Україна між Сходом та Заходом, Північчю та Півднем: геополітичні можливості і обмеження

Богдан Гаврилишин

http://pigra.kiev.ua/ier/books/On%20the%20road%20to%20Europe%20ukr.pdf

1. Вступ

Існує можливість вибору орієнтації на Схід і на Захід. Північ та Південь не можуть бути пріоритетними геополітичними цілями. Вони можуть бути лише корисним додатком до Європейського вибору України. Зробити правильний вибір та трансформувати його в реальність є питанням життєвої необхідності для України. Цей вибір визначить майбутню природу суспільної архітектури/порядку, вибір цінностей (Weltanschauung), політичних інституцій, економічної системи, структури соціальних взаємовідносин, ролі індивіда у суспільстві, природи влади та контролю за владою, економічної ефективності та соціальної справедливості. Фактично вибір може визначити саме існування України як своєрідного, суверенного та вільного суспільства. Це схоже на питання бути чи не бути.

2. Східний вибір: СНД та С.С.С.

1. Співдружність Незалежних Держав (СНД) не є типом організації, яка спроможна діяти як дійсно інтегруюча інституція, яка могла б призвести до створення за прикладом Європейського Союзу, Євроазійського Союзу, який включав би східноєвропейські, євроазійські та центральноазійські країни з усіх республік колишнього Радянського Союзу. Всі, крім однієї з цих країн, були завойовані силою, підкорені царському імперіалізму, а пізніше і Радянській владі, об’єднані політично і економічно таким чином, щоб вони не могли роз’єднатися. І все ж таки вони роз’єдналися. Україна розглядала СНД як процес мирного розлучення, а не як засіб відродження Радянського Союзу, який тихо вмирав. Україна навіть зараз є тільки асоційованим членом СНД. СНД в найліпшому випадку може стати “роз’єднаним” спільним ринком.

Слов’янський Союз: Чи є це варіантом вибору? Які є провідні сили, переваги та обмеження?

Таким чином, єдиним реальним Східним вибором може стати Слов’янський Союз. Правильніше було б назвати його С.С.С., тобто Східний Слов’янський Союз. Історично Слов’янський Союз, який базувався на панславізмі і який був ідеалом для слов’ян у 19 столітті, зараз є мертвим. Можливо, навіть болгари, але точно чехи та словаки, проживши під доброзичливим наглядом “старшого брата”, втратили свої ілюзії. У поляків їх ніколи й не було, не мали їх і хорвати та словенці. Деякі представники сербів мають двоїсті почуття щодо цього, але вони були розчаровані, коли Росія підвела їх підчас інтервенції НАТО. Також, враховуючи її географічне положення і її політичні амбіції, включаючи бажання втримати Чорногорію, Сербія навряд чи стане реальним кандидатом на членство у потенційному Східному Слов’янському Союзі.

Які ж це сили, що підштовхують створення С.С.С.? Головні з них: президент Лукашенко, ностальгія за Великою потугою в Росії, ветерани, пенсіонери та русофіли в Україні. Логіка створення С.С.С. грунтується на географічній близькості, культурній та лінгвістичній схожості, досить взаємозалежній економіці, і, звичайно, на спільній історії.

2.1. Уяви про переваги від створення С.С.С.

Для Білорусі: Найбільш очевидною перевагою виглядає доступ до дешевої енергії та інших природних ресурсів, до великого ринку з метою експорту товарів, якість яких є значно нижчою за світову якість, та можливість відчувати себе частиною Великої потуги.

Для Росії: це означало б повернення до статусу Великої потуги, яка могла б стати противагою Західним альянсам, відновлення поняття “матінка Росія”, повернення її впевненості в собі, захист і, можливо, навіть забезпечення привілейованого статусу для російської національної меншості в усіх державах-членах С.С.С. і також контроль великого ринку з практичною монополією/монопсонією по відношенню до Білорусі та України.

Для української сторони: перспективи отримання дешевої енергії, ціни на яку встановлюватимуться на внутрішньому ринку, та вільний доступ до великого ринку теж виглядають спокусливими. Для російськомовних та русофілів (ці дві категорії населення не перехрещуються) повернення до привілейованого статусу також звучить привабливо. Деяких русифікованих українців може вабити перспектива повернення до атмосфери рабської покірності.

Але, між тим, існують явні недоліки такого Союзу, деякі з яких перетворюються на певні обмеження. Ці обмеження грунтуються на цілком логічному припущенні, що в С.С.С. домінуватиме Росія, що він буде авторитарною, анти-Західною чи, принаймні, не про-Західною політичною організацією, і в ньому буде відсутньою ринкова економіка, яка функціонує згідно з законами.

У випадку Білорусі це призведе до недостатнього виходу в зовнішній світ на культурному, економічному, інтелектуальному та політичному рівнях. Таким чином, країна скоріше за все залишиться економічно відсталою, політично недорозвинутою із слабким громадянським суспільством і страждатиме від подальшої втрати своєї національної самосвідомості.

Для Росії створення С.С.С. буде також кроком назад. Її спокуса повернутися до авторитаризму надалі зростатиме. Радість від повернення до статусу Великої потуги послабиться, не лише через її витрати на оборону, але і через ту кількість енергії лідерства, яку буде розтрачено на керування півімперією, коли замість цього можна було б зосередитися на модернізації та побудові сучасної нації-держави. Росія така, яка вона є зараз, зіштовхується із серйозними проблемами. Першою з них є криза самоусвідомлення. Чи є Російська Федерація національною державою, чи вона все ще є імперією, що можна вважати за спільний знаменник, що є корінним підваллям держави, що є тим “клеєм”, який скріплює Федерацію?

Іншою дилемою є те, що Росія все ще є ядерним гігантом, але є економічним карликом. Примирення цих двох реальностей не є легким завданням. Крім того, Росія – Євроазійська країна, яка повністю не належить до Європи, і не надто любима ні в Європі, ні в Азії. Врешті-решт, Російська Федерація не є населеною тільки ортодоксальними слов’янами. Інші етнічні та релігійні групи скоріше за все не відчуватимуть себе комфортно у Слов’янському Союзі.

Деяка частина російської еліти розуміє u1090 те, що у сучасній ері не рентабельно бути імперією, що краще домінувати над іншими країнами економічно, а не політично чи територіально. Крім того, і це є дуже важливим поняттям, витрати на управління державою експонентно зростають із географічним простором та культурною різноманітністю, що більше ніж скасовує економічні переваги від економії на масштабах. Це одна з причин, чому багато малих і гомогенних північноєвропейських країн або, наприклад, Словенія, досягли успішного економічного розвитку. Коли я передбачив дезінтеграцію Радянського Союзу у книзі, яка вийшла у 1980 році під назвою “Дороговкази в майбутнє – в напрямку до більш ефективних суспільств” (“Road Maps to the Future – toward more effective societies”), яка пізніше з’явилась на 7 інших мовах, високі “накладні” витрати управління країною із значним географічним розмахом та різноманітністю культур були одним з факторів, на якому грунтувався мій прогноз. Нинішня Російська Федерація все ще має велику географічну протяжність і є досить неоднорідною в тому, що стосується культури та етносу. Чи треба Росії додавати труднощі управління Слов’янським Союзом до труднощів управління Федерацією?

Які є обмеження для України від створення С.С.С.?

По-перше, в Україні немає сильних про-союзних настроїв. Партія із просоюзними настроями із тріском провалилася на останніх виборах. Хоча деякі з лівих і говорять про повторне об’єднання, здається вони не дуже поспішали б з створенням союзу. Вони б втратили їх нинішню автономію через більш численну та сильнішу за інтелектом комуністичну партію Росії.

Значна частина населення, майже всі люди в Західній Україні, велика кількість людей у Центральній Україні та деяка їх частина на Півдні були б проти возз’єднання із Росією, навіть ціною громадянської війни.

Основні обмеження для України йдуть корінням у спільну історію з Росією, тому що це була скоріше нав’язана історія, ніж обрана спільна історія (незважаючи на угоду Хмельницького 1654 року). Спадщина царів та комісарів ослабила Україну і особливо українців на території України, хоча деякі національні меншості, такі як татари постраждали ще більше.

Перебуваючи близько трьох століть у статусі колонії царської Росії – із політичним, культурним та мовним придушенням – культурний, інтелектуальний та політичний потенціал України значно зменшився.

Сімдесят років радянського режиму призвели до зруйнування класу селян та винищення культурної та політичної еліти, або шляхом знищення, або через відплив мізків до Росії. Після розпаду Радянського Союзу Україну було залишено:

- без іноземної валюти, золотих резервів та резервів дорогоцінних металів чи частки спільних радянських активів за кордоном (наприклад, багато цінних споруд, включаючи банки), чи частини боргу, який мали повернути СРСР, хоча була угода про те, що Україна отримає 17% як свою частку спільних активів;

- з економічною системою, яка вже була розваленою, та з ВВП, який зменшувався;

- з економічною структурою, яка була інтегрована з іншими республіками,

але в основному з Росією, і яка грунтувалась скоріше на політичних, ніж на технічних критеріях, і мала на меті повну взаємозалежність під контролем Москви;

- з більше ніж третиною своєї промисловості, присвяченої військовому сектору. Інша частина її промисловості була капітало-, енерго- та матеріалоємною, включаючи навіть легку промисловість, яка була технологічно застарілою;

- без реально функціонуючої банківської системи;

- без сучасних ноу-хау з управління чи знання ринків;

- політично, економічно і культурно ізольованою від зовнішнього світу;

- з адміністрацією колоніального типу, а не з реальним урядом. 85% української економіки керувалося безпосередньо з Москви, Уряд Української РСР був філією Уряду в Москві, передаючи накази вниз, а інформацію наверх, часто із викривленнями в обох напрямках;

- з русифікацією. Всі університети та 70% закладів середнього рівня освіти викладали російською мовою, хоча 75% населення були українцями;

- із винятково високим відсотком населення, що отримує пенсії,

включаючи деяку частку населення Росії;

- з Чорнобильською катастрофою та її психологічними, соціальними і фінансовими наслідками.

Щоб закінчити огляд Східного вибору, можна стверджувати, що близьких економічних стосунків з Росією не можна уникнути, і вони навіть є бажаними, враховуючи економічну взаємозалежність і особливо залежність України від російської енергії. Як би там не було, політичний союз швидше за все призвів би до катастрофічних наслідків. Україну буде приречено на економічну відсталість, політичну субординацію та соціальні конфлікти. Її позбавлять можливості розвинути дійсно вільне, демократичне суспільство з ефективною економікою, сильною колективною самоповагою, почуттям самоусвідомлення та можливості відчувати себе частиною прогресивного світового співтовариства.

3. Західний вибір: інтеграція в Європейський Союз

Переваги та привабливість такого вибору для України – необмежені, це, можливо, є очевидним, але варто їх знову перелічити:

Безпека: Навіть без членства в НАТО Україна була би в безпеці від агресії та територіальних претензій. Її приєднання до НАТО було б більш, ніж імовірним.

Система: Повна інституціоналізація та існування врядування: плюралістичного суспільства й індивідуальної свободи, уряд людей для людей і за допомогою людей, який грунтуватиметься на законодавчій та судовій основі.

Економічна ефективність: Як система, так і структура були б конкурентоспроможними на міжнародному рівні, пропонуючи та розподіляючи якісні товари та послуги на внутрішньому ринку із зростаючим процвітанням всього населення.

Технологічні нововведення: Вдосконалене перетворення наукового знання на корисні технології через “ринкове перетягування” традиційно великого запасу теоретичних знань в Україні в нововведення, корисні з комерційної точки зору.

Соціальна сфера: Доступ до найкращої освітньої перспективи в Західній Європі, адекватної охорони здоров’я, забезпечення пенсіонерів і, за сприятливих умов, соціальне партнерство між урядом, бізнесом та робітниками.

Сфера культури: Вільний взаємообмін із Західною гуманістською культурою, брати від неї та давати їй. Вигострення того, що є унікальним українським, і все ж таки становлення України як частини глобального суспільства.

Третій шлях: Нинішня домінуюча думка, яка лежить в основі глобалізації, полягає в тому, що: “Те, що добре для акціонерів, є добрим для всього світу”.

Є дуже багато свідчень того, що одноцільова гонитва за збагачення акціонерів збільшує розрив між багатими та бідними, між країнами та в межах країн.

Західна Європа з її досвідом соціальної демократії являє собою добру модель для узгодження економічної ефективності та соціальної справедливості.

Мобілізуючим девізом могло б бути: “Люди – це мета, прибутки – це засіб”. Це може викорінити будь-яку ностальгію в Україні за “зрівнювальним” суспільством радянського типу.

Багато з переваг, перерахованих вище, можна досягти через процес приєднання до ЄС, через кращу технічну допомогу, гармонізацію стандартів, законів, адміністративних процедур та зростаючу торгівлю.

Обмежуючі умови, пов’язані з Європейським вибором: вони є значними, особливо для України, але не є непереборними. Серед них:

- Нинішній стан українських політичних інститутів: законодавчих, виконавчих і, особливо, судових.

- Бюрократичні бар’єри та корупція.

- Економічна система та структура, тобто власність на засоби виробництва, природа ринків, розподіл за секторами, погана якість управління (особливо на підприємствах державної власності).

- Головніше за все, із низьким рівнем ВВП та доходу на душу населення, Україна була б потенціальним тягарем для ЄС, особливо в тому, що стосується майбутніх вимог України щодо структурних фондів ЄС.

- Обмеження різного характеру, але найважливішим є недостатня площина контактів із Західною Європою. Ці контакти є адекватними на дипломатичному рівні, але не в сфері інтелекту, культури та бізнесу.

Тому не існує реального про-українського лобі в ЄС. США, з міркувань стратегічної безпеки, розхвалює Євро-атлантичний вибір для України, але, швидше за все, не мусили б витрачати на це свої кошти. Польща є дійсно підтримуючою, але вона сама не є державою-членом.

- Політичні лідери держав-членів ЄС і деякі з науково-дослідницьких установ, дуже добре розуміють геополітичну важливість інтеграції України в ЄС, але це розуміння не матеріалізується в якісь активні заходи, які б могли полегшити процес цієї інтеграції. Позиція Німеччини з цього питання, беручи до уваги її економічну вагу та близькість її національних інтересів із західними устремліннями України, матиме велике значення.

- Росія офіційно не може і офіційно не виступає проти приєднання України до ЄС, хоча й сама вона не є кандидатом. Росіяни, між тим, “люблять” Україну надто сильно, щоб радіти з того, що Україна хотіла б бути “нареченою” Європейського Союзу. Скоріше за все Росія здійснюватиме деякий тиск на ЄС і особливо на Україну, щоб вона не дуже поспішала з процесом інтеграції, навіть якщо членство України в ЄС дозволило б Росії отримати більше переваг для її власних відносин з ЄС. Незважаючи на це, політика ЄС щодо України не є достатньо відділена від її стосунків з Росією, що є одним з обмежень Європейського вибору для України.

3.1. Яким шляхом має йти Україна, щоб здійснити цей єдиний реальний вибір?

Деяке зближення вже відбулося, як це було продемонстровано підписанням, ратифікацією та першими кроками в імплементації Угоди про Партнерство та Співробітництво (УПС). Спільна стратегія ЄС (грудень 1999 року), була наступним кроком у правильному напрямку.

Ефективне членство у Програмі “Партнерство заради миру” (ППМ) і спеціальна Хартія з НАТО також внесли свій внесок до цього зближення.

3.2. Що треба зробити, щоб перетворити Європейський вибір України на реальність?

Україна повинна позбутись деяких двозначних почуттів, хоча б і прихованих, про свій Європейський вибір. Твердження про те, що зовнішня політика України є багатовекторною чи те, що вона не є ні про-західною ні про-східною, а є про-українською, можуть допомогти утримати дружні стосунки із східним сусідом, але можуть збентежити український народ і підняти на Заході питання про визначеність України щодо обраного західного шляху. Політика, заяви та дії українського Уряду мають бути узгоджені з її стратегічним, геополітичним західним вибором.

Щоб виконати деякі з основних передумов для вступу в ЄС, Україна має довести до кінця свої адміністративні реформи і перетворення її сільського господарства на продуктивний та конкурентний сектор, провести приватизацію у важливих галузях, таких як енергетична галузь, досягти вищого ступеню лібералізації цін. Україна має також відновити добрі відносини з МВФ, залучити більше прямих іноземних інвестицій, особливо з Західної Європи та сприяти поверненню капіталів, які були переведені за кордон. Цього можна досягнути тільки шляхом:

- стабілізації законодавства, зробивши його передбачуваним;

- зменшення бар’єрів для імпорту та зменшення корупції;

- скорочення кількості податків та зменшення ставок оподаткування;

- усунення спеціальних привілеїв для багатьох підприємств;

- перетворення тіньової економіки на офіційну.

ЄС може зробити багато, щоб допомогти українським політикам мобілізувати енергію суспільства з тим, щоб довершити процес трансформації і таким чином наблизитися до довгострокової мети – приєднання. ЄС належить:

- бути менш “невизначеними” відносно майбутнього членства України;

- розширити технічну допомогу, щоб полегшити гармонізацію законів та процедур;

- зі свого боку енергійно сприяти імплементації Угоди про Партнерство та Співробітництво;

- якомога скоріше надати Україні статус “країни з ринковою економікою”, щоб допомогти налагодити її зовнішню торгівлю;

- допомогти Україні отримати статус асоційованого члена ЄС;

- підтримати процес вступу України до Світової Організації Торгівлі (СОТ);

- дати можливість заключити угоду про зону вільної торгівлі.

4. Чи є у України ще якийсь вибір?

Союз країн Балтійського та Чорного морів є красивою мрією, але аж ніяк не реальністю. Вдосконалення північно-південної транспортної системи є звичайно бажаним, але не є достатньою основою для союзу.

ГУУАМ має під собою певне додаткове геополітичне значення, тому що це об’єднання являє сумісне розминання м’язів п’ятьма незалежними країнами (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан та Молдова), і ніхто з них не шукає благословення Росії. Цей консультативний форум п’яти держав має деякі достатньо конкретні цілі:

- Створення євроазійського транспортного коридору, особливо для нафти та газу.

- Мирне врегулювання конфліктів та боротьба із сепаратизмом.

- Технічне співробітництво у військовій сфері.

- Координація дій в міжнародних організаціях.

- Економічне співробітництво.

- Створення Чорноморського Банку Торгівлі та Розвитку (штаб-квартира у Греції).

- Жодна з вище зазначених домовленостей не є альтернативою вибору інтеграції із Заходом. Їх цілі не суперечать європейському вибору України. Навпаки, їх ефективне функціонування могло б посилити позицію України в роботі із ЄС.

5. Висновки

Багато історичних мостів існувало між Україною та Західною Європою. У 11-му столітті четверо з дітей Князя Ярослава Мудрого були одружені із королівськими особами Заходу. Анна стала королевою Франції не лише через красу, але тому, що вона була найбільш освіченою серед королівського двору. Ярослав встановив своєрідний прецедент для Західної Європи, наказуючи зробити кодифікацію законів. Західна Україна ніколи не була повністю відірваною від Західної Європи. Навіть за часів функціонування Нової Економічної Політики (НЕП) у двадцятих роках українська літературна фігура зі Сходу України проповідувала: “Обличчям – до Європи, спиною – до Росії”. Про-Західна декларація була розчавлена так як і її автор.

Однак у реальності, мости між Україною та Західною Європою є старими. Їх треба реконструювати. Реконструкція має здійснюватися й українською, і західноєвропейською стороною. Для України прагнення приєднатися до ЄС є питанням – бути чи не бути.

Україна буде тягарем для ЄС, але зрештою вона стане і перевагою:

- Вона має населення з високим рівнем освіти, тип якої підійде для цивілізації знань.

- Вона має мережу наукових інститутів, які можна повернути до життя;

- Вона має найродючіший грунт у світі.

- Вона уклала угоди про дружбу із всіма її сусідами.

- Вона не має імперіалістичного чи агресивного минулого.

- Вона досягла міжетнічного миру, що, враховуючи історичний контекст, є зразковим досягненням.

- Україна послідовно стверджує свій мультиетнічний статус. Навіть більше, українська етнічна більшість видається готовою лишатися лінгвістичною меншістю протягом довгого періоду часу з тим, щоб зберегти міжетнічний мир різних культур.

Якщо б Україна приєдналась до Слов’янського Союзу, в Росії може відродитися психологічна впевненість та рішучість реакційних сил знов відтворити статус Великої потуги та створити анти-Західний блок.

Приєднавшись до ЄС, Україна значно зменшить цю небезпеку на користь Росії, яка, таким чином, змогла б легше трансформувати себе на нормальну федеративну національну державу із мирними стосунками з ЄС та іншими.

Перевага лише цього більше ніж компенсувала б будь-які витрати, пов’язані із приєднанням України до ЄС.

Я мрію? Ми мріємо? Так, але тільки частково. Великі справи починаються із мрій, чи не так? Чи не через мрії Жана Моне ЄС перетворився на реальність?

В цей історичний для України момент ми повинні мати майже неосяжні мрії, потім трансформувати ці мрії в мобілізуючі видіння, а потім важко працювати, бути прагматичними, щоб перетворити видіння на реальність. Це і є нашим викликом.

Болонський процес: проблеми інтеграції української освіти до європейського освітнього простору

Ю. Таран

http://dialogs.org.ua/ru/material/full/2/2979

Виконання формальних умов Болонського процесу не може розв’язати для України більшу частину освітніх проблем, але воно може стати для нашої країни передумовою для перетворень у більш широкому, загальному процесі європейської інтеграції

19 червня 1999 року в італійському місті Болонья 29 міністрів освіти від імені своїх урядів підписали однойменну декларацію. З того часу Болонський процес є одним з елементів європейської інтеграції. Разом з тим, участь у ньому є своєрідним мірилом ефективності реформування освітньої системи – принаймні про це можна почути на будь-якій конференції, присвяченій проблемам освіти.

Головною метою Болонського процесу є узгодження спільних вимог, критеріїв та стандартів національних систем вищої освіти і формування єдиного європейського освітнього та наукового простору до 2010 року у продовження Лісабонської конвенції 1997 року щодо визнання кваліфікацій дипломів, отриманих у європейських країнах, і Сорбонської декларації 1998 року, яка була орієнтована на узгодження структури вищої освіти в Європі. Характерно, що доступ до цих декларацій був відкритий для всіх європейських країн, а не тільки учасниць Європейського Союзу.

Що ж криється за Болонським процесом, і які перспективи відкриються перед освітньою системою України та перед загальними перспективами євроінтеграції нашої країни у разі прийняття цих норм?

Болонська декларація та конкурентноздатність європейської освіти

В 1974 році в резолюції міністрів освіти Європейського співтовариства передбачались конкретні кроки для посилення зв’язків між університетами – в першу чергу, йшлося про визнання дипломів, про навчання студентів за програмами обміну і стажування, а також про підвищення мобільності викладачів і науковців. В рамках цієї діяльності була налагоджена європейська система документації і інформації в сфері освіти, яка носить назву Еврідіс.

Більш системно Європейське співтовариство взялося до розробки європейських програм з освіти у 1987 році, коли була започаткована програма Socrates, в рамках якої існувало дві програми для вищої школи – “Erasmus” і “Lingua” (орієнтовані на обмін студентів і вивчення мов); а також програми “Leonardo” (професійна підготовка) і “Tempus/Tacis” (сприянні розвитку освіти у країнах Центральної і Східної Європи).

Болонська декларація є результатом закономірного розвитку і взаємовпливу освітніх систем Європи, коли ідейні настанови спільного освітнього простору почали переходити у практичну площину. Власне, підписаним у Болоньї документом задекларовано шість цілей для досягнення єдиної по змісту і якості європейської системи освіти:

введення двох циклів навчання за формулою 3 + 2, де перший цикл має тривати не менше трьох років і закінчується отриманням першого академічного ступеня бакалавра; другий цикл, який триває не менше двох років, орієнтований на отримання ступеню магістра;

створення кредитної системи організації навчання, відповідно до європейської системи трансферу оцінок; за основу пропонується взяти систему ECTS (European Community Course Credit Transfer System), яка враховує трудомісткість навчальної роботи в кредитах;

формування системи контролю якості освіти, із застосуванням порівняльних критеріїв, механізмів і методів їх оцінки відповідно до вимог ENQA (European Network Quality Assurance – Європейська мережа з гарантування якості);

підвищення мобільності студентів і викладачів в межах європейського освітнього простору;

забезпечення працевлаштування випускників на європейському ринку праці;

забезпечення конкурентоспроможності європейської системи освіти.

Болонська декларація мала своє продовження у Празькому самміті 2001 року, і Берлінському самміті, який відбувався у вересні 2003 року. Принципово новим рішенням для Берлінського самміту було поширення загальноєвропейських вимог і стандартів на вчені ступені доктора наук. Зокрема було запропоновано, що в європейському освітньому просторі має бути один науковий ступінь – доктор філософії (Philosophy Doctor, Ph. D.) у відповідних сферах знань. В результаті, другий цикл навчання продовжено ще на три роки у випадку, якщо магістр хоче отримати ступінь доктора наук.

Крім того, на Берлінському самміті заявили про своє бажання приєднатися до спільного освітнього простору Албанія, Андорра, Боснія і Герцеговина, Ватикан, Росія, Сербія і Чорногорія, Македонія. Варто додати, що Туреччина оголосила про участь у Болонському процесі на Празькому самміті 2001 року. Україна збирається заявити про свою участь на самміті у Брегені, який відбудеться 19 травня 2005 року.

Власне, Болонська декларація виступає ще одним інтегруючим фактором, який покликаний покінчити з відмінностями національних освітніх систем. В першу чергу, це пов’язано з підвищенням мобільності робочої сили в межах Європейського Союзу (і в цілому по Європі), що спонукає до розв’язання питання щодо визнання дипломів про вищу і спеціальну освіту у різних країнах. По-друге, Європейський Союз прагне збільшити частку високотехнологічних галузей виробництва, що потребує більшої кількості наукових співробітників, висококваліфікованих спеціалістів, а також міжуніверситетської кооперації. Зокрема, країни ЄС збираються підвищити фінансування науки від сьогоднішніх 2,3 % ВВП усіх країн учасниць цього об’єднання до 3 %, що зробить європейський ринок науки найбільш потужним в абсолютних цифрах по відношенню до інших найбільших наукових центрів – США витрачає 2,7 % ВВП, Японія близько 3,2 %.

По-третє, європейські університети прагнуть підвищити власну конкурентоспроможність по відношенню до американських університетів, оскільки останні вже давно стали місцем акумуляції найкращих спеціалістів з усього світу. Це є результатом вдалої освітньої і наукової політики Сполучених Штатів, які пропонують величезну кількість програм обмінів і стажування. Болонський процес повинен сформувати свою відповідь на глобальні потуги США, і зробити Европу новим технологічним центром світу. Інше питання, чим може допомогти Болонський процес Україні, на які виклики, які зараз стоять перед нашою освітою, він сформулює відповіді?

Українська освіта та проблемі її інтеграції до європейського освітнього простору

Українська освітня система поки що мало придатна для того, щоб готувати освічені і кваліфіковані кадри для сучасного ринку праці. Вирішення цієї проблеми вимагає серйозних змін в підходах до навчання, структури і змісту навчального процесу, мотивованого навчання студентів і, врешті-решт, відповідність здобутих студентами знань до попиту з боку роботодавців. І введення, наприклад, двох циклів навчання для української освіти не може бути самодостатньою метою, бо не може сформулювати відповідь на вищезазначені проблеми. Тим більше, що за даними довідника ЮНЕСКО в самій Європі з десяти країн, що характеризують всім відомі освітні моделі вищої освіти, ступінь бакалавра мають тільки три країни, а ступінь магістра – тільки чотири. Кількість типів документів про закінчення навчальних програм університетського рівня коливається від 2-х у Швеції та 5-ти у Німеччині і Голландії; до 14-ти в Англії й Італії, та 23-х – у Франції.

Це означає, що входження України до Болонського процесу має комплексні перешкоди: по-перше, структура системи освітніх рівнів; по-друге, якісні зміни в навчальному процесі, так само як і змістовне наповнення навчальних програм відповідних освітніх рівнів.

Якщо приймати умову про два цикли навчання, то тут ми стикаємося з проблемою недооцінки такого освітнього рівня як бакалавр – як з боку студентів, так і з боку роботодавців. В цілому, для західних освітніх систем рівень бакалавра є вже достатнім для того, щоб випускник вважався спеціалістом у своїй сфері і мав змогу займати відповідну виробничу позицію. Для України кваліфікаційний рівень бакалавра поки що виглядає чимось дивним і екзотичним, а на побутовому рівні (та навіть на співбесідах з роботодавцями) сприймається як незакінчена вища освіта.

Не краще складається ситуація і з рівнями магістра і спеціаліста. З одного боку, програми навчання, в своїй основі, подібні. З іншого боку, спеціалісти і магістри акредитуються за різними рівнями – ІІІ і ІV рівня акредитації, відповідно. Це за тих умов, що ступінь бакалавра проходить теж за ІІІ рівнем акредитації.

В результаті, намагаючись формально наблизити нашу систему до європейських вимог ми тільки заплутали систему освітньо-кваліфікаційних рівнів, не змінивши змістовної частини навчальних планів. Вимоги до рівня спеціаліста не зазнали змін, а рівні бакалавра і магістра не отримали якогось нового змістовного наповнення – це виявились або урізані, або дещо розширені програми спеціалістів.

Дещо логічнішою виглядає ситуація з науковими ступенями. В Україні присуджуються два наукових ступені – кандидата і доктора наук. За умовами Болонського процесу, в єдиному освітньому просторі має діяти тільки один науковий ступінь – доктор філософії у конкретній галузі знань. Взагалі, така система є традиційною для західних університетів. Західні доктори наук мають, як правило, посадову диференціацію (наприклад, в США в залежності від особистих заслуг перед кафедрою і часу викладання на кафедрі можна отримати посаду Assistant Professor, Associate Professor, або full Professor) і не потребують додаткових кваліфікаційних робіт. Хіба що у Польщі і Німеччині, які мають подібну до української систему ранжування вищих наукових ступенів, є хабілітовані доктори – doctor habilitus, що відповідає нашому ступеню доктора наук, і нехабілітовані – що відповідає нашому ступеню кандидата наук.

Загалом, європейській підхід з одним науковим ступенем є більш демократичним і не орієнтований на виокремлення особливих статусів серед наукової спільноти (крім посадових, які є більш-менш об’єктивними) – всі науковці є колегами, відсутня ієрархія статусів, студенти до всіх звертаються шанобливо “пане професоре”. Але якраз такий демократизм може викликати спротив з боку наших докторів наук, які докладали справді величезних зусиль для того, щоб отримати цей додатковий статус. Врешті, матеріальний фактор відіграє не останню роль, оскільки доктори мають менше педагогічне навантаження та більшу заробітну плату і пенсію.

Перехід до системи з одним науковим ступенем в Україні може підвищити сам статус наукового працівника, зробити його більш цілісним, самодостатнім. А загалом, проблеми структурних відповідностей освітніх рівнів умовам Болонського процесу більше лежать в площині змістовного наповнення навчальних програм. А от тут вже варто говорити про якість освіти.

Україна потребує якісно нових підходів до навчального процесу

Коли говорять про якість освіти, то, в першу чергу, мають на увазі їх дієвість – здатність використовувати набуті знання і вміння на практиці. За експертними оцінками, цим параметром ми поступаємося нашим європейським колегам найбільше. Знають наші випускники багато, а от навички практичного застосування знань сформовані недостатньо. За європейським стандартом, дипломований фахівець відразу займає робоче місце і виконує свої посадові обов’язки, гарантією чого є диплом і авторитет вищого навчального закладу.

Такі умови можна забезпечити тільки в тому випадку, якщо випускник має достатні навички самостійної роботи, вміє планувати свій робочий час і займає активну позицію по відношенню до виконуваної роботи – якраз такі вміння повинен отримувати студент під час свого навчання. Якщо раніше класична парадигма навчання вкладалася у стосунки суб’єкт-об’єкт (де суб’єктом виступав викладач, а об’єктом отримання знання був студент), то тепер студент також стає суб’єктом навчання – в результаті ми отримуємо “активну співпрацю, в ході якої студент отримує знання і вміння, а викладач – майстерність” .

Способом реалізувати таку співпрацю викладачів і студентів є модульно-кредитна система, яка є однією з умов Болонського процесу. Вона передбачає модульну перевірку знань на початку, в середині і в кінці навчального курсу (модульні заліки), самопідготовку і активну участь в пропонованих протягом курсу видах роботи – семінарах, колоквіумах, індивідуальних заняттях.

В такій системі, як правило, кінцевий залік з курсу є лише частиною оцінки роботи студента, бо найбільш вагому частину оцінки складає все таки робота протягом всього часу вивчення предмету. Тоді студенту просто не вдасться мовчки відсидіти семінарські заняття (аби зарахували “присутність”) і отримати на кінцевому іспиті “зараховано” – тут потрібно проявляти самостійність і відповідальність на всіх етапах вивчення курсу. Головне завдання викладача у такому підході – сформувати інтерес і творче ставлення до навчання, сформувати “правила гри”, пояснити умови успішного засвоєння курсу, консультувати студентів у процесі навчання, заохочувати до вивчення першоджерел та перевіряти їхнє засвоєння. Результатом роботи студента стане отримання “кредиту”, який свідчить про засвоєні знання і вміння.

В Україні ж лекційна “начитка” курсу як домінуюча форма викладання зберігається і до наших часів: студент фактично зобов’язаний вивчати курс за лекційним матеріалом, тоді як вивчення першоджерел є бажаним, але не критичним для засвоєння курсу (з точки зору оцінювання). Звичайно, в будь-якій програмі до курсу вказується список додаткової літератури, кількість джерел в якому інколи сягає сотні. Так само вказується кількість аудиторних і самостійних годин, інколи останні займають досить значну частину часу. Зокрема, в багатьох київських навчальних закладах принаймні половина часу відведених на курс годин становить самостійна робота.

Проте, в українських вишах навчальних закладах самостійна робота студента жодним чином не регламентована, не має методологічного забезпечення і обґрунтування; врешті, відсутні форми контролю, крім семінарських занять, на яких розглядаються з півдесятка концептуальних питань. Практика показує, що середнє навантаження на викладача або старшого викладача становить неймовірні 900–1200 годин – а це чотири пари щодня. Ситуація з професорами і доцентами не набагато краща – їхнє педагогічне навантаження складає від 600 до 900 годин. Зрозуміло, що всі сили при цьому йдуть на читання лекцій і проведення семінарів. Про який адекватний контроль за самостійною роботою, курсовою чи дипломною з боку викладача можна говорити? До того ж, як показують дослідження, близько 35 % викладачів працюють поза місцем своєї основної роботи, підробляючи читанням курсів в інших закладах.

З одного боку, позиція міністерства освіти зрозуміла через брак викладачів – кількість студентів з 1991 року до 2003 зросла в 1,4 рази (сумарно в закладах І-ІІ і ІІІ-ІV рівнів акредитації; якщо ж брати тільки ІІІ–ІV рівень акредитації, то в них кількість студентів зросла вдвічі), тоді як кількість викладачів збільшилася лише на 2,7 %.

За даними щорічної науково-аналітичної доповіді “Людський розвиток в Україні” за 2003 рік, більшість випускників вищих навчальних закладів, так само як і ті, хто випустились з університетів вже давно, працюють не за спеціальністю. Зокрема, не за спеціальністю працює 70% осіб з вищою освітою у галузі фізичних, математичних і технічних наук, 46 % - біологічних, агрономічних і медичних наук, 76 % - прикладних наук і техніки. Ці цифри є відповіддю і на питання про якість освіти, і про загальний напрямок руху освітньої системи України, і про відповідність випускників попиту з боку ринку праці.

А тому варто переглянути освітню політику стосовно бюджетних витрат на різного роду менеджерські спеціальності. Якщо Сполучені Штати орієнтовані саме на менеджерський напрямок освіти, то це виправдано – в країні розвинуті фінансові установи, достатньо високий рівень розвитку корпоративних структур. Чи може Україна і надалі вкладати гроші в менеджерів, в яких перетворюється фактично будь-який випускник закладів вищої освіти, який, до того ж не володіє спеціальними знаннями в тих галузях, де має працювати? І таких запитань поки що набагато більше, ніж відповідей на них.

Виконання формальних умов Болонського процесу не може розв’язати для нас більшу частину освітніх проблем – але воно може стати загальною рамкою для цих перетворень. Україні ще не пізно включитися у цей процес і встигнути трансформувати власну освіту за світовими стандартами. Тим більше, що в самих європейських країнах формальне зближення освітніх систем тільки починається. Перший етап цього завдання буде виконаний у 2005 році. Для України важливо якнайскоріше долучитися до цього процесу, щоб до 2010 року виступати повноправним партнером в єдиному освітньому просторі. Тож будемо чекати результатів самміту у Бергені. 

Україна – ЄС: таке непросте стратегічне партнерство

І. Підлуська

http://www.europexxi.kiev.ua/?lang=ukr&m0=analitika&addm0=1&napryamok=26&id=7

Якщо ви спитаєте когось із посадовців, чи є Україна складовою Європи, на вас зиркнуть з погано прихованим роздратуванням і порадять поглянути на географічну карту. Для стороннього спостерігача діалог України з ЄС зазвичай виглядає як пересічний заявообмін: українська сторона вже вкотре ображено висловлюється на тему "Ми теж складова Європи" зі згадками про Анну Ярославну – королеву Франції, а ЄС готує чергову заспокійливу відповідь приблизно в тому ж дусі.

Що ж таке Європейський Союз, прагнення інтегруватися до якого так настійно декларує влада?

Для початку трохи історії. Майже відразу після закінчення Другої світової війни в "некомуністичній" Європі почали стрімко розвиватися інтеграційні процеси, зумовлені насамперед прагматичними тенденціями до інтернаціоналізації економіки, політики та культури, а також прагненням до встановлення економічного і політичного балансу між країнами шляхом зміцнення співробітництва. Економічні кола держав повоєнної Європи чітко усвідомлювали необхідність об'єднання зусиль та встановлення правил гри задля розширення виробництва і збуту продукції та завоювання нових ринків. Політики ж намагалися відродити колишню впливовість Західної Європи (а отже, і свою власну).

У 1950 році міністр закордонних справ Франції Роберт Шуман запропонував план, згідно з яким Франція, Федеративна Республіка Німеччина та інші країни Західної Європи погоджувалися взаємно скасувати мито на вугілля і сталь та поставити їх виробництво під контроль єдиного міжнародного органу, який би визначав обсяги виробництва і капіталовкладень та рівень цін на цю продукцію в країнах-членах об'єднання. Крім Франції та ФРН до плану Шумана тоді приєдналися Італія, Бельгія, Нідерланди і Люксембург. У 1957 році в Римі було укладено угоду про створення Європейського економічного співтовариства – так званого "спільного ринку", країни-члени якого мали проводити спільну економічну та соціальну політику, підтримувати єдині ціни на продукцію промисловості і сільського господарства, вживати заходи для поступового скасування митних бар'єрів у торгівлі між собою та запровадити однакові митні тарифи в торгівлі з країнами, що не є членами "спільного ринку". В 1973 році до ЄЕС приєдналися Ірландія, Данія і Великобританія, яка до цього протягом 15 років намагалася створити "альтернативу" ЄЕС. Відсоток "євроскептиків" у цій країні, до речі, й досі є одним з найвищих у Європі. У 1980-х роках настав час вступу до ЄЕС відносно бідніших "околиць" Європи – Греції (1981 р.), Іспанії та Португалії (обидві ці країни стали повноцінними "європейцями" в 1986 р.).

З метою загального прискорення і відносного "вирівнювання" економічного розвитку країн Європи у 1990 році створюється Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР), а Бельгія, Франція, Німеччина, Люксембург та Нідерланди підписують у містечку Шенген угоду про вільне пересування громадян країн ЄЕС по території будь-якої з країн-членів (ця угода набула чинності лише в березні 1995 року). В грудні 1991 року в голландському місті Маастрихт було підписано угоду про валютно-економічний і політичний союз країн-членів ЄЕС, який з лютого 1992 року став називатися просто Європейський Союз. Інтеграція низки західноєвропейських держав мала на меті сприяти подоланню економічного відставання Західної Європи від США та азійсько-тихоокеанських "тигрів", не допустити надмірного посилення об'єднаної Німеччини і перетворення її на одноосібного лідера регіону, забезпечити залучення ресурсів і доступ до ринків країн колишнього радянського блоку, а понад усе – закріпити в Європі ліберальну, демократичну систему, побудовану на принципах вільної конкуренції, дотримання прав людини і верховенства права. Основою інтеграції було визначено вільний рух капіталів, товарів, робочої сили і послуг усередині Євросоюзу. 1995 року до ЄС приєдналися Швеція, Фінляндія та Норвегія, а в грудні 1997 року було прийнято рішення про розширення ЄС на схід – як відповідь на виклики нової доби глобалізації. З початку 1999 року країни ЄС поступово переходять до запровадження єдиної валюти – євро, у чому вбачався дуже важливий фактор економічної стабілізації та економічного зростання. Наступним кроком на шляху інтеграції став перехід до вироблення спільної зовнішньої політики і політики в галузі безпеки. Розширення політичного співробітництва в рамках ЄС передбачає передання державами-членами функції прийняття рішень у галузях промисловості, сільського господарства, соціальної політики, культури, охорони здоров'я та довкілля на наднаціональний рівень.

У квітні минулого року міністр закордонних справ Німеччини Йошка Фішер заявив, що Європа повинна просуватися до повної європейської інтеграції й утворення зрештою єдиної федеративної держави, яка мала б спільну законодавчу базу, спільну виконавчу владу і спільну політику в сфері оборони та безпеки. Плани щодо майбутньої "єдиної Європи" захопили політиків і відразу поставили на порядок денний питання "А що, власне, є Європа?". З огляду на задекларовану цифру 27 (кількість країн-членів ЄС після найближчих очікуваних хвиль розширення) дедалі гучніше лунає критика щодо "приватизації Європи" Євросоюзом. Тим часом Європейський Союз готується до прийому понад 100 мільйонів нових громадян і намагається успішно інтегрувати нові держави, які сьогодні виробляють лише 5% від рівня ВВП Євросоюзу.

Україна і Євросоюз

Проблема відносин між Україною і ЄС не обмежується "географічними" та "культурологічними" дискусіями на тему, є чи не є Україна складовою Європи. Важливішим є питання про те, чи має вона в не надто далекому майбутньому реальні шанси стати поважним членом європейської спільноти і які кроки робляться для цього.

Свого часу Україна першою з держав СНД стала членом Ради Європи. Стратегічною метою була проголошена європейська інтеграція (до речі, як і євроатлантична, про яку чомусь останнім часом говорять дедалі рідше). У 1994 році було підписано угоду про партнерство і співробітництво з ЄС (УПС) – щоправда, ратифікована вона була лише 1998 року, коли решта країн Центральної і Східної Європи подолали вже значну відстань на шляху асоційованого членства. До інтеграційного "активу" можна включити ще й Хартію про особливе партнерство між НАТО та Україною. 11 червня 1998 року, ще за часів правління уряду Валерія Пустовойтенка, було ухвалено Стратегію інтеграції України до ЄС, яка передбачала адаптацію українського законодавства до норм і стандартів ЄС та розвиток торговельно-економічних зв'язків з ЄС. Наразі ключовими темами залишаються подальша імплементація згаданої угоди про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС, фінансування закриття ЧАЕС та добудови компенсаторних потужностей Рівненської АЕС та Хмельницької АЕС, допомога Європейського Союзу в приведенні українського законодавства у відповідність із стандартами ЄС, перспективи вступу України до СОТ, визнання України державою з ринковою економікою (що дало б їй можливість уникати антидемпінгових процесів і отримувати міжнародні кредити на вигідних умовах; утім, ЄС пообіцяв, що поки що розгляне питання про надання Україні статусу країни з ринковою економікою в антидемпінгових розслідуваннях, що й було зроблено минулого року). В міру того як країни Центральної та Східної Європи наближаються до членства у Євросоюзі, на передній план виходять питання щодо запобігання виникненню і поглибленню нових ліній поділу в Європі та пошуку можливостей розвитку регіонального співробітництва попри кордони і новозапроваджувані візи. Однак візи – це вже тема для окремої розмови.

У своїй інавгураційній промові 30 листопада 1999 року "старий новий" Президент України Л. Кучма відразу після визначення як ключових орієнтирів української зовнішньої політики "її багатовекторності, прогнозованості і стабільності, збереження позаблокового статусу України" заявив: "Підтверджуючи свій європейський вибір, ми ставимо за стратегічну мету вступ до Європейського Союзу. Вимоги до членів ЄС багато в чому збігаються з завданнями, які планується вирішувати у внутрішній сфері. <…> Вступ до Євросоюзу – справа на перспективу. <…> Європейський вибір України, як і вся логіка, сутність та цілі її зовнішньої політики, диктуються конкретними геополітичними реаліями".

Наприкінці 1999 року офіційний Київ вустами тодішнього міністра закордонних справ Бориса Тарасюка твердив про необхідність "політичного сигналу", який мав надати нових сил прагненню українців до євроінтеграції. Йшлося про бажання українського керівництва бачити в тексті Спільної стратегії ЄС щодо України слова про право нашої держави вступити в майбутньому до ЄС. На це офіційні особи Євросоюзу дипломатично відповідали, що жодної потреби в такій конкретизації немає, оскільки "кожна держава, яка знаходиться в Європі, має право стати членом ЄС", а водночас натякали на те, що в Україні ще не завершено переходу до ринкової економіки і не до кінця вирішено питання демократизації.

В інформаційних повідомленнях про результати зустрічі українського керівництва з лідерами держав-членів ЄС незмінно говориться про підтримку прагнення України інтегруватися в ЄС. Зібравшись у грудні 1999 року на саміт у Гельсінкі, лідери Європейського Союзу прийняли Спільну стратегію ЄС щодо України, заявивши, що високо цінують проєвропейську позицію Києва і виступають за розвиток більш тісних зв'язків з нашою державою. Однак вони наголошували, що пріоритетами для України мають залишатися ядерна безпека і закриття Чорнобильської АЕС, і закликали Україну прискорити реформи в економіці й аграрному секторі, а також поліпшити політичний клімат в адміністративних органах у зв'язку з частими звинуваченнями українського керівництва в корупції. На кінець 1999 року Україна не виконувала 22 пункти угоди про партнерство і співробітництво і залишалася далекою від вступу до СОТ, а отже, і від створення зони вільної торгівлі з ЄС – наступного кроку в напрямку до інтеграції.

Наприкінці травня минулого року прем'єр-міністр Віктор Ющенко завірив, що протягом останнього півріччя уряд "фактично зняв 50 відсотків претензій, які висувалися з боку ЄС та блокували співробітництво", пославшись на відповідну заяву Жайме Гами, міністра закордонних справ Португалії, яка на той час головувала в Євросоюзі: "У ЄС задоволені останніми змінами в реформуванні української економіки", і на твердження комісара Єврокомісії із зовнішніх відносин Кріса Патена стосовно того, що "українські колеги докладають значних зусиль, щоб зняти всі питання, які ускладнюють наше співробітництво". Стверджуючи, що "позиція ЄС щодо допомоги Україні в цій галузі сьогодні досить чітка", В. Ющенко, щоправда, зазначив: "Конкретне її наповнення – це трошки інше. Воно вимагає імплементації певних положень і певних проектів юридичного характеру. Думаю, найближчим часом це станеться". При цьому він наголосив на досягненнях України, скерованих на приєднання України до СОТ. У спільній заяві за підсумками третього засідання Ради зі співробітництва між Україною і ЄС говорилося про "якісний підйом" у відносинах між сторонами.

Коментуючи підсумки офіційного візиту Прем'єр-міністра України Віктора Ющенка до Брюсселя в травні 2000 року, керівник групи радників глави уряду Валерій Литвицький повідомив, що ЄС висловив чітке прагнення визначити конкретні форми і шляхи допомоги в реалізації реформаторських зусиль керівництва України і що президент Єврокомісії Романо Проді підтвердив, що в разі виконання програм реформування та імплементації угоди про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС реальним стане питання про асоційоване, а згодом і повноправне членство України в Євросоюзі. За рік, що минув з того часу, Україна не надто далеко просунулась у виконанні УПС, хоча можливість претендувати на асоційоване, а колись і повне членство у ЄС була проголошена в березневій постанові Єврокомісії поточного року.

Взагалі ключовими темами засідань Ради зі співробітництва між Україною і ЄС та інших зустрічей між українськими і європейськими посадовцями різних рівнів є "партнерство", "стратегічність", необхідність просувати і наближати, важливість використання великого потенціалу тощо. Однак попри неодноразову демонстрацію "готовності до реальних кроків" стосунки між Україною і ЄС розвиваються гранично повільно. Можливо тому, що справа часто обмежується "демонстрацією готовності".

Сьогодні все більш-менш зрозуміло стосовно виконання Меморандуму про взаєморозуміння між Україною і ЄС щодо закриття ЧАЕС – Україна виконала свої зобов'язання і тепер очікує на обіцяні кошти. Усе більш-менш зрозуміло і щодо укладання нових угод з двостороннього співробітництва в сфері торгівлі текстильною продукцією, врегулювання питань доступу імпорту на український фармацевтичний ринок, експорту металобрухту, дотримання авторських прав тощо. Важко заперечувати й роль України як важливого стабілізаційного чинника європейської безпеки в Балто-Чорноморському регіоні. Зрозуміле й прагнення України взяти активну участь у врегулюванні балканського питання – і не лише через прагнення здобути трохи позитивного міжнародного іміджу завдяки участі в миротворчих операціях, а й через реальну необхідність якнайшвидшого відновлення судноплавства на Дунаї. Держави ЄС не можуть не розуміти й ролі України як одного з гарантів процесу мирного врегулювання придністровського конфлікту. Україна регулярно намагається нагадати ЄС про можливості своєї газотранспортної системи. Зокрема в квітні цього року міністр закордонних справ України Анатолій Зленко закликав ЄС активніше залучати Україну до проектів розширення мережі доставки енергоносіїв до Європи як "повноправного учасника", що володіє – поки що – "унікальними транспортними мережами", не скористатися якими було б, на думку пана Зленка, великою помилкою для ЄС. Господарі конференц-залу тоді слухали ввічливо, але від конкретних пропозицій наразі утрималися. Ймовірно, чекають від України більшої послідовності в реалізації своїх інтеграційних намірів, зокрема, ретельнішого виконання УПС, а також зважають на позицію Росії, чи, точніше, "Газпрому", який минулого року скоротив транзит російського газу на Захід територією України більш ніж на 7%.

Багато питань у відносинах України з ЄС залишаються відкритими. Чому Україна з самого початку обрала більш далекий від ЄС варіант – угоду про партнерство і співробітництво, тоді як усі країни Центральної і Східної Європи пішли шляхом укладення угод про асоційоване членство в ЄС? Наскільки вплинули на інтеграційні перспективи України відмінності між двома допомоговими програмами Євросоюзу – TACIS і PHARE? Наскільки реальним є встановлення чіткого і послідовного зв'язку між виконанням вимог УПС і переходом до угоди про асоційоване членство? На ці питання поки що немає однозначної відповіді.

Під час паризького саміту "Україна–ЄС" у вересні 2000 року Євросоюз погодився, що в Україні впроваджуються реформи, і офіційно заявив, що створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС є метою не лише для Києва, а й для Брюсселя.

З того часу було зроблено немало. Після засідання уряду 4 квітня цього року міністр економіки Василь Роговий повідомив пресі, що Україна практично завершує переговорний процес стосовно узгодження своєї тарифної політики, що є необхідною вимогою при вступі в Світову організацію торгівлі. З 24 країн, які входять до робочої групи з вирішення цього питання, на початок квітня з трьома Україна вже "практично узгодила тарифи, з чотирма країнами узгодили 90% питань, з іншими – близько 70%". Однак, на думку пана Рогового, Україна може розраховувати на приєднання до СОТ до кінця цього року (а це дало б можливість "як мінімум, на 1 млрд. дол. збільшити обсяги українського експорту") лише за умови ухвалення цілої низки законодавчих актів, які нині знаходяться в парламенті. Проте неврегульованими залишилися питання експортного обмеження на живу худобу, встановлення щорічних квот на імпорт сільськогосподарської продукції та захисту прав інтелектуальної власності – ключові у справі вступу до СОТ, а до того ж без цього неможливо розпочати і переговори з ЄС про створення зони вільної торгівлі.

Однак представники Євросоюзу і далі дотримуються тієї точки зору, що угода про партнерство та співробітництво з Європейським Союзом, Спільна стратегія, прийнята Радою Європи в Гельсінкі 1999 року, угода про стратегічне партнерство між ЄС та Україною надають численні можливості для співпраці й зближення, які слід максимально використати. А тому не поспішають давати жодних обіцянок. Проте події останнього півріччя, здається, переконали ЄС у доцільності не давати додаткових аргументів українським противникам курсу європейської інтеграції, у котрих і без того достатньо підстав запевняти широкий загал у тім, що "Європа нас не хоче". Візьміть хоча б одне з останніх свідчень стосовно цього. "Прогрес України повинен стати пріоритетом для всієї Європи", – ніби переконують самих себе і своїх колег президент Єврокомісії Романо Проді та Йоран Перссон, прем'єр-міністр Швеції, яка нині головує в ЄС, у статті, опублікованій 22 травня в "Інтернешнл геральд триб'юн". Звично пошкодувавши з приводу відставки Віктора Ющенка і закликавши Україну продовжувати політику реформування, керівники ЄС зауважили, що Європейський Союз "уважно стежить за подіями в Україні". Традиційна згадка про те, що "Україна є ключовим чинником у досягненні і підтримці стабільності в Європі загалом", схвальний відгук про закриття Чорнобильської АЕС, посилання на "стратегічно важливе географічне положення" України та реверанс типу "більш тісна співпраця з Європейським Союзом жодною мірою не є перешкодою для тісних плідних відносин між Україною і Росією" були підсумовані констатацією неспростовного факту: "…в інтересах Європейського Союзу гарантувати Україні сприятливий розвиток".

У чому полягатимуть такі "гарантії"? Цілком слушно зазначається, що "швидкість нарощування співпраці між Європейським Союзом і Україною визначається темпами проведення реформ у цій країні", і хоч поки що рано говорити про асоційоване членство, однак немає й підстав обмежувати подальше зближення – крок за кроком, у міру виконання Україною взятих на себе зобов'язань. Посилаючись на успішний досвід економічного зростання, зафіксований за результатами минулого року, ЄС наголошує, що "продовження економічних і соціальних реформ, посилення зусиль по боротьбі з організованою злочинністю і корупцією, а також створення умов для існування вільних, незалежних засобів масової інформації повинні стати головною турботою народних обранців і народу України загалом".

Що саме Україна виграє від розширення Європейського Союзу? На думку керівників Євросоюзу, країни-кандидати і майбутні кандидати з Центральної та Східної Європи, особливо ті, що мають спільні з Україною кордони, становлять "цінний ресурс для подальшої співпраці" – насамперед вони мають досвід швидкого і радикального перетворення, досягання істотних успіхів на шляху задоволення вимог до кандидатів на вступ в ЄС. Саме ці країни ЄС планує залучати до співпраці в спільних з Україною проектах та до тристоронніх проектів між країнами-членами ЄС, країнами-кандидатами та Україною. "Ініціатива Європейського Союзу дасть країнам-кандидатам важливий сигнал: їх велика зацікавленість у справах України стане для них вагомим плюсом при розв'язанні питання про прийом до Європейського Союзу", – говориться в зазначеній статті. За словами панів Проді та Перссона, "потрібна пара, щоб танцювати танго. Можна сказати, що Європейський Союз і Україна вже вийшли на паркет танцювального залу, але партнерам необхідно знати, як треба рухатися". І хоча "танцюристам" не завадило б принаймні засвоїти початковий набір євротангових па, вже сама готовність "танцювати", "навчаючись" по ходу справи, – річ приємна, хоч і не завжди ефективна.

Не можна говорити, що органи державної влади України не приділяють уваги виконанню завдань, котрі витікають з проголошення керівництвом курсу держави на європейську інтеграцію. В структурі Міністерства закордонних справ функціонує спеціальне управління європейської інтеграції, яке забезпечує координацію дипломатичної діяльності держави, спрямованої на зближення з Європою. Робота в цьому напрямку, виконувана міністерствами економіки і юстиції, також є чи не найголовнішою передумовою для досягнення відчутного прогресу в просуванні України до ЄС. Однак деякі кроки на цьому шляху викликають щонайменше здивування своєю незграбністю і непослідовністю.

Згідно з розпорядженням тепер уже колишнього уряду від 26 березня 2001 року (№ 109–р) "Про схвалення пріоритетних завдань Кабінету Міністрів України на 2001 рік" поглиблення та розширення практичного співробітництва між Україною і ЄС іде третім у списку цілей та пріоритетних завдань уряду на поточний рік (між іншим, не зовсім зрозуміло, чому "рік" у цьому випадку має починатися не раніше квітня) – після "поліпшення якості життя та посилення соціальної захищеності людини, гуманітарного розвитку" і "стимулювання економічної активності, заощаджень та інвестицій, створення умов для сталого економічного зростання у 2002–2004 роках". Згідно з установками Програми діяльності Кабінету міністрів України під назвою "Реформи заради добробуту" "поглиблення європейської інтеграції та розширення Європейського Союзу... створює додаткові передумови для активізації її участі в інтеграційних процесах, адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу". Отож на поточний рік ставиться завдання "продовжити роботу з гармонізації положень національного законодавства з метою сприяння вільному пересуванню людей, товарів послуг та капіталів між Україною та ЄС відповідно до Угоди про партнерство та співробітництво", "здійснювати реалізацію організаційних заходів у кожній галузі, удосконалювати нормативно-правову базу відповідно до положень Програми інтеграції України до ЄС… та галузевих програм з метою наближення до стандартів ЄС", "поліпшувати умови роботи вітчизняних суб'єктів господарської діяльності – експортерів шляхом подальшої лібералізації зовнішньоторговельного режиму з ЄС".

Дещо в справі підготовки України до європейської інтеграції мають зробити й окремі міністерства та відомства. Зокрема Міністерство внутрішніх справ має "здійснити заходи щодо реалізації Комплексної програми профілактики злочинності на 2001–2005 роки" та "розробити проект Національної програми протидії розповсюдженню наркотиків та скорочення попиту на них на період до 2005 року". Міністерство юстиції мусить і надалі працювати у напрямку адаптації українського законодавства до законодавства ЄС, узгодження його зі стандартами міжнародного і європейського права.

Міністерство економіки повинно "привести законодавство з питань торгівлі у відповідність з вимогами ГАТТ/СОТ, завершити переговорний процес з країнами-членами робочої групи і підготувати до підписання проект протоколу про вступ України до СОТ" та "вжити заходів до забезпечення безквотового експорту товарів легкої промисловості до країн ЄС і перегляду Угоди між Україною та ЄС щодо експорту української металопродукції" (одночасно проінструктувавши українських виробників стосовно можливих антидемпінгових та антисубсидійних розслідувань). Передбачається також, що нарешті буде врегульовано "всі проблемні питання у сфері торгівлі та інвестицій в рамках виконання положень Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС" та розвиватиметься співробітництво з ЄБРР. Крім того, планується ввести в дію першу чергу об'єктів української частини Євразійського нафтотранспортного коридору, а також виконати програму створення та забезпечення функціонування національної мережі міжнародних транспортних коридорів включно з будівництвом автомобільних доріг на умовах концесії.

Міністерство екології та природних ресурсів має "впровадити елементи басейнового управління водними ресурсами та екологічного регулювання, адаптовані до законодавства ЄС (на прикладі басейнів р. Дніпра та Чорного моря)" і "забезпечити проведення топографо-геодезичних робіт з делімітації та демаркації державного кордону України". Держкомстандарт повинен "забезпечити виконання Плану дій щодо реалізації пріоритетних положень Програми інтеграції України до ЄС у сфері стандартизації, сертифікації, метрології та акредитації. Розробити проекти 11 нормативно-правових актів (технічних регламентів) на основі європейських директив Нового підходу та проекти національних стандартів з 859 тем відповідно до Плану стандартизації України на 2001 рік". Антимонопольний комітет (разом із новостворюваною структурою – Національною радою з питань розвитку конкуренції) отримав завдання "забезпечити участь України у міжнародному співробітництві в сфері конкурентної політики і права з метою запобігання обмеженню конкуренції внаслідок дій, вчинених за межами території України, зокрема сприяти налагодженню співробітництва з Європейською Комісією, ратифікації Договору про проведення узгодженої антимонопольної політики країнами СНД… та набранню чинності Договором між Кабінетом Міністрів України та Урядом Російської Федерації у галузі розвитку конкуренції". Явний "вектор" простежується й тут…

На Міністерство закордонних справ покладається обов'язок "вжити заходів до подальшої економізації зовнішніх відносин, а також дипломатичної підтримки процесу завершення до кінця року технічних процедур для вступу України до Світової організації торгівлі, посилення міжвідомчої координації з метою реалізації стратегії України на вступ до ЄС, мінімізації можливих негативних для України наслідків процесу вступу країн Центральної Європи до ЄС", "забезпечувати політико-дипломатичну підтримку виконання заходів плану дій щодо реалізації розрахованих на середньострокову перспективу положень Програми інтеграції України до ЄС".

Далі йде незрівнянний у своїй "багатовекторності" наказ тому ж само МЗС: "…сприяти активізації торговельно-економічного співробітництва на пострадянському просторі шляхом створення зон вільної торгівлі на принципах СОТ у форматі ГУУАМ та збереження позитивної динаміки торговельно-економічних відносин з Російською Федерацією, а також іншими країнами СНД на двосторонній основі". На ГУУАМ також покладаються великі надії і в іншій ключовій галузі. Йдеться про "забезпечення" "можливостей для реалізації проектів створення транспортних коридорів, зокрема Євразійського нафтотранспортного коридору (ЄАНТК), INOGATE, TRACECA, створення транспортно-комунікаційної системи та розроблення програми енергетичного співробітництва між державами ГУУАМ з метою диверсифікації джерел постачання енергоресурсів".

У сфері міграційної та візової політики поряд з вимогою "забезпечувати реалізацію національних інтересів України" та "зміцнювати взаємовигідні відносини із сусідніми країнами" йдеться не лише про реалізацію курсу на інтеграцію України до ЄС, а й навіть "підвищення рівня контрольованості поїздок громадян України до країн-учасниць СНД та громадян країн-учасниць СНД до України". Можливо, навіть буде припинено практику дозволу в'їзду громадян ряду держав СНД на територію України не лише по закордонному паспорту, а й по будь-якому з відповідного переліку документів. Однак особлива зацікавленість у розвитку відносин з ГУУАМ підкреслюється й тут: передбачається "забезпечити підписання Конвенції між державами ГУУАМ про взаємне надання консульської допомоги". І звичайно ж, не забуто "формування позитивного іміджу нашої держави як транзитної і привабливої з точки зору розвитку міжнародного туризму країни". Отже, якщо до кінця року не станеться пришестя в Україну іноземних туристів, у цьому буде винен МЗС?

У галузі культури Україна прагнутиме інтегруватися шляхом вступу до Європейської асоціації підприємців і розповсюджувачів творів кіноіндустрії та участі в 49-му бієнале сучасного мистецтва у Венеції ("совковий" підхід до відбору делегатів уже викликав обурення частини української культурної спільноти, "неінтегрованої" до "культурної" номенклатури), підтримання багатостраждального телеканалу "Культура" і завершення не менш багатостраждального кінопроекту "Мазепа". Нам обіцяють також "інтеграцію української культури у вітчизняний і світовий інформаційний простір через мережу Internet".

За міжконфесійним порозумінням і релігійною толерантністю наглядатиме Державний комітет у справах релігій, якому наказано "сприяти зміцненню взаєморозуміння між релігійними організаціями різних віросповідань, подоланню міжправославного протистояння, об'єднанню православних в Україні та створенню єдиної помісної православної церкви; утвердженню в релігійному середовищі миру і злагоди", а водночас вимагається "удосконалити механізми протидії проникненню та поширенню в Україні деструктивних культів, які своєю діяльністю завдають шкоди державі та громадянам". При цьому про те, які саме "культи" мають вважатися "деструктивними", які саме "механізми протидії" мають застосовуватися і наскільки вони відповідають європейським нормам у галузі прав людини, залишається лише здогадуватися.

Зазначимо: процес європейської інтеграції – це щось набагато ширше і багатогранніше, ніж прагнення до набуття членства у Європейському Союзі, а отже, безглуздо стверджувати, що цей процес не відбувається лише тому, що Євросоюз з очевидних причин не бажає бачити Україну в своєму колі і тому обачно не говорить про таку перспективу в майбутньому. Проаналізуйте лишень ситуацію в нашій країні – і побачите, що вона опиняється по інший бік від лінії поділу зовсім не тому, що Європейський Союз чітко й однозначно не сформулював свого ставлення до її задекларованих проєвропейських амбіцій. Сьогодні замість гантингтонівської лінії поділу між цивілізаціями маємо поділ на країни, де відбуваються глибокі економічні та політичні реформи, і країни, де такі реформи не відбуваються; країни, де на зміну колишнім комуністично-номенклатурним елітам прийшли нові демократично налаштовані проринкові сили, і країни, де влада здебільшого залишається в руках представників колишніх еліт, хоч і дещо трансформованих етапом початкового накопичення капіталу; країни, де стрімко розвивається громадянське суспільство, і країни, де такий розвиток вельми уповіль-нений.

На початку травня на популярному серед небайдужої до політики професійної спільноти сайті www.korrespondent.net з'явились результати інтернет-опитування, у якому, як завжди, була лише частка жарту. "Що вам потрібно, щоб почуватися європейцем?" запитував www.korrespondent.net. Версію щодо "збереження членства України в Раді Європи" підтримали лише 1,66% опитаних, "вступу України до ЄС" – 17,16%, "вступу України в НАТО" – 6,27%, "прийняття демократичних законів" – 15,62%, "беззастережне дотримання існуючих законів" – 13,96%. 9,82% респондентів вважають, що європейцями їх зроблять "чистота і порядок" на їхній вулиці, а 34,08% – що "зарплата не менше 1000 у. о.". Звичайно, інтернет-опитування не є репрезентативним й охоплює в кращому разі лише частину малочисельної групи (близько 1% населення), однак його результати можна сприймати як досить промовисті.

Що ж залишається Україні? Вирішувати насамперед проблеми внутрішніх структурних і політичних перетворень, продовжувати роботу по гармонізації свого законодавства відповідно до вимог ЄС, проводити послідовну політику, дотримуватися існуючих угод, виконувати прийняті програми, нарощувати ВВП (який сьогодні становить лише 2,5% від рівня ЄС), сприймати інтеграцію як стратегічну мету. Розвивати тристоронню співпрацю у форматі "Україна – країна ЦСЄ-кандидат у ЄС – країна ЄС", пам'ятаючи про те, що зовнішньополітичні зусилля України, спрямовані на просування її інтеграційних намірів, мають бути цікаві і країнам ЄС та країнам-кандидатам.

Замість висновків

Україна і Європейський Союз не мають альтернативи розвитку ефективної співпраці. Коли із вступом до Євросоюзу Польщі та Угорщини східний кордон ЄС уже через кілька років стане одночасно західним кордоном України, питання про доцільність чи недоцільність (можливість чи неможливість) якнайширшої співпраці буде просто недоречним. Натомість немає жодної причини зволікати і не працювати над виробленням оптимальної взаємодії вже сьогодні. Насправді близько 90% структурних змін, які необхідно здійснити, перш ніж серйозно говорити про інтеграційні наміри, зовсім не пов'язані зі вступом до ЄС. Ці зміни доведеться здійснювати в будь-якому разі, якщо метою державної політики справді є вихід з економічної кризи і побудова діючої економіки. Якщо економічний вимір інтеграції відносно нескладно виразити в кількісних та якісних показниках, а за політичну інтеграцію можна видавати обмін візитами та прийняття численних документів, то з суспільством і його культурою справи складніші. Оскільки мету економічного і політичного розвитку ЄС визначено як зміцнення і розширення прав людини і громадянських свобод, жодні геополітичні міркування про Україну як "ключ", "міст" чи "буфер" безпеки і стабільності в регіоні не спрацюють, аж поки Україна не почне проводити політичні і економічні реформи, а не лише просто декларувати їх.

Острахи та сподівання європейських націй на порозі ЄС

О. Гриценко

http://dialogs.org.ua/ru/material/full/1/206

„Кожен сам за себе”, - говорить мудрий закон джунглів. За цим нехитрим правилом живуть не лише звірі чи люди, а й цілі народи. Нація – це спільнота людей, яка розділяє світ на своїх та чужих. Вона має власні умови існування, плани та інтереси. Саме інтереси європейських спільнот визначають їхню підтримку або ж опір європейському об’єднанню.

У Європі, за критерієм наявності власної держави, нації поділяються на великі народи (тобто державні) і малі (бездержавні). Перші з них, держави-нації, у свою чергу можна розділити за критерієм близькості до Європейського Союзу на нації - члени ЄС, нації - кандидати на членство до ЄС та нації – сусіди Євросоюзу. Саме до рангу останніх належимо й ми, українці.

     
     Євроінтеграція як загроза національній самобутності

З метою відродити та відбудувати Європу, розбиту Другою світовою війною, було задумано Європейську інтеграцію. Створене у 1951 році Європейське об’єднання вугілля і сталі було виключно економічним союзом, і союзом вдалим. Проте, Маастрихтський договір, підписаний у 1992 році дав життя новому, раніше не відомому об’єднанню під назвою Європейський Союз. Хоча ЄС передбачає безліч зручностей для своїх країн-членів (як наприклад вільний перетин кордонів), чимало мешканців цих країн побачило у ньому небезпеку для власної національної самобутності.  Великим народам – членам ЄС закон джунглів продиктував пораду сумніватися та не квапитися, вступаючи до Євросоюзу. І референдуми про вступ до ЄС, що їх проводили країни перед ратифікацією Маастрихтського договору, яскраве тому підтвердження.

У 1992 році такі референдуми відбулися в Ірландії, Данії та Франції. У результаті їх більшість громадян Ірландії проголосувало за договір (68,7%). Натомість данці висловилися проти Маастрихту (50,7% “проти”), але через деякий час із певними обмовками та обмеженнями таки приєдналися. Мешканці Франції підтримали договір із незначною перевагою голосів “за” (51%). У тому ж році Швейцарія зберегла свій позаблоковий статус, відхиливши вступ до Європейського економічного співтовариства (50,2% мешканців цієї країни проголосували “проти”  вступу до цієї структури). У 1994 році голосування щодо Маастрихту пройшли в Австрії та трьох північноєвропейських країнах: Фінляндії, Швеції, Норвегії. Результати їх наступні: Австрія “за” ЄС (66,6%), Фінляндія “за” (56,9%), Швеція “за” (52%), Норвегія “проти” (52,3%).

Ці дані свідчать, що в країнах, де проводились референдуми, люди не були впевненими у необхідності об’єднання в межах ЄС. Кількість прихильників і противників Маастрихтського договору виявилась приблизно однаковою як там, де його прийняли, так і там, де його відхилили.. Отже, мав рацію відомий французький філософ і соціолог Раймонд Арон, який колись сказав: “Я переконаний, що національна свідомість є безперечно сильнішою за значення Європи… Старі нації все ще живуть у людських серцях, а любов до європейської нації іще не виникла, і навряд чи виникне”.  

 Євроінтеграція як шанс для національного самовизначення

У той час як закон джунглів викликає бажання у однорідних держав-націй опираються європейському зближенню, бездержавним націям Європи він радить активно підтримувати європейську інтеграцію. Так звані „малі” нації, тобто  автохтонні національні спільноти без власної держави, як то баски, каталонці, шотландці, сприймають європейську інтеграцію не як загрозу, а як шанс для свого самовизначення. Цей шанс їм дарує регіональна політика Євросоюзу, яка сприяє інвестуванню у розвиток окремих регіонів в середині національних держав.

Регіоналізацію було започатковано ще в 1957 році створенням Постійної конференції місцевих і регіональних влад. Центральні інституції Європейської спільноти завжди були зацікавлені у розвитку регіональних інституцій як партнерів нижчого рівня. У 1975 році засновано Комітет з регіональної політики (мав координувати національні регіональні політики і давати оцінку їхньої сумісності з цілями Співтовариства) та Європейський фонд регіонального розвитку (мав допомагати у подоланні структурного відставання окремих регіонів). У 1988 році Єврокомісія створила консультативну Раду регіональних і місцевих влад з консультативним правом формулювати регіональну політику і участь регіонів в інших проектах Співтовариства. Маастрихтський договір замінив її більш потужним Комітетом регіонів і зобов’язав консультуватись з ним Єврокомісію, Раду міністрів і, після Амстердамської угоди, Європарламент. Зараз прихильники регіоналізму прагнуть створення другої палати в Європарламенті, яка представлятиме регіони, або й навіть у Раді міністрів ЄС.

Турбота ЄС про регіони має кілька напрямків: посилення економічного і соціального згуртування, нова політика транс’європейських мереж, охорона довкілля. Спільні асигнування на політику ЄС у сфері розвитку регіонів були визначені на 1994-1999 роки у розмірі 153 млрд. ЕКЮ. Це становило третину усіх витрат ЄС за цей період.

Отже, „добрий” Євросоюз дає можливість „малим” націям (перш за все економічну) заявити про себе у формі європейських регіонів. І ті радо користаються нагодою. Деякі національні рухи етнічних меншин зауважують, що європейська інтеграція знизила ціну національної незалежності і пропонують вступити до списку країн-членів ЄС. Такою є позиція Шотландської національної партії і деяких баскських націоналістів. Інші хочуть замінити наявний Союз федерацією регіонів і “малих” націй, знищивши при цьому вже наявні. Такою є політика уельської націоналістичної партії Плайд Кумру і вже інших баскських націоналістів. Є й такі, що бачать Європу ареною, на якій їхні національні устремління можуть бути виражені і легітимізовані. В той же час вони шукають способу вплинути всіма можливими засобами на уряди держав та ЄС задля досягнення політичної незалежності свого регіону. Таким є випадок правлячого альянсу Каталонії.

Виявляється, що європейська інтеграція не лише об’єднує, а й дробить Старий Континент. При розмитті старих кордонів (наприклад кордонів національних держав Європи) утворюються нові (кордони національних регіонів). Європа – континент національного строкатості, яка навряд чи зможе будь-коли перетворитися на американський “плавильний казан”. Тому ідея створення наднаціональної структури ЄС сприймається європейськими націями як інструмент загострення або ж вирішення власних проблем. Виходячи з цього і формується їхнє ставлення до європейської інтеграції. “Великі” нації бояться, що ЄС загрожує їм втратою власної державності та окремішності. “Малі” ж – сподіваються, що єдиний європейський простір дасть їм змогу заявити про себе на рівні всього континенту. При цьому як перші, так і другі цінують свої власні національні спільноти значно більше від спільноти загальноєвропейської. 

Євроінтеграція як порятунок від соціалістичного минулого

Однак, є ще й треті нації, значення яких потенційно дуже велике. Зараз вони лише сором’язливо стоять на порозі європейського дому, терпляче чекаючи запрошення увійти. Йдеться про так звані країни-кандидати на вступ до ЄС. Зараз вони йдуть накатаною стежиною своїх попередників, „підганяються” під європейські стандарти та проводять референдуми щодо вступу до Європейського Союзу. А результати цих референдумів (вже не за прикладом попередників із західної Європи) більш ніж однозначні.  Бажання вступити до ЄС висловили 81% мешканців Чехії, понад 92% словаків, понад 90% громадян Литви і близько 82% наших найближчих сусідів поляків. І як це можна пояснити? Та дуже просто. Достатньо лише поверхово порівняти Данію та Словакію, де одна має стабільну економічну та політичну системи, високий рівень життя громадян, а інша – „недобрий” спадок постсоціалістичного табору з усіма відповідними економічними, політичними і навіть культурними наслідками. Виходячи з критерію втрати-переваги зрозуміло, що словакам ступити крок у напрямку ЄС значно вигідніше ніж колись було данцям. От вони і ступають.

Проте, не лише економіка визначає вибір мешканців держав Центрально-Східної Європи на користь ЄС. Чи не головну роль у їхньому виборі відіграє соціалістичне минуле, яке хочеться швидше забути. А вступ до Європейського Союзу означатиме водночас психологічне та, у певному сенсі, „географічне” віддалення від цього минулого. Психологічне – бо означатиме, що європейці визнають європейськість Східної Європи, а географічне – бо воно створить міцніші кордони із державами колишнього Радянського Союзу. І ніхто не винен у тому, що саме ці держави символізують для  словаків, чехів чи поляків гніт соціалізму, і що саме до цих держав належить Україна.  Отож, у даному випадку закон джунглів уже не радить, а просто волає про потребу вступати до Євросоюзу і тим самим компенсувати пошкоджену соцтабором національну ідентичність східноєвропейців загальноєвропейською ідентичністю. 

Євроінтеграція як можливість для суспільної консолідації

В Україні маємо схожу, проте значно складнішу ситуацію. Соціологічні дослідження, проведені Українським центром економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова  свідчать, що число прихильників вступу до ЄС у нашій країні неухильно зростає і становить зараз близько 60%.  І причина цього досить банальна. Як зауважує соціолог Ірина Рожкова „на побутовому рівні уявлення про входження до Європи підігрівається очікуваним зростанням доходів, рівня життя, демократичних норм”.

У свою чергу, українська владна еліта теж невтомно повторює про європейський вибір України. Розмови про потребу якнайшвидшої та якнайтіснішої євроінтеграції є чи не єдиною спільною темою у дебатах української влади та опозиції. Проте, красиві заяви, на жаль, найчастіше так і залишаються лише заявами. Прикладом тому служать свіжі спроби України водночас інтегруватися до Європейського Союзу та брати участь у створенні Єдиного економічного простору (ЄЕП). Одвічна українська невизначеність, якій було придумано гарну назву „багатовекторність” дивувала і продовжує дивувати світ.

У той же час як влада так і прості громадяни України дарма забувають про речі більш глобальні, проте не менш важливі. Такою річчю є консолідація суспільства та побудова на його ґрунті політичної нації, якою ми поки що стати не змогли. І європейська інтеграція реально може стати рушієм для цієї консолідації, що конче потрібна українському суспільству. 

Erasmus Mundus: нова навчальна програма ЄС для України, Молдови та Бєларусі

Представництво Європейської Комісії в Україні

Європейський Союз започаткував нову навчальну програму "Erasmus Mundus" для країн, які не входять до ЄС (третіх країн). Студенти старших курсів і науковці з України, Молдови та Бєларусі зможуть отримувати стипендії від Європейського Союзу для навчання або проведення дослідження у країнах ЄС.

У рамках програми "Erasmus Mundus" буде запропоновано близько 90 навчальних магістерських курсів найвищої академічної якості. Близько 5 000 студентів з третіх країн зможуть отримати гранти для навчання за цими магістерськими курсами і більше 4 000 студентів з країн ЄС, які беруть участь у цих курсах, зможуть поїхати на навчання до третіх країн. За програмою буде також запропоновано стипендії більше ніж 1 000 науковців для здійснення на навчання або проведення дослідження в ЄС і приблизно такій же кількості науковців ЄС для поїздки з тими ж цілями до третіх країнах. Нарешті у рамках програми "Erasmus Mundus" буде підтримано близько 100 партнерств між магістерськими курсами "Erasmus Mundus" та вищими навчальними закладами у третіх країнах.

Програма "Erasmus Mundus" – це програма співпраці та мобільності у сфері вищої освіти. Вона спрямована на посилення такої співпраці та міжнародних зв’язків у сфері вищої освіти через підтримку високоякісних європейських магістерських курсів, забезпечуючи студентів і науковців з усього світу можливістю отримати ступінь магістра у європейському університеті, а також через заохочення поїздок європейських студентів і науковців до третіх країн. Першочерговим завданням програми є покращення якості та привабливості європейської вищої освіти в усьому світі. Через підтримку міжнародної мобільності науковців і студентів програма "Erasmus Mundus" прагне підготувати її учасників з європейських та інших країн до життя у глобальному суспільстві, що базується на знаннях.

Програма "Erasmus Mundus" буде впроваджуватися протягом 2004-2005 навчального року. Бюджет цієї програми, розрахованої на п’ять років (2004-2008), складає 230 млн. євро на весь період її тривалості.

Всю інформацію про програму "Erasmus Mundus" можна знайти на:
www.europa.eu.int/comm/education/programmes/mundus/index_en.html

Загальна інформації про програму

Програма "Erasmus Mundus"складається з чотирьох блоків:

БЛОК 1 – Магістерські курси "Erasmus Mundus": високоякісні інтегровані магістерські курси, що пропонуються об’єднаням щонайменше трьох університетів у щонайменше трьох різних країнах Європи.

БЛОК 2 – Стипендії "Erasmus Mundus": надання стипендій висококваліфікованим студентам старших курсів і науковцям з усього світу.

БЛОК 3 – Партнерства: Магістерські курси "Erasmus Mundus" також матимуть змогу встановлювати партнерства з вищими навчальними закладами у третіх країнах. Ці партнерства дозволять забезпечити високу мобільність студентів старших курсів і науковців з країн ЄС, які братимуть участь у магістерських курсах "Erasmus Mundus".

БЛОК 4 – Підвищення привабливості європейської вищої освіти: програма "Erasmus Mundus" сприятиме підвищенню привабливості та інтересу до європейської вищої світи. У її рамках будуть підтримуватися заходи, спрямовані на покращення престижу, видимості та доступності європейської вищої освіти, а також вирішення питань, які мають визначальну важливість для інтернаціоналізації вищої освіти, а саме взаємовизнання кваліфікацій між країнами Європи та третіми країнами.

Хто має право участі у програмі?

Програма відкрита для:

25 країн ЄС

Країн-кандидатів на вступ до ЄС

Країн Європейського економічного простору / Європейської асоціації вільної торгівлі

Всі інші країни світу (треті країни)

Можливості Блоку 1 (див. описання вище) забезпечуються першим трьом категоріям країн, тоді як можливості Блоку 2 (див. описання вище) будуть запропоновані студентам і науковцям з третіх країн.

Партнерства, що утворюють Блок 3, можуть засновуватися між магістерськими курсами "Erasmus Mundus", обраними за Блоком 1, і вищими навчальними закладами третіх країн в усьому світі. Стипендії, що пропонуються у Блоці 3 для навчання студентів і науковців ЄС у третіх країнах, призначені для студентів старших курсів і науковців з країн ЄС, які беруть участь у магістерських курсах "Erasmus Mundus".

Можливості Блоку 4 відкриті для закладів вищої освіти та інших організацій в усьому світі, залучених до процесу вищої освіти, незалежно від їхньої участі у інших блоках програми.

Треті країни: Стипендії Блоку 2 забезпечуються виключно студентам старших курсів і науковцям третіх країн, тобто усіх країн поза межами ЄС, включаючи Україну, Молдову та Бєларусь. Заклади вищої освіти третіх країн можуть бути закладами-партнерами за Блоком 3. Заклади вищої освіти та інші організації у третіх країнах, активно залучені до процесу вищої освіти, можуть брати участь у проектах Блоку 4. Студенти з країн Європи та інших країн, які успішно отримали перший диплом, можуть брати учать у магістерських курсах "Erasmus Mundus".

Загальний бюджет програми складає 230 млн. євро на п’ять років (2004-2008). Найбільшу частину бюджету, близько 90%, буде використано на стипендії. 

TEMPUS/TACIS (ТЕМПУС/ТАСІС) - Програма обміну студентами університетів Європи

Опис програми

TEMPUS (Trans-European Mobility Partnership Scheme for University Studies) - одна із програм Європейського Співтовариства, що розроблена для надання допомоги соціальним і економічним перетворенням в країнах-партнерах. Програмa TEMPUS сприяє розвитку в цих країнах систем вищої освіти шляхом максимально збалансованого співробітництва із партнерами із країн ЄС.
Останню фазу Програми - Tempus III, було схвалено 29 квітня 1999 на період шести років, починаючи з 1 липня 2000 року, і дія її поширена на країни колишнього СРСР (Тасіс), Західних Балкан (CARDS) і Середземноморського регіону - MEDA.

TEMPUS надає три типи грантів:

Групам університетів – „консорціумам”, що співпрацюють разом впродовж двох-трьох років для отримання результатів, що визначені структурованими проектами, які мають назву – Спільні Європейські Проекти - Joint European Projects (JEP);

Окремим особам - тобто, викладачам навчальних закладів, представникам адміністративних органів навчальних закладів, співробітникам міністерств – для сприяння подорожам до – із ЄС та країн-партнерів в межах виконання конкретних заходів із реформування системи освіти. Цей тип допомоги в межах програми TEMPUS має назву „Індивідуальні гранти на стажування”.

І останні, але не менш важливі – Додаткові і структурні заходи. Це – особливий тип грантів, спрямований на реалізацію проектів структурних реформ в галузі вищої світи. Залучення Міністерства освіти до реалізації таких проектів є обов’язковим. Вимоги щодо складу “консорціуму” є такими ж, як і для JEP.

Всі гранти надаються на засадах відкритих конкурсів, що оголошується щорічно.

Експертна оцінка проводиться Генеральним директоратом з питань освіти і культури (Європейська Комісія, Брюссель), Європейським Фондом Навчання (European Training Foundation) (Турін, Італія) із залученням незалежних експертів, представників національних органів влади (Міністерство освіти), мережі Національних офісів TEMPUS, Представництв ЄК в країнах-партнерах, і служб Європейської Комісії.

TEMPUS є програмою малих грантів, що передбачає надання фінансування до 500 000 євро. Відбір проектів здійснюється на основі оцінювання їхньої академічної і технічної якості згідно національних пріоритетів, що щорічно визначаються Міністерствами освіти відповідних партнерських країн.

Досвід е-врядування

Портал/Муніципальний рівень/Фінляндія: eTampere

Світова доповідь з питань державного сектору 2003: Е-уряд на перехресті

В 2001 році місто Тампере, Фінляндія (200.000 жителів, 15% населення складають студенти) розпочало спеціальну програму просування розвитку інформаційного суспільства. Її трьома взаємно підтриманими напрямками є зміцнення експертної дослідницької та освітньої бази; створення нового бізнесу, зв'язаного з інформаційним суспільством; розвиток цифрових послуг місцевого уряду та їх перетворення на доступні для всього населення.

Серед шести незалежно діючих підпрограм, Infocity найтісніше зв'язана з е-урядом. Підпрограма Infocity включає три виміри: створення змісту або розвиток цифрових послуг; спрощення доступу до Інтернету та комп'ютерне навчання. Подальші плани та наступні проекти програми eTampere та підпрограми Infocity включають багатоцільові "розумні" картки, електронну охорону здоров'я, поширення е-демократії, е-навчання та мобільні послуги.

Щомісяця веб-сторінки міста Тампере відвідують понад 2 мільйони користувачів. Основна маса матеріалу на веб-сайті все ще за своєю ціллю має інформативний характер, проте відсоток можливостей для участі, інтерактивних послуг та формального листування з місцевою владою збільшується.

Найпопулярнішими сайтами є календарі подій та розклади автобусів. (Ви також можете запросити час відходу Вашого наступного автобусу через мобільний телефон у вигляді короткого текстового повідомлення). На веб-сайті бібліотеки інтерактивні онлайн послуги та кінцеві трансакції реалізовані в дуже зрозумілій формі: клієнт може перевірити прямо з бази даних бібліотеки наявність книжки або будь-якого іншого матеріалу та замовити її, використовуючи індивідуальний ідентифікаційний номер. Крім того, можна підписатися на службу електронної розсилки нових надходжень бібліотеки в спеціальних графах. Замовлення підтверджуються електронною поштою, повідомленням на мобільний телефон, а також звичайним листом. Можливо ознайомитися з інформацією ринку нерухомості за допомогою Інтернет та зробити замовлення електронною поштою на оренду житла. Також можна стежити за споживанням електроенергії та води за допомогою веб-сайту.

В місті Тампере встановлено понад 100 комп'ютерів з безкоштовним доступом в Інтернет в різних місцях загального використання. Крім цих комп'ютерів всі школи і деякі магазини мають комп'ютери з доступом в Інтернет для загального використання. Місцева влада створила одну мережу онлайн кафе. В денних стаціонарах та соціальних центрах літні люди також мають можливість виходу в Інтернет. В околицях Hervanta здійснюється проект ЄС по боротьбі з соціальною нерівністю за допомогою можливостей та навичок роботи в Інтернет. В 2002 році був відкритий центр допомоги незрячим особам. Мобільна мережа Netti-Nysse на колесах пропонує всі послуги е-уряду у формі бездротового підключення в будь-якому місці та в будь-який час. Цей автобус проїхав вже мільйони кілометрів по автошляхах Тампере як звичайний міський автобус. Перетворений на інструмент інформаційного суспільства, він функціонує як інструмент підтримки для міської бібліотеки, який передає інформацію та знання на околиці міста, збираючи та об'єднуючи сусідні сторони. В автобусі - 12 комп'ютерів, плюс друкуючи пристрої та невеличка зала. На цьому інформаційному шосе завжди поруч той, хто допоможе та проінструктує користувачів.

Більш детальну інформацію Ви зможете отримати на сайті:

www.tampere.fi та www.etampere.fi або написавши електронного листа за адресою jari.seppala@tt.tampere.fi

Презентовано електронний  довідник з європейської інтеграції 

12 грудня 2005 року було презентовано електронний довідник з європейської інтеграції. Довідник створено Центром миру, конверсії та зовнішньої політики України за ініціативи й підтримки Міжнародного фонду “Відродження” і Фонду “Євразія”. Створення і розповсюдження такого довідника спричинено потребою широких верств населення України у доступі до систематизованої бази даних з питань європейської інтеграції і спрямовано на підвищення обізнаності та консолідації ініціатив та ресурсів з питань європейської інтеграції.

Довідник з європейської інтеграції вміщує вичерпну та систематизовану інформацію про Європейський Союз, його країни-члени та країни – кандидати на вступ, відносини між Україною та ЄС, а також політику європейської інтеграції України. Довідник є найбільшою в Україні базою даних змістовної і контактної інформації з європейської інтеграції для тих, хто працює в сфері європейської інтеграції, або цікавиться європейською тематикою. Крім того, що довідник містить вичерпну інформацію про відносини між Україною та ЄС, він також може допомогти знайти зацікавленим сторонам партнерів як в Україні, так і Європі. Фізичні та юридичні особи, зацікавлені у розвитку співробітництва та бізнесу з іноземними партнерами, є також потенційними користувачами інформації.

Загальну структуру довідника складають такі розділи:

І. ОФІЦІЙНА ІНФОРМАЦІЯ про ЄС, країни – члени, країни – кандидати на вступ до ЄС та Україну, а також про інституційну структуру означених акторів у сфері формування або здійснення політики європейської інтеграції.

ІІ. НОРМАТИВНО – ПРАВОВА БАЗА що регламентує процес європейської інтеграції, сфери діяльності ЄС, відносини між Україною та ЄС та політику європейської інтеграції України.

ІІІ. ОРГАНІЗАЦІЇ, що включають: аналітично – дослідницькі інституції; вищі навчальні заклади, що здійснюють підготовку фахівців з питань європейської інтеграції; організації, що підтримують проекти та програми з європейської інтеграції в Україні; бізнес компанії України, країн – членів та країн – кандидатів на вступ до ЄС.

ІV. ОСОБИ: інформація про ключових експертів, громадських та політичних  діячів України, країн – членів та країн – кандидатів ЄС  у сфері європейської інтеграції.

V. ІНФОРМАЦІЙНІ РЕСУРСИ України, країн - членів та країн – кандидатів ЄС, що висвітлюють тематику європейської інтеграції, а також пов’язаних з нею проектів.

Довідник існуватиме у вигляді електронної бази даних, розміщеної на сайті Євроатлантичної України за адресою http://eu-directory.ea-ua.info/, що буде постійно оновлюватися, а також на електронних носіях (СD), які періодично розповсюджуватимуться серед бібліотек, навчальних закладів, громадських організацій, редакцій ЗМІ, органів державної влади, бізнес-структур тощо. З метою постійної актуалізації інформації, що розміщено у довіднику, ми щиро запрошуємо користувачів довідника додавати інформацію про себе або організацію, яку вони представляють, а також іншу інформацію з європейської інтеграції за вказаними у довіднику анкетами .

Для того, щоб отримати примірник електронного носія довідника (СD), будь ласка, заповніть форму запиту, розміщену на титульній сторінці Інтернет-версії довідника.

Контактна особи: Олена Пристайко, керівник проекту

Телефони: (044) 230 8376, 238 6843

Електронна пошта: prystayko@cpcfpu.org.ua

Вебліографія:

1. European Union Online//  http://www.europa.eu.int/

2. The EU's Realtions with Ukraine// http://europa.eu.int/comm/external_relations/ukraine/intro/index.htm

3. Європейська  комісія// http://www.europa.eu.int/comm/index_en.htm

4. Представництво України в ЄС// http://ukraine-eu.mfa.gov.ua/eu

5. Представництво Європейської комісії в Україні// http://www.delukr.cec.eu.int/

6. Рада Європи в Україні// http://www.coe.kiev.ua/inf/inf.htm

7. European Business Association// http://www.eba.com.ua/

8. Українсько-Європейський консультативний центр з питань законодавства (UEPLAC)//  http://www.ueplac.kiev.ua/

9. Останні новини з ЄС// http://euobserver.com/

10. Проект Тасіс з розповсюдження технічної інформації// http://www.tacisinfo.ru/

11. Україна та ЄС – перспективи інтеграції// http://www.eu-ukraine.kharkov.ua/

12. Фонд «Європа ХХІ»// http://www.europexxi.kiev.ua/

13. Європейська інтеграція України// http://www.mfa.gov.ua/mfa/ua/400.htm

14. Громадська організація «Європейський діалог»// http://www.dialog.lviv.ua/ed/

15. Інформаційна Україна// http://www.iu.org.ua/

16. Проект Європейського Союзу "Розвиток громадянського суспільства в Києві та обраних регіонах України"// http://www.ngodevelopment.org.ua/

17. Фонд «Демократичні Ініціативи»// http://www.dif.org.ua/

18. Творчий Центр «Каунтерпарт»// http://ccc.kiev.ua/?q=0

19. ПроEUROPA// http://www.proeuropa.info/

20. Європейські студії//  http://www.euro.lecos.org/component/option,com_frontpage/Itemid,1/

21. «Україна-ЄС» Публікації «День»// http://www.day.kiev.ua/289238/

22. Український монітор. Події та коментарі. Україна та ЄС//  http://foreignpolicy.org.ua/ua/headlines/eurochoice/eu/archive.shtml

23. Євробюлетень// http://www.delukr.cec.eu.int/site/page962.html