Сучасний вимір поетичного слова 

Поезія завжди живе у вимірах кількох поколінь, тому говорити про неї узагальнено важко. Картина сьогоднішньої української літератури цікава тим, що найстарше її покоління є й найбільш відомим, авторитетним. Його представляють в поезії Дмитро Павличко і Ліна Костенко, які наближаються до свого 80-річчя. 

Д. Павличко по сьогодні активний і в творчості, і в громадській діяльності. Його вірші, поеми, переклади, публіцистичні статті завше актуальні, цікаві для сучасників, будять думку і серце, закличні, відзначаються якістю і прозорістю викладу, глибиною своєї філософії і почувань. Він цілком природний у вислові, щирий у своїх  монологах. Через українські суспільні обставини часто гнівний і тривожний. 

Ліни Костенко, яку в нас називають “королевою поезії”, не видно на полі людському. Вона десятиріччями мало де з’являється, рідко в чомусь бере участь, відмовляється від нагород, майже не друкується, вийшла давно зі Спілки письменників і т. д. Тим не менше її дуже виразний голос, яскрава індивідуальність чесного митця. Унікальний художній світ робить її присутність в українському просторі визначальною.

Павличко і Костенко – постаті європейського масштабу. Їх добре знають в європейському світі, особливо  слов’янському. 

Забігаючи наперед, скажу, що і ці двоє і  наступні письменники, яких я називатиму, мають загалом нещасливу долю. Надто пізно для розвою їхнього таланту, для  поширення їхньої поезії в Європі і світі народилася українська державність, надто кволою вона є. Поети не мають опертя, прилистку. Є різна земля, культура, мова, ще  живе осердя етнічної ідентичності, але береги державності низькі, їх заливають  чужі моря, мовні і культурні, та ще й брудні від деградаційних процесів у всьому світі. 

Українська культура, мистецтво не можуть виходити на світову сцену, вони зайняті власним порятунком, їм навіть на це бракує сил.

За Павличком і Костенко іде покоління шістдесятників, дивовижне покоління інтелігенції, проліски, розбуджені кількома роками несподіваної провесни кінця 50- початку 60-х. Ті кілька років та ще початок 90-х, та ще помаранчева революція дають нам надію, що ми таки постаємо на повен  зріст, будуємо власний дім і будемо мати власне майбутнє. Шістдесятники, а це відомі імена, серед яких і поети В.Симоненко, І.Драч,  М.Вінграновський, В.Стус – це таке буйне й зелене пагілля, яке розпросторилось на кілька десятиріч і ще навіть сьогодні живе  в пам’яті як радісне свято молодої поезії, піднесених звитяжників і лицарів рідного слова і пісні.

Кожен з названих – яскрава індивідуальність, жанрова, стильова образна  модифікація нашої поезії, це поступ, нові обшири, новий простір, космос поезії. Погляньмо, які різні ці чотири названі постаті і які потужні кожен зокрема: В.Симоненко – на Шевченковому крилі громадянської пристрасті; І.Драч – коли золотий соняшник, а коли й мідний дзвін нашого сумління й честі; степової, козацької, палючої крові - М.Вінграновський. І якщо їхню поетичну творчість назвемо атакою на імперський соцреалізм і на саму імперію, то першим серед них ішов під кулями Василь Стус. Він не мав за життя   книжок.

Симоненко, Драч і Вінграновський виступили з книжками в 1962 році.

Рівновеликим їм був і є Б.Олійник, але тільки у тих своїх творах, які не пройняті комуністичним доктринством.

Після шістдесятників з’явилися ще дві - три нові хвилі молодого поетичного прибою.

Сучасна українська поезія, всупереч усім жорстоким умовам і обставинам її буття, - це визначне мистецьке явище в  європейському просторі, правда, недостатньо знане і не лише через нашу державну не державність, але й через світовий духовний занепад. Можна назвати сотні імен, яких, я переконаний, немає в багатьох країнах Європи, ні в такій кількості, ні за таким значним рівнем таланту: І.Калинець, Б.Нечереда, П.Перебийніс, В.Підпалий, П.Мовчан, І.Жиленко, Р.Лубківський, В.Базилевський, М.Шевченко, В.Голобородько, М.Воробйов, В.Кордун, В.Забаштанський, Т.Мельничук, Л.Талалай, В.Затуливітер, Г.Чубач, А.Бортняк, А.Кичинський, Д.Кремінь, В.Герасим’юк, І.Римарчук, Т.Федюк, Ю.Андрухович, Н.Поклад, П.Вольвач... 

Те, що ми одна з найпісенніших націй світу визнано всіма. Отже, природно і неминуче в нових цивілізаційних періодах ми поступово стали однією з найпоетичніших націй. Повторюся : розмаїття і багатство української поезії, рахуючи з кінця 80-початку 20-х років минулого століття, а це 20 років, вражає. 

Усередині в ній відбувається ідейно-тематичне, стильове, жанрове та всяке ін те змагання,  іноді поборювання. Усе це розмаїття дуже схематично можна поділити на знову ж таки дуже умовно два типи: класичний, або традиційний і модерновий. Щоб виразно побачити різницю між ними, треба скористатися так  званім ефектом шибки. Порівняймо читання твору з поглядом у сад крізь вікно. Коли читаємо Вінграновського  “Ні! Цей народ із крові і землі”, ми бачимо “сад”, тобто радянські 60-і роки, переслідування молодого покоління митців, української мови й культури. Читаючи ж твір Т.Федька “І немає зв’язку”, відчуваєш, як сад стає розмивчастою плямою, бачиш не стільки його, скільки “скло”, споглядаєш витвір мистецтва як такий його стиль, незвичайну образність. А сам зміст перебуває в зоні комунікативного затемнення.

На жаль, через історичні обставини ми не маємо ще сформованої політичної еліти. Але маємо поетичну. Якщо краса врятує світ то, може, обійдемося і без політичної еліти. 

 Подолинний А.М.

літературознавець, поет. 

ПОЕЗІЯ - НА ЩАСТЯ ВСІМ 

Вже й не так давно Гарсіа Лорка вигукнув своїм фашистським убивцям у квітучому персиковому саду, що худобу від людини різнить лише розуміння останньою поезії Божого Слова.

Боже мій, скільки ж з того часу розвелось худоби не тільки у вітчизняній, але й світовій літературі!

Відзначаючи сьогодні Міжнародний День поезії, гріх не сказати про це! Гріх зробити вигляд, що поезією не штукарюють, що нею не маніпулюють, що її не ведуть на манівці мистецтв.

„Та нехай собі, як знають: божеволіють, конають, нам своє робить!"

Ось саме під цим гаслом українського класика і свіжо джерелить новітня поезія подільського краю нашої Вінниччини двадцятьма п'ятьма професійними голосами поетів, із загального числа сорока письменників області, які, до того ж, працюють і в інших жанрах.

Оглядаючи найсвіжіший поетичний ужинок, не можу не звернути увагу на щойно видану дитячу книжечку класика української поезії    Анатолія Бортняка „Де ти живеш?"

Ось цитата із цієї життєрадісної книжечки: 

Наснилось, що я - сонечко,

ясне вогонь-вогонечко.

Встаю з-за небокраю.

Над горами, над нивами

усіх роблю щасливими... 

Зробити всіх щасливими й прагне „Ангел-охоронець" з однойменної і найновішої книги Анатолія Агафоновича. І це - творча манера, енергетична усталеність автора, якою він і благословить любов цього суперечливого світу.

Перегучно із цими ж настроями налаштована й недавня книжечка „Стежина віри" та давніша збірка сонетів Петра Головатюка „Любов і біль": 

    Ти думаєш, сьогодні буду спати,

Коли уся душа палахкотить?

Коли така до тебе ненасить,

Коли тебе я хочу пригортати,

І божеволіти, і чути мить...

Протилежними почуттями - печалями втрат - наповнена поетична книжка Леоніда Пастушенка „Пленер", видана майже водночас зі збірками Бортняка й Головатюка, в якій лезо чуттів оголено до жорстокого болю: 

Лише душа (на ніжках чаплі)

Шукає знову нас обох... 

Поезія вінничан саме й тим цікава у своїй неповторності, що вона контрастна, що вона урізноманітнена, що спирається на різні поетичні школи й естетичні витоки.

Придивляючись до поетичних „свіжовипічок", не можна обминути й книгу Тетяни Яковенко „...І золото сміху, і срібло сльози", що теж вийшла наприкінці 2006 року. У ній, у цій книзі, окрім зворушливих ліричних рядків, трапляються й такі роздуми: 

Тіні забутих предків -

це душі вкраїнських письменників,

яким лиш тепер „дозволено"

повертатися з Соловків... 

Несподіваним виверженням інтимних почуттів вибухнув у своїх двох останніх поетичних книгах Василь Кобець, нагадуючи цим подвиг Максима Рильського, який найкращі свої сонети написав після шістдесяти...

Не перестають дивувати читачів невигасимою енергією своїх душ поети Валентина Сторожук, Юрій Середа, Дмитро Пічкур, Віталій Борецький, Юрій Боярунець, Віктор Мельник та Анатолій Загрійчук. То якщо вони абсолютно різні у своїх пошуках - то це і є досягнута частка Божої мети: не зрівнювати в рості ні дерев, а ні поетів в їх таланті...

Скажімо, духовна поезія члена нашого письменницького колективу протоієрея Анатолія Загрійчука наскрізь духовна. Є навіть випадки її чудодійності, що виявляється у зціленні людей, які читають вірші духовного провідника, ніби молитви...

І гучним викликом на фоні традиційності звучать вірші із книг „Вибрані ночі" Віктора Мельника та „Я узурпаторка тюльпанів" Надії Христич, які прагнуть щось внести нове і в конструкцію поетичних форм, і в асоціативну гаму найважливіших людських почуттів.

Своє вагоме заквітчане слово в сучасну поезію, ніби особливі квіти в квітник поезії, невтомно саджають Олександр Вимсочанський, Тетяна Приймасюк, Василь Шевчук, Світлана Травнева, Ірина Зелененька, Петро Зарицкий, який, зокрема, своєю новою збіркою „Білий димар" прагне засліпити чистою відвертістю душі увесь цей люблячий І страждаючий світ.

Окремо хотілося б зупинитись на поезії Михайла Стрельбицького, вірші якого вважаю технічно найбільш довершеними на тлі сучасної вінничан.

Нічого немає дивного у тому, що в своїй наївній любові до невгасаючого світу дитинства у дорослому житті перегукується творчість як одного з найновіших членів Спілки письменників, народного депутата Олени Вітенко, так і одного з ЇЇ корифеїв, який щойно відзначив своє 70-річчя від дня народження, - Анатолія Звірика.

Осібно вирізняється в устах поетів – вінничан і громадянська лірика, яка не те що старіє, а навпаки – відмоложуеться і набирає  молодеого блиску навіть у віршах письменників – ветеранів, як от у Леоніда Пастушенка: 

Щоб не писали квачомази,

А мій народ і був, і є!

Лише встає він не одразу,

Але встає з колін, встає... 

Встає з колін і наша українська поезія – незалежниця людського духу – Богословна, радісна, любляча... Якої і хочеться побажати на щастя всім!...

 Голова ради Вінницької організації

Національної спілки письменників України

Володимир РАБЕНЧУК

Душа прозріє всесвітом очей…

Сценарій поетичного вечора до Всесвітнього дня поезії 21 березня 

                                                                                 ВОУНБ ім. К.А.Тімірязєва

автор сценарію М.Ревенко

Ведуча :

Стоїть у ружах золота колиска.

Блакитні вії хата підніма.

Світ незбагненний здалеку і зблизька.

Початок є. А слова ще нема.

 

Ще дивен дим, і хата ще казкова,

І ще ніяк нічого ще не звуть.

І хмари, не прив’язані до слова,

От просто так – пливуть собі й пливуть.

 

Ще кожен пальчик сам собі Бетховен.

Ще все на світі гарне і моє.

І світить сонце оком загадковим.

Ще слів нема. Поезія  вже є.

 

Цими чудовими рядками з вірша Ліни  Костенко, який став епіграфом нашого  вечора,  ми  розпочнемо нашу зустріч.

Сьогодні, 21 березня весь світ відзначає Всесвітній день поезії, який було проголошено делегатами 30-ї сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО в 1999 році.  А перший Всесвітній день поезії відбувся в Парижі 21 березня 2000 року де знаходиться штаб-квартира ЮНЕСКО. Указом президента 2007 рік оголошено роком української книги. Тому ми з вами  сьогодні почуємо поезію наших Вінницьких поетів. 

Поетична  творчість Вінниччини багатогранна. Вона поєднує  в собі материк української культури з культурою європейською та світовою. Примножуючи потужну спадщину Степана Руданського, Михайла Коцюбинського, Василя Стуса, Євгена Гуцала подільські майстри слова не тільки збагачують духовну скарбницю України, а й активно відроджують рідну мову, повертають народу його справжню культуру. 

Відкрити наш вечір я запрошую літературознавця, поета, кандидата філологічних наук, професора ВДПУ ім. М.Коцюбинського, заслуженого працівника культури України  Подолинного Анатолія Мусійовича.

 

Виступ .Читець виконує поезії А.М.Подолинного.

Читець:   “Мова”

Мово,

Щойно я народився -

Ти поцілувала  мене

Молодими вустами моєї матері.

Як я любив гратися з тобою:

На груші, наче на сьомому небі,

У гінкому чорнобилі

Й полинах на межі,

На долині, у лозах червоних,

В очеретах Немії,

В грабових лісах,

Зарослих ясною папороттю,

Коло вивершуваної скирти,

На густих стернях,

Де ноги мої

Скапували кров’ю.

Мово,

Ти смалила мене

Гострим вогнем

І обкладала кригою.

..................................

Мово,

Через довгі роки

Гукни лише до мене:

- Сину!

І я почую тебе.

Я стрепенуся в серці

У когось із роду мого

І  горлом того нащадка

Обізвуся,

Співаючи:

- Зеленеє жито, зелене...

Мово моя,

Яка ти молода!

- Дорогії  гості у мене...

Яка ти щаслива!

- Зеленеє жито ще й овес...

Яка ти багата!

- Тут зібрався рід наш увесь...

Яка ти добра!

Щойно я народився...

 

Ведуча:

Життя кожної людини у масштабі всесвіту – лише коротка мить, «…мить вічно молода між неосяжним світом…». Із  розуміння нерозривного   зв’язку часів, спадковості поколінь, земної любові та вічності життєвих чеснот виростають найсвятіші людські почуття – почуття родоводу, почуття Батьківщини, почуття кохання, почуття національної гідності та любові до  рідної землі.

 

Читець:  Марія Квітнева. ”Поезія”

Поезіє! Стою перед порогом Твойого Храму.

Дай мені сили увійти в дивосвіт Твоїх володінь

І розпочати свій шлях піснею, щоб люди на

Землі почули голос моєї душі. Осіни мене

Глибинною мудрістю, щоб кожна пісня була

світлосяйною, як Сонце в безмежному небі.

Почуй мене, всевладна...Благослови мене,

Царице Краси...Дай неопалимі крила,

Щоб осягнути високості Неба. Візьми

Серце і душу иою під Свій материнський покров,

Бо в цьому світі для иене немає іншого покликання,

Як слугувати Тобі.

О, Мати безсмертних пісень!

Ти покликала мене волею Господа нашого...О, поезіє!

Велика поезія розрахована не стільки, щоб її розуміли, а щоб задумалися  що існує  щось вище нашого розуміння. Продовжити наш вечір я прошу поета, голову ради Вінницької організації Національної спілки письменників України  Рабенчука Володимира Семеновича.

 

Виступ. Читець виконує вірші В.С. Рабенчука.

Читець:        ”Слід сльози.”

Лунко голові від заманихи:

Сам себе у неї заманив.

Біль, який сьогодні завеликий,

Завтра зовсім видасться малим.

 

Завтра – в сонці завтрашнім проспиться,

Скотиться сльозинкою з лиця...

І перо вчорашньої жар-птиці

Стане просто пір’ям горобця.

 

Виплакане в кожному столітті

Ляже на народи і роди,

Як болотна ряска серед літа,

Що  й не видно в ній очей води.

 

Тільки там, під самим-самим сподом,

Де вже з націй - торф’яний заміс,

Є ще слід від сліз мого народу,

Й хто кому за що завдав тих сліз.

 

Ведуча:

Страшні слова, коли вони мовчать,

Коли вони  зненацька причаїлись,

Коли не знаєш, з чого їх почать,

Бо всі слова були уже чиїмись.

 

Хтось ними плакав, мучився, болів,

Із них почав і ними ж і завершив.

Людей мільярди, і мільярди слів,

А ти їх маєш вимовити вперше!

 

Все повторялося: й краса, й потворність.

Усе було: асфальти й спориші,

Поезія – це завжди неповторність,

Якийсь безсмертний дотик до душі .

 

Поезія всюди, незалежно від нашої присутності, але поет налаштовує людські душі так, що поезія воскресає сліпучою музикою. Я запрошую поетесу, кандидата філологічних наук, доцента кафедри української літератури інституту філології й журналістики ВДПУ ім. Коцюбинського, заслуженого працівника культури, відмінника освіти України    Яковенко Тетяну Василівну.

 

Виступ. Читець виконує вірші Т.В.Яковенко.

Читець:

Любити руки,

                    очі,

                       і вуста...

Любити голос,

                      чорно-срібний голос...

Тебе любити...

                  І любити так,

Як ще ніколи...

                  як ще ніколи...

Снігів різдвяних теплий оксамит,

Різдвяна тиша, як зітхання свічки

В мінливих таємничостях зими,

Де все – невічне,

                      І усе довічне.

Тебе любити.

Просто.

Просто так.

Як люблять небо.

І траву.

І зорі.

Як люблять світ, в якому час розтав

Водночас і прозорий, й непрозорий,

Як просять ласки Божої,

хоча б

Лише за тим,

щоб плакати й любити,

Тебе любити.

Просто

Як печаль.

Як тихий щем вечірньої молитви.

Заборони...

не борони...

мені...

Не борони...

бо, може, це востаннє

Тебе любити.

Так, як перший сніг,

Той,

що до ранку вже його не стане.

 

Ведуча:

Велике розмаїття поетичного доробку української, світової як класичної, так і сучасної поезії представлено в фонді художньої літератури ВОУНБ ім. К.А.Тімірязєва, з новинками якого ви маєте сьогодні ознайомитись на книжковій виставці, що представлена на нашому вечорі. 

Поезія – це енергія сонця, з допомогою якої поети виплавляють золото в слова. Я запрошую до слова  поетесу, лауреата багатьох літературних премій Сторожук Валентину Петрівну.

 

Виступ. Читець виконує вірші В.П.Сторожук.

 

Читець:    Ніні Гнатюк присвячується.

Усім, кого люблю, я погамую біль

Своїм – хай і терпким! – та нелукавим словом.

Я стану полином, як не зарадить хміль,

Не допоможе й він – тоді болиголовом.

І не пускають хай в садки і під тини,

Але не засмучусь я долею такою,

Бо той болиголов – не зілля сатани,

Він і найбільший біль знімає, мов рукою.

Хай навіть проженуть чимдалі за межу,

Та з найглухіших місць я все одно потраплю

До  тих, ким над усе на світі дорожу,

Щоб трунок, мов любов, оддати їм до краплі.

Кропивою зроблюсь, що без жалю пече,

Усім, хто підставляв хоч раз мені плече,

Усім,які мене хоч трішечки любили.

І тим, хто не любив (душею не кривлю!),

Я стану за простий і скромний подорожник:

І набряки зніму, і зупиню кривлю.

Поменша в голові нехай думок тривожних!

Любистком золотим до сонця піднімусь.

Дурманом.(З нього теж ковтає хтось пігулку).

Аби лиш тільки  знать – потрібна я комусь,

Байдужість у душі хай не знайде притулку.

Нехай уся земля рясніє від зела.

(І не топчіть того, що колеться і жалить!)

У серці не ношу ані краплини зла

Я навіть тим, які мені його бажали.

Я  буду ніжний цвіт конвалій колихать,

Я стану стебельцем пахучої медунки

Для всіх чия душа до Слова не глуха,

Хто в  наш непевний вік шукає в нім рятунку.

 

Ведуча:

Течуть собі  і течуть  почуття в душі, мов одвічна ріка; ніби й не було до них анікому діла – течуть, то хай і течуть. Але ось ніби якась невидима сила поставила греблю на шляху, і душа враз наповнилася збуреною глибиною, якої досі ніколи не було. Про цю несподівану глибинну обуреність людина захотіла розповісти, і те, як вона розповідала, назвали поезією… 

Я запрошую до слова поета, журналіста газети «Вінниччина» Сегеду Юрія Васильовича.

 

Виступ Читець виконує вірші Ю.В.Сегеди.

Читець:

Кумедне мале дівчисько

Залізло до мого серця

Вмостилося там клубочком

Накрилось моїм коханням

І стало на серці тепло

 

Удвох молоко гаряче

П’ємо з однієї кварти

І ти тепер можеш на ніч

Думки мої прочитати

 

Ввімкнули настінну лампу

І сяє твоє волосся

Сміється твоє обличчя

Кумедне мале дівчисько

 

І вже не порожнє серце

Та все-таки ще неспокій

Бо поки що це далеко

 

Ведуча:

Сповнена глибокого чуття, ллється мелодія солоспіву. Здається виникла вона на самому зламі драматичного, неповторного, незвідано високого. Глибокі почуття, найпотаємніші порухи серця панують у невеличкому за розміром творі. Голос зливається зі словом, слово – з інструментальним супроводом. Винятковий синтез поезії, музики та виконавства. Народжується романс... 

Український романс...Він пройшов довгий шлях розвитку і посідав помітне місце в скарбниці народу. Виростаючи з ліричної пісні, романс поступово набирає ознаки самостійного жанру, якому притаманна взаємоумовленність слова і музики, простота і щирість, естетична краса широкий між жанровий зв’язок. 

Термін  романс, що походить з іспанської мови, набув загальноєвропейського поширення .В Росії і Україні він зустрічається з XVIII століття.  Велике значення для його розвитку мала творчість українських поетів-романтиків.

З покоління в покоління переходять такі шедеври романсової лірики, як “Вечір на дворі”, “Ой ти дівчино зарученая”, “Там, де Ятрань круто в’ється”, “Місяць на небі” та інші. Їх автори давно забуті, а вони – безіменні пісні-романси живуть у пам’яті народній і бентежать наші душі й сьогодні.

Послухайте українські романси у виконанні  заслуженої артистки України Ірини Швець, концертмейстер Тетяна Грінченко.

 Виконуються романси.

Ведуча:

Українська поезія є найбільш розкішною, найбільш запашною з усіх гілок світової творчості. Великий Адам Міцкевич говорив, що українські простори є столицею ліричної пісні. Це справжня поезія серця і почуття.

Таке мистецтво глибоко народне тому, що з нього промовляє до нас своєрідна, чиста душа українського народу.

Гарна ця душа. Така ж прекрасна і її пісня . Втіхо моя, пісне українська! Мов дотик зачарованої істоти, ти зцілюєш мене, зміцнюєш мої сили, кріпиш почуття, викликаєш жадобу життя. Ні в якій країні світу,  дерево народної поезії не дало таких великих плодів, ніде дух народу не виявився в піснях так жваво і правдиво, як в українців.

Небо поезії таке високе, невловиме, безмірне й багатовимірне, що скільки до нього не наближайся своїм духом, душею й розумінням, побачиш його лише крізь малюсіньку палахкотючу  щілинку; вогонь цей настільки незгасно-життєдайний, що достатньо інколи єдиного приторку, аби поетові рядки спалахнули вогненно.

Поет – покликання  і віра

І дух святий в тобі й мені.

Поет – як океан безмірний,

Якому тісно на землі. 

Управління культури і туризму Вінницької обласної державної адміністрації

Обласна універсальна наукова бібліотека ім. К.А. Тімірязєва

 

21 березня 2007 р.   

Про поетичний вечір

Душа прозріє всесвітом  очей...

до Всесвітнього дня  поеії

 

Прес- реліз 

21 березня 2007 року, поч. о 16.год  в читальній  залі (111 поверх) ВОУНБ ім. К.А .Тімірязєва, відбудеться поетичний вечір “ Душа прозріє всесвітом очей...”,  присвячений Всесвітньому дню поезії та Року української книги. 

Всесвітній день поезії було проголошено делегатами 30-ї сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО в 1999р. Перший Всесвітній день поезії  відбувся в Парижі 21 березня 2000р., де знаходиться штаб-квартира ЮНЕСКО. 

2007 рік ознаменований такими ювілейними подіями, як 100-річчя від дня заснування ВОУНБ ім. К А.Тімірязєва, 75-річчя від дня утворення Вінницької області, 100-річчя від дня народження  О.О.Ольжича, 70-річчя від дня народження Є.П.Гуцала, 130-річчя від дня народження М.Д.Леонтовича та ще багато інших.

Поетична творчість Вінниччини багатогранна. Вона поєднує в собі материк української культури з культурою європейською та світовою. Примножуючи потужну творчу спадщину Степана Руданського, Михайла Коцюбинського, Василя Стуса, Євгена Гуцала подільські майстри слова не тільки збагачують духовну скарбницю України, а й активно відроджують рідну мову, повертають народу його справжню культуру.

Життя кожної людини у масштабі Всесвіту - лише коротка мить, “...мить вічно молода між неосяжним світом...”. Із розуміння нерозривного зв’язку часів, спадковості поколінь, земної любові та вічності життєвих чеснот виростають найсвятіші людські почуття – почуття родоводу, почуття Батьківщини, почуття кохання, почуття національної гідності та любові до рідної землі.

Велика поезія розрахована не стільки, щоб її розуміли, а щоб задумалися, що існує щось вище нашого розуміння...

До цього широкого спектру почуттів, Ви доторкнетесь на  поетичному вечорі ” Душа прозріє всесвітом очей...” в якому  візьмуть участь:

Анатолій Мусійович Подолинний – літературознавець, поет, кандидат філологічних наук, професор ВДПУ ім. М. Коцюбинського, лауреат міжнародної премії ім. Д. Никитченка (2003) та Всеукраїнської ім. М.Коцюбинського (2004), заслужений працівник культури.

Володимир Семенович  Рабенчук – поет, голова ради Вінницької організації  Національної спілки письменників України, лауреат обласних літературних премій ім. М. Трублаїні та П. Желюка, лауреат  обласної літературно-мистецької премії “Кришталева вишня”, Всеукраїнських літературно-мистецьких премій ім. С.Руданського та  М.Коцюбинського.

Тетяна Василівна Яковенко – поетеса,  кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури інституту філології й журналістики ВДПУ ім. М.Коцюбинського, лауреат літературно-мистецьких премій  ім.  Трублаїні (1978) та М.Коцюбинського (2002), Всеукраїнської літературної премії “Благовіст” (2003), Є.Гуцала (2004), нагороджена Почесною відзнакою Національної Спілки письменників України (2004), заслужений працівник культури  (2004), відмінник освіти України.

Валентина Петрівна Сторожук – поетеса, Лауреат обласної молодіжної премії ім. М. Трублаїні, літературних премій  ім. М.Коцюбинського та Є.Гуцала.

Юрій Васильович  Сегеда – поет, журналіст, лауреат Всеукраїнської  літературної премії ім.В Симоненка (2004 ) .

Ведуча вечора – театрознавець, актриса Вінницького обласного академічного українського музично-драматичного театру ім. М.Садовського  Світлана Рога.

Велике розмаїття поетичного доробку української, світової як класичної, так і сучасної поезії, представлено в фонді художньої літератури ВОУНБ    ім. К Тімірязєва,  з новинками якого ви ознайомитесь на  книжковій виставці під час вечора.

Течуть собі і течуть почуття в душі, мов одвічна ріка; ніби й не було до них анікому діла – течуть, то хай і течуть. Але ось ніби якась невидима сила поставила греблю на шляху, і душа враз наповнилася збуреною глибиною, якої досі ніколи не було. Про цю несподівану глибинну збуреність людина захотіла розповісти, і те, як вона розповідала, назвали поезією...

 Запрошуємо   взяти  участь у поетичному вечорі !

Вислови про поезію та поетів:

Поети з’являються не  звідкись з-за моря, а виходять зі свого  народу.

М.Гоголь

 

Поет розширює зміст нашого внутрішнього “я”, зворушуючи його до глибини. 

 І.Франко

 

Поетична мова – це найприродніша мова.

Не поет, у кого думки не літають вільно в світі, а заплуталися навіки в золотії тонкі сіті.

Не поет,  хто забуває про страшні народні рани, щоб собі на вільні руки золоті  надіть кайдани.

Л.Українка

 

Щасливий поет, що “не може втекти” від своєї пісні.

Чим більший поет, тим глибші корені його творчості.

Меч ще довго перебуватиме на озброєнні поезії.

Література і народна поезія – рідні сестри, що взаємно збагачуються...

М.Рильський

Як в нації вождя нема, тоді вожді її – поети.

Поезія має ту властивість, що зникнути навіки не може: за акумульована в ній творча енергія не лише не гине, а й має здібність  періодично відроджуватися.

Є.Маланюк.

 

Поезія – це прекрасна мудрість.

Як простір немислимий без руху,     так поезія немислима без думки.

В.Симоненко.

 

Поезія – яскравий показник життєздатності національної мови.

П. Мовчан.

 

Вся творчість поетів Землі – то вступ до поеми про тебе, Україно.

І.Пасічник.

Поезіє,  ти - весна, що гидь усю у сонці перемеле, ти

неподоланна словом долина.

С. Бурлаков

Поезія – це роса, що на мить завмерла на кінчиках списів трав.

В.Барн 

 

Перо, мій скальпелю огненний.

В поетів і дерев серця беззахисні.

І.Драч.

 

Поезія – це свято. Як любов.

Поет – це медіум історії.

Поети – це біографи народу, а в нього біографія тяжка.

Поезія – це рідна сестра моя, правда людська – рідна наша мати.

Ще не було епохи для поетів, але  були поети для епох.

Поезія – це завжди неповторність, безсмертний дотик до душі.

Є вірші - квіти, вірші-дуби, є іграшки-вірші, є рани, є повелителі і раби, і вірші є - каторжани.

Л.Костенко

 

Поета очі – це вітчизни очі.

Поетам дайте мої очі, руки – літакам, легені – вітру, чоло – блакиті, віддайте губи – хвилям, а ноги – квітам, щоб ходили квіти.

М.Вінграновський

 

 Душа поезії –не рима, її субстанція незрима.

Л. Первомайський.

 

Поезіє, супутнице моя!

 Агафангел Кримський.

 

Життя поета написане сльозами, що запеклося кров’ю на душі.

П.Гірник

 

Поетичне слово – світлий дар богів.

Із творів Павла Русина з Кросна.

 

Використана література:

Степанишин Б. Українська поетична афористика минулого     тисячоліття. - Тернопіль: Підручники і посібники. 2004.- 208 с.

Українська афористика. - К., Просвіта, 2001.- 320 с : іл. ISBN 966 – 7551 – 39 –3

Воля О. Афоризми і думки.- К.: ВД “Калита”, 2005.- 992 с.

Квіт подільського слова : Антологія творів сучасних письменників Вінниччини /Під ред.: Подолинного А.М.,    Рабенчука В.С.- Вінниця : ДП ДКФ, 2006.-544с.