Сучасна проблематика переходу країн світу до інформаційного суспільства

А. Колодюк

Джерело: www.isu.org.ua

Починаючи з кінця 60-х років XX ст. у світі утвердилось розуміння соціально-економічних перетворень, які й до сьогодні відбуваються у найбільш розвинених країнах і є передвісниками нового суспільного прогресу. Ці перетворення зазвичай називають переходом від індустріального до постіндустріального, або ж інформаційного, суспільства (ми вживатимемо останній термін як самостійне поняття, що є незалежним від споріднених понять чи напрямків, а не як складову частину поняття постіндустріального суспільства, оскільки термін "інформаційне суспільство" останнім часом набув широкого розголосу як в наукових колах, так і в офіційних документах міжнародної громадськості).

Більш того, якщо в 60-80 роках минулого сторіччя поняття інформаційного суспільства лише зароджувалось на академічному рівні завдяки провідним дослідженням західних соціологів та футурологів, найбільш відомі з яких: (Bell. D The Coming of Post-industrial Society. A Venture in Social Forecasting. N.Y., 1973; Alvin and Heidi Toffler. Creating a new Civilization. The Politics of Third Wave. - Atlant, 1995; Brzezinski Zb. Between Two Ages. America's Role in the Technetronic Era. N.Y., 1970;  Masuda Y. The Information Society as Post-Industrial Society. Wash., 1981; Stonier T. The Wealth of Information. L., 1983; Katz R.L. The Information Society: An International Perspective. N.Y., 1988; Toffler A. The Third Wave. N.Y., 1980, то тепер з цим феноменом ототожнюють такі практичні аспекти як вирішення глобальних проблем людства, вплив інформаційних потоків на різноманітні сфери життєдіяльності людини, виникнення нових видів соціальних розподілів у суспільстві тощо.

У даному дослідженні ми не акцентуватимемо уваги на власне еволюції чи основних характеристиках інформаційного суспільства, оскільки нашою метою є виявлення тих причин, завдяки яким воно все ще продовжує залишатися радше теорією, ніж практикою. Втім, основою концепції нового типу суспільства залишається оцінка нового соціуму як такого, що кардинально відрізняється від суспільства, що домінувало впродовж останніх століть (тобто індустріального). Виділяються, перш за все, зниження ролі матеріального виробництва і розвиток сектора послуг та інформації, інший характер людської діяльності, зміна типів ресурсів, що залучаються у виробництво, а також істотна модифікація традиційної соціальної структури. Відтак, постіндустріальне суспільство протиставляється доіндустріальному та індустріальному у наступних найбільш важливих напрямках, зокрема: основному виробничому ресурсу, яким виступає інформація, тоді як у доіндустріальному та індустріальному суспільстві такими були, відповідно, сировина та енергія; характеру виробничої діяльності, який кваліфікується як обробка на противагу видобуванню та виробництву; та технології, що називаються наукоємними, в той час як перші дві стадії характеризувались трудомісткими та капіталоємними технологіями.

На основі цього можна говорити про безліч тих науково-технологічних переваг, що притаманні інформаційному суспільству та які загалом асоціюються з розвитком інформаційно-комунікаційних технологій. Проте, існують, і ще довгий час продовжуватимуть  існувати, ті очевидні  перешкоди, що роблять інформаційне суспільство недосяжним для більшості населення світу, насамперед на практиці. Зокрема, популярним є твердження про те, що паралельно з розвитком інформаційного суспільство має розвиток  і глобальна проблема цифрового розподілу. І це справді так, проте проблема полягає, на нашу думку, не в існуванні цих двох прямо протилежних процесів, а власне у причинах  такого стану речей.

Отож, причини виникнення інформаційного суспільства та його розвитку є загалом зрозумілими, а ось  причини протилежного за характером розвитку, полягають насамперед в недостатності  розвитку електронної готовності та електронного залучення.

Розпочнемо наш аналіз з первинного поняття, а саме з електронної готовності, оскільки її рівень в кожній країні світу і визначає  те наскільки твердим є підґрунтя для переходу суспільства у новий устрій життя та діяльності. Електронне залучення, на наш погляд, виступає тим  інструментом, завдяки якому і підвищується рівень електронної готовності.

Готовність - це первинна, фундаментальна умова успішного виконання будь-якої діяльності. Важливою умовою формування готовності до будь-якої діяльності є наявність відповідних якостей, і в першу чергу схильностей та здібностей особистості до майбутньої діяльності. Готовність до діяльності розвивається на основі засвоєння загальних та професійних знань, формування вмінь та навичок, удосконалення сформованих професійно важливих якостей особистості.

Готовність до того чи іншого виду діяльності - це цілеспрямований вияв особистості, що включає її переконання, погляди, відношення, мотиви, почуття, вольові та інтелектуальні якості, знання, навички, вміння, настанови. Вона досягається в ході моральної, психологічної, професійної та фізичної підготовки, є результатом всебічного особистісного розвитку людини з урахуванням вимог, обумовлених особливостями діяльності, професії.

Готовність до діяльності - складне соціально-психологічне явище, її можна розглядати як форму зв'язку професійної спрямованості з іншими важливими рисами особистості - світоглядом, життєвими настановами і духовними цінностями, а також з її морально-вольовою та емоційною сферами; вона передбачає також активну самоосвіту і самовиховання.

Практично всі дослідники вказують на наявність в структурі готовності адекватної мотивації, що обумовлює позитивне відношення до успішної професійної діяльності, необхідного об'єму спеціальних і психолого-педагогічних знань, що визначають рівень сформованості професійних умінь та навичок, а також,  виділяють як підсистему в структурі готовності комплекс професійно-значущих властивостей особистості, які включають здібності, характер, темперамент і характеристику психічних процесів.

Загалом, схема готовності людини до діяльності в умовах інформаційного суспільства представляє собою:

-         Мотиваційний компонент - мотиви, які спонукають до діяльності в системі інформаційного суспільства; полягає перед усім в прагненні до саморозвитку та само актуалізації.

-         Когнітивний компонент - сформованість умінь, необхідних для виконання функцій притаманних інформаційному суспільству; полягає у формуванні компетентності, тобто здібності пристосовуватися до нових технологій (здійснювати рецепцію та трансфер технологій) за рахунок рівня освіти.

-        Емоційно-вольовий компонент - відчуття пов'язані з виконанням роботи та рішення, які приймає індивід; полягає у тих відчуттях, які пов'язанні з діяльністю та прийняттям рішень в сфері інформаційного суспільства.

Формування всіх трьох компонентів та встановлення динамічного зв'язку між ними потребують стратегічного підходу з боку держави в сфері освіти, розвитку інноваційної економіки, інформаційної культури, інформаційної грамотності населення, соціально-психологічній та інших сферах.

Ще одним спорідненим елементом для аналізу проблеми електронної готовності є новий науковий напрямок, що сьогодні активно розвивається. Йдеться про інформаційну психологію, яка досліджує компоненти притаманні поняттю електронної готовності:

-        Страх людини перед постійно зростаючим потоком інформації.

-         Психологічні розлади, які виникають в наслідок інформаційного перевантаження.

-         Міжособистіне відчуження, пов'язане з постійним спілкуванням з комп'ютером.

-         Соціально-психологічні особливості віртуальних співтовариств, та багато інших, безпосередньо пов'язаних із застосуванням інформаційно-комунікаційних технологій в повсякденному житті.

Відтак, на основі вищевикладеного ми можемо обґрунтувати перший  аналітичний висновок нашого дослідження про існування наступних категорій електронної готовності:

1) жінок та чоловіків (гендерний критерій); чим більш досконалим є розвиток ІКТ у певній країні, тим меншою є різниця між кількістю користувачів сучасних ІКТ (співвідношення чоловіків та жінок, відповідно 60% на 40% є нормальним для високотехнологічних країн світу - США, Фінляндія, Канада, Ірландія, хоча в окремих випадках (в залежності від географічного фактору) цей показник може становити і 70% на 30%, відповідно;

2) молоді та старшого покоління (віковий критерій); у країнах з високим розвитком інформаційної інфраструктури (насамперед, йдеться по громадські  пункти доступу до сучасних інформаційних та освітніх ресурсів) загалом вищий відсоток, скажімо, Інтернет користувачів віковий ценз яких коливається в діапазоні від 50 до 60 років. Все ж основна проблема переходу до практичного використання сучасних ІКТ для цих людей полягає у низці причин, серед яких: зміна ментальності, зокрема сприйняття речей та процесів реального світу; злам соціально-культурних стереотипів, якими загалом керується більшість представників їхнього покоління; використання шаблонів відносно того, що нові інформаційні процеси це виключна прерогатива молоді, або ж того, що ІКТ є потенційно шкідливими для стану здоров'я людини;  боязнь перед самостійним опануванням комп'ютерної грамотності, інших практичних навичок сучасного життя; Не менше проблем існує і у представників покоління, віковий ценз яких коливається в межах 20-50 років (можна сказати, тієї прогресивної частини людства, що по різному, але все ж використовує альтернативи інформаційного суспільства). В даному контексті, наведемо глобальний статистичний факт стосовно того, що сьогодні лише 10% людства є користувачами глобальної мережі Інтернет (мусимо зауважити, що справжніх "електронних громадян" є ще менше зважаючи на наступні факти). Отож, проблеми відносно молодих "громадян інформаційного суспільства" полягають у наступному: використання ІКТ здебільшого в якості індустрії розваг, а не освітнього чи ділового ресурсу; недоступність інформаційно-комунікаційних послуг через високу вартість у багатьох країнах світу по відношенню до середньомісячного рівня доходів громадян; не знання (переважно через небажання взнати про сучасні інформаційні можливості: голосування електронним шляхом; заповнення офіційних документів та їх реєстрація  режимі он-лайн; купівля та продаж товарів чи надання послуг через мережу Інтернет; отримання освіти, консультацій, діагностики лікування, юридичних    послуг в електронному форматі тощо, внаслідок особистих упередженостей та стереотипності).

3) людей розумової та фізичної праці (ресурсний критерій); у даному контексті все залежить від середовища в якому проходить повсякденна діяльність людини. Якщо, людина використовує знаряддя та ресурси притаманні індустріальному чи аграрному суспільству і вони не є інформатизованими (удосконаленими за допомогою сучасних ІКТ),  то відповідно і не має підстав говорити про інформаційне суспільство у житі таких людей, яких на сьогодні переважна більшість. Якщо ж робота, освіта, чи інша діяльність людини пов'язана з ментальними чи творчими процесами, то в переважній більшості випадків вона автоматично починає використовувати вигоди ІКТ. На простішому рівні - це налагодження комунікацій через такі медіа засоби, як електронна пошта, он лайн зв'язок у реальному режимі часу тощо, використання Інтернету для пошуку інформації та її обробки, участі у віртуальних конференціях та форумах. На більш досконалому рівні - це телеробота, дистанційне навчання, участь у мережевих дослідницьких проектах.

4) місцевих (урбаністичних) та жителів інших регіонів (сільських, віддалених тощо) (географічний критерій); географічне розмежування є одним з критичних факторів, що впливає на показник електронної готовності у тому чи іншому регіоні світу. Справа в тому, що технічно не завжди легко, вигідно, чи дешево підключити (інформатизувати) сільський регіон. Отож, потенційно жителі проблематичних регіонів потенційно обмежені у використанні сучасних ІКТ. Проте, міжнародна практика вирішує це питання завдяки реалізації (в основному) короткотривалих цільових грантових програм, що одержали популярну назву - "успішні приклади втілення інформаційно-комунікаційних проектів" (англ. success stories). Оскільки, сфера надання послуг та множина інформаційних потоків сконцентрована у містах (часто, лише у мегаполісах чи столицях), то відповідно вони і географічно є найбільшими регіонами розвитку інформаційного суспільства.

5) забезпечених громадян та людей із низьким рівнем доходів (соціально-економічний критерій); у цьому разі традиційно побутує думка про те, що основна перешкода використання пересічними громадянами ІКТ полягає у неможливості забезпечити для себе персональний комп'ютер, Інтернет, чи інші необхідні засоби. Це не зовсім так, оскільки справжня біда інформаційного суспільства полягає у тому, що більшість людей живе за канонами індустріального чи навіть аграрного ладу і не думає про зміни. Природно, що за таких умов людина відкладає певні ресурси для купівлі тих засобів, що притаманні цим устроям, роблячи акцент на ручній праці, використанні техніки (а не комп'ютерів), а також слідуючи традиційним підходам та методам розв'язання проблем. Також, в даному відношенні стереотипною думкою є те, що людина фінансово нібито заощаджує на сучасних ресурсах, проте вона жодним чином не економить свого основного ресурсу - часу, що невпинно спливає, а власне лише завдяки ІКТ його можна бодай частково заощаджувати. Із цього також випливає проста економічна істина життєдіяльності за умов інформаційного суспільства стосовно того, що на відміну від життя та діяльності в умовах індустріального чи аграрного ладу, тут все-таки вигідніше більше заробляти, аніж економити.

Переходячи до розгляду наступної проблеми нашого аналізу - електронного залучення громадян, зазначимо, що з цим процесом пов'язані ті перші кроки, які слід зробити кожній державі світу, аби бути по-справжньому інформаційною. Для глибшого розуміння наведемо статистику Індексу Інформаційного Суспільства (міжнародний авторитетний рейтинг). Відповідно до нього, лише 55 країн світу можна вважати такими, в яких інформаційне суспільство розвивається, хоча і на різних щаблях, оскільки цей Індекс оцінює такий розвиток на основі 23 параметрів (до речі, України у списку за даними 2003 року серед таких немає).

Основні  характеристики самого інформаційного суспільства показують те, якими будуть результати використання електронного залучення, як сучасного трансформаційного інструменту. Отож, для населення інформаційне суспільство само по собі є альтернативою, що означає право вибору. Від масштабів такого вибору і буде в основному залежати та міра в якій кожен з нас живе в інформаційному суспільстві. Наприклад, для когось виявиться достатнім користуватись електронною поштою і така людина в принципі вважатиметься тим/тією, хто хоча б в такий спосіб використала можливості інформаційного суспільства, а хтось бажатиме максимального використання переваг такого суспільства з незгасаючим бажанням отримувати від цих можливостей більше і більше позитиву. Тобто, рівні попиту на інформаційне суспільство  звичайно відрізнятимуться. Відрізнятимуться вони також і внаслідок впливу множини соціально-економічних, психологічних, та побутових факторів (які  однозначно підтверджують наші висновки щодо критеріїв електронної готовності). За умов надання громадянам нових можливостей - попит зростатиме і таким чином можна буде вважати, що на практиці проходить реалізація одного з найбільш важливих пріоритетів сучасності, а саме навчання протягом всього життя.

Набагато серйозніша проблема полягає у забезпеченні пропозиції, що є прямим завданням елітної групи. Власне, це залежатиме від міри прояву політичної волі, мотиваційних чи стимулюючих чинників. Чим меншою буде пропозиція, тим не досконалішим буде і розвиток попиту, що і є показником розвитку інформаційного суспільства. Якщо інформаційне суспільство не стане пріоритетом політичної волі еліти (правлячої верхівки), то таким чином і вся інша частина населення країни позбудеться права скористатися новими можливостями які передбачає життєдіяльність в інформаційну добу, а відтак залишатиметься жити в умовах індустріального, чи аграрного ладу. Проте, реалізація інформаційного суспільства на практиці - імператив лише для елітарної групи, в залежності від акцентів діяльності якої, і будуть сформовані нові правила   життя та діяльності всього населення, своєрідні норми інформаційного ладу. В протилежному випадку, і надалі будемо говорити лише про теоретичне інформаційне суспільство, занепад всього індустріального (здебільшого, державного), а також про посилення глобального цифрового розподілу.

Важливо зауважити ще й те, що  - це суспільство не рівних громадян на відміну від, скажімо, соціалізму, а суспільство рівних можливостей. Звичайно, як і в кожній нормальній соціальній структурі, тут будуть багатші та бідніші, проте останні завжди матимуть стимул для саморозвитку (навчання протягом життя) використовуючи нові можливості інформаційного суспільства. Щодо групи "багатших", то в жодному випадку не йдеться про окрему страту "осіб класу понад", або ж сучасних "олігархів", що повністю контролюватимуть віртуальний простір та завдяки використанню цінової політики відкриватимуть переваги інформаційного суспільства всім  решта. Багатими ставатимуть ті, хто насамперед постійно використовуватиме  інформацію, як необхідний ресурс сучасного розвитку. За словами Белла, багатими вважатимуться ті, хто зробить основний акцент на "інтелектуальних здібностях", а не на будь-чому іншому (для прикладу, ручній праці, що традиційно була притаманною аграрному та індустріальному суспільству). Таким чином, кінець саморозвитку будь-кого (організації, спільноти, групи, індивіда) означатиме програш конкурентної боротьби, а також автоматичний перехід у клас "бідних", повернення у рамки індустріального. На вищому рівні, звичайно йдеться про міждержавну політичну боротьбу, а в економічному плані про глобальну конкуренцію та розподіл ринків і ресурсів).

Про нові форми життя в інформаційному суспільстві писали ще з початку 70-х років - це і електронний котедж Тоффлера, і віртуальне робоче місце, он-лайн послуги, віртуальні форми комунікації тощо. Більш того, все це частково діє на практиці, оскільки сьогодні розвинуті демократії, прагнучи кращого майбутнього, поступово втілюють окремі компоненти інформаційного суспільства у життя і таким чином можна вважати, що існує певна частина людей (мова йде не лише про еліту, але й про пересічних громадян), які полегшують своє життя на етапі, коли ІКТ створюють форми, що починають  замінювати традиційні, властиві індустріальному.

Коли ідеться власне про електронне залучення, ми маємо на увазі побудову того первинного фундаменту, на основі якого у майбутньому буде розвиватися інформаційне суспільство. Міжнародна практика останнього десятиріччя свідчить про те, що оптимальним є реалізація комплексу поступових заходів на основі використання сучасних ІКТ та ІКТ платформ на початковому етапі розвитку інформаційного суспільства, а саме:

1) Забезпечення умов щодо використання колективних пунктів доступу (інформаційно-консультаційних центрів) до сучасних ІКТ та освітніх ресурсів широким верствам населення та усім зацікавленим особам. Такий прогресивний крок призведе до створення в суспільстві інституту електронного залучення, оскільки кожен громадянин на вигідних для себе умовах отримає можливість по-перше, взнати про сучасні можливості інформаційного суспільства, а по-друге, безпосередньо скористатись тією чи іншою інформаційною послугою. Таким чином, у суспільстві поступово:

-       сформується (а відтак, і постійно зростатиме) прошарок "електронних громадян", які матимуть можливість використати сучасні ІКТ в якості альтернативи традиційним методам здійснення різноманітних операцій, розрахунків, комунікацій, формальних та неформальних взаємодій;

-      зросте коефіцієнт рівня електронної готовності населення. 

2) Використання громадських пунктів доступу для розвитку сучасних форм взаємостосунків: між громадянами (C2C "citizen to citizen"), підприємствами (B2B "business-to-business"), органами державної влади (G2G "government-to-government"), а також, відповідно, громадян, підприємств та держави між собою.

Впровадження таких схем  забезпечить:

- зростання взаємного рівня довіри у суспільстві; ІКТ - дієвий інструмент, який робить суспільні процеси  прозорими, відкритими, економними швидкими та зручними. Відтак традиційним методам вирішення справ будуть протиставлені нові  альтернативи, правила за якими сьогодні живе цивілізована частина людства.

- зростання активності участі громадян у важливих суспільно-політичних подіях та організаціях; Знаючи про те, що  суспільні процеси є відкритими, кожен цивілізований громадянин прагнутиме пошуку адекватних шляхів для вираження своїх особистих (не заангажованих) поглядів  чи думок, а відтак вільно виражений голос кожного матиме реальний ефект, суспільний вплив, що загалом і є чи не найважливішим показником розвитку справжнього громадського суспільства.

3) Створення експертних мереж для розробки спеціалізованих проектів (державних замовлень) сприяючи таким чином здійсненню реформ у різних сферах життєдіяльності сучасного суспільства (електронна освіта, електронна медицина, електронна комерція тощо) на основі консолідації ресурсів представників всіх суспільних секторів, а також їх рівноправності;

Така форма взаємодії дозволить:

- розробляти стратегічні проекти соціально-економічного, наукового, зовнішньополітичного розвитку на універсальній основі, що передбачає одночасне використання ресурсів держави, бізнесу, громадськості, наукових кіл, а також іноземних партнерів чи інвесторів; 

- брати активну участь, представляючи Україну у регіональних, міжнародних та інших глобальних мережах, об'єднаннях чи проектах, у вирішенні глобальних проблем людства, зокрема досягнення Цілей Розвитку Декларації Тисячоліття ООН, подолання проблеми цифрового розподілу та зменшення рівня бідності тощо. 

- обмінюватись передовим міжнародним досвідом щодо практики запровадження сучасних ІКТ у традиційні сфери соціально-економічного розвитку, таким чином реформуючи і удосконалюючи їх.

Висновки нашого дослідження загалом вказують на те, що в практичному контексті розвиток інформаційного суспільства прямо пропорційно залежить від двох основних факторів - електронної готовності та електронного залучення. Звичайно можна було б розглядати ці два поняття (сучасні процеси) використовуючи традиційні підходи міжнародної практики, описуючи показники індексів чи методик електронної готовності, проте вони лише "мовою статистичних фактів" відображають той чи інший рівень інформаційного розвитку у певній країні світу, не даючи розуміння множини критеріїв окреслених вище.

Якими ж будуть ризики продовження життєдіяльності у традиційних рамках, нормах індустріального/аграрного устрою?

У глобальній площині. загострення глобальних проблем людства та виникнення нових форм соціальних розподілів;

На рівні країни сповільнення соціально-економічних процесів розвитку, неспроможність утвердження національної ідентичності, програш конкуренції в умовах глобалізації;

На рівні організації: втрата ринків та клієнтів, банкрутство;

В сенсі індивідуального розвитку. нездатність особи навчатись та удосконалюватись протягом всього життя, що паралельно негативно вплине на формування  світогляду наступних поколінь.

Відтак, аналіз дослідження свідчить, що проблематика переходу від індустріального до інформаційного ладу набуває все більше популярності і стає актуальним предметом досліджень вітчизняних науковців та практиків. Україна, як і ми всі поки що робить  лише перші кроки у цьому напрямку, що зрозуміло є нелегким процесом. Проте, хочемо ми цього чи ні - вже у 2005 році міжнародна громадськість дасть об'єктиву оцінку такого розвитку на високому рівні, зокрема у форматі проведення ІІ стадії Всесвітнього Самміту з питань інформаційного суспільства. З цілого ряду причин, така оцінка матиме важливе значення для соціально-економічного розвитку держави на наступні 10-15 років.

Результати моніторингу функціонування веб-сторінок центральних органів державної влади

Ю.Тищенко

http://www.ucipr.kiev.ua/modules.php?op=modload&name=News&file=article&sid=4571

Висвітлення діяльності органів влади на інтернет-сторінках - це лише невелика частина від загальної кількості системних заходів у площині інформатизації процесів діяльності органів державної влади, а особливо в контексті задоволення потреб громадян в інформації та отриманні сервісних послуг. У нашому випадку ми звертаємо увагу власне на моніторинговий огляд інтернет-сайтів центральних органів державної виконавчої влади. Зупинимося на методології нашого моніторингу. Висвітлення діяльності органів державної влади в мережі Інтернет неодноразово ставало нагальним завданням КМУ, міністерств та відомств. Президент України видавав низку указів та розпоряджень стосовно забезпечення прозорості та відкритості органів державної влади.

Основний масив нормативно-правових актів такого роду з'явився в 2000-2003 роках. Серед них можна згадати такі документи:

1. Указ Президента України "Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні" № 928 від 31 липня 2000 року.
2. Указ Президента України "Про підготовку пропозицій щодо забезпечення гласності та відкритості діяльності органів державної влади" № 325/2001 від 17 травня 2001 року.
3. Указ Президента України "Про деякі заходи щодо захисту державних інформаційних ресурсів у мережах передачі даних" № 891/2001 від 24 вересня 2001 року.
4. Указ Президента "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України "Про заходи щодо вдосконалення державної інформаційної політики та забезпечення інформаційної безпеки України" від 31 жовтня 2001 року.
5. Указ Президента України "Про додаткові заходи щодо забезпечення відкритості у діяльності органів державної влади" № 683/2002 від 1 серпня 2002 року.
6. Постанова Кабінету Міністрів України "Про Порядок оприлюднення у мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади" № 3 від 4 січня 2002 року.
7. Постанова Кабінету Міністрів України "Про заходи щодо подальшого забезпечення відкритості у діяльності органів виконавчої влади" № 1302 від 29 серпня 2002 року.
8. Порядок інформаційного наповнення та технічного забезпечення Єдиного веб-порталу органів виконавчої влади, затверджений Наказом Державного комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України, Державного комітету зв'язку та інформатизації України № 327/225 від 25 листопада 2002 року.
9. Порядок функціонування веб-сайтів органів виконавчої влади, затверджений Наказом Державного комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України, Державного комітету зв'язку та інформатизації України № 327/225 від 25 листопада 2002 року.
10. Програма "Електронна Україна" (проект).

У цих нормативно-правових документах ішлося про те, що розповсюдження в мережі Інтернет інформації про соціально-економічну ситуацію в державі, законодавчу та нормативну базу тощо має відбуватися через електронні засоби масової інформації та власні веб-сайти. Принаймні відповідні тези було викладено в переліку заходів для виконання завдань, які випливають із послань Президента України до Верховної Ради України, наприклад із послань "Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки", "Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2001 році", який було затверджено постановою Кабінету Міністрів України № 1394 від 17 вересня 2002 року.

Проте аналіз постанов, наказів та розпоряджень демонструє, що інформування про діяльність органів влади через мережу Інтернет розглядалося не просто в контексті забезпечення інформування громадян, але як один із інструментів розвитку в Україні "електронного врядування", під яким можна розуміти "спосіб організації державної влади за допомогою систем локальних інформаційних мереж та сегментів глобальної інформаційної мережі, яка забезпечує функціонування певних служб в режимі реального часу та робить максимально простим і доступним щоденне спілкування громадянина з офіційними установами". В різноманітних документах з цього приводу декларується, що Концепція електронного врядування складається з двох взаємозалежних і водночас самостійних проектів (підконцепцій). Це внутрішня урядова інформаційна інфраструктура (аналог корпоративної мережі) і зовнішня інформаційна інфраструктура, що взаємодіє з громадянами та організаціями. В рамках концепції “електронної держави" інтегруються інформаційні ресурси органів державної влади, забезпечується доступ до них, а також створюється система он-лайнових послуг (у тому числі тих, що мають вартісне вираження). Урядова мережева інфраструктура повинна бути націлена на розв’язання актуальних політичних, економічних і соціальних завдань держави і забезпечувати:

• реалізацію права громадян на доступ до відкритої державної інформації;
• доведення до громадськості об’єктивної і достовірної інформації про діяльність органів державної влади, що зміцнює довіру до держави та її політики;
• взаємодію і постійний діалог держави з громадянами та громадськими інститутами, а також необхідний рівень суспільного контролю за діяльністю державних органів і організацій;
• об’єднання інформаційних ресурсів та послуг органів державної влади і місцевого самоврядування з метою зміцнення загальнонаціонального інформаційного простору;
• вдосконалення системи державного управління, оптимізацію структури державного апарату, зниження фінансових і матеріальних витрат на його зміст, поетапне переведення частини державних послуг, що мають вартісне вираження, в систему державних мережевих послуг, що відповідає реальним потребам громадян і організацій;
• ефективну підтримку економічної діяльності державних суб’єктів, що займаються господарською діяльністю, дозволяючи їм ефективно інтегруватися в загальнонаціональний і світовий економічний простір;
• взаємодію і співробітництво з державними органами закордонних країн і міжнародних неурядових організацій (Електронне урядування - шлях до ефективності та прозорості державного управління // Сайт “Інформаційне суспільство України”, 26 жовтня 2004 року).

Запровадження системи електронного урядування в Україні є складним та комплексним процесом. Функціонування веб-сайтів органів державної влади представляє собою лише один із невеликих кроків у цьому напрямі. Від початку реалізації проектів зі створення веб-сайтів органів державної влади минуло майже 2 роки. Ми можемо оцінити ефективність цього процесу, оцінюючи його прозорість і відкритість, а також уніфікованість рубрик, системність розміщення інформації в контексті задоволення інформаційних потреб громадян та встановлення інтерактивного зв’язку зі споживачами інформації з огляду на офіційно ухвалений текст постанови Кабінету Міністрів України від 4 січня 2002 року "Про Порядок оприлюднення у мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади", в якому закладено критерії, яким має відповідати сайт органу влади для ефективної реалізації тих функцій, які на нього покладено. Зокрема, з преамбули цього документа випливає, що ці функції полягають у "поліпшенні умов для розвитку демократії, реалізації громадянами конституційних прав на участь в управлінні державними справами; реалізації права на вільний доступ до інформації про діяльність органів виконавчої влади; реалізації процесу забезпечення гласності та відкритості”. Згідно із затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 4 січня 2002 року № 3 Порядком оприлюднення в мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади оприлюднення такої інформації здійснюється з метою підвищення ефективності та прозорості діяльності цих органів шляхом запровадження та використання сучасних інформаційних технологій для надання інформаційних та інших послуг громадськості, забезпечення її впливу на процеси, що відбуваються в державі. Це вимагає розміщення і періодичного оновлення міністерствами, іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади інформації відповідно до вимог цього порядку на власних веб-сайтах; створення Єдиного веб-порталу Кабінету Міністрів України, призначеного для інтеграції веб-сайтів органів виконавчої влади та розміщення інформаційних ресурсів відповідно до потреб громадян.

Отже, відповідно до вимог Порядку оприлюднення в мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади на веб-сайті органу виконавчої влади розміщується така інформація (для міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади):

- найменування органу;

- основні завдання та нормативно-правові засади діяльності;

- структура та керівництво органу;

- прізвища, імена та по батькові керівників;

- управління, утворені в його складі, територіальні органи та відповідні структурні підрозділи місцевих держадміністрацій (поштові адреси, номери телефонів, факсів, адреси веб-сайтів та електронної пошти);

- основні функції структурних підрозділів, а також прізвища, імена, по батькові, номери телефонів, адреси електронної пошти їх керівників;

- нормативно-правові акти з питань, що належать до компетенції органу;

- плани підготовки органом проектів регуляторних актів та змін до них;

- повідомлення про оприлюднення проектів регуляторних актів, проекти цих актів та аналіз їх регуляторного впливу;

- звіти про відстеження результативності прийнятих органом регуляторних актів;

- відомості про регуляторну діяльність органу;

- порядок реєстрації, ліцензування окремих видів діяльності у відповідній сфері (зразки документів, розрахункові рахунки для внесення необхідних платежів, розмір цих платежів тощо);

- зразки документів та інших матеріалів, необхідних для звернення громадян до органу;

- підприємства, установи та організації, що належать до сфери управління органу;

- розпорядок роботи органу та години прийому керівництва;

- цільові програми у відповідній сфері;

- відомості про проведення закупівлі товарів (робіт, послуг) за державні кошти;

- державні інформаційні ресурси з питань, що належать до компетенції органу;

- поточні та заплановані заходи і події у відповідній сфері;

- відомості про наявні вакансії.

У пункті 10 згаданого Порядку встановлюються й терміни оновлення інформації, а зокрема вказується, що "інформація, розміщена на веб-порталі та веб-сайті, оновлюється одразу після зміни відомостей, зазначених у пунктах 8 і 9 цього Порядку”. Крім того, на веб-порталі та веб-сайті органу виконавчої влади має бути розміщено адресу електронної пошти структурного підрозділу, відповідального за приймання та реєстрацію вхідної кореспонденції, а також надано можливість добровільної реєстрації відвідувачів для забезпечення ведення статистики відвідувань та підтримки функції зворотного зв'язку.

Інформація на веб-сайті повинна подаватись обов'язково державною та англійською мовами, а за потреби також і іншими мовами.

Отже, протягом грудня 2004 року експерти провели моніторинг веб-сайтів центральних органів державної влади на відповідність розміщеної на них інформації тим позиціям, які визначено постановою Кабінету Міністрів України № 3 від 4 січня 2002 року, а також визначаючи їх відповідність установленим у згаданому Порядку критеріям оновлення та застосування мов.

Моніторинг виявив загальні проблеми, пов’язані із наповненням та функціонуванням веб-сайтів органів центральної влади (див. табл. 1, де відображено результати моніторингу веб-сторінок центральних органів державної влади в грудні 2004 р. - січні 2005 р.).

До позитивів уміщеної в мережі Інтернет інформації можна віднести:

• наявність на всіх інтернет-сайтах імен та прізвищ керівників, описів структури і керівництва органу;
• висвітлення основних завдань та нормативно-правових засад діяльності органу, зокрема розміщення положень про відповідні органи та переліків нормативно-правових актів, якими регулюється їх діяльність;
• наведення переліку основних функцій структурних підрозділів, а також прізвищ, імен, по батькові їхніх керівників (щоправда, не завжди із зазначенням відповідних електронних адрес).

Негативами такого способу інформування є:

 - фактична відсутність в інтернет-ресурсах відповідних установ комплексної інформації про їхню регуляторну діяльність, зокрема планів підготовки проектів регуляторних актів та змін до них, повідомлень про оприлюднення проектів регуляторних актів, самих проектів цих актів та аналізу їх регуляторного впливу, звітів про відстеження результативності прийнятих органом регуляторних актів;

- неуніфікованість форми веб-сайтів центральних органів влади, через що відомості про їх діяльність потрібно шукати в рубриках, перелік яких на кожному із сайтів влади є різним;

- превалювання на деяких сайтах інформації загального характеру, через що відомості про діяльність органу державної влади доводиться вишукувати в розміщених на цих сайтах журналістських матеріалах (новинах);

- відсутність на деяких сайтах інформації про цільові програми, які здійснюються відповідними органами державної влади. Така інформація подекуди заміняється різноманітного роду довідками. За цього цілісної, системної інформації про стан виконання таких програм фактично немає. Її можна отримати зі звітів діяльності деяких органів державної влади, які розміщено в інтернет-ресурсах, хоча окремої рубрики для розміщення відповідних звітів у постанові КМУ не передбачено;

- не всі органи влади розміщують зразки документів та інших матеріалів, необхідних для звернення громадян до органу. Зокрема, тільки на деяких інтернет-сайтах міститься інформація про роботу із зверненнями громадян, що надійшли;

- на більшості сайтів розміщено порядок прийому громадян (години прийому, особи), проте не подано чіткого переліку процедур, необхідних для прийому;

- системне оновлення інтернет-ресурсів ведеться далеко не завжди.

У ході моніторингу було зафіксовано й різноманітні несистемні порушення:

- Міністерство промислової політики взагалі не має свого інтернет-сайту; 

- сайт Державного комітету з питань фізичної культури і спорту не працює;

- на сайті Держкомзему майже не розміщено інформації у відповідних рубриках.

З огляду на вищенаведене вважаємо за доцільне:

- ввести уніфікацію аналітичних та інформаційних рубрик на інтернет-сайтах органів державної влади з метою оптимізації пошуку інформації;

- чітко визначити місце розміщення на інтернет-сайтах звітів про роботу органів державної влади щодо виконання цільових програм (інформаційно-аналітичні та статистичні дані, питання бюджетного забезпечення);

- забезпечити обов’язкове розміщення на сайтах центральних органів влади зразків документів, потрібних для звернення громадян;

- запровадити рубрику щодо діяльності громадських рад при центральних органах влади;

- забезпечити подання комплексної інформації про регуляторну діяльність органу, зокрема планів підготовки органом проектів регуляторних актів та змін до них, повідомлень про оприлюднення проектів регуляторних актів, проектів цих актів та аналізів їх регуляторного впливу; звітів про відстеження результативності прийнятих органом регуляторних актів;

- сприяти більш системному оновленню інформації в інтернет-ресурсах (новини, вакансії, конкурси);

- ввести рубрикацію на сайтах поточних новин про діяльність відповідного органу влади.

Таблиця 1. Результати моніторингу веб-сторінок центральних органів державної влади в грудні 2004 р. - січні 2005 р. 

Ocoбливості набуття права власності на доменні імена

Джерело: www.isu.org.ua

Глобальна мережа породила новий нематеріальний актив, котрий можна порівнювати з товарними знаками та фірмовими найменуваннями. Доменне ім'я - це позначення (словесне, цифрове, словесно-цифрове) і використовується для ідентифікації бізнесу компаній та підприємців в Інтернеті, з метою реалізації товарів та надання послуг.

Одна категорія користувачів намагається привласнити престижне доменне ім'я з метою успішного продажу своїх товарів та послуг через Інтернет, інша ж просто для подальшої вигідної реалізації цього імені. Адже, у віртуальному просторі вдало вибране або відоме доменне ім'я має абсолютно реальну матеріальну цінність. І сьогодні, в цілому світі відбувається активна торгівля доменними іменами.

З доменним суфіксом com. пов'язані найгучніші купівлі доменних адрес. Так, наприклад, американська компанія Ecompanies в 1999 році заплатила більш ніж $7,5 млн за доменне ім'я www.business.com, котре в результаті стало найдорожчим доменом за всю історію мережі. В 1998 році амбіції компанії Compaq, котра намагалась активно розкручувати пошукову систему Altavista з простим доменним іменем altavista.com, призвели до того що власникам домену заплатили $3,3млн, каліфорнійській компанії AltaVista Technoloogy (винахідник відповідної пошукової технології, котрий в свій час продав її компанії Digital Equipment залишивши за собою право на використання торгової марки AltaVista).

Кожних п'ять секунд у світі реєструється нове доменне ім'я. Коротких легко-запам'ятовуючих доменів з кожним днем стає все менше. Тому найбільший інтерес становлять домени другого рівня і тому питання пов'язані з їх привласненням набувають визначеної гостроти по мірі розвитку Інтернету. Кількість доменних імен з суфіксами 'com', 'net', 'org' сьогодні перевищує 8 мільйонів, а запас більш-менш зрозумілих англійських слів вже майже вичерпаний. Отож, наявність дефіциту імен змушує застосовувати методи, котрі використовуються для товарних знаків. Так, ICANN (Корпорація Інтернету з питань реєстрації імен і нумерації) недавно прийняла рішення про введення в обіг нових суфіксів доменних імен 'shop', 'store', 'travel', 'museum', з метою вирішення проблеми наявності дефіциту імен, а також для загального полегшення користування в мережі.

Незважаючи на це, кількість спорів між претендентами на доменні імена невпинно зростає. На думку директора Центру посередництва і арбітражу Всесвітньої організації інтелектуальної власності (WIPO) Френсіса Гуррі, це можна пояснити важливістю Інтернету для бізнесу. Однак існує й інша обставина, котра зумовлює збільшення спорів: доступність доменів перетворила їх в ідеальний плацдарм для недобросовісної конкуренції. Слід зауважити, що організації, котрі реєструють доменні імена, передчували загострення цієї проблеми. Наприклад Network Solutions Inc (перший адміністратор доменних зон 'com', 'org', 'net') ще п'ять років тому представляла клієнтам інформаційну базу щодо торгових марок для того щоб вони мали уяву про 'конфліктоздатність' доменів котрі вони реєстрували. Не випадково у відповідності з рішенняям ICANN, котре було підтримане всіма адміністраторами національних зон, зареєстровані доменні імена не можуть бути об'єктом купівлі-продажу, оскільки знаходяться у власності реєстратора, а клієнт набуває лише право володіння доменом, за умови добросовісного використання мережевої адреси. До речі даний підхід не заваджає отримувати прибуток в результаті використання домену (а це, право користування чужою річчю з метою власного збагачення (usus fructus) ефективно функціонувало ще в Стародавньому Римі.

Для бажаючих привласнити симпатичний домен, котрий ще не зареєстрований як торгова марка, але вже має свого власника також існує вихід. На найбільшій світовій біржі доменних імен www.Shoutloud.com Вам запропонують не лише купити/продати домен, але й визначити його точну вартість. В процесі оцінки деякі з критеріїв користувач вказує самостійно, а інші визначаються автоматично. На цій біржі сьогодні продається більше 20 тисяч доменних імен, отож вибирайте! Водночас слід пам'ятати про здійснення заходів для того, щоб Інтернет-адреса залишилась у Вашій власності.

В законодавстві України відсутнє поняття "доменне ім'я", але його можна трактувати як "знак для товарів та послуг ", а саме "словесний товарний знак", який згідно ЗУ "Про охорону прав на знаки для товарів та послуг" від 15.12.93 може бути зареєстрованим. Реєстрація гарантує захист права власності на доменне ім'я з боку держави. Реєстрація проводиться в державному реєстрі свідоцтв України на знаки для товарів та послуг. Положення про реєстрацію визначене постановою Кабінету Міністрів No701 від 10.10.94року. 'Про затвердження положення про порядок оплати зборів за дії, пов'язані з охороною прав на знаки для товарів та послуг'. Витрати на отримання свідоцтва, дійсного протягом 10 років, становитимуть 25 неоподаткованих мінімумів доходів громадян (425) грн: 20 - за подачу заяви та проведення експертизи, 5 - за видачу свідоцтва. Через 10 років чинність свідоцтва можна буде продовжити, заплативши 10 н.м.д.г.

Проблема володіння доменними іменами не є класичною проблемою права власності: володіння, користування, розпорядження доменами в умовах українського сегменту Інтернет не має чіткого правового регулювання. В даний час не існує державних актів які б регулювали процеси пов'язані з доменними іменами. Більш того, даний термін, поряд з усіма іншими, котрі успішно використовуються в мережі не згадується у чинному законодавстві. Відсутність правового регулювання доменних імен - це значна прогалина у внутрішньому законодавстві, а виникнення труднощів під час вирішення спорів з доменними іменами пояснюється не особливістю об'єкта спору - доменного імені, а низьким рівнем підготовки суб'єктів, уповноважених Законом вирішувати спірні питання, оскільки в Україні не існує спеціалізованого суду щодо захисту прав інтелектуальної власності, а працівники загальних судів не є висококваліфікованими в даному аспекті. Для ефективного функціонування законів, в даному випадку, необхідно відштовхуватись від поняття "Інтернет", а при вирішенні спорів розглядати доменні імена як невід'ємну частину товарного знаку.

Тому, найбільш ефективним сьогодні залишається застосування механізму захисту доменів в якості об'єкта промислової власності. Тобто, базуючись на нормах Конституції України, Паризької конвенції 'Про охорону промислової власності', Законах України 'Про захист від недобросовісної конкуренції', та 'Про охорону прав на знаки для товарів та послуг' кожен хто володіє, правом на доменне найменування, знак для товарів та послуг може витребувати в судовому порядку припинення користування ідентичними позначеннями з боку інших осіб. Це означає, що доменне ім'я може бути відібране у його власника внаслідок порушення прав на чужий товарний знак. Якщо доменне ім'я тотожне з назвою вашої компанії, спір можна вирішити в суді посилаючись на відповідні статті Паризької конвенції 'Про охорону інтелектуальної власності', згідно яким фірмові найменуваня охороняються у всіх країнах Союзу, учасницею котрого є і Україна, без обов'язкової подачі заявки чи реєстрації і незалежно від того чи є доменне ім'я частиною товарного знаку.

Роблячи висновок, хотілося б ще раз нагадати: незважаючи на те, що в Україні ще не існує спеціального законодавства щодо захисту прав на доменні імена, можна скористатись аналогією права, тобто загальними нормами, котрі можуть ефективно використовуватись в даному аспекті. І тому в процесі очікування на гучні скандали та процеси, пов'язані з доменними іменами, оптимальним варіантом є реєстрація основної частини доменного імені в якості товарного знаку. Можливо реєстрація обійдеться дещо дорого, але безпека, як правило, вартує більшого.

Концепція електронного урядування і сучасні потреби України

О. Голобуцький

http://www.politik.org.ua/vid/magcontent.php3?m=1&n=44&c=900

На думку автора, Україні слід запроваджувати реальне електронне урядування вже нині, але змістивши акценти з бюджетного фінансування та урядової розробки законодавчих основ на активну співпрацю з бізнесом, галузевою спільнотою та неурядовими громадськими і науковими організаціями. Головне завдання адаптації концепції електронного урядування до сучасних потреб України полягає в тому, щоб не ставити перед собою зависоких цілей, реалізованих іншими державами. Маємо зробити мінімум, проте швидко й ефективно.

Минуло вже з півдесятка років, як в Україні почали втілюватися окремі елементи електронного врядування, проте його концепції формально й досі не існує. Себто, не ухвалювалося жодних офіційних документів, які визначали б загальний зміст і мету створення системи електронного урядування, пріоритетні напрями її розвитку та засоби реалізації. Не існує й неформальної концепції – офіційно не ухваленої, але фактично розробленої, обґрунтованої й деталізованої фахівцями за участю зацікавлених урядовців (або й без них).

Можливо, саме тому і з роботою наявних елементів системи електронного урядування маємо значні проблеми – вірніше, не маємо цих елементів. Бо електронні ресурси під назвою урядового порталу, сайтів Президента, міністерств, відомств і місцевих органів виконавчої та представницької влади на сьогодні функцій, притаманних зазвичай елементам системи електронного врядування, виконувати не в змозі. Низька функціональність, що часто наближається до нульової, характерна і для запроваджених вже систем внутрішнього документообігу в окремих структурних підрозділах уряду. Вони аж ніяк не сприяють зменшенню кількості паперових документів, не вивільняють зайві чиновницькі кадри, не позбавляють громадян, в тому числі й представників бізнесу, залежності від бюрократичної сваволі, не забезпечують уникнення помилок і багаторазового збирання документів і довідок для різних служб, майже не скорочують часу здійснення трансакцій з офіційними органами, не заощаджують гроші платників податків.

Та ж проблема характерна і для концепції „Електронна Україна”, частиною якої мала б стати й система електронного урядування. Хоча якраз програма „Електронна Україна” формально затверджувалась і, до того ж, не раз обговорювалась на фахових конференціях, круглих столах, засіданнях відповідної робочої групи тощо. На запровадження конкретних компонентів інформаційного суспільства та загалом на рівень інформатизації це не вплинуло: збільшення в країні парку комп’ютерів і мобільних телефонів у приватному секторі відбувалося завдяки підвищенню добробуту українців та здешевленню ІТ-продуктів і послуг, а в державному секторі, як не прикро, – через корупцію і непрозорість фінансової діяльності. Кожен чиновник вимагав собі комп’ютера, мобільного телефону й доступу до Інтернету як атрибутики престижності – і не більше. Відтак сталося підвищення попиту на послуги мобільного і швидкісного Інтернет-зв’язку. Тож оператори й провайдери вважали вкладання коштів у розбудову фізичної інфраструктури інформатизації (оптоволоконні й радіомережі, передавачі сигналу, серверні станції, кабельні телевізійні мережі тощо) надзвичайно вигідним інвестуванням.

Урядові ж програми, чи окремі проекти в рамках цих програм, до цього процесу жодного стосунку не мали. Вони просто не працювали. Зокрема, й за браком або, в кращому випадку, недостатністю бюджетного фінансування. Хоча загалом ІТ-галузь від цього не потерпала: держава не втручалась і тому, принаймні, не заважала розвитку підприємств галузі. Проте у випадку з монополістами це не було б зайвим.

Сьогодні держава так само не передбачила коштів на програму „Електронна Україна”, однак скасувала несприятливу систему оподаткування і перейнялася ситуацією зі зловживаннями монополістів на ринку товарів і послуг галузі ІТ. Що, зрозуміло, викликало їх невдоволення. Намагаючись зберегти монопольне становище, ці компанії вдаються до спекуляцій на тему євроінтеграційних планів України.

Отже, програма „Електронна Україна”, „завдяки” зусиллям компаній-монополістів ІТ-галузі, стала чи не головним чинником поліпшення взаємин з Євросоюзом і його офіційними структурами. Хоча насправді поки що єдине, що пов’язує „Електронну Україну” з планами й перспективами ЄС, так це те, що вона з’явилась як логічне продовження програми „eEurope” („Електронна Європа”), затвердженої Єврокомісією.

Це твердження буде справедливим як мінімум на найближчий рік. І то за умови, що держава негайно виявить стале зацікавлення проблемами інформатизації, активізує процеси створення відповідних нормативних і регулюючих документів фаховою спільнотою за участю представників держави, а для початку забезпечить фахове державне управління галуззю.

Ще однією небезпекою є якраз можливість піддатися шантажу компаній-монополістів і заборонити Антимонопольному комітетові втручатися в ситуацію. Компанії вкладають гроші в розбудову, серед іншого, й швидкісних Інтернет-мереж тому й тільки тому, що це вигідно. І це зовсім не означає їх участі чи самостійної розробки ними цілісних концепцій розвитку і системи електронного урядування, зокрема, програми „eUkraine”, а також галузі ІТ в цілому. Вони просто прагнуть створити і максимально розширити власну нішу на ринку. І, звичайно, кожна з них хоче мати своїм клієнтом державу, оскільки це дуже вигідний клієнт: він може забезпечити процвітання компанії.

Однак у тому й справа, що, перш ніж довіряти розвиток такої стратегічно важливої сфери, як інформатизація, окремим компаніям, тим більше недержавним, держава має чітко визначити правила і загальні схеми, за якими відбуватиметься цей розвиток, з’ясувати його цілі. Кінцева ж мета відома: формування Глобального інформаційного суспільства і, зокрема, його українського сегмента. Це є метою і програми „Електронна Україна”, і „Електронної Європи”. А те, що Євросоюз просунувся набагато далі цим шляхом, зовсім не означає, що в розробці української національної концепції побудови інформаційного суспільства і, вужче, втілення „Електронної України” та запровадження системи електронного урядування, немає необхідності.

Ігнорування досвіду, тим більше досвіду держав, до яких Україна прагне приєднатися, є неприпустимим марнуванням ресурсів. Так, на загал, принципи діяльності у цій сфері однакові для всіх країн. Проте аби ці „калоші щастя” були „по нозі” кожному суспільству, кожній державі, щоразу необхідно робити певні зусилля для їх „індивідуального припасування”. Потреби України, серед іншого – й інформаційні, є дуже специфічними з точки зору геополітики та забезпечення економічних зв’язків у східноєвропейському регіоні, а також з огляду на ймовірну роль політичного лідера на значній частині пострадянського простору, очікування, пов’язані з „помаранчевою революцією”, та на загальну євроінтеграційну спрямованість державної політики. Отже, аби втілювані програми відповідали цим потребам, європейські і світові розробки і практичний досвід необхідно дуже ретельно адаптувати до наших реалій і перспектив.

Зважаючи на надзвичайно складну ситуацію в економіці (і через подолання негативних наслідків минулого, і через нагальну необхідність поліпшити соціальне забезпечення громадян, бодай наблизивши його до прожиткового мінімуму, і через потребу стимулювати приватний сектор економіки зменшенням податкового навантаження), із всього переліку можливостей, що їх пропонує запровадження різних елементів інформаційного суспільства, слід обрати ті, що не вимагають значних витрат і якнайшвидше забезпечать економічний ефект. За таких умов реалізація програми „Електронна Україна” є занадто масштабним і капіталомістким завданням, оскільки перші значні результати з’являться щонайменше через кілька років, а загалом вигод для внутрішньої та міжнародної діяльності України слід очікувати років через 15 – 20.

Програма запровадження електронного урядування є локальнішою. Вона може бути поділена на етапи. Та вже на першому етапі вона даватиме вигоду державній економіці і суспільству. Звичайно, за правильного визначення точок докладання зусиль. Власне, для цього і потрібна національна концепція – визначити ті точки в системі управління державою, приєднання яких до системи електронного урядування забезпечить найшвидший і найбільший ефект.

Зупинимось детальніше на можливостях електронного урядування та перспективах запровадження цієї системи в Україні. (Термін „урядування” є точнішим за „уряд”, бо змінюється, передусім, не структура уряду, не форми його роботи, а спосіб виконання цієї роботи. Лише згодом зміна механізмів управління державою робить актуальними зміни в структурі уряду, в принципах, меті і завданнях його діяльності. Однак ці зміни припадають вже на етап формування електронної демократії, коли доволі повноцінно функціонують базові компоненти інформаційного суспільства).

Важливо зазначити: головна помилка при трактуванні функцій і призначення електронного урядування полягає у сприйнятті його швидше як чергового прикладного рішення, способу модернізації вже існуючих структур та відносин, а не як самостійної ідеї комплексної трансформації принципів організації управління державою. Такий спосіб оцінки електронного урядування та його можливостей, прийнятий деякими фахівцями, в Україні дуже поширений серед безпосередніх виконавців програми інформатизації – державних службовців. Поняття електронного урядування чиновники зводять до електронного спілкування влади з громадськістю та ще кількох, знову ж таки прикладних, аспектів. А це підхід неправильний, бо, передусім, економічно невиправданий. Електронне урядування як забезпечення державних структур ІТ-рішеннями означає додаткові бюджетні витрати, спрямовані на просте дублювання в електронному вигляді офлайнової діяльності.

Але існує інший підхід. В країнах, що вже запровадили електронне урядування в більшому чи меншому обсязі, воно розглядається скоріш як концепція, спрямована на підвищення ефективності діяльності держави в цілому.

Головне завдання тих, хто відповідає за технічне, фінансове, кадрове, організаційне забезпечення інформатизації діяльності урядових і парламентських структур, – за мінімальних витрат максимально оптимізувати систему і механізми здійснення державного управління із застосуванням ІТ. Найскладніше віднайти баланс між заощадженням коштів і зусиль та їх витрачанням. Коли ця робота більш чи менш ефективно виконана, система електронного урядування модуль за модулем починає працювати. Залучаються дедалі ширші кола держслужбовців, громадян і державних установ.

Можливості електронного урядування в Україні на сьогодні значно вужчі, ніж ті, що декларуються ІТ-корпораціями і міжнародними робочими групами з формування інформаційного суспільства. Та й вони поки є потенційними. Зокрема, більшість ресурсів, через які має реалізовуватися взаємодія держави з громадянами, не забезпечують виконання своїх завдань. Це обумовлено об’єктивними причинами: без концепції електронного урядування всі ці ресурси створювалися з метою виконати наказ, а не досягти прикладних цілей. Щоб створити більш-менш надійне підґрунтя для функціональної трансформації цих ресурсів, необхідно вивчити реальний стан речей: з’ясувати рівень обізнаності суспільства, та й самих урядовців, з проблемами електронного урядування. З’ясувати, які типи його послуг і способів взаємодії відомі окремим соціальним групам. Виміряти інтенсивність взаємодії окремих соціальних груп з державою. Сформувати соціально-демографічний та економічний портрет найактивніших споживачів послуг електронного уряду.

Останнє чи не найважливіше за сучасного становища, оскільки потрібно визначити головну цільову групу електронних урядових сервісів – з’ясувати, хто є їхніми клієнтами вже сьогодні, на кого має бути орієнтована більшість послуг. І, відповідно, які саме послуги слід розвивати в електронному еквіваленті у першу чергу. Це визначить зміст бюджетів кожного з локальних електронних урядових проектів. Також можна буде визначити, де саме потрібно вже на початковій стадії створити мережеві ресурси – в рамках одного чи кількох відомств, окремих адміністративних одиниць чи держави в цілому. Все це значно зменшить загальну суму витрат на започаткування реального електронного урядування, яке приноситиме користь державі, але передусім – суспільству і бізнесу.

Та навіть без такого ґрунтовного дослідження можна сформулювати основні проблеми. Так, нормативні акти України лише декларують (нехай і ґрунтуючись на кращих зарубіжних зразках), як саме мають втілюватись елементи електронного урядування. І ці декларації жодним чином не розраховані на практичне застосування. Ситуація повторюється і стосовно регіональних та відомчих офіційних ресурсів – щоправда, не всіх, хоча й переважної більшості.

Державні Iнтернет-ресурси здебільш є презентаційними проектами. Лише кілька офіційних сайтів облдержадміністрацій та урядових установ можна з більшою чи меншою достовірністю назвати бізнес-ресурсами, що все ж краще за безцільну презентацію. Проте про чітку сервісну організацію інформаційного ресурсу, про орієнтацію на потреби саме пересічного користувача, який має певну проблему і сподівається залагодити її за допомогою електронних урядових сервісів – про це не може йтися, на жаль, у жодному випадку.

З іншої точки зору, більшість користувачів самі мало уявляють, що їм може знадобитися на урядовому сайті, яким він має бути, аби з ним було зручно працювати. В українських користувачів мережі поки що не сформувалось жодних пріоритетів стосовно можливості взаємодії з урядом в Інтернеті. Можна відкрито говорити про цілковитий брак уявлення про функції навіть не стільки Інтернет-ресурсу, скільки самого органу влади.

Отже, громадяни не знають, чого вимагати, урядові служби не уявляють, що пропонувати, і, ймовірно, навіть ще не замислювались над власною відповідальністю за формування специфічних (що стосуються послуг урядових сервісів) інформаційних потреб громадян і, що важливіше, над формуванням соціальної і психологічної мотивації громадян – підстав, спираючись на які, громадянин вирішуватиме, потрібне йому електронне урядування чи ні, що саме йому потрібно, наскільки це важливо особисто для нього, які це матиме наслідки тощо. Ми ведемо мову здебільш про громадян, проте ситуація з бізнесом аналогічна.

Формально наш уряд вже приєднався до процесів інформатизації. Загальний перелік створених електронних сторінок доволі значний. Проте ці ресурси не відповідають вимогам електронного урядування чи, принаймні, онлайнового сервісу. За визначенням вони мають бути пристосовані до використання щонайширшими верствами населення, мати широкий спектр функцій і бути спроможними виконувати свої функції чи не з першого дня запуску. На практиці цим вимогам не відповідає навіть ресурс профільного комітету. І це при тому, що нова версія офіційного веб-сайту Держкомзв’язку впроваджувалась як пілотний проект „еталонного веб-сайту органів виконавчої влади”. Вона й стала еталоном: решта офіційних ресурсів так само для користування непридатні.

І знову корінь проблеми в тому, що не існує чіткої державної політики у сфері реформування процесів державного управління. Навіть сформульованих декларацій лише дві: 1) влада має стати прозорішою; 2) корупцію необхідно подолати. Причому виконання обох декларацій для електронного урядування – цілком реальна справа, з цим навіть можна встигнути й до парламентських виборів 2006 року, якщо вже перемога на них є єдиною і найголовнішою метою нової української влади. Швидка оптимізація вже працюючих електронних ресурсів, орієнтованих як на громадян і бізнес, так і на оптимізацію внутрішньовідомчих процесів, дозволить зробити владу прозорішою, а фінансові процеси якщо не підконтрольними громадянам, то хоча б такими, які можна буде бодай частково відстежувати й аналізувати на предмет незаконних маніпуляцій. Звичайно, це не можна буде назвати електронним урядуванням. Проте саме так, на хвилі політичної зацікавленості, можна започаткувати реальний процес запровадження в Україні системи електронного урядування.

Деякі кроки в цьому напрямі державі необхідно зробити за будь-яких обставин. Так, абсолютно неприйнятною є ситуація із законодавчим забезпеченням формування національного сегмента інформаційного суспільства. Про які європейські економічні та інформаційні перспективи може йтися, якщо на сайті Державного комітету зв’язку та інформатизації України у розділі „Правове забезпечення” перелік законів, які так чи інакше стосуються побудови інформаційного суспільства, запровадження програми „Електронна Україна”, розвитку Інтернету тощо, займає менше сторінки? До того ж, не передбачено жодної публічної акції – залучення Інтернет-громадськості, фахової спільноти галузі, представників галузевих неурядових організацій.

Отже, зміни, що відбулися й відбуваються в країні, галузь зв’язку та інформатизації поки що не зачепили. А вдаватися до активних дій у цій сфері слід було вже кілька років тому. На урядовому рівні проблему почали порушувати ще з 2000 року (коли головою Держкомзв’язку був О. Шевчук), а перші законодавчі акти ухвалювалися 2001 року. Минуло чотири – п’ять років, а справа з місця не зрушила. 2000 року галузева спільнота оцінила ситуацію, зокрема у справі формування системи електронного урядування, виходячи з критеріїв United Nations Division for Public Economics & Public Administration, яка спільно з American Society for Public Administration визначила такі стадії розвитку електронного урядування: формована присутність держави в Мережі; посилювана присутність держави в Мережі; інтерактивна присутність держави в Мережі; присутність держави в Мережі на рівні трансакцій; повністю інтегрована присутність держави в Мережі. За такої градації Україна 2000 – 2001 року перебувала десь між першим і другим етапом. 2005 року електронне урядування України перебуває там само. Хіба що трохи ближче перемістилось до другого за рахунок збільшення кількості офіційних ресурсів, однак не за рахунок зростання їх якості.

Вигоди навіть від найменших позитивних зрушень нинішнього стагнаційного становища інформатизації будуть, як для України, дуже значними. Об’єднання можливостей урядового інтранету та урядового порталу зможе забезпечити реалізацію права громадян на доступ до відкритої державної інформації; доведення до громадськості об’єктивної і достовірної інформації про діяльність органів державної влади, що заохочуватиме громадян до активнішої участі в політичному житті та у контролюванні дій органів влади; вдосконалення системи державного управління, оптимізацію структури державного апарату, зниження фінансових і матеріальних витрат на його утримання, поетапне переведення частини державних послуг, що мають вартісний вираз, в систему державних мережевих сервісів. Крім того, використання можливостей Інтернету є передумовою виконання одного з головних завдань проекту програми „Електронна Україна” – „поширення сучасних інформаційних технологій”, яким передбачено, окрім створення системи е-уряду, й прискорення розвитку е-комерції; створення системи е-здоров’я; розбудову інтелектуально насичених систем транспорту загального користування і створення електронних систем сприяння захисту природного середовища.

Галузева громада та бізнес галузі, навіть не чекаючи повноцінних, дієвих, а не формальних державних ініціатив, вже створюють і апробують окремі проекти, котрі мають працювати в рамках системи електронного урядування. Так, компанія „Софтлайн” за останній рік розробила доволі значну кількість, як на одну компанію та сучасний стан державної підтримки, пілотних впроваджень державних електронних послуг. Це – реєстрація автотранспорту, робота з реєстром вкрадених автомобілів; реєстрація підприємств; одержання ліцензії на здійснення певних видів господарської діяльності; подання бухгалтерської, фінансової, статистичної звітності в онлайн-режимі; оформлення паспортів, інших особистих документів; „Електронна лікарня”, реєстри електронних медичних карток; „Електронна бібліотека”, реєстри бібліотечних фондів.

Власне, цей перелік має бути майже вичерпним для України на найближчий час, доки країна не подолає кризових явищ в економіці, політиці, соціальній сфері та на міжнародній арені. Ми наполягаємо: необхідний і достатній для України мінімум у запровадженні електронного урядування та інших елементів інформаційного суспільства становлять лічені державні електронні сервіси – але дієві, з повноцінною законодавчою, фінансовою та організаційною підтримкою, з активною популяризацією їх серед громадян і бізнесу. І головне: вироблення концепції та обґрунтування цих сервісів має здійснюватися саме галузевою громадою (представниками бізнесу, громадських організацій, наукових установ) за участю представників владних структур (але аж ніяк не навпаки) в рамках заздалегідь розробленої та офіційно ухваленої концепції електронного урядування в Україні. Звичайно, бажано було б розпочати і з ширшого завдання: створення концепції формування національного сегмента Глобального інформаційного суспільства і, в її рамках, програми „Електронна Україна”. Та це, мабуть, вже виходить за межі раціональної оцінки сьогоднішніх можливостей України.

Бо якщо брати за орієнтир оцінку Комітету з ІТ Нідерландів („Порівняння моделей оцінки e-готовності – заключний проект”), Україні і тридцяти років буде замало для формування системи електронного урядування. Економічний розвиток України дозволить державі задовольняти вимогам, подібним до голландських, ще не скоро. Ми маємо ставити скромніші завдання, виходити не з досягнення максимальної відповідності повним теоретичним викладкам та ідеальним стандартизованим структурам електронного урядування, а з економічної доцільності і готовності держави, її кадрового резерву, бізнесу та громадян використовувати можливості офіційних електронних сервісів. З міри їхньої готовності визнати корисність нового способу реалізації взаємовідносин.

Досягнення економічної та організаційної доцільності можливе вже на етапі запровадження окремих проектів взаємодії держави й громадян через Мережу. Зазвичай для створення інфраструктури системи інформаційного забезпечення і надання доступу будь-якому громадянину до Інтернету урядові структури пропонують традиційний шлях: розробити спеціальну програму, виділити з держбюджету кошти на створення мережі електронних „приймалень”, встановити комп’ютери в громадських місцях – бібліотеках, поштових відділеннях, школах. Але подумаймо про необхідність утримання технічних спеціалістів, консультантів, охоронців, без яких не обійтися при задоволенні потреб споживачів Інтернет-послуг. Кошти, які для цього знадобляться, значно перевищать ті, що передбачаються (хай i гіпотетично) на реалізацію Національної програми. І тим більше ці кошти перевищать будь-які вигоди, що їх матимуть громадяни і держбюджет від запровадження електронних сервісів. Отже, такий підхід хибний.

Так само хибною є політика держави щодо регламентації діяльності бізнесу в галузі інформатизації. Це стосується, зокрема, явно надмірної суворості щодо дотримання прав інтелектуальної власності транснаціональних корпорацій на комп’ютерне програмне забезпечення. Як йшлося у звернення Всеукраїнської асоціації комп’ютерних клубів (ВАКК), через півроку за такої інтенсивності вилучень і позовів купувати легальні програми стане нікому. Тоді для реалізації таких ідей, як електронне урядування, дистанційне навчання та багато інших, державі буде потрібно вкласти величезні кошти у відновлення системи комп’ютерних клубів та Інтернет-кафе. Натомість ВАКК нагадує, що основою використання сервісів електронного урядування на місцях без будь-яких бюджетних витрат можуть стати вже існуючі Інтернет-клуби. Галузева бізнес-громада вже йде назустріч навіть формальним ініціативам влади щодо створення офіційних електронних ресурсів.

Слід очікувати, що така приватна ініціатива підприємців не буде винятком. Ринкова ніша з надання інформаційних послуг населенню, за оцінками фахівців Українського союзу інтелектуальної власності, складає близько 100 мільйонів трансакцій з органами державної влади щороку. Відповідно, це передбачає перспективи співставних обсягів прибутку для бізнесу у сфері забезпечення доступу до Інтернету, розширення фізичної інфраструктури Мережі тощо.

Ці перспективи будуть реалізовані, якщо держава зможе забезпечити попит населення на офіційні електронні послуги. Себто, електронні ресурси державних установ відповідатимуть потребам не просто „населення”, але цілком конкретних груп громадян. Як сформулювали фахівці фонду „Європа – ХХІ”, цільові категорії громадян потребують цільової інформації. Необхідно якомога більше інформації про діяльність органів влади взагалі, про те, чим вони опікуються і якими засобами, бо прості люди того не знають і не розуміють, а відтак не знають, куди звернутися за вирішенням тієї чи іншої проблеми. Громадяни потребують конкретного роз’яснення законодавчої бази, незалежно від того, до якої верстви населення належать. Інформація про діяльність посадових осіб (можливо – з точки зору моніторингової діяльності), наскільки вони відкриті, яка їх компетенція, чого досягають. Найбільше інформації потребують експерти, науковці, журналісти, котрі можуть цю інформацію переварити і потім дозованими формами донести до тих чи інших цільових груп.

Звичайно, нам можуть закинути те ж, що й відомий скептик К. Мей: „Хто знається на нових технологіях, може отримувати від цього користь, але малоймовірно, що інші люди, необізнані з використанням нових технологій (або не мають до них доступу), теж отримуватимуть користь від самої лише наявності ІКТ в сучасному житті”. По-перше, доступ до урядових електронних сервісів тих же малозабезпечених верств населення можна організувати – безпосередньо або опосередковано. У першому випадку слід законодавчо забезпечити систему компенсації (грошової чи іншої) провайдерам і приватним підприємствам за трафік, витрачений на зв’язок з урядовими ресурсами. Тоді роботодавці не заперечуватимуть проти використання службових комп’ютерів у позаробочий час працівниками, якщо їм знадобиться добути якусь інформацію (стосовно своїх прав чи можливостей) на урядовому порталі, на сайтах місцевих органів влади або відомчих сайтах – бо це буде безплатно для юридичної особи, що є стороною контракту з провайдером. І люди, які не зможуть ще кілька років як мінімум придбати домашній комп’ютер і оплатити доступ в Інтернет вдома, тим не менше будуть в такий спосіб долучені до взаємодії держави з громадянами в інформаційному просторі. У другому випадку, коли доступ до урядових сервісів буде опосередкованим, пенсіонер чи малозабезпечений громадянин попросить члена родини, знайомого чи приятеля знайти для нього потрібні відомості на урядових сайтах. Що передбачає, зрозуміло, широку інформаційну кампанію – ці верстви населення мають знати, що ту чи іншу інформацію можна знайти не тільки у приймальні якогось державного органу, але і на його сайті.

Це підводить нас до другого аргументу, що заперечує скептицизм К. Мея: більшість осіб, які матимуть можливість отримати (а тим більше відправити) певні відомості для державних установ в он-лайні, не стане витрачати час на візит до цієї установи. Або ж, як мінімум, більша обізнаність значно скоротить час, що знадобиться громадянину для вирішення питання в цій установі. Отже, меншими будуть черги, меншою завантаженість працівників державних установ. Вони зможуть приділяти більше уваги відвідувачам. Відтак вигоду від запровадження урядових електронних сервісів отримують всі громадяни, незалежно від того, чи мають вони доступ до цих сервісів і чи знаються на нових технологіях.

Тож у запровадженні проектів електронного урядування не слід зважати на скептиків, ані зарубіжних, ані вітчизняних. Бо заяви на кшталт тих, що зробив І. Лозовий (тоді заступник голови Державного комітету інформаційної політики України та керівника відділу роботи з Інтернетом цього комітету), говорячи про перспективи запровадження в Україні електронного уряду („нам до govnet мінімум 30 років”), не мають під жодних підстав. „Брак відповідної інфраструктури та надзвичайно примітивний рівень державної інформатизації” – не аргумент. Інфраструктура з’явиться тільки-но держава створить законодавчу базу, яка зробить вигідним бізнес у галузі інформатизації і забезпечить умови для демонополізації галузі. Так само і примітивний рівень державної інформатизації залежить не від можливостей державного бюджету, а від персональної зацікавленості держслужбовців. Підхід О. Баранова, колишнього начальника управління зв’язку, телекомунікацій та інформатизації Київської міськдержадміністрації, є одним із реальних способів впливу на ситуацію: „Як правило, чиновники мають вищу освіту. Один із можливих способів вирішення цієї проблеми (ігнорування чиновниками завдань Державної програми інформатизації – Авт.) – відбір за результатами атестації: знаєш, умієш – залишаєшся, якщо ні – вибачай”.

Україні слід запроваджувати реальне електронне урядування вже сьогодні – але змістивши акценти з бюджетного фінансування та урядової розробки законодавчих основ на активну співпрацю з бізнесом, з галузевою спільнотою, з неурядовими громадськими, дослідницькими, науковими організаціями. І, принаймні тимчасово, слід забути про вимоги і стандарти електронного урядування та „е-готовності”, розроблені найбагатшими державами світу. Українські реалії вимагають іншого підходу, висувають інші пріоритети. Головне завдання адаптації концепції електронного урядування до сучасних потреб України в тому й полягає, щоби не ставити зависоких цілей, не засліплюватися надзвичайними можливостями, реалізованими іншими державами. Маємо зробити мінімум, проте швидко й ефективно.

НОВИНИ

Проект «Електронне урядування регіону»

http://www.isu.org.ua

Всеукраїнський фонд «Інформаційне Суспільство України» протягом останніх п’яти років займається реалізацією проектів, спрямованих на розвиток в Україні інформаційного суспільства та створення системи електронного урядування. Саме тому Фонд виступив ініціатором реалізації загальнонаціонального проекту «Електронне урядування регіону», який передбачає створення на рівні областей, районів, міст систем електронного урядування.

Електронне урядування - це спосіб організації державної влади за допомогою систем локальних інформаційних мереж та сегментів глобальної інформаційної мережі, яка забезпечує функціонування певних служб в режимі реального часу та робить максимально простим і доступним щоденне спілкування громадянина з офіційними установами.

Загальна концепція електронного урядування складається з двох взаємозалежних складових. Це внутрішня урядова інформаційна інфраструктура, аналог корпоративної мережі, та зовнішня інформаційна інфраструктура, що взаємодіє з громадянами, суб’єктами підприємницької діяльності й організаціями. У рамках концепції «електронної урядування» інтегруються інформаційні ресурси органів державної влади, забезпечується доступ до них, а також створюється система он-лайнових послуг (у тому числі, тих, що мають вартісне вираження).

Створення у Ваші області, районі, місті системи електронного урядування дозволить вирішити актуальні політичні, економічні і соціальні завдання регіону і забезпечить:

удосконалення системи державного управління, оптимізацію структури державного апарату, значне зниження фінансових і матеріальних витрат на його утримання, поетапне переведення частини державних послуг, що мають вартісне вираження, у систему державних мережевих послуг, що відповідає реальним потребам громадян, суб’єктів підприємницької діяльності і організацій області;

введення системи постійного контролю за ситуацією та розвитком регіону в цілому і окремих регіонів за всіма параметрами життєдіяльності регіону або місцевості;

підвищення інвестиційної привабливості та конкурентоспроможності регіону шляхом створення системи прозорих державних процедур і єдиної платформи регіону для просування інвестиційних та інноваційних проектів;

ефективну підтримку економічної діяльності суб'єктів підприємницької діяльності області, що дозволить їм ефективно інтегруватися в загальнонаціональний і світовий економічний простір;

введення дієвої системи внутрішнього контролю за роботою органів державної влади та окремих посадових осіб з боку керівництва органів державної влади та їх підрозділів, а також зовнішнього контролю з боку громадськості;

доступ державних службовців в режимі реального часу до необхідної інформації в межах їх компетенції, можливість підвищувати їх кваліфікацію без відриву від місця роботи;

зменшення рівня бюрократії та значне зменшення рівня корупції в органах державної влади;

об'єднання інформаційних ресурсів та послуг органів державної влади і місцевого самоврядування з метою зміцнення регіонального інформаційного простору;

доведення до мешканців та суб’єктів підприємницької діяльності об'єктивної і достовірної інформації про діяльність органів державної влади, що зміцнює довіру як до місцевих державних установ, так і до держави в цілому;

взаємодію і постійний діалог органів державної влади з громадянами й громадськими інституціями;

взаємодію і співробітництво з державними органами зарубіжних країн і міжнародних неурядових організацій.

Ми маємо багаторічні напрацювання, досвідчену команду професіоналів і добрі контакти як на всеукраїнському, так і на світовому рівні. Саме тому лише Фонд є необхідною “проектною організацією” для системи електронного урядування області і може суттєво допомогти в швидкій реалізації цього проекту. Краще нічого не робити, аніж зробити погано.

Як свідчить досвід реалізації проекту в інших регіонах України, де на рівні державної влади вже прийнято рішення про створення системи електронного урядування, у випадку швидкого проходження всіх необхідних процедур на місцевому рівні, Фонд може завершити розробку детальної концептуально-технологічної схеми електронного урядування всієї області протягом 3 – 4 місяців, після чого можна приступити безпосередньо до реалізації проекту. На рівні ж району або міста, розробка такої схеми займе лишень 1-2 місяці.

В умовах нестачі бюджетних коштів для покриття всіх витрат по реалізації проекту, систему електронного урядування області, району або міста, тим не менше, можна досить швидко встановити і запустити. Фонд «Інформаційне Суспільство України» провів переговори зі світовими виробниками обладнання, необхідного для реалізації проекту (що зазвичай складає левову частину витрат). Відтепер є можливість надання необхідного обладнання у вигляді пільгового товарного кредиту на декілька років. Окрім того, створення в регіоні системи електронного урядування може бути самоокупним проектом, в тому числі шляхом надання платних послуг суб’єктам підприємницької діяльності та населенню.

Сьогодні проект «Електронне урядування регіону» є актуальним не лише тому, що українське суспільство і бізнес вже готові до впровадження системи електронне урядування, надання органами державної влади інформації та послуг в режимі он-лайн. Ціла низка нормативно-законодавчих актів Президента України, Верховної Ради, Кабінету Міністрів України, інших центральних органів державної влади не тільки регламентує створення та функціонування системи електронного урядування, а й ВИМАГАЄ від органів державної влади та місцевого самоврядування, посадових осіб використовувати в своїй діяльності та наданні послуг населенню та підприємцям з використанням ІКТ.

У День знань стартує новий он-лайн ресурс – “Відкритий електронний архів громадянського суспільства”

http://www.ids.org.ua/news

Міжнародний фонд “Відродження” та Інформаційно-Аналітичний Центр “Громадський простір” оголошують про запуск пілотної версії он-лайн ресурсу “Відкритий електронний архів громадянського суспільства” (www.e-archive.org.ua).

Побудова інституту громадянського суспільства неможлива без збереження і передачі досвіду і знань, накопичених громадськими організаціями за 15 років незалежності України.

Електронний архів текстових, фото, аудіо- та відеоматеріалів НУО має на меті зберегти масив суспільно значимих видань та документів громадського сектору України та відкрити доступ громадськості до організованої бази досвіду, який напрацювали громадські організації у царині розбудови громадянського суспільства України.

Електронний архів, який знаходиться за адресою www.e-archive.org.ua, надає можливість українській та світовій спільноті відкрито, зручно та швидко досліджувати практики і методики діяльності громадських організацій України, передати накопичений досвід тим, хто цього потребує і готовий застосувати інновації у своїй громадській роботі.

Представлені в архіві довідкові та навчально-методичні документи висвітлюють важливі для суспільства теми, серед яких місцеве самоврядування, захист прав людини, реєстрація та управління діяльністю об’єднань громадян, робота органів самоорганізації населення, соціальне інвестування, благодійництво, охорона здоров’я та довкілля, гендерні питання та виховання дітей.

Першими учасниками Відкритого електронного архіву громадянського суспільства стали неурядові громадські організації, переможці конкурсу, що проходив протягом лютого – травня 2006 року. В рамках конкурсу було отримано близько 500 інформаційно-просвітницьких документів та матеріалів від організацій, які підтримали ідею створення електронного архіву громадського сектору та передали свої видання для широкого загалу.

Міжнародний фонд “Відродження” та Інформаційно-аналітичний центр “Громадський простір” продовжують приймати заявки від неурядових організацій, готових підтримати ініціативу зі створення архівів документації НУО. Про умови участі в Електронному архіві третього сектору дивіться на www.e-archive.org.ua.

Анкети учасників та матеріали НУО для включення до Архіву надсилайте на адресу:

Проект “Архів громадянського суспільства”

Міжнародний фонд “Відродження”

вул. Артема, 46, Київ, 04053

Ел. пошта: e-archive@irf.kiev.ua

Веб: www.e-archive.org.ua

Вебліографія:

1. Архів громадянського суспільства/ http://www.e-archive.org.ua/
2. Дні PR в Україні/ http://www.prdays.com.ua/ukr/index.php
3. Український незалежний центр політичних досліджень// http://www.ucipr.kiev.ua/
4. The Information Society Journal/ http://www.slis.indiana.edu/TIS
5. Інститут демократичного суспільства// http://www.ids.org.ua/
6. Український центр політичного менеджменту/ http://www.politik.org.ua
7. Український монітор/ http://prostir-monitor.org/
8. Інститут громадянського суспільства/ http://www.csi.org.ua/
9. Всеукраїнський рух "Нове Суспільство"/ http://www.new-society.org.ua
10. Сучасні громадські комунікації/ http://www.prdays.com.ua/