Історичні витоки козацького роду в Україні: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції. Ч. 2: Роль козацтва у визвольній боротьбі українського народу

Рік видання: 2004

Місце зберігання: Відділ краєзнавства

Міністерство культури і мистецтв України

Управління культури Вінницької обласної державної адміністрації

Вінницька обласна універсальна наукова бібліотека ім. К. А. Тімірязєва

 

 

Історичні витоки козацького роду в Україні

 

 

Матеріали Всеукраїнської науково-практичної  конференції

 

Частина 2

Роль козацтва у визвольній боротьбі українського народу

 

 

 

Вінниця, 24-27 вересня 2004 року

 

 

ББК 63.3 (4 УКР) 46 я 43

І-90

 

Історичні витоки козацького роду в Україні: Матеріали Всеукраїнської наук.-практ. конф.: У 8 ч. / За наук. ред. канд. іст. наук О.К.Струкевича; Вінниц. ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва. – Вінниця, 2004. –  Ч. 2: Роль козацтва у визвольній боротьбі українського народу. – 34 с.

 

На конференцію «Історичні витоки козацького роду в Україні» (Вінницька ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва, 24-27 вересня 2004 р.) було представлено біля 70 статей, присвячених одному з найунікальніших явищ вітчизняної історії – українському козацтву. Їх авторами є представники владних структур, вчені – історики літературознавці, краєзнавці, етнографи, мистецтвознавці; викладачі і студенти численних вищих та середніх спеціальних навчальних закладів, вчителі загальноосвітніх середніх шкіл, журналісти, бібліотечні та музейні працівники, архівісти з Києва, Вінниці та області, Запоріжжя, Харкова, Одеси, Луцька, Умані, Рівно.

Багата і різнопланова інформація, відображена в цих матеріалах, систематизована у 8 тематичних частинах, кожна з яких висвітлює окремі сторони козацького руху в Україні, в тому числі і на Поділлі.

Кращі роботи подаються в друкованому вигляді, в повному ж обсязі матеріали представлені в електронному варіанті на сайті Вінницької ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва.

Матеріали другої частини висвітлюють питання формування козацького війська, його організацію, функції головних козацьких урядів, повноваження військової старшини. Окремі праці знайомлять читача з дипломатичною діяльністю Української козацької держави, з визначним впливом козацтва на історичну долю всього українського народу в його визвольній боротьбі за незалежність.

Матеріали розраховані на широке коло читачів

 

 

Редакційна  колегія:

Г.М.Авраменко, Л.А.Бойко, О.І.Кізян, Г.І.Колосовська, В.В.Куделя, Н.І.Морозова, О.Г.Ніколаєць, Л.Б.Сеник, В.Я.Середюк, М.Г.Спиця (голова), П.І.Цимбалюк, А.С.Якущенко.

 

Відповідальний  за  випуск  В.Ф.Циганюк.

 

ВІДОМОСТІ  ПРО  АВТОРІВ

 

Голомовза В.М. – бібліограф-краєзнавець Гайсинської центральної бібліотеки Вінницької обл.

Заворітна Г.В. – директор Чернівецької ЦБС Вінницької обл.

Кирнична Н.М. – директор Тростянецької центральної районної бібліотеки Вінницької обл.

Стру­ке­вич О.К. – кандидат історичних наук, доцент, завідувач кафедри політології Вінницького державного педагогічного університету ім. М.Коцюбинського

Чухліб Т.В. – кандидат історичних наук, директор Київського Національно-дослідного інституту Козацтва, ст. науковий співробітник Інституту історії НАН України, м.Київ

 

Поділитися:

КОЗАЦТВО І ВІЙСЬКОВА СЛУЖБА

В.М.Голомовза

Період козаччини вніс цілий пласт в культуру, історію, менталітет українського народу та світу в цілому.

Із появою козаків починається нова доба в історії українського війська. Всі наші давніші військові формації організовувалися з почину держави й мали характер державного війська; козаччина постала іншим способом, вона вийшла із суспільних низів, була від початку народним військом.

Перші козацькі ватаги складалися із людей різного походження, різних станів і навіть різних народів. Талановиті, ідейні проводарі, такі як Дмитро Вишневецький, Петро Сагайдачний, Михайло Дорошенко перетворили козацькі ватаги у регулярне, дисципліноване військо. Запорозьке військо стало – українським національним військом.

Хоч українське військо зростало під впливом литовського й польського воєнного устрою, та вся його організація, побут і звичаї набули самобутнього характеру.

Всі важливі організаційні й політичні справи вирішувало все військо, зібране на раду. На козацьку загальну раду з’являлися всі козаки, що тільки мали бажання чи змогу прийти на місце зборів.

Військова рада мала широкі права. Вона вирішувала напрями державної політики, укладала угоди з іншими державами, вибирала й скидала гетьмана й старшину, давала згоду на воєнні походи та інше. Це був найвищий законодавчий і організаційний орган, йому мусили коритися всі інші установи запорозького війська.

Але під кінець XVI ст. генеральна рада втратила значення. Її скликали рідко, а всі справи вирішувала рада старшин, до якої належала генеральна старшина, полковники, деколи й представники полкової і сотенної старшини.

Командування над військом виконувала військова старшина різних ступенів. Головні козацькі уряди утворились вже під кінець XVI ст.

На чолі війська стояв гетьман. Він був головою й представником держави, мав повну адміністративну владу, широку участь у законодавстві й суддівстві, але передусім він був найвищий полководець і організатор війська. Під час війни його влада над військом була необмежена.

При гетьмані помічні функції мала військова, або генеральна старшина, до якої належали генеральні – обозний, судді, підскарбій, писар, осавули, хорунжий і бунчужний.

Генеральний обозний, як указує назва, мав передусім наглядати над військовим обозом.

Генеральні судді, числом два, проводили справи в найвищому генеральному суді.

Генеральний підскарбій кермував державним скарбом.

Генеральний писар був канцлером козацької держави. Він вів найважливіші внутрішні й закордонні справи, керував генеральною військовою канцелярією.

Генеральні осавули мали передусім військові функції: командували окремими частинами української армії під час походу, проводили огляд війська, від імені гетьмана вітали чужоземних послів.

Генеральний хорунжий доглядав військові корогви та мав провід над відділом надвірного гетьманського війська.

У полку урядувала полкова старшина: полковник, полкові – обозний, осавули, хорунжий, суддя та належні до них нижчі урядовці.

Полковник мав подвійну функцію: адміністративну й військову. Він стояв на чолі адміністрації полку, мав під своєю владою всі його уряди, виконував гетьманські доручення, наглядав над фінансами, вів суд.

Сотенні уряди: сотник, сотенний осавул, хорунжий і писар. Їх функції в сотні були аналогічні до функцій полкової старшини в полку.

Частиною сотні, куренем, командував курінний отаман. У межах окремих міст та містечок обирали городових отаманів. У селах урядували сільські отамани.

Характерною ознакою козацької демократії було те, що військова старшина була виборна: вибирала її козацька рада. Рада могла так само і відібрати надані повноваження; старшина виконувала свої обов’язки „до військової ласки”, тобто поки дозволяло на це військо.

Гетьмана вибирала генеральна рада. Вибори відбувалися особливо урочисто. Коли рада вже зібралася, посередині радного кола, де стояла старшина, клали „клейноди”, відзнаки гетьманської влади – насамперед булаву і бунчук. До клейнодів і козацького війська належали також корогва, печатка, значок, литавра і труби, козацька „гармата”, тобто артилерія. Ці ознаки влади запорозьке військо надзвичайно цінувало і оберігало їх з великою пошаною.

За давнім звичаєм, гетьман, що складав повноваження, клав булаву просто на землю, наче на знак, що гетьманська влада повинна коритися перед військом аж до землі. У пізніших часах клейноди клали на стіл, укритий розкішним килимом. За давнім звичаєм козаки проявляли свою згоду тим, що кидали вгору шапки. Вибраного гетьмана ставили на стіл посеред ради, щоб усе військо його бачило. Але найважливішою була та хвилина, коли нововибраному вручали до рук булаву й укривали його бунчуком і корогвою, – це було символічне передання влади.

Так само й нижча старшина мала свої відзнаки: полковник – пірнач, корогву і значок, сотник – корогву.

Були три роди корогв у козацькому війську: 1) корогва всього війська або гетьманська; 2) корогви полкові; 3) сотенні. Окрім цього, були ще значки, менші короговки, яких уживали нащодень.

У давніших часах козацьке військо воювало під прапорами тих держав, що брали його на службу.

Богдан Хмельницький 1649 року дістав від Яна Казимира польський червоний прапор із білим орлом. 1654 року в Богуславі, де була квартира Хмельницького, військо мало корогву христолюбивого і хороброго гетьмана Зиновія: з чорного і жовтого шовку у смуги, з хрестом на ратищі.

Дуже різнорідні були прапори полковників Хмельницького. Кривоніс, наприклад, мав корогву білу з червоним хрестом і такою самою обідкою. Полковник Нечай мав корогву шовкову, “щирим золотом вигаптовану черницями київськими”.

За різними джерелами відомо, що в козацькому війську довго не було одного типу козацьких корогв, а панувала повна довільність і щодо барв прапорів, і щодо знаків, що на них були.

Таким же різноманітним був і одяг козацького війська. Козаки рядові одягалися дуже просто, їх одяг не відрізнявся, мабуть, нічим від селянського. Г.Боплан в “Описі України” оповідає, що під час походу на море, козаки вдягали сорочки, штани, поганенькі свитки й шапки. А вже як здобудуть здобич у ворогів, – прибираються, бо “люблять гарно вдягатися”.

Різнорідність убрань бачимо й на зображеннях козацького війська з 1620-1640 рр. Вперше у реєстровому війську, що діставало однородне сукно на убрання починає виготовлятися типовий козацький одяг. Козак носив каптан (жупан), довгий, нижче колін, без коміра, застебнутий густо ґудзиками, перепоясаний м’яким поясом, до якого з лівого боку була причеплена шабля. Шапка була обшита хутром, а дно в ній дещо звисало. У старшини хутряна „околиця” при шапці була попереду дещо розрізана і шапку прикрашували пера, засаджені збоку. Знатний козак поверх жупана носив також широку кирею, підбиту хутром, деколи з багатим коміром.

У XVIII ст. козацький одяг складався з двох головних частин: спіднього каптана і верхньої черкески або кунтуша. Але відрізняли вже одяг військовий від цивільного.

Основним родом військ в XVI – першій половині XVIІ ст. була піхота. В цей час її вважали найкращою в Європі. Запорозькі піхотинці героїчно і майстерно билися з ворогом на суші, уславились штурмом ворожих фортець, воювали і на морі, обслуговуючи славнозвісні вітрильно-веслові козацькі флотилії, що обумовлювали їх високу маневреність.

До середини XVIІ ст. не існувало чіткого розмежування між піхотинцем, який міг сідати на коня, перетворюючись на вершника, і кіннотником, який легко спішується. Хоча спеціальних кіннотних формувань не існувало і кіннота в боях виконувала завдання підтримки піхоти, серед козаків часто зустрічалися неперевершені майстри верхової їзди. Козацька піхота і кіннота завжди виступали у повній взаємодії.

Запорозький флот складався переважно із чайок, які будувалися самими козаками. Технікою суднобудування володіли майже всі козаки.

Козацькі чайки мали надзвичайну маневреність і за свідченням сучасників були значно швидкохіднішими, ніж турецькі галери. Човен брав на борт 40-60 козаків. Із січової гавані виходило іноді понад 300 чайок, екіпаж яких налічував понад 20 тисяч бійців.

На бортах чайки встановлювалося 4-6 дрібнокаліберних гармат, що кріпилися за допомогою особливих пристроїв – вертлюг. Козаки сміливо атакували не тільки окремі судна, а й цілі турецькі флотилії.

Артилерія („армата”), як окремий рід військ, простежується у козаків вже в другій половині XVI ст. Запорозька армата була диференційована, але особливо поширені були легкі, рухливі гармати – фальконети, які використовувалися у морських походах.

Гармати були мідні, чавунні і залізні. Стріляли з них чавунними, залізними ядрами, гранатами, запалювальними снарядами, картеччю і зарядами у торбинах, наповнених порохом і кулями.

Козацька артилерія складалася, переважно, з гармат місцевого виробництва, метал для яких виплавляли на руднях України – київських, чернігівських та ін.

У великих містах і містечках України, крім того, що виливались гармати, вже в першій половині XVI ст. кувалися списи, кинджали, вироблялися пищалі, рушниці, самопали. Такі міста, як Черкаси і Канів – центри інтенсивного формування козацтва – були водночас і центрами виробництва холодної і вогнепальної зброї.

Особливо високим рівнем в артилерійській справі і виробництві зброї відзначалася Запорозька Січ.

Козацтво мало різноманітну зброю дальнього і ближнього бою. Особливо добре козацьке військо забезпечувалося вогнепальною зброєю, перевершуючи в цьому західноєвропейські армії. Козацький піхотинець міг мати кілька рушниць, а кіннотник – кілька пістолів.

Великою майстерністю відзначалися козаки у стрільбі, до чого вони привчалися з дитячих років.

Серед холодної зброї перше місце у козаків, безперечно, належало шаблі, яка стала символом військової доблесті козака. Вона була не тільки наступальною і оборонною зброєю, а й певною окрасою його вбрання.

На другому місці серед холодної зброї у козаків був спис, який використовували як у кінноті, так і в піхоті. Для рукопашного бою козаки використовували ножі, кинджали, келепи (бойові молотки). Якірці чи рогульки розкидалися по степу, де мала проходити ворожа кіннота. Довгий час до кінця XVII ст. на озброєнні козацького війська зберігався стародавній лук. Сагайдак, куди вкладалися лук і стріли, був обов’язковим елементом спорядження запорожця.

Перевагою козацького війська перед західноєвропейськими військами полягала в тому, що у запорозьких козаків поєднувалася комбінація наступальної зброї та зброї захисту.

Козацьке військо існувало і розвивалося три століття, від кінця XV до кінця XVIII ст. В нову епоху ввійшла козаччина за гетьманування Богдана Хмельницького. Козацька справа будувалася на європейській платформі, а незалежність України стала її головною політичною метою. Козацький устрій, сформований на Запорожжі, стали тепер прикладати до державних потреб; козацьке військо, що не знало над собою пана, визнало службу державі за свій перший обов’язок.

 

ВИКОРИСТАНА  ЛІТЕРАТУРА

Історія українського війська. – Л.: Вид. І.Тиктора, 1993. – („Іст. б-ка”).

Вип. 5 – 1993. – 48 с.

Вип. 6 – 1993. – 48 с.

Антонович В.Б. Про козацькі часи на Україні. – К.: Дніпро, 1991. – 238 с.

Апанович О. Козацтво – збройні сили України // Голос України. – 1991. – 22 берез.

Боплан Г. Опис України. – Л.: Каменяр, 1990. – 301 с.

З історії українського війська // Укр. культура. – 1991. – № 1. – C. 28-30; № 2. – C. 30-35.

Мельник П. В затінках історії: столиця козацької сотні // Трибуна праці. – 1995. – 1 серп.

ДИПЛОМАТІЯ ЧАСІВ УКРАЇНСЬКОЇ КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ

 

Г. В. Заворітна

Аналіз історичних джерел, ознайомлення із значною кількістю літератури, присвяченої історії козацтва, дало підставу історикам висловити твердження про те, що перші зарубіжні зносини українських козаків зав’язалися з представниками Московської держави. До найперших таких зв’язків вони відносять зустрічі козаків із сторожовими загонами московського царя, які, стежачи за пересуванням татарської орди, заглиблювалися далеко на південь у степи. Таким чином почалися контакти з московськими прикордонними воєводами. З ними, а також з українськими старостами, до певної міри, козаки погоджували спільні походи проти татар. Зокрема, 1527 р. кримський хан скаржився польському королеві, що урядники «черкаскій й каневскій пускают казаков с казаками неприятеля твоєго и моєго путивльськими (це були піддані московського царя) по Днепру под улусы наши, о войсках тогда наперед дают ведать до Москвы».

З козацькою збройною силою змушені були рахуватися і кримський хан, і турецький султан, і польсько-литовський уряд. За свідченням українського літописця Григорія Граб’янки, коли султану повідомляють про повстання на окраїнах Османської імперії, він і слухати не хоче; що ж до козаків – відповідає: «Мушу єдиним ухом слухати». А підтвердженням цього – численні його листи до польського короля з проханням вплинути на козацтво, «привести його в послушенство».

Усвідомивши свою роль, козацтво розпочинає процес утвердження себе суб’єктом міжнародного права, зав’язуючи зносини з сусідами.

По-справжньому українське козацтво висуває себе як суб’єкт міжнародних відносин з приходом на Дніпрові острови князя Дмитра Вишневецького. Заснована ним на Хортиці Запорозька Січ, водночас починає представляти нову суспільну силу й територіально. Січ поступово, але впевнено стала суб’єктом і об’єктом міжнародних відносин.

Про широку дипломатичну діяльність Запорозької Січі свідчать і функціональні обов’язки козацької старшини. Офіційним представником Січі був кошовий отаман, а пізніше - гетьман. Він входив у дипломатичні стосунки з сусідніми державами. Йому вручалися королівські універсали, царські укази, гетьманські ордери. Обов’язки міністра закордонних справ, канцлера покладались на військового, а пізніше генерального писаря. Він вів листування, деколи радячись з ченцями, різними монархами й вельможами, але завжди від імені всього запорозького війська. Писар приймав на зберігання усі універсали, укази, листи, ордери, цидули після ознайомлення з ними кошового і старшини. Він опікувався всім дипломатичним архівом. Під його керівництвом працював невеликий штат різного звання канцелярських службовців.

Про широкі контакти Січі з іноземцями свідчить наявність на Запорожжі посади військового товмача. Це – перекладач, який був зобов’язаний знати мови сусідніх держав, і не лише сусідніх. Товмач мусив спілкуватися з поляками, турками, татарами, греками, вірменами, молдованами, які проїжджали запорозькими землями або до яких треба було надсилати листи. Подорожнім він візував їхні пашпорти, роз’яснював вимоги та правила поведінки на Запорожжі, перекладав під час переговорів, читав надіслані на Січ грамоти закордонних володарів. Як знавець іноземних мов, товмач частенько вирушав з розвідувальною метою на кордони запорозьких земель, або ж навіть у стан ворога. Послів на Січі любили і приймали пишно, проводжали з музикою та гарматним салютом, як і належало самостійній, впевненій у собі державі. З утвердженням Запорозької Січі розвивалася і організація її дипломатичної служби.

За свідченнями істориків перший відомий візит Вишневецького до Туреччини дає підставу вважати 1553 рік початком офіційного визнання українського козацтва в міжнародних відносинах такою могутньою на той час державою, як Османська імперія. На жаль, архіви поки що не відкрили документів про переговори козацького ватажка з турецьким султаном Сулейманом І. За словами українського історика, дослідника козаччини В. Сергійчука „Дмитрашка”, як називають історичні матеріали засновника Запорозької Січі на Хортиці, в Порті прийняли добре, „дістав він там дарунки”. На думку історика поїздка Вишневецького в Константинополь мала на меті, діставши підтримку у султана, пригасити войовничий запал кримської орди щодо українських земель.

Західна Європа також звертала увагу на запорожців тому, що факти засвідчували: на арену міжнародних відносин висувається сила, з якою неспроможна впоратися Туреччина. Відбувалися попередні контакти представників дніпровської вольниці з послами європейських країн, зокрема Франції. Крім того, в цей час запорожці підтримували стосунки з польський урядом, молдавськими господарями, донськими козаками.

Починаючи з 1568 року польський король, враховуючи силу і зрослий авторитет запорозького козацтва на міжнародній арені, змушений був офіційно визнати його як самостійну військову організацію, пропонуючи службу і оплату при замку. Тепер король звертається до козацтва не через своїх прикордонних урядників, а безпосередньо сам. Запорозька Січ продовжувала розвиватися незалежно від Речі Посполитої, без її відома входити в дипломатичні відносини з іншими країнами.

У 90-ті рр. ХVІ ст. українське козацтво вступило в дипломатичні зносини з багатьма європейськими країнами і Ватиканом. Налагоджувалися перші зв’язки з австрійськими монархами, римською курією, кримським ханом. Це означало, що Річ Посполита виявилася безсилою втримати в покорі українське козацтво. Воно швидко добивалося для себе жаданих прав, що давало можливість закласти юридичну базу під легалізацію й оформлення нової, досі незнаної суспільної організації, з якою почали рахуватися в світі. Запорозькі посли відігравали велику роль у врегулюванні конфліктів між Військом Запорозьким і польським урядом у ході Національно-визвольної боротьби українського народу проти польської шляхти наприкінці ХVІ - першій половині ХVІІ ст. Саме вони добилися від імені дніпровської вольниці, реєстровиків і випищиків (викреслених з Реєстру) розширення своїх прав, посилення впливу на городову Україну. Значна їхня заслуга в тому, що в ході цього процесу козацтво, формуючи військово-територіальний поділ наших земель, поступово відроджувало українську державність.

І коли на початку ХVІІ ст. в Європі почала складатися з різних народів антитурецька „ліга християнської міліції” на чолі з французьким князем де Невером, то до неї вписали й українське козацтво. У справі проти турків до запорожців приїздили посли з Іспанії, Франції, Неаполя, Мальтійського ордену, Австрії. У 1618 році з цього приводу козацький посол мав зустрічі з перським шахом, який хотів найняти кілька десятків тисяч запорожців для зміцнення свого кордону з Туреччиною.

Походи українського козацтва на Чорноморське узбережжя Туреччини, як правило, узгоджувалися з одночасними бойовими діями союзників по „лізі християнської міліції” в районі Середземномор’я, що змушувало султана оборонятися одночасно з кількох сторін.

Авторитет українського козацтва в Європі постійно зростав. Відтепер представники козацької держави були на рівних за столом переговорів у Варшаві! Налагоджували постійні контакти з сусідніми державами, закріплюючи своє становище в системі міжнародних відносин того часу. Так, поряд із збільшенням козацького рєстру до 6 тис., на що після повстання 1625 р. змушена була піти Річ Посполита, українське козацтво одержало визнання від Швеції, посли якої 1626 р. приїжджали з пропозицією виступити проти Польщі. Ще через два роки запорожців запросили втрутитися в міжусобицю претендентів на кримський престол.

Попри важкі поразки повстань 30-х рр. ХVІІ ст. проти шляхетської Польщі, українське козацтво продовжувало підтримувати свій високий авторитет у Європі. Козацтво бере найактивнішу участь у європейській політиці. Багато монархів змушені були рахуватися з нею як з данністю й підходити до неї як до суб’єкта незалежної зовнішньої політики. Про це свідчило й залучення козаків до різних європейських коаліцій. Зокрема, існував не лише намір європейських монархів використати запорожців в об’єднаному поході проти Туреччини, а й запросини значних їхніх підрозділів Австрією проти Франції, а останньої – проти Іспанії. Участю в здобутті Дюнкерка українські козаки закріпили свою славу хороброго воїнства на полях Франції. Козацтво за допомогою дипломатичних і воєнних заходів захищало вітчизну від нападів різноманітних тогочасних ворогів.

Центральною особою української історії початку ХVІІ ст. був Петро Конашевич-Сагайдачний. Зважена і лояльна стосовно сусідів, особливо Польщі, зовнішня політика, яку проводив гетьман, уславила його і як талановитого дипломата.

На повну силу дипломатія українського козацтва заявила про себе в період Хмельниччини. Наступний крок у розвитку вітчизняної дипломатії був пов’язаний з національною революцією на українських землях, що розпочалася узимку 1648р. козацьким повстанням на Запорозькій Січі. Вона, увінчалася появою на політичній мапі Європи нового державного утвору - Української держави (Війська Запорозького). Становлення її спричинило істотні зміни в геополітичній обстановці в регіоні. Україна, яка до цього часу виступала здебільшого як об’єкт міжнародної політики, стає її важливим суб’єктом. Провідником національної ідеї боротьби за державну незалежність виявився найвидатніший козацький полководець, державний діяч, дипломат – Богдан Хмельницький, який ще до визвольної боротьби 1648 -1657 рр. добре розумівся на політичній ситуації, що склалася в Європі, і збагнув місце та роль України у ній. У запорозькому війську він набув досвіду міжнародних відносин, оскільки козацтво здавна намагалося проводити свою, незалежну від уряду Речі Посполитої, зовнішню політику. Вже будучи військовим писарем, у 1637 р., Б.Хмельницький не тільки керував військовою канцелярією, а й здійснював листування з іншими державами, вів переговори з іноземними послами (в Європі його називали канцлером).

Нагальна потреба в пошуку союзників у боротьбі проти Речі Посполитої та забезпечення гарантій для існування нової держави зумовлюють надзвичайно активну зовнішньополітичну діяльність гетьманського уряду. Польський дослідник Л.Кубаля стверджував, що „...здається, не було і дня, щоб Хмельницький не приймав чужоземних послів, дипломатичних агентів, кур’єрів та посланців і не посилав своїх”.

В протиборстві різних держав та політичних сил у Східній та Південно-Східній Європі Б.Хмельницькому вдавалося знаходити оптимальні рішення, укладати союзи з одними або добиватися нейтралізації інших. Завдячуючи цьому він домігся визнання України урядами Османської імперії, Кримського ханства Англії, Венеції, Московської держави, Речі Посполитої, Трансільванії, Австрії, Молдавії, Валахії, Швеції.

Разом з тим, глибокий безперервний аналіз міжнародної ситуації привів його до невтішного висновку - жодна з тогочасних навколишніх держав не була зацікавлена в існуванні незалежної України. Утвердження її, з одного боку, і різке послаблення Речі Посполитої з другого, могло б порушити співвідношення сил у Східній, Північно-Східній і Центральній Європі, що склалося внаслідок завершення Тридцятирічної війни.

У контексті розвитку геополітичних процесів перед Б.Хмельницьким поставала дилема: залишитися наодинці з Річчю Посполитою і, можливо, повністю втратити основні завоювання, чи заради їх збереження прийняти протекторат однієї з сильних держав. Такими тоді були блискуча Порта і Москва. Іншого виходу з трагічної для Української держави геополітичної ситуації, на жаль, не існувало. Враховуючи позицію більшості старшини і козацтва, Хмельницький визнав пріоритетною можливість прийняття протекторату московського царя. Зрозуміло, що цей крок був вимушеним, оскільки польсько-кримський Кам’янецький договір 1653 року, який не передбачав навіть збереження за козацькою Україною статусу державної автономії в складі Речі Посполитої, ставив її перед фактом насильницької ліквідації.

Розвиток визвольної боротьби, еволюція її програмних завдань і зміна геополітичної ситуації в регіоні істотно вплинули на цілі московської політики Б. Хмельницького. Однак протягом усього періоду визвольних змагань саме стосунки з царським урядом посідали одне з пріоритетних місць у діяльності гетьманської адміністрації; саме вони певною мірою визначали напрями зовнішньої політики Чигирина в цілому.

Поставивши перед собою завдання повного унезалежнення Війська Запорозького з-під влади польського короля, Б.Хмельницький розглядав військовий союз із царем (поряд зі створенням протестантської антипольської ліги) як важливу передумову успішної боротьби за власний суверенітет.

Політичні реалії початку 50-х років ХVІІ ст. змушують українське керівництво наполегливо шукати сильних і надійних союзників у боротьбі з Польщею. Яким уявлявся характер українсько-російських відносин Б.Хмельницькому? Виявлені джерела дають підстави відповісти на це питання однозначно: відносини між Україною і Росією мали будуватися виключно на договірній основі. Рішення Переяславської ради 1654 р. і Переяславсько-Московський договір стали логічним завершенням цієї політики. Пішовши на утворення конфедеративного союзу з Московією, гетьман розглядав його лише як засіб для досягнення більш масштабної та глибокої мети: утвердження суверенної держави й об’єднання під булавою всіх етнічних українських земель. Наступні події свідчать, що він діяв саме в такому напрямі (похід восени 1655 р. українсько-російських військ у Галичину; домагання у 1656-1657 рр. від урядів Швеції та Трансільванії включення у тексти відповідних договорів статті про визнання ними входження західноукраїнського регіону до складу козацької держави тощо).

У наступні роки (незважаючи на принципові розбіжності в оцінці сторонами засад двосторонніх відносин, суперечності щодо підпорядкування відвойованих у Речі Посполитої земель, концепції зовнішньополітичної орієнтації) Хмельницький проводить гнучку політику щодо Москви, прагнучи зберегти мілітарний союз із царем, наповнити його новим змістом і водночас доповнити домовленостями з іншими державами, зацікавленими у створенні антипольської коаліції.

За доби гетьманування Б.Хмельницького було проведено п’ять Генеральних рад Війська Запорозького, своєрідного законодавчого та представницького органу новоствореної держави, що вирішував не лише внутрішні, але й зовнішньоекономічні питання. В цей період з’явилася ціла плеяда визначних дипломатів. Це – Сулиян Мужиловський, Самійло Богданович Зарудний, Іван Виговський, Іван Ковалевський, Павло Тетеря, Семен Савич, Антін Жданович та ін. Серед послів Богдана Хмельницького були представники не лише козацького стану, але й купці та священики. Інколи дипломатичні інтереси України відстоювали іноземці, серед яких виділялися Теодозій Грек та Данило Олівеберг.

Аналіз зовнішньополітичної діяльності України після укладення Переяславсько-Московської угоди 1654р. дає можливість стверджувати, що боротьба з Річчю Посполитою продовжувала залишатись пріоритетним завданням української зовнішньої політики.

Як один з пріоритетних напрямів української зовнішньої політики розглядається також курс на військову кооперацію з Швецією. Як своєрідну програму-максимум тогочасної зовнішньополітичної діяльності України, варто розцінювати плани Б.Хмельницького щодо створення антитурецького альянсу європейських держав (в тому числі України, Росії та Швеції), що забезпечувало б міжнародне визнання Української держави та відволікало б сили головних суб’єктів геополітичної рівноваги Центрально-Східної Європи від втручання в українські справи. Але ці задуми були обірвані смертю гетьмана в 1657 р.

Історія взаємовідносин запорозьких козаків з кримськими татарами свідчить, що періоди боротьби між ними часто змінювалися політичним та економічним співробітництвом. У XVII ст. це значною мірою зумовлювалося зовнішньополітичними чинниками. Зокрема, мирні угоди, укладені на той час між Російською державою і Османською імперією, стали причиною кардинальної зміни політичних відносин Запорозької Січі з Кримським ханством. Так, у грудні 1699р. в хорватському місті Карловичах було підписано дворічне перемир’я, згідно з яким на кордоні двох держав мали припинятись бойові дії, розбої, грабежі, а всі порушники мирних угод підлягали покаранню.

На зустрічах у Константинополі представники Росії і Туреччини проводили переговори з низки питань, що стосувались Запорозької Січі та Кримського ханства. У липні 1700 р. було підписано Константинопольський мирний договір (розрахований на 30 років), за яким козакам і татарам під страхом смерті заборонялося воювати. У випадку виникнення між ними конфліктів передбачалося всі проблеми вирішувати шляхом переговорів між прикордонними урядовцями, а непорозуміння – в ході листування Москви і Константинополя.

Повертаючись до розвитку та організації самої дипломатичної служби, слід зазначити, що, починаючи з другої половини ХVІІ ст. Українською козацькою державою та її дипломатично-посольською службою відпрацьовуються й питання постійного перебування козацьких представників у тій чи іншій країні – Османській імперії (Константинополь), Кримському ханстві (Бахчисарай), Московській державі (Москва), Великому князівстві Литовському (Вільно).

Крім постійних дипломатичних представництв, продовжували зберігати і надзвичайні посольства, що споряджувалися в особливо важливих випадках необхідністю безпосередніх переговорів, укладенням мирних договорів тощо.

Такі посольства направлялися до Туреччини, Речі Посполитої. Найбільшим представницьким посольством за всю історію української дипломатії цього періоду стала поїздка до Москви у 1665 році делегації з 535 осіб на чолі з гетьманом І. Брюховецьким.

Дипломатичним хистом вирізнялися майже всі правителі козацької держави, які намагалися проводити гнучку політику щодо сусідніх держав. Гетьмани І.Виговський, П.Тетеря, І.Брюховецький, Д.Многогрішний, І.Самойлович, І.Мазепа, П.Орлик формували, а інколи й очолювали українські посольства до інших країн. Вони приймали у себе представників інших держав і вели з ними переговори, укладали міжнародні договори й були авторами дипломатичних інструкцій та листів до іноземних володарів і вищих урядовців. Протягом кінця 50-х рр. ХVІІ - початку ХVІІІ ст. у гетьманському оточенні сформувалися такі відомі дипломати різних поколінь, як Г.Гуляницький, Т.Носач, І.Груша, Г.Лісницький, Ю.Немирич, А.Одинець, Є.Астаматій, М.Портянка, Я.Петрановський, С.Богаченко, С.Ракович, Л.Уманський, Д.Горленко та ін. Більшість із них були високоосвіченими людьми, володіли декількома іноземними мовами, вирізнялися сміливістю і тверезим практичним розумом, мали широкий політичний кругозір, чудову пам’ять і величезну працездатність.

Перебравши після смерті І.Мазепи гетьманську булаву, Пилип Орлик, витворивши першу писану європейську Конституцію, зумів зав’язати контакти з багатьма країнами. Насамперед, йому вдалося організувати союз із кримським ханом і спільний похід в Україну, який мав завершитися її визволенням від московського поневолення. Загальновідомо, що цей план через недотримання умов з боку татарських вояків, що повели себе як грабіжники, зазнав невдачі. Проте Пилип Орлик і його соратники, продовжували представляти українське козацтво перед світом, звертаючи увагу європейських монархів на важке становище, в якому опинилася Україна,на необхідність підтримати її в обороні суверенних прав.

Після смерті емігрантів мазепинської хвилі, ця активність припинилася. Спроби останнього гетьмана України Кирила Розумовського зав’язати міжнародні відносини з європейськими дворами успіху не мали.

Найскладнішою проблемою, з якою зустрічаються науковці, що вивчають становлення й діяльність дипломатичної служби періоду козаччини, є істотна деформованість джерельної бази. Знищення архіву центральних і полкових установ держави другої половини ХVІІ - поч. ХVІІІ ст. зумовило ситуацію, за якої не збереглося жодного українського джерела, яке б фіксувало процес розроблення хоча б одного документа дипломатичного характеру, прийом іноземних послів і перебіг переговорів з ними, підготовку й укладення угод і договорів, формування посольств та їх фінансування, проливало б світ на позицію гетьмана, козацької ради, генеральних старшин і полковників та характер відносин у з’ясуванні напрямів зовнішньої політики, укладенні угод і договорів, підготовці й проведенні інших дипломатичних акцій.

Водночас розшукані копії дипломатичної кореспонденції гетьманів і членів уряду та дипломатичних інструкцій вимагають до себе критичного ставлення, оскільки нерідко містять певні неточності, а то й помилки. Тому, на жаль, цей аспект діяльності козацької держави залишається найменш дослідженим потребує свого подальшого вивчення..

Отже, дипломатична діяльність Української козацької держави сприяла розширенню сфери її контактів з іншими державами, відігравала важливу роль у боротьбі козацької України за незалежність і соборність, утверджувала її статус впливового суб’єкта міжнародних відносин у Східній і Південно-Східній Європі, внесла величезний вклад в історію української дипломатії.

 

ВИКОРИСТАНА  ЛІТЕРАТУРА

Апанович О.М. Воєнне мистецтво Богдана Хмельницького та його сподвижників // Укр. іст. журн. –1995. – № 4. – С. 33-45.

Апанович О.М. Гетьмани України і кошові отамани Запорізької Січі. – К., 1933. – 38с.

Борисенко В.Й. Курс української історії: з найдавніших часів до ХX століття. – К.,1998 – 616с.

Горобець В.М. Московська політика Богдана Хмельницького, дипломатична риторика та політична практика // Укр. іст. журн. – 1998. – №4. – С. 45-54.

Горобець В.М. Українська зовнішня політика після Переяслава: стратегічні цілі та тактичні відступи другої половини 1655р. //  Укр. іст. журн.– 2000. – № 1. – С. 32-42.

Жуковський А. Субтельний О. Нарис історії України. Л. – 1992. – 230 с.

Курас І. Українська дипломатія: історія і сьогодення // Україна дипломатична: Наук. щоріч. – К., 2002. – Вип. 2. – С. 4-7.

Нариси з історії дипломатії України. – К., 2001. – 736с.

Овсій І.О. Зовнішня політика України: (Від давніх часів до 1944 року). – К., 2002. – 238 с.

Сварник І. Дипломатичні зносини Запорізької Січі із Західною Європою наприкінці ХVІ ст.: [З «Щоденника» Еріха Лясоти] //  Жовтень. – 1984. – № 10. – С. 94-109.

Сергійчук В.І. Дипломатична служба Богдана Хмельницького: хроніка 1648-1657 рр. // Жовтень. – 1988. – № 8. – С.93-98;

Сергійчук В.І. Іменем війська Запорозького: Укр. козацтво в міжнародних відносинах ХVІ - середини ХVІІ ст. – К., 1991. – 253 с.

Сергійчук В.І. Перші козацькі посольства // Жовтень. – 1986. – № 1. – С. 97-103.

Чухліб Т. Дипломатія Української козацької держави // Політика і час. – 2003. – № 3. – С. 78-86.

Шевчук В. Козацька держава. – К., 1995. – 392 с.

СЕКРЕТНА ЗБРОЯ НАШИХ ПРАЩУРІВ

 

Т. В. Чухліб

«Ти – шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш і самого люципера секретар! Який ти в чорта лицар? Чорт викидає, а твоє військо пожирає. Не будеш ти годен си­нів християнських під собою мати; твого війська ми не боїмось, землею і водою будем битися з тобою. Вавилонський ти кухар, македонський колесник, ієрусалимський броварник, олександрійський козолуп, Великого і Малого Єгипту свинар, вірменська свиня, татарський сагайдак, кам’янецький кат, подолянський злодіяка, самого гаспида внук і всього світу і підсвіту блазень, а нашого Бога дурень, свиняча морда, кобиляча с...а, різницька собака, нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт! Отак тобі козаки відказали, плюгавче! Невгоден єси матері вірних християн! Числа не знаєм, бо календаря не маєм, місяць на небі, год у книзі, а день такий у нас, як у вас, поцілуй за теє ось куди нас...!» – цей неординарний текст, відомий як «Лист запорожців турецькому султану», ще у XVII ст. набув великої популярності не лише серед українців, а й серед інших народів, які боролися проти експансії Османської імперії – поляків, росіян, австрійців, болгар, молдаван, сербів, македонців.

Невеличкий лист, наповнений гумором і сатирою, став справжньою секретною зброєю наших пращурів-козаків проти турецької загрози. Довгі роки він живив їхній дух та підтримував волю у нелегкій боротьбі із завойовниками різних мастей за право жити вільно. «Сильний тілом може перемогти десяток ворогів, а сильний духом – тисячі», – стверджує відоме болгарське прислів’я. А тому збагачені духовно, підживлені невмирущим народним гумором українські козаки не раз виходили переможцями у багатьох битвах із чисельнішими силами ворога.

Довгий час залишалася загадковою історія написання самого «Листа...» – «секретної козацької зброї». Учені-гуманітарії не могли дійти згоди в питанні походження цього документа. Одні говорили, що він є історичним, а отже, один із кошових отаманів Запорозької Січі справді відсилав такий лист султану Османської імперії. Інші стверджували, що текст має літературне походження і його створив якийсь талановитий писарчук задля сміху і звеселення своїх товаришів.

Насправді ж уже в рукописній козацькій хроніці 1636 р., що була завершена у Переяславі, говорилося про «неполітичне» листування, але не між козаками та султаном, а між турецьким і польським монархами. Там подається начебто правдивий лист короля Сигізмунда III до султана Османа II: «...Тобі, Алхерові великому, засліпленому противників Божию, Кобильників негодному поганинові потопенному, сину чортовському, дідичові пекельному, потомків люципера, велзавула, антихриста, від віку проклятому сину...». Він стосувався подій навколо Хотинської війни 1621 р. між Річчю Посполитою та Османською імперією, коли польсько-турецьке протистояння досягло апогею. Очевидно, саме під впливом цього жартівливого витвору якогось польського канцеляриста і виникла ідея в когось із писарів Війська Запорозького (нагадаємо, що під Хотином на боці короля Сигізмунда III воювало 40 тис. козаків гетьмана П.Конашевича-Сагайдачного) зробити пародійний лист, який би своїм змістом разив турків сильніше за козацькі шаблі.

Лише на початку минулого століття історики дійшли остаточного висновку: відоме послання запорожців є витвором українсько­го літературного середовища початку XVII ст. По-перше, єдиного оригіналу «Листа...» не віднайдено, а відомі його численні версії, які датовані різними роками (1600, 1619, 1620, 1667, 1683, 1696, 1713, 1733 та ін.) і поряд із різними підписами – «низові козаки», «отаман Захарченко», «Іван Сірко» – вони мають різних адресатів – султанів «Осліоно», «Мехмеда IV», «Ахмета ІІІ», «Ахмета IV». По-друге, насправді існуюче дипломатичне листування козацьких зверхників із володарями інших країн, у тому числі й з турецьким султанатом, мало зовсім інший характер і ніколи не порушувало тогочасного етикету звернення до особи такого рівня.

Ще одним підтвердженням «літературної версії» є наявність численних варіантів звернення султана до запорожців. В одному з них говорилося: «Я, султан, син Мухамеда, брат сонця і луни, внук і намісник Божий, володар царств – македонського, вавилонського, ієрусалимського, Великого і Малого Єгипта, царь над царями, властелин над властелинами, незвичайний рицар, ніким не переможний воїн, невідступний охоронець гроба Іісуса Христа, попечитель самого Бога, надія і утіха мусульман, смутитель і великий захисник християн, – велю вам, запорозькі козаки, здатися мені добровільно, і без всілякого спротиву і мене вашими нападами не заставляти хвилюватися. Султан турецький Мехмед IV». Вочевидь, що грамоти такого змісту не могли з’явитися з-під пера володарів могутньої та освіченої Порти.

Незважаючи на літературне походження, ця специфічна «таємна зброя» використовувалась українськими козаками неодноразово. Під час облоги турецькою армією Кам’янця-Подільського у 1672 р. з’явився один із варіантів сатиричного послання султану, який був швидко розповсюджений серед оборонців подільської столиці. Свою роль «Лист запорожців...» відіграв і під час походів багатотисячного війська Османської імперії на Чигирин у 1677 та 1678 роках. Однак чи не найважливішою заслугою невідомих авторів першої української пародії став факт її впливу на перемогу європейської коаліції держав над турками під Віднем у 1683 р. Адже ця «битва народів» назавжди припинила спроби Османів завоювати Європу. «Як це могло статися? – спитаєте ви. – Де Запорожжя, а де Відень?»

Так, так, шановний читачу, козацький лист у німецькомовному варіанті був надзвичайно популярним серед захисників австрійської столиці. Він піднімав їм настрій і робив безстрашними протягом довгих місяців турецької навали. Невідомо хто, як і коли привіз текст листа-пародії до далекого Відня, хто запропонував перекласти його німецькою мовою та розповсюдити окремою листівкою, але, як кажуть, факт залишається фактом: вперше в друкованому вигляді «Лист запорожців турецькому султану» побачив світ у 1683 р. в Австрії.

Окрім того, «віденський варіант» послання був доопрацьований анонімним автором, зважаючи на тогочасну ситуацію: «Султане, розпусного турецького цісаря сину,... ти сидиш у норі, немов чортеня, або курокрад, що своє гніздо у війні міняє на інше, з чого видно є, що ти дурень, натомість той, що його прозиваєш пахолком (король Ян III Собеський. – Авт.), є хоробрим, могутнім монархом і непереможним королем». Оригінал листівки й донині зберігається у фондах Віденської національної бібліотеки, а в Україні вона була опублікована у 1990 р. Г.Нудьгою.

Українська «секретна зброя», окрім Австрії, була експортована також до Росії, де широко використовувалась під час багатьох російсько-турецьких війн останньої чверті XVII-XVIII ст. У російській традиції «Лист запорожців...» перетворився на послання царя «усіх православних християн» Івана IV Грозного до свого візаві – володаря «мусульманського» світу. Досить цікавим є факт використання його Омеляном Пугачовим, коли у 1774 р. він відповів на вимогу оренбурзького губернатора Рейнсдорпа здатися такими словами: «Оренбурзькому губернатору, сатанинському внукові, диявольському синові...» і т. д.

Відомий дослідник козацької старовини Дмитро Яворницький пов’язував виникнення листування з діяльністю довголітнього кошового отамана Запорозької Січі Івана Сірка. Зокрема, з тим епізодом, коли взимку 1674 р. сорокатисячна татарська орда і п’ятнадцять тисяч турецьких яничар намагалися підступно оволодіти військовим гарнізоном на Січі. Успішно витримавши нічну атаку, запорожці розгромили турецько-татарські підрозділи. Наступного року на чолі з отаманом І. Сірком вони помстилися завойовникам: двадцятитисячна козацька армія здійснила переможний похід до Криму. Під час цього походу Сірко написав кримському ханові листа, наповненого великою іронією і сарказмом. Він починався так: «...Не мислили бо ми, Військо Низове Запорозьке, входити у війну і неприязнь з Вашою Ханською Милістю і з усім кримським панством, якщо б не побачили її початок з вашого боку. Ваша Ханська Милість, послухавши дурної поради сумосбродного і позбавленого розуму цареградського візиря, а по нім і наказу Найяснішого і Найвельможнішого султана свого, почали з нами війну минулої зими... І так як ваші дії засмутили нас і завдали нам, Війську Запорозькому, досаду, то ми, за прикладом давніх пращурів і братів наших, вирішили постаратися за обіду і огорченіе воздати, і відомстити Вашій Ханській Милості і всьому Ханству рівним за рівне, але не тайно, як ви зробили, а відкрито, по-рицарськи...». Як бачимо, текст цього справжнього листа значно відрізнявся від описаного вище пародійного послання, хоча, мабуть, і зазнав впливу свого знаменитого попередника.

Оригінальний зміст «Листа...» так захопив талановитого російського художника Іллю Рєпіна, що він працював над картиною, яка відображає процес написання послання козаків султану, довгих чотирнадцять років – з 1878 до 1891 р. Картина «Запорожці» І.Рєпіна (до речі, художник мав українське коріння) стала відомою на весь світ і набула великої популярності як серед художнього бомонду, так і серед широких верств населення. «До цього часу не міг відповісти Вам, а у всьому винні «Запорожці», ну й народець же! Коли ж писати, голова йде обертом від їх гамору й крику... Тижнів два з половиною – тільки з ними, не можу розлучитися – веселий народ. Чортячий народ!... Ніхто на всьому світі не відчував так свободи, рівності й братерства», – писав художник під час роботи над картиною до одного із своїх товаришів.

Окрім німецької та російської, пародійне послання запорожців було перекладено французькою та англійською мовами. Одну з перших спроб переробити «Лист...» у віршований текст зробив у середині XIX ст. Степан Руданський. На початку XX ст. відомий французький поет Гійом Аполлінер написав поему під назвою «Відповідь запорозьких козаків турецькому султану». Незважаючи на те, що листуванню козаків ось уже майже 400 років, воно й донині користується великою популярністю серед нашого народу, засвідчуючи невмирущість традиційної української зброї – природного гумору та здорової сатири.

 

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

Гренов И.Б. Османская империя и страны Центральной и Восточной Европы в 50-70 гг. ХV в.// Османская империя и страны Центральной и Восточной и Юго-Восточной Европы в ХVІ-ХVІ вв. – М, 1984. – с. 60-79.

Дашкевич Я. Україна і Туреччина і дослідження взаємовідносин ХV-ХV ІІІ ст. // Проблеми Української історичної медієвістики. – К., 1990. – с. 35-42.

Дубровський В. Про вивчення взаємин України з Туреччиною у другій половині ХVІІ ст. // Східний світ. – № 5. – 1928. – с. 54-72.

Крип’якевич І. Остафій Астаматій (Остаматенко), український посол в Туреччині 1670-х рр. // Україна. – 1928. – Кн. ІV. – c. 5-12.

Степанков В.С. Боротьба України і Польщі проти експансії Османської у 1672-1676 рр. // Україна і Польща в період феодалізму. – К., 1991. – с. 112-128.

Стецюк К.І. З історії боротьби російського і українського народів проти агресії шляхетської Польщі й султанської Туреччини у другій половині ХVІІ ст. // Укр. істор. журн. – 1983. – № 3. – с. 25-41.

ПЕ­РЕ­ЯС­ЛАВ­СЬ­КО-­МО­С­КОВ­СЬ­КИЙ ДО­ГО­ВІР У КОНТЕКСТІ УТВЕРДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ

 

О. К. Стру­ке­вич

Лише протягом часу новітньої української державності задекларована у назві наукова проблема могла стати предметом дослідження. Протягом десятиліть і століть, історики змушені були і звикли дивитися на Переяславсько-Московський договір „крізь призму пізніше витвореної переяславської легенди”. Вона, звичайно, „ідеологічно і юридично спасла українську аристократію ­– по банкрутстві її власної держави – від положення верстви завойованої, підбитої, рабської в державі чужій”. Завдяки їй українська соціальна еліта зуміла зберегти „всі права і привілеї аристократії державної нації на тій підставі, що, мовляв, вона до тих держав сама, добровільно, без примусу пристала”1 .

Проте легенда, звичайно, не дає можливості відтворити об’єктивну історичну картину навколо укладення договору. Намагаючись вирішити це завдання, іс­то­ри­ки зміст Пе­ре­яс­лав­сь­ко-­Мо­с­ков­сь­ко­го до­го­во­ру між Україною та Мо­с­ко­ві­єю по­яс­ню­ють най­ча­с­ті­ше з то­ч­ки зо­ру спів­від­но­шен­ня вій­сь­ко­во-по­лі­ти­ч­них по­те­н­ці­а­лів, гео­ст­ра­те­гі­ч­них ба­ла­н­сів, що скла­ли­ся на­вко­ло Укра­ї­ни на­при­кі­н­ці 1653 – на по­ча­т­ку 1654 рр. Для ви­тлу­ма­чен­ня змі­с­ту і ха­ра­к­те­ру до­го­во­ру ак­ти­в­но за­лу­ча­ють та­кож юри­ди­ч­ні потрактування. Та­кі під­хо­ди, зви­чай­но, ві­до­бра­жа­ють іс­то­ри­ч­ні ре­а­лії об’єкти­в­но, але у по­лі­тич­но­му жит­ті чин­ни­ка­ми по­ве­ді­н­ки ви­сту­па­ють не ли­ше ра­ці­о­на­ль­ні роз­ра­ху­н­ки, спів­від­но­шен­ня сил та ін­те­ре­сів, але й суб’єкти­в­ні чин­ни­ки. Як стве­р­джу­вав у всту­пі до дев’ятого то­му „У­к­ра­ї­ни-­Ру­си” М.С.Гру­шев­сь­кий: „ Іс­то­ри­ко­ві кі­нець кі­н­цем не менше, а ча­сом навіть і бі­ль­ше ва­ж­но зна­ти не тіль­ки те, як са­ме про­хо­ди­ли по­дії (в де­та­лях їх зде­бі­ль­шо­го і не мо­ж­на від­тво­ри­ти),  – а як во­ни бу­ли при­йн­я­ті й від­чу­ті су­час­ни­ка­ми, як пе­ре­ло­ми­ли­ся в їх сві­до­мо­с­ті і які вра­жін­ня й на­строї серед них ви­кли­ка­ли”2 . Як­що ж по­дії фі­к­су­ють­ся у сві­до­мо­с­ті у ви­гля­ді вра­жень, знань, оці­нок, на­стро­їв, то у та­кій яко­с­ті во­ни не­ми­ну­че вплі­та­ють­ся у мотиви, спо­ну­ки сві­до­мої уча­с­ті со­ці­а­ль­них су­б’єк­тів у но­вих по­ді­ях. А то­му цей аспект іс­то­ри­ч­но­го бут­тя уже не мо­ж­на не вра­хо­ву­ва­ти при на­у­ко­во­му ана­лі­зі історич­них по­дій, поведінки їх уча­с­ни­ків.

Ми про­по­ну­є­мо го­ло­вний ак­цент по­ста­ви­ти на уста­ле­ні, на той час, по­лі­ти­чні погляди тогочасної української політичної еліти, по­ка­зати, яке ві­до­бра­жен­ня во­ни знай­шли у те­к­с­ті, на­сам­пе­ред, „Бо­г­да­но­вих статей”.

Зве­р­та­ю­чись до та­ко­го до­слі­джен­ня не мо­ж­на не по­мі­ти­ти, що україн­сь­ка сто­ро­на уяв­ля­ла свої сто­су­н­ки з будь-­яким не­за­ле­ж­ним монархом у ра­м­ках по­ши­ре­ної то­ді в Єв­ро­пі і, до ре­чі, тво­ре­ної й такими ви­да­т­ни­ми укра­ї­н­сь­ки­ми на­у­ко­вця­ми як С.О­рі­хов­сь­кий, І.­Ви­шен­сь­кий, Х.Філа­лет те­о­рії су­с­пі­ль­но­го до­го­во­ру. Згі­д­но з нею су­с­пі­ль­ні ста­ни присягали мо­на­р­хо­ві на під­дан­с­т­во, а мо­нарх, в свою чер­гу, при­ся­гав ста­нам на гарантуван­ня їх прав та во­ль­но­с­тей. Ця те­о­рія, зви­чай­но, по­вні­с­тю суперечила кон­це­п­ції мо­с­ков­сь­ко­го са­мо­де­р­жав­с­т­ва, за якою цар уяв­лявся та­ким, що сто­їть над пра­вом, сто­со­в­но під­да­них він ні в яко­му ра­зі не мав ви­ко­ну­ва­ти обо­в’я­з­ки, а чи­ни­ти ли­ше ла­с­ку, пожалування.

Са­ме сприй­нят­тя вза­є­мин з мо­с­ков­сь­ким мо­на­р­хом у ра­м­ках суспіль­но­го до­го­во­ру, від­по­ві­д­но яко­му йо­го уча­с­ни­ки роз­гля­да­ють­ся рівними ко­н­т­ра­ге­н­та­ми, й спри­чи­ни­ло пе­р­ше не­по­ро­зу­мін­ня між козацькою ста­р­ши­ною і мо­с­ков­сь­ким по­со­ль­с­т­вом, ко­ли бо­я­рин В.Бутурлін від­мо­вився при­ся­га­ти від іме­ні ца­ря. З ін­шо­го бо­ку, са­ме по­лі­ти­ко-­ку­ль­ту­р­ним орієнтаціям ста­р­шин на до­го­ві­р­ність слід завдячува­ти са­мо­му фа­к­ту по­яви „Бе­ре­з­не­вих ста­тей” і про­до­в­жен­ню укла­ден­ня до­го­во­ру у Мо­с­к­ві.

Сам факт пе­ре­яс­лав­сь­кої при­ся­ги для укра­ї­н­ців ще не озна­чав взяття на се­бе пе­в­них під­дан­сь­ких обо­в’я­з­ків пе­ред ца­рем. Во­ни їх го­то­ві бу­ли ви­ко­ну­ва­ти ли­ше пі­с­ля то­го, як цар зо­бо­в’я­же се­бе, як­що не ус­ною при­ся­гою (ві­рою), то пись­мо­ви­ми зо­бо­в’я­зан­ня­ми сто­со­в­но ви­ко­нан­ня сво­їх обо­в’я­з­ків що­до під­да­них. У зв’я­з­ку з цим на­ба­га­то ло­гі­ч­ні­ше від­зна­ча­ти рі­ч­ни­цю укра­ї­н­сь­ко-­мо­с­ков­сь­ко­го до­го­во­ру не в сі­ч­ні, а в бе­ре­з­ні, ко­ли україн­сь­ка сто­ро­на на­ре­ш­ті спо­ну­ка­ла сво­го ко­н­т­ра­ге­н­та всту­пи­ти у договірні вза­є­ми­ни. До мо­ме­н­ту за­твер­джен­ня Оле­к­сі­єм Ми­хай­ло­ви­чем „Ста­тей гетьма­на Бог­да­на Хме­ль­ни­ць­ко­го” догово­ру не іс­ну­ва­ло. 8 сі­ч­ня у Переяславі бу­ло ли­ше продемонстровано укра­ї­н­сь­кою сто­ро­ною го­то­вність ста­ти рівнопра­в­ним уча­с­ни­ком майбутньо­го до­го­во­ру.

З огля­ду на до­го­ві­р­ні уяв­лен­ня ста­р­шин, вва­жа­є­мо, не слід приписувати укра­ї­н­сь­кій сто­ро­ні вчи­нен­ня яко­їсь іс­то­ри­ч­ної фа­та­ль­ної помил­ки. Виходячи з до­го­ві­р­них уяв­лень, Вій­сь­ко За­по­ро­зь­ке зав­жди могло при­пини­ти виконан­ня сво­їх зо­бо­в’я­зань у ви­па­д­ку по­ру­шен­ня до­го­во­ру контра­ге­н­том.

Ідея ви­ко­нан­ня сво­їх під­дан­сь­ких обо­в’я­з­ків у ра­м­ках уяв­лень про вза­є­м­ні до­го­ві­р­ні зо­бо­в’я­зан­ня фі­к­су­єть­ся уже в пре­ам­бу­лі березневих ста­тей. То­ч­ні­ше, пре­ам­бу­ла по­вні­с­тю по­бу­до­ва­на на ідеї до­го­ві­р­но­с­ті. Визнаю­чи цар­сь­ку ве­ли­ч­ність сво­їм го­су­да­рем, пообіцявши „слу­жи­ти прямо і ві­р­но у всі­ля­ких спра­вах і ве­лін­нях царських (тут і да­лі в те­к­с­ті пе­ре­клад ав­то­ра – О.С.)”, Б.Хме­ль­ни­ць­кий від сво­го іме­ні, іме­ні Вій­сь­ка За­по­ро­зького і всьо­го укра­ї­н­сь­ко­го суспільс­т­ва ста­вив пе­ред мо­на­р­хом ви­мо­гу: „Ті­ль­ки про­си­мо ду­же, як і в гра­мо­ті про­си­ли, зве­ли нам твоя цар­сь­ка ве­ли­ч­но­с­те в то­му всьо­му по­жа­лу­ван­ня і милість свою цар­сь­ку по­ка­за­ти, про що посланці на­ші від нас тво­їй цар­сь­кій ве­ли­ч­но­с­ті бу­дуть чо­лом би­ти”. Зміст цар­сь­ких „по­жа­лу­ван­ня і ми­ло­сті”, тоб­то зо­бо­в’я­зань пе­ред Укра­ї­н­сь­кою дер­жа­вою та ста­на­ми да­лі й роз­кри­ва­єть­ся у ві­до­мих 23 пун­к­тах.

На­сту­п­не, що при­ве­р­тає ува­гу у до­слі­джен­ні уже уста­ле­них на початок 1654 ро­ку ха­ра­к­те­ри­с­тик по­лі­тич­но­го са­мо­ви­зна­чен­ня від­носно ста­ту­су Війсь­ка За­по­ро­зь­ко­го під вла­дою мо­с­ков­сь­ко­го го­су­да­ря, є пра­г­нен­ня старшин ма­к­си­ма­ль­но га­ра­н­ту­ва­ти свою по­лі­тич­ну окремішність від московсь­ко­го су­с­пі­ль­с­т­ва та йо­го пред­ста­в­ни­ків, за­без­пе­чи­ти со­бі максималь­ну по­лі­тич­ну су­б’єк­т­ність.

У пер­шо­му пун­к­ті чі­т­ко фо­р­му­лю­єть­ся ви­мо­га до ца­ря „підтвердити пра­ва і во­ль­но­с­ті на­ші вій­сь­ко­ві”, а во­ни, на пе­ре­ко­нан­ня ста­р­шин, передбача­ли й ні з ким не по­ді­лю­ва­не ви­ко­нан­ня фу­н­к­ції за­без­пе­чен­ня по­ряд­ку: щоб „сво­ї­ми пра­ва­ми су­ди­ли­ся”, „щоб ні воє­во­да ні бо­я­рин ні стольник в су­ди вій­сь­ко­ві не втру­ча­ли­ся, але щоб від ста­р­ших сво­їх щоб то­ва­ри­с­т­во су­дже­ні бу­ли: де три чо­ло­ві­ки ко­за­ків, то­ді два од­но­го по­ви­нні су­ди­ти (тут і да­лі в ци­та­тах син­та­к­сис ори­гі­на­лу – О.С.)”

На да­ний пункт слід ди­ви­ти­ся і ши­р­ше. У ньо­му за­кла­де­на ідея держав­но­с­ті та су­ве­ре­ні­те­ту. Оскі­ль­ки дер­жа­ва з’яв­ля­єть­ся із ви­ру суспільного жит­тя то­ді, ко­ли з’яв­ля­єть­ся по­тре­ба за­без­пе­чи­ти по­ря­док за до­по­мо­гою чі­т­ко уста­ле­них норм спе­ці­а­ль­но ви­ді­ле­ною для ці­єї справи гру­пою лю­дей3 , то го­то­в­ність то­го­ча­с­них пред­ста­в­ни­ків українсько­го соціуму са­мим со­бі за­без­пе­чу­ва­ти по­ря­док і де­мон­струє го­то­в­ність до дер­жа­в­но­го, су­ве­рен­но­го фу­н­к­ці­о­ну­ван­ня Вій­сь­ка За­по­ро­зь­ко­го.

Да­на ідея пред­ста­в­ле­на і в тре­тьо­му пун­к­ті, де мо­ва ве­деть­ся про „пра­ва і во­ль­но­с­ті шля­хет­с­т­ва”. До них, з по­гля­ду укра­ї­н­сь­кої політичної елі­ти, ма­ли на­ле­жа­ти: щоб „між се­бе ста­р­ших на уря­ди судо­ві оби­ра­ли”; щоб „су­ди зем­сь­кі і грод­сь­кі ти­ми уря­д­ни­ка­ми, яких во­ни са­мі со­бі добровільно обе­руть, ви­ко­ну­ва­ти­ся ма­ють, як і пе­ред тим”.

Ідея дер­жа­в­но­с­ті пред­ста­в­ле­на і в ін­ших пун­к­тах. Так, у четвертому, де мо­ва про мі­с­та та збір по­да­т­ків на­го­ло­шу­єть­ся: „У мі­с­тах уря­д­ни­ки щоб з на­ших лю­дей (тут і да­лі під­кре­с­лен­ня на­ші – О.С.) оби­ра­ні бу­ли на те гі­д­ні, які по­ви­нні бу­дуть під­да­ни­ми тво­єї цар­сь­кої ве­ли­ч­но­с­ті управ­ля­ти...” У шостому на­го­ло­шу­єть­ся на пра­ві ні від ко­го не за­ле­ж­но­го об­ран­ня ви­щої по­са­до­вої осо­би – ге­ть­ма­на: „ ...Щоб Вій­сь­ко За­по­ро­зь­ке са­ме з-по­між се­бе ге­ть­ма­на оби­ра­ли, а йо­го цар­сь­кій ве­ли­ч­но­с­ті по­від­ом­ля­ли...” У п’ятнад­ця­то­му, де мо­ва ве­деть­ся про збір да­ни­ни „з тих лю­дей, які тво­їй цар­сь­кій ве­ли­ч­но­с­ті на­ле­жать”, ста­р­ши­ни по­слі­до­в­но про­до­в­жу­ва­ли наполя­га­ти, що і сто­со­в­но та­ких лю­дей в Укра­ї­ні вла­да мо­с­ков­сь­ких адміністра­то­рів чин­ною бу­ти не мо­г­ла. Ав­то­ри ста­тей ви­ма­га­ли від по­слів, щоб ті „ні на од­но­го воє­во­ду не до­зво­ля­ли” по­кла­с­ти та­кі обо­в’я­з­ки. Для та­кої по­тре­би зно­ву ли­ше „з ту­те­ш­ніх лю­дей” мав бу­ти об­ра­ний „чо­ло­вік гі­д­ний”. Шіст­на­дця­тий пункт, у роз­гля­ду­ва­но­му ас­пе­к­ті, за сво­їм змі­с­том прак­ти­ч­но по­вто­рює пе­р­ший і зо­бо­в’я­зує укра­ї­н­сь­ких по­слів ні в яко­му ра­зі не по­го­джу­ва­ти­ся на ви­ко­нан­ня мо­с­ков­сь­ки­ми ад­мі­ні­с­т­ра­то­ра­ми хо­ча б яки­хось фу­н­к­цій сто­со­в­но укра­ї­н­ців: „А то­му ма­ють по­сла­н­ці на­ші домовляти­ся, що на­ї­ха­в­ши б воє­во­да пра­ва ла­ма­ти мав і уста­но­ви які чи­нив, і те лю­дям ма­ло б бу­ти у ве­ли­ку до­са­ду...” Тут же під­кре­с­лю­єть­ся, що в Укра­ї­ні лю­ди ма­ють і го­то­ві під­по­ряд­ко­ву­ва­ти­ся вла­с­ним на­ча­ль­ни­кам: „... А з ту­те­ш­ніх лю­дей ко­ли бу­дуть ста­р­ші, то­ді від­по­ві­д­но до прав і уста­нов ту­те­ш­ніх бу­дуть ви­ко­ну­ва­ти”.

Те­му са­мо­стій­но­го за­без­пе­чен­ня по­ряд­ку у вла­с­но­му до­мі за­вершує пункт 17. У ньо­му ви­сло­в­лю­єть­ся спо­ді­ван­ня про га­ра­н­ту­ван­ня прав і вольно­с­тей про­ві­д­них ста­нів то­го­ча­с­ної Укра­ї­ни, яке за­кін­чу­єть­ся те­зою: „Ко­ли те оде­р­жи­мо, ми са­мі між со­бою роз­гляд ма­ти бу­де­мо...”

Од­ним з яс­к­ра­вих про­явів зо­рі­є­н­то­ва­но­с­ті на вла­с­ну по­лі­тич­ну суб’єкт­ність, тоб­то на су­ве­ре­ні­тет є пра­г­нен­ня про­во­ди­ти са­мо­стій­ну зовнішню по­лі­ти­ку. Пункт 14 фі­к­сує та­ке пра­во за Укра­ї­н­сь­кою ко­за­ць­кою дер­жа­вою та її ви­со­ким ре­пре­зе­н­та­н­том: „По­с­ли, які спо­кон­ві­ку з чу­жих зе­мель при­хо­дять, до Вій­сь­ка За­по­ро­зь­ко­го, щоб па­ну ге­ть­ма­ну і Вій­сь­ку За­по­ро­зь­ко­му, які б на до­б­ро бу­ли, ві­ль­но при­йн­я­ти, щоб те йо­го цар­сь­кій ве­ли­ч­но­с­ті у гнів не бу­ло”.

Як во­єн­ний со­ю­з­ник, укра­ї­н­сь­ка сто­ро­на ви­зна­ва­ла по­тре­бу надавати ца­рю ін­фо­р­ма­цію про не­дру­ж­ні на­мі­ри ті­єї чи ін­шої де­ле­га­ції: „а що б ма­ло су­про­ти йо­го цар­сь­кої ве­ли­ч­но­с­ті бу­ти, по­ви­нні ми йо­го цар­сь­кій ве­ли­ч­но­с­ті по­від­ом­ля­ти”. Остан­ню ци­та­ту іно­ді роз­тлу­ма­чу­ють як пе­в­не до­б­ро­ві­ль­не об­ме­жен­ня су­ве­ре­ні­те­ту. За­пе­ре­чи­ти та­кий під­хід до­зво­ляє те­о­рія між­на­ро­д­но­го пра­ва, за якою зо­бо­в’я­зан­ня, взя­ті за між­на­ро­д­ни­ми до­го­во­ра­ми на се­бе до­б­ро­ві­ль­но, ви­зна­ча­ють­ся як зо­бо­в’я­зан­ня, що цілком узгоджуються а не заперечують ідею суверенітету4 . У стат­тях Б.Хмельницько­го за­фі­к­со­ва­но й сприй­нят­тя ста­р­ши­ною мі­с­ця та ро­лі москов­сь­ко­го мо­на­р­ха як у по­лі­тич­ній си­с­те­мі Ге­ть­ма­н­щи­ни, так і сто­со­в­но Укра­ї­н­сь­кої ко­за­ць­кої дер­жа­ви за­га­лом. За за­ду­мом ге­ть­ма­на і ста­р­шин мо­с­ков­сь­кий цар розгляда­в­ся мо­на­р­хом по­лі­тич­но окре­мі­ш­ної Укра­ї­ни. Та­кий ви­сно­вок можна об­ґру­н­ту­ва­ти на­сам­пе­ред усі­ма ти­ми пун­к­та­ми, яки­ми за­пе­ре­чу­єть­ся будь-­яка участь пред­ста­в­ни­ків ро­сій­сь­кої по­лі­тич­ної елі­ти в управ­лін­ні українськими спра­ва­ми. Стат­ті Б.Хме­ль­ни­ць­ко­го ви­зна­ють при­че­т­ним до укра­ї­н­сь­ких справ ли­ше од­но­го мо­на­р­ха. І хо­ча во­ни ви­зна­ва­ли йо­го са­мо­де­р­ж­цем, ста­р­ши­ни на чо­лі з ге­ть­ма­ном на­го­ло­шу­ва­ли на то­му, що він є „са­мо­де­р­ж­цем Ве­ли­кої і Ма­лої Ру­сі­ї”. Те ж са­ме фо­р­му­лю­ван­ня ви­ко­ри­с­та­но і в ли­с­ті Б.Хме­ль­ни­ць­ко­го до ца­ря від 8 сі­ч­ня 1654 р. Та­ка „спро­ба за­про­ва­ди­ти в цар­сь­кий ти­тул (і то в йо­го ко­ро­т­шу, ос­но­в­ну ча­с­ти­ну) но­во­го скла­д­ни­ка, – С.Пло­хій на­по­ля­гає, – ста­ла ва­ж­ли­вим кро­ком у про­це­сі са­мо­іде­н­ти­фі­ка­ції укра­ї­н­ців у те­р­мі­нах ет­ні­ч­них, ре­лі­гій­них та куль­ту­р­них”. З огля­ду на політичний, а не ви­клю­ч­но ет­ні­ч­ний, ре­лі­гій­ний, куль­ту­р­ний зміст те­к­с­ту бе­ре­з­не­вих ста­тей, а та­кож з огля­ду на ві­до­мі нам ви­сло­в­лю­ван­ня Б.Хме­ль­ни­ць­ко­го, П.До­ро­ше­н­ка, Д.Мно­го­г­рі­ш­но­го і С.Ді­во­ви­ча є всі під­ста­ви за­яви­ти, що ці сло­ва бу­ли і про­явом по­лі­тич­ної са­мо­іде­н­ти­фі­ка­ції укра­ї­н­ців як пред­ста­в­ни­ків окре­мої дер­жа­ви зі сво­їм, до­б­ро­ві­ль­но об­ра­ним мо­на­р­хом, що пе­ре­бу­ває у „цар­с­т­вен­но­му” (але не сто­ли­ч­но­му) мі­с­ті Мо­с­к­ві.

За­фі­к­со­ва­ність по­зи­ції на мо­с­ков­сь­ко­го ца­ря як спі­ль­но­го для Укра­ї­ни і Ро­сії мо­на­р­ха ми спо­сте­рі­га­є­мо уже в жо­в­т­ні 1649 р., ко­ли у роз­мо­ві з мо­с­ков­сь­ким по­слом Б.Хме­ль­ни­ць­кий на­звав ца­ря „спі­ль­ний го­су­дар наш”6 . Про Укра­ї­ну, окре­мо пред­ста­в­ле­ну цар­сь­кою осо­бою, го­во­рив ге­ть­ман мо­с­ков­сь­ким по­слам і 26 гру­д­ня 1653 р.: “Дай Го­с­по­ди, здо­ро­вий був ве­ли­кий го­су­дар наш цар і ве­ли­кий князь Оле­к­сій Ми­хай­ло­вич, всія Ру­сі са­мо­де­р­жець, на сво­їх ве­ли­ких пре­сла­в­них дер­жа­вах Ро­сій­сь­ко­го цар­с­т­ва, і які йо­му ве­ли­ко­му го­су­да­рю, й. ц. в-ті, ни­ні Бог пе­ре­да­є”7 . (Тут ге­ть­ман мав на ува­зі бли­зь­ке укла­ден­ня Пе­ре­яс­лав­сь­ко-­Мо­с­ков­сь­ко­го до­го­во­ру.) Що пред­ста­в­ни­ки укра­ї­н­сь­ко­го і ро­сій­сь­ко­го су­с­пільств є „рі­в­ні” та „ві­ль­ні” один сто­со­в­но од­но­го, пе­ре­бу­ва­ю­чи „під єди­ним го­су­да­рем, во­лею со­бі об­ра­ним”, – роз­тлу­ма­чу­вав 1 сі­ч­ня 1668 р. мо­с­ков­сь­ко­му по­слу П.До­ро­ше­н­ко8 . Ва­го­мою у да­но­му кон­текс­ті ви­да­єть­ся не­од­но­ра­зо­во ви­сло­в­ле­на Д.Мно­го­г­рі­ш­ним ду­м­ка про те, що цар три­має у сво­їх ру­ках скі­петр не ли­ше ве­ли­ко­ро­сій­сь­кий, але й ма­ло­ро­сій­сь­кий. Про це він пи­ше у ли­с­ті до ца­ря від 12 ве­ре­с­ня 1670 р.: “…При цьо­му на пре­сла­в­них ве­ли­ко­ро­сій­сь­ких і ма­ло­ро­сій­сь­ких скі­пе­т­рах ща­с­ли­во цар­с­т­ву­ю­чо­му на ба­га­то літ…”9 ; в тра­в­ні 1671 р.10  і в жо­в­т­ні 1671 р.11 

Чі­т­ко про­яв­ле­но та­ке ро­зу­мін­ня й у „Ро­з­мо­ві Ве­ли­ко­ро­сії з Ма­ло­ро­сі­є­ю”, де Укра­ї­на зо­бра­жа­єть­ся окре­мим су­с­пі­ль­с­т­вом, очо­ле­ним сво­їм мо­на­р­хом, який од­но­ча­с­но є мо­на­р­хом і для ро­сій­сь­ко­го су­с­пі­ль­с­т­ва: „Не ду­май, чтоб ты са­ма бы­ла мой вла­с­ти­тель, но го­су­дарь твой и мой об­щий по­ве­ли­тель… Так мы с то­бою ра­в­ны и од­но со­с­та­в­ля­ем, од­но­му, не двум го­су­да­рям при­ся­га­ем, – по­че­му по­чи­таю те­бя ра­в­ну се­бе. Не го­во­ри: как об­ще­с­т­ву, по­дда­лась и те­бе! Са­мо­де­р­жец твой и мой шлет те­бя и ме­ня. Один он от­зы­ва­ет из по­хо­ду ве­ля…”12 

Та­ка по­зи­ція укра­ї­н­сь­ких ста­р­шин дає мо­ж­ли­вість по­яс­ни­ти, чо­му у бе­ре­з­не­вих стат­тях, ви­зна­ю­чи ца­ря сво­їм су­ве­ре­ном, який має вер­хо­в­не пра­во ле­гі­ти­мі­зо­ву­ва­ти при­йн­я­ті в Укра­ї­ні рі­шен­ня що­до об­ран­ня ге­ть­ма­на (п. 6), ви­зна­чен­ня чи­се­ль­но­с­ті зброй­них сил (п. 2), ви­пла­ти гро­шо­во­го утри­ман­ня (п. 8, 10, 12, 21), на­дан­ня ра­н­го­вих ма­є­т­но­с­тей ви­со­ким по­са­до­в­цям, вій­сь­ко­вим спе­ці­а­лі­с­там (п. 5, 9, 11), во­ни, ра­зом з тим, не по­го­джу­ва­ли­ся зі ста­ту­сом ав­то­но­мії у скла­ді Мо­с­ков­сь­кої дер­жа­ви. Адже та­ка зго­да пе­ред­ба­ча­ла б по­ши­рен­ня на те­ре­ни Ру­си-­Ук­ра­ї­ни по­лі­тич­них і пра­во­вих норм Мо­с­ков­сь­кої дер­жа­ви. Про­те, у пун­к­тах Б.Хме­ль­ни­ць­ко­го ми зу­стрі­ча­є­мо на­по­ля­ган­ня на за­сто­су­ван­ні в Укра­ї­ні ви­клю­ч­но вла­с­но­го ко­де­к­су за­ко­нів: щоб „сво­ї­ми пра­ва­ми су­ди­ли­ся” (п. 1); „Пра­ва, на­да­ні у ві­ках від кня­зів і ко­ро­лів, як ду­хо­в­ним і мир­сь­ким лю­дям, щоб ні в чо­му не по­ру­ше­ні бу­ли” (п. 13). Що ці­л­ком уз­го­джу­єть­ся з іде­єю про по­лі­тич­ну окре­мі­ш­ність укра­ї­н­сь­ко­го су­с­пі­ль­с­т­ва від ро­сій­сь­ко­го.

На­га­ль­на по­тре­ба у во­єн­но-­по­лі­ти­ч­но­му со­ю­з­ни­ко­ві, то­го­ча­с­ні уяв­лен­ня про при­ро­ду вла­ди во­ло­да­рів, вста­но­в­ле­ну між ни­ми іє­ра­р­хію спо­ну­ка­ли ге­ть­ма­на та йо­го ото­чен­ня ви­зна­ти се­бе під­да­ни­ми (але, як вже сві­д­чить сам факт іс­ну­ван­ня бе­ре­з­не­вих ста­тей, це під­дан­с­т­во роз­гля­да­ло­ся як обу­мо­в­ле­не), а мо­с­ков­сь­ко­го мо­на­р­ха ви­зна­ти сво­їм су­ве­ре­ном і про­те­к­то­ром. Про­те, як сві­д­чить текст бе­ре­з­не­вих ста­тей, укра­ї­н­ці по­ста­ви­ли­ся до вла­ди мо­на­р­ха у ра­м­ках єв­ро­пей­сь­кої па­ра­ди­г­ми її сприй­нят­тя, оці­ню­ва­ль­но-­ви­мо­г­ли­во, як від­но­с­но рі­в­ну сто­ро­ну, уча­с­ни­ка до­го­во­ру, на яко­го теж по­кла­да­ють­ся пе­в­ні обо­в’я­з­ки. Та­кий під­хід до осо­би мо­на­р­ха слід, на наш по­гляд, шу­ка­ти у пун­к­тах 3 і 7, де під­кре­с­лю­єть­ся, що у під­дан­с­т­во укра­ї­н­ці ідуть не з пу­с­ти­ми ру­ка­ми, не без за­со­бів до іс­ну­ван­ня. Цар їм зе­м­лі не на­дає, а ли­ше уза­ко­нює ті чи ін­ші про­яви пра­ва вла­с­но­с­ті на не­ї. Пункт 7 з цьо­го при­во­ду фі­к­сує, не ро­б­ля­чи, до ре­чі, ні­яких ви­клю­чень і для ца­ря: „Ма­є­т­ків ко­за­ць­ких, щоб ні­хто не від­би­рав: які зе­м­лі ма­ють і що до них на­ле­жить, щоб з ти­ми ма­є­т­ка­ми вільні бу­ли”13 . Дія ці­єї но­р­ми ма­ла по­ши­рю­ва­ти­ся, у ра­зі їх сме­р­ті, і на чле­нів їх сі­мей. “В ко­за­ць­кій Укра­ї­ні, – стве­р­джу­вав Ли­пин­сь­кий, – як і в За­хі­д­ній Єв­ро­пі з ли­цар­сь­ко­го ро­до­во­го пра­ва на зе­м­лю ви­пли­ва­ють обо­в’я­з­ки ли­цар­сь­ко­го ро­ду су­про­ти зе­м­лі, су­про­ти Дер­жа­ви. В Мо­с­к­ві з обо­в’я­з­ку дво­рян­сь­кої слу­ж­би ца­ре­ві і дер­жа­ві ви­пли­ває пра­во дво­рян­с­т­ва до зе­м­лі”14 .

Оці­ню­ва­ль­но-­ви­мо­г­ли­ве ста­в­лен­ня до ца­ря, вва­жа­є­мо, про­яви­ло­ся і в пун­к­ті 17, який, хо­ча й сто­су­ва­в­ся без­по­се­ре­д­ньо поль­сь­ко­го ко­ро­ля і по­лі­ти­ки поль­сь­ко­го уря­ду, не­ми­ну­че (в си­лу за­ко­но­мі­р­но­с­тей фу­н­к­ці­о­ну­ван­ня люд­сь­кої пси­хі­ки) пе­ре­но­си­в­ся й на пе­р­со­ну та по­лі­ти­ку мо­с­ков­сь­ко­го ца­ря як по­пе­ре­джен­ня: „До цьо­го від ко­ро­лів поль­сь­ких ні­яко­го пе­ре­слі­ду­ван­ня на ві­ру на во­ль­но­с­ті на­ші не бу­ло, зав­жди ми всі­ля­кий чин свою во­ль­ність ма­ли, і ми їм ві­р­но слу­жи­ли; а ни­ні за на­ступ на во­ль­но­с­ті на­ші, при­му­ше­ні ми йо­го цар­сь­кій ве­ли­ч­но­с­ті під мі­ц­ну і ви­со­ку ру­ку під­да­ти­ся…”

До­го­ві­р­ні стат­ті Б.Хме­ль­ни­ць­ко­го та отри­ма­ні на них мо­на­р­ші гра­мо­ти в усі на­сту­п­ні ро­ки іс­ну­ван­ня Ге­ть­ма­н­щи­ни роз­гля­да­ли­ся украї­н­сь­ки­ми ста­р­ши­на­ми як ін­стру­мент за­хи­с­ту по­лі­тич­ної окре­мі­ш­но­с­ті та су­б’єк­т­но­с­ті. Уже І.­Ви­гов­сь­кий, під­кре­с­лю­вав:“Ми ж при­ся­га­ли ве­ли­ко­му го­су­да­рю, й. ц. в-ті, на то­му, що прав на­ших ні­яких не по­ру­шу­ва­ти. …Те вчи­нив не­бі­ж­чик ге­ть­ман Бог­дан Хме­ль­ни­ць­кий та я; ін­ших ста­тей ні­хто не ві­дав”15 .

По­си­лан­ня на до­го­вір до­зво­ля­ли укра­ї­н­сь­ким по­лі­ти­кам за­хи­ща­ти свої ін­те­ре­си шля­хом за­мі­ни про­те­к­то­ра, як це, на­при­клад, ще за­до­в­го до І.­Ма­зе­пи, фо­р­му­лю­вав Д.Мно­го­г­рі­ш­ний. 14 ли­с­то­па­да 1668 р. він пи­сав до ар­хі­єпи­с­ко­па Л.Ба­ра­но­ви­ча: як­що цар „нам тих во­ль­но­с­тей, за Бог­да­на Хме­ль­ни­ць­ко­го в Пе­ре­яс­ла­ві по­ста­но­в­ле­них, не за­хо­че під­тве­р­ди­ти і при них не охо­ро­нить, то­ді ра­ді і не ра­ді ма­є­мо бу­су­р­ма­ни­ну в під­дан­с­т­во під­да­ти­ся”16 .

По­си­лан­ня­ми на до­го­вір на­ма­га­в­ся не до­пу­с­ти­ти об­ме­жен­ня по­лі­тич­них прав Укра­ї­ни І.­С­ко­ро­пад­сь­кий. За­ве­р­шу­ю­чи свій ге­ть­ман­сь­кий та жит­тє­вий шлях, у про­хан­ні-­ві­д­по­ві­ді що­до за­про­ва­джен­ня Ма­ло­ро­сій­сь­кої ко­ле­гії він 5 тра­в­ня 1722 р. за­яв­ляв ца­ре­ві, що все те чи­нить­ся „про­ти зга­да­них до­го­во­рів Бог­да­на Хме­ль­ни­ць­ко­го”17 .

Як за­сві­д­чує „Про­хан­ня ма­ло­ро­сій­сь­ко­го шля­хет­с­т­ва” 1763 р., до са­мих остан­ніх мі­ся­ців функціонування ге­ть­ман­сь­кої вла­ди в Укра­ї­ні до­го­вір роз­гля­да­в­ся як ар­гу­мент на ко­ристь збе­ре­жен­ня на­яв­них та від­но­в­лен­ня втра­че­них по­лі­тич­них прав18 .

 

ВИКОРИСТАНА  ЛІТЕРАТУРА

Липинський В. Україна на переломі. 1657-1659: Замітки з історії українського державного будівництва в ХVІІ століттю. –  К.; Відень, 1920. – С. 28-29.

Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К., 1996.  – Т. ІХ. Кн. 1. – С. 6.

Гелнер Э. Нации и национализм. – М., 1991. – С. 29.

Харт Х.Л.А. Концепція права. – К., 1998. – С. 216.

Плохій С. Переяслав 1654: Православний дискурс та політична культура // Переяславська Рада 1654 року (Історіографія дослідж.). – К., 2004 – С. 781.

Воссоединение Украины с Россией: Док. и материалы: в 3 т. –  М.,1954. – Т. 2. 1648-1651 гг. – С. 271.

Ак­ты, от­но­ся­щи­е­ся к ис­то­рии Юж­ной и За­па­д­ной Рос­сии, со­б­ран­ные и из­дан­ные Ар­хе­о­г­ра­фи­че­с­кой ко­ми­с­си­ею (да­лі: Ак­ты ЮЗР). –  С.Пб., 1861. – Т. 1. – С. 129-130.

Акты ЮЗР. – С.Пб., 1869. – Т. 6. – С. 248.

Акты ЮЗР. – С.Пб., 1877. – Т. 9. – С. 271.

10  Окиншевич Л. Центральні установи України-Гетьманщини ХVII-XVIII ст. – К., 1930 – Ч. 2. Рада старшини. – С. 298.

11  Акты ЮЗР. – С.Пб., 1877. – Т. 9. – С. 453.

12  Дівович С. Разговор Великороссии с Малороссиею // Українська література ХVII-XVIII ст. – К.,1983 – С. 394-395.

13  Всі цитування з „Прохання по пунктам Богдана Хмельницького про підтвердження колишніх прав і вольностей і про суди і про інше” здійснено з додатків до монографії Т.Чухліба „Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнародних відносинах 1648-1714 рр.” – К., 2003. – С. 366-368.

14  Липинський В. Україна на переломі 1657 – 1659: Замітки до історії українського державного будівництва в ХVІІ -ім століттю. – К.: Відень, 1920. – С. 126, 124.

15  Акты ЮЗР. – С.Пб., 1863. – Т. 4. – С. 123.

16  Акты ЮЗР. – СПб., 1872. – Т. 7. – С. 118.

17  Источники Малороссийской истории, собранные Д.Н. Бантыш-Каменским и изданные О.Бодянским. – М., 1859. –  Часть ІІ. 1691-1722. –  С. 319.

18  Прошение малороссийского шляхетства и старшин, вместе с гетманом, о возстановлении разных старинных прав Малороссии // Укр. іст. журн. – 1993. – № 7/8. – С. 89.

БАТОЗЬКА БИТВА: ВПЛИВ НА ФОРМУВАННЯ СВІДОМОСТІ СУСПІЛЬСТВА

 

Н.М.Кирнична

Тисячолітня історія українського народу – одного з найдавніших і найчисленніших народів Європи – позначена не тільки духовними злетами та звитяжними подвигами, а й трагічними випробуваннями, які він був змушений долати на тернистому шляху до сподіваного Акту про державну незалежність.

Однією з яскравих сторінок багатостраждальної і виснажливої боротьби є битва під Батогом поблизу села Четвер тинівки Тростянецького району у травні 1652 року.

Події на Батозькому полі без сумніву відіграли особливу роль в історії України.

Поразка під Берестечком породжувала чутки про невміння і нездатність козацької старшини і, насамперед, Б.Хмельницького вирішувати долю України.

Берестецька катастрофа попри великі людські жертви, мала також інший бік і не менш фатальний. Сталися важкі моральні зрушення в настроях народних мас.

Люди, які ціною крові здобули свободу, аж ніяк не хотіли втрачати її і гнути спини на панів-чужинців.

З огляду на політичну дезорганізацію, що охопила Україну, справа вимагала діяти швидко і рішуче.

На весну 1652р. в Б.Хмельницький був готовий план воєнної кампанії, добре продуманий, але не до кінця виважений.

Раніше про розрив стосунків з Польщею та молдавський похід було схвалено на великій Раді козацької старшини й татарських провідників, яка відбулася в Чигирині у першій декаді травня 1652 р.

Інформація про це трималася у великій таємниці, а з метою дезорієнтації поширювалася чутка, що козаки разом з татарами збираються громити прикордонні московські міста.

Закінчивши приготування, Хмельницький послав молдавському господарю Лупулу листа, в якому нагадував про зобов’язання щодо одруження доньки Розанди з Тимошем, закінчував листа словами: „Як зламаєш слово, посічу тебе на такі дрібні шматки, що буде тяжко їх визирати, а порох твій розвію за вітром”.

Після одержання цього листа Лупул написав Мартину Калиновському, який з військом був біля Вінниці, благаючи зупинити козаків. Калиновський – коронний гетьман і брат польського короля Яна Казимира – відразу вирушив до гори Батіг з метою перестріти козаків під проводом Тимоша, що вирушили в Молдавію. Чому саме тут під Батогом відбулася ця битва?

Відповідь дають нам позначки, що збереглися на скелі лівого берега річки Південного Бугу. Тут вибита людська нога, стрілка і сідло. Так татари позначали найкращі місця переправи війська через річку. А вони не один раз бували в цих місцевостях (татарські набіги). Калиновський бачив ці позначки і знав, що козаки будуть проходити неподалік він них.

Польські війська нараховували більше 20 тисяч добре озброєних, навчених і впевнених у своїй непереможності воїнів. Тут були і найманці з Німеччини, Швейцарії, Франції та інших країн.

Загін Тимоша, що рухався з Чигирина в напрямі Ладижина і далі в Молдавію, налічував 7-12 тисяч воїнів (точніших даних немає).

Коли розвідка донесла Б.Хмельницькому, що поляки готуються розбити загін Тимоша, гетьман послав на допомогу орду татар, а сам вирушив до Батога з військом у складі 4-х полків Чигиринського, Черкаського, Переяславського і Корсунського.

Прихованим маневром гетьман прибув у Ладижин і написав листа Калиновському, датованого з Чигирина кількома днями раніше: „Гетьман русинів Хмельницького вітає польського гетьмана Калиновського. Негоже мені приховувати від Вашої величності, що мій син з кількома тисячами сподвижників рушив у похід, щоб одружитися з донькою молдавського господаря. Оскільки це стосується мого сина, мені дивно було б дізнатися, що значне польське військо зібране під горою Батіг з очевидним наміром перепинити йому дорогу”.

Той лист ще більше розбурхав уяву Калиновського і він заявив, що не упустить такої гарної нагоди, щоб відомстити синові гетьмана за негарне поводження, якого зазнав від його батька після Корсунської битви.

Батозьку битву відкрила татарська кіннота. Головнокомандувач польського війська наказав вдарити по ній з гармат і кинув у атаку кавалерію. Татари не витримали натиску і повернули назад. Битва ставала дедалі запеклішою. У бій вступили козаки Тимоша Хмельницького, свіжі сили татарської кінноти.

Зазнавши значних втрат, поляки змушені були відійти до свого табору. Криваві сутички припинилися лише з настанням темряви. У польському війську з’явилися настрої невпевненості і розгубленості. День 2 червня став вирішальним у ході Батозької битви. Внаслідок запеклого штурму козакам вдалося зробити прорив у ворожій лінії оборони. Серед поляків виникла паніка. Польське військо зазнало цілковитого розгрому. Калиновський загинув.

Переможне завершення Батозької битви викликало нове піднесення Національно-визвольної боротьби в Україні. Протягом травня-червня 1652 р. від польського панування було звільнено територію Київського, Чернігівського, Брацлавського, Подільського воєводств. Повернення України до метрополії – Речі Посполитої – стало неможливим.

Українська козацька держава рішуче рушила тернистим шляхом відстоювання своєї незалежності.

Перемога під Батогом стала воєнним реваншем за Берестечко. Вона зняла з України всі наслідки Білоцерківського миру, була дуже важливою у військовому відношенні і не менш важливою у моральному плані. Адже під Батогом було розгромлено ту армію, яка розбила козацькі війська під Берестечком, армію, що палила і плюндрувала села Поділля, громила козацькі загони біля Вінниці.

Перемога в цій битві дала змогу Б.Хмельницькому утвердити свою владу як гетьмана і відвернути міжусобиці козацьких старшин, які назрівали.

Нарешті перемога на Батозькому полі показала московським правителям, що українські козацькі війська – грізна військова сила.

Військові теоретики порівнювали що битву із знаменитою битвою карфагенців проти римлян у 216 р. до н.е. під Каннами.

 

Пройшли століття, та живуть легенди

Про перемоги славних козаків, про Січ.

Стоїть у видолку Богданова криниця,

І не міліє протягом сторіч!

 

В травні 2002 року минуло 350 років з часу славної козацької звитяги.

На державному рівні було прийнято розпорядження, підписане Президентом України “Про відзначення 350-ї річниці Батозької битви”. Ним передбачалося проведення всеукраїнських урочистостей з нагоди перемоги козацького війська над польською шляхтою у Батозькій битві.

Спекотного сонячного 26 травня 2002 року численних гостей перед в’їздом у село Четвертинівку Тростянецького району зустрічали вершники на баских конях – козацька застава. У центрі села обласний краєзнавчий музей та обласна бібліотека ім. К.А.Тімірязєва розмістили виставки експонатів і літератури про ті героїчні часи. Всі бажаючі побували у місцевому краєзнавчому музеї, слухали радіогазету „За волю і долю”, спостерігали за відкриттям пам’ятної дошки на новозбудованому дитячому садочку „Криниченька”, відвідали виставку народної творчості.

Кульмінацією свята став маршовий похід гостей з усієї Вінниччини і сусідніх областей Кургану козацької слави, покладання квітів та урочистий мітинг. На ньому виступили віце-прем’єр України В.Семиноженко, крайовий козацький отаман М.Крижанівський, письменник М.Рябий, народний депутат України Г.Калетник, керівники області та району. А потім мимо Кривавого яру і Козацької криниці, де за переказами пили воду воїни Б.Хмельницького, всі присутні перейшли у Козацьку діброву, що розкинулася там, де впадає легендарний струмок Батіг у Південний Буг.

Звучали героїчні мелодії, демонструвалися фільми, відбулися театралізоване дійство та козацькі забави і, звичайно, варився козацький куліш.

Третє тисячоліття. Наш народ відзначав 12-ту річницю своєї незалежності; вчені, історики, культурологи вивчають, згадують про ту потужну і незламну козацьку силу, яка століттями відбивала напади турків, татар та поляків. Вона була головною рушійною силою в абсолютній більшості народних повстань та рухів, здійснювала, завдяки героїзмові і витривалості, переможні походи під час Визвольної війни та, зрештою, була основним носієм української національної культури, віри та державності в епоху середньовіччя та початку нової історії.

Характерною прикметою духовного життя українців став загальний потяг до осмислення історичного минулого, у світ його складності та багатогранності.

Засвоєння історичного досвіду минулих поколінь, їхніх традицій, інтересів, цінностей є джерелом тієї духовності, що лежить в основі національного самопізнання.

Історична пам’ять про знамениту битву, героїчний феномен Б.Хмельницького, ставлення до тих історичних подій – віддзеркалюють актуалізовані факти, які є важливим чинником на шляху сучасного державотворення.

 

Багато потрібно пройти і пізнати,

Щоб дітям, онукам ще краще жилось,

Щоб те, про що мріяли пращури наші,

В наступних роках у державі збулось.

 

 

ВИКОРИСТАНА  ЛІТЕРАТУРА

Кучма Л. Розпорядження „Про відзначення 350-ї річниці Батозької битви” // Тростянец. вісті. – 2000. – 3 квіт.

Історія України в особах: Козаччина. – К.: Україна, 2000. – 302 с.

Коли земля стогнала: друга половина ХVІІ ст. – К.: Україна, 1995. – 432 с.

Україна. Віхи історії: Фотоальб. – К.: Мистец., 2001. – 432 с.: іл.

     Розділ: Україна-гетьманщина. – С. 132-137.

Володарі гетьманської булави: Іст. портр. – К.: Варта, 1994. – 560 с.

Грушевський М. Про батька козацького Богдана Хмельницького. – Д.: Січ, 1993. – 55 с.

Мікоян С. Козацтво на Тростянеччині: [350 років невмирущої слави] // Тростянец. вісті. – 2002. – 17 квіт.; 27 квіт.; 30 квіт.

Рогова О. Тиміш Хмельниченко: Іст. повість. – К.: Дніпро, 1991. – 141 с.

Сас П. Батозька перемога // Хочу все знати. – 1998. – 27 трав.

Спалах у темряві: середина ХVІІ ст. – К.: Україна, 2001. – 399 с.

Тії слави козацької повік не забудем [Матеріали на допомогу учителям історії, учням старших класів про битву під Батогом]. – Тростянець: Відділ освіти Тростянец. райдержадмін. – 1992. – 5 с.

Фіалко Л. Збережемо тую славу... [Репортаж з с.Четвертинівки Тростянец. р-ну, де проходило свято, приурочене битві під Батогом] // Панорама. – 1995. – 19 серп.

Чуприна В. Хмельниччина [В т.ч. про перемогу Козац. Війська на чолі з Б.Хмельницьким у битві біля р. Батіг (нині Тростянец. р-н)] // Армія України. – 1995. – 20 черв.; 18 лип.

Яворницький Д.І. З української старовини: Наук.-худож. кн. – К.: Веселка, 2001. – 176 с.

З М І С Т

 

Голомовза В.М.

КОЗАЦТВО  І  ВІЙСЬКОВА  СЛУЖБА

 

Заворітна Г.В.

ДИПЛОМАТІЯ  ЧАСІВ УКРАЇНСЬКОЇ  КОЗАЦЬКОЇ  ДЕРЖАВИ

 

Чухліб Т.В.

СЕКРЕТНА  ЗБРОЯ  НАШИХ  ПРАЩУРІВ

 

Стру­ке­вич О.К.

ПЕ­РЕ­ЯС­ЛАВ­СЬ­КО-­МО­С­КОВ­СЬ­КИЙ  ДО­ГО­ВІР У КОНТЕКСТІ  УТВЕРДЖЕННЯ  УКРАЇНСЬКОЇ КОЗАЦЬКОЇ  ДЕРЖАВИ

 

Кирнична Н.М.

БАТОЗЬКА  БИТВА:  ВПЛИВ  НА  ФОРМУВАННЯ СВІДОМОСТІ  СУСПІЛЬСТВА

 

 

 

Роль  українського козацтва у визвольній боротьбі українського народу

 

Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції

“Історичні витоки козацького роду в Україні”

24-27 вересня 2004 року,  м.Вінниця

 

Частина II

 

Художнє оформлення  Попенко І.К.

 

Технічна коректура:  Балацир О.А., Дорошенко Н.В., Куделя В.В.

 

Комп’ютерна верстка, оригінал-макет   Спиця Н.В.

 

 

 

Підписано до друку 7.08.2004. Формат 60х84/16

Папір офсет. Друк офсет. Умовн. друк. арк. 2,1. Тираж 150 прим.

 

21100, Вінниця, вул. Соборна, 73.

Тел.: (0432) 32-20-34, 35-51-97, 32-40-54

Факс: (0432) 35-16-85

E-mail: inform@library.vinnitsa.com

http// www.library.vinnitsa.com

 

 

Друк ТОВ “Меркьюрі-Поділля”

м.Вінниця, вул. Р.Скалецького, 15

тел.: (0432) 52-08-02