Е-демократія: Архітектура Вінниччини. Випуск двадцять четвертий

Рік видання: 2007

Місце зберігання: Сайт (електронне видання)

Вінницька обласна універсальна наукова бібліотека  ім. К.А.Тімірязєва

 

 

Е-демократія: Архітектура Вінниччини

Щотижневий дайджест Інтернет-видань

 

 

Випуск двадцять четвертий

11 липня 2007 р.

 

 

 

 

Дайджест Інтернет-видань

Щотижневе видання

Вінницької обласної універсальної

наукової бібліотеки ім. К.А.Тімірязєва

Наша адреса:

21100 м. Вінниця,
вул. Соборна, 73
Тел. (0432) 32-20-34
Факс (0432) 35-16-85
E-Mail: inform@library.vn.ua

https://library.vn.ua/

Відповідальний за випуск – Морозова Наталія Іванівна

Упорядник видання – Блідченко Сергій Юрійович

Бушуляк Денис Сергійович


 

ЗМІСТ

Бар 

  • Бона Сфорца.
  • Барський замок зараз.
  • Храми міста.

Браїлів 

  • Місцями Чайковського.

Буша 

Вороновиця 

  • Батьківщина першого літака, або Первым делом, первым делом - самолеты. А церквушки и костелы - все потом!
  • Храми Вороновиці
  • Колиска авіації.

Гнівань 

Жмеринка

Літин

Муровані Кирилівці

Немирів

  • Потоцькі і Немирів.
  • Про місто і околиці.
  • Гімназія, кірха та інші.
  • Княгиня Щербатова і її палац.
  • В авангарді.

Озаринці

Печера

  • Потоцьки, Городецький та мавзолей.

Селище

  • Оселитися б в Селищі!
  • Селище Черленків.
  • Дещо про топоніміку.
  • Гуртожиток для ченців.
  • Усипальня з казки.

Ставка Гітлера "Вервольф"

  • ПОВЕРХ ПЕРШИЙ. Чому вибір Гітлера випав саме на Вінницю?.
  • ПОВЕРХ ДРУГИЙ. Коли виник задум спорудження східної ставки Гітлера?.
  • ПОВЕРХ ТРЕТІЙ. Що ж споруджували німці в лісі під Вінницею?.
  • ПОВЕРХ ЧЕТВЕРТИЙ. Навіщо Гітлерові знадобився «Вервольф»?.
  • ПОВЕРХ П’ЯТИЙ. Чому перебування Гітлера у Вінниці не занепокоїло і не розізлило Сталіна? 
  • ПОВЕРХ ШОСТИЙ. «Який скарб можна сьогодні знайти на дні «Вервольфу?» 
  • ПОВЕРХ СЬОМИЙ. Що стоїть за ім’ям «Вервольф»?.

Сутиски 

Тиврів 

  • Кляшторний індастріал.

Хмільник 

  • Литовська вотчина: війни та інтриги.
  • Польська фортеця: нескінченна оборонна хроніка.
  • Козача резиденція: криваві протистояння.
  • Турецький гарнізон: ми для Аллаха світ збудуєм!
  • Блиск та злидні російської провінції.

Чернятин

  • Отже, що тут є?.
  • А що каже Д. Малаков?.

Чернівці

Шаргород

Шпиків

ВЕБЛІОГРАФІЯ 

Поділитися:

Бар

https://castles.com.ua/bar.html

Райцентр на заході Вінничини. Добирались вперше ми туди 20 березня 1999 (чи 2000-го? Не пам'ятаю вже) року поганенькою трасою через Дунаївці. Другого разу я побувала там 26 серпня 2006 року, за кілька хвилин до грандіозної зливи.

Метою подорожі був, звичайно, знаменитий Барський замок - хто ж знав, що від нього до наших днів залишилося НАСТІЛЬКИ мало (див. фото).

Проте був ще кляштор, були дві сусідки в центрі міста - церква і костел... Коротше, подорож виявилася досить цікавою. :)

Ви дивилися "Вогнем і мечем" Єжи Гоффмана? Пам'ятаєте, як Скшетуський приїздить за Хеленою в Бар - а там лище згарище на вершині пагорба? Так от, ніякого пагорба в Барі немає. Навколо Подільська височина, м'які горбочки і неглибокі яри. Симпатично, але не пафосно.

А  в ставку, через який прокладений міст в місто, кілька років тому знайшли німецький танк в непоганому стані.

 

Бона Сфорца

Барський замок свого часу гримів на все Поділля, його довго разом з бердичівськими укріпленнями називали не інакше, як "брамою Польської України".

Ще коли Бар не знав Бони Сфорци і називався Ровом, в поселенні з'явилося прото-укріплення. Польський літописець Мартин Бєльський описав, як у 1452 р. татарська орда розграбувала фортецю в Рові. Господарював тоді в фортеці шляхтич Стогнів Рей.

 На початку XVI століття замок відбудували. Він все ще був дерев'яно-земляним. Поселення тоді дісталося воєводі Станіславу Одровонжу. А невдовзі, в 1518р., король Польщі Сигізмунд І одружується вдруге - на неаполітанській принцесі Боні Сфорца д'Арагона. Смаглява дочка півдня (по крові вона була напівіталійка-напівіспанка) отримує від чоловіка кілька маєтків - в тому числі і на теренах сьогоднішньої України.

Ров теж дістався королеві (заміж вона вийшла в 1518р. у віці 24 років, а в Рові захазяйнувала аж в 1537-му). Вона перейменовує його на Бар - на згадку про родове місто Барі поблизу Неаполя. Напевне, скучила високоосвічена дочка Ізабели Арагонської за рідним сонцем і морем... Саме мати Бони подбала про якнайбільш вдалий шлюб дочки: на той час батько принцеси, герцог Галеазза, був усунений від влади в Міланському герцогстві.

Пільгова грамота від 24 листопада 1537 року, видана королевою, звільняла всіх жителів Бару від старостинських і королівських податків. До місцевого дерев'яного замку було приписано 5 містечок і 37 сіл. Бар одержав магдебурзьке право, а на його гербі красувалися літери BS - за ім`ям королеви.

От цікаво: Кременець теж належав Боні, про неї там складають масу легенд. Бона в Кременці не була. Чи бувала королева, що мешкала в 1540-х роках на Мазовшу, в Барі? Сумнівно трохи.
Бона була розумна і економна. Знала історію, розбиралася в економіці, розуміла, що гроші зайвими не бувають. До речі, підтримувала контакти з нашою Настусею Лісовською, славнозвісною Роксоланою з Рогатина. Славилася як меценатка, не одного шляхтича з Польщі відправила навчатися за кордон. І до кулінарії теж приклала руку: саме вона зробила в Речі Посполитій популярною так звану "влощизну" (набір овочей та трав, що складається з моркви, петрушки, селера і калафьорів. Він і зараз в Польщі дуже розповсюджений).

 Відразу почала активно займатися політикою. Пізніше всіх своїх дітей королева влаштувала досить непогано, з мрією про пан-європейське лідерство, напевно. :)

Найстарша дочка Ізабелла (1519-1559) стала королевою Угорщини. Софія (1522-1575) - герцогинею Брауншвейг-Вольфенбюттельською, Катерина — королевою Швеції, Анна Ягеллонка вийшла заміж за майбутнього польського короля Стефана Баторія. Було ще два сини. Королем став один (Войцех Ольбрахт помер під час передчасних пологів).

Після смерті Сигізмунда І Старого в 1548 р. його син, Сигізмунд ІІ Август вирішує відомстити матері за смерть своєї коханої (подейкували, що Барбару Радзівіл отруїла Бона). І правда, зростаюча міць цього литовського роду непокоїла італійку. Хоча сучасні історики довели: Барбара померла від раку.

Бону посадили під своєрідний "домашній арешт" - королеві заборонили виїжджати за терени Речі Посполитої. Відкупилася мати від сина дарчими на свої володіння, після чого повернулася до рідного Барі, де невдовзі (19 листопада 1557 року) була отруєна власним лікарем, підкупленим іспанським монархом Філіпом ІІ з роду Габзбургів. Король заборгував Боні Сфорца 420 000 дукатів. Чи потрібна ще якась причина для наглої смерті Бони?

Він же не знав, що син Бони, молодий польський король, успадкував заощадливість від матері - Сигізмунд ІІ Август таки вибив більшу частину габзбурзького боргу.

 

Барський замок зараз

Знайти замок в Барі не так і просто: дорогу нам показали в ресторані "Старий замок" в центрі міста, хоча, подумавши, і самі б зрозуміти могли, що не може фортеця бути далеко від інших старих будівель міста. Всього і треба відійти від костелу св. Анни до парку - і вже при вході будуть помітними шматки колишніх фортечних стін.

Замок, який Бона наказала будувати, закінчили в 1540 р. Для цього перегородили річку плотиною - і залишки того ставу, що колись робив місто неприступним, ми бачимо навколо руїн і тепер. Пізніше Бар почав зростати - і з ним ріс і замок. Стіни були у вигляді подвійних городен, між якими була насипана земля. Було п'ять двоярусних дерев'яних башт - кутові і в'їздна з каплицею на другому ярусі. Перед в'їздом до замку влаштували бастіон з двома баштами, навколо викопали рів.

Гійом Левасер де Боплан, який малював Кам'янець і доклався до будівництва замку в Підгірцях, скажімо, в 1630-х роках зводить в Барі муровану фортецю за новоіталійською системою. Ескарпи було облицьовано кам'яними плитами, а рівень замкового подвір'я підвищено на кілька метрів - щоб не затопило бува. Зараз лише й можна прослідкувати, що саме планування замку та залишки отих облицьованих ескарпів. А колись фортеця була другою після кам'янецької.  

На початку ХХ столітя на території фортеці влада влаштувала міський бульвар. Пізніше він перетворився на парк з меморіалом на честь воїнів, що загибли в роки Другої світової.

 Ще один майстер, чия доля була тісно пов'язана з укріпленнями Кам'янця, бував у Барі. Більше того - навіть був барським старостою. Бернард Претвич. Про нього навіть прислів`я ходило, популярне на степовому прикордонні в середині XVI століття: "За пана Претвица вільна границя".

І правда - про оборону кордонів Речі Посполитої Претвич дбав як ніхто - що не заважало йому здійснювати рейди на татарські території. Олександра Єфименко, сучасний історик, писала, що "прикордонні старости здійснювали наступальні походи в глиб степів на свій власний страх і ризик, не зважаючи на вимоги загальнодержавної політики".

У 1636 році до Бару переніс свою резиденцію великий гетьман коронний Станіслав Конецпольський. Він приступив до будівництва нового, на цей раз кам`яного замку - позвавши для цього Г. Левасера де Боплана, як я і згадувала трохи вище..

"Кам`яний Бар,- зафіксував у 1656 році турецький мандрівник Евлія Челебі,- справді могутня фортеця. Вона набагато краща за інші польські фортеці, має арсенал і гармати". Та навіть така міць підкорилася козацькій зухвалості загонів Максима Кривоноса в 1648 році. Після атаки "було взято там, у Барі, крім великої здобичі, що дісталась кривоносовому війську, багато гармат і величезна кількість різних припасів; полонили навіть когось з Потоцьких" (Самійло Величко).

У 1672 році Бар, як і всі інші подільські міста, потрапив у турецьку неволю. Лише в 1730-х роках місто трохи оговталося.  Ненадовго: Історія прикіпіла до Бару, захотіла залишити його назву  на своїх сторінках. Так-так, я про Барську конфедерацію (1768). Розгромлена російськими військами, польська знать впала в немилість в імперії Романових. Бар вже ніколи не повернувся до колишньої величі. А фортеця в Барі під шквалом москальської зброї перетворилася на цілковиту руїну.

 

Храми міста.

Найменше пощастило костелу св. Анни (колишньому Миколаївському) - він самий гарненький, з несуразними скульптурками на фасаді - і саме про нього путівники і довідники мовчать. Нецікавий. Початок ХІХ століття, неоготика, башточки, фронтони, коротше. Хоча первісний храм стояв тут ще за часів Бони.

На роздоріжжі поруч з костелом - фігура святого в короні. По вигляду незрозумілого віку. Може, навіть стара. Поруч з нею - одноповерховий будинок плебанії. Далі - замок парк.

Пліч-о-пліч з костелом стоїть Успенська церква (1757). На її місці теж стояв колись храм-попередник, присвячений Трійці.

Кам'яна церква теж не раз змінювалася. Колись це була хрестова однокупольна споруда з балконом на західному фасаді - там у свята грав оркестр. Дзвіниця колись теж була не такою - дерев'яною на стовбах, і стояла вона посеред церковного подвір'я.

В 1838 р. церкву закрили - бо стіни і купол храму вкрили щілини. До 1851 року провели капітальний ремонт споруди. Тоді змінили вигляд куполу, добудували триярусну дзвіницю з цегли. Інтер'єри розписали масляним живописом.

Зараз до храму веде брама з залізними різнокольоровими янголами. Хм.

 Трохи далі від церкви і костела - Покровський монастир (XVIII-ХХ). Діючий. Належить сестрам-бенедиктинкам.

Його почали будувати в 1616 році на руїнах монастиря, ім'я і конфесію якого історія не зберегла. Під час Визвольної війни українського народу 1648-1654 років і монастир, і колегіум при ньому було зруйновано.

Костел і учбові приміщення було зведено з дерева - вони протрималися до пожежі, що мала місце в 1770-х роках.  

В 1701 р. продовжили зводити колегіум і монастир - на цей раз з цегли і на кам'яному фундаменті. Вже було зрозуміло, якого ордену храм - домініканський. Завершили будівельні роботи аж в 1787 році.  Дзвіниця з'явилася в 1908 році.

У 1917 р. в монастирі сестра Ядвіга Кулєша заснувала згромадження сестер бенедиктинок-місіонерок.  В радянський час сестри продовжували підпільно працювати. Як писала мені пані Людмила, "Коли ж генеральна матка з Польщі взнала, що в Барі є діючий монастир сестер Бенедиктинок-Місіонерок, вона була дуже вражена що під час переслідування сестри зберегли віру і покликання. Зараз вони підтримують зв"язки з Польщею".

Храм і келії позаду нього (1787) складають один двоповерховий бароковий корпус. Якщо не знати, що там є храм - здогадатися практично неможливо: будинок і будинок, ніяких куполів і башт.

Подивитися на коридорне одностороннє планування келій і не мрійте - не пускають в монастир всяких таких з фотоапаратами.

 Келії колись були П-подібними, зараз - Г-подібні. Лінгвістичний вибрик історії над архітектурою.

Недалеко від монастиря - автовокзал і місцевий ринок секонду.

Браїлів

https://castles.com.ua/brailiv.html 

Місцями Чайковського

Неподалік від Гнівані та Селища знаходиться Браїлів, згадки про який вперше знаходимо в писемних джерелах 15 сторіччя. Тоді це було укріплення, яке виникло на мисі біля злиття річок Браги та Рову. Схожі укріплення здавна побутували на Поділлі.
За часів Богдана Хмельницького Браїлів перетворюється на сотенне містечко Брацлавського полку, з дерев’яним замком за зразком вінницького. Залишки валів цього замку простежуються і дотепер в центрі селища; сюди ж змійками сповзаються вулиці. І не дивно — адже замковище завжди було тією глиною, з якої ліпилися середньовічні міста.

У 1652 році кам’янецький староста Петро Потоцький здійснив набіг на браїловський маєток чернігівського каштеляна Яна Одрживольського та заволодів замком. Через 11 років цей по суті розбійницький напад оформили як купівлю-продаж, що доказує, що багато які з сучасних бізнес-технологій зовсім не являють собою сучасне ноу-хау, а були апробовані на протязі віків.
1672 року турки, захопивши Поділля, захопили і Браїлів (логічно), і Галіль-паша залишив тут свій гарнізон (а в Кам'янці – свій гарем). Після повернення поляків поселення перейшло до кінця 18 сторіччя у власність магнатів Потоцьких. Саме один з них, Францішек Салезій Потоцький, у 1740 році засновує тут костел з кляштором тринітаріїв. Завершив будівництво близько 1780 року Станіслав Щенсни Потоцький, відомий головним чином своїм шлюбом з Софією Глявоне, вона ж Де Вітт, вона ж – Потоцька. Саме Станіслав Щенсни заснував для красуні-дружини парк „Софіївку” в Умані.

Браїлівський монастир складається з костела та з’єднаних з ним з боку хорів келій. Це тринавна базиліка з люкарнами в середній наві. З півночі біля входу до кляштору знаходиться дзвіниця, яка своєю розкішною пластикою більше нагадує ошатну башту казкового палацу. Збудована споруда в стилі бароко. Кажуть, дзвони звучали тут не так, як всюди, по особливому – завдяки овальним пройомам на перекриттях склепінь. В павутинні кутих перил другого ярусу дзвіниці центральне місце займає зображення семикутного хреста під короною – гербу „Пилява” Потоцьких (схожий прикрашав колись двері кам’янецького домініканського – а зараз зберігся, певно, лише в інтер’єрах костелу). Забавна доля спіткала герб: після того, як монастир віддали православним, до 7 існуючих кутів додали ще один – і утворився восьмикутний хрест старообрядців.

Незважаючи на складну багатоплановість об’ємів, декор фасадів досить скромний, стриманий. Особливо сильно це відчутно при порівнянні з інтер’єром, який прикрашають каннельовані пілястри коринфського ордеру, високий, складного профілю антаблемент, вишукані за силуетами фронтони в вівтарі, багата ліпнина і, нарешті, живопис, що вкриває стіни та стелю. Розписи ці колись були досить славетними. Виконав їх в кінці 18 ст. темперою по сухій штукатурці художник-монах Йосип Прахтль (і знову в мене, ностальгуючій серед московських снігів – паралель з рідним Кам’янцем. В нашому тринітарському костелі були розписи його руки, та, на жаль, не збереглися). Коли в 1787 році Браїлiв відвідав король Станіслав Август, він спеціально розглянув ці розписи. На жаль, сюжетні та декоративно-орнаментальні мотиви браїловських фресок збереглися погано.
З обох боків від хора – баптистерій та закристія, двері з яких ведуть до корпусу келій. Останній має в плані вигляд літери „Н”, один з боків якої замнений стіною костела. В внутрішнє подвір’я дивляться вікна з прохолодних склепінчастих коридорів з маленькими лавицями в підвіконних нішах. Навіть дух монастиря ще не вивітрився звідси.

Після польського повстання 1831 року монастир перетворюють на православний Троїцький (тринітарський, все так само – тринітарський... але вже іншою мовою). Для достатнього „благолєпія” дзвіницю прикрашають (гм) шатровим дахом з кокошниками. Цього видалося замало – і на даху костелу споруджають фальшивий восьмерик з шатровим завершенням, в огорожу пристромили незугарну браму в стилі московського бароко. Та всі ці „апгрейди” споруди не збереглися – на щастя естетів.

Найвища будівля старого Браїлова – це колишній парафіяльний костел, знову ж таки присвяченій Трійці (1879) — досить, якщо вірити путівнику Д.Малакова — дивна споруда, надзвичайно масштабна навіть за теперішніми мірками. Знаходиться храм на старому браїлівському замчищі. Будівля декорована під ампір, має так звані „візантійські” вікна і дуже високу дзвіницю, яка робить її схожою навіть не на костел, а на ратушу з баштою.

Обидві архітектурні домінанти містечка відзеркалюються в тихих водах Рову, що спокійно тече назустріч Бугу. Костели розташовані на підвищеннях, тому їх добре видно з усіх точок: з полів, з лінії залізниці Жмеринка-Вінниця (дивно, я не бачила. Хоча цей проміжок траси долала як правило глибоко вночі), з старого парку за Ровом, де видніється будівля палацу, пов’язаного історією з вже згаданою залізницею.

На початку 19 ст. Браїлів шляхом матримоніальних пертурбацій власників переходить від Потоцьких до Феліціана Юковського. Той, в свою чергу, продає маєток в 1868 році К.Ф. фон Мекку, відомому залізничному підприємцю. Його дружина, Надія Філаретівна, була — відомий факт — пристрасною шанувальницею таланту П.Чайковського (зараз її б назвали „фанаткою”). Ця обставина пов‘язала історію містечка з життям видатного композитора.

В 1876 році Надія фон Мекк заочно зробила невелике музичне замовлення Петру Іллічу. Поміж ними зав’язується листування, яке дало початок дружбі. Вони ніколи не зустрічалися, не розмовляли одне з одним — таке було їхнє спільне бажання. Тепле та змістовне листування продовжувалося 13 років. (Бовкнути щось про віртуальні знайомства минулого — чи стриматися? Стримаюсь. Аналогії і так на поверхні).

Осінь 1877 р. була важким періодом в житті Чайковського. Розлучення, швейцарський курорт, фінансові проблеми. Директор Московської консерваторії М. Г. Рубінштейн розповів про негаразди, які спіткали генія, Надії Філаретівні — і багата меценатка запропонувала петру Іллічу щорічну субсидію в 6000 карбованців до тих пір, аж поки він не повернеться в консерваторію. Гроші ці композитор отримував протягом всіх наступних років листування, що дало йому змогу вести незалежний спосіб життя.
Весною 1878 року Чайковскький отримав запрошення приїхати до Браїлова — і відразу ж погодився. Перші ж враження справдили найказковіші сподівання: розкішний парк, багатий палац та повний комфорт. Надія фон Мекк попіклувалася про всі дрібниці його побуту — управляючий та прислуга були попереджені про смаки та звички композитора, сніданок, обід та вечерю подавали в вказаний Чайковським час, страви готувалися на його замовлення. Жоден не міг порушити суворий розпорядок дня (ранком — робота, потім прогулянки, ввечері — читання, листування та музика). Все тут було створене для творчості: чудовий рояль, фісгармонія, ноти та книги. І це принесло результати! В Браїлові написані перша оркестрова сюїта, опера „Орлеанська діва”, п’єси для скрипки, 7 романсів (серед них — „То було ранньою весною”, „Средь шумного бала”), серенада Дон Жуана на слова О. Толстого, „Піліпінелла”.

На наступний рік П. Чайковський знову був в Браїлові, та вже відчував легке незадоволення від впертого надмірного піклування Надії Філаретівни. В серпні 1879 року він три тиждні жив на сусідньому хуторі Семакі, тому що Надія фон Мекк з родиною перебувала в цей час в Браїлові. Влітку 1880 року Чайковський востаннє приїхав сюди. В Семаках він написав сім романсів на слова різних авторів.
Ще під час першого перебування тут композитор побував в монастирі на храмовому святі, куди з’їжджалися селяни з найблищих сіл. „... У жінок гарні головні убори, у дівчат якісь шапочки з штучних квітів та інші більш-менш яскраві прикраси. Майже в усіх чудові коралі. Все подвір’я було заповнене окремими групами, які сиділи і щось їли. Сліпі грали на своїх дивовижних лірах і співали канти. Жінки, сліпі, сиділи поруч і співали хором...” — писав Чайковський до фон мекк 25 травня 1878 року.

А влітку 1881 року в Браїлові жив тоді ще молодий французький музикант Клод Дебюссі, якого запросили у якості домашнього піаніста. Знайомство з родиною фон Мекк мало надзвичайно велике значення в його житті: адже майже все, що створив до цього часу П.І.Чайковський, звучало в цьому палаці. Дебюссі пам’ятав про це.
Палац, зруйнований під час другої світової, було відновлено, парк також зберігся. Якщо не звертати увагу на телеграфні стовпи та асфальт, а зосередитись на величних липах та грабах, можна думками перенестися в той період.

Браїловський палац було збудовано близько 1868 року. особливими архітектурними принадами споруда не відрізняється, хоча й розташована досить ефектно — на підвищенні, неподалік від берега Рову. Три ризаліти на головному фасаді, три на протилежному, рустований перший поверх та гладенькі стіни другого, прямі вінка, в ризалітах — спарені. В усьому простота та ясність. Над дверима — меморіальна дошка з ім’ям великого композитора.

От така історія невеликого поселення (кількість жителів – трохи більше за 4000) в Жмеринському районі.

Буша

https://castles.com.ua/busha.html

А. Квятковський, "Поляки на Придністров"ї":
Буша (Ямпільський район)


У 2-й половині XVI ст. землями, на яких стоїть містечко Буша, володів коронний канцлер і великий гетьман коронний Ян Замойський (1541–1605), а пізніше – його син Томаш (1594–1638).

Ян Замойський у молоді літа здійснив подорож по Європі, навчався у Парижі та Падуї. Повернувшись до Польщі, він спочатку завідував коронним архівом. Належав до "французської" партії, яка намагалася закріпити на польському троні Генріха Валуа. Пізніше доклав максимум зусиль для того, щоб королем Речі Посполитої у 1576 році став Стефан Баторій.       У 90-х роках XVI ст. Замойський провів декілька успішних битв з татарами на кордонах Брацлавського воєводства, пізніше, у 1600-му році, сприяв переходу молдавського господарського престолу до родини Могил - союзників Речі Посполитої. У 1595 році разом із Станіславом Жолкєвським воював проти козацьких загонів Северина Наливайка.

Його син – Томаш також був високоосвіченою людиною, як і батько, об`їздив Францію, Нідерланди, Англію, Італію, написав трактат з фортифікації. У 1618 році він став воєводою Подільським, воював проти турецько-татарських військ Кантемира-мурзи та Давлет-Гірея. У 1619 році Томаш Замойський підисав з польського боку відому Раставицьку угоду з козаками.

За часів Яна Замойського у Буші, посередині мису, утвореного ріками Мурафа і Буша, почалося будівництво замку. Від поверхні річки Мурафи він здіймався, як орлине гніздо, на висоту до 30 метрів. Інженер Гійом де Боплан стверджував, що бушанський замок мав 6 веж, кожна з яких мала свій пороховий льох. З`єднувались башти між собою підземними переходами. Замкова брама знаходилась у північній стіні, неподалік від двох спостережних башт (одна з них збереглась дотепер). Мури і башти замку відповідали всім вимогам військової техніки і були добре придатні для ведення вогнестрільного бою. Не випадково польські офіцери порівнювали бушанські укріплення з фортифікаціями Кам`янця.

На початку XVII століття Буша отримала статус міста. На 1629 рік у містечку мешкало понад 2 тисячі осіб, це було досить велике місто брацлавського Подністров`я.
В 1617 році неподалік від Буші, під Яругою, відбулось зіткнення польської армії великого короного гетьмана Станіслава Жолкевського (1547–1620) і татарських військ Іскандера-паші. Бойові дії завершились тим, що Жолкевський підписав у Буші мирний договір з турками, завдяки якому вдалося на кілька років відсунути вибух широкомасштабної польсько-турецької війни (хоча заради цього полякам, за умовами договору, довелося знищити деякі свої фортеці, наприклад, Бершадь).

Вдруге і востаннє С.Жолкевський відвідав Бушу в 1620 році, йдучи в похід до Цецори, який став для нього фатальним.

Після початку Хмельниччини (1648) поляки залишили Бушу, і вона стала прикордонним містом Брацлавського полку. Тут постійно відбувалися сутички між поляками та козаками. Наприклад, у березні 1654 року під стінами Буші був розбитий трьохтисячний польський загін. Найтрагічніші події відбулись у Бушанському замку через півроку, 18–20 листопада 1654 року, коли під Бушу підійшли війська С.Потоцького і С.Чарнецького і взяли замок в облогу. Польським жовнірам вдалося винищити більшу частину нечисельної козацької залоги, але коли замок майже перейшов у їхні руки, вдова вбитого козацького сотника Завісного підпалила пороховий погріб, висадивши в повітря себе, залишки залоги й чимало атакуючих поляків. Ці події знайшли своє відображення у повісті українського письменника Михайла Старицького «Оборона Буші».

В ці трагічні дні місто практично перестало існувати. Його відродження затягнулось на ціле століття, а Бушанський замок вже ніколи не відбудовувався. Агент французької розвідки Ульріх фон Вердум писав у 1671 році про замкову гору в Буші: «На цій маківці (...) стояло колись місто Буша. Руїни ще помітні, тому можна уявити, що місто було забудоване у вигляді довгого трикутника, дві сторони якого омивали ріки...». Дотепер у центрі теперішнього села Буша ще зберегаються рештки фортеці, погреби, підземні ходи.  

Стаття з "ПіКу":
Кому потрібен міф про Бушу?
Сумна історія історико-культурного заповідника .

Василь КІЗКА

Вісімнадцятого серпня 2000 року Кабінет Міністрів видав постанову про надання комплексу пам'яток історії, мистецтв та архітектури села Буші, що в Ямпільському районі на Вінниччині, статусу Державного історико-культурного заповідника. Всі співали хвалу Кабміну…
Кабмін незалежної України був далеко не першим відкривачем і захисником історичної Буші. Її захищали ще при Союзі. Тоді, щоб, як мовлять, одразу вбити двох зайців — "український буржуазний націоналізм" ще в зародку та релігійний "опіум для народу" — комуністи придумали язичницьких часів форму "відродження історичної святині" — Оберіг. Таке собі шоу в козацьких червоних і синіх шароварах під червоними радянськими прапорами во славу віковічної єдності компартії і народу.

Ні тобі Бога, ні українського націоналізму — суцільна радянська культура!
В тексті постанови Кабміну про створення державного історико-культурного заповідника йшлося про те, що хоч заповідний статус вже наданий — заповідні зони ще мають бути визначені згодом. Чомусь так квапилися, що чи не найголовніше залишили на потім. Як не дивно, не парадоксально, не смішно, але майже вся ота Замкова гора — серце заповідника, вже кілька років є недоторканною власністю православної релігійної громади Московського Патріархату. І без її на те доброї волі ніхто, в тому числі й уряд, не має права і пальцем зачепити цю власність, бо ж її захищає Конституція!..

Релігійна громада нізащо не хоче віддати своєї Замкової гори заповідникові. Отож тут — у центрі тепер уже Державного історико-культурного заповідника — закладено потужну міну уповільненої дії, здатну рознести його буквально на шматки. Крові ще не пролилося, але головна історична пам'ятка, що залишилася тут з часу козаччини — вежа — вже палала...

А все почалося з того, що декілька років тому сільська Рада Буші своїм рішенням передала аж 33 сотки землі на Замковій горі, включаючи саму вежу та фундамент колишнього храму, християнській релігійній громаді Московського Патріархату. Тоді релігійна громада й отримала Державний акт на довічне володіння цією землею. А віра, як відомо, справа серйозна, з нею гратися навіть комуністи-атеїсти безкінечно не змогли... Що як замість заповідника тут вийде, не дай Боже, жорстке протистояння на багато років на релігійному ґрунті? А якщо навіть протистояння і не буде, а віруючих примусять здатися, то що ж це за влада, яка однією рукою дає землю на довічне користування, а другою — забирає?

"Згідно з Генеральним планом, на пам'ятках будуть проведені ремонтно-реставраційні та реабілітаційні роботи, здійснена реконструкція стародавніх жител, придбані будівлі ХVІІІ та ХІХ століть, як пам'ятки народної архітектури з подальшою їх музефікацією, створені майстерні з виготовлення властивих для реґіону виробів з каменю та сувенірної продукції, проведені благоустрій території заповідника та впорядкування козацького кладовища",— розказав мені заступник начальника Вінницького обласного управління культури пан Г.Куделя. Як бачимо, плани значні, але як їх реалізовувати на "чужій землі"?

Біля фортечної вежі була стара церква. Кам'яний фундамент, а стіни з міцнющого дуба. В час становлення так званого бушанського радянського Оберегу приїхало сюди велике партійне начальство, побачило церкву, розгнівалося і дало вказівку негайно її знести, щоб не псувала культурного заходу. Кількома приступами рвали її стіни, такими міцними вони були, до речі, без єдиного цвяха зроблені. Врешті-решт церкву повністю, аж до фундаменту, розібрали, бо не вписувалася в стиль відновлення історичної Буші комуністичними методами, під червоними прапорами, на фоні червоних шаровар "козаків". Освячені, оспівані церковними хорами, просякнуті молитвами дубові колоди порізали на дошки, які частково віддали на ремонт ферм місцевого колгоспу, дещо — на ремонт школи, а інше просто розікрали.

Щороку на шоу Оберегу з'їжджається в Бушу чимало культурних людей, але мені не вдавалося почути, щоб хтось з них запитав: а чому і досі село не має пристойного храму? Це ж, здавалося б, для такого місця зовсім неприродно: скельний язичницький храм зберегли, а церкву знищили...

Вороновиця

https://castles.com.ua/woronowica.html

Батьківщина першого літака, або
Первым делом, первым делом - самолеты. А церквушки и костелы - все потом!

Не треба скептично піднімати брови та потискати плечима. Росія, може, й не батьківщина слонів, а от Поділля - колиска авіації. Це вам будь-хто скаже. Навіть Мік інформацію підтвердив (істина в останній інстанції, еге ж).

Хоча - як це вже не раз бувало - мене початково цікавили в селищі, яке відомо ще з 1545р., аж ніяк не літальні апарати, важчі за повітря. Мене вони взагалі не так щоб аж ДУЖЕ цікавлять. Я все більше якось замками та храмами цікавлюсь.

Замка, може, в Вороновиці немає, а ось кілька храмів та один палац збереглися. Вже цікаво, варто відвідати! Тим більш, що лежить це чимале за площею поселення при трасі, кокетливо підштовхуючи в бочок дорогу з Немирова до Вінниці.

Звертати до багатого на пам'ятки архітектури району Вороновиці потрібно в центрі селища, там ще, здається, буде вказівник на Тиврів. Дивитися в старій частині Вороновиці є на що - адже ще у 1748р. за указом короля Августа III поселення отримало статус містечка. Десь в той самий час поселення на сто років стає власністю роду Грохольських, з якими і пов'язаний розквіт Вороновиці.

Назва поселення, напевно, до великих чорних пташок ніякого відношення не має: повз Вороновицю тече річечка Воронва.

 

Храми Вороновиці

Спочатку перед очима з'явиться костельчик з трохи таким... ееее... прибароченим фасадом, але при тому в профіль виглядаючий як цивільна будівля. Споруда, як не дивно, таки часів бароко: зведена ще 1771 року. В костельчику зараз правлять (бал?) православні: тут розміщена церква Різдва. Яскравість фарб б'є в очі боляче і відразу, не попереджаючи. Витримати таку люмінісцентну атаку можна хіба в цілковитій темряві. Цивільний профіль пояснюється просто: за совєтів будівля використовувалась як кінотеатр.

Це не єдине поневіряння в історії храму. Вся його історія - якісь суцільні негаразди: тільки побудували Міхал і Франциск Грохольські костел - він згорів. Зводять нову в 1777р., а у 1780-му поруч постає дерев'яна дзвіниця. Пізніше, в 1855р., дзвіницю змінюють на муровану. В 1870-х рр. у святиню двічі б'є блискавка, стіни тріскаються і ламаються. В 1885–1889рр. до храму прибудовують північний і південний приділи. Амвон зносять 20 серпня 1870р., замінивши його на банальну ікону Олександра Невського... Неподалік, до речі, є кафе, де можна перекусити.

Неподалік від нього, з протилежного боку вулиці та фактично в самому центрі Вороновиці, де кипить життя ринковими емоціями, стоїть більш цікавий храм Архангела Михаїла, зведений ще 1793р. володарем цих маєтків Грохольським. До речі, кінець XVIII століття - найцікавіший час в історії містечка. Скажімо, в 1781р. тут знаходився навіть деканат Київської уніатської митрополії. Та повернімося до костелу Михайла.

Ось ця святиня вже віддана по праву місцевій католицькій громаді - скажу з власного враження, громаді немаленькій і впертій в своїх бажаннях. Бо зробити зі зруйнованого, перетвореного на громадський ТУАЛЕТ (!!!) храму якщо й не лялечку, то цілком пристойне місце для молитв католиків Вороновиці - акт, вартий поваги.
Нам показали старі фото святині, зроблені наприкінці 80-х. Певно, тоді на будівлю махнули рукою не лише в управлінніі з охорони пам'яток архітектури (хто знає, як правильно та установа називається, від якої залежить, почепити на кам'яні груди храму чи палацу бронзовий орден охоронної таблички, присвоїти почесний номер в реєстрі - чи ні?), а й в самому селищі. І це при тому, що в кількох десятках метрів від костелу функціонував (і, начебто, й дотепер діє) музей Можайського, а храм виник одночасно з палацом, яким Вороновиця по праву пишалася. Дивно це все.

Зробила влада спочатку тут клуб, а як дах впав, а стіни пішли тріщинами - то й просто туалет. Жахи. Католики оголосили війну безгосподарності, добились-таки передачі цієї споруди римо-католицькій церкві і власними силами відремонтували старий храм. В його абрисах все ще вгадується перезріле бароко XVIII століття, хоча фронтон і "прирізали" пізніші перебудови.

Єдиний з храмів, який дослужився до чину "справжньої" пам'ятки архітектури - дерев'яна Михайлівська церква з 1752 року. І саме про неї я нічого не знала - і тому навіть не пробувала її шукати. Шкода, що й казати. Бо знайомство по фотографіям - трохи не те, що хотілося б. Може, колись побачу і цервку, і її розписи, які датуються ХІХ століттям.

 

Колиска авіації.

Час роздивитися головну туристську атракцію Вороновиці. Як і слід кожному порядному палацу, резиденція Можайського ховається в старому, розбитому ще наприкінці XVIIIст. французькому парку. Серед лип, каштанів та берізок крім власне палацу (1780, можливо, робота придворного архітектора Д.Мерліні) можна знайти жовтий господарський корпус того ж часу (в жахливому стані, поруч з головним корпусом), погріб (не бачила, не скажу), та не заявлена в жодному реєстрі напівзруйнована стилізована "під романтизм" водонапірна башта біля в'їзду до садиби.

Стан палацу - ну... такий собі. Реставрації потребує, але ще якось терпить (як людина, що добряче випила оранжаду, а тепер сидить в автобусі і тихо страждає - терпіти до дому чи вже досить?). Ззаду булдівля особливо пощарпана, ліпнина злазить клаптями, як шкіра після сильної засмаги.

Палац епохи раннього класицизму лише на світлинах здавався мені величезним, насправді будівля досить камерна та гарна. Хоча й малою її не назовеш: 43 кімнати загальною площею в 2500 кв.м. А особливо впадають в вічі більш ніж оригінальні орнаменти на двоповерхових півкруглих флігелях у вигляді бичачих черепів. Рррррррромантично! :о) Віє поганськими часами. Це добре.

Тут раніше (а може, й зараз?) розміщувалась школа. Тепер вивіски на фасаді сповіщають про вороновицьку бібліотеку та музей авіації та космонавтики. У вихідні дні (коли туристи мають час швендяти по всяких цікавих місцях) музей не працює. Цілком логічно. А шкода - бо знаю, що збереглися інтер'єри овального та круглого залів другого поверху, де якраз і розташований музей, з ліпниною на античні теми на стелі. Наскільки знаю, окрім експонатів, присвячених Можайському, шанують тут і людей, далеких від космоса: скажімо, є зал, присвячений кобзарю Володимиру Перепелюку.

Табличка на фасаді нагадує про семирічне перебування тут винахідника першого в світі літака Олександра Федоровича Можайського. Дивно: в небо злетів прилад, сконструйований моряком, капітаном І рангу, який у 1853 році на фрегаті "Діана" пішов у кругосвітнє плавання! У 1869р. на торгах в Одесі його брат Микола, теж капітан, купив цей маєток (останній з Грохольських, Адольф, виїхав до Австрії), а невдовзі по тому трагічно загинув. В маєток переїжджає Олександр, отримує посаду Брацлавського мирового судді, а весь вільний час присвячує своєму хобі. Ставить досліди на пташках, протягом трьох років (1873-76) моделює велетенські повітряні змії. Тут, на Поділлі, побачила світ перша модель літака (невеличкий човник на коліщатах, з пружиною всередині, з крильцем та пропелером). Випробування, щоправда, проходили не в маєтку, а на дачі Можайських, над Південним Бугом, в урочищі "Дубина". Човник прив'язали канатом до трійки коней - і... Такий собі віндсерфінг за возом. Можна сказати, прото-планер. Сам винахідник у 1876р. двічі піднімався таким чином в повітря і "літав з комфортом" (за спогадами полковника П.Богославського).

Про комфорт - біс його знає, але є свідчення, що під час одного з польотів змій перевернувся - і Можайський зламав собі ногу. Саме цей прикрий випадок заставив винахідника призадуматися над хвостовим відділенням літального апарату, яке б надало конструкції більшої стійкості. Тоді ж, у 1876р., Олександр Федорович зайнявся конструюванням і першої моделі літака (в основному - власним коштом, бо держава не могла виступити спонсором: суму на будівництво треба було чималу: 20000 крб. Військовий міністр виділив тільки 3000).

І після переїзду до Петербурга в 1876р. Можайський продовжував свої досліди - але це вже не по темі сайту, еге ж? Дача в "Дубині" згоріла в 1918р., а в ній померла і модель велетенського повітряного змія. Гарний був би експонат для музею, відкритого в 1971р.

А в самому палаці Грохольских під час Другої Світової розміщався фашистський аналітико-розвідувальний відділ генштабу сухопутних військ "Іноземні армії Сходу" під керівництвом Рейнхарда Гелена. Що й казати, палац має супер-цікаву біографію: тут і польські аристократи, і короновані особи, і фашисти, і дослідники...

Гнівань

https://castles.com.ua/gnivan.html

Назва - що треба!

Кілька слів про цей населений пункт я вже писала на сторінці, присвяченій Селищу. Там я згадувала (за книгою Д.Малакова) про етимологію назви міста (саме так, ви вірно здогадалися. Все пов'язано з гнівом) та його гранітні кар'єри. Зараз, по ідеї, мала б розказати про свої враження від міста та його храму, але...
Але це вже значно краще та докладніше зроблено до мене. За лінком ховається найдокладніша історія величного костелу, який ну дуже мені сподобався.

Це взлітаюче до неба диво видно вже здалеку. Шкода, але крім дива, в Гнівані особливо дивитися більше немає на що. Хоча й логічно не минати храм в мандрівках з Вінниці до Селища. Все одно ж по дорозі. :)

Вже згаданий вище сайт пише, що Гнівань не настільки молода, як я гадала: перша згадка про поселення відноситься ще до 1629 року. Та поки через гнівне селище не проклали залізницю, Гнівань була звичайнісіньким селом. А ще тут граніт знайшли...

Коли місцевим католикам у квітні 1897 року стало нікуди ходити молитися (помер настоятель Барановський з парафіяльного храму в сусідній Ворошилівці), місцеві поміщики трошки пометушилися, посудилися - і замовили архітекторам проект нового костелу. Мала святиня обійтися в 30 тисяч крб золотом. Ого!
У 1899р. землю під це будівництво пожертвував поміщик Адольф Биковський. Місце було гарне, при трасі, неподалік Бугу. Проект храму склав технік Фелікс Ольшанський.

Нарешті, в 1900р. зводять новий храм, а дещо пізніше - плебанію з садом поблизу. Пробощем служить Карл-Антоній Недзялковський. Для великої господарки на подвір'ї будують конюшню, стодолу та криницю. Не забувають і про житло для органіста і захристяна.

Та спробуй пояснити необхідність господарки, а також органіста та закристяна революційно налаштованим солдатикам. От-от, нічого і в Гнівані не вийшло. Храм розграбовують, в плебанії облаштовують школу і клуб. А 1935р. закривають і храм. А чого дивуватися? Тоді навіть на гранітних розробках працювало всього три чоловіки. Актові книги? Не знущайтесь. Знищують усе. Єдиним Робінзоном вціліла "Метрическая книга Витаво-Гниванской римско-католической церкви" за 1907 рік.

Не вціліли й дзвони. Хоча були, були й вони - навіть імена свої мали: найбільший - Зигмунд, трохи менший - Кароліна, а ще один - Сигнатурка. Знімали Зигмунда со товариші в 1930 році, і хоч як обурювалась громада, що зібралась протидіяти такому неподобству, дзвони переплавили - електротехнічна промисловість потребувала міді.

Відродженню храму та громади сприяла перебудова... але це вже розповідь для зовсім-зовсім іншого місця.

Жмеринка

https://castles.com.ua/zmerynka.html 

"Последний настоящий город на земле - это Жмеринка".
Остап Бендер

Брама Поділля. Нехай не серце краю, але все одно якийсь важливий орган, що перекачує кров, жовч, сперму чи хоча б шлункові соки. Транспортний. Неминучий. З вічно-гарячими варениками в торбах тіточок на пероні - і це в будь-який час, і вночі, і вдень, з розсипами фруктів в сезон - просто серед калюж та пилюки, з молоком та сметаною в пластикових пляшках.

З обов'язковою підземельною ініціацією вогких тунелей, де слизько ногам і темно очам, де вода конденсується на стінах і вже торгують, хоча ринок розташований тут же, за вокзальним насипом, поруч. Не позаздриш клаустрофобам, бо без цих андеграундних переходів Жмеринку не пізнаєш. Знаменитий розкішний сецесійний вокзал - острів серед річок і річечок провулків та вулиць містечка, вокзал - він сам по собі, обгородився насипами та коліями, а місто лишається ніби й осторонь, ніби й ні при чому. Приживалка при багатій тітонці. Постачальщик кадрів: прибиральниць, грузчиків, міліціонерів. Завдяки вокзалу місто знають всі. Розплата за славу? Колись було всього лише два села: Велика Жмеринка і Мала Жмеринка. Лише будівництво 1866р. південно-західної залізниці сприяло об'єднанню різних Жмеринок у одне місто.

Через туман, що клаптями опадав з неба, а ще ранній час, фотосесія вийшла похмуро-синього тону. Це не страшно. В цьому навіть є якась специфічна атмосфера. Яке щастя, що світлини не в змозі передати мерзотної плюхи зі снігу та дощу під ногами та брудних фонтанів, що виростали подекуди під колесами нечастих автомобілей по дорозі до костела на вулиці Одеській.

Про що розказувати спершу? Найлогічніше почати з топоніміки. Без прекрасного путівника Дмитра Малакова "По східному Поділлю" ("Искусство", 1988) не обійтись.

А топонімічна історія тут й справді цікава. Відкинемо малоймовірну версію про перекручене польське "zme reku" ("жме ренку", потискає руку) на зустрічі міфічних переможців. Версія, яка прив'язує до загадкових та кровожадних киммерійців, видається більш цікавою. Південь України в часи Геродота заселяли ці безстрашні воїни, що мусили під час свого першого бою випити кров ворога. А "ж" у нашій мові чередується з "г". А звідси вже недалеко до слов'янського GЪMRЪ (варіант - GMЕRЪGІMІR, що співпадає з ассірійською назвою кіммеріців - gimmir). Можливо, й у сусідніх з Кам'янцем Чемерівцях чи більш дальніх Чемерисах колись жили кіммерійці?

А зараз тут живуть потяги та електропоїзди. Малаков порівнює витончений силует вокзалу з кораблем, що на всіх вітрилах летить до Чорного моря. Мені ж двірець більше нагадує храм: чи то щось від мечетей є в його 4 башточках навколо головного куполу з гарними решітками, чи, може, навіть від католицької сакральної архітектури.

У вокзалу, збудованого у 1899-1904рр. за проектом інженера З.Журавського, немає головного фасаду - обидва боки оформлені однаково, в стилі італійського неоренесансу. В інтер'єрах збереглись рештки модернової орнаментально-рослинної розкоші, а у будівлі, через яку підіймаєшся з тунеля на 4 перон, вгадується більш пізній стиль: тут арт-нуво характерно-круглого вікна зустрічається з конструктивізмом об'ємів різної висоти. Архітектурна мода теж нетривка.

Я не знайшла на стінах вокзалу меморіальних дошок ані Котовському, ані Подвойському, але якщо напроти двірця все ще бовваніє бюст Леніна, дошки теж ще можуть висіти.

Навпроти вокзалу - важкувата, неелегантна, але стара будівля в стилі модерн. Можливо, саме тут розміщалася чоловіча гімназія, корпуси якої звели у 1909р. Тут можна побасити архітектурний прийом, згаданий в книзі Д.Малакова: оформлення вікон своєрідним переспівом англійської тюдоровської готики сандриком-поличкою.

Значно цікавішою є будівля костелу (1910), який останнім часом чи то повернув, чи то вперше обзавівся високою баштою-дзвіницею з гострим шпилем, увінчаним аж п'ятьма хрестами.

Мені пощастило. Змокла до нитки, я поїдала хачапурі на лавиці перед собором, аж раптом двері прочинилися, і тиха літня монахиня запустила мене всередину, запалила світло, тихенько чекала, поки я повзала на колінах - не від релігійного екстазу, а в пошуках кращого ракурсу, хоча хто знає, як воно сприймається здаля.

Всередині була ревна нео-готика, цілеспрямовано налаштована пробити небо своїми гострими краями. Мені сподобалось. І вітраж над вівтарем - особливо.

І не забути сказати ще про монумент Остапу Бендеру та його славнозвісним стільцям. До речі, жмеринці у цьому не перші й не останні: в Одесі є меморіальна дошка герою Ільфа та Петрова, а на Дерібасівський - відлитий стілець Гамбсової роботи, пам'ятник Великому Крмбінатору з бронзи прикрашає Петербург, Харків прикрасив також привокзальну площу фігурою батюшки Федора, тай П'ятигорськ, думаю, не забариться увічнити Кісу та Осю, які "були там".

А піонером в справі популяризації героїв двох веселих одеситів є Київ, де ще у 1992 році на перехресті Хрещатика та Прорізної, неподалік шалено дорогої "Шоколадниці" та музичного магазинчика з'явився ще один, після Гомера та Мільтона, великий сліпий - Михайло Паніковський. Туристи дуже люблять фотографуватися біля статуї, та ще й так, щоб немічний старенький обійняв вас своєю втомленою лапою, одночасно непомітно перебираючи грошики у вашій кишені. Ми з Міком теж грішні, теж там фотографувалися, хоча ані про руку, ані про дзеркальце під до блиску відполірованим черевиком тоді навіть не здогадувались. 

Про зв'язки Бендера та Жмеринки ходять слухи та легенди - вж до такої, що місто N. з всім відомого роману, де "кому й кобила - наречена" - саме Жмеринка. Про начебто прототип Остапа з вокзального міста, слідчого Бендера, та його онука-Бороду (Бориса Григоришина), який мріяв відкрити музей пам'яті діда, писала й вінницька газета "33 канал", зазначаючи, однак, що мелітопольський родовід Бендер-бея є більш знаним. 

Прочитати про цю монументо-манію, присвячену герою не одного радянсько-російського, а також одного американського (знятого, до речі, самим культовим пересмішником Мелом Бруксом!) кінофільма можна ще ось тут. Процитую трішечки:
"...на місці, з якого нині дивиться на проїжджу частину дороги Остап-Сулейман-Берта-Марія-Бендер, стояв колись хлопчик, який... пісяв. Була й така статуя в Жмеринці. Так що, як бачите, не на голому місці визріла ідея увічнити ім'я Великого комбінатора: вона тут має свої корені. Традиція, так би мовити".

Якщо й цього мало, а читати все хочеться і хочеться, прошу ласкаво! Тема Остапа, така близька простому народу, залишається лейтмотивом локальної та регіональної преси та розходиться як гарячі вареники на пероні. Ну або гамбсові стільці.

 

Прага? Стамбул? Жмеринка!

Літин

https://castles.com.ua/lityn.html

Містечко-райцентр з дзвінкою, яскраво-короткою і трішечки хімічною (щось мені все літій в голові!)  назвою за 33 км на захід від Вінниці. Населення - трохи менше 7 000 чоловік, сполучення з світом лише автомобільшими шляхами: вокзалу немає.

Літин - містечко старовинне: перша згадка про поселення відноситься ще до 1431 року, коли Літин згадав в своїй грамоті Великий князь литовський Свидригайло. Туристами не розбещене. Невелике. Зупинятися і щось досліджувати особливо не варто: бо навіть місця від літинського замку зараз на землі не лишилося. Бо воно, те місце, під водою.

Замок було зведено в XVII столітті там, де обороноздатність підсилювалася б природою, це ж логічно. Тому вибрали острів між річками Згаром та Шмигавкою. Ще на початку ХХ століття залишки замку можна було роздивитися поблизу літинської тюрми (саме в ній чекав на страту Кармалюк - і з неї тікав, як і з Кам'янецької фортеці, як і з Тобольська...)

Хоча трапляються і інші дані про розміщення замку та про часи його заснування: скажімо, на покійному вже сайті Літинського молокозаводу "Білозгар" можна було прочитати наступне:

"Колись дуже давно, ще в ХІV сторіччі, у мальовничому куточку Літина Вінницької області, де зараз розташований Літинський молокозавод, знаходився замок князя Свидригайла".

Треба буде розібратися, де, що і коли. Але поки що знайти архівних зображень замку мені не вдалося.

У 1566 році Літин підвищили до центру староства, а з 1578 року місто стало королівським, отримало магдебурзьке право. Попіклувався про це власник міста, Станіслав Лящ - через його володіння проходив відомий з XV століття «Вінницький гостинець», а Літин лежав при самому шляху. Король Польщі Стефан видає 20 вересня 1578 року привілей, згідно з яким місту дозволялося проводити два ярмарки на рік (на св. Петра — 1 серпня та на Симона й Юди — 28 жовтня), а ще торгувати щопонеділка, мати вільні корчми (медові, пивні, горілчані) та право шинкувати, продавати й купувати.  

Так Літин став відносно значним торговим центром, сюди приїжджали перш за все за харчами: молоком, хлібом та рибою. В 1648 році Літином прокотилася хвиля козаччини, після чого місто стало сотенним поселенням Брацлавського полку. Якщо вірити все тому ж покійному "Білозгару", в 1653 році в Літині Богдан Хмельницький приймав ханських послів та пригощав їх місцевим молоком.

Після того, як ця частина Польщі за другим поділом Речі Посполитої відійшла до Російської імперії в 1797 році, місто стало повітовим центром Подільської губернії. З 1924 року і до сьогодні має статус райцентру.

В 1614 році місто сильно постраждало від пожежі. Яким воно було після того, як згарище похазяйнувало територією, можна дізнатися з люстрації 1615р. Тоді тут було 87 домів, (до пожежі - 130). В Літині проживало 6 шевців, двоє кушнірів, двоє ковалів та двоє гончарів і один кравець. В підрозділ ремісників писар зарахував ще й одного попа. Майстер продажу опію, ага. Було ще 12 євреїв-ремісників та двоє слуг, що відбували сторожу від татар.

Докладно дізнатися про те, які храми існували в різні часи в Літині, можна на відомому сайті "Мислене древо" М. Жарких. А тут прочитаємо про видатних особистостей, так чи інакше пов'язаних з Літином. До речі, в місті функціонує Подільський народний університет культури. Поплавський, тримайся!

В центрі міста висяться дві цегляні вежі костела Марії Сніжної. Храм зведено в 1856 році, ймовірно, на місці його дерев'яного попередника з 1748 року. По споруді видно, що в радянські часи вона використовувалась за іншим призначенням

Трохи далі, вже ближче до окраїни і Вінниці, розташувався Літинський краєзнавчий музей ім. Кармалюка (фото в дощ маю, але ну таке вже страшне, що не покажу). Споруда музею важкувата, приземиста, стара. Це і є колишня тюрма, зведена десь в XVIII столітті.

Але увага! Те Селище, яке біля Літину, це не оце Селище, аж ніяк! В поблизу-літинському замків годі шукати.

Неподалік від Літина дорога відгалужується на південь, так можна потрапити в Браїлів і Жмеринку. Якщо треба.

Муровані Кирилівці

 https://castles.com.ua/n111n.html

Муровані Курилівці - містекчко на р. Жван, за 23 км від залізничної станції Котюжани.

Туриста зацікавити може палац, збудований 1805 року на місці більш давнього замку.

Споруда знаходиться у пейзажному парку, спорудженому під керівництвом Д. Міклера. В 60-х рр. ХХ ст. (можливо, в книжці помилка. і йдеться про ХІХ століття?) палац перебудовано. Зберіглися укріплення 16 ст. з підземним казематом

В інтернеті можна натрапити навіть на адресу споруди - вул Спортивна, 1. За цією адресою знайдете ось що:

1) Садиба: 16 - 19 ст.

2) Палац (мур.) 1805 р.

3) Арсенал (мур.) 1805 р.

4) Флігель (мур.) 1805 р.

5) Мури замку (мур.) 16 ст.

6) Міст (мур.) 1805 р.

6) Флігель (мур.) 1805 р.

7) Парк п.19 ст.

Не так вже й мало. :)

В місті народився Яків Борисович Давидзон (1912 - 1998), український фотомитець.

Немирів

 https://castles.com.ua/nemyriv.html

За Немирів в усьому... Ну, коротше, за Немирів!

Театр починається з вішака, а Немирів, райцентр на Вінничині - . Так, а що це за масні усмішки на обиччях читаючих? Ні-ні-ні, п'янству бій, навіть не сподівайтесь, що тут будуть співатися горілчані дифірамби. Непитуща я. Один раз ту отруту попробувала, 50 грамм, більше повторити експеримент тяги не було.

Хоча обминути увагою міську гордість, що виробляє "Немирофф", теж неможливо. Вже хоча б тому, що підприємство це давнє - першу гуральню заклав в місті ще 1872 року генерал-майор, граф Григорій Сергійович Строганов. А вже його дочка, Марія Щербатова (про неї ще поговоримо) заснувала на початку ХХ століття винокуренний завод. Ось, будь ласка - картинка сторічної давності.

Мало того, що давній, та ще й важливий для економіки району - ДП УГК "Nemiroff", як стверджує офіційний сайт компанії,  це вже 90 відсотків промисловості району.

Завод, що випускає популярну горілку, я бачила. Щоправда, лише здаля. Не до промислових екскурсій було. Але враження - приємне. Веселенький такий :о). Хоча башточок з фахверком, як на старій поштівці, вже нема.

Нехай фанати зеленого змія танцюють ритуальні танці навколо заводу, що випускає аква-віту, туристам краще в'їхати в місто і зупинитися на самому його початку - поблизу вартового Немирова, електровні. Зведена ця споруда ще наприкінці ХІХ століття за проектом чеського архітектора Іржі Стіброла, але, як не дивно, працює і дотепер. Ігор "Лазер" Скальський і я напросилися всередину електростанції, більше того, вдалося оглянути всі її поверхи та приміщення. Я мало що тямлю в індустріальних об'єктах, щоб там було аж дуже цікаво, то ні, але сама по собі споруда симпатична.

Можливо, лише здалося, але зовні вона виглядає більш обжитою та новішою, аніж всередині.

Якщо місто вже зловило вас в свої провінційні тенета, варто зупинитися на його історії. Принаймні, конспективно.

Те, що Немирів - поселення давнє, свідчать вали городища, розташовані на схід від сучасного міста, в урочищі Великі Вали. Вали чималі - висотою подекуди до дев'яти метрів, загальною довжиною 5, 5 кілометрів. Певно, саме в кільці валів знаходився давньоруський Мирів, спустошений ординцями.

На території городища було виявлено сліди трипільських та ранньоскіфських поселень. На околицях міста було знайдено клад з 122 римських монет ІІ-ІІІ ст. н. е. і двох срібних перснів з вправленими в них римськими монетами.

Після батиєвої навали місто й саме взялося кочувати - на нове, зручніше місце: на узвишші, яке з трьох боків омивала річка. Щоб відхреститися від невдахи-попередника, нове місто назвало себе Немировим. (Хоча є й версія, за якою ці землі в 1388 році було надано литовськими князями Коріатовичами якомусь Немиру). 

Перша письмова згадка про місто, як це часто буває, запізнилась не на одне століття - вона припадає на 1506 р. (саме тоді польські історики знайшли це слово в ярлику Менглі-Гірея).

Річка, на якій виросло місто, дивує багатством імен - то вона Мірка, то Замчик,  а то Руда, Городиця чи Устя. Греблі на ній ставили здавна, утворюючи ставки, що давали змогу тримати птицю, ловити рибу, знаходити енергію для крупорушок, олійниць, папірень чи млинів, а заодно й захищали місто від зайд.

Хоча одними ставками не сильно захистишся. Тому на найбільш високому участку над рікою, на горі Виспа (що польською буде "острів") з боку Вороновиці  зводиться дерев'яний замок.

Першими власниками міста, відомими документам, були Немиричі. Довгий час містом володіли Четвертинські. Дочка Матвія Святополк-Четвертинського та Євдокії з Вагановських одружилася з князем Янушом Збаразьким, воєводою брацлавським, і в придане взяла Немирів з околицями. внесла Коли ж їхні сини Кшиштоф та Єжі померли і не залишили наслідників, а сталося це в середині ХVІІ століття, Немирід дістається воєводі руському князю Яремі Вишневецькому (1612-1651).

Від князя, відомого своїм запальним норовом, взяло місто й герб -  червоному полі півмісяця, звернутого рогами донизу; на ньому – потрійний хрест, між рогами півмісяця – шестипроменева зірка; герб увінчувала князівська корона.

Вже після Вишнівецьких Немировим заволодів могутній рід Потоцьких.
го полку. Згідно з Реєстром Війська Запорізького 1649 року, Немирівська сотня налічувала 221 козака, яких очолювали сотник Лаврин Кгерелуха та хорунжий Никифор Шрамко.

Селилися тут в ті часи переважно євреї. Про це - і про саме містечко - дізнаємося з описів мандрівників, переважно російських. Датський посол у Росії Юст Юль, подорожуючи Поділлям 1711 р. залишив докладні описи Правобережної України. Про Немирів він пише як про зовсім розорене місто, однак зазначає при цьому, що "й останній його будиночок чистіший від найпишніших московських палат". Внаслідок розрухи та руїни в багатому від природи краю послу часто не вистачало харчів, на що він не раз скаржиться в своєму подорожньому щоденнику.

Близько 1670 р. у місті влаштував свою штаб-квартиру гетьман Петро Дорошенко (1627-1698),  але згодом його витіснив король Ян Собєський. Дорошенко з такою ситуацією не змирився - і в 1674 році повернув немирівські землі собі.

 

Потоцькі і Немирів 

Першим з могутнього роду містом заволодів воєвода київський і познанський, гетьман великий коронний Юзеф Потоцький (1673-1751). Він відновив немирівський замок і жорстоко придушив у 1703 році повстання під приводом Семена Палія. У відновленому замку воєвода в серпні-листопаді 1737 року приймав дипломатів з Австрії, Туреччини та Росії, що зібралися на переговори, які згодом одержали відповідну історичну назву – Немирівський конгрес.

Естафету Потоцьких по Юзефу продовжив великий коронний підкоморій,  генерал-лейтенант військ коронних, посол на сейм та колекціонер Вінцентій Потоцький (помер в 1825 р.). За свідоцтвами учасників подій, польський письменник Юзеф Крашевський розповідав: опівдні 16 травня 1787 р. гарматний салют луною розлігся над немирівськими ставкам, сповістивши про прибуття короля Станіслава Августа Понятовського, котрий повертався з Канева, де мав зустріч на галері з Катериною ІІ. Вінцентій Потоцький мав нагоду продемонструвати королю свої численні досягнення в якості господаря міста.

Саме він відкрив в Немирові корпус шляхетної молоді – приватний навчальний заклад, створений за настановами Едукаційної комісії. В старому замку були створені мануфактури, де вироблялися килими, полотняні набивні скатертини і хустки. Крім того, В.Потоцький впровадив виробництво капелюхів, шабель і рушниць, постачаючи цю продукцію частково і на експорт.

Хобі пана Вінцентія було зрозумілим для XVIII століття - садівництво. Потоцький вирішив привабити до цього захоплення й інших - за його наказом селяни, щоб одержати дозвіл на шлюб, мусили попередньо висадити кілька плодових дерев, причому привій належало брати лише з графського розсадника, де були найкращі сорти. Така дивна захцянка власника міста приносила щедрі плоди його підданим - чимало немирівчан добре заробляло на вирощуванні і збуті фруктів.

Як і пізніше дивак-редукс Ігнацій Сцибор-Мархоцький, Вінцентій теж намагався створити в своїх маєтках державу в державі. У Немирові пан навіть бив для внутрішнього обігу власну монету з фамільним гербом – семикінцевим хрестом “Пилява”. 

Бачив Немирів і інших видатних постатей історії: 1791-92 рр. тут квартирував з військом польський герой, піонер Америки, генерал Тадеуш Костюшко (1746-1817). Мемуарист Северин Букар зазначав, що Потоцький приймав їх по-панські, “до десертів клали золоті прибори”.

Після другого поділу Польші (1793) В. Потоцький, не бажаючи пристосовуватись до нових політичних реалій у 1802 р. продав Ковалівку з 5 селами та Немирівський ключ із 60 селами за 6 689 170 злотих Станіславу Щенсному Потоцькому з Тульчина та переїхав до своїх багатющих маєтків у Галичині.

Станіслав Щенсний Потоцький (1752-1805), відомий зведенням парку "Софіївка" для своєї третьої дружини, подарував Немирівський ключ з Ковалівкою та Могилівський ключ з 16 селами своєму старшому синові Єжі, але непутящий нащадок (1776-1810) невдовзі промотав майно, виїхав до Франції, де і помер.

Ще до того, у 1807 р. Немирів і Ковалівку одкупила вже за тридцять мільйонів злотих практична мачуха – Софія Потоцька-де Вітт-Глявоне (1760-1822).

Згідно з її заповітом, Ковалівка з Немировом дісталася у спадок Болеславу Потоцькому, сину Станіслава Щенсного. Болеслав, що народився в рік смерті батька, спочатку мешкав в Ковалівці, в довгому одноповерховому палаці з білою колонадою, який звів ще Вінцентій Потоцький.

 

Про місто і околиці.

До складу Немирівського маєтку входило величезне поселення Ковалівка, що склалось з кількох сіл – Сподахи, Чеколанівка, Яри, Підзамче, Блідки. У Ковалівці колись мешкало кільканадцять родин так званих литовських татар – з тих кримчаків, що було осіли у Литві та на Поділлі. Вони дотримувались магометанської віри, мали в Ковалівці мечеть і муллу, але рідної мови вже сто років тому не знали, користуючись польською. Прізвища їх теж свідчать про національність: Скульські, Смульські, Абрагамовичі, Барановичі та інші.

(За “Словником географічним” видання 1882 р.).

На архівному “Плані польського містечка Немирова”, складеному на початку ХІХ ст. російськими “інженерами-прапорщиками” Федором та Павлом Івановим, показано досить близьку до сучасної основну планувальну схему містечка.

Дещо раніше, у 1788 р. був складений теж план Немирова, попередній, за підписом: “генерал-маіор Николай Гердиев”. Цей документ має деякі відмінності від вищезгаданого (див. малюнок).

У 1803 р. і 18 травня 1811 р. дерев’яний, під солом’яними стріхами Немирів вигорів дощенту, від старої забудови лишилися хіба що надто поодинокі муровані споруди – Троїцька церква (1806) та римо-католицький костьол св. Юзефа Обручника (1803), зведений коштом Станіслава Щенсного Потоцького.

Після пожеж Немирів, певно не зазнав перепланувань, і основними вулицями залишилися ті ж самі, що здавна вели найкоротшим шляхом до найважливіших міст: .шлях з Вороновиці до Брацлава, що в межах Немирова перетинав греблі річечки із ставками Вороновицьким та Брацлавським. (Ця вулиця, від греблі до греблі, від млина до млина, в різний час мала різні назви: Костельна, Поштова, а на плані 1912 р. – Базарна, продовжена Ковальською). Від цієї головної вулиці відгалужувалися Гімназична Нижня, Гімназична, Липкова, Палацова; за костелом йшли Каретна, Шевська.

Костел був головною домінантою міста. Але 8 (20) грудня 1880 р. храм згорів. Невдовзі святиню відновили.  В радянські часи її пристосували під будинок культури і зал урочистих подій ЗАГСу. Замість високих веж костел набув абсолютно радянського, нецікавого вигляду. Зараз в ньому знову правлять. В приміщенні лунко і пусто.

З приєднанням Правобережної України до Російської імперії у багатому містечку Немирові постійно став квартирувати який-небудь російський полк. Та знаменитості і в ХІХ столітті все ще жалували місто своїми відвідинами.

Цьому сприяло й те, що володарем містечка був граф Болеслав Потоцький (1805-1893), - людина освідчена, товариської вдачі, гостинний господар, меценат. Він утримував своїм коштом сиротинець і богадільню в Ковалівці, притулок, лікарню для селян, гімназію в Немирові, віддаючи на це майже чверть витрат на утримання маєтку взагалі.

 

Гімназія, кірха та інші.

Одним з улюблених дітищ Болеслава Потоцького була Немирівська чоловіча гімназія – учбовий заклад, що вів свій початок ще від заснованого Вінцентієм Потоцьким корпусу для “шляхетної молоді”. Коли старий будинок дворянського повітового училища став затісним, Болеслав Потоцький запросив до Немирова професора механіки і архітектури Київського університету св.Володимира Франца

Івановича Мєховича (1783-1852), який виконував обов’язки архітектора Київського учбового округа. За кілька років Мєхович виконав на замовлення Б.Потоцького ряд проектів: це і великий двоповерховий будинок гімназії, витриманий в дусі казенної архітектури пізнього класицизму і побудований у 1838 р. Той рік став відліковим для історії гімназії, яка скоро стала відома на все Поділля.

Репресії проти поляків після повстання 1863 р., відміна кріпацтва, розвиток промисловості суттєво змінили національний склад населення Немирова. За даними на 1896 р. людність містечка становила вже 7129 чоловік, тобто зросла майже на третину, причому православних було вже 2230, або третина, римо-католиків – 1406 (19,7%), лютеран – 447 (6,3%), іудеїв – 2874, або 40,3 відсотки, інших – 172.

Ще за часів Вінцентія Потоцького, у 1782-1801 рр., в Немирові було споруджено кірху для євангелістів аугсбурзького віровизнання. Під час тотальної пожежі 1811 р. кірха згоріла, і Болеслав Потоцький, розбудувавши Немирів, доручив Ф.Мєховичу спорудити нову, муровану кірху, дав на це цеглу і 6000 карбованців сріблом. Нова споруда мала просту, без зайвих витівок архітектуру – з чотирикутною вежею-дзвіницею під високим шатром. Зараз в її приміщенні розміщена пожежна частина, але й досі в обрисах будівлі проглядається характерна для храму форма.

 

Княгиня Щербатова і її палац 

Після придушення польського повстання 1863 р. граф Болеслав Потоцький, гофмейстер Височайшого двору, покинув Немирів і переїхав до Петербургу. Його дочка Марія

Болеславівна Потоцька (1837-1882) у 1856 р. взяла шлюб з старезним дідуганом, старшим за неї аж на 67 років, графом Григорієм Олександровичем Строгановим (1770-1857), якому й було віддано у правління Немирівський маєток. Так у рік смерті графа народилась дочка Марія Григорівна, якій судилось стати останньою немирівською поміщицею. Наприкінці 1870-х рр. вона взяла шлюб з князем Олексієм Григоровичем Щербатовим (1849-1912). У 1880-х рр. граф Болеслав Потоцький відійшов від громадського життя і знов оселився в Немирові, але жив усамітнено, не спілкуючись з сусідами. А молода енергійна онука заходилась господарювати і розбудовувати Немирів. Продовжувала діяти в Немирові полотняна фабрика, де ткались “серпанкові” тонкі полотна, мусліни, рушники, скатерки, візерунчасто-ткані постільні полотна та набивні тканини на одяг, хустки-колтрини. Славились й килими з Немирова і Тульчина: візерунок мав багато спільного з народними квітковими сюжетами. На відомій всеросійській сільськогосподарській та промисловій виставці 1913 р. у Києві демонструвалися вироби Немирівської майстерні княгині М. Г. Щербатової: килими, мережива й вишивки.

Розбудовуючи маєток у Немирові, княгиня запросила чеського архітектора з Праги Іржі Стібрала, з яким познайомилась 1866 р. у Венеції, та за чиїм проектом було споруджено знаменитий палац, спиртозавод, електростанцію, критий ринок та інше.

 

В авангарді. 

Палац зберігся до наших часів. Що найцінніше - збереглись і його інтер'єри. Щоб знайти резиденцію діловитої княгині, потрібно покинути центр Немирова та спитати в людей, а де тут корпуса санаторію "Авангард". Через браму, яка стверджує, що "Бути здоровим - модно", потрапляємо до старого парку (територія - 86 га) з флігелями, плакатами та радянської доби оленями. Палац - он він, за кущами. Величезним здавався на картинках, а в реальності зовсім не гнітить масштабами. Нормальний палац, класичний. Щоправда, перед його головним фасадом все ще бовваніє нікому не потрібний лєнін... але цей пережиток епохи довго не протягне.

Леви з пісковику жадібно обхопили кам'яними лапами кулі і не дуже стерегуть вхід до резиденції. Вестибюль вражає розмірами, ліпниною та каміном зі звабливими спокусницями топ-лесс. На почесному місці - портрет молодої княгині в червоній сукні.

А от далі пройти не вдається: неділя, всі інші приміщення зачинені, сторож невблаганний. Шкода, що картинну галерею так і не довелося побачити.

Озаринці

 

http://www.castles.com.ua/ozar.html

Даний населений пункт знаходиться на заході Вінничини, не так далеко від Могиліва-Подільського.

В одній з газет якось натрапила на визначення виходця з цих місць Бориса Хандроса, явтор книги "Містечко, якого немає", про поселення як "патріархальне українське село-містечко (на одному березі Дністра — село, на іншому — містечко) із м’якою співучою назвою Озаринці".

Скільки таких містечок, цілком знищених, було по всій Україні! Але Яришів, де врятувалося лише 9 чоловік, — це поруч, за якихось 12 км від Озаринців. 12 кілометрів — і Лядова, притока Дністра — обміліла річечка, яку влітку можна було перейти вбрід. 12 кілометрів відокремлювали нас від невідворотної загибелі. Сьогодні Яришів, завтра — ми». Коли війна знищила містечко, від нього залишилися тільки стіни зруйнованої синагоги й понівечені будиночки з забитими віконницями. «Щоразу, — пише Хандрос, — коли приїжджаю в Озаринці, ходжу немощеними вулицями колишнього містечка, мене оточують тіні загиблих земляків, що запитують із докором: «Невже й сліду не лишилося? Чому? За що?» Та й сам почуваюся випадково вцілілим жителем Помпеї, що пережив своє давно зникле під попелом місто».

Андрій Квятковський в статті про поляків Придністров"я (з збірки "Культурні грона Дністра") згадує замок 17 ст. та діючий костел діви Марії.

Печера

 https://castles.com.ua/pechera.html

Потоцьки, Городецький та мавзолей.

В 1710 році Іван Лук’янов, який подорожував по „святим місцям”, переплавлявся недалеко від Сокільця на паромі і був вражений видом на „гори кам’яні великі” — Печеру.

Дійсно, береги тут, як стверджує путівник Д. Малакова, дуже мальовничі, що не раз

притягувало в ці края кінематографістів. Стиснута високими скелястими берегами, які поросли короткою травою, річка струїться поміж могутніх валунів, які нагадують величезне казкове стадо, що прийшло напитися води і розбрелося між бушуючих, пінних потоків. А над самою неприступною кручею, серед синіх квітів цикорія та жорстких парасольок деревня-тисячолистника знісся до неба стрункий силует дерев’яного храму ідеальних пропорцій. Окремо від нього стоїть масивний кам’яний стовп обезглавленої дзвіниці, який нагадує давню сторожову башню. Незабуваєма картина!

Обидві будівлі стоять там, де залишила сліди багатовікова історія Печери. Саме в глибині скель заховані старовинні ходи та печери, які стали притулком для жителів та дали назву селу. Земля довго береже сліди активної людської діяльності, драматичних подій в історії людства. Археологічні дослідження, які були проведені в Печері в 1947—1948 роках під керівництвом професора М. Артимонова, дали багатий матеріал, який підтверджує народні перекази та легенди. Багатошарова археологічна пам’ятка розповіла про давність заселення виступу над Бугом, зручного в оборонному та стратегічному відношеннях. Тут знайдені залишки жител раннього і пізнього третичного періоду — напів-землянки, кераміка з заглибленим орнаментом (раннє трипілля), грузила, мотиги з оленячих рогів, кремневі знаряддя праці та посуд, кремневі сокири пізнього трипілля.

З кінця XVI століття Печера згадується в польських актах як земля, що належала магнатам Збаразьким. За часів турецького панування спустошені Руїною береги Бугу знову починають заселятися, чому певною мірою допоміг фірман султана 1682 року, який призначив молдавського господаря Дуку правителем Правобережної України.

Грек з Албанії, Георгій Дука хитрощами досяг боярського титулу при дворі молдавського господаря Істрата Дабіжі, одружився з його прийомною дочкою Анастасією, а після смерті тестя спромігся зайняти княжий престол господаря Молдавії. Стараючись вгодити одночасно і Високій Порті, і Речі Посполитій, Дука за допомогою турок побував на троні аж три рази. Та роки його правління війшли в історію Молдавії як час безмежної тиранії, непосильних податків та жорстоких покарань. Молдавський літописець Нікулче пише: „На всіх він, Дука, дивився зверху вниз. Палац свій він утримувавпо-царському. І коли виходив до народу, його погляд був похмурим, щоби застрашити людей...” Після поразки турок в 1683 році під Віднем, в облозі якої приймав участь і Дука, в Молдові знову почалися бунти. Ними скористувався молдавський боярин Петричейку, який зайняв трон після перемоги над військами Дуки. Останній відправився до Польщі, де й помер.

Історія правління Дуки та легенда про його вигнання, коли він як нещасний та покинутий жебрак, лежучи в простому візку, запряженому для ще більшого приниження різномасними кіньми, попросив в селянки, що йшла повз нього, молока — та почув, непізнаний, від неї прокляття — приговор народа тирану, — все це дуже цікавило молодого Пушкіна. Тема володаря, проклятого своїм народом, була співзвучна думкам Пушкіна, зісланого до Кішенева, де він і почув багато легенд з минувщини Молдови. Там він написав повість „Дука, молдавський переказ XVII століття”, котру читав своїм друзям. На жаль, повість ця пропала.

Місцеположення Печери — поміж Дністром і Дніпром, на кручі над Бугом — неначе символізувало велич і неприступність самого Дуки, котрий звів тут кам’яний палац, та жив у ньому, які правив, недовго. Одночасно з’явились і перші насадження регулярного парку на 800 метрів вище за течією річки, на іншому виступі скель. Можливо, тут планувалося будівництво більш пишної резиденції.

А наступний після Дуки „сарматський князь” Юрко Хмельницький (скинутий потім турками з кам’янецького замкового мосту), переніс столицю в Немирів, ще ближче до дніпра. Палац забросили, все перетворилося на пустку.

Сліди валів, рвів, в’їздної брами легко просліджуються на вершині кручі, яка нависає над річкою. В 1764 році камінь палацу пішов на облаштування фундаментів та огорож дерев’яної церкви Різдва, поставленої поруч з давнім городищем.

Церква в Печері схожа на інші церкви Вінничини. З часом готновий дах замінили на залізний, а до західного та південного фасадів були прибудовані ампірні тамбури з напів-колонками та фронтончиками — по моді того часу (1838).

Інтер’єр печерського храму розкритий на всю висоту, та в декоративному відношенні поступається ганщинському. Привертають увагу розписи, виконані в 1830-ті роки в вигляді архітектурних мотивів на внутрішній поверхні другого ярусу нави, колоритні гротескні орнаменти в сірувато-бузкових тонах на площинах зрізаного шатра.

Дуже живописна дзвіниця (1865), яка поставлена окремо по осі храму, з західного боку. Побудована вона з каменю палацу, це видно будь-кому під осипавшоюся штукатуркою.

Потемніле від часу каміння надає дзвіниці дещо архаїчний вигляд. Конструктивне вирішення цієї восьмикутної двоярусної башти багато в чому сягає традицій народної дерев’яної архітектури.

Поруч з церквою на м’якому килимі трави біліє хрест, висічений з цільного каменю. З кожним роком все важче прочитати напис: „Сие знамение креста сооружа раб божий...”. а на звороті — „Року божого 1786 м-ца мая дня 30”. Цікава деталь: за давньою звичкою різчик витесав першу цифру року у вигляді букви „а”, а не одиниці. Форма хреста зумовлена технологією виготовлення, яка враховувала як щонайменші витрати праці, так і вимоги заказчика: міцність та максимально насичений текст, в якому потрібно було повідомити багато чого і для якого потрібна була велика площа. Адже традиція поваги до предків на Україні дуже сильна.

Кілька слів про парк, закладений господарем Дукою в 1682 році. Спочатку його план мав форму витягнутого паралельно до річки прямокутника, поділеного навпіл з більш широкого боку широкою чотирирядною алеєю із формованих лип — від брами до палацу. Ще й зараз тут можна зустріти дерева, які збереглися від ранніх насаджень. Обидві половини парку розділені по діагоналі дворядними липовими алеями, ними ж обрамлений весь периметр. В той же час від річки в парк був прокладений водогін, який не зберігся. В кінці XVIII століття, коли мода на англійські пейзажні парки сягнула аж до Поділля, нові власники Печери, Свейковські, збудувавши палац, значно розширили площу парку за рахунок долини Бугу і лівого берега; дика місцева природа з нагромадженнями валунів, мальовничими урвищами та віковими деревами надавала нечасту можливість влаштувати величезний романтичний „хаос”. А щоб внести необхідні виправлення до природнього оточення, валуни переміщали, створювалися гроти та купальні. З витратами, природно, не рахувалися. Для порушення симетрії, яка стрімко стала немодною, в регулярній частині парку підсадили нові дерева, та планування головних алей збереглося. Включивши до парку річку з її прегарними пейзажами, нові будівельники пробили вздовж схилу від палацу кам’яні сходи, прикрасивши їх мармуровими статуями. Широку терасу біля палацу огорожувала балюстрада з вазами. Звідси відкривався мальовничий вид на Буг та далі за річкою — зараз побачити це заважають дикі хащі.

Велика двоповерхова будівля палацу палладіанської архітектури з’єднувалося четвертними галереями з флігелями, створюючи курдонер (то не матюк, а закрите подвір’я), відкритий в сторону парадної алеї від брами. Головни фасад прикрашали портік та чудово виконані класичні, з фронтончиками сандрики вікон другого поверху. Як данина бароко, стилю, що вже сходив з арени того часу, оригінальні сандрики виділяли вікна нижнього поверху. Глибока лоджія з чотирьох колон великого іонічного ордеру поміж двох ризалітів о п’яти таких же розкішних вікон на кожному прикрашала фасад, який був звернений до річки.

В печерському парку зберігся останній архітектурний спалах минулих часів: стилізований під романтичну архітектуру мавзолей. Написи на цоколі зроблені польською: „Проетував Владислав Городецький”, „будували Костянтин і Яніна з Потоцьких, подружжя Потоцьких, 1904 рік”.

Відомий київський архітектор В.В. Городецький (1863—1930), який закінчив зі срібною медаллю Петербурзьку Академію художеств, прославився на Україні, в Польщі та Ірані (йому належить Миколаївський костел, будинок сучасного Нацбанку та будинок з химерами в Києві). Поховано Городецького в Тегерані. Він був відомий досконалим знанням архітектурних стилів різних епох та народів. Оригінальні творчі прийоми городецького знайшли свій розвиток і в Печері. Мавзолей являє собою каплицю, яка в плані має латинський хрест. Високі щипці з трьох боків піднімаються над абсолютно однаковими романськими порталами, з яких бічні обрамляють колись вітражні вікна, а західний — головний вхід. Східна сторона будівлі оформлена у вигляді апсиди. Під нею зроблено спуск в напівкруглу крипту. Широко використовуючи архітектурні стилі минулого, Городецький в той же час сміливо бвав на озброєння нові будівельні матеріали та конструкції. В вузьких вікнах — стільникове наповлення з шестикутних склоблоків — білих, оранжевих, бузкових. Ідеально рівна кахельна підлога, масивні дубові двері, стіни, складені з рваного гранітного каменю, пісковик та бетон — велика кількість природних та штучних матеріалів було використано при спорудженні відносно невеликої будівлі. Стильова точність деталей — результат не лише професійної ерудованості майстра. А й відмінного відображення в матеріалі, в тому числі — в новому матеріалі. Можна припустити, що і в печері над ліпними деталями працювали якщо не самі брати Саля (будинок з химерами, костел в Києві, агов!), то їх учні. До роботи в бетоні підходили дуже серьозно, оцінюючи його так само, як і класичні природні матеріали. По вже закінченим, намертво застигнувшим бетонним деталям скульптор Елія Саля проходив різцем, вдосконалюючи форми та залишаючи на витворі слід авторської руки. Виключно висока техніка оброботки бетону відплатили за це: лише при найближчому вивченні, порівнюючи структуру поверхні природнього та штучного каменю, можна відрізнити бетон від пісковику.

Цікаві дубові двері мавзолею з накладними навісами оригінального рисунку. До дрібниць все продумано архітектором (навіть шляпки цвяхів — з орнаментом). В центрі крипти, де так і залишилися незаповненими кілька аркосолій, привертає увагу велика біломармурова плита. Довгі епітафії розміщені над двома різними гербами: хрест „Пилява” з латинським девізом „Щит протиставив щитам” — роду Потоцьких і „Тжаска” — турецький напівмісяць, оточений зверху і знизу двома мечами — роду Сейковських. Потрібно відмітити, що польська геральдика відрізняється від прийнятої в інших країнах середньовічної Європи. Герби в Польщі використовувалися спочатку в якості своєрідного знаку на прапорі регіонального військового загону, що виступав у похід, зібраного тим чи іншим феодалом. Знаки ці простого, чітко вгадуваного рисунку з часом стали приналежністю найбільш знатних родів; деяким шляхтичам герб роду слугував як приставка до прізвища.

Перед мавзолеєм — велика стилізована брама. Два пілони фланкують в’їзд. Всередині кожного зроблена невелика дзвіниця. Опори огорожі з решітки декоровани рель’єфними хрестами на всю висоту, і сама решітка зроблена з великим смаком та майстерністю. Густі зарослі парку придають цьому куточку своєрідну привабливість. Навпроти воріт — з другого боку від глухої кам’яної стіни — великий бувший господарський двір, забудований в 1912—1915 роках за проектом Яна Гойріха такими ж самими капітальними спорудами, як і млин в Сокільці (талановитого архітектора, який теж закінчив Петербурзьку Академію художеств). Він же прибудовував та переробляв деяки частини печерського палацу, розібраного в 1920-х роках.

Печеру не можна покинути, не спустившися до річки, щоби пройтися її мальовничими берегами, відчути принади сонячних та водних ванн серед чарівних природних купалень між валунами.

Селище

https://castles.com.ua/selysche.html

Оселитися б в Селищі!

Вінниччина – найсхідніша з українських областей, де до наших днів сяк-так збереглися руїни середньовічних замків. Східне Поділля – край, не розбалуваний туристами так, як багата на фортеці Тернопільська область. Це відчувається: навряд чи біля мальовничих розвалин вас очікує зустріч з групою екскурсантів. Але віддаленість від туристських маршрутів, здається, має й свої „плюси”: можна цілком віддатися спогляданню історичних пам’яток, можна годинами блукати на самоті з думками, можна навіть перенестися в уяві в ті часи, коли замість руїн висилися могутні стіни та високі башти...

 

Селище Черленків

Нє, я серйозно. Сподобалось. Дуже. Естетка чортова. Що поробиш. Бо ну дуже було все мальовничо. Та що казати - фото все краще покажуть.
Хто б чекав в околиці Вінниці таке диво? (Правильна відповідь: історик чекав би). Траса з Вінниці на Гнівань веде до поселення, яке могло б конкурувати з обласним центром в свій час. Могло б - та зараз навіть імені свого не пам'ятає, називається безлико Селищем, як десятки інших українських селищ. А от Черленків міг би бути хіба не єдиним в світі!

Саме Черленків виник над спокійним Бугом в далекому XIII cтолітті. (Ну, виник - нечіткій термін, бо на місцевій Лисій горі археологами знайдені залишки житла трипільської культури). Пізніше поселення отримало міський статус, і, щоб ніхто з селом не плутав, назвалося Черленградом. А яке середньовічне місто без замку? Ніяке. Бо зруйнують одразу. До Кучманського шляху стрілою подати. А ще й переправа через Буг поруч. Тому укріплення тут було здавна. Ще наші кам'янецькі Корятовичі укріпили Черленград дерев'яною фортецею після 1362 року, разом з Бакотою, Скалою, Меджибожем та Брацлавом. Так, принаймні, стверджують в своїй статті "СЕЛО ВІННИЦЯ ЧЕРЛЕНГРАДСЬКОЇ ОБЛАСТІ" - МОГЛО Б БУТИ І ТАК..." Костянтин та Анатолій Завальнюки. Хоча мені здається, що йшлося зовсім і про мій улюблений Червоноград.

Магдебургію Черленків отримав у 1448р. Зростав, розвивався. А в 1624 р. був безжально зруйнований кримчаками. Буджацька орда, очолювана Кантемір-мурзою спалила і місто, і замок. Місто не фенікс, з попелу не відродилося. Замість Черленкова поруч зі згарищем виникає поселення з банальною назвою Селище.


Різні польські документи 16 сторіччя, які були написані в Черленковському замку, акти 1600 року, де Черленків, не дивлячись на втрачені привілеї, називається містечком, говорять про його значення як „warownie na kresah”, „фортецю на окраїнах”. . Належало містечко до старовинного українського роду Черенковським.

 

Дещо про топоніміку.

Як вже згадувалося вище, в 1624 р. Черленків був безжально зруйнований кримчаками. Буджацька орда, очолювана Кантемір-мурзою спалила і місто, і замок. Місто не фенікс, з попелу не відродилося. Міщани, що поховалися від степової навали в ліси, потроху поверталися на старі місця, та знаходили лише згарища. Замість Черленкова поруч виникає поселення з очікуваною назвою Новий Черленків.

Час лікує найглибші рани. За кілька років і на місці спаленого міста почали селитися люди. Називали вони це місце Старим Черленковим, або Седлищем. Поселення зростало – і з часом поділилося своїм іменем і з Новим Черленковим.  З часом назва трансформувалася у відоме і нам тепер Селище. Замок, до речі, сяк-так відбудовували: потреба в ньому все ще існувала.

А звідки взялася назва „Черленків”? Можливо, від старовинного українського шляхетського роду Черенковських, яким містечко належало. А, може бути, все було навпаки — і поселення подарувало магнатам прізвище. Черленковські родичалися з могутнім сімейством боярів Кмітичів з Брацлава. Один  з Черленковських, Сильвестр, в першій половині XVII  століття був одним з опікунів Києво-Могилянської колегії, названих у заповіті Петра Могили.

 

Гуртожиток для ченців.

Один з останніх Черленковських, Атанас, у 1670р. постригся в монахи-василіани, запросив братію з Почаєва та дав ій село Ровець під заставу. Штаб-квартира ЧСВВ перебувала у Черленкові протягом кількох десятиліть – аж до сплати застави. Браття збудували неподалік замчища монастир (залишки дзвіниці дотепер бовваніють край мощеної дороги до Бугу, слугуючи місцевому газді за підпорку паркану. Дивна ситуація: якщо замкові руїни значаться в реєстрі пам’яток архітектури, то дзвіниця є такою собі „невидимкою”, долею якої не опікується ані держава, ані церква).

Сюди ж, в обитель василіан, втікли у 1648 році зі знищенного козаками вінницького монастиря ченці-домінікани. Замок став кляштором два-в-одному: на першому поверсі молилися василіани, їх молитви зверху чув не господь, а домінікани, які теж молилися з усіх сил.

В середині XVIII ст. квартиранти з першого поверху повернулися до Вінниці, до відбудованого на той час монастиря. Василіани відтоді хазяйнували в кляшторі самотужки.

Після того, як рід Черленковських згас за чоловічою лінією, замок близько 1750р. переходить за спадщиною до старости трахтемирівського Станіслава Щеньовського. Він відремонтував стіни з бута та цегли, встановив гармати в баштах та тримав у фортеці постійний гарнізон. Та недовго гарнізону судилося стояти над Бугом. Вже учасник барської конфедерації воєвода брацлавський Онуфрій Щеньовський після поразки від царських військ під Білою Церквою розібрав замкові стіни. Мовляв, все одно воєнне значення фортеця вже втратила. Щоправда, руїни потім перетворили на панський маєток. Замість вузького прищуру бійниць дивилися на Буг широкі вікна усипальні. Але про все по порядку.

 

Усипальня з казки.

Отже, залишилися башти. Треба було їх якось використовувати - не пропадати ж такому добру? Одна з веж була перебудована під мініатюрний романтичий замочок, інша з 1800-х рр. стала склепом дому Щеньовських. Як в казках про Білосніжку, труни тут висіли на ланцюгах. Башню ззовні вкрили штукатуркою, обробили легким рустом по кутах, розтесали вікна, з боку двору прибудували тамбур. Звели купол зі шпилем та портик з спарених іонічних колон. Про колишнє призначення споруди нагадують лише великі артилерийські амбразури в нижньому ярусі.

Зараз цей гробівець створює романтичний настрій десяткам рибалок, що апатично сидять над ставками поруч з замчищем. Подивитись є на що: пойма з луками, віковий ліс на далеких пагорбах, меандри річки поряд.

Якщо піднятися на плато з руїною, видно залишки фундаментів іншої башти. Вона стояла над дорогою, яка вела до старого мосту через Буг. Фундаменти вже - приватна власність, як і, здається, сама башта. Гарно мати на городі вежу, га? Думаю, місцеві господині таким питанням не переймаються. 

Новій міст стоїть значно нижче старого місця, залишивши позаду старий млин (1885) з сірого граніту. Каменю тут багато. А ще багато переказів про надзвичайної довжини підземні ходи, які вели до Вінниці та – чомусь – Жмеринки (цьому місцю в віках судилося бути транзитним пунктом). Про Жмеринку до прокладення там залізниці знали лише ті, хто сам в ній мешкав – та ще купка тих, чиї родичі мешкали в ній. Рити туди підземелля було або занадто по-дурному, або занадто по-пророчому.

Та є і інші легенди. Якось селищем поширилась чутка, що начебто в польських архівах знайшлося прохання якогось шляхтича до короля організувати військову експедицію до Черленкова, де в шляхтича в підземеллях сховані від козаків скарби. Якщо б король допоміг, то шляхтич без роздумів віддав більшу частину схованого в державну казну. Легенда набувала плоті: міліція, що повірила в казочку про скарби, екскаватором відкрила вхід до підземелля замку, та... прохід виявився занадто вузьким та небезпечним. Для міліціантів. А для місцевих хлопчаків?

До речі, своїм іменем сусідня з поселенням Гнівань має завдячувати саме Селищу. Ще в ХІХ столітті так називалася одна з вулиць, де мешканці часто сварилися один з одним через пасовиська і довго тримали гнів на сусідів.

Ставка Гітлера "Вервольф"

https://castles.com.ua/werewolf.html

Iсторiя гiтлерiвської ставки "Вервольф" (з нiмецької — перевертень, вовкулака) щiльно вкутана таємницями та пiвстолiтнiм забуттям, скрiплена рiками людської кровi, особiстським грифом "Совершенно секретно" й мiсцевими забобонами. Крiм того, оскiльки до "всесоюзної" популяризацiї цього питання у часи перебуди великих зусиль доклали екстрасенси разом з місцевими фантастами, над "Вервольфом" засяяв яскравий нiмб мiстики.

Масовi вбивства в цьому реґiонi розпочалися ще пiд час сталiнських репресiй 1937-38 рр. Нiмцi блискавично скористалися цим, одразу ж пiсля окупацiї розкопавши братськi могили понад 10 тис. убитих без суду i слiдства, тож мiсцевi мешканцi швиденько виказали поспiхом створене радянське пiдпiлля. Вiдтепер окупанти могли почуватися на Вiнниччинi досить спокiйно й неквапом перейти до спорудження ставки Гiтлера. А спорудити її планували ще з листопада 1940 р., про що НКВС, до речі, повiдомляли агенти радянської розвiдки.

Втiм, уже в серпнi 1941 р. фюрер наказав прискорити будiвництво ставки "Вервольф". Так, вона була побудована просто в рекорднi термiни — з вересня 1941 р. по квiтень (за iншими вiдомостями — по червень) 1942 р. Кожен iз 13-ти секторiв оточений мiнними полями, 2-метровою огорожею з колючого дроту та лiнiєю високої напруги. Понад 80 житлових i службових примiщень тiльки частково розташувалися на поверхнi (в т.ч. — особистий будиночок Гiтлера та мармуровий басейн, де вiн купався разом з Євою Браун). А пiд землею мiстилося аж 7 поверхiв, причому стiни герметичних примiщень були завтовшки 5 м, а перекриття — 8 м, все це оснащене унiкальними дренажними, повiтро-фiльтраційними системами та автономним енергозабезпеченням! Тут були величезнi продуктосховища, воду видобували з артезiанських джерел. Одним словом, "Вервольф" мiг спокiйно витримати наземний ядерний вибух, протягом десятилiть забезпечуючи роботу в автономних умовах не однієї сотнi осiб.

Всiх вiйськовополонених, задiяних на будiвництвi (вiд 2 до 14 тис., за рiзними даними), було знищено. Мало того — лiтак з провiдними фахiвцями фiрм "Тодт", "Краус-Гаар", "Галас", "Нойманн", якi керували всiма роботами, чомусь вибухнув у повiтрi... Ставку оточувала могутня система охоронних споруд, її охороняла служба безпеки, елiтна вiйськова частина СС "Велика Нiмеччина", а зенiтники мали право збивати будь-який лiтак, що з'явиться над "Вервольфом" — навiть нiмецький. Мiсцевi партизани довгий час навiть не здогадувалися, що замiсть "елiтного офiцерського санаторiю" в лiсi поблизу с. Стрижавка будують "лiгво фюрера". Втiм, поступово кiлькiсть "актiв непокори" в районi "Вервольфу" сягнула 1860. Можливо, саме тому фюрер вiдвiдав ставку лише двiчi: 16.07-29.09.1942 р. (прийняття "директиви №45" — наступ на Сталiнград та Чорноморське узбережжя Кавказу) i 19.02-8.03.1943 р. (директива на проведення операцiї "Цитадель").

Шість десятиліть історія, немов кіт учений, ходить по ланцюгу навколо потоптаної галявини неподалік села Стрижавка, кілометрів за вісім від Вінниці. Піде праворуч — пісню заводить про казкові скарби, награбовані фашистами і нібито сховані у глибинах розташованого тут бункера самого фюрера... Ліворуч — казки розповідає про негативну містичну ауру, що залишилася після шабашу нацистських виплодків пекла, а також про ту самісіньку таємничу надзброю, якою Гітлер страхав противників, однак чомусь не став застосовувати, а приховав у подільській землі на кшталт міни уповільненої дії.

Цілком очевидним представляється факт: державі, подібній СРСР, котра мала спецслужби на кшталт НКВС і КДБ, за бажання не знадобилися б десятиліття для встановлення, що ж це за скалка така сидить у радянській землі настільки недозволено довго? Очевидно, що такого бажання не було. Як не було у компетентних органів і жодних запитань. Вони все знали. І в них були вагомі причини не робити ці знання надбанням громадськості.

Сьогодні гриф «Цілком таємно» став назвою популярного тижневика. На території тієї ж Вінниччини було створено підприємства з утилізації ракет, здатних з-під землі нести Заходу ядерну смерть. Ось і Вінницька облдержадміністрація оголосила відкритий вільний тендер на оволодіння таємницями «Вервольфу». Щоправда, як уже повідомляло «Дзеркало тижня», ентузіастів, готових довбати гранітні товщі в районі Стрижавки, поки виявилося небагато. Набагато менше, аніж бажаючих добратися до підземель із нацистським золотом і бурштиновими кімнатами. І це зрозуміло. «Чорним слідопитам» тендери ні до чого. Їм була б тільки ніч якомога темніша. Цим трудівникам варто переадресувати побажання, висловлені відомим літературним персонажем, відлитим у бронзі на підході до Хрещатика: «Пиляйте, Шуро, пиляйте...».

Давайте не станемо квапитися з розкопками, просвічуваннями подільської твердині з космосу й іншими дорогими операціями. Краще ще раз звернемося до документально підтверджених даних, які вдалося зібрати автору більш ніж за двадцять років дбайливої роботи...

 

ПОВЕРХ ПЕРШИЙ. Чому вибір Гітлера випав саме на Вінницю? 

Найбільш поширена версія, яку ретельно переписують колеги протягом багатьох років, дуже романтична. Нібито найближчий соратник фюрера, наці номер два рейхсмаршал Герман Герінг у роки Першої світової воював льотчиком на Поділлі, закохався в українську красуню, проте, відлітаючи додому, залишив її при надії. Що і спонукало його порадити Гітлерові Вінницю як місце найкращої дислокації майбутньої ставки верховного головнокомандувача. Залишається тільки повірити, що фюрер був саме тією людиною, котра здатна оцінити настільки сентиментальний аргумент! Хоча, забігаючи наперед, зауважимо, що без Герінга в цій справі, дійсно, не обійшлося. Наблизитися до істини допоможуть події 1938 року, коли лідери провідних держав Європи дружно складали увертюру до Другої світової війни.

Четвертого лютого Гітлер оголосив себе верховним головнокомандувачем вермахту. 12 березня німецькі війська вступили в Австрію. П’ять днів по тому СРСР направив офіційну заяву США, Англії, Франції та Чехословаччині із протестом проти агресії та пропозицією про створення системи колективного порятунку миру. Цей крок був залишений без наслідків. У травні вибухнула нова криза, що змусила вже чехів розпочати мобілізацію сил. Гітлер вимагав віддати Судети, де мешкали два з половиною мільйони німців. Зробити це для чехів було рівнозначно самогубству — вони залишалися б голими серед вовків. 750-тисячна чеська армія, 1360 бойових літаків у повній готовності чекали наказу. Президент Чехословаччини Едуард Бенеш наполегливо запитував радянську сторону: чи може він розраховувати на допомогу, відповідно до договору. Відповіді були однозначно позитивними. Ще в травні сам Сталін у бесіді з Климентом Готвальдом заявив: СРСР надасть Чехословаччині військову допомогу. І це були не просто слова. Київський і Білоруський військові округи зводяться в ранг особливих. Сюди стягуються 40 стрілецьких і кавалерійських дивізій, найпотужніший танковий кулак, 12 авіаційних бригад.

Питається: до чого тут «Вервольф»? Відомий англійський дослідник цього періоду Леонард Мослі, зокрема, пише: «Протягом усього літа 1938 року росіяни будували аеродром під Вінницею на Україні, безпосередньо біля кордонів із Румунією. На початку вересня 20 російських бомбардувальників піднялися з цього аеродрому, перелетіли через румунську територію і сіли на ужгородському аеродромі в Чехословаччині...».

Гітлер отримав дуже красномовне застереження: повітряний міст радянських бомбардувальників пролягав над Румунією — єдиним постачальником нафти для Третього рейху. Одним помахом руки Сталін міг позбавити гітлерівський бліцкриг пального!

Здається, що вже ні Гітлер, ні Герінг, ні, тим більше, абвер на чолі з Вільгельмом Канарісом і розвідка СД із Рейнхардом Гейдріхом уже не могли забути цю назву — Вінниця. Хоча для німецьких спецслужб ще з 20-х років не було секретом, що саме тут, на тодішньому західному кордоні СРСР, розташована потужна військово-повітряна база, котра органічно вписувалася в оборонний комплекс, іменований лінією Сталіна. Цілком очевидно, що при реконструкції цієї унікальної бази саме влітку 1938 року проводилося не лише розширення злітних смуг і ангарів. Був потрібен особливий командний центр для управління наміченими операціями в Південно-Східній Європі. А у радянських фортифікаторів, окрім московського метро, було на рахунку вже чимало багатокілометрових підземних споруд, у тому числі й у кам’янистих товщах. Втім, піднімемося далі — до наступного поверху «Вервольфу».

 

ПОВЕРХ ДРУГИЙ. Коли виник задум спорудження східної ставки Гітлера?

Радянсько-німецьке таємне співробітництво 20-х років виявилося взаємно корисним. Воно дозволило сторонам створити як потужні озброєння, так і обопільну добре розгалужену шпигунську мережу. До речі, сам Гітлер визнавав, що сталінські «кроти» копають глибше. Зокрема, онук знаменитого німецького адмірала фон Тірпіца посідав солідну посаду у відомстві Герінга. І одночасно входив у число керівників агентурної групи, відомої під назвою «Червоної капели». У грудні 1940 року відбулося остаточне обговорення деталей директиви «Операція Барбаросса», у тому числі й висловленої Герінгом ідеї базування головної польової ставки Гітлера в районі вінницького авіакомплексу. І вже до наступу 1941 року цю надсекретну інформацію було передано в Москву — центру.

Тим часом і абвер не дрімав. З весни 1939 року німецька ескадрилья особливого призначення «Ровель», що базувалася неподалік Будапешта, здійснювала розвідувальні польоти над територією СРСР, приділяючи пильну увагу укріпрайонам лінії Сталіна. А наприкінці 1940 року в навчально-тренувальному таборі Нойхамер під Легницею абвер-2 сформував з українських емігрантів і бойовиків ОУН спецбатальйон «Нахтігаль». Добре, що зробити це нам дозволяє складений із давньою німецькою пунктуальністю журнал бойових дій, що фіксував день за днем диверсійно-розвідувальні операції абверу.

18 червня 1941 року «Нахтігаль» висувається до радянсько-німецького кордону в районі Панталовіце. Чотири дні по тому, з початком вторгнення, одна його рота разом із зведеною ротою абверівського диверсійного батальйону «Бранденбург-800» форсують річку Сян і незабаром опиняються поблизу Львова. До кінця червня ці обидва підрозділи займають Львів і беруть під контроль найважливіші стратегічні об’єкти і транспортні вузли, уберігаючи їх від руйнації. Тут «соловейки» довго не затримуються й у першій половині липня, переодягнені в червоноармійську форму, просуваються за маршрутом Сатанів — Юсвин — Золочів — Тернопіль. Нарешті, із 15 по 17 липня разом із першим батальйоном «Бранденбург-800» вони (цитую за журналом) «здійснюють напад на штаб однієї з частин РСЧА в лісі під Вінницею». Неважко здогадатися, що такою ціллю для спецпідрозділів міг бути лише найважливіший стратегічний об’єкт. З огляду на те, що радянська сторона була інформована про плани ворога, напад не був несподіваним. Атака захлинулася з ходу, диверсанти зазнали великих втрат. Настільки, що залишки «Нахтігаля» довелося розформувати.

Цікаво зіставити ці події з тим, що відбувалося цими ж днями на фронті. Для рішучого розвитку успіху начальник німецького генштабу генерал-полковник Франц Гальдер пропонував направити першу танкову групу на Умань, щоб оточити якомога більші сили Червоної армії і створити умови для взяття Києва з ходу. Здавалося б, головковерх мало тільки вітати такий сильний стратегічний хід. Однак фюрер повівся дивно. Він зажадав різко звузити кільце оточення противника. Він не бажав, щоб танки йшли на Київ. Він зажадав, щоб головні сили були направлені від Бердичева на Вінницю.

Приголомшений Гальдер був змушений виконувати наказ. 18 липня, на 27-й день війни, він записує в щоденнику: «У результаті прориву, досягнутого 17 армією, намічається оточення противника в районі Вінниці».

Виникає логічне запитання: якщо наступ німців йшов так стрімко, то навіщо було буквально в цей же час ризикувати життями спеціально підготовлених диверсантів? Відповідь тут може бути одна: абвер ще до початку вторгнення планував операцію, яка дозволила б фашистам захопити важливий об’єкт під Вінницею й утримати його в цілості до підходу основних сил. У чому був особисто зацікавлений сам фюрер, який дав такий незрозумілий, здавалося б, наказ повернути танки на Вінницю. Судячи з усього, німцям удалося запобігти знищенню об’єкта під Вінницею і забезпечити плацдарм для майбутнього «Вервольфу».

 

ПОВЕРХ ТРЕТІЙ. Що ж споруджували німці в лісі під Вінницею?

Воістину привільно почувалися слідопити, котрі відстежували «Вервольф», поки документи зберігалися за сімома замками у надсекретних сейфах! Можна було дати волю фантазії! Діапазон авторських вигадок величезний — від стародревніх балачок щодо поганого місця, нечистої сили, змов, табу до новомодних апеляцій до Нострадамуса, Ванги, Шамбали й астральних знаків Добра і Зла... «Бункер у сукупності з негативною зоною, розташованою в точці негативного джерела Водолія, утворює пекельну машину, дія котрої не підвладна тепер уже нічиїй волі...» Такі публікації тиражувалися широко і з продовженням. Однак цікаво, що автори затято дотримувалися тези про те, що унікальний, вражаючий уяву навіть гітлерівського оточення, бункер усе ж існував у реальності.

За однією версією він мав чотири поверхи над землею і три — під землею. За іншою (підкріпленою навіть докладною схемою), усі сім поверхів були підземними. Причому до третього поверху підходила залізнична гілка, і двері вагонів відчинялися прямо в бункер, як у метро. Між слідопитами розгорнулося немов би змагання за принципом: «Хто більше?» Абсолютний рекорд було встановлено після того, як 1989 року пройшли пошуково-розвідувальні роботи з цільової комплексної програми «Гермес», якими керував завкафедрою Московського геолого-розвідувального інституту, доктор технічних наук Леонід Бобровніков. Проводилися геофізичні роботи, зондування землі за новітніми методиками з космосу. Сам доктор свою поважну думку чомусь так і не оприлюднив. Зате є численні перекази, відповідно до яких підземний «хмарочос» виростає вже до 16 поверхів. Плюс якесь таємниче «приміщення № 3», просвітити яке не вдалося ні з землі, ні з космічних висот. Такий собі чорний квадрат.

Однак немає нічого таємного, що рано чи пізно не стало б явним. На наполегливі прохання серйозних дослідників із заповітних сейфів випурхнула офіційна довідка КДБ, яка коротко викладає суть наявної документації щодо «Вервольфу». А ще трохи пізніше у відкритій пресі з’явилася найдетальніша секретна довідка про результати оперативного обстеження колишньої ставки Гітлера, проведеного спецгрупою НКДБ за прямою вказівкою Сталіна.

З документів випливало: першобудівники «Вервольфу» з’явилися в Стрижавці вже в серпні 1941 року, через місяць після окупації Вінниці. У вересні прибула спецохорона гестапо. На лісовій ділянці, оголошеній заборонною зоною, розгорнулося будівництво силами німецьких і польських спеціалістів із залученням на найважчі роботи радянських військовополонених та місцевого населення. До квітня 1942 року перший етап будівництва ставки був завершений. Цікава деталь: як показали пізніше при опитуваннях місцеві жителі, із боку зони вони не чули жодних вибухів. Адже без буро-вибухових робіт проникнути хоч скількись істотно в глибини кременистого Подільського щита неможливо!

З вищезгаданої довідки випливає, що об’єкт являв собою командний комплекс із чудовою охороною, до складу якого входив 81 будинок і три залізобетонні бомбосховища. Він був забезпечений першокласними системами водо- і енергопостачання, каналізації з очищенням стоків, що скидалися в Південний Буг, зв’язку (броньований кабель з’єднував його навіть із Берліном!). Однак за всього цього не може не впасти в око явно літній, дачний характер військового містечка: більшість будинків — дерев’яні, блокові, барачного типу з креозотним просякненням деревини. І ще: у довідці, де найпунктуальнішим чином указуються всі типи, розміри, перерізи конструкцій, блоків, труб, кабелів — немає навіть згадки про централізовану систему опалення. Щоправда, на фотографіях, добутих завдяки зусиллям одного із найдопитливіших дослідників цієї проблеми Івана Загороднього, можна виявити піч у приміщенні фінської лазні і камін у кімнаті фюрера. Проте цього навряд чи вистачило б «Вервольфу» — за наших-то морозів!

І, нарешті, найголовніше і найсенсаційніше відкриття, що міститься в цьому документі. Тут є і точний опис підземної частини «Вервольфу». Поза центральною зоною розташовувалося одне велике бомбосховище, що мало в плані розміри 7 х 17 метрів і швидше за все призначалося для охорони. Інше, у зоні, мало розміри 8 х 11. І третє, розташоване там же, — 8,5 х 8,5 (судячи із залишків паркету і шматків килима, це і був захисток для фюрера!).

От і все. Ніяких підземних «хмарочосів», начинених золотом, янтарем, полотнами старих майстрів й іншими цінностями. Це значно раніше від публікації чекістської довідки підтверджував такий надійний свідок, як особистий архітектор і любимчик фюрера Альберт Шпеєр. У грудні 1954 року під час відсиджування він закінчив свої мемуари. Річ у тім, що взимку 1942 року, за два місяці до закінчення будівництва ставки під Вінницею, йому були передані Гітлером усі повноваження міністра озброєнь і головного фортифікатора Третього рейху доктора Тодта, котрий загинув за дивних обставин в авіаційній катастрофі. Тож Шпеєр був напевно втаємничений у таїнства «Вервольфу». Зокрема, він згадував: «Гітлер переїхав на розташований неподалік українського міста Вінниці передовий командний пункт. Оскільки російські літаки майже не показувалися, а авіація союзників і поготів ніяк не могла сюди проникнути, це було зрозуміло навіть Гітлерові, котрий надмірно побоювався за своє життя, — то на відведеній під нову ставку території не стали споруджувати потужні залізобетонні будівлі. Військовий і цивільний персонал розмістили в розкиданих по лісу упорядкованих і дуже приємних на вигляд дерев’яних блокгаузах...».

На цьому третьому значеннєвому «поверсі» можна було б і поставити крапку: немає бункера — немає проблем! Дійсно, якщо «Вервольф» — це усього лише тимчасовий командний пункт для управління бліцкригом проти СРСР, то і побудувати його було нескладно без особливих вибухових робіт. І ніякого серйозного опалення не було потрібно б. Адже відомо, що до приходу морозів Гітлер планував провести тріумфальний парад на Красній площі. Ось яка непогодженість виходить. Навіщо ж тоді було розгортати восени 1941 року в Стрижавці таке довгострокове будівництво?..

 

ПОВЕРХ ЧЕТВЕРТИЙ. Навіщо Гітлерові знадобився «Вервольф»?

Окремі дослідники пояснюють це тим, що нібито фюрер вже в серпні сорок першого зметикував, що бліцкриг зірвався. І почав обкопуватися в Стрижавці. Однак ми вже знаємо, що ставка планувалася ще сорокового року. Крім того, цю версію спростовує категорично сам фюрер. 4 липня, на 13-й день війни, він заявив: «Я увесь час намагаюся поставити себе в становище противника. Практично війну він уже програв». Через тиждень після цього було прорвано лінію Сталіна, потім узято Київ, Смоленськ, Великі Луки — відкривалася пряма дорога на Москву. Невже після всього цього у Гітлера зменшилося оптимізму? З якого доброго дива! Скажімо, 12 жовтня він дає військам указівку: «Капітуляція Москви не повинна бути прийнята, навіть якщо вона буде запропонована!».

А будівництво на галявині неподалік Стрижавки тим часом йшло повним ходом. Причому керували ним віртуози фортифікаційного мистецтва з «Організації Тодта», уже продемонструвавши свою майстерність при спорудженні Західного валу, численних «вовчих ліжбищ». Чи їм з їхнім досвідом не розуміти, що закінчити такий об’єкт без відриву від війни та настання холодів удасться не раніше майбутньої весни?

Отже, з усього виходить, що «Вервольф» замислювався і споруджувався як об’єкт довгострокового користування, з урахуванням того, що діяти йому доведеться на глибоко ворожій окупованій території. Де небезпека може чигати не лише з неба, а й з-за кожного куща. Втім, і небо над ставкою теж не було таким уже безхмарним, адже бомбила ж радянська дальня авіація навіть Берлін! Як же в такому разі могли зганьбитися маститі фортифікатори: для самого фюрера спорудити захисток, котрий не має запасних підземних ходів, які виводили його мешканців на досить безпечну відстань від місця можливого бомбування чи диверсії? Навіть прості солдатські окопи та бліндажі передбачають такі лази на випадок прямих влучень і пов’язаних із цим завалів! А в інших ставках Гітлера такі підземні комунікації сягали за протяжністю декількох десятків кілометрів!

Схоже, ми дедалі більше наближаємося до якоїсь нової версії, якісно нової — яка могла б зняти всі ці неузгодженості. Однак перш ніж спробувати її сформулювати, зробимо тут важливе застереження. Хто сказав, що стрижавською галявиною обмежуються межі «Вервольфу»? За аналогією зі східнопруською центральною штаб-квартирою Гітлера правильно було б виходити з того, що такі комплекси являють собою складні багатофункціональні системи, розташовані на великих територіях. З урахуванням цього обведемо єдиним поглядом усі володіння ставки ніби з висоти... Вона простиралася від Немирова з півдня далеко на північ, до Житомира, до поліських боліт. Вся ця територія була вкрита акуратно сплетеною густою гестапівсько-есесівсько-жандармською мережею-пасткою. Що не вічко цієї мережі, то найжорсткіший контроль за кожною хатою, кожним жителем; знищення всіх підозрілих і неблагонадійних, виселення цілих сіл і заміщення їх німецькомовним населенням. Поява всякого стороннього прибульця миттєво фіксувалася тисячами штатних і позаштатних інформаторів.

Зовсім не випадково загін «Переможці» і легендарний Микола Кузнєцов, закинуті в Україну для нагляду за «Вервольфом», розташувалися вдалині від Вінниці і жодного разу не зуміли наблизитися до цієї зони. Як закономірно і те, що перший показаний на кіноекрані герой, прототипом якого був Кузнєцов із фільму «Подвиг розвідника», навіть перебуваючи у Вінниці, чомусь геть не цікавиться ставкою фюрера, а воліє зайнятися викраденням значно менш іменитого воєначальника...

На півдорозі від Немирова до Вінниці, у селі Вороновиця, під склепіннями стародавнього палацу Можайського розміщався аналітико-розвідувальний відділ генштабу сухопутних військ «Іноземні армії Сходу», яким із весни 42-го року почав командувати майбутній «шпигун століття» Рейнхард Гелен. По-сусідству знаходилися колеги-абверівці з трьох штабів «Валлі»; тут же причаїлася і підпорядкована Гейдріху, а пізніше Шелленбергу секретна супергрупа на чолі зі знаменитим Отто Скорцені (у мемуарах цей горлоріз не без гумору напише, що провів цей період нібито в госпіталі з діагнозом «дизентерія»).

Весь цей необмежений контингент лицарів плаща і кинджала розгорнув бурхливу діяльність з перевербування, навчання та закидання агентів, створення національних формувань із числа колишніх радянських офіцерів, а іноді й чекістів. Досить нагадати, що саме до Вінниці був направлений для «перепрофілювання» у командувачі Російською визвольною армією колишній улюбленець Сталіна, заступник командувача Волховським фронтом генерал-лейтенант Андрій Власов.

Безпосередньо у Вінниці розмістилося головне командування вермахту (ОКВ), сухопутних сил (ОКХ), а також генеральний штаб на чолі з генерал-полковником Францем Гальдером. Гітлер же (приймемо це поки за робочу гіпотезу) мешкав у одному зі стрижавських бараків. Погодьтеся, що вже в такому дивному відриві фюрера від його воєначальників міститься чимало незручностей. Одна річ Герінг, Гіммлер, Геббельс та інші бонзи, котрі наїжджали в ставку в міру потреби. Інша справа, скажімо, Кейтель, Йодль, Гальдер, яким доводилося ледь не цілодобово працювати з Гітлером, котрий узяв на себе командування не лише вермахтом, а й сухопутними силами.

Звертає на себе увагу, що перші дні свого перебування в Україні і Гальдер, і Гітлер провели разом — на околиці Вінниці, у чудовому парково-архітектурному ансамблі, де до війни розміщалася психоневрологічна лікарня. Ці будинки попередньо звільнили від хворих і старанно відремонтували. У всякому разі, Гальдер у день новосілля із захватом відзначав у щоденнику: «Приміщення дуже непогано підготовлені. Гарні можливості для роботи всіх відділів. Гарні квартири...» Питається, навіщо ж через лічені дні потрібно було і фюреру, і почту залишати цей райський куточок на березі Південного Бугу і перебиратися в барачний лісовий табір, де в повітрі дзижчать якщо не ворожі бомбардувальники, то не менш ворожі малярійні комарі, яких Гітлер терпіти не міг?

Схоже, що мав рацію Альберт Шпеєр: не будували німці для «Вервольфу» грандіозних підземель. Але це не означає, що бункера не існує. Фашисти могли просто використовувати готові укріплення, споруджені ще влітку 1938 року для радянського командування, яке готувалося підтримати дружню Чехословаччину. У цьому разі фортифікаторам Тодта залишалося тільки добудувати передовий командний пункт у Стрижавці за допомогою радянських військовополонених. Доповнивши цим об’єктом існуючий комплекс, побудований (не виключено!) силами радянських в’язнів. Адже виявлені гітлерівцями у Вінниці 1943 року поховання тисяч жертв, розстріляних НКВС, за даними медекспертизи, датуються не початком війни, а саме 1938—39 роками!

Якщо прийняти таку версію, то знімаються практично всі непогодженості. Запасний вихід (а точніше, парадний вхід) бункера виявиться на значній відстані від стрижавського табору. Гітлер живе в комфортних для будь-якого часу року умовах, пліч-о-пліч зі своїми генералами і штабістами. Якщо ж йому заманеться літньої пори подихати лісовим повітрям чи ж виникне необхідність злітати будь-куди літаком із калинівського аеродрому — за лічені хвилини його доставлять під землею на стрижавську «дачу». Або ж у «санаторій», як охрестили об’єкт його будівельники.

На додаток є документальні дані про існування загадкової сірої автоколони, за допомогою якої могли імітуватися виїзди фюрера з почтом із Вінниці в Калинівку. Є і згадування про можливе використання двійників Гітлера, чию турботу про власну безпеку Шпеєр усе ж недооцінював... Як бути з такою версією? Гадаю, слід було б за підтримки влади спорядити експедицію і поставити крапку на цьому припущенні. Однак ніяк — не на історії «Вервольфу» — вона незрівнянно глибше.

Кілометрів за 20 від Стрижавки на північ розташовувався той самий величезний аеродром, що попсував стільки нервів 1938 року фашистам. І який досі забезпечує Вінниці звання столиці військово-повітряних сил. Поруч, у Черепашинецькому лісі, розміщалася ставка Герінга і головний штаб люфтваффе. Далі в тому ж напрямку, неподалік Житомира, функціонували відразу три важливі об’єкти. Це насамперед резиденція рейхсфюрера СС Генріха Гіммлера, котрий усією міццю «чорного ордена» і нацистської секретної служби безпеки забезпечував надійне прикриття зони з найбільш небезпечного боку.

Тут же під крильцем «залізного Генріха» прилаштувалися рейхсміністр і начальник рейхсканцелярії Ганс Генріх Ламмерс, і глава зовнішньополітичного відомства Німеччини Йоахім фон Ріббентроп. Як бачимо, улітку 1942 року ця зона служила ніби польовою столицею Третього рейху. Дві головні стратегічні задачі, поставлені перед «Вервольфом», були породжені жадібним нетерпінням Гітлера, котрий був украй байдужим до життя і смерті мільйонів, але такою ж мірою недовірливим щодо власного дорогоцінного здоров’я. Фюрер боявся не встигнути завершити свою «місію». І тому квапився приступити до колонізації вже захоплених земель. А також до здійснення своєї спільної з Гіммлером й іншими подільниками мрії про створення особливої держави СС. Перші регіони майбутнього ордена вже були позначені: Калінфельд неподалік Калинівки, Ферстенберг біля Коростеня, Хегевальд близько Житомира.

 

ПОВЕРХ П’ЯТИЙ. Чому перебування Гітлера у Вінниці не занепокоїло і не розізлило Сталіна? 

Запитання цілком резонне, особливо, якщо прийняти версію, що нахабний фюрер без дозволу вселився в штаб-квартиру, що призначалася для батька народів. Дійсно, за всю війну жодного бомбардування, не кажучи вже про диверсію. Де ж були сталінські соколи, розвідники, підпільники, партизани? Документи, які відкрилися в останні роки, переконують: відомості про землю, що горіла під ногами загарбників у цій зоні, як то кажуть, дещо перебільшені. Хоча були і герої, котрі загинули в гестапівському павутинні. І навіть були такі, хто зумів вибратися з нього і доставити в Москву точні дані про ворожу ставку. Головне ж пояснення — у дивній репліці, якою нібито зустрів ці повідомлення Сталін: він хитро примружився, підніс палець до губ і вимовив: «Тс-с, головне його не злякати!» Схоже, що фюрер був дорогий вождю не просто як пам’ять про дружній пакт. Кращого командувача ворожими військами, аніж цей оптиміст і дилетант, важко було знайти. Певно, тому й утримувалися і Сталін, і союзники від зазіхань на його життя. А всі замахи, як відомо, затівали з цієї ж причини самі німці.

 

ПОВЕРХ ШОСТИЙ. «Який скарб можна сьогодні знайти на дні «Вервольфу?» 

Якщо копати саме на стрижавській галявині, то, за повідомленнями чекістів, там шукачів чекають залишки паркету і шматки килима оранжевого кольору... А якщо прийняти версію про те, що підземне містечко усе ж існує, нехай і в іншому місці? На жаль, там теж не може бути ніяких скарбів! Хоча б з тієї простої причини, що ще восени 1943 року вінницька ставка Гітлера «Вервольф» припинила своє існування. На початку жовтня сюди прийшов новий хазяїн — Еріх фон Левінськи, відомий більш під прізвищем Манштейн. Свій штаб групи армій фельдмаршал розмістив у лісі, а у Вінницю відправив тилові служби і госпіталі.

Припускаю, що проникливий читач запідозрить автора у свідомому утаюванні відомостей про матеріальні цінності таємних підземель. Зрозуміло, із корисливими планами на майбутнє. На своє виправдання наведу красномовний документ — акт передачі споруди «Вервольф» від коменданта головної квартири фюрера підполковника Штреве фельдмаршалу фон Манштейну від 17.09.1943 року. В акті скрупульозно перераховується все дуже убоге майно залишеної ставки — аж до біноклів і кишенькових ліхтарів. Останні крихти надії на знаходження скарбів відкидає дослівна стенограма наради Гітлера з Йодлем і Цейтцлером від 28 грудня того ж року. Судячи з неї, на той час над Вінницею, оголошеною фюрером містом-фортецею, нависла загроза з боку стрімкого наступу 38-ї радянської армії під командуванням генерал-лейтенанта Кирила Москаленка. Манштейн просить у Гітлера дозволу перекинути сюди від Нікополя підкріплення.

«Він сидить у Вінниці і боїться! — гнівно вибухає фюрер. — Ні до чого йому сидіти у Вінниці! Тут йому, на жаль, робити вже нічого… Вважаю за необхідне одне: нехай Манштейн негайно піде геть із Вінниці, щоб зберегти цілковите самовладання… А у Вінницю ми повинні послати загін, щоб там усе спалили і підірвали…» «Насамперед, не залишати там ніяких меблів, — украдливо, із глибоким знанням улюблених мозолів фюрера підказує його ад’ютант генерал-лейтенант Шмундт. — А то їх відвезуть у Москву і зроблять виставку…» Після чого лунає категоричний наказ-вереск фюрера: «Усе спалити!».

Так і судилося «Вервольфу» довгі десятиліття проіснувати з підірваними і старанно закупореними з боку стрижавської галявини входами. Якщо ж припустити, що були й інші входи, то немає ніякої впевненості, що їх спіткала така ж доля. Оборонні споруди 1938 року народження, посилені і доповнені в роки війни броньованим кабельним зв’язком із Берліном, частина якого після перемоги відійшла до НДР, цілком могли бути використані тепер уже законними хазяями, котрим зовсім ні до чого була увага з боку журналістів, не кажучи вже про червоних або чорних слідопитів. От і направляли їх усіх у Стрижавку — від гріха чимдалі! Нині за відсутності і залізної завіси, і ракетного щита, напевно, можна вже й не темнити. Я, у всякому разі, робити цього не стану і чесно зізнаюся: найпростіші розрахунки дозволили мені і моїм колегам вирахувати місце виходу цих підземель на поверхню і навіть провести деякі попередні відеозйомки. З повним розумінням того, що єдиний скарб, який ховається під цими склепіннями, — це пам’ять. Видобуток якої вартий будь-яких зусиль.

А тепер короткий спуск на передостанній поверх нашого об’єкта.

 

ПОВЕРХ СЬОМИЙ. Що стоїть за ім’ям «Вервольф»? 

Зумисне залишив це запитання наостанок. Дивна річ: більш як півстоліття дослідники цієї проблеми, за рідкісним винятком, не спромоглися поцікавитися, як же розшифровується назва вінницької ставки. Тим часом досить було зазирнути у словник чи, краще того, в «Енциклопедію Третього рейху»… Будь-яка мова має омоніми — слова, що звучать однаково, але зміст мають різний. Скажімо, коса — це і зачіска, і сільгоспзнаряддя, і обмілина… От і німецьке слово «вервольф» має два значення. «VERWOLF» — «перевертень» і «VEHRWOLF» — що означає «озброєний вовк», «захист вовка»… Ставка Гітлера називалася «VEHRWOLF». Інакше й бути не могло. Подумайте, той, хто насмілився б, приміром, назвати ставку Сталіна «Упир» чи «Вампір», довго прожив би? От і фюрер цілком міг образитися і заявити: «За перевертня відповіси!».

Вінницька ставка має право спитати: що в імені тобі моєму? На що двома словами не відповісти. Скажу лише, що історія «VEHRWOLF» йде коренями в часи середньовіччя; йому довелося знову воскреснути після Першої світової війни завдяки старанням сумно знаменитого Товариства Туле; це знамено підхопили сили, котрі не змирилися з поразкою Німеччини і розгорнули розпачливу боротьбу проти Версальського договору та червоної зарази, що виходила від країни переможного пролетаріату і власної Баварської радянської республіки; його лави були першими охоронними підрозділами на мітингах і вуличних боях; вони не розчинилися в чорному ордені СС, зігравши свою особливу роль в операціях нацистського бліцкригу; вони стали останньою надією фюрера при битві в Арденнах і в намічуваній операції «Альпійської фортеці» і пережили свого кумира. Цю історію ще потрібно буде написати, без чого неповною буде історія минулого століття.

Проте це, так само як і відвідання найнижчого, восьмого, поверху «Вервольфу», відведеного для справжнього перевертня, перевертня звичайного (вервольфус вульгаріс) — це вже інша тема, що потребує також неспішної розмови... .

Сутиски

 https://castles.com.ua/sutysky.html

Тим, хто подорожує до Браїлова та Селища, варто мати на увазі і це подільське селище берегах Південного Бугу. Сутиски існують, згідно письмовим джерелам, з 16 століття.

На окраїні поселення – ворота з вивіскою школи-інтернату. Довга під’їздна доріжка веде до стилізованої вартової башти. Це — колишня садиба маєтку графа Д. Ф. Гейдена, вибудована в другій половині дев’ятнадцятого століття. Сам палац не зберігся, лишилися лише флігелі, які були зведені колись „під готику”. Разом з новими будинками та непродуманою посадкою дерев флігелі приховують колись чітке планування парку.

Та ділянка під садибу була вибрана напрочуд вдало. Тут Південний Буг зустрічає високі скелі рожевого граніту на лівому березі, круто звертає між лісистими пагорбами. Намагаючись використати головну принаду місця — мальовничість пейзажів, яка відкривається з кручі на дальні хати Сутисок, творці парку підкорили планування алей оточуючому ландшафту. Дерева вздовж бровки відкосів згруповані так, що кожна точка огляду як рамкою оточена зеленню, неначе жива картина. Пейзажі тут прекрасні (За путівником Д. В. Малакова).

Тиврів

 https://castles.com.ua/tyvriv.html

Кляшторний індастріал 

От що буває з пам'ятками архітектури, коли до влади приходить комуністичне бидло. Здавалося б: якщо неподалік у Гнівані, Жмеринці та Вінниці збереглися зразки сакральної архітектури, не дивлячись на нищення та руйнування, у Вороновиці в якихось 10 кілометрах від міста сяк-так вистояли лихоліття аж два католицьких храми, то і Тиврів якщо і постраждав, то не сильно.

Ага. Де там несильно. :( Важко уявити собі більш скривджений людьми костел, аніж величезний домініканський монастир у Тиврові. Навіть історики - й ті махнули на споруду рукою: про цей комплекс не прочитаєш у чотиритомнику "Памятники градостроительства и архитектуры УССР". Навіть так...

Але спочатку кілька слів про загальне враження від цього селища міського типу. Райцентр - це звучить гордо, хоча виглядає Тиврів ну ДУЖЕ провінційно. Потрібний краєзнавцю домініканський монастир ховається в центрі поселення, неподалік школи і урядового будинку, перед яким стоїть не по рокам та зросту стрункий вождь світового пролетаріату. Руки його застигли в такому порусі, неначе Лжнін зараз піде танцювати "Камарінського" - ііііііііієєєєєєєееех! Де відкормлений в Швейцарії живіт? Звідки такі стрункі ноги? Питання не до мене, а до скульптора-ідеаліста.

Кельї-цеха.Костел та маловивчені підземелля - це все, що залишилося Тиврову на пам'ять про своє минуле. Наскільки давнє? Важко сказати. Перша згадка про Тиврів відноситься до 1505р., коли брацлавському землянину Федьку Дашкевичу було надано великим князем литовським Олександром привілей, що підтверджував його права на володіння Тивровим, отримані за гарну службу його предком Германом Дашкевичем від самого Вітовта ще в XIV столітті. Хоча деякі науковці пробують довести, що згадані в праслов'янських літописах племена тиверців колись оселилися саме тут, в місці переправи, де Південний Буг розходиться на три рукави, а не на Дністрі, як стверджував Нестор. Наскільки топонім "Тиврів" пов'язаний з тиверцями - невідомо, але добре вже те, що хоч не від імператора Тиверія назву виводять.

Як розвивалося поселення далі - неважко уявити. Кучманський шлях - поруч, місто - форпост у найсхіднішій частині Великого князівства Литовського чи Речі Посполитої, нічого доброго ці два факти Тиврову не обіцяли. Тільки набіги, осади, грабунки та війни. Один з місцевих мікротопонімів свідчить про пам'ять людську: брід на Бузі ще довго називали Татарським. Певно, саме тоді Тиврів почав рости не лише вшир, а й вниз: підземними ходами, деякі з яких збереглися й понині, жителі містечка тікали в навколишні ліси, ледь тільки татари з'являлися біля воріт. Легенди, яким, здається, для гарного розвитку та розмноження, потрібно хоча б шматочок підземель, кажуть, що такими земляними лабіринтами можна було дійти аж до Вінниці. Скоріше всього, легенди перебільшують.

Цікаво, а коли козачі загони брали місто штурмом в 1648-му, міщани теж в ліси тікали - чи допомагали повстанцям?

Коли візити східних непрошених гостей припинилися, місто почало багатіти та розвиватися. Щедрі подільські чорноземи радували розкішними врожаями пшениці, яку експортували звідси в Данціг.

Власники поселення змінювались. У 1590-му році Маріана Ярошинська принесла як посаг своєму чолоікові Себастіану Калитинському Тиврів і околиці. Так поселення на довгі роки стало власністю роду Калитинських.

В 1742 році власник Тиврова, брацлавський хорунжий Міхал Калитинський вистроїв на місці старого зруйнованого домініканського кляштору (1569) нові корпуси - і запросив до себе братів-домініканців. А за два роки Тиврів отримав статус містечка. Все добре, але Міхал був останнім в родині, і після його смерті на Тиврів, що лишився без господаря, почали претендувати як родичі Калитинських, так і метикуваті Ярошинські (пам'ятаєте про Маріану?).

Дійшло до збройних сутичок. Міні-війна завершилася в 1756р., коли Захарій Ярошинський з своїм загоном після кровопролитної битви, в якій навіть брала участь - з обох боків! - артилерія, відвоював своє право називатися власником Тиврова.

Таке тихе містечко - а такі цікаві подробиці в біографії, хто б подумав!

Син войовничого Захарія вибудував поруч з кляштором великий палац, заклав парк. Довгі роки місто мало дві архітектурні домінанти: кляштор домініканців та садиба Ярошинських. Про це писав і часопис “Исторический вестник” у 1912р.:

“Когда въезжаешь в... местечко, прежде всего в глаза бросается высокая острая колокольня костела, который царит над всеми остальными постройками и смотрит с высоты своего величия на скромную православную церковь, нестильную, маленькую. И тогда как православная церковь молчит, костел в положенные часы напоминает о себе тоненьким перезвоном”.

Були в містечку кілька церков та синагога. Були.

Від величної базиліки зараз збереглося начебто чимало, але ЯК збереглося!!! Фасаду не вистачає двох високих башт-дзвіниць. "Модерновий" фронтон здатен хіба налякати. Від сигнатурки на даху не лишилося й сліду - добре хоч дах є. Простір головної нави розділений навпіл: от і отримали замість храму кількаповерховий завод! Подекуди, серед зруйнованих колон та обшарпаних стін, видно залишки стінопису. Якщо зайти в будівлю келій (зараз тут проживає кілька сімей), а звідти - у внутрішнє подвір'я позаду костелу, можна розгледіти залишки фресок на стелі храму. Це, напевно, єдиний пристойно збережений фрагмент розпису: тут не було промислового приміщення, от він і вцілів.

Важко повірити, що колись подорожуючі цими краями милувалися тиврівським кляштором ще з переправи на Бузі. Зараз тут тихо, страшно і пусто. Навколо пасуться апатичні кози, а в подвір'ї цвіте величезний пахучий жасмін. Келії дивляться на тебе катарактами закладених цеглою вікон. Всередині лише сміття і купки калу.

Кляштор нагадує монастирнські споруди не лише Вінниці, а й Браїлова: замкнене хором костелу каре з двоповерховим П-подібним у плані корпусом келій. Фасад храму домінує, суворо дивиться на Буг. Келії скромно ховаються за його великою спиною, неначе соромляться простоти свого декору. І правда - хто хотів пишноти та втіхи для очей, міг помилуватися інтер'єром храму. От вже де було шикарно! А різьблений амвон який був! Він зображав алегоричний "корабель спасіння": все як треба, з мачтами, парусами та сітями рибалок. Ксьондзу не вистачало, здається, капітанської форми під час казань.

В 1891р. палац у Тиврові продали Подільській єпархії, яка відкрила там духовне училище. Але у 1898р. сталася пожежа, яка дощенту зруйнувала центральну частину з фасадом, прикрашеним колонадою, на монастир.

Зараз розібратися, де був палац, а де - келії, важкувато. Половина будівель взагалі вкрита кахлевими плитками "під цеглу".

Там же прочитаєте і про якийсь незвиклий ранній монумент Лєніну (1935) на подвір'ї школи-інтернату поруч з кляштором. Мене таке мало цікавить - згадки про СРСР викликають хіба блювоту. А от про шматок фортечної стіни з цегли та каменя над Бугом, в закинутому парку, прочитала, одночасно намагаючись вкусити себе за лікоть: хто ж знав, що в Тиврові ТАКЕ залишилося! Якщо хтось може поділитися фотографіями того муру - буду вдячна. Як і за світлини старого млину (1907) над річкою. Так виглядає, що в Тивров потрібно буде ще повернутися.

А ще колись був в Тиврові пивоварений завод графа Д.Гейдена. Шкода, що пиво тут вже не варять, а то колекція Міка поповнилася б новим цікавим екземпляром... :)

Хмільник

 https://castles.com.ua/khmelnyk.html

Палац графа Ксідо в Хмільнику (1915). 31 березня 2011 р.До цього затишного райцентру на заході Вінниччини щороку приїжджають тисячі відпочиваючих: Хмільник давно славиться як місто-курорт. Туристів, на жаль, поки що значно менше, хоча у місті збереглися руїни одного з нечисленних в центральній Україні середньовічних замків. Місто й саме досить давнє: перша згадка про Хмільник датується 1362 роком. Саме того року князь литовський Ольгерд захопив Хмільник, відвоювавши його в жорстокій битві з татарами, "отчичами і дідичами землі Подільської", як шанобливо називав східних кочівників літопис.

Старі мури годі шукати у "санаторних районах" Хмільника, надзвичайно зелених та спокійних. Нас цікавить та частина міста, яку місцеві жителі називають "маленьким Єрусалимом" - за надзвичайну архітектурну та релігійну толерантність старих кварталів міста. Тут мало що змінилося за минулі сторіччя, і неподалік один одного розташувалися костел, синагога, церква та мечеть.

 

Литовська вотчина: війни та інтриги. 

Колись, століття тому, місто потерпало від... власного географічного розташування. Начебто місце для поселення вибрали жителі непогано, оселившись на невеликому острові між двома рукавами Південного Бугу. Навіть ім'я місту дали завдяки цьому острову: за легендою, був він спочатку вкритий лозою та калинами, по яким вився хміль. Та всього в 6 кілометрах від Хмільника пролягав сумнозвісний Чорний шлях, яким щороку рухалися з безкрайніх степів Півдня орди татаро-монголів: палити та руйнувати подільські поселення, гнати в ясир тисячі полонених. Конче потрібен був замок. І він з'явився.

Замок и дворец в ХмельникеВажко дізнатися, яким він був спершу, адже стратегічне розташування замку змушувало володарів міста постійно його укріплювати та розширювати. Відомо, що в останній період князювання Вітовта фортеця була значно посилена. На те були сумні причини: литовсько-руська армія була розбита на Ворсклі кримчаками у 1399 році. Поразка потягла за собою зміну кордонів: володіння Вітовта у Причорномор'ї були втрачені. Хмільник стає прикордонним містом. Князь не міг не розуміти важливість укріплення прикордонних замків в цілому і Хмільницького зокрема.

В роки боротьби за литовський великокнязівський трон між Свидригайлом і Сигізмундом Хмільник став власністю князя Федора Корибута Несвицького, союзника Свидригайла. Та після присяги князя Несвицького польському королю хмельницький замок в 1434 році відійшов до Польщі. Місто стало центром хмільницького староства в щойно утвореному Подільському воєводстві. Польські хроністи відмічали, що замок на той час був сильним, а житлові будинки розміщувалися навколо фортеці. Фактично, це перший більш-менш докладний опис споруди у хроніках.

Литовці не примирились з втратою важливого форт-посту і до 1447 року продовжували вважати Хмільник своїм містом, при цьому не роблячи ніяких реальних кроків щодо повернення міста. Князі обмежилися ностальгією.

 

Польська фортеця: нескінченна оборонна хроніка. 

Польська влада невдовзі надала місту Магдебурзьке право (1448), яке надало Хмільнику поштовх до розвитку. З'явились шевські та кравецькі майстерні, які вивозили свій крам на ярмарки як до Києва, так і до Львова. Та розмірене життя міщан час від часу турбували все нові й нові орди татарви. У 1500 році під мури Хмільника прийшла армія, яку очолювали сини хана Менглі-Гірея, далі напади повторились у 1524, 1534, 1584 роках. Населення змушене було оборонятися, а старости замку - Ланцкоронські, Язловецькі, Оссолінські та Струсі - прославляти свої імена ратними подвигами.

В 1534 році великий гетьман коронний Ян Тарновський, не витримавши постійних візитів непрошених гостей, обніс все місто кам`яним муром з баштами. Викопаний між Південним Бугом і його притокою річкою Пастушою канал перетворив новозбудовану фортецю на острівну твердиню.

Населення полегшено зітхнуло і почало зростати: у 1570 р. тут було вже 320 будинків. Замкові мешканці несли кінну службу, займались ремісництвом, бджільництвом, торгівлею та сільським господарством. Для потреб католицької громади у 1603 році зводиться ренесансний костел Усічення Голови Івана Предтечі, який зберігся до наших днів.

 

Козача резиденція: криваві протистояння. 

А тим часом у Дикому Полі набирало силу українське козацтво, яке і заявило голосно про себе 1594 року: загони Северина Наливайка захопили місто. У 1637р. ситуація повторилася, змінився лише козачий отаман: цього разу у місто увірвався Павлюк (Павло Бут). "І коси, і серпи кували на зброю, і недарма земля тряслась, - трясли козаки ляхів", - це фрагмент не пісні народної, а Хмільницького літопису від 1637 року. Та не довго трясли: той самий літопис пише далі про жорстоку кару, яку готувала козакам польська влада: "були повні палі трупу козацького". А тих, хто вижив у різні, вели через все місто - на страту.

Козаки зробили ще одну вдалу спробу заволодіти містом: у 1659 році тут навіть була резиденція гетьмана Івана Виговського. Цікаво, що саме до козачих часів належить найсвіжіша археологічна знахідка Хмільника: у серпні 2003 року робітники комунальної служби знайшли у місті підземні водотяги, збудовані ще в XV-XVII століттях. Інженерна думка древніх будівельників вразила археологів, та фінансів на вивчення "підземного" міста поки що не знайшлося. Розкопки припинили та присипали землею - може, це вбереже від "чорних" археологів.

 

Турецький гарнізон: ми для Аллаха світ збудуєм! 

Нескінченну, здавалося б, війну козаки-розбій... ой, козаки-поляки перервав у 1672 році наступ двохсот-тисячної армії султана Магомета IV. На 27 років Поділля перетворюється на ще один ейялят (провінцію) Османської Порти. У Хмільнику стоїть турецький гарнізон. Як і в інших захоплених містах, яничари перш за все заходилися укріплювати постраждалий від війн замок та зводити мечеть: десь потрібно було п'ять разів на день віддавати шану Аллаху. Так у місті з'являється восьмигранна мечеть, яку зводили не без думки про оборонні функції храму, інакше навіщо йому півтораметрові стіни з бійницями? Між замком і мечеттю, а ще сторожовими постами понад берегом Бугу були прориті підземні ходи. Не дивлячись на всю цю бурхливу архітектурну діяльність, населення міста замість зростати почало танути на очах: кого нові господарі міста не встигли у якості живого товару продати у рабство, той сам втік до козаків.

 

Блиск та злидні російської провінції. 

http://www.projectclassica.ru/school/23_2008/school2008_23_03.htmЗа турками знову повернулись поляки, а за століття місто увійшло до складу Російської імперії. Не дивлячись на появу сякої-такої промисловості (поташна фабрика, селітровий та скляний заводи), місто ледь животіло. Замок, втративши стратегічне значення, поступово руйнувався. Дерев'яні хатини (а такі були майже всі, крім трьох будинків у центрі) вздовж річки щовесни заливали повені, восени дороги перетворювались на непрохідне болото, літо приносило з собою часті пожежі. Так, 1834 року згоріло відразу 113 будинків. На фоні загального зубожіння виділялися у місті лише церкви. З 1788 по 1910 роки у місті було споруджено 4 православних храми.

Та найцікавіша споруда Хмільника виросла у 1911-1915 роках поблизу старих замкових мурів. Тут, на високому пагорбі над Бугом, за проектом відомого архітектора І.О.Фоміна зводиться розкішний палац графа Ксідо. З боку річки відкривається панорама ренесансного замку з баштами у кутках, а от парадний фасад будівлі з колонадою над головним входом - взірець архітектури класицизму. Цікаво, чи відчувають жильці готелю, який розташувався зараз у палаці, себе графами?

 

Українська здравниця: таблиця Менделєєва у воді. 

Що побачить турист від могутньої фортеці зараз? Єдину збережену могутню башту, до якої притулився ресторан під назвою "Стара фортеця". А ще побачить санаторії. Їх тут справді чимало. Саме завдяки відкриттю у Хмільнику радонових вод у 30-тих рр. ХХ століття місто почало розвиватися. До того часу про унікальні лікувальні здібності води з Хмільнику ходили лише чутки та легенди. За одною з них, у якогось польського багатія дочка багато років страждала від ревматизму. Ліки не допомагали, дочка хворіла і хворіла. А служниця дівчини, як на те, так і сяяла здоров'ям. Магнат заздрив здоров'ю служниці, мріяв побачити такою свою дочку. Служниця не образилася, а порадила набрати води з чудодійної кам'яної криниці, яка знаходилася у лісовій гущавині за Хмільником - і лікувати цією водою дочку пана. І чудо сталося: дочка одужала! Та жадібний магнат наказав засипати криницю, щоб ніхто більше не зміг скористатися цілющим джерелом.

На костелі - меморіальна дошка на честь І.Я.ПадеревськогоЦей переказ був лише переказом аж до 1934 року, коли у центрі міста, на площі, де був ринок, геологи з київської гідрогеологічної експедиції заклали першу свердловину. Результат був невтішним: добута з глибини у 65 метрів вода була солонуватою, каламутною та неприємною на смак. Джерело, проте, привернуло увагу науковців. Аналізи довели: хмільницька вода має складну хімічну суміш: радій, радон, калій, азот, магній, залізо, марганець, йод, натрій, хлор, бром, кобальт, а ще вуглекислота та гідрокарбонат. Вона містить 5,3 гр мінеральних солей на літр! В Україні таких родовищ більше немає, ця вода схожа на знамениту грузинську "мінералку" Цхалтубо. Тому уряд України у 1938р. визнав район залягання вод навколо Хмільника курортною місцевістю. Тут розпочинається будівництво водолікарень, перерване Другою світовою. Зараз у місті працює близько 30 свердловин. Високий вміст радону дозволяє лікувати нервову систему, серцево-судинні захворювання, ревматизм та інші недуги.

З центральної площі міста круті східці ведуть до краєзнавчого музею, який розташувався у турецькій мечеті, що стоїть на гранітній кручі над рікою. Поруч - замок-палац та арковий місток, що веде до центрального міського парку.

Можна позаздрити відпочиваючим хмільниківського курорту: адже у місті можна не лише оздоровитися, і й оглянути пам'ятки минулих століть.

Чернятин

http://www.castles.com.ua/cherniatyn.html 

Ох і важко було знайти це село в Жмеринківському районі...

Гравюра з Tygodnika Ilustrowanego

А почала я пошуки після перегляду документального фільму - "Палаци Вінничини", якщо не помиляюсь. Показували його досить часто, та інфи про те, ДЕ знаходяться всі відзнімковані у документі об'єкти, не було зовсім. Не було в той час в мене і кілометрових карт. Та що там кілометрових - двокілометрівки тоді ще в продажі не траплялися.

Тому уявлення про розташування Чернятина було приблизне, як асфальт по дорозі туди. Довго блукали машиною вздовж залізничної колії, потім були хатки та розбиті дороги, ще потім - величезні озера, і нарешті - мета подорожі.

Панорама палацу. Фото: Андрій ЧекмарьовТа тут нас чекала наступна перешкода. Мовна. :) З моєї голови кудись вилетіло і вирішило поки що не повертатися слово "палац". Я чомусь оперувала в своїх шерлок-холмівських розпитах аборигенів терміном "маєток". Мене не розуміли. Мене направили на хутір. Щож, поїхали на хутір. Знайшли після ще якихось 6 кілометрів жахливої дороги. Хуторяни запропонували нам маєток... купити. Чорти забирай, немає ніякого палацу, додому, час додому!

Злі і невеселі повіернулися ми в Чернятин. І абсолютно випадково праворуч від дороги на той хутір, за деревами, помітили червонуваті башти. Є!

Знали б, що в палаці знаходиться зараз сільсько-господарський технікум, наші пошуки були б набагато легші і коротші. :) 

Отже, що тут є? 

Фільм розповідав про палац на місці давнього замку. Начебто будівлю цю звели ще в XVII ст. Може й так, але Реєстр архітектурних пам'яток України подає трохи іншу інформацію, а саме: Палац, брама та господарський флігель поруч з'явились тут в 1830-му році, в епоху романтизму (звідси і мода на готику), за господарювання Вітославських. Автором проекту був, можливо, мальтійський архітектор Генрік Іттар. (Tygodnik Ilustrowany (1870) пише, що архітектором був безіменний італієць). Але - на місці оборонного замку XVII ст. Парк навколо маєтку закладено в кінці XVIII ст. відомим парковим архітектором Д. Маклером на базі існуючого тут дубового лісу. Площа праку - 31 га.

Мені пощастило не лише оглянути палац та парк, а й потрапити всередину, щоб помилуватись збереженими інтер'єрами - хай і розписаними якимось шаленим дальтоніком. Є і старі сходи, і п'єци, і камін, і ліплення на стелі... А от славнозвісна бібліотека Вітославських, яка нараховувала кілька тисяч томів, не збереглася. Не побачила я й інкрустацій та мозаїк на стінах - а були ж колись! 

 

А що каже Д. Малаков? 

Завдяки невтомному Ігорю Хомі мені до рук потрапила ксерокопія книжечки "По Восточному Подолью", випущена ще у 1988р. Саме звідти я й дізналася трохи більше про палац у Чернятині. Ділюся отриманою інформацією:

Ну, по-перше, мої зойки про страшні дороги автор путівника розбиває на корню: начебто з райцентру Жмеринки сюди прокладена чудова дорога, а ще можна у Чернятин потрапити залізницею все з тої ж Жмеринки. Що цікаво, залізниця пролягла якраз Кучманським шляхом. Символічно? Село виникло, кажуть, не пізніше XVII ст., а назву отримало від першого поселенця - козака Черняка (або, за іншою версією, Черняти) - Чернятин хутір, Чернятин двір. Пізніше тут оселились старообрядці, які покинули малотолерантну Росію. З кінця 18ст. Чернятин належить польським магнатам Вітославським. На початку ХІХ ст. тут проживає Ігнаці Вітославський, у минулому - коронний обозний, немалий чин при польському монарху. Саме він побудував (перебудував?) маєток, зорієнтував будівлю фасадом на південь, в сторону Кучманського шляху.

Ймовірно, тоді ж споруджується надзвичайно репрезентативна в'їздна брама, і, коли Шлях замінила залізниця, якраз навпроти брами зупинявся потяг, якщо ним їхали поміщик або його гості. Збереглися пілони воріт, а ось поїзд зі Жмеринки зараз зупиняється поодаль, за переїздом. Масивні високі пілони збудовані з цегли на кам'яному цоколі, оштукатурені та декоровані на всю висоту вставками з тесаного пісковику. Над чотирискатною залізною кровлею піднімаються кам'яні шари, які чітко вирізняються серед зелені парку.

Відразу за брамою, праворуч - фруктовий сад, відділений невеликим прошарком паркової рослинності; одразу за величезними та кремезними старими деревами біжать вглиб запущених джунглів дві дороги-алеї. Ліворуч - не така хожена-їжджена, пряма, обсаджена кінськими каштанами, дугою в'ється вона понад яром, що заріс деревами. Та яку б алею не вибрали, обидві підходять з півдня до галявини, що розкривається в сторону палацу. З боків галявини - кілька величезних сріблястих тополь зі стовбурами у 4-5 обхватів.

Н.Орда. 1873. Палац в ЧернятиніЧернятинський парк створено у 1814 р. одночасно з северинівським парком Д. Макклером на основі старих дубів природного лісу. Парк доповнили новими насадженнями, запружені у ярах струмочки утворили ланцюжок мальовничих ставків, які навіть через десятиліття занедбання все ще тримають форму... Верхній став зовсім маленький, він неначе ховається у кущах. Тихенько дзюркотить вода, перетікаючи з нього через складену насухо з рваного каменю греблю в прямокутник середнього ставу з земляною греблею. Кажуть, десь там навіть збереглися жалюгідні залишки колись розкішної мармурової паркової скульптури: великі кам'яні чаші, одна з готичною різьбою на теми християнства, а інша прикрашена рельєфом у "звіриному стилі".

Палац отримав свою форму у вигляді літери П після кількох етапів будівництва. Найстаріша частина маєтку - південне крило з декоративною романтичною баштою, яка була колись прикрашена корончатим ренесансним завершенням. Над її круглою верхівкою підіймалися на флагштоці, за старою лицарською традицією, вимпел з гербом володаря цих земель під час перебування господаря у власних пенатах.

Трохи далі з'єднується з палацем великий об'єм, з'єднаний з кутовою баштою аркадною галереєю. Цей корпус декорований у неоготичному стилі, за тогочасною модою. Автором неоготичного фасаду чернятинського палацу (1830) міг бути польський архітектор Генрік Іттар, мальтієць за походженням, який навчався у Римі. Модна неоготика увійшла у розкішну природу Поділля і макклерівського парку несподіваним екстравагантним капризом романтичної епохи. Будівля настільки вражала сучасників, що навіть у Атласі Подільської губернії, який склав у 1842р. бувший воєнний губернатор Кам'янця генерал-майор К.Я. Фліге, розміщена гравюра-літографія Н.Брезе - "прегарна віла в готичному стилі поміщика Вітославського у містечку Чернятин...". А видів у Атласі небагато.

Цікаво, що готичний декор мають лише південний та західний фасади. Дворовий фасад абсолютно позбавлено яких би то не було прикрас - чернятинський маєток має в собі деяку театральну односторонність. Південний та західний фасади отримали над другим поверхом високий аттик, оформлений глухою аркатурою, прямокутні вікна, декоровані фронтончиками і лопатки, що виявляють внутрішню архітектоніку будівлі. На жаль, дотепер збереглися лише два готицьких фіала, а колись вони підносились над кожною лопаткою. 

Південно-західний кут палацу має ризаліт з балконом і терасою пізнішого походження, обмеженою парапетом з улюбленими готикою мотивами трилистника та хрестоцвіту. До прибудови західного крила тут був парадний вхід, який потім перемістили північніше. Там гранітні сходи у високому стілобаті, які стереже пара мармурових левів. Колись кожен лев опирався правою лапою на геральдичний щит з гербом власників. Революцію оті щити не пережили.

Хоча в інших місцях герби збереглися: над головним входом, у вестибюлі з розкішною кам'яною підлогою у біло-сиву шахову клітинку, великим каміном-піччю з гермами а-ля гротеск з боків; є герби і в цетрах трьох розеток вестибюля.

Звідти тримаршеві сходи ведуть на другий поверх, де розмістилися голанські пічки з тонким малюнком кахлів. Ліплення стелі теж виконано в готичному стилі. За сходами - аванзал, де на стелі є велика розетка, схожа на розу готичних соборів. У кожній з її 8 частин розміщено геральдичний щит з гербом гілок родини. З аванзала проходили у найбільший зал палацу, прикрашений ліпним карнизом (тут я вже, на жаль, не була). В анфіладі йде далі кругла вітальня з ліпним фризом з гірлянд та маскаронів сатирів, а також шабель та перначів (тут зараз сцена актового залу технікуму).

З архівних документів відомо, що у 1865р. збіднілі Вітославські продали Чернятин і сусідні Маньківці Марії Михайлівні Львовій. Саме нові володарі маєтку перенесли головний вхід до палацу з північного боку. Навпроти нього розмістився будинок управляючого. А залишки вензелів під короною, які складені з літер М і Л, і зараз подекуди помітно на ажурних створках воріт. На одному з етапів перебудов, які перетворили вілу на палац, з'явилося східне крило, за совєтів надбудоване. Фронтон через це було втрачено. Не пережили війни і паркові павільони та альтанки, які так подобались готсям маєтку колись, пропала велика бібліотека, лише колекціонери книжкових знаків ще зберігають рідкісні чернятинські екслібриси.

А потім... а потім, 18 червня 2004 року я дізналася, що онучка власника садиби Вітославського-Львова, пані Львова, яка постійно проживає у Амстердамі, завдяки сайту змогла побачити, як виглядає родинний маєток у наші дні. Ось така історія :).

   

Чернівці

https://castles.com.ua/cherniv.html

 

З статті А. Квятковського про поляків Придністров"я(збірка "Культурні грона Дністра"):Чернівці (Вінницька обл.)

У містечку Чернівці зберігається пам’ятка польської присутності в цих місцях – каплиця-мавзолей відомого на Поділлі шляхетського роду Маньковських, збудована на початку ХІХ ст. Зокрема, з цієї родини походив Пйотр Маньковський, який у 1918–20 рр. (після відновлення Кам’янець-Подільської дієцезії) був єпископом-ординарієм Кам’янця, але в липні 1920 р. мусив назавжди залишити Поділля перед наступом Червоної армії.

На теперішню пору в Чернівцях мешкає багато римо-католиків. Тут є діючий костел Святого Миколая.

Шаргород

https://castles.com.ua/shargorod.html

Межиріччя Мурафи і Мурашки, жалуване у 1383 році литовським князем Вітовтом Василю Карачевському, через двісті років перейшло у власність відомого польського магната канцлера Яна Замойського. Універсалом від 26 березня 1579 року король Стефан Баторій повелів побудувати на цій території міцну фортецю.

Синагога в Шаргороді. 2006 рік.   Tygodnik Ilustrowany, 1872

Місце для замку знайшли на високому мисі при злитті річок Мурашки і Ковбасної. Фортеця одержала назву Шаргород - на честь Флоріана Шарого, засновника дому Замойських. Ян Замойський мав можливість запросити для будівництва високопрофесійних італійських архітекторів. Система фортифікації Шаргорода була закладена 28 травня 1585 року відомим будівничим Бернардо Морандо - архітектором укріплень польської фортеці Замостя.

На гравюрі - панегірику на честь засновника Шаргорода, датованоі 1617 роком, замок зображений п`ятибастіонним. Це підтвердив у 1656 році вже відомий нам Евлія Челебі, який стверджував, що шаргородський замок мав цитадель на п`ять веж, розташовану на пагорбі над рікою. На озброєнні Шаргород мав дальнобійну артилерію. Королівський привілей Сигізмунда III від 26 січня 1588 року давав Шаргороду, який швидко багатів на вигідних торгових шляхах, Магдебурзьке право. Проте місту і фортеці годі було шукати легкого життя. Проблеми Шаргорода починались, як правило, з Мурафської та Могилевської гір - так традиційно іменувались висоти на берегах Мурашки і Ковбасної. З цих висот шаргородський замок був мов на долоні. У 1595 році Шаргород зруйнували козаки С.Наливайка, примусивши до втечі місцевий гарнізон. Декілька битв відбулось тут в роки Визвольноі війни. В серпні 1648 року фортеця була взята загонами полковника Кривоноса, у березні наступного року її вдалось оборонити від сильної польської армії. Однак стверджувати, що становище шаргородської фортеці стабілізувалось, було б недоречно. Адже згідно умов Зборівського миру 1649 року кордон між королівськими землями і козацькою територією проходив поблизу Шаргорода. Не дивно, що гарнізон не зміг вчасно підготуватись до відбиття весняного рейду 1651 року польного гетьмана Мартина Калиновського і вимушений був здати місто.

Невдовзі "status quo" було відновлено. В період 27-річного турецького панування (1672-1699) Шаргород, друге за значенням місто воєводства, окупантам вельми сподобався. Вони навіть назвали його Кучук-Стамбулом (Маленьким Стамбулом). Відомо, що наприкінці XVII століття між Кам`янцем і Шаргородом ходили каравани. Однак замок тим часом все більше занепадав. Після повернення на Брацлавщину поляків шаргородський замок почали відбудовувати, хоча ніякої стратегічної цінності він вже не мав. Деякі реставраційні роботи проводились і в середині XIX століття. В теперішній час від замка залишились лише спогади - лише де-не-де проглядають фортечні мури, зміцнені контрфорсами.

(Інформація з сайту "Шаргородський замок", https://library.vn.ua/podolia/eng/Z_SHARGO.HTM)

Кажуть, величезний православний храм в Шаргороді ще кілька років тому стояв пусткою - бо майже всі місцеві віруючі є католиками. Зараз монастир знову діє.

Кажуть, костел вражає. Гм. Ну, це дивлячись чим.

Кажуть, місто зберегло атмосферу єврейського містечка на межі ХІХ-ХХ століть. А ось це абсолютна правда!

Кажуть...

Шпиків

https://castles.com.ua/shpykow.html

Шпиківський замок. Літографія з акварелі Наполеона ОрдиЯкщо направлятися з Печери могилівською трасою далі, потрапляємо до Шпикова, що розташувався на пагорбах невеликої річечки Шпиківки. Старі плотини утворили великі стави, в їх спокійних водах віддзеркалюються зелені береги, високі кручі та труби цукроварні.

"Сам Олександр, божою милістю великий князь литовський, русський, жмудський і інших" в листі, написаному у Вільно 7 травня 1494 року до намісника брацлавського та звенигородського князя Федора Івановича Четвертинського, підтвердив дані королем права на "селище пусте за назвою Шпиково" брацлавського зем зем’янина Сенка Кошки. Писемне згадування містечка повторюється документі за 1507 рік, де воно називається вже як Ошпиків. Корень стародавнього слова - у дієсловах "ошпетити", "шпетити", тобто посварити, зробити страшним, негарним. Є й інша версія: начебто на базарах славилося місцеве сало - шпик.

Під час Прутського походу 1711 року в Шпикові зупинявся Петро І, про що О.С. Пушкін в "Історії Петра" пише: "9-го липня Петро з села Шпиків хотів було відпустити царицю до Польщі з її дамами; та Катерина вблагала його залишитися при ньому".

Шпиків же, переходячи з рук у руки, в якості приданого дістався дочці Щенсного Потоцького (про "Софіївку пам’ятаєте?) Октавії, яка вийшла заміж за Свейковського. Тоді, в кінці 18 сторіччя, і було збудовано палац-замок у Шпикові.

Просторову його основу складає симетрична композиція з однакових будівель, які поставлені попарно по сторонам квадратового подвір’я, фланкована чотирма декоративними баштами у кутах. Замок лежить у підніжжя пагорба, і за рахунок рель’єфу місцевості палацові будівлі мають з зовнішньої сторони один-два поверхи; внутрішнє же подвір’я являє собою рівну поверхню, і всі будівлі, які виходять у нього, є одноповерховими, окрім надбрамної башти. Вона завершує перспективу під’їздної частини вулиці, і її центральне положення в ансамблі підкреслювалося рустованими парними пілястрами, дахом з заломом з шпилем, на жаль. вже не існуючими. Єдина кутова башта, що вціліла, мала колись сферичне завершення, а зараз крита простим шатром. Фасади попарно згрупованих корпусів, приземкуватих, з високим, як у подільської хати, дахом, декоровані нависаючим трикутним фронтоном з овальним вікном.

Малюючи у 1874 році шпиківський замок, відомий польський подорожувач, літератор та художник другої половини ХІХ сторіччя Наполеон Орда постарався романтизовано інтерпретувати його приземкуваті будівлі. На жаль, невблаганний час залишив лише частину цікавого архітектурного ансамблю.

У 1865 році правнук Щєнсного продав Шпиків камер-юнкеру височайшего двору Н.П.Балашову. Вже тоді Шпиківський цукровий завод давав значний прибуток, а його продукція заслужила численні нагороди на Нижегородській, Петербурзькій та Московській ярмарках.

Працював у Шпикові і В.В. Городецький. В сильно перебудованому вигляді збереглася вілла управляючого маєтком. Архітектор, будуючи на заказ суто еклектичний котедж, все ж ввів "від себе" деталь, яка пов’язує нову будвілю зі старою "шпиківською" архітектурою: рисунок віконниць маєтку той самий, що і в замку.