати винагороду, яка складала спільний бюджет. А.Скальковський та Д.Яворницький взагалі не вважали це чиєюсь перевагою. На їх думку, скористатися ним міг кожен школяр.1 7 Серед сучасних дослідників, однак, переважає твердження, що право це належало отаманам (одному чи двом). 1 8

Проте найбільше погляди розходяться у тому, хто зберігав спільні кошти та організовував побут учнів. На думку одних вони були у розпорядженні отамана січової школи, а інших – у шкільних отаманів (не конкретизуючи чи обраного старшими, чи меншими). 1 9 Мати власну позицію у цьому інтелектуальному сперечанні можна буде лише тоді, коли з’ясується скільки отаманів керувало школою.

Бездискусійним дослідники залишили факт про утримання школи самими січовиками. Крім благодійних внесків військо, розділяючи спільні прибутки, здобич після походів та спадщину після померлих самотніх козаків „одну часть, обичаемъ узаконенную, отдавало на церков, а другую на школу, которая была при церкви”.2 0 

Підводячи підсумки, хочу сказати, що відповісти на всі поставлені автором у цій статті запитання, навіть неоднозначно, буде більше, ніж важко. Тема вимагає детальнішого опрацювання і глибшого вивчення архівних джерел. Звісно, історія не любить слова „якби”. Але порушмо це правило й спробуймо уявити, що могло б статися з українським народом, якби не було Запорозької Січі. Чим би тоді була Україна і чи була б вона взагалі?!

ВИКОРИСТАНА  ЛІТЕРАТУРА

1 Kowalska M. Ukraina w polowie XVII w relacji arabskiego podroznika Pawla syna Makarego z Aleppo. – Warszawa, 1986. – S. 19.

2 Школи запорозьких козаків // Наука і сусп-во. – 1990. – № 5. – С. 25.

3 Пуха І.В. Про школи в Запорозькій Січі // Укр. іст. журн. – 1969. – № 3. – С. 101.

4 Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: В 3 т.– Л., 1990. – Т. 1. – С. 311. 

5 Любар О.О. Школи на Лівобережній Україні: (друга половина XVII-XVIII ст.) // Рад. шк.. –1991. – № 3. – С. 84.

6 В.Щербина Съчевая школа // Кіев. старина. – 1891. – № 9. – C. 492.

7 Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: В 3 т. – Л., 1990. – Т.1. – С. 311. 

8 Любар О.О., Федоренко Д.Т., Стельмахович М.Г. Історія української школи і педагогіки. – К., 2003. – С. 256.

  Школи запорозьких козаків // Наука і сусп-во. – 1990. – № 5. – С. 25.

9 Скальковский А. Исторія Новой-Съчи или послъдняго Коша Запорожскаго: В 3 ч. – О., 1885. – Ч. 1. – С. 123.

10 Шевальє П. Історія війни козаків проти Польщі. – К., 1960. – С. 39-40.

11 Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: В 3 т.– Л., 1990. – Т. 1. – С. 311;    

   Школи запорозьких козаків // Наука і сусп-во. – 1990. – № 5. – С. 25. 

12 ЦДІАК, ф. 59, оп. 1, спр. 3556, арк. 1; В.Щербина Съчевая школа // Кіев. старина – 1891. – № 9. – С. 491-492.

13 Пуха І.В. Про школи в запорозькій Січі // Укр. іст. журн. – 1969. – № 3. – С. 104.

14 Яворницький Д.І. Історія Запорозьких козаків: В 3 т.– Л., 1990. – Т. 1. – С. 312;

    Пуха І.В. Про школи в Запорозькій Січі // Укр. іст. журн. – 1969. – № 3. – С. 104;

   Школи запорозьких козаків // Наука і сусп-во. – 1990. – № 5. – С. 25.

15 О.Л. Одинъ изъ питомцевъ Съчевой школы // Кіев. старина – 1905. – № 2. – С. 130.

16 Там само. – С. 131. 

17 Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: В 3 т. – Л., 1990. – Т. 1. – С. 311;

  Скальковский А. Исторія Новой-Съчи или послъдняго Коша Запорожскаго: В 3 ч. – О., 1885. – Ч. 1. – С. 146.

18 Любар О.О., Федоренко Д.Т., Стельмахович М.Г. Історія української школи і педагогіки. – К., 2003. – С. 260.

19 Пуха І.В. Про школи в Запорозькій Січі // Укр. іст. журн. – 1969. – № 3. – С. 105;

Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: В 3 т. – Л., 1990. – Т. 1. – С. 312.  

20 Скальковский А. Исторія Новой-Съчи или послъдняго Коша Запорожскаго: В 3 ч. – О., 1885. – Ч. 1. – С. 139.

З ІСТОРІЇ ДОБРОЧИННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЕПОХИ КОЗАЧЧИНИ-ГЕТЬМАНЩИНИ

Ф. Я. Ступак

Феномен української історії – доброчинна діяльність. В історії вітчизняної доброчинності значне місце належить козацькій старшині та рядовим козакам. Добродійність епохи Козаччини-Гетьманщини на конкретних прикладах діяльності старшини та козаків є метою цієї роботи.

Для розв’язання окресленої проблеми використані „Документи Б.Хмельницького”, праці М.Берлинського, митрополита Є.Болховітінова, Д.Яворницького, Т.Геврика, сучасні роботи Л.Алексієвець, В.Вечерського, І.Лимана, а також журнальні публікації.

Хмельниччина докорінним чином змінила становище козацької старшини і української шляхти, яка пристала до неї. Саме старшина стала основою формування нового вищого класу і отримала не лише військову, а й цивільну владу. Небачений раніше обсяг влади, можливість впливати не тільки на внутрішню ситуацію в країні, а й на її зовнішню політику, схильність гетьмана дедалі більше орієнтуватися на рішення старшинської, а не загальної ради, – все це справді перетворювало козацьку старшину на дуже впливову політичну еліту.

Не всі володіння за гетьманськими універсалами надходили монастирям безпосередньо від гетьманів. Активно діяла й козацька старшина. Допомагаючи монастирям зберігати й збільшувати землі, вона захищала й свої інтереси, адже разом з монастирським землеволодінням їй легше було захищати власні володіння. Для прикладу: ніжинський полковник І.Золотаренко в грудні 1653 р. відписав у власність Ніжинського монастиря водяний млин, що згодом Б.Хмельницький затвердив відповідним універсалом.¹ У листопаді 1654 р. гетьман затвердив універсал ніжинського полковника про передачу містечка Мрин і належних до нього сіл тому ж монастиреві.² Одночасно гетьман наділяє цей монастир ще одним містечком і чотирма селами.³

Київські полковники В.Дворецький і П.Яненко-Хмельницький передали Києво-Могилянській академії понад 20 дворових місць і будинків. Братство одержувало прибуток, віддаючи дворові місця міщанам та іншим людям під поселення.

До речі, сам В.Дворецький, як і його син Григорій, згодом остерський сотник, навчалися в Академії. Полковник В.Дворецький протягом багатьох років піклувався про “Alma-mater”. У 1659 р. він видав грамоту Богоявленському монастиреві на землі Домініканського монастиря. 1666 року, коли Академія була під загрозою закриття, Дворецький звертався з листами до київського воєводи Б.Шереметьєва і до гетьмана І.Брюховецького. Того ж року В.Дворецький „дал грамоту на Бирковский бор при Которских дорогах и на урочище Стрельники”.⁴

При Мазепі формується нова генерація козацької старшини, яка бере участь в управлінні державними справами, доброчинній діяльності.

Серед патронів Київської академії були ніжинський полковник 1695-1701 рр. і наказний гетьман у 1701 р. І.Обидовський, наказний генеральний писар 1727 р. С.Чуйкевич.⁵

У 1700 р. на Ближніх печерах Лаври на кошти полтавського полковника П.Герцика була поставлена Хрестовоздвиженська церква. Церква Різдва Богородиці побудована на Дальніх печерах у 1696 р. на кошти білоцерківського полковника К.Мокієвського.

У 1724 р. бунчуковий товариш І.Маркович і лубенський полковник Д.Зеленський заповіли Києво-Печерському монастиреві кошти і срібні речі. Дарчі записи на маєтки Лаврі надали бунчуковий товариш Д.Якубович – на Прилуцький двір, військовий товариш Леонтій Озерський – на Куровські маєтності, значковий товариш Г.Фомінич – на с.Любовню, бунчуковий товариш Я.Жураковський – на степ Лосиновський і греблю Сваричевську та ін.

Синянський Покровський монастир, що входив у відомство Києво-Печерської лаври, заснував у 1688 р. місцевий сотник В.Душеченко і в тому ж році він постригся в ченці під іменем Варлаама. У 1701 р. він побудував у монастирі дві церкви – Покровську і Петропавлівську – і доручив його Києво-Печерській лаврі, до якої монастир і був приписаний у 1703 р.

Важливою виявилась донаторська, ктиторська і фундаторська діяльність старшини. З фундаторів попереднього часу слід згадати козацького гетьмана Самійла Кішку, який наприкінці XVI ст. збудував у Києві коло підніжжя Верхнього міста з нагоди свого звільнення з турецької неволі дерев’яну церкву св. Миколи. Поруч із церквою звели шпиталь для старих і вбогих, тому церкву прозвали за її сусідство зі шпиталем церквою св. Миколи Доброго.⁶

Біля перебудованої Михайлівської соборної церкви Видубицького монастиря козацький полковник М.Миклашевський у 1690-х роках збудував нову церкву св. Георгія.

У 1691 р. київський полковник Г.Коровка-Вольський на місці старої дерев’яної церкви римо-католицького Домініканського монастиря спорудив Борисоглібську церкву.⁷

Наприкінці XVII ст. полковник гетьмана Мазепи Я.Лизогуб став фундатором південного приділу церкви Єлецького монастиря в Чернігові та мурованої церкви Різдва Богородиці в Седневі.

Коштом полкового осавула П.Гудими у 1732 р. були відремонтовані мури київської церкви Воскресіння,⁸ у 1755 р. відновлена Іллінська церква на Подолі у Києві, при цьому зроблено при ній другий теплий приділ.⁹

Військовий суддя Василь Тимофійович збудував власним коштом церкву св. Пантелеймона в Києві та утримував її.

Однією з найдавніших барокових споруд, що збереглася на Київщині до нашого часу, є Михайлівська церква в Переяславі, яку було зведено в 1646-1666 рр. на кошти і замовлення переяславського полковника Ф.Лободи. Невелика споруда стала одним з найперших кам’яних храмів, зведених в Лівобережній Україні після тривалого періоду занепаду мурованого будівництва XIV-XVII ст. На кошти переяславського полковника І.Мировича у 1704-1709 рр. споруджено в Переяславі Покровську церкву.¹⁰

Винятково цінною пам’яткою історії та культури є Хрестовоздвижен-ський монастир у Полтаві, заснований у середині XVII ст. з ініціативи й на кошти полтавського полковника М.Пушкаря, І.Іскри та іншої козацької старшини, а також міщан.¹¹ Перші монастирські споруди були з дерева. Наприкінці XVII ст. старий дерев’яний собор розібрали й почали мурувати новий на кошти Генерального писаря, а згодом Генерального судді Лівобережної України В.Кочубея. Та 1708 р. В. Кочубей разом з колишнім полтавським полковником І.Іскрою були страчені за доноси цареві Петру I. У 1709 р. спорудження нового собору припинилося, і добудував його у першій чверті XVIII ст. син В.Кочубея, полтавський полковник В.Кочубей.¹² Хрестовоздвиженський собор полтавського монастиря – один з найкращих зразків українського бароко.

Фундаторами Полтавського Успенського кафедрального собору були полтавський полковник А.Горленко, обозний А.Руновський, полковий суддя Г.Сахновський, військовий товариш Д.Білуха та інші.¹³ Закладено собор 1749 року, а освячено у 1770 р. Визначною історичною реліквією соборного ансамблю був великий дзвін, що називався “Кизикермен”, відлитий у 1695 р. коштом полтавського полковника П.Герцика з гармат, захоплених у турків.¹⁴

Муровану дев’ятидільну хрещату п’ятибанну церкву споруджено 1686 року у с.Лютенька на Полтавщині коштом гадяцького полковника М.Бороховича (Боруховича), активного учасника мазепинських походів проти татар і Польщі.¹⁵

Чернігівські полковники були не тільки хоробрими воїнами і полководцями, мудрими державними діячами, а й щедрими меценатами. Серед них С.Подобайло, який ще у 1649 р. відбудував Іллінську церкву, зруйновану військами Батия.

Щедрими покровителями Успенського собору Єлецького монастиря були полковники В.Дунін-Борковський та Я.Лизогуб. За участю козацької старшини відбудовано Борисоглібський та Успенський собори, які польська шляхта перетворила у католицькі храми.

На кошти полковника Я.Лизогуба зведено будинок полкової канцелярії, що нині є одним із зразків житлової мурованої архітектури козацької доби.

Чернігівський полковник М.Небаба подарував млини місту Чернігову.¹⁶

Колишній генеральний суддя Мужиловський у 1654 р. подарував Ніжинському монастиреві на Красному острові маєтність Талалаївку.

Покровська церква в селі Сулимівка (тепер Бориспільський район Київської області) зведена приблизно 1708 року генеральним хорунжим І.Сулимою.¹⁷

Шанованим у запорозьких козаків та української шляхти був Крупицько-Батуринський монастир. У 1765 р. Запорозька Січ пожертвувала на монастир 1252 карбованці й 27 коней. Миколаївський собор монастиря вимурувано замість дерев’яного у 1680 р. коштом Генерального судді І.Домонтовича.¹⁸ 

Прикладом спадкоємності доброчинних справ є діяльність останнього кошового отамана Війська Запорозького Низового. Петро Калнишевський (1690-1803) опікувався культурним піднесенням краю, його коштом збудовано кілька храмів, придбано велику кількість церковних книг.

Не стояло осторонь благодійності та меценатства й рядове козацтво. Про фінансову допомогу козаків свідчать, зокрема, щорічні списки осіб, які жертвували гроші для Київської академії, сприяючи її існуванню.

Неподалік київського жіночого Фролівського монастиря у 1727 р. споруджена дерев’яна церква “святителя Христова Василия Великого” “иждивением Киевского полку казаков; почему оная и называлась всегда казацкою церковию”.¹⁹

Церква Успіння Пресвятої Богородиці (“Пирогоща”) мала десятиметровий іконостас (1778) і срібні царські ворота (1784) з іменем жертводавця – запорожця Василя Білика. Іконостас у стилі рококо вважався одним з найкращих з тих часів.²⁰

Для Успенського храму в Крилові (Новогеоргієвськ) у 1740 р. подаровано оздоблене сріблом з позолотою Євангеліє, “коштом запорожских козаков куреня Менского положено сорок восемь рублей, монах Филадельф, бывший того ж куреня, положил сорок рублей, того всего кошту 88 рублей. Надано во вечность за отпущение грехов своих”.²¹

Інші козаки робили вклади церковними предметами у Межигірський монастир. Так, кошовий І.Бєлицький і запорожець на ім’я Василь пожертвували два срібних напрестольних хрести, козаки Софрон і Тимофій пожертвували в 1769 р. два срібних хрести з власними на них надписами.²²

У 1774 р., перед падінням Січі, запорожці надіслали архімандриту Межигірського монастиря Іларіону митру.

Майже кожен із простих козаків, не загинувши на війні чи вилікувавшись від хвороби, робив посильний вклад у храм хрестиками, кружками, кубками, а часто – металічними зображеннями сердець, рук, ніг, очей, тобто того, чим страждав, як хвора людина; ці зображення навішувались за допомогою ланцюжків чи стрічок на різні ікони (образа) в церквах і монастирях. Окрім того, кожен помираючий козак, якщо він мав ікону, медаль, злиток золота, срібла, все це відписував до церкви.

Як зазначав Д.Яворницький, “усердие запорожских козаков к храмам Божиим и благотворительности простирались далеко и за пределы их вольностей”.²³ 

Особливою увагою у козаків користувався Межигірський монастир. Запорозькі козаки вважали своїм обов’язком побувати в ньому, робили великі грошові вклади, забезпечували цінними предметами, вели за власні кошти будівництво, надсилали продукти, хутро тощо.

Братія монастиря, “имея большое положение из Запорожья”, завжди пам’ятала благодіяння козаків і називали їх ктиторами і фундаторами Межигірської Спасо-Преображенської обителі.

Разом з наданням ченців до запорозьких церков і Самарської обителі Києво-Межигірський монастир утримував на своїй території шпиталь, у якому знаходились немічні й престарілі запорозькі козаки. Це робило монастир ще більше популярним серед запорожців, які могли бути певними, що при необхідності вони зможуть завжди знайти притулок у стінах Межигірської обителі.

Шпиталі існували й при інших монастирях, зокрема Трахтемирівському.

“Справжні бідні і навіть такі, котрі соромились прохати милостиню, далі каліки, хворі, а особливо старі воїни, знаходили собі притулок в шпиталях”.²⁴

У Трахтемирівському монастирі на Дніпрі, нижче від Канева, доживали свого віку старі, немічні запорожці. Трахтемирівський монастир став шпиталем-притулком для поранених і старих козаків.

Військо Запорозьке підтримувало Свято-Микільський Пустинний монастир (“Малий Микола”) поблизу Аскольдової могили у Києві.

Поширеною формою козацького меценатства було донаторство (дарування). Чимало найкращих ікон означеної епохи є типовим донаторським внеском. Дотепер збереглися хрести напрестольні, один з яких є дарунком церкві козака І.Крута, інший – Якимця, ще один – Л.Мельника.

В деяких випадках керівництво церков присилало священиків з листом до Коша, в якому містилося прохання стати ктиторами і надати кошти на підтримку, перебудову або будівництво церкви. Козацтво виконувало такі прохання, і коштом Війська було побудовано і відремонтовано низку церков як на Запорожжі, так і за його межами. Лише коштом кошового отамана П.Калнишевського побудовано в 1763-1767 рр. Лохвицьку соборну церкву, в 1764 р. Покровську церкву в Ромнах, Свято-Георгієвську церкву в с. Петриківці, церкву святої Трійці у с. Пустовойтівці; в 1774 р. було закінчено спорудження великої брами, кам’яної церкви і дзвіниці в Києво-Межигірському монастирі.

Запорожці робили коштовні внески на користь монастирів і церков, що знаходились за межами Вольностей. П.Калнишевський послав чаші, дискоси, звездиці в церкву Гроба Господнього в Єрусалимі.²⁵

Запорозький Кіш замовив у Глухові панікадило за 3000 рублів, суму величезну на той час, особливо якщо згадати, що вся зарплатня війська визначалась тоді в 4660 рублів. Про це панікадило запорожці писали гетьману К.Розумовському, що воно обійшлося їм в чималу суму і просили дати для перевезення його з Глухова в Січ “для бережения на случай нападательства в пути десять оружейных казаков”^.26

У 1774 р. Запорозький Кіш для архімандрита В.Сокальського зробив дорогу митру, хрест і призначив йому щорічну платню.

Особливості складу козацтва, історична традиція, геополітичні і природні умови його існування сформували своєрідний світогляд запорожців. Світогляд запорозького козацтва мав релігійний характер і проявлявся в формі православ’я.

Запорозьке козацтво було щедрим по відношенню до релігійних споруд, жертвуючи на храми як Запорожжя, так і за межами Вольностей. Знаючи цю особливість козацтва, до Запорожжя за милостинею щорічно приходило чимало духовних осіб з Гетьманщини, Росії та інших місць.

Кошове керівництво робило значні внески на користь церкви, будувало за свій кошт релігійні споруди.

Причини щедрості запорожців до храмів і духовенства слід шукати в притаманному козакам філософському ставленні до грошей, багатства, в погляді на пожертви як на можливість замолити гріхи, в любові козаків до прикрашання релігійних споруд, в бажанні військового керівництва зберегти свою автономію у вирішенні релігійних питань завдяки подаянням на користь церков і духовенства та провідну роль в управлінні духовним життям Запорожжя.²⁷

Таким чином, доброчинно-меценатську діяльність епохи Козаччини та Гетьманщини, як органічну складову багатогранної діяльності української еліти, слід трактувати як певну політику в культурно-духовній сфері. Можна погодитись, що зміст такої діяльності полягав не в доброчинності як такій: то був скоріше суспільний обов’язок, неодмінний атрибут належності до еліти, свідома державницька позиція, спрямована на створення культурного середовища, що відповідало б високим критеріям.

ВИКОРИСТАНА  ЛІТЕРАТУРА

1  Документи Богдана Хмельницького (1648-1657). – К., 1961. – С. 408.

2  Там само. – С. 401-402.

3  Мякотин В.А. Очерки социальной истории Украины XVII-XVIII вв. – Прага, 1925. – Т. 1. – Вып. 1. – С. 75.

4  Болховітінов Є. митрополит. Вибрані праці з історії Києва. – К., 1995. – С. 249.

5  Алексієвець Л. М. Києво-Могилянська академія у суспільному житті України (XVII-XVIII ст.). – Т., 1997. – С. 106.

6  Вечерський В.В. Втрачені об’єкти архітектурної спадщини України. – К., 2002. – С. 87.

7  Берлинський М.Ф. Історія міста Києва. – К., 1991. – С. 252-253.

8  Геврик Т. Втрачені архітектурні пам’ятки Києва. – 4-е вид. – Нью-Йорк – К., 1991. – С. 31.

9  Берлинський М.Ф. Вказ. праця. – С. 253.

10  Третяк К.О. Історичний розвиток православної культової архітектури Київщини // Вісн. Київ. Нац. ун-ту ім. Тараса Шевченка: Історія. – Вип. 59-60. – С. 80.

11  Жук В. Хрестовоздвиженський монастир у Полтаві // Пам’ятки України. – 1992. – № 2/3. – С. 104;     

12  Там само. – С. 105.        

13  Вечерський В. Поминальник української архітектури // Пам’ятки України. –1992. – № 2/3. – С. 65;   

14  Там само. – С. 66;                                  

15  Там само. – С. 67.

16  Чернигову 1300 лет: Сб. док. и материалов. – К., 1990. – С. 38.

17  Шамраєва А., Юрченко С. Сулимівська церква // Пам’ятки України. – 1997. – № 1. – С. 80.

18  Вечерський В. Поминальник української архітектури // Пам’ятки України. –1992. – № 2/3. – С. 69.

19  Берлинський М.Ф. Вказ. праця. – С. 254.

20  Геврик Т. Вказ. праця. – С. 24.

21  Аболмасова О. До історії храмів нашого краю у ХVIII столітті // Наш край у ХVIII столітті: Матеріали обл. наук.-практ. іст.-краєзн. конф. – Кіровоград, 2003. – С. 99.

22  Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: У 3 т. – К., 1990. – Т. 1. – С. 260.

23  Там само.

24  Ефименко П. Шпитали Малороссии // Кіев. старина. – 1883. – № 4. – С. 714.

25  Яворницький Д.І. Вказ. праця. – С. 260.

26  Там само. – С. 259.

27  Лиман І.І. Церква в духовному світі Запорозького козацтва. – Запоріжжя, 1997. – С. 31; Церковний устрій Запорозьких Вольностей (1734-1775). – Запоріжжя, 1998. – С. 158.

28  Вечерський В. Меценатство української еліти в глухівський період Гетьманщини // Сучасність. – 1997. – № 3. – С. 35-36.

МАЗЕПІАНА В КИЇВСЬКОМУ МУЗЕЇ ГЕТЬМАНСТВА

Г. І. Ярова

Будинок на київському Подолі, в якому розташовано Музей, давня місцева традиція називає “будинком Мазепи”. Цю старовинну кам’яницю, характерну для української архітектури козацької доби, справді було споруджено за часів перебування при владі гетьмана Івана Мазепи – на межі XVII-XVIII ст.

1994 року, до 285-х роковин смерті Івана Мазепи, Музей підготував першу бібліографію життя і діяльності гетьмана. В 1-2 числі журналу “Неопалима купина” за 1995 рік вона була опублікована Ганною та Іваном Шовкоплясами.

Ганна Михайлівна Шовкопляс, відомий широкому загалу археолог, була великим другом Музею, особливо з початку його розбудови. Іван Гаврилович Шовкопляс, доктор історичних наук, на той час був провідним бібліографом ЦНБ ім. В.І.Вернадського.

До бібліографічного списку ввійшло 437 назв книг про Івана Мазепу, що вийшли до 1994 року. Зараз цей список вагомо поповнився. В цьому ж числі журналу “Неопалима купина” був опублікований один із перших експонатів Музею – портрет “Іван Мазепа” роботи художника Левка Воєдила.

Восени 1994 року в Музеї була організована наукова конференція “Гетьман Іван Мазепа та його доба” (до 285-річчя від дня смерті). Провели конференцію в приміщенні Інституту історії НАНУ, що надав нам його директор В.А.Смолій. Зголосилися виступити на конференції більше 20 науковців. То були представники Києва, Запоріжжя, Білої Церкви, Рівного, Полтави, Москви. Тези конференції були надруковані в друкарні Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка 1995 року (300 примірників на кошти Музею гетьманства).

Однією з перших книг, що придбав Музей, була книга “Мазепа” (Упоряд. Ю.І.ванченко. – К.: “Мистец.”, 1994 ). Має Музей також і книгу Т.Мацьківа “Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах. 1687-1709” (Мюнхен, 1988 р.).

Великим попитом у дослідників користується і книга М.Костомарова “Мазепа” (М. 1992).

Придбали ми в Батурині на науковій конференції в травні 1994 року книгу Сергія Павленка “Загибель Батурина. 2 листопада 1708 року”, пізніше долучився “Міф про Мазепу” того ж автора.

Маємо також в українському виданні дослідження Ореста Субтельного “Мазепинці, український сепаратизм на початку XVIII ст.” (К.: “Либідь”, 1994).

Тут же знаходиться і книга Бориса Крупницького “Гетьман Мазепа та його доба” (К., 2001).

Одночасно з науковою конференцією, присвяченою гетьманові Іванові Мазепі, в Музеї була відкрита виставка на його честь, яка стала постійною експозицією.

Цікавий відгук про цю виставку ми отримали з Канади (Торонто). Писав відомий колекціонер філателіст Степан Гела: “Привіт Мазепинці! Яке щастя, що в Україні є такий музей!”. І надіслав нам марки і поштові листівки з гербами І.Мазепи, його портретами, зображеннями побудованих ним церков. Серед них – листівка поштова з портретом Івана Мазепи, художника Василя Масютина (США, Український Національний музей в Чикаго, 1959 р.). Маємо також поштову марку “Гетьман Іван Мазепа” (Пошта України, 1995).

З 1994 року експозиція залу Івана Мазепи постійно поповнюється. У фондах та бібліотеці Музею знаходяться книги, що розповідають про гетьмана: “Іван Мазепа і Москва” (К.: “Рада”, 1999) з дарчим написом Михайла Слабошпицького; “Універсали Івана Мазепи” (1687-1709) серія І, 2002 р. Підготовлена до друку істориком-архівістом Іваном Лукичем Бутичем. В книзі вміщено 497 документів: угоди, накази та універсали з архівосховищ України. Видали збірник документів Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського (Київ), Наукове товариство імені Тараса Шевченка (Львів) та Центральний державний історичний архів України (Київ). Тираж 1000 примірників. Музей один із перших отримав цей збірник з дарчим написом автора.

Ще одна книга, якою ми пишаємось: Олександр Оглоблин “Гетьман Іван Мазепа та його доба”, друге доповнене видання вийшло під редакцією д-ра Любомира Винара (Нью-Йорк-Київ-Львів-Париж-Торонто, 2001). У збірці праць видатного історика Олександра Оглоблина вміщена одна з найкращих монографій про гетьмана Івана Мазепу, доповнена пізнішими примітками автора, а також статті, присвячені Мазепинській добі. До видання книги долучилися: Українське Історичне Товариство, Світова Наукова Рада Світового Конгресу Українців, Українська Вільна Академія Наук у США, Національний університет “Острозька академія” і пан Маріян Коць. Приємно було побачити ім’я Маріяна Коця на обкладинці книги О.Оглоблина. З ім’ям цієї людини тісно пов’язане вже десятирічне життя Музею гетьманства.

Ще один раритетний дарунок отримав Музей від кандидата історичних наук, наукового співробітника Інституту історії України НАНУ В’ячеслава Станіславського 1-й т. видання “Листи Івана Мазепи” (1687-1691), (К., 2002). Надруковано було всього 500 примірників.

У книзі вперше публікується 215 листів Івана Мазепи, які відносяться до початку його правління. Переважно документи адресовані представникам верхівки Російської держави, вони охоплюють широкий спектр питань життя тодішньої Гетьманщини.

Цікавий цикл книг із серії “Генеалогія українського козацтва” задумав і почав видавати кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень АН України В.В.Кривошея. В його доробку монографії про національну еліту Гетьманщини. Окремі книги присвячені історії Білоцерківського, Переяславського, Чернігівського, Київського, всього – 20 козацьких полків України. Нещодавно у видавництві “Стилос” вийшла розвідка про Білоцерківський полк. Розділ IV називається “Білоцерківський шляхтич Іван Мазепа та його оточення”, де подається детальний родовід Мазеп, їх родинні зв’язки з козацькою старшиною. Науковий доробок В.В.Кривошеї поповнює Мазепіану України. В.В.Кривошея працює заступником директора Музею гетьманства і щосереди має прямий ефір на українському радіо, де розповідає про генеалогію козацьких полків України.

Важливе для нашої експозиції зібрання книг отримали з Чикаго від д-ра Романа Смика (племінника Богдана Лепкого). Серед них перші видання пенталогії Богдана Лепкого “Мазепа”. Подарував він музею також фотокопії портретів Мазепи, його матері Марії-Магдалини. Нещодавно ще надіслав 5 конвертів і поштову листівку випущені Організацією державного відродження України на честь 250-річчя Мазепинства (1709-1959).

В групі філокартія ми маємо листівки поштові “Марія-Магдалина Мазепина – мати гетьмана Мазепи” (К., “Друкар”; Коломия, “Галицька накладня”, 1918); “Дар гетьмана Мазепи на Божий Гріб в Єрусалимі” (К., Друкар; Коломия, “Галицька накладня”, 1918); “Вежа Івана Мазепи. Києво-Печерська Лавра”; Репродукцію картини І.Іжакевича (Прага, 1919). Ці листівки разом з іншим матеріалом Музей отримав в дарунок від колекціонера Михайла Забоченя з Москви.

В групі образотворче мистецтво маємо картину “Легенда про Мазепу” художника Володимира Кохаля (Київ, 1994); картину “Іван Мазепа” художника Левка Воєдила (Київ, 1989); таріль декоративну з зображенням Івана Мазепи художника Григорія Кічули (Львів, 1992); картину “Іван Мазепа” художника Василя Завгороднього (Київ, 1994).

13 травня 1998 року від Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей отримали портрет І.Мазепи, невідомого художника середини ХІХ ст. від п.Зої Роніш та її родини (Торонто, Канада). Гравюру Василя Масютина “Гетьман Іван Мазепа” (Берлін, 1933) подарувала музею гетьманівна Олена Павлівна Скоропадська. Гравюру І.Мігури (1705) “Мазепа серед добрих своїх справ” отримали від п. Людмили Чумак. Ліногравюри художника Василя Лопати на честь І.Мазепи, подаровані автором Музею у 1998 році.

Прикрашає експозицію залу Івана Мазепи “Карта України”   Йоганна Баптіста Гомонна (копія) (Нюрнберг, 1716), подарована істориком д-ром Тарасом Гунчаком академіку Валерію Смолію і передана п.Смолієм Музею.

Мазепіана з кожним роком все більше поповнюється.

Книгозбірні козацької старшини XVIII  ст.: тенденції розвитку

Т. Р. Соломонова

Книжкові зібрання України XVIII ст. є невід’ємною частиною культурних процесів, що відбувалися на етнічних українських землях цього періоду, водночас є окремим соціокультурним явищем, яке репрезентує цілісний пласт духовної культури як Речі Посполитої, так і Російської імперії, тому заслуговує на всебічне дослідження.

Вивчення історії приватних книжкових колекцій, створених на цих теренах впродовж ХVІІ-ХІХ ст., останнім часом посіло належне місце в історичному книгознавстві, бібліотекознавстві, музеєзнавстві та архівознавстві. Стали з’являтися спеціальні дослідження, присвячені родовим бібліотекам, збіркам церковних і громадських діячів, зокрема праці С.Булатової (рід Яблоновських)[1], П.Голобуцького (рід Хрептовичів) [2], І.Римарович (роди Потоцьких, Вишневецьких, Мікошевських) [3], Є.Рукавіциної (митрополита Євгенія Болховітінова) [4], О.Колосовської (колекціонування стародрукованої кириличної книги в Галичині в ХVІІ-ХІХ ст.) [5], Є.Біленького (баронів де Шодуар) [6], Н.Миронець (барона Ф.Штейнгеля) [7].

Разом з тим формування, склад, доля книгозбірень козацької старшини досі не стали предметом комплексних наукових досліджень. Окремі аспекти даної проблеми розглядалися у публікаціях П.Зленка (комплектування, склад і коло читачів) [8], О.Апанович (читацьке середовище) [9], В.Соколова (природознавча і технічна книга у складі бібліотек) [10; 11], В.Мозгової (доля цих колекцій у фондах ліцеїв України ХІХ ст.) [12].

З урахуванням сучасних досягнень історичної науки В.Фрис та О.Дзюба була зроблена узагальнююча характеристика приватних бібліотек України другої половини XVII-XVIII ст. [13].

На жаль, бракує документальних матеріалів, що безпосередньо характеризують читацькі інтереси окремих представників козацької старшини, яка хоча і стала у XVIII ст. правлячою елітою, але не була однорідною за своїм складом. Відомо, що великі книжкові зібрання були у гетьманів Івана Мазепи (1639-1709), Данила Апостола (1654-1734), генерального писаря Пилипа Орлика (1672-1742) (перша збірка загинула в Україні, нова створена була вже у Швеції [14]), генерального підскарбія Якова Марковича (1696-1770) та його онука Якова Михайловича Марковича (1776-1804), генерального хорунжого Миколи Ханенка (1691-1760), полкового обозного Степана Лукомського (1701-1779), лубенського полковника Івана Кулябки (1705-1773), бунчукового товариша Степана Лашкевича (1734-1782), генерального осавула Івана Скоропадського (1646-1722), бунчукового товариша Федора Туманського (1757-1810) [8; 11; 13; 15].

Про бібліотеки таких вихідців з козацької старшини, як Григорій Полетика (1724-1784), Дмитро Трощинський (1749-1829), який, до речі, мав на меті створення академічної публічної книгозбірні у Глухові на основі власної колекції [15, с.229], Олександр Безбородько (1746-1799) та його молодший брат Ілля (1756-1815), Віктор Кочубей (1768-1834) залишили багато згадок їх сучасники.

Разом з тим в описах майна запорозької козацької старшини, складених після ліквідації Запорізької Січі (1775), містилася інформація про книжкові збірки, що нараховували в середньому 3-15 найменувань. Зміст багатьох книг залишається невідомим, бо вони описувалися не за назвою, а за кількістю. В основному, опис подавався в такому вигляді: “книжка одна старая”, “тетрадей печатных – 6”, “книг больших и малых” або “польская книга” [16].

Нам важко здійснити історико-книгознавчу, а тим більш бібліографічну, реконструкцію складу книгозбірень козацької старшини, але спробуємо виявити певні тенденції їх розвитку.

Представники козацької старшини початку XVIII ст. були, як правило, вихованцями Києво-Могилянської академії, що вплинуло на їх світогляд, наукові інтереси, коло читацьких уподобань і відбилося у тематиці фондів. Значну частину книгозбірень складали релігійні книги, серед яких можна виділити видання Святого Письма, богословські праці, проповідницьку літературу, переважно православну. Популярністю користувалися твори античних письменників Гомера, Еврипіда, Лукреція, Овідія, Вергілія, Цицерона, історичні праці Геродота, Тацита, Плінія, філософські трактати Сократа, Платона, Демокрита. Філософський, політичний, мемуарний доробок середньовічних і сучасних європейських авторів посідав гідне місце у бібліотеках. В них були також такі масові видання, як травники, лікарські порадники, календарі, підручники, особливо іноземними мовами. Чимала кількість книг з граматики та словники підтверджували характерні для тієї епохи уявлення про загальну необхідність гуманітарно-філологічної освіти.

Мода на отримання освіти за кордоном у другій половині ХVIII ст., поширення ідей Просвітництва сприяли розвитку освіти й науки, піднесенню читацького інтересу, особливо до наукової літератури, збільшенню кількості бібліотек та змінам у структурі їх фондів. Зібрання стають багатшими, тематично різноманітнішими, збільшується кількість видань з природничо-наукової тематики, зокрема описів подорожей, атласів, карт, праць з географії, фізики, техніки, математики, біології та медицини, поширюється сучасна художня література і періодика. Характерною є історія бібліотеки Марковичів. Збірка Якова Марковича у 1729 р. налічувала 340 томів і складалася переважно з літератури релігійного та історичного змісту, а його онук надавав перевагу книгам з історії, філології, природознавства, красного письменства та періодиці, серед яких були і видання Альдів, Ельзевірів. Коли Є.Галаган у середині ХІХ ст. придбав бібліотеку Марковичів, вона мала 4 339 друків [8, с.172-173]. Бібліотека Степана Лашкевича у 1764 р. нараховувала 371 книгу, а на межі XVIII-XIX ст. – близько 12 тис. [11, с.36].

Відмінності у тематиці бібліотек, за спостереженнями В.Фрис і О.Дзюби [13], полягали в індивідуальних інтелектуальних зацікавленнях, які визначалися природними нахилами особи, її естетичними смаками, рівнем освіти, впливом суспільно-політичних ідей, а також даниною моді.

Під впливом нової ідеології змінювалося ставлення до книги, що вже сприймалася не тільки як джерело інформації, а й як предмет колекціонування. Однією з перших бібліотек-колекцій такого роду було зібрання Івана Мазепи, який зі своєї збірки рукописів подарував Пересопницьке Євангеліє Переяславському кафедральному соборові. Відомо, що в бібліотеці С.Калиновського знаходився Новий Завіт, виданий у Антверпені 1516 року грецькою та латиною, а також Біблія грецькою, гебрайською та латиною 1599 року видання [17, с.155]. Характерною рисою бібліотек козацької старшини була значна кількість рукописних літописів та історичних трактатів, збірок українських народних пісень і церковних піснеспівів, практичних, господарських й медичних порадників, літературних творів різних жанрів. Хронологічні рамки їх написання охоплювали XVII-XVIII ст., хоча в бібліотеці Марковичів були рукописи і XVI ст. [8, с.172].

Поширення ідей Просвітництва вплинуло і на мовне розмаїття фондів бібліотек. До латини, польської, церковнослов’янської, популярних мов на початку XVIII ст., згодом додалися французька, німецька та російська. Неабияким попитом у другій половині сторіччя користувалися російськомовні переклади з німецької (наукові праці), французької (твори енциклопедистів, художня література), а польська мова навпаки втрачала своє значення. Зустрічалися у книгозбірнях також видання грецькою, гебрайською та арабською мовами переважно релігійних друків, що характеризувало широкий інтерес старшини до світоглядних проблем.

Книги купували спочатку в Києві, Чернігові та за кордоном у Європі, згодом з втратою інтересу до релігійних видань, що друкувалися на українських теренах, зростанням попиту на іноземну книгу перейшли до комплектування поза межами України, переважно через Москву, Санкт-Петербург, Ригу, Данциг, Варшаву тощо.

Отже, можна визначити наступні тенденції розвитку бібліотек козацької старшини XVIII ст.:

1. У підході до формування фондів книгозбірень відчувалася секуляризація суспільного життя, значний вплив ідей Просвітництва, тому їх склад і зміст визначався характерним для Просвітництва поворотом до гуманістичних цінностей, розвитком наукового знання, зростанням літератури з суспільних та природничих наук, розважального та довідкового змісту, розквітом бібліофільства. Стрімке збільшення приватних бібліотек відповідало як загальним суспільним процесам епохи, так і було даниною моді. Спільним для книгозбірень став шлях до універсального характеру фондів, збільшення кількості французькомовних видань, наукової літератури, праць ідеологів Просвітництва.
2. Бібліотеки козацької старшини, як правило, створювалися самими власниками з закупівель (через замовлення у книгарнях та передплату, придбання на книжкових аукціонах), дарунків, обміну. Родинний спадок тривалий час був винятком і традиційним став наприкінці сторіччя, тобто відбувався перехід від персоніфікованих збірок до родових.
3. Спочатку в мовному відношенні переважали книжки латиною, польською, церковнослов’янською, згодом спостерігається розширення мовного складу.
4. У фондах книгозбірень виокремлюються дві смислові частини. Одна – колекційна, ретроспективна – мала антикварно-бібліофільський характер, що став помітним наприкінці сторіччя. Це рідкісні видання XVI-XVII ст., доробок провідних західноєвропейських видавничих фірм, а також рукописи. Йдеться здебільшого про релігійні твори, праці античних авторів, наукову літературу. Друга частина складалася з видавничої продукції XVIII ст. і віддзеркалювала загальні тенденції суспільно-політичного, культурного, наукового життя тогочасного суспільства. Вона містила наукові, публіцистичні видання, твори ідеологів Просвітництва, підручники, періодику.
5. Якщо бібліотеки початку XVIII ст. виконували такі основні функції: комунікативно-інформативну, наукову і навчальну, то родинні (родові) бібліотеки наприкінці сторіччя мали вже і меморіальне та колекційне значення. Зміст книгозбірень мав світське спрямування, визначався родом діяльності власників, колом їхніх інтелектуальних та фахових зацікавлень.
6. Вплив новітніх ідей виявився в енциклопедичному характері фондів; наявності творів діячів Просвітництва; видань нового типу, породжених цією добою (енциклопедії, енциклопедичні словники, альманахи); у ставленні до книжки (з одного боку, як до об’єкта колекціонування, що було проявом бібліофільства, з другого - прагматичний, раціональний підхід, як до об’єкту користування, який є носієм необхідної інформації); в увазі до наукової літератури.
7. В цілому, як зауважує Я.Ісаєвич [18, с.476], книжкові зібрання відображали інтеграцію їх власників у процеси загальноєвропейського характеру, що особливо помітним стало в останній чверті XVIII cт. Водночас вони віддзеркалювали поступову втрату козацькою старшиною тих елементів самобутнього розвитку національної культури, що спостерігалися у попереднє сторіччя.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1    Булатова С. Книжкове зібрання роду польських магнатів Яблоновських XVII – середини XIX ст.: походження, доля та історико-книгознавча реконструкція: Автореф. дис.... канд. іст. наук: 07.00.08 / НАН України. Нац. б-ка України ім. В.Вернадського. – К., 1999. – 17 с.

2 Голобуцький П. Бібліотека Хрептовичів: люди, події, книги // Рукопис. та книжк. спадщина України. – К., 2000. – Вип.5. –С.48-59.

3    Римарович І. Родові книгозбірні Правобережної України XVIII ст. у фондах Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського: історія та бібліографічна реконструкція: Автореф. дис.... канд. іст. наук: 07.00.08 / НАН України. Нац. б-ка України ім. В.Вернадського. – К., 2001. – 19 с.

4    Рукавіцина Є. Бібліотека і архів митрополита Євгенія (Є.О.Болховітінова): Автореф. дис.... канд. іст. наук: 05.25.03 / НАН України. Центр. наук. б-ка ім. В.Вернадського. –К., 1995. –18 с.

5    Колосовська О. Дослідження та колекціонування стародрукованої кириличної книги в Галичині (кінець XVIII – перша половина ХХ ст.): Автореф. дис. канд. іст. наук: 07.00.08 / НАН України. Нац. б-ка України ім. В.Вернадського. – К., 1998. – 17 с.

6    Біленький Є. Архів і бібліотека Шодуарів як джерело з історії колекціонування і біобібліографії в Україні XIX-XX ст.: Автореф. дис.... канд. іст. наук: 07.00.08 / НАН України. Нац. б-ка України ім. В.Вернадського. – К., 2001. – 18 с.

7    Миронець Н. Книжкове-рукописне зібрання барона Ф.Р. Штейнгеля: формування, зміст, доля: : Автореф. дис.... канд. іст. наук: 07.00.08 / НАН України. Нац. б-ка України ім. В.Вернадського. – К., 2004. – 18 с.

8     Зленко П. Українські приватні бібліотеки. Бібліотеки української козацької старшини // Укр. книга. – 1937. – № VII-VIII. – С. 166-174.

9    Апанович О. Читацьке середовище України XVIII ст. // Рад. літературознавство. – 1983. – №5. – С.43-49.

10 Соколов В. Природничо-наукова і технічна книга в Україні у XVIII ст.: історико-книгознавчий аналіз: Автореф. дис.... канд. іст. наук: 07.00.08 / Київ. держ. ун-т культури і мистецтв. – К., 1998.1– 6 с.

11  Соколов В. Природничо-наукова книга у зібраннях козацької старшини у XVIII ст. // Бібл. вісн. – 2000. – № 4. – С.34-39.

12 Мозгова В. Бібліотеки ліцеїв України: становлення та розвиток (ХІХ-ХХ ст.): Автореф. дис.... канд. іст. наук: 07.00.08 / Київ. Нац. ун-т культури і мистецтв. – К., 2000. – 20 с.

13 Фрис В., Дзюба О. Бібліотеки України // Іст. укр. культури: В 5 т. –  К., 2003. – Т. 3. Укр. культура другої пол. XVІ-XVIIІ ст. – С. 814-832.

14 Борщак І. Пилип Орлик – книжник // Бібл. вісті. – 1929. – № 2/3. – С.48-53.

15 Оглоблин-Мезько О. Люди старої України та інші праці / Ред. Л.Винар; Укр. іст. т-во; ун-т „Острозька академія”. – Острог; Нью-Йорк, 2000. – 454 с.

16 Полонська-Василенко Н. Майно запорізької старшини як джерело для соціально-економічного дослідження історії України // Пр. комісії соц.-екон. історії України / Під ред. Д.Багалія. – К., 1930. – С.43-206.

17 Фрис В. Історія кириличної рукописної книги в Україні / Львів. Нац. ун-т ім. Івана Франка. – Л., 2003. – 187 с.

18 Ісаєвич Я. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми / Ін-т українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України. – Л., 2001. – 519 с.

З М І С Т

Подзолкіна О.О., Панченко Є.П.

Православ’я  під  патронатом  Козаччини

Восколуп В.П.

КОЗАКИ  І  ОСВІТА

Куделя В.В.

БУДНІ СІЧОВОЇ ШКОЛИ

Ступак Ф.Я.

З ІСТОРІЇ ДОБРОЧИННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЕПОХИ КОЗАЧЧИНИ-ГЕТЬМАНЩИНИ

Ярова Г.І.

МАЗЕПІАНА В КИЇВСЬКОМУ МУЗЕЇ ГЕТЬМАНСТВА

Соломонова Т. Р.

Книгозбірні  козацької  старшини  XVIII ст.: тенденції  розвитку

Вклад козацтва у розвиток української культури

Матеріали

Всеукраїнської науково-практичної  конференції

«Історичні  витоки  козацького  роду  в  Україні»

24-27 вересня 2004 року, м.Вінниця

Частина  IV

Художнє оформлення

Попенко І.К.

Технічна коректура:

Балацир О.А., Дорошенко Н.В., Куделя В.В.

Комп’ютерна верстка, оригінал-макет

Спиця Н.В.

Підписано до друку 24.08.2004. Формат 60х84/16

Папір офсет. Друк офсет. Умовн. друк. арк. 2,25. Тираж 150 прим.

21100, Вінниця, вул. Соборна, 73.

Тел.: (0432) 32-20-34, 35-51-97, 32-40-54

Факс: (0432) 35-16-85

E-mail: inform@library.vinnitsa.com

http// www.library.vinnitsa.com

Друк ТОВ “Меркьюрі-Поділля”

м.Вінниця, вул. Р.Скалецького, 15

тел.: (0432) 52-08-02