Боярунець Ю. Взаперті

Рік видання: 2014

Місце зберігання: Сайт (електронне видання)

Краще журавель у небі, ніж синиця в руці.

Юрій Боярунець

 

ВЗАПЕРТІ 

 

(Трилогія; вимушено -  тетралогія) 


 

 Означений витвір, можна сказати, публіцистично-білялітературний. Комусь може видатися нісенітницею, кому просто – «білібердою»: Де факти?Хтось сказав, хтось почув… Але від правди – куди подінешся? Можна, звичайно, послатись на організацію з масовкою , з використанням національного радіо заради «театру для одного актора», - в що віриться не вельми (щоб усе це – та для якогось там, прости і помилуй, грішного: не достоїн). Отож, як воно було,- а там вже вам судити, любий читальнику: я – в невіданні; а свідки є, принаймні були, живі-здорові.

З повагою Ю.Б. 

 

ВЗАПЕРТІ  (1) .  ВІДСИДКА . НА ПРОГУЛЯНЦІ

Рік не знався з подіями в Києві, у Вінниці – дещо менше: за відсутності присутності. Чому? Можу звідомити тільки почуте – а коли це стосується моєї особистості, наскільки розумію, вимикаю радіо (у мене постійно – безпровідна трансляція «Українського радіо»); поділитися можу враженням від побаченого, ненароком вислуханого – а може, і нав’язаного, а ще – здогади, опираючись на на власні сили.  

Перед самим проминулим Новим роком у Будинку Спілки письменників, - на Банковій, навпроти, майже, Адміністрації Президента, - новообраному Голові Спілки Віктору Баранову (знаю ще по його роботі в журналі «Київ», з яким був – і з редактором Петром Перебийносом – в дружніх, творчих стосунках), віддав я йому, накінець, очікуваний рукопис, властиво – комп’ютерний набір драми, історичної хроніки – майже, з творчими відступами, зі зміщенням простору і часу, - «Гніздився покруч двоголовий», значної за обсягом, за використаним фактажем, в основному за «Історією осії з правніх часівРосії рРосії з прадавніх часів» Сергія Соловйова,  ще - «Історією Русів» Георгія Кониського; звичайно, й інших джерел - історичних, як от «Історія України» Михайла Грушевського, і літературних, так – доробку Дмитра Мережківського.

Словотвір – опоетизований, подекуди, сподіваюсь, та радше – ритмизований; чотири частини («покруч двоголовий» - натяк на герб Російської Імперії): «Великий Новгород», «Орда», «Царство», «Імперія», з Проглогом і Епілогом. Працював – і опрацьовував – з середини 80-х до 2011 року, - з перервами, були й інші творчі задуми, і вже оприлюднені твори. Ознайомився з рукописом академік Іван Дзюба, - знаємось давно, з допомогою – не безпосередньою – поета Василя Герасим’юка, що з поетом, видавцем Іваном Малковичем були поруч, коли я починав доступатись до літератури, «виходити в люди».

Отож, Інститут історії НАНУ дав позитивний відгук, куди звернувся за порадою Івана Дзюби, він написав рецензію, що стала попереднім словом до драми. Правив комп’ютерний набір ще в означений день, у Спілці, оскільки Віктор Баранов пришвидшував: найшов 50 тисяч гривень, видавця. Віддав – і поїхав додому, в село, на Новий Рік (на самотині, з котом, у прохолоді). Опісля ще побував у Вінниці. А тоді почалось… Почали згадувати моє ім’я по радіомовленню: добротні відгуки – з редакцій, редакторів, видавців і поціновувачів; розвідки – хто і звідки взявся такий, що все-таки відомо багато-чого, добрались до інституту (Харківський авіаційний, ХАІ), начебто; зайшла мова про вплив словотворчий, пройшло повідомлення про радіо-інсценізацію дещиці з драми, присутність на презентації Івана Дзюби і Ліни Костенки (коли щось не так, прошу вибачення), роботу присутні вітали стоячи. Згодом щось вплелось про те, що він, мовляв, не такий вже й непитущий (був гріх, втратив багато, але і тепер доказую: не пив, а напивався, останнє – не в трудодні); власне, не вельми звертаю увагу, що і хто про мене і як витлумачує, а тут пройняло, - а коли однокласник закинув: «Ти геть вина не пий», - допекло, і майнув здогад: могло бути сказано тільки одним – бо знайомих не так і багато, а з ким міг би по-товаристськи посидіти, і того менше: раз-два… Нехай. По тому почалася тяганина з Шевченківською премією, що мене буцім-то висували, відсували, давали – знімали; в сільському магазині якось ще почув: «Такі гроші получить – може, щось і на церкву дасть», - а я таки хрещений, хрестили тут таки, в нашій церкві. Ну і ще там всякого. А якось по Вінницькому обласному радіо прозвучала драма Петра Перебийніса, він теж – вінничанин, де йшлось про жорстке втручання владних органів у роботу редакції періодичного видання, зокрема – що видрукували вірші, де явно простестежується випад поета супроти «державного курсу», і як нелегко поету. Коли головним редактором «Літературної України» був Петро Перейбиніс, мої твори опубліковувались, і вразливо-критичні теж. Зазначалось, що посвята драми автору цих рядків, - чи знову не так зрозумів?  

Що драма «Гніздився покруч…» - проблематична, знав, мене попереджували – «не видрукують, раніше тре’ було». Тоді запримітив стеження, переслідування автомашинами – і не тільки мною примічено було. Раз, коли перебирав картоплю в погребі, хтось там зверху мене шукав – не гукаючи, в сараї працював транзистор. Я не виходив, дійшли чутки – міліція. Почали прориватися на куток (він од поля, з іншого краю – парк) автомобілями, бо не пропускали люди, в основному –жінки, були і діти, чоловіки. Не проходило й дня, щоб чогось не траплялось: стеження, переслідування… Про Премію мене не звідомляли і подаватись з протягнутою рукою ні до кого з владних, можновлавладців, я не збирався – з нею, владою, мене нічого не пов’язує. Ходити вільно вже не міг: було виставлено на початку кутка, від парку, цілодобову охорону, з перевіркою і пропускною системою, - що по’вязувалось із присвоєнням винуватцю (мені тобто) звання «Героя України» (ще сусіда зауважував: «Теж мені герой!»). Були й такі, хто підтримував, начебто, навідувались на легковиках навіть – на вулицю; допомогали з сусідніх сіл, блокувались тракторами, машинами довколишні дороги, - так розказують. 

Був не витримав – все може статися, що рукописи не горять – дурниця, - передав флешку зі своїми останніми творами (дано коли талант, з прикликаних, кликаних – з Ісусової притчі про весільних гостей, - треба відробляти, «не зариватися в землю»), передав я ту флешку в Київ через майже однолітка, з тих, кому – як думалось – можна довіряти. Пізніше вияснилось (тільки судження), що він – з «підставних», - це коли був опублікований, без моєї згоди, витвір з комп’ютеризованого рукописа «Театор одного актора» (значний поетичний доробок з вклиненими есе, трудоємкість – років із двадцять), де згадувався владний гном, що ґвалт як боявся битих об нього яєць – вичитав у казках. Мені був закинутий антиПрезидентський випад, конкретно – під час особистого протистояння з міліцією, владного органу. А стояв я біля входу до сільського відділення Ощадбанку, коли під’їхала міліцейська машина – а міліція вже наступала на ноги: «Чого це він де хоче, там і ходе?!», - з машини об’явився капітан, при боці – кобура з пістолетом, глянув – і зайшов до сільРади, а вона під одним дахом ще з амбулаторією, трохи далі – пошта, напроти – ставок і мур напіврозваленого, недорозібраного (почасти – демонтованого власником) цукрозаводу. Травень був, чи квітень. Тепло. Сиділи люди на лавці. Добре чулась різка розмова з кабінету Голови: «Чого це він тут?! Він виступає проти Президента! Пише, що його яйцями обкидали». – «Не чув про таке». – «Та всі знають». - «Хто? Вийдем, спитаєм», - а от тоді то й тоді то, - коли то було, ще до Президенства, я й не чув, а що, його називає? Мовчання. «Якою він дорогою додому ходить?» - а мене не раз пробували перейняти.  «Я там знаю, якою хоче!» - «Давай його заарештуємо!» - «Іди тай арештовуй! Тут де б він не появився, одразу – машина, з його хлопцями… Он, бачиш – під’їхала і стоїть, біля ставу». – «Де?.. Спитай, чого тут стоять». – «Іди тай питай!» Коли відбувалась ця суперечка, під’їхала ще одна машина, з міліціянтами, озброєними. Проміж ними і входом до відділення Ощадбанку, разом зі мною, став автофургон, з чоловіками. А я «заземлився» за дверима, носом надвір (перестрілка – відстрелили б). Вийшов капітан, про щось там радилися, він та підпорядковані. Наряд ген через село відбув, начальник пішов в амбулаторію. Тут і явився над сільРадою гвинтокрил («Мі-4», здається, невеликий), з властивим двиготом, і погнався у бік міліціянтів, що забралися. Люди сиділи, моя однокласниця. Появився легковий автомобіль, вийшла жінка (зустрічалися, причетна до держадміністрації), зайшла в сільРаду, а по тому автомобіль разом з нею відбув у тому ж напрямку, що й гвинтокрил. Навідався в амбулаторію. А там якраз лікарі з Вінниці, а в мене тоді – негаразд  із серцем, тай з тиском (а ще відсутні пальці пальці на обох руках – обрізані після обмороження, нелегко після перелому кістки лівого стегна – зовсім нелегко, а ще наслідки черепно-мозкової травми – втім, з мізками – перевіряли – все «в доброму гуморі»). Капітан очікував на мене в іншому кабінеті, як розказували.  

Це одна з історій. А були ще нашумілі, пересудів було доста, і свідків усього сказаного – також. Була імітація застосування електро-магнітної зброї, так гадаю, а в мене з серцем якраз не теє, - хоча що це імітація, причетні, певно, не знали, як і я. Всякого і всього бувало, хто цікавиться – може навідатись до села. Постійні походеньки попід хатою всяких там із погрозами та залякуванням, ато ще «вбивство» планували, групуючись, радше – кучкуючись, оприлюднюючи лиховісні наміри, начебто ненароком, і свої, і заїжджі. Перед виборами побував депутат Верховної Ради і кандидат до неї він же – з обласних родом, Вінницьких, - Григорій Калетнік (ось лист іменний від нього -до мене, нерозпечатаний, як на сьогодні, олівцем проставлена дата мого Дня народження); хотів, переказували, зустрітися, - тут із сусідів чоловік його представником був, все побивався, що і допомогти може, і аж заходився: «Як це так? ! Народний депутат – і не зустрітися?!» - та не «народний», а «партійний», що він од Партії регіонів – мовчок; згадував кандидат про мене у сільському клубі, кажуть – «таке і стільки говорив!» - позитивного. Були і спалахи фотоапаратів, -  може, й не зовсім журналістів, ні з ким нічого. Кілька разів поширювались, принаймні нашим кутком і сусіднім, про замахи на Президента Януковича; а якось навіть про оголошення триденної жалоби. Посилання – на радіо, на офіційне звідомлення. Дехто – одиниці, правда – гучно й показово віншував, подію. А на загал – «Ну й що?»

А от ще. В зв’язку зі своїми фізичними вадами, скрутним кошторисом просто таки, 29 березня 2011 року звернувся у Вінницьку організацію НСПУ, до Голови, письменника Михайла Каменюка, щоб допомогли з опаленням хати. Він, спасибі, під осінь звернувся до губернатора, той, і я йому вдячний, видав розпоряджепння: допомогти. На жаль, протягом зими – як не побивався, не добивався – нічого з того, хіба що Голова сільРади під кінець зими підвіз два конвектори: «Тепер зігрієшся!» - а в мене вазони перемерзли, півхати не отоплюється – ремонт, другий рік, на кухні. А струм трьохфазний – не підведено, куди підключати? Ледве викрутився, пережив, із зусиллям і втратами, фізично. А знаменна подія, підключення опалення  - 24 грудня 2012 року, запобігав негараздам уже й сам, допомогли з районної служби експлуатації електромереж (РЕС).

Ще випадок – ситуація з підслуховуванням. Про те, що прослуховується «мобільний» і використовується як підслуховуючий пристрій, я знав. І що тут понатикувано ще там всього з подібного, також – коли не в хаті, то надворі, а то й по сусідству. А це йду, сусідка, - з навпроти, через город, - повідує безпосередньому сусідові: Він, - тобто я, - таке там порозказував про всіх, сам з собою, і подумки! – а його записували, - і на мене зиркнула. Не втримався, пішов в амбулаторію, щоб до людей ближче – висловився, з приводу; ну а звідти вже й по селу повіялось.

Такі от справи. Чому саме зараз, грудень, вийшов з ізоляції? Після парлентських виборів у Партії регіонів, партії Влади – 30 відсотків голосів: не голосів виборців – підрахованих, -  їхньою Владою, владними, залежними органами та установами. Перший прояв поза зоною відчуження – поїздка 20 грудня (четвер) до Вінниці, якраз на письменницькі збори, звідомлені по мобільному телефону (а звернувсь я, вперше за рік майже: «Думаю навідатись, - годі, насидівся»). Збори відбувались у Краєзнавчому музеї, що на центральній, Соборній вулиці. Нею і прогулявся, спочатку – до «Київ-Стару», аби залагодити «мобільні» проблеми. Був полудень. На збори попав під завершення. Отримав стипендію, за 12 місяців. Приймали нових членів Спілки. Спробував перемовитися з Михайлом Каменюком, - який, значить, вже замешкав у Києві, як заступник Голови НСПУ. Виявляється, нічого йому про сказане вище – зовсім нічого, ні про що – невідомо, як на нього – все дивина, несуразність (особливо про наряд, міліцію, жінок і дітей, гелікоптер), маячня тай годі. («Чого ти кричиш?» - і погляд у бік притихлих оддалік, з новоприйнятими). Ніхто нічого.   

Розвернувся і пішов, на Соборну. Голова облРади покинув зібрання ще раніше. Поминув її, держАдміністрацію, що в одній будівлі з Вінницькою організацією НСПУ, до якої і навідався, тобто піднявся на другий поверх, з під’їзду чергового. Секретарка, що надійшла, заперечила надходження відправлених для мене книжок – «щоб проглянули (тобто я), дали відгук як академік; телефон Ваш дав Віктор Баранов» (було це десь у травні, а потім я телефон вимкнув: і так ніхто не турбував, а тут ще використання його не за призначенням, не мною). На Театральній площі, вона поряд, ще здибався, перекурюючи, з представниками письменницькими, що вийшли з «Обл-теле-радіо», поговорив і з новообраним на зборах Головою Вінницької організації: «Не віриш, не вірите – поїдьте в село, спитайте!» Нічого, відсутність наявної реакції. «Підготуй твори для книжки, в тебе ж річниця припадає; тільки щось попростіше». Розійшлись, я – на маршрутку  і в село. Де і понині. Вийшов на зв'язок із Києвом, по мобільному. На носі – Новий рік. З чим і вітаю читальників, коли й такі знайдуться. А там – Різдво, Йордань… Гордань, чи Водохреща.

Забув сказати, про Вінницю. Коли тривала тяганина з присудженням Шевченківської премії, прочув, як чоловік сусідки, з приїжджих, розказував: «У Вінниці таке робиться! Блокується держАдміністрація…» - шо це зі мною пов’язано. Згадувана секретарка по телефону мовила на мій випад: «Приїдеш – розкажеш… А я – що тут, що знаю. До завтра!» На зборах, після моєї сцени з Михайлом Каменюком, коли розвернувся (під завісу), йому закинули: «Що, і про Інститут історії – неправда?», «А я от розкажу, що тут у Вінниці робилося!» Прибувши до облцентру, вийшов з мікроавтобуса – люди, і в тролейбусах, і на вулиці – з доброю прихованою усмішкою, - може, взнаки моя хвороблива уява, просто скучив.  Такі справи. «Вище крокви, будівничі!»  (Селінджер, хороший американський письменник).                                                                                                                                                                                                                               

                                                                                                                                                                   25.12.2012

 

ВЗАПЕРТІ  (2) .   ЗАДУШ…- ЕВНА  КАРДІОЛОГІЯ. НОВИЙ РІК    (ДАЛІ  БУДЕ)

Напередодні роз-започаткування 2013 року опалення електричне в хаті таки впровадили: чимсь допомогла сільРада, на щось ще хтось спромігся – «світ не без добрих людей», а на загал – посприяла місцева РЕС, ну і я доплатив та придбав ще конвектора. Після Новоріччя, в ніч на середу – 3 січня, прокинувшись, відчув різкий неприємний запах у себе в кімнаті. Заглянув до сусідньої спальні – і знетямився, ошелешений: задуха.

Був ранок. Порозчиняв двері – а морозно! – навстіж, через хату – надвір. А сам, увімкнувши світло, - з цигаркою в устах (не в «губах», через губу спльовують, а мої все-таки причетні до слово-творчості, словотворчого викладу, випаду), пальці – ампутовані, через обмороження (була й така справа), - тупцювався по веренді, потепліше зодягнувшись. Переніс попільничку, знадвору, з підвіконника, на якому ще годівниця з пшеницею – для горобців, синочок; вряди-годи присідав на диван, принакрившись сякою-такою одежиною підходящою. Велося кепсько непереливки. Зателефонував до лікарки, з сільської амбулаторії (залишку лікарні), - і вона прислала чергову «швидку допомогу» - об’явилась і така на селі, і на сусідні села. Над’їхали моложаві чоловік і жінка; до хати увійшов тільки чоловік, привідкрив двері спальні – і назад, геть: «Що? Сперте повітря». І відбули.

Стерпного мало. Телефоную до Києва, вперше за понад рік, - до Г. : крізь розгардіяшний ефір у слухавці – запит: «Впізнаєш, хто це?» - був і ще хтось, - щось подібне,правда, та дещо розв’язне, не характерне наразі. «Треба щось робити!» - «Звернись у Вінницю, в Спілку письменників». – «Що це дасть?» - «Подумаю». Набираю , з того ж мобільного, М. – у відповідь суцільний хрип з тріскотнею (що тобі ось приймач, придбаний у Вінниці, налаштований – і в селі спочатку добре працював – на «Українське радіо», а як попередній вправлявся! - на всі городи, а це ось , коли мене не було, замовк). Вже близько 5-ї години відбувалось. Відповіли, як не дивно, коли до Д. добився. «Знаєте, котра година?», «Не можна його зараз», - в такому ключі кілька речень. Провітрив смальню. Пройшовся до амбулаторії – нічого: «Що ми можемо зробити? Про які аналізи мова?»

По обіді увімкнув конвектор у спальні, нюхнув – і відсахнувся! Важко дихати і в кімнаті. Побув на кухні. Зле. Таки добився до амбулаторії. Лікарка – тиск, пульс – «Сто». Щось медсестра пробувала розпитувати – «Коліть!». Зробили два уколи, у вену. Додому відвезли, на легковій (звідки тут?), – медсестра, неподалік мешкає, і водій, не знайомий. Другого дня, на четвер 4 січня, домовилися, що візмуть до Оратова, селища міського типу , райцентру, в лікарню – нашою «швидкою». 

В лікарні, у службовій двоповерхівці, медсестра (та сама), попередньо зайшовши в кабінет «Психіатр», спрямувала мене в кабінет на перший поверх: «Вона далі розкаже, що робити». Стою. Прочинив двері. «Зачекайте!» - «Книжки віршів не треба?» Направила на другий поверх, до нарколога. Хтось там сидів, у білому халаті, – за продовгуватим столом, інший, завідуючого – впритул, літерою «Т» виставлені. Він і спровадив – до кабінету через коридор, з медсестрою, двері якого – за прутами, залізними. Стільці, посидів. Чому, навіщо – можна хіба здогадуватись; подати ся геть? – а чого ради. Коли знову покликали – надійшла сільська медсестра – в «Наркологію». Там уже був і знаний, за столом «зава»  (інший все ще мав справу з паперами), - він і направив на аналіз крові, без зайвих розмов. Зачинивши двері, почулось: «Я б цих письменників!..» - іншого голос, а я – поет все-таки.  

Супровід наступав на п’яти, де б не був – і на перекурі, з медперсоналу. Після аналізу – оперативно, спасибі, - а чого там шукати? три роки «не вживаю», навіть не нюхаю – і не каюся, - попустило, попустили. До психіатра навідатись? – давно не бачились, подібне траплялося, в одному з творів зауважив (як мене мали брати на перепідготовку армійську з заводу, де працював по інституті, проходив медкомісію – і чомусь до психіатра направили: «А чого?» - «А я знаю?..З батьків ніхто…» - «Ясно…», - і розійшлись). Звернувся до терапевта, вже знайомій, - про вчорашнє оповів, що треба зробити аналіз повітря…  «Нікому,- санітарну службу прикрили в районі». Все-таки флюрографію пройшов, начебто, а результат – не раніше, ніж за два тижні, через Вінницю (на днях поспитав у терапевта, як там – «Ще нема»). Терапевт – виписала ще одне направлення на обстеження серцево-судинної системи в обласну лікарню імені Пірогова, позаяк попереднє, виписане з допомогою Вінницьких фахівців, що в село навідались, датоване ще серединою минулого року (не випадали відвідини – «мордой не вышел для дел благородных»).   

В лікарні імені Пірогова я не вперше, ставлення - доброзичливе. Обстежили у відділенні кардіології, підлікували. Узагальнюючий висновок – «Виснаження», - а було від чого, рік тормосили (дивися «Взаперті: Відсидка.На прогулянці»). Є проблемності, - а в кого їх немає, сердечних? Приписано медпрепарати, на три місяці, проміж них – «для живлення серця», а головне – «Треба берегтися, не нервувати аж так» (минулого року – чотири серцеві напади, включно з останнім). У понеділок, 28 січня, знову в лікарню, тільки вже в ЛОР-відділення: проблеми з горлом, ускладнення, і певно зачеплена ще й трахея, легені простуджені, - все воно давалось і дається взнаки з минулої зими, коли мова йшла про виживання: відсутність опалення в половині хати, при наявних інвалідності й холоднечі. А зараз – теплінь, захожим  на заздрість, - правда, не знати, як з кошторисом впораюсь. Коли таке можливо. А втім – «Не для себе людина народжується». Перезимуєм!.Рядок з вірша, - про лютість, про лютий:

Іде весна. Весни ти не остудиш.

                                                                                                                                                     25.01.2013 

Р.S.  Набирати текст на ноутбуці заважали; висвітлювалось «Отформатировано»: «Шрифт», «Цвет шрифта»; підкреслення рядків червоним, лінія справа повз тексту.                  

ВЗАПЕРТІ  (3) .   ПЕРЕБІГ   НЕДУГИ 

В обласній лікарні я перебивавсь півтора місяці. По тому, як поправили, направили в життєдайність серце… надали змогу порозумітись із серцем, у фізичному вимірі, - всього лиш, на жаль, а сердечні справи – не тільки ословлене. Втім, застерегли і наголосили про несприятливість нервових нерозважностей, перенапруженості («Є такі»,- обмовився в розмові з лікарем, коли мова зайшла про покликання, боротьбу, впертість, а вона: «Не можна так».) А скільки ще буде «трусити», як і з приводу чого – хтозна.

Відтак потрапив у відділення, де зайнялися трахеєю. В мене з нею негаразди ще з минулого року, вже висловлювався з приводу: минулу зиму перебував у низькотемпературному зашморгу (в півхати); та якось викрутився - майже, з наслідками. Узгодили проблематичність з відделенням, що спеціалізується загалом на органах дихання, і призначили антибіотики: оскільки в трахеї – печія, дещо занапащені й легені, на вході.   

Під-пролікували; стало трахею тиснути – «Загоюється». Після закінчення процедур: «Як, пече?» - «Та є ще», - і завідуючий відділенням, мій лікар, направив до колеги з легеневого. Перейняла місцева лікарка, діагноз – «Не куріть», і спровадили перевірити бронхи на комп’ютері й провести аналіз слини (знаю, що це необхідно при виборі антибіотиків). Подихав у комп’ютер, знюхався, -  «Все гаразд!», так і записано в «Історії хвороби». Зі слиняним прискіпуванням, - а в мене харкотиння відворотне, - інша ситуація: не проходить, не виходить. Спершу щось не сподобалось лаборантам – «Забруднення» (є довідка якась). Наступного разу – не дочекавшись, почав сам перейматись. Добився. Відмітили: «В нормі».

Тоді завідуючий відділенням, мого – за перебуванням (тай не тільки), по телефонній розмові направив перевірити горло - стравохід. Кабінет. Прикметний лікар, з міні-комп’ютером у руках, медсестри.

днів). Ввели зонд у горло і – «поїхали». Попередньо лікар зазначив: «Запах гнилизни з трахеї», - і надалі показував щось там на екрані комп’ютера й спілкувався зі студентами. Неприємна процедура, скажу вам. Лікар підкреслив: «Хай там вона собі!»,- це щодо згадуваної лікарки, яка ускладнень не запримітила, пов’язаних з органами дихання. «Так і запиши!» - помічникові, за столом: «У шлунку значне гнійне харкотиння».

Навідуюсь до лікарки «легеневої». Вкотре – «Не куріть!» (та я не проти, та гріхи не попускають). А мені то відома причина, так і кажу, як на сповіді (майже, перед трибуналои совісті): «Хапонув гидоти!» - газової, мовляв. «Я вас куди посилала?» - «А Ви бачите, що написано: гній…» - «Хай собі пише!», - і приписала щось там розсмоктувати. На що мій лікар відреагував: «Хай сама розсмоктує!» - і перенаправив у торкологічне відділення.

Завідуючий передоручив мене підлеглому. Приніс рентген-знімок легенів. Прослухав той. Присіли. «Схаркніть у платок», - носовичок себто. «Нема», - і якраз нагодився завідуючий. «Там що написано?» - а в того «Історія хвороби» в руках. Зачитав, - порозумілись. І спровадив мене в бронхоскопію. Попередили, - вже тут, «у себе», - що приємного – «з точністю до навпаки». Пішов. Кажу – трахея, зараза. «Хай її впишуть», - на оглядини, значить. Вертаюсь у торкологічне відділення (ще плутаючись з назвою: і таракани, і Тмутаракань видозмінені…) – і до завідуючого. Перейняв місцевий лікар, той самий: «Ви куди?.. Та вони все дивляться… Давайте записку», - і записав: «…Трахею!!!» Знову в бронхоскопію, прикупивши дещицю з потребу, оскільки не були призначені ліки.

Всадовили у крісло, в горлянку – знеболююче вшприцнули. «Полощіть», - а воно не полощеться, з другого разу вже щось начебто. Ввели зонд, через ніс (охо-хо). Одна медпрацівниця – з ним, із зондом, і міні-компю’тером, друга – за апаратурою, щоб вводити, вприскувати ліки. Довгенько возились із горлянкою, далі – з трахеєю. Болісно. Сльози, не крокодилячі. «До побачення». – «Передавайте вітання панотцю». - «Знаєте?»  - потім пригадав, що якось в одній із газет прописали – принаймні навідувалась до села, і до мене також заходила, кореспондентка.

То був четвер. Знову в торкологічному, наступного дня. «Пройдіть ще раз бронхоскопію, встигнете». А мені й так не вельми; і що далі, додому? Додому я таки поїхав, на вихідні, бо не прийняли. В понеділок – бронхоскопія, зі студентами. Показує лікарка їм екран: «Бачите? Червона полоска справа на трахеї…» - і так далі. Ледь не забув: ліки я не приніс,- думав, спровадять, та обійшлось. А їх і призначати не потрібно, коли повторна бронхоскопія – само собою. Студент, із закордоння, поспитав мене: «З якої палати, сьомої?» - «Він з іншого відділення».

Поцікавився у торколога, того самого: «Скільки ще?» - «В’язкий гній. Може, три – може, п’ять». Та обійшлось третім: «Все». Торколог: «Додому!», - відмовившись що-небудь записати в «Історії…», з приводу подальшого лікування. В бронхоскопії – детальний опис («Ми робимо те, що повинні»), - така собі «оптимістична трагедія майже.

І попав я до найвідповідальнішого за лікування на прийом, - я і так збирався, щоб подарувати книжку, книжечку свою («Вибір»), є ще кілька; повідав, що і як. По телефонній розмові його із завідуючою легеневим відділенням, вона безпосередньо прослухала легені (призабув - з них у мене ще гній «качнули», принаймні з лівої, за другим заходом, за третім – щось там з правої, проміж іншим). Приписала ліки.  

Тепер от – довиліковуюсь, пігулками, – дорого! Доопрацьовую, радше – дооформляю, рукопис кропіткий, на ноутбуці (дарованому). Навідуюсь, наїжджаю (а сполучення то! – ще те) до обласного центру, підпомогають. Недобре, що якась зараза в роботу комп’ютера вплутується! – таке вже виробляється, це ось пропала півтораденна робота: заважала – заважала тай зовсім рукопис знищила, - на файлі, з 575 сторінок – одна, чиста. Та є дублікат, і не тільки в мене – прорвемося! Весна – не за горами, й не за Владними пагорбами. 

                                                                                                                                                                     4.03.2013 

ВЗАПЕРТІ  (4). ПСИХІАТРІЯ (ЯК ВОНО БУЛО) 

Був вівторок, 11 червня. «Вечір. Ніч…» - десь 22 – 23 година. Видруковуючи на комп’ютері (ноутбуці) трилогію «Взаперті»,- зіткнувся з проблемою втручання іззовні. Це не вперше, вже зауважував. Спочатку перешкоджали набирати текст: не виконувались окремі операції, замість запрограмованої – інша (як от натомість великих літер – малі, неможливість виділення, рядки появлялись в інших місцях; виникли ускладнення, коли об’явилась лише англійська (зник мовний значок справа внизу на панелі), а тоді текст почав видруковуватись тільки червоним  шрифтом – і довелося звертатись до фахівця, ним був викладач  інформатики в школі: повозився – і з програмою впорався.

А по тому взагалі прикрощі напосіли, з незбагненних. Появились у голові картинки – плином: орнаменти, полоси знаків – і не клинописом, і не ієрогліфи, поля-дороги, щось з тваринного світу, геть чортівня. І настійні вимоги припинити набір, погрози: «Не смій! коли хочеш жити», - в різних варіантах; «Ти мене впізнаєш?!» - і натяки на міліціянтів, з районних очільників, знаних і мною, і навіть високопоставлених. - «Припини випади проти Влади!». В даному випадку – це означена тривога , спомин не те, щоб про незабутнє, але вкрай неприємне, тривожне і виснажливе. Правда, я продовжував творити «слово», - стільки роботи набралось! – коли тільки вдасться набрати рукописи? Проте незавершені праці – з програмових, кропітких – книги поетичні загалом, драми віршовані, - осилив.

Було активне втручання в роботу мозку зовнішнього впливу електро-магнітного поля інформатики, психологічна атака, намагання позбавити власного «Я», взяти його під контроль… І так до передрання. Вкрай виснажений, мусив податись до райцентру, Оратова. Требуло дітися. Звернувсь до психолога, поросився направити до Вінницької обласної лікарні імені Ющенка, психіатричної, для консультації-лікування. Порозумілися: виснаження, надто довго працював за комп’ютером, через те і навіювання картинок, і словоблуддя.

Словесний вплив продовжувався, допоки не не покинув район. Відправився автобусом. У Вінниці – знову почався. У приймальному відділенні, була десь 16 година, лікар-психолог, - спершу подавшись «за викликом до головного лікаря» (медсестра), -  поневажив здогад (мій) про зовнішній електро-магнітний вплив; писав-писав, медсестра подала на підпис. Читаю: Психоз, органічне щось там, - все-таки прочитав, хоча медсестра прикривала рукою. «Чому?» - лікар: «Я краще знаю! Довго розказувати. Я не вчу вас писати вірші !..» - знає, виявляється. «Не хочете, можете йти!.. Думайте… В мене робота!» Вертатися було нікуди. Попередили, що закриють. Закрили. Вночі – жахіття: «Тепер ти попався! Звідси вже не вийдеш!..» Цілу ніч ганялись (психіка) за моїм «Я»: «Знову висковзнув… Де ж ти, зараза?! Там подивись… Дівся!» - і так до ранку.

Вранці відбулась розмова з лікаркою-психіатром, співчутливе і розважливе ставлення. Висновок, як і завідуючого відділенням, що надійшов пізніше: «Перенапруження, тривале спілкування з комп’ютером». Обстеження інших лікарів, пігулки. Навіяння, мовне, продовжувалось, а от спав – уперше – спокійно.

Подібне траплялось, ще жахніше – з таким нав’язуванням «світу іншовимірного» і  «світоглядно-сексуальних уподобань» неприйнятних, - двічі, взимку і напровесні.

Сьогодні – четвер, 13 червня 2013 року. Зранку – полегкість, хоч і є навіювання словоблуддя, - але менш вразливе, психічно. Побачимо. Виписка – завтра, припинити перебування в лікарні можу в будь-який час. Вихід – вільний. Згадав про талант, покликання: дано талант – нікуди не дінешся, мусиш.

«Вище крокви, будівничі!» 13.06.2013 

Р.S.   Вже в селі, вдома - втручання, хвилі словоблуддя,  - не тільки погрози, але й начебто спроби знищення «Я»; при роботі за комп’ютером – зась. Однокласник, з колишніх військових – майор, командир частини – розказував, - а сиділи за кавою по-сільському обіч гастроному, - на оповідь про те, що сталось:

- Електро-магнітну зброю випробовували ще за радянських часів. Ідемо якось з добрим знайомим, він навчався у закладі КГБ, - востаннє бачив років три-чотири в Києві, і батько його  - з відповідальних посадовців КГБ, у Києві, - то він розказував: З  таким-то таке зробили, що він сам не свій, - коли мізки слабкі, людину можна підкорити, підпорядкувати; але дія залежить од відстані, продовження – до 24 годин.   Цим і займались. А ти за - комп’ютером, увесь час пишеш, - з такими нічого не можуть зробити.

      Ось тобі й на… Однокласник:

    - Ще раніше – у Штатах, хотіли застосувати у В’єтнамі – та щось там не виходило, потім в Афганістані…

    - Передавали про випробовуваня Штатами – масовий вплив, на психіку.

    - В них щось там не виходить…

    - Так нещодавно, по радіо!

…………………………………………………………………………………………………………………………….

Щож, будемо сподіватись, що й мене електоро-магнітний вплив таки не «знешкодить»; окрім мізків ще й серце є, правда… А де серце, там і Любов, - всепроникна, всесуща, творча, без якої неможливий поступ, розвій людства на шляху до пізнання Істини. 

ПІСЛЯМОВА 

Знову почався потужний вплив на голову електро-магнітних, радіо- хвиль на частотах роботи мозку . Як і за деспотизму (бандитизму) президентства Януковича. Особливо, щоб не спав; до чого тільки не вдаються! Скверна. Ліки, та…  Підлота, вона завжди і в усі часи – «розпни єго!», несумісного, коли ти – людина.

1. 04. 2014

ЧОРНОРОТІ  (НЕ-ЛЮДИ  І  ПОТВОРИ)

(Притча)

Не велике вдоволення про цих нелюдів згадувати, про нечистоту, нечисть – словом, не констатація факту – образним словом, - а треба: з того світу вони, чорнороті, з конгломерату не-людів. В історії не-Свободи доста їх, вирізняються і «вожді», і «фюрери»… - просякнуті не-людським баченням, в АнтиХристовій виправі кодло блюзнірське, відворотне. Відторгнені людством - Управителі, «впорядковувачі світу» на свій копил, скільки людей розбійницьким кишлом страчено, - під ноги щоб стелились Зверхнику, на возСідалищі вінценосному на Череповищі, - скільки ж то їх, убієнних, які Імена… На Череповищі, що і є Гора владна, в услужінні –реліктове, зужите жалюгіддя обстоювачів заяложених постулатів:  «Хазяїн!!!», «Керманичі!!», «Маса», «Партія!», «людина - ніщо», -  на утриманні. На Горі – шабаш черево-Угодників і Владо-страстотерпців: Немає бога, окрім Ваала[1]! – от і всі визначальні засади в упокоренні  спільноти; крісла і Стіл, захаращений  яствами  і винами – ото й уся «таємна вечеря», де править за світло - морокобісся, а започаткування - у вікових пластах появленої темноти. Піднесення, вознесення… Плутократія: Плутос і Кратос – Багатство і Влада.  В услужінні Клану, хто перед калиткою – на колінах, зайшлі з того світу вони, обезсмислені, і в сьогоденні – з осклілими очицями , мертвий світ у них відбивається внутрішній, трупи і в нащадках своїх –«вірних», угодових.

З них – чорнороті. І треба подати ось так - виокремлено, на окремій сторонці «Книги: Життя» ще не розписане як явище сатанинське, віддати належне паяцам з-поза лаштунків вивершеного надСпуддя (ПідСпуддя – Ад, Пекло, підЗемний світ, противний Земному). Де й осіддя Режиму, що маємо, що в нього на поворозці, на шворці – вишколені горлорізи, спадкоємці досвіду найвищих чинів міліціянтських - згадаймо «справу Гонгадзе», журналіста, що такий скрутив йому голову,  а потім її відрізали підручні згиджені й закопали її, голову… І от вбивають, знищують як особистість людину – електронними засобами у психічній атаці, того, хто в спротиві, потугу збільшують надсадно, захаращені засобами впливу з робітні нечестивої. Як вони  казяться, коли ти – на позиції, на «лінії вогню», - дався взнаки і їм, попідВладним – розтерзали б! – а зась, «не велено», не в інтересах Повелителя творити мученика, Очільника Режиму – котрий в агонії, мацюпесенький, проте – авторитарний («Банду – геть!»). Впливають, - от тобі й безсонні ночі, хвиля бруду на голову, що привносять в ефір на частотах мислення посталого в спротиві самоДержавству, можноВладному Клану. Хвиля за хвилею із осіддя, з-попід Гори Владної, трансмісія, - щоб поставити на коліна, подався виліковувати переляк в «психіатричку» – а там вже віднайдуться понатикувані холуї, «свої»,  - і не вийдеш з тісноти, за провіщенням з «Майстра і Маргарити» Булгакова, майстре, очікуваний Громадою, Суспільством.

Як атакує Система? Потоком, викрутасом слів, виразів нестерпних, погрожуючих, збиваючих з пантелику. Як вистояв? Окремо взятий випадок: повернення з Майдану – додому, в село, - понад три години в автобусі. Натомість людського словотвору – Система запускає програму, не буде ж людина (не-люди) вторити скаженину і день, і ніч… а все – заради страчення. Так ось… Їду в п’ятницю, людно. Система, програма – добирає рими до мого слова, у моєму ж виконанні – понапучували геть… - і от випробував, просто так – повторив слово машинерії відСистемної, – і її зациклило, заціпило, заплішило - повторюючи синоніми, в добірку рим: «твоїх, всіх, втіх…», - вивчила, і від мене набравшись. Таким чином-робом і добився до села. Вистою. Повинен.

Фантасмагорія? Горе… А  сьогодні – Віче, повитягувати б їх напоказ, чорноротих страхопудів із нір вділених, наділених задля облаштування Влади в оруді Олігархії, що вибудувала Піраміду подавлення, – що коять! Від гріха їм не очиститися, припнути б до ганебного стовпа, а пообіч – кийки, заповітні - як на Січі. Запрошували Владця на Раду Громади, як у «Захарі Беркуті» правдолюбця Івана Франка, на Майдан, - куди там! І не поткнеться з-поза «тіло-охоронців», куди там на люди.

                                            ЩЕ  ОДИН  ДОКАЗ ІСНУВАННЯ НЕЧИСТОГО:

Ви – у наявності, випестувані задля розправи, жорстокості, садизму, і кому ви з вашим Режимом потрібні?

Така ось виправа на «калиновім мосту», наче в казці з хорошим  кінцем,  де зіткнувся з нечистю. 

січень 2014

[1] Ваал – у давні часи на Близькому Сході, зокрема - у фінікійців, сірійців, месопотамців, - бог родючості, вод, війни та інше. В переносному - гонитва за матеріальними благами.

Поділитися: