Е-демократія: культура незалежної України. Випуск двадцять другий

Рік видання: 2007

Місце зберігання: Сайт (електронне видання)

Вінницька обласна універсальна наукова бібліотека  ім. К.А.Тімірязєва

 

 

Е-демократія: культура незалежної України.

Щотижневий дайджест Інтернет-видань

 

 

Випуск двадцять другий

3 липня 2007 р.

 

 

 

 

Дайджест Інтернет-видань

Щотижневе видання

Вінницької обласної універсальної

наукової бібліотеки ім. К.А.Тімірязєва

Наша адреса:

21100 м. Вінниця,
вул. Соборна, 73
Тел. (0432) 32-20-34
Факс (0432) 35-16-85
E-Mail: inform@library.vn.ua

https://library.vn.ua/

Відповідальний за випуск – Морозова Наталія Іванівна

Упорядник видання – Блідченко Сергій Юрійович

Бушуляк Денис Сергійович


 

ЗМІСТ

Українська культура 20 століття.

  • Украї́нська культу́ра ХХ століття — початку ХХІ століття.
  • Початок ХХ сторіччя.
  • Культура незалежної України.
  • Культура національних меншин України.

Український рушник. Семантика.

Мовний код культури.

  • Виникнення і розвиток української мови.
  • Багатомовність середньовічної культури.
  • Мова друкованих видань.

Рік  української  книги.

Міжнародна наукова конференція "Слов'янське слово і культура в контексті світового розвитку".

Вебліографія. 

Поділитися:

Українська культура 20 століття

http://uk.wikipedia.org/

Украї́нська культу́ра ХХ століття — початку ХХІ століття

Однією з принципових особливостей української культури ХХ століття є визначальна роль політичного чинника. При цьому переважав не еволюційний характер динаміки, а різкі зміни, які чітко розмежовують основні етапи розвитку української культури. Поворотне значення мали Перша світова війнаЛютнева революція і Жовтнева революції, боротьба за українську державність 1917—1920 рр., створення СРСРДруга світова війна, криза соціалізму і розпад радянської системи, отримання Україною незалежності. У радянський період, який зайняв більшу частину сторіччя, українська культура пройшла складний шлях, який поєднує досягнення і втрати, духовні злети і трагедії: національне піднесення 20-х років, трагедію у роки сталінської диктатури, хрущовську «відлигу», брежнєвський «застій», горбачовську перебудову. Внаслідок одержавлення всіх сторін життя суспільства, його бюрократизації, централізації влади провідну роль відігравала особа першого керівника комуністичної партії і, відповідно, всієї держави.

У 1991 відбулося не тільки проголошення незалежності України, але й почалися докорінні зміни суспільного ладу.

Говорячи про роль геополітичного чинника у розвитку української культури, необхідно підкреслити, що до середини сторіччя територія України входила до складу різних держав: СРСРПольщіРумуніїЧехословаччини. Лише після Другої світової війни сталося об'єднання українських земель. У 1954 р. до складу Української РСР було включено Крим.

Неприйняття більшовизму, радянської влади викликали у 20-і роки значну еміграцію діячів науки, літератури і мистецтва. Їх творчість продовжувалася, але залишалася невідомою на батьківщині. 40-ві і 70-ті роки відмічені новими хвилями еміграції. Тому характерними для української культури є два потоки розвитку — в Україні і в діаспорі. В діаспорі було утворено ряд інституцій (державні — Українська Національна Рада на чолі з Президентом УНР, Уряд УНР; наукові — Вільна академія наук, ряд наукових товариств, зокрема в діаспорі діяло Наукове Товариство імені Шевченкатовариство українських інженерів, лікарів тощо; церковні — православна та греко-католицька гілки української церкви; мистецькі, наприкад, капела бандуристів у США і Канаді, численні народні хори у ряді країн світу; книгозбірні, видавництва, система національних недільних шкіл та ін.). Сьогодні завдяки політичним змінам відновлено єдиний культурний потік, повернено багато імен.

Участь інтеліґенції в політичному житті країни особливо активною була в переломні моменти. Досить пригадати імена визначного українського історика, Голови Центральної Ради М.Грушевського, талановитого письменника, Голову Генерального секретаріату В. Винниченка, учасників дисидентського руху І. СвітличногоВ. СимоненкаВ. Стуса, сучасних політиків-поетів І. ДрачаД. Павличка, письменника В. Яворівського.

 

Початок ХХ сторіччя

На початку ХХ століття культура України, з одного боку, продовжувала розвивати народні, демократичні традиції XIX століття, а з іншого — йшов активний пошук нових форм, використання досягнень інших національних культур. Це конкретно виявилося у двох орієнтаціях:

1) збереження національно-культурних традицій (народницька теорія);

2) орієнтація на західноєвропейський процес в царині художньої культури («європеїзація»«космополітизм»«модернізм»).

Традиційні тенденції в царині літератури — романтизм і неореалізм поєднувалися з розвитком футуризмусимволізму. Так, фахівці виділяють «нову школу» української прози (М. КоцюбинськийВ. СтефаникО. Кобилянська). І. Франко писав, що представники цієї школи прагнули цілком «модерним» європейським способом зобразити своєрідність життя українського народу. Такий напрям в українській літературі, як футуризм, насамперед пов'язаний з М. Семенком, який був одним з його головних теоретиків, фундатором першого літературного об'єднання футуристів (Київ, 1913 рік).

На початку століття в українській літературі помітне місце займали письменники, творчість яких у роки радянської влади замовчувалася або спотворювалася. Серед них В. Винниченко — діяч Центральної Ради, прозаїк, драматург, твори якого характеризувалися різноплановою проблематикою (сільське і міське життя, зображення різних соціальних груп). Б. Летант — поет, прозаїк, видавець творів Т. Шевченка, І. Франка, М. Коцюбинського в перекладах на польську і німецьку мови. Популярністю користувався В. Пачовський, тематика творів якого досить широка: любовна лірика, історичні події минулого. Над драматичною поемою «Золоті ворота», де підкреслювалася національна ідея, В. Пачовський працював декілька десятиріч. У драмі «Сонця руїни» описані події 1663—1687 рр., даються портрети П. ТетеріЮ. ХмельницькогоП. ДорошенкаІ. Самойловича.

Початок нашого сторіччя характеризувався прогресом в галузі музичної культури. Формується національний стиль, який об'єднує динаміку фольклорної виразності і кращі традиції класики. У цьому напрямі розвивалася творчість М. ЛеонтовичаК. СтеценкаЯ. Степового, які по-новаторському осмислили творчу спадщину М. Лисенка.

В Україні в галузі живопису і графіки активно працювали такі майстри, як О. МурашкоО. НоваківськийІ. ТрушП. КовжунМ. СосенкоМ. Бойчук. Більшість з них мали європейську освіту і перебували під впливом сучасних їм художніх тенденцій. Міжнародного визнання досяг український скульптор О. Архипенко — творець нового напряму в мистецтві.

У цей час значні досягнення характерні для розвитку національного театру. У 1904 році М. Лисенко започаткував у Києві музично-драматичну школу, з 1907 р. там же функціонував український стаціонарний театр М. Садовського, у 1915 році І. Мар'яненко заснував Товариство українських акторів. Театри і трупа Наддніпровської України і Галичини ставили п'єси Лесі УкраїнкиО. Олеся, В. Винниченка, вони прагнули освоїти світову класику, зверталися до творів європейських авангардистських авторів. У 1916 році Лесь Курбас став організатором «Молодого театру» у Києві, в якому на високому художньому рівні вирішувалися завдання оновлення українського сценічного мистецтва. Національний театр передреволюційного періоду виховав таких видатних акторів, як М. Садовський, П. СаксаганськийМарія Заньковецька та ін. Представники українського театрального мистецтва були справжніми патріотами. Так, М. Заньковецька на пропозицію переїхати у Росію для того, щоб зробити кар'єру, відповіла, що Україна дуже бідна, щоб її покидати.

З'являється український кінематограф. Перші українські хронікальні фільми були відзняті у Харкові. Там же актор О. Олексієнко ставить фільми за творами І. КотляревськогоМ. ГоголяМ. Старицького. Перший український постановник і оператор Д. Сахненко був творцем таких фільмів, як «Наталка Полтавка»«Запорозька Січ»«Богдан Хмельницький», в яких брали участь видатні українські актори — М. Садовський, М. Заньковецька, Любов Лінницька.

В Україні продовжувався прогрес науки. В умовах піднесення національно-визвольного руху активізувалися історики, етнографи, філологи. Д. І. Яворницький пише історію Запорозької Січі, історію періоду козаччини — І. Крип'якевич, ряд визначних праць зі сходознавства — А. КримськийНаукове товариство імені Тараса Шевченка, яке очолив М. Грушевський, випустило з 1892 по 1917 роки понад 100 томів «Записок наукового товариста», 35 томів «Етнографічного збірника», 15 томів «Матеріалів з української етнології», 15 томів були підготовлені історико-філософською секцією.

Початок ХХ століття — час бурхливого розвитку повітроплавальних апаратів, перші кроки авіації. В 1909 виникає Київське Товариство повітроплавання, де працював видатний український авіаконструктор, киянин Ігор Сікорський, один з піонерів авіації, основоположник важкої авіації, автор одного з перших у світі проектів гелікоптера, побудованого в 1910 році у Києві. В 19131914 рр. І. Сікорський на важких літаках своєї конструкції «Руський витязь» та «Ілля Муромець» встановлює світові рекорди з тривалості польоту (1 год., 54 хв) та вантажопідйомності літака. У Черкасах і Києві брати Євген та Андрій Касяненки в 19111913 рр. будують першу в країні авієтку — малопотужний літак широкого використання, яку випробовує відомий летун того часу Петро Нестеров. Видатний український вчений-винахідник Ю. Кондратюк у 1919 році пише роботу «Завоювання міжпланетних просторів» (вийшла друком у 1929), яка вплинула на подальший розвиток космонавтики, зокрема розрахунки Ю. Кондратюка були використані американськими вченими для підготовки польоту космічного корабля «Appolo» на Місяць.

Розвиток медицини і медичної науки, досягнення в галузі мікробіологіїзагальної патологіїінфекційних хворобгігієниофтальмології пов'язані з роботою І. Мечникова та його учнів — Г. МінхаВ. Високовича, Д. Заболотного, М. Гамалії, В. Субботіна, Л. ГіршманаС. Ігумнова.

Культура України розвивалася в умовах русифікації, що тривала. Хоча у 1904 кабінет міністрів Росії визнав шкідливим заборону української мови, до 1917 в Україні не було жодного державного навчального закладу, де викладання велося б українською мовою. На початку першої світової війни активізувався наступ на українство: заборона мови, масові арешти і заслання інтеліґенції. Це насамперед стосувалося території Галичини, зайнятої Росією в ході воєнних дій.

Після повалення царату в Україні почався новий етап національно-визвольного руху, створювалися умови для прискореного розвитку національної культури. Вже в березні 1917 у Києві були відкриті дві українські гімназії. За активною участю Генерального секретаріату освіти Центральної Ради здійснювалося переведення шкіл на українську мову викладання, в різних регіонах України було створено понад 80 українських гімназій. Почала працювати Українська педагогічна академія, історико-філологічний факультет у Полтаві, відкритий український університет у Кам'янці-Подільському. У період гетьманства заснована Українська Академія наук, яку очолив видатний український вчений В. Вернадський; восени 1918 року стала функціонувати Українська державна академія мистецтв. Великих успіхів в перші післяреволюційні роки досягли українська преса і книгодрукування. Лише в 1917 почали діяти 78 видавництв, вони організувалися і при приватних, кооперативних органах, при «Просвітах». Якщо в 1917 р. було випущено 747 назв українських книг, то в 1918 р. — 1084.

 

Культура незалежної України

Після початку проведення політики перебудовигласності і демократизації в Україні відбувається широке національно-демократичне піднесення. З середини 80-х років в умовах піднесення національної самосвідомості, становлення демократії багато українських літераторів активно включилися у громадсько-політичне життя. У 1989 р. було засноване Товариство української мови імені Т. Шевченка, метою якого стало утвердження української мови у всіх сферах суспільного життя, її всебічного розвитку, охорона чистоти і самобутності мови. Відбувається справжній газетно-журнальний бум. Народ наново відкриває свою історію, проходять широкі дискусії про гетьмана І. Мазепу, про діяльність Центральної Радирадянсько-німецький договір 1939, уперше публікуються матеріали про голод 1932—1933 рр. Друкуються раніше заборонені книги, виходять на екрани фільми. Встановлюються перші контакти з діаспорою. Творча інтеліґенція взяла активну участь у створенні Народного Руху України.

Після здобуття Україною незалежності в 1991 р. почався новий етап розвитку українського суспільства. Україна стала суверенною демократичною державою, почалися радикальні реформи. Головною особливістю сучасного періоду можна вважати його перехідний характер. Ми можемо говорити про те, що в суспільстві склалася нова соціокультурна ситуація, яка характеризується іншими соціально-економічними умовами, формами власності, характером стосунків між людьми, соціальною структурою, системою цінностей. Принципово новий статус в наші дні отримала національна культура. У той же час серйозно впливає на всі сфери суспільного життя економічна криза, яку переживає наша Україна в кінці ХХ століття

Одним з найважливіших для розвитку культури є питання про національну мову. У 1989 р. Верховною Радою був ухвалений «Закон про мови в Українській РСР». Статус української мови як державної закріпила Конституція України. З прийняттям нового законодавства почався процес переходу на українську мову державних органів, засобів масової інформації, установ культури, освіти. Життя вже виявило багато труднощів, які стоять на цьому шляху. За переписом 1989 р. українці становили 72 % населення республіки, серед них рідною українську мову назвали 67 %, російська мова переважає на сході України, в Криму. Але дуже показовим є ставлення росіян в Україні до української освіти своїх дітей — за даними американського соціолога І. Бремера (1994), 54 % росіян у Львові і 65 % у Києві згодні з тим, щоб їхні діти навчалися в українських школах і майже всі росіяни у Львові та Києві (відповідно 96 та 91 %) визнають, що їхні діти повинні вільно володіти українською мовою. У Симферополі так думають 54 % росіян. Це по суті говорить про підтримку процесу еволюційної українізації неетнічними українцями.

Фінансові проблеми перешкоджають збільшенню тиражів українських книг, комерційна література в основному привозиться з Росії. Тобто очевидно, що для успішного розв'язання проблеми не досить адміністративних заходів, а потрібна культурно-просвітницька робота, державна економічна підтримка. Скорочуються тиражі книг. Оптимальним показником вважається, коли на душу населення друкується 12—14 книг на рік. Якщо в 1991 р. в Україні цей показник становив 3,6, то в кінці 90-х — 0,99. Населення значною мірою позбавлене можливості читати періодику (зараз в Україні тільки близько 8 % сімей передплачують газети або журнали).

У 1999 р. в більш ніж 60 % середніх навчальних закладів викладання здійснювалося державною мовою, за винятком декількох регіонів. У системі середньої освіти зникла одноманітність. З'являються авторські школи. Особливий розвиток отримали нові види середніх навчальних закладів з ранньою профілізацією — гімназії, ліцеї. Діє програма державної підтримки обдарованих дітей. В 2000 р. почато перехід на 12-річну середню освіту. Однак соціальне розшарування населення все частіше додає системі освіти по суті становий характер. Державні школи зазнають фінансових труднощів, вчителям нерегулярно виплачується зарплата. Практично зникла система професійного навчання, оскільки промисловість неспроможна фінансувати ПТУ. Масово закрилися дитячі садки.

Реформується система вищої освіти. Для підвищення її рівня введена система акредитації. Найбільші навчальні заклади отримують статус Національних. Наприклад, Національний Київський університет імені Тараса Шевченка, Національний університет «Києво-Могилянська академія». Крім державних, з'являється велика кількість комерційних вузів. Внаслідок цього кількість різного роду інститутів, академій, університетів зросла майже вдвічі.

За роки незалежності розширилися культурні контакти з різними країнами. Це сталося завдяки роботі різних міжнародних фондів, можливості поїздок, спільним проектам. Були видані твори письменників, які працювали в еміграції, з'явилася перекладна література провідних закордонних істориків-українознавців (у 1993 р. українознавство викладалося у 28 університетах і коледжах США і в 12 університетах Канади).

Попри фінансові та інші труднощі розвивається українська наука. Україна бере участь у найбільших міжнародних програмах століття, наприклад, космічних програмах «Морський старт»«Глобалстар». А також у космічних програмах «Спектр»«Марс-96»«Шатл-97»«Океан»«Природа». Вперше запрацювала національна українська станція в Антарктиді. В той же час на науковому потенціалі дуже серйозно відбилися економічні проблеми. Реструктуризація управління економікою, перехід одних підприємств у приватну власність, збитковість інших негативно позначилися на галузевих наукових і проектних інститутах. Державне фінансування науки скоротилося в чотири рази. В Україну широко завозиться електронна техніка, власна її розробка і виробництво не налагоджуються. Погіршення умов життя і роботи стало головною причиною того, що в 1992—1996 рр. за кордон виїхали тисячі наукових співробітників.

З'явилося розділення культури на елітарну і масову. Україна зіткнулася з таким явищем, як американізація культури, що особливо відчувається в кінематографі (виробництво власних фільмів значно скорочене), популярної музики, літератури.

Для багатьох людей відвідування театрівмузеївбібліотек, тим паче які-небудь поїздки стали недоступними. У зв'язку зі значним скороченням життєвого рівня (за рівнем життя Україна займає 95-е місце в світі, а понад половина населення живе нижче межі бідності), погіршенням медичного обслуговування, зростанням вартості ліків, ускладненням екологічної обстановки спостерігається збільшення захворюваності, смертності, зниження народжуваності.

 

Культура національних меншин України

Національні меншини України отримали широку можливість задовольняти свої культурні запити. Виникли національні культурні товариства євреївгреківнімців. Наприклад, радіо в Маріуполі регулярно веде передачі грецькою мовою (в Донецькій області понад 100 тисяч греків), створено грецький національний університет. Відбувається обмін культурними делегаціями. Відкрилися школи з польською, румунською, угорською, іншими мовами викладання. Особливої уваги вимагає проблема розвитку культури кримськотатарського населення.

Зник державний контроль, який багато років тяжів над творчою інтеліґенцією. Розширилися можливості гастрольної діяльності. Однак багато театрів, творчих колективів через скорочення державного фінансування виявилися у складній ситуації. Відбувається, з одного боку, усвідомлення необхідності їх підтримки органами влади, в тому числі місцевої, з іншого боку, йде пошук спонсорів, меценатів. Прикладом може служити Донецький оперний театр імені А. Солов'яненка, художнім керівником якого є В. Писарєв. Тут не припиняються прем'єри спектаклів, з успіхом проходять зарубіжні гастролі, організовуються національні і міжнародні фестивалі.

Нові можливості відкриваються перед українською культурою в зв'язку з формуванням в Україні громадянського суспільства. Новий громадський (так званий «третій» — на відміну від перших двох — державного та комерційного, бізнесового) суспільний сектор — це сума недержавних неприбуткових організацій, які сьогодні вже здатні впливати на хід суспільних, зокрема культурних процесів.

Принципово змінилися відносини держави і церкви. Конституція України гарантує громадянам свободу совісті і віросповідання, зберігаючи відокремлення церкви від держави і школи від церкви. Ці положення законодавства з тих, що декларуються, перетворилися на реальні. В Україні за станом на 1 січня 2000 р. діяло близько 22 тисяч релігійних організацій, які входять до 80 конфесій, течій і напрямів. З проголошенням незалежності України відбувся розкол у православній церкві. Склалися три православні конфесії: Українська православна церква Московського патріархату, Українська православна церква Київського патріархату і Українська автокефальна православна церква. Відновлена діяльність Української греко-католицької церкви, крім того існують римсько-католицька церква, 32 напрями протестантства (баптистиадвентисти сьомого дняєговісти тощо), общини юдеївіслам, нетрадиційні культи (РУН-віракришнаїтибуддисти). Релігійним общинам повернені націоналізовані в минулому будівлі. Відновлено шедевр української храмової архітектури — Михайлівський золотоверхий собор, а також Успенський собор Києво-Печерської лаври.

ХХ сторіччя в історії української культури, як і у всьому світі, повне протиріч, досягнень і втрат. Особливістю розвитку національної культури є визначальна роль політичного чинника. Основні його етапи співпадають з основними етапами політичної історії. Нові можливості відкриває перед культурою утворення української незалежної держави. Однак досі (до кінця ХХ століття) їх використання було утруднене кризою. Вихід з неї — завдання не тільки економіки, але й культури.

Український рушник. Семантика.

https://uart.ucoz.ru/publ/1-1-0-2

Відколи існує пам'ять народна, українці прикрашали предмети хатнього вжитку орнаментами, які формували естетичні смаки поколінь, були взірцем їхньої рацьовитості та мистецьких здібностей. Ця потреба мала також магічний та релігійний зміст. Бажаючи прихилити до себе богів, люди закликали їх відповідними знаками-символами та оберегами.

Мабуть, не зможемо сказати напевне, кому першому спало на думку втілити в орнаменти красу оточуючого світу. Археологічні знахідки та літописи підтверджують, що вишивати на Україні власне ніколи не припиняли, тож уся орнаментика, незалежно на якому матеріалі (кераміка) виконана, має спільні риси.   

Впродовж віків вишивки зазнавали різних етнографічних впливів але асимільовано її так, що українська основа залишалася незмінна, лише постійно збагачувалася. В системі українських візерунків домінує простота, а також система знаків і символів, розуміння яких, на жаль, частково загублено. Відомо, що в цю систему знаків входили явища природи та речі, якими люди користувалися повсякденно.На початок XIX століття сформувалися найхарактерніші особливості орнаментики різних регіонів України та тільки їм притаманні технічні прийоми. Основною прикметою нашого народного орнаменту є його ритм, такий же як у пісні. Як правило, один сегмент орнаменту можна повторювати в безконечність або замкнути в єдине обрамлення і так завершити композицію візерунка.

Вишиваний рушник донині не втратив свого значення в побуті. І тепер ним прикрашають інтер'єри помешкань, вівтарі та ікони в церквах. І надалі він залишається атрибутом народних звичаїв та обрядів. На рушнику несли новонароджену дитину до хресту, на ньому проводжали людину в останню дорогу. 

Рушники Галичини дещо відрізнялися від тих, що у східних областях, за звичай, були вони коротші. Вишивали смугами геометричних, рідше рослинних орнаментів. На образах їх призбирували посередині складками та зав'язували кольоровою стрічкою. Кінці не спадали з обох боків образу, а ніби розпростерті крила птаха увінчували його горизонтальною лінією.

Рушники як певний декор хати вишивали двома або трьома смугами орнаменту. Дві смуги вишивали "з лиця" полотна, а третю — на зворотнім боці. Такі рушники завішували на спеціальному держаку з планкою, інколи різьбленому так, що всі три смуги орнаменту через певні інтервали доповнювали одна одну. Тим рушником ніхто не витирався. він був своєрідною візитною карткою господині дому, її працьовитості та почуття краси.

У різних регіонах Галичини, зокрема таких, як Надсяння, побутували певні назви держаків, а саме: жердь, жердка, палка, держак, гряда, гредка, греда. Часто держак був різьблений.

У лемків греда — то широка планка, з прекрасною, різьбленою головою оленя посередині, прикрашена з боків листям клена або дуба. Палку, на яку завішували рушник, закріплювали під сподом греди. В гуцулів жердь прикривали багато інкрустованою геометричним орнаментом широкою планкою. На території Надсяння та у Львівській області з початку XX століття держаки почали прикрашати плоским гравірованим геометричним орнаментом, який розмальовували акварельними фарбами. Такі держаки, що імітують вишивку, побутують удеяких домівках і нині.

Зберігся також звичай, будуючи хату, останню крокву на завершення даху заносити на рушниках, потім наймолодший з майстрів має поставити на вершину даху "вінок" — букет з гілок берези або дуба (не сухі гілки, а свіжі, бо може загинути рід), разом з квітами, пов'язані рушничком, якого для цієї мети вишивала майбутня господиня дому. У наш час у деяких районах Галичини його замінюють кольоровою стрічкою, якою пов'язують "віху".Побутували також невеликі за розміром так звані "хлібники" (у лемків з польських Бескидів та лемків словацьких — "хлібовки"), в які загортали хліб. їх оздоблювали по краях двома невеликими смужками орнаменту. Часом "хлібники" гарно вишивали й посередині, а їх краї завершували вузенькими смужками орнаменту.

На рушнику, вишитому світлими, веселими кольорами, без жодного чорного стібка, несли дитину до хрещення. Хресна мати готувала його заздалегідь, а загортаючи в нього немовля, примовляла 'красну дорогу" новонародженому, щоби життєвий шлях був такий же світлий і добрий, як той рушник. Після хресної купелі дити ну знову за-гортали в рушник, а поверх нього кожен з хресних батьків неодмінно клав "крижмо" — золоту або срібну монету з побажанням добробуту. Цього рушника та "криж-ма" не можна було нікому пере- ¦' даровувати. " Вважали, щоче- ^ рез "те" зло- ' миться дорога життя. В першій половині XX століття " рушник "крижмо" ЧК замінено на чисте біле полотно, якого має бути непарна кількість метрів. З того полотна цій дитині шили сорочечки чи платтячка і т.п. Тепер новонародженим разом з крижмом при хрещенні дарують цінний подарунок.   

Важлива функція рушника в обрядах сватання та вінчання. Вдеяких селах Галичини, Надсяння, Лемковини, Холм-щини, крім рушників для сватів, дівчина повинна була вишити ще дванадцять. Дванадцять дружок несли їх перед нею через ціле село, якщо вона переходила жити до хати молодого, а скриню з приданим везли на возі. Якщо парубок ішов у прийми до тещі, то також відбувався урочистий похід через село, щоби всі бачили, яка то молода працьовита і "файна". Ось чому кожну дівчину привчали до вишивання змалку, і в орнаменти вона вкладала своє бачення краси, але при тому старалася зберегти деталі візерунка й мову знаків, які передавали з роду в рід. Орнаменти на весільних рушниках вишивали геометричними або рослинними мотивами, часто із зображенням голубів, які в народних обрядах були символом любові, чесності, щирості та вірності молодят. Саме їх щедро прикрашали.

Коли дівчина виходила юною заміж і ще не надбала тради-ці й н их два-над-ц я т и рушників, тоді допомагали їх вишивати всі жінки роду аби не було осуду, що дівчина лінива. Згаданий похіддружокдотеп-ними ритуальними піснями та приказками супроводжували дружби, свашки та молодь.

Найкращого рушника перші дружби стелили молодим під ноги під час вінчання в церкві, щоби їхнє подружнє життя було щасливе, а ще вірили — хто перший стане на рушника, той верховодитиме в сім'ї (звичай зберігся). Молодих, які після вінчання поверталися додому, на порозі хати зустрічали батьки з короваєм на вишиваному рушнику та добрими побажаннями. Коровай прикрашали голубками,колоссям, квітками. Рушник, на якому ставали до шлюбу, завішували над образами або на видному місці в світлиці.

Одними з етнічних регіонів західних земель України були землі Надсяння, Лемковини та Холмщини. Після переселення українців на територію колишнього Радянського Союзу та на північ Польщі дуже багато творів народного мистецтва безповоротно втрачено. Але те, що збереглося, дає нам змогу розглянути певні, дуже характерні для цих око-л и ц ь візе-рунки. В орнаментах втілено мотиви й сюжети усної поетичної творчості, образи народної лірики й календарної поезії.

Рушник із села Торки біля Перемишля короткий, з широкою смугою вишивки посередині. Орнамент вишиваний чорними, або темно-вишневими нитками з вкрапленням червоного або синього кольорів. Елементи орнаменту — безконечник та місяченько. Символ місяця у всіх фазах, а саме: ріжок, півмісяць, повня символізував безконечне життя на землі. А ще в основі цього орнаменту народний місяцелік — коло (повні). Основні свята землеробства поділено відмітками на частини місяця (пори року), вказують час сіяння, збирання врожаю, а також ворожби на врожай. Орнамент з обох сторін "місяченька" завершено смугами "безконечника", як безконечним є життя. В селах поблизу Перемишля орнаменти в "місяці" називали календарем.

Цікавий орнамент із села Негрибки поблизу Перемишля. Чіткий геометричний візерунок складається з вузької центральної частини, основним компонентом якої є " п є р і ж к и' П окра-йниці складаються з половини квіток. У цілому творять неповторний ритм орнаменту.

Рідкісний орнамент з села М'якиш Новий (повіт Ярослав), Центральна смуга — буряк із гичкою, обрамлений з боків меншими смугами рослинно-геометризованого зображення чорнобривців. Не менш цікавий орнамент рушника з села Лагівців, Холм-щина. Це оспіване в піснях і легендах дерево розмарину. Ідучи до вінця, дівчата прикрашали волосся, вінок гілками розмарину, а хлопець припинав розмаринову гілоч-ку до одягу біля серця. її вважали символом любові.

Орнамент "гейсики" на малому рушнику, очевидно робочому, якого дружина вишила чоловікові, котрий йшов на заробітки.
В шахтах Зверху над орнаментом цікаво закомпоновано свіч-ники-трійники, адже Бог перебуває в трійці. Ось так, з далеких часів від предків шйшов до нас оцей полотняний лист.

Орнамент з Жидачева Львівської області — ромб у квадраті — символ засіяного гіоля, покрайниці — баранці 'говорять, що врожай зійшов, поле заколосилося, а навколо зтоять обереги". Рушник, оцей довгий, прикрашений візерунками вишитий сувій полотна, як дорога роду людського, людського киття, завжди був нерозривний з віруваннями,звичаями та побутом українського народу.

Мовний код культури

Я. Д. Ісаєвич

http://izbornyk.org.ua/istkult2/ikult211.htm

Виникнення і розвиток української мови.

Зрозуміння культури неможливе без вивчення її мовного коду, ролі мови як форми самовираження культури і засобу її формування. Саме мова, будучи одним з основних елементів тяглості культурного життя, окреслює етнічну приналежність носіїв культури і, тим самим, стає важливим чинником етнонаціонального розвитку. Оскільки в мові відображаються процеси формування культури, її соціальні різновиди і міжнародні зв’язки, мовний матеріал є незамінним джерелом для вивчення культурного розвитку, особливо для ранніх його стадій, пов’язаних з формуванням народу та його мови.

Значення мови в дослідженні історії культури пояснюється і наявністю глибинних подібностей в структурі та засадах функціонування культури й мови. Культура функціонує як знакова система; сукупність символів і значень, що допомагають людям орієнтуватися в світі, передають досвід від одного покоління до іншого. Але й сама мова теж є знаковою системою, і теж виконує функції кодування інформації з метою її нагромадження, поширення в просторі й передачі наступним поколінням. З певної точки зору культура ширше поняття, ніж мова, тому розвиток культури включає як складову частину розвиток мови. В іншому розумінні мовна система є загальнішою категорією, оскільки осмислення будь-яких явищ і процесів, в тому числі процесів культури та її історії, неможливе поза мовою і мисленням, яке нерозривно пов’язане з мовою й існує, в основному, у мовній формі.

У сучасному суспільстві національні мови формуються переважно на основі народнорозмовних, тому писемна мова є різновидом тієї самої мовної системи, інший різновид якої представлений усним мовленням. Натомість у середньовіччі, як правило, було інакше. Усне мовлення було загальнонародним засобом спілкування, а писемна мова — привілеєм певної частини суспільства, передовсім еліт, пов’язаних з політичною владою, регламентацією життя, поширенням панівних ідеологічних систем. Упродовж тривалого часу знання письма було обмежене колом тих, хто були тою чи іншою мірою причетні до влади, більше того, тих, хто опановував писемність, тим самим оволодівав важливим механізмом керівництва рештою суспільства. Не була у цьому винятком і Україна. Повага до тих, хто вмів читати й писати, зумовлювалася тим, що найстарша мова писемності була мовою сакральною, засобом богослужіння і молитви .

Як відомо, в Київській Русі від часу запровадження християнства розвинулася писемність у церковнослов’янській мові, на яку перекладали Євангеліє та інші літургічні та богословські книги Кирило і Мефодій, а пізніше їхні учні та продовжувачі. Як сакральна ця мова вживалася православними українцями, а згодом і греко-католиками впродовж всього розглядуваного періоду. Вживання в церкві підвищувало престижність найстаршої писемної мови. На її основі створено і ту мову, якою писалися літописи, житія святих, публіцистичні пам’ятки. Природно, що до літописів, юридичних актів, приватних листів проникало так багато рис живої мови, особливостей східнослов’янських діалектів, зокрема протоукраїнських, а пізніше українських, що ряд дослідників вважають мову оригінальних пам’яток Київської Русі окремою мовою, для якої і приймають назву "давньоруська мова". Інші дослідники переконані, що обережніше було б говорити не про давньоруську писемну мову, а про давньоруський (східнослов’янський) варіант церковнослов’янської . Справді, сучасники не вважали мову літургічних книг і мову літописів та юридичних пам’яток різними мовами, для них вона, цілком певно, була єдиною. Ця мова служила знаряддям культурного спілкування східнослов’янських і південнослов’янських народів і водночас сприймалася в різних країнах як найвищий стиль рідної літературної мови. Характерно, що твори великоморавського та південнослов’янського походження, як правило, не вирізнялися східнослов’янськими читачами як твори іншомовні, а твори письменників Київської Русі читалися болгарами, македонцями, сербами нарівні з пам’ятками власної літератури.

Уже в XIII — XIV ст. народнорозмовна мова була не єдиною мовою, а групою близькоспоріднених українських діалектів . Ці діалекти розвинулися на базі існуючих раніше діалектів протоукраїнських племен внаслідок перегрупування і дальшого розвитку .

Дослідники аргументовано доводять наявність уже у XIII — XIV ст. мовних рис, які можна пов’язувати з говірками галицькими, волинськими, подільськими, поліськими чи карпатськими. Зокрема порівняно рано засвідчено риси, що пізніше стали визначатися як лемківські та бойківські. Ймовірно, діалектні риси були яскравіше виражені в сільських поселеннях, натомість у міських центрах, особливо у великих містах, і тих, що лежали на торговельних шляхах, формувалися міждіалектні форми спілкування. Найбільш діалектно розчленованими є території, заселеність яких була безперервною. На новозаселюваних землях витворювалися міждіалектні риси, які в деяких випадках мали зворотний вплив на мову давніх поселень. Міждіалектній інтеграції сприяло також поширення фольклорних пам’яток. Хоч найдавніші записи українського фольклору походять з XVI ст., маємо згадки про існування фольклорних пам’яток та їхнє міжрегіональне поширення набагато раніше.

З другої половини XIV — початку XV ст. до нашого часу дійшли грамоти, писані українською мовою. Це була так звана ділова мова, що на цьому етапі формувалася переважно на основі народнорозмовної. Розмовними формами характеризуються грамоти польських королів кінця XIV — початку XV ст., прислані до галицьких бояр, а також ранні грамоти Молдавського князівства. Дуже ймовірно, що адресовані в Галичину грамоти польських королів написані, в основному, актовою мовою, усталеною ще у Галицько-Волинському князівстві. На її підставі формувалася і мова канцелярій Великого князівства Литовського на ранньому етапі, наприкінці XIV — в першій половині XV ст. Канцелярійна мова Великого князівства Литовського функціонувала як спільна білорусько-литовська ("руська" — за тодішнім визначенням, "західноруська" — за термінологією філологічних праць XIX — початку XX ст). Як вказувалося, на ранньому етапі в ній визначальними були українські риси, з середини XV ст. і особливо з XVI ст. — білоруські. Поступово розширювалося коло жанрів писемної мови. Пам’ятки розповідні, літературні, записи судових справ писалися "західноруською" мовою, яку пізніше стали називати "простою" мовою, щоб відмежувати її від церковнослов’янської, що сприймалася як "більш високий" стиль. У пам’ятки, писані "простою" мовою, широко впроваджувалася церковнослов’янська і польська лексика, типовими для неї стали граматичні й фонетичні полонізми. Ці іншомовні вкраплення вводилися в цю мову саме для того, щоб відрізнити її від повсякденного мовлення. Однак це не була цілком "проста" мова, а швидше своєрідний "середній" стиль, проміжний між "високим" стилем і мовою розмовною. В XVI ст. у пам’ятках ділового жанру, створених на українській території, дедалі більше поширюються риси білоруської мови, наприклад, рефлекс "ять" як "є", водночас, з тієї ж доби маємо свідчення, що у Білорусі церковнослов’янські літургійні тексти читалися на український лад, тобто "ять" вимовлялося як "і". В обох випадках вимова, відмінна від властивої розмовній мові даної країни, служила навмисному відмежуванню мови "виполіруваної", збагаченої формами, які слугували престижності цієї мови, від мови народнорозмовної, якою личило користуватися в побуті й словесному фольклорі. Таким чином, взаємини мови писемної з розмовною були двоякими: з одного боку, розмовна мова не могла не впливати на писемну, з другого — в ряді випадків відбувалося свідоме відштовхування мови писемних пам’яток від усного мовлення.

Якщо в ранніх пам’ятках тільки просвічували окремі живомовні риси, то мова, яка системно відображала розмовні риси, зафіксована в грамотах середини XIV ст. і пізніших. Л.Булаховський вважав найстаршими відомими пам’ятками, в яких відбилися основні особливості, що диференціюють українську мову, дві грамоти Молдавського князівства — 1360 і 1380 рр.

Цілком природно, що Молдавське князівство, землі якого свого часу входили до Галицького князівства, успадкувало і ділову мову, разом з особливостями устрою та суспільної організації. Власне, грамоти Молдавського князівства зайвий раз підтверджують, що значною мірою це князівство було спадкоємцем багатьох традицій Галицько-Волинської держави. Збереженню української мови як писемної сприяло й те, що серед населення князівства було, крім румунів, багато українців. Окремі волості були суцільно українськими, серед бояр і придворних молдавських князів теж було чимало українців. Є всі підстави вважати, що сам титул князів Молдови "господар" був запозичений з Галицько-Волинського князівства . Водночас Молдавське князівство підтримувало тісні культурні зв’язки з князівством Волощиною (Мунтенія, Цара руминяска), де в актах переважала церковнослов’янська мова з південнослов’янськими, навіть середньоболгарськими рисами. Окремі акти, що виявляють саме таке мовне обличчя, виходили і з канцелярії Молдавського князівства. У Молдавському князівстві у літургійній практиці вживалася церковнослов’янська мова, літописи писалися теж церковнослов’янською, в якій відчутні південнослов’янські елементи.

Як вже зазначалося, збереглися грамоти польського короля Казимира III для населення Галичини як латиномовні, так і написані українською мовою. Цілком ймовірно, що для укладання цих актів він мав спеціальну канцелярію. І ось у латиномовних грамотах Казимир титулує себе "dominus et haeres", a в грамотах українських — "господар і дідич", що є докладним перекладом латинського варіанту титулу. Водночас відомі грамоти галицько-волинських князів початку XIV ст. латинською мовою, в яких вони також титулують себе "dominus et haeres". Є підстави вважати, що український варіант титулу виник спочатку у канцелярії галицьковолинських князів, від яких був успадкований королем Казимиром. З королівської галицької канцелярії, можливо через Волинь, цей варіант титулу проник до канцелярії суверенів Великого князівства Литовського. Ми знаємо, що великі князі литовські називали себе "господарями і дідичами", або просто "господарями", а з Великого князівства Литовського така титулатура була запозичена московськими князями. Зі слів "господар" і "господарство", які згодом стали писатися скорочено (під титлом), і виникли російські слова "государь", "государство". Угорський дослідник Андраш Золтан, який присвятив спеціальне дослідження впливові західноруської (українсько-білоруської) мови на російську актову мову, виявив і низку інших слів, які з української мови увійшли до російської писемної мови тієї доби . Одні з запозичень йшли з галицьких канцелярій до канцелярій Великого князівства Литовського, звідкіля були прийняті до практики канцеляріями великих князів московських; інші форми, характерні для канцелярії київських митрополитів, були запозичені канцелярією московських митрополитів .

Запозичення іноземних слів актовими мовами є загальною закономірністю. Титули та інші юридичні терміни іноземного походження часто сприймалися як престижніші від слів повсякденної мови. Іншомовне походження слів на позначення володарів мало символізувати, що влада їх є чимсь особливим, що в ній є елемент таємничості, який міг би бути відсутній у зрозумілому всім слові. Нагадаймо, що і раніше, і пізніше назва на позначення володарів слов’янськими мовами запозичувалися з інших мов: "князь", "король", "цар", "каган", "імператор". Також прийнятий на галицько-волинському ґрунті титул "господар і дідич", поперше, був перекладом з латини, а по-друге, таку титулатуру підтримав, або й започаткував, вплив чеської канцелярійної практики .

Актова українська мова кінця XIV ст. значно ближча до розмовної, ніж актові пам’ятки XV — XVI ст., насичені білорусизмами й полонізмами. У зростанні обсягів іншомовних вкраплень, яке набувало системного характеру, не можна не бачити властивої тодішній добі закономірності: виникнення тієї чи іншої писемної мови було можливе на розмовній основі, але далі кодифікація йшла по лінії "ушляхетнення" — віддалення від мови простого люду. Якщо йдеться про Україну, то втрата незалежності теж вела до підсвідомого прагнення "збагатити" писемну мову елементами "престижніших" мов. Подібним шляхом пішла й українська книжна мова середньої доби. Перші її пам’ятки відомі з середини XV ст., однак поширенішою книжна "проста руська" мова стає з другої половини XVI ст.

 

Багатомовність середньовічної культури.

 Крім української, в Україні функціонували мови етнічних меншин: польська, німецька, єврейська. Євреї в Україні спершу розмовляли мовою місцевого населення, але після вигнання в XII — XV ст. євреїв з Центральної та Західної Європи виникли також громади, що розмовляли мовою ідиш, сформованою на базі німецьких діалектів.

 

Незважаючи на те, що в Україну прибували і євреї, які розмовляли іншими мовами (насамперед євреї-сефарди, які користувалися юдео-романськими діалектами), ідиш став спільною розмовною мовою євреїв України. З часом тут витворилися характерні риси специфічно українського діалекту ідиш. Як мова культу, освіти й літератури євреями вживалася гебрайська мова (іврит), натомість писемність мовою ідиш виникла порівняно пізно. Німецька мова була поширена в середовищі німецьких колоністів у великих містах Галичини й міських поселеннях Закарпаття, однак в XV — на початку XVI ст. у Галичині її витіснила польська, яка з часом проникла і до актів. Більшість вірменів України у побуті користувалися вірменокипчацькою мовою (тюркська мова, близька до кримськотатарської), натомість у релігійному житті — старовірменською писемною мовою (грабар).

Таким чином, на українських землях, крім українсько-білоруської ("руської") писемної мови, були поширені мови церковнослов’янська, латинська, польська, а в певних регіонах також німецька, гебрайська та ін. Статус кожної з них був різним, і це відбивалось на їхньому функціонуванні в системі жанрів, яка закріпилася в рукописній книжності і була успадкована друкованою книгою. Проте за всіх відмінностей щодо кожної з мов вживання церковнослов’янської, латинської, польської і навіть "простої" мов у писемності було виявом загальної закономірності розвитку мов у донаціональний період: тенденції до використання у літературі, культі та офіційних текстах не наближеної до народнорозмовної, а окремої, писемної мови, якою міг бути архаїчний варіант рідної мови (церковнослов’янська у православних слов’ян, грабар у вірменів) або й зовсім інша мова (арабська у тюркських та іранських народів, іранська — у деяких тюркомовних країнах, латинська — в середньовічній Європі, гебрайська — у євреїв тощо) 9. Це явище соціального порядку, воно пояснюється усвідомленим, а інколи й неусвідомленим прагненням панівних еліт і пов’язаних з ними прошарків підкреслити свою відмінність, культурну вищість (принаймні у їхньому розумінні) над "простолюддям".

Церковнослов’янська мова вживалася (переважно у літургічних книгах, церковно-богословських текстах і в літературній творчості "високого стилю") не лише в Україні, а й всіма православними слов’янськими народами, а почасти і за межами православного світу (хорвати-глаголаші) і Слов’янщини (румуни). Попри наявність пам’яток з певними місцевими мовними рисами і таких, які поширювалися лише в окремих регіонах чи країнах, написані цією мовою твори повинні розглядатися в системі національних варіантів спільної церковнослов’янської літературної спадщини. Вживання однієї мови у ряді країн полегшувалося тим, що графічно ідентичні тексти мали різну вимову: в Росії "ять" вимовлялося як "е" , в Україні — як "і", "г" в Росії звучало як експлозивний звук, в Україні й Білорусі — як фрикативний . Була різниця і в системі наголосів церковнослов’янської мови , але це не заважало функціонуванню її як засобу міжслов’янського спілкування і культурного взаємообміну впродовж значного періоду.

Те, що "високою" у всіх православних слов’янських народів була саме церковнослов’янська мова, пояснюється їхнім прагненням спертися на давні традиції вітчизняної культури. Сучасні дослідники зазначають, що в період "другого церковнослов’янського впливу" південнослов’янські орфографічні норми, почасти і південнослов’янська лексика, приймалися східними слов’янами саме через свою архаїчність . Потяг до архаїки можна пояснити тим, що в умовах зростання етнічної свідомості виникла потреба шукати "свою античність", корені власної самобутності. Вірність традиції, збереження її споконвічних надбань розглядалися як найкращий спосіб не піддатися денаціоналізаційному натискові іноземних культурних впливів. Тими ж ідеологічними мотивами пояснюється пуризм українсько-білоруських кодифікаторів норм церковнослов’янської мови, авторів граматик у другій половині XVI — на початку XVII ст. Вони намагалися очистити книжну мову від живомовних рис, оскільки останні позбавляли тексти наочної старовинності, що засвідчувала споконвічність мови і культури. Церковнослов’янська мова мала особливий престиж як мова сакральна, що своїми засобами і можливостями виразу, за твердженням тодішніх українських книжників, не поступалася латинській і навіть грецькій.

Крім того, вона, на думку П. Житецького, сприймалася як своєрідний "об’єднувальний фокус" посеред маси діалектних відмінностей.

Наслідком єдності походження всіх східнослов’янських мов від давньоруської ("руської", "русьской" — від "Русь") мови та їхньої близькості став той факт, що "руськими" тривалий час продовжували називати кожну зі східнослов’янських мов. А оскільки і церковнослов’янська, особливо у її східнослов’янському варіанті, сприймалася як літературна мова кожного зі східнослов’янських народів, то і її часто називали "руською". У заголовку перекладів Євангелія учительного, покладених в основу видання Івана Федорова 1569 р., вказано, що пам’ятка перекладена "от греческа языка на рускыя книгы", хоч насправді мова цього перекладу — церковнослов’янська, насичена болгаризмами. На титульному аркуші Острозьку біблію названо "Библіа по языку словенску", але в розмовній мові її дуже часто називали "руською". Усвідомлення різниці між мовними системами призводило і до протиставних формулювань: мова "словенська" і мова "руська", "руська" і "проста руська", "руська литовська" і "руська московська". Нестійкість термінології відбиває діалектику загального і одиничного: коли хотіли підкреслити спільність походження, спорідненість різних мов, а також різних стадій її розвитку, всіх їх називали "руськими", а для розмежування від давньої "руської" (мови Київської Русі) та церковнослов’янської ("словенської", "словеноруської"), російської мов з’являлося також визначення "мова наша проста". Спільність мов в дусі концепцій диглосії підкреслювалася найчастіше в теоретичних заявах, що мали ідеологічне забарвлення, визнання відмінності церковнослов’янської та окремих слов’янських мов найчастіше диктувалося практичними міркуваннями.

Як зазначалося, перші рукописи з виразними рисами української книжної мови середньої доби ("руської", "простої") відомі з середини XIV ст., поширенішою вона стає з другої половини XVI ст. "Руська" ("західноруська" за термінологією, яка нині вже сприймається як застаріла) актова мова і "проста руська", книжна — це різновиди спільної білорусько-української писемної мови. Деномінант "руський" в українській мові цілком ясний, означаючи для раннього періоду східних слов’ян, а для середнього — українців та білорусів 17. Проте він стає джерелом непорозумінь, коли російською мовою його передають "русский", що сприймається як синонім "російського". Умовно можна називати писемну українсько-білоруську мову "староукраїнською" або "старобілоруською", не забуваючи, однак, про близькість всіх варіантів цієї мови.

Слово "проста", яке вживали самі автори, котрі цією мовою писали, інколи тлумачиться дослідниками в тому сенсі, що ця мова дуже близька до народнорозмовної. Насправді це не зовсім так. Ті, хто писав "простою" мовою, наближали її до розмовної настільки, щоб зробити зрозумілішою, і водночас прагнули зберегти різницю, яка засвідчила б, що це все ж не просторіччя, а своєрідний "середній стиль" писемної мови. По суті, вони свідомо робили цю мову штучною, насичуючи її "нерозмовними" словами і формами. Частішими, ніж слов’янізми, серед них були полонізми, бо "проста" мова протиставлялась і церковнослов’янській, і польській, але щодо останньої достатнім засобом диференціації вважалася кирилична графіка. Інколи полонізмів було так багато, що мова ставала майже польською, лише з іншою фонетичною системою і записана іншою графікою. У зв’язку зі значною відмінністю цієї мови від просторіччя, деномінант "проста" доцільно вживати в лапках. Очевидна штучність даної мови справляла на деяких дослідників враження не тільки "потворності", але й "хаотичності", "безсистемності". За словами А. Кримського, це "неорганічне язичіє, суміш". В. Вітковський переконливо показав, що це була не довільна мішанина, де кожний автор міг писати на власний розсуд, а досить унормована мовна система. Отже, від розмовної мови "просту" відрізняла також більша нормованість останньої. Погоджуючись в цьому з дослідником, аж ніяк не можемо визнати слушними його міркування про те, що полонізми писемної мови в більшості випадків засвідчують їхнє функціонування в українській народнорозмовній мові.

"Проста" мова була досить зрозумілою, і українські й білоруські освічені кола не відчували потреби піти за прикладом чеської та польської літератур, де писемна мова стала свідомо будуватися на базі народнорозмовної як її кодифікований наддіалектний варіант. В Україні було прийнято іншу модель співвідношення літературних мов: вживання мовних систем більше (в сакральних текстах і "найвищих" літературних жанрах) або менше (в менш престижних текстах) віддалених від просторіччя. Отже, було три "стилі" чи, швидше, рівні престижності: найвищий репрезентувала церковнослов’янська мова, середній — "проста" мова, найнижчий — народнорозмовна або наближена до неї. Мова, що усвідомлювалася як просте писемне фіксування усного мовлення (хоч не могла не відрізнятися від нього тими чи іншими деталями), використовувалася на письмі в практичних цілях, наприклад, для якомога точнішого запису слів свідків у латиномовних судових актах.

Пізніше вживання її в театральних інтермедіях спершу було розраховане на гумористичний ефект; записи народних пісень, відомі вже з XVI ст., стали по-справжньому популярними з другої половини XVII ст. Характерно, що ранні фіксації справді простої, без лапок, мови частіше здійснювалися латинським письмом. Напрошується думка, що традиційна кирилиця викликала асоціації, які виключали повну десакралізацію письма і підхід до нього лише як до суто практичного засобу.

Вживання в Україні та Білорусі латинської мови означало, що якимось аспектом свого культурного і політичного життя ці країни входили в той реґіон (Західна і Центральна Европа), де латина впродовж середньовіччя була мовою правових актів, школи й науки, більшості жанрів літератури. Як вже зазначалося, латина була у вжитку вже в канцеляріях Галицько-Волинського князівства XIII — початку XIV ст., але з середини XIV ст. її стала насаджувати й чужинецька адміністрація. У літературному процесі України й Білорусі другої половини XV ст. певну роль відігравали і латиномовні твори. Їхнє поширення пояснюється роллю латинської мови у середньовічній школі, навчанням окремих вихідців з України чи Білорусі у закордонних університетах. Вплив ренесансної літератури більшою чи меншою мірою позначився на латиномовних поетичних творах Юрія Дрогобича, Павла з Кросна, Станіслава Оріховського, Миколи Гусовського. їхні твори, як і видання Франциска Скорини, не мали вузько віросповідного характеру. Деякі з латиномовних авторів, не будучи східнослов’янського походження, вважали себе русинами в територіально-політичному розумінні (наприклад, син німецьких колоністів Павло Процелер називав себе Павлом Русином). Однак з часом латинська мова і пов’язана з нею латиномовна освіта дедалі більше асоціювалися виключно із західним, католицьким світом. Звичайно, окремі католицькі автори називали себе русинами, але це було явище не типове, перехідне. У тодішніх конкретних умовах прийняття католицизму в більшості випадків вело, зрештою, до розриву з вітчизняною традицією. Тому відбувалося щораз чіткіше розмежування: латиномовна літературна творчість стала сприйматися українцями і білорусами як органічно пов’язана з католицизмом, а отже, як чужорідна. Тільки згодом, особливо в могилянську добу, православні дійшли висновку, що треба мати і власні латиномовну освіту й писемність.

Польська мова спершу була мовою нечисленного ще польського населення України, але з часом дедалі більше ставала lingua franca в усьому польсько-литовсько-білорусько-українському реґіоні. Панівне становище польських правлячих верств у державі ставило цю мову у привілейоване становище. Всупереч думці А. Мартеля вживання тим чи іншим українцем польської мови у записах "для себе" аж ніяк не означало у той період полонізації.

Якщо польська писемність функціонувала також і в середовищі корінного населення, то гебрайська й вірменська були доступні тільки представникам цих меншин. До винятків належали такі люди, як німець Мартин Ґруневеґ, який, працюючи у львівських вірменських купців, вивчив і їхню мову.

Грецькі, німецькі, італійські поселенці користувалися своїми мовами переважно для власних потреб, однак їхні книги ставали доступними і певній частині людей інших національностей.

 

Мова друкованих видань.

Добре відомо, яке велике значення мало впровадження друкарства для стандартизації більшості літературних мов. Не була в цьому відношенні винятком і Україна, але тут простежувались особливості. Становище України між Заходом і Сходом відбилося і в тому факті, що перша відома друкована книга автора, який походив з України, вийшла в Італії латинською мовою, а перші видання, значна частина тиражу яких призначалася для України, видані церковнослов’янською мовою у Польщі друкарем-німцем. Йдеться про астрологічний трактат Юрія Дрогобича "ludicium pronosticon anni currentis" (Рим, 1483) та богослужбові книги, видрукувані у Кракові Швайпольтом Фіолем (дві з датою 1491 р., дві без дати). Текстологічно досліджувалися обидві надруковані Фіолем Тріоді. Встановлено, що вони репрезентують найпоширеніший у південних і східних слов’ян тип письма, що відображає вимоги Єрусалимського уставу і включає правку, здійснену в XIV ст. болгарськими монахами-книжниками на Афоні та в Болгарії за Євфимія Тирновського.

За визначенням П. Владимирова, "Октоїх" Фіоля, найімовірніше, надрукований з рукопису українського походження, а його "Часослов" — за українським списком російського протографа. На призначення книг передусім для українських і білоруських читачів вказують датування за ерою від Різдва Христового і, особливо, українсько-білоруська (типу "простої") мова післямов "Октоїха" і "Часослова". Але основний текст всіх друків Фіоля, зрозуміло, церковнослов’янський.

Здійснене Ф.Скориною у Празі видання Біблії, яке мало для України значення не менше, ніж для Білорусі, зберігаючи церковнослов’янську мовну основу, було насичене білорусизмами. По суті, воно вперше в друкарстві відбило тенденцію до інтеграції двох мовних систем — церковнослов’янської і "руської". Це було можливе з позицій диглосії — сприймання цих мов як різновидів однієї. Як побачимо далі, наступники Скорини пішли іншим шляхом, чітко диференціюючи церковнослов’янські та "прості" тексти.

Зважаючи на те, що майже всі видання Івана Федорова були літургічними за призначенням, цілком природно, що вони вийшли церковнослов’янською мовою. Єдиними винятками були двомовний, грецько-церковнослов’янський текст Острозького Букваря 1578 р., і листівка з надрукованими "простою" мовою віршами Андрія Римші. Щоправда, під час діяльності Івана Федорова у Заблудові власник друкарні Г.Ходкевич, даючи доручення видрукувати Євангеліє учительне, спершу планував підготувати текст "простою" мовою. У передмові Ходкевич писав, що "помыслил ...ижебы сію книгу выразумЂнія ради простых людей преложити на простую молву, и имЂл о том ... попеченіє великое". Проте гетьмана відрадили робити це: "И совещаша ми люди мудрые в том писмЂ ученые, иже прекладанієм з давных пословиц на новые помылка чинится немалая, якоже и нынЂ обрЂтается в книгах новаго переводу". Ймовірно, проти перекладів на "просту" мову виступили емігранти з Росії — князь А.Курбський, колишній троїцько-сергієвський ігумен старець Артемій, який жив при дворі князя Слуцького. Та й Іван Федоров міг побоюватися, що у наборі книги "простою" мовою припуститься більших помилок, ніж у текстах церковнослов’янською мовою, добре йому знайомою. Ідея зробити друковані книги зрозумілими для "простих людей" була особисто близька самому Г.Ходкевичу, і відмовився від неї він лише під тиском тогочасних літературних авторитетів. Незабаром, видаючи Псалтир з "Часословом", Ходкевич повернувся до наміру перекладати церковнослов’янські книги "зрозумілішою" мовою. І знову вдалося його переконати, що переклад може призвести до помилок, через які "єреси умножаются".

Особливе значення для дальшої стабілізації церковнослов’янської мови мала славетна Острозька Біблія. Якщо раніше Скорина ставив своїм завданням наблизити мову друкованої біблії до білорусько-української "простої" мови, то острозькі видавці вирішили дати текст якомога чистішою, у їхньому розумінні, церковнослов’янською мовою. На титульному аркуші підкреслено, що "словенська" Біблія наслідує "єлико мощно" грецькій. Застереження "єлико мощно" дуже істотне. Підкреслюючи, з ідеологічних мотивів, роль грецького тексту як основи (зокрема при виборі варіантів), редактори все ж досить докладно пішли саме за Геннадіївською Біблією, в якій ряд книг перекладено з Вульгати. Це зумовлювалося насамперед прагненням створити видання, авторитет якого був би освячений традицією. Певну роль відіграли також настрої верхівки і пов’язаних з нею діячів, які боялися, що поширення Святого Письма зрозумілою загалові мовою може призвести до посилення єретичних течій. Щодо цього погляди православної ієрархії цілком збігалися з настроями консервативно налаштованих кіл католицького духовенства. Так, ідеолог польської контрреформації кардинал Станіслав Гозій висловлював побоювання, що нові переклади Біблії польською мовою створять умови для її довільної інтерпретації читачами: навіть жінки і ремісники "привласнять собі право навчати". Щодо перекладу Біблії з латини, то, на думку Гозія, він міг би здійснюватися здавна стабілізованою церковнослов’янською ("словенською або далматською") мовою. Якщо престижність церковнослов’янської мови визнавалася навіть окремими представниками іншої культурної традиції, тим більше вона здавалася очевидною для православних слов’ян.

Пожвавлення суспільно-політичного руху в другій половині XVI ст. супроводилося не тільки активізацією літературної творчості українською та білоруською літературними мовами, а й посиленням уваги до церковнослов’янської мови, виявом чого було впровадження її у школах вищого рівня, створення граматичних праць і словників. Культивування церковнослов’янської мови в Острозі було пов’язане з діяльністю тут колегіуму ("академії"). Надаючи великого значення церковнослов’янській мові як мові літургії, теології та "вищих шарів" культури, острозькі книжники одночасно стали на шлях паралельного вживання "простої" мови як засобу освіти, публіцистики, поточної літературної творчості. 1587 р. були написані "в академії Острозьськой" і незабаром видані одним збірником твори Герасима Смотрицького "Ключ царства небесного" і "Календар римський новий". В передмові ("До народов руских короткая а пильная предмовка") автор підкреслює необхідність дати відсіч "учителям костела римского", які ведуть полеміку "так словне з казальниц яко и писмом з варстатов друкарских". Твори Смотрицького — перша книга, друкована в Україні не церковнослов’янською, а "простою" мовою. Полемічні твори друкувалися цією мовою і пізніше, зокрема відомий "Апокрисис" Христофора Філалета. Водночас для цілей полеміки використовувалась і церковнослов’янська, й польська мови. Першим полемічним виданням церковнослов’янською мовою став збірник ("книжиця") 1588 р. з шести розділів, частково упорядкований, а частково написаний Василем Сурозьким. Церковнослов’янську мову вжито і для публікації праць візантійських богословів. Зокрема, першим після Біблії виданням великого обсягу стала книга "О постничестві" Василія Великого" 1594 р. Наступного року видано "Маргарит" — збірник "слів" Іоанна Златоуста. Для обох видань використовувалися тексти, які перекладалися і редагувалися гуртком А.Курбського. Видання книг візантійських богословів, призначених не для літургійного вживання, а для домашнього читання, було, на думку дослідників цього питання, дальшим, хоч і незначним, кроком у напрямі розкріпачення друкарства, поширення його тематичного діапазону.

У Дермані, де діяла своєрідна філія острозького літературного гуртка, було надруковано "простою" мовою "Лямент дому княжат острозьких" з нагоди смерті молодшого сина К.Острозького Олександра (кінець 1603 — початок 1604). Можливо, автором був Дем’ян Наливайко, який керував видавничою справою в Дермані.

Саме він написав післямову до дерманського видання "Октоїха" 1604 р., в якому також говориться про смерть князя Олександра. Характерною рисою післямови, як і ряду інших робіт Наливайка, є паралельні "руський" і церковнослов’янський тексти. 1606 р. в Острозі вийшов Требник з "предмовою" Д.Наливайка "руською" мовою, в 1607 р. — двомовний (церковнослов’янсько-український) збірник "ЛЂкарство на оспалый умысл чоловЂчий", який включає передмову Дем’яна Наливайка (можливо, він також перекладав матеріали збірника), Іоанна Златоуста "Слово о покаянии к Федору Мниху", його ж "слово" "еже всуе мятется всяк человек живый", і світську пам’ятку візантійського походження — повчання псевдо-Василія сину Леву. З 28 видань Острозької друкарні 14 мають церковнослов’янський текст і додаткові статті, в чотирьох — українські статті при церковнослов’янському основному тексті, одне видання — двомовне, шість — українською ("простою") мовою. По суті, Острозький осередок здійснив найрішучіший поворот до використання у друці поруч з церковнослов’янською також "простої" мови.

Консервативнішою щодо цього була друкарня Львівського братства. Літературні твори (вірші, шкільні декламації і п’єси) і тут друкувалися "простою" мовою, але, починаючи з 30-х рр. XVII ст., братство обмежилося виданням традиційних літургічних книг і молитовників церковнослов’янською мовою. Навіть передмови і післямови до ряду книг, зокрема до Чотириєвангелій, тут нерідко друкували церковнослов’янською. Цінним свідченням грецько-українських культурних контактів є кілька видань з паралельними грецьким і церковнослов’янським текстами. Грецька частина цих видань призначалася як для самих греків в Україні та поза її межами, так і для вивчення грецької мови українцями та білорусами. Разом з Острозькою Львівська братська друкарня продовжила започатковане ще Іваном Федоровим видання церковнослов’янських Букварів, які поряд з граматиками сприяли більшій нормативності не лише церковнослов’янської, а й "простої" писемної мови.

Тенденцію до урізноманітнення мовного спектра видань, розпочату в Острозі, продовжила насамперед друкарня Києво-Печерської лаври. Лаврські видавці випускали "простою" мовою переважно більш-менш світські тексти, а літургічні й богословські — церковнослов’янською. Проте в цей період ставало більше прибічників розширення тематики перекладів на "просту" мову. К.Сакович, який схвалював переклади "Бесід Іоанна Златоуста" на церковнослов’янську мову, писав 1625 р.: "Ще краще було б, якщо б їх переклали просто руською мовою" H Він також стверджував, що твори святих Єфрема, Макарія Єгипетського, Іоанна Ліствичника "заслуговують перекладу на нашу просту руську мову, оскільки рідко хто з нас, читаючи по-слов’янськи, все досконало розуміє". Той же автор (що, як відомо, в 1620 — 1624 рр. був ректором Київської братської школи) закликав перекладати "простою" мовою, "якщо не можна грецьких і латинських авторів, то хоч би з польської, чим особливо належало б зайнятися київському Печерському монастирю, який має для цього засоби і друкарню... Адже це не вчорашній звичай у багатьох народів і цілком похвальний — перекладати твори з однієї мови на іншу". Тією чи іншою мірою ці погляди поділяли П.Беринда, Т.Земка та їхні помічники. Видатною подією в культурному житті став вихід 1627 р. "Тріоді пісної", в якій синаксарі Никифора Калліста Ксанфопула були вміщені в перекладі Земки з грецької на тогочасну українську літературну мову. В післямові Беринда обґрунтував доцільність такого нововведення вимогами читачів різних станів: "А еже о синаксарех... на российскую бесЂду общую...Тарасием Леоновичем Земкою... от греческого преложеных, противно сему а не прерЂкуєте великоросси, болгари и срЂби и прочии подобнии нам в православии; сЂтворися се ревностию и желЂнием рода нашего Малои России благородных, гражданских и прочиих различнаго причта людей". Видання книг українською мовою вимагало деякої модифікації кириличного шрифту відповідно до специфіки української фонетики. Зокрема, поруч з літерою "г" з’явилася і "ґ", графічна форма для якої була розроблена на основі одного з накреслень грецької "гамми".

Поширення діапазону пам’яток, перекладених з церковнослов’янської на українську мову, дослідники, як правило, пов’язують з гуманістичними і реформаційними віяннями. Це слушно, але на розширення вжитку несакральних мов українські книжники пішли в тих межах, в яких цю ідею сприйняв і контрреформаційний Тридентський собор. Навіть погляди Івана Вишенського з цього питання цілком узгоджуються з поглядами польського контрреформаційного ідеолога і церковного діяча кардинала Гозія: використання традиційної сакральної мови в літургії і загальнозрозумілої в проповідях та інших ділянках релігійного виховання та освіти. Приблизно так само підходила до цього і більшість українських літераторів. При цьому, як зауважують дослідники, зокрема П. Житецький, часто доходило до "конфлікту" прагнень, коли еліта була "не проти ширшого вживання "народної мови", а прості люди "відстоювали церковнослов’янську — не дуже зрозумілу, але небуденну".

Який загальний кількісний підсумок українського друкарства щодо мов видання? З 366 видань 1574 — 1648 рр., зареєстрованих у бібліографії, церковнослов’янською мовою надруковано 68 (18,6 %), церковнослов’янською і українською — 51 (13,9 %), українською — 41 (11,2 %), польською — 105 (28,7 %), латинською — 96 (26,2 %). Разом церковнослов’янською і українською мовами опубліковано 43,7 усіх видань. Однак церковнослов’янські книги були великого обсягу, тому, коли підрахувати суму надрукованих паперових аркушів, картина буде зовсім іншою. Церковнослов’янською мовою надруковано 75,8 загального обсягу взятих на облік книг, українською — 7,9 %, натомість польською — 10,2 %, латинською — 5,4 сумарного обсягу книжкової продукції. До того ж, за невеликим винятком, тиражі польськомовних і латиномовних книг були набагато меншими, ніж церковнослов’янських. Серед видань, що привозилися з-поза меж України, переважали спершу латинські, а пізніше польські книжки, чимало імпортувалося літератури німецькою, французькою, італійською, чеською та іншими мовами 39. Якщо порівнювати з тим, що було того часу у Західній і Центральній Європі, кількість книжок, виданих в Україні, особливо з книжок, надрукованих церковнослов’янською та українською мовами, може видатись вкрай незначною. Проте впливу цих видань на мовну ситуацію і на культурне життя загалом не слід недооцінювати. Серед книжок, виданих церковнослов’янською, були і високопрестижні видання, які потім передруковувались і навіть переписувалися не лише в Україні, а й за її межами, зокрема в Росії, Румунії, згодом у Сербії.

Внеском у культурне життя всієї православної Слов’янщини було як церковнослов’янське друкарство України, так і книговидання "простою" мовою. Останнє розвивалося в контексті білорусько-української культурної спільноти, хоч своїм значенням нерідко виходило за її межі. Воно гарно заповідалося наприкінці XVI ст., але дальший розвиток був повільним. У 1586 — 1616 рр. тексти "простою" українською мовою становили 8,5 всієї книжкової продукції в 1616 — 1645 рр. — 9,1 %. Проте треба мати на увазі, що друковані цією мовою книжки впливали на культурний процес не тільки безпосередньо, а й за посередництвом тих рукописних книг, що були скопійовані з друків або наслідували їх мовою та оформленням. Порівняльне вивчення української рукописної та друкованої книжки, зокрема і в лінгвістичному аспекті, повинно розкрити конкретні механізми їхньої взаємодії. Зберігши багатомовність, успадковану від рукописної книги, друкована книжка стала чинником стандартизації кожної з писемних мов, сприяла дальшому розмежуванню їхніх сфер застосування.

Підсумовуючи сказане, підкреслимо, що українська мова впродовж XIII — першої половини XVII ст. була важливим чинником єдності всіх українських земель, передумовою їхнього культурного єднання. Супутником історичного розвитку українського народу було вдосконалення і урізноманітнення його мови — і на рівні повсякденного мовлення, і на рівні писемності. Той факт, що спочатку як мова літургійна і головна мова писемності використовувалася мова споріднена, хоч і відмінна від народнорозмовної, сприяв поширенню грамотності, полегшував оригінальну літературну творчість. Грецька ж мова не набула такого поширення серед православних, як латинська в католицьких країнах, і це загальмувало міжнародний культурний обмін на професійному рівні. Мова галицько-волинських грамот, пізніше грамот Молдавського князівства, стала формуватися на основі української мови, ділова мова Великого князівства Литовського акумулювала риси української та білоруської мов. Формування "простої" книжної мови відбивало прагнення зробити писемність зрозумілішою ширшим колам читачів. Це було явище, типологічно подібне до процесів, що були властиві і культурам народів Західної та Центральної Європи доби Реформації. Однак там розширення середовища використання національних літературних мов мусило відбуватися на основі мов народнорозмовних, шляхом повного розриву в ряді жанрів з дотеперішньою латиномовною писемною традицією. Натомість в Україні традиційна писемність не була цілком чужою, і це стало основою для розвитку нових різновидів писемної творчості не шляхом розриву з традиційною писемністю, а шляхом її реформування. Впродовж розглядуваного часу не склалися передумови для писемності, побудованої на розмовній мові. Водночас, наскільки можна судити з фрагментарних згадок у джерелах, зростало значення тих пам’яток словесності, які виникали і розповсюджувалися в усній формі. Фольклор був явищем загальнонаціональним, а ораторське мистецтво розвивалося в середовищі освічених людей. У різного роду промовах, "ораціях", церковних казаннях використовувалися не лише мови писемності (церковнослов’янська, "проста", латинська, польська), а й мова українська. Незважаючи на відсутність державної опіки, українська мова вдосконалювалась і зміцнювала свої позиції як знаряддя соціальної комунікації.

Рік  української  книги

http://profy.nlu.org.ua/articles.php?lng=uk&pg=76

Фестиваль української книги та читання

Указом Президента України 2007 рік оголошено Роком української книги, метою якого є збереження та примноження духовного і культурного надбання українського народу, створення сприятливих умов для видання та популяризації української книги.

У рамках Року української книги 20 квітня 2007 року у Національній парламентській бібліотеці України відбувся Фестиваль української книги та читання.

Організатори Фестивалю: Міністерство культури і туризму України, Національна парламентська бібліотека України, Національна рада з питань культури і духовності, Українська бібліотечна асоціація, Українська асоціація книговидавців та книгорозповсюджувачів.

Участь в урочистому відкритті Фестивалю взяли: заступники Міністра культури і туризму України О. Бенч та М. Кулиняк, генеральний директор НПБУ Т. Вилегжаніна, президент Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів О. Афонін, голова Національної ради з питань культури і духовності, директор Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України М. Жулинський, заступник голови Комітету Верховної Ради України, народний депутат Л. Танюк, представник Секретаріату Кабінету Міністрів України О. Герасимова, перший заступник начальника Головного управління з питань внутрішньої політики Київської міськдержадміністрації Л. Блінда та завідувач відділу з гуманітарних питань та мовної політики цього ж управління В. Герлянд.

Святковий настрій учасникам Фестивалю створювали квіти з колекції Ботанічного саду ім. акад. О. Фоміна Київського національного університету імені Тараса Шевченка та прекрасна музика у віртуозному виконанні дуету  Наталії (скрипка) та Валерія (акордеон) Гілевичів.

Національна парламентська бібліотека України ініціювала проведення дослідження серед користувачів публічних бібліотек України з метою вияснити безпосередньо у читачів: які книги найбільше читаються?

Участь у анкетуванні взяли 2,5 тисячі читачів, які назвали понад 3,5 тисячі книг чотирьох номінацій:

  • "Українська художня книга"
  • "Зарубіжна художня книга (в перекладах)"
  • "Наукова та науково-популярна книга"
  • "Довідкові видання".

Вперше результати рейтингу були складені не за думкою експертів чи видавців, а безпосередньо читачів. Десять найбільш рейтингових книг по кожній з номінацій було представлено учасникам Фестивалю у великому читальному залі НПБУ на виставці "Книги, які найбільше читають".

У номінації "Українська художня книга" найвищий рейтинг читаності виглядає наступним чином:

  • ІІІ місце – Забужко О. "Друга спроба. Вибране", "Сестро, сестро" (видавництво "Факт);
  • ІІ місце – Дяченки М. і С. "Брамник" (видавництво "Зелений пес");
  • І місце – Матіос М. "Солодка Дануся" (видавництво "Піраміда").

У номінації "Зарубіжна художня книга (в перекладах)" читачі віддали перевагу:

  • ІІІ місце – Булгаков М. "Майстер і Маргарита" (видавництво "Фоліо");
  • ІІ місце – Браун Д. "Код да Вінчі"(видавництво "Книжковий клуб");
  • І місце – Зюскінд П. "Парфуми" (видавництво "Фоліо").

У номінації "Наукова та науково-популярна книга" у переможці вийшли книги:

  • ІІІ місце – Чухліб Т. "Гетьмани і монархи" (видавництво "Арістей");
  • ІІ місце – Расіна З. "Український літопис вбрання" (видавництво "Мистецтво");
  • І місце – під редакцією Смолія В. "Історія українського козацтва" (видавництво "Києво-Могилянська академія").

У номінації "Довідкові видання" картина виглядає наступним чином:

  • ІІІ місце – Ковальова Т. "Великий тлумачний словник української мови" (видавництво "Фоліо");
  • ІІ місце – Сербенська О. "Словник-довідник з культури української мови" (видавництво "Знання");
  • І місце – "Новий довідник: Українська мова. Українська література" та "Новий довідник: Історія України" (видавництво "Казка").

Серед  вітчизняних видавництв, книги яких найбільше читаються в Україні, місця розподілилися наступним чином:

  • ІІІ місце – видавництво "Факт";
  • ІІ місце – видавництво "Наукова думка";
  • І місце – видавництво "Фоліо".

Переможці рейтингу  отримали Почесні дипломи від Національної парламентської бібліотеки України, Української бібліотечної асоціації, Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів.

Після урочистої частини Фестивалю відбулося засідання круглого столу "Бібліотека, книга, читач", на якому видавці та книгорозповсюджувачі, директори публічних бібліотек України, представники громадських організацій обговорили насущні проблеми читання, поповнення бібліотечних фондів та популяризації української і прийняли Звернення до Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України.

На завершення Фестивалю відбулася зустріч з популярними українськими авторами – Л. Лузіною, Ю. Мушкетиком, І. Роздобудько, та презентація нових видань видавництва "Фоліо", книги якого очолили рейтинг.

У Залі нових надходжень експонувалася виставка документів з фондів НПБ України "Українська книга: від минулого - у майбутнє". На виставці було представлено літературу як з історії української книги, так і документи з питань сучасного книговидання в Україні і світі: законодавчі та нормативні аспекти сучасної видавничої справи; новітні друкарські технології, світовий  досвід.  Окремими розділами були представлені книга і читання в сучасному суспільстві,  як джерело соціокультурного досвіду, та власні видання НПБ України.

Міжнародна наукова конференція "Слов'янське слово і культура в контексті світового розвитку"

http://www.nbuv.gov.ua/node/348

24-25 травня 2007 року в Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського відбулася Міжнародна наукова конференція "Слов'янське слово і культура в контексті світового розвитку".

Організатори:

·        Національна академія наук України;

·        Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського;

·        Інститут археології НАН України;

·        Український комітет славістів;

·        Національна бібліотека Білорусі;

·        Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Конференція працювала в пленарному та секційному режимах.
У доповідях було порушено такі актуальні для сьогодняшньої науки і суспільства України проблеми: слов'янська спадщина у фондах Інституту рукопису НБУВ та її дослідження; українська комп'ютерна лексикографія на тлі слов'янізації; Кирило-Мефодіївське товариство — ідея слов'янської єдності в ретроспективі і перспективі; ретроспективна національна бібліографія: слов'янознавчий аспект; вивчення слов'янської фольклорної творчості у сучасних умовах трансформації суспільства та ін. Нова інформація прозвучить також у доповідях "Дмитро Ревуцький — учитель словесності"; "Василь Доманицький як етнолог, текстолог і літературознавець"; світло слов'янської науки (Микола Іванович Кравцов); "Спочатку було Слово…"; "Остромирове Євангеліє (1056-1057) — слов'янська пам'ятка книжного мистецтва" тощо. Усього в програму конференції включено майже 70 доповідей.

У її рамках було розгорнуто ряд книжково-інформаційних виставок — "Слов'янські просвітителі Кирило і Мефодій та їхнє вчення в XXI столітті (До 1180-річчя від дня народження Костянстина із Солуні (бл. 827-869)"; "Видатні пам'ятки давньоруської культури: "Остромирове Євангеліє. 1056-1057"; "Павлу Житецькому — 170"; "Івану Огієнку — 125". Усього: 800 од. зб.

У той же день відбулося відкриття виставки "Руська земля — нові археологічні відкриття" (Інститут археології НАН України. Археологічний музей), де були представлені знахідки із захоронення знатного молодого вікінга в с. Шестовиця поблизу Чернігова, що був опорним пунктом київської війської дружини на р. Десні; із Верхнього міста столиці Русі — Києва (район пізнішого Михайлівського Златоверхого собору на Володимирській гірці); із древлянської столиці Іскоростеня (сучасного Коростеня на Житомирщині), міста, що княгиня Ольга знищила, помстившися за вбивство свого чоловіка, князя Ігоря.

Експозиційні матеріали свідчать про високий культурний рівень розвитку населення "Руської землі" на рубежі I-II тис. н. е., про спрямованість на зміцнення міжнародних зв'язків між Середнім Подніпров'ям та іншими європейськими регіонами.

25 травня 2007 р. в НБУВ (головний корпус) відбулося засідання круглого столу "Білоруська бібліотечна наука та бібліотеки на сучасному етапі", де з доповіддю "Національна бібліотека Білорусі: історія, стан і перспективи розвитку" виступив генеральний директор Національної бібліотеки Білорусі, д-р пед. наук Р. С. Мотульський. Було представлено відеофільм "Національна бібліотека Білорусі".

Відбулося урочисте відкриття книжково-інформаційних виставок, наданих Національною бібліотекою Білорусі, — "Діаманти білоруського письменства"; "Національній бібліотеці Білорусі — 85", та "Білоруська література в українських перекладах" із фондів НБУВ.

В експозицію, представлену Національною бібліотекою Білорусі, включено матеріали конференцій, збірники, підручники з історії білоруської літератури; широко відбито спадщину Янки Купали та Якуба Колоса. Це, зокрема: зібрання творів, вибрані твори, сонети в оригіналі і в перекладі різними мовами світу; словник Янки Купали у 8-ми томах; твори про життя та діяльність видатних поетів і діячів слов'янської культури; перша в Білорусі персональна енциклопедія "Янка Купала"; копії обкладинок та титульних аркушів прижиттєвих видань з автографами авторів.

Значний інтерес становлять 900-сторінковий фоліант, де знаменитий твір "Нова земля" надруковано трьома мовами: білоруською, російською, вперше — польською; перший у Білоруській лексикографії довідник, що містить усі індивідуально-авторські вживання та інновації з творів — "Фразеологический словарь языка произведений Якуба Колоса".

25 травня 2007 р. в НБУВ пройшли книгознавчі читання, присвячені видатному українському літературо- та книгознавцю Сергію Івановичу Маслову. Було порушено такі теми: Сергій Маслов — учений і людина (із власних споминів та особистих записних книжок); Сергій Маслов — завідувач відділу стародруків (1926-1937); архів Сергія Маслова в Інституті рукопису НБУВ; Сергій Маслов — педагог і викладач Київського університету; рід і родина С. І. Маслова та ін.

Вебліографія

1.   Вікіпедія – вільна енциклопедія  // http://uk.wikipedia.org/

2.     Мистецька толока // https://uart.ucoz.ru/publ/1-1-0-2

3.     Історія української культури // http://izbornyk.org.ua/istkult2/ikult211.htm

4.     Національна Парламентська бібліотека України // http://profy.nlu.org.ua/articles.php?lng=uk&pg=76

5.     Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського // http://www.nbuv.gov.ua/node/348