Е-демократія: українські ЗМІ. Випуск десятий

Рік видання: 2006

Місце зберігання: Сайт (електронне видання)

Вінницька обласна універсальна наукова бібліотека  ім. К.А.Тімірязєва

 

 

Е-демократія: українські ЗМІ

Щотижневий дайджест Інтернет-видань

 

 

Випуск десятий

   17 лютого 2006 р.

 

 

 

 

Дайджест Інтернет-видань

Щотижневе видання

Вінницької обласної універсальної

наукової бібліотеки ім. К.А.Тімірязєва

Наша адреса:

21100 м. Вінниця,
вул. Соборна, 73
Тел. (0432) 32-20-34
Факс (0432) 35-16-85
E-Mail: inform@library.vn.ua

https://library.vn.ua/

Відповідальний за випуск – Морозова Наталія Іванівна

Упорядник видання – Веселова Тетяна Олександрівна


 

ЗМІСТ

1. Сателітні війни.Як виглядає Україна у світовому інформпросторі

2. «Зручна» мова українських Інтернет-ЗМІ

3. Мова електронних засобів масової інформації: чому і як?

4. Інформаційна політика: розвиток через інтернет

5. Правовий статус Інтернет-ЗМІ в Україні: проблеми, перспективи врегулювання

6. Новини

7. Вебліографія

Поділитися:

Сателітні війни.  Як виглядає Україна у світовому інформпросторі

Д. Каневський Львів

 

http://www.telekritika.kiev.ua/articles/132/0/6540/

В еру стрімкого розвитку інформаційних технологій, невпинного вдосконалення технічної та змістовної сторони виробничого процесу провідних гравців медіа– ринку вже важко уявити собі поважну газету, що немає власної веб-сторінки в Інтернеті або ж телеканалу, який не поширює свій сигнал через супутник. Відрадно констатувати і те, що Україна в цьому контексті виглядає більш, ніж пристойно на тлі інших європейських країн. Проте, так було не завжди.

Якихось 10 років тому голос України, за великим рахунком, був відсутнім на орбіті, попри те, що саме на середину та кінець 1990-х років припав “сателітний бум” і майже на кожному будинку в Україні як гриби після дощу з’являлися біленькі "тазики", як у народі називають персональні антени для супутникового прийому. 1995 року, згідно з домовленостями УТ-1 та російського ОРТ,  освітні програми Національної телекомпанії України транслювалися після 12 ночі по п’ятницях в етері тодішньої міжнародної версії 1 російського телеканалу "OITV". Тривало це недовго і вже за рік-два Україна зникла з ефіру, а "міжнародна мовчанка" УТ-1 розтяглася на довгі роки. Вже згодом ініціативу перехопили комерційні канали. Маючи достатню грошову базу та чітке розуміння важливості трансляцій зі супутника, на орбіту поступово вийшли майже усі комерційні телекомпанії України. Натомість Національна телекомпанія, чиє виведення сигналу на супутник вважають у світі першочерговим завданням, уперто тримала мовчанку. 2002 року, коли більшість українських комерційних каналів вже успішно поширювали свій сигнал на Україну та далеко за її межі, тодішній голова НТКУ Ігор Сторожук заявив в інтерв’ю газеті «Поступ», що поширення сигналу УТ-1 через супутник його не дуже то й цікавить.

“Технічно я можу вийти на супутник просто завтра вранці. Але супутникове мовлення – це не технічна проблема. Найголовніше для нас – не показувати свій продукт у Європі, доводячи, що ми європейці, а демонструвати власний продукт європейського рівня в Україні”.

Можливо,  голові НТКУ було соромно за перенасиченість ефіру різноманітними лапiкурами, долгановими та iншою зайвиною, та все ж така заява видалася б дивною для керівника Національного телебачення Росії, Угорщини, Польщі чи будь якої іншої держави, яка як раз у той період змагалася за оренду оптимальних частот для трансляцій з сателіта власних національних телекомпаній.  Адже їхня присутність у вільному ефірі – це  суттєве підвищення авторитету держави, унікальна можливість доносити до свого та іноземного глядача позицію держави з ключових внутрішніх та закордонних питань.  Зрештою, це й величезний подарунок та мовно-культурна підтримка діаспорі, яка прагне бути в курсі подій на батьківщині.

Розуміння  потреби  створення телеканалу для закордонного українства прийшло до українських державних мужів лише наприкінці 2004 р., акурат перед виборами Президента і оформилося у заснуванні  Всесвітньої служби Українського телебачення та радіомовлення (УТР).

Своїм основним завданням УТР проголосило донесення правдивої інформації про Україну до закордонного глядача, інформування українства про життя діаспори, чіткий пріоритет надання ефіру культурно - публіцистичним програмам про історію України тощо. Редакція каналу без зайвої скромності говорила  про канал як про український аналог "Німецької Хвилі" або ж телеканалу "Діскавері", який відкриває світу невідому йому досі Україну. Що ж, цілі справді святі, однак результат праці УТРівців не може не викликати безлічі претензій. Неоднозначна позиція каналу під час виборів Президента, коли ще до  «помаранчевої» революції, у переддень першого туру виборів, УТР транслювало музичні ролики,  вихваляючи провладного кандидата, аж надто часта поява в ефірі УТР його фактичного директора  , голови Держкомітету інформполітики, телебачення та радіомовлення Івана Чижа  , убогі декорації студій, часті низькопрофесійні матеріали з регіонів тощо тощо. Претензій чимало, проте, слід визнати, що за умови подальшої відсутності в супутниковому телерадіопросторі оновленого УТ-1, саме УТР наразі виконує надважливу функцію - залишається тим телевізійним місточком, який з’єднує закордонного українця із землею батьків. Треба визнати, що для поширення сигналу УТР обрав стратегічно вдалу платформу - супутник Експрес 53 г. сх. довготи, який має оптимальне покриття, надаючи можливість дивитися передачі УТР глядачам від Казахстану до Марокко. Ніби то, транслюй і вдосконалюйся.

Втім, вже наприкінці минулого року в Інтернеті відбувся "злив" інформації : “Укркосмос”, який забезпечує технічну сторону трансляцій УТР через супутник, буцім то вирішив перевести мовлення каналу на інший супутник, а саме "Eutelsat" 36 г. сх. довготи. Відверте головотяпство у цьому рішенні полягає в тому, що на відміну від згаданого вже у статті супутника "Експрес",  цей сателіт має чи не найгірше територіальне покриття і заледве забезпечує сигналом Україну та частину Росії, тоді як на територіях більшості інших країн, де сьогодні дивляться УТР, жодного доступу до сигналу цього супутника немає. Варто спитати, для кого ж тоді мовитиме УТР? Невже змагатиметься зі своєю старшою сестрою - близнятком НТКУ? А як бути з мільйонами українців у діаспорі?

За коментарями ми звернулися до віце-президента “Укркосмосу” Юрія Баличева. В інтерв’ю "Телекритиці" він спробував розвіяти міфи щодо “втечі” пакету українських каналів на чолі з УТР зі супутника “Експрес”. За його словами, “Укркосмос” справді зараз розглядає можливість стратегічного розвитку українського мовлення з 36 градусів, але наразі про переведення УТР та інших каналів з Експрес 53 г. не йдеться”. Водночас пан Баличев визнав, що остаточне рішення затверджуватиме керівництво УТР, тож слід сподіватися лише на їхню мудрість, бо перехід на "Eutelsat" поховає супутникове мовлення УТР і стане прецедентом у світовій практиці міжнародних трансляцій. Де ж таке бачено, щоби в той час,  як  всесвітня служба BBC, "DW" («Дойче велле»)  та "VOA" («Голос Америки») намагаються не пропустити найменшої нагоди для охоплення якнайширшої аудиторії у світі, український канал з тою ж концепцією вільно відмовляється від своїх глядачів?

Дещо ліпшою є ситуація з комерційними каналами України. Вони рідко вдаються до несподіваних "сюрпризів",  втікаючи з одного супутника на інший, та,  втім,  їхній вибір сателітної платформи не завжди є конче вдалим. Якщо узагальнити сьогоднішній стан з українськими каналами у космосі, можна визначити дві провідні платформи для поширення сигналу українських каналів - це супутник “Сиріус”, який належить шведській корпорації "SES - Sirius" та “Амос”, що перебуває у володінні ізраїльської фірми "Spacecom".

Загалом обидва супутники пропонують ідентичні умови співпраці з українськими телекомпаніями. Головна відмінність полягає у покритті території. В той час,  як сигнал з “Сиріуса” покриває всю територію Європи та Близького Сходу і, по суті, є третім у Європі сателітом за рівнем популярності після "народних" "Hotbird" та "Astra", “Аmos” для поширення трансляцій українських телеканалів використовує фіксований і обмежений промінь,  сфокусований на Будапешт. Два інші променя цього супутника націлені на Близький Схід та США.  Це означає, що мешканці Близького Сходу та Західної Європи або ж позбавлені можливості дивитися трансляції  українських каналів,  або ж мають облаштовувати на своїх домівках правдиві радіолокаційні центри й викладати чималі гроші за супердороге устаткування. Такий стан справ дозволяє "Spacecom" мати подвійний прибуток - надавати оренду частот телекомпаніям відразу для двох різних променів,  жодним чином на пов’язаних між собою, що забезпечує відносно низьку ціну на оплату послуг цього сателітарного оператора. Саме на низьку ціну й повелося 12 рейтингових українських каналів, серед яких  «1+1» , СТБ, ICTV, OTV тощо. За таких обставин досить важко сказати,  за якими критеріями керівництво цих телеканалів визначає свої пріоритети мовлення : дешева оренда (цебто мінімум витрат) або ж якнайкраще покриття, суттєве розширення глядацької аудиторії, піклування про мільйони наших співвітчизників закордоном тощо. Вочевидь, гроші тут взяли гору, бо той, хто піклується про аудиторію - обирає “Сиріус”, сигнал якого є доступним навіть володарям найменших "тазиків" у Європі та країнах Середземного моря.

І вже, даруйте, абсолютно нещирим видаються слова директора ТРК “Київ” Валерія Ткачука, який за кожної нагоди хизується, що, мовляв, "Показує "Київ" - дивиться весь світ". Не весь світ, пане Валерію, навіть не вся Європа….В Іспанії, північній Італії, зрештою, в Ізраїлі, де проживають десятки тисяч екс-киян європромінь “Амосу” є, по суті, недоступним. А це не тільки популярність і авторитет телеканалу, але й розвиток комерційної діяльності. Це вже давно зрозуміли поляки і росіяни,  створивши міжнародні версії своїх телеканалів і принагідно напихаючи їх закордонною рекламою.

Власне, про міжнародні версії хотілося б написати докладніше. Головна відмінність міжнародних версій від оригінальних  полягає у відсутності в "міжнародці" закордонного ліцензованого продукту, як то художні фільми, трансляції футболу, концерти тощо. Купуючи права на той чи інший телепродукт, телеканал зобов’язаний транслювати його лише в межах власної території. Цього вимагають міжнародні правила, що регулюють дотримання авторських прав. Проте, все це є доречним,  якщо йдеться про канал, що присутній у кабельній мережі закордонної держави. Прямі трансляції з супутника з неліцензійним продуктом  ніхто,  в принципі, не забороняє, оскільки не можна обмежити сигнал з сателіта територію однієї країни. Охоплення завжди є ширшим. Іноді, однак, самі канали вдаються до кодування свого сигналу, але цей захід є доречним лише у разі, якщо канал робить це задля кабельних операторів з метою ретрансляції або ж пропонує глядачам перегляд програм на комерційній основі, тобто, продає глядацький абонемент. Так, наприклад, діє телекомпанія Словенії.

Наразі абсолютна більшість українських каналів транслюється у режимі "FTA", тобто,  без обмежень і кодувань. Питання лише у покритті супутника. Віднедавна в Україні з’явилися й міжнародні версії телеканалів. Першою ластівкою став  «Інтер», який почав "очищене" мовлення під брендом  «Інтер+»   і незабаром з’явився у кабельних мережах Канади, Німеччини, Ізраїлю та декількох інших країн. Крім цього,  існує "очищена" версія телеканалу  М1 та вже згаданий УТР. 5 канал також здійснює мовлення в кабельних мережах Канади та США. Ведуться переговори і про створення міжнародної версії  «1+1» для подальшого входження каналу   до кабельних мереж Сполучених Штатів й Ізраїлю. До речі, ізраїльський оператор кабельного телебачення "YES" на чутках про появу «1+1» у своєму пакеті вже заробив “не перший мільйон”. Ще минулого липня представники "YES" пропонували численній громаді вихідців з України (йдеться про півмільйона наших колишній співвітчизників) під’єднатися до послуг "YES", бо "от-от в нашій мережі з’явиться «1+1". Чимала кількість абонентів відчула себе ошуканою, бо канал в ефірі так і не з’явився.  А  ошукані цієї обіцянкою абоненти компанії й надалі,  не маючи навіть єдиного українського каналу, справно сплачують щомісяця за послуги "YES" зовсім не малі гроші, адже мінімальний пакет каналів коштує у "YES" 40 євро, що є нечувано високою ціною навіть для європейців. Для порівняння, максимальний місячний абонемент на послуги найбільшої французької кабельної компанії "TPS" становить лише 35 євро.

Питанням створення міжнародної версії  «1+1»  займається, до речі, той же ізраїльський "Spacecom". Вочевидь, компанія і надалі прагне зміцнювати свої позиції на українському теле-інформаційному ринку. Ба більше, ще торік Україна та Ізраїль домовилися вивчити можливість спільного запуску та використання нового супутника "Amos-3".
 За коментарем ми звернулися до Єгуди Аміра, віце - президента компанії "Spacecom", директора відділу комерційних зв’язків з країнами СНД.

- Пане Амір, на якій стадії перебуває зараз підготовка до запуску супутнику Amos- 3?

 - Сьогодні ми вже готуємося до запуску Amos-4 i Amos-5 і сподіваємося на їхній вихід на орбіту до кінця поточного десятиліття. Що ж до Аmos-3, то він вийде на орбіту вже наступного року. Тож наразі варто говорити про майбутні проекти.

- У чому полягає причина відсутності покриття супутником Аmos-2 значної частини території Європи та Ізраїлю, де, як цілком очевидно, українські канали мали б чималий рейтинг?

 - На це є,  передусім,  технічна причина. Ми розробляли Amos-2 спеціально з урахуванням потреб покриття території України і після запуску супутника змінити його орбітальну позицію і передачу променя є технічно неможливим. Звісно, друга причина -  це прагнення дотримуватися законів про авторські права, але тут, гадаю, українські телекомпанії могли б дати собі раду.

- Тобто, якщо українська сторона поставить питання "руба" і звернеться з проханням про розширення території охоплення сигналом, "Spacecom" готовий це прохання виконати?

 - Безперечно. Ми готові розглянути таку пропозицію. Понад те, якщо Україна відчує необхідність у створенні власного супутника на базі нашого підприємства, ми готові говорити про розширення сигналу на більшу територію.

- Чи вам відомо про якісь зрушення у питанні створення міжнародної версії «1+1»?

 - Так, ми перебуваємо зараз у стадії переговорів з керівництвом телеканалу щодо   міжнародної версії каналу, яка створюватиметься на базі кращих програм «1+1». Звісно, це передбачає його подальше входження до супутниково- кабельного мовлення в Ізраїлі та Сполучених Штатів. Конкретної дати його появи наразі назвати не можу.

Що ж, загалом від розмови із чільними представниками "Spacecom" залишилися вельми приємні враження. Вони готові вислухати критичні зауваження та вносити зміни. Тепер українські телевізійники мають виявити трохи більше ініціативності, щоби врівноважити міфічно-недоступний Amos з його легкодоступними європейськими конкурентами.

«Зручна» мова українських Інтернет-ЗМІ

 Л. Чорнописька, Л. Ткач

http://www.vox.com.ua/data/publ/2005/09/20/ukrainske-slovo-u-merezhi-internet.html 

Хто обирає мову для українських Інтернет-ЗМІ? Ці технологічно найновіші медіа з огляду на оперативність стають першочерговим джерелом інформації й для звичних стандартних ЗМІ, тим самим диктуючи мовну моду і своїм користувачам, і мільйонам тих, хто звик до традиційних радіо, газет і телебачення.

Із кінця 90-х років минулого століття в Україні поряд із пресою, радіо й телебаченням з’явився четвертий вид медіа — Інтернет-ЗМІ. Хоча у світі серед правників і журналістів і досі тривають суперечки щодо того, чи справді Інтернет-ЗМІ можна вважати окремим видом медіа. Для лінгвістів Інтернет — “особливе комунікативне середовище, особливе місце реалізації мови, яке раніше не існувало, таке інформаційно-комунікативне середовище, у якому успішно співіснують усний і письмовий варіанти мови з різною жанрово-стилістичною спрямованістю”. З погляду філологічного, завдяки децентралізованості Інтернету, відсутності цензури, можливості висловити свою думку на безмежну аудиторію, Інтернет здобуває характеристику “поля найменшої текстуальної уніфікації та найбільшого словесного “демократизму”.

Інтенсивність розвитку Мережі в Україні з початку цього століття була дуже високою: так у грудні 2000 року постійних користувачів Інтернетом було близько 2,1 % громадян, у жовтні 2003 року їх налічувалося близько 900 тисяч (http://www.chernivtsi.ukrtelecom.ua), через рік, за даними bigmir.net, українська авдиторія глобальної мережі вже становила близько 4 мільйонів, а за прогнозами, до 2006 року має вийти на рівень 20 відсотків інтернет-користувачів (близько 8—9 млн.) (http://www.chernivtsi.ukrtelecom.ua/). Проте тенденції мовного розподілу функціонування сайтів свідчать про величезний дисбаланс між російськомовними та українськомовними ресурсами: станом на кінець 2003 року тільки 14 % усіх веб-сайтів були українськомовними при 82 % російськомовних і 4 % двомовних! Таке становище давало підстави російським Інтернет-технологам стверджувати, що позаяк Інтернет ділиться не за країнами, а за мовами, а сайтів українською мовою дуже мало, то й говорити про український Інтернет не доводиться, і сайти, розміщені в російськомовних зонах, слід вважати частиною російського Інтернету.

У небагатьох дослідженнях мовної ситуації в українській зоні Мережі насамперед зазначають значну кількісну перевагу російськомовних сайтів над українськомовними, тенденції великої кількості помилок у текстах, відсутність технічних можливостей для української абетки. За нашими спостереженнями, аналогічні тенденції характерні й для такого структурного компоненту Інтернету, як онлайнові ЗМІ.

Електронні ЗМІ в структурі українcького Інтернету займають 6 % від усіх ресурсів, але є, проте, найбільш відвідуваними. Можливості мовного впливу повідомлень, переданих через Інтернет, випливають з їхніх властивостей — доступності (читач за бажанням може відкрити сайт у будь-який час доби), глобалізованості (перетинають безперешкодно будь-які державні кордони), інтерактивності (“двобічний зв’язок між комунікатором і реципієнтом, що в будь-який момент стає комунікатором”). Інтернет-ЗМІ диктують “мовну моду” ще й у той спосіб, що стають потужним джерелом інформації для решти ЗМІ — аудіовізуальних і друкованих.

Російська мова домінує і в онлайнових ЗМІ (які не мають друкованих чи інших стандартних аналогів, а існують тільки в Мережі), на Uaportal із-поміж 150 зареєстрованих видань тільки 28 мають українську версію і лише в 16 ця версія базова, решта — російськомовні.

Отож кількісне співвідношення українськомовних і російськомовних видань, зрештою, мало відрізняється від мовної ситуації в інформаційному просторі країни загалом. Але причини такого явного перекосу, поряд із традиційним колоніальним мовним спадком, припускаємо, ще й у визначальних чинниках організації мовного режиму інформаційних сайтів.

Однією з причин переважної російськомовності українського інформаційного Інтернет-простору є, безперечно, зосередженість медіа-ресурсів і більше поширення Мережі в русифікованих центрах сходу і в Києві. Так, реґіональний розподіл аудиторії українського сегмента мережі Інтернету є таким: Київ — 66,06 %, Одеса — 8,49 %, Дніпропетровськ — 7,04 %, Донецьк — 4,53 % і всього близько 15 % припадає на решту території, куди входять українськомовні краї. За класифікацією російського дослідника І. Давидова, мережеві видання за приналежністю поділяються на ті, що належать державі, медійним групам, політичним і бізнесовим групам, незалежні.

В Україні до державних сайтів належать веб-сторінки державних установ і організацій, а також Інтернет-версії державних друкованих та електронних видань. Як відомо, Закон “Про мови” в Україні не поширюється на віртуальні ЗМІ. Отож в умовах явно недостатньої представленості тексту українською мовою держава мала б шукати способів захищати мову титульної нації у віртуальному просторі, надто коли ця мова взагалі є головною засадничою умовою існування українського Інтернету. Натомість спільним наказом Держкому інформаційної політики, телебачення і радіомовлення та Держкому зв’язку й інформатизації від 25 листопада 2002 року запроваджено тримовне публікування інформації на офіційних сайтах — українською, російською та англійською. Насправді пріоритетне місце часто відводиться російськомовній версії, що й легалізувало фактично статус російської мови в українському Інтернеті на державному рівні як офіційної. Що стосується медійних груп, то в Україні не склалося сприятливих умов для медіа-бізнесу, а існуючі поодинокі медіа-групи спеціалізуються на теле- й видавничому бізнесі, обходячи Інтернет боком. Із іноземних найпотужніше діють російські медіа-групи, що мають дочірні сайти в Україні, і подають інформацію російською, ігноруючи створення української версії. (ІА “Новости-Украина” (http://www.newsukraina.ru), “Утро-ру-Украина” (http://ukraina.utro.ru) та ін.). Чи не єдина на інтернет-медійному ринку України західна компанія “KP Publications” до її честі має українськомовну версію газети “Кореспондент” (http://www.korespondent.net). Найбільший інформаційний сегмент в українському Інтернеті — у руках політичних і бізнесових груп, він переважно російськомовний і є насамперед засобом політичного піару й пропаганди. Ці групи, як відомо, до останнього моменту не відзначалися особливим патріотизмом і орієнтувалися здебільшого не лише на українського споживача, а й на російського, що сприяло втягуванню української зони Мережі в російську та СНД-івську сфери Інтернету. У цій ситуації тільки завдяки ентузіазмові керівників інформаційних проектів і головних редакторів вдалося переконати власників у потрібності українськомовної версії і створити поряд із головною — російською — небазові українськомовні сторінки (forUm (http://for-ua.com), proUA (http://www.proua.com) та ін.). Незалежних Інтернет-ЗМІ в Україні небагато, бо вони не можуть бути на самофінансуванні, окремі з них існують на кошти громадських організацій і фондів, інші — на міжнародні гранти. Вони переважно політично представляють інтереси й орієнтуються на національно й мовносвідомого читача, обираючи за головну версію українськомовну (Майдан (http://maidan.org.ua), Українська правда (http://www.pravda.com.ua), ін.). Проте відсоток таких видань незначний через проблеми з фінансуванням.

Журналісти, редактори, політологи підпорядковані власникам сайтів і втілюють їхню мовну політику. Оскільки географічно Інтернет зосереджено в Києві та російськомовних реґіонах, то й найбільше серед зазначеної категорії вихідців із цих країв. Середній вік Інтернет-журналіста — 25—35 років. Це покоління, формування мовних настанов якого відбувалося під впливом усе тих же радянських стереотипів на кшталт: “Яка різниця, якою мовою говорити” та післярадянських подвійних стандартів у мовній політиці — формального на офіційному рівні впровадження української як державної, з одного боку, та фактичного продовження старорежимної політики зросійщення, зокрема інформаційного простору, — з іншого. Природно, що російськомовному журналісту психологічно комфортніше писати тексти російською в умовах надоперативності, якої вимагає робота ЗМІ в режимі реального часу. “Зручність” російської мови (порівняно з українською) випливає і з наявності величезного обсягу довідкової інформації, представленої нею в Інтернеті, натомість “незручність” української ще й пов’язують із неналежною технічною пристосованістю клавіатури до української абетки (особливо стосується літери “г” та апострофа).

Мовні уподобання української авдиторії слід розглядати в кількох площинах. Відповідно до згадуваного географічного розподілу Інтернету, переважна більшість користувачів інформаційних сайтів — мешканці столиці (близько 50 %) і східних індустріальних центрів із відповідними мовними стереотипами.

Є категорія користувачів, мовні уподобання якої певною мірою пов’язані з ідеологічною, політичною, культурною орієнтацію особистості. Прикладом “мовних уподобань” однієї з груп є середньостатистичні показники за січень 2005 року: 55 % усіх заходів на російськомовну базову сторінку рейтингового сайту “forUm” (http://for-ua.com) становили користувачі Києва, 27 % — користувачі Донецька й області, співвідношення заходів на українську та російську версію сайту перебуває в діапазоні від 1:5 до 1:20 на користь російської (ресурс позиціює себе як захисник реґіональних інтересів цього краю).

Соціальні характеристики авдиторії: (43 % користувачів Інтернету — віком 25—39 років, 32 % — віком 14—24 роки, 30—40 % — корпоративні клієнти, 20 % — працівники державних установ, 18 % — представники малих і середніх підприємств, 79 % — люди із закінченою освітою орієнтують менеджерів на так званий середній клас і дають підстави вважати, що російська мова “як універсальна” зручніша для таких категорій. Цей стереотип не має під собою реального підґрунтя. Дані опитування керівників рейтингових двомовних веб-сайтів щодо мовних пріоритетів користувачів засвідчують: “Оскільки абсолютна... більшість вільно володіє як українською, так і російською мовами, то пересічний український користувач Інтернету просто... дивиться ту версію сайту, яка є стартовою чи просто більш розкрученою”. Як зазначає дослідниця Н. Іванова, “при бажанні користувач може змінити мову, та постає зустрічне питання: у кого і за яких умов з’являється така потреба, якщо Інтернет все-таки виступає передусім джерелом інформації та розваг, а рівень володіння російською мовою в українського відвідувача Мережі достатній, аби вільно орієнтуватися на такому стартовому сайті”.

Отож причини масового вибору російської мови як єдиної або основної для веб-сайтів українського інформаційного Інтернет-простору полягають, із одного боку, в суто споживацьких і комерційних трактуваннях питання мови, у штучних мовних стереотипах, що склалися в радянські часи, у мовних уподобаннях переважно російськомовних і орієнтованих на російську культуру власників і журналістів. В умовах становлення українського Інтернету й поступового зрощення його з комерцією власники інформаційних сайтів, використовуючи їх насамперед як засоби пропаганди і піару, діють на закріплення за собою вже наявної авдиторії, а не на кількісне розширення її, орієнтуються на смаки новоутворюваного середнього класу, який, на їхній погляд, обирає за пріоритети прагматичні інтереси інформативності, зручності, універсальності, а не патріотичності. Перенесення в Мережу реальної практики ставлення до української мови як до марґінальної становить загрозу витіснення української словесної комунікації російською. Якнайперше — російською, бо спостереження останнього часу свідчать про захоплення російською й тих незначних відсотків у вітчизняному Інтернеті, які мали англомовні інформаційні версії веб-сайтів. Актуальним є застереження Лариси Масенко про те, що домінуюча мова витискує підкорену прямо пропорційно до обсягу інформації, що подається цими мовами, і обернено пропорційно до структурної диференціації мов, тобто генетично структурна близькість підкореної мови полегшує домінуючий процес поглинання. Тож українські онлайн-ЗМІ, як і весь українськомовний Інтернет, мають дбати і про більшу наповнюваність українським текстом, і про якість цього тексту — його інформативність, змістовність, грамотність. Цьому мають сприяти і подальші дослідження мовної ситуації Інтернетних-ЗМІ та інших структурних компонентів вітчизняного сегмента Мережі.

Мова електронних засобів масової інформації: чому і як?

О. Негребецький

http://www.vesna.org.ua/txt/konf/derzh2000/33.html

Задумуючись над суттю буття, неминуче доходиш висновку, що єдине, у світі суще – це Трійця: Творець, Інформація та Енергія.

Оминувши наразі такі дві іпостасі Єдиносущого, як Творець та Енергія, поговоримо про Інформацію.

Прогрес характеризується (власне кажучи, є наслідком) прискорення інформаційних процесів. За царя Гороха звістки ширилися зі швидкістю верхового посланця, потім – зі швидкістю кур'єрського потяга, поштового аероплана та телеграфу. В добу нинішніх технологій повідомлення може досягти адресата практично миттєво на більшій частині земної поверхні. Обсяги таких повідомлень величезні. Неминучий наслідок науково-технічного поступу – поширення інформації зі швидкістю думки і виникнення стану, коли будь-якому суб'єктові в будь-яку мить буде доступна вся нагромаджена суспільством інформація. Тобто, з часом кожен суб'єкт зокрема і суспільство загалом знатиме істину. (Істина – це адекватне відображення об'єкта пізнаючим суб'єктом.) Іншими словами, людство набуде якостей, необхідних для переходу його в іпостась Творця.

Етнос я розумію як спільноту суб'єктів, яка характеризується певним своєрідним, притаманним тільки їй, типом нагромадження, обробки та передачі інформації. Інформація тут – це і традиції, і особливості етнічного характеру (як тепер кажуть менталітет), а насамперед, – це мова, яка виконує низку функцій - це у першу чергу знаряддя передачі інформації; це "ідентифікаційний код" етносу; це етноконсолідуючий чинник. До речі, для українського етносу мова чи не єдиний етноконсолідуючий чинник, оскільки ми розділені за світоглядними, релігійними, майновими, психологічними та іншими ознаками.

Нація для мене – це етнос у повному його розвитку, тобто в державному оформленні, з функціонуванням його культури у всіх сферах суспільного життя. Наразі українці не є нацією, тому я вживатиму термін "етнос", хоч, якщо щиро, то й етносом українці є реліктовим, вимираючим.

Найважливішим і найбільшим складником витвореної людиною, або антропогенної інформації є пропаганда. Хтось із мудрих сказав "Історія людства – це історія воєн". Я б сказав так: історія людства – це історія пропаганди, а війни – це просто наслідок безуспішної (невмілої, невдалої) пропаганди.

Якщо стисло, то суть пропаганди полягає в тому, щоб переконати іншого робити так, як потрібно тобі. Висловити цю суть можна двома словами: "Роби отак". Будь-яке людське суспільство – результат і процес тотальної пропаганди. Пропаганда - це все: і наука, і фольклор, і театр, і література, а тепер іще й кіно та телебачення. У найчистішому вигляді - реклама та педагогіка.

Котрий рік уже точаться суперечки: є в нас національна ідея чи немає, спрацювала вона, чи не спрацювала. Не заглиблюючись у суть цих суперечок, можу сказати одне – у нас відсутня пропагандистська формула національної, чи то пак, етнічної ідеї. Це має бути – необов'язково вбгана в афористичний вислів, проста й зрозуміла відповідь на питання: "за що боремось?" Відповідь на це питання мають чеченці, мають прибалти, та не маємо ми і не мають білоруси.

Крім відсутності пропагандистської формули етнічної ідеї, ще однією найхарактернішою особливістю наших днів і нашої країни є майже цілковита відсутність української пропаганди на тлі колосальної за обсягом і проникністю пропаганди московитської, котра здійснюється на новому, супертотальному рівні – за допомогою електронних засобів масової інформації, насамперед, телебачення.

Московити прекрасно розуміють значення телебачення для панування на одній шостій земної кулі. Вони це цілком відверто й висловлюють: "у кого телебачення, у того влада". Один з речників московської етнічної ідеї Станіслав Ґоворухін сказав: "У теперішньої дитини троє батьків (радітєлєй) - батько, мати і телевізор". (Це, до речі, про національне виховання.)

У сучасну епоху тільки електронні ЗМІ можуть бути ефективним інструментом формування нової української нації з тієї мішанини субетносів, релігійних груп, кланів, населення, що живе на нашій території. Для цього нам треба знати, яку ми хочемо націю – її головні характеристики соціологічні, етнопсихологічні, економічні, військові, дипломатичні, інформаційні зрештою. Тобто, нам треба знати, якого ми хочемо мати українця – адаптованого до епохи феодалізму чухраїнця-хахла в шароварах і з картонною шаблею, плаксивого, зрадливого, необов'язкового, ледачого – чи сучасного, цілеспрямованого, освіченого, підприємливого, енергійного, мужнього Українця. Зрештою, читаймо Донцова. Одне слово, говорячи про національне виховання, годилося би знати, кого ми хочемо виховати. Чомусь більшість людей, з якими я розмовляв, вважають, що національне виховання – це навчити дітей співати веснянки, щедрувати, колядувати, святкувати обжинки. Які, даруйте, обжинки, коли моя дитина ні разу в житті не бачила корови, зате комп'ютер, телевізор, відеомагнітофон бачила буквально з першого дня свого народження. Українські букварі, читанки, дитячі книжечки орієнтують дитину на якийсь сільськогосподарський етнографізм минулих століть.

А бабині коноплі на печі попріли.

А дідові постоли на льоду згоріли. – Це така небилиця з хорошого букварика "Сходинки". Коноплі, піч, постоли – що воно таке, дуже довго треба дитині пояснювати. Ясно, що дитина тягтиметься до зрозуміліших їй кіборгів і трансформерів.

Ми живемо в стані війни. Як відомо, війни ведуться різними методами – не тільки із застосуванням вогнепальної зброї та бомб. Є ще зброя хімічна, бактеріологічна. Є економічні методи ведення війни – блокади, диверсії, закидання на територію противника величезних сум фальшивих грошей чи хлібних карток. Облога міста, коли не стріляють, але місто вимирає з голоду – це теж війна. Коли з 52 нас стало 49 мільйонів – це теж війна. (Не кажіть тільки, що я повторюю Н.Вітренко.) А скільки серед цих 49 мільйонів власне українців? І на скільки їх стає з кожним роком менше? Головно за рахунок застосування противником пропагандистської зброї, про що я вже говорив. Ворожу дивізію можна знищити, поставивши проти неї, як мінімум, три дивізії, скількись там гармат на кілометр фронту, скількись там годин вести артпідготовку, авіанальоти, тоді йдуть танки, піхота... Вбиті, кров ріками... А можна послати яку-небудь Євґенію Бош чи Жанну Лябурб і дивізія сама складе зброю та й розійдеться по домівках. У наших умовах посилають не Жанну Лябурб, а Філю Кіркорова і Машу Распутіну. А ще краще – організовують телеканал "Інтер", чи "Новий канал", чи СТБ, чи ТЕТ, де під тонесенькою плівочкою українських анонсів або рідкісних україномовних передачок приховується звіряче мурло великоросійського шовінізму.

 

Українському етносові навіть, щоб просто вижити, необхідно було ще десять років тому перебрати на себе панування в інформаційному, себто пропагандистському просторі – насамперед електронних засобах масової інформації. На жаль, українці фактично відмовилися йти працювати на телебачення. А тепер уже пізно. Електронні засоби масової інформації в Україні цілком у руках неукраїнців (не те що за духом, а й за кров’ю). А без радіо й телебачення всі наші наукові конференції, віча, установчі збори й розколи наших партійок, всі “Миколаї”, щедрівки й колядки – незрозумілі для решти популяції передсмертні корчі “паралітика на роздорожжу”, говорячи Франковими словами.

Дивімося правді у вічі – ми, українці, в Україні – етнічна меншість. Меншість дуже численна, кільканадцятимільйонна. Тому ми маємо людське право, в будь-який час увімкнувши телевізор, почути українську мову хоч на одному каналі. Право маємо, та чи можемо?

Організаційна ситуація в царині електронних ЗМІ

Діяльність усіх телерадіоорганізацій, що працюють в Україні, регулюється, крім, зрозуміло, Конституції, Законом про телебачення та радіомовлення в Україні, частково Законом про рекламу, а також Законом про мови. Наглядати за дотриманням телерадіокомпаніями законодавства має Національна рада з питань телебачення та радіомовлення. Щоб будь-яка теле- чи радіостанція могла мовити, вона повинна одержати в Національній раді ліцензію на право мовлення. Це одержання обставлено цілою купою вимог, одначе мовний аспект, здається, взагалі не береться до уваги. Крім того, Закон про телебачення та радіомовлення практично не передбачає санкцій саме за мовні порушення, як і за всі інші, до речі.

За деякими даними, ліцензії в Нацраді одержали близько тисячі телерадіоорганізацій. Фактично ведуть мовлення біля чотирьохсот. Це в усій Україні. Я говоритиму головно на прикладі Києва.

Отже, ми маємо три загальнонаціональні канали.

Перший – на якому працює державний Перший національний канал; сумарна потужність передавачів – приблизно 700 кВт. Другий – на ньому працюють державне УТ-2 та комерційна телекомпанія Студія 1+1; сумарна потужність передавачів – приблизно 600 кВт. Третій, на якому в найгірший час працюють обласні ТРК (у Києві – КДТРК), а в кращий – комерційна телекомпанія “Інтер”, має загалом близько 400 кВт. Деякі фахівці зараховують до загальнонаціональних каналів також комерційну ТРК АйСіТіВІ (сумарна потужність передавачів – 27 кіловат) та комерційний же канал СТБ, який транслюється через супутник, а також уклав угоди з місцевими ТРК і поширює їм свій програмний продукт наземним транспортом.

Самі тільки загальнонаціональні канали дивляться переважно у сільській місцевості та люди вкрай убогі, неспроможні купити собі засоби поліпшеного прийому. Усі ж інші, переважно у великих містах, можуть приймати від п’яти-шести до двадцяти каналів.

Мовна ситуація в царині електронних ЗМІ

Перший канал – мова умовно українська, часто демонструються фільми російською, перекладні передачі теж, наприклад, свого часу, – “Шоу Бені Гіла”, деякі науково-популярні передачі, художні фільми. Трапляються й “вітчизняні” російськомовні передачі – “Вітражі”, “Тайни історії”‘.

Другий канал. Про УТ-2, який теж на ньому працює, нічого сказати не можу за браком інформації. Інший мовець цього каналу – Студія 1+1. Мова українська переважно в адаптованих (перекладних) програмах, одначе значний відсоток адаптованих російською, або російського виробництва фільмів. У так званих “вітчизняних” програмах, крім новин ТСН, мова переважно російська: “Как стать звездой”, “Каламбури”, “СВ-шоу”, “Марабу”, “Фонтан-клуб”. Така ситуація називається “реверанс перед російськомовним населенням”. Самі собі роблять реверанси, одне слово.

У глибокому кніксені перед цим самим “насєлєнієм” третій канал – “Інтер”. Його найбільше стосуються слова про звіряче мурло великоросійського шовінізму. Таке враження, що вони б там усі раділи, якби Україна раптом провалилася під землю. Всі передачі власного виробництва, крім спортивних новин та погоди, – російською мовою. Безпрецедентний досі крок – налагоджено конвеєр адаптації художніх фільмів російською мовою. У Києві!!!

АйСіТіВІ – попри чудну назву цей комерційний телеканал донедавна майже все демонстрував українською та умовно українською мовами. Це був своєрідний феномен “телебачення України”. Одначе, тепер телекомпанія опинилась у руках московського хазяїна і веде мовлення російською (адаптований у Москві програмний продукт), а українською лише повторюючи зроблене давним-давно.

СТБ – непомітна дещиця українського, решта все російське.

Дрібні канали:

Новий канал – невеликий відсоток умовно української мови, найчастіше в новинах, однак головно – російська.

ТЕТ і ТОНІС – передовики й старійшини русифікації нашої квазінезалежної країни. Українська мова на цих каналах – артефакт.

Гравіс – що воно таке, збагнути важко. Хазяїв і творців його, либонь, більше цікавило перекачування грошей з НТКУ (національної телекомпанії), ніж телемовлення.

НАРТ та НТУ каналами взагалі назвати соромно.

ЮТАР – неіснуючий канал, який тільки й робить, що транслює московське ТВ-6. Підстави, на яких йому видано ліцензію, не зрозумілі.

Пряма інвазія московських компаній – уже згадана трансляція ЮТАРом ТВ-6, трансляція НТВ кабельними мережами, “Інтер”; закупка українськими ТРК московського програмного продукту (шоу “Я сама” по 1+1, серіали “Мєнти”, “Д.Д.Д.”), участь російського капіталу в українських ТРК. А ще “Біз-ТіВі” – компанія, яка забезпечує наші телеканали музичною відеопродукцією, серед якої до 50% – російської, а української немає геть.

Ще гнітючіша ситуація в радіоефірі. Перша, друга й третя програми Національного радіо, хоч і мовлять по-українському, одначе через невиплати зарплати тощо фаховий рівень їхніх передач скочується до рівня плінтуса. Перша програма запродала свій ефір так званому “Радіо “Ера”, за яким стоїть відомий нувориш громадянин Ізраїлю В.Рабінович. Симптоматично, що “Ера” не має ліцензії на право мовлення і не оплачує Національному радіо оренди ефіру, апаратури тощо.

З 14 київських комерційних радіостанцій, що працюють у діапазоні особливо високих частот (FM) українською постійно веде мовлення тільки …львівське радіо “Люкс”. Та й то реклама в них – на 95 відсотків російською. Присутній у FM-діапазоні й україномовний “Промінь”, одначе його висилання саме на цих частотах не користується популярністю. В українському ефірі безперешкодно “вещают” “Рускоє радіо”, “Наше радіо”, “Європа-плюс”, які не мають жодного стосунку до України. Інші, доморощені радіостанції – просто російськомовні, ресторанноспіваючі, всі на одне лице, себто, на один формат: “Ґала-радіо”, “Кієвскіє вєдамасті, “Сталіца”, “Давіра” тощо.

Дехто може мені заперечити – при Радянському Союзі української мови на телебаченні було в десятки разів менше, ніж зараз. Зараз, мовляв, тільки подивіться, скільки серіалів, скільки фільмів іде українською мовою. Сталін колись говорив, здається, про Польщу: “Дадім ім нєскалька лєт, пусть пахазяйнічают, пусть всьо развалят, довєдут народ до азлаблєнія, а патом побєдоносная красная армія прідьот і смєтьот кучку прогнівшіх буржуазних правітєлєй”. Отак з нашою квазінезалежністю – дали її, дехто в ній так погосподарював, до такого озлоблення довів народ, що красную армію вже стрічатимуть з хлібом-сіллю. Те ж саме й з українською мовою на телеекрані. За принципом “хатітє на украінском – так натє вам на українском!” – таку нам запропонували “українську мову”, що я, українець, перемикаю телевізор на російський канал, щоб тільки не чути цієї “мови”! Дикий російський акцент – “паїхаф”, “срабиф”, “хараст”, “Параска”, “намахається”. Нормальна, справжня українська мова після такого багатьма починає сприйматися як “какой-то сєльскій вигавар”. Ведучих на телебачення добирають наче спеціально недорікуватих, малограмотних. Вони справляють враження якихось інвалідів розумової праці (у програмі “Досьє” по УТ-1, в новинах УТН, наприклад). Особисто я намагаюся не спілкуватися з дурнями. Те ж саме і основна глядацька (слухацька) маса. Зрозуміло, що глядач не хоче чути й бачити цих людей без мозоку (їхнє слово!) та й перемикає на ОРТ чи НТВ, бо там з екрану до нього промовляють розумні люди, які бездоганно володіють своїм робочим інструментом – мовою.

Особливо відчувається огиджування української мови в царині адаптованих програм, у якій я працюю. Там не тільки вимова, там така стилістика, там таке слововживання… Ідуть цілковито американські конструкції, геть не притаманні українській мові. Замість звичайного “дай лапу, друже” в перекладному фільмі можна почути щось на зразок: “Гей, слухай-но, містере друже, я хотів би, щоб ти дав мені одну зі своїх лап”. Одна зі студій свого часу перегинала зі звуком “Ґ”: сиґнал, сиґарети, ґенерал, аґенти, енерґійний. Звичайні живі люди говорять з телеекрана неживою, штучно вимученою мовою, чи, радше, “язичієм”. УТ-1 і тут веде перед. Фільми для дітей та юнацтва, що там ідуть, я дітям та юнацтву просто заборонив би дивитися, щоб не зненавиділи української мови та її носіїв. А славетна “Роксолана”? Не згадуючи про інші мистецькі “вартості” цього пасквіля, скажу тільки про суржик, яким говорять його герої: син хранітеля Корана, младєнца, “ти – зовсім інша річ, візире” – лиш деякі з численних “перлів”. Цілком російська орфоепія й артикуляція в акторів (Є.Бліннікова, В.Пупков), які озвучують головних героїв серіалу. (До речі, стежачи за губами акторів на екрані, помічаєш, що в оригіналі, до тонування, вони говорять російською!) Зрозуміло, що обиватель, який зумів перебороти огиду, каже собі: “Я балакаю по-хахляцькому. Я й хотів би навчиться балакать по чистоукраїнському, но воно ж такий тяжолий і такий ідіотський язик. З мене ж кури сміятимуться, якщо я так забалакаю”. І переходить обиватель на російську, бо “пo-руські какось льокше”, бо російська – нормальна, без коників, без вихилясів, там не треба думати, що воно таке “брунява швидківка штиняє чимось олійним”. І стає нас серед 49 мільйонів ще менше…

Що робити?

Хотілось би мати студію адаптації чужинських програм українською мовою, особливо програм для дітей та юнацтва; хотілось би налагодити мережу поширення й продажу цих україномовних відеокасет. (Невже по Україні не розійдеться якась тисяча-дві відеокасет?) А чому програм чужинських? Бо свої програми робити надзвичайно дорого. Бо знімати свої фільми й мультики ми не вміємо (“Роксолана” – яскравий приклад), а якщо й уміємо, то мало (приблизно 27 мультфільмів за всі роки існування кінематографа в Україні). Я розумію, що в нашому суспільстві є багато людей, котрим рішуче не до вподоби “американізація”. Мені самому вона не надто подобається. Проте, вибір у нас обмежений – або американські джинси, або російське галіфе, образно кажучи… Є ще, звісно, Італія, Франція, Польща, однак їхній телевізійний продукт порівняно незначний за обсягом, тож… Увесь наш трьохсотлітній досвід показує, що московитська культура не надала нашому етносові потрібних для виживання адаптаційних особливостей. Від того, що в нас усі знають московитськс наріччя і люблять Чебурашку й кота Матроскіна замість Котигорошка й Пана Коцького, ми не стали жити ані багатше, ані чистіше, ані довше, як, до речі, й самі московити. Тому моя пропозиція: а спробуймо дещо взяти і в американців. Самим американцям їхня культура сприяє, як бачимо. Може, піде на користь і нам? Їхні американські кіна, що зараз панують у телеефірі, дають нам нові, незвичні стереотипи поведінки: у скрутній ситуації замість, як ми звикли, “рученьки заломивши та тяженько затуживши”, – боротися, перемогти, забрати в поганця торбу з доларами, та ще й, утираючи кров і долаючи біль поламаних кісток, наприкінці палко поцілувати довгоногу красуню! Поки ми не зняли своїх фільмів, які б формували переможну етнопсихологію, потрібні фільми їхні.

А ще треба тиснути. Пишімо в телекомпанії, завалюймо їх обуреними листами, а ще краще – дзвонімо в телекомпанії, адже вони свої телефони часто показують на екрані. Створюймо на них психологічний тиск. Організовуймо пікети. Галасливі акції. Вимагаймо. Вони ж бо часто впевнені, що ніяких українців в Україні давно нема.

Вимагаймо, щоб Верховна Рада ухвалила новий закон про мови, у якому була б отака статгя:

Стаття НН, Мова засобів масової інформації

1. Державні засоби масової інформації, крім тих, що призначені для закордонної аудиторії, виходять (ведуть мовлення) державною мовою.

2. Недержавні ЗМІ, якщо вони не зареєстровані органами відповідних національно-культурних товариств, зобов’язані виходити (вести мовлення) українською мовою.

3. Не державною мовою можуть виходити (вести мовлення) засоби масової інформації, зареєстровані як органи відповідних національно-культурних товариств.

4. Відношення сумарного накладу друкованих ЗМІ, що виходять неукраїнською мовою в певному законодавчо визначеному місці проживання національної меншості, до сумарного накладу друкованих ЗМІ українською мовою, не повинне перевищувати відношення кількості населення цієї національної меншості до кількості населення українського чи іншого етнічного походження в цьому регіоні.

5. Відношення сумарної потужності передавачів електронних засобів масової інформації, які у певних законодавчо визначених місцях компактного проживання національної меншості ведуть мовлення мовою цієї національної меншості, до сумарної потужності передавачів україномовних ЗМІ не повинна перевищувати відношення кількості населення цієї національної меншості до кількості населення українського чи іншого етнічного походження в цьому регіоні.

6. Інформація, що передається через посередництво телетекстів та подібних систем, передається українською мовою.

7. Телевізійні приймачі із вбудованим телетекстом повинні забезпечувати можливість читання україномовних текстів.

8. Усі творчі працівники зареєстрованих з україномовним статусом ЗМІ незалежно від форми власності, котрі контактують з аудиторією, зобов’язані володіти українською мовою на професійному рівні, що засвідчується кваліфікаційним сертифікатом, який видається Комітетом мовного регулювання після складання претендентом іспиту з української мови.

Хто вміє писати – станьте телекритиками. Пишіть у газети фейлетони, листи, дописи. Критикуймо, вимагаймо. Висміюймо їх. Робімо щось, бо все наше національне буття обернеться тим, що ми перетворимось на жменьку диваків, “разґоварівающіх на каком-то птічьєм язикє”. Я б такого не хотів. Історія б такого не хотіла. Творець би такого не хотів.

 Інформаційна політика: розвиток через Інтернет

В. Жованик

http://www.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?&art_id=438837&cat_id=436214  

  1. З точки зору зацікавленого

 Для тих, хто постійно працює в мережі Інтернет, не в дивину замовити для коханої, скажімо, квіти з Голландії чи вже й у своєму рідному місті - піцу до офісу. Від недавніх пір українські інтернет-користувачі можуть взяти участь і в інтерактивному спілкуванні на вітчизняних веб-сайтах, які вони про себе називають “продвинутими”. Можна надибати в рідному інтернет-просторі й на таку незвичну для нас ознаку демократичного суспільства, як електронна пропозиція на кшталт: “У тебе проблема? Напиши листа міністру!”.

Відтепер українці мають реальну, підкріплену вже й фінансово можливість через якихось 2-3 роки повноцінно зажити в “електронній” державі: спілкуючись з електронним урядом, працюючи на електронному ринку, укладаючи такі ж угоди, законно одержуючи як винагороду справжні, не електронні прибутки.

Нещодавно зі столиці Сполучених Штатів Америки повернулася українська урядова делегація, що брала участь у переговорах з керівництвом Міжнародного банку реконструкції та розвитку стосовно надання нашій державі фінансової позики для реалізації проекту “Україна – розвиток через Інтернет”. У результаті переговорів досягнуто домовленостей про надання нашій державі протягом трьох років 5 мільйонів доларів США. Таким чином, Світовий банк стає співучасником потужного проекту, ініційованого українським урядом, що спрямований на інформатизацію українського суспільства.

 Як відомо, інформаційне суспільство стало сьогодні тим середовищем, в якому найефективніше реалізуються загальносвітові суспільні цінності. Й саме поняття “розвинута демократія” стало немислимим без якнайширшого і, що важливо, якомога “глибшого” застосування таких технологій. Інформаційна ж закритість визначається як перша ознака того, що там, де це відбувається, громадянські права уповні не дотримуються.

Серед визначених урядом надзавдань вітчизняного проекту “Україна – розвиток через Інтернет”  – підвищення й уважливлення ролі кожного окремо взятого громадянина в управлінні своєю державою, налагодження постійного зв’язку між органами влади й громадянами всієї держави. Адже ефективне втілення демократичних засад управління, яке нині ведеться почасти лише на рівні декларацій, передбачає можливість участі кожного у прийнятті рішень державними структурами.

Зрозуміло, наскільки важливим кроком для України стане ініційоване урядом створення реальних можливостей для спілкування рядових громадян з представниками влади, можливостей ведення діалогу за допомогою електронних засобів, висловлюючись “комп’ютерною” мовою, – в режимі  “он-лайн”. Без приймалень, черг і віддалених поїздок, адже вся територія України стає єдиним електронним простором – прозорим, доступним звідусіль.

Певна річ, це додасть клопоту працівникам урядових установ усіх рівнів, потребуючи від них своєрідної перебудови – переходу на нові, сучасні методи роботи. Але водночас і зменшить клопоти, оскільки перехід на ведення електронної документації, документообігу дозволить позбутися втомливої для всіх паперової тягянини, прискорити і зрештою автоматизувати процеси адміністрування. Ефективність інформатизації тут безсумнівна. До того ж, система електронного урядування, за оцінками іноземних експертів, дає 15-20-відсоткову економію на витратах на державний апарат.

Згідно з експертними висновками, така прогресивна модель інформаційного розвитку надалі має відчутно позначитися й на формуванні моделі діяльності всього державного апарату: навчить веденню плідного діалогу з представниками якнайширших кіл українства і повнішому  розумінню усіх його потреб.

Іншим же позитивом інформатизації стане можливість оперативного доступу українців до всього обширу державницької інформації, конче необхідної для ефективної роботи. 

А вигодою для всіх у буквальному сенсі цього слова покликана стати частина проекту, що зветься “Середовище для електронного бізнесу”. За соціологічними даними, 80 відсотків корпоративних користувачів Інтернету готові до ведення офіційного електронного бізнесу, не менша кількість зацікавлена у використанні таких можливостей, зокрема, й у здісненні ділових трансакцій у режимі “он-лайн”. В Україні існує близько 70 інтернет-сайтів, на яких відображено проведення торгів, організовується велика кількість оптово-роздрібних контрактів. І це значні грошові суми.

Тобто, електронна бізнес-мережа, це вже не лише економія витрат, це реальні прибутки і для держави, і для підприємців. До того ж, фахівці передбачають, що у результаті з лихвою виправдаються усі нинішні затрати, що дозволить повернути сьогоднішні позики.

Безперечно, все це потребує додаткового законодавчого унормування, адже нинішня відсутність відповідного правового поля – серйозний стримуючий фактор на шляху створення інформаційного суспільства. Урядом вже розроблено законопроекти у сфері правової та регулятивної бази, в тому числі законопроекти про захист інтелектуальної власності, укладання контрактів через електронні засоби та впровадження інфраструктури для електронних підписів. Так, поряд з ухваленим урядом проектом “Україна – розвиток через Інтернет” – проект Закону України “Про діяльність у сфері інформатизації”, урядові постанови “Про порядок оприлюднення у мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади”, “Про заходи щодо подальшого забезпечення відкритості у діяльності органів виконавчої влади”, а також “Про заходи щодо створення електронної інформаційної системи “Електронний уряд”.

Таким чином, реалізація українського інтернет-проекту стане стимулом для приведення правової бази у відповідність до стандартів Європейського співтовариства.

У розвинених державах світу твердим правилом та надійною запорукою ефективної роботи є озброєння найновішими інформаційними системами і комплексними програмами з їх ефективного використання перш за все мережі структурних підрозділів державного управління усіх рівнів.

З цих міркувань надзвичайно важливим політичним кроком в Україні можна визнати прийняття на найвищому рівні рішень щодо створення Єдиного веб-порталу органів виконавчої влади, як “єдиної точки доступу” громадськості до будь-якої інформації урядових установ, а також щодо створення інформаційної системи “Електронний Уряд”, яка має забезпечити додаткову можливість безпосередньої інформаційної взаємодії органів виконавчої влади між собою, з громадянами та фізичними особами на основі сучасних інформаційних технологій. Таким чином, певні засади створення в Україні інформаційного суспільства вже закладено.

Не є дивиною, що на перших же етапах реалізації подібних ініціатив постають, передусім, проблеми фінансового забезпечення, оскільки сучасні наукоємні інноваційні проекти, що їх собі можуть дозволити економічно сильні країни, потребують величезних коштів.

Міжнародний банк реконструкції та розвитку передбачає фінансову підтримку багатьох світових інноваційних проектів, спрямованих на якнайширшу інформатизацію суспільства. Це, зокрема, програми ООН “Інноваційний трамплін”, “Обмін технологічною інформацією”, програма USAID “Розвиток місцевих органів влади”, програми CIDA “Голос громадськості”, “Навчальна мережа глобального розвитку” та багато й багато інших проектів, наша плідна участь у яких стане можливою також у разі реалізації державних планів інформатизації українського простору.

Тож є цілком логічним, що Світовий банк стає співучасником і державного проекту “Україна – розвиток через Інтернет”, і завдяки такій підтримці буде забезпечено належний його старт.

Саме ж втілення цього проекту, за задумом його авторів, передбачає перш за все стимулювання розвитку вітчизняних високих технологій, оскільки український інноваційний потенціал фахівцями оцінюється досить високо. Одночасно держава дає й зелене світло міжнародним інвестиціям у “хай-тек” технології в Україні. Вже сама співучасть у проекті Міжнародного банку реконструкції і розвитку є незайвим підтвердженням для світової спільноти доцільності активних інвестицій у високотехнологічний сектор України.

Таким чином, й на цьому наголошується в офіційних урядових документах, сам проект “Україна – розвиток через Інтернет” є належним стратегічним вибором, наслідком якого буде розвиток всієї інфраструктури, необхідної для функціонування і електронного Уряду, і електронного бізнесу, а також системи платежів у “он-лайновому” режимі та системи логістики, сприяючи повнішому запровадженню ринкових підходів у всі галузі економіки нашої держави.

Андрій Гарасим Коментар фахівця

 Нещодавно уряд ухвалив проект “Україна – розвиток через Інтернет”. За задумом його розробників, їхня програма має багато що змінити в діяльності державного апарату та у взаємостосунках “громадянин – влада”.

Про основні завдання, які має вирішити даний проект, - у бесіді із заступником керівника департаменту економічної стратегії  Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України Мирославом ІЛІНСЬКИМ.

 - Мирославе Валерійовичу, сьогодні багато говориться про необхідність інформатизації українського суспільства. Що, на вашу думку, може змінити в менталітеті українця процес інформатизації і, зокрема, втілення в життя проекту “Україна – розвиток через Інтернет”?

 - Високий рівень інформатизації нині став своєрідним синонімом демократичності та економічної ефективності розвитку суспільства. Водночас спільноти, які можна зарахувати до усталених та розвинутих демократій, є найбільш інформатизованими. І це не випадково. Річ у тім, що інформаційне суспільство є тим середовищем, у якому найефективніше реалізуються цінності громадянського суспільства. Розвинуті демократії немислимі сьогодні без широкого застосування інформаційних мереж. І, навпаки, інформаційна “відрубність” - перша ознака того, що в країні не все гаразд з дотриманням громадянських прав.

Основним завданням проекту “Україна – розвиток через Інтернет” має стати підвищення ролі окремого громадянина в управлінні своєю країною, посиленні взаємозв’язку між членами суспільства та органами влади. Втілення в життя проекту з розвитку Інтернету дає простим українським громадянам можливість реально впливати на ті рішення, які приймаються владними органами. Інакше кажучи, залучення громадянського суспільства до процесу керування через  Інтернет створює можливості для ефективного втілення демократичних засад управління. Про них ми більше говоримо протягом останніх десяти років, але, на жаль, для їхнього реального становлення зроблено ще дуже мало. Це, якщо дуже коротко, та глобальна мета, яку переслідує даний проект. Втілення ж цієї мети передбачається за допомогою низки конкретних заходів.

Так, уже, стало, мабуть, аксіомою, що демократичне суспільство - таке суспільство, в якому існує реальна можливість спілкування простих громадян з представниками влади. Ця проблема є особливо гострою для України. Годі комусь із нас пояснювати, наскільки іноді складно нам “достукатися” до деяких державних чиновників. Тим-то даний проект передбачає, зокрема, забезпечення можливості діалогу “громадянин – влада” в режимі “он-лайн” за допомогою електронних засобів.  Інакше кажучи, відтепер кожен громадяни зможе “достукатися” за допомогою електронних комунікацій до державних керівників, а ті, в свою чергу, матимуть добру нагоду вислухати нагальні проблеми співгромадян.

Проект передбачає також оперативний доступ громадян до інформації щодо урядових планів та заходів. Численні дослідження переконливо свідчать: для розвитку громадянського суспільства дуже важливим є доступ до інформації про заплановані й реалізовані урядом та органами місцевого самоврядування заходи чи послуги. Саме тому, на моє переконання, передбачений проектом доступ до урядових інформаційних ресурсів має призвести до якісно нових взаємовідносин “громадянин – влада”.

Далі. Підвищення ефективності роботи урядових установ через запровадження інноваційних моделей у їхній діяльності. Саме застарілі методи роботи, яскравою ознакою яких стала велика кількість документації, є тим негативом, що часто заважає державним службовцям плідно працювати. Тому передбачені проектом заходи щодо переходу держслужбовців на роботу з електронним документообігом мають прискорити, автоматизувати адміністративні процеси.

Проект спрямовує на співпрацю чи не з найбільш динамічною частиною суспільства – підприємцями. Так, скажімо, підпункт програми “Середовище для електронного бізнесу” передбачає ряд заходів щодо спеціалізованого інформування саме підприємців про останні дії уряду, спрямовані на поліпшення умов їхньої роботи, зокрема, у сфері електронного бізнесу. Передбачається, що втілення в життя цих заходів дозволить проводити якісну оцінку існуючих прогалин у чинному законодавстві, які гальмують нині розвиток електронного бізнесу, а також розробляти і приймати необхідні законодавчі акти.

 - Що дасть втілення такого проекту для міжнародного іміджу України?

 - Насамперед, проект сприятиме розвитку законодавчої бази згідно з відповідними стандартами ЄС, звичайно ж - з урахуванням особливостей України. Для цього планується провести розробку законопроектів у сфері правової та регулятивної бази. Прийняття законодавства, що відповідає директивам ЄС, матиме позитивні наслідки для розвитку як приватного, так і державного секторів економіки, а також призведе до формування сприятливого законодавчого поля і до збільшення інвестицій у сферу вітчизняних високих технологій.

Втілення в життя проекту, справді, може стати потужним сигналом для міжнародних інвесторів. У нас є все необхідне, аби Україна перетворилася із експортера напівфабрикатів на країну, що має потужну високотехнологічну галузь.

До слова сказати, проект передбачається фінансувати на позику Міжнародного банку реконструкції та розвитку. Участь у ньому такої поважної установи може дати додатковий потужний сигнал світовій спільноті: Україна дедалі впевненіше стає державою з великими потенційними можливостями не лише в аграрному чи промисловому секторах економіки, але й у галузі високих технологій.

Інакше кажучи, впроваджуючи цей проект, Україна позиціонує себе як країна, яка має значний інтелектуальний потенціал і стрімко розвивається відповідно до тих тенденцій, які  панують сьогодні у технологічно передових країнах світу.

Така модель інформаційного розвитку надалі може бути автоматично перенесена на функціонування всього державного апарату. Вона може стати тим модулем, за яким усі гілки влади зможуть вести плідний діалог з простими громадянами, краще розуміти їхні потреби, оперативніше приймати відповідні рішення.

 - Чи очікуєте на суто економічний ефект від запровадження проекту?

 - Світовим досвідом доведено, що використання інформаційно-телекомунікаційних технологій - найвигідніший і найекономніший з усіх можливих способів ведення бізнесу. Безперечно, що впровадження проекту дозволить насамперед отримати довгострокові економічні вигоди: підвищення доступу до послуг, ефективність витрат і прозорість державного сектора, поліпшення підприємницького середовища та якість державних послуг.

Серед першочергових з очікуваних надбань проекту “Україна – розвиток через Інтернет” – підвищення ефективності державної системи закупівель. Переведення її в електронний формат дозволить отримати реальні економічні вигоди уже в середньостроковій перспективі. Скажімо, кількість учасників торгів має зрости на 3 – 5 відсотків, а кількість постачальників, які подають заявки на торги, - на 10 – 20 тисяч фірм. За рахунок цього витрати на постачання товарів, робіт та послуг для державних потреб зменшаться на 20 – 40 млн. грн. від загального обсягу закупок, на які будуть укладені договори після проведення процедур відкритих торгів.

Отже, ключовими показниками ефективності впровадження даного проекту в життя має стати скорочення часу та адміністративних витрат у державних установах, підвищення рівня інвестицій у сектор інформаційних технологій, збільшення кількості громадян, які користуються інформаційно-комп’ютерними технологіями, розширення доступу громадськості до інформації в режимі “он-лайн” про діяльність органів державної влади. Без цього, й справді, вже не можна уявити собі сучасного суспільства.

 Правовий статус Інтернет-ЗМІ в Україні: проблеми, перспективи врегулювання

Т. Шевченко

http://patent.km.ua/ukr/articles/group18/i485

Протягом останніх п’яти років інтернет-ЗМІ в Україні зазнали істотного розвитку. Ці нові форми засобів масової інформації не тільки знайшли свою нішу на ринку інформації, але і почали відігравати важливу роль «охоронного пса демократії», роль, властиву пресі та телебаченню, але в нашій країні практично ними не виконувану. Розвиток інтернет-сайтів як ЗМІ відбувався паралельно з розвитком українського сегмента Інтернету. На сьогодні інтернет-ЗМІ існують у двох формах: інтернет-сторінки традиційних ЗМІ, особливо друкованих, та окремі інтернет-видання.

На відміну від Російської Федерації, інтернет-видання в Україні не мають статусу ЗМІ. Цей статус відповідно до чинного законодавства отримують видавництва, телерадіоорганізації, а також інформаційні агентства. Інтернет-ЗМІ не вписуються в рамки будь-якого з цих законів. Окремі законопроекти, які б регулювали статус інтернет-видань, активно обговорювалися в Україні, однак, у силу різних причин прийняті так і не були. Відсутність статусу інтернет-ЗМІ, а також законодавства, яке б регулювало їх діяльність найчастіше призводить до неправильного розуміння ситуації журналістами й іншими особами, які починають думати, що в такій ситуації існує вседозволеність і повна відсутність відповідальності за поширювану інформацію. Були випадки, коли в суді відповідач єдиним аргументом проти позову про дифамацію вказував відсутність законодавства про Інтернет, внаслідок чого справу він програв.

ЩО В СТАТУСІ ТОБІ МОЄМУ…

Відсутність реєстрації інтернет-видань та спеціальних законодавчих обмежень на поширення інформації дійсно створюють ситуацію більшої свободи слова саме в Інтернеті. В Інтернеті свободи набагато більше в силу певних причин. По-перше, це вільний доступ до створення інтернет-сторінок, відсутність будь-яких правових обмежень діяльності інтернет-видань. По-друге, технічний бік «видавничої справи» в Інтернеті — процес менш витратний, легко доступний, його важко контролювати з погляду фізичного втручання (на відміну від преси, яка вимагає друкарень та мережі розповсюдження і тим більш телебачення з ліцензуванням, передавачами, кабельними мережами тощо).

Статус ЗМІ з позиції надання додаткових прав може мати значення у випадках, наприклад, доступу до інформації, розгляду позовів по дифамації чи втручання в приватне життя. Деякі видавництва вирішують питання свого статусу в досить простий спосіб. Вони реєструють під такою само назвою інформаційне агентство чи газету, одержуючи, таким чином, статус ЗМІ. Водночас, постає запитання: чи дійсно статус ЗМІ дає істотні переваги? Доступ до інформації є одним із прав, яким регулярно користуються журналісти. Правила доступу до інформації в Україні врегульовані Законом України «Про інформацію». При цьому загальновідомо, що доступ до інформації — це право, що рівною мірою надається кожному громадянину. У більшості країн журналісти не мають додаткових переваг на одержання інформації. В Україні згідно із зазначеним Законом переважне право може надаватися особам, яким інформація потрібна з професійною метою. Ця абстрактна конструкція Закону, з одного боку, мало застосовується на практиці, з іншого, — потенційно рівною мірою може застосовуватися як до журналіста газети, так й інтернет-видання.

Ще одна юридична проблема для інтернет-ЗМІ — це одержання акредитації на прес-конференції й інші заходи, що організовують органи державної влади. Як відомо, доступ на такі заходи надається журналістам, а не будь-яким громадянам. Конфліктна ситуація виникла в 2002 р., коли Генеральна прокуратура України відмовила журналістам інтернет-видання «Українська правда» в акредитації, офіційно мотивуючи це відсутністю в останнього статусу ЗМІ. Конфлікт тривав кілька тижнів, після чого Генеральна прокуратура визнала свою помилку. Справа в тому, що відповідно до ст. 3 Закону України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» акредитація має надаватися будь-якому журналісту, котрий може підтвердити свій професійний фах або надати рекомендацію професійного об’єднання журналістів. Отже, статус ЗМІ не обов’язковий для одержання акредитації. Саме цією можливістю найпростіше скористатися журналістам, які працюють в інтернет-ЗМІ.

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОШИРЕННЯ ІНФОРМАЦІЇ

Чимала кількість питань виникає у зв’язку з відповідальністю за поширення інформації через Інтернет. Однак ці проблеми також не залежать від того, має видання статус ЗМІ чи ні, позаяк відповідальність за поширення інформації настає за загальними правилами, визначеними ЦК України. Статус ЗМІ в деяких випадках дозволяв би мати додатковий захист для журналіста чи ЗМІ. Наприклад, конче важлива норма ст. 17 Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів», де встановлено, що, якщо позов по дифамації пред’являє посадова особа, політична партія чи виборчий блок, суд вправі призначити компенсацію моральної шкоди лише за наявності умислу журналіста чи службових осіб засобу масової інформації. При цьому суд ураховує наслідки використання позивачем можливостей позасудового, зокрема досудового, спростування неправдивих відомостей, відстоювання його честі і гідності, ділової репутації та врегулювання спору загалом. З урахуванням зазначених обставин суд вправі відмовити у відшкодуванні моральної шкоди.

Це положення, що, по суті, імплементувало в українську правову систему принцип, закріплений Верховним Судом США у справі «Салівана проти Нью-Йорк Таймс», застосовується тільки до журналістів і ЗМІ. Інтернет-ЗМІ можуть посилатися лише на аналогію права, довести яку буде не легко, позаяк у такий спосіб обмежуватимуться права іншої сторони.

Питання, пов’язані з притягненням до відповідальності за поширення інформації, складні. Насамперед, через труднощі встановлення винної особи і доведення факту поширення інформації, особливо, якщо особа цей факт заперечує. Цікаво, що поширенням сумнівної інформації через Інтернет «грішить» як опозиція, так і влада. З іншого боку, з погляду теорії моральної шкоди у випадку поширення сумнівної інформації через Інтернет, така шкода набагато менше, позаяк ті, хто одержує інформацію, знають про велику кількість провокацій. Найбільш оперативним і ефективним засобом захисту лишається не стягнення моральної шкоди, а блокування недостовірної інформації і поширення спростувань. Подібні засоби відповідають меті захисту репутації особи і більш прості в реалізації, оскільки можуть вживатися через провайдера.

Спроби врегулювати статус інтернет-видань виникали неодноразово. Однак головна проблема полягає в проблемі розмежування інтернет-ЗМІ й інших інтернет-сайтів. Пропонований колись критерій періодичності оновлень не підходить з тієї причини, що такими стануть, скоріш за все, інтернет-чати, які за своєю природою ЗМІ не є. З-поміж інших спроб пропонувалося визначити інтернет-ЗМІ як постійно діючу професійну редакцію, в якій працюють журналісти. Такий критерій навряд чи можна вважати об’єктивним; незрозуміло, хто в такому випадку прийматиме рішення про необхідність реєстрації і чи можна кого-небудь змусити зареєструватися.

Добровільна реєстрація (за прикладом Росії) також серед варіантів, що обговорюються. Безумовно, добровільність є більш м’яким підходом, ніж обов’язкова реєстрація, яка існує для друкованих ЗМІ. На мою думку, навпаки потрібно порушувати питання лібералізації процедури реєстрації преси, котра як в Україні, так і в Росії, є занадто консервативною. Реєстрація інтернет-видань, навіть добровільна, не відповідає світовим стандартам свободи преси. А якщо говорити термінами Європейської конвенції з прав людини, подібна реєстрація не є необхідною в демократичному суспільстві. Навіть добровільна реєстрація може бути першим кроком на шляху до контролю за інформацією в Інтернеті, тому цього кроку краще не робити.

НОВИНИ

Вiдбувся конгрес "Україна на шляху до iнформацiйного суспiльства"

http://www.narda.org.ua/?fuseaction=news.info&id=294&PHPSESSID=e1156e31aff89ae4321ed71419ab4462

Конгрес "Україна на шляху до iнформацiйного суспiльства", органiзований Iнтернет Асоцiацiєю України, об`єднав учасникiв IКТ-ринку, представникiв виконавчої та законодавчої влади, громадськi органiзацiї.

Учасники конгресу зупинилися на важливих для усiх гравцiв ринку IКТ питаннях, зокрема, на деяких аспектах реформування галузi телекомунiкацiй. Пiд час обговорення йшлося про те, що новий склад НКРЗ має бути сформований iз урахуванням побажань та думки експертiв цiєї галузi. Тому було вирiшено створити робочу группу iз пiдготовки пропозицiй уряду Українi. Обговорювалися питання лiбералiзацiї вiдносин державного та приватного сектору в галузi, проблема розподiлу радiочастотного та номерного ресурсiв.

Пiднiмались також проблеми реформування домену .ua. IнАУ була представлена концепцiя розвитку вiтчизняного домену та розглянутi основнi засади створення Правил адмiнiстрування домену .ua.

В рамках конгресу вiдбувся шостий з`їзд Iнтернет Асоцiацiї України. В роботi з`їзду взяли участь 37 компанiй дiйсних i 7 компанiй асоцiйованих членiв IнАУ. Серед рiшень з`їзду, що знайшли вiдображення в резолюцiї: пiдсилення законотворчої та нормотворчої роботи й монiторингу законодавства, змiцнення юридичного комiтету, органiзацiя збору маркетингової iнформацiї про ринок та розвиток спiвробiтництва з мiжнародними органiзацiями й закордонними компанiями.

Члени асоцiацiї вирiшили в наступному роцi розвивати вiдносини з iншими об`єднаннями учасникiв ринку i громадськими органiзацiями, входити до рiзних робочих та експертних груп і комiсiї для захисту iнтересiв членiв IнАУ. З`їзд затвердив рiшення взяти участь у робочiй групi, створеній рiшенням Конгресу IнАУ iз пiдготовки пропозицiй уряду Українi.

Серед рiшень з`їзду також активiзацiя роботи з комп`ютерної безпеки, участь у роботi над законопроектами "Про захист персональних даних", "Про захист iнформацiї в автоматизованих системах", "Про iнформацiйну безпеку", про спам. Члени асоцiацiї вирiшили у цьому роцi активно працювати над розширенням дiяльностi IнАУ на iнших сфер IКТ. Члени асоцiацiї також проголосували за запропоновану правлiнням концепцiю розвитку домена .ua, представлену на конгресi та доручили правлiнню доробити її з урахуванням зауважень членiв IнАУ, учасникiв ринку й органiв державної влади.

Також було вирiшено провести переговори з "Українським мережним iнформацiйним центром" на предмет узгодження позицiй i можливої iнтеграцiї та взяти участь у розробцi нових правил домену .ua.

На шостому з`їздi IнАУ було переобрано склад правлiння асоцiацiї, в яке увiйшли Олексiй Бурсук, Гарбуз Вадим, Iгор Дядюра, Вiталiй Зубок, Володимир Литовка, Олександр Ольшанский, Валерiй Пекар, Володимир Пiдгiрний, Тетяна Попова, Еллiна Шнурко-Табакова.

 

Вітртуальна інформаційна українська спільнота розвивається карколомними темпами. Чи замінить вона громадянське суспільство?

Б. Гдаль, Л. Леонідов, О. Плотников

http://5tv.com.ua/newsline/184/0/20899/

Інтернет. Якихось 10 років тому ми навіть не знали цього слова - і нічого, якось собі жили. Та впродовж цих останніх 10 років Всесвітнє павутиння стало невід'ємною частиною життя мільйонів українців - жити без нього це все одно що жити без повітря, снігу взимку, рибалки влітку, збирання грибів восени. Наприкінці 2004-го український сегмент Інтернету вперше продемонстрував свої м'язи - він став одним з найвпливовіших чинників Помаранчевої революції. Зрозуміти, узагальнити вплив Інтернету на державну владу та суспільство спробували учасники Конгресу "Україна на шляху до інформаційного суспільства".

Недосконале законодавство, низька інформатизація суспільства та старі чиновницькі підходи до вирішення проблем. Це найголовніші перешкоди, які не дозволяють Інтернету та комп'ютеру стати доступним засобом для спілкування громадян та влади. Скажімо, якщо б влада спілкувалася з громадянами через Інтернет, то швидкість прийняття рішень зросла б у десятки разів. Але державні структури до цього неготові - кажуть учасники конгресу.

Сергій Азаров, "Lucky NET":

- В умовах свободи і вільного доступу всі повинні мати і користуватися цим правом. Але як? Яким чином? Тому, що Ви можете знаходитися в умовах, коли звичайний користувач завалить своїми пропозиціями всі органи влади. Хто буде розбиратися з цим? Хто суддя?

Все ж розвиток інформаційного суспільства вже не зупинити - вважають громадські активісти. Вони називають роль Інтернету для згуртування громадян неоціненною. Як приклад наводять сайт "Майдан". Велика кількість його активістів, відсутність одного лідера і миттєве використання ідей один одного дозволила, скажімо, під час президентських виборів миттєво реагувати на порушення законодавства. До того ж, закрити незручне для влади інтернет-видання практично неможливо.

 Олександр Попов, активіст сайту "Майдан":

- Можна зробити таким чином, припинити доступ з України до всесвітньої інформаційної мережі. Тоді сайт буде продовжувати працювати, але в Україні фізично цю інформацію ніхто не прочитає. Але ми будемо знати, що у нас всеодно є доступ до свого сайту. Тому ми просто перейдемо на інші форми поширення інформації.

Учасники конгресу з розвитку інформаційного суспільства пропонують державі створити міністерство інформатизації та зв'язку й посаду віце-прем'єра з питань інформаційних технологій. Кажуть, що Інтернет посяде в державі належне місце, тільки якщо це буде вигідно політикам, найбагатшим українцям і держава відмовиться від регуляторної політики. І додають - за рівнем інформатизації можна судити про рівень демократії в країні, а не про статки. Лише недемократичним режимам, бодай і в багатих країнах, надмірна поінформованость громадян не до душі.

Вебліографія:

 

  1. Комітет Верховної Ради з питань свободи слова та інформації//http://www.rada.gov.ua/svobodaslova/
  2. Національна рада України ТРМ//http://www.nradatvr.kiev.ua/
  3. Державний департамент з питань зв’язку та інфортматизації//http://www.stc.gov.ua/ukrainian/info/
  4. Агенція Інтернет Новин//http://ain.com.ua/
  5. Спілка Волонтерів в сфері Інформаційних Технологій//http://www.isu.org.ua/volonter/ua/index.shtml?history
  6. Мережа цифрової свободи / Digital Freedom Network//http://www.dfn.org
  7. ТелеКритика//http://www.telekritika.kiev.ua/
  8. Глобальна кампанія за свободу Інтернет / Global Internet Liberty Campaign//http://www.gilc.org
  9. Електронна бібліотека інституту журналістики//http://journlib.univ.kiev.ua/
  10. Електронні ЗМІ в Україні//http://www.vlada.kiev.ua/ums/serj/tv.htm
  11. Інформаційна агенція//http://www.proua.com/
  12. Всі новини з України//http://www.uatoday.net/
  13. Портал 2000//http://www.news2000.com.ua/
  14. Українське національне інформаційне агентство//http://news.ukrinform.com.ua/ukr/
  15. Українська медіа-спілка//http://www.mediareform.com.ua/article.php?articleID=193
  16. Студія „1+1”//http://www.1plus1.tv/
  17. 5 канал//http://5tv.com.ua/
  18. „День” українською//http://www.day.kiev.ua/
  19. ICTV//http://ictv.ua/ukr/main.php
  20. Інтрефакс-Україна//http://www.interfax.kiev.ua/
  21. Експрес-Інформ//http://ei.com.ua/
  22. Академія Української Преси//http://www.aup.com.ua/
  23. Українська преса//http://www.geocities.com/ukrainianpress/