Е-демократія: Україна-НАТО. Випуск 18

Рік видання: 2006

Місце зберігання: Сайт (електронне видання)

Вінницька обласна універсальна наукова бібліотека  ім. К.А.Тімірязєва

 

 

Е-демократія: Україна-НАТО

Щотижневий дайджест Інтернет-видань

 

 

Випуск вісімнадцятий

   15 вересня 2006 р.

 

 

 

 

Дайджест Інтернет-видань

 

 

Щотижневе видання

Вінницької обласної універсальної

наукової бібліотеки

ім. К.А.Тімірязєва

 

 

 

 

Наша адреса:

21100 м. Вінниця,
вул. Соборна, 73
Тел. (0432) 32-20-34
Факс (0432) 35-16-85
E-Mail: inform@library.vn.ua

https://library.vn.ua/

 

 

 

 

 

Відповідальний за випуск – Морозова Наталія Іванівна

Упорядник видання – Веселова Тетяна Олександрівна

 

 


 

ЗМІСТ

1. Міфи про НАТО. До реальності через міфи

2. Участь України в Науковій програмі НАТО

3. Організація Північноатлантичного Договору: зміст і характер діяльності. Трансформація НАТО в умовах формування нового середовища безпеки

4. Чи загрожує НАТО афганський синдром?

5. Україна в НАТО. Перспективи присутності

6. НАТО як terra incognita для українців

7. Новини

8. Вебліографія

Поділитися:

Міфи про НАТО.

До реальності через міфи

 

http://ukraine-nato.gov.ua/nato/ua/868.htm

 

Розпад Організації Варшавського Договору та проголошення Україною своєї незалежності поставили важливе завдання - гарантувати національну безпеку нашої держави.

Займаючи важливе місце на Європейському континенті, цілком природно, що ще в Декларації про державний суверенітет 1990 року Україна заявила про наміри взяти участь в європейських структурах у контексті сприяння і зміцнення миру та безпеки.

Незнання проблеми часто породжує хибне уявлення про природу НАТО, створює міфи про цю організацію. Міфи можливо розвіяти лише надавши суспільству об’єктивну інформацію про засади існування та функціонування Організації, про її внесок у зміцнення безпеки на європейському континенті та у світі.

Результати соціологічних досліджень виявили такі характерні для України міфи про НАТО: НАТО – агресивний імперіалістичний блок; НАТО може втягти Україну у військові дії; вступ до НАТО потребуватиме значних додаткових коштів тощо.

Частково це пов’язано з тим, що протягом тривалого періоду під час протистояння соціалістичного табору країнам західної демократії радянська система приховувала правдиву інформацію щодо ідеології НАТО, а також нав’язувала думку про ворожість Північноатлантичного Альянсу.

Отже, що ж таке НАТО?

На сьогодні НАТО вважається найкраще організованою та дієвою міжнародною організацією у сфері оборони, безпеки та політики. Ідеологія Організації Північноатлантичного договору викладена у Договорі, укладеного у Вашингтоні 4 квітня 1949 року десятьома європейськими та двома північноамериканськими незалежними країнами, які взяли на себе зобов’язання щодо забезпечення взаємної оборони.

НАТО – це міжурядова організація, політико-безпековий союз, об’єднаний спільною системою цінностей, до яких належать демократія, свобода, верховенство права, вирішення спорів мирним шляхом і ринкова економіка.

 Хто є членами НАТО?

На сьогодні, після 5 хвиль розширення, членами НАТО є 26 країн: Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ісландія, Іспанія, Італія, Канада, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Польща, Португалія, Сполучені Штати Америки, Туреччина, Угорщина, Франція, Чехія, Литва, Латвія, Естонія, Румунія, Болгарія, Словаччина і Словенія.

 Які цілі НАТО?

Нині, у XXI, столітті перед Альянсом постає цілий комплекс стратегічних цілей та завдань, які докорінно відрізняються від колишніх, зокрема подолання наслідків поділу Європи за часів «холодної війни», зміцнення демократії в країнах Центральної та Східної Європи.

Мова йде про боротьбу зі зброєю масового знищення, тероризм та країни із нелегітимними режимами, в яких може виникнути спокуса застосувати таку зброю або передати її терористам.

Щоб зберегти свій авторитет і довіру громадськості країн всього світу, не тільки Заходу, Альянс повинен протистояти цим загрозам і відповідати на нові виклики.

 Які цінності захищає Альянс?

На сьогодні НАТО продовжує залишатися практично єдиною дієвою та високоорганізованою інституцією колективної безпеки, діяльність якої грунтується на високих стандартах у сфері захисту прав людини, демократизації суспільства, рівня розвитку економіки й соціальних надбань та військових стандартів.

 Правова основа існування та діяльність НАТО

Північноатлантичний договір – головний документ Організації, який відповідає вимогам Статуту Організації Об’єднаних Націй та є легітимним міжнародним договором.

Країни-члени взяли на себе зобов’язання підтримувати та розвивати свою обороноздатність, індивідуально та спільно забезпечувати основу для колективного воєнного планування.

Договір про створення НАТО забезпечує рамки для консультацій між країнами членами, коли одна з них відчуває, що її безпека знаходиться під загрозою.

Договір проголошує, що кожна європейська держава, котра здатна втілювати у життя принципи цього Договору та сприяти безпеці у Північноатлантичному регіоні може бути запрошена до членства в Альянсі.

Розвіяти туман міфів про Північноатлантичний Альянс – це дати можливість людям побачити справжнє обличчя НАТО та потенційне місце України в цій Організації.

 

Міф 1. НАТО - агресивний блок

Завданням НАТО є колективна безпека та оборона, а не напад чи агресія, про що записано в основоположному документі Організації – Вашингтонському договорі 1949 року. НАТО у своїх принципах і діяльності дотримується норм ООН і діє за її мандатом.

Ідея об’єднатися на постійній основі заради встановлення миру є логічним протиставленням викликам Другої світової війни і необхідності спільних дій союзників у боротьбі з фашизмом. Вона була закладена Президентом США Ф.Д.Рузвельтом і Прем’єр-міністром Великої Британії У.Черчіллем у серпні 1941 року під час підписання “Атлантичної хартії”. Документ, який встановив засади створення НАТО, був покладений в основу Декларації Об’єднаних Націй 1942 року, а пізніше – ООН.

 

Міф 2. Членство в НАТО зовсім необов'язкове для країни. Можна залишитися нейтральними

Світовий досвід показує, що нейтралітет сьогодні економічно, політично і безпеково невигідний. Нові непередбачувані загрози та виклики безпеці ставлять перед кожною цивілізованою країною проблему вибору: військовий нейтралітет чи участь у системі колективної безпеки.

При цьому, забезпечення нейтралітету вимагає залучення значних фінансових ресурсів. В нейтральних європейських країнах все чіткіше простежується тенденція до перегляду свого статусу, зростає думка про відмову від нейтралітету. Так нейтральні Австрія, Швеція, Швейцарія та Фінляндія, не будучи членами Альянсу, беруть активну участь, як і Україна, у програмі НАТО “Партнерство заради миру”. Фінляндія розпочала підготовку до остаточного узгодження стандартів своїх Збройних Сил та інфраструктури зі стандартами НАТО, що фактично може означати початок процесу вступу. Швеція має свій військовий контингент у складі триваючої миротворчої операції НАТО з реконструкції Афганістану. Окрім того, всі ці країни, окрім Швейцарії, є членами ЄС, який здійснює єдину зовнішню і безпекову політику, в рамках якої планується створення Сил ЄС швидкого реагування.

 

Міф 3. Вступ до НАТО вимагатиме від України значних додаткових витрат бюджетних коштів

Членство в НАТО не спричинить значного перебільшення запланованих витрат бюджетних коштів на військові цілі. В НАТО існує рекомендація, що національні витрати на оборону країни-члена Альянсу повинні складати близько 2% ВВП. Ще в 2000 році Верховна Рада прийняла рішення збільшити витрати на оборону до 3% ВВП, втім, реальні видатки у 2005 році становили 1,452% ВВП.

Військовий компонент НАТО вимагає суттєвих капіталовкладень у рамках національного бюджету. Однак основні гроші витрачаються не на нарощування кількості озброєнь, а на їх якісне поліпшення та на створення нормальних умов служби і життя для військовослужбовців та їх сімей.

В європейських країнах військові витрачають гроші на товари з магазинів і на послуги сервісних фірм, сприяючи створенню нових робочих місць і поліпшенню соціально-економічного становища місцевих жителів.

 

Міф 4. Вступ України до НАТО зіпсує відносини з Росією

На сьогодні Київ, так як і Москва мають партнерські стосунки з НАТО. При цьому слід наголосити, що Росія раніше за Україну започаткувала такі відносини, і їх стосунки постійно поглиблюються. У сфері практичної взаємодії з НАТО у 2005 році Росія в цілому випереджала Україну, яка заявила про своє прагнення набути членства в Альянсі. Тому природно, що НАТО не може стати ворожим до Росії зі вступом України до Альянсу.

Росія має спільні кордони з діючими членами НАТО – Польщею, Балтійськими державами, Норвегією. При цьому взаємини з цими країнами не тільки не стали гіршими, вони навіть зміцнилися, оскільки зміцнилися кордони та зросла ступінь їх безпеки, а отже – значно зменшилися можливості для діяльності міжнародних торговців людьми, наркотиками, зброєю, для нелегальних мігрантів.

Враховуючи потенційні загрози міжнародного тероризму, етнічних, релігійних та економічних криз, членство України в Альянсі значно підвищить гарантії національної безпеки України і беззаперечно – безпеки нашого стратегічно важливого сусіда – Росії.

 

Міф 5. Для України членства в ЄС досить і тому НАТО не потрібно

НАТО, на відміну від Європейського Союзу, вже сьогодні пропонує надійну, вивірену роками структуру безпеки, здатну встановлювати, підтримувати мир та боротися з викликами і загрозами безпеці.

Шлях до НАТО для України може бути набагато коротший, ніж до ЄС. Опинившись в «клубі» НАТО за одним столом переговорів з переважною більшістю країн ЄС, ми зможемо на рівних спілкуватися, краще вивчимо одне одного, призвичаїмося до вимог і стандартів Євросоюзу, зможемо досягти такого рівня політичного, соціально-економічного та безпекового розвитку, коли Європейський Союз виявить не тільки готовність до інтеграції України, а й сам запропонує членство.

 

Міф 6. У сучасному світі немає об’єктивної необхідності існування НАТО

Звичайно, спочатку НАТО створювалося для протистояння соціалістичній системі, а не загрозі, що несе міжнародний тероризм цивілізації, включаючи і великі, і маленькі країни. Тепер вже абсолютно ясно, що проти спільної загрози потрібні спільні дії. Характер загрози змінився, необхідні для боротьби з нею засоби – теж, однак принцип залишився тим же самим – колективна оборона країн, об'єднаних спільними цінностями. Можливо сказати, що змінилося розуміння безпеки. Разом з тим, необхідність забезпечувати її залишилася, навіть стала більш гострою, ніж наприкінці 40-х років минулого століття. Північноатлантичний альянс впродовж всього свого існування виявляв здатність адаптуватися і гнучкість по відношенню до видозмін архітектури глобальної безпеки.

 

Міф 7. Членство в НАТО відверне від України іноземних інвесторів

Відомо, що будь-який  інвестор, перед тим, як вкласти свої гроші в якусь країну, обов’язково перевірить стабільність її політичної та економічної системи. Оскільки ймовірність міждержавних війн в Європі майже дорівнює нулю, інвестор скоріше за все хоче знати – які гарантії, що його компанію завтра не обкладуть величезними податками? Де впевненість, що її взагалі не націоналізують? Що не заборонять іноземні капіталовкладення і не змусять його закрити справу? Членство в НАТО є найкращою відповіддю на ці питання.

Процедура вступу до Альянсу – це всеохоплююча експертиза політичної й економічної системи країни. Якщо держава проходить її та стає членом НАТО, це означає, що вона є стабільним та передбачуваним політичним та економічним партнером. Крім того, досвід останніх хвиль розширення Альянсу, коли членства набули країни Центральної і Східної Європи, свідчить, що у період виконання цими державами національних програм з Плану дій щодо членства і проведення переговорів зі вступу обсяги прямих закордонних інвестицій, в першу чергу західних держав, збільшилися на мільярди доларів.

 

Міф 8. Зі вступом до НАТО Україна втратить суверенітет

Такий сценарій є неможливим і нелогічним для членів НАТО. Усі без виключення рішення з будь-якого питання, що стосується діяльності Альянсу чи його членів в рамках Альянсу, вирішуються на основі консенсусу, тобто спільної згоди. Це означає, що за існування заперечень з боку хоча б однієї країни, рішення не може бути прийняте. За цим принципом працює Рада Безпеки ООН, куди на постійній основі з правом вето входять не усі члени організації, а лише п’ять. У цьому сенсі НАТО є більш демократичною організацією.

 

Міф 9. Члени Альянсу загалом, та європейці зокрема, танцюють під американську дудку

США на сьогодні є однією з найсильніших у військовому й економічному сенсі країн світу. Саме на Сполучені Штати лягає найбільше навантаження військового та фінансового внеску до Альянсу. Американська присутність у Європі завжди відігравала роль страхового полісу для країн континенту. Думка США не завжди збігається з точкою зору європейців, але і самі європейці далеко не завжди виступають з єдиною позицією.

Європейці стурбовані тим, що США рішучі у військовому протистоянні терористичним загрозам, що вони, виходячи з власних національних інтересів і доктрини поведінки, не збираються миритися з існуванням загроз і викликів для своєї держави та її громадян по всьому світу, а також витрачають замало коштів на підтримку та розвиток найбідніших країн світу.

Американці, зі свого боку, розчаровані неспроможністю Європи діяти і виступати злагоджено, розвивати свій оборонний потенціал, її повільно діючими та часто неефективним та забюрократизованими інституціями.

Якщо уряди держав Європи та США будуть і надалі спілкуватися, не чуючи один одного, то НАТО не зможе бути ефективною організацією, але якщо вони докладуть спільних зусиль, то тоді НАТО матиме майбутнє, як механізм досягнення спільної цілі.

 

Міф 10. Вступ України до НАТО призведе до перетворення її на військовий табір, заповнений базами НАТО

По-перше, як вже зазначалося, розміщення військових гарнізонів створює нові можливості для працевлаштування населення в місцях дислокації. Це відомо ще навіть з часів Радянського Союзу. Для України згода на тимчасове перебування російської бази в Криму до 2017 року надала можливість розрахуватися за борги за постачання енергоносіїв, на деякий час забезпечити державу дешевими енергоносіями, вирішити проблему належності радянської військової спадщини і перегорнути сторінку складних відносин з сусідом. По-друге, Конституція Української держави забороняє розміщення іноземних військових баз на території України і, відповідно, прийняття рішення про противне без урахування ставлення до нього народу України може розцінюватися лише як спроба узурпації влади.

Жодного разу країни-члени не висловлювали намірів щодо масового переміщення баз НАТО з терен «старих» членів на нашу територію, а використання силами Альянсу транзитних можливостей України не може сприйматися як заснування баз на нашій території, але є національним внеском на підтримку антитерористичної і миротворчої діяльності НАТО. Залучення Збройних Сил України до операцій НАТО дозволяє значно поліпшити бойову підготовку наших військових, відпрацювати схеми взаємодії на дво- та багатосторонньому рівнях планування та ведення операцій з встановлення та підтримання миру, а також гуманітарних акцій.

Що стосується чисельності військ, більшість країн НАТО останні 10 років постійно скорочують чисельність своїх військ, розгорнутих на території союзних країн.

 

 

Участь України в Науковій програмі НАТО

 

http://www.mon.gov.ua/international/nato

Науково-технологічний потенціал як чи не найвагоміша складова експортного потенціалу України досі привертає увагу розвинених країн світу, потужних міжнародних організацій. Зважаючи на європейський вимір зовнішньої політики України та активне залучення українських науковців до міжнародного розподілу праці в науковій сфері через участь в міжнародних програмах, в тому числі в Науковій програмі НАТО, Міністерство освіти і науки України приділяє велику уваги питанням координації міжнародного науково-технічного співробітництва, зокрема, розвитку співпраці між Україною та НАТО в галузі науки і технологій.

Наукова програма НАТО була започаткована в 1958 році як свідоцтво особливої уваги до прогресу в галузі науки і технологій як чинника створення безпеки націй та укріплення їхніх позицій у світовій спільноті. Визначальними характеристиками Наукової програми були й є підтримка досліджень високої наукової якості та спроможність швидко реагувати на нові досягнення. Щороку в реалізації Наукової програми НАТО беруть участь близько 13 тисяч вчених як стипендіати, учасники наукових зустрічей, семінарів, консультанти або члени консультативних комісій.

З початку 90-х років до участі в Науковій програмі НАТО залучено вчених не тільки з країн НАТО, а й з країн-членів Ради Євроатлантичного Партнерства. А з 1999 року Наукова програма майже цілком присвячена підтримці співробітництва між ученими країн Партнерства і країн НАТО або фінансуванню та підтримці наукових досліджень у країнах Партнерства.

Нормативно-правовою базою співробітництва України з НАТО у науково-технічній сфері є Хартія про особливе партнерство між Україною та НАТО (від 9 липня 1997) та Державна програма співробітництва України з НАТО на 2001-2004 роки (затвердженої Указом Президента України від 27.01.2001 р. #58/2001), яка визначає напрямки реалізації Хартії.

На сьогодні Україна посідає друге місце після Росії в переліку країн-партнерів зі співробітництва в рамках Наукової програми НАТО. Відповідно до пріоритетних напрямків розвитку науки і технологій українські науковці у 2001 брали участь в 16 проектах Наукової програми, з них вісім - в рамках підпрограми "Наука заради миру", яка спрямована на підтримку адаптації впровадження наукових розробок до ринкових відносин. Це проекти в галузях нанотехнологій, очищення стічних вод, моніторингу навколишнього середовища, створення нових матеріалів та джерел енергії, в галузях, які є най пріоритетними в усіх країнах світу. Серед співдиректорів проектів науковці Національної академії наук, Академії медичних наук, Національних університетів інших вищих закладів освіти, галузевих наукових організацій. Тільки за підпрограмою "Наука заради миру" інвестиції НАТО в науку України складають близько 1 млн. доларів США.

Для координації співпраці Україна-НАТО в рамках Наукової програми НАТО та програми з викликів сучасного суспільства (CCMS) створено спільну робочу групу Україна-НАТО з питань науки та захисту довкілля. 18 жовтня 2000 року було проведено перше спільне засідання робочої групи. Високу оцінку керівництва Наукового комітету НАТО під час засідання робочої групи отримала ініціатива України, яка першою серед країн-партнерів проголосила про державну підтримку науковців, які одержали гранти НАТО, для підвищення якості виконання досліджень. Про цю ініціативу за рекомендацією робочої групи було інформовано наукову спільноту на засіданні Наукового комітету НАТО в форматі РЄАП.

За період 2000-2002 років співпраця України з НАТО в сфері науки і технологій поступово набирає характеру партнерських відносин: Україна здійснює державну фінансову підтримку отримувачів грантів НАТО. Для підвищення рівня проектних пропозицій, а також сприяння розширенню участі у Науковій програмі НАТО Україна підтримує окремі наукові проекти в період їх підготовки для участі в Науковій програмі НАТО. Це стосується найбільш важливих для України проектів в галузі інфраструктури комп'ютерних мереж та захисту довкілля.

Міністерством освіти і науки України у 2002 році за ініціативою Національного координатора співпраці України з НАТО з питань науки і технологій проведено третє спільне засідання Робочої Україна-НАТО групи з питань науки та захисту довкілля, (м. Брюссель, 22 травня 2002 р.). Україна більше опікується підвищенням якості виконання грантів, ніж їхньою кількістю. З метою ефективного використання грантів НАТО та покращення співпраці, Україна має залучатися до опрацювання національних запитів на більш ранніх стадіях і повинна бути краще представлена в консультативних радах.

Виходячи з державних інтересів України у науково-технічній галузі, необхідним є збільшення кількості науково-технічних семінарів та спільних проектів, оскільки більш широке залучення українських науковців, у тому числі з вищих навчальних закладів, до реалізації наукових проектів під егідою НАТО, сприяє науково-технічній інтеграції України до європейських структур; крім того, важливим є розширення напрямків науково-технічного співробітництва: спільні дослідження у напрямках боротьби з тероризмом, повенями, наслідками Чорнобильської катастрофи.

 

Організація Північноатлантичного Договору: зміст і характер діяльності. Трансформація НАТО в умовах формування нового середовища безпеки

 

http://www.carpathia.gov.ua/ua/129.htm

 

Процес сучасної трансформації розпочався на Лондонському саміті глав держав і урядів Альянсу в липні 1990 р., де було зроблено висновки про необхідність його пристосування до нової стратегічної ситуації та нового середовища безпеки. Основними напрямами трансформації було визначено скорочення чисельності об’єднаних збройних сил при одночасному підвищенні рівня їх мобільності та здатності оперативно діяти у надзвичайних ситуаціях, розвиток і поглиблення відносин з новими демокра­тичними державами Східної Європи, а також з такими міжуря­довими Європейськими інститутами як НБСЄ, ЄЕС, ЗЄС.

Розвиток і реалізація ідей, висунутих на Лондонському саміті, привели до розробки нової стратегічної концепції Альянсу, схваленої на наступній зустрічі глав держав та урядів країн-членів НАТО у листопаді 1991 р. у Римі. У прийнятому документі зазначалося, що глибокі політичні зміни, які відбулися в Центральній та Східній Європі від 1989 р., мали результатом зникнення безпосередньої загрози, що викликала найбільшу занепокоєність Альянсу впродовж 40 років його існування. Усунення загрози спланованої агресії означало припинення існування чинника, навколо якого фокусувалася стратегія НАТО. Отже, безпека всіх його членів зміцнилася. Проте, як наголошувалося в документі, тепер їй загрожують інші різноманітні ризики, які важко спрогнозувати й оцінити. Серед них ймовірні ті, що спричинятимуть міжетнічна ворожнеча і територіальні спори в країнах Центральної та Східної Європи. Тут може дійти до збройних конфліктів, у які можуть бути втягнені зовнішні сили і які можуть перекинутися на країни НАТО, безпосередньо позначаючись на їх безпеці. Також зверталася увага на те, що у випадку Радянського Союзу ризики і непевність, якими супрово­джується процес реформ, стосуються країни, що має потужний ядерний арсенал і чисельні звичайні збройні сили. На інтересах Альянсу в сфері безпеки можуть позначитись й інші, ширші за характером ризики – розповсюдження зброї масового знищення, зрив постачання життєво необхідних ресурсів, терористичні акції та саботаж.

Аналіз нової стратегічної ситуації дав змогу авторам концепції зробити два важливих висновки. Перший – про збереження цілей і функцій Альянсу в сфері безпеки і другий – про створення ширших, ніж будь-коли, можливостей для досягнення його цілей політичними засобами. Йшлося про діалог і співробітництво між членами Альянсу й іншими державами в усіх галузях, пов’язаних з європейською безпекою. Ця думка, висловлена в документі ще в досить обережній формі, засвідчувала, однак, про принципово новий підхід до архітектури європейської безпеки і незабаром стала невід’ємною складовою загальної стратегії Альянсу.

Стосовно оборони Стратегічна концепція 1991 р. передбачала зниження загальної чисельності збройних сил і рівня їх бойової підготовки з одночасним підвищенням їх мобільності, гнучкості та здатності діяти в надзвичайних ситуаціях. З цією метою планувалися певні зміни у структурі збройних сил і військового командування Альянсу. Концепція передбачала широке використання сил негайного та швидкого реагування, в тому числі багатонаціональних, здатних діяти в різноманітних непередбачуваних ситуаціях. Важливою корективою було також зменшення залежності військової стратегії Альянсу від ядерної зброї, яка має відігравати головно політичну роль – збереження миру, стримування будь-якого агресора.

Крім Стратегічної концепції, на зустрічі у Римі глави держав та урядів країн-членів НАТО прийняли також Декларацію про мир і співпрацю. У ній наголошувалося, що Альянс підтримує кроки у напрямі до реформ, здійснюваних державами Центральної та Східної Європи, пропонує їм практичну допомогу для успішного подолання труднощів перехідного періоду, запрошує до участі у відповідних форумах НАТО, готовий поділитися з ними досвідом і знаннями у проведенні консультацій з політичних, військових, економічних і наукових питань та у налагодженні співпраці. Для сприяння розвиткові такого партнерства створювалася Рада північноатлантичного співробітництва (РПАС), установче засі­дання якої відбулося 20 грудня 1991р. за участю міністрів закордонних справ держав-членів НАТО, шістьох країн Цент­раль­ної та Східної Європи і трьох держав Балтії. Отже, нові взаємини членів Альянсу з іншими державами Європи дістали інституційне оформлення.

На Сході Європи продовжувався процес радикальних політичних змін, реагувати на які концептуальні документи євроатлантичних форумів не встигали. Вже на наступний день після утворення РПАС, 21 грудня 1991 р. керівники 11 колишніх радянських республік, що проголосили незалежність, на зустрічі в Алма-Аті констатували факт припинення існування СРСР і створили Співдружність Незалежних Держав (СНД). Після завершення процесу їх міжнародного визнання та встановлення дипломатичних відносин всі 11 нових незалежних держав приєдналися до РПАС (березень 1992 р.). Наприкінці 1996 р. учасницями цього форуму були вже 40 держав Європи й Азії.

Створення Ради північноатлантичного співробітництва та перші кроки її діяльності засвідчили принципові зміни у характері взаємовідносин Альянсу з сусідами на сході.  Вже в квітні 1992 р. у штаб-квартирі НАТО відбулися регулярні зустрічі міністрів оборони держав-членів з новими партнерами, а також спільні засідання Військового комітету НАТО з участю міністрів оборони та начальників генеральних штабів збройних сил країн Центральної та Східної Європи.

Однією з найважливіших ініціатив Альянсу, яка відкрила нову сторінку в історії становлення сучасної архітектури Європейської безпеки, стала програма "Партнерство заради миру". У січні 1994 р. на саміті в Брюселі керівники держав-членів Альянсу проголосили: "Сьогодні ми започатковуємо негайну і практичну програму, яка змінить характер відносин між НАТО і державами, котрі стануть її учасницями. Нова програма, виходячи за межі діалогу і співробітництва, покликана сформувати справжнє партнерство – "Партнерство заради миру" (ПЗМ). До участі в ній запрошувалися держави-члени РПАС та інші країни НБСЄ, які здатні і бажають приєднатися  до програми. Північноатлантична рада запропонувала державам-партнерам прилучитися до робо­ти політичних і військових органів у штаб-квартирі НАТО в межах діяльності, пов’язаної з партнерством. Програма проголошувала завдання формування нових відносин безпеки між Північноатлан­тичним союзом та його партнерами у справі миру. Зусилля її учасників мали спрямовуватись на розширення й активізацію політичного і військового співробітництва в Європі, підвищення стабільності, зменшення загрози для миру. Передбачалися також консультації з будь-яким активним учасни­ком програми, якщо він буде відчувати пряму загрозу своїй територіальній цілісності, політичній незалежності або безпеці. Суттєве значення мало і положення про те, що активна участь у "Партнерстві заради миру" буде відігравати важливу роль у процесі розширення НАТО.

Державам, зацікавленим у партнерстві з Альянсом, пропонувався для підписання Рамковий документ, який передбачав співпрацю з ним у досягненні таких цілей:

а) сприяння відкритості у плануванні національної оборони та формуванні військового бюджету;

б) забезпечення демократичного контролю над збройними силами;

в) підтримання здатності та готовності брати участь у межах, дозволених конституцією, в операціях, здійснюваних під егідою ООН або в межах відповідальності НБСЄ;

г) розвиток співпраці з НАТО у військовій сфері з метою здійснення спільного планування, військової підготовки та учбових маневрів, покликаних підвищити їхню спроможність до виконання завдань, пов’язаних з миротворчою діяльністю, пошуковими і рятувальними операціями, гуманітарною допомогою тощо;

д) формування у тривалій перспективі таких збройних сил, які зможуть краще взаємодіяти зі збройними силами Північноатлан­тичного союзу.

Процедура реалізації програми передбачала врахування індивідуальних можливостей і бажань кожного з її учасників щодо масштабів і темпів розвитку співпраці у різних сферах. Після підписання Рамкового документу кожна держава-учасниця подавала власний Презентаційний документ, в якому зазначала намічені нею заходи, спрямовані на досягнення політичних цілей партнерства, і визначені для їх реалізації військові та інші ресурси. НАТО вносила пропозиції щодо конкретної програми співробітництва, враховуючи які кожна держава-партнер розро­бляла Індивідуальну програму партнерства, де перелі­чувала заходи, в яких вона планує взяти участь. Після схвалення Індивідуальної програми штаб-квартирою НАТО складалася Робоча програма партнерства, яка і починала виконуватись. Така, на перший погляд ускладнена процедура введення в дію програми ПЗМ засвідчувала гнучкість підходів НАТО до можливостей держав-партнерів, які залежали від дії багатьох внутрішніх і зовнішніх факторів, а також про неухильне прагнення Альянсу розпочати реальну співпрацю у військовій сфері, незважаючи на різний ступінь готовності до нього окремих держав. Одночасно демонструвався демократизм відносин між НАТО і державами-партнерами, кожна з яких зберігала повну суверенність у питаннях, пов’язаних з її безпекою. За три роки учасниками "Партнерства заради миру" стали 27 держав Європи та Азії. Однією з перших серед них була Україна, яка приєд­налася до програми вже в лютому 1994 р.

У межах ПЗМ відбуваються спільні навчання сухопутних, війсь­ково-повітряних і військово-морських сил, здійснюються практичні кроки до досягнення оперативної сумісності між НАТО та державами-партнерами, а також досягнення більшої про­зорості національних оборонних програм і бюджетів. Основним робочим органом НАТО для співпраці з партнерами у межах ПЗМ став Політико-військовий керівний комітет, що проводить засі­дання під головуванням заступника Генерального секретаря НАТО. Тут обговорюються Індивідуальні програми партнерства та проблеми забезпечення необхідного рівня їх прозорості, спільні питання, пов’язані з реалізацією програми ПЗМ. Під проводом Північноатлантичної ради працює також координаційна група з питань партнерства, яка координує спільні військові заходи, здійснювані в межах програми ПЗМ, і розробляє військові плани, необхідні для її реалізації. Успішному виконанню спільних заходів сприяє діяльність постійних офіцерів зв’язку, відряджених державами-партнерами до штаб-квартири НАТО та координаційної групи з питань партнерства.

Важливе значення для ефективності та вагомості програми ПЗМ мало приєднання до неї у червні 1994р. Російської Федерації. На засіданнях Північноатлантичної ради неоднора­зо­во висловлювалась думка, що створення заснованої на співпраці нової архітектури європейської безпеки потребує активної участі Росії. Тому Атлантичний альянс і Росія домовилися розвивати далекосяжні відносини співпраці як у межах ПЗМ, так і поза нею. Одночасно вони висловили прагнення просуватися до ширшого діалогу і співробітництва у тих ділянках, де Росія може зробити унікальний і важливий внесок, домірний її впливу й відповідаль­ності як великої ядерної держави європейського і світового масштабу. Результатом розвитку цього діалогу став підписаний у травні 1997 р. у Парижі "Основоположний акт про взаємовід­носини, співробітництво та безпеку між НАТО і Російською Федерацією". Цим актом засновувався новий форум – Постійна спільна рада (ПСР) для консультацій, координації співпраці та досягнення консенсусу між Альянсом і Росією, а також, за відповідних обставин, для прийняття спільних рішень щодо спільних дій з питань безпеки, які викликають спільну стурбованість. Постійна спільна рада (16+1) збирається щомісяця у штаб-квартирі НАТО на рівні послів, а двічі на рік – на рівні міністрів закордонних справ і міністрів оборони. Під егідою ПСР відбуваються також засідання військових представників (раз на місяць) і начальників штабів збройних сил (не рідше двох разів на рік).

Важливим кроком на шляху розширення і поглиблення співробітництва між НАТО та державами-учасницями РПАС і ПЗМ було створення в травні 1997р. Ради Євроатлантичного партнерства (РЄАП). Вона стала своєрідною наступницею РПАС, покликаною вивести політичну і військову співпрацю між НАТО і країнами-партнерами на якісно новий рівень. До складу РЄАП увійшли не тільки члени Ради північноатлантичного співробітництва, а й ті держави, що мали в РПАС лише статус спостерігачів. Сьогодні в роботі Ради Євроатлантичного партнерства беруть участь 44 держави Європи, Азії та Північної Америки, у тому числі 16 "старих" членів НАТО і три нових – Польща, Угорщина і Чеська Республіка, а також Австрія, Азербайджан, Албанія, Білорусь, Болгарія, Вірменія, Грузія, Естонія, Казахстан, Киргизстан, Латвія, Литва, колишня Югославська республіка Македонія, Молдова, Російська Федерація, Румунія, Словаччина, Словенія, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, Україна, Фінляндія, Швейцарія, Швеція. В межах РЄАП проводяться консуль­тації та здійснюється співпраця у таких сферах, як контроль над озброєнням, ядерна безпека, нерозповсюдження ядерної, хіміч­ної та біологічної зброї, врегулювання криз, планування оборони і військових бюджетів, боротьба з міжнародним тероризмом та ін.

Ще одним важливим напрямом у діяльності НАТО, спрямованим на розширення та поглиблення співробітництва з іншими державами в сфері безпеки, став розвиток так званого Середземноморського діалогу. Теза про те, що безпека в Середземноморському регіоні істотно позначається на безпеці в Європі, вже неодноразово висловлювалася на засіданнях керівних органів НАТО, але напруженість політичної ситуації на Близькому Сході у зв’язку з арабо-ізраїльським конфліктом перешкоджала налагодженню діалогу з країнами цього регіону. Лише після зрушень у переговорному процесі на Близькому Сході створилися умови для його початку. Рішення про це було прийнято на Брюссельському саміті керівників НАТО в січні 1994р. Участь у Середземноморському діалозі, спрямованому на досягнення більшої стабільності в регіоні, розвиток взаєморозуміння та довіри, взяли, крім держав-членів НАТО, такі країни як Єгипет, Ізраїль, Іорданія, Мавританія, Марокко і Туніс. Північ­ний діалог доповнюється участю держав у спільних заходах у сфері інформації, планування при надзвичайних ситуаціях цивіль­ного характеру та ін. Досягнуті результати засвідчили реальні розширення та поглиблення Середземноморського діалогу.

Важливою обставиною, що надавала особливої актуальності процесу налагодження співробітництва між Північноатлантичним Альянсом і державами-нечленами НАТО, стало розгортання гострої політичної кризи на Балканах, яка переростала у справжню війну з катастрофічними наслідками. Ця війна не тільки забирала життя тисяч людей, але й створювала помітну загрозу для європейської безпеки і стала серйозним випробуванням для НАТО як організації, що набувала характеру сили, покликаної не лише забезпечувати оборону її членів, а й сприяти збереженню миру та стабільності на всьому євроатлантичному просторі. Вже з 1992 р. Альянс почав надавати допомогу в здійсненні операцій з підтримки миру на Балканах, що проводилися під егідою Ради Безпеки ООН. Спочатку це було морське та повітряне патрулю­вання з метою контролю за дотриманням запровадженого ООН ембарго на постачання зброї до республік колишньої Югославії й торговельного ембарго проти Сербії та Чорногорії. Після прийняття Радою Безпеки ООН у березні 1993 р. резолюції, що дозволяла державам-членам НАТО вживати примусових заходів для забезпечення режиму забороненої для польотів зони у повітряному просторі над Боснією та Герцеговиною, літаки НАТО розпочали контролююче патрулювання. В лютому 1994р. вони збили чотири військові літаки, які порушили заборонену для польотів зону. Це були перші за всю історію Альянсу бойові дії його збройних сил. У 1994–1995 рр. на прохання Сил захисту ООН у Боснії та Герцеговині літаки НАТО провели низку операцій, що зумовили зняття облоги Сараєво та інших міст, здійснювали повітряні удари по цілях у межах визначених ООН заборонених зон. Ці та інші дії сприяли зупиненню конфлікту в Боснії та Герцеговині. Після підписання в грудні 1995 р. загальної Рамкової угоди про мир у цьому регіоні підрозділи НАТО разом з військовими частинами деяких країн-партнерів провели комплекс заходів, спрямованих на її реалізацію: розмежування збройних сил ворогуючих сторін, патрулювання розподільчої лінії, інспекції місць знаходження важкої зброї, розблокування доріг тощо. З грудня 1996 р. підрозділи НАТО в Боснії та Герцеговині стали ядром Стабілізаційних сил (SFOR), яким Рада Безпеки ООН надала повноваження підтримувати мир і стабільність у регіоні. До складу цих сил увійшли також військові підрозділи країн-учасниць програми "Партнерство заради миру", в тому числі України. Їхня спільна діяльність у Боснії та Герцеговині стала практичним виявом ефективної співпраці між НАТО та іншими державами Європи.

Події в колишній Югославії та початок розгортання нового конфлікту на Балканах, на цей раз в Косово, засвідчили обґрунтованість висновку про нестабільність нового політичного середовища в Європі та ймовірність виникнення нових загроз для миру і безпеки. У сукупності з іншими викликами та загрозами глобального характеру, такими як розповсюдження ядерної, біологічної, хімічної зброї та технологій їх виготовлення, тероризм, організована злочинність тощо, політичні й військові конфлікти на посткомуністичному просторі ще більше актуалізували завдання динамічної адаптації НАТО до нових умов безпеки. Відповідало це і всезростаючій активності східноєвропейських держав у напрямі розширення співпраці з Альянсом в галузі безпеки й оборони. Деякі з них прямо ставили питання про перехід від співробітництва з НАТО до повноправного членства в Організації. Це вимагало розв’язання низки концептуальних питань з урахуванням позицій всіх учасників євроатлантичного партнерства, а також поглиблення трансформаційних процесів в НАТО в нових умовах європейської безпеки.

Чи загрожує НАТО афганський синдром?

А. Шевченко («Студія «1+1», спеціально для «ДТ» (Київ—Кабул)

        

http://www.zn.kiev.ua/nn/show/586/52707/

 

Пізнього вечора у суботу 18 лютого 2006 року пронизливе виття сирени піднімає на ноги весь особовий склад штабу Міжнародних сил сприяння безпеці НАТО (International Security Assistance Force — ISAF) у Кабулі. Потойбічний металевий голос лунає з репродукторів по усій військовій базі: «Увага! Бойова тривога! Щойно дві ракети впали в районі готелю «Інтерконтиненталь» у Кабулі! Можлива повторна ракетна атака. Усім сховатися в бункерах! Це не навчальна тривога!» Рота охорони італійського корпусу (саме Італія до травня командує в ISAF. — Авт.), на бігу надягаючи бронежилети і заряджаючи магазини до автоматичних гвинтівок Berreta, несеться до своїх бронетранспортерів. Після півгодинного перебування всіх штабних у бункерах — металевих контейнерах, обнесених величезними баками з піском, — стає зрозуміло: увесь аврал спричинили два реактивні снаряди, які впали на відстані п’яти кілометрів від італійської бази — між віддаленою мечеттю і кабульським готелем «Інтерконтиненталь». Причому одна так і не розірвалася, заплутавшись у кроні дерев. «Бойовики не можуть стріляти прицільно ересами — у них ні техніки, ні підготовки. Як правило, запускають або з віслюків, або з нехитрої позиції: камінь на камінь чи гілка на гілку», — розповідає начальник відділу зовнішніх зв’язків штабу ISAF підполковник Карзоні.

17 років тому, коли обмежений контингент радянських військ в Афганістані залишив країну, таке не наснилося б і в кошмарному сні: в Афганістані тепер господарює імперіалістичний блок НАТО — головний військовий противник СРСР, чиї солдати, демонструючи дива героїзму, кістками лягали в цих неприступних горах. Усе тече, усе змінюється не тільки в Кабулі, але і «в Шинданді, Кандагарі і Баграмі» — на зміну радянським прийшли їхні колишні вороги.

Власне, сама миротворча місія ISAF, санкціонована Радбезом ООН, поки що поширюється лише на північні і північно-західні провінції країни, а також на Кабул і околиці. Тобто в ISAF немає фундаментальної для будь-яких окупаційних військ проблеми — законності перебування в Афганістані. Тут нині розташовані військові і цивільні контингенти з 35 країн світу: 26 країн — членів НАТО і дев’яти держав — нечленів альянсу. Загальна чисельність ISAF в Афганістані становить близько 8300 військовослужбовців, найбільші контингенти сюди направили Німеччина й Італія (відповідно 2200 і 1700 солдатів), а найменш численні надали Латвія (чотири офіцери) й Австрія з Новою Зеландією (по п’ять офіцерів кожна). «Афганістан завжди був привабливим для наддержав, починаючи ще з часів Александра Македонського, потім — дві війни з британцями, далі, у 80-х минулого сторіччя, — вторгнення Радянського Союзу й от тепер — США і НАТО. Та коли говорити про альянс, то вперше за всю свою історію афганці лояльно прийняли чужоземців саме тому, що бачать у них сприяння і допомогу, а не вторгнення й окупацію, як це було з радянськими військами», — говорить Фаїм Дашті, раніше соратник і свідок загибелі чи не найавторитетнішого афганського лідера Ахмад Шаха Масуда, а тепер видавець і головний редактор найпопулярнішої в столиці газети Kabul weekly.

На відміну від ISAF, симпатіями місцевого населення не можуть похвалитися так звані коаліційні війська (США і Канада — загальна чисельність до 4 000 осіб), які досі проводять свою окрему операцію «Невпинна свобода» на півдні і південному сході — уздовж кордону з Пакистаном. Там, у горах, триває тиха і на тлі постійного насилля в Іраку, майже непомітна, але усе-таки війна. Гримучий коктейль із завжди ворожих до чужаків пуштунських племен, фундаменталістів із «Талібану» і бойовиків з «Аль-Каїди», а також озброєних загонів афганської наркомафії дотепер не дозволяє уряду Хаміда Карзая контролювати всю територію Афганістану. Не на його користь і збільшені до 55% ВВП країни обсяги виробництва опіумного маку, і динаміка атак смертників-шахідів по всій країні: у 2001 році — одна, у 2002 — чотири, лише за два місяці 2006 року — 12.

За словами командуючого ISAF італійського генерал-лейтенанта Мауро Дель Веккіо, тільки в січні втрати натовського контингенту становили п’ять осіб. І вони могли бути набагато більшими, якби нинішній опір підтримувався ззовні так само, як і 20 років тому, коли країна була одним з найкривавіших майданчиків боротьби наддержав. Сьогодні тимчасово вакантне місце однієї з них займає міжнародний тероризм, і саме Афганістан відразу ж після нью-йоркських терактів 11 вересня 2001 знову став епіцентром нового глобального протистояння. Незважаючи на те що гарантій успіху в ньому немає ніяких, у Брюсселі, Вашингтоні і Кабулі прийняте принципове рішення — НАТО розширює свою місію на всю територію країни, і саме під прапором ISAF у південні провінції мають перекинути додатковий контингент чисельністю 6000 осіб. До нього увійдуть і американські підрозділи, які воюють досі у горах із талібами, але спільне командування вже переважно миротворчої операції влітку нинішнього року перейде до Брюсселя.

Своїм головним завданням альянс вважає підтримку і розвиток власне самих афганських інститутів влади. У вересні минулого року в країні відбулися перші за останні 30 років вільні парламентські вибори, і тепер саме національний уряд Хаміда Карзая намагається скласти з поліетнічних осколків країни, яка безупинно воює ці роки, більш-менш стабільний політичний малюнок. «Я б сказав, що сектор безпеки залишається поки найбільш уразливим. Саме безпека, безумовно, є фундаментальним поняттям для стабільності та політичного й економічного прогресу, соціального розвитку і реконструкції Афганістану. Іншими словами, безпека — це головна умова для всього розвитку країни. Тактика бойовиків змінюється і переходить у більш приховані форми опору — здебільшого з використанням дистанційних мін, фугасів, нападів на патрулі тощо. Проте сьогодні основною проблемою є не військове придушення цих проявів насильства. Головне нині — створити систему правоохоронних органів, сформувати суди, запустити в дію систему місцевого самоврядування. Лише так можна досягти успіхів у соціальному розвитку. Це означає, що самими воєнними заходами не можна забезпечити безпеку і поступальний розвиток Афганістану», — упевнений Хекмет Четін, старший цивільний представник НАТО в Ісламській Республіці Афганістан. На даному етапі основні міжнародні гравці так поділили сектори відповідальності у «постталібівській» країні: США відповідають за підготовку Національної афганської армії; Німеччина — за створення повноцінних органів внутрішніх справ; Італія допомагає у розбудові всієї юридичної системи; Японія сприяє демобілізації і поверненню до мирного життя членів численних воєнізованих угруповань; Великобританія намагається ефективно боротися з наркобізнесом у країні, яка займає перше місце у світі за обсягами виробництва опіумного маку.

Саме він сьогодні є проблемою номер один в Афганістані. «У 2004 році президент Афганістану провів конференцію зі старійшинами і релігійними лідерами країни, під час якої він попросив розпочати джихад наркотикам і покінчити з цією проблемою якнайшвидше. Потім мені довелося зустрічатися зі старійшинами міста Джелалабада. Вони сказали, що послухалися президента і припинили виробництво маку у своїх селах. Проте люди не одержали нічого натомість і були змушені повернутися до виробництва наркотиків. Я б запропонував таке розв’язання цієї проблеми: має бути встановлена квота виробництва маку. Цей мак збирається і купується міжнародним співтовариством за визначеною ціною — не нижчою, ніж пропонують наркоділки, а потім цей мак знищується. Так робили колись у Туреччині, і проблему успішно подолали. Така модель може діяти в період, коли формуватиметься нова економіка Афганістану, коли селянин зможе займатися вирощуванням фруктів, овочів, пшениці», — вважає Хекмет Четін. Афганістан сьогодні для Північноатлантичного альянсу — один із реальних шансів довести свою життєздатність і ефективність у 21 столітті, де вже немає місця тому протистоянню наддержав, у якому і виник для мільйонів радянських людей горезвісний афганський синдром

Україна в НАТО. Перспективи присутності

О. Романов 


http://www.ucipr.kiev.ua/modules.php?op=modload&name=News&file=article&sid=5144&mode=thread&order=0&thold=0

 

Співробітництво України з військовими відомствами інших країн є важливою складовою міжнародного співробітництва України і має особливе значення для зміцнення національної безпеки і оборони нашої держави. В умовах сучасної воєнно-політичної ситуації інтереси національної безпеки і оборони України вимагають суттєвого поглиблення стосунків з Організацією Північноатлантичного Договору.

Взаємовідносини України з НАТО завжди викликали пильний інтерес та жваві дискусії, як в середині країни, так і за її межами.

Співпраця України з Альянсом почалося майже одразу після здобуття нашою державою незалежності.

Курс на повноправне членство в Альянсі було зафіксовано у Стратегії України щодо НАТО у 2002 та закріплено у Законі України "Про основи національної безпеки України". Серед документів, які стосуються оборонних аспектів євроатлантичної інтеграції держави значне місце посідає Указ Президента України "Про воєнну доктрину України" від 21.04.2005 року, а також щорічні Цільові плани Україна-НАТО у рамках Плану дій Україна-НАТО, який було затверджено Главами урядів та держав під час Празького самміту НАТО у 2002 році.

Послідовність України у реалізації власного прагнення на членство в Альянсі отримала продовження у схваленому 21 квітня 2005 року у Вільнюсі, під час засідання Комісії Україна-НАТО, так званого "Інтенсифікованого діалогу між Україною та НАТО", який є черговим кроком на шляху підготовки держави до членства в Альянсі.

Стосунки України з НАТО розвиваються в рамках багатостороннього форуму консультацій і співробітництва з політичних питань, питань безпеки, більш індивідуалізованого партнерства у сфері оборони, військового співробітництва та операцій з підтримки миру - Програми "Партнерство заради миру" тощо. Розвиток такої взаємодії обумовлений необхідністю налагодження конструктивного співробітництва України з Альянсом як провідною структурою, що має реальні перспективи стати осередком нової загальноєвропейської системи безпеки, зокрема в контексті розширення на Схід.

В контексті розширення НАТО для України найважливішим є недопущення будь-яких територіальних претензій від кого б вони не надходили, нерозташування ядерної зброї на території нових членів, недопущення відтворення ліній поділу чи "сфер впливу" на євроатлантичному просторі.

В напрямку сприяння розвитку практичного співробітництва між Україною і Альянсом, налагодження зв’язків між центральними органами виконавчої влади України з відповідними структурами НАТО в 1997 році в Києві відкрито Центр інформації і документації НАТО в Україні, а в 1999 році засновано Офіс зв'язку НАТО в Україні.

Інтереси України щодо НАТО визначаються з огляду на ту роль, яку Організація Північноатлантичного договору відіграє у підтриманні міжнародного миру, стабільності і безпеки, створенні нової системи регіональної безпеки в Європі, виробленні підходів до проблем роззброєння і контролю над озброєннями та запобігання розповсюдженню зброї масового знищення.

Актуальність питання співробітництва України з НАТО незаперечна з точки зору як забезпечення національних інтересів України, так і перспектив розвитку загалом. В той же час, до сьогодні, Україною вже було підписано ряд документів за якими як наша держава, так і НАТО брали на себе відповідні зобов'язання щодо подальшої співпраці. Однак, з огляду на реалізацію цих зобов'язань, їх ефективність та дієвість викликає багато запитань.

Проголосивши євроінтеграційні процеси України, одним з основних напрямків зовнішньополітичної діяльності нашої держави вступ до Альянсу розглядається як найбільш надійний шлях до забезпечення національної безпеки України. Зокрема, і через модернізацію Збройних Сил України та набуття ними здатності до ефективних дій у складі коаліційних військових угруповань, створених для забезпечення міжнародної безпеки.

Не дивлячись на те, що як саме НАТО, так і його відносини з Україною з кожним роком розширюються і набувають нових форм, все ж таки основою співробітництва тут залишається військово-технічна сфера. Виходячи з цього слід більш детально окреслити ті напрямки євроатлантичної інтеграції України, реалізація яких найбільш притаманна військовій галузі нашої держави.

Метою взаємодії України з НАТО у військовій сфері є використання теоретичного і практичного досвіду, а також допомоги НАТО, для реформування Збройних Сил України, підготовку військових контингентів і відповідної інфраструктури України для взаємодії з НАТО під час проведення спільних миротворчих, пошукових і рятувальних операцій та, в першу чергу, посилення механізмів соціального захисту військовослужбовців.

Щорічно військовослужбовці України беруть участь у значній кількості заходів в рамках Програми "Партнерство заради миру", а саме:
· засідання Комісії Україна-НАТО на рівні міністрів оборони;

  • засідання Військового комітету Україна-НАТО на рівні начальників штабів;
  • засідання Ради євроатлантичного партнерства на рівні командувачів родів і видів військ;
  • засідання в рамках Спільної робочої групи з питань воєнної реформи на експертному і високому рівнях;
  • семінари, конференції, навчальні курси;
  • спільні військові навчання.

Протягом 1994-2000 років представники Збройних Сил України взяли участь у більш ніж 80-ти військових навчаннях в рамках Програми "Партнерство заради миру" (на рівні спостерігачів або із залученням військових підрозділів).

Важливою складовою співробітництва Україна-НАТО є участь України у миротворчих операціях під проводом НАТО.

Сьогодні до миротворчого процесу долучилося понад 80 країн. Україна за обсягом завдань, що вже стали надбанням історії та виконуються на сучасному етапі, увійшла до першої двадцятки найбільш активних держав-миротворців.

Сьогодні 3.129 українських військовослужбовців виконують завдання з підтримання миру у 11 місіях на територіях 9 країн світу.

На сучасному етапі розвитку, участь України у міжнародних миротворчих операціях є однією з головних умов зміцнення позитивного авторитету нашої держави на міжнародній арені, як країни, що послідовно та наполегливо бореться за мир та встановлення безконфліктних стосунків. Миротворча діяльність України має виняткове значення для розвитку плідного співробітництва з євроатлантичними структурами безпеки, що, в свою чергу, має виняткове значення для національних та політичних інтересів нашої країни.

Підтвердженням цілеспрямованої та послідовної політики України у цьому напрямку є те, що за останні тринадцять років більше 20 тисяч українських військовослужбовців виконували миротворчі місії у різних регіонах світу.

За цей період Україною було накопичено величезний, як військовий, так і політичний досвід у проведенні відповідних операцій, продемонструвати який держава мала змогу у одній зі своїх найбільших миротворчих місій в Іраку.

Крім того, в рамках Вільнюського засідання Комісії Україна-НАТО Міністром закордонних справ України та Генсекретарем НАТО також було (у формі обміну листами) підписано Угоду з Альянсом про участь України в антитерористичній операції НАТО у Середземному морі "Активні зусилля". Для України важливість такого кроку підвищується тим, що зазначена операція здійснюється у рамках ст. 5 Вашингтонського договору, яка стосується зобов’язань союзників щодо спільної оборони.

Починаючи з 2001 року спільна діяльність між Україною і Альянсом реалізовувалася на підставі Державної програми співробітництва України з НАТО на 2001 – 2004 роки. У 2002 році після прийняття Стратегії України щодо НАТО, формат співробітництва було замінено на План дій Україна – НАТО, яким передбачено прийняття Україною Цільових планів діяльності на кожний наступний рік, а також охоплення нереалізованих положень та завдань Державної програми співробітництва.

З метою подальшої реалізації положень Хартії про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного договору, а також виконання Плану дій Україна - НАТО Розпорядженням Президента України від 21.04.2005 було затверджено Цільовий план Україна - НАТО на 2005 рік у рамках Плану дій Україна – НАТО.

 

Цьогорічним Цільовим планом передбачено здійснити:

  1. Реформа у галузі оборони і безпеки.

Метою цього заходу є:

  • реформування Збройних Сил України з метою перетворення на добре підготовлені та оснащені, більш мобільні та сучасні збройні сили, здатні відповідати на загрози безпеці, захищати територію держави та робити внесок до миротворчих і гуманітарних місій під егідою міжнародних організацій;
  • посилення цивільного контролю над Збройними Силами України та іншими військовими формуваннями, включаючи підвищення рівня співробітництва з Парламентом і посилення його контролю;
  • посилення державної міжвідомчої координації між Міноборони, Мінпромполітики, прикордонними військами, МНС і МВС з метою покращення реагування на наслідки природних та антропогенних катастроф, включаючи терористичні акти.
  1. Співробітництво з НАТО

В контексті цього напрямку передбачається реалізувати:
· максимальне використання потенціалу Спільної робочої групи Україна - НАТО з питань воєнної реформи;

  • забезпечення спрямування військового співробітництва України з НАТО і надалі на досягнення проголошеної Україною мети підвищення спроможності Збройних Сил України у реалізації планів воєнної реформи;
  • збільшення внеску України до миротворчих операцій під проводом НАТО на Балканах та заходів держав – членів Альянсу в рамках боротьби з тероризмом;
  • досягнення повної взаємосумісності, ефективності та готовності до виконання завдань підрозділами Збройних Сил України шляхом повної імплементації Цілей Партнерства;
  • підвищення рівня професійної підготовки українського цивільного і військового персоналу;
  • підтримання готовності підрозділів Об'єднаних сил швидкого реагування до участі у спільних операціях з НАТО, а також здійснення підготовки цих підрозділів відповідно до стандартів НАТО;
  • досягнення необхідного рівня сумісності сучасних та майбутніх зразків озброєнь, військової техніки та доктрини Збройних Сил України тощо.

Поряд з цим Цільовий План містить положення стосовно політичних, економічних та інформаційних аспектів співпраці.

За даними Міністерства оборони України Серед пріоритетних завдань, які покликані реалізувати військові аспекти інтеграції в НАТО можна визначити наступні:

  1. Глибоке та системне реформування Збройних Сил України через опанування ними сучасних стандартів НАТО у таких важливих сферах як оборонне планування, бойова спроможність, матеріально-технічне забезпечення.
  2. Продовження активної участі у заходах з підтримання миру, яка є чинником формування позитивного іміджу нашої держави та набуття практичного досвіду Збройними Силами України.
  3. Подальший розвиток цивільно-військових відносин, демократичного цивільного контролю над воєнною організацією держави, використання професійно підготовлених кадрів, які будуть спроможні забезпечити відкритість та прозорість у відносинах силових відомств та суспільства.
  4. Подолання негативних наслідків воєнної реформи. На підтримку зазначеного є реалізація в Україні проекту в рамках Трастового фонду НАТО/ПЗМ щодо безпечної утилізації 133 тисяч тон боєприпасів та 1,5 млн. одиниць стрілецької зброї та легкого озброєння.

Парламентський блок співробітництва

Одним з основних напрямків відносин України з Альянсом є співробітництво між Верховною Радою України і Парламентською Асамблеєю (далі − ПА) НАТО. Від початку 2000 року ця співпраця помітно активізувалася. Свідченням великого потенціалу цих відносин було створення у Верховній Раді України парламентської групи "Україна-НАТО: за співробітництво, порозуміння і глобальну безпеку" та проведення у тому ж році в Брюсселі першого засідання Спільної моніторингової групи Україна-НАТО.

Парламентський вимір реалізації курсу держави щодо НАТО знайшов своє відображення у Постанові Верховної Ради України "Про рекомендації парламентських слухань "Зовнішня політика України як інструмент забезпечення національних інтересів держави: здобутки, реалії та перспективи", де було чітко підтверджено кінцеву мету євроатлантичної інтеграції − вступ України до НАТО.

Участь делегації Верховної Ради України у щорічних сесіях Парламентської асамблеї НАТО, зі свого боку, також засвідчує, що Україна продовжує залишатися активним гравцем у європейських справах, в тому числі і в інтеграційних процесах на континенті. Наявність реальних перспектив України стати в недалекому майбутньому повноправним членом Альянсу недвозначно підтверджували як найвищі керівники цієї інституції, так і авторитетні парламентарі провідних держав-членів НАТО. З урахуванням наявних ускладнень в стосунках України з Альянсом посилення ролі парламентського складника у двосторонніх стосунках стане очевидним позитивним фактором забезпечення розвитку і поглиблення співпраці між Україною та НАТО.

Народний депутат України Чикал А.В. З огляду на це українській стороні слід здійснювати такі заходи:

  1. Посилити взаємодію законодавчої та виконавчої гілок влади в реалізації євроатлантичної стратегії України, зокрема, з метою виконання рекомендацій парламентських слухань "Про взаємовідносини та співробітництво України з НАТО".
  2. Постійній делегації Верховної Ради України у ПА НАТО розширити участь та активізувати роботу в діяльності Асамблеї на різних рівнях з обов’язковою присутністю на засіданнях, в порядку денному яких розглядаються питання, що стосуються інтересів України.
  3. Главі Постійної делегації вирішити питання зміцнення кадрового забезпечення секретаріату делегації шляхом залучення до його роботи нових експертів.

Народний депутат України Чикал А.В. Водночас, слід констатувати, що в умовах, коли після попереднього етапу розширення формується нова хвиля країн-кандидатів, Україна продовжує перебувати у стані невизначеності. На сьогодні перспектива вступу України до НАТО ставиться у пряму залежність від рівня демократії, який наша країна повинна практично закріпити на практиці.

З метою закріплення позитивних напрацювань та поглиблення парламентського діалогу Україна-НАТО вбачається необхідним:

  1. Продовжувати активне співробітництво з Альянсом, в тому числі з його парламентською складовою, з тим, щоб порушити питання щодо підвищення двосторонніх відносин до формату Плану дій щодо членства.
  2. Підвищити парламентський контроль за виконанням Цільового плану Україна – НАТО як основного інструмента наближення України до стандартів, яким має відповідати країна-кандидат на вступ до НАТО.

Підсумовуючи, з огляду на офіційну позицію керівництва нашої держави та практичну реалізацію положень законодавчої бази у цій галузі, можна зазначити, що інтеграція в НАТО дасть можливість Україні користуватися механізмом колективної оборони Альянсу, відверне перспективу подальшого використання нашої держави як "буферної зони". В результаті реалізації курсу на євроатлантичну інтеграцію, Україна увійде до найпотужнішого військово-політичного об’єднання держав, що вагомий вирішальний вплив на міжнародні процеси. Також внаслідок інтеграції Україна зможе дієво захищати свою економічну безпеку, створити сприятливі умови для вступу до Європейського Союзу.

Разом з цим, найсуттєвішим є те, що повноправна участь нашої країни в Альянсі сприятиме поглибленню позитивних трансформацій в українському суспільстві, сприятиме зміцненню демократії та верховенства права, оскільки саме на цьому ґрунтується загальна філософія Північноатлантичного Альянсу.

 

НАТО як terra incognita для українців

Е. Фесько

 

http://www.prognosis.kiev.ua/ukr/articles/zovn_pol/page.php?xml=natoter.xml

 

Напередодні, а також по завершенні саміту НАТО в Стамбулі тема стосунків між Україною та північно-атлантичним альянсом була особливо популярна серед українських політиків і політичних оглядачів та експертів. Попри те, що основна увага на саміті була прикута до проблематики Іраку та Афганістану, а Україні не планувалося запропонувати План дій для отримання членства, зустріч в Стамбулі є знаковою для України, оскільки після досить тривалого періоду міжнародного остракізму українське керівництво почувалося бажаним та поважним гостем, а не парією на чужому святі. Однак за бадьорими запевненнями в абсолютній реальності не надто віддаленого у майбутнє приєднання України до НАТО, а також вже традиційними нагадуваннями альянсу про важливість дотримання демократичних норм у політичних процесах всередині країни, необхідність розвитку свободи слова, тощо, чомусь дуже мало уваги приділяється проблемі ставлення українського населення до можливого вступу України до НАТО.

Вже традиційно більшість державних чиновників і політиків та експертне співтовариство цілком і повністю підтримують ідею приєднання України до НАТО. Офіційні заяви та інформаційні повідомлення в ЗМІ створюють враження, що питання вже вирішене і тут взагалі відсутнє поле для дискусії. Проте соціологічні опитування свідчать про досить прохолодне ставлення до НАТО з боку українського населення і відсутність масової підтримки ідеї приєднання України до альянсу. Так, згідно з опитуванням, здійсненим Центром соціального прогнозування 15-22 травня поточного року, 40,7% населення України негативно ставляться до можливого вступу України в НАТО, а 30,1% висловлюються за це.

На перший погляд може видатись, що ці цифри свідчать про невисокі шанси альянсу завоювати прихильність українського населення. Проте більш детальний аналіз отриманих результатів дослідження вказує на те, що більшість населення України формує свою думку про НАТО та можливий вступ України до нього не на основі знань та фактів, а на міфах та здогадках. Перш за все, результати опитування свідчать про надзвичайно низький рівень знань про НАТО. Так, лише 25,2% наважилися дати відповідь на питання про рік заснування НАТО, а з них правильну відповідь (1949 р.) дали лише 56,0%. Лише 25,2% змогли правильно назвати місто, де розташована штаб-квартира НАТО (Брюссель). Правильно вказати кількість держав-членів НАТО (19) вдалося 27,5% опитаних. Лише 29,2% сказали, що НАТО здійснювало військову агресію проти інших держав, проте серед прикладів чомусь згадувались Ірак, Іран, В’єтнам, Північна Корея, до військових дій в яких НАТО як організація не мала жодного відношення. І всього-на-всього 7,7% змогли згадати випадки із припиненням членства в організації Франції в 1966 р. та Греції в 1974р.

Звичайно, важко очікувати від пересічного українця глибоких та точних знань про НАТО, членом якого Україна не є. Але слід мати на увазі, що впродовж десятиліть у свідомості населення СРСР формувався негативний образ НАТО і тому, якщо Україна справді хоче приєднатися до цієї організації, нагальною є потреба якнайширшого інформування населення України про діяльність цього військово-політичного блоку. В протилежному випадку ставлення українців до НАТО буде і надалі значною мірою формуватись під впливом давно мертвої радянської пропаганди, оскільки якісно нової та зрозумілої інформації про НАТО пересічному українцеві ніхто так і не представив.

Саме тому 19,6% опитаних вважають, що найголовнішою метою діяльності НАТО є розширення свого військового впливу. 9,4% вбачають сенс існування організації у встановленні контролю над світовими ресурсами та їх розподілом. 7,2% переконані, що НАТО існує для того, аби бути економічною та політичною противагою Росії, Китаю та Сходу. Про те, що насправді головною метою діяльності НАТО є забезпечення свободи та безпеки усіх держав-членів політичним та військовими засобами знає заледве третина опитаних – 31,6%.

Немає єдності в поглядах українського населення також щодо визначення місії НАТО – 40,0% вважають, що НАТО виконує миротворчу місію, 28,5% – оборонну, а 22,4% – агресивну. Одночасно 47,3% вірять у те, що НАТО є ефективним засобом ЗАХИСТУ національних інтересів своїх держав-членів. Яким чином миротворча діяльність у військовому розумінні сприяє обороні національних інтересів – залишається незрозумілим. Тобто українське населення має значні труднощі у точному визначенні суті діяльності та завданнях альянсу. Щоправда, навряд чи це вина українців – саме НАТО досі не змогло чітко визначити свою роль та місце в світі, в якому немає Радянського Союзу. Завдання захисту території держав-членів від широкомасштабної військової агресії давно вже не стоїть на порядку денному, а чіткої відповіді щодо нового формату існування НАТО світ так і не отримав. Показовим у цьому плані є приклад Центру інформації та документації НАТО в Україні, діяльність якого фактично непомітна для широкого загалу.

Недостатній рівень поінформованості населення України призводить до того, що 27,8% переконані в необхідності для України створити контрактну армію, аби стати членом НАТО. 14,1% необхідною умовою вважають перехід на західні зразки зброї та військової техніки. Оскільки приєднання до НАТО є надзвичайно складним процесом, то і вимог до бажаючого вступити в організацію налічується багато, але наразі основні вимоги до України стосуються політичної сфери, як то розвиток демократії та захист свободи слова, а вказали на це лише 18,8%. Одночасно 44,3% основною перешкодою на шляху до членства в НАТО назвали відсутність можливості у України належним чином фінансувати свою армію, що не відповідає дійсності. Навряд чи такий рівень поінформованості можна вважати задовільним – ще у 2002 р. Рада національної безпеки та оборони визначила вступ України до НАТО як стратегічну мету, а громадськість України досі належним чином не знає яким чином Україна її досягатиме і що для цього необхідно.

Опитування Центру соціального прогнозування крім того, що виявило проблемні області, на які слід звернути увагу євроатлантичним інтеграторам як з державного апарату, так і з громадського та наукового секторів, також дозволяє прихильникам вступу України до НАТО з певним оптимізмом дивитися в майбутнє. Річ у тім, що в усіх вікових групах респондентів кількість тих, хто підтримує діяльність НАТО або ставиться до неї нейтрально перевищує кількість незадоволених діяльністю НАТО. Серед респондентів віком старше 50-ти років таких виявилося 54,2% проти 42,4%. В наймолодшій групі (18-24 роки) різниця найбільша – 79.1% проти 17,5%. Тобто з плином часу в масі населення збільшуватиметься частка тих, хто схвалює діяльність альянсу або ставиться до нього нейтрально. Цей процес можна значно прискорити якщо громадськість відповідним чином інформувати і представляти якнайбільше позитивної інформації про досягнення НАТО, а тут, як показали результати опитування, є широкий простір для роботи.

Результати соціологічних досліджень на тему євроатлантичної інтеграції зазвичай вказують на те, що населення України не горить бажанням бачити свою країну серед держав-членів НАТО. Ці дані досить широко використовуються супротивниками інтеграції України з західними структурами як доказ того, що Україні не варто прагнути отримати членство в НАТО, оскільки самі українці є противниками цієї ідеї. Однак цей аргумент ігнорує одну важливу деталь – опозиція українців щодо НАТО не є чимось раціонально обґрунтованим, а радше реліктом радянських часів. За відсутності належної та повної інформації громадське думка про НАТО досі формується на основі давно отриманої інформації, приготовленої належним чином радянською пропагандистською машиною. Про це свідчить відмінності у ставленні до НАТО у різних вікових груп – чим старша особа (тобто чим довше вона прожила в СРСР), тим критичніше вона настроєна щодо НАТО. Тому керівництво держави має і надалі провадити послідовну політику на зближення із європейськими та євроатлантичними структурами, але усі кроки в даному напрямку мають супроводжуватись відповідним інформаційним забезпеченням, аби громадяни України знали в якому напрямку йде держава і розуміли усі переваги та недоліки такої політики.

Одночасно слід зазначити, що небажання українців приєднуватись до НАТО обумовлене також прагненням зберегти нейтральний статус держави. Згідно минулорічного дослідження ЦСП „Україна та міждержавні об’єднання” 63,0% опитаних виступають за збереження нейтрального статусу України і абсолютна більшість населення є противниками розміщення на території України військових баз як Росії (проти – 75,7%), так і НАТО (проти – 86,2%). Тобто українське населення не бачить реальних зовнішніх військових загроз Україні з будь-якого боку, а тому й не відчуває потреби в участі в будь-яких військових блоках. Очевидно, що за умов незадовільного економічного становища більшості громадян України, невирішеності багатьох соціальних проблем, напруженості внутрішньополітичної ситуації в країні, питання військової безпеки перебуває на периферії уваги більшості населення. Проте із поступовим налагодженням економічного життя та вирішенням найзлободенніших соціально-політичних проблем, проблема військового позиціювання України на міжнародній арені щораз більше хвилюватиме українських громадян. Тому широка інформаційна кампанія з висвітлення діяльності НАТО – найпотужнішого з існуючих військо-політичних блоків – в жодному випадку не є передчасною.

Такий підхід якнайширшого інформування власного населення про діяльність власне самого НАТО, дії України, що спрямовані на зближення з НАТО, їхнє зрозуміле обґрунтування, тощо, буде найкращим свідченням того, що демократичні принципи реально застосовуються в Україні, бо свідома та інформована громадськість і є тією основою на основі якої виростають демократичні суспільства. 

 

 НОВИНИ

 

Україна – єдиний промінь надії у дослідженні Дому свободи щодо політичних і громадянських свобод на пострадянському просторі

 

http://www.ieac.org.ua/index.php?id=19&ch_id=20&ar_id=4424&as=0#ar4424

Експерти «Freedom House» аналізують ситуацію щодо політичних та громадянських свобод у 192 країнах світу і розділяють ті країни на «вільні», «частково вільні» та «невільні». Україна єдина з пострадянських держав, крім балтійських республік, входить до групи «вільних країн». Директор Європейського відділення Freedom House Крісті Евенсон в інтерв’ю Радіо Свобода сказала:

«Україна проявила готовність до низки політичних і громадянських реформ. У час проведення нашого дослідження відбулася законна передача влади з дотриманням існуючих законодавчих норм, політичних і виборчих процесів та початком реформ законодавчої системи в цілому. Це створює надії, що механізми і структури в України, хоча поки що дуже слабкі, стануть базою для життєздатної і довготривалої демократії».

Азербайджан, Росія, та Білорусь і далі залишаються в категорії «невільних країн». З інших пострадянських країн Вірменія, Грузія, Киргизстан і Молдова входять до групи «частково вільних».

Крісті Евенсон в інтерв’ю Радіо Свобода сказала, що ситуація значно погіршується в центральноазіатських пострадянських республіках:

«Загалом у Центральній Азії ми спостерігаємо обмеження свобод.... Центральноазіатські режими скорочують політичні і громадянські свободи і залишається мало надії, що дійде до поліпшення в майбутньому, зокрема у таких країнах як Узбекистан та Туркменистан».

Найгірше ситуація з правами людини у Бірмі, на Кубі, у Лівії, Північній Кореї, Судані, Сирії, Туркменистані та Узбекистані. До цієї групи належать і дві територіальні одиниці - Тібет у Китаї та Чечня у Росії, - де місцеве населення зазнає надзвичайно важких репресій, мовиться у звіті неурядової організації Freedom House - Дім Свободи.

За словами директора Європейського відділення Freedom House Крісті Евенсон, у минулому році 46 % країн світу внесли до категорії «вільних», а 30 % «частково вільних». Представники Freedom House висловили сподівання, що цього року створена нова Рада з прав людини ООН візьме до уваги зокрема ситуацію в країнах, які опинилися в категорії «невільних», коли йдеться про дотримання політичних та громадянських свобод.

 

НАТО щороку витрачає до 2 млн. євро на підтримку науки в Україні

http://oberon.oriontv.net/modules.php?name=News&file=article&sid=1900

Про це повідомив заступник помічника Генерального секретаря НАТО з питань наукового співробітництва Кейт Гарднер.

“Я можу сказати, що майже 10% коштів у рамках наукового бюджету НАТО виділяється саме українським науковцям. Мовою цифр, йдеться про суму від 1 до 2 мільйонів євро на рік на проведення таких проектів”, - сказав К.Гарднер.

За його словами, важко визначити точну суму, оскільки у переважній більшості проектів беруть участь представники різних країн, і відокремити, скільки коштів отримує кожна з країн-учасниць, досить проблематично.

К.Гарднер також зауважив, що українські вчені залучені до широкого кола заходів у рамках НАТО, таких як наукові конференції та інші проекти, які проходять за сприяння НАТО під керівництвом науковців інших країн.

За його словами, протягом останніх 5 років НАТО вручила понад 200 грантів на здійснення наукових проектів, співкерівниками яких були українські вчені.

“Вони охоплювали широке коло тем, таких як ядерна безпека, матеріалознавство, енергетична безпека, утилізація ракетного палива типу «меланж», виявлення біологічних бойових речовин та розвиток комп’ютерних мереж”, - сказав представник Альянсу.

Він повідомив, що є три основних критерії, які враховуються дорадчою групою при розгляді проектів, - наукова цінність, зв’язок з тематикою безпеки ы доречність у контексті пріоритетів країни-партнера.

Представник Альянсу також зауважив, що згідно з правилами програми НАТО “Безпека через науку”, кожен проект повинен проводитись під керівництвом принаймні двох вчених – одного з країни НАТО та одного з країни-партнера. Оскільки фінансування виділяється країнами НАТО, управління бюджетними коштами завжди покладається на співголову проекту з боку Альянсу відповідно до процедур фінансового звітування, що прийняті в НАТО.

К.Гарднер також повідомив, що після вступу країни до НАТО Науковий комітет Альянсу виділяє їй особливий статус учасника програми “Безпека через науку” терміном на три роки для здійснення перехідного періоду. Протягом цього часу, науковці нових країн – членів Альянсу можуть самі вирішувати: подавати заявку у якості члена НАТО або країни-партнера. Це забезпечує певну гнучкість при розгляді заявок та дозволяє запобігти зменшення переваг, які НАТО може забезпечити своїм новим членам під час перехідного періоду, сказав він.

 

         ЄС vs НАТО?

Р. Горбик. Фонд "Європа ХХІ"

 

http://www.europexxi.kiev.ua/?lang=ukr&m0=analitika&addm0=1&id=79

 

Напередодні вирішального етапу переговорів України і НАТО українські урядовці ігнорують тему атлантичної інтеграції, тоді як вступ до ЄС і далі називають серед зовнішньополітичних пріоритетів

З відновленням активної політичної діяльності у вересні, нового змісту набуває роль європейської та атлантичної інтеграції в політичних дискурсах. Визначальною рисою для євроінтеграційних контекстів на початку осені стало звернення до них ключових посадових осіб України – президента та прем’єр-міністра – чи не вперше після утворення нового уряду і підписання Універсалу національної єдності. Так, 11 вересня в інтерв’ю газеті “Мілано фінанца”, Віктор Ющенко буквально заявив: “Ми повинні продовжити демократичний розвиток України, захист прав людини, утримувати унітарність та стабільність держави. Повинні підтримувати розвиток державної мови (третина українців говорять російською: зброя, яку постійно використовують близькі до Кремля політики – ред). Ми маємо працювати на приєднання до СОТ, інтеграцію до Європейського Союзу і НАТО». Загалом інтерв’ю, становлячи традиційну для європейської журналістики суміш висловлювань Ющенка із коментарями та поясненнями журналістів, виглядає суто іміджевий проектом. Зокрема, Ющенка названо “героєм”, “частиною історії Східної Європи”; багато сказано на захист України в контексті газових проблем та Помаранчевої революції.

З усіх месиджів матеріалу важливі кілька: про готовність України сприяти газопостачанням до Європи; про прагнення якнайшвидше інтегрувати до ЄС; про сприятливий інвестиційний клімат в Україні. Ось кілька характерних цитат: “ Помаранчева революція була спрямована на позбавлення впливу радянського комуністичного чинника та втілювала для Києва прагнення майбутнього «під парасолькою» НАТО та «під ручку» з Європейським Союзом. Юлія Тимошенко та Віктор Ющенко стали символами цього руху, який, здавалося б, досягнув своєї мети. Вони виграли вибори та отримали владу за результатами по-справжньому демократичної боротьби. Але потім почалися внутрішні складнощі: блондинку Юлію було позбавлено крісла за невиконання поставлених завдань, а Ющенко був змушений керувати державою, де не було сильної більшості, до тих пір, як внутрішні чвари між помаранчевими партіями посилили позиції Віктора Януковича, колишнього суперника Помаранчевої революції та людину зі Сходу. Вплив Кремля (на події в Україні) був дуже відчутним в енергетичній сфері, що змусило Київ укласти договір, який швидше за все мав протилежний ефект. «Україна – потужна складова системи європейської енергетичної безпеки. І наша мета – створити надійну систему забезпечення Європи енергоносіями. Для цього необхідно знайти шлях, який враховуватиме інтереси споживачів – європейські держави, виробника – Росії, та України, яка забезпечує транзит.

Ми хочемо побудувати такі відносини між суб’єктами енергетичного сектора, які дозволять споживачам в Україні та Європі отримувати енергоресурси європейської якості за адекватними цінами. Коли все це буде реалізовано, Україна стане інтегрованою частиною енергетичного європейського ринку, що допоможе зміцнити енергетичну безпеку». П’ятнадцять років Незалежності від Радянського Союзу. Саме стільки Київ відсвяткував кілька днів тому. Ющенко продовжує вірити у цінності Помаранчевої революції та дивитися у бік Сполучених Штатів і Брюсселю. «За ці останні п’ятнадцять років, – говорить він, – ми багато чого досягли. У 2004 році відбувся злет громадянської свідомості та здобуття суспільством перемоги над старим недемократичним режимом. Ми побудували державу, яка має державні інститути, що відповідають європейським стандартам, і підтвердили європейський та євроатлантичний курс нації». Але не все йде добре.

«Ми пережили серйозну парламентську кризу і моя мета – політична консолідація нації, збагачення та добробут усіх верств українського населення». 5 вересня прем’єр-міністр Янукович виступав у парламенті. У своєму слові він не забув торкнутися проблеми євроатлантичної інтеграції, розставивши при цьому, щоправда, вельми специфічні акценти: “ “Важливим питанням є вступ України до СОТ. Наш Уряд ставить перед собою тверде завдання - послідовно вести нашу державу в Світову Організацію Торгівлі, оскільки це відповідає інтересам України. І чим скоріше ми завершимо цей процес, тим краще для нашої країни. До СОТ ми плануємо вступати не поспіхом, а впевнено, з прийнятними для наших галузей економіки перехідними періодами і належним рівнем захисту внутрішнього ринку. … Розглядаючи європейську інтеграцію як стратегічну мету української держави, новий Уряд бачить своє завдання у тому, щоб у переговорному процесі з ЄС на місце прохача, в ролі якого до нині виступала Україна, прийшов сильний, самодостатній, а тому цікавий для Брюсселя партнер. Ми повинні також зробити все, щоб якнайшвидше гармонізувати законодавство України відповідно до законодавства ЄС.

У цьому процесі особливе місце буде відводитися відновленню взаємовигідних добросусідських відносин з Росією. Ми переконані, що це – обов’язкова умова виводу держави на шлях прискореного економічного розвитку. Водночас, хотів би наголосити на наших твердих намірах забезпечити стабільне постачання енергоносіїв в Україну і через Україну – в Європейський Союз. Ми – надійний партнер і Росії, і Європи, і будемо підтверджувати й надалі таке реноме нашої держави, будуючи при цьому енергетичну політику, яка відповідатиме інтересам України. … Часи, коли в євроінтеграційній риториці української сторони переважали, здебільшого, декларативні гасла, повинні відійти у минуле.” Підкреслимо кілька аспектів месиджу Януковича: 1) Україна повинна перетворитися з прохача на партнера; 2) гарні стосунки з Росією – запорука євроінтеграції.

Щодо першого, то загалом така позиція є дуже раціональною, і в нинішніх умовах стриманого ставлення ЄС до членства України – навіть доцільною. А ось другий пункт вельми сумнівний (в одному із попередніх оглядів ми вже передбачали повернення офіційного дискурсу української влади до такого кшталту заяв). Схоже, Янукович поки що вирішив не дратувати одвертим нехтуванням Універсалу і відмовлятися від євроінтеграції. Та реальні справи уряду поки не дозволяють судити чітко про реальність цих намірів. Натомість НАТО жодного разу не згадано, і напередодні доленосного засідання Комісії Україна-НАТО це не може не насторожувати.

Ризикнемо припустити, що історичного зближення між Україною та НАТО так і не станеться цього року. Ще одна значна подія – 4 вересня прийнято рішення про відміну транзитних віз для громадян України урядами Чехії, Словаччини та Латвії. Скасовано транзитні візи для громадян України, які мають дійсні візи чи дозволи на проживання в країнах-учасницях Шенгенської угоди, а також в Швейцарії та Ліхтенштейні. Відповідне рішення прийнято у зв’язку із рекомендаційним рішенням Європарламенту 895/2006/ЕК від 14 червня 2006 р. про запровадження спрощеної системи контролю на зовнішніх кордонах. Запровадження безвізового транзитного перетину з Чеською Республікою починається з 1 вересня ц.р., зі Словацькою Республікою з 1 жовтня ц.р., з Латвійською Республікою з 1 грудня ц.р. Термін транзитного проїзду не може перевищувати 5 діб. За офіційним повідомленням Генерального консульства Республіки Польща у м.Київ, з 1 серпня ц.р. відміняється вимога про обов’язкову наявність транзитних віз для іноземних громадян, які мають гостьові візи або дозволи на перебування, видані Австрією, Бельгією, Грецією, Естонією, Ісландією, Іспанією, Італією, Кіпром, Латвією, Литвою, Люксембургом, Мальтою, Нідерландами, Норвегією, Португалією, Словенією, Словаччиною, Угорщиною, Фінляндією, Францією, ФРН, Чеською Республікою, Швецією, та які мають дозвіл на перебування, виданий Швейцарією та Ліхтенштейном. Крім того, це правило поширюється на громадян України, які прямують літаком до Великої Британії та Ірландії транзитом через територію Польщі. Головне значення цієї події полягає в посиленні відкритості України до світу і європейських стандартів мобільності громадян. Так само важливою була консультація між Україною та ЄС з виконання двосторонньої Угоди про торгівлю деякими сталеливарними виробами 7-8 вересня. Представники Європейської Комісії та Міністерства економіки і промислової політики України обговорили питання з виконання Угоди між Україною та ЄС про торгівлю деякими сталеливарними виробами на 2006 р., а також укладання нової відповідної угоди на наступний період. Але найважливіше, що сторони порушили питання зняття квотних обмежень на деякі види сталеливарних напівфабрикатів та механізми наповнення квоти на 2007 р., з огляду на вступ Румунії та Болгарії до ЄС та необхідність збереження позицій українських виробників на ринках розширеного Співтовариства.

І хоч ці питання не можна вирішити швидко, все-таки існують певні сигнали доброї волі з боку ЄС розв’язати проблему. Насамкінець згадаємо, що ЄС дедалі більше схиляється до надання членства Хорватії. За словами керівника Комітету ЄП з зовнішніх зносин Е.Брока, абсолютно ймовірним є вступ Хорватії в ЄС в 2009 році, не дивлячись на дедалі більше протистояння подальшому розширенню ЄС в певних країнах-членах. “Дайте нам можливість прийняти кінцеве рішення до виборів в ЄП в 2009 році”, - зазначив Е.Брок після зустрічі з Прем’єр-міністром Хорватії І.Санадером, - передало агентство “Франс Прес”. Для Хорватії така заява – нехай локальна, але перемога на шляху до об’єднаної Європи. Для України ж – іще один привід задуматися про втрачені можливості. Тим більше, що кожна нова країна-член ЄС тільки зменшуватиме наші шанси на вступ.

Вебліографія: 

  1. НАТО – офіційний сайт// http://www.nato.int/
  2. Польсько-Американсько-Українська Ініціатива про Співпрацю// http://www.pauci.org/
  3. Офіційний веб-сайт Міністерства оборони України// http://www.mil.gov.ua/
  4. Національний центр з питань євроатлантичної інтеграції України// http://www.nceai.gov.ua/
  5. Інститут євроатлантичного співробітництва// http://www.ieac.org.ua/
  6. Black Sea Economic Cooperation// http://www.bsec-organization.org/
  7. Бюлетень «Україна-НАТО»// http://www.nceai.gov.ua/weekly.phtml
  8. Україна-НАТО// http://ukraine-nato.gov.ua/nato/
  9. Парламентська Асамблея НАТО// http://www.nato-pa.int/
  10. РНБО України// http://www.rainbow.gov.ua/
  11. Організація NAMSA// http://www.namsa.nato.int/
  12. Український незалежний центр політичних досліджень// http://www.ucipr.kiev.ua/
  13. Асоціація міжнародного співробітництва "Атлантична Рада України"// http://aru.civicua.org/
  14. Центр європейських досліджень// http://eu.org.ua/
  15. Молодіжний центр Атлантичної Ради України// http://www.yataukraine.org.ua/
  16. Євроатлантична Україна// http://www.ea-ua.info/
  17. Defense Express news// http://www.defense-ua.com/rus/
  18. Центр миру, конверсії та зовнішньої політики України// http://www.cpcfpu.org.ua/ua/index.html