УКРАЇНСЬКЕ  КОЗАЦТВО  ЯК  РЕЗУЛЬТАТ  ПАСІОНАРНОГО ПІДЙОМУ  УКРАЇНСЬКОГО  ЕТНОСУ

П.В.Cлотюк, Г.М.Слотюк

Проблема виникнення українського козацтва хвилювала наукову громадськість в усі часи, особливо тоді, коли питання побудови національної держави ставало в один контекст з проблемою самобутності українського етносу. І сьогодні, хоча і повільно, однак процес національної самоідентифікації для чималої кількості українців завершується, а політична еліта від національної мімікрії повертається до культури та історії своїх предків. Таке повернення чи індегенізація є процесом об’єктивним, який супроводжується усвідомленням природи свого походження в межах географічного ландшафту, що породив не тільки відособлену етнічну групу – українців, але й сформував чисельні культурні, релігійні, соціально-політичні, економічні та історичні практики, результатом яких постала сьогодні незалежна національна держава, з одного боку. З іншого, впродовж багатьох століть формувався відповідний стереотип поведінки українця, який наслідувався майбутніми поколіннями і разом з історичним досвідом фіксувався в традиціях і символах національної культури.

Та до моменту виникнення українського етносу мав місце складний процес міжетнічної взаємодії багатьох етнічних груп, які формувалися в межах тієї ж ландшафтної території, що й українці.

Зіткнення слов’янських племен і кочових народів, що прийшли зі Сходу, періоди різкої зміни історичного оточення, яке кардинально впливало на процес етноутворення та етнічної взаємодії в ХIII-ХV ст. створив стабільну персистентну етнічну структуру, яка згодом отримала і свою історичну назву. Разом з тим нове етнічне утворення, що виникло на основі слов’янського об’єднання і дальших контактів з іншими народами, що перебували в процесі освоєння нових територій, повинне було або вижити, домінуючи в природно-географічному середовищі, або стати  матеріалом для інших етносів, які активно прагнули розсіяти свій генетичний матеріал в межах існуючого природного ареалу. Однак, як писав Л.Гумільов: “Міра стійкості етносу як системи визначається не масою, тобто чисельністю населення і точністю копіювання предків, а середньостатистичним набором зв’язків”1. Тобто, появи деякої критичної маси активних людей, для яких спілкування, в різних його формах, стало основою появи первинних етносоціальних утворень, які автор  визначив як таксономічні одиниці розділені на два розряди: консорції і конвіксії2.

Найбільш цікавою для нас таксономічною одиницею є консорція, оскільки це група людей, яка об’єднана однією історичною долею. Якщо ця група зберігається на термін у декілька поколінь, вона стає конвіксією і перетворюється в етнос.

З консорції розпочиналася історія вікінгів, монголів, римлян, македонян та інших етнічних колективів, в тому числі й українців. Сама ж консорція стала результатом пасіонарного вибуху, який відбувся в ХІІІ ст. Він тісно пов’язаний з українським козацтвом, яке і стало тією групою енергійних людей, котрі згодом започаткували за дніпровськими порогами Запорозьку Січ і героїчну історію українського народу.

Впродовж ХІV-ХVІ ст. мало місце активне накопичування пасіонарної енергії етносу, яка вибухнула в ХVІІ ст. спочатку серією козацьких повстань, а згодом, Національно-визвольною війною 1648 року. Саме в цей період українська історія зафіксувала таких відомих пасіонарних особистостей, як Богдан Хмельницький, Максим Кривоніс, Іван Богун та інших. В ті часи закріплюється спільність побуту, звичаїв і традицій, які підкреслюють етнічну характерність українців і сприймаються ними, як результат їх соціально-культурної практики, скріпленої комплексами звичаєвого права, а згодом і позитивного права, яке знайшло своє якнайширше відображення у “Конституції” П.Орлика.

Війна 1648 року підтвердила прагнення українського козацтва та іншої покозаченої людності до розширення природного ареалу і закріплення його кордонів методами військово-політичного тиску на агресивні держави, якими були тоді Річ Посполита, Московія і Туреччина.

Свідченням пасіонарного підйому українського етносу в ХVІІ столітті був і глибокий вплив української духовної культури на російську духовну культуру. М.С.Трубецькой назвав це явище “українізацією великоруської духовної культури”3, яка згодом сформувала нову культурну традицію в межах українського та російського етносу. Однак, повертаючись до заявленої теми, слід підкреслити, що лінії стосунків з іншими етносами в зонах, так званих, етнічних контактів, не привели до появи в екологічній ніші, в якій проживав український етнос, інших етнічних утворень, як це, скажімо, сталося в IX- Х ст. в Хозарії, а в ХIХ і особливо в ХХ ст. в США.

Це свідчить про здатність українського етносу протистояти впродовж багатьох віків проникненню в його середовище чужих етнічних елементів, що загрожували йому. Слід зазначити, що така тенденція збереглася до початку ХХ ст., а точніше до революції 1917 року в Росії – моменту, коли зона свободи в межах власної етнічної території для українців різко звузилась, а на початку 30-х років ХХ ст., майже перестала існувати. Розпочався прискорений штучний процес розсіювання пасіонарної енергії етносу через винищення його найактивнішої частини, а потім  решти. До цього часу український етнос був здатний до саморегуляції, тобто, до розвитку, який забезпечував існування у відповідному природному середовищі з якнайменшими затратами біохімічної та соціальної енергії. Після – розпочався процес її виснаження через втрату здатності до протистояння.

В ХV-ХVІ ст. і особливо в ХVІІ ст. все було навпаки. В фазі підйому, якій передував пасіонарний поштовх ХIII ст., етнос активно використовував силу і можливості природно-географічного середовища.

В своїй книзі “Історія запорозьких козаків” Д.І.Яворницький, словами 116-річного І.Г.Росолоди розповідає про колишні козацькі вольності: “Приволье у них было, что теперь подобного не сыщешь ни близко, ни далеко. Да что теперь? Теперь так, что волен, да недоволен, а тогда было так, что и волен и всем доволен… Тогда всякие цветы цвели, тогда великие травы росли… Как глянешь, так точно рожь стоит; а камыш рос, как лес; издалека так и белеет, так и лоснится на солнце. Пойдешь косить, косою травы не отвернешь; погонишь лошадей, за травой не увидишь их; загонишь волов в траву, – только рога млеют. Выпадет – ли снег, настанет – ли зима, никакой нужды нет; хоть какой будет снег, а травы надолго не закроют. А что уж меж травой да разных ягод, то и говорить нечего: вот это бывало, как выйдешь в степь, та как разгорнешь траву, то так и бери руками клубнику”4. 

Очевидно, що подібне світосприйняття сформувало пасіонарне поле, в межах якого з’явилися люди здатні до самопожертви, героїзму та мужності. Енергія живої природи сформувала неабияку волю до життя, в якій згорали і генії і пройдисвіти, подвижники і байдужі.

Використовуючи графічну залежність, яка була представлена Л.М.Гумільовим для визначення фази етногенезу, визначаємо параметри епохи, яка нас цікавить5. Це ХIII-ХХ століття.

Однак Гумільов вважав, що зміна пасіонарної напруги етнічної системи простягається в історичному вимірі на 1200-1500 років – відрізок часу, який не пройшов у своєму розвитку український етнос. Однак, варто підкреслити, що умови, в яких зародилася мікромутація, яка викликала появу пасіонарної ознаки, були одними із найсприятливіших в історії етногенезу. Саме цим і пояснюється швидкий підйом до акматичної фази впродовж трьох століть. Інша справа, що фаза надлому, тобто різке зниження рівня пасіонарної напруги наступила досить швидко в результаті активного впливу зовнішніх факторів. Поразка у війні з Польщею, Переяславські угоди, поступова втрата українським козацтвом прав і вольностей і перехід значної його частини на бік російського царя, започаткувала процес зниження активності українців. Це відбулося тому, що рівень стійкості етносу не відповідав силі енергетичного тиску інших етнічних систем, які мали величезну кількість невикористаної пасіонарної енергії. В даному випадку мова йде про Росію і Польщу. Через це Україна пережила в своїй історії Руїну, занепад національної культури, польську і російську політичну, релігійну і культурну експансію і лише під кінець 20-х років ХХ ст. ми можемо спостерігати процес національного відродження, який підготовлений був входженням українського етносу в ситуацію вільного вибору, а відтак, відновленням національного руху. Хоча все могло статися навпаки і процес етногенезу міг би бути обірваним силою ще тоді6.

І.Дзюба вказує на те, що “українська культура з відомих причин не мала безперервної лінії розвитку; вона багато разів мусила починати ніби все спочатку”7. Теж саме можна сказати і про  етногенез українців,  який носив дискретний характер, супроводжувався поступовою втратою пасіонарної енергії і фізичним винищенням її носіїв.

Найтрагічнішим періодом в історії України був голод 1932-1933 років, під час якого загинув майже кожен третій українець. Знадобилося чимало зусиль, щоб популяція відродилася знову і зуміла заселити спустошену територію. Однак здійснити це до кінця не вдалося. В результаті відбулося проникнення в український етнос чужих етнічних груп, що привело до розколу етнічного поля. Лінія цього розколу і сьогодні поділяє Україну на Західну і Східну, є основою для виникнення як етнічних, так і соціально-політичних конфліктів. Все це започаткувало процес зниження міри стійкості етнічної системи і появи умов для зародження пасеїзму – відчуття часу, при якому минуле сприймається, як єдина об’єктивна реальність, а в сфері політики і державного будівництва відчувається гострий дефіцит пасіонаріїв.

Через різке зниження пасіонарної напруги в етнічній системі, починаючи з середини ХVІІ ст., українці “зекономили” майже тисячу років у напрямку руху до фази обскурації і уже наприкінці ХХ ст. народ однією ногою стояв на шляху до втрати своєї етнічної ідентичності.

Те ж саме мало місце і в інших системах, в тому числі і в такому великому суперетносі, як російський.

Загальна спільність – радянський народ не була вже такою великою ілюзією, коли б СРСР не став на шлях власного самознищення. І незалежність в 1991 році ми свою не відвоювали. Ми її отримали, хоча  до цього часу, не можемо вправно нею скористатися.

Повертаючись до запропонованого графіка, можна стверджувати, що з моменту пасіонарного підйому впродовж ХV-ХVІІ ст. і до сьогоднішнього часу український етнос пройшов усі фази етнічного розвитку та через етапи потрясінь і лише на зламі ХХ та ХХI ст. розпочав повільний процес етнічної регенерації. Чи буде це пов’язано з українським козацтвом, яке відроджується, покаже час, однак наступний пасіонарний поштовх має статися. І розпочнеться він з, так званої, переферії етнічного ареалу, яка лише накопичує сили, абсорбуючи вільну енергію навколишнього середовища, змінюючи при цьому власний стереотип поведінки.

ВИКОРИСТАНА  ЛІТЕРАТУРА

1 Гумилев Л.Н. Этногенез и биосфера Земли. – М., 2001. – С. 99.

2 Там само. – С. 109.

3 Трубецкой Н.С. К украинской проблеме // Евразийский современник.  – Париж, 1927. – Кн. V. – С. 165-184.

4 Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків: В 3-х т. – К., 1990. – Т. 1. – С. 75.

5  Гумилев Л.Н. Этногенез и биосфера Земли. – М., 2001. – С. 349.

6  Гумилев Л.Н., Ермолаев В.Ю. Горе от иллюзий // Вестн. высш. шк. (Alma Mater). – 1992. – № 7/9. – [Б. с.].

7 Дзюба І. Україна перед Сфінксом майбутнього // Наук. світ. – 2004. –  № 2. – С. 6.  

ВИНИКНЕННЯ  УКРАЇНСЬКОГО  КОЗАЦТВА

Л.Л.Дьоміна

Щоб з’ясувати родовід козаччини, вчені висували різні гіпотези. Вперше термін “козак” зустрічається у Початковій монгольській хроніці (1240р.). У перекладі з тюркських мов він означає “одинокий”, “схильний до завоювання”.

У ХVІІ ст. і наші, і письменники інших народів, трактуючи це, йшли найчастіше стежкою філології. До таких письменників, перш за все, належать два поляки: П’ясецький і Каховський, сучасники Богдана Хмельницького. Вони виводять слово “козак” від слова “коза”; із останнього, на їх думку, вийшла назва “козак“, бо вони, мовляв, на своїх конях були такі прудкі, як ті кози.

Історики ХVІІІ ст. (Г.Граб’янка, а за ним і О.Рігельман), назву “козак” виводили від хозар.

Ян Потоцький хотів довести, що козаки – це нащадки тих косогів, яких Мстислав Володимиренко в ХІ ст. переселив на Чернігівщину. За Потоцьким пішов  і російський історик Татищев. З того, що великороси за часів Петра І, називали козаків черкасами, він придумав таку гіпотезу. В Єгипті, каже він, було місто Черказ, людність його перебралась на Кавказ і стала тут називатися косогами; татари примусили їх пересилитися на придніпрянські землі, де вони й стали відомі під назвою козаків.

Польський історик Духінський і поет Падура вигадали навіть народ, що завоював цілу Україну і потім став відомим під назвою козаків.

Інші письменники кажуть, що за часу удільновічевого періоду по берегах Росі – на Київщині, Чернігівщині, почасти на Волині – сиділи різні тюрські орди, відомі нам із літописів під загальною назвою чорних клобуків. Зазнаючи нападів від інших кочівних народів у ХІІ ст., вони поєднались із князями, одержали від них землі  і оселилися там стерегти кордони.

У гурті інших письменників за давніх часів першим був Мартин Бельський, польський хроніст, дуже добре ознайомлений з історією України. Бельський у своїй хроніці запевняє, що козаки – тубільний стан, і виділився він із народу силою певних умов. Таку ж думку висловили і український хроніст ХVІІІ ст. Самійло Величко та  французький інженер Боплан (ХVІІ ст), що років із двадцять перебував на Україні. Він вважав козаків за вільний лицарський стан.

м.Костомаров був тієї думки, що козаки – це ніхто інший, як тільки міщани із українських міст: Черкас, Канева та інших, що ходили на промисли  у степи, де їм доводилось боронитись від нападів татар, і таким чином завдяки обороні склався козацький стан. Ця думка, хоч і дуже близька до правди однак не зовсім переконлива.

Ясніш за всіх і цілком реально бачив цю справу Михайло Максимович. Він не тільки дивився на козаччину як на місцевий стан, але й пояснював, яким чином вона виникла. Такої ж думки дотримувався М.Грушевський. З’ясувати  це не важко, треба тільки розглянути той лад, який панував у Литовськім князівстві перед тим, як виникла козаччина.

Відома річ, що уряд Великого князівства Литовського всі землі вважав за державну власність. Землі були поділені на ділянки, що називалися “службами”. Такі “служби” уряд роздавав тим, хто хотів їх брати з обов’язком: доставляти за службу одного озброєного чоловіка до війська великого князя.

Уся територія Великого князівства була поділена на землі та повіти. В кожному повіті був замок, де жив повітовий староста, чи воєвода, що був головою адміністрації, суддею і військовим начальником того краю. По лісових місцевостях (на Поліссі) старости легко знаходили охочих людей, що брали “служби”, а по степових регіонах було навпаки: охочих до служби було обмаль, тим більше, що ті країни не були захищені від нападів татар. До того ж,  під кінець ХV ст. кримський хан Манглі-Гірей робив спустошливі напади на південну Україну. Більшу частину її людності він полонив, степи випалив, а решта людей повтікала на північ, на Полісся та на Волинь. От через те великий обшир землі лишився пусткою; тому в степових повітах (Київському-на півдні, Переяславському, Канівському, Черкаському, Брацлавському і Вінницькому) ніхто не хотів брати “служби”. А тим часом старости повинні були обороняти країну від ворогів.

На те було примірковано інші способи. Старости почали роздавати “служби” громадам, а не одиницям із привілейованого стану. За це громада за кожну “службу” повинна була доставляти до війська озброєного чоловіка. Для селян це було корисно через те, що до їх внутрішніх справ адміністрація не втручалась.

Таким чином виник громадсько-вічовий устрій. Оце, на думку В.Антоновича, і є те зерно, що стало початком козаччини.

Перші згадки про козацтво датуються  ХІІІ ст., проте як нова соціальна верства суспільної ієрархії воно формується водночас зі шляхтою протягом ХV-ХVІ ст. фактично майже до кінця ХVІ ст. термін “козацтво” фіксував не соціальний статус, а спосіб життя, рід занять. У 1572 р. король Сигізмунд ІІ Август видав універсал про утворення найманого козацького формування. 300 козаків було прийнято на державну службу, записано у реєстр і отримало правовий статус регулярного війська. І хоча ця акція мала на меті розкол козацтва, намагання використати частину його сили в інтересах польської держави, все ж вона поклала початок двом важливим суспільним процесам: а) утворенню реєстрових збройних формувань; б) легітимізації козацького стану – юридичному визнанню прав, привілеїв та обов’язків козацтва як соціальної верстви.

Утворений Сигізмундом ІІ Августом загін незабаром був розформований. Лише у 1578 р. уряд Речі Посполитої у зв’язку з поразкою в Лівонській війні та активізацією низового козацтва був змушений повернутися до ідеї відновлення реєстрових формувань.

Король Стефан Баторій вписав до реєстру 500 козаків, які за свою службу звільнялися від податків, одержували землю на правах рангового володіння, військово-адміністративну незалежність від місцевої влади, судовий імунітет.

З часом кількість реєстрових козаків зросла: 1590 року їх налічувалось 1 тис. осіб, 1625 р. – 6 тис., а 1631 р. – вже 8 тисяч.

На початку ХVІ ст. козаки займали уже визначну територію. Стрічаємо їх по староствах Київському, Білоцерківському. Вінницькому, Переяславському, Черкаському, Хмельницькому та ін. Незабаром розрослася козаччина і змінилася настільки, що козаки не тільки вже обороняють край, але за татарські напади відплачують такими самими нападами. Отже, протягом ХV-ХVІ ст. в суспільстві формується нова соціальна верства – козацтво, яка виникла як опозиція, як виклик існуючій системі, як нова еліта, що небезпідставно претендувала на роль політичного лідера і владу.

ВИКОРИСТАНА  ЛІТЕРАТУРА

Антонович В. Про козацькі часи на Україні / Післям. А.Слабошпицького; комент. О.Василюк, І.Гирича – К.: Дніпро, 1991. – 238 с.

Бойко О. Історія України: Посіб. – К.: Видав. Центр “Академія”, 2002. – 656 с.

Мікоян С. Козацтво на Поділлі: 350 років невмирущої слави // Бершад. край. – 2002. – 11 трав.

Сергієнко Г. Біля витоків українського козацтва й Запорозької Січі // Укр. істор. Журн. – 1992. – № 12. – С. 123-131.

Семененко В., Радченко Л. Історія України з прадавніх часів до сьогодення. – Х: “Торсінг”, 2000. – 496 с.

Щербак В. Джерело формування українського козацтва / Укр. істор. журн. – 1994. – № 2/3. – С. 75-83.

Республіканський лад Запорoзької Січі

                Я.Й.Красовський

Визначальним чинником формування української національної самосвідомості і характеру нашого народу, його невід’ємною складовою стало українське козацтво. А у найбільш концентрованому і чистому вигляді козацькі традиції та ідеали втілились у Запорозькій Січі. Тому, цілком зрозуміло, що інтерес до козацтва, до Запорозької Січі  постійний і неминущий. Тисячі істориків і письменників, юристів і поетів, економістів і художників отримували натхнення для своєї творчості з цієї невичерпної криниці духовного багатства українського народу.

Але очевидно, що і наступним поколінням дослідників вистачить роботи у вивченні цієї безмежної теми.

Величезний масив накопичених знань про козаків і Січ породжує і певні проблеми перед сучасними дослідниками, адже дуже просто піддатись авторитету великих попередників. Тому варто пригадати слова англійського філософа Д.Локка: “Кращий спосіб прийти до істини – це вивчати речі, якими вони є в дійсності, а не вирішувати, що вони такі, як ми їх уявляємо собі самі або як нас навчили уявляти їх інші.” [1, с. 179].

Загальноприйнятою сьогодні є оцінка Запорозької Січі як військово-політичної організації українського козацтва, що виникло внаслідок стихійної колонізації Дикого Поля в середині XVI ст. [2, c. 757].

Умови, в яких вона утворилась, логічно і невпинно змушували до організаційного оформлення строкатої козацької маси, вироблення інших, відносно нових, порівняно з існуючими на землях на північ від Дніпровських порогів, форм суспільного співжиття, адаптованих до потреб виживання в умовах козацько-мусульманського порубіжжя.

В різний час власні погляди на суспільний устрій та особливості життя  запорожців висловлювали відомі діячі української і не лише  української науки. Так, Д.Мордовець переконував дивитись на запорожців, “як ченців, відлюдників... що відійшли од світу, аби служити ідеї православ’я та ідеї боротьби з бусурманами, а потім із католиками... Цих ченців-відлюдників не тягнуло навіть на батьківщину, в мир... не вабило до себе життя того суспільства, з якого вони вийшли... зречення світу було повним.” [3, с. 172-173].

Про закономірність творення Запорозької Січі, як продовження суспільних традицій Київської Русі, писали А.Скальковський [4, с. 28], а І.Каманін твердив про „генетичний зв’язок між... общинами ХІІІ ст. ... та новими поселеннями з подібною суспільною організацією.” На підтвердження своєї думки він писав: „Ще М.І.Костомаров, викладаючи свої „Думки про федеративне начало давньої Русі”, каже: „Козацтво вже у своїй суті виникло у ХІІ-ХІІІ століттях... Читаючи історію Південно-Західної Русі ХІІ-ХІІІ століть, можна бачити юнацький вік того суспільного ладу, який з’являється в змужнілому вигляді через кілька сторіч.” [5, с. 12]. С.Томашівський виводить витоки запорозьких традицій ще з ХІ століття, називаючи Тмутаракань „Запоріжжям ХІ ст.” [6, c. 55].

Вважав Запорозьку Січ продовженням традиційних форм правового устрою  суспільства і великий український історик і політичний діяч М.Грушевський: „Дали  ґрунт обставини цьому новому, а в дійсності старому, тільки в нових обставинах відродженому явищу українського життя  події дуже сумні, а саме – нове татарське спустошення Східної України, що висло на неї з кінцем XV віку.” [7, с. 171].

Згадуваний уже А.Скальковський обґрунтовує тезу про особливу роль релігії  в формуванні устрою Запорозької Січі: „Українці називали Запорожжя Палестиною, тобто землею обітованою.” [8, с. 31]. Порівнював він Запорозьку Січ із католицькими лицарськими орденами: „Схоже на католицькі лицарські ордени, козацтво було пов’язане узами общини, віри і покликання або мети свого об’єднання.” [9, с. 102].

Запорозька Січ викликала значний інтерес і в іноземних дослідників, і це цілком закономірно, оскільки, як писав М.Алпатов: „В історії немає ізольованих народів... Разом з першими уявленнями про власну історію кожного народу можна знати перші проблиски знань про інші народи.” [10, с. 3]. Подібні до запорозького козацтва суспільно-історичні утворення виникали і в інших народів. Це і російські козаки, і ускоки й гайдуки у південних слов’ян, у румунів і угорців.

Німецький дослідник козацтва Г.Штекль пов’язував феномен Запорозької Січі зі специфічними обставинами й організацією життя в умовах „пограниччя”. А основоположною рисою „пограниччя” є військова демократія як форма суспільно-політичної організації і правління, для якої характерна виборність всіх його органів і виконавців, визначальна роль громади у вирішенні всіх важливих справ. [11, с. 35-38].

Французький історик Ж.-Б.Шерер порівнював суспільний устрій козацтва з республіками Спарти й Риму. Однак, він вказує і на відмінності „між козацькою республікою і республіками античності: виховані, як спартанці й призвичаєні до війн, як римляни, громадяни козацької республіки ніколи не прагнули до завоювання чужих земель”. [12, с. 389].

Німецький вчений Й.Х.Енгель присвятив порівнянню Запорозької Січі з античними республіками свою дисертацію: „Роздум про воєнні республіки лакедемонян, критян і козаків”. М.Грушевський високо характеризував книгу німецького історика. [13, с. 395].

Ш.Лезар в своїй двотомній „Історії козаків” порівнює козацьку республіку з Давнім Римом та Спартою. [14, с. 434].

Як „військову демократію” характеризує суспільно-політичний устрій Запорозької Січі і П.Меріме. [14, с. 463].

Відомий історик А.Тойнбі в своїй праці „Дослідження історії” описує Запорозьку Січ як „напівчернече військове братство”, що має „спільні риси з еллінським братством воїнів – спартіатів та з орденами рицарів-хрестоносців.” [15, с. 124].

Незважаючи на історичні витоки з попередньої епохи та подібність до певних форм суспільного устрою в інших народів, Запорозька Січ – це унікальний феномен, “явище, що не мало прецеденту в Європі, оригінальна, створена українським народом, його думкою спроба відновлення в нових історичних умовах втраченої української державності.” [16, с. 63].

Цілком закономірно і виправдано буде охарактеризувати Запорозьку Січ як козацьку республіку. Визначальним для республіканського устрою є здійснення вищої влади   органом чи особою, що отримує її від народу на певний строк.

Очевидно, що життя запорозької громади відповідало цим умовам. Запорожці будували свій  суспільний устрій на засадах  „свободи, рівності, братерства, товариства...” [17, с. 148],  в основі їхніх порядків “ община, громада, мир, товариство”.

Найважливіші справи вирішував народ, а  „зовнішнім виразом цієї громади була рада... На цій раді могли бути присутні  всі козаки без виключення. Тут панувала найповніша рівність між всіма членами громади: кожний користувався однаковим  правом голосу: але, що вирішено..., те було необхідно: обов’язково для всіх.” [18, c. 150].  Зрозуміло, що у реальному житті, особливо на пізньому етапі існування Запорозької Січі, повної рівності  не було, але як певна суспільна норма вона  існувала.

На січовій раді вирішувались всі найважливіші питання внутрішнього життя. [19, с. 758].

Очолював козацтво кошовий отаман. Крім нього до керівництва входили: судді, осавули, писарі, курінні отамани, похідні і паланкові начальники. [20, c. 65].

Мала Запорозька Січ і власний державний устрій, адже крім поділу у військовому плані на 38 куренів, землі запорозькі поділялись в територіальному відношенні на 5, а згодом – 8  паланок. [21, c. 157].

З юридичної точки зору можна вважати Запорозьку Січ унітарним державним утворенням, оскільки її складові – паланки ознак державності не мали і на всій території Війська Запорозького без обмежень діяли органи влади обрані безпосередньо самими козаками на загальнокозацьких радах, що збирались в Запорозькій Січі.

Загальні козацькі ради відбувались звичайно у визначені дні – 1 січня, 1 жовтня ( в храмове свято Січі на Покрову), на 2-й чи на 3-й день Великодня, а крім того – в будь-який  день при потребі. Найважливішою була рада 1-го січня, під час якої кошовий  отаман давав звіт громаді про свої вчинки та  обиралася козацька старшина. [22, c. 163-171].

Разом з кошовим обирали суддю, писаря, осавула та інші козацькі чини. Щорічна зміна старшини мала гарантувати збереження політичної свободи в середовищі козацтва.

З позиції сьогодення фактор чіткої періодичності і неминучості щорічних виборів та можливої заміни представників влади, що не виправдали  довіри козаків, має, звичайно, позитивне значення, як показник  демократичності політичної системи Запорозької Січі.

Важливим є і відношення до влади як до служіння козацькому товариству, великої честі, а не до можливості піднятися над товариством. [23, с. 167].

Крім загальних рад, відбувалися також ради в куренях і паланках. [24, с. 171]. Ради, які відбувались на паланках і на яких вирішувались питання місцевого, переважно господарського життя, можна порівняти з місцевим самоврядуванням, що існує в сучасних демократичних країнах.

В руках військової старшини, цього своєрідного козацького кабінету міністрів, і, в першу чергу, кошового отамана  знаходилась значна влада. Адже кошовий отаман поєднував у своїх руках військову, судову адміністративну та духовну владу, а під час військових походів мав абсолютну владу над усіма козаками, мав владу над їх  життям і смертю. Але, попри все це, він не був необмеженим володарем козацтва. Кошовий був  насправді лише першим, старшим серед рівних, „батьком” для козаків. Влада його трималась в більшій мірі на моральному авторитеті  і обмежувалась часом, звітами і радою. [25, с. 172-174].

Мала Запорозька Січ і власну судову систему, що базувалась на традиціях українського звичаєвого права. Козаки керувались неписаними законами, а „стародавнім військовим  звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом.” [26, с. 65]. Вищим суддею був кошовий отаман,  офіційним суддею був лише військовий суддя, хоча і решта військової старшини  теж були суддями. Курінні отамани, паланкові полковники у своїх підрозділах, коли були поза Січчю, також виконували роль суддів. [27, с. 188-190].

Запорозька Січ відповідає найголовнішим ознакам держави  з республіканською формою правління: влада (кошовий, старшина) формувалась  вільними виборами (на козацькій раді) на визначений термін (на рік); в управлінні брали особисту участь всі козаки; тут було неможливе будь-яке тривале володарювання на основі якогось індивідуального (спадкового) права, адже всі були між собою рівні; диктатура, узурпація влади особою чи групою осіб теж була неможлива, про що свідчить вся історія козацтва.

Безперечним є і демократичність державно-правового режиму Запорозької  Січі.

Незважаючи на загальну обізнаність, слід нагадати, що Запорозька Січ – це непоодинока козацька фортеця на кордоні з мусульманським світом, а центр державного утворення, що мав власну значну територію сучасної Південної і Південно-Східної України, власні кордони, що охоронялись козаками, власний адміністративно-територіальний устрій, органи управління, свої неписані закони, що  мали  глибоке  коріння  в  історії  українського  народу, власне  постійне населення, що займалось господарською діяльністю, фінансову, податкову та митну систему і підтримував дипломатичні зносини з іншими державами.

Тому не викликає сумнівів, що Запорозька Січ – це державне утворення українського народу періоду XVI-XVIII століть, що за формою правління належить до демократичних республік, де участь в управлінні брали усі її громадяни.

ВИКОРИСТАНА  ЛІТЕРАТУРА

1 Локк Д. Избранные, философские, произведения: В 2 т. – М., 1960. – Т. І. – С. 179.

2 Довідник з історії України. – К., 2001. – С. 757.

3 Мордовцев Д. Гайдамаччина – С.Пб., 1870. – С. 172-173.

4 Скальковський А. История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского. – О., 1846. – С. 28.

5 Каманин И. К вопросу о козацтве Богдана Хмельницкого. – К., 1884. – С. 12.

6 Томашівський С. Українська історія. – Л., 1919. – С. 55.

7 Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К., 1990. – С. 171.

8 Скальковський А. История Новой Сечи. – О., 1846. – Ч. ІІ. – С. 31.

9 Там само. – Ч. І. – С.102.

10 Алпатов М. Русская историческая мысль и Западная Европа (XVII-XVII вв.). – М., 1973. – С. 3.

11 Наливайко Д. Козацька Християнська республіка. – К., 1992. – С. 35-38.

12 Там само. – С. 395;        13 Там само. – С. 389;   14 Там само. – С. 434; С. 463.

15 Тойнбі А. Дослідження історії. – К., 1995. – С. 124.

16  Кухта Б. З історії Української політичної думки. – К., 1994. – С. 63.

17 Яворницький Д. Історія запорозьких козаків: В 3-х т. К., 1990. – Т. І. – С. 148.

18  Там само. – С. 150.

19 Довідник з історії України. – К.: “Генеза”, 2001. – С. 758.

20 Кухта Б. З історії Української політичної думки. – К., 1994. – С. 65.

21 Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. – К., 1990 – Т.  І. – С. 157.

22   Там само. – С. 163-171; 

23 Там само. – С. 167;  

24 Там само. – С. 171;

25 Там само. – С. 172-174.

26  Кухта Б. З історії Української політичної думки. – К., 1994. – С. 65.

27 Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. – К., 1990. – Т. І. – С. 188-190.

ЩОДЕННИК ЕРІХА ЛЯСОТИ ЯК ДЖЕРЕЛО ДЛЯ ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ

М.М.Кравець

Австрійський дипломат Еріх Лясота залишив після себе цінні записи про свою подорож на Запорізьку Січ у 1594 р. Для свого часу Лясота був освіченою людиною. Він навчався у двох університетах – Лейпцігському й Падуанському. Крім того, був добре обізнаний з військовою справою. Служив в іспанській армії, а потім поступив на дипломатичну службу до німецького імператора Священної Римської імперії Рудольфа Габсбурга. Поступово став визнаним експертом у польських справах, не раз виїздив за дорученням уряду в Річ Посполиту. У 1587 р. деякий час очолював військові сили ерцгерцога Максиміліана, який збройним шляхом домагався королівського престолу в Речі Посполитій після смерті Стефана Баторія.

Як відомо, ця спроба Максиміліана зазнала невдачі. Його військо було розбите, а він сам попав у полон. Разом з ним у полоні опинився Е.Лясота, який, однак, на відміну від ерцгерцога, два роки перебував в ув’язненні у Красному Ставі, мав повну свободу дій і за дорученням останнього вільно роз’їжджав по країні. Природно, він ще тоді бував на Україні, тим більше, що Красний Став знаходився на межі між польськими й українськими землями.

Після звільнення Лясота був направлений Рудольфом II з якоюсь дипломатичною місією до Росії, але по дорозі попав у полон до шведів. Звільнений у 1593 р., він у наступному році одержав доручення відправитись на Запорізьку Січ. Це було винятково важливе доручення: йшлося про наймання запорожців для війни проти султанської Туреччини. Лясоту супроводжував виходець з України Станіслав Хлопицький, якого козаки за дипломатичну діяльність на свою користь найменували полковником, та експерт у справі українсько-польських відносин Яків Генкель.

Посольство прямувало на Запорізьку Січ через Львів і Київ. У місті Розволжі (тепер село Антонів Сквирського району Київської області) 28 квітня 1594 р. його зустріли запорожці Тихін та Семен Ручка. Вони були послані до Хлопицького з повідомленням про те, що 1000 запорожців на 40 човнах бажають попробувати щастя під прапором імператора.1 2-го травня Семен Ручка відправився назад на Запоріжжя, а Тихін залишився з посольством. А на другий день останній одержав листа з достовірним повідомленням про те, що „козаки відправились морем, узяли турецьке місто Білгород, що знаходиться при гирлі Дністра в Чорне море, пограбували і спалили його, але не могли оволодіти замком, сильно й добре укріпленим”.2

9 червня 1594 р. після більш як тримісячної подорожі Лясота прибув на Січ. У щоденнику точно вказане місце, де тоді знаходилася Січ. її тільки недавно відбудували запорожці. Раніше Січ знаходилася на острові Томаківці, але була зруйнована татарами. За свідченням Лясоти, відбудована Січ була розташована на острові Базавлуці, який знаходився при одному з дніпровських рукавів – Чортомлику, або Чортомлицькому Дніприщі.

Прибувши на Січ, Лясота записав у своєму щоденнику, що 31 травня 1300 козаків на п’ятдесяти чайках на чолі з кошовим Богданом Микошинським вирушили в похід, щоб перешкодити татарській орді переправитися через Дніпро й тим самим зірвати їх рух на з’єднання з турецькою армією, яка діяла проти військ австрійського імператора в Угорщині. Запорожці зустріли татар при очаківській переправі, мали з ними дві сутички – одну на воді, а другу на суші. Оскільки турецькі сили, які на воді охороняли татар, набагато переважали флотилію запорожців, то козакам не вдалось зірвати переправу. Від узятого козаками в полон знатного татарина Лясота одержав цінні відомості про кількість татарської орди та її рух.3

Багато цінного сповістив Е.Лясота про політичний устрій Запорізької Січі. Як тільки посольство прибуло на Січ, його відразу провели на військову раду. Як відомо, остання вирішувала важливі питання, в тому числі питання війни.

На раді посольство повинно було заявити про мету свого прибуття. Але саме тоді не все військо було на Січі, й раду відкладено до повернення козаків з походу. Члени посольства були поселені в куренях, які тоді робили з очерету й покривали зверху кінськими шкірами для захисту від дощу.4

20 червня на раді посольство заявило про мету свого приїзду. Лясота навів подробиці обговорення пропозицій Рудольфа II. Він пише, що козаки спочатку попросили вийти з кола посольство, а лише після того стали докладно обговорювати грамоту короля. Двічі звертався кошовий до присутніх, щоб вони висловили свою думку з приводу зробленої їм пропозиції. Але козаки мовчали. Після того вони розділились на два кола – одне коло складалось із старшини, а друге – з простих козаків, тобто черні. Саме друге коло висловилось за прийняття пропозиції імператора. Старшина ж, очевидно, не мала бажання брати участі в поході. Чернь кинулась на неї і примусила дати згоду на участь у поході. Автор відзначає у зв’язку з тим, що старшина не посміла чинити опору черні, такої, за його словами, „сильної й могутньої, коли вона приходить у лють...”.5

На пропозицію старшини розпочались переговори про умови служби козаків у Рудольфа ІІ. Для цього було обрано 20 депутатів, і посольство знову запрошено в коло. Ці 20 депутатів створили нове коло й після довгих нарад запросили посольство до себе. Вони заявили йому, що козаки готові рушити в Молдавію та вторгнутися в Туреччину через Дунай, але для цього їх замало на Січі (близько 5 тис. чоловік), та й не вистачає коней, більшість яких у них захопили татари. Крім того, депутати були незадоволені малою платою й невизначеністю пропозицій, вимагаючи укладення договору про тримісячну плату і продовольство для людей та корм для коней. Вони висловили також надію, що посольство посприяє їм роздобути коні у брацлавського воєводи. Лише після позитивного розв’язання всіх цих питань вони виявляли згоду прийняти пропозицію імператора.

Але жодне з них розв’язати посольство не могло. Переконуючи депутатів, Лясота чітко з’ясував завдання козаків: зібрати більш значні сили, йти навздогін татарам аж до Дунаю, перегородити їм дальший шлях в Угорщину, привернути до себе увагу частини турецьких сил, щоб тим самим, розуміється, покращати шанси військ Рудольфа ІІ., які вели бойові операції проти турків.

Запорожці виявили під час переговорів неабиякий дипломатичний хист. Вони в принципі не відмовлялися виступити проти спільного ворога. Для цього, однак, пропонували негайно послати до імператора своїх представників, які б уклали з ним умову відносно їх утримання. Щодо придбання коней, то козаки брали це на себе.

Не розраховуючи, напевно, поки що на успіх погоні проти татар, запорожці ще до походу в Молдавію пропонували цілком реальний план: вирушити в морський похід та напасти на Кілію та Бабадаг на Дунаї або зруйнувати Перекоп. Похід на Кримський півострів був би особливо ефективний. Він примусив би татар якнайшвидше повертати додому. Але Лясота не підтримав пропозиції запорожців, наполягаючи на негайному виступі навздогін татарам, не рахуючись з можливостями козаків.

Про остаточну думку депутатів Лясота не пише. Він указує лише, що осавули обійшли велике коло та передали козакам зміст переговорів. Чернь відокремилась, створила окреме коло й після наради знову виразила готовність до виступу, підтверджуючи це голосними окриками та підкиданням шапок угору. Коли слідом за тим посольство вийшло з кола, козаки вдарили в барабани, заграли в труби й зробили десять гарматних пострілів. Вночі було пущено декілька ракет.

Та серед запорожців були й противники походу. На погляд Лясоти, це були „деякі неспокійні голови разом з більш заможними козаками, як, наприклад, мисливці або власники човнів...”.6 Саме вони переконали козацькі маси в тому, що слід відмовитись від походу. На другий день, 21 червня, козаки заявили про це на раді. Аргументи Лясоти, які він наводив, умовляючи запорожців змінити своє рішення, не мали успіху. Характерно, що частина старшини, в тому числі Григорій Лобода, який був кошовим, коли козаки ходили походом на Білгород, закликали до походу, але, очевидно, решта старшини була й далі проти походу. За участь у поході висловився кошовий Б.Микошинський і навіть склав булаву, коли впевнився, що похід не відбудеться. Після того рада розійшлась. Але в цей же день вона зібралась знову. Деяких козаків заганяли на раду киями. На прохання запорожців булаву знову прийняв Микошинський.

Далі Лясота повідомляв, що 23 червня козаки зібрались у коло й прислали до посольства кілька депутатів. Останні заявили, що причиною відмови війська від виступу у похід є виключно нестача коней.

Інтерес викликає умова, запропонована козаками посольству й записана Лясотою. Спочатку в умові наголошувалося на значенні походів козаків на Білгород та на очаківську переправу. Після того козаки заявили, що зобов’язуються протягом усієї війни з султанською Туреччиною завжди діяти проти ворога з присланими від імператора прапором і трубами, переслідувати його на його ж землі і знищувати вогнем та мечем його землі. Але одночасно вони вказували, що вирушити в похід не можуть через брак коней та малу плату.

В умові висловлювалось побажання послати до імператора посольство, щоб з’ясувати всі непорозуміння й остаточно домовитися відносно утримання козацького війська. Важливо відзначити, що козаки готові були вирушити в похід навіть до самого Перекопу або в інше місце, розуміється, тільки не в Молдавію. Не відкидаючи, однак, у принципі походу на Молдавію, козаки висловлювали побажання, щоб у цьому поході взяло участь і російське військо для того, щоб йти об’єднаними силами „назустріч ворогові до самого Дунаю або куди буде необхідно...”.7 Нарешті, в умові вказувалося, щоб імператор домігся від польського короля вільного переходу Запорізького війська через Польщу.

Весь день просидів Лясота в курені, очевидно, не маючи наміру відступати від своєї пропозиції. Але переконавшись, що козаки не відступлять від власного проекту умови, який, до речі, вони висунули першими, поставивши тим самим посольство перед фактом, – Лясота 24 червня дав раді відповідь на запропоновану умову. У цій відповіді австрійський посол виявив розуміння причин того, чому козаки не можуть виступити в похід у межі Молдавії. У зв’язку з тим він тепер уже виявляв бажання, щоб козаки йшли в похід на Перекоп і лише після того направили посольство на переговори з імператором. У відповіді також висловлювалось побажання, щоб запорожці якнайшвидше звернулись до російського царя Федора Івановича з проханням прислати допоміжне військо проти турків.

Заключної стадії переговорів стосується вміщений у щоденнику лист запорізьких козаків, який повинен був бути переданий їх представниками Рудольфу II. У листі, писаному на ім’я імператора, говорилось про походи козаків на Білгород та на очаківську переправу, намір козаків здійснити морський похід, вирядження Хлопицького до російського царя, необхідність домовленості імператора з польським урядом про перехід українських козаків через Польщу, наявність 6-тисячного відбірного козацького війська, не рахуючи тих козаків, які проживали на окраїнах і, нарешті, повноваження, дані ними своїм послам на ведення переговорів з імператором. Окреме повноваження на ведення переговорів було дано Саську Федоровичу й Ничипору особисто від кошового Богдана Микошинського.

Прибувши на місце, козаки були прийняті імператором, якому вони подарували два турецьких прапори. Імператор був задоволений результатами дипломатичної місії Лясоти. Він виявив бажання взяти запорожців на службу, але переговори про їх плату й утримання вони повинні були вести з головнокомандуючим в Угорщині X.фон-Тіфенбахом. Очевидно, до нього й направилось козацьке посольство з Лясотою у Відень, де він мав тоді перебувати. На жаль, на цьому щоденник переривається.

Невідомо, чи була досягнута між обома сторонами якась угода. Але, як нам здається, участь українського козацтва у війні Священної Римської Імперії проти Туреччини в 1594-1595 рр. була наслідком саме цих переговорів. Так, у травні 1595 р. Наливайко а трьома тисячами найбільш відважних козаків вирушив в Угорщину. У Семигороді козаки ціле літо вели боротьбу проти турецьких і татарських загонів. Вони діяли також на території Молдавії й Угорщини, не зазнавши жодної поразки. Під впливом українських козаків розгорталася антифеодальна боротьба селян.

Доречно згадати, що Сасько Федорович, тоді вже полковник козацького війська, був убитий у 1596 р. у битві повстанців з карателями С.Жолкевського під Гострим Каменем.

Таким чином, із щоденника Лясоти бачимо, що вже тоді в Європі знали про високі бойові якості низового товариства, його військову майстерність. Ні у кого не викликало сумніву те, що українські козаки вели рішучу боротьбу проти султанської Туреччини ї Кримського ханства.

Якщо порівняти записки Лясоти з іншими джерелами його часу (маємо на увазі „Хроніку Польщі” М. і Й.Бельських, „Хроніку польську, литовську, жмудську і всієї Русі” М.Стрийковського, „Герби рицарства польського” Б.Папроцького та Густинський літопис), то в них повніше, з кращим знанням справи висвітлені порушені питання.

Загалом це важливе джерело з історії України кінця XVI ст.

ВИКОРИСТАНА  ЛІТЕРАТУРА

1 Дневник Зриха Лясоты из Стеблова // Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. – К., 1890. – Вып. 1. – С. 154.

2 Там само. – С. 155; 3 Там само. – С. 166-167; 4 Там само; 5 Там само. – С. 168;

6 Там само. – С. 171; 7 Там само. – С. 176.

Козацтво на теренах Луганщини: історія заселення

    Г.В.Манциз

Заселення козацтва на теренах Луганщини було особливим.

Демографічний розріз складу нашого регіону, історія  краю надає  чітку картину ролі козацтва в розвитку луганської землі.

Система оборони межі Південної Русі складалася поступово протягом ХVI-ХVII ст. Вона містила: зведення оборонних ліній – так званих „засічних” окремих фортець, дозорно-оборонних пунктів, висунутих у степ, організацію сторожових роз’їздів і станиць.

У 20-і роки XVI ст. московський уряд створює першу „засічну лінію” по річках Ока і Угрі. Вона надійно прикрила Москву, набіги ж на віддалену від центру Сіверську землю менше турбували московських бояр. У 1-й половині XVII ст. почала діяти 800-кілометрова Білгородська лінія. Від Полтави до Воронежа простягався величезний оборонний пояс, створений природою та інженерним мистецтвом. Він складався з 25 містечок-фортець, був з’єднаний між собою земляним валом. Білгородська лінія була посилена окремими фортецями-острогами, що перепиняли татарські сакми. Так, у 1637 році на крутому березі річки Айдар виник Осиновський острог (тепер с.Осиново Новопсковського р-ну), він був захищений ровом і земляним насипом, по якому проходив частокіл. В 2-й половині XVII ст. була зведена Ізюмська лінія довжиною 530 км. „Засічна” будівля,  хоча й мала оборонну мету, також  сприяла включенню в господарський оборот родючих степових перелогів.

Уже на початку 20-х років XVI ст. організовано перші сторожові „застави” та „станиці” козаків. Сторожі – це група козаків, які перебували на посту у певному місці для охорони та спостереження. Група складалася з декількох вершників, які повинні були стежити за пересуванням татар у заздалегідь визначеній місцевості. Сторожі знаходилися на посту позмінно від декількох днів до місяця. Австрійський дипломат С.Герберштейн у 1526 році, описуючи шлях по степах до Азова, згадував про „вартових”, яких він зустрів „усього на два дні шляху до Азова”. Він же відзначив наявність сторожової залоги на Святих горах у місці Великого перевозу татар через Сіверський Донець.

До таких сторожових застав, можливо, відноситься й невелика фортеця, частково розкопана археологами в селищі Нижньо-Теплому (тепер Станично-Луганського р-ну). Згадки про цю фортецю з’являються ще у XVI ст., а з XVII ст. вона значиться на мапах того часу. Фортеця межувала з берегом р.Сіверський Донець неподалік відомого в XVII-XVIII ст. броду Обозного, за яким знаходилося село Обозне. Сторожі тісно взаємодіяли зі станицями. Станиці – це дозорні рухливі загони, що виїжджали з міста до степу за певним маршрутом і потім поверталися. Станиці не тільки несли сторожову службу, але й забезпечували зв’язок між центром та дипломатами в Азові, Криму і Туреччині.

До 1571 року відноситься „Роспись донецким сторожам”. У цьому переліку серед 73 сторож на Сіверському Дінці були названі: Святогорська сторожа, Бахмутська та Айдарська.

Починаючи з 2-ї половини XVI ст., Російська держава, активно підтримувана українськими козаками, не обмежувалася тільки оборонними діями стосовно татар. Восени 1556 року загін Юрія Булгакова розбив наголову татарський загін із 150 чоловік. Михайло Черкашенінов з козаками проплив річкою  Міус у море, після чого „воював” на березі Чорного моря. Можливий засновник Запорізької Січі князь Д.Вишневецький (легендарний Байда) на початку 1559 року завдав поразки татарам на річці Айдар. Сполучення пасивної й активної оборони „україн” створило передумови до початку слов’янської колонізації „поля”. 

Перше згадування про козаків на Сіверському Дінці відноситься до 1523 року. У грамоті російського посла в Криму Третяка Губіна був названий козак Федько з міста Путивля, що несе на Дінці службу від Московської держави. До середини XVI ст., донські козаки стають грізною силою, з якою необхідно було рахуватися і кримським татарам, і ногайцям, і Москві. Першим офіційним письмовим документом про існування донського козацтва є грамота царя Івана Грозного від січня 1570 року про те, щоб козаки, які живуть на Сіверському Дінці зі своїм отаманом Михайлом Черкашеніновим у всіх державних справах слухалися царського посланця Івана Новосильцева, що їде в Царгород через Дон та Азов, і цим послужили цареві, за що будуть жалувані за службу. Донське козацтво на Дикому полі формували представники низових суспільних верств різних етносів – українського, російського, тюркських. Низ Дону опанували переважно українські козаки.

Зміцнення південних рубежів Російської держави, активні наступальні дії українських і російських козаків проти кримських татар і ногайців підготовляли початок заселення території Дикого поля. У XVI ст. йде суперечливий процес формування козацтва як особливого стану зі своїми політичними інтересами. Поступово намічаються центри концентрації козацтва: Запорізька Січ, Нижнє Подоння.

Землі на захід від р.Лугані в XVII ст. належали Війську Запорізькому. Приазов’я було важливе для січовиків своїм географічним розташуванням. Бувало, що запорожцям, що поверталися з набігу на Туреччину, ворожий флот перепиняв прохід у Дніпро. Тоді козацькі чайки спрямовувалися в Азовське море, де мілководдя перешкоджало проходженню турецьких кораблів. Позбувшись у такий спосіб погоні, запорожці піднімалися нагору по р. Кальній, потім волоком перетягували свої човни до р. Вовчої, а потім через р.Самару по Дніпру поверталися до Січі.

Пікети – прикордонні роз’їзди козацьких загонів, розташовані в низині Дінця вели спостереження за однією з найнебезпечніших для запорожців ділянок Дикого поля.

У 1650 р. на Сіверському Дінці і річці Луганчик вони влаштовують Суходольський пікет, який за наказом кошового отамана мав стежити за переміщеннями кримських татар і донських козаків. У пікеті постійно знаходилося близько 200 запорожців. У 1660 р. частина Суходольського пікету розселилася на околицях байраку Тертишного і яру Скелеватого. Тут, над Сіверським Дінцем, піднімався курган, де стояв сторожовий пункт пікету – „калавурня”, оточений фортечним валом. До козаків незабаром приєдналися кілька людей: усякого роду мисливців, людей бездомних і безрідних, вільних”. Таким чином  виникло село Макарів Яр (нині с.Пархоменко).

Через землі нашого краю підтримувався постійний зв’язок між Запоріжжям і Військом Донським. По цій території проходив, так званий, „таємний шлях” із Січі на Дон. Протягом усього XVII ст. біля р. Чорнухиної, у Поповому Яру знаходився пост (нині селище Чорнухино) – одна з головних проміжних станцій запорожців з величезним запасом продовольства.

В 2-й половині XVII ст. застави Запоріжської Січі знаходилася на місці нинішнього села Ребриково Антрацитівського району, що розташований на р. Велика Кам’янка.

Луганські землі мали для Запоріжжя й господарське значення. Родючі чорноземи, достаток звіра в лісах, риби в річках дозволяли запорізьким козакам, незважаючи на небезпеку татарських набігів, влаштовувати хутори-зимівники. Тут вони займалися: землеробством, скотарством, рибальством, бортництвом, і давали досить продуктів для власного споживання, а також для продовольчої підтримки братів-січовиків, зайнятих військовим промислом. Самі зимівники дуже рідко брали участь у великих військових походах.

Найдавніші запорізькі поселення в нашому краї виникли на місці нинішнього Кам’яного Броду і Вергунки, у межах міста Луганська, селища  Слов’яносербська, м.Брянка, сіл Оріхівка Лутугинського, Хороше Слов’яносербського, Аннівка Перевальского районів й у багатьох інших місцях на річках Лугані і Сіверському Дінці. Зимівники розташовувалися по берегах річок, ярів і байраків. Поселялися в них або сімейні запорожці, або старшини, що залишили січову службу.

У цілому в XVII ст. запорізьке населення нашого краю було нечисельним. Але до початку XVIII ст. через погіршення становища в Україні сюди починають приходити й українські селяни. Вони селяться біля запорізьких зимівників і займаються своєю споконвічною селянською справою – хліборобством. Так під захистом запорізьких шабель починалося землеробське освоєння нашого краю.

Хоча імена простих зимівників майже зовсім забуті, їхні праця і битви мали для української нації велике значення. Коли в XVII ст. через зовнішніх ворогів і внутрішню смуту українці втратили споконвічні території на заході – Підляшшя та Холмщину, запорізькі козаки, що жили на березі Дінця, одними з перших проклали шлях українцям на схід – у Дике поле. Під їх захистом і почалася господарська колонізація цього краю українськими селянами, які перетворили велику частину Дикого поля в землю українську.

Скупі рядки старовинних документів, що повідомляють про виникнення козачих містечок: „Построены... Луган тому (назад) 30 років, Боровской... – 30 років, Новоайдарский – 20 років...”. Згадане у документі містечко Луган – сучасне селище Станично-Луганське – давно цікавило істориків як українського, так і донського козацтва.

У заплаві Сіверського Дінця, нижче місця впадіння річки Лугані, між озерами Пеньковате і Слюсорка, були виявлені земляні вали висотою до 2 метрів. У траншеї, закладеній на цьому місці, археологами  виявлені численні знахідки: черепки розбитих горщиків, кістки тварин тощо.

Розкопки козацької станиці (нею містечко стало з 1695 року) повідали про господарські заняття козаків, що включали гончарне, ковальське ремесла, скотарство, полювання і рибальство. У той же час ніяких слідів землеробства виявлено не було.

Селища донських козаків, подібні до Луганського містечка, поширилися на значній території нашого краю. Землі вздовж Сіверського Дінця і його приток – Айдару, Деркулу, Боровій, Червоній, Лугані донські козаки вважали своїми.

Історія цих селищ починалася по-різному. Так, у 1607 році, коли під Тулою царські війська розгромили повстанську армію Івана Болотникова, відповідно до легенди, один з його сподвижників – отаман Шульгейко з  уцілілими козаками пішов на землі Дикого поля. Тут, на березі р.Айдар, вони заснували містечко Шульгин, назване по імені проводиря (нині с.Шульгинка Старобільського р-ну).

У зв’язку з будівництвом Білгородської лінії в 40-і роки XVII ст. з’являються містечка, засновані донськими козаками: Боровське в дельті р.Борової, біля татарського перевозу і Кальміуської сакми, Старий Айдар в гирлі р.Айдар (нині с.Старий Айдар Станично-Луганського р-ну) та інші.

Оскільки згодом мешканцям старих козацьких містечок стає тісно, з них виділяються нові населені пункти: Нове Боровське містечко в 1672 р. (тепер с-ще Боровське Лисичанської міськради), Новий Айдар у 70-80-і роки XVII ст. (нині с-ще Новоайдар). У 1680 році за 16 верст від Старого Айдару було побудоване містечко Трьохізбенськ. Назва йому дали три хати козаків-уходників, тобто селян, що пішли від фортечної неволі і займалися тут рибальством і полюванням. Нове містечко повинно було захищати від набігів кримських татар (тепер с.Трьохізбенка Слов’яносербського р-ну).

До кінця XVII ст. відноситься заснування ще низки  козачих містечок. Серед них Караяшник біля злиття рік Євсуга і Ковсуга (нині с.Петрівка Станично-Луганського р-ну), Сухарєве містечко неподалік від дельти річки Червоної, Краснянськ і Кабаняче на річці Червоній (нині смт Красноріченське Кремінського р-ну). На місці татарського міста на р. Деркул виникло Городище (нині Біловодського р-ну).

Окрім містечок, у козаків були ще й тимчасові поселення „зимовища”. Там, у куренях та землянках, зимували козаки, що не мали своїх домівок у містечках. Повесні вони йшли у військових справах. Одні зимовища залишалися, а інші перетворювалися в містечка. Згодом вільної землі ставало усе менше і менше. Дозвіл на заснування містечок-станиць починає надавати Військове Коло Війська Донського, роль якого зростає у всіх царинах  життя донських козаків.

Отже, донські козаки, як і запорізькі, були першопрохідцями луганських  земель. Головна роль всього козацтва в освоєнні нашого краю в той час полягала в збройному захисті від татарських набігів. Мирні заняття козаків – скотарство, полювання, рибальство – закладали основу використання природних багатств Луганської землі. Таким чином, у XVII ст. колонізація козацтвом нашого краю мала військово-промисловий характер.

У березні 1638 року путивльський воєвода доносив у Москву, що „єжедень на государеве ім’я” прибувають українські переселенці. Шляхи, що ведуть з Подніпров’я на схід, раптово виявилися залюдненими. Піднімаючи хмари пилу, вдень і вночі, поодинці, родинами, іноді великими групами йшли селяни, міщани, козаки. Одні пересувалися „наго і пешо”, інші везли на возах майно, гнали худобу. Огороджена Білгородською засічною межею, чужина мала недобру славу небезпечного для життя краю, тому всі були озброєні: хто шаблями і пищалями, більшість простими рогатинами. У козацькому обозі можна було побачити обгорнений рядниною фальконет або дбайливо згорнуті прапори.

Москва усіляко заохочувала переселення працьовитих і господарських українців на терени Дикого поля, тому що переселенці, які мали великий досвід боротьби з татарами, швидко обживали цей край, ставали надійним захистом південних рубежів московської держави.                   

У грамоті від 17 липня 1651 року цар видав наказ, який зобов’язував воєвод прикордонних міст приймати „на вічне поселення” від „гноблення поляків” українських переселенців і надавати їм усіляку допомогу.

Всі українці, що переходили “на вічне життя”, повинні були „цілувати хрест”, тобто присягати цареві, обіцяючи „служити і з недругами їх – і з кримськими, і з ногайськими, і з литовськими, і з німецькими людьми битися, не щадячи голови своєї до смерті”.

До присяги приводили в місті Путивлі, відкіля українців розподіляли на проживання.  Частина переселенців з дозволу уряду або самовільно селилася в необжитих степах. Відразу після прийняття присяги українці одержували матеріальну допомогу: наділялися землею, грішми, хлібом. Тих, які поступили на сторожову службу, забезпечували зброєю. Таким чином, у середині XVII ст. на південній окраїні Московської держави утворилася Слобідська Україна.

Оскільки Слобожанщина була прикордонням Росії, вона поділялася на округи. За козацькою традицією Подніпров’я вони були названі Слобідсько-Українськими полками. Східні і південні кордони Слобожанщини проходили по території нашого краю і виокремлювали її від володінь донських козаків. Слобідські землі Луганщини ввійшли до складу Ізюмського й Острогозького полків.

Перші поселення українців на території нашого краю виникли на р.Айдар у зв’язку з будівництвом Білгородської межі. Так, на початку XVII ст. у межиріччі Айдара і Білої переселенцями із-за Дніпра був заснований Білолуцьк. Ліс і болота були для його мешканців захистом від татарських набігів. Однак, у 1643 році татарам вдалося захопити, пограбувати і спалити Білолуцьк. Мешканці, що залишилися, переселилися на правий, більш високий берег Айдара, зміцнивши селище валом і ровом, наповненим водою.

Тоді ж українські і російські селяни-втікачі на лівому березі р.Айдар у місці впадіння в нього р. Кам’янки заснували поселення Закаменку  (нині смт Новопсков). Річки, ліси й озера надійно захищали поселенців від набігів до  кочівників. На курганах і височинах, що оточували село, розташовувалися дозори, що попереджували населення про небезпеку. Селище українців біля озера Закотного в заплаві р.Айдар було названо Закотним (нині с.Закотне Новопсковського р-ну). У І-й половині XVII ст. на річці Айдар з’явилася слобода Іванова Лука (нині с.Булавинівка Новопсковського р-ну). Наприкінці XVII - початку XVIII ст. Білолуцьк, Осинова, Закотне ввійшли до складу Війська Донського, перетворившись в козацькі містечка.

Життя відновлювалося і в занедбаних населених пунктах. У 1686 році вихідці з Полтавщини і Чернігівщини на Бельському городищі заснували слободу Стару Білу (нині м.Старобільськ).

Наприкінці XVII – початку XVIII ст. заселяються береги р. Деркул. Так, у 1686 р. українські козаки заснували Біловодськ, у 1703 р. виникло селище Марківка, першими жителями якого стали переселенці з Чернігівщини і Полтавщини.

По сусідству, на річці Євсуг, наприкінці XVII ст. з’явилося однойменне поселення, засноване козаками Острогозького полку, українцями з Чернігівщини і Полтавщини і біглими з центральних районів Росії (тепер село Євсуг Біловодського р-ну).

У 60-і роки XVII ст. українськими селянами і козаками, а також російськими служилими людьми почали заселятися землі по р.Червоній. Тоді була заснована слобода Сватова Лучка, або Сватова Пристань. За місцевими переказами там оселилися неподалік одна від одної дві родини, господарі яких були сватами, тому слобода стала називатися Сватова Лучка. На початку XVIII ст. Сватова Лучка ввійшла до складу Ізюмського полку. Вона була сотенним містечком і мала укріплення у вигляді рову і високого частоколу (нині місто Сватове).

У 1680 р. на березі р.Червоної виросла слобода Кремінна. З 1688 року вона стала центром однієї із сотень Ізюмського полку (нині м.Кремінна).

В 1700 р. 150 родин полтавських козаків на чолі з Андрієм Катрухіним і Іваном Бугаєвим заснували слободу Міловатку на р.Червоній (нині с.Міловатка Сватівського р-ну). Наприкінці XVII ст. на р.Жеребець виникла слобода Коломийчиха (с.Коломийчиха Сватівського р-ну).

Ці та інші поселення, розташовані в басейнах рік Червоної і Жеребець, увійшли до складу Ізюмського слобідського полку.

Масовий наплив українських селян і козаків у північні райони нашого краю створив передумови для розквіту землеробства та обживання. „Залиш батька, залиш матір, залиш усю худобу, іди з нами – козаками на Україну, на слободу. На Україні всього багато – і паші, і браги. Не стоять там вражі ляхи, козацькіі вороги”, – такі рядки були в старовинній пісні про переваги нових земель.                

Найважливішим привілеєм слобідських козаків було право вільно займати землі, що пустують. Крім цього, їм дозволялося безмитно займатися всіма промислами (рибальством, мірошництвом і винокурінням). Основний обов’язок слобідських козаків полягав у несенні військової служби, в основному прикордонної, сторожової. Крім козаків, значну частину населення Слобідських полків складали селяни, що не несли військової служби і займалися господарством.

Ізюмці й острогозці брали участь у кримських походах князя Голіцина в 1687 і 1688 рр., в Азовських походах Петра Першого. Під час походів вони одягали сувої грубого сірого сукна, вовняні паси, за яким носили ніж і маленьку трубочку. На голові слобідські козаки носили низьку сукняну шапку. Широкі шаровари і чоботи були невід’ємними атрибутами їхнього одягу. Зброя козака складалася зі списа, рушниці, пари пістолів і шаблі.

Слобожани не тільки захищали наші землі від нападів кримських татар, але, головне, – заклали фундамент для майбутнього мирного життя, створивши багатогалузеве сільськогосподарське виробництво. Слобідська колонізація була землеробською. Багато населених пунктів, засновані слобідськими селянами і козаками, існують і донині. Хоча з самого початку слобідські полки були підлеглі Москві, слобожани зберегли традиції і культуру українського народу на цій землі.

Після поразки Булавінського повстання слобожани одержали можливість розширити свої території. Родючі землі лівобережжя Сіверського Дінця протягом 1-й половини XVIII ст. виявилися включеними до складу Слобідської України.

У 1709 році полковник Острогозького слобідського полку Тев’яшов почав клопотати про дозвіл козакам цього полку, які на старому місці їхнього проживання мали недостатньо лісів, орних земель і пасовищ, переселитися на нові землі, у тому числі по річці Айдар. Незабаром дозвіл був отриманий, але тільки з 1732 року острогозькі козаки починають освоювати верхів’я Айдара.

У Стару Білу прийшов з козачим загоном сотник Іван Фомич Синельников, у Закотне Дмитро Петрович Голодолинський, в Осинову Яким Михайлович Єманов, а в Білолуцьк Яків Романович Головинський. Вони заснували нові сотні Острогозького полку.

У 30-ті роки XVIII ст. острогозьці відродили Марківку, Біловодськ, зруйновані після Булавінського бунту, заснували нові поселення, наприклад, Курячівку й інші. Ці землі по р.Деркул також увійшли до складу Острогозького полку.

У 1-й половині XVIII ст. продовжувалося переселення українських селян на територію нашого краю. Так, наприклад, сучасне село Мостки Сватівського р-ну заснували біглі селяни і козаки з різних місць Правобережної і Лівобережної України.

У 1730 р. переселенцями з Чернігівщини, Сумщини і Полтавщини засновані  поселення, в басейнах невеликих річок, які увійшли до складу Ізюмського полку.

У XVIII ст. кількість запорізьких зимівників у басейні рік Лугані і Сіверського Дінця збільшилася. Розвивалися поселення, що виникли раніше, у XVII ст., з’являлися нові. Кілька військових старшин мали хутори в урочищі Шовкова протока (нині с.Оріхівка Лутугинського р-ну). На них працювали наймити.

Відставні запорожці жили в землянках і мазанках у балці р.Кам’яна і притоки Гриценкової (нині м.Брянка), успішно займалися скотарством і землеробством, продаючи надлишки продуктів у Бахмутську фортецю. Худоба, хліб і інше продовольство везли на ринок у Бахмут жителі зимівника, розташованого в байраку Тертишному і яру Скелеватому (нині с.Пархоменко). Приблизно в 1738 р. тут оселився абшитований (відставний) старий запорожець Макар Безрідний. Він заснував великий зимівник з безліччю землянок. Макар Безрідний мав челядь  і наймитів, займався скотарством і хліборобством, жив довго й ім’я своє залишив, на пам’ять, своєму зимівнику. Після смерті М.Безрідного зимівник став називатися Макарів Яр.

Кілька родин запорізьких козаків жило в балці Сухій і яру Холодовому (при впадінні р.Луганчик у Сіверський Донець).

У 1707 р. у числі населених місцевостей запорізького козацтва значилася Веселенька на р.Лугани (на місці нинішньої Вергунки, розташованої на околицях  м.Луганська). У 1710 р. українські козаки заснували сторожовий пост на схилах балки Лисої (Сіверський Донець), що поклав початок сучасному Лисичанську.

Близько 1740 року на території нинішнього м.Слав’яносербська розташовувалися зимівники і хутори запорожців. Відомо, що молилися вони в похідній церкві Покрова Божої Матері, у якій служив ієромонах Самарського монастиря.

До середини XVIII ст. існувало поселення запорожців у Жовтому Яру на правому березі р.Сіверського Дінця (нині с.Жовте Слав’яносербського р-ну).

На місці нинішнього Кам’яного Броду (в межах м.Луганська) у 40-50-і роки XVIII ст. у землянках і куренях жили кілька родин „малороссийской нации”. В історичних документах згадується факт проживання в цей період українських родин на Сіверському Дінці на землях сучасних селищ Нижнє і Кримське.

27 вересня 1748 року імператриця Єлизавета Петрівна наказала „з бахмутських, торських і маяцьких козаків” сформувати Бахмутський козацький полк. Вищезгадані козаки були відомі з часів царя  Олексія Михайловича як козаки Ізюмського Слобідського козачого полку,  що  охороняв південні рубежі держави від ногайців і кримських татар. 11 червня 1764 року Бахмутський кінний козацький полк був перетворений у регулярний, двадцятиротного складу, полк і названий Луганським пікінерним полком.

Одночасно із заселенням краю починається його адміністративний устрій. Цей процес продовжувався протягом декількох століть. І тільки в ХХ ст. було прийнято остаточне рішення про створення Луганської області.

Таким чином, освоєння нашого краю українськими і донськими козаками призвело до формування своєрідної культури. Це відбилося, насамперед, на спадщині, що нам залишили пращури, і знайшло своє відображення в об’єднанні  двох культур, двох мов і звичаїв двох народів.

ЗЕМЛЕВОЛОДІННЯ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА

В.Я.Середюк

Українське козацтво вийшло на історичну арену в кінці ХV ст., освоюючи землі Передстепової України, Південного Поділля, Слобожанщини, Північного Причорномор’я та Приазов’я. В середині ХVІ ст. за порогами Дніпра було зосереджено багато українських козаків. Визначну роль у їх згуртуванні відіграла Запорозька Січ, що виникла на Нижньому Подніпров’ї в середині ХVІ ст.

Протягом ХVІ – першої половини ХVІІ ст. у структурі феодального землеволодіння відбулися зміни, пов’язані з розвитком козацького землеволодіння. Основною формою землеволодіння середнього козака був хутір, до якого, як правило, входили луки, сіножаті, ниви, ставки, пасіки, гаї, ліси. Хутір часто перетворювався на велике землеволодіння. Заможні козаки, крім землеробства і тваринництва, займалися ще різними сільськогосподарськими промислами, зокрема будували млини, заготовляли мед, торгували продуктами.

Природні багатства України з давніх-давен вражали мандрівників та дослідників. Особливе захоплення викликала родючість земель. Французький військовий інженер Гійом Левассер де Боплан у своїй праці “Опис України” зазначав у  розділі “Ремесла, якими займаються козаки”, що всі вони уміють добре обробляти землю, сіяти, жати , випікати хліб. Родючий грунт дає їм зерно в такому достатку, що вони часто не знають, що з ним робити, тим  більше, що немає судноплавних річок, які б впадали у море, за винятком Борисфена (Дніпра). Це перешкоджає їм вивозити зерно в Константинополь, а звідси – їхні лінощі: вони зовсім не хочуть працювати, хіба що при крайній потребі, коли їм немає за що купити необхідне”. Так чи інакше, але, володіючи великими й багатими землями, запорозькі козаки, однак, за відгуками всіх сучасників, порівняно мало займалися землеробством.

Працюючи постійно на одних і тих же уходах, що тяглися аж до татарських поселень, козаки освоювали їх, засновували пасіки, хутори. У люстраціях середини ХVІ ст. неодноразово зазначалося, що козацтво осідало на уходах “уставичне”, тобто назавжди.

Близьке сусідство з татарами не сприяло розвитку традиційного для українців землеробського заняття. Проте на Запорожжі існував цілий клас козаків, що звалися “сиднями”, або гречкосіями.

Економічна система запорозького козацтва складалася із двох секторів: січового та індивідуального. В свою чергу січове господарство поділялося на загальносічове та курінне. Ядром соціальної організації Січі був курінь, де й минало все козацьке життя. Сімейні козаки іменувалися “гніздюками”. Вони були позбавлені статусу січовика і, виділившись з громадського курінного господарства, заводили власний хутір (зимівник). Якщо курінь був одночасно адміністративно-бойовим і побутово-господарським підрозділом, то хутір-зимівник лише господарським поселенням.

Індивідуально-трудовою діяльністю на приватному рівні запорожці займалися в паланках – адміністративно-територіальних округах на землях Вольностей Війська Запорозького Низового козацтва (у межах теперішніх Запорізької, Дніпропетровської, Донецької, Миколаївської, Кіровоградської областей).

Основною формою господарства на Запорожжі був зимівник. Зимівники – давні запорозькі поселення, виникли в першій половині ХVІ ст. Вони заснувалися козаками на околицях Великого Лугу, в безлюдних тоді українських степах, у небезпечному сусідстві з кочівниками, які безперервно загрожували нападами. У зимівниках поселялися мужні люди, які змушені були вести господарство у важких умовах і бути завжди готовими до відсічі нападу ворога. Зимівники, висунуті далеко на південь, відігравали велику роль в освоєнні українських південних земель. Кількість цих зимівників зростала з року в рік так, що, наприклад, 1766 р. їх налічувалося до 4 тисяч, 1775 р. – 45 сіл і 1601 зимівник, а разом зі збільшенням кількості поселень збільшувались і площі оброблюваної землі. Найбільше землі, безумовно, обробляли у найбагатших на чорнозем і, головне, найвіддаленіших від сусідства хижих татар паланках (адміністративно-територіальні одиниці Січі): перше місце тут посідала Самарська паланка, за нею ішли Кодацька, Орільська, Протовчанська, Кальміуська, Перевізька,  Бугогардівська. У трьох останніх землю обробляли або в обмеженій кількості, або взагалі не обробляли.

Козаки засновували зимівники на військовій землі з дозволу Коша – уряду Запорозької Січі, але згодом ця земля ставала їх власністю. Тільки власна і наймана праця, без феодального примусу і кріпацтва, застосовувалася у запорозьких зимівниках. Власником хутора-зимівника міг стати кожен, хто цього бажав. Численні документи свідчать, що той, хто приходив на Січ, міг рік-два працювати наймитом у зимівнику, а потім, за бажанням, сідати на землю, закладати свій власний зимівник, займатися вільно хліборобством.

Землю для посіву хліба вибирали, за словами очевидця, переважно біля рік чи по схилах балок і в долинах, оскільки високий і відкритий степ не завжди був придатний для цього. Кожний заможний запорожець засівав хлібом стільки землі, скільки в нього було робочої сили й експлуатував обрану ділянку доти, доки земля не виснажувалася і не ставала непридатною для хліборобства; тоді він покидав насиджене місце, вибирав собі іншу річку чи балку, будував тут зимівник і знову брався за експлуатацію землі. Здобутий на землі хліб запорожець, звичайно, ховав у спеціально викопаних у землі ямах, схожих на льохи, помітні зверху лише господареві. Це, очевидно, робилося для того, аби зберегти своє багатство від раптових набігів татар.

Не лише на прикордонні, а й у центральних районах обробіток вільної землі (займанщина) створював умови для володіння нею. Здобуті землі на правах займанщини козацтво прагнуло закріпити шляхом одержання жалуваних грамот від намісника, великого князя або ж короля, що стало юридичною основою формування козацького землеволодіння. Цей процес був тісно пов’язаний із зміцненням козацького імунітету в результаті заснування Запорозької Січі та організації реєстрового війська.

Цікаво, що в другій половині ХVІ ст. спостерігалася генеза козацького землеволодіння і в Московській державі. Згідно з “Боярським приговором” від 18 лютого 1571р. 300 сторожовим козакам із “украинных городов” надавалося близько 10 десятин землі кожному за охорону південного прикордоння.

У грамоті короля Стефана Баторія від 16 вересня 1578 р. про набір на державну службу 500 козаків не містилося прямої вказівки щодо наділення їх землею. Однак запис до реєстру фактично давав козакові право на володіння землею, якою він користувався, і підставу одержати жалувану грамоту на неї з метою її узаконення як приватної власності. Необхідність у дешевій військовій силі в уряду Речі Посполитої постійно зростала, а спроможність її оплати, навпаки, зменшувалась. Єдиним вагомим резервом були степові простори України. Саме тоді в офіційному польському діловодстві з’явився термін “Дике Поле”, яким позначалися території на схід від Дніпра. У документах зафіксовані надання земельних наділів лише козацькій старшині, більшість якої становила українська шляхта. Згідно з сеймовою конституцією 1590 р., наприклад,  козацький ватажок Криштоф Косинський одержав королівську грамоту на урочище Рокитне, Войтех Чоновицький –  на Бориспіль з Іванівцями.

Фактично узаконювалося ще одне джерело зростання козацького землеволодіння як плата за державну службу.

Незначний відсоток козаків, які перебували на державній службі, не вичерпував усіх земельних власників серед них. Річ Посполита майже постійно вела війни з сусідніми державами і уряд часто вербував тисячі українських селян та міщан до війська. Перебування їх у козацьких загонах значною мірою впливало на зростання їх самосвідомості. Повертаючись до власних осель, учасники експедицій оголошували себе козаками і відмовлялися виконувати феодальні повинності. Вони виходили з підпорядкування місцевих властей, залишаючи за собою право на володіння землею. За такі протизаконні дії, як правило, не карали, оскільки уряд мав намір і надалі використовувати їх як дешеву і боєздатну військову силу. Зі свого боку урядовці всіляко намагалися заволодіти козацькими маєтностями, вичікуючи загибелі або смерті запорожця, на що часто скаржилися реєстровці королю.

Коли в другій половині ХVІ – першій половині ХVІІ ст. запроваджу-валися Польщею фільварки-латифундії, що утверджувалися на обезземеленні селян і як – найжорстокішій нерегулярній панщині, виникло унікальне, тільки Україні притаманне  історичне явище, так зване, “покозачення”. Селяни окремих регіонів України відмовлялися від феодальної  та іноземної підлеглості . “Покозачення”, по суті, було спробою мирним шляхом визволитися з-під влади Польщі і перейти під юрисдикцію козацтва, одержати право  працювати вільно на власній землі.

В Наддніпрянській І Задніпрянській Україні, де вирувала народна колонізація, селяни були вільними, жили в слободах, залежність їх від феодала виявлялася у сплаті йому натуральної і грошової ренти. На цих землях формувалося козацьке землеволодіння як зародок землеволодіння фермерського типу.

Наступ феодалів на права селян, прагнення покріпачити все населення України зумовили зростання чисельності козацтва і посилення національно-визвольної боротьби українського народу, найвищою точкою якої стала Визвольна війна середини ХVІІ ст. під проводом Богдана Хмельницького, де селянство виступало, передусім, за волю та повернення у свою власність землі, що була для нього джерелом не тільки біологічного існування, а й духовного життя.

Під час Визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського панування (1648-1657рр.) утворилася Українська козацька держава, що вела боротьбу за об’єднання всіх українських земель під гетьманською булавою.

Внаслідок визволення України від польсько-шляхетського панування почалося формування Української держави, при цьому відбулися зміни у поземельних відносинах. Було вигнано магнатів, шляхту, орендарів, а їхні землі, робоча худоба, реманент шляхом займанщини перейшли у користування козаків, селян, міщан, державної адміністрації. Законодавство Речі Посполитої втратило силу і селяни стали вільними.

Українська Гетьманська держава, що склалася в ході Визвольної війни, дала волю селянам, і вони стали дрібними землевласниками (“кріпацтво було скасовано козацькою шаблею”).

Істотно вплинули на характер аграрних відносин умови Зборівського (1649 р.) і Білоцерківського (1651 р.) договорів. Відновлювалося феодальне землеволодіння і старі форми експлуатації. Зросла кількість універсалів Б.Хмельницького, що підтверджували права шляхти на маєтки, заборонялося козацькій старшині привласнювати їх, захищати й приймати до війська шляхетських підданих, перешкоджати урядникам і шляхті збирати податки.

Одночасно Б.Хмельницький намагався не допустити відновлення великого феодального землеволодіння. Феодали-католики не мали права приїздити до маєтків, а лише відряджати православних урядників.

Остаточно на території Української держави фільварково-панщинна система господарювання, земельна власність королівщини, польських та українських магнатів і шляхти були ліквідовані після перемоги в Батозькій битві (1652 р.). Основна частина звільнених територій (а це був значний земельний фонд: королівщині належало близько 150 міст і містечок, магнати і шляхта володіли приблизно 1500, а католицька церква – 50 маєтками), а також незаселені землі перейшли до загальнодержавного фонду, що був у розпорядженні Скарбу Війська Запорозького. Верховним розпорядником землі був гетьман, на місцях розпоряджалися нею полковники і сотники. У приватному володінні залишалися землі православних монастирів і вищого духовенства, дрібної шляхти, козаків і міщан.

У ході Національно-визвольної  війни завершився процес утворення козацької власності на землю.

В історико-економічній літературі підкреслюється суперечливий характер козацької власності. Вона визначається як корпоративна, оскільки суб’єктом власності виступав не окремий індивід, а корпорація козаків в особі Війська Запорозького. Тільки вступивши  до лав війська, козак отримував право козацької власності на землю, якою володів до цього. Козаки могли вільно продавати і купувати землі, засновувати слободи. Одночасно право земельної власності мало умовно службовий характер, було обмежене відбуванням власним коштом військового примусу на користь Війська Запорозького. Деякі дослідники вважають, що повна необмежена спадкова земельна власність козаків мала приватний характер і юридично не відрізнялася від шляхетського землеволодіння.

Почало утверджуватися старшинське землеволодіння, що існувало в двох формах: приватній (спадковій) і ранговій (тимчасовій). Воно охоплювало Чернігівщину і середню частину Київщини, землі Київського, Черкаського, Чигиринського полків і рідко траплялося в Брацлавщині, на Полтавщині. Намагання старшини заволодіти маєтками вигнаних польських та українських панів не знаходили підтримки у Б.Хмельницького, який у своїй політиці враховував інтереси спадкового козацтва, непримиренність селян і простих козаків до відновлення феодального землеволодіння.

За 1648-1657 рр. відомо лише 20 гетьманських дарувань старшині власності невеликої вартості (млини, будинки). Старшина збільшувала землеволодіння за рахунок займанщини, купівлі землі у козаків, селян. Як винагороду за несення служби у козацькому війську старшина отримувала на “ранг” (посаду) землі, села і містечка з державного земельного фонду. Це були тимчасові володіння.

Зросло землеволодіння Б.Хмельницького, який мав у спадковій власності хутір Суботів. Від польського короля він отримав узаконення права на володіння містом Медведівкою, Жаботином, селами Кам’янкою, Новосільцями, землями за Чигирином, від російського царя – містом Гадяч з селами. Як гетьман, він мав рангове володіння – Чигиринське староство.

За Московсько-Переяславським договором 1654 р. лише гетьману надавалося право спадкового володіння. Поступово право надання земель у власність поширювалося і на військову старшину.

Після смерті Б.Хмельницького в Українській державі посилилася тенденція зростання привілейованого становища старшинсько-шляхетної земельної власності. Так, Гадяцький трактат (1658 р.), який було укладено елітарним старшинським угрупуванням на чолі з гетьманом Виговським, повертав польським шляхтичам маєтки, забезпечував українській старшині та шляхті права на землю і феодальні привілеї.

Магнатсько-шляхетське землеволодіння збереглося на території західноукраїнських земель (Волзьке, Волинське, Руське воєводства). Проте і тут під впливом подій Визвольної війни посилився процес занепаду фільварково-панщинної системи, відробіткова рента зменшувалася або замінювалася грошовою, окремі села і міста отримували статус слобід, мешканці яких звільнялися від виконання примусів і сплати податків.

На території Української козацької держави було знищено велике і середнє землеволодіння, монополію магнатів, шляхти і церкви на землю, яку почали вільно продавати і купувати. Панівними стали такі форми земельної власності, як державна і козацька.

Аграрна політика Б.Хмельницького мала прогресивний характер. Були створені умови, за яких козаки і селяни змогли  забезпечити свої інтереси. Зміцнився інститут приватної земельної власності. Основною формою господарства стало дрібне землеволодіння козаків.

Про зростання старшинського землеволодіння в другій половині ХVІІ – на початку ХVІІІ ст. свідчать дані “Генерального слідства про маєтності”, проведеного  в 1729-1730 рр. з метою впорядкування земельних відносин. Лише у Чернігівському, Стародубському, Ніжинському, Переяславському, Лубенському полках до 1708 р. у власність старшини перейшло 518 населених пунктів.

Земельна власність старшини зростала за рахунок дарувань гетьманів і полковників. Гетьман Мазепа (1687-1709 рр.) видав понад 1000 земельних універсалів, гетьман Скоропадський (1708-1722 рр.) роздав 22 села, гетьман Апостол (1727-1734 рр.) – 10 сіл з 151 подвір’ям.

Старшина збільшувала землеволодіння за рахунок козацьких і селянських земель. Продаж землі мав примусовий характер. Землі відбиралися за несплату боргів.

Старшина намагалася перетворити рангові маєтності на спадкові. Великими землевласниками стали родини Кочубеїв, Золотаренків, Радичів та ін. За гетьмана Д.Апостола роздача основного земельного фонду була практично завершена. Відмінність між спадковим і тимчасово умовними володінням по суті зникла.

Поворотним у розвитку господарства Запорозької Січі став 1734 р. – рік виходу запорожців з підданства Кримського ханства, повернення в Україну і заснування Нової Січі. Почався перехід від епізодичних промислів до регулярного господарювання.

Запорозька Січ у ХVІІІ ст., коли життя відносно стабілізувалося, в останньому періоді свого існування – так звана Нова або Підпільненська Січ (1734-1775 рр.) мала розвинуту інтенсивну економіку.

У ХVІІІ ст. зимівники перетворилися на великі багатогалузеві господарства, де поряд із землеробством розвивалося скотарство, рибальство, бджільництво, мисливство, гончарство та інші промисли.

Особливо інтенсивно в запорозьких зимівниках розвивалося скотарство, чому сприяла наявність природних випасів південного українського степу. Великого розмаху в зимівниках набуло конярство. У них розводилися численні табуни коней. Петро Калнишевський, кошовий отаман, мав у 1775 р.  15880 голів худоби і коней.

Господарство зимівника мало товарний характер, було орієнтоване на ринок. Коні, воли, вівці були предметом експорту на ринки Гетьманщини, Слобожанщини, Правобережної України, Росії, Шльонська, Данцига. Хліб запорожці також сіяли не тільки для власного вжитку, а й на продаж, головним чином вивозили до Криму.

В запорозьких зимівниках використовували плуги різних систем, борони, коси. На токах стояли скирти хліба. У зимівниках старшини – три-п’ять тисяч пудів хліба. Зимівник запорозьких козаків був першим у Європі господарством, тип якого у наш час називається фермерським.

Як свідчать документальні матеріали Архіву Коша Запорозької Січі (ХVІІІ ст.), запорозьким урядом була розроблена система екологічних, природоохоронних заходів, зокрема упорядкованого і регульованого земле- і лісокористування. Жоден козак, який збирався заснувати власний зимівник, не отримував від Коша дозвіл, доки попередньо не давав письмового зобов’язання дотримуватися сівозміни на полі, зберігати і примножувати навколишній ліс. На кожну вирубку лісу для зимівника або на продаж теж вимагався спеціальний дозвіл Коша.

Для підвищення родючості грунту використовували різні форми сівозмін. Парове поле займали лише житом, яке замінювали ярими культурами, потім залишали для толокування. Після вівса земля виснажувалася і заростала травою. В маєтках великих землевласників почали запроваджувати багатопільну систему. У сівозміну вводили технічні культури: коноплі, льон, тютюн. За гетьмана І.Скоропадського поблизу міста Ромни створили зразкову плантацію, до якої приписали козаків Каплунівської сотні. Куріння тютюну, а разом з тим такі атрибути, як люлька, табакерка й кресало, стали втіленням особи козака-запорожця.

Головним знаряддям обробітку землі залишався традиційний  український плуг, застосовувалась двозуба соха. Вдосконалювались і мали регіональну специфіку ручні знаряддя: мотики, сапи, заступи. Сіяли і збирали врожай вручну за допомогою традиційних знарядь – серпа, коси, грабель, вил, ціпа.

Крім зернових і технічних, вирощували багато городніх культур: капусту, ріпу, гарбузи, часник, цибулю, баштанні культури, пастернак, хрін, петрушку.

Історія зимівників не закінчувалася із скасуванням Запорозької Січі Катериною ІІ в 1775 році. Вони стають базою запорозьких визвольних змагань у драматичній боротьбі проти політики царського уряду, спрямованої на їхнє знищення.

За наказом Г.Потьомкіна, генерал-губернатора Новоросійської та Азовської губернії, генерал Текелі, командувач тих царських військ, що зруйнували Січ і окупували запорозьку територію, намагався описати зимівники, що було йому дуже нелегко зробити за тисячної кількості зимівників, розкиданих на запорозьких землях. Мешканців хотіли записати до пікінерських полків і переселити в слободи. Паралельно йшов процес широкої роздачі поміщикам запорозьких земель разом із зимівниками.

Козаки-зимівчаки виступили проти.  В зимівниках збиралися ватаги запорожців, розсилалися роз’їзди запорозьких козаків для охорони зимівників від царських військ. Була зроблена спроба, але невдала, відвоювати Січ. Однак занадто нерівні були сили. На Запорожжі козаків залишилося небагато. Значна частина запорозької старшини була заарештована, члени запорозького уряду-Коша – кошовий отаман, військові – писар і суддя – заслані в далекі російські північні монастирі-в’язниці, значна частина запорозького товариства втекла за Дунай і там заснувала Задунайську Січ.

Царські війська застосовували каральні засоби проти колишніх запорожців, які не бажали переселятися. До кінця 70-х років запорозькі землі були розмежовані під державні слободи або віддані поміщикам, які поквапи-лися із зимівників створити поміщицькі селища, а їх мешканців записати в свої кріпаки. На середину 80-х років решту запорозьких зимівників було перетворено на слобідські хутори. Однак у них продовжували жити і господарювати за своїми звичаями колишні запорожці, хоч вони спорудили будинки в містах і слободах.

До кінця ХVІІІ ст. боролася Російська імперія із запорозькою господарською спадщиною. За царським указом 1800 р. вимагалося зимівчан – колишніх запорожців – зібрати в одне місце і поселити при трактах. Таким чином запорозькі зимівники були остаточно знищені.

Сьогодні представники різних шкіл і напрямків в історіографії визнають вирішальну роль козацтва в утвердженні нових форм власності. З освоєнням земель південного регіону воно перетворювалося на типових фермерів, стаючи таким чином, носіями буржуазних відносин. Саме економічні засоби господарювання козацтва, яке йшло в ногу з передовими верствами Західної Європи (Англія, Нідерланди тощо), в середині ХVІІ ст. вступило в непримиренне протиріччя з відсталою фільварково-панщинною системою господарювання, яка базувалася на кріпацтві. Ця ж система гальмувала розвиток буржуазних відносин і в промисловості, що в цілому і було однією з причин національно-визвольної революції українського народу ХVІІ ст. Саме завдяки цьому Селянська війна уже в 1653 р. завершилася утвердженням нових соціально-економічних відносин в Українській козацькій державі Б.Хмельницького. І лише Катерина ІІ повернула українське селянство до кріпацтва. Руйнувалася прогресивна форма ведення господарства, а заселення запорозьких земель здійснювалося кріпаками та іноземцями-переселенцями.

ВИКОРИСТАНА  ЛІТЕРАТУРА

Апанович О. Агрокультура українського козацтва // Укр. культура. – 1998. – № 9/10. – С. 36-37;  № 11/12. – С. 32-33.

Боплан Г.Л. Ремесла, якими займаються козаки // Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн. – К.: Наук. думка, 1990. – С. 29-32.

Горленко В. Хліборобство // Українці: Історико-етнографічна монографія: У 2-х кн. – Опішне, 1999. – Т. 1. – С. 247-278.

Лісовський В.М. Паланки на території війська Запорізького (виникнення та принципи упр.) // Історія України. Маловідомі імена, події, факти: Зб. ст. – К.; Донецьк: Рідн. край, 2001. – Вип. 15. – С. 133-138.

Павлюк С.П. Традиційне хліборобство України: агротехнічний аспект. – К.: Наук. думка, 1991. – 222с.

Степанков В.С. Аграрна політика Богдана Хмельницького (1648-1657) // Феодалізм на Україні. – К.: Наук. думка, 1990. – С. 52-65.

Українське козацтво: Мала енцикл. – К.: Генеза; Запоріжжя: Прем’єр, 2002. – 568с.

Щербак В. Становлення козацького землеволодіння // Українське козацтво: формування   соціального стану. Друга половина ХV– середина ХVІІ ст. – К.: КМ Academia, 2000. – С. 90-102.

Яворницький Д.І. Хліборобство, скотарство, рибальство, мисливство, городництво у запорізьких козаків // Історія запорізьких козаків. – Л.: Світ, 1990. – С. 281-290.

БАРСЬКИЙ СКАРБ ПОЛЬСЬКО-ЛИТОВСЬКИХ МОНЕТ ХVІІ СТОЛІТТЯ

О.A.Бакалець

Хранителі центральних та місцевих мінцкабінетів (музеїв) вже з середини ХІХ ст. розуміли значення монетного скарбу як цілісного комплексу, що є немовби моментальним знімком грошового обігу у конкретній місцевості на момент його приховування. За півтора століття українською історичною наукою зафіксовано близько 2,5 тисяч скарбів монет, про склад яких є більш-менш повна інформація. Серед найцінніших знахідок:

– скарб 1898 р. Києво-Печерської Лаври (16079 монет, медалей, жетонів. Із них 6184 – золотих (вагою 27, 43 кг) і 9895 – срібних (вагою 273, 44 кг), описаний А.К.Марковим. [7; 30].

– Глинянський скарб (Львівська обл.) 1964 р., досліджений М.Ф.Котляром. [5; 7], [3; 28].

– скарб із 68 празьких монет 2000 р.  з Київської області. [5; 48].

– скарб празьких грошей 2001 р. із Луки Барської Вінницької обл.;

– скарб 1979 р. польсько-литовських монет ХVІ-ХVІІ ст. із Сквирського району Київської області. [10; 12].

– Барський скарб золотих і срібних монет 1982 р. та ряд інших.

Будь-який монетний скарб є неоціненною знахідкою для науки, особливо коли він зберігся  повністю. Автор даної статті зробив спробу, використовуючи довідкову базу та методики відомих українських нумізматів (М.Дмитрієнко, М.Котляра, В.Зварича, Р.Яушевої-Омельянчик), систематизувати та проаналізувати  новий скарб польсько-литовських  монет ХVІІ століття. Даний нумізматичний матеріал допоможе у  вивченні економічних і грошових відносин в Україні, зокрема на Поділлі у період Гетьманщини.

В 2002 році у старовинному місті Барі (у 2001 році йому виповнилося 600 років) Вінницької області було знайдено новий скарб із 76 польських та литовських срібних монет. Стан збереження монет задовільний, що дає можливість їх датувати, класифікувати та ідентифікувати.

Оболонка так званого Барського скарбу, який зберігається у Вінницькому державному педагогічному університеті імені М.Коцюбинського – це невеличкий глиняний горщик круглої форми із вінцем, висотою 18 см., діаметром – 15 см, виготовлений із місцевої глини барським майстром ХVІІ ст.  Попередній огляд знахідки дав можливість визначити її вміст – польсько-литовські монети ХVІІ ст., які перебували в грошовому обігу України і Поділля, зокрема, як у період панування Речі Посполитої на „королівських” землях Барського староства, так і в період утвердження Гетьманської держави та так званої „Руїни” (1663-1670 рр.). [1; 1].

У скарбі зберігалися коронні срібні орти, шостаки, трьохгрошовики (на Україні використовувалася ще назва „шаги”, які карбувалися ще за Сигізмунда ІІІ), півтораки, литовські та польські півгроші.

В горщику зберігалися 7 ортів, 11 шостаків, 11 трояків, 42 півтораки, 2 литовські та 3 польські півгроші. Якість збереження монет різна, проба срібла досить висока переважно в коронних   ортів, трояків, шостаків 20-х років. Загальна вага скарбу складає 185 г.

Найдавніша монета у скарбі – шостак (6 грошів) із зображенням портрета Сигізмунда ІІІ (1614 року карбування), найновіша – шостак 1670 року.

У дев’яти монет зроблені отвори шилом (чи іншим металевим пробоєм) на кінцях грошей різних номіналів, що свідчить про їх використання як нашийних жіночих прикрас – дукачів.

Із семи срібних коронних ортів (1/4 срібного талера, вага 7, 06 г, чистого срібла – 4,85 г), які карбувалися на монетному дворі у м.Бидгош, у Барському скарбі переважають емісії 1621-1624 рр. Аналіз 11 коронних шостаків свідчить про їх велике поширення у грошовому обігу України на протязі ХVІІ ст., незважаючи на постійний процес їх знецінення (зменшення вмісту срібла). У монеті 1614 року вагою 4,376 г вміст чистого срібла складає 3,69 г, в шостаку 1665 року, який карбувався за короля Яна ІІ Казимира, вага складає вже 3, 48 г із вмістом чистого срібла 1, 305 г. Цей факт свідчить про початок занепаду економіки грошового господарства Речі Посполитої, особливо після  її поразки у Визвольній війні українців під проводом Богдана Хмельницького (1648-1657 рр.). [5; 418].

У скарбі зберігалися коронні шостаки 1614, 1623, 1625-1627, 1656, 1665, 1670 рр. Скарб скоріше всього належав одному із барських ремісників (міщан), який у важкий час “Руїни”, напередодні захоплення турками Поділля в 1672 році, вирішив приховати до кращих часів свої незначні заощадження.

Аналіз скарбового матеріалу показує, що переважна більшість тригрошовиків, що були в обігу на території Правобережжя у ІІ половині ХVІІ ст., – це монети, карбовані у Речі Посполитій у 1620-1624 рр. Із 11 монет, відкарбованих на польських і литовських монетних дворах (Вільно, Краків), переважали монети  із вмістом чистого срібла 0, 914 г. Із них одна монета датована 1620 р., 3 – 1621 р., 3 – 1622р., 2 – 1623 р., 2 – 1624 р. На аверсі трьох грошовиків зображено герб, дату карбування, напис польською мовою – ІІІ GROSARG, на реверсі – портрет Сигізмунда ІІІ (1587-1632 рр.) чи Яна ІІ Казимира (1648-1668 рр.). [4; 4].

У Барському скарбі домінують півтораки – срібні  дрібні монети вартістю 1,5 гроша, які  карбувалися монетними дворами Речі Посполитої (у Кракові в 1614-1625 рр., у Львові – 1654-1666 рр., у Бидгощі і Вільно в 1619-1620 рр.). Поява півтораків була викликана тим, що при масовій емісії трояків не було відповідної монети, яка б дорівнювала половині його вартості. Маса півтораків спочатку дорівнювала 1,54 г (0,72 г чистого срібла). Згодом вона зменшилася до 1,08 г  (0,32 г чистого срібла). [5; 292].

На аверсі монети внизу вміщувалася цифра 3, що означала її вартість – 3 півгроші, а на реверсі – традиційна цифра 24, що вказувала на колишню вартість коронного талера – 24 гроші. Півтораки, які в Україні у народі прозвали „чехами”, були найпоширенішою розмінною монетою протягом ХVІІ-ХVІІІ ст. На Лівобережжі у ІІ половині ХVІІ ст. півтораки за вартістю прирівнювалися до російської срібної копійки. За часів гетьмана Петра Дорошенка (1665-1676 рр.) у Лисянському фальшивомонетному дворі карбували підробки низькопробних півторагрошів, шостаків із знаком Львівського монетного двору (із зображенням „лева”), півтораків та  мідних солідів (боратинок). [2; 64].

Серед 42 півтораків, що зберігалися у скарбі переважають монети, карбовані у 1621-1632 рр. – 40 штук, 2 монети датовані 1633 роком. Серед монет цього типу: 2 (1620 р. і 1622 р.) із пробитими отворами, 2 (1624 р.) – із обрізаними кінцями, 4 – без чіткого зображення дати карбування. Більше десятка півтораків сильно потерті, що свідчить про досить тривалий період їх використання, низьку пробу срібла (500 і нижче) та велику їх популярність серед українського населення. Мізерну кількість (2 монети) складають литовські півгроші із зображенням вершника і портрета Сигізмунда ІІІ та три литовські півгроші  дуже поганого  збереження.

Отже, Барський скарб 2002 року дає можливість дослідникам прослідкувати переважання  польських і литовських монет, які перебували у грошовому обігу Поділля у 1614-1670 рр. Він допоможе проаналізувати товарно-грошові та економічні відносини в Україні у період її перебуванні в складі Речі Посполитої та в добу Гетьманщини, зрозуміти причини відсутності карбування власної національної грошової одиниці у гетьманський період (1648-1764 рр.).

ВИКОРИСТАНА  ЛІТЕРАТУРА

1 Лойко О.Г. Опис Барського скарбу 2002 р. – Вінниця, 2002.

2 Бакалець О.А. Малий історично-нумізматичний довідник. – Бар, 2003. – С. 64.

3 Бакалець О.А. Нарис історії грошового обігу в Україні (VІ ст. до н. е. – кінець ХХ ст.). – Бар-Дунаївці, 2000. – С. 28.

4 Дмитрієнко М., Литвин В., Ющенко В. Гроші в Україні. Факти і док. – К.: „АRC. Ukraine”, 1998. – С. 14.

5 Зварич В., Шуст Р. Нумізматика. Довід. – Т., 1998. – С. 7, 48, 292, 418.

6 Козубський Г., Строков О. Новий скарб празьких грошей з Київської області. // Нумізматика і фалеристика. – 2001. – № 1. – С. 48.

7 Котляр М.Ф. Шукачі і дослідники  скарбів. – К., 1971. – С. 30.

8 Потин В. Сокровища монастырской казны (Киево-Печер. класс) // Нумізматика і фалеристика. – 2000. – № 4. – С. 30-32.

9 Шлапінський В. Про походження назв нумізматичних термінів „шаг” та „ізрой” // Нумізматика і фалеристика. – 2003. – № 2. – С. 8-9.

10 Яушева-Омельянчик Р. Скарб знайдено... // Нумізматика і фалеристика. – 2002. – № 1. – С. 12-13.

 З М І С Т

Cлотюк П.В., Слотюк Г.М.

УКРАЇНСЬКЕ  КОЗАЦТВО  ЯК  РЕЗУЛЬТАТ ПАСІОНАРНОГО  ПІДЙОМУ  УКРАЇНСЬКОГО  ЕТНОСУ

Дьоміна Л.Л.

 ВИНИКНЕННЯ  УКРАЇНСЬКОГО  КОЗАЦТВА

Красовський Я.Й.

Республіканський  лад  Запорoзької  Січі

Кравець М.М.

ЩОДЕННИК  ЕРІХА  ЛЯСОТИ  ЯК  ДЖЕРЕЛО ДЛЯ  ВИВЧЕННЯ  ІСТОРІЇ  ЗАПОРІЗЬКОЇ  СІЧІ

Манциз Г.В.

КОЗАЦТВО НА ТЕРЕНАХ ЛУГАНЩИНИ: ІСТОРІЯ ЗАСЕЛЕННЯ

Середюк В.Я.

ЗЕМЛЕВОЛОДІННЯ  УКРАЇНСЬКОГО  КОЗАЦТВА

Бакалець О.A.

БАРСЬКИЙ  СКАРБ  ПОЛЬСЬКО-ЛИТОВСЬКИХ  МОНЕТ ХVІІ  СТОЛІТТЯ

Виникнення українського козацтва та його устрій

Матеріали

Всеукраїнської науково-практичної  конференції

«Історичні  витоки  козацького  роду  в  Україні»

24-27 вересня 2004 року, м.Вінниця

Частина  I

Художнє оформлення  Попенко І.К.

Технічна коректура: Балацир О.А., Дорошенко Н.В., Куделя В.В.

Комп’ютерна верстка, оригінал-макет Спиця Н.В.

 Підписано до друку 24.08.2004. Формат 60х84/16

Папір офсет. Друк офсет. Умовн. друк. арк. 2,6. Тираж 150 прим.

21100, Вінниця, вул. Соборна, 73.

Тел.: (0432) 32-20-34, 35-51-97, 32-40-54

Факс: (0432) 35-16-85

E-mail: inform@library.vinnitsa.com

http// www.library.vinnitsa.com

Друк ТОВ “Меркьюрі-Поділля”

м.Вінниця, вул. Р.Скалецького, 15

тел.: (0432) 52-08-02