Цифрове законодавство

О. Баранов

https://dt.ua/ECONOMICS/tsifrove_zakonodavstvo.html/

Сучасні комп’ютерні інформаційні технології пронизують практично всі сфери діяльності людини: бізнес, освіту, охорону здоров’я, державне управління, інформаційні послуги, дозвілля і багато іншого. Одна з експертних оцінок цифрової економіки говорить про те, що 2003 року близько 5% валового продукту у світі припадатиме на інтернет-економіку. Через п’ять років кожен другий спеціаліст отримуватиме другу вищу освіту дистанційним шляхом. Лавиноподібне зростання маси суспільних відносин, які реалізуються за допомогою комп’ютерних технологій, призводить до необхідності адекватного реагування з боку законодавців. Веб-сайти новин рясніють повідомленнями про закони, прийняті у різноманітних країнах, — про електронний документ, про цифровий підпис, про електронну торгівлю, про боротьбу з кіберзлочинністю, про захист персональних даних, про особливості реалізації тієї чи іншої діяльності в Інтернеті.

Справа дійшла вже і до створення фундаментальних міждержавних законопроектів — «Декларації прав людини в цифровому світі». Автор цього документа — мер французького міста Іссі-ле-Муліно, співголова групи з вивчення інформаційних технологій у Національній асамблеї Франції — зробив спробу системного, глобального, юридичного осмислення цифрового світу. У ньому обгрунтовується теза про необхідність дії законів в інформаційному суспільстві, наріжним каменем яких має бути забезпечення гарантій прав і свобод людини в цифровому світі. Система цифрових законів має захищати основні цінності цивілізованого світу: свободу слова, підприємництва та конкуренції, гарантувати захист права власності тощо.

Які ж пріоритети можна визначити при створенні цифрового законодавства в Україні?

Цифрові документи

Найкращим провідником інформаційних комп’ютерних технологій у життя є бізнес, що пояснюється декількома чинниками. З одного боку, ці технології дозволяють значно підвищити ефективність бізнес-процесів усередині компанії, а з іншого — отримати вищу динаміку і комфортність взаємин зі споживачами і партнерами. Сьогодні відомо кілька моделей електронного бізнесу, але з’являються нові й нові, які більш тонко враховують специфіку взаємовідносин. Що ж є спільним і характерним для всіх цих моделей? Насамперед це перехід на безпаперову технологію, за якої практично весь обмін інформацією як усередині компаній, так і поза нею здійснюється в електронному (цифровому) вигляді. Здавалося б, усе добре, але є одне «але»… Щойно необхідно здійснювати юридично значимі дії (укладати договори, надсилати комерційні пропозиції, фіксувати якісь події тощо), одразу ж доводиться складати відповідний паперовий документ.

Здавалося б, чого простіше — нехай дві чи кілька компаній, які ведуть свій бізнес один з одним в електронному вигляді, домовляться про визнання електронних документів еквівалентними паперовим — і проблему вирішено. Це так, але лише доти, доки не виникають спори. Для розгляду спорів у суді необхідно пред’являти документи, що підтверджують або спростовують докази сторін. Більше того, у ряді законів, починаючи з Цивільного кодексу, є пряма вимога укладати угоди в письмовій формі, що означає на папері. Це змушує бізнес-структури дуже акуратно ставитися до ведення електронного бізнесу, і тому, страхуючись, найчастіше дублювати його паперовим еквівалентом. Така ситуація призводить до виникнення колізій, а іноді й до плутанини. Невирішена проблема визнання юридичної еквівалентності електронних і паперових документів є обмеженням для впровадження електронних форм взаємовідносин і в багатьох інших сферах людської діяльності, результати якої можуть мати юридичні наслідки для їхніх учасників.

Проблема ця не нова. Ще із середини 80-х років у комісії з міжнародної торгівлі ООН (UNCITRAL) розроблялися пропозиції щодо уніфікації правових вимог при веденні електронної торгівлі. Ці пропозиції були систематизовані і знайшли відбиток у типовому законі UNCITRAL про електронну комерцію. Вже 1997 року ООН рекомендує національним урядам максимально враховувати положення типового закону при розробці свого законодавства. У результаті тривалої роботи в Європі прийнято директиву ЄС «Про електронну комерцію». Обидва ці документи проголошують як основний принцип — рівність правового статусу паперового й електронного документів. Цей принцип функціонального еквівалента дозволяє використовувати весь традиційний базовий юридичний багаж, напрацьований за час використання письмової (паперової) форми укладання контрактів і при використанні електронної форми. Крім того, вони уніфікують процедуру укладання контрактів в оn-line, встановлюють перелік інформації про сторони контракту, а також установлюють позовну силу електронного контракту тощо.

В Україні робота над законопроектом, який регулює взаємини, пов’язані з використанням електронних документів, почалася кілька років тому. Досить складну його долю можна частково пояснити невеликим соціальним попитом на такого роду юридичне регулювання. Та хотілося б нагадати, що законодавство не лише має юридично фіксувати вже сформовані або достатньою мірою сформовані суспільні відносини, а й брати участь у формуванні перспективних взаємин, які визначатимуть вектор розвитку суспільства в майбутньому. Тому законодавець має виявляти велику наполегливість при підготовці законопроектів в галузі використання проривних технологій із будь-якої сфери життя суспільства — політичної, соціальної, технічної, аграрної і, безсумнівно, в галузі інформаційних технологій.

У даний час проект закону України «Про електронний документ і електронний документообіг» після доробки Комітетом із питань науки й освіти готовий до розгляду в другому читанні. У цілому законопроект відповідає сучасному законодавчому стану регулювання цих процесів у світі. Але є кілька моментів, які можуть викликати труднощі в процесі його застосування.

У частині 3 статті 5 законопроекту сказано: «форма і структура даних електронного документа, його обов’язкові реквізити, а також візуальна форма його відображення визначаються законодавством». Отож, вимога наявності в електронному документі обов’язкових реквізитів, що визначаються законодавством, спричинить величезну за обсягами і безглузду за змістом роботу з дублювання всіх законодавчих актів України, у яких тим чи іншим чином визначаються реквізити паперових документів. Доцільніше в ролі специфічного реквізиту електронного документа визначити лише електронний підпис. А інші реквізити повинні відповідати реквізитам для паперових документів, що визначені чинним законодавством. До таких же негативних наслідків призводить вимога законодавчо визначити форму і структуру даних електронного документа.

Найсерйознішим недоглядом є те, що жодна норма законопроекту не передбачає самостійну юридичну чинність електронного документа. У законопроекті однозначно визначено, що для наявності юридичної чинності електронний документ повинен мати «близнюка» у паперовому вигляді (ст. 8). Визнання можливості використання електронного документа як доказу (ст. 8) не вичерпує всіх функцій юридично значимого документа. Інакше кажучи, прийняття цього законопроекту призведе до необхідності наявності функціонування двох систем діловодства: паперового й електронного. За що боролися? Крім того, наявність великої кількості відсильних норм у законопроекті робить його вже нині нежиттєздатним, тим паче, що більшість із них відсилають у нікуди.

Ціна таких недоробок дуже велика. В Україні загальмується впровадження комп’ютерних систем документообігу, не зможуть бути реалізовані багато соціально значимих проектів впровадження інформаційних технологій, у тому числі й в електронному уряді, електронній торгівлі й інших.

До речі, про електронну торгівлю. Покладаючи великі надії на проект закону України «Про електронний документ і електронний документообіг», не слід забувати про необхідність розробки і прийняття закону «Про електронні договори», у якому слід відбити особливості правового регулювання укладання і виконання договорів в електронному вигляді. Хотілося б підкреслити, що мова має йти не лише про електронну торгівлю, а про всю можливу множину цивільно-правових угод. Цей закон від самого початку повинен бути максимально гармонізований із міжнародним законодавством і насамперед із європейським. При цьому необхідно звернути увагу на вирішення досить серйозної проблеми термінологічної невизначеності, що завжди характерна для нових сфер людської діяльності. Все це необхідно для того, аби український бізнес, українські ділові люди могли однією «електронною» мовою розмовляти і домовлятися зі своїми партнерами як усередині країни, так і за кордоном.

Вже юридична практика передових країн свідчить про необхідність якнайшвидшого прийняття цього важливого законопроекту з урахуванням уже накопиченого міжнародного досвіду.

Електронний підпис

Будь-який документ має бути ідентифікований із якоюсь юридичною і фізичною особою, котра його створила. Людство в паперових документах використовує підпис і печатку, а для електронних документів — електронний підпис. Електронний підпис — це дані в електронній формі, що додаються чи логічно сполучені з електронним документом і слугують для ідентифікації.

Відомо, що всі норми, які стосуються електронного підпису, були винесені за рамки законопроекту про електронні документи й оформлені в окремий законопроект під назвою «Про електронний цифровий підпис», із метою спрощення проходження цих двох законопроектів у нашому парламенті. Однак доля його виявилася не менш складною, аніж у першого.

Слід нагадати, що існує директива Євросоюзу № 93 від 1999 року, мета якої — правове визнання електронного підпису. Аналогічні закони діють у Німеччині, Італії, Індії, деяких штатах США, а законопроекти є в Данії, Франції, Англії, Іспанії, Австрії тощо. Аналіз національної та міжнародної законодавчої бази свідчить про наявність різноманітних підходів у регулюванні використання електронного підпису. Наріжним каменем цієї розбіжності є цільове призначення її використання: або внутрішньодержавне, або міжнародне.

У наш законопроект, як, наприклад, і в законодавчу базу Німеччини, закладено ідею використання цифрового електронного підпису в рамках спеціально створеної, жорстко регламентованої, державної обов’язкової системи сертифікації. Такий підхід ставить в основу насамперед безпеку і надійність використання електронних цифрових підписів. Він має право на життя, особливо з урахуванням можливих загроз фальсифікацій електронних підписів і подальших збитків для сторін, які його використовують. А те, що такі загрози реальні, ми переконуємося практично щодня. Зловмисно чи з цікавості, хакери з завидною сталістю випробовують на міцність захист комп’ютерних мереж і систем.

Слід звернути увагу на те, що бажання авторів законопроекту створити струнку, методологічно обгрунтовану систему сертифікації, розбивається об рифи реальності. У ст.4 законопроекту юридичним еквівалентом власноручного підпису визнається цифровий підпис, який відповідає двом основним вимогам: по-перше, цифрові електронні підписи повинні бути зроблені і, відповідно, перевірені за допомогою надійних засобів цифрового підпису; по-друге, цифровий електронний підпис має бути перевірений за допомогою посиленого сертифіката ключа.

Що ж пропонується законодавцям визначити в ролі надійних засобів цифрового підпису? Виявляється, автори пропонують «чудову» суміш — якщо є сертифікат відповідності (чому?) або якщо є позитивний експертний висновок (про що?) уповноваженого органу, або якщо цим же органом цей засіб просто допущений до експлуатації (на підставі чого?), то тоді — це надійний засіб цифрового підпису. Складається враження, що автори формулювання ст. 2 законопроекту мали не дуже глибоке знання перспектив розвитку криптографічного захисту інформації в нашій країні і тому, про всяк випадок, дали ці три практично взаємовиключні один одному варіанти. За текстом законопроекту таких нестрогих правових норм, які призводять до розмивання його змістовної суті, зустрічається досить багато.

Але повернімося до аналізу методологічних основ законопроекту. Жорстко регламентована державна обов’язкова система сертифікації цифрового електронного підпису практично однозначно окреслює межі її використання — у межах України. Тобто поряд із потенційною можливістю забезпечення високого ступеня безпеки і надійності використання електронних підписів такий підхід однозначно перекреслює надії на міжнародне співробітництво в цій галузі. Ми повинні чітко усвідомлювати, що, реалізуючи запропоновану модель, ми відмовляємося від участі в міжнародній електронній торгівлі. Звісно, вітчизняні бізнесові структури у ній братимуть участь, але за чужими правилами, за чужими законами. Інакше кажучи, держава в цьому випадку відмовляє їм у відповідному правовому захисті. Чи правильно це?

Окрім того, законопроект у цілому не відповідає директиві Євросоюзу ще за кількома пунктами. Хотілося б зауважити, що в даному випадку посилання на директиву Євросоюзу не є демонстрацією прихильності до якогось «зовнішньополітичного вектора», просто в цьому документі зосереджено багаторічний досвід і результат роботи великої кількості різнопланових експертів.

Отже, по-перше, широке і відкрите поняття електронного підпису, використовуване у директиві, у законопроекті зведено до одного класу — цифрового електронного підпису, тим самим невиправдано виключаються інші види електронної ідентифікації, як відомі в даний час, так і ті, що можуть бути розроблені в майбутньому. По-друге, вимога обов’язкової акредитації центрів сертифікації ключів суперечить як духу директиви, так і нашому законодавству. І, нарешті, по-третє, у ст. 5 директиви однозначно встановлюється, що правове значення електронного підпису не втрачається й у тому випадку, коли він використовується без атрибутів сертифікації. У нашому законопроекті в ст. 6 нібито дається право використовувати електронний цифровий підпис без сертифіката ключа, але в ст. 4 таке використання має незначну юридичну чинність. Інакше кажучи, ніяких юридично значимих підписів поза системою сертифікації! Цей і подібні алогізми з’явилися в законопроекті тому, що автори спробували метафізично об’єднати положення європейської директиви і німецького законодавства.

Та вихід із цієї ситуації є. Старанно переглянути всі норми законопроекту й усунути усі відступи від німецького підходу. А потім… написати новий законопроект «Про електронний підпис», який має бути однозначно і повністю гармонізований із директивою. Виправлений же законопроект «Про електронний цифровий підпис» має ввійти в нього окремою главою, норми якої як обов’язкові регулюватимуть відносини, пов’язані із застосуванням електронного підпису, лише в державній сфері і, може, ще у банківській. У цьому випадку бізнесові структури, фізичні особи в процесі документарних взаємовідносин матимуть право вільно, за взаємною домовленістю, вибрати будь-яку систему реалізації електронного підпису, у тому числі, при певному ступені довіри, і державний, тобто цифровий, електронний підпис.

Електронний уряд

Електронний уряд — це уряд, у якому вся сукупність як внутрішніх, так і зовнішніх зв’язків і процесів підтримується й забезпечується відповідними інформаційно-комп’ютерними технологіями. При цьому під терміном «уряд» розуміють владні структури всіх рівнів: від Кабінету міністрів, міністерств до районних державних адміністрацій. В Україні останнім часом досить активно йде обговорення цієї ідеї, і робляться перші практичні кроки в напрямі її реалізації.

Електронний уряд — це не механічне з’єднання інформаційних технологій і уряду. Це нова філософія державного управління, тому для реального втілення цієї ідеї в життя необхідна розробка нової законодавчої бази. Насамперед мова має йти про надання правового статусу електронним документам і електронного підпису. Потім необхідна відповідна адаптація нормативної бази, що регламентує діловодство в державних установах до особливостей, обумовлених використанням комп’ютерних технологій. Потребує свого вирішення питання визначення правового статусу електронних інформаційних ресурсів, які розміщатимуться в комп’ютерних мережах державними органами як для міжвідомчого, так і для загальнодоступного використання.

Однак основні проблеми лежать у площині правової регламентації надання on-linе послуг населенню і бізнесу. Необхідно досить чітко виписати в законодавстві загальні умови надання таких послуг, а також особливості для окремих їхніх видів, регламентувати порядок звернень і стандартизувати форми заяв й інших документів, що будуть використовуватися. При цьому особливу увагу слід приділити питанню забезпечення законодавчих гарантій надання таких послуг. Без вирішення правових проблем ідея електронного уряду буде аматорством і приречена на провал.

Захист персональних даних

Використання комп’ютерних інформаційних технологій для надання послуг населенню, бізнесу призводить до накопичення різноманітної інформації про громадян. Несанкціоноване розголошення такої інформації найчастіше може завдати шкоди. Вже в 80-х роках минулого століття з’явилися перші національні законодавчі акти, що регламентують захист персональних даних (інформації про особистість). Потім було розроблено і міжнародні правові документи, які визначають принципи і порядок захисту персональних даних. В Україні цю проблему було порушено автором даної статті на шпальтах «ДТ» 1996 року. Потім колектив авторів підготував комплекс законодавчих актів, включаючи законопроект «Про захист персональних даних». Законопроект пройшов ретельну експертизу майже в двох десятках відомств, був презентований у двох монографіях і поданий офіційно в Кабінет міністрів України наприкінці 2000 року.

Однак через незрозумілі причини його подальший рух застопорився, попри те, що він, ставши базовим у своїй галузі, давав законодавчу основу для ряду інших законодавчих актів, у тому числі і для законопроекту Мін’юсту «Про єдиний реєстр фізичних осіб». Більше того, він мав стати законодавчою парасолькою для функціонування багатьох загальнодержавних комп’ютерних систем, зокрема, єдиної державної автоматизованої паспортної системи, у яких збираються величезні масиви інформації, що містять відомості про громадян. Вимога забезпечення захисту персональних даних у комп’ютерних системах податкових і міліцейських органів, медичних і навчальних установ, бізнесових структур має подвійне призначення. Насамперед це захист прав та інтересів громадян у процесі збирання, зберігання і використання їхніх персональних даних. Але, з іншого боку, це й функціональний захист від хакерських атак на комп’ютерні системи цих структур, що має дуже важливе значення для їхньої життєдіяльності.

Очевидно, виходячи з важливості цієї проблеми, у минулому парламенті був розроблений свій варіант законопроекту, заснований на матеріалі відповідної європейської конвенції та директиви. Не вдаючись у подробиці аналізу його змісту, слід зазначити, що він має ряд методологічних неточностей і алогізмів. Наприклад, у законопроекті дається одне з основних визначень: «чутливі дані — персональні дані, обробка яких несе підвищений ризик для суб’єкта даних». Але сама по собі обробка даних ніякого ризику не несе. Збитки можуть бути завдані лише при несанкціонованому розповсюдженні або використанні персональних даних. Задля об’єктивності слід сказати, що всі ці недоліки можна подолати. Та й цей законопроект не пройшов навіть першого слухання. Тому ми, громадяни України, залишаємося беззахисними перед загрозою несанкціонованого збирання інформації про нас, її поширення і використання, у тому числі й у протиправних цілях.

Цифрові ЗМІ

З кожним днем зростає кількість інтернет-видань, з’являються в комп’ютерній мережі радіостанції, поки в основному як аналог ефірних, здійснюються прямі трансляції масових видовищ. У недалекому майбутньому єдиний термінал, єдина транспортна, телекомунікаційна технологія забезпечать споживачам доступ до друкованих, теле- і радіоінформаційних джерел. І оскільки відбудеться інтеграція інформаційних потоків різного виду на рівні споживача, то цілком очевидною і логічною є конвергенція інформаційних джерел, що працюватимуть в єдиному інтегрованому технологічному середовищі. Злиття радіо, телебачення, інтернет-технологій дозволить на вищому рівні задовольнити інформаційні запити споживачів. Ця конвергенція призведе до появи нових видів масових комунікацій, які дадуть можливість у будь-який час доби подивитися (прочитати) телевізійний блок новин, насолодитися будь-яким фільмом із фільмотеки студії, вступити в інтерактивний діалог з улюбленим політичним оглядачем, розшукати і прочитати будь-яку газету і журнал. І все це, не підводячись з-за робочого столу.

Нові технології призводять до виникнення нових суспільних відносин. При зростанні соціальної значимості й утворенні певної маси нових суспільних відносин виникає необхідність у їхньому правовому регулюванні. Отже, рано чи пізно має з’явитися законодавство, яке регламентує діяльність масових комунікацій, особливості створення, поширення і споживання інформаційного продукту в нових технологічних умовах. Але вже сьогодні існують проблеми, які потребують свого правового врегулювання.

Ряд телевізійних програм новин мають свої інтернет-версії. Виникає питання про правовий статус цих версій. З одного боку, логічно припустити, що це відображення традиційної діяльності телерадіоорганізації іншими технічними засобами (у даному випадку за допомогою інтернет-технологій). Але з іншого боку, визначення телерадіоорганізації в чинному законодавстві не дозволяє віднести телевізійні інтернет-версії до таких. Ну то й що, скажете ви? Дійсно, здавалося б, нічого. Однак у телерадіоорганізацій і їхніх творчих працівників є певні права й обов’язки. Основне серед цих прав — це право доступу до будь-якої інформації, а серед обов’язків — обов’язок об’єктивно її відображати у своїх матеріалах. Отож, якщо ви хочете використовувати матеріали, подані в телевізійній програмі новин, для встановлення якогось факту, то чи можна використовувати відповідні матеріали веб-сайту? Яким чином регламентується ступінь адекватності ефірного матеріалу і матеріалу, розміщеного на веб-сайті? Якщо в прямому сюжеті використовується авторський виступ, котрий містить дані, що не відповідають дійсності, то чи можуть вони розміщатися на веб-сайті і хто при цьому буде відповідати? Всі ці проблеми стосуються й інтернет-версій друкованих видань.

Інша ситуація призводить до виникнення не менш пожвавленої дискусії. Мова йде про правовий статус суто on-line-проектів, тобто проектів, які не мають аналога в матеріальному світі, — інтернет-журналів, інтернет-газет, інтернет-інформагенцій. Найчастіше дискусію переводять у площину — вважати чи не вважати веб-сайт засобом масової інформації. Відповідь однозначна: звісно, будь-який веб-сайт не можна вважати ЗМІ, необхідно відштовхуватися від його функціонального призначення. Вирішення проблеми правового статусу on-line-видань бачиться в такий спосіб. Необхідна правова норма, яка давала б можливість судового захисту прав та інтересів осіб чи організацій, якщо інформація про них, яка не відповідає дійсності, розміщена на веб-сайті будь-якого призначення і приналежності, у тому числі й на персональних веб-сторінках. Такий підхід, напевно, позбавив би багатьох ілюзії про те, що у віртуальному просторі все припустимо. Час, коли лише етичні норми, кодекси честі зможуть захистити інтернет-простір від хамства і брехні, або вже минув, або ще не настав. З іншого боку, добровільна реєстрація веб-сайтів як засобів масової інформації дозволила б і організаціям, і їхнім творчим працівникам мати весь комплекс прав представників четвертої влади на законній підставі і, звісно, мати певні обов’язки.

Це далеко не повний перелік проблем, пов’язаних із реалізацією засобами масової інформації своїх можливостей у віртуальному просторі. Необхідно згадати і про авторські права, і про авторські гонорари, і співвідношенні контент-провайдерів і провайдерів доступу в Інтернет, і багато про що інше. З урахуванням широкого використання нових комп’ютерних технологій, а також значимості засобів масової інформації для демократизації суспільства, для побудови громадянського суспільства, їхньої майбутньої конвергенції і їхнього якісного переходу в масові комунікації необхідно розпочинати побудову системи законодавства в цій галузі вже нині. Динаміка розвитку нових інформаційних технологій не залишає нам часу на роздуми.

Телекомунікації

Не можна обминути сферу, яка найбезпосереднішим чином впливає на розвиток нових цифрових технологій. Йдеться про телекомунікації. Реальність така, що серед багатьох чинників, які визначають темпи використання комп’ютерних технологій, одним із важливих є ступінь розвиненості телекомунікаційного сектора. Законодавці усвідомили важливість телекомунікаційної галузі для країни, її економіки і тому вже протягом двох років уважно розглядають кілька варіантів законопроектів «Про телекомунікації», але не просунулися ні на йоту. Всі варіанти законопроектів відхилені.

Нині, в умовах продовження процесу приватизації «Укртелекому», формується явно хибна точка зору — нехай буде прийнятий будь-який закон «Про телекомунікації», аби швидше. Деяка частка істини в такій постановці питання є — майбутньому промисловому інвестору дуже хотілося б заздалегідь знати правила гри на телекомунікаційному ринку України. Але це не пустопорожня цікавість; важливо знати зміст закону — від цього багато в чому залежатиме стратегія його поведінки. Приватизація нашого домінуючого оператора здійснюється не стільки з метою поповнення державного бюджету, скільки з метою забезпечення приходу ефективного власника, здатного здійснити технологічний і маркетинговий прорив «Укртелекому», що дозволить перевести всю телекомунікаційну галузь на сучасний технологічний рівень. А цей перехід вимагає багато чого: значних і швидких інвестицій, сучасного менеджменту, нової корпоративної маркетингової політики і, найголовніше, кваліфікованого, упевненого у своїх діях персоналу. Більш ніж стотисячний колектив непросто замінити, точніше, взагалі не можна замінити, тому необхідні відповідні інвестиції й у людський ресурс.

Однак світовий досвід показує, що розвиток усієї телекомунікаційної галузі залежить не лише від домінуючого оператора, а й від інших операторів, здатних скласти йому гідну конкуренцію в різноманітних сегментах надання сучасних телекомунікаційних послуг, особливо з урахуванням тих чи інших місцевих умов, і які природно доповнюють і розвивають можливості домінуючого оператора. Взаємодія операторів, упровадження телекомунікаційних технологій, розвиток магістральних і місцевих мереж, визначення тарифів і багато іншого в Україні, як і в усьому світі, регламентується законами і підзаконними актами. Отже, в умовах, коли на телекомунікаційному ринку є велика кількість учасників, є великий і різноманітний перелік наданих послуг, збільшується кількість користувачів, зростає значення телекомунікацій в економіці як окремого підприємства, так і в цілому країни, значимість законодавчої бази зростає. Тому поява закону «Про телекомунікації» є необхідною умовою прогресу всієї телекомунікаційної галузі України.

При підготовці законопроекту «Про телекомунікації» можуть бути запропоновані різноманітні моделі регулювання галузі, але необхідно пам’ятати про те, що діяльність в галузі телекомунікацій носить міжнародний характер, тому піддається досить жорсткій правовій координації з боку відповідних міжнародних організацій. Виходячи з цього, було б доцільно підготувати законопроект, цілком гармонізований із міжнародним законодавством, вимогами СОТ, а введення в дію ряду норм можна було б віднести на пізніший період, у міру готовності ринку до таких нововведень. Особливу увагу при цьому слід приділити проблемі забезпечення ринкової стійкості домінуючого оператора, як запоруки стабільності всієї телекомунікаційної галузі, з одночасним створенням конкурентного середовища для всіх операторів.

Комп’ютерні злочини

Боротьба з комп’ютерними злочинами для сучасного суспільства, насиченого інформаційними комп’ютерними технологіями, є однією з проблем першорядної важливості. Предметом злочинних зазіхань стають: право власників або користувачів комп’ютерних інформаційних технологій своєчасно отримувати або поширювати достовірну і повну інформацію, право власності на інформацію, програмні засоби, а також право захисту від негативного інформаційного впливу, від негативних наслідків функціонування комп’ютерних інформаційних технологій, від несанкціонованого поширення інформації. Об’єктом комп’ютерних зловмисників стають автоматизовані системи управління найважливішими галузями в державі: фінансово-банківські, транспортні, телекомунікаційні тощо. Не залишаються без уваги комп’ютерні системи і мережі, користувачами яких є недержавні структури й окремі громадяни. Дуже цікава статистика, отримана американськими експертами. У США середня вартість збитку складає: від одного фізичного пограбування банку — 3,2 тис. дол.; від одного шахрайства — 23 тис. дол.; від однієї комп’ютерної крадіжки — 500 тис. дол.

Результати опитувань, вивчення матеріалів судових розглядів і спостереження вчених дозволяють стверджувати, що світова спільнота стоїть перед серйозними проблемами в цій галузі. Якщо комп’ютерні технології і мережі так і залишаться вразливими, то це може призвести до суттєвих втрат у найрізноманітніших галузях. Діяльність політичних екстремістів і терористів, а також злочинних угруповань, націлена на життєво важливі об’єкти, може бути досить успішною. І все це ускладнюється недосконалістю законодавства, передусім кримінального, а також недосконалістю державної системи по боротьбі з комп’ютерними злочинами.

В Україні прийнято новий Кримінальний кодекс. Це крок уперед, принаймні, щодо комп’ютерних злочинів. З’явився спеціальний розділ, який містить три прямі норми — статті 361—363. І є ще чотири норми в інших розділах, які мають непрямий стосунок до комп’ютерних злочинів. Однак названі норми потребують корекції для того, аби правозастосовна практика не була такою сумною, як у випадку зі статтею 1981 попереднього Кримінального кодексу України. Наприклад, у відповідності зі статтею 361, карному переслідуванню підлягає «поширення комп’ютерних вірусів шляхом використання програмних і технічних засобів, призначених для незаконного проникнення в ці машини, системи або комп’ютерні мережі…» Отож, якщо програмні засоби (віруси) можна класифікувати як призначені для незаконного проникнення, то використовувані технічні засоби (комп’ютери, телекомунікаційні мережі) віднести до таких досить важко. Отже, оскільки в кодексі написано «програмних і технічних засобів», то карне переслідування за поширення комп’ютерних вірусів здійснити буде неможливо. А покарання тих, хто виробляє віруси, узагалі не передбачене.

Крім того, залишаються за межами названих статей Кримінального кодексу України такі суспільно небезпечні діяння, як перешкоджання в отриманні комп’ютерної інформації, у тому числі шляхом блокування роботи комп’ютерних мереж (спам), несанкціоноване використання і поширення комп’ютерної інформації, перешкоджання в поширенні законно зробленої інформації, наприклад, шляхом відключення веб-сайту від мережі Інтернет тощо.

Тому в галузі комп’ютерних злочинів слід провести ще досить кропітку роботу. При цьому необхідно враховувати той факт, що характер розвитку сучасних інформаційних комп’ютерних технологій, особливо ступінь їхньої глобалізації, не дозволяє жодній країні поодинці боротися з проблемою комп’ютерної злочинності. Практично всі аспекти питань боротьби з цим видом злочинності повинні бути гармонізовані з міжнародним досвідом.

Звісно, перераховані вище проблеми не вичерпують весь перелік законодавчої роботи в галузі застосування комп’ютерних інформаційних технологій. Тим очевиднішим стає великий обсяг роботи, який необхідно виконати, роботи багатопланової і необхідної нашій країні. Написання таких законопроектів не може бути справою ініціаторів-одинаків, необхідне об’єднання зусиль великого числа спеціалістів із різних галузей знань. Певне, було б доцільним створення постійно діючої робочої групи, що складається з представників парламенту, уряду, науки, бізнесу, різноманітних асоціацій, котра могла б динамічно і кваліфіковано напрацьовувати пропозиції з цифрового законодавства. І попри амбіції, використовуючи різні технології просування законопроектів у парламенті, створювати законодавчу базу майбутнього.

Світ рухається в цифрову епоху, держави реальними справами і законами облаштовують цифровий світ. В Україні багато говорять про необхідність руху в Європу, про прихильність основним цінностям цивілізації, згадують і про інформаційне суспільство. Давайте від слів перейдемо до справи і не згаємо свій шанс принаймні у законотворчості. Адже закони досить часто можуть стати системоутворюючим, стимулюючим чинником розвитку.

Інтернет-праву бути!

Александров та Партнери 

http://lawyers.com.ua/3_ukr.htm

Незаперечним фактом сьогодні є прояв масового інтересу до Інтернету. Значимість суспільних відносин, що виникають у зв'язку з його використанням, не викликає сумніву. Тому природно, що і юристи не залишають без уваги глобальну мережу. З'являється об'єктивна потреба в правовому регулюванні нової галузі. Відповідно виникає нова юридична спеціалізація - інтернет-право.

На сторінках "Юридичної практики" проводилося дослідження попиту на юристів різних спеціалізацій на ринку юридичних послуг ("Юридична практика", № 32). І примітний той факт, що попит на юристів, що спеціалізуються в інтернет-праві, або середній, або високий. При цьому невизначеним залишається питання, що ж являє собою інтернет-право, у чому виявляється його юридична природа.

Проблеми регулювання суспільних відносин, пов'язаних з використанням Інтернет, стають дуже актуальними для України, однак зараз поки не приходиться говорити про розробленість цього напрямку, що формується, у праві. Ні в Україні, ні в Росії не існує розробок, присвячених даній темі, публікуються лише окремі статті юристів, що зайнялися розробкою юридичного аспекту використання Інтернет. Одним з перших юристів, що почав працювати в цьому напрямку в Росії, був Віктор Наумов. Він створив сервер "Право й Інтернет" (www.russianlaw.net) і регулярно проводить інтернет-конференції з проблем інтернет-права.

Безперечно, що створення такої юридичної бази надзвичайно цінне, тому що дозволяє хоч якось заповнити існуючий інформаційний вакуум.

Перші кроки

Питання нормативного регулювання глобальних мереж носять лише постановочний характер, і на шляху дослідження і розробки пропозицій робляться лише боязкі кроки. Сьогодні в Україні існує цілий ряд нормативних актів, що регулюють відносини в сфері інформації і, відповідно, що торкають питання використання глобальної мережі, але тільки один документ присвячений безпосередньо Інтернету. Це Указ Президента № 928/2000 "Про заходи для розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет і забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні" від 31 липня 2000 року. Характеризуючи цей документ, варто зазначити, що він носить декларативний характер, але при цьому визначає основні напрямки правового регулювання Інтернет в Україні. Насамперед, це захист авторського права в мережі, розробка закону "Про електронно-цифровий підпис". Природно, цього не досить, але радує те, що вже робляться перші кроки.

Віртуальний підпис

На відміну від України, деякі країни вже мають досвід правотворчості в розробці і прийнятті правових норм для врегулювання відносин, пов'язаних з роботою в Інтернет. Так, у Німеччині і США прийнятий закон "Про електронно-цифровий підпис", у Росії також існує подібний законопроект. Що стосується поширення забороненої інформації через мережу, то воно привело до прийняття в Австралії законів, спрямованих на врегулювання змісту інформації в глобальній мережі; у Німеччині ж працює закон "Про відповідальність провайдера".

При прийнятті Україною власних законів необхідно врахувати позитивний досвід цих держав, щоб потім не "наламати дров" у практиці правозастосування.

Займаючись правотворчістю у новій області, варто враховувати її специфіку і, звичайно ж, існуючі розробки юридичної науки.

Грань поділяюча…

Характерним для сучасного юридичного порядку є поділ норм права на дві великі групи - на право публічне і право приватне. Незважаючи на традиційність цього розподілу, з наукового погляду дотепер не з'ясовано, де знаходиться грань, що розділяє публічне і приватне право. Критерієм розмежування цих галузей виступає метод правового регулювання. У відносинах публічно-правового характеру - усі підпорядковані державі, застосовується метод влади і підпорядкування. У сфері відносин приватного характеру застосовується метод автономії, іншими словами, учасники виникаючих відносин мають можливість визначити їх характер і зміст самі.

Для врегулювання глобальних мереж будуть розроблятися правові норми Інтернет-права, які не можна буде віднести ні до публічної галузі, ні до приватної, тому що вони торкаються однаковою мірою інтересів і держави й окремого індивіда.

Правове регулювання виникає в суспільстві, у якому народжуються нові суспільні відносини, по своїй соціальній значимості потребуючого нормативного забезпечення.

В інтернет-праві інтереси держави і суспільства порушені, насамперед, у випадку, коли відбувається розміщення в мережі несанкціонованої інформації.

Приватні інтереси переважають при проведенні реєстрації доменних імен, захисту інтелектуальної промислової власності. Сьогодні динамічно розвивається електронна комерція, що містить величезну масу невирішених питань. Головними з них є порядок проведення розрахунків між продавцем і покупцем, невирішені питання оподаткування, криптографічного захисту і застосування електронно-цифрового підпису. Розглядаючи електронну комерцію, не можна говорити про перевагу публічноправових або приватноправових відносин.

Як видно зі сказаного, однаковою мірою при використанні глобальної мережі зачіпаються як особисті, так і публічні інтереси. Тому при правовому регулюванні відносин, пов'язаних з використанням Інтернет, варто застосовувати спільно метод влади-підпорядкування і метод автономії.

Таким чином, при такій значимості Інтернету неминучою стає необхідність правового регулювання відносин, що виникають при використанні глобальної мережі. На цьому етапі і буде зароджуватися і формуватися інтернет-право, як правова форма регулювання суспільних відносин, що виникають при обміні інформацією в глобальній мережі Інтернет за допомогою публічноправових і приватноправових методів.

Сьогодні для врегулювання відносин, пов'язаних з використанням Інтернет, дуже важливим є розробка і прийняття, насамперед, Законів України "Про електронно-цифровий підпис", "Про доменні імена", "Про врегулювання змісту інформації в українському сегменті Інтернет", а також внесення змін у Закони України, присвячені інтелектуальній і промисловій власності.

Інтернет: законодавче регулювання

О. Майстренко

http://www.crime-research.ru/library/Inter2.htm 

Сьогодні Інтернет - глобальна мережа, що охопила всі сфери суспільного життя України, один з найбільших винаходів людства. Працюючи за комп'ютером, можна спілкуватись із світом чи отримувати найсвіжішу інформацію з усіх, навіть, найвіддаленіших куточків Землі. Спілкування не розтягується, як раніше, на дні і тижні, коли люди листувалися. Швидкість, безумовно, може забезпечити телефон. Але міжнародні телефонні розмови - дуже дороге задоволення.

Нині, витрачаючи небагато коштів, можна довго обмінюватися думками з людиною, котра проживає дуже далеко, або отримувати останні новини про події, які щойно відбулися. Кордони спілкування розширились неймовірно. В Інтернеті . можна проводити в режимі реального часу конференції, семінари, симпозіуми, з'ясовувати міжособистісні стосунки. грати в шахи, укладати угоди тощо.

Інтернет - це, беззаперечно, багатосторонній рух. І, як будь-який рух, він потребує правил, а ще точніше - законодавчого регулювання.

Так що ж має регулюватись і за невиконання чого повинна наставати відповідальність? На мій погляд, мають бути законодавче закріплені умови, за яких настає відповідальність за поширення порнографії, за наклепи і образи в Інтернеті, за пропаганду війни та насилля. Скільки існує Інтернет в Україні, а ще досі нікого не було притягнуто до відповідальності за названі дії, а вони дуже боляче вражають громадську мораль, цивілізованість життя. Є відповідні норми Кримінального кодексу, але вони на практиці не застосовуються. Нині багато сай-тів схожі на відстійники сміття.

Навіть, не маючи наміру шпигувати, хакери дізнаються про державні таємниці. І невідомо, як вони цією інформацією розпорядяться. Може, кому-небудь з них спаде на думку опублікувати все те, про що вони довідались, у пресі чи продати (наприклад, систему протиракетної оборони чи технічні дані засекреченої зброї).

А доступ до банківських рахунків? При суцільній комп'ютеризації останніх вкрасти мільйон і не бути покараним - дуже просто для спеціаліста - хакера. Чому все це відбувається? А тому, що немає відповідних служб, які їх викривали б і притягували за злочини в Інтернеті. Назріла необхідність створити такі відділи (можливо, у МВС), які відстежували б злочинність в Інтернеті і вживали дійових заходів, щоб виявляти таких правопорушників і притягувати їх за протиправні діяння в Інтернеті.

Інше нагальне питання - цивільні правовідносини, які нині широко практикуються в глобальній комп'ютерній мережі. Зараз в Інтернеті укладається безліч угод. Він виступає як гігантський посередник у торгівлі. У Інтернеті можна продати і купити все. І хоча правила торгівлі вже вироблені, але законодавче не закріплені. Простежимо, наприклад, укладання і виконання угод. Угода укладена, коли поставлений електронний підпис. Але ж останній не має юридичної сили. І якщо інша сторона не виконала умови угоди, то відповідальності не настає, оскільки дана угода не дійсна. В господарський суд за відшкодуванням шкоди звернутись не можна. Потрібен закон про електронний підпис.

Так, одні молоді спеціалісти, подивившись на сайт відомого політичного діяча, створили такий самий за формою, навіть, шрифти і оформлення були такі ж. Щоправда, адреса і зміст відрізнялися. В новому сайті було вилито стільки бруду на цього діяча, що йому прийдеться ще довго "відмиватись". Винних так і не знайшли, бо ще не розроблена методика з виявлення осіб, які заходять на ті чи інші сайти.

Наприклад, видання газет. Інтернет - газети нині з'являються, як гриби після дощу. Чинний тільки Закон України "Про друковані засоби масової інформації". Закону про електронні засоби масової інформації, де було б передбачено, що може і що не може друкуватися в Інтернет -газеті, немає.

Питанням захисту авторського права також не приділяється належної уваги. За допомогою комп'ютера в електронному вигляді авторами створюються дійсно твори мистецтва, науки, культури. І вони мають таке ж право на визнання, як і твори на інших носіях - в книжках, на картинах, інших матеріальних об'єктах. В Інтернеті друкуються, малюються, звучать твори - суцільний плагіат. Імена "нових" творців стають широко відомими, і при тому вони не несуть відповідальності за крадіжки чужих творів. За допомогою комп'ютера доволі легко скопіювати що завгодно. Несанкціоноване копіювання повинно каратись, а щоб запобігти проникненню у Інтернет і крадіжці творів. потрібен захист - дозволений доступ, пароль, реєстрація в Державному комітеті захисту інтелектуальної власності.

Творці комп'ютерних вірусів завдають непоправної шкоди базам зберігання цінної. життєво важливої інформації, яка збиралась роками. Оскільки комп'ютери користувачів Інтернету пов'язані в одну мережу, то при створенні і розповсюдженні комп'ютерного вірусу руйнується струнка інформаційна система, складена з багатьох з'єднаних між собою баз даних. Відстежувати цю суспільне небезпечну діяльність із створення вірусів повинні спеціалісти, які мають відповідну технічну, а також фахову юридичну освіту, щоб виконувати суто поліцейські функції розслідування злочинів і притягувати до відповідальності за них.

Вважаю, цим наболілим питанням слід прицілити увагу і прийняти законодавчі акти, які регулювали б вказану важливу сферу людської діяльності.

Захищений сайт

 М. Швілліх

 http://patent.km.ua/ukr/articles/i719

Всесвітня інформаційна мережа Інтернет уже стала повсякденним засобом передачі інформації будь-якого характеру, доступним кожному. Останнім часом дедалі більшої популярності набуває інформування потенційних партнерів про діяльність підприємства за допомогою створення web-сайту, що підносить бізнес на якісно новий рівень.

Інформація стає дедалі вагомішим чинником виробництва та все ціннішим об’єктом цивільного обігу. Суб’єкти господарювання розміщують на власному сайті інформацію про напрями діяльності підприємства, умови надання послуг і продажу товарів, про клієнтів, що вже скористалися послугами фірми, відомості щодо партнерів. Розміщення логотипу фірми на сайті — ще один крок до затвердження товару або послуги у свідомості потенційних партнерів і клієнтів. Зважаючи на необмежену кількість користувачів мережі Інтернет, призначення логотипу — індивідуалізація суб’єкта господарювання — реалізується тут найкращим чином.

Сама природа електронних телекомунікацій вимагає багаторазового копіювання даних у процесі передачі їх каналами зв’язку та ознайомлення з ними необмеженого кола користувачів. Отже, природно, виникають проблеми стосовно дотримання при такому копіюванні прав авторів, серед яких особливо актуальним є свідоме порушення авторських прав (copyright violation), зокрема створення порушниками так званих «клонів» сайтів. При цьому можуть копіюватися не тільки окремі сторінки сайта, а цілий сайт з його упорядкованою структурою, інформацією, яка в ньому міститься, і графічним оформленням.

На що зазіхає злодій?

Обробка і передача даних мережею та саме її функціонування відбуваються завдяки об’єкту авторсько-правової охорони — комп’ютерним програмам, а зберігання і пошук інформації здійснюються за допомогою електронних баз даних, які також охороняються авторським правом. Авторське право є одним із найважливіших видів охорони інтелектуальної власності в Інтернеті у силу, як мінімум, двох причин. По-перше, більшість матеріалів, що передаються у всесвітній мережі (тексти, зображення, звукові сигнали), є творами в юридичному сенсі і, таким чином, — предметом авторського права. По-друге, як зазначалося вище, авторське право охороняє і самі засоби передачі, обробки, пошуку та зберігання інформації — комп’ютерні програми й бази даних.

Порушники охоронюваних законом прав і інтересів в Інтернеті, створюючи копію сайта, порушують майнове право інтелектуальної власності — право використання. Метою такої, прямо кажучи, крадіжки частіше стає бажання істотно підняти обсяг реалізації своєї продукції або послуг, не витрачаючись при цьому на створення оригінального макета сайту та бази даних, не докладаючи інтелектуальних зусиль на створення оригінальної добірки документів і новин, спеціальних програм пошуку інформації на сайті та графічного оформлення. Порушники можуть змінити назву сайту та фірми в текстах, розмістити свій логотип, внести деякі поправки та зміни до інформації, що вводить користувачів в оману. Адже більшість із них, шукаючи інформацію в мережі Інтернет через пошукові системи (Rambler, Яndex, Google, Мета), користуються послугою пошуку за ключовим словом, яким може служити назва послуги або товару (наприклад: «ліцензування», «нерухомість» або «побутова техніка»). Крім того, інформація на сайті суб’єкта господарювання (крім об’єктів, що авторським правом не охороняються — новин, нормативно-правових актів) за своїм змістом та прямим призначенням є рекламою. Таким чином, їм вдається безкоштовно скористатися добрим ім’ям конкурента і, фактично, його грішми, вкладеними в рекламу і розкручування власної продукції. Це — порушення принципів чесної конкуренції.

Порушники незаконно користуються нематеріальним активом суб’єкта господарювання: якщо звернутися до порядку ведення бухгалтерського обліку на підприємстві, то витрати на підтримку Web-сайта є нічим іншим, як витратами на збут і рекламу, отже, відображаються на рахунку 93 «Витрати на збут», а витрати на розробку сайту обліковуються на рахунку 125 «Авторські та суміжні з ними права», як і програми для ЕОМ, бази даних тощо.

Як захистити сайт від незаконного копіювання?

По-перше, попереджати потенційних порушників про наявність авторських прав і правові наслідки їх порушення, наприклад, розмістити текст: «Усі права на матеріали, розміщені на порталі, охороняються відповідно до законодавства. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання обов’язкове».

По-друге, захистити оригінальне оформлення окремих сторінок сайту патентом на промисловий зразок, зареєструвати в державному Реєстрі авторське право на оригінальну текстову частину сайта, базу даних, комп’ютерну програму, адже web-сайт є поєднанням трьох об’єктів інтелектуальної власності: комп’ютерної програми, бази даних і промислового зразка.

За авторсько-правовою системою охорони об’єктів авторських прав, захист авторам та іншим суб’єктам авторського права надається лише проти будь-якого свідомого несанкціонованого використання іншою особою охоронюваного об’єкту. Тому факт позадоговірного порушення авторських прав вважається встановленим лише у разі доведення автором чи іншою особою, якій належить авторське право, відомостей про копіювання або запозичення іншою особою істотних рис або цілого твору, що був раніше введений автором у цивільний обіг. Згідно з Бернською конвенцією про охорону літературних і художніх творів, Всесвітньої конвенції про авторське право та ст. 11 Закону України «Про авторське право та суміжні з ним права», використовується презумпція авторства. Формально у нас авторам web-сайту не потрібна реєстрація авторства, це право автора, а не визначений законом обов’язок. На практиці ж їм часто радять одержувати авторське свідоцтво на програмний компонент web-сайту. У суперечливій ситуації це може послужити додатковим свідченням авторства.

За патентно-правовою системою охорони захист прав інтелектуальної власності надається проти будь-якого несанкціонованого використання іншою особою об’єкта права інтелектуальної власності, зокрема промислового зразка, незалежно від того, чи був цей охоронюваний зразок свідомо використаний іншою особою або ці об’єкти були створені іншою особою в результаті її власної творчої діяльності, але вже після публікації відомостей про видачу відповідного патенту про їх охорону. Тому будь-яке несанкціоноване використання прав інтелектуальної власності на зазначені об’єкти іншими особами є встановленим фактом позадоговірного порушення патентних прав, яке відповідно до закону не треба доводити під час розгляду справи.

Досвід сусідів

Масовою практика захисту своїх інтелектуальних прав в Інтернеті за авторсько-правовою та патентно-правовою системою ще не стала. До речі, у сусідній Росії справи просуваються швидше.

Зокрема, там уже створений у рамках організації «Інформрегістр» так званий Web-депозитарій. Ця організація займається саме реєстрацією об’єктів інтелектуальної власності в Інтернеті. Поряд із елементами дизайну і програмування там реєструються цілі сайти з усіма своїми статтями та графічно-мультимедійними матеріалами. Інформація зі сторінок сайтів записується на лазерний диск, з подальшим депонуванням його до web-депозитарій. Даний метод ефективний також у застосуванні щодо об’єктів інтелектуальної власності, для захисту суміжних прав і правової охорони нетрадиційних об’єктів, наприклад, охорони службової і комерційної таємниці. Окрім цього, захищаючи зміст інформації на сайті, можна уникнути ймовірних претензій, пов’язаних зі змістом публікацій. Цей метод доволі простий у користуванні: існує депозитарій, куди депонуються в безумовному порядку всі наявні матеріали, в тому числі CD і web-сторінки. Особа, описуючи матеріал, подає заявку про те, що вона є власником. Далі фіксується дата прийому матеріалу (дуже важливо для встановлення пріоритетності). Заявнику видають свідоцтво про те, що матеріал прийнятий і як одиниця зберігання залишається в депозитарії.

Ще один спосіб, поширений за кордоном, це «водяні знаки» в електронних копіях зображень та фотографій. Їх наносять за допомогою спеціального програмного забезпечення, котре інсталює таємний код певного формату в файли. При звичайному (візуальному) розгляданні зображення неможливо побачити закодовані зображення — знаку копірайта, імені автора, року видавництва тощо. Але за допомогою використання певного програмного засобу можна довести, що файли містять додаткові дані про особу, котра їх записала. «Водяні знаки» є стійкими щодо операцій із зображенням, наприклад: стиснення, зміна розміру, формату та кольору, котрі не знищують знаки, а лише можуть їх частково пошкодити. На жаль, така система захисту законних прав та інтересів розробників та власників сайтів в Україні ще не впроваджена.

Якщо сайт «клонували»...

Що ж робити, якщо ваш сайт чи окремі його частини скопіювали, але авторське право на його компоненти не зареєстровано та його графічне оформлення патентом не захищено?

При виявленні несанкціонованого копіювання вашого сайту передусім слід направити порушникові претензійний лист з вимогою припинити порушення авторських прав і відшкодувати завдані збитки.

Далі подати позовну заяву до суду з вимогою заборонити незаконне використання відповідачем сайту та відшкодувати завдані вам збитки. Крім захисту авторських прав, у даному випадку доцільним буде посилання на ст. 4 Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції», згідно з яким неправомірним є «використання без дозволу уповноваженої на те особи рекламних матеріалів, що може призвести до змішування з діяльністю іншого господарюючого суб’єкта (підприємця), який має пріоритет на їх використання». Отже, визнання сайту, що належить підприємству, рекламою його товарів та послуг, може захистити його від неправомірного використання іншими суб’єктами господарювання.

Але вам потрібно буде довести в суді: що ви маєте авторські права на wеb-сайт; саме ваш сайт створений першим; окремі частини сайта відповідачем повністю скопійовані; факт оприлюднення сайту.

Відповідно до Господарського процесуального кодексу, обов’язком сторін у справі є доведення факту порушення своїх прав, для чого сторони можуть скористатися письмовими і речовими доказами, висновками судових експертів та поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь у судовому процесі.

Але існує безліч процесуальних проблем, пов’язаних здебільшого з організаційною стороною надання доказів у справах про «клонування» сайтів чи окремих їх сторінок. wеb-сторінка не всіма правниками розглядається як документ, з якого можна зняти та засвідчити у встановленому порядку копію для залучення до справи. Тож через консервативність поглядів суддів та нотаріусів висновок експерта залишається основним засобом, на який може спиратися сторона при обґрунтуванні своїх вимог.

Провести судову експертизу суд доручає компетентним організаціям, у яких працюють спеціалісти, які володіють необхідними для цього знаннями. Експертизи з визначення властивостей об’єктів інтелектуальної власності проводяться, зокрема, фахівцями Науково-дослідного центру судових експертиз з питань інтелектуальної власності. Судовий експерт може встановити важливі для вирішення справи факти, зокрема: які об’єкти авторського права містить wеb-сайт, на який ви заявляєте авторські права; чи було використання цих об’єктів або окремих їх фрагментів в оригінальному чи зміненому вигляді при створенні wеb-сайту відповідача.

Для визначення розміру матеріальної шкоди, яку повинен відшкодувати порушник, необхідно встановити такі факти: яку частину вартості нематеріальних активів підприємства становлять об’єкти інтелектуальної власності, права на котрі було порушено внаслідок оприлюднення wеb-сайту відповідача; який розмір збитків був завданий вашому підприємству при цьому. Тож для розв’язання питань, пов’язаних із економічним змістом прав інтелектуальної власності, на які посягнув порушник, також необхідно залучати експерта з відповідною фаховою підготовкою.

 Інтернет: протидія кримінальним проявам та боротьба зі злочинністю

М. В. Гуцалюк

http://www.lawyer.org.ua/?w=r&i=10&d=500

На межі тисячоліть людство реально відчуває прихід інформаційної революції, про яку науковці, у тому числі й вітчизняні, писали ще тридцять років тому. Серед основних тенденцій розвитку інформатизації суспільства, що стосується практично всіх сфер життєдіяльності, включаючи економіку, державне управління, науку, мистецтво, слід відзначити стрімкий розвиток інформаційної мережі Інтернет.

Інтернет – це глобальна комп’ютерна мережа, що об’єднує сотні мільйонів користувачів з усього світу, яка почала свій розвиток у 1969 році із замовлення Управління перспективних досліджень (Advanced Research Projects Agency) Міністерства оборони США на побудову мережі, здатної підтримувати обмін інформацією між користувачами за умов ядерної війни. Після прийняття протоколу Transmission Control Protocol/ Internet Protocol (TCP/IP) за стандарт значно зросла швидкість передачі даних по мережі. з 90-х років почалося широке використання Інтернет у комерційних цілях (у 1999 р. світовий прибуток від електронної комерції складав 300 млрд дол.). Сьогодні це важливий фактор, що визначає успіх у бізнесі та науці, це потужний засіб розповсюдження преси, юридичних актів, місце проведення дозвілля та спілкування людей. Послуги Інтернет надають можливість не тільки придбати продукти харчування чи книги, але й брати участь в аукціонах чи працювати в електронному офісі, працівники якого знаходяться за тисячі кілометрів один від одного.

Не дивлячись на те, що темпи розвитку інформаційних технологій в Україні через соціально-економічні проблеми ще відстають від потреб сьогодення, наша держава сміливо входить у світовий інформаційний простір. В Україні налічується понад 500 тис. абонентів Інтернет (1 користувач – на 100 громадян, у США, відповідно, 25 користувачів, у Європі – 9). Вже побудовано волоконно-оптичні магістралі, що забезпечують швидкісний доступ в Інтернет до 2 Мб/с. Більше 200 провайдерів (організацій, що забезпечують зв’язок з глобальною мережею) використовують для надання послуг сучасні швидкісні канали доступу, хоча більшість з них знаходиться у Києві.

Водночас розбудова інформаційного суспільства вимагає вирішення низки соціальних, організаційних, юридичних та інших проблем, що пов’язані як із впровадженням нових інформаційних технологій у цілому, так і з розвитком структури Інтернет зокрема. Однією із найгостріших з них в умовах глобалізації застосування сучасних комп’ютерних інформаційних технологій практично в усіх сферах життєдіяльності є активне використання злочинним світом наданих їм можливостей для посилення організованості, розширення бандитських зв’язків, поява так званої “комп’ютерної” злочинності, включаючи комп’ютерний тероризм. Сьогодні доходи комп’ютерних злочинців за оцінками фахівців Інтерполу посідають третє місце після доходів наркоділків та постачальників зброї.

Відомий термін “хакер” з’явився в 60-ті роки у Масачусетському технологічному інституті. Так називали людей, здатних ставити перед собою складні завдання та вирішувати їх. Такими були розробники комп’ютерної мережі ARPANET, операційної системи Unix. У 80-х роках не без допомоги журналістів термін “хакер” набув негативного відтінку. Його почали використовувати до людей, які порушують закон за допомогою комп’ютера. Принципово новим видам комп’ютерної злочинності сприяв бурхливий розвиток локальних та глобальних мереж. Серед комп’ютерних злочинців з’явилася спеціалізація, пов’язана з проникненням у віддалені інформаційні системи.

Найяскравішою фігурою цього соціального прошарку, мабуть, є Кевін Митник – програміст з Лос-Анджелеса, який 17-річним хлопчиною був затриманий за крадіжку списку паролей доступу телефонної компанії Pacific Bell. Найвідомішою стала його війна з лабораторією Digital Equipment, яку він у 1995 році програв спеціалісту по безпеці комп’ютерних систем Тсутму Шимомурі. Сума збитків, заподіяних хакером, становить кілька десятків мільйонів доларів.

Використання Інтернету як інструменту в електронних комерційних справах змінює традиційно існуючу практику ведення безготівкових платежів і розрахунків. Сьогодні у світі налічується понад 500 банків (серед них Security First Network Bank, Mark Twain Bank США та ін.), що надають в Інтернеті послуги юридичним і фізичним особам. До 2001 року таких установ налічуватиметься більше 2000. Кібернетичні гроші як платіжний засіб будуть використовуватись замість готівки, причому перекази з пристрою відправника до одержувача передаються, як правило, анонімно. Серед основних причин швидкого поширення використання електронних платежів є те, що оплата послуг через Інтернет обходиться клієнту в 0,01 дол. США, з використанням автоматів – у 0,27 дол. США, надання послуг через телефон – 0,54 дол. США, а надання послуг у касового вікна – у 1,07 дол. США. У той же час згідно з дослідженням компанії Gartner Group кількість фінансових махінацій в Internet у 12 разів більше, ніж у звичайних банківських установах США.

В. Левін – найвідоміший з пострадянських хакерів, який подолав систему безпеки Citibank і за допомогою віддаленого комп’ютерного доступу викрав 12 млн дол., за що з 1994 року відбуває покарання у США. За аналогічну операцію (несанкціонований доступ у комп’ютерну мережу Китайського банку промисловості) суд Східної провінції Жіангсу виніс смертний вирок Гао Жінгвену. Приречено до страти і хакера Фанг Йонга, який у 1990 році, використовуючи комп’ютер, викрав у банку провінції Чжензян 200 тис. дол. і втік до Канади.

Впровадження в Україні у банківські системи електронної обробки інформації сприяло виникненню аналогічних злочинів і в нашій державі. Так, 24 січня 1994 року співробітник Г. АКБ “Україна” сформувала фіктивний електронний платіж на суму 450 млн крб. та перерахувала його на рахунок Севастопольського товариства “Орбі” для подальшої конвертації. Злочинну групу у складі чотирьох чоловік було затримано, і 31 січня 1994 року порушено кримінальну справу. У червні 1994 року УБОЗом МВС України в Дніпропетровській області припинено спробу викрадення злочинним угрупованням 864 млн крб. з Промінвестбанку м. Дніпропетровська .

На сьогодні гостро стоїть проблема боротьби з проведенням безподаткових фінансових операцій, “ відмиванням брудних” коштів через електронні банківські системи. Для цього глобальна мережа створює принципово нові умови, які повністю використовують кримінальні структури. Так, з доповіді Бюро технологічної оцінки Сполучених Штатів, у день 0,05 ‑0,1% банківських переказів відносяться до “відмивання” грошей. Для оцінки масштабу проблеми необхідно враховувати те, що через електронну систему зв’язку тільки у США щоденно проводяться понад 2 000 млрд дол. Усім відомий політичний скандал після проведення у 1999 році численних транзакцій з “відмиванням” коштів на суму близько 10 млрд дол. до американського банку Bank of New York.

Перелік комп’ютерних злочинів можна продовжити, згадавши й атаки на військові, космічні комп’ютерні системи, промислове шпигунство, використання компромату в політичних цілях і т.ін. У травні 1998 р. “тигри звільнення Тамілу” у Шрі-Ланка вперше серед терористичних груп провели кібернетичну атаку, спрямовану проти посольств у столиці. Відомі випадки успішних атак хакерів на сервери Центрального розвідувального управління, Федерального бюро розслідування, Пентагону, Сенату, інших урядових, комерційних, наукових установ США, що мають неабиякий досвід захисту інформаційних систем.

Специфічна особливість глобальної мережі – відсутність кордонів. Тому для організації, наприклад, торгівлі наркотиками, чи зброєю достатньо створити відповідний сайт (Web - сторінку) та чекати на конкретні пропозиції. Причому, фізично комп’ютер, на якому розміщується відповідна інформація, знаходитиметься у третій країні. Обмін пропозиціями між членами злочинних угруповань можливий знову ж таки через анонімні поштові адреси, які після успішного завершення операції закриваються.

Безпосередньо на комп’ютерні системи спрямовані дії так званих “кракерів”, які, на відміну від “хакерів”, є менш кваліфікованими фахівцями інформаційних систем, проте своїми вчинками – зміною текстів чи зображень в Інтернет-системах – завдають значної шкоди. Прикладом їх протиправних дій може бути поява порнографічних зображень на сайтах, розрахованих на школярів, а незначна зміна в банку даних групи крові пацієнтів медичного закладу може призвести до катастрофи.

Одним із найпоширеніших видів незаконного використання глобальної комп’ютерної мережі є несанкціоноване втручання в роботу автоматизованих систем телефонного зв’язку, що дозволяє безкоштовно користуватись послугами міжнародних телефонних переговорів. Таких нелегальних користувачів називають “фрікерами”. Організовані злочинні групи цього спрямування в Україні останнім часом завдають значної шкоди як окремим громадянам, так і телекомунікаційним установам.

Але найнебезпечнішими злочинцями у кіберпросторі є професіонали, які використовують свої знання для промислового шпигунства, політичних цілей, тероризму. Своїми діями вони здатні посіяти фінансову паніку, вивести з орбіти супутник, змінити важливу інформацію на особливо небезпечних об’єктах, діяльність яких значною мірою залежить від надійного зберігання, аналізу та передачі інформації. Президентська комісія США по захисту критичної інфраструктури (PCCIP) у звіті за 1997 р. визначила уразливість до кібернетичних атак таких інфраструктур, як телекомунікації; банківські та фінансові системи; електро- і енергопостачання; розподіл і збереження нафти й газу; водопостачання; транспортні системи; аварійно-рятувальні служби; державні установи.

Організація успішної боротьби з комп’ютерною злочинністю на магістралях глобальної мережі вимагає, перш за все, розбудови відповідної законодавчої бази, постійного аналізу криміногенної ситуації, кримінологічного дослідження проблеми, відповідної підготовки спеціальних правоохоронних підрозділів.

Перші закони стосовно комп’ютерних злочинів були прийняті Швецією (1973 р.), пізніше – у Німеччині, Австралії, Італії, Франції, Іспанії, Канаді, Сполучених Штатах Америки, які найбільше страждають від злочинів у сфері високих технологій. з кінця 80-х рр. з’явилися перші нормативно-правові акти, що регулюють інформаційні відносини в глобальній мережі. Але процес удосконалення чинного законодавства не припиняється і сьогодні, що пояснюється стрімким розвитком інформаційних систем. Для дослідження проблеми незаконного використання Інтернет у серпні 1999 року Президентом США Б. Клінтоном було створено Робочу групу у складі міністра юстиції, директора ФБР, керівника офісу управління та бюджету, секретаря освіти та інших зацікавлених осіб.

У Китаї побоювання впливу, який Інтернет може завдати китайському суспільству, політиці й комерції, призвів до появи цілого потоку регулюючих актів уряду країни, що охоплюють широке коло питань, включаючи заборону передачі через мережу не схваленої урядом інформації. Новини розміщуються тільки на державних сайтах під контролем Держкомітету по інформації (State Council Information Office).

У країнах Європи з 90-х років теж з’являються нормативні акти, що стосуються регулювання відносин в Інтернеті. В них визнається основний принцип Інтернет-індустрії – саморегуляція. У той же час чітко визначено відповідальність перед законом за протиправні дії. Європейський комітет з проблем злочинності Ради Європи підготував рекомендації із метою визначення правопорушень, пов’язаних з комп’ютерами для включення їх у законодавство європейських країн. Враховуючи рішення щодо гармонізації законодавства України із законодавством Європейського Союзу, необхідно до ст. 1981 Кримінального кодексу України додати й інші, які б розширили дію кримінальної відповідальності за протиправне використання можливостей Інтернет (розповсюдження нелегального матеріалу, несанкціоноване перехоплення інформації, комп’ютерний саботаж тощо). Крім того, необхідно внести статті стосовно регулювання сучасних інформаційних відносин до Кодексу про адміністративні правопорушення та Цивільного кодексу, що має посилити правове забезпечення безпеки інформаційних систем, а також відповідальність адміністраторів баз даних та інших посадових осіб, які забезпечують експлуатацію комп’ютерних інформаційних систем.

Важливим етапом розвитку чинного законодавства, що має прискорити розвиток національної складової Інтернету, повинно стати прийняття Закону України “Про телекомунікації”, а також нормативного акта про використання електронного підпису. Спираючись на міжнародний досвід, необхідно розробити такий механізм державного регулювання, який би не перешкоджав розвитку ринкових відносин у цій відносно молодій галузі.

З метою вчасного виявлення та профілактики таких видів злочинної діяльності в Інтернеті, як розповсюдження порнографії, расистських лозунгів чи антидержавної інформації, необхідно широко використовувати асоціативні фільтри, проводити заходи з врегулювання перегляду електронної інформації, фіксації Web-серфінгу (пошуку інформації в Інтернеті) відповідними спеціальними підрозділами, що потребує відповідного законодавчого врегулювання.

Як уже зазначалось, величезний потік інформації надходить в Інтернет із різних держав; користуватися нею можна практично з будь-якого куточка світу. Причому міжнародне спілкування з використанням Інтернет ніким не регулюється (не існує органу управління мережею, а основний засіб встановлення правил – саморегулювання). Тому протидія злочинним проявам у глобальній мережі тільки на національному рівні буде малоефективною. У зв’язку з цим необхідні розробки і прийняття таких норм, що будуть пристосованими до законодавств інших держав.

Специфіка виявлення та проведення слідчо-криміналістичних дій в Інтернет – просторі вимагає розробки спеціальних методик, глибоких знань сучасних інформаційних технологій, наявності відповідного апаратного та програмного забезпечення, налагодження міжнародного співробітництва для розслідування комп’ютерних злочинів та ліквідації злочинних угруповань.

У Міністерстві внутрішніх справ Російської Федерації для боротьби з комп’ютерними злочинами (мережевий злом, поширення комп’ютерних вірусів), з незаконним оборотом заборонених радіоелектронних і спеціальних технічних засобів та із загрозою проникнення в міжміські та міжнародні канали зв’язку створено спеціальний підрозділ – Управління по боротьбі зі злочинами у сфері високих технологій. У США створено Національний центр захисту інфраструктури (NIPC), завданням якого є попередження та розслідування комп’ютерних злочинів та координація роботи інших центрів, таких, як National Computer Crime Squad, San Jose Resident Agency, San Francisco Division, Cyber Emergency Support Team та ін.

В Україні здійснюється формування спеціальних підрозділів електронної розвідки та протидії комп’ютерним злочинам як у МВС, так і у СБУ. Проте, на наш погляд, слід приділяти увагу і питанням спеціальної підготовки щодо використання нових інформаційних технологій оперативних працівників правоохоронних органів, адже в сучасних умовах комп’ютерна техніка може фіксувати докази злочинів не тільки в Інтернет-мережі. Під час обшуків будуть постійно виникати питання стосовно доцільності вилучення електронних пристроїв з діючих автоматизованих систем. Невдалі підходи до вирішення цих питань можуть призвести до знищення доказів, порушення роботи цих систем, а це, у свою чергу, до законних судових позовів. Інша причина необхідності поглиблених знань – складність виявлення комп’ютерних злочинів, а також значна вартість комп’ютерної експертизи при обмеженості коштів у правоохоронних органах, чим і користуються злочинці. з такою метою доцільно використовувати сучасні методи та методики викладання.

Не варто забувати, що інформаційні системи правоохоронних органів теж можуть піддаватися атакам хакерів. Тому постійно слід вести кропітку роботу щодо технічного та криптографічного захисту інформаційної інфраструктури. Зупинимося на проблемі кадрового забезпечення інформаційних підрозділів, адже інформаційна безпека значною мірою залежить від підбору та розстановки кадрів, постійного підвищення їх професійного рівня. Неприпустимим є призначення на керівні посади працівників без відповідної кваліфікації в надії на засвоєння ними основ інформаційних технологій у подальшій роботі. Це може призвести до неефективної роботи інформаційних систем та зниження рівня інформаційної безпеки у цілому.

На наш погляд, слід активніше використовувати Інтернет і для боротьби з традиційними злочинами. Наприклад, у відповідь на утворення сайту Колумбійської повстанської армії, яка використовувала Інтернет для обговорення питань транспортування, виробництва, маркетингу наркотиків, Служба розвідки Колумбійської армії створила свою сторінку для отримання інформації про наркобаронів. За словами представників армії, за перші дві доби дії сайту ним скористалися більше тисячі чоловік.

Інтернет – ідеальний засіб щодо розшуку як злочинців, так і викрадених предметів. При цьому слід використовувати не тільки сайти правоохоронних органів, але й електронні засоби масової інформації (практично кожна центральна газета сьогодні має Інтернет-видання). При відповідному законодавчому забезпеченні використання можливостей Інтернет щодо відеоконференцій для проведення слідчих дій могло б значно заощадити кошти правоохоронних органів (у деяких випадках зникає необхідність виїзду у відрядження чи етапування засудженого).

Важливе значення щодо правового виховання населення мають комп’ютерні правові системи. У цьому аспекті не варто не згадати позитивний досвід найпотужнішого в Україні пошуковоого правовового сервера LIGA ONLINE. Потужним засобом у боротьбі з корупцією повинно стати інформування населення через сайти центральних виконавчих органів стосовно підзаконних нормативних актів.

З метою оперативного інформування населення та правоохоронних органів про стан та проблеми боротьби з організованою злочинністю і корупцією у Міжвідомчому науково-дослідному центрі відкрито WEB-сторінку за адресою: http://mndc.naiau.kiev.ua  з наданням наступних матеріалів:

законодавство з питань боротьби з організованою злочинністю та корупцією;

міжнародний досвід боротьби з організованою злочинністю;

газета Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України “Крок”;

огляд регіональної преси;

бібліографічна база даних з проблем боротьби зі злочинністю (понад 2000 праць, статей, монографій);

форум для обговорення актуальних проблем сьогодення.

Звичайно, далеко не всі вищезазначені питання пов’язані з безпечним функціонуванням інформаційних систем в Інтернеті. Наприклад, проблема розповсюдження вірусів (з моменту виходу “черв’яка” Морріса до появи змінних сигнатур) чи використання неліцензійного програмного забезпечення (прозорість вітчизняних інформаційних систем) потребує окремого дослідження. Інші, невідомі на сьогодні правопорушення в Мережі, можливо будуть порушувати цивільне, адміністративне законодавство. Зрозуміло й те, що відносини в інформаційній сфері будуть постійно ускладнюватись. Тому розбудова вітчизняного інформаційного права вимагає системного підходу та координації діяльності не тільки державних структур та правоохоронних органів, а й усіх, хто зацікавлений у подальшому розвитку як Інтернет-культури взагалі, так й Інтернет-комерції зокрема.

Враховуючи постійне зростання правопорушень у кіберпросторі, крім розбудови відповідного законодавства та чіткої роботи правоохоронних органів, необхідна координація зусиль усіх громадян, організацій та установ незалежно від форм власності, налагодження тісного міжнародного співробітництва, використання сучасних технологій захисту інформації для отримання переваг не тільки електронного бізнесу, а й інформаційної революції в цілому.

НОВИНИ

http://www.e-uriadnik.org.ua/ 

Італійські Інтернет-кафе почали ксерокопіювати паспорти клієнтів і відслідковувати їхню веб-активність

Влада Італії розпочала впроваджувати в життя вимоги нового антитерористичного законодавства, прийнятого в липні, згідно з яким власники точок публічного доступу до Інтернет зобов’язані ксерокопіювати паспорти клієнтів та відслідковувати сайти, які вони відвідують.

Нові вимоги, прийняті в світлі нещодавніх лондонських терактів, зобов’язують перевіряти документи також у тих, хто має намір скористуватися публічним телефоном або факсом; вводиться також ряд інших подібних заходів. В повсякденному житті країни новий закон найбільш відчутно відображається саме в сфері публічного Інтернет-доступу.

Щоб власники Інтернет-кафе могли продовжувати роботу, влада вимагала від них перереєстрації та виконання нових вимог, серед яких також встановлення за власний рахунок програми для слідкування активністю клієнтів. Звіти, що генеруються програмою,  регулярно повинні подаватися до поліції.

Влада наполягає на ефективності цих заходів. Проте деякі власники кафе мають намір закрити свій бізнес через ускладнення, що виникли, хоча більшість італійців не вважають нові вимоги недопустимими і заявляють, що вони не роблять нічого неправильного та їм нема чого в зв’язку з цим опасатися.

Пекін обзаводиться підрозділами "Інтернет-поліції"

Міським Департаментом громадської безпеки Пекіна створюються спеціальні підрозділи "Інтернет-поліції", до яких буде набрано близько чотирьох тисяч чоловік.

Головним завданням "Інтернет-отрядів" стане моніторинг діяльності 800 Інтернет-кафе і трьох тисяч компаній, які надають послуги підключення до Інтернет вдома або в офісах. Крім того, вони будуть займатись підвищенням рівня захисту фінансових переказів, здійснюваних через Мережу.

До нових поліцейських висуваються жорсткі вимоги. Вони повинні володіти навичками роботи на комп’ютері, підтвердженими дипломами та сертифікатами, а також "добре уявляти державну політику щодо Інтернет".

В разі виявлення випадків відвідування порнографічних сайтів, розповсюдження неправдивої інформації або певних операцій із захищенню інформацією на підзвітній інтернет-поліцейському території, він повинен одразу повідомити про це звичайним поліцейським, які вже будуть займатися затриманням правопорушників.

Нові поліцейські повинні боротися із зростанням Інтернет-злочинів у китайській столиці. Мова йде про так звану "крадіжку особистості", коли злочинець отримує доступ до персональної інформації жертви і за її допомогою робить покупки в Інтернет.

Спостерігачі розцінюють створення спеціальної служби "Інтернет-поліції" як ще один крок по покращенню контролю за Інтернетом в Китаї. Як повідомляв "Е-Урядник", на початку цього року в КНР почалась кампанія з реєстрації сайтів. Відповідно до нових правил, всі китайські веб-ресурси повинні бути зареєстровані у міністерстві громадської безпеки КНР не пізніше кінця червня, в іншому випадку їм загрожує закриття.

За даними на початок цього місяця, процедуру реєстрації пройшли вже більше 75% усіх китайських інтернет-ресурсів, повідомляють в п’ятницю гонконгські ЗМІ.

Українські правозахисники виступили за відміну безконтрольного перехоплення телекомунікацій правоохоронними органами

Український Хельсінкський Союз з прав людини виступив за відміну обов’язку Інтернет-провайдерів встановлювати у себе обладнання для слідкування за користувачами Мережі, включаючи доступ до їхньої електронної пошти, який був введений наказом № 122 Держкомзвязку України від 17 червня 2002.

Як заявив на прес-конференції Євген Захаров, голова правління Союзу, на основі цього в Україні впроваджена система безвідповідального незаконного спостереження за особистістю з боку Служби Безпеки України.

Крім того, правозахисники закликали органи влади завершити всі уголовні справи з прослуховування телефонів відомих політиків та бізнесменів. Україна все ще залишається одним зі світових лідерів за кількістю виданих дозволів на прослуховування телефонів. Між тим, за оцінками Є.Захарова,  їхня ефективність залишається вкрай низькою - біля 10%.

SMS змусить правопорушників Англії платити штрафи

Суди в Англії та Уельсі скоро візьмуть на озброєння розсилку SMS для того, щоб змусити правопорушників платити штрафи, - після вдалого експерименту в одному з регіонів.

Крім того, судами розглядається можливість автоматичної розсилки нагадувань електронною поштою або за телефоном не лише неплатникам штрафів, але й тим, хто ухиляється від виконання громадських робіт і появи у суді.

SMS використовувались у Стаффордширі під час традиційної жовтневої загальнонаціональної кампанії зі збирання штрафів під назвою Operation Payback 3. Близько 150 неплатників отримали текстове повідомлення "Заплати або опинишся за гратами!" На здивування організаторам, цей нехитрий захід спрацював - штрафи негайно заплатили три чверті порушників.

Схоже, що SMS розсилка стане одним з елементів National Enforcement Service (NES) [служба виконання покарання], яка буде тестуватися в квітні цього року, а впроваджуватися в національному масштабі -у 2007 році. Нова служба включає в себе ряд ініціатив з покращення виконання покарань, які проходили обкатку протягом останніх двох років. Серед них – покращений доступ судів до інформації в розпорядженні поліції та інших органів влади, застосування нових технологій.

Operation Payback 2005 виявилася найвдалішою з усіх подібних кампаній. Свої штрафи заплатили 82% правопорушників, а два з половиною роки назад цей показник не перевищував 50%.

Оцінюючи використання нових технологій, міністр з конституційних справ Херріет Харман [Harriet Harman], заявив: "Ми повинні бути на один крок попереду правопорушників. Текстова розсилка дешева, швидка й ефективна - сьогодні практично у кожного є мобільний телефон…"

 Вебліографія:

1. Верховна Рада України// http://rada.gov.ua/
2. Український правозахисний портал//http://www.upp.org.ua/
3. ЮРИСПРУДЕНЦІЯ on-line//http://www.lawyer.org.ua/?i=1
4. Аналіз чинного та перспективного законодавства України в сфері інформаційних технологій//http://www.ilaw.org.ua/
5. Бюлетень EDRI-gram про цифрові громадянські права у Європі//http://www.internetrights.org.ua/index.php?page=edri-gram
6. Третейський Суд Інтернет Асоціації України//http://www.arbitr.org.ua/
7. Elcomart Право//http://www.e-legal.com.ua/  
8. Верховний Суд України//http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/(firstview)/index.html
9. Право в мережі Інтернет//http://www.nooguards.com.ua/intvlas/inshe/pravo/
10. Інтеренет-Адвокат//http://www.ia.org.ua/main/90-30-1-1
11. Центр суддівських студій//http://www.judges.org.ua/pravo.htm
12. Право в області інформаційних технологій//http://pravo.com.ua/
13. ELSA Україна//http://www.elsa.org.ua/modules/news/
14.  Незалежна громадянська журналістика//http://www.highway.com.ua/about.php