Боярунець Ю. Дровеняка в оці
Рік видання: 2012
Місце зберігання: Сайт (електронне видання)
ДРОВЕНЯКА В ОЦІ (ПАСМА)
(Дума, прес-реліз; у дні до Майдану)
В іншого скалку, а в своєму оці поліна не вгледить.
Було мене силувано, мені світ зав’язано (чи то cподобився на Правосуддя перев’язь з вагами-перевагами сердечними, чи на вузол Гордіїв, що аж очі повилазили, покотилися по виднокрузі, по орбіті дотичній), - тепер
він переді мною, мене облягає вивернутим, відворотний; видно, скалка в око протерте, енциклопедичне
(про циклопа – ні слова) потрапила, вцілила, пристреляна, гарпунякою потойбічною (з по той бік ріки Життя, ріки почайни, моря-окіяну, - ніякий він-воно не окаянне, а що в халепі ми – оказія, буває, одного Потопу позбулися ж, - крутонуло, правда), вцілила каменюкою із рогатки запущеною – якби ж то бунтарської, року так 68-го, анти-Системної, отож анти-охлократо-авторитарної, а тож - рогачі, що нею відьма в печі колупалася, на Івасика-Телесика облизуючись: «Приплинь, приплинь до бережка», - пустомеля… що ті роги
з мальовидла коваля Вакули, та що там – куди не поткнусь, приткнись («а ти не вештайся!»), контора
«Роги й копита» всюдисуща, а ти – в переосмисленні («не здавайся!»), одноосібний (от тобі й само-роз-пізнання), запеклий (Той, хто біля пекла пообтерся – і не схаменувся), - на підході вже, з приступом
(з приступки зі свого порогу, що біля нього з горошини стебло до Неба витягнулось, як у казці – чого тільки
в казках не буває, оСловлених), в приступі до проглядного, ненаглядного Дерева Пізнання (з райської пущі,
де з дерев то – тільки про двох мова: Дерево Життя і Дерево Пізнання)…
Видно, друзка оскаженіла з люстра – випало, вислизнуло, охвістям одполіроване, з лап чортячих – гупнулось,
ляпнуло, луснуло – і розбилося, розлетілось-ся світом, по світу – попутниками (наш протопт у пітьмі, із темноти́, Хаосу – і в темно́ту), супутниками (попідручки десь-кудись, як з Києва – до Сингапура рачки), і світ тепер – догори дригом… у люстрі (а що є світ? хіба сон, що комусь там сниться Потужному, свідчать мудровані, - і насниться ж таке! та краще б не прокидався - в одному примірнику снодіяння; не може бути? але ж є світ у Незвіданому, і немає об’єкта без суб’єскта), в люстрі, до хмар винесеному, піднесеного вражим поріддям, не чистою, нечистою силою – людності…- заглядайся, розпізнавай обриси, подивуй, наскільки очистилися (опісля охвістя, - чи й досі у прихвоснях…- це коли про дарвінізм, походження матеріалізоване,
а от сходження – дещо інше); а згадується історія Андерсена в уславленій казці, враженим добром і любов’ю, і світ без казки був би неповним.
Та не казковим палацом, - не Таджмахалом, навіть не казна-що там, - Верховна Рада… бачу, звідки ноги ростуть, в обпатраної, - а на що там дивитися? сором, тай годі… та що там, через дорогу – Уряд (портал), прозаїчний, розтелепаний, за-розкувіканий (по ньому б – ковінькою), за квартал – Адміністрація (Апарат)
з Президентом чинним, циклопічним (впритул «око» Хазяйське), в охоронних підрозділах вишколених
(у школі для неповнозрілих, не прозрілих), - вона найвище на горі Київській (на го́рі) виснувана, неоскаржена
(під крилом воронячим – «Карр! проворонили»), поверх Хрещатика, де Майдан відбувся («помаранчевий»), понад Україною – до Карпат, до Степу, до Чорного моря що розпросторена піснею, приспівом: «Вольному – воля», - не безіменно… а Київ – він усе більше нагадує нетутешність, а віри не йму… невизначеністю.
Роздоріжжя, з плигу збитого - хто б довів до пуття, вивів на путь праведний, нетягу, що приткнувся
(«Що є правда?» - з Євангелії) до віщого каменя на перехресті (світів – а їх три, коли не без Чистилища):
наліво підеш… направо підеш… прямо підеш… -
коли допустять, пропустять… а найпряміша дорога – до пекла, здається. Нетяга, - а поруч кінь Гивер, розсідланий, конячина Росинант-Перешкапа знаний, розпізнаваний і розпідкованим, - розпідкований? та щоб я так жив… А поїхав він таки – просто неба, хоч гаплик обом каменюка врочила, але то у казці, в пісні: Вольному – воля, полеглим – тополя…- а назад вороття немає, хіба для відступника, шлях в нікуди проторений, загаялися проміж Азією та Європою – в нетутешньому обумовленому, мовою Езоповою – по губі текло, та в рот не попало, нізвідки (звідки тільки беруться такі, що їм попадає, а тут – хоч круть, хоч верть – перепадає).
Осаджене Верхів’я. По дорозі коли, - де ж дороговкази? тільки вказівки з декретами супроводять, напоумлюють на стезю, присовокуплені, в мороці прийдешнього, «світлого майбутнього», про яке
тільки й мови: «і я боровся, і дід мій, і внуки мої боротимуться…» - з проміжними станціями: охлократія – диктатура – автократія, - під демагогію і фанфари… По дорозі, поминувши осіддя зверхників рукотворних («хто за? одностайно»), руко-прикладно-творящих (собі уподібнених, але – щаблями нижче, а нижчий – нижчого, вверх по драбині, що веде в піспуддя з вивіскою: «Облиш надію, сюди втелющений»), тобто верхів’я «управителів», повз «Арсенал» збільшовичений - ще тією, започаткованою напередодні Революції партноменклатурою провідною, первісно-фарисейською, партійною «більшістю», - боком нам, та не тільки, якби ж то…- вилізла та Система, партійна (партія, - «чий хід, гросмейстере?» - коли про світ і що в ньому твориться), Партія – це Політбюро, а Воно – Генсек: «Мы говорим – партия, подразумеваем – Ленин», - завчали з шкільної парти, а повсюдно, навіть понад ставом навпроти пекарні в селі:
«Партия – ум, честь и совесть нашей эпохи!» -
і не має значення особливого, що то за Один, Генсек чи Великий Інквізитор, і як він себе обзиває: партія такого то. Мури казематні при дорозі – пам’яткою, а там і Лавра Києво-Руська, з наявним оплотом Московії, Московського Патріархату, - а була народною Святиною (знав би, звідкіля роги ростуть, не втесався б)…
А понад Дніпром(Борисфеном)-Славутичем воздвигнена – статуя, анфас до степу азійського в образі
Жіночо-сакральному на сторожі, у вимірі умоглядному, - непоганий задум, як різновид, з щитом і мечем –
що ж, щит і меч – це нічого, де все так, як є, грішне з праведним у коловерті, круговерті, в одній посудині – киплять пристрасті, у тарі(е?)лі на трьох китах вималюваних, осмислених, вікопам’ятних (про «трійцю» можна висловлюватись що тільки як)… У посудині (де там, не ноїв ковчег) совокупляємося, в сулії, півлітра до півлітри – от і сулія… умакітрені, примакітрені – до макогона: і він пообтерся, і ми – прочухані, зачуханіі… одним словом, при процедурі становлення, у макітрах, підрихтованих (риштування – до неба, зоряного, неозорого), товчемося - аж відлуння світом (а може, й світами, - не-дайБоже), одним словом
(напочатку було слово, а от що попри-, в кінці – чи нам його не бачити, навіть у люстрі, дивуючись зі свого відображення, – а Час не тупцюється, трудоємкий, трудомісткий - як би хто не виміряв і не приміряв, доточував і вкорочував… дискутував). Одним словом - на реабілітації (індивідуальний засіб – Революція), попід горою - постереглися б, недостусані, недостукані, досунеться підвалинами – і макітра вдрузки…
Вияснилось, отож зарубаймо на (та вже шморгонули, і висякались, і втерлися – сама Правда впоралась, відрубна, нам би тільки не розминутися), викарбуймо як засаду (та вже обсілися на скрижилях історії, в яку вляпалися по саме нікуди, по звідки у Верховної Ради ноги ростуть, - чи вона на ходулях? та яка різниця),
попід горою з-під лоба зиркаючи. А на горі найпіднесеніша – Адміністрація (Апарат), а над нею – Президент, хрестоматійний, вузькопартійний (аж розпоясався) «слуга народу», - слуга – так служи, як виконроб,
а не завідуй Конторою як Хазяїн, вузьколобий, янус многоликий, - високопоставлений голова (на масове безголов’я) партії (та яка з нього, вислужника і прислужника, партія, і кому? хіба в піддавки; чий хід, гросмейстере?); Верховна Рада трохи приземлена таки - куди діватися, а Уряд –приспущений (топографічно), звично… - от така, можна сказати, катавасія, веремія, розташування, облаштування («як то кажуть»).
Таки продуло – вітер перемін десьто, - таки дровеняка в око заскочила, неопалима, засіла розкарячена – паморозь, таки добре вліпило – не кліпнеш, не схлипнеш, а таки бачу, - наче крізь бінокль, монокль… мікроскоп з телескопом спарених, спарений, - вітражами в калейдоскопі: маршруток гирилиця, тролейбуси
на дроті – павутиння, чвиркають, хмародряпи вклинені кучкуються – от така палітра з хореографією,
ходором гуща, Армагедон у розтині… під димовою завісою, під завісу, з рампою відключеною, хоч один хто неушкоджений?.. – і міліціянти; «щоб тобі повилазило!», - чую, мушу зважати, хоч репетую на кожному кроці, щокрок: До Державства не маю жодного відношення! - а Державо-прислужник – квадригою підостроженою, навперейми з пужалном (скаредним), з кнутом і пряником казенними (ефемернії),
із запросинами: «Живи, поки дають, дулю під ніс підводячи – і тільки, всього-то», - а чи не замало? тай дулю б вони, «воріженьки», розтовкли об мого носа не відтяпаного («куди пхнеш-ся?!»), гадаю, з побажаннями найкращими… «Дурню!» - думаю, щож такого вони дають, навзаєм, за не-Свободу? Смішок; синицю в руці (моторошно), засвідчену, срібляників тридцять, перерахованих, закулісних, - за професійність? Хіба розспіваєшся, розгніваєшся в «золотій клітці», за-пере-вигнутий, - згідно програми «умиротворення», «стабілізації», - в попереку, віншуючи, словославлячи, воздаючи, за спущеною з «верхів’я» вказівкою, «належне» Державовпоряднику, та що там – Корифею…- «який поет пропадає, який співун, який актор!» - захлинався Нерон в оваціях, козлом вистрибуючи, супутником Пана-сопілкаря природного в діонісіях
(увесь світ – театр), закотивши очі, - з кону, з авансцени, з лютнею, боговподібнений, у панегіриках
(о Горацію, Горацію… - я про Поета і Августа злуку, а були ще й Кобзарі, що туди ж, та понад все -таки «порубаних, постреляних»)… В клітці коли, не догукаєшся, не докричишся з-поза грат – хоч «ґвалт!», хоч «пробі!», не двигнеш із пращі Давидової – Голіафа мізерію неедуковану, хоча й Давид-повойовник, у своїх же Псалмах, не без закидів… не увірвешся, не вирвешся з-поза давимукою, каменем спотикання. Як вони, сердешні, вишукують підходи, щоб коли не віддався, то хоча б примовчав, і добре, щоб довіку, навіки (і як же його замовчують, - бодай не потривожити, не розтривожити рій невпокорених, дерзновенних, - гільдія можновладців нестерпного, вкупі з клієнтами), як вправляється вона, Влада, - і згадується мені все слово
про «князя світу» («Всі царства віддам Тобі»), - вона, Влада, від Верхів’я й до самих низів драбини Владної (їх би всіх, прихвоснів – хвіст до хвоста, на драбиняка, на фуру – і щоб проторохтіло тільки – десь так, коли Ілля-громовик чортів ганяє), вся як є обтяжена правами спущеними, підЗаконна (а ще «злодії у законі» згадуються), - що спільного в самоуправління з самоуправством? Та хіба тільки один – такий, з неперебутніх, не аби день до вечора, - щоб я так жив… - ні, не бути мені за узвичаєного – і хто змусить, кивок
«караючого перста», «ліквідатора»? що може, що заподіє вільному серцем і в помислах - нужденний повірник темно́ти, безпросвітний, вирвати серце? Воно й так у покликаного, «сина людського» - високо підняте,
просто неба… Я – поет, і знаю про це; в «золотій клітці» хіба розгніваєшся, гнівом праведним (я про пугу Ісусову в храмі з перекупками і міняйлами), переймаючись, тай не докричишся, коли в наморднику, -
правда, й народному трибуну – проблема, не до жартів, про Івана Хрестителя згадка… Всує і «ґвалт!», і «пробі!» у викладі належному – спасайся, хто може!.. «хто куди!» - в налигачі, як данині належному
(ох вже те «кесарю – кесареве», скільки ж кривотолків, псевдорозумувань: відступне – не молитва, і не крок назад, у нікуди)… А мені спасатись не хочеться, не хочу – і край, - можете краяти, коли є що, з матеріального
(руку на пульс народу – б’ється, щоб це народ і стратився, втратив силу духа, викопирсав із себе, перестав бути народом?! смієтеся, - а кому й на кутні пора); не хочу спасатися, заради чого – зради, здирства, бо сам облуплений? місця живого… а про матеріалізм коли – народився в сорочці, а що дещо, десьто так і голопупенком – на все воля Того, хто її має, воістину.
Не хочу – і край, не хочу в клітку «належного», призначеного мені від як, - як воздання, подання (за гріхи, перегрішення мої), не хочу в достославну клітку на витрішки - як «належного», призначеного мені як… приреченому, моє – при мені, мені належне – при мені, відпущене, визначене, визначальне… не хочу «належного», су-світнього, при-проВладного, залежати, не бути собою, тобто – не бути… не хочу. «Все одно попадеш, попадешся! – і пропадеш, розіпнутий, у відчуженні, в ізоляції, самотужки», - знаю про виклик,
та буду таки непідвладним, що зробить наруга, взаперті коли, із серцем, відданим боротьбі за Свободу, самовідданим? Коли ж махнути трукою – про мене, є важливіші справи, «лежачого не б’ють», - не б’ють?
Тільки здається, хто тільки ноги не витирає, скільки вищестояЧих, -стояЩих, коли вже об’явлено про негідність! – не минайте, зачепіть, не проходьте мимо, а хто й сплюне, обходячи: «Ледащо», -
з інакомисляЩих, мислячих (і таке буває), мовляв, коли «як всі», як то кажуть (за пардонним висловлюванням, підхопленим підніжками, з Верхів’я спущеним)… А бути не-залежним, послідовно, услід за провідною зорею, слід-у-слід, - і щось не пригадаю, припущення нема про згасання Віфлеємської, - коли при здоровому глузді, хіба не по-людськи буде – бути, не припадати до стіп, обслинюючи руку подаючого оперсонену, оперстенену? Як там, в опері («весь світ – театр»):
Бориска, підкинь копієчку вбогому! -
і на картині – персонажі задіяні, з лахмітником-закарлюкою, не дервішем, у старожитностях, не кобзарем… заковикою на виднокрузі, на видному місці з очільником, при світлі, проміж людності подушної, Царем-«батюшкою» (і скільки ж їх, отих «батюшок», у Московії і довкола, приручених, примучених), Вседержителем самоДержавним, з профілем викарбуваним (всі вони на один копил, всіх би їх, одним словом, - та ні, не якобінець, хоча й співчуваючий, та не співучасник) на золотнику, в оточенні. Бував таки в галереї, у Третьяківці, коли ще при вході величався власно, самовласно, властно всестінний («стіну не зрушиш, сволоч, щоб ти здох») портрет розпишений (циркуляром) з погруддям об-орденомедаленим – Генсека персоною, а саме образ Л.Брєжнєва («нашего Иллича»), - аж затісно (мене не відрекомендували, і не рекомендували, на задвірки), як заведено. Часи змінюються, все тече, все протікає (дірки пальцем не заткнеш, коли Потоп, тицьнутим, хвицьнутий), - стікає? нікуди тікати – те саме і повсюди (аніруш) привселюдно, - хоч бери з приступом, чи почухайся, прочухай потилицю («знов спав, бо ззаді лисина?»), - тай куди від себе подінешся? На спаленині (а серце колотиться – все по колу, на коні-Перешкапі – наїздника, на ко́ні)… А спасення – воно у слові (Воно, Слово), - пишу от (починаєш з двох речень зійшлих, а по тому – що тут скажеш), виписуюсь («ще не дописався?», не дійшов до ручки, попідручки)… у слові воно, спасіння, давно, - та хіба так давно, з огляду, коли про Слово? Вже сказано: Любов, - віддавна заведено, в законі природному – взаємної солідарності і відповідальності, - от тільки осягнути Її дано кому… та хоч наблизитись би, -ся, до «поняття», - і нікуди не дінешся, коли по-людськи.
жовтень, ранок 1.11.2012
В ІНФОРМАЦІЙНОМУ ПРОСТОРІ (ПОЕЗІЯ В ПРОЗІ)
(Есе)
Поезія – в прозі, поезія – в прозі буття? Та певно тому, що саме Буття – поезія, і постало воно, творене – Високохудожнім Словом, що є Істина. Це я т ак, до слова… Не перестаю захоплюватися казками Андерсена, його чарівним світом,- тай кому під силу? От і те люстро чортове повсякчас перед очима: а це ще – чи вже не я? чи таки втрапила скалка в око з розбитого, і вже неспроможний розрізняти добро і зло…
Що ж там у світі вкоєно доброго, як на сьогодні? Увімкнув телевізор, візію трепетного безпритульного часу, неприглядного – в ненаглядному світі, яким він був, яким має бути з осадженою людиною… - хоча б подумки, а коли і словом прохопишся, коли допустять… попустить коли. Щойно з нагоди дня юриста, тобто Дня вчителя, - таж і пророків не інакше як вчителями називали, до Ісуса учні Його зверталися: «Учителю!»; першу вчительку пам’ятаю як образ, світлоносний, перший клас і підхід до школи – в реальних вимірах (підіймаю руку, як вчили; «Чого хочеш?» - «Борщу»)…- день, відмічений Президентом, - дав він, як передають, юристу державному, очільнику відповідного (вгідного) ВиШа (вишколу, «вишки»), нардепу від правлячої Президентської партії за внесок у розвій педагогіки 200 тисяч зі скарбниці, у гривнях (і на тому спасибі; а на скільки там Шевченківська, до слова, тягне? чи витягне, дотягне - теж цікаве питання), таким чином, робом - преміював і ще одного, з функціонерів, не обійдено державою й учителів, зазначається, перепало і з них комусь там по 2 тисячі – «як то кажуть», не хлібом єдиним… І згадалася богиня Правосуддя, мій меч – Свобода, це ще коли Сином Людським мовлено учням: Не мир приніс, а меч.
А хотів було про Верховну Раду дещо почерпнути, що в Києві на горі, столичному, - ні, не на горі Хорив з терниною, що не згорала, і не гора Синай димляча, з мороком, де Мойсей отримав Закона, не Череповище,
по-гебрейськи Голгофа, місце розп’ять і Розп’яття, навіть на Капітолій давньоримський не дуже уподібнена – кожному своє… - та не сталося, з першого заходу, - а я таки заходив, до парламентарія, -обмежився лицезрінням прикабінетним… чого занесло, «куди вітер віє», «попутним»? та ні, за по сприянням у виданні, тоді скрізь і вселюдно вишуковував «спонсора» - так, що мені аж закинули: «Та знаєш, хто вони?!», а воно мені – повз вуха, а по тому й сам дійшов, до самооцінки.
Що ж я хотів - про Орган як завідувач Закону, про Апарат… ні, про нього нічого не скажеш, що ж там, у «законодавчому узабезпеченні», окрім беззаконня – коли їх приймати, коли вибори, тобто перевибори їхні з недобором на носі кожному парламентському, підЗаконному…- хочеться, та не можеться, коли поправді, бо ж правда і очі коле, і в кожному сприйнятті сутності, – був і Крішна, Мойсей і Будда, Заратустра і Конфуцій…-
вона осібна; «Що є правда?» - перепитав Понтій Пілат поневоленого Ісуса,- втім, це вже про інший плин, вимір Часу. Я ж – про спокусу пізнання і вештання проВладними коридорами, слово з «коридою» співзвучне, а самі по собі коридори хіба тим різняться від лабіринту, що в останньому таки є вихід, з Системи запровадженої - хороби: Коли до гори не хочеш, вона сама прийде до тебе, - за тобою: Ходи но в прийми,- тобто в обійми, щоб приГОРнути, на «творчих хлібах» згорбатілого, а горбатого і могила не виправить, на Гору - можеш сподіватися. Є ще крилатий вислів: І один в полі воїн, - тотожний. І ще гора згадується, на якій був розіпнутий Прометей, пов’язана з Кавказом: За горами гори, кровію политі…- так у Шевченка, навіть моє видруковуваликували, пов’язане з сьогоденням, на здоров’я…- а тепер мені моя робота – яке в поета, чорно робочого, безробіття? – боком виходить,- та нічого, якось воно буде; Світ – не без добрих людей, не можна, щоб не було, - ні в теперішньому, ні в прийдешньому… на чому й стою, і стоїмо і тримається світ, тай Земля.
Що ж цікавого я надибав? Не проміж слів, прямим текстом… передають з Верховної Ради, з верхів’я… словом партійно-фракційного – не просто функціонера, а очільника предметного управ-заправ-правлячої субфракційної, субтильної… підПрезидентської, держАпаратної, Хазяїно… Хазяйської, Системної конгломерації (прости-господи, така вже неоковирність – а вона у всьому – в голову вплутується, склоненную, мов на прощі)… передають по радіо, по Українському: цікавиться слухач у нардепука, депутата і кандидата в:
Я не украинец, по национальности, но все-таки: почему Вы говорите на радио не по-украински? -
відповідь (передаю державною, як вимагає їхній же Закон від Парламенту, в ословнених ситуаціях):
Питає мене чоловік років під 50, з благородною сивиною: «Двое разговаривают: один на русском, другой
на украинском; кто с них дурнее?» Я повертаюсь до зали,кажу: «Не знаю». Один одного розуміють, яка різниця? -
питається,навіщо ж ви так свідомо й настирно пхнете, пропихаєте регіональну мову і впихаєте в державний реєстр,- бо Українець таки дурніший? Дійсно, яка дурня; один, з робітничого класу, за класовим розподілом марксизму-ленінізму, категорично заявив: «Нам чтбы колбаса дешевле была, а не какая там держава!» Якого ж «класу» Софія Перовська, Бакунін, Кропоткін (я б сказав – революційного)… а яке «класове» відношення до пролетаріату, якому «нічого втрачати», окрім штанів (допоки мечем не опережиться, духовним,- так і буде), мають за-впроваджувачі (каста) більшовизму, марксизмо-леніно-троцько-сталінізму? і їхній партАпарат? Скільки знайомих, відбувши «поденщину», вдавались до розмислу, а коли й пописував дехто…- їх до якого класу, першого чи останнього? За-водій першого класу, першокласник…- горе, тай годі, з отією самою «класовою боротьбою», а профспілка – вона всіх об’єднує, за професійною ознакою, а об’єднані профспілки - це вже щось, з яким рахується навіть партійна Влада, державна – і вона є Державою, «надбудовою над суспільством» (язвою приноровленою), воздвигненою нами ж, прогнаними з Раю,- добре, хоч не до Пекла – втім, коли згадати, хто є «князем світу» - не все ще втрачено, прости-господи, зважаючи, в чиєму підпорядкуванні царства земні, ота Надбудова. Хотів би я помилятись - та що, коли про це в Євангеліях – не чорним, червоним на білому – про спокусу: Всі царства будуть Твоїми, тільки вклонися мені,- пропонував сатана Ісусу. Не треба плутати грішне з праведним, Державу – з Країною, ба́тьківщиною, Батьківщиною…. землею, в якій осаджені, згідно Провидіння – і на тобі Владне корегування розселення ,примусом, принукою, як от з Кавказу, тай з Карпат – в пустині Середньої Азії. Воно завдає шкоди не тільки співжиттю – то наша справа: хочемо – живемо по-людськи, - а й землі, поєднавшись з якою людина стає народом у землі своїй, а земля його – Країною.
А ми – про ковбасу; та звідки їй взятись, подивіться, що ми зробили з землею… та кого переконаєш? От проводяться теледебати партійні. Викладає запрошений представник, що було і є, наводячи факти доконані, з несимпатиків спричиненого Системою, - навпроти один з харазматичної гільдії, в оруді якого слововилив і демагогія, побрехеньки тобто. Втручається ведучий: часу обмаль відпущеного (що правда, то правда), а ви один тодного не переконаєте,- й обірвав спарених, висвітивши. Пограли в класики, вузько партійні,- от якби лише самі по собі, хороба з ними… А що доброго, коли Віра помістна заодно з Державою? Нічого казати, вся історія аж рясніє, кровоточить…- та увімкніть телевізор, давно вежі Нью-Йорські громили? – а вже на Пророків супротивників (а Біблія в них – одна, Давній Заповіт), підсусідок вимальовує карикатуру – і вражено світ. А от наш вітія парламентський, згадуючи місцеблюстителя, сибірську парафію і річницю заупокійну, - висновує тезу, оперує категорією «русско-украинский народ наш», тобто російсько-український, в перекладі з російської, в якій історично вживається тільки означення - «русский», а Московія коли й має до України-Русі відношення, то хіба дотичне. З Української землі і пішла Русь, виснувалась - услід за Києвом підпорядкованим, за згодою віче, варязькій дружині, що добивалась «із варяг у греки», у Візантію із Скандинавії, де ще зараз є адмінодиниця «Русь», - а може, вже й нема, як такої, та є пам'ять, - і ніхто не проти, коли взаємовплив народів є доброчинним. Як би там не було, прикро за первісне розпорошення людності, що вежу Вавилонську було поруйновано: ми б тільки глянули, що там, у горішньому, в небі над нами – тай усе, - та втратили ми довіру, як і віру, напевно.
«Клянуся бути вірним Святій Православній Церкві і Батьківщині», «героям Київської Русі, Запорозької
Січі і Великої Вітчизняної»…-
посвята кадетів, з новобранців; до чого тут Церква, і не тільки Православна? ще б Громадянську війну згадали (та й однією не обійшлось, чого тільки не творилось по Хмельницькому, коли власне і було започатковано Укракїнську державу – «Руїна»), а не так давно ще поминали основоположників марксизму-ленінізму, Сталіна: «За Родину, за Сталина!» - і йшли вмирати (або відсилались) віддано, самозречено. Що тут казати? «несповідимі шляхи Господні»… - я про скалку, дровеняку в оці: «свята простота»,- пам’ятаєте, саме так промовив Ян Гус, в омахах полум’я – «очисного», як повчала інквізиція, - коли старенька бабуся підкинула її, дровеняку.
7, ранок 8.10.2012