Суспільство знань та інформації — тенденції, виклики, перспективи

М. Згуровський

http://e-ukraine.info/c/index.php?option=content&task=view&id=120&Itemid=30

Інформаційна революція і, як наслідок, виникнення інформаційного суспільства та його наступної фази — суспільства знань — починають кардинально змінювати не лише світову і національні економіки, а й життя людей та спосіб влаштування сучасного світу. Тому ця проблема стала однією з головних для більшості міжнародних організацій, наукових та освітянських спільнот, ділових кіл і практично всіх освічених людей.

Для вироблення нової економічної та суспільної парадигми готуються світові саміти з проблем інформаційного суспільства та суспільства знань, які відбудуться в м. Женеві (Швейцарія), в грудні 2003 року та у 2005 році в Тунісі.

Для цього у світі проведено цілу низку підготовчих міжнародних конференцій. Так, конференції ЮНЕСКО відбулися в червні 2002 року в м. Майнц (Німеччина), дві конференції пройшли в березні 2003 року в Парижі, відбувся саміт ЮНІДО — в Будапешті (Угорщина) у квітні 2003 року та інші. На початку квітня нинішнього року проведено міжнародний конгрес із цієї проблематики і в Україні.

Звернувшись до історії розвитку людства, можна побачити кілька якісно відмінних фаз його еволюції. Перша і найдовша має чіткі ознаки доаграрного й аграрного суспільства. Ця фаза тривала кілька десятків тисячоліть. Вона ознаменувалася здійсненням аграрної революції, в результаті якої люди селекціонували і відібрали для своїх потреб групи продуктів рослинного та тваринного походження і винайшли технології їх переробки.

Створення парової машини, перших видів механізованого транспорту й відкриття електрики символізували перехід людства до індустріального суспільства. Тривалість цієї фази вимірюється часовим відтинком, трохи більшим за два століття. Здійснивши технічну революцію, ознаками якої є опанування новими видами енергії, розробка матеріалів з програмованими властивостями, створення надшвидкісного транспорту, завоювання космосу та інше, індустріальне суспільство наблизилося до кризи.

Його парадигма, яка полягала в тому, що розвиток надпотужної техніки і технологій повною мірою був збалансований з енергетичними і природними ресурсами Землі, перестала спрацьовувати. Наприкінці XX століття людство усвідомило, що запаси органічних видів палива, життєво важливих корисних копалин і екологічних ресурсів планети не безмежні. Тому продовження попередніх тенденцій розвитку вже через кілька десятиліть безальтернативно призведе до колапсу. Пошук нової парадигми влаштування світу, яка потребує глобалізації знань і наукових досягнень, і став передумовою виникнення наступної фази розвитку людства, пов’язаної з появою інформаційного суспільства та його найдосконалішої форми — суспільства знань. Хоча початок цієї фази можна умовно зарахувати до середини минулого століття, коли було винайдено перший комп’ютер, її бурхливий розвиток відбувся лише протягом останніх п’ятнадцяти років з появою глобальних інформаційних мереж, засобів телекомунікації та Інтернету. Це явище вже отримало назву інформаційної революції.

Головні риси суспільства знань та інформації

У XV столітті людина опанувала мистецтво книгодрукування, і це привело до першого радикального «прориву» у сфері збереження, розповсюдження і передачі знань. Протягом шести століть досягнутий рівень залишався без принципових змін, навіть незважаючи на появу телефонного зв’язку, радіо й телебачення. Сучасна інформаційна революція стала можливою лише завдяки збігові кількох факторів:

— появі цифрових способів обробки інформації; бурхливому розвитку електроніки;

— опануванню людиною космосу і створенню супутникових технологій зв’язку;

— розробці інформаційних мережевих технологій і створенню Інтернету.

Це дозволило нагромаджувати й передавати у будь-які куточки світу величезні обсяги інформації з колосальними, непомітними для людини швидкостями та з дуже низькими затратами. Наприклад, зараз передача 45 Гбіт інформації в секунду в розрахунку на 1 км оптоволоконної лінії зв’язку коштує лише 0,01 цента, а ще 15 років тому це коштувало в 10 тисяч разів дорожче. За даними саміту ЮНІДО з технологічного передбачення 2003 р., щорічний приріст світового ринку інформаційно-телекомунікаційних технологій протягом останніх десяти років становив у середньому 6 — 8%, а в таких країнах світу, як Китай, В’єтнам, Польща, він сягав 25 — 27%. Розподіл цього ринку між різними регіонами світу досить нерівномірний, що відповідає загальному рівню їхнього економічного розвитку. Так, на США припадає 34% світового ринку, на Європу — 29%, Японію — 12% і на решту країн світу — 25%.

Знання перетворилися у найважливіший фактор суспільного розвитку. Для групи розвинених країн, які входять до організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), темпи базового довгострокового зростання економіки залежать від підтримки і розширення глобальної бази знань, що стало можливим в умовах інформаційного суспільства. Сьогодні ці країни розбудовують свої економіки, які ґрунтуються на знаннях, створюючи мільйони робочих місць, пов’язаних з використанням новітніх знань по групах несподівано відкритих нових напрямів і дисциплін. За даними Світового банку, в більшості країн ОЕСР протягом останніх п’ятнадцяти років зростання доданої вартості в галузях, що ґрунтуються на знаннях, у середньому становило 3%, що стабільно перевищувало темпи загального економічного зростання, які не піднімалися вище 2,3%. Частка цих галузей у сукупній доданій вартості збільшилася в Німеччині з 51% до 60%, у Великобританії — з 45% до 51%, у Фінляндії — з 34% до 42%.

Процес глобалізації прискорює ці тенденції. Порівняльні переваги національних економік уже меншою мірою визначаються багатством природних ресурсів або дешевою робочою силою і дедалі більше — конкурентним застосуванням знань та науковими інноваціями. Суспільний прогрес сьогодні визначається насамперед процесом накопичення знань, що в результаті забезпечує нагромадження капіталу. В країнах ОЕСР обсяги капіталовкладень у нематеріальні активи, що формують національні бази знань, зокрема в професійну підготовку кадрів, наукові дослідження, патентування та ліцензування, програмне забезпечення для обчислювальних систем, маркетинг, дорівнюють, а інколи й перевищують капіталовкладення в основні фонди.

На жаль, країни, що розвиваються, і країни з перехідною економікою, до яких належить і Україна, ще не повною мірою використовують усі переваги й потенційні вигоди, які надає інформаційне суспільство. Генерування і використання знань, інвестиції в науку та освіту задля забезпечення сталого розвитку і підвищення рівня життя в різних країнах істотно різняться. За даними Світового банку, 85% сукупних світових інвестицій в науку здійснюють країни—члени ОЕСР, 11% — Індія, Китай і Бразилія та нові промислово розвинені країни Східної Азії, і лише 4% — решта країн світу, до яких належить і Україна. Тому країни з передовою економікою створили для себе благодатне замкнене коло, коли результати наукових досліджень і якісної підготовки кадрів забезпечують створення нових багатств, які є основою для подальшої підтримки власної науки та освіти.

Інформаційне суспільство і ринок телекомунікацій в Україні

Україна з 48-мільйонним населенням має один із найвищих у світі індексів освіченості (98%) і величезний потенціал, але залишається країною з низькотехнологічною промисловістю та слаборозвиненою інфраструктурою.

Цей фактор наводить на сумні роздуми, тому що саме Україна змогла в 1952 р. створити третій у світі комп’ютер після США та Великобританії, саме Україна сформувала всесвітньо відому школу в галузі кібернетики та обчислювальної техніки на чолі з академіками С.Лебедєвим і В.Глушковим. Ще у 70—80 роки минулого століття академік Глушков сформулював низку дуже важливих ідей, пов’язаних з інформатизацією суспільства, зокрема з упровадженням електронних грошей, розробкою державних АСУ тощо, які у поєднанні дають можливість говорити про формування інформаційного суспільства.

Академіки В.Михалевич, І.Сергієнко, О.Кухтенко, О.Івахненко та інші підняли ці ідеї на високий рівень, чим прославили українську школу кібернетики у світі. Особливістю українського підходу була значна частка інтелектуалізації інформаційного суспільства. Розроблені українською школою напрями, такі як штучний інтелект, нові підходи до розробки ЕОМ тощо, характеризувалися як новий якісний рубіж у світовій кібернетиці. Вони були найперспективнішими і базувалися на відтворенні механізму діяльності мозку людини.

Ці концепції лягли в основу Національної програми інформатизації, прийнятої Верховною Радою України в 1998 р.

На превеликий жаль, сьогодні виконання Національної програми інформатизації втратило інтелектуальну складову і звелося переважно до впровадження систем транспортування інформації, тобто систем зв’язку. Вирішення цього питання дуже важливе, але не основне, бо якщо звести все до цього, нам залишиться роль звичайних, певним чином — залежних користувачів, а не ідеологів і розробників інформаційних систем.

Водночас такі важливі завдання, як розробка стратегії розвитку України, розробка державного бюджету та інші питання державного будівництва, — це складові інтелектуальних кібернетичних проблем. Саме цієї складової в нинішній державній політиці інформатизації ми не бачимо, тоді як значний інтелектуальний потенціал НАНУ й університетів України в цій сфері не використовується.

Дуже важливими елементами інформатизації країни є прийнята Міністерством освіти і науки програма інформатизації середньої школи, розробка Верховною Радою України проектів законів «Про діяльність у сфері інформатизації», «Про концепцію національної інформаційної політики», «Про електронний цифровий підпис», «Про внесення змін до діючого Закону «Про інформацію» та інші, всього 32 проекти законів.

Але, попри важливі рішення, що приймаються, технічний рівень і масштаби застосування інформаційних технологій в Україні залишаються значно нижчими, порівняно з європейськими показниками.

Зокрема рівень охоплення сягає:

фіксованими телефонними лініями зв’язку в Україні — 30%, у Європі — 40%;

мобільною телефонією в Україні — 5,5%, у Європі — 50%;

Інтернетом — в Україні 4,5%, у Європі — 36% (табл. 1).

Слід зазначити, що за темпами річного приросту всіх видів інформаційних ресурсів Україна значно випереджає країни Європи у зв’язку з істотною ненасиченістю вітчизняного ринку цими технологіями. Окрім того, за останні п’ять років цей ринок став найприбутковішим в Україні. Так, за даними Держкомстату України, сукупний прибуток від послуг усіх видів зв’язку і телекомунікацій у 2002 р. становив 10,7 млрд. грн, а в першому кварталі 2003 р. — 2,875 млрд. грн. Бачимо, що річні прибутки від цієї діяльності дорівнюють п’ятій частині бюджету країни.

Особливістю ринку телекомунікацій України є його значна монополізація компаніями Укртелеком та УТЕЛ (100% останньої належить УКРТЕЛЕКОМ), які фактично повністю контролюють надання всіх видів міжміського, міжнародного і місцевого телефонного зв’язку. Цим насамперед пояснюються відсутність гнучкості в тарифній системі для цих видів зв’язку та завищені ціни на них, порівняно з міжнародними показниками.

Саме ці сектори характеризуються найвищими прибутками, які 2002 р. сягнули 6,4 млрд. грн. Тому майбутня приватизація УКРТЕЛЕКОМу викликає величезний інтерес в іноземних інвесторів, насамперед у російських.

Другим за прибутковістю є сектор мобільного телефонного зв’язку. 2002 р. він дав 2,7 млрд. грн прибутку. Безперечні лідери на цьому ринку — два оператори КИЇВСТАР GSM та UMC. Цим компаніям належать практично рівні частки ринку. Завдяки конкурентній боротьбі між ними стають помітними розширення номенклатури послуг, підвищення їхньої якості та поступове зниження тарифів.

Розвиток українського сегменту комп’ютерного зв’язку, зокрема Інтернету, протягом останніх п’яти років характеризується стабільним зростанням. Приріст прибутків 2002 р. становив 164%, що навіть перевищило прибутковість від мобільного телефонного зв’язку. Кількість провайдерів на цьому ринку наблизилася до 300. Але найбільший серед них — УКРТЕЛЕКОМ. Створений у листопаді 2002 р. «Український мережевий інформаційний центр» (UANIC) об’єднав представників усіх недержавних інтернет-співтовариств та представників держави з метою координації діяльності провайдерів, розвитку Інтернету в Україні і в перспективі — адміністрування національного домену UA.

Цифрова нерівність

Використання знань та інформації як визначальної продуктивної сили на користь переважно розвинених країн та найбільших транснаціональних компаній призводить до того, що в усьому світі, як усередині окремих країн, так і між ними, збільшується нерівність прибутків. Так, 1973 р. розрив у прибутках між найбагатшими і найбіднішими країнами визначався співвідношенням 44:1, а зараз —72:1 (Світовий банк).

Сьогодні половина жителів планети живе менш ніж на 2 долари щодня. На жаль, доходи більшості населення України також не перевищують цього рівня. Причому 4,5 млрд. з 6,1 млрд. людей проживають у країнах, що розвиваються. Блага цивілізації для цієї групи залишаються недосяжними.

Водночас розпорядниками переважної більшості благ є лише 100 млн. людей на Землі, які мають річний прибуток 20 тис. дол. і більше (В.Фортов, ВВШ, № 1, 2001).

Розрив між цими двома групами за рівнем життя протягом останніх двадцяти років зріс майже удесятеро. Ця тенденція дуже тривожна з погляду збільшення кількості конфліктів у світі, зростання корупції, тероризму, злочинності, погіршення екології і медичного забезпечення людей. Такі диспропорції створюють величезні проблеми для розвитку нової економіки.

Справді, на початку XXI століття 80% людей у світі жодного разу не користувалися телефоном і 93% не використовували комп’ютер. Збільшується розрив у сфері розвитку та використання інформаційних технологій між розвиненими країнами та рештою світу, між різними верствами населення всередині країн — багатими і бідними, молодими і людьми похилого віку, здоровими порівняно з інвалідами тощо. Це явище відоме як цифровий розподіл (Digital Divide), або цифрова нерівність. Цифрова нерівність визначає здатність країн або окремих верств населення у відповідних межах використовувати, адаптувати, генерувати і розповсюджувати знання.

Цифрова нерівність має декілька вимірів.

У глобальному масштабі розподіл інтернет-вузлів по регіонах світу, порівняно з розподілом чисельності населення, ілюструється на рис. 2. Така дедалі більша різниця стає перешкодою для подальшого розвитку міжнародного співробітництва, торгівлі й узагалі економічного та політичного розвитку планети.

Ще один вимір цифрової нерівності полягає в тому, що 80% обсягу інформаційного і програмного продукту в світі сьогодні створюється англійською мовою, але 75% населення Землі її не знають. Це викликає гостру потребу у формулюванні в більшості країн чи регіонів світу власних інформаційних середовищ, за умови їх сумісності. За рахунок цього доступ до глобальних інформаційних ресурсів для значної кількості населення світу значно розшириться. Останнім часом, усупереч загальним глобалізаційним тенденціям, дуже активізувався процес формування великих груп людей, які спілкуються в Інтернеті однією мовою, попри їхню належність до тієї чи іншої країни. Світовий розподіл користувачів Інтернету за мовною ознакою наведений на рис. 3 (www.global-reach.bizglobstats). На жаль, у цьому розподілі немає великої етнічної групи людей, яка могла б і бажала б спілкуватися в Інтернеті українською мовою. Тому є потреба в якнайшвидшому відтворенні українською мовою операційної системи WINDOWS та інших програмних продуктів компанії Microsoft.

Інформаційна нерівність існує і всередині окремих країн, що визначає її наступний вимір. Технологічні зміни призводять до того, що деякі групи населення, які й так були позбавлені сучасних можливостей цивілізації, відокремлюються від елітної частини населення ще більше, а частка перших у більшості країн світу, включно з країнами ОЕСР, постійно зростає. До цієї групи людей насамперед належать сім’ї з невеликим достатком, селяни, люди похилого віку, інваліди, а в деяких країнах — ще й представники етнічних меншин та жінки.

Інформаційна нерівність великою мірою наявна й в Україні. З одного боку, наша країна належить до групи п’ятдесяти найбільших країн за кількістю населення і за площею території, але за індексом телекомунікаційної підготовленості (Network Readiness Index) вона посідає лише 70-те місце серед 80 країн, оцінених за цим критерієм (www.weforum.org/gitr). З іншого боку, в нашій країні інформаційні ресурси та їх споживачі розподілені дуже нерівномірно.

Так, 2002 р. рівень охоплення населення фіксованим телефонним зв’язком досяг 30 ліній на 100 осіб. У Києві він перевищує 46%. У найбільших обласних центрах України він коливається від 35% до 45%. Але в сільській місцевості, особливо в Західній Україні, телефонізацією забезпечено 2—3% населення. Понад 3 млн. українців перебувають у черзі на підключення до телефонного зв’язку. Щодо охоплення Інтернету, то Київ нараховує 55% українських споживачів, ще одна третина (29%) перебуває в містах Одесі, Дніпропетровську, Донецьку, Харкові, Львові, Запоріжжі. На жаль, цієї можливості ще практично не мають жителі сільської місцевості, малозабезпечені сім’ї, інваліди, люди похилого віку і навіть частина збіднілої інтелігенції, тобто всього 46 млн., або 95,5% населення України. Це є однією з причин глибокої соціально-економічної кризи суспільства, оскільки його переважна більшість відокремлена від актуальних світових знань та інформації і їх генерування. Вселяє надію лише та обставина, що користувачами Інтернету й інших інформаційних технологій переважно є молодь, яка і має стати провідником майбутніх перетворень.

Наука й освіта у суспільстві знань та інформації

Нові можливості, які несе з собою інформаційна революція, створюють виклик традиційним системам генерування, розповсюдження та передачі знань, тобто системам науки й освіти. Потужні бази даних і знань відіграють роль гігантських «сховищ» для нескінченних фактів і базових даних у всіх сферах людської діяльності, а глобальні комп’ютерні мережі стають потужними інструментами для високошвидкісного доступу до цієї інформації з будь-якого куточка світу.

У зв’язку з цим істотно зростає роль методологічних, системних, міждисциплінарних знань людини, необхідних для раціонального й осмисленого оперування з різноманітними знаннями і даними з метою вирішення нових, нестандартних проблем. У цій новій парадигмі найголовніше місце відводиться аналітичним здібностям ученого чи педагога, тобто його спроможності шукати і знаходити необхідну інформацію, точно формулювати проблеми і гіпотези, вбачати в сукупностях даних певні закономірності, знаходити розв’язок складних міждисциплінарних задач.

Ці обставини створюють нові можливості, але й уносять нові проблеми в методологію та організаційні засади сучасної науки й освіти. Наука стає капіталовкладенням у світовий громадський інтерес. Через дослідження та освіту вчені як учасники глобального інформаційного процесу сприяють створенню і розповсюдженню знань. Це великою мірою впливає як на добробут окремого народу, так і на світові економіки в цілому.

Науковий прогрес спирається на повний і відкритий доступ до даних, які відбивають загальні факти природи чи суспільного розвитку. Цей принцип привів до проривів у науковому пізнанні, а також до економічних та суспільних винагород. Але протягом останнього часу вільний доступ учених до загальноприродничих та суспільних даних стає дедалі обмеженішим, що викликає гострі дискусії у світовому науковому співтоваристві. При цьому на користь відкритого доступу до даних наводяться такі аргументи:

Дані, одержані в результаті державно-фінансових досліджень, є всенародним надбанням, здобутим в інтересах усього народу. Вони мають бути максимально відкритими та доступними. Доступність може в розумних рамках обмежуватися лише інтересами національної безпеки, захистом конфіденційності, прав інтелектуальної власності та ексклюзивними правами основних розробників, що діють обмежений час.

Вчені є як користувачами, так і виробниками баз даних у конкретних розділах знань. Але наукові бази даних нечасто є статичними. У ході своїх досліджень вчені часто звертаються до різних баз даних з метою створення нової бази, призначеної для потреб конкретних досліджень. Синтез даних, отриманих із різних джерел, дає можливість нового погляду та прогресу в розумінні природи і є суттєвою складовою наукового процесу. Історія науки багата на приклади, коли збір даних відіграв вирішальну роль у науковій революції, яка, своєю чергою, мала великий вплив на суспільство. Можна відзначити, що дані справді є життєдайними соками науки.

Ринкова модель доступу до даних непридатна для досліджень і освіти. В науці важливіші принципи кооперативності, порівняно з принципами конкурентності. Жодна людина, організація чи навіть країна не можуть самостійно зібрати всіх даних, необхідних для цілісного розгляду складних наукових проблем. Таким чином підходи, що сприяють обміну даними, необхідні для прогресу науки та для досягнення у результаті цього соціальних винагород. Якщо дані є формально доступними для наукових цілей, але плата за доступ до них непомірно висока, то негативний вплив на науку буде такий самий, як і при закритому доступі до даних. Це особливо стосується вчених у країнах, що розвиваються.

Публікація даних багато важить для наукових досліджень та розповсюдження знань. Достовірність результатів досліджень залежить від відкритої публікації даних, на які спираються ці дослідження і які дають можливість відтворення одержаних результатів різними вченими. Обмеження щодо публікації даних та вимога до колег повторно збирати дані з оригінальних джерел підриває можливість вчених розповсюджувати знання.

Інтереси власників баз даних мають бути збалансовані з потребою суспільства у відкритому обміні ідеями. З огляду на великі інвестиції у збір даних та їх актуальність для суспільства, важливо, щоб дані використовувалися в максимальному обсязі. Дані, зібрані для різних цілей, завжди будуть корисними для науки. Юридичні засади та суспільні відносини мають сприяти створенню балансу між індивідуальними правами на дані та суспільною вигодою від обміну ними.

Законодавці мають враховувати, який вплив мають закони про інтелектуальну власність на наукові дослідження та освіту. Баланс, досягнутий у чинних законах розвинених країн про інтелектуальну власність, хоч і недосконалий, але він сприяв розквітові науки. Тому будь-які нові закони в цій сфері, особливо для країн, які формують свої законодавчі простори, не повинні порушувати встановленого балансу щодо забезпечення повного та відкритого доступу до даних, необхідних для наукових досліджень і освіти.

Реакцією світової наукової громадськості на обмеження відкритого доступу до даних із боку приватного сектора економіки була потужна громадська активність великої кількості фахівців у галузі інформаційних технологій, спрямована на спільне розв’язання актуальних проблем сьогодення та забезпечення потреб суспільства в інформації. Ця розподілена добровільна діяльність привела до появи відкритого інформаційного середовища, в якому було встановлено загальні правила і стандарти для всіх проектів, що розглядалися вченими, та створено потужні громадські інформаційні домени, відкриті для вільного доступу. В цьому середовищі стало можливим виконання глобальних наукових та освітянських проектів, у яких одночасно беруть участь тисячі дослідників — професорів і студентів із різних країн світу. В науці та освіті виникли нові явища під назвою «наука без кордонів» та «освіта без кордонів», які функціонують у формі так званих віртуальних лабораторій та віртуальних або дистанційних університетів, відповідно.

Так, на добровільних засадах у режимі віртуальної лабораторії було розроблено широко відому систему ЛІНОКС. Дедалі більшого значення набуває проект ГУТЕНБЕРГ, який полягає в «конвертації» книжкових текстів із метою їх доступності в Інтернет. Великою популярністю серед російськомовного населення планети користується аналогічний проект електронної бібліотеки Максима МОШКОВА.

Надзвичайно цікавим виявився проект НАСА, пов’язаний із побудовою карти кратерів вулканів на планеті Марс. На сайті НАСА було виставлено початковий варіант карти. Всіх охочих дослідників із різних країн світу запросили до обговорення цієї карти та внесення корективів до неї. В результаті на основі консенсусу з’явився варіант карти, що офіційно вважається найбільш точним.

Унікальним став проект Каліфорнійського університету, який отримав назву «Домашні мережі». Згідно з цим проектом, тисячі добровольців підключили свої домашні комп’ютери до спільної мережі відповідно до встановлених протоколів. У результаті було сформовано гігантський розподілений суперкомп’ютер із неперевершеними обчислювальними можливостями.

Таким чином, однією з найважливіших якісних рис явища «наука без кордонів» стала розподілена добровільна діяльність вчених, спрямована на створення нового соціального капіталу і громадське виробництво інформації.

Суспільство знань та інформації вносить суттєві якісні зміни і в методологію сучасної освіти. У зв’язку з ліквідацією бар’єрів, обумовлених фізичними відстанями, найрозвиненіші університети світу активно входять у географічні простори інших країн, де успішно конкурують із місцевими навчальними закладами, маючи доступ до студентів у будь-якій країні світу через Інтернет і канали супутникового зв’язку. Це дистанційне навчання часто розглядається не як альтернативне традиційному, а як таке, що доповнює останнє новими можливостями, не властивими людині. Насамперед воно забезпечує неперевершену швидкість оновлення знань, які вибираються зі світових інформаційних ресурсів. Воно дозволяє без обмежень розширити аудиторію викладача, ігноруючи при цьому географічні кордони. Ця форма дозволяє максимально наблизитися до спеціальних потреб інвалідів при отриманні ними освіти. Країни, які володіють більш прогресивними дистанційними технологіями та методологіями навчання, залучають студентів, незалежно від місця їх проживання, і отримують за це величезні фінансові ресурси, але найголовніше — вони «прив’язують» до себе високоякісний людський капітал.

За даними Світового банку, тільки у США функціонує понад 3 тис. навчальних закладів, які спеціалізуються на професійному навчанні в діалоговому режимі. У 33 штатах США створено віртуальні університети, 85% усіх місцевих коледжів пропонують дистанційні курси в режимі он-лайн. Віртуальний університет м. Монтеррея (Мексика) пропонує 15 програм підготовки магістрів через систему телеконференцій та Інтернет. Ці програми охоплюють 50 тис. студентів по всій Латинській Америці. У Південній Кореї нараховується 15 віртуальних університетів, які пропонують 66 програм підготовки бакалаврів і охоплюють 14550 студентів свого регіону. Декілька сотень дистанційних програм пропонують різні університети Європи, активно починає діяти у цій сфері Росія.

Україна, маючи кілька центрів дистанційного навчання, вже зробила перші істотні кроки. Це навчання визначене як окрема форма в Законі України «Про вищу освіту», розроблено і затверджено «Концепцію розвитку дистанційного навчання в Україні», Кабінету міністрів України надана програма розвитку цієї нової форми. Але слід провести ще значну роботу з акредитації дистанційних програм та державного визнання дипломів, отриманих за такою формою навчання.

Інновації у сфері інформаційних і телекомунікаційних технологій ставлять нові непрості завдання. Вони торкаються педагогіки, методики, адміністративного управління та фінансування, потреб забезпечення якості навчання, прав інтелектуальної власності тощо. У контексті радикальних перетворень вищої освіти, викликаних появою суспільства знань та інформації, є декілька важливих аспектів.

По-перше. Навчальні програми мають забезпечувати студентів базовими знаннями і навичками, необхідними для розвитку в усіх, хто навчається, можливостей і потреб оновлювати свої знання впродовж усього життя.

По-друге. Навчальні заклади повинні пропонувати ширший вибір програм для різних категорій людей з різноманітними мотиваціями і цілями. Мають враховуватись потреби людей, незалежно від їхнього віку, які хотіли б змінити професію, отримати другу освіту, підвищити свій професійний рівень та кваліфікацію за рахунок короткотермінового навчання.

По-третє. З метою задоволення потреб галузей економіки, що швидко змінюються, необхідно мати ефективні механізми взаємодії з ринком праці, наприклад, важливо налагодити постійну систему моніторингу роботи випускників за місцем працевлаштування, проводити регулярні консультації з роботодавцями та випускниками і за цими результатами здійснювати корекцію навчальних програм. Це завдання стає можливим для виконання, якщо воно здійснюється з застосуванням Інтернету в асинхронному режимі або в режимі он-лайн.

По-четверте. Проблема оцінки якості навчання у віртуальних чи дистанційних університетах дуже складна не лише для нашої країни, а й для фахівців у цьому секторі освіти з усього світу. Аби суспільство могло переконатися в тому, що курси, програми і дипломи, які пропонуються в рамках дистанційного навчання, відповідають необхідним стандартам, потрібні надійні, прозорі і зрозумілі процедури оцінювання якості навчання, відмінні від традиційних. Очевидно, оцінюватись мають не так матеріальна база, професорсько-викладацький склад, методичне забезпечення тощо, оскільки ці складові в умовах віртуальних університетів втрачають свій звичайний сенс, а кваліфікація, здібності і знання випускників.

По-п’яте. У відповідь на появу нових сфер науки і технологій потребують змін традиційні університетські дисципліни. Виникає необхідність відходу від класичних підходів, що ґрунтувалися на конкретних дисциплінах, і наближення до проблемно орієнтованих методів формування знань, а також зменшення дистанції між фундаментальними і прикладними дослідженнями. Професійна підготовка та дослідження в нових сферах знань потребують інтеграції цілої низки дисциплін, які раніше вважалися самостійними і не пов’язаними між собою. В результаті виникають міждисциплінарні і мультидисциплінарні програми навчання. Нові форми генерування знань потребують не лише реконфігурації університетських кафедр і факультетів, а й реорганізації наукових досліджень та підготовки фахівців, орієнтованих на вирішення складних міждисциплінарних проблем.

І останнє. Впровадження нових педагогічних підходів, що ґрунтуються на альтернативних механізмах передачі знань, є ще однією можливістю суспільства знань та інформації. Одночасне використання мультимедійних засобів, комп’ютерів та Інтернету дозволяє зробити процес навчання більш інтенсивним й інтерактивним. За висновками Світового банку, найкращий результат досягається шляхом застосування таких методів як взаємне навчання, самоорганізація, емпіричне навчання, навчання в умовах, наближених до реальних, навчання з використанням ресурсів та проблемно орієнтоване навчання, рефлексія, критичний самоаналіз, а також поєднання цих методів у будь-яких варіантах.

Таким чином, суспільство знань та інформації несе людству нові виклики і величезні можливості для розв’язання його головних проблем, а також забезпечення подальшого розвитку. Але воно вимагає активної участі всього світового співтовариства в осмисленні та втіленні в життя нової парадигми. Тому дуже важливо, щоб наша країна не відставала від цих світових процесів і повною мірою скористалася благами цивілізації XXI століття.

Особливості морального і духовного розвитку особистості в глобальному інформаційному суспільстві

С. В. Кузнецов

http://iai.donetsk.ua/_u/iai/dtp/CONF/4_2004/articles/stat46.html

Сучасний етап розвитку цивілізації характеризується фундаментальними змінами майже в усіх сферах буття людини: економічній, соціальній, політичній, культурній. Усі вони відбуваються під величезним впливом глобального інформаційного суспільства, яке проголошує інформацію, знання та постійне самовдосконалення особистості рушійними силами суспільного прогресу. Як зазначається в Окінавській Хартії глобального інформаційного суспільства, що була ухвалена лідерами «великої вісімки» 20 липня 2000 року, «інформаційно-комунікаційні технології є одним з найважливіших факторів, що впливають на формування суспільства XXI століття». Настає якісно новий етап у розвитку процесів обміну інформацією. Інтенсивне впровадження та переплетення локальних та глобальних інформаційних мереж створює принципово нові засоби інформаційного обміну та інструменти впливу на масову свідомість, посилюючи значення соціально-психологічних, культурних та духовних аспектів становлення глобального інформаційного суспільства. З огляду на це актуальними є проблема формування моральної особистості в інформаційному соціумі, вивчення позитивних та негативних факторів, що впливають на цей процес, наслідків впливу масового суспільства і культури на світосприйняття та духовний розвиток індивідуума, процесів впливу ЗМІ та Інтернету на свідомість особистості, розробка методів застосування інформаційних технологій з метою забезпечення рівних умов та можливостей морального розвитку всіх людей, незважаючи на соціальномайновий стан, національність, політичні вподобання, конфесійну приналежність, особливості світосприйняття. Метою дослідження є акцентування уваги на цих питаннях та розробка рекомендацій щодо регулювання етичної сфери інформаційного суспільства.

У літературі проблеми становлення інформаційного суспільства та зміни в моральному і духовному світі людини, що з цим пов’язані, привертають велику увагу зі сторони науковців, письменників, політичних і суспільних діячів, особливо у високорозвинених країнах Заходу, що першими стали на шлях революційних перетворень у сфері інформаційно-комунікаційних технологій. Більш ретельно ці питання висвітлюють Е. Тоффлер у книзі «Третя хвиля», Ж. Бодріяр – «Система речей», М. Кастельс – «Інформаційна епоха: економіка, суспільство і культура» та інші. На теренах колишнього СРСР ця проблематика розробляється менш активно, зважаючи на ступінь відсталості цих країн у розбудові інформаційного суспільства, хоча тут слід виділити такі фундаментальні праці: «Становлення глобального інформаційного суспільства: проблеми та перспективи» А.А. Чернова, «Філософія комп’ютерної революції» А.А. Ракітова, «Духовний сенс Інтернету» Л.Н. Тіраспольського та інші.

На сучасному етапі інформаційне суспільство здебільшого розглядається як особливий світ, де забезпечені свобода самовираження людини, вільний доступ до культурної спадщини людства, можливість постійного морального та духовного самовдосконалення. Але цей феномен, як і всі інші, має позитивні і негативні риси. У світі різноманітних можливостей кожна особистість є неповторною, але з іншого боку, відбувається так звана «духовна атомізація», коли людина почувається дуже самотньо, і це відображається в її дезінтеґрації. Люди намагаються позбутися самотності та страху невизначеності, даючи прибуток величезній кількості психотерапевтів та «духовних вчителів», утягуються до різноманітних культів та сект або, навпаки, патологічно заглиблюються в собі, вважаючи, що реальність абсурдна. «В усіх багатих країнах це занадто добре відомо: збільшується відсоток підліткових самогубств, приголомшуючи високий рівень алкоголізму, широко розповсюджені психологічні депресії, вандалізм та злочинність». Річ у тім, що комп’ютери і телекомунікаційні технології часто звужують коло особистих, «живих» контактів і роблять відносини між людьми відстороненими. Більш того, завдяки феномену «віртуальної реальності» виникає ситуація, коли людина не здатна відрізнити об’єктивну, оточуючу її реальність від того світу ефемерних цінностей та образів, що виникає завдяки вторгненню в її життя засобів масової інформації та безглуздої, аморальної поп-культури. Телебачення формує у людей, особливо підлітків, упевненість у тому, що сильніший завжди правий, свобода – це можливість робити все, що заманеться, і т.ін. Річ у тому, що сучасне суспільство базується не тільки на інформаційних технологіях і «економіці знань», воно є ринком збуту величезної та постійно зростаючої кількості товарів, що фактично не потрібні людям у повсякденному житті. Але треба підтримувати попит на ці товари задля забезпечення подальшого розвитку економіки, тому телебачення, по-перше, створює такі телепрограми і фільми, де показується, нібито соціальний статус та успіх людини, її щастя та, взагалі, сенс буття залежать від тих матеріальних благ і предметів розкоші, якими вона володіє, по-друге, показує те, що є внутрішнім і соціальним табу людини (порнографія, насильство, смерть, страждання інших, злочинність і т.ін.), з метою розбудити всі низькі інстинкти в людині та привернути її увагу до телевізора, а потім за шалені гроші «продає» свою аудиторію рекламодавцям, котрі постійно вкладають у нашу свідомість фальшиві символи та образи. Потім у реальному житті людина вже не може обійтися без цих «цінностей», вона шукає всі можливі шляхи, щоб отримати необхідну суму грошей на їх придбання, це викликає ріст злочинності та падіння моралі у суспільстві. Як пише С. КараМурза, «для телебачення особливо вигідним товаром є образи, що заборонені для споглядання культурними заборонами».

Доведено, що телебачення створює «фіктивну реальність» – спотворений образ дійсності, про котрий говорив ще Платон. Сцени насильства та руйнування, що їх людина бачить на екрані телевізора, викликають у неї сильні агресивні імпульси. Зараз існує така галузь нелегального бізнесу, як «snuff» – людей викрадають для того, щоб катувати у підпільних лабораторіях до смерті, записуючи це на відеокасети, котрі користуються шаленим попитом на «чорному» ринку. І навіть якщо ми подивимося на легальні, усім нам відомі найпопулярніші програми – телесеріали, talkшоу («Вікна», «Я сама», «Велике прання» та інші), то легко зрозуміємо, що всі вони не мають ніякої духовної та смислової цінності, навпаки, дуже часто виводять назовні всі недоліки та бруд людської душі.

Е. Фром підкреслював, що ЗМІ позбавляють людину спроможності скласти цілісну картину світу, підмінюють її мозаїкою з маси розрізнених та не пов’язаних між собою фактів. Це призводить не тільки до придушення здатності до критичних суджень, але й діє гнітюче на емоційну сферу людини.

Телебачення є найбільш ефективним засобом подолання моральних табу у свідомості людини, бо воно використовує одночасно декілька каналів вводу інформації: візуальний та звуковий. Це значно посилює напругу інформаційного потоку і врешті решт змушує мозок людини здатися та засвоїти інформацію без критичного переосмислення.

Телебачення використовується не тільки підприємцями для створення штучного попиту, але й для маніпулювання суспільною думкою в інтересах тієї чи іншої політичної сили, особливо влади. Коли людина не має альтернативних джерел інформації, бо фактично усі ЗМІ в країні залежать від влади (як це має місце, наприклад, в Україні), вона не може створити свою особисту політичну думку і стає жертвою політичної маніпуляції.

Проблема змісту сучасних ЗМІ не може не турбувати гуманістично орієнтовану інтелігенцію і всіх тверезо мислячих людей. Адже якщо ми подивимось на асортимент будь-якого кіоску преси: за виключенням деяких заідеологізованих економічних та політичних видань, лише секс, дорогі авто, предмети розкоші, спорт – у чоловічих журналах, і чоловіки, плітки зі світу шоу-бізнесу, модна одежа, прикраси та парфуми – у жіночих журналах. Особливе місце займає так звана «жовта» преса, де публікуються різні «сенсації» про таємні змови урядів із неземними цивілізаціями, вампірів на цвинтарі, подорожі в паралельні світи і т.ін. Чи може така преса виховати моральну особистість з високим рівнем культури та художніх смаків? Звичайно, ні. Цілі такі ж самі, як в електронних ЗМІ: забезпечити високий рівень споживання непотрібних речей та привабити читача, збільшивши таким чином тираж і прибуток видавця.

При розгляді питання функціонування моралі у сучасному інформаційному суспільстві дуже важливе місце посідає проблема співвідношення цивілізації та культури. Моральний занепад нації завжди починається з того, що люди все більше і частіше повторюють відомі здобутки культури і все менше створюють нові культурні цінності. Тому німецький філософ О. Шпенглер вважав цивілізацію навіть ознакою смерті культури, так як цивілізація спирається на стереотипи, шаблон, масове копіювання, а не на створення нового, незнаного.

Потрібно не забувати, що існує межа, за якою цивілізація, заснована сучасною культурою, може обернутися непоправним лихом для суспільства. Так, здобутки культури (промислові винаходи, наукові відкриття, нові засоби мистецтва тощо) при перетворенні у факти цивілізації (індустріалізація, атомні бомби, електростанції тощо) завдають шкоду екології і ставлять під знак питання існування світу і людини. Культура «інформаційного суспільства» відзначається стрімкістю зміни та розвитку. Замість довгих «ниток» ідей, пов’язаних одна з одною, потрібно сприймати «уривки» інформації: оголошення, команди, уривки новин, які не узгоджуються зі звичними схемами. Нові образи та уявлення не піддаються класифікації – частково тому, що вони не вкладаються в старі категорії, частково тому, що мають дивну незв’язану форму. Читачі різноманітних видань та спеціалізованих журналів короткими прийомами сприймають величезну кількість інформації. Але і вони намагаються знайти нові поняття та метафори, які б дали можливість систематизувати чи організувати «уривки» в більше ціле. Однак замість того, щоб намагатись втиснути нові дані в стандартні категорії та рамки, вони хотіли б все побудувати на свій власний лад. Замість того щоб просто запозичити готову ідеальну модель реальності, зараз ми самі мусимо знову та знову її винаходити. Це важка необхідність, але разом з тим вона відкриває великі можливості для розвитку індивідуальності, демасифікації культури та особистості. Деякі, правда, не витримують, ламаються або відходять у сторону. Інші перетворюються в таких, які постійно розвиваються, компетентних індивідів, здатних підійматись у своїй діяльності на новий, більш високий рівень.

Людське життя внаслідок незбігу суті культури і цивілізації постає суперечливим. Більше того, людина може споживати різні копії культурних цінностей і таким чином бути цивілізованою, проте залишатись при цьому некультурною, рабом чужих ідей, знань, цінностей. Сучасна цивілізація специфічна. Вона формує масового споживача культури, що проявляється у стандартизації життя, у його однобічності. Цивілізоване життя одномірне, шаблонне, орієнтоване не на творчість, а на споживання нових стандартів: нових шаблонних думок, будівель, одягу і зразків для наслідування. Нерідко цивілізована маса чинить опір культурі, тобто творчості, саме тому, що остання ламає певні шаблони буття. Тому основною задачею культурологів має бути розробка та впровадження у життя нової стратегії гармонійного поєднання прогресивних цінностей цивілізації та видатних здобутків національних культур.

У сучасному світі постійно збільшуються інформаційні потоки та їх навантаження на психіку особистості, тому не спрацьовують механізми психологічного захисту і знижується поріг критичного сприйняття інформації. Взагалі, зараз вже розроблені та активно застосовуються різноманітні технології маніпулювання як суспільною думкою, так і свідомістю окремої людини, що не може не турбувати представників світової гуманітарної інтелігенції. Безперечно, ці технології є аморальними і повинні бути заборонені законодавчо як на національному, так і на міжнародному рівнях.

В умовах розвитку глобального інформаційного суспільства з’являється такий феномен, як кібернетика, яка регулює правила отримання, обробки, розповсюдження інформації. Вона має неабиякий вплив на формування моральності, бо чітке виконання її принципів дозволяє використовувати інформацію не для збагачення окремих людей та корпорацій, а для всебічного розвитку особистості та засвоювання нею універсальних людських цінностей. Кібернетика має декілька основних принципів:

1. Принцип доступності інформації. Це означає, що інформація повинна бути доступна кожному без будь-яких політичних, економічних або інших обмежень. Також це стосується прав етнічних меншин, конфліктів між «інформаційно багатими» та «інформаційно бідними» країнами («інформаційний колоніалізм»), інформаційних суперечок між розвиненими державами, питаннями монополізації та демократичного контролю і т.ін.
2. Принцип конфіденційності. Він охоплює питання захисту особистих даних виробників та користувачів інформації, вторгнення у сферу особистого життя користувачів зі сторони виробників та менеджерів баз даних.
3. Принцип завершеності інформації. Це означає, що розповсюджувач інформації повинен надавати її всім користувачам у повному обсязі, без будь-яких обмежень, через які користувачі можуть невірно її зрозуміти. Але слід зазначити, що розповсюджувач має відповідати не за істинність інформації, а тільки за правильність її відображення.

У зв’язку з вищезгаданим постає дуже складне питання щодо впливу Інтернету на моральний розвиток людства. Безперечно, цей великий винахід має як позитивні, так і негативні риси. З одного боку, він має шанс перетворитися на потужний канал становлення інтегрованого соціокультурного прошарку, про котрий говорив Питирим Сорокін, що він будується на джерелах Істини, Добра і Краси, у його західній та східній модифікаціях. З іншого, Інтернет має деякі дуже небезпечні вади. Він стає потужним інструментом «вестернізації» світу, нав’язування західної культури та системи цінностей іншим цивілізаціям, котрі втрачають свою ідентифікацію, самобутність і культурну різноманітність. Цьому сприяє використання англійської мови в якості універсального засобу спілкування, тому що мова – це душа культури, її носій. Особливо сильно ці негативні тенденції впливають на підростаюче покоління, котре більш пов’язане з Інтернетом. Це дає підставу деяким науковцям стверджувати, що час цивілізацій вже пройшов, і в майбутньому глобальному уніфікованому суспільстві для них не залишиться місця. Втрата культурної різноманітності породжує загрозу перетворення людства на одноманітну інтегровану безлику масу. Інтернет загрожує моральним засадам людства, що утворювалися на протязі тисячоліть. Його канали переповнені сценами насильства, порнографії, аморальності. Це пояснюється повною безконтрольністю Інтернету, відкритістю для будь-яких зловживань, безглуздих ідей, політичних провокацій. Тому необхідні скоординовані зусилля світової інтелектуальної еліти для того, щоб забезпечити наповнення всесвітньої мережі гідним змістом, який би задовольняв інтереси усіх верств населення і допомагав людям прилучатися до видатних досягнень світової науки та культури.

У сучасному суспільстві постійно зростають темпи накопичення нового знання в усіх сферах життя. У зв’язку з цим постає проблема захисту авторів наукових досягнень і витворів культури від нелегального копіювання та використання інформації. Майже в усіх країнах ухвалені або розробляються жорсткі закони про захист авторських прав. Та чи правильно це з точки зору принципу доступності, відкритості інформації? Чи є моральним приховування інформації від тих, кому вона дуже потрібна, і хто не може за неї заплатити? Це питання потребує особливої нашої уваги.

Захист авторських прав законом має назву «копірайт». Прихильники копірайту висувають наступні аргументи:

1. Етичний аргумент. Інформаційне піратство – це різновид крадіжки. А красти – погано, тому це повинно каратися.
2. Прагматичний аргумент. Автори повинні мати фінансові стимули для того, щоб створювати нову, корисну інформацію. Якщо цих стимулів не буде, зупиниться науково-технічний та культурний прогрес.
3. Соціальний аргумент. Якщо інформацію можна буде безкоштовно або дешево копіювати і розповсюджувати, у людей зникне мотивація працювати для того, щоб постійно купувати нову інформацію, що призведе до занепаду економіки.

Однак є і протилежна точка зору. Прихильники вільного доступу до інформації стверджують, що сучасне законодавство про захист авторських прав – це лише механізм економічної експлуатації високорозвиненими країнами усіх інших, котрі через відсутність (або слабкість) власної системи виробництва контенту мусять платити шалені гроші мультинаціональним корпораціям за споживання інформації, яка сприяє культурній уніфікації із Заходом і шкодить моральному розвитку населення. Крім того, світове інформаційне поле вже занадто переповнене усіляким непотребом (бо копірайт спонукає людей вигадувати всілякі нісенітниці для того, щоб отримати гроші), і дуже важко розібратися, яка інформація дійсно правдива та корисна для суспільства.

Отже, проблема морального розвитку особистості та соціуму в умовах розвитку глобального інформаційного суспільства набуває значної актуальності. Під час вивчення даного питання автором використовувалися методи спостереження за діяльністю різноманітних ЗМІ, проводився аналіз змісту телевізійних передач та преси на предмет наявності моральних елементів, вивчалися точки зору на дану проблему як зарубіжних, так і вітчизняних дослідників, а також проводився порівняльний аналіз соціокультурної ситуації у різних країнах з метою виявлення спільних тенденцій. За результатами дослідження було зроблено наступні висновки:

1. Глобальне інформаційне суспільство має неоднозначний вплив на формування моральної особистості, який потребує подальшого вивчення з боку світової інтелектуальної еліти.
2. Органам державної влади разом із широкими колами громадськості потрібно взяти під контроль ситуацію з морально-культурним змістом матеріалів електронних та друкованих ЗМІ.
3. Інтенсифікація процесів виробництва, розповсюдження та використання інформації потребує створення законодавчого поля, необхідного для забезпечення рівних інформаційних прав усіх суб’єктів даних відносин.
4. Забезпечення розвитку демократії, прав і свобод людини, моралі та суспільних цінностей в інформаційному суспільстві можливо лише за умов тісної співпраці на міжнародному рівні як держав, так і недержавних суб’єктів.

Зважаючи на задекларовані Україною цілі інтеграції у світовий інформаційний простір та відсутність вітчизняних фундаментальних робіт з цієї тематики, автор намагається всебічно та неупереджено проаналізувати стан впливу нового феномену інформаційного суспільства на моральний і духовний розвиток особистості та соціуму. Висновки, зроблені в дослідженні, можуть бути взяті до уваги під час розробки та втілення національної стратегії інформаційного розвитку України, а також при розробці інших нормативних актів та в процесі підготовки спецкурсів для студентів гуманітарних спеціальностей.

Над «цифровою прірвою»

О. Баранов

http://www.zn.kiev.ua/nn/show/427/37343/

Поняття «цифрового розриву» (digital divide), або, як його ще перекладають, «цифрової прірви», «цифрової нерівності» уперше серйозно прозвучало 1997 року в ухваленій ООН Програмі розвитку. Цей історичний документ охопив практично всі відомі на той час глобальні загальнолюдські проблеми й накреслив вектори розвитку землян. Проблема «цифрової нерівності» набула несподівано великого резонансу у світі. Висловлювалися полярні точки зору: від визнання цієї проблеми однією з глобальних загроз для держав і суспільств в інформаційну добу до визначення її як надуманої, такої, що сприяє подальшому збагаченню комп’ютерних і телекомунікаційних корпорацій. Згодом дискусії перейшли в площину розробки практичних рекомендацій із подолання «цифрової нерівності» як у міжнародному масштабі, так і в масштабах окремих держав.

Бог створив людей нерівними?

Перш ніж досліджувати проблему «цифрової нерівності», треба зазначити, що нерівність як така є атрибутивною властивістю людського суспільства. Нерівність наявна в усіх сферах соціального життя з часу виникнення суспільства. Це нерівність у доступі до життєво важливих ресурсів (продовольчих, сировинних, енергетичних тощо), до робочих місць, освіти, медичних послуг, культурної спадщини. В основі нерівності лежать відмінності людей за соціальним статусом, за кількістю наявних коштів, освітою, віком, місцем проживання тощо. Нерівність є причиною конфліктів і соціальних катаклізмів різних масштабів. Тож світова спільнота, передусім розвинені країни, докладає зусиль до нейтралізації загроз глобальної та локальної нестабільності, спричинених різного роду нерівністю.

Слід зазначити, що в разі забезпечення рівного доступу до соціальних, економічних, культурних, освітніх, технологічних можливостей для всіх людей, усіх держав їм надається потенційна можливість домогтися однакового соціального становища. Й уже від їхньої волі, від їхніх зусиль залежить, триватиме фактична нерівність чи її буде ліквідовано.

Нерівність — це погано чи добре? Питання не риторичне. З одного боку, безумовно, соціальна нерівність людей — явище негативне. Але з іншого — усвідомлення нерівності є потужним стимулом для соціальних перетворень, для розвитку окремих людей, соціальних груп і взагалі держав.

Сьогодні найпоширеніше таке визначення «цифрової нерівності»: це поділ суспільства, країн на основі нерівного доступу до сучасних інформаційних технологій. Це досить вузьке, технократичне визначення, яке не дозволяє врахувати соціальну значущість використання інформаційних технологій.

Цікава діалектика взаємовідносин «цифрової нерівності» й інших історично більш ранніх нерівностей. Маємо своєрідне зачароване коло — «цифрова нерівність» є наслідком інших нерівностей і водночас вона поглиблює інші, історично більш ранні нерівності. Через це держави, які не приділяють уваги стимулюванню інтеграції інформаційних технологій у всі сфери життя суспільства, виявляються неконкурентоспроможними у світовій економіці. Так само невтішна перспектива очікує й на кожну конкретну людину, котра не приділяє уваги високим технологіям.

Таким чином, підходимо до ширшого визначення: «цифрова нерівність» — дедалі глибша нерівність у доступі до соціальних, економічних, освітніх, культурних та інших можливостей унаслідок нерівного доступу до інформаційних комп’ютерних технологій.

Уперше в історії людства проголошено гасло рівності технологічної — «цифрової рівності». Необхідно усвідомлювати, що це зовсім не альтруїстичний порив. Багаті країни піклуються про збереження світової стабільності, про ринки збуту своєї продукції, і не тільки комп’ютерів, про ринки робочої сили, які можна залучати у свою економіку. Та попри це, розв’язання проблеми цифрової нерівності — передусім в інтересах національних держав.

Під час обговорення проблеми «цифрової нерівності» часто говорять про те, що для всіх слаборозвинених країн і низки країн із перехідною економікою вона не є найактуальнішою. Для них важливіше розв’язати насущні проблеми: будівництво житла, доріг, виробничої інфраструктури, реформування економіки й соціальних відносин, а проблеми інформаційних технологій лише відвертають від виконання першочергових завдань. Але світовий досвід найрізноманітніших країн свідчить, що таке протиставлення хибне. Широке використання інформаційних комп’ютерних технологій дозволяє ефективніше та швидше забезпечити суспільство доступом до багатьох соціальних можливостей і благ.

Як ми вже з’ясували, «цифрова нерівність» — наслідок усіх складових соціальних нерівностей. Практично на можливість доступу до інформаційних комп’ютерних технологій впливають і економічне становище, і освітній рівень, і вік, і місце проживання громадян. Ці чинники мають загальний характер і лежать в основі багатьох видів нерівностей. Проте існує особлива група чинників, які впливають на зменшення саме «цифрової нерівності». Це наявність у державі розвиненої сучасної телекомунікаційної мережі, яка відповідає повнофункціональній інфраструктурі інформаційних технологій, системи освіти, орієнтованої на комп’ютерні технології, наявність відповідної атмосфери, що сприяє затребуваності інформаційних технологій у суспільстві, тощо. Саме ці чинники реально впливають на рівень «цифрової нерівності» у суспільстві.

Чи актуальна проблема «цифрової нерівності» для України?

Значущість і актуальність будь-якої проблеми можливо оцінити лише в контексті основних системних пріоритетів усього суспільства.

Якщо для України не важливі її місце й роль у міжнародній політиці й економіці, якщо її, європейську по суті державу, не цікавить реальна рівноправна участь у європейських міжнародних структурах, зокрема й економічних, якщо українська держава не зацікавлена у підвищенні рівня життя своїх громадян, конкурентоспроможності на міжнародному ринку товарів її підприємств і праці її громадян, то проблема «цифрової нерівності» не актуальна і про неї можна забути.

Якщо державі й суспільству байдужа доля мільйонів українців, котрі сьогодні тяжкою працею, в умовах безперервного реформування наближають нашу країну до стабільності й заможності, якщо байдужа доля юних українців, котрі йдуть сьогодні в дитячі садки, школи, інститути, готуючись до виконання своєї історичної місії — забезпечення розквіту України, то проблема цифрової нерівності надумана й нецікава.

Якщо ми не розуміємо, що глобалізація економічних, фінансових, виробничих, торгових відносин змушує наших фермерів, виробників товарів народного споживання, вчених та конструкторів реально конкурувати на внутрішньому українському ринку з колегами з інших держав і що ця конкуренція, з урахуванням підготовленості до праці в ринкових умовах, — це не так механізм, що стимулює розвиток слабких або невмілих, як механізм їх знищення, то проблема «цифрової нерівності» актуальна тільки для країн-лідерів світової економіки й нас не стосується.

Безперечно, ми все це розуміємо і для нас усе це важливо. Тому так само, як і для всіх країн світу, проблема «цифрової нерівності» актуальна для України.

Як же подолати «цифрову нерівність»?

Світове співтовариство напрацювало рецепти подолання «цифрової нерівності», які відбито у низці документів: починаючи від Окінавської хартії глобального інформаційного суспільства, Міністерської декларації «Розвиток і міжнародне співробітництво у XXI столітті: роль інформаційних технологій у контексті глобальної економіки, що грунтується на знаннях» і закінчуючи документами численних експертних груп. Аналіз цих документів дозволяє дійти висновку, що розв’язання проблеми «цифрової нерівності» потребує збалансованого загальнодержавного системного підходу, який необхідно зосередити на таких основних напрямах: політика, доступ, послуги, контент, знання й навички, мотивація. Експерти виокремлюють такі кроки з її подолання.

Перше — формування національної стратегії, міжнародної та внутрішньої політики, сприятливої законодавчої, суспільної, економічної атмосфери в галузі інформатизації, у сфері використання інформаційних комп’ютерних технологій.

Друге — забезпечення потенційної можливості повсюдного технологічного доступу населення до інформаційних комп’ютерних технологій завдяки об’єднанню зусиль державного та приватного секторів економіки, спрямованих на розвиток інформаційної інфраструктури.

Третє — сприяння збільшенню різноманітності й кількості послуг для населення й бізнесу, що надаються з допомогою інформаційних комп’ютерних технологій.

Четверте — концентрація зусиль держави й суспільства для створення загальнодоступних електронних інформаційних ресурсів (контенту) на основі всебічного врахування національних, світоглядних, політичних, економічних, культурних, релігійних та інших аспектів розвитку України.

П’яте — забезпечення можливості набуття знань, умінь і навичок у використанні інформаційних комп’ютерних технологій при одержанні базової, спеціальної та вищої освіти, а також створення умов для одержання початкових знань і навичок у цій галузі для всіх верств населення.

Шосте — створення системи мотивацій впровадження й використання інформаційних комп’ютерних технологій для формування широкого попиту на використання таких технологій у всіх сферах життя суспільства.

Досвід багатьох країн свідчить, що в процесі формування національної стратегії, виявляючи політичну волю, проблему широкого використання інформаційних комп’ютерних технологій необхідно поставити в один ряд з іншими найважливішими для нашої країни проблемами — подолання бідності, поліпшення освіти, підвищення якості медичного обслуговування тощо. Задля справедливості слід відзначити, що таку політичну волю в Україні було виявлено, стратегію в основному сформовано. Свідченням цього є кілька законодавчих актів нашого парламенту про Національну програму інформатизації, укази Президента України, зокрема про розвиток українського сегмента Інтернету, постанови уряду, присвячені виконанню окремих положень цих законів та указів. І все-таки можна констатувати, що саме сьогодні державі необхідна цілісна і, найголовніше, послідовна, результативна політика в царині інформатизації.

Плани інформатизації в Україні

У багатьох країнах є документ найвищого рівня, яким визначається національна політика побудови інформаційного суспільства. При цьому побудова інформаційного суспільства однозначно розуміється як підвищення конкурентоспроможності всієї країни, поліпшення якості життя населення, можливість підвищення темпів розвитку й переходу на передові економічні, торгові, технологічні позиції. Фактично національні плани побудови інформаційного суспільства — це основа для ліквідації «цифрової нерівності».

В Україні нині широко пропагується ідея створення загальнодержавної програми «Електронна Україна», формування якої доручено Держкомзв’язку. Назва стереотипна, схожа на вже відомі: «електронна Європа», «електронна Росія» тощо.

Нагадаємо, що 1998 року було ухвалено закони України «Про концепцію Національної програми інформатизації», «Про Національну програму інформатизації». В останньому визначено правову регламентацію формування, виконання й контролю проектів інформатизації, виконуваних у рамках НПІ.

Особливістю цього закону, з урахуванням стратегічної важливості для України широкомасштабного впровадження інформаційних технологій, є забезпечення прозорості й залучення громадськості на всіх стадіях виконання НПІ. Це — експертиза проектів і результатів їх виконання на науково-технічній раді НПІ, до якої входили відомі вчені, висококваліфіковані фахівці відомств, підприємств, фірм та організацій; обов’язкове проведення конкурсів (тендерів) для визначення виконавців проектів; щорічна доповідь ВР України про стан інформатизації в Україні та багато іншого. Підзаконну нормативно-правову базу (укази Президента України, постанови КМУ) було скеровано на подальший розвиток основних підходів, визначених у цих законах. Аналогічні механізми розроблено і для регіональної інформатизації, і для галузевої. Правда, для ухвалення таких прозорих і гласних механізмів інформатизації галузей знадобилося понад два роки!

Мабуть, саме безпрецедентна відкритість і нашкодила НПІ. При формуванні державного бюджету на НПІ виділялося в десятки разів менше коштів, ніж на інші проекти інформатизації, які, на порушення законодавства, фінансувалися й виконувалися поза НПІ, отже й без прозорих механізмів формування та контролю. Усе це відбувалося й відбувається в умовах, коли докладаються великі зусилля до виправлення ситуації. Були неодноразові звернення комітету ВР із науки й освіти, ряду депутатів до уряду, до керівництва ВР. На неприпустимості такої ситуації наголошувалося в указах Президента України, у рішеннях РНБОУ, звітах Рахункової палати. Попри це, й у державному бюджеті-2003 на фінансування НПІ передбачено майже 5 млн. грн., а тільки на пряме фінансування проектів інформатизації близько 20 відомств поза НПІ закладено понад півтори сотні мільйонів гривень.

Порівняльний аналіз Національної програми інформатизації та змістової частини програм «електронна Європа», «електронна Росія» й інших аналогічних програм свідчить про високий рівень їх кореляції. Воно й не дивно, адже в Україні у процесі формування НПІ брали участь учені, висококваліфіковані фахівці міністерств та відомств, підприємств, фірм і організацій. При цьому враховувалися сучасні підходи в інформатизації в розвинених країнах і нові досягнення в галузі інформаційних технологій. То навіщо ж створювати нову програму «Електронна Україна»?

Безперечно, і концепція НПІ, і сама НПІ потребують певного коригування. Але закон «Про національну програму інформатизації» передбачає таку можливість, коригування може виконуватися щороку, і фактично це робилося. Говорити про неефективність НПІ, не давши фінансової можливості для її реалізації, просто несерйозно. Ухвалюючи будь-яку іншу програму з іншою назвою, ми автоматично виходимо з-під законодавчої парасольки Закону України «Про національну програму інформатизації», який юридично регламентує процес інформатизації в країні. А далі за принципом доміно руйнується регіональна й галузева інформатизація, на осмислення й організацію яких уже затрачено багато часу.

Якщо не переконливий наш український досвід, звернімося до найближчого сусіда — Росії. У них і в процесі формування та виконання програми «Електронна Росія», і в процесі формування системи керування цією програмою простежуються проблеми, розв’язання яких ми вже знайшли. Чи авторитет старшого брата понад усе? Ми не повинні культивувати в собі синдром другорядності! Те живильне середовище, що є в нашому суспільстві — високий рівень освіченості, працьовитість, здорова амбіційність, — усе ще потенційно дозволяє нам конкурувати на рівних із провідними країнами в низці напрямів — інформатизація один із них.

Комп’ютерні технології — у маси

Забезпечення потенційної можливості повсюдного технологічного доступу населення до інформаційних комп’ютерних технологій означає передусім наявність відповідного рівня розвитку телекомунікаційного сектора. На українському телекомунікаційному ринку нині працює понад тисячу операторів. При цьому левову частку послуг надає «Укртелеком», переважно у секторі звичайної телефонії та передачі даних. Приміром, тільки в Києві близько 90% номерної телефонної ємності належить «Укртелекому». Проте нинішній стан телекомунікацій аж ніяк не задовольняє сьогоднішніх потреб як населення й бізнесу, так і державних структур, а про потреби завтрашнього дня годі й говорити. Адже щільність телефонізації — трохи більше 20 телефонів на 100 жителів України — далеко не дотягує до європейських норм. Для різкого розширення географії надання сучасних телекомунікаційних послуг, зокрема доступу до Інтернету, необхідно залучати серйозні інвестиції. А це потребує передусім відповідного законодавства, яке відкрило б широкий шлях приватній ініціативі, справді лібералізувало б телекомунікаційний ринок.

З огляду на реальний рівень добробуту жителів України, було б утопією сподіватися, що найближчим часом у кожній сім’ї з’явиться комп’ютер. Тож необхідно вишукувати шляхи надання можливості населенню користуватися комп’ютерами, інформаційними технологіями, особливо в сільській місцевості. Рішення відомі. У багатій Америці пункти колективного доступу в Інтернет розгорнуто в бібліотеках, громадських організаціях, фондах. Джерела фінансування найрізноманітніші, передусім це федеральний бюджет і бюджети штатів, але відомі й численні приклади фінансових вливань із боку приватних осіб та корпорацій. В інших країнах пункти колективного доступу відкриваються в школах, при органах місцевого самоврядування.

В Україні можна запозичити цей досвід. Крім того, за певних умов взаємодії з ВАТ «Укртелеком», «Укрпоштою», комп’ютерними клубами можна було б організувати на їхній базі пункти колективного доступу. З урахуванням реалізації державної програми з комп’ютеризації сільських шкіл, бажано було б знайти можливості організації пунктів колективного доступу на базі шкіл. Відомі ініціативи провайдерів із надання школам доступу до Інтернету на пільгових умовах. Місцева влада повинна підтримувати і стимулювати такі ініціативи всіма можливими способами. На державному рівні необхідно мати програму створення пунктів колективного доступу до комп’ютерів, до комп’ютерних технологій, до Інтернету, яка передбачала б використання всього арсеналу методів і засобів стимулювання — від адміністративних до податкових.

 Більше комп’ютерних послуг: хороших і різних

Відомо, що попит породжує пропонування. Але не менш правильно й те, що пропонування формує попит. Можна довго закликати до розширення впровадження інформаційних комп’ютерних технологій, але без створення клімату, що сприяв би появі широкого спектра послуг на основі цих технологій, процес розвиватиметься дуже повільно. Починати слід з найактуальніших для широких верств населення сфер.

Це передусім одержання різноманітної довідкової інформації та послуг державних органів, особливо місцевого рівня. Те, що у світі називається електронним урядом, повинно бути і в Україні. Треба тільки розуміти, що впровадженням комп’ютерних технологій має рухати не прагнення відповідати модним віянням, а бажання реально підвищити ефективність обслуговування населення чиновниками всіх рівнів, полегшити їх взаємодію. Аналогічно можна організувати електронну взаємодію населення з комунальними службами. Одержання довідкової інформації, інформації про актуальні події мікрорайону, району, міста чи селища, подача заявок на обслуговування й ремонт електричного, газового, водогінного, каналізаційного господарства в будинку через відповідні веб-сайти підвищить рівень комфортності життя наших громадян.

Людям постійно потрібна інформація про заходи з профілактики захворювань, про наявність ліків в аптеках, про фахівців із різних захворювань та режим їхньої праці, постійне підвищення спеціального освітнього рівня медичного персоналу та багато іншого. Таке інформування досить просто реалізується з допомогою інтернет-технологій. Крім того, впровадження телемедицини дозволяє надавати послуги з дистанційної діагностики й лікування. Державі необхідно розробити правила й гарантувати, що такі послуги надаватимуть кваліфіковані фахівці, а також забезпечити фінансову доступність таких послуг щодо низки захворювань для певних категорій населення.

Сьогодні цілком можливою стає організація всеукраїнської мережі продажу товарів в Інтернеті. Пункти доступу до «електронної вітрини» різноманітних товарів цілком можна організувати в тих-таки відділеннях зв’язку. Мали б великий попит електронні довідкові інформаційні ресурси колективного користування, де розміщувалася б усеукраїнська інформація про товари й послуги, ціни, про виробників, умови придбання в кредит тощо. Розміщення всієї цієї інформації, надання послуг в Інтернеті залучить до інформаційних технологій широкі верстви населення. Державі тільки слід забезпечити обов’язкове використання систем безпеки електронних покупок, можливість використання електронного банкінгу, реалізацію ефективної системи захисту прав споживачів.

Основним локомотивом, що найбільш потужно просуває послуги з використанням комп’ютерних технологій, є бізнес. Держава повинна максимально сприяти створенню й функціонуванню підприємств, діяльність яких будується на використанні комп’ютерних технологій. У всьому спектрі питань: реєстрація, оренда приміщень, використання місцевої інфраструктури, ресурсів та багато іншого.

Спочатку було слово...

Майже все, що робиться у світі, починається з вивчення обстановки, тобто зі збирання інформації. А що сьогодні є інформаційним джерелом для нашого населення? Засоби масової інформації, колеги по праці й навчанні, приятелі та сусіди, можливо, бібліотеки. Але сьогодні, в умовах постійного поновлення інформації, цього явно замало.

Дедалі гірше становище публічних бібліотек, особливо в малих містах і сільських районах, робить пошук художньої та історичної літератури, методичних посібників із сільського господарства, малого бізнесу, навчальної та довідкової літератури з найрізноманітніших галузей знань справжньою мукою. Відомо, що з допомогою Інтернету можна одержати доступ до величезної кількості інформаційних ресурсів на будь-яку тему. Здавалося б, які проблеми — користуйся. Але проблеми є. Перша з них — мовна: переважна більшість інформаційних ресурсів у Мережі англомовна. Інформації українською мовою катастрофічно мало. І тут не можна обмежитися закликом вивчати іноземну мову. Інтернет, інтернаціональний за формою, ще довго буде національним за змістом. Тому, безперечно, необхідно створювати, і якнайшвидше, національний електронний інформаційний ресурс.

Багато з того, що нагромаджене суспільством упродовж його історії і зберігається в бібліотеках та архівах, а також усі інформаційні продукти, створювані сьогодні, необхідно переводити в електронний вигляд. Одне з можливих розв’язань цієї проблеми — у законодавчому порядку зобов’язати всіх видавців документів, літератури, які мають суспільний інтерес, передавати електронну копію в спеціальний електронний депозитарій, тим паче що сьогодні кожне видання спочатку готується в електронному вигляді. Держава повинна робити чіткі, виважені кроки з організації процесу створення електронної інформації, особливо такої, яка має важливе соціальне значення. Тим паче що проекти зі створення електронних інформаційних ресурсів можуть бути самоокупними. Інформація — досить ліквідний товар. Треба тільки вміло поєднати приватну ініціативу й державний інтерес.

Учитися, учитися і ще раз учитися

Багато хто з нас має психологічний бар’єр: мовляв, комп’ютер — це дуже складно! Але не такий страшний чорт, як його малюють. Свого часу, коли «Укрпошта» почала впроваджувати деякі технологій на основі використання комп’ютерів, були сумніви — а як їх опанують працівники? Ще й як опанували! Треба було бачити очі жінок із відділень зв’язку на Буковині, Одещині, Чернігівщині, коли вони розповідали, як працюють із системою електронних переказів.

У країні необхідно організовувати комп’ютерний лікнеп. Але це для людей старшого покоління. А молодь у світ інформаційних технологій необхідно залучати зі шкільної лави. І не зводити це лише до уроків інформатики. Процес комп’ютеризації шкіл, що відбувається сьогодні, безперечно, прогресивне явище. Але захоплення оснащенням шкіл «залізом» — комп’ютерами, без відповідної методичної підтримки, без перепідготовки учителів-предметників — математиків, географів, хіміків, літераторів, без інтеграції комп’ютерних технологій у живу тканину діалогу з учнем зведе нанівець велику ідею. Викладання всіх шкільних дисциплін має базуватися на максимальному використанні технологій мультимедіа й Інтернету. За цієї умови якість засвоєння знань, рівень індивідуалізації навчання зростає багаторазово. Школярі повинні зрозуміти, що в житті без комп’ютера вони як без рук. А ми, дорослі, мусимо зрозуміти інше: не можна нехтувати потребами підростаючого покоління, ми зобов’язані дати нашим дітям те, що одержують їхні ровесники в розвинених країнах, — якісну комп’ютерну освіту, що відповідала б ХХI століттю.

Навіщо це нам

Для використання інформаційних технологій необхідно визначити мотивацію. Її суть — задоволення насущних потреб, до речі, не тільки інформаційних.

Реальна можливість одержувати освіту для багатьох фахівців, які хочуть або здобути знання в іншій, суміжній сфері діяльності, або вдосконалитися зі свого фаху, — дистанційне навчання. Пошук роботи на базах даних в Інтернеті дозволяє за лічені години переглянути десятки й сотні можливих пропозицій і вступити в контакт із кількома роботодавцями водночас. Юристи в будь-яких куточках нашої країни можуть бути в курсі актуальних змін законодавства, одержавши доступ до бази законів і підзаконних актів, розміщених на веб-сайтах. І, нарешті, лист електронною поштою надходить до адресата за кілька хвилин. Про ці очевидні зручності інформаційних технологій повинні знати всі!

Мені поталанило брати участь у процесі підготовки Національної програми інформатизації, написання законів про неї. У процесі добору завдань і проектів для НПІ, вивчення стану інформатизації в галузях і регіонах, на підприємствах і в школах, ознайомлення з можливостями фірм, що виготовляють комп’ютерну техніку та програмне забезпечення, відвідування навчальних закладів, які готують фахівців у галузі інформаційних технологій, я дійшов дуже важливого висновку. Україна має великий потенціал в інформаційних технологіях. Високий освітній і культурний рівень населення, прагнення фахівців бути на рівні нових досягнень, досить ініціативний бізнес, смілива й талановита молодь дають для такого висновку всі підстави. Справа за малим — держава, усі ми повинні надати цьому потенціалу можливість розкритися. І тоді про проблеми «цифрової нерівності» ми згадуватимемо з усмішкою.

Формування в суспільстві knowledge-class

 http://kovalevsky.webs.com.ua/uis/uis12.htm

Суспільство, що виникає в результаті інформаційної революції, суттєво відрізняється тим, що інформація, і особливо знання як її найвища форма, займає в ньому особливе місце. Інформація в її самому повсякденному смислі завжди грала вирішальну роль в діяльності людини. В останній час її обсяги та масштаби впливу тяжко оцінити.

Інформаційну революцію не можна розглядати окремо від розвитку інте­лектуального суспільства. Усі ринково розвинені країни поступово входять у постділове інтелектуальне суспільство. Ознаками цього є перетворення знань у капітал, а працівники інтелектуальної праці перетворюються на групу, яка визначає основні цінності й норми суспільства та загальні економічні тенденції в країні.

Інформаційно-комп’ютерна революція, що зараз ще триває, радикально технологізує інтелектуальну діяльність за допомогою перш за все комп’ютерів та сучасних засобів зв’язку. Цей процес кардинально впливає на ділову активність, освіту, зовнішню та внутрішню політику, побут, медицину, культуру в цілому, світогляд та науку. Завдяки цьому з’являється можливість забезпечити необхідними знаннями рішення самих різноманітних проблем.

Суспільство, в якому вся система технологій детермінується та стимулюється випереджувальним розвитком знання, що включає знання природні, соціальні, економічні, політичні, правові, психологічні, антропологічні та т.ін., може закономірно називатися knowledge-based society. Цей англомовне за походженням визначення є посиленим варіантом поняття “інформаційного суспільства”, з тією лише різницею, що воно виділяє особливе значення знань, перш за все знань наукових, як найвищої та найціннішої форми всієї гігантської маси інформації, що циркулює в сучасному суспільстві. Створення “суспільства, заснованого на знанні” зовсім не означає заперечення традиційної сфери матеріального виробництва. Воно лише залучає увагу до того, що і це виробництво трансформується та радикально змінює власну технологічні основу під впливом новітніх наукових і технологічних знань.

Універсальна потреба сьогодення – інформація та знання, доступ та володіння якими відбиваються у свідомості, формують її. В умовах, коли інформація та знання становляться безпосередньою виробничою силою, виникає монопольний ресурс, що характеризується абсолютно новими якостями, з якими ніколи раніше не зіштовхувалася суспільна свідомість та виробництво.

З однієї сторони, саме засвоювання людиною знань та інформації тотожньо в певній мірі виробництву нового знання; в той же час передача його іншим людям не зменшує кількості цього ресурсу; таким чином, він виявляється практично невичерпним. Його виробництво та використання змінюють характер цілей та задач, що стоять перед людиною, формують нову систему мотивів діяльності і, отже, виявляються базою для становлення в суспільстві нових соціальних груп, що мають основні ознаки класів.

З іншої сторони, доступ до цього специфічного ресурсу обмежений, так як знання відмінні від більшості індустріальних благ своєю рідкістю і невідтворенням, а затрати, що вимагаються для їхнього створення не пропорційні отримуваним результатам. Тому цінність знання визначається законами цін монопольних благ, і його творці – окремі особи чи цілі співтовариства – опиняються у виключному положенні щодо інших. В цьому контексті особової уваги заслуговує той факт, що окремі індивіди, соціальні групи та цілі нації, що користуються сьогодні усіма перевагами технологічного процесу, розпоряджаються багатством, яке вони не присвоїли в ході експлуатації пригнічених класів, а скоріше створили самі своєю творчою діяльністю, не відняли силою, а придбали в результаті ринкового обміну.

Це стає, по суті, достатньо глобальною, а для країн – загальнонаціональною проблемою, про яку останнім часом усі частіше говорять у світі.

Мова йде про “цифрову прірву” (Digital Gap, Digital Divide), що розділяє суспільство на дві частини: тих, хто має можливість (а часом, просто змушений) користатися високими технологіями (IT, Internet, телекомунікаціями та ін.), і тих, кому вони по різних причинах недоступні (у тому числі через їхнє неприйняття). Проблема полягає в тім, що швидкість такого розшарування суспільства росте вже навряд чи не експоненційно.

Таким чином, соціальні тенденції останніх десятиріч свідчать про те, що суспільство, що сповідає свободу наукового пошуку і ефективно використовує результати технологічного прогресу, породжує наростання майнової нерівності в масштабах, яких ще не знала історія. Даний парадокс, як це не печально, досить пояснюється логікою розвитку соціальних систем, а природа такої нерівності та її поглиблення криється в невикорінних відмінностях людей по рівню їх здібностей і талантів, а значить, і по потенційній можливості досягнення успіхів в сфері виробництва, фондованого на засвоєнні та використанні нових знань. Таким чином, торжество принципів свободи не може забезпечити рівності, яку на протязі століть було прийнято вважати їх наслідком.

Сьогодні навряд чи можна заперечувати той факт, що серед численних соціальних груп, на протязі останніх десятиріч існуючих в суспільстві раннього постіндустріалізма, особливе значення набуває група, що зветься в західній суспільствознавчій теорії як knowledge-class.

Перші спроби розгляду ролі даної соціальної групи відносяться до кінця 50-х років. В той час вони носили досить епізодичний характер та провадилися в першу чергу в рамках аналізу статусної стратифікації в суспільстві.

Спостерігаючи зниження господарського та політичного впливу традиційного класу буржуа Р. Дарендорф одним з перших став визначати в якості “правлячого класу пост капіталістичного суспільства” представників вищої ланки управління промисловими компаніями та осіб, що належали до державної бюрократії. Цей підхід був розвинутий згодом в теорії технотронного суспільства, в першу чергу, З. Бжезинським, за думкою якого, нова еліта повинна перш за все мати можливість контролювати і направляти процеси, що визначаються логікою розвитку технологічного процесу. Надзвичайно широке визначення нової соціальної страти, так званої техноструктури, дав Дж. К. Гелбрейт, який відмічав в 1969 році, що “вона включає в себе усіх, хто привносить спеціальні знання, талант та досвід в процес групового прийняття рішень”. В результаті до середини 70-х  рр.. пануючим класом стали називати “технократів”, які вміло маніпулювали унікальними знаннями та інформацією на трьох основних рівнях:

-    національному, де діє урядова бюрократія,

-    галузевому, що представлений професіоналами та науковими експертами та

-    на рівні окремих організацій.

В цей же час А. Турен назвав технократичний клас не тільки домінуючим класом постіндустріального суспільства, але й суб’єктом придушення інших соціальних прошарок та груп.

Паралельно цілий ряд соціологів розвивав суттєво інші уявлення, акцентуючи увагу не стільки на положенні робітника в системі управління, скільки на його внутрішніх якостях та здібностях. В 1962 р. Ф. Махлуп ввів в науковий обіг термін “робітник інтелектуальної праці (knowledge-worker)”, в якому виявилися з’єднаними різноманітні характеристики нового типу робітника:

-        його орієнтованість на оперування інформацією та знаннями;

-        фактична незалежність від власності на засоби та умови виробництва;

-        висока мобільність;

-        устремління до діяльності, що відкриває широке поле для самореалізації та самовираження, хоч би і в збиток одномоментній матеріальній вигоді.

Такої ж позиції дотримувався і засновник теорії постіндустріалізму Д. Белл,  який відмічав, що, якщо раніше головними фігурами були підприємець, бізнесмен, керівник промислового підприємства, то сьогодні “новими людьми” є вчені, математики, економісти та представники нової інтелектуальної технології.

В західній соціології поняття knowledge-class використовують сьогодні для позначення якоїсь даності, що сформувалася в останні десяти річчя внаслідок досить об’єктивних процесів, і тому складно знайти чітке визначення цієї соціальної групи. Почасти це пояснюється тим, що становлення даної спільноти ще далеко від завершення; однак вже сьогодні можна вказати на деякі характерні особливості представників цієї соціальної групи та спробувати окреслити її межі.

Найбільш очевидною ознакою knowledge-class являються високі стандарти освіти, що прийняті в цьому середовищі. В більшості випадків висококваліфіковані спеціалісти знаходять собі застосування в новітніх галузях промисловості та сфери послуг. Соціальна потреба у новій сфері знань з’являється тоді, коли формується нова область дійсності, що актуальна з позицій існування та розвитку суспільства. Тоді з’являється соціальне замовлення на певних спеціалістів, які потім і складають нову еліту. Таке замовлення сформувалося до кінця ХХ століття по відношенню до нової області дійсності, що називається інформативною.

Важливо відмітити, що статус робітника в постіндустріальному суспільстві та його приналежність до knowledge-class визначаються не стільки власне освітнім рівнем, стільки тим, в якій мірі в той чи інший момент він перевершує аналогічний показник середнього робітника.

Таким чином, основною ознакою представників knowledge-class служить рівень освіти, який виявляється значно вищим, аніж характерний в той чи інший момент для більшості громадян, які складають сукупну робочу силу. Саме тому, межі knowledge-class ніколи не можуть розширитися до масштабів суспільства в цілому.

Ще один довід на користь цієї тези додає Е. Тоффлер, говорячи про те, що перший “єретичний” принцип уряду Третьої Хвилі – це влада меншості, саме цього knowledge-class, тому що наше суспільство швидко стає демасифікованим, і як наслідок, дуже важко чи зовсім неможливо мобілізувати більшість чи навіть створити правлячу опозицію.

Наступною важливою ознакою knowledge-class є зажадання його представників в різних структурних елементах соціальної ієрархії, а також їхня виняткова мобільність. Набуваючи нової ролі у виробничому процесі, інтелектуальні робітники вже не можуть бути керовані традиційними методами. З огляду на те, що робітники виступають в якості фактичних власників знань, ними приходиться керувати таким чином, як якщо би вони були членами добровольчих організацій.

Таким чином, сьогодні в розвинутих суспільствах утворився прошарок інтелектуальних робітників, які володіють невідчужуваною власністю на інформацію та знання, являються рівними партнерами власників засобів виробництва, не експлуатуємі як клас; їхня діяльність мотивована якісно новим чином, причому всі ці ознаки в певній мірі виявляються наслідуваними. Саме тому є сенс говорити не про інтелігенцію чи розмиту сукупність висококваліфікованих робітників, а про особливий клас, що займає домінуючи позиції в постіндустріальному суспільстві, про клас, інтереси якого відмінні від інтересів інших соціальних груп.

Звідси зрозуміло, в сучасних умовах не соціальний статус служить умовою приналежності людини до еліти постіндустріального суспільства; навпаки, сам він формує в собі якості, що роблять його представником вищої соціальної страти. Широко розповсюджена думка про те, що інформація є найбільш демократичним джерелом влади, бо всі мають до неї доступ, а монополія на неї неможлива; однак важливе і те, що інформація є і найменш демократичним фактором виробництва, так як доступ до неї аж ніяк не означає її володіння. На відміну від усіх інших ресурсів інформація не характеризується ні граничністю, ні виснажливістю, ні споживчістю в їх традиційному розумінні, однак їй притаманна вибірковість, що, в кінцевому рахунку, і наділяє її власника владою в постіндустріальному суспільстві. Специфічні якості самої людини, його світосприйняття, психологічні характеристики, здатність до узагальнень, нарешті, пам’ять і тому подібне – все те, що називають інтелектом (а він і представляє собою форму існування інформації та знань), служить головним фактором, що лімітує можливості прилучення до цих ресурсів. Тому значимі знання зосереджені у відносно вузького кола людей, соціальна роль яких не може бути в сучасних умовах оскаржена ні при яких обставинах. Вперше в історії умовою приналежності до пануючого класу стає не право розпоряджатися благом, а здатність їм скористатися, і наслідки цієї зміни  з кожним роком виглядять все більш очевидними.

Слід зазначити, що сьогодні реальною перспективою, першим кроком до подолання цього явища є розвиток інтелектуальних здібностей всіх людей, а наступним, який передбачається, але до якого ми, на жаль, не готуємося – моральний склад людини. Тобто наступним переважаючим чинником земної цивілізації буде саме людська моральність.

Вагома частка національного багатства постіндустріальних країн представлена сьогодні інтелектуальним капіталом їхніх громадян; інвестиції “в людину” не в теорії, а на ділі, з’явилися самим ефективним видом вкладення капіталів. Тому розвинуті країни світу останніми кроками своєї політики поклали в основу соціально-економічного розвитку моделі інтенсифікації науки, розвитку потенційних та реальних інтелектуальних можливостей свого населення. Саме цим досвідом і повинна вдало скористуватися Україна, щоб не допустити майбутніх проблем інформаційної диференціації свої громадян.

Досвід е-врядування

Портал/Муніципальний рівень/Австралія: ourbisbane.com

Світова доповідь з питань державного сектору 2003: Е-уряд на перехресті

Місто Брисбан (населення близько 900.000 чоловік) є столицею штату Квінсленд. Міська рада Брисбану почала реалізацію проекту ourbisbane.com наприкінці 2000 року, яка між тим заснована на попередній ініціативі Центру інтеграції споживацьких послуг (1994), який в даний момент обробляє понад 1,6 мільйона дзвінків щороку, надаючи інформацію та вчиняючи дії з надання понад 3.000 окремих послуг. Програма проекту ourbisbane.com складається з восьми ініціатив, що включає в себе проактивну підтримку он-лайн допомоги громадським спільнотам та бізнес організаціям; портал ourbisbane.com (www.ourbisbane.com) надає міським громадянам доступ до інформації та зв'язку з іншими людьми, заохочуючи їх брати участь у всесвітній інформаційній революції та житті міста; реалізує стратегію покращення доступу для подолання "цифрового розриву"; а також веде подальшу роботу по розвитку телекомунікаційної структури. Стратегія наслідує шість цілей:

Підключення людей до Інтернету: Всі жителі можуть легко мати доступ до інформації та послуг. Кожен може брати участь у розвитку інформаційної економіки та суспільства, незалежно від його соціально-економічного або культурного статусу.

Міцніша спільнота: Участь у житті суспільства крізь життя власного міста є діючою та життєвою силою, завдяки кращому доступу до інформації, ресурсів і можливостей. Державні організації постачають кращі послуги завдяки застосуванню легких у використанні інформаційних та комунікаційних технологій.

Он-лайн бізнес: бізнес міста Брисбан отримує реальні прибутки від технологій електронного бізнесу.

Цілісний уряд: Основні урядові послуги можна легко знайти та використовувати, оскільки вони створені навколо споживацьких потреб та відображують очікування щодо правильного їх надання.

Портал ourbisbane.com: Портал є головним входом до найбільших знань про місто Брисбан.

Телекомунікаційна інфраструктура: Всі жителі міста та бізнесові організації мають доступ до впроваджених широкосмугових телекомунікаційних послуг за найнижчою можливою ціною.

Серед сьогоднішніх досягнень можна включити подвоєння доступу громадськості та бізнес організацій до Інтернету та он-лайн присутність 300 громадських організацій, які працюють в галузі спорту, охорони довкілля та проблем людей похилого віку; більше 3.000 бізнес організацій підключені одна до одної за допомогою групи користувачів eBIG та семи он-лайн бізнес мереж; успішний міський портал; розподіл більше 500 "зелених ПК" (відновлені ПК за доступною ціною), Інтернет тренінг для близько 50.000 людей та безкоштовний доступ до Інтернету крізь розширену мережу бібліотек; та міський план телекомунікаційної інфраструктури. Наступний крок реалізації даного проекту націлений на: збільшення щотижневого числа користувачів Інтернет серед жителів Брисбана з 59% до 75% до грудня 2004; розширення спектра потреб щоденного користування Інтернет серед жителів Брисбану; та збільшення відсотка е-торгівлі в Брисбані.

Більш детальну інформацію Ви зможете отримати на сайті:

www.ourbrisbane.com або написавши електронного листа за адресою:

Anna.Foley@team.ourbrisbane.com

Вебліографія

1. Теорія і практика Глобального Інформаційного Суспільства// http://kovalevsky.webs.com.ua/index.html 
2. Аналітичний центр АКАДЕМІЯ// http://www.academia.org.ua/ 
3. Praxis – інформаційно-аналітичний центр// http://www.sudova-praktika.kiev.ua/
4. На перехресті – аналітичний центр Володимир Скомаровського// http://www.skomarovsky.com.ua/
5. Молодіжний центр «Форум»// http://www.mcforum.vinnitsa.com/
6. Агентство інформаційного розвитку// http://www.uair.kiev.ua/
7. Міжнародний центр перспективних досліджень// http://www.icps.kiev.ua/
8. Український центр Розумкова// http://www.uceps.org/
9. Діаматік – центр досліджень// http://www.diamatik.org
10. Інститут Реформ// http://www.ir.org.ua/
11. CASE Ukraine – центр соціально-економічних досліджень// http://www.case-ukraine.kiev.ua/
12. Дім Свободи – Україна// http://freedomhouse.org.ua/
13. Український незалежний центр політичних досліджень// http://www.ucipr.kiev.ua/
14. Центр стратегічних досліджень// http://css.iatp.org.ua/
15. Часопис «Діалог.ua»// http://dialogs.org.ua/ru/main