Аналітичний огляд організації та побудови Електронного Уряду України

 (короткий огляд стану справ і проблем та нагальні задачі станом на березень 2005 року)

http://www.liga-net.org/?l=ua&c=eGov

Міжнародний досвід

Відповідно до звіту ООН («Звіт ООН щодо стану суспільного сектору в світу на 2003 р.: електронний уряд на перехрестях», опублікований 4 листопад 2003 р. на 5-му глобальному форумі по реформуванню урядів, Мехіко) 33 країни за допомогою Інтернет здійснюють такі трансакції, як заповнення будь-яких форм чи сплата штрафів.

Перша десятка країн, членів ООН, щодо «електронної готовності», тобто які  можуть забезпечити надання урядових послуг через Інтернет (в онлайновому режимі) в поєднанні з розширеною телекомунікаційною інфраструктурою та високим рівнем суспільною освітою, представлена такими країнами як: США, Швеція, Австралія, Данія, Великобританія,  Канада, Норвегія, Швейцарія, Німеччина та Фінляндія.

Хоча зазначені «чемпіони» по електронній готовності є розвинутими країнами, треба підкреслити, що більших практичних результатів («електронної участі») досягли ряд країн, що розвиваються, - перша десятка країн щодо «електронної участі», тобто готовності урядів взаємодіяти та вести діалог з громадянами, виглядає таким чином:

·         Великобританія

·         США

·         Канада, Чілі

·         Естонія, Нова Зеландія, Філіппіни, Франція, Нідерланди

·         Австралія

Таким чином, рівень електронного розвитку держави не є головним чинником успішності проектів Електронного Уряду. В той же час, відповідно до звіту ООН, щонайменше 60% усіх проектів по Електронному уряду не вдається реалізувати. У звіті говориться: «З одного боку широкий погляд на проблему може значно поширити розвиток цифрових технологій, з іншого боку надто великий розмах може обернутися невдачами та дорогими «білими слонами», і, не дивлячись на важливість Інтернета при здійсненні економічних операцій, нові системи можуть виявитися дорогими".

Задачі Електронного уряду

На сторінках сайту Світового банку, присвячених питанням реформування цивільних служб, відзначені проблеми, які є загальними для більшості країн світу, - часто громадяни розглядають свої уряди як штучно роздуті структури, марнотратні і байдужі до їх потреб. Недовіра до уряду широко поширена і серед населення, і серед підприємців. Держслужбовці часто розглядаються як спекулянти, вимагачі і хабарники, що загрузнули в корупції. Електронні технології допомагають зруйнувати негативний образ уряду, що склався.

Задачею електронного уряду повинна стати кардинальна зміна порядку і характеру роботи у сфері державних послуг, що надаються бізнесу (юридичним особам) і громадянам (фізичним особам).

Для громадян найпопулярнішими з послуг, що надаються електронними адміністраціями, є: оплата державних податків і зборів, послуги соціального забезпечення, повідомлення про зміну адреси, реєстрація народження та зміни сімейного стану, реєстрація автомобілів, документи для поліції, користування суспільними бібліотеками, реєстрація у вищих учбових закладах, отримання дозволу на будівництво і ін.

Для бізнесу найбільш часто використовуються такі електронні послуги: оплата державних податків і зборів, оплата корпоративних податків, реєстрація нових компаній, оформлення митних процедур, соціальні відрахування працедавців, подача відомостей про наявність вакантних робочих місць, передача різної інформації (наприклад, статистичних документів), проведення закупівель та тендерів і ін.

Законодавчі принципи електронного голосування

Одним із найважніших елементів електронної демократії є електронні вибори/голосування.

Виборчі питання були предметом неодноразового обговорення Парламентської Асамблеї ЄС, зокрема ряду докладів так званої Венеціанської комісії Ради Європи -  Європейська комісія для Демократії через Закон (Венеціанська Комісія) ( European Commission for Democracy through Law (Venice Commission)), присвяченому проблемам відповідності видаленого голосування (голосування поштою або електронне голосування) стандартам Ради. Доклад був схвалений Радою 12-13 березня 2004 року.

Відзначаючи, що деякі країни вже використовують електронне голосування (надалі е-голосування) або планують це робити, і підкреслюючи вигоди, які надає е-голосування, Комісія, проте попередила про необхідність вжиття певних заходів захисту, які покликані мінімізувати ризик фальсифікації. Комісія визначила 5 принципів, які відображають засади європейської демократії та однаково придатні як для виборчих компаній, так і для референдумів:

·         Універсальне право голосу: всі люди мають право голосу та підтримку вибору кандидата на визначених умовах, наприклад, віку та громадянства.

·         Рівні  права голосу: кожен виборець має рівне число голосів.

·         Свобода права голосу: виборець має право сформувати та виявити власну думку у вільній формі, без будь-якого примушення або впливу.

·         Таємність права голосу: виборець має право вибирати таємно як особистість, та мати спроможність обов’язково захистити це право.

·         Пряме право голосу: вибір (балотування), зроблений виборцями,  безпосередньо  визначає вбрану(их) особу (або осіб).

У зв'язку з цим, Комісія рекомендувала наступне:

·         Е-голосування може використовуватися лише за умови, що система є безпечною/захищеною (тобто, в змозі витримати сплановану/навмисну атаку) і надійною (тобто, здатна нормально функціонувати незалежно від проблем з програмним забезпеченням, устаткуванням, живленням і т.п.);

·         Система е-голосования повинна бути прозорою, тобто надавати можливість перевірки її функціонування, у тому числі, система має бути відкритою з точки зору методів та рішень, які в ній застосовуються;

·         Виборці повинні мати нагоду одержати підтвердження свого вибору і виправити його, у разі помилки. При цьому не повинен порушуватися принцип таємності голосування;

·         Для полегшення перерахунку голосів у разі конфліктної ситуації може передбачатися процедура роздруку голосів в спеціальні бюлетені і їх подальше зберігання в спеціальних контейнерах.

Комісія прийшла до висновку, що, при дотриманні вказаних умов, електронне голосування у принципі не суперечить положенням «Кодексу (системи правил) законної практики у виборчих питаннях» та європейській Конвенції про права людини.

Тобто, прийнятність систем е-голосування визначається правовими, процедурними і технологічними стандартами, які використовуються в процесі голосування та забезпечують зазначені вище вимоги.

Мається вже певний досвід електронного голосування в інших країнах, наприклад, Австралія, США, Швейцарія, Естонія, Індія, Корея, Казахстан, Бразилія, який необхідно вивчити та врахувати.

Досягнення в Україні

Станом на кінець 2003 року в Україні (дослідження проводилося Internews, GIPI) малося більш ніж 250 офіційних сторінок органів державної влади, які підтримуються у мережі Інтернет. Так, в українському сегменті Інтернет доступні веб-сторінки Президента України, Верховної Ради України, Порталу Кабінету Міністрів України (на сьогодні всі Міністерства підтримують власні сторінки), 16 сторінок державних комітетів України та інших центральних органів виконавчої влади (всього таких органів виконавчої влади 19), 13 сторінок центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом (всього 16), 19 сторінок інших центральних органів влади (всього 25), 22 сторінки обласних державних адміністрацій (з 24-х облдержадміністрацій), 145 сторінок органів виконавчої влади в регіонах та органів місцевого самоврядування.

На сторінках як центральних органів виконавчої влади, так і на сторінках органів місцевого самоврядування, все частіше працюють так звані Інтернет-приймальні, за допомогою яких, заповнивши спеціальну електронну форму, можна поставити питання, написати скаргу тощо.

Надання різноманітних інтерактивних послуг населенню за допомогою Інтернет (наприклад, сплата різноманітних зборів, реєстрація документів тощо) не реалізовано.

Згідно з Указом Президента України від 1 серпня 2002 р. №683 «Про  додаткові заходи щодо забезпечення відкритості у діяльності органів державної влади» та Постановою Кабінету Міністрів України (КМУ) від 24 лютого 2003 р. №208 «Про заходи щодо створення електронної інформаційної системи "Електронний Уряд"» (пункт 6) одним з пріоритетних завдань щодо розвитку інформаційного суспільства України визначено надання громадянам та юридичним особам інформаційних та інших послуг шляхом використання електронної інформаційної системи "Електронний Уряд", яка забезпечує інформаційну взаємодію органів  виконавчої  влади між собою, з громадянами та юридичними особами на основі сучасних інформаційних технологій.

Однією із задач зазначеної постанови КМУ від 24 лютого 2003 р. №208 визначено на 2005 рік забезпечити надання громадянам і юридичним особам з використанням електронної інформаційної системи "Електронний Уряд" інформаційних та інших послуг, які потребують ідентифікації суб'єктів правових відносин і забезпечення цілісності та достовірності інформації з використанням електронного цифрового підпису (далі - ЕЦП).

Розвиток Електронного Уряду в Україні буде успішно розвиватися, якщо будуть ліквідовані суттєві недоліки, про які йдеться далі.

Стандартизація - один з основних критеріїв успіху проекту

Щоб реалізувати проекти електронного документообігу, зокрема „Електронного уряду”, необхідні загальнонаціональні стандарти безпеки та взаємодії і інформаційного обміну між відомствами уряду, громадянами і бізнесами (юридичним особам), а також усередині цих груп. Якщо система буде побудована на різних стандартах усередині кожної групи і при взаємодії між собою, то це рішення явно не «працюватиме» - хоча б через його дуже високу вартість і складність в експлуатації, необхідність користувачам (громадянам і бізнесам) застосовувати різні стандарти для доступу до різних державних служб.

Звідси, одна з основних вимог – повинні бути затверджені загальні стандарти побудови моделі електронного цифрового підпису. Будь-яка архітектура системи повинна включати профіль стандартів забезпечення безпеки. 

Не зважаючи на актуальність задачі побудови електронного уряду та впровадження електронного документообігу на  державному рівні, зробити виважені та результативні кроки у цьому напрямку вважається сьогодні за неможливе.

Проблемні питання

1. Відсутність інфраструктури засвідчення цифрових сертифікатів

Постанова КМУ від 28 жовтня 2004 р. №1452 про затвердження «Порядку застосування електронного цифрового підпису органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями державної форми власності», визначає, що в державних органах України необхідно застосовувати електронний цифровий підпис лише за умови використання посилених сертифікатів відкритих ключів у своїх працівників – підписувачів. Тим самим вимагається, відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», акредитація центру сертифікації ключів – документальне засвідчення компетентності центру сертифікації ключів здійснювати діяльність, пов'язану з обслуговуванням посилених сертифікатів ключів.

Відповідно до «Положення про центральний засвідчувальний орган», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 жовтня 2004 р. №1451, акредитацію центру сертифікації ключів здійснює центральний засвідчувальний орган.

На сьогодні це здійснити неможливо через відсутність центру сертифікації ключів центрального засвідчувального органу. Виконання функцій центрального засвідчувального органу покладено на Міністерство транспорту та зв'язку (постанова КМУ від 28 жовтня 2004 р. №1451 «Про затвердження Положення про центральний засвідчувальний орган»).

2. Відсутність технічних стандартів та специфікацій щодо центрів сертифікації ключів та електронного цифрового підпису

Відповідно до «Порядку акредитації центру сертифікації ключів», затвердженого постановою КМУ від 13 липня 2004 р. №903, вимоги до програмно-технічного комплексу, засобів криптографічного захисту інформації, в тому числі засобів електронного цифрового підпису, та форматів даних, які ними використовуються, повинні бути визначені спеціально уповноваженим органом у сфері криптографічного та технічного захисту інформації (ДСТСЗІ Служби безпеки України).

На сьогодні такі вимоги відсутні, відсутні також рекомендовані чи затверджені в Україні технічні стандарти щодо інфраструктури електронного цифрового підпису.

Зазначені вимоги повинні бути сформульовані у вигляді технічних стандартів. Так, наприклад, на міжнародному рівні – це близько 35 стандартів RFC (розробляється Інститутом інженерів по електротехніці та електроніці; Institute of Electrical and Electronics Engineers, Inc., професійне безприбуткове об’єднання більш ніж 360 000 технічних спеціалістів із 175 країн, яке випускає власні технічні стандарти; членами ІЕЕЕ є американський інститут стандартів ANSI та міжнародна організація по стандартизації ISO), на європейському рівні – це 16 стандартів ETSI (Європейський інститут технічних стандартів).

Відповідні технічні міжнародні та європейські стандарти почали активно розроблятися та затверджуватися з 1999 року. І якщо в 1994 році Україна була на передових позиціях електронного документообігу, хоча б у банківській системі, то тепер ми значно відстали у цьому питанні. Зокрема, СЕП НБУ використовує для ЕЦП міжнародний стандарт RSA ЕЦП з довжиною ключа 512 біт, що вже з 2001 року не рекомендується використовувати (через слабкість цих ключів) – найменша довжина ключів повинна бути вдвічі більшою, 1024 біт та більше (2048, 4096). Таким чином, вже починаючи з 2000-2001 року система ЕЦП в Україні вимагає перегляду та модернізації.

Головна проблема сучасного етапу в Україні – майже повна відсутність прийнятих в Україні чи адаптація рекомендованих міжнародних (європейських) технічних стандартів.

Відповідно до розпорядження КМУ від 27 березня 2004 р. №181-р «про затвердження переліку завдань (проектів) Національної програми інформатизації на 2004 рік, іх державних замовників та обсягів фінансування», Держспоживстандарт України повинен був у 2004 році розробити державні стандарти засобів інформатизації, зокрема, у сфері електронного документообігу та електронного цифрового підпису, методів та засобів безпеки у сфері інформаційних технологій.

Станом на 08.12.2004 року щодо стандартів електронного документообігу та електронного цифрового підпису, методів та засобів безпеки у сфері інформаційних технологій не виконано.

Зокрема на поточний момент в Україні не визначено технічні стандарти:

-           формату ЕЦП. Таким чином, що таке „електронний цифровий підпис” в Україні технічно не визначено;

-           послуги фіксування часу. Таким чином, що таке „послуга фіксування часу” в Україні технічно не визначено;

-           тощо.

Треба зазначити, що нещодавно прийняті «Правила посиленої сертифікації», які затверджені Наказом Департаменту спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації Служби безпеки України від 13.01.2005  № 3 (набрав чинності 07.02.2005). Цими правилами (не стандартами!) визначені окремі технічні аспекти формату посиленого сертифікату. Чому Правилами, а не стандартом? Бо «наш» посилений сертифікат (України) не сумісний з посиленим сертифікатом Європи (не відповідає стандартам ETSI) та світу (не відповідає стандартам RFC).

Взагалі термін „посилений сертифікат”, визначений Законом України «Про електронний цифровий підпис», не має відповідного аналога ні на європейському, ні на міжнародному рівні. На європейському рівні законодавче затверджені терміни, які відсутні в законодавстві України, – це „розширений електронний підпис” (Advanced Electronic Signature) та „кваліфікований сертифікат” (Qualified certificate), для яких є відповідні технічні стандарти, але в Україні їх не можна використовувати через, як зазначено, відсутність законодавчого визначення цих термінів.

3. Відсутність концепції функціональності та взаємодії, відповідних технічних стандартів

Електронний уряд необхідно планувати у формі «державних шлюзів», тобто реалізувати згідно з «принципом одного вікна» -  громадянин не повинен «носити» електронні довідки з одного відомства в інше, а повинен просто звернутися в державний електронний орган, - весь подальший обмін документами повинен здійснюватися всередині «Електронного Уряду» без участі громадянина.

Побудова такої інтегрованої системи ставить на перший план питання стандартизації – затвердження єдиних стандартів побудови моделі системи «Електронного Уряду» та єдиного профілю стандартів забезпечення безпеки як для усіх урядових відомств, так і для не урядових.

Відсутність на сьогодні таких єдиних стандартів (навіть відповідної концепції) та «стихійний» розвиток відомчих інформаційних систем (навіть за умови їх успішної  «локальної» реалізації в межах окремих відомств) приведе до того, що створені відомчі системи не можна буде об’єднати в єдину систему «Електронного Уряду» України. Ще складніше (майже неможливо) буде створити достатньо доступний для юридичних осіб та громадян України програмно-технічний засіб взаємодії та спілкування з безліччю окремих систем державних відомств.

4. Недосконалість архітектури Національної структури ЕЦП, що планується

Побудова Національної інфраструктури ЕЦП є не тільки технічним питання, а й питанням національної безпеки.

Дійсно, якщо уявити, що в межах Держави уже впроваджено електронний документообіг (в перспективі), який майже (чи повністю) витіснив звичайний паперовий документообіг, то компрометація системи ЕЦП приведе до блокування будь-яких урядових справ (від фінансових операцій до розпорядчих документів) в Державі.

Таким чином, Національна інфраструктура ЕЦП повинна будуватися саме виходячи з питань національної безпеки, припускаючи можливість (враховуючи ризики) компрометації окремих підсистем ЕЦП.

Базуючись на стандартах та міжнародній практиці, можливі такі моделі побудови Національної інфраструктури ЕЦП:

-          ієрархічна модель (визначена законодавством для побудови в Україні);

-          шлюзова модель.

Ієрархічна модель

В ієрархічній моделі ЕЦП є єдина перша точка довіри - один центральний Центр сертифікації ключів (Центральний засвідчувальний орган), який називається Кореневим центром сертифікації (ЦС). Кореневий ЦС засвідчує ключі (випускає сертифікати) Засвідчувальних центрів державних органів та Акредитованих центрів сертифікації (комерційні структури).

Перевагою ієрархічної моделі є простота її початкової побудови.

Головним недоліком ієрархічної моделі є наслідками довіри єдиній точці (вищому рівню – Кореневому СА) в структурі ієрархії - компрометація «кореня» (ключа Центрального засвідчувального органу) призводить до компрометації усіх підпорядкованих центрів сертифікації та необхідності перевипуска усіх без виключення ключів ЕЦП (в масштабах України), що може мати фатальні наслідки для електронної Держави. Ніяких інших безпечних методів відновлення роботи після компрометації «кореня» не існує.

Шлюзова модель

Шлюзова модель (Bridge/Gateway Model) складається із окремих ізольованих ЦС та ієрархічних доменів ЦС, які об’єднані довірчими відносинами через довірчого посередника (технічно - через механізми «кросс-сертифікації»).

Ця модель прийнята за основну для побудови Національної (Федеральної) структури Цифрового підпису США, Канади та ін., а також для Європейського співтовариства.

Переваги шлюзової моделі:

-          дозволяє легко підключити новий ЦС; держателі та користувачі сертифікатів не повинні змінювати їх точку довіри чи свої ключі;

-          компрометація окремого ЦС, у тому числі Центрального засвідчувального органу, не може скомпрометувати усю структуру;

-          відновлення після компрометації більш просте в компонентної структурі, ніж в ієрархічній структурі.

Таким чином, в Україні вибрана для побудови архітектура Національної інфраструктури ЕЦП, яка з точки зору її безпеки та технологічності щодо підключення існуючих структур є гіршою.

Вибрана в  Україні модель не дозволить Електронному Уряду України інтегруватися до Електронного Уряду  ЄС.

5. Стандарти криптографічного перетворення

Чи не єдине, що на поточний момент визначено для державних структур - це такі криптографічні стандарти:

Стандарт блочного шифрування - ГОСТ 28147-89 "Системы обработки информации. Защита криптографическая. Алгоритм криптографического преобразования".

Стандарти цифрового підпису:

–       ДСТУ 4145-2002 «Інформаційні технології. Цифровий підпис, що ґрунтується на еліптичних кривих».

–       ГОСТ 34.310-95 "Информационные технологии. Криптографическая защита информации. Процедуры выработки и проверки электронной цифровой подписи на базе асимметричного криптографического алгоритма".

Стандарт хеш-функції - ГОСТ 34.311-95 " Информационные технологии. Криптографическая защита информации. Функция хеширования".

Таким чином, визначено один стандарт колишнього СРСР (ГОСТ 28147-89), два міждержавні стандарти (ГОСТ 34.310-95, 34.311-95) та один стандарт України (ДСТУ 4145-2002).

Міжнародні стандарти, звичайно, інші – це такі криптографічні стандарти для електронної комерції та електронного уряду (в тому числі в межах Європейського співтовариства):

Стандарт блочного шифрування – DES, 3DES, AES.

Стандарти цифрового підпису – RSA, DSA.

Стандарт хеш-функції – MD5, SHA-1.

Питання щодо міжнародних та європейських стандартів є актуальним з таких причин:

-          в Україні вже впроваджуються ці стандарти; вони використовуються в міжнародних платіжних системах VISA, Europay (Eurocard/Mastercard) та міжнародною системою міжбанківських переказів S.W.I.F.T.;

-          розвиток електронної комерції через Інтернет, що не має кордонів, також використовує зазначені міжнародні стандарти.

Отже, поряд з національними криптографічними стандартами, в Україні необхідно визначити, які із міжнародних криптографічних стандартів можуть застосовуватися в комерційному секторі економіки України. На цей час в Україні не визначено, які з міжнародних криптографічних стандартів є чинними в Україні.

Висновок

На європейському і міжнародному рівні затверджено свої стандарти цифрового підпису, в Україні – свої, у тому числі і термін «електронний цифровий підпис», „посилений сертифікат” тощо.

В Україні на поточний момент не затверджено технічні стандарти щодо електронного документообігу та створення Національної інфраструктури ЕЦП. Це не дає можливості розробити та впровадити будь-яке з рішень інфраструктури ЕЦП.

Вибрана модель побудови Національної інфраструктури ЕЦП в Україні як ієрархічна структура, є небезпечною для Електронного Уряду та становить потенційну загрозу національній безпеці електронної України.

Експерти США робочої Групи по електронному уряду в країнах, що розвиваються, розглянули різні країни усіх регіонів світу -  Бразилію, Чілі, Китай, Данію, Єгипет, Індію, Ізраїль, Мексику, Південну Африку, Танзанію, Таїланд, Об’єднані Арабські Емірати та США. Досвід інших країн щодо організації робіт зі створення електронного уряду свідчить, що:

1.      Програма повинна підтримуватися на державному рівні.

2.      Необхідно залучити до формування системи «Електронного уряду» недержавні структури.

3.      Треба чітко технічно стандартизувати систему Електронного уряду.

4.      Необхідно здійснювати координацію робіт щодо створення систем державних установ і відомств.

Залучення ключових осіб у вигляді груп громадян, асоціацій, підприємців, урядових посадових осіб, не урядових організацій гарантує успіх програми.

Це передбачено також Концепцією формування системи національних електронних інформаційних ресурсів, яка затверджена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 5 травня 2005 р. №259-р, де визначено основні задачі, зокрема, залучення до формування системи національних ресурсів недержавних структур та створення умов для забезпечення захисту національних ресурсів незалежно від їх форми власності.

Таким чином, для успіху проекту створення системи Електронного уряду в Україні треба суттєво змінити законодавство в галузі електронного цифрового підпису в Україні, привівши його у відповідність до законодавства ЄС, та додатково вжити заходів щодо технічної стандартизації, - розробити, як мінімум:

1.      Концепцію побудови та розвитку електронного уряду

2.      Концепцію по організації середовища та функціям взаємодії електронного уряду

3.      Технічну політику електронного уряду

4.      Технічні специфікації (стандарти) середовища взаємодії електронного уряду

5.      Технічні специфікації (стандарти) методів та засобів безпеки електронного уряду

Архітектура та безпека електронного уряду в ЄС

Мартиненко С.В.

http://www.liga-net.org/?l=ua&c=eGov_1

Анотація

Ця публікація має на меті проаналізувати стан речей в галузі електронного уряду (e-government, Е-Уряд) та захисту громадян щодо обробки їх персональних даних в Євросоюзі, та на основі такого аналізу сформулювати першочергові задачі для розбудови Е-Уряду в Україні.

Наводиться перелік впроваджених послуг Е-Уряду в ЄС, розглядаються питання архітектури Е-Уряду та питання забезпечення безпеки доступу до послуг системи Е-Уряд з використанням Національної системи персональних ідентифікаторів, електронних підписів тощо.

Вступ

1.1. Терміни

Робоча група захисту даних (Data protection working party) - Робоча Група була заснована Статтею 29 Директиви 95/46/EC. Це - незалежний Консультативний Орган ЄС по Захисту Даних та Конфіденційності. Його задачі встановлені в Статті 30 Директиви 95/46/EC та в Статті 14 Директиви 97/66/EC.

Європейське агентство мережевої та інформаційної безпеки (ENISA - European Network and Information Security Agency). Його головні задачі - забезпечити допомогу і надати рекомендації Комісії ЄС та Державам–членам щодо проблем, пов'язаних з мережевою та інформаційною безпекою для того, щоб гарантувати безперешкодне функціонування внутрішнього ринку. Це допоможе досягти збільшення координації та інформаційного обміну між зацікавленими сторонами по інформаційній безпеці. Агентство призвано забезпечити механізм розвитку культури безпеки.

1.2. Стан розвитку послуг електронного уряду в ЄС

Розвиток електронного уряду складає сьогодні в більшості Держав-членів ЄC одну з пріоритетних задач діяльності в межах їх політик модернізації державних органів. Такий пріоритет на європейському рівні виражається ухваленням Європейською Радою в червні 2000 «Плану дій e-Europe 2002», який включає розділ «он-лайн уряд» (т.б. електронний або інтерактивний уряд). Нині спостерігається розвиток різних проектів Е-Уряду. В більшості з цих проектів звертається увага до проблеми комплексного захисту даних для того, щоб гарантувати успіх проектів Е-Уряду.

Робочий документ по Е-Уряду (10593/02/EN WP 73 від 8 травня 2003 р., Робоча група захисту даних) зазначає перелік впроваджених послуг Е-Уряду в ЄС, зокрема:

1. У першу чергу, ряд країн надали громадянам можливість за допомогою інтерактивних процедур подати декларації про прибутки/податки з можливістю інтерактивної оплати, а також послуги з надання консультацій по файлу особи. Сектор державних фінансів (бюджету) поза сумнівом складає привілейовану область Е-Уряду.

2. Сповіщення державних органів про зміну адреси. Оскільки таке сповіщення складає звичайну (і навіть обов'язкову), після податків, адміністративну формальність у багатьох країнах, то це інтерактивна адміністративна процедура, яка найбільш часто реалізується. Ці послуги застосовують різний рівень безпеки (в залежності від країни), деякі з них (Іспанія, Фінляндія, ін.) реалізують за допомогою системи електронного підпису.

3. Наступна поширена інтерактивна процедура - це науково-дослідні роботи.

4. Список інших інтерактивних процедур, які реалізуються в Е-Уряді:

- запит ліцензії на будівництво,

- тимчасове користування виданнями в публічних бібліотеках,

- запити на документи від Загсу (бюро запису актів громадянського стану),

- реєстраційні процедури для нових компаній,

- соціальні податки,

- відносини з професіоналами/ фахівцями оздоровчих установ,

- реєстрація в школах і університетах,

- реєстрація для іспитів,

- реєстрація автомобіля,

- компенсація медичних витрат,

- реєстрація скарг (поліція, судочинство).

На сучасному етапі розвитком програми Е-Уряду в ЄС є такі програми: «Електронна митниця» (eCustoms), «Електронний паспорт» (ePassport), «Електронне голосування» (eVoting).

2. Архітектура послуг електронного уряду

2.1. Архітектура Е-Уряду

Майже всі країни ЄС застосували для побудови «портальний» підхід, тобто розвиток унікальної/ єдиної точки входу до інтерактивних державних процедур. Ця загальна тенденція з'являється в країнах, де вже були розроблені вузли (сайти), які більш-менш відігравали роль незалежних порталів, а також країнах, де до цього не існувало ніякої системи.

У деяких випадках, за цей портал відповідальним є специфічне міністерство. Так, у Фінляндії, вузол http://www.suomi.fi управляється Міністерством Фінансів; в Австрії портал Федерального Уряду http://www.help.gov.at також управляється Міністерством Фінансів.

Ці портали загалом призначаються як сайти загальної інформації, які містять: посилання на різні державні та інституційні (відомчі) послуги; адреси адміністрацій і державних установ; інформаційні файли; цитати з Офіційного Журналу (ЄС) щодо різних процедур (форми; інформація щодо адміністративних процедур; інформація щодо фінансової допомоги, запити на фундації, пропозиції робочих місць в державному секторі тощо); інформація щодо національного законодавства; поточні події; блок пропозицій; публікації і т.д.

Все частіше ці портали також використовуються, щоб отримати доступ до адміністративних процедур, які стосуються як громадян так і компаній (бізнесу). Тому виникає проблема можливості збереження особистих даних на порталі. На даний час ці вузли не зберігають особистих даних в Данії, Німеччині, Іспанії, Португалії та Швеції. Проте, такі вузли можуть або будуть здатні зберігати особисті дані в Бельгії, Італії, Норвегії, Фінляндії, Австрії (виключно, якщо громадянин звертається до процедури, яка вимагає ототожнення/ аутентифікації) і Ірландії.

Наприклад, в Ірландії система забезпечує можливість інтерактивної (on-line) реєстрації. Реєстрація складається з аутентифікації (підтвердження) ідентичності за допомогою Персонального Номера Державної Послуги (PPSN, Person's Public Service Number) і надання державних служб через Брокера, який утримує особисті дані в безпечному центральному сховищі даних. Ідентичність персони засвідчується Базою даних Ідентичності Державного Сервісу (Public Service Identity Database), яка містить основні деталі ідентичності та управляється Департаментом Соціальних та Сімейних Справ (Department of Social and Family Affairs). Система забезпечує додаткові вимоги аутентифікації для більш безпечних і конфіденційних операцій/транзакцій.

Доступ до послуг через Брокера заснований на індивідуальній згоді суб’єкта - не вимагається обов’язковість використання системи громадянином. Особисті дані (наприклад, дата народження, паспортні дані, прибутки/ доходи, сімейні взаємозв'язки і т.д.) зберігаються Брокером в центральному сховищі даних. Брокер управляє цією інформацією та захищає її. Доречні дані надаються через Брокера в ході трансакції тільки агентству державної послуги відповідно до спеціальних інструкцій користувача. Розробляються відповідні політики безпеки для різних послуг, особисті дані в сховищі шифруються. Після остаточного закінчення розробки системи Брокер матиме можливість передбачати життєві події (наприклад, пенсія); і кожна категорія системи матиме «інтелект», щоб запропонувати доцільні для персони покажчики/ дані/ послуги. Отже, Брокер через портал забезпечить для персон «Інтернет магазин» (one-stop shop) послуг державних служб/ сервісів.

2.2. Виконання послуг Е-Уряду з залученням комерційних компаній

Зв’язок між електронним урядом і комерційним сектором може виражатися також в тому, що робота адміністративних процедур забезпечується приватними (не державними) акціонерними компаніями. Це примушує розглядати різні аспекти щодо організації електронних державних служб. Наприклад, як можуть приватні акціонерні компанії гарантувати рівноправність в процедурах обробки; як вони (послуги) оплачуються; чи мається на увазі, що адміністративні процедури не повинні бути вільно доступними і т.д.?

Через зазначені проблеми, в Німеччині, Італії, Іспанії, Нідерландах, Швеції та в Норвегії було вирішено не звертатися до приватних постачальників послуг, які б могли мати доступ до персональних даних користувачів. Проте в більшості країн ЄС, і більш всього в Іспанії, органи державної влади звертаються до послуг приватних зовнішніх постачальників, наприклад, з метою розробки та розвитку порталу. В Іспанії, до того ж, приватні оператори також залучаються до виконання аудиту щодо планування розробки порталів.

Протилежний вибір зроблено в Бельгії, Данії, Франції (тільки частково), Фінляндії та Австрії, де будь-який приватний постачальник може звернутися за офіційним визнанням (отриманням дозволу) після того як довів, що він здійснюватиме необхідні гарантії безпеки, особливо щодо захисту даних. В Португалії та Англії не існує із цього приводу ніяких формальних обмежень, там не має ніяких принципових заперечень щодо факту залучення приватних зовнішніх постачальників послуг.

Вимоги до приватних зовнішніх постачальників послуг в окремих державах містять такі гарантії: відповідний контракт з процесорами даних; точне визначення місій зовнішніх приватних постачальників; визначення вимог безпеки (захищене та повністю автоматизоване оточення); відповідність приватних зовнішніх постачальників специфічним законодавчим вимогам (акредитація), що включають зокрема заборону використовувати дані для інших цілей, ніж ті, для яких вони були зібрані, або заборону розголошувати ці дані; точне визначення даних, які реєструються; можливе створення/ визначення комітетів/ комісій з інспекції, і т.п.

3. Безпека послуг електронного уряду

3.1. Проблеми безпеки

Мережева та інформаційна безпека є передумовою інформаційного суспільства, як визначено в Повідомленні Комісії для Ради та парламенту Європи (Communication from the Commission to the Council, the European Parliament, the European Economic and Social Committee and the Committee of the Regions - eEurope 2005 Mid-term Review COM/2004/0108 final). Зазначається, що майже 80% європейських громадян не користуються закупками в Інтернеті через побоювання безпеки. Деякі Держави-члени розробляють національні стратегії по інформаційній безпеці, законодавчі зобов'язання та відповідальність, заходи збільшення правосвідомості, затверджують перелік технічних стандартів тощо.

Високий пріоритет щодо питань безпеки на рівні ЄС витікає із створення Європейського агентства мережевої та інформаційної безпеки (ENISA - European Network and Information Security Agency).

Проблемами безпеки, які розглядаються, зокрема є:

- Досягнення більш широкого прийняття ринком електронних підписів (e-signatures) за допомогою просування на європейському рівні використання міждіючих (interoperable) стандартів і просування всіх форм електронних підписів;

- Роль стандартів та сертифікації в створенні довіри в інформаційному суспільстві;

- Ідентифікація пріоритетів для кооперації на рівні ЄС у сфері мереженої та інформаційної безпеки, зокрема в структурі ENISA (розвиток співпраці на рівні ЄС, інвентаризація діяльності та організацій Держав-членів, кращі методи у сфері збільшення правосвідомості та оцінки ризиків тощо).

Робочий документ по Е-Уряду (10593/02/EN WP 73 від 8 травня 2003 р.) зазначає, що за винятком Бельгії та Німеччини, всі уповноважені захисту даних (Data Authorities консультувалися [з Робочою групою захисту даних ЄС] щодо проектів інтерактивних державних процедур, що здійснювалися в їх країні.

3.2. Національні системи персональних ідентифікаторів

Розглядаються два типи ідентифікаторів особи (персональних ідентифікаторів) – унікальні загальні (єдиний ідентифікатор на національному рівні) та секторні (громадянин може мати ряд ідентифікаторів, кожен з яких застосовується в своєму «секторі», наприклад, ідентифікатор платника податків, ідентифікатор соціального страхування тощо).

Країни, що впровадили унікальну державну ідентифікацію на національному рівні, - це Бельгія, Данія, Іспанія, Фінляндія, Ірландія, Італія, Люксембург, Норвегія та Швеція. Проекти розвитку таких унікальних ідентифікаторів існують в інших країнах, зокрема в Австрії, але тільки як приховане початкове число (номер) для заснованих на секторних ідентифікаційних чисел (sector-based identification numbers) (див. нижче). В Данії, Бельгії і Іспанії, цей унікальний ідентифікатор співіснує із секторними ідентифікаторами. В країнах, що залишаються, існують тільки секторні ідентифікатори: Німеччина (соціальне страхування, номер паспорта), Франція і Португалія (по суті номер соціального страхування), Греція, Нідерланди (зокрема, державний податковий ідентифікатор). Треба зазначити, що в країнах подібно Німеччині і Португалії, використання унікального ідентифікатора розглядається як неконституційне.

Розвиток Е_Уряду іноді створює причини перегляду існуючої системи ідентифікаторів або розширення діапазону секторних ідентифікаторів. В даний час, тільки в Португалії та в Австрії розвиток Е-Уряду привів до ревізії їх національної системи ідентифікації громадян.

Загальною тенденцією для доступу до інтерактивних адміністративних процедур є використання наперед встановлених (існуючих) ідентифікаторів або унікальних (Бельгія, Данія, Іспанія, Ірландія), або секторних (Франція, Нідерланди, Португалія, Італія). В деяких країнах, де не існували унікальні ідентифікатори, підтвердилося, що реалізація персоналізованого порталу адміністрації не вимагає обов’язково створювати такий унікальний ідентифікатор (Франція, зокрема). Австрія становить специфічний випадок в цьому відношенні, оскільки для цього було створено унікальне ідентифікаційне число (число Реєстру Резидентів - Residents’ Register number), яке не повинне зберігатися поза межами Реєстру Резидентів, і використовується тільки як секторні ідентифікатори за допомогою спеціально захищеної процедури. Ніякому органу державної влади не дозволяється зберігати ідентифікаційні секторні числа поза межами Реєстру.

Проекти використання секторних ідентифікаторів для доступу до інтерактивних адміністративних процедур були, або все ще розглядаються в певних країнах. Так, проект генералізації державного податкового ідентифікатора (social-fiscal identifier) в Нідерландах не був реалізований (відступив) через негативні думки з цього приводу. В даний час, такий проект існує тільки в Італії, де податковий ідентифікатор (платника податку) генералізується, щоб отримати унікальний ідентифікатор доступ до певних інтерактивних адміністративних процедур. В Ірландії, PPSN (Персональне Число Державного Сервісу) передбачене законом як унікальне ім'я доступу до державних послуг і, згідно з законодавством, може використовуватися для податкових і державних послуг, а також інших послуг органів державної влади.

З метою ліквідації ризиків взаємного зв'язку, інші ограни заявляють, що повинен використовуватися один секторний ідентифікатор, зокрема в Нідерландах, де попередній проект уряду саме був тому змінений, та в Австрії, де (приховане) унікальне ідентифікаційне число, поєднане з електронним підписом в спеціальній функції (так звана «Burgerkarte» або «Цивільна Карта» - «Citizen Card»), використовуватиметься для забезпечення інтерактивного доступу до всіх інтерактивних додатків Е-Уряду, і навіть спеціально структурованих в приватному секторі.

У Бельгії, розвиток Е-Уряду дав шанс створити унікальне ім'я для бізнес-структур: Поточне VAT-номер (розширений до компаній та організацій, які не є членами VAT) перетворено на унікальний ідентифікатор для всіх бізнес-структур і організацій; цей номер замінює всі інші специфічні номери (числа) та вводиться як унікальне ім'я (ідентифікатор) для компаній та організацій для всіх інформаційних систем Е-Уряду.

3.3. Захист персональних даних

Окремою турбота розвитку Е-Уряду є питання, яке яскраво виражене англійськими повноважними органами, - це те, що розвиток Е-Уряду не повинен діяти, як «димова завіса» (smokescreen) прихованої генералізації державних інформаційних баз даних і збільшеного обміну особистими даними між державними органами (адміністраціями). Загальною доктриною повинна бути відмова від будь-якого взаємного передавання (обміну) файлами (даними) про особу, Е-Уряд не повинен приводити до зростання рівня контролю за індивідуумами, контролю, що походить в першу чергу від об’єднання даних.

Треба підкреслити, що в Німеччині цю проблему (об’єднання даних) розглядав німецький Верховний Суд та затвердив його знамениту теорію «право на інформаційне самовизначення» індивідуумів. Це право полягає в тому, що кожен індивідуум має право вирішити щодо передавання та використання його/її даних третіми сторонами. Визнання цього права, яке не дорівнює абсолютній забороні комунікацій, як мінімум, обмежує багато можливостей комунікацій.

Зазначена проблема вимагає законодавчого вирішення. Так, в Англії було прийнято Королівський Декрет (Royal Decree) від 28 лютого 2003 щодо регулювання/регламенту телематік-реєстрів (записів дистанційної обробки даних). Цей Декрет також встановлює процедури, які повинні використовуватися, щоб застосовувати ці системи, зокрема в контексті комунікацій з громадянами або для обміну інформацією в межах державних відомств. В останньому випадку, потрібна попередня згода суб’єкта даних. Декрет містить також статтю, яка вимагає обов'язкового дотримання державними адміністраціями Закону про захист даних (Data Protection Act).

Таким чином, важливо встановити баланс між взаємним обміном даними (що передбачає поліпшення державних послуг) та захистом користувачів щодо обробки їх персональних даних. Для пошуку цього балансу обов'язково необхідно виконати такі кроки аналізу:

- якими є очікувані переваги використання даних і їх взаємного обміну щодо задач Е-Уряду;

- чи є будь-які альтернативні підходи, щоб досягти тієї ж мети;

- якими є ризики та витрати, пов’язані з взаємним обміном даними;

- що може бути необхідними гарантіями, щоб управляти цими ризиками;

- завершення аналізу, - баланс між вигодами та ризиками, що пов’язані з взаємним обміном даними.

В той же час, необхідно підкреслити, що взаємний обмін даними між державними адміністраціями не є неминучим, щоб поліпшити послуги адміністрації – можливі інші рішення.

3.4. Електронний підпис та інфраструктура відкритих ключів (РКІ)

У більшості Держав-членів є, або дозволяється, участь приватних операторів, «постачальників послуг видачі сертифікатів» (Центрів сертифікації), в межах реалізації для певних інтерактивних адміністративних процедур електронних механізмів підпису. В цих випадках, Центру сертифікації надається відповідний статус (наприклад, укладенням угоди). Ці проблеми у більшості були врегульовані під час приведення у відповідність національного законодавства до Директиви про електронні підписи.

У деяких випадках, що мають місце, послуги приватних постачальників не допускаються внаслідок факту, що тільки Держава гарантує цю роль (Німеччина, Іспанія). У Франції, ця роль діє за умовчанням: дотепер приватні зовнішні постачальники діють тільки в контексті видачі сертифікатів для VAT (податок на додану вартість - Value Added Tax) декларацій; у всіх інших випадках, Держава грає роль Центру сертифікації ключів.

Впровадження РКІ ще не завершено в багатьох Державах-членах. Тому певних адміністративних процедур також немає, тому що вони вимагали б реалізації засобів електронного підпису та шифрування. За певним винятком, багато державних адміністрацій все ще не мають державних процедур, які б пов'язувалися з механізмом електронного підпису. Один з таких винятків - це Данія, де механізми електронного підпису вже розроблені. Тому електронні підписи для громадян роздані безкоштовно та багато Інтернет порталів можуть надати послуги Е-Уряду. Інші винятки наведені в Частині 2 Аналітичного огляду («Сучасні програми розвитку Е-Уряду»).

Області додатків, які використовують РКІ, мають різні пріоритети в різних країнах, наприклад, сектор оподаткування та соціальний сектор у Франції, реєстрація населення у Фінляндії. В більшості випадків, механізми РКІ однаково стосуються індивідуумів, компаній та державних агентств. Іноді першими користувачами РКІ є індивідууми (Німеччина); іноді працівники організацій та сервери, і тому не переважно індивідууми (Данія), іноді державні агентства є першими щодо використання засобів РКІ (Норвегія). В Норвегії, наприклад, електронні підписи представників влади не стільки вимагаються для ідентифікації індивідуума за його підписом, скільки для ідентифікації чи має персона, яка підписалася, необхідні повноваження ухвалити рішення або здійснити певну дію (т.б. ідентифікація повноважень).

Загальне відношення до механізмів електронного підпису позитивне, так як вони механізми як механізми, які придатні для підтримання захисту персональних даних.

4. Роль стандартизації в ЄС

Питанню стандартизації в ЄС приділяється надзвичайна увага. Стандартизація є складовою частиною політики Ради та Комісії ЄС з метою реалізувати «краще регулювання», збільшення конкурентноздатності підприємств та виключити бар’єри в торгівлі на міжнародному рівні. Це було підтверджено Резолюцією Європейським Парламентом в 1999 (Resolution on the report from the Commission to the Council and the European Parliament Efficiency and Accountability European standardisation under the New Approach”, OJ C 150 of 28.5.1999) та Радою ЄС в її Резолюції від 28 жовтня 1999 Council Resolution October 1999 on the of Standardisation in Europe OJ C141 of 2000 05-19), а також висновками від 1 березня 2002 року щодо ролі стандартизації в Європі (Council conclusions on standardisation of 2002-03-01, OJ C66 of 2002-03-15).

Висновки розглядалися в Повідомленні від Комісії до Європейського Парламенту та Ради від 18.10.2004 (COM(2004) 674 final, Communication from the Comission to the European Parliament and the Council on the role of European standardisation in the framework of European policies and legislation, SEC (2004) 1251). Головним висновком є те, що політика з питань стандартизації в Європі є успішним інструментом для створення Єдиного Ринку.

Керуючись цим висновком, архітектура системи Е-Уряду бути стандартизована та включати Рамкову структуру архітектури інформаційних технологій, Технічну еталонну модель (Technical Reference Model та Профіль стандартів, в тому числі Профіль стандартів безпеки (Security Standards Profile). Розроблено також відповідні стандарти обміну інформацією між державними службами на міждержавному рівні Держав-членів. Повинні також бути визначені технічні стандарти взаємодії між державними службами в межах держави та між державною службою і користувачами (громадянами та бізнесом).

5. Висновки

Виходячи з досвіду країн ЄС, для розбудови Е-Уряду в Україні необхідно виконати такі заходи:

1. Розробити національну стратегію розбудови Е-Уряду в Україні. Визначити в ній перелік інтерактивних процедур, які повинні бути реалізовані в межах задач Е-Уряду. Перелік може (й повинен) включати послуги різних міністерств та відомств з визначення черговості впровадження. За основу можна взяти перелік послуг, наведений в п. 1.2. цього огляду.
2. Розробити національну стратегію по інформаційній безпеці Е-Уряду, визначивши законодавчі зобов'язання та відповідальність, заходи збільшення правосвідомості, національну систему(и) персональних ідентифікаторів для послуг Е-Уряду тощо.
3. Затвердити перелік технічних стандартів Е-Уряду. Будь-яка архітектура системи повинна включати Рамкову структуру архітектури інформаційних технологій, Технічну еталонну модель (Technical Reference Model) та Профіль стандартів (в тому числі Профіль стандартів безпеки - Security Standards Profile). В найбільш передових системах розробляються також відповідні стандарти обміну інформацією між державними службами та між державною службою та користувачем (громадянами та бізнесом).
4. Привести у відповідність законодавство України щодо електронного підпису, закріпити законодавче «право на інформаційне самовизначення» громадян, привести законодавство України у відповідність до законодавства ЄС щодо: а) захисту персональних даних; б) щодо електронних підписів; б) електронної комерції; с) електронних банківських операцій.

Інформаційна демократія як політична категорія

В. Ковалевський 

http://kovalevsky.webs.com.ua/publ/idpk.htm

 Поширення і зростання ролі та обсягів інформації привернули увагу до соціальної сфери, що і стало підґрунтям до формування нової загальної теорії суспільного розвитку, а також її політичної складової, яка виходить з того, що на сьогодні найбільш привабливою в плані ідеалів, цінностей та реальних можливостей є модель демократії, але в сучасних умовах, з розвитком систем глобальної комунікації та поширення інформації, вона потребує деякого вдосконалення, а також вирішення тих питань, на які не змогли дати відповіді попередні моделі демократичного розвитку. Нова демократія логічно отримує назву “інформаційної”, різноманітні аспекти якої висвітлюються у рамках так званих теорій “е-”, тобто “електронний уряд”, “електронне голосування”, “електронна держава” тощо.

Становлення нової категорії політичної науки і практики стало можливим завдяки появі, формалізації та вдосконаленню загальної соціологічної теорії розвитку, що отримала назву інформаційного суспільства, а також через те, що сучасний технологічний розвиток дозволив вдосконалювати політичний процес, політичну систему, прийняття політичних рішень, роблячи сучасні демократичні режими більш “відкритими” та доступними для громадян, відкриваючи, в свою чергу, нові форми участі громадян у політиці. Саме ці аспекти нової політичної теорії ми і спробуємо висвітлити, що варто зробити у наступних аспектах: місце і роль інформаційно-телекомунікаційних технологій у сучасному політичному процесі та пов’язане з цим становлення поняття “інформаційної демократії” як політичної категорії.

Безперечно, що розвиток новітніх інформаційних технологій і глобальної комунікаційної мережі значною мірою позначаються в політичній сфері. Теорія і практика їхнього застосування в реалізації громадянських цінностей, реформуванні та трансформації політичних інститутів, що представляють державу, соціальні спільноти та окремих індивідів, ясно свідчить про позитивний характер пристосування цих технологій до політичного життя, причому це проявляється як на глобальному, так і на національних рівнях.

З розвитком кабельного телебачення і комп’ютерів з’явилися проекти, автори яких пропонували переборювати властиві сучасному суспільству тенденції до приватизму і партикуляризму шляхом організації опитувань і прямої участі громадян через мережу “Інтернет” та електронну пошту в обговоренні найбільш злободенних проблем і голосуванні. З’явилася навіть спеціальна термінологія, за допомогою якої описувалися нові можливості прямої демократії (демократії участі) – “телекомунікаційний простір”, “віртуальне співтовариство”, “кібернетичний поліс”, “комунікаційна демократія” (networked democracy).

Логічно наступним кроком було становлення та формалізація нової теорії, що виходила з розуміння сучасного способу розвитку як впливу знання на саме знання, що стає головним джерелом суспільної продуктивності. Іспанський дослідник М. Кастельс назвав цю теорію, а згодом і парадигму нової епохи інформаціональною, зробивши акцент на її специфічності, відмінності від попередніх епох, що полягає у зміні джерел суспільних відносин, у розвитку технології генерування знань, обробки інформації та у символічній комунікації. Більш того, ця парадигмальна система набуває чітких ідеологізованих рис, створюючи умови для трансформації суспільної свідомості у бік нового мислення, нових соціальних (мережевих) організацій, нового змісту і типу суспільних відносин.

Все це разом - парадигма, що формується, і сам розвиток новітніх інформаційно-комунікаційних технологій створюють підґрунтя для формування специфічного дискурсу суспільства, зокрема політики. Більше того, він набуває характеру дискурсивної теорії демократії нового типу, що заснована на дослідженні інформаційних інтеракцій у політичному просторі. Цей дискурс передбачає певну діалоговість, інтерактивну зануреність у політичну реальність, трансценденцію віртуальності та ґрунтується на функціонуванні інформаційних потоків, масивів знань в умовах зростання їхніх обсягів та становлення систем глобальної комунікації. Знову ж таки, в інформаціональному дискурсі підкреслюється його принципова відмінність від попередніх досліджень, що її створюють новітні інформаційно-комунікаційні технології. Інформаційні інтеракції, які є основою даного дискурсу, в сучасних умовах набувають універсального характеру як такі, що багато в чому характеризують феноменологічний зміст людського буття, інтерперсональної комунікації, взаємодії людини і природи, чому присвячують свої праці багато сьогоднішніх філософів, суспільство- і природознавців. Цей дискурс відкриває широкі можливості для розуміння та інтерпретації сучасних суспільно-політичних процесів, але, на жаль, внаслідок недостатньої фундаментальної розробленості нових категорій і методології, він ще не набув загальнонаукового значення, тим більше в сфері політичних відносин та реалізації влади.

З іншого боку, сьогодні, особливо в науці та практиці транзитних країн, спостерігається певна редукція нових понять і категорій, що пов’язана перш за все з тією ж відсталістю наукових фундаментальних розробок від реального технологічного прогресу, зі спробами інтерпретації сучасних трансформацій мовою багато в чому застарілих парадигм і теорій, а також з деякими суто кон’юнктурними аспектами (модою, лінгвістичними бар’єрами тощо, замість ґрунтовних наукових імплікацій та глибокого системного аналізу і т.д.).

Щоб уникнути цього відразу зазначимо, що становлення категорії і моделі інформаційної демократії пов’язане, перш за все, з ментальними аспектами людського буття, воно актуалізується на рівні зрушень свідомості та формуванні особистісної та масової культури. Тому не можна зводити її до якихось тільки технологічних інновацій, процесів комп’ютеризації та поширення масових комунікацій, хоча їхня роль у становленні нової теорії дійсно незаперечна.

І, нарешті, необхідно відмітити ще один аспект. Сучасність, з одного боку, та постсучасність (у вигляді можливого інформаційного суспільства) – з іншого, досить гостро ставлять питання стійкості розвитку. Стійкість глобального інформаційного суспільства ґрунтується на стимулюючих розвиток людини демократичних цінностях, таких як вільний обмін інформацією і знаннями, взаємна терпимість і повага до особливостей інших людей. Це також актуалізує питання розробки політичної теорії інформаційного суспільства, на яку останнього часу претендує саме інформаційна демократія.

Урахування цих обставин і складає дане поняття, реалізація якого стала можливою для сучасних суспільств тільки завдяки поширенню інформаційних технологій на соціально-політичний простір. Цей тип народовладдя за сутністю процесу прийняття рішень носить партисипаторний (демократія участі) та деліберативний (демократія обговорення) характер, що відкриває нові горизонти реалізації політики у будь-якій країні та на міжнародній арені. Така “міцна демократія” вимагає міцні і діалогові зв’язки між державою і громадянським суспільством, між урядом і керуванням, і саме новітні інформаційно-комунікаційні технології відкривають нові перспективи національної і локальної державної політики, взаємодіючої з громадянами через Інтернет, електронну пошту і суспільні кіоски інформації, що підтверджується також певними західними експериментами з електронним голосуванням, електронними посібниками виборця, журі громадянина тощо.

Партисипаторність нової демократії полягає в тому, що новітні інформаційно-комунікаційні технології відкривають можливості завдяки своєму інструментальному характеру для реалізації людських прав, воль та інтересів, що є основою прямої демократії. Завдяки новітнім технологіям індивід завжди може отримати будь-яку суспільно- чи індивідуально значущу інформацію та взяти участь у процесі прийняття політичних рішень. З іншого боку, з огляду на це, така демократія апріорі є елітарним типом, оскільки передбачає наявність певних знань, вмінь та навичок, без яких не можлива робота з інформаційно-комунікаційними засобами. Це питання може бути вирішене двома шляхами – або необхідна певна елітизація, інтелектуалізація мас, або традиційне делегування повноважень до вузької мерітократичної (найкращої, компетентної в цьому випадку) еліти.

Другий аспект процесу ухвалення рішень в інформаційній демократії стосується деліберативності – тобто процедури якнайширшого обговорення суспільно-значущих питань. У світлі сучасних фундаментальних розробок з цього приводу  зазначимо, що це не стільки консенсусна теорія демократії, скільки в більш загальному плані теорія конструктивізації міжперсонального (людська комунікація) та трансперсонального (владна комунікація) діалогу на основі високого рівня інформованості суб’єктів щодо суспільно-значимих питань та вироблення й імплементація найоптимальнішого на даний час політичного рішення. В свою чергу, виділення критеріїв оптимальності та ефективності вже належить до праксису кібернетики. Всі ці поняття загалом і становлять систему характеристик і екзистенцій інформаційної демократії як категорії політичної науки і прикладної моделі політики.

Говорячи про інформаційну демократію, не можна обійти питання про співвіднесеність та різницю між нею та іншими типами демократій. Справа в тому, що інформаційна демократія – це синтетична теорія, яка увібрала у себе все найкраще з політичних досягнень людства, за що її часто й критикують як надто ідеалізовану.

В економічному плані цей тип демократії ґрунтується багато в чому на засадах неолібералізму: балансі вільного ринку та регулюючої ролі держави як медіатора та гаранта дотримання “правил гри”. З іншого боку, нагадаємо, що вона народжувалася в лавах теорії конвергенції й тому в ній явно простежується поєднання позитивних здобутків капіталізму, теорії соціалізму та соціал-демократії, комбінація егалітаризму та мерітократії.

Інша справа з теорією національної демократії. Розвиток новітніх телекомунікаційних технологій створив умови для розмивання національних кордонів, надав трансграничних якостей міцним і динамічним культурам, ідеям, цінностям, що завойовують нові території. Проте цей розвиток зовсім не заперечує національні культурні особливості, але дуже гостро ставить питання їхньої виживаності, певним чином екзаменує нації на стійкість. Вихід з цього полягає у можливості діалогу культур, певної акультуризації, сприяти якій повинні самі національні держави. І навряд чи сьогодні можливий інший вихід – ізоляціонізм з розвитком комунікацій так чи інакше призведе до дисбалансу всередині держави та наступної асиміляції, коли ослаблена культура не зможе адекватно відповідати на виклики глобалізму та бути гідно представленою на мапі майбутнього світу.

Виходячи з всього вищезазначеного, можемо визначити інформаційну демократію як елітарний тип народовладдя, що має високого  рівня інтегральний характер та спирається на інтелектуальний ресурс власних суб’єктів і об’єктів, передбачаючи ефективну організацію інтерперсональної комунікації на всіх рівнях реалізації влади, а також певною мірою можна говорити про те, що вона являє собою харизматичний тип правління, підкріплений використанням нових технічних можливостей, що відкриваються з появою та розвитком інформаційно-комунікаційних технологій.

Необхідно відзначити, що ця багатозначність та широта даної політичної категорії і викликає деякі труднощі у її визначенні, розумінні та інтерпретації. Наприклад, маємо констатувати, що зазначена категорія майже повністю відсутня у сучасних пострадянських інтерпретаціях глобального інформаційного суспільства, а там, де вона є, – відсутні підходи щодо її визначення та певної формалізації. Часто її використовують для підсилення загальної теорії інформаційної цивілізації, в той же час, не даючи чіткого розуміння цього терміна чи зводячи його тільки до тих саме “е-”.

Інша ситуація в західній науці, де останнього часу цій категорії приділяється значна частка уваги в питаннях розробки національних стратегій і тактик переходу до нової цивілізації. Розробляються спеціальні ресурси (сайти, інформаційні кіоски тощо), виходять друковані видання, але внаслідок лінгвістичних бар’єрів та недостатньої уваги до цього з боку науковців перехідних суспільств ми майже не знайомі із цими здобутками.

На Заході ця теорія вже певним чином диференціюється, виділяються окремі її компоненти та елементи, але (і це присутнє як на Заході, так і у нас) іноді зосереджуючись на концепціях щодо окремого елементу, навіть не згадують, а іноді і зовсім деформовано трактують саму загальну політичну теорію інформаційної демократії. В західній науці загальноприйнятими вже є терміни е-демократія, теледемократія, тобто електронна чи цифрова демократія, що і є основою більш широкої демократії інформаційної, часто їх навіть ототожнюють, виділяючи всередині цієї теорії такі питання як: електронний уряд, електронне керування та ін. Але це все вже частковості, і ми  будемо намагатися дотримуватися як найбільш широкого трактування інформаційної демократії з огляду на її новий інформаційно-комунікаційний зміст.

Треба зразу ж чітко відокремити наявні визначення саме інформаційної демократії від її різновидів чи частин. Вони можуть бути певними чином дистинктовані за семантичною ознакою: інформаційна демократія як еклектична теорія найкращого, як ми вже згадували, стосується ментальних особливостей, інтелектуальних ресурсів як мети і засобу одночасно, а усі інші категорії – електронна демократія, електронний уряд та т.ін. – наголошують на інструментальному характері цих категорій. Ці поняття носять частковий характер, висвітлюючи лише деякі аспекти нової демократії, в той час як категорія інформаційної демократії певним чином є холічним поняттям, яке включає у себе всі ці частковості.

Інструментальний аспект нових категорій також дуже важливий та позитивний для загального розуміння феномена інформаційної демократії. Ці поняття в найбільш загальному плані, і це зрозуміло, пов’язуються із заходами щодо розширення політичної участі громадян, щоб з’єднати їх один з одним та з їхніми представниками в уряді саме через нові інформаційні та комунікаційні технології.

Соціального змісту набуває теорія теледемократії, в широкому трактуванні, через її наступні функціонально-правові складові, що означають:

боротьбу з небезпекою посилення тенденцій до поляризації і фрагментації суспільства, до використання можливостей контролювати громадян;

боротьбу з новою дискримінацією, заснованою на обмеженні доступу до комп’ютерних мереж, і на боротьбу з пов’язаними з цим обмеженнями на волю, на політичні і соціальні можливості громадян;

свобода слова і зборів у віртуальному просторі (наприклад, в Інтернет);

можливість брати участь в економічному житті з використанням комп’ютерних мереж як засобу виробництва;

право на приватність: інформація не повинна циркулювати без дозволу й існує право на заборону доступу до інформації;

право споживачів на захист від неправдивої інформації.

Тобто головною цінністю демократії такого типу є інформація, а критерієм демократичності виступає, відповідно, доступ – до інформаційних баз даних,  вільної, правдивої, неупередженої та об’єктивної інформації. Гарантом цього виступає система права, заснована на інформаційних чинниках, яка набуває в інформаційну епоху нових рис. Реалізація цього права надає людині інформаційного суспільства нового статусу та можливостей, апріорі рівних для всіх.

Цікаве і достатньо широке визначення електронної демократії дав канадський дослідник Стівен Кліфт: “E-демократія являє собою використання інформації і технологій зв’язку і стратегій демократичними акторами (державними інституціями, парламентарями, медіа, політичними організаціями, громадянами/виборцями) у межах політичного й управлінського процесів локальних суспільств, країни в цілому і на міжнародній арені. Багато в чому, е-демократія припускає, що ширшою та більш активною участь громадянина стала можливою завдяки Інтернет, мобільному зв’язку, та іншим технологіям представницької демократії сьогодні, а також через більш партисипаторні чи прямі форми участі громадянина в розв’язанні суспільних проблем.” У цьому аспекті вже наголошується на тактичних, технологічних моментах теорії інформаційної демократії, і засоби політичної комунікації набувають того яскраво виявленого інструментального характеру, що ми згадували, як засоби реалізації людських потенціалів та їхніх спільнот.

Таким чином, інформаційна демократія виступає як багатовимірна, багатоаспектна теоретична конструкція, що детермінується ментальними та технологічними зрушеннями сучасності, глобальними процесами вдосконалення процесів виробництва, обробки, систематизації та використання інформації та її масивів, формуванням глобальної інформаційно-комунікаційної інфраструктури світу, держави, людського буття. Народжувана технологічним прогресом та сповнена глибоким соціальним змістом, категорія “інформаційна демократія” являє собою ефективне й оптимальне втілення новітніх інформаційних та комунікаційних засобів у політичну сферу, засноване на демократичних ідеалах, цінностях і нормах як найбільш прогресивних соціальних досягнень людства.

У найбільш загальному плані, інформаційна демократія являє собою ідеальну гіпотетичну модель політичної складової майбутньої цифрової епохи і заснована на цінностях інформації в поєднанні з “соціалізованими” технологіями автоматизації і комунікації, що означають вільний доступ кожного громадянина до будь-якої суспільно-політичної інформації, який стає можливим з використанням політико-інформаційних сервісів; дійсне право та реальна можливість розпоряджатися всіма благами як глобального, так і локального суспільства та брати участь в ухваленні важливих політичних рішень; структура, де завдяки цим самим технологіям забезпечується реалізація рівності всіх перед Законом та розгортається ефективна система взаємної відповідальності всіх соціально-політичних елементів системи.

На жаль, поки що цей тип демократичного розвитку ще не набув дійсно глобального характеру, про нього ще не можна сказати, що він має риси домінуючої парадигми політики, але на сьогодні це достатньо реальна альтернатива поступу у майбутнє, реалізація якої покладена саме на сучасне покоління дослідників для забезпечення цього процесу науковим та обґрунтованим змістом, та громадян країни, яка хоче бути гідно представленою у глобальному світовому просторі. Ці аспекти детермінують мобілізаційні процеси трьох рівнів у сучасному суспільстві, що прагне до прогресу: макрополітичному, медіаційному та мікрополітичному. На рівні макрополітики ці процеси пов’язані з провідною роллю держави як правового гаранта та ефективної виконавчої системи позитивної стратегії розвитку суспільства. Медіаційний рівень являє собою окрему наукову спільноту, що виконує певні посередницькі функції, яка, по-перше, дає об’єктивне наукове обґрунтування суспільно-політичної стратегії, генеральної лінії якої повинна дотримуватися держава, а, по-друге, на базі виробленої теорії займається описом та інтерпретацією сучасних трансформаційних процесів для рівня мікрополітики. В свою чергу, цей рівень характеризується зрушеннями на рівні свідомості окремого громадянина, певної інтенціонально-політичної рефлексії та саморефлексії в загальних буденних категоріях, що їх редукує для цього рівня наука. Тільки у збалансованому, гармонійному поєднанні та функціонуванні цих рівнів можливий якісний перехід до стійкого глобального інформаціонального суспільства, яке характеризується рівністю можливостей розвитку всіх його підсистем, від людини до держави та суспільства в цілому.

Саме це і є достатньою репрезентативністю нової політичної теорії суспільного розвитку, відповіддю на проблеми виходу із довготривалої системної кризи, в якій опинився зараз увесь світ і яка дедалі більше посилює цифровий розрив між різноманітними акторами світового політичного процесу. Не враховувати цього – величезна помилка, особливо для перехідних систем, і означає надовго закріпити за собою місце аутсайдера, що дедалі більше залежить від інших політичних систем та культур, поступово асимілюючись і зникаючи як культурно-політична одиниця з нової мапи світу, що її креслить сучасна глобалізація.

Досвід е-врядування. Швейцарія

http://www.pdp.org.ua/index.php?id=txt&a=1199

 Частиною програми швейцарського уряду в сфері розвитку Інтернет-послуг на найближчі три роки є повний переклад перепису населення з паперової форми на електронну основу. Для успіху цього починання необхідно не тільки бездоганне володіння інформаційними технологіями, але і вирішення проблеми інформаційної нерівності в країні.

У Швейцарії проживає 7,2 млн. чоловік, що говорять чотирма національними мовами. З них 2 млн. жителів регулярно користуються Інтернетом. У країні діють відмінні лінії зв'язку і телекомунікаційна інфраструктура, а органи влади активно просувають програми "електронного урядування". Очевидно, що глибокі зміни в інформаційних технологіях докорінно вплинули на роботу державних службовців, відкривши нові шляхи для збору й обробки даних.

Перепис населення проводиться у Швейцарії з 1850 р., і це не єдина країна, що почала переходити від паперових методів до електронних форм. Світовими першопрохідниками в цій галузі є, крім Швейцарії, США і Сінгапур. Мета таких проектів – знизити витрати, зменшити час збору даних, прискорити обробку і підвищити цінність зібраних відомостей. В ході проведення електронного перепису у Швейцарії людині не потрібно надавати інформацію, що вже зберігається в одній з державних служб. Загальна ідея проекту полягає в новому підході до збору даних в інформаційному суспільстві.

У 2000 р. уряд запропонував громадянам Швейцарії вибір між традиційним паперовим і електронним методами перепису населення. Відомості, передані користувачами через мережу, кодувалися і зберігалися в центральній базі даних. Система була захищена, а громадяни могли скористатися телефонною підтримкою для надання інформації. Робота на веб-вузлі була досить проста: людина знаходила своє ім'я і вносила необхідні дані.

Важливим фактором, що сприяє успішній реалізації проекту, стало співробітництво Статистичного управління з ІТ-компаніями, особливо з Mіcrosoft, який став спонсором проекту із самого початку проведення робіт. Систему не вдалося б реалізувати без підтримки партнерів. Інші фактори успіху – зручний інтерфейс веб-вузла, можливість вибору мови для користувача, гнучкість і розширюваність системи, а також швидкість, з якою вона була розроблена.

Проект був дуже добре сприйнятий жителями Швейцарії: 300 тис. громадян заповнили форми перепису через Інтернет, а в роботі веб-вузла не було відзначено ніяких проблем з безпекою. Зібрані дані відрізнялися високою якістю. Типовим користувачем он-лайнової служби був громадянин з вищою освітою, що живе в невеликому містечку, яке нараховує від 5 до 20 тис. жителів. Кошти, вкладені в систему, повернулися після першого ж її використання.

Хоча проект продемонстрував великі перспективи електронного перепису населення, необхідно вирішити серйозні питання, перш ніж у ньому зможе взяти участь усе населення країни. Найважливіша проблема тут – інформаційна нерівність серед населення. Рівень участі чітко свідчить про те, що Статистичному управлінню ще далеко до залучення всього населення. Людям усе ще бракує стимулів для використання Інтернету в подібній справі – вони звикли заповнювати форму перепису на папері. Частково причиною цьому послужила недостатня довіра до збереження конфіденційності інформації. І поки ці питання не будуть вирішені, Статистичному управлінню доведеться використовувати обидва методи збору даних.

Надалі департамент планує організувати поширення даних перепису через мережу Інтернет, створити інші електронні державні служби, наприклад, для голосування і заповнення податкових декларацій, а також он-лайнову систему збору даних для приватних компаній і державних органів. Очікується, що в ході перепису населення в 2010 р. при зборі даних будуть використовуватися електронні реєстри, он-лайнові форми і телефонні інтерв'ю.

Обробка даних електронного перепису населення у Швейцарії скоротилася на рік. Перепис населення у Швейцарії в 2000 році став європейською прем'єрою: уперше громадяни країни одержали можливість відповідати на питання як на папері, так і через Інтернет.

Швейцарці реєструвалися на сайті електронного перепису www.e-census.ch, вводячи своє ім'я і пароль, після чого одержували форму з уже частково заповненими персональними даними. У їхньому розпорядженні була пояснювальна інформація, он-лайнова довідка і приклади відповідей на запитання.

Система електронного перепису адаптувала питання, що задаються, на підставі відповідей, даних на попередні питання, а також перевіряла вірогідність і повноту інформації, що вводиться. Вона пропускала питання, що не ставляться до даного жителя. Користувач же міг у будь-який момент перервати роботу із системою і повернутися до неї пізніше, причому вся раніше введена інформація автоматично зберігалася. 

Вебліографія

1. Електронна демократія. Фабрика законотворчості// http://www.democracy.com.ua/
2. Європейський молодіжний парламент//http://www.eyp-ua.org/cm/ua/
3. Вибори в Україні. Народ має знати правду//http://www.vybory.osp-ua.info/
4. Електронне урядування: окремі аспекти становлення//http://www.pdp.org.ua/?id=soder&n=452
5. Country Gateway Network - Національні портали розвитку// http://www.developmentgateway.org/cg
6. Ідеальна Країна – конструктор концепцій розвитку України.//http://www.kraina.org.ua/
7. Школа громадської активності//http://activ.org.ua/
8. Центр законодавчих ініціатив//http://czi.net.ua/index.php
9. Міжрегіональний союз органів місцевого самоврядування України//http://www.federal.org.ua/