Е-демократія: людина і технології. Випуск дванадцятий

Рік видання: 2006

Місце зберігання: Сайт (електронне видання)

Вінницька обласна універсальна наукова бібліотека  ім. К.А.Тімірязєва

 

 

Е-демократія: людина і технології

Щотижневий дайджест Інтернет-видань

 

 

Випуск дванадцятий

   31 березня 2006 р.

 

 

 

 

Дайджест Інтернет-видань

Щотижневе видання

Вінницької обласної універсальної

наукової бібліотеки ім. К.А.Тімірязєва

Наша адреса:

21100 м. Вінниця,
вул. Соборна, 73
Тел. (0432) 32-20-34
Факс (0432) 35-16-85
E-Mail: inform@library.vn.ua

https://library.vn.ua/

Відповідальний за випуск – Морозова Наталія Іванівна

Упорядник видання – Веселова Тетяна Олександрівна


 

ЗМІСТ

1. Путівник по плагіаторству та кібер-плагіаторству

2. Приголомшення світлим майбутнім

3. Деякі аспекти формування Інтернет-залежності

4. Кіборги виходять з чату

5. Вебліографія

Поділитися:

Путівник по плагіаторству та кібер-плагіаторству

 

http://eedi.org.ua/eem/6-5.html.htm

 

Хоч таке явище як плагіат бере свій початок ще з часів першого студентства, Інтернет створив ще більше можливостей для плагіаторів. „Кібер-плагіаторство” – цей термін вживається, коли студенти  копіюють ідеї з Інтернету, порушуючи авторські права, або ж, коли „скачують” з Інтернету якісь дослідницькі праці, повністю чи якусь їх частину, і подають їх як свою оригінальну роботу. Явище кібер-плагіаторства не обійшло стороною жоден університет світу.

Під час опитування американських студентів, проведеного у 1999 році Центром академічної справедливості Університету Дьюк, 68% із 2100 респондентів зізналися, що вони хоча б один раз за час навчання вдавалися до плагіаства.

Лері Мак Кілл, помічник декана відділу гуманітарних та математичних наук даного університету, підрахував, що протягом 2000 академічного року на факультеті гуманітарних наук приблизно 70 особам були висунуті обґрунтовані обвинувачення у плагіаторстві.

Протягом цього ж року в Оттавському університеті 18 студентів факультету гуманітарних і природничих наук були покарані за плагіаторство; Чарлтонський університет повідомив про 50 випадків плагіаторства; а в університеті Торонто щороку відбувається 200 випадків такого порушення.

Більшість з університетської адміністрації вважають, що кількість справ плагіаторства, про які не повідомляється, значно перевищує офіційну цифру.

Чому студенти займаються плагіатвом ?

Поняттю плагіатства досить важко дати точне визначення, адже воно включає в себе широкий ряд дій, починаючи з використання неправильних цитат і закінчуючи крадіжкою чужих робіт та ідей. До того ж тип плагіатства – умисне або невмисне – ображає як викладачів, так і студентів.

Причини плагіаторства  

Навички письма та пошуку інформації

  • Брак навиків пошуку інформації – багато студентів не знають, як користуватися бібліотечними каталогами, знаходити потрібні статті в базах даних бібліотек або користуватися іншими довідковими джерелами. Вищі навчальні заклади можуть допомагати своїм студентам набувати такі навички, працюючи у співробітництві з їхніми бібліотеками. Так, наприклад, мережа бібліотек Альбертського університету пропонує безкоштовні навчальні семінари, що мають назву „Орієнтування в бібліотеці”. Такі семінари знайомлять студентів з бібліотекою, навчають їх працювати з бібліотечними каталогами та базами даних. До того ж бібліотеки цього університету пропонують щоденні довідкові послуги, включаючи електронну пошту та віртуальні довідкові матеріали.
  • Проблеми оцінки Інтернет-джерел – багато студентів не знають, як критично оцінити Інтернет-джерела, і це може вплинути на процес пошуку інформації та якість письмової роботи студента. Важливо пам’ятати, що в Інтернеті не існує контролю за якістю матеріалу. Гарними джерелами для студентів є довідники бібліотечної літератури в Інтернеті, такі, наприклад, як “критична оцінка джерел”.
  • Плутання плагіаторства та перефразування – дослідження показують, що 60% студентів не можуть розрізнити просте перефразування тексту та плагіат. Проблема стає ще серйознішою, коли студентам необхідно перефразувати текст з незнайомими словами та технічними термінами. У дослідженні, опублікованому в «Psychological Reports», зазначено, що „коли студентам необхідно перефразувати складний технічний текс, для якого в них просто не вистачає необхідних знань, вони, можливо, навіть не бажаючи цього, вдадуться до плагіату”. Нездатність розрізняти плагіат тексту та перефразований текст, а також неправильні джерела цитат часто є причинами невмисного плагіаторства.
  • Плутанина з термінологією – Термінологія – це ще одна проблема, що заплутує студентів і призводить до їхнього збентеження та хвилювання. Більшість не розуміє різниці між доповіддю та рефератом, експозицією та аргументацією, темою та тезою... А „аналіз” та „обговорення” взагалі повинні очолювати список термінів усіх часів і народів, що вводять в оману. Інструкції та завдання повинні бути стислими, чіткими та легкими для розуміння.
  • Недбале занотовування – багато студентів невмисно вдаються до плагіату, здійснюючи попередню дослідницьку роботу. На стадії занотовування перефразований матеріал та чисті цитати дуже легко сплутати, якщо не бути уважним. Пізніше, коли студенти починають писати реферат, вони вже не можуть розрізнити, який матеріал їх власний, а який – цитата з інших джерел. До того ж студент може записати неповну або неправильну бібліографічну інформацію і потім вже не зможе знайти джерело, з якого взята цитата, щоб впевнитися, що він не вдається до плагіату.

Щоб уникнути цієї проблеми, деякі автори занотовують лише прямі цитати. Це дозволяє бути впевненим у тому, коли треба перефразовувати, а коли відкривати лапки і цитувати. Інші методи слідкування за прямим цитуванням та перефразуванням – ставити літеру „П” біля перефразованого матеріалу, а також записувати сторінку після кожної нотатки, або ж можна писати в лапках все, навіть окремі вирази, що ви їх переписали слово в слово.

  • Плутанина з тим, як правильно вказувати джерела інформації – брак узгодженості між різними мовними довідниками також вносить свою частку до проблем, які виникають у студентів під час вказування джерел, використаних у їх роботі. Студент може використати до чотирьох різних довідників на рік. І кожен з них буде давати суперечливу інформацію.

До того ж дуже важко посилатися на Інтернет-джерела. По-перше, тому що єдино прийнятих правил щодо цього не існує. По-друге, Інтернет адреси не постійні. Можливо таке, що веб-сайт змінює свою адресу буквально за ніч. Або ж ці адреси можуть бути занадто довгими, складними та заплутаними.

Мережа бібліотек Альбертського університету має великий довідник, що пояснює, як робити посилання на джерела з Інтернету. Такий довідник доступний на домашній сторінці Мережі...

Неправильне розуміння основних концепцій

  • Неправильне розуміння плагіаторства – студенти можуть помилково думати, що плагіатство стосується лише письмових текстів. Однак крадіжка або вживання чиїхось ідей без згоди на те автора є також плагіатом.
  • Неправильне розуміння інтелектуальної власності, авторського права та публічного володіння – студенти можуть неправильно зрозуміти, яка інформація знаходиться у публічному володінні, які матеріали та ідеї захищені від копіювання авторським правом, а які з них є інтелектуальною власністю їхніх авторів, а тому потребують відповідного ставлення до них.
  • Неправильне розуміння інформації для публічного використання – студенти можуть не розрізняти, які матеріали, факти та ідеї вважаються інформацією для публічного використання.
  • Сприйняття Інтернет-інформації як інформації для публічного використання – через сприйняття деякими студентами інформації в Інтернеті, як такої, яку можна викоритсовувати для публічного використання, вони не усвідомлюють, що Інтернет-джерела також необхідно вказувати у посиланнях. З цієї ж причини статті з журналів, уривки книжок дуже часто не вказуються у списках використаних джерел. Студенти повинні знати, що інформація в Інтернеті є інтелектуальною власністю її автора і тому вимагає дозволу на її використання.

Зовнішні чинники

  • Тиск з боку сім’ї, змагання за стипендію та роботу – очікування членів сім'ї та особисті сподівання можуть завдавати значного тиску на студента щодо отримання гарного середнього балу, незважаючи на те, що вивчається. Дуже часто під час змагання за стипендію, посаду або під час вступу до вищого навчального закладу оцінка – це все, що має значення для студента.

До того ж студенти можуть бути незацікавлені особисто у власній освіті на відміну від їхніх кар’єрних прагнень... Навіть ті студенти, яким не байдужа навчання, можуть виправдовувати плагіаторство.

Для деяких студентів навчання може бути не головним у освіті. Вони в університеті лише для того, щоб отримати „папірець”.  Така модель мислення може призвести до виправдання студентами академічних порушень правил тому, що їм потрібно завершити завдання, цей курс, або їм потрібна оцінка.

  • Студентська етика та відносини з університетом – Студентам бракує орієнтирів щодо етичної академічної поведінки. Дуже часто навчання і оцінювання процесу навчання – а саме виставляння оцінок – сприймаються як один, а не два різних процеси. Для деяких студентів отримати оцінку стає основною метою, і тому вони можуть розцінювати будь-яку поведінку, що сприятиме досягненню цієї цілі, припустимою. Таким чином, при браку чітких вказівок від викладачів та неправильному розумінні мети освіти, студенти не знають, що включає в себе поняття академічного обману.
  • Перетворення знання та освіти на товар – перехід до бізнесу- та ринкових моделей разом із споживацьким складом розуму може стати причиною того, що деякі студенти сприйматимуть освіту як товар. Відбувся перехід від розцінювання освіти заради процесу навчання до розцінювання її як такої, що допоможе задовольнити кар’єрні прагнення. В результаті цього деякі студенти сподіваються, що вони просто платитимуть за своє навчання у вузі, не докладаючи багато зусиль до самого процесу, а потім відразу стануть професіоналами в обраній галузі. Освіта може розглядатися ними як перепустка до отримання бажаної роботи, а не як навчальний досвід.

Внутрішні чинники

  • Погані планування часу та організаційні навички – студенти часто не мають навиків планування свого часу та організаційних здібностей, необхідних для завершення об'ємної дослідницької роботи. На них давить такий великий об’єм роботи і вони відкладають її виконання з дня на день.

Щоб допомогти подолати таку проблему, викладачі можуть попросити студентів здати чорновики їхніх досліджень за тиждень до кінцевого терміну здачі.

Культурні чинники

  • Засновані на культурному факторі ставлення до плагіаторства – Ідея того, що автор має мову як свою „власність”, може бути безглуздою концепцією для студентів з різними культурними традиціями. У деяких культурах копіювання чиїхось слів чи ідей вважається високою формою лестощів. Поняття того, що слова можуть „бути чиєюсь власністю” - це аспект західної культури.

Багатьом незахідним країнам дуже важко зрозуміти, що людина може „володіти” усним або письмовим судженням. Для багатьох студентів з країн Азії на уроках з написання творів дуже важко зрозуміти, і ще більше засвоїти концепцію про належне ставлення до мови та ідей інших . . . Більше того, у західних країнах існує міцний взаємозв’язок між власністю та індивідуальністю, маючи на увазі те, що будь-що, що є власністю людини, в тому числі і мова, складає її особистість.

Щоб отримати належний дозвіл на використання матеріалу, деяким людям знадобиться значно більше часу та різних підходів до справи. Але це не є оправданням тих, хто користується плагіатом.

  Запобігання плагіатству

Запобігти плагіатству не так вже й важко, як може здатися. Далі подані деякі прості стратегії, що можуть бути застосовані викладачами з метою запобігання плагіаторства:

Концепції роз’яснення

  • Навчіть студентів правильно перефразовувати, цитувати та зазначати посилання.
  • Деякі студенти не знають, що таке плагіатство. Поясніть їм його концепції, інтелектуальної власності, авторського права, співпраці та справедливого ставлення.
  • Забезпечте студентів електронною адресою проекту „Правда та освіта”, веб-сайту, присвяченого просуванню академічної справедливості в Альбертському університеті.

Програма курсу  

  • На початку семестру повідомте студентам, що академічні порушення серйозно караються в університеті. Викладачі можуть підкріпити це твердження, зазначивши його у програмі курсу. Але воно повинно сприйматися як справедливе попередження, а не як погроза.
  • На додачу до перегляду норм поведінки студенів, подумайте про те, які конкретні проблеми можуть постати у окремих групах. Наприклад, чи є допустимою спільна робота над виконанням завдань? Викладачі повинні чітко визначити свої вимоги до студентів.
  • Викладачі можуть допомагати студентам правильно робити посилання на використаний матеріал, особливо на електронні джерела, надаючи інформаційні довідники. Мережа бібліотек Альбертського університету створила сайт, де розміщуються така інформація. Довідник з правилами посилання на Інтернет та електронні джерела надає вказівки щодо того, як робити посилання на електронні джерела.

На занятті

  • Обговорюйте плагіаторство як моральну та етичну проблему. Відносини між викладачами та студентами базуються на довірі; вчіть студентів цінності академічної чесності та описуйте відповідальність, яку несе починаючий науковець.
  • Обговорюйте переваги правильного посилання на використані джерела. Належний список посилань показує, що студент провів глибоке дослідження матеріалу, ознайомившись з великою кількістю думок щодо висвітлюваної проблеми. В результаті робота буде кращою.
  • Роздрукуйте роботу із одного із сайтів, що пропонують студентам різні курсові, реферати тощо, і покритикуйте її на занятті. Така вправа допоможе досягти двох речей: по-перше, вона покаже, що викладач знає про подібні сайти та служби відслідковування плагіату і, по-друге, ви зможете таким чином допомогти набути студентам навичок написанння курсових та рефератів.
  • Перед тим, як давати перше завдання, повідомте студентів про покарання в разі здачі роботи-плагіату і розкажіть про випадки покарань тих, хто вже був спійманий на плагіатстві. Загрози бути усуненим від занять або навіть виключеним з університету, отримання незадовільної оцінки за свою наукову роботу спонукатимуть до утримання від  плагіату.
  • Розгляньте ті проблеми, що можуть постати перед студентами, пов’язані з вказуванням посилань на Інтернет-джерела. Деякі студенти можуть думати, що вказуючи в посиланні електронну адресу одного сайту, вони тим самим вказують також і посилання на інші сайти, що містяться у даному. Наголосіть, що студенти повинні вказувати в посиланнях електронні адреси кожної використаної ними електронної сторінки.
  • Перед першим важливим завданням слід провести серію семінарів про те, як користуватися бібліотечними ресурсами. Багато студентів не знають, як шукати потрібний матеріал у бібліотеці.

Як правильно розробити завдання

Деякі професори не вважають  своїм обов’язком слідкувати за поведінкою студентів чи змінювати завдання так, аби студенти змогли вкластися у відведені строки. Однак справедливе попередження та достатня кількість часу, щоб завершити завдання, викладацька допомога, наприклад, перегляд чорнових варіантів робіт, а також чітко сформульоване завдання, - все це може зробити викладач, для того щоб допомогти студенту успішно завершити завдання. Ось ще деякі пропозиції щодо цього:

  • Розподіліть час для виконання різних частин роботи. Наприклад, зробіть список бібліографії за тиждень до строку здачі роботи, або уточніть, які матеріали можуть використати студенти – наприклад, 2 Інтернет-джерела, журнальні статті, 2 монографії тощо. Краще задати дві або три менші письмові роботи протягом семестру, ніж одну об’ємну.
  • Краще також задавати вузькі теми, аніж дуже загальні, або просити студентів написати про сучасні події, що пов’язані з матеріалом, який вивчається.
  • Змінюйте теми робіт для кожного нового курсу. Це зможе запобігти ситуації, коли студенти користуватимуться готовими роботами студентів попередніх курсів.
  • Заздалегідь попередьте студентів, що ви на вибір перевірятимете вказані в бібліографії джерела.
  • Просіть, щоб студенти робили ксерокопії тих сторінок, звідки вони беруть цитати, або ж включіть як частину завдання коротку анотацію використаної бібліографії. Можна також наголосити на використанні джерелами, що були опубліковані за останні п’ять років.
  • Вимагайте від студентів, щоб разом із роботою вони здавали також і свої чорновики, адже ви шукаєте доказів їхньої самостійної роботи, оригінальної думки.

Як встановити факт плагіату

Ось деякі ознаки плагіатства:

  • Робота студента перевищує його реальні дослідницькі можливості, звучить занадто професійно, є занадто науковою.
  • Робота написана складною мовою, містить технічні терміни, професійний жаргон, інші вирази, що виходять за рівень знань студента.
  • Манера письма непослідовна, нецілісна. Наприклад, вступ та висновок можуть бути більш слабо написані, ніж основна частина роботи.
  • Титульна сторінка, шрифт, посилання, формат, план роботи є суперечливими, непослідовними.
  • В роботі є гіперпосилання, формат електронних веб-сторінок або їх неправильна нумерація.
  • Тема роботи не відповідає поставленому завданню, лекційному матеріалу чи роздруківкам.
  • Бібліографія дещо підозріла. Наприклад, вона може бути довгою, оформлення джерел може не відповідати встановленим на заняттях стандартам, всі цитати із книжок більш пізнього видання, або ж декілька чи навіть всі вказані джерела неможливо знайти в жодній бібліотеці.
  • Завжди покладайтеся на власний інстинкт. Більшість викладачів можуть оцінити рівень своїх студентів.

Сайти, що пропонують готові наукові роботи, або так звані „звалища макулатури”

Існує три типи робіт, доступних в Інтернеті:

1) Роботи, опубліковані студентами або викладачами, як частина класних завдань чи дослідницьких проектів.

2) Роботи, що можна „скачати” безкоштовно. Їх можна знайти у найрізноманітніших джерелах, таких як електронні журнали. Є роботи, опубліковані різними організаціями або окремими особами спеціально для Інтернету.

3)  Традиційні сайти „звалища макулатури”.

„Звалища макулатури ”– термін позначення електронних баз даних, які пропонують дослідницькі роботи на тисячі різноманітних тем. Деякі з таких сайтів працюють на принципі прямого обміну: студент надає їм якусь свою роботу, а натомість отримує іншу. Інші подібні сайти беруть плату за сторінку чи реферат. А ще інші пропонують стандартні роботи.

Більшість таких сайтів містять заяви, у яких вказується, що роботи, які надаються, призначені лише для навчальних цілей. Ось що зазначено у одній із подібних заяв: „Єдина мета наших прикладів студентських робіт полягає у використанні їх як моделей гарних університетських наукових робіт”. Але не дивлячись на зміст усіх  цих заяв, операторам таких сайтів зазвичай байдуже до того, що роблять студенти з роботами, „скачаними” з їхніх сайтів.

  Повідомлення про плагіаторство

Донесення про плагіаторство та висування звинувачень студентові може бути для викладачів дуже болючим процесом, що забирає багато часу, але найгірший курс можливих дій – це просто закрити очі на плагіаторство студента. Ігнорування плагіату підриває цінності освіти, репутацію вищого навчального закладу, а також кар’єру професорсько-викладацького складу. Отож, що треба робити викладачам, коли вони підозрюють студента у плагіаторській діяльності?

У більшості університетів США, наприклад, існують спеціальні вказівки дій для викладачів, якщо вони запідозрили когось у плагіаті. Важливо пам’ятати, що санкції можуть вживатися лише деканом факультету. Коли викладач вирішує сам розібратися з випадком плагіату – це не дає можливості університету застосовувати належні міри покарання.

Також дуже важливо, щоб студенти знали свої права в разі звинувачення їх у плагіаторстві.

  Чому викладачі неохоче повідомляють про плагіатора?

Дослідження, проведене в дев’яти корпусах Рутгерського університету міста Ньюарк, виявило, що із 800 професорів 54% рідко повідомляли про шахрайства студентів у вигляді  плагіату, 40% - не повідомляли, і лише 6 відсотків викладачів  робили це часто. Чому ж число повідомлень про плагіат таке невисоке? Ось деякі причини, через які члени професорсько-викладацького складу часто неохоче висувають (або і взагалі не висувають) офіційні звинувачення у плагіатстві:

Деякі викладачі вважають, що університетський законний процес вимагає багато часу і не підтримує членів професорсько-викладацького складу.

Часто міра покарання не відповідає злочину. Наприклад, у деяких університетах покарання за плагіатство може бути однаковим, не дивлячись на те вкрав студент усю роботу, видавши її за свою власну і таким чином здійснив шахрайство, або ж він просто неправильно процитував джерело, чи не вказав, як того вимагають правила, кому належать дані слова чи ідеї. Зрозуміло, що це порушення різної ваги.

Більшість викладачів не хочуть псувати репутацію або кар’єру студента і тому самостійно намагаються розібратися із ситуацією.

Довести акт плагіаторства може бути важко.

Деякі викладачі переживають, що пред’явлення офіційних звинувачень проти студента може негативно відбитися на їхній викладацькій практиці.  

На відслідкування роботи, інших джерел, з яких списано, може знадобитися багато часу.

Відділи університету можуть не мати узгодженої  політики щодо боротьби з плагіатом.

Деякі члени професорсько-викладацького складу вважають, що вони мають дуже невеликий вплив на законний процес, коли справи порушень передаються до адміністрації.

Для професора, який висуває студенту звинувачення у шахрайстві, це може бути досить емоційно виснажливим процесом.

Приголомшення світлим майбутнім

Переклав А.Павлишин 

 https://www.netslova.ru/alexroma/prigolomsh.html

26 комісарів технореволюціï

У 1970-му році побачила світ книга Олвіна та Гейді Тоффлерів "Future Shock" ("Приголомшення майбутнім"), яка миттю стала в Америці національним бестселером. У цій книзі й у випущеній слід за нею "The Third Wave" ("Третя хвиля") автори пророче віщували швидке завершення "холодноï війни" і переможний прихід слідом за нею інформаційноï ери або, іншими словами, третьоï хвилі - "епохи знань" (перша хвиля була аграрною, друга - індустріальною).

У вересні 2000-го року американський часопис Business 2.0 вирішив відзначити ювілей "Приголомшення майбутнім" черговим прогнозом на ті ж 30 років, і залучив до цього як самого Тоффлера, так і цілу групу експертів, яка складається з 25 видатних бізнесменів, політиків, шоу-менів, культурологів, соціологів, інвесторів, бізнес-консультантів, учених, винахідників і аналітиків. Поміж членами цього поважного товариства можна, скажімо, зустріти, репера Ice-T, котрий уславився альбомом "Вбивця поліцейських", продюсера "Термінатора-2" Леррі Казаноффа, електронного магната номер один Білла Ґейтса, загрузлого в науці колишнього спікера конгресу Ньюта Ґінґріча, господаря порталу Internet.com Алана Меклера, кавалера Національноï технологічноï медалі Рея Курзвейла - винахідника синтезатора мови - і головного вченого лабораторій Г'юлетт-Пакарда Стенлі Вільямза.

Таким чином, перед нами не просто групка мрійників, але потужний конгломерат людей, котрі тримають у руках технологічні й фінансові ключі від майбутнього. За словами Алана Кає з лабораторіï Xerox PARC, "найнадійніший засіб пророкувати майбутнє - це творити його". І ці люди не кидають футуристичних прогнозів на вітер, а підкріплюють ïх мільярдними фінансовими вливаннями або амбіційними техногенними проектами. У своïх прогнозах вони відштовхуються від проектів, які сьогодні перебувають у стадіï наукового або технічного опрацювання, а через декілька років будуть запущені в масове виробництво.

Яке майбутнє готують нам технократи? Сказати - майбутнє в рожевих барвах - буде неточно. Радше, в ядуче-рожевих. Це утопія, доведена до технічного абсурду.

Отже, розпочнемо твір на тему "Як я провів літо 2030-го року".

Незадовго до початку космічноï ери на Землі великий фізик Енріко Фермі сформулював парадокс, згідно з яким, якби існували неземні цивілізаціï, подібні до земноï, вони за кількадесят тисяч років технічного розвитку, темпи якого зростають за експонентою, змогли б спільними зусиллями колонізувати увесь Всесвіт, але це суперечить тому, що ми не зіштовхуємося з ïхньою присутністю в нашій зоряній системі.

У знаменному для прориву людини в космос 1961 році американський астроном Дрейк вивів формулу для підрахунку гіпотетичного числа цивілізацій, що підтримують між собою міжзоряний зв'язок. За найскромнішими розрахунками, тільки в нашій галактиці мало б бути кілька таких цивілізацій. Формула Дрейка окрилила астрономів на пошук сигналів неземних цивілізацій у рамках програми SETI, проте 40 років активного прослуховування космічного ефіру не принесли втішних результатів і лише підкреслили нерозв'язність парадоксу Фермі в рамках узвичаєного світогляду.

На відміну від райдужних прогнозів проникнення в мікрокосм, перспективи освоєння космічного простору не виглядають настільки захоплюючими. Польоти до дальніх зірок, якими марили фантасти усього світу в середині ХХ століття, у найближчі 30 років навряд чи здійсняться. Космічна техніка буде виконувати роль бездротового комутатора для планетарноï кібер-мережі. У якості супутників зв'язку використовуватимуть усе ті ж надмініатюрні нано-комп'ютери, які розпорошуватимуть у космосі в мільйонних кількостях.

Завдяки генній інженеріï, клонуванню і віртуальному моделюванню людина зможе не тільки забезпечити вічне життя всім нині живим, але й втілити концепцію "спільноï справи", запропоновану сто років тому російським філософом Васілієм Фьодоровим, - оживити мертвих людей. За твердженням Роба Ґлейзера, піонера мультимедійноï технологіï, котрий керував розробками компаніï Майкрософт у цій галузі, у найближчому майбутньому стануть можливими ток-шоу за участю повернутих до життя мислителів і політичних діячів. Уявіть собі, наприклад, шоу, в якому оживлені Марія Антуанетта, Карл Маркс, Абрагам Лінкольн і Нікіта Хрущов будуть обговорювати переваги та хиби американськоï демократіï в умовах ґлобальноï мережі.

Поняття "людськоï особистости" набуде іншого змісту, позаяк будь-яка людина в ґлобальній біо-мережі зможе стати будь-якою іншою людиною, групою осіб або всеохопною колективною свідомістю.

Віртуальна реальність у XXI сторіччі існуватиме не в комп'ютері, а безпосередньо в голові людини. Вживлені у мозок наноботи, що про них йшлося вище, дозволять гасити сигнали, які надходять через органи відчуттів людини з реального світу, і заміщати ïх сигналами, які відповідають конкретним обставинам віртуальноï реальності. Принципову можливість таких маніпуляцій свідомістю довели вчені з Інституту Макса Планка в Німеччині, котрі розробили "нейронний транзистор".

Таким чином, у людини буде повне відчуття присутности в іншій реальності. Ми зможемо не тільки побачити і почути віртуальну реальність, як зараз ми бачимо ïï на екрані монітора і чуємо крізь динаміки, але й відчути ïï усіма органами чуттів - поторкати, понюхати і "спробувати на зуб". При цьому бездротове сполучення мозкових наноботів усіх людей у єдину мережу забезпечить можливість існування єдиноï реальности, в якій віртуальні люди - електронні моделі реальних людей - зможуть зустрічатися і спілкуватися між собою (прообраз такоï мережевоï реальности можна побачити на сервері worlds.com). Наприклад, випадково зустрівшись із своïм другом у віртуальній реальності на якій-небудь планеті X, ви можете домовитись про конкретну зустріч з ним через дві години в реальному сквері навпроти вашого будинку.

Або, навпаки, познайомившись із дівчиною на вулиці, ви можете призначити ïй побачення у віртуальному ресторані "Арарат" на однойменній віртуальній горі. Зрозуміло, що при цьому вам не доведеться розплачуватися за віртуальне шампанське реальними грошима. Імовірніше за все, гроші втратять свій сенс як засіб обігу і будуть замінені чимось іншим, ціннішим для інформаційного суспільства, аніж шматочки паперу, номінально забезпечені "дорогоцінними" металами, які також втратять свій сенс, набутий в аграрно-промислову епоху.

Один із головних показників якости життя людини - відсоток часу, який вона може присвятити своïм захопленням і розвагам. У найближчому майбутньому життя буде звільнене від буденщини. Дрібні господарські справи, скажімо, прання, приготування ïжі чи прибирання, що ïх до середини ХХ сторіччя виконували жінки, а тепер значною мірою - побутові електроприлади, будуть здійснювати багатоцільові роботи. Чи буде людина як і раніше працювати, а чи зможе перекласти всю чорнову роботу на "розумні машини", із певністю сказати поки важко, проте вже зараз зрозуміло, що саме поняття "робота" кардинально зміниться. Ефективність праці визначатиметься не стільки економічними вигодами, скільки обсягом затраченого часу. Час, схоже, стане в майбутньому загальною цінністю, позаяк в межах планети він має універсальну щільність.

Теорія відносности припускає уповільнення часу, але в найближчому майбутньому не передбачається можливости розтягнути час, щоб за інших рівних умов одержати змогу робити за одну секунду більше логічних операцій. Людина може збільшити швидкодію комп'ютера або розширити можливості мозку за рахунок електронних імплантів, і це підвищить якість прийнятих нею рішень, але в будь-якому випадку внаслідок біологічних особливостей існує обмежене число рішень, які людина може прийняти і здійснити за одиницю часу.

Розваги майбутнього - це настільки багате поле для фантазіï, що навіть страшно подумати, до чого можуть дійти витончені віртуальні гедоністи. З упевненістю можна стверджувати тільки те, що техніка майбутнього дасть людині можливість не тільки повнокровно насолоджуватися віртуальною реальністю, але й "залізти в шкіру" іншоï людини, як це було продемонстровано у фантастичному фільмі "Усередині Джона Малковича", аби випробувати усе, що відчуває реципієнт. Можна легко собі уявити, наприклад, кіно майбутнього: глядач зможе вибрати собі будь-якого актора з фільму і безпосередньо переживати емоціï його героя.

Зрозуміло, що для керування новим суспільством знадобиться новий уряд. Сьогодні у всіх краïнах, незалежно від форми державного правління, органи влади формуються і діють за адміністративно-територіальною ознакою. У кожному населеному пункті є власні органи управління, під юрисдикцію яких підпадають усі громадяни, котрі мешкають в цьому пункті, незалежно від етнічних, культурних, вікових, релігійних та інших приналежностей.

У ґлобальній електронній мережі географічні розбіжності мають мінімальне значення, тому суспільство майбутнього, об'єднане такою мережею, буде кероване органами, сформованими за ознакою спільности інтересів. Наприклад, та чи інша релігійна група матиме єдиний уряд, юрисдикція якого поширюватиметься на всіх членів групи, незалежно від місця ïхнього проживання, а в окремо узятому місті діятиме безліч урядів "за інтересами", не підпорядкованих одному загальному центрові. Таким чином, неминуче відбудеться ерозія національних кордонів за прикладом того, як це зараз відбувається в краïнах Европейського Співтовариства.

Ба більше, людина здобуде можливість формувати для себе уряд на власний смак. Щоб було зрозуміліше, про що йдеться, уявіть себе громадянином не однієï (максимум двох), а всіх краïн світу водночас - тоді у вас буде змога обирати за бажанням у певній краïні певні соціальні блага і послуги. Наприклад, ви можете вирішити купити будинок у Монако, заплатити за нього в Росіï, а продати в Болівіï (або де буде вигідніше), одержати освіту у Франціï, відкрити бізнес на Кіпрі, закрити той сам бізнес у Росіï, одружитися в Африці, розлучитися в Голландіï, лікуватися у Швеціï, віддати дітей у ясла в Америці, одержувати пенсію в Австраліï. В принципі, усе це досяжно й сьогодні - купити громадянство можна практично в будь-якій краïні, йдеться лише про ціну, але те, що сьогодні здобувається із великими затратами фінансів, часу і фізичноï енергіï, завтра вирішуватиметься натисканням кнопки або навіть простіше - достатньо буде поруху мізинця в повітрі.

 

Репортаж із петлею гістерезису на шиï

Отже, ви ознайомилися з узагальненими тезами 26-ти прогнозів. Ці прогнози особливо цікаві тим, що автори писали ïх одночасно, незалежно один від одного, і що в них помітно безліч спільних рис і деталей. Згадаймо легенду про переклад юдейськоï Тори на грецьку мову. Його у третьому сторіччі до нашоï ери здійснювали сімдесят два перекладачі, котрі, не спілкуючись один з одним, видали однаковий текст, який назвали "Септуагінтою" і згодом канонізували як Старий Заповіт. Схоже, через дві тисячі років ми маємо перед собою Біблію Майбутнього - своєрідний новітній заповіт 26-ти техномагів.

Пророцтва техно-бібліï дійсно вражають. Якщо вони збудуться, світ майбутнього відрізнятиметься від сучасного приблизно так, як цивілізація 2000-го року відрізняється від кам'яного віку. Можна уявити собі, якими очима дивилася б на наше індустріальне суспільство первісна людина. Називаючи свій футурологічний прогноз "Приголомшення майбутнім", подружжя Тоффлерів засновувалося на тому, що центральна нервова система людини була сформована в процесі еволюціï, яка почалася задовго до виникнення цивілізаціï і тривала багато тисяч років. Темпи еволюціï значно нижчі, аніж темпи технічного прогресу, причому еволюція відбувається з незмінною швидкістю, тобто лінійно, а технічний прогрес зростає за експонентою.

Коли я переказав зміст " Приголомшення майбутнім-2" у прямому ефірі російського радіо в Нью-Йорку, першою реакцією слухачів було слово "апокаліпсис" - поняття, яке відображає концепцію двотисячолітньоï давнини. У нашому сприйнятті історичного часу існує щось на кшталт петлі гістерезису: про майбутнє ми судимо за минулим, про минуле - за сучасним (тобто, з позицій втіленого майбутнього).

Що не кажіть, а описана картина майбутнього дійсно навіює асоціаціï з біблійними пророцтвами про кінець днів. Нагадаємо, що апокаліпсис містить погану новину і гарну. Новина погана: переважна більшість населень Землі загине в результаті страшноï катастрофи планетарного масштабу. Новина гарна - після катастрофи відбудеться воскресіння усіх мертвих, і на Землі щасливо запанує тисячолітнє Царство Боже: "...і смерть і ад дали мертвих, що в них... А хто не знайшовся написаний в книзі життя, той укинений буде в озеро огняне". Справді науковий підхід: оживлені будуть не усі, а тільки ті, хто занесений у базу даних.

У перекладі на біблійну мову історія останніх 50-ти років звучить приблизно так: "І побудували вчені мужі ракети міжконтинентальні, і спорядили ïх боєголовками ядерними, хемічними і бактеріологічними. Вручили вони ті ракети політикам своïх краïн, і політики возрадувалися, і стали бряжчати зброєю масового ураження, погрожуючи гарантовано знищити один одного десять разів поспіль. Але вчені почали благати: "Не губіть, почекайте з ядерною зимою, не час ще на червону кнопку натискати, ми ще технологію оживлення мертвих не розробили. Клонований агнець Доллі вже сьому печать з генетичноï книги життя зняв, залишилося одне -живому трупові пам'ять повернути. Дайте нам ще кілька мільярдів доларів і тридцять років на загальну справу, заради Христа".

 

Неусвідомлена воля народу

Якщо полишити осторонь теологічні пошуки і звернутися до доказовішого науково-історичного підходу, картина майбутнього в люмінесцентному світлі минулого не набагато зміниться. Упродовж багатьох сторіч людина як біологічний вид прагнула до ґлобального об'єднання в надособистісне соціальне утворення (державу) з ïï наступною територіальною експансією в напрямку світового панування. Історія розвитку людського суспільства зводиться до історіï зародження, розквіту й загибелі великих і малих імперій, які мали на меті підпорядкувати собі світ у відомих ïм межах.

Усі ці імперіï врешті-решт розпадалися, але характерно, що кожна нова спроба призводила до дедалі значніших результатів. Так, Наполеон перевершив у своïх амбіціях й досягненнях римських імператорів, а Гітлер і Сталін набагато перевершили Наполеона. При цьому покалічені на будівництві імперіï покоління кляли виконробів-тиранів, але ïхні діти й онуки не були настільки категоричні в оцінках. Джинґіс-хан, який до ноги винищив кілька народів, увійшов у легенди і сприймається сьогодні як "геніальний керманич, що вписав блискучі сторінки у всесвітню історію".

Узурпатор Наполеон ще за життя став культовою фігурою серед европейського інтелектуального бомонду. Адольф Гітлер розв'язав війну, у якій загинуло понад 50 млн. осіб. А через 55 років після жалюгідноï смерті його ім'я названо першим за результатами електронного голосування в опитуванні часопису "Тайм" на тему "людина тисячоріччя" (скандал вдалось затушувати, і людиною тисячоріччя було офіційно проголошено Альберта Айнштайна).

Можливо, невдачі у створенні єдиноï "сім'ï народів" пояснювалися не явною хибністю мети, а недостатністю засобів ïï досягнення. Головним лихом імперій минулого була відсутність адекватних засобів зв'язку, що забезпечують швидку і надійну комунікацію між центральними та місцевими органами влади. Основне значення при цьому має не тільки швидкодія і пропускна здатність ліній зв'язку, але й достовірність переданоï ними інформаціï. Як приклад можна згадати колишній СССР періоду його розпаду (70-80-ті роки минулого сторіччя): у центр свідомо надсилали з місць неправдиві дані, із завищеними показниками і "розфарбованими" у веселкові кольори. Велике значення для імперіï має також єдина державна мова як уніфікований код повідомлення. І як тут не згадати, що одним із перших питань, піднятих націоналістами окраïнних республік на хвилі перебудови, було питання про скасування обов'язкового вивчення російськоï мови в школах. Усе за легендою: забери в людей спільну мову - позбав ïх зв'язку - і вони ніколи нічого разом не побудують.

Наприкінці ХХ сторіччя було розшифровано генетичний код біоорганізму. Можливо також, що слідом за цим у XXI сторіччі нам стане відомо щось на кшталт генетичного коду соціальноï організаціï живих істот. Мурахи будують мурашник, а не стільники тільки тому, що вони мурахи, а не бджоли. Подібно до цього, може виявитися, що людство із важко пояснюваноï з погляду логіки завзятістю знову і знову намагається ціною мільйонних жертв побудувати всесвітню імперію тільки тому, що нічого більше воно побудувати не здатне.

 

Що на гадці у ґлобального мозку?

Якщо вважати ґлобалізацію свідомости неминучою, то опір цьому процесові не тільки марний, але й безглуздий. Уявіть собі, що мурахи досягли таких висот технічного прогресу, що можуть побудувати стільники і наповнити ïх медом. Теоретично це завдання здійсненне, але навіщо, питається, мурахи будуть це робити? Щоб нагодувати бджіл, а самим померти від голоду?

Концепція єдиноï світовоï свідомости відлякує сучасну людину насамперед тим, що в центрі ïï нам уявляється якийсь всевидючий і усемогутній Великий Брат, котрий контролює і спрямовує кожен крок окремих індивідів. Але чи аж так потрібен Великий Брат єдиній свідомості? Як ми знаємо, у людського мозку немає єдиного центру, так само як немає єдиного центру у всесвіту або у всюдисущого Бога. Людині не потрібно уряду, поки вона знаходиться у своєму будинку: необхідність в органах влади виникає тоді, коли людина виходить за поріг у навколишній світ і вступає у соціальні стосунки з іншими людьми. За аналогією, планеті, об'єднаній в один спільний дім, без держав і націй, не буде потрібен світовий уряд. Ґлобальна мережа дозволить також легко усунути мовні бар'єри за допомогою умонтованих у мозок кібер-перекладачів, а звідси - рукою подати до побудови віртуальноï вавилонськоï вежі.

На питання - як побудувати єдиний біоорганізм, теоретично відповісти порівняно легко. Набагато складніше відповісти на запитання "навіщо". Відповідь, очевидно, варто шукати в культурних традиціях цивілізаціï, виходячи з того, що саме культура дає людині найповніше відчуття мети. Технічний прогрес сам собою не робить людину щасливішою і не наближає ïï до розуміння сенсу життя. Культура - це надреальність, з висоти якоï людина дивиться на життя, щоб точніше визначити моральні орієнтири прямування в майбутнє. Антикультура в цьому не виняток і також виконує роль шляховоï розмітки: культура каже "йди сюди", антикультура - "туди не ходи". Завдяки культурі як суспільному явищу людина корелює девіаціï свого особистого шляху із маґістральними напрямками соціуму.

Наприкінці другого тисячоріччя склався унікальний симбіоз технологіï та культури, що був названий "віртуальною реальністю". Унікальність цього явища полягає в тому, що донедавна культура спорадично містила в собі окремі технічні нововведення (наприклад, у музиці з'являлися усе нові й нові механічні й електронні інструменти), і тільки з появою віртуальноï реальности ситуація радикально змінилася: тепер уже технологія містить у собі ВСЮ культуру. На тому самому компактному диску записується і художнє зображення, і музика, і текст, щоб усі музи злилися у віртуальному екстазі в єдину мультимедійну сутність під назвою "електронна гра".

Будь-яка вища мета повинна неминуче замикатися на собі і не служити нічому іншому, крім самодосягнення, інакше це буде не кінцева мета, а проміжна. У світлі цього, вищою метою технологіï і культури, злютованих воєдино у віртуальній реальності, виступає саме зовнішньо безцільна гра. Людина майбутнього - це homo ludens, "людина, що бавиться", за виразом, запозиченим у братів Струґацьких [точніше, у голландського культуролога Гейзінги. - Прим. перекл.]. Мета гри - вихід в іншу реальність, для того, щоб створити в ній новий всесвіт і стати в ній богом. Задумайтеся: що може бути величнішим за ці плани і де ще ïх можна втілити, як не поза межами нашого світу?

У науковому пошуку людина засновується на тому, що нерозв'язних парадоксів не буває - бувають неправильно поставлені завдання. Проте, може виявитися, що парадокс Фермі був правильно сформульований, але його розгадка лежить поза межами науковоï доктрини і перебуває в області метафізики. За чотири сторіччя до Фермі інший видатний мислитель, його співвітчизник Джордано Бруно у книзі "Про безмежність, всесвіти і світи" висловив ідею про те, що у всесвіті існує безліч населених світів, але для блага істот, що ïх населяють, Бог вчинив так, щоб вони між собою не спілкувалися. Якщо розглянути це твердження у площині викладених вище прогнозів на майбутнє, парадокс Фермі розв'язується відсутністю у високорозвинених цивілізацій космічноï експансіï. Замість експансіï вшир - розповсюдження у просторі - цивілізація, яка досягла стадіï єдиноï свідомости, розвивається всередину - у напрямку освоєння інших реальностей. Зрозуміло, що ми не зможемо одержати сигнали від потойбічних цивілізацій, поки самі не вийдемо на "той бік".

Освоєння не скованоï фізичними законами віртуальноï реальности обіцяє набагато більше, аніж чисто механічне проникнення (експансія) в ізотропний космос - це рівнозначно дилемі: випити келих вина чи занурити в нього палець? Ми ще навіть не почали освоєння віртуальноï реальности - ми тільки несміливо експериментуємо з ïï властивостями, відтворюючи в ній звичний нам світ з усіма його "принадами": категоричними імперативами, домінуванням природних законів, уподобанням до місця і часу, боротьбою за виживання і насильством над особистістю. Нас несподівано випустили на волю і дали повну свободу дій - ми стали будувати золоту модель іржавоï клітки, із якоï вийшли. І все-таки є надія, що, набавившись із кліткою, ми візьмемось за спорудження віртуального Храму.

 

Чи збожеволіє людство ґлобального розуму?

Чи стане ґлобальна біомережа справді ґлобальноï? Чи пошириться вона на усіх без винятку жителів планети, а чи замкнеться на так званому "золотому мільярді" - мешканцях технологічно розвинених краïн? З новітньоï історіï ми знаємо, що високорозвинені техно-держави не поспішають ділитися своïми досягненнями з краïнами, які розвиваються, і віддають перевагу використанню ïх як сировинних придатків і полігони для шкідливого виробництва. Якщо ця тенденція збережеться в найближчому майбутньому, світ, найімовірніше, розділиться на ґлобальну "світову свідомість" і безліч дрібних рефлекторних "підсвідомостей".

Як свідчить досвід, людина може ефективно приймати оперативні рішення, активно задіюючи ресурси свого мозку усього на кілька відсотків. Якщо припустити, що ґлобальний мозок буде створено за образом і подобою індивідуального, "золотий мільярд" візьме на себе логічну функцію мислення, а інша, більша частина світу буде виконувати роль душі, що впливає на емоціï і настроï. Зрозуміло, що в цьому випадку в інтересах "золотого мільярда" душа буде підтримувати свій несвідомо-інтуïтивний апарат на рівні задоволення потреб, мінімально достатньому для відчуття побутового комфорту (це відбувається уже сьогодні, коли розвинуті краïни надають біднішим гуманітарну допомогу).

Правдоподібно, сильні світу цього не будуть насильно підключати самобутні малі народності до ґлобальноï мережі шляхом розпилення, скажімо, де-небудь над Непалом сотень гекалітрів нано-ботів. Для цього можуть існувати принаймні дві причини. По-перше, ґлобальний мозок не захоче перекладати з несвідомого у свідоме несуттєві для його оперативного функціонування депресивні проблеми, подібно до того як сучасна людина воліє не замислюватися, приміром, про смерть, поки та не постукає ïй у двері. По-друге, світ досяг певного ступеню гуманізму, що уже сьогодні, наприклад, не дозволяє наддержавам вирішити проблему голоду в Африці шляхом винищування голодуючих, як це колись зробили більшовики на Поволжі. Проте, як показує світова практика, гуманізм не стає і навряд чи стане в майбутньому всеосяжним і безмежним. Скоріше за все, ґлобальний мозок з певністю міститиме в собі найбільш гідних з його точки зору осіб, а інші будуть залучені побічно. Тобто, існуватимуть два рівні ланцюгів підключення - верхній і нижній, - що загалом відповідає теперішній соціально-економічній біполярності Північ-Південь. Можна достеменно сподіватися на одне, що силові центри в майбутньому не будуть загрожувати винним ракетами, або душити ïх блокадою, а просто відключать ïх від ґлобальноï мережі.

 

Міркування біля розбитоï машини часу

У всіх народів різне ставлення до минулого і майбутнього. Американці рідко згадують про минуле і замислюються над майбутнім, радше піклуються про сучасне, але якщо згадують, то тільки добрим словом, і якщо зазирають уперед, то з оптимізмом. Японці з пієтетом ставляться до духів предків й обожнюють мріяти про майбутнє, яке уявляють у яскравих і веселих технологічних тонах. Західні европейці відчувають ностальгію за минулим і з побоюванням очікують майбутнього.

Що стосується росіян, то неодноразово висловлювані з високих трибун обіцянки світлого майбутнього знецінили саме це поняття. Смертельного удару по російському оптимізмові завдала власне сама комуністична партія, яка проголосила волюнтаристичними своï ж плани щодо побудови комунізму до 1980-го року. Якщо в когось ще жевріла надія на краще, вона померла після розпаду СССР, коли замість жаданого вільного підприємництва в краïні запанував бандитський "беспредєл", а замість демократіï - влада олігархів. Сучасній російській людині, схоже, набридло копирсатися в минулому і набридли заклики працювати задля майбутнього - вона живе дійсним, славно розважаючись і не думаючи про важке похмілля.

Від кінця 80-х років, коли стало зрозуміло, що комуністична імперія неминуче розвалиться, росіян зусебіч переконували, наче побудоване ними суспільство, в основі якого лежить підпорядкування особистости колективній волі й однодумність, - це історична помилка, що воно нічого не варте і чим швидше воно помре, тим краще. І от тепер у передових краïнах Заходу, які найбільше виступали проти російськоï комуністичноï моделі, будується, по суті, щось подібне, тільки під іншою назвою, гуманніше і на незрівнянно вищому технічному рівні.

Перед тим, як запускати нову модель автомобіля в серійне виробництво, обов'язково проводять випробування на міцність. Зовні це виглядає так: нефарбовану, мінімально оснащену машину обплутують датчиками, саджають у неï манекенів, розганяють до граничноï швидкости і вдаряють об сталеву стіну. Незалежно від результату - розіб'ється машина вщент чи ледь зімнеться - експеримент можна вважати вдалим, оскільки будь-який результат однаково важливий. Конструктори вивчають результати і доводять модель до пуття. Зміцнити бампер, підтягти двері, пом'якшити рульове керування, відреґулювати гальма, удосконалити паси безпеки, передбачити підставки для склянок, встановити стереосистему (щоб замість маршів крутити "попсу"), телевізор, систему супутниковоï навігаціï, приладувати комп'ютер, підключити його до мережі - і можна випускати диво техніки на дороги. Тепер уявіть собі, що в новенькій, виблискуючій фарбою машині з комфортом ïдуть безтурботні пасажири і, проïжджаючи повз понищену та заіржавілу випробувальну модель у кюветі, сміючись вказують пальцем на манекени, які вивалилися з вікна. По суті те ж саме відбулося з Совєцьким Союзом, із тієï тільки різницею, що у випробуваннях моделі майбутнього замість манекенів брали участь живі люди, а результатами скористалися ті, хто говорив, наче початкова конструкція машини помилкова, отож ïï й зовсім немає раціï випробовувати.

Варто окремо зауважити, що історія не обдурила передових будівничих світлого майбутнього: пристрасні ентузіасти своєï справи щиро вірили в те, наче будують новий світ не для себе, а для своïх дітей. Так воно й трапилося: діти й онуки комуністичних виконробів майбутнього на чолі з нащадками Сталіна і Хрущова були винесені долею на хвилю еміґраціï і тепер вже в іншій півкулі пожинають плоди новоï революціï з техно-людським обличчям. Вражає також і передбачливість самого "батька народів": адже це йому належала ініціатива створення "усесвітнього мозку" за схемою генсек-політбюро-пленум, який уже упродовж 55-ти років доволі ефективно функціонує в теперішній столиці світу на березі Іст-Рівер (і це не фантазія в стилі сорокінського "Блакитного сала").

Але полишимо цікаві аналогіï та повернімося до реалій сьогодення. Технологічні перспективи Росіï на майбутнє невтішні. Коли батько кібернетики Норберт Вінер відвідав у 1960 році СССР, він відзначив: "Вони відстають від нас в апаратурі - не безнадійно, а трохи. Вони випереджують нас у розробці теоріï автоматизаціï". За минулі 40 років Росія не тільки значно відстала у технологіï, але й втратила пріоритет у побудові теоретичних основ. Від початку 80-х років державне субсидування наукових досліджень скорочувалося в Росіï катастрофічними темпами. За даними ESTO - міжнародноï організаціï, яка спостерігає за науково-технічним прогресом у Европі, - 1997 року витрати на науку склали в Росіï менше третини від рівня 1990 року. У той же час у США безупинно росли урядові "ґранти", які виділяють дослідницьким лабораторіям на цільові проекти. Саме завдяки бюджетним вливанням було здійснено такі широкомасштабні американські проекти, як Інтернет і геном людини. До кінця 90-х років ці проекти "розкрутилися" за рахунок держдотацій до такого рівня, що стали привабливими для приватних інвесторів й одержали подальшу фінансову підтримку.

У Росіï становище з новими технологіями в 2000 році невтішне: за останні 20 років рівень упровадження технічних інновацій у виробництво впав від 60-70 до 5 відсотків. Перспективи розвитку науки також не обнадійливі: немає ні засобів, ні устаткування, ані кадрів. Від 1991 року і досі рівень зайнятости в російських лабораторіях знизився на 52 відсотки, причому швидше за все зменшувалася чисельність "різноробів науки" - технічного складу: ïхнє число зменшилося втричі. "Відплив мізків", усупереч узвичаєному уявленню про повальну втечу з краïни вчених, відбувався переважно внутрішніми каналами - у вітчизняні бізнес-контори. Число російських учених, котрі працюють за контрактами за кордоном, згідно з даними CSRS (Центру наукових досліджень і статистики), складає не більше 5000 (близько третини - фізики) при загальному показнику зайнятости в науці понад 900 тисяч осіб.

За числом персоналу, зайнятого науково-технічними розробками - 143 на 10 000 населення - Росія дотепер залишається на рівні передових технічно розвинених краïн. Незважаючи на всі негаразди останніх років, у краïни зберігся значний науковий потенціал в галузі фізики, астрономіï, космічних досліджень, біологіï, хеміï, нових матеріалів і математики. Сьогодні у Росіï, завдяки зростанню світових цін на нафту, з'явилася принципова можливість фінансування науково-технічних розробок або закупівлі патентів на "високу технологію" за кордоном: у 1999 році позитивне сальдо зовнішньоï торгівлі склало 39,3 млрд. доларів США. Проте немає ніяких свідчень про те, що уряд має намір віддавати пріоритет технологіям майбутнього. Прибутки від експорту енергоресурсів майже цілком витрачаються на закупівлю за кордоном промислових машин і устаткування (32,3 млрд. доларів у 1999 році), тобто на модернізацію індустріального комплексу, який працює на ті ж видобуток і переробку нафти, газу й металів. Саме у секторах, орієнтованих на експорт сировинних продуктів, відзначається найвищий рівень технічних інновацій (у нафтохеміï та чорній металургіï). Це хибне коло - навіть не коло, а зростаюча спіраль - мало б сенс, якби працювало на майбутнє, але тепер у світі посилюється тенденція до розробки джерел енергіï, альтернативних викопним ресурсам, тобто дешевих й екологічно чистих. Російській "енерговалюті" у найближчому майбутньому загрожує значна девальвація.

Росія внаслідок невдалого історичного досвіду минулого сторіччя, зважаючи на все, не ринеться до боротьби за світове лідерство. Ще у 70-ті роки росіяни зневірилися, що вони наздоженуть і випередять Америку, у середині 80-х зродилася слабка надія скоротити відрив за рахунок конверсіï військового виробництва, на початку нового тисячоріччя Росія остаточно махнула на Америку рукою: "А пішла вона... своєю дорогою!"

Чи є альтернатива технічному розвиткові? Як показує досвід Сходу, у принципі можливе створення цивілізаціï духу. Інше питання - наскільки така цивілізація приваблива для російськоï людини, духовність якоï розвіяна вітрами технічного прогресу, що проникають із Заходу. Якою б "бездуховною" не була Америка в очах росіянина, у життєвому сенсі вона усе ж привабливіша, аніж одухотворений Непал, про що свідчать потоки еміґраціï. З іншого боку, внаслідок свого національного характеру росіяни історично завжди прагнули до єднання з іншими народами. У нарисі "Пушкін" Достоєвський писав: "До всесвітнього, до вселюдсько-братського єднання серце російське, може, із усіх народів найбільше призначене".

Сьогодні в російській душі, як і сто, й двісті років тому, зіштовхуються різноспрямовані вектори прагнення до злиття зі світовим розумом і рефлекторним самозаглибленням: блаженна "маленька людина", котра давно задихнулася на Заході у просторому техно-скафандрі "вселюдини", як і раніше вільно дихає в Росіï, із головою закутана у потерту шинель, між тим як обріï майбутнього знову й знову пломеніють над нею не чіткими орієнтирами прямування, а одіозно-проклятим питанням "Що робити?".

Завдяки великим природним багатствам у Росіï завжди була змога експериментувати з майбутнім. Експеримент, який поставила над собою Росія у 1917 році (побудова соціалізму в окремо взятій краïні), був неможливий у залежних від зовнішніх ресурсів Німеччині чи Англіï - і він у них не втілювався. У Росіï й сьогодні залишається можливість піти власним шляхом: плюнути в дзеркальні очі американським роботам, співати "старі пісні про головне" і за приписом Александра Дуґіна ловити кайф, перечитуючи розклад руху потягів неосяжними просторами Батьківщини. Цілком можливо - і дай Боже - на цьому шляху російська людина буде щасливішою від західних біомашинних організмів і зрештою збереже свою загадкову душу для чогось більшого, аніж сингулярна планетарна свідомість.

Як і будь-який "свій шлях", цей шлях цікавіший і спроможний надихнути на подвиги, але він чаïть у собі більше непередбачених небезпек, аніж пряма історична магістраль. У марафонському забігу на шосе ви можете спробувати скоротити дистанцію через ліс, але немає ніякоï гарантіï того, що в цьому лісі ви не заблукаєте, або на вас не нападуть дикі звірі. Кажучи конкретно, найбільша небезпека для унікального російського шляху - позбавлення Росіï ïï природних багатств. Тобто, ресурси в Росіï залишаться, але може трапитися так, що вони втратять усяку цінність, коли Захід цілком перейде на нові джерела енергіï й нові синтетичні матеріали. І це може відбутися не пізніше 2025 року - саме таку дату визначив для відмови Америки від нафтового палива теперішній віце-президент Ел Ґор, у якого є добрі шанси стати новим президентом. Друга небезпека - культурна автаркія, що веде до деградаціï національноï свідомости (що колись трапилося в СССР). Третя небезпека - фізичне вимирання внаслідок недостатньоï турботи про тіло (уже зараз смертність у Росіï перевершує народжуваність). До цих внутрішніх небезпек варто додати ще зовнішні - ідеологічну аґресію із заходу і збройну аґресію з півдня. Йти своïм шляхом буде для Росіï зовсім не просто.

 

Замість висновку

Уявити майбутнє у всіх деталях неможливо, але загалом ясно одне: людина має пройти довгий шлях, а ми перебуваємо на самому його початку. Родина гомінідів виникла близько 10 мільйонів років тому, homo sapiens з'явився в цій родині 250 тисяч років тому. Якщо порівняти ці цифри із тривалістю людського життя, прирівнявши для наочности тисячу років до одного дня, виявиться, що вік наших предків - приблизно 30 років, а від миті нашого народження минуло усього вісім місяців. І дійсно, наша ґлобальна свідомість перебуває на рівні немовляти. Фактично ми тільки починаємо усвідомлювати себе як єдиний планетарний організм. Та що й казати, коли в порівняльному масштабі часу ми усього кілька годин тому дізналися про те, що живемо на звичайній планеті, а не на плоскому диску в мітичному центрі всесвіту.

Цілком можливо, у дорослішого людства не залишиться ніяких спогадів про своє несвідоме дитинство, як у нас не залишається спогадів про дитинство - тільки пожовклі світлини, на яких ми заледве впізнаємо себе. І якщо люди майбутнього не згадають про нас - чому ми повинні думати про них? Одне слово, забудьте про майбутнє, мрійте про минуле, живіть сучасним і будьте цим щасливі. До дитини вимог небагато - головне, щоб вижила. А там видно буде.

Деякі аспекти формування Інтернет-залежності

Л. Шпанер

 

http://prima.franko.lviv.ua/mediaeco/zurnal/N3/aspekty-spaner.htm 

 

Я просто сиджу тут і дивлюся, як крутяться і крутяться колеса… Мені так подобається дивитися, як вони крутяться… Я уже не катаюся на цій каруселі… Мені потрібно було просто відпустити її… Мені потрібно було просто відпустити її… Мені потрібно було просто відпустити її…

Джон Ленон

           

Сьогодні потік інформації зростає набагато швидше, ніж населення Землі. Від часу найдавнішої з відомих нам цивілізацій – давніх шумерів (приблизно 3800 років до н.е.) – й до 1900 року н.е., тобто  за 5700 років, людство оволоділо певною кількістю бітів інформації. За наступні п’ятдесят (з 1900 до 1950 року) знання подвоїлися. Потім подвоєння відбулося через 20 років, приблизно до 1970 року. Далі потрібно було лише 10 років. Тепер подвоєння інформації відбувається кожні 2–3 роки. Надшвидкими темпами розвиваються інформаційні технології, мільйони комп’ютерів об’єднують у єдину всесвітню мережу – Інтернет, яка стала доступною для багатьох людей. Виникає багато нових інтересів, мотивів, змінюються потреби, установки, з’являються нові форми психологічної і соціальної активності, безпосередньо пов’язані з новим простором.

            Інтернет став місцем зберігання величезної кількості інформації. Подорожувати посиланнями можна практично до безмежності, число сайтів величезне, їхня тематика невичерпна. Він доступний і простий для користувача. Якщо є гроші на провайдера, то в будь-який час дня і ночі можна “зануритися” в мережу. Легко знайти цікавого співрозмовника, відповідно до своїх зацікавлень, і немає потреби триматися тільки його, бо завжди можна знайти іншого, можливо й кращого. Не потрібно відповідати за свої слова і віртуальні вчинки. Перебуваючи в Інтернеті, можна зреалізувати свої фантазії, які є неможливими в реальному житті, можна миттєво перенестися з однієї точки земної кулі в іншу і навіть бути присутнім у кількох місцях одночасно,  конструювати не схожі на себе віртуальні особистості. У середовищі Інтернету можна бути ким хочеш, виглядати як завгодно, бути істотою будь-якої статі, віку, будь-якого роду занять, уподобань. Отже, Інтернет дозволяє людині конструювати свою ідентичність за власним вибором.

Всесвітня       мережа сьогодні більше нагадує чарівну казку, у якій "користувач" володіє надприродними можливостями, на відміну від реального життя. Не дивно, що Інтернет найбільше відповідає міфологічному мисленню маленької дитини. Таке мислення ніколи не зникає повністю, а тільки витісняється зі свідомості з віком, воно зберігається в несвідомому дорослої людини, породжуючи віру в прикмети і магічні ритуали. Отже, Інтернет є ідеальним середовищем для актуалізації багатьох психічних процесів несвідомого, архетипного характеру. Для багатьох людей, у психологічному сенсі, Всесвітня мережа стала дверима в той чарівний казковий світ, який людина змушена була покинути в дорослому віці, під тиском об'єктивних умов реального світу. У процесі соціалізації дитини, безпосереднє афективне сприйняття і реагування придушується виконанням набору соціально-схвалювальних норм і правил. І в ситуації, коли чинні норми і правила стають непотрібними або втрачають свою силу, проявляється первинний, примітивний, такий, що дотепер придушувався, засіб реагування. Подібні висновки, тільки стосовно культурного життя, зробив Зігмунд Фройд у працях "Майбутнє однієї ілюзії" і "Невдоволення культурою". Він вважав, що процес відмови від  суворих культурних норм завжди повинен супроводжуватися певним задоволенням. Саме воно, поряд з іншими чинниками, і є тією притягальною силою, що змушує користувачів проводити багато годин за екраном монітора. Це твердження достатньо добре ілюструє "ефект азарту", тобто тягу до самого процесу пошуку інформації, на шкоду її вивченню, аналізу і переробці. Іншими словами, відбувається зсув акценту з аналітичної діяльності на пошукову активність. Про детальний психологічний механізм цього явища покищо рано робити якісь висновки. Проте, можна припустити, що тут знову ж відіграють роль чинники своєрідного регресу психічної діяльності, оскільки пошукова активність є генетично більш давньою і менш енергозатратною діяльністю в порівнянні з аналітичною.

Інтернет став доволі привабливим і простим способом відходу від реальності, гарним засобом сховатися від різноманітних проблем для тих, хто страждає від негараздів у сім'ї, на роботі, схильний до депресій. Психіатри вважають, що це схоже на пристрасть до алкоголю або азартних ігор і призводить не лише до того, що людина відкладає прийняття важливих рішень, але також і до зміни її особистості. Особливості віртуальної реальності такі, що користувач, який опинився в ній, “змушений” актуалізувати витіснені в несвідоме інфантильні уявлення і поведінкові патерни. Ефект посилюється ще й тим, що це здебільшого відповідає власним психологічним потребам користувача.

Першими з позиції психологічної науки почали досліджувати Інтернет  1994 р. американці К.Янг, І.Голдберг, М.Гріффітс, Дж. Грохол, Дж.Сулер та ін. Вперше термін “інтернет-залежність” (або “інтернет-адикція”) як аномальний потяг до перебування в мережі застосував Айвен Голдберг у 1996 році.

Вчені дослідили, що виникнення Інтернет-адикції не підпорядковується закономірностям формування залежностей, які встановлені на підставі спостережень за курцями, наркоманами, алкоголіками або патологічними гравцями. Якщо для формування традиційних видів залежностей потрібні роки, то для Інтернет-залежності цей термін різко скорочується: за даними К.Янг, 25% адиктів набули залежності протягом півроку після початку роботи в Інтернеті, 58% – протягом другого півріччя, а 17% – через рік. Окрім того, якщо довгострокові наслідки залежності від алкоголю або наркотиків добре вивчені, то Інтернет-адикція ще не стала об’єктом тривалого спостереження.

Формування залежності від Інтернету можна розділити на 4 стадії. Перша стадія –  людина сідає і починає працювати в мережі. Друга – вона проявляє зацікавлення і намагається використовувати Інтернет для роботи і розваг. Третя –  найстрашніша: людина увесь час проводить в Інтернеті, втрачає відлік часу, відходить від комп'ютера тільки для того, щоб поїсти і поспати. Четверта стадія – це стадія спокійного ставлення до Інтернету, коли його використовують тоді, коли є потреба. Більшість людей проходить швидко усі ці три стадії і переходять на четверту. Але деякі користувачі можуть зупинитися на третій стадії, і тоді їм потрібна допомога спеціаліста.

Інтернет-узалежнені особи мають аномальний потяг до роботи з комп'ютером (до ігор, програмування або інших видів діяльності), проводять компульсивну навігацію по WWW, здійснюють пошук у віддалених базах даних. Їх притягують азартні ігри, онлайнові аукціони. Інтернет-адикти стають аномально залежними від "кібер-відношень", тобто від соціальних застосувань Інтернету: від спілкування в чатах, групових ігор і телеконференцій, що часто приводить до заміни існуючих у реальному житті членів сім'ї, друзів віртуальними. Багато з них стають залежними від "кіберсексу", тобто від порнографічних сайтів в Інтернеті, від обговорення сексуальної тематики в чатах або на спеціальних телеконференціях "для дорослих". Адикти відчувають радість, ейфорію під час перебування в мережі, не можуть зупинитися,  навіть якщо насатає час їжі або сну. Інтернет-адикти часто і декілька разів підряд перевіряють свою електронну пошту. Поза мережею вони стають роздратованими, відчувають спустошеність, депресію, усе більше часу проводять в Інтернеті, зневажають рідних, близьких і друзів, втрачають працездатність.

В узалежнених користувачів проявляється синдром карпального каналу (тунельне ураження нервових стовбурів руки, пов'язане з тривалою перенапругою м'язів). Вони відчувають головний біль, сухість в очах, болі у спині, страждають розладами сну.

На нашу думку, за проявами залежності від Інтернету нерідко ховаються інші адикції (патологічні залежності) або психічні відхилення. Страждання людей, які мають межові психологічні стани, може, зокрема, проявитися в ненормальній пристрасті до Інтернету, до онлайнових систем спілкування тощо. Вони просиджують весь час за комп'ютером, забуваючи про їжу, сон, цілком захоплені мерехтінням екранних сторінок. Але не варто думати, що ці ж люди до появи Інтернету були цілком здорові. Якби не було на світі ні Інтернету, ні комп'ютерів –  вони з тією ж маніакальною завзятістю дивились би телевізор, слухали радіо, читали газети, обмінювалися поштовими марками або збирали модель залізниці. Депресивні хворі, які більше від інших відчувають страх відчуження, використовують Інтернет, щоб перебороти труднощі міжосо­бистіс­ної взаємодії в реальному житті. Схильність людини до повного "відключення", до втрати соціальної адаптації – це симптом щиросердечного страждання, джерело якого варто шукати в психіці хворого, а не в Інтернеті чи філателії.

Проблема адикції починається тоді, коли прагнення відходу від реальності, пов'язане зі зміною психічного стану, починає домінувати у свідомості, стає центральною ідеєю. Цьому процесу можуть сприяти біологічні (наприклад, індивідуальний засіб реагування на інформацію в мережі), психологічні (особистісні характеристики, психотравми), соціальні (сімейні і позасімейні) чинники. Існує взаємозв'язок із такими нехімічними адикціями як роботоголізм і гемблінг (патологічна гра). Методи роботи з такими людьми психологічно такі ж, як і при будь-якій іншій залежності, чи то алкогольної або наркотичної.

Залежні від Інтернету користувачі потребують  кваліфікованої психотерапевтичної допомоги. За кордоном є декілька он-лайн центрів підтримки інтернет-адиктів, один із яких заснував К. Янг – найвідоміший дослідник Інтернет-залежності. У Рунеті на сьогодні є Служба Анонімної Допомоги користувачам Інтернету, що пропонує психологічну підтримку он-лайн (мережевий аналог "телефону довіри") і "Віртуальна психологічна служба". Але якими б кваліфікованими не були віртуальні служби психологічної допомоги, усе ж більшість спеціалістів рекомендують очну індивідуальну і/або групову психотерапію, з акцентом на роботі з уявою, емоціями. З огляду на вказані труднощі у здійсненні міжособистісних взаємодій і соціальної адаптації в осіб, що страждають інтернет-залежністю, у лікуванні надається перевага груповим варіантам психотерапії.

***

Отже, залежність від Інтернету, або інтернет-адикція – реально існуючий феномен. Для того, щоб вважати це захворюванням, на сьогодні ще недостатньо клінічних даних. Якщо Інтернет-адикція буде згодом таки визнана захворюванням, то число хворих стане істотно меншим, ніж зараз прогнозується. Розширення симптоматики вигідне сьогодні фахівцям із психічного здоров'я і дослідникам цього феномена. За проявами залежності від Інтернету нерідко ховаються інші адикції або психічні відхилення. Залежні від мережі користувачі потребують кваліфікованої психотерапевтичної допомоги.

Феномен інтернет-адикції постійно видозмінюється разом із розвитком Інтернету і заслуговує докладного вивчення. Важливо застосовувати як якісні, так і кількісні дослідницькі методи.

У розвитку інтернет-залежності винна аж ніяк не Всесвітня мережа, а особистісні характеристики людей, які прагнуть з різних причин втекти від реальності. Просто для цього Інтернет достатньо зручний і до того ж легкодоступний. Тобто Всесвітня мережа – це такий же засіб втечі, як, наприклад, алкоголь, причому менш небезпечний для здоров'я людини і  суспільства. Не варто поспішати ставити собі діагноз. Інтернет не може зруйнувати нам ні життя, ні здоров'я. Це можемо зробити тільки ми самі.

 

Кіборги виходять з чату

Ф. Дзертаподж

 

http://uatoday.net/news?class=1&categ=6&date=944558490&.phtml

 

Сьогодні ви нахабнуватий високий блондин, завтра - дівчинка-школярка, сьогодні ви "новий український" із мільйонним рахунком, завтра переконуєте співрозмовника, що ви шахтар і комп`ютер встановлено безпосередньо в забої. Класові стереотипи неважливі. Неважливо, що в реалі вам далеко за 30, ви маєте черевце і радикуліт. В мережі ви подібні до Бога, ви легким порухом клавіш створюєте віртуальних осіб і так само легко перетворюєте їх на ніщо. Ви настільки могутні, наскільки вистачає потужності вашої свідомості і глузду.

Чат. Це загадкове для переважної більшості наших співгромадян слово стало для меншості зручною і простою формою спілкування. Власне, чат являє собою швидко діючу дошку для об`яв. Все просто: ви пишете якусь фразу, а ще хтось, на тому кінці дроту, пише відповідь. В результаті виникає контакт. При чому контакт віртуальний, абсолютно "чистий" від усього зайвого. "Стаючи на чати" користувач Мережі ніби залишає у реальному світі тисячолітні нашарування культури. Ви можете стати жінкою чи чоловіком, чи навіть особою без статі. Ви можете запропонувати співрозмовнику кіберсекс, а в разі відмови просто поспілкуватися про кішок чи дітей, або на тему чий начальник дурніший. Ви помічали, що на чаті абсолютно природньо запитувати в жінки, скільки їй років, практикується вільне кохання та політична нерозбірливість? Чат відфільтровує законослухняність та моральні обмеження. Втім, для декого чат стає не тільки формою, але й основним змістом і метою життя. Поступово реальна людина зростається із своїм псевдонімом - нік-неймом - у єдине ціле.

30 років тому у лабораторії Каліфорнійського університету за допомогою телефонного дроту були з`єднані двоє комп`ютерів. Проте відразу стало ясно, що в решті-решт спілкуватися будуть не комп`ютери, а їхні власники. Спілкуються голі мізки, підсилені мегабайтами оперативної пам`яті та мільйонами транзисторів у чіпах-процесорах. Все решта можна добудувати вже у процесі спілкування за допомогою фантазії. Фактично, людина у чаті перетворюється на кібернетичний організм.

Чим відрізняється спілкування за посередництвом Інтернету від простого спілкування телефоном чи особисто? Тривалістю? Автор Агенції інтернет-новин, брамс, у інтерв`ю UA today зізнався, що його власний рекорд безперервного сидіння на чаті складає три доби. Відсутністю фізичного контакту? Проте більшість відвідувачів чатів зовсім не вважає кіберспілкування повноцінним. Дуже часто чат використовується лише як додаток до звичайного спілкування в реалі, а не рівноцінний замінник йому. Чат звільняє від стереотипів і дає спілкування.

Віртуальні пристрасті

Можливо, цей феномен не є чисто київським, чи це властиво всім чатам у всьому світі, але обидва найбільші київські чат-клуби: Янус-чат-клуб та Гала-чат фактично перетворилися на своєрідний придаток до величезної тусовки.

Взяти хоча б Чат-клуб Янус. Щохвилини у прямому ефірі тут перебуває до двох сотень користувачів. Але у вільний від комп`ютера час, постійні відвідувачі чату теж не розстаються: вони п`ють пиво у кафе "Портал", або "Янус" і продовжують розпочаті у віртуальній реальності знайомства. Спробуй визнач, що тут яйце а що курка: тусовка чи сам чат. Тусовка, начеб-то, утворилася внаслідок діяльності самого чату, оскільки коли чату не було, тусовки теж не існувало. Проте сама тусовка давно вже захопила владу в самому чаті і диктує свої правила поведінки. Сама поведінка в чаті в свою чергу впливає на авторитет кожного окремого тусовщика. Наприклад, якщо ви на чаті прославилися як бастард і прихильник ненормативної лексики, то навряд чи окуляри і краватка у реалі допоможуть вам переконати чатівську громаду у ваших інтелектуальних здібностях.

Кіборги теж потерпають від вірусів

Нічого не минає безслідно. Якщо десь завівся кіборг - він обов`язково виповзе на вулицю і знайде там собі подружку, а то й не одну. Так і виходить: "відірвані" кібер-відносини, що склалися в чаті переходять у реальні відносини. Віртуальний світ безжально втручається у світ фізичний. Це видно хоча б з чатівської фотогазети 777, - деякі зустрічі віртуалів дуже скидаються на якісь оргії, тим більше, що набір персонажів на фото представлений кожного разу у новій комбінації. Нерозбірливість у партнерах - добра традиція віртуального спілкування. А втім, закони фізичного світу так легко не переробиш. Вони обов`язково помстяться, при чому у найогидніший спосіб. Прецеденти вже є. Так, лікарі одного американського міста звернули увагу на дивну епідемію сифілісу, що досить стрімко розросталася. Як виявилося, розсадником зарази став місцевий чат-клуб. Спроба перенесення кібер-кохання на реальний світ закінчилася досить печально. Так їм і треба. Взагалі, навіщо змішувати Божий дар із яєчнею? Кіборгу - кіберове, людині - людське. Ідеальне кібер-кохання зовсім не обов`язково пристосовувати до фізичного світу.

P.S. Ха! Легко сказати - розділяти. Людина не може розділяти навпіл почуття: ці - для реалу, а ці для он-лайну. Точніше може, але це вже буде шизофренія. Як правило в людини лише одне "я", одне лібідо і навколишній світ вона сприймає таким собі монолітом. Отже віртуальна реальність і реальність реальна будуть взаємопроникати. Наш світ, наше суспільство, наша політика під впливом кіберсвіту, кіберсупільства та кіберреальності суттєво зміняться. Цілком вірогідно, що під впливом нового спілкування завтра від звичного для нас укладу життя нічого не залишиться.

 Вебліографія

 

1.     Інститут медіа-екології// http://prima.franko.lviv.ua/mediaeco/

2.     Домашній комп’ютер// http://www.compulenta.ru/dk/

3.     Комп’ютерра// http://www.computerra.ru/

4.     Комп’ютер Прес// http://www.compress.ru/news.aspx

5.     Комп’ютер Price// http://www.comprice.ru/

6.     Комп’ютерний онлайн журнал//  http://astera.elcom.ru/

7.     PC Magazine// http://www.pcmag.ru/

8.     Світ ПК// http://www.osp.ru/pcworld/

9.     Повний ПК// http://www.osp.ru/fullpc/

10.  CHIP// http://chip.ua/

11.  InZone// http://www.andrakov.narod.ru/

12.  Хакер// http://www.xakep.ru/

13.  About PC// http://www.aboutpc.ru/

14.  Hard City// http://www.hardcity.com.ru/

15.  Комп’ютер Клас// http://www.cclass.kiev.ua/

16.  Інтелектус// http://www.patent.net.ua/intellectus

17.  NUKE-UA// http://www.nuke-ua.net.ua/index.php